Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМЛЕКС
З ДИСЦІПЛІНИ
«ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ»
Змістовий модуль 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
Тема 1. Історичні умови винекнення та джерела формування української культури.
ПЛАН
1. Вступ. Предмет, мета і завдання курсу «Історія української культури».
2. Періодизація історико-культурного процесу в Україні.
3. Архаїчні культури на території України. Трипільська культура та її здобутки.
4. Діалог культур на праукраїнських землях.
4.1. Скіфська культура.
4.2. Антична епоха в українському контексті.
4.3. Слов’янська доба в дохристиянській культурі українських земель.
1. Вступ. Предмет, мета і завдання курсу «Історія української культури».
Поняття «культура» відноситься до числа найбільш широких за своїм обсягом і у філософському розумінні означає сукупність досягнень суспільства в процесі його розвитку. Існує широке та вузьке розуміння цього поняття. В широкому – як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому - суто духовна культура.
Матеріальна культура – матеріальні цінності, створені людством в процесі його розвитку, до яких відносять знаряддя праці, житло, одяг тощо.
Духовна культура – духовні цінності людства, цінності в галузі 1) освіти, 2) науки, 3) художньої культури, 4) моралі, їх виробництво, розподіл та споживання.
Художня культура – сукупність літератури та мистецтва.
Мистецтво – одна з форм суспільної свідомості, в основі якої лежить образне відтворення дійсності, естетичне освоєння світу. Мистецтво з'явилося, як засіб задоволення духовних потреб людей в естетичній насолоді і пізнанні, як засіб вираження всього багатства її переживань, породжений спілкуванням з природою та іншими людьми.
Функції мистецтва. Діючи переважно на почуття і уяву людей, мистецтво викликає глибокі переживання, роздуми, асоціації, пов'язані з певними явищами життя. і тим впливає на формування громадських і моральних ідеалів. Розвиток мистецтва тісно пов'язаний з іншими формами суспільної свідомості – політикою, мораллю, наукою, філософією.
Якщо історія суспільства чи держави вивчає, головним чином, діяльність народних мас, як головних творців історії (не забуваючи при цьому керівників цих мас – еліту), історія культури робить наголос на діяльності окремих особистостей – митців, вчених, педагогів, духовних пасторів тощо, які власне й створюють духовні цінності, а також наслідки їх творчої праці – художні твори, наукові праці тощо.
Відсутність власної держави протягом багатьох століть, майже 350-річне існування України у складі Росії призвели до тісного переплетення обох культур – російської і української, коли одна культура живилася іншою, взаємозбагачувалася, коли вихідці з України отримували освіту, жили багато років в Росії і працювали для загальноросійської культури і навпаки, коли етнічні росіяни живилися українськими національними ідеями, мотивами, темами, сюжетами, співпрацювали з діячами української культури.
Разом з тим, не можна забувати, що Україна завжди, хоча і в різному ступені, була зв'язана з зовнішнім світом, збагачувалася сама цими зв'язками і виносила свої досягнення на суд світової громадськості. Багато діячів української культури – вчені, музиканти, живописці, письменники – в різні історичні епохи вчилися закордоном, працювали в бібліотеках Європи та Америки, лабораторіях, викладали в західних університетах, виступали на сценах західних театрів разом з іноземними акторами, давали сольні концерти, виставлялися на мистецьких виставках та в музеях, друкувалися в закордонних видавництвах, газетах, журналах тощо.
Вільно володіючи класичними та іноземними мовами – латинською, грецькою, англійською, французькою, німецькою, російською та ін., вони робили переклади на українську мову наукової та художньої, світської та релігійної літератури, залучаючи українського читача до надбань світової культури.
Певний внесок у світову культуру зробили і українці діаспори. У ближньому та дальньому зарубіжжі вихідці з України інтегрувалися й інтегруються у загальнокультурний процес тих країн, де вони оселилися, громадянами яких вони стали, і їх особисті надбання стають надбаннями націй до яких вони пристали.
Відсутність української державності протягом багатьох століть призвела до того, що Україна втратила і продовжує втрачати свої таланти, які працюють задля підвищення могутності інших націй, народів, держав. Ці аспекти історії української культури мало досліджені, тому в курсі лекцій на них буде звернута особлива увага.
2. Періодизація історико-культурного процесу в Україні.
Історія культури посідає одне з чільних місць у системі розвитку суспільства та формування національної самосвідомості. Визначення еволюції національної культури є основними завданнями сучасної української культурологічної науки. У вітчизняній науці вже
вироблений підхід до проблеми періодизації історії української культури.
Перший період розвитку культури України пов'язаний з її глибинними джерелами. Це досить тривалий часовий відрізок, який охоплює період від початків людської цивілізації на цій території до культури східнослов'янських племен дохристиянської доби. Племена і народи, які проживали на цій території впродовж тисячоліть, творили культуру, передаючи її у спадок наступним поколінням і забезпечуючи цим безперервний прогресивний розвиток. Найдавніші свідчення перебування людини на території України датуються ще добою пізнього палеоліту. У наступні епохи розширювалися сфери людської діяльності, вдосконалювалися зміст і форми культуротворення, змінювалася сама людина. Відчутний слід залишили в історії культури України племена трипільської культури, для яких характерними були високий розвиток землеробства і суспільної організації. Трипільська кераміка надовго пережила своїх творців і слугувала взірцем для наступних поколінь. Античні джерела сповіщають про племена кіммерійців, які проживали на нашій території і мали культурні зв'язки з народами Малої Азії і Кавказу. Культура племен іранського походження, зокрема скіфів, — ще одна яскрава сторінка розвитку людської цивілізації на українських територіях. Скіфському періоду відповідає час існування на узбережжі Чорного моря грецьких міст-колоній, де значного розвитку досягли сільськогосподарські ремесла, торгівля, архітектура, мистецтво. Культура античних міст Північного Причорномор'я сприяла розвитку економічного життя, суспільних відносин і культури місцевих племен, що прискорювало процес розкладу первіснообщинного ладу і сприяло їх подальшому прогресу.
Племена черняхівської культури – анти – мали усталені торговельні та культурні зв'язки з Римом, що було важливим чинником розвитку культури племен на землях антів. Чималий вплив на антів у галузі військової техніки та організації справили племена готів, що жили на півдні України.
З розпадом первісного ладу на території слов'янських племен виникають напівдержавні об'єднання — союзи племен, на чолі яких стояли князі. На рубежі VІІІ-ІХ ст. у Середньому Подніпров'ї склалося державне утворення «Руська земля», яке мало більш високий рівень політичної організації у порівнянні з давніми союзами племен і об'єднувало вже кілька таких союзів. У другій половині IX ст. переважно завершився тривалий процес становлення давньоруської держави — Київської Русі.
Культура доби Київської Русі — це другий період формування культури України. За часів князювання Володимира Святославича на київських землях було введене христи-янство за грецьким зразком, що відповідало тодішнім інтересам держави. Християнство сприяло розширенню економічних і культурник відносин Київської Русі з європейськими країнами і, по суті, володіло монополією на культурне творення у державі. Склалася і розвивалася давньоруська мова, почався інтенсивний розвиток освіти, літератури, мистецтва. Давньоруська культура — одна з найяскравіших сторінок історії культури середньовіччя. Давньоруські майстри внесли у скарбницю світової культури багато нового і цінного. Вони творили з глибоким відчуттям реальної краси навколишнього світу. Релігійні сюжети, створені ними, сповнені живою красою реального буття, зворушливо передають ідеї гуманізму і добра. У всіх творах давньоруських майстрів можна простежити риси, які йшли з життєдайного джерела народної творчості. Культура Київської Русі створила ті традиції, що використовувалися всіма поколіннями давньоруської й української народностей.
Наступний період – третій – це час, позначений формуванням української народності. 3 середини XIІІ ст. Русь зазнавала руйнівних нападів монголо-татарських орд, що мали катастрофічні наслідки для її економіки і культури. За цих умов феодальна роздробленість посилюється, цього ж часу починаються процеси етногенезу — визрівання етнічних спільностей — української, білоруської, російської, які розвивалися на ґрунті стародавніх племінних відмінностей. Формування української народності проходило на території Київського, Переяславського, Чернігово-Сіверського, Волинського і Галицького князівств. Центром цього процесу стало Середнє Подніпров'я. Українська народність починає виступати як окрема етнічна спільність зі своєю мовою, територією, особливостями економічного життя і своєрідною культурою. Назва «Україна», яка спершу вживалася тільки у Південній Русі, набула також етнічного значення і поширилася на всі землі, де формувалася українська народність. До середини XVII ст. тривав процес формування основних рис української народності, складалася її територія, мова, економічна спільність, психічний склад. Процес формування української народності супроводжувався загостренням соціальних суперечностей, викликаних боротьбою народних мас проти іноземного гноблення. У цей період з'являється в Україні нова соціальна верства — козацтво, якому судилося відіграти епохальну роль в історії і культурі України.
Четвертий період розвитку української культури проходив під впливом визвольної війни народу під проводом Богдана Хмельницького. Усна народна творчість другої половини XVIІ ст. відобразила найголовніші події тієї доби. У процесі визвольної боротьби значно поширився світогляд українців, зросла їх етнічна самосвідомість. Розвивається освіта, книгодрукування сприяє зміцненню культурних відносин України з іншими народами. Події визвольної війни опиняються у центрі уваги літераторів, художників, музикантів, істориків. Триває розвиток системи літературних жанрів, розробляються теоретико-мистецькі проблеми. У другій половині XVІІ ст. в Україні поширюється стиль бароко, який став стилем епохи, цілісною художньою системою. У XVІІІ ст. українська культура продовжувала розвиватися у важких умовах. Територія України залишалася у складі різних держав, обмежувалися культурні права українського народу, гетьманська влада слабшала, а згодом була остаточно скасована. Українська православна церква втратила свою автономію, стала частиною Російської церкви. Однак навіть у цих умовах творчий геній українського народу створив ряд неперевершених шедеврів, які стали надбанням не тільки вітчизняної, а й світової культури. Культура цього часу стає більш оригінальною і національною, поступово відходять старі традиції та ідейно-естетичні концепції.
П’ятий період розвитку української культури пов'язаний з глибокими перетвореннями у всьому слов'янському світі. Уже наприкінці XVIII ст. почалися процеси формування слов'янських націй, які супроводжувалися бурхливим розвитком національних культур, формуванням етнічної самосвідомості. Джерелом, з якого постають процеси українського національно-культурного відродження XIX ст., був фольклор. Українська інтелігенція, яка народжується цього часу, сприяє розвитку демократичних напрямів у культурі. Розвиток нації знаходить вияв у неповторних національних формах культурної творчості. Розквітає українська література, відбувається становлення професійного театру, започатковується музична класика, реалістичного вияву набуває живопис. У XIX ст. витворилася не лише національна культура, спільна для сходу і заходу України, але й виник особливий тип митця, діяча української культури, який характеризувався тісним зв'язком із народним життям.
Історія української культури XX ст. — складний і суперечливий час — це шостий період розвитку етнокультури українців. Культура України XX ст. — це свідчення не-зламного духу народу, який постійно тяжів до збереження власної мови, історичної пам'яті, мистецьких надбань минулих часів. Початок століття був періодом, коли закладалися головні, фундаментальні засади, з яких виходив розвиток культури України у подальші часи. XX ст. характеризується аритмією культурного розвитку. Бурхливе століття відбилося на формах, змісті та ідейному розвитку української культури. Високі злети чередувалися з падіннями, українська культура виходила на високу орбіту світової культури і одночасно зазнавала нечуваних утисків тоталітарної системи.
90-ті роки XX ст. започаткували сьомий етап історії української культури. Акт про державну незалежність України, прийнятий 24 серпня 1991 p., відкрив нову сторінку в історії культури України. Чи не вперше український народ отримав можливість вільно творити.
У процесі розбудови нової держави актуальною стає проблема людини як творця. По суті відбувається зміна світоглядного ставлення до людини, гуманістичного усвідомлення ролі людини у процесі творчості. Гуманістична орієнтація суспільства має наметі втілення у практику пріоритетів загальнолюдських цінностей, які знаходять вираження у національній культурі. У площині відродження національної культури актуальною залишається мовна проблема, адже культура і мова належать до найголовніших духовних цінностей кожної особистості і всього суспільства.
У ХХІ ст. Україна увійшла незалежною державою. Поступово вона посідає гідне місце системі економічних, політичних і культурних зв'язків.
3. Архаїчні культури на території України. Трипільська культура та її здобутки.
В 90-х рр. 19 ст. український археолог чеського походження В.Хвойко відкрив нову культуру, датовану 4-2 тис. до н.е. і названу трипільською, по місцю перших археологічних знахідок (село Трипілля на Київщині). Спершу її поширювали на територію Дніпровсько-Дністровського межиріччя. Згодом, коли румунські археологи біля села Кукутени розкопали стародавні людські поселення з подібними ознаками, ареал поширення людності цієї культури було розповсюджено на територію Дунайського басейну, Балканський півострів, острова Середземномор'я та Малої Азії і вона отримала ще назву трипільсько-кукутенська культура. Виділяють три етапи її розвитку: 1) ранній - 3500-3000, 2) середній - 3000-2000, 3) пізній - 2000-1700 до н.е.
Характерні особливості матеріальної культури трипільців такі: поселення зводилися на відкритих місцях без оборонних споруд. Житло будувалося по колу, одне біля другого, середина кола залишалася незабудованою. Будинки споруджувалися каркасні, двоповерхові, проміжки між каркасом запліталися лозою та мастилися ззовні і зсередини товстим шаром глини. Розмір їх сягав 100-140 кв.м. Житло ділилося на кімнати, які опалювалися печами, складеними з глини. В кожному будинку проживало по 20 осіб. Все поселення нараховувало по 500-600 чоловік. Центр селища використовувався як загін для худоби. Це були скотарсько-землеробські племена з колективною власністю на стада худоби.
Значного поширення у трипільців набуло виготовлення керамічних виробів побутового призначення - столовий та господарський посуд: миски, глечики, горшки, макітри, декоративна кераміка.
Художня культура трипільців обмежувалася декоративно-ужитковим мистецтвом та культовими статуетками і малюнками на камені та стінах печер. Вона відзначається високим художнім смаком та технікою.
Орнамент. Характерна ознака художнього оздоблення керамічних виробів - яскравий декоративний орнаментальний розпис. Форма орнаменту - прямі та хвилясті лінії, овали, змієподібні спіралі, які повинні були символізувати сонце, воду, людей, тварин, рослини. Вживалося 4 кольору орнаменту - чорний, білий, червоний та брунатний. Яскравими фарбами та різнокольоровим орнаментом розписувалися і стіни жилих помешкань.
Статуетки. Серед археологічних знахідок - численні статуетки, переважно жіночі, що доводить існування культу жінки у трипільському суспільстві. Жінка знаменувала культ родючості, була продовжувачем традицій предків. Статуетки мали культове значення. Виконані вони були у реалістичній манері, і за ними можна простежити етнічний тип трипільців.
Усатівська культура. До пізнього трипілля - усатівської культури (від села Усатово під Одесою, кінець ІІІ - початок ІІ тисячоліття до н.е., розкопки провадив одеський археолог Михайло Болтенко) відносяться кам'яні могильні плити з зображеннями людей, тварин і такі ж зображення на стінах печер.
Оминаючи спірну концепцію про етнічну ідентичність трипільців та українців, зауважимо однак, що трипільська культура була одним з джерел слов'янської взагалі та української зокрема культури.
4.1. Скіфська культура.
У скіфський період (7-2 ст. до н.е.) під іменем іраномовних племен скіфів, які населяли територію сучасної України, об'єднувалися численні місцеві племена. Від скіфів лишилися величезні кургани, в яких вони ховали своїх царів. Разом з померлим, у могилу клали зброю, ювелірні вироби, забитих коней і рабів. Скіфське мистецтво відіграло велику роль у формуванні слов'янської культури. Воно було одним з джерел слов'янської мистецької спадщини.
Скіфи використовували усі форми посуду трипільців, прикрашеного геометричним узором. Основою скіфського декоративного мистецтва є зображення тварин. Після скіфів лишилися великі кам'яні статуї з зображенням воїнів. Згідно висновків українського діаспорного академіка Омеляна Пріцака українці наслідували після скіфів чоботи, білу сорочку, козацьку гостроверху шапку, пернач, сагайдак (рос. – колчан) тощо. Для скіфів були притаманні патріархат, культ сонця з його символом – колесом, флективна мова - словозміна, шляхом заміни кінцівок.
З початком грецької колонізації в Причорномор'ї (6 ст. до н.е.) великого впливу на скіфів мала антична культура, про що свідчать археологічні знахідки в Неаполі Скіфському біля сучасного Сімферополя. Традиції скіфського мистецтва продовжували сарматські племена. Продовжувалася традиції звіриного стилю в оздобленні посуду, з'являються композиції міфологічного змісту.
4.2. Антична епоха в українському контексті.
Прямим джерелом для української культури стала антична культурна традиція, носієм якої були грецькі міста-поліси на узбережжях Чорного та Азовського морів – Тіра (нині Білгород-Дністровський), Ольвія в гирлі Південного Бугу, Херсонес (на території сучасного Севастополю), Феодосія, Пантікапей (сучасна Керч), Танаїс у гирлі Дону, Фанагорія на Кубані тощо. Вони почали утворюватися з 6 ст. до н.е. і мали неабиякий вплив на місцеві народи північного Причорномор'я, в тому числі і на попередників слов'ян.
Ці колонії були містками для зв'язків грецької метрополії з степовим населенням, з яким йшов інтенсивний товарообіг, зокрема продуктами хліборобства та тваринництва. Натомість степове населення купувало предмети ремісницького виробництва. Вважається, що слов'янська молодь могла оселятися в містах-полісах і здобувати тут навички ремесла, мистецтва, будівництва, виробництва кераміки, зброї, ювелірних виробів тощо. Згідно праць грецького історика Геродота випливає, що грецькі впливи сягали далеко на північ аж за дніпровські пороги.
Пам'ятки мистецтва грецьких колоній дійшли до нас у формі скульптур, місцевого та імпортованого виробництва, надгробних рельєфів на міфологічні та побутові теми, мармурових різьблених саркофагів, ювелірних виробів. Від античної грецької культури слов'яни запозичили також теракоти та фрески.
Теракоти (від італійського – опалена земля) – неглазуровані керамічні вироби з випаленої кольорової пористої глини, головним чином червоного, брунатного, кремового кольору – архітектурні деталі, облицювальні плити, посуд, вази.
Фрески (від італійського – свіжий) – живопис фарбами, водяними або розведеними на вапняному молоці, по свіжій вогкій штукатурці. Фрески застосовувалися для оздоблення культових споруд, церков, соборів, палаців. Фрески були відомі з 2 тис. до н.е. і були поширені в різних країнах світу.
Грецькі впливи. На думку деяких дослідників грецькі впливи ми відчуваємо в українській етнографії. Український народний одяг з його багатими прикрасами має багато спільного з грецьким народним одягом. Багато спільного маємо ми з грецьким народом і у духовній культурі. Греки любили музику, співи, святочні обряди. Аналогічні тенденції спостерігаються і в українців: нахил декорувати свій одяг, хатню обстановку, численну обрядовість у народному житті.
Від греків виводять дослідники і український індивідуалізм, який був притаманний населенню Київської Русі, Козацької держави і став одною з причин драми в історії українського народу, коли він загубив свою державність і протягом багатьох століть не був спроможний її відновити.
Говорячи про античну спадщину, Маланюк стверджує, що Україна запозичила у греків індивідуалізм, схильність до філософії, мистецтва, миролюбність, на відміну від таких суто римських рис, як войовничість, пріоритет права (dura lex, sed lex = закон суворий, але це закон), які успадкували народи Західної, Середньої та Центральної Європи. Впливи античних міст-полісів у пізніші віки продовжували зв'язки Київської Русі з Візантійською імперією.
4.3. Слов’янська доба в дохристиянській культурі українських земель.
Культура східних слов'ян синтезувала досягнення культур народів, що проживали до цього в ареалі їх розселення. Разом з тим, вона є самобутньою, оригінальною культурою, складовою частиною світової культури.
Найяскравіше культура слов'ян проявилася в зарубинецькій та черняхівській культурах та культурі антів. Жителі слов'янських городищ використовували природній ландшафт для спорудження своїх поселень, житло будували на високих берегах річок. Розміри поселень як правило невеликі. В центрі зводилися укріплені фортеці, які використовувалися для захисту від ворога, проведення племінних зборів та культових обрядів. Археологічними дослідженнями виявлено багато городищ в українських землях: Київщина - 400, Волинь – 350, Поділля – 250, Чернігівщини – 150, Галичина – 100. В кожному племінному об'єднанні були городові центри: у полян - Київ, сіверян - Чернігів, древлян - Турів. Найбільшим серед них був Київ. Він мав вулиці, майдани. Другим за розмірами був Чернігів.
Міста були центрами ремесла і торгівлі. Слов'яни володіли керамічним, ювелірним, скляним, шкіряним, збройним виробництвом. Миски, глечики, горщики та інший столовий та господарський посуд виробляли на гончарному колі. Ювелірні вироби виготовляли з бронзи, срібла, міді, золота. Бронзу застосовували для медичних інструментів – пінцетів та хірургічних ножів.
Релігія. За релігійними поглядами, подібно іншим народам, слов'яни були язичниками, вони визнавали культ природи і культ роду, кожне плем'я мало своїх богів, але з часом відбулася їх уніфікація. На язичеських культах східних слов'ян позначився розвиток у них сільського господарства та класових відносин.
Багатобожжя. У древніх слов'ян існувало багатобожжя, вони поклонялися багатьом богам. Головним богом був бог блискавки і грому Перун, Дажбог - бог добра, Велес – бог худоби, Сварог – бог вогню, Стрибог – бог вітру та бурі, Хорс – бог сонця. Широко був розповсюджений культ предків. Почиталися Боги роду – Бог-Отець та Богиня-Мати.
Стародавні язичеські культи слов'ян боготворили сили природи – воду, вогонь, землю, рослини, звірів. Східні слов'яни поклонялися озерам, рікам, деревам, тваринам. Вони вважали, що в лісах та будинках живуть духи, в озерах, потоках та водоймах – русалки. Вони приносили їм в жертву хліб, худобу та іншу їжу.
Культ природи викликав становлення різних обрядів і свят, зв'язаних зі змінами пори року – весни, літа, осені та зими. Вони перейшли і до християнських свят у вигляді різних обрядів: щедрування, колядування, купальські свята, масляна, веснянки тощо. В цих святах відбивався старовинний скотарський та хліборобський побут народу.
Культ роду проявлявся в обрядах зв'язаних з народженням дитини, весіллям, смертю, похованням. Слов'яни вірили в життя після смерті і разом з померлим клали в могилу їжу, зброю, прикраси. Над могилою насипали кургани і справляли тризну. До нашого часу дожив один з старовинних обрядів – відзначення дня смерті.
РУН-віра. Сьогодні в Україні існує релігійна течія, яка пропагує повернення до язичества (РУН-віра, рідна українська народна віра), засуджує хрещення Русі князем Володимиром Великим і, власне, є одною з численних спроб затримати історичний поступ і увіковічити відсталість нації.
Древні слов'яни любили співати, танцювати. Серед слов'янських кольорів домінують червоні, жовті, сині, зелені, блакитні тони.
Таким чином, в східнослов'янській культурі відбилися впливи народів, які проживали на території сучасної України, та сусідніх народів і племен.
Тема 2. Культура Київської Русі та Галицько-Волинського князівства (Х–ХІІІ ст.)
ПЛАН
1. Загальна характеристика періоду Київської Русі. Вплив християнства на розвиток давньоруської культури.
2. Культура Київської Русі як синтез язичництва та візантійського впливу.
2.1. Мова, писемність, освіта, наукові знання та література.
2.2. Містобудування й архітектура.
2.3. Скульптура, живопис, декоративно-прикладне мистецтво.Музика.
3. Соціокультурні процеси та мистецькі здобутки Галицько-Волинського князівства.
1. Загальна характеристика періоду Київської Русі. Вплив християнства на розвиток давньоруської культури.
Культура Київської Русі – яскраве явище європейської середньовічної культури. Київська Русь залишила помітний слід у світовій історії. Вона проіснувала з IX до середини XIIІ ст. То була одна з найбільших монархій раннього Середньовіччя, яку можна порівняти хіба що з імперією Карла Великого. В часи свого найвищого розквіту вона простягалася від Чорного до Балтійського моря і Льодовитого океану, від Закарпаття до Північного Передуралля та Волго-Окського межиріччя.
Київська Русь підтримувала політичні, економічні й культурні відносини з ближніми і далекими сусідами – з Великим Степом і Візантійською імперією, з Болгарським царством, Польським, Чеським і Угорським королівствами, з італійськими і німецькими містами, з Данією, Швецією і Норвегією, з Францією та Англією. Династичні зв'язки київських монархів, особливо Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха, стали хрестоматійними. Давньоруські купецькі човни і каравани проклали шлях «з варяг у греки», чималою мірою вплинула на культуру і мистецтво сусідів.
Складність вивчення культури Київської Русі, особливо її ранніх етапів, пояснюється браком писемних джерел. Античні автори, які добре знали Середземномор'я, щонайбільше лише згадували про наших далеких предків, про місцевості і народи, які жили на північ від Дунаю і Чорного моря. Тільки у I-II ст. н.е. римські історики Пліній Старший і знаменитий Тацит згадали слов'ян, назвавши їх венедами. Услід за ними те ж зробив великий грецький філософ Птолемей у своїй «Географії». У VI-VII ст., коли слов'яни, розселяючись по південному сходу Європи, стали освоювати степи Північного Причорномор'я, відомості про них з'являються у готського хроніста Йордана, візантійського дипломата Пріска Панійського і візантійських письменників Прокопія Кесарійського, Іоанна Ефеського (VI ст.).
На початку X ст. Русь була вже добре відома візантійцям. Визначний історик того часу, шанувальник наук і літератури імператор Константин VII Багрянородний (Порфірородний) у своїй книзі «Про управління державою» розказав про сусідні з Візантією народи, у тому числі і про русів. В цій книзі він, зокрема, зазначає: «Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть руссами». Йому належить перший опис полюддя – збору данини київськими правителями з підвладних їм земель і племен. У нього ж є і докладна розповідь про шлях з варяг у греки, по якому руські князі, витязі і багаті гості водили військові і торгові дружини від Варязького моря та Ільменя до самого Царгорода і назад.
Основне писемне джерело – літопис Нестора «Повість временних літ». Спираючись на праці невідомих попередників, на свідчення своїх сучасників, легендарні оповіді і героїчний епос древніх русичів, знаменитий літописець розповів нам, «звідки почалась Руська земля». Українські і зарубіжні вчені визнають вражаючу ерудицію і наукову сумлінність Нестора, його майстерність літератора і пристрасність публіциста.
2. Культура Київської Русі як синтез язичництва та візантійського впливу.
Успіхи східних слов'ян у розвитку господарства та їхнє об'єднання в єдиній державі сприяли розвитку культури Київської Русі, що досягла високого рівня у співставленні з іншими народами світу. Велике значення для розвитку культури Київської Русі мало запровадження християнства.
Християнство – одна з основних світових релігій, поряд з ісламом, буддизмом та іудаїзмом. Виникло у 1 ст. н.е. в східних провінціях Римської імперії як релігія рабів і поневолених мас. З часом вона зазнала значних змін, стала релігією правлячих класів, в деяких країнах – державною релігією.
Католицизм та православ'я. В 4-11 ст. у зв'язку з різними умовами існування і конкурентною боротьбою між римськими єпископами і константинопольськими патріархами стався розкол християнства на два напрямки – католицизм та православ'я. Цей розкол остаточно оформився в 1054 р. після поділу християнської церкви на західну (католицьку) і східну (православну).
Християнізація слов'янських країн відбулася у 9-10 ст.: Болгарія – 864 рік, Чехія - 928 р., Польща – 966 р. Завершенням християнізації Русі було масове хрещення населення у 988 р. за наказом Київського князя Володимира Великого (Святого).
На території Русі християнство існувало ще в римські часи в Херсонесі (Корсунь). Тут була розташована грецька церква. На Вселенських соборах в Нікії (325) та Константинополі (381) згідно письмових джерел були присутні єпископи Херсонеської єпархії.
Перша згадка про християнство на Русі є у договорі князя Ігоря з греками 944 р.: про руських послів-християн, які присягали на хресті, а також про церкву св. Іллі у Києві, можливо першу християнську церкву на Русі.
Першою руською княгинею, що прийняла християнство православного обряду, вважається княгиня Ольга (945-964), дружина князя Ігоря. Згодом, незадоволена дипломатичними відносинами з православною Візантією, вона посилає посольство до німецького короля Оттона І (912-973), засновника Священної Римської імперії, з проханням надіслати на Русь свого єпископа та священиків. Це співпадало з прагненнями Риму до
поширення свого впливу на Схід, але цьому бажанню не судилося бути виконаним. Україна-Русь через декілька років стала православною, а після розпаду Візантійської імперії її наступницею, що остаточно закріпило поділ християнства на дві основні самостійні гілки.
Незважаючи на доведену причетність княгині Ольги до християнства, її син князь Святослав залишився язичником і у православ'я так і не вступив. Язичником був спочатку і внук Ольги, син Святослава, князь Володимир Святославич (980-1015). Згідно язичеських правил він мав декілька жінок – гречанку, 2 чешки, 2 болгарки, багато наложниць. Дотримувався і інших язичеських обрядів.
Але, після того як Володимир розпочав програму внутрішнього розвитку своєї країни для забезпечення захисту її від зовнішніх ворогів та завоювання союзників, він зрозумів, що одним з вагомих важелів для досягнення цієї мети є прийняття формальної релігії.
Після знайомства з різними релігіями і подолання певних сумнівів, князь Володимир вирішив зупинитися на християнстві візантійського обряду. Було очевидно, що релігія такого кшталту абсолютно необхідна для укріплення влади князя і могутності Kиївської держави.
Задля досягнення своєї загальнодержавної мети Володимир погодився на одруження з племінницею Візантійського імператора Анною, процедура якого відбулася в Херсонесі-Корсуні. Після цього він приймає особисте хрещення, а в 988 р. провадить насильницьке хрещення населення всієї Русі. Літописець дає зрозуміти, що кияни не були у захваті від цього рішення свого князя, але вимушені були підкоритися доводам криці князівської дружини. Щоправда у істориків існує думка, що на околицях Київської держави язичество довгий час нелегально сповідувалося руським населенням.
Щоб рішуче покінчити з усяким опором Володимир одразу ж наказав знищити культових язичеських ідолів, а в тих місцях, де вони стояли, наказав побудувати християнські храми. У Kиєві він збудував кам'яну церкву на честь св. Богородиці, яка отримала назву Десятинної (989-996) через те, що на будівництво та утримання її відраховувалася десята частина прибутків князя.
З прийняттям християнства культура Київської Русі піднялася на новий, більш високий щабель, зміцнилися зв'язки з Візантією, а також християнськими країнами Заходу, які, хоча й конкурували з православною Візантією, але чітко відрізняли християнство від поганства.
На Русі християнство позитивно вплинуло на розвиток освіти, мистецтва, літератури, науки. На краще змінився світогляд руського народу. Церкви та монастирі стали осередками культури. Через те, що Україна-Русь прийняла християнство з Візантії, в Київ приїхало багато грецьких священиків, письменних людей, які сприяли поширенню грамотності та знань про всесвіт та минулі цивілізації. Україна почала процвітати: були написані перші книги, відкриті школи, запроваджено грошову систему. З'явилася і українська емблема – тризубець, яка була княжою і державною емблемою.
Велику роль у підвищенні культурного рівня населення відіграли монастирі, де велося літописання, створювалися бібліотеки, школи, малювалися ікони тощо. В Київській Русі існувало до 30 монастирів: в Києві 17, в Галичі 5, у Чернігові 3, Переяславі 2, Володимирі Волинському та Тмутаракані по 1. Першим і найбільшим була Києво-Печерська Лавра, заснована у 1051 р. Назву «Печерський» монастир отримав від печер, де мешкали його перші поселенці. Засновниками монастиря вважаються ченці Антоній та Феодосій. Тут працювали Нестор-літописець, чернець-живописець Алімпій, чернець-лікар Агапіт та ін.
Запровадження християнства як державної релігії (988-989) відіграло величезну роль в консолідації феодальної держави. Християнство відображало ідеологію феодального ладу. Разом з позитивними якостями, релігія виправдовувала соціальну нерівність і гноблення людей. Церква, яка згодом стала великим землевласником, надавала велику ідеологічну підтримку державі, щоб стабілізувати становище правлячого класу.
Перехід до християнства був важливим і для підняття міжнародного престижу Kиївської Русі. Церква допомагала підвищувати рівень культури, літератури, мистецтва, літописання та архітектури. З поширенням християнства візантійська література почала потрапляти на Русь. Таким чином, запровадження християнства допомогло поширенню писемності на Русі, наблизило Київ до європейських держав.
Негативні риси православ'я. Разом з тим, прийняття християнства візантійського обряду мало і негативні риси: 1) відірваність від Заходу, 2) містицизм, 3) аскетизм.
2.1. Мова, писемність, освіта, наукові знання та література.
На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилася новими елементами. Найважливішою серед них стала писемність, поширення якої в схід-нослов’янському світі значно передувало офіційному введенню християнства. Стародавні історики повідомляють, що й до прийняття християнства Русь мала свою писемність. Так, болгарський письменник початку Х ст. чорноризець (чернець) Храбр у своєму творі «Про письмена» (Казання про те, як св. Кирило склав письмена для слов’ян) твердить, що слов’яни «не мали книжок, але чертами і різами читали й писали». Паннонська легенда про слов’янських просвітителів братів Кирила та Мефодія оповідає, що Кирило під час подорожі до хозар близько 860 р. знайшов у Херсоні (околиця Севастополя) «євангеліє і псалтир, писані
руськими письменами, і чоловіка, що говорив тою бесідою». Від нього Кирило навчився слов’янського письма і мови. Підтвердженням цього є договори Русі з греками, серед яких один екземпляр складений слов’янською мовою. Договір 911 р. натякає на руський звичай писати духовні заповіти, а одна із статей договору 944 р. вимагала, щоб посли або купці, які прибували з Русі до Цареграда, мали при собі не золоті і срібні печатки, як практикувалось раніше, а спеціальні грамоти, підписані князем. Одним з доказів раннього існування писемності на Русі є також знахідка корчаги другої чверті Х ст. з Гньоздовського кургану, на якій виявлено напис «гороухща» або «гороушна». Дослідники вважають, що це назва посудини для гірчиці або гірчичної олії.
Особливий інтерес становить т. зв. «софійська» абетка, виявлена С. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору у Києві. Вона складається із 27 букв: 23 – грецьких і 4 – слов’янських: Б, Ж, Ш, Щ. Деякі вчені вважають її невдалою спробою відтворення кириличного алфавіту, але таке пояснення, на думку авторів підручника «Культура українського народу» (Київ, 1994), не можна вважати коректним. Хоча графічно букви аналогічні кириличним, та це не кириличний алфавіт, який складався із 43 літер. Не може він вважатися і азбукою із 38 букв, про яку згадує чорноризець Храбр. На думку С. Ви-соцького, «софійська» азбука відображає один із перехідних етапів східнослов’янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передачі фонетичних особливостей слов’янської мови. Не виключено, що перед нами алфавіт, яким користувалися на Русі в часи Аскольда і Діра.
Оригінальною літературною пам’яткою дохристиянської доби вважається т.зв. «Велесова книга», глибоко опрацьована і прокоментована ужгородським вченим Б. Яцен-ком. «Велесова книга» засвідчила, що наші пращури мали розвинене почуття людської гідності, національної свідомости і патріотизму, високі духовність і мораль.
Після офіційного введення християнства на Русі утверджується кирилична система письма. Нею написані всі відомі твори ХІ і наступних століть: «Остромирове євангеліє», «Ізборники Святослава» 1073 і 1076 рр., «Слово о законі і благодаті» митрополита Іларіона, «Мстиславове євангеліє», «Повість временних літ» та інші.
Згадані твори – не єдині пам’ятки, на підставі яких можна скласти уявлення про характер і рівень поширення писемності на Русі. Великий додатковий матеріал для цього дають археологічні розкопки, які виявляють численні вироби з написами. Це – шиферні прясла, керамічний та металевий посуд, ливарні формочки, плінфа. Зміст написів різний, але найчастіше вони засвідчують ім’я господаря речі: «княжа», «Спасова», «княжо есть», «Мсти-славова корчага», «Давыдова чара», «Гаврило», «Молодило» та ін. Іноді написи вказують на вміст посудини – «Ярополче вино», «Гороухща»; містять побажання – «благодатнеша плона корчага сия»; засвідчують ім’я майстрів – «Макосим», «Людота», «Костантин».
Розкопки в Новгороді та інших містах Північної та Північно-Східної Русі (Пскові, Старій Ладозі, Твері, Смоленську) виявлять «берестяні» грамоти, які датовані переважно ХІІ-ХІІІ і наступними століттями. Це листування жителів міст їх сільськогосподарської округи з приводу різних господарських справ: купівля землі, лихварські угоди, боргові зобов’язання, духовні на випадок смерті, повідомлення про урожай та ін.
Аналіз церковних графіті виявив, що їх авторами були представники усіх соціальних верств: ченці, попи, купці, княжі люди, професійні писарі. Разом з «берестяними» грамотами і написами на ужиткових речах графіті засвідчують досить широке розповсюдження грамотності на Русі.
Літературні джерела Київської Русі слід розділити на: 1) Свідчення фольклору; 2) Перекладну літературу; 3) Оригінальну літературу.
Фольклор. До фольклору того часу відносяться: обрядові пісні, календарні пісні, заговори та заклинання, казки, розповіді побутового та історичного характеру, легенди, прислів'я та приказки, загадки, билини. Останні збереглися лише на півночі Русі, хоча розповідають про події, які наче б то відбувалися у Києві. В Україні за роки татаро-монгольської неволі ця фольклорна традиція була загублена.
Перекладна література носить, головним чином, церковно-релігійний, християнський характер. Це:
1. Остромирово Євангеліє - найдавніший датований східно-слов'янський рукопис, найдавніша давньоцерковно-слов'янська пам'ятка східно-слов'янської редакції. Перекладено для новгородського посадника Остромира за часів Ярослава Мудрого (1056-1057). Зберігається в публічній бібліотеці СПБ ім. Салтикова-Щедріна.
2. Повчання - писання отців православної церкви -Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскіна, Єфрема Сірина (в 19 ст. вони перекладалися на народну українську мову Т.Шевченко, П.Кулішем, М.Шашкевичем).
3. Збірники релігійного та релігійно-світського характеру (Св. Письмо + Писання отців церкви + Історичні відомості). Такими були, зокрема, Збірники кн. Святослава 1073 та 1076 рр.
4. Збірники науково-історичного характеру:
А. Хронографи.
Б. Бджоли - збірники думок з св. Письма, писання отців церкви та античних письменників.
5. Апокрифи - перекази на біблійні теми, про загробне життя, про біблійних героїв.
6. Антицерковні інтерпретації (напр., Мандрівка Богородиці по мукам з Михайлом Архангелом та 400 ангелами до Аду).
7. Повісті з Візантії, арабські та індійські казки (Троянська війна, Олександрія, 4 індійських царства, "Варлаам та Іоасааф", останню використав І.Франко для свого твору "Притча про життя").
8. Твори природного та географічного змісту ("Фізіолог", "Шестиднів" - космографія, "Християнська топографія Козьми Індикоплова", олександрійського купця 6 ст.).
Оригінальна творчість.
Берестяні грамоти. У Київській Русі після прийняття християнства було чимало грамотних людей, й не тільки серед знаті та духівництва, але й серед простого люду. Про це свідчать берестяні грамоти, які у великій кількості розкопують археологи в Новгороді. Найстаріша з яких датується 11 ст.
Слов'янська азбука. У східних слов'ян писемність існувала ще до прийняття християнства. Збереглися давні рукописи, написані "руськими письменами". Пізніше була запроваджена слов'янська абетка, складена болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. Існувало два варіанта азбуки - глаголиця і кирилиця.
Літописи. У монастирях створювалися перші письмові історичні праці, що називалися літописами (запис по роках). Літописання Київської Русі почалося за зразком візантійських хронік. Перший літописний запис з'явився в 1039 р. Історичні записи вели ченці Києво-Печерського, Видубицького та інших монастирів.
"Повість временних літ". Чернець-літописець Нестор до 1113 р. склав "Повість временних (минулих) літ", де розповів про те, "відкіля пішла земля Руська, хто у Києві перший почав княжити і відкіля Руська земля взялася". Ця пам'ятка є головним і в багатьох випадках єдиним джерелом з історії східного слов'янства та Київської Русі. Нею було покладено початок історіографії Київської держави.
Літописні зведення. Літописи переписувалися, розмножувалися ченцями-переписувачами, які вносили свою коректуру, додатки, окремі літописи об'єднувалися у зведення літопису. Вони потрапляли в інші монастирі, розповсюджувалися по всій країні, у більшості, через нашестя татар, війни, пожежі, грабунки, безповоротно гинули, а в деяких монастирях (переважно на Півночі та Заході) чудом збереглися і, таким чином, стали надбанням вчених уже в 18 та 19 ст. і дійшли до нашого часу.
Так, "Повість временних літ" була виявлена в Іпатьєвському зведенні, яке збереглося в Іпатьєвському монастирі в Костромі, що був заснований 1330 року і де в 1613 році Михаїлу Федоровичу Романову було об'явлено про обрання на царство. Іпатьєвський літопис зберігся в 5 списках початку 15 ст. і сходить до українського літописного зведення кінця 13 ст. Вона відтворює події 11-13 ст. і містить хроніку подій, договори Русі з греками, взірці перекладної літератури, легенди.
Іпатьєвське зведення складається з 3 частин: 1) "Повість временних літ" (від варягів до Володимира Мономаха). 2) Київський літопис (боротьба з половцями та міжусобиця після смерті Володимира Мономаха). 3) Галицько-Волинський літопис (утворення, розквіт та занепад Галицько-Волинської держави).
М.Грушевський говорив, що Іпатьєвське зведення є справжнім архівом нашої літератури. Його використовували історики Карамзін, Соловйов, Погодін, Ключевський, письменники Франко ("Захар Беркут"), Скляренко ("Святослав", "Володимир"), Збанацький ("Диво", "Євпраксія"), Кочерга ("Ярослав Мудрий"), Хижняк ("Данило Галицький") та ін.
"Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, першого місцевого, руського Київського митрополита, обраного за Ярослава Мудрого (1051) - прославляння .кн.Володимира та хрещення Русі, написана між 1037 та 1043 і виголошена на честь відкриття київського Софійського собору.
"Повчання дітям" Володимира Мономаха (1096), яке складається з 3 частин: 1)релігійні правила; 2)поради для князя, 3)життєпис самого автора, як приклад для дітей. Автор був високоосвіченою людиною, знав 5 мов, його гуманізм на 3-4 століття обігнав аналогічні твори західних авторів. Це був не тільки літературний твір, але й політичний маніфест, де автор проголошував ідеї громадянського миру в державі, необхідність укріплення її зовнішнього становища.
"Житіє та ходіння Данила, руські землі ігумена" - науково-географічний опис подорожі в Єрусалим через Царгород (1106-1108).
Києво-Печерський патерик - збірник оповідань про життя святих отців церкви Лаврського монастиря (І чверть 18 ст.), прославляв зодчих, живописців, святих отців, пропагував єдність руської землі. Вперше був надрукований в друкарні Києво-Печерської Лаври в 1661 р. О.Пушкін писав про це джерело: "прелесть простоты и вымысла".
"Слово Данила Заточника" - сповідь дружинника, вигнаного з княжого двору, який просить простити йому його провинності і повернути назад з заслання. Роздуми про багатих і бідних, добрих і злих, розумних і дурних. Ідея сильної княжої влади, ідеалізація князя.
Твори єпископа-проповідника Кирила Туровського (1130/1134, м.Туров, Гомельської обл. - 1182), який був автором багатьох сказань, повчань, молитов. Його твори були популярні на Русі.
8. Найвидатнішим взірцем поетичної творчості на Русі другої половини 12 ст. є "Слово о полку Ігореве". Невідомий автор з надзвичайною художньою силою описав трагічний стан Русі в епоху феодальної роздробленості. Сюжетом твору стала історія походу Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців у 1185 р. за часів галицького князя Ярослава Осмомисла (1152-1187). Сіверські князі були розгромлені і, разом з багатьма воїнами, захоплені в полон. Вся поема перейнята закликом до об'єднання русичів проти зовнішніх ворогів.
Поема написана в мажорному настрої, ознаки якого зникають з руської християнської літератури вже з середини 11 ст. Замість нього з'являється релігійний екстремізм, проповідь загального відходу від світу, чернецьке убивання плоті, самоприниження людини, безвихідність, безсилля, загибель усіх надій. Дослідники припускають, що "Слово" було не єдиним твором такого стилю, але воно випадково уціліло завдяки своїй об'єднавчій ідеї. Весь інший спадок був знищений правлячою церквою і замінено життями святих.
"Слово о полку Ігореве" - відомий пам'ятник давньоруської середньовічної літератури. Він стоїть поруч з такими всесвітньо-відомими епосами як "Давид Сасунський" (Вірменія, 7-10 ст.), "Пісня про Роланда" (Франція, 12-13 ст.), "Витязь в тигровій шкурі" Шота Руставелі (Грузія, 12 ст.).
Наукові знання.
Право.
"Руська Правда" збірник законів князя Ярослава Мудрого (11-12 ст.): захист життя та майна княжої дружини та слуг, становище феодально-залежних людей, кримінальне, спадкове, зобов'язальне право тощо. Виділяють 3 головні редакції: коротку, докладну та скорочену, включає окремі норми закону "Руської Правди" Ярослава Мудрого, "Правду Ярославичів", "Устав Володимира Мономаха" тощо.
Математика і медицина. Знання математики і медицини були обмежені практичними потребами. Першими лікарями були знахарі. Пізніше, коли Київська Русь увійшла в більш тісні стосунки з іншими країнами, лікарські знання значно поглибилися. Відомим лікарем у Києві був Агапіт, який навіть робив хірургічні операції.
2.2. Містобудування й архітектура. Архітектура.
Ще у 7-му - 5-му століттях до н.е. стародавні греки будували на берегах Північного Причорномор'я міста типу Tіри, Oльвії, Херсонесу та Пантикапеї, руїни яких існують і тепер в Україні. Ці міста мали геометрично точне планування. В архітектурі будинків були використані елементи класичної грецької архітектури.
З 6-го по 3 століття до н.е. численні міста на території сучасної України створювали скіфи, серед них столиця Скіфської держави Неаполь-Скіфський у Криму, неподалік від сучасного Сімферополя.
В Криму збереглися також давньоримські інженерні споруди (типу фортеці Чара). Візантійські пам'ятники архітектури збереглися в Херсонесі, Keрчі та інших містах Півдня України (залишки замків та фортифікаційних споруд 11-го - 14-го століть). В 5-му - 7-му століттях місцеві жителі Криму збудували так звані печерні міста (Eski-Kermen, Chufut-Каle та інші. Останній належить до 5-6 ст., неподалік від Бахчисарая: оборонні стіни, брами, житло, господарські будівлі - наземні та печерні, мечеть, караїмські храми. З ростом Бахчисарая, який було засновано на початку 16 ст., прийшов в занепад і до середини 14 ст. запустів).
Протягом першого тисячоліття н.е. східні слов'яни збудували багато міст, укріплень з стінами земної роботи (руїни давнього міста на Пилипенковій горі поблизу Канева, монастир біля міста Ромни тощо).
Міста Київської Русі з'явилися в 9-му та 10-му століттях, і наприкінці 10-го, 11-го століть. Багато фортець і культурних будівель було створено в Kиєві, Чернігові та Переяславі.
Місто в Kиївській Русі складалося з трьох частин: 1)Укріплений центр (detinets); 2)Так зване оточуюче місто, оточене дерев'яною та земляною стіною; 3)Ремісничі та торгові передмістя, розташовані поза міськими стінами.
Зовнішні вихідні ворота іноді вбудовувалися у стіну (Золоті Ворота в Kиєві (1037); Ворота єпископа в Переяславі (1089).
Головним будівельним матеріалом при будівництві міст було дерево, і тільки декілька палаців та замків були побудовані з каменю та цегли. Розчин, який використовувався у будівництві, складався з вапна та води, змішаної з потовченим каменем.
Давньоруські зодчі зводили складні дерев'яні і кам'яні спорудження, що вражали своїми розмірами, пропорційністю і красою внутрішньої оздоби. Символом розквіту Київської Русі стали Десятинна церква (989-996), Софійський собор (1017-1037), Золоті ворота (1037, реконструйовані в 80-х рр. 20 ст.), Успенський собор Києво-Печерської Лаври(1073-1078, зірваний у 1941 р., зараз відбудовується), Михайлівський Золотоверхий собор Михайлівського монастиря у Києві (1108-1113, зірваний у 1934-35 рр., зараз відбудовується).
Собори святої Софії, подібні Собору святої Софії в Константинополі, були збудовані, крім Kиєва, в Новгороді та Полоцьку. Пам'ятниками уміння давніх руських архітекторів є Успенський Собор Єлецького монастиря (12 ст.), Спаський Собор (1036), Борисоглебський Собор (1123), П'ятницька церква (кінець 12-початок 13 ст.) в Чернігові, княжий палац та Пантелеймонівська церква (1200) в Галичі, Успенський Собор (1160) та церква св.Василя (кінець 13-початок 14 ст.) у Володимирі-Волинському руїни Успенської церкви у с.Крилосі біля Галича (12 ст.) та ін.
Значна будівельна робота продовжувалася у Переяславі наприкінці 11-го століття (церква святого Михайла та палац єпископа) .В 12-му ст., внаслідок розпаду Київської Русі на феодальні князівства, в Києві, Чернігові та Переяславі сформувалися місцеві архітектурні школи, кожна з власним стилем.
2.3. Скульптура, живопис, декоративно-прикладне мистецтво. Музика.
Будинки прикрашалися різьбленням по дереву і кості, настінною мозаїкою, фресками, різьбленими кам'яними деталями, іконами. Такі прикраси сьогодні можна побачити в Софійському соборі в Києві. Всередині храму стіни прикрашали фрески. Центральний купол і арки покривала мозаїка. У мозаїці Софійського собору використано біля 130 відтінків. Таким чином, розвиток архітектури дав поштовх поширенню живопису.
В області стародавнього мистецтва відомо чимало пам'яток іконописного живопису, мініатюр (кольорових малюнків у літописах), багато виробів золотників, прикрашених малюнками й емаллю. Відомо мистецтво київських ювелірів, майстрів тонкої обробки дорогоцінних металів.
На церковні розписи, фрески, мозаїки, мініатюри, ікони, архітектурні будівлі того часу великий вплив мала візантійська культура. Поступово складається і самобутня архітектура та живопис Київської Русі.
Відомо мистецтво київських ювелірів, майстрів тонкої обробки дорогоцінних металів. Майстерні вироби, особливо ювелірів, і взагалі високий технічний рівень виробів кустарного промислу показують напрямок, в якому розвивалася матеріальна культура України в той час.
Київська Русь славилася досвідченими ремісниками. Було відомо біля 60 ремісничих професій. Ремісники виготовляли знаряддя праці, вироби домашнього побуту. У домницях виплавляли метал. З нього кували лемеші, серпи, ножі, цвяхи, підкови, замки. Зброярі виготовляли шоломи, щити, списи, луки та стріли, мечі та шаблі, броню і кольчуги, які з'явилися на Русі на 200 років раніш, ніж у Західній Європі. Будували кораблі - невеликі судна з веслами і вітрилами, що вміщали по 50 - 100 чоловік. Гончарі випускали різноманітний посуд, прикрашений кольоровою поливою і різноманітним орнаментом; кравці - полотняний одяг для простих людей, а також княжий одяг.
У житті людей Київської Русі значне місце займали музика, пісні і танці. Пісня супроводила різні обряди, календарні свята. Знамениті фрески вежі Софійського собору у Києві дають зображення музикантів і танцюристів. За цими зображеннями, а також з билин, літописів ми знаємо про музичні інструменти Русі - ріг, труби, бубон, гуслі, гудок. З прийняттям християнства одноголосий спів став частиною богослужіння, православний канон не допускав інструментальної музики. Співвівся за спеціальними рукописами-книгами. Склалося дві системи нотних записів - самобутня і візантійська.
Отже, у розвитку культури Київської Русі проявлялися як загальні закономірності, так і національні особливості. Її основа - самобутня культура східнослов'янських племен. Принциповим рубежем у розвитку культури стало прийняття християнства. Значним був вплив візантійської культури. На відміну від Західної Європи, на Русі держава не підпала під владу церкви, і, відповідно, в культурі світські елементи були сильнішими. Намітилася прогресивна тенденція диференціації духовної культури. У відносно короткі терміни Київська Русь зробила величезний крок, вийшовши на загальноєвропейський культурний рівень, а в деяких її сферах перевершивши його. Нові віяння в культурі, більша регіональна своєрідність з'явилися у зв'язку з феодальною роздробленістю. Однак для закріплення і розвитку культурної динаміки Русь потребувала відновлення політичної єдності.
3. Соціокультурні процеси та мистецькі здобутки Галицько-Волинського князівства.
Культура Галичини і Волині періоду феодальної роздробленості цікава і своєрідна. Вона характеризується, зокрема, діяльністю «славетного» співака Мітуси, чудового скульптора Авдія, ряду талановитих художників і літописців. На жаль, письмові джерела і пам'ятки мистецтва цієї землі збереглися погано, найчастіше фрагментарно. Загалом місце Галицько-Волинської Русі в історії вітчизняної культури переважно визначається особливостями соціально-економічного і політичного розвитку цього краю протягом усієї ранньофеодальної епохи. Вже в VI-VIІ ст. на широких просторах від р. Горині до р. Вепра склалося об'єднання слов'янських племен на чолі з дулібами. У ньому вбачають одне з проявів
початкового етапу формування державності у східних слов'ян. Однак про наступний розвиток племінних утворень на Волині й у Прикарпатті відомо мало. Не пізніше середини X ст. політичний вплив Київської Русі поширився на велику частину цієї території, а з 981 р. і на західні її околиці — Червенські гради і Перемишльська земля – остаточно ввійшли до складу Київської держави.
Волинське князівство до початку періоду феодальної роздробленості залишалося як і раніше пов'язаним із Київським. Князі на Волині часто змінювалися, і жодний із них фактично не зміг тут міцно закріпитися. Початок місцевої княжої династії у Володимарі-Волинському було покладено всередині ХІІ ст. Ізяславом Мстиславичем, онуком Володимира Мономаха. Місцева династія в Прикарпатті, яке відділилося від Волині в останній чверті XI ст., виникла раніше. Тут утворилися три князівства братів Ростиславичів, онуків Ярослава Мудрого: у Перемишлі княжив Рюрик, у Звенигороді (нині село Львівської області) — Володар, у Теребовлі на Подолії — Василько. Після смерті Рюрика в Перемишль перейшов Володар. Його син Володимирко (1141 – 1153 p.), об'єднавши Звенигородське Перемишльське і Теребовльське князівства, обрав стольним містом Галич — недалеко від впадання р. Лукви в Дністер. Галицькому князівству довелося відстоювати своє право на існування в кровопролитних війнах із половцями, Польщею, Угорщиною. Найбільшого розквіту воно досягло при сині Володимирка Ярославові Осмомислі, батька оспіваної в «Слові о полку Игоревім» Ярославни.
У 1199 р. волинський князь Роман Мстиславич, об'єднавши Волинь і Галичину в Галицько-Волинське князівство, підкорив своєму впливу і Київ. Зміцнивши свій авторитет на Русі сміливими й успішними походами на половців, Роман втрутився у боротьбу між імператорами і папством. Смерть Романа стала початком довгострокової смути, розпаду Галицько-Волинського князівства на ряд дрібних володінь, хазяйнування в Галичі боярських угруповань. Залучення боярами іноземних заступників — угорських і польських — у внутрішні чвари боярства з князями сприяло зміцненню позицій бояр і призвело до майже небаченої в інших руських князівствах жорстокої боротьби з княжою владою. Лише після того як був зломлений завзятий опір бояр, Данило Романович у 1237 р. остаточно закріпився у Галичі, а в 1239-1240 pp., напередодні Батиєвого руйнування, — і в Києві. Він відбудував свою нову столицю Холм й інші міста, спробував посадити свого сина Романа на герцогський престол в Австрії, а в 1253 або на початку 1254 р. увінчався королівською короною. Після смерті Данила Галицького (1264 р.) його сини значно розширили свої володіння, приєднавши до них на якийсь час Люблінську землю і частину Закарпаття з м. Мукачеве. На початку XIV ст. всі галицькі і волинські землі знову об'єдналися. Юрій І зумів навіть домогтися заснування митрополії в Галичі. З західними сусідами він і його сини підтримували дружні стосунки. Постійно захищаючи від Золотої Орди західні території, Галицько-Волинська Русь поступово слабшає. Цією обставиною, а також суперечностями між князями і боярськими угрупованнями скористалися більш сильні сусіди. У другій половині XIV ст. Галицьке князівство захопила Польща, що остаточно зміцнилася тут із 1387 p., а волинські бояри визнали владу литовського князя Любарта Гедиминовича. За таких історичних умов розвивалася культура Галицько-Волинської землі.
У XІІ-ХІІІ ст. основним платіжним засобом у Галицько-Волинському князівстві, як і на всій території Давньої Русі, стають срібні, рідше золоті гривні-злитки. Застосування злитків при великих торгових операціях було в той час характерним для всіх країн Центральної Європи. У XIV ст. у Галичині і на Волині, які в сусідніх землях, одержують поширення празькі гроші.
Оживлені товарно-грошові відносини сприяли росту міст. Як видно з дипломатичних актів, князі заохочували міжнародні купецькі зв'язки. Данило Романович закликав у Холм «приходаїв» — майстрів, що бігли від татар. У Львові відразу ж після будівництва замку почали поселятися селяни, що шукали укриття від татарських орд. У Львові другої половини XIIІ ст., крім корінного населення, були колонії вірменів і німців. У Галицько-Волинській Русі общинам іноземних колоністів князі давали самоврядування. Іноземні колоністи в той час були прихильниками не боярського свавілля, а міцної княжої влади. Міста були опорою князям у їх прагненні приборкати великих бояр. Але загалом князі представляли інтереси класу феодалів і сприяли зміцненню феодальних відносин у більш прогресивному варіанті. Саме на цій підставі стало можливим значне посилення княжої влади.
