Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
34
ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА
ГАВРИЛЮК СВІТЛАНА ВІТАЛІЇВНА
СТАНОВЛЕННЯ Й РОЗВИТОК ІСТОРИЧНОГО ПАМ’ЯТКОЗНАВСТВА ВОЛИНІ, ХОЛМЩИНИ І ПІДЛЯШШЯ
(ХІХ –початок ХХ ст.)
Спеціальність 07.00.01 –Історія України
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора історичних наук
Чернівці - 2003
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі давньої і нової історії України Волинського державного університету імені Лесі Українки
|
Науковий консультант: |
доктор історичних наук, професор Макар Юрій Іванович, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри міжнародних відносин |
|
Офіційні опоненти: |
доктор історичних наук, професор Сергійчук Володимир Іванович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри давньої і нової історії України, директор Центру українознавства доктор історичних наук, професор Баженов Лев Васильович, Кам’янець-Подільський державний університет, професор кафедри історії України доктор історичних наук, професор Пінчук Юрій Анатолійович, Інститут історії України НАН України, завідувач відділу української історіографії |
Провідна установа: Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України, відділ нової історії
Захист відбудеться “ 27 ” серпня 2003 р. о 10.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.03 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (58012, м.Чернівці, вул. Кафедральна, 2, корп. 14, ауд. 18)
З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (м.Чернівці, вул. Лесі Українки, 23)
Автореферат розісланий “ 4 ” липня 2003 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Н.Ю.Ротар
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. У відродженні самосвідомості українського народу визначальне місце належить зверненню до його історичних коренів, відновленню призабутих вікових традицій і духовних цінностей. Їх уособленням виступають історичні пам’ятки –предмети матеріальної та духовної культури минулого. Будучи невід’ємним складником соціокультурного простору, вони виховують і єднають покоління, забезпечують наступність і спадковість розвитку нації, сприяють згуртуванню українського суспільства навколо спільних ідеалів та цінностей. Тому одним з найактуальніших завдань незалежної України залишається турбота про їх збереження та повноцінне використання.
Вагоме місце у вирішенні завдань сучасної пам’яткознавчої роботи належить узагальненню досвіду вивчення і збереження культурної спадщини в минулому, в тому числі протягом ХІХ –початку ХХ століть у межах таких етнічних українських земель як Волинь, Холмщина і Підляшшя. Ці території, пам’ятки яких за домінування українського етносу засвідчували переплетення і взаємовпливи культур, належність різним державним утворенням, перебували у зазначений період під владою Російської імперії. Історична та геополітична ситуації, що склалися тут, відрізнялися, особливо на Холмщині й Підляшші, від становища в Наддніпрянській Україні і не були сприятливими для збереження етнічної самобутності українського населення. Проте воно зуміло вистояти і передати нащадкам рідну мову, звичаї, почуття етнічної єдності з іншими українськими землями. І одну з провідних ролей у цьому відіграли історичні пам’ятки, збережені зусиллями шанувальників старовини.
Кращі традиції, досвід і наукова спадщина учасників пам’яткознавчого руху не втратили значення і сьогодні. Чимало пам’яткознавчих проблем, які потребували вирішення у ХІХ –на початку ХХ століть, перегукуються з аналогічними проблемами в житті сучасного українського суспільства. Тому звернення до надбань історичного пам’яткознавства, ознайомлення з його кращими здобутками сприятиме розвитку пам’яткознавчої справи, вітчизняної історичної науки загалом, подальшому відновленню призабутих, а то й невідомих сторінок минувшини українських земель. Дослідження теми дає змогу підкреслити значущість пам’яткознавчої діяльності для збереження національної культурної спадщини, потребу підтримки в незалежній Україні цілісної системи такої роботи.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в руслі наукової тематики історичного факультету Волинського державного університету імені Лесі Українки “Історія культури Волині” і “Археологічні, джерелознавчі, етнологічні та краєзнавчі студії історії Волині”, навчальних програм факультету. Робота є складовою частиною держбюджетної теми “Західне Полісся: історія і культура” (номер державної реєстрації 01031U000656).
Мета і завдання дослідження. Враховуючи наукове, теоретичне і практичне значення теми, спираючись на власноруч віднайдені й опрацьовані нові документи та матеріали, залучивши праці українською, російською та польською мовами, автор поставила за мету охарактеризувати становлення й розвиток історичного пам’яткознавства Волині, Холмщини і Підляшшя у ХІХ –на початку ХХ століть, у проблемно-хронологічному розрізі висвітлити й проаналізувати історичні події та факти, що склали зміст історико-пам’яткознавчої діяльності у вказаних регіонах протягом зазначеного періоду.
Відповідно до поставленої мети виділено наступні завдання:
- прослідкувати складання в Російській імперії ХІХ –початку ХХ століть законодавчої бази історичного пам’яткознавства як основи здійснення такої роботи на теренах Волині, Холмщини і Підляшшя;
- проаналізувати сутність та видозміну концептуальних підходів до поняття історичної пам’ятки, на яких базувалося історичне пам’яткознавство в межах Російської імперії;
- на підставі вивчення діяльності Київської і Віленської археографічних комісій, інших загальноросійських установ історико-пам’яткознавчого профілю, регіональних світських та церковних громадських товариств, матеріалів археологічних з’їздів показати процес формування зацікавленості старожитностями регіонів;
- висвітлити роль і здобутки місцевих історико-краєзнавчих осередків у виявленні та збереженні пам’яток, з’ясувати можливість використання їх досвіду в сучасній пам’яткоохоронній роботі;
- розкрити зміст і значення реконструктивних робіт як дієвого способу збереження архітектурних старожитностей;
- повернути із забуття імена науковців та місцевих громадських діячів – активних учасників пам’яткознавчої діяльності на Волині, Холмщині і Підляшші, поповнити матеріал про історичне пам’яткознавство вказаних регіонів новими фактами з біографій його представників;
- засвідчити вагому роль регіональної пам’яткознавчої роботи ХІХ –початку ХХ століть як дієвого фактора збереження пам’яток.
Об’єктом дослідження стало історичне пам’яткознавство Волині, Холмщини і Підляшшя ХІХ –початку ХХ століть, тобто сфера суспільної діяльності щодо пошуку, вивчення і збереження головним чином археологічних, археографічних, архітектурних та малярських пам’яток. Свідомо не акцентується увага на культурно-побутових, народно-звичаєвих, фольклорних пам’ятках, які є предметом розгляду етнографії. Цей напрям наукових пошуків (його можна умовно назвати етнографічним пам’яткознавством) уже одержав певний історіографічний опис.
Предметом дослідження є форми і методи роботи офіційних установ та громадських товариств у галузі історичного пам’яткознавства, спрямованої на вивчення і збереження протягом ХІХ –початку ХХ століть культурної спадщини Волині, Холмщини і Підляшшя.
Територіальні межі дослідження охоплюють такі західні етнічні українські землі як Волинь, Холмщину і Підляшшя. Історико-географічне поняття “Волинь” об’єднує терени, на яких з другої половини 1790-х років і до початку 1917 року розташовувалася Волинська губернія. Сьогодні на цій території розміщуються Волинська, Рівненська, західна частина Житомирської, північні частини Тернопільської і Хмельницької областей.
Історико-географічне поняття “Холмщина і Підляшшя” поширюється на землі, окреслені умовною лінією від міста Дорогичин на річці Західний Буг до міста Красностав, звідти через Туробин –до населеного пункту Крешів на річці Сян і знову на схід до річки Західний Буг, яка виступає кордоном зазначених територій на сході й півночі. Межею між Холмщиною та Підляшшям вважається умовна лінія від Володави до села Кривоверба. Під юрисдикцію Російської імперії ці землі потрапили за рішеннями Віденського конгресу 1814-1815 років. Перебуваючи у складі Королівства Польського, вони в адміністративному відношенні у різні періоди входили до Люблінського і Підляського воєводств, Люблінської, Сідлецької і Холмської губерній. Діяльність російської адміністрації припинилася тут влітку 1915 року у зв’язку з подіями Першої світової війни. Сьогодні Холмщина і Підляшшя є частинами відповідно Люблінського та Вармінсько-Мазурського воєводств Республіки Польща.
Хронологічні межі дисертації охоплюють період від початку ХІХ століття до повалення царського самодержавства у лютому 1917 року. Вони умовно розбиті на два етапи. Перший тривав по середину 1860-х років. Для нього характерні складання правової бази пам’яткознавчих досліджень, переважання впливів польського середовища, зародження й розгортання роботи щодо виявлення, вивчення і збереження пам’яток. Другий етап охоплює останню третину ХІХ –початок ХХ століть. Йому притаманні розширення діапазону й поглиблення змісту пам’яткознавчої роботи, яка здійснювалася відтепер під домінуючим російським впливом. Негативні наслідки для пам’яткознавства мала Перша світова війна. Її події ускладнили (Волинь) або зробили неможливим проведення на попередніх засадах (Холмщина і Підляшшя) заходів, що здійснювалися до цього часу.
Методологічні засади дослідження ґрунтуються на принципах історизму, наукового об’єктивного підходу до висвітлення теми, системності, діалектичного розуміння історичного процесу. В сукупності вони дали змогу охарактеризувати історичне пам’яткознавство Волині, Холмщини і Підляшшя в динаміці та тісному зв’язку з конкретними умовами суспільно-політичного життя.
Методи дослідження. Відповідно до мети і завдань дисертації використовувалися загальнонаукові та спеціальні історичні методи. З числа міждисциплінарних застосовано структурно-системний метод, який дозволив розглянути об’єкт дослідження з усіма його основними рисами як єдине ціле. Вагоме значення мало застосування функціонального та культурологічного методів, за допомогою яких вдалося проаналізувати зв’язок реалій суспільно-політичного та культурного життя Російської імперії зі станом історичного пам’яткознавства. Із загальнологічних методів застосовано метод аналізу і синтезу, з емпіричних –метод аналізу доступних джерел і наукової літератури.
У ході підготовки дисертації перевага надавалася конкретним історичним методам –синхронному, хронологічному та діахронному (періодизації). Застосування синхронного методу дало можливість з’ясувати як загальні закономірності, притаманні історичному пам’яткознавству Волині, Холмщини і Підляшшя ХІХ –початку ХХ століть, так і певні регіональні відмінності, що зумовлювалися неоднаковим рівнем російських і польських впливів у різні періоди. Хронологічний метод дав змогу прослідкувати становлення історичного пам’яткознавства в розвитку, метод періодизації –виділити якісні зміни, новизну форм при проведенні історико-пам’яткознавчої роботи. Застосовувалися порівняльно-історичний, біографічний, ретроспективний методи, а також метод класифікації. В останньому випадку головна увага зверталася на опрацювання й осмислення невідомих до цього часу фактів.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше у вітчизняній історичній науці комплексно досліджено процес становлення й розвитку історичного пам’яткознавства Волині, Холмщини і Підляшшя ХІХ –початку ХХ століть як невід’ємної частини всеукраїнського пам’яткознавства тієї доби в межах Російської імперії. У роботі аргументовано термін “історичне пам’яткознавство”, встановлено сутність та проаналізовано видозміну концептуальних підходів до поняття історичної пам’ятки, на підставі яких будувалося історичне пам’яткознавство означених земель.
Шляхом критичного аналізу зібраного матеріалу суттєво доповнено, уточнено й виправлено розрізнені історичні відомості, спростовано деякі стереотипи та відкинуто окремі поверхові твердження, що наводяться з теми в науковій та науково-популярній літературі. Визначено внесок українських, російських і польських науково-громадських осередків, окремих дослідників у вивчення і збереження старожитностей Волині, Холмщини і Підляшшя. На основі архівних джерел уперше оприлюднено факти незаконного вивезення з Волині протягом зазначеного періоду церковних реліквій. На підставі розвитку положення про значущість реконструктивних робіт у збереженні пам’яток всебічно простежено хід і наслідки реставрації давніх архітектурних споруд. Нові архівні джерела, видання наукових товариств, музейних закладів, праці учасників пам’яткознавчої діяльності, матеріали преси дозволили довести вагому роль регіональної пам’яткознавчої роботи ХІХ –початку ХХ століть у збереженні історичних реліквій, визначити її місце в українському національному відродженні, закріпленні чи зміні стереотипів на етнічному прикордонні, яким виступають Волинь, Холмщина і Підляшшя.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріал дисертації, її концептуальні положення й висновки є невід’ємним компонентом висвітлення питань пошуку, вивчення та збереження культурної спадщини протягом ХІХ –початку ХХ століть. Дослідження буде корисним для створення узагальнюючих і спеціальних праць з історії України, Росії та Польщі, підготовки курсів лекцій і спецкурсів. Використані джерела можуть скласти основу збірника документів з історії суспільно-культурного життя означених земель у ХІХ –на початку ХХ століть, хрестоматії з історії українського краєзнавчого руху. Узагальнений досвід учасників вивчення і збереження історичних пам’яток при його критичному осмисленні стане у нагоді нинішнім працівникам пам’яткоохоронної сфери. Зібраний і систематизований у дисертації матеріал про факти незаконного вивезення з Волині пам’яток дозволить компетентним установам, насамперед Державній службі контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України, розширити реєстр втрачених реліквій та провести належну ідентифікацію тих, які складають невід’ємну частину української культурної спадщини і підлягають поверненню на Батьківщину.
