У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.net

Філософія для студентів КНУТД денної заочної та дистанційної форм навчання Виконала- д

Работа добавлена на сайт samzan.net: 2015-07-10

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Выберите тип работы:

Скидка 25% при заказе до 1.3.2025

PAGE  3

                                          Міністерство освіти і науки України

           Київський Національний Університет Технологій та Дизайну

                             Кафедра філософії і культурології

 

Навчально-методичний комплекс

з дисципліни "Філософія"

для студентів КНУТД

(денної, заочної та дистанційної форм навчання)

Виконала:

доцент Чекаль Л.А.

Київ – 2009

Навчально-методичний комплекс

з дисципліни "Філософія"

для студентів КНУТД

(бакалаврський рівень підготовки )

Укладачі:  Чекаль Л.А – К.: КНУТД, 2009. – 79 с. Укр. мовою

Рецензент:  Множинська Р.В.

Навчально-методичний комплекс розроблений на основі типової програми з філософії  для студентів вищих  закладів освіти ІІІ – ІV рівнів акредитації, яка затверджена Міністерством освіти і науки  України ( вересень  2000 р).  

Робоча програма обговорена і затверджена на засіданні кафедри філософії і культурології КНУТД 6 жовтня 2009 року, протокол № 2.

Зав. кафедри філософії _________________ Причепій Є.М.


1. ПРЕДМЕТ, МЕТА ТА ЗАВДАННЯ ДИСЦИПЛІНИ

Філософія належить до циклу фундаментальних дисциплін навчального плану, вивчення якої є важливим чинником духовного збагачення, інтелектуального розвитку, формування світоглядно-методологічної парадигми студентської молоді, усвідомлення ними свого місця і ролі в суспільстві; визначення ціннісних орієнтирів особистої та соціальної активності громадянина, розуміння проблеми людського буття і насамперед питання, хто є людина, як їй жити, на що орієнтуватися в нових умовах, як долати різні перешкоди до майбутнього.

Вивчення дисципліни певною мірою пов'язане зі знаннями інших гуманітарних дисциплін, особливо з політологією, соціологією, історією України, економічною теорією тощо.

У свою чергу, знання дисципліни "Філософія" є методологічною основою вивчення не тільки гуманітарних та суспільно-політичних, а й природничих та технічних дисциплін.

У результаті вивчення курсу студент повинен:

знати основні теоретичні положення, важливі вузлові проблеми усіх тем програми; визначення фундаментальних філософських категорій зі сфер онтології, гносеології та епістемології, соціальної філософії, філософії культури, техніки, науки; добре орієнтуватися в першоджерелах та основній сучасній філософській літературі;

вміти синтезувати набуті знання із фахових та гуманітарних дисциплін у цілісне світосприйняття; застосовувати набуті знання при аналізі реалій сучасного суспільного буття; формувати власну позицію щодо актуальних проблем сьогодення.

Запропонована програма має дати студентам цілісний виклад основних проблем філософії на рівні об'єктивного, ідеологічно незаангажованого сучасного бачення проблем, ознайомити студентів із наявними філософськими концепціями в їх поліфонічному і плюралістичному звучанні, яке допомагає альтернативному сприйняттю і осмисленню буття.

За основу програми взята Навчальна програма (проект) "Філософія" Міністерства освіти України. - К.: Генеза, 1997.

Типовим навчальним планом на вивчення дисципліни відводиться 54 год. аудиторних занять, з них лекційних – 18 год., семінарських – 36 год.

З метою інтенсифікації процесу навчання, вдосконалення контролю за засвоєнням матеріалу доцільно використовувати модульно-рейтингову систему контролю знань, програмоване навчання, тести, комплексні контрольні завдання, прикладні комп'ютерні програми тощо.

Мета вивчення дисципліни:

світоглядно-методологічна підготовка студентів, формування їх філософської культури як теоретичного підґрунтя університетського рівня підготовки спеціалістів та актуалізація національної свідомості майбутньої суспільної еліти.

Завдання вивчення дисципліни:

Дати систему філософських знань з основних розділів філософії, які б розвивали тип свідомості студентів, що виключав би догматизм та ідеологізаторство, базувався на конструктивно-критичних підходах, гуманістичних ідеалах, поєднанні національного і загальнолюдського. Цьому підпорядковане вивчення наступних розділів: "Вступ до філософії", "Онтологія", "Гносеологія", "Соціальна філософія", "Історичні типи філософії".

Вимоги до знань і вмінь студентів, набутих у процесі вивчення дисципліни:

  •  знати зміст фундаментальних філософських категорій із сфери онтології, гносеології, аксіології, соціальної філософії;
  •  розуміти сутність співвідношення "людина-світ" у їхньому багатовимірному відношенні;
  •  вміти синтезувати набуті знання з фахових та гуманітарних дисциплін у цілісне світосприймання;
  •  вміти пов'язувати теоретичні знання із реаліями сучасного українського суспільного буття.


2. ОПИС ПРЕДМЕТА КУРСУ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

"Філософія"

Таблиця1

Структура курсу НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

№ п/п

Показник

Величина

1.

Загальна кількість годин

108

2.

Кількість кредитів

3

3.

Кількість змістових модулів

3

Таблиця2

Характеристика навчальної дисципліни

Цикл

дисциплін :

нормативні,

за вибором

Семес

три

Теоретичне навчання (години)

Вид

підсумко-

вого

контролю (екзамен,

залік)

Лекції

Практич

ні,

семінар-

ські

Лабора-

торні

СРС

Індивід.

робота

(КП,КР, РГР)

Нормативна

1

18

36

-

54

1- іспит


Структура залікових кредитів дисципліни

"Філософія"

Таблиця1

Тема

Лекції

Семінарські, практичні

Лабораторні

СРС

ІРС

Змістовий модуль 1. Вступ до філософії. Історія філософії.

Тема 1.

Філософська пропедевтика. Антична філософія.

2

4

-

6

Реферативні дослідження

Тема 2.

Філософія Середньовіччя, Відродження, Нового Часу та Просвітництва.

2

6

-

8

Тема 3.

Німецька класика, Українська та Російська релігійна філософія, Сучасна зарубіжна філософія.

2

6

-

8

Змістовий модуль 2. Онтологія. Гносеологія. Методологія науки.

Тема 4.

Філософське вчення про буття та свідомість.

2

2

-

4

Реферативні дослідження

Тема 5.

Розвиток теорії пізнання, концепція істини, проблеми наукового пізнання.

2

4

-

6

Тема 6.

Проблеми соціального пізнання.

2

2

-

4

Змістовий модуль 3. Філософський аналіз суспільства. Проблеми культури і цивілізації. Філософія техніки.

Тема 7.

Теоретичні проблеми суспільства та підходи до історичного процесу.

2

6

-

8

Реферативні дослідження (участь у науковій конференції)

Тема 8.

Філософські концепції культури та цивілізації.

2

4

-

6

Тема 9. Природа і техніка: філософський аналіз.

2

2

-

4

Всього годин

108

Всього кредитів

3


3. ЗМІСТ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ (НАЗВА ДИСЦИПЛІНИ)

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 1. Вступ до філософії. Історія філософії.

ТЕМА 1. Філософська пропедевтика. Антична філософія. (Предмет, функції філософії. Шари філософського знання. Давня філософія. Три етапи античної філософії.)

ТЕМА 2. Філософія Середньовіччя, Відродження, Нового Часу та Просвітництва. (Патристика і Схоластика. Номіналізм та реалізм. Пантеїзм доби Відродження. Гносеологічні та методологічні проблеми філософії Нового часу. Соціальна філософія Просвітників.)

ТЕМА 3. Німецька класика, Українська та Російська релігійна філософія, Сучасна зарубіжна філософія. (Філософія І. Канта, І. Г. Фіхте, В. Шилінга та Г.В.Ф. Гегеля. "Філософія серця" Г. Сковороди та П. Юркевича. Релігійна філософія Ф. Достоєвського, М. Бердяєва. Антропологічні та саєнтичні сучасні зарубіжні школи.)

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 2. Онтологія. Гносеологія. Методологія науки.

ТЕМА 1. Філософське вчення про буття та свідомість. (Філософське розуміння світу та основні модальності буття. Концепції свідомості в історії філософії.)

ТЕМА 2. Розвиток теорії пізнання, концепція істини, проблеми наукового пізнання. (Гносеологічні концепції в історії філософії. Етапи та методи наукового пізнання)

ТЕМА 3. Проблеми соціального пізнання. (Підходи до соціального пізнання в філософії.)

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 3. Філософський аналіз суспільства. Проблеми культури і цивілізації. Філософія техніки.

ТЕМА 1. Теоретичні проблеми суспільства та підходи до історичного процесу. (Об’єктивістські, суб’єктивістські провіденційні та синергетичні концепції історичного процесу. Підходи до аналізу структури та процесів суспільного організму.)

ТЕМА 2. Філософські концепції культури та цивілізації. (Концепції співвідношення культури та цивілізації, типологія культур.)

ТЕМА 3. Природа і техніка: філософський аналіз. (Екологічні, технічні та технологічні проблеми та концепції в філософії.)


4. ТЕМИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

1. Філософська пропедевтика. Давньоіндійська та давньокитайська філософські традиції. Антична філософія.: натурфілософія, класика та філософія доби еллінізму.

4

2. Філософія Середньовіччя, Відродження, Нового Часу та Просвітництва. Загальні риси філософії Середньовіччя, патристика та схоластика, номіналізм і реалізм. Гуманізм та пантеїзм філософії М. Кузанського та Дж. Бруно. Емпіризм та раціоналізм філософії Нового часу. Соціальні концепції просвітників.

6

3. Німецька класика, Українська та Російська релігійна філософія, Сучасна зарубіжна філософія. Класичні системи і метод І. Канта, І. Г. Фіхте, В. Шелінга та Г. В. Ф. Гегеля. "Філософія серця" Г. Сковороди та П. Юркевича. Дві "руські нації" М. Костомарова. Ф. Достоєвський та М. Бердяєв про суспільство "євангельського типу".

6

4. Філософське вчення про буття та свідомість. Філософське розуміння світу як єдності об’єктивної дійсності і сутнісних сил. Філософський зміст категорії „буття” і проблема предметного самовизначення філософії. Співвідношення філософії і метафізики. Основні модальності буття (дійсність – можливість – необхідність, субстанція – атрибут – модус). Вчення про категорії як онтологічні предикати (Платон, Арістотель, Фома Аквінський, Кант, Гегель, Гайдеггер). Концепції свідомості в історії філософії.

2

5. Розвиток теорії пізнання, концепція істини, проблеми наукового пізнання. Гносеологічні концепції від Платона до Гегеля. Детермінізм, агностицизм та релятивізм в гносеології. Проблема істини в гносеології. Методи і форми наукового пізнання.

4

6. Проблеми соціального пізнання. Специфіка і форми соціального пізнання. Типи побудови соціальної реальності. Класичні і некласичні підходи до аналізу суспільства.

2

7. Теоретичні проблеми суспільства та підходи до історичного процесу. Об’єктивістські, суб’єктивістські провіденційні та синергетичні концепції історичного процесу. Підходи до аналізу структури та процесів суспільного організму.

6

8. Філософські концепції культури та цивілізації. Концепції співвідношення культури та цивілізації, типологія культур (О. Шпенглер "Занепад Європи").

4

9. Природа і техніка: філософський аналіз. Екологічні, технічні та технологічні проблеми та концепції в філософії. Глобальні проблеми сучасності: філософське вирішення.

2


5. ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ
:

(Всього 54 год.)

Модуль I

  1.  Поняття і функції світогляду
  2.  Визначення філософії: історичні форми і сучасність
  3.  Основні етапи розвитку давньогрецької філософської думки
  4.  Розуміння сутності людини та специфіки її пізнання у давньогрецькій філософії (софісти, Сократ, Платон)
  5.  Вчення про душу і пізнання Арістотеля
  6.  Платон і Арістотель: погляди на суспільство та державу
  7.  Філософські напрямки еллінізму
  8.  Періоди розвитку та основні проблеми середньовічної філософії
  9.  Філософська концепція Аврелія Августина
  10.  Проблема співвідношення віри й знання у філософії Фоми Аквінського
  11.  Гуманістичні ідеали філософської думки епохи Відродження
  12.  Соціально-політичні утопії доби Відродження
  13.   Основні філософські проблеми Нового часу
  14.   Вчення Ф.Бекона про метод пізнання
  15.  Загальна характеристика класичного раціоналізму Нового часу: основні персоналії і проблеми (Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Ляйбніц)
  16.  Емпіричні розробки філософії Нового часу (Т. Гоббс, Д. Локк)
  17.  Обмеженість емпіричного доведення за Д. Юмом
  18.  Французьке Просвітництво: основні ідеї та персоналії
  19.  Смисл теорії природного права і суспільного договору в філософії Просвітництва
  20.  Загальна характеристика та відмінності представників німецького  ідеалізму
  21.  Новизна гносеологічних та етичних уявлень Канта
  22.   Принципи побудови філософської системи Г. Гегеля
  23.  Філософська антропологія Л. Фоєрбаха
  24.  Тенденції  розвитку некласичної філософії наприкінці ХІХ ст.
  25.   Вихідні положення філософії марксизму
  26.  Головні категорії філософії життя ( "життя" i "воля")
  27.  Етапи розвитку позитивізму
  28.   Християнський екзистенціалізм С. К'єркегора
  29.  Феноменологія Е. Гуссерля (основні поняття).
  30.   Проблема „екзистенції” в філософії ХХ ст.
  31.  Основні позиції філософської герменевтики в ХХ ст.
  32.  Філософське становлення фрейдизму
  33.  Філософський постмодерн
  34.  Особливості та основні етапи розвитку філософської думки в Україні
  35.  Філософська думка в культурі Київської Русі
  36.  Філософські погляди Г. С. Сковороди.
  37.  Концепція "філософії серця" П. Юркевича


Модуль 2.

  1.  Розвиток уявлень й особливостей розуміння буття в історії філософії
  2.  Категоріальний вираз буття
  3.  Питання про онтологічний статус категорій (Платон, Аристотель, Кант, Гегель)
  4.  Філософське осягнення  категорій „простір" і „час"
  5.  Поняття свідомості як особливої здатності людини.
  6.  Наука і релігія про основні підгрунтя свідомості.Свідомість і мова.
  7.  Свідомість і самосвідомість.
  8.  Теорія пізнання, її предмет і метод
  9.  Тлумачення знання в класичній та некласичній філософії
  10.  Філософське розуміння поняття "iстина" (абсолютнiсть, вiдноснiсть i конкретнiсть iстини)
  11.  Проблема суб'єкта й об'єкта пізнання
  12.  Проблема раціональності в історії філософської думки
  13.  Наука як пiзнавальна дiяльнiсть, система знання, культурний феномен, соцiальний інститут
  14.  Філософія і наука
  15.  Співвідношення емпіричного i теоретичного в пізнанні
  16.  Основні форми наукового пізнання: проблема, ідея, гіпотеза, теорія
  17.  Методологія та основні загальнонаукові методи наукового пізнання
  18.  Емпіричні методи пізнання
  19.  Методологія пізнання сучасної науки
  20.  Філософське обґрунтування поділу наук про природу і суспільство (В. Віндельбанд, К. Поппер)
  21.  Філософські засади принципу класифікації природничих наук
  22.  Основні етапи розвитку натурфілософії у її зв’язку з природничими науками


Модуль 3.

  1.  Техніка і новітні технології як предмет філософського осмислення
  2.  Основні етапи розвитку техніки
  3.  Глобальні проблеми сучасності як предмет філософського осмислення
  4.  Діяльність як спосіб існування соціального
  5.  Суспiльство та його соцiальнi складові
  6.  Філософське осягнення політики (на засадах філософії Платона, Арістотеля й Макіавелі).
  7.  Суспільство як предмет сучасної соціальної філософії
  8.  Типології суспільства в сучасних концепціях соціальної філософії (К.Поппер, Р.Арон, Д.Белл, О.Тоффлер)
  9.  Філософські моделі соціальної реальності
  10.  Індивід і соціум. Поняття про особу
  11.  Основні етапи розвитку соціальної філософії
  12.  Проблема відчуження
  13.  Філософська антропологія
  14.  Проблема людини як одвічна філософська проблема
  15.  Філософські аспекти проблеми походження людини
  16.  Поняття культури. Історичні моделі культури
  17.  
    6. ЗАВДАННЯ ДЛЯ ІНДИВІДУАЛЬНОЇ РОБОТИ

До змістового модуля 1:

  1.  Поняття "філософія". Основні джерела та умови виникнення філософії.
  2.  Філософія і наука. Специфіка філософських знань.
  3.  Структура та функції філософського знання. Гуманістичний зміст філософії.
  4.  Історичні етапи розвитку філософії.
  5.  Людина-світ як визначальний предмет філософського осмислення.
  6.  Проблема першоначал (субстанції) світу.
  7.  Поняття "світогляд" та його структурні рівні. Основні типи світогляду.
  8.  Західна і східна парадигми філософського знання.
  9.  Досократична філософія, її універсалістські орієнтації (Мілетська школа).
  10.  Атомістичне вчення Демокріта.
  11.  "Сократичні діалоги" Платона про "світ ідей". Етика Платона.
  12.  Вчення Платона про суспільство.
  13.  Філософія Арістотеля (вчення про субстанцію, суспільство).
  14.  Логіка і методологія Арістотеля.
  15.  Загальні засади християнської філософії. Патристика. Схоластика.
  16.  Проблема загальних понять у філософії номіналізму й реалізму.
  17.  Філософські погляди М. Кузанського.
  18.  Соціально-політичні погляди Н.Макіавеллі.
  19.  Емпіризм Ф.Бекона.
  20.  Концепція походження держави Т.Гоббса.
  21.  Раціоналізм Р.Декарта, його вчення про методи.
  22.  Позитивізм (О.Конт). Неопозитивізм (Б.Рассел), постпозитивізм (К.Поппер).
  23.  "Філософія життя" (Ф.Ніцше, А.Бергсон), психоаналіз (З.Фрейд).
  24.  Філософія прагматизму (У.Пірс, У.Джеймс, Дж.Дьюї). Екзистенційна філософія.

До змістового модуля 2:

  1.  Проблема простору і часу у філософії.
  2.  Рух і розвиток.
  3.  Сучасна наука про принципи організації світу.
  4.  Проблема буття у філософії та основні його типи.
  5.  Визначальні ознаки свідомості. Структура свідомості.
  6.  Гносеологія як сфера філософського знання: її предмет та основні категорії.
  7.  Основні принципи сучасної наукової гносеології. Історична і соціокультурна детермінація пізнання.
  8.  Єдність чуттєвого та раціонального рівнів пізнання. Сенсуалізм, раціоналізм.
  9.  Раціональний рівень пізнання та його форми.
  10.   Проблема істини та її критерії
  11.   Сучасні концепції істини: класична, когерентна, прагматична.
  12.   Поняття наукового методу та класифікація наукових методів.
  13.   Основні принципи та різновиди діалектики.
  14.    Рівні наукового пізнання. Аналіз, синтез. Аналогія.
  15.   Форми наукового пізнання.

До змістового модуля 3:

  1.  Поняття "суспільство" у філософській традиції.
  2.  Онтологія соціального.
  3.  Поняття "культура" та її сутнісні начала. Основні ознаки й властивості культури.
  4.  Головні тенденції культури XX століття. Проблема кризи сучасної культури.
  5.  Проблеми управління суспільством у німецькій класичній філософії (Ї.Кант, Гегель).
  6.  Взаємозв'язок індивідуальної та суспільної свідомості.
  7.  Підходи до історичного процесу в історії філософії.
  8.  Глобальні проблеми сучасності: філософський аналіз.


7. ОРІЄНТОВНИЙ ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ ДЛЯ КОНТРОЛЮ РІВНЯ ЗАСВОЄННЯ ПРОГРАМИ КУРСУ ДИСЦИПЛІНИ

  1.  Поняття "філософія". Основні джерела та умови виникнення філософії.
  2.  Філософія і наука. Специфіка філософських знань.
  3.  Структура та функції філософського знання. Гуманістичний зміст філософії.
  4.  Історичні етапи розвитку філософії.
  5.  Людина-світ як визначальний предмет філософського осмислення. Поняття "світ" та особливості його формування.
  6.  Сучасна наука про принципи організації світу.
  7.  Рух як загальний спосіб існування світу. Поняття форм руху.
  8.  Рух і розвиток.
  9.  Проблема простору і часу у філософії.
  10.  Проблема першоначал (субстанції) світу.
  11.  Проблема буття у філософії та основні його типи.
  12.  Поняття "світогляд" та його структурні рівні.
  13.  Основні типи світогляду.
  14.  Виникнення і природа свідомості. Наука: релігія про основні підґрунтя свідомості.
  15.  Мова і свідомість. Свідомість і праця.
  16.  Визначальні ознаки свідомості.
  17.  Структура свідомості.
  18.  Взаємозв'язок індивідуальної та суспільної свідомості.
  19.  Гносеологія як сфера філософського знання: її предмет та основні категорії.
  20.  Основні принципи сучасної наукової гносеології.
  21.  Історична і соціокультурна детермінація пізнання.
  22.  Чуттєвий рівень пізнання, його форми та особливості.
  23.  Єдність чуттєвого та раціонального рівнів пізнання. Сенсуалізм, раціоналізм.
  24.  Раціональний рівень пізнання та його форми.
  25.  Проблема істини та її критерії
  26.  Сучасні концепції істини: класична, когерентна, прагматична.
  27.  Поняття наукового методу та класифікація наукових методів.
  28.  Основні принципи та різновиди діалектики.
  29.  Поняття “метафізика” у філософській традиції.
  30.  Діалектика і метафізика про розвиток.
  31.  Спостереження й експеримент: їх сутність та види.
  32.  Основні закони діалектики та їх зміст.
  33.  Сутність парних категорій діалектики.
  34.  Рівні наукового пізнання. Аналіз, синтез. Аналогія.
  35.  Індукція і дедукція. Моделювання: сутність та класифікація.
  36.  Форми наукового пізнання.
  37.  Поняття "суспільство" у філософській традиції.
  38.  Онтологія соціального.
  39.  Поняття "культура" та її сутнісні начала. Основні ознаки й властивості культури.
  40.  Головні тенденції культури XX століття. Проблема кризи сучасної культури.
  41.  Західна і східна парадигми філософського знання.
  42.  Проблеми управління суспільством у німецькій класичній філософії (Ї.Кант, Гегель).
  43.  Досократична філософія, її універсалістські орієнтації (Мілетська школа).
  44.  Атомістичне вчення Демокріта.
  45.  Класичний період старогрецької філософії (софісти, Сократ).
  46.  "Сократичні діалоги" Платона про "світ ідей". Етика Платона.
  47.  Вчення Платона про суспільство.
  48.  Філософія Арістотеля (вчення про субстанцію, суспільство).
  49.  Логіка і методологія Арістотеля.
  50.  Загальні засади християнської філософії. Патристика. Схоластика.
  51.  Проблема загальних понять у філософії номіналізму й реалізму.
  52.  Філософські погляди М. Кузанського.
  53.  Соціально-політичні погляди Н.Макіавеллі.
  54.  Емпіризм Ф.Бекона.
  55.  Концепція походження держави Т.Гоббса.
  56.  Раціоналізм Р.Декарта, його вчення про методи.
  57.  Основні риси та напрямки філософії XX ст.
  58.  Позитивізм (О.Конт). Неопозитивізм (Б.Рассел), постпозитивізм (К.Поппер).
  59.  "Філософія життя" (Ф.Ніцше, А.Бергсон), психоаналіз (З.Фрейд).
  60.  Філософія прагматизму (У.Пірс, У.Джеймс, Дж.Дьюї). Екзистенційна філософія.


Комплекси тестів, контрольних завдань

для визначення рівня знань студентів

I. ФІЛОСОФІЯ І ЇЇ РОЛЬ У СУСПІЛЬСТВІ

1. У чому полягає основний соціальний зміст філософії?

1 - у тім, щоб не нудьгувати  

2 - у тім, щоб передбачати майбутнє

3 - у тім, щоб домагатися змін до кращого

4 - у тім, щоб виховувати духовність

5 – у тім, щоб приносити задоволення

2. Виберіть судження, що найбільше повно визначає суть філософії.

1 - філософія – це спосіб заробляння грошей

2 - філософія - це особливий світогляд

3 - філософія - це щире світовідчування

4 – філософія – це розвага

3.Що є більш визначальним для релігійного світогляду?

1 - доброта

2 - знання

3 - віра

4 - мудрість

5 - щедрість

4. Виділіть ознаку, необхідну для філософського світогляду?

1 – художність

2 - наочність

3 - теоретичність

4 - абстрактність

5. У якій картині світу "природне" і "надприродне" не відрізняються одне від одного?

1 - у науковій

2 - у релігійній

3 - у міфологічній

4 - у філософській

6. Як співвідносяться між собою філософія і наука?

1 - філософія є частиною науки

2 - наука є частиною філософії

3 - філософія і наука частково включаються одна в одну

4 - філософія і наука виключають одна одну

7. Як філософія відноситься до природничих наук?

1 - філософія формує природничо-наукову істину

2 - філософія впливає на природничо-науковий пошук

3 - філософія визначає природничо-наукові методи

4 – філософія заперечує природничі науки

5 – природничі науки заперечують філософію

8. Як співвідносяться філософія та онтологія?

1 – філософія є частиною онтології

2 – онтологія є частиною філософії

3 – філософія заперечує онтологію

4 – онтологія заперечує філософію

9. Які функції притаманні філософії?

1 - світоглядна і пізнавальна

2 - методологічна і прогностична

3 - аксіологічна й орієнтаційна

4 - евристична

5 - усі ці функції разом узяті

II. ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

10. Хто є засновником буддизму?

1 - Сиддхартха Гаутама

2 - Чандрагупта

3 - Кришна

4 - Мо-дци

11. Що означає поняття "карма" у давньоіндійській філософії?

1 - божественна зумовленість

2 - обряд присвяти у вищий жрецький сан

3 - досягнення вищого блаженства, що виникає після смерті

4 - вчинки живої істоти, що визначають його нове народження

12. Хто був засновником давньогрецької філософії?

1 - Платон

2 - Піфагор

3 - Фалес

4 - Епікур

13. Хто з філософів вважав першоосновою вогонь?

1 - Рузвельт

2 - Анаксімен

3 - Протагор

4 - Геракліт

5 - Декарт

14. Хто з філософів вважав першоосновою воду?

1 - Парменід

2 - Бекон

3 - Фалес

4 – Будда

5 - Ясперс

15. Який філософський напрямок започатковано Демокритом?

1 - скептицизм

2 - атомізм

3 - фрейдизм

4 - теїзм

5 - конформізм

16. Що є більш характерним для скептицизму?

1 - сумнів

2 - переконання

3 - одкровення

4 - осяяння

5 - насіння

17.Який філософський напрямок започатковано Д.Бруно?

1 - пантеїзм

2 - волюнтаризм

3 - панлогізм

4 - томізм

5 - сюрреалізм

18.Який філософський напрямок започатковано Декартом?

1 - конвенціоналізм

2 - раціоналізм

3 - скептицизм

4 - інтуїтивізм

5 - примітивізм

19. Який філософський напрямок започатковано Локком?

1 - агностицизм

2 - прагматизм

3 - сенсуалізм

4 - містицизм

5 - есхатологізм

20.Який філософський напрямок започатковано Ф.Бэконом?

1 - емпіризм

2 - інструменталізм

3 - екзистенціалізм

4 - позитивізм

5 - гіперреалізм

21. Що є більш характерним для раціоналізму?

1 - безпристрасність

2 - розумність

3 - передбачуваність

4 - чуттєвість

5. -правда

22. Що є більш характерним для емпіризму?

1 - досвід

2 - інтуїція

3 - мудрість

4 - віра

5- уява

23. Як називає Іммануіл Кант свою філософську систему поглядів?

1 - трансцендентальною

2 - прагматичною

3 - структуралістською

4 - екзистенціалістською

5 - зручною

24. Як називає Іммануіл Кант свій філософський метод?

