Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави. Видання 5-те, зі змінами. Навчальний посібник.— К.: Атіка.— 2001.— 176 с.
ЗМІСТ
ЧАСТИНА ПЕРША
ПРАВА ЛЮДИНИ І ПРАВОВА ДЕРЖАВА (ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ)
Тема 1 Основні права людини як загальносоціальне явище
1. Право як загальносоціальне явище
2. Поняття основних прав людини
3. Класифікація основних прав людини
4. Міжнародно-правові засоби, призначені для забезпечення і захисту основних прав людини
5. Основні тенденції розвитку прав людини
6. Основні права дитини
7. Загальносоціальні обов'язки людини
Тема 2 Права нації (народу) і права людини
1. Основні права нації (народу)
2. Види основних прав націй
3. Міжнародно-правові засоби, спрямовані на здійснення і захист прав нації
4. Специфічні права національних меншин
Тема З Правова держава як гарант здійснення та захисту прав людини — загальнолюдський соціально-політичний ідеал
1. Основи концепції правової держави
2. Основні загальні ознаки правової держави
З, Правова держава як держава соціальної демократії
ЧАСТИНА ДРУГА
СУЧАСНІ ДЕРЖАВИ СОЦІАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНОЇ ОРІЄНТАЦІЇ (ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА
ХАРАКТЕРИСТИКА)
Тема 4 Поняття, соціальна сутність і причини виникнення держави. Види держав за їх сутністю
1. Загальне поняття й ознаки держави
2. Виникнення держави
3. Види типів держав за їх сутністю
4. Функції держави
Тема 5 Сутність сучасних держав соціально-демократичної орієнтації
1. Майбутня держава соціально-демократичного типу: сутність і передумови
2. Поняття і види держав соціально-демократичної орієнтації
3. Внутрішні завдання і функції держав соціально-демократичної орієнтації
Тема 6 Форми держав
1. Загальні поняття й елементи форми держави
2. Види державного правління
3. Основні види державного устрою
4. Основні види державного режиму
Тема 7 Механізм та апарат держави
1. Загальна характеристика механізму держави
2. Загальна характеристика апарату та органів держави
3. Принципи і риси апарату держав соціально-демократичної орієнтації. Його склад
Тема 8 Держава у політичній системі суспільства
1. Загальнотеоретична характеристика політичної системи суспільства
2. Загальнотеоретична характеристика елементів політичної системи
3. Політична система суспільства соціально-демократичної орієнтації
4. Форми взаємодії органів держави з громадськими об'єднаннями і трудовими колективами
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
МЕХАНІЗМ ЮРИДИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ (ЗАГАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА)
Тема 9 Права людини і суб'єктивне юридичне право
1. Право як волевиявлення держави. Об'єктивне і суб'єктивне юридичне право
2. Юридичне право як засіб конкретно-історичної інтерпретації та реалізації прав людини
3. Суб'єктивне юридичне право та юридичний обов'язок
4. Правовий (юридичний) статус особи
5. Права людини і права громадянина
Тема 10 Правові відносини
1. Загальна характеристика правових відносин
2. Суб'єкти правовідносин
3. Об'єкти правовідносин
4. Юридичні факти
Тема 11 Об'єктивне юридичне право та інші соціальні регулятори
1. Загальне поняття й ознаки об'єктивного права
2. Об'єктивне юридичне право та правосвідомість
Тема 12 Об'єктивне юридичне право у соціальній системі суспільства
1. Деякі співвідношення
2. Взаємозв'язок держави і права
3. Функції права (правового регулювання)
Тема 13 Історична типологія об'єктивного юридичного права. Сутність права соціально-демократичної орієнтації
1. Типологія права
2. Основні принципи об'єктивного юридичного права
3. Перехідний тип права соціально-демократичної орієнтації
4. Конкретно-історичні та інші принципи права
Тема 14 Правотворчість. Зовнішні форми об'єктивного права
1. Загальна характеристика правотворчості
2. Форми права
3. Правотворчість держав соціально-демократичної орієнтації
4. Нормативно-правові акти
5. Юридичні властивості нормативно-правових актів
6. Чинність нормативно-правових актів
Тема 15 Правова система і система права. Система законодавства та систематизація нормативно-правових актів
1. Правова система: поняття і різновиди
2. Система права та її структура
3. Система законодавства
4. Систематизація законодавства
Тема 16 Правові (юридичні) норми
1. Загальна характеристика правової норми
2. Структура правової норми
3. Норма права і стаття закону
4. Види правових норм
Тема 17 Правомірна поведінка і реалізація правових норм. Законність та правопорядок
1. Загальна характеристика правомірної поведінки
2. Загальна характеристика реалізації правових норм
3. Загальна характеристика законності та правопорядку
4. Загальносоціальні гарантії законності
5. Юридичні гарантії законності
Тема 18 Застосування правових норм
1. Загальна характеристика застосування правових норм
2. Правозастосовні акти
3. Загальна характеристика правозастосовної діяльності
4. Застосування правових норм за аналогією у разі прогалини в законодавстві
Тема 19 Тлумачення правових норм
1. Загальна характеристика тлумачення правових норм
2. Інтерпретаційно-правові акти
Тема 20 Юридична відповідальність за правопорушення
1. Загальна характеристика правопорушень
2. Причини правопорушень
3. Юридична відповідальність
Тема 21 Правове регулювання суспільних відносин та його ефективність
1. Загальна характеристика правового регулювання
2. Предмет, метод і типи правового регулювання
3. Механізм правового регулювання
4. Техніка правовою регулювання (юридична техніка)
5. Ефективність правового регулювання
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ПРАВОЗНАВСТВО ТА ЙОГО МЕТОДОЛОГІЯ
Тема 22 Правознавство (юридична наука): загальнотеоретична характеристика
1. Поняття і структура юридичної науки
2. Предмет юридичної науки
3. Функції юридичної науки
Тема 23 Методологія юридичної науки
1. Поняття і склад методології правознавства
2. Сучасні проблеми перетворення методології вітчизняної юриспруденції
ЧАСТИНА ПЕРША
ПРАВА ЛЮДИНИ І ПРАВОВА ДЕРЖАВА (ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ)
Тема 1 Основні права людини як загальносоціальне явище
У сучасному світі немає суспільства, в якому б не використовувалося, не культивувалося поняття права. Тому правильне розуміння явищ, які ним відображаються, безпосередньо набуває світоглядного значення. Світогляд людини не може бути повним, досконалим, якщо у ньому відсутні знання щодо сутності права. Проте «участь» у його формуванні — не єдиний прояв реального значення положень, викладених у даному розділі.
Немає, ясна річ, людини, котра у своєму буденному житті не вживала б таких слів, як «право», «права», «свобода», «обов'язок» та ін. Адже саме до цих термінів (точніше, до понять, що ними позначаються) вдаються тоді, коли виникає потреба довести обґрунтованість своїх вимог, очікувань, намагання виправдати свої вчинки і дії. А переконливість, ефективність застосування у таких випадках зазначених понять і термінів відчутно посилюється, якщо Їх розуміння ґрунтується на наукових висновках та аргументах.
1. Право як загальносоціальне явище
У слов'янських мовах словом (терміном) «право» позначаються поняття, які відображають різні соціальні явища. Явище, що виникає та існує незалежно від держави, має загальносоціальну природу, є загальносоціальним феноменом. Інше явище, котре має ту ж назву — це наслідок виключно державної діяльності, втілення її волевиявлення. Зважаючи на це, необхідно розрізняти відповідно право загальносоціальне і, так би мовити, спеціально соціальне, умовно кажучи, юридичне.
Загальносоціальне право — це певні можливості учасників суспільного життя, які об'єктивно зумовлюються рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та рівними для всіх однойменних суб'єктів.
Залежно від виду носіїв цих можливостей розрізняють права людини; права сім'ї, нації (народу), інших соціальних спільнот (класів, прошарків, груп, громадських об'єднань, трудових колективів тощо); права людства.
2. Поняття основних прав людини
Основні права людини — це певні можливості людини, котрі необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей.
Отже, по-перше, це певні свободи людини, тобто її спроможність діяти певним чином або ж утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити собі належне існування, розвиток, задоволення тих потреб, які сформувались. І якщо йдеться про основні права, то під ними слід розуміти саме такі можливості, без котрих людина не може нормально існувати. Що значить «нормально»? Відповідь на це запитання зумовлюється біологічною і соціального обґрунтованістю потреб людини. Варто
наголосити, що самі потреби як результат історично-природного та соціального розвитку людини не є незмінними.
По-друге, зміст і обсяг можливостей людини залежать насамперед від можливостей усього суспільства, головним чином від рівня його економічного розвитку. І з цього боку права людини — явище цілком соціальне: породжуються вони самим суспільством.
По-третє, ці можливості за їх основними, «початковими» показниками, «дозами» мають бути рівними, однаковими в усіх людей. Лише тоді вони будуть правовими (від слів «правильний», «справедливий», «праведний» тощо).
Тому, по-четверте, вони не повинні будь-ким відчужуватись, відбиратись, відтак не можуть вони бути і «дарунком» з боку держави або будь-якої іншої організації чи особи.
У різних організаціях (зокрема міжнародно-правових) та в національному законодавстві, в науковій, публіцистичній літературі часто-густо вживається вираз «права і свободи людини». Проте відмінність між правами і свободами як соціальними явищами, а також між відповідними поняттями (якщо не вважати їх тотожними) ще й донині однозначно не з'ясована навіть на загальнотеоретичному рівні. Тому терміни «права» і «свободи» практично використовуються як синоніми. І якщо зміст поняття прав людини розкривається тут через філософську категорію «можливостей», то така його інтерпретація обіймає мабуть також і поняття свобод людини.
Розуміння прав людини як її певних можливостей можна зустріти, так чи інакше, у працях плеяди юристів, суспільствознавців. Що ж до інших інтерпретацій даного поняття у сучасній науковій літературі, зазначимо лише, що вони можуть бути зведені у найзагальнішому вигляді до таких:
1) права людини — це певним чином внормована її свобода;
2) права людини — це певні її потреби чи Інтереси;
3) права людини — це вимоги про надання певних благ, скеровані суспільству, державі, законодавству;
4) права людини — це певний вид (форма існування, спосіб прояву) моралі.
Усі зазначені підходи (окрім першого) відображають, як видається, досить суттєві, проте не онтологічні, не «субстанціональні» статуси досліджуваного феномена. І тільки категорія можливості (свободи) дозволяє найбільш адекватно відобразити саме онтологічну соціальну сутність прав людини.
3. Класифікація основних прав людини
Ця класифікація набуває практичного значення, зокрема, при побудові Конституції та інших законів будь-якої держави (в тому числі України), оскільки здатна сприяти забезпеченню повноти й обґрунтуванню послідовності викладу таких прав у законодавстві.
Що ж стосується прийнятих у 1966 р. Міжнародних пактів про права «соціальні, економічні і культурні», а також про права «громадянські і політичні», то видова класифікація, відображена у цих назвах, котра хоч і означала на той час значний крок уперед, зараз уже навряд чи видається взірцевою з точки зору суспільної науки і не завжди здатна задовольнити право регулятивну практику. Зокрема не можна не відзначити, що всі права людини є соціальними у тому відношенні, що вони обумовлені соціумом, суспільством, як за змістом, так і за засобами їх здійснення. З цієї позиції, «несоціальних» прав людини (особи) взагалі існувати не може. Стосовно ж так званих громадянських прав, то таке поняття (як і сам термін) пов'язується, асоціюється природним чином з правами саме громадян тієї чи іншої держави (тобто не всіх, не будь-яких людей). А тому зазначене поняття не є тотожним поняттю особистих (точніше — особистісних) прав людини.
Розмежувати основні права за певними групами можна насамперед за змістом (характером)
потреб людини, котрі цими правами забезпечуються. Тоді класифікація матиме такий вигляд:
фізичні (інакше кажучи, вітальні, тобто життєві) права — це можливості людини, необхідні для її фізичного існування, для задоволення її біологічних, матеріальних потреб (зокрема права на життя; фізичну недоторканність; вибір місця проживання; безпечне природне середовище; житло;
належний рівень, матеріального забезпечення; власність на предмети споживання; медичне обслуговування та інші види соціального захисту);
особистісні права — це можливості збереження, розвитку і захисту морально-психологічної індивідуальності людини, Її світогляду та духовності (зокрема, право на ім'я; честь і гідність; свободу сумління, переконань та їх прояву й поширення); .
культурні (гуманітарні) права — це можливості збереження і розвитку національної самобутності, доступу до духовних здобутків людства, їх засвоєння, використання та участі у подальшому вдосконаленні (зокрема, право на освіту й виховання; користування надбаннями культури і мистецтва; наукову, технічну і художню творчість; авторські права);
економічні права — це можливості людини реалізовувати свої здібності, здобувати засоби для існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ (зокрема, права на власність щодо засобів виробництва; здобуття професії; вибір та здійснення трудової або іншої діяльності; сприятливі умови та справедливу оплату праці; відпочинок і дозвілля);
політичні права — це можливості людини брати участь у державному і громадському житті, впливати на діяльність різноманітних державних органів, а також громадських об'єднань політичного спрямування (зокрема, право на громадянство та правосуб'єктність;
участь у формуванні представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування; участь у державному управлінні суспільством; участь у створенні й діяльності громадських об'єднань; державний захист від порушень прав і свобод людини).
Не заперечуючи принципу неподільності та взаємозалежності усіх груп основних прав людини, не можна, однак, вважати, що всі вони є цілком рівноцінними для забезпечення її існування і розвитку. Тому й послідовність їх викладу не повинна бути довільною, «випадковою»: вона має так чи інакше зважати на певну нерівнозначність прав людини і відображати її.
Крім наведеної класифікації, всі права людини можуть розподілятися на певні види і за іншими критеріями, а саме:
- за значенням для їх носія — основні (безумовно необхідні для його існування та розвитку) і неосновні (які не є життєво необхідними);
- за характером, способом здійснення — активні (свобода «для», тобто для вчинення активних дій) і пасивні (свобода «від», тобто від втручання, перешкод з боку інших суб'єктів);
- за суб'єктним складом здійснення — індивідуальні (здійснюються лише одноособовими діями — наприклад, право на свободу переконань, думок, на виховання своєї дитини), колективні (можуть бути реалізовані лише спільними діями групи носіїв права — наприклад, право на утворення громадських об'єднань, проведення мітингів, демонстрацій) і, так би мовити, змішані (здійснюються як індивідуальними, так і колективними діями).
4. Міжнародно-правові засоби, призначені для забезпечення і захисту основних прав людини
Усі сучасні держави залежно від стану дотримання ними основних прав людини можна розділити на три групи:
1. Тоталітарні держави, які відверто нехтують правами людини (М'янма (Бірма), Ірак, Судан, Заїр).
2. Держави, котрі декларують, визнають загалом всі основні права людини, проте ще не створили усіх належних механізмів для їх дотримання (Україна, Росія, деякі країни Східної Європи, ряд
держав Центральної і Латинської Америки, які звільнилися від диктатури).
3. Держави, де існують досить розвинені правові інститути із захисту прав громадян, хоча й там є порушення прав окремих меншин (ФРН, Франція).
Таке становище вимагає використання у різних країнах засобів міжнародного контролю за дотриманням прав людини. До них належать: а) міжнародно-правові акти, які вміщують правила діяльності, формулюють права і обов'язки відповідних суб'єктів (конвенції, пакти, угоди, договори тощо), а також міжнародні документи, які звичайно не вміщують норм, правил поведінки, безпосередньо не формують прав і обов'язків (зокрема декларації, заяви, меморандуми); б) міжнародні органи спостереження, контролю за дотриманням основних прав людини (комісії, комітети) та захисту цих прав (суди, трибунали).
Серед усіх цих засобів слід також розрізняти «всесвітні» (тобто такі, які створені і використовуються світовим співтовариством в особі Організації Об'єднаних Націй, її компетентних органів або під її егідою) і «регіональні» (або, умовно кажучи, континентальні).
Засоби всесвітнього співтовариства
а) Міжнародно-правові акти, документи:
Загальна декларація прав людини (1948 р.);
Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.);
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.);
Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права;
Декларація соціального прогресу і розвитку (1969 р.);
Декларація про право на розвиток (1986 р.);
Декларація і План дій другої Всесвітньої конференції з прав людини (1993 р.).
б) Міжнародні органи:
Комісія з прав людини Економічної і Соціальної Ради 00Н;
Комітети 00Н з прав людини; економічних, соціальних, культурних прав; ліквідації расової дискримінації; ліквідації дискримінації жінок;
Центр з прав людини Відділення 00Н у Женеві;
Верховний Комісар 00Н з прав людини;
Верховний Комісар 00Н у справах біженців.
Регіональні (континентальні) засоби
Європа
а) Міжнародно-правові акти, документи:
Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (прийнята Радою Європи, до складу якої тоді входило 11 країн, в Римі у 1950 р.; зараз до складу Ради Європи входять понад 40 країн, у тому числі й східноєвропейські);
Європейська соціальна хартія (Турін, 1961 р.);
Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) (підписаний 35 державами в Гельсінкі у 1975 р.);
Підсумковий документ Віденської зустрічі держав — учасниць НБСЄ (1989 р.);
Хартія основних соціальних прав робітників Європейського Економічного Співтовариства (Страсбург, 1989 р.);
Паризька хартія для нової Європи (НБСЄ, 1990 р.);
Документи Конференцій з людського виміру загальноєвропейського процесу держав — учасниць НБСЄ (Паризької (1989 р.), Копенгагенської (1990 р.). Московської (1991 р.);
Заключний документ Гельсінської наради держав — учасниць НБСЄ «Виклик часу перемін» (1992 р.).
б) Міжнародні органи:
Європейський суд з прав людини;
Комісар Ради Європи з прав людини.
Америка
а) Міжнародно-правові акти, документи:
Американська декларація прав та обов'язків людини (прийнята Організацією Американських Держав (ОАД), до складу якої входять понад ЗО держав, у квітні 1948 р.);
Американська конвенція про права людини (ОАД, Коста-Ріка, 1969 р.). б) Міжнародні органи:
Міжамериканська комісія з прав людини;
Міжамериканський суд з прав людини.
Африка
а) Міжнародно-правові акти, документи:
Африканська хартія прав людини і народів (прийнята Організацією африканської єдності (ОАЄ), до складу якої входить ЗО держав, у м. Бан-джулі (Гамбія) 1981 р.).
б) Міжнародні органи:
Африканська комісія з прав людини і народів. Отже, сучасна практика свідчить про інтенсифікацію процесу міжнародного визнання і забезпечення основних прав людини, що, безперечно, має гуманістичне, прогресивне значення.
5. Основні тенденції розвитку прав людини
До таких тенденцій належать:
- все ширше запровадження у суспільну свідомість уявлення про те, що саме людина є первинним, головним суб'єктом права;
- дедалі ширше запровадження у свідомість суспільства розуміння прав людини як соціально-історичного явища;
- розповсюдження принципу правової рівності на все більше коло людей;
- збільшення «каталога» прав людини (як результат зростання їхніх потреб), якому, проте, не завжди відповідають реальні можливості задоволення деяких прав (тобто у ряді випадків права людини фіксуються у законодавстві «достроково», « випереджувально »;
- зростання кількості країн, які допускають наддержавний (міжнародний) контроль за станом дотримання прав людини.
Внаслідок того, що після Другої світової війни .права людини поступово переставали бути лише внутрішньою справою держав, виникла, утверджується та набуває дедалі більшого поширення ідея утворення нового міжнародного правового порядку. Серед найважливіших його рис слід відзначити такі:
- універсалізація концепції прав людини, поширення її на дедалі більшу кількість держав;
- поширення примату, верховенства норм міжнародного права щодо норм внутрішньодержавного законодавства з питань прав людини;
- об'єктивна поінформованість світової громадськості про стан дотримання прав людини у різних країнах;
- утворення і розгортання діяльності неурядових (громадських та інших) організацій із захисту прав людини, їх державна підтримка;
- підвищення ефективності міжнародних контрольних механізмів щодо захисту прав людини.
Яскравим проявом наведених тенденцій стала друга Всесвітня конференція з прав людини, організована 00Н у Відні в червні 1993 р. (перша така конференція відбувалася під егідою цієї організації 1968 р. в Тегерані). У Віденській конференції, що проходила під девізом «Права людини: знати їх, вимагати їх, захищати їх», взяли участь делегації на чолі з міністрами закордонних справ майже 140 держав, у тому числі й України.
Зазначені тенденції, гадаємо, повинні враховуватись при загальній оцінці стану законодавства сучасної України з питань прав людини і громадянина та при підготовці відповідних законодавчих пропозицій. У цьому, мабуть, полягає один із шляхів забезпечення наукової обґрунтованості становлення сучасної цивілізованої, гуманної правової системи в Україні.
6. Основні права дитини
Люди у віці до 18 років за міжнародно-правовими критеріями є неповнолітні і тому належать до категорії «дітей» (ст. І Конвенції про права дитини, прийнятої 00Н у 1989 р.; за 10 років до того 00Н проголосила Декларацію прав дитини).
Для цієї категорії суб'єктів значна частина основних прав людини нічим не відрізняється за своїм змістом від прав повнолітніх (дорослих) осіб. Інша ж група таких прав певним чином специфікується, змістовно конкретизується (наприклад, право на розвиток). Та, окрім цього, дітям належать і особливі, «додаткові» можливості, які зафіксовані зазначеною Конвенцією в усіх «змістовних» різновидах прав. Зокрема виділяють серед прав:
фізичних — права на першочерговість захисту і допомоги, здорове зростання, неприпустимість таких кримінальних покарань, як смертна кара і довічне тюремне ув'язнення;
особистісних — права на знання своїх батьків і не розлучення з ними (сімейні зв'язки), виховання;
культурних — право на відповідні ігри і розважальні заходи;
економічних — право не бути залученим до роботи до досягнення певного віку;
політичних — права не призиватись на державну військову службу до 15 років, на захист з боку держави від недбалого і брутального, жорстокого поводження, експлуатації та розбещення.
Спеціальним органом всесвітнього співтовариства із спостереження та контролю за дотриманням прав дитини, закріплених у згаданій Конвенції (Україна приєдналась до неї у 1991 р.), є Комітет 00Н з прав дитини.
7. Загальносоціальні обов'язки людини
Із загально соціальними правами дорослої (повнолітньої) психічно нормальної людини природно пов'язуються її соціальні обов'язки, зобов'язання.
Загальносоціальний обов'язок людини — це необхідність певної її поведінки, що об'єктивно зумовлена конкретно-історичними потребами існування та розвитку інших людей, нації., народу, його соціальних верств і всього людства.
Видова класифікація загально соціальних обов'язків людини переважно відповідає згаданій класифікації її основних прав. Тому серед таких обов'язків можна зазначити:
фізичні (наприклад, утримування і захист своїх неповнолітніх дітей);
особистісні (наприклад, поважати честь, гідність, сумління, думки і погляди людей або їхніх спільностей; виховувати своїх дітей);
культурні (наприклад, дбайливо ставитися до пам'яток історії людства);
економічні (наприклад, віддавати частину індивідуального прибутку, доходу на загальносуспільні потреби);
політичні (наприклад, протистояти насильству, вдаватися тільки до мирних засобів задоволення своїх політичних інтересів).
Тема 2 Права нації (народу) і права людини
Чи не найпереконливішим (хоча й сумним) свідченням актуальності даної проблеми є той факт, що зі 150 збройних конфліктів, які спалахували у світі після Другої світової війни, майже 130 були зумовлені етнонаціональними суперечностями.
Практична значущість цієї проблеми спричиняється, зокрема, й тим, що зараз у більшості розвинених цивілізованих країн проживають різноманітні національні меншини (в європейських державах їх питома вага серед усього населення становить у середньому 15 відсотків, у Росії — 17, в Україні — 27 відсотків). Причому яскраво виражена тенденція державно-етнічного самовизначення, самоутвердження багатьох націй, народів діалектичне сполучається, поєднується, переплітається зі зростанням кількості держав саме з багатонаціональним складом громадян.
Між тим взаємозалежність прав людини і прав нації видається очевидною: адже, з одного боку,
будь-яке порушення прав нації неминуче тягне за собою порушення прав людей, які до цієї нації належать; а з іншого — порушення прав людини часто-густо (хоч, ясна річ, не всюди й не завжди) може відбуватися саме через її національність...
1. Основні права нації (народу)
Основні права нації (народу) — це певні можливості кожної нації (іншої етнічної спільноти, народу), які необхідні для її нормального існування і розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно зумовлені досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх націй (народів).
Розуміння прав нації передусім залежить від того, який зміст надати поняттю нації. Зважаючи на це, слід зауважити, що в суспільствознавстві (зокрема, у таких науках як етнологія, етнополітологія, етнопсихологія, етнографія, історія) існує щонайменше три інтерпретації зазначеного поняття, а саме як спільноти: а) етнічної, б) територіальної, в) політичної (державно-громадянської).
У сучасний період, у зв'язку з процесами, які відбуваються в багатьох країнах (демократизація, «етнізація», інтернаціоналізація та ін.), набула вельми важливого значення проблема співвідношення прав людини і прав нації (народу). Нині нерідко висувається і обговорюється питання: якій (чиїй) групі прав слід надати перевагу, забезпечити першочергове задоволення?
Видається, що таким чином поставлене запитання є дещо некоректним, «механічним». Як уже відзначалось, одним із неодмінних складників загальносоціальних прав людини є можливість зберігати, виявляти, реалізовувати й розвивати свою національну самобутність. Тому забезпечення даного права кожному члену певної національної спільності є водночас і забезпеченням відповідних етнічних прав всієї цієї групи людей. І навпаки: забезпечення прав нації в цілому дозволяє, ясна річ, кожному її представникові реалізовувати свої етнічні права.
Викладена інтерпретація співвідношення зазначених різновидів загально соціальних прав відображає, звісно, їх діалектичний взаємозв'язок і усуває підставу для їх протиставлення, конкуренції (але водночас і не викликає їх ототожнення).
Показово, що у Загальній декларації прав людини не оминаються такі поняття, як «воля народу» (п. З ст. 21), «соціальний порядок» (ст. 27), тоді як присвячені правам людини Міжнародні пакти про економічні, соціальні і культурні права та про громадянські й політичні права прямо включають положення про «права народів» (ст. 1). Є й такі міжнародно-правові акти, в яких права людини й права народів (націй) розглядаються в єдності, інтегровано (наприклад. Декларація 00Н про право на розвиток).
2. Види основних прав націй
Користуючись тим самим критерієм, який було застосовано у викладеній вище класифікації прав людини для визначення різновидів основних прав нації, останні можна розподілити на такі групи:
фізичні права — можливості нації, необхідні для її фізичного існування, виживання, задоволення життєво необхідних матеріальних потреб (наприклад, права на соціальну безпеку, національний та міжнародний мир і мирне співіснування з іншими націями, народами; екологічну безпеку, тобто підтримування довколишнього природного середовища у стані, необхідному для збереження і відтворення здорового генофонду нації; забезпечення життєво необхідного рівня матеріального добробуту нації);
етнічні права — можливості збереження, виявлення, розвитку і захисту національної (етнічної) самобутності, своєрідності, унікальності (наприклад, права на культивування своєї мови, особливостей духовного менталітету, національних звичаїв і традицій, певної (історичної) назви нації, яку вона обрала для себе);
культурні права — можливості зберігати, виявляти, розвивати і захищати здобутки національної культури в усьому розмаїтті її проявів, а також користуватись культурними надбаннями інших народів (право на збереження пам'яток національної історії та культури);
економічні права — можливості розвивати, збільшувати виробництво матеріальних благ для забезпечення і підвищення рівня добробуту кожної нації (наприклад, право володіти, користуватись і розпоряджатись усіма природними та матеріальними ресурсами на своїй території);
політичні права — можливості самостійно, за своїм власним добровільним рішенням визначати характер і спосіб свого соціально-політичного конституювання, самоствердження як певної єдності, спільноти, а також формування своїх взаємин з іншими етнічними — як державними, так і бездержавними — утвореннями (це, насамперед, право на політичне самовизначення, тобто визначення свого державницького статусу або як окремої держави, або як автономії чи територіально-національного утворення у складі іншої держави, або як держави, що входить до об'єднання кількох держав тощо).
Право на існування та право на самовизначення — насамперед політичне (тобто на державну самоорганізацію), але й також економічне, соціальне, духовне, культурне — належать до найважливіших, визначальних прав нації (народу).
Під час демонтажу Союзу РСР український народ використав право на самовизначення, коли вирішив в особі свого вищого представницького органу законодавчої влади — Верховної Ради України — проголосити державний суверенітет і утворити незалежну, самостійну державу Україна. Посилання на згадане право вміщено у Декларації про державний суверенітет України (1990 р.) та в Акті проголошення незалежності України (1991 р.).
Інші основні права українського народу (як, зрештою, і права всіх етнічних спільнот, груп,
що проживають в державі) було закріплено у Декларації прав національностей України (1991 р.). Зазначаються вони й у Конституції України (1996 р.).
3. Міжнародно-правові засоби, спрямовані на здійснення і захист прав нації
До таких засобів належать:
а) міжнародно-правові акти, документи;
б) міжнародні (міждержавні) органи, організації, структури.
Серед згаданих засобів слід розрізняти «всесвітні» (тобто ті, що існують на рівні Організації Об'єднаних Націй або під її егідою) та «регіональні» (зокрема, континентальні).
Засоби всесвітнього співтовариства а) Міжнародно-правові акти:
Статут Організації Об'єднаних Націй (п. 2 ст. 1);
Міжнародна Конвенція про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього (1948 р.);
Резолюція 00Н «Право народів і націй на самовизначення» (1952 р.);
Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам (1960 р.);
Резолюція 00Н «Невід'ємний суверенітет над природними ресурсами» (1960 р.);
Декларація «Про ліквідацію всіх форм расової дискримінації» (1963 р.);
Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965 р.);
Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права. Ст. І (1966 р.);
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Ст. І (1966 р.);
Декларація про расу і расові забобони (ЮНЕС-КО, 1978 р.);
Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва
між державами відповідно до Статуту 00Н (1970 р.);
Декларація про права народів на мир (1984 р.);
Декларація про право на розвиток (1986 р.).
б) Міжнародні органи:
Комітет 00Н з прав людини;
Комітет 00Н з ліквідації расової дискримінації.
Регіональні засоби Африка
а) Міжнародні акти, документи:
Африканська хартія прав людини і народів (1981 р.).
б) Міжнародні органи: —
Африканська комісія з прав людини і народів. Європа
а) Міжнародні акти, документи:
Заключний акт НБСЄ (1975 р.);
Документ Копенгагенської зустрічі держав — учасниць НБСЄ (1990 р.);
Паризька хартія для нової Європи (1990 р.);
Документ Гельсінської зустрічі держав — учасниць НБСЄ «Виклик часу перемін» (1992 р.);
Декларація про агресивний націоналізм, шовінізм, расизм, ксенофобію і антисемітизм (Рада ОБСЄ, 1993 р.).
б) Міжнародні органи:
Рада Європи;
Міжпарламентська асамблея Європейського Економічного Співтовариства (Європарламент);
Рада ОБСЄ (Рада міністрів закордонних справ держав — учасниць ОБСЄ);
Комітет вищих посадових осіб ОБСЄ.
4. Специфічні права національних меншин
Практична значущість цього питання зумовлюється, зокрема, тим, що сьогодні у більшості розвинених цивілізованих країн проживають різноманітні національні меншини (в європейських державах, як уже зазначалося вище, їх питома вага серед усього населення становить у середньому 15 відсотків, у США — біля 20 відсотків). Отже, від того, як забезпечуються і захищаються загально соціальні права усіх етнічних спільностей у тій чи іншій державі (а це значною мірою досягається за допомогою об'єктивного юридичного права), залежить нормальне, мирне існування народів відповідних країн.
Національним меншинам, які проживають (чи то компактно, чи то розпорошено, дисперсно) на території держави, що утворена так званою статусною або титульною нацією, тобто такою, яка дала цій державі свою назву, належать усі основні права нації (за винятком — у ряді випадків — деяких різновидів права на політичне самовизначення).