Фактологічний матеріал і ключові положення дисертації вже застосовуються автором при читанні нормативного курсу з історії України ХІХ –початку ХХ століть для студентів ІІ курсу та спецкурсу для студентів ІV курсу історичного факультету Волинського державного університету імені Лесі Українки, використовуються Волинським краєзнавчим музеєм при укладанні каталогу вивезених з Волині пам’яток.
Апробація результатів дисертації здійснена шляхом її обговорення на спільному засіданні кафедр давньої і нової історії України та новітньої історії України Волинського державного університету імені Лесі Українки, засіданні кафедри історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Положення дисертації доповідалися на 28 наукових конференціях, “круглих столах”, симпозіумах і конгресах різних рівнів: українсько-польському симпозіумі “Проблеми трансформації в гуманітарній, соціально-економічній та науково-освітній сферах” (Тернопіль, червень 1997 р.), міжнародній науковій конференції “Життя і діяльність М.В.Довнар-Запольського” (Гомель-Рєчіца, Республіка Білорусь, липень 1997 р.), VІІІ Всеукраїнській науковій конференції “Історичне краєзнавство і культура” (Харків, вересень 1997 р.), Всеукраїнській науково-краєзнавчій конференції “Житомирщина крізь призму століть” (Житомир, вересень 1997 р.), ІХ міжнародній науковій конференції “Минуле і сучасне Волині: Олександр Цинкаловський і край” (Луцьк –Володимир-Волинський, січень 1998 р.), засіданні VІІІ міжнародного “круглого столу” “Історія релігій в Україні” (Львів, травень 1998 р.), міжнародній науково-практичній конференції “Краєзнавство і туризм: освіта, виховання, стиль життя” (Херсон, жовтень 1998 р.), ІІ обласній науково-практичній конференції “Волинський музей. Історія і сучасність” (Луцьк, травень 1999 р.), Х міжнародній науковій конференції “Історія релігій в Україні” (Львів, травень 2000 р.), VI Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Українська періодика: історія і сучасність” (Львів, травень 2000 р.), міжнародному науковому конгресі “Українська історична наука на порозі ХХІ століття” (Чернівці, травень 2000 р.), міжнародній науково-краєзнавчій конференції “Житомирщина на зламі тисячоліть” (Житомир, вересень 2000 р.), міжнародній науковій конференції “Польща і Україна у шкільних та вузівських підручниках” (Ряшів-Красне, Республіка Польща, вересень 2000 р.), міжнародній науковій конференції “Національні стереотипи на прикордонні” (Ряшів, жовтень 2000 р.), ІV Буковинській міжнародній історико-краєзнавчій конференції (Чернівці, жовтень 2000 р.), VІІ міжнародній науковій конференції “Пам’ятки сакрального мистецтва Волині на межі тисячоліть” (Луцьк, листопад 2000 р.), ХІ міжнародній науковій конференції “Історія релігій в Україні” (Львів, травень 2001 р.), міжнародному науковому симпозіумі “Острогіана в Україні і Європі” (Старокостянтинів, червень 2001 р.), Х Всеукраїнській науковій конференції з історичного краєзнавства “Історія міст і сіл України в контексті регіональних досліджень” (Донецьк, вересень 2001 р.), ХІІ міжнародній науковій конференції “Історія релігій в Україні” (Львів, травень 2002 р.), Всеукраїнській конференції “Історія міст і сіл Великої Волині в контексті регіональних досліджень” (Коростень, травень 2002 р.), науково-краєзнавчій конференції “Роль архівів у дослідженні історії міст і сіл Великої Волині” (Житомир, червень 2002 р.), V конгресі Міжнародної асоціації україністів (Чернівці, серпень 2002 р.), протягом 1997–років –на конференціях професорсько-викладацького складу Волинського державного університету імені Лесі Українки. Питання теми висвітлювалися на сторінках волинських обласних газет “Віче” (1999 р.) і “Волинь” (2000-2001 рр.), у програмі Волинського телебачення “Такти і факти” у 2001 році.
Публікації. Зміст дисертації викладено в монографії, 27 статтях у наукових фахових виданнях, що входять до переліків ВАК України, 5 статтях в інших наукових виданнях, 19 публікаціях у матеріалах наукових конференцій.
Структура дисертації визначена поставленими метою і завданнями дослідження. Вона містить вступ, шість розділів (12 підрозділів), висновки, список використаних джерел (980 найменувань), вісім додатків на восьми сторінках. Загальний обсяг дисертації –сторінок.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, її зв’язок з науковими програмами і темами, визначено мету і завдання дослідження, його об’єкт і предмет, територіальні та хронологічні межі, методологічні засади й методи, розкрито наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення й апробацію, структуру роботи.
У першому розділі “Історіографія та джерельна база дослідження” проаналізовано висвітлення проблеми у вітчизняних та зарубіжних працях, подано характеристику джерел, залучених для її розкриття.
У першому підрозділі “Стан наукового вивчення теми” зазначено, що показ аспектів історичного пам’яткознавства Волині, Холмщини і Підляшшя розпочався наприкінці ХІХ століття. В умовах Російської імперії він відбувався під тиском самодержавної політики, яка намагалася використовувати пам’яткознавство для утвердження своїх впливів. У роботах узагальнюючого характеру, працях про світські та церковні товариства, музеї висвітлювалися напрями пам’яткознавчих пошуків, зусилля загальноросійських, регіональних та місцевих осередків щодо вивчення і збереження культурної спадщини. Про збір пам’яток та експонати церковно-археологічного музею при Холмському Святобогородицькому православному братстві йдеться у розвідці Ф.Кораллова. Однак цінність її послаблюється неприхованим ідеологічним спрямуванням. Воно знайшло вияв у численних текстових ремарках про значення пам’яток як свідчень “російськості” місцевого люду та його відданості православ’ю, повернення до якого відбулося в Холмщині і Підляшші внаслідок так званого возз’єднання греко-католиків з Російською православною церквою 1875 року. Предметом дослідження українських і російських учених були також історія археологічних пошуків на Волині, внесок окремих дослідників у вивчення і збереження пам’яток.
Аспекти теми висвітлювала польська історіографія кінця ХІХ –початку ХХ століть. Найчастіше вона зверталася до історії археологічних обстежень Волині, Холмщини і Підляшшя представниками польської науки, проблем збереження архітектурних і малярських пам’яток свого народу, діяльності найяскравіших постатей з польського середовища, які проявили себе в пам’яткознавчій і пам’яткоохоронній роботі.
Підсумовуючи здобутки історіографії ХІХ –початку ХХ століть, зазначимо, що більшою результативністю відзначався доробок українських і російських науковців, меншою –польських. Це пояснюється тим, що в умовах втрати державності польська спільнота патріотичним обов’язком вважала висвітлення пам’яткознавчих заходів, що проводилися з ініціативи власних громадських кіл і стосувалися культурної спадщини рідного народу. Ініціаторами цих заходів виступали такі центри польської науки і культури як Краківська академія здібностей (Akademia Umiejęności) та Інститут імені Оссолінських у Львові. Тому в польських історіографічних оглядах годі знайти роботи, які б пов’язували польських пам’яткознавців з ініціативами царських властей.
Періодові 1920-1940-х років в межах Радянської України притаманне ослаблення інтересу до теми. Це зумовлено суспільно-політичними подіями першої половини ХХ століття, ідеологічними заборонами сталінського тоталітарного режиму. Винятком можна вважати 1920-ті роки, для яких характерне піднесення краєзнавства і пам’яткознавства, створення на хвилі “українізації” дієвих осередків дослідження культурної спадщини різних регіонів України. Тоді з’явилися публікації про українських дослідників та пам’яткознавчі осередки, які зробили певний внесок у вивчення пам’яток Волині на межі ХІХ –ХХ століть.
На західноукраїнських землях під владою Другої Речі Посполитої досліджувану проблематику порушували І.Свєнціцький, О.Цинкаловський, Л.Маслов. Маючи характер більше науково-популярних, аніж суто наукових розвідок, їх праці –на противагу занепадові національної пам’яткознавчої діяльності в УСРР –залишалися містками, які дозволили в подальшому зберігати інтерес до теми.
Неоднозначним виявився підхід до її висвітлення в умовах Радянської України другої половини ХХ століття. Якщо кінець 1950-х –початок 1970-х років ознаменувалися тимчасовим пожвавленням в розробці пам’яткознавчої проблематики, викликаним появою на хвилі “відлиги ” фундаментальних колективних мистецтвознавчих і краєзнавчих робіт, то період загальної системної кризи комуністичного суспільства 1970 –-х років позначився звуженням масштабів її вивчення. Тема порушувалася у публікаціях про населені пункти, місцевості, архітектурні ансамблі, старовинні будівлі Волині. З’явилися праці про життєвий шлях і діяльність дослідників, причетних до пам’яткознавчих пошуків на Волині й Холмщині. Однак у зазначених роботах матеріалові, який висвітлює внесок цих особистостей у вивчення пам’яток, приділена незначна увага.
Початки пам’яткознавства Волині, Холмщини і Підляшшя вивчали вчені української діаспори. У їх працях мова йде про Володимир-Волинське давньосховище, збереження архітектурних пам’яток, археологічні розкопки.
Розбудова незалежної Української держави викликала якісно нове зацікавлення проблемою. Її вивчення спирається сьогодні на узагальнюючі дослідження українських істориків –В.Сарбея, В.Сергійчука, Ю.Пінчука, О.Реєнта, Я.Грицака та інших, написані з нових методологічних і наукових позицій. Важливе значення для розуміння теми мають роботи теоретичного та прикладного характеру про роль українського краєзнавства і пам’яткознавства у відродженні духовності, перспективи їх розвитку, сучасні проблеми дослідження та збереження культурної спадщини України. Найтісніше переплітаються з історичним пам’яткознавством Волині, Холмщини і Підляшшя праці Л.Баженова та С.Заремби. Л.Баженов описує формування засад історичного волинезнавства, його найяскравіших представників, розгортання діяльності краєзнавчих осередків, їх зацікавлення пам’ятками старовини. Дослідження С.Заремби на тлі становлення українського пам’яткознавства подає окремі факти про вивчення пам’яток Волині і представлення їх на загальноросійських археологічних з’їздах у Києві.
Аспекти теми знайшли відбиття у працях про минувшину Волині, Холмщини і Підляшшя, діяльність на їх теренах історико-краєзнавчих товариств, музеїв, шанувальників старовини, мистецькі традиції, реконструкцію пам’яток архітектури. Підкреслюється, що відчутний вплив на проведення пам’яткознавчих заходів справляла русифікаторська політика самодержавства. Вона нерідко обмежувала ініціативу дослідників і згубно відбивалася на збереженні культурної спадщини.
Питання історичного пам’яткознавства Волині, Холмщини і Підляшшя знайшли висвітлення в російській історіографії радянської і пострадянської доби. Найпомітніший внесок у розкриття теми зробив П.Раппопорт. Вивчаючи архітектурні споруди часів Київської Русі, він оприлюднював здобутки попередників, зокрема архітектора-новатора П.Покришкіна, у дослідженні і збереженні пам’яток Волині й Холмщини.
Зміст праць російських учених засвідчує, що їх концептуальні положення і висновки в радянський період пристосовувалися до теорії про єдину давньоруську народність і визначальний вплив Північно-Східної Русі –нібито головного спадкоємця культурної спадщини Київської держави –на інші східнослов’янські землі. І хоча в нинішніх працях російських науковців відчуваються спроби об’єктивнішого змалювання теми, однак домінуючим залишається попередній підхід.
Перебування Західної Волині, Холмщини і Підляшшя в 1920 –-х роках у складі Другої Речі Посполитої посилило зацікавлення їх історичним пам’яткознавством з боку польських дослідників. Проблема порушувалась у працях про населені пункти, світські та релігійні старожитності, втрати в галузі культури, пам’яткоохоронні заходи ХІХ століття, історію археологічного вивчення земель, внесок окремих особистостей у пошук і збереження пам’яток. Віддаючи належне польській історіографії міжвоєнного періоду, зауважимо, що для неї характерне замовчування пам’яткознавчих заходів царської Росії на Волині, Холмщині і Підляшші при одночасній пропаганді теорії польського культуртрегерства на цих західних етнічних українських землях.
Об’єктивнішими є публікації з теми в польській історіографії другої половини ХХ –початку ХХІ століть. Як і раніше, помітна увага звернена на історію археологічних досліджень, вивчення та збереження архітектурних старожитностей, діячів, причетних до пам’яткознавчої роботи в означених регіонах. З наявних праць слід виділити монографії М.Бломбергової про зв’язки польських, українських і російських науковців у галузі археології, що відчутно вплинули на долю пам’яток.