1 - експериментальний

2 - критичний

3 - догматичний

4 - еклектичний

5 - жахливий

25. Якою є філософська система поглядів Гегеля?

1 – розбещеною

2 - матеріалістичною

3 - дуалістичною

4 - плюралістичною

5 - діалектичною

26. Якою є філософська система поглядів Фойєрбаха?

1 – китайською

2 - матеріалістичною

3 - дуалістичною

4 - плюралістичною

5 - хибною

27.Яке філософське вчення розвивалося в поглядах Л.Фойєрбаха?

1 - антропологізм

2 - аксіологія

3 - панлогізм

4 - інтуїтивізм

5- акмеїзм

28. Який філософський напрямок започатковано А.Бергсоном?

1 - структуралізм

2 - інтуїтивізм

3 - раціоналізм

4 - персоналізм

5 - педантизм

29. Який філософський напрямок започатковано А.Шопенгауэром?

1 - фаталізм

2 - волюнтаризм

3 - сцієнтизм

4 – критицизм

5- практицизм

30. Що є більш характерним для ірраціоналізму?

1 - позасвідоме

2 - свідоме

3 – апатичне

4 - розумне

5 - особливе

31. Що є більш характерним для прагматизму?

1 - корисність

2 - відвертість

3 - переконаність

4 – хитрість

5- лестощі

32. Що є більш характерним для герменевтики?

1 - пророкування

2 - нудьга

3 - відчування

4- істерія

5 - інтерпретація

33. Який здобуток відноситься до епохи середніх століть?

1 - "Монадологія" Г.Лейбніца

2 - "Сума теології" Ф.Аквінського

3 - "Божественна комедія" Д.Алігєрі

4 - "Сутність християнства" Л.Фейєрбаха

5- “Капітал” К. Маркса

34. Хто є засновником феноменології?

1 - Г.Гегель

2 - Ф.Ніцше

3 - К.Ясперс

4 - Э.Гуссерль

5 – А. Чехов

III. ОНТОЛОГІЯ: БУТТЯ І ЙОГО СУТНІСТЬ

35. У якому судженні дане більш повне визначення буття?

1 - буття - це увесь матеріальний світ

2 - буття - це весь нескінченний всесвіт

3 - буття - це усі форми психічної діяльності

4 - буття - це все те, що існує

5 – буття – це усі наявні речі

36.Яке судження виражає матеріалістичне розуміння єдності світу?

1 - світ єдиний, оскільки в його основі лежить єдина субстанція

2 - єдність світу визначається його загальною структурністю

3 - єдність світу полягає в його загальній закономірності

4 - єдність світу полягає в його матеріальності

4 – єдність світу у бутті

37. Яке судження обґрунтовує ідеалістичну філософію?

1 - ідеї повинні відповідати речам

2 - речі повинні відповідати ідеям

3 - повинна бути взаємна відповідність між речами й ідеями

4 - ідеї виключають речі

5 – речі виключають ідеї

38. Якому філософському напрямку належить наступне судження: "Божий дух оживляє матерію і приводить її в рух"?

1 - матеріалізму

2 - ідеалізму

3 - дуалізму

4 - сцієнтизму

5 - ексцентризму

39. Що є більш стійким у предметах і речах?

1 - колір

2 - зміст

3 - смак

4 - подія

5 - вигляд

40. Знайдіть метафізичне судження про простір і час?

1 - простір і час нерозривно зв'язані з матерією

2 - простір і час існують незалежно від матерії

3 - простір і час існують у єдності один з одним

4 – простір і час виключають матерію

5 – простір і час виключають один одного

41. Якою є сутність речей?

1 - очевидною

2 - схованою

3 - непізнаванною

4 – солодкою

5 - товстою

42. Якою ознакою характеризується процес розвитку?

1 - суперечність

2 - хибність

3 - ніжність

4 - вірність

5 - однаковість

43. Яке співвідношення між поняттями "форма" та "зміст"?

1 - форма є частиною змісту

2 - зміст є частиною форми

3 - форма і зміст частково входять одне в одне

4 - форма і зміст виключають одине одного

5- діалектичне

44. У якому з перерахованих прикладів не виявляється причинно-наслідкове відношення?

1 - день, що змінює ніч

2 - зерно, що проростає

3 - ураганний вітер, що ламає дерево

4 - гуркоти грому, що пролунали після удару блискавки

5 – сонце, що сяє

45. Який з названих законів не відноситься до основних законів діалектики?

1 - закон тотожності

2 - закон єдності і боротьби протилежностей

3 - закон протиріччя

4 - закон взаємозв'язку змісту і форми

46. З якого рівня починається структурування живої природи?

1 - елементарні частки

2 - атоми

3 - молекули

4 - клітини

5 - віруси

IV. ГНОСЕОЛОГІЯ І МЕТОДОЛОГІЯ

47. Яка властивість свідомості акцентується в судженні про те, що свідомість не тільки відбиває об'єктивний світ, але і створює його?

1 - раціональність

2 - загальність

3 - необхідність

4 - активність

5- толерантність

48.Яке судження в найбільшій мірі зв'язано з чуттєвим пізнанням?

1 - веселка складається з часток води, освітлюваних яскравим світлом

2 - веселка, своїми яскравими фарбами, додає відчуття бадьорості

3 - веселка являє собою результат квантової гідродинаміки

4 – веселка зникла

49. Що з перерахованого відноситься до форми чуттєвого пізнання?

1 - судження

2 - уявлення

3 - відчуття

4 - переконання

5- впевненність

50.Що з перерахованого відноситься до форми раціонального пізнання?

1 - інтуїція

2 - передбачення

3 - поняття

4 - осяяння

5- мімікрія

51. Що з перерахованого відноситься до форми логічного пізнання?

1 - довільність

2 - послідовність

3 - апріорність

4 - метаморфічність

5- впевненність

52. Яким є зміст істини?

1 - суб'єктивним

2 - об'єктивним

3 - трансцендентальним

4 – рішучим

5 - гарним

53. Яка ознака притаманна істині?

1 - конкретність

2 - абстрактність

3 - ідеологічність

5 - кольоровість

54. Як називається метод виділення однієї ознаки в предметів з відволіканням від інших його ознак?

1 - абстрагування

2 - узагальнення

3 - індукція

4- дедукція

5 - пасивність

55. Який метод є основним для релігійного світогляду?

1 - софістичний

2 - догматичний

3 - еклектичний

4 - діалектичний

5 - суфражиській

56. Для якого методу характерне "примусове" з'єднання несумісних ознак предмета?

1 - метафізичний

2 - релятивістський

3 - догматичний

4 - еклектичний

5- терористичний

V. СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ

57. Що в найбільшій мірі визначає суспільний прогрес?

1 - рівень пасивності членів суспільства

2 - рівень розвитку продуктивних сил

3 - рівень інтелектуального розвитку суспільства

4 - рівень кислотності у шлунку

5 – число театрів у столиці

58. Які якості визначають сутність у структурі особистості?

1 - соціальні

2 - біологічні

3 - фізичні

4 - психологічні

5- хімічні

59. Яке вчення має своїм предметом систему цінностей?

1 - аксіологія

2 - прагматизм

3 - герменевтика

4 - фідеїзм

4- деїзм

60. Що представляє по своїй суті суспільна практика?

1 - рефлексивну діяльність

2 - перетворюючу діяльність

3 - адаптаційну діяльність

4 – руйнівну діяльність

5- ремісництво

61.Що швидше змінюється в процесі суспільного виробництва?

1 - продуктивні сили

2 – пацюки

3 - виробничі відносини

4- мода

5- інтереси

62. Що з перерахованого належить до науки про суспільство?

1 - біологія

2 - палеонтологія

3 – мінералогія

4 – соціологія

5 - графіка

63. Що лежить в основі волі?

1 - здібності й уміння людини

2 - усвідомлення вимог життя

3 - рівень життєвого благополуччя

4- свавілля

5- хитрість

64. У чому складається головна причина поділу суспільства на класи?

1 - спадщина, що переходить людям з покоління в покоління

2 - власність на засоби виробництва

3 - розходження між людьми за здібностями

4 - працьовитість одних людей і лінощі інших

65. Яке визначення соціальної групи є більш повним?

1 - колектив, у якому людина формує своє поведінку

2 - група людей, де кожен індивід оцінює себе і всіх

3 - сукупність індивідів, що мають загальні інтереси і справи

4 - група, у якій загальним є кровне споріднення і побут

5- люди, що разом відпочивають

66. Виберіть правильне визначення практики.

1 - матеріальна діяльність по перетворенню світу

2 - основна форма і спосіб духовного життя суспільства

3 - виробнича діяльність людей, що створює благо

4 - будь-яка діяльність людей, у якій досягаються мети

5- дія взагалі

67. До якого поняття відноситься процес перетворення різних сфер громадського життя, що не змінює основи суспільства?

1 - еволюція

2 - революція

3 - консистенція

4 – переворот     

5 - контрибуція                             

68.Які форми П.Рікер не відносив до засад культури?

1 - інститути

2 - традиції

3 - знаряддя

4 – мову

5 - архетипи

69. Що К. Маркс вважав рушійною силою розвитку цивілізації?

1 - історичне приречення

2 - діяльність творчої еліти

3 - потреби й інтереси людей

4 - класова боротьба

5 – сполучення зірок

70. Що є визначальною ознакою для поняття "цінності"?

1 - справедливість і добропорядність

2 - коштовності і багатство

3 - те, що значиме в житті

4 - те, що є необхідним у житті

5- потворне

71. Який причинний зв'язок між волею і відповідальністю?

1 - відповідальність - це наслідок людської волі

2 - воля - це наслідок людської відповідальності

3 - воля і відповідальність - це два окремих явища, викликаних різними причинами

4 - воля і відповідальність - це два окремих явища, викликаних однією і тією ж (загальною) причиною

5- воля і відповідальність виключають один одного

72. Що вважав Арнольд Тойнбі основним об'єктом філософського вивчення історії?

1 - суспільно-економічні формації

2 - національно-історичні системи

3 - суспільство

4 - культурно-історичні типи суспільства

5- право

Додаткові

73. Яку форму правління не називав Платон?

1 – олігархія

2 – демократія

3 – тиранія

4 – тімократія

5 – фашизм

74. Що Арістотель називав мужністю

  1.  жах перед війною
  2.  надмірну сміливість
  3.  жах, сором перед співвітчизниками
  4.  розумність
  5.  хтивість

75. Яку назву має теорія пізнання

1 – всеєдність

2 – гносеологія

3 – висновок

4 – видимість

5 – волюнтаризм

76. Засновник німецької класичної філософії

1 – Фалес

2 – Гегель

3 – Кант

4 – Маркузе

5 – Бісмарк

77. Перший представник філософії Нового часу

1 – Ф. Бекон

2 – Р. Декарт

3 – О. Лосєв

4 – Г. Лейбніц

5 – Шеллінг

78 . Представником якої течії філософії був Августін Блажений?

1 – Номіналізм

2 – Фрейдизм

3 – Ізоляціонізм

4 – Патріотизм

5 – патристика

79 . Вислів “чиста дошка” у відношенні до людини застосував

1 - Геракліт

2 - Еріугена

3 - Локк

4 - Гуссерль

5 - Зевс

80 . Ф. Бекон бажав звільнити розум від

1 – примар

2 – забобонів

3 – традиції

4 – понять

5 – ідей

81. Вчення Г. Сковороди можна назвати

1 – сповідь

2 – історіософія

3- трансценденталізм

4 – кордоцентризм

5. –матеріалізм

82. Століттям академічної філософії в Україні було

  1.  17
  2.  18
  3.  19
  4.  20
  5.  21

83. Емпедокл визнавав первинність такої стихії

1 – вода

2 – земля

3 – повітря

4 – вогонь

5 – усі разом

84. Філософське вчення про щастя має назву

  1.  - гедонізм
  2.  – аристократизм
  3.  - евдемонізм
  4.  - атавізм

5 - суб’єктивізм

85. Конт був представником

  1.  марксизму
  2.  амморалізму
  3.  фрейдизму
  4.  томізму
  5.  позитивізму

86. Розробкою національної ідеї в Україні займався

1 – Юркевич

2 – Фрейд

3 – Протагор

4– Данте

  1.  – Липинський

87. Оккам був представником

1 – реалізму

2 – структуралізму

3 – соціалізму

4 – номіналізму

5– трансценденталізму

88. Засновником теорії “мистецтва за для мистецтва” був

1 – позитивізм

2 – романтизм

3 – фрейдизм

4 – ленінізм

  1.  – трансценденталізм

89. Онтологія – це філософське вчення про

1 – науку

2 – мистецтво

3 – буття

4 – наявні речі

5 – крокодилів

90. У вченні Фоми Аквінського тіло співвідносилося із душею

1 – тіло визначало душу

2 – душа визначала тіло

3 – ототожнювалися

4 – були у гармонії

5 – заперечували один одному

91. Хто написав трактат “Метафізика”

1 – Мамардашвілі

2 – Троцький

3 – Піфагор

4 – Платон

5 – Арістотель

 Конспекти лекцій з курсу “Філософія”

Модуль 1.  Філософська пропедевтика. Історія філософії

Лекція 1.  Вступ до філософії

Суттєвими рисами світогляду є, насамперед, певна цілісність поглядів. Далі, ці погляди стосуються важливих життєвих проблем: що таке світ, чи існує Бог, куди прямує людство, в чому полягає покликання людини і т. ін. Ці проблеми розглядаються з певної духовної висоти, на основі узагальнення життєвого досвіду народу.

Центральна проблема світогляду — відношення людини до світу. Людина, на відміну від тварин, тільки частково включена в світ. Вона виокремлює себе із світу, протистоїть світу і вступає зі світом в певне відношення. Ми відносимось до світу так, мовби перебуваємо поряд або ззовні світу. Між нами і світом наявна дистанція. Ми усвідомлюємо світ, тобто маємо його як щось зовнішнє.

Таким чином, як світорозуміння, світогляд може бути раціоналістичним, таким, що визнає всевладдя розуму (Гегель, наприклад, визнавав, що світ— це об'єктивний розум, який за логікою цілком подібний суб'єктивному розуму людини), і ірраціоналістичним, тобто таким, що вважає основою світу щось таке, (наприклад, воля у Ніцше), що не можна вкласти в рамки розуму.

Однак, щоб орієнтуватись у світі, недостатньо тільки пояснити його, світові треба ще дати оцінку, тобто відповісти на питання, яким він є для людини — добрим чи злим, прекрасним чи потворним, чи вартий він того, щоб у ньому жити. У розв'язуванні таких питань виявляється оцінювальна або аксіологічна функція світогляду. Опозиційний характер світоглядних цінностей (добро — зло, праведне — грішне і т. п. ) цілком зрозумілий, адже людина постійно перебуває в полі напруги між протилежними полюсами, і світогляд покликаний утримувати людське в людині через заперечення тваринного. В аксіологічному плані світогляди можна поділяти на оптимістичні й песимістичні, гуманні та антигуманні.

Світогляд, далі, зумовлює відповіді на питання щодо того, як жити людині в світі, що робити, і, отже, вміщує певні практичні настанови щодо світу і буття людини в цьому світі. Звідси випливає праксеологічна функція світогляду. З цього погляду серед світоглядів виділяють практично-активні та споглядальні. Так, релігійні вчення Індії, як правило, мають споглядальний характер, а, наприклад, протестантизм як ідеологія європейської буржуазії Нового часу, проникнутий активізмом.

Виокремлені нами три шари (знання, цінності та практичні настанови) і функції світогляду дають змогу краще зрозуміти будь-який світогляд. Так, марксизм як світогляд є раціоналістичним, оптимістичним, практично-активним; фашизм — ірраціоналістичним, оптимістичним, активним; буддизм — ірраціоналістичним, песимістичним, пасивним.

Крім означених, світогляд виконує й інші функції. Він, зокрема, духовно об'єднує націю, релігійну общину, соціальну групу. Взаєморозуміння і узгодженість можливі лише за умови, що члени даного соціального утворення поділяють певний світогляд.

Прийнято виділяти також і три історичні типи світоглядів: міфологічний, релігійний, філософський. Для того, щоб мати уявлення про філософію як тип світогляду, необхідно з'ясувати її суттєву відмінність від міфології та релігії.

Історично міфологія передує релігії та філософії. Вона є лоном, в якому формувалися дві останні. Міфологія є світоглядом родового і нерозвинутого класового суспільства. Суб'єктом-носієм міфу є рід, або інша спільнота, з якої іще не виокремилась особа. Міфологія є синкретичною цілісною формою свідомості. В ній органічно поєднані зародки релігії, філософії, моралі, права, естетичних канонів і навіть науки. Міфологія не знала трансцендентного бога (бога, що існує поза реальним світом, тобто поза простором і часом); її боги, хоча й відмінні від людей, але відмінні в ступені (могутності, розумі і т. п. ), а не в суті, в природі.

Релігія виникає як засіб соціального контролю за поведінкою особи після того, як вона виокремилась з роду і усвідомила свою окремішність. Якщо людина стає особою, то родові зв'язки слабнуть; свідомість особи не вважає більше справедливим покарання одних за гріхи інших — кожен має сам нести свій хрест, і соціальний механізм покарання, який становить основу міфу, тепер не спрацьовує.

Щоб утримувати особу у вірі, релігія постулює потойбічне життя як відплату за життя поцейбічне. У "цьому світі" можна грішити і прекрасно жити (прикладів цьому достатньо), але на "тому світі" за все доведеться тримати звіт. В такий спосіб релігія здійснює соціальний контроль.

Виникнення релігії — величезний поступ в історії людства. Вона морально зрівняла всіх людей: нікому не дозволено порушувати заповіді Бога — ні царю, ні рабу, ні чоловікові, ні жінці, ні здоровому, ні каліці. Як особи, як носії моральної свідомості, — всі люди постали рівноцінними і рівноправними.

Таким чином, принципова відмінність релігії від міфології полягає в тому, що носієм міфологічного світогляду є рід чи інша тотальна спільнота, а релігія спрямована на особу. Звідси і зміна способів контролю і впливу. Серцевиною міфу є страх і зовнішній контроль, релігії — віра і мораль. Слід зазначити, що пояснення світу у релігії відступає на задній план порівняно з міфологією; на передній тут виступає моральне регулювання соціального життя.

Філософія виникає практично в один і той же час, що й релігія (в Індії, наприклад). Носієм філософського світогляду є також особа. Принципова відмінність філософського світогляду від попередніх типів полягає в тому, що він засновується на розумі, тоді як релігія — на вірі, міфологія — на страхові. Це — по-перше. По-друге, релігія і міфологія мають справу з чуттєвими образами, тоді як філософія оперує абстрактними поняттями. І, нарешті, філософія цілком позбавлена функції і засобів соціального контролю. Міфологія і релігія приймаються індивідом у готовому вигляді, часто несвідомо і примусово, так що особиста творчість виключається. Філософія ж є справою особи, вона ґрунтується на засадах свободи (правда, марксистсько-ленінська філософія, будучи офіційною ідеологією СРСР, виконувала функцію соціального контролю і примусово нав'язувалась, але це тільки свідчить про те, що вона, по суті, була не філософією, а ерзацрелігією).

Питання, що вивчає філософія, є одним з найважчих для самої філософії. Річ у тому, що предмет філософії, та проблематика, яка привертала увагу мислителів, історично змінювались. У різні епохи у філософії домінували то вчення про буття, то про пізнання, то політичні чи етичні проблеми. Крім цього, в Європі, фактично до XVII ст., філософія включала все знання про світ, тобто зародки всіх наук, окрім хіба що математики й медицини. Навіть у XX ст. все ще продовжується процес відокремлення від філософії певних галузей знання, які стають окремими науковими дисциплінами (зокрема, психологія і соціологія, а також політологія).

Найбільш загальні засади сущого такі, як: буття — небуття, простір — час, причинність, сенс людського існування, істина, добро, свобода і т. ін. — загальності, з яких "конструюється" світ, в якому ми живемо, і складають предмет філософії. При цьому філософія намагається звести всі ці різні загальності до одного  принципу — Бога, матерії тощо і пояснювати їх, виходячи із цього принципу.

Як уже зазначалось, серцевину світогляду і, відповідно, філософи як теоретичного світогляду складає трактування відношення людини І світу з нього й випливають основні філософські проблеми і дисципліни Дещо умовно (в Історії філософи предмет філософи і структура дисциплін часто мінялися) можна виділити ряд проблем. Насамперед, проблема що таке світ, що таке буття, що насправді Існує, а що не Існує7 Вченням про буття є онтологія Вона виділяє різні сфери буття — нежива І жива природа, соціальний світ, сфера Ідеальних предметів І т ін, тобто зводить у певні галузі І види все, чому ми приписуємо буття Онтологія також розглядає найбільш загальні характеристики різних видів буття (просторово-часові, причинні та ін. ) Вона включає вчення про категорії

При розгляді проблеми, що є основою світу, у філософа виникли дві основні течи — матеріалізм, прихильники якого виводили все суще з матерії, природи, різних матеріальних утворень, та Ідеалізм, прихильники якого вважали сутністю всього сущого Ідею, дух, Бога

Друга проблема, яка прямо випливає Із центрального світоглядного відношення що таке людина9 Філософське вчення про людину, називається філософською антропологією Філософська антропологія, на відміну від антропології як медико-біологічної дисципліни, вивчає людину під особливим кутом зору, а саме з позиції

поєднання в людині біологічного і культурного первнів (первень — від перший — є першооснова).

Далі, оскільки людина живе в суспільстві, що має свою культуру й історію, філософська антропологія стає засадничою (формує фундамент) для філософії історії, філософії культури, соціальної філософії.

Окремі філософські дисципліни вивчають і виділені вище типи світоглядних відношень — пізнавальне, оціночне і практичне.

Проблема пізнаванності світу, способу пізнання та істинності нашого знання вивчається теорією пізнання, або гносеологією. З гносеологією тісно пов'язана така дисципліна, як логіка, що вивчає закони і форми правильного мислення.

Оціночне відношення людини до світу є предметом вивчення аксіології— філософської дисципліни, яка досліджує закономірності побудови сфери цінностей. Аксіологія є підґрунтям етики, естетики, філософії релігії. Останні мають справу із цінностями, але в більш конкретному аспекті, ніж аксіологія. Етика вивчає моральне ціннісне відношення, естетика — естетичне, а філософія релігії — релігійне. До аксіологічних дисциплін можна віднести і філософію права, яка вивчає такі цінності, як справедливість, легітимність і т. ін.

Практичне відношення людини до світу є предметом теорії практики, або праксеології, дисципліни, яка ще остаточно не сформувалась. У рамках практичного відношення можна виділити філософію техніки дисципліну, яка в наш час привертає дедалі більше уваги. Важливою для самої філософії є історія філософії, яка намагається з'ясувати закономірності розвитку філософських ідей, вичленити фактори, які зумовлюють цей розвиток.

Таким чином, філософія має свою нішу в духовній культурі людства. Вона виникає разом з появою особи, яка покладається на розум у спілкуванні зі світом. А розум за своєю природою націлений на пізнання першооснов чи то в світі, чи в культурі, чи в самому пізнанні. Філософія — закономірний продукт людського розуму, вища форма його прояву.


Лекція 2. Давня філософія.

Філософія є складовою культури, світоглядом певного народу. Вона несе на собі карб культури даного народу, властивого для нього способу сприймання світу. Цим зумовлена відмінність однієї національної філософії, наприклад, німецької, від іншої — французької. Однак, якщо європейська філософська думка в своїй основі все ж таки єдина (вона побудована на спільному корені — старогрецькій філософії), то різниця між європейською філософією, з одного боку, та індійською та китайською — з другого, досить суттєва. Ряд філософів, прийнявши європейську традицію за стандарт, твердять, що серйозно говорити про китайську чи індійську філософію взагалі не можна. Вони не бачать, що з позиції східної традиції це ж можна сказати і про західну.

У чому полягає відмінність між європейською філософією, з одного боку, та індійською і китайською — з другого? Відзначимо, що дві останні також відрізняються одна від одної, але різниця між ними не така вагома, як та, що відділяє їх від європейської.

Перша відмінність, на яку звертають увагу дослідники, — невиразна, порівняно із західною філософською традицією, демаркація між міфологією та філософією, а також філософією і релігією на Сході. Індійська філософія тривалий час перебувала в лоні міфології, пізніше тісно переплітається з релігійними течіями; про буддизм важко сказати, чи він є філософією, чи релігією. Даосизм і конфуціанство в Китаї, виникнувши як філософські системи, трансформуються в релігійні течії. В Європі ж, хоча в певні періоди, наприклад, у Середньовіччі, філософія поєднувалась з релігією, хоча протягом усієї історії існують релігійні філософські течії, філософія не розчинювалась у релігії, а в Стародавній Греції була відокремлена від міфології. Європейська філософська традиція тісно пов'язана з наукою, а на Сході такого зв'язку між філософією і наукою не існувало; Схід взагалі не знав теоретичної науки.

Друга відмінність — домінування етичної (Індія) і соціальноетичної (Китай) проблематики, тоді як в європейській філософії провідними є вчення про світ (онтологія) і пізнання (гносеологія). Етичну і соціальну поблематику європейські мислителі також досліджували, але домінуючою вона виступає лише на окремих етапах розвитку і не в усіх системах.

Третьою є відмінність суб'єктів філософування. В Китаї та Індії в силу ряду обставин особа не займала того місця в суспільстві, як у Греції чи Римі. І там у філософії панують не особи (погляди окремих мислителів), а школи, тоді як в Європі школи є скоріш винятком, ніж правилом. Та й школа в європейській традиції — це не просто коментування поглядів учителя, а розвиток, зміна ідей.

Філософія, як зазначалося, виникає у VI-IV ст. до н. е. практично водночас у трьох цивілізаціях — грецькій, індійській і китайській. Про зародження філософії свідчить протиставлення загальноприйнятих думок про світ і справжнє знання про нього — істини. Філософія починається там і тоді, де і коли виникає сумнів щодо виправданості традицій, пануючих думок з того часу, коли фіксується розбіжність видимого і сущого, загальноприйнятого і справжнього.

Причини, що породили це протиставлення, можуть бути різні. Тут і соціальні фактори, що формують самосвідомість особи (торгівля і держава з регульованими соціальними відносинами), знайомство з іншими народами і їх звичаями, криза традиційної міфології, зародки наукового знання. Ці причини і породили основну онтологічну проблему — що таке (справжнє) буття і небуття — і гносеологічну проблему — що є істина, а що тільки видимість та як досягти істину.

Загальна характеристика онтологічних і гносеологічних здобутків старогрецької філософії і в цілому європейської традиції аж до епохи Відродження, з одного боку, і китайської та індійської філософії аж до XX ст., з другого, полягає в тому, що відношення між видимим та істинно сушим світом будувались на правдоподібності. Кожна традиція і кожен мислитель, зокрема, будували різні моделі співвідношення між видимими і невидимими сторонами світу (буття), але чітких доказів, зокрема емпіричних фактів, які б свідчили про справжній характер цього співвідношення, не було. Цим, зокрема, пояснюється така різноманітність онтологічних і гносеологічних концепцій цього періоду. В античній філософії виділяють три періоди: натурфілософія, антична класика і еллінізм.

Основні проблеми, над якими задумувались натурфілософи, це: 1) що є основою (субстанцією) світу, як ця основа співвідноситься з конкретними речами (співвідношення загального і одиничного, єдиного і множинного); 2) як пояснити зникнення і виникнення речей при незнищуваності субстанції, як поєднати мінливість і усталеність речей, рух і спокій. Якраз поєднанням філософії і зародків науки в натурфілософії і можна пояснити те, що греки послідовно, через логічні обгрунтування і запереченя перебрали кілька варіантів відповідей на ці питання і висунули ряд геніальних здогадок, які довелось поглибити або відкинути фундаторам науки Нового часу.

Другий етап у розвитку старогрецької філософії позначений поворотом інтересу мислителів від космосу, світу до людини. Цей поворот зумовлений тим, що в соціальному житті загальне (державні інституції, закони) втрачає своє домінуюче значення. Воно все більше проявляє свою залежність від індивіда (одиниці). Оце зміщення центру тяжіння від традиційних інституцій до індивіда, яке відбулося завдяки розвитку демократії, і зумовило усвідомлення особою своєї самоцінності. Вона бачить себе творцем законів (загального).