Але, по-перше, усі ці права в умовах інонаціонального оточення набувають дещо специфічного виразу (в першу чергу, вимагають запровадження спеціальних механізмів забезпечення), а по-друге, національним меншинам мають належати, згідно з документами міжнародного співтовариства, ще й особливі, додаткові можливості. До них, зокрема, належать серед прав:
фізичних — право на проживання в місцях традиційного історичного поселення, на уникнення депортації, тобто примусового переселення;
етнічних та культурних — право на не асиміляцію;
економічних — право на одержання пропорційної частки централізованих державних фондів, що виділяються на відповідні цілі;
політичних — права на участь у прийнятті державних рішень, які зачіпають інтереси даної меншини, на представництво у законодавчих та інших колегіальних органах держави; на недискримінацію — як у формальному відношенні, так і з точки зору заходів, спрямованих на вирівнювання фактичних можливостей, умов життя; на захист з боку держави від будь-яких проявів ворожнечі, погроз, приниження й обмеження.
Міжнародно-правові засоби, спрямовані на забезпечення і захист специфічних прав національних меншин.
Засоби всесвітнього співтовариства
а) Міжнародно-правові акти, документи:
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ст. 27);
Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин (1992 р.).
6) Міжнародні органи:
Комітет 00Н з прав людини;
Комітет 00Н з ліквідації расової дискримінації.
Регіональні засоби
Європа
а) Міжнародні акти, документи:
Заключний акт ОБСЄ (Гельсінкі, 1.975 р.);
Заключний документ Копенгагенської зустрічі ОБСЄ (1990 р.);
Паризька хартія для нової Європи ((1990 р.);
Заключний документ Гельсінської зустрічі ОБСЄ «Виклик часу перемін» (1992 р..);
Угода держав — учасниць СНД з питань, пов'язаних із поновленням прав депортованих осіб, національних меншин і народів (бішкеєк, 1992 р.).
б) Міжнародні органи:
Рада ОБСЄ;
Верховний Комісар ОБСЄ у справа» національних меншин.
Внутрішньодержавні засоби забезпечення й захисту прав національних меншин
До таких засобів можуть належати специфічні законодавчі акти, юридичні приписки відповідної держави, а також певні її органи.
Серед таких актів можна назвати, наприклад:
Закон Австрійської Республіки «Яро правовий статус національних меншин» (1976 р.);
Закон Литовської Республіки «Про» національні меншини» (1989 р.);
Закон Естонської Республіки «Про права національних меншин» (1989 р.);
Закон Італійської Республіки «Про мовні меншини» (1991 р.);
Закон Латвійської Республіки «Про вільний розвиток національних та етнічних груп Латвії і їх право на культурну автономію» (1991 р.);
Закон РРФСР «Про реабілітацію репресованих народів у РРФСР» (1991 р.);
Закон Республіки Білорусь «Про національні меншини» (1992 р.);
Закон України «Про національні меншини в Україні» (1992 р.).
5. Основні права людства
Основні права людства — це певні можливості людства, які необхідні для його існування і розвитку як єдиного, цілісного суб'єкта світової історії — носія земної цивілізації, та об'єктивно зумовлені станом соціального і природного середовища.
До них можна віднести, зокрема, права на: безстрокове існування людства (безсмертя); мир;
відродження та збереження гармонії з природою (екологічну безпеку); збереження, використання і розвиток загальнолюдських матеріальних та духовних цінностей (культурних, духовних, наукових та інших надбань); відкрите море і його корисні копалини; антарктичний простір; користування космічним простором.
Тема З
Правова держава як гарант здійснення та захисту прав людини — загальнолюдський соціально-політичний ідеал
Практичне значення концепції правової держави зумовлюється тим, що вона концентрує, втілює прогресивні здобутки людства у державно-правовій сфері. Вже саме поняття правової держави є загально цивілізаційним надбанням, загальнолюдською цінністю політико-юридичної практики.
До цієї концепції звертаються зараз у найрізноманітніших ситуаціях, зокрема при:
організації політичних партій, інших громадських об'єднань, формулюванні їх політичних вимог, розробці програмних документів;
проведенні публічних політичних акцій — виборів, мітингів, демонстрацій, заснуванні друкованих органів тощо;
виданні та застосуванні законів.
Концепція правової держави дає відправні гуманістичні орієнтири для вдосконалення й розвитку сучасної демократичної держави (зокрема, в Україні), спрямовує відповідним чином основні напрямки діяльності різноманітних державних органів.
Ця концепція може слугувати громадянам як ідеологічне джерело їхніх очікувань і сподівань стосовно держави, для обґрунтування побажань, рекомендацій, вимог щодо її правової політики.
1. Основи концепції правової держави
Здійснення основних прав людини всіма особами, що проживають у певній країні, може забезпечити насамперед відповідна держава: адже тільки вона здатна надати формальної (юридичної) загальнообов'язковості тим умовам, які конче необхідні для використання кожною людиною її основних прав. І якщо держава максимальною мірою реалізовуватиме таку здатність, зробить це своєю основною функцією, вона може вважатися правовою. Отже, правова держава — це держава реальних прав людини.
Правова держава — це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорону і захист основних прав людини. Саме така держава є одним із найвизначніших загальнолюдських політика-юридичних ідеалів.
Концепція правової держави формувалася в історії політико-правової думки, поступово втілюючи кращі гуманістичні здобутки соціальної теорії та практики. При цьому використовувались окремі положення, висловлені такими видатними мислителями як Платон і Аристотель, Т. Гоббс і Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо і Ш.-Л. Монтеск'є. Головним фундатором зазначеної концепції цілком заслужено вважається видатний німецький філософ І. Кант (хоча сам він вживав дещо інший термінологічний вислів — «правовий державний устрій»), Серед тих, хто підтримував і розвивав ідею правової держави наприкінці XIX — початку XX ст., були українські вчені (зокрема, Б. О. Кістяківський, М. І. Палієнко, С. Дністрянський, А. Малицький, В. Старосольський), відомі юристи-теоретики Росії (В. М. Гессен, С. А. Котляревський, М. М. Корку-нов, Ф. В. Тарановський тощо) і представники багатьох інших країн.
Вихідні положення сучасної загальної теорії правової держави:
1) В єдності, «зв'язці» права і держави первинним є право як загально соціальне явище, оскільки воно виникає раніше і незалежно від держави.
2) Держава повинна бути обмежена саме таким правом. Вона пов'язана не тільки законами, які сама встановлює (вони, безперечно, обов'язкові і для неї), а й загально соціальним правом — передовсім у процесі законотворчості.
3) Найголовніше призначення такої держави — забезпечити здійснення, охорону та захист основних прав людини.
4) Уявлення про правову державу вирішальною мірою залежить від того, яким правом збираються її пов'язати, як саме розуміють права людини. А зміст останніх (як зазначалося раніше) завжди так чи інакше несе на собі відбиток конкретних історичних умов існування людства, а отже, із плином часу цей зміст може зазнавати певних змін, розвиватися. Відповідно ж до трансформації право розуміння мають дещо оновлюватися і деякі елементи уявлення про правову державу.
5) Правові держави можуть формуватись у неоднакових соціально-економічних устроях, системах. Становлення різних за типами правових держав саме за сучасних умов пояснюється тим, що всім таким державам притаманні якісь спільні, однакові соціально-змістовні ознаки. Наявність таких ознак — результат того, що в будь-якій сучасній юридичній системі у тій чи іншій формі мають місце приписи, які відображають визнання певної самоцінності кожної людини, а також необхідність забезпечити виживання людського роду в цілому. Є підстави вважати, що за умов зростання глобальних, загальнолюдських проблем, у міру нормального, еволюційного розвитку загально цивілізаційних процесів питома вага таких ознак правових держав у різних країнах підвищуватиметься.
6) Поряд з тим, оскільки на право розуміння, поширене серед різноманітних соціальних спільнот, груп, прошарків конкретного суспільства, неодмінно накладають відбиток, у кінцевому підсумку, їхні реальні потреби та інтереси, теорія і практика формування правової держави у різних країнах навряд чи можуть бути повністю уніфіковані. Крім того, на формування такої держави в окремих країнах за різних умов впливає ряд конкретно-історичних факторів (економічний лад і соціальна структура суспільства, політика правлячого осередку суспільства, класу або іншої соціальної групи, історичні, національні, культурні традиції та умови, міжнародна ситуація). Тому в кожному випадку слід зважати на цю специфіку, відображаючи її, зокрема, шляхом визначення конкретної соціальної сутності відповідної правової держави.
7) Для впровадження у життя панівного в суспільстві право розуміння держава вдається до різноманітних загальнообов'язкових організаційно-юридичних структур, механізмів, процедур (технологій) тощо. Всі вони характеризуються, описуються, фіксуються, як правило, через формально визначені ознаки відповідних дій, фактів, ситуацій. І саме для правової держави специфічним є те, що право розуміння, якому вона підпорядкована, неодмінно охоплює і певний мінімум формальних ознак тих суспільних відносин, котрі одночасно інтерпретуються як правові. Без певних юридичних процедур правова держава неможлива. Тому остання має характеризуватись і формальними (а не тільки соціально-змістовними) властивостями. Причому обидві названі групи властивостей настільки тісно пов'язуються, поєднуються, переплітаються між собою, що утворюють певну цілісність, розірвати, сепарувати яку можна у чистому вигляді лише теоретично, в абстракції.
Отже, для справді правових держав мають бути притаманні як загальні, спільні, так і особливі, своєрідні ознаки, риси. Всі вони можуть бути поділені на соціально-змістовні (або так звані матеріальні) і формальні (структурно-організаційні, процедурні та ін.).
2. Основні загальні ознаки правової держави
Соціально-змістовні:
1) закріплення в конституційному та інших законах основних прав людини;
2) панування у суспільному і державному житті законів, які виражають волю більшості або всього населення країни, втілюючи при цьому основні загальнолюдські цінності та ідеали. Наголос саме на пануванні таких законів має на меті підкреслити, що для утворення правової держави замало лише наявності законів як актів представницького органу вищої державної влади. Принципово важливо, щоб вони відповідали зазначеним («матеріальним») показникам і щоб такими актами були врегульовані всі основні ділянки, зони суспільного життя (насамперед відносини між громадянами, з одного боку, і органами, організаціями держави — з іншого). Інакше кажучи, стан панування законів характеризується певними якісними і кількісними показниками;
3) врегулювання відносин між особою і державою на основі загально-дозволенного підходу, принципу: «особі дозволено чинити все, що прямо не заборонено законом»;
4) взаємо відповідальність особи і держави;
5) притаманність усім громадянам високої культури права, зокрема їх обізнаність із життєво необхідними юридичними законами, а також уміння і навички їх використання у практичному житті. Формальні:
1) чіткий розподіл функціональних повноважень держави між певними спеціалізованими системами її органів — законодавчих, виконавчих, судових — на основі підпорядкування саме закону як волевиявленню народу або вищого представницького органу державної влади усіх інших органів держави (принцип розподілу влади);
2) юридична захищеність особи, тобто наявність розвинених та ефективних процедурно-юридичних засобів (механізмів) для вільного здійснення, охорони та захисту основних прав людини. Акцент на необхідності саме процедурно-процесуального забезпечення здійснення прав особи покликаний відзначити ту обставину, що самого лише номінального, «номенклатурного» їх закріплення в тексті Конституції, інших важливих законів для юридичної захищеності особи ще не досить. Таке декларування, «називання» саме по собі набуває не більш як формально-пропагандистського значення. Не відповідаючи на запитання, як, яким чином, якими конкретними діями втілити в життя по-іменоване право людини, закон перетворюється лише на обіцянку, декларацію, гасло, програму, але «не дотягує» до явища власне юридичного;
3) високозначуще становище у суспільному і державному житті судових органів як, у певному розумінні, вирішальної, найбільш надійної юридичної гарантії прав людини. Таке становище судових органів — своєрідний «лакмусовий» папірець, щоб оцінити, є держава правовою чи ні. Це пояснюється унікальними, найефективнішими можливостями саме цієї «гілки» державного апарату у визначенні того, що є право, правомірність, правда, справедливість з будь-якого конфліктного питання. Такі можливості зумовлюються специфікою формування судових органів, їх внутрішньою організацією (структурою), змістом повноважень, порядком (процедурою) судочинства. До основних показників, за яки
ми «діагностується» зазначене становище суду, можуть бути віднесені: залежність здійснення правосуддя виключно від закону, відсутність будь-яких позазаконних чинників щодо ухвалення судових рішень; доступність судового захисту для громадян, яка характеризується тим, що лише загальнодозволенним принципом регулювання визначається можливість звернутися до суду зі скаргою на порушення, обмеження прав особи; максимально широке коло державних органів, дії та акти яких можуть бути визнані судом незаконними. Важливою умовою доступності судового захисту прав громадян є також його економічність, «собівартість», тобто сума різноманітних витрат (матеріальних засобів, коштів, часу, зусиль та ін.), зроблених особою з метою судового захисту її інтересів;
4) неухильне і повсюдне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма учасниками суспільного життя, насамперед державними та громадськими органами.
Лише комплексне поєднання у державі всіх наведених ознак — і змістовних, і формальних — дало б підстави вважати її правовою.
З, Правова держава як держава соціальної демократії
Основні права людини можуть визнаватися, безперечно, тільки у демократично організованому суспільстві. Відомо, що до провідних характеристик такого суспільства належить не тільки домінування у ньому волі більшості населення, а й визнання та захищеність, непорушність основних прав усіх осіб, включаючи й тих, що становлять його меншу частину. Тому й правова держава як держава реальних прав людини може існувати тільки у суспільстві, де існує справжня демократія, тобто повновладдя більшості з дотриманням прав меншості.
Такій демократії найбільше відповідає означення «соціальна (суспільна, народна)». А держава, яка існуватиме у такому суспільстві, відповідно, і
буде державою соціальної демократії (тема 5). І навпаки, повноцінна держава соціальної демократії не може не створювати необхідні умови для здійснення та захисту основних прав людини, тобто не може не набувати ознак держави правової. Цим і зумовлюється природний, органічний зв'язок процесів формування правової держави і утворення держави соціальної демократії (питання про означену (прогнозовану) державу, а також про громадянське суспільство, в якому вона тільки й може сформуватись, зокрема, висвітлюється і в темі 5).
«Правовими» проголосили себе у відповідних конституціях, зокрема, такі держави, як ФРН, Іспанія. Бразилія, Центральноафриканська Республіка, Польща, Угорщина, Україна, Росія, Казахстан Білорусь. Про «панування (верховенство) права» йдеться у конституційних актах Філіппін, Алжиру. Проте ці конституційні положення відображають, головним чином, не стільки реальну дійсність, скільки загальну орієнтацію, спрямування, прагнення відповідної держави.
ЧАСТИНА ДРУГА
СУЧАСНІ ДЕРЖАВИ СОЦІАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНОЇ ОРІЄНТАЦІЇ (ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА
ХАРАКТЕРИСТИКА)
Тема 4
Поняття, соціальна сутність і причини виникнення держави. Види держав за їх сутністю
Значення відомостей, котрі подаються у даній темі, зумовлюється насамперед тим, що вони мають бути неодмінним складовим елементом світоглядних уявлень кожної людини: адже зараз у світі фактично відсутні суспільства, в яких не було б держави, які існували поза нею. Тому кожна людина, вступаючи у взаємовідносини з державою, її органами, посадовими особами, повинна мати правильні, науково обґрунтовані уявлення щодо природи, сутності цього надзвичайно важливого, практично значущого соціального явища.
1. Загальне поняття й ознаки держави
Держава — це організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально неоднорідному суспільстві, яка, забезпечуючи цілісність і безпеки суспільства здійснює керівництво ним насамперед в інтересах цієї частини, а також управління загальносуспільними справами.
Коментуючи запропоноване визначення (яке, подібно до будь - яких дефініцій, не може претендувати на фіксацію всіх аспектів того явища, що відображається поняттям держави), відзначимо
лише такі моменти.
По-перше, виникнення та існування держави
пов’язується на ваш погляд, з будь-яким соціальним (не біологічним) розшаруванням суспільства, з його розподілом на ті чи інші частини, які поряд зі спільними загально соціальними та загальнолюдськими мають також свої особливі, нерідко і протилежні потреби, інтереси. Розподіл суспільства тільки на класи (У соціально-економічному, традиційно марксистському розумінні цього поняття) - це хоча й найбільш поширена причина виникнення держави, проте не єдино можлива. Вона може сполучатися переплітатися з поділом суспільства скажімо на етнічні групи та інші соціальні підрозділи (які, проте, як і «чисті» класи, посідають зде"01'"1311101'0 неоднакове становище у системі суспільного виробництва). Отже, будь-яка соціальна неоднорідність суспільства зумовлює необхідність держави Такий підхід аж ніяк не заперечує не виключає класового пояснення держави, але не зводиться тільки до нього.
По-друге, при деякій, на перший погляд, невизначеності поняття «домінуюча частина населення» все ж зрозуміло Що йдеться про найвпливовішу соціальну групу» хоча такий (вирішальний) її вплив (зокрема, панування) може знаходити свій прояв у різних сферах суспільних відносин і здійснюватись різними засобами, у різних формах.
По-третє запропонована дефініція чітко фіксує що саме держава призначена вирішувати загальносуспільні питання, організовувати задоволення загально соціальних потреб; окрім неї, здійснити це неспроможна будь-яка інша організація (структура). Однією з таких найперших потреб є забезпечення певної єдності суспільства як цілісного соціального організму (які б внутрішні суперечності, конфлікти його не розшаровували). Остання обставина якраз і зумовлює інтегративну (координуючу, узгоджувальну, консенсусну місію держави, при виконанні якої вона може виступати виразником, представником інтересів не тільки домінуючої частини населення, але й усього суспільства. Проте якщо обмежитись тільки цією суттєвою властивістю, класифікацію держав за їх соціальною сутністю здійснити не вдається.
По-четверте, «замикання» соціальної сутності держави на потреби та інтереси (чи то домінуючої частини, чи всього суспільства) дозволяє матеріалістично, тобто максимально об'єктивно, визначити цю сутність.
Ознаки, які відрізняють державну владу від влади первісного, соціальне однорідного суспільства:
- у первісному суспільстві соціальна влада виражає і захищає інтереси всіх членів суспільства;
у соціальне неоднорідному ж — інтереси насамперед керівного (панівного) класу, його частини або якоїсь іншої соціальної групи;
- у первісному суспільстві носії влади не відокремлюються за соціальним статусом, професійно від інших членів суспільства; у соціальне неоднорідному (зокрема, класовому) суспільстві носії влади в організаційному відношенні відокремлені у певні структури, «загони»;
- у первісному суспільстві населення не оподатковується; у соціальне неоднорідному (зокрема, класовому) суспільстві для утримання державної влади встановлюються податки;
- у первісному суспільстві органи влади не поділяються за окремими функціями на певні види, а у соціальне неоднорідному (зокрема, класовому) суспільстві функції влади розподіляються між окремими органами (виникає специфічна структура влади);
- у первісному суспільстві влада поширюється на всіх членів роду, племені, на якій території вони б не перебували; а в державі влада поширюється на всіх людей, що перебувають на певній, належній їй території;
- у державі складається система особливих загальнообов'язкових правил поведінки — юридичних норм, яких не знало первісне суспільство. Поняття про такі норми стало позначатися з певних причин словом (терміном) «право».
2. Виникнення держави
Причини виникнення первісної (архаїчної) держави.
Первісні людські спільності, які формувались спочатку тільки на кровноспоріднених зв'язках (роди), були, безперечно, соціальне однорідними утвореннями: групи людей, що існували всередині спільноти, виділялись виключно за біологічними властивостями (стать, вік, фізичний стан тощо). Тому й органи управління таким суспільством (збори сородичів, старійшина роду та ін.), а також загальні правила поведінки (звичаї, ритуали, традиції, табу), які діяли у ньому, виражали інтереси всіх його членів-сородичів.
Та внаслідок повільного, але неминучого, «невідворотного» розвитку й ускладнення суспільного виробництва, а відповідно, і всього суспільного життя, об'єктивно виникають такі соціальне необхідні потреби, функції, на реалізації яких починають зосереджуватись лише окремі члени роду, племені. Формуються, отже, хай спочатку і невеликі, групи людей, за котрими поступово закріпляються ці «ролі», котрі здебільшого вже «спеціалізуються» на вирішенні саме загально соціальних справ. До останніх насамперед належать: а) управління — організація, координація діяльності сородичів, соплемінників; б) шаманство — ритуально-обрядові, релігійні функції; в) військове керівництво — організація захисту від завойовників та ін.
У таких «управлінців», певною мірою вже відокремлених від «звичайних» членів спільноти, виникають, окрім загальносуспільних, ще й специфічні групові інтереси, а отже, спільнота поступово стає мірою соціально неоднорідною. І це, як свідчать дані сучасної етнографії, археології, стародавньої історії, може відбуватись ще до суспільного розподілу праці (зокрема, на скотарство та землеробство) і до виникнення приватної власності на засоби виробництва (але за наявності надлишкового продукту).
Зазначені угруповання утворюють, можна сказати, прошарок племінної бюрократії (управлінської, військової, релігійної), який здійснює керівництво суспільством вже не тільки у його загальних інтересах, але, так чи інакше, й у власних корпоративних інтересах. Остання обставина якраз і становить ту суттєву відмінність, котра відрізняє цю організацію управління від організації публічної влади у соціально однорідному (первіснооднорідному) суспільстві. Тому ця організація має бути відображена спеціальним поняттям, що йому відповідає сьогодні термін «держава».
Отже, якщо не вважати племінну бюрократію соціально-економічним класом у традиційно-марксистському розумінні цього поняття (ця частина суспільства, вже посідаючи специфічне місце у системі розподілу матеріальних благ, соціальних функцій, «ролей», прав і обов'язків, все ж не відрізняється від інших своїм відношенням до засобів виробництва), можна констатувати наявність докласової держави — держави племінної бюрократії. Вона була, за її соціальною сутністю, організацією публічної (політичної) влади домінуючої верхівки племінного соціально-неоднорідного суспільства. До речі, про архаїчну докласову державу писали такі вчені як Ф. Енгельс у книзі «Ан-ти-Дюрінг» (1878 р.) та М. С. Грушевський у праці «Початки громадянства (генетична соціологія)» (1921 р.). А якщо вважати племінну бюрократію
соціальним класом, тоді таку організацію треба буде розглядати як класову державу.
З виникненням приватної власності на засоби виробництва, яка поступово зосереджується насамперед у руках зазначеного прошарку суспільства, а далі, з виникненням класів рабовласників і рабів (у деяких країнах — класів феодалів і кріпосних), соціальна сутність держави змінюється: остання стає організацією політичної влади рабовласників (або ж відразу феодалів).
Чимало таких держав згодом підкоряли собі інші народи (як державні, так і бездержавні) або ж самі втрачали незалежність внаслідок воєн чи інших історичних подій.
Причини утворення національної держави
Згодом, коли набирали сили такі нації, що жили компактно на своїй історичній території, та внаслідок конкретних історичних причин перебували у складі інонаціональних або багатонаціональних держав, відносно самостійним чинником утворення нових держав ставало здійснення такими націями (народами) їх права на політичне самовизначення. За певних обставин цей чинник може набувати вирішального значення і вести до формування національних держав. Згадані держави утворювалися в процесі ліквідації імперій, колоній, суверенізації державоподібних формувань (за останнім варіантом відбувається нині утвердження незалежності держави Україна).
Втім, і «національні» держави завжди виникають у суспільстві, яке є соціально неоднорідним.
Зовнішніми (формальними) реквізитами національної приналежності держави мають бути, як правило, певні історично зумовлені її офіційні символи: прапор, герб, гімн.
Ознаки, котрі відрізняють державу від інших організацій у соціальне неоднорідному суспільстві:
- у кожній країні із соціально неоднорідним суспільством може існувати лише одна держава, а організацій — багато;
- тільки держава виступає офіційним представником усього суспільства; всі ж інші організації репрезентують лише його частину;
- тільки держава може вирішувати загальносуспільні справи — інші ж організації вирішують справи, що стосуються, як правило, лише частини суспільства;
- держава має у розпорядженні для виконання своїх завдань та функцій специфічний апарат, який володіє владними повноваженнями і має матеріальні засоби для реалізації цих повноважень;
- тільки держава може встановлювати загальнообов'язкові для всього населення правила поведінки — юридичні норми (право як спеціально-соціальне, юридичне явище);
- тільки державна влада характеризується суверенітетом. Його ознаки:
- верховенство влади; повнота влади; самостійність і формальна незалежність влади від будь-якої іншої організації (або особи) як у даній країні, так і за її межами.
Аналізувати співвідношення національних (етнічних) та соціальних коренів, аспектів будь-якої держави можна, виходячи з таких загальних положень:
1. Майже в кожній утвореній за новітню історію державі її народ (населення) є етнічно неоднорідним, складається, так чи інакше, з різних національно-культурних спільностей.
2. Кожна з таких етнічних спільностей, як правило, соціально неоднорідна, поділяється на певні класи, стани, прошарки, інші утворення, групи.
3. Не існує частин суспільства (класів, верств тощо), які були б етнічно нейтральними, «дистильованими», цілком позбавленими національних властивостей, рис.
Цим об'єктивно й зумовлюється складне переплетіння, діалектична взаємообумовленість, взаємозалежність соціальних і національних засад у сутності будь-якої держави (зокрема, сучасної України).
У наведених положеннях поняття нації, національної приналежності використано в його суто етнічному розумінні. Але й у цьому випадку слід зауважити, що національність (національна належність) людини, групи людей — це об'єктивний результат передусім (хоча й не тільки) її реальної конкретно-історичної соціалізації; він виявляється, головним чином, в її соціальне (а не біологічно) обумовлених, тобто «вирощених» певним соціумом (а не генами), властивостях. Саме внаслідок цього, по-перше, для визначення національної приналежності людини або групи людей їхні біологічні, фізіологічні та інші позасоціальні властивості можуть мати лише допоміжне, другорядне, проте аж ніяк не вирішальне значення.
По-друге, навряд чи може існувати єдиний, уніфікований еталон (універсальний набір, «пакет» показників) приналежності людини до певної нації, особливо якщо окремі її частини протягом значного періоду існували у суттєво відмінних соціальних умовах. У цьому випадку можна говорити про різновиди певної нації (етносу), які є історично рівнозначними, «рівноправними» і не можуть порівнюватися, а тим більше протиставлятись один одному з позицій національної «чистоти».
А по-третє, одна й та сама людина, яка перебуває, особливо з дитинства, у багатонаціональному середовищі, оточенні, може в процесі становлення, формування, розвитку своєї особистості засвоювати різні етнокультурні ролі, надбання, здатна ставати носієм декількох (хоча й у різних «дозах») національно-культурних рис, особливостей, параметрів, менталітетів. І вона проявляє їх (хоч і нерівномірно, нерівноцінно) у відповідних етнокультурних режимах, ситуаціях, відносинах.
Очевидно, що тоді як осіб без національності, тобто абсолютно позбавлених яких би то не було об'єктивних національних рис, не існує, то особи, які є носіями властивостей кількох націй, досить поширені (у тому числі в Україні).
Проте існує ще й інше розуміння поняття нації — у її політичному, державно-громадянському вимірі, деякою мірою «юридизоване», а саме: нація — це спільність громадян даної держави. Саме
така позиція знаходить сьогодні все ширше визнання й підтримку державного керівництва сучасної України.
3. Види типів держав за їх сутністю
Типологія — теорія про типи тих чи інших явищ. Типологія держав призначена класифікувати, «розподіляти» всі держави, що існували в історії людства або існують і зараз, на такі види, групи, класи, котрі дають змогу розкрити їх соціальну сутність.
Соціальна сутність держави (а втім, як і будь-якого іншого соціального явища) полягає в її здатності задовольняти певні потреби та інтереси тієї чи іншої спільності (соціальної групи, частини, а іноді й усього суспільства). Отже, розкрити соціальну сутність держави означає виявити і вказати, інтереси і волю якої саме частини суспільства (класової, національної чи іншої) виражає, задовольняє дана держава. А досягнути цього можна тільки шляхом наукового, теоретичного дослідження держави, причому здійснюваного на основі соціальне змістовного, соціальне сутнісного підходу (відомо, що її офіційна назва, словесна «самореклама», як свідчить історія, не стільки розкривала, скільки приховувала, маскувала її справжню роль); і якби декларативна «зовнішність» держави, її термінологічна самооцінка завжди відповідали суті цього явища, потреби в науці, мабуть, не виникало б).
Розподіляти держави на певні різновиди (типи, класи) можна, ясна річ, і за іншими критеріями, зокрема, за методами здійснення влади (демократичні і тоталітарні), за характером та рівнем технічного, технологічного розвитку суспільства (до-індустріальні, або аграрні, індустріальні, постіндустріальні, чи, як сьогодні іноді висловлюються, інформаційні), за ставленням держави до релігії (теократичні, світські, атеїстичні), за географічним розташуванням (східні й західні; європейські, азіатські та ін.) тощо. Усі зазначені класифікації
можна зустріти у давній та сучасній літературі. Однак жодна з подібних типологій, відображаючи, безперечно, досить важливі риси, параметри держави, не дає відповіді на питання,— волю якого населення, якої його частини виражає даний різновид держави. А без такої відповіді соціальна сутність того явища, котре відображається поняттям держави, залишається нерозкритою, «прихованою». Тому згадані класифікації не можуть замінити такої типології держав, яка б фіксувала відмінності між ними саме з точки зору їх соціальної сутності. Історія існування держав — це, як правило, історія зміни їх соціальної сутності. Тому й типи держав є їх історичними типами.
Історичний тип держави — це система суттєвих рис, притаманних усім державам, економічною основою яких є певний тип виробничих відносин і які виражають соціальна змістовну (зокрема, класову) сутність і соціальне призначення держави.
Основні причини зміни типів держави:
- розвиток продуктивних сил і відповідна зміна виробничих відносин;
- зміна соціальної (зокрема, класової) структури суспільства; зміна панівного, домінуючого в економіці класу або іншої панівної, керівної групи населення, виникнення нового співвідношення класових та інших соціальних сил;
- перехід державної влади до представників іншого класу (частини класу, союзу класів) або іншої соціальної групи, а отже, зміна соціальної сутності держави.
При цьому слід пам'ятати, що хоча й має місце залежність держави насамперед від панівної, чи домінуючої, групи (класу) в суспільстві, проте держава є відносно самостійним утворенням.
Ознаки відносної самостійності держави:
організаційна відокремленість її від суспільства в цілому, від будь-яких груп і класів (зокрема, від панівного, домінуючого); і
наявність власної внутрішньої будови (структури) та особливих, специфічних інтересів;
залежність не тільки від домінуючого класу, домінуючої групи, але, тією чи іншою мірою, й від інших груп суспільства (зокрема, від національних чи етнічних спільностей);
залежність не тільки від співвідношення класових та інших соціальних сил всередині країни, а й від зовнішньополітичних умов і подій;
необхідність виконувати не тільки суто класові, групові, а й загальносоціальні функції.
Внаслідок цього, існували, існують і будуть існувати держави так званого перехідного типу. Вони, як правило, виражають волю кількох спільностей (класів, націй, верств, груп) або ж волю частини певної спільності.
У різні епохи існували наступні історичні типи держави: племінно-бюрократичний, рабовласницький, феодальний, буржуазний. Така класифікація зумовлюється тим, що саме вказані соціально-економічні спільності, класи — племінна бюрократія, рабовласники тощо — були домінуючою частиною населення у тому чи іншому суспільстві на певному етапі його історичного розвитку. Крім зазначених (та деяких інших перехідних) типів держави, вже відомих в історії людства, є підстави прогнозувати утворення у майбутньому держави так званого соціально-демократичного типу — держави трудівників-власників.
Між названими «чистими» типами держави, як правило, існували (а подекуди і нині існують) держави перехідних, так званих «змішаних» типів. До останніх належить, зокрема, ті сучасні держави, які обрали орієнтиром для свого розвитку правову державу соціальної демократії.
Типологічна приналежність держави відображає її соціально-змістовну сутність, так би мовити, у статиці. А в динаміці, в «роботі» держави така сутність розкривається через реалізацію її основних функцій.
4. Функції держави
Функції держави — це основні напрямки діяльності держави, які розкривають її соціальну сутність і призначення в суспільстві.
Види функцій держава:
1) за соціальним значенням державної діяльності — основні (безпосередньо характеризують соціальну сутність і призначення держави) і неосновні (не розкривають безпосередньо її соціальної сутності);
2) за територіальною спрямованістю — внутрішні і зовнішні;
3) за сферою суспільного життя — гуманітарні, економічні, політичні;
4) за часом виконання — постійні (здійснюються протягом усього часу існування даної держави), тимчасові (здійснюються протягом лише певного відтинку часу, наприклад, під час стихійного лиха, війни).
