Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Господарська криза та пов’язане з нею наростання масового невдоволення послужили фоном, на якому невдоволеній лібералізацією партійній еліті вдалося усунути Хрущова від влади. У жовтні 1964 р. відбувся тихий переворот, в результаті якого Хрущова відправили на пенсію. Українські партійні лідери відіграли не останню роль у московському перевороті. Після усуненняХрущова пост першого секретаря зайняв виходець з України, член “дніпропетровського клану” Леонід Брежнев.
Як не дивно, перші роки правління Брежнєва у Москві супроводжувалися посиленням автономного курсу українського керівництва. Це посилення було пов’язано з фігурою нового першого (з липня 1963 р.) секретаря ЦК КПУ ПетраШелеста. Було б наївним спрощенням вважати, що у своїй автономній політиці вінта його найближче оточення керувалися патріотичними мотивами. Хоча він й хвалився своїм козацьким походженням, однак, як це видно з його спогадів і щоденникових записів, Шелест не дуже-то розумів різницю між українським і російським козацтвом. Його українська мова за довгі роки партійної кар’єри “вивітрилася”, й ставши першим секретарем ЦК КПУ, він змушений був її “студіювати”. Шелест ніколи не погоджувався з тим, що Україна є радянська колонія (цю тезу йому доводилося вислуховувати від українських інтеліґентів). Але найкраще спосіб його думання відображає порада, яку йому дав Підгорний і з якою він повністю солідаризувався:
“Петро, держись лінії такої, якої ти держався. Україна і Росія, якщо вони розділяться, то не буде і Союза. Не буде Союза! На кого ж, якщо не друг на друга, нам рівнятися?”[5]
Його політика відображала ті зміни, що сталися у статусі республіки та, відповідно, республіканської партійно-державної еліти у післявоєнні десятиліття. У першу чергу, проукраїнський курс місцевої еліти диктувався бажанням збільшити свою реальну владу й пов’язані з нею привілеї, обмежуючи втручання московського центру у внутрішні республіканські справи. Питань розвитку національної мови і культури стали символом у конфлікті між центральною і республіканськими політичними елітами.
Важливість мовного питання сильно зросла після заміни центральних міністерств системою раднаргоспів. У результаті цієї реформи тисячі чиновників із Росії переїхали до республік, щоб зайняти керівні місця у зреформованих органах господарського управління. Такий поворот справи не міг подобатися місцевій номенклатурі, яка справедливо розглядала це як загрозу своїм новонабутим правом. Як засіб спротиву вона обрала мовне питання, наполягаючи, щоб місцеві чиновники знали українську мову.
Усунення Хрущова створило добру можливість для перегляду його освітньої реформи. У 1965 р. міністр освіти Української РСР Ю. Даденков підготовлював республіканську реформу, яка передбачала надання переваги при вступі до вузів тим студентам, які добре знають українську мову; усі суспільні науки повинні були вивчатися українською мовою; українська мова мала стати мовою діловодства; наукові журнали, підручники й посібники мали друкуватися в першу чергу українською мовою і т.п. Реформу Даденкова зупинила “директива з Москви”. Але уже у 1971 р. він вимагав переведення усіх навчальних закладів на території України під безпосереднє управління українського міністерства освіти. Подібні заяви робив й сам Шелест. У 1968 р. у виступі перед студентською молоддю у Київському університеті, він заявив, що усі нові підручники, які відповідають сучасним умовам, мають друкуватися українською мовою.
Боротьба партійної республіканської еліти за захист своїх прав і привілеїв створила сприятливий ґрунт для зростання національної свідомості. Особливо це помічалось на Східній Україні, в першу чергу у традиційно зрусифікованому середовищі великих міст. Ситуація кінця 1960-х років нагадувала розвиток подій доби “українізації” кінця 1920-х років. Головна відмінність полягала в тому, що сорока роками пізніше у склад Української РСР входили західноукраїнські області, які самі були потужним резервуаром “українізації” Сходу. Автономістична політикаШелеста спричинилася до посилення їхньої ролі в житті республіки. У перші два післявоєнні десятиліття ці області одержували менші капіталовкладення, що тормозило їхній економічний розвиток. Але з середини 1960-х років розмір капіталовкладень у Центрально-Західну і Західну Україну значно зріс. Оскільки ці області були найбільш свідомими під оглядом національної ідентичності, економічний розвиток України у 1960-х роках впливав на зміцнення соціальної бази цієї ідентичності в республіці.