Поворот від зовнішнього світу до людини зумовлений також тим, що натурфілософія фактично дискредитувала себе, пропонуючи різні, часто суперечливі схеми пояснення світу. Знання про світ виявилось неусталеним, нестійким, не таким, що заслуговує довіри. Звідси і поворот від об'єкта до суб'єкта, від світу до людини як джерела всіх проблем філософії, до питань теорії пізнання.

Соціальні зміни в епоху еллінізму і Римської імперії позначились і на філософії, її подальший розвиток значною мірою визначився занепадом демократичного рабовласницького полісу, соціальна упорядкованість якого тривалий час залишалась анонімною моделлю філософського мислення. В імперії загальне (політичні справи, установи, закони) відчужується від індивіда, не залежить від нього, і він, природно, втрачає до нього інтерес. Особа замикається в собі. Зрештою, в цей період через відчуження від загального остаточно і формується особа. На передній план у філософії виступають проблеми етики, зокрема щастя і смислу життя. Так під впливом обставин предмет старогрецької філософії ще раз якісно змінився. І хоча філософи й тепер ще продовжують роздумувати про світ та пізнання, все ж домінуючою тематикою стає етична. Більше того, філософія міняє свій статус. Якщо раніше вона мислилась як теоретична наука (вчення про світ), то тепер вона виступає (у стоїків) як життєва мудрість, як навчання мудрого життя. В цій іпостасі вона дуже нагадує східну філософію. І в цьому нема нічого дивного: подібні соціальні ситуації (імперії, соціальна неусталеність) породжують подібні мотиви.

Старогрецька (і римська) філософія — закономірний продукт розвитку греко-римської цивілізації. Заснована на рабській прані, ця цивілізація була приречена на занепад. Безкінечні війни (не в останню чергу для добування рабів) знекровлювали суспільство.

Крім соціально-економічних, були і духовні фактори, які завели античність в глухий кут. Закономірним наслідком розвитку античного суспільства постає особа, яка поступово усвідомлює свободу волі. Міф як світогляд родового суспільства не міг задовольняти цю особу. Ідея невмолимої долі, аморальні, невмотивовані вчинки міфологічних богів не вкладались у розуміння особи. Світоглядом духовно розвинених осіб стала філософія, яка, до речі, для мудреців епохи еллінізму була чимось на зразок світської релігії — навчанням доброчесного життя. Але філософія була вчителем не для широкого загалу. Відчувалась гостра потреба в новому світогляді. Почались безладні пошуки виходу із цієї духовної кризи. Була спроба створити нове вірування на основі ідей Платона. Античність вистраждала християнство, яке стало духовною опорою оновлення суспільства.


Лекція 3. Філософія Середньовіччя та Відродження

Філософське осмислення Середньовіччя як історичної епохи визначається історіософською позицією, яку ми приймаємо: чи ця епоха є закономірним продовженням античності (і тоді важко зрозуміти ту безодню, яка лягла між ними), чи це новий виток історії? На наш погляд, більш прийнятною є друга позиція, яка грунтується на концепції історичного коловороту. Греко-римська цивілізація занепала. Прийшли нові народи і розпочався новий цикл нової цивілізації.

Характерною рисою середньовічного світогляду є теоцентризм. Античність не знала ідеї трансцендентного (потойбічного стосовно реального світу) Бога. Боги, як і люди, жили в єдиному для всіх космосі (космоцентричний світогляд). Середньовіччя по-іншому мислить і Бога і світ. Бог творить світ з нічого, він абсолютно перший, істинне буття. Природа як творіння Бога втрачає свою самоцінність. Вона виступає тільки як символ чи знак божественної премудрості, адресований людині. Відношення Бога і природи мислиться в категоріях справжнього і несправжнього буття елеатів: Бог єдиний, неділимий, незмінний (тобто трансцендентний), природа множинна, ділима рухома, але існує завдяки Богові.

Перший період (ПІ-VІІІ ст. ) в розвитку середньовічної філософії називали патристикою (від лат. pater батько). Це вчення "отців церкви" — Тертулліана, Августина та ін. Відомим твердженням "Вірую, бо це абсурдно'' Тертулліан висловив один із основних принципів патристики — примат віри над розумом. Розум справді був безсилий будь-що змінити в ситуації розпаду Римської імперії. Відновитись до життя можна було тільки через віру, через утвердження абсолютно нових цінностей. В цих словах теолога виражена не просто церковна догма, а істина, вистраждана епохою.

Наступний період (VПІ-ХV ст. ) в розвитку середньовічної філософії називають схоластикою. Філософія викладалась у школах при монастирях, вона була шкільною мудрістю, звідси і назва— "схола" (з грецької— школа). Пізніше це слово набуло негативного значення. Під схоластикою стали розуміти мудрування, відірване від життя. В розвитку схоластики виділяються два періоди: до XII ст. в ній панують ідеї Августина, пов'язані з неоплатонізмом (августиніанство), з XIII по XV ст. поширюється вчення Томи Аквінського (1225-1274), який припасував вчення Арістотеля до потреб зміцнення позицій католицизму. За іменем фундатора цей другий період схоластики отримав назву томізм.

Період ХV-ХVІ ст. прийнято називати епохою Відродження. Соціально-економічною суттю цієї епохи є зародження капіталізму. В містах Італії, які збереглися як торгово-ремісничі осколки Римської імперії, зароджується мануфактура, формуються торгові центри всеєвропейського значення. Історична особливість цієї епохи зумовлена двома факторами: 1) зародженням капіталізму; 2) розкріпаченням, хоча б частковим, особи. Оскільки значення першого фактора більш-менш зрозуміле, зупинимось на другому, який багато в чому визначив форми реалізації цієї епохи.

Якщо з економічного погляду Відродження — світанок капіталізму, то із соціологічного — це епоха пробудження особи, яка іще не усвідомила своїх меж. Йдеться, отже, не про формування особи, яке при відсутності християнства затяглось би на довгі століття, а саме про пробудження внутрішньо сформованої особи.

В епоху Відродження зароджується "світська" гуманітарна, тобто людська (про людей і для людей) наука на відміну від "божественного знання", яке панувало в офіційних університетах. Термін "гуманізм" спочатку означав світське знання, і великі гуманісти епохи Відродження (Петрарка, Еразм Ротердамський) є гуманістами саме в цьому значенні слова, а не через те, що є носіями певних моральних цінностей. При дворах феодалів і монархів працюють перекладачі, покровительства світської влади шукають літератори і філософи. Зародження світської науки значною мірою зумовлено посиленням світської влади, яка протягом всього Середньовіччя вела боротьбу за верховенство з владою духовною (з церквою). Суперечки світської і духовної влади дали можливість філософам час від часу вивільнятись від релігії. В цей період набула поширення концепція двох істин — релігійної і філософської. Перша розглядалась як дана Богом через Біблію як одкровення, друга є знанням, отриманим на основі вивчення природи — божого творіння. Ці істини, відмінні за формою, повинні збігатись за змістом. Завдяки концепції двох істин філософія набула відносної незалежності від релігії.

Філософська палітра епохи Відродження грає різноманітністю барв: тут і неоплатонізм, і неопіфагорейство, і арістотелізм, і епікуреїзм. Вже в цьому розмаїтті проявляється її відмінність від одноманітного Середньовіччя. Однак визначальну роль відігравав неоплатонізм, ідеї якого поділяли не тільки філософи, а й вчені (Галілей, Коперник, Кеплер).

Найвідомішим мислителем раннього Відродження є Микола Кузанський (1401-1464), за поглядами неоплатонік. Але ідеї неоплатонізму він осмислює в новому дусі. "Єдине", на його думку, охоплює все, воно не має нічого протилежного собі. Звідси парадоксальний, але логічний висновок, що "Єдине" тотожне безконечному. Таким чином, одиниця, єдине (мінімум) і безконечне (максимум) збігаються. Набезконечності будь-яка точка стає центром. На місці одиниці, яка у греків була конститутивним принципом сущого (визначала його межу і міру), Микола Кузанський ставить безконечність. Це руйнувало уявлення про космос древніх і готувало грунт для ідеї безконечності Всесвіту і відсутність в ньому центра, і, отже, для переходу від геоцентризму до геліоцентризму. Ідея збіжності центру, одиниці (Бога) і безконечності (світу) стала основою пантеїзму, вчення, згідно з яким Бог і природа єдині, Бог мовби розлитий у природі. Завдяки пантеїзму відбувається реабілітація природи, з неї знімається карб гріховності. Це певною мірою стосується як зовнішньої природи, так і тіла людини. Ідеї пантеїзму поділяли і деякі мислителі Відродження, їх, зокрема, дотримувався знаменитий лікар і алхімік Парацельс (1493-1541), який висунув здогадку, що людське тіло — це хімічна система.

Найбільш відомим пантеїстом Відродження був італійській мислитель Джордано Бруно по (1548-1600). Бруно поділяє думки Кузанського про збіжність протилежностей, які він поєднує з геліоцентричним вченням Коперника. Космос і божество безконечні, вони єдині. Природа — це "Бог в речах". Здатність мислити, відчувати (гілозоїзм) притаманна всім речам природи. Завдяки пантеїзму долається дуалізм матерії і форми, який був притаманний платонівсько-арістотельскій традиції. Матерія не просто матеріал, який отримує активність через набуту ззовні форму. Вона сама по собі (завдяки божественній суті) активна. Починаючи з Бруно, в європейській філософії знімається протиставлення матерії і форми як активного і пасивного первнів. Матерія поступово набирає рис субстанції, якій притаманний рух і активність.

Саме у добу Відродження філософія і наука виходять з-під патронату релігії, стають світськими знаннями, різноманітняться течії філософії, розширюється коло її проблем.


Лекція 4. Філософія Нового часу та Просвітництва.

Новим часом називають епоху, яка розпочалась буржуазними революціями в Західній Європі. В кінці XVI — на початку XVII ст. така революція відбулась в Нідерландах, в середині XVII ст. в Англії. Ідеологією ранніх буржуазних революцій був протестантизм, у XVIII ст. такою ідеологією стає значно радикальніше і матеріалістичне за своєю суттю Просвітництво.

Два фундаментальних фактори визначили проблематику філософії Нового часу: І) наукова революція, що відбулась протягом XVI-XVII ст.; 2) формування буржуазного громадянського суспільства (XVIII ст.). Звідси домінування гносеології, зокрема проблеми методу пізнання на першому етапі (XVII ст. ) розвитку філософії цього часу і соціально-політичної проблематики на другому (XVIII ст. ), в епоху Просвітництва. В історичному аспекті XVII ст. — це підготовча фаза Просвітництва, зародження ідей, які набули пізніше більш окресленої форми.

У філософії Нового часу (насамперед у гносеології, але не тільки в ній) намітився ряд протилежних течій і підходів, суперництво і взаємодія яких визначили основні риси і закономірності її розвитку. Визначальними протилежними напрямами у філософії цього періоду були емпіризм і раціоналізм. Вони сформувались у гносеології при намаганні з'ясувати, яка з двох здатностей пізнання — чуттєвість чи розум — відіграють вирішальну роль у формуванні наукового істинного знання.

Крім означеної, у філософії Нового часу існує протистояння матеріалізму і ідеалізму. Ці протилежні течії існували і раніше, але тепер вони набули чіткішої визначеності завдяки поняттю субстанції. Матеріалісти вважали субстанцією матерію, природу, ідеалісти — Бога, душу. Під впливом розвитку науки, яка перетворила світ у самостійний об'єкт, у філософії XVII ст. утворюються проміжні між матеріалізмом і ідеалізмом світоглядні форми — деїзм, дуалізм, пантеїзм. Деїсти вважають, що Бог створив світ, дав йому перший поштовх і далі не втручається в його справи. За природою, отже, визнається самість, нона є мовби другою субстанцією. Дуалізм виходить з визнання співіснування двох субстанцій — духовної і матеріальної. В пантеїзмі ці дві субстанції виступають як щось єдине. Світ є водночас природою і Богом.

Емпіризм (емпірія — Із старогрецької — досвід) вчить, що джерелом пізнання і критерієм істини є досвід З двох джерел породження знання— чуттєвості І розуму — він віддає перевагу першому Історично склалось так, що емпіризм розвивався переважно в Англії Англія однією з перших стала на шлях капіталістичного розвитку її молода буржуазія була зацікавлена в розвитку техніки й Інстинктивно відчувала зв' язок науки і техніки

Засновником емпіричної традиції у філософи Нового часу є Френсіс Бекон (1561-1621) Бекон зрозумів важливість наукового знання для влади людини над природою Йому належить відомий вислів "Знання — не сила" Головне зусилля філософ спрямовує на пошук методу наукового пізнання Цій проблемі присвячена сновна праця мислителя— "Новий Оріанон', яку він свідомо протиставив старому "органону" (методу) Арістотеля На заваді розвитку науки, на думку Бекона, стоять дві перепони — схоластика з її догматизованим Арістотелем І різного роду забобони, ухили розуму ("Ідоли", "привиди"), які, подібно до викривленого дзеркала, спотворюють справжній стан речей Бекон ставить завдання виявити І викорінити ці "привиди", "очистити" від них розум Цей пошук "чистого суб'єкта", "чистої свідомості" зумовлений гносеологічним протистоянням суб'єкта І об'єкта, що, як відзначалось вище, виникло в науці І філософи Нового часу

Таких "привидів", які затьмарюють наш розум, філософ нараховує чотири 1) "привиди роду", це — схильність розуму спрощувати явища природи, йти легшим шляхом при їх поясненні, підла - штовувати явища під сконструйовані власні схеми, 2) "привиди печери", це — відхилення Індивідуального розуму (Інтереси, схильності), які закривають шлях до Істини, 3) "привиди площі або ринку, це — підлеглість розуму загальноприйнятим поглядам, забобонам, які часто пов'язані зі вживанням слів на означення неіснуючих речей (доля, вічний двигун І т п ), 4) "привиди театру" — викривляюча дія хибних вчень І філософських теорій Критика "привидів" Беконом — це перша спроба (але далеко не остання) в Історії філософи Нового часу виявити суто гносеологічний суб'єкт (тобто пізнавальний аспект людської діяльності) І відокремити його від оцінювального І практичного суб'єкта (тобто від Інших видів діяльності людини) В певних рамках таке прагнення необхідне І корисне, сіле в подальшому було з'ясовано, що деякі оцінки І практичні настанови внутрішньо притаманні самому науковому пізнанню.

Систематичний і цілісний характер емпіризм набув у працях видатного англійського мислителя Джона Локка (1632-1704). На відміну від попередніх мислителів-емпіриків, які ставили своїм завданням пізнання світу, Локк порушує іншу проблему — дослідження здатностей самого розуму. Він, як один з попередників Канта, робить поворот від об'єкта (природи) до суб'єкта. Основна праця філософа носить назву "Дослідження людського розуміння".

Локк є сенсуалістом. Він вважає відчуття не основним, а єдиним джерелом ідей. І послідовно проводить цей погляд у своїй концепції. Зрештою, і засновник емпіризму Бекон схилявся до сенсуалізму, але його позиція не була такою чіткою і систематизованою, як Локка. Локк твердить, що людська душа при народженні є чистою дошкою (tаbиІа rasa) і що тільки чуттєвий досвід робить на ній записи. Філософ піддав різкій критиці вчення про "природжені ідеї" Декарта. Засновник раціоналізму Декарт вважав, що деякі найпростіші ідеї притаманні розуму за його природою, тобто складають його природу— "природжені". Локк категорично не погоджується з цією позицією. Всі ідеї мають досвідне походження. При цьому він розрізняє зовнішній і внутрішній досвід. Перший — чуттєве сприймання речей зовнішнього світу. Другий — самоаналіз діяльності самої свідомості (аналіз своїх відчуттів, памяті і т. ін. ).

Другий досвід філософ називає рефлексією. Визнання рефлексії, тобто діяльності самого розуму як джерела ідей, свідчило про вимушений відхід мислителя від крайнього емпіризму. Адже так званий "внутрішній досвід" не є чуттєвим досвідом у справжньому розумінні цього слова.

Заслугою емпіризму є те, що він до кінця простежив, до яких наслідків веде моделювання пізнання за умови, коли суб'єктом приймається окрема людина, яка всі ідеї черпає з досвіду.

Раціоналізм являє собою новий тип філософії. На противагу схоластиці він намагається обгрунтувати нову науку. Декарт, як і Бекон, різко критикує схоластику. На передній план він висуває проблему методу наукового пізнання. Раціоналісти Декарт, Лейбніц були видатними вченими в галузі математики і фізики, що відбилося й на їх системах. Для них характерна переоцінка ролі розуму, загальних ідей, принципів, на основі яких будується система знання, і недооцінка ролі чуттєвих фактів. З наук вони абсолютизували математику і математичне природознавство і недооцінювали дослідні науки.

Дещо спрощено основну позицію раціоналістів можна звести до такої схеми: світ побудовано на раціональних, логічних засадах: Бог творив його на принципах математики і логіки. Ці засади збігаються з принципами побудови нашого розуму. Іншими словами, раціоналізм в тій чи іншій інтерпретації приймає за аксіому тотожність форм буття і форм мислення.

Засновником раціоналістичної течії, як і європейської філософії Нового часу в цілому, є французький мислитель Рене Декарт (1596-1650). Коли ми говоримо, що Декарт є засновником нової філософської традиції, то під цим розуміється перш за все те, що саме він заклав підвалини раціоналізму не просто як гносеологічної течії, де раціоналізм протилежний емпіризму, а раціоналізму як універсального світогляду, протилежного ірраціоналізму.

Нова (або як її іще прийнято називати класична) європейська філософія грунтується на вірі в розум. Розум виступає вищою здатністю людини, вищою цінністю і ідеалом. Навіть скептики типу Юма, обмежуючи можливості розуму, не протиставляють йому чогось іншого, більш поціновуваного.

Виходячи з Декарта, свій варіант раціоналістичної філософії створив голландський мислитель Бенедикт Спіноза (1632-1677). Філософ досліджував переважно етичні проблеми. Гноселогічним аспектом раціоналізму, який цікавить нас уданому випадку, він займався дотично. Спіноза приймає дедуктивно-геометричний метод Декарта за спосіб побудови своєї основної праці "Етика". Вона складається з дефініцій, аксіом, теорем, доведень. А оскільки в цій праці викладене не лише етичне вчення, а й вчення про субстанцію і про пізнання, то можна зробити висновок, що математична раціональність визнається Спінозою принципом побудови всього сущого.

Останнім великим раціоналістом XVII ст. був німецький мислитель Готфрід Лейбніц (1646-1716). Світ, за Лейбніцом, є сукупністю монад — простих і складних (останні є результатом сполучення простих монад). Дослідники вважають, що до ідеї монади філософ прийшов не в останню чергу під впливом відкриття Левенгуком дрібних організмів. Таким чином, замість механічної (однорідної) пропонується біологічна (складна, різноманітна) модель світу.

Світогляд, в основі якого лежить множинність субстанцій, називається плюралізмом.

Під Просвітництвом розуміють Ідейний рух XVIII ст, що охопив передові країни Західної Європи — Францію, Англію, Німеччину І поширився на Інші європейські країни, включаючи Польщу, Україну І Росію В основі цього руху лежали віра в розум як джерело знання І як засаду побудови щасливого життя (окремої людини І суспільства), віра в науку, в соціальний прогрес, критика релігії І суєвір'я, віротерпимість аж до атеїзму, визнання природних прав людини Як Ідеологія Просвітництво виражало Інтереси молодої буржуазії Оскільки релігія на той час була духовним виразником Інтересів аристократи, то діалектика Ідейної боротьби змусила Ідеологів буржуазії зайняти протилежні — матеріалістичні та атеїстичні — позиції

Просвітництво в своїй суті оптимістичне, просякнуте вірою в щасливе майбутнє людства Ця віра грунтувалась на переконанні, що наука І технічний прогрес створять рай на землі Його представники не передбачили, що прогрес принесе свої проблеми, а "земний рай" знову й знову буде маритися на горизонті й відступатиме в міру наближення до нього.

Найбільш відомими французькими просвітниками є філософидеїсти Ф. М. Вольтер (1694-1778), Е. Б. Кондільяк (1714-1780), Ш. Л. Монтеск'є (1689-1755), Ж. Ж. Руссо (1712-1778) і представни- ки матеріалізму Д. Дідро (1713-1784), Ж. О. Ламетрі (1709-1751), К. А. Гельвецій (1715-1771), П. А. Гольбах (1723-1789) та ін.

В Англії ідеї Просвітництва проповідували Д. Толанд (1670-1722), А. Шефтсбері (1671-1713), А. Колінз (1676-1729), Б. Мандевіль (1670-1733) та ін.

В Німеччині представниками Просвітництва були Х. Вольф (1679-1759), А. Баумгартен (1714-1762), Г. Е. Лессінг (1729-1781) та ін.

У філософській літературі XX ст. не втухають дискусії з приводу історичної ролі ідеї розуму, яку Просвітництво піднесло до рангу суспільного ідеалу. Сучасна філософія здійснила переоцінку ідеї розуму і показала її обмеженість практично у всіх вимірах.

Наука і техніка не тільки не розв'язують проблеми соціального буття людини, а й породжують нові (типу мирного і немирного атому), які за драматизмом перевершують старі.

Стала очевидною обмеженість розуму в боротьбі з релігією і традиціями. Розум сам із себе не здатен породжувати соціальні цінності, він швидше перетворюється на механічного робота — потвору, позбавлену моральних орієнтирів, але придатну з максимальною ефективністю виконувати будь-яку програму.


Лекція 5. Німецька класична філософія.

У другій половині XVIII ст. центр європейської філософської думки перемістився з Англії і Франції в Німеччину, яка значно пізніше своїх західних сусідів стала на шлях буржуазних трансформацій. Саме тут напередодні цих перетворень розпочалось ідейне бродіння і духовне піднесення, яке охопило і філософію. Тут сформувалась філософська традиція, в межах якої вдалось переосмислити ряд проблем, над якими безуспішно билась попередня філософська думка. Це стосується насамперед протистояння емпіризму й раціоналізму, детермінізму і свободи волі, а також протиріччя між натуралістично-механістичним світоглядом і специфікою буття людини, яке не вписувалось в рамки цього світогляду. У першому випадку суперечності носили гносеологічний характер, у другому — онтологічний і стосувались буття людини у світі.

Представниками німецької класичної філософії є І. Кант, І. Г. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель, Л. Фейєрбах. На наш погляд, філософію К. Маркса також можна віднести до цієї традиції — принаймні і категоріальний апарат і стиль мислення Маркса не виходить за її рамки.

Особливістю цієї традиції є зміщення центру дослідження від об'єкта до суб'єкта, або в онтологічному аспекті — від природи до історії і культури. Відбувається переосмислення і самого суб'єкта. Якщо раніше він мислився як певна духовна субстанція, що пасивно відображала світ, то тепер суб'єкт постає як творча діяльність (Кант), як дух, що перебуває в історичному розвитку (Гегель), як людство, яке здійснює історичний поступ на основі практичної діяльності (Маркс). Іншими словами, суб'єкт мислиться як діяльність, яка у філософів після Канта все більше набуває історичного характеру, перетворюється в культуротворчу діяльність, в свободне самотворення.

Засновником німецької класичної філософії є Іммануїл Кант (1724-1804) — філософ, якого за силою духу і впливу на подальший розвиток філософської думки часто порівнюють з Платоном.

Філософія Канта — перехідна ланка між раціоналізмом Просвітництва і романтично забарвленою філософією XIX ст. Кант, як і просвітники, пройнятий ідеєю розуму, який здатен продукувати абсолютні вічні істини. Але філософ переосмислює саму ідею розуму: останній трактується не як механічне відображення дійсності (емпірики) чи як послідовне методологічне розгортання природжених ідей (раціоналісти), а як творець, конструктор як дійсності (об'єкта), так і знання про неї. 1 на цій основі Кант долає суперечність емпіризму і раціоналізму, і це перший внесок мислителя в розвиток філософської думки. Другий полягає в тому, що Кант теоретично обгрунтував автономію волі людини, непідлеглість моральності зовнішнім факторам, і цим самим сфера людської діяльності (культура) була винесена за рамки природної детермінації. Після Канта культура опинилась за межами природи і більше не розглядається крізь природні закономірності. Природа і культура постають для філософії як дві рівнозначні і незводимі одна до одної сфери.

У творчості Канта виділяють докритичний і критичний періоди. У докритичний, або, як він його сам називає, догматичний, період Кант перебуває під впливом філософії Лейбніца і його послідовника Х. Вольфа. Він вірить, що силою одного лише розуму можна осягнути закономірності природи і демонструє це створеною космогонічною гіпотезою і теорією припливів і відпливів. Але знайомство з філософією Юма збудило Канта (за його ж словами) від догматичної сплячки. Під догматизмом Кант розуміє філософську позицію, згідно з якою світ існує таким, яким ми його сприймаємо, а пізнання виступає як його відображення. Юм поставив під сумнів цю позицію. Але він не запропонував нічого іншого. Кант пропонує свій підхід до розв'язання цієї проблеми, який він називає конструктивним критицизмом.

Кант, за його висловом, здійснив коперниканський переворот у філософії. На його думку, потрібно не знання (розум) узгоджувати з предметами, як це робили попередні філософи, а предмет зі знанням (розумом). Іншими словами, джерело всезагальності і необхідності знання філософ пропонує шукати не в об'єкті, а в суб'єкті. Світ, як він даний для наукового пізнання, не є, на його думку, світом самим по собі (догматизм), але він не є також лише нашим відчуттям (скептицизм).

Світ науки є витвором розуму, який сконструював його за певними правилами на основі чуттєвого матеріалу, що ми отримуємо від речей у собі. Ці речі в собі (ноумени) нам принципово не дані, вони можуть бути дані нам тільки через наші суб'єктивні форми споглядання і мислення. Тобто вони можуть бути дані тільки як явища (феномени). Світ наукового пізнання (сфера феноменів) є результатом синтезу (поєднання) суб'єктивних апріорних форм, з одного боку, і чуттєвого хаотичного матеріалу, джерелом якого є речі в собі, з другого. Апріорні форми Канта — це не вроджені ідеї Декарта. Вони позбавлені змістовності. Це певна здатність, певні правила (схеми) формування матеріалу.

Практичний розум у Канта керує всіма практичними вчинками людини, включаючи моральні вчинки. Філософ виходить з того, що людська воля автономна, тобто вона сама собі задає закони своєї діяльності. Воля в своїй дії не залежна ні від зовнішніх факторів, ні від внутрішніх імпульсів людини. На цьому розумінні свободи волі Кант і вибудовує свою концепцію моралі. Таке розуміння підвалин моралі було новим для філософії. "Нове слово, сказане Кантом про поведінку людини, — автономія моральності. Попередні теорії були гетерономні, тобто виводили мораль із зовнішніх по відношенню до неї принципів"'. Філософи до Канта намагались вивести мораль із волі Бога, настанов суспільства, вимог вродженого чуття, з прагнень до щастя, насолоди, користі. І тільки Кант стверджує принципову самостійність і самоцінність моральних принципів, які грунтуються на свободі волі.

Післякантівський ідеалізм досяг найвищої форми і був узагальнений у філософії Г. Гегеля (1770-1831). Гегель ввійшов в історію філософії як творець найбільш розгорнутої і обгрунтованої системи ідеалістичної діалектики. Кант, як ми вже відзначали, відмовив метафізиці в претензії на науку. Розум, якому даний всезагальний предмет, без чуттєвої достовірності впадає в антиномії. Фіхте вважає, що всезагальне (абсолютне знання) може бути дане розуму в інтуїції. Інтуїція в нього виступає водночас як акт творення і пізнання "не-Я". ("Я" як творчий первень може мати абсолютне знання про створюване "не-Я"). Цим самим філософія відновлюється в правах науки про суще. Одначе інтуїція як джерело філософського знання у Фіхте і у Шеллінга виступає як суб'єктивний і недостатньо обгрунтований акт. Гегель долає ці недоліки своїх попередників.