Тема 5 Сутність сучасних держав соціально-демократичної орієнтації
Знання про сутність сучасних держав озброюють державних службовців, юристів розумінням справжньої соціальної ролі їх професійної діяльності в суспільному житті, відчутно впливають на ставлення людини до держави — до її політики, діяльності, до її різноманітних органів, службових і посадових осіб.
Викладені тут положення дають змогу зрозуміти, якою саме має бути держава, що прагне стати правовою і демократичною; на що можна сподіватися, розраховувати людині, яка у такій державі проживає. Отже, ці положення можна використовувати як концептуальні критерії для оцінки того, якою мірою діяльність держави відповідає її
деклараціям, проголошеним цілям і намірам, для визначення повноти й ефективності виконання нею основних функцій.
1. Майбутня держава соціально-демократичного типу: сутність і передумови
У першій половині XX ст. в багатьох країнах світу розпочався поступовий, здійснюваний різними шляхами, засобами і темпами перехід від традиційно буржуазного суспільства (суспільства спочатку «вільного», а потім монополістичного капіталізму) до громадянського суспільства соціальної демократії — суспільства трудівників-власників. Саме останньому має відповідати правова держава, котра водночас не може не бути державою соціальної демократії.
Громадянське суспільство — це спільність вільних, рівноправних людей та їхніх об'єднань, яким держава забезпечує юридичні можливості бути власником, а також брати активну участь у політичному житті.
Основні ознаки громадянського суспільства:
- людина, її інтереси, права, свободи є головною його цінністю;
- рівноправність і захищеність усіх форм власності, насамперед приватної (в її групових та індивідуальних різновидах);
- економічна свобода громадян та їхніх об'єднань, інших суб'єктів виробничих відносин у виборі форм і здійсненні підприємницької діяльності;
- свобода і добровільність праці на основі вільного вибору форм та видів трудової діяльності;
- надійна та ефективна система соціального захисту кожної людини;
- ідеологічна і політична свобода, наявність демократичних інститутів та механізмів, які забезпечують кожній людині можливість впливати на формування і здійснення державної політики.
Реальне здійснення основних прав кожною людиною можливе лише у такому суспільстві, де ліквідовано її відчуження від засобів виробництва і результатів особистої праці, а також її відчуження від політичної, насамперед державної, влади. Таке суспільство може утворитися за умов, коли:
- по-перше, саме трудівники є власниками (чи то колективними, чи індивідуальними) засобів виробництва і результатів своєї праці;
- по-друге, такі трудівники-власники становлять більшість дорослого населення країни, дорослих громадян держави;
- по-третє, політична система суспільства (зокрема, порядок виборів до представницьких органів держави та органів місцевого самоврядування) забезпечує вільне і адекватне волевиявлення дорослих громадян;
- по-четверте, такому волевиявленню населення належить керівне, вирішальне значення в суспільному житті (через забезпечення панування законів держави, через їх найвищу юридичну силу);
- по-п'яте, безумовною змістовною межею волевиявлення більшості населення є основні права людини: непорушність, незаперечність, недоторканність цих прав має бути абсолютною. Основні права людини — це той універсальний кордон, який не може перетнути будь-яка більшість.
Сучасні тенденції соціального розвитку дозволяють, як видається, прогнозувати поступове утворення такого суспільства, де всі трудівники будуть власниками чи співвласниками (у тій або іншій формі) засобів та результатів праці. Таким чином, громадянське суспільство соціальної демократії — це, як би там не було, післябуржуазне (постбуржуазне) суспільство (якщо мати на увазі капіталізм XVIII — початку XX ст.). А держава у такому суспільстві має бути за своєю сутністю державою трудівників-власників.
Є певні підстави для того, щоб відобразити таку державу окремим, спеціальним поняттям під умовною назвою «держава соціальної демократії». Можна запропонувати наступне визначення цього поняття: держава соціальної демократії — це організація політичної влади трудівників-власників
(що складають більшість суспільства), яка реально забезпечує максимальне здійснення і захист основних прав людини, прав нації та народу на загальнолюдських засадах свободи, справедливості й солідарності.
Викладене свідчить про соціально-змістовну єдність правової держави і держави соціальної демократії. Власне, це той самий феномен, котрий розглядається у дещо різних аспектах.
Належність даної держави до певного типу визначатиметься, як і в інших випадках викладеної соціально-сутнісної типології держав, якісною своєрідністю (своєрідним різновидом) виробничих відносин. Йдеться про комбінацію таких форм власності на засоби виробництва, як приватна (групова й індивідуальна) і суспільна (державна та комунальна, муніципальна). Хоча їм усім забезпечуватимуться формально рівні умови співіснування, проте переважна частина засобів виробництва перебуватиме саме у приватній власності. При цьому трудівники — абсолютна більшість населення країни — матимуть можливість так чи інакше розпоряджатися використовуваними засобами виробництва і результатами своєї праці, здійснюваної на базі цих засобів. Таким чином, у соціальній структурі суспільства вперше кількісно переважатиме клас трудівників-власників.
Такого варіанта організації економічного життя суспільства, такої структури виробничих відносин в історії людства ще ніколи не існувало. Отже, це буде історично новий різновид (тип) економічного підґрунтя суспільства, котрий і становитиме об'єктивну основу його якісно нового найчисленнішого соціального утворення (трудівників-власників) і відповідного типу держави — держави соціальної демократії.
2. Поняття і види держав соціально-демократичної орієнтації
Якісно новому станові всесвітньо-історичного розвитку людства — його переходу до громадянського правового суспільства соціальної демократії — відповідає у політико-юридичній сфері і зорієнтований на соціальну демократію перехідний тип держави.
Держава соціально-демократичної орієнтації — це організація політичної влади більшості населення у суспільстві з різноманітними формами приватної та суспільної власності на засоби виробництва, яка постійно поліпшує умови для здійснення основних прав людини, прав нації та народу на загальнолюдських засадах свободи, справедливості й солідарності.
Соціально-демократичне спрямування такої держави знаходить прояв у тому, що вона:
- створює для всіх громадян формально рівні можливості участі у приватизації значної частини засобів виробництва та іншого майна, активно стимулює цей процес;
- послаблює відчуження людини від управління суспільством, надаючи їй можливості впливати на вироблення і здійснення державної політики шляхом участі у загальних виборах, референдумах, діяльності різноманітних політичних партій та інших громадських об'єднань тощо;
- не тільки зберігає права і свободи, які були раніше здобуті у політичній боротьбі, але й розширює їх;
- є прямим учасником, «співорганізатором» суспільного виробництва як власник вагомої частини сучасних виробничих засобів;
- бере пряму участь у розподілі матеріальних благ через систему соціальних допомог, виплат, пенсій, прагнучи забезпечити мінімально необхідний рівень життя значної частини громадян;
- розширює сферу виконання важливих загальносоціальних функцій, що здійснюються в інтересах усього суспільства і питома вага яких в усій державній діяльності помітно зростає;
- користується підтримкою більшої частини населення країни;
- проводить миролюбну зовнішню політику, бере все ширшу участь у розв'язанні глобальних, тобто загальнолюдських, проблем — екологічних, енергетичних тощо.
У сучасних умовах можна виділити два основних різновиди держав такого перехідного типу:
а) держави, які існують у промислове розвинених країнах соціальне орієнтованого, «соціалізованого» капіталізму;
б) держави, які існують у країнах, що переходять від авторитарно-бюрократичного ладу псевдо-соціалізму до громадянського суспільства і перетворюються з організації тоталітаризованої влади колишньої партійно-управлінської верхівки на організацію влади більшості населення (зокрема, колишні радянські республіки та історично аналогічні їм держави).
3. Внутрішні завдання і функції держав соціально-демократичної орієнтації
У гуманітарній сфері:
Завдання:
- забезпечити кожній людині належні умови життя на засадах свободи, справедливості і солідарності.
Функції:
- гуманітарна (забезпечення, охорона і захист основних прав людини);
- екологічна (охорона природного середовища);
- соціальна (охорона і відновлення здоров'я» соціальне забезпечення та ін.);
- культурно-виховна (освіта, виховання, розвиток культури тощо).
В економічній сфері:
Завдання:
- сприяти формуванню соціальне орієнтованої ефективної ринкової економіки.
Функції:
- господарсько-стимулююча (створення умов для розвитку виробництва на основі рівноправного визнання й захисту різних форм власності на засоби виробництва);
- господарсько-організаторська (програмування та організація виробництва на державних підприємствах, розпорядження об'єктами державної власності);
- науково-організаторська (організація і стимулювання наукових досліджень).
У політичній сфері:
Завдання:
- створювати умови для формування і діяльності органів державної влади на засадах демократії, тобто відповідно до безперешкодного волевиявлення більшості народу в умовах вільної діяльності різноманітних громадських об'єднань.
Функції:
- створення демократичних умов, інститутів для вільного виявлення і врахування інтересів різних соціальних груп, зокрема для діяльності різноманітних політичних партій та інших громадських об'єднань (демократизаторська функція);
- забезпечення умов для збереження і розвитку національної самобутності корінної та всіх інших націй, що проживають на території держави (національно-забезпечувальна функція);
- охорона і захист державно-конституційного ладу, законності та правопорядку (охоронна функція).
4. Зовнішні функції держав соціально-демократичної орієнтації
У гуманітарній сфері:
- участь у міжнародному забезпеченні і захисті прав людини: допомога населенню інших країн (у разі стихійного лиха, кризових ситуацій тощо);
- участь у захисті природного середовища (екологічна функція);
- участь у міжнародному культурному співробітництві.
В економічній сфері:
- участь у створенні світової економічної системи на основі міжнародного розподілу та інтеграції виробництва і праці;
- участь у розв'язанні глобальних господарських та наукових проблем (енергетичної, використання світового океану, досліджень і освоєння космосу тощо).
У політичній сфері:
- організація, підтримка і розвиток міждержавних договірних відносин на основі загальновизнаних принципів міжнародного права;
- оборона своєї країни від зовнішнього нападу, анексії;
- участь у забезпеченні ненасильницького миру в усіх регіонах планети;
- участь у боротьбі з порушеннями міжнародного правопорядку (у тому числі із використанням військових засобів).
Схожість, аналогічність або збіг основних функцій багатьох (не всіх!) існуючих сьогодні держав свідчить про зближення їх соціальної сутності і про втілення нового політичного мислення у сучасні міжнародні відносини, про посилення взаємозалежності і взаємозв'язку всіх країн, про об'єктивно зумовлену поступову консолідацію зусиль більшості народів світу у розв'язанні надто серйозних глобальних проблем. Отже, людство, крок за кроком здійснює поворот до цивілізації нового типу.
Тема 6 Форми держав
Загальновизнано, що центральна й найважливіша проблема політичного життя кожного суспільства — це питання про державну владу. У практичній, зокрема організаційно-юридичній площині, вона трансформується у питання про порядок,
спосіб фактичної побудови системи державної влади, тобто про форму держави.
Наукові положення, що викладені у даному розділі, дають відповідь на запитання, яким чином може або повинна бути організована влада держави. Отже, вони повинні становити теоретико-методологічну основу для визначення ставлення кожного громадянина, кожного громадського об'єднання до існуючої та можливої форми будь-якої держави (зокрема, української), для власної політичної активності щодо й" удосконалення. Ці положення набувають особливого значення для осіб, які працюють (або ж готуються до праці) в органах держави і беруть пряму участь в організації та здійсненні державної влади.
1. Загальні поняття й елементи форми держави
Кожна держава, як і будь-яке інше суспільне утворення, має бути певним чином організована, побудована, сформована; здійснення нею влади має відбуватися певними методами, способами.
Форма держави — це спосіб (порядок) організації здійснення державної влади.
Елементи форми держав:
державне правління — спосіб організації вищої державної влади;
державний устрій — спосіб поділу держави на певні складові частини та розподілу влади між нею та цими частинами;
державний режим — порядок здійснення державної влади певними методами і способами.
Форма правління і державний устрій характеризують, головним чином, структурний аспект форми держави, а державний режим — її функціональний аспект. В цілому ж форма держави — це таке явище, яке характеризується єдністю структури і територіальної організації, а також методів здійснення державної влади.
Зв'язок між типом держави і її формою:
— історичний тип держави так чи інакше визначає, зумовлює її форму; крім типу, на форму держави впливають також інші явища, фактори, обставини (зокрема, конкретне співвідношення «сил» різноманітних частин соціального неоднорідного суспільства, їх впливовість; рівень політичної та правової культури суспільства; історичні, національні, культурні традиції; розмір території держави; міжнародні відносини);
- у кожному типі держави використовується декілька її форм, проте існує певна форма держави, яка найкраще відповідає даному її типу і тому є найбільш поширеною серед однотипних держав;
- форма держави здатна, зі свого боку, певним чином впливати на зміни соціальної сутності держави, тобто здійснювати «зворотний» вплив на тип держави.
2. Види державного правління
Загальноісторичні види державного правління:
- монархія — вища державна влада здійснюється однією особою і, зазвичай, передається за спадком;
- республіка — вища державна влада здійснюється виборним колегіальним органом, який обирається населенням (або його частиною) на певний строк.
Види форм правління сучасних держав:
- президентська республіка — глава держави (президент) одноособове або з наступним схваленням верхньої палати парламенту формує склад уряду, яким, як правило, керує сам (СІЛА, Аргентина, Мексика, Венесуела, Індонезія, Іран, Ірак, Швейцарія);
- напівпрезидентська або президентсько-парламентська республіка — глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем'єр-міністра), котрий підлягає обов'язковому затвердженню всім парламентом (Україна, Фінляндія, Франція);
- парламентська республіка — глави держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується виключно парламентом і підзвітний лише йому (Італія, ФРН);
— парламентська монархія -— глава держави (монарх) не може прямо впливати на склад і політику уряду, що формується виключно парламентом і лише йому підзвітний (Англія, Данія, Швеція, Японія);
- дуалістична монархія — глава держави (монарх) особисто формує склад уряду, яким керує сам або через призначеного ним прем'єр-міністра.
Президентські і напівпрезидентські республіки поширені в країнах Америки, Африки; парламентські республіки і парламентські монархії — в країнах Європи; дуалістичні монархії — в деяких країнах Африки, Близького Сходу.
Радянські держави, які були здебільшого парламентськими республіками, трансформуються тепер у республіки напівпрезидентські (зокрема, Україна) або ж президентські (Росія).
3. Основні види державного устрою
Проста (унітарна) держава — частини держави не мають свого суверенітету, всіх ознак державності. Такі частини держави є лише адміністративно-територіальними її підрозділами, утвореннями (наприклад, області в Україні, воєводства у Польщі, графства в Англії, провінції в Італії).
Деякі унітарні держави (наприклад, Іспанія, Данія, Португалія, Україна, Шрі-Ланка) включають автономні утворення. Автономія у таких випадках може бути політичною (Філіппіни) або територіальною (Індія).
Складна держава — частини держави мають суверенітет, всі ознаки державності.
Складні держави поділяються на:
а) федерації. — союзні держави:
б) конфедерації — об'єднання, союзи держав, що створюються для виконання певних завдань.
Види державного устрою сучасних держав:
унітарний (скажімо, Україна, Франція); федеративний (наприклад Російська Федерація, СІЛА, Канада).
Від складних держав (федерації, конфедерації) слід відрізняти регіональні або інші союзи держав (наприклад. Об'єднання Американських Держав або Співдружність Незалежних Держав, яка утворилася після демонтажу Союзу РСР).
4. Основні види державного режиму
Демократичний — державна влада здійснюється з дотриманням основних прав людини, із забезпеченням легальних можливостей вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути (вибори, референдуми тощо) та діяльність різноманітних громадських об'єднань, які представляють ці інтереси і впливають на вироблення і здійснення політики держави. Демократичний режим має такі різновиди як демократично-ліберальний, демократично-консервативний, демократично-радикальний.
Тоталітарний — державна влада здійснюється шляхом обмеження або порушення основних прав людини; скорочення або недопущення, усунення легальних можливостей для вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення (зокрема через діяльність громадських об'єднань, які їх представляють); зосередження неконтрольованої населенням державної влади в руках правлячої верхівки (олігархії) або однієї особи. Останній різновид тоталітаризму отримав назви «автократія», «вождизм». Тоталітаризм існував і у вигляді таких державних режимів, як расистський, фашистський, військово-диктаторський, державно-терористичний.
Сучасні державні режими:
демократичний (найбільш поширений у державах Європи, Центральної та Північної Америки);
тоталітарний (зберігається в окремих країнах Близького Сходу, Африки).
З другої половини 80-х років в Україні (як і в
інших колишніх радянських республіках) відбувається поступовий перехід від тоталітаризованого державного режиму до демократичного. Знаменною віхою на цьому шляху стала Конституція України 1996 р.
Тема 7 Механізм та апарат держави
Кожній людині доводиться вступати у певні відносини з тими чи іншими органами держави та іншими її організаціями. Тому для успішної діяльності кожному суб'єкту необхідно знати призначення і види цих органів, їхні зв'язки, взаємозалежності, юридичні можливості та ін. Саме ці питання висвітлюються у даній темі.
Цілком очевидно, що для юристів практичне значення наукових положень про органи та інші структури держави важливіше ніж для будь-кого.
1. Загальна характеристика механізму держави
Кожна держава для здійснення своїх завдань і функцій повинна створювати різноманітні структури.
Механізм держави — це система всіх державних організацій, які виконують Ті завдання і реалізують її функції. Серед таких організацій розрізняють: державні підприємства, державні установи (заклади), державні органи (органи держави).
Державні підприємства — це ті формування, які утворені державою для здійснення матеріально-виробничої діяльності або для надання певних матеріально-побутових послуг і функціонують на засадах госпрозрахунку і самоокупності.
Державні установи (заклади) — це ті організації, які утворені державою у невиробничій сфері для виконання гуманітарних завдань і функціонують в основному на основі бюджетного фінансування.
Органи держави — це ті організації держави, які вона наділила владними повноваженнями щодо інших учасників суспільного життя та необхідними матеріальними засобами для здійснення цих повноважень. Владні повноваження державного органу полягають у можливості встановлювати формально обов'язкові правила поведінки загального чи індивідуального характеру (юридичні приписи) та домагатись, забезпечувати їх виконання.
Особливість владних повноважень державного органу: вони нерідко виступають одночасно і його правом, і обов'язком (наприклад, повноваження прокуратури здійснювати нагляд за законністю). Сукупність передбачених у законі або іншому нормативно-правовому акті прав та обов'язків органу держави становить його компетенцію.
Люди, які працюють у будь-яких державних організаціях, поділяються на робітників і службовців.
Робітник — це людина, котра працює у штаті підприємства або іншої державної організації і за внормовану державою заробітну плату виконує певні службові (посадові) функції виробничого характеру.
Державний службовець (державна посадова особа) — це людина, яка працює у штаті державної організації і за встановлену державою заробітну плату виконує певні службові (посадові) функції невиробничого характеру.
Види державних службовців:
керівники (службовці, наділені владними повноваженнями щодо інших членів колективу відповідної державної організації);
спеціалісти (службовці, які мусять мати певні професійні знання для виконання відповідних професійних обов'язків без владних повноважень);
технічний персонал (службовці, на яких покладається виконання допоміжних функцій, що не потребують спеціальної професійної підготовки і владних повноважень).
2. Загальна характеристика апарату та органів держави
Органи держави, як правило, утворюють єдину внутрішньо узгоджену систему, яку, зважаючи на її специфіку у механізмі держави в цілому, слід відобразити окремим, спеціальним поняттям — «апарат держави» («державний апарат»),
Апарат держави (державний апарат) — це система всіх органів держави, які виконують і'і завдання та функції.
Орган держави — це структурно організований колектив державних службовців (або один державний службовець), котрі наділені владними повноваженнями та необхідними матеріальними засобами для виконання певних завдань і функцій держави.
Види органів держави розрізняються:
1) за місцем, у системі державного апарату:
а) первинні — створюються шляхом прямого волевиявлення всього (або певної частини) населення й уособлюють суверенітет держави; б) вторинні — всі інші органи, які створюються первинними, походять від них, їм підзвітні;
2) за змістом або напрямком державної діяльності: а) органи законодавчої влади; б) глава держави; в) органи державного управління (виконавчої влади); г) судові органи; д) органи контрольно-наглядові;
3) за способом утворення: а) виборні; б) призначувані; в) ті, що успадковуються;
4) за часом функціонування: а) постійні;
б) тимчасові;
5) за складом: а) одноособові; б) колегіальні;
6) за територією, на яку поширюються їхні повноваження: а) загальні (центральні); б) місцеві (локальні).
До державних органів долучаються органи місцевого самоврядування, які на локальному рівні виконують переважно юридичними засобами низку владних функцій, хоча формально вони не вважаються офіційними представниками (органами) держави. Це так звані муніципальні органи.
Первинні муніципальні органи утворюються (обираються) громадянами, що проживають у межах певної адміністративно-територіальної одиниці (тобто певною територіальною спільністю). Вони теж тією чи іншою мірою задіюються до виконання державних завдань і функцій.
3. Принципи і риси апарату держав соціально-демократичної орієнтації. Його склад
Апарат держав соціально-демократичної орієнтації:
- виражає і виконує волю більшості населення (принцип демократизму);
- визнає, допомагає здійснювати, охороняє й захищає основні права людини (принцип гуманізму);
- забезпечує згоду, консенсус між різними частинами суспільства, баланс різноманітних інтересів (принцип соціально-політичної справедливості);
- визнає і рівною мірою сприяє здійсненню, охороні та захисту основних прав титульної (корінної) нації та всіх інших націй, що живуть у даній державі (принцип національної рівноправності);
- свою діяльність спрямовує на виконання законів, здійснює на підставі законів і в порядку, ними передбаченому (принцип законності);
- будується на основі єдності й незалежності державної влади як єдиного носія та виразника суверенітету народу (нації), його права на самовизначення (принцип суверенності державної влади);
- розподіляє основні функціональні напрямки діяльності (нормотворчість, законовиконання, судочинство, нагляд і контроль) між відповідними спеціалізованими системами органів (принцип розподілу влади);
- у своїй діяльності основну роль відводить організаційним та виховним методам; методи примусу мають відносно другорядне, допоміжне значення (принцип ненасильства);
- свої функції виконує із залученням до співпраці муніципальних органів та різноманітних громадських об'єднань (принцип громадськості).
Апарат держави соціально-демократичної орієнтації складається, у найбільш загальному вигляді, з таких частин, ланок:
Орган законодавчої влади (парламент)
Основне призначення, «покликання» парламенту — бути представником (представницьким органом) всього дорослого населення держави, усіх його частин з тим, щоб виражати і проводити у життя його волю та інтереси. Основними напрямками діяльності парламенту є прийняття законів держави (законодавча функція), контроль за їх виконанням (контрольна функція) та регулювання фінансових коштів, бюджету держави (фінансово-розпорядча функція). Ці функції парламент виконує як безпосередньо, так і через утворювані ним комісії, комітети та ін.
У державах соціально-демократичної орієнтації парламент (у різних країнах він має різні назви — Національні збори, Верховна Рада, Конгрес, Сейм тощо) утворюється, як правило, шляхом проведення загальних рівних виборів. Він може не поділятися на частини — бути однопалатним (Україна, Фінляндія, Угорщина, Греція, Данія, Швеція, Болгарія та ін.) або ж складатися з двох частин — палат (Англія, США, Росія, Австрія, Італія, ФРН, Норвегія та ін.). Двопалатна структура парламенту (бікамералізм) найбільш виправдана у тих країнах, де існує федеративний державний устрій. Палати парламенту зазвичай відрізняються порядком (правилами) формування та повноваженнями (компетенцією).
Основна ідея парламенту може, проте, зазнавати певних деформацій у тих випадках, коли, скажімо, не всі повнолітні громадяни беруть участь у його виборах (зокрема, у формуванні другої палати) або коли верхня палата значно обмежує, гальмує діяльність першої, нижньої, або ж коли інші вищі органи держави (глава держави, уряд, вищі судові інстанції) коригують рішення парламенту, так чи інакше впливаючи на нього.
Глава держави
Призначення цього органу (президента, монарха) — уособлювати державу, її народ (націю), представляти її у зовнішніх відносинах, координувати, узгоджувати діяльність інших структур держави. Для виконання зазначених функцій глава держави формує відповідні служби, організації.
У президентських республіках або дуалістичних монархіях глава держави, крім того, формуючи та очолюючи вищий орган виконавчої влади (уряд), спрямовує його діяльність або ж безпосередньо керує ним.
Виборний глава держави (президент) обирається або всім населенням (переважно у президентських республіках), або ж парламентом чи, принаймні, за його участю (здебільшого у парламентських чи у республіках змішаної форми правління). У ряді держав існує посада віце-президента (США). Органи виконавчої влади
Вони звичайно поділяються на вищі (уряд, який у різних країнах має різні власні назви: Рада Міністрів, Кабінет Міністрів та ін.), центральні (міністерства, інші відомства) та місцеві (утворювані центральними органами виконавчої влади їхні представництва на відповідних територіях (адміністрації, управління, комітети, відділи, департаменти та ін.).
Ці органи покликані, викочуючи прийняті парламентом закони, здійснювати повсякденне оперативне управління відповідними ділянками суспільного і державного життя.
Уряд формується (починаючи з його глави — прем'єр-міністра) президентом, монархом (відповідно у президентській республіці чи в дуалістичній монархії) або ж парламентом (у парламентській республіці або в парламентській монархії).
У своїй діяльності уряд підзвітний тому органові, який його утворив. Тому зміна домінуючої у парламенті політичної партії (при парламентарній формі державного правління) або обрання президентом особи з іншою політичною програмою, ніж у його попередника, звичайно тягне за собою призначення нового прем'єр-міністра та й, зрештою, усього уряду, а також значної частини вищого чиновництва. Що ж стосується місцевих органів виконавчої влади, то їх персональний склад може залишитись при цьому майже без змін, оскільки вони зобов'язані беззастережно виконувати вказівки вищестоящої адміністрації. Вважається, що на локальному рівні органи державного управління «відділені» від політики і мають бути лояльними до держави, яку б політику вона не проводила. Ясна річ, домогтися цього на практиці вдається, із зрозумілих причин, далеко не завжди. Дається взнаки, зокрема, соціальна неоднорідність різних прошарків державних службовців (вищої, середньої та нижчої ланок управлінської системи, військових і цивільних посадових осіб тощо).
Судові органи
Основне призначення судових органів полягає у розв'язанні конфліктів, суперечок між суб'єктами права, у захисті та відновленні їхніх прав, у притягненні правопорушників до юридичної відповідальності.
У державах соціально-демократичної орієнтації ці органи характеризуються, так би мовити, плюралістичністю (здійснюють конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне, арбітражне, військове та інші види судочинства), що дозволяє застосовувати диференційовані процедури для вирішення справ, котрі виникають у різних сферах суспільного життя, а тому відзначаються неабиякою специфікою.
Прийнято розрізняти органи загального і спеціального судочинства (наприклад, військові трибунали).
У різних державах стосовно різних судових органів існують, ясна річ, неоднакові правила щодо формування суддівського корпусу (призначення, затвердження, вибори суддів).
Контрольно-наглядові органи
Хоча ці структури утворюються тими або іншими вищими органами держави (парламентом, президентом чи ін.), проте у системі державного апарату вони посідають окреме місце маючи власну, чітко визначену компетенцію, вони відіграють відносно самостійну роль у державі і суспільстві. До них належать, наприклад, прокуратура, омбудсмен (уповноважений парламенту з питань прав людини і громадянина).
Ці органи не є ланкою, елементом, частиною якихось інших державних структур і тому можуть розглядатись як окремий різновид органів держави.
Тема 8 Держава у політичній системі суспільства
Оскільки державна діяльність завжди має безпосередньо політичний характер, вона повинна відповідати об'єктивним закономірностям політики, спиратися на них. Ряд таких закономірностей якраз і розкриває теорія політичної системи і політичної організації суспільства, котра є складовою частиною науки про об'єктивні закономірності політики — політології.
Тому засвоєння положень, викладених у даній темі полегшує загальну орієнтацію у складній, розгалуженій мережі різноманітних політичних утворень, об'єднань, організацій. Вивчення теорії політичної системи також сприятиме формуванню навичок політичного аналізу діяльності держави, опануванню організаційними засобами співпраці, взаємодії державних органів з іншими структурами політичної системи суспільства. Оволодіти такими навичками мусить кожен юрист, кожна службова особа в державному апараті.
1. Загальнотеоретична характеристика політичної системи суспільства
Держава — хоч і стрижнева, найважливіша, проте не єдина політична організація у суспільстві. Вона перебуває, живе в оточенні інших організацій, утворень, формувань, які так чи інакше стираються, взаємодіють з нею — співпрацюють або конфліктують, впливають (або прагнуть вплинути) на державу і водночас зазнають, тією чи
іншою мірою, впливу з її боку. Отже, всі вони, чи прямо, чи більш опосередковано, беруть участь у політиці, у політичному житті суспільства, у політичних стосунках, насамперед з державою. Тому вивчення держави крізь призму цих стосунків дозволяє поглибити і конкретизувати уявлення про її соціальне призначення і роль у суспільстві, про фактори, якими зумовлюється її діяльність.
Політична система суспільства (у широкому розумінні) — це система всіх політичних явищ, що існують у соціальна неоднорідному, зокрема класовому, суспільстві.
Елементи політичної системи суспільства;
- суб'єкти (носії) політики — класи, нації, соціальні прошарки, групи; представники їхніх інтересів — різноманітні об'єднання, організації (зокрема держава) — і, нарешті, люди (особистості);
- політичні відносини, стосунки;
- політична свідомість (політична ідеологія та політична психологія) суб'єктів політики;
- політичні норми — загальні правила поведінки у політичних стосунках.
Політична система суспільства (у вузькому розумінні) — це система всіх державних і недержавних утворень (організацій), громадських об'єднань і трудових колективів соціальне неоднорідного (зокрема, класового) суспільства.
Політичну систему у вузькому розумінні іноді називають політичною організацією суспільства.
2. Загальнотеоретична характеристика елементів політичної системи
Елементи політичної системи (політичної організації) суспільства:
- державні утворення — органи держави; організації, які не мають владних повноважень (підприємства, установи);
- громадські об'єднання — громадські організації (зокрема, політичні партії), органи громадської самодіяльності, громадські рухи;
- недержавні підприємства та установи;
- трудові колективи.
Механізм політичної влади — це система всіх організацій та інших об'єднань домінуючої частини соціально неоднорідного (зокрема, класового) суспільства, за допомогою яких вона здійснює керівництво всім суспільством.
Механізм політичного опонування (опору) — система всіх організацій та інших об'єднань соціально неоднорідного (зокрема, класового) суспільства, що виражають волю соціальних груп, інтереси яких суперечать існуючій у даному суспільстві політичній владі.
Політична опозиція, яка використовує механізм політичного опонування, поділяється на радикальну (вона ставить за мету зміну суспільного ладу зокрема форм власності на засоби виробництва, або державного ладу, зокрема форми правління чи державного устрою) і нерадикальну (яка прагне до зміни форм, методів, темпів здійснення державної політики, її певної переорієнтації, до заміни осіб, що очолюють вищі органи держави).
Держава — центр, ядро політичної системи суспільства. Це зумовлюється тим, що тільки держава:
- виступає офіційним, тобто формальним, представником усього населення, суспільства (хоча в дійсності вона представляє інтереси насамперед певної його частини);
- є уособленням суверенітету народу (нації), природним реалізатором його права на політичне самовизначення;
- здатна забезпечити і захистити основні права людини, всіх і кожного, хто перебуває на її території;
- спроможна задовольняти загальносоціальні потреби, виконувати загальносоціальні функції у керівництві суспільством;
- має у своєму розпорядженні специфічний апарат, без якого виконати зазначені функції неможливо;
- може встановлювати формально-обов'язкові для всіх суб'єктів загальні правила поведінки — юридичні норми;
- володіє владою суверенною, тобто верховною, повною і самостійною, формально незалежною.
Громадське об'єднання — це добровільне формування громадян (фізичних осіб), створене ними на основі єдності інтересів для спільної реалізації своїх прав і свобод.
