Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема: КРАЇНИ БЛИЗЬКОГО ТА СЕРЕДНЬОГО СХОДУ.
Афганістан. Здобуття незалежності.
Афганістан був дуже відсталою країною, але й туди долетів відгомін революційних подій у сусідніх країнах (Росії, Туреччині, Іраку). Вони привели до сплеску молодо афганських реформаторських настроїв. Національно- патріотичний молодоафганський рух, що виник на початку XX ст.., висловлював найбільш радикальні погляди на доллю своєї країни. Його учасники - представники пов’язаних із ринком поміщиків, місцевого купецтва, інтелігенції, що почала зароджуватися, виступала за відновлення незалежності країни та проведення реформ у сфері державного управління, економіки й культури.
Велика Британія вбачала в Афганістані та реакційному режимі еміра Хабібулли-хана головну опру для придушення антиколоніального руху, для проникнення до Середньої Азії. Політика режиму Хабібулли, ворожа справі ліквідації напівколоніальної залежності Афганістану від Британії, що сприяла проникненню англійсько-індійського капіталу в країну, викликала широке невдоволення. В опозицію до еміра стали не тільки молодо афганці, а й впливові діячі вкрай консервативної орієнтації (староафганці), що виступали за обмеження іноземного впливу і на захист мусульманської старовини. Введення нових податків, зменшення офіцерської та солдатської платні в армії призвели до значного погіршення ситуації в країні.
У лютому 1919 р. еміра Хабібуллу було вбито під час палацового перевороту. Після недовгої боротьби за владу трон посів один із його синів Аманулла-хан. тісно пов'язаний із рухом молодо афганців. (28 лютого 1919 р. Аманулла-хан проголосив незалежність (Афганістану, що викликало загальний захват. Владу нового еміра було визнано повсюдно. (З березня 1919 р. уряд Афганістану звернувся до Великої Британії з проханням переглянути британсько- афганські відносини на основі встановлення рівноправності сторін, але відповідь, що прийшла через півтора місяці, містила вимогу дотримуватись старих кабальних договорів. За цих складних для Афганістану умов першою державою, яка визнала незалежність, була радянська Росія.
У травні 1919 р. Велика Британія розв’язала (колоніальну війну проти Афганської держави, одначе після завзятих боїв була змушена погодитися на перемир’я. До такого рішення англійців змусив непримиренний опір афганського народу, підтримка його пуштунськими племенами, події в Індії та Середній Азії. 8 серпня 1919 р. у Равалпінді було підписано британсько-афганський договір, за яким визнавалася (незалежність Афганістану. Після підписання радянсько- афганського договору в Москві 28 лютого 1921 р. Велика Британія у листопаді того ж року уклала остаточний мир з Афганістаном і встановила з ним дипломатичні відносини.
Хоч акт визнання незалежності викликав піднесення в країні, до рішучих структурних реформ вона не була готова. Молодо афганці у прагненні здійснити такі реформи занадто квапилися, що викликало невдоволення селянства та
ісламського духівництва. Спираючись на нього, супротивники реформ домоглись у 1929 р. зречення Аманулли від влади. Королем країни став (Надір-шах Він офіційно прийняв конституцію (1931 р), що закріплювала в країні поміркований режим, який брав до уваги і відсталість селянства» і силу духівництва, і значення племінних зв’язків. У (1933, р. влада перейшла до короля 3axip-шаxa,'' який продовжив обережний зовнішньополітичний курс і збалансовану внутрішню політику.
ІРАН міжвоєнний період
До Першої світової війни Іран залишався відсталою аграрною країною, напівколонією Великої Британії та царської Росії. Загалом чисельність населення становила 10-12 млн., із них майже 1\4 - різні племена (курди, лури, бахтіари, белуджі, кашкаці, туркмени, араби тощо), чиїм заняттям здебільшого було кочове скотарство, та близько 1/5 - міське населення.