Дві ідеї мислителя мали досить продуктивне значення при розбудові його філософської системи: 1) переосмислення співвідношення розсудку і розуму; 2) розуміння ідеї (істини) як системи знання, що породжує себе в процесі розвитку.

Після смерті Гегеля прихильники його філософії розділились на два табори — старогегельянців, які тримались за систему вчителя, і молодогегельянців, які перейняли деякі моменти його методу. Виражаючи настрої німецької буржуазії напередодні революції 1848 р., молодогегельянці (Б. Бауер, Штраус, Штірнер) вважали головним завданням філософії критику релігії. До молодогегельянців належав і Людвіг Фейєрбах (1804-1872), роль якого в історико-філософському процесі визначається перш за все тим, що він був проміжною ланкою між Регелем і Марксом. Фейєрбах був учнем Гегеля, але під впливом суспільних настроїв і нових досягнень природознавства, яке він вивчав в університеті, переходить на матеріалістичні позиції. Критиці релігії (насамперед християнства) присвячена основна праця мислителя "Сутність християнства". Вихідна теза цієї критики полягає в тому, що сутність Бога — це відчужена сутність людини. Людина, вважає він, створила за своєю подобою (сутністю) духовну істоту, яку наділила своїми ж рисами (мудрістю, силою, волею, добротою) і поклоняється своєму творінню. Бог, отже, це сутність людини, перенесена на небо і протиставлена їй. Людина — страждуща істота, природа не відповідає на її страждання (сподівання, мрії) і людина творить Бога як своє відчуження.

Головне завдання своєї філософії Фейєрбах вбачає в подоланні релігійного відчуження. Людина повинна бачити в іншій людині Бога, ставитися до неї як до Бога, а не поклонятись видуманій нею істоті. Таке подолання, на його думку, повертає людині всю повноту її буття.

Свою філософію Фейєрбах називає антропологізмом, оскільки людина проголошується основним предметом філософії. Суть фейєрбахівського антропологізму полягає в тому, що людина береться як родова істота, тобто як істота, наділена рисами, які притаманні людському роду взагалі. Такими родовими рисами філософ вважає мислення (розум), волю і чуттєвість (серце). Він значно менше уваги, порівняно з його попередниками, приділяє культуротворчій природі людини, її історичному способу буття.

До лівого крила молодогегельянців належали також К. Маркс (1818-1883) і Ф. Енгельс (1820-1895), творці так званого марксизму. Марксизм — ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію і "теорію" революційного перетворення буржуазного суспільства в соціалістичне і комуністичне (т. з. науковий соціалізм). Головним завданням цієї ідеологічної доктрини її творці проголосили звільненя робітничого класу (пролетаріату) від експлуатації і побудову суспільства, вільного від соціального гноблення. В цьому плані вони виступили як продовжувачі утопічних соціалістичних теорій (Т. Мор, Т. Кампанелла, К. Сен-Сімон, Ш. Фур'є та ін. ), які зображали щасливе суспільство, побудоване на засадах соціальної рівності і вільної праці. Шлях до побудови такого суспільства Маркс вбачав у знищенні приватної власності, яку вважав основою експлуатації людини людиною (причиною "відчуження" людини). Здійснити це знищення покликаний історією пролетаріат, вільний від пут приватної власності. Він, під керівництвом партії комуністів, здійснює соціалістичну революцію.

Класова боротьба проголошується рушійною силою історії і на підставі цього виправдовується насильницьке захоплення влади і встановлення т. з. диктатури пролетаріату, яка буде правити суспільством не на основі законів (буржуазних за своєю суттю), а на засадах революційної доцільності.

Філософією марксизму є матеріалізм, або, як він називався в радянському марксизмі, діалектичний та історичний матеріалізм. її творці під впливом Фейєрбаха подолали ідеалізм Гегеля, але перейняли його діалектику (звідси назва "діалектичний матеріалізм", хоча в їх працях такий термін відсутній). Вони ж поширили матеріалізм на розуміння історії і суспільних явищ — створили історичний матеріалізм, або матеріалістичне розуміння історії. Такою є радянська версія філософії марксизму, яка має достатньо підстав, щоб претендувати на істину. Вона грунтується на працях Енгельса і пізнього Маркса.

Німецька класична філософія, за винятком Канта, осмислювала людину (її свідомість, пізнання) в лоні культури і історії. Вона схилялась до ідеї домінування тотальності (цілого, загального) над одиничним (особою, окремою людиною). Піднявши ідеї творчості, діяльності, свободи, вона приписала їх цілому — духові, суспільству, а не окремій людині. У цьому відношенні дана філософія була антитезою Просвітництву, яке виходило швидше від окремої людини як особи, хоча людину воно розглядало на фоні природи (звідси концепція "природних прав" і т. ін. ). Подальший розвиток філософії полягав у доланні цих крайніх позицій — в осмисленні людиною себе як особи в лоні культури, тобто в подоланні позиції натуралізму, з одного боку, і тотальності Гегеля і Маркса – з іншого.


Лекція 6. Сучасна світова філософія.

Позитивізм. Термін "позитивізм" походить від "позитивного" (тобто фактичного, побудованого на досвіді) знання. Позитивізм протиставляє таке "позитивне" знання "метафізичному" або спекулятивному, яке виходить за рамки фактів.

Позитивізм (філософія "позитивного" знання), який часто називають "філософією науки", є однією з найвпливовіших течій останніх півтора століть. Видозмінюючись (від позитивізму до махізму і далі до неопозитивізму), він багато в чому визначив духовне обличчя людства нашої епохи, епохи, що пов'язала свою долю з розвитком науки і техніки.

Основні ідеї і настанови позитивізму можна звести до таких тверджень:

1. Справжня наука не виходить за сферу фактів, за рамки чуттєвого даного. Вона не гониться за невловимими першоосновами і першопричинами. Звідси заперечення метафізики, яка не дотримується цієї вимоги.

2. Наука, яка вивчає факти, є всемогутньою. Не існує меж науковому пізнанню.

3. Суспільство також підлягає науковому пізнанню. Наукою про суспільство є соціологія.

4. Розвиток науки і техніки, а також соціології є запорукою суспільного прогресу.

При цьому слід зазначити, що під наукою позитивізм розуміє знання, побудоване за зразком природознавства. Вироблені природознавством критерії науковості та методи пізнання розглядаються як ідеал науки взагалі.

Світогляд, який намагається вирішити основні проблеми — що таке світ, людина, що таке добро, прекрасне і т. ін., виходячи з наукового знання, називають сцієнтизмом (від лат. scientiaнаука). Позитивізм є типовим сцієнтичним світоглядом. Сцієнтизм хибує тим, що він намагається звести існування людини до буття речі серед інших речей. Він не бачить спеціфіки людського існування (екзистенції), яку не можна зрозуміти, виходячи зі знання природи. В цьому відношенні сцієнтизм (і позитивізм як його різновид) є опонентом антропологічного, або як його іще називають, гуманістичного світогляду, який за вихідне приймає специфіку людського буття в світі. Виразниками антропологічної тенденції у філософії кінця ХІХ-ХХ ст. є філософія життя, феноменологія, екзистенціалізм та герменевтика.

Починаючи з Ніцше, в європейській філософії поступово на передній план виходить антропологічна і культурно-етична проблематика. Пізнавальна проблема все більше спеціалізується і відходить на периферію суспільної свідомості.

Одним з найвідоміших критиків раціоналізму і засновником ірраціоналізму Нового часу був датський теолог і філософ Сьорен Керкегор (1813-1855). Керкегор зміщує центр філософської проблематики з гносеології до етики. На його думку, перш за все необхідно з'ясувати сенс життя для себе. Попередня філософія (насамперед панівна гегелівська, яка для нього виступає як символ раціоналістичної традиції взагалі) не дає відповіді на це питання. Цю філософію, яка має справу зі всезагальним, мало турбує окрема людина з її переживаннями і муками.

Вихідним у своїх філософських роздумах мислитель приймає не всезагальні істини, а існування одиниці (одиничної конкретної людини). Керкегор абсолютизує одиницю, ставить її над родом. В тваринному світі, зауважує він, індивід нижчий від роду, в людей же, завдяки тому, що людина створена за образом і подобою Бога, окремий індивід вищий від роду (загалу). Філософ часто засуджує загал як зло, як джерело хаосу. Спасіння людини він вбачає в усамітненні. Культура, на його думку, позбавляє людей самобутності. Вона вдосконалює їх як екземпляри, але позбавляє індивідуальності, перетворює більшість з них в "дресированих мавп". Датський мислитель різко протиставляє спосіб існування світу і існування (екзистенцію) окремої людини. В світі панують причинні зв'язки, необхідність, яка пізнається розумом. Цікавою є концепція моралі датського мислителя. Він виділяє естетичний (тобто чуттєвий), етичний (заснований на розумі) і релігійний рівні моралі. Ці рівні є водночас альтернативними варіантами, які постають перед особою, вибір яких здійснюється за принципом "або-або".

З інших позицій піддав критиці панлогізм і ідеалізм гегелівської системи А. Шопенгауер (1788-1860) — засновник волюнтаризму — ірраціоналістичної течії, що вважає основою, первнем світу волю. Головною працею мислителя є багатотомний твір "Світ як воля і уявлення". В ній відчувається вплив Канта і Платона, а також індійської філософії.

Світ, за Шопенгауером, існує тільки для суб'єкта, як його уявлення, тобто як предмет свідомості. "Все, що існує в пізнанні, і самий світ є об'єкт у відношенні до суб'єкта, тільки для суб'єкта він і існує. Світ є моїм уявленням", — пише він. Об'єкт, як він даний суб'єкту, зумовлений (тут філософ іде за Кантом) апріорними формами споглядання простору і часу і категорією розсудку причинністю. І хоч "світ як уявлення" упорядкований і систематизований розсудком (в цьому філософ відводить велику роль причинності, виділяючи чотири її види — фізичну, логічну, математичну і моральну), він є тільки суб'єктивною даністю і провести межу між сном і реальністю неможливо.

В кінці XIX — першій чверті XX ст. в Європі популярною стає "філософія життя", до якої відносять Ф. Ніцше, З. Фрейда, А. Бергсона та ін. Представники цієї течії відходять від онтологічної і гносеологічної проблематики, що була характерна для класичної філософії, починаючи від Декарта. їх мало цікавлять об'єктивний світ і наукова істина, а більше хвилює людина, світ людського життя. І сама людина розглядається ними насамперед як земна біологічна істота — з волею, інстинктами, підсвідомим.

Філософія життя — це своєрідний протест проти класичного ідеалізму (типу гегелівського), який, по суті, не переймався проблемою існування конкретної людини з її стражданнями і пориваннями. Вона також виступила проти неокантіанської та позитивістської версії філософії, яка зводила філософію виключно до аналізу методологічної проблематики науки. Філософія життя знаменувала собою поворот до людини, її проблем і переживань, до антропологічної і аксіологічної пролематики. Якщо для класичної філософії гаслом було "істина понад усе" (символом її може бути Д. Бруно), то для цієї філософії таким гаслом є "людина понад усе" Це означало не просто переосмислення глибинних життєвих орієнтирів, але й переоцінку цінностей.

Критиком традиційних цінностей і пророком нових виступив німецький мислитель Фрідріх Ніцше (1844-1900). Виходячи з волі як основної цінності, Ніцше піддав різкій критиці всю попередню філософію. Він вважає своєю заслугою те, що першим поставив питання про цінність істини — центрального поняття ("ідола") філософії. Справді, оскільки основними цінностями є життя і воля, то істина стає підрядною цінністю. Процес пізнання для Ніцше — не пошук істини, а "схематизація", спрощення світу, що забезпечує практичні дії. Істина, отже, набуває суто інструментального характеру. Оскільки успішним може бути і хибне знання, то істина в такому разі урівнюється з хибним знанням. З неї знімається ореол святості. Вона втрачає цінність, заради якої варто було жертвувати життям. В такий же спосіб Ніцше здійснює переоцінку основних християнських цінностей — любові до ближнього і співчуття.

Філософія Ніцше — це проповідь крайнього індивідуалізму з аристократичним (відраза до загалу як до натовпу) і водночас біологічним забарвленням. Можна сказати, що мислитель відчув всезростаючу індивідуалізацію європейського суспільства, про що, зокрема, пізніше засвідчив крах тоталітарно-колективістських ідеологій фашизму і комунізму, але надав цьому процесу міфопоетичної інтерпретації: майбутнє Європи він пов'язує не зі свободною особою в рамках громадянського суспільства, а з міфічною надлюдиною.

Ідеї, близькі до філософії життя, розвивав засновник психоаналізу Зігмунд Фрейд (1856-1939). Якщо Ніцше вбачав за вчинками людей і явищами (феноменами) культури волю до влади окремої людини чи групи людей, то Фрейд вважає таким прихованим чинником несвідоме, насамперед сексуальні потяги. Людину мислитель трактує переважно як біологічну істоту з притаманними їй потягами до задоволення і агресії, а культуру як чинник, що блокує ці біологічні поривання людини.

Особливе місце у філософії XX ст. займає феноменологія — течія, яка на основі виробленого нею оригінального методу аналізу свідомості намагалась розв'язати основні філософські проблеми буття і пізнання. Пояснити світ за допомогою аналізу структур свідомості намагались Декарт, Юм, Кант. До цієї суб'єктивістської традиції приєднується і феноменологія, творцем і найбільш відомим представником якої був німецький мислитель Е. Гуссерль (1859-1938). Розглянемо найбільш важливі ідеї феноменології.

В концепції "життєвого світу" Гуссерль в руслі ідей філософії життя (Ніцше, Бергсон) стверджує первинність життя по відношенню до науки. Однак Гуссерль не переходить на позицію ірраціоналізму, яка характерна для цих мислителів. Він вірить, що на основі феноменологічного дослідження "життєвого світу" можна створити універсальну філософію, яка відновить довір'я до розуму, яке було притаманне філософії, починаючи із Стародавньої Греції. В такий спосіб, на його думку, може бути подолана криза європейського буття. Подолання кризи мислиться, отже, через здійснення нового проекту філософії.

Екзистенціалізм поряд з неопозитивізмом можна вважати провідною течією у філософії Західної Європи XX ст. Він виник у 30-х роках (умовною датою його народження вважають вихід у 1927 р. праці німецького філософа М. Гайдеггера "Буття і час"), однак найбільшої популярності набув після другої світової війни.

Найбільш відомими представниками цієї течії є німецькі мислителі М. Гайдеггер (1889-1976) і К. Ясперс (1883-1969) і французькі філософи Ж. -П. Сартр (1905-1980), Г. Марсель (1889-1973) і А. Кам'ю (1913-1969).

На формування екзистенціалізму і на поширення його ідей значний вплив мав досвід виживання особи, набутий в соціальних катаклізмах XX ст. — в першій і другій світових війнах, досвід наруги над особистістю тоталітарних режимів фашизму і сталінізму. Екзистенціалізм намагався знайти стійку опору виживання особи в чужому (і навіть ворожому) їй світі за умов усвідомлення нею краху ідеалів Просвітництва (віри в розум і науку) і крихкості, нетривкості власного існування. Екзистенціалізм — це своєрідний духовний протест, бунт особи проти абсурдного з її погляду світу, пошук виходу з цієї ситуації. Поряд із цим дана течія, як і волюнтаризм Ніцше, працювала на формування сильної — свободної і відповідальної— особи, яка починає домінувати в культурі і способі життя Заходу в XX ст. В цілому можна констатувати, що екзистенціалізм зафіксував радикальну зміну в розумінні (відчуванні) людиною свого буття в світі, яка відбувалась в Європі протягом XX ст.


Лекція 7. Українська філософія.

Будь-яка форма філософії як складова культури завжди несе на собі відбиток національної своєрідності її творців. Звідси і мовлять про національну (англійську, німецьку, французьку) філософію, а, отже, й українську.

Якщо розглядати філософію як особливу сферу духовної діяльності людини, спрямованої на усвідомлення відповідної низки смисложиттєвих проблем людського буття, найзагальніших духовних потреб конкретного народу чи нації, то українська філософія є досить давнім феноменом, початки якого сягають часів більш далеких, ніж це донедавна вважалось.

Поза сумнівом з'ява нашого філософського духу виходить за межі ХVІ-ХVІІ ст., коли завдяки діяльності братських шкіл, Острозького культурно-освітнього центру, Києво-Могилянської академії впроваджується і набуває самостійного розвитку філософське теоретичне знання, тобто набуває буттєвого статусу професійна філософія. І хоча остання вважається зрілим рівнем розвитку філософії, де панує її величність теорія та її творці професійні філософи, вона є лише одним із можливих способів існування філософії. Водночас існують й інші шляхи філософського осягнення дійсності, за яких теоретичний інтерес доволі міцно вживається з практичним. У контексті української філософії він охоплюється, як правило, часом існування києво-руської культури (Х-ХІ ст. ), яка залишила нам низку писемних пам'яток, що репрезентують зразки тогочасного осмислення дійсності, характерного для української духовної традиції.

На нашу думку, світоглядно-філософські первні українського народу сягають своїм корінням значно глибинніших шарів вітчизняної культури, її дохристиянської доби. У світлі аргументів на користь існування сарматських, скіфських, кимерійських, арійських, трипільських та інших часів на території України з їх самобутньою культурою і тісними зв'язками із найвідомішими осередками Ойкумени важко чи взагалі неможливо визначити факт появи цього явища тільки на етапі існування Київської Русі. Аргументи на кшталт того, що скіфи, сармати, кімерійці, готи і т. п. не є праслов'янськими (принаймні достеменно це не доведено), не можуть сприйматись як переконливі.

Тож наша філософська спадщина відчутна і досить давня, а тому її історія далека від лінійної, як і доля народу нашого, що знав як злети, так і падіння. Тому й історія вітчизняної філософії є складною, почасти досить суперечливою, але завжди є гідною уваги, про що свідчать і наступні етапи розвитку духу українського, зокрема язичеська минувшина — могутнє підґрунтя нашої духовної культури, золотий вік гармонії у світосприйманні наших пращурів, який яскраво репрезентує геніальна пам'ятка — загадкова "Велесова книга" — літературний твір VШ-ІХ ст., що дійшов до нашого часу в копії ХVІ-ХVІІ ст.

Зрозуміло, що світоспоглядання праукраїнців ще міфічнопрактичне. Та в ньому вже простежуються нові для міфу тенденції, з'являються знання про світ, значимі для всіх: "Се бо Дажбо створив нам яйце, що є світ — зоря, яка нам сяє. І в тій безодні повісив Дажбог землю нашу, аби тая удержана була" (Велесова книга, с. 72). Світ поступово набуває рис об'єктивності на противагу індивідуально суб'єктивним уявленням про нього. Проявляється потяг до світопізнання, вільного від будь-яких практичних інтересів, а з ним і тенденція деміфологізації світу, в ході якої людина стає його незаангажованим спостерігачем.

Філософські начала праукраїнської доби набувають свого зростання в культурі Київської Русі, держави, в кордонах якої наприкінці IX ст. об'єднались споріднені племена, сформувавши високорозвинуту спільноту — українців русичів. У межах києворуської культури філософія рельєфніше виокремлюється як специфічний тип світопізнання і світорозуміння з-поміж міфологічного і релігійного світогляду, переплітаючись і співіснуючи з ними, її піднесенню сприяли кілька взаємопов'язаних факторів.

У філософських шуканнях часів Київської Русі важливе місце посідали й історіософські проблеми: аналіз взаємовідносин структурних елементів системи людина — церква — влада Бог; інтерпретація історії людства як руху, що здійснюється за волею Бога; минуле, сучасне і майбутнє Київської Русі у контексті тогочасних суспільних проблем ("Слово про Закон і Благодать" Іларіона, "Слово о полку Ігоревім", "Повість временних літ", "Києво-Печерський Патерик" тощо).

Філософську думку часів Київської Русі можна, загалом, охарактеризувати як складне синкретичне духовне явище, спрямоване на глибинне осягнення актуальних проблем людського буття, осмислення Святого Письма і світу як творінь Бога. Це була філо софія релігійна (християнська) у специфічно візантійському варіанті на києво-руському грунті з домінуючою тенденцією до екзистенційно-антропологічної редукції філософського знання в контексті його духовно-практичного виміру.

Григорій Савич Сковорода (1722-1794) — найвидатніша постать у культурному житті України XVIII ст. Філософ і поет, педагог І музикант, знавець латини, старогрецької, староєврейської, польської, німецької, російської мов, він розвинув цілий комплекс ідей. Сковорода створив власну філософську систему, йому притаманний специфічний стиль і форма філософського мислення. Його філософствуванню властиве органічне поєднання художнього і раціонально-абстрактного світоспоглядання. Наслідком такого поєднання став універсальний алегоризм, в якому предмети і явища осмислюються не в усій сукупності властивостей, не в цілісності, а лише в абстрактно-схематичному образі їх як символи.

Одним із основоположних принципів філософської системи Сковороди є вчення про двонатурність світу, що пронизує всі філософські праці мислителя. Суть його полягає в тому, що все суще розглядається як таке, що складається з двох натур — видимої і невидимої, тобто матеріального й ідеального, тілесного і духовного, мінливого і вічного, залежного і визначального тощо. "У цьому цілому світі, — писав Г. Сковорода, — два світи, з яких складається один світ: світ видимий і невидимий, живий і мертвий, цілий і розпадливий. Цей — риза, а той — тіло. Цей — тінь, а той — дерево. Цей — матерія, а той — іпостась, себто основа, що утримує матеріальний бруд так, як малюнок тримає свою барву. Отже, світ у світі то є вічність у тлінні, життя у смерті, пробудження у сні, світло у тьмі, у брехні правда, у печалі радість, в одчаї надія". Принцип двонатурності світу Г. Сковороди органічно пов'язаний з його вченням про три світи. Спираючись на давню філософську традицію (античну, натурфілософію М. Казанського, Д. Бруно, філософські курси києво-могилянців, зокрема С. Полоцького), він поділяє все суще на три специфічні види буття — "світи": 1) великий, або макрокосм (Всесвіт); 2) малий, або мікрокосм (людина); світ символів, або Біблія.

Необхідною передумовою на шляху людини до щастя, підкреслює Сковорода, є додержання нею принципу "спорідненої" ("сродної") праці, тобто її відповідність тому вищому, розумному і справедливому началу, що визначає сенс людського буття. У діалозі "Алфавіт або буквар світу" він стверджує, що кожна людина має свою природу, свій особливий нахил до "сродної" собі справи, який неможливо змінити, оскільки вони є виявом у людині вічної, невидимої натури. Людина здатна лише пізнати її, а пізнавши, обрати собі заняття і життєвий шлях, споріднені з "Іскрою Божою". За таких обставин вона уникне рабства видимої "сліпої натури" з її неодмінними похідними — жадобою багатства, влади, слави, іншими згубними пристрастями, які несуть не щастя, а лише його привид, сіючи сум, нудьгу, непевність, незадоволення, страх тощо. Натомість "споріднена" праця дає людині впевненість, відчуття повноти свого буття, душевний спокій, веселість духу і т. п. Будучи легко здійсненною, "споріднена" праця приносить людині насолоду не стільки своїми наслідками, винагородою чи славою, як самим своїм процесом. Вона не лише забезпечує людське матеріальне благополуччя, а й є важливим засобом духовного самоутвердження, самовдосконалення людини, здоров'я її душі, а, отже, і щастя. Саме щастя у чистоті сердечній, у рівновазі духовній і вбачав великий мислитель, утверджуючи цю думку своїм власним життям.

Світоглядна позиція українського романтизму — "філософія серця" — досить яскраво виявлена і в творчості діячів Кирило-Мефодіївського братства: Тараса Шевченка (1814-1861), Пантелеймона Куліша (1819-1897), Миколи Костомарова (1817-1885), яких єднала не лише романтична історіософія з її апеляцією до ідеї свободи та духовної "ідеї батьківщини" на основі христової віри — Біблії, звідки вони черпали мотиви, образи, символи, паралелі, а й екзистенційно-антропологічний напрям розгляду світоглядних проблем, що властивий українській філософській думці.

"Філософія серця" як світоглядна основа українського романтизму одержує свій завершальний цілісний вияв у творчості одного з найвидатніших українських філософів — Памфіла Юркевича (1827-1874), зокрема в його праці "Серце і його значення у духовному житті людини за вченням слова Божого". Символ "серця" у філософії Юркевича багатозначний. Найпоширеніші значення — серце як душевний стан людини (джерело всього доброго і злого—в словах, думках та вчинках людини); серце як цілісний світ людини (до нього входять не тільки моральні переживання, почуття, пристрасті, а й також акти пізнання, взяті не як процес дискурсивного мислення, а як акти осягнення), серце як неусвідомлений досвід, позасвідоме, що й породжує явища душі.

Романтична тенденція в українській філософії актуалізує, як ми вже мали нагоду пересвідчитись, постановку проблем "людина — нація", "нація — світ", започатковує розробку філософії національної ідеї, яка охоплює собою всі форми рефлексії над ідеєю нації, сутністю і сенсом існування українського народу, усвідомлення ним своєї "самості", своєї належності до конкретної етнічної єдності.

Починаючи з кінця XIX— початку XX ст., українська національна ідея, підґрунтя якої сягає ще часів язичеської минувшини, духовної культури Київської Русі, стає теоретично усвідомленою, набуває відчутних рис буттєвості. Тому розвиток української філософської думки цього часу відбувається в органічній єдності із складним і суперечливим процесом пробудження національної самосвідомості, прагненням українського народу національне і політично самовизначитись. Та об'єднана єдиною національною ідеєю — ідеєю самостійної, незалежної України — українська філософія такого гатунку змістовно не є чимось однорідним, а є скоріше складним проблемним полем різних методологічних підходів, світоглядних принципів, духовних цінностей, стратегічних і тактичних прийомів на шляху до реалізації національної мети: утворення і розбудови власне української держави.

Серед такого складного світоглядно-політичного переплетіння виокремлюються прибічники позитивістської орієнтації, що апелюють до врахування реальних обставин, фактів, а не чуттєвих побажань і устремлінь: Володимир Антонович (1834-1908), Михайло Драгоманов (1841-1895), Іван Франко (1856-1916), Михайло Грушевський (1866-1934).

Особливе місце серед цієї когорти корифеїв української демократичної думки належить Михайлу Драгоманову — складній і суперечливій постаті в інтелектуальній історії українського народу. Драгоманов взагалі був одним із перших у середовищі тогочасних радикальних мислителів, який зрозумів роль і місце національного питання в реалізації принципів демократії і свободи. Він не лише перша жертва антиукраїнських репресивних заходів російського уряду (у 1875 р. був звільнений з Київського університету), а й автор першого модерного українського політичного журналу "Громада". Драгоманов першим намагався спростувати доволі популярну на той час теорію про взаємовиключення космополітизму і націоналізму, витворивши імператив: "Космополітизм в ідеях та цілях, національність у грунті та формах". Він глибоко вірив, що національність є необхідним будівельним матеріалом усього людства.

Цю точку зору поділяв і відомий український політичний діяч, філософ історії Вячеслав Липинський (1882-1931), думки якого досить часто були головним джерелом інтелектуального натхнення, ідейними основами Д. Донцова. У центрі теоретичних пошуків В. Липинського лежала проблема держави і влади. На його думку, розвиток, здатність до життя і відмирання кожної держави залежить від форми її організації, устрою, що в свою чергу визначається рівнем взаємовідносин між "провідною верствою" і "народом". Липинський виокремлює три основні, цілком рівнорядні, почасові типи державного устрою (що і є, за словами І. Лисяк-Рудницького, його найоригінальнішим внеском у філософсько-соціологічну науку): "класократія", "демократія " й "охлократія ", зміст яких не завжди збігається із загальноприйнятою термінологією. Особисті симпатії Липинського лежать на боці "класократії".

Як представник українського макіавеллізму, Липинський був першим політичним мислителем, який трансформував проблему сили у свою історіософію і продумав її основні засади. Його слова, що "ніхто нам на збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути" й сьогодні залишаються актуальними, є конкретною програмою дій сучасного українського супільства.