Автономістський курс Шелеста був так довго можливим, як довго в радянському суспільстві залишалися живими ліберальні здобутки хрущовської “відлиги”. Хоча репресії й продовжувалися – у листопаді 1967 р. у Львові був засуджений Вячеслав Чорновіл за підготовку документального збірника “Лихо з розуму” про розправу над українською інтеліґенцією – але до кінця 60-х років ліберальної атмосфери збереглися хоча б скромні ознаки. Поворотною точкою стала розправа над “празькою весною” 1968 р. Петро Шелест, який був один із найактивніших прихильників введення радянських військ до Чехо-Словаччини (він побоювався поширення “контрреволюційних” настроїв в Україні), не міг собі уявити, що розправа над чеськими прихильниками “соціалізму з людським лицем” означатиме кінець українського контрольованого автономізму.
Економічну реформу 1965 р. можна по праву вважати дітищем О. М. Косигіна. Реформа охоплювала всі елементи господарського механізму: планування, організаційну структуру управління, економічне стимулювання і госпрозрахунок.
Нова система планування і економічного стимулювання перед бачала таке поєднання методів господарського керівництва, за якого наголос робився на посилення економічних методів, що, природно, підвищувало вимоги до роботи Держплану як органу уряду, що відповідає за розробку основних напрямів і проблем розвитку економіки країни. Господарська реформа намічала скорочення кількості обов’язкових директивних планових завдань. Передбачалося перейти від валової і товарної до реалізованої продукції, яка відігравала б роль основного показника обсягу виробництва. Серед якісних показників, що характеризують ефективність господарської діяльності підприємств, на перший план було поставлено прибуток і рентабельність. Для посилення матеріальної зацікавленості підприємств значна роль відводилася створенню фондів економічного стимулювання, призначених для розвитку виробництва, матеріального заохочення працівників, на соціально-культурні потреби і житлове будівництво.
господарська реформа 1965 р. передбачала посилення економічних методів управління народним господарством, поліпшення державного планування, підвищення господарської самостійності та ініціативи підприємств на основі їх мате ріальної зацікавленості в результатах виробництва. Тоді ж було поставлено питання про перехід до госпрозрахунку, хоча здійснити його практично через ряд причин, і, перш за все, недооцінки ролі товарно-грошових відносин, не вдалося.
Питання про усунення механізму директивного планування тоді не стояло, а навпаки, мова йшла про його зміцнення. Однак у ході реформи, по суті, було поставлено питання про поєднання директивних методів установлення планових завдань з використанням економічних важелів і стимулів. Особливу роль почала відігравати система економічного стимулювання, що базувалася на повнішому використанні таких важелів, як ціна, прибуток, кредит, зарплата.
Вузловим питанням реформи була зміна кількості показників, що централізовано визначалися. Це означало, що в основу реформи було покладено стару концепцію, яка розглядала план як систему показників, тобто обов’язкових для виконання підприємствами планових завдань. А це, природно, не сприяло подоланню планового фетишизму. Хоча і проголошувалась необхідність поєднання адміністративних і економічних методів, але пріоритет віддавався директивним адресним показникам. Практично це означало, що господарський механізм, закладений у економічній реформі 1965 р., зберігав риси адміністративно-командної системи управління економікою. Саме ця обставина вирішальним чином вплинула на долю реформи.