Величезну роль у політичному і культурному житті Галицько-Волинської Русі відігравали церковні утворення. У першій половині XIІІ ст. єпископи, будучи найбільшими духовними феодалами, нерідко очолювали боярську «крамолу». Зміцнивши свою владу, князі стали призначати єпископів із числа своїх прихильників. Верхівка духовенства і пізніше зберегла великий вплив на державні справи, але писемність аж ніяк не була монополією духівництва. Буквені клейма на глиняному посуді і свинцевих пломбах, написи на повсякденних речах (прясельцях, кістяних рукоятях ножів) свідчать про те, що грамотні люди були й у середовищі ремісників, рядових дружинників.
Освічені люди, знавці іноземних мов, працювали в княжих і єпископських кан-целяріях. Вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування. У літописі, крім ряду нагадувань про грамоти, наведений текст двох грамот Володимира Васильковича й однієї – Мстислава Даниловича. Відомі в оригіналах грамоти Андрія Юрійовича, Левка II, Юрія II, боярина-правителя Дмитра Детько, що призначалися закордонним адресатам, написані латинською мовою, з урахуванням загальноприйнятих у той час правил дипломатики. Що стосується рукописних книг, створених у Галицько-Волинській Русі XII-XIV ст., то збереглася лише незначна їх частина. Здавна знаходилося в Подністров'ї Галицьке Євангеліє 1144 року. Ця пам'ятка цікава тим, що являє собою найдавніше в східних слов'ян євангеліє — «тетр», але не «апракос», тобто суцільний текст для домаш-нього читання, а не розділений на уривки згідно з послідовністю церковних служб.
Можливо, що саме в Галицькій землі створена найдавніша східнослов'янська (так звана друга) редакція тексту новозавітних книг, що помітно відрізняється від першої редакції, запозиченої у південних слов'ян. Ряд давніх пам'яток (Христинопольський апостол XII ст., Бучацьке Євангеліє XIІ-ХІII ст. й ін.) зберіг монастир південно-волинського села Городище, що був у ХІІІ-XIV ст. великим культурним центром. У Холмі при Левкові Даниловичеві переписане Холмське Євангеліє XIII ст., так зване Галицьке Євангеліє Григорія пресвітера і Євангеліє 1283 p., писане поповичем Євсевієм. Холмські рукописи виявляють деякі типово народні мовні риси, які пробивалися крізь церковнослов'янську основу тексту літургійних книг.
Про поширення книг на Волині свідчить літописна розповідь про князя Володимира Васильковича. Як оповідає літопис, князь зробив пожертвування церквам у своїх містах (Володимир, Берестьє, Бєльський, Кам'янець, Любомль) і єпископським кафедрам інших князівств – Луцькій, Перемишльській, Чернігівській. У числі його дарунків літописець перераховує і частково описує 36 книг. Безумовно, це не повний перелік книг, пожертвуваних Володимиром. Очевидно, із книг князя, що потрапили в інші міста, літопис називає тільки найцінніші. У багатьох випадках зазначено, яким чином ці книги потрапили до князя: два соборника перейшли до нього в спадщину, молитовник він купив у Любомлі, ряд книг замовив, а дві — сам переписав. Звертає на себе увагу багате зібрання книг при дворі Володимира.
З великою майстерністю здійснювалися у Володимиро-Волинському князівстві переплетення книг. Серед розданих Володимиром Васильковичем книг багато окутих сріблом, а золотом писане «Євангеліе-апракос», послане в Чернігівську єпископію, було окуте сріблом із перлинами. Особливо докладно описане плетіння двох Євангелій, за-мовлених для любомльської церкви. Перше було окуто золотом і камінням дорогим із перлами, і Деісус на ньому виготовлений із золота. Отже, плетіння найбільш дорогих книг поверх шкіри прикрашалося золототканими тканинами (оловір), металевими накладками із зображенням фініфтю. Всі ці багаті плетіння виготовлялися місцевими ремісниками. Деякі книги прикрашалися прекрасними мініатюрами. Таким чином, у Володимиро-Волинському працювала група переписувачів і майстрів художнього оформлення книги.
Літописання в Галицькій землі з'явилося рано, і з самого початку в ньому була світська спрямованість. Мабуть, дружинником, а не священнослужителем був Василь, що описав осліплення теребовльського князя Волошка Ростиславича в 1097 р. Місцеві літописці були освіченими людьми, вміло користувалися літературними джерелами. Так, Василь, автор «Повісті про осліплення Волошка», знав Початковий літопис у його першій редакції. Окремі місця «Повісті» підтверджують також знайомство її укладача з чеськими пам'ятками старослов'янською мовою, що розповідають про життя і смерть князя В'ячеслава. Втім на Русі знали не тільки «Житіє В’ячеслава», але і кілька інших старослов'янських пам'яток великоморавського, або давньочеського, походження. Один із основних шляхів їх поширення йшов через галицько-волинські землі.
Літопис ХШ ст., який прийнято називати Галицько-Волинським, дійшов до нас у складі Волинського літописного зведення кінця ХПІ-початку XІV СТ. ОДНАК перша його частина (звід Данила Галицького) була створена приблизно в другій половині 40-х - 50-х років XIІІ ст. Цей звід був складений у Холмі для обгрунтування політики Данила, що вважав своє князівство законним спадкоємцем давнього Києва. З цією метою холмський літописець докорінно переробив Київський літописний звід, що включав «Повість временних літ» і Київський літопис, доведений до 40-х років XIII століття. Перед початком «Повісті временних літ» літописець, що працював у Холмі, додав перелік київських правителів від Діра й Аскольда до Дмитра, намісника Данила Галицького. Київський літопис перших десятиліть ХІІІ ст. він замінив власним.
На відміну від багатьох інших літописних пам'яток, літопис Данила Галицького — логічна розповідь, без хронологічної сітки. Пізній переписувач за власним розумінням вніс дати в Іпатїївський список літопису, допустивши при цьому грубі помилки. Тому більш близькі до початкового варіанту списки, що не мають хронології, знайдені на Україні, – Хлебниківський, Погодинський, київський список Марка Бундури.
Виразний приклад розвитку в Галицько-Волинській Русі своєрідної культури — зодчество цього краю. Як і всюди на Русі, більшість споруд тут будували з дерева, кам'яними були спочатку тільки одні храми, рідше князівські палати. Будівництво найдавнішого культурного центру на заході Русі — Володимира-Волинського говорить про тісні його зв'язки
з Києвом. Збережений (у реконструкції) Володимирський Успенський собор, будівництво якого було завершене в 1160 p., повторює план Успенського собору Києво-Печерської лаври. Це типовнй шестистовпний однокупольний храм із трьома апсидами по східному фасаду. Він дуже схожий на такі сучасні йому спорудження, як церкви Кирилівська і Богородиці Пирогощі у Києві, Переяславський храм, Борисоглібські собори Чернігова і Смоленська, Успенський собор чернігівського Єлецького монастиря. Той самий тип будівництва представляла у Володимирі «Стара катедра» — заміський храм. Можливо, у володимиро-волинському Успенському соборі чіткіше були виражені елементи романської архітектури, не збережені реставраторами. З волинським зодчеством було тісно пов'язане і гродненське. Початок йому, судячи з подібних рис, поклали майстри з Володимира-Волинського. Однак незабаром у Гродно склалася місцева архітектурна школа. У ній багато своєрідного, передусім, ошатне оздоблення фасадів із вмонтованими в цегельну стіну керамічними плитками і каменями різних відтінків.
Оригінальне і зодчество Галичини. Основи його своєрідності могли бути закладені ще в той час, коли Прикарпаття підтримувало тісні політичні й культурні зв'язки з Великоморавською державою (кінець ІХ-початок X ст.). Саме до цього періоду деякі дослідники відносять будівництво в Перемишлі білокам'яної церкви — ротонди з круглою вівтарною апсидою. План її точно такий, як у ротонд кінця IX ст. у Лівому Градці (Чехія) і Старому Місті в м.Угорське Градіште (Моравія). Білокам'яним був і розкопаний у 1956-1964 pp. поблизу ротонди тринефний, мабуть, чотиристовпний, храм. Дослідники не без підстав вважають цей храм кафедральним собором перемишльського князя Володаря Ростиславовича (1092-1124 pp.). Це підтверджує і знайдена тут свинцева печатка Давида Ігоровича, що відвідав Перемишль, за літописними даними, у 1099 р. Розкриті фрагменти візерункової, вимощеної каменем підлоги, трикутні і прямокутні майолікові керамічні плитки, окремі різьблені архітектурні деталі.
До середини XII ст. романська будівельна пластика була вже загальноприйнятим у галицькому зодчестві прийомом. Фрагменти колон і напівколон, капітелей були виявлені не тільки серед залишків ряду храмів давнього Галича, але й в інших містах – Василів і на Буковині, Звенигороді. Різьблене вбрання збереглося тільки в храмі Пантелеймона біля Галича. Тут портали обрамлені колонами з капітелями коринфського ордера. Західний, головний портал — перспективний, що іде в глиб стіни. Його верхня частина прикрашена стилізованим орнаментом, перевитим джгутами. До романських деталей цієї церкви є близькі аналоги в деяких храмах в Угорщині. У Галицькій землі ще в дохристиянську епоху було розвинене не тільки різьблення, але і кругла скульптура. Зв'язки Галичини із західним романським мистецтвом проявилися в тому, що тут поряд із триапсидними хрестово-купольними храмами продовжували будувати круглі церкви — ротонди. Це було пов'язане з традиціями, що вкоренилися раніше.
Оздоблення галицьких і частково володимиро-волинських храмів декоративним різьбленням відоме тільки з археологічних знахідок. Про чудові храми Данила Галицького в Холмі ми знаємо головним чином з літописної розповіді. Літописець повідомляє, що в побудованих при Данилі Козьмо-Дем'янській і Іванівській церквах зводи були чотиристовпні. Особливою красою відрізнялася церква Івана. У ній капітелі опорних стовпів прикрашали різьблені скульптурні маски. Біля входу у вівтар піднімалися колони з кам'яних монолітів. Внутрішня поверхня купола була розписана золотими зірками на лазурному тлі. У вікнах красувалися вітражі. Портали давні майстри оформили каменем білим і зеленим; різьблення на них настільки уразили літописця, що він повідомив ім'я скульптора Авдія. Достовірність зведень літописця підтверджується тим, що при розкопках Холмського городища виявлені сотні кілограмів сплаву міді і свинцю. Очевидно, це залишки підлоги церкви, що згоріла під час пожежі в 1256 році. Відразу після пожежі Данило почав відбудовувати місто.
Паралельно з архітектурою в Галицько-Волинській Русі розвивався монументальний живопис, але останній відрізнявся великим консерватизмом. Як правило, розпис храмів фресками робився за княжим замовленням. Сучасники високо цінували майстерність галицьких художників-монументалістів. Наприкінці XIV-XV ст. їх часто запрошували розписувати костьоли в міста Польщі. Місцевий іконопис розвивався в Галицько-Волинській Русі під впливом київського, який тут високо цінувався.
Найдавніші збережені ікони Галичини відносять до ХІІІ ст. Безцінною пам'яткою є «Покрова», що зберігається у Київському національному музеї українського мистецтва. Унікальна композиція цієї ікони, що не має прямих паралелей у давньоруському і візантійському мистецтві. На відміну від всіх інших ікон на цю тему, в давньогалицькій богородиця зображена з дитиною в лоні, а дугоподібний покрив над нею нагадує завісу, зображену на іконі в константинопольському Влахернському храмі. Ймовірно, що безпосереднє знайомство галицьких художників із візантійською пам'яткою дало поштовх розвитку самостійної іконографії Покрови, культ якої асоціювався з ідеєю захисту від зовнішніх ворогів. Характерно, що цей культ приблизно у ті ж часи розвивався в різних князівствах, але іконографія його різна: кожне князівство прагнуло мотивувати ідею обраності своєї держави. Цікава іконографічною схемою і кольоровою гамою галицька ікона досить недосконала за технікою живопису. Очевидно, це примітивна копія з оригіналу, що є переробкою влахернської ікони. Наявність такого роду копій свідчить про те, що вже в першій половині ХІІІ ст. станковий живопис став масовим жанром; що поряд із майстрами, які обслуговували собори й інші головні міські храми, було багато живописців, що працювали для широкого кола замовників із сільських і міських церков.
Культура Галицько-Волинської Русі розвивалася в нерозривному зв'язку з життям, із соціально-економічною і політичною історією краю. І цілком заслуговують доброго слова нащадків ті діячі культури, що у важку хвилину були з народом, виступали ідеологами визвольного руху. Досить згадати книгаря Тимофія, що у Галичі піднімав людей на боротьбу проти іноземних окупантів. У повний голос звучить патріотична тема в літописах і фольклорних творах, у пам'ятках образотворчого мистецтва і зодчества. За рівнем культурного розвитку Галицько-Волинська Русь протягом сторіччя після монголо-татарської навали не відставала від сусідів, а в ряді випадків навіть стала батьківщиною творчих імпульсів, що збагатили скарбницю східноєвропейської культури того часу. Галицько-Волинська культура довела свою життєздатність, збагачуючись як у результаті внутрішнього розвитку, так і в ході міжнародних зв'язків і не втрачаючи при цьому східнослов'янської специфіки. Загалом Галицько-Волинській землі належить почесне місце у формуванні давньоруської, а пізніше й української культури, у закріпленні її зв'язків із культурою російського і білоруського народів, а також із культурою південних і західних слов'ян. Тому протягом сторіч у важкий час панування іноземних феодалів багато слов'янських діячів літератури, мистецтва, просвітництва зверталися до спадщини Давньої Русі, взагалі, Галицько-Волинського князівства, зокрема. Спогади про його колишній блиск і велич підтримували дух визвольної боротьби українського народу в XV-XVIII століттях. Не випадково низка писемних пам'яток, зокрема Волинський літописний звід, переписували і переробляли в пізніші століття. В усьому цьому не можна не побачити прояви загальної закономірності: усе краще з культури минулих епох не втрачається, а використовується для створення нових культурних цінностей, що відбивають нову соціально-економічну і політичну реальність.
Тема 3. Ренесанс як явище в українській культурі (ХІV–ХVІ ст.)
ПЛАН
1. Національний варіант Ренесансу і Реформації в українській культурі.
2. Братства як осередки національно-релігійного та культурно-освітнього життя.
Науково-освітні центри.
3. Виникнення українського друкарства. Пересопницьке Євангеліє.
4. Полемічна література.
5. Архітектура та образотворче мистецтво.
1. Національний варіант Ренесансу і Реформації в українській культурі.
В європейській культурі розрізняють ранній і пізній гуманізм епохи Ренесансу. Ранній виник в Італії (ХІV-серединаXVст.) й ознаменований інтересом до класичних мов, риторики, поезії, історії та моральної філософії. В його середовищі формувалися ідеї громадянського гуманізму – патріотизм, свобода особистості, гідність людини, громадянське служіння, спільне благо та ін. в останній третині XVст. в Італії та південній Франції помітно зміщення гуманістичних інтересів до природничих наук, натурфілософії, теології. Цей період прийнято називати гуманізмом.
В українській культурі раннім гуманізмом зазвичай називають період XV-XVІст., ознаменований діяльністю провідних учених – вихідців із українських земель – Юрія Дрогобича, Павла Русина, Лукаша з Нового Міста, Григорія Чуя, Станіслава Оріховського-Роксолана та ін. Вони перші вивчили латинську мову, навчалися в європейських університетах, збагатили ренесансну культуру, насамперед, своїми творами, де відчутне нове розуміння людини-особистості, гордість за працю, за свій рід і батьківщину, бажання прославляти її у світі.
В економічному, політичному та культурному відношенні Україна в дану епоху була складовою частиною Європи. Нею цікавилися культурно-освітні діячі, сюди охоче навідувались, тут вільно проживали і творили відомі представники європейської ренесансної культури – Філіп Буонакорсі Каллімах, Кирило Лукаріс, Никифор Параскез. Осідали вони переважно у Львові й Острозі. Поряд із цими містами головними центрами культурного та наукового життя були Київ, Перемишль, Замостя. Саме тут зароджувався і міцнів, структурно оформлявся український гуманістичний рух, зокрема як завдяки безпосереднім контактом із гуманістами Західної Європи, так і через ознайомлення українських авторів із творами європейських мислителів. У згаданих українських містах уже XVІст. з “явилися наукові осередки, справжні культурно-освітні центри зі школою, друкарнею, гуртком учених людей, які не тільки творили чи перекладали твори різного змісту – богословські, світські, підручники, а й навчали молоде покоління.
Принагідно зауважимо, що поступово почали зявлятися переклади Святого Письма словяно-руською мовою: Пересопницьке Євангеліє (1556-1561рр.), Літківське Євангеліє, Псалми Давида (1582р.), а такоє знаменита на весь світ Острозька Біблія (1581р.). Переклади та масові розповсюдження Святого Письма мовою, доступною широким колам освідчених людей, прокладали шлях до розуміння Священних текстів, знайомили читачів із засадами первісного християнства, сприяли поширенню раціоналістичних ідей протестантизму.
2. Братства як осередки національно-релігійного та культурно-освітнього життя.
Науково-освітні центри
Братства - релігійно-національні товариства, що їх створювали при церковних парафіях члени ремісничих та цехових організацій по містах України в 15-17 ст., продовжуючи традицію середньовічних релігійних братств Західної та Східної Європи.
Братства ставили перед собою перш за все релігійно-благодійні завдання: дбали про храми та їх обслуговування, влаштовували громадські богослужіння, братські обіди, допомагали бідним і хворим братчикам тощо.
З кінця 16 ст. братства розгорнули культурно-освітню працю, відкриваючи школи, бібліотеки і друкарні.
Львівське братство при церкві Успіння Богородиці, відоме з 1439 р., наприкінці 16 ст. відкрило першу в Україні друкарню, запросивши до праці І.Федорова. В 1586 р. воно організувало Львівську братську школу. Її ректором був Іван Борецький (майбутній київський православний митрополит Іов - з 1620 і до смерті у 1631 р.). Тут викладали або вчилися майбутній київський митрополит П.Могила, письменник, церковно-освітній діяч та друкар-видавець Кирил Транквіліон Ставровецький (пом. 1646), релігійний письменник Стефан Зизаній (1570-1605) та його брат педагог, церковний діяч та перекладач Лаврентій Зизаній Тустановський (пом. 1633), майбутній митрополит київський часів Визвольної війни Сильвестр Косів та ін.
Київське братство. У 1615 р. в Києві на Подолі, на землі, яку подарувала дружина мозирського маршалка Лозки Гальшка Гулевичівна засновано Київське братство.
Київська братська школа. Цього ж року була створена і Київська братська школа. Першим ректором школи був: колишній ректор Львівської братської школи І.Борецький (1615-1618), згодом Мелетій Смотрицький (1618-1620), Касьян Сакович (1620-1624) та ін.
Програми братських шкіл мали релігійний характер і передбачали вивчення мов (грецької, латинської, польської, старослов'янської), філософії, риторики, грамматики. Викладачі школи стояли на обороні православ'я і вели боротьбу з католицизмом.
Бібліотеки. При братських школах створювалися бібліотеки. У бібліотеці Львівської братської школи було 9 різних видань творів Аристотеля, повна збірка творів Платона, інші філософські трактати.
Пересопницьке євангеліє - визначна пам'ятка староукраїнської мови. Переклад євангелія "простою мовою". Розпочате 1556 в монастирі на Львівщині, закінчене 1561 у давньоруському місті Пересопниця (тепер село Ровенської обл.). В цьому євангелії виразно відбито фонетичні, граматичні та лексичні риси живої української народної мови 16 ст. зберігається в Національній науковій бібліотеці ім.Вернадського. Після утворення незалежної України застосовується при прийнятті присяги нового президента України після його обрання. Зараз розглядається питання про його масове репринтне видання.
Острозька колегія Вища освіта мала в Україні давні традиції. В 1578 р. в Острозі було створено Острозький греко-слов'янський колегіум. В літературі існують різні точки зору щодо категорії освіти, яку давала Острозька колегія. Деякі дослідники вважають, що це був середній навчальний заклад, інші називають його першим вищим навчальним закладом в Україні. Але серед вчених немає суперечок відносно високого рівня викладання.
Заснована Острозька колегія була відомим меценатом української культури і захисником православ'я князем Костянтином Острозьким. Першим ректором був письменник і педагог Герасим Смотрицький (пом.1594). Він брав активну участь у виданні І. Федоровим Острозької біблії. Професорами колегії були греки Діонісій Палеолог та Кирил Лукаріс, математик і астроном, професор Краківського університету Ян Лятос, письменник Іов Княгинецький (друг Івана Вишенського), брат Северина Наливайка Дем'ян Наливайко. Острозьку колегію закінчило чимало видатних людей тодішньої України: П.Конашевич-Сагайдачний, Іван Борецький, С.Наливайко та ін. Програма колегії передбачала заняття з граматики, діалектики, риторики, арифметики, геометрії, астрономії, музики, грецької, латинської та старослов'янської мов. В історії української освіти Острозька колегія мала непересічне значення: вона готувала викладацькі кадри для братських шкіл, підготувала значний прошарок української еліти, яка потім посідала значні керівні пости в церковній ієрархії, Запорозькій Січі, у культурному житті України. Занепад Острозької колегії почався після смерті князя К.Остозького у 1698 р. Онука князя віддала приміщення колегії єзуїтам, які створили в її приміщеннях єзуїтську колегію.
Києво-Могилянська колегія. У 17-18 ст. величезний вплив на розвиток освіти в Україні та Росії мав Києво-Могилянський колегіум, створений Київським митрополитом П.Могилою у 1632 р. на базі київської братської школи та Лаврської школи, створеної ним же напередодні, у 1631 р. У 1701 р. Києво-Могилянський колегіум було перетворено в Академію. Вона забезпечувала європейську академічну освіту. Дослідник вважають саме її першим вищим навчальним закладом в Україні та Росії. Адже Слов'яно-греко-латинська академія в Москві була відкрита лише у 1687 році, Московський університет в 1755 р., а Петербургський університет у 1819 р.
Петро Могила (1596-1647) - політичний та культурний діяч України, Молдови та Румунії. Походив з давнього та знатного молдавського роду. Освіту здобував у Львівській братській школі та в Західній Європі. У 1625 прийняв чернецький постриг. З 1627 р. архімандрит Києво-Печерської Лаври, з 1631 - митрополит Київський і Галицький. Добивався у польського короля легалізації православної церкви в Україні, яка переслідувалася поляками після Берестейської унії, а також передання їй деяких маєтків і церковних споруд (Софійського собору, Києво-Видубицького монастиря), захоплених уніатами. Поряд зі створенням Київського колегіуму, був організатором створення його філій в Вінниці, Крем'янці, Гощі, першої румунської вищої школи в Яссах у 1640 р. Понад 20 років очолював книговидавничу справу в Україні, Румунії та Молдавії. Автор книг, написаних слов'янською, польською, латинською мовами. Діяльність П.Могили сприяла формуванню національної самосвідомості українського суспільства, визріванню ідей боротьби за національне визволення, проти іноземного та релігійного гноблення. Роки його найбільш активної діяльності (30-40 рр. 17 ст.) увійшли в історію під назвою "могилянської епохи".
В основу структури Києво-Могилянської Академії була покладена організація єзуїтських колегій. Строк навчання тривав 12 років. Програма передбачала вивчення 7 вільних наук: граматики, риторики, поетики (піїтики), філософії, математики, астрономії, музики. Навчання велося польською та латинською мовами. На початку 18 ст. латина витісняється українською мовою, але вона ще довго вивчалася у школах України, що відповідало рівню європейської освіти. Запроваджуються також французька, німецька та давньоєврейська мови. На початку 18 ст. були створені філії Академії в Чернігові, Білгороді (згодом переведена в Харків) та Переяславі.
Обгрунтовуючи необхідність вивчення латини, П.Могила говорив: "Латинська мова нам на те потрібна, щоб бідної Русі не називали глупою Руссю. Обманець говорить: "Учіться по-грецьки, не по латині". Це добра рада, але корисна в Греції, не в Польщі, де латинська мова має найбільший успіх. Поїде бідака на трибунал, на сойм, на сеймик, на громадський або земський суд, без латини платить вини (судові кари). Без неї (латинської мови) нема ні судді,ні возного, ні ума, ні посла. Не треба нас підганяти під грека, стараймося за неї при латині так, що бог дасть, грека буде для свята, а латина для щоденного вжитку".
На початку існування Києво-Могилянської Академії викладання носило передовий, прогресивний характер. Студенти вивчали не тільки томізм Фоми Аквінського, але й твори гуманістів - Еразма Ротердамського, Амоса Коменського, Гоббса, Декарта, Аристотеля, Спінози та ін. У різні часи в Академії викладали визначні вчені того часу: Інокентій Гізель, Степан Яворський, Георгій Кониський, Феофан Прокопович.
Випускники Київської Академії займали важливі державні і церковні посади в Російській імперії і внесли значний вклад в розвиток російської культури. Єпіфаній Славинецький (?-1675) був організатором та ректором першої греко-латинської школи в Москві (1653); Симеон Полоцький (1629-1680) був вчителем дітей царя Олексія Михайловича, організатором Слов'яно-греко-латинської академії в Москві (1687) та типографії в Кремлі; Феофан Прокопович (1681-1736) -пропагандистом петровських реформ та главою російської православної церкви; драматург, поет, історик та композитор Данило Туптало (1651-1709) став митрополитом ростовським і увійшов в історію як Дмитро Ростовський; Стефан Яворський (1658-1722) був президентом Синоду; Олександр Безбородько (1747-1799) був канцлером Російської імперії; Ілля Безбородько (1756-1815) - сенатором.
Наприкінці 18 ст. в умовах ліквідації української автономії, наступу російського царату на українську культуру, Академія поступово втрачає своє значення. У 1780 р. згоріла бібліотека Академії, що була найбільшою в Україні, у 1788 р. Академія була позбавлена матеріальної підтримки, а в 1817 р. взагалі закрита, як світський навчальний заклад, і перетворена в духовну академію для підготовки вищих церковнослужителів російської православної церкви. Внаслідок цього центр культурного розвитку, який протягом 17-18 ст. знаходився в Україні, переміщується в Росію, з Києва - в столицю імперії Петербург.
Львівський університет був створений на базі єзуїтської колегії у 1661 р. у феодальній Польщі і ставив перед собою мету полонізації українського населення. Навчання тут велося польською, німецькою і латинською мовами.
3. Виникнення українського друкарства. Пересопницьке Євангеліє.
Важливою подією в культурному та політичному житті Європи в середині 15-го століття була поява книгодрукування. Перший друкарський станок було винайдено німцем І.Гутенбергом у 1450 році. Перші книги він надрукував в Празі та Кракові.
Перша слов'янська книга була надрукована глаголицею і з'явилася у Венеції в 1483 році. Кількома роками пізніше у 1491 р. у Кракові з'явилися книги надруковані кирилицею.
Видав їх також німець - Швайпольд Фіоль. Обидві книги були церковного змісту. У середньовічній Європі доля першодрукарів була нелегкою. Фіоля заарештувала краківська інквізиція, з якої йому пощастило з великим трудом звільнитися. Але друкарську працю йому заборонили, а надруковані книги спалили.
В 1517-1519 рр. у Празі білорусом Франциском Скориною був надрукований "Псалтир" та декілька інших книжок в перекладі білоруською мовою. Скорина навчався у краківському та падуанському університетах, де отримав ступінь доктора медицини, що була найбільш шанованою і престижною у середньовічній Європі.
Іван Федоров. Першими російськими друкарями були Іван Федоров та Петро Мстиславець. У 1564 році вони надрукували в Москві першу в Росії друковану книгу "Апостол", яка складалася з частин Нового завіту - діяння та послання апостолів церкви і "Апокаліпсис" (від грец. слова "одкровення") - теж одна з книг Нового завіту, найдавніший з християнських літературних творів, який містить пророцтва про кінець світу, страшний суд, боротьбу між Христом та Антихристом, тисячолітнє царство боже тощо. Наступного року вони встигли видати ще одну богослужебну книгу - "Часовник". Але й в Московщині друкарська праця була об'явлена чернецтвом як диявольський витвір - позначилася конкуренція з літописцями, яких видання друкованої продукції позбавляло сталого заробітку. Дикий натовп черні, підбурюваний ченцями, спалив друкарню, а Федоров та Мстиславець ледве уникнули наглої смерті і вимушені були рятуватися втечею з Москви.
Заблудівська друкарня. Після цього Федоров і Мстиславець прийняли запрошення литовського гетьмана Г.Хоткевича і створили нову друкарню в м.Заблудів, в Білорусії, біля Білостока. Там вони надрукували в 1568-1569 рр. "Євангеліє Учительноє" та "Псалтир".
Львівська друкарня. Із Заблудова Мстиславець поїхав до Вільно, а Федоров - до Львова, де за допомогою львівського братства заснував першу друкарню в Україні. Тут у 1574 р. (тобто рівно через 10 років після видання першої книги у Москві) він випустив нове видання "Апостола", а потім першу слов'янську "Азбуку".
Острозька друкарня. На запрошення відомого українського православного мецената князя Костянтина Острозького у 1581 році він переїжджає в Острог, де засновує нову друкарню. Тут він друкує свою славетну книгу - повну слов'янську "Біблію" ("Острозька біблія"). Помер Федоров у 1583 р. у Львові, де й похований.
Поряд з найстарішою друкарнею Львівського братства, виникають друкарні у Стрятині біля Львова, в Дерманському монастирі на Волині (1604), Крилосі під Галичем (1606), Рахманові на Волині (1619), у Луцьку (1628), Крем'янці (1638) тощо.
Найбільша друкарня була відкрита у Києво-Печерський Лаврі у 1616 р. Перша книга, яка була там випущена, -"Часословець" - підручник для братських шкіл, згодом - "Псалтир". Лаврська друкарня довгий час, аж до петровських репресій проти України після Північної війни, поряд з релігійною літературою, випускала і світські видання: "Візерунок" на честь українського церковного та освітнього діяча Єлисея Плетенецького (1622), "Вірш на жалосний погреб зацного лицаря Петра Сагайдачного" (1622), "Лексикон" визначного українського лексикографа Памви Беринди тощо. Книжковий друк зіграв важливу роль в поширенні освіти в Україні.
Цінною пам’яткою української мови, перекладу і мистецтва ХVІ ст. є так зване Пересопницьке Євангеліє, що у 1556 р. було частково перекладене М. Василевичем у с. Двірці, а завершене у 1561 р. ігуменом Пересопницького монастиря Григорієм. Пересопницьке Євангеліє відзначається пишністю свого оформлення. В ньому дуже багато оригінальних заставок, ініціалів, використано багато рослинних мотивів. На жаль, Пересопницьке Євангеліє збереглося не в оригіналі, а у копії 1701 р., виконаній на замов-лення гетьмана І. Мазепи для кафедрального собору у Переяславі.
4. Полемічна література.
Внаслідок занепаду культурного процесу в Україні в 13-16 ст. безслідно зникло багато творів літератури княжої України і збереглися у списках лише на півночі. Це дало підстави деяким дослідникам стверджувати, що вся література цього часу тільки великоросійська.
В умовах, які склалися в Україні після татарського нашестя, спричинилися до того, що літературне життя могло існувати тільки на західних окраїнах, у сусідстві з Білорусією. Оригінальних пам'яток лишилося мало. Літературні пам'ятки ідейно і стилістично продовжують школу Київської Русі.
В 14-16 ст. гальмом для розвитку української літератури стала візантійська спадщина, яка на цей час догматизувала ідеї і форми літературних творів. Після падіння Константинополя (1453) візантійський вплив зникає. Але за 2 століття в Україні не було створено жодного літературного твору, який би заслуговував на увагу. Натомість інтенсивно розвивається фольклор, зокрема історичні думи та пісні, яких до цього часу український народний епос не знав. Тематика цих дум та пісень (турецько-татарський полон, втеча з неволі, смерть козака в степу, жорстокість турок) підтверджує, що створювалися вони саме в ІІ половині 14 - І половині 15 ст.
Полемічна література. З останньої чверті 16 ст. (1580-1590) з'являється нова тематика літературних та наукових творів, так звана полемічна література, присвячена релігійній дискусії. За 100 років цього періоду було створено в 10 разів більше оригінальних творів, ніж за 500 попередніх років. В полемічній літературі можна виділити:
1. Науково-теологічні трактати та історико-політичні памфлети, відкриті листи, послання-диспути.
2. Художня література практично вся також носить полемічний характер і спрямована проти католицизму.
3. Твори ораторського мистецтва, легенди, байки, поезія також має полемічний характер.
Петро Скарга. Полеміку розпочав польський єзуїт, письменник, лідер войовничого католицизму Петро Скарга. В трактаті "Про єдність церкви божої" (1577) він обгрунтовує законність королівської влади в Польщі та її панування в українських та білоруських землях. Слов'яноруська мова непридатна для жодної науки, це мова мужиків, пише він. Теологія та філософія можуть розвиватися лише на основі латинської та грецької мов. Все населення України повинно об'єднатися навкруги папи та польського короля, порвати з руською вірою, національними традиціями та служити польській короні та католицькій Речі Посполитій. Його позицію підтримали прибічники унії, зокрема Київський митрополит Іпатій Потій. Згодом на позиції уніатства переходили і деякі колишні прибічники православ'я, зокрема, ректор Київської братської школи, вихованець Замойської та Краківської академій Касьян Сакович.
Противники унії. Проти Скарги та уніатів виступали ректор Острозької Академії Герасим Смотрицький професор школи Ставропігійського братства у Львові Зизаній Тустановський, вихованець Острозької Академії і західно-європейських університетів Мелетій Смотрицький (син Г.Смотрицького, який потім став єпископом полоцьким, але після вбивства православними уніатського єпископа Кунцевича виїхав в Рим і став уніатом).
Антиуніатським твором є літературна пам'ятка "Пересторога", авторство якої приписують Іову Борецькому або діячу Львівського братства Юрію Рогатинцю.
Іван Вишенський. Визначним письменником-полемістом цього періоду був Іван Вишенський (1550-1620). Народився в Галичині, деякий час жив у Луцьку, підтримував зв'язки з Львівським братством. В 1580-90 рр. переселився на гору Афон, прийняв чернецтво. В 90-х роках написав найвизначніші твори, скеровані проти унії. Його перу належать полемічні послання до князя К.Острозького, П.Скарги. Не обмежувався боротьбою з католицизмом та унією. Виходячи з засад візантійського аскетизму, гостро критикував весь тодішній церковний та світський лад і вимагав простоти старо-християнського братства, як здійснення царства Божого на Землі. В своїх творах малював барвисті, часто гіперболічні образи морального занепаду еліти, зокрема духовної, протиставляючи їй простих людей. Емоційне піднесення твору чергується з гострою сатирою, сарказмом. Накопичення порівнянь, епітетів, запитань і закликів, іронічне подання побутових деталей, багатство словника, використання живої народної мови надавали творам Вишенського яскравості та ефектності. Стиль В. наближався до найкращих взірців барокового стилю. Праці Вишенського вперше були знайдені дослідниками у 1858 р., вперше надруковані Костомаровим 1865 р.
Григорій Сковорода. Найвизначнішим українським просвітителем-гуманістом, поетом та вченим-філософом 18 ст. був Григорій Сковорода (1722-1794). Освіту здобув у Києво-Могилянській Академії. Переслідуваний світською та церковною владою, він з 1779 р. мандрує по Україні, пропагуючи свої погляди серед народу. Одним з перших в історії української думки виступав проти офіційної релігії та церковної схоластики, засуджував дармоїдство церковників та багатіїв.
Значного прогресу досягла українська iсторіографія. У козацьких літописах Самійла Величка, Григорія Грабянки та Самовидця, вперше було систематизовано виклад історичних подій в Україні.
5. Архітектура та образотворче мистецтво.
Будівництво й архітектура ХІV – першої половини ХVІ ст. визначалися потребами оборони і були пов’язані з характером укріплення міст та стратегічно важливих осередків, де сходилися економічні та торговельні шляхи. В цей період активно розвиваються міста, що стимулювало інженерно-архітектурну думку. Другою причиною, що прискорила міс-тобудування, було введення Магдебурського права, яке зміцнювало самоврядування і відкривало простір для цехової організації ремісництва.
У церковній архітектурі ще зберігав вплив візантійсько-руський тип трьохапсидної церкви поряд з унікальним зразком церкви-ротонди. У ХV ст. набули поширення готичні або ренесансні типи будівництва церков.
Оборонні зразки мали класичне завершення в замковій архітектурі з силуетами високих башт і мурів з бійницями (Луцьк, Кам’янець, Збараж). Давні замки органічно вписувалися в наколишній пейзаж і розташовувалися на вершинах гір, берегах річок і озер. У замках, пристосованих до оборони, концентрувалося тогочасне життя з княжим двором і службами. Відповідно з ними були пов’язані муровані укріплення міста й передмістя. Десь з середини ХVІ ст. форми оборонної архітектури поступаються місцем елементам ренесансного палацового будівництва. Такими, зокрема, є замки в Брежанах і Межибожі. На відмінну від ранніх замків у них периметром замкового двору тягнуться не оборонні мури, а житлові будинки, зовнішні стіни яких грають оборонну роль і мають бійниці, в той час, як у стінах, обернених в бік двору, знаходяться великі вікна й двоярусні відкриті аркади – галереї на зразок італійських палаццо.
Архітектура монастирів також обумовлена оборонними функціями, вона включала укріплення з вежами і храмові споруди (Унів, Дерман, Межиріччя). До унікальних пам’яток церковного будівництва початку ХІV ст. відносяться церкви-ротoнди (Володимир-Волинський, Горяни). Впливи західної архітектури виявились у храмових спорудах Львова, Рогатина, Дрогобича. Багато храмів наслідували давньокиївські зразки хрестовокупольних храмів і були пристосовані до оборони (Успенська церква в Зимно, Богоявленська в Острозі, Покровська в Сутківцях).
Замки в Україні виникають поступово, в міру поширення тут панування литовських та польських феодалів, а також у зв’язку з будівництвом міст як центрів ремесла і торгівлі. Міста потребували захисту від нападу татарів, турків та інших іноземних загарбників. Вони разом із замками феодалів були оборонними центрами цілих областей. Такими укріпленими містами на Волині були міста Луцьк, Володимир-Волинський, Кременець.
Луцьк – це давнє князівське укріплення, переважно дерев’яне, з комплексом земельних валів і ровів. Наприкінці ХІV – початку ХV ст. на невеликому пагорбі було збудовано укріплення з цегли. Цегляні мури, що досягали 10-12 м висоти, мали по декілька рядів бійниць у вигляді вузьких отворів. На кутах укріплення були три декоровані квадратні башти висотою 27 м. У замку були палаци власника замку та єпископа, кафедральний собор, будинки замкового управління, сторожі та невеликі житла для втікачів з околиць на випадок нападу ворога.
Значне місце в системі укріплень займає Кременець, мури якого були укріплені ще під час навали Батия. Кременецький замок ХV-ХVІ ст., що стояв на високій горі, був подібним до Луцького замку на Волині і Бучацького в Галицькому Поділлі.
На Волині великий укріплений замок був побудований у ХV ст. в Острозі, резиденції князів Острозьких. І до наших днів відносно добре збереглась так звана Нова башта Ост-розького замку ХVІ ст.
У ХV-ХVІ ст. деякі православні монастирі Західної України були оточені мурами з баштами і мали значення укріплень. На Волині такими фортецями були монастирі в Ме-жиріччі недалеко від Острога та в Дермані біля Дубно. Дерманський монастир стояв на високому горбі, обнесений кріпосним муром висотою 7 м. Біля стін проходив наповнений водою рів. Вхід до фортеці зроблений був через триярусну вежу, яка правила також за дзвіницю. Тут був споруджений перекидний міст через рів.
Велике місце в стратегічному плані оборони України, Польщі і Литви займало Поділля. Тут споруджується укріплення більшого і меншого значення. Головне місце серед них займають замки в Межибожі і Кам’янець-Подільському. У систему оборони в Межибожі входили також житлові кам’яні будівлі, церква Успінія та спостережний пункт. Кам’янець-Подільські укріплення ХV-ХVІ ст. становлять одну із складних форм архітектурних стилів і градобудівних споруд України з різноманітними нашаруваннями. Замок стояв на невеличкому гребені, захищав вхід у місто, яке мало вигляд мережі кривих вулиць з ринковою площею, навколо якої були розташовані торговельні і житлові приміщення. До наших днів при вході в Кам’янець-Подільський стоїть замок, праворуч найбільше помітна п’ятикутна башта, на якій відсутні будь-які архітектурні прикраси. Вона має суворі форми, властиві військовим оборонним укріпленням.
Найбільш довершеним зразком феодального замку є Хотин. У хотинському замку вражає широта і задум будівничого. Викликає подив 35-40-метрова висота башт і мурів, які досягають товщини до 5-6 м. Грандіозні мури і башти замку декоровані мурованим з червоної цегли орнаментом, який нагадує узор української народної вишивки. Охоплюючи ніби суцільним килимом стіни і башти, орнамент згладжував розчленованість об’ємів замка, перетворюючи його у моноліт, який є ніби природним завершенням кам’яних скель, на яких височить замок. На початку вересня 1621 р. на берегах Дністра відбулась знаменита Хо-тинська битва, в які українські козаки на чолі з гетьманом П. Конашевичем-Сагайдачним у співдії з польським військом зупинили наступ 150-тисячної турецької армії.
Малярство
Пригноблення й приниження, які випали на долю України в ХІV-ХV ст., значною мірою загальмували розвиток художньої культури. Тут ми не знайдемо таких грандіозних декоратичних робіт, як це було в минулому, але іскра любові до прекрасного, що завжди тліла у народі, надихала до творчості й у найтяжчу епоху.
Митці того часу шукали опори в художніх традиціях Київської Русі. Але догми православної церкви, що утверджували безплотні лики (обличчя), заперечувалися світськи-ми ідеалами, що почали проникати у малярство із Західної Європи. У цій постійній боротьбі догм православної церкви і світських ідеалів, народжених новим часом, вироблялась неповторна своєрідність форм, властивих мистецтву українського народу.
Західноєвропейські впливи насамперед позначились на малярстві західних українських земель, зокрема на фресках у церкві-ротонді св. Миколая в селі Горяни біля Ужгорода. Горянські фрески виконані у новій стилістичній манері, основу якої становить світлотіньове моделювання. Фрески за своїм стилем пов’язані з італійським Передвідродженням та тірольською й чеською малярськими школами. Відомо, що село Горяни та інші маєтності на Закарпатті угорські королі віддали у володіння італійській родині Другетів, яка для малярських робіт запросила майстрів з Італії. Характерними рисами горянських фресок є їх життєвість, експресивність, спроба більш ілюзорно передати об’єм, добірність кольористичної гами, чіткість малюнку, увага до внутрішнього світу людини. Головне місце у розписах посідають зображення Богоматері. Художник створив образ мадонни, сповнений ліризму. Таке трактування образу Богоматері властиве західноєвропейському мистецтву ХІV-ХVІ ст. Головні сюжети розписів – «Благовіщення», «Різдво», «Дари волхвів», «Втеча до Єгипту», «Страсті» і «Воскресіння» – подані як послідовний розвиток теми материнства (у центрі сцен жінка – молода наречена, щаслива дружина, мати-страдниця). Богоматір з «Благовіщення» зовсім не канонічна. Марія, з ледве розкосими і навіть непомітно пустотливими очима, сидить з непокритою головою, молитовно склавши руки. Її довгі пишні коси, перевиті стрічкою, спадають на плечі. Їх не покриває традиційний для православної релігії мафорій. В її образі передана властива для теми материнська глибина і щирість почуттів, що свідчить про відхід від візантійських зразків малярства. Художники створили новий ансамбль: замість традиційної схеми розміщення композицій у хрестовоку-польних давньоруських храмах тут сюжети розміщені один за одним. Вони не порушують цілісності інтер’єру і створюють відчуття безперервної розповіді. Головна їх тема – страждання («страсті») Христа.
Привнесені з Західної Європи більш людяні, гуманістичні образи в подальшому зробили помітний вплив на розвиток українського малярства і стали одним з ранніх джерел розуміння малярських завдань.
На жаль, загибель пам’яток малярства ХІV ст. не дає можливості скласти повного уявлення про українське образотворче мистецтво. Проте факти запрошення українських майстрів до Польщі, де ними в ХV ст. були виконані великі малярські роботи в Сандомирській, Серадській, Краківській і Люблінській землях, свідчать про те, що украї-нське малярство стояло на високому рівні і могло успішно конкурувати з середньо-європейським.
Для розписів Замкової каплиці в Любліні характена наявність в них життєвих рис, народність типів, значна доза конкретності. Тут і портрети короля Ягайла, й єпископів, різноликі й дуже характерні, інколи навіть гротескні, вояки, і буденні жіночі образи з простонародними рисами обличчя, і музиканти зі своїми інструментами. Майстри ХV ст. не тільки не загубили традицій мистетцва Київської Русі, але здобули нове розуміння завдань і цілей мистецтва, що знайшло вияв у їх новаторських пошуках. У люблінських розписах більше життєвих рис, побутових подробиць, вони глибше, з більшим драматизмом відобра-жають життя, незважаючи на те, що їх сюжетами є священна історія.
Але найбільшого розвитку в той час досягає іконописне малярство. Фрескові розписи в мурованих храмах, що вимагали великих витрат і майстрів особливо високої кваліфікації, в ХV ст. є досить рідкісним явищем. Замість них виконуються ікони на дошках. Вони покликані замінити фрески, в яких послідовно розкривалося християнське вчення й життя Христа. Ось чому виникає необхідність у групуванні або підборі ікон, розміщених у певному порядку. Так, з нечисленних ікон передолтарної огорожі виникає монументально-декоративна композиція іконостаса, в якому в органічній єдності виступають малярство, скульптура і декоративна орнаментальна різьба.
Тематика окремих ікон відповідає сюжетам настінних розписів. Український іконостас виник як одне ціле в ХV ст. Він близький до російського іконостасу, хоч і має свої особли-вості: ікони в українському іконостасі розміщували в строгому раз і назавжди усталеному порядку. Тоді як в російському іконостасі цього правила не дотримувались. У першому ярусі розміщувалися з обох боків від царських врат головні ікони Богородиці й Христа, а далі головні храмові ікони. У другому ярусі, над царськими вратами, – Спас Нерукотворний, над ним – «Тайна вечеря», а з лівого і правого боків – по шість празникових ікон. У третьому ярусі в центрі – Деісус («Моління») з дванадцятьма апостолами. У четвертому ярусі розміщувалися зображення дванадцяти пророків. Завершувався іконостас розп’яттям. На жаль, від ук-раїнських іконостасів ХV ст. уціліли тільки окремі частини.
Оскільки іконостас був архітектурною частиною інтер’єра, малярство ікон набуває рис декоративності. Розраховані на сприйняття з великої відстані (іконостаси досягали інколи 15 метрів висоти), ікони «деісусового ряду» писались з дотриманням певних норм монументального малярства. Основне місце при цьому відводилося виразності ликів і красі драпіровок. Розміщені нижче ікони празникового циклу зображалися в певній послідовності життя Христа. У них часто можна побачити побутові деталі з оточуючого життя.
До нас дійшли імена лише небагатьох художників ікон ХІV ст. Одним з них був ігумен з Волині Петро. З його іменем зв’язана ікона Волинської Богоматері з Луцька, яка свідчить про велику і самобутню художню культуру Волині. У ній найбільш яскраво й повно втілено художні ідеали складної епохи, коли формувалася українська народність. Тут мимаємо зразок того розуміння художнього образу, в якому не було місця особистим почуттям і переживанням.
Величаві у своїй суворій гордості постаті Богоматері й дитини, що сидить у неї на колінах. Їх силуети – відтінений темно-вишневим мафорієм у Марії і, в контрасті до неї, створений шляхом поєднання блакитних і білих барв у дитини, дуже прямі. Голова матері злегка схилена. Риси обличчя в неї аскетичні: видовжений овал лику, довгий рівний ніс, маленькі вуста, великі очі, звернені до глядача. Вони поставлені трохи асиметрично й тому здаються такими замисленими. Безплотність лику Богоматері, в якому порушена анатомічна правдивість окремих рис, суперечить об’ємності обличчя. Різко висвітлена права щока, на-пружений пучок світла на лівій. І в обличчі Марії, і в мудрому розумному погляді дитини є відчуття прихованої тривоги, переданої лаконічними засобами.
Панівною тенденцією в іконописі цього періоду стає пом’якшення образів, прагнення проникнути у внутрішнє життя людини, передати красу навколишнього світу. Тому зміню-ються й засоби художньої виразності та іншою стає художня мова, з’являється відмінна від попередніх віків форма творів.
Змістовий модуль 2. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА НОВОГО ТА НОВІТНЬОГО ЧАСІВ
Тема 4. Феномен українського бароко (ХVІІ – ХVІІІ ст.)
ПЛАН
1. Історичні та суспільно-політичні передумови розвитку української культури ХVІІ – ХVІІІ ст.
2. Розвиток освіти і науки. «Золота доба» Києво-Могилянської академії.
3. Література, усна народна творчість, музика і театр епохи бароко. Творчість М. Березовського, А. Веделя, Д. Бортнянського.
4. Бароко в архітектурі і живописі України. Школи іконопису. Український портретний живопис. Своєрідність українського бароко в загальноєвропейському контексті.
1. Історичні та суспільно-політичні передумови розвитку української культури ХVІІ – ХVІІІ ст.
Друга половина XVII-XVIII ст. були насичені політичними подіями. У 1648 р. у політичному житті України з'явилася людина, якій судилося відіграти епохальну роль в історії України. Це був Богдан (Зиновій) Михайлович Хмельницький. Почувалося на-ближення бурі, якої ще Річ Посполита не знала. Перемоги повстанських військ під Кор-сунем і Жовтими Водами, Пилявцями сколихнули населення України. Щоб усунути небезпеку, яка загрожувала з Польщі, Хмельницький іде на переговори з російським царем і у 1654 р. укладає з ним Переяславський договір, за яким Україна зберігала всю свою внутрішню автономію і всі права самостійної держави зі своєю армією, адміністрацією і зовнішніми дипломатичними зв'язками. З початку Хмельниччини і до кінця XVIІ ст. правобережна Україна жила серед безперервних воєн і спустошень. Наприкінці 70-х років майже все населення Київщини і східного Поділля переселилося або на Волинь, або до Молдови. Тоді ж заселяється Слобожанщина. Своїм побутом слобожанці не відрізнялися від жителів лівобережної Гетьманщини. Центром Слобідської України став Харків.
Хоч історія українського народу другої половини XVIІ ст. сповнена боротьбою про-ти національного і соціального поневолення, загальний культурний рівень України був досить високий.
У першій половині XVIII ст. Лівобережна і Слобідська Україна зберігала адміністра-тивний устрій — поділ на полки і сотні. Продовжувало існувати козацьке військо, діяли судова система, міське управління. Але розглядаючи Україну як звичайну провінцію Російської держави, царський уряд не припиняв наступ на її автономні права. Друга половина XVIІІ ст. позначена тим, що царський уряд продовжував політику, спрямовану на подальше обмеження, а потім і ліквідацію всіх органів і закладів Української держави, яка існувала ще за часів Богдана Хмельницького. Була вирішена і доля Запорізької Січі. У травні 1775 р. царські полки взяли фортечні мури козацької твердині, а у середині 1775 р. з'явився царський маніфест про ліквідацію Запорізької Січі.
Цілком зрозуміло, що справді легендарна боротьба повсталих народних мас опи-няється в центрі уваги багатьох відомих і невідомих прозаїків, поетів, драматургів, ху-дожників, музикантів, істориків. На певному етапі кожен по-своєму намагався осмислити події, факти, діяльність видатних ватажків і всього народу та дати їм власне тлумачення. Нові політичні та соціально-економічні умови накладають певний відбиток на всі сфери духовного життя українського народу.
У другій половині XVIІ ст. продовжує розвиватися система літературних жанрів, що склалася в попередній період. Триває розробка теоретико-літературних проблем; у Києво-Могилянській колегії читаються курси поетики й риторики, стаючи помітним імпульсом у художніх шуканнях східнослов'янських книжників цього періоду.
Поетика, риторика та всі інші галузі науки і культури в XVIІ ст. розвивалися в Ук-раїні під значним впливом ідей Відродження, які різними шляхами і, насамперед, через Польщу проникали до нас. Та найпліднішими в європейській (зокрема, українській) культурі XVIІ ст. були тенденції, пов'язані з утвердженням у мистецтві різних народів стилю, названого згодом «бароко».
Принципово важливим є питання про те, чим було бароко: одним із напрямів літера-тури та мистецтва XIІ ст. чи цілою культурно-історичною епохою? Більшість дослідників вважають, що бароко необхідно розглядати як нову епоху європейської культури, що прийшла після кризи Відродження. Зі своїм приходом бароко охопило всі сфери духовного життя суспільства: літературу, мистецтво, живопис, музику, архітектуру, прикладне мистецтво, філософію і навіть церковні проповіді. Його формування і розвиток були пов'язані з розвитком наукової думки, її успіхами й відкриттями. Набагато ширше і глибше, ніж ренесансний напрям, бароко захопило народну культуру, відчутно проявилося у прикладному мистецтві, вступило в активну взаємодію з фольклором. По суті цей напрям являв собою суму загальних закономірностей, рис, принципів, типологічних відповідностей, які проявилися у розвитку філософії, історіографії, літератури, мистецтва цієї доби. Звичайно, у різних сферах духовної культури вони набували специфічних особливостей прояву, але виникали на загальному соціально-історичному ґрунті.
Бароко виникло у Західній Європі, але набуває поширення не тільки у католицьких, а й у протестантських і православних країнах. Бароко цікаве тим, що воно було першим загальноєвропейським художнім напрямом. Саме бароко стало тим стилем, який охопив як латинську Європу, так і майже всі країни православно-слов'янського кола – Україну, Росію, Білорусію, Сербію, Румунію, Молдавію і набув у кожній з них значного розвитку.
Виникнення нового напряму було пов'язане з кризою Відродження і в окремих своїх аспектах він залишався вираженням Відродження. Але, передусім, бароко намагалося дати відповідь на складні проблеми, які висувалися новою епохою, і саме у цьому його основний зміст.
Динамізм мистецтва бароко зумовлювався його схильністю до метафорично-алего-ричного осмислення дійсності, до контрастів і антитез. Популярними формами художнього дослідження прихованих зв'язків різних явищ довколишнього світу стають емблеми й концепти. В системі жанрів чільне місце посідають різні види драматургічного письменства. Відбувається своєрідна театралізація мистецтва, що викликає посилення емоційності викладу й декоративності форми. Посилюється взаємодія української культури з польською, за посередництвом якої відбувається засвоєння художнього досвіду інших європейських літератур (італійської, іспанської, німецької тощо).
2. Розвиток освіти і науки. «Золота доба» Києво-Могилянської академії.
Величезне значення для розвитку культури мала освіта, яка в даний період часу на Лівобережній Україні досягла відносно високого рівня. У селах працювали початкові школи, в містах засновувались нові середні школи.
На Правобережній Україні і в Галичині існували єзуїтські та уніатські школи, де вивчали головним чином латинську та польську мови і де вся освіта та виховання зводились до насадження католицизму. Таке саме ідейно-релігійне завдання мав і відкритий у 1661 р. Львівський університет.
Головним освітнім, науковим і культурним центром в цей період залишається Києво-Могилянський колегіум, якому в 1701 р. було надано прав академії. За правління Івана Мазепи, коли для академії було споруджено новий будинок, ця школа вступила в період свого розквіту. Кількість студентів досягла 2 тис., пізніше, після Полтавської битви, вона зменшилась, а в середині сторіччя коливалась в межах 600-1100 осіб. Переважали вихідці з Лівобережжя, але навчались і студенти з Правобережної України. Закарпаття, Білорусії, Росії, південнослов’янських країн та Молдовії. Крім дітей духовенства, в академії навчались діти козаків, селян, міщан. Це була загальноосвітня школа риторико-філософського типу: більшість наук входили до курсів риторики й поетики (гуманітарні науки) і філософії (гу-манітарні і
частково природничі науки). Академія підготувала плеяду визначних медиків, біологів, юристів, композиторів, архітекторів і, в першу чергу, діячів на ниві освіти.
Політика русифікації і полонізації шкодила культурному спілкуванню, але не могла заглушити його прогресивні течії. Київ і Лівобережжя відігравали важливу роль у поши-ренні в Росії системи освіти, орієнтованої на західні зразки. Зокрема, у Київській академії здобули освіту 21 із 23 ректорів Московської академії, 95 із 125 її професорів та дуже багато вчителів шкіл Росії. Але від’їзд освічених людей мав дуже негативний вплив на рівень культурного розвитку самої України. До його провінціалізації спричинилась і політика російського уряду, який запроваджував в Україні значно суворіші цензурні обмеження, ніж у Моcкві чи Петербурзі. Від середини ХVІІІ ст., незважаючи на часткові вдосконалення, Києво-Могилянська академія почала все більше відставати від потреб свого часу, а пропо-новані тоді проекти заснування університету в Києві чи Батурині не були підтримані російським урядом.
Все ж за зразком Києво-Могилянської академії виникли колегіуми в інших містах Лівобережжя – Чернігові, Харкові, Переяславі, і в цих школах навчались діти не тільки священиків та козацької старшини, шляхтичів, але й міщан, дяків, селян. Статут Харківського колегіуму мав за основу Київський, але із значними доповненнями. З 1765 ро-ку в Харкові діяли класи природничо-інженерного профілю, підпорядковані не духовному, а цивільному відомству. На Правобережжі більшістю колегіумів керував єзуїтський орден. Львівському колегіуму польський король надав права академії, і хоч сейм відмовився затвердити цей акт, єзуїти називали свою львівську школу академією. Рівень викладання в ній упав, коли не стало конкурентів, боротьба з якими раніше спонукала єзуїтів переймати педагогічні новації. Після скасування в 1773 р. єзуїтського ордену частина його шкіл перейшла до василіян, які раніше мали кілька колегіумів (У Володимирі, Барі, Умані). Крім колегіумів, при монастирях діяли внутрішні школи (студії). В більшості василіянських шкіл вищим курсом вважались риторика і лише в деяких викладалась і філософія.
З середини ХVІІІ ст. все частіше виїжджає українська молодь на навчання за кордон. Типовою постаттю для середини ХУІІІ ст. є Петро Симаговський, автор «Краткого опи-сания о козацком малороссийском народе і о военных его делах». Після закінчення Києво-Могилянської академії він продовжував навчання в університетах Кенігсберга, Галле, Лейпціга, Парижа, а, повернувшись в Україну, служив у генеральній військовій канцелярії, був сотником, земським суддею. Канцеляристи різного рівня, а також вчителі академії та колегіумів становили своєрідну верству інтелігенції.
