Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
При обгрунтуванні першого питання слід окреслити основну проблематику класичного періоду, який охоплює V – IV ст. до Р.Х.
Питання космогонії стає вторинним, а на перше місце висувається проблема людини, суспільства, знання. Першими, хто порушив цю проблему були софісти (давньогрец. «софістес» – означає майстер, знавець, мудрець). Основою своєї діяльності вважають навчання будь-якої людини вмінню відстоювання особистої точки зору.
Чим була викликана саме така проблематика. Це пов’язувалося з суспільними потребами.
У V ст. до Р.Х. в багатьох містах Греції встановилася демократична форма політичного правління. Це означало, що на різні державні посади людей не назначали, а вибирали шляхом народного голосування. Для цього людина мала сподобатись народу. Перед народом мала бути освічена людина, яка б володіла ораторським мистецтвом. В той час ґрунтовними знаннями володіли лише філософи (окремих наук не існувало, їх замінювала філософія, а філософи були єдиними вченими). Тому люди стали звертатися до них з проханням навчити їх різним знанням, і в першу чергу вмінню сперечатися, доказувати, переконувати. Серед філософів виділилися так звані софісти. Зауважте, що саме софісти не визнавали існування однієї істини. Скільки людей – стільки і думок. Кожна людина сама собі істина. Серед відомих софістів виділіть Протагора Абдерського (480-410 р. до Р.Х.). Він запропонував таку формулу: «Людина є мірою усіх речей». Така думка породила суб’єктивізм (доцільно проаналізувати тезу Протагора). Софісти не визнавали абсолютної істини (істина однієї людини є вищою від «істини іншої людини»). Таким чином, з суб’єктивізму софістів виникає релятивізм («відносний»). Щодо можливості пізнаваності світу, вони схилялись до твердження про неможливість пізнання світу (агностицизм), або сумніву щодо можливості пізнання (скептицизм).
Щодо моральної проблематики, софісти вважали доброчинними всі гідні прояви людини: розум, професіоналізм. Проголошували справедливим усе, що приносить користь (утилітаризм).
Розглядаючи наступне питання, зазначте, що софістам протистояв відомий грецький філософ Сократ Афінський (469 – 399 р. до Р.Х.). Він, на відміну від софістів, був переконаний, що істина є тільки одна (існує Сонце, людина народжується і помирає), але цю істину людина має шукати самостійно. Цей метод отримав назву евристичного (від грец. «еврико» – я находжу). На думку Сократа, філософ має допомогти людині у її пошуках: не дати готові відповіді, а спрямувати на пошук істини. Саме тому сократичний метод є майєвтикою: філософ допомагає народитися думці, яка приведе людину до істини.
Методом пошуку істини Сократ проголошує діалог, в діалозі він використовує іронію – мистецтво змусити поставити під сумнів істинність своїх звичайних поглядів; майєвтику – мистецтво цікавими питаннями сприяти народженню думки у співбесідника; індукцію – через аналіз приватних думок виявити загальне у всіх висловлюваннях, тому що тільки загальне може бути основою моральної поведінки людини. Діалог завершується дефініцією, визначенням поняття, що було предметом обговорення. На думку Сократа, найкращою формою філософствування є жива бесіда у формі діалогу, який являє собою діалектику (поміркуйте, чому сократівський діалог є діалектикою?). У своєму діалозі Сократ використовував прийоми і методи, якими керувалися софісти: ставив людину в інтелектуальну трудність, спантеличував протиріччями, заставляв засумніватися. Але зверніть увагу на те, в чому Сократ протистояв софістам. Якщо софісти ставили своєю метою збентежити людський розум, спантеличити для того, щоб показати відносність і суб’єктивність всього, то Сократ робив теж саме, але для того, щоб через сумнів підштовхнути людину до пошуку об’єктивної і вічної істини.
Знання, за Сократом, – основа доброчинності, незнання – джерело аморальності. «Той хто знає, що є правильним, правильно і чинитиме». Правильне розуміння веде до правильних дій. І тільки той, хто чинить правильно, стане «правильною людиною». Неправильно чинить лише той, хто не знає, як чинити ліпше. Тому так важливо помножувати наші знання.
Сократ поклав початок евдемоністичній традиції, стверджуючи, що сенс життя людини, найвище благо – у досягненні щастя. За Сократом, щастя залежить від моральності (доброчинності) людини, тому відповідним завданням стає: допомогти людині стати моральною. Філософія Сократа отримала назву – етичний антропологізм.
Сократ відмовився від безплідних, з його точки зору, космологічних проблем і проголосив: «пізнай самого себе». Тільки самопізнання, пізнання своєї моральної суті і її наступна реалізація (пізнай, хто ти є і стань ним) є шляхом досягнення щастя. Поміркуйте, чому Сократ вважає самопізнання основою моральної поведінки? Про останні години життя Сократа прочитайте в діалозі Платона «Федон». За своїми політичними поглядами Сократ не був прибічником демократії і вважав її аморальною. Найкращою він вважав аристократичну форму правління, яка ґрунтується на законах.