Види громадських об'єднань Громадські об'єднання розрізняють:
1} за порядком утворення та формами діяльності — громадські організації, органи громадської самодіяльності, громадські рухи;
2) за критеріями (умовами) членства — об'єднання з формально фіксованим (документованим) членством, об'єднання з формально нефіксованим (недокументованим), вільним членством;
3) за кількістю членів (за ступенем залучення населення) — масові та елітарні;
4) за внутрішньою організаційною структурою — централізовані (ієрархізовані, внутрішньо субординовані) і децентралізовані; :
5) за соціальною сферою діяльності — політичні, економічні, наукові, екологічні, спортивні, мистецькі тощо;
6) за територією діяльності — місцеві (обласні, міжобласні, міські, районні тощо), загальнодержавні (зокрема, республіканські), міждержавні (у конфедераціях, союзах, держав), міжнародні (всесвітні, регіональні);
7) за соціально-правовим статусом — легальні (юридичне дозволені, офіційно зареєстровані відповідною державою), долегальні (тимчасово незареєстровані), нелегальні (офіційно заборонені відповідною державою, підпільні);
8) за соціальною значущістю для існування і розвитку суспільства — прогресивні, консервативні, реакційні.
Громадська організація — це добровільне об'єднання людей, яке створене для задоволення та захисту суспільних, колективних чи особистих потреб його учасників і функціонує на засадах рівності та самоврядування.
Види громадських організацій:
На громадські організації, безперечно, повністю поширюється схарактеризована вище класифікація громадських об'єднань. Але, крім того, за соціальною підставою утворення та залежно від характеру потреб, для задоволення яких засновуються громадські організації, вони поділяються на:
1) організації, які створюються залежно від форм участі громадян у виробництві або в суспільному житті для задоволення суспільних чи колективних потреб (профспілки, політичні партії);
2) організації, які створюються для задоволення особистих потреб (спілка книголюбів, спортивне товариство).
Політична партія — це добровільне об'єднання громадян, котре виражає волю певної соціальної групи і прагне здобути або утримати державну владу, здійснювати вплив на формування і політику органів держави, місцевого самоврядування відповідно до своєї програми розвитку суспільства.
Види політичних партій
До видового поділу політичних партій цілком прийнятною є викладена раніше загальна класифікація громадських об'єднань. Проте, окрім неї, політичні партії розрізняють:
1) за соціальною спрямованістю програми і діяльності — соціально-демократичні, соціалістичні, народно-демократичні, національно-демократичні, ліберально-демократичні, релігійно- (християнсько) демократичні, комуністичні, націоналістичні тощо;
2) за соціальною базою — партії, які виражають інтереси певного класу або його частини, інтереси певної нації, народності, інтереси прихильників певної релігії чи іншого позакласового і наднаціонального світогляду, інтереси іншої соціальної групи;
3) за методом здійснення своєї програми — революційні, реформаторські;
4) за представництвом у вищих органах влади — правлячі, опозиційні.
Функції партій:
— представницька — виявлення, відображення й обґрунтування інтересів певної частини суспільства;
- програмна — розробка відповідно до цих інтересів політичної програми суспільного розвитку;
- ідеологічна — формування, розвиток і впровадження у суспільну свідомість своєї ідеології, вплив на громадську думку;
- владно-конкурентна — участь у змаганні (боротьбі) за державну владу, за її утримання;
- владно-практична — реалізація і захист через державну політику інтересів відповідної частини суспільства;
- владно-кадрова — підготовка, добір, висування кадрів для державного апарату.
Орган громадської самодіяльності — це добровільне об'єднання людей, яке створюється при державній або громадській організації для допомоги у виконанні нею своїх завдань (наприклад, батьківський комітет у школі, товариський суд на підприємстві).
Громадський рух — це добровільне об'єднання людей, утворене з метою досягнення значних соціальних цілей, яке діє через масові заходи, що організовуються його ініціативною групою, керівною інстанцією.
Трудовий колектив — це об'єднання трудящих підприємства або установи, котре виконує передбачені законом, статутом чи договором функції в економічній, соціальній, політичній сферах суспільного життя.
Трудовий колектив є суб'єктом (елементом) політичної системи суспільства остільки, оскільки він використовує певні політичні права, закріплені в законі, наприклад, висуває кандидатів у депутати представницьких органів державної влади або місцевого самоврядування, бере іншу участь у політичному житті. Для досягнення політичних цілей трудові колективи об'єднуються в асоціації, спілки, федерації.
3. Політична система суспільства соціально-демократичної орієнтації
Принципи функціонування і розвитку політичної системи у суспільстві соціально-демократичної орієнтації:
- забезпечення і захист основних прав людини, зокрема політичних;
- забезпечення і захист прав кожної нації (народу), зокрема права на політичне самовизначення;
- забезпечення і захист прав усіх легальних громадських об'єднань, в тому числі політичних партій;
- забезпечення панування засад соціальної демократії та самоврядування народу.
Соціальна демократія — це влада більшості населення країни, яка здійснюється через політичну систему (організацію) суспільства з дотриманням основних прав усіх його членів.
Види демократи
Демократія розрізняється:
1) за формами здійснення — пряма (влада здійснюється через безпосереднє виявлення волі всього народу або певної соціальної групи); непряма (влада здійснюється через виборних представників народу, певних соціальних груп);
2) за сферою політичного життя — економічна, політична, духовна;
3) за характером соціальних спільностей або утворень, в яких вона функціонує,— демократія у сфері державного життя і у сфері громадського життя.
Самоврядування народу — це управління самим народом усіма справами суспільства, здійснюване через його політичну систему.
Крім загальнонародного, загальносуспільного самоврядування, у розглядуваній політичній системі має існувати також територіальне самоврядування — регіональне і місцеве.
Територіальне самоврядування — це самоорганізація населення відповідної території, яке безпосередньо або через утворені ним органи вирішує згідно з чинним законодавством усі питання місцевого життя.
4. Форми взаємодії органів держави з громадськими об'єднаннями і трудовими колективами
Вплив громадських об'єднань, трудових колективів на органи держави:
- громадські об'єднання, трудові колективи беруть участь у сформуванні депутатського корпусу, представницьких органів державної влади;
- держава залежить від громадських об'єднань, трудових колективів з погляду ефективності виконання своїх функцій;
- представники громадських об'єднань входять до складу певних державних колегіальних органів як їх повноправні члени з правом ухвального голосу;
- керівні органи певних громадських організацій можуть бути суб'єктами права законодавчої ініціативи;
- у ряді випадків державні органи можуть приймати рішення тільки спільно або за погодженням з відповідними громадськими об'єднаннями;
- держава дає змогу певним громадським організаціям цілком самостійно приймати з певних питань формально обов'язкові (юридичні) рішення нормативного або індивідуального характеру;
- певним громадським об'єднанням дозволено контролювати діяльність окремих державних організацій;
- за порушення деяких юридичних норм держава передбачає можливість застосування заходів громадського впливу.
Вплив органів держави на громадські об'єднання:
держава створює необхідні передумови (зокрема, юридичні, а іноді й матеріальні) для організації та діяльності громадських об'єднань;
держава як владний суверен виробляє вихідні соціальне обґрунтовані нормативні положення щодо організації, офіційної реєстрації та діяльності громадських об'єднань;
держава розробляє типові (зразкові) статути, положення деяких громадських об'єднань для стимулювання їх утворення і діяльності;
держава реєструє громадські об'єднання, їхні
структури;
вона контролює законність діяльності громадських об'єднань;
у деяких випадках держава надає заходам громадського впливу, застосовуваним громадськими об'єднаннями, юридичного значення.
Безперечно, у різних країнах держави використовують ці форми виливу по-різному, вибірково. Так, поряд з країнами, в яких реєстрація політичних партій е обов'язковою (США, Україна, Росія, Швеція), є й такі країни, де реєстрація не проводиться, проте від партій вимагається подання певних документів (Австрія, ФРН), а є, нарешті, і такі держави, які взагалі не «реагують» на утворення і діяльність партій (Великобританія, Австралія, Нова Зеландія).
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
МЕХАНІЗМ ЮРИДИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ (ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА)
Тема 9
Права людини і суб'єктивне юридичне право
Праворозуміння зумовлюється, зокрема, багатозначністю слова «право» і надзвичайно важливою роллю в житті кожної людини тих явищ, які відображаються поняттям права і позначаються цим словом.
Положення даної теми аналізують порівняльну специфіку деяких із цих явищ (свобод, можливостей людини — з одного боку і правил поведінки, встановлених державою,— з іншого). Завдяки цьому, збагачується, розширюється загальне праворозуміння, уточнюються смислові межі поняття права як фундаментальної категорії юриспруденції.
Таким чином, знання зазначеного матеріалу повинні увійти до теоретико-методологічного фундаменту освіти і практики у сфері права.
1. Право як волевиявлення держави. Об'єктивне і суб'єктивне юридичне право
Як назначалось у темі 3, однією з необхідних передумов здійсненності й захищеності прав людини є закріплення їх державою у спеціальних, формально загальнообов'язкових правилах поведінки — так званих юридичних нормах. Тому права людини (суб'єкта), забезпечені саме такими нормами, відображають поняттям суб'єктивного юридичного права. А саму систему таких норм відображають поняттям об'єктивного юридичного права.
Юридичне право є суб'єктивним остільки, оскільки воно характеризує певні можливості (свободи), які належать саме суб'єкту (людині або іншому учаснику суспільного життя), а отже, залежать від нього, від його свідомості, принаймні щодо їх використання.
У державно-організованому суспільстві переважну частину своїх основних прав людина не може здійснювати, якщо вона не стане носієм суб'єктивного юридичного права. В цьому й розкривається основне соціальне призначення і основна особистісна цінність такого права. Наділяючи людину суб'єктивним юридичним правом, держава немовби відкриває доступ до здійснення її основних, невід'ємних прав.
Юридичне право є об'єктивним у тому розумінні, що державні загальнообов'язкові правила поведінки встановлюються та існують незалежно від індивідуальної свідомості суб'єкта (крім автора цих норм), поза нею: вступаючи у суспільне життя, він уже застає «готовими» певні юридичні норми, які виникли до і незалежно від нього, їхнє «життя», їхня доля не залежать від свідомості окремого суб'єкта.
2. Юридичне право як засіб конкретно-історичної інтерпретації та реалізації прав людини
Конкретно-історичне походження тих можливостей людини, що становлять її основні права, — навіть на всесвітньому, глобальному рівні — визначає, безперечно, неоднаковість їх конкретного змісту й обсягу у різних умовах і в різні часи існування людства. Вже тому уявлення про реальне здійснення права не можуть бути змістовно (а не номінальне) універсальними і незмінними. Інша ж причина різночитань у витлумаченні основних прав людини коріниться в тому, що їх розуміння не може не залежати і від своєрідних, специфічних інтересів різних народів, націй, класів і численних соціальних утворень. А серед таких інтересів є вже не тільки загальнолюдські, всесвітні, але й особливі, так би мовити, часткові.
Звідси стає ясним, що для закріплення і здійснення за допомогою об'єктивного юридичного права — внутрішньодержавного (національного) законодавства — основних прав людини набуває надзвичайного методологічного значення розв'язання проблеми їх розуміння (осмислювання) відповідними органами держави та іншими суб'єктами даного суспільства. Вирішення цієї проблеми має досягатися з урахуванням сучасних положень загальної теорії розуміння (інтерпретації), тобто комплексної галузі знань, яка зветься, за традицією, герменевтикою. Спираючись на цю науку, можливо, зокрема, пояснювати (та й передбачати), чому законодавство певної держави, яке фіксує її конкретно-історичне розуміння основних прав людини, досить часто не збігається (причому не стільки термінологічне, скільки у соціально-змістовному плані) із закріпленими у міжнародних нормативних документах «стандартами» таких прав, а ще більшою мірою — із законами інших держав з цих же питань.
Наслідком такої, так би мовити, герменевтико-юридичної ситуації стає те, що цінності, які у міжнародних документах декларуються, вважаються як загальнолюдські (зокрема, основні, невід'ємні права людини) є такими насамперед за їх назвами, найменуваннями, термінами; проте, при їх реальному здійсненні, втіленні у життя вони наповнюються цілком конкретним, здебільшого неоднозначним змістом, а отже, у дійсності функціонують не як загально-, а як окремо- (особливо-) людські. Чого варті загальнолюдські назви прав людини — це насправді виявляється лише тоді, коли вони використовуються для розв'язання реальних . життєвих проблем конкретних осіб у конкретно-історичних умовах.
Найбільш виразно, рельєфно така ситуація проявляється тоді, коли в процесі державно-правового (юридичного) регулювання неминуче постає проблема меж (обмежування) прав людини. Практичне розв'язання цієї проблеми, як засвідчує практика, ніде і ніколи не було універсальним, одноваріантним, «нерухомим».
Саме законодавство з питань прав людини осмислюється (інтерпретується, витлумачується) — наразі як при його створенні, встановленні, так і при застосуванні, втіленні в життя — у такий спосіб, аби воно могло стати дієвим засобом, інструментом для досягнення соціально-змістовних цілей тих суб'єктів суспільного життя (соціальних утворень, спільностей, формувань, груп, їх індивідуальних чи колективних представників — як державних, так і недержавних), котрі є учасниками відносин, що регулюються цим законодавством.
Викладене, проте, не означає, що колізії у внутрішньодержавному чи міждержавному (міжнародному) правовому регулюванні прав людини (розбіжності в їх законодавчій регламентації, а також у тлумаченні, застосуванні та реалізації відповідних законів) не піддаються практичному подоланню. Такі колізії розв'язуються, зокрема, шляхом визнання і здійснення владної юрисдикції певних органів, спеціально уповноважених давати обов'язкові для зацікавлених суб'єктів роз'яснення відповідних приписів об'єктивного юридичного права — внутрішньодержавного законодавства (скажімо, висновки конституційних судів, інших аналогічних органів державного конституційного судочинства чи нагляду) або ж настанов міжнародно-правових документів (наприклад, рішення Європейського суду з прав людини).
Втім, і акти таких органів неминуче відбивають конкретно-історичну правосвідомість тих осіб, що входять до їх складу (принаймні більшості членів цих органів, якщо питання вирішується шляхом голосування, а не на засадах консенсусу). Тому і в даному випадку висловлена ними інтерпретація основних прав людини, якій погодились або змушені підпорядкувати свою діяльність відповідні адресати (суб'єкти), становитиме результати узгодження певних соціальне зумовлених ідеологій, світоглядних позицій, правосвідомості декількох людей — членів цих органів.
3. Суб'єктивне юридичне право та юридичний обов'язок
Необхідною передумовою виникнення в людини суб'єктивного юридичного права або юридичного обов'язку є її державне визнання як особи правоздатної та, за певних умов, дієздатної. Отже, в той час як держава не «наділяє» людей природними, загальносоціальними правами, юридична правоздатність і дієздатність виникають у них лише в результаті державного волевиявлення.
Правоздатність — це закріплена в законодавстві і забезпечувана державою можливість суб'єкта мати юридичні права і нести юридичні обов'язки. Отже, це начебто «право на права» (юридичні).
Правоздатність — це мінімально необхідна передумова для того, щоб учасник суспільного життя (людина, об'єднання людей, соціальна спільність) міг вважатися суб'єктом юридичного права.
Суб'єкт права — це носій можливих або реальних юридичних прав і обов'язків.
Дієздатність — це закріплена в законодавстві і забезпечувана державою можливість суб'єкта здійснювати свої юридичні права і виконувати обов'язки особистими діями.
Суб'єктивне юридичне право особи — це закріплена в юридичних нормах можливість їі певної поведінки, спрямованої на здійснення відповідних прав людини.
Володіючи суб'єктивним юридичним правом, особа набуває таких можливостей (свобод):
- самій чинити певні активні дії (право на свої дії);
- вимагати від інших суб'єктів вчинення певних дій (право на чужі дії);
- звертатися до держави за захистом, примусовим забезпеченням свого юридичного права (права на забезпечувальні дії держави).
Соціальні обов'язки людини, тобто її обов'язки перед іншими людьми, різними соціальними групами, спільнотами, перед своїм народом (нацією) та іншими народами (націями), зрештою, перед усім людством теж повинні забезпечуватися державою, передусім шляхом встановлення певних юридичних норм. Такі закріплені у державно-обов'язкових (юридичних) правилах поведінки соціальні обов'язки людини відображаються поняттям юридичного обов'язку особи.
Юридичний обов'язок особи — це закріплена в юридичних нормах необхідність її певної поведінки, спрямованої на здійснення відповідного соціального обов'язку.
Поділ суб'єктивних юридичних прав та юридичних обов'язків на види має відповідати насамперед класифікації основних прав і обов'язків людини. Тому суб'єктивні юридичні права і обов'язки особи поділяються на фізичні, особистісні, культурні, економічні, політичні.
Система таких прав і обов'язків відображається поняттям правового (юридичного) статусу особи.
4. Правовий (юридичний) статус особи
Правовий статус особи — це комплекс її суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.
Правовий статус може бути загальним, спеціальним та індивідуальним.
Загальний правовий статус складається з основних (конституційних) прав і обов'язків громадянина. Він характеризує загальні й рівні можливості, вихідні позиції всіх тих людей, які є громадянами даної держави.
Спеціальний правовий статус складається з особливих, своєрідних (додаткових) прав і обов'язків певної групи суб'єктів, наприклад, студентів, пенсіонерів, військовослужбовців. Він характеризує «групові» можливості людей.
Індивідуальний правовий статус складається з прав та обов'язків окремої, персоніфікованої особи, які вона має на даний час. Цей статус характеризує індивідуалізовані юридичні можливості суб'єкта у певний момент його існування.
Особливості і тенденції розвитку правового статусу особи у державі соціально-демократичної орієнтації:
- збільшення обсягу (кількості) прав людини, що закріплюються в юридичних нормах;
- рівність правового статусу всіх громадян, відсутність соціально необґрунтованих юридичних привілеїв та винятків:
- збагачення соціального (зокрема, матеріального) змісту юридичних прав особи;
- посилення соціальної та державної захищеності, гарантованості правового статусу особи.
5. Права людини і права громадянина
Основним об'єктом піклування та захисту держави стають, як правило, ті люди, котрі визнаються її громадянами. Громадянином держави є особа, яка законом визнається юридичне пов'язаною з даною державою, начебто «приналежною» до неї.
Громадянство — це соціально-правова (юридична) властивість людини, що полягає у передбаченому законом її зв'язку з даною державою, який зумовлює їхні взаємні юридичні права й обов'язки.
У першу чергу, саме своїм громадянам держава має надавати захист, піклуватись про забезпечення Їхніх основних, «природжених» прав. Тому якщо права людини розглядаються у зв'язці з правами громадянина, це створює найбільш надійну підставу для визначення її законних (юридичних) можливостей у суспільстві, для оцінки того, настільки законодавство держави відповідає правам людини. Мабуть, не випадково один з перших, прийнятих у Франції ще у XVIII ст. державних актів з цього питання, мав назву «Декларація прав людини і громадянина».
У кожній державі основні права людини закріплюються насамперед у ЇЇ основному законі — конституції. Це спостерігається, наприклад, в усіх колишніх конституціях нашої держави — Конституції Української Народної Республіки (1918 рік). Конституціях УРСР (1919, 1929, 1937, 1978 рр.), та й у чинній Конституції України (1996 р.).
У поточних законах та в інших (підзаконних) нормативно-правових актах передбачаються юридичні процедури, «механізми» здійснення, реалізації на практиці конституційне закріплених основних прав людини.
Тема 10 Правові відносини
Засвоєння теоретичних положень даної теми сприятиме оволодінню регулятивно-юридичними механізмами, котрі функціонують у практичному житті, зокрема, формуванню вмінь і навичок спеціально-юридичного аналізу конкретних ситуацій, фактів, відносин. А такий аналіз — неодмінна умова правильного використання різноманітних
юридичних засобів (насамперед конкретних прав та обов'язків) для безперешкодного, безконфліктного досягнення особистісне і суспільне корисних цілей, для здійснення і захисту прав людини та інших учасників суспільного життя.
1. Загальна характеристика правових відносин
Правове відношення — це передбачене юридичною нормою ідеологічне суспільне відношення, яке виражається у взаємних юридичних правах і обов'язках суб'єктів права.
Соціальне призначення правовідносин — створювати суб'єктам права конкретні соціальні можливості для задоволення певних їхніх потреб або власними діями, або діями інших суб'єктів. Такі можливості й забезпечуються налагодженням суспільних зв'язків у вигляді взаємних юридичних прав і обов'язків відповідних суб'єктів.
Види правовідносин:
1) за галузевою ознакою — конституційні, цивільні, трудові, кооперативні, сімейні, кримінальні та ін.;
2) залежно від визначеності кількості суб'єктів — загальні (кількість уповноважених або зобов'язаних суб'єктів не визначена), конкретні (кількість зазначених суб'єктів точно визначена);
3) за кількісним складом суб'єктів — прості (правовідносини лише між двома суб'єктами), складні (правовідносини між трьома і більше суб'єктами);
4) залежно від елемента юридичної норми (диспозиції або санкції), на основі якого виникають правовідносини,— регулятивні, охоронні;
5) за характером поведінки зобов'язаного суб'єкта — активні (зобов'язаний суб'єкт мусить вчинити певні дії), пасивні (зобов'язаний суб'єкт повинен утриматися від вчинення тих чи інших дій);
6) залежно від розподілу прав та обов'язків між сторонами правовідношення — односторонні (кожна зі сторін має або права, або обов'язки), двосторонні (кожна зі сторін має як права, так і обов'язки).
2. Суб'єкти правовідносин
Суб'єкт правовідносин — це правоздатний суб'єкт суспільного життя, який є носієм юридичних прав і обов'язків.
Юридичною передумовою набуття учасником суспільного життя статусу суб'єкта правовідносин є наявність у нього принаймні правоздатності, а щодо певних правовідносин — ще й дієздатності.
Види суб'єктів правовідносин:
1) люди (фізичні особи) — громадяни даної держави, іноземці (громадяни інших держав), біпатриди (громадяни двох держав), апатриди (особи без громадянства будь-якої держави);
2) об'єднання — державні (держава в цілому, її організації — органи держави, державні установи, підприємства), громадські (громадські організації, рухи, органи громадської самодіяльності, громадські підприємства й установи);
3) соціальні спільноти — народ (нація), територіальні спільності (за адміністративно-територіальними одиницями, виборчими округами тощо), трудові колективи.
3. Об'єкти правовідносин
Об'єкт правовідношення — це певне особисте або соціальне благо, для здобуття і використання якого встановлюються взаємні юридичні права та обов'язки суб'єктів.
Оскільки об'єкти правовідношення слугують джерелом, засобом безпосереднього задоволення потреб суб'єкта, то саме ними визначається, «вимірюється» у кожному випадку цінність правовідношення.
Види об'єктів правовідносин:
1) матеріальні:
- фізичний стан людини;
- фізичні дії уповноваженого суб'єкта;
- фізичні дії зобов'язаного суб'єкта;
- речі (засоби виробництва, предмети споживання, гроші тощо);
- етан природних об'єктів, явищ;
2) нематеріальні:
— морально-психологічний стан людини;
— певні соціальні властивості і риси об'єднань, спільностей;
- духовні цінності.
4. Юридичні факти
Юридичний факт — це передбачена гіпотезою правової норми конкретна обставина, з настанням якої витікають, змінюються або припиняються правові відносини.
Види юридичних фактів:
1) за юридичними наслідками — правостворюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі;
2) за складом — прості, складні (юридичні склади);
3) за характером тривання в часі — одноактні (дискретні) — наприклад, купівля-продаж речі;
триваючі (процесуальні), тобто так звані юридичні стани (наприклад, перебування в шлюбі);
4) за наявністю волі — дії (відбуваються як результат волевиявлення відповідних осіб), події (трапляються незалежно від волі суб'єктів).
Юридичні факти, які є діями, залежно від відповідності їх приписам правових норм поділяються на:
- правомірні (тобто дії, які відповідають юридичним приписам):
а) юридичні акти, тобто правомірні дії, які чиняться зі спеціальною метою викликати певні юридичні наслідки (наприклад, прийняття судом рішення у справі, складання людиною заповіту);
б) юридичні вчинки, тобто правомірні дії, які такої мети спеціально не мають (скажімо, малювання художником картини для особистого користування, відправлення листа поштою);
- неправомірні (дії, які суперечать юридичним приписам):
а) винні, тобто правопорушення (злочинні, різноманітні проступки);
б) безвинні — так звані правові аномалії;
5) за онтологічним статусом — факти (акти), які обґрунтовані обставинами: а) реальними і б) уявними (презумпціями).
Правова презумпція — це закріплене в законодавстві припущення про наявність або відсутність певних юридичних фактів, яке може призвести до виникнення, зміни або припинення правовідносин.
Види правових презумпцій:
презумпції, що не можуть бути спростовані (неспростовні),— це такі припущення щодо існування певного факту, які не потребують доведення і не підлягають сумнівам, спростуванню (наприклад, презумпція недієздатності неповнолітньої особи);
презумпції, що можуть бути спростовані (спростовні),— це такі припущення щодо існування певного факту, які мають юридичне значення доти, доки щодо цього факту не буде встановлено інше (наприклад, презумпція невинності особи, презумпція батьківства).
Тема 11 Об'єктивне юридичне право та інші соціальні регулятори
Оскільки об'єктивне юридичне право — не поодинока система нормативного регулювання у суспільстві, усвідомити повною мірою його особливості й можливості можна лише з урахуванням інших видів соціальних норм. Положення даної теми, присвячені цьому питанню, сприяють такому усвідомленню; їх засвоєння, зокрема, допоможе відмежувати правові (юридичні) норми від моральних або інших соціальних приписів. А це не тільки полегшує загальну орієнтацію у суспільному житті, а й сприяє правильному та ефективному здійсненню юридичних норм.
1. Загальне поняття й ознаки об'єктивного права
Об'єктивне юридичне право — це система загальнообов'язкових правил фізичної поведінки — соціальних норм, встановлених або санкціонованих державою, які виражають волю домінуючої частини соціально неоднорідного суспільства, спрямовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі, а також на задоволення загальносоціальних потреб і забезпечуються державою.
В якому відношенні таке явище є об'єктивним, було вже коротко з'ясовано (тема 9). В якому розумінні воно є явищем юридичним — про це теж йшлося раніше. Та, крім цього, слід пояснити ще одну суттєву обставину: чому для позначення поняття, яке відображає феномен, що розглядається,— державні формально-обов'язкові норми — протягом всієї історії державно-організованого суспільства використовується саме термін «право», а не інший.
Ймовірно, це пояснюється тим, що будь-яка держава зацікавлена у тому, щоб представити, проголосити, задекларувати встановлені нею приписи поведінки як дещо правильне, праведне, правдиве, справедливе. У такий спосіб сама етимологія зазначеного терміну начебто «підключається» державою для ідеологічної забезпеченості, обґрунтованості, підтримки її політики, її законів. Проте лише реальна соціальна політика може засвідчити, чи є дійсно такими ці норми, тобто чи сприяють вони насамперед здійсненню й захисту основних прав людини, прав нації (народу), прав людства, чи допомагають вони прогресу всього суспільства.
Соціальна норма — це зумовлене об'єктивними закономірностями правило фізичної поведінки (діяльності), яке має загальний характер, виражає волю певної частини або всього суспільства і забезпечується різноманітними засобами соціального впливу.
Загальний характер такого правила полягає в тому, що воно розраховане не на один випадок, а на групу, вид, коло суспільних відносин.
Соціальні норми класифікуються таким чином
1) за їх генезисом, тобто за джерелом і способом утворення — моральні, юридичні (правові), корпоративні (норми громадських об'єднань);
2) за сферою суспільних відносин, що ними регулюються,— економічні, політичні, сімейні та ін.
Для кращого усвідомлення сутності й специфіки юридичних норм (система яких утворює об'єктивне юридичне право) їх слід співставити з: а) тими нормами, які існували у соціально не розшарованому, соціальне однорідному суспільстві, і б) нормами, що існують у соціальне неоднорідному суспільстві одночасно, «паралельно» з об'єктивним юридичним правом.
Своєрідним соціальним явищем є система правил діяльності, які встановлені або санкціоновані декількома державними чи міждержавними (міжнародними) організаціями, виражають їх узгоджену волю і спрямовані на регулювання їхніх взаємин. Для позначення поняття, яке відображає таке явище, теж використовується термін «право» — міжнародне публічне право.
Крім соціальних, існують також інші види норм фізичної поведінки, скажімо, правила технічні, фі-
Ознаки, що відрізняють норми права від норм поведінки у первісному, соціальне однорідному суспільстві:
|
Норми поведінки у первісному суспільстві 1.Виражають волю всіх членів суспільства; 2.Виникають у свідомості членів суспільства; 3. Не відрізняють прав від обов’язків; 4. Забезпечуються громадською думкою (схваленням, осудом), звичкою, внутрішнім переконанням. |
Норми права 1.Виражають волю домінуючої частини суспільства; 2.Встановлюються чи санкціонуються; 3. Розмежовують права і обов’язки; 4. Забезпечуються, крім інших засобів, також державним примусрм. |
Ознаки, які відрізняють норми від інших соціальних норм у соціально неоднорідному суспільстві:
|
Норми права 1.Виникають, коли формується держава; 2. Встановлюються або санкціонуються державою; 3. виражаються волю домінуючої частини суспільства; 4. утворюють внутрішньо погоджену цілісність, єдність, тобто систему; 5. існують лише як одна (єдина) система норм у суспільстві. |
Інші соціальні норми 1.Існують у будь-якому суспільстві; 2. Встановлюються або санкціонуються іншими суб’єктами суспільства; 3. виражають волю різних частин суспільства; 4. Можуть не бути внутрішньо погодженими, не мати властивостей системи; 5. Існують у вигляді кількох відносно самостійних систем нормативного регулювання. |
зіологічні (біологічні), медичні, екологічні, агрономічні. Зачіпаючи у багатьох випадках інтереси людей, їхніх груп, об'єднань, тобто набуваючи певного соціального значення, вони нерідко «озброюються» відповідними засобами соціального контролю й забезпечення, а отже, функціонують як соціальні норми.
Від різноманітних правил фізичної поведінки (вчинків) слід відрізняти правила інтелектуальної (розумової, теоретичної, духовної) діяльності, наприклад, правила логіки, математики, аутопсихо-тренінгу (медитації) тощо.
Нарешті, слід враховувати і те, що на поведінку людини, діяльність інших суб'єктів суспільного життя впливають не тільки (а зрештою, і не тільки) різноманітні соціальні норми, але й ненормативні регулятори, зокрема певні соціально-психологічні явища (громадська думка, «атмосфера» та ін.), індивідуально-психологічні явища (почуття, підсвідомість,
|
Норми права 1.Формуюють правила поведінки, у вигляді прав і обов’язків; 2. Як правило, формально визначені за змістом; 3. Мають цілком визначені форми зовнішнього виразу; 4. Мають точно визначені межі дії, чинності; 5. Забезпечуються, крім інших засобів, ще й державним примусом. |
Інші соціальні норми 1.Виражені не тільки через права й обов’язки, а й через загальні принципи, цілі, гасла; 2.У багатьох випадках позбавлені формальної визначеності; 3. Можуть виражатися у будь-яких, не завжди фіксованих формах; 4. Не завжди мають точно визначені межі дії; 5. Забезпечуються тільки звичкою, внутрішнім переконанням, моральним, громадським впливом та іншими поза державними засобами. |
інтуїція, сумління, переконання, вірування та ін.), явища природи (біоенергетичні фактори, фізіологічні потреби, інстинкти, вроджені рефлекси та ін.).
2. Об'єктивне юридичне право та правосвідомість
Як зазначалось, формально-обов'язкові норми держави, система яких утворює об'єктивне юридичне право, є результатом цілеспрямованої, свідомої діяльності держави, певних її органів. Отже, безпосереднім, найближчим джерелом правил поведінки, що встановлює держава, є свідомість осіб, які входять до складу її відповідних органів, тобто погляди, уявлення цих людей щодо цілей, змісту і форми таких правил. Тому така свідомість якраз і вважається юридичною, «правовою» свідомістю.
Вона, безперечно, властива не тільки «авторам» юридичних норм, а й усім людям, які так чи інакше стикаються або можуть «контактувати» а об'єктивним юридичним правом.
Правосвідомість -'- це система понять, поглядів, уявлень і почуттів з приводу чинного або бажаного юридичного права, а також діяльності, пов'язаної з цим правом.