Далеко не всім вихідцям Київської академії та інших шкіл вдалось отримати духовний сан чи місце в адміністративному апараті. Ті, хто не міг або не хотів цього зробити, часто ставали «мандрівними дяками», тобто вчителями, які ходили по селах і містах в пошуках роботи. Діяльність академії і колегіумів сприяла розширенню мережі початкових шкіл, підвищенню їх освітнього рівня. Сільські і міські школи утримувались громадою – всім дорослим населенням села чи міста. В Західній Україні аналогічні школи найчастіше існували під опікою братств. Громади, або братства, будували приміщення для шкіл, дбали про матеріальне забезпечення вчителів. Як правило, обов’язки дячка та вчителя покладалися на одну особу. Переважно «дяковчитель» (так їх називали в Галичині) жив при школі. Не-рідко тут також мешкали «сироти шкільні» і старші школярі, які допомагали дякам у церкві й школі і часто мандрували від села до села. В більшості шкіл дітей вчили з Букваря, Псалтиря і Часослова, поширеним було також навчання хорового співу і нотної грамоти з Ірмологіонів. Для читання відбирали традиційні церковнослов’янські тексти, але вимов-лялись вони на український лад. У деяких школах частина дітей вивчала латинську мову й ази математики.
Перші спроби запровадити в Україні обов’язкову початкову освіту були здійснені в Гетьманщині, де в 1760-1762 рр. лубенський полковник І. Кулябко наказав сотенним прав-лінням усіх козацьких синів, здібних до науки, посилати до парафіальних шкіл, а «нездібних і у літах перерослих» навчати військових вправ. Ініціативу Кулябка схвалив гетьман, і в 1765 р. Генеральна військова канцелярія розіслала подібні розпорядження до всіх полків. Од-нак початкові школи в Україні не здобули сталої організації. Як правило, навчання припи-нялось, якщо бакаляр відходив, а іншого не вдавалось підшукати. Навіть якщо в селі діяла школа, відвідувала її лише частина хлопців (у містах інколи до школи ходили і дівчата).
Братські і громадські школи були одним з каналів, через які в народні маси проникали елементи книжної освіти. Наявність порівняно широкої сітки початкових шкіл за-безпечувала контингент учнів для шкіл вищого рівня і сприяла тому, що окремі вихідці з народних низів стали високоосвіченими людьми. Але з кінця ХVІІІ ст. сільські школи починають занепадати внаслідок закріпачення селян, ворожого ставлення влади до заснованих нею навчальних закладів.
3. Література, усна народна творчість, музика і театр епохи бароко. Творчість М. Березовського, А. Веделя, Д. Бортнянського.
Літературний процес другої половини ХVІІ – першої половини ХVІІІ ст. безпосередньо продовжує і розвиває надбання попереднього періоду. Проте в цілому цей процес має свої особливості, які полягають в ідейній переорієнтації літератури згідно з новими історичними умовами, у внутрішньому роздвоєнні і модифікації жанрів, у розвиткові нових стилістичних та інших тенденцій літературно-художнього порядку.
Після національно-визвольної війни, коли католицизм, а разом з ним уже й магоментанство продовжували свій наступ на православ’я, знову відновлюється полемічна боротьба. Але ця боротьба уже відрізняється від змагань попереднього періоду. Ведуть її представники найвищої церковної ієрархії, православні духовні магнати, переслідуючи насамперед класові інтереси. Полеміка носить майже виключно схоластичний, догматичний характер. Лише іноді в цій полемічній літературі можна знайти відгомін української історичної реальності. Полемічна література уже не звертається до широких українських народних мас, автори пишуть і друкують свої твори виключно польською мовою – для духовенства і світського панства, що в основному виховувалось на польській культурі, та для католицького єзуїтського супротивника.
Видатним полемістом цього періоду вважається Йоаникій Галятовський, Лазар Баранович, Іннокентій Гізель та ін. Демократичні традиції полемічного письменства розвивав у Закарпатті Михайло Андрелла.
Перу Й. Галятовського належить ряд полемічно-публіцистичних трактатів польською мовою, в яких він виступав проти католиків і уніатів, полемізував з єзуїтами, боровся проти магометанства. За формою це були твори на абстрактні богословські теми. Трактат Галятовського «Розмова білоцерківська» є записом диспута, що відбувся в 1663 р. в Білій Церкві між Галятовським і єзуїтом Пекарським про главенство папи. Публіцистичним спря-муванням відзначається і другий трактат письменника – «Фундамент», в якому подається страшна картина безчинства і жорстокості польської шляхти та уніатів по відношенню до православної церкви. Трактат «Лебідь» і «Алькоран» автор спрямовує проти магометанства.
У літературній спадщині Л. Барановича знаходимо ряд полемічно-богословських трактатів, спрямованих проти унії і католицизму як ідеологічної зброї польсько-шляхетської агресії. Полемічні трактати Барановича, в яких він захищав православ’я від нападів католиків і уніатів, мають публіцистичний підтекст. Такою є, зокрема, книга «Нова міра старої віри», в якій він виступив проти трактату «Стара віра» Павла Бойми. Баранович характеризує уніатів як зрадників свого народу, що перейшли на сторону польських панів і Ватикану. В одному з віршів збірки «Лютня Аполлонова» він змальовує їх в образі птаха, що хоче сидіти одночасно на двох різних гілках.
У порівнянні з полемічною літературою кращим було становище ораторсько-проповідницької прози. Українське казання в цей період досягає найвищого розвитку. Воно відзначається різноманітністю стилів, посиленням літературного художнього струменя у пропаганді християнської догматики і моралі, широким використанням легендарного та «прикладного» матеріалу, вдаючись при цьому до багатої символіки, алегоричності і т. п. Найвидатнішим представником цього жанру були Антоній Радивиловський (ораторська спадщина його складається з двох збірників проповідей) та Йоаникій Галятовський, який розробив першу, хоча й не оригінальну, українську теорію культового ораторського мистецтва – «Науку, албо способ зложеня казаня». Крім цього, Галятовському належить збірник проповідей, «казань» на різні святкові дні.
Як і паніше, агіографічна література живилась в основному надбанням ще Київської Русі – насамперед опрацьовуючи матеріали «Києво-Печерського патерика» і додаючи нові «чуда» Богородиці. У дещо новому дусі, як ідейно, так і стилістично, переробляються деякі княжі житія, зокрема житія Бориса і Гліба, Ольги, Володимира.
Найвидатнішою пам’яткою агіографії кінця ХVІІ ст. – початку ХVІІІ ст. є чотиритомні «Четьї-мінеї» Дмитра Туптала. Кожен том Тупталової збірки містить житія святих на три місяці церковного року. Крім власне житій, у «Четьї-мінеях» Туптала наводяться повчальні слова на дні пам’яті відповідних святих, наприкінці і на початку кожного тома вкрапляються то просторіші, то стисліші трактати на історичні теми.
Незаперечним досягненням цього періоду була історично-мемуарна проза, що дала такі твори, як «Синопсис» (історичний огляд), і особливо знамениті козацькі літописи Са-мовидця, Граб’янки і Величка. Вони продовжують староруську літописну традицію; з матеріалів староруських літописів вони й починають переважно свою розповідь.
До цікавих історичних і літературних пам’яток цього періоду належить, наприклад, Густинський літопис, що його переписав у 1670 р. ієромонах Густинського монастиря Михайло Лосицький. Густинський літопис, що розпочинається викладом найдавнішої історії Русі і закінчується 1597 роком, написано на основі численних вітчизняних та іноземних джерел. Близький до Густинського літопису інший історичний твір того періоду – «Кройника» Ф. Сафоновича, в якій про Україну розповідається тільки в першій частині – «Кройника о Руси»; в наступних двох частинах оповідається історія Польщі і Литви.
На основі Густинського літопису, «Кройники» Сафоновича та інших творів було написано дуже популярний і єдиний друкований свого часу твір історчної прози – «Синоп-сис» (огляд), написаний в стінах Києво-Печерської лаври. Авторство цього твору приписують Ґізелю. Автор «Синопсиса» поставив своїм завданням висвітлити історію Ук-раїни», починаючи від найдавніших часів. Найбільше уваги він приділяє легендарним доісторичним часам і періоду Київської Русі.
В історико-мемуарній прозі цього періоду особливе місце займають знамениті козацькі літописи – Самовидця, Граб’янки, Величка. Козацькі літописи ставили своїм завданням осмислити і закріпити історичний досвід українського народу, з’ясувати розвиток його національної самосвідомості, його визвольної боротьби. В козацьких літописах описуються і осмислюються, головним чином, героїчні події визвольної війни українського народу 1648-1654 рр., його прагнення до свобои і незалежності. Їх автори не обмежуються безстороннім описом історичних фактів і подій, а висловлюють своє ставлення до них, переслідуючи певну мету.
Величезного розмаху в цей період набрала віршова література. Мистецтву віршування учні навчалися в тодішніх середніх і вищих школах, де поетика займала важли-ве місце. Авторами цих віршів були студенти, нижче духовенство, мандрівні дяки, кан-целяристи та ін. Віршова література цього періоду виявила себе в таких жанрах, як: істо-ричні вірші, духовні вірші, світська лірика, гумористичні вірші, панегіричні вірші та курйозні вірші.
Історичні вірші мають різне ідейне спрямування і безпосередньо відгукуються на події найважливішого значення, зокрема на національно-визвольну війну. Такими, наприклад, є вірші «Висипався хміль із міха», «Про Жовтоводську битву», «Полонення Потоцьких», «Дума козацька о Берестецкім звиченстві», «Плач Малой Росіи о ляхолюбцях» та ін. Духовне віршування варіювало в заримованому вигляді теми, ідеї, образи «Біблії». Авторами численних духовних віршів були Д. Туптало, С. Мокрієвич, Л. Баранович, І. Максимович та ін. Дуже цінним надбанням цього періоду є гумористична творчість мандрівних дяків. Це була поезія суто демократичного характеру, що являла собою своєрідну ідейно-художню реакцію на панегіричне і частково духовне віршування, і була написана майже виключно народною українською мовою.
У другій половині ХVІІ – першій половині ХVІІІ ст. в Україні розвинулась, розквітла і завершила свою історію давня драма. Українська шкільна драма мала багато спільного із західноєвропейським середньовічним театром і була представлена всіма найголовнішими його видами – драмами різдвяного і великоднього циклу, що розробляли євангельські теми, міраклями (драми на сюжети легенд про святих), мораліте (алегоричні дії) і, нарешті, драми на історичні теми. Загальний характер шкільних драм і їх зміст схоластичний, їх писали професори шкіл, але в деяких з них («Владимир» Ф. Прокоповича, анонімна «Милость Божія», «Воскресеніе мертвих» Г. Кониського) розроблялись актуальні питання, оспівувалася національно-визвольна боротьба українського народу, розкривались соціальні антагонізми давньої України. Проте в цілому суспільне значення шкільних драм – невелике. Хоч вони й були улюбленим видовищем, але за межі школи не вийшли і майже не мали ніякого впливу на дальший розвиток української драми. В історико-літературному процесі більше значення мають зв’язані із шкільною драмою інтермедії, що теж у цю епоху переживають свій розквіт. Різноманітні тематично, вони розробляли народні анекдоти, зо-бражували картини народного побуту, торкались соціальних питань.
Музика
Українська музична культура другої половини ХVІІ – першої половини ХVІІІ ст. активно розвивала традиції попередніх епох. У часи національно-визвольної війни бандуристи складали по свіжих слідах подій нові думи, в яких оспівували нові діяння повсталого народу. Кобзар-бандурист всюди був улюбленцем народних мас. Музична культура бандуристів була такою високою, що їх для розваги тримали у себе і польські магнати, і російські царі. Григорій Любисток був придворним бандуристом Єлизавети Петрівни і одержав навіть чин полковника. З українців, що взагалі відзначаються своїми голосами, набирали співаків у придворні хори; 1742 р. під час таких наборів сюди потрапив і Григорій Сковорода. Для підготовки придворних хористів за царським наказом у 1738 р. організова-но в Глухові співацьку школу, що стала одним з центрів музичної освіти в Україні. Прекрасний хор і оркестр мав Київський колегіум-академія. В Україні існували співацькі братства і цехи. Українці були вчителями співу в Росії, редагували і видавали тут ноти.
Провідне місце в творчості українських композиторів другої половини ХVІІ – першої половини ХVІІІ ст. посідали вокальні концерти, найчастіше на 4, 8 і навіть 12 голосів. Деякі триголосні канти зі шкільного репертуару проникли в побут. Характерно, що навіть різдвяні колядки церковного змісту, які побутували поряд з давніми поганськими колядками, за своєю мелодикою були подібними до світських пісень. Світською за своєю мелодикою була також музика, що її виконували сільські «троїсті музики», цехові музиканти в містах, капели при панських дворах. У другій половині ХVІІІ ст. в життя пануючих верств входить захід-ноєвропейська музика. Так, репертуар оркестру й оперного театру К. Розумовського скла-дався переважно з творів західних авторів за винятком симфонії на українські теми.
Український композитор і педагог Микола Ділецький був визначним теоретиком музики. У трактаті «Граматика пінія мусикійскаго» (1677) Ділецький високо ставив музичне виховання людини, обстоював нотну (замість застарілої крюкатої) систему запису музики, пропагував багатоголосий партесний (нотний) спів, радив використовувати у церковній музиці світські мотиви і народні мелодії. Трактат М. Ділецького – перший підручник музики у слов’янському світі.
Театр.
З першої половини 17 ст. в Україні з'являється ляльковий, маріонетковий театр - вертеп. Найпопулярнішим він стає у другій половині 18 ст. в добу занепаду Києво-Могилянської Академії, коли ряди вертепників поповнилися вихованцями Академії, які, натхненні ідеями Г.Сковороди, йшли популяризувати серед народу українську виставу. Така форма найбільш зручною з огляду на переслідування влади. Розповсюджували вертеп переважно мандрівні дяки.
Вертепна вистава виразно поділялася на дві частини: релігійну і світську (трагічну і комічну). В такому поділі можна вбачати зразок колишньої академічної вистави, що складалася з поважної частини і інтермедій. Ляльки релігійної частини групуються навколо різдвяної дії, ляльки світської, побутової частини мали національне забарвлення. Серед них виділялася постать Запорожця, ляльки більшої від інших і більш рухливої. З огляду на недавній розгром Січі це мало мати певний політичний акцент.
Вертепна скринька часто мала вигляд поверхового будинку. Різдвяна дія відбувалася нагорі, а внизу йшли інтермедії. Вертеп явище цілковито українське, самобутнє, відмінне від російського побутового театру петрушки та ін.
4. Бароко в архітектурі і живописі України. Школи іконопису. Український портретний живопис. Своєрідність українського бароко в загальноєвропейському контексті.
Друга половина 17 та 18 ст. увійшли в історію мистецтва, як другий після Київської Русі золотий вік української архітектури, коли панівним стилем стало українське, козацьке, мазепинське бароко.
Бароко - стиль в європейському мистецтві кінця 16 - середини 18 ст., для якого характерні зовнішній блиск, парадність, декоративність. В Україні, поряд з високим, аристократичним бароко, існувало народне - міщанське, селянське, козацьке. В стилі козацького бароко побудовані полкова канцелярія (так званий будинок Лизогуба) в Чернігові ((90-і рр. 17 ст.), Києво-Могилянська Академія (Шедель, 1734-1740), Ковнірівський корпус (Ковнір,1721-1772), Андріївська церква (Растреллі, 1747-1753), церква св.Юра (Меретин, 1745-1770).
Незважаючи на Руїну після Визвольної війни, в Україні провадилося будівництво культових споруд (Миколаївськй собор в Ніжині, 1668, Тороїцький собор Густинського монастиря, 1671-1676, Собор Троїцького монастиря в Чернігові, 1779-1789). Але свого апогею будівництво досягло за час двадцятилітнього правління гетьмана Мазепи.
Іван Мазепа (1640-1709) був розумною освіченою людиною, мудрим державним керівником. Освіту здобув у Київському колегіумі та Варшавській єзуїтській школі. Прослухав курс лекцій в університетських центрах Західної Європи (Німеччина, Італія, Франція, Нідерланди). Знав 8 мов (латинську, німецьку, французьку, італійську, польську, татарську, російську, українську). Ставши у 1687 р. гетьманом України, постійно піклувався про розвиток освіти, науки, культури. За його пропозицією Києво-Могилянська Колегія була перетворена на Академію, було засновано Чернігівський колегіум (1700). Підтримував творчість Дмитра Туптала, Феофана Прокоповича, Стефана Яворського та ін. Сам писав вірші, зокрема є автором думи "Всі покою щиро прагнуть". Зібрав велику власну бібліотеку. Був щедрим меценатом, жертвував великі гроші на церкву та Київську колегію (любив там виступати, за висловом П.Орлика, "мовою Тита Лівія та Цицерона"), будівництво церков, малярські та оздоблювальні роботи. Після його правління лишилися величезні пам'ятки мазепинського бароко в Києві, Чернігові, Переяславі (Богоявленський Собор Братського монастиря, 1690-1693, та Микольський Собор у Києві, 1690-1696, Церква Всіх Святих над Економічною брамою Києво-Печерської Лаври, 1696-1698, Вознесенський собор в Переяславі, 1695-1700, Собор Крестовоздвиженського монастиря в Полтаві, 1689-1709, Покровський Собор в Харкові, 1689, Преображенський Собор Мгарського монастиря біля Лубен,1684-1688 та ін.). В 1691-1705 р. в стилі бароко була реставрована Софія Київська.
До цього часу збереглися палати Мазепи в с. Іванівському Курської обл. В 1703 р. Петро І передав йому у володіння великі угіддя на кордоні України та Росії, де були засновані села Іванівське, Степанівка та Мазепівка. Палати в Іванівському - одноповерховий будинок з підвалом та високим фронтоном, що нагадує будинок Лизогуба в Чернігові, але більш простий в оформленні.
Осип Старцев (ІІ половина 17 ст.)-російський архітектор, один з перших, хто працював в Україні. Побудував у Києві Собор Братського монастиря (1693) та Микольський Собор (1696), переіменований в 19 ст. у Воєнно-Микольський Собор [обидва зруйновані за радянської влади]. У Москві збудував трапезну Симонова монастиря (1677-1680), Крутицький терем (1693-1694).
Варфоломій Растреллі (1700, Париж - 1771), працював в стилі російського, наришкінського бароко. За його проектом у Києві побудована Андріївська церква (закладена 1744 в зв'язку з приїздом Єлизавети Петрівни, а церкви спирається на двоповерховий будинок, який є фундаментом, навкруги тераса, вид на Поділ та Дніпро. Внутрішня оздоба в стилі рококо, картини Антропова "Тайна Вечеря", "Успіння Богоматері", розпис царських врат. Інші праці В.Растреллі: Великий палац в Петергофі (1747-52), Смольний монастир (1748-1764)
Бернард Меретин (кінець 16 ст. - 1759), український архітектор, німець за походженням. Побудував Собор св. Юра у Львові (1715-70), ратуша в Бучачі (1751). Стиль рококо з рисами українського бароко.
Гофман - німець за походженням. Будував Успенський Собор в Почаєві, стиль бароко
У першій половині 18 ст. в Києві архітектор Йоган Шедель, німець за походженням, на замовлення Київського митрополита Рафаїла Заборовського побудував браму головного входу до митрополичого дому на території Софійського собору (Брама Заборовського, 1746-1748), яка стала одним з класичних прикладів стилю українського бароко. Брама збереглася до цього часу і її можна побачити, якщо обійти будівлю Софійського собору ззаду, хоча сам вхід у 20-х рр. 20 ст. було закладено цеглою. Шеделем також була побудована 23-х метрова дзвіниця Києво-Печерської Лаври (1731-1743), добудована дзвіниця Софійського собору(1744-1748), надбудова Київської Академії на Подолі.
Іван Старов (1745-1808), рос. арх., академік ПАМ, стиль класицизм, планував будівництво міст Катеринослава, Миколаєва. Збудував Таврійський палац в СПБ (1783-89).
Український архітектор Степан Ковнір (1695-1786), кріпак Києво-Печерської Лаври, побудував у стилі українського бароко, так званий, Ковнірівський корпус (1721-1772), дзвіниці на Дальніх та Ближніх печерах (1754-1762) Києво-Печерської Лаври, церкву та дзвіницю у Василькові (1756-1758), дзвіницю Києво-Братського монастиря (1756-1759).
Інший український архітектор Іван Григорович-Барський (1713-1785), який також працював у стилі українського бароко, побудував будинок полкової канцелярії в Козельці (1760-1767), надбрамну церкву з дзвіницею в Кирилівському монастирі (1750-1760), Покровську церкву (1766) та церкву Миколи Набережного в Києві (1772), яка зараз є резиденцією патріарха УАПЦ.
Паркова культура.
Софіївка біля Умані, площа 140 га, побудована графом Потоцьким наприкінці 18 - на початку 19 ст.: бесідки, водоспади, мости, канали, скелі, 400 видів дерев та кущів.
Олександрія маєток власниці Білої Церкви польської княгині Олександри Браницької, в Білій Церкві, на березі р.Рось, будівництво розпочато 1793 р. за планом садівника Мюффо, закінчено 1850 р.: 500 видів дерев та кущів.
Тема 5. Національно-культурне відродження. Дискурс просвітництва та романтизму в Україні . (перша половина ХІХ ст.).
ПЛАН
1. Суспільно-політичні, духовно-ідеологічні процеси в Україні початку ХІХ ст.
2. Розвиток освіти в Україні. Наука.
3. Особливості українського літературного процесу.
4. Розвиток театрального і музичного мистецтва. Образотворче мистецтво.
1. Суспільно-політичні, духовно-ідеологічні процеси в Україні початку ХІХ ст.
Головною особливістю соціально-економічного розвитку України першої половини XIX ст. був швидкий занепад феодально-кріпосницької системи господарювання. З розпадом кріпосницького господарства прискорюється формування капіталістичних відносин. Спостерігається швидке зростання економіки, торгівлі, міст, посилюються темпи руху населення. Розвиток капіталістичних відносин призвів до відчутних змій у соціально-економічному і культурному житті міст.
XIX ст. – суперечлива доба в історії культури України. Саме цього часу було завершено послідовну політику позбавлення України державності й національних досягнень та культурних здобутків попередніх століть. Територія України входила до складу Російської імперії й Австрії. Ще наприкінці XVIІІ ст. на українських землях, що перебували у складі Російської імперії, відбулися зміни в адміністративно-територіальному устрої. У 1796 р. були ліквідовані намісництва і утворені губернії та генерал-губернаторства. Внутрішня політика самодержавства на українських землях була спрямована на уніфікацію адміністративної системи цих земель за загально імперською системою. Російсько-турецькі війни за Північне Причорномор'я та Крим, ліквідація Запорозької Січі, насильницьке приєднання Російською імперією території Правобережної України і Буковини, скасування козацької автономії на Слобожанщині та Лівобережжі й оформлення тут кріпосного права, русифікаторська політика царського уряду — все це сприяло виникненню і поширенню української національної самосвідомості.
У XVIІІ ст. Європа добре знала посягання центральної влади на традиційні свободи, якими користувалися окремі міста, регіони або стани. Занепад старих форм українського життя і початок нового періоду в українській історії — національного відродження — були зумовлені тим, що освічені представники етносу вважали, що українська національність перестає існувати, а з нею мова і культура України. З усіх земель українського етносу територія колишньої Гетьманщини та Слобожанщина мали найкращий потенціал, володіли відносно кращими передумовами для формування модерного на-ціонального руху. На цих землях ще жива була пам'ять про політичні права й державний устрій, що донедавна існував тут.
Рух за національне відродження став важливою складовою суспільно-політичного життя України XIX ст. У першій половині ХІX ст. у європейських країнах з'являються нові наукові погляди на концепцію нації. Основоположником цих поглядів вважається німецький філософ Й.Гердер, який одним із перших довів значення національних мов і фольклору у розвитку національної самосвідомості народів.
На думку сучасних дослідників національних рухів, процес формування націй проходив у трьох етапах: академічному, культурному і політичному. Автором такої періодизації є професор Празького університету Мирослав Грох. За його теорією на першому етапі відродження національна група стає предметом уваги дослідників, які вивчають фольклорну спадщину, досліджують вірування, звичаї, історичне минуле народу. Робиться все це мовою іншого народу. Другий етап національно-культурного відродження визначений тим, що мова, яка на першому етапі була предметом вивчення, тепер стає мовою, якою творять літературу, яка вживається у науці, громадському житті, у пол-ітиці. І на третьому етапі нація, об'єднана мовою, висуває вимоги до політичного самоврядування, автономії, самостійності.
Формування української національної свідомості у хронологічних рамках виглядає так:
– перший етап – кінецьXVIII – 40-ві роки ХІХ ст.;
– другий етап – 40-80-ті роки XIX ст.;
– третій етап – 90-ті роки XIX ст. – 1914 р.
Періодизацію цю запропонував один із найбільших авторитетів у зарубіжному українознавстві І.Лисяк-Рудницький.
Найважливішими складовими національно-культурного відродження в Україні можна вважати такі:
– зміст і основні результати соціально-економічних зрушень, які характерні для переходу від феодалізму до капіталізму;
– процес формування нації, національної самосвідомості, національної культури;
– зміст і реальні результати національно-визвольної боротьби, спрямованої на обстоювання політичної незалежності.
У процесі формування української нації, а водночас, і формування національної культури складається єдина літературна мова, що мало непересічне значення для формування національної самосвідомості.
Особливу роль у розвитку національної самосвідомості відіграв фольклор, початок вивчення якого в Україні припадає на кінець XVIІІ – початок XIXст. У процесі національного пробудження виникає національний театр, музика, образотворче мистецтво, домінують національні елементи в архітектурі. Визначеного розвитку досягають освітянські традиції, які формуються під впливом етнопедагогіки. Зрештою, саме до цього періоду належить виникнення української журналістики та книгодрукування рідною мовою.
Загалом умови розвитку культури, науки, мистецтва, літератури як на східних, так і на західних українських землях у ХІХ ст. були досить складними. Але всупереч постійним репресійним заходам царського і цісарського урядів, на противагу різним реакційним силам, український народ виявив неабияку життєздатність, талановитість і незбориму силу волелюбного духу.
2. Розвиток освіти в Україні. Наука.
Освіта.Реформа освіти. На початку 19 століття царський уряд провів в Росії реформу освіти. Була введена така структура навчальних закладів: 1)церковно-парафіяльні школи; 2)районні школи; 3)гімназії (середні навчальні заклади, що готували до вступу в університет) і 4)університети. Особлива увага і відповідні асигнування виділялися останнім двом групам.
Ліцеї. У першій чверті 19 ст. були створені привілейовані навчальні заклади - ліцеї, що поєднували середню і вищу освіту: Кременецький ліцей на Волині (1805), Ришельєвський ліцей в Одесі (1817), гімназія вищих наук князя І. Безбородька в Ніжині (1820). Кременецький ліцей був закритий після польського повстання 1830-1831 р., Ришельєвський був перетворений у Новоросійський (Одеський) університет, Ніжинський - в педінститут.
Харківський університет. У 1805 р. було відкрито Харківський університет. Його організатором був український вчений і винахідник Василь Каразін.
Василь Каразін (1773-1842) український вчений, винахідник, просвітник, громадський діяч. Походив з козацького роду та грецьких колоністів. Освіту здобув у харківському приватному пансіоні та Гірничому інституті в Петербурзі. Його перу належать наукові праці з кліматології, агрономії, метеорології, гірничої справи. Він був винахідником парового опалення, технології добування селітри тощо. Сучасники назвали його "українським Ломоносовим". Ю.Лавріненко назвав його "архітектором відродження". Він склав також ряд проектів суспільно-економічних реформ в Росії, перетворення її в конституційну монархію, ліквідації кріпацтва. Був радником та вчителем Олександра 1, але в 1820-1821 рр. заточений у Шлісельбургську фортецю. Останні роки життя провів в родовому маєтку на Слобожанщині. Київський університет. У 1834 р. був створений Київський університет. Його першим ректором був М. Максимович.
Михайло Максимович (1804-1873) - учений-природознавець, історик, фольклорист, археолог, мовознавець та громадський діяч, член Петербургської Академії Наук. Народився на Черкащині. Освіту здобув в Новгород-Сіверській гімназії та Московському університеті, з 1833 - його професор. В історичних творах критикував норманську теорію, доводив спільні корені трьох східнослов'янських народів. Листувався з М.Гоголем, приятелював з Т.Шевченко.
Царський уряд поставив завдання перед обома університетами - Харківським та Київським - проведення русифікаторської політики в Україні. Однак насправді обидва університети стали центрами зміцнення та розповсюдження української культури.
Жіноча освіта. Крім привілейованих чоловічих навчальних закладів, виникає жіноча освіта - так звані, Інститути шляхетних дівчат (Харків, Полтава, Одеса, Керч і Київ) [1812-1838]. Для дітей дворянства існували приватні школи.
У Східній Галичині, що входила до складу Австро-Угорської імперії, середня освіта також не була українською і провадилася в основному польською мовою. Для українських дітей існували переважно початкові школи.
Спеціальна середня і вища освіта. З початку 19 ст. в умовах економічного розвитку запроваджується спеціальна середня і вища освіта (комерційна вища школа з класами по навігації в Одесі, морський клас у Херсонській гімназії, школи виноградарства і виноробства в Криму тощо). Наприкінці 19 ст. з'являються ремісничі і сільськогосподарські середні школи, училища для підготовки вчителів.
Ці осередки були і центрами науки в Україні. За дореформений час 56 вихованців Харківського університету стали професорами і працювали як у Харківському, так і Київському, Московському, Казанському університетах. Найвідомішими були математики М. Остроградський та Т. Осиповський, славіст І. Срезневський, філолог О. Потебня, історик М. Костомаров.
У Київському університеті працював талановитий вчений І. Вернадський (батько першого президента АН УРСР В. Вернадського).
Біля витоків українського народознавства стояв видатний вчений-енциклопедист М. Максимович. Видані ним 1827 р. «Малороссійськія песни» згодом дослідники назвали «золотою книгою для українства». 1834 р. його було призначено ректором Київського університету. Йому належить понад 100 праць з різних наукових проблем. Максимович виступив проти норманської теорії походження Русі. Він же став першим істориком Коліївщини – народного повстання на Правобережжі 1768 р.
У формуванні історичної свідомості українців відіграли велику роль праці Д. Бантиш-Каменського «История Малой России» й М. Маркевича «История Малороссии». Цінні джерела з історії України опублікував у Москві видатний учений-славіст і український письменник О. Бодянський: «Історія русов или Малой России». Історичні дослідження проводив П. Куліш, який у 1848 р. видав для молоді науково-популярну «Повесть об украинском народе». Багато архівних матеріалів про запорозьке козацтво зібрав А. Скальковський. Найбільш значною була його «История Новой Сечи или последнего коша Запорожского» (1841 р.).
У 20-х – 30-х роках у Львівському університеті велися дослідження в галузі краєзнавства і гуманітарних наук. І. Могильницький написав першу в Галичині граматику українською мовою («Граматика руської мови»). У 1818 р. в Петербурзі була опублікована перша граматика української мови, складена філологом О. Павловським («Граматика малороссийского наречия»). І. Срезневський і М. Максимович у своїх працях спростували твердження ве-ликодержавної Росії та Польщі, що нібито українська мова не окрема мова, а діалект російської та польської.
У 1848 р. у Львові відбувся з’їзд інтелігенції «Собор руських учених», на якому Я. Головацький прочитав реферат про окремішність української мови. З’їзд обговорив питання народної мови в школі та ін.
Вирішальну роль у завершенні процесу становлення української національної мови відіграли праці основоположників нової української літератури І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського і особливо геніального українського поета Т. Шевченка.
3. Особливості українського літературного процесу.
Українську літературу на початку 19 ст. представляли І.Котляревський, П.Гулак-Артемовський, Г.Квітка-Основ'яненко, Є.Гребінка, засновник сучасної української літератури і літературної мови - поет, художник і національний пророк Тарас Шевченко.
Формування нової літератури в Україні проходило в умовах посилення національного і соціального гноблення. Страждаючи від репресій царського режиму, українська література продовжувала розвиватися в дусі демократичних традицій попередніх сторіч. Створення нової української літератури було тісно пов'язано з національно-визвольним рухом і боротьбою за реалізм і народність.
Важливу роль у створенні нової української літератури зіграв Іван Котляревський (1769-1838), що відтворив сучасну українську дійсність в поемі "Енеїда", п'єсі "Наталка-Полтавка" та ін. "Енеїда" була написана за однойменним твором римського поета І століття до н.е. Вергілія, у якому розповідається про мандрівки троянця Енея. У Котляревського при зберіганні основного сюжету і діючих осіб, події перенесені на український грунт, показані побут і характери різних шарів українського суспільства. У вигляді богів сатирично показані поміщики, чиновники, духівництво. За пригодами соратників Енея проглядається доля запорозьких козаків, що у 1775 р. були вигнані російською імператрицею Катериною ІІ із Запорозької Січі і вимушені були розпочати багаторічні мандри по світу. Створення цього твору співпадає з новими прогресивними віяннями у світі внаслідок Великої французької буржуазної революції. Політичне значення "Енеїди" Котляревського звичайно замовчувалося.
Котляревський довгий час був на військовій службі. У 1818-1821 рр. працював директором Полтавського театру. Його п'єси "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник" увійшли до золотого фонду українського театрального репертуару.
Початок формування нової української літератури було завершено Т. Шевченко (1814-1861), що своєю поетичною творчістю відкрив нову еру в розвитку суспільного і культурного життя українського народу. Син українських селян-кріпаків, Шевченко рано осиротів, був пастухом, батраком у сільського священика, згодом був привезений своїм поміщиком Енгельгардом у Петербург, закінчив там Академію Мистецтв. Друзі Шевченка організували його викуп з кріпацької неволі. Відомий російський художник, викладач Академії Мистецтв Карл Брюллов написав портрет письменника Жуковського, який був проданий на аукціоні. Виручені гроші були витрачені на викуп Шевченка (1838).
Однак доля поета і художника виявилася жорстокою. У 1847 р. він був заарештований за участь у таємному Кирило-Мефодіївському товаристві, а потім відправлений у солдати в далеку Оренбургську губернію без права писати і малювати за те, що, як було сказано у вироку, "складав вірші на малоросійській мові самого обурливого змісту". У засланні Шевченко пробув 10 років і був звільнений тільки після смерті царя Миколи І.
Однак, незважаючи на суворі заборони, Т.Шевченко продовжував і в засланні писати вірші і малювати. У своїх творах він затаврував кріпосництво, російське самодержавство, прославляв боротьбу українського народу за національну і соціальну свободу і незалежність, боротьбу народів Кавказу проти російського імперіалізму тощо. У своєму "Заповіті" (1845) Т.Шевченко відкрито закликав народи до насильницького скинення самодержавства і кріпосництва. Його перша книга віршів "Кобзар", яка була опублікована в 1840 р., і поема "Гайдамаки" мали величезне значення і підняли Т.Шевченка до рівня пророка української нації.
До української та російської культури належить Микола Гоголь (1809-1852), козацько-старшинського походження, нащадок полковника Остапа Гоголя часів Хмельниччини, писав російською мовою, найвизначніший представник "української школи" в російській літературі, батько Василь керував домашнім театром українського мецената Д.Трощинського (с.Кибинці). Після навчання у Ніжині переїхав у Петербург, служив у канцеляріях, викладав історію в СПБ ун-ті, у 1836 виїхав за кордон, де жив до 1849 р., деякий час перебував в Україні (Полтавщина, Одеса, весною 1848, жовтень 1850-квітень 1851). Автор творів "Вечера на хуторе близ Диканьки", "Тарас Бульба", "Миргород", "Ревизор", "Мертвые души", матеріали до українського словника тощо.
4. Розвиток театрального і музичного мистецтва. Образотворче мистецтво.
Серйозну потребу відчувала українська культура і в театрі. Звичайно, театральне мистецтво в Україні було відоме давно і здобуло собі визнання ще вертепом. У другій половині ХVІІІ ст. у маєтках багатих поміщиків і в деяких містах виникають домашні театри (театр Л. Трощинського в Кибинцях на Полтавщині, Г. Тарновського в Качанівці на Чернігівщині). Крім акторів-кріпаків, у них брали участь різні аматори, переважно з родин поміщиків.
У першій чверті ХІХ ст. виникає професійний театр у Києві, Одесі, Полтаві та Харкові. Пізніше засновуються професійні театри в Катеринославі, Чернігові та інших мі-стах. Саме в Україні, в трупі Штейна, почалась і сформувалася у 1816-1820 рр. творчість великого актора-реаліста М. Щепкіна, тут виступив і К. Соленик.
М. Щепкін походив з кріпаків, акторську діяльність розпочав 1805 р. У 1821 р. за участю передових представників української та російської громадськості його викуплено з кріпацтва. Акторська творчість М. Щепкіна відзначається новаторським пошуком. Він один з перших перейшов від класичної манери гри до сценічного реалізму і національного українського стилю. Створив неперевершені образи Виборного й Михайла Чупруна («Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» І. Котляревського). Виступав у театрах Харкова, Полтави, мав власну трупу в Києві та у Малому театрі в Москві.
Традиції сценічного реалізму розвивав К. Соленик. Він здобув високу освіту в університеті м. Вільнюс. Як актор надавав перевагу українському класичному репертуару. Найкращі його ролі – Виборний, Возний, Михайло Чупрун («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»), Шельменко, Стецько («Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці»).
На сцену українських театрів починають проникати п’єси, в яких відображається місцеве життя, звучить українська мова. Почесне місце серед них зайняли п’єси І. Кот-ляревського («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник») та Г. Квітки-Основ’яненка («Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці»). Вони, власне, й поклали початок нового українського національного театру.
Розвиток соціальної і національної самосвідомості українського народу на початку ХІХ ст. досить відчутно позначився і на музичному мистецтві.
Наприкінці ХVІІІ, а особливо на початку ХІХ ст. у пісенній ліриці духовний кант витісняється піснею-романсом світського характеру, що образно-емоційним і мелодико-інтонаційним складом пов’язана з українською селянською піснею. Романси відзначаються глибокою емоційністю і щирістю почуттів («Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько» та ін.).
Великої популярності і визнання в тогочасному суспільстві набули пісні, створені на основі народного мелосу, зокрема «Гуде вітер вельми в полі» і «Не щебечи, соловейку» (му-зика М. Глінки на вірші В. Забіли). Композитори О. Аляб’єв і М. Маркевич записали й опублікували тексти і мелодії багатьох українських пісень. А. Барсицький написав музику до трьох пісень «Наталки Полтавки» І. Котляревського.
Своєрідними осередками музичної культури були кріпацькі театри й оркестри, які діяли у маєтках українських поміщиків. Кріпацький театр у с. Спиридонова Буда на Чер-нігівщині заснував поміщик Д. Ширай. Понад 200 кріпаків виступали в оперній і балетній трупах, хорі й оркестрі. У маєтку гетьмана К. Розумовського діяла велика капела співаків-кріпаків, яку очолював А. Рачинський. К. Розумовський зібрав понад 2300 творів оперно-симфонічної та камерно-інструментальної музики. Син К. Розумовського Андрій перебував на дипломатичних посадах в Італії, Данії, Швеції, Австрії. Проживаючи у Відні, утримував хорову капелу з українських кріпаків.
Відомі своєю діяльністю меценатів українські поміщики Галагани й Тарновські. Г. Галаган сприяв піднесенню культурного життя Чернігівщини, видав народні пісенники, створив у с. Дегтярі кріпацький симфонічний оркестр, у с. Сокирниці – хорову капелу, що виконувала українські народні пісні й класичні твори. Г. Тарновський утримував кріпацький театр і оркестр. У його маєтку в с. Качанівці М. Глинка написав «Персидський хор» і «Марш Чорномора»до опери «Руслан і Людмила». Уперше ці твори, а також увертюра й частина опери прозвучали тут у виконанні кріпацького оркестру.
Піднесення професійної української музики у ХІХ ст. пов’язане з розбудовою міст та поширенням різноманітних форм культурного життя. У 1809 р. відкривається російська опера в Одесі (з 1926 р. – український оперний театр), а у 1867 р. – російська опера в Києві (з 1919 р. – український оперний театр). Оперні театри поступово ставали засобами пропаганди української музики, виконавської майстерності українських артистів.
С. Гулак-Артемовський – український композитор, оперний співак (баритон), драматург навчався у Київській духовній семінарії. Він був кращим співаком хору семінарії, з 1838 р. співав у Придворній капелі. На зібрані кошти з концерту, організованого М. Глинкою і О. Даргомижським, удосконалював вокальну майстерність в Італії. Дебют С. Гу-лака-Артемовського відбувся 1841 р. на сцені Флорентійської опери. Найважливіше досягнення С. Гулака-Артемовського – створення за власним лібрето першої національної української опери «Запорожець за Дунаєм» (1862). Сюжет опери підказаний М. Костомаровим. Твір приваблював яскравим національним побутом, багатством народних мелодій, реалізмом народного життя. Прем’єра відбулася 1863 р. у Маріїнському театрі Петербурга, згодом – у Великому театрі в Москві. На сюжети з українського життя композитор написав вокально-хореографічний дивертисмент (легка віртуозна музична п’єса) «Українське весілля», поставив власний водевіль «Ніч напередодні Івана Купала», де виконував пісні-романси «Стоїть явір над водою» та «Спать мені не хочеться».
Центром підготовки кадрів художників в Росії, була Академія Мистецтв, створена в Петербурзі в 1757 р. Багато її випускників були вихідцями з України, у тому числі художник А.Лосенко і скульптор І.Мартос, портретисти Д.Левицький та В.Боровиковський.
Тенденція класицизму, що панувала в Академії, знайшла вираження в скульптурних пам'ятниках, що були встановлені в українських містах (надгробок фельдмаршалу Рум'янцеву-Задунайському в Києво-Печерській Лаврі (1804-1805), пам'ятник дюку де Ришельє в Одесі (1823-1828), автором яких був прославлений український і російський скульптор, академік І.Мартос (1790-1835). В Москві йому належить пам'ятник Мініну та Пожарському (1818).
20 років прожив в Україні видатний російський кріпосний художник В.Тропінін, який створив серію портретів українських селян Поділля. Учнями видатного російського художника, представника класицизму, академіка К.Брюллова були Безперчий, Мокрицький, Сошенко, а також поет Тарас Шевченко.
Пензлю Шевченка належать портрети сучасників, серія гравюр "Мальовнича Україна", акварелі і малюнки, зроблені у засланні (серія "Притча про блудного сина", "Покарання шпіцрутенами", портрети місцевого жителів Киргизії). Після повернення з заслання Шевченко за свої роботи одержав звання академіка по гравіюванню на міді. Широко відомий і автопортрет Шевченко, в якому знайшла відбиток глибока духовна драма поета і художника.
Мальовнича творчість Шевченко вплинула на багатьох художників. Російський художник Лев Жемчужников написав портрет "Кобзар на дорозі", створив альбом ескізів на українську тематику, назвавши його шевченківською назвою - "Мальовнича Україна". Цей альбом вийшов, як додаток до журналу "Основа" (1861-1862).
Класицизм. Наприкінці 18 - на початку 19 ст. офіційним стилем в архітектурі України був класицизм. Активну участь у спорудженні будинків і плануванні нових міст в Україні в цей час взяли російські зодчі Старов, Захаров, Мельников, Стасов. На землях Північного Причорномор'я, звільнених від турок і кримських татар, виростають нові міста: Херсон, Маріуполь, Миколаїв, Одеса, Севастополь. В древніх українських містах (Київ, Чернігів, Харків, Полтава, Суми) споруджується багато адміністративних і комерційних будівель, дворянських клубів, офіційних резиденцій, соборів і т.ін.
Тема 6. Культура України другої половина ХІХ – початку ХХ ст.
ПЛАН
1. Українська культура в контексті суспільно-історичних реалій кінця ХІХ – поч. ХХ століття.
2. Розвиток освіти та науки в Україні у другій половині ХІХ – поч. ХХ ст.
3. Розвиток музично-драматичного мистецтво. М. Лисенко – засновник української класичної музики.
4. Література і театральне мистецтво. Театр корифеїв. Молодий театр.
5. Формування національного стилю в архітектурі та образотворчому мистецтві.
1. Українська культура в контексті суспільно-історичних реалій кінця ХІХ – поч. ХХ століття.
Поразка в Кримській війні 1853-1856 рр. прискорила назрівання революційної ситуації в Росії. Щоб уникнути революції, Олександр ІІ 19 лютого 1861 р. підписав «Ма-ніфест» про скасування кріпосництва і «Положення про селян, звільнених від кріпосної залежності». Селянам і дворовим людям надавалися права «вільних сільських обивателів як особисті, так і майнові».
У цей же час звільнені селяни повинні були сплачувати викупні платежі. Спеціальні суди мали право піддавати їх тілесним покаранням. Хоча реформа запроваджувала для селянських громад самоврядування, функція нагляду за урядовими чиновниками зберігалася.
Невдовзі після скасування кріпосного права почали здійснюватися інші реформи, найважливішою з яких була земська (1864 р.). Земства утворювалися в Україні у 1865-1875 рр. В них брали участь стани, що мали у власності землю: дворянство, духовенство, міщанство. Земства засновували лікарні, школи, турбувалися про шляхи сполучення. Зі своїх рядів вони висунули чимало відомих громадських діячів і сприяли консолідації української інтеліґенції.
Важливою була і судова реформа (1864 р.). Запроваджувався новий публічний суд. Судочинство провадилося за участю обвинувачення й захисту, присяжних засідателів та суддів. Військова реформа передбачала поділ території Росії на 10 військових округів, запроваджувалася обов’язкова військова повинність.
Отже, реформи принесли кріпосним свободу, сприяли розвитку земської системи самоврядування, піднесенню ролі закону і права та переходу від феодалізму до капіталізму. На всіх українських землях став інтенсивно розвиватися капіталізм, вносячи докорінні зміни в класову структуру суспільства. Відбувається процес формування робітничого класу та буржуазії.
Закономірним наслідком процесів, що відбувалися в соціально-економічному житті України, стає національно-визвольний рух 60-90-х років ХІХ ст. Характерною його соб-ливістю є намагання протистояти національному гнобленню українського народу з боку царизму. Особливо це виявилося в ставленні царизму до української мови. Так, міністр внутрішніх справ П. Валуєв у листі до міністра народної освіти писав у 1863 р., що «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може». В тому ж році він видав таємничий циркуляр про заборону видавання українською мовою книг «учбових і взагалі призначених для початкового читання народу».
Наприкінці 50-х років у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах виникають напівлегальні суспільно-політичні організації-громади. Перша така громада ви-никла в Київському університеті з таємного гуртка хлопоманів, учасники якого В. Антонович, Т. Рильський, Ф. Панченко та ін. пропагували в народі ідеї соціального і націо-нального визволення.
На переломі 1860-1861 рр. гурток хлопоманів припинив своє існування з ініціативи його членів. Разом з іншими студентами Київського університету вони утворили нове таєм-не товариство – «Українську громаду», пропагандистська діяльність якої була зосереджена в недільних школах.
Члени громади засновували школи, поширювали популярні видання, читали слухачам «Кобзаря», проводили лекції. Після активізації наступу на українство з російського і по-льського боків громада почала розробляти свою ідеологію, встановила зв’язки з петербурзьким центром при редакції українського журналу «Основа».
На початку 70-х років у Києві виникає культурно-просвітницький гурток «Стара громада» на чолі з В. Антоновичем і за участю М. Зібера, М. Драгоманова, П. Житецького, О. Кониського, М. Старицького, П. Чубинського та ін. Члени цього гуртка брали участь у роботі органів місцевого самоврядування, зокрема земств, наукових товариств.
Проте вся ця культурно-просвітницька діяльність зазнала нового удару царизму – Емський указ 1873 р. Олександра ІІ, який забороняв публікувати українські книжки, ко-ристуватися українською мовою на сцені. Було розігнано відділ Російського географічного товариства (заснованого 1873 р.), багато громадівців потрапили на заслання або виїхали за кордон, де продовжували свою діяльність. Зокрема, в Женеві Драгоманов організував видання збірника «Громада» українською мовою.
На землях Галичини з середини ХІХ ст. визвольний рух потрапляв під вплив москвофільської суспільно-політичної течії, яка пропагувала ідеї неділимої Росії, твердила, що українців не існує.
Представники передової інтелігенції – народовці, які прагнули до націоналного відродження і які не знаходили підтримки від москвофілів у боротьбі проти загрози полоні-зації, у грудні 1686 р. заснували у Львові культурне товариство «Просвіта» і в 1873 р. – літературне Товариство ім. Шевченка. Вони пропагували історичні знання в народі, видавали твори українських письменників, створили мережу бібліотек, читалень, музичних та хорових колективів і т. п. Літературне товариство ім. Шевченка, яке у 1892 р. було пере-творене в Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ), стало важливим науковим центром. З НТШ співпрацювали М. Грушевський (голова з 1897-1913 р.), І. Франко, І. Горбачевський, В. Гнатюк, Ф. Вовк. НТШ видало понад 1100 різноманітних праць.
Під впливом народовства і одного з його організаторів М. Драгоманова зароджується радикальний напрямок у визвольному русі. Його очолили І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький, які обстоювали передусім інтереси селянства. У 1885 р. народовці сформували свою першу політичну ор-ганізацію – Народну раду, що виступала за національний розвиток.
Важливу роль у суспільно-національному русі на західноукраїнських землях відіграла прогресивна селянська Русько-українська радикальна партія (1890), засновниками якої були І. Франко, М. Павлик, С. Данилович і Є. Левицький і яка прагнула до згуртування всіх демократичних сил. Цьому істотно сприяв журнал «Народ» під керівництвом І. Франка і за участю М. Драгоманова, Лесі Українки, П. Грабовського, А. Кримського.
Таким чином, у другій половині ХІХ ст. процес консолідації української нації набув ще більшої сили. Посилюються суспільно-політичні зв’язки між східно- і західноукраї-нськими землями, дедалі зростає роль останніх в національно-культурному і політичному русі.
Українське національне відродження періоду національно-визвольних змагань.
Національна революція в Україні призвела до колосального злету національного самоусвідомлення народу, духовного піднесення її інтелігенції, посіяла надії на краще майбутнє, відновлення української державності, розквіт української культури.
Українські уряди, які виникли в цей час (УНР, Гетьманської Держави, УНР-Директорії), послідовно провадять політику українізації, яка полягала у підтримці української мови, розвитку української середньої та вищої освіти, книгодрукування, наукових закладів, музейних установ, бібліотек, мистецьких об'єднань тощо.
Але малий строк діяльності цих урядів та брак коштів не дали відновити загублені традиції та створити міцну основу для культурного розвитку нації. За 4 місяці своєї влади (28 листопада 1917 - 29 квітня 1918), в умовах жорстокої політичної та військової боротьби Центральна Рада спромоглася лише створити українське Міністерство освіти (міністр В.Прокопович), яке склало плани українізації школи, нові навчальні плани для них, проекти створення українського університету в Кам'янець-Подільському, народних університетів у Києві, Харкові та Одесі, Педагогічної Академії та Академії Мистецтв в Києві. Деякі з цих проектів почали втілюватися в життя. Створено перші українські гімназії (восени 1917 р. - 53), відкрито українські видавництва, видано майже 700 назв українських книжок, виходило 63 українських періодичних видань Українізація державних установ та школи зустріла відчайдушну протидію старого чиновництва, викладачів гімназій та вузів, деяких батьків, обіжники міністерства викликали саркастичні відповіді провінційних установ. Це також затримало реалізацію планів уряду та міністерства. Але саме в цей час було закладено підвалини подальших успіхів у галузі культури Гетьманського уряду, а також, зрештою, основні засади радянської українізації.
За 7,5 місяця гетьманської влади (29 квітня - 14 грудня), власне, була далі продовжена культурницька політика Центральної Ради. Восени 1918 р. в Україні вже було 150 українських гімназій, у жовтні відкрито українські університети у Києві та Кам'янець-Подільському, покладено початок створенню Державного українського архіву, Національної галереї мистецтв, Українського історичного музею, Української національної бібліотеки, Українського театру драми та опери, Державної капели під керівництвом О.Кошиця, Українського Державного Симфонічного Ансамблю під керівництвом композитора та диригента О.Горілого (Горелова).
Українська Академія Наук. Було проголошено створення Української Академії Наук. Її попередницею було НТШ у Львові (1973-1893). Урочисте відкриття Академії відбулося 24 листопада 1918. На посаду президента Академії гетьман П.Скоропадський запросив М.Грушевського, але той з політичних міркувань відмовився. Тоді наказом гетьмана президентом був призначений В.Вернадський, який в цей час перебував в Україні, рятуючись від більшовицької революції, і дав згоду очолити першу в Україні наукову академічну установу. Створено 3 відділу Академії: фізико-математичний, соціально-економічний та історико-філологічний. Уряд призначив президію Академії та перших академіків (по три на кожне відділення: М.Василенко, А.Кримський, О.Левицький, Д.Багалій, М.Петров, С.Єфремов, М.Туган-Барановський, М.Сумцов та ін.), інших академіків мала обирати сама Академія.
2. Розвиток освіти та науки в Україні у другій половині ХІХ – поч. ХХ ст.
Розвиток капіталістичних відносин передбачав реформу в галузі освіти, яка була здійснена в 1864 р. Всі типи початкових шкіл дістали назву початкових народних училищ. Чимало народних шкіл відкрили земства. Відкрилися двокласні початкові училища, в яких викладали історію, географію, малювання та ін. У 1872 р. більшість повітових училищ реорганізували у 6-річні міські училища.
У 1897 р. на землях Лівобережної України існувало близько 17 тисяч початкових шкіл, які могли охопити навчанням лише третину дітей. До того ж українці в початкових школах мали вдвоє меншу кількість класів, ніж поляки. Ці диспропорції поглиблювалися в гімназіях та університетах, оскільки поляки робили все можливе, щоб уповільнити зростання освіченості української еліти. Так, у 1897 р. з 14 тисяч учнів середніх шкіл у провінції 80% складали поляки й менше 16% – українці. Поляки мали 30 гімназій, українці – дві. У 1911 р. з майже 80 викладачів у Львівському університеті професорів-українців було всього 8.
Наприкінці ХІХ ст. в Україні було 129 гімназій і 19 реальних училищ, де вчилися представники заможних верств.
Середнім типом школи була колегія Павла Галагана, заснована 1871 р. в Києві в пам’ять про смерть його сина Павла, який помер навесні 1869 р. За своїм статутом вона була гімназією, що мала тільки старші класи. Після її закінчення випускники мали можливість вступати до університету, який здійснював навчальний нагляд за колегією.
Колегія мала гуманітарний характер. Тут вивчали російську мову і літературу, закон Божий, загальну історію, мови (грецьку, латинь, французьку, німецьку), малювання, креслення, географію, космографію, фізику, алгебру, геометрію, тригонометрію. Від учнів вимагали напруженої аналітичної праці, інформаційні лекції доповнювались самостійними письмовими роботами. Учням ставили оцінки за чверть року і за рік, а замість поточних – рецензії на їх твори.
Навчально-виховний процес в колегії базувався на принципах, які сприяли високому рівню підготовки учнів. Серед найголовніших були такі, як добір складу викладачів, підтримка і розвиток справжніх талантів, природної обдарованості, звернення до джерел народної культури та матеріально-технічне забезпечення колеґії (обладнання, безплатне навчання частини учнів та ін.).
У 70-90 рр. ХІХ ст. відкривається Новоросійський в Одесі і Чернівецький університети, Харківський, Київський і Львівський політехнічні інститути та інші вищі навчальні заклади. В цих університетах та інститутах працювало багато відомих вчених – математиків, хіміків, біологів, істориків, мовознавців, літераторів.
Помітним явищем в історії шкільництва цього періоду були недільні школи, що виникли наприкінці 50-х років. Ідея заснування такого типу шкіл для народу виникла серед керівників харківсько-київського гуртка студентів, коли керівників гуртка переведено до Києва. У вересні 1859 р. група студентів Київського університету (М. Драгоманов, К. Шейковський та ін.) звертається до куратора Київської учбової округи М. Пирогова з проханням дозволити їм відкрити в будинку Києво-Подільської дворянської школи без-платну недільну і святкову школу для хлопчиків «ремісничого класу». М. Пирогов дав дозвіл, і в жовтні того ж року перша недільна школа була відкрита. Тоді ж з проханням дозволити недільну школу звертається й друга група студентів – М. Муравйов, А. Свидницький та ін.
Трохи пізніше, в квітні 1860 р. було відкрито недільну школу в Полтаві. Ініціаторами тут виступили члени Громади, в складі якої поряд з лібералами були також члени києво-полтавського студентського гуртка, члени організації «Земля і воля». Всього на Полтавщині було відкрито 17 недільних шкіл, стільки і на Київщині. Крім того, в Києві були засновані жіночі недільні школи при Київській другій жіночій гімназії та при фундуклеївській жіночій гімназії.
Велику увагу недільним школам приділяв Т. Шевченко. Вже будучи тяжко хворим Шевченко працював над букварем, посібником для початкового навчання. В цей час уже було кілька таких посібників для початкового навчання українською мовою. Ще 1857 р. П. Куліш видав свою «Граматику», що була не тільки букварем, а й книжкою для читання й підручником з арифметики. Однак всі букварі і посібники не задовільняли Шевченка передусім ідейним змістом. Тому він видав власний «Буквар южнорусский» (1861), на сторінках якого вміщено також молитви. Псалми й уривки з них він дав у власних переспівах. Зразки для першого читання автор узяв з української народної творчості: думи про Олексія Поповича, Марусю Богуславку, прислів’я. Шевченко мав намір видати і далі по-сібники, але передчасна смерть перешкодили здійсненню цих намірів.
За повелінням Олександра ІІ в 1862 р. всі недільні школи та народні читальні було закрито.
3. Розвиток музично-драматичного мистецтво. М. Лисенко – засновник української класичної музики.
Українська музика того періоду стала невід’ємною складовою побутово-реалістичного і романтичного театру, доповнювала його психологічну дію, чіткіше окреслювала людські характери, надавала усьому творові національного колориту. Сценічний етнографізм тримався у театрі найдовше і не лише з огляду на заборони. Тут велику роль відіграла чарівність української народної пісні. Українська пісня звучить в усіх музичних творах («Запороржець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Катерина» М. Аркаса, «Підгоряни» М. Вербицького та ін.), стає основою фортепіанної музики та камерних вокальних творів (сонати, елегії, ноктюрну, вальсу, польки, романсу П. Сокальського, С. Воробкевича, М. Лисенка та ін.). Композитори охоче писали музику для хорів, використовуючи народний обрядовий мелос: щедрівки, купальські і весільні пісні та ін. Це сприяло піднесенню української пісні на рівень високого професійного мистецтва, про це свідчать такі шедеври, як «Ой закувала та сива зозуля» П. Ніщинського, «Туман хвилями лягає» М. Лисенка.