Модуль 2.  Онтологія

Лекція 1.  Філософське вчення про буття

Філософське вчення про світ називається онтологією (з грецької оп, ontos— суще і logos — поняття, розум). Термін "онтологія'' вживається у філософії з XV ст., хоча проблема, що таке світ, що ми розуміємо під буттям, сущим, виникла водночас із формуванням філософії. Онтологія була однією із складових метафізики, до якої традиційно, крім онтології, входили теологія (вчення про Бога) і психологія (вчення про душу). Так, зокрема, трактував метафізику І. Кант. Оскільки теологія і психологія пізніше відійшли від філософії, то метафізика фактично збіглася з онтологією. В сучасній філософії різниця між метафізикою, або, як її іще називають, "першою філософією", і онтологією є досить умовною, хоча, як ми бачили на прикладі екзистенціалістів, вона може бути і досить суттєвою.

У філософії Нового часу розгорнулась дискусія з питання, яка дисципліна є провідною — онтологія (метафізика) чи гносеологія. Прихильники раціоналізму — Декарт, Спіноза, Лейбніц, а також представники німецької класичної філософії Шеллінг, Регель і до певної міри Маркс віддавали пальму першості вченню про світ. Ця традиція у XX ст. продовжена неогегельянством, марксизмом, а також неотомізмом.

Прихильники емпіризму вважали вихідним вчення про пізнання (гносеологію), а крайні емпірики — Локк і Юм прийшли до заперечення субстанції і причинності — вихідних ідей онтології. Найбільш послідовно ідея гносеологізму виражена у філософії Канта, який піддав методологічній критиці правомірність метафізики (і, отже, онтології) як вчення про світ. У філософії XX ст. таку позицію підтримують неокантіанці, а також представники всіх варіантів позитивізму, який є спадкоємцем класичного емпіризму.

У кінці XIX — на початку XX ст. виникають неокласичні ірраціоналістичні онтологічні концепції "філософії життя" (Ніцше, Бергсон). Філософія життя змістила гносеологічне (пізнавальне) ставлення людини до світу на периферію свого інтересу, а на передній план висунула проблему світу і місця в ньому людини. Однак справжній розквіт онтологічної тематики у філософії XX ст. пов'язаний з феноменологією Гуссерля і екзистенціалізмом, які відкрили нову перспективу філософського дослідження буття, що не перекривалась науковим підходом до світу.

Таким чином, у ставленні сучасних мислителів до онтології можна виявити такі позиції:

1) заперечення онтології (метафізики) неокантіанцями і неопозитивістами;

2) продовження традиції класичних онтологічних вчень (неогегельянство, марксизм, неотомізм);

3) розбудова ірраціоналістичних онтологій "філософії життя";

4) формування новітніх онтологічних вчень на базі феноменології та екзистенціалізму.

Зупинимось на найбільш загальних рисах онтологічних вчень. Онтологічні концепції можна поділити на об'єктивістські і суб'єктивістські. В об'єктивістських концепціях світ приймається як щось самодостатнє і упорядковане саме по собі. Матерія, розвиваючись за своїми законами, чи Бог на свій розсуд упорядкували світ. Людина є частиною світу і як частина підлягає його закономірностям; їй слід лише засвоїти цей порядок і пристосуватись до нього. В суб'єктивістських концепціях світоутворюючими (світоупорядковуючими) чинниками виступають людина (її свідомість) або культура. Прихильники останніх небезпідставно твердять, що світ, яким ми його знаємо, як його подає і описує сучасна наука, є продуктом історичного розвитку культури. Вони вважають, що об'єктивістські концепції ігнорують роботу культури (чи свідомості) по упорядкуванню світу.

Об'єктивістські концепції у свою чергу можна поділити на субстанційні та несубстанційні. Субстанційні покладають в основу світу субстанцію, щось абсолютне, тобто не залежне ні від чого, не знищуване і самодостатнє (вода, вогонь, атоми, матерія, Бог). До несубстанційних можна віднести ті, які покладають в основу світу процес, потік, пустоту (вогонь Геракліта, потік дхарм у буддизмі, дао в даосизмі).

Розглянемо детальніше субстанційну модель світу, яка займає панівне становище в європейській традиції.

Онтологія намагалась відповісти на питання, що таке світ, завдяки чому він є єдиним і водночас різноманітним, як відбувається виникнення (перехід від небуття до буття) і зникнення (перехід від буття до небуття) речей, чи існує першопричина сущого і як вона пов'язана з цими різноманітними речами. Роздуми над цими проблемами привели ряд мислителів до субстанційної моделі світу. Згідно з нею в основу світу покладається субстанція — незнищуване, самодостатнє і абсолютне буття. Субстанція, на думку прихильників цієї моделі, є тим, що лежить в основі всіх речей, вона надає їм буттєвість (завдяки їй вони існують) і забезпечує їх єдність. Субстанція — незнищувана основа мінливих речей.

При всій різноманітності інтерпретацій у різних філософів поняття субстанції включає такі суттєві ознаки: 1) нествореність і незнищеність (субстанція — це вічне, основа мінливих речей); 2) абсолютність (субстанція ні від чого не залежить, вона сама себе визначає); 3) першопричинність по відношенню до всього сущого (все існуюче породжене субстанцією). Як видно, поняття субстанції містить не зовсім сумісні ознаки: з одного боку, вона є мовби "будівельним матеріалом", з якого складаються речі (щось на зразок глини, з якої можна ліпити різні горщики), з другого, вона є породжуючим первнем, першопричиною (чимось на зразок творця), тобто є пасивним і водночас активним первнем.

Дослідників європейської філософії і культури взагалі цікавило питання, чому в цій філософії домінує субстанційна модель при поясненні світу. Однозначна відповідь на це питання відсутня. Але можна вказати на ряд чинників, які зумовили прийняття саме цієї моделі. Серед загальних чинників, які притаманні всім народам, можна назвати такі: 1) в процесі практичної діяльності людина постійно стикалась з перетворенням одних речей в інші і витлумачувала це як свідчення наявності в них єдиної незнищуваної основи; 2) міфологія, з якої виходила філософія, виводила світ з чогось єдиного.

В європейській культурі до цих загальнолюдських чинників приєднався ще один, специфічний, породжений, на думку деяких дослідників, структурою індо-європейських мов. Сучасні філософсько-лінгвістичні вчення свідчать, що мова суттєво впливає на спосіб нашого сприймання світу. Вона мовби підказує, як нам сприймати світ (як членувати і упорядковувати). Так от судження (речення) в індо-європейських мовах будується за принципом: предмет (підмет) виконує дію або має ознаки. (Сонце світить, трава зелена. ) Увага акцентована на предмет — не може бути дії чи властивості без предмета. Звідси безособові займенники в англійській (іt), німецькій (тап) та інших мовах. Якщо в українській мові зрідка зустрічаються вирази типу "дощить", "світає", "мені не спиться", то в романо-германських мовах такі "безпідметні" судження неможливі. Там обов'язково повинен бути підмет (предмет). Дослідники вважають, що саме така структура мови вплинула зрештою на "предметне" (а не, скажімо, "процесуальне") бачення світу в європейській культурі. Так, європеєць скаже: "грім гримить, вітер віє, хвиля біжить", хоча тут відсутні "предмети", які виконують дію. Це чиста "процесуальність", переведена у форму "предмет діє". Звідси дослідники роблять висновок, що саме предметне бачення світу зумовило субстанційну модель філософії, адже субстанція це не що інше, як першопредмет.

При розгляді цієї проблеми слід брати до уваги й таке: функція першооснови полягає не тільки в поясненні світу, а й у формуванні певної настанови на світ. Дао чи брахман задають одну настанову на світ, матерія — іншу, а християнський Бог — іще іншу. Цілком ймовірно, що предметно-субстанційна модель світу в європейській культурі пов'язана з творчо-активною настановою на світ, яка притаманна саме цій культурі.

Можна відзначити і певну залежність, яка існує між демократичністю суспільства і інтенсивністю уваги філософів до проблеми субстанції. Чим демократичніше суспільство, тим дальше на задній план відсувається проблема єдиної основи всього сущого. І, навпаки, чим воно тоталітарніше, чим сильніше культивується в ньому відчуття єдності, тим актуальнішою є ідея субстанції у філософії. Для прикладу можна зіслатись на те, як посилено мусолилась проблема матерії в радянській філософії і якою байдужою до цієї проблеми є західноєвропейська філософія. Чи не є це свідченням того, що поняття субстанції, першооснови, яка стягує світ у щось єдине, є значною мірою проекцією на світ родової, а пізніше політичної єдності людей в суспільстві?

Отже, можна зробити висновок, що існує ряд чинників, які сприяли утвердженню в європейській філософії саме субстанційної моделі світу.

В історичному розвитку європейської філософії сформувались два варіанти субстанційної моделі — матеріалістичний та ідеалістичний. Зразком першого в сучасній філософії може бути марксизм, другого — неотомізм.

На завершення зазначимо, що існує три різні концепції, кожна з яких по-своєму обґрунтовує єдність світу і дає своє розуміння буття. Матеріалістична концепція вважає, що світ єдиний, оскільки все є матерією. Упорядкованість і гармонія буття пояснюються стихійними законами матерії. Ідеалісти вбачають єдність світу в Богові. Він створив світ і надав йому гармонію, розумність. Суб'єктивістська концепція вважає світоутворюючим чинником людину, яка своєю діяльністю надає буття не лише матеріальним предметам, а й таким сутностям, як добро і зло, совість і т. п. Вона упорядковує світ і надає йому сенс, у світлі якого набуває буття все суще в цьому світу. Слід визначити, яка із цих концепцій більше відповідає вашому вподобанню та віруванням, і сформувати власну філософську позицію в цьому питанні.


Лекція 2.
Феноменолого-екзистенціалістська концепція буття

На сучасному етапі найбільш впливовою суб'єктивістською концепцією світу є феноменолого-екзистенціалістська. Вихідним в онтологічному вченні феноменологів є не світ, а потік переживань свідомості, в якому набувають буття різні сфери сущого. Щоб розкрити активну діяльність нашої свідомості в конституюванні смислу і буття сущого, необхідно, на думку Гуссерля, виключити природну настанову на світ, згідно з якою світ завжди наявний як щось суще. Ця настанова приховує діяльність свідомості, що конституює суще, надає йому смислу і буття. Згідно з феноменологією в різних актах свідомості (сприйманні, вірі, фантазуванні) даються різні види сущого (матеріальний предмет, цінність, фантастичні образи).

У розділі, присвяченому феноменології Гуссерля, розглянуто ряд питань, пов'язаних з концепцією конституювання сущого. Тут ми зупиняємось лише на аналізі онтологічної концепції феноменології. Відповідно до різних способів даності свідомості феноменологи виділяють такі сфери сущого, як матеріально-просторовий світ, живі істоти, людина і соціальний світ, свідомість (психіка), формально-логічний предмет, матеріально-змістовні поняття, цінності, світ фантастичних утворень і т. ін. Всі вони разом утворюють мій світ як горизонт, в якому дається будь-який предмет. Усі вони мають буття для мене.

Вихідним для конституювання всіх сфер сущого є сприймання. У сприйманні даються матеріально-просторові тіла — камінь, будинок, дерево. Предмет сприймання включається в певний горизонт, аж до горизонту всього мого попереднього життя, завдяки якому я надаю предмету сприймання значення матеріальнопросторової речі. Якщо я, наприклад, бачу, що по даху далекого будинку йде слон, то горизонт мого попереднього досвіду не дозволить приписати цьому сприйманню реальність, і я буду шукати іншої інтерпретації свого чуттєвого враження.

Живі істоти, наприклад тварини, також даються у сприйманні, однак для конституювання їх буття одного зовнішнього сприймання недостатньо. Необхідно іще внутрішнє сприймання (симпатія). Іншими словами, тварині ми надаємо буття саме як тварині (на відміну, скажімо, від каміння) завдяки тому, що ми самі є живими істотами і можемо відчувати (моделювати) їх біль і радість. Живе дано нам як живе завдяки тому, що ми самі є живі істоти. Роботу не дано таке сприймання, неживе не зможе змоделювати відчуття живого, тому що воно позбавлене саме цієї симпатії (відчуття себе як живого, яке переноситься на інше живе). Так, на думку феноменологіє, конституюється сфера живого буття.

По-іншому конституюється буття людини і соціального світу. Інша людина саме як людина дається нам не просто в зовнішньому сприйманні чи симпатії, як це має місце у випадку сприймання тварини. В зовнішньому сприйманні мені не даний внутрішній світ іншої людини. Я бачу міміку, жести, позу, сприймаю тембр голосу, але мені не дані переживання іншої людини. Однак я можу їх відтворити, опираючись на свій внутрішній світ, на свої переживання. Я можу відчути, сприйняти глибину горя і радості іншої людини, тому що я переживав ці відчуття і знаю, яка міміка, тембр голосу і т. ін. їх супроводить. Таким чином, я приписую буття іншої людини з її внутрішнім світом на основі досить складної сукупності актів — зовнішнього сприймання, симпатії і в чуття, в якому я моделюю духовний світ іншої людини на основі власного духовного світу.

Звідси зрозуміла залежність сприймання інших людей від багатства мого внутрішнього світу. Людина з примітивним внутрішнім світом не може змоделювати складний і суперечливий світ генія, він для неї не зрозумілий. Тільки душа, яка страждала, може "змоделювати" страждання (чи інші відчуття) іншого. Мистецтво тим і привабливе, що, співпереживаючи героям драми чи трагедії, ми розбудовуємо власний духовний світ, який є запорукою кращого розуміння інших людей. Звідси зрозуміле і таке явище, як конгеніальність (співгеніальність). Перекладач чи режисер-екранізатор художнього твору, режисер театру повинні сягати рівня автора. В іншому випадку ми матимемо примітивізацію, спрощення.

Особливий шар буття утворюють наші переживання, акти свідомості (те, що у філософії традиційно називалось душею). Наші переживання — це, на думку феноменологіє, єдине, що нам дано безпосередньо. Сприймання, пригадування, міркування, мріяння є моїми актами свідомості, я не можу мати в них сумніву. Я можу сумніватись у тому, що дерево, яке я сприймаю, є насправді деревом, оскільки чуття нас іноді обманюють. Але в самому акті сприймання, в тому, що я сприймаю щось, що мені видається за дерево, я сумніватись не можу. Очевидність для мене моїх переживань є основою ідентичності моєї особистості. Саме завдяки цій очевидності я знаю, що це було зі мною, а не з кимось іншим, що це саме я пережив.

Усвідомлення тотожності (ідентичності) Я в кожному з переживань є психічною передумовою особистості. Коли людина свої переживання приписує іншому (уявляє, що це траплялось з іншим), а до переживань іншого ставиться як до своїх (уявляє себе Наполеоном і т. ін. ) — це свідчення психічної хвороби, роздвоєння особистості. Я є я, я з очевидністю усвідомлюю себе в своїх діях і вчинках. Правда, це Я не слід мислити як якусь незмінну субстанцію, що перебуває поза часом і простором. Наше я існує в переживаннях, пов'язаних із ситуаціями, в бутті.

У метафізиці, починаючи з Декарта, психічні переживання пов'язувались з душею, яка уявлялась як мисляча субстанція, безсмертна за природою і принципово відмінна від просторового тіла. Кант переконливо довів, що аргументовано, опираючись на факти, говорити про душу як субстанцію не можна. Тут, як і у випадку з Богом, безсмертна душа є предметом віри, а не темою теоретичних дискусій.

Предмети культури утворюють свою сферу буття. Щось є предметом культури (витвором мистецтва, технічним приладом, предметом побуту і т. п. ) завдяки тому, що воно містить певний смисл, що воно є втіленням (опредметненням, матеріалізацією) думок людей. Статуетка з каменя відрізняється від каменя, з якого вона зроблена, тим, що люди надавали їй певний смисл (вона була символом родючості чи краси). Звідси випливає, що сприймання предмета культури відрізняється від сприймання предмета природи. Предмет культури я повинен зрозуміти, проникнути в сенс, який надавався йому. Відмінність сприймання і розуміння добре видно у випадку іноземної мови, яку ми сприймаємо, але не розуміємо. Таким чином, щось постає для мене як предмет культури, коли я проникаю в його смисл, осягаю, що цим хотіла сказати інша людина.

Ще одну сферу буття становлять ідеальні предмети. Сюди можна віднести поняття (формально-логічні і змістовні), цінності, казкові образи і т. ін. їх буття конституюється в різних актах свідомості. Так, цінності — добро, дружба, Бог дані нам через віру, у вірі. Якщо хтось не вірить в добро чи любов, не вірить у Бога, то вони для нього не існують, як скажімо, для прибічників однієї релігії цінності іншої не є цінностями.

Математично-логічне знання існує в міркуваннях і через міркування. Русалки і домовики існують в актах фантазії і завдяки фантазії.

Таким чином, усе, чому людина надає буття, конституюється в певних актах свідомості. Іншими словами, його буття стверджується завдяки певним актам свідомості, а не є таким саме по собі.

Розглядаючи в цілому феноменолого-екзистенціалістську концепцію онтології, слід зазначити, що вона відійшла від субстанцій ного розуміння буття, яке приписувало справжнє буття тільки матеріальним предметам чи ідеальним сутностям. Феноменологи вважають: все, що має значення для людини, — речі природи, числа, інші люди, русалки і т. п. — має буття. Хоча вид буття, який надає їм людина, відмінний. Звідси різні шари буття — жива і нежива природа, суспільство, сфера психічного, ідеальні предмети і т. д. Світ постає як єдиний горизонт, в якому мають буття різні види сущого.

Таким чином, до здобутків цієї концепції варто віднести те, що вона розкриває приховану роботу нашої свідомості при сприйманні різних предметів. Так, у буденному житті ми не помічаємо, що наше сприймання неживої природи, живих істот, людей, предметів культури і т. п. поєднано з такою діяльністю нашої свідомості як вписування предмета в горизонт світу, як симпатія, відчуття, розуміння і т. ін.


Модуль 3.  Гносеологія

Лекція 1.  Пізнання як предмет аналізу класичної філософії

Щоб зрозуміти роль гносеології в системі філософського знання, потрібно добре усвідомити, що філософія, на відміну від інших історичних типів світогляду (міфології та релігії), здійснює свою світоглядну функцію на основі теоретичного ставлення до дійсності. Вона протиставляє міфологічному антропоморфізмові — уявлення про світ як про поле дії об'єктивних деперсоніфікованих сил, традиційності й безпосередності міфу — свідомий пошук та відбір достовірних суджень на основі логічних і пізнавальних критеріїв. У філософії, як і загалом у теоретичній свідомості, модель світу не просто постулується, задається на основі традиції, віри чи авторитету. Прийняттю філософських тверджень про світ передує обгрунтування, переконання в правомірності даної точки зору. А це, природно, пов'язано з рефлексивним аналізом самого пізнавального процесу, що розглядається як пошук істини.

Отже, філософія як гносеологія здійснює аналіз процесу пізнання в контексті визначених меж і можливостей у відношенні "людина — світ". Філософське питання "що є істина?" стосується, передусім, не конкретних моментів пізнавального ставлення до світу, пов'язаних з вирішенням окремих завдань людського існування. Воно стосується принципової спроможності людини пізнати світ, проникнути у його сутність, охопити його своєю свідомістю. Йдеться про прагнення одержати відповідь на питання: який він є, світ, чи збігається його структура із структурою мислення про нього і, якщо збігається, то якою мірою? Виділення і дослідження даного питання від самого початку існування філософії є необхідним наслідком розв'язання світоглядної проблематики. А різні світоглядні позиції й філософські вчення про світ і буття в цілому, у свою чергу, суттєво залежать від відповіді на це питання. Існування так званої "пізнавальної тенденції" у будь-якому філософському знанні не обов'язково визначається присутністю розвинутої теорії пізнання як особливого розділу філософії. Так, приміром, у давньогрецькій філософії (VІ-ІІІ ст. ) були сформульовані глибокі ідеї про співвідношення думки та її змісту, істини та омани. Але все ж про це йшлося в єдиному онтологічному вимірі. Диференціація філософського знання властива вже пізнім стадіям еволюції філософії (починаючи з філософії Нового часу).

Пізнання є специфічним різновидом духовної діяльності людини, процесом осягнення навколишнього світу. Це — процес отримання й нагромадження знань. Знання ж є людською інформацією про світ. Ця інформація існує у вигляді певної суб'єктивної реальності. Знання — це певний ідеальний образ дійсності. Тобто пізнання і знання відрізняються одне від одного як процес і результат. Йдеться про те, що процес пізнання охоплює собою ряд взаємоорганізованих елементів: об'єкт, суб'єкт, знання як результат дослідження.

У своїй відносній самостійності людина і є тим суб'єктом, якому протистоїть об'єкт. Природно виникає питання про можливості пізнання людиною навколишнього світу. "Що я можу знати?" — запитує І. Кант.

Протистояння суб'єкта та об'єкта надає питанню про можливість пізнання певну парадоксальність, що призводить до виникнення різноманітних концепцій пізнання. Швидкі кроки робить гносеологія у Європі ХVІІ-ХVІІІ ст.

Емпіричну концепцію розробляють у цей час англійці Ф. Бекон, ДжЛокк та Т. Гоббс. Започаткував емпіризм та експериментальну науку цього часу Ф. Бекон, який вважав, що науки, які вивчають пізнання та мислення, є ключ до всіх інших наук, бо вони мають у собі "розумове знаряддя", яке дає розумові вказівки або попереджає щодо помилок ("примар"). Бекон вважав, що розповсюджена того часу логіка не є корисною для набуття знань. Порушуючи питання нового методу "іншої логіки", Бекон підкреслював, що нова логіка, на відміну від суто формальної, повинна виходити не тільки з природи розуму, але й з природи речей, "не вигадувати та надумувати", а відкривати й відображати те, що здійснює природа, тобто бути змістовною й об'єктивною.

Бекон розрізняє три головні шляхи пізнання: 1) "шлях павука" — здобуття істини із чистої свідомості. Цей шлях був головним у схоластиці, яку він піддає різкій критиці, підкреслюючи, що витонченість природи набагато переважає витонченість міркувань; 2) "шлях мурахи" — вузький емпіризм, збір роз'єднаних фактів без їхнього концептуального узагальнення; 3) "шлях бджоли" — єднання цих двох шляхів, сполучення здібностей досвіду та розсудку, тобто чуттєвого та раціонального. Вболіваючи за таке поєднання, Бекон, проте, віддає пріоритет дослідному пізнанню.

Бекон розробив свій емпіричний метод пізнання, яким у нього є індукція справжнє знаряддя для дослідження законів ("форм") природних явищ, які, на його думку, дозволяють зробити розум адекватним природним речам. Останнє ж і є головною метою наукового пізнання, а не "заплутування супротивника аргументацією". Цікаве надбання Бекона — виявлення та дослідження глобальних помилок пізнання ("ідолів", "примар" розуму). Важливим засобом їхнього подолання є надійний метод, принципи якого повинні бути законами буття. Метод — органон (інструмент, знаряддя) пізнання і його необхідно постійно пристосовувати до предмета науки, але не навпаки.

Отже, емпірики вважали, що підгрунтям пізнання є досвід, а чуттєві форми визначають результати отриманої наукової інформації. У порівнянні з логічними формами почуття має, на думку емпіриків, перевагу достовірності, тоді як логічне мислення здатне відвести пізнання в помилкове русло.

Близьким за змістом до поняття "емпіризм" є поняття "сенсуалізм". Сенсуалісти, по суті, відводили логічному мисленню роль певного шостого чуття, яке впорядковує емпіричний матеріал, який надають інші п 'ять органів чуття. Приміром, Дж. Локк вважав, що знання не має в собі нічого того, що не було присутнім у чуттєвому досвіді.

Поняття "сенсуалізм" звичайно вживається для характеристики представників ранньої філософії, а саме — тих із них, які надавали почуттям перевагу над розумом. Після Бекона для характеристики такої гносеологічної концепції почали використовувати поняття "емпіризм", який виник на хвилі зростаючого природознавства.

До раціоналістів у гносеології зараховують тих вчених, які ставлять розум, логічне мислення над почуттям. Раціоналісти вважають, що органи почуттів надають лише поверхневе та ілюзорне знання/ що справжню наукову істину можна встановити лише на основі строгого логічного аналізу.

Вся філософія та гносеологія Р. Декарта охоплена переконанням у безмежності людського розуму, у надзвичайній силі пізнання, мислення та понятійного бачення сутності речей. Щоб побудувати храм нової, раціональної культури, потрібний чистий "будівельний майдан". Тобто спочатку треба "розчистити грунт" від традиційної культури. Цю роботу у Декарта виконує сумнів: усе є сумнівним, безсумнівним є лише факт самого сумніву. Для Декарта сумнів — це не порожній скептицизм, дещо конструктивне, всезагальне та універсальне.

Після того, як сумнів розчистив грунт для нової раціональної культури, до справи залучається "архітектор", тобто метод. За його допомогою і здійснюється піддання судові розуму всіх загальноприйнятих істин. Саме він, чистий розум, і є спроможним, на думку Декарта, строго перевірити ґрунтовність їхніх претензій репрезентувати справжню істину. Тільки розум, озброєний такими засобами мислення, як інтуїція та дедукція, може досягнути у всіх галузях знань повної достовірності, але якщо тільки буде керуватися істинним методом. Останній являє собою сукупність простих та точних правил, строге дотримання яких і зумовлює запобігання прийняттю помилкового за істинне.

Правила раціонального методу Декарта передбачають розповсюдження на все достовірне знання тих способів дослідження, які ефективно застосовуються в математиці (в геометрії). Це означає, що треба дотримуватись чіткого й прозорого мислення, розкладати кожну проблему на її складові елементи, методично переходити від доведеного до недоведеного, не залишаючи місця для прогалин у логічному ланцюгу дослідження.

Свій раціоналістичний метод Декарт протиставляв як індуктивній методології Бекона, щодо якої він висловлювався позитивно, так і традиційній схоластизованій формальній логіці, яку піддавав різкій критиці. Він вважав за необхідне відчистити її від шкідливих і непотрібних схоластичних нашарувань та доповнити її тим важливим, що допомогло б відкрити нові достовірні істини. Таким засобом Декарт вважав, передусім, інтуїцію.

Основоположник німецької класичної філософії Кант вперше спробував пов'язати проблеми гносеології з дослідженням історичних форм діяльності людей. Йдеться про те, що об'єкт як такий існує лише у формах діяльності суб'єкта. Головне для своєї гносеологічної концепції питання — про джерела та межі пізнання — Кант сформулював як питання про можливості апріорних синтетичних суджень, які дають нове знання, — у кожному з трьох головних видів знання — математиці, теоретичному природознавстві та метафізиці як пізнанні істинно сущого. Вирішення цих трьох питань Кант дає, досліджуючи три головні характеристики пізнання — чуттєвість, розсудок та розум. Він вважав природним, фактичним та очевидним станом мислення — діалектику, оскільки існуюча логіка жодною мірою не спроможна задовольнити актуальних потреб у сфері розв'язання природничих та соціальних проблем. У цьому зв'язку Кант розподілив логіку на загальну (формальну) — логіку розсудку, та трансцендентальну — логіку розуму, яка є по- чатком діалектичної логіки.

Трансцендентальна логіка має справу не тільки з формами поняття про предмет, але й з ним самим. Вона не відволікається від будь-якого предметного змісту, а, виходячи з нього, вивчає походження та розвиток, обсяг та об'єктивну значущість знань. Якщо в загальній логіці головним прийомом є аналіз, то в трансцендентальній — синтез, якому Кант відвів роль та значення фундаментальної операції мислення, бо саме за його допомогою відбувається формування нових наукових понять щодо предмета.

Головні логічні форми мислення Кант вбачає в категоріях, які складені у нього в систему — таблицю. Хоча ці категорії — апріорні форми розсудку, але це такі форми, які є загальними схемами діяльності суб'єкта, умовами досвіду, які його впорядковують, а також універсальними регулятивами пізнання.