Склад правосвідомості
У складі правосвідомості виділяють такі елементи,
1) за змістом правових поглядів — інформаційний або когнітивний,— знання права (обізнаність із законодавством, поінформованість щодо змісту юридичних норм); оцінний або аксіологічний (ставлення до законодавства, до його складових частин — позитивне, негативне, байдуже); регулятивний — психологічна установка щодо поведінки, врегульованої правом (схильність, готовність виконувати або, навпаки, порушувати приписи юридичних норм);
2) за формою (способом) відображення правової дійсності — поняття про правові явища (наприклад, поняття форми права); правові погляди (наприклад, на роль законів у системі законодавства або причини правопорушень), правові уявлення (скажімо, уявлення про «образ» судді чи іншого представника юридичної професії); правові почуття (наприклад, почуття справедливості закону або судового рішення, почуття особистої відповідальності за дотримання закону, за виконання вимог договору);
3) за рівнем відображення правової дійсності — правова психологія (це правосвідомість, яка постає з буденної практики, в процесі зіткнення з конкретними юридичними ситуаціями, а тому формується здебільшого стихійно, спорадично, несистематизовано; вона не осмислена теоретично, не впорядкована логічно; у ній переважають не поняттєві форми відображення правової дійсності) і правова ідеологія (концептуалізована, логічно систематизована, теоретично осмислена правосвідомість, в якій переважають «інтелектуалізовані» форми відображення правової дійсності; вона формується насамперед шляхом юридичної освіти, юридичних наукових досліджень). Ці обидві частини, «поверхи» правосвідомості можуть включати як інтелектуальні, так і емоційні елементи (хоча й у різних «пропорціях»), а також як правильні, істинні, так і помилкові знання про правову дійсність (хоча у теж неоднакових дозах);
4) за територіальною поширеністю — загальна правосвідомість; локальна (місцева, регіональна) правосвідомість;
5) за суб'єктами (носіями) правосвідомості — індивідуальна і колективна: а) загально соціальна (загальнонародна), б) національна, в) класова, г) групова;
6) за характером діяльності носив правосвідомості — професійно-юридична (практично-юридична, наприклад, правосвідомість суддів, юрисконсультів організацій; науково-юридична, наприклад, правосвідомість науковців дослідно-юридичних установ, викладачів юридичних вузів); професійно-не-юридична (наприклад, правосвідомість керівників підприємств, лікарів, бухгалтерів); непрофесійна (наприклад, правосвідомість учнівської молоді).
Взаємодія правосвідомості та правового регулювання
Вплив правосвідомості на право полягає в тому, що вона:
- виступає найближчим ідейним джерелом об'єктивного юридичного права;
- прогнозує і визначає зміни, вдосконалення, розвиток об'єктивного юридичного права, безпосередньо зумовлює правотворчість;
- є засобом, «каналом» тлумачення норм права;
- є духовною (ідеологічною) гарантією забезпечення здійснення права, додержання законності (проте здатна відігравати і протилежну роль);
- може використовуватися як інструмент подолання прогалин у законодавстві при його застосуванні;
- є чинником вибору доцільного, оптимального варіанта поведінки в межах норми (зокрема, при визначенні юридичної відповідальності за правопорушення);
- виступає чинником виховання поваги до права. Вплив об'єктивного юридичного права, правового регулювання на правосвідомість виражений у тому, що вони виступають найважливішими джерелами її формування, перетворення і розвитку (щоправда, зміст, напрямок його впливу може бути неоднозначним: він залежить від якості законодавства, його відповідності реальним потребам та інтересам певних соціальних верств; від рівня роботи державного апарату; кваліфікованості і правової культури юристів; стану законності в країні та ін.).
Тема 12
Об'єктивне юридичне право у соціальній системі суспільства
Положення, викладені у даному розділі, продовжують розкривати місце і роль права у суспільному житті, виявляють різноманітні зв'язки, залежності права з деякими найзвичайнішими суспільними явищами, які його «оточують», дають можливість глибше зрозуміти сутність, призначення і дієвість об'єктивного юридичного права. А таке розуміння сприяє більш ефективному, обґрунтованому, успішному здійсненню будь-якої практичної діяльності, так чи інакше пов'язаної з правовим регулюванням суспільних відносин. Отже, знання зазначених положень, які мають бути складовою частиною світоглядних уявлень кожної людини, становлять теоретико-методологічний фундамент вироблення й використання вмінь та навичок практичної юридичної діяльності.
1. Деякі співвідношення
Будучи одним із неодмінних складників соціальне неоднорідного суспільства, об'єктивне юридичне право існує в оточенні інших різноманітних соціальних явищ, які так чи інакше, з одного боку, впливають на нього, а з другого — самі зазнають
його впливу. Тільки з'ясувавши зміст і напрямки таких «контактів», можна зрозуміти сутність об'єктивного юридичного права, його глибинні закономірності, його роль і можливості, «соціальні здібності» у суспільному житті.
Розглянемо деякі співвідношення. Співвідношення економіки і права:
- економіка (виробничі відносини) визначає право; цей вплив може бути як прямим, безпосереднім (наприклад, право держави розпоряджатися тими засобами виробництва, власником яких вона є), так і опосередкованим (наприклад, визначення державою розміру податків, встановлення правил технічної та екологічної безпеки, визначення мінімуму заробітної плати, терміну відпустки);
- економіка визначає право здебільшого не безпосередньо, а опосередковано, тобто через інші соціальні явища (соціальну, зокрема класову, структуру суспільства, політику, правосвідомість тощо);
- крім економіки, на право мають різний вплив також інші соціальні явища;
- право, у свою чергу, діє на економіку — має так званий зворотний вплив на неї. Співвідношення політики і права:
- право залежить від політики (насамперед політики домінуючої частини суспільства — групи, класу); право є формою прояву політики цієї частини суспільства;
- у праві виражена тільки та політика домінуючої частини суспільства, якої вона прагне і якій:
здатна надати загальної обов'язковості за допомогою держави;
- право — це серцевина, концентрований вираз політики домінуючої частини суспільства;
- політика в праві формується у вигляді формально визначених прав і обов'язків;
- політика, зі свого боку, залежить від права, оскільки воно є засобом а) виразу, декларування політики, б) здійснення, реалізації політики, в) захисту, гарантування політики, г) переконання, пропаганди на користь певної політики.
2. Взаємозв'язок держави і права
Право (як юридичне явище) і держава виникають водночас, вони обопільне залежні. Зокрема, слід мати на увазі, що соціальні причини, внаслідок яких сформувалось об'єктивне юридичне право, є тими самими, що й причини, які спонукали до утворення держав (тому й немає потреби ще раз висвітлювати ці чинники стосовно такого права).
Право залежить від держави: у його виникненні, походженні; сталості й недоторканності;
здійсненні, впровадженні в життя; у розвитку, вдосконаленні і в авторитетності, нарешті престижі.
Держава залежить від права: у своїй організації, побудові, структурі; у вдосконаленні, розвитку;
у здійсненні її функцій; в авторитетності, престижі.
Коли йдеться про здійснення функцій держави, то розрізняють його правові й неправові форми. Правові форми виконання функцій держави — це такі її дії, які полягають у вчиненні (зокрема, у прийнятті, встановлені, виданні) правових (юридичних) актів.
Правовий (юридичний) акт — це формально-обов'язкове волевиявлення держави ( її органу або уповноваженого нею суб'єкта).
Види юридичних актів:
1) за юридичною, тобто владно-регулятивною природою,— правотворчі (нормативно-правові), правотлумачні (правороз'яснювальні, інтерпретаційні), правозастосовні (індивідуально-правові);
2) за способом, формою об'єктивації, зовнішнього прояву — письмові (документальні), усні (вербальні), конклюдентні (фізичні вчинки, діяння).
Залежно від різновиду найчастіше використовуваних державою юридичних актів розрізняють такі правові форми виконання Ті функцій:
- установча діяльність (утворення, реорганізація, Ліквідація органів та інших організацій держави);
- правотворча діяльність (встановлення або • санкціонування правових (юридичних) норм, тобто формально-обов'язкових правил поведінки загального характеру);
- правозастосовна діяльність (встановлення, на основі й відповідно до юридичних норм, індивідуальних формально-обов'язкових правил поведінки щодо тих суб'єктів, які мають здійснити ці норми);
- правоохоронна діяльність (застосування заходів примусу щодо тих осіб, які порушують приписи юридичних норм).
Неправові форми виконання функцій держави: матеріально-технічна діяльність (виробництво певних благ, надання послуг); організаційна діяльність (здійснюване неюридичними засобами, тобто без видання юридичних актів, встановлення зв'язків, взаємин між виконавцями закону, спрямування їхньої поведінки на виконання закону).
3. Функції права (правового регулювання)
Функції права висвітлюють предметно-змістовну роль, «роботу» права у суспільстві. Тому знання функцій права дає можливість скласти уяву про те, що саме очікувати від функціонування права (правового регулювання). Крім того, через пізнання функцій права усвідомлюється соціальна значущість юридичної діяльності, а також діяльності тих посадових осіб, чия робота так чи інакше «вплетена» у процес правового регулювання.
Функції права — це основні напрямки його впливу на людину і суспільство (суспільні відносини).
Види функцій права (правового регулювання)
Функції права розподіляють на загальносоціальні та спеціально-соціальні (регулятивні).
До загальносоціальних функцій належать:
- гуманістична (здійснення і захист прав людини, прав нації, народу, людства);
- організаторська (встановлення, зміна і припинення відносин між учасниками суспільного життя);
- управлінська (спрямування, направлення діяльності учасників суспільного життя на виконання певних соціальних завдань, розв'язання певних соціальних проблем);
- комунікативна, (інформування учасників суспільного життя про державно-владну волю, забезпечення їх заочного «спілкування» з правотворчими органами держави);
- орієнтаційна (вказівка на припустимі, соціальне прийнятні, безконфліктні шляхи, засоби задоволення потреб, запитів учасників суспільного життя);
- оцінювальна (кваліфікування, оцінювання з точки зору закону держави, начебто її «очима», власних вчинків, а також поведінки інших суб'єктів);
- ідеологічно-виховна (участь у формуванні у людей певного світогляду, прищепленні їм певних моральних, правових, політичних поглядів);
- пізнавальна або гносеологічна (здатність об'єктивного права виступати джерелом знань про основні «параметри» суспільства — його економічний, соціальний і державний устрій, мораль, культуру, звичаї, про взаємини між класами, націями, різними соціальними групами і верствами тощо).
Зазначені функції є загальносоціальними у тому розумінні, що вони здійснюються за допомогою не тільки права, але й — тією чи іншою мірою — майже всіма соціальними явищами, зокрема іншими соціальними нормами, суспільною свідомістю (передовсім моральною), політикою, релігією, мистецтвом, громадськими об'єднаннями тощо.
Ті ж функції, які здатне виконувати лише (або найбільш ефективно) саме право, є його спеціально-соціальними функціями. До них належать:
- закріплююча (утвердження, підтримування суспільних відносин, які виникли ще до прийняття відповідного закону, іншого нормативного акта);
- стимулююча (сприяння розвиткові таких відносин),
- творча (ініціювання, «породження», формування таких суспільних відносин, яких взагалі не існувало до видання відповідного закону);
- обмежуюча (встановлення рамок, «кордонів», щодо існування певних відносин, гальмування, недопущення їх поширення, збільшення);
- витіснююча (сприяння зменшенню або усуненню з життя певних відносин).
Тема 13
Історична типологія об'єктивного юридичного права. Сутність права соціально-демократичної орієнтації
Практичне значення положень, викладених у даній темі, полягає насамперед у тому, що вони впливають на формування вихідних, світоглядних засад будь-якої діяльності суб'єктів у сфері відносин, урегульованих об'єктивним юридичним правом. Такі засади визначають загальний підхід, кут зору у кожному випадку встановлення, тлумачення, застосування та реалізації норм цього права. Вони «спрацьовують» навіть тоді, коли це раціонально не усвідомлюється, коли на них не посилаються в юридичній діяльності, в юридичних актах.
Так чи інакше, знання зазначених положень сприятиме забезпеченню гуманності, справедливості, прогресивності правового регулювання.
1. Типологія права
Неодмінною умовою пізнання соціальної сутності об'єктивного юридичного права (як і сутності держави) є історична типологізація численних найрізноманітніших правових (юридичних) систем — тих, що існували колись, і тих, що існують зараз.
Історичний тип права — це сукупність суттєвих рис, притаманних усім правовим системам, які спираються на певний тип виробничих відносин і відповідний тип держави та виражають соціальну сутність і спрямованість правового регулювання у соціальна неоднорідному суспільстві.
Поділяти право, правові системи на ті або інші різновиди (класи, групи, типи) можливо й за іншими критеріями, зокрема за характером домінуючих джерел (зовнішніх форм права), за Історичною послідовністю формування («за хронологією»), за особливостями, методів, засобів забезпечення, за
співвідношенням типів правового регулювання (співвідношення дозволів, обов'язків, заборон) та ін. Усі зазначені класифікації, відображаючи певні реальні аспекти, грані, сторони права, правового регулювання, мають істотне пізнавальне й практичне значення.
Проте жодна з них неспроможна дати відповідь на питання, волю якої саме частини соціальне неоднорідного населення певної держави (або групи держав) виражає дане право. А без такої відповіді його соціальна сутність залишається нерозкритою, прихованою.
Оскільки об'єктивне юридичне право є продуктом державної діяльності, згадана типологізація не може не збігатися в принципі із зазначеною раніше типологією держави (тема 4). Тому необхідно виділяти такі історичні типи об'єктивного юридичного права:
- племінно-бюрократичний;
- рабовласницький;
- феодальний;
- буржуазний;
- перехідний від буржуазного до соціально-демократичного (право соціально-демократичної орієнтації);
- соціально-демократичний (у майбутньому).
Останній із зазначених типів права є сьогодні (як і відповідний тип держави) лише передбачуваним, прогнозованим. Поняття права такого типу можна визначити у першому наближенні таким чином:
Соціальне-демократичне право — це система формально-обов'язкових норм загального характеру, які встановлені або санкціоновані соціально-демократичною державою, виражають волю більшості населення країни — трудящих-власників спрямовані на регулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі і забезпечують реальне здійснення і захист основних прав людини, прав нації, народу на загальнолюдських засадах свободи. справедливості, солідарності.
2. Основні принципи об'єктивного юридичного права
Принцип права — це керівні засади (ідеї), які зумовлюються об'єктивними закономірностями існування й розвитку людини та суспільства і визначають зміст і спрямованість правового регулювання.
Значення принципів права полягає в тому, що вони у стислому вигляді, концентровано відображають найсуттєвіші риси права, є начебто його квінтесенцією, «обличчям».
Види принципів права: загальнолюдські (цивілізаційні), типологічні, конкретно-історичні, галузеві, міжгалузеві.
Загальнолюдські принципи юридичного права — це юридичні засади, ідеали, які зумовлюються певним рівнем розвитку людської цивілізації, втілюють найкращі, прогресивні здобутки всесвітньої правової історії і широко визнані в міжнародних нормативних документах.
До них належать, зокрема, такі засади:
- в об'єктивному праві мають закріплюватися й захищатися основні права людини, свобода людей та їхніх об'єднань;
- юридична (формально визначена й загальнообов'язкова) рівність однойменних суб'єктів і перед державою, і перед законом;
- вихідним, первинним офіційним джерелом суб'єктивних юридичних прав і обов'язків особи має бути тільки закон як акт нормативного волевиявлення вищого представницького органу державної влади або прямого волевиявлення народу (референдуму);
- взаємопов'язаність (єдність) юридичних прав і обов'язків;
- поведінка людей, а також їхніх об'єднань повинна регулюватись, як правило, за загальнодозволенним типом: «дозволено все, крім того, що прямо заборонено законом»;
- діяльність органів і службових осіб держави має регулюватись, як правило, за спеціальнодозволенним типом; «можна робити лише те, що прямо дозволено законом»; ' "'
- закріплення в нормах об'єктивного права процедурно-процесуальних механізмів (порядку) здійснення та захисту суб'єктивних юридичних прав і виконання обов'язків людей та інших суб'єктів суспільного життя;
- правосуддя (розв'язання суперечок, конфліктів з приводу здійснення прав і обов'язків окремими особами та іншими учасниками суспільного життя) здійснюється спеціальними незалежними органами держави — судами — і має бути найефективнішою юридичною гарантією прав людини;
- юридична відповідальність особи може мати місце тільки в разі вчинення нею винного протиправного діяння;
- презумпція невинності особи (особа вважається невинною доти, доки її вину у вчиненні правопорушення не встановлено судом або іншими компетентними органами держави у визначеному законом порядку).
Типологічні принципи об'єктивного юридичного права — це такі його керівні засади (ідеї), які властиві усім правовим системам певного історичного типу, відображають його соціально-змістовну сутність.
3. Перехідний тип права соціально-демократичної орієнтації
Право соціально-демократичної орієнтації —
це система загальнообов'язкових правил поведінки, які встановлені або санкціоновані державою, зорієнтованою на соціальну демократію, виражають волю більшості населення країни, спрямовані на врегулювання відносин відповідно до цієї волі і загальносоціальних потреб (зокрема, з метою створення умов для здійснення і захисту основних прав людини, нації, народу) та забезпечуються державою.
За сучасних умов право такого типу існує у двох основних різновидах:
а) право держав, які існують у промислове розвинених країнах соціально-орієнтованого капіталізму;
б) право держав, які існують у країнах, що переходять від авторитарно-бюрократичного ладу псевдосоціалізму до громадянського суспільства і перетворюються з організації тоталітаризованої влади колишньої партійно-управлінської верхівки на організацію влади більшості населення.
Типологічні принципи права соціально-демократичної орієнтації:
- гуманізація права — поступове втілення у законодавство загальнолюдських принципів права;
розширення законодавчого закріплення основних прав людини; піднесення рівня справедливості правового регулювання, зокрема при встановленні заходів державного примусу; розширення сфери загальнодозволенного регулювання;
- соціалізація права — спрямованість на забезпечення консенсусу між різними соціальними верствами, класами, групами; збільшення питомої ваги законодавства, яке гарантує соціальну захищеність кожної людини;
- «цивілізація» права — закріплення й охорона різноманітних форм власності на засоби виробництва та інші об'єкти, забезпечення економічної свободи власників;
- сприяння затвердженню засад правової держави;
- «етнізація» та інтернаціоналізація права — відтворення у законодавстві кращих національно-правових надбань та певна уніфікація правового регулювання в деяких міждержавних союзах (наприклад, в Європейському Союзі або Співдружності Незалежних Держав, утвореній у 1991 р.).
Одна з особливостей сучасних перехідних правових систем соціально-демократичної орієнтації полягає в тому, що їх основні типологічні принципи поступово виповнюються загальнолюдськими правовими засадами, все більше наближаються, «піднімаються» до рівня останніх. У цьому вбачається невпинний поступ, нездоланність правового прогресу, впровадження найкращих юридичних здобутків людської цивілізації у суспільну практику.
4. Конкретно-історичні та інші принципи права
Конкретно-історичні принципи права — це засади, які відображають специфіку права певної держави у реальних соціальних умовах (наприклад, принцип федеративності права в Російській Федерації або у СІЛА).
Галузеві й міжгалузеві принципи права. Галузеві принципи права охоплюють лише одну, а міжгалузеві — кілька галузей права певної держави (наприклад, галузевий принцип диспозитивності у цивільному праві; міжгалузевий принцип гласності судочинства у цивільно-процесуальному й кримінально-процесуальному праві).
Загальнолюдські і типологічні принципи об'єктивного юридичного права входять до предмета науки загальної теорії права і держави. Дослідження й формулювання інших різновидів правових принципів здійснюють відповідні галузеві юридичні науки.
Тема 14
Правотворчість. Зовнішні форми об'єктивного права
Значення наукових положень, викладених у даній темі, найбільшою мірою виявляється на практиці тоді, коли доводиться брати безпосередню участь у правотворчій діяльності або так чи інакше впливати на неї. Але і при застосуванні та реалізації юридичних норм неможливо обійтися без знань про їх офіційні джерела, тобто зовнішні форми.
Знання, які спираються на згадані положення, становлять, таким чином, неодмінну умову правильного і швидкого відшукування нормативного правового акта, яким слід керуватись у певній життєвій ситуації.
Не менш важливі у практичному відношенні і положення щодо меж дії різних нормативно-правових актів. Знання цих меж — один з обов'язкових чинників, котрі забезпечують правильність застосування та реалізації таких актів.
1. Загальна характеристика правотворчості
Правові (юридичні) норми, система яких утворює об'єктивне юридичне право як особливе соціальне явище, виникають внаслідок свідомої цілеспрямованої діяльності державних органів (а іноді й деяких інших суб'єктів). Цю діяльність відображають поняттям правотворчості.
Правотворчість — це діяльність компетентних державних органів, уповноважених державою громадських об'єднань, трудових колективів або (у передбачених законом випадках) всього народу чи його територіальних спільностей із встановлення, зміни чи скасування юридичних норм.
Соціальне призначення правотворчості — встановлювати стандарти, еталони, взірці поведінки учасників суспільної життєдіяльності, тобто моделювати суспільні відносини, які, з позицій держави, є припустимі, бажані або необхідні (обов'язкові чи заборонені).
Йдеться, ще раз підкреслимо, не про «дарування» громадянам (чи іншим суб'єктам) певних можливостей, благ і, отже, не про творення прав людини, які є «природженими» і мусять бути невідчужуваними. Мається на увазі формування саме об'єктивного юридичного права («юридична правотворчість») у схарактеризованому вище значенні цього поняття.
Види правотворчості:
1) за суб'єктами — Правотворчість державних органів, Правотворчість громадських об'єднань (які уповноважені державою на встановлення правових норм), Правотворчість трудових колективів, правотворчість народу (дорослого населення країни) або територіальної спільності — референдум;
2) за способом формування юридичних норм — встановлення юридичних норм, санкціонування
(схвалення.! загальнообов'язкове забезпечення неюридичних правил поведінки, що існували раніше).
2. Форми права
Оскільки юридичні норми мають стати відомими тим учасникам суспільного життя, поведінку, діяльність котрих покликані регулювати, вони повинні бути певним чином проявлені зовні, об'єктивовані, тобто виражені у певних матеріальних «джерелах». Ці джерела юридичних норм відображаються поняттям форма права.
Форма права — це спосіб внутрішньої організації, а також зовнішнього прояву правових норм, який засвідчує їх державну загальнообов'язковість.
Відповідно розрізняють внутрішню форму норми права — спосіб внутрішньої організації змісту норми (тобто її структуру) і зовнішню — спосіб її об'єктивізації, зовнішнього прояву, матеріальної фіксації.
Види зовнішніх форм (джерел) права:
- правовий звичай — санкціоноване (забезпечуване) державою звичаєве правило поведінки загального характеру;
- правовий прецедент — об'єктивоване (виражене зовні) рішення органу держави в конкретній справі, якому надається формальна обов'язковість при вирішенні наступних аналогічних справ;
- нормативно-правовий договір— об'єктивоване формально обов'язкове правило поведінки загального характеру, яке встановлене за взаємною домовленістю кількох суб'єктів і забезпечується державою;
- нормативно-правовий акт — письмовий документ компетентного органу держави, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов'язкове правило поведінки загального характеру.
Зв'язок між типом права і формою права:
- зовнішня форма права визначається, зумовлюється насамперед його історичним типом;
- крім типу права, на його зовнішню форму впливають також інші соціальні явища, чинники (внутрішньосуспільна ситуація, історичні, національні, культурні традиції, рівень політичної і правової культури, стан правосвідомості, юридичної науки тощо), тому у кожному типі права використовуються зазвичай декілька його форм;
- у кожному типі права існує найбільш поширена, основна його форма;
- форма права здатна впливати певною мірою на тип права, тобто на його соціальну сутність.
Нормативно-правовий акт — основна форма права соціально-демократичної орієнтації. Поширеність нормативно-правових актів пояснюється незаперечними перевагами такого способу вираження юридичних норм саме з точки зору загальнолюдських правових принципів, які поступово впроваджуються у право соціально-демократичної
орієнтації.
До таких переваг, зокрема, належать можливості:
- найбільш чітко, ясно, однозначно формулювати зміст юридичних прав і обов'язків;
- якнайшвидше довести до відома адресатів юридичної норми її зміст;
- забезпечити сприятливі умови для швидкого відшкодування потрібної норми права;
- створити умови для правильного, адекватного розуміння адресатом норми її істинного змісту;
- оперативно змінювати чи скасовувати юридичну норму;
- здійснювати впорядкування, погодження, систематизацію численних норм права.
3. Правотворчість держав соціально-демократичної орієнтації
У перехідній державі соціально-демократичної орієнтації в процесі правотворчості мають бути вироблені такі юридичні норми, які максимально відповідали б вищенаведеним загальнолюдським принципам права.
Для цього сама правотворча діяльність повинна підпорядковуватися певним керівним засадам,
ТТ Т"» Т/і ТТ Т Т ЬТ ТТ Я 1\Л"
Принципи орієнтованої на соціальну демократію правотворчості:
- гуманізм: юридичні норми мають закріплювати й охороняти соціальні умови, необхідні для здійснення та захисту основних прав людини, прав народу (нації), усього людства;
- демократизм: норми права повинні виражати волю більшості населення, враховувати інтереси різних соціальних груп; до участі у правотворчості залучаються найширші верстви населення, різноманітні об'єднання громадян;
- збереження національної самобутності та інтернаціоналізм: в юридичних нормах мають бути виражені і враховані специфічні інтереси кожної нації, народності та етнічної групи, що проживають на території даної держави; у правотворчій діяльності повинні брати участь представники всіх націй, народностей і національних груп — для максимального забезпечення прав кожного народу (нації);
- науковість: юридичні норми повинні відповідати досягнутому рівню розвитку суспільства, реальним соціальним умовам, закономірностям суспільного життя; при їх розробці слід використовувати новітні висновки відповідних наук;
- законність: юридичні норми повинні встановлювати тільки компетентні органи в межах їх повноважень, з дотриманням визначеної процедури, а головне — відповідно до змісту конституції та інших законів держави;
- техніко-юридична досконалість: при розробці та встановленні юридичних норм слід застосовувати оптимальні, рекомендовані юридичною наукою і випробувані практикою засоби правотвор-чої техніки.
Стадії правотворчості:
- підготовки проекту нормативно-правового акта (прийняття рішення про необхідність розробки проекту; визначення проектантів; розробка проекту; погодження проекту (із зацікавленими організаціями); доопрацювання проекту);
- прийняття нормативно-правового акта (внесення проекту до правотворчого органу на обго-
вореаня; обговорення проекту у правотворчому органі; прийняття нормативно-правового акта);
— оприлюднення (опублікування) нормативно-правового акта.
4. Нормативно-правові акти
Нормативно-правові акти неоднозначні з огляду на їх формальну обов'язковість, зокрема тому, що вони приймаються різними суб'єктами. Ця властивість актів відображається поняттям їх юридичної сили.
Юридична сила — це специфічна властивість нормативно-правових актів, яка розкриває їх співвідношення і залежність за формальною обов'язковістю та визначається місцем правотворчого органу в апараті держави.
Види нормативно-правових актів за юридичною силою: закони, підзаконні акти.
Закон — це нормативно-правовий акт вищого представницького органу державної влади або самого народу, який регулює найбільш важливі суспільні відносини, виражає волю й інтереси більшості населення і має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів.
Підзаконні нормативно-правові акти — це нормативні акти компетентних органів, що видаються на підставі закону, відповідно до закону і для його виконання1.
Види специфічних юридичних актів, які можуть набувати нормативно-правового значення:
- акти прямого волевиявлення населення, що фіксують результати всеукраїнського або місцевих (локальних) референдумів;
- акти Конституційного Суду (або іншого органу конституційної юрисдикції), якщо через них втрачають чинність певні нормативно-правові акти;
— деякі рішення певних громадських об'єднань (акти делегованої або санкціонованої державою правотворчості таких об'єднань);
- - окремі рішення трудових колективів (рішення зборів і рад трудових колективів);
, - судові рішення, котрими визнаються не чинними як такі, що суперечать Конституції, закону, нормативні акти органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.
5. Юридичні властивості нормативно-правових актів
Такі акти:
- є формально обов'язковим волевиявленням держави;
- містять правила поведінки загального характеру;
-приймаються тільки певними державними органами (або у деяких випадках, передбачених законом, іншими суб'єктами);
- мають точно визначені зовнішні реквізити (ознаки);
- публікуються у спеціальних (офіційних) виданнях;
- поширюють свою чинність на певний час, певну територію, певне коло суб'єктів. За кожним з цих трьох «параметрів» чинності нормативно-правові акти (як і вміщувані в них юридичні норми) можуть бути класифіковані за певними видами.
Правила, за якими визначаються межі чинності нормативно-правових актів, встановлюються законодавством держави та міжнародними договорами.
6. Чинність нормативно-правових актів
А. Чинність у часі
Темпоральну (часову) чинність нормативно-правових актів (так само, як інших джерел об'єктивного юридичного права) характеризують такі показники:
а) момент набрання чинності нормативно-правовим актом (тобто момент початку його дії, або, інакше сказати, момент «включення», «запуску» формальної обов'язковості загального правила поведінки, що у ньому вміщене),
б) напрямок темпоральної чинності нормативно-правового акта (тобто його дія стосовно фактів, які виникли вже після набрання ним чинності,— умовно кажучи, «нових» фактів, а також тих, які виникли ще до цього,— так би мовити, «старих» фактів, і існують, тривають після набрання ним чинності);
в) момент (і підстави, порядок) зупинення чинності нормативно-правових актів;
г) момент втрати чинності нормативно-правового акта (тобто припинення, скасування його дії, або, інакше кажучи, виключення, «вимкнення» формальної обов'язковості загальної норми поведінки, яку у ньому вміщено).
Правила щодо темпоральної чинності нормативно-правових актів звичайно встановлюються законодавством відповідної держави. Знання цих правил — неодмінна передумова належного, законного застосування і здійснення норм юридичного права.
а) Набрання чинності
Якщо у таких актах (або ж в інших документах, які встановлюють порядок введення їх у дію) є пряма вказівка щодо моменту набрання ними чинності (з певної календарної дати, з певної години визначеної доби, з настанням певного факту та ін.),— відповідь на дане питання є очевидною. Наразі слід мати на увазі, що у випадку, коли для позначення цього моменту вживаються слова (вислови) «після» або «з дня» чи «з моменту о (прийняття, опублікування, підписання тощо), то це має зазвичай, означати: на наступний день (добу) після дня, коли мало місце прийняття, підписання, опублікування акта.
Якщо ж зазначена вказівка відсутня, слід керуватись встановленими державою правилами щодо набрання чинності нормативно-правовими актами.
б) Напрямок темпоральної чинності нормативно-правових актів
За цим показником розрізняють пряму, зворотну й переживаючу чинність (дію) нормативно-правового акта в часі.
Пряма дія. Нормативно-правовий акт поширюється на факти, які: а) виникли після набрання
ним чинності (тобто на нові факти) і б) виникли до набрання ним чинності, але продовжують існувати, тривають і після того (тобто на триваючі «старі» факти), проте поширюється на останні тільки з моменту набрання ним чинності.
Зворотна дія. Нормативно-правовий акт поширюється на факти, які виникли до набрання ним чинності (старі факти), але вже з моменту їх виникнення, тобто відбувається перегляд, коригування попередніх рішень щодо таких фактів вже за новим нормативно-правовим актом.
Переживаюча дія. Новий нормативно-правовий акт поширюється тільки на нові факти, а на старі факти, що тривають, (тобто факти, які виникли до набрання ним чинності і не припинили свого існування) продовжує діяти попередній нормативно-правовий акт.
Пряму дію в часі мають завжди і всі нормативно-правові акти, зворотну і переживаючу — тільки у випадках, спеціально передбачених законодавством (оскільки загальний принцип полягає у тому, що закон зворотної та переживаючої дії немає). Причому характеристики прямої, а іноді й зворотної дії стосуються тільки нового нормативно-правового акта, а переживаючої дії — лише попереднього, «старого» акта.
в) Зупинення чинності нормативно-правових актів
Зупинення (призупинення) чинності нормативно-правового акта — це, так би мовити, тимчасова, «неостаточна» перерва його темпоральної дії, яка зумовлюється певними обставинами й здійснюється у порядку, що передбачений законодавством. Її слід відрізняти від припинення (або, інакше сказати, скасування) чинності такого акта, тобто вже остаточної втрати ним юридичної сили.
г) Припинення чинності нормативно-правових актів
Чинність нормативно-правових актів припиняється внаслідок:
- перебігу строку, на який було передбачено чинність акта;
— перебігу подій (ситуацій, станів), з існуванням яких офіційно пов'язувалась чинність акта;
— скасування акта тим органом, який його прийняв, або вищим від нього органом;
- прийняття з цього ж питання іншого (нового) нормативного акта тим самим органом;
- офіційного визнання акта незаконним, недійсним (нечинним) шляхом певної, встановленої законом судової процедури.