Створюючи яскраві взірці національної музики, українські композитори активно розробляють тематику творів М. Гоголя (опери «Рідзвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба» М. Лисенка); Т. Шевченка (опери, кантати, солоспіви, хори, романси на тексти поета майже усіх тогочасних композиторів, особливо М. Лисенка); поетичного фольклору (мелодрами В. Олександрова на теми пісень «За Неман іду» та «Ой не ходи, Грицю»; численні водевілі й оперети із співами й танцями і т. п.). В народних вокальних традиціях написаний український національний гімн «Ще не вмерла Україна» (1862, музика М. Вербицького, слова П. Чубинського).
Незабутню сторінку в історію української музики того часу вписав С. Гулак-Артемовський (1813-1873) – славетний співак і обдарований композитор, актор оперних театрів Петербурга і Москви, вихованець Глінки і друг Шевченка. Гулак-Артемовський – автор вокально-хореографічної вистави «Українське весілля», музичної композиції «Картини степового життя циган», водевіля «Ніч напередодні Іванового дня», солоспівів «Спать мені не хочеться», «Стоїть явір над водою» та ін. Та найбільша заслуга композитора полягає в створенні першої української опери – «Запорожець за Дунаєм» (1862), яка й досі з великим успіхом іде на сцені театрів.
Помітний слід лишив по собі композитор П. Сокальський (1832-1887) – один з організаторів одеського «Товариства аматорів музики» і музичної школи при ньому. У своїх операх на теми з історії українського народу («Майська ніч», «Облога Дубна»), а також у цілому ряді романсів Сокальський широко використав багатство мелодій українських народних пісень.
Помітний внесок у розвиток музичної культури в Україні зробив М. Аркас (1853-1909). Йому належить понад 80 записів і обробок мелодій народних пісень, ряд романсів та дуетів. Найвидатніший твір Аркаса – опера «Катерина», в основу якої автор поклав однойменну поему Т. Шевченка.
Яскравою сторінкою в історії української музичної культури стала творчість П. Ніщинського (1832-1896) – автора широковідомої музики до «Назара Стодолі» Т. Шевченка і талановитої поліфонічної композиції «Вечорниці».
Дещо жвавішим, порівняно з попереднім періодом, було музичне життя в другій половині ХІХ ст. на західноукраїнських землях. Але і тут народна музика пробивала собі шлях у широкій світ професійного мистецтва надто повільно. Першими західноукраїнськими композиторами були здебільшого вихідці з середовища духовенства, які виховувалися в духовних школах. Їх музична освіта не сягала за межі знань канонічних творів для церковного вжитку. Тому тривалий час у творчій практиці західноукраїнських композиторів звернення до народної пісні, мелодії мало спорадичний характер.
У стилі зростаючої уваги до народної пісні, музики розгорталась композиторська діяльність О. Нижанківського (1862-1919), який був талановитим музикантом, диригентом і організатором музичного життя в Галичині. Він – автор ряду хорових творів («Вечірня пісня», «З окрушків»), солоспівів («О не забудь», «В гаю зеленім» та ін.), дуетів («До ластівки», «Люблю дивитись») та ін.
В організації музичного життя в Галичині значну роль відіграв А. Вахнянин (1841-1908) – засновник музичного товариства «Торбан» у Львові і музичної школи при ньому, а також співочого товариства «Боян» і «Вищого музичного інституту ім М. Лисенка» у Львові, директором якого він був до кінця свого життя. Як композитор Вахнянин відомий кількома хоровими творами («Наша жизнь», «Чи знаєш, де країна наша мила», «Мир вам, браття» та ін.), оперою «Купало» і кількома уривками з музики до «Назара Стодолі» Шевченка, «Ярополка» К. Устияновича.
Одним з перших українських композиторів-професіоналів у Галичині був М. Вербицький (1815-1870). З багатьох його симфоній-увертюр, в яких використував мелодії коломийок, вальсів, полонезів, слід згадати музику до «Заповіту» Шевченка, «Поклону» Федьковича та «Жовніра» Гушалевича. Написав він також музику до оперет «Підгіряни» й «Верховинці» та ін.
У розвитку музичної культури на Буковині помітне місце зайняла творчість поета і композитора С. Воробкевича (1836-1903). Воробкевич написав близько 15 хорових творів на слова Шевченка («Минають дні», «Огні горять» та ін.), багато жанрово-побутових пісень, романсів на тексти власних віршів («Заграй ми, цигане старий», «При вині»та ін.), створив музику до своїх п’єс («Гнат-приблуда», «Блудний син» та ін.).
Отже, процес розвитку професійної музики як на східних, так і західних українських землях у другій половині ХІХ ст. відбувався, з одного боку, в напрямі вдосконалення музичної техніки, надбань світової музичної культури, а з другого боку, – збирання, вивчення і творчого використання величезних надбань національної народної музики. На цьому шляху творці української професійної музики досягли помітних успіхів, але для того, щоб вона була на рівні з кращими світовими зразками, потрібно було з’явитися справжньому генієві, людині великого розуму, здатної піднести національну музику до вершин високого мистецтва. Таку роль в Україні виконав М. Лисенко (1842-1912) – великий композитор і основоположник української класичної музики.
Початок вторчості М. Лисенка припадає на 60-і роки ХІХ ст. Вчився в Київському університеті, а потів у консерваторії в Лейпцигу. Тут він написав перший свій твір – «За-повіт» і видав перший випуск збірки українських народних пісень.
Композиторська діяльність Лисенка розгорталася в тісному зв’язку з розвитком реалістичного народного театру, з діяльністю драматичних, хорових і музичних труп, ансам-блів, гуртків на східних і західних українських землях. Від першого твору «Заповіт» (1868) на слова Шевченка й до опери «Енеїда» (1911) на сюжет однойменної поеми Котля-ревського Лисенко постійно виступав як палкий пропагандист національної культури, написав багато творів на слова, теми, мотиви творів українських письменників. Тут на-самперед треба здагати оперету «Чорноморці», створену на основі п’єси Я. Кухаренка «Чорноморський побит» і народну оперу «Наталка Полтавка» за однойменним твором Кот-ляревського.
Протягом усієї композиторської діяльності Лисенко раз у раз звертався до творчості Шевченка. Він написав музику більше як до 80 його поетичних творів. Своєрідним апе-феозом всієї Лисенкової музичної Шевченкіани є п’ята частина кантати «Радуйся, ниво неполитая» – «Оживуть степи, озера», яка звучить як урочистий гімн праці вільної людини.
Численні хори, солоспіви, дуети, тріо, кантати, сюіти створив Лисенко до цілого ряду творів українських поетів – Є. Гребінки («Човен», «Ні, мамо, не можна»), С. Руданського («Ти не моя»), П. Куліша («Удосвіта встав я»), М. Старицького («Вечір», «В грудях вогонь»), С. Воробкевича («Сонце ся сховало»), І. Франка («Вічний революціонер», «Без-межне поле», «Не забудь юних днів»), Лесі Українки («Тихий сон по горах ходить») та ін.
Визначне місце в музичній діяльності М. Лисенка посіла творчість М. Гоголя. На сюжети його творів у співпраці з М. Старицьким Лисенко створив оперету «Різдвяна ніч», оперу «Утоплена» і музичну драму «Тарас Бульба». Він невтомно збирав, вивчав, обробляв народні пісні (видав сім випусків по сорок пісень для голосу з фортепіано, п’ять циклів обрядових пісень, дванадцять випусків хорів по десятку в кожному і т.п.), а на теми народних казок створив дитячі опери «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима й весна».
Велику наукову цінність в історії української музичної фольклористики мають теоретичні праці М. Лисенка – «Дума про Хмельницького і Барабаша», «Народні музичні ін-струменти на Україні» та ін. Видатну роль зіграв Лисенко як диригент, педагог, організатор хорових та інструментальних колективів і як засновник музично-драматичної школи в Києві (1904), від якої веде свою історію Київська державна консерваторія ім. П. Чайковського.
4. Література і театральне мистецтво. Театр корифеїв. Молодий театр.
Розвиток української літератури в другій половині 19 ст. проходив в умовах застосування Валуєвського циркуляра і Емського указу, що забороняли вживання української мови.
Незважаючи на це, у другій половині 19 ст. з'являються нові імена письменників, нові твори, серед них оповідання з народного життя письменниці Марка Вовчок (1834-1907), перший в українській літературі історичний роман П.Куліша (1819-1897) "Чорна Рада", антикріпосницької повісті І. Нечуя-Левицького (1838-1918), роман П.Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?".
У своїх повістях, віршах Іван Франко (1856-1916) описував життя селян, робітників, інтелігенції Галичини, що знаходилася під владою Австро-Угорської імперії. Він написав також багато публіцистичних і літературно-критичних статей українською, польською і німецькою мовами. Його драма "Украдене щастя" і досі йде на сценах театрів України, на її основі було знято декілька кінофільмів.
Чудовою поетесою і письменницею була Леся Українка (1871-1913). В своїх поетичних працях вона розглядала важливі філософсько-історичні і естетичні проблеми. Українське село напередодні й у період революції 1905-1907 рр. показали у своїх творах М.Коцюбинський (1864-1916), В.Винниченко (1880-1951), В.Стефаник (1871-1936) та ін. Багато хто з цих письменників перекладав українською мовою художні твори світової літератури.
Український театр.
1881 рік появи українського професійного театру корифеїв, на чолі якого стояли Марко Кропивницький (1840-1910), Михайло Старицький (1840-1904) та Іван Тобілевич (1845-1907) (згодом відомий драматург і актор Карпенко-Карий). Ця трупа ставила п'єси українською і російською мовами. Репертуар української драми (п'єси Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Шевченка, Кропивницького, Карпенка-Карого і П.Мирного) обмежувався селянською тематикою. Постановки п'єс із життя інтелігенції, на теми української історії і переклади на українську мову закордонних драматургів заборонялися. Часто виступи українських труп залежали від дозволу місцевого начальства. У Придніпров'ї (Київщина, Полтавщина, Катеринославщина) українським гастролюючим трупам доводилося працювати в таких умовах аж до революції 1905 року.
М.Кропивницький був реформатором українського національного театру, розвивав його в шевченківських традиціях, використовуючи багатства українського фольклору і наслідки етнографічних досліджень (національний одяг, предмети побуту, українські пейзажі, декорації і т.п.). Постановки були музичними і супроводжувалися піснями і танцями. Вони проклали дорогу українській опері. Трупа Кропивницького з успіхом гастролювала в Росії (Петербурзі, Москві, містах Поволжя і Кавказу, Кишиневі, Варшаві).
Після 1885 р. склад трупи змінювався багато разів. Головні актори покидали трупу Кропивницького, створювали власні театральні колективи. З одного боку це послаблювало "театр корифеїв", розпорошувало його сили. З другого боку вело до збільшення театральних колективів в Україні і поширенню пропаганди української культури серед широких мас населення. Значний внесок у розвиток українського драматичного мистецтва внесла чудова акторка Марія Заньковецька (1854-1934). Ця група акторів отримала назву "корифеїв українського театру" або "театру корифеїв".
З початку 20 ст. в українській драматургії з'являються нові тенденції, зв'язані з класовою диференціацією села, розвитком капіталізму, посиленням класової боротьби. Ці тенденції знайшли відбиток у п'єсах И.Карпенка-Карого "Хазяїн", "Сто тисяч" і ін.
У 1916 р. було створено Молодий театр, керівником якого став Лесь Курбас (1887-1942). Він шукав нові форми сценічної дії, використовуючи досвід європейського модерністського театру, ставив п'єси давньогрецького драматурга Софокла, англійського автора Бернарда Шоу, російського письменника Леоніда Андрєєва, інсценізації поем Т. Шевченко "Ян Гус", "Гайдамаки", які сам і писав, п'єси Лесі Українки тощо.
5. Формування національного стилю в архітектурі та образотворчому мистецтві.
Якщо в літературі, театральному мистетцтві й музиці у другій половині ХІХ ст. помітне піднесення, викликане поширенням демократичних ідей та посиленням революцій-ного руху в країні, то архітектура в цей час перебувала в стані кризи. Це пояснюється залежністю будівництва від нових завдань, що їх поставили перед архітектурою та будів-ництвом нові умови життя. Змінюється структура містобудівництва: головна увага приділялась будівництву ділових і торговельних установ, готелів, театрів, особняків аристо-кратії і багатої буржуазії, у великих містах з’явився транспортний центр – вокзал з привокзальною площею, виросли промислові підприємства. Поблизу заводів і фабрик сти-хійно виникали робітничі селища, будувалися нові міста.
В архітектурі переважав еклектизм – суміш елементів різних стилів. Тобто той самий майстер міг вільно переходити від одного стилою до іншого. Так, наприклад, інженер-архітектор В. Городецький споруджував Художньо-історичний музей в Києві у зовнішніх формах дорійського грецького храму, польський «червоний» костел на Великій Ва-сильківській – в готичному стилі і вже у зовсім несподіваному – стилі-модерн – житловий будинок з химерами.
Еклектизм дозволяв поєднувати різні стилі навіть в одній будівлі. Так, Р. Мельцер, споруджуючи Музей західного і східного мистецтва у Києві, в інтер’єрах відтворював риси готики, класики, рококо та ін. Дуже часто строкатість внутрішніх і зовнішніх ефектів, надмірність деталей і фігур мали передавати пишноту й багатство господаря-замовника. Звідси крикливість і пишнота, якими прикрашались не тільки міські будинки, але й храми. Так, відзначаючи високу художню майстерність внутрішніх розписів Володимирського собору, мистецтвознавці справедливо вказують на стандартність його зовнішніх вирішень і переобтяженість будівлі еклектичною сумішшю засобів архітектурної виразності.
Та незважаючи на еклектицизм в архітектурі цього періоду, архітектори намагалися продовжити традиції класики й у створенні ансамблевої забудови, що яскраво виявилось, наприклад, у творчій діяльності О. Бекетова по забудові ряду вулиць Харкова.
Особливо сильний вплив класики був в Одесі. Тут створено ряд споруд, що не порушували загального характеру історично складеної архітектури міста. Це насамперед корпус Новоросійського університету (1865). Проста своїми формами, будівля відзначається красивими пропорціями і членуванням. Заслуговує на увагу також невеликий одноповерховий будинок бібліотеки (нині музей), споруджений в 1882 р. за проектом архітектора Ф. Гонсоровського (за його проектом побудовано бібліотеку в Херсоні). До групи кращих споруд Одеси слід віднести біржу, фасади якої добре прорисовані у формах раннього Ренесансу, стіни облицьовані білим мармуром і кольоровим каменем, цоколь – штучним гранітом.
Проектуючи будинки бірж та банків, архітектори прагнули надати особливої урочистості операційному залу й фасадові споруди, яка завжди нагадувала міський приват-ний палац в Італії. Такий, наприклад, Земельний банк у Харкові, збудований за проектом Фекетова в 1893 р., та інші будинки різного призначення. Найпростішою і найцікавішою серед цих споруд є комерційне училище (нині Юридичний факультет), збудоване в 1889-1892 рр.
На початку 20 ст. в архітектурі України був широко поширений стиль модерн. Найбільше характерний приклад цього стилю - будинок залізничного вокзалу в Києві (1912-1914 рр., архітектор Вербицький). Ряд архітекторів продовжували працювати в класичних традиціях (будинок державної публічної бібліотеки Академії Наук у Києві, Політехнічний інститут у Львові, будинок колишнього Педагогічного музею в Києві, у якому в 1917 р. засідала Українська Центральна Рада).
Оригінальним пам'ятником архітектури є будинок Полтавського земства (сьогодні обласний історико-краєзнавчий музей), який був побудований за проектом архітектора Василя Кричевського (1872-1952) у 1905-1909 рр. з використанням форм українського козацького бароко і фольклорних мотивів у зовнішньому і внутрішньому оформленні будинку. В 1903 р. В.Кричевський одержав за проект цього будинку премію на конкурсі. В оформленні внутрішніх інтер'єрів будинку брав участь художник Сергій Васильківський (1854-1917). В.Кричевський, як і його брат Федір, був також малярем, художнім керівником в оформленні театральних вистав та кінофільмфів.
Передвижники. Великий вплив на творчість українських художників мала діяльність російського Товариства пересувних виставок, членами якого стало багато українських митців. Виставки їхніх картин у другій половині 19 ст. щорічно демонструвалися в багатьох містах України, привертаючи пильну увагу громадськості. Вони мали великий естетичний та політичний вплив на сучасників.
Малювальні школи. В цей ж час в Україні були створені перші малювальні школи: у 1865 р. в Одесі, у 1869 р. - в Харкові, в 1875 р. заснована Київська малювальна школа М. Мурашка. Одеську малювальну школу закінчили Костанді, Нілус, Едурдс, Волокідін, Буковецький, Бродський ,Греков, Шовкуненко та ін.
Товариство південно-російських художників створено в Одесі у 1890 р. Воно об'єднало багатьох українських живописців, що сповідали передові ідеї передвижників. У мальовничих полотнах М.Кузнєцова, К.Трутовського, К.Костанді, К.Пимоненка, П.Нілуса, Ю.Буковецького, Н.Ладиженського, Т.Дворнікова відбите життя українського села після реформ 60-70-х років, соціальні, національні і релігійні конфлікти, побут робітників і інтелігенції. Крім соціально-побутової тематики, їхньому пензлю належать численні українські пейзажі і портрети сучасників. Це Товариство - одна з найяскравіших сторінок українського живопису.
Українська тематика знайшла відбиток у роботах відомого російського художника Іллі Рєпіна, що народився в Україні, на Харківщині, у сім'ї військових поселенців. Широку популярність у світі одержала його картина "Запорожці пишуть листа турецькому султану", що відбила реальний факт із життя уславленого кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка. При написанні цієї картини Рєпіна консультував український історик, фахівець з історії запорозького козацтва Дмитро Яворницький, який до того ж і позував Рєпіну для постаті писаря.
Поетичні українські пейзажі малювали А.Куїнджі ("Місячна ніч на Дніпрі", 1880 р.), І.Айвазовський. Останній жив у Криму, в Феодосії і широко відомий як автор картин на морську тематику. У будинку, де він жив у Феодосії, зараз знаходиться музей Айвазовського. Його картини виставлені в художніх музеях Москви, Санкт-Петербурга, Києва, Одеси і багатьох інших міст України і Росії. Тонким ліризмом і поетикою перейняті полотна Сергія Васильківського, його пейзажі і романтичні сюжети на теми українського козацтва.
Одним із видатних українських живописців початку 20 ст. був Олександр Мурашко, що став відомим завдяки своїй історичній картині "Похорон кошового" (1900), а також психологічно точним портретам. Він першим з українських художників став виставлятися за рубежем (виставки в Парижі, Мюнхені, Амстердамі, Венеції, Берліні). Його картини експонуються і зараз в музеях і приватних зібраннях Амстердама, Женеви, Нью-Йорка. Під впливом подорожей за кордон О.Мурашко позбувся реалістичної манери передвижників, властивої першому періоду творчості, і на початку 1910-х років стає на шлях імпресіоністичного зображення світу. Відповідно до цього сюжетність відійшла на другий план, натомість найбільшу увагу він звертає на колористичне розв'язання теми. Був убитий на вулиці Києва у 1919 р. за невідомих обставин.
До імпресіоністів належала і молода талановита українська художниця Марія Башкірцева, яка жила в Італії та Франції, товаришувала з багатьма тогочасними художниками та письменниками, була закохана у Л. де Мопасана (залишився щоденник та листи до нього), але через хворобу туберкульозу у 24 роки пішла з життя. До імпресіонізму починають схилятися І.Похитонов, К.Бокшай, А.Куїнжджі та учень Репіна Ф.Красицький, відомий історичною композицією "Гість з Запорожжя".
Українська Академія Мистецтв. О.Мурашко був одним з засновників і професорів Української Академії Мистецтв у Києві в 1918 р., яка у 1922 р. перетворена в інститут.
Українська монументальна скульптура другої половини 19 ст. подана пам'ятником Богданові Хмельницькому в Києві скульптора М.Микешина, що довго був візитною карткою столиці України. Пам'ятник російському полководцю О.Суворову в Очакові (1907) створив одеський скульптор Борис Едвардс, пам'ятник І.Котляревському (1903) і М.Гоголю (1913-1915) у Полтаві - Леонід Позен.
Демократичні і реалістичні тенденції в мистецтві Галичини представляли художник-мистецтвознавець Іван Труш (1869-1941) (пейзажі Придніпров'я, Буковини, портрети письменників І.Франко, В.Стефаника, Л.Українки, композитора М.Лисенко), Олекса Новаківський (1872-1935), що був засновником художньої школи у Львові й Олена Кульчицька (1877-1967), автор гравюр з життя західно-українського селянства і картин на антивоєнні теми.
Тема 7. Українська культура радянської доби (1920–1991)
ПЛАН
1. Культурне будівництво у радянській Україні в 20–30 рр. ХХ ст.
2. Українська культура у період сталінізму. Репресії проти митців. Роки війни.
3. Українська культура повоєнного періоду. Шістдесятництво як культурний феномен.
4. Форсований наступ на українську культуру за часів стагнації.
1. Культурне будівництво у радянській Україні в 20–30 рр. ХХ ст.
Історія української культури XX ст. — це доба складного та суперечливого розвитку, який, з одного боку, все тісніше та глибше включав Україну до загальносвітового куль-турного процесу, а з іншого — у воєнних та суспільно-політичних колізіях ламав фун-даментальні засади національно-народного буття, нищив витвори культури й самих її носіїв — як творців матеріального добробуту, так і представників духовної сфери: митців, учених, педагогів, релігійних діячів тощо. XX ст. являє нам «коливання маятника» від всебічного розвитку культури доби національного відродження 10-20-х pp. до занепаду, виродження, асиміляційних процесів.
Історія української культури XX ст. — це свідчення незламного духу народу, який, незважаючи на скрутні обставини існування, постійно тяжів до збереження власної мови, історичної пам'яті, мистецьких надбань минулих часів та до витворення нових культурних цінностей, які б несли в собі неповторний національний образ світу.
Перемога радянської влади в Україні призвела до того, що всі досягнення в галузі українізації були визнані контрреволюційними, націоналістичними та ворожими народу. В 1919 та на початку 1920 р. бували випадки, коли вживання української мови та вишиваної сорочки могли стати вагомими аргументами для звинувачення в петлюрівщині, і людину могли просто розстріляти. Але масове поширення повстанського руху в Україні примусили більшовиків переглянути свою національну політику в Україні, й не тільки в Україні. В 1923 р. було ухвалено рішення про коренізацію в національних республіках, в Україні вона легально отримала назву українізації. Радянська українізація повторювала курс національних урядів, хоча під новими, марксистськими прапорами, і повинна була створити ілюзію національного характеру радянської влади в Україні. Насправді, імперська Москва не збиралася впроваджувати цей курс "всерйоз та надовго". В той же час націонал-комуністи в Україні наївно повірили в довгочасність цієї політики і ретельно взялися запроваджувати її в життя. Радянська українізація пройшла три етапи: 1)1923-1925 - початок; 2)1925-1928 - піднесення, 3)1928-1933 -гортання ("постишевщина"). Її послідовно здійснювали наркоми освіти УСРР Г.Гринько (1920-1925), О.Шумський (1925-1927), М.Скрипник (1927-1933).
Українізація, запроваджена українськими національними урядами, а згодом радянська українізація, спричинила національний ренесанс, який охопив усі галузі української культури. Але вже 1933 року Сталін розпочав тотальний наступ на українську культуру, який супроводжувався винищенням української інтелігенції. Досягнення українізації були зведені майже нанівець. З подачі українського літератора Ю.Лавріненка період цей увійшов в історію, як період "Розстріляного Відродження".
Разом з тим, треба відзначити, що за радянської влади були зроблені певні досягнення в галузі освіти та науки. Була ліквідована неписьменність, запроваджена обов'язкова загальна, а згодом середня освіта, безкоштовне навчання, до навчання залучені діти незаможного населення. Але масовість навчання супроводжувалася зниженням його якості, негативною була тотальна ідеологізація усього культурного життя, в тому числі освіти.
Радянська влада продовжила роботу гетьманату по створенню ВУАН, і радянська історична література починала її історію лише з лютого 1919 р. Значний внесок у розвиток науки зробили українські академіки.
Головним науковим осередком республіки залишалася Всеукраїнська академія наук (ВУАН). Зберігаючи структуру, закладену під час свого заснування, Академія об'єднувала близько 40 науково-дослідних закладів, в яких працювали 37 дійсних членів ВУАН, 111 штатних та 275 позаштатних наукових співробітників. Академія наук працювала в Києві, на деякій відстані від політичної боротьби в столиці — Харкові, і це на якийсь недовгий час дозволяло зберегти традиційний академічний дух, продовжувати українознавчі студії, уникати політизації. До 1921 р. ВУАН очолював В.Вернадський, у 1922-1928 pp. — визначний природознавець В.Липський, а в 1928-1930 pp. — академік Д.Заболотний.
Ще до початку радянської з’явилися нові, оригінальні явища в літературі (неокласики, М.Хвильовий), театрі (Л.Курбас), мистецтві (М.Бойчук, Г.Нарбут та ін.). Українізація як офіційна політика багато в чому створила сприятливі умови для більш-менш вільного розвитку цих явищ. Вона ж сприяла деяким зрушенням у складі творчої інтелігенції на користь корінної національності. В еволюції мистецтва змагалися й суперечливо поєднувалися традиції дожовтневої пори та досвід свіжих культурних сил, покликаних до життя революційними зрушеннями. Про бурхливі процеси мистецької еволюції свідчило утворення різноманітних творчих угруповань — гуртків, студій, об'єднань.
Історичні обставини пожовтневої України склалися так, що молодим письменникам, здебільшого учасникам революції та громадянської війни, довелося закладати підвалини нової української літератури. Багатьох майстрів пера не стало ще до 1917 р., деякі емігрували (В.Винниченко, О.Олесь, В.Самійленко та ін.). Ще писали С.Васильченко, Г.Хоткевич, Дніпрова Чайка, але їх творчість вже не визначала духовного клімату епохи. Тож молоді літератори – запальні першопроходці та максималісти – намагалися створити мистецтво, співзвучне пролетарській революції. Часто вони переоцінювали власне значення, протиставляючи свій доробок світовій класиці. Один з ідеологів «нового» мистецтва С.Пилипенко писав: «Венера Мілоська в сучасний момент значить у культурному розвиткові… менше ніж казна-які з художнього боку бюсти тов. Леніна».
У строкатому калейдоскопі літературних угруповань («Гарт», «Плуг», «Молодняк», «Авангард», «Аспанфут», «Нова генерація» та ін.) з галасливими, часом «надреволюційними» деклараціями, в атмосфері «дитячої хвороби лівизни» важко було зорієнтуватися навіть досвідченим митцям, а творчому молоднякові «від плуга та верстата» — й поготів. Але в цій полярності вловлювалися точки дотику художніх прагнень: заперечення провінційності, хуторянства, пошук шляхів піднесення мистецтва, розуміння конечності його виходу на світовий рівень.
У літературі 20-х pp. сформувалася яскрава революційно-романтична течія, представниками якої були П.Тичина, В.Блакитний (Еллан), В.Чумак, В.Сосюра. В 1921 р. у Києві утворилося об'єднання неокласиків (М.Зеров, М.Драй-Хмара, М.Рильський, П.Филипович), які прагнули засвоїти досвід світового письменства, тяжіли до гармонійності й прозорості поетичної форми, Інші творчі засади обстоювали представники авангардових течій — українські імажиністи, футуристи та ін. Значний внесок у розвиток письменства доби національно-культурного відродження зробили памфлети М.Хвильового, новели Г.Косинки, сатира й гумор О.Вишні, драматургія й проза М. Куліша, M.Ірчана, А. Головка, І.Микитенка, Ю. Яновського.
Значну роль у розбудові української культури відігравало театральне мистецтво. В новому українському театрі продовжували працювати корифеї сцени – П.Саксаганський і М.Старицький. На зміну їм ішла плеяда майстрів середнього та молодшого поколінь – О.Сердюк, Н.Ужвій, А.Бучма та ін., оперні співаки М.Литвиненко-Вольгемут, Г.Паторжинський, О.Петрусенко. Найвизначнішим діячем, справжнім реформатором театру був Олександр (Лесь) Курбас. У 1922 р. він заснував у Києві унікальний колектив «Березіль» (з 1926 р. у Харкові) — експериментальний театр, метою якого було формування засад нового сценічного мистецтва. Л. Курбас полемізував як з прихильниками дореволюційних «малоросійських» смаків, так і з ультрареволюційними експери-ментаторами, що руйнували театр як такий. Через свою непокірливість Л.Курбас, як і М.Хвильовий, як і його друг і співавтор, драматург М.Куліш, був приречений на загибель — спочатку політичну, а згодом і фізичну. Представником принципово іншого підходу до театрального жанру був один із засновників і незмінний керівник Київського драматичного театру ім. І.Франка Гнат Юра.
Добу бурхливого розвитку переживала в 20-ті pp. також українська музика. В 1922 р. виникло перше на Україні музично-творче об'єднання — Товариство ім. М.Леонтовича, ядро якого складали композитори М.Вериківський, Г.Верьовка, Л.Ревуцький, фольклористи П.Демуцький, К.Квітка, музикознавець М.Грінченко. В 1923 р. у Харкові відкрито перший
Державний симфонічний оркестр, а в 1925 р. – Державний оперний театр. У цей час з'являються яскраві симфонічні твори: поема-кантата «Хустина» Л.Ревуцького на слова Шевченка, ораторія «Дума про дівку-бранку Марусю Богуславку» М.Вериківського, 1 симфонія Б.Лятошинського. Масовою стає концертна діяльність, у ній беруть участь як професійні, так і самодіяльні колективи.
Серед художніх угруповань в образотворчому мистецтві виділялися Товариство ху-дожників ім. К.Костанді в Одесі, Асоціація революційного мистецтва (АРМУ), Асоціація художників Червоної України (АХЧУ). До складу останньої входили І.Їжакевич, К.Трохименко, Ф.Кричевський та ін. ПЛІДНО працювали в цей час М.Бойчук та його школа, М.Самокиш, О.Петрицький. Традиції книжкової графіки, закладені творцем оригінального художнього стилю 20-х pp. Г.Нарбутом, яскраво продовжували його послідовники: Л. Лозівський, М. Кирнарський, А.Середа та ін.
Так, у 20-ті pp. завдяки політиці українізації, поштовх якій дала ще національно-визвольна боротьба попереднього часу, культура в УРСР зробила важливий крок на шляху подолання провінційності та комплексу «малоросійства», органічно включалася у світовий художній процес, витворювала значні художні цінності. Але нова культура, яка опиралася на комуністичні ідеали, утверджувала себе як єдино можлива, заперечувала інші духовні цінності, і це призводило до трагічних явищ у культурному житті.
2. Українська культура у період сталінізму. Репресії проти митців. Роки війни.
Аналізуючи загальну суспільно-культурну ситуацію 30-х років в Україні, можна умовно виділити такі етапи її розвитку:
1.1930-32 pp. Маховик штучно загостреної «класової боротьби» вже розкручується, але в національно-культурному житті зберігається позитивна інерція 20-х pp. Поки ще триває робота на ниві українізації преси, школи, культурно-пропагандистської діяльності, діловодства. Зберігаються залишки лібералізму в культурній політиці. Все це існує переважно завдяки принциповій позиції Миколи Скрипника – теоретика національного питання, відомого державного діяча нової України.
2.1933-35 pp. Постанови ЦК ВКП(б) піддають нещадній критиці «помилки КП(б)У у запровадженні колективізації та національному питанні». Для «зміцнення» керівництва в Україну направлені П.Постишев та його помічники. Розпочинається масовий терор і спровокований голодомор. Усунений зі своєї посади М.Скрипник кінчає життя самогубством. З арештом у травні 1933 р. письменника М.Ялового почалися репресії проти діячів культури м. Харкова. Глибоко вражений арештом товариша, зацькований політичними звинуваченнями, застрілився М.Хвильовий. Заарештовані та відправлені у табори О.Вишня, Л.Курбас, якого звинувачують у націоналізмі, виганяють з театру, ув'язнюють, згодом він гине в таборі. Жертвами репресій стали художник М.Бойчук та його послідовники, драматург М.Куліш, письменники-члени Всеукраїнської асоціації пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), майстерні революційного слова «МАРС», нео-класики, футуристи та ін. Відразу після вбивства С.Кірова в грудні 1934 р. заарештовані і розстріляні Г.Косинка, Д.Фальківський та ін. Тільки письменників за цей час репресовано близько 500! Саме про цих людей можна сказати, що вони уособлюють «розстріляне відродження» української культури. Підпали під розгром ВУАН і Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських інститутів, ліквідовано значну кількість НДІ, насамперед, гуманітарного профілю, «проріджено» кадри національного учительства й кооперативного руху.
3.1936-38 pp. У1936 р. хвиля репресій спадає, стабілізується економічне становище. Та вже в 1937-38 pp. репресовані майже всі керівні партійні, державні, військові та ін. кадри на всіх рівнях – зокрема ті, руками яких здійснювався терор 1933-35 pp. Новий шквал репресій уносить багатьох ще уцілілих діячів культури. Тільки наприкінці 1938 р. масовий терор припиняється, зусилля концентруються на вирішенні практичних завдань, бо виникли великі складнощі, викликані кадровими спустошеннями і погіршенням міжнародної ситуації.
Таким чином, 30-ті pp. дають суперечливу і по-своєму строкату картину. Нечуваною ціною оплачені господарські подвиги доби індустріалізації. Затверджена тоталітарна політична «модель. Поруч із деякими досягненнями (адже творча діяльність не припинилася зовсім) спостерігалася втрата творчого потенціалу, накопиченого в 20-ті pp. Звузилася тематика і проблематика мистецтва, збідніла його поетика; із засудженням «формалізму» припинилися стильові пошуки. На перший план виходить декретоване державою оспівування героїки соціалістичного будівництва, мистецтво намагаються перетворити (і не без успіху) на величезну пропагандистську установу, на виробництво естетизованих ідеологічних стереотипів. Одночасно держава продовжувала централізовану політику навчання грамоті.В УРСР працювали видатні наукові колективи, такі, як математична школа Д. Граве, колектив фізиків Українського фізико-технічного інституту (Харків), де працювали І.Курчатов та Д.Ландау. Продовжували творити історики Д.Багалій, Д.Яворницький, М.Яворський. Кількісні покажчики наукового потенціалу зростали: якщо в 1928 р. у науково-дослідних закладах республіки працювало 3,7 тис. науковців, то наприкінці 30-х pp. – 19,3 тис. Але якісні... Наприкінці 20-х pp. розпочався погром у науці, який тривав протягом усього наступного десятиріччя.
У галузі мистецтва сталінізм поклав край навіть тим формам творчого змагання, які існували в 20-ті pp. Спеціальними постановами ЦК ВКП(б) були ліквідовані всі літературні, художні об'єднання, замість них створено централізовані структури – Спілку письменників Радянського Союзу, Спілку композиторів, Спілку художників; вони мали свої відділення – республіканські організації. Концертна діяльність була монополізована Українською державною філармонією,
Українська музика 30-х pp. зберігала значний творчий потенціал: яскраві музичні образи створили Л.Ревуцький, Б.Лятошинський; М. Вериківський, В.Косенко, К.Данькевич та ін. Довершуватися у творчій майстерності виконавські колективи – капела «Думка», Державна зразкова капела бандуристів, жіночий театралізований хоровий ансамбль В.Верховинця. Функціонували консерваторії у Києві, Харкові, Одесі.
Долаючи перешкоди, намагався зберегти свої творчі здобутки український театр. Наприкінці 30-х pp. в Україні існувало більше 80-ти театрів. Помітних успіхів досягла молода радянська драматургія. Теми соціалістичного будівництва, героїки революції були основними у творчості театральних колективів. У репертуар українських театрів знову увійшли твори зарубіжної та вітчизняної класики. На основі традицій українського реалістичного театру і принципів системи Станіславського у провідних театрах України високого рівня досягла акторська майстерність А.Бучми, Г.Юри, Н.Ужвій, Ю.Шумського, Д. Милютенка, І. Мар'яненка, О. Сердюка та ін. Наприкінці 30-х років у сім'ю українських майстрів сцени влились діячі західноукраїнських земель і Північної Буковини.
Творчість радянських архітекторів була спрямована на вирішення завдань, пов'язаних з масовим комплексним будівництвом, яке мало задовольнити нові вимоги життя.
Масштабне будівництво промислових підприємств зумовило швидке зростання чисельності населення у старих містах, виникнення нових міст і селищ. Розроблялися типові проекти жилих будинків для забудови робітничих селищ, виникали нові за соціальним призначенням типи громадських будов. В архітектурі цього періоду розрізняють три основних стилістичних напрями. Першому притаманні пошуки, спрямовані на використання форм і прийомів народної дерев'яної архітектури і українського бароко, для другого напряму характерне використання форм класицизму, а третім архітектурним стилістичним напрямом був конструктивізм, ідеї якого пропагувала творча молодь, що об'єдналася в ТСАУ (Товариство сучасних архітекторів України). Останньому напряму притаманні пошуки раціональних конструктивних і планувальних рішень з використанням найновіших для того часу будівельних матеріалів. Зразками таких споруд можуть слугувати студентський гуртожиток «Гігант» (1928-1929 pp., арх. О.Г.Молокін) та Палац культури залізничників (1929-1932 рр., арх. А.І.Дмитрієв) – обидві у Харкові. Значним архітектурним ансамблем того часу є площа Свободи (того часу площа Дзержинського) у Харкові зі спорудами, які були об'єднані єдиним композиційним задумом: будівлі Держпрому (1925-1929 pp., арх. С.С.Серафимов, М.Д.Фельгер, С.М.Кравець), проектних організацій (1930-1933 pp., арх. С.С. Серафимов, М.А.Зандберг-Серафимова), кооперації (1933-1935 pp., арх. А.І.Дмитрієв, О.Р.Мунц), готель «Інтернаціональ» (1931-1932 pp., арх. Г.А.Яновицький). Розроблялися генеральні плани забудови нових і реконструкції старих міст.
Загальні процеси суспільного життя визначали шляхи розвитку образотворчого мистецтва. У 30-х роках почався процес об'єднання художників на основі принципів партійності і народності. Тематика творів образотворчого мистецтва була пов'язана з новою соціальною реальністю: відображення сцен з колгоспного життя, виробнича тематика. У жанрі портрета українські художники все частіше зверталися до образу робітника. Реконструкція міст і сіл у країні зумовила подальший розвиток монументальної і монументально-декоративної скульптури. Важливою подією культурного життя України стало відкриття пам'ятника Т.Шевченку в Харкові (скульптор М.Манізер, 1935 р.) – одного з найдовершеніших монументів Кобзареві. Розрахований на круговий огляд, він становить композицію з шістнадцяти фігур, що спіраллю охоплюють постамент, на якому височить шестиметрова статуя Т.Шевченка. З-поміж них – сумна жінка з дитиною на руках – образ, навіяний «Катериною», втілення України часів поета. Вище – герої селянських повстань, рекрут у миколаївській безкозирці, дівчина-кріпачка з граблями й ціпком, борці першої російської революції з прапором на надламаному древку. Ще вище – герої революційних битв 1917 р. і, нарешті, сучасники авторів пам'ятника, –шахтар, червоноармієць, колгоспник і комсомолка! Так розкривається задум пам’ятника: Тарас Шевченко постає у ньому натхненником революційних мас, співцем повсталого народу, уособленням його бунтівного духу.
У складних умовах розвивався кінематограф. З появою на початку 30-х pp. звукового кіно почався принципово новий період його еволюції, який супроводжувався розвитком кінодраматургії, внесенням значних змін у режисуру, акторську майстерність, композицію кадру, монтаж. У 1930 році на Київській кінофабриці режисер Дзиґа Вертов здійснив постановку першого радянського звукового документального фільму «Симфонія Донбасу» про героїчну працю робітничого класу України. Радянське кіномистецтво збагачувалося творами О.Довженка, Л.Лукова, О Роома, І.Кавалерідзе, І.Савченка. Увага кінематографістів зосереджується на історичній, історико-революційній тематиці, створюються фільми-екранізації творів української і російської класики. У 1939-1940 рр. на Київській кіностудії були поставлені перші в Україні кольорові фільми: «Сорочинський ярмарок» (реж. М.Екк) і «Майська ніч» (реж. М.Садкович) за творами М.Гоголя. В українському кінематографі працювали композитори Б.Лятошинський, К.Данькевич, П.Козицький, М.Вериковський, Ю.Мейтус, Д. Кабалевський. Розвивалося документальне, науково-популярне і мультиплікаційне кіно. У 1934 р. при «Украінфільмі» був організований відділ художньої мультиплікації, де були поставлені перші українські мультиплікаційні фільми «Мурзилка в Африці», «Тук-Тук і його товариш Жук», «Жук в зоопарку» та ін. Але й на розвитку радянського кінематографу не могла не позначитися задушлива атмосфера сталінщини.
Сталінська концепція соціалістичної культури – «пролетарської за змістом, націо-нальної за формою» – набула фатального значення для розвитку національної культури. Оригінальний зміст витворів мистецтва, який спирався на національні традиції, ого-лошувався «націоналістичним», переслідувався і формальний пошук. Натомість книжкові сторінки, театральний кін, концертні сцени тощо заповнювали псевдофольклорні підробки, відроджувався малоросійський гопаковий імідж, з яким передові діячі українства боролися ще в ХІХ – на поч. XX ст., або заохочувалося безглузде наслідування, копіювання канонізованих античних, ренесансних, передвижницьких та ін. традицій. Ця «імітат-культура» пропагувалася і під час декад та тижнів українського мистецтва, що з величезною помпою проходили в Москві і які так полюбляв «батько народів».
З початком Великої Вітчизняної війни всі українські культурні установи, визначні представники наукової, технічної, творчої інтелігенції в обов'язковому порядку мали бути евакуйовані на схід. В столицю Башкирії Уфу була евакуйована АН УРСР, творчі союзи (письменників, композиторів, художників), Київська опера. Інститут електрозварювання академіка Є.Патона евакуйований на Урал, Інститут чорної металургії - в Свердловськ, Інститут офтальмології В.Філатова - в Ташкент тощо. Академіка А.Кримського, 70-річчя якого урочисто святкували на початку 1941 р., незважаючи на його похилий вік та хворобу, вивезли силоміць, а потім кинули у в'язницю, де він і помер.
Евакуйовані були вищі учбові заклади з викладачами та студентами: Київський та Харківський університети - в Казахстан, Одеський - спочатку на Північний Кавказ, згодом в Туркменію (Байрам-Алі), Київський та Харківський медінститути - в Самарканд. На базі кадрів Київського медінституту створено Челябінський медін.
В евакуації опинилися письменники М.Рильський, П.Тичина, В.Сосюра, А.Малишко, Л.Первомайський, Ю.Яновський, О.Копиленко, І.Ле та ін. На замовлення їх творчість обмежувалася головним чином воєнно-патріотичною тематикою (Корнійчук - "Партизани в степах України", "Фронт", Кочерга - "Ярослав Мудрий", Бажан - "Данило Галицький"). Частина письменників подалася на фронт воєнкорами (О.Довженко, М.Бажан, О.Корнійчук, його дружина В.Василевська та ін.).
В Сибір та Середню Азію були евакуйовані 35 театрів з України. Київська кіностудія потрапила в Ашхабад, Одеська - в Ташкент. В евакуації були зняті кінострічки "Олександр Пархоменко" (реж.Л.Луков, 1943 р.), "Як гартувалася сталь" за М.Островським, "Райдуга" (реж. М.Донськой, за романом В.Василевської, 1944 р.), "Нескорені" за Б.Горбатовим (1945) та ін. О.Довженко здійснив зйомки документальних стрічок "Битва за нашу радянську Україну" та "Перемога на Правобережній Україні" (1943).
Ознаки впливу культу особи Сталіна на кіно, які спочатку з'являлися боязко і подекуди, з часом отримали риси імперативності, неодмінності, категоричності, обов'язковості та постійності. Спочатку Сталін не з'являвся особисто на екрані, а тільки згадувався ("Розгром Юденіча", 1941 р.). У 1942 р. він фігурує не тільки в "Обороні Царицина" та "Олександрі Пархоменко", але й у фільмі про легендарного вождя монгольського народу "Його звуть Сухе Батор". Актор Чіаурелі, який спеціалізувався на зображенні сталінської величі та мудрості, вражав афоризмами і оточення обожнювало його.
Сценарій О.Довженка "Україна в огні", який Сталін спочатку сприйняв схвально, потім було піддано розгромній критиці, а автора - шельмуванню. Одною з причин цього, про що Довженкові натякнули, було те, що у сценарії нічого не було сказано про вирішальну роль Сталіна у перемозі над ворогом. Виступаючи на політбюро у січні 1944 р. Сталін говорив, що у повісті "ревізується ленінізм, ревізується політика нашої партії з основних керівних питань. Кіноповість Довженка містить грубі помилки антиленінського характеру - це відвертий випад проти політики партії".
У фільмах воєнних років за вказівкою Сталіна пропагувалася ідея швидкої та легкої перемоги над фашизмом. Ворога показували карикатурно, лякливим, слабким, взагалі позбавленим людських рис. Такою була картина І.Пир'єва "Секретар райкому", прем'єра якої відбулася на жовтневі свята 1942 р. та мала великий суспільний резонанс, а також фільм М.Калатозова "Непереможні".
Під час німецької окупації українська культура в усіх її формах (наука, освіта, література, мистецтво) опинилася, власне як і весь український народ, перед загрозою повного знищення. Вищі навчальні заклади зачинено, музеї пограбовані, на базі театрів утворено заклади для розваги окупантів з відповідним репертуаром. Інтелігенція, яка потрапила під окупацію, мусила перебиватися випадковими заробітками, щоб вижити. Лише в Одесі, яка стала центром румунської провінції Трансністрія, працював румунізований університет, театр опери та балету, з Румунії приїздив на гастролі російський шансоньє Петро Лещенко, однак про українську культуру не могло бути й мови. Румунські ідеологи, зокрема професор Яського університету Олександр Болдур, доводили, що вся територія Трансністрії заселена русифікованими румунами і завдання нової влади - повернути його в лоно рідної румунської мови і культури.
Деякі діячі творчої інтелігенції не встигли чи не хотіли евакуюватися і при відступі німецької армії, резонно боючись репресій сталінського режиму (деякі з них вже встигли відсидіти в концтаборах до війни), подалися на захід. Вони склали другу хвилю української еміграції. Серед них були відомі художники брати Василь та Федір Кричевські, актор Йосип Гірняк, літератори Іван Багряний, Іван Кошелівець, Тодось Осьмачка, Юрій Шевельов (Ю.Шерех), Юрій Лавріненко, Оксана Лятуринська та ін.
3. Українська культура повоєнного періоду. Шістдесятництво як культурний феномен.
Перемога над фашистською Німеччиною посіяла у народу ілюзії про послаблення режиму в СРСР, демократизацію суспільства, викликало певне піднесення національної активності мас та інтелігенції, але всі ці сподівання були марними. Сталін навпаки вважав, що перебування мільйонів людей на окупованій території, вплив німецької та націоналістичної пропаганди в Україні та Прибалтиці вимагають додаткових заходів по зміцненню комуністичної ідеології. Пам'ятаючи історичний досвід декабризму, який розвинувся на тлі перемоги Росії у Вітчизняній війні 1812 р., Сталін хотів запобігти такому розвитку подій і вирішив за старим своїм сценарієм застосувати превентивні заходи проти ймовірної загрози серед партійного апарату (Мінгрельська та Ленінградська справи), військових (опала маршала Г.Жукова, закордонне відрядження маршала К.Рокосовського, справа маршала авіації О.Новикова), а особливо інтелігенції. Це спричинило до нового витка репресій, боротьби з націоналізмом, космополітизмом, ідеологічних кампаній 1946-1948 рр., що отримали назву "ждановщини" по імені секретаря ЦК ВКП(б) по ідеології А.Жданова, який за дорученням Сталіна очолив цю кампанію.
Ця політика знайшла відображення у постановах ЦК про журнали "Звезда" та "Ленинград", про репертуар драматичних театрів, про кінофільм "Велике життя", про оперу В.Мураделі "Велика дружба". Мова йшла про аполітичність, безідейність, пошлість, формалізм в художній творчості. Нищівній критиці було піддано увесь доробок популярної поетеси Анни Ахматової та відомого фейлетоніста Михайла Зощенка. Справжнє прізвище Ахматової - Горенко, вона народилася в Одесі. Її чоловіком був розстріляний ЧК в Петрограді у 1921 р. російський поет Микола Гумільов.
У доповіді Жданова говорилося: "А.Ахматова является одним из представителей безидейного реакционного литературного болота. Она принадлежит к так называемой группе акмеистов, вышедшей в свое время из рядов символистов, и является одним из знаменосцев пустой, безидейной аристократической поэзии, абсолютно чуждой советской литературе. Акмеисты представляли из себя крайне индивидуалистическое направление в искусстве. Они проповедовали теорию "искусства для искусства", "красоты ради самой красоты", знать ничего не хотели о народе, о его нуждах и интересах, об общественной жизни. Что поучительного могут дать произведения Ахматовой нашей молодежи? Ничего, кроме вреда".
На відміну від аристократичної Ахматової, Зощенко належав до фаворитів партійного керівництва та пересічного радянського громадянина. Його перше оповідання було опубліковано у 1921 р. До цього часу він встиг пройти дві війни - світову та громадянську, переніс важке поранення, працював шевцем, актором, телефоністом, співробітником карного розшуку Без його оповідань та фейлетонів неможливо уявити радянську країну 20-30 рр. На його адресу Жданов сказав: "Зощенко как мещанин и пошляк, избрал своей постоянной темой копание в самых низменных и мелочных сторонах быта. Можно ли дойти до более низкой степени морального и политического падения и как могут ленинградцы терпеть на страницах своих журналов подобное пакостничество и непотребство? Только подонки литературы могут создавать подобные "произведения". Зощенко с его омерзительной моралью выворачивает наизнанку свою пошлую и низкую душонку. Насквозь гнилая и растленная общественно-политическая и литературная физиономия Зощенко...Какой вывод следует из этого? Пусть убирается из советской литературы".
Згодом остракізму було піддано роман О.Фадєєва "Молода гвардія" та одноіменний кінофільм С.Герасимова, другу серію фільму С.Ейзенштейна "Іван Грозний", музичні твори композиторів Д.Шостаковича та С.Прокоф'єва, репресовані актори Л.Русланова, Окуневська, В.Федорова та ін.
Невдовзі ця політика була розповсюджена і на наукову інтелігенцію: в 1947-1951 рр. відбулися так звані "дискусії" з історії філософії, біології (сесія "ВАСХНИЛ", яка призвела до монополізації в біологічній науці поглядів псевдо-вченого Т.Лисенко та його оточення), фізіології, політекономії, мовознавству. В останніх двох дискусіях особисто взяв участь Сталін. Вченим інкримінувалося послаблення партійності в науці, розрив з практикою, були об'явлені буржуазними, ворожими і розгромлені генетика та кібернетика. Репресій зазнало багато визначних вчених.
В літературі всебічно розглядалася проблема типового, під яким малося на увазі не те, що переважає в житті, а те, чому, згідно бажанню партійного керівництва, має належати майбутнє. В кіно, внаслідок суворої ідеологічної цензури, наступив так званий період "малокартиння": в 1952 р. всі кіностудії країни випустили тільки 24 повнометражні кінофільми, при чому переважали фільми-біографії, фільми-вистави та патріотичні картини ("Костянтин Заслонов", "Рядовий Олександр Матросов", "Подвиг розвідника", "Повість про справжню людину" Олександра Столпера (1948), "Молода гвардія" С.Герасимова (1948) тощо). Антиамериканську спрямованість в дусі "холодної війни" мала більшість театральних вистав.
А на Заході в цей час володарем кіноглядача були режисери італійського неореалізму Лукіно Вісконті, Роберто Росселіні, Вітторіо де Сіка, Де Сантіс, сценарист та теоретик кіно Чезаре Дзаваттіні, які знімали чудові фільми про війну, післявоєнне влаштування Італії, були сповнені гумору, оптимізму, гуманності.
Політика політичного пресингу та репресій була розповсюджена і на Україну. З 1946 р., в рамках загальносоюзного ідеологічного наступу проти інтелігенції, в Україні комуністична партія розпочала широкомасштабну акцію цькування українських діячів культури під гаслом чергової боротьби з "українським буржуазним націоналізмом". Серед них були відомі українські письменники та поети Максим Рильський, Юрій Яновський, Володимир Сосюра (в 1951 р. в газеті "Правда" було піддано жорстокому розгрому його вірш "Любіть Україну", написаний ще під час війни у 1944 р., а автора примусили написати принизливе каяття; три роки перед тим, в 1948 р., за збірку віршів "Щоб сади шуміли", де було цей вірш передруковано, Сосюра отримав Сталінську премію), Андрій Малишко, літературознавці Олександр Білецький, Олександр Дорошкевич, визначний кінорежисер та драматург Олександр Довженко (за сценарій кінофільму "Україна в огні"), композитор Кость Данькевич (за оперу "Богдан Хмельницький").
У серпні 1947 р. була ухвалена постанова ЦК КП(б)У про загрозу українського буржуазного націоналізму, засуджені "Історія України" під ред. М.Петровського 1943 р. видання, "Нариси історії української літератури" за ред. Маслова та Кирилюка 1945 р. видання, журнали "Вітчизна" та "Перець", М.Рильський за твори "Мандрівка в молодість", "Київські октави", передмову до першого тому "Поезій", Ю.Яновський за роман "Жива вода", І.Сенченко за повість "Його покоління", В.Сосюра за вірш "Любіть Україну", О.Довженко за кіносценарій "Україна в огні", композитори Кость Данькевич за оперу "Богдан Хмельницький", Герман Жуковський за оперу "Від усього серця".
Заходи сталінського режиму були спрямовані на денаціоналізацію культурно-ідеологічних процесів, викорінення національної свідомості і заміну її "інтернаціональним комуністичним світоглядом", недвозначно забарвленим великодержавним російським шовінізмом. Звужувалася сфера вживання української мови, вона повністю витіснялася з наукового обігу. Зменшувалася кількість українських шкіл, викладання у вузах переводилося на російську мову. О.Субтельний писав, що "це був похоронний дзвін по скромному повоєнному ренесансу української культури".
Поряд з українською інтелігенцією, з 1948 року чергова хвиля репресій була поширена на єврейську інтелігенцію, яку звинувачували у сіонізмі, космополітизмі, плазуванні перед капіталістичним Заходом, буржуазним способом життя тощо. Сфабриковано процес Єврейського антифашистського комітету (ЄАК), за яким було заарештовано і розстріляно 24 діяча єврейської культури, 18 з них - з України. Серед репресованих - засновник єврейської радянської поезії Давид Гофштейн, автор багатьох перекладів з Шевченка, Франка, Л.Українки, Рильського, Тичини, Сосюри, а також Ірма Друкер, Ноте Лур'є, Мойсей Альтман. Голова АЄК відомий актор і режисер Соломон Міхоелс (Вовсі) загинув в 1948 р. у Мінську при загадкових обставинах. У квітні 1953 р. Л.Берія у листі Г.Маленкову поклав відповідальність за це на колишнього міністра держбезпеки В.Абакумова, який після свого арешту визнав, що виконував пряму сталінську директиву. Цькувалися україномовні письменники та літературознавці єврейського походження Леонід Первомайський, Ілля Стебун (Абрам Кацнельсон), Євген Адельгейм, Леонід Санов (Смульсон), Олександр Борщагівський та ін. Все це дає підстави говорити про державний антисемітизм, який існував в цей час в Радянському Союзі.
Неоднозначний стан української культури під час "хрущовської відлиги".
Смерть Сталіна та розвінчання культу його особи поклали початок новому етапу в культурному розвитку всіх народів СРСР, який отримав назву "відлиги" (за повістю Іллі Еренбурга "Оттепель",1954). Відкривалися десятки нових літературних журналів, театрів, перекладалися і друкувалися до цього заборонені іноземні автори, з'явилися художні твори радянських письменників великого громадського звучання ("Не хлібом єдиним" В.Дудінцева, "Один день Івана Денисовича" О.Солженіцина, "Доктор Живаго" Б.Пастернака, "Нащадки Сталіна" Є.Євтушенко, "Доля людини" М.Шолохова, "Тьоркін на тому світі" О.Твардовського, художні мемуари І.Еренбурга "Люди, роки, життя" тощо). В 1958 р. були скасовані одіозні постанови ЦК з питань ідеології 1946-1948 рр.
Великих успіхів досяг кінематограф. За 3 роки після ХХ з'їзду в прокат надійшло 360 повнометражних картин. Серед них музично-сатиричний фільм Е.Рязанова "Карнавальна ніч", картини на морально-побутову тематику "Справа була в Пенькові" С.Ростоцького, "Дім в якому я живу" Л.Куліджанова, "Дев'ять днів одного року" М.Ромма (1962), революційна та військова тематика - "Ходіння по муках" Г.Рошаля, "Тихий Дон" С.Герасимова (1957-58), "41" та "Балада про солдата" Г.Чухрая (1959), "Комуніст" Ю.Райзмана (1959, сценарій Є.Габриловича), "Летять журавлі" М.Калатозова (1957), "Іваново дитинство" А.Тарковського (1962), "Доля людини" С.Бондарчука (1959) тощо.
Розквіт радянського кінематографа проходив на фоні творчого вибуху світового кіномистецтва: "нова хвиля" французького кіно (режисери Годар, Андре Рене, Ф.Трюффо, Клод Шаброль), група "вільного кіно" в Англії, творчість якої була спрямована проти соціальної нерівності (Андерсон, Рейс, Ричардсон), пошуки італійців Федеріко Фелліні, Антоніоні, шведа Інгмара Бергмана, американців Стенлі Кубрика, С.Поллака, А.Пенна та Краймера (фільм "Цей безумний, безумний, безумний мир"), японця Акіра Куросави, поляків Анджея Вайди (фільми "Канал", 1957, "Попіл та алмаз", 1958 зі Збігневом Цибульським у заглавній ролі), Єжі Кавалеровича ("Цього не можна забути", 1957, "Фараон" за Б.Прустом, 1966), Кшиштофа Зануссі ("Як бути любимою", 1963, "Кукла" за Г.Сенкевичем), Гофмана ("Пан Володієвський", 1969 та "Потоп", 1974 за Г.Сенкевичем з Ольбрихським у заглавній ролі. У 90-х рр. він зняв ще один фільм за Сенкевичем - "Огнем і мечем").
Деяка лібералізація культурного процесу на початку "хрущовської відлиги" відбувалася і в Україні, хоча і не такими темпами як в Росії. Було започатковано нові журнали, про які до цього не доводилося і мріяти: "Український історичний журнал", "Українське літературознавство", відновлено журнал "Всесвіт", заснований ще 1925 р., який друкував перекладні твори, в тому числі сучасних західних письменників, яких ще не було перекладено на російську мову. Розпочалася підготовка до видання "Української Радянської Енциклопедії", яка була відповіддю на вихід за кордоном у 50-ті роки 3-х томної "Енциклопедії українознавства". Було перевидано "Словник української мови" Б.Грінченка. З'являються багатотомні видання "Історія української літератури", "Історія українського мистецтва", "Історія міст і сіл України".