Отже, у вивченні теми нагромаджено фактологічний матеріал, різноманітний формою та змістом. Однак її історіографії поряд із здобутками притаманні прогалини та упущення. У наявних публікаціях не подається розгорнутої характеристики внеску краєзнавчих сил у дослідження пам’яток Волині, Холмщини і Підляшшя. Увага зосереджується на поданні вже відомих фактів, які часто наводяться без логічного зв’язку й ґрунтовних висновків. Очевидним є й такий факт: якщо волинські аспекти проблеми все ж виступають предметом зацікавлення, то цього не можна стверджувати стосовно Холмщини і Підляшшя. Практично не розроблені питання збереження пам’яток дерев’яної церковної архітектури, творів іконопису. Поза увагою продовжує залишатися тема ставлення російських властей до культурної спадщини польського народу. Актуальною є проблема участі пам’яткознавчих сил досліджуваних територій у суспільно-політичному житті Російської імперії, особистий внесок багатьох місцевих краєзнавців, чиї імена виявилися незаслужено забутими, у становлення й розвиток українського пам’яткознавства. Недоліком багатьох робіт є те, що вони базуються на бідній джерельній базі, а частина –особливо публікації регіональних конференцій –містять фактологічні помилки. Таким чином, і надалі існує необхідність розробки теми в загальному контексті вивчення процесу зародження й розвитку історичного пам’яткознавства.
У другому підрозділі “Джерела” характеризуються архівні документи, матеріали відділів рукописів наукових бібліотек України й Росії, відділів картографії, образотворчих мистецтв, гравюр, колекцій наукових бібліотек України, Росії та Польщі, друковані нормативно-правові акти, видання методично-довідкового характеру ХІХ –початку ХХ століть з питань пам’яткознавства, публікації державних установ, наукових товариств і громадських організацій Російської імперії, праці учасників пам’яткознавчої діяльності, періодика.
Об’ємний за кількістю справ і цінний за інформативною насиченістю матеріал містять фонди Центрального державного історичного архіву України у місті Києві (ЦДІАК України): канцелярії київського, подільського і волинського генерал-губернатора (ф.442), Київського товариства охорони пам’яток старовини і мистецтва (ф.725), Київського відділення Російського військово-історичного товариства (ф.1196), канцелярії Волинського єпархіального церковно- археологічного товариства (ф.1974), Волинського церковно-археологічного товариства (ф.2205), В.Антоновича (ф.832), О.Мердера (ф.1073), В.Леонтовича (ф.1686), інших учених. Так, документи 442-го фонду містять інформацію про перші прояви зацікавленості пам’ятками Волині, археологічні обстеження краю, діяльність Київської археографічної комісії щодо пошуку й вивчення старожитностей. Документи 725-го фонду висвітлюють співпрацю Київського товариства охорони пам’яток старовини і мистецтва з Товариством дослідників Волині, Братством імені Князів Острозьких, музеями при Холмському Святобогородицькому і Луцькому Хрестовоздвиженському православних братствах. У фонді 832-му знаходяться звіти професора В.Антоновича про дослідження волинських пам’яток, рукописи праць ученого, особисті записи, листування з приводу підготовки одинадцятого археологічного з’їзду.
Змістовні для вивчення проблеми документи віднайдено в обласних державних архівах України, насамперед Волинському, Житомирському, Рівненському. Тут зберігаються розпорядження вищих офіційних установ стосовно збору і подання відомостей про пам’ятки старовини, матеріали їх листування з місцевими органами влади, громадськими осередками, учасниками пам’яткознавчого руху щодо нових надходжень до музеїв, підготовки й проведення реконструктивних і ремонтних робіт.
Вагомий за обсягом і науковою значущістю корпус документів зберігається в Російському державному історичному архіві, що у Санкт-Петербурзі. Оскільки основним державним відомством, яке займалося питаннями обліку й охорони історичних пам’яток у Російській імперії, було Міністерство внутрішніх справ, то саме його фонди містять найчисленніший масив документальних джерел з проблеми. Становлять інтерес фонди Департаменту духовних справ іноземних віросповідань (ф.821), Ради міністра (ф.1281), Департаменту загальних справ (ф.1284), Центрального статистичного комітету (ф.1290), Техніко-будівельного комітету (ф.1293). Тут зосереджено матеріали про розробку законодавства стосовно охорони історичних старожитностей у Росії, розпорядження щодо збору відомостей про пам’ятки в різних регіонах імперії, дані про виявлення монетних скарбів, клопотання установ і конкретних осіб про невідкладність реставраційних робіт, у тому числі на Волині, Холмщині й Підляшші, виділення коштів для їх проведення, отримання дозволів на знесення ветхих храмів і побудову нових тощо.
Численні відомості подають фонди Міністерства імператорського двору, зокрема Кабінету його імператорської величності (ф.468) та Головного управління уділів (ф.515). Структурним підрозділом Міністерства імператорського двору виступала створена 1859 року Імператорська археологічна комісія. Матеріали про її діяльність дозволяють вивчити, як ставились і вирішувались питання виділення коштів на організацію пам’яткознавчих експедицій, проведення реконструкції давніх архітектурних будівель, у тому числі на Волині, Холмщині й Підляшші. Документи Імператорської археологічної комісії збереглися і в фондах такого структурного підрозділу Міністерства імператорського двору, яким виступала Академія мистецтв (ф.789). Переважна їх більшість –це листування з питань реконструкції пам’яток, матеріали про розгляд на спільних засіданнях Комісії та Академії клопотань про ремонт або реставрацію, передачу зібраних Академією відомостей про пам’ятки до Імператорської археологічної комісії.
Комісія тісно співпрацювала з вищим адміністративним і судовим органом Російської православної церкви –Синодом. Його фонди багаті документами про стан збереженості наявних у віданні церкви давніх споруд, розпорядженнями і листуванням щодо їх реконструкції або ремонту, знесення старих і будівництва на їх місці нових храмів тощо. Ці документи сконцентровано у фондах канцелярії Синоду (ф.796), канцелярії обер-прокурора Синоду (ф.797), господарського управління Синоду (ф.799), колекції будівельних фотографій і планів (ф.835). Їх доповнюють матеріали Міністерства фінансів (ф.565), які дають можливість прослідкувати фінансування реконструктивних робіт.
Обширний масив джерел зосереджено в Рукописному архіві Інституту історії матеріальної культури Російської академії наук (Рукописний архів ІІМК РАН). Чільне місце тут посідають матеріали Імператорської археологічної комісії (ф.1). Вони засвідчують, що Комісія надавала дозвіл проводити археологічні обстеження і розкопки на Волині, Холмщині й Підляшші. У цьому ж фонді виявлено протоколи її засідань, постанови, рішення, розпорядження, листи, доповідні записки, звіти, знімки, пов’язані з ремонтом чи реконструкцією низки давніх будівель досліджуваних регіонів. У Рукописному архіві ІІМК РАН нами вивчено фонди Московського археологічного товариства (ф.4) та академіка архітектури П.Покришкіна (ф.21). Віднайдено документи про хід розробки й обговорення законодавчих актів пам’яткоохоронного характеру, зв’язки Товариства з місцевими пам’яткознавчими структурами й окремими краєзнавцями, організацію пошуково-дослідницьких експедицій на Волинь з метою підготовки спеціальних видань про місцеві старожитності. Листування П.Покришкіна, його доповідні записки, звіти, щоденники археологічних розкопок, тексти виступів на засіданнях Імператорської археологічної комісії, креслення, фотографії та інші матеріали дозволили визначити внесок ученого в збереження пам’яток Волині й Холмщини.
Важливі фактологічні відомості з теми подають фонди Центрального історичного архіву Москви, зокрема Московського археологічного товариства (ф.454) та його голови П.С.Уварової (ф.2256). Особливий інтерес становлять протоколи засідань, щорічні звіти Товариства, матеріали з проведення загальноросійських археологічних з’їздів, організації пошуково-дослідницьких експедицій. Значний масив збірок фондів складають листи, що надходили на адресу Товариства та особисто П.Уварової від місцевих організацій і шанувальників старовини. Вони повідомляли про знахідки монет, підземних ходів, фундаментів давніх споруд, підготовку археологічних карт. У 454-му фонді вдалося виявити справу про незаконне вивезення з Волині професором А.Праховим і привласнення ним церковних історичних пам’яток. Її документи, доповнені матеріалами кількох справ з Російського державного історичного архіву, показують, як в умовах царської Росії відбувалося розкрадання культурних цінностей українських земель.
На відміну від тематично впорядкованих фондів згаданих вище архівів, документи з історії пам’яткознавства Волині, Холмщини і Підляшшя, які зберігаються в Російському державному архіві літератури і мистецтва, розкидані в різних збірках особового походження. Тему частково висвітлюють матеріали фондів П.О.Єфремова (ф.191), родини Вяземських (колишній Остаф’євський архів) (ф.195), О.О.Шахматова і Є.О.Масальської-Суріної (ф.318), В.Г. і А.К. Черткових (ф.552), колекції формулярних списків (ф.1863). В них зберігаються листи, анкетні відомості, вирізки з преси про визначних особистостей, події з історії Росії, причетні до пам’яткознавства західних етнічних українських земель.
У розкритті проблеми чималу роль відіграли збірки Державного архіву Люблінського воєводства –установи Республіки Польща, де зосереджено найповніший масив матеріалів пам’яткознавчого характеру з Холмщини і Підляшшя ХІХ –початку ХХ століть. Це фонди Холмського духовного правління (ф.97), Холмського православного Святобогородицького братства (ф.103), Люблінського губернського правління (ф.116), Сідлецького губернського правління (Ф.118), канцелярії Люблінського губернатора (ф.120). Тут віднайдено доповідні записки представників місцевої влади про старожитності регіонів, описи церков, виконані парафіяльними священиками, звіти про археологічні обстеження. Значну цінність становлять відомості про поповнення давньосховища при Святобогородицькому православному братстві у Холмі новими експонатами, підготовку й видання Братством праць історико-пам’яткознавчого змісту. Документи Державного архіву Люблінського воєводства засвідчують, що справа вивчення і збереження старожитностей Холмщини і Підляшшя з останньої третини ХІХ століття поступово набирала загальноросійського значення. Доказом може бути той факт, що один з археологічних з’їздів на початку ХХ століття за ініціативою Московського археологічного товариства планувалося провести у Холмі.
Ґрунтовне розкриття теми було б неможливим без ретельного опрацювання епістолярної спадщини дослідників, зацікавлених історичними пам’ятками Волині, Холмщини і Підляшшя. Основний її масив знаходиться в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського. Це листи М.Костомарова, В.Антоновича, М.Біляшівського, О.Левицького, М.Петрова, П.Уварової, О.Мердера, а також місцевих дослідників старовини, імена багатьох з яких і донині залишаються незаслужено забутими, –О.Дверницького, Є.Корниловича, П.Федорчука, М.Тучемського, М.Третьякова, Ф.Кораллова, Г.Ольховського. Переважна їх більшість зберігається у фондах І (Літературні матеріали), ІІІ (Листування), VIII (Київський університет Св.Володимира), ХХІІ (Костомаров М.І.), ХХХІ (Біляшівський М.Ф.), 81 (Левицький О.І.), 112 (Архів журналу “Киевская старина”), 164 (Антонович В.Б.), 225 (Петров М.І.).
Зміст дисертації доповнюють матеріали відділу рукописів Російської національної бібліотеки (Санкт-Петербург). Тут виявлено частину епістолярної спадщини професора Київської духовної академії М.Петрова, яка розкриває сторінки його співпраці з П.Батюшковим щодо підготовки й випуску пам’яткознавчих збірників про Волинь, Холмщину і Підляшшя (ф.52). У цьому ж фонді зосереджено документальні свідчення волинезнавчих зацікавлень П.Батюшкова, його записи про пам’ятки так званої Холмської Русі. Повніше дослідити проблему становлення історичного пам’яткознавства Волині наприкінці ХІХ століття дозволяють матеріали особистого фонду В. фон Валя –волинського губернатора у 1885 –роках (ф.127).
Важливим видом інформаційного матеріалу стали друковані джерела. До них належать збірники нормативно-правових документів, які дають можливість прослідкувати послідовність формування законодавства в Російській імперії ХІХ –початку ХХ століть стосовно вивчення та охорони пам’яток. Окрему групу друкованих джерел становлять видання методично-довідкового характеру – програми та рекомендації для збору й опрацювання пам’яток старовини, спеціально розроблені анкети тощо. У процесі підготовки дисертації ґрунтовно вивчалися видання церковних і світських громадських осередків Волині, Холмщини і Підляшшя, які займалися пам’яткознавчими пошуками. Опрацьовувалися також публікації безпосередніх учасників пам’яткознавчої діяльності на вказаних західних етнічних українських землях. Тут описуються археологічні розкопки, дослідження місць розташування давніх культових споруд, збереження архітектурних пам’яток шляхом реконструктивних робіт, початки діяльності музеїв. У працях науковців та краєзнавців постійно проводиться думка про необхідність виявлення, опрацювання і збереження пам’яток як невід’ємної частини культурної спадщини кожного народу. Важливим джерелом висвітлення проблеми стала періодика ХІХ –початку ХХ століть українською, російською та польською мовами.