Важливу роль у розвитку гносеології Канта відіграло вчення про антиномії. Він вважав, що спроба розуму вийти за межі чуттєваго досвіду й пізнати "речі-в-собі" призводить його до суперечностей, до антиномій чистого розуму. Стає можливим виникнення у ході міркувань двох суперечливих, але однаково обгрунтованих суджень, яких у Канта чотири пари (наприклад, "світ конечний — світ нескінченний").

Якщо Кант у формі трансцендентальної логіки окреслив лише контури діалектичної логіки, то Регель цілком ясно і чітко виклав зміст останньої як цілісну систему знань, як логіку розуму. При цьому він анітрохи не применшував роль та значення формальної (розсудової) логіки в пізнанні. Разом із тим Гегель зважав на обмеженість формальної логіки, яка зумовлена тим, що вона розглядає форми мислення у їхній нерухомості та поза їхнім взаємозв'язком та субординацією.

Гегель підкреслював, що неможливо зрозуміти предмет, якщо не усвідомити особливостей передуючого шляху розвитку. Джерелом розвитку є суперечність, яка є не тільки "коренем всякого руху та життєвості", але й фундаментальним принципом всякого пізнання.

Гегель вперше залучив практику до контексту гносеологічних проблем, зробивши її центральною категорією своєї логіки. Тобто діалектика як логіка та теорія пізнання належить не тільки теоретичній, але й практичній ідеї та є не тільки засобом розвитку пізнання, але й знаряддям "добра", "волі" й "життя".


Лекція 2. Сутність пізнання у некласичній філософії

К. Маркс і Ф. Енгельс запропонували діалектико-матеріалістичну гносеологію. Головний зміст цієї концепції передбачає, передусім, розуміння пізнання як певної форми духовного виробництва, як процесу відображення дійсності, яка існує незалежно від свідомості, передуючи їй. Процес пізнання цієї дійсності є принципово можливим і являє собою активне творче відображення реальності, яке здійснюється у ході зміни людьми цієї реальної дійсності, тобто в процесі суспільної практики.

Процес пізнання, за Марксом та Енгельсом, є детермінованим соціокультурними факторами й здійснюється не ізольованим суб'єктом як "гносеологічним Робінзоном", а людиною, яка є соціальною істотою, що являє собою сукупність усіх соціальних відносин. Активність цієї людини є найважливішою передумовою пізнавального процесу.

Гносеологія як сукупність знань про пізнавальний процес та його загальні характеристики є висновком, підсумком, квінтесенцією історії пізнання та й усієї матеріальної та духовної культури.

Найважливішим принципом діалектико-матеріалістичної гносеології є єдність діалектики, логіки та теорії пізнання, але, на відміну від гегелівського підходу, ця єдність розвинена на грунті матеріалістичного розуміння історії. А елементи діалектики (її закони, категорії та принципи), будучи відображенням загальних законів розвитку об'єктивного світу, водночас є загальними формами мислення, універсальними регулятивами пізнавальної діяльності в цілому.

Якщо розглянути сучасні підходи до розв'язання гносеологічної проблематики в західній філософії, то можна констатувати, що в умовах нинішнього філософського плюралізму характерним є прагнення філософів до синтезу найбільш плідних гносеологічних ідей та концепцій, які були розроблені у руслі різноспрямованих напрямів, шкіл і течій. При цьому частка гносеологічних концепцій, спрямованих на науку, значно переважає порівняно з тими, що орієнтовані на позанаукові форми ставлення до світу. В першому випадку йдеться про сцієнтичні течії — неореалізм, постпозитивізм (особливо філософія науки), аналітична філософія, структуралізм та постструктуралізм. У другому випадку маємо на увазі такі антисцієнтичні течії, як екзистенціалізм, філософська антропологія, герменевтика, феноменологія, різні філософсько-релігійні течії.

Постпозитивізм — сучасна форма позитивістської філософії, що заступила логічний позитивізм, її представниками є К. Поппер, Т. Кун, Й. Лакатос, П. Фейєрабенд, С. Тулмін та ін. Якщо логічний позитивізм мав справу головним чином із структурою вже сформованого знання та вивчав його з позицій символічної логіки, то головним предметом постпозитивістської гносеології є розвиток знання в його цілісності. А основним матеріалом, на якому будується аналіз механізмів зростання й зміни знання, тут є історія науки, а не тільки її результати, що зафіксовані у певних формальних мовних засобах. Звідси — намагання історично, діалектичне усвідомити пізнавальний процес, тобто: ідея зростання, розвитку знання (К. Поппер та його послідовники); думка про єдність "нормального життя" (кількісне зростання) та "наукових революцій", стрибків (Т. Кун); положення про взаємопросякнення, переходи емпіричного та теоретичного в пізнанні, теорії та практиці тощо.

Послідовники постпозитивізму переконливо довели, що "чистих фактів", які не зачепили будь-які концептуальні висновки (як вважали логічні позитивісти), просто не існує, наукові факти тим чи іншим чином, але завжди "теоретично навантажені". Окрім того, ці філософи вказали на те, що відкриття нового знання та його обгрунтування — це єдиний процес: виникнення та розвиток нової наукової теорії в той же час є і її обгрунтуванням.

Аналітична філософія охоплює доволі широке коло гносеологічних ідей, її представниками є Б. Рассел, Л. Вітгенштейн, В. Куайн, Дж. Остін, Р. Карнап та ін. Для даної течії характерним є переведення філософсько-гносеологічної проблематики у сферу мови та вирішення її на грунті аналізу мовних засобів і виразів, а також підкреслювання важливої ролі аналізу в пізнавальній діяльності та намагання використати цей метод для перетворення філософії на струнке й аргументоване знання. Тобто відбувається певним чином розмивання меж між філософсько-методологічними та логікогносеологічними проблемами, з одного боку, і суто науковими — з другого.

У сучасній аналітичній філософії все більшу увагу привертають до себе такі проблеми, як відношення наших концептуальних засобів до реальності; перетворення аналізу з мети філософськогносеологічної діяльності на лише в одне з її пізнавальних знарядь; відмова від розуміння аналізу як жорстко пов'язаного з певною парадигмою знання; розширення самого поняття "аналіз", предметом якого стають будь-які проблеми; прагнення усвідомити ці проблеми на історичних, діалектичних засадах.

^

Структуралізм і постструктуралізм досліджували філософське та гуманітарне знання. Якщо представники структуралізму голов-
ну увагу приділяли структурі зазначених видів знання (К. Леві-
Строс, Ж. Лакан, М. -П. Фукс), то постструктуралісти (Ж. Дерріда,
А. Дельоз та ін. ) намагались усвідомити структуру та все "позаструктурне" у знанні під кутом зору їхньої генези та історичного
розвитку. Обидва зазначені підходи вивчали специфіку та методи
гуманітарного знання, загальні механізми його функціонування, відмінності від природничого знання, єдність синхронного та діахронного в пізнанні соціокультурних утворень (мова, мистецтво, література, мода тощо).

Якщо структуралісти вважали, що за умов дослідження зазначених явищ структура є об'єктивнішою, важливішою та передує історії, то постструктуралісти схилялись до протилежної точки зору. Вони намагались подолати агностицизм, неісторизм своїх попередників, виявити та проаналізувати ті парадокси, які виникають за умов спроби об'єктивного пізнання людини і суспільства за допомогою мовних структур.

Разом з тим представники постструктуралізму вважають, що об'єктивність, метод, науковість не мають значення і не є метою пізнавального процесу. Останній же не можливий без суб'єкта з його бажаннями, уявою та іншими особистісними якостями, без яких, у свою чергу, не можливе пізнання. Тому суб'єкт у постструктуралістів не є носієм та захисником знання у будь-якій його понятійно-концептуальній формі. Суб'єкт виступає і митцем, і чаклуном, і дитиною водночас, бо має на меті за будь-яких умов дістатись реальності, дійсного буття.

Герменевтика головну увагу приділяє дослідженню особливостей гуманітарного знання, способів його здобуття та відмінностей від природознавства. Вона намагається виявити спільне й відмінне у пізнанні та розумінні. Представниками цього напряму в гносеології є Х. -Г. Гадамер, Ю. Хабермас, М. Гайдеггер, П. Рікьор та ін. Так, Гадамер виходить з того, що реально існують різні способи ставлення людини до світу, серед яких науково-теоретичне освоєння світу є лише однією з таких позицій буття юдини. Йдеться про те, що спосіб пізнання, пов'язаний з поняттям науки та наукового методу, не є єдиним чи універсальним. Істина пізнається не тільки й не стільки за допомогою наукового методу. Найважливішими способами її розкриття є філософія, мистецтво та історія. Гадамер підкреслював, що філософська герменевтика центральною своєю проблемою має розуміння як таке. Та й сама герменевтика є універсальним аспектом філософії, її головною метою є осягнення "дива розуміння", яке, в свою чергу, є способом існування людини, яка пізнає, оцінює та діє. Це універсальний спосіб оволодіння світом. Він невід'ємний від саморозуміння інтерпретатора і за своєю суттю розуміння є пошуком сенсу. Розуміння світу людиною та порозуміння між самими людьми, на думку Гадамера, здійснюється у царині мови. Остання ж є специфічною реальністю, де й застає себе людина.

Ґрунтовною характеристикою людського буття та мислення Гадамер вважає їхню історичність, тобто визначеність щодо місця, часу, конкретної ситуації. При цьому соціально-гуманітарні науки не можуть механічно користуватись методологією природознавства. Необхідно враховувати своєрідність їхнього власного предмета та особливості соціального пізнання. Гадамер всіляко підкреслював діалогічний характер герменевтики як логіки питання та відповіді. Він намагався поєднати масштаби філософської герменевтики з раціоналістичною діалектикою платонівсько-гегелівського кшталту.

Еволюційна епістемологія — напрям у західній філософсько-гносеологічній думці, головна мета якого — виявити генезу та етапи розвитку пізнання, його форм та методів у контексті еволюції живої природи. Еволюційна епістемологія намагається створити узагальнену теорію розвитку науки, покладаючись на принцип історизму і намагаючись опосередкувати крайнощі раціоналізму та ірраціоналізму, когнітивного та соціального, природознавства та соціально-гуманітарних наук тощо. Зазначений підхід репрезентований у постпозитивістських моделях зростання і розвитку наукового знання К. Поппера, Т. Куна та С. Тулміна.

На нашу думку, одним з найплідніших варіантів зазначеної форми гносеології є генетична епістемологія швейцарського філософа Ж. Піаже. Вона грунтується на принципі розширення інваріантності знання суб'єкта про об'єкт під впливом змін в умовах досвіду. Піаже, зокрема, зазначав, що епістемологія — це теорія достовірного знання, яке завжди є процесом, а не станом. Важливим завданням її є визначення того шляху, яким пізнання дістається реальності, тих зв'язків та відносин, які встановлюються між суб'єктом та об'єктом. При цьому суб'єкт у своїй пізнавальній діяльності не може не керуватись певними методологічними нормами й регулятивами. Одним з головних правил генетичної епістемології, на думку Піаже, є "правило співробітництва". Тобто, вивчаючи, яким чином зростає наше знання, вона у кожному конкретному випадку поєднує філософів, психологів, логіків, математиків, кібернетиків та представників інших наук.


Лекція 3. Чуттєве та раціональне у  пізнанні

Будь-яке знання є поєднанням двох протилежних сторін — чуттєвого та раціонального знання. Одне неможливе без другого. Органи чуття надають розумові відповідні дані, факти. Розум їх узагальнює й робить певні висновки. Без органів чуття немає й роботи розуму, а чуттєві дані завжди тією ж чи іншою мірою усвідомлені, теоретично навантажені, регулюються розумом.

Чуттєве пізнання (живе споглядання) здійснюється за допомогою органів чуття — зору, слуху, дотику та ін., які щодо людини є продуктами не тільки біологічної еволюції, але й всесвітньої історії. Органи чуття — це єдині "двері", які відкриті для інформації про оточуючий нас світ, яка потрапляє до нашої свідомості. Живе споглядання як момент чуттєво-предметної діяльності здійснюється у трьох головних взаємопов 'язаних формах. Це відчуття, сприйняття та уявлення.

Відчуття є відображення у свідомості людини певних сторін, якостей предметів, які справляють безпосередню дію на органи чуття. Відчуття можна розділити на зорові (що відіграють чи не найважливішу роль), слухові, дотичні, смакові, нюхові. Як правило, відчуття є складовою більш складного образу — сприйняття.

Сприйняття — це цілісний образ предмета, безпосередньо даний у живому спогляданні в сукупності всіх своїх сторін, це синтез певних окремих відчуттів.

Уявлення — це узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який справляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз. Сюди відносяться образи пам'яті (куполи Святої Софії чи Лаврська дзвіниця), образи уяви (мавка, лісовик) тощо. Порівняно із сприйняттям в уявленні немає безпосереднього зв'язку з реальним об'єктом. Це звичайно аморфний, нечіткий образ предмета, але в ньому вже має місце елементарне узагальнення з виділенням певних загальних ознак та відкиданням неістотних.

Для живого споглядання в цілому характерним є відображення зовнішнього світу в наочній формі, присутність безпосереднього (без проміжних ланок) зв'язку людини з реальною дійсністю, відображення переважно зовнішніх сторін та зв'язків, початок занурення у внутрішні закономірності та зв'язки на грунті первинного узагальнення чуттєвих даних.

Отже, немає "чистої" чуттєвості, яка була б вільною від впливу мислення. А значення чуттєвого відображення в пізнанні виключно знаменне, навіть, якщо зважати на тенденцію значного зростання ролі мислення, абстрактно-ідеалізованих об'єктів у сучасній науці.

Раціональне пізнання найбільш повно й адекватно виражене в мисленні. Мислення — це активний процес узагальнення й опосередкованого відображення дійсності, який забезпечує розгортання на основі чуттєвих даних закономірних зв'язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять. Мислення здійснюється в найтіснішому зв'язку з мовою, а його результати фіксуються в мові як у певній знаковій системі, що може бути природною та штучною (математична, формально-логічна мова, хімічні формули тощо).

Зважаючи на давню філософську традицію, яка сягає корінням у античність, виділимо два основних рівні мислення — розсудок і розум. Розсудок — це початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми. Це і є здатністю послідовно й коректно будувати свої думки, а також — класифікувати й систематизувати факти. Поняття тут розглядається як стале, незмінне, поза його розвитком та взаємозв'язками. Головною функцією розсудку є розкладання та обчислення. Щодо мислення, то розсудок є його побутовою, повсякденною формою, іншими словами — здоровим глуздом. Логіка розсудку — це формальна логіка, яка більше переймається готовим знанням, ніж становленням його змісту. Вона вивчає структуру висловлювань і доведень.

Розум — це вищий рівень раціонального пізнання. Він характеризується творчим оперуванням абстракціями та рефлексією; спрямованістю на усвідомлення власних форм та передумов; самопізнанням. На цьому рівні легше сягнути сутності речей, їх законів та суперечностей.

Щодо форм мислення, або логічних форм, то відправними формами тут є поняття, судження та умовивід. На їх грунті будуються більш складні форми, про які буде далі.

Поняття —- форма мислення, яка відображує загальні історичні зв'язки, сутнісні ознаки явищ, які подаються у їхніх визначеннях. Наприклад, у визначенні "університет — це вищий навчальний заклад" відображена така сутнісна ознака цієї інституції, яка відрізняє її від інших закладів. Поняття бувають споріднені та протилежні за змістом, близькі та віддалені за рівнем абстрагування. Найзагальніші поняття (найабстрактніші — найширші за обсягом та найбідніші за змістом) — це філософські поняття, чи категорії: сутність, явище, свідомість та ін. Найабстрактніша філософська категорія — "буття", вона є первинною і центральною у філософських системах (онтології) Гегеля, Парменіда, Гайдеггера та інших філософів різних часів. Поєднані поняття складаються у словосполучення. Наприклад, філософські категоріальні сполучення: суб'єктивний ідеалізм, категоричний імператив, географічний детермінізм.

Судження — це форма мислення, яка відображує явища, процеси дійсності, їхні зв'язки та стосунки. Ця мислительна конструкція звичайно втілюється в оповідне речення, яке може бути істинним ("Київ розташований біля Дніпра") або помилковим ("Москва є столицею України"). У судженні можуть відображатися не тільки сутнісні й загальні характеристики явищ, але й другорядні їх ознаки (приміром, у судженні "Академія є чотирнадцятиповерховою будівлею" відображена другорядна ознака закладу).

З понять та суджень складається умовивід, який є рухом від одних понять до інших і відображує процес отримання нових результатів у пізнанні. Умовивід є такою формою мислення, завдяки якій з попередньо здобутого знання з одного чи декількох суджень виводиться нове знання, теж у вигляді судження. Приклад умовиводу: 1. Вся давньогрецька філософія онтологічна. 2. Арістотель — давньогрецький філософ. 3. Отже, Арістотель переймався онтологією (висновок, результативне знання).

Теоретичному рівню наукового пізнання властиве переважання раціонального моменту — понять, теорій, законів та інших форм, пов 'язаних з діяльністю мислення. Живе споглядання тут не відкидається, але стає підпорядкованим. Теоретичне пізнання відображує явища з боку їх внутрішніх зв'язків та закономірностей, які виявляються в результаті раціональної обробки даних емпіричного знання. Така обробка здійснюється за допомогою систем абстракцій (понятть, умовиводів, законів, категорій, принципів). Мислення на грунті емпіричних даних працює з об'єктами дослідження, сягає їх сутності. Прагнучи істинного знання, теоретичне пізнання користується такими пізнавальними засобами, як абстрагування — відхід від певних якостей та відношень речей, ідеалізація — процес створення чисто мислительних речей та предметів, синтезу — поєднання в систему набутих у результаті аналізу елементів, дедукція — рух пізнання від загального до окремого, сходження від абстрактного до конкретного тощо.

Межа між емпіричним та теоретичним рівнями пізнання досить умовна і рухома. Емпіричні дослідження, набуваючи за допомогою експериментів та спостережень усе нових й нових даних, стимулюють просування теоретичного пізнання. А з другого боку, теоретичне пізнання, розвиваючи та конкретизуючи свій зміст на грунті емпіричного дослідження, розкриває більш широкі обрії для діяльності емпіричного пізнання. На певних етапах розвитку науки відбувається перехід емпіричного у теоретичне і навпаки. При цьому треба пам'ятати про недопустимість будь-якої абсолютизації одного з цих рівнів. Емпіризм відносить наукове знання як ціле до емпіричного його рівня, принижуючи або відкидаючи теоретичне знання.

А чисте теоретизування недооцінює значення емпіричних даних, часом відкидаючи необхідність всебічного аналізу фактів як джерела й підґрунтя теоретичних конструкцій. У цьому випадку його продуктом є однобічні, догматичні конструкції та концепції (прикладом можуть бути соціальні концепції марксизму).

Щодо структурних компонентів теоретичного пізнання, то тут маємо проблему, гіпотезу та теорію, які також є вузловими ланками побудови й розвитку знання на вищому, теоретичному його рівні.

Проблема — це така форма знання, змістом якої є те, що ще не пізнане людиною, але що потребує свого пізнання. Тобто це є знання про незнання. Це питання, яке виникло в процесі пізнання і на яке треба відповісти. Проблема не є сталою формою знання. Вона є процесом, який має два моменти руху пізнання: постановка проблеми та її розв'язання. І необхідним тут є правильне виведення проблемного знання з попереднього узагальнення фактичного матеріалу, вміння правильно поставити проблему. На думку К. Поппера, наука починається не із спостережень, а саме з проблем, її розвиток є переходом від одних проблем до інших — від менш глибоких до більш глибоких. Проблеми виникають, на його думку, або як наслідок протиріччя в окремій теорії, або як наслідок зіткнення двох різних теорій, або як результат зіткнення теорії із спостереженням.

Розв'язання певної проблеми є суттєвим моментом розвитку знання, в ході якого виникають нові проблеми, висуваються ті чи інші концептуальні ідеї, гіпотези.

Гіпотеза — це така форма знання, яка має в собі передбачення, сформульоване за допомогою певних фактів, але це знання має невизначений характер й потребує доведення. Гіпотетичне знання має характер вірогідності, а не достовірності і потребує перевірки, обгрунтування. В процесі доведення висунутих гіпотез одні з них набувають характеру істинної теорії, інші — видозмінюються, конкретизуються, а треті — відкидаються, перетворюються на хибне знання, якщо перевірка дає негативний результат.

Висування нової гіпотези, зазвичай, спирається на результати перевірки старої. Це відбувається навіть у тому випадку, якщо ці результати були негативними. У цьому зв'язку класичним є приклад висунутої В. Гейзенбергом гіпотези про співвідношення невизначеності, що означало обмеження використання класичних понять у квантовій механіці. Пізніше ця гіпотеза перетворилась на невід'ємний компонент теорії квантової механіки. І, навпаки, популярні гіпотези про існування "теплороду", "флогістону" та "ефіру" не знайшли свого підтвердження і були спростовані, перейшли до розряду хибного знання. Стадію гіпотези пройшла значна кількість відомих і визнаних за істинні наукових теорій та відкриттів, на кшталт періодичної системи Д. І. Менделєєва. Роль гіпотези в сучасній науці дуже велика. А для того, щоб довести чи спростувати гіпотезу, важливими є два типи критеріїв перевірки істинності цього знання: теоретичний та практичний. Якщо гіпотеза перевірена й доведена, вона стає науковою теорією, тобто переходить до розряду достовірного, істинного знання.

Теорія — це найбільш розвинута форма наукового знання, яка дає цілісне, системне відображення закономірних та сутнісних зв'язків певної сфери дійсності: класична механіка Ньютона; еволюційна теорія Ч. Дарвіна; теорія відносності А. Енштейна; теорія цілісних систем, що самовпорядковуються (синергетика) тощо.

Отже, чуттєвий і раціональний рівень пізнання є взаємопов'язаними структурами.


Лекція 4. Методологія наукового пізнання

Щодо методологічної ролі філософії в науковому пізнанні, необхідно зазначити, що тут маємо два крайні підходи:

По-перше, є умоспоглядально-філософський підхід (натурфілософія, філософія історії), сутність якого — пряме виведення вихідних положень наукових теорій безпосередньо з філософських принципів, окрім аналізу спеціального матеріалу даної науки (концепції В. Шелінга та Гегеля).

По-друге, є позитивізм, згідно з яким наука є сама собі філософією. У першому випадку роль філософії в науковому пізнанні абсолютизується, у другому — принижується або навіть зовсім заперечується.

Історія пізнання в самій філософії вказує на те, що її вплив на процес розвитку науки та його результати можна відобразити таким чином:

філософія впливає на наукове пізнання тією чи іншою мірою на всіх його етапах, але найбільше — при побудові теорій, особливо фундаментальних. Найбільш активно це відбувається під час стрімкої ломки понять та принципів у ході наукових революцій. Але зазначений вплив може бути як позитивним, так і негативним. Це залежить від того, якою саме філософією керується вчений. "Погана філософія, — казав В. Гейзенберг, — підспудно винищує хорошу фізику";

суттєвий вплив на розвиток наукового пізнання філософія справляє своєю умоспоглядально-прогнозуючою функцією: в її надрах відтворюються ідеї, наукова значущість яких підтверджується через великий проміжок часу (Демокріт про атоми; Ленін про невичерпність електрона). Окрім того, принципи філософії при переході від умоспоглядання до теоретичного дослідження виконують селективну функцію. Йдеться про відбір вченим тих раціональних конструкцій, які є адекватними його власним філософським уявленням;

вплив філософських принципів на процес наукового дослідження завжди здійснюється не прямо й безпосередньо, а через методи, форми та концепції інших методологічних рівнів;

філософські методи не завжди наявно сповіщають про себе в процесі дослідження, вони можуть застосовуватись як свідомо, так і стихійно. Але будь-яка наука оперує елементами всезагального значення (закони, категорії, причини), які й перетворюють цю науку на прикладну логіку, просякнуту філософією;

філософські принципи функціонують щодо науки у вигляді загальних регулятивів, універсальних норм, що створюють у своїй сукупності методологічну програму найвищого рівня. Ця програма повинна бути гнучким і динамічним загальним керівництвом щодо дослідження, філософія створює певні універсальні моделі реальності, які формують погляд вченого на предмет дослідження, скеровують його вибір загальних пізнавальних засобів (категорій, принципів), а також певних світоглядних та ціннісних орієнтирів. Особливо це стосується гуманітарних наук.

Науковими методами емпіричного дослідження є спостереження — цілеспрямоване сприйняття явищ дійсності (їхній опис та вимірювання), порівняння та експеримент, де відбувається активне втручання в процеси.

Серед наукових методів теоретичного дослідження найчастіше розрізняють формалізацію, аксіоматичний та гіпотетико-дедуктивний методи.

Формалізація це відображення змістовного знання у формалізованій мові, яка створюється для точного виразу думок з метою запобігання можливості неоднозначного розуміння. Йдеться про оперування знаками, формулами у міркуванні про об'єкт. Формалізація відіграє важливу роль в уточненні наукових понять. Вона може проводитись із різною мірою вичерпності, але, як зазначав Гьодель, у теорії завжди залишається останок, який не можна формалізувати, тобто жодна теорія не може бути повністю формалізованою.

Аксіоматичний метод — це спосіб побудови наукової теорії, коли за її основу беруться аксіоми, з яких усі інші твердження цієї теорії виводяться логічним шляхом (доведенням). Для такого доведення (теорем з аксіом чи одних формул з інших) є спеціальні правила.

Гіпотетико-дедуктивний метод спосіб теоретичного дослідження, який, за своєю сутністю, передбачає створення системи, дедуктивне пов'язаних між собою гіпотез, з яких у кінцевому підсумку виводяться твердження про емпіричні факти. Тобто цей метод заснований на виведенні висновків — дедукції — з гіпотез та інших засновків, міра істинності яких є невідомою. Іншими словами, висновки, отримані за даним методом, неминуче матимуть вірогіднісний характер.

У науковому дослідженні застосовуються так звані загальнологічні методи та засоби дослідження. Це: аналіз — реальний чи мислений поділ об'єкта на складові та синтез їхнє поєднання у ціле, абстрагування — процес відходу від певних якостей та відносин досліджуваного явища з одночасним виділенням потрібних для дослідника властивостей, ідеалізація — мислительна процедура, яка пов'язана з утворенням абстрактних, ідеалізованих об'єктів, реальне здійснення яких є принципово неможливим ("абсолютно чорне тіло", "ідеальний газ" тощо). Ідеалізація тісно пов'язана з абстрагуванням та мисленим експериментом, індукція це рух думки від одиничного до загального, від досвіду, фактів — до їхнього узагальнення та висновків, і дедукція — сходження у пізнанні від загального до одиничного, аналогія — встановлення подібності, відповідності в певних сторонах, властивостях та відношеннях між нетотожними об'єктами. На основі виявленої схожості робиться відповідний висновок — умовивід за аналогією. Загальна схема такого умовиводу така: об'єкт А має ознаки а, в, с, д; об'єкт В має ознаки в, с, д; отже, об'єкт В, можливо, має ознаку а. Таким чином, аналогія надає не достовірне, а вірогіднісне знання; моделювання це метод дослідження певних об'єктів, який передбачає відтворення їхніх властивостей на іншому об'єкті — моделі, що є аналогом оригінального об'єкта. Між моделлю та об'єктом, який цікавить дослідника, повинна існувати необхідна подібність, відповідність — у фізичних характеристиках, структурі, функціях тощо. Прикладами моделювання можуть бути: речове (предметне) моделювання; знакове моделювання.

У свою чергу, прикладом знакового моделювання є математичне, комп'ютерне моделювання. Системний підхід — сукупність загальнонаукових методологічних принципів, що грунтуються на розгляді об'єктів як систем. Цими принципами є: необхідність виявлення залежності кожного елемента від його місця та функцій у системі, зважаючи на те, що властивості цілого нетотожні сумі властивостей його складових; аналіз ступеня зумовленості поведінки системи особливостями її окремих елементів та властивостями її структури; необхідність дослідження механізму взаємодії системи й середовища; розуміння характеру єрархічності даної системи; забезпечення всебічного багатовимірного змалювання системи тощо.