В зв'язку з реабілітацією кібернетики у 1957 р. у Києві було засновано комп'ютерний центр, згодом перетворений в Інститут кібернетики АН України, який очолив академік А.Глушков.
Великі зрушення відбулися в галузі літератури. Сформувалося покоління "шістдесятників", людей з антитоталітарним мисленням - поети Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Сингаївський, Віталій Коротич, Василь Стус, літературознавці і критики Іван Дзюба та Іван Світличний, письменники Євген Гуцало, Юрій Мушкетик, Роман Іваничук, Микола Руденко, публіцисти Валентин Мороз, В'ячеслав Чорновіл, художники Панас Заливаха та Алла Горська, твори яких виходили далеко за рамки соціалістичного реалізму, підносячи українську літературу та мистецтво на шаблі світової культури.
В зв'язку з реабілітацією жертв сталінських репресій, повернулися з таборів та заслання 25 письменників: Зінаїда Тулуб, авторка засудженого історичного роману "Людолови", відомий літературознавець Євген Шабліовський, автор нарисів з історії української літератури, письменники Борис Антоненко-Давидович, Наталя Забіла, Олександр Ковінька, Василь Мисик, Іван Багмут та ін. Посмертно були реабілітовані і повернуті в літературу та мистецтво письменники, художники, актори "розстріляного відродження", розпочалося друкування їхніх творів, з'являються наукові дослідження їх творчості.
В умовах загального піднесення відбувається творче відродження патріархів української літератури, які десятки років вимушені були працювати на замовлення партії і приховувати справжні думки та погляди: П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра (повість "Третя рота", поеми "Розстріляне безсмертя" і "Мазепа", хоча навіть в умовах "відлиги" не все вдалося надрукувати), М.Стельмах ("Кров людська не водиця", "Хліб і сіль", "Правда і кривда"), О.Гончар ("Тронка"), А.Малишко, Л.Первомайський, П.Загребельний, Г.Тютюнник (роман "Вир").
Молодь створює свої творчі клуби: "Спутник" в Києві (1959), на чолі якого стояв Лесь Танюк, членами - студенти театрального інституту, консерваторії, літератори , художники. У Львові створено аналогічний клуб "Пролісок", який очолював М.Косів. Невдовзі вони були розігнані представниками влади.
Кінематограф. Деякі зрушення відбулися і в галузі українського кінематографа, хоча і не такі вражаючі, як в Росії. На той час в Україні працювало 3 кіностудії (Київ, Одеса, Ялта). Новим явищем в українському радянському кіно були одеські фільми Марлена Хуцієва та Ф.Миронера "Весна на Зарічній вулиці" (1956), "Жага" Є.Ташкова (1959), а також "Іванна" В.Івченко (1960), "Сон" В.Денисенко (1964).
Однак період "відлиги" не був однозначним. М.Хрущов не збирався відступати від основних комуністичних засад, догм та методів. Розпочавши з критики культу Сталіна, він швидко перейшов до власного культу, заборон та репресій проти творчої інтелігенції, які почалися вже з другої половини 1958 р. Знову почалося вульгарне втручання в художню майстерню митця, нав'язування особистих некомпетентних смаків та оцінок, насадження комуністичного пуританства, полювання за буржуазними відьмами, роздування опудала буржуазної ідеології.
У грудні 1962 р. Хрущов відвідав художню виставку в московському Манежі і піддав нищівній критиці творчість сучасних художників, засуджуючи абстракціонізм та формалізм, вимагаючи від митців суворо дотримуватися принципів соцреалізму. Після цього відбулася серія зустрічей Хрущова і голови ідеологічної комісії ЦК Л.Ільїчова з творчою інтелігенцією з розносними доповідями, хамським осмикуванням, недвозначними погрозами. Якщо Сталін застосовував до письменників визначення "інженери людських душ", Хрущов пішов ще далі, називаючи їх "автоматниками партії".
В 1958 р. була знищена книга молодого поета Д.Павличка "Правда кличе". На республіканській нараді активу творчої інтелігенції у квітні 1963 р. у формалізмі звинувачено М.Вінграновського, Л.Костенко, І.Драча. Нових нападів зазнали Л.Первомайський та С.Голованівський. У липні 1963 р. було зроблено спробу зірвати вечір пам'яті Л.Українки в Центральному парку культури та відпочинку Києва. У травні 1964 р. трапилася безпрецедентна подія - при загадкових обставинах сталася пожежа в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР у Києві, внаслідок якої згоріли фонди відділу україніки - майже 600 тис. одиниць зберігання. Того ж року був закритий Київський клуб творчої молоді. Із спілки художників були виключені Алла Горська та Людмила Семикіна за створення вітражів у Київському університеті з зображенням протестуючого Шевченка. Сам шестиметровий вітраж було по-варварські знищено, як свого часу знищувалися монументальні полотна та вітражі М.Бойчука. Дещо пізніше такої самої долі зазнала 200-метрова композиція скульптурних рельєфів "Стіна пам'яті" художників А.Рибачука на В.Мельниченко на Байковому кладовищі.
Непослідовними, обмеженими та демагогічними виявилися реформи в галузі суспільних наук, зокрема у подоланні історичної схеми Короткого курсу історії ВКП(б), яка лежала в основі усієї радянської історіографії. Незважаючи на критику культу Сталіна та реабілітацію безпідставно репресованих, повної правди так і не було сказано. Фальсифікованою залишалася і вся історія України.
Замість часткової дерусифікації університетів, проведеної восени 1955 р., з 1958 р. почалася повальна русифікація усіх вищих навчальних закладів. Цей процес охопив і середні школи. В 1960 р. в обласних містах російські школи складали 72%, в інших містах - 84%. З 1964 р. всі міські школи стали російськими. Однак реформування освіти мало і позитивні наслідки: скасування роздільного навчання, створення шкіл робітничої та селянської молоді, інтернатів, відміна платні за навчання у старших класах, політехнізація школи, створення системи ПТУ замість шкіл ФЗН. На 50-ті роки припадає розквіт педагогічної діяльності директора Павлиської середньої школи Кіровоградщини В.Сухомлинського, який став відомим завдяки своїм педагогічним творам-роздумам.
Антицерковна кампанія. Ще у 1957 р. розпочалася нова (після 30-х років) хвиля масованого наступу на церкву, внаслідок якої в Україні було ліквідовано майже половина всіх існуючих парафій, монастирів, семінарій.
Безпосередньою відповіддю на репресивні заходи хрущовського керівництва проти інтелігенції була поява дисидентського руху, який охопив творчу молодь, студентство України і був органічною частиною загальносоюзної тенденції.
4. Форсований наступ на українську культуру за часів стагнації.
Подальша ідеологізація життя. Жовтневий пленум ЦК КПРС 1964 р., який зняв Хрущова і замінив його Брежнєвим, мав реставраторський характер. Головною ідеологією стає неосталінізм. Провадиться обережна реабілітація сталінізму, висуваються вимоги зважених оцінок минулого, боротьби проти огуджування нашої історії, ревізіонізму. Поширюються концепції розвинутого соціалізму (1967), загострення ідеологічної боротьби, необхідності організації контрпропаганди, насаджується новий культ Брежнєва (твори "Відродження", "Мала Земля", "Цілина"), провадяться урочисті святкування ювілеїв, запроваджуються цензурні перепони, ідеологічний контроль тощо.
Перші 8 років після зняття Хрущова проходили під знаком ліквідації його перекручень, в тому числі й у національній політиці. В 1968 р. було усунуто секретаря ЦК КПУ Андрія Скабу, який сприяв русіфікації і призначено більш ліберального Федора Овчаренка. Перший секретар Компартії України Петро Шелест у 1970 р. видав книгу "Україна наша радянська", де писав про історичну автономність України, прогресивну роль козацтва, закликав берегти, як найдорожчий скарб прекрасну українську мову. Він відстоював інтереси України в рамках СРСР, рівноправність народів, виступав проти комплексу "старшого і молодшого брата", був прибічником економічного паритету республік, проти зменшення інвестицій в Україну. Разом з тим, Шелест був фанатичним прибічником комуністичної ідеї і жорсткого ідеологічного контролю за суспільством і в першу чергу за діяльністю творчої інтелігенції. Коли вийшов роман Олеся Гончара "Собор" (1968), де автор виступив протии руйнування історичних пам'яток церковної архітектури, він був підданий нищівній партійній критиці, а з ним і всі ті, хто став на його оборону.
Кінематограф. Перший час продовжував в руслі відлиги працювати і кінематограф. На екрани країни вийшли фільми, зняті на центральних студіях: "Батько солдата" Резо Чхеїдзе (1965), "Ніхто не хотів помирати" Жалакявічуса (1966), "Гамлет" (1964) та "Король Лір"(1971) Козінцева, "А зірки тут тихі" Ростоцького (1973), "Звільнення" Юрія Озерова (1971), "Калина червона" Василя Шукшина (1973), "Міміно" Данелія (1977), "Сходження" Лариси Шепитько, "Сибіриада" Михалкова-Кончаловського (1979), "Велика Вітчизняна" Романа Кармена (1979).
В Україні розпочинається друга хвиля українського поетичного кіно - продовження традицій Довженка, Кавалерідзе, Савченка. На студію ім.Довженка прийшли молоді сценаристи - поети І.Драч, М.Вінграновський, Д.Павличко, Л.Костенко, актори Іван Миколайчук, Кость Степанков, Лариса Кадочникова, Богдан Ступка, Микола Гринько, Микола Олялін. Вони сприйняли хрущовську відлигу, як сподівання на можливість українського ренесансу і створили високу духовну ауру, що сприяла виникненню високохудожніх творів.
Саме в цей час були створені фільми "Тіні забутих предків"(1965) Сергія Параджанова, який отримав 2 премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині, "Вірність" Петра Тодоровського (1965), "Кам'яний хрест" (1968) та "Захар Беркут" Леоніда Осики, "Комісари" (1969) Миколи Мащенка, "Біла птаха з чорною ознакою" (1971, отримала Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю), "Криниця для спраглих" та "Вечір на Івана Купала" Юрія Ільєнка (у 1989 р. ці фільми мали успіх на міжнародному кінофестивалі у Сан-Франциско), "В бій йдуть самі старики" (1974) та "Ати-бати йшли солдати" (1976) Леоніда Бикова, "Пропаща грамота" та "Вавилон ХХ" (1979) І.Миколайчука.
Нова хвиля русифікації розпочинається зі святкування 50-річчя утворення СРСР (1972). Нав'язується химерна концепція цілковитого злиття націй та утворення нової історичної міжнаціональної єдності - радянського народу. В 1978 та 1983 рр. ухвалюються постанови ЦК про посилення вивчення російської мови в школах, які де-факто призвели до погіршання вивчення національних мов у країні.
Розгортається новий виток боротьби проти буржуазного націоналізму. Було знято з посади П.Шелеста і піддано розгромній критиці його книгу. Шалену боротьбу проти націоналістичних відьом в Україні очолює секретар по ідеології Валентин Маланчук та голова КДБ В.Федоренко.
Були заборонені твори Миколи Руденка, Сергія Плачинди, В.Харчука. На російську мову переходить більшість журналів республіки, фактично російськомовним стає видавництво "Наукова думка", провадиться русифікація Академії наук, закрито Інститут суспільних наук у Львові, знищується українознавство як наука, провадиться методичне і цілеспрямоване цькування українознавців, звільнення їх з роботи (Олена Апанович, Ярослав Дзира, Іван Бутич, Микола Родько, Петро Воробей та багато інших), у 1975 р. поновлено цензурування "Кобзаря" Шевченка. Послідовному замовчуванню та цькуванню піддано скульптора, живописця, графіка, етнографа та збирача творів народного мистецтва Івана Гончара. Українське поетичне кіно було визнано архаїчним, відірваним від життя, ім'я Довженко згадували з оглядкою. На багато років внаслідок ідеологічної цензури потрапили на полку деякі зняті кінофільми (серед них "Криниця для спраглих", "Комісари"). В 1978 р. Міносвіти УРСР ухвалило директиву про удосконалення вивчення російської мови в школах, в той час, як українська мова перетворюється у гнану падчерку. Чимала частина інтелігенції перестала розмовляти і писати українською мовою.
Репресії. Розпочинаються хвилі арештів та серії політичних процесів (1965-66, 1972-73, 1977-78). В 1970 р. у Василькові при загадкових обставинах загинула Алла Горська, у 1979 у Брюховицькому лісі під Львовом був по-звірячому вбитий молодий талановитий композитор Володимир Івасюк, автор широко відомої пісні "Червона рута".
Поширення дисидентства інтелігенції. На заваді повного повернення до старих порядків стала інтелігенція Радянського Союзу, з думкою якої нове керівництво партії та уряду не могло не рахуватися. У вересні 1965 р. на прем'єрі фільму "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" в Києві відбулася справжня демонстрація протесу проти арештів інтелігенції. Творча інтелігенція надсилає низку листів до ЦК партії з політичними вимогами ("Лист 78", 1966, "Лист 139", 1968). Самвидавом поширюються праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?" І.Дзюби, "Лихо з розуму" В.Чорновола, "Приєднання чи возз'єднання?" історика М.Брайчевського.
Тема 8. Культура України на зламі двох століть.
ПЛАН
1. Культуротворчі процеси в Україні після здобуття незалежності.
2. Сучасне українське образотворче мистецтво як втілення менталітету українців. Постмодернізм
3. Розвиток сучасної української літератури. Поширення комерційних жанрів.
4. Сучасне українське кіномистецтво і театр.
1. Культуротворчі процеси в Україні після здобуття незалежності.
Кризова ситуація, в якій опинилася на сучасному етапі Україна, вимагає пошуку шляхів подолання негативних тенденцій соціально-економічного та духовного розвитку. Нині культурний розвиток України визначається такими головними чинниками:
1) інфраструктура культури в Україні є досить розвиненою, як на східноєвропейські стандарти, але, водночас, – досить закоснілою, технічно та морально застарілою. Сильний відбиток на неї наклали колишній суспільний лад та притаманна йому культурна політика; наслідком цього є орієнтованість на централізоване управління та пряме бюджетне утримання, помітний дефіцит власної ініціативи закладів культури, їхня непідготовленість до існування в умовах суспільного і господарського плюралізму та вільного ринку;
2) останнє десятиліття (горбачовська «перебудова» та перші роки української неза-лежності) характеризувалося, з одного боку, застоєм і навіть симптомами розкладу тра-диційно централізованої, одержавленої галузі культури, спричиненими глибокою економічною кризою (держава вже не здатна утримувати інфраструктуру культури бодай на колишньому рівні, не кажучи про її розвиток) та помітним збайдужінням пост-комуністичних панівних еліт до культури як політичного чинника, як засобу ідеологічної обробки населення. З іншого боку, демократизація суспільного та господарського життя спричинила появу перших пагонів нової, недержавної культурної інфраструктури, яка, втім, охоплює поки що лише окремі її ділянки (образотворче мистецтво та його ринок, шоу-бізнес, частково театр та ін.) і в найближчому майбутньому не зможе, очевидно, замінити собою державно-комунальну інфраструктуру. Однак ці процеси трансформації, попри свій об'єктивний та загалом передбачуваний характер, відбувалися здебільшого стихійно, при інерційній, часто непослідовній політиці держави та практичній відсутності єдиної регіональної політики в Україні. Це пояснюється як другорядністю культурної проблематики в очах панівних кіл, так і браком чітких уявлень про те, як слід трансформувати культуру, і то не лише серед широких мас, а й у самому культурно-мистецькому середовищі. Наразі домінує думка, що більшість проблем культури можна вирішити простим збільшенням бюджетних асигнувань, а обов'язок самої культури полягає в тому, аби слугувати незалежній українській державі більш-менш так само, як вона раніше слугувала радянському режимові;
3) поглибився інтерес до джерел історії та культури України, до проблеми самовизначення людини в культурі, розвивається потяг до традиційної народної культури, до найкращих зразків фольклору; на цьому ґрунті виникає концептуальний «неофольклоризм» у поезії, живописі, музиці як свідоме втілення в художній творчості народного етичного та естетичного ідеалу. Повернуті до української культури насильно вилучені з неї імена визначних діячів – В.Винниченка, М.Грушевського, М.Хвильового, М.Куліша, В.Підмогильного, М.Бойчука, Г.Холодного, їх творчість стає важливим чинником сучасного духовного життя: увійшли до культурного обігу твори наших сучасників, які знаходилися під забороною, писалися «до шухляди» – О.Гончара, І.Дзюби, Є.Сверстюка, В.Стуса, М.Руденка, С.Сапеляка та ін.;
4) відроджено або створено громадські організації та установи, покликані вести про-світницьку роботу, пропагувати, вивчати історію і сьогодення української культури: Товариство української мови ім. Т.Шевченка, «Просвіта», культурологічне товариство «Спадщина», Наукове товариство ім. Т.Шевченка, Міжнародна асоціація україністів тощо. Виникають нові форми культурно-освітньої і бібліотечно-інформаційної справи, пов'язані зі зростанням потягу мас до самоосвіти та вдосконалення власних знань, умінь і навичок у різних галузях науки і культури, зацікавленістю людей у відродженні народних свят, обрядів, звичаїв;
5) розвиваються краєзнавчі та народознавчі дослідження, які допомагають конкретніше усвідомити регіональні та етнографічні особливості національної культури українців та культур інших народів, що мешкають на території України. Актуальними стають проблеми підвищення культури міжнаціональних стосунків та міжнаціонального спілкування, розвивається прагнення інших народів до національно-культурної автономії, до утворення власних культурницьких організацій;
6) поглиблюються зв'язки української культури з культурою діаспори, розпочинається процес плідного обміну збереженими цінностями та власними унікально-неповторними досягненнями, зникає політизована упередженість щодо наукових українознавчих студій за кордоном, вони починають входити в культурне життя народу України;
7) зростає роль церкви в процесах соціального та духовного розвитку: відроджено Українську греко-католицьку (уніатську) церкву, заборонену після Другої світової війни, та Українську автокефальну православну церкву. Об'єктивний аналіз сучасного становища та перспектив розвитку українського суспільства загалом і його культурної сфери, зокрема, свідчить, що лише «косметичний ремонт» чи ідеологічне перефарбування дотеперішньої культурної політики – справа безперспективна з кількох причин.
По-перше, українське суспільство, яке стає дедалі відкритішим і демократичнішим, уже не задовольниться «державною культурою», а ринково-орієнтована українська економіка не буде її утримувати так, як це раніше робила командна економіка. До того ж культура радянського типу може успішно існувати лише за браком будь-якої конкуренції, чого вже, вочевидь, не буде. По-друге, найбільш динамічна й творча частина культурно-мистецького середовища не погодиться з «одержавленням» культури й мистецтва, не перетвориться на слухняних обслуговувачів державної пропагандистської машини.
Все це свідчить про необхідність реформ у культурній сфері, стрижнем якої має стати реформування культурної політики. Водночас, зрозуміло, що за будь-яких реформ повинні зберегтися державне фінансування як головне джерело підтримки культури (незалежно від форм власності та господарювання), а також переважна частина матеріально-технічної інфраструктури культури.
Процес реформування культурної сфери мав би включати такі головні моменти:
- формування нової законодавчої бази для культури, мистецтва, суміжних сфер суспільного життя, яка б відповідала сучасним світовим вимогам та українським особливостям і узгоджувалась із законодавством про «неприбуткові» організації як серцевиною такого законодавства;
- реорганізацію державних та регіональних інституцій, які донині «керували культурою», аби спрямувати їхню діяльність на рейки підтримки культури як такої, незалежно від підпорядкування та форми власності;
- реорганізація майнових та фінансово-господарських взаємин у культурній сфері в напрямі трансформування культурної інфраструктури в складову «третього сектора суспільного виробництва»;
- заохочення недержавних, незалежних культурно-мистецьких організацій (спілок, фундацій, професійних гільдій, творчих колективів), які забезпечуватимуть здоровий розвиток культури через різноманітність творчих, господарських, адміністративно-правових форм її існування;
- гуманізацію культурного життя і, передусім, у сфері освіти та науки;
- створення режиму здорового протекціонізму щодо вітчизняної культури, національної культурно-мистецької продукції, аби забезпечити їх конкурентоспроможність, не допустити нової «культурної колонізації» України.
Таким чином, ми стоїмо наразі на порозі великих зрушень у розвитку української культури. Багатовіковий досвід її розвитку, в якому були часи піднесення і занепаду, розквіту і згасання, свідчить, що наша культура має сили та резерви для виходу з кризового стану, але це потребуватиме максимально зосереджених зусиль всього народу, державної та міжнародної підтримки, докорінних змін у сучасній культурній сфері. Стає зрозумілим, що глибинна структурна перебудова всіх сфер життя українського народу, включення в загальноєвропейську та загальносвітову цивілізацію неможливі без концентрації громадської уваги на культурній роботі, без визнання пріоритетності вирішення завдань духовного оновлення країни.
Незважаючи на серйозні проблеми і згадані негаразди, культура України була й за-лишається яскравим явищем світової культури, становить ще невикористаний резерв у загальнолюдській цивілізації.
2. Сучасне українське образотворче мистецтво як втілення менталітету українців. Постмодернізм.
В умовах незалежної України головна увага державних і недержавних структур і організацій зосереджувалася на сприянні вільному розвиткові всіх стилів і жанрів українського образотворчого мистецтва, широкій популяризації його шляхом улаштування всеукраїнських, обласних, групових та персональних виставок. Значне зацікавлення громадськості викликали Всеукраїнські виставки до 400-річчя від дня народження Б. Хмельницького, до 10-ї річниці Чорнобильської трагедії, до 5-ї річниці проголошення незалежності України. Українські митці брали участь у міжнародних виставках із живопису, графіки, гобелену в Білорусі, Польщі, Угорщині. В Україні здобули популярність виставки відомих українських художників Олексія Фіщенка, Михайла Романишина, Григорія Синиці, Надії Бабенко та ін. Здобуття Україною незалежності спонукало до інтенсивних пошуків живописців С. Неледву, Ю. Луцькевича, О. Дубовика, Шарчука, М. Александрова та ін.
У тісному зв'язку з життям, актуальними проблемами сучасності розвивалося мистецтво скульптури. У містах і селах України протягом 1992-1996 рр. споруджено десятки нових пам'ятників, зокрема, Тарасу Шевченку в Луцьку, Львові, Чернігові, Червонограді, Золотоноші; Б. Хмельницькому в Черкасах, Суботові, Кіровограді; художникам і композиторам Д. Бортнянському та М. Березовському, І. Падалці, С. Прокоф'єву; поету А. Малишку; княгині Ользі в Києві та Луцьку, князю Ярославу Мудрому в Києві. У столиці також відкрито пам'ятники жертвам репресій 1930-х-1940-х рр., жертвам голодомору 1930-х рр., художникам — жертвам репресій. Знаменною подією в житті України стало відкриття 1 грудня 1998 р. в Києві пам'ятника М.С. Грушевському. В 2001 р. в Києві було споруджено Монумент Незалежності. Поряд із цим ведуться роботи й над скульптурним утіленням історичних постатей, які уособлюють для українського народу гордість нації та історію державотворення, — П. Полуботка, А. Головатого. Серед провідних скульпторів сучасності — Ю. Синькевич, В. Прокопів, Т. Бриж.
У 1990-і рр. в державі розгорнулися роботи щодо відбудови визначних пам'яток історії та культури українського народу. Зокрема, в Києві відбудовано Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський собор Києво-Печерської лаври. Гідне місце в світі давно посіла українська графіка. Так само відома й українська карикатура. Українські карикатуристи останніми роками завоювали більш як 100 призів на міжнародних конкурсах і фестивалях.
Важливим чинником у розвитку образотворчого мистецтва в Україні протягом 1990-х рр. стала діяльність галерей, які не лише репрезентують здобутки художників України, а також створюють дистанцію між елітарниммистецтвом та міщанськими смаками. Серед найбільш відомих в Україні – Центр мистецтва "Славутич", Центр сучасних мистецтв "Брама", художні галереї "Бланк-Арт", "Лаврські дзвони", "Пектораль", "НЕФ", "Ірена", "Малярський закут", "А-Акварель", "Ґрифон", "Мистецький льох", "Артвітрила", "Світ Ь", галерея мистецтв Києво-Могилянської академії, галерея "Дім Миколи". Відомі також своєю діяльністю одеська галерея "Човен", Південноукраїнський центр сучасного мистецтва в Запоріжжі.
Галереї надали відвідувачам можливість ознайомитися з творчістю таких талановитих художників, як О. Сухоліт, В. Цаґолов, А. Савадов, О. Харченко, М. Кривенко, О. Петрова, Т. Сільваші, Д. Фіщенко, Д. Дорсунь, М. Ніколаєв, П. Тараненко, Ж. Василевська, О. Андреєв, М. Жуков, В. Романов, Д. Оболончик, С. Давидов, Л. Бернат, Н. Вітковська, О. Балакін, А. Кущ, І. Жук, С. Тучинський, С. Алексєєв та ін.
Завжди користувалися популярністю у цінителів мистецтва картини Ірини Лисенко-Ткачук. Широка популярність прийшла до І. Лисенко-Ткачук лише у другій половині 1990-х рр., коли художниця звернулася до давньої, але трохи забутої української традиції – написання релігійного портрета. Саме портрети українських релігійних ієрархів – святійших патріархів Мстислава, Володимира, Йосипа Сліпого, митрополита Володимира, кардинала Мирослава Любачівського, єпископа Любомира Ґузара, написані художницею, стали окрасою сучасного духовного живопису.
Центральними подіями мистецького життя Києва останніх років були традиційні весняні та осінні вернісажі в Київській міській галереї мистецтв "Лавра". На них демонструвалися живописні, графічні твори, твори декоративно-прикладного мистецтва сучасних українських художників. Популярними серед киян та гостей міста стали щорічні художні виставки, присвячені безпосередньо Києву.
Галерейна діяльність стала характерною ознакою нинішнього етапу культурного процесу. Галереї сприяють збереженню безцінних реліквій українського мистецтва, стримують процес відпливу культурних цінностей з України, який набрав нині масового, подеколи навіть загрозливого характеру.
Живильним джерелом розвитку професійного мистецтва залишається народна творчість. У 1990-і рр. в Україні працювали 9,5 тис. майстрів народного мистецтва. Лише в 1995 р. проведено 18,5 тис. виставок народного ужиткового мистецтва.
Економічні труднощі, які переживає Україна, особливо актуалізують проблему соціального захисту митців. Здійснюється він, передусім, через придбання державою художніх творів. У 1992-1996 рр. було придбано близько 2,4 тис. творів, що свідчить про значне скорочення кількості придбаних творів. Хоча обнадіює поширення художніх ярмарок, що засвідчують формування художнього ринку України. У 1996 р. указом Президента України засновано стипендії для видатних діячів культури, мистецтва, науки та освіти України. Серед перших стипендіатів – найвидатніші митці: Михайло Дерегус, Данило Лідер, Анатолій Базилевич, Тетяна Яблонська, Сергій Шишко, Данило Нарбут, Марія Тимченко, Марія Примаченко, Євген Волобуєв. Загалом у 1995-1996 рр. близько 30 митців України отримували державну стипендію.
Крім офіційної сфери культури, значного розвитку в сучасній Україні набуло неакадемічне мистецтво, в якому найбільшу роль відігравав постмодерністський напрямок. В цьому плані, визначною рисою українського мистецтва завжди було його звернення до своєї автентичної, традиційної культури. Неакадемічний живопис (андеграунд) ніколи не припиняв свого існування в Україні й нерідко, знаходячись в повній ізоляції, видавав оригінальні рішення.
Автентичність притаманна і постмодерністському мистецтву, в якому вона виявляється в тенденції досинкретизму, до злиття різних видів мистецтва, єдності стилів і жанрів. Постійне повторення ситуації від стику до стику, незначна інформаційна відмінність наступної строфи від попередньої, відкритий нескінченний ритм є такожхарактерним для народного мистецтва. Ще одна "первісна" характеристика постмодернізму – його ритуальність, що виявляється в акціях, хепенінгах, перформансах, головне в котрих – сам факт переживання дійства. Але автентичність сучасного українського мистецтва переважно виявляється не в цьому, а в збереженні менталітету і глибинних, духовних зв'язків зі своєю традиційною культурою. І тому у сучасному українському мистецтві, на противагу західній тенденції деконструкції та нігілізму, виявляється лінія пошуку духовної основи нового відродження.
Прикметна риса українського мистецтва – увага до натурфілософського, духовності, космічного початку. Так, улюблена тема М. Кривенка – природа, через яку виявляється психічний стан художника. Його творчість з його аскетичною палітрою та формою чистої неопосередкованої експресії – це потяг до позакультурної комунікації з безкінечністю Всесвіту та людського підсвідомого. У "Квітучій планеті" І. Марчука відчувається глибоке та природнепоріднення людини з навколишнім світом. Картини О. Дубовика, Е. Петренка, Ю. Шевченка – це своєрідні картини-ідеї, в яких відчутна космічна основа.
Деякі художники прагнуть висловити зміну відносин людини та природи, культури й трансцендентного начала, що пронизує світ. Поновити втрачений зв'язок з універсумом, відтворити нову духовну цінність у світі, де абсурд здається єдиною, не скомпрометованою цінністю. Так, О. Клименко зображає сучасність крізь призму середньовіччя— з його загостреним відчуттям пошуку морального ідеалу, ствердження людської гідності, прославленням людської шляхетності. В його останніх роботах "Чаша Грааля", "Зірка Грааля" та інших домінує золотаво-жовтий колір.Творчість Ганни Король повністю виходить із візантійсько-київських традицій зі своїм колористичним композиційним, особливою поетичною принадністю та духовно-смисловим навантаженням ("Спогадах", "Два янголи", "Душі криниця"). Композиції її робіт динамічні, лінії енергійні, мають повторюваний, наростаючий ритм.
Твори Г. Король, О. Клименка та багатьох інших українських митців стверджують позачасові цінності, які наближають нас до універсалізму Всесвіту, дозволяють відчути єдність із духом Космосу. Українському сучасному мистецтву чужа деструктивність, йому ближчий скоріше конструктивний обрис абсурдного мистецтва.
Українські художники лише напівсприйняли одне з найголовніших правил гри поставангарду: постійно ставити питання, запозичувані з нехудожньої сфери — науки, ідеології, соціології тощо, але вирішуються вони пластичною мовою, а не мовою символів "об'єкта", хепенінгу. Особливістю національної традиції є чуттєво-образне, духовно-релігійне, екзистенціальне усвідомлення людського буття на противагу західній ментальності, в якій панувалинеологізм, імперативність мислення, тиранія абстракції. А звідси зв'язок з непроминущим, вічним, життєустрій,естетизм, катарсичне переживання, що простежується в творах українських митців.
Прикладом цього напряму є представник українського трансавангарду Арсена Савадова, картина якого "Смуток Клеопатри" (1987 р.) стала своєрідною емблемою українського постмодернізму. Митця турбує довічна проблема Життя і Смерті, торжества духовного в світі, єдність духу і матерії, мистецтва і сучасності, але зовсім по-різному підходять вони до її втілення.
В одній з останніх робіт А. Савадова (у співавторстві з О. Харченком) "Дипінсайдер" (перекладається як "той, що проникає усередину"), яку було представлено навесні 1998 року в галереї ЦРІ Сороса яскраво розкривається тема Смерті, через яку пізнається сенс життя, вступає в явну суперечність з убогістю і метушнею на цвинтарі, безглуздо тяжкою, спустошливою працею шахтарів, коли за вугілля вони часто розплачуються життям. Цей твір А. Савадова дає нам змогу відсторонено подивитися на самих себе, пережити мізерність, убогість власного життя, бо переповнюючись незначними подіями, гонитвою за речами, престижем, грошима, наше буття перетворюється на пил, смерть ще за життя.
Виникнення школи українського постмодернізму в живописі також пов'язують із Манежною виставкою 1988 р. (іноді ЇЇ називають "українська хвиля", "український трансавангард"). Найцікавіші художники постмодернізму – О. Гнилицький, Г. Сенченко, О. Харченко, О. Голосій; художники групи "Паризька комуна", "Вольова грань національного постмодернізму", "Одеської школи" – О. Ройтбуд, В. Рябченко, С. Ликов та ін.
Творчість українських художників також вдається до неоромантизму і психоделіку, експресіонізму і неоархаїки, тут можна зустріти елементи соц-арту та реалізму. Наприклад, представникам одеської чи, як її ще називають "південноросійської" школи живопису (О. Ройтбурд, В. Рябченко, С. Ликов, В. Трубникова та ін.) притаманні вишукана красивість, камерний ліризм, м'якість, загострено чутлива виразність спонтанного художнього жесту та, як багатьом сучасним митцям, численне цитування з класики світового мистецтва. Не зважаючи на загальні риси, кожний має індивідуальні пріоритети: у В. Харченка це – Північне Відродження і бароко, для С. Ликова – неоархаїка. Картини В. Трубникової наповнені містицизмом, постмодерністською символікою: сфінкси, Медузи-Горгони, коринфські капітелі. Парадоксальні ситуації миротворчості, образи-емблеми, образи-символи трапляються і в картинах В. Рябченка, які завжди гарні за колоритом, декоративні.
Цікаво працюють останнім часом О. Гнилицький, якого критики називають творцем "кучерявого стилю" ("Дискусія про таємницю", 1987 р.) та О. Голосий. У 1991 році О. Голосий мав персональну виставку в ЦБХ (Центральному Будинку художника) в Москві із незвичайним способом демонстрації його робіт. Маленькі хлопчикикартини розвозили по залу на дерев'яних конструкціях з колесиками. Глядачі тулились до пустих стін, а величезні полотна "наїжджали" на них, змінюючи масштаб і простір. Рух картин, дзенькіт дзвіночків, які були прив'язані до підрамників, музичний фон спричинювали відчуття ірреальності, дитячих фантазій, що були співзвучні сюжетам картин, розрядженому метафізичному простору кращих його полотен ("Психоделічна атака блакитних кроликів", "Без назви", "Розмова"). Навіть навмисна зневажливість, брудні потоки фарби, які символізували спогади, тугу художника за зникаючим живописом, не псували враження від картин, де все – непідроблене щире: жах, іронія, тверезість і деяке божевілля.
Основний пошук художників у 90-ті роки здійснювався в царині поза раціонального суб'єктивного, інтуїції, "духовному зору" надавалися привілеї. Це характерно як для творчих груп "Седнів І", "Седнів II", так і для кола "Паризька комуна" (ідеолог О. Соловйов), а також для одеситів, які на III Міжнародному артфестивалі (1998 р.) представили проект "Тихий карнавал підсвідомості" (Л. Нестеренко, В. Овсейко, Р. Гарасюта, В. Харченко). Творчістьіншої групи одеситів (В. Гончара, В. Гончарової. Р. Іллічової, Е. Кульчик, О. Стайкова), яка також була представлена на ІІІ артфестивалі об'єднує психологічний напрям творчості. В їхніх роботах переплітаються, взаємодоповнюючи один одного, світ реальний і ідеальний, свідомості і підсвідомості. Спільним є прагнення до пізнання світу в його цілісності, чуттєвого і надчуттєвого, відчутного та тонкого. Художники групи "Паризька комуна" орієнтовані на деструктивність трансавангарду, вільно орієнтуються у світових художніх традиціях – від давніх культур, витонченої пластики японських образів, німецького романтизму до Сальвадора Далі, представників поп-арту. Вони декларують надзвичайний суб'єктивізм, вивільнення з-під норм. Пластична гра їхніх образів побудована на рівновазі інтелектуальних та чуттєвих засад.
3. Розвиток сучасної української літератури. Поширення комерційних жанрів.
Авангардизм. Після завоювання незалежності в літературі та мистецтві України стверджується плюралізм, сама думка про можливість існування якого у тоталітарному суспільстві була ірреальною. Пануючим стилем у творчому житті стає авангардизм, який імперативно насаджується творчими угрупуваннями, як свого часу партія насаджувала соцреалізм. Високий рівень політизації суспільства привів до того, що в галузі літератури найбільшого поширення набула публіцистика.
Література. З'явилися нові молоді літератори, які намагаються по-новому вирішити літературні проблеми, йти в ногу зі світовим літературним процесом. Це - дочка Ліни Костенко Оксана Пахльовська, Оксана Забужко, Юрій Андрухович, К.Москалець, Є.Пашковський та ін. Жанр історичної романістики розвивають, Юрій Мушкетик, Роман Федорів. Роман Р.Іваничука "Орда" продовжує традиції П.Куліша, А.Кащенка, Б.Лепкого. Поет М.Вінграновський написав яскравий роман "Наливайко". Повертаються в Україну твори українських емігрантів - Є.Маланюка, У.Самчука (Волинь), В.Барки, І.Багряного("Сад Гетсиманський", "Тигролови"), Юрія Тарнавського та ін.
Однак , комерціалізація культури в Україні набуває гостріших форм, ніжу західних країнах з міцними традиціями приватного благодійництва та з продуманим правовим захистом «третього сектора» в культурі. У нас процес створення ефективного законодавства для неприбуткових та благодійницьких організацій лише розпочався, ще немає умов для того, щоб митець міг працювати творчо, не «продаючись» суто комерційному попитові. Ситуація ускладнювалась тим, що в централізованому СРСР домінувала «радянська культура», натомість українське часто самі українці сприймали як провінційне, другорядне. Така ієрархія культурних цінностей вкарбувалася в масову свідомість мільйонів, і тепер на українському культурному ринку й далі нерідко провідні місця посідає неукраїнська маскультурна продукція. Все це має прямі економічні наслідки – нові ринкові структури культурних індустрій формуються повільно.
Високорозвинений американський ринок товарів уторував шлях до України. Для сучасної української молоді «найкращими» здаються не лише американські автомобілі, але й фільми, поп-співаки, кінозірки, а в результаті – принесені цими культурними продуктами життєві цінності та герої, часто вульгарного штибу. Проблема України, як і деяких інших держав, полягає в тому, що культурно-товарний обмін, на жаль, має однобічний напрям. Хоч він є наслідком втілення в життя принципів вільного культурного обміну, все ж він залишається неконтрольованим і необмеженим та відбирає у нас, як поки що слабшого партнера, значно більше ніж дає, передусім – можливість органічного самостійного культурного розвитку. Тому висновок: аби не втратити свою унікальну культуру, слабші нації мають захищати свою економіку, культурно-дозвіллєву індустрію, але не через заборони та бар'єри, а через впровадження сприятливих податкових та інших механізмів для національного виробника культурно-мистецьких цінностей.
4. Сучасне українське кіномистецтво і театр, образотворче та музичне мистецтво.
Поступово відроджується українське кіно. Однак на екранах Ук-раїни сьогодні на 90 відсотків – американські стрічки. Українські фільми становлять 0,3 відсотка і займають вони всього один відсоток кіновідеотелеекранного часу. Пропаганда жорстокості та насильства, еротичних сцен та низькопробних фільмів західного виробництва не-гативно впливає на психіку людей, деформує їх свідомість та шкалу моральних цінностей, сприяє розвитку агресивності в суспільстві.. У 1990-і рр. в Україні діяли п'ять державних кіностудій: Національна кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка, Одеська кіностудія художніх фільмів, Українська студія хронікально-документальних фільмів, Національна кінематика України, Українська кіностудія анімаційних фільмів. Розпочав роботу Національний центр Олександра Довженка.
Гідний внесок в українське кіномистецтво зробили режисери Р. Балаян, К. Муратова, В. Криштофович, М. Бєліков, В. Гресь, актори Б. Ступка, А. Роговцева, Н. і О. Сумські, С. Олексенко, Р. Недашківська, Б. Брондуков. Упродовж тривалого часу в нас розвивалося надзвичайно цікаве неігрове кіно. У царині науково-популярного та хронікально-документального кіно відомі імена Ф. Соболєва, І. Грачова, Є. Григоровича, П. Зінов'єва. Міжнародне визнання здобула українська школа мультиплікаційного кіно (В. Дахно, Н.Василенко, В. Гончаров, І. Лазарчук, Д. Леркаський та ін.).
З 1991 р. кінематограф України був спрямований на вільний ринок. Художник одержав свободу творчості, але ту свободу жодним чином не врегулювали законодавчо, а тому Україна, в якій ще 16 років тому вироблялося 60 художніх ігрових картин та 500 неігрових, перетворилася на країну, де за підтримки держави та за її участю стали виробляти вдесятеро менше фільмів. Так в 1995 році на екрани України випущено лише 6 повнометражних художніх кінокартин, 11 хронікально-документальних фільмів, 13 випусків кіножурналів, а також 5 анімаційних фільмів. 44 кінострічки випущено Національною кінематикою на замовлення міністерств і відомств України в рамках науково-просвітницької програми.
У 1990-і рр. на екранах з'явилися фільми талановитих режисерів О. Бійми ("Казка", "За ніччю день іде"); В. Артеменка ("Ой, на горі калина", "Солдатські вдови", "З матір'ю на самоті"). У вересні 1997 р. в Парижі демонструвався кінофільм, який показали на Каннському кінофестивалі, київського режисера В. Криштофовича "Приятель небіжчика". На Міжнародному фестивалі авторського фільму в Белграді (Югославія) у 1998 р. був показаний фільм "Фучжоу" кінорежисера М. Іллєнка. Картина була відзначена дипломом "За видатний фільм". Українська студія хронікально-документальних фільмів випустила фільм "Кольори часу" (режисер І. Шкляревський, оператор Шедужко). У 1998 р. на екрани України вийшов документальний фільм Ю. Луканова "Три любові Степана Бандери".
У 1993 р. розпочалася робота над кінотрилогією про Олега Ольжича – подвижника духу, патріота. Через три роки побачив світ перший фільм трилогії "Ольжич", а 10 грудня 2000 р. відбулася прем'єра другого та третього фільмів. Вони створені режисером А. Микульським за сценарієм Л. Череватенка на основі численних документальних свідчень.
Фільми, створені на державних і незалежних кіностудіях України, брали участь у кінофестивалях, реалізовувалися на внутрішніх та міжнародних кіноринках. Так, на кіноринку 46 Берлінського міжнародного кінофестивалю восени 1996 р. було представлено вісім фільмів, створених на українських кіностудіях, зокрема "Фучжоу" М. Іллєнка, "Кисневий голод" А. Дончика, "Останній бункер" та "Геллі й Нок" В.Іллєнка. Значною подією фестивалю стала світова прем'єра фільму О. Довженка "Прощавай, Америка!", який він знімав на "Мосфільмі" на початку 1950-х рр.
Традиційними стали в Україні кінофестивалі. Міжнародний кінофестиваль "Молодість", започаткований ще у 1970 р. в Києві як республіканський фестиваль студентських фільмів, у 1990-і рр. став провадитись як спеціалізований Київський міжнародний фестиваль студентських і дебютних фільмів. Проведення подібного роду кінофестивалів збагачує культурний простір України, сприяє виявленню обдарованої кіномолоді, зростанню молодих кінематографістів. Свої дебюти в Києві показували режисери з прекрасним майбутнім: В. Абдрашитов, К. Геворкян, О. Учитель, О. Говоркін, О. Балабанов, І. Квірікадзе, Ю. Лоднієкс. На "Молодості" нагороджувалися картини українських режисерів А. 3агданського ("Майстер", 1977), С. Буковського ("Марш-кидок", 1985), О. Роднянського ("Стомлені міста", 1988), з іменем яких пов'язано злет українського документального кіно наприкінці 1980-х-на початку 1990-х рр.
Найкращим українським фільмом 1998 р. на ХХVІІІ-у Міжнародному кінофестивалі визнано художній фільм "Дві Юлії", знятий кінорежисером О. Дем'яненко. Фільм відзначено щорічною премією "Арсенал". Фестиваль надав можливість киянам і гостям столиці ширше познайомитись із кращими стрічками світового кіномистецтва.
Восени 2000 р. відбувся ХХХ-й Київський міжнародний фестиваль студентських і дебютних фільмів "Молодість", який відкрився фільмом Л. Осики "Камінний хрест" (відреставрована копія з англійськими субтитрами), який є яскравою кінометафорою українського життя. Фестивалем було запропоновано велику позаконкурсну програму – ретроспективи майстрів світового кіно (Л.Осики, Р. Брессона, Д. Ліна, М. Лауелла та Е. Лрессбурґера, Ф. Озона та інш.). Уперше за кілька останніх років у найвагомішій частині програми – конкурсі повнометражних фільмів – був представлений український фільм "Мийник автомобілів" В. Тихого.
Останнім часом у конкурсній програмі Міжнародного кінофестивалю "Молодість" беруть участь фільми з понад 30-ти країн світу, в інформаційному блоці демонструються ретроспективи картин окремих кіношкіл та міжнародних фестивалів. На "Молодості" почали свою фестивальну одіссею такі відомі тепер режисери, як Д. Бойл (Великобританія), Ф. Озон (Франція), Т. Тіквер та Г. Маугг (Німеччина), Д. Євстигнєєв (Росія), Е. 3онка (Франція).
Кінопрокат України в 1990-і рр. зазнав серйозних втрат. Кінотвори нерідко ставали недоступними глядачеві через його низьку купівельну спроможність; із-за значного скорочення відвідування кінотеатрів кінопоказ став зовсім нерентабельним. Останніми роками, внаслідок численних реорганізацій, українська державна кінематографія фактично втратила кінопромисловість, а з 1991 р. – й кінопрокат та кіномережу, які перейшли у підпорядкування місцевих органів влади як комунальна власність. Так відплив глядачів, високі комунальні платежі призвели до скорочення чи повного згортання кінопоказу, особливо в сільській місцевості. Пропозиції Міністерства культури та мистецтв України щодо структури управління та державної підтримки кіномережі й кінопрокату на місцях були проігноровані. Це зумовило різке скорочення сільської кіномережі, особливо у Вінницькій, Дніпропетровській, Кіровоградській, Сумській та Харківській областях.
Наприкінці 1990-х рр. лише 2-3% міських кінотеатрів могли функціонувати за рахунок надходжень від кінопоказу. Різке зменшення доходів від кінопоказу призвело до того, що державні прокатні організації стали не в змозі закуповувати нові фільми.
Нині в Україні налічується близько 15 тис. кіноустановок, зокрема 837 міських кінотеатрів. У підпорядкуванні Міністерства культури та мистецтв діють Київська копіювальна фабрика й Одеське конструкторське бюро. У 1995 р. було ухвалено рішення про подвійне підпорядкування кінопрокату та кіномережі. Виробляються законодавчі та нормативні акти, спрямовані на підтримку національної кінематографії. Зокрема, 9 червня 1997 р. була ухвалена постанова Кабінету Міністрів України "Про структурну перебудову в галузі кінематографії", яка сприяла вдосконаленню структури державного управління кіновідеомережею та кіновідеопрокатом, державному регулюванню розповсюдження та демонстрування кіно- й відеофільмів, створенню базових кінотеатрів – центрів вітчизняного кіномистецтва – та нових форм показу.
Але попри все кіномистецтво все ще цікавить публіку. Досвід "Кінопалацу", "Жовтня", "Кінопанорами", "Дружби" – кінотеатрів, де встановлено сучасне обладнання, де створено більшою чи меншою мірою комфортні умови, – свідчить про любов глядачів до цього виду мистецтва, а також про те, що з економічною стабільністю публіка повернеться до кінотеатрів. Сучасне вітчизняне кіно далеко не завжди виробляє шедеври. Однак навіть не зовсім вдалі фільми (прикладом є "Роксолана" Б. Небієрідзе та останній витвір М. Засєєва-Руденка – "Чорна рада") дивляться. Значний успіх здобув фільм А. Матешка "День народження Буржуя". Запущено у виробництво вражаючий за розмахом та бюджетом проект Ю. Іллєнка під робочою назвою "Молитва за гетьмана Мазепу".
Кіномистецтво нині переживає труднощі не тільки матеріального порядку. Йому нелегко витримувати й конкурентну боротьбу з телебаченням. Традиційні публічні кінотеатри вочевидь програють суперництво з домашніми, камерними. Телебачення переманює в кіно не лише глядачів, а й режисерів, артистів. У боротьбі за глядача кінотеатри дедалі частіше вдаються до показу голлівудських фільмів з дорогими зйомками, ефектних, але далеко не завжди художньо досконалих. Сьогодні на екранах України понад 90% фільмів – американські картини й тільки 0,3% – українські.
Розвиток української популярної музики останнього десятиліття пов'язаний з іменами І.Білик, П.Зіброва, Т.Повалій, О.Понома-рьова, Руслани, А.Кравчука, Ані Лорак, В.Павлика, І.Сказіної та низки інших імен, їх поява і творча еволюція щільно пов'язана з необхідністю задоволення потреби у своїй національній популярній розважальній музиці як складовій шоу-бізнесу. Практично кожний з перелічених виконавців має свою групу палких прихильників у всіх більш-менш примітних населених пунктах України. Однак поки що український шоу-бізнес програє російській конкуренції, що свідчить не стільки про нижчий рівень виконання, скільки про несформова-ність уявлення про престижність української популярної музики. Українські музиканти продовжують виїздити до Москви у пошуках продюсерів. Група "ВВ" здобула в Росії чималу популярність завдяки оригінальності свого лірично-"розхристаного" стилю, але її вплив на російський музичний ринок порівняно зі зворотнім впливом російських виконавців і колективів є незначним. Видаються спеціальні журнали, присвячені сучасній українській естраді (напр. "Галас").
Тема 9. Особливості культури Закарпаття
План
1. Культура Закарпаття Х – ХVІІІ ст.
2. Культура Закарпаття ХVІІІ – ХІХ ст.
3. Культура Закарпаття першої половини ХХ ст.
4. Культура Закарпаття другої половини ХХ – початку ХХІ ст.
1. Культура Закарпаття Х – ХVІІІ ст.
Минуле Закарпаття тісно пов’язане зі східними слов’янами. Археологічні джерела свідчать, що уже в стародавні часи його населення мало високу матеріальну і духовну культуру, генетично спільну з культурою племен Подніпров’я, Подністров’я, Лісостепу, Волині і При-карпаття, де в І ст. н. е. відбувався інтесивний процес формування східного
слов’янства.
Важливою віхою в історії Закарпаття було його входження в ІХ-ХІ ст. до складу могутньої східнослов’янської держави – Русі, яка на той час мала високу матеріальну і ду-ховну культуру. В той час територія Закарпаття була заселена одним із слов’янських племен – білими хорватами, що розвивалися спільно з іншими слов’янськими племенами – полянами, древлянами, в’ятичами, дулебами, уличами, які в ІХ ст. утворили могутню державу – Київську Русь. Літописець Нестор «У повісті временних літ» говорить про білих хорватів як про частину давньоруської землі.
У ІХ-Х ст. у білих хорватів, що проживали по обидва боки Карпат, виникали укріплені центри, які називалися «гродами». На місці цих «гродів» згодом виникали укріплення, серед яких найбільшими були Унг, Мункач, Боржва. Тут виникло і перше політичне об’єднання з центром в Унгограді (Ужгороді), на чолі якого стояв, за народними переказами, князь Лаборець.
Історія Закарпаття кінця ІХ-Х ст. ускладнилася прибуттям угорських племен на чолі з вождем Алмошем і набігами печенігів. За свідченням літописців, угорські племена у 896 р. перейшли через Карпати в кількох місцях і зайняли територію Верхнього Потисся, а згодом далі просунулися на південь, в середнє Подунав’я. Угорське військо зустріло великий опір з боку закарпатців, які здалися тільки після смерті князя Лаборця, якого угорські війська наздогнали в Східній Словаччині і, за переказами, вбили на березі річки Свіржави, яка з того часу стала називатись Лаборець.
Процес підкорення Закарпаття угорськими феодалами проджовжувався понад сто років і завершився лише на початку ХІІ ст. Оволодівши територією Карпатської Русі, угор-ські правителі прагнули зміцнити тут своє панування. Якщо спочатку Карпатська Русь мала певні привілеї у складі Угорщини і в документах її називали «руською маркою», а окремих князів, які очолювали адміністрацію, руськими князями, повноваження угорських єпископів не поширювалося на закарпатську церкву, то пізніше в Карпатській Русі була поширена загальноугорська адміністративна система, яка перетворила край на одну з провінцій Угор-щини. У ХІІІ ст. замість Карпатської Русі все частіше вживається вираз «Угорська Русь», яку згодом почали називати Північною чи Верхньою Угорщиною. Католицькі єпископства у Великому Варадині та Ягері посилили боротьбу за вплив на східну церкву Закарпаття.
У Закарпатті спочатку були створені три комітати (жупи): Ужанський, Березький та Угочанський. На чолі комітату стояв призначений угорським королем ішпан (жупан), якого було наділено адміністративною, військовою та судовою владою. Ішпанами призначались представники великої знаті, які вірно служили королю. Велика влада, крім жупана, належала також заступникам жупанів, які відали політичними питаннями. Центром комітатів були гради – добре укріплені фортеці в Ужгороді, Мукачеві, Берегові, Севлюші, Хусті, Вишкові та в інших містах. Навколо фортець створювалися великі королівські володіння – домінії.
У ХІІ-ХІІІ ст. найбільшими були Ужанська, Мукачівська та Севлюська домінії. На чолі домінії стояв великий магнат – прихильник угорського короля. Одну третину зібраних податків він залишав собі, а решту віддавав королівському двору. Фортеці – центри домінії – відігравали значну роль у зміцненні північних кордонів Угорщини. Король сприяв розширенню і зміцненню фортець, збільшенню їх економічного потенціалу. Крім того, за згодою короля будувалися нові міста і містечка для службовців, переважно угорської знаті, яка управляла маєтками і була опорою влади Угорщини. Уже в ХІІ – першій половині ХІІІ ст. землевласники володіли як містами, так і десятками сіл.
З приходом в Закарпаття в ХІІ – першій половині ХІІІ ст. угорських феодалів, що одержували тут від короля маєтки, переселилося чимало угорського сільського населення. Вони розселялися в містах і містечках, у фортецях, а також в селах. Саме тоді з’явилися в Закарпатті змішані русько-угорські села, зросла кількість угорського населення в містах. У цей час на запрошення угорських феодалів в Закарпаття переселяються і перші німецькі колоністи. Вони розселялися переважно в низинних районах. Найбільше німецьких колоністів осіло в Мукачеві, Берегові, Севлюші, Хусті і Тячеві, а також в Солотвині і Сігеті, де вони активно залучалися до видобування солі.
У ХІІ – першій половині ХІІІ ст. значні зміни відбувалися в соціальному становищі населення Карпатської Русі. Суть його полягала в дальшому перетворенні вільних селян на залежних. Світські та духовні феодали позбавляли селян свободи переходу і обкладали різними повинностями: робота на панських землях, будівництво шляхів, мостів і т. п. Крім того, залежні селяни змушені були віддавати феодалу частину врожаю. Розміри повинностей населення були різними, законодавством на той час ще чітко не фіксувалися і залежали від волі королівських чиновників чи землевласників.
Посилення гніту селян, обмеження, а потім і заборона переходів, розорення податками та зростаючими повинностями міщан, національно-політичний гніт угорських феодалів і католицького духовенства викликали обурення народних мас, стали причиною гострих класових і національних суперечностей. У другій половині ХІІІ – на початку ХVІ ст. мали місце захоплення селянами поміщицьких і церковних земель. Але масового характеру ця форма боротьби не набула. Більш поширеною стала така форма боротьби, як втеча селян від феодалів.
На початку ХVІ ст. в житті Закарпаття сталися зміни, які визначили напрямки економічного, соціального і політичного розвитку на тривалий період. У 1526 р. під Мога-чем у битві з турками зазнала поразки об’єднана угорсько-чеська армія. Це відкрило шлях туркам углиб Угорщини і спонукало до дальших походів на інші країни Європи. У 1541 р. турки закріпилися в Буді, оволоділи великими просторами Центральної Угорщини. Країна розпалася на три частини. Східні землі відійшли до Семиграддя, західні були приєднані до Австрії, де при владі знаходився Фердінанд ІІ Габсбург, а третя частина дісталася Трансіль-ванії.
Закарпаття було поділено на дві частини. Центральні та східні райони з містами Мукачево, Берегово, Севлюш, Хуст і Тячево відійшли до Семиграддя, яке згодом стало ва-салом турецької імперії. Ужанський комітат з містом Ужгород, ужгородською, невичанською та середнянською фортецями підпали під владу Габсбургів. Правителі Семиграддя і Габсбурги весь час сперечалися, кому належить територія Закарпаття, і між ними часто вибухали збройні сутички. Війська австрійського цісаря не раз проривалися аж до Мараморощини, знищуючи все на своєму шляху, а семиградські війська доходили до Ужгорда і Кошиць.
Крім того, Закарпаття, як і Словаччина, стали прикордонними землями «турецьких володінь». Непрошені гості часто робили набіги як на Закарпаття, так і на Словаччину, грабували міста і села, захоплювали частину земель і розширювали свої володіння. Проривалися в Закарпаття і шляхетські війська Польщі, особливо коли у 1576 р. князь Тран-сільванії С. Баторі став королем Польщі. Під час нападів поляки також спалювали міста і села, грабували і вбивали мирних жителів, знищували посіви. Від походу поляків у 1557 р. найбільше постраждали міста Мукачево, Берегово, Хуст, Вишково.
Та незважаючи на грабіжницькі війни і величезні втрати, Угорщину, в тому числі і Закарпаття, не обминули ті глибокі зміни, що переживала Європа в ХVІ-ХVІІ ст., у зв’язку з наслідками великих географічних відкриттів і розвитком товарно-грошових відносин. Відбувається дальше зростання феодального землеволодіння і перехід його від натурального господарювання до товарного виробництва.
Нові зміни відбувалися і в монастирських та церковних землеволодіннях. Крім старих і відомих на всю округу монастирів – Чернечого і Грушівського, у ХVІ-ХVІІ ст. з’явилися нові – в селах Горінчево, Бедевля, Кричево, Імстичево, Заріччя, Малий Березний, Красний Брід, Буковець та ін. У кінці ХVІІ ст. лише ордену Василіан належало двадцять монастирів. Більшість з них нараховували по 100-120 ченців, і лише чотири-п’ять монастирів –
по 300 і більше ченців.
Характерним для феодального землеволодіння в ХVІ-ХVІІ ст. є не тільки розширення землеробства, але й створення мануфакутр, на яких так само, як і на полях, працювали залежні селяни. В маєтках феодалів найчастіше створювалися гуральні, лісопильні, ткацькі майстерні, залізоробні мануфактури, мануфактури по виробництву поташу й селітри та ін. Мануфактурне виробництво Закарпаття мало феодальний характер.