В іранському селі, як і перше, панували феодальні відносини, земля та зрошувальні споруди (були власністю шаха, феодалів, поміщиків, духовенства. Серед племен зберігалися патріархальні відносини. Основну масу селян становили безземельні, малоземельні й наймити. У містах були поширені ремесла, а от фабрично-заводської промисловості практично не існувало. Іноземним концесійним підприємствам належали нафтопромисли на Каспії, заводи. У країні було безліч дрібних торговців, які не витримували конкуренції та часто банкрутували.
Політичним ладом Ірану була : обмежена монархія на чолі з династією Каджарів.
На початку 1918 р. Велика Британія, розпочала окупацію всього Ірану, зміцнюючи свої позиції в цьому регіоні та створюючи плацдарм для вторгнення в Закавказзя. У було створено англофільський уряд на чолі з Восугом ед Доуле. Порушуючи конституцію та в обхід меджлісу(парламенту), Восуг ед Доуле підписав 9 серпня 1919 р. британсько-іранську угоду, що віддавала під контроль британських радників та інструкторів іранську армію, фінанси, прокладення шляхів, зовнішню торгівлю й фактично встановлювала залежність Ірану від Британії.
Англійська окупація викликала всплеск антиколоніального руху в Тебрізі, Хор асані та Гіляні. Плани англійців перетворити Іран на свою колонію було зірвано, тому вони 1921 р. були змушені вивести війська з іранської території. З країни виїхали також англійські військові та фінансові радники.
21 лютого 1921 р. перські козаки під командуванням Реза-хана вчинили в Тегерані державний переворот. Було утворено новий уряд, що дістав назву «чорного кабінету». Реза-хана спершу було призначено командиром козацької дивізії, а потім військовим міністром. Було опубліковано Декларацію про боротьбу проти аристократії та про намір поліпшити становище робітників і селян. Проголошувалася незалежна зовнішня політика й анулювання британсько- іранської угоди 1919 р.
Зробивши ставку на національну консолідацію країни під своєю владою, Реза-хан, який залишався незмінним всемогутнім військовим міністром за будь-яких змін у кабінеті, незабаром сам вирішив вийти на арену політичних подій. У лютому 1925 р. він змусив меджліс проголосити його головнокомандувачем країни, а в грудні 1925 р. Установчі збори проголосили Реза-хана новим шахом нової династії Пехлеви
Сильний та енергійний, новий правитель здійснив передусім низку реформ, яких гостро потребувала відстала й залежна від інших держав країна. Реза-шах прагнув швидко подолати це відставання, для чого провів низку законів, спрямованих на зміцнення правової основи держави, земельних відносин, фінансів. Під його впливом меджліс прийняв кримінальний і цивільний кодекси, закони проти насильницького захоплення землі та про реєстрацію земельних володінь, про здачу землі (державної) в оренду поміщикам, закон проти аграрного бандитизму, закон про продаж державних земель. У країні прискореними темпам будувалися - головно державою і коштом скарбниці - нові промислові підприємства, залізниці. Прагнучи обмежити вплив англійців, Реза-шах охоче приймав економічну допомогу від Німеччини. Було створено Національний банк Ірану (1928 р) , введено державну монополію зовнішньої торгівлі (1931 р.) і навіть поставлено питання про перегляд умов договору з англо-іранською нафтовою кампанією та про деяке обмеження інших економічних пільг і привілеїв британців в Ірані.
В країні було здійснено важливі реформи, покликані сприяти розвиткові освіти і культури: засновано світські школи й прийнято закон про обов’язкову початкову освіту; відкрито численні середні і вищі навчальні заклади, зокрема Тегеранський університет (1934 p.), де навчання було платним. Услід за реформами Ататюрка в Ірані було здійснено аналогічні реформи, якими передбачався перехід на європейський одяг, що супроводжувалося, як і Туреччині, скасуванням традиційних титулів і звань, запровадженням прізвищ.
В умовах фактично одноосібної влади режим Реза-шаха переслідував не лише робітничий і селянський, а й демократичний та будь-який інший опозиційні рухи. Здійснювалася жорстка державна цензура в літературі, пресі, ігнорувалися інтереси численних національних меншин, провадилася політика релігійної нетерпимості, навіть до інших течій ісламу, не кажучи вже про інші релігії.