Уважалось, що восьма п’ятирічка, п’ятирічка економічних реформ (1966—1970 рр.), стала особливо успішною, відрізнялася прискоренням темпів розвитку і різким підвищенням ефективності виробництва. За офіційною статистикою протягом 1966—1970 рр. випуск промислової продукції збільшився в Україні на 50%, причому 2/3 приросту начебто було одержано за рахунок підвищення продуктивності праці. Звідси й особливості восьмої п’ятирічки, і відлік періоду стагнації з початку 70-х років.
Але зараз і економісти, й історики поділяють думку, що реформи 60-х років не мали відчутного результату. Можна вважати, що економічні показники за період 1966—1970 рр. навіть погіршилися. У цілому національний дохід збільшився на 22% проти 24% за попередні п’ять років, продуктивність праці зросла на 17% проти 19%. Це можна пояснити тим, що високі звітні цифри досягались завдяки прихованому (неопублікованому) підвищенню оптових цін. У результаті реформа швидше розладнала старий господарський механізм, ніж створила новий. Головна суть «косигінської реформи» полягала в деякій лібералізації і демократизації господарчої системи.
дисидентський рух в укр.. :ідейні та організаційні засади діяльності його учасників.
Теми, які піднімали дисиденти
|
Напрямки дисидентства Критика політики в СРСР Прагнули до 1 Правозахисний Викриття тоталітарного режиму Забезпечення демократичного розвитку СРСР 2 Релігійний Критика атеїстичного виховання Вільного волевиявлення релігійних уподобань 3 Національний Засудження політики денаціоналізації, русифікації Відродження престижу української мови, культури, видання україномовних періодичних видань і т.д. |
Найбільш дієвим, на думку представників радянської влади засобом приборкати дисидентський рух був арешт, а потім – ув’язнення у таборах Сибіру на кілька років. До багатьох дисидентів цю форму покарання застосовували кілька раз. Серед таких були: В.Стус, Л.Лук’яненко, В.Чорновіл, С.Параджанов та інші. Що собою являло це покарання? Дух епохи дуже яскраво і переконливо описав у книзі "Архіпелаг Гулаг" О.Солженіцин:
"Это – резкий ночной звонок или грубый стук в дверь. Это – бравый вход невытираемых сапог бодрствующих оперативников. Это – за спинами их напуганный прибитый понятой…
Традиционный арест – это ещё сборы дрожащими руками для уводимого: смены белья, куска мыла, какой-то еды, и никто не знает, что надо, что можно, и как лучше одеть, а оперативники торопят и обрывают: "Ничего не надо. Там накормят. Там тепло"
Традиционный арест – это ещё потом, после увода взятого бедняги, многочасовое хозяйничанье в квартире чужой подавляющей силы. Это – взламывание, вспарывание, сброс и срыв со стен, выброс на пол из шкафов и столов, рассыпание, разрывание, хруст под сапогами. И ничего святого нет во время обыска"
Вперше В.Стуса заарештували у 1972р., вирок – 5 років таборів і 3 роки заслання. Вдруге – у 1980р. за приналежність до УГС, вирок – 10 років таборів і 5 років заслання. В цей час дисидент зазнав провокацій, цькування, стеження, жорстоких покарань, тяжкої праці. Поет писав:
"Куди не піткнешся – панують кайдани,
То де вже спокою нам ждать?
Як щирий народу свого громадянин
За край ми повинні гадать"
Так і помер В.Стус у тюремному карцері 4 вересня 1985 р.
За свою діяльність піддався арешту І.Світличний у серпні 1965 р. після повернення з в’язниці працювати за фахом уже не зміг.
За захист прав православних віруючих України у 1972 р. був засуджений В.О.Романюк. Вирок – 7 років позбавлення волі і 3 роки заслання.
У листопаді 1974 р. за "наклепні вигадки, що ганьблять радянську державу і суспільний лад", був заарештований український правозахисник Ю.Т.Литвин. Після звільнення у 1977 р. він продовжив свою діяльність і у 1979 р. завершив статтю "Правозахисний рух в Україні. Його засади і перспективи". І знову арешт і ув’язнення на 10 років і 5 років заслання. До речі, Ю.Литвин перебував у таборах суворого режиму с.Капучино, Половинка і Всесв’ятське Пермської області, де перебувало більшість українських правозахисників. 24 серпня 1984 р. його знайшли у камері із розрізаним животом, а 5 вересня він помер.