Таким чином, проведена пошуково-дослідницька робота дозволила виявити чималий масив архівних і друкованих джерел. Переважна більшість архівних документів вводиться до наукового обігу вперше. Комплексне й системне вивчення усіх згаданих видів джерел дало можливість висвітлити основні складові процесу становлення й розвитку історичного пам’яткознавства Волині, Холмщини і Підляшшя ХІХ –початку ХХ століть.
У другому розділі “Теоретичні засади вивчення і збереження історичних пам’яток у Російській імперії” проаналізовано процес складання у ХІХ –на початку ХХ століть законодавчої бази, в рамках якої здійснювалися пам’яткознавчі заходи, окреслено зміст і багатоваріантність підходів до трактування терміна “історична пам’ятка”, виділено сильні й слабкі сторони теоретичних розробок в галузі пам’яткознавства.
У першому підрозділі “Розробка й обговорення нормативних документів стосовно світського і церковного пам’яткознавства” показано визначальну роль Міністерства внутрішніх справ, Міністерства народної освіти і Синоду у виробленні правових положень. Різні сторони пам’яткознавчої роботи вони регламентували через видання указів, постанов, правил, циркулярів та інших нормативних актів. До першої групи таких документів відносимо законодавчі розпорядження про утворення та діяльність загальноросійських і регіональних установ і товариств, до сфери зацікавлення яких входило вивчення і збереження старожитностей, у тому числі Волині, Холмщини і Підляшшя. До них належали Товариство історії і старожитностей російських при Московському університеті (1804 р.), Київська археографічна комісія (1843 р.), Імператорська археологічна комісія (1859 р.), Віленська археографічна комісія (1864 р.), Московське археологічне товариство (1864 р.), Історичне товариство Нестора-літописця (1872 р.), Київське товариство охорони пам’яток старовини і мистецтва (1910 р.) та ін. Наступна група документів об’єднує нормативні акти стосовно виявлення (насамперед шляхом археологічних розкопок), обліку, опису, підтримання у належному стані пам’яток. Сюди ж входять правові акти, які зобов’язували місцеві органи влади знімати плани, креслення та замальовувати фасади давніх архітектурних споруд, забороняли руйнувати їх.
В окрему групу виділено законодавчі акти Синоду, що стосувалися пам’яток церковної старовини. Зокрема, у низці розпоряджень 1820 –-х років містилися зобов’язання збирати і надсилати до Петербурга зображення фасадів і плани старовинних церковних будівель, придатних для наслідування під час ремонту, перебудови чи будівництва храмів. На підставі отриманих відомостей у 1838 році було підготовлено альбом типових проектів церковних споруд у стилі російсько-візантійської еклектики. Застосування на практиці цих шаблонів завдало непоправної шкоди багатьом пам’яткам зодчества Волині, Холмщини і Підляшшя, які перебудовувалися у досліджуваний період на російський зразок.
Окрему групу склали нормативні документи, що стосувалися охорони історичних пам’яток, у тому числі шляхом реставрації. У дисертації акцентується увага на визначальній ролі державних та громадських пам’яткознавчих установ і товариств загальноросійського масштабу у складанні й розвитку системи таких законоположень. Одним з їх перших пам’яткоохоронних документів, який фактично набув статусу законодавчого акту, стала “Записка для огляду руських старожитностей” (1851 р.). Підсумовуючи надбаний досвід у царині історичного пам’яткознавства, засвідчуючи небайдуже ставлення частини російського суспільства до історичних реліквій, цей документ разом з тим трактує старожитності в річищі теорії “самодержавство, православ’я, народність”. Поява досконаліших законопроектів пов’язана з діяльністю Московського археологічного товариства. Підготовлений з його ініціативи на межі 1860 –-х років пам’яткоохоронний проект викликав підтримку громадськості і підштовхнув владні структури до розробки й винесення на обговорення власного законопроекту про охорону старожитностей. Однак через протидію консервативних сил, які маніпулювали непорушним правом приватної власності, обговорення проекту затягнулося більш ніж на чотири десятиліття і він так і не набрав чинності як законодавчий акт.
У другому підрозділі “Концептуальні підходи до поняття історичної пам’ятки” наголошується, що проблеми у здійсненні пам’яткознавчої і пам’яткоохоронної роботи в Росії ХІХ –початку ХХ століть зумовлювалися не лише недосконалістю законодавства. Їх складовою частиною була невирішеність питання про чітке, науково обґрунтоване трактування поняття “історична пам’ятка”. Предмети культурної спадщини виступали тоді під узагальненою назвою “старожитності” (“пам’ятки давнини”). У першій половині ХІХ століття до них зараховували все, “що досить старе і незвичайне”, “курйозні речі”, “предмети визначні, що стосуються побуту суспільного”. З другої половини ХІХ століття набувають поширення спроби трактувати старожитності як залишки діяльності людини: одиничної –археологічні (матеріальні) старожитності та суспільної –історичні (духовні) старожитності. Однак наголошувалося на взаємопереплетенні цих пам’яток, як і наук, що займалися їх вивченням.
Своєрідністю відзначався підхід до терміна “старожитність” засновника Московського археологічного товариства О.Уварова. Відкинувши це поняття як застаріле, він вважав за доцільне використовувати для означення всіх без винятку предметів старовини термін “археологічна пам’ятка” (у розумінні пам’ятка давнини, і не обов’язково викопна). Таку ж суть вкладав у цей термін проект пам’яткоохоронних правил комісії О.Лобанова-Ростовського (1876 р.). Значення проекту полягає в тому, що тут уперше в російському законодавстві вжито поняття “історичні пам’ятки”. Під ними розуміли “...усі залишки старовини, що заслуговують на збереження за їх історичним, художнім або археологічним значенням”. Судячи з тексту, поняття вживалося як заміна терміна “старожитність” (“пам’ятка давнини”). Однак нововведення не прижилося, і в пізніших документах офіційних установ та громадських організацій продовжував фігурувати попередній термін, зміст якого так і не набув чіткого визначення.
У дисертації проаналізовано різні точки зору на вік, за яким конкретний предмет міг вважатися історичною пам’яткою, а також на класифікацію старожитностей за типами (розрядами). Стосовно віку спостерігалися значні розходження: від твердження вважати верхньою межею 1700 рік до думки відносити до історичних пам’яток речі, які вийшли з ужитку недавно. Її кваліфіковано відстоював український дослідник старовини І.Каманін. Він вважав пам’ятками всі здобутки матеріальної культури, які не використовує сучасна людина. Щодо класифікації пам’яток, то нерідко в одну групу об’єднували рухомі й нерухомі пам’ятки, до розряду архітектурних часто зараховували археологічні (у сучасному розумінні) об’єкти. Такі розбіжності, як і нечіткість формулювання терміна “історична пам’ятка”, ускладнювали розгортання пам’яткознавчої і пам’яткоохоронної роботи в Росії впродовж ХІХ –початку ХХ століть.
Третій розділ “Становлення історичного пам’яткознавства Волині, Холмщини і Підляшшя” висвітлює процес зародження і розгортання роботи щодо виявлення і вивчення пам’яток досліджуваних земель, розкриває зміст і значення пам’яткознавчої діяльності місцевих краєзнавчих осередків.
У першому підрозділі “Формування зацікавленості старожитностями регіонів. Внесок Київської і Віленської археографічних комісій у дослідження їх пам’яток” ідеться про державні, суспільно-політичні та наукові обставини, які на межі ХVIII –ХІХ століть зумовили зростання інтересу до історичних пам’яток Волині, Холмщини і Підляшшя. Намагання самодержавства переконливо обґрунтувати “законне” право на ці землі, протидія таким прагненням з боку польської спільноти, яка до початку 1860-х років продовжувала тут домінувати, перші прояви українського національного відродження викликали появу праць, де містилися описи та художні зображення реліквій. Російські автори С.Руссов, В.Кудрявцов, О.Глаголєв та інші розповідали про місцеві старожитності в публікаціях історико-географічного, військово-статистичного та етнографічного характеру. З робіт польських авторів вирізняються художні замальовки волинських старожитностей З.Фогеля, нарис про історію Волинської губернії Я.Потоцького, подорожні нотатки про Волинь Е.Рачинського, зображення архітектурних пам’яток Холмщини і Підляшшя, виконані С.Козмінським, Я.Малковичем та Я.Славінським. Особливому зростанню зацікавленості старожитностями Волині сприяла діяльність Ю.Крашевського –польського письменника, художника, історика мистецтва, колекціонера. Про місцеві пам’ятки він розповів у “Споминах Волині, Полісся і Литви”, а також за допомогою власноруч виконаних та зібраних ним зображень багатьох реліквій волинського краю. Традиції опису історичних пам’яток, закладені та значною мірою розвинуті Ю.Крашевським, мали продовження у працях таких польських авторів як О.Пшездзєцький, М.Балінський, Т.Ліпінський, Ф.Собєщанський.
Поява цих робіт збіглася у часі з початками діяльності спеціальної експедиції під керівництвом К.Стрончинського, яка виявляла, обстежувала і класифікувала давні архітектурні споруди, у тому числі Холмщини і Підляшшя. Результатом роботи експедиції, відомої як “Делегація для опису пам’яток старовини в Королівстві Польському” (1844–рр.), став каталог старожитностей. У ньому описано Бєлавінську і Столп’євську оборонні вежі поблизу Холма, замкові споруди в Білій, Крилові, церкви і костели в Кодні, Щебрешині, синагогу у Володаві та інші пам’ятки мурованої архітектури.
У дисертації показано вплив українських дослідників на формування зацікавленості пам’ятками Волині, Холмщини і Підляшшя. Відзначено, що найпомітнішу роль в утвердженні з позицій українського національного відродження наукових засад пам’яткознавчого вивчення Волині відіграв М.Максимович. Його заслугою був не лише опис, а й виявлення невідомих до того часу документів середньовіччя. М.Максимович увійшов в історію і як один з організаторів та діяч Київської археографічної комісії –державної установи, тісно пов’язаної з історичним пам’яткознавством Правобережної України. Пошук і вивчення нею археографічних, археологічних та інших видів історичних пам’яток Волині показано крізь призму діяльності таких її представників як В.Домбровський, М.Іванишев, Т.Шевченко, В.Сивицький, Я.Перлштейн. Неоціненним внеском комісії в історичне пам’яткознавство стало виявлення величезного масиву писемних джерел, забезпечення їх належного збереження, високий рівень наукового опрацювання і видання оригінальних збірок, чільне місце серед яких належить побудованому значною мірою на археографічних пам’ятках Волині “Архиву Юго-Западной России”.
Осередком вивчення писемних пам’яток Холмщини і Підляшшя виступала Віленська археографічна комісія. Така її діяльність пов’язана з ім’ям В.Площанського –уродженця Східної Галичини, представника москвофільського табору, який емігрував до Росії. Завдяки його науковим зусиллям і наполегливості комісія опублікувала кілька томів документів з історії Холмщини і Підляшшя періоду середньовіччя. Їх органічним доповненням стала монографія В.Площанського “Минуле Холмської Русі за архівними документами ХV –XVIII ст. та ін. джерелами”. Належною мірою оцінюючи науковий доробок В.Площанського, все ж слід пам’ятати, що він завжди залишався захисником позицій російського царизму в західних губерніях імперії. Тому закономірно, що у підготовлених В.Площанським матеріалах відсутній бодай найменший натяк на окремішність української нації, а історія Холмщини та Підляшшя подається у “нерозривному зв’язку” з російськими впливами.
Другий підрозділ “Розгортання пам’яткознавчої діяльності місцевих товариств” розкриває зміст роботи Волинського губернського статистичного комітету, Люблінського губернського правління, історико-статистичних комітетів з опису церков і парафій Волинської і Холмсько-Варшавської єпархій, православних церковних братств Луцька, Холма, Володимира-Волинського і Житомира, Волинського церковно-археологічного товариства, Товариства дослідників Волині, Братства імені Князів Острозьких, Холмської вченої архівної комісії щодо вивчення і збереження пам’яток. Підкреслюється, що їх поява визначальною мірою зумовлювалася політичною лінією російського самодержавства. Разом з тим певний вплив на цей процес мала й активізація українського національного руху.
Пам’яткознавчі заходи названих структур аналізуються крізь призму діяльності їх найактивніших представників, якими виступали Л.Крушинський, Г.Оссовський, О.Братчиков, В.Пероговський, Л.Рафальський, А.Сендульський, М.Теодорович, єпископ Модест (Стрельбицький), М.Страшкевич, О.Дверницький, О.Фотинський, Я.Яроцький, М.Тучемський та ін. Так, роботу історико-статистичного комітету з опису церков і парафій Холмсько-Варшавської єпархії скеровував протоієрей М.Страшкевич. За його активної участі протягом 1886 –років члени комітету підготували 75 описів парафій, у яких подали різносторонні відомості про давні культові споруди, ікони, богослужбові рукописні і друковані книги, начиння та інші церковні пам’ятки. Ознайомленню з цими старожитностями сприяли публікації описів на сторінках “Холмско-Варшавского епархиального вестника” та спеціальних видань.