Б. Чинність у просторі
Просторова (територіальна) чинність нормативно-правових актів характеризується обсягом того фізичного простору, у межах якого на відповідних суб'єктів права поширюється формальна обов'язковість таких актів (а точніше — обов'язковість юридичних норм, що закріплені в них).
Дане явище залежить насамперед від того, як розуміти поняття цього простору (території держави). В Україні інтерпретація зазначеного поняття нині значною мірою легалізована, офіційно внормована Законом України «Про державний кордон» від 7 листопада 1991 р. У ст. 1 цього Закону передбачено, що державним кордоном України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України —- суші, вод, надр, повітряного простору. У цьому самому законі визначено, які води належать до територіального моря України та до її внутрішніх вод (ст. 5, 6).
Територією держави, на яку поширюється чинність її законів, також вважають територію посольств, консульств, торговельних представництв, місій за кордоном, територію літаків, які знаходяться за межами держави, територію торгових кораблів у відкритому морі (океані), а також військових кораблів, що перебувають за кордоном.
За міжнародними (зокрема, міждержавними) угодами можуть передбачатись ситуації, коли на території даної держави може застосовуватись закон іншої держави. Зокрема щодо України, це встановлено низкою її угод з Російською Федерацією або ж угод, укладених у рамках Співдружності Незалежних Держав (наприклад, укладені у 1993 р. українсько-російські угоди «Про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які працюють за межами кордонів своїх держав», «Про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності»; укладена у 1992 р. угода держав-учасниць СНД «Про порядок вирішення спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності», їхня ж Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, укладена у 1993 р.).
Серед нормативно-правових актів розрізняють такі, чинність яких поширюється на всю територію держави і такі, що діють лише на частині її території (так звані локальні акти); якщо перші можуть прийматись, ясна річ, тільки вищими й центральними органами держави, то останні — як вищими, центральними, так і певними місцевими органами.
В. Чинність за колом суб'єктів
Вона характеризується тим, на яких саме суб'єктів права поширюється формальна обов'язковість юридичних норм, закріплених у нормативно-правових актах. Ця юридична властивість таких актів значною мірою визначається розглянутими вище їх параметрами — чинністю у часі та чинністю у просторі: адже будь-який суб'єкт не може не перебувати на якійсь території (де поширюється або ж не поширюється чинність акта) і не діяти у певному часі (на який також поширюється чи не поширюється чинність акта). І все ж чинність нормативно-правового акта за колом суб'єктів не ототожнюється з двома попередніми проявами його чинності.
За загальним принципом, чинність законодавства держави поширюється на всіх осіб, що перебувають на її території. Це випливає з суверенності державної влади.
У такий спосіб реалізуються насамперед засади рівності всіх людей перед законом, державою, судом незалежно від їхніх соціальних рис, що найбільше відповідає концепції прав людини.
Проте із згаданого принципу є винятки: наприклад, законодавство України про кримінальну та адміністративну відповідальність не поширюється на відповідальних працівників зарубіжних посольств, консульств, представництв, на глав держав та урядів, що перебувають в Україні з офіційним візитом. Люди, які не мають українського громадянства, позбавлені окремих прав (скажімо, займати певні посади — судді, капітана пароплава та ін., обирати й бути обраним до представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування), а також не несуть окремих обов'язків (наприклад, проходити дійсну військову службу). Такі винятки встановлені, зокрема, у Законі України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р. (ч. 4 ст. 8, ст. 23, 34).
Законодавство України повністю зберігає свою чинність і щодо тих її громадян, які перебувають за кордоном.
Безперечно, не поширюються на всіх суб'єктів так звані спеціальні акти (норми), тобто такі, які адресуються лише певним категоріям, групам громадян (студентам, пенсіонерам та ін.) або певним різновидам організацій чи соціальних спільностей.
Тема 15
Правова система і система права. Система законодавства та систематизація нормативно-правових актів
Практичне значення викладених у даній темі наукових положень визначається тим, що вони допомагають більш-менш вільно і впевнено орієнтуватись у величезній розгалуженій системі права і не менш складній системі законодавства. Не засвоївши цих положень, надто важко, а то й неможливо відшукати потрібний закон, інший нормативно-правовий акт, в якому вміщено юридичну норму, розраховану саме на потрібну життєву ситуацію.
Формуванню або вдосконаленню вмінь, навичок такого пошуку і сприяють знання системи права і системи законодавства.
1. Правова система: поняття і різновиди
Як і політика (політична система суспільства) та держава (система державного апарату, інших державних організацій), своєрідні соціальні системи теж утворюють різноманітні юридичні явища. Розрізняються, зокрема, правова система і система права, кожна з яких має своєрідну структуру.
Правова (юридична) система — це система всіх юридичних явищ, які існують у певній державі або у групі однотипних держав.
До складу такої системи входять наступні елементи:
- різноманітні правові акти (юридичні норми з їх зовнішніми джерелами, об'єктивовані акти тлумачення і застосування цих норм), діяльність відповідних суб'єктів із створення цих актів;
- різноманітні види і прояви правосвідомості;
- стан законності та його деформації (акти правомірної, а також неправомірної поведінки).
Визначенню майже кожного з цих елементів присвячені наступні теми курсу, а взаємодія, «співпраця» позитивних, тобто підтримуваних державою і суспільством елементів правової (юридичної) системи характеризуються в останній, підсумковій темі. Зараз же поняття правової системи означене лише для того, щоб з нею не ототожнити інше системне явище — об'єктивне юридичне право (систему прав).
У конкретних правових системах, що складались за певних історичних умов, під впливом тих або інших соціальних факторів якийсь із зазначених елементів набував домінуючого, стрижневого значення. І це накладало відбиток на все юридичне «обличчя» такої системи. Тому залежно від того, який саме елемент є визначальним у правових системах. що існували раніше та існують зараз, їх зви
чайно розподіляють на такі різновиди, (або, як іноді висловлюються правові сім'ї):
- нормативно-актна системи (її історично усталена назва — «романс-германська», або «європейсько-континентальна»);
- судово-прецедентна системи (її традиційна назва — «англосаксонська», або система «загального права»);
- ідеологічно-релігійна система;
- традиційно-общинна система. Кожній з цих правових систем притаманні такі особливості:
Нормативно-актна система:
- домінування серед форм (джерел) об'єктивного юридичного права нормативно-правових актів (які значною мірою сформувались на основі рецензії основ стародавнього римського цивільного права);
- підпорядкованість нормативно-правових актів за їх юридичною силою (ієрархічна структура правової системи);
- кодифікованість значної частини нормативно-правових актів;
- більш-менш чіткий поділ цієї системи на право приватне, що регулює відносини (насамперед майнові та особистісні), рівноправними учасниками яких є люди та їхні об'єднання, різноманітні організації (цивільне, сімейне, підприємницьке, торгове й деякі інші галузі права); та право публічне, котре регулює відносини, учасником яких є, хоча б з одного боку, орган держави як носій владних повноважень (конституційне, адміністративне, фінансове, кримінальне та деякі інші галузі права);
- визнання нормативно-правового акта вирішальним критерієм для офіційної, тобто державної, оцінки діянь як юридичне правових (законних) чи юридичне неправомірних (незаконних);
- допущення у деяких, щоправда досить рідкісних, випадках судового прецедента як форми юридичного права.
Всередині цієї правової системи виділяють підсистеми: «романську» (до якої належить законодавство Італії, Франції, Бельгії, Голландії, Іспанії, Португалії, значною. мірою України, Росії, Білорусі) та «германську» (законодавство ФРН, Австрії, Швейцарії та ін.).
Певним різновидом зазначеної правової системи вважають також право скандинавських країн, особливістю якого є певна гармонізація та уніфікація нормативно-правових актів, що діють у них, а також помітна роль судово-прецедентної практики.
Правова система, що розглядається, домінує і в ряді країн Латинської Америки (Венесуела, Мексика, Аргентина, Бразилія та ін.), хоча й там існує певна специфіка, зумовлена, зокрема, впливом на них Конституції США.
Судово-прецедентна система:
- провідною формою юридичного права є судовий прецедент;
- функціонування нормативно-правових актів, які завжди входять до складу цієї системи, може коригуватись судовою практикою їх застосування, їх судовим тлумаченням;
- внаслідок цього забезпечується більша гнучкість, пристосовуваність юридичних норм, які, щоправда, стають здебільшого казуїстичними, менш визначеними, а в деяких випадках — навіть суперечливими;
- принципова не кодифікованість норм цієї правової системи, що ускладнює їх вивчення, реалізацію та застосування (проте ця складність нині додається завдяки використання комп'ютерної техніки).
Всередині цієї системи розрізняють групу англійського права (Англія, Північна Ірландія, Канада, Австралія, Нова Зеландія та ще декілька десятків країн — членів Британської Співдружності Націй) і право США. Особливість останнього полягає, по-перше, у відносно більшій поширеності нормативно-правових актів (зокрема, кодексів, яких не знає англійське право,— цивільного, цивільно-процесуального, кримінального, кримінально-процесуального та ін.); по-друге, в його федеративній структурі; і, по-третє, у дещо меншій зв’язаності вищих судових органів навіть власними прецедентами.
У певному сенсі можна констатувати: якщо на
європейському континенті (за романс-германської системи) юристи цікавляться насамперед тим, яким чином закон регламентує певну ситуацію, «матеріальні» права й обов'язки її учасників, то в Англії, Канаді, США — тим, за якою саме процедурою, за яким процесом ситуація має бути розглянута судом (чи іншим органом), аби дійти правильного рішення.
Так чи інакше, але нині майже третина населення світу живе у державах, де діє прецедентна правова система.
Ідеологічно-релігійна система:
- пануючим джерелом права проголошуються канонічні релігійні тексти (у мусульманському праві — Коран, Сунна та ін., в індуському — збірники Вед, у єврейському — Тора (Старий Заповіт), Талмуд);
- функціонування цих джерел, однак, опосередковується тлумаченням відповідних фрагментів, настанов, догматів, притч, легенд, оповідей із «Святих книг», яке здійснюється окремими, «довіреними» священнослужителями, теологами-юристами, авторитетними знавцями відповідної релігії; тому реальним джерелом (зовнішньою формою) юридичних приписів у розглядуваній правовій системі слід вважати релігійно-юридичну доктрину (правову ідеологію), «оздоблену» релігійними текстами;
- наявність декількох напрямків, відгалужень у рамках кожної юридично-релігійної системи (наприклад, в ісламському праві існує сім «шкіл»);
- невідгалуженість, інтегрованість нормативних та ненормативних (індивідуальних) юридичних приписів, що формулювались «мудрецями» та релігійними суддями, звідси — казуїстичність цих правових систем;
- невідокремленість юридичних нормативів від моральних, побутових, внутрішньо сімейних та інших (як прояв синкретичності релігійної системи).
Найбільше поширення правова система, що розглядається, зберігає у тих країнах, де більша чи значна частина населення сповідує іслам (таких країн нараховується нині понад 50, хоча не в усіх із них держава офіційно визнає мусульманське право).
Традиційно-общинна система:
- домінуючою формою права є правовий звичай, тобто традиційно-племінне, традиційно-общинне «законодавство», так чи інакше санкціоноване державою;
- юридичні норми у цій системі регулюють відносини не стільки між індивідами, скільки між групами (сім'ями, родами та ін.), зокрема, передбачають можливість колективної відповідальності;
- питома вага цього права у різних країнах Африки, де воно ще й сьогодні зустрічається, неоднакова, оскільки в них функціонують і «взірці» колишнього колоніального права метрополій, і сучасні юридичні акти новоутворених самостійних держав.
На завершення цього стислого огляду юридичної світової панорами слід підкреслити: хоча такий поділ об'єктивного юридичного права має дуже істотну пізнавальну і практичну цінність, він, однак, ґрунтується лише на формальних, «зовнішньо джерельних» показниках. А ці показники неспроможні дати відповідь на питання, волю якої частини населення даної країни (або групи країн) відображає юридичне право, що втілене відповідною державою (або групою держав) у тих чи інших його зовнішніх формах. Отже, вельми важлива суто юридична типологія права, здійснювана за схарактеризованими вище правовими системами («правовими сім'ями»), не розкриває його соціальної сутності. Це завдання виконує лише соціально-змістовна, «матеріальна» типологія правових систем (див. тему 13).
2. Система права та її структура
Система права — це система всіх чинних юридичних норм певної держави.
Структура системи права — це об'єктивно зумовлена внутрішня організація права певної держави, яка полягає в єдності і погодженості всіх юридичних норм та в їх розподілі за галузями й інститутами права.
Отже, основними структурними елементами,
«блоками» цієї системи є: 1) норма права; 2) інститути права; 3) галузі права. Не може існувати юридичної норми, яка б не входила до певного інституту і до певної галузі права.
Системність — закономірна, неодмінна властивість об'єктивного юридичного права, її деформація, руйнування — це аномалія, «хвороба» права, яка може звести нанівець його регулятивні можливості, перешкодити досягненню очікуваного законодавцем соціального результату.
Соціальне призначення, соціальна сутність системи права — служити нормативною базою, фундаментом державного забезпечення певних суспільних відносин, цілеспрямованого результативного впливу на них.
Галузь права — це система юридичних норм, які регулюють певну сферу суспільних відносин специфічним методом правового регулювання.
Критерії (підстави) розподілу норм за галузями:
- предмет правового регулювання (сукупність суспільних відносин, які врегульовані правом);
- метод правового регулювання (специфічний спосіб владного впливу держави на суспільні відносини, здійснюваний за допомогою правових норм та інших юридичних засобів).
Поняття предмета правового регулювання дає знання про те, що саме регулюється правом, а поняття методу правового регулювання дає відповідь на питання, як (яким чином, засобом, способом) держава вчиняє нормативний вплив на суспільні відносини.
Зазначені чинники об'єднання юридичних норм у галузі права неоднозначні, нерівноцінні: первинним, визначальним серед них є предмет правового регулювання, який начебто «веде» за собою метод:
як регулювати, залежить від того, що слід регулювати. Суспільні відносини, котрі суттєво відрізняються за їх характером, змістом, взаємним положенням суб'єктів (скажімо, відносини між слідчим і обвинуваченим та між батьками і дітьми), неможливо врегулювати одним і тим самим методом.
Основні галузі сучасного права: .конституційне (державне), адміністративне, фінансове, земельне, цивільне, сімейне, трудове, кооперативне, сільськогосподарське, соціально-забезпечувальне, цивільне-процесуальне, кримінальне, кримінально-процесуальне, виправно-трудове.
У різних країнах зміст, обсяг і назви зазначених галузей права можуть помітно відрізнятися. Крім того, у деяких правових системах зберігає певне значення загальний поділ системи права на так зване публічне право і право приватне.
Інститут права — це система юридичних норм, які регулюють певну групу однорідних суспільних відносин. Серед інститутів розрізняють галузеві та міжгалузеві (наприклад, інститут відповідальності за екологічні правопорушення).
3. Система законодавства
Якщо поняття системи права відбиває суттєву властивість змісту об'єктивного юридичного права, то поняття системи законодавства відображає специфіку його форми. '
Система законодавства — це система всіх упорядкованих певним чином нормативно-правових актів даної держави.
Структура системи законодавства — це зумовлена системою права, інтересами держави та потребами практики правового регулювання внутрішня організація впорядкованих нормативно-правових актів (та інших письмових нормативно-правових джерел), яка виражається в їх єдності й погодженості, а також у розподілі за галузями, інститутами та іншими групами законодавства.
Структура системи законодавства має два основних різновиди:
- галузева (розподіл нормативно-правових актів за предметом правового регулювання);
- субординаційна або ієрархічна, (розподіл нормативно-правових актів за певними групами залежно від юридичної сили (закони, укази та ін.).
Крім того, у федеративних державах система законодавства структурується на законодавство суб'єктів федерації (законодавство республік, штатів) та законодавство федеральне (союзне законодавство). Отже, в таких випадках утворюється ще й федеративна структура законодавства (наприклад, у Російській Федерації).
Перший різновид структури законодавства значною мірою наближається до структури системи права, проте повністю з нею не збігається, оскільки залежить не тільки від останньої, а й від інших соціальних чинників. Якщо система права формується цілком об'єктивно, то система законодавства завжди є результатом цілеспрямованої діяльності певних суб'єктів систематизації, а тому залежить від інтересів держави, потреб юридичної практики, рівня розвитку юридичної науки, законодавчої техніки тощо.
4. Систематизація законодавства
Здійснювати систематизацію законодавства необхідно, зокрема, для:
- встановлення й усунення дефектів законодавства;
- підвищення його ефективності;
- забезпечення зручності користування ним, полегшення пошуків юридичної норми, яка підлягає застосуванню чи реалізації;
- сприяння вивченню законодавства, а також його дослідженню.
Систематизація законодавства — це діяльність щодо зведення нормативно-правових актів (або їх елементів) у цілісний комплекс.
Систематизація законодавства здійснюється двома основними способами (шляхом інкорпорації і кодифікації). '••
Інкорпорація — це спосіб систематизації законодавства, який полягає в об'єднанні за певним критерієм групи нормативно-правових актів в одному збірнику. •••'•;
Види інкорпорації:
1) за юридичним значенням — офіційна (підготовка і видання правотворчими органами або уповноваженими, за їх рішенням, організаціями збірників чинних нормативно-правових актів: наприклад, Зібрання законодавства України) і неофіційна (підготовка і видання збірників нормативно-правових актів не правотворчими органами або будь-якими іншими організаціями чи особами);
2) за обсягом — загальна (генеральна), галузева, міжгалузева, спеціальна (за окремими інститутами однієї галузі законодавства);
3) за критерієм об'єднання нормативно-правових актів — предметна, хронологічна, суб'єктивна (залежно від органу, яким видано інкорпоровані акти) та ін.
Кодифікація законодавства — це спосіб його систематизації, який полягає у змістовній переробці й погодженні певної, пов'язаної спільним предметом регулювання групи юридичних норм та об'єднанні їх у єдиному нормативно-правовому акті.
Отже, така систематизація законодавства завжди має офіційний (правотворчий) характер.
Види кодифікації:
1) за обсягом — галузева, міжгалузева, спеціальна;
2) за формою вираження — основи (основні засади) законодавства, кодекс, статут, закон, положення та ін.
Тема 16 Правові (юридичні) норми
У кожному випадку, в кожній ситуації суб'єкту доводиться так чи інакше мати справу з певною «одиничною» юридичною нормою, яка становить первинну клітину всієї системи об'єктивного юридичного права. І лише знаючи закономірності побудови і «життя» цієї частинки права, можна до
могтися її правильного застосування і здійснення, забезпечити юридичну правомірність поведінки. Наприклад, не встановивши диспозиції норми, не можна скласти уявлення про те; які дії дозволяються, або вимагаються, або ж забороняються державою; якщо не знайти гіпотезу норми, залишається невідомим, в яких ситуаціях можуть виникнути передбачені нею права, обов'язки, заборони, а не відшукавши її санкцію, неможливо з'ясувати, в який спосіб гарантується загальна обов'язковість диспозиції.
Що ж до класифікації юридичних норм, то вона розкриває саме такі їх видові особливості, які зумовлюють специфіку діяльності щодо їхнього застосування і реалізації.
1. Загальна характеристика правової норми
Правова норма — це формально-обов'язкове правило фізичної поведінки, яке має загальний характер, встановлюється або санкціонується державою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечується її організаційною, виховною та примусовою діяльністю.
Ознаки загального характеру правової норми
Правова норма:
а) регулює групу кількісно невизначених суспільних відносин;
б) адресована колу не персоніфікованих суб'єктів;
в) діє в часі безперервно;
г) не вичерпує свою обов'язковість певною кількістю застосувань;
д) її чинність припиняється, скасовується за спеціальною процедурою.
2. Структура правової норми
Структура (або внутрішня форма) правової норми — це об'єктивно зумовлена потребами правового регулювання Ті внутрішня організація, яка виражається в поділі норми на складові елементи та у певних зв'язках між ними.
Елементи правової норми (обов'язкові) — диспозиція, гіпотеза, санкція.
Диспозиція — це частина норми, в якій зазначаються права або обов'язки суб'єктів. Це — цен-г тральна, основна частина юридичної норми, яка власне і вказує, описує дозволену (можливу), обов'язкову (несолідну) й заборонену (неприпустиму) поведінку суб'єкта.
Гіпотеза — частина норми, в якій зазначаються умови, обставини, з настанням котрих можна чи необхідно здійснювати її диспозицію. Ці обставини відображаються спеціальним поняттям «юридичні факти». Призначення гіпотези — визначити сферу і межі регулятивної дії диспозиції правової норми.
Санкція — частина норми, в якій зазначаються заходи державного примусу в разі невиконання, порушення її диспозиції. Призначення санкції — забезпечувати здійсненність диспозиції правової норми.
Факультативний елемент юридичної норми — заохочення. Це — частина норми, в якій зазначаються певні цінності, блага. Їх може отримати суб'єкт у разі добровільного здійснення ним диспозиції.
Види диспозицій, гіпотез, санкцій:
1) за складом — прості і складні;
2) за ступенем визначеності змісту — абсолютно визначені і відносно визначені (зокрема» оцінні, альтернативні).
Крім того, санкції поділяються на каральні (штрафні) й відновлювальні.
3. Норма права і стаття закону
Форма викладу норм у статтях нормативно-правових актів:
1) за рівнем узагальнення — казуїстична (зміст норми розкривається індивідуалізованими поняттями, шляхом переліку певних фактів, випадків, дій, ознак та ін.), абстрактна (зміст норми розкривається не індивідуалізованими поняттями);
2) за повнотою викладу •— повна (в одній статті вміщено всі обов'язкові елементи певної норми), відсильна (в одній статті вміщено не всі обов'язкові елементи норми або не всі фрагменти її тексту, але наводиться посилання на ті конкретні статті даного чи іншого нормативно-правового акта, в яких міститься «відсутня» частина припису); бланкетна (ситуація, схожа з попередньою, проте посилання подається щодо певної групи чи виду нормативних актів, а не їх конкретних статей).
Навіть у випадках, коли юридична норма і стаття закону (нормативно-правового акта) не збігаються за обсягом, остання завжди є логічно (і граматично) завершеним реченням, яке виражає певне нормативне судження, «деонтичну» (зобов'язальну) думку законодавця. Тому змістом будь-якої статті закону є так чи інакше припис законодавця (котрий, як було з'ясовано, може не «дорівнювати» юридичній нормі в її повному, тобто триелементному обсязі).
Нормативно-правовий припис — вміщене у статті нормативно-правового акта логічно і граматично завершене деонтичне судження загального характеру.
Отже, стаття нормативно-правового акта може виступати зовнішньою формою як юридичної норми (зрідка — у повному обсязі, а частіше — у неповному), так і юридично-нормативного припису, за допомогою якого ця норма «організовується», будується. Такий припис, складаючи первинну клітину змісту законодавства, не може відображати менше двох структурних елементів юридичної норми — або гіпотези й диспозиції, або ж гіпотези і санкції.
Крім юридичних норм або їх частин — юридичних приписів,— в окремих статтях нормативно-правового акта можуть вміщуватись і ненормативні (недеонтичні) судження правотворчого органу (наприклад, констатації певних історичних ситуацій, станів, правотворчі цілі, завдання законодавства тощо). Тому із цієї причини система законодавства (як система нормативно-правових актів) і система права (як система державнообовязкових правил поведінки загального характеру) не однакові за обсягом: перша — ширша, більш «об'ємна» аніж друга,
4. Види правових норм
Правові норми розрізняються:
за суб'єктом правотварчості — норми органів державної законодавче* влади; норми глави держави; норми органів державної виконавчоївлади; норми органів місцевого самоврядування;юридичні норми, встановлені громадськими об'єднаннями, трудовими колективами, населенням (народом або територіальною громадою);
за предметом регулювання — конституційні, цивільні, адміністративні, кримінальні та ін. (ця класифікація збігається з поділом структури права на галузі);
за способом встановлення диспозиції нормами — імперативні (диспозиція формулюється органом держави); диспозитивні (держава дозволяє суб'єктам домовитись щодо правила взаємної поведінки), яке вона буде забезпечувати, але передбачає ще й «резервне» правило поведінки на той випадок, якщо суб'єкти не скористаються
зазначеним дозволом);
за характером диспозиції, — уповноважу-вальні (дозволяючі), які вказують на можливу,припустиму поведінку; зобов'язальні, що вказують на необхідну з точки зору держави поведінку; забороняючі, котрі вказують на неприпустиму, недозволену поведінку;
за ступенем визначеності змісту — абсолютно визначені; відносно визначені (альтернативні, ситуаційні, норми з оціночними поняттями та ін.);
в) за роллю, призначенням у правотворчості — первинні; похідні (доповнюючі, конкретизуючі);
7) за функціями у правовому регулюванні — матеріальні (лише називають, позначають права, обов'язки або заборони); процесуальні (встановлюють порядок, процедуру, “регламент” здійснення прав або виконання обов'язків, встановлених у матеріальних нормах);
за дією в часі — постійні (Норми невизначеної в часі дії); тимчасові (норми визначеної в часі дії);
за сферою територіальної дії — загальні (загальнодержавні ); місцеві (локальні);
10) за дією на коло суб'єктів — загальні ( діють на всіх однойменних суб’єктів, наприклад, на всіх громадян); спеціальні (діють на певну групу однойменних суб'єктів, наприклад, тільки на студентів); виняткові (у передбачених законом випадках вилучають, усувають дію норм щодо певних суб'єктів).
Специфічні регулятивні особливості юридичної норми, які виявляються, зокрема, за допомогою наведеної класифікації, конче мусять братись до уваги всіма, хто застосовує або реалізовує ту чи іншу норму права.
Отже, засвоєння теоретичних положень про юридичну норму, викладених у даному питанні теми? виступає неодмінним чинником формування практичних умінь впровадження її в життя.
Тема 17 Правомірна поведінка і реалізація
правових норм/ Законність та правопорядок
Практичне значення наукових уявлень з питань право реалізуючої діяльності зумовлюється насамперед її універсальною поширеністю, життєвою необхідністю для всіх і кожного — адже жодна людина або група людей у сучасному суспільстві не можуть її уникнути.
Проте результативність право реалізуючої діяльності, її ефективність та інші бажані показники безпосередньо залежать від дотримання низки умов і вимог, від рівня досконалості вмінь та навичок здійснення найрізноманітніших право реалізуючих вчинків, акцій, операцій, Формуванню саме таких умінь і навичок активно сприятимуть теоретичні положення, викладені у даній темі.
Окрім того, викладений теоретичний матеріал покликаний озброїти всіх громадян, насамперед професійних юристів, а також інших службових осіб, чіткими критеріями, орієнтирами правомірності поведінки. Важливо, щоб ці орієнтири (зокрема, принципи соціально-демократичної законності) не тільки засвоювалися теоретично, а й беззастережно, неухильно запроваджувалися у практику.
Цьому найбільше сприятимуть положення про юридичні гарантії законності, оскільки засвоєння саме таких положень — неодмінна умова вироблення практичних навичок забезпечення та захисту законності.
1. Загальна характеристика правомірної поведінки
Правомірна поведінка — це такі вчинки (діяння), які не суперечать приписам правових норм або основним принципам права певної держави.
Види правомірної поведінки:
1) за суб'єктами — діяльність громадян (людей), державних організацій (зокрема, органів держави), громадських об'єднань, соціальних спільностей;
2) за сферою суспільних відносин — економічна, політична та ін.
3) за об'єктивною стороною (тобто за формою зовнішнього прояву) — активна (вчинення дії), пасивна (утримання від неї);
4) за суб'єктивною стороною (тобто належно від психологічного ставлення особи до своїх діянь) — принципова, зумовлена особистим, внутрішнім переконанням у необхідності поводитися правомірно; звичаєва, зумовлена особистою звичкою без роздумів і сумнівів виконувати будь-який державний припис; пристосувальна (конформістська) , викликана прагненням не відрізнятися від інших суб'єктів, які поводяться правомірно;
маргінальна, що пояснюється загрозою відповідальності у разі вчинення правопорушення;
5) залежно від зафіксованості у законодавстві — врегульована законодавством, не врегульована законодавством;
6) залежно від ставлення держави до правомірної поведінки — схвалювана, стимульована (заохочувана), допустима;
7) за формою зовнішнього прояву — фізична (діяльнісна), вербальна (усна), письмова (документована).
2. Загальна характеристика реалізації правових норм
Реалізація правових норм — це здійснення їх приписів у практичних діях (бездіяльності) суб'єктів.
Соціальна сутність реалізації правових норм — задоволення учасниками суспільного життя своїх потреб соціальне прийнятними (допустимими) способами, засобами, які змодельовані, «сконструйовані» державою.
Форми реалізації правових норм залежно від характеру їх диспозиції розподіляються за такими видами:
використання — форма реалізації уповноважу-вальних юридичних норм, яка полягає в активній поведінці суб'єктів, що здійснюється за їх власним бажанням (наприклад, реалізація законодавства про право на вищу освіту);
виконання — форма реалізації зобов'язальних норм, яка полягає в активній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними незалежно від їх власного бажання (наприклад, реалізація законодавства про державні податки);
дотримання — форма реалізації забороняючих юридичних норм, яка полягає у пасивній поведінці суб'єктів, вчинюваній незалежно від їх власного бажання (наприклад, не порушення водіями транспортних засобів обмежень швидкості руху в місті).
3. Загальна характеристика законності та правопорядку
Законність — це режим (стан) відповідності суспільних відносин законам і підзаконним нормативно-правовим актам держави, який утворюється в результаті їх неухильного здійснення всіма суб'єктами права.
Соціальна сутність законності — це узгоджування певних реальних суспільних відносин з їх законодавчими моделями, інакше кажучи, розповсюдження «панування» волі законодавця на всю територію держави, на все суспільство.
Основні принципи законності у державі соціально-демократичної орієнтації:
- єдність — однаковість нормативно-правового регулювання на всій території країни; тотожність застосування юридичних норм щодо всіх однойменних суб'єктів права;
- соціально-демократична доцільність — відповідність закону цілям забезпечення прав лю-• дини і прав нації (народу), соціальної демократії і прогресивного розвитку суспільства; необхідність вибору в межах закону найбільш ефективного (оптимального) засобу досягнення мети закону;
- реальність — забезпеченість законності дієвими, досконалими гарантіями.
Наслідком законності є встановлення в суспільному житті правопорядку.
Правопорядок — це режим (стан) упорядкованості, організованості суспільних відносин, який складається за умов законності.
4. Загальносоціальні гарантії законності
Гарантії законності — це система засобів, за допомогою яких у суспільному житті впроваджується, охороняється і, в разі порушення, відновлюється законність. Види загальносоціальних гарантій законності: економічні, політичні, ідеологічні.
Розглянемо докладніше лише останню групу гарантій, зокрема правову культуру особи.
Правова культура — це така властивість особи, яка характеризується загальною повагою до права, достатнім знанням змісту його норм і вмінням їх здійснювати, а також активною правомірною поведінкою в усіх життєвих ситуаціях.
Правове виховання — це цілеспрямована діяльність державних органів, громадських об'єднань і трудових колективів, а також інших суб'єктів щодо формування у громадян і службових осіб високої правової культури.
Засоби правового виховання: правове навчання (зокрема юридичний всеобуч); правова пропаганда; юридична практика державних органів та інших організацій; правомірна поведінка громадян, їх особиста участь у здійсненні та охороні юридичних норм; самовиховання.
Юридичний всеобуч — це єдина загальнодержавна система вивчення законодавства, яка охоплює всі верстви населення і всіх державних службовців.
Крім загальносоціальних гарантій законності, існують також гарантії спеціально-соціальні, зокрема юридичні.
5. Юридичні гарантії законності
Юридичні гарантії законності — це передбачені законом спеціальні засоби впровадження охорони і, в разі порушення, відновлення законності.
Види юридичних гарантій законності:
1) за найближчими цілями — превентивні, або попереджувальні, (спрямовані на запобігання правопорушенням); відновлювальні (спрямовані на усунення чи відшкодування негативних наслідків правопорушень);
2) за суб'єктами застосування гарантій — парламентські, президентські, судові, прокурорські, муніципальні, адміністративні (управлінські), контрольні;
3) за характером юридичної діяльності — пра-вотворчі; правороз'яснювальні; правозастосов-ні; правореалізаційні;
4) за онтологічним статусом у правовій системі — нормативно-документальні (норми права, а також роз'яснювальні (інтерпретаційні) юридичні акти загального характеру); індивідуально-документальні (правозастосовні акти, спеціально спрямовані на забезпечення та охорону законності, а також роз'яснювальні юридичні акти індивідуального характеру); діяльнісні (діяльність певних суб'єктів щодо: а) застосування юридичних норм;
б) реалізації нормативних та правозастосовних актів, що гарантують законність).