Розвиток товарно-грошових відносин призвів до розвитку міст, які з кінця ХVІ ст. почали включатись в економічне і громадське життя краю. Політичний статус міст прак-тично не змінювався. Одні (Ужгород, Мукачево та ін.) належали домінії і підкорялися королю, інші носили титул коронних міст – це Хуст, Tячів, Вишково, Довге Поле, Солот-вино, але особливих привілеїв не мали. Головною повинністю міст залишалося сплачувати коменданту Хуста по шість флоренів щороку і обслуговувати Хустську фортецю. Для захисту своїх вольностей коронні міста утворили федеративний союз, центром якого стало місто Тячів.
Політична обстановка в Закарпатті ускладнювалася поширенням реформації та запровадженням унії.
Перші реформаційні ідеї з Німеччини і Швейцарії проникали в Угорщину ще до битви під Могачем 1526 р. У Закарпатті також почали поширюватися лютенранство і кальвінізм. Поширенню реформаційного вчення, як відмічає М. Лучкай у своїй «Історії карпатських русинів», сприяло і послаблення загального стану католицького і православного духівництва. Велика частина кліру разом з групами віруючих переходила на бік протестанів. На бік реформації перейшли і ряд магнатів, які виступали проти абсолютизму Габсбургів і бачили своїх покровителів серед протестанських князів Трансільванії. Приклад показали ко-лись ревні католики – графи Другети, які перейшли у протестантизм і в 1540 р. знову повернулися в лоно католицької церкви. Для боротьби з протестантами з Гуменного та ін-ших районів Словаччини в Закарпаття переселялися єзуїтські ордени, які повсюдно запро-ваджували терор і зі зброєю відбирали від протестантів і повертали католикам церкви з їх маєтками.
Втративши вплив на значну частину населення, яке перейшло в протестантизм, католицька церква Закарпаття при підтримці Ватикану вирішила поліпшити свої справи за рахунок руського православного населення шляхом проголошення унії (союз двох релігій). Католики пішли на певні поступки православним: дозволили проводити богослужіння на рідній мові, зберегти східний обряд за умови визнання зверхності папи римського, обирати єпископів та одружуватися священикам. До союзу з католиками прагнула і частина православного духівництва, оскільки священик мав ряд привілеїв у порівнянні з православним. Запровадження унії в Закарпатті Ватикан розглядав як важливий крок поширення свого впливу на Україну, започаткованого з кінця ХVІ ст. укладенням Брестської унії.
Заключний етап запровадження унії припадає на 30-40 роки ХVІІ ст. Носіями ідеології уніатства стали мукачівський єпископ В. Тарасевич, графиня А. Другет – власниця Ужгородської домінії та Ягерський католицький єпископ Ю. Якушич – брат графині. На початку 1646 р., на думку графині та її однодумців, умови для проведення унії назріли. На запрощення графині 26 квітня 1646 р. в Ужгородську фортецю почали сходитися попи і монахи. Очікувалось багато делегатів, але із священиків Закарпаття, яких було більше тисячі, до Ужгорода прибуло лише 63.
Церемонія проголошення унії була дуже проста: богослужіння в церкві, посвята кількох священиків і проголошення приєднаня до римсько-католицької церкви. Унію схва-лила незначна частина священиків і монахів. Народні маси у цій церемонії участі не брали і практично нічого не знали. Тому перехід мирян в унію відбувався дуже важко. Часто доводилося застосовувати силу імператорського війська для охорони уніатських монастирів і церков. Віруючі поверталися до старої віри, перехрещували дітей, виганяли уніатських попів із сіл, спалювали уніатські церковні речі.
Складність запровадження унії зумовлювалася ще й тим, що після смерті Мукачівського єпископа П. Партеня, який користувався повагою народу, настали часи пос-лаблення єпископської влади. Справа унії занепадала й тому папа римський та імператор призначають єпископом Мукачівської єпархії грека Йосифа де Камеліса, який одержав освіту у Ватикані і вже проявив себе як союзник католицизму. У березні 1690 р. Йосиф де Камеліс став не тільки єпископом, але й одержав від Леопольда І звання королівського радника. Новий єпископ добився ряду привілеїв для уніатськоого духівництва, обіцяв захистити селян від насильства, частіше від своїх попередників зустрічався з населенням, закликав переходити на бік унії. Проте утвердити унію на всій території Закарпаття не вда-лося.
У ХVІ-ХVІІ ст. посилюється боротьба трудящих проти феодального і національного гніту, яка проявлялася в різних формах. Однією з форм революційної та національно-виз-вольної боротьби в Закарпатті кінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. був опришківський рух. Сила цього руху полягала в його тісних зв’язках з народними масами – кріпосним селянством, міською біднотою, наймитами мануфактур. Застосовуючи тактику партизанської боротьби, опришки невеликими загонами нападали на маєтки феодалів, на королівську адміністрацію і завдавали їм шкоди, після чого швидко зникали в гори. Місцями їх виступи служили пош-товхом до широких народних повстань. Опришківський рух в Закарпатті знайшов широке
відображення не лише в архівних документах, але й в усній народній творчості та в літературі (поема «Маків цвіт» І. Гриця-Дуди).
На початку ХVІІ ст. значну територію Закарпаття охопило антигабсбурзьке повстання на чолі з І. Бочкаї. У цій боротьбі брали участь різні класи і верстви суспільства, які пе-реслідували різні цілі. На боці Бочкаї виступали турецькі війська і татари. Із Закарпаття у боротьбі брали участь переважно магнати-протестанти, дворянство і частина заможніх міщан. У 1605 р. І. Бочкаї став правителем Угорщини і Семиграддя. Якщо становище феодалів Трансільванії та Північної Угорщини внаслідок повстання дещо поліпшилося, то народні маси не одержали нічого.
Боротьбу з Габсбургами продовжував правитель Трансільванії Г. Бетлен (1613-1629). У період тридцятилітньої війни (1618-1648) армія Бетлена не раз проходила через За-карпаття. Населення підтримало дії Бетлена, оскільки вбачало в ньому противника Габсбургів та унії. Г. Бетлен захопив Березький та Угочанський комітати, а Мукачівську фортецю перетворив в один з опорних пунктів антигабсбурзької боротьби.
Політична обстановка в Закарпатті загострилася появою українського козацтва, запрошеного Ю. Другетом – ужанським і земплінським наджупаном – для боротьби за тран-сільванський трон. У 1616 р. загін козаків чисельністю в кілька тисяч чоловік пройшов через Закарпаття і під Кошицями розгромив армію трансільванських феодалів. Козаки вступали в контакт з руським населенням, залучали бійців до своїх рядів, нападали на маєтки магнатів, сприяли піднесенню антифеодальної боротьби народних мас.
За часів правління Д. Ракоці І (1630-1648) антигабсбурзька боротьба, в якій брало участь і населення Закарпаття, активізувалася. В 1631 р. в Північній Угорщині вибухнуло велике селянське повстання на чолі з П. Часаром, яке охопило і Південну Словаччину та Закарпаття. Повстанці розправлялися з ненависними магнатами, а з дворян брали клятву, що ті приєднаються до боротьби. Повстанці завдали гнобителям відчутного удару. Останні об’-єднали свої сили і спільно з австрійською армією придушили повстання.
Значний вплив на розвиток антифеодальної боротьби в Закарпатті мала визвольна війна українського народу 1648-1657 років на чолі з Б. Хмельницьким. Повідомлення про визвольну війну українського народу різними шляхами потрапляли в Закарпаття. Приносили їх, безумовно, переселенці, які тікали в райони Карпат від тяжкого польсько-шляхетського гніту. Особливо активізувалось поширення відомостей, коли у жовтні 1648 р. армія повстанців з’явилася в Галичині. Частина козацьких загонів подолала Ужоцький перевал, підійшла до Ужгорода і напала на маєток графа Другета. На бік козаків переходили селяни Карпатської Русі. Крім козаків, в Закарпатті кілька разів з’являлися гінці від Б. Хмельницького, які вели переговори з трансільванськими властями про спільну боротьбу проти польських магнатів. Перших послів у 1648 р. очолив син Б. Хмельницького Тимош.
Антифеодальна і національно-визвольна боротьба у 80-90-х роках ХVІІ ст. тісно зв’язана з антигабсбурзькою політикою угорського магната Імре Текелі, який прагнув укрі-питись при владі, створити Угорську державу під протекторатом Туреччини. Орієнтація Текелі на Туреччину була вузькокласовою і не відбивала сподівань населення Закарпаття і всієї Угорщини. Але народні маси Закарпаття не знали про всі наміри Імре Текелі й тому його заклик боротьби проти Габсбургів активно підтримали. Основні події боротьби розгорнулися в 1678-1685 рр. Повстання охоплювало дедалі нові райони і незадовго перетворилося у загальнокарпатське. Одні повстанські загони пішли з Імре Текелі на Відень, інші діяли в Закарпатті, завдаючи ударів по магнатах і шляхті, яка стояла на боці Габсбургів, і виганяючи австрійських чиновників. Одним з центрів антигабсбурзької боротьби того часу була Мукачівська фортеця, оборону якої очолювала дружина керівника повстанців Ілона Зріні, яка лише в січні 1688 р. під натиском австрійської армії підписала капітуляцію.
Після вигнання у кінці ХVІІ ст. з Угорщини турецьких загарбників змінилася політична обстановка і в Закарпатті. Але влада одних гнобителів змінилась іншими: всією територією Угорщини, в тому числі і Закарпаття, заволоділи Габсбурги. Поштовхом до нових селянських виступів послужив прихід в середині 1703 р. в Закарпаття Ференца Ракоці ІІ. З різних куточків Закарпаття до Ракоці прибували повстанці. Швидкому зростанню повстанської армії сприяло те, що Ракоці поширив ряд звернень до населення, в яких викривав криваві дії австрійських чиновників, говорив про тягар податків, високі ціни на товари, про тяжке становище селян і міської бідноти. В середині липня 1703 р. біля Вилока армія повстанців на чолі з Ференцом Ракоці ІІ здобула перемогу над австрійцями і відкрила шлях на Угорщину і Словаччину.
Бойові дії передових частин армії Ференца Ракоці ІІ, в рядах якої було немало селян, міщан і дворян Закарпаття, у 1704-1711 роках відбувалися в глибинних районах Угорщини і Словаччини. Але і в Закарпатті боротьба не припинялася. Участь Закарпаття у визвольній війні угорського народу визначалася не лише кількістю солдат, які воювали на фронтах. Закарпаття давало багато матеріальних ресурсів: хліб і одяг, зброю для солдат, будівельні матеріали та майстрів для спорудження укріплень. Міста Закарпаття, взяті повстанцями, перетворювалися у важливі господарсько-промислові та адміністративні пункти, де вироб-лялося все необхідне для війни, розроблялася стратегія і тактика антигабсбурзької боротьби, проходили переговори з дипломатами різних країн, які Ракоці прагнув залучити на свій бік проти Австрії.
Незважаючи на ріст міжнародного авторитету Ференца Ракоці ІІ, у 1708-1711 роках хвиля боротьби народних мас почала спадати, його армія зазнавала поразок.
Визвольна війна не принесла трудящим Закарпаття, як і Угорщині, ні свободи, ні незалежності. Хоча за умовами Сатмарського договору всі учасники повстання одержували амністію, австрійські власті продовжували переслідувати селян і міщан, які брали участь у повстанні: у селян конфіскували землі, ліси і пасовиська і передавали їх магнатам, що залишилися вірними австрійському цісареві, а в ремісників і купців відбирали навіть ті куці привілеї, які вони мали раніше. На захоплених землях австрійські власті створювали великі землеволодіння і передавали їх новим господарям. Найбільше землеволодіння Ференца Ра-коці ІІ з центром у Мукачеві потрапило у 1726 р. до рук архієпископа графа Лотара Шенборна, а пізніше, у 1728 році – до його племінника Фрідріха-Карла Шенборна. Утво-рилась величезна Мукачівсько-Чинадіївська латифундія (домінія), що охоплювала 152 села, чотири міста та 15 присілків з населенням 14 тисяч чоловік. Так був покладений початок цілій династії Шенборнів у Закарпатті. Намагаючись зміцнити своє становище, Шенборни почали масово переселяти до своїх володінь німецьких колоністів із Франконії, яких підносили до привілейованого класу. Вони вважались не кріпосними, а робітниками, які приносили клятву поміщику. На землі домінії переселялося чимало і ремісників, що концентрувались головним чином в Мукачеві. Більшість німців-колоністів вміли читати і писати. Серед них були також люди з вищою освітою – священики, лікарі, вчителі.
Надзвичайно повільними темпами відроджувалась економіка краю після поразки національно-визвольної війни. В результаті війни близько половини сіл Мукачівської та Ужгородської доміній збідніли настільки, що не змогли обробляти навіть свої невеличкі наділи. Більшість селян знаходилась у повній кріпосній залежності від своїх панів, причому панщина постійно зростала. Кожен кріпосний відробляв панщину і сплачував величезну кількість різних податків і поборів. Тому не дивно, що селяни і далі продовжували чинити опір феодальним експлуататорам і визискувачам. Форми і методи опору були різними: від скарг у різні урядові інстанції до відкритих селянських виступів. Протягом усієї першої половини ХVІІІ ст. серед селян продовжувала жити пам’ять про Ференца Ракоці ІІ і про визвольну війну. Широкого розмаху набуло опришківство, яке залишалося складовою частиною антифеодальної боротьби селянських мас. У 1744-1745 рр. у Закарпатті діяли заго-ни опришків на чолі з легендарним Олексою Довбушем.
У другій половині ХVІІІ ст. у надрах старої феодально-кріпосницької системи почали зароджуватися нові буржуазні відносини. Їх носіями у краї були великі поміщицькі госпо-дарства, які все більше втягувались у товарно-грошові відносини. Господарства великих власників виробляли не тільки основну кількість сільськогосподарської продукції, але були основними виробниками і постачальниками на ринок також овочів і фруктів, винограду і вина. Майже всі поміщицькі господарства мали пасіки, мед і віск, які споживалися не тільки на місці, але й вивозились далеко за межі Закарпаття. Крім того, великі землевласники все активніше розробляли природні ресурси краю, добуваючи залізо, сіль, каолін, вапно. З глини виготовлялися цегла, черепиця, кахлі. Особливо інтенсивно розвивалася соляна про-мисловість, в якій наприкінці ХVІІІ ст. працювали переважно німецькі та угорські робітники.
Проте прогрес великих поміщицьких господарств у Закарпатті в другій половині ХVІІІ ст. відбувався за рахунок дальшого посилення експлуатації селянських мас, збільшен-ня панщини, грошових і натуральних поборів і повинностей. Основна маса селянських господарств не була здатна обробляти свої клаптикові наділи, а тим більше виплачувати все більші податки на користь поміщиків і казни. Доведені до відчаю, селяни знову, як і на початку століття, відкрито виявляли своє незадоволення існуючими порядками. Активний протест закарпатських селян проти існуючих порядків виявлявся у таких формах, як втеча від своїх гнобителів, вирубка поміщицьких лісів, захоплення панських ланів, напади на поміщицьких слуг.
Намагаючись стабілізувати становище, австрійська імператириця Марія-Терезія в 1767 р. вирішила провести урбаріальну реформу, основна мета якої полягала в тому, щоб урегулювати відносини між кріпосними і кріпосниками, дещо змінити економічне становище селянства, а з ним і феодально-абсолютистські порядки в монархії Габсбургів. Згідно з реформою дещо зменшувалась панщина, кріпосний з повним наділом тепер повинен був працювати на поміщика один день – з робочим тяглом, або ж два дні на тиждень – без тягла. Більш чітко визначались інші повинності кріпосних, мінімальні розміри селянських наділів у різних районах країни, залежно від родючості ґрунту. Проте урбаріальна реформа в Закарпатті не принесла бажаних результатів, бо поміщики провели таку реформу, яка була на користь їм, а не селянам. Документи свідчать про те, що в результаті реформи селяни значною мірою втратили навіть ті землі, якими володіли раніше. Тому не дивно, що невдоволення селян і їх виступи не припинялися в Закарпатті і після проведення урбаріальної реформи Марії-Терезії. В останній третині ХVІІІ ст. найбільш по-ширеними були такі форми і методи боротьби, як утаювання від переписувачів майна, втеча в гори, а то й переселення в інші райони. Пасивні форми боротьби перепліталися з ак-тивними. Австрійський уряд змушений був піти на нові поступки селянам. 25 серпня 1785 р. імператор Йосиф ІІ видав маніфест, згідно з яким селяни Угорщини формально звільнялися від кріпацтва.
Новий відрізок часу для Закарпаття розпочався з Великої французької буржуазної революції 1789-1794 років. Революційні події у Франції знайшли глибокий відгомін і в се-редовищі русино-карпатської інтелігенції Закарпаття, яка зароджувалася. Це стосується насамперед таких її представників, як М. Балудянський, І. Орлай та П. Лодій. Останні двоє у своїх працях підносили ідею, що карпато-русини становлять з українцями один народ. Над національним пробудженням краю плідно працював також уніатський мукачівський єпископ А. Бачинський, який 4 вересня 1798 р. звертається з окружним посланням до свя-щеннослужителів, в якому ставить питання про те, щоб їх діти, крім латині, обов’язково знали рідну руську мову і «рускія наукы».
Представники карпато-руської інтелігенції не тільки розвивали ідеї спільності походження закарпатських русинів та українців, але й, намагаючись звільнитись від націо-нального гніту, у пошуках кращої життєвої долі самі переселялися в Наддніпрянську Украї-ну та Росію.
Писемність. Рукописна й друкована література
Становлення і розвиток культури Закарпаття доби феодалізму нерозривно пов’язані з її досягненнями в Давньоруській державі та сусідньому Галицько-Волинському князівстві. Саме в цей період розквіту Київської Русі було закладено основи культури Закарпаття. Але значний вплив на її розвиток мали зв’язки з Словаччиною, Чехією, Польщею, Молдавією та Угорщиною, правлячі кола якої в кінці ХІ ст та в ХІІ ст. утвердилися тут у своєму пануванні. Проникала в Карпати і висока культура Болгарії та Візантії. Це особливо позначилося на писемності, освіті й архітектурі.
Важливою передумовою розвитку культури у Закарпатті було прийняття християнства. Вчені ще в першій половині ХІХ ст. довели, що християнство, кириличне письмо поширилися в Карпатській Русі на століття раніше, і пов’язували це з діяльністю учнів слов’янських просвітителів Кирила і Мефодія, які в кінці 80-х років ІХ ст. змушені бу-ли покинути Велику Моравію. Послідовники Кирила і Мефодія продовжували діяти не тільки в Словаччині, але й в Карпатській Русі. За їх участю тут створювалися перші хри-стиянські церкви, монастирі, що стали осередками поширення слов’янської писемності й церковної літератури.
У Закарпатті вже в Х-ХІ ст. були відомі численні пам’ятки давньоруської писемності, які могли проникнути в Карпати різними шляхами: через торговельні зв’язки, ремісничі стосунки, обмін монахами – освіченими людьми і т. п. До наших днів дійшли найдавніші пам’ятки писемності Закарпаття – це уривки з «Остромирового євангелія» 1056-1057 років, Мукачівських та Імстичівських євангелій і міней ХІІ ст., написаних староруською мовою. Писемність і література покликані були задовольняти в першу чергу потреби православної церкви, монастирів, а також руську феодальну знать, що почала формуватися.
Поряд з поширенням слов’янської писемності та початком розвитку освіти при православних церквах і монастирях у Закарпатті поступово утверджувалася і латинська писемність. Це було пов’язано з повним встановленням над Карпатською Руссю в кінці ХІ – на початку ХІІ ст. панування угорських феодалів та поширення католицизму.
Розвиток писемності й культури в Закарпатті ускладнювався низкою обставин. З середини ХІІІ ст. через Закарпаття і значну частину Угорщини пройшли монголо-татари, які руйнували міста і села, масово знищували людей, культурні надбання, все пустошили вогнем і мечем. Міста Мукачево і Ужгород монголо-татари перетворили в руїни. Потерпіли й перші осередки культури та освіти – церкви, монастирі.
Відродження й дальший розвиток писемності і культури Закарпаття в ХІV-ХVІ ст. пов’язані з діяльністю трьох центрів духовного життя того часу – заснованим князем Ф. Корятовичем монастирем на Чернечій горі поблизу Мукачева, Грушівським та Краснобрідським монастирями, а також з поширенням друкованих видань Швайпольта Фіо-ля (Краків), Георгія Скорини (Білорусія) і особливо Івана Федорова (Росія). Як відомо, разом з князем Корятовичем прийшло в Закарпаття чимало попів і монахів, які, крім релігійних справ, займалися і переписуванням церковної літератури. Частина з них принесла з собою рукописну церковну літературу і поширювала в Закарпатті традиції давньоруської культури. Сам Корятович багато уваги приділяв духовному збагаченню населення, перш за все знаті і духовенству. Він сприяв зосередженню у монастирі вчених-монахів, літератури, розвитку монастирської школи.
Якщо мукачівський монастир був центром духовної культури в центральних і західних районах Закарпаття, то Грушівський монастир відігравав таку ж роль у сусідніх районах Закарпаття. Грушівський монастир мав чималі володіння: три села – Грушево, Криву і Тересву та один млин. Осередком освіти у монастирі були бібліотеки церковнослов’янської літератури та богословська і народна школи, де навчались попи, дяки і частина знаті, пере-писувалися слов’янські книги. Поширена думка, що у Грушівському монастирі в середині ХV ст. працювала друкарня, де видавав книги визначний слов’янський першодрукар Ш. Фі-оль, який прибув сюди, рятуючись від переслідування Краківського католицького єпископа. І Кондратович вважає, що в друкарні Грушівського монастиря були видані такі пам’ятні видання, як «Румунське євангеліє» і «Молитослов».
Завдяки діяльності монастирів, а також розширенню зв’язків з Україною і перш за все з Галичиною, у Закарпатті в ХІV-ХVІІ ст. набуває дальшого розвитку писемність, а до наших днів дійшло значно більше письмових пам’яток. Серед них слід назвати особливо знайдене в с. Королево Виноградівського району «Королівське євангеліє», датоване 1401 р., яке за мовою і оформленням нагадує відомі науці «Московське євангеліє» та «Пересопницьке євангеліє» середини ХVІ ст. (м. Пересопниця на Волині).
До кращих здобутків давньої писемної Закарпаття відносяться «Мукачівський псалтир» й «Ужгородський полустав».
До цінних пам’яток писемності належать також староруські рукописні книги ХVІ-ХVІІ ст. Серед них такі, як «Ужгородька празнична мінея», «Поляно-Кобилянська Тріодь», «Няговське євангеліє». В кінці ХІХ ст. знайдені в Закарпатті й опубліковані з коментарями такі «Учительні євангелії»: Скотарське, Ізьке, Данилівське, Сокирницький збірник, Углянський збірник «Ключ». Написані вони також давньоруською мовою із значними доповненнями з розмовної мови русинів.
Книгосховища області зберігають значну кількість стародруків, серед яких є і надзвичайно цінні. Уже в кінці ХV ст. у Закарпаття проникали книги, видані в Кракові Ш. Фіолем, «Осмогласник», «Часословець», «Тріодь цвітная», у Празі – білоруським друкарем Г. Скориною («Библия руска»). Популярною у Закарпатті була «Острозька біблія», на-друкована І. Федоровим у місті Острозі у 1581 р., яка була власністю відомого закарпатського полеміста М. Андрелли.
Особливо багато друкованих книг потрапляє в Закарпаття після заснування друкарень у Львівському брастві, Києво-Печерській лаврі, у Почаєві та інших українських містах. З ук-раїнських видань у другій половині ХVІІ ст. популярними в Закарпатті стають твори Лазаря Барановича («Меч духовный»), Іннокентія Гізеля («Мир с богом человіку»), Іо-аникія Галятовського («Ключ разуменія», «Небо новое», «Месіа правдивый»).
Книги в Закарпаття почали завозити з Росії. Сприяли цьому зрушення, що відбулися в галузі освіти і науки, зокрема відкриття Петербурзької академії наук у 1725 р., початок наукової діяльності М. Ломоносова, розвиток історичних знань. Інтерес закарпатців до Російської держави на початку ХVІІІ ст. значно підвищився у зв’язку із зростанням її ролі на міжнародній арені та перебуванням у Закарпатті дипломатичної місії російського уряду в період Північної війни.
Освіта
Становлення і розвиток освіти в умовах феодалізму – процес складний і довготривалий Достовірних даних про виникнення першої школи в Закарпатті немає. Однак можна припустити, що перші школи в Закарпатті, як і в інших країнах, а також у Київській Русі, Галицько-Волинському князівстві виникали при церквах і монастирях.
На думку дослідників, найкращі школи існували при Мукачівському і Грушівському монастирях. Вони вважалися школами вищого типу і готували не лише попів і дяків, але й вище духівництво для православної церкви. Навчання в більшості шкіл мало примітивний характер. Поширення католицизму сприяло створенню шкіл при католицьких духовних центрах, особливо при чернечих орденах, де учні засвоювали т. зв. тривіум (граматику, ри-торику, логіку), що означало нижчий ступінь церковної культури. Кращою з латиномовних шкіл слід вважати створену в кінці ХІV ст., в Ужгороді, школу при чернечому ордені свя-того Павла, в якій готували керівні кадри для католицької церкви.
Новим у розвитку освіти в Закрапатті є поява в ХV-ХVІ ст. парафіальних шкіл в містах і містечках, в окремих великих селах, де зосереджувалася значна кількість ремісників, організовувалися ярмарки і базари. Серед них слід в першу чергу згадати початкову школу, відкриту у 1401 р. в Ужгороді. Пізніше такі школи були відкриті в Мукачеві, у Берегові, Севлюші та Хусті, в ряді містечок Мараморощини – Тячеві, Сігеті, Солотвині та інде. Школи ці перебували під контролем священиків церковних управ. Вважається, що навчання в парафіяльних школах проводили наймані, переважно мандрівні вчителі, частина яких приїжджала з Галичини, Словаччини чи навіть з Чехії.
Зростання шкіл дещо активізується після запровадження унії в середині ХVІІ ст. Ведучи боротьбу проти православ’я, уніати створювали нові школи, розглядаючи їх не лише як осередок освіти, але й як знаряддя покатоличення руського населення. Уже через десять років у Мукачівському монастирі, де уніати мали досить сильні позиції, була відкрита школа вищого типу для підготовки священиків і півчих для уніатських приходів.
Призначений королем Леопольдом І Йосиф де Камеліс одержав не лише право духовного душпастирства, але й вільного поширення освіти й культури. З його ініціативи відкривалися як духовні, так і парафіяльні школи, а в 1699 р. він видав у Трнаві народою мовою «Буквар» для парафіяльних шкіл і переклав «Катехізис» з латинської на народну мову русинів, дуже близьку до української, яка формувалася на Наддніпрянщині і в Галичині. Та й вчителями у школах Закарпаття часто працювали вихідці з Галичини.
Великим досягнення у розвитку народної освіти в Закарпатті в період феодалізму вважається поява загальноосвітніх середніх шкіл – гімназій, а згодом і середньої спеціальної освіти – педагогічних училищ. У середині ХVІІ ст фанатичий католик І. Другет перевів гімназію з Гуменного в Ужгород. Мета її відкриття – повернення єретиків (православних) до апостольської католицької віри. Новий заклад готував кадри для католицької та уніатської церков. У гімназії навчалися переважно діти духівництва, дворянства, чиновників, офіцерів австрійської армії.
У другій половині ХVІІІ ст. в Закарпатті з’явився і перший спеціальний середній учбовий заклад – уніатська семінарія, утворена для підготовки дяко-учительських кадрів. Початок йому поклав єпископ М. Ольшавський ще в 40-х роках ХVІІІ ст., коли на місці монастирської богословської школи була відкрита Мукачівська вища богословська школа. В умовах навчання в школі зазначалося, що всі учні повинні володіти народною русинською мовою, на якій велося навчання. Навчання тривало три роки, основними предметами в школах були латинь, моралістика, теологія, читання, письмо, арифметика.
Школа проіснувала до 1778 р., коли єпископ А. Бачинський перевів її в Ужгород і перетворив у духовну семінарію. Через деякий час з його ініціативи на її місці була створена учительська семінарія, яка готувала півце-вчителів не тільки для шкіл Закарпаття, але й для всієї Північно-Східної Угорщини.
Певну роль в культурному та освітньому житті Закарпаття і Східної Словаччини відігравала духовна семінарія з чотирічним навчанням, відкрита в Ужгороді у 1778 р. Ст-ворення і початок розвитку семінарії тісно пов’язані з іменем єпископа А. Бачинського, який був не лише главою уніатської церкви протягом 36 років, але й значним освітнім діячем. Він багато зробив для поліпшення справ у народній освіті, підготовці вчителів, особисто навчав здібну молодь, організовував допомогу сиротам і здібним учням. Ба-чинський один з перших серед представників суспільної думки обґрунтував необхідність загального навчання підростаючого покоління. Як вчений і духовний діяч він надавав великого значення вивченню рідної мови, історії свого краю.
Дуже важливим центром підготовки духовних, а частково й освітніх кадрів була богословська і філософська школа у Красному Броді, у яких навчалося чимало вихідців із західних районів Закарпаття.
Деяка частина вихідців із Закарпаття навчалася як в духовних, так і в світських школах Галичини, Наддніпрянської України, Словаччини, Чехії, Хорватії і навіть Австрії та Італії. Спочатку для закарпатців відводилося кілька місць у створеному в 1634 р. Трнавському університеті. З 1754 року спеціальні місця для русинів з Карпат виділялися в Ягерській католицькій духовній семінарії в Угорщині. У 1774 р. у Відні було створено вищий духов-ний навчальний заклад «Барбареум», у якому для закарпатських русинів виділяли 20 місць.
Література і фольклор
Яскравим виявом духовного зростання народу є література і фольклор. Саме вони найкраще відтворюють основні традиції слов’янського й інших народів Закарпаття, відображають боротьбу народних мас проти соціального і релігійного гніту, проти іноземних загарбників. Пісня, народні перекази, ліро-епічні твори, вірші і проза поширювалися в Закарпатті у такій же формі і схожості, як і в західноукраїнських землях та в Україні взагалі.
В період середньовіччя в Закарпатті поширювалася велика кількість народних переказів, легенд, балад, казок, народних пісень, у яких віддзеркалювалися настрої народних мас, їх становище і боротьба, історія краю. Серед поширених зразків народної творчості слід назвати перш за все легенди про князя Лаборця, історична діяльність якого не підтверджена, але народ зберіг про нього добру пам’ять.
В народній творчості знайшли своє відображення трагічні сторінки, пов’язані з нападом на Закарпаття монголо-татар. У переказі про Хустський замок розповідається, що руський князь Богдан захищає фортецю до останнього подиху. Татари захоплюють замок, у полон потрапляють княгиня і син князя. Але ніщо не зупиняє захисників фортеці. Поховавши молодого князя, вони продовжують боротьбу.
В історії Закарпаття кінця ХІV – початку ХV ст. важливе місце посідає діяльність князя Ф. Корятовича, переселенця з Поділля. У переказі «Про князя Корятовича» йдеться про те, що в Мукачеві «панувала потвора», котра замість податку щомісяця вимагала від населення двадцять дітей-немовлят. У ці тяжкі часи через Карпати проїжджав на вороному коні князь, якому люди й розповіли про своє лихо. Князь захистив їх, убивши страшну потвору, і робив людям добро. Народ вважав Корятовича князем Мукачівським, хоч він сам називав себе князем Поділля.
Популярними в Закарпатті були народні пісні й перекази про замки, про панщину («Панщина в Худльові», «Панщина у Ворочеві», пісня «Про добрих і злих панів»), про опришків і прибуття козаків у Закарпаття («Ой Чесаре, славний хлопче», «Ей, верх Бескида», «Донський козак у Квасові»), про Довбуша («Довбуш в Сиготі», «Про Довбуша і Пинтю»).
Важливо відзначити, що в Закарпатті у ХV ст. був зроблений один з перших відомих записів української народної пісні із зображенням особливостей народної мови і віршованої форми викладу. Йдеться про пісню-баладу «Штефан-воєвода», записану в селі Венеція біля Бардієва.
На багатому ґрунті народної творчості зароджується і розвивається література. Перші літературні твори, що дійшли до наших днів, відносяться до ХV-ХVІІ ст. і пов’язані з діяль-ністю в Закарпатті Ф. Корятовича, суперечками між православними і католиками навколо релігійних питань. Мова творів здебільшого церковнослов’янська, із застосуванням елементів живої народної мови.
Особливо поширеними в середні віки були такі літературні твори, як повчальні або тлумачні євангелія, різні збірки оповідань, легенд, історична та сатирична поезія, полемічна проза та ін. Важливе місце серед літературних творів Закарпаття посідає «Геряхівський тлумачний апостол» і «Торунський збірник» (ХVІ ст.). Тлумачний апостол цінний тим, що в ньому містяться не тільки апостольські читання, але й цікаві повчальні тлумачення тексту, написані народною мовою. В «Тереблянському пролозі», крім офіційних матеріалів про життя апостолів, є ряд оповідань оригінального сюжету, зустрічаються апокрифічні матеріа-ли – апокрифічне видання апостола Павла, святого Даніїла і т. п.
У Закарпатті в той час популярними були віршовані та прозові твори східноукраїнських і галицьких авторів. Серед них книга К. Ставровецького «Перло многоценое», балада «Піснь козака Плахти», «Піснь грішних людей». З’явилися і збірки оригінальних творів – «Піснь о образі Клокочевском», «Піснь о Будині», в яких говориться про боротьбу народних мас проти габсбурзького абсолютизму. Вершиною літературної творчості того часу є спадщина полум’яного борця проти католицизму, самобутнього полеміста М. Андрелли (1637-1710). Уродженець села Оросвигово (біля м. Мукачева), за що його ще називли «Оросвиговський». Навчався у Трнаві, Братиславі та Відні, був ще в ряді великих міст і культурних центрів, де мав змогу добре вивчити становище різних народів і познайомитися з політикою католицької церкви. В 1669 р. пориває з католицизмом, від-ходить від унії і стає на бік народних мас, які боролися за свої права.
Перу М. Андрелли належить багато творів, найвизначніші серед яких є «Оборона вірному чоловіку» і «Логос». Змістом його праць та усних проповідей було обґрунтування приналежності закарпатців до православної віри, які сповідають брати на Сході. Андрелла гостро засуджував плазування місцевих панів і попів-уніатів перед чужинцями, високо цінив моральні якості людини, зневажав «брехню і зраду», «грошолюбство і злотолюбство».
Мистецтво та архітектура
У тісному зв’язку з писемністю, освітою та літературою розвивалися архітектура декоративно-прикладне мистецтво та маляртво. На мистецтві яскраво позначився вплив загальноєвропейської культури, будівництва, що проникали в Закарпаття через Угорщину, Чехію і Словаччину та культури південних слов’ян і Візантії.
Розвиток архітектури нерозривно зв’язаний з будівництвом військово-фортифікаційних споруд – замків. До сьогодні вражають своєю величавістю Мукачівський та Ужгородський замки. Збереглися руїни Невицького, Середнянського, Королівського, Севлюського, Берегівського і Хустського замків. Виникали вони в різний час, різними були способи їх спорудження. Спочатку на місці замків були укріплені пункти, побудовані з дерева і глини, потім – з дерева, а пізніше – з каменю. Сучасних форм вони набували в період розвиненого феодалізму (ХІV-ХVІ ст.). В архітектурі замків домінують захід-ноєвропейські принципи будівництва (романський і готичний стилі, ранній ренесанс).
Крім фортифікаційного, розвивалося в містах Закарпаття громадське і двірцеве будівництво: палаци великих феодалів, будинки дворян та багатого духівництва, міські управи, комітатські адміністративні будинки. До найстаріших пам’яток двірцевого будівництва належить палац ХІV ст. барона Перенія у Виноградові – чотирикутна, двопо-верхова будова, оточена старовинним парком в стилі готики, пізніше перебудована в стилі бароко. Фасад прикріплений щитом випуклого фронтиспіса з рельєфним гербом роду Пере-ні. Скульптурності будівлі надає бароковий дах із заломом, кутові вежі, закінчені теж бароковими банями.
До ХV ст. відноситься резиденція володаря домінії в с. Чинадієво Мукачівського району. Це двоповерховий палац з масивними стінами, також розташований посередині парку. У центрі Мукачева красується будова середини ХVІІ ст., відома під назвою «Білий дім». Спочатку це була одноповерхова будова в стилі ренесансу, яка належала князю Семиграддя – Ракоці. Коли будова перейшла у володіння графа Шенборна, в 40-х роках ХVІІІ ст. до неї прибудували двоповерховий палац, у старому корпусі ліквідували галереї і надбудували другий поверх. Вікна прикрашені бароковим декором багатих форм, у центрі головного фасаду архітектор Балтазар Нейман розташував портал у стилі раннього бароко.
До цього періоду відноситься ряд пам’яток архітектури Берегова та Ужгорода – берегівський «Графський двір» і будинок лісництва на головній вулиці Ужгорода.
У с. Довге Іршавського району збереглася будова ХVІІІ ст. – палац графа Текелі, де тепер лікарня. Архітектурний ансамбль оточений стіною з бійницями. На кожному розі і над входом зведено двоповерхові восьмигранні вежі. Весь комплекс займав територію понад шість гектарів і вважався спорудою оборонного характеру.
З пам’яток архітектури, що були адміністративними будовами, можна назвати двоповерховий будинок «Левовий двір» у Берегові, де розташувався готель і часто знаходи-лися різні адміністративні служби, та комітатську адміністративну управу в Ужгороді на Великій вулиці. У будовах переплітаються елементи готики і бароко.
Значно більшого поширення в Закарпатті набула церковна храмова кам’яна архітектура. До найкращих пам’яток слід віднести храм святої Анни в передмісті Ужгорода (с. Горяни). Це шестистовпова центрична будова, ротонда, перекрита куполом на шестикутному барабані, що декорований у верхній частині поребриком. Стіни ротонди вк-риті фресками ХІІІ-ХІV ст., що створені північноіталійськими майстрами. У прибудові ХV ст. збереглися розписи «Покрови» і «Розп’яття».
До старовинних пам’яток католицького храмового будівництва слід віднести Вознесенську церкву у Виноградові, Воздвиженський костьол у Берегові, каплицю святого Мартина в Мукачеві та ряд сільських церков. Декор будов, усі ремісничі роботи вражають високим рівнем майстерності, особливо різьба по каменю, оформлення порталів, галарей, вікон.
Кам’яних споруд первісної храмової архітектури східного обряду не збереглося, бо церкви і монастирі православні християни будували переважно з дерева. Причому значна кількість храмів й окремі монастирі – це не просто дерев’яні будови, а складні в архітектурному плані споруди. В них втілена праця і розум прекрасних теслів, різьбярів по дереву, майстрів-декораторів, малярів.
Як у житловому, так і в монументальному народному карпатському будівництві віддзеркалюються не тільки загальнонародні українські традиції (поділ храму на три части-ни), а й специфічні впливи Карпато-Балканського регіону та контактної зони трьох українських етнографічних регіонів – Бойківщини, Лемківщини та Гуцульщини. Відповідно до цього дерев’яне культове будівництво ділиться на бойківське, лемківське та гуцульське.
Найстарші типи дерев’яних церков з очевидними ознаками впливу готичної архітектури (башта-дзвіниця від чола) збереглися на Лемківщині. Лемківські церкви, як пра-вило, тридільні. До прямокутного корпусу головної нави прилягає від сходу невеличка багатокутна апсида, а від заходу – бабинець із баштою-дзвіницею над ним. Покрівлі лемківських церков шатрові, деколи двосхилі, оживлені бароковими банями з ліхтарями й маківками. Центральна нава переважає над рештою простору, тоді як чільна башта-дзвіниця панує над цілістю своєю височиною. Найвишуканіші церкви даного типу, побудовані у ХVІІІ ст., є у селах Гукливе Воловецького району, Подобовець, Ізки, Торунь Міжгірського району, Чорноголова Великоберезнянського району.
Церкви Бойківщини теж тридільні, але головний акцент цілості тут покладений не на чільну башту-дзвіницю, як у лемківських церквах, а на оформлення центральної нави, що є, як правило, найпросторніша і підіймається високо понад верхи апсиди й бабинця. Характерною рисою бойківських церков є ступінчастість їх бань, що мов смерекове віття здіймається чимраз вужчими уступами вгору. Бойківські храми (с. Вишка, Сухий, Гусний, Ужок, Кострина Великоберезнянського району, с. Верхній Студений Міжгірського району) зберегли найбільше рис давньоукраїнського, давньоруського, а також давньослов’янського будівництва.
Гуцульські церкви переважно п’ятизрубні, хрещаті, найчастіше однобанні, з шатровим перекриттям бічних зрубів. Але бувають між ними три- й п’ятибанні типи, причому форма бань злегка барокізована, а загальні пропорції мас особливо витримані й гармонійні. До них належать Струмівська церква в с. Ясіня, церква на Плитоватому в с. Лазещина та ін.
У низовинних селах Закарпаття переважають дерев’яні храми, побудовані в стилі готичної архітектури. Один з них – Успенська церква і дзвіниця ХVІІ ст. – в с. Новоселиця на Виноградівщині зберігся і до сьогодні.
Найдавніші дерев’яні храми, звичайно, зберегтися не могли. До нас дійшли тільки культові споруди ХV ст. та й ті неодноразово перебудовувалися. Серед них можна назвати храми в селах Колодне, Середнє Водяне, Олександрівка, руська Долина. Найдавнішою справедливо вважаєтся церква у с. Колодне.
2. Культура Закарпаття ХVІІІ – ХІХ ст.
Культура відродження Закарпаття
Кінець ХVІІІ — перша половина ХІХ ст. — це був період початку формування національної культури. У науковій літературі його називають ще періодом культурно-національного відродження слов’янських народів Австрії, в тому числі і русинів Закарпаття.
Характерною особливістю розвитку культури цього періоду вважається боротьба за утвердження народного духу культури. Це був якісно новий етап.
Культура Закарпаття цього періоду знаходилася під значним впливом угорської культури, особливо періоду боротьби за реформи у 20-40-х роках ХІХ ст. Через Угорщину в Закарпаття проникали ідеї французького просвітительства, ідеї боротьби за утвердження світської ідеології, носіями якої були письменник Д. Бешенєї, поет Ф.Келчеї, поет Шандор Петефі.
Будительський період у розвитку культури має кілька етапів, кожен з яких характеризується рядом особливостей.
Перший хронологічно охоплює кінець 80-х років ХVІІІ ст. Це був період реформ у галузі освіти, зростання шкільництва, появи сподівань на краще.
Другий період припадає на 1815-1830 роки, коли монархи об’єднали сили і пішли в наступ на деякі завоювання поневолених народів у галузі культури. У Закарпатті цей період позначився наступом на школи, на передову частину інтелігенції. Саме в цей період посилилася еміграція передової молоді, переслідуваної габсбурзькими та угорськими властями, в Росію. На початку 30-х років у Росії працювало щонайменше 20 вихідців із Закарпаття — це І.С.Орлай, М.А.Балудянський, В.Г. Кукольник, П.Д.Лодій, А.І.Дудрович, М.В.Білевич, Ю.І.Гуца-Венелін, І.І. Молнар та ін.
Третій період охоплює 30-40-і роки ХІХ ст., коли Угорщину охопив рух за реформи. Процесс культурного відродження Закарпаття у цей час значно прискорився і наповнився новим змістом. Боротьба за рідну мову, школу та культуру дедалі частіше перепліталася з вимогами захисту інтересів селян-кріпаків, поліпшення умов життя і праці дрібних ремісників, торговців, міської бідноти. Громадсько-політична думка Закарпаття, як і всієї Угорщини, готувала такий великий політичний і соціальний вибух, яким була революція 1848-1849 років.
Писемність. Друкована література. Освіта
Культура закарпатців у ХVІІ столітті розвивалася в складних умовах. Слов’янська писемністьта культура розвивалися у жорстокій боротьбі проти феодально-церковного гніту, проти політики латинізації та мадяризації. Поширення слов'янської писемності а також літератури, виданої в Україні та Росії, зустрічало великий опір єзуїтів та реакційного уніатського духовенства.
У ХVІІ столітті дещо зростає кількість шкіл у містах. Народні школи існували в ряді cіл Мукачівщини, Виноградівщини, Хустщини, Мараморощини ( у Великих Лучках, Великій Копані, Вишкові, Бедевлі, Чорному Потоці, Солотвині, Сігеті). У початкових школах училися переважно діти заможних селян, міських ремісників, нижчого духовенства. Для дітей феодальної верхівки були спеціальні школи. У середині ХVІІ століття в Ужгород була переведена з Гуменного єзуїтська гімназія, яка готувала кадри для католицької та уніатської церков. Мета її відкриття, за словами володаря Ужгорода, — повернення єретиків (православних) до апостольської католицької віри. Чимало її випускників продовжили навчання в Духовних семінаріях. Спочатку в гімназії навчалося 50 учнів, а згодом кількість їх зросла до 170. То були переважно діти духівництва, дворянства, чиновників, офіцерів австрійської армії. Навчалась і частина вихідців з народних низів — ремісників, купців, заможних селян. Авторитетт Ужгородської гімназії швидко зростав, і бажаючі вчитися зверталися сюди із Східної Словаччини, Північної Угорщини, Галичини. Згодом основи середньої освіти були закладені в Мукачеві і Берегові. Навчання в більшості шкіл проводилося на латинській мові. Після поширення в Закарпатті протестантства у ХVІ-ХVІІ століттях в містах і селах почали виникати реформатські школи. Особливо це було характерно для південних районів Закарпаття та окремих населених пунктів Мараморощини, де проживало чимало німецьких переселенців – солекопів, лісових майстрів, ремісників. Усього в 80-х роках ХVІІ століття у Закарпатті було щонайменше 40 шкіл. Зростання шкіл дещо активізувалося після запровадження унії в середині ХVІІ століття. Ведучи боротьбу протии православ'я, уніати створювали нові школи, розглядаючи їх не лише як осередок освіти, а й як знаряддя покатоличення руського населення. Уже через десять років у Мукачівському монастирі, де уніати мали досить сильні позиції, була відкрита вищого типу школа для підготовки священиків і півчих для уніатських приходів. У школі Мукачівського монастиря, у 1671 році, навчалося всього 22 учні, з яких 14 – богослови і вісім – дяки. В середині ХVІІІ століття у цій школі навчалося близько 100 учнів.
Призначений королем Леопольдом І єпископ Йосиф де Камеліс одержав не лише право духовного душпастирства, але й вільного «поширення освіченості й культури». З його ініціативи відкривалися нові як духовні, так і парафіяльні школи, а в 1699 році він видав у Тризві народною мовою «Буквар» для парафіяльних шкіл і переклав «Катехізис» з латинської на народну мову русинів, дуже близьку до української, яка формувалася на Наддніпрянщині і в Галичині. Та й вчителями у школах Закарпаття часто працювали вихідці з Галичини, де унія була поширена значно раніше.
Школа в Закарпатті, як і в Угорщині загалом, зростала не лише кількісно, але й якісно. Хоч вивчення молитов, історії церкви залишалося основним завданням школи, але поступово коло предметів, які вивчали учні, збільшувалося, вводилися елементи знань про рідний край, форми і методи господарювання, взаємовідносини між людьми, зростав інтерес до природних знань та народної педагогіки. Підтвердженням цього є поширення в Закарпатті у першій половині ХVІІІ століття збірки «Няговскія поученія», яка пропонувала в системі шкільної освіти навчати дітей таких принципів: «Не упивайся ніколи, ани найбурше, коли постиш, чом много злого дела у п'янстві. И не греши у переці родителям своим и каждому, кто есть буршій… Не держи ненависть та й гнів, та й вражду, та лихую дяку… И не бий, не убивай, та й не сороми; не будь ненавистлив, не чини злоє, не кради, не розбивай, не чалуй, не перепущай дорого ни у продажи, ни у купли».
Якщо в середині ХVІІ століття в краї нараховувалось близько 40 парафіяльних шкіл, то наприкінці ХVІІІ століття кількість їх зросла до 200. Щоправда, більшість з них були однокласними, де учитель навчав усіх разом. Та й рівень роботи шкіл не завжди був високим. Сам єпископ Йосиф де Камеліс визнавав, що як священики, які викладали в школах закон Божий, так і вчителі «часто майже неосвічені люди». Та це й не випадково. Адже шкіл для підготовки вчителів не було. Освітній рівень багатьох сільських священиків, особливо дяків, які навчали дітей, був низьким. Чимало з них не закінчували навіть шкіл, а вчилися вдома самостійно. З одним можна погодитися, що навчання в школі рідною мовою, навіть за таких умов, видання перших книг для школярів, не проходило безслідно.
Розквіту русинських шкіл на Закарпатті у ХVІІ - ХVІІІ століттях сприяло проникнення передових освітніх ідей не лише з України, зокрема з Галичини, але й з Чехії та Словаччини. Перебуваючи в північноугор-ському містечку Шарошпоток, що неподалік від Закарпаття і Східної Словаччини, визначний вчений, основоположник нової педагогіки Ян Коменський мав можливість ознайомитися зі станом освіти різних народностей Угорщини. У 1654 році в роботі «Щастя народу» він писав, що по всій Угорщині дуже мало шкіл з рідною мовою навчання. В Угорщині проживають, окрім угорців, також словаки, русини, румуни, які теж не мають шкіл рідною мовою. Ян Коменський критикував правителів Австрії та Угорщини за байдуже ставлення до освіти, за насильну латинізацію шкіл і відстоював необхідність розвитку школи рід-ною мовою для всіх народів. Окремі дослідники висловили думку, що з чеським педагогом у 1654 році зустрічався закарпатський полеміст, борець проти латинізації та покатоличення русинів М. Андрелла, який обговорив з ним шкільні справи в Закарпатті і поскаржився, що прихильники Риму силоміць втягують народ в унію. Достовірних даних про цю зустріч немає.
Одержували освіту закарпатці і в славнозвісній Києво-Могилянській академії. На початку ХVІІ століття в ній навчався Іван Григорович, майбутній мукачівський єпископ. Тоді ж у Києві був висвячений єпископ Сергій. Вони привезли з собою у Закарпаття багато східних православних книг. Велика частина друкованої літератури України та Росії потрапляла в Закарпаття. Особливою популярністю користувалися книги, що були надруковані в Острозі, Львові, Києві, Почаєві, Чернігові. Ці книги купувалися за дуже великими цінами і передавалися у священні реліквії з покоління в покоління. У ХVІ - ХVІІ століттях була кирилична друкарня в Грушівському монастирі. Іван Кондратович вважає, що в друкарні Грушівського монастиря були видані такі пам’ятні видання, як “Румунське євангеліє» і «Молитвослов». З іншої літератури вчений називає видання «Букваря» на старослов’янській мові, книги «Пентекостаріон» і «Антиминс». Хоч окремі дослідники такої точки зору не поділяють.
Щоправда, конкретних документів про існування друкарні та виданих у ній книг не збереглося. Окремі дослідники-краєзнавці наших днів намагаються довести існування друкарні в Грушеві, маючи у своєму розпорядженні ряд видань ХV-ХVІ століть, але без зазначення місця друкування. Та спеціалісти по книгодрукуванню, які працюють у наукових закладах Києва та Москви, на підставі аналізу шрифту, паперу, техніки видання припускаються думки про можливість їх виготовлення саме в друкарнях Карпатського регіону, і насамперед у Грушеві. Навіть, якщо й відкинути сам факт існування друкарні, то і за всіх інших обставин Грушівський монастир відіграв значну роль у поширенні духовної культури і слов'янської писемності у східних районах Закарпаття. Знищили монастир протестанти Мараморощини у 1670 році.
Одним із зачинателів української літератури в Закарпатті був Михайло Андрелла (1637-1710). У своїх полемічних творах «Логос» та «Оборона верному человеку» письменник нещадно викривав підступи єзуїтів, експлуататорську суть уніатської церкви, ставав на захист покріпаченого селянства. У середині ХVІІ століття Київ став загальноукраїнським культурним центром. Навколо Київського братства, а пізніше Києво-Печерської друкарні і Києво-Могилянської колегії згуртувалися найвизначніші культурні діячі України, частина яких проводила культурну роботу і в Закарпатті (вчителювали, переписували книги…). Після возз’єднання України з Росією у 1654 році в Закарпатті починають поширюватися і російські видання, зміцнюються культурні зв’язки з Росією.
Правлячі кола Австрії вживали усіх заходів до припинення ввезення книг у Закарпаття. З цією метою ще у 1693 році Леопольд І запровадив цензуру на книги, що друкувалися за межами Угорщини. Згідно з цим указом будь-яка книга могла бути конфіскована. Вживалося рішучих заходів до посилення контролю на кордонах. У квітні 1728 року митний комендант в Ужгороді затримав двох книгонош з Володимира - Івана Шаляпіна та Михайла Вакурова. Привезені ними 500 примірників книг були конфісковані і перевезені до Відня, а книгоноші на допиті заявили, що вони вже 16 років підряд привозять в Угорщину книги без жодних перешкод.
Хоч у 1770 році було заборонено ввозити книги в Закарпаття, процес цей продовжувався і далі.
Розвивалася усна народна творчість. Народ висміював єзуїтів, уніатську церкву, зрадників, які схилялися перед іноземними гнобителями. Усна народна творчість Закарпаття мала багато спільних мотивів з фольклором східноукраїнських земель.
Архітектура
Руками закарпатських майстрів-будівельників споруджено поміщицькі та графські палаци, міські ратуші, добротні будинки в містах. Найкращими є побудовані в різних стилях палаци в Мукачеві, Ужгороді, Берегові, Севлюші, Довгому.
У ХVІІ — ХVІІІ століттях народні майстри краю творчо сприйняли досягнення стилю бароко і трансформували бойківську основу, поєднавши її з живописністю барокових кам’яних церков. Вони переорієнтували і загальну композицію будов, зробивши їх домінантою вежу — дзвіницю барокових форм. В результаті створили наявний тип дерев’яного храму, що одержав пізніше назву лемківського (церкви в с. Шелестово, Медведівці Мукачівського району, с. Плоске Свалявського району, с. Канора Воловецького району). На жаль, більшість церков данного типу вивезені із Закарпаття і знаходяться за його межами (Київ, Прага, Нова Пака в північній Моравії та ін.), залишилась тільки Шелестівська (1777 р.), перевезена в Ужгород.
Лемківський тип зазнав подальшої трансформації, втративши в кінці ХVІІІ — на початку ХІХ століття верхи над вівтарною частиною і нефом, і став найбільш розповсюдженим в Закарпатті від с. Соль на Великоберезнянщині через рівнинну частину краю аж до сіл Міжгірщини. Найвишуканіше церкви даного типу, побудовані у ХVІІІ столітті, є у селах Гукливе Воловецького району, Подобовець, Ізки, Торунь Міжгірсьького району, Чорноголова Великоберезнянського району. Будівничі Мараморощини уподобали собі форми готичних кам’яних церков німецьких сіл Семиграддя і, використавши їх, створили неперевершені за красою і строгістю форм храми так званої “дерев’яної готики” в селах Сокирниця, Данилове, Крайниково, Олександрівка. До цього типу також треба віднести дерев’яну вежу-дзвіницю біля кам’яного храму у с. Четово Берегівського району.
На південному сході Закарпаття гуцульські майстри будують хрещаті в плані одноверхі церкви (Струмківська церква — в с. Ясіня, церква на Плитоватому — в с. Лазещина). Над центральним зрубом піднімається багатогранний барабан, покритий наметовим дахом, що завершений маківкою з хрестом. Чотири бокові рамена у Струмківської церкві вкриті дахами хатнього типу з маленькими маківками. Усе це робить композицію будови надзвичайно виваженою, навіть скульптурною.
Старовинні дерев’яні храми Закарпаття – пам’ятки неповторної народної архітектури. Закарпатські українці зберегли свій побут і культуру. Навіть у тих пам'ятках архітектури, де відбився вплив чужих стилів (готичного і бароко), самобутність не зникла. Творчо перероблені іноземні прийоми та форми породжують нові своєрідні риси національної архітектури. Дерев'яні храми розкидані по всьому Закарпатті, особливо багато їх у гірській частині – Верховині. Ці храми розташовані переважно в селах, причому місця, де вони стоять, вибиралися так, щоб будова храму мала перевагу над селом або навколишньою місцевістю. Через те більшість храмів стоять на вершинах пагорбів. Простота композиції, відсутність зовнішніх прикрас надають їм строгості. Силуети храмів різноманітні й особливо красиві на фоні неба, навколишніх гір та зелені. Найдавніші дерев’яні храми, звичайно, зберегтись не змогли. До нас дійшли тільки деякі культові споруди та й ті неодноразово перебудовувалися. Серед них можна назвати храми у селах Колодне Тячівського району, Середнє Водяне Рахівського району, Олександрівка Хустського району, Руська Долина Виноградівського району. Найдавнішою справедливо вважається церква у с. Колодне. Споруда зроблена з величезних дубових колод завдовжки близько 12 м. Стіни і стеля нефа та вівтаря розписані. Найстаріший живопис у вівтарі — другої половини ХVІІ століття. А іконостас оновлювався в 1737 році, про що свідчить напис на звороті царських врат: «Поновленіє сих двер року божія 1737, місяця ноєврія Ілія маляр хуски». Це свідчить, що м. Хуст на той час був своєрідним мистецьким осередком в Закарпатті.
Одна з цікавих пам»яток — Успенська церква і дзвіниця ХVІІ століття у с. Новоселиця на Виноградівщині.
У ХVІІ столітті руками закарпатських майстрів споруджено церкву в селі Івашковиці, Михайлівську церкву в Ужку, Михайлівську церкву в Крайникові, Святодухівську церкву в селі Колочава-Горб, церкву в присілку Бистрому під Свалявою.
У східній частині Закарпаття під впливом традицій східного культового будівництва споруджувалися церкви гуцульського стилю. Найкращі з них — в с. Ясіня і Лазещина Рахівського району.
У низинних селах Закарпаття переважають дерев’яні храми, побудовані в стилі готичної архітектури. Один з них — Успенська церква і дзвіниця ХVІІ століття — в с. Новоселиця Виноградівського району зберігся і до сьогодні. Церква побудована в 1669 році, у самому центрі села. Її стіни розписані різноманітними картинами з релігійного життя, які можна назвати унікальною пам’яткою мистецтва ХVІІ століття. Увагу привертають, зокрема, композиції «Деісус» і «Страшний суд» (1673 р.), а також ікони «Святий Миколай з житієм» (1676 р.), «Марія Русин» (ХІХ ст.). Під час реставрації фрески «Страшний суд» на початку 80-х років ХХ століття було відкрито портрети Юри Петришина, на замовлення якого і була виконана фреска. Цікаво, що один з його синів — з вусами і «оселедцем». Тип новоселицьких розписів цілком український. Очевидно, ще свіжою була пам’ять про участь запорожців у визвольній війні українського народу 1648 — 1654 років.
Багата культова архітектура Закарпаття свідчить про наявність в краї не лише талановитих народних зодчих, а й високопрофесійних художників. Створені руками народних митців упродовж ХV — ХІХ століть, численні дерев’яні храми є справжнім витвором народного мистецтва, які зберігали і передавали з покоління в покоління ідею слов’янської єдності.