Наслідки реформ одразу ж вплинули на стан країни. Промисловий розвиток привів до появи прошарку кваліфікованих робітників. На селі посилилися товарні зв’язки, з’явилася значна кількість землевласників, пов’язаних із ринком. Сформувалася верства освіченої інтелігенції. Рівночасно найвпливовіше шиїтське духовенство чинило значний опір реформам, у яких воно вбачало відхід іранського суспільства від історичних, релігійних, національних традицій та устроїв.
Проте режим Реза-шаха, заснований на диктаторських повноваженнях, переборював опір опозиції, виводячи Іран із гурту розвинених країн не лише свого регіону, а й усієї Азії.
Революція в ТУРЕЧЧИНІ
Поразка у світовій війні Німеччини, на боці якої воювала Османська імперія, воєнні невдачі й невдоволення в країні, нарешті, капітуляція Туреччини у жовтні 1918 р. поклали край владі молодотурків, які обстоювали цілісність імперії. Султанська імперія агонізувала союзники анексували всі її зовнішні володіння (Балкани, арабські землі).Постало питання про те, якою має бути повоєнна Туреччина. У ті тяжкі дні вирішення цього питання перебрав турецький народ на чолі з його новими лідерами, які відійшли від гасел молодотурків і взяли за основу тезу про незалежність усієї Туреччини.
На початку 1919 р. турецька влада була надто відчутно обмежена військами Антанти, які окупували чимало територій імперії та ввели свій флот до проток. У травні 1919 р. Греція окупувала Ізмір і прилеглі території. Турецька влада була деморалізована, постало (питання про розчленування)країни західними державами, що викликало широкий опір різних політичних сил, який попервах мав стихійний характер. Повсюдно почали виникати партизанські загони, товариства захисту прав місцевого населення, на чолі яких стояли представники патріотичної інтелігенції та офіцерства.
У 1919 p., спершу в липні в Ерзурумі, а потім в вересні в Сівасі відбулися два конгреси] цих товариств, на яких було обрано Представницький комітет на чолі з генералом Кемаль-пашею. Документи конгресу закликали країну до боротьби за незалежність і проти окупантів, а султана до створення нового кабінету. У жовтні було скликано знову обраний парламент, що прийняв «Національну обітницю», тобто Декларацію незалежності Туреччини, яка містила заклики до знищення всіх перешкод для розвитку країни, передусім привілеїв держав Антанти .
У відповідь на Декларацію держави Антанти в березні 1920 р. окупували Стамбул і розігнали парламент. Султан змушений був підкоритися, а його новий уряд офіційно виступив проти Представницького комітету і Кемаля-паші.
Такий перебіг подій викликав зливу обурення по всій країні. На хвилі національно-патріотичного піднесення у квітні 1920 р. в Анкарі було обрано новий меджліс - Великі національні збори Туреччини (ВНЗТ), до яких було включено й 105 членів розігнаного парламенту, що втекли зі Стамбула. Головою ВНЗТ став Мустафа Кемаль-паша, який проголосив новий орган влади єдиною* законною владою Туреччини.
Ататюрк Мустафа Кемаль (1881 - 1938) - турецький державний, політичний і військовий діяч, засновник і перший президент Турецької республіки. Прізвище Атарпок («батько турків») отримав від ВНЗТ 1934 р. під час запровадження прізвищ. Народився у Салоніках у родині дрібного торговця лісом. У 1904 р. закінчив Стамбульську академію генерального штабу в чині капітана. Перебуваючи на військовій службі в Сирії (1905-1909), брав участь у молодотурецькому русі, але після молотурецької революції 1908 відійшов від комітету «Єднання і прогрес»У квітні 1909 очолив штаб «Армії дії», що придушила заколот Обдула-ХамідаІІ. Брав участь в італо-турецькій війні (1911-1912), 2-й балканській війні (1913) У 1913 - 1914 - військовий аташе в Болгарії . У роки Першої світової війни відіграв визначну роль в обороні Дарданелл (1915) 1917 отримав чин генерала і звання паші. У 1919 р. Кемаль очолив національно-патріотичний рух у країні, що дістав за його ім’ям назву кемальського.