Тема 18 Застосування правових норм
Практична спрямованість теорії правозастосування, природно, зумовлюється її безпосередньо прикладним характером. Адже майже всі службові обов'язки професійних юристів зосереджуються, звично, на застосуванні юридичних норм або ж на його забезпеченні. Тому як для майбутніх юристів, так і для осіб, що вже працюють у даній сфері, цей розділ курсу набуває, мабуть, найбільшого практичного значення.
Від рівня засвоєння знань, викладених у даній темі, безперечно, відчутно залежатиме і якість виконання юристами своїх професійних функцій.
Значну роль відіграють ці знання і для всіх інших службових осіб — тією мірою, якою останнім доводиться приймати правозастосовні рішення,— а також для окремих громадян, оскільки вони так чи інакше неминуче залучаються до найрізноманітніших правозастосовних ситуацій.
1. Загальна характеристика застосування правових норм
Основний зміст професійної діяльності тих юристів, які є посадовими особами, становить якраз застосування ними правових норм. Тому саме у даній темі (зрештою, й у наступній) зосереджуються хіба що не найбільш значущі для практичної юридичної роботи загальнотеоретичні положення.
Застосування правових норм — це організаційно-правова діяльність компетентних органів, уповноважених на це громадських об'єднань або їх службових осіб, яка полягає у встановленні піднормативних формально обов'язкових індивідуальних правил поведінки персоніфікованих суб'єктів з метою створення умов, необхідних для реалізації ними таких норм.
Соціальна сутність правозастосовної діяльності — встановлення (або зміна чи припинення) зв'язків (взаємин, відносин) між тими суб'єктами права, котрі мають реалізувати юридичну норму.
Основні риси правозастосовної діяльності:
- у передбачених законодавством випадках вона виступає необхідною організаційною передумовою реалізації правових норм, внаслідок чого її соціальним призначенням є організація певних суспільних відносин;
- являє собою діяльність тільки державних органів і уповноважених на це державою громадських об'єднань, оскільки мусить мати державно-владний характер;
- набуває юридичне значущого характеру насамперед тому, що відносини, які виникають, змінюються або припиняються у результаті такої діяльності, мають вигляд взаємних юридичних прав і обов'язків певних суб'єктів;
- такі відносини, зв'язки встановлюються шляхом ухвалення (на основі правових норм і відповідно до конкретних життєвих ситуацій) індивідуальних формально обов'язкових рішень (велінь, приписів) щодо персоніфікованих суб'єктів. Прийняття таких рішень е визначальним елементом, серцевиною змісту правозастосовної діяльності;
- правозастосування становить собою юридичне значущу діяльність ще й тому, що відбувається воно тільки на підставі юридичних норм і в порядку, передбаченому ними;
- це своєрідний процес (процедура), який регламентований спеціальними (процедурно-процесуальними) нормами і складається з певних послідовних стадій;
- підпорядковується певним загальним вимогам, які забезпечують її правомірність, справедливість та ефективність;
- інтелектуально-юридичні результати правозастосування, тобто відповідні владні рішення, фіксуються, проявляються зовні у певній встановленій законодавством формі — в актах застосування права (правозастосовних актах).
2. Правозастосовні акти
Акт застосування правової норми — це спосіб зовнішнього прояву формально обов'язкового правила поведінки індивідуального характеру, яке підтверджує, встановлює, змінює або скасовує юридичні права й обов'язки персоніфікованих суб'єктів у конкретній життєвій ситуації.
Юридичні властивості правозастосовних актів:
- можуть прийматися будь-якими органами держави;
- є формально обов'язковими щодо персонально визначених суб'єктів;
- вміщують індивідуальні приписи (веління), розраховані на врегулювання лише окремого, конкретного випадку (відношення), тому їх юридична чинність вичерпується одноразовою реалізацією;
- не можуть мати зворотної дії в часі;
- можуть мати письмову, усну або конклюдентну (тобто у вигляді фізичних волевиявних дій) форми зовнішнього прояву. ;
Види правозастосовних актів:
1) за суб'єктами прийняття — акти глави держави, акти органів державної законодавчої влади, виконавчої влади, суду, контрольно-наглядових органів, акти уповноважених державою органів громадських об'єднань;
2) за галузевою приналежністю застосованої норми — цивільно-правові, адміністративно-правові, кримінально-правові та інші;
3) за юридичною формою — постанови, укази, розпорядження, рішення, накази, ухвали, протести, подання, висновки тощо;
4) за соціальною функцією у правовому регулюванні — регулятивні, охоронні;
5) залежно від елемента правової норми, яка застосовується,— акти застосування диспозиції норми, акти застосування санкції норми;
6) за характером індивідуальних велінь (приписів) — уповноважу вальні, зобов'язальні, забороняючі;
7) за характером юридичних наслідків — правоконстатуючі (правопідтверджу вальні), пра-вовстановлювальні, правозмінюючі, правоприпиняючі;
8) за формою зовнішнього прояву — письмові, усні, конклюдентні (діяльнісні).
3. Загальна характеристика правозастосовної діяльності
Вимоги правильного застосування правових норм:
законність — прийняття правозастосовного рішення тільки:
а) в межах компетенції, тобто повноважень, закріплених у законі;
б) на підставах, передбачених у гіпотезі застосовуваної норми;
в) за процедурою, встановленою законом;
г) у цілковитій відповідності зі змістом закону;
д) у передбаченій законом формі;
обґрунтованість — прийняття правозастосовного рішення на основі таких знань про юридичне значущі факти, передбачені гіпотезою застосованої норми, які (знання) є об'єктивно істинними, правильними, вірогідними;
доцільність — якщо застосована норма дає можливість обрати (в її межах) один з кількох варіантів поведінки, то у правозастосовному рішенні має бути закріплений саме такий з них, котрий дасть можливість найкращим, найефективнішим, оптимальним способом досягти мети закону.
Основні стадії застосування правових норм:
- встановлення юридичне значущих фактів і пошук правової норми, яку належить до них застосувати;
- перевірка достовірності правильності тексту, визначення меж дії та юридичної сили правової норми;
- з'ясування змісту (тлумачення) правової норми;
- прийняття рішення у справі;
- оформлення рішення в акті застосування правової норми.
Перша стадія правозастосовної діяльності має своїм змістом здобуття, формування знань про певні явища, дії, події (минулі, сучасні, а іноді й майбутні), яким закон надає юридичного значення. Отже, йдеться про своєрідну, можна сказати, професійно юридичну пізнавальну діяльність, результатом котрої мусять стати істинні, правильні висновки про існування саме таких «юридичне значущих» фактів. Особливість, специфічність цього пізнання полягає у тому, що:
- його об'єктом (на відміну від об'єкта наукового дослідження) є не закономірності, тенденції, процеси, а лише окремі, ізольовані, конкретні ситуації, факти;
- його предмет формально обмежений, окреслений гіпотезою (а подекуди й диспозицією) юридичної норми;
- його порядок, а також засоби, «інструменти» тією чи іншою мірою регламентовані процедурно-процесуальним законодавством;
- знання, що здобуваються в результаті такої діяльності, мають бути, як правило, абсолютною
(а не відносною) об'єктивною істиною — абсолютною істиною факту;
- до складу цих знань неодмінно входять і висновки про конкретну юридичну значущість, тобто юридичну кваліфікацію, встановлених фактів.
Юридична кваліфікація факту — непоширення правозастосовуючим суб'єктом законодавчої (нормативно-правової) оцінки певного виду фактів на встановлений ним факт, який є підставою застосування юридичної норми. Це, так би мовити, юридичний діагноз, який ставиться конкретним діям, особам, ситуаціям.
Оскільки предметом пізнання слугують не всі й не будь-які факти, а лише такі, яким саме закон (нормативно-правовий акт) надає юридичного значення, на цій самій стадії правозастосування має бути відшукана і та норма права, яка розрахована якраз на факти, що встановлюються. Тому встановлення як фактів, так і відповідної юридичної норми — це єдиний процес, який складає єдину стадію правозастосовної діяльності.
Відшукання належної правової норми здійснюється, як правило, за такою «схемою»:
- визначають, чи знаходяться встановлені факти у межах сфери законодавчого (легального) регулювання суспільних відносин (беручи до уваги відповідну систему права та його конкретно-історичні принципи);
- визначають, до якої саме галузі права має належати відповідна юридична норма (беручи до уваги предмет і метод правового регулювання щодо встановлених фактів);
- визначають, у якому інституті права має «перебувати» відповідна юридична норма (виходячи з галузевих принципів права);
- у межах визначеного інституту права відшукують саме таку юридичну норму, гіпотеза якої відповідає встановлюваним фактам.
Дана стадія застосування права може вважатися такою, яку завершено, «пройдено», тоді, коли є підстави зробити висновок, що ознаки фактів, описаних, змодельованих гіпотезою юридичної норми,
цілком співпадають з ознаками реальних фактів, встановлених у справі. Такий висновок буде свідчити про те, що знайдено саме ту норму, яка розрахована на встановлені факти, а факти було встановлено саме такі, які передбачені даною нормою права.
Друга стадія правозастосування включає такі дії, котрі мають на меті визначити, конкретизувати певні юридичні (формальні) властивості знайденої юридичної норми. Для цього, зокрема:
- пересвідчуються у правильності тексту юридичної норми, вдаючись саме до офіційного джерела її опублікування;
- переконуються у тому, що юридична норма є чинною (вдаючись до останнього нормативно-правового акта, опублікованого в офіційному виданні);
- визначають, чи поширюється її чинність на тих осіб, на той простір (територію) і на той час, що ними характеризуються встановлені факти, (керуючись принципами і правилами щодо суб'єктної, просторової і часової (темпоральної) дії правових норм);
- у випадку, коли факти одночасно, але неоднозначне, суперечливо регламентуються правовими нормами, встановленими різними органами держави, необхідно визначити, «виміряти» юридичну силу кожного з відповідних нормативних актів з тим, щоб застосувати саме ту норму, яку вміщено в акті відносно більшої сили.
Отже, і на цій стадії правозастосування відбувається своєрідне пізнання, предметом якого є юридичні властивості норми, що підлягає застосуванню.
Третя стадія правозастосування. Оскільки неможливо правильно застосувати норму права, не з'ясувавши точний зміст кожного її структурного елемента, всіх слів і речень, з яких вона складається, дана стадія є завжди обов'язковою: кожен, хто застосовуватиме ту чи іншу норму, неодмінно мусить витлумачити її «для себе».
Правоз'ясувальний процес (його види, способи, форми) — досить складна інтелектуальна діяльність, тому вивчення її передбачено в окремій (наступній) темі.
Четверта стадія застосування правової норми є,
можна сказати, резолютивною, підсумковою, вона спирається на результати попередніх стадій, неначе резюмує їх. Змістом цієї стадії є прийняття правозастосовуючим суб'єктом рішення про взаємні юридичні права і обов'язки (тобто про підтвердження, встановлення, зміну або припинення цих прав, обов'язків) тих осіб, які зможуть або мусять реалізувати норму права.
З погляду формальної логіки таке рішення конструюється, формулюється за правилами силогістичного мислення: роль великої посилки у цьому силогізмі (умовиводі) виконує застосовувана норма, малої посилки — встановлені у справі юридичне значущі факти, а умовиводом, висновком якраз і буде правозастосовне рішення.
З державно-регулятивної точки зору згадане рішення є владним правилом поведінки індивідуального характеру, скерованим до персонально визначених суб'єктів і розрахованим на конкретну, одиничну життєву ситуацію (яка, проте, може тривати значний, або невизначений у часі період).
Для того, аби дане рішення могло бути сприйняте відповідними адресатами, воно має бути певним чином об'єктивоване, тобто виражене назовні. Це завдання розв'язується на останній, «оформлювальній» стадії правозастосовного процесу (яку, однак, не завжди легко відокремити від попередньої).
П'ята стадія правозастосування включає дії щодо «матеріалізації», зовнішньої фіксації індивідуального правила поведінки, тобто щодо втілення, виразу його в правозастосовному акті. Це «оформлення» буває відносно нескладним, якщо досить скористатись усною або ж конклюдентною формами (хоча й у цих випадках можуть існувати певні формально-процедурні вимоги, наприклад, форма усних наказів військовослужбовців, форма жестів міліціонера, який «вручну» регулює вуличний рух).
Проте, коли йдеться про письмову форму право-застосовного рішення, яка є якраз найбільш поширеною у професійній юридичній роботі, на стадії, що розглядається, слід дотримуватись певних вимог щодо його документування. Письмовий правозастосовний акт має включати, як правило, такі частини й елементи («реквізити»):
1) вступна частина (назва акта — наказ, розпорядження, ухвала, рішення, вирок тощо; назва право-застосовуючого органу; місце і дата прийняття акта);
2) констатуюча частина (опис, характеристика встановлених у справі юридичне значущих фактів, а також, у разі потреби, посилання на джерела, докази, які їх підтверджують);
3) мотивувальна частина (посилання на правову норму, відповідно до якої факти піддано певній юридичній кваліфікації, обґрунтування саме такої їх юридичної оцінки);
4) резолютивна частина (виклад владного правила поведінки індивідуального характеру, тобто взаємних юридичних прав і обов'язків персоніфікованих суб'єктів, які теж мають бути тут же визначені, вказані).
Підпис відповідної посадової особи (або декількох таких осіб) теж є обов'язковим реквізитом письмового правозастосовного акта.
4. Застосування правових норм за аналогією у разі прогалини в законодавстві
Досить рідко, але може статися, що на першій стадії правозастосовної діяльності не вдається знайти юридичну норму, розраховану саме на даний життєвий випадок, лише тому, 140 Ті ще взагалі не існує в законодавстві (хоча справа, яку слід вирішити, знаходиться у сфері дії принципів права). Виникає ситуація, яка відображається поняттям прогалини у законодавстві.
Прогалина у законодавстві — це відсутність нормативно-правової регламентації певної групи суспільних відносин у сфері правового регулювання, окреслюваній основними принципами права.
Аналогія закону — це вирішення справи (за наявності прогалин у законодавстві) на основі правової норми, яка регулює найбільш подібні суспільні відносини. ,
Аналогія права — це вирішення справи (за наявності прогалин у законодавстві і відсутності «аналогічної» правової норми) на основі принципів відповідної галузі права або конкретно-історичних принципів національного права в цілому.
Тема 19 Тлумачення правових норм
Ґрунтовне засвоєння теоретичних положень щодо тлумачення юридичних норм становить одну з необхідних умов правильного з'ясування змісту таких норм як при їх вивченні (зокрема, при здобутті юридичної освіти), так і при застосуванні або ж реалізації.
Знання теорії тлумачення права слугує інтелектуальною базою, основою для практичного оволодіння різноманітними методами, способами, прийомами встановлення точного змісту законів, інших нормативно-правових актів.
Отже, положення, ідеї, висновки даної теми курсу загальної теорії права і держави мають прямий вихід в юридичну практику, здатні позитивно впливати на неї.
1. Загальна характеристика тлумачення правових норм
Об'єктивна необхідність тлумачення юридичних норм зумовлюється насамперед тим, що вони формуються, виражаються за допомогою зазвичай вкрай загальних, абстрактних понять, а також полісемічних, багатозначних слів (термінів), які за різних умов різні суб'єкти можуть розуміти досить неоднозначне. Для того, щоб запобігти такому «різночитанню» закону або подолати його неоднакове тлумачення за одних і тих самих умов, якраз і необхідно вдаватися до тих чи інших видів, способів правотлумачення, котрого, як відзначалось, не можна уникнути при застосуванні будь-якої юридичної норми. Тому, крім уяснення як обов'язкової стадії правозастосування, може виникати потреба ще й у роз'ясненні суб'єктам правозастосування і правореалізації правильного розуміння змісту юридичної норми.
Отже, соціальне призначення будь-якого тлумачення права — забезпечити правильне, однозначне (уніфіковане) розуміння змісту юридичної норми всіма, хто має її застосовувати або реалізовувати.
Тлумачення правової норми — це діяльність щодо з'ясування або роз'яснення (інтерпретації) змісту норми з метою правильного її застосування і реалізації.
Тлумачення-з'ясування — це внутрішня інтелектуальна діяльність суб'єкта щодо встановлення змісту нормативно-правового акта, яка не виходить за межі його свідомості; це, так би мовити, тлумачення норми «для себе».
Тлумачення-роз'яснення — це вже зовнішня, об'єктивована інтерпретація змісту правової норми, так би мовити, «для інших». Тому воно мусить бути певним чином виражене назовні, «матеріалізоване» у тій чи іншій формі, доступній для сприйняття іншими особами.
Види тлумачення-з'ясування:
1) за способом — філологічне (текстове, граматичне), тобто з'ясування змісту правової норми шляхом аналізу її тексту на основі використання законів філології; систематичне, тобто з'ясування змісту правової норми на основі встановлення її системних зв'язків з іншими правовими нормами;
історичне, тобто з'ясування змісту правової норми на основі пізнання конкретно-історичних умов її прийняття; цільове (телеологічне), тобто з'ясування змісту правової норми на основі виявлення цілей її прийняття;
2) залежно від співвідношення тексту норми та й змісту (інакше кажучи, «за обсягом») — буквальне (адекватне, точне), якщо зміст норми цілком відповідає його «словесній оболонці»— тексту
норми; обмежувальне, якщо зміст норми вужчий від її тексту; поширювальне, якщо зміст норми більш широкий, ніж її словесний вираз, текст.
Зміст уяснення правової норми, яка застосовується, його інтелектуальний результат фіксується здебільшого опосередковано, неявне — через відповідний правозастосовний акт, в якому таке уяснення начебто «заховане», використане. Проте іноді воно може виражатися в окремому, самостійному документі (акті), якщо потрібно спеціально роз'яснити іншим особам своє розуміння правової норми.
Види тлумачення-роз'яснення (інтерпретації):
1) за сферою дії — нормативне (загальне), розраховане на всі випадки застосування, реалізації роз'яснюваної норми; казуальне (індивідуальне), розраховане тільки на той випадок застосування, реалізації юридичної норми, з приводу якого роз'яснюється її зміст;
2) за юридичним значенням — офіційне (роз'яснення змісту юридичної норми, яке здійснюється компетентними суб'єктами і є формально-обов'язковим для всіх її адресатів); офіціозне (роз'яснення змісту юридичної норми, котре є формально-обов'язковим тільки для осіб та організацій, адміністративне підпорядкованих суб'єкту роз'яснення (інтерпретатору); неофіційне (роз'яснення змісту юридичної норми, яке не є формально-обов'язковим для будь-кого).
Отже, офіційне тлумачення — це тлумачення правової норми, яке здійснюється компетентними органами і є формально-обов'язковим для всіх суб'єктів її застосування та реалізації.
Залежно від того, ким встановлена юридична норма, яку тлумачить певний суб'єкт (або, інакше кажучи, залежно від того, «чию» норму він тлумачить), офіційне тлумачення буває автентичним (власним, «авторським»), коли норма тлумачиться тим самим органом, який її встановив (суб'єктами такого тлумачення можуть бути всі правотворчі органи), або ж делегованим (легальним), коли норму тлумачить орган, який її не приймав, але спеціально уповноважений законом давати Гі обов'язкове роз'яснення.
Неофіційне тлумачення — це тлумачення правової норми, що здійснюється будь-яким суб'єктом і не є формально-обов'язковим. За рівнем компетентності, обґрунтованості неофіційне тлумачення правових норм поділяється на доктринальне (науково обґрунтоване тлумачення вчених), професійне (тлумачення юристів-практиків). буденне (тлумачення не юристів).
2. Інтерпретаційно-правові акти
Якщо офіційне тлумачення є, за сферою його дії, загальним (нормативним), воно завжди виражається в самостійному спеціальному (юридичному) документі — інтерпретаційно-правовому акті. Якщо ж тлумачення є індивідуальним (казуальним), тоді воно може включатися, «вписуватися» у відповідний правозастосовний акт, викладатись у його мотивувальній частині або ж фіксуватися в окремому документі (наприклад, у письмовій відповіді компетентного органу на запит зацікавленого суб'єкта про те, як правильно слід розуміти закон стосовно конкретної життєвої ситуації).
Інтерпретаційно-правовий акт (акт офіційного тлумачення правової норми) — це спосіб зовнішнього прояву встановленого компетентними органами формально-обов'язкового правила розуміння змісту юридичної норми.
Види інтерпретаційно-правових актів:
1) за «авторством» норми, яка є предметом тлумачення,— акти автентичного тлумачення; акти делегованого (легального) тлумачення,
2) за суб'єктами тлумачення — акти тлумачення державних органів (органів державної влади, управління, суду, прокуратури та ін.); акти тлумачення уповноважених органів громадських об'єднань,
3) за сферою дії — нормативні (загальні), казуальні (індивідуальні)',
4) за галузевою приналежністю норми, яка тлумачиться,— акти тлумачення норм конституційного, адміністративного, цивільного, кримінального права та ін.;
5) за структурним елементом норми, яка тлумачиться,— акти тлумачення гіпотези, акти тлумачення диспозиції, акти тлумачення санкції;
6) за формою зовнішнього виразу — письмові, усні (тільки казуальні);
7) за юридичною формою — постанови, роз'яснення, ухвали та ін.
Юридичні властивості інтерпретаційно-правових актів:
- формальна обов'язковість (загальна або індивідуальна) для адресатів застосування і реалізації інтерпретованої норми;
- закріплення в таких актах правил розуміння норми (а не правил фізичної поведінки);
- можливість їх прийняття лише правотворчими або спеціально уповноваженими суб'єктами;
- наявність (поряд із властивими нормативно-правовим актам) спеціальних письмових форм їх виразу: роз'яснень, інструктивних листів та ін.;
- не тільки пряма їх дія в часі, а й, звичайно, зворотна дія.
Тема 20
Юридична відповідальність за правопорушення
Усі попередні теми третьої частини курсу були присвячені висвітленню нормальних, позитивних, бажаних юридичних явищ і процесів. Проте, як відомо, в ряді випадків у таких процесах — зокрема, в реалізації та застосуванні юридичних норм — трапляються відхилення. Загальнотеоретичній характеристиці таких «збоїв» (їх сутності, причин та юридичних наслідків) і присвячено дану тему.
Вага знань з цього питання досить різнопланова. Зокрема, такі знання допомагають більш чітко відрізнити юридичне дозволену, правомірну поведінку від поведінки юридичне забороненої, а це е , неодмінною умовою безконфліктної участі у су* спільному житті.
Вони також — і це не менш важливо — озброюють загальними критеріями правильності та ефективності застосування такого грізного важелю впливу на поведінку людей, як юридична відповідальність, сприяють виробленню вмінь, навичок її законного і справедливого застосування щодо правопорушників .
Значну роль також відіграє засвоєння матеріалу розділу для самовиховання належної правосвідомості, для попередження, профілактики протиправних вчинків.
1. Загальна характеристика правопорушень
Правопорушення — це протиправне винне діяння деліктоздатного суб'єкта, яке є особистісно або суспільна шкідливим чи небезпечним.
Соціальна сутність правопорушення — заподіяння шкоди тим особистим, груповим чи загальносуспільним інтересам, які юридичне захищені державою.
Склад (елементи) правопорушення:
суб'єкт правопорушення — деліктоздатна фізична особа (людина) або деліктоздатне об'єднання, які вчинили правопорушення. Деліктоздатність — це закріплена законодавством і забезпечена державою здатність суб'єкта нести юридичну відповідальність за вчинене ним правопорушення;
об'єкт правопорушення — певні блага, на пошкодження, знищення чи позбавлення яких спрямоване винне протиправне діяння. Об'єктами правопорушень можуть стати всі явища, які визнаються об'єктами правовідносин, тобто різноманітні матеріальні та нематеріальні цінності (особисті або соціальні);
об'єктивна сторона — протиправне діяння; його шкідливий або небезпечний результат; необхідний причинний зв'язок між ними. Протиправність діяння полягає в його державній, юридичній забороненості, у невідповідності вчинку юридичним приписам. Таке діяння може бути виражене як у активних (якщо суб'єкт недотримується забороняючих норм), так і в пасивних діях (якщо суб'єкт не виконує зобов'язальні норми);
суб'єктивна сторона — певне психологічне ставлення суб'єкта до своєї протиправної поведінки та її наслідків. Таке ставлення відображається поняттям вини.
Види (форми) вини:
умисел:
прямий умисел — суб'єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає і бажає настання його негативних наслідків;
непрямий умисел — суб'єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає його негативні наслідки, але байдуже ставиться до можливості їх настання;
необережність:
протиправна самовпевненість — суб'єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає можливість настання його негативних наслідків, проте сподівається, що вони все ж таки не виникнуть;
протиправна недбалість — суб'єкт усвідомлює протиправність свого діяння, але не передбачає можливості настання його негативних наслідків, хоча відповідно до рівня свого розвитку може і мусить це передбачити.
Порушення припису юридичної норми, вчинене без вини, відображається поняттям правової аномалії.
Види правопорушень (за ступенем суспільної або особистісної шкідливості):
- проступки (шкідливі правопорушення);
- злочини (небезпечні правопорушення).
Злочин — вчинене винно суспільне небезпечне діяння (дія або бездіяльність), заборонене кримінальним законом під загрозою покарання.
Види проступків:
конституційне правопорушення — завдає шкоди державному ладу, його об'єктом виступають закріплені Конституцією порядок організації та діяльності органів державної влади, форма правління та устрій держави. Отже, об'єктом такого проступку можуть стати форма або апарат держави, а також конституційні права людини;
цивільне правопорушення — завдає шкоди майновим і пов'язаним з ними особистим немайновим інтересам суб'єкта. Об'єкт цього правопорушення — майнові або пов'язані з ними немайнові цінності;
адміністративне правопорушення — протиправна, винна дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський або державний порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність;
дисциплінарне правопорушення — це правопорушення, яке завдає шкоди внутрішньому трудовому розпорядку підприємств, установ та організацій.
В юридичній науці обговорюється питання про можливість виокремлення екологічних, сімейних, процесуальних та деяких інших правопорушень.
2. Причини правопорушень
Причини правопорушень — це ті явища соціальної дійсності, які спричинюють (або полегшують) вчинення правопорушень.
Причини правопорушень розподіляються:
1) за значущістю щодо обумовлювання, детермінації правопорушень — на:
основні — соціальні явища, яким належить визначальна, вирішальна роль у цьому процесі (наприклад, суперечність чинного законодавства основним правам людини, загальнолюдським моральним приписам; протиріччя між ними і потребами, інтересами тих чи інших соціальних верств і окремих осіб, якщо правова культура останніх відзначається неналежним рівнем; суттєві вади, недоліки законодавства);
неосновні — явища, які лише полегшують вчинення правопорушень, здійснюють такий вплив на тлі головних чинників, і, можливо, саме завдяки ним — тобто так звані фонові явища (наприклад,
недосконалість обліку й охорони матеріальних цінностей, недостатній контроль за дотриманням правил техніки безпеки, правил дорожнього руху тощо). Останню групу явищ нерідко відображають іншим, окремим поняттям — обставини (або умови), що сприяють вчиненню правопорушень;
2) за онтологічним статусом стосовно свідомості конкретної особи:
об'єктивні — явища, що не залежать від неї (наприклад, недоліки в роботі державних органів);
суб'єктивні — явища, які входять до складу індивідуальної свідомості конкретного суб'єкта, безпосередньо визначаються нею (наприклад, незнання особою вимог закону, її негативне ставлення до його приписів, психологічна установка особи на протиправну поведінку).
Правильне встановлення тих або інших причин певних правопорушень — неодмінна умова їх профілактики і зниження загального рівня протиправної поведінки.
3. Юридична відповідальність
Юридична відповідальність — це закріплений у законодавстві і забезпечений державою юридичний обов'язок правопорушника зазнати примусового позбавлення певних цінностей, що йому належали.
Соціальною сутністю юридичної відповідальності слугує здійснювана «руками держави» природна негативна реакція суспільства (принаймні тієї його частини, волю якої виражає держава) на порушення певних соціальних інтересів, на «пошкодження» певних соціальних чи особистих благ.
Інші види заходів державного примусу:
- попереджувальні, превентивні (наприклад, опис майна особи, яка визнана обвинуваченою у кримінальній справі; оголошення карантину в місцевості, де виникла або може спалахнути епідемія);
- правореалізаційні (наприклад, примусове, за судовим рішенням, стягнення з особи аліментів ра утримання її дітей)^
- припиняючі (наприклад, затримання особи, яка вчиняє хуліганські дії);
- відновлювальні (ухвалення судового рішення, яким керівник підприємства примушує поновити на роботі безпідставно звільненого ним працівника);
- компенсаційні зокрема, відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної правопорушенням). Функції юридичної відповідальності:
- правоохоронна — захист правопорядку від можливих або вчинених (зокрема, триваючих) правопорушень;
- виховна — спеціальна превенція (тобто виправлення правосвідомості правопорушника з тим, щоб він більше не чинив правопорушень); загальна превенція (тобто вплив на правосвідомість усіх інших схильних до правопорушень осіб, щоб утримати їх від таких вчинків).
Принципи юридичної відповідальності є різновидом міжгалузевих принципів права (правового регулювання), а тому, як і інші такого роду принципи, вони підпорядковані, субординовані загальним типологічним принципам права.
У праві соціально-демократичної орієнтації юридична відповідальність має наставати, згідно законодавства, тільки за:
- фізичне діяння (а не за думки, світогляд, соціальні особистісні властивості);
- юридичне заборонене діяння;
- винне діяння (проте можливі окремі винятки);
- власні дії правопорушника. Юридична відповідальність застосовується на засадах:
- законності (щодо її підстав, процедури і змісту);
- обґрунтованості (щодо висновків про факт та про суб'єкта правопорушення, а також про інші юридичне значущі факти, пов'язані з цими обставинами);
- доцільності (щодо здійснення цілей юридичної відповідальності);
- невідворотності (жодне правопорушення не повинно залишатися без відповідного реагування компетентних органів);
— справедливості або індивідуалізації (щодо відповідності обраного в межах закону заходу відповідальності негативній соціальній характеристиці конкретного правопорушника).
Види юридичної відповідальності:
конституційна;
адміністративна;
цивільна;
дисциплінарна;
матеріальна;
кримінальна.
Дискутується питання про видову самостійність процесуальної, (зокрема, цивільне- та кримінально-процесуальної), екологічної, сімейної та деяких інших варіантів юридичної відповідальності.
Так чи інакше, критерієм видової класифікації заходів юридичної відповідальності мають бути юридична природа відповідного правопорушення та характер шкоди, що ним заподіяна.
Стадії юридичної відповідальності:
— виникнення відповідальності (з моменту вчинення правопорушення як юридичного факту, що спричинює відповідне правопорушення);
— встановлення компетентними державними органами суб'єкта (та інших елементів) правопорушення;
— визначення виду і «дози» (міри) відповідальності (в акті застосування санкції відповідної правової норми);
— реалізація конкретних заходів юридичної відповідальності, визначених відповідним право застосовним актом.
\
Тема 21
Правове регулювання суспільних відносин та його ефективність
Матеріал цієї теми — підсумкової у даному розділі курсу — призначений інтегрувати і піднести на новий, більш високий щабель узагальнення ті знання, уявлення, котрі були сформовані у процесі вивчення попередніх тем розділу.
Практичне значення загальнотеоретичних уявлень про правове регулювання полягає, зокрема, в тому, що вони відображають єдність, цілісність правової системи шляхом розкриття глибинних, «інтимних» зв'язків і взаємозалежностей її частин, елементів.
Завдяки цьому, такі знання істотно полегшують практичну орієнтацію у складному, багатогранному світі юридичних явищ. Вони (ці знання) дають можливість обирати з розгалуженого юридичного інструментарію саме ті засоби, регулятивна «енергія» котрих здатна забезпечити найповніше задоволення потреб, інтересів людей та їх спільностей, об'єднань.
Окремо слід підкреслити ужитково важливе значення знань про юридичну техніку. Адже від юридично-технічної досконалості право регулятивної практики, від рівня оволодіння юридичною технікою всіма суб'єктами права залежить ефективність юридичного забезпечення і захисту основних, невід'ємних прав кожної людини.