Обговорюючи друге питання, окресліть теоретичні джерела ідеалізму Платона (вчення піфагорійців, Геракліта, Парменіда, Сократа).
Платон уже професійний філософ, але ще й мудрець, схильний розглядати найабстрактніші проблеми з точки зору їх безпосереднього зв’язку з життям людини. За Платоном, вульгарна допитливість не робить людину філософом. Філософ – це людина, яка любить споглядати істину, річ саму по собі. Мудрість – не є вмінням, а є узагальненням, знанням добра і дій на основі цих знань.
Якщо Сократ нічого не писав, то Платон (він був довгий час учнем Сократа) залишив багато творів (35 діалогів), листів. Його твори написані у формі діалогу, головним діючим героєм є Сократ.
Основною думкою Платона було твердження про те, що видиме не є реальністю. Щоб краще зрозуміти теорію Платона, наведемо приклад. Перед нами є три предмети – яблуко, груша і слива. Всі вони різні, але є в них спільне, що їх об’єднує. Цим загальним є слово «фрукт». А тепер спробуємо відповісти, чи існує фрукт у якості речі, яку можна відчути? Зрозуміло, що ні. «Фрукт» – це лише поняття, термін, назва, якою ми позначаємо групу подібних між собою речей. Реально існують тільки ці предмети, а їх назва не існує, тому що вони в якості ідей є у нашій свідомості. Так ми думаємо. Але якщо уявити собі все навпаки. Реально спочатку існують ідеї або поняття речей не в нашому розумі, а самі по собі, у вищому, недосяжному світі. Все, що нас оточує, лише породження цих первинних сутностей – ідей і є тінями, тому реально не існують. Ця думка основна у вченні Платона. Нам здасться, що світ один – це той, що ми бачимо навколо себе. Насправді світів два: один вищий і невидимий, світ ідей, другий – нижчий, світ речей, який ми сприймаємо. Перший породжує другий. Світ ідей, на думку Платона, – це змістовний «каркас» чуттєвого, або фізичного світу, який є недосяжною абстракцією. Але наш фізичний, чуттєвий світ ще не є найнижчим. Нижче нього знаходиться матерія. Світ ідей Платон називає Буттям. Подібно елеатам, Платон характеризує буття як вічне, незмінне. Йог можна пізнати лише розумом, воно недоступне чуттєвому сприйняттю. Але, як у Демокріта, буття є множинне (багато «ідей»). Водночас між Демокрітом і Платоном існує суттєва відмінність. Якщо Демокріт розумів буття як матеріальний фізичний атом, то Платон розглядає його як ідеальне – ідею-ейдос. Небуття (уявіть собі, якщо ми подумки змішаємо всі речі нашого світу до стану однорідної маси, отримаємо щось змішане, невизначене. Що можна сказати про цю масу – нічого. Яка вона – ніяка. В цьому саме і зміст – вона ніщо, Небуття). Знайомий нам чуттєвий світ виникає на стику матерії та ідеального світу. Речі і предмети фізичного чуттєвого світу в порівнянні з матерією є досконалішими.
Речі, за вченням Платона, є проекціями, контурами, тінями самих ідей. Ми лише бачимо навколо себе різні речі і припускаємо їх реальне і єдине існування, не розуміючи того, що вони (речі) є лише недосконале відображення істинного, невідомого світу ідей. Якщо б комусь вдалось побачити за фізичними речами їх справжній початок – ідеї, то він би знехтував цей матеріальний, тілесний світ. Тому завданням кожної людини є за неістинним побачити істинне, за нереальним – реальне, за матеріальним – ідеальне. Чи можливо це? Так, стверджує Платон. Платон вказує, що в людині є душа – ідеальна і вічна сутність, яка і зв’язує її з невидимим світом. Після смерті душа відправляється у світ ідей, набуває там вище знання. Потім душа вселяється у якесь тіло і забуває про свої знання. Але забути, не означає не знати, адже є можливість пригадати. Зверніть увагу на цікавий момент: людина народжується і все вже знає, але потенційно. Їй, людині, не потрібно все починати спочатку, здобувати знання. Вона повинна знайти їх у собі, згадати. Тому саме тут ми розкриваємо суть пізнання, за Платоном. Пізнання – це пригадування душі (пізніше це отримало назву «теорія уроджених ідей»).
Таким чином, зробіть висновок, що у теорії пізнання, за Платоном, чуттєве пізнання не дає знання про сутність речей (ідеї). Мислення підштовхує нас до думки, що потрібно пізнавати ідеї як суть речей, а істинне знання можна набути через заглиблення в себе, необхідно примусити душу пригадати час, коли вона існувала у «світі ідей» (теорія анамнесісу).