Вивчення пам’яткознавчих заходів історико-статистичних комітетів, інших місцевих товариств, аналіз опублікованих ними праць засвідчують, що обов’язковою їх умовою була проросійська спрямованість. Разом з тим зібрані відомості зберігали пам’ять про численні старожитності досліджуваних регіонів і переконливо доводили, якому народові насправді належать ці території.
Четвертий розділ “Пошукова й пам’яткоохоронна робота музеїв” характеризує діяльність місцевих музейних закладів щодо виявлення предметів старовини, їх вивчення і представлення в експозиціях. Висвітлюються зв’язки музеїв із загальноросійськими та регіональними товариствами історичного профілю, аналізується їх спільний внесок у пожвавлення пам’яткоохоронної роботи на Волині, Холмщині і Підляшші.
У першому підрозділі “Виявлення, облік та зберігання історичних пам’яток” наголошується, що основним напрямом діяльності музеїв став пошук старожитностей. Оскільки регіональне музейництво у другій половині ХІХ століття переживало період становлення, то чітка система збору пам’яток ще не виробилася. Найпоширенішим шляхом надходження експонатів стали пожертви. Ця традиція міцно вкоренилася і зберігалася протягом усього часу функціонування музеїв. Щоправда, давньосховище Володимир-Волинського братства, Волинське єпархіальне давньосховище, музеї у Городку, при Товаристві дослідників Волині та Братстві імені Князів Острозьких цим не обмежувалися. Вони проводили археологічні розкопки, відшукували експонати під час збору матеріалів для літописів та описів церков, парафій і населених пунктів –заходів, що здійснювалася за наперед підготовленою програмою-анкетою, рекламували власну діяльність через пресу. Найефективнішим шляхом виявлення пам’яток стали історико-пам’яткознавчі експедиції (екскурсії). Серед музейних закладів особливою результативністю вирізнялися експедиції Волинського єпархіального давньосховища, Городоцького музею Ф.Штейнгеля, музею при Товаристві дослідників Волині. Зібраний у ході екскурсій матеріал не лише збагачував музейні фонди, а й ставав основою розгортання нових пошуків, творив документальне підґрунтя пам’яткознавчих досліджень.
Дещо слабше велася робота щодо обліку та опису старожитностей. Джерела свідчать, що майже в усіх музеях експонати записувалися в інвентарні книги або журнали обліку. У дисертації наголошується, що музейні працівники розуміли й цінність описів як важливого засобу збереження детальних відомостей про предмети старовини. Однак через низку об’єктивних і суб’єктивних обставин часто описувалися далеко не всі віднайдені речі, а лише найважливіші чи найцікавіші з них. Робота з опису експонатів велася не систематично і залежала від сумлінності й кваліфікації співробітників. Своєрідними каталогами та описами, які зберігали інформацію про старожитності, були і щорічні звіти про діяльність музеїв чи товариств, при яких діяли музейні заклади.
Музеї проявляли турботу про забезпечення належних умов зберігання зібраних пам’яток. Узагальнення виявлених відомостей дає підстави стверджувати, що усі вони в кінцевому підсумку мали у розпорядженні придатні для утримання і експонування зібраних колекцій приміщення. Винятком було давньосховище Луцького Хрестовоздвиженського братства, на незадовільний стан зберігання експонатів у якому неодноразово вказували київські і житомирські дослідники. Подвижницька діяльність аматорів музейної справи, незважаючи на прорахунки й упущення, дозволила зберегти чимало унікальних пам’яток, які сьогодні є невід’ємною частиною культурної спадщини українського народу.
Другий підрозділ “Співпраця музейних закладів з науковими установами і товариствами” характеризує різнопланові зв’язки місцевих музеїв із загальноросійськими та регіональними науковими осередками, їх позитивний вплив на збереження пам’яток. Свій найяскравіший вияв вони знайшли у співпраці між музеями і пам’яткознавчими осередками Києва –Київською археографічною комісією, Церковно-археологічним музеєм при Київській духовній академії, Історичним товариством Нестора-літописця, Київським товариством охорони пам’яток старовини і мистецтва. Результатом взаємозв’язків стала організація багатьох наукових експедицій (екскурсій), спільна праця з підготовки загальноросійських археологічних з’їздів, проведення виставок, налагодження на місцях справи збереження та охорони світських і церковних старожитностей, публікація пам’яткознавчих розвідок та ін.
Значний внесок у становлення й розвиток співпраці зробили відомі дослідники української старовини М.Петров, О.Левицький, М.Біляшівський, І.Каманін, М.Істомін, інші особи, які нерідко представляли одночасно кілька київських державних інституцій і громадських товариств. Так, М.Петров на запрошення музейних працівників Волині, Холмщини і Підляшшя неодноразово приїздив у відрядження для загального огляду, опису чи вивчення старожитностей вказаних територій.
Вагома роль у виявленні археографічних та інших реліквій Волині належить О.Левицькому. Турбуючись про збереження вцілілих старожитностей, він підтримував і заохочував діяльність місцевих музейних закладів, вважаючи їх невід’ємним складником загальноукраїнської пам’яткознавчої роботи. У дисертації наголошується, що тісна співпраця з музеями Волині, особливо з давньосховищами Володимира-Волинського і Луцька, ґрунтовна обізнаність О.Левицького з минувшиною та реліквіями волинської землі, наполеглива й цілеспрямована пам’яткознавча діяльність ставлять цього визначного вченого в число провідних діячів другої половини ХІХ –початку ХХ століть, які піклувалися про долю української культурної спадщини.
Активно співпрацював з музеями Волині, Холмщини і Підляшшя М.Біляшівський. На основі тісних контактів дослідник переконливо обґрунтував важливе місце музейних закладів у вивченні та збереженні історичних пам’яток, розробив методологічні засади такої роботи. Діяльність М.Біляшівського стала фундаментом, на якому надалі розгорталася в Україні пам’яткоохоронна робота з участю музеїв.
У п’ятому розділі “Оприлюднення проблем і здобутків історичного пам’яткознавства” розглянуто представлення історичних пам’яток досліджуваних у дисертації регіонів на загальноросійських археологічних з’їздах та процес підготовки й випуску історико-пам’яткознавчих праць.
У першому підрозділі “Питання збереження пам’яток Волині, Холмщини і Підляшшя на загальноросійських археологічних з’їздах” розглядається значення загальноросійських зібрань шанувальників старовини, які проводилися з ініціативи Московського археологічного товариства, у розвитку історичного пам’яткознавства західних етнічних українських земель. Підкреслено, що проведення археологічних з’їздів стало наслідком демократизації політичного життя у 1860-х роках, піднесення ролі історичної науки. Починаючи з 1869 року, в Російській імперії відбулося п’ятнадцять археологічних з’їздів. Предметом обговорення на їх засіданнях виступали проблеми археології (у сучасному розумінні), археографії, історії архітектури та малярства, сфрагістики, нумізматики тощо. Це повністю відповідало притаманному ХІХ –початку ХХ століть розумінню археології як науки про старовину, а не дисципліни, що займається суто викопними пам’ятками.
Вже на першому з’їзді у Москві в повідомленні М.Горожанського –члена Волинського губернського статистичного комітету –порушувалося питання про стан збереження волинських старожитностей. Його хвилювала доля давніх православних храмів Володимира-Волинського, руїн замку у Луцьку, Богоявленського собору Острога, інших архітектурних пам’яток. Для їх збереження й охорони доповідач запропонував утворити при комітеті археологічний відділ. На цьому ж з’їзді йшлося про пожвавлення пам’яткознавчої діяльності на Холмщині й Підляшші, де “польські пам’ятки... повністю досліджені” і тому “природно бажати, щоб і руські пам’ятки не залишалися в забутті”.
Історичні реліквії Волині, Холмщини і Підляшшя вивчалися в процесі підготовки і обговорювалися під час проведення третього (Київ, 1874 рік), сьомого (Ярославль, 1887 рік), восьмого (Москва, 1890 рік), дев’ятого (Вільно, 1893 рік) і особливо одинадцятого (Київ, 1899 рік) археологічних з’їздів, представлялися на з’їздах початку ХХ століття. Так, на підставі вивчення архівних і друкованих матеріалів про роботу восьмого археологічного з’їзду вдалося виявити факти незаконного вивезення у 1886 році з Волині професором А.Праховим багатьох унікальних церковних старожитностей.
У дисертації детально проаналізовано роботу одинадцятого археологічного з’їзду, на якому пам’яткам Волині, Холмщини і Підляшшя було приділено найбільше уваги. Основну роботу щодо його організації та проведення виконав Київський відділ Попереднього комітету з підготовки з’їзду, очолюваний професором В.Антоновичем. Протягом майже двох з половиною років відділ провів численні заходи, спрямовані на виявлення і вивчення історичних пам’яток. Сюди увійшли складання програми для збирання відомостей про старожитності, археологічні розкопки, наукові експедиції (екскурсії) досліджуваними теренами, збір і уточнення відомостей про наявні колекції старожитностей, організація виставок та ін.
Пам’ятки волинської старовини стали предметом широкого обговорення на з’їзді у доповідях, рефератах, повідомленнях, звітах. Їх виголосили В.Антонович, І.Каманін, М.Істомін, К.Мельник-Антонович, О.Левицький, О.Фотинський, Л.Житинський, С.Гамченко та інші особи. Представлення цих та інших матеріалів дало змогу узагальнити результати й окреслити завдання майбутніх досліджень історичних пам’яток Волинської губернії. Це стосувалося й старожитностей Холмщини та Підляшшя, яким на з’їзді була приділена належна увага, хоча не в такому обсязі, як планувалося. Основним доповідачем тут виступав М.Біляшівський, який ще під час державної служби у Варшаві зацікавився старожитностями Холмщини, започаткував збір матеріалу для археологічних карт Люблінської і Сідлецької губерній.
Зацікавлення пам’ятками Холмщини і Підляшшя –одних із найменш вивчених теренів Російської імперії –зберігало актуальність і на початку ХХ століття. Саме цим можна пояснити пропозицію Московського археологічного товариства про організацію в 1911 році п’ятнадцятого археологічного з’їзду у Холмі. Однак через низку обставин фінансового, матеріально-побутового, наукового та політичного характеру з’їзд у Холмі провести не вдалося.
Другий підрозділ “Підготовка й випуск історико-пам’яткознавчих праць” присвячений характеристиці спеціальних досліджень, підготовлених науковцями і місцевими шанувальниками старовини на основі часто ними ж виявлених і вивчених історичних пам’яток Волині, Холмщини і Підляшшя. У роботі підкреслюється, що ці праці слугували вагомим знаряддям політико-ідеологічного протистояння представників української, російської та польської суспільних верств в обґрунтуванні власних прав на історичну спадщину названих етнічних українських територій. Перевага, безперечно, була на стороні офіційної російської науки та науково-громадських кіл, які не відступали від політичної лінії царизму. Підготовлені ними дослідження висвітлювали насамперед ті історичні реліквії регіонів, які мали підтверджувати одвічну належність їх корінного населення православній вірі.
З-поміж таких робіт виділяється видавнича серія про пам’ятки старовини в західних губерніях імперії, що з’явилася з ініціативи царського чиновника П.Батюшкова за активної участі професора Київської духовної академії М.Петрова. Провідну роль ученого в підготовці випусків про пам’ятки Холмщини і Підляшшя (1885, 1887 роки) та Волині (1888 рік) доводять віднайдені нами і вперше оприлюднені листи до П.Батюшкова.
До пам’яткознавчих видань належать розвідки про населені пункти й старожитності досліджуваних регіонів, написані О.Дверницьким, Ф.Гербачевським, М.Тучемським, О.Мердером та іншими авторами. Виявлені архівні матеріали –рішення Московського і Російського археологічних товариств, листи волинського краєзнавця О.Фотинського та інші документи дали змогу висвітлити підготовку, зміст і значення спеціального пам’яткознавчого збірника “Древности Украины”. Він відкривав серію, яка стосувалася старожитностей етнічних українських земель і мала бути продовжена в наступних випусках. Поява збірника дозволила чи не вперше на державному рівні проілюструвати самобутність української духовної спадщини, одним з уособлень якої виступали описані у праці дерев’яні церкви –оригінальні пам’ятки українського культового зодчества.
В дисертації зазначається, що серед пам’яткознавчих напрацювань польських дослідників вирізняються праці Т.Стецького, С.Кардашевича, художні альбоми Н.Орди. Увага тут акцентується на змалюванні родових маєтків, замків, що належали польських шляхетським родинам, костелів, каплиць та інших пам’яток католицької віри. Цим в умовах послаблення протягом останньої третини ХІХ –початку ХХ століть політичного і культурного впливу польської спільноти ніби підкреслювалася її тривала цивілізаційна культурницька місія на досліджуваних теренах. Такі праці слугували показу “вищості” польської культури, підтримувати настрої про “польськість” цих територій і їх неодмінне повернення до складу Польщі, яка мала відродитися в майбутньому.