Мистецтво народу яскраво проступає в одязі — жіночих і чоловічих вишиваних блузах і сорочках, кептариках, кольорових поясах, хустках. Найяскравіший народний одяг виготовляли на Верховині, де утворилися своєрідні центри вишивання з відтінками гуцульської культури, — Ясіня, Кобилецька Поляна, Усть-Чорна, Дубове, культури лемків і бойків — с. Дубове, Білки, Жденеве, Кострино. Народне мистецтво яскраво проступало у виробах ткацького ремесла, яке поширювалося в ряді сіл Марамороського, Угочанського та Березького комітатів — рушниках, килимах, кімнатних домотканих доріжках. Хоч в окремих районах вироби мали свою специфіку (в Марамороші — вплив волохів, в Ужанському комітаті — словаків і чехів, У Березькому — вплив угорців), але в основі їх домінували характерні особливості народної культури русинів та сусідніх слов’янських народів.
Поряд з виготовленням національного одягу русинами, на Закарпатті успішно розвивалася техніка і культура народних митців угорського, румунського, словацького, німецького населення. Національний одяг і предмети домашнього вжитку практично виготовляли в кожному селі, де компактно або ж значною частиною проживали інші національності. Але поступово виділялися, як і в русинів, своєрідні центри народного вишивання, ткацтва, пошиття одягу. Найкращі національні речі виготовляли в таких угорських селах як Косино, Береги, Вари Берегівського району, Вилок, Петрово, Королево Виноградівського, Велика Добронь, Паладь, Комарівці Ужгородського, Чомонин, Рівне, Дерцено Мукачівського районів.
Центрами виготовлення румунського національного одягу були села Нижнє і Середнє Водяне, Солотвино. Національний одяг для німців найкраще виготовляли в селах Усть-Чорна Тячівського, Павшин і Німецька Кучава Мукачівського районів. Між населенням відбувався обмін національним одягом і предметами домашнього вжитку. Русини охоче придбавали речі, виготовлені угорцями, румунами, німцями, майстрами інших національностей, а жителі угорських, румунських і німецьких сіл, міські жителі високо цінували вироби русинів. Ринки і ярмарки Закарпаття в ХVІ — ХVІІІ століттях славилися розмаїттям одягу і предметів побуту, виготовлених народними майстрами — русинами, угорцями, словаками, румунами, німцями. Інтенсивний взаємо обмін збагачував народних митців, робив життя і побут населення багатшим і різноманітн
3. Культура Закарпаття першої половини ХХ ст
У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. в Закарпатті знову спостерігається певне піднесення суспільно-політичного руху. Цьому сприяли масові революційні виступи робітників, селян, поширення соціалістичних ідей, створення і діяльність соціал-демократичних та профспілкових організацій.
Пожвавилася видавнича діяльність. З 1897 р. почала виходити газета «Наука». З 1898 р. в Будапешті почала видаватися «поучительно-газдовская новинка для угроруського народа» – «Неділя», яка проіснувала до початку першої світової війни. Активізувалася робота по збиранню та публікації зразків народної творчості в Закарпатті. Ініціаторами в цій справі були В. Гнатюк, а також учитель і редактор «Неділі» М. Врабель, письменник і редактор «Листка» Є. Фенцик, етнограф і перекладач Ю. Жаткович та ін. В 1901 р. М. Врабель видає перший том збірника «Угроруські народні співанки», який високо оцінив В. Гнатюк.
Великих збитків Закарпаттю завдала Перша світова війна. Територія краю перетворилася в поле боїв російської та угорської армій. Загострилася і політична ситуація. В Закарпатті, як і по всій Угорщині, було введено військовий стан, введена карткова система на хліб та на інші предмети споживання. Більшість промислових підприємств були мілітаризовані, значна частина кваліфікованих робітників була призвана в армію. Та у найбільш скрутному становищі опинилося сільське господарпство, через відсутність робочої сили не оброблялися орні землі і виноградники. Великої шкоди селянам спричинили реквізиції сировини і продовольства воєнною адміністрацією для австро-угорської армії.
Грабіжницька політика правлячих кіл Угорщини призвела до того, що голод і злидні набули масового характеру. Внаслідок голоду, відсутності одягу, палива, мила постійними явищами в Закарпатті стали епідемії. Люди гинули тисячами. Жорстока експлуатація, соціальне гноблення закарпатських українців доповнювались дискримінацією їх в галузі мови і культури, політичним безправ’ям. Все це викликало незадоволення і боротьбу народних мас, які набували різномантіних форм. Але опір трудящих мас здебільшого ще був стихійним, неорганізованим. Опортуністичні лідери соціал-демократії були далекі від наміру підняти трудящих на революційну боротьбу проти пережитків феодалізму, політичного безправ’я, імперіалістичної війни, на ліквідацію Габсбурзької монархії.
Важливим політичним моментом в ході першої світової війни, який вплинув на хід політичного життя в Угорщині, в тому числі і в Закарпатті, був революційний переворот в Росії 1917 р., здійснений з ініціативи та під керівництвом вождя російського і міжнародного більшовизму В. Леніна. Проголошувані ним революційні лозунги знаходили відгуки серед населення воюючих країн, в тому числі і Закарпаття. Найпопулярнішими були дві вимоги: негайне припинення війни та укладання миру без анексій і контрибуцій та конфіскація поміщицьких маєтків і наділення селян землею. Близькою для трудящих багатонаціональної Австро-Угорщини, яка була тюрмою поневолених народів, стала і програма Радянської Росії з національного питання.
Завершальні роки світової війни пройшли в Закарпатті двома напрямами: посиленням боротьби проти війни, проти соціального і національного гноблення трудящих, проти приниження їх людської гідності і зростанням національної самосвідомості, пошуками шляхів самовизначення. Все це відбувалося як під впливом подій в Росії та в Україні наприкінці 1917 і в 1918 рр., так і під впливом піднесення антивоєнного руху і національно-визвольної боротьби народів Центральної Європи. Про події в Україні та Росії населення краю довідувалось із сторінок угорської соціал-демократичної і навіть ліберально-буржуазної преси. Крім того, велику роль у поширенні відомостей про події в Росії і в Україні відігравали колишні військовополонені Австро-Угорської армії, які після укладення Брестсь-кого мирного договору навесні – влітку 1918 р. поверталися з Росії та України в Закарпаття.
Під впливом революційних подій в Росії і в Україні поширюється національно-визвольний рух у Закарпатті, зростає прагнення звільнитися від іноземного гноблення. Вже 24 листопада 1917 р. робітники цегельних заводів Берегова організували мітинг «на честь руських подій». У наступні дні відбулися демонстрації солідарності з Росією в Сваляві, Перечині та інших містах. На початку 1918 р. застрайкували робітники Мукачева, Чинадієва, Берегова, Хуста, які висували вимоги поліпшення матеріального становища, припинення війни, надання політичних прав всім національностям. Разом з робітниками на боротьбу проти гнобителів виступали селяни, вимагаючи припинення реквізиції, розподілу поміщицьких маєтків.
Характерною особливістю розвитку революційних подій в Закарпатті було зростання національної самосвідомості трудящих, посилення їх боротьби за возз’єднання з Україною. Саме роки війни, повідомлення преси про Україну, перебування селян, робітників, інтелігенції, одягнених в шинелі, в Галичині, Буковині та Україні сприяли поширенню відомостей про життя і боротьбу українського народу за створення Української держави. Під впливом цих факторів у суспільному русі Закарпаття значно зміцнилася проукраїнська орієнтація.
У кінці 1917-1918 рр. в Закарпатті, як і Східній Словаччині, почав розгортатися рух за включення краю до складу України. Від Старої Любовні аж до Хуста виникали Руські Народні Ради, які приймали рішення про приєднання краю до України. Однак становище України було в тому часі настільки складним, що вона не змогла скористатися цим волевиявленням населення Закарпаття. Тому представники Закарпаття змушені були перео-рієнтуватись на приєднання Закарпаття до Чехословаччини. Наприкінці 1918 р. представники цього руху почали встановлювати зв’язки з лідерами чехословакізму (Т. Маса-риком, Е. Бенешем, М. Р. Штефаніком), а також вести мову про статус Закарпаття в майбутній Чехословаччині. Інтереси русинів Закарпаття репрезентувала створена з різних земляцьких товариств «Американська Народна Рада Угро-русинів», на чолі якої стояв адвокат Гр. Жаткович. На першому засіданні Ради в Гомстеді 23 липня 1918 р. ухвалено рішення, яке визначало можливі шляхи вирішення державно-правового становища Закарпаття. На перше місце було поставлене питання про надання повної незалежності народу Закарпаття. Якщо це виявилося б неможливим, то Рада передбачала об’єднання Закарпаття з Галичиною і Буковиною, що є прямою орієнтацією на Україну. Коли і це не буде можливим, то Закарпаття мало б одержати автономію у складі майбутньої Чехословаччини.
Як відомо, питання про приєднання Закарпаття до Чехословаччини було остаточно розв’язане на конференції у Філадельфії, яка проходила 23-26 жовтня 1918 р. Із всіх варіантів, вироблених Радою, перемогла прочехословацька орієнтація.
Безперечно, створились якісно нові умови для розвитку демократичної культури Закарпаття (Підкарпатської Русі). Але матеріальні умови розвитку культури різнилися. Чехи і німці на час утворення Чехословаччини мали досить високий рівень культури й освіти, розвинену міську інфраструктуру, численний прошарок інтелігенції. На цій основі легше і краще було розвивати освіту, літературу і мистецтво, архітектуру і зодчество тощо. Закарпаття у цьому відношенні дуже відставало: низький економічний розвиток, недорозви-неність міст і містечок, відсутність потрібної кількості інтелігенції і т.д. Все це утруднювало розвиток культури. Але входження краю до Чехословацької республіки з її демократичними установами створювало незрівнянно кращі умови для розвитку культури, ніж у період австро-угорського панування. Настав кінець жорсткій політиці асиміляції русинів-українців. За самою природою (слов’янськість) чеська і словацька культури були ближчими до культури русинів, ніж угорська культура. У цих народів був і спільний орієнтир – культури Росії та України.
В історичній літературі радянських часів панувало твердження, що уряд Чехословаччини проводив на Закарпатті лише політику колоніального гноблення і чехізації. Але факти і дійсність того часу, неоновітні студії це заперечують. Дискримінація частково мала місце, однак цілеспрямованої політики чехізації не було. У цілому в Чехословаччині були створені досить добрі умови для відродження культури закарпатських українців та інших національних меншин. До цього варто додати, що культурне життя Закарпаття формувалось і під впливом зовнішніх факторів. У Чехословаччині проживало багато визначних вчених, митців, політичних діячів з України і Росії, які активно включалися у культурне життя, сприяли культурному росту населення краю. Допомога Радянської України, діяльність галицьких емігрантів визначили долю розвитку українського напрямку в культурі, формування української самосвідомості більшої частини народу.
Незважаючи на те, що активний опір поступу української культури в Закарпатті у 20-30-ті роки робили місцеві москвофіли, русинофіли та навіть чехословацькі урядові кола, українська національно-культурна орієнтація в Закарпатті перемогла. Вона швидко проникла в усі сфери життя: громадського, суспільного, сімейно-побутового. Українська пісня, легенда, казка, історичний переказ, література і мистецтво швидко завойовували широкі прошарки закарпатського українства, його душу, помисли і устремління. Всі жанри української літератури і мистецтва, особливо театр, захоплювали, викликали масове піднесення серед людності краю. Велику роль у процесах українізації населення відіграла діяльність на Закарпатті товариства «Просвіта», яке було засноване у 1920 р. братами Ю. і М. Бращайками, А. Волошином, В. Гаджегою та ін. Про все це засвідчують очевидці, мемуарна література видатних культурних діячів, численні документи, періодика того часу, наукові дослідження. Закарпатський український культурний ренесанс 20-30-х років ХХ ст. існував де-факто. Трансформація культури покликала за собою і трансформацію суспільної та національної свідомості. Змінилася структура національної самоідентифікації закарпатських русинів-українців від чітко не окресленого русина до українця. В Закарпатті утвердилася українська орієнтація.
Але ситуація різко змінюється з настанням років мадярської окупації Закарпаття (березень 1939 – жовтень 1944 рр.) Угорські власті не визнавали існування української нації на Закарпатті. Заборонялось навіть вживання терміну «українець». Натомість офіційно впроваджувались такі терміни, як «угро-руси», «рутени». Угорський уряд розробив цілу програму денаціоналізації українського населення краю, вважаючи, що самі назви «Закарпатська Русь» чи «Закарпатська Україна» повинні зникнути з географічних атласів та словників. Усі ці заходи негативно вплинули на розвиток освіти, шкільництва, науки, культури Закарпаття взагалі.
Освіта і наука
Загальні культурно-демократичні процеси, що відбувались у Чехословаччині, не оминули і Підкарпатську Русь, серед них освіту і шкільництво. Уже під кінець 1919 р. на За-карпатті працювало 475 початкових шкіл, у тому числі 321 з українською (руською) мовою навчання, 83 угорською, 22 чеською і словацькою, 7 німецькою, 4 румунською та 38 мі-шаних – з двома мовами навчання. Серед початкових шкіл було 84 державних, 16 общинних та 248 парафіяльних. Вживалися заходи по запровадженню обов’язкового навчання у початковій школі.
Під тиском громадськості на рубежі 20-30-х років у Чехословаччині була здійснена шкільна реформа. Навчальний процес носив національно-патріотичний характер. Вводились нові предмети і шкільні програми, видавались підручники і посібники практичного спрямування тощо. Все це засвідчувало якісно новий етап у розвитку школи в Че-хословаччині, в тому числі і в Підкарпатській Русі. Крім цих нововведень, держава збільшила асигнування на розвиток шкіл. Кількість шкіл у 1938 р. досягла рекордної цифри – 803 школи. До них належали такі школи: руські (українські), угорські, румунські, німецькі, іудейські. У багатьох школах навчання проходило паралельно на кількох мовах.
Тим не менше, початкова школа стала ґрунтом для розвитку системи неповної середньої школи, яка називалася горожанськими школами. Вони готували нижчих служ-бовців, обслуговуючий персонал для торгівлі. За 20 років чехословацької влади на Закарпатті було відкрито 21 горожанську школу з руською (українською) і 23 – із чеською мовами навчання. Їх відвідувало понад 11 тис. юнаків і дівчат. Найбільшої популярності набули горожанські школи міст Ужгорода, Мукачева, Хуста, Берегова, Тячева, сіл Ясіня, Вел. Бичкова, Вел. Березного, Перечина, Білок, Волівця, Ниж. Воріт, Вел. Лучок, Чинадієва, Середнього, Ракошина та ін.
У 20-30-х роках відбулися позитивні зміни і зрушення у середній освіті, яку репрезентували гімназії, учительські семінарії, технічні училища. Українські гімназії діяли в Ужгороді, Мукачеві, Берегові, Хусті. При них були класи та гімназії з чеською, угорською та іудейською мовою навчання. Несправедливим було те, що для 450 тис. русинів-українців влада утримувала 4 гімназії, а для 35-40 тис. чехів і словаків – 5. Такі заходи засвідчували про «тиху чехізацію» народної освіти Закарпаття. Такий стан був і в політиці. Однак відзначимо, що були і позитивні риси цієї політики, оскільки до навчання залучалося все більше дітей простих людей, і активно будувалися шкільні приміщення. Особливе місце і роль у підготовці вчителів відіграли учительські семінарії Ужгорода, Мукачева, Хуста. Ці навчальні заклади за спеціальними навчальними планами готували вчителів молодших класів і предметників для старших класів. Випускники учительських семінарій становили основу педколективів горожанських шкіл.
У цілому розвиток народної освіти і середньої школи привів до зростання кількості і якості інтелігенції. Тогочасна статистика засвідчує, що кількість осіб інтелектуальної праці Закарпаття подвоїлося. У кінці 30-х років лише на ниві народної освіти було зайнято 2200 фахівців. Серед них успішно працювала ціла плеяда визначних педагогів, вчених, письменників, митців, громадських діячів. Високий авторитет і заслужену повагу та шану мав О. Маркуш – один із організаторів народної освіти, автор шкільних підручників і посібників, педагог і письменник. Він – організатор і головний редактор молодіжних часописів «Віночок», «Наш рідний край», які виходили продовж 1922-1939 років. Ці часописи користувалися великою популярністю серед молоді й дорослих, були дієвою підмогою вчителям у виховній роботі з учнями, в інтелектуально-пізнавальній діяльності краєзнавства та народознавства краю. У цьому плані визначальну роль відіграли видання і книги О. Маркуша «Краєзнавство» (співавтор І. Гурко), «Старовинні замки Закарпаття», «По рідному краю», «Рідне село», «Населення краю», «Нова Європа», «Чужі краї – чужі люди» та ін. За оцінкою сучасних фахівців багато педагогічних і методичних положень О. Маркуша не застаріли і донині, а краєзнавча спадщина його може стати у пригоді вчителям шкіл при викладанні краєзнавчих дисциплін. На думку проф. В. Гомонная, О. Маркуш «піднімав активність вчительства, сприяв їх зв’язкам з батьківською громадськістю, піднімав їх громадянську зрілість і національну свідомість».
До плеяди талановитих педагогів Закарпаття 20-30 років належали десятки і сотні учителів, наставників і вихователів молоді, письменників і науковців. Переважна більшість із них жили з народом і для народу, своєю працею на освітянській ниві завойовували повагу і любов до себе. Великими літерами в історію освіти краю занесені такі імена: А. Волошин, А. Штефан, Ю. Ревай, В. Гаджега, Ю. Боршош-Кум’ятський, Ф. Потушняк, О. Іванчо, Й. Бокшай, В. Бірчак, М. Григаші, А. Алиськевич, Й. Жупан, А. Карабелеш, М. Божук, І. Рознійчук (Марко Бараболя), М. Кабалюк-Тисянська, І. Панькевич, С. Данієлович, М. Грицак, М. Су-лінчак, М. Егрешій, М. Торбич, Ю. Станканинець, В. Драгула, М. Фущич, К. Заклинський, М. Небесник та ін. Вони навчали молодь у гімназіях і семінаріях, розвивали педагогічну думку і практику, писали підручники і посібники, часто друкували статті й наукові студії у періодичних виданнях.
Однак дуже негативно впливала на розвиток народної освіти, на навчально-виховний процес у школах, гімназіях і семінаріях так звана мовна дискусія, що виникла в процесі боротьби трьох течій (українофільської, русофільської, руської) за етнонаціональну орієнтацію автохтонного населення краю. Тим не менш, повністю поділяємо точку зору су-часних дослідників про те, що в галузі освіти у 20-30-х роках в Закарпатті було досягнуто глибокого прогресу.
Виняткову роль у прилученні вчительства, учнівської молоді та всього народу до українства відігравало товариство «Просвіта». Велике значення у піднятті просвітницького рівня народу мали читальні, які засновувались «Просвітою» по селах і містечках краю. Тут русини могли читати газети, журнали, книжки, слухати лекції. При читальнях існували курси для неписьменних і малописьменних, діяли драматичні гуртки, проводились різноманітні свята. Читальні були фактично осередками культури у закарпатських селах. На кінець 1937 р. «Просвіта» нараховувала 18.612 фізичних членів, 14 філій, 225 читалень, 3 бібліотеки із книжковим фондом 45.000 примірників. При товаристві діяло 152 театральні гуртки, 88 хорів, 18 оркестрів, 45 спортивних молодіжних товариств, зокрема «Пласт» і «Січ».
Питання вищої школи в Закарпатті у 20-30-х роках не було вирішене. Обдарована молодь навчалась у вищих навчальних закладах Праги, Братислави, Брно, Кошиць, Бу-дапешта, Відня, Риму, Берліна. Це були переважно майбутні викладачі гімназій, лікарі, вчені різних галузей наук. Наприклад, Празький університет закінчив відомий хірург О. Фединець, у цьому ж університеті навчалися педагог і вчений А. Ігнат, історик М. Лелекач, археолог і етнограф, письменник і філософ Ф. Потушняк, біолог С. Фодор та ін. Однак цього було замало, і тому прогресивна громадськість краю ставила питання про відкриття свого вищого навчального закладу – університету Підкарпатської Русі. Проте досягти цієї мети так і не вдалося. Уряд Чехословаччини доводив, що на Підкарпатській Русі немає умов для розвитку вищої школи.
Винятком була Ужгородська духовна семінарія – єдиний навчальний заклад з підготовки духовенства. Щорічно продовж 20-30-х років семінарію закінчувало 40-50 добре вишколених священиків. Багато з них брало активну участь як у духовному, так і культурному та громадсько-політичному житті, плідно працювали на науковій ниві. Яск-равим представником такого типу інтелігента і керівника духовної семінарії був А. Волошин (1874-1945 рр.) – визначна постать культурного, духовного і громадсько-полі-тичного діяча, що збагатив усі сторони життя народу Підкарпатської Русі, вів народ правдивим шляхом до національного відродження і визволення. Важливу роль у розвитку духовної семінарії відігравали також єпископ О. Стойка і Т. Ромжа. Доля останнього була трагічна – за заслуги перед церквою і народом загинув від рук найманих убивць.
Зауважимо, що у 20-30-х роках на Закарпатті помітний вплив на сфери суспільно-політичного і культурного життя мала церква різних конфесійних уподобань. За тверджен-ням, можливо і перебільшеним, дослідників, у цей період церква була «чи не єдиним інтегруючим фактором національної та етнічної ідентичності, хоча й різних орієнтацій». Найвпливовішою серед релігійних конфесій була греко-католицька церква, яка на 1944 р. налічувала 257 парафій, 6 монастирів, 2 учительські семінарії, десятки шкіл, соціально-культурних закладів тощо. Серед представників ієрархії греко-католицької церкви не було єдиного погляду чи концепції щодо національної ідеології та приналежності закарпато-руського народу. Частина церковників підтримувала концепцію, що підкарпатські русини становлять окрему слов’янську національність, культура якої тісно пов’язана з греко-католицькою церквою, ототожнюючи греко-католика з русином. Інша частина греко-католицького кліру вважала себе частиною українського народу. Деяка частина пробувала виробити в собі руську національну ідеологію. І все ж, представники церкви проводили значну культурно-освітню роботу серед населення краю через товариства «Просвіта», «Школьная помощь», імені Духновича та ін.
У тісному зв’язку з освітою 20-30-х років перебував розвиток наукових знань у краї. Входження до складу демократичної Чехословаччини дало Закарпаттю кращі умови для розвитку наукових досліджень, які мали досить широкий спектр. Розвивались природничі і гуманітарні наукові галузі. Але пріоритетним були гуманітарні напрямки наук: історія, етнографія, археологія, філологія, педагогіка, правознавство, мистецтво й архітектура тощо. Вчені об’єднувались у різні товариства і спілки, групувались навколо певних видавництв, проводячи наукові дослідження у багатьох напрямках.
Чільне місце у вивченні історії краю від найдавніших часів і до 30-х років ХХ ст. включно займають у той час серйозні дослідження В. Гаджеги, І. Кондратовича, Ф. Габріеля, А. Шаша, О. Маркуша, М. Лелекача, Ф. Потушняка. Успішно розробляли історію Закарпаття і українські вчені-емігранти, що проживали на Закарпатті чи в Чехословаччині. До них належить Д. Дорошенко, М. Лозинський, С. Шелухін, С. Рудницький, О. Мицюк та ін. У своїх наукових студіях вчені сповідували і розвивали концепцію про те, що русини є автохтонами на своїй території і етнічно споріднені з українським народом.
Друге місце на Закарпатті серед гуманітарних наук після історичної науки 20-30-х років посідало мовознавство. Головною із багатьох проблем у центрі мовознавства була мова русинів, її характер і змістовна понятійність. Одні вчені вважали її діалектом української мови, інші оцінювали як чисто російську мову, а треті вбачали в ній са-мостійність, окремішність, властиву тільки русинам. Це питання не тільки дискутувалося в наукових колах, але і розглядалось і на державному рівні Чехословацької республіки. У 1919 році уряд поставив перед Академією наук питання про мову русинів. Думка вчених була од-нозначною: «місцеве русинське наріччя в Карпатській Русі… се безперечно наріччя малоруське, належить літературною мовою тамошних горожан признати мову малоруську, якої вживають їх сусіди і одноплемінники». Але не всі поділяли цю точку зору. Розгорілася мовна дискусія. Русофіли намагалися довести «общерусский» характер місцевих говорів. Вони закликали: «Помните, что все мы, карпатороссы, русины принадлежим к русской национальности». «Карпатороссы» намагалися довести, що мова русинів окрема, само-стійна. Типовим представником «общерусскости» можна назвати Є. Сабова – автора «Хрестоматії» і двох граматик.
На позиціях україністів твердо стояли представники закарпатської інтелігенції, громадсько-політичні діячі: А. Волошин, брати Ю. і М. Бращайки, А. Штефан, М. Долинай, В. Желтвай, С. Сабол (Зореслав), Л. Дем’ян, В. Ґренджа-Донський, О. Маркуш, Ф. Потушняк та ін. Цю проблему вони представляли і вирішували у публіцистичній та літературній формі.
Вагомий внесок у дослідження мовознавства Закарпаття зробив А. Волошин. Ще на початку ХХ ст. він активно виступив проти спроб угорських властей змінити кириличну азбуку латинською, що вело до завершення процесу денаціоналізації закарпатських русинів. У 20-30-х роках А. Волошин продовжував досліджувати окремі аспекти мовознавства. Із наукових праць мовознавчого характеру виділяється стаття «О письменном языці Подкарпатських русинів» (1921 р.), у якій доводить народний («малоруський») характер мови закарпатських русинів.
Певну долю у розвиток гуманітарних наук в Закарпатті у 20-30-х роках внесли українські емігранти із Галичини та Наддніпрянської України. Своїми дослідженнями виді-лялись в галузі мовознавства і літературознавства виділялись І. Панькевич, В. Пачовський, В. Бірчак та ін. Особливо плідною була наукова діяльність І. Панькевича, увагу якого привернули різні питання з історії народної культури Закарпаття. Результатом багаторічних студій діалектів закарпатських русинів стала монографія «Українські говори Підкарпатської Русі і сумісних областей» (Прага, 1938). Завдяки його пошуковій діяльності виявлено і опуб-ліковано цінні пам’ятки закарпато-української літератури, а публікації покрайніх записів з давніх книг послужили важливим джерелом для дослідників-істориків. Позитивним у діяльності емігрантів було те, що вони намагалися залучити до дослідницької роботи місцеву молодь, викликати у неї інтерес до історії культури краю.
У 20-30-ті роки вчені Закарпаття, продовжуючи педагогічні традиції О.Духновича, приділяли значну увагу розвиткові педагогіки. Найвизначнішим представником педа-гогічної думки був А. Волошин. Будучи керівником провідних навчальних закладів краю, він у своїх працях з педагогіки використовував як власний досвід, так і досягнення світової та європейської педагогіки. Загальне визнання отримали його підручники і посібники «Коротка історія педагогіки», «Дидактика», «Психологія», «Логіка», «Педагогічна методологія», десятки інших. Як теоретик і практик, він розвивав наукові концепції, впроваджував їх у навчально-виховний процес. А. Волошин вважав, що «головним предметом школи повинна бути мова народна, його література, котра представляє геній народа». Талановитим педагогом був О. Маркуш. Працюючи шкільним інспектором, він сповна віддав себе організації шкільної освіти, удосконаленню навчально-методичної літератури. О. Маркуш видав біля 20 посібників і підручників, у тому числі буквар «Зорниця», за яким вчилося не одне покоління закарпатців. Педагог і письменник О. Маркуш розробив основні принципи вивчення краєзнавства і методику їх впровадження у навчальний процес. За ініціативою А. Волошина у 1923 р. було створено Педагогічне това-риство Підкарпатської Русі. Активними співзасновниками вважаються також О. Маркуш, Ю. Ревай, В. Желтвай, П. Яцько та інші просвітяни. Метою товариства було: «служити всім потребам просвітнього розвою і народного виховання руського народа…». Товариство налагодило видання часопису «Подкарпатська Русь», готувало шкільні підручники і посіб-ники, брало участь у різноманітних українських акціях.
Наприкінці 1934 р. в Мукачеві групою місцевих педагогів і вчених було засновано етнографічне товариство Підкарпатської Русі. Головою Ради обрано А. Волошина. До Ради Товариства входили активні діячі «Просвіти» О. Приходько, А. Балаж, Л. Дем’ян, І. Панькевич, О. Маркуш, М. Обідний та інші. Етнографічне товариство діяло згідно з затвердженим земським урядом статутом і мало власний друкований орган «Вісті Етнографічного Товариства Подкарпатської Русі». Головну увагу Товариство зосереджувало на науково-дослідній роботі зі збору матеріалів для крайового Етнографічного музею у Мукачеві, що відкрився у 1937 р. Після подій 1938-го і наступних років майже усі його експонати були втрачені.
Література і публіцистика
У 20-30-х роках ХХ ст. для літературного життя Закарпаття було характерне об’єднання творчих сил краю довкола редакцій газет, журналів, часописів, видавництв і друкарень. Літературний процес тих часів був тісно пов’язаний із загальним національно-патріотичним і культурним прогресом Чехословаччини. Але формувався і розвивався він як складова частина культури всього українського народу. Протягом двох десятиліть у краї сформувалася досить чисельна група творчої інтелігенції, яка успішно працювала в галузі поезії, прози, драматургії, літературної критики. Спираючись на традиції ХІХ ст., представ-ники різних літературних жанрів 20-30-х років збагачували літературу і культуру новими ідеями, ставили їх на службу народу.
Саме у той час на Закарпатті набирає потужного розвитку українська національна література, яку започатковує поетична збірка Василя Ґренджі-Донського (1897-1974) «Квіти з терньом» (1923 р.). Наступні збірки митця «Золоті ключі», «Шляхом терновим», «Китиці квіток», «Тобі, рідний краю», «Тернові квіти полонини» та інші розширили те-матичну, стильову, емоційно-настроєву палітру митця, вони визначили тенденцію стильової еволюції поезії Закарпаття першої половини ХХ ст.: від романтизму до реалізму, символізму, імпресіонізму та неоромантизму. В. Ґренджу-Донського по праву вважають основоположником української поезії Закарпаття. Він одним із перших звернувся до ліро-епічного жанру, на основі легенд та переказів творив образ героїчного історичного минулого краю, відобразив визначні в історії Закарпаття сторінки боротьби за Карпатську Україну, зростання самосвідомості й жертовності за ідею незалежності й свободи. В. Ґренджа-Донський був одним із найпродуктивніших письменників Закарпаття. За підрахунками дослідників, він опублікував більше тисячі поезій, 13 поем, понад 50 оповідань, 30 драматичних поем і п’єс, 36 казок, видав 39 книг. В. Ґренджа-Донський у своїй творчості активно утверджував державницьку і соборницьку ідею України. Творча спадщина В. Ґренджі-Донського зібрана і опублікована у 12-ти томному виданні його творів. Він перший на Закарпатті письменник національного напряму, перший почав утверджувати національну ідею та ідею возз’єднання Закарпаття з Україною, першим перейшов на українську літературну мову, першим почав публікувати твори в Україні.
Творчість В. Ґренджі-Донського відкрила шлях україномовному письменству, сприяла появі цілої плеяди поетів і прозаїків. До них належали: Юлій Боршош-Кум’ятсь-кий, Олександр Маркуш, Зореслав, Миколая Божук, Микола Рішко, Юрій Гойда, Федір Потушняк, Федір Могіш (Боєвір), Іван Колос, Лука Дем’ян, Іван Рознійчук (Марко Ба-раболя), Марійка Підгірянка, Марія Тисянська-Кабалюк, Ірина Невицька, І. Ірлявсь-кий. У 30-х роках з’явилися перші твори Ф. Маковчанина (Лазорика), Петра Міговка, Анд-рія Ворона, Дмитра Поповича, Олександра Сливки.
До плеяди красного письменства Закарпаття належав і Августин Волошин. Він був автором віршів, оповідань, повістей, п’єс тощо. Як письменник окремі твори він видавав під псевдонімами Іванович і Андрій Верховинський. Художніми творами Волошина літературознавці визнають: «Робінзон», «Сорок казок», «Ілько-Яцько», «Празники», «Коли страшний ворог», «Разговор о векселях», «Без Бога ні до порога» та ін. В такому жанрі, як драматургія, він вважався заслуженим авторитетом. Його історична драма «Фабіола» ста-вилася не тільки на закарпатській сцені, а і в Празі.
Відзначимо, що належну роль у розвитку українського літературного процесу на Закарпатті відіграли галицькі емігранти, які очолювали кафедри в гімназіях, семінаріях, го-рожанських школах, у видавництвах, виховуючи русинську молодь в українофільському дусі, випускали твори української класики. Спільними діями з українськими емігрантами із Наддніпрянської України вони стверджували сильну українофільську течію у громадському і суспільно-політичному житті Закарпаття. До числа таких українських емігрантів належали В. Бирчак, І. Панькевич, В. Пачовський, К. Вагилевич, І. Гарасевич, М. Чирський, Є. Маланюк, О. Стефанович, Л. Мосендз, О. Олесь (Кандиба), О. Ольжич, С. Черкасенко та ін. Їхня творчість і діяльність були зразком для місцевих письменників, сприяли утвер-дженню в краї української ментальності.
Позитивну роль в активізації літературного, мистецького, громадського і політичного життя Закарпаття відіграли періодичні видання. За кількістю назв видань Закарпаття випереджало тоді навіть Чехію і Словаччину. Дослідниками встановлено, що за неповними даними у краї виходило тоді 75 газет (4 щоденних, 27 тижневих), 42 видання типу журналів, біля десятка календарів і альманахів. Їм було притаманне різне національно-політичне та іде-ологічне спрямування. На сторінках газет і журналів відбувались наукові дискусії про шляхи і напрямки розвитку української, російської («общерусской), «карпаторосскої» і світової літератури. Серед них домінували видання українського спрямування. Зокрема, двотижневик «Русин» з ілюстрованим додатком «Неділя Русина» (1920-1923), місячник «Пчілка» (1922-1932), тижневик «Наука» (1919-1922), газети «Вперед» (1920-1938), «Руська нива» (1920-1928), «Карпатська правда» (1922-1938), «Українське слово» (1932-1938), «Нова свобода» (1938-1939), журнали «Карпатський край» (1923-1924), «Карпатський світ» (1928-1935, 1938), «Наша земля» (1927-1928), «Учительський голос» (1930-1938), «Поступ» (1931-1933), «Пробоєм» (1933-1942), «Молода Русь» (1929-1930), альманахи «Трембіта» (1926), «Альманах підкарпатських українських письменників» (1936), «Говерла» (1939), «Альманах возрожденцев» (1933, 1936) тощо. Найвищого ступеня розвитку українська періодика і публіцистика сягнула в часи Карпатської України кінця 1938 – початку 1939 рр.
Відзначимо роль просвітянських видань в утвердженні і розвитку українства на Закарпатті, у тому числі й української літератури 20-30-х років. Саме товариство «Просвіта» у міжвоєнне двадцятиліття (1920-1939 рр.) найбільш послідовно відстоювало і цілеспрямовано пропагувало українську ідею, її втілення у життя серед народу на Підкарпат-ській Русі. Крім згаданого місячника «Пчілка», товариство «Просвіта», його літературно-науковий відділ, починаючи з 1922 р. майже щороку видавали «Науковий збірник то-вариства «Просвіта». Протягом 1923-1938 років щорічно виходив «Календар “Просвіти”». На сторінках цих поважних видань друкувались праці учених В. Гаджеги, І. Панькевича, В. Гнатюка, В. Бирчака, О. Петрова, Ф. Потушняка, М. Лелекача, різноманітні краєзнавчі та численні народознавчі студії. Через ці та інші видання товариство «Просвіта» пропагувало твори Марійки Підгірянки, Миколаї Божук, Ю. Боршоша-Кум’ятського, В. Ґренджі-Донського, Л. Дем’яна, О. Маркуша. Популяризувалась творчість О. Духновича, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Б. Лепкого, О. Олеся та інших письменників. Погоджуємось із думкою О. Мишанича, що «саме в 20-30-х роках українська література повністю дійшла до Закарпаття і стала тут могутнім чинником культурного й літературного життя… Літературні здобутки цих років стали основою і визначили дальший розвиток літератури Закарпаття уже в повоєнний пері-од».
Після падіння Карпатської України гортіївський режим (березень 1939 – жовтень 1944 рр.) заборонив існування не тільки «Просвіти», а й будь-який прояв українства у громадсько-суспільному і культурному житті краю. Настає ніч тотального терору і репресій.
Таким чином, самобутність історичного розвитку, місцевий колорит, мовні особливості, історичні традиції, європоцентризм, вікові норми співжиття з сусідніми народа-ми – все це знаходить своє відбиття в літературі Закарпаття, але не дає підстав штучно відривати її від основного масиву українського письменства. Живе українське слово використали письменники перших десятиліть XX ст., і від нього безболісно перейшли до української літературної мови, витворивши тут ще до 1945 р. певний сектор української літератури. Шлях від руської до української свідомості був освітлений вірою у перемогу великої Української Правди за Карпатами, позначений боротьбою за українську державність, утвердження себе як народу. Закарпатоукраїнська література ввійшла в українську літературу як рівноправна її частина з високорозвинутою поезією (В. Ґренджа-Донський, Ю. Боршош-Кум’ятський, Зореслав, І. Колос, І. Ірлявський), своєю, закарпатською школою новелістів (О. Маркуш, Л. Дем’ян, Ф. Потушняк), великим творчим потенціалом літературної молоді, що реалізувала свій талант уже в нових історичних умовах.
Театральне мистецтво
Включення Закарпаття до складу Чехословацької Республіки створило сприятливі умови для заснування місцевого драматичного театру. Передували професійному українському театру на Закарпатті аматорські гуртки, організаторами і керівниками яких від Волосянки до Ясіня були учителі шкіл. Серед цих драматичних колективів особливо виділялися два – у Берегові під керівництвом Михайла Баланчука та диригента Омеляна Ба-чинського і в Ужгороді під режисурою Михайла Виняра та диригентурою Ярослава Воски. Символічно, що обидва драматичні гуртки майже одночасно здійснили постановки п’єси І. Котляревського «Наталка Полтавка», якою взагалі була у свій час започаткована історія загальноукраїнського професійного театру. Обидва драматичні гуртки – Берегова й Ужгорода – функціонували у рамках культурно-освітнього товариства «Просвіта».
Популярність драматичних колективів товариства «Просвіта» зростала з дня у день. Досить сказати, що драмгурток під керівництвом Михайла Виняра вже у 1920 році вважався справжнім театром, який подорожує по краю і «дає руські вистави театральні». Організований у липні 1920 року, цей драматичний колектив до кінця року підготував і виніс на суд глядача вистави: «Наталка Полтавка» Івана Котляревського, «Ясні зорі» Бориса Грінченка, «Вечорниці» Петра Ніщинського, «Жидівка-вихрестка» Івана Тогобочного, «Святий Миколай» Марійки Підгорянки та «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Михай-ла Старицького.
Безперечно, що існування аматорських гуртків не могло задовольнити потреби закарпатської інтелігенції. Саме тому 23 вересня 1920 р. Головний відділ товариства «Про-світа» поставив на порядок денний питання про заснування постійно діючого театру. Появу першого професійного театру в краї прискорив приїзд української капели «Кобзар», члени якої вирішили допомогти закарпатським аматорам у створенні власного театру. 15 січня 1921 р. відбулося урочисте відкриття «Руського театру «Просвіти». «Свято зачалося, – писав М. Бращайко, – промовою голови театральної комісії о. Августина Волошина. В своїй красній, добре обдуманій промові показав на велику культурну і національну вагу театру взагалі, а спеціально у нас, де культурне й національне життя само зачинає розвиватися. Згадував про розвиток театральної літератури і театрального мистецтва на Україні, в Галичині, й у нас. В кінці – бажаючи як найкращих успіхів новоутвореній народній інституції, передав театр в опіку руського народу Подкарпатської Руси».
Відкриття першого на Закарпатті театру привернуло увагу багатьох відомих культурних діячів і урядових осіб. Свої привітання висловили Михайло Грушевський, Олек-сандр Олесь, французький генерал Парі, губернатор Підкарпатської Русі Г.Жаткович, єпископ Папп та багато інших. Президент Чехословаччини Т. Г. Масарик подарував театру 250 тисяч чеських крон. Того ж дня артисти театру поставили першу виставу за драмою М. Старицького «Ой, не ходи, Грицю...». Серед перших акторів театру були М. Приємська, Н. Машкевич, Г. Приходько, М. Біличенко, А. Дівнич, М. Терпило, Р. Кирчів та ін., як правило, українські емігранти в Чехословаччині. Режисером першої вистави був М. Біличенко, родом із Поділля.
Режисерську роботу в «Руському театрі» на перших порах виконували згадуваний вже Михайло Біличенко, Борис Крживецький, Марія Приємська, які до серпня 1921 ро-ку підготували біля двох десятків прекрасних вистав – «Учитель» та «Украдене щастя» Івана Франка, «На перші гулі» Степана Васильченка, «Верховинці» Юзефа Коженьовського, «Невольник», «По ревізії» і «Дай серцю волю, заведе в неволю» Марка Кропивницького, «Безталанна» і «Наймичка» Івана Карпенка-Карого, «Шельменко-денщик» Григорія Квітки-Основ’яненка, «Лісова квітка» Любові Яновської, «Бувальщина» Антона Велисовського та інші.
У 1921 р. на запрошення закарпатського товариства «Просвіта» до Ужгорода приїхав відомий український театральний діяч Микола Садовський, який до 1923 р. працював директором і режисером «Руського театру». Саме завдяки йому театр став професійним. Дещо поновився склад трупи. Серед акторів зустрічаються добре відомі імена диригента, актора і педагога Олекси Приходька, родом із Поділля, першого адміністратора театру Остапа Вахнянина, акторки і співачки Ольги Дівнич (Завадської), Івана Трухлого та ін. У 1921-1923 рр. в репертуарі театру переважали побутові і музичні п’єси, зокрема «Запорожець за Дунаєм», «Мартин Боруля», «Пан Штукаревич», «Бояриня», «Зимовий вечір», «Назар Стодоля» та ін. Всього за період директорства М. Садовського «Руський те-атр» поставив 86 вистав. Безперечно, праця Садовського в Закарпатті принесла багато користі для розвитку місцевого театрального мистецтва. Літописець історії закарпатських театрів Ю. А. Шерегій високо оцінив цього визначного корифея української сцени: «Садовський був дуже талановитим актором – мав усі зовнішні і внутрішні дані для героя-коханця в молодості, а опісля для героїв у старшому віці. Мав приємний баритональний бас, прекрасну дикцію, міміку, жести, пластичність у рухах, стрункість у військових ролях, а коли він танцював, то завиділи йому і справжні танцюристи балету! Глибоке почуття в розмові, співі проявлялось і в танцях».
У 1923-1925 рр. «Руський театр» в Ужгороді очолював Олександр Загаров (І877-1941), актор, режисер, справжній реформатор закарпатського театру. За плечима цього дос-відченого актора була театральна діяльність у Московському Художньому театрі, у театрі Корша (Москва), на сцені Александрійського театру в Петербурзі та Державного драматичного театру в Києві. Значно розширився репертуар театру. В цей період актори ставили вистави на твори російських, українських, німецьких, угорських пись-менників та драматургів, зокрема В. Винниченка, Е. Калмана, Д. Мережковського, Б. Грінченка, О. Островського, М. Кропивницького, О. Толстого, Ж. Оффенбаха. У першій половині 20-х років виникають драматичні гуртки при читальнях «Просвіти», які ставили вистави на аматорському рівні. Однак вже тоді відчувався брак коштів. Саме з цієї причини, після відходу від справ О. Загарова, жодний актор не наважувався очолити театр. Було вирі-шено створити дирекцію в складі М. Бращайка, Я. Барнича і М. Певного. Вищеназвана дирекція підлягала театральній секції Головного відділу товариства «Просвіта», яку очолював А. Волошин.
Фінансова криза 1925 р. особливо посилилася в 1926-1929 рр. Справа дійшла до того, що Головний відділ «Просвіти» вирішив закрити театр. Ю. А. Шерегій писав, що при-скорили закриття театру також «суперечки» між членами Головного відділу, які втручалися до театральних справ, не маючи поняття про адміністрацію театру». У сезоні 1929-1930 рр. склад трупи становив всього 10 чоловік. У такій невтішній ситуації опинився новий директор Микола Аркас (1881-1938) – режисер, актор, співак, уродженець м. Миколаєва, який до цього часу виступав у театрі Садовського в Києві, в «Народному Домі» в Одесі, Катеринодарі та Галичині. Матеріальні нестатки, політичні цькування творчих працівників театру і внутрішні незгоди між ними, зрештою, призвели до того, що 1 січня 1930 року «Руський театр» товариства «Просвіта» в Ужгороді» припинив своє існування.
Визначним представником закарпатського театрального мистецтва 20-30-х рр. XX ст. був Юрій Августин Шерегій, корифей українського театру, драматург та режисер, культурно-просвітній працівник, уродженець Срібної Землі. Юрій Шерегій народився 18 січня 1907 р. в Дусині на Свалявщині у сім’ї греко-католицького священика. Після матури в Ужгородській гімназії (1926) студіював на філософському факультеті Карлового університету в Празі (1926-1930), вчився у державній гімназії в Хусті, а опісля у Великому Бичкові. Змалку полонило його театральне мистецтво. Вже в гімназії виступав у драматичних гуртках «Пласту», «Культури», «Кирило-Мефодіївською братства». Перша його роль – Грім у «Вечірньому гості» Черкасенка, і з того часу приймає псевдонім Грім. Під умілою рукою корифеїв театру Просвіти в Ужгороді (М. Біличенка, М. К. Садовського, Ю. Гаєвського, О. Загарова, Ф. Базилевича, М. Аркаса та інших) здобув основні відомості і практику акторської майстерності, режисури, які згодом доповнює власними студіями. Під час студій у Празі організовує при Союзі українських студентів драматичний гурток «Верховина», з яким улаштував у 1927-1930 рр. 14 прем’єр, 48 вистав у Празі, Подєбрадах та в містах і селах Закарпаття. У 1931 р. закладає в Ужгороді Музично-драматичний гурток «Веселка», в якому сам режисує і грає. Будучи професором у Хусті (1931-1933), закладає драматичний гурток при Пласті і спільно з братом Євгеном, як диригентом, готує оперу «Запорожець за Дунаєм» (найперше силами місцевих аматорів), з якою поїхали на IV світо-ву пластову Жемборі в Угорщині, в Ґеделлс, де виступили перед шістьма тисячами глядачів 5 серпня 1933 р., оперою та іншими програмами доводячи, що на Закарпатській Україні молодь вже українська. З цього драматичного гуртка, переважно з учителів і студентів-пластунів, організував разом з братом Євгеном Краєвий пластовий хор з драматичною секцією, яка поступово перетворювалася в театральну дружину Нова Сцена при філії «Про-світи» в Хусті (1936). У 1937-1938 рр. це вже реєстроване товариство «Нова сцена» в Ужгороді, а з 1938 року – єдиний театр Закарпатської України «Український театр “Нова Сцена”», спершу в Ужгороді, а після евакуації – в Хуст (докладніше на діяльності «Нової сцени» ми зупинимось трохи нижче). Отже, Ю. А. Шерегій був ініціатором, засновником, актором і режисером, а нарешті іменованим директором першого українського театру на Закарпатській Україні, членами якого були десятки талановитих молодих ідейних та самовідданих закарпатців, які утримували театр без державної субвенції. Протягом 5 років відбулося 34 прем’єри і 240 вистав. У 1933-1938 роках Ю. Шерегій активно допомагав драматичному гуртку читальні «Просвіти» у Великому Бичкові, де ставив ряд п’єс. Діяль-ність Ю. А. Шерегія, як і діяльність «Нової Сцени» припинилась окупацією Карпатської України 14 березня 1939 року.
Як актор, Юрій Шерегій володів універсальним талантом перевтілення, з успіхом виконуючи ролі в драмах, класичних комедіях, фарсах, оперетах. Та водночас завжди залишався умілим організатором театральної справи. Брак власної драматургії з місцевого життя спонукав до написання авторських п’єс. З-під його пера з’являються один за одним драматичні твори на місцевому матеріалі. Особливим успіхом у репертуарі театру «Нова сцена» користувались постановки п’єс «Нова генерація» (1929), «Слово і серце» (1934), «Голодний» (1934), «Рафі-Мафі» (1935), «Танго для тебе або флірт і кохання» (1936), «Діти XX століття» (1938), «Часи минають» (1938). Важливе місце в його драматургічній творчості посідає трилогія з історії Закарпаття: «Потиська Русь», «Анастасія – дочка Ярослава Мудрого», «Золотий меч». Написав декілька п’єс і словацькою мовою. Власною драматургією Шерегій не обмежився. Поширюючи репертуар «Нової Сцени», він вдавався і до інсценізацій. Такою була інсценізація повісті американського письменника Алоїса Воллеса «Бен-Гур» (1936 р.) з часів Христа, складена з 25 епізодів у 5-ти діях, що в змісті подавала життя Христа від його народження до розп’яття. Загалом же перу Ю. Шерегія належать близько трьох десятків п’єс і більше двадцяти перекладів драматичних творів різних жанрів українською і словацькою мовами.
1930-1934 рр. – це період, коли робилися певні спроби відновити діяльність українського театру в Закарпатті. Великі надії покладалися на М. Аркаса, який перебував то-ді в Празі. Відомий актор дав згоду, хоча добре розумів, що коштів, фактично, нема, а борги надзвичайно великі. Весною 1931 р. трупа, очолювана М. Аркасом становила всього 17 чоловік. У репертуарі театру були всього дві вистави – оперета «Гейша» Сідні Джонсона і «Король бавиться» Рудольфа Нельсона. У 1930 році був організований «Руський театр реєстрованого дружества», в 1934 році – «Руський театр імені Миколи Карповича Садовського», «Земський підкарпатський народний театр». Хоч названі театри намагалися декларувати й утверджувати мистецькі принципи Миколи Садовського, однак відродити справжній професійний театр їм не вдалося. Здавалося, що на українську театральну ниву па Закарпатті насувається безпросвітна темрява...
І раптом професійний театр Закарпатської України воскрес. Відновлення українського театру в краї необхідно пов’язувати з іменами братів Юрія і Євгена Шерегіїв, Ганни Шерегій, Василя Ткачука, Ольги Шпірій, Івана Шутка, Івана Саса та ін. Новостворений театр одержав назву «Нова сцена» і діяв одночасно з театром, який очо-лював М. Аркас. Цікаво, що переважна більшість акторів «Нової сцени» були вихідцями із Закарпаття. Львівський «Новий час» повідомляв: «За почином скавтмайстра Юрія Шерегія з Великого Бичкова заложено на Закарпатті Краєвий Пластовий хор. До хору вписалося нараз 46 членів, які своїм коштом будуть з’їжджатися зі всіх сторін Закарпаття на проби, які відбуватимуться все в іншій місцевості. До заложення багато спричинився своїм даром єпи-скоп Стойка, який дарував для хору Кч 500». Новий театр почав свою діяльність оперою «Запорожець за Дунаєм». Утворення та діяльність «Нової сцени» були новим якісним етапом у розвитку театрального мистецтва на Закарпатті. Хоча актори і поступалися у професійному плані своїм попередникам, однак незабаром «Нова сцена» стала високо-кваліфікованим професійним театром, який здобув популярність і визнання далеко за межами краю. Історія цього театру є яскравим прикладом самопожертви його акторів, які за власні кошти ставили вистави у різних куточках краю, виготовляли костюми, сприяли роз-виткові сільських самодіяльних, театральних колективів тощо.
Протягом 1934-1936 рр. продовжував існувати «Руський театр ім. М. Садовського», очолюваний М. Аркасом, однак він значно поступався перед «Новою сценою». Незабаром театр Садовського припинив своє існування, і «Нова сцена», на певний час, стала єдиним театром у краї. Сезон 1936-1937 рр. приніс справедливе і заслужене визнання «Новій сцені». Був значно оновлений репертуар театру: драма Л. Валеса і Ю. Гріма «Бен-Гур», історико-побутова драма М. Старицького «Маруся Богуславка», «Одруження» М. Гоголя, «Барон Кіммель» Галлера-Вольфа та ін. Таким чином, репертуар театру включав як україн-ську, так і зарубіжну класику. Поповнився і склад театру. «Нова сцена» провела успішні гастролі по містах Закарпаття, які високо оцінила місцева періодика. 22 листопада 1936 р. актори зіграли свою ювілейну 70-ту виставу «Запорожець за Дунаєм». «Ця вистава, – повідомляло «Українське слово», – пройшла з гарним успіхом. Велика гімназійна зала виявилася малою. Квитки всі продані, а навіть багато публіки повернуло назад, бо не було місця. Подібне було й на інших виставах... Гастролі завершилися постановкою комедії «Земний рай».
Сезон 1937-1938 рр. «Нова сцена» починала в загальному піднесенні. У репертуарі з’явилася п’єса В. Ґренджі-Донського «Як сади зацвітуть», комедія відомого російського письменника і драматурга В. Катаєва «Квадратура кола», «Неофавстіяда» М. Чирського. З 1 по 8 червня 1938 р. «Нова сцена» гастролювала в Празі. Чехословацьким глядачам були запропоновані вистави «Маруся Богуславка», «Сорочинський ярмарок», «Запорожець за Ду-наєм» та «Флірт і кохання». Празька преса високо оцінила майстерність закарпатських аматорів сцени. Газета «Право люду» відзначала, що «Нова сцена» «зродилася, властиво, як аматорський театр, але своїм рівнем є це підприємство цілком мистецьке, яке могло б бути взірцем для деяких артистів і для деяких визнаних сцен. Куль-турна висота, якої тут досягнено, випливає з того, що театр будують жертвенні працівники-вчителі й селяни-письменники, що не йдуть за несмачним дешевим успіхом, але посвячуються для свого духовного покликання...»
Паралельно з «Новою сценою» весною 1936 р. виник ще один театральний колектив, який став основним конкурентом колективу, очолюваного Ю. Шерегієм, Земський Підкарпатський Народний театр. Режисером перших вистав театру був чеський актор на пенсії Франтішек Главатий. Чеські та російські п’єси, які ставив цей театр, перекладалися на русинську мову. Театр Ф. Главатого матеріально підтримувався чехословацьким урядом. Під час його гастролей в Празі вистави ЗПНТ відвідали президент Е. Бенеш, прем’єр-міністр М. Годжа та інші члени празького уряду. У сезоні 1936-1937 рр. ЗПНТ поста-вив цілий ряд п’єс, зокрема «Марішу», «Твердоголових», «Безталанну», «Свадьбу», «Червону каркульку», «Грозу», «Зачарованого принца», «Марусю» та багато інших.
У сезоні 1937-1938 рр. ЗПНТ очолювали відразу два режисери – П. Алєксеєв, який готував російськомовні п’єси і В. Іванов-Стахуров – українські. У цей період театр поставив вистави «Бедность не порок» О. Островського, «Дорогу цветов» В. Катаєва, «Уйко з Америки» А. Бобульського, «Наймичка» І. Тобілевича, «Бородате непорозуміння» О. Слив-ки.
Наприкінці серпня 1938 р. розпочалися переговори між представниками ЗПНТ та «Нової сцени» про об’єднання в єдиний театральний колектив. На пропозицію ке-рівництва ЗПНТ приєднатися акторам «Нової сцени» до нього, останні відповіли категоричною відмовою. Велика частина акторів з ЗПНТ перейшла до «Нової сцени», а ті, що залишилися, після проведення трьох останніх вистав, припинили своє існування, ЗПНТ саморозпустився. Незважаючи на яскраво виражений русофільський характер ЗПНТ, він все-таки зіграв певну роль у розвитку театрального мистецтва в Закарпатті. Невипадково його появу підтримали окремі відомі політичні діячі краю українофільського напрямку, зокрема Августин Волошин.
У результаті Віденського арбітражу 2 листопада 1938 р. Ужгород опинився в руках гортистської Угорщини. Місто залишили різні установи й організації. Така доля спітка-ла і колектив «Нової сцени». Відомий закарпатський театр переїхав до Хуста. Останній склад «Нової сцени» був таким: директор, драматург і режисер – Ю. А. Шерегій, шеф-режисер М. Аркас, хореограф і балетмейстер В. Лібовицький, диригент Є. Шерегій, адміністратор М. Баланчук. Відкриття театру «Нова сцена» в Хусті відбулося 26 листопада 1938 р. На виставі «Запорожець за Дунаєм» були присутні А. Волошин та представники його уряду. 27 листопада театр поставив п’єсу «Запорозький скарб». У грудні 1938 р. актори знову поставили «Запорожець за Дунаєм», а також нову прем’єру – виставу Ю. Грома «Часи минають». З січня 1939 р. на честь О. Олеся була поставлена драма «Над Дніпром».
Переїзд театру до Хуста мав і свої позитиви. Так, у листопаді 1938 р., у часи існування Карпатської України, театр «Нова сцена» отримав статус стаціонарного держав-ного театру з офіційною назвою «Український державний національний театр «Нова сцена» в Хусті». Праця «Нової сцени» по відродженню національної свідомості українців За-карпаття відзначалася насамперед наявністю в репертуарі театру вистав за творами української класичної драматичної і співочої драматургії, а також вистав за п’єсами за-карпатських українських драматургів. Якщо до 1938 року театр «Нова сцена» був пересувним, що сприяло залученню до роботи у ньому місцевих аматорів театрального мис-тецтва, то з листопада цього ж року «Нова сцена» стає фактично професійним українським закарпатським театром, і його творчий колектив тепер складають учителі й інтелігенція Великого Бичкова, Хуста та інших розташованих поблизу сіл і містечок, тобто виключно вихідці із Закарпаття.
Доля Хустського українського національного театру «Нова сцена», як і доля Карпатської України, очолюваної президентом Августином Волошиним, була тра-гічною. Ще 8 березня 1939 р. в Хусті театр поставив виставу «Сорочинський ярмарок», а 11-12 березня в Королеві – «Над Дніпром» і «Місяць і зоря». На 14 березня було вирішено поставити виставу «Гайдамаки», «але завтра вже текла кров у Хусті... Остання генеральна репетиція через стрілянину вже не відбулася... Не можна писати спокійно про цей день... Можна б «театральним терміном» назвати його «генералкою трагедії»… актори театру в залі проб голосно плакали…» 15 березня 1939 р. театр «Нова сцена» припинив своє існування. Трагічний фінал Карпатської України був також трагічним фіналом Хустського українського театру «Нова сцена»...