Щодо сучасного, постнекласичного етапу розвитку науки, то тут можна вказати на такі методологічні новації: зміна характеру дослідження та підсилення значення міждисциплінарних, комплексних програм у дослідженні відкритих складних людиновимірних систем, що саморозвиваються (у цьому зв'язку змінюється й ідеал ціннісно-нейтрального дослідження); зміцнення цілісності та прагнення неї, тобто усвідомлення необхідності глобального всебічного погляду на світ (а звідси і зближення східної та західної парадигми мислення, раціональності та ірраціональності, методологічний плюралізм); впровадження в науки ідей та методів синергетики — теорії самоорганізації, орієнтованої на пошук законів еволюції відкритих несталих природних, соціальних чи когнітивних систем (для останніх є кілька альтернативних шляхів розвитку, а хаос тут може бути креативною засадою і навіть конструктивним механізмом еволюції, при цьому майбутній стан системи певним чином формує і змінює її теперішній стан); висування на перший план понять невизначеності, вірогідності, хаосу, нелінійності, біфуркації та флуктуації, які відображують характеристики нашого несталого світу (актуалізація в сучасній науці категорій випадковості, можливості, причинності, розвитку та суперечності).

У сучасній науці зростає роль і значення діалектичного філософського методу, намагання вченими поєднати (за допомогою часу) буття та становлення. Відбувається поєднання макро- та мікросвітів; руйнується жорстка дихотомія природничих та соціальних наук, зближуються та взаємодіють їхні методи; підсилюється значення "антропного принципу", який передбачає встановлення зв'язку між Всесвітом та життям людини на Землі. У цьому контексті необхідно розглядати Всесвіт як складну систему, що самоорганізовується, найважливішим елементом якої є людина. Отже, згідно з антропним принципом, формуються погляди на Всесвіт як на людиновимірний об'єкт. Тим самим долається відокремлення об'єкта від суб'єкта, які стають лише відносно автономними компонентами особливої цілісної системи, що розвивається.

Зростаюча математизація наукових теорій, їх рівень абстрактності й складності тісно пов'язані з підсиленням значення і ролі філософських методів, без яких нині не може обійтись жодна з наук. Йдеться також про все більшу значущість апарату герменевтики, "особистісних методів" (біографічного), ціннісного та інформаційного підходів, методу соціально-гуманітарних експертиз, семіотичних методів, кількісних та статистично-ймовірнісних засобів пізнання. А філософський гносеологічний аналіз і аргументація, у свою чергу, дедалі ширше залучають певним чином опрацьовані й усвідомлені результати і методи спеціальних наук, культурологічних набутків.


Модуль 4. Філософія людини

Лекція 1.  Основні засади філософського розуміння суспільства

Думки про те, що люди проживають спільно, утворюючи суспільство (від лат. societas— "поєднувати", "об'єднувати", "організовувати спільну працю") як форму їх співбуття, ні в кого не викликають заперечення. Більше того, для пересічної людини суспільство є своєрідною природною даністю — у ньому жили її пращури, живе сьогодні й вона. Коли ж заходить мова про теоретичне розуміння суспільства, про "суспільство" як даність і його сутнісні засади, то тут далеко до консенсусу чи єдності думок і поглядів, хоча філософія завжди пропонувала й пропонує своє бачення фундаментальних проблем людського буття в його соціальному вимірі. Та для одних дослідників, суспільство є нічим іншим, як, узагальнюючою назвою, якою позначають сукупність і взаємодію значної кількості індивідів. З погляду інших, воно є самобутньою реальністю, особливою сферою буття. Якщо суспільство є лише випадковим зібранням індивідів, то чим тоді пояснити, запитують вони, той факт, що людські індивіди, досить відмінні між собою щодо психічних особливостей і інтересів (волевиявлення, цілеспрямування, потреби, характер тощо) і наділені всім, що неодмінно породжує елементи стихійності, хаосу, все ж існують у єдності. Чому суспільство не постає безладдям, хаосом таких собі людей-атомів, які на зразок броунівського руху снують у різні боки, наштовхуючись один на одного, а є єдністю, де існує спільність І загальний порядок? Питання ці далеко не риторичні. Філософи усіх часів і народів прагнули дати на них відповідь, зрозуміти специфіку соціальних явищ, виявити механізм соціальної інтеграції, що забезпечують соціальний порядок, незважаючи на величезну різноманітність інтересів індивідів і соціальних груп.

В історії філософії немає жодного філософського напряму, принципи якого не використовувалися б для осягнення таємниць суспільства, розв'язання проблеми "людина— суспільство". І звичайно, чи не першими тут були античні мислителі (Платон, Арістотель, Епікур та ін. ), які дали світові перші теоретичні уявлення про соціум як систему співжиття людей. Відомо, що фундаментальною думкою у грецькій ідеї держави була гармонія (пропорційність), справедливість життя, що його спільно ведуть усі її громадяни. Саме гармонія і справедливість, на думку грецьких мислителів, виступали єднальною силою суспільства, яке ототожнювалось ними з державою. Немає нічого кращого для людини, ніж мати роботу і бути здатним її виконувати, і нема нічого кращого для інших людей і для всього суспільства, аніж можливість кожного посідати те місце в суспільстві, яке він вправі займати, вважали вони. Відносно гармонійності людини як цілісності гармонійним мусить бути і суспільство-держава, що є, на думку Платона, ні чим іншим, як "великою людиною", своєрідною самостійною реальністю, що має свою внутрішню гармонію, особливі закони власної рівноваги. У праці "Держава" Платон дає обгрунтування стабільності ідеальної держави-суспільства (абсолютної монархії), в основу якої кладе поділ населення на три верстви (класи): 1) керманичі— філософи, що керують державою; 2) стратеги воїни, завдання яких бути на сторожі безпеки держави, утримувати її від хаосу; 3) виробники — землероби і ремісники, які забезпечують задоволення життєвих потреб.

Належність до того чи іншого класу не успадковувалась. Навпаки, ідеалом Платона було суспільство, де кожній дитині надається можливість здобути той найвищий ступінь освіти, який вона має осягнути відповідно до своїх природних можливостей, і де кожен індивід може зайняти ту найвищу посаду в державі, яку дозволять його особисті досягнення (здібності, освіта і досвід).

Арістотель також проводив паралель між людиною і суспільством. Але на відміну від Платона розглядав не суспільство похідним від людини як державної істоти, а навпаки, у нього людина похідна від суспільства. За його переконанням, людина за межами суспільства-держави є абстракція, що поза суспільством вона реально така ж неможлива, як неможлива жива рука, відокремлена від тіла.

Ідеальною державою для нього є "суспільство рівних, об'єднаних однією метою — досягти найкращого життя, настільки це можливо". Арістотель приймає верховенство закону (конституційне правління) як ознаку доброї держави, виходячи з того, що поперше, це правліня здійснюється в інтересах усього народу, на відміну від правління угруповань сумнівної моральної орієнтації чи правління, яке здійснюється в інтересах певного класу чи певної особистості; по-друге, це є законне правління, що здійснюється на основі обов'язкових для виконання постанов, обов'язкових як для урядовців, які не мають права порушувати закони і звичаї, так і для громадян; по-третє, демократичне правління здійснюється за добровільної згоди підданих, чим відрізняється від деспотизму, який тримається лише на застосуванні сили.

Для стоїків суспільство є зразок тієї світової, космічної єдності, яка проникає і охоплює будь-яку множинність. Тобто не лише певну людську спільноту, а й Землю, увесь світ (Всесвіт) вони розглядали як своєрідне "суспільство" — "державу богів і людей". Тлумачення суспільства як своєрідної цілісності, самостійної реальності дістало назву "соціального універсалізму".

В античній філософії зустрічаються й інші точки зору. Так, Епікур і його прибічники вважали, що люди, відчуваючи потребу одне в одному, об'єднались в одне суспільство, розподіливши між собою окремі суспільні обов'язки, особливо ті, що стосувались безпеки, і затвердивши правила стосунків між собою. Щось подібне має місце і в п'ятій книзі поеми Лукреція Кара "Le return natura", де всі форми суспільного життя, його політичні та соціальні інститути, наука й мистецтво розглядаються як такі, що виникли без втручання будь-якого розуму, крім людського.

Із того часу два узагальнюючі погляди на суспільство — соціальний універсалізм і соціальний атомізм — пронизують собою всю історію соціально-філософської думки.

В епоху домінування середньовічного християнського світогляду поза конкуренцією в поглядах на суспільство був "соціальний універсалізм", філософською основою якого на той час виступав неоплатонізм. Суспільство ототожнювалось з "тілом Христа".

Та вже у ХVІІ-ХVІІІ ст. відновлюються ідеї Епікура про суспільство. Мислителі Нового часу Гоббс, Локк і Руссо знову актуалізували ідеї добровільної угоди між людьми як вихідного принципу влаштування громадського життя. Так, Локк, виводячи цивільне суспільство зі згоди його членів, писав, що "суспільство — втілення єдиного договору, укладеного чи такого, що має бути укладеним, між індивідами, що входять у державу чи створюють її".

"Держава, — пише Гегель, — це божественна воля у тому розумінні, що вона є дух, присутній на землі, який розгортається, щоб бути сучасною формою організації світу". Вона е абсолютною раціональністю, божеством, що саме знає і хоче, вічним і необхідним буттям духу, ходою Господа в світі. І як така використовує чи, либонь, у метафізичному розумінні створює громадянське суспільство для досягнення своїх власних цілей. Якщо Світовий Дух Гегеля замінити продуктивними силами Маркса, наслідок буде в принципі подібний. В обох випадках суспільство ставало більш системною силою, ніж спільнотою осіб, а його історія — розвиток інституцій, що належать до спільноти як до колективної цілісності. Ці сили й установлення, як і спільнота, що до неї вони належать, осмислюються як такі, що йдуть у фарватері тенденції, притаманної їхній власній природі.

Тобто суспільство в сучасному розумінні є чимось більшим, ніж проста єдність у розумінні однотипності життя. Воно є певною єдністю і спільністю, яка виявляє себе в об'єднаності, спільності життя, його упорядкованості і функціонує як єдине конкретне ціле. Людське життя в усіх його сферах, починаючи від сім'ї і закінчуючи найвищими духовними цінностями (мистецтвом, релігією, наукою), має форму суспільного життя, спільного буття і співдружності. Воно є необхідним і іманентним виявом найглибшої онтологічної всеєдності, яка лежить в основі людського буття. Людина живе в суспільстві не тому, що такий спосіб буття є для неї найбільш зручним, а тому, що це відповідає її єству як суспільної істоти. Суспільство, таким чином, є дійсною, цілісною реальністю, а не похідним, що об'єднує окремих індивідів. Більше того, воно є єдиною реальністю, в якій нам конкретно дана людина.

Водночас єдність суспільства не є лише однорідною єдністю, а скоріше єдністю різнорідною в людях і їх житті. Згадаймо проблему одвічного конфлікту між сумлінним і лінивим, талантом і сірістю, добрим і злим або проблеми, пов'язані з людським егоїзмом, заздрощами, жадобою, хворобливою потребою влади, жорстокістю, агресивністю тощо. Тож суспільна єдність двоаспектна: з одного боку, внутрішня онтологічна єдність "ми", що забезпечує інтуїтивне усвідомлення особою своєї причетності до суспільного буття, а з другого — зовнішній аспект єдності, де вона поділяється навпіл, протидію. Це значною мірою і зумовлює трагізм людського існування — невідповідність між його емпіричною реальністю і його онтологічною сутністю. Таке поєднання, що випливає із подвійної людської природи (біологічної і духовної), неймовірно ускладнює вивчення природи суспільного, породжує різні підходи і теорії щодо його характеристики. А з огляду того, що суспільство як системне утворення має ще й різні рівні організації, стає зрозумілою архіскладність даної проблеми. Тому все активніше розробляється філософська методологія розуміння суспільства як складної багатофункціональної системи (Т. Адорно, Е. Блох, Ю. Габермас — Німеччина; П. Фейєрабенд — США; Ф. Хайєк — Австрія тощо). Природно, що суспільна система за таких обставин має свої підсистеми, функціонування яких і забезпечує розвиток суспільства, суспільне відтворення. Серед таких підсистем, як правило, виокремлюють: "матеріальну", або економічну сферу (сфера — реальний процес людської життєдіяльності) суспільного життя як сферу спеціалізованого виробництва, розподілу, обміну і споживання "речей"; "соціальну"— як сферу виробництва і відтворення безпосереднього людського життя, або "світ соціальних груп"; "організаційну" (політичну) — як сферу спеціалізованого виробництва суспільних відносин та ідей; "духовну"— як сферу спеціалізованого духовного виробництва, інформації. Звідси в "анатомії" суспільства вирізняють економічний, соціальний, політичний і духовний устрої як внутрішні характеристики сфер, що відображають статусні співвідношення суб'єктів суспільної діяльності.

Усі сфери суспільного життя як складові суспільного цілого тісно взаємопов'язані. В основі їхньої єдності лежить людина з її потребами, інтересами, цінностями — людина, що є суб'єктом і головною дійовою особою суспільства в цілому.


Лекція 2. Філософія права.

На всіх етапах свого історичного буття людина завжди прагнула осмислити, зрозуміти, осягнути як саму себе, так і світ навколо себе, себе у світі і світ у собі. Такий уже спосіб людського буття. І в цьому аспекті не є винятком і світ права. Людство здавна цікавили і цікавлять природа й сутність людських взаємовідносин, норм, правил, які визначають їхній характер та властивості. У колі людського осмислення завжди були й є такі поняття, як "рівність", "свобода", "справедливість", "закон", зміст яких проливає світло на специфіку природи права, його онтологічні основи, цінності та значимість як у житті людини, так і суспільства в цілому, тобто ті проблеми, якими здебільшого переймається філософія права з її постійним пошуком істини про право.

Філософсько-правова проблематика на сцені філософської рефлексії з'являється вже в стародавній філософії. Ціле сузір'я давньогрецьких філософів (Геракліт, Демокріт, Фукідід і Гіппій, Антіфонт і Алкадімант, Епікур та багато ін. ) звертались до проблем свободи, права, закону. Щоправда, довгий час питання світу права, праворозуміння були фрагментарного гатунку, окремими аспектами більш загальних тем. І лише згодом вони стають самостійними об'єктами дослідження, здебільшого як вчення про природне право.

І тільки наприкінці XVIII ст. поняття "філософія права" з'являється завдяки ініціативі німецького юриста Г. Гуго. Оскільки термін "філософія права" набув буттєвого статусу в юридичній науці, то й сама філософія права вважалась її складовою. На думку Гуго, юриспруденція повинна охоплювати собою такі три складові: юридичну догматику, філософію права й історію права. Філософія права, за Гуго, є "частиною метафізики голої можливості (цензура й апологетика позитивного права за принципами чистого розуму), частиною політики доцільності того чи іншого право положення (оцінка технічної і прагматичної доцільності за емпіричними даними юридичної антропології)".

Розробляючи філософську частину вчення про право, Гуго піддав запереченню основні ідеї метафізичного вчення про право Канта, під впливом якого він був. Філософія, історія права в його інтерпретації мали антираціоналістичний, позитивістський характер і спрямовані проти природно-правових ідей розумного права.

Самостійною філософською дисципліною філософія права стає завдяки зусиллям Регеля, який у 1820 р. видав свою знамениту "Філософію права", що не втратила своєї значимості до наших днів. Наука про право, за Гегелем, є частиною філософії. Тому вона мусить розвинути із поняття ідею, що репрезентує розум предмета, або, що те ж само, спостерігати власний іманентний розвиток самого предмета. Звідси випливає й визначення предмета філософії права: "Філософська наука про право має своїм предметом ідею права — поняття права і його реалізацію".

Гегель ставить перед філософією права завдання осягнути думки, що лежать в основі права, "осягнути те, що є, оскільки те, що є, є розум". Тобто його тлумачення предмета філософії права зумовлено його ж ідеями про тотожність мислення і буття, розумного і дійсного.

Підходи Гуго й Гегеля щодо змісту філософії права набули подальшого розвитку у філософсько-правових концепціях неогегельянства (Ю. Біндер, В. Дільтей, Р. Кронер, Б. Кроче, К. Паренц), неотомізму (Ж. Маритен, Ж. Дабен, Й. Меснер, А. Ауер), екзистенціалізму (В. Майхофер, Е. Фехнер, Г. Кон, К. Коссіо), неопозитивізму (Г. Харт, О. Вайнбергер, П. Колер, М. Пришінг, П. Штрассер) тощо.

Філософське праворозуміння мало й має відчутний вплив як на окремі філософсько-правові підходи і концепції, так і юридичну науку в цілому. З другого боку, юриспруденція, юридичні теоретичні положення про право, проблеми його становлення, удосконалення і розвитку визначають вектори філософських досліджень правової тематики. Подібним взаємовпливом та взаємодією філософії і юриспруденції відзначаються майже всі сучасні підходи до права незалежно від того, до якої системи вони відносяться — юридичної науки чи філософії.

Оскільки філософсько-правові концепції XX ст. розвиваються зусиллями філософів і юристів, то має місце деяка розбіжність між ними щодо розуміння предмета, цілей і завдань філософії права

Так, у колі загальних проблем теорії права німецького правознавця А. Кауфмана лежать такі питання, як людина у праві, право як міра влади, співвідношення природного права і правового позитивізму, права і моралі, подолання правового релятивізму, онтологічна структура права тощо. Французький професор права Г. А. Шварц-Ліберман фон Валендорф вбачає сенс філософії права в аксіологічному підході до позитивного права, оскільки філософія, на його думку, за своєю суттю й є встановленням ієрархії цінностей стосовно оточуючого нас світу.

Австрійський дослідник Г. Луф як основні проблеми філософії права виокремлює: поняття і сутність права, джерела права, дію права, співвідношення права і моралі, природне право, справедливість тощо. Іспанські правознавці П. Бельда і Х. Ф. Лорка Наваретт, вказуючи на важливість дослідження сутності права, особливу увагу звертають на необхідність аналізу принципів природного права, що випливають із природи людини, та на виявлення зв'язку природного права з позитивним.

У філософсько-правовій концепції німецького автора К. Роде філософія права, за своєю суттю, постає як історія філософії права, в якій він виокремлює три основні етапи: філософію права античності, християнську філософію права і філософію права Нового часу — від Макіавеллі і до сучасних авторів, зокрема Г. Кельзона (1881-1973).

У контексті екзистенційного підходу до права (В. Майхофер, Е. Фехнер, К. Коссіо тощо) основне завдання філософії права полягає в розумінні і тлумаченні права як екзистенційного явища в його розрізненні й співвідношенні з офіційним законом (позитивним правом). У цьому аспекті екзистенційне право постає як дійсне (автентичне) право (як вияв "справжнього існування", екзистенції), а закон (позитивне право) — як щось несправжнє, відчужене від людини, а отже, як таке, що суперечить його екзистенційній сутності, як знеособлена об'єктивована форма вияву "недійсного існування".

У неопозитивістській концепції (О. Вайнбергер, П. Колер, П. Штрассер тощо) філософія права охоплює аналіз структурних проблем права, загальні юридичні поняття й основні теоретичні проблеми правової науки, теорію справедливості й юридичне вчення про методи.

З точки зору представників неотомізму (Ж. Маритен, Ж. Дабен, Й. Месснер тощо), філософія права має вивчати природне право, що онтологічне притаманне людині з часів її творення Богом, тобто яке походить від вічного закону, що є джерелом усіх інших законів і загальним законом світобуття. Тож природне право розглядається ними як ідеальний порядок людських дій, а тому йому мусить відповідати позитивне право і його застосування на практиці.

Узагальнюючи вищеназвані підходи і позиції щодо змісту філософії права, зазначимо, що предметну сферу сучасної філософії права визначають проблеми природи і сутності права, його специфіка і особливості, співвідношення права з іншими соціальними нормами, питання сенсу, місця і значення права в системі філософського вчення про світ, людину, форми і норми соціального життя, про методи пізнання, систему цінностей тощо.

Буття права передбачає й охоплює собою правову визначеність й упорядкованість світу людського буття, праворозуміння і правовий підхід до основних стосунків, форм, інститутів і установ у суспільному житті людей.

Тому предметна сфера філософії права традиційно охоплює й проблеми філософії держави. Держава, як відомо, встановлює, підтримує і проводить у життя норми права, забезпечує їх загально-обов'язковість можливістю застосування відповідного державного примусу. Щоправда, сфера філософського правоаналізу не обмежується лише законодавчою, правозахисною діяльністю держави. До кола філософсько-правового інтересу відносяться і такі проблеми, як право і держава, людина — суспільство — держава, правові форми реалізації функцій держави, держава як правовий інститут, нація — право — держава, правова держава як реалізація ідей домінування права тощо.

Основний сенс предметного калейдоскопу філософії права у концентрованому вигляді формують у вигляді проблеми розрізнення і співвідношення права і закону, яка репрезентує собою ту предметну сферу і теоретичний простір, у межах якого вся проблематика праворозуміння (від поняття права до правового розуміння закону і держави) може бути адекватно осмислена і розгорнута у змістовне послідовне філософське вчення.

Проблема розрізнення і співвідношення права і закону має визначальне значення для будь-якого теоретично послідовного праворозуміння. В онтологічному аспекті розрізнення права і закону (у різних його варіантах), відповідаючи на запитання, що таке право, дає змогу розкрити об'єктивні сутнісні властивості права, лише наявність яких у законі дозволяє характеризувати його як правове явище, тобто як явище, що відповідає сутності права, як зовнішній прояв і реалізація правової сутності.

У теоретико-пізнавальному аспекті ця концепція виступає необхідною гносеологічною моделлю теоретичного осягнення та виразу знань і істини про закон у вигляді певного поняття права.

В аксіологічному аспекті дана концепція розкриває об'єктивну природу і специфіку цінностей права, що як особлива форма належного, мета і ціннісне начало визначає ціннісно-правове значення фактично даного закону і держави.

Таким чином, концепція розрізнення права і закону забезпечує процес переходу від простої, буденної гадки про право як про якусь суб'єктивну владну його даність у вигляді фактичного закону до істинного знання про право, його об'єктивні властивості, природу й сутність та адекватні й неадекватні форми його прояву, а тому й визначає предметну сферу філософії права.

Як самостійна теоретична дисципліна загальнонаукового статусу і значення (подібно до теорії держави і права, соціології права, історії правових і політичних вчень тощо) філософія права виконує низку суттєвих загальнонаукових функцій методологічного, гносеологічного, аксіологічного характеру. У взаємозв'язку з іншими видами і засобами вивчення права вона є найвищою духовною формою пізнання права, осягнення й утвердження його сенсу, цінності і знання в життєдіяльності людини і людства в цілому.


Лекція 3. Філософія релігії

У духовному житті людей важко знайти феномен, який би протягом тисячоліть, а, точніше, впродовж усього їхнього земного існування відігравав би більшу і вагомішу роль, аніж релігія. Від кам'яного віку і до сучасної космічної ери, зазнаючи дивовижних змін і метаморфоз, живе вона в нерозривному зв'язку з людським духом як надбанням світової культури.

Єгипетські величні храми і вавилонські гімни, Біблія і Парфенон, європейське малярство і скульптура, "Божественна комедія" Данте і творче надбання Гоголя, думки Платона і К'єркегора, музика Гайдна, Баха, Бетховена, соціальні ідеї Саванароли і Мюнцера — все це, за справедливими словами О. Меня, сягає своїм корінням релігії, завдячує їй своїм існуванням.

Релігія була вирішальним мотивом і імпульсом у багатьох соціально-історичних рухах і процесах. Прийняття Азією буддизму, поширення християнства в Європі, експансія ісламу, реформація католицизму — події, що стали відчутними віхами в житті людства, які значною мірою визначили масштаби, темпи, тенденції світового розвитку.

І все ж найміцнішу опору, найповнішу сферу вияву релігія знайшла в людській особі. Видатний український мислитель В. Вернадський, поділяючи точку зору світової наукової еліти, зазначав, що немає жодного народу, стосовно якого була б неспростовно доведена відсутність релігійних вірувань. На думку Гегеля немає жодної людини, яка була б повністю позбавлена релігійних почуттів незалежно від форми виявлення, оскільки людина внутрішньо пов'язана з релігією. Немає жодної людини, за словами Е. Фромма, в якої не було б потреби в релігії.

Релігія разом з філософією, як підкреслював Регель у своїх лекціях з філософії релігії в Берлінському університеті, майже на рівних правах увінчують грандіозну будівлю людського знання. Вони збігаються. Адже насправді, на думку мислителя, і філософія сама є також богослужіння, релігія, оскільки вона за своєю суттю не що інше, як та ж відмова від суб'єктивних домислів і думок у своєму занятті Богом. А з другого боку, релігія, як вважає К. Ясперс, назавжди залишається "філософією" звичайної людини, тим єдиним авторитетом, який визнається нею у найвищих світоглядних питаннях. Тому, незважаючи на відмінності, що стосуються характеру і методів осягнення ними Бога, філософія і релігія взаємопов'язані. Протягом багатьох століть філософія не лише вносила раціонально-дискурсивний момент у теологію, але й була єдиною інстанцією, у межах якої релігія була об'єктом дослідження.

Як особливий тип філософування у формі інтерпретативного осягнення релігії в її граничних поняттях філософія релігії чітко сформувалась у Новий час, коли стала очевидною і усвідомленою буттєва відокремленість релігії як специфічної "даності досвіду" від інших сфер духовно-практичної життєдіяльності людини, з одного боку, а з другого — коли філософія набула статусу дійсно самостійного дослідницького явища, найвищого виду пізнання. Таке дистанціювання від релігії позитивно сприяло формуванню об'єктно-пізнавального ставлення до неї, адже в змістовному відношенні філософія релігії постає лише тоді, коли релігія як об'єкт її вивчення, стає проблемою, яку вона прагне вирішити шляхом ratio, почуттів і інтуїції.

Серед фундаторів філософії релігії як специфічного типу філософських знань справедливо називають Б. Спінозу, у творчості якого феномен релігії вперше постає як проблема, набуває відповідного концептуального оформлення. Ще наприкінці минулого століття відомий знавець історії філософії Отто Пфлейдерер у праці "Історія філософії релігії" зазначав, що неупереджене філософське дослідження релігії вперше має місце у Бенедикта Спінози, що від його творчості розпочинається перший період філософії релігії, який з огляду на критичне ставлення думки до позитивної релігії слід назвати періодом критичної філософії релігії.

Спіноза був чи не першим дослідником у світовій філософії, який підійшов до проблем аналізу природи релігії, будучи абсолютно об'єктивним, відмовившись від належності до будь-якої означеної конфесії. У "Божественно-політичному трактаті" він прагне показати: Біблію можна тлумачити так, що з'явиться можливість поєднати її з ліберальною теологією, тобто він допускає можливість її інтерпретації в контексті філософської істини. На відміну від Декарта і його ідеї про три субстанції (Бог, дух, матерія) Спіноза визнає тільки одну субстанцію — "Бога або Природу". Індивідуальні душі й окремі фрагменти матерії для нього тільки означення; вони не речі, а вияви божественної істоти. Всім, за Спінозою, керує абсолютна логічна необхідність. У своїй "Етиці" Спіноза підкреслює, що найвище добро душі — пізнання Бога, найвища чеснота душі — пізнавати Бога, найкращі ліки — любов до Бога і нарешті доходить висновку: "Мудра людина як така навряд чи взагалі коли-небудь бентежиться душею; усвідомлюючи себе, Бога і речі, вона завдяки певній вічній необхідності існує завжди і ніколи не втрачає істинної вдоволеності духу. Якщо вказаний мною шлях, що приводить до цього результату, видасться надміру важким, знайти його все-таки можна. Він і має бути важким, бо знаходять його дуже рідко. Хіба ж могли б усі люди гребувати спасінням, якби воно було так близько під руками і досягалося без великих зусиль? Але все прекрасне таке ж важке, як і рідкісне".