Шостий розділ “Застосування реконструктивних робіт для збереження пам’яток зодчества” висвітлює процес археологічно-архітектурного дослідження давніх споруд з метою обґрунтування важливості їх збереження, а також хід реконструктивних робіт.
У першому підрозділі “Обстеження архітектурних старожитностей як неодмінна умова їх відновлення” звернено увагу на дослідження пам’яток світського і церковного будівництва. Воно відбувалося з урахуванням їх історичної та нерідко політичної значущості і розглядалося як невід’ємна частина майбутніх ремонтних чи реконструктивних робіт. Таке обстеження проходило за погодженням з Імператорською археологічною комісією, яка відігравала, особливо після царського указу 1889 року, роль координаційного центру у цій справі. Підкреслюється, що результативності досліджень сприяли наявні у зібраннях комісії розгорнуті анкетні дані про архітектурні старожитності, часто доповнені їх знімками, планами, малюнками.
Процес обстеження давніх архітектурних споруд зосереджувався насамперед на православних мурованих храмах, монастирях, дзвіницях, інших будівлях, які могли б наочно довести “історичну належність” досліджуваних територій Російській імперії. З-поміж таких старожитностей виділялися пам’ятки Волині –Успенський собор у Володимирі-Волинському, Святогірський монастир у Зимні, церква Св.Василія в Овручі та ін. Дерев’яні церкви як носії традицій українського зодчества і духовності ігнорувалися. Це стосувалося й католицьких культових споруд, які не вписувалися в рамки офіційної політики царизму і Російської православної церкви.
Порівняння масштабів вивчення архітектурних пам’яток засвідчує помітне відставання –через низку обставин –Холмщини і Підляшшя від Волині. Більша увага до старовинних будівель Холмщини і Підляшшя починає прослідковуватися лише з початку ХХ століття. З переліку небагатьох прикладів обстеження архітектурних пам’яток цих земель у дисертації виділяються археологічно-архітектурні розвідки у Холмі члена Імператорської археологічної комісії, академіка архітектури П.Покришкіна. Звернено увагу й на заходи Комісії для збереження давніх пам’яток при Московському археологічному товаристві стосовно охорони Бєлавінської і Столп’євської оборонних веж поблизу Холма.
Активну участь в обстеженні давніх споруд брало Київське товариство охорони пам’яток старовини і мистецтва. Основну увагу воно зосередило на дослідженні й збереженні світських архітектурних старожитностей Волині –замків у Луцьку, Дубні, Клевані, Острозі, Старокостянтинові. Товариство залучало до співпраці представників органів світської і церковної влади, місцевих краєзнавців з числа духовенства, викладачів навчальних закладів. Його діяльність надала вивченню і збереженню історико-архітектурних пам’яток Волині ширшого розмаху і чіткіших організаційних форм.
У дисертації наголошується, що заходи державних і громадських структур щодо обстеження давніх будівель Волині, Холмщини та Підляшшя були далекими від досконалості. Одна з найслабших їх сторін –ігнорування реліквій, які не підпадали під категорію пам’яток “російської старовини”. Сюди слід віднести епізодичний характер роботи, не завжди кваліфікований підхід до розв’язання назрілих питань. Таким чином, друга половина ХІХ –початок ХХ століть в історичному пам’яткознавстві досліджуваних земель не відзначалися об’єктивним, комплексним і систематичним науковим обстеженням місцевих архітектурних пам’яток. Однак без його врахування як невід’ємної частини усієї системи пам’яткознавчої і пам’яткоохоронної роботи неможливими були б подальші ремонт і реконструкція архітектурних старожитностей.
Другий підрозділ “Хід і підсумки реконструкції давніх споруд” розкриває процес відновлення церковних і світських архітектурних пам’яток Волині, Холмщини і Підляшшя. Підкреслюється, що на останню третину ХІХ –початок ХХ століть у Російській імперії накопичився певний досвід проведення таких робіт. На підставі узагальнення архівних даних і друкованих джерел доведено, що реконструкція здійснювалася головним чином із застосуванням стильового методу, коли з будівлі усувалися пізніші прибудови та переробки і відбувалося відновлення споруди в “первісному” вигляді. Звернення до цього методу пояснювалося не в останню чергу політичними та ідеологічними мотивами. З їх урахуванням були реконструйовані Успенський собор Володимира-Волинського, Святогірський монастир у Зимні та Василівська церква у Володимирі-Волинському, церква Св.Василія в Овручі, Богоявленський собор в Острозі. На Холмщині й Підляшші об’єктами відновлювальних робіт стали Яблочинський Онуфріївський монастир, церква Успіння Пресвятої Богородиці в містечку Щебрешин, церква Преображення Господнього (Спаса) у селі Спас поблизу Холма та ін.
Зі світських архітектурних пам’яток найширші масштаби реставрації були застосовані до комплексу оборонних споруд міста Острога та Луцького замку. Так, завдяки реконструктивним роботам, що розпочалися в Острозі у 1913 році під керівництвом волинського єпархіального архітектора В.Леонтовича і тривали навіть у роки Першої світової війни, була відновлена і набула вдалого функціонального призначення самобутня пам’ятка української архітектури –Будинок мурований (палац князів Острозьких). Сьогодні він разом з іншими архітектурними старожитностями Замкової (Судової) гори міста Острога є безцінною пам’яткою середньовічної історії України.
Реконструктивні роботи стали можливими завдяки ґрунтовному попередньому вивченню залишків давніх споруд, об’єднанню зусиль загальноросійських та регіональних історико-краєзнавчих товариств, фінансовій підтримці з боку держави, добровільним пожертвам. Ініціаторами відновлення архітектурних старожитностей здебільшого виступали місцеві громадські осередки. Перебуваючи під тиском політичних та ідеологічних догм самодержавства і Російської православної церкви, наукова громадськість, однак, на визначальне місце в ході реконструкції ставила мистецьку цінність архітектурної пам’ятки. Відстоюючи позиції наукового підходу в історичному пам’яткознавстві, її представники виступали противниками не до кінця продуманого і не завжди кваліфікованого вирішення питань, пов’язаних із реконструктивними роботами. Виразом такої позиції слугують критичні зауваження голови Московського археологічного товариства П.Уварової та академіка архітектури П.Покришкіна стосовно реконструкції пам’яток церковної архітектури Волині. Однак навіть з урахуванням цього аспекту слід віддати належне проведеним реконструкціям як дієвому засобові збереження історико-культурної спадщини.
У висновках підбито підсумки проведеного дослідження, викладено його основні результати, обґрунтовано низку узагальнюючих положень, що винесені на захист. Нове вирішення проблеми становлення й розвитку історичного пам’яткознавства Волині, Холмщини і Підляшшя ХІХ –початку ХХ століть, яка у вітчизняній історичній науці комплексно розв’язується вперше, полягає у: визначенні умов, обставин і особливостей цього процесу, його залежності від складання відповідної законодавчої бази, сутності й видозміни концептуальних підходів у Російській імперії до поняття історичної пам’ятки; розкритті динаміки інтересу до старожитностей регіонів на різних етапах розвитку їх історичного пам’яткознавства; характеристиці здобутків місцевих історико-краєзнавчих осередків у виявленні і вивченні пам’яток; висвітленні змісту та значення реконструктивних робіт як дієвого способу збереження архітектурних старожитностей; поверненні із забуття імен науковців та місцевих громадських діячів –активних учасників пам’яткознавчої діяльності; доведенні ролі історичного пам’яткознавства Волині, Холмщини і Підляшшя ХІХ –початку ХХ століть як вагомого фактора збереження історико-культурних реліквій.
Головні наукові результати дисертації зводяться до наступного:
1. Встановлено, що історичне пам’яткознавство Волині, Холмщини і Підляшшя –невід’ємна частина і важливе явище вітчизняної історії, процесу збереження культурної спадщини українського народу протягом ХІХ –початку ХХ століть. Його становлення й розвиток зумовлювалися зростанням інтересу до пам’яток як вагомого складника розширення сфери історичних досліджень і перетворення історії та споріднених з нею дисциплін у науки для широкого загалу, необхідністю вивчення минувшини територій, підвладних Російській імперії, протиборством між російським та польським впливами за українську історію і культуру на етнічному прикордонні, яким виступали вказані землі. Пам’яткознавча діяльність на теренах Волині, Холмщини і Підляшшя стала також виявом наростаючих процесів українського національного відродження. Його представники дедалі сильніше усвідомлювали історико-культурну спадщину як вагоме джерело єднання минулого й сучасності, важливий засіб формування самосвідомості українського народу.
. З’ясовано, що для історичного пам’яткознавства досліджуваних територій важливе значення мало формування необхідної законодавчої бази. Укази, циркуляри, розпорядження та інші юридичні документи світських і церковних властей регламентували різні сторони пам’яткознавчої і пам’яткоохоронної роботи. Позитивними моментами вищезгаданих законодавчих актів можна вважати оприлюднення за їх допомогою багатющих матеріалів про наявні пам’ятки старовини, пробудження зацікавленості реліквіями, залучення до їх вивчення та збереження широких кіл громадськості, сам факт виходу на державний рівень питання про шляхи й методи пам’яткоохоронної роботи. Водночас вироблене впродовж ХІХ –початку ХХ століть російське законодавство щодо вивчення й збереження історичних пам’яток важко назвати досконалим. До його найсуттєвіших недоліків належить відсутність дієвого закону про охорону пам’яток, трактування старожитностей у руслі російських державності, православ’я та етносу, що слугувало насадженню псевдоруського стилю в різних галузях культури, насамперед у зодчестві. На розгортання пам’яткознавчої роботи негативно впливала слабкість її теоретико-методологічної бази, зокрема поверховість, неузгодженість, нечіткість у визначенні поняття історичної пам’ятки.
3. Підкреслено, що перший етап розвитку історичного пам’яткознавства Волині, Холмщини і Підляшшя (початок ХІХ століття –середина 1860-х років) характеризувався становленням його основних засад. Це зумовило появу описових історико-географічних, історико-етнографічних, статистичних та мистецько-літературних праць українських, російських і польських авторів, де містилися розповіді про історичні пам’ятки, їх зображення. Початки етапу характеризувалися домінуванням польських впливів.
З середини ХІХ століття першість поступово починає переходити до українських і російських науковців. Важливим кроком на цьому шляху стала діяльність Київської та Віленської археографічних комісій. Їх заслуга полягає у віднайденні, опрацюванні й публікації документів середньовічної історії досліджуваних регіонів. Київська археографічна комісія за допомогою власних видань, що базувалися й на волинських писемних пам’ятках, публікувала матеріали про українську історію, якій офіційна російська наука всіляко намагалася надати антипольської спрямованості. Речником “деполонізації” виступали й документальні збірники Віленської археографічної комісії про Холмщину й Підляшшя. Незважаючи на упереджені ідеологічні підходи, діяльність обох комісій стала вагомим чинником, який сприяв розгортанню на означених теренах подальшої історико-пам’яткознавчої роботи.
. Визначено, що другий етап (остання третина ХІХ –початок ХХ століть) вирізняється розширенням масштабів зацікавленості історичними пам’ятками, зростанням діапазону й поглибленням змісту пам’яткознавчої роботи. Це зумовлювалося появою місцевих краєзнавчих осередків –історико-статистичних комітетів з опису церков і парафій, православних церковних братств, Волинського церковно-археологічного товариства, Холмської вченої архівної комісії, церковних та світських музеїв. У співпраці із загальноросійськими і регіональними товариствами вони здійснювали пошук та вивчення пам’яток, порушували питання їх збереження на загальноросійських археологічних з’їздах, турбувалися про реконструкцію окремих давніх споруд. В історико-пам’яткознавчому ракурсі дослідження ними культурної спадщини Волині, Холмщини і Підляшшя відбувалося в основному крізь призму археологічних, археографічних, архітектурних і малярських старожитностей. З-поміж названих видів історичних пам’яток найґрунтовніше вивчалися археологічні знахідки, археографічні та архітектурні реліквії. У зародковому стані перебувало дослідження іконописних творів. Остання обставина пояснюється упередженістю мистецтвознавчих кіл Росії ХІХ –початку ХХ століть, представники яких тривалий час намагалися не вбачати відмінностей між російсько-візантійським та українським іконописними стилями, ототожнюючи їх. Давалася взнаки й слабка технологія підготовки і проведення реставрації іконописних творів, яка почала розвиватися лише на початку ХХ століття. Однак це не перешкодило здійснювати пошук та зберігання творів сакрального мистецтва.
Завдяки результативній пошуково-збиральницькій та пам’яткоохоронній роботі місцевих краєзнавчих осередків досліджуваних у дисертації регіонів було збережено чимало історичних пам’яток, які сьогодні є невід’ємною частиною культурної спадщини України.