Досконале володіння юридичною технікою (як інтелектуальне, теоретичне, так і фізичне, «матеріальне») — неодмінний професійний обов'язок кожного юриста.
1. Загальна характеристика правового регулювання
Як зазначалося в темі 15, всі державно-правові (юридичні) явища як певна єдність ти цілісність становлять правову систему. Основна її частина використовується насамперед органами держави (а подекуди й іншими учасниками суспільного життя) для здійснення специфічного впливу на суспільні відносини. Він відображається поняттям правового регулювання.
Правове регулювання — це здійснюваний державою за допомогою всіх юридичних засобів владний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, закріплення, охорони і розвитку.
Крім такого (власне регулятивного) впливу, право чинить також духовно-ідеологічний вплив на індивідуальну і суспільну свідомість (як у процесі правового регулювання, так і поза ним). Обидва ці різновиди впливу права на особу і на суспільство відображаються поняттям дії (функціонування) права.
У процесі такої «інтегрованої» дії права реалізуються всі його функції (тема 12), наразі спеціально-соціальні функції виконуються тільки опосередком правового регулювання.
Щодо кожного типу держави і права, то правове регулювання підпорядковується певним типологічним принципам. Стосовно правового регулювання (права) соціально-демократичної орієнтації, такі принципи вже розглядалися у темі 13. Тут лише зауважимо, що «надзавданням» правового регулювання згаданого типу слугує сприяння здійсненню, охороні й захисту прав людини і прав нації (народу).
Види правового регулювання:
1) за способом поєднання загальних юридичних дозволів та загальних юридичних заборон — загальнодозволенний («дозволено все, що прямо не заборонено законом») і спеціальнодозволенний («дозволено лише те, про що прямо зазначено в законі»);
2) за територіальним статусом правотворчого суб'єкта регулювання — централізоване (якщо таким суб'єктом є вищий або центральний орган держави) і нецентралізоване (коли таким суб'єктом є регіональний, місцевий чи інший територіальний орган);
3) за обсягом суспільних відносин, на які поширюється правове регулювання,— загальне, або
нормативне, (якщо такий обсяг є кількісно невизначеним) та індивідуальне (якщо регулювання розраховане лише на одну конкретну життєву ситуацію). Індивідуальне правове регулювання здійснюється, наприклад, при застосуванні відносно визначених юридичних норм, коли існує можливість обрати на власний розсуд,— проте в межах норм — конкретний варіант поведінки.
Стадії правового регулювання
Обов'язкові:
1) моделювання (регламентування) суспільних відносин — шляхом загального програмування юридичних прав та обов'язків їх учасників;
2) виникнення суб'єктивних юридичних прав та обов'язків (правовідносин) у суб'єктів права;
3) реалізація суб'єктивних юридичних прав та обов'язків.
Факультативні:
2а) офіційне тлумачення правової норми;
26) застосування правової норми.
Сфери та межі правового регулювання
Сфера правового регулювання — це той соціальний простір, на який поширюється правове регулювання.
Види сфер і меж правового регулювання:
1) сфера можливого (потенційного) правового регулювання — ділянка суспільних відносин, яка в принципі може бути врегульована правом; її межі зумовлюються певними властивостями суспільних відносин, суб'єктів права, а також самих юридичних норм;
2) сфера необхідного правового регулювання — ділянка соціального простору, де потрібен вплив права як прояв дії соціальних закономірностей, потреб суспільства і держави. Її межі зумовлюються загальносоціальними потребами та інтересами керівної частини суспільства, які відображає держава;
3) сфера законодавчого (легального) регулювання — ділянка соціального простору, фактично регламентована правовими нормами; межами даної сфери виступають основні принципи відповідної правової системи;
4) сфера правореалізуючого (зокрема правозастосовного) регулювання — ділянка суспільного життя, в котрій фактично здійснюються правові норми;
межі її визначаються чинним законодавством.
2. Предмет, метод і типи правового регулювання
Предмет правового регулювання — це сукупність суспільних відносин, урегульованих правом.
Властивості предмета правового регулювання:
- вольовий («ідеологічний») характер суспільних відносин;
- здатність суспільних відносин бути об'єктом зовнішнього контролю;
- істотне значення суспільних відносин для функціонування і розвитку держави.
Метод правового регулювання — це специфічний спосіб владного впливу держави на суспільні відносини, котрий здійснюється за допомогою юридичних засобів.
Метод правового регулювання характеризується:
- колом суб'єктів, яких держава визнає правоздатними і дієздатними;
- змістом та обсягом правового статусу суб'єктів певних відносин;
- порядком формування, встановлення юридичних прав і обов'язків суб'єктів;
- ступенем визначеності змісту юридичних прав і обов'язків;
- співвідношенням основних регулятивних засобів впливу на поведінку — повноважень (дозволів), обов'язків та заборон;
- порядком (процедурою) здійснення Юридичних прав та обов'язків;
- способами примусового забезпечення прав і обов'язків.
Тип правового регулювання — це спосіб сполучення загальних юридичних дозволів та загальних .юридичних заборон щодо суб'єктів, відносини між якими регулюються правовими нормами.
Види типів правового регулювання:
- загальнодозволенний: «дозволено все, що прямо не заборонено законом»;
- спеціальнодозволенний: «дозволено лише те, про що прямо зазначено в законі».
3. Механізм правового регулювання
Механізм правового регулювання — це система всіх державно-правових (юридичних) засобів, за допомогою яких держава здійснює владний вплив на суспільні відносини.
Він не збігається повністю з правовою системою суспільства, є дещо «вужчим» від неї. Адже до останньої так чи інакше входять і такі явища, в яких ні держава, ані суспільство не зацікавлені (зокрема, правопорушення).
Дія механізму правового регулювання супроводжується, переплітається, пов'язується із впливом інших соціальних явищ, які в цілому можна відобразити поняттям загальносоціального механізму правового регулювання.
Елементи механізму правового регулювання:
Обов'язкові на відповідних стадіях регулювання:
- норми права (моделюють, регламентують суспільні відносини);
- нормативно-правові акти («організовують» зміст правових норм, виражають їх зовні, забезпечують набуття ними чинності);
- юридичні факти (породжують, змінюють або припиняють суб'єктивні юридичні права і обов'язки персоніфікованих суб'єктів);
- правовідносини (конкретизують взаємні юридичні права та обов'язки персоніфікованих суб'єктів);
- акти тлумачення (з'ясування) змісту правових норм;
- акти реалізації суб'єктивних юридичних прав і обов'язків.
Обов'язкові протягом усього регулювання:
- правосвідомість (ідеологічно, духовно забезпечує процес правового регулювання);
— законність (гарантує реальність здійснення регулятивного процесу). Факультативні:
— інтерпретаційно-правові акти (забезпечують однакове розуміння змісту правових норм);
— акти застосування правових норм (забезпечують владну організацію правовідносин між правореалізаторами).
Характеристика механізму правового регулювання дозволяє з'ясувати, якою мірою юридичне забезпечено здійсненність, ефективність того чи іншого закону, адже без повноцінного механізму реалізації він «повисає у повітрі», перетворюється на пустопорожню обіцянку, декларацію, гасло. Маючи уявлення про належний «набір» елементів такого механізму, можна встановити, яка його ланка відсутня або не спрацьовує через ті або інші вади і, отже, вимагає певного «ремонту».
Зазначені засоби правового регулювання, система яких утворює його механізм, є, так би мовити, юридичними інструментами, що їх використовує держава (через свої органи), а також інші учасники суспільного життя — суб'єкти права — для досягнення тих чи інших цілей. Досконале володіння такими інструментами — неодмінна умова належного професіоналізму юриста.
4. Техніка правовою регулювання (юридична техніка)
Юридична техніка — це сукупність способів і прийомів, умінь і навичок формування всіх елементів механізму правового регулювання та ефективного оперування ними у праворегулятивній практиці.
Види юридичної техніки. Юридична техніка відповідно, зокрема, до основних стадій правового регулювання та видів юридичної діяльності поділяється на правотворчу, правотлумачну, правозастосовну та правореалізаційну. До кожного з цих видів юридичної техніки входять як загальні, так
і особливі, специфічні способи, прийоми, вміння праворегулятивної діяльності.
Усі вони мають бути розділені на:
- соціологічно-дослідні (використовуються, наприклад, при з'ясуванні волі населення, різних соціальних груп, яка має бути втілена у закони та інші нормативно-правові акти, або ж при визначенні доцільності, своєчасності, ефективності правового регулювання);
- мовні (використовуються щодо юридичної термінології, стилю викладу змісту правових актів);
- логічні (використовуються, зокрема, при побудові юридичних моделей, «конструкцій», при тлумаченні правових норм, при систематизації законодавства);
- психологічні (використовуються, наприклад, у правозастосовній діяльності, зокрема, при притягненні правопорушників до юридичної відповідальності);
- педагогічні (використовуються, для прикладу, з метою впливу на правосвідомість суб'єктів при застосуванні і реалізації юридичних норм);
- організаційні (зокрема, щодо забезпечення процедурного аспекта праворегулятивної діяльності);
- економічні (наприклад, при визначенні «собівартості», витрат на певні праворегулятивні акції, дії);
- технічні (використання сучасних технічних засобів, електронно-обчислювальної техніки в юридичній діяльності).
5. Ефективність правового регулювання
Характер і «якість» регулятивного впливу права на суспільні відносини відображаються насамперед такими поняттями:
— цінність правового регулювання;
— економність правового регулювання;
— ефективність правового регулювання. Цінність правового регулювання — це його реальна позитивна (корисна) значущість для існування і розвитку особи, соціальних спільнот, груп,
об'єднань, для всього суспільства загалом. За суб'єктним критерієм розрізняють відповідно особистісну, групову, загальносоціальну цінність правового регулювання (кожна з яких має щодо цього специфічні показники і критерії).
Економність правового регулювання — це обсяг соціальних витрат (предметно-речових, грошових, кадрових, часових, фізично-людських ресурсів та ін.), потреб для досягнення мети закону. Йдеться, отже, неначе про «собівартість» досягнення за допомогою закону потрібних результатів, змінювань.
Ефективність правового регулювання — це співвідношення реальних результатів здійснення закону з його метою. Якщо таку мету і такі результати виразити в однотипних показниках, які можуть бути емпірично виявлені, зафіксовані, обраховані, то ефективність правового регулювання можна буде визначити в кількісній формі за допомогою вказаного співвідношення.
Мета правового регулювання (мета закону) — це передбачувані і бажані для правотворчого органу результати здійснення закону. Мета закону може бути, зважаючи на наявність засобів і умов її досягнення, найближчою (прямою) або перспективною. За сферою суспільного життя, якої стосується мета закону, можна розрізняти економічні, політичні, екологічні, духовні та інші його цілі.
У тих випадках, коли зміст мети закону становлять саме юридичні наслідки (тобто зміни у правовому статусі певної групи суб'єктів або у конкретних правах та обов'язках персоніфікованих осіб), е підстави вирізняти юридичну ефективність закону (правового регулювання). В усіх же інших випадках йдеться, так би мовити, про загально-соціальну (економічну, політичну, екологічну, духовну та ін.) ефективність правового регулювання.
Результати здійснення закону — це ті реальні зміни у суспільних відносинах, які сталися після впровадження закону в життя, у практику. Розрізняють результати здійснення закону очікувані й неочікувані (несподівані), позитивні (корисні) і негативні (шкідливі).
Щоб дістати повне уявлення про ефективність правового регулювання, треба брати до уваги всі цілі, які переслідувались законодавцем, а також встановити і співставити, «зважити» усі види результатів здійснення закону стосовно кожної мети. Це завдання розв'язується за допомогою спеціальних дослідницьких процедур.
Такі процедури можуть використовуватись для «вимірювання» ефективності регулювання, здійснюваного на основі одного або декількох законів. Якщо ж ідеться про ефективність цілого інституту права чи окремої галузі права, а тим більше права в цілому, то така результативність правового регулювання узагальнено характеризується змінами у відповідній сфері суспільних відносин, що зумовлені юридичними чинниками і мають вияв у суспільній практиці.
Загальна ефективність правового регулювання забезпечується:
- ефективністю самого закону;
- ефективністю процедурно-процесуального механізму застосування закону;
- ефективністю діяльності щодо застосування і реалізації закону.
Якщо перші дві позиції стосуються ефективності правотворчості, то остання — ефективності правозастосування (правореалізації). Кожна з цих «ефективностей» має свої передумови (як загально-соціальні, так і юридичні) і характеризується своєрідними показниками.
До загальносоціальних передумов ефективності юридичної норми (ефективності правотворчості) слід віднести:
- відповідність норми об'єктивним законам (закономірностям) існування й розвитку людини та суспільства;
- відповідність норми конкретно-історичним умовам її функціонування, реальним можливостям її здійснення (матеріальним, духовним, часовим, кадровим та ін.), оперативне реагування правотворчості на зміну цих умов і можливостей;
- відповідність юридичної норми реальним по
требам та інтересам тих суб'єктів, відносини між якими вона має регулювати, відображення й урахування («узгодження») у ній цих потреб, запитів, інтересів;
- відповідність юридичної норми стану правосвідомості і моралі, рівню загальної культури, громадській думці згаданих суб'єктів:
- відповідність норми права висновкам тих наук (суспільних, природничих, технічних), які «предметне» вивчають об'єкти, що перебувають у сфері правового регулювання;
- відповідність юридичної норми загальним закономірностям самоорганізації системних явищ (їх вивчає наука синергетика) і цілеспрямованої організації таких явищ (їх вивчає, зокрема, кібернетика).
До юридичних (спеціально-соціальних) передумов ефективності юридичної норми належать:
- відповідність норми об'єктивним державно-правовим (юридичним) закономірностям регулювання (наприклад, законам системності, яка несумісна з неузгодженістю, суперечливістю, наявністю прогалин між структурними елементами кожної правової системи, або обов'язковим зв'язкам між структурними елементами кожної юридичної норми, або ж залежностям між процедурно-процесуальними та матеріальними нормами);
- наявність у суспільстві режиму законності, неухильне втілення принципів юридичної відповідальності (зокрема принципу її невідворотності);
- домінування в суспільній свідомості, у громадській думці шанобливого ставлення до права, його високий престиж серед державних службовців та більшості населення.
Дотримання усіх зазначених передумов дозволяє забезпечити не тільки суто управлінську ефективність, але й зазвичай цінність та економність закону, тобто його високу якість.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ПРАВОЗНАВСТВО ТА ЙОГО МЕТОДОЛОГІЯ
Тема 22 Правознавство (юридична наука):
загальнотеоретична характеристика
1. Поняття і структура юридичної науки
Юридична наука — це система об'єктивних соціальна значущих знань про закономірності права і держави (державно-правові закономірності}. Оскільки право і держава належать до соціальних явищ, остільки й юридична наука входить до складу суспільних наук — до загальної системи суспільнознавства.
У зв'язку з тим, що державно-правові явища мають зазвичай складну будову, характеризуються наявністю різних сторін, граней, аспектів, юридична наука (юриспруденція) — це багатопрофільна, системна дисципліна.
У системі юридичної науки (юриспруденції) можна виділити такі елементи'.
1) за формою відображення державно-правових явищ — судження про минулі, теперішні і майбутні (прогнозовані) факти державно-правової дійсності, уявлення про державно-правові явища,
правові категорії і поняття, державно-правові концепції й теорії;
2) залежно від безпосереднього предмета дослідження — науки теоретико-історичні, галузеві, міжгалузеві (наприклад, наука екологічного права), прикладні (наприклад, судова психіатрія), міжнародно-правові (науки міжнародно-публічного і міжнародного приватного права);
3) залежно від конкретного елемента предмета дослідження — вчення про право, вчення про правове (юридичне) регулювання, вчення про державу, вчення про правосвідомість, вчення про юридичну науку (теорія правознавства);
4) залежно від аспекта вивчення державно-правових явищ — онтологія права і держави (вивчення їх існування як реальних феноменів у «статиці»): філософія держави і права (вчення про їх необхідність, призначення для людини і суспільства, їх місце у соціокультурній системі, серед здобутків людської цивілізації); аксіологія права та держави (вчення про значущість, цінність цих явищ для особи і суспільства); соціологія права і держави (знання про «динаміку», механізм і соціальні результати функціонування зазначених феноменів); гносеологія права й держави (знання про методологію і методику дослідження державно-правових явищ);
5) за гносеологічним (пізнавальним) статусом знань — фактологічна або емпірична частина науки (знання про державно-правові факти), теоретична частина (категорії, поняття, теорії, концепції державно-правових явищ), практична частина (рекомендації, пропозиції стосовно удосконалення держави і права, правового регулювання).
2. Предмет юридичної науки
Як і будь-яку науку, юриспруденцію з-поміж інших суспільних наукових дисциплін вирізняє своєрідність її предмета, тобто тих особливих закономірностей, об'єктивних законів, що нею вивчаються.
Таким предметом виступають специфічні закономірності права і держави (державно-правові закономірності).
Державно-правова закономірність — це об'єктивний, необхідний, суттєвий, для певних умов загальний і сталий зв'язок державно-правових явищ між собою, а також з іншими соціальними феноменами, який безпосередньо обумовлює і впроваджує якісну визначеність цих явищ, що проявляється в їхніх юридичних властивостях. Інакше кажучи, це такий зв'язок, котрий юридичне опосередковує: а) соціальну детермінованість; б) структуру функціонування і розвиток; в) соціальну активність, дієвість державно-правових явищ.
Наявність специфічних державно-правових закономірностей якраз і виступає об'єктивною основою для виділення юриспруденції у самостійну науку в усій системі суспільнознавства.
Види державно-правових закономірностей:
1) за змістом, типом зв'язку — генетичні (закономірності виникнення державно-правових явищ), структурні (закономірності побудови, формування, організації державно-правових явищ, наприклад, зв'язок між елементами юридичної норми), функціональні — закономірності «життя», взаємозв'язку, взаємовпливу державно-правових явищ (наприклад, зв'язок між матеріальними і процесуальними юридичними нормами), закономірності зміни, розвитку державно-правових явищ;
2) за дією закономірностей у соціальному просторі — внутрішні (зв'язок державно-правових явищ між собою, наприклад, зв'язки між державою і об'єктивним юридичним правом) і зовнішні (зв'язки державно-правових явищ з іншими соціальними феноменами, наприклад, взаємозалежність політики і права);
3) за сферою дії закономірностей у державно-правовому просторі — загальні, дія котрих поширюється на всю державу в цілому і на всю її правову систему, і окремі, які діють лише на частині, на «фрагменті» державно-правової дійсності (скажімо, закономірності методу правового регулювання суб'єктів майнових відносин в умовах ринкової економіки);
4) за історичними межами дії — всезагальні (які стосуються права і держави за будь-яких історичних умов, у будь-якому місці й за всіх відтинків часу), формаційні (які діють на право й державу лише визначеного історичного типу) і особливі (притаманні тільки конкретній державі чи певній групі держав);
5) за способом здійснення, формою прояву — так звані динамічні (їх дія проявляється однозначно у кожному конкретному, одиничному зв'язку державно-правових явищ — наприклад, залежність юридичної сили нормативно-правового акта від місця правотворчого органу, яким його прийнято, в апараті держави) і «статистичні», дія котрих проявляється лише на значному масиві, множині державно-правових явищ як багатозначний, так званий стохастичний зв'язок останніх (наприклад, залежність рівня, динаміки правопорушень, злочинності від стану й змін тих чи інших соціальних явищ).
Методологічне значення викладеної класифікації державно-правових закономірностей полягає насамперед у тому, що вона:
- полегшує виявлення тих сфер державно-правової дійсності, в котрих її закономірні зв'язки досліджені недостатньо;
- відіграє суттєву роль при виборі методу дослідження;
- виступає необхідним засобом встановлення субординації, «ієрархії» об'єктивних державно-правових законів, а тим самим і їх тлумачення, інтерпретації;
- дозволяє конкретизувати уявлення про шляхи здійснення основних функцій юридичної науки;
- дає об'єктивну основу для структурування всієї системи юридичних наук.
Так, спираючись на наведену класифікацію, слід дійти висновку, що предмет теорії права і держави становлять тільки універсальні і загальні специфічні закономірності виникнення, структури,
функціонування і розвитку державно-правових явищ. Своєрідність таких закономірностей серед інших зв'язків у сфері державно-правової дійсності якраз і є об'єктивною підставою для виділення особливої галузі знань, котра їх вивчає й відображає,— загальної теорії права та держави в окрему, самостійну науку у системі юриспруденції.
Означеним предметом даної науки об'єктивно зумовлюються її статус у цій системі, її роль щодо інших наук — як юридичних, так і неюридичних. Ця роль концентровано відображається положенням про те, що загальна теорія права та держави е світоглядною, фундаментальною, методологічною юридичною наукою.
3. Функції юридичної науки
Функції юридичної науки — це основні напрямки її впливу на соціальні явища, насамперед право й державу, на суспільні відносини, формування і розвиток особи.
Серед таких функцій вирізняються:
1) констатуюча — виявлення, фіксація наявних державно-правових явищ;
2) інтерпретаційна — пояснення сутності державно-правових явищ, причин їх виникнення і зміни, їх структури, функцій та ін.;
3) евристична — відкриття, формулювання невідомих раніше об'єктивних державно-правових закономірностей;
4) прогностична — формулювання гіпотез, прогнозів розвитку державно-правових явищ;
5) методологічна — використання положень юридичної науки як дослідницьких інструментів для «нарощення» нових знань як у юриспруденції, так і в інших науках (особливо важливу роль у цьому контексті відіграють, як відзначалось, висновки загальної теорії права і держави);
6) практико-прикладна — формулювання рекомендацій, пропозицій щодо удосконалення тих чи інших державно-правових інститутів;
7) ідеологічно-виховна — вплив на формування й розвиток правової, політичної і моральної свідомості, світогляду і загальної культури суб'єктів, на зміцнення (чи послаблення) у суспільній свідомості престижу, авторитету права, держави, законодавства.
Виконання юридичною наукою інтерпретаційної, евристичної та прогностичної функцій пов'язане з дослідженням механізму дії державно-правових закономірностей, а виконання її практико-прикладної функції — з визначенням механізму їх використання.
Механізм дії державно-правових закономірностей — це система соціальних явищ, які зумовлюють та опосередковують юридична значущу діяльність суб'єктів.
Механізм використання державно-правової закономірності — це система активних, цілеспрямованих дій зі створення умов і засобів для реалізації такої закономірності, а також їі безпосереднього використання на практиці. Це поняття, таким чином, призначене відобразити діяльність щодо конструювання, виготовлення й «експлуатації» механізму дії державно-правової закономірності — діяльність, яка «організовує» здійснення останньої.
У кожному із зазначених блоків діяльності можна дещо умовно виділити «підмехнізми»: а) загальносоціальний та б) спеціально-соціальний (юридичний).
Юридичний механізм використання державно-правової закономірності — це система юридична значущих дій зі створення державно-правових умов і засобів для реалізації такої закономірності, а також її безпосереднього використання у практиці.
Тема 23 Методологія юридичної науки
1. Поняття і склад методології правознавства
Методологія юридичної науки — це: а) система підходів і методів, способів і засобів наукового дослідження, а також б) вчення (теорія) про їх використання при вивченні державно-правових явищ.
До складу цієї методології, зокрема, входять:
- філософсько-світоглядні підходи (матеріалістичний чи ідеалістичний, діалектичний чи метафізичний, визнання чи заперечення об'єктивних соціальних, у тому числі державно-правових, закономірностей та можливості їх пізнання, здобуття істинних знань щодо них);
- загальнонаукові методи, тобто такі, що використовуються в усіх або у більшості наук (наприклад, структурний, функціональний методи, сходження від абстрактного до конкретного, формально-логічні процедури, скажімо, аналіз, синтез і т. ін.);
- групові методи, тобто такі, котрі застосовуються лише у певній групі наук, наприклад, тільки у суспільствознавстві (скажімо, метод конкретно-соціологічного дослідження);
- спеціальні методи, тобто такі, котрі прийняті для дослідження предмета лише однієї науки (наприклад, у юриспруденції — це способи уяснення (тлумачення) норм права, своєрідні прийоми узагальнення юридичної практики).
Дослідницькі методи можна також розподілити дещо умовно на емпіричні (способи виявлення, фіксування, збирання, систематизації інформації про факти та явища) і теоретичні (способи пояснення, тлумачення зібраних даних, побудови понять, концепцій, прогнозів і т. ін.).
Усі названі групи методів, безумовно, необхідні для проведення повноцінного, всебічного, завершеного державно-правового дослідження: кожна з них може знадобитись на якомусь етапі — тому навіть з цієї причини методологія має бути множинною, плюралістичною. Проте їхня роль у науковому пошуку не однозначна. Так, філософсько-світоглядні підходи визначають саму стратегію дослідження. Його загальну спрямованість, орієнтують на знаходження, відбір, накопичення цілком визначених у соціально-змістовному відношенні фактів і, нарешті (що, можливо, найголовніше), обумовлюють характер та зміст оцінювання (інтерпретації) отриманих результатів дослідження. А без такого оцінювання соціальне пізнання неможливе і непотрібне.
2. Сучасні проблеми перетворення методології вітчизняної юриспруденції
Радикальні зміни, котрих зазнали в останній чверті XX ст. державно-правові явища в усьому світі, особливо у країнах Східної Європи, зумовили необхідність адекватного «реагування» на них з боку правознавства у цих країнах. Приведення цієї науки у відповідність із соціальними реаліями потребує передусім її методологічного «переозброєння». Воно, вочевидь, стає можливим головним чином шляхом звільнення її від колишньої адміністративно-командної заідеологізованості, демонополізації методологічних підходів, плюралізації використовуваних методів дослідження. Це — необхідна передумова щодо об'єктивності пізнання державно-правових явищ, поступального розвитку юридичної науки, свободи наукової творчості.
Сучасна методологічна ситуація у всьому суспільнознавстві України та й інших країн колишнього Союзу РСР, яка характеризується переходом від уніфікованої, єдино дозволеної, «одержавленої» методології до розмаїття методологічних засад, поширюється, так чи інакше, й на вітчизняне правознавство. Демонополізація, або, так би мовити, роздержавлення методології,— безперечно, плідний процес, який збагачує, демократизує пошуки істини, вивільняє та стимулює дослідницьку енергію, дозволяє більш повно і всебічно осягнути предмет дослідження — специфічні державно-правові закономірності. Вже сьогодні можна зафіксувати позитивні результати цієї методологічної тенденції, втілені, зокрема, у переосмисленні «класичних» і запровадженні нових понять вітчизняного загальнотеоретичного правознавства — таких, як «права людини», «права нації», «правова держава». Ці результати відображені і в фундаментальних нових законах — Конституції України та ін.
Але методологічний плюралізм не повинен перетворюватись на методологічний анархізм, на методологічну нерозбірливість, сваволю, «всеїдність». Означена ситуація (а її симптоми можна подекуди спостерігати як у правознавстві, так і в інших суспільних науках сучасної України) не наближає, а віддаляє від положень, адекватних предмету пізнання, гальмує формування практично корисних висновків. Запобігти таким небажаним «витратам» у ході дослідницького процесу можна, як видається, за умов дотримання принаймні таких трьох загальнометодологічних постулатів:
- об'єктивна обумовленість обраних методів дослідження його предметом. Саме предмет дослідження (тобто певна грань, сторона, аспект об'єкта дослідження) «веде» за собою дослідницький метод, визначає межі його застосовуваності, придатності та прийнятності. Наприклад, якщо йдеться про можливості застосування у правознавстві математичних методів, то навряд чи можна не погодитись із твердженням: перш ніж рахувати, треба визначити, а що ж власне слід рахувати. На останнє запитання не зможе дати відповідь будь-яка суто математична наука;
— необхідність встановлення єдиної істини, вірогідність якої можна довести й перевірити за допомогою певного об'єктивного критерію. Щоправда, не можна не бачити того, що у разі, коли поняття істинності інтерпретувати як відповідність суспільствознавчих положень об'єктивним інтересам (потребам) окремих людей або окремих частин
соціальне неоднорідного суспільства, тоді доведеться визнавати плюралізм істини: їх буде стільки, скільки існуватиме видів таких «часткових», групових інтересів. Та чи не буде такий «плюралізм» своєрідним проявом агностицизму й виправданням будь-яких акцій, аби тільки вони відповідали чиїмось інтересам?
- неодмінним показником прийнятності, евристичності певного дослідницького підходу, методу є його спроможність наближувати, призводити до розкриття соціальної сутності явищ, що вивчаються (а не до приховування, затушовування її). Такою сутністю, взагалі кажучи, є, як відомо, здатність явища задовольняти інтереси певної частини соціальне неоднорідного суспільства (а у деяких випадках — і всіх громадян держави).
Наведені положення видаються наукознавчими аксіомами: вони стверджені реальною дослідницькою практикою багатьох поколінь вчених. Проте в сучасних процесах плюралізації суспільствознавчих (зокрема, правознавчих) методів зазначені аксіоми іноді ігноруються, внаслідок чого якраз і виникають ситуації методологічного безладдя, еклектизму, «хаосу». Ці, можна сказати, методологічні аномалії найчастіше мають місце внаслідок:
1) використання певних загальнонаукових та інших методів дослідження поза межами їх застосовуваності, тобто абсолютизації, гіперболізації їх евристичних можливостей (у тому числі внаслідок ігнорування закономірної залежності між предметом і методом дослідження);
2) «оприродничування» законів соціальних явищ (зокрема, космізації, фізикалізації, біологізації дослідницьких засад щодо права і держави), тобто «механічного» виведення закономірностей останніх безпосередньо з положень природничих наук;
3) надмірної, тобто соціально-беззмістовної, «вихолощу вальної» абстрактизації понять про досліджувані соціальні явища (шляхом використання загальнолюдських термінів без конкретно-історичної сутнісної інтерпретації, розшифрування змісту понять, що такими термінами позначаються). Але те, чи мають ці поняття (скажімо, поняття прав людини) дійсно загально-, а не частково-людське значення, виявляється лише із їх «приземленням», тобто коли вони застосовуються у конкретних умовах місця й часу, якими власне й визначається соціально-змістовне розуміння, смислове «наповнення» відповідних загальнолюдських термінів. А воно ж, як свідчить практика, нерідко буває досить неоднозначним, неодноманітним:
4) факторної «зрівнялівки», тобто прокламування рівнозначності, однаковості впливу на досліджуване явище численних різноманітних чинників, від яких воно так чи інакше залежить. У такий спосіб затушовуються відмінності між необхідними й випадковими зв'язками явищ, створюється ґрунт для заперечення й дискредитації поняття об'єктивного закону або підміни його більш широким (але менш змістовним) поняттям залежності;
5) методологічної «зрівнялівки», тобто проголошення абсолютної рівнозначності, рівноцінності усіх методів дослідження, заперечення будь-якої їх субординованості, залежності, системності (у той час, як така субординованість об'єктивно зумовлюється наявністю різних рівнів, багатоаспектністю досліджуваних явищ);
6) термінологічної мімікрії, тобто словесного «перевдягання», як-то кажуть, зміни «вивісок» дослідницьких підходів і методів. Йдеться про випадки, коли внаслідок своєрідної термінологічної алергії колишні назви (справді дискредитовані спотвореною практикою використання позначуваних ними понять) замінюються іншими, новітніми, які, хоча й звучать надто «модерно», проте реально використовуються, інтерпретуються у тому ж значенні, зречення якого було задекларовано зовні.
Викладене свідчить про підставність вимоги дотримання наукознавчої, методологічної дисципліни (безперечно, не формально уніфікованої, не «одержавленої»). Звільнення методології від адміністративно-командної ідеологічної запрограмованості не означає її свободу від фактологічної, логічної, і врешті-решт істиннісної дисципліни,
свободу від необхідності вдаватися до такого визначального критерію правильності методології, як реальні наслідки впровадження її результатів у суспільну практику. Саме ця практика й «вирішує», якою ж бути методології.
Ця ж практика, до речі, найпереконливіше довела й доводить, що ніколи не існувало, не існує і не існуватиме методологи соціального пізнання, абсолютно нейтральної у соціальне орієнтованому, соціальне змістовному відношенні, тобто методологи, так би мовити, соціальна дистильованої, «очищеної» від залежності, від впливу з боку загального світогляду, переконань і установок дослідника. А такий світогляд є конкретним продуктом певних соціальних і природних умов, обставин життя його носія або тієї частини суспільства, інтересам якої об'єктивно відповідають, «слугують» результати дослідження.
Дотримання цих вимог — необхідна передумова евристичної ефективності плюралізації методології юридичної науки в сучасній Україні.