У зрілому періоді своєї філософії Платон виділяє три частини людської душі: пожадливу, палку і розсудливу. Згідно з цим, Платон будує свою соціальну і етичну теорію. Так, якщо у людини переважає пожадлива частина душі, вона буде ремісником і основою її доброчинності буде помірність, стриманість. Перевага палкої частини душі надається воїнам, основною доброчинністю яких є мужність. Загальним для всіх є прагнення до справедливості. Раби позбавлені чеснот взагалі. Одним із основних завдань філософії є виховання душі.
Етика Платона тісно пов’язана з його політикою, вченням про державу. В «Законах» Платон розглядає декілька типів державного устрою. Два типи державного устрою Платон вважає правильними – монархію і аристократію, а чотири – перекрученими – тимократію, олігархію, демократію і тиранію. Усвідомте, що основним завданням для Платона було поєднання доброчинності особи з її участю в політичному житті із суспільною справедливістю.
Розглядаючи наступне питання, а саме, філософію Аристотеля, зазначене, що він суттєво трансформував систему об’єктивного ідеалізму Платона. Аристотель критикував «теорію ідей» Платона. Він запитує: «Як можуть речі існувати окремо від ідей, які їх породжують?». За Аристотелем, Платон занадто протиставляв світ ідей світу речей. Тому треба припустити, що речі і їх ідеї існують разом у єдності. Замість платонівської «ідеї» Аристотель використовує термін «форма». Аристотель стверджував, що дійсність складається з окремих предметів, котрі становлять єдність форм та матерії. «Матерія» є матеріалом, з якого створені предмети, а форми – його конкретна властивість. Наведемо приклад. Перед нами лежить безформенний шматок пластиліну, а у нашій свідомості є образ дерева. Якщо ми цей образ перенесемо у шматок пластиліну, тобто, зліпимо дерево, то безформений шматок перетвориться у предмет, у якого є стовбур, гілки, корінь. Так само і дійсність, яка нас оточує: всі речі – це матерія перетворена ідеальними сутностями – формами. Зверніть увагу, якщо у вченні Платона світ ідей і світ речей існують окремо один від одного, то, за Аристотелем, світ форм і світ матерії утворюють одне ціле. Тобто, кожна річ - це єдність «матерії» і «форми». Зверніть увагу на такий аспект. Якщо у Платона речі чуттєвого світу розглядаються лише як відображення істинної сутності (якими є ідеї), то у Аристотеля чуттєво сприйнята річ - це реальне існування «форми» і «матерії». Аристотель виходить з того, що всяка річ, що існує, невіддільна від своєї сутності.
Як бачимо, важливими в онтології Аристотеля є матерія і форма. У плані буття форма є сутністю речі. У плані пізнання форма є поняттям про речі, визначенням речі. «Форма» – це загальне, а в реальності форма виступає як одинична річ. Для того, щоб «форма» стала формою якої-небудь одиничної речі, треба до «форми» (як загального) приєднати щось зовсім невизначене – матерію. Щось невизначене, що надбало форму, стало оформлене, визначеністю буття. З цього визначається така властивість матерії, як «позбавленість форми». Він виділяє 4 види причин (начал), завдяки яким речі існують: матеріальну (з чого виникають речі); формальну; рушійну причину (звідки йде початок руху); кінцеву причину або мету ( заради чого відбувається зміна).
У теорії пізнання Аристотель виходить із сенсуалізму. Без відчуттів немає знань. Дані відчуттів людина кладе в основу утворення загальних знань.
Розмірковуючи над питанням теології Аристотеля, зауважте, що саме він запровадив у філософський обіг поняття теологія, або вчення про Бога. Усебічно дослідивши природу руху в зв’язку з матерією і формою, Аристотель дійшов висновку, що рух, який відбувається у світі, не має ні початку, ні кінця, тобто, він вічний. Якщо світ існує вічно і світовий рух вічний, то необхідно припустити, що є вічна причина світу і вічний двигун світу. Першодвигун світу є вічною причиною світового процесу, тобто, Богом.
Значно далі просунувся Аристотель в розкритті специфіки людського буття. Великим відкриттям його було усвідомлення якісної відмінності суспільного життя від природного буття і розуміння людини як істоти суспільної, існування якої можливе тільки в суспільстві.
Етика Аристотеля реалістична. Етика в розумінні Аристотеля – це особлива практична наука про моральність (чесноти), мета якої навчити людину, як стати щасливою. У своїй етиці досліджує питання найвищого добра.
Аристотель висуває своє вчення про категорії. Серед них він розрізняє – діаноетичні (інтелектуальні), етичні (моральні).
Вирішуючи проблему щастя, Аристотель трактує його як особливий стан задоволення, одержаний від зробленої (доброчесної) діяльності. З-поміж численних умов щастя основною є моральне і інтелектуальне вдосконалення, здоров’я, активна громадська позиція, дружба.
Заслугою Аристотеля стає те, що філософське знання вперше у своїй історії зближується з науковим.
Резюмуючи, можемо наголосити на тому, що класичний період у полі зору своєї філософії заторкнув всі основні сфери людської життєдіяльності виробив конкретні способи осмислення дійсності.