Створений ВНЗТ уряд на чолі з Кемалем ужив енергійних заходів щодо зміцнення своєї влади. Першою дипломатичною акцією його було звернення за підтримкою до радянської Росії, яка виявила готовність допомогти. Услід за тим, у відповідь на інтервенцію грецьких військ до Анатолії, турки почали успішну воєнну кампанію, що завершилася восени 1922 р. вигнанням інтервентів. Успіхи кемальської революції спутали всі карти державам Антанти. Умови накинутого султанові 1920 р. кабального Севрського договору було переглянуто. Зрештою, на конференції в Лозанні було визнано незалежність Туреччини в її тогочасних кордонах. Ще до того, 1 листопада Т922 p., ВЗНТ прийняли закон про ліквідацію султанату, після чого 29 жовтня 1923 р. Туреччину було проголошено республікою. Щоправда, тиск ісламського духовенства виявився в тому, що представника султанської династії Абдулу-Меджшта ІІ офіційно проголосили «халіфом усіх мусульман», але в березні 1924 р. було ліквідовано й халіфат.
Ситуація, що склалася внаслідок національно-патріотичного піднесення, та величезні успіхи революції, що привели до незалежності Туреччини, а також успішного протистояння натискові держав, - усе це створило Кемалю величезний авторитет в країні. Спираючись на цей авторитет, лідер революції та керівництво створеної ним 1923 р. Народно-республіканської партії (НРП) приступили до серії рішучих і радикальних перетворень, що тривали понад 10 років (1923-1934 pp.) і великою мірою змінили як традиційну структуру країни, так і її зовнішній вигляд.
За Конституцією, прийнятою ЗО квітня 1924 p., Туреччина проголошувалася республікою на чолі з президентом, якому надали велику владу. Вищим органом влади був однопалатний меджліс, із депутатів якого президент призначав прем’єра, котрий укомплектовував кабінет міністрів. Вибори до парламенту були двоступеневими, за мажоритарною системою. Жінки попервах до участі в виборах не допускалися; з 1930 р. їм надавалося право обирати й бути обраними до муніципальних органів влади, а з 1934 р. - також і до меджлісу. Конституція декларувала всі головні демократичні права і свободи, що було дуже важливо в справі трансформації традиційної ісламської структури. Задля централізації управління змінилась адміністративна структура: країну було розбито на округи (вілаєти), а колишні вілаєти-губернії скасовано.
Форма державного правління Туреччини за конституцією 1924 р.
Серія реформ президента Кемадя була пов’язана з відокремленням держави від релігії. Жінок зрівняли у правах із чоловіками, за винятком державної служби. Спеціальні закони передбачали перехід на/європейський одяг, європейський каиендар і літочислення. Вводився громадянський шлюб, було ліквідовано багатошлюбність. Латинізована абетка заступила арабську й полегшила навчання в численних заново створених вищих і середніх школах. Установлювалося світське судочинство за європейським зразком. У сфері економіки всю турботу щодо розвитку національного капіталу перебрала держава. Державне регулювання економіки поєднувалось зі створенням умов для приватнопідприємницької діяльності. Турецький уряд приступив до ліквідації іноземних концесій, що частково були анульовані, частково викуплені. До центрального республіканського банку від відкупленого Оттоманського банку право емісії. Уряд перебрав будівництво нових залізниць, портів, промислових підприємств. Було встановлено більш високі митні тарифи, що захищали більш молоду промисловість від іноземної конкуренції. Офіційно скасовувалися пільги європейському капіталові. В сільському господарстві було проведено податкові реформи і створено умови для підвищення товарності сільськогосподарських продуктів, передусім тютюну і бавовни.
Зворотним боком нової економічної політики був жорсткий режим на державних підприємствах, відсутність чи заборона діяльності вільних профспілок (їх заступали державні), а також заборона вільної діяльності опозиційних партій. Політика НРП і Кемаля не могла не викликати спротиву різних кіл суспільства як справа, так і зліва, які не сприйняли нововведень і мало що отримали від перетворень.