Таким чином, протягом всього міжвоєнного періоду центром театрального мистецтва в Закарпатті були Ужгород, а згодом Хуст. Однак це зовсім не свідчить про те, що не діяли театри в окремих містах краю. Уже в другій половині 20-х років виникає драматичний гурток, який перетворився в театр, у Берегові. У с.Егреші вчитель Іван Тимканич заснував місцевий гурток при «Просвіті». Режисер М. Біличенко в Ужгороді створив драмгурток «Братства св. Кирила і Методія», який поставив п’єсу І. Франка «Учитель». Необхідно відмітити, що місцеві драматичні гуртки нерідко виникали з ініціативи колишніх акторів крайових театрів. З ініціативи С. Петрашка, М. Русинка і Я. Бірчака у Празі виник драматичний гурток «Верховина». У 1929 р. «Верховина» поставила десять вистав у різних містах Закарпаття, що зробило певний вплив на збільшення кількості місцевих гуртків. Один за одним виникають драмгуртки у Великому Бичкові, Росішці, Невицькому, Білках, Тересві. У селі Ізки, що на Міжгірщині, виникає справжній театр, який очолює активіст місцевої «Просвіти» С. Бобинець. Аналогічний театральний колектив виникає в с.Колочава – його очолив М. Шимоня. Таким чином, театральне життя не обходило і гірські куточки краю.
Активно розвивалася аматорська діяльність гуртків у Мукачеві. Вони виникали під егідою як товариства «Просвіта», так і «Общества им. Духновича». 6 травня 1932 р. дра-мгурток «Молодь» поставив у Мукачеві виставу «Сучасні діти». У лютому 1938 р. у Мукачеві виникла «Драматична Студія імені Федора Корятовича», ініціатором якої був про-фесор Олекса Приходько. Студія поставила вистави «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка, «Суєта» І. Карпенка-Карого, «Сон весняної ночі» Усенка-Гармаша та ін.
Отже, театральне мистецтво на Закарпатті у 20-30-х роках XX ст. відіграло визначну роль як у розвитку самого театру як такого, так і у піднесенні культурного рівня населення краю, його національної свідомості. «Театр на Закарпатті, як і взагалі в українському народі, – писав сучасний зарубіжний дослідник В. Маркусь, – відограв вий-няткову роль національного каталізатора, а навіть пробудника... театр став школою на-родного самоусвідомлення, засобом пізнання свого минулого, зрозуміння своєї вчорашньої і нинішньої долі, геральдом, що закликав народ творити своє краще завтра. Це у вищій мірі стосується українського Закарпаття». Сучасні дослідники театрального мистецтва краю розділяють точку зору відомого дослідника. Шлях Закарпатського українського професій-ного театру охоплював неповних два десятиліття – від 21 січня 1921 року до 13 березня 1939 року. Це був шлях від «Руського театру» товариства «Просвіта» до українського національ-ного театру «Нова сцена». Він заслужив доброї згадки і великої пошани нащадків за священну працю на ниві відродження української культури і піднесення національної свідомості закарпатських українців у 20-30-х роках XX століття.
Музика
Як стверджують сучасні мистецтвознавці, початки професійного музикування на Закарпатті пов’язані з релігійними інституціями (див.: Т. Росул. Музичне життя Закарпаття 20-30-х років ХХ ст. – Ужгород, 2008. – С.139-144. Тут і далі наші виклади ґрунтуються переважно на матеріалах названої монографії – В. З.). Із такими міркуваннями погоджуємось. У часи угорського панування єдиним культурним осередком Закарпаття була церква. Вона консолідувала навколо себе кращих представників русинської (української) спільноти. Церква і монастирі були основним каналом, через який населення прилучалось до європейської культури. Саме з діяльністю хору Ужгородського греко-католицького кафедрального храму «Гармонія», заснованого у 1833 р. Констянтином Матезонським, пов’язане закладення основ хорової музичної традиції краю. У 1933 р. музична громадськість Підкарпатської Русі широко відзначила сторіччя заснування хору. Ювілейні концерти «Гармонії» з великим успіхом відбулись у містах і селах краю та за його межами. Хор «Гармонія» діяв до 1944 р.
Із включенням Закарпаття до складу Чехословаччини склалися сприятливі умови для розвитку професійного музичного мистецтва. Період 20-30-х років ХХ ст. характеризується формуванням нової генерації мистецької інтелігенції, яка брала активну участь у культурному процесі. Зокрема, нові тенденції розвитку музичної культури проявились у зміні характеру музичного побуту, народженні нових форм мистецького спілкування. Музика стала складовою частиною майже усіх сфер суспільного буття. Наслідком цього у першій половині 20-х років ХХ ст. починається активний процес формування музичних і культурно-освітніх товариств та організацій, їх кількісне і якісне зростання.
Культурницькі потреби, в тому числі й музичні, найширших верств населення реалізувались у двох наймасовіших культурно-освітніх організаціях краю – «Просвіта» та «Товариство ім. О. Духновича». Вони формували шляхи розповсюдження досягнень української і світової музики на Підкарпатській Русі й сприяли формуванню та налагоджен-ню музичних зв’язків краю з іншими регіонами. Товариство «Просвіта» музичними засобами пропагувало досягнення української культури, сприяло формуванню української національної ідеї в Підкарпатській Русі. Але слід зазначити, що так зв. «духновічовці», свідомо чи ні пропагували так зв. «общерусскость» на противагу українськості місцевого населення Закарпаття. Тим самим поглиблювали розкол спільноти, ускладнили процес формування національної свідомості. Однак, незважаючи на всі перешкоди, інтенсивна пра-ця інтелігенції загалом принесла позитивні плоди у галузі культури, в тому числі й музичної.
Найпершим із музичних інституцій того часу вважають Ужгородське товариство любителів музики «Філармонія», до складу якого на початку 1920 р. входили хор, оркестр, музична школа, згодом музично-драматичне товариство «Боян». Колективи «Філармонії» проводили активну хорову концертну діяльність у першій половині 20-х років. Згодом виникає і успішно діє широка мережа хорових колективів та хорових товариств, які відігравали вирішальну роль у становленні музичної культури Закарпаття 20-30-х років ХХ ст. Одним із перших визначних хорів був хор під керівництвом М. Садовського при «Русь-кому театрі» «Просвіти», який зробив значний внесок у розвиток професійного музичного мистецтва Підкарпатської Русі. У краї виникали і діяли десятки хорів при гімназіях, семіна-ріях, академіях, школах, читальнях, церквах тощо. Процес формування хорового мистецтва стверджував з’їзд «Руських національних хорів» Підкарпатської Русі, який відбувся в Ужгороді 1926 року. Відкриття з’їзду відбулося в залі реальної гімназії під протекторатом ви-датного політичного і громадсько-культурного діяча краю о.Августина Волошина.
У 30-х роках продовжувала діяти велика кількість хорів, число яких досягло150-170 колективів. В їх організації особлива увага і заслуга належить учителям, які не шкодували часу і сил для підтримки і розвитку культурних прагнень народу. Кожна етнічна група, що проживала на Підкарпатській Русі, створювала свої національно-культурні товариства, при яких діяли хори та оркестри різних складів. Так, у 20-30-х роках серед чехословацької спіль-ноти виділялись товариства імені Б. Сметани і «Сокіл». Разом з хором вони діяли в Ужгороді, Мукачеві, Іршаві, Королеві, Берегові, Хусті, Рахові, В. Березному, Білках та ін., пропагуючи здебільшого національне мистецтво. Активну концертну діяльність серед угорського населення у 30-х роках проводили Карпато-угорське хорове товариство та му-зичне товариство «Mozaik». Численні хорові колективи працювали в слов’янському центрі української та російської культури в Празі.
Таким чином, у 20-30-х роках ХХ ст. Закарпаття було охоплене широкою мережею хорів та хорових товариств. Поруч із масовим аматорським рухом в Підкарпатській Русі формується виконавство на професійній основі. На ниві музичного життя починають працювати окремі діячі, які проводять активну концертну діяльність, формують свої школи та закладають основи виконавства. Серед них виділяються такі імена, як Олександр Кізима, Олекса Приходько, Степан Фенцик, Федір Шимоновський, Іван Романченко, Віктор Желтвай, Степан Дудинський, Роман Кирчів, Михайло Рощахівський, Іоанн Бокшай, Сіон Сільвай, Петро Милославський, Григорій Гузенний та багато-багато інших. Величезна кількість хорових колективів Підкарпатської Русі 20-30-х років ХХ ст. свідчить про могутнє національне і культурне відродження краю. Величезне зростання у ці роки ролі масового співу пояснюється найбільшою доступністю засобів хорового мистецтва для ши-роких верств населення. За ствердженням сучасних дослідників, хоровий спів став каталізатором процесу культурного відродження та одним із засобів залучення Підкарпат-ської Русі до світової мистецької скарбниці. На цьому фоні найяскравішою зіркою на небосхилі професійного музичного мистецтва краю була творча й педагогічна діяльність Де-зидерія Задора (1912-1985 рр.). Як виконавець він зробив величезний внесок у популяри-зацію світової музичної класики в Закарпатті. Висока виконавська майстерність, ерудиція, емоційність, прекрасне відчуття стилю поставили Д. Задора в ряд відомих європейських піа-ністів. Але виконавство не було єдиною сферою творчих планів митця. У подальшому Д. Задор зосередив свої зусилля і енергію у композиторській та педагогічній галузях, закін-чуючи славний життєвий і творчий шлях професором Львівської консерваторії ім. М. Ли-сенка.
Музичне життя і музична культура Закарпаття 20-30-х років проявились переважно у таких формах, напрямах і заходах: 1. Академії, що проводились різноманітними това-риствами з нагоди важливих подій історичного або національного значення. Вони відбувались у містах, містечках і селах й до певного часу були підґрунтям для виконання творів місцевих композиторів. 2. Музичні концерти місцевих або чужоземних виконавців, які уможливлювали знайомство широкої громадськості із спадщиною визначних компози-торів Європи, Росії, України, краю. Особливе значення тут посідали лекції-концерти. 3. Виступи учнів музичних шкіл та гімназій. 4. Огляди і конкурси хорових колективів, оркест-рів, співаків. 5. Радіоконцерти. На думку окремих дослідників (О. Грін, Т. Росул), діяльність музичних організацій, товариств і установ, професійних музикантів, урізноманітнення форм музикування міжвоєнного періоду сприяли небувалому досягненню прогресу в музичному житті Закарпаття. Це двадцятиліття названо «музичним Ренесансом краю».
Живопис
Одним із проявів національного і культурного відродження русинів-українців Закарпаття у 20-30-х роках минулого століття було виникнення і розвиток закарпатської школи живописного мистецтва. Оскільки саме закарпатські художники, поряд із літературою і театральним мистецтвом, виконували важливу громадсько-суспільну функцію – будителів національної самосвідомості русинів-українців краю. Процес національного і культурного відродження, який визрів і набув тоді на Закарпатті об’єктивного характеру, на думку окремих дослідників, «знайшов свій оригінальний вираз у образотворчому мистецтві через творчість художників Закарпатської школи живопису» (див.: Нариси історії Закарпаття. Т.ІІ. – С.430). Переважна більшість закарпатських майстрів пензля пройшли ви-соку професійну підготовку в європейських художніх академіях Будапешта, Відня, Мюнхена, Парижа, Праги. У той же час вони були тісно пов’язані із найширшими на-родними верствами рідного краю. У 1931 р. був створений Союз художників Підкарпатської Русі. Більшість із них працювали викладачами гімназій, народних шкіл, ор-ганізаторами самобутніх мистецьких товариств, творчих об’єднань, організацій тощо. До засновників закарпатської школи живопису, її успішного розвитку й славної народної до-мінанти 20-30-х років належать яскраві постаті Й. Бокшая (1891-1975), А. Ерделі (1891-1955), А. Коцки (1911-1987), Ф. Манайла (1910-1978), Е. Контратовича (р. н. 1912), В. Борецького (1920-1990), Г. Глюка (192-1983), З. Шолтеса (1909-1990), Е. Грабовського (1892-1955) та інших. Вони діяли і розвивали свою майстерність на основі глибокого розуміння філософії життя-буття свого народу, тогочасного суспільства, неповторних природних краєвидів рідного краю тощо. Все це зображували на своїх полотнах і графічних аркушах, застосовуючи гіперболізм мажорної тональності, кольорове рішення, інтенсивність ліній та крайнє узагальнення. Загальновживаними серед мистецтвознавців та громадської спільноти стали поняття «Бокшаївська осінь», «Річки Ерделі», «Манайлівська Гуцульщина», «Шолтесова Верховина», «Кашшаївська зима» та ін. Досягнення закарпатської школи живопису 20-30-х років є безперечними. Своє продовження вона отримала і в подальші часи, будучи прикладом вірного служіння народознавчим ідеалам рідного краю. Великою повагою користувалася карпато-руська скульптор Олена Мондич – автор бюстів О. Духно-вичу, Е. Фенцику, О. Добрянському, О. Митраку, монументального пам’ятника О. Духновичу в Пряшеві.
Значних успіхів на Закарпатті досягло народно-прикладне мистецтво. Про це засвідчила організована 1924 р. виставка у Празі під назвою «Життя і мистецтво Подкарпат-ской Руси». На ній було представлено витвори майстрів народного декоративно-вжиткового і кустарного виробництва із 16 округів краю: килимарство, гончарство, різьба по дереву, взуття, одяг, рушники, покривала, скатерті, серветки, сорочки, спідниці, фартухи тощо. Виставка пройшла з великим успіхом. Виставочні експозиції репрезентували собою не тільки музейно-науковий інтерес, але й були поставлені на виробничо-кустарну, пере-важно рукодільну, основу з метою реалізації відповідної продукції. Із 1920 р. почали відкриватись на Закарпатті так зв. «ремесельські школи». У 1936 р. діяло 25 таких шкіл у всіх окружних містечках краю. У мистецькому плані найзнаменитішою із таких навчальних закладів була державна професійна школа по обробці деревини у с. Ясіня, заснована у 1921 р. На думку шкільного реферату, у такій школі повинні враховуватися традиції народного художнього різьбярства Гуцульщини. До речі, в Ясінській школі вчився майбутній народний художник України Василь Свида.
На промислову основу при школах було поставлено традиційне для краю кошикарство. Його центрами були Іршавський, Свалявський і Хустський райони. Кошикар-ські майстерні Підкарпатської Русі брали участь у міжнародних виставках Чехословаччини, Англії, Бельгії, Голландії. За свої витвори майстерні й народні умільці одержували дипломи і золоті медалі. У народному побуті й предметах ужитку значну роль відігравали карпато-руські вишивки.
Архітектура та будівництво
Входження Закарпаття до Чехословаччини отримало радикальний вплив і на розвиток будівничої справи та архітектури краю. Виходячи із насущних амбіцій і побутово-адміністративних потреб та запитів чеського чиновництва, а також тогочасних економічних і соціально-культурницьких процесів уже із середини 20-х років починається розбудова міст – Ужгорода, Мукачева, Берегова, Севлюша, Хуста, Тячева, Солотвина. Прокладаються між ними нові сучасні дороги з твердим покриттям, будуються численні мости, проводиться широка гідроізоляція. Розбудова міст Закарпаття вперше набуває концептуального пла-нування, в розробці й здійсненні якого беруть активну участь чеські архітектори-конструктивісти. Вихідним кредо їх будівничої творчості набуває принцип функціональної організації простору для конкретного життєвого і виробничого процесу.
Представники нового архітектурного стилю були переконані, що новобудова повинна відповідати утилітарному призначенню і разом з тим мати свою художню вираз-ність. Саме до таких композицій відносяться всі адміністративні, житлові і технічні будови кон-структивістів у містах, містечках і навіть у великих селах Закарпаття.
Найвиразніше ці принципи знайшли втілення в розбудові нових адміністративно-житлових кварталів Ужгорода (Малий та Великий Галагов), комплексних лікарень в Мука-чеві, Берегові, Севлюші, кварталах родинних будинків-вілл на лівому березі Латориці та ансамблів житлових будинків вулиці Кірова в Мукачеві, ансамблю навколо гімназії в Хусті, комплексній розбудові Солотвина. Проектування цих та інших урбаністичних комплексів проводилось у відомих світові майстернях архітекторів-конструктивістів Й. Гочара, професора Фірлінгера, А. Крупки та ін. Будівництво здійснювали будівельні фірми із Праги, Пільзня, Брно та їх філіали в Ужгороді, Мукачеві, Хусті. Будівничі-конструктивісти не знали «довгобуду». Будівельні замовлення виконувались у строго визначені терміни із високою якістю. Це і по сьогодні наочно проступає в ансамблях площ Народної, Пушкіна, всього правобережжя Ужгорода. Так звана «Народна рада» (монументальна будова земсько-го управління) на пл. Народній була побудована всього за два роки, 1934-1936, за проектом архітектора А. Крупки. Будова вражає естетичним раціоналізмом, монументальністю і одночасно є незвично легкою і простою у композиційній довершеності архітектурного смаку.
Будівельна активність в Ужгороді 20-30-х років не обмежувалася адміністративними комплексами і житловими кварталами, замовленими державою. Значний рух панував також в індивідуальній та громадській забудові. Розплановано було під забудову понад 800 тис. кв. м території міста, де виникли цілі вулиці родинних вілл. На жертовні кошти держави і громадян-патріотів Підкарпатської Русі у 1928 р. по вул. Другетів, 21 у м. Ужгороді постав модерний і солідний Народний дім товариства «Просвіта». Будова виконана за проектом архітектора А. Фодора та інженера Е. Егрешія.
Успішно розбудовувались у 20-30-х роках Мукачево, Берегово, Севлюш (Виноградово), Хуст, Солотвино тощо. Так, Мукачево із типового іудейського містечка пе-ретворювалось у економічний і культурний центр. У конструктивному стилі забудовувався міський центр. Тодішні новозведені службові, громадські житлові будинки і понині є цінними пам’ятниками конструктивістської модерної архітектури європейського значення. Комплексна забудова у модерному європейському стилі проводилась і в Берегові, Ви-ноградові, Хусті. В останньому зведена була адміністративна будова окружного управління, де в 1938-1939 рр. розміщався уряд Карпатської України на чолі з о. А. Волошином. Тут було розбудовано комплексно цілий квартал для урядовців, вчителів, лікарів. Комплексну забудову отримало також містечко Солотвино – центр закарпатського соледобування. Навколо центральної площі з 1936 р., за проектом празького архітектора Й. Гочара, стали зводитись двоповерхові житлові будинки для робітників й управлінців, будови загальної і середньої школи, Гірничого управління, пошти, поліцейського управління, магазин. У стилі конструктивізму тут побудована і церква. Майже у всіх містах, містечках і великих селах будувались школи і навчальні заклади за останнім словом техніки та архітектурної думки, яка домінувала тоді у центральноєвропейському будівництві та архітектурі.
Варто згадати, що у 20-30-х роках на Закарпатті успішно займалась розбудовою туристичної галузі Чехословацька туристська спілка, зусиллями якої були побудовані ту-ристські готелі й бази у Волівці, Рахові, Ясиня, Берегові, Хусті, Мукачеві, Солотвині, Синевирі, Волосянці, Воловому, на Менчуї, полонині Руній, полонині Рогнеско тощо.
Звернено увагу і на сферу розбудови шляхів сполучення та доріг краю. Практично до 1919 р. на Закарпатті асфальтових доріг не було. А за період 20-30-х років побудовано 500 км доріг з твердим покриттям загальнодержавного значення, 98 км доріг місцевого значення. На них зведено біля 200 мостів. Одночасно із розбудовою дорожньо-шляхової системи велись роботи по регуляції річок і потоків, будівництво на місцевій основі електростанцій тощо.
Але після окупації Закарпаття 1939 р. фашистською Угорщиною активне громадянське будівництво припинилось. Правлячі кола і влада Угорщини готувались і згодом брала активну участь у війні, яка була абсурдом не тільки для угорського населення, але і для всього європейського і світового демосу.
4. Культура Закарпаття другої половини ХХ – початку ХХІ ст.
Оцінка розвитку Закарпаття після Другої світової війни і до нинішніх часів в історичній літературі є неоднозначною і потребує подальших виважених, об’єктивно-науко-вих студій проблеми з боку ітчизняних та зарубіжних істориків.
28 жовтня 1944 р. вважається датою остаточного звільнення Червоною армією території Закарпаття та й всієї України від окупаційних військ. 26 листопада 1944 р. в Му-качеві відбувся Перший з’їзд Народних комітетів Закарпатської України, який прийняв Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною. Народна Рада 27 листопада 1944 р. сформувала уряд Закарпатської України. 29 червня 1945 р. у Москві було підписано офіційний договір між СРСР і Чехословаччиною про возз’єднання Закарпаття з УРСР. 22 січня 1946 р. у складі Радянської України була створена Закарпатська область, на території якої введено законодавство Української Радянської Соціалістичної Республіки. Почалась інтеграція Закарпаття в загальноукраїнський державотворчий процес. Відбувається фактичне зближення з Україною, з усім українським народом. Від рівня інтеграції краю в загальноукраїнське життя, в життя всього СРСР значною мірою залежали процеси консолідації всієї української нації, формування України як багатонаціональної держави. Це охоплювало весь повоєнний період історії Закарпаття. При тому відзначимо, що процес інтеграції Закарпаття був складним і неоднозначним. Він носив позитивні й негативні наслідки. Факти засвідчують про шанобливе ставлення і повагу до Закарпаття усіх народів тодішнього Радянського Союзу і в першу чергу України. І вдячні краяни відповіли їм тим же. Це стало суттю інтеграції краю в загальноукраїнський процес. Але існував і діяв сталінський режим. Пануюча тоталітарна система грубо душила будь-яку демократію чи самовизначення того чи іншого народу. Закарпаття не було у цьому винятком. Уже в перші повоєнні роки були репресовані, з порушенням елементарних людських прав, активісти Карпатської України, прихильники і співчуваючі національно-визвольним рухам і всі неза-доволені новим режимом. Репресії не оминули навіть представників різних релігійних конфесій і в першу чергу – греко-католицької церкви.
Незважаючи ні на що, народ долав труднощі тоталітаризму і своєю працею в якійсь мірі сприяв економічному, соціальному і культурному прогресу. У розвитку Закарпаття повоєнних років дослідники виділяють кілька періодів або етапів, кожен з яких мав свої особливості у політичному, економічному і соціально-культурному житті.
У першому періоді на Закарпатті формується радянська система з радами в основі та керівною роллю КПРС. Повоєнне десятиліття в політичному й адміністративному від-ношенні характеризувалося насильницьким впровадженням радянської системи, повсюдною заміною апарату управління, утворенням системи компартійного диктату тощо. Такі процеси спостерігалися і в сфері культури та освіти. Повсюдно запановує жорсткий тоталітаризм. Закарпаття вилучалося із середньоєвропейського модуля розвитку і включалося в східноєвропейську унітарну систему. Сталінська диктатура набирає потворних форм.
Друга половина 50-х – 60-ті роки ХХ ст. – це часи т.зв. «хрущовської відлиги» і «косигінських реформ», які у якійсь мірі позитивно позначилися на розвитку різних сфер економічного, суспільно-політичного і культурного життя Закарпаття. Важкий сталінський гніт значно послабшав. Відбувалась часткова децентралізація у керівництві народним господарством. Промислові підприємства, колгоспи і радгоспи отримали трохи самостійності, краще могли розпоряджатися своїми ресурсами. Умови для господарювання складалися на краще. Саме на другу половину 50-х і 60-ті роки припадає період досить інтенсивного розвитку економіки Закарпаття як «ушир», так і «углиб» – будуються нові підприємства, поглиблюється процес механізації та автоматизації виробництва, впроваджуються елементи науково-технічного прогресу, розвиваються міста, містечка і села, зростає міське населення, в загальноукраїнські процеси інтегрується освіта, наука, література, мистецтво. Із кінця 50-х років Закарпатська область набуває для СРСР своєрідного коридору, що зв’язував його із країнами «соцтабору» і Заходом. Через територію області і Карпати прокладено нафтопроводи, газопроводи, високовольтну лінію передач, нові автостради і тунелі, будувались перевантажні станції, елеватори. Але для краю від цієї уявної економічної активності практично не було великої користі. Усі митні й транзитні платежі поступали до Москви – у «союзну копилку».
Етапними у розвитку Закарпаття, як і всієї України та СРСР, були 70-80-ті роки ХХ ст. За часів правління Л. Брежнєва спостерігається відхід від попередніх реформ, повернення до традиційно-централізованих методів партійно-державного управління, наступ неосталінізму. Загострюється й поглиблюється криза радянської соціалістичної системи господарювання, а згодом – повний занепад економічного розвитку.
Розвиток освіти, науки і культури Закарпаття другої половини ХХ ст. мав під собою підґрунтя глибоких традицій і навичок, закладених у цих галузях ще у 20-30-х роках минулого століття. І твердження окремих радянських авторів-пропагандистів про те, що у царині освіти, знань і духовності потрібно було починати з нуля не витримує ніякої об’єктивно-виваженої критики. Річ у тому, що досвід минулого повністю ігнорувався «совєтською» ідеологією та її носіями, проголошувався «українським буржуазним націо-налізмом», його ворожим пережитком, а в культурно-мистецькому житті усе мало відповідати вимогам «методу соціалістичного реалізму» – надійного інструменту в комуно-ідеологічній обробці народу, який мав складати «единый советский народ». На підставі цієї тези національні особливості повинні поступово стиратися, оскільки нації і народності зливаються в єдиний «радянський народ» з єдиною мовою «міжнаціонального спілкування» – російською. Як наслідок – тотальна русифікація.
Новий режим намагався демонструвати свою позитивну сторону. Здійснювалась перебудова всієї системи освіти і культури на радянський лад. Була прийнята нова програма культурного та освітнього розвитку Закарпаття, згідно з якою ставили найперше ліквідацію неписьменності та малописьменності, відкриття навчальних закладів різного рівня, в тому числі університету та інститутів. У краї була створена потужна партійно-державна й відомча інфраструктура освіти і культури, яка найперше забезпечувала ідеологічні інтереси влади, прикриваючись постулатами культурного обслуговування народу в дусі «комуністичного виховання людей». Продовж 60-80-х років ХХ ст. заборонявся будь-який відступ від цього гасла в освітянській і культурній сферах. Таку політику належало сповідували і закарпатцям без винятку!
Незважаючи на цей негатив, до певної міри відкривались нові можливості й шляхи для освітнього, наукового, культурно-мистецького розвитку Закарпаття другої половини ХХ ст. Про це засвідчують багаточисленні факти, заперечувати їх ніхто не буде згідно з історико-правовою наукою та етикою. Інша парадигма: закарпатці сподівались, що після «визволення» у краї настане справжня свобода будівництва «нового життя», творення власної народної освіти, знання, культури (плекати материнську мову, пісню, дальше роз-вивати народні традиції, звичаї, побут тощо). Радянський режим посилено намагався демон-струвати підтримку так званої «народної культури» та її розвитку. Створювались, напри-клад, у культурі театри, хори, музичні групи, безліч самодіяльних мистецьких колективів, кінотеатри, бібліотеки, клуби тощо. Влаштовувались помпезні «олімпіади», «спартакіади», різноманітні «огляди-смотри» освіти і культури, із обов’язковим «восхвалением мудрой» політики КПРС і її вождів…
У серпні 1991 р. настає розвал СРСР. Україна проголошується незалежною самостійною державою. Почався новий відлік часу в історії України і Закарпаття як складової частини Української держави. Відбуваються складні, надзвичайно болючі процеси державотворення, суспільно-політичної та культурологічної трансформації. Розвиток Украї-ни в умовах незалежності є складним і неординарним. Не обійшли вони і Закарпаття. Кризові явища, властиві всій Україні, в Закарпатті проявляються найбільше. Тяжкий стан в економіці негативно позначився на освіті й науці, медицині, культурі. Але будемо оптимістами, виходячи із давньої мудрої латиніки, возвеличеної ще у дуже важкі часи нашою незабутньою мавкою Лесею Українкою «Contra spen spero» / «Без надії сподіваюсь!»...
У жовтні 2010 р. виповнилось 60 років від заснування Ужгородського державного (національного) університету. Це був перший в історії Закарпаття вищий навчальний заклад. Двері університету відкрилися для бажаючих здобути вищу освіту. Студентами ставали діти робітників, селян, інтелігенції. Поступово відкривалися і діяли такі факультети: історичний, філологічний, медичний, біологічий, хімічний, фізичний, математичний, економічний, рома-но-германської філології. Значну допомогу в організації навчально-методичної та наукової роботи нового університету подали наукові центри України та й всього тодішнього СРСР. На адресу університету надходили обладнання для лабораторій і література для наукової бібліотеки, приїжджали на роботу кваліфіковані викладацькі кадри із Києва, Харкова, Львова, Москви, Ленінграда, Казані, Саратова, Томська та ін. Університет зростав і розви-вався, розширював масштаби діяльності у кількісному і якісному відношеннях. За повоєнне сорокап’ятиріччя УжНУ перетворився із провінційного в один із провідних університетів України.
Література і публіцистика
Після возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною літературне життя краю отримало нове трактування. Сталінський політичний режим і компартійна ідеологія зму-шували письменників, літераторів і публіцистів орієнтуватися на «єдино вірний творчий метод» – соцреалізм. В основі цієї соціалістичної схеми лежали сталінські ідейно-естетичні постулати і «дороговкази» уславлених вождів, компартійних ідей, неможливість критичного ставлення письменника до дійсності, реального життя. Як правило, героями заідеологізованих творів були «праведні комуністи» і «відважні комсомольці». Власне розуміння митцем соціокультурних процесів, чи будь-яке заперечення їх, жорстоко переслідувалось та каралось партією і владою. Особливого розмаху набрав радянсько-більшовицький ідеологічний жупел так зв. «український буржуазний націоналізм». До списків «ворогів українського народу» було занесено імена фундаторів крайової літератури В. Ґрен-джу-Донського, Зореслава (С. Сабола), В. Пачовського, В. Бірчака, А. Ворона, П. Міговка, Д. Поповича, Ю. Станинця, О. Сливки, І. Колоса, І.Ірлявського та ін. Твори письменників під-даються жорсткій радянській цензурі. Замість очікуваної свободи творчості, літератори опинилися в лабетах «совєтської» тоталітарної ідеології. Чимало творчого доробку згаданих закарпатських митців було старанно заховано у спецсейфах і спецархівах на декілька десятиліть.
Але попри все літературне життя краю продовжувалось і розвивалось відповідно до загальнонаціонального спрямування. Особливе значення в цьому мав приїзд на Закарпаття у 1945-1946 рр. відомих українських письменників Ю. Смолича, П. Панча, Ю. Яновського, О. Ільченка, В. Сосюри, С. Крижанівського, опублікування в газетах поезій П. Тичини, М. Бажана, Т. Масенка, М. Рильського.
У серпні 1945 р. в Ужгороді було створено обласне книжково-журнальне видавництво. У травні 1946 р. створена Закарпатська обласна організація Національної спілки Письменників України (НСПУ). Її першими членами стали поет А. Патрус-Карпатський, прозаїк, поет, педагог, історик Ф. Потушняк, педагог і літературознавець П. Лінтур. Це були особистості високої ерудиції й таланту. Названа трійця дала могутній творчий імпульс новоствореній письменницькій організації, до складу якої тоді увійшли східноукраїнські письменники В. Ладижець, П. Угляренко, В. Поліщук. Згодом ряди спілчан поповнили Л. Дем’ян, Ю. Боршош-Кум’ятський, О. Маркуш, молоде покоління митців – Ю. Гойда, М. Томчаній, І. Чендей, С. Панько, Й. Жупан, Ю. Мейгеш, Ю. Керекеш, угорськомовний письменник Л. Балла та ін. Названі події припали на кінець 40-х – 50-ті роки ХХ ст. – час важливих кроків інтеграції культурного потенціалу Закарпаття в загальноукраїнське русло.
Але створення НСПУ не означало миттєвого переходу літератури у нову якість. Нав’язувані «совєтськими» ідеологіями постулати соцреалізму не сприймаються місцевими письменниками, свідомість яких була вихована на християнській моралі та традиціях, а не на оспівуванні «батька Сталіна» і політичних манкуртів. Важким ударом по свідомості літературних митців була ліквідація Української греко-католицької церкви і насильницька колективізація. Жертвою сталінського режиму в 1947 році став перший голова обласної НСПУ А. Патрус-Карпатський. Йому інкримінують «співробітництво з фашистсько-націоналістичною пресою» в минулому, заарештовують і засуджують на 25 років тюрми. Подібна доля спіткала відомого літературознавця і критика В. Бірчака. Крізь пекло ГУЛАГів пройшли десятки і сотні митців, священиків, учителів тощо. За прояви «буржуазного космо-політизму» критиці були піддані письменник Ф. Потушняк, музикознавець П. Милослав-ський, художник А. Ерделі та ін. Митців орієнтують на створення «позитивних образів героїв соціалістичного будівництва». Тематика творів переважно визначалася уповнова-женими редакторами від партії й влади. Письменники змушені звертатись до тем недавнього минулого, де герої мають чітко визначені соціальні позиції і мету. За художньою вартістю твори повоєнного часу переважно нагадують репортажі чи художні нариси. І все ж видання художньої літератури на Закарпатті почалося з випуску в 1947 р. обласним книжково-журнальним видавництвом збірки «Весна». Сюди увійшли твори молодих поетів Ю. Гойди, В. Діянича, С. Панька, М. Рішка. Того року почав виходити друком літературний альманах «Радянське Закарпаття» (1947-1957), згодом під назвою «Карпати» (1958-1959), яке в подальшому стало республіканським книжковим видавництвом. У них друкуються твори Ф. Потушняка, О. Маркуша, М. Тевельова, П. Лінтура, Ю. Боршоша-Кум’ятського, В. Піпаша-Косівського. А в 60-80-х роках минулого століття там друкувались майже усі покоління прозаїків і поетів не тільки Закарпаття, а й Буковини та Прикарпаття.
Після засудження у 1956 р. сталінського режиму настає період «хрущовської відлиги» (1956-1964). У літературі появляються поети В. Вовчок, В. Діянич, Ю. Шкробинець, Ю. Чорі, В. Панченко, С. Жупанин, Ю. Керекеш, угорськомовні письменники В. Ковач, Л. Балла, Б. Саллої. Продовжують активну творчу діяльність Ф. Потушняк, І. Чендей, М. Томчаній, М. Тевельов. Приходить нове покоління літераторів, сповнене вірою у справед-ливість, правду, свободу творчості. Воно увійде в історію культури під назвою шістдесятників. На Закарпатті до них відносять І. Чендея, Ю. Мейгеша, Ю. Керекеша, С. Панька, Й. Жупана, Л. Баллу, П. Угляренка, В. Ладижця, В. Діянича, П. Цибульського. Тоді ж приходять у літературу зі своїм світобаченням й молодші – В. Вовчок, П. Скунць, Ф. Кри-він, В. Ковач. У час відлиги закарпатська література виходить далеко за межі регіональності. Книги крайових письменників, крім Ужгорода і Києва, користуються увагою всесоюзного читача. У Москві видають збірки творів М. Томчанія, І. Чендея, Ю. Гойди, Л. Балли, М. Теве-льова, Ф. Кривіна. У 60-х роках книги закарпатців набувають звичного явища у столичних видавництвах Києва і Москви. Це засвідчує високі естетичні й гуманістичні цінності крайо-вої літератури.
У 60-х роках колоритно і потужно зазвучала закарпатська поезія в особі поетів Петра Скунця, Василя Басараба, Фелікса Кривіна, Людмили Кудрявської, Василя Вароді, Ва-силя Ігната, Степана Жупанина. А в наступному десятилітті читачі зустріли поетичне слово Володимира Фединишинця, Дмитра Креміня, Василя Густі, Миколи Матоли, Іва-на Петровція, Володимира Матіїва, Христини Керити, Карла Копинця, Івана Козака, Надії Панчук, Марії Головач, Юрія Шипа, угорськомовних поетів Кароя Балли і Магди Фюзеші.
У 70-90 роках в літературу Закарпаття вливається нова хвиля прозаїків, на гребені якої ввійшли у велику літературу старші за віком Василь Горба, Іван Долгош, Василь Кохан, Федір Зубанич, Любов Дмитришин, Петро Часто, Оксана Кішко-Луцишин, а також молоде покоління Дмитро Кешеля, Петро Ходанич, Андрій Дурунда, Галина Малик, Михайло Рошко, Тетяна Ліхтей, Василь Шкіря, Володимир Товтин, Петро Мідянка. Література цих десятиліть характеризується різноманітністю жанрів, напрямів, стилів. Із сучасних закарпатських поетів літературознавці виділяють Петра Мідянку як представника елітарної постмодерної поезії. Його збірки «Поріг», «Осередок», «Фараметлики», «Зелений Фирес» стали явищем всеукраїнської поезії.
У галузі літературної критики другої половини ХХ – початку ХХІ ст. працювали переважно науковці Ужгородського національного університету Петро Лінтур, Василь Микитась, Павло Лісовий, Микола Лакиза, Василь Чумак, Степан Пойда, Василь Поп. Сьогодні успішно продовжують свою працю на ниві літературознавства ветерани Юрій Ба-лега і Петро Лизанець, Омелян Довганич і Іван Сенько, вчені-літературознавці Лідія Голомб, Наталя Вигодованець, Надія Ференц, Іван Хланта, Микола Зимомря, Петро Ходанич, Валентина Барчан, Михайло Рошко, Марія Козак, Евеліна Балла, Олеся Ігнатович, Сергій Федака, Наталія Ребрик, Іван Ребрик та ряд інших.
Важливою сторінкою літератури Закарпаття вважається художній переклад. Найбільше перекладів зроблено з угорської. Особливих успіхів на цій царині досяг Юрій Шкробинець. Він переклав з угорської на українську мову десятки книг. На ниві перекладу з угорської успішно працювали С. Панько, І. Чендей, К. Бібіков, Ю. Керекеш. Широтою перекладацьких уподобань вирізнялися П. Скунць, І. Петровцій, В. Фединишинець, Л. Кудрявська та інші поети і прозаїки.
Мистецтво: театр і драматургія, музика, живопис
Розвиток театрального мистецтва Закарпаття органічно пов’язаний із драматургією .Погоджуємось із тим, що саме театр спонукав літераторів писати драматичні твори. Саме запит артистичного середовища переважно висуває драматургів. Однак у повоєнний період драматургія і театр краю не змогли відразу зазвучати на високому рівні, оскільки закар-патським митцям цього жанру, як і представникам інших духовних галузей, тяжко давалось опанування «методу соцреалізму». Прикладом цього були невдачі п’єс «Перемога» Ю. Верховинського, «Пісня Карпат» О. Калабішки, «Хай діють Карпати» В. Костюка, «За волю Карпат» та інші.
Однак поступово у співдружності й співпраці літераторів із театром народжувались нові твори драматургії та театральні дійства. Це зафіксовано подіями тих часів і запе-речувати їх немає сенсу. Наведемо вибірково деякі події у хронологічному порядку без суб’єктивних коментарів. У березні 1945 р. Народна Рада Закарпатської України видає постанову про створення в Ужгороді Народного театру. У листопаді цього ж року та лютому 1946 р. урядовими постановами було створено Закарпатський обласний державний український музично-драматичний театр. Художнім керівником, режисером і хормейстером були відомі митці В. Магар, В. Авраменко, учень Л. Курбаса – Г. Ігнатович, рідний брат Ю. Шерегія – Є. Шерегій. Тоді ж у театрі почали працювати талановиті майстри сцени М. Пільцер, В. Аведіков, А. Ратміров, К. Маринченко, Н. Лагодіна, І. Шутко, О. Загорський. На сцені театру відбулися вистави «Під каштанами Праги» і «Російське питання» Є. Сімонова, «Платон Кречет» і «Загибель ескадри» О. Корнійчука, «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого, «Добрі люди» Г. Поханікова та ін.
Через три роки (вересень 1949 р.) Закарпатський обласний державний український музично-драматичний театр здійснив перші гастролі в столиці України м.Києві. На відкритті гастролей закарпатців тепло вітав народний артист України Гнат Юра. Киянам театр показав чотири вистави: «Дві сім’ї» М.Кропивницького, «Шлях на Україну» О. Левади, «Змова приречених» М. Вірти і «Васса Желєзнова» М. Горького. Це фактично був творчий звіт закарпатських театралів за короткий час свого існування.
У 50-х роках на сцені Закарпатського театру відбуваються постановки як вітчизняної, так і світової драматургічної класики. На сцені театру відбувалися відомі вистави: «Ревізор» М. Гоголя, «Безталанна» І. Тобілевича, «Лимерівна» П.Мирного, «Глитай, або Павук» М. Кропивницького, «Украдене щастя» І. Франка, «Останні» М. Горького, «Севільський цирульник» П. Бомарше та інші.
У 50-80-х роках на сцені Закарпатського обласного державного українського музично-драматичного театру діяли і творили непересічні талановиті актори В. Костюков, М. Харченко, М. Хмара, О. Павлов, В. Досенко, а згодом А. Філіпов, М. Єніна, М. і А. Білецькі, Л. Широкова, Я. Геляс та інші. Впродовж усіх років із театром активно співпра-цювали письменники і драматурги М. Томчаній, В. Вовчок, Ю. Чорі, А. Копинець, Д. Кешеля, І. Стецюра, Ю. Керекеш, В. Густі, В. Шершун, композитори – П. Милославський, Д. Задор, С. Мартон, С. Станкович, художники – Ф. Манайло, А. Коцка, С. Усик, І. Ілько.
У роки незалежної України серед драматургї Закарпаття виділяються твори Миколи Матоли «Колодязь» (1992), Дмитра Кешелі «Госундрагоші» (1994), Петра Ходанича «Син-дром ER» (1996), Раїси Ільницької «Шовкова косиця» (1992) та інші. Однак через нерозумну репертуарну політику окремі із названих творів ще й до сьогодні не побачили те-атральної сцени. На думку театрознавців, нині Закарпатський «театр заполонили відверто еротичні спектаклі, розраховані на невибагливого й естетично не вихованого глядача,.. на сцену прийшло духовне убозтво, тематичне сміття, а не гострий дух сучасності, що є вимогою всякої драматургії» (Див.: «Письменники Срібної Землі». – Ужгород, 2006. – С. 31). Але існує й оптимістична думка, що «театр продовжує жити своїм життям… Справжній роз-квіт закарпатської драматургії попереду» (Там само. – С. 118).
Музичне мистецтво
Після Другої світової війни розвиток музичної культури опирався на фундамент музичного життя Закарпаття довоєнних десятиліть. У 1946 р. створено обласну філармонію. При ній діяв ансамбль пісні й танцю (нині Заслужений Закарпатський народний хор). Ансамбль мав хорову, танцювальну та інструментальну групи. До керівництва ансамблем були залучені талановиті музиканти і диригенти П. Милославський і М. Кречко. Уже через рік ансамблю аплодували поцінувачі мистецтва великих міст України – Києва, Харкова, Дніпропетровська, Донецька, Одеси та інших міст. Тоді ж відбулась творча співпраця хорового колективу зі славетним співаком-тенором І. Козловським. Він разом із закарпатськими митцями виконував пісні «Реве та стогне Дніпр широкий», «Вечерний звон», «Їхав козак на війноньку» та ін. Колектив у кінці 40-х – на початку 50-х років гідно представляв у далеких і близьких світах самобутнє мистецтво Закарпаття. Особлива заслуга у творчих досягненнях Закарпатського ансамблю належала його тодішньому художньому керівнику П. Милославському (1901-1954). Він навічно вписаний в історію культури За-карпаття, а його кращі обробки народних пісень увійшли до золотого фонду заслуженого Закарпатського народного хору (з 1948 р.).
Згодом художніми керівниками і головними диригентами Закарпатського народного хору стали М. Кречко (1955-1969), М. Попенко (1969-1986), М. Данкулинець, П. Рак, О. Щербатий. Цими митцями зібрано, записано, композиційно оброблено та опубліковано у різних збірниках де-сятки і сотні закарпатських народних пісень і мелодій. Наприклад, збірка П. Милославського «Українські народні пісні Закарпаття» (1955), М.Кричка «Закарпатські народні пісні» (1959), «Співає Закарпатський народний хор» (1959), «Закарпатські пісні та коломийки» (1965), М. Попенка «Хорові та вокальні твори» (2007).
Успішними балетмейстерами колективу були В. Ангаров, М. Ромадов, О. Опанасенко, І. Попович і особливо народна артистка УРСР К. Балог. Вона як балетмейстер поставила на сцені понад 30 хореографічних творів, більшість з яких увійшли до художньої скарбниці Закарпатського народного хору. Серед них такі, як «Березнянка», «Вівчарі на по-лонині», «Бойківські забави», «Раковецький кручений», «Яроцька карічка», «Закарпатські орнаменти», «Вас вітає Верховина», «Чардаш», «Інвертіта», «Дробойка», «Шовкова коси-ця». В історії заслуженого Закарпатського народного хору і понині виразно відображається дух, характер і темперамент усіх народів, які населяють Закарпаття – українців, угорців, словаків, румун, німців, росіян. У репертуарі хору – твори багатьох народів світу. Гастролі хору відбувались не лише на Закарпатті, а майже у всій Україні, СРСР, країнах Європи. Сьогодні Закарпатський народний хор (художній керівник і головний диригент Н. Петій-Потапчук) гідно продовжує народотворчі традиції своїх попередників, залишаючись зразком високого професіоналізму, барвистого народного колориту, джерелом багатющого творчого потенціалу, школою виховання талантів. Нещодавно хору присвоєно звання академічного.
Музичне життя Закарпаття другої половини ХХ ст. не обмежувалось лише вищеназваним колективом. При Закарпатській філармонії плідно працювали ансамблі «Уго-рські мелодії» (1948 р.), «Камерний оркестр» (1978 р.). Перший досяг високої художньої довершеності і широкої популярності під керівництвом уславленого на Закарпатті ком-позитора С.Мартона. Заслуга швидкого творчого злету «Камерного оркестру» належить його першому керівникові, талановитому музиканту і диригенту Й. Гарчару. Широку кон-цертну діяльність проводили й інші художні колективи як Закарпатської філармонії, так і різних організацій. Здійснювались багаточисельні акції популяризації вітчизняного та зарубіжного музичного мистецтва – фестивальні концерти різних рангів і рівнів, гастрольні поїздки, творчі звіти професійних і самодіяльних музичних колективів.
У кінці 80-х років у культурно-мистецькому житті краю сталася помітна подія – у 1986 р. був створений камерний хор «Кантус» (художній керівник – народний артист України О. Сокач). Порівняно за короткий період «Кантус» зарекомендував себе як унікальний професійний колектив, заживши європейської слави високопрофесійного академічного хору.
Великий вклад у розвиток музичної культури Закарпаття, України, Східної та Центральної Європи другої половини ХХ ст. внесли видатні композитори Д. Задор (1912-1985), С. Мартон (1923-1996), Є. Станкович (нар. 1942 р.). Їхні твори виконуються відомими колективами у престижних концертних залах України і далеко за її межами, пос-тійно звучать по радіо і в телеефірі. Про кожного із них створені дослідження, нариси, творчі сюжети. Поруч із ними музику писали і пишуть десятки митців: П. Світлик, М. Попенко, В. Гайдук, Ф. Турянин, М. Керецман, М. Мокану, В. Теличко та ін.
Крім професійного музичного мистецтва, на Закарпатті традиційно високого рівня сягала самодіяльна народна пісенно-музична творчість. За неповними даними, у другій по-ловині ХХ ст. створені і діють десятки та сотні музичних, хорових і танцювальних колективів художньої самодіяльності, які несли у народ шедеври пісні, музики і танцю народів Європи і Світу. Серед них виділялись і на нині успішно діють прославлені художні колективи – ансамбль пісні і танцю «Гуцульщина» Ясінянського лісокомбінату, самодіяльний народний ансамбль «Юність Закарпаття», оркестр народних інструментів Рахівського лісокомбінату, самодіяльна народна чоловіча хорова капела «Боян» Ужгород-ського національного університету, десятки самобутніх родинних колективів троїстої музики тощо. Художня народна пісенно-музична, танцювальна творчість Закарпаття є невичерпним джерелом естетичного виховання нинішньої та майбутньої спільноти і громадянства краю й держави України в цілому.
Живопис
Закарпатська школа живопису перших чотирьох десятиліть ХХ ст. знайшла своє утвердження й після возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною. Ця теза сприймається сучасними мистецтвознавцями неоднозначно (Див. Поп Иван. Энциклопедия Подкарпатской Руси. – С. 87-92). Однак факти засвідчують: до старшого покоління худож-ників А. Ерделі, Й. Бокшая, А. Коцки, Е. Контратовича, Ф. Манайла, З. Шолтеса приєдналася когорта молодих талановитих майстрів пензля – А. Кашшай, В. Габда, С. Мальчицький, Г. Глюк, А. Шепа, П. Бедзір, М. Сапатюк, Є. Кремницька, В. Микита, І. Шутєв, В. Бурч, В. Скакандій, Ю. Сташко, Ю. Герц та багато інших. Погоджуємось із те-зою, що основоположників і продовжувачів традиції закарпатської школи живопису надихали на створення художніх шедеврів два невмирущих джерела – природа Карпат і безмірна закоханість у творчість народу, яка віковічно відображалася у колоритному фольклорі – казках, баладах, легендах і міфах. Це помітно у творіннях майже усіх майстрів пензля. Закарпатські митці виявили неповторний талант як у жанрі портрета (Й. Бокшай, А. Ерделі, А. Коцка, Ф. Манайло, Г. Глюк, В. Микита), так і в жанрі пейзажу (згадані малярі та А. Кашшай, Е. Грабовський, З.Шолтес, В. Габда та ін.) й у жанрі натюрморту. Це засвідчувало про широкий діапазон творчого обдарування митців краю. Про кожного із них можна чимало писати і розповідати. Але коротко зупинимось на патріархові закарпатської школи живопису Й. Бокшаю, який був прикладом самовідданої праці й самовдосконалення. Він подарував нам неповторні художні полотна і картини, які стали шедеврами європейського і світового малярства. Назвемо вибірково їх: «Бокороші», «Зима в Карпатах», «Полонина Рів-на», «Верховина», «Карпатські ліси», «Ужоцький перевал», «У селі Жорнава», «Зустріч на полонині», «Портрет старого» та багато-багато інших. У 1960 р. Й. Бокшаю присвоєно по-чесне звання народного художника УРСР, а в 1963 р. – народного художника СРСР. Його обирають членом-кореспондентом Академії мистецтв СРСР.
Важливо те, що фундатори закарпатської художньої школи живопису були різними людьми за характером і звичками, життєвими уподобаннями, але їх об’єднували невпинне служіння мистецтву, невгасима любов до нього, до рідного краю і його людей, висока інтелігентність, толерантність, менталітет високопорядних особистостей. Водночас, старше покоління митців виховане на кращих традиціях європейських художніх шкіл, болісно сприймало і переносило уроки радянської дійсності та антихудожні «методи соцреалізму». Але і за таких умов вони створювали неперевершені, чудові картини неповторного ви-сокого художнього рівня у різних жанрах закарпатського малярства.
Достойними продовжувачами кращих традицій закарпатської школи живопису нової доби та останніх часів вважаються В. Микита, Ю. Герц, І. Шутєв, М. Медвецький, Е. Медвецька, П. Бедзір, Є. Кремницька, В. Скакандій, Л. Бровді, І. Ілько, Ф. Семан, В. Приходько, В. Тегза, М. Керечанин, А. Шепа, С. Шолтес, Й. Бокшай, молодий С. Глущук. Цей ряд можна продовжити. З поміж них своєю оригінальністю виділяється Володимир Микита. На думку мистецтвознавців, «В. Микита, без сумніву, є одним з кращих живописців нашого краю і всієї України: мало хто із закарпатських митців так глибоко відтворив працю трударя Карпат. Герої його творів – прості землероби – сіячі, виноградарі, садоводи, які своїми руками прикрашають і збагачують нашу землю». (Нариси історії Закарпаття. Т.3. – С.438). Його художні полотна зберігаються в багатьох вітчизняних та зарубіжних музеях. Вибірково назвемо такі як «До храму», «З верха на верх», «Гірське село», «Воловецькі полонини», «На сільському дворі», «Людина і земля», «Новий день» тощо. В. Микита – майстер психологічного портрету. Його пензлю належать відомі полотна портретного жанру «Лікар Д. Снігурський», «Хірург професор О. Фединець», «Портрет народного художника УРСР Ф. Манайла», «Портрет заслуженого художника УРСР Е. Кон-дратовича», «Письменник Іван Чендей», «Поет Петро Скунць». В. Микита – учасник обласних, республіканських, всесоюзних і міжнародних художніх виставок, географія яких є обширною. Протягом 50-90-х років минулого століття відбулися персональні виставки творів художника в Ужгороді, Києві, Львові, Івано-Франківську, Москві, Коломиї, республіках Прибалтики, Пряшеві, Попраді. Він був учасником художніх виставок в Угорщині, Чехословаччині, Румунії, Франції, Італії, Венесуелі, Болгарії, Японії, Австрії, Канаді, на Кіпрі, Філіппінах, Фінляндії. Його художні полотна зберігаються в багатьох вітчизняних і зарубіжних музеях та картинних галереях. Сьогодні В. Микита – народний художник України, Лауреат державної премії ім. Т. Шевченка, дійсний член Академії мистецтв України, активно творчий митець.
У другій половині ХХ ст. сформувалася закарпатська скульптура. Її відомими представниками стали В. Свида, І. Гарапко, Г. Горват, М. Попович, К. Лозовий, О. Мон-дич, Б. Корж, З. Бровдій, В. Сопілняк, В. Олашин, В. Белень, Г. Михалюк. Становлення скульптури краю пов’язане з особою видатного скульптора Василя Свиди (1913-1989) – першого на Закарпатті лауреата Державної премії ім. Т. Шевченка. В. Свида як скульптор – глибока творча індивідуальність і самобутність, яскравий виразник кращих народних традицій краю. Сюжети його творів ґрунтувались і випливали з двох головних джерел – жанрово-побутові сцени з багатющої скарбниці народного життя та важливі історичні події, факти, постаті, які чітко пов’язані з життям народу. Творча скульптурна спадщина митця, за-карбована в дереві, глині та гіпсі, є непідробним літописом життя народу-трударя. До відомих творів належать «Поцілунок матері», «Гуцулка з конем», «Гуцульська сім’я», «Оп-ришки», «На полонину», «Закарпаття», «Аркан», «І. Орлай у друзів на Закарпатті», «В рідній хаті Ю. Венеліна-Гуци», «Найстарші художники Закарпаття – А. Ерделі, Й. Бокшай, Е. Грабовський», «Й. Бокшай і Р. Кент на етюдах», «І. Ольбрахт з вихованцем із Закарпаття», «В сім’ї єдиній» та багато інших. Твори В. Свиди зберігаються у музеях Закарпаття, Львова, Коломиї, Чернівців, Києва, Запоріжжя, Переяслава-Хмельницького, Полтави, Чернігова, Харкова, Сум, Сімферополя тощо.
Престиж закарпатської школи живопису не згасав і розвивався упродовж усієї другої половини ХХ – поч. ХХІ ст. За цей період відбулося біля 40 обласних художніх виставок, які засвідчували появу нових талантів, творче зростання плеяди художників, що підтверджувало авторитет закарпатської художньої школи. Картини закарпатських ху-дожників експонувались на всіх українських і всесоюзних художніх виставках у США, Канаді, Індії, Франції, Бельгії, Італії, Мексиці, Шрі-Ланці, Німеччині, Японії, Чехословач-чині, Угорщині, Румунії, Польщі, зберігаються в Третьяковській Галереї, у художніх музеях Києва, Одеси, Львова, Харкова, Дніпропетровська, Вільнюса, інших культурних центрах Європи і світу. Радянський режим, його потворний «соцреалізм» не змогли знищити чи призупинити процеси поступально-традиційного розвитку закарпатської школи малярства зі своєрідним відтінком євроцентризму.
Громадські організації та їх участь у культурному житті краю
У радянській суспільно-політичній системі, яка запанувала у повоєнній історії Закарпаття певне місце відводилось громадським організаціям. До них належали профспілки, комсомол, піонерія і т.д. Основним їх завданням було «виховання нової за своєю сутністю людини – колективіста, патріота, інтернаціоналіста, громадського активіста, людини з високими духовними запитами…» тощо. Виходячи із таких лжепостулатів, радянський режим, його «керівна і спрямовуюча сила» КПРС «доручали» названим організаціям брали активну участь в усіх заходах розвитку так зв. «народної культури». Комсомол, профспілки, інші багаточисельні громадські інституції різних рівнів із великим пафосом і показухою завзято виконували «доручення партії та уряду» на ниві культури шляхом створення різноманітної компанійщини, численних хорових і танцювальних колективів, влаштування різнокаліберних «олімпіад», «починів», «спартакіад», «оглядів», «змагань» із обов’язковим вихвалянням «мудрої» політики комуністичної партії, її вождів і керівників… Кінцевий результат цієї «технічної роботи» усім відомий – деградація і примітивізація правдивих духовних і культурних цінностей суспільства. Не допомогла у цьому навіть так зв. «горбачовська перебудова»…
І все ж, погоджуємось із думкою про те, що «політичний та ідеологічний пресинг не зміг повністю витравити народнї самобутності закарпатця, його натурального способу життя і мислення, добропорядності, гостинності», зрештою його духовності й загальної культури та побуту. Закарпатця не змогли повністю перетворити в «homo soveticus». Друга половина 80-х – початок 90-х років ХХ століття – час так зв. «гласності і демократизації». Виникають нові громадські об’єднання, партії і рухи, активізується громад-ська думка, політичне і духовне мислення. Тоді ж на Закарпатті створюється ряд крайових осередків різних партій, рухів, товариств, об’єднань, спілок тощо. До таких належали: «Крайова організація «Народного руху України», «Меморіал», товариства «Просвіта», «Общество карпатських русинов», «Товариство угорської культури», ряд партій тощо. Кожне із таких об’єднань намагалось прилучитись до нових віянь культурницького життя краю із світлими гаслами і завданнями. Головними серед них були – збереження та розвиток своїх національних мов, культур, відродження історичної пам’яті народів, їх традицій, по-буту і звичаїв. У цьому контексті, не применшуючи інші громадські інституції, виділимо діяльність відродженого Закарпатського крайового культурно-освітнього товариства «Про-світа» (грудень 1990 р.). Відроджена «Просвіта» стала продовжувачкою традицій і правонаступницею історичної «Просвіти» на Закарпатті. Відроджена «Просвіта» (незмін-ний голова Павло Федака) успішно налагодила видавничу справу, громадську, просвітницьку, культурну і наукову діяльність переважно українського національного спря-мування. Крайова «Просвіта» сприяла усвідомленню краянами важливої для представників будь-якої нації основоположних засад розвитку самобутніх культур. Громадсько-політична позиція крайової «Просвіти» носить загальноукраїнський державницький характер, стоїть на засадах патріотичного виховання молоді, відстоювання національних, культурних і духовних цінностей.