В.Чорновіл вперше заарештований у 1967 р. Вирок – 3 роки позбавлення волі за "наклепницьку діяльність на радянський суспільний лад". У січні 1972 р. – другий арешт. Суд, вирок – за "антирадянську агітацію і пропаганду" 6 років ув’язнення і 3 роки заслання. У 1980 р. – третій арешт.
Переслідувань зазнав і Л.Лук’яненко. Перший арешт – у 1961 р., вирок – 15 років ув’язнення. Вдруге 1977 р.
Трагічна доля склалась і у О.Тихого. Перший арешт за "антирадянську агітацію" у 1957 р., ув’язнення на 7 років. Вдруге вирок винесли у 1977 р. – 10 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. З 1981 р. О.Тихий тяжко хворів (переніс кілька голодовок). 6 травня 1981 р. помер.
19 листопада 1989 р. прах О.Тихого, В.Стуса та Ю.Литвина було перепоховано на Байковому цвинтарі у Києві. Про цю подію згадує Л.Лук’яненко:
"Кияни стоять на тротуарах і питають: "Що? Кого везуть, кого ховаєте?" Їм пояснили: "Лицарів, що згинули за волю України ось теперечки у роках 80-х"
Вони здіймали шапки і приєднувалися до сумного ходу. На площі та прилеглих вулицях було вже тисяч 100. Із гучномовців линула сумна жалобна музика, а серця людей наповнювалися гнівом: "За що ви, кати України, замордували цих людей, ви – нелюди?!"
2. Ув’язнення у психлікарнях
Часто тоталітарна система вживала нелюдські методи для приборкання дисидентського голосу. Група українських дисидентів стала "пацієнтами" психлікарень. Найвідомішою серед таких лікарень була Дніпропетровська. Саме в цій лікарні "лікувався" український правозахисник П.Г.Григоренко. У 1961 р. він, викладач Військової академії ім.Фрунзе (Москва), виступив з критикою сталінізму та політики М.Хрущова. За це у 1964 р. був позбавлений звання і нагород. Протягом 1964 – 1965 рр., а також у 1969 – 1974 рр. перебував на психлікуванні. Але після не припинив правозахисну діяльність.
Психіатричному впливу піддались ще ряд дисидентів таких як: І.Тереля, Л.Плющ, М.Плахотнюк, В.Рубан, М.Ковтуненко та інші.
3. Звільнення з роботи, виклики в органи КДБ
Дуже поширеною формою боротьби з дисидентами було обмеження можливостей спілкування і поширення інформації між однодумцями. Звичним явищем для дисидентів стало звільнення з роботи, заборона писати, друкувати, знімати фільми і т.д. Постійними супутниками опозиціонерів стали стеження, цькування, виклики в органи КДБ і попередження про антирадянську агітацію.
Так за підтримки завзятих "охоронців порядку" не доживши до свого 29-річчя пішов із життя талановитий український поет В.Симоненко.
Для С.Параджанова арешти і ув’язнення не настільки глибоко поранили душу як заборона знімати фільми. "Відлучення" С.Параджанова від екрану тривало 15 років. "Мене вбили, заборонивши знімати" – нарікав режисер близьким. До світових шедеврів Параджанова таких як "Тіні забутих предків" (дістав 39 міжнародних нагород, 24 гран-прі у 21 країні) могли приєднатися й інші твори. Однак влада СРСР вирішила інакше. І геніальний режисер відсидів за свої переконання 2 строки ув’язнення.
Ідеологічним "обробкам" піддавались українські поети Д.Павличко, який змушений був виїхати за кордон, І.Драч, що демонстрував у своїх творах героїчне минуле України, І.Дзюба зі своїми критичними статтями до лідерів радянської держави.