Утім, Турецька республіка на чолі з її першим президентом М.Кемалем Ататюрком у 20-30-ті pp.. досягла відчутного прогресу та вийшла на передові позиції серед країн Азії.
Палестинська проблема.
Палестина - історична область у південній частині Передньої Азії, на Східному узбережжі Середньо земного моря. Це - колиска християнської релігії, тут* народився Ісус Христос, міста й села Палестини описано в Біблії. До того ж, у Єрусалимі знаходиться Стіна Плачу - вціліла частина храму Давида, що є найбільшою святинею для іудеїв, а також визначні мечеті мусульман. Тут віддавна проживали євреї, араби, інші народності, на цій території утворювалися й розпадалися держави, точилися тривалі та спустошливі війни, землі Палестини вабили хрестоносців, турків-османів, інших завойовників, що встановлювали тривале панування в цьому регіоні.
У XIX ст.. до Палестини почали проникати англійський, німецький і французький капітали, а наприкінці століття - єврейський. Євреї вбачали в Палестині землю обітовану, прагнучи створити тут свою державу, Ідею про створення єврейської держави висунув австрійський журналіст Теодор Герцль, а 1897 р. її схвалив перший сіоністський конгрес. Євреї пропонували викупити цю
землю у турецького султана, якому вона тоді належала, але той не погодився. Незважаючи на це, євреї почали переселятися в Палестину. Перші єврейські поселенці з’явилися в Палестині ще у 80-х pp.. XIX ст.. Єврейська біднота їхала сюди за підтримки Ротшильді та інших єврейських магнатів. Вони жили відокремлено від арабів, на асимілюючись із ними, зберігаючи свою культуру, релігію, традиції. Під час Першої світової війни Палестину захопили Велика Британія (1917-1918 pp.) У 1919 р. президент СІЛА В.Вільсон запропонував передати Сирію і Палестину під мандат США, але рішенням конференції союзників у Сан-Ремо (квітень 1920р.) і Ліги Націй (липень 1920 р) мандат на управління Палестиною отримала Велика Британія.
Проводячи політику за своїм випробуваним колоніальним принципом «поділяй і володарю», Велика Британія, на основі декларації Бальфура (міністра закордонних справ Великої Британії) 1917 p., підтримувала єврейську еміграцію і колонізацію Після Першої світової війни євреї масово почали прибувати в Палестину, особливо із Східної Європи. Наприкінці 30-х pp.. євреї становили вже майже 1/3 населення Палестини. Це дуже часто спричиняло виступи й повстання арабського населення (найбільш значні датуються 1920 - 1921, 1929, 1936-1939 pp.) Спроби замирити арабів та євреїв та обмежити єврейську еміграцію призвели лише до конфлікту Великої Британії з деякими найбільшими сіонськими організаціями, за спиною яких була підтримка США. У 1937 р. Велика Британія запропонувала план розділу Палестини на єврейську державу, трохи більшу арабську державу і територію, що знаходилася під управлінням самої Великої Британії. Намагаючись стримати хвилю арабських виступів, британський уряд прийняв закон, що припиняв єврейську еміграцію до Палестини. Одначе під час війни, внаслідок антисимістської політики нацистів, єврейська еміграція до Палестини посилилася. Після Другої світової війни термін британського управління Палестиною скінчився, і в1947 р. ООН ухвалила рішення про організацію двох держав: арабської (Палестина) та єврейської (Ізраїль). Війн, що почалася між ними в 1948 p., призвела до вигнання палестинців за межі історичної Батьківщини до Лівану, Сирії, Йордану, Лівії та інших арабських країн. Періодичні війни між Ізраїлем та арабськими країнами різко загострили палестинську проблему. Історичний досвід розвитку найскладнішого політичного конфлікту на Близькому Сході переконує, що вирішити будь-які суперечності й протистояння силовими засобами неможливо. Про це переконливо свідчить і нинішній перебіг подій у цьому регіоні.