. Зроблено висновок про важливість реконструктивних і ремонтних робіт для збереження архітектурних пам’яток. Вони проводилися на базі попереднього вивчення залишків давніх церковних і світських споруд за допомогою візуального обстеження, археологічних розкопок, обмірів і креслень, фіксації у вигляді знімків і рисунків, дослідження кладки стін, розписів та ін. Реконструкції піддавалися насамперед ті архітектурні пам’ятки, які б засвідчували так звані вікові традиції “російськості”. На державному рівні не ставилося питання реконструкції українських дерев’яних церков. Вони виступали носіями традицій українського зодчества й духовності і не вписувалися в рамки офіційної доктрини царизму. Це стосувалося і споруд римо-католицької церкви, будівель, що нагадували про Річ Посполиту. До недоліків відновлювальних робіт слід віднести їх епізодичний характер, не завжди кваліфікований підхід до розв’язання питань реконструкції чи ремонту, зумовлений недостатнім рівнем наукових знань про особливості архітектурних стилів досліджуваних регіонів у різні періоди їх історії.
. Встановлено, що справжніми подвижниками історичного пам’яткознавства Волині, Холмщини і Підляшшя були такі дослідники як М.Максимович, В.Домбровський, Ю.Крашевський, М.Іванишев, В.Антонович, А.Сендульський, П.Гапанович, О.Дверницький, М.Петров, О.Левицький, М.Біляшівський, І.Каманін, О.Фотинський, Ф.Штейнгель, М.Страшкевич, Ф.Кораллов, П.Покришкін, В.Леонтович та інші особистості. Вивчаючи пам’ятки, дбаючи про їх збереження, окремі з пам’яткознавців намагалися просвітити місцеве українське населення і прищепити йому почуття національної гідності. Тому вони нерідко виходили за межі вимог офіційних властей і цим робили посильний внесок у справу українського національного відродження.
. Доведено, що історичне пам’яткознавство Волині, Холмщини і Підляшшя, незважаючи на прорахунки та упущення, зумовлені періодом власного становлення, відсутністю належного досвіду, політичною лінією російського самодержавства, досягло помітних успіхів у пошуку, збиранні, вивченні та збереженні старожитностей. Цим воно збагатило не тільки регіональні дослідження, а й всеукраїнське пам’яткознавство. Характер і зміст здійснюваної загальноросійськими і місцевими осередками діяльності щодо вивчення та збереження історичних старожитностей на досліджуваних територіях дозволяє глибше зрозуміти загальні закономірності такої ж історико-пам’яткознавчої роботи, що її проводили науковці й краєзнавці-аматори інших регіонів України в межах Російської імперії. Зусилля стосовно вивчення і збереження пам’яток Волині, Холмщини і Підляшшя дали змогу нагромадити досвід організації історико-пам’яткознавчих досліджень, що в цілому витримав випробування часом і зберігає практичну цінність, наукову значущість у наші дні.
Основний зміст і висновки дисертації викладено
у таких публікаціях:
Монографія
1. Гаврилюк С.В. Історичне пам’яткознавство Волині, Холмщини і Підляшшя (ХІХ –початок ХХ ст.): Монографія. –Луцьк: РВВ “Вежа” Волин. держ. ун-ту ім.Лесі Українки, 2002. –с. (Рецензія: Ковальчук Є.І. Книга про витоки пам’яткознавства Волині, Холмщини і Підляшшя // Минуле і сучасне Волині й Полісся: народна культура –шлях до себе. Зб. наук. праць. Вип. 11. Матеріали Волинської обласної науково-етнографічної конференції, м. Луцьк, 10-11 квітня 2003 року. –Луцьк: Б. в., 2003. –С.59-60).
Статті у наукових фахових виданнях,
що входять до переліків ВАК України
2. Гаврилюк С. Діяльність православних церковних братств Волині у ХІХ столітті // Науковий вісник ВДУ: Журнал Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Історія. –. –№ 2. –Луцьк: Вид-во Волинського державного університету ім. Лесі Українки, 1997. –С.40-42.
. Гаврилюк С. Зародження і перші кроки археологічних досліджень Волинської губернії // Науковий вісник ВДУ: Журнал Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Історичні науки. –. –№ 1. –Луцьк: Вид-во Волинського державного університету ім. Лесі Українки, 1998. –С.119-122.
. Гаврилюк С. Вивчення й збереження волинських старожитностей Київським товариством охорони пам’яток старовини і мистецтва // Питання історії України: Збірник наукових статей. –Чернівці: Золоті литаври, 1998. –Т.2. –С.279-290.
5. Гаврилюк С. Археологічні з’їзди і Волинь // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології: Збірник наукових статей. –Чернівці: Золоті литаври, 1999. –Том 3. –С.212-216.
. Гаврилюк С. Формування документально-археографічної бази історичного волинезнавства // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету [ВДУ ім. Лесі Українки]. –. –Вип.4. –Луцьк: Вид-во Волинського державного університету ім. Лесі Українки, 1999. –С.160-165.
7. Гаврилюк С. Волинь у дослідженнях Історичного товариства Нестора-літописця // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Історичні науки. –. –№ 1. –Луцьк: Вид-во Волинського державного університету ім. Лесі Українки, 2000. –С.45-50.
. Гаврилюк С. Роль владики Модеста у налагодженні історико-краєзнавчої і пам’яткоохоронної роботи на Холмщині, Підляшші та Волині (друга половина ХІХ –початок ХХ ст.) // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Історичні науки. –. –№ 3. –Луцьк: Вид-во Волинського державного університету ім. Лесі Українки, 2000. –С. 12-16.
. Гаврилюк С. Городоцький музей у краєзнавчих дослідженнях Волині // Питання історії України: Збірник наукових статей. –Чернівці: Золоті литаври, 2000. –Т.4. –С.452-458.
. Гаврилюк С. “Історико-статистичний опис церков і приходів Волинської єпархії”: історія створення // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету [ВДУ ім. Лесі Українки]. –. –Випуск 5. –Луцьк: Вид-во Волинського державного університету ім. Лесі Українки, 2000. –С.85-88.
. Гаврилюк С. Внесок парафіяльних священиків ХІХ ст. у вивчення історії Волині // Питання історії нового та новітнього часу: Збірник наукових статей. Випуск 7. –Чернівці: Рута, 2000. –С.47-52.
. Гаврилюк С. Дослідник історії і старожитностей Волині Микола Дмитрович Іванишев // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип. 73-74. Історія. –Чернівці: Рута, 2000. –С.128-134.
13. Гаврилюк С. Історичні пам’ятки Волині, Холмщини та Підляшшя у дослідженнях професора М.І.Петрова // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип. 96-97. Історія. –Чернівці: Рута, 2000. –С.172-182.
. Гаврилюк С. Дослідження з історії Холмщини і Підляшшя (за листами М.Петрова до П.Батюшкова) // Архіви України. –. –№ 1-2. –С.32-42.
. Гаврилюк С. Історія Великої Волині на сторінках часопису “Киевская старина” // Український історик. –. –Ч.1-4 (148-151). –С. 167-178.
. Гаврилюк С. Релігійно-культурна діяльність родини Четвертинських (за матеріалами досліджень волинських пам’яткознавців ХІХ –початку ХХ ст.) // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології: Збірник наукових праць /Чернівецький національний університет ім. Ю.Федьковича, кафедра етнології, античної та середньовічної історії. –Чернівці: Золоті литаври, 2001. –Том 1. –С. 160-167.
. Гаврилюк С. З історії дослідження та збереження старожитностей Холмщини // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології: Збірник наукових праць /Чернівецький національний університет ім. Ю.Федьковича, кафедра етнології, античної та середньовічної історії.–Чернівці: Золоті литаври, 2001.–Том 2. –С.157-171.
18. Гаврилюк С. М.Біляшівський про вивчення та збереження історичних пам’яток (на прикладі Волині, Холмщини і Підляшшя) // Історико-політичні проблеми сучасного світу: Збірник наукових статей. –Чернівці: Рута, 2001. –Т.8. –С.18-29.
. Гаврилюк С. Пам’яткознавчі видання П.Батюшкова про Волинь як елемент русифікаторської політики самодержавства // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Історичні науки. –. –№ 5. – Луцьк: Вежа, 2001. –С.102-106.
. Гаврилюк С. Орест Левицький як пам’яткознавець Волині // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету [ВДУ ім. Лесі Українки]. –. –Випуск 6. –Луцьк: Вежа, 2001. –С.110-114.
. Гаврилюк С. Російське законодавство першої половини ХІХ століття про охорону пам’яток церковної старовини // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Історичні науки. –. –№ 10. –Луцьк: Вежа, 2001. –С.169-175.
. Гаврилюк С. Еволюція українсько-польських стереотипів упродовж ХІХ –початку ХХ ст. (на прикладі Волині, Холмщини і Підляшшя) // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Історичні науки.–. –№ 11.–Луцьк: Вежа, 2002.–С.8-14.
. Гаврилюк С. Поняття історичної пам’ятки в російському пам’яткознавстві ХІХ –початку ХХ століть // Наукові записки Національного університету “Острозька академія”: Історичні науки. –Острог: Національний університет “Острозька академія”, 2002. –Вип. 2. –С. 229-240.
. Гаврилюк С. Археографічні пам’ятки Холмщини та Підляшшя у науковому доробку В.Площанського // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного педагогічного університету: історичні науки. –Т.8 (10). –Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2002. –С.129-140.
. Гаврилюк С. Історичне пам’яткознавство Волині ХІХ –початку ХХ ст. (за документами Рукописного архіву Інституту історії матеріальної культури Російської Академії наук) // Архіви України. –. –№ 4-6. –С.207-217.
. Гаврилюк С. Питання охорони історичних пам’яток у діяльності державних установ і громадських організацій в Російській імперії (друга половина ХІХ –початок ХХ ст.) // Студії з архівної справи та документознавства / Держкомархів України; УНДІАСД; Європейський ун-т; редкол.: І.Б.Матяш (гол. ред.), Н.М.Христова (заст. гол. ред.), та ін. –К., 2002. –Т.8. –С.147-153.
. Гаврилюк С. Реконструкція пам’яток церковної архітектури Волині у другій половині ХІХ –на початку ХХ століть // Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць. Вип. 13. –К.: УНІСЕРВ, 2002. –С.9-12.
. Гаврилюк С. Церковні пам’яткознавчі осередки Холмщини та Підляшшя другої половини ХІХ –початку ХХ століть // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип. 123-124. Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. –Чернівці: Рута, 2002. –С. 37-46.
Статті в інших наукових виданнях
29. Гаврилюк С. Краєзнавча й екскурсійна діяльність церковних братств Волині наприкінці ХІХ ст. // З історії вітчизняного туризму: Збірник наукових статей –К.: Б.в., 1997. –С.39-44.
. Гаврилюк С. Волинь у дослідженнях Київської археографічної комісії (40-50-ті роки ХІХ ст.). –“Роде наш красний…” Волинь у долях краян та людських документах. –Т.3. –Луцьк: Ред.-видавн. відділення “Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 1999. –С.251-264.
31. Гаврилюк С. Листування –одна з форм роботи Київського товариства охорони пам’яток старовини і мистецтва по виявленню відомостей про старожитності Волині (на основі документів Центрального державного історичного архіву у м. Києві) // Україна, українці, українознавство у ХХ ст. в джерелах і документах: Збірник наукових праць. У 2-х частинах. –К.: НВЦ “Наша культура і наука”, 1999. –Ч.1. –С.124-128.
. Гаврилюк С. Волинські пам’ятки в діяльності професора Адріяна Прахова // На службі Кліо: Збірник наукових праць на пошану Любомира Романа Винара, з нагоди 50-ліття його наукової діяльности. –Київ –Нью-Йорк –Торонто –Париж –Львів: Вид-во Отців Василіан “Місіонер”, 2000. –С.418-428.
. Гаврилюк С. Діяльність православних церковних братств щодо вивчення та збереження волинських старожитностей // Літопис Волині. –. –Ч.1. –С.55-61.
Матеріали наукових конференцій
34. Гаврилюк С. Початки археологічних досліджень на Житомирщині // Житомирщина крізь призму століть: Науковий збірник / Відповідальний редактор М.Ю.Костриця. –Житомир: Журфонд, 1997. –С.13-15.
. Гаврилюк С. Внесок Адама Киселя та його родини у заснування й утримання релігійних осередків на Волині (за матеріалами досліджень ХІХ століття) // VІІІ Всеукраїнська наукова конференція “Історичне краєзнавство і культура” (Наукові доповіді та повідомлення). –Ч.1. –Київ-Харків: Рідний край, 1997. –С.131-134.
. Гаврилюк С. Перші дослідники археографічних та історичних пам’яток міста Володимира-Волинського // Минуле і сучасне Волині: Олександр Цинкаловський і край. Матеріали ІХ наукової історико-краєзнавчої міжнародної конференції. 20-23 січня 1998 р. / Відп. редактор Г.В.Бондаренко. –Луцьк: Надстир’я, 1998. –С.97-99.
. Гаврилюк С. Дослідник церковної старовини Волині Д.Левицький // Історія релігій в Україні: Матеріали VІІІ міжнародного круглого столу (Львів, 11-13 травня 1998 року). –Львів: Логос, 1998. –С.55-56.
. Гаврилюк С. З історії зародження краєзнавчо-екскурсійного руху на Волині // Краєзнавство і туризм: освіта, виховання, стиль життя: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (1-3 жовтня 1998 р., м. Херсон). –К.: Реформа, 1998. –С.234-236.
. Гаврилюк С. Джерела до вивчення історії перших музеїв Волинської губернії // Волинський музей. Історія і сучасність. Науковий збірник. Випуск ІІ. –Луцьк: Надстир’я, 1999. –С.39-41.
. Гаврилюк С. Волинезнавчі студії часопису “Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца” // Українська періодика: Історія і сучасність / Доп. та повід. VI Всеукр. наук.-теорет. конф. 11-13 трав. 2000 р.; За ред. М.М.Романюка. –Львів: Б.в., 2000. –С.251-253.
. Гаврилюк С. Волинське церковно-археологічне товариство в історичних дослідженнях краю кінця ХІХ –початку ХХ ст. // Історія релігій в Україні: Праці Х-ї міжнародної наукової конференції (Львів, 16-19 травня 2000 року). Книга І. –Львів: Логос, 2000. –С. 95-101.
. Гаврилюк С. Історичні розвідки учасників музейного будівництва на Волині другої половини ХІХ –початку ХХ ст. // Житомирщина на зламі тисячоліть: Науковий збірник “Велика Волинь”: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. –Т.21 / Відп. редактор М.Ю.Костриця. –Житомир: М.А.К., 2000. –С.30-32.
. Гаврилюк С. Втрачені для Волині реліквії // Пам’ятки сакрального мистецтва Волині на межі тисячоліть. Науковий збірник. Випуск 7. Матеріали VІІ міжнародної наукової конференції з волинського іконопису, м. Луцьк, 27-28 листопада 2000 року. –Луцьк: Надстир’я, 2000. –С.11-13.
. Гаврилюк С. Проблеми становлення історико-краєзнавчих досліджень Волині, Холмщини та Підляшшя у вітчизняній історичній науці кінця ХХ століття // Міжнародний Науковий Конгрес “Українська історична наука на порозі ХХІ століття”. Чернівці, 16-18 травня 2000 р. Доповіді та повідомлення / Українське історичне товариство, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. Відповідальні редактори: Л.Винар, Ю.Макар. –Чернівці: Рута, 2001. –Т.1. –С.362-368.
. Гаврилюк С. Питання пам’яткознавства Правобережної України, Холмщини і Підляшшя ХІХ –початку ХХ століть у вузівських підручниках з історії // Polska i Ukraina w podręcznikach szkolnych i akademickich: Materiały z konferencji naukowej, odbytej 18-19 września 2000 r. w Wyższej Szkole Pedagogicznej w Rzeszowie / Pod red. W.Bonusiaka. –Rzeszów: Wydawnictwo Uniwersytetu Rzeszowskiego, 2001. –S.54-60.
46. Гаврилюк С. Заходи Московського Археологічного товариства з вивчення та збереження волинських пам’яток // Матеріали ІV Буковинської Міжнародної історико-краєзнавчої конференції, присвяченої 125-річчю заснування Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, 5 жовтня 2000 р., Чернівці. –Чернівці: Золоті литаври, 2001. –С.392-397.
. Гаврилюк С. Пам’яткознавча проблематика на сторінках православного часопису “Холмская церковная жизнь” // Історія релігій в Україні: Праці ХІ-ї міжнародної наукової конференції (Львів, 16-19 травня 2001 року). Книга І. –Львів: Логос, 2001. –С.170-175.
. Гаврилюк С. Архітектурні пам’ятки міста Острога як об’єкти вивчення та збереження // Острогіана в Україні і Європі: Матеріали Міжнародного наукового симпозіуму “Велика Волинь”, 29-30 червня 2001 р. –Т.23 / Ред. кол.: Журко О.І. (наук. редактор) та ін. –Старокостянтинів: Хмельницька міська друкарня, 2001. –С. 339-348.
. Гаврилюк С. Культурний аспект у формуванні і подоланні українсько-польських стереотипів // Stereotypy narodowościowe na pograniczu: Materiały z międzynarodowej konferencji naukowej odbytej 16-17 października 2000 r. w Rzeszowie / Pod red. W.Bonusiaka. –Rzeszów: Wydawnictwo Uniwersytetu Rzeszowskiego, 2002. –S.52-62.
50. Гаврилюк С. Церковно-археологічний музей при Холмському Свято-Богородицькому братстві // Історія релігій в Україні: Праці ХІІ-ї міжнародної наукової конференції (Львів, 20-24 травня 2002 року). Книга І. –Львів: Логос, 2002. –С.93-98.
. Гаврилюк С. Відновлення церкви Св.Василія в Овручі на початку ХХ ст. // Історія міст і сіл Великої Волині: Науковий збірник “Велика Волинь”: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. –Т.25. –Ч.2 / Голов. ред. М.Ю.Костриця. –Житомир: ПП М.Г.Косенко, 2002. –С.87-93.
. Гаврилюк С. Документи Державного архіву Волинської області про заходи щодо відбудови Успенського собору у Володимирі-Волинському // Архіви –скарбниця людської пам’яті: Науковий збірник “Велика Волинь”: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. –Т.26. / Голов. ред. М.Ю.Костриця. –Житомир: “Волинь”, 2002. –С.58-61.
Анотації
Гаврилюк С.В. Становлення й розвиток історичного пам’яткознавства Волині, Холмщини і Підляшшя (ХІХ –початок ХХ ст.). –Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01 –Історія України. –Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. –Чернівці, 2003.
У дисертації досліджується становлення й розвиток історичного пам’яткознавства Волині, Холмщини і Підляшшя –західних етнічних українських земель –під час перебування їх під владою Російської імперії. Для розуміння проблеми виділено й обґрунтовано поняття “історичне пам’яткознавство”, “історична пам’ятка”, охарактеризовано процес складання в Російській імперії ХІХ –початку ХХ століть правової бази збереження історико-культурної спадщини. Простежено формування зацікавленості місцевими старожитностями, діяльність державних структур, світських та церковних громадських товариств, музейних закладів, окремих особистостей щодо виявлення, вивчення і збереження пам’яток. Подано матеріал про представлення пам’яток вказаних земель на загальноросійських археологічних з’їздах, оприлюднено виявлені факти незаконного вивезення з Волині церковних реліквій. Проаналізовано підготовку й проведення реконструктивних робіт, видання спеціальних історико-пам’яткознавчих праць. Розкрито здобутки і прорахунки історичного пам’яткознавства Волині, Холмщини і Підляшшя вказаного періоду, визначено його місце у загальноукраїнському пам’яткознавстві, процесі українського національного відродження.
Ключові слова: історичне пам’яткознавство, Волинь, Холмщина, Підляшшя, археографічна комісія, археологічні з’їзди, музей, церковно-археологічне товариство, реконструкція, історико-пам’яткознавчі праці.
Гаврилюк С.В. Становление и развитие исторического памятниковедения Волыни, Холмщины и Подляшья (ХІХ –начало ХХ вв.). –Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.01 –История Украины. –Черновицкий национальный университет имени Юрия Федьковича. –Черновцы, 2003.
В диссертации исследуется проблема выявления, изучения и сохранения археологических, археографических, архитектурных и живописных памятников Волыни, Холмщины и Подляшья –западных этнических украинских земель, находившихся в ХIX –начале XX веков в составе Российской империи. Значительное внимание уделено законотворчеству по охране в России историко-культурного наследия. Рассматривается содержание существовавшего понятия “исторический памятник”, без которого невозможен обстоятельный анализ проблемы.
На широком источниковедческом и историографическом материале характеризуется содержание двух этапов становления и развития исторического памятниковедения Волыни, Холмщины и Подляшья. Первый охватывает период от начала ХІХ века по середину 1860-х годов. Для него характерны складывание правовой базы исследований, преобладание влияний польской культурной среды. Указывается, что заинтересованность древностями была следствием противоборства за политико-идеологическое влияние на этих землях. Это обусловило появление работ украинских, российских и польских авторов с описаниями и изображениями исторических памятников Волыни, Холмщины и Подляшья. Анализируется вклад Киевской и Виленской археографических комиссий в историческое памятниковедение указанных территорий. Несмотря на идеологические подходы, имевшие целью представить их прошлое как историю русской провинции, деятельность обеих комиссий явилась фундаментом, на котором разворачивалась дальнейшая историко-памятниковедческая работа.
Второй этап охватывает последнюю треть XIX –начало XX веков. Ему присущи значительное расширение диапазона и углубление содержания памятниковедческой работы, обусловленные появлением местных краеведческих центров. По их инициативе и при содействии общероссийских и региональных научных учреждений и обществ осуществлялись поисковые экспедиции, археологические раскопки, разворачивались археографические, архитектурные, искусствоведческие исследования светских и церковных памятников, проводилась реставрация древних архитектурных сооружений. Настоящими подвижниками памятниковедческой деятельности были местные исследователи Ю.Крашевский, А.Сендульский, Е.Дверницкий, О.Фотинский, Ф.Штейнгель, Н.Страшкевич, Ф.Кораллов и др. Изучая памятники Волыни, Холмщины и Подляшья, некоторые исследователи стремились привить местному населению чувство национального достоинства, внося этим посильный вклад в дело украинского национального возрождения.
В диссертации раскрывается роль общероссийских археологических съездов как своеобразных катализаторов историко-памятниковедческого изучения указанных территорий. Обосновывается первостепенное значение в этом отношении одиннадцатого археологического съезда (Киев, 1899 год). Материалы о подготовке и проведении съездов позволили обнаружить новые факты незаконного вывоза с Волыни многих памятников церковной старины.
В исследовании освещаются реконструктивные работы как метод сохранения архитектурных памятников Волыни, Холмщины и Подляшья. Сделан вывод, что восстанавливались главным образом старинные каменные церковные и светские сооружения, которые удостоверяли бы “извечные традиции российскости” этих земель. При этом на государственном уровне не решался вопрос о реставрации деревянных церквей. Они выступали носителями традиций украинского зодчества и не вписывались в рамки официальной доктрины царизма. Это касалось и сооружений римо-католической церкви, других зданий, напоминавших о Речи Посполитой.
Составной частью исторического памятниковедения рассматриваемых территорий были исследования о местных древностях. Они служили политическому обоснованию принадлежности западных этнических украинских земель тому или иному государству. Среди работ российской историографии выделяется издательская серия, подготовленная под руководством П.Батюшкова. Важное значение в освещении самобытности украинского духовного наследия сыграл сборник “Древности Украины”. Вопреки политическому субъективизму и фактологическим неточностям эти исследования заслуживают того, чтобы быть известными сегодня.
Сделан вывод, что историческое памятниковедение Волыни, Холмщины и Подляшья ХІХ –начала ХХ веков, несмотря на просчеты и упущения, обусловленные политической линией российского самодержавия, периодом собственного становления и отсутствием надлежащего опыта, обогатило не только региональные исследования, но и всеукраинское памятниковедение в целом. Оно позволило накопить опыт, который выдержал испытание временем и сохраняет практическую ценность и научную значимость в наши дни.
Ключевые слова: историческое памятниковедение, Волынь, Холмщина, Подляшье, археографическая комиссия, археологические съезды, музей, церковно-археологическое общество, реконструкция, историко-памятниковедческие работы.
Gavrylyuk S.V. Formation and development of historical memorandum lore of Volyn, Holmshchyna and Pidlyashia (19 –beginning of 20 century). –Manuscript.
The dissertation is submitted to confer the doctor’s degree of historical sciences on a speciality 07.00.01. History of Ukraine. –Chernivtsi National Univercity named after Yuriy Fedkovych. –Chernivtsi, 2003.
In the dissertation the formation and development of Historical memorandum lore of Volyn, Holmshchyna and Pidlyashia –western ethnic Ukrainian lands – in times of domination of Russian empire is investigated. For understanding of the problem, the notions “historical memorandum lore”, “historical memorandum” are marked out and grounded, the process of building of the legal basis to study and preserve the historico-cultural heritage in Russian Empire in 19 –beginning 20 centuries is described. The forming of interest to the local antiquities, the activity of state structures, secular and church public associations, museum establishments, individuals concerning discovering, studying and preservation of memoranda is observed. The material informs about the presentation of memoranda of the mentioned lands at All-Russian archaeological congress, elicited facts of the illegal taking out of the church relics from Volyn are made public. The preparation and conducting of the reconstructive work, the publication of special historical memorandum lore works is analysed. Achievements and errors of the historical memorandum lore of Volyn, Holmshchyna and Pidlyashia of the given period elucidated, its place in All Ukrainian memorandum lore and in Ukrainian national revival is defined.
Key words: historical memorandum lore, Volyn, Holmshchyna, Pidlyashia, archaeographic committee, archaeological congress, museum, church-archaeological association, reconstruction, historical memorandum lore works.
Підписано до друку 20.06.2003. Папір офсетний. Друк цифровий. Формат 60х84/16. Обл. –вид. арк. 2,4. Наклад 120 прим. Зам. № 837.
Редакційно-видавничий відділ “Вежа” Волинського державного університету імені Лесі Українки (43025 Луцьк, пр. Волі, 13). Свідоцтво Держкомінформу ДК № 570 від 07.09.2001.