І все ж особлива роль у розвитку філософії релігії належить Юму, Канту і Гегелю, творчість яких значно вплинула на зміст та напрями сучасних філософських теорій релігії. Зрозуміти їхні концепції, на думку Джеймса Коллінза, означає вловити ті основні моменти, через співвідношення з якими минулі спроби набувають певної орієнтації, а більш пізні теорії одержують філософську основу. У них філософія релігії досягає повноліття і займає належне місце серед основних частин філософії. Найбільшою мірою це стосується лекцій з філософії релігії Гегеля. Останні містять грандіозну для свого часу спробу осмислити історію релігійних вірувань від так званих природних релігій (де ідея Бога постає як абсолютна сила природи, перед якою людина усвідомлює себе убогою) і до світових релігій, зокрема християнства, яке Гегель називає абсолютною і нескінченною релігією, яка вже не може бути перевершеною, де нарешті відбулося примирення Бога і людини, де релігія досягла самосвідомості.

Гегель раціоналізував віру в Бога. Полемізуючи з Шлейєрмахером, який обмежував релігію сферою почуттів, він, не відкидаючи необхідності релігійних переживань, вказував на їхню недостатність для повноти віри. Будь-яке почуття суб'єктивне, індивідуальне, а Бог мусить бути пізнаним у його загальності. Релігія, на думку Гегеля, індивідуальна лише тією мірою, якою індивід належить якомусь цілому — сім'ї, нації, державі. Що б не уявляв індивід про свою самостійність, він не мбже вискочити за чітко означені межі. Кожний індивід, оскільки він пов'язаний із духом свого народу, переймає з народженням віру батьків і вона є для нього святинею й авторитетом.

Тому в найбільш загальному контексті філософію релігії визначають як сукупність актуальних і потенційних філософських установок щодо релігії і Бога, зокрема філософське осмислення їх природи, сутності і сенсу.

Починаючи з Нового часу, у філософії релігії виокремлюються й два, чітко окреслених напрями, варіанти її подальшого існування і розвитку: а) філософське дослідження релігії і б) філософська теологія. Звідси й започатковуються дві основні сучасні форми філософії релігії: філософське релігієзнавство і філософська теологія.

Філософське релігієзнавство основну увагу звертає на релігійне ставлення людини до дійсності, і в першу чергу до Божої реальності, а філософська теологія апелює до конструктивного осмислення основного об'єкта релігії — реальності Бога. Незважаючи на деяку специфічність акцентів, виділені форми філософії релігії не слід характеризувати відповідно тільки як філософування про релігію чи як філософування про Бога. Обидві форми взаємопов'язані: філософське дослідження релігії не може не стосуватись об'єкта релігії, а філософська теологія завжди передбачає певну концептуалізацію дійсного чи нормативного ставлення людини до Бога.

Незважаючи на відсутність одностайності в розумінні природи і функцій філософії релігії, остання, безумовно, має об'єктивно визначену предметну сферу, до якої входять: проблеми ірраціонально-буттєвих витоків релігійної віри, що розкривають сутність релігії, проблеми людини і Бога, вічний час, "ніщо" і абсолют, проблема богопізнання, докази буття Бога, існування священного тощо. Тобто проблемне поле філософії релігії в першу чергу становлять онтологічні питання, що дають змогу виявити онтологічний статус реалій і явищ релігії, осягнути її буттєві форми.

Однією з головних рис філософії релігії є її людиномірність, оскільки суттєвим у системі релігійного світовідчуття, світорозуміння і світоусвідомлення, у релігійному комплексі взагалі є відношення "людина — надприродне". Звідси й роль і місце праксеології у філософії релігії, у функціонуванні її складників, зокрема питання сенсу життя, провіденції і свободи волі, священного і профанного, добра і зла, тобто питань діяльнісних аспектів функціонування феномену релігії (мотиви, особливості дій та наслідки реалізованих суб'єктом концептів та уявлень релігійного тощо).

У сучасній філософії релігії стрижневою є епістемологічна проблематика, зокрема проблема змісту релігійної істини, тобто того, чи є релігійні міркування та релігійні висловлювання знаннями подібно до того, як ним є фактуальне знання про дійсність (Е. Едамс, Д. Уібі); визначення категоріальної належності релігійних вірувань, зокрема питання їх входження до категорії гіпотез, принципів (У. Крістенс, Д. Кінг-Фарлоу, Д. Уіттейкер); проблеми обгрунтування раціональності релігійних вірувань, єдності науки і релігії, тобто пошук філософського підтвердження відповідно тих чи інших релігійних вірувань прийнятим стандартам раціональності (Я. Барбур, Д. Стейнсбі, Е. Шен).

В сучасному філософському дослідженні релігії значне місце займає проблема особливостей і сенсу мови релігії, що з огляду на домінування мовних компонентів у релігійній ідеології, теорії і практиці є цілком закономірним. Філософські зусилля спрямовуються на визначення статусу мови релігії, на те, як її розуміти: чи як особливу "релігійну мову", чи як "релігійне використання мови" (П. Донован, В. -Д. Юст), на визначення критеріїв усвідомлення мовних виразів релігії, вплив співвідношення свідомого і несвідомого, усвідомленого й істиного або хибного, осмисленого і граматично правильного тощо (Л. Вітгенштейн, І. Дерт, Е. Флу, К. Нільсен).

З огляду на окреслене нами проблемно-предметне поле філософії релігії її можна визначити як специфічну галузь філософських знань, що висвітлює, інтерпретує, осмислює релігійний феномен у таких його основоположних аспектах, як буття, діяльність і знання.


Лекція 4.  Філософія техніки

Техніка та технологія в історії людства існували завжди, оскільки сама ця історія починається не раніше того, як люди починають використовувати штучні знаряддя ручної праці, тобто найпростішу техніку. Грецьке слово "техне" в перекладі українською мовою означає мистецтво, майстерність, вміння. Воно зустрічається вже у Платона та Арістотеля у зв'язку з аналізом штучних знарядь праці. Вихідним моментом техніки є природні продуктивні органи людини і, перш за все, — руки. Доповнення, підсилення, заміщення природних робочих органів людини мають певну соціальну детермінацію, яка реалізується шляхом використання природи та втілення в природних тілах трудових функцій.

Створений людиною об'єкт називають артефактом (латиною "артефактум"— "штучно зроблений"). Техніку можна вважати сукупністю артефактів, але таке визначення техніки, зрозуміло, дає лише перше уявлення про неї.

Історичний шлях людини нерозривно пов'язаний з ускладненням та постійним розвитком техніки. Остання пройшла дуже довгий шлях, перш ніж сягнула нинішніх висот. У доіндустріальному суспільстві техніка була ремеслом, що засновувалось на процесах диференціації та спеціалізації робочих знарядь.

Технічне вміння передається від майстра до учня в межах ремісничо-цехової організації праці. Такі вміння та знання залишалися здобутком замкненого кола осіб і не одержували відповідної суспільної оцінки.

Проте людська історія здебільшого визначається розвитком техніки і певною сукупністю підвладних для даного суспільства технологій. Необхідність підвищення продуктивності праці зумовила функціональне членування знарядь праці. Кожний новий інструмент призначався для виконання однієї або кількох виробничих операцій і кількість цих операцій зменшувалась порівняно із застосуванням попереднього інструмента.

Але аж до Промислової революції техніка і технологія не мали того загальноуніверсального й детермінуючого характеру, якого вони набувають уже в Новий час, а також особливо — у новітні часи.

Цивілізації, які змінювали одна одну до Нового часу, були вельми неоднаковими за своїми базовими характеристиками. Вони могли сповідувати різні релігії, їхні цінності та мотивації, могли бути діаметрально протилежними, але всі вони використовували в повсякденному житті той самий перелік технічних засобів, що є комбінацією механізмів, які були відомі ще в прадавні часи. Колесо, клин, важіль, блок, гвинт — ось, мабуть, і є та основа технічного арсеналу, яка притаманна всім відомим історії людським суспільствам. Проте своєрідність тієї чи іншої цивілізації визначалась зовсім не рівнем технічного розвитку, її потужність та авторитет не залежали від останнього. У свою чергу технічний прогрес не був ані метою, ані навіть переважаючою домінантою розвитку більшості відомих в історії цивілізацій. Ситуація починає швидко змінюватись саме в Новий та новітній час, коли техніка Західної цивілізації, що все ще була комбінацією тих самих найпростіших механізмів давнини, — стала приводитися в рух енергією пари, мінерального палива, електрики і, нарешті, — атомного розпаду. Потужність нової техніки була такою великою, що жодна держава світу не могла дозволити собі ігнорувати те, що відбувається у сфері техніки. Суспільство могло або загинути — що сталося з автохтонними цивілізаціями Америки, або підкорятися загальному процесу та застосувати в себе ті елементи культури Заходу, якими визначалась її потужність. Тільки так техніка стає високоуніверсальним феноменом сучасної історії людства.

Намагаючись позначити головні рубежі розвитку техніки, один з найвидатніших фізиків XX ст. Макс Борн удався до яскравого прикладу. На його думку, одним з найважливіших чинників історії є той різновид енергії, який є у розпорядженні людства на даний момент, і вся історія людства має тільки два великих періоди: перший — від Авраама до сьогодення, другий — від винайдення атомної енергії та до всіх прийдешніх часів. Перехід від першого періоду до другого знаменний закінченням споживання сонячної енергії та початком використовування її суто земних джерел.

Багато хто з дослідників фіксує "саморух" техніки з її спрямованістю від ручних знарядь до цілком автоматизованих, комп'ютеризованих систем. Важливо підкреслити таке: немає людини та суспільства поза техносферою, техніка історична, вона не стоїть на місці, оновлюється. Технічні інновації стають каталізатором, бродилом, імпульсом докорінних змін у всій системі людського життя.

Вивченню феномену техніки приділяється належна увага лише останні 100 років. Перші фундаментальні роботи з філософії техніки з'явились наприкінці XIX ст. У 60-70-х роках нашого сторіччя філософія техніки розвивається досить інтенсивно і стає самостійним напрямом філософського знання.

Філософія техніки одна з наймолодших гілок філософського знання. Філософія, переймаючись найбільш загальними, фундаментальними проблемами, тривалий час не потребувала вивчення проблем техніки. При цьому вона не тільки вважала, що ці проблеми не варті уваги, але й розглядала техніку як таку, що не є складовою предметного поля філософії. Однак, не будемо відкидати того факту, деякі з філософів (Арістотель, Альберт Великий та ін. ) приділяли увагу й техніці — як природознавці та винахідники. При цьому соціальні проблеми, які породжувались технікою, з давніх давен ставали предметом філософської рефлексії (приклад, "Даодецзіню", в якому вже у VI ст. до н. е. засуджувалось використання нових знарядь праці, тобто технічний прогрес), але тут досліджувалось саме суспільство, а не техніка як самостійний феномен. І тільки з усвідомленням того, що техніка в сучасному суспільстві є однією із загальних детермінант, виникає справжня зацікавленість у філософському дослідженні власне техніки.

Перші праці, що були присвячені філософському розумінню проблеми техніки, вийшли у світ більш як сто років тому. Приміром, у 1877 р. у Брауншвейзі було видано книгу філософа-антрополога Е. Каппа "Засади філософії техніки", яку й прийнято вважати початковою сходинкою у систематичній філософській розробці проблем техніки. Приблизно в той же час у Франції А. Еспінас працював над побудовою загальної теорії техніки, яка спиралась на філософські засади й категорії. Завершено цю роботу було у 1897 р. Щодо російських філософів, то треба згадати праці відомого інженера П. К. Енгельмейєра ("Теорія творчості", 1910 р., та "Філософія техніки", 1913 р. ). На межі століть виходять з друку також праці англійських філософів, які розробляли технічну проблематику. Але все це були окремі, розрізнені дослідження.

Загалом же до другої світової війни внесок сучасної техніки у цивілізацію лише оптимістично схвалювався, а безперервний технічний прогрес здавався чимось навіки даним та стверджуючим ідею панування людини над природою. Справжня зацікавленість у філософському тлумаченні проблем техніки виникає пізніше і починається із всесвітніх філософських конгресів 1968 р. у Відні, 1973 р. у Варні та 1978 р. у Дюссельдорфі. З того часу кількість друкованих праць, присвячених цій проблематиці, починає стрімко зростати, хоча й пізніше знаходились філософи, які висловлювали сумніви щодо філософських проблем техніки.

Сучасний світ — це технізований простір та технологізований час. Якщо сьогодні раптом зникла б техніка, зникла б і людина. Людство існує і діє не в царині неполоханої природи, а в світі техніки, у техносфері.

Американський філософ та соціолог Л. Мамфорд висловив цікаві думки про періодизацію розвитку техніки. Він вважав, що відлік в історії сучасної техніки треба починати з початку другого тисячоліття нашої ери. Спираючись на досвід європейської історії, Мамфорд виділяє три технічні епохи.

Перша "еотехнічна" (1000-1750) має в основі "технологію води й дерева". Друга, — "палеотехнічна" (від другої половини XVIII ст. до середини XX ст. ) спирається на комплекс "вугілля та заліза". 1, нарешті, "неотехнічна" (яка триває) використовує комплекс "електрики й сплавів". Як бачимо, в основу періодизації покладено основний вид енергії, що використовується в техніці, та "речовину", яка посідає головне місце у створенні технічних приладів.

Сучасна філософія техніки в цілому не є завершеною, більше того, вона досі навіть не являє собою певної філософської цілісності. Переважно це зумовлено "дитячим" віком цієї філософії, відсутністю дослідницьких традицій, систематичності в накопиченому знанні, а також єдності у використовуваній термінології.

Свого часу за вирішення різноманітних проблем філософії техніки бралися такі видатні філософи XX ст., як М. Гайдеггер, Г. Маркузе, Е. Дюркгейм, А. Бергсон, К. Ясперс. Проте навіть їм не вдалося створити несуперечливі, цілісні й систематизовані рішення. Більше того, своєрідна, свідомо ускладнена мова творів М. Гайдеггера, приміром, зумовлювала незрозумілість цих робіт для більшості практичних інженерів. А К. Ясперс, що критикував у своїх працях антропологічні наслідки технічного прогресу для індивіда та суспільства, не дуже заглиблювався у предмет своєї критики. Отже, нагальне постала проблема необхідності специфічної міждисциплінарної підготовки дослідників щодо філософії техніки.


Лекція 5. Філософія культури

Людина — істота творча за своєю суттю. Ще Платон довів невіддільність "еросу" (потяг недосконалого до досконалості, що підносить людину, "немовби щаблями сходів угору") від суті людини. У ній іманентне існує "тенденція не переступати власні межі" (Б. Паскаль), запал пристрасті піднестись над собою (М. Шекспір).  І цей одвічний людський потяг до творення, вдосконалення знаходить свій вияв у такому універсальному явищі, яким є культура.

Різноманітність проявів людського духу, життєвих і практичних установок, проривів у новий вимір історичного буття породив широкий спектр різноманітних індивідуальних форм культури, що пронизують усі сфери суспільства. До того ж наявну поліфонію виявних форм культури доповнює небувале до цього інтенсивне взаємопроникнення культур, зростання їх ролі у людському житті. Культура, за словами В. С. Біблера, стає формою буття і спілкування людей різних культур минулого, сьогоднішнього і майбутнього, формою діалогу культур, формою самодетермінації індивіда, засобом вільного вирішення і зміни власної долі.

Диференційовані культурні форми народів планети містять у собі незліченну кількість усіляких творчих сил і станів, зовнішніх і внутрішніх форм життя. Осягнути їх, об'єднати в єдине ціле, зазвичай, практично неможливо. Водночас нам необхідна єдність  переконань, оскільки будь-яка культурна праця є свідомою творчістю життя, що, можливо, не завжди актуально усвідомлюється нами. Річ у тім, що всі окремі, безмежно різні культурні функції тісно пов'язані із своїм окремим змістом, а носії цих функцій часто знають про них лише те особливе, що відрізняє їх один від одного, але ж кінцева цінність їх усе ж дається лише в єдності системи, яка забезпечується єдністю культурної свідомості, єдністю світогляду. Тому, щоб набути, усвідомити цю єдність, необхідно осягнути сутність функцій, що репрезентують те спільне, що має місце в усіх конкретних культурних діяннях, яким би різним не був оброблюваний ними зміст, а це означає, як справедливо підкреслює Вільгельм Віндельбанд, не що інше, як самосвідомість розуму, що самостійно породжує свої предмети і в них царство власної значущості. Досягається останнє тільки на рівні філософського мислення, зокрема філософії культури. Тільки у її сфері культура стає цілісністю, оскільки в ній вона осмислює сама себе, усвідомлює сама себе, стає культурою для самої себе. Через наявність такої самосвідомості культура стає самоструктуруючим явищем, складові якого не лише взаємодіють, а й доповнюють одна одну. Тільки завдяки філософській рефлексії, тільки завдяки тому, що культура сама себе осягає, вона стає для себе самої дійсністю. Та вона дійсна або, скоріше, взагалі реалізує себе лише настільки, наскільки реалізує себе для самої себе, оскільки вона є самоіснування свідомості, а свідомість є свідомістю, лише оскільки вона усвідомлює сама себе. Лише у філософії свідомість усвідомлює себе як само себе здійснююче, як через саму себе для самої себе реалізуюче; тільки у філософії досягає вона кінця свого шляху, тільки в ній вона вінчає своє для-себе-становлення, своє самоздійснення.

У філософії культура протиставляє себе саму собі, виходить за власні межі, осягає і осмислює себе, але сама завдяки цьому, як зазначає Р. Кронер, вона водночас і об'єднується із самою собою, стає для себе самої поняттям і дійсністю.

Філософія культури, або культурфілософія термін, введений німецьким романтиком Адамом Мюллером (1770-1829), — виявляє своєрідну єдність сутнісних основ культурного процесу, інваріанти соціодинамічних моделей, архетипні ситуації, закономірності повторення і перевтілення постійних складових культури. Завдяки філософському осмисленню опановуються різноманітний людський досвід, можливості залучення особи до культурного космосу.

Що ж таке культура? Який має зміст слово, що є в лексиконі майже кожної людини? Дати однозначну відповідь на ці питання непросто. Одні під культурою розуміють цінності духовного життя, інші звужують це поняття, зводячи його лише до явищ, літератури, мистецтва, кіно тощо. Треті під культурою взагалі розуміють лише певну ідеологію, що покликана бути фоном для виконання господарських робіт, або якісну характеристику людської поведінки. І це далеко не повний перелік різного виявного сенсу змісту поняття "культура", що охоплює собою надзвичайно багате, різноманітне явище. Звідси й плюралізм думок щодо його конкретного визначення. За підрахунками американських культурологів Альфреда Кребера і Клайда Клакхона, з 1871 по 1919 р. існувало всього сім визначень культури. Одним із перших вони вважають визначення англійського історика культури XIX ст. Едуарда Барнетта Тайлора, яке він дає у своїй книзі "Первісна культура". Із 1920 по 1950 р. з'явилось ще 157 визначень цього поняття. Через 20 років французький культуролог А. Моль наводить уже 250 варіантів визначення поняття цього феномена. Сьогодні ж їх налічується понад 500, що засвідчує багатогранність і надзвичайну складність культури як явища.

Термін "культура" походить від латинського слова "cultura", що в дослівному перекладі означало "обробіток", "догляд" грунту, ефективну сільськогосподарську діяльність. Воно вказувало як на перетворюючу активність людини щодо природи, так і здебільшого на вміння, майстерність, що їх виявляла людина у праці. Тобто вже у початковому змісті цього терміна достатньо чітко виявлена єдність культури, людини та ЇЇ діяльності. Воно, на відміну від поняття "natura" (природа), означало "створення", "позаприродне". Світ культури, будь-який її складник сприймається не як результат дій природних сил, а як надбання зусиль самої людини, спрямованих на вдосконалення, зміну того, що безпосередньо дане природою.

Культура є те, що "не натура", "не природа". Вона — надприродний результат життєдіяльності людини, механізм трансформації її тваринного буття в соціальний стан, набуття власне людських рис, властивостей, ознак. То теми, табу, заповіді, традиції, моральні норми, право і закон — специфічні культурні форми регуляції пристрастей, бажань і поведінки людей у суспільстві.

Звичайно, надприродний вид діяльності не виключає із культури природних факторів, їх зміст, якість далеко не байдужі для її стану. Різні природно-географічні умови життя, як і специфічні тілесні потреби людей, детермінують і різні особливості праці (зокрема виготовлення її знарядь), побуту, звичаїв, уявлень про прекрасне тощо. Культура є людською діяльністю щодо зміни природи аж до її перетворення в "своє інше", в щось штучне, але грунтом, основою такої перетворюючої діяльності є природа, природне. Культура існує всупереч і завдяки природі. Збереження обох сторін даної суперечності є умовою збереження людського характеру культури.

Взаємозв'язок, взаємовідносини природи і культури онтологічно об'єктивні, історичні. Тому тип культури, її доля залежать від шляхів розв'язання суперечностей між природним і штучним, створеним людиною. У найбільш загальному контексті, як правило, у генезі таких відносин виокремлюються три основні етапи: перший — коли природа визначає зміст культури, що відображає у першу чергу потребу в пристосуванні до неї, страх перед її силою; другий — коли в культурі свідомо постають завдання боротьби з природою, досягнення максимальної свободи від неї; третій — коли "штучне", створене людиною домінує над природою і людиною, тобто коли має місце експансія "штучного середовища", ви тіснення й екранування ним природної реальності та людини, зокрема як тілесної істоти.

Сутність культури можна зрозуміти тільки через діяльність людини. Поза людиною, її діяльністю, що здійснюється адекватно до закономірностей предмета (природи), на який вона спрямована, культура відсутня. Вона породжена тим, що людина, забезпечуючи умови свого існування, змушена постійно звертатись у навколишню реальність у пошуках необхідної енергії, інформації, прагнула віднайти сенс власного життя, вдосконалюючи при цьому себе і світ навколо себе.

Людина створює і живе у світі культури. Тож культура є надбанням людського буття. Тому виявити її сутнісні начала можна лише шляхом аналізу даних антропології й історії. Культурогенез у контексті антропогенезу здебільшого розглядається як зародження матеріальної культури (знаряддя праці, предмети побуту), духовної культури (мислення, воля, мова) і культури людських відносин (суспільна воля, норми поведінки, табу).

Багато дослідників вважають, що сутність людини слід розглядати як таку, що принципово співвідноситься з аналізом сутності культури. Перша людина була не стільки "людиною розумною", скільки "людиною культурною".

Виділившись із природи, людина (якщо взяти до уваги гіпотезу її земного походження) змушена сама себе формувати ("Культура — феномен самодетермінації людини" — В. С. Біблер) шляхом творення культури. Тобто проблема буття культури задана буттям людини у світі речей, світі ідей і світі людей.

Тож культуру як явище можна розглядати у двох аспектах. Перший — як те, що виокремлює людину з природи, що є формою адаптації людини до природи. За таких умов культура постає як система здатностей людини, завдяки яким вона лаштує свої стосунки з природою. Другий аспект — як узагальнююча характеристика людини, певний щабель її саморозвитку, зовнішній вияв духовної сутності людини. Тут культура постає як людиновимірність. Тобто поняттям "культура" позначають як смислову відмінність буття людини від буття природи, так і власні смислові ресурси людського буття. Таким чином, широке поняття культури охоплює увесь, за винятком природи, мовно та символічно відтворений і "репрезентований", тобто штучний, позаприродний світ, що включає в себе різноманітність видів, засобів і результатів активної творчої діяльності людини, спрямованої на освоєння, пізнання і зміну навколишньої реальності та самої себе. В аксіологічному аспекті культура — це сукупність досягнутих у процесі освоєння світу матеріальних і духовних цінностей, а в гуманістичному — найважливіший фактор духовного розвитку людини, вияву її творчих здібностей.


8.
 ЛІТЕРАТУРНІ ДЖЕРЕЛА (основні і додаткові)

  1.  Алексеев П.В., Панин А.В. Философия: Учебник для вузов. – М ., 1996.
  2.  Андрущенко В.,  Михальченко М.   Сучасна соціальна  філософія.  Курс лекцій. – К.: Генеза. -1996. -317 с.
  3.  Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія – К., 1996.
  4.  Барулин В.С. Социальная философия: Учебник. – М., 1993.
  5.  Блинников Л.В. Краткий словарь философов. – М., 1994.
  6.  Горський В.С. Історія української філософії. Курс лекцій. – К., 1996.
  7.  Горьський В.С. Історія української філософії. Курс лекцій. – К.: Наук. думка, 1996.-285с.
  8.  Історія філософії України. Підручник./М.Ф.Тарасенко, М.Ю.Русин І.В.Бичко та ін – К., 1994.
  9.  Історія філософії України. Хрестоматія: Навчальний посібник./Упорядники: М.Ф.Тарасенко, М.Ю.Русин І.В.Бичко та ін. – К., 1993.
  10.  Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. Учебник для вузов. – М., 1996.
  11.  Кульчинський О. Основи філософії і філософських наук. – Мюнхен –Львів, 1995.-164с
  12.  Кульчицький О. Основи філософії і філософських наук. – Мюнхен-Львів, 1995.
  13.  Людина і довкілля: у 2 кн./Упорядн., автор вступних розділів, біогр. Довідок та коментарів В.С.Крисаченко. -К. , 1995.
  14.  Мир философии. Книга для чтения. В 2 ч. – М., 1991.
  15.  Мир философии. Книга для чтения. В 2 ч. - М., 1992.
  16.  Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини: Навчальний
  17.  Новая философская энциклопедия. В. 4т. – М., 2000-2001.
  18.  Новейший философский словарь. – Минск, 2001.
  19.  посібник для студентів вузів. – К., 1995.
  20.  Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. Філософія: посіб. для студ. вищ. навч. закладів. – К.: Академія, 2001.-576с.
  21.  Сучасна зарубіжна соціальна філософія. Хрестоматія: Навчальний посібник. - К., 1996.
  22.  Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрямки. Хрестоматія: Навчальний посібник. - К., 1996.
  23.  Федів Ю.О., Мозгова Н.Г. Історія української філософії. –К., 2001.
  24.  Философия:  Учебное пособие/Отв. Редактор В.П.Кохановский. – Ростов-на-Дону, 1999.
  25.  Философия: Учебник / Под ред. В.Д.Губина й др. - М., 1998.
  26.  Философия: учебник для высших учебных заведений. - Ростов -на-Д., 1999.
  27.  Філософія. Курс лекцій. – К.: Либідь, 1991-456с.
  28.  Філософія. Навчально-методичний посібник для студентів НАУ стаціонарної форми навчання з усіх спеціальностей. – К.: Видавничий центр НАУ, 2004. – 45 с.
  29.  Філософія. Підручник.(За ред. Заїченка Г.А.) – К.; Вища школа, 1995.-455с.
  30.  Філософія: Навчальний посібник. / За ред. І.Ф.Надольного. -К., 1997.
  31.  Філософія: Навчальний посібник/За ред. І.Ф.Надольного. – К., 1997.
  32.  Філософія: Підручник/Керів. авторського колективу І.В.Бичко. – К., 2001.
  33.  Філософський енциклопедичний словник. – К., 2002.
  34.  Хрестоматия по философии: Учебное пособие. –М., 1998.
  35.  Чекаль Л.А., Черній А.М. Філософський практикум: Навчально-методичний посібник для студентів і аспірантів. - К., 1998.
  36.  Чекаль ЛА., Черній А.М. Філософський практикум: Навчально-методичний посібник. – К.: Аграрна Наука, 1998. - 200с.
  37.  Шаповалов В.Ф. Основи философии. От класики к современности. -М., 1998.




1. Дознание по ДТП после оформления первичных документов
2. Казачество и его роль в общественно-политическом развитии Украины
3. 2000 года МЕТОДИЧЕСКОЕ ПОСОБИЕ Для проведения занятий по боевой подготовке разде
4. тема гражданского права1
5. Вариант 1 Тренировочный
6. Отчет по практике- Технология пайки изделий при подготовке производства
7. Методика заключается в выявлении рассеяния света лазерного луча при прохождении через него клетки в струе.
8. Системный анализ проблемы выбора оператора сотовой связи на территории города Сургута
9. Трудовая мобильность учителей и проблема сокращения педагогических кадров
10. Вариант 5 На листе Справочник создать таблицу- Поставщик деталей