Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
© Лемак В., 2003
УДК 340.12(075)
ББКХ01я73
Л44
Ужгород,
Лемак В.В. Загальна теорія держави і права. Навчальний посібник. ПП "Медіум", 2003. - 251с.
Навчальний посібник підготовлений відповідно до навчальної програми з теорії держави і права для юридичних факультетів і вузів України. Враховані останні здобутки вітчизняної теоретико-юридичної науки.
Розрахований на студентів, аспірантів за спеціальністю "Правознавство , всіх, хто цікавиться теоретичними проблемами держави і права
Автор - Лемак Василь Васильович, кандидат юридичних наук, доцент,
заступник декана юридичного факультету УжНУ
Рецензенти: - Семерак Олександр Созонович, кандидат юридичних наук, доцент, Заслужений юрист України;
Палінчак Микола Михайлович, доцент, директор Інституту державного управління і місцевого розвитку УжНУ
І8ВІЧ 966-7400-26-9
Глава 1. Теорія держави і права як
наука і навчальна дисципліна
1. Поняття теорії держави і права
Що розуміти під "теорією держави і права"? Щоб відповісти на таке запитання, спочатку з'ясуємо поняття наукової теорії взагалі. Ще в радянські часи В. Афа-насьєв дав таке визначення наукової теорії - це система знань, які дозволяють пояснити виникнення і функціонування,, а також передбачити розвиток прелметів^і явиш дійсності, причому ці предмети і явища можуть бути матеріальним^ чи 'пра-льними. Ним же з ясовано, що кожна наукова теорія у своєму становленні проходить два етапи: 1) відкриття емпіричних законів, які відображають поверхову характеристику досліджуваної системи (спостереження, експеримент тощо); 2) відкриття теоретичних законів шляхом абстрагування, узагальнення.
Зазвичай для будь-якої наукової теорії характерними є такі ознаки:
а) предметність. Ця ознака означає, що у теорії наявним є певний специфіч
ний предмет - та чи інша сукупність об'єктивних закономірностей природи, сус
пільства чи мислення, знання про які й становлять зміст даної теорії.
б) системність. Теорія виступає не просто механічним поєднанням окремих,
розрізнених відомостей про її предмет, а такою сукупністю знань, яка є внутрі
шньо організованою певним способом, системою взаємозв'язаних понять, катего
рій, суджень.
в) повнота. Теорія - це така система знань, яка достатньо повно описує і по
яснює її предмет, тобто не яку-небудь його частину, а весь предмет у його систем
ній цілісності та різноманітних проявах.
г) логічна обгрунтованість на несуперечливий характер. Природно, що окремі
положення теорії мають базуватися на її висхідних (базових) установках та не су
перечити одна одній.
д) істинність і достовірність, що означає вірність відображення теорією свого
предмету, внаслідок чого вона може виступати засобом подальшого наукового пі
знання і практичної дії. Саме в практиці, тобто у предметній діяльності щодо пе
ретворення природи і суспільства, можна переконатися в істинності чи невірності
даної теорії.
Будь-яка наукова теорія складається з таких компонентів: 1) висхідна емпірична основа; 2) понятійний апарат; 3) засоби, які дозволяють від емпіричної бази перейти до законів, аксіом; 4) сукупність принципів, правил, іншими словами -логіка виведення із законів і аксіом певних теоретичних і практичних наслідків, рекомендацій, засобів, звернених до дійсності з метою її перетворення.
Звідси зробимо висновок, що теорія держави і права - система об'єктивно-істинних знань, яка найбільш повно і послідовно відображає загальні закономірності становлення і функціонування держави і права у формі понять, категорій,
Глава 1. Теорія держави і права як наука і навчальна дисципліна З
У //
наукових закономірностей, принципів і теоретичних конструкцій та інших теоретичних знань.
Як і інші наукові теорії, теорія держави і права відзначається такими функціями.,
Необхідно також мати на увазі, що теорія держави і права не може зовсім абстрагуватися від конкретної державно-правової дійсності, бо саме в ній вона черпає енергію для свого подальшого розвитку. Як писав Р. Декарт, перше правило наукового дослідження - "починати з простого і очевидного". Його ж повторює й Ф. Бекон, для якого "шлях бджоли" (оптимальний варіант наукового пізнання) означає "поєднання здібностей досвіду і розсудку".
З іншого боку, теорія держави і права відображає сучасний (постнеокласич-ний) тип наукової раціональності, для якого характерним виступає "врахування співвідношення отримуваних знань про об'єкт не лише з особливостями засобів і операцій діяльності, але й також із ціннісно-цільовими структурами" (Н. Даніе-лян). Сьогодні техногенна цивілізація вступає в смугу особливого типу прогресу, коли гуманістичні орієнтири стають висхідними у визначенні стратегій наукового пошуку.
2. Предмет науки теорії держави і права
Предметом будь-якого наукового пізнання є, як правило, не випадкові явища і процеси, а певні об'єктивні закономірності, істотні й постійні зв'язки загального характеру між тими чи іншими явищами. Від предмету науки слід відрізняти її об'єкт, під яким звичайно розуміють сукупність явищ і процесів об'єктивної реальності, які вивчаються даною наукою в процесі пізнання свого предмету.
Після цього вже можемо відзначити, що предметом науки теорії держави і права виступають основні державно-правові закономірності, в тому числі:
4 Загальна теорія держави і права
Комплексний аналіз державно-правових закономірностей, котрі становлять предмет теорії держави і права, зробив відомий львівський вчений П. М. Рабино-вич ще у 1975 р., класифікувавши їх на види на підставі п'яти критеріїв: 1) за системним розташуванням у соціальному просторі (зовнішні і внутрішні); 2) за історичними межами дії (всезагальні, загальні та особливі); 3) за ступенем охоплення державно-правової сфери (загальні та особливі); 4) за типом зв'язків державно-правових явищ (генетичні і структурно-функціональні); 5) за формою здійснення (статичні та динамічні).
Через кілька років інший відомий вчений-правознавець С. С. Алексєєв поділив правові закономірності на чотири види: а) загальні закономірності виникнення і розвитку права; б) загальні структурно-функціональні закономірності права; в) спеціальні закономірності виникнення і розвитку права; г) спеціальні структурно-функціональні закономірності права.
Підсумовуючи вищесказане, визначимо, що предметом науки теорії держави і права є загальні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права як самостійних соціальних інститутів.
Зрозуміло, предмет нашої науки не є незмінним і за останнє десятиліття зазнав особливих змін. Такі зміни диктуються і соціальною практикою (становленням незалежної Української держави та демократизацією політичного режиму), і потребами розвитку галузевих юридичних наук. В чому ж полягають ці зміни?
По-перше, до предмету теорії держави і права, зрозуміло, вже не входить процес "відмирання держави" як такої, положення про який містилося в комуністичній доктрині. По-друге, предметом ґрунтовного дослідження нашою наукою став процес конституювання України як незалежної держави та її правової системи. По-третє, до предмету теорії держави і права включено цілий блок проблем, пов'язаних із теоретичним осмисленням прав людини, демократичного і правового характеру держави, розвитком інститутів громадянського суспільства.
5
Глава 1. Теорія держави і права як наука і навчальна дисципліна
3. Методологія теорії держави і права
І Особливість теорії держави і права як науки проявляється також у методах дослідження, які використовуються нею. Якщо предмет теорії показує, що вивчає ця наука, то її метод показує, як саме вивчаються (і досліджуються) держава і право^
Що розуміти під методом дослідження? Під методом науки розуміється спе
цифічна система пізнання, по суті типовий для даної науки спосіб отримання но
вого знання, що передбачає виділення і,використання певних пізнавальних кроків,
певну послідовність їх застосуваннях Теоретичне вчення про сукупність методів
наукового пізнання прийнято називати методологіє^)
л ^Методологію теорії держави і права як систему методів нашої науки можна
у викласти за такою схемою: а) універсальні методи; б) загальнонаукові методи; в) - •' спецшльно-юридичні методи^
./універсальні методи наукового пізнання характеризують мислення людини в цілому і можуть бути застосовані у всіх сферах пізнавальної діяльності людини/їх об'єктивною основою виступають загальнофілософські закономірності розуміння оточуючого нас світу, самої людини, її мислення і процесу пізнання та перетворення світу людиною^Цо таких світоглядних підходів належать матеріалізм (матеріальне визначає ідеальне) та ідеалізм (первинною є ідея, котра визначає матеріальне)/1
Ч^агальнонаукові методи використовуються не лише в юридичних, а й у інших науках. До них належать такі:/*
1) аналіз і синтез. Аналіз і синтез належать до найбільш широко використовуваних у тіроцесі пізнавальної діяльності способів мисленняГА'наліз - це прийом мислення, пов'язаний з розкладом об'єкта, що вивчається на складові частини, сторони, тенденції розвитку і способи функціонування з метою їх відносно самостійного вивчення. Синтез - це прямо протилежна операція в мисленні, котра полягає в об'єднанні раніше виділених частин в єдине ціле і з метою отримання знання про ціле шляхом з'ясування тих істотних зв'язків і відносин, які об'єднують раніше виділені в аналізі частини в єдине ціле.;
2)1 абстрагування^ Абстрагування - це процес виділення, вичленення нашим мисленням окремих ознак, властивостей і відносин конкретного предмету чи явища, котрі цікавлять нас у контексті дослідження і, одночасно, відокремлення їх від інших ознак, властивостей і відносин, які в даному контексті не є суттєвими. Тимчасове відволікання дослідника від ряду ознак і властивостей об'єкту допоможе глибше зрозуміти його сутнісну природу.
3) Щндукція, дедукція, аналогія. Під час застосуванні індукції думка дослідника рухається від знання окремого, знання фактів до знання загального, знання закономірностей. Дедукція, навпаки, передбачає рух думки від загального знання до знання окремого. Аналогія як прийом дослідження передбачає, що на основі схожості об'єктів за деякими ознаками, властивостями і відносинами висувається гіпотеза про їх схожість і в інших параметрах^!
4) модепюван/ія. Умовивід'за аналогією лежить в основі нині такого поширеного методу дослідження як|моделювання - суть його полягає в тому, що об'єкт, який цікавить дослідника заміщується іншим об'єктом, який знаходиться у відносинах подібності до першого об'єкту^Перший об'єкт називають оригіналом, а другий - моделлю. Під моделлю розуміється об'єктивована в реальності чи в мисленні уявна система, що заміщає об'єкт пізнання.
ІСпеціально-юридичні методи застосовують лише в юридичних науках. До них належать^
предмета через порівняння його статусу в даній правовій системі і статусу однорідних предметів у правових системах інших країн. іНаприклад, модель правового регулювання тої чи іншої проблеми в Україні оптимальніше можна створити після порівняльного аналізу зарубіжного законодавства з відповідних проблем. Американський компаративіст К. Осакве виділяє такі стадії проведення академічного порівняльно-правового аналізу: 1) виявлення існуючих правил (інститутів) у порівнюваних системах А і Б; 2) співставлення встановлених правил (інститутів) з метою пізнання їх спільних і (або) відмінних властивостей; 3) з'ясування життєздатності або ефективності існуючого правила (інституту) у власній системі. В цьому плані слід відрізняти закон "на папері" від закону в житті; 4) визначення історичних причин існування даного правила (інституту) в кожній із порівнюваних систем. •
Крім того, цей же учений сформулював ряд "аксіом порівняльного правознавства", наведемо одну з них - "Право, як мова чи музика, є нормативним вираженням історії, психіки, психології, традицій і культури кожного народу (не може бути двох ідентичних національних правових систем у світі)";
3) історико-правовий метод полягає в тому, що явище (наприклад, держава, право чи їх компоненти) пізнається через призму умов його виникнення і основних етапів розвитку. Історична ситуація завжди суттєво впливала на форму і зміст держави і права, тому не враховувати її було би упущенням. Коли говоримо про історико-правовий метод, то не слід асоціювати його лише з кількастолітньою історією. По суті, кожна правова норма, кожен правовий інститут, те чи інше правове явище мають власну "історію" - умови виникнення, етапи розвитку, зміну кількісних і якісних ознак. Наприклад, інститут президентства в Україні виник у 1991 р., кілька разів істотно змінювався, ряд факторів впливали на процес його еволюції.
б
Загальна теорія держави і права
ТлввИТ. Теорія держави і права як наука і навчальна дисципліна ' 7
4. Понятійна система теорії держави і права
Для теорії держави і права, як і для іншої науки, характерним є особливе коло понять, які в структурному плані виступають первинними елементами теоре-тико-правових знань. У змістовному плані поняття - це теоретичні узагальнення відповідного рівня. Наявність розробленої понятійної системи - критерій зрілості
наукової теорії.
Для понять характерними виступають такі ознаки як: а) об'єктивність; б) постійний розвиток; в) стійкий характер; г) системний характер.
Поняття здійснюють три функції: гносеологічну, методологічну і функцію інструмента юридичної техніки. Розглянемо їх.
Гносеологічна функція поняття полягає у відображенні й фіксуванні ним найбільш загальних, істотних властивостей, найважливіших зв'язків і відносин державно-правових явищ і процесів. Методологічна функція поняття проявляється в систематизації теоретико-правового знання. Поняття в теорії держави і права відіграють свого роду системоутворюючих логічних вузлів. Функція інструмента юридичної техніки полягає в тому, що поняття сприяють точному розпізнанню ознак і властивостей досліджуваних явищ, визначенню їх юридичної природи, з'ясуванню їх співвідношення, класифікації.
Подамо, отже, визначення поняття - це логічні узагальнення, які відображають найбільш значимі, стійкі властивості і ознаки, разом становлять якісну визначеність явищ і предметів державно-правової дійсності, котрі належать до предмету даної науки.
Категорії - це логічні побудови, що об'єднують знання про державно-правові явища і процеси на більш високому, "надпонятійному" рівні.
Основними категоріями теорії держави і права виступають категорії сутності держави і сутності права. Можна сказати, що теорія держави і права є кінцевим наслідком розгортання цих двох правових категорій.
Радянський вчений А. Васильєв визначив, що категорії одного логічного рівня становлять один понятійний ряд, який знаходиться у відносинах субординації до категорії більш високого рівня, конкретизує її шляхом визначення включених до нього правових категорій.
5. Місце теорії держави і права серед інших юридичних наук
Юридично наука - це система повних і усесторонніх знань про державу і пра-в# в основі якої - сукупність понять, категорій і законів, які відображають закономірності виникнення і розвитку даних явищ.|Близько однієї тисячі чоловік професійно займаються в галузі правознавчої науки в Україні, ^сі юридичні науки належать до гуманітарних наук, тобто таких, які вивчають суспільство, бо держава і право - це соціальні явищау
Вирвою чергу, юридичні науки можна розподілити на шість груп: 1. Загальна теорія держави і права.
8
Загальна теорія держави і права
4- Міжгалузеві юридичні науки досліджують правовідносини, що регулюються кількома галузями права: наприклад, екологічне право, житлове право тощо.
5. Спеціальні прикладні юридичні науки, які виникли і розвиваються на стику юридичних Гнеюридичних наук: наприклад, судова медицина, судова психіатрія, криміналістика, кримінологія тощо.
6- Науки міжнародного і зарубіжного правгц до яких належать: міжнародне публічне право, міжнародне приватне право, конституційне право зарубіжних країн, порівняльне правознавство.
Ща відміну від інших юридичних наук, загальна теорія держави і права ставить своїм завданням вивчення права як родового явища, тобто його найбільш загальних родових ознак, котрі властиві всім або більшості правовим галузям^
Яке ж місце займає загальна теорія держави і права серед інших юридичних наук?
Місце і значення теорії держави і права серед інших юридичних наук виражається в її теоретичній, методологічній і виховній функціях у правознавстві.
Теоретична функція_2§орїі держави і права полягає в її здатності здійснювати опис і пояснення існуючої державно-правової системи, передбачати напрямки її розвитку. Результати теоретичних досліджень використовуються в різних галузях науки і юридичної практики^На думку російського вченого В. М. Сирих, "завдяки понятійному апарату теорії держави і права створюється універсальна юридична мова, яка забезпечує взаєморозуміння між представниками різних галузей правознавства із загальних юридичних і державознавчих питань, подібність в оцінках юристами явищ, властивих декільком або всім галузям". Методологічна^ функція, теорії держави і права виражається в тому, що представники галузевих юридичних наук широко користуються в своїх дослідженнях основними методами положення теорії держави і права з питань застосування в правознавстві загально філософського методу, порівняльно-правового і конкретно-соціологічних методів пізнання правових ящт.^Виховна функиія нашої науки полягає в тому, що вона надає студентам спеціальнГ знання, котрі дозволяють їм засвоїти висхідні поняття правознавства, вірно сприймати правові явища в суспільстві, відмовлятися від застарілих поглядів про державу і право.|
Література
и.
Глава 1. Теорія держави і права як наука і навчальна дисципліна 9
4. Керимов Д.А. Философские основания политико-правовьіх исследований. М,
1987
9. Тилле А.А., Швеков Г.В. Сравнительньш метод в юридических дисциплинах. -
М, 1978 10 Токарев Б. Я. Логический и исторический методи в теоретическом исследований права / Б. Я. Токарев. Отв. ред. М. Н. Кулажников. - Ростов н/Д, 1986. -'128с.
Глава 2. Виникнення держави
Походження держави і права - одна з ключових проблем науки теорії держави і права. Тривалий час вона трактувалася так, як її описав Ф. Енгельс у відомій праці "Походження сім'ї, приватної власності і держави". В радянські часи вчені не сміли виходити за межі схем, викладених цим класиком марксизму. В останні роки найбільш відомою працею на цю тему став посібник Т.В Кашаніної "Проис-хождение государства и права. Современньїе трактовки и новьіе подходьі" (М., 1999).
1. Загальна характеристика первісного суспільства
•Почнемо з того, що людиноподібні істоти з'явилися на землі близько двох мільйонів років тому назад. Цих представників людського роду ми називаємо Ьото ЬаЬіІіз - Ьото егесшз (людина вміла - людина прямоходяча), тоді як сучасна людина (Ьото заріепз - людина розумна) з'явилася близько 200 тисяч років назад.
•Первісний лад був найтривалішим за часом етапом історії людства. Ця епоха закінчилася близько п'яти тисяч років назад. Вважається, що перші державні утворення виникли в Азії та Африці на рубежі четвертого і третього тисячоліть до народження Христового, в Америці - в першому тисячолітті, а в інших регіонах земної кулі - ще пізніше]
Насамперед відзначимо, що первіснообщинний лад пройшов у своєму розвитку кілька етапів. Перший етап - стадія становлення, епоха праобщини, другий етап - епоха родової общини і, нарешті, третій етап - епоха класоутворення і розпаду первісного суспільства. Лише в період третього етапу поступово, в силу удосконалення знарядь праці і розвитку кваліфікації самої людини, людство переходить від присвоюючої економіки до економіки, що виробляє. Саме перехід до виробництва привело до розкладу первісного і становлення соціально неоднорідного суспільства. Цей поворотний момент відбувся в період неоліту (нового кам'яного віку) і отримав назву "неолітичної революції".
Змінювалися й шлюбні відносини. Спочатку вони характеризувалися як ендогамні, тобто такі, що передбачали шлюб всередині певної спільноти. Потім поступово став установлюватися звичай екзогамії, тобто заборони шлюбних відносин всередині роду і припис до здійснення таких відносин за його межами.
Якщо говорити про структуру первісного суспільства, то відзначимо, що первісні люди жили одинокими сім'ями або родами чисельністю 20-30 чоловік. Роди групувалися у фратрії. В свою чергу, фратрії об'єднуються в племена. Укрупнення суспільних структур було вигідним для усіх: воно дозволяє успішніше протистояти силам природи, використовувати досконаліші знаряддя і способи праці, відбивати напади сусідів, вести боротьбу за захоплення території. Плем'я виступало верховним власником території, носієм певних культів. Крім того, з метою захисту чи нападу племена об'єднувалися в союзи племен.
10
Загальна теорія держави / права
Глава 2. Виникнення держави 11
2. Влада і органи управління в первісному суспільстві
Первісна спільнота людей в своїй основі мала чоловічу ієрархію, котра була побудована на вікових і особистісних якостях. На базі біологічної основи поступово виникають і соціальні корені первісної влади. В першу чергу це стало проявлятися в тому, що стали формуватися спеціальні органи управління - в такий спосіб зароджується прототип перших ранніх державних утворень.
У первісному суспільстві на думку російського вченого Кашаніної Т. М. можна виділити шість типових органів соціального управління:
Старійшини. Під ними розуміються керівники, глави сімей або родів. Старійшиною могла стати зріла людина з такими особистісними якостями як життєвий досвід, мудрість, організаційні здібності, велика сила волі. Старійшину, як правило, не обирали, ними ставали фактично, тобто всі родичі мовчазно визнавали особисту перевагу цієї людини, за що її боялися і поважали. Старійшина організовував повсякденне життя первісних людей, вирішував спори між ними. Необхідно підкреслити при цьому, що старійшина все ж не переставав брати участь у суспільному виробництві.
Рада старійшин. На дещо пізнішій стадії розвитку первісного суспільства, коли людська популяція стала розростатися, а роди об'єднуватися у фратрії, почало виникати коло питань, спільних для усіх сусідніх общин (сімей, родів). Коли такі питання необхідно було вирішити, збирали керівників усіх сімей (родів). Серед них виділявся головний. Рада старійшин вирішувала спори між родами, узгоджувала дії сімей общини у проведенні сільськогосподарських робіт тощо.
Військові шчальники. Військовоначальники - це глави племен. Об'єднання родів, фратрій в племена частіше всього мало місце для захисту території або для нападу на інше плем'я. Тому військовоначальниками ставали особи, котрі відрізнялися особливими фізичними якостями: силою, вмінням, хоробрістю, задатками організації нападу чи оборони.
Ради військовоначальнцкщ. Ці органи збиралися для того, щоб вирішити такі питання як продовження наступу на ворога чи повернення, вироблення тактики бою тощо.
Збори дорослих членів (воїнів}. У різних регіонах земної кулі порядок скликання цього органу і його склад були різними. У Середземномор'ї збиралися саме всі дорослі. У північних племенах практикували скликання воїнів. Разом з тим, збори важко представляти як основний орган управління і, тим більше, як основу так званої первісної демократії, на чому акцентував увагу Ф. Енгельс у своїй відомій праці "Походження сім'ї, приватної власності і держави".
Жреці (шамани, священики, знахарі). Цей орган управління займався організацією духовного життя первісних людей. В той час, не розуміючи навколишній світ і пересвідчуючись щодня в силі природи, люди приписували надприроднім силам багато явищ. Жреці в таких умовах ставали зв'язуючою ланкою між людьми і різними богами. Вони допомагали "задобрити" богів шляхом вчинення культових обрядів і жертвоприношень. Це надавало первісним людям силу, так як відво-
лі кала їх свідомість від можливої боротьби з небезпекою, дозволяла їм спокійно зосередитися на творчій роботі.
Слід відзначити, що в первісному суспільстві не було розподілу влади на господарську, військову й культову. Складна організація влади - атрибут лише зрілого первісного суспільства. Загальним правилом для первісного суспільства є наявність "універсального керівника", який організовував всі напрямки його функціонування.
3. Соціальні норми первісного суспільства
Якщо тварини підкоряються лише біологічним законам, то людина стала людиною тому, що у доповнення до біологічних законів навчилася ще й самостійно регулювати свою поведінку. Вона "винайшла" суспільні регулятори, які, хоча й не Замінили біологічні закони, все ж істотно їх потіснили. Величезне значення в цьому плані мали такі найперші суспільні регулятори як магія, культові ритуали, обряди. Вони здійснили просто революційні зміни нервово-психічній діяльності людини й дозволили їй зробити стрибок у своєму розвитку.
Соціальні регулятори у первісному суспільстві виконували дві функції. Перша з них полягала в тому, що соціальні норми дозволили людям звільнити свою Психічну енергію від страху перед оточуючим світом, тривоги й спрямувати її на Шробничу діяльність. Друга функція соціального регулювання полягала у встановленні в суспільстві стабільних відносин, оскільки саме такі відносини ВИКЛЮЧа-ЙТЬ ВПЛИВ ВИПаДКОВИХ, ЧИСТО Суб'єКТИВНИХ МОТИВІВ І Обставин, ЯКІ МОЖУТЬ ВИХОДИТИ від кожного з родичів і співплемінників. Обмежуючи непомірні претензії кожної окремої людини, соціальні норми дають можливість встановити суспільний Порядок, захистити слабого від утисків сильного і привчити людей до витриманої поведінки.
Людське суспільство поступово вводило до свого арсеналу один вид соціальних норм за іншим і робило це, звичайно же, по мірі необхідності. Тут прослідко-вується така закономірність: з розвитком суспільства соціальні норми все більше й більше ускладнюються.
Отже, в первісному суспільстві діють такі соціальні норми (викладемо їх у порядку їх послідовного виникнення):
Ритуали - це правила поведінки, в яких робиться акцент на зовнішній формі ЇХ виконання, причому ця форма є суворо канонізованою. Ритуал можемо назвати *- також церемонією, демонстративною дією з її ознаками театралізованості та масо-^ вості. Метою будь-якого ритуалу виступає привнесення певних почуттів, досягнення певного психічного настрою людей.
Обряди - це правила поведінки, котрі полягають у символічних діях, але, на
ВІДОІну від ритуалів, глибше проникають в психіку людини і переслідують ідеоло
гічні (виховні) цілі. *
Міфи- це розповіді про богів, духів, прирівняних до богів героїв, першопре-дках, які виникають у первісному суспільстві. У міфах переплетені ранні елементи
12
Загальна теорія держави і права
Глава 2. Виникнення держави
13
релігії, філософії, науки і мистецтва. В них у наглядно-образній формі подаються явища природи і суспільного життя.
Звичаї - це правила поведінки, котрі склалися історично протягом життя кі-лькох"поколінь, яке стало загальним внаслідок багаторазового повторення. З допомогою звичаю в первісному суспільстві розподілялася повсякденна робота, врегульовувалися ситуації пов'язані, наприклад, зі смертю глави сім'ї тощо.
Р&цгійні норми — це правила поведінки, котрі регулюють відносини між людьми виходячи з їх віри в існування надприродних сил. У первісному суспільстві люди вірили одночасно в багатьох богів , очевидно в стількох, скільки невідомих для них сил існувало в природі. Багатобожжя - перша стадія релігійної свідомості, поява ж монорелігії свідчить про процес утворення держави. Перші єдині релігії виникли в Стародавньому Єгипті в XV ст. до народження Христа.
Моральні норми^- це правила поведінки, які засвідчують розуміння людьми таких категорій як добро і зло. Треба мати на увазі, що моральні норми в первісному суспільстві були засновані на розподілі всіх людей на "своїх" (родичів і співплемінників) і "чужих".
4. Передумови виникнення держави
Економічні передумови. Перші держави виникли близько 5-6 тисяч років назад і, як правило, в долинах річок (Ніл, Тігр, Євфрат, Янцзи, Інд). Саме в цих місцевостях склалися найбільш сприятливі умови для землеробства. Згодом процес створення держав став поширюватися в середземноморському басейні й далі.
Виникнення держави стало закономірним наслідком процесу переходу суспільства від збиральництва, зайняття мисливством і рибальством, тобто від присвоюючого господарства до господарства виробляючого - скотарства і плужного землеробства. Ця трансформація відбувалася поступово і Ф. Енгельс пов'язує її з трьома великими суспільними поділами праці. Виникнення кочового скотарства стало першим, відокремлення ремесла від інших видів занять - другим, а поява професійних торговців - третім суспільним поділом праці.
Три великі суспільні поділи праці, а також поступове удосконалення знарядь праці і накопичення досвіду призвели до такого рівня продуктивності праці, коли почав створюватися додатковий продукт, тобто понад те, що необхідно виробникам для свого споживання. З цього часу заявилася об'єктивна можливість забезпечити утримання великої групи людей, яка спеціалізується на виконанні яких-небудь суспільно значимих функцій (управлінських, до прикладу), групи, яка не бере безпосередньої участі в матеріальному виробництві.
Політичні передумови. Людина - істота суспільна і тому їй, займаючись виробничою діяльністю, приходиться мати справу не лише з засобами виробництва, а й вступати у стосунки з членами свого плем'я. Можна передбачити, що до землероба, скотаря, ремісника або торговця прийшло розуміння того, що їм вигідно мати безпечні умови праці. Оскільки органи управління первісного суспільства з цим не справлялися, поступово на заміну їм стали формуватися органи державної
14
Загальна теорія держави і права
влади, які взяли на себе забезпечення безпеки людей всередині людського суспільства і, зокрема, врегулювання спірних взаємостосунків із співплемінниками.
Крім вирішення спорів між людьми, виникає необхідність в існуванні стабільного порядку для гарантованого і стійкого здійснення виробництва. Але оскільки суспільно необхідної поведінки від усіх членів спільноти чекати не доводилося, виникає потреба силою заставляти тих, хто діє врозріз з інтересами більшості, підкоритися встановленому порядку. Словом, мова йде про легалізований примус, застосування насилля на благо суспільства. Цю роль, знову таки, старі органи ї управління виконати не могли.
І До регулювання внутрішніх відносин загонів людської популяції додається
4 необхідність регулювання відносин із сусідніми спільнотами людей. В ті далекі
часи спори між племенами, союзами племен вирішувалися переважно у формі вій-
Ц ськового протистояння. Разом з тим, військові вожді, оточені невеликою групою
1$ соратників, були нездатними організувати широкомасштабні військові напади або
щ оборону на рівні племені і ширше. їх мали замінити інші структури. Військові за-
1* ходи сприяли об'єднанню родинні племена в єдиний народ. Вже у ті часи було
А підмічено, що зовнішня загроза сприяє консолідації суспільства й зміцненню вла-
щ ди як засобу ефективної боротьби із цією самою зовнішньою загрозою. Війни, от-
Щ же, стали одним із факторів, які ініціювали процес утворення держави.
|р Ідеологічні передумови. Панівною формою ідеології у первісну епоху була
и, язичеська релігія, тобто поклоніння багатьом богам (богу вогню, вітру, сонця то-
Ш що). Поступово стала проводитися своєрідна ієрархія богів, тобто серед багатьох і
щ різних богів став виділятися який-Небудь один на роль головного. Згодом у різних
щ' регіонах земної кулі і в різний час виникає єдинобожжя. Справедливо вважається,
Ж що виникнення єдинобожжя в тих чи інших народностей є лакмусовим папірцем
її формування в них державності.
* Психологічні передумови. Трансформація економічних умов призвели й до
нового типу самосвідомості людини. На початковому етапі розвитку суспільства поступово і допоки що в невеликій мірі людьми починають усвідомлюватися спільні інтереси. Одночасно виникає розуміння, що спільні інтереси не можуть бути реалізовані інакше як через діяльність централізованої структури, котра би координувала різні аспекти життя суспільства.
Як бачимо, для виникнення держави необхідно цілий ряд передумов, причому їх роль не є однаковою у різних народів.
Які ж ознаки державної влади можна шадшита^хшс^ш,ушчлЛ.£ІД^інність від
органівуправління первісного суспільства?
|м Т)Піави суспільних спільнот (вожді, -старійшини) поступово відходять від
0 безпосередньої участі в матеріальному виробництві, зосереджуючись на вико-
ф нанні суспільних функцій. Необхідно відзначити, що зростає й кількість людей,
які здійснюють владу. Прототип державного апарату набирається в першу чергу з
Ч * родичів.
2) Відбувається диференціація політичної еліти за рівнями і поступово розмежовується компетенція між рівнями органів управління. В межах кожного рівня управління прослідковується також функціональна диференціація влади. Виділя-
Глава 2. Виникнення держави 15
ються окремі напрямки владної діяльності. Кожен член публічної влади вже відповідає за свою ділянку роботи.
Література
Глава 3. Теорії походження держави
На сьогодні в середовищі вчених-правознавців відсутні не лише єдині, а й навіть схожі погляди на проблему походження держави. Протягом свого розвитку людство нагромадило значний масив теоретичних уявлень у цьому напрямку. Сформувалися цілі наукові та світоглядні школи, кожна з яких акцентує увагу на тих чи інших факторах походження держави. Справедливо буде відзначити, що визнаним авторитетом у дослідженні різноманітних теорій походження держави і права вважається російський дослідник Кашаніна Т. В., котра виділяє 15 таких теорій. Розглянемо деякі з них, котрі найчастіше згадуються в дослідженнях цієї проблеми іншими вченими.
1. Іригаційна теорія
Автором цієї теорії виступає сучасний німецький учений К. Віттфогель (праця "Східний деспотизм").
Почнемо з того, під час аналізу процесу виникнення перших державних утворень не можна не помітити очевидної закономірності - всі вони пройшли формування в долинах річок. До прикладу, в Стародавньому Єгипті, в якому спочатку на берегах Нілу проживали кочові племена, люди поступово переходили до осілого життя. Вони набували трудових навичок, навчалися враховувати в своїй діяльності щорічні паводки, розподіляти води Нілу на більш обширні території через будівництво каналів і водопідйомних споруд. Іригаційні роботи, виступаючи досить складними і трудоємкими, вимагали вмілої організації. їх стали здійснювати спеціально для цього підготовлені люди, здатні своїм розумом охопити весь хід іригаційного будівництва, організувати виконання робіт, усунути можливі перешкоди в ході будівництва. Вважають, що саме ці організатори й стали згодом основою державного апарату. Отже, робився з цього висновок, - іригаційний фактор є найважливішим у процесі державотворення. Якщо додати до цього, що іригаційна система була основою життєдіяльності суспільства того часу, то слід визнати сенс у такому твердженні.
Схожий клімат існував і в Передній Азії, де виникло Вавілонське царство. Рівнина вздовж двох великих річок - Тігру і Євфрату - лише під кінець весни зволожується^ а протягом багатьох місяців має місце дуже висока температура. Тому в цій місцевості також необхідною була величезна праця, щоб обернути болота і висохлий степ у цвітучі сади і ниви. Організувати все це могли лише фахівці, управлінці-чиновники, котрі, звичайно же, не брали безпосередньої участі у матеріальному виробництві.
Відзначимо, що основним недоліком цієї теорії є її локальний характер. Вона пояснює процес походження держави в регіонах з жарким кліматом, але не пояснює ходу цього процесу пізніше і в інших регіонах.
76
Загальна теорія держави і права
Глава 3. Теорії походження держави
17
2. Патріархальна теорія
Дану теорію заснували Платон (праця "Держава") і Аристотель (праця "Політика"). Автори орієнтувалися на досвід країни, де вони проживали. Процес створення держави у Стародавній Греції істотно відрізнявся від державотворення в стародавньосхідних деспотіях. На кам'янистій землі Греції хліб виростав погано, легше було займатися скотарством. Коли населення збільшилося необхідно було подумати про нове джерело харчування і люди повернули свій погляд на море. Море не лише давали продукти, через нього встановилися контакти з Єгиптом і Передньою Азією, з якими можна було здійснювати обмін продуктами. Важливо було вміло організувати власне виробництво і торгівлю з сусідніми народами. Займалися цим, як уже відзначалося, старійшини, глави рад старійшин, згодом вожді, які по мірі зростання населення ставали царями. Тому, на думку авторів теорії, в цьому регіоні Землі процес утворення держави пішов нібито за патріархальним типом, тобто розростання кровноспорідненої сім'ї, а вже цар ставав "батьком" (патріархом) всього народу.
У латинян (римлян) природні умови були ще суворішими і тому з самого початку в них роль старійшини була дуже великою. Із зростанням кількості населення і нестачею продуктів, коли необхідними стали захоплення і освоєння нових територій, вождів стали обирати. У Стародавньому Римі і пізніше зберігався високий соціальний статус "батьків" великих сімей.
Словом, відповідно до цієї теорії, держава - це продукт сім'ї, яка розрослася. Виступаючи первинною формою організованого суспільства, сім'я згодом ділиться, природнім шляхом розмножується. Але оскільки в людях закладена потреба в спілкуванні, а також під впливом економічних умов сім'ї, об'єднані віруваннями у спільне походження, об'єднуються в племена, союзи племен, народності, об'єднані вже й спільністю історичного минулого. В цьому ряді соціальних перетворень момент переходу до державного утворення буде тоді, коли втрачається почуття кровної родинності і створюється влада, позбавлена сімейної основи. Державна влада сама по собі є поступовим перетворенням влади батька, котра переходить у владу правителя, монарха.
Ця теорія можливо й не враховує багатовекторного характеру процесу утворення держави, але її виникнення - великий крок вперед, особливо якщо врахувати, що вона була створена в III ст. до народження Христа.
3. Теологічна теорія
Теологічна теорія стала однією з перших теорій, які намагалися пояснити походження держави. її представниками були багато релігійних діячів Стародавнього Сходу, середньовічної Європи (Фома Аквінський, праця "Про правління володарів"), ідеологи ісламу та сучасної католицької і православної церкви. Особливо поширеною ця теорія була в середні віки.
18
Загальна теорія держави і права
Зміст даної теорії полягає в такому: держава - це результат "божого промислу"; вона вічна, як і сам Бог; государ наділяється Церквою правом правиги людьми і покликаний реалізувати Божу волю на землі; люди повинні безумовно підкорятися волі государя.
Католицький богослов Ф. Аквінський, зокрема, писав, що правитель у державі займає таке ж становище як Бог у Всесвіті, як душа в тілі. Воля правителя є основою, котра об'єднує навколо себе державу як таку, без неї вона розпалася би.
Оцінюючи теологічну теорію, створену в закінченому вигляді в УІ-ХШ ст.ст., необхідно відзначити, що вона була обумовлена впливом релігійної свідомості людей, а також рівнем розвитку знань про суспільство і закономірності його розвитку того часу. Нею справедливо відображається той незаперечний факт, що держава виникає одночасно з появою монорелігії. Вона мала велике позитивне значення: дозволяла встановити в суспільстві порядок. Крім того, вона відображала об'єктивні реалії того часу, а саме те, що перші держави були теократичними, вступ правителя на посаду освячувався, що надавала його владі особливого авторитету і безумовну обов'язковість. Пізніше, правда, цю теорію, стали відверто використовувати для виправдання необмеженої влади монарха.
Нинішні богослови вже не такі категоричні й у своїх твердженнях на цю тему враховують також нові знання про закономірності розвитку суспільства і держави.
Відзначимо на завершення, що ця теорія носить більше світоглядний характер, бо її неможливо ні довести з допомогою доказів, ні заперечити.
4. Теорія насилля
Ця теорія складається власне з двох теорій: теорії зовнішнього насилля і теорії внутрішнього насилля.
Авторами теорії зовнішнього насилля вважаються австрійці К. Каутський і Л. Гумплович. Зміст теорії: держава виникає внаслідок завоювання одного племені (народу) іншим. Вона обумовлена необхідністю застосування сили не лише в ході завоювання, а й після з метою недопущення постійної війни між ними. Так, наприклад, К. Каутський писав: "Плем'я переможців підкоряє собі плем'я переможених, присвоює собі і всю їх землю, а потім примушує переможене плем'я систематично працювати на переможців, сплачувати їм данину або податки. У будь-якому випадку такого завоювання виникає поділ на класи, але не внаслідок поділу общини на різні підрозділи, а внаслідок об'єднання в одне ціле двох общин, одна з яких стає" панівним, а інша гнобленим і експлуатованим класом, апарат примусу, який створюють переможці для управління переможеними, перетворюється в державу".
Автори цієї теорії твердять, що при подальшому розвитку суспільства держа
ва перетворюється в інструмент загальної гармонії, в орган захисту і забезпечення
загального блага як сильних, так і слабих. Зокрема, вони вказують, що в своєму
розвитку держава проходить такі етапи: 1) підкорення одного народу іншим; 2)
виникнення каст (класів); 3) поступове пом'якшення їх нерівності; 4) заміна війсь
кового панування пануванням права; 5) виникнення держави, де всі люди маю 11.
Глава 3. Теорії походження держави 19
права і обов'язки; 6) об'єднання людей в однорідний народ; 7) народження і розвиток почуття патріотизму і утворення нації.
Відзначимо, що справді з допомогою насилля були утворені держави лонго-бардів, вестготів, нове англійське королівство тощо.
Автором теорії внутрішнього насилля вважається німецький вчений Є. Дю-рінг (праця "Цінність життя"). Він вважав, що основою суспільного розвитку виступають форми політичних відносин, а економічні відносини - це наслідок політичних актів. Щоб пояснити цю тезу, Дюрінг пропонував уявити суспільство у вигляді двох людей. Дві людські волі сповна виступають рівними одна перед одною, жодна з них не може пред'явити іншій жодних позитивних вимог. За такого стану справ, коли суспільство складається з двох рівних осіб, нерівність і рабство є неможливими. Але рівні люди можуть дискутувати з певних питань. Як тоді бути? Дюрінг у такому випадку пропонує залучити третю людину, так як без неї неможливо прийняти рішення більшістю голосів і вирішити спір не є можливим. Без подібних же рішень, тобто без панування більшості над меншістю, не може виникнути держава. На його думку, власність, класи і держава виникають внаслідок насилля однієї частини суспільства над іншою.
5. Расова теорія
Засновниками цієї теорії вважають француза Ж. Габіно (праця "Досвід про нерівність людських рас") та німця Ф. Ніцше (праця "Воля до влади").
Головним у теорії є постулат про те, що людські раси зовсім не рівні і розрізняються в фізичному, психологічному, розумовому та інших відношеннях. їх можна розділити на вищі і нижчі. Вищі раси мають перевагу над нижчими з тої причини, що вигідно відрізняються від них. Саме тому представники вищої раси мають право панувати, нав'язувати свою волю іншим групам людей, які не належать до вищої раси. Держава, на їх думку, необхідна для підтримання постійного панування одних рас над іншими. При цьому автори нагадували, який великий вклад у створення цивілізації зробили представники білої раси і її роль у розвитку цивілізації взагалі неможливо переоцінити.
На думку Ніцше, представники нижчої раси виступають людьми, не здатними до створення цивілізації, тому вони можуть бути об'єктом панування. Цей учений всіх людей ділить на три типи: 1) геніальні люди - їх зовсім небагато; 2) виконавці ідей геніїв, їх права рука і кращі учні - стражі порядку, права і безпеки; 3) інша маса посередніх людей. Справедливо буде при цьому відзначити, що Ніцше, користуючись поняттям раса, розумів його насамперед як національно-політичну, а не як національно-етнічну характеристику. Сильна раса - це, по суті, особлива порода владних, аристократичних панів, слабка раса - життєво слабкі, гноблені підневільні. Відкидаючи різні концепції походження держави, Ніцше вважав, що держава є засобом виникнення і продовження того насильницького соціального процесу, в ході якого відбувається народження привілейованої культурної людини, пануючої над іншою масою.
20
Загальна теорія держави і права
Оцінюючи расову теорію, відзначимо, що люди справді біологічно різні, в тому числі щодо готовності до участі в реалізації влади, в них різна воля, різне бажання досягти життєвого успіху. Це біологічні закони, вплинути на які ми не можемо. Слід також визнати, що різні країни і різні підрозділи людської популяції розвиваються нерівномірно. Різними є народи і з точки зору психології: якщо порівняти, наприклад, північні народи з південними.
Разом з тим, все це зовсім не свідчить про "вищість" одних рас над іншими і, тим більше, про те, що саме цей фактор став вирішальним у процесі виникнення держави. Не можна також не відзначити, що німецькі нацисти в ЗО- 40-х роках XX ст. використовували свою інтерпретацію наведеної теорії в політичній практиці, хоча, поза сумнівом, назвати їх "послідовниками" Ніцше було би перебільшенням.
в. Органічна теорія
Творцем цієї теорії вважається англієць Г. Спенсер (праця "Позитивна політика").
Вона виникла в XIX ст. і її поява була пов'язана з успіхами природничих наук. Треба сказати, що уявлення про державу як своєрідну подобу людському організму можна зустріти ще у старогрецьких мислителів. Так, наприклад, Платон порівнював структуру і функції держави з можливостями і окремими сторонами людської душі. За ним Аристотель повторював, що держава в багато чому нагадує людський організм і тому, мовляв, людина сама по собі ізольовано існувати не може.
Г.Спенсер розвинув цю ідею і створив цілу теорію в завершеному і аргументованому вигляді. У зв'язку з цим він писав: "Еволюція є переходом від невизна-ченої, пов'язаної однорідності, що супроводжується розсіюванням руху і інтеграцією матерії*". Виникнення суспільства, а згодом держави - наслідок такої еволюції.
Порівнюючи суспільство з біологічним організмом, Спенсер прийшов до висновку, що в розвитку суспільства мають місце деякі закономірності, властиві організмам - наприклад, перехід від простого до складного (інтеграція), від однорідного до різнорідного (диференціація). Такі життєві процеси як зростання і ускладнення структури і функцій організму, пов'язаності його окремих частин, їх диференціації він представляв як процес поступово об'єднання різних дрібних утворень людського суспільства в більш крупні і складні і дав їм найменування "агрегати". Цією назвою охоплювалися такі утворення як плем'я, союз племен, міста держави, імперії. Якщо організм здоровий, то його клітинки функціонують нормально. Хвороба організму піддає небезпеці його складові частини, і, навпаки, хворі клітинки і цЛйш більше цілі системи знижують ефективність функціонування всього організ-
Т У державі - "живому тілі" всі частини спеціалізуються на виконанні певних 1? функцій: уряд виконує функції мозку, використовуючи, зокрема, право як імпуль-*СИ, що передаються мозком. Нижчі класи, що займаються в основному землеробством, ремеслами, реалізують внутрішні функції організму, забезпечують його
21
Глава 3. Теорії походження держави
життєдіяльність (це - система органів травлення). Є в організмі й спеціалізована "розподільча система" або свого роду кровоносна система (торгівля, транспорт і інші засоби комунікації). Панівні класи відповідають за зовнішні функції, тобто забезпечують оборону.
Оцінюючи органічну теорію, відзначимо, що між біологічними та соціальними системами, закономірностями їх розвитку, все ж існують суттєві відмінності і в неврахуванні цього - головний її недолік.
7. Класова теорія
Творцями цієї теорії вважають К. Маркса і Ф. Енгельса. Пізніше своїми теоретичними працями її розвинув В. Ульянов (Ленін) та Й. Джугашвілі (Сталін). Тому часто цю теорію називають марксистсько-ленінською. І все ж найповніше вона викладена в праці Ф. Енгельса "Походження сім'ї, приватної власності і держави".
Перш ніж розкриємо положення марксизму щодо процесу виникнення держави, скажемо кілька слів про загальну марксистську концепцію суспільства і держави. Одним із основних положень марксизму є вчення про соціально-економічну формацію, тобто історичний тип суспільства, заснований на певному способі виробництва. Спосіб виробництва матеріальних цінностей обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя людей. Якщо економічні відносини - це базові відносини, то держава і право належать до надбудовних явищ, а тому внаслідок цього залежать від економічної структури суспільства, повністю нею визначаються і їй відповідають, хоч і володіють певною самостійністю. Викладена відповідність має форму своєрідного повторення в надбудові певної суми ознак, властивих базису.
Отже, відповідно до цієї теорії держава виникла передусім в силу економічних причин: суспільного поділу праці, появи додаткового продукту і приватної власності, а згодом розколу суспільства на класи з протилежними економічними інтересами. Саме цими змінами було розкладено родовий лад і на його заміну прийшла держава.
Ф.Енгельс підкреслював, що держава в жодній мірі не привнесена до суспільства ззовні: "Держава є продукт суспільства на певному етапі його розвитку; держава є визнанням того, що це суспільство заплуталося в невирішуване протиріччя з самим собою, розкололося на непримиримі протилежності, позбавитися яких воно не в силі. А щоби ці протилежності, класи з протилежними економічними інтересами, не зжерли один одного і суспільство в безплідній боротьбі, для цього стала необхідною сила, котра би перешкоджала зіткненню, тримала його в рамках "порядку". І ця сила, котра вийшла з суспільства, але котра ставить себе над ним, все більше й більше відчужує себе від нього, є державою...Так як держава виникла із потреби тримати в узді протилежність класів; так як вона виникла в той же час із самих зіткнень цих класів, то вона за загальним правилом є державою найбільш могутнього, економічно панівного класу, котрий за допомогою держави стає також політично панівним класом і набуває в такий спосіб нові засоби для придушення і експлуатації пригнобленого класу".
Характеризуючи державу як "машину для придушення гнобленого, експлуатованого класу", Енгельс, тим не менш, вважає позитивним в історичному процесі факт виникнення держави. Однак, на його думку, виконавши свою позитивну роль, держава існуватиме не вічно, а поступово відмиратиме.
Оцінюючи марксистську теорію, відзначимо, що все таки економічний детермінізм у гіпертрофованому вигляді позбавлений належної ґрунтовності. Економічний розвиток, поза сумнівом, є важливим фактором у розвитку суспільства, але далеко не єдиним. Крім того, важко погодитися з тезою, що держава, котра виникає, виражає інтереси лише панівного класу. Так само викликає сумнів сама термінологія цієї теорії: "панівний клас", "експлуатований клас" тощо.
8. Договірна теорія
Авторами договірної теорії вважаються Г. Гроцій (праця "Про право війни і миру"), Т. Гоббс ("Левіафан"), Дж. Локк ("Два трактати про правління"), Ж. Ж. Руссо ("Суспільний договір"), П. Гольбах ("Природна політика").
В основі теорії - положення про те, що в період до існування держави має місце природній стан людини. Ж. Ж. Руссо, наприклад, описував минуле як "золотий вік". На його думку, спочатку люди жили як звірі й жодних ознак суспільного (мови, моралі, власності тощо) у них не було. Вони були рівні між собою. По мірі удосконалення навичок і знань людини, знарядь її праці формувалися суспільні відносини. Період виходу із стану дикості, коли людина стає суспільною істотою, залишаючись при цьому вільною, представлявся цим мислителем "найщасливі-шою епохою".
Після цього, відзначають у своїх праці всі вищеназвані вчені, люди змушені були укласти договір всіх з усіма заради дотримання права і загального блага. Люди відмовлялися від частини своїх прав задля спокою і стабільності. Обмеживши себе в правах, вони ввели заборону робити те, що є згубним для життя. Отже, було укладено договір всіх з усіма, котрий дозволив встановити суспільний мир. Д. Ді-дро так викладає суть такого суспільного договору: "Люди швидко здогадалися, що якщо вони будуть продовжувати користуватися своєю свободою, своєю незалежністю і нестримно піддаватися своїй пристрасті, то становище кожної окремої людини стане більш нещасливим, ніж якби кожен жив окремо; вони усвідомили, що кожній людині треба поступитися частиною свої власної незалежності і підкоритися волі, котра представляла би волю всього суспільства і була би, так би мовити, спільним центром і пунктом єднання всіх воль і всіх їх сил".
Відмовившись бути єдиним гарантом своїх природних прав і законів, люди •^ередали цю частину своїх прав державі, котра відповідно набула право видавати Уркони, в тому числі з санкціями, і застосовувати засоби примусу для реалізації 'Лих законів, а також відати стосунками з іншими державами. Це означало, що лю-*іЬ уклали суспільний договір з публічною владою. Ж. Ж. Руссо, до речі, передба-. рв, що народ має право на повстання і збройний опір владі, котра порушує умови ІЩЬого договору.
22
Загальна теорія держави і права
аЗ. Теорії походження держави 23
Необхідно відзначити, що творцями цієї теорії суспільний договір розуміється не як історичний факт підписання ким-небудь якогось конкретного документу, котрий би став основою виникнення держави, а як стан суспільства, коли люди добровільно об'єдналися в державно-організаційну форму шляхом мовчазного визнання необхідності заснування певного об'єднуючого всіх центру.
Теорія суспільного договору має немало позитивних аргументів, які відрізняють її від інших теорій. Досить сказати, що чим як не суспільними договорами стали конституції (правда, вже юридично оформленими договорами між народами і владами), характерні для сучасних держав.
Література
24
Загальна теорія держави і права
Глава 4. Поняття держави та її характеристики
1. Плюралізм у розумінні держави
* Санкт-Петербурзький учений XIX ст. П. Лодій (виходець із Закарпаття), який
у 1828 р. став автором чи не першого навчального посібника з теорії держави і права у Російській імперії (з назвою "Теория общих прав, содержащая в себе фи-лософское учение о естественном всеобщем государственном праве") державу розумів у такий спосіб: "Держава - це нерівне суспільство вільних людей, що об'єдналися під однією верховною владою, для досягнення загальної безпеки й благополуччя. Члени, об'єднані в одну Державу, називаються Громадянами; ті ж, ^ які не входять до об'єднання, називаються Іноземцями".
Відомий російський державознавець П. Сорокін (автор "Злементарного учеб-
ника обТцеи ТйОрии праТйНГсвязи с теорией государства") у 1919 р. писав, що дер
жава "виступає організованим союзом людей^ об'єднаних єдиною верховною вла
дою". З його точки зору "відмінною отакою держави^^я^<^фо^жи_суспіль"ства",~є те,
ию_туг_об'єдн^ючим зв'язко_м виступає підлеглість всіх його членів одній держав
ній владі, обов'язковій для всіх^ленів суспільства, незалежно вцГїх~віру5ань І ро
дової приналежності".
{"* На думку~основоположників марксизму і, зокрема, Ф. Енгельса "держава є
нічилГ"Тїїшим, як машиною для придушення одного класу іншим". Пізніше
б?Ульянов-Ленін (праця "Держава і революція") уточнив: "Держава - це машина
/ для підтримання панування одного класу над іншим". Такий підхід, хоч і поясню-
ється умовами західного суспільства XIX - поч. XX ст. з його соціальним розша
руванням і протистоянням, все ж, на нашу думку, не зовсім адекватно відображає
сутність держави початку XXI ст.
1 Нині найвідоміший Фішеровський словник права дає поняття держави як спі-
і льність, в основі структури якої лежить територія, народ і державна влада.
Серед сучасних юристів, і це природно, продовжує залишатися різноманіт-НІсть підходів до розуміння й визначення поняття держави та її ознак. У 1982 р., наприклад, іспанський дослідник, професор юридичного факультету Мадридсько-Г^унів'ет?сШету~ТТПерес-Барба Мартінес писав, що термін "держава" означає не 'всяку фс^мУгішїітІїчІної організації, а лише таку, яка виникає у новий час. На його" Ж думку, характерними ознаками держави виступають: суверенна влада, раціональність адміністрації, державна власність, постійна армія, релігійний нейтралітет.
І ?_5ІЦшщузькі вчені Р. Пенто і М. Гравітц вважають, що будь-яка держава характеризується такими ознаками:
а) новим типом колективної спільноти;
^територією в^р'амках національних кордонів;
в)1щділенням"в оргШгз1щїї~держави форми правління і державної служби;
25
Глава 4. Поняття держави та її характеристики
г) виникненням власне правотворчої функції держави;
д) глобальністю (ідеєю суверенітету);
і є) інституйрваною формою влади.
Інший французький вчений П. Бірнбаум дає таке визначення держави: "Держава - це інституційна політико-правова машина, що обслуговується функціонерами, котрі ідентифікуються з своєю роллю, відокремлена від громадянського суспільства, над яким вона намагається здійснити повну опіку, контролюючи його через свої адміністративні органи і через своє власне право, домінуючи в ньому через свою поліцію, приводячи його в рух шляхом економічних інтервенцій, підкоряючи його врешті через оволодіння думками і їх пов'язування з своїми власними цінностями."
Разом з своїм колегою Б. Баді цей учений виділяє такі елементи сучасної держави:
Американський вчений Р. Даль, відомий своїми теоретичними дослідження-ми демократії, державу розуміє в^такий спосіб - це асоціація, що характеризується ступенем забезпеч^ення~згоди з установленими в ній нормами і правилами з боку тих людей^а яких методами примусу гюінирюється їїюрисдикщя,
Як відзначає російський фахівецТ-державознавець В.А.Четвернін, західна теорія держави розглядає останню як "правову форму організації і функціонування політичної влади - з точки зору міжнародного права" і важко з ним не погодитися, бо справді сучасні держави настільки повноцінно функціонують, наскільки вони визнані міжнародним співтовариством. ^"*" Інший російський дослідник В.Е. Чіркін відслідковує в сучасній науковій літературі п'ять основних підходів до поняття держави:
зворотними зв'язками).
Відомий український вчений зі Львова ПМЛРабірпвич к ппному ч останніх
досліджень цієї проблеми подає таке визначення: "Держава - це організація полі-
тичної!шади~д"омінуючої частини на~селення у соціально неоднорідному суспільс-
тві, яка, забезпечуючи" його цШсність і безпеку, організовує задоволення загально
соїіїшйних^ютреб та здійснює 1се^вниц1:в^~с^пТль^твом. насамперед в інтересах
цієї його частини"? Цим же вченимПвизІїачається соціальна сутність держави: у
здатності держави забезпечувати -у процесі свого функціонувашш_і_розвитку -
1 задоволення- основних потреб усього суспільства, а також створювати умови для
26 Загальна теорія держави і права
можливого, за наявних конкретно-історичних обставин, задоволення потреб й інтересів окремих груп індивідів та їх спільнот.
Узагальнюючи вищесказане й спробуємо сформулювати поняття держави та
її основних параметрів^ "~"~
і Отже, держава - це політико-територіальна суверенна організація публічної
влади, яка має спеціальний апарат з метою управління суспільством і здатна зробити свою волю обов'язковою для всього населення даної країни. ■"* Погоджуємося із відомим вітчизняним вченим-теоретиком права М. Цвіком, який вказує, що в умовах демократичного суспільства держава завжди є правовою організацією, бо діє в межах права, котре має пріоритет над нею.
Кожна сучасна держава характеризується, принаймні, такими ознаками як: а) визначена кордонами територія; б) належність осіб до держави (громадянство); в) державна влада; г) суверенітет; д) спеціальний апарат; є) правотворча діяльність; є) економічна і фінансова система.
2. Територія держави
У державно-організованому суспільстві принцип кровноспорідненої організації населення втратив своє значення. На зміну йому прийшов інший принцип -його територіальної організації. Тому й варто з'ясувати поняття "територіГ'.ГТе-ритощя тої чи іншої держави - це чітко визначена кордоном частина земної кулі, на яку поширюється її юрисдикція, а населення, що на ній мешкає, перетворюється у підданих або громадян держави^
\ІЦе в XIX ст. вченими-юристами (А.Дюгі, М.Коркунов) були визначені властивості державної території: а) неподільність (її належність багатьом недержавним власникам не розділяє її); б) недоторканість, що зокрема знаходить відображення в принципі невтручання публічної влади в справи іншої держави; в) винятковість -на даній території відсутні всякі прояви влади іншої держави; г) невіднущвашсгиі (держава, позбавлена території, перестає функціонувати)!
(Територія сучасної держави визначена кордонами, встановленими внутрішнім законодавством та міжнародними договорами з сусідніми країнами^ Що розуміти під "державним кордоном" ?ЇЧинне законодавство України встановлює, що державний кордон України - це лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій ЛінГСякі визначають межі території України - суші, вод, надр, повітряного прос-
,'Договірне погодження лінії кордону називають його делімітацією^ Встанов-Щння державного кордону, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, здійснюється в такі способи :
, ц 1) на суші - по характерних точках і лініях рельєфу або ясно видимих орієнтирах;
2) на морі - по зовнішній межі територіального моря України; ^ 3) на судноплавних річках - по середині головного фарватери або тальвегу річки; на несудноплавних річках (ручаях) - по їх середині або посередині голо-
івого рукава річки; на озерах та інших водоймах - по прямій лінії, що з'єднує ви-
■—— ■
14. Поняття держави та її характеристики 27
ходи державного кордону України до берегів озера або іншої водойми. Державний кордон України, що проходить по річці (ручаю), озеру чи іншій водоймі, не переміщується як при зміні обрису їх берегів або рівня води, так і при відхиленні русла річки (ручаю) в той чи інший бік;
$4) на водосховищах гідровузлів та інших штучних водоймах - відповідно до лінії державного кордону України, яка проходила на місцевості до їх заповнення;
5) на залізничних і автодорожніх мостах, греблях та інших спорудах, що проходять через прикордонні ділянки судноплавних і несудноплавних річок (ручаїв), - по середині цих споруд або по їх технологічній осі, незалежно від проходження державного кордону України на воді^
На основі делімітації державний кордон поводять на місцевості з допомогою спеціальних знаків - цей процес називають демаркацією.
\ДЬ складу державної території відповідно до норм міжнародного права включають такі елементи:
- внутрішні води (до внутрішніх вод України належать: а) морські води, роз
ташовані в бік берега від прямих вихідних ліній, прийнятих для відліку ширини
територіального моря України; б) води портів України, обмежені лінією, яка про
ходить через постійні портові споруди, які найбільше виступають у бік моря; в)
води заток, бухт, губ і лиманів, гаваней і рейдів, береги яких повністю належать
Україні, до прямої лінії, проведеної від берега до берега в місці, де з боку моря
вперше утворюється один або кілька проходів, якщо ширина кожного з них не пе
ревищує 24 морських миль; г) води заток, бухт, губ і лиманів, морів і проток, що
історично належать Україні; д) обмежена лінією державного кордону частина вод
річок, озер та інших водойм, береги яких належать Україні);
~ "Тї території приміщень дипломатичних і консульських представництв даної державІГніГтериторії іншої держави.
Досвід формування територій сучасних держав протягом останніх кількох
сторіч дозволяє визначити основні способи набування території:
28 "~~"""~ ~~—-—~~ -—— ЗзгаЯБїїа теорія держави і права
1) ^кцесія - це набуття території внаслідок прояву природних сил, незалежно
від волі людини (наприклад, з'являється новий острів);
2) первинна окупація - це зайняття території, яка не має державної принале
жності;
3) ^анексія - це здобуття території з використанням насилля (наприклад, вій
ськовими діями);
3. Населення і громадянство
\До поняття "населення" включають, як правило, всіх осіб, які постійно проживають на території даної країни. Сюди належать громадяни цієї держави, іноземні громадяни, особи без громадянства та особи з подвійним громадянствомК В юриспруденції нерідко вживають ще один термін - "народ'/Марксисти вважали "народом" ту частину населення, котра має низький рівень життя і за своїми інтересами об'єктивно протиставляється "правлячим колам" або "експлуататорам". Очевидно, що такий підхід занадто спрощений.
Зараз не існує загальноприйнятого визначення поняття "народ".\Під "народом" розуміється співтовариство з єдиною історією, мовою, однаковими культурними характеристиками, члени якого розділяють ідею, що вони зв'язані один з одним і що вони відрізняються від інших груп своєю своєрідністю7
\Нині коли говорять про народ як потенційного учасника правовідносин у державі, то мають на увазі усіх дієздатних громадян, наділених правами і свободами, тобто, по суті, "виборчий корпус" країни/4іаприклад, розхоже конституційне формулювання "Президент обирається "народом" означає, що глава держави насправді обирається громадянами, котрі володіють виборчим правом.
^Громадянство або підданство осіб виражає їх постійний правовий зв'язок з тою чи іншою державою, який проявляється у взаємних правах і обов'язках.
Набувається громадянство у країнах по різному, але все ж можна виділити основні способи^
Україні; 5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування; 6) наявність законних джерел існування' У нас питання натуралізації вирішується указом Президента України, а в США~- рішенням федерального районного суду;
Г4) через повернення громадянства, котре від натуралізації відрізняється одним - спрощеною процедурою^У такий спосіб отримати громадянство можуть, звичайно, лише особи, котрі його раніше вже мали;
\ 5) через оптацію, за якої населенням території, котра переходить від однієї держави до іншої, робиться вибір між громадянствами цих двох держав.]
Припиняється громадянство також по різному. Демократичні держави не знають такого способу як позбавлення громадянства. Колишній Радянський Союз та інші комуністичні держави таку практику мали. В СРСР Указом Президії Верховної Ради позбавили громадянства не одного дисидента.
^РКрім добровільного виходу з громадянства, в Україні та деяких інших країнах є можливою втрата громадянства в певних випадках (невстановлення за кордоном протягом певного строку зв'язку з консульською установою, здобуття громадянства неправомірним шляхом, вступ громадянина до державної чи військової служби
іншої держави)!
[Статус іноземців і осіб без громадянства у всіх країнах відрізняється від статусу громадян даної держави. Як правило, вони позбавлені лише деяких політичних прав і обов'язків (виборчого права, служби в збройних силах, права на державну службу). В Україні, правда, іноземцям також заборонено бути суб'єктом права власності на земельні ділянкиї Відзначимо також, в розвинутих демократичних країнах має місце тенденція до розширення політичних прав іноземців - в деяких із них іноземці вже наділені виборчим правом у ході місцевих виборів.
4. Економічна і фінансова система держави
Очевидно, що \сучасна держава не може функціонувати без фінансово-економічної системи. Під останньою розуміється організаційно-правовий механізм створення матеріальних цінностей у суспільстві, а також акумуляції фінансових ресурсів з метою утримання державних інституцій та вирішення загальносуспільних проблемУТЇодаткова система, поряд з першими джерелами права, стали атрибутами найбільш ранніх державних утворень.
^"Еко^ішічні і фінансові системи держав XX століття можна класифікувати на
два основні види:
а) командна економіка - держава монополізує економічне життя країни,
управляє ним за допомогою директивних методів, приватна власність заборонена і
всяка господарська ініціатива переслідується.
б) ринкова економіка - економічне життя функціонує на основі ринкових
відносин і множинності форм власності]^
\ Один із наведених різновидів економіки залежить від державного режиму далеко чне прямо. Якщо демократії завжди базуються на ринкових економічних від-
30
Загальна теорія держави і права
носинах, то недемократичні режими можуть функціонувати в умовах і ринку (фашистська Німеччина, до прикладу), і директивного плану (СРСР). /
і Загалом економічна система сучасної демократичної держави характеризу-єтьсяТгакими ознаками:
г 3) держава втручається в економічне життя лише опосередковано і виключ-
\ но з допомогою правових методів;
1 4) держава забезпечує розвиток і правовий захист усіх форм власності;
Фінансова система сучасної держави забезпечує державні доходи і видатки і складається з двох елементів: бюджетної та податкової систем.
\"* Серед основних принципів фінансової системи можна виділити такі: Т) державІнЖ"" бюджет "затверджується" парламентом через прийняття ! спеціального закону, а розробляється і виконується урядом;
' .У перехідних державах, до яких належить і Україна, економічна система ха-Цмистеризується як ринковими ознаками, так і ознаками колишньої командної еко-Тіоміки (високий ступінь монополізації, можливість неправового втручання з боку державних органів, висока частка крупних підприємств тощо).
в. Способи виникнення, реорганізації і припинення сучасних
держав
V
\іірактика двох останніх століть засвідчує високу динаміку державних утворень і навіть минуле десятиліття - тому підтвердження. У 1900 р. в світі було ■сього 55 незалежних держав, в тому числі 13 імперій. Проте вже в 1950 р. кількість держав збільшилася до 80. Станом на 2000 р. на земній кулі існувало 192 держави, тобто за півстоліття їх кількість збільшилася майже у два з половиною ;]рзиУ Найвищий ступінь динаміки державотворчих (та державоприпиняючих) Процесів спостерігався у 60-і роки, коли мав місце пік процесу деколонізації, та в №-і роки минулого століття, коли розпалися всі колишні соціалістичні федерації ИСРСР? Югославія, Чехословаччина).
Нг (Узагальнюючи всю різноманітність такого досвіду, можна виділити основні ЩШрсоби виникнення де^жав^о ню^алежать такі:
Г 1) об'єднання двох чи кількох держав і виникнення на їх спільній території ШНІєї нової держави. Саме в такий спосіб утворилися Ащщю-Угорщина (1867р.),
ЩШа4. Поняття держави та її характеристики ЗІ
СРСР (1922 р.), Союзна Республіка Югославія (1992 р.), Боснія та Герцеговина
?1995 р.);
Реорганізація держави означає таке кардинальне її перетворення, зокрема структурна зміна державного механізму, його функцій, яке дозволяє говорити про фактичне створення в ході цього процесу нової держави з переходом до неї прав і обов'язків зруйнованої держави. Очевидно, що такі перетворення порушують режим законності старої держави. У цьому смислі будь-яка революція є незаконною зміною державного ладу, тобто "державним переворотом". Проте не всякий державний переворот є революцією. Думається, різниця, між цими двома формами реорганізації держави полягає зовсім не в ступені участі в них народних мас, про що неодноразово стверджувалось у спеціальній літературі радянських часів.
V 3 правової точки зору кожна революція мала наслідком відновлення чи повернення суверенних прав народу, утвердження прав людини і громадянина, права як соціальної цінності, що конкретно проявлялося в проведенні в найкоротші терміни виборів до парламенту.\Це характерно для всіх революцій (крім комуністичних) - Англійської XVII ст., Французької XVIII ст., Лютневої 1917 р. в Росії, врешті - для революцій 1989-1990 рр. у Східній Європі. З огляду на такий підхід народ має невід'ємне право на опір тиранії, тобто на революцію в разі, коли його суверенні права узурповані державоюДДержавний переворот нерідко започатковує зворотній процес. Достатньо прикладу більшовицького перевороту жовтня 1917 р. у Росії. Відзначимо, що державний переворот (узурпація влади) може проявлятися у різних формах: непроведення виборів, передбачених законом, інше перевищення владних повноважень, визначених законом, або ж насильницьке захоплення влади в країні у випадку, коли його суб'єктом перевороту виступає не сама влада!
ТСпособи припинення сучасних держав, і це природно, випливають із способів їх утворення:
32 Загальна теорія держави і права
Література
1. Бабурин С.Н. Территория государства. Правовьіе и геополитические проблеми.
-М., 1997.
2. Бачило И.Л. Факторьі, влияющие на государственность //Государство и право.
-1993,-№7.
3. Знгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства
//Маркс К., Знгельс Ф. Соч., т.21.
4. Ковлер А.И. Переходное постсоциалистическое государство //Государство и
право.- 1997.-№1.
5. Колодій А. М., Олійник А. Ю. Державне будівництво і місцеве самоврядування
: Навч. посібник / Національна академія внутрішніх справ України. — К. : Юрі-
нком Інтер, 2000. - 304с. 9
Тшш4. Поняття держави та її характеристики 3~3
Глава 5. Держава і особа
1. Правовий статус особи: основні категорії
Взаємостосунки держави і особи засвідчують про характер і сутність самої держави. Ці самі стосунки характеризують суспільство, ступінь його зрілості. Поза сумнівом, що в основі взаємовідносин держави і особи лежить правовий статус останньої. Що мають на увазі, коли говорять про правовий статус особи?
Відповідь на таке ^питання передбачає розгляд цілого ряду категорій. Почнемо з того, що саме|поняття "правовий статус особи''' означає нормативне вираження основних принципів відносин між державою і особощ|іншими словами, означає закріплення цих відносин в правових нормах. Сам термін "відносини" можна визначити як взаємні права і обов'язки названих двох суб'єктів. Тому^їра-вовий статус особи можна також охарактеризувати як передбачені законодавством права і обов'язки індивіда^
Розглянемо окремМглементи структури правовош статусу .особи. Права особи - це формально-визначені, юридично гарантовані можливості користуватися соціальними благами, визначена державою міра можливої поведінки людини. Поряд з наведеним завжди міститься інше поняття - поняття свободи особи, по суті, це ті ж права людини, котрі проте мають певні особливості. Надаючи свободи, держава робить акцент саме на вільному, максимально самостійному визначенні людини своєї поведінки в деяких сферах суспільного життяі Вона намагається до мінімальної регламентації поведінки громадян, забезпечуючи їх свободи невтручанням, як своїм власним, так і інших соціальних суб'єктів.
З поняттям і змістом прав і свобод тісно пов'язані законні інтереси особи.Законні інтереси особи - це юридично значимі і юридично виправдані претензії людини на соціальні блага, котрі не охоплені безпосереднім змістом прав і свобод громадянч
\Юрид ичні тобов 'язки особи — це встановлені державою через правові норми вимоги до поведінки людини. Зайве говорити, що юридичні обов'язки особи тісно пов'язані з її правами і свободами^
В юридичній # літературі відзначається, яким вимогам повинен відповідати правовий статус особи у сучасній демократичній державі, а саме: 1) відповідати міжнародно-правовим стандартам про права і свободи; 2) характеризуватися широтою і повнотою (в правовому статусі мають бути представлені політичні, соціально-економічні, культурні та особисті права і свободи); 3) передбачати рівність прав, свобод і обов'язків. - за рівності прав і нерівності обов'язків юридична рівність стає ілюзорною; 4) встановлювати гарантії прав і свобод для забезпечення їх реальності, фактичної реалізації; 5) не допускати, виключати використання прав і свобод на шкоду суспільству, державі та іншим особам.
Поряд із поняттям загального правового статусу виділяють також "спеціаль
ний правовий статус''' для окремих категорій осіб, який передбачає набір додатко-
34 Загальна теорія держави і права
вих прав і обов'язків, заснованих на нормах спеціального законодавства, котрі передбачають правове становище осіб, які входять до цих категорій (наприклад, судді, військовослужбовці, студенти тощо).
2. Поняття прав людини
У сучасному світі збереглися різні підходи до взаємодії людини і держави, права і держави. Основними такими підходами зазвичай вважаються два: позитивістський та природноправовий. Вони не замикаються в сфері наукових інтересів і Знаходять своє відображення в конституціях сучасних держав. Так, у конституціях США, Франції, Італії, Іспанії втілена природноправова концепція прав людини, в конституціях Австрії та ФРН - позитивістська.
В чому різниця між цими двома основними підходами? Спробуємо відповісти
!
на таке запитання. Передусім, завважимо, що обмеження влади держави правами людини не повинно призвести до зменшення її ролі, котра важлива не лише в охороні цих прав і свобод, а й у наданні їм законодавчої, тобто загальнообов'язкової і З вищою юридичною силою, форми.
Мета природноправової доктрини - обмежити претензії держави на свій роз-„ суд визначати обсяг прав і свобод людини, не рахуючись з необхідним для норма-к, льної життєдіяльності індивіда набором прав, які об'єктивно властиві йому від на-I родження, невідчужуваними, незалежними від волі держави. Держава не може не І ПИЗнавати права людини на життя, гідність, недоторканість особи, житла. І хоча ці *- Права належать людині від народження, але "захищеність" їм надає юридична форма, тобто закон. Тому такі права не можуть бути протиставлені державі, котра І Повинна брати на себе їх формулювання, функцію їх захисту та забезпечення. * Практика держав, які визнають природноправову доктрину походження прав людини, зовсім не відкидає їх позитивного оформлення. Ще у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р. визначалося: "Мета будь-якого політичного Союзу - збереження природних і невідчужуваних прав людини. Ці права передбачують: свободу, власність, безпеку і опір гніту".
Тепер поговоримо про позитивістське розуміння прав людини. Позитивізм як ТСЧІя в юриспруденції виник у другій половині XIX ст. і з самого початку виступав Проти доктрини позитивного права (А. Меркель, К. Бергбом, Д. Остін). Своїм головним завданням він вважав систематизацію права. Джерелом права (і прав людини) визнавалася держава, котра стоїть над суспільством і формує загальнообов'язкові закони. Позитивістські уявлення були розвинуті в нормативістській теорії Г. Кельзена, який вважав, що держава не може бути вторинною щодо права, \, ^СТОяти позаду права", так як вона виступає втіленням правопорядку.
Наслідком позитивістського підходу щодо права і держави, трактування пра-
I ік продукту суверенної державної влади став розгляд прав людини не як її при-
Ідних невід'ємних властивостей, а як "дарунку" з боку держави. Такий підхід
)ЖЄ призвести (і протягом XX ст. призводив) до підкорення людини державі,
ІОбливо якщо позитивістське формулювання державою прав і свобод не враховує
І лише природні права, а й норми моралі та інші загальнолюдські цінності.
>5. Держава і особа 35
*
Конституційна практика розвинутих країн до певної міри ліквідувала протистояння названих двох підходів шляхом закріплення основних прав і свобод, яке виключає тиск і насилля держави щодо особи, відстоюючи її автономію і пріоритет прав людини щодо держави. Цікаво про це сказав колишній голова Федерального конституційного суду ФРН Р. Герцог: "Поняття прав людини несе навантаження і в плані їх походження і захищеності. Позитивізм вважає, що права діють в силу того і в тому обсязі, в якому вони гарантуються державно-правовими нормами (нормативістська теорія Кельзена). Від цих прав відрізняються ті, джерелами яких є християнські цінності, котрі не потребують державного визнання, а діють як надпозитивні права. Однак особливого практичного значення такий підхід в ФРН не має, оскільки Основний закон і без того містить широкий набір прав і не було особливої необхідності проголошувати чи звертатися до надпозитивних прав, хоча на початку своєї діяльності ФКС користувався таким поняттям. Основний закон виключає конфлікт між діючою конституцією і надпозитивними правами. До-державні права - це ті ж самі права людини, санкціоновані державою".
І Отже, становлення і розвиток прав людини має тривалу історію, супроводжується боротьбою доктрин і традицій, характерних для тої чи іншої країни. Незважаючи на давність виникнення самої ідеї прав людини, справжній смисл вони набувають лише на основі принципів демократії, свободи, справедливості, визнання самоцінності людини^]
Уже в наші дні права людини були науково систематизовано. З огляду на їх еволюцію можна виділити три покоління прав людини.
\Перше_пдкоління^- це невідчужувані особисті (громадянські) і політичні права, сформульовані в перших актах національного законодавства щодо прав людини. До таких документів належать: Хабеас корпус акт 1679 р. і Білль про права 1689 р. у Англії, Декларація незалежності 1776 р. і Білль про права 1791 р. в США, Декларація прав людини і громадянина 1789 р. у Франції. Відзначимо, що перше покоління прав людини кваліфікується як система негативних прав, які зобов'язують державу утриматися від втручання до сфер, які регулюються цими правами. (Перелік прав людини цього покоління невеликий: право громадянина на свободу думки, совісті і безпеку особи, право на свободу від свавільного арешту, затримання і вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним і неупере-дженим судомХ
^ Друге покоління прав людини - це розширення обсягу особистих (громадянських} прав та~розвиток соціально-економічних і культурних прав і свобод. До них належать такі як право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу, вільний доступ до культурних цінностей тощо. Вони вперше були сформульовані після першої світової війни,] а стали поширеними в конституціях європейських держав після другої світової війни.
Чому саме в цей час цілий ряд демократичних країн визнали соціальні права?
Справа в тому, що саме в першій половині XX ст. виникли тоталітарні режими з їх
системою державної опіки людини "від народження до смерті". І хоча для народів
СРСР та тих, які потрапили в окупаційну зону гітлерівської Німеччини, це держа
вне піклування дорого коштувало, пропаганда цих ідей мала наслідки. Держава
змушена була ширше втручатися до соціальної сфери, гарантувати людині мініма-
36 Загальна теорія держави і права
льні стандарти життя на шкоду, звичайно же, свободі підприємництва та ефективності економіки загаломл-У цей же час, відзначимо, виборче право насправді стало "загальним", без різного роду обмежень, зокрема виборчі пргва отримали жінки.
Права людини другого покоління, і в цьому їх одна з врзначальних ознак, буди закріплені не лише в національному законодавстві країн, а й на міжнародно-правовому рівні: в Загальній декларації прав людини 1948 р. (перший документ універсального, всесвітнього характеру з цього питання), Мікнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. та інших документах.
УТретє покоління прав людини - це права людини, котр мають за своїм зміс-
, ТОМ колективнии™Хсолїдарний) характер. Такі права людини безпосередньо не
* пов'язані з особистим статусом індивіду, а виходять з його гриналежності до пев
ної соціальної спільноти: народу, соціальної групи чи вужчо' асоціації. До них на-
| лежать такі як право на мир, безпеку, здорове навколишнє середовище, право на
І людський розвиток, на інформацію тощо. Всі ці права знайшли своє відображення
$ В конституціях посткомуністичних країн Східної Європи,\я<і приймалися протя-
К ГОМ 90-х років минулого століття, в тому числі в Конституції України 1996 р.
Р Не можна не завважити ще кілька факторів, котрі впливатимуть на четверте
І покоління прав людини. По-перше, терористичні акти 11 вережя 2001 р. в США іс-€ тотно вплинуть на розвиток уявлень про права людини не лише на буденному, а й \ На науковому рівні. Право на безпеку, котре зараз закріплене (окремо від права на ІГ Життя) лише в деяких країнах на конституційному рівні, поза сумнівом, займе V Вровідні позиції в переліку прав людини. Головне, щоб цей природний процес не ШЇризводив до звуження інших, "традиційних" прав і свобод. А такі тенденції в за-^Яонотворенні розвинутих країн вже мають місце.
£*' По-друге, формулювання прав і свобод в актах внутрішьього права чи міжна-
, іодних документах суттєво відстають від розвитку новітнії технологій початку
'XXI ст. Розвиток аерокосмічних технологій призвело до можливості здійснення з
" юсмічних апаратів, до прикладу, контролю за пересуванням людей, їх приватним
Життям, без огляду на процесуальне законодавство в тій чи іншій країні. Розвиток
Комунікаційних технологій деяких розвинутих країн робить можливим для них
утворення глобальної системи телефонного прослуховуванія не лише власних
Іромадян, а й цілих континентів. Людина (або ж навіть держава) стає беззахисною
Щред такими технологіями. Тому, очевидно, технологічний прогрес знайде своє
■ідображення в нових редакціях основоположних міжнародних документів з прав
'« ДЮДИни, в тому числі Загальної декларації прав людини.
3. Міжнародно-правові стандарти прав людини
Лише в другій половині XX ст. становлення і зміцнення принципу поваги до ВМІВ людини стає провідною тенденцією розвитку сучасного міжнародного права. Коча, відзначимо, перші спроби закріпити і гарантувати права людини на міжна-
Є
дно-правОвому рівні мало місце після першої світової війни з утворенням Ліги
щій. Однак, широкомасштабно ця робота була проведена лише після другої сві-
•90ВОЇ війни із перемогою союзників над гітлерівською Німеччиною і заснуванням
цщ£а~5. Держава і особа ', 37
00Н. Це пояснюється, в перщу чергу, тим, що світова громадськість дізналася (й була шокована) про масові, безпрецедентні за масштабами вбивства мирного населення і військовополонених, вчинені нацистами на території окупованих країн. В той час, правда, людство не знало про ще масштабніші злочини комуністичної системи в СРСР - тоді ця дерева була серед переможців. Поступово зріло розуміння, що взаємостосунки держави з власними громадянами не може повністю охоплюватися суверенітетом даної держави. Світова спільнота поступово почала формулювати" мінімальні правила (стандарти) поводження держав з своїми громадянами - так з'явилося поняття міжнародно-правових стандартів прав людини, обов'язкових для усіх країн.
Положення, про права люДИни відображені вже в Статуті ООН 1945 р., котрий, по суті, став першим документом у цій галузі міжнародного права. У грудні І.948 р. Генеральна Асамблея ООН схвалила Загальну декларацію, прав людини^ Цей документ, а також Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародний паїсГпрЬ громадянські" і політичні права, прийняті ООН в ^.-^ £:'_.' ФакУльтативний протокол до останнього складають нині так званий Міжнародний білль пр^ав людини. ця група документів виступає нині основною нормативною базою для міжнародно-правових стандартів людини та їх захисту.
Інша, друга група таких Документів включає міжнародні конвенції про захист прав людини в період збройних конфліктів. Сюди належать окремі положення Гаазьких конвенцій 1899 р. і 1907 р. про закони і звичаї війни, а також чотири Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни і Додаткові протоколи до них, прийняті в 1977 р.
Нарешті, третя група міжнародних документів стосується відповідальності за злочинне порушення прав людини як у мирний час, так і період збройних конфліктів. Цю групу складають Нюрнберзький статут і вироки Міжнародних військових трибуналів в Нюрнберзі і Токіо, Конвенція про попередження злочинів геноциду і покарання за них, Конвенція про незаст осування строків давності до військових злочинів і злочинів проти людЯНості, Конвенція про припинення злочинів апартеїду і покарання за нього, Статут Міжнародного Кримінального Суду.
В кожному регіоні земної кулі, крім того, діють регіональні міжнародні документи з питань захисту прав людини. Так, у Європі основним документом у цьому ряді виступає Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод, прийнята 4 листопада 1950 р. в Римі членами Ради Європи. Цінністю цієї Конвенції с не лише те, що вона зафіксувала права і свободи, а , в першу чергу, в створенні нею механізму реального їх застосування. На основі цього документу були створені два органи - Європейська комісія з прав людини і Європейський суд 3ЛШО-*1 юДпни, які наділися повноваженнями з розгляду скарг як держав, так і окремиГосТа У травні 1994 р. члени ради Європи схвалили протокол №11 до Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, який надав індивіду, неурядовим організація^ і групам осіб можливість направляти петиції безпосередньо до Європейського суду з прав людини. Цей протокол вступив у дію у жовтні 1997 р., коли всі держави-учасники підписали і ратифікували його. Згідно протоколу Європейська комісія з прав людини була ліквідована і єдиним органом
38 Загальна теорія держави і права
залишився Суд. Рішення Суду обов'язкові для держав-учасників, і за їх здійсненням наглядає Комітет міністрів Ради Європи.
Окремо варто зупинитися на проблемі допустимості втручання міжнародного співтовариства, в тому числі військовими засобами, до тих країн, де порушуються основні права людини. Ця проблема активно дискутується юристами-міжнародниками. Радянські вчені неодмінно вважали такі кроки недопустимими, кваліфікували їх як "акт збройної агресії". Події останнього десятиліття вивели проблему в практичну площину - застосування збройної сили західними державами в Боснії та Герцеговині, а пізніше в Югославії, крім іншого, довели ефективність цього міжнародного засобу захисту прав людини.
Російський вчений В.А.Карташкін наводить критерії правомірності гумані-- тарної інтервенції: 1) грубі порушення прав людини мають бути неминучими або *? такими, що вже відбуваються; 2) всі можливі мирні засоби повинні бути вичерпаними; 3) державі треба пред'явити ультиматум з вимогою припинити грубі порушення прав людини; 4) якщо дозволяє час, держава повинна повідомити Раду Безпеки ООН про намічені цілі, котрі мають бути досягнуті в ході гуманітарної інтервенції; 5) гуманітарна інтервенція може бути здійснена, якщо Рада Безпеки не діє; 5 6) у тих випадках, коли це можливо, бажано отримати запрошення від держави на введення на її територію військ; 7) мета застосування сили повинна полягати тіль-І ки в припиненні грубих порушень прав й не використовуватися у будь-яких інших ** інтересах держави; 8) застосування сили не повинно бути спрямованим на зміну Політичного або соціально-економічного устрою держави, повалення уряду; 9) в Коді гуманітарної інтервенції має застосовуватися обмежений контингент військ, і іше в масштабах, необхідних для досягнення мети; 10) збройні сили повинні ви-^ІЮристовуватися тільки обмежений час і, як тільки мета гуманітарної інтервенції досягнута, повинні бути терміново виведені з іноземної території.
Зрозуміло, що реалізація принципу прав людини не повинно заперечувати Інший принцип міжнародного права - принцип невтручання. їх співвідношення Відомий вчений-міжнародник Р. Мюллерсон формулює в такий спосіб: "Цей принцип...(принцип невтручання - В.Л.) не є абсолютним. Це означає, що він не Забороняє інтервенцію за будь-яких обставин...З огляду на розвиток міжнародного права, прав людини й, особливо, беручи до уваги той факт, що масові порушення прав і свобод у будь-якій країні не тільки шокують свідомість людства, а й посягають на досить практичні інтереси інших, особливо держав-сусідів (проблеми біженців, прикордонні питання, необхідність для недемократичної країни мати зовнішніх ворогів боротьби з незадоволенням в самій країні тощо), гуманітарна ін-ТврвенцГя не суперечить принципові невтручання. Законність конкретної інтервенції залежить від різноманітних умов інтервенції...Політичні міркування тісно пов'язані з юридичною оцінкою інтервенції".
4. Національний механізм захисту прав людини
Національний, тобто на рівні окремої держави, механізм захисту прав людини
сьогодні має складну структуру й продовжує розвиватися.
Глава 5. Держава і особа 39
Глава 5. Держава і особа
Передусім, відзначимо, права людини захищаються вже тим, що, по перше, основні з них закріплюються в нормах конституцій, які мають найвищу юридичну силу в ієрархії правових норм, по друге, конституційні положення про них є змінюваними за складною процедурою або ж незмінюваними зовсім. Це означає, що вони характеризуються такою ознакою як стабільність, бо є незалежними від політичної та соціально-економічної ситуації в країні та розкладки політичних сил в парламенті. Юридичний механізм захисту прав людини, зокрема ступінь його досконалості, залежить також від рівня його урегульованості поточним законодавством. Нерідко поточне (звичайне) законодавство, котре повинно детально регламентувати те чи інше питання цієї сфери, або ж відсутнє взагалі, або прямо протирі-чить конституційним положенням.
Інституційний механізм захисту прав людини передбачає функціонування спеціальних органів, установ і організацій, діяльність яких спрямована на сприяння забезпеченню і захисту прав людини. У структурі інституціиного механізму можна виділити державні та недержавні органи та установи. Серед недержавних назвемо такі як адвокатура, нотаріат, правозахисні громадські організації, політичні партії тощо.
Державний інституційний механізм складається з судових та позасудових органів. До судових органів належать, в першу чергу, суди загальної юрисдикції. Суди, особливо якщо вони незалежні й ефективні, - основна інституція сучасної демократичної держави, звернувшись до якої громадяни можуть захистити свої права і законні інтереси, а в разі їх порушення - домогтися відновлення. Особливе місце в системі судової влади займають конституційні суди, котрі виникли лише в XX ст. З їх утворенням громадяни отримали змогу оскаржити не лише дію, котра порушує їх права, а й навіть нормативний акт, в тому числі закон, якщо він своїми положеннями протирічить конституційним нормам про права людини. Поза сумнівом, це сприяло піднесенню справи захисту прав людини на якісно новий рівень.
До позасудових інституцій у цій сфері належать такі органи як прокуратура (незалежно від наявності в неї загальнонаглядової функції), поліція та інші правоохоронні структури. Сюди ж належать і органи державної влади, які уповноважені здійснювати державну політику з питань захисту прав людини. Наприклад, парламент покликаний законодавчо забезпечити діяльність всіх ланок вказаного механізму.
Державно-правовий захист прав у сучасних державах також здійснюється через заснування і функціонування омбудсмана - спеціально уповноваженої посадової особи з питань захисту прав людини. В Україні, наприклад, через таку посадову особу (Уповноваженого Верховної Ради з питань прав людини) здійснюється парламентський контроль у цій сфері.
Відзначимо, що на стан захисту прав людини в тій чи іншій країні насамперед впливають загальнодемократичні умови розвитку суспільства, ефективна дія всіх демократичних інститутів.
На думку автора дисертаційного дослідження з проблеми К. Волинки, механізм забезпечення прав і свобод особи виступає комплексом взаємодіючих складових, які створюють належні юридичні і фактичні можливості для повноцінного
здійснення кожним своїх прав і свобод.
40 Загальна теорія держави і права
Його структурними елементами, продовжує вказана дослідниця, є:
Література
10
41
!5 Права людини і громадянина: проблеми реалізації в Україні : Праці Львівської лабораторії прав людини Академії правових наук України / АПН України / П.М. Рабшович (ред.). - К. : Ін Юре, 1998. - 119с.
іб Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні : Матеріали III регіональної наук. конф. (лютий 1997 року) / Львівський держ. ун-т їм. І.Франка. Юридичний факультет / Петро Рабінович (ред.). - Львів, 1997. -
17 ЕЙвшович П. М. Права людини і громадянина у Конституції України (до інтерпретації вихідних конституційних положень) / Академія правових наук України. - X. : Право, 1997. - 63 с.
!8. Речицький В. Громадянські права як юридичний засіб противаги державній владі //Українське право. - 1995. - № 2.
Глава 6. Держава в політичній системі суспільства
1. Політична система суспільства: поняття і структура
У^ср_аїнський дослідник цієї проблеми В. Журавський (у 2000 р. захистив кандидатську дисертацію на тему "Політична система України: проблеми становленої ня і розвитку (правові аспекти)") поняття "політичної системи суспільства" фор-^іулюе в такий спосіб - це сукупність певних державжГправТЗВИх та громадських ^Інститутів суспільства та їх відносин на основі відповідної нормативної бази, лега_-
|—і * : ■=— — Г~~ Г~ -г у—-*~г~~~-тг— - -д—
|Лізовании механізм боротьби за політичну владу^_п здобуття і здійснення^ певна Шодель політичного облаштування суспільства у формі вілповілнолегалізованої [законодавчо оформленої) інституціональної системи.
Серед основнй1Пїазв"е'мо'та"кТ ^^ШШЮЩтЦ^ноі^Ц^]^ми-1) вона жорстко детермінована економічним розвитком.суспільства, зокрема [через відносини власності та виробництва, проте й сама здійснює вплив на еконо-"ику через відносини розподілу і управління; ___
2) політична система формується і розвивається під впливом організова-
[ших. форм суспільни;Оїгере~сїв"Хпрлг^ соціальних тощо);
3) політична система визначає рамки легальних форм гіолТгичної^оро-
\и„ тобто бороть&и.за владу..
Структура політдчноХдистеми. незважаючи на її тип, має такий вигляд:
1) /н<-?ш7т^ш^ таких інг.титуупй як
держава, політичні партії, суспільно-політичні організації та рухи. Відзначимо, що ІФюди ж належать інші суспільні органпадії, які опосередковано, але все ж беруть
* участь у політичному житті - церква, профспілки, трудові колективи;
# 2) нормативний компонентно якого належить сукупність правил пове
дінки (норм), які регламентують функщон^вііння„ суб'єктів лодітячдо^исхеми,
ІІдносин між ними, а також встановлюють заборони на здійснення певної поведі-
|ЦСИ (наприклад, дії, які спрямовані на насильницьку зміну конституційного ладу).
"Відзначимо, що функціонування політичної системи врегульоване передовсім но-
*рмами конституції та законів, а крім того, політичними нормами, сформульованими! в програмах партій, між партійних угодах тощо;
3) відносини між суб'єктами політичної системи з приводу політичної вла-
(мирнТ чи насильницькі, легальні чи нелегальні);
__-— Загальна теорія держави і права
42
Ливбб. Держава в політичній системі суспільства 43
2. Види політичних систем
Політичні системи класифікуються за різними критеріями.
Передовсім, в залежності від виду політичного режиму можна виділити такі види політичної системи як демократичні, авторитарні та тоталітарні.
В залежності від типу соціально-економічної формації (в марксистській інтерпретації) політичні системи поділяються на рабовласницькі, феодальні, буржуазні та соціалістичні.
З огляду на географічне розташування вчені виділяють європейську політичну систему, американську, азіатську тощо політичні системи.
Ще в 60-роки XX ст. відомі дослідники цієї проблеми Г. Алмонд і Д. Пауел на основі критеріїв "диференціація ролей" (мається на увазі ступінь автономності інститутів політичної системи) та "секуляризованість культури" (ступінь переваги світських елементів над релігійними в управлінні) запропонували власну типоло-гізацію політичних систем. Вони виділили три класи політичних систем:
Правда, в 90-і роки XX ст. названі американські дослідники на основі комплексного критерію "стратегія управління" (інтегрально включає в себе економічні, культурні, політичні характеристики, що обумовлюють певні результати функціонування тої чи іншої політичної системи) запропонували вже інший поділ політичних систем: на індустріальні та доіндустріальні. Індустріальні системи, в свою чергу, поділяються на демократичні (консервативні і соціал-ліберальні) та авторитарні (радикальні та консервативні). Доіндустріальні системи поділяються на не-отрадиційні (країни Тропічної Африки), популістські (нові визвольні рухи в Азії і Латинській Америці) і авторитарні (режими з технократичною стратегією мобілізації населення типу Тайваню, Південної Кореї, Бразилії).
З огляду на характер взаємодії політичних систем із навколишнім міжнародним середовищем їх також можна класифікувати на закриті (сталінський СРСР) та відкриті (демократичні країни).
3. Держава як суб'єкт політичної системи
Держава виступає одною з складових політичної системи. Але, очевидно,
роль і місце держави в ній не йде в жодне порівняння з іншими суб'єктами. Прові
дні позиції держави в політичній системі надає останній ц^шс^ю^с^ітастійкого
розвитку. "*" ~
~" " "Отже, особливе місце держави у політичній системі проявляється в такому:
44
Загальна теорія держави і права
І 1_ лсржацм '• гойним офіційним представником всього „народу, що проживає Ні лиши ісриіорп. Іншими словами, держава виступає не лише наймасовішою організацією в суспільстві, до якої на основі правового зв'язку входять усі громадяни Незалежно від соціальної, вікової, національної, професійної та іншої приналежності, а й вправі офіційно представляти їх спільні інтереси; *сЛ 2) держава у своїй діяльності узгоджує інте^ре£и^ізциx^оц^аль^ндx^гругI; „ ^ 3) держава виступає єдиним носієм суверенітету, а її юрисдикція охоплює *ИНР Територію даної країни;
\ 4) лише вона володіє спеціальним апаратом управління;
5) держава володіє "силовими структурами" та можливістю монопольно
Дснювати п&шьшш. дшш ус;
6) як правило, держава володіє монополією на правотворчість. В цьому плані
кава визначає правові одзови^алшдь^^
7) вона володіє широкими матеріальними г^у£сами^котрі дозволяють здій-
)вати вплив на інших су^єІсгшТ Відзначимо також, що держава виступає влас-
)М основних засобів виробництва у суспільстві;
- 8) держава визначає основні напрямки розвитку суспільства.
Відзначаючи ще раз особливу роль держави у політичній системі, підкресли-ІПІ Цього не можна робити висновок про те, що "держава є основою політичної ~~8Ми" в сучасному суспільстві.
4. Держава і політичні партії: моделі взаємостосунків
Під політичною партією розуміється такий тип недержавного інституту по-ИЧНОЇ системи, котрий полягає в груповому об'єднанні з такими ознаками як: а) ""кальна, організаційна структура; б) здійснення спеціалізованої функції боро-I за офіційний контроль за владою; в) об'єднане характерною ідеологічною до- -1НОЮ, що претендує на вираз загальнонаціональних інтересів; г) наділене правій статусом; д) включене до виборчого процесу.
Чинним законодавством України поняття політичної партії шшіачасться-іак
і зареєстроване згідно з законом об'єднання громадян-прихильників певної за-
Ьнонаціональної програми суспільного розвитку, яісе має своєю м"етою3^асть У
"бленнГ державної політики, формування оргднів державної влади і місцевого
рядування та пгзедставніицтю_^іх складі.
Перші політичні партії виникли в умовах античної демократії у Стародавній
0ЦІЇ. У сучасному вигляді вони пройшли становлення одночасно з парламента-
кмом у ХШ-ХІХ ст. Моделі взаємостосунків між державою та партіями за
ІЬнні століття у різних країнах формувалася по-різному, причому цей процес за-
Кав від таких факторів як політичний режим, демократичні традиції, рівень пра-
|влдомості тощо.відзначимо, що характер відносин між державою-і партіяшив-
і чи іншій країні виражається у врегульованому самою ж державою типі партій-
[уистеми.
Класична типологія партійних систем була запропонована італійським вче-
Дж. Сарторі в праці "Партії і партійні системи" (1976). Ним на основі крите-
1 б. Держава в політичній системі суспільства 45
рію ступеня політичної плюралізації суспільства виділяються сім основних^па^ тійних систем, а саме:
1) од^партійні^истеми^омуністич^шй_^РСР, нацистська Німеччина,
сучасні Куба, КЬІДР)] " <г^"^
4) ^двопартійна, біполярна система, за якої дві партії змінюють одна одну
в контролі за урядами та складом парламенту. Така система має місце в США, Ве-
"лйкій Кританії;
5) ^системи помірного плюралізму (від 3 до 5 партій), де партії відзнача
ються певним рівнем фрагментарностГ(Франція, Бельгія);
ПІдс^с^уючй^'ВІдзначимо, що модель взаємостосунків демократичної держави і політичних партій характеризується такими отакдлш:
~~~а) держава забезпечує партіям рівні можливості_ддя, політичної бороть-би, зокрема в ході виборчШ^п^оТіесЗ'Т""""
б) держава сприяє зміцне^^ню^п^^тшIчниx^Iа^^т^
порційної виборчої системи, коли голосування провадиться за партійними списками, та введення на парламентських виБорах так званоГ"виборчоТ~перешкоди" (від 3 до 5 відсотків голосів виборців) для політичного структурування депутатського складу парламенту, недопущення дискредитації партій перед суспільством;
в) держава надає фінансову допомогу політичним партіям, які в хр^ццці-
борів здобули встановлену мінімальну кількість голосів виборців. Така допомога
спрямована на компенсацію виборчих затрат партій;
г) __^ держава^Шброняє™?а^у^їялрпстьпол ітичних партій, яка спрямована
на незаконну зміну конституційного ладу, порушення прав ї св~обод і]дюмадян, £ІІЇШ^ШІЖЗЖ0Щих збройних формувань та за іншими подібними підставами. Підстави і процедура прийняття такого рішення, як правило, визначаються в положеннях конституцій. Як правило повноваженнями схвалювати-рішення з таких " питань наділені суди.
Література
46
Загальна теорія держави і права
Глава 7. Державна влада: основні характеристики
1. Поняття державної влади
Державна влада як вид публічної влади є саме тою суспільною силою, котра здатна з допомогою правових і організаційних засобів здійснювати волю держави в рамках конституції і законів Державна влада є особливим видом публічної влади ' Маючи всі ознаки публічної влади, державна влада, разом з тим, має ознаки, притаманні лише їй
Що розуміти під владою загалом1? Відомий російський вчений А Ф Чердан-цев відстежив дослідження цієї проблеми У радянській літературі одні автори розглядають владу як певну функцію, властиву будь-якому колективу, суспільству, інші - як вольові відносини володаря (управляючого) і підвладного суб'єкта, треті - як здатність володаря (управляючого) нав'язувати свою волю іншим особам, четверті - як організовану силу, здатну підпорядковувати волі певної соціальної спільноти інших людей Влада розуміється також як управління, пов'язане з примусом І, врешті, часто під владою розуміється держава або п органи, що здійснюють владу
Польський вчений Є Вятр виділяє шість підходів немарксистської соціологи до розуміння феномену влади
Поставимо наступне запитання чим відрізняється державна влада від інших видів публічної влади?
У просторі державної території функціонують різні форми (прояви) публічної влади, носіями яких є регіональні чи місцеві публічно правові корпорації - органи самоврядування, політичні парти, інші корпорації громадян Державна влада відрізняється, насамперед, такими ознаками
Крім вищенаведених особливостей, державна влада характеризується рядом специфічних властивостей а) має суверенітет, б) є легітимною, в) є легальною, г) як наслідок є ефективною
На кожній з цих властивостей зупинимося детальніше, бо їх з ясування допоможе розкрити юридичну природу державної влади
2. Суверенітет державної влади
\ Класична дефініція визначає суверенітет держави як незалежність державної нллди від будь-якої влади всередині держави і за п межами, у внуїрішніх і зовнішніх функціях держави, в п внутрішній і зовнішній політиці У всякому разі в такий посіб визначався суверенітет у радянській правовій науці Суверенітет слово французького походження (зоиуегаїп) і означає "носій верховної влади"
Разом із тим, сьогодні треба розуміти, що незалежність держави на міжнаро-шіи арені має сприяіи потребі співпрацювати з іншими державами Право співпраці з іншими державами якраз і доводить наявність суверенітету в даної держанії. Приклад - система колективної безпеки в Європі Повну зовнішню незалеж-інсіь, яка означає не що інше як ізоляцію від міжнародного співтовариства, нама-і аються впровадити недемократичні держави
Незалежність державної влади всередині країни, якщо це демократична дер-/к і на, знову таки не є необмеженою, навпаки - влада опирається на закон У пра-иовій державі внутрішній суверенітет держави підпорядкований владі права, пра-жшої системи, котрі і є найпершим проявом внутрішнього суверенітету держави
Основні засади сучасної теорії суверенітету створив французький вчений А.ін Боден своєю працею "Шість книг про республіку" (1576 р ) На його думку, і уисрештет це найвища влада віддавати розпорядження, невід'ємна умова будь-ммн держави Державна влада є абсолютною і безперервною і суверен, котрим є монарх, не є обмеженим ні власними правовими актами, ні правом, яке виникло до моменту отримання ним владних повноважень
На сьогодні, звичайно, уявлення про суверенітет інші У чому проявляється унсренпет сучасної держави7
Незалежність і верховенство державної влади проявляється у таких еластичні тях останньої
а) в універсальності - лише рішення державної влади поширюються на всю
н риюрію,
б) в прерогативі - можливості скасування і визнання недійсним будь-якою
прояву іншої публічної влади,
48
49
\в) в наявності спеціальних засобів впливу, якими не володіє жодна інша публічна організація
В сучасній юридичній літературі теоретичне вчення про суверенітет й надалі розвивається Російські вчені Т Мансуров і М Джунусов у спеціальному монографічному дослідженні з цього питання виділяють такі основні ознаки суверенітету
Підводячи підсумок, завважимо, що суть доктринальних змін в сучасній теорії суверенітету визначає загальновизнана ідея про те, що суверенітет держави у сфері прав людини є обмеженим Вдалим, на нашу думку, є визначення суверенітету держави російським вченим Б С Криловим це "властивість і здатність держави самостійно, без втручання ззовні, визначати свою внутрішню і зовнішню політику за умови додержання прав людини та громадянина, захисту прав національних меншин, додержання норм міжнародного права"
3. Народний суверенітет
Концепція народного суверенітету, яка виникла в часи європейських антифеодальних революцій в Англії та Франції, виступає сьогодні провідною ідеєю (поряд з правами людини) конституціоналізму й чи не основним принципом функціонування демократичних держав
Завважимо, суверенітет народу може розумітися в співвідношенні лише з одною силою - державною владою Саме тому концепція народного суверенітету якраз і означає верховенство і первинність влади народу порівняно з владою держави
Г До ознак народного суверенітету належать
а) народ формує державну владу, виключно йому належить установча влада,
б) народ здійснює контроль за функціонуванням державної влади,
в) народ визначає межі діяльності державної влади,
г) народ в окремих випадках безпосередньо здійснює державну владу В
цьому плані народ виступає, на думку згадуваної Л Т Кривенко, "не тільки дже-
сл Загальна теорія держави і права
ріло влади, а й її суб'єкт,
д) право народу на суверенітет є невід'ємним (природним) і не може бути уіурпованим державою У протилежному випадку народ має право боротися з тирани ю У багатьох західних країнах таке право народу закріплено на конституційному рівні
Механізм народного суверенітету включає дві складові пряме і представни-іі кс народовладдя
Пряме або безпосереднє народовладдя охоплює сукупність способів безпосе-і. днього волевияву народу на загальнодержавному або місцевому рівнях
Конституцією України, наприклад, передбачені такі форми безпосереднього нолевияву народу як вибори, референдуми, мирні збори, мітинги, походи і демон-і рації, референтні ініціативи, звернення Одночасно завважимо, що Закон Україні 'Про місцеве самоврядування в Україні" передбачає форми безпосередньої де-юкраїп на місцевому рівні місцеві референдуми (ст 7), загальні збори громадян і і 8), місцеві ініціативи (ст 9), громадські слухання (ст 13)
Представницьке народовладдя охоплює сукупність способів здійснення нари юм владних повноважень через своїх обраних представників в органах держав-н п влади та місцевого самоврядування
У жодному разі не слід протиставляти пряму демократію й представницькій |>ормі
4. Суверенітет Української держави
Юридичне закріплення статусу України як суверенної держави відбувалося і >сгупово і знайшло своє відображення в таких основних документах як Деклара-пя про державний суверенітет УРСР від 16 липня 1990 р , Акті проголошення не-і іежності України від 24 серпня 1991 р , Конституції України 1996 р
Конституція України підтверджує державний суверенітет України на всій й і ритори Відповідно до положень й ст 1 Україна є суверенна і незалежна демок-Р иична, соціальна, правова держава
Розглянемо основні елементи правового статусу України як суверенної держави
1 Установчий характер державної влади України проявляється в такому
51
Глава 7 Державна влада основні характеристики
5. Легальність державної влади.
^^егжі^'легальний" походить від латинського "1е§а1із" і означає "законний". \У сучасних умовах юридичне поняття легальності державної влади означає Встановлення, визнання, підтримку даної влади законом, передусім конституцією. Словом, влада має опиратися на закон/Але при цьому необхідно врахувати два 'моменти. По-перше, конституції можуть бути прийняті, змінені й скасовані різними способами. У багатьох країнах створені внаслідок військових переворотів військові чи революційні ради декретом відміняли конституції й нерідко без яких-небудь особливих процедур проголошували нові тимчасові конституції. По-друге, інколи конституції і закони, прийняті відповідно до встановлених процедур, за своїм змістом легалізували відверто тоталітарну владу. Такими були радянські конституції, конституційні закони гітлерівської Німеччини, расистське законодавство ПАР (до 1994 р., коли була прийнята тимчасова конституція).
[Спробуємо визначити основні умови легальності сучасної державної влади: 1. Органи державної влади формуються за процедурою, чітко визначеною законом;
"~ 2. Процедура формування владних структур має відповідати вимогам демократії, котрі є загальновизнаними й закріпленими в нормах міжнародного права. Наприклад, якщо це вибори, то вони мають бути вільними з таємним голосуванням, якщо це призначення судді, то має бути спрямованим на досягнення незалежності суддів, їх неупередженості.
народом (виборчим корпусом).
Б. Діяльність владних органів має провадитися виключно за процедурою, визначеною законом. Будь-яке рішення, прийняте владою з порушенням процедури^ повинно визнаватися недійсним.
.Антиподом легальної державної влади є злочинна влада, котра опирається на їй відомі цінності, а не на закони/Класичним прикладом такої влади є більшовицька влада в роки "воєнного комунізму" в Росії.
52
Загальна теорія держави і права
Глава 7. Державна влада: основні характеристики
53
6. Легітимація державної влади.
Легітимація державної влади відіграє ще більш важливу роль, ніж легалізація, бо жодна державна влада не може опиратися лише на існування законів, які її проголошують, або на насилля. Щоби бути стійкою й міцною, вона повинна знайти підтримку суспільства, певних груп, впливових осіб/Така підтримка можлива передусім певними діями (в тому числі голосуванням), а також думками, настроями, почуттями. У певних випадках підтримка можлива й бездіяльністю (наприклад, відмова від акцій протесту) і навіть нейтральним ставленням до представників державної влади. Державна влада завжди намагається поставити себе в таке становище, щоби виключити недовіру до себе і тим більше різкий прояв незадоволення.
ГТчасів німецького юриста Макса Вебера (1864-1920 рр.) прийнято розрізняти три "чисті" типи легітимації державної влади: традиційний, харизматичний і раціонально-правовий. У сучасному суспільстві переплітаються різні типи легітимації? "Розглянемо кожен із них більш детальної
^ Традиційна легітимація полягає в пануванні на основі традиційного автори
тету, заснована на повазі до традицій, вірі в їх правильність, у те, що влада вира
жає "дух народу", відповідає звичаям і традиціям, які вже стали стереотипами сві
домості і поведінки! Такий тип легітимації опирається також на тривалу практику
її дотримання. >
Традиційні способи легітимації пов'язані з особливою роллю релігії. Не тільки в мусульманських країнах, але і в деяких європейських державах існує державна релігія: англіканська церква у Великобританії, євангелічна лютеранська церква в Данії тощо| Глава держави - монарх повинен належати до державної церкви;, у Великобританії він за посадою є її главою і призначає вищих священнослужителів. Таке становище монарха придає йому додаткову легітимацію в уявленнях віруючих, особливо прихильників державної релігії.
І Х^из^тичн^^ - це панування, засноване на вірі в унікальні осо-
бистГздібності вождя, його виняткову місіїоДВона не пов'язана з розумом, розумними судженнями, а нерідко просто відкидає їх. Харизматична легітимність опирається на гамму почуттів, тобто має сенсорну природу. \ На відміну від традиційної влади, носієм якої може бути і колектив, і індивід, харизматична влада завжди є індивідуальною, але, як і перша, вона бере свої корені в далекому минулому"^ Віра в надприродну силу боголюдини єгипетського фараона, харизма "доброго царя", переконання в непереможності імператора Наполеона зміцнювали їх владу. Харизма влади, заснована на відсталих настроях людей, була властива комуністичним лідерам Сталіну в СРСР, Кім Ір Сену в КНДР, Мао Цзедуну в Китаї, фашистським вождям Гітлеру в Німеччині, Муссоліні в Італії.
уРаціонально-правова легітимація державної влади заснована на сприйнятті інтелектом переконання в розумності існуючого порядку, законів, правил, прийнятих у даному суспільстві для управління ним. Цей вид легітимності є основним у сучасному суспільстві в умовах демократичної правової державиД
Що способів раціонально-правової легітимації належать "вибори найважливіших державних органів населенням (виборчим корпусом), загальнодержавний ре-
54
Загальна теорія держави і права
фсрендум, опитування населення, вибори органів місцевого самоврядування)
На міжнародній арені способом легітимації державної влади може 'бути між-Иародно-правове визнання держави. Таке визнання сприяє легітимації нової влади •середині країни, і, головне, у відносинах з іншими державами. Разом з тим, деякі Иходи державної влади в сфері міжнародних відносин можуть істотно підірвати її легітимацію, хоча внутрішні заходи влади можуть оцінюватися населенням позитивно (США під час війни в Іраці, наприклад).
7. Лімітація державної влади.
(пі
Принцип лімітації (обмеженості) державної влади логічно випливає з принципу верховенства права - основоположної засади правової держави. \Це поясню-Сться передусім тим, що саме право, правова система "пов'язує" державну владу, Ставить її в певні рамки. За словами французького вченого Жан Люка Шабо мова Іде про встановлення кордону влади управляючих над тими, ким вони управля-юту?
Уже Аристотель, а після нього Макіавеллі, аналізуючи історичний досвід, Вказували на випадки деградації демократії як влади народу в тиранію більшості.
Творці американської конституції також вважали, що найбільшим ризиком Демократії є можливість її перетворення у владу нелімітованої більшості. Але вперше концепцію самообмеження влади сформулював німецький вчений Гумбольт. У середині XIX ст. французький вчений Алексіє де Токвіль визначив, які, на його думку, засоби можуть обмежити державну владу: а) релігія і норми моралі; б) Проміжкові територіальні організми і утворення патріотичної орієнтації (нації, що •ходять до держави; провінції і регіони; місцеві громади); в) проміжкові групи інтересів і соціальної солідарності (політичні партії, асоціації, лобістські групи).
Із врахуванням вищесказаного спробуємо визначити основні правові та інсти-туційні засоби, котрі прямо чи опосередковано обмежують владу сучасної держа-
\1. Легальний характер _самої державної влади, тобто забезпечення нею режиму законності й верховенства праваІ^ЧЦе означає, що влада визнає свою зв'язаність правом. Для того, щоб право могло виконувати цю роль ("пов'язувати" державу) необхідною є наявність трьох умов:
а) відповідність писаної норми права цінностям і співвідношенню сил у сус
пільстві (екзогенна відповідність норми);
б) визнання в правовій системі вищої сили норм, закріплених у деклараціях
Прав і в конституціях (ендогенна ієрархія правових норм);
в) наявність механізмів і органів, які мають завдання ефективно забезпечити
•казану ієрархічну первинність (контроль конституційності)./
рез
2. Відокремлення установчої влади від законодавчд^Це означає, що право
Здійснювати установчу~владу від імені народу повинен не лише парламент/ Право
приймати конституцію, вносити до неї зміни й доповнення, перерозподіляти пов
новаження між органами - все це має належати до виключного права народу (че-
референдум) або здійснюватись від його імені спеціальним органом, більш
«7. Державна влада: основні характеристики 55
прєдсіавницьким за парламент, або кількома владними суб'єктами (наприклад, президент ініціює законопроект, парламент схвалює; в США конституційну поправку схвалює Конгрес, а затверджують не менше 38 законодавчих органів штатів).
бУ^озвмнушаміщевемрегіональне£амоврядувапняі котре має власну фінансову базу (муніципальна власність і місцевий бюджет) і охоронювані законом по-вноваження./£ішення органу самоврядування скасовуються лише в судовому порядку і лише з мотивів їх невідповідності закону.
Література
56 Загальна теорія держави і права
57
Глава 7. Державна влада: основні характеристики
Глава 8. Механізм держави
1. Поняття, ознаки і структура механізму держави
Публічна влада, котра є одною з найважливіших характеристик держави,, са-. мостійно здійснюватися не може. Влада потребує людей, котрі й здійснюють її через державні інституції та інші органи публічної влади, насамперед, регіонального і місцевого самоврядування. До поняття "державні інституції" слід включити органи державної влади (державний апарат) і позавладні державні установи і організації, наприклад, заклади освіти, культури, охорони здоров'я.
* ОтжеТмеханізм держави^- це цілісна система державних органів, установ і
організацій, з допомогою яких держава здатна реалізувати свою владу та здійсни
ти інші функції і завдання перед суспільством. Тобто це той інституційний меха
нізм, діяльність якого спрямована на виконання державою свого соціального при
значення.
Поняття і структура механізму держави дозволяють виділити такі його харак-
* терні\ознак1иГі
Ф ^т^о^ими^частиналш державного механізму виступаютьґ
а) державні організації - це такі складові механізму держави, до функцій яких входить здійснення охоронної діяльності щодо даної держави (збройні сили, поліція, служба безпеки тощо);
58
Загальна теорія держави і права
б) державні^сщновії - це такі складові державного механізму, котрі здійс
нюють діяльність щодо здійснення функцій держави в соціальній, культурній,
освітній, науковій сферах (державні лікарні, навчальні заклади, науково-дослідні
Інститути, бібліотеки);
в) державні підприємства - це такі підрозділи державного механізму, котрі
здійснюють господарську діяльність (виробництво товарів, надання послуг, торгі-
іля, посередницька діяльність), спрямовану на отримання прибутку та задоволен
ії* різноманітних потреб суспільства.
2. Державний орган: поняття і ознаки
шЩєР-Жавний оргад - це організований колектив громадян (або одна посадова особа), котрий наділений державно-владними повноваженнями і уповноважений 'державою на здійснення її завдань і функцій, що діє на основі визначеної законом Л2сщедури.
Із визначення видно, що найпершою ознакою, властивою державному органу, £ наявність у нього державно-владних повноважень. Що це означає?
. Державно-владні повноваження є складнимявищем, у якому можна виділити _три елементи:
а) прийняття рішень, обов'язкових для виконання всіма громадянами, поса
довими особами і організаціями, на яких поширюється компетенція даного держа
вного органу;
~~ б) організація виконання прийнятих рішень^ка опирається на матеріальну основу (відповідні кошти державного бюджету, наприклад);
в) "охорона прийнятих рішень від порушень шляхом застосування різних методів і заходів: переконання, громадського впливу і державного примусу.
Державний орган характеризується й іншими Ознаками:
5)__державний орган функціонує відповідно до процедури, визначеної державою в спеціальних документах - законах, положеннях , регламентах тощо;
б) державний орган є складовою частиною цілісної системи органів держав
ної влади тої чи іншої країни;
7) органдержави та його службовці не виробляють матеріальних благ, тому
їх утримання здійснюється за рахунок коштів державного бюджету;
Глава 8. Механізм держави 59
8) державний орган наділений відповідною матеріальною базою і фінансовими ресурсами. У процесі реалізації майнових прав державний орган виступає як юридична особа, тобто він від свого імені вправі набувати майнових і особистих немайнових прав і обов'язків, відповідати за своїми зобов'язаннями майном, бути позивачем і відповідачем у суді.
3. Класифікація державних органів
Державні органи розподіляються на види за різними критеріями, описаними в юридичній літературі.
За способом утворення ьощ поділяються на первинні й похідні. Первинні органи формуються безпосередньо виборчим корпусом через вибори або отримують повноваження за спадковістю (представницькі органи, монархи). Похідними державними органами є такі, котрі через вибори або призначення формуються первинними органами. Наприклад, у парламентських республіках нерідко президент обирається кваліфікованою більшістю депутатів парламенту.
За обсягом їх компетенції^4і£ржаан.іізргани поділяються на три групиі. вищі, центральні, і місцеві. Вищі органи представляють усю державну владу, що поширюється на всю територію країни. До вищих органів належать глави держав та їх уряди, парламенти та вищі судові інстанції. До центральних органів належать міністерства і відомства, котрі мають юрисдикцію в окремих галузях суспільних відносин, але також у масштабах усієї держави. Нарешті, місцевими є органи, які функціонують в адміністративно-територіальних одиницях (наприклад, обласні і районні державні адміністрації в Україні). Від них слід відрізняти інші місцеві органи, які не є державними - органи самоврядування.
За^своїм складом державні органи поділяються на колегіальні та одноособові. Колегіальним є орган, який складається із встановленої законом кількості посадових осіб. Наприклад, парламент України складається з 450 народних депутатів України. У колегіальних органах, природно, колегіальним є й спосіб прийняття рішень та несення відповідальності за них. Одноособові ж органи представлені одною посадовою особою, наділеною відповідними повноваженнями, котра й рішення цриймає одноособово.
За часом функціонування державні органи класифікуються на безстрокові. строкові та дінічі на час виконання, д&вних завдань. Для більшості державних органів законом не визначається термін їх дії. Проте у зв'язку з надзвичайними обставинами тимчасово можуть утворюватися й відповідні органи. У зв'язку з цим не слід плутати строк дії державного органу і строк повноважень персоналій, які займають посади в ньому. Наприклад, термін дії Верховної Ради України не є визначений законом, проте визначений строк повноважень обраних до неї народних депутатів України - 4 роки.
Особливе місце у класифікації державних органів займає їх розподіл за характером виконуваних ними функцій державної влади. За цією точкою зору вони поділяються на_лрихрупи: законодавчі, виконавчі та судові. У комуністичних державах інколи виділяли й четверту групу - органи контрольної влади, серед яких до-
бо
Загальна теорія держави і права
цінуюче становище займала прокуратура з належною їй функцією загального на-іляду. У парламентських і "змішаних" республіках, відзначимо, дискутується місце глави держави у цій класифікації державних органів.
4. Поняття й типи державної служби
Персональний субстрат держави має диференційований характер. У минулому, наприклад, населення держави поділялося на дві частини: вільних індивідів, ЯКІ утворювали політичний народ і мали політичні права, і невільних людей. Якщо Перші були носіями державної влади, то другі виступали лише їх утримувачами.
У демократичній державі, природно, відсутня диференціація осіб,, яка би мала Наслідкомїх нерівноправність. Проте залежно від ставлення людей до державної ІЛади, місця і ролі у державно-владних відносинах їх можна розділити на такі ка-Дргорії:
а) особи, які є представниками державної влади (депутати, судді, мери, члени
Ііісцевих представницьких органів тощо).
б) особи, які професійно займаються владною діяльністю на постійній основі,
тобто безпосередньо проводять у життя рішення представників державної влади
^'шштиків"). Ця особлива група населення називається "державні службовці" (у іузькому смислі), "чиновники" або "бюрократія";
в) особи, які є громадянами даної держави - вони виступають джерелом вла
ди, хоч самі здійснюють її безпосередньо рідко (вибори^референдум);
г) особи, які не є громадянами держави і не володіють політичними правами,
^окрема^правом обирати і бути обраним.
і іїерші дві категорії об'єднаємо спільним поняттям "державні функціонери". Вони є в кожній державі. Якщо перші приходять до владних повноважень, як правило, внаслідок перемоги окремої особи або партії в ході виборів, то другі призначаються на посади за конкурсом. Другу категорію - професійних чиновників - в їх сукупності називають "публічною службою", або дещо вужче - "державною службою". ^У_кожііій сучасній державі паралельно функціонують ієрархія "політиків" та ієрархія державних службовців. Якщб персональний склад перших від виборів до виборів змінюється, то другі не залежать від їх наслідків. Система державної служби покликана зробити державний апарат стабільним, кваліфікованим і більш Менш незалежним від наслідків політичної боротьби.
Особливості статусу публічних державних службовців або державних поса-тддвих осіб полягають, на думку українського дослідника О. Петришина, в такому:
а) вони виконують функції публічного характеру;
б) наділені юридичними державно-владними повноваженнями;
в) мають право видавати юридичні акти, обов'язкові для інших осіб;
г)виступають носіями та представниками державної влади;
д)~можуть бути притягнутими до підвищеної юридичної відповідальності.
V більшості країн прийняті закони про державну службу, в яких визначаються кваліфікаційні умови зайняття посад, порядок службового зростання, права і обов'язки службовців, їх дисциплінарну відповідальність тощо.
61
Глава 8. Механізм держави
* На сьогоднішній день відомі три типи систем державної служби: кар'єрна,
споліальна та мерітна, відмінності між якими мають все жумовиий-характер.
~Кар срна ^система (від фр. "сіє 1а саггіеге") сформувалася на європейському
континенті й полягає в бездоганній протягом усього життя службі, коли службове
зростання здійснюється на основі кваліфікаційних умов і тривалості служби. У
.рамках кар'єрної системи сформувалися певні принципи влконання державної
_£лужби:
а) службове зростання на основі наперед визначених умов;
б) вимога мовчазності (щодо службових таємниць);
в) несумісність державної служби з іншою оплачуваною працею;
г)_забарона працювати родичам;
д) заборона членства у політичних партіях і участі в політичних акціях, а також у страйках;
є) лояльність.
Споліальна система (лат. "зроііа" - користь) сформулювалася й діяла в США на ранніх стадіях рбзТзйтку саме як "корислива система'\^]і_сут^^юлягає_^ому, що посади державної служби роздаються особам, котрі допомагали політику^ вибор-чій компанії.
Мерітна система (лат. "тегіїі" - заслужений) прийшла на зміну споліальній ^системі в США. іТосади в державній службі цього типу займають особи, котрі, відзначаються особливим рівнем кваліфікації (пройшли конкурсний відбір, тестові випробування, закінчили заклади післядипломної освіти), мають здібності або особливу, потрібну для посади, освіту, є бездоганними в моральному плані. За деякими показниками ця система подібна до кар'єрної.
5. Види державних службовців
В Україні, відзначимо, державні посадові особи, на думку вітчизняного дослідника цієї проблеми О. Петришина, поділяються на такі категорії!
3) ,особи, що займають керівні посади в органах управління державних уста
нов і організацій;
4)^ особи, які мають виборчий мандат.
Цивільна державна служба залежно від особливостей конкретної державної організації поділяється також на: а) службу в державних органах та їх апараті (законодавчої, виконавчої та судової влади) і б) службу в державних установах та органах управління державними підприємствами.
Той же О. Петришин далі відзначає, що служба в апараті органів державної влади і перш за все державної виконавчої влади кваліфікується як державна служ-
би у вузькому її розумінні - як адміністративна служба. Тому коли розглядаю! ься питання державної служби в будь-якому, в тому числі загальнотеоретичному сенсі, іо перш за все предметом дослідження виступає даний різновид державно-службової діяльності, яку можна назвати службою в юридичному розумінні, оскільки з приводу організації саме адміністративної служби діють окремі закони про службу, які є найбільш повним втіленням принципів організації державно-службових відносин."
Служба в органах судової влади кваліфікується як найбільш юридизований різновид державної служби як в плані відношення до самої природи та змісту права, так і в тому аспекті, що підлягає найбільш докладній законодавчій регламентації. Тому в найбільш повному розумінні вона може бути кваліфікована як служба закону і праву.
Г~На окрему увагу заслуговує характеристика здійснення депутатами законодавчих повноважень як різновиду державно-службової діяльності, яку О. Петришин •важає за доцільне називати політичною державною службою. Політичною, оскільки дана категорія службовців займає посади та покидає їх залежно від політичних чинників. Але, з іншого боку, депутати знаходяться на державній в широкому розумінні службі, оскільки займають посади в державному органі, наділені державно-владними повноваженнями, працюють на професійних засадах, одержують Грошову винагороду з державних коштів. З урахуванням аналогічних аргументів політичними державними службовцями, або державними діячами, слід вважати таких вищих посадових осіб, як президент, прем'єр-міністр, міністри.\Особливості Такого різновиду державної служби, як патронатна служба, вбачаються в тому, що діяльність цих службовців - помічників, радників, консультантів, прес-секретарів - безпосередньо спрямована на забезпечення повноважень президента, прем'єр-міністра, міністрів, голів обласних державних адміністрацій та інших Осіб, які мають право на таку службу.,
1 Крім того, залежно від характеру виконуваної роботи державних службовців .можна розділити на керівників, фахівців, обслуговуючий персоналі
62
Загальна теорія держави і права
Глава 9. Функції держави
1. Функції держави: поняття і ознаки
Теорія держави і права для з'ясування і прогнозування діяльного боку держави використовує поняття функції держави - характеристики власне того, що і як держава "вчиняє". У нашій науці поняття "функції" означає напрямок, предмет діяльності того чи іншого політико-правового інституту, зміст цієї діяльності, її забезпечення. Саме в цьому смислі мова йде про функцію держави, уряду, міністерства, інших державних органів.
З якою метою використовується це поняття? Справа в тому, що функціональний підхід дозволяє глибше вивчати тривалий історичний процес виникнення, розвитку, зміни, руйнації, виникнення держав різних типів, видів, форм у різних народів. З еволюцією держави змінюється й характер її діяльності, з'являються нові напрямки цієї діяльності, виникають нові структури держави, інші засоби і способи, котрі забезпечують функції держави.
В юридичній літературі можна нарахувати до двох десятків визначень функцій держави. Найбільш поширеним є розуміння функцій держави як сукупності основних напрямків діяльності держави, в яких виражаються її сутність, соціальне призначення, а також цілі і завдання держави щодо управління суспільством. Кожна окрема функція, з цього випливає, - це необхідний, однорідний, постійний напрямок (бік) діяльності держави, обумовлений об'єктивними потребами суспільного розвитку з точки зору внутрішніх і зовнішніх завдань.
Теоретичне узагальнення здійснюваних функцій різними державами дозволяє виділити ознаки цих функцій, тобто ті постійні характеристики, які допомагають віднести різні боки діяльності держави саме до функції. До таких ознак належать:
і 1) предметна діяльність держави у найважтт"«іших сферах суспільного життя: економічній, політичній, соціальній, духовній >авовій.
Глава 9. Функції держави
65
домленим і залежить від того, наскільки правильно зрозумілі суспільні потреби і наскільки вірно оцінені наявні засоби їх задоволення.
* Крім того, кожна функція держави має свій об'єкт впливу і свій зміст. Об'єкт - це певна сфера суспільних відносин, на яку спрямовано вплив держави. Зміст функцій показує, що робить держава, які управлінські дії у даній сфері вона вчиняє.
2. Класифікація функцій держави
У загальнотеоретичній юридичній науці виділяють чимало підстав (критеріїв) розподілу функцій держави на певні види.
Похідні функції виступають складовими елементами основних функцій держави. Наприклад, у складі такої основної функції як соціальна функція можна виділити такі похідні, як пенсійне забезпечення, підтримка материнства і дитинства, розвиток охорони здоров'я, освіти, культури тощо.
5. За сферою діяльності основні функції держави поділяються на внутрішні
і зовнішні. Така класифікація є найбільш поширеною в юридичній літературі. Вну
трішні функції спрямовані на вирішення внутрішніх завдань, які стоять перед сус
пільством і державою, характеризують взаємодію останніх. Свого часу в теорії
соціалістичної держави виділяли, наприклад, такі основні внутрішні функції як го
сподарсько-організаційна, культурно-виховна, регулювання міри праці та міри
споживання, охорона соціалістичного правопорядку, соціалістичної власності,
прав і свобод громадян, природи, а також функція надання соціальних послуг-ї До
внутрішніх функцій сучасної держави належать: ~*
а) економічна функція, котра проявляється у втручанні держави в економічне
життя з допомогою різноманітних способів і засобів;
66 Загальна теорія держави і права
б) соціальна функція, що має призначення вирівнювання соціального сіано-
вища людей шляхом допомоги бідним, розвиток і впровадження соціальних про
грам (охорони здоров'я, освіти, культури тощо);
в) правоохоронна функція - спрямована на забезпечення законності й право
порядку в суспільстві;
г) екологічна функція, котра має метою підтримання сприятливого для люди
ни навколишнього середовища;
д) функція фінансового контролю, спрямована на облік доходів, інших ре
зультатів господарської діяльності, стягнення податків та інших обов'язкових пла
тежів для формування доходної частини державного бюджету, а також контроль за
використанням коштів державного бюджету.
^До зовнішніх функцій^традиційно відносять оборону країни, підтримання системи колективної безпеки, взаємовигідне економічне співробітництво, участь у спільних заходах щодо вирішення глобальних проблем людства. ^
3>. Основні внутрішні функції Української держави
Основні напрямки діяльності Української держави нині визначаються не лише переходом від тоталітаризму до демократії та від командної до ринкової економіки, а й процесом становлення і зміцнення держави як такої. Ці два фактори, а також міжнародна ситуація й визначають специфіку функцій нашої держави на сучасному етапі.
В Україні функції держави (в конституційних положеннях вони називаються "основними напрямками внутрішньої і зовнішньої політики") визначає парламент - Верховна Рада (в Російській Федерації, до прикладу, це робитьіїрезйдент).
У перші роки після здобуття незалежності найважливішою функцією Української держави була діяльність, спрямована на конституювання суверенної державної влади - вона завершилася юридичним і фактичним перетворенням України з суб'єкта радянської федерації у незалежну державу з усіма її атрибутами.
__ Серед внутрішніх функцій України, насамперед, визначимо її економічну фу-''нкцію. Вона спрямована (згідно положень Конституції) на створення ринкової, соціально орієнтованої економіки на основі різних, але однаково захищених законом ^форм власності (державної, приватної, комунальної). Розглянемо основні підфун-кції держави в економічній сфері:
У реальній політиці, звичайно все набагато складніше. В основному на кінець
1997 р. завершено приватизацію лише малих підприємств, грошова приватизація
великих підприємств - ще попереду. Приватизаційні закони 1992-1993 рр. з їх ме
тодикою приватизації (з участю трудових колективів) і особливістю майнового
сертифікату (який не продається) усунули більшість населення держави від цього
Глава 9. Функції держави 67
процесу. Законодавство про іноземні інвестиції за кілька років три рази докорінно змінювалося і це, поза сумнівом, не сприяло залученню інвестицій.
^економічною безпосередньо пов'язана соціальна функція Української держави. Суть її полягає в державній підтримці непрацездатних і бідних осіб, багатодітних і малозабезпечених сімей. Саме в цій функції полягає реалізація конституційно закріпленого для України ідеалу "соціальної держави".
24 травня 2000 р. указом Президента України були затверджені "Ошовнмна-прями соціальної політики України до 2004 р.!\ Відповідно до цього документу "пріоритетами соціальної політики є створення умов для забезпечення достатнього життєвого рівня населення, розвитку трудового потенціалу, народонаселення, формування середнього класу, недопущення надмірної -диференціації населення за рівнем доходів, проведення пенсійної реформи, надання адресної підтримки неза-хищеним верствам населення, всебічного розвитку освіти, культури, поліпшення охорони здоров'я населення. До основних напрямів діяльності Української держави у цій сфері належать: а) забезпечення розвитку народонаселення; б) удосконалення трудових відносин; в) реформування системи соціального страхування; г) захист громадян як споживачів; д) розвиток гуманітарної сфери (освіти, науки, охорони здоров'я); є) диференціація регіональної соціальної політики; є) удосконалення механізму соціальної політики.
Політична функція Української держави спрямована на реформування самої державної влади, її органів, інших інституцій демократичної політичної системи. Наскільки є незавершеною політична реформа в Україні станом на початок 2002 р. свідчить таке:
-. статус цілого ряду органів державної влади вищого рівня законодавчо не є визначеним (це стосується Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств і відомств, Адміністрації Президента України тощо) і регулюється кількома нормами Конституції України та підзаконними актами;
-адміністративна реформа і, зокрема, перетворення в системі місцевого самоврядування на сьогодні залишаються на концептуальному рівні;
- в Україні зберігаються державні електронні й друковані засоби масової ін
формації.
Функція охорони прав людини нині проголошена пріоритетною в діяльності Української держави, особливо після вступу в 1995 р. до Ради Європи і прийняття
68
Загальна теорія держави і права
в 1996 р. нової демократичної Конституції. Ця діяльність здійснюється у таких площинах:
- наближення внутрішнього законодавства з цих питань до міжнародно-
правових стандартів шляхом приєднання до відповідних міжнародних договорів і
Приведення власної нормативної бази у відповідність із ними;
""" - закріплення прав людини у правових нормах найвищої юридичної сили й щдання їм підвищеної стабільності;
- створення й налагодження ефективної діяльності інституційного механізму
Захисту прав людини (судів, інших державних органів, адвокатури);
' Правоохоронна функція Української держави проявляється в діяльності всіх її Державних органів. До прикладу, саме Верховною Радою України законодавчо встановлюються діяння котрі є забороненими, встановлюються санкції за їх вчинення. Проте функціонують спеціальні органи, котрі займаються лише правоохоронною діяльністю: міліція, прокуратура тощо. В рамках цієї функції здійснюється судово^правіша реформа, важливі кроки щодо впровадження якої були зроблені в Іервні 2001 р. Крім того, держава створює правові основи та умови для діяльності Іромадських правозахисних організацій.
| Екологічна функція Української держави полягає в створенні правового ре-юшу охорони навколишнього середовища, раціонального використання природ-Еих ресурсів. У зв'язку з цим в Україні схвалені закони "Про охорону нав-ІСдишнього природного середовища", "Про охорону атмосферного повітря", "Про ириродньо-заповідний фонд", "Про тваринний світ".
Р" Ліквідація наслідків аварії на ЧАЕС - функція, котра в таких обсягах властива пише Україні. Діяльність у цьому напрямку має за мету допомогти людям, відсе-П£рим із зони обов'язкового відселення, яка зазнала радіоактивного забруднення, надати допомогу тим, які працювали в цій зоні, провести комплекс заходів щодо дезактивації"забруднених територій. Після закриття ЧАЕС в грудні 2000 р. до цьо-ї» додається пошук додаткових джерел електроенергії, пов'язаних з цією обставиною.
4. Зовнішні функції Української держави
На міжнародній арені Україна веде активну політику, спрямовану на забезпечення таких завдань: а) утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави; б) забезпечення стабільності міжнародного становища України; в) збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів; г) включення національного господарства у світову економічну систему для його повноцінного економічного розвитку, забезпечення потреб громадян і підвищення добробуту народу; д) захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів з зарубіжними українцями і вихідцями з України, подання їм допомоги згідно з міжнародним правом; є) поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.
Хоча формально Україна є одним із засновників ООН у 1945 р., незалежну зовнішню політику вона здійснює лише з 1991 р.
69
Глава 9 Функції держави
Сучасна Українська держава здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма заінтересованими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав, розбудовує свої двосторонні та багатосторонні відносини з іншими державами та міжнародними організаціями на основі принципів добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи.
Україна, що важливо підкреслити, зараз не є ворогом жодної держави, засуджує війну як знаряддя національної політики, додержується принципу незастосу-вання сили та загрози силою і прагне до вирішення будь-яких міжнародних спорів виключно мирними засобами.
Відзначимо, що ще в 1993 р. постановою Верховної Ради України було затверджено "Основні засади зовнішньої політики України". Л цьому документі головними пріоритетними функціями зовнішньої політики України відповідно до її найважливіших загальнонаціональних інтересів та завдань визнавалися:
1. Забезпечення національної безпеки. Одночасно з пошуками міжнародних гарантій своєї безпеки, Україна дбає про розбудову власних Збройних Сил відповідно до принципу необхідної оборонної достатності.
В цьому контексті Україна сприятиме здійсненню заходів, спрямованих на повне знищення всіма державами хімічної і біологічної зброї га повне припинення будь-яких випробовувань ядерної зброї.
Одна з пріоритетних функцій української зовнішньої полиннії на цьому напрямі полягає в залученні міжнародної допомоги для подолання и.шіі/іків Чорнобильської катастрофи.
Україна, крім того, бере участь у заходах міжнародної о і ппіюнарисгва щодо
підтримання колективної безпеки. Військові підрозділи Укр.нпи іч-руи. участь у
70 Загппмі.і тінцт держави і права
підтриманні миру в Боснії та Герцеговині, в ряді інших країн. Проте, що сими і о-матично, наша держава невчасно засудила політику Югославії щодо косовських албанців, котра полягала в геноциді та "етнічних чистках". Відзначимо також, що Україна взяла посильну участь в антитерористичній операції міжнародного співтовариства восени 2001 р. Батальйон спецхімзахисту був відправлений до Кувейту в березні 2003 р., проте офіційно Україна заперечувала свою участь в антиіраксь-кій коаліції держав на чолі з США.
_5._ Контакти з українською діаспорою. Україна має постійно і систематично піклуватись про забезпечення і задоволення національно-культурних, духовних, мовних та_ інших потреб і запитів етнічних українців, що проживають поза державним кордоном. Важливою функцією зовнішньої політики України в цьому контексті є захист прав українців в державах, що утворились на геополітичному просторі колишнього Союзу РСР.
6. Інформаційна функція^тобто створення ефективної системи інформаційного захисту своїх національних інтересівьщо_передбачає проведення активної інформаційно-аналітичної роботи, спрямованої на роз'яснення своєї внутрішньої і
.^іаввшшьої політики, формування прихильного ставлення до України в парламентських,^ урядових і неурядових колах, збирання інформації про наміри або акції, що_плануються щодо України з метою своєчасного і адекватного на них реагування, прогнозування перспективних напрямів міжнародної активності. _Серед інших зовнішніх функцій України слід назвати такі: 1} інтеграція з європейськими структурами і Північноатлантичним альянсом
^НАТО). Україна, правда, станом на початок XXI ст. не ставить перед собою безпосереднього завдання вступу ні до НАТО, ні до Європейського союзу. У цьому плані зараз нашій країні необхідно виробити власну стратегію зовнішньої політики у новій геополітичній ситуації, за якої її найближчі сусіди, - Польща та Угорщина, - вже стали членами НАТО;
2) підтримання стабільних і рівних стосунків з Російською Федерацією, котру проголошено "стратегічним партнером".
5. Забезпечення державою національної безпеки
У сучасний період особливої гостроти набула проблема забезпечення безпеки для будь-якої сучасної держави, в тому числі України. Вирішення цієї проблеми передбачає високі вимоги до самої держави, її організації та діяльності. На жаль, послаблення влади і зниження рівня управління державними справами викликають серйозну стурбованість у суспільстві. Послаблюється захист національних інтересів у різних сферах, а кризові явища і зовнішній тиск нерідко загострюють цю проблему.
71
Тому окремо варто зупинитися на такій функції сучасної Української держави як забезпечення нею національної безпеки. Таке завдання вона здійснює як заходами внутрішньої, так і зовнішньої політики. З огляду на терористичні акти 11 вересня 2001 р., їх масштабність, стає зрозумілим, що забезпечення безпеки влас-
Глава9. Функції держави
них громадян є однією найважливіших функцій України. Що розуміти під терміном "національна безпека"? Як розуміють її в нашій країні?
[раціональна безпека України - стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз, котрий є необхідною умовою збереження та примноження духовних і матеріальних цінностей. Головними об'єктами національної безпеки є:
а) громадянин - його права і свободи;
б) суспільство - його духовні та матеріальні цінності;
в) держава - її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і не
доторканність кордонів. Інтереси громадянина, суспільства і держави позначають
сукупним терміном "національні інтереси"^7Гацюнальні інтереси України відо
бражають фундаментальні цінності та прагнення Українського народу] його по
треби в гідних умовах життєдіяльності, а також цивілізовані шляхи їх створення і
способи задоволення. Національні інтереси України та їх пріоритетність обумов
люються конкретною ситуацією, що складається в країні та за її межами.
Пріоритетними національними інтересами України на сьогодні є:
\"~На сучасному етапі основні можливі загрози національній безпеці України в найбільш важливих сферах життєдіяльності полягають у такому:
72
а) у політичній сфері: посягання на конституційний лад і державний сувере
нітет України; втручання у внутрішні справи України з боку інших держав; наяв
ність сепаратистських тенденцій в окремих регіонах та у певних політичних сил в
Україні; .масові порушення прав громадян в Україні та за її межами; загострення
міжетнічних і міжконфесійних відносин; порушення принципу розподілу влади;
невиконання чи неналежне виконання законних рішень органів державної влади та
місцевого самоврядування; відсутність ефективних механізмів забезпечення за
конності, правопорядку, боротьби із злочинністю, особливо її організованими фо-
рмами, та тероризмом;
Загальна теорія держави і права
б)^економічній сфері: неефективність системи державного реіулювання економічних відносин; наявність структурних диспропорцій, монополізму виробників, перешкод становленню ринкових відносин; невирішеність проблеми ресурсної, фінансової та технологічної залежності національної економіки від інших країн; економічна ізоляція України від світової економічної системи; неконтро-льований відплив за межі України інтелектуальних, матеріальних і фінансових ресурсів; криміналізація суспільства, діяльність тіньових структур;
в] у соціальній сфері: низький рівень життя та соціальної захищеності знач
них верств населення, наявність великої кількості громадян працездатного віку, не
зайнятих у суспільно корисній діяльності; суспільно-політичне протисюяння
окремих соціальних верств населення та регіонів України; падіння рівня здоров'я
населення, незадовільний стан системи його охорони; тенденції моральної та ду
ховної деградації в суспільстві; неконтрольовані міграційні процеси в країні;
г) у воєнній сфері: посягання на державний суверенітет України та її теритр-
ріальну цілісність; нарощування поблизу кордонів України угруповань військ та
озброєнь, які порушують співвідношення сил, що склалося; воєнно-політична не
стабільність та конфлікти в сусідніх країнах; можливість застосування ядерної
зброї та інших видів зброї масового знищення проти України; зниження рівня боє
здатності Воєнної організації держави; політизація силових структур держави;
створення та функціонування незаконних збройних формувань;
д)у екологічній сфері: значне антропогенне порушення та техногенна перевантаженість території України, негативні екологічні наслідки Чорнобильської катастрофи; неефективне використання природних ресурсів, широкомасштабне застосування екологічно шкідливих та недосконалих технологій; неконтрольованс ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин і матеріалів;_нсгаі и-вні екологічні наслідки оборонної та військової діяльності;
~~е)" в" науково-технологічнш ' сфері: невизначеність державної науково-технологічної політики; відплив інтелектуального та наукового потенціалу за межі України; науково-технологГчне відставання України від розвинених країн; зниження рівня підготовки висококваліфікованих наукових та інженерно-технічних кадрів;
є) в інформаційній сфері: невиваженість державної політики та відсутність необхідної інфраструктури в інформаційній сфері; повільність входження України у світовий інформаційний простір, брак у міжнародного співтовариства об'єктивного уявлення про Україну; інформаційна експансія з боку інших держав; витік інформації, яка становить державну та іншу, передбачену законом, таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави; запровадження цензури.
Державна політика національної безпеки визначається виходячи з пріоритетності національних інтересів та загроз національній безпеці України і здійснюється шляхом реалізації відповідних доктрин, стратегій, концепцій і програм у різних сферах національної безпеки відповідно до чинного законодавства.
73
Глава 9. Функції держави
6. Форми здійснення функцій держави
Під формами здійснення функцій держави слід розуміти такі способи діяльності держави, з допомогою яких держава здійснює свої функції.
В юридичній науці найчастіше розрізняють дві такі форми - правову та орга-нізаційну. Правова форма здійснення функцій держави полягає в діяльності, "пов'язаній з правотворчістю та юридичними наслідками. Вона проявляєтьс£^^га-_ких видах діяльності:
1) правотворча діяльність, тобто процес підготовки, прийняття та введення в діюіюрмативно-правових актів;
' 2) правозастосовна діяльність, тобто процес прийняття компетентним органом чи'посадовою особою акту застосування права за умови, що реалізація правової норми не може відбутися у "вільному" режиму. Наприклад, рішення суду про застосування норми закону, якою було передбачено призначення особі пенсії підвищеного розміру, якщо таке відмовляється вчинити самостійно відповідний державний орган.
3) правоохоронна діяльність, тобто діяльність спеціальних державних органів щодо захисту прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина, профілактики правопорушень, притягнення осіб, винних у вчиненні правопорушень до юридичної відповідальності.
Організаційна форма передбачає такі види діяльності:
Література
1970.
74
Загальна теорія держави і права
Глава 10. Типологізація держав
1. Поняття типу держави й проблеми класифікації
Поняття "тип держави" в сучасній юридичній літературі до останнього часу розглядається переважно в рамках формаційного підходу й визначалося як сукупність найважливіших ознак держави, що відповідають однаковому економічному базису й мають схожу класову природу. У такий спосіб визначався по суті "історичний тип держави", котрий відповідав певному історичному типу суспільства (рабовласницькому, феодальному, капіталістичному, соціалістичному та перехідному, під яким розумілися суспільства капіталістичної чи соціалістичної орієнтації).
Такий підхід заслуговує на увагу, проте обмежитися ним сучасна юридична наука не може. Київський вчений В. Якушик розробив власну концепцію класифікації типологій держав: #
Крім наведеної вище класифікації, відзначимо також, що у другій половині
XX ст. набула поширення типологізація держав на основі "цивітшційного підхо
ду", котра має в своїй основі поняття "цивілізації" (соціокультурної системи, що
76 Загальна теорія держави і права
включає соціально-економічні умови життя суспільства, етнічні і релігійні основи, ступінь гармонії людини і природи, рівень свободи людини). Прихильники цього підходу (Єллінек, Кельзен, Коркунов, Гелбрейт, Тойнбі) відкидали формаційний (марксистський) підхід як одномірний. Вони поділяють цивілізації на дві групи:
Всього англійський історик А. Тойнбі нарахував 21 цивілізацію, кожна з яких надає можливість функціонуванню держави, що існує в її межах.
З великої множинності сучасних типів держав розглянемо чотири окремі, на нашу думку, типи держав: світські держави, теократичні (релігійні) держави, державу апартеїду та перехідну (постсоціалістичну) державу.
2. Світська держава
Світською вважається така держава, в якій не існує офіційної, "державної" релігії і жодне з віровчень не визнається обов'язковим чи переважним. В такій державі релігія, її канони і догми, а також релігійні об'єднання, котрі діють у ній, не вправі здійснювати вплив на державний лад, діяльність державних органів і їх посадових осіб, на систему державної освіти та інші сфери діяльності держави.
Світський характер держави забезпечується такими засобами:
В Україні право на свободу світогляду і віросповідання закріплене в ст.35 Конституції й включає "свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність".
Що означає відокремленість церкви від держави? Передовсім така модель державно-церковних відносин означає, що держава не втручається у визначення громадянином свого ставлення до релігії та релігійної приналежності, до виховання дітей батьками чи особами, котрі їх замінюють, відповідно до своїх переконань та із врахуванням права дитини на свободу совісті і свободу віросповідання. Врешті держава не покладає на релігійні об'єднання виконання функцій органів державної влади, державних установ і органів місцевого самоврядування та не втру-
77
Глава 10 Типологізація держав
чається в діяльність релігійних об'єднань, якщо вона не протирічить діючому законодавству.
У той же час держава регулює надання релігійним організаціям податкових та інших пільг, надає їм іншу фінансову, матеріальну та іншу допомогу.
Релігійна організація в світській державі створюється і здійснює свою діяльність згідно з власною ієрархічною структурою, призначає свій персонал, не здійснює функцій органів державної влади, інших державних установ, органів місцевого самоврядування, не бере участі у виборах до органів державної влади і місцевого самоврядування та не бере участі в діяльності політичних партій і рухів та не надає їм матеріальної допомоги.
Варто також завважити, що в деяких демократичних світських державах узаконено офіційну (державну, національну) релігію. Наприклад, у Англії такою релігією виступає англіканська , в Греції та Болгарії - православна.
3. Теократична держава
В минулому та сучасному світі немало держав відзначаються тим, що характеризуються особливим ставленням до релігії, що накладає відбиток на державний лад країни загалом. Причому можна говорити не про окрему форму держави (форму правління, територіальний устрій), а саме про особливий її тип - релігійну або теократичну державу.
Сучасна теократична держава найчастіше має ісламське забарвлення. Цілий ряд країн Близького Сходу і Передньої Азії виступають ісламськими державами: Іран, Саудівська Аравія, Йорданія. Хоча, очевидно, до релігійних держав належать також Ізраїль (іудаїзм) та Ватикан (християнство).
Ознаками такого типу держави виступають наступні:
1 .Одна релігія (чи навіть один її напрямок) виступає єдиною офіційною релігією держави і суспільства. Такий підхід закріплюється конституційно та є можливим в умовах, коли переважна більшість населення сповідує дану релігію. В Ірані, до прикладу, такою релігією є іслам шиїтського напрямку. Релігійна консолідація суспільства має більше значення як національний склад населення.
Державна влада не є чітко відокремленою від релігії, в свою чергу остання -від системи освіти.
78
Загальна теорія держави і права
бути зайняті двома особами. Наприклад, в Ісламській Республіці Іран релігійний лідер (аятола) наділений функціями верховного керівника держави, але поряд з цим існує пост президента як світського глави держави та парламент (меджліс).
5. Як правило, теократичний тип держави поєднується з недемократичним політичним режимом. В цьому плані крайньо радикальним режимом відрізнялася держава Афганістан на території, контрольованій талібами. Для всіх ісламських держав, хоч і в різній мірі, властивим є несприйняття європейських і американських цінностей, зокрема таких як парламентаризм, індивідуальні права людини, політичний плюралізм. Як правило, легально здійснюють діяльність лише ісламські політичні партії (Іран, Йорданія) або ж політичні партії взагалі заборонені (Саудівська Аравія).
Проте модернізація кінця XX ст. все ж торкнулася й цього типу держав. В останні роки демократичні перетворення, в тому числі становлення парламентаризму та часткове відновлення свободи слова, провадяться навіть в Ірані. На думку дослідників ісламської держави Коран не заперечує народовладдя, тому тенденція до демократизації цих держав продовжуватиметься.
Відзначимо також, що в таких країнах як Ізраїль і Ліван релігійний характер держави поєднується з демократичними інститутами європейського зразка.
4. Держава апартеїду
Вперше термін "апартеїд" з'явився в періодиці Південної Африки в 1929 р. і означав "роздільний розвиток двох рас". Ініціатором створення держави "апартеїду" стала Націоналістична партія, котра прийшла до влади в Південно-Африканській Республіці (ПАР) після другої світової війни. Ця політична сила, маючи владні важелі, створила з 1949 до 1953 р. законодавство, котре заклало правові основи режиму "апартеїду" - всього було схвалено 9 основних "расових законів".
По-перше, Закон про південноафриканське громадянство скасував автоматичне надання громадянства іммігрантам із держав Британської співдружності після п'яти років проживання в країні.
По-друге, Закон про заборону змішаних шлюбів між європейцями та неєвро-пейцями визнавав недійсними такі шлюби. Поправка до Закону про аморальність заборонила статеві стосунки між вихідцями з Європи та "кольоровим населенням".
По-третє, Закон про реєстрацію населення вимагав обов'язкової реєстрації
всім населенням своєї приналежності до однієї з груп: білих, кольорових чи афри
канців. Після цього Законом про райони проживання було встановлено механізм
створення ізольованих зон, в яких дозволяється проживання однієї з расових груп,
введено з цією метою так звані "довідкові книжки", котрі постійно мали знаходи
тися при дорослих африканцях. У 1952 р. африканцям було законодавчо забороне
но залишатися в межах будь-якого міста більше 72 годин, якщо вони не прожива
ють там останні 15 років або не працюють постійно на одному з підприємств цьо
го міста протягом останніх 10 років. Закон про резервації з роздільними системами
Глава 10 Типологізація держав ^ 79
життєзабезпечення 1953 р. примусив людей різних рас користуватися різними наборами благ у багатьох галузях життя. У 1954 р. Закон про переселення корінного населення надав уряду повноваження для знищення поселень корінного населення.
По-четверте, Закон про придушення комуністичного руху надав міністру юстиції надзвичайні повноваження для переслідування де-факто будь-якої опозиційної діяльності.
По-п'яте, Закон про працю корінного населення 1953 р. заборонив африканцям захищати свої трудові права за допомогою страйку й організовувати з цією метою профспілки.
По-шосте, в 1951 р. було ліквідовано Раду представників корінного населення (дорадчий орган при уряді, створений ще в 1936 р.). Того ж року обидві палати парламенту схвалюють Закон про роздільне представництво виборців, мета якого -виключити "кольорових" виборців із загального списку. Закон про управління ба-ндустанами вимагав від африканських вождів та посадових осіб, призначуваних урядом, забезпечувати законність на території, де розташоване плем'я. Остаточно позбавити "кольорове" населення виборчих прав вдалося в 1956 р., після реформування судової системи, котра опиралася створенню системи "апартеїду" (зокрема Верховний суд скасував ряд расових законів). У 1959 р. схвалений Закон про заохочення самоврядування корінного населення передбачив створення восьми банту станів, в яких африканці вправі отримати громадянство, але позбавлені пасивного виборчого права на виборах до парламенту.
Відзначимо також, що головна опозиційна сила в ПАР - "Африканський національний конгрес" - перебувала на нелегальному становищі від часу свого створення в 1956 р. Тим не менш боротьба за права темношкірого населення всередині країни та тиск міжнародної спільноти поступово давали результати. Уже на початку 80-х років найбільш одіозні закони (зокрема про заборону темношкірим з'являтися без дозволу в містах) були скасовані. Справжні реформи системи апартеїду у напрямку до демократії європейського зразка розпочалися в 1989 р., коли президентом ПАР було обрано Фредерика де Клерка, котрий скасував усі расові закони та звільнив політичних в'язнів.
5. Перехідна (постсоціалістична) держава
Поняття "постсоціалістичної держави". Постсоціалістична держава, її сутність і теоретико-юридичні характеристики протягом періоду незалежності України стали, на жаль, предметом дослідження лише кількох дослідників, котрі представляють здебільшого не юридичну, а політичну науку. Тому іакий аналіз є справою потрібною і своєчасною. Завважимо на доцільність вживання терміну "постсоціалістична держава", а не "посткомуністична", виходячи з розуміння попереднього режиму, котрий функціонував у цих країнах - режиму тоталітарного соціалізму.
Визначення поняття постсоціалістичної держави досі не з'ясовано у вітчизняній юридичній науці. На нашу думку, постсоціалістична держава - це держава,
80
Загальна теорія держави і права
котра здійснює модернізацію своєї сутності у напрямі від тоталітарного соціалізму до державно-правової організації суспільства, заснованого на принципах демократії та ринкової економіки. Хоча інтенсивність перетворень і реальні здобутки є різними в таких державах, але їх вектор - єдиний. Наприклад, в КНР і СРВ політичну систему реформовано лише частково і правлячі партії зберігають монополію на владу, проте перетворення економічної системи виступають глибшими порівняно з цілим рядом пострадянських країн.
Вітчизняний вчений Ю. Тодика сформулював ознаки перехідного етапу державності, котрі притаманні постсоціалістичній державі, а саме: тимчасове послаблення її соціально-політичної основи, падіння моральності, домінування в системі поділу влад виконавчої влади, конфронтація між владними структурами, посилення суб'єктивного фактора в розвитку держави і права, органічне поєднання в державно-правовому механізмі перехідного періоду елементів старого і нового, періодична зміна політичних режимів.
На сьогодні, за нашими підрахунками, постсоціалістичним є тип держав у ЗО країнах світу, в тому числі в Азії - 3 (Монголія, Китай, В'єтнам), в Центральній Європі ("Вишеградська четвірка") - 4, у Південно-Східній Європі - 8, на території
колишнього СРСР - 15.
Класифікація постсоціалістичних країн здійснюється за різними критеріями. З огляду на тип постсоціалістичної модернізації, їх можна умовно розділити на дві групи: 1) країни, в яких провадиться азіатська модель модернізації; 2) східноєвропейські країни. Останні, в свою чергу, також поділяються на дві групи: а) центральноєвропейські; б) пострадянські.
Проте англійські вчені Д. Копстейн і Д. Рейлі запропонували свою власну систему типологізації 27 "посткомуністичних держав" (до них вони не зарахували, природно, Китай і В'єтнам, в котрих владну монополію зберігають комуністичні партії, та Югославію). Ця система базується на критерії "віддаленості від Заходу" тої чи іншої країни, причому "межею Заходу" вважаються східні кордони ФРН та
Австрії.
Отже, за цим критерієм посткомуністичні держави поділяються на 4 групи: 1) 35-500 миль (Словаччина, Угорщина, Чехія, Хорватія, Словенія, Боснія та Герцеговина, Польща, Македонія); 2) 501-1000 миль (Албанія, Болгарія, Литва, Латвія, Румунія, Молдова, Білорусь, Естонія, Україна); 3) 1001-1500 миль (Росія, Грузія, Вірменія); 4) 1501-4080 миль (Азербайджан, Туркменістан, Узбекистан, Таджикистан, Киргистан, Казахстан, Монголія). Відзначимо також, що вказані автори доводять певну закономірність між ступенем віддаленості від Заходу тої чи іншої посткомуністичної країни і ступенем її модернізації.
Хоча такий методологічний підхід має право на існування, його не можна вважати оптимальним, оскільки навряд чи можна припустити однаковий чи навіть приблизно однаковий стан реформування суспільства в Білорусі та Естонії, котрі стоять в одному "географічному ряді".
Становлення постсоціалістичних держав. Сучасні постсоціалістичні держави стали наслідком різних форм відходу від тоталітарного соціалізму. Більшість із них стали продуктом демократичної антитоталітарної революції, котра загалом (за
винятком Румунії) відзначалася мирним характером.
Глава 10. Типологаація держав 8Ї
Не змінюючи своєї державної ідентичності провели постсоціалістичні перетворення такі країни як Албанія, Болгарія, Румунія, Польща, Угорщина, Монголія. Разом із тим, особливістю постсоціалістичних держав виступає той факт, що переважна більшість із них виникли внаслідок реорганізації державно-правового простору на євразійському континенті, суть якої полягає в припиненні існування трьох колишніх соціалістичних федерацій та конституюванні на їх основі нових незалежних держав. СРСР припинив функціонування в 1991 р. і на його колишній території було створено 15 нових держав. Із них лише три - Литва, Латвія та Естонія -можуть вважатися такими, що "вийшли" зі складу федерації, інші 12 утворилися внаслідок фактичного розпаду СРСР. 1 січня 1993 р. припинила своє існування чехословацька федерація, на території якої конституювалися незалежні Чехія і Словаччина. В 1991 р. розпалася Югославія, а на її колишній території були створені такі держави як Хорватія, Македонія, Словенія, Союзна Республіка Югославія (в 1992 р. об'єднала в федерацію Сербію та Чорногорію), а в 1995 р. - також Боснія та Герцеговина. Отже, за період до 1991 р. із ЗО постсоціалістичних країн 22 з них мали статус суб'єкта однієї з соціалістичних квазіфедерацій. Тому можна однозначно стверджувати, що саме постсоціалістична модернізація призвела до інтенсивних державотворчих процесів. Констатуємо також і такий важливий висновок, що жодна з постсоціалістичних держав не постала внаслідок військової поразки переднього режиму.
Сутність постсоціалістичної держави. Сутність будь-якої держави проявляється в характері здійснюваних нею функцій щодо суспільства. Деякі відомі вчені (наприклад, П. Рабінович) розглядають соціальну сутність держави в її "здатності забезпечувати - у процесі свого функціонування і розвитку - задоволення основних потреб усього суспільства, а також створювати умови для можливого, за наявних конкретно-історичних обставин, задоволення потреб і інтересів окремих груп індивідів та їхніх спільнот".
Розглянемо сутність постсоціалістичної держави через здійснювані нею функції. Почнемо з того, що питання ролі постсоціалістичної держави в процесі суспільних перетворень залишається дискусійним. Так, наприклад, М. Фрідман припускає, що в постсоціалістичному суспільстві державне управління має бути суворо обмежене його основними функціями: 1) охороною законності й порядку, включаючи й нагляд за виконанням приватних контрактів; 2) підтриманням судової системи; 3) встановленням "правил гри" на економічному просторі, включаючи визначення приватної власності.
Більшість інших дослідників дотримуються протилежної позиції - держава повинна відігравати активну роль у процесі суспільної модернізації, тобто "радіус функцій" держави (термін Ю. Тихомирова) й надалі повинен збільшуватися
Російський вчений Н. Пахоленко, один із небагатьох дослідників цього питання, називає такі внутрішні функції постсоціалістичної держави (на його думку, виступають, по суті, трансформованою формою функцій соціалістичної держави): 1) економічна функція - "готувати ґрунт, передумови і умови, сприятливі для функціонування ринкової економіки". Тому основні завдання економічної функції зводяться до "подолання тоталітарної спадщини в економіці, поступового зміцнення приватного сектора, стимулювання багатоукладності в економіці, реформу-
82
Загальна теорія держави і права
вання сільського господарства, до залучення іноземного приватного капіталу"; 2) "конституювання демократичної влади"; 3) "місце ідеологічної функції займає функція сприяння розвитку науки, культури і освіти"; 4) правоохоронна функція -зберігається, але повністю змінюються її форми і зміст, яким "необхідно надати чітку спрямованість на становлення громадянського суспільства, на захист прав і законних інтересів громадян"; 5) екологічна функція - "зберегти природу і людину, тобто забезпечити відтворення індивідів у природному середовищі проживання". Серед зовнішніх функцій вказаний вчений називає, крім традиційних, оборонної та співробітництва з іншими державами, ще одну, специфічну для молодих держав, - "оформлення власної державності".
Інший російський правознавець-теоретик В. Чиркін вбачає функції постсоціалістичної держави дещо в іншому. На його думку, постсоціалістична державна влада намагається зруйнувати економічний, політичний та ідеологічний тоталітаризм. В економіці такими є заходи щодо роздержавлення власності, створення самостійних господарів-підприємців, максимальне обмеження державного регулювання економіки, введення свободи підприємницької діяльності, рівноправності форм власності і її гарантій тощо. У політичній сфері постсоціалістична державна влада скасувала керівництво суспільством з боку однієї партії, забезпечила умови для створення багатопартійності і вільної опозиції, змагальності різних політичних сил, вільної преси, надала виборам, які виступали бутафорією за тоталітарного соціалізму, належне їм значення. В ідеологічній галузі на заміну офіційної, державної ідеології, котра була панівною, а то і єдиною, створені умови для ідеологічного плюралізму. Вказані функції постсоціалістичної держави можна вважати властивими всім ЗО країнам, за винятком Китаю і В'єтнаму, в яких політична система зазнала лише "раціоналізації", а не демократизації зразка країн Східної Європи.
Аналіз діяльності державної влади призводить до висновку про наявність ще кількох функцій у постсоціалістичних держав, зокрема: а) соціальної функції, зміст якої полягає в становленні інститутів соціальної державності; б) інтеграції національної правової системи до європейського правового і організаційного простору, що виражається в наближенні та вступі до Європейського союзу та НАТО -така функція властива всім східноєвропейським країнам; в) забезпечення територіальної цілісності.
Література
83
Глава 10. Типологізація держав
Глава 11. Форма державного правління
1. Поняття форми державного правління
Форма правління є першим із двох понять (поряд і3 державним устроєм), які характеризують правову форму держави. Розхожа в юридичній науці думка,' що державний режим є третім поняттям у цьому ряді видається не зовсім обґрунтованою, бо режим як теоретична категорія стосується змісту держави, реалізації влади, а не правової форми її вираження. Проте, звичайно, важко стверджувати й те, що ці поняття зовсім не пов'язані між собою.
Отже, форма державного правління - це поняття, що визначає організацію вищих органів влади у тій чи іншій державі. Слід одразу зауважити, що для сучасної демократичної держави форма правління прямо залежить від характеру розподілу державної влади.
Форма правління у будь-якій країні засвідчує про:
а) правову форму глави держави (монарха чи президента), включно спосіб
отримання ним повноважень, початок і припинення повноважень, компетенцію-
б) порядок формування вищих органів державної влади;
в) структуру і компетенцію інших вищих органів державної влади, зокрема
парламенту;
г) порядок формування і відповідальність уряду;
д) ту чи іншу модель розподілу державної влади або відсутність такого роз
поділу;
» є) обмеженість (чи необмеженість) державної влади і зокрема її вищих органів з допомогою права, передовсім конституцією.
За формою правління сучасні держави класифікуються на монархії (абсолютні й конституційні) та республіки (президентські, парламентські, змішані, радянські). Більшість із сучасних держав мають республіканську форму правління у світі нараховується не більше трьох десятків монархій.
2. Поняття монархії
Монархія стала історично першою формою правління - практично всі сучасні народи знають ту чи іншу модифікацію.
Монархією називають таку форму правління, за якої вища державна влада належить одноособовому главі держави - монарху і передається на засадах спадковості. Як уже вище було зазначено, нині в світі нараховується до трьох десятків країн з цією формою правління. При всій різноманітності їх державно-правових систем, все ж можливо виділити кілька ознак, які притаманні всім монархіям незалежно від їх модифікації:
84
Загальна теорія держави і права
Глава 11 Форма державного правління
в
85
У деяких випадках монарх отримує повноваження не через успадкування. Йдеться, в першу чергу, про момент заснування монаршої династії. Крім того, в окремих монархіях главу держави обирають, про що нижче ще буде сказано.
Відомий дослідник цієї проблеми І. А. Ільїн у праці "Про монархію та республіку" (Нью-Йорк, 1979) відзначав, що Росія, до прикладу, знала такі способи набуття престолу: 1) обрання князя на віче; 2) завоювання князівства силою; 3) захоплення князівства через убивство суперника; 4) спадкування уділа; 5) покупка уді-ла; 6) призначення ханським ярликом.
Необхідно відзначити й дуже своєрідну форму монархії в деяких країнах-членах Британської Співдружності. Наприклад, такі великі країни як Австралія чи Канада дотепер визнають главою своєї держави англійського монарха (нині - королеву Єлизавету II), яка представлена в цих країнах генералом-губернатором. Генерал-губернатор призначається королевою на 5 років, але насправді англійський монарх лише затверджує кандидатуру, запропоновану місцевим урядом.
Традиційна класифікація монархій передбачає їх поділ на абсолютні та конституційні (обмежені). Деякі вчені додають до цих двох видів ще один - станову монархію, за якої влада монарха обмежена станово-представницьким органом.
3. Абсолютна монархія
Абсолютна (необмежена) монархія - це такий різновид монархії, за якого влада глави держави - монарха не визначається й не обмежується законом, переду-
86
Загальна теорія держави і права
сім конституцією. Це ключова юридична ознака абсолютної монархії. Серед інших ознак цієї форми правління можна назвати такі:
Практично всі європейські монархії пройшли період абсолютизму. Абсолютна монархія характерна загалом для останнього етапу розвитку феодалізму, коли завершується процес формування сучасних централізованих держав (наприклад Франція з 1614 до 1789 року). Російська монархія може вважатися абсолютною до початку XX століття (1905 р.), коли вперше в її історії були юридично сформульовані права людини і вперше був обраний і став функціонувати законодавчий орган - Державна дума.
Зараз до абсолютних належать в першу чергу монархії Близького Сходу. У деяких з них, до слова, в 90-роках розпочалися конституційні перетворення. Наприклад, у 1992 р. в Саудівській Аравії королем було схвалено три документи, які модифікували державний лад цієї країни: Основоположна система правил, Декрет про утворення Консультативної ради та Декрет про утворення регіональних рад. Основоположні правила змінюють функціонуючу систему престолоспадкування. Зараз кандидатура спадкоємця престолу має бути підтримана своєрідною "виборчою колегією", котра складається з представників правлячої династії, які мають титул принца (всього близько 500 чоловік). За королем, однак, зберігається право змістити в будь-який час спадкоємного принца і висунути на його місце іншу кандидатуру. Створена іншим декретом Консультативна рада в деякій мірі обмежила нормотворчі можливості Уряду. Вона складається з 61 члена, котрі призначаються королем із числа представників ділової, наукової і релігійної еліти країни, і наділена правом обговорювати урядову політику та пропонувати монарху проекти нормативних актів.
Проте, відзначимо, й наведені конституційні перетворення в цій країні не змінили абсолютного характеру монархічного правління.
4. Конституційна монархія
Поняття "конституційна монархія" означає обмеженість владної компетенції монарха юридично (конституцією) та інституційно (парламентом).
Ця форма правління характеризується такими юридичними ознаками:
Глава 11. Форма державного правління 87
а) владні повноваження монарха визначаються законом (конституцією) й об
межуються ним;
б) повноцінно функціонує парламент, який схвалює закони - правові акти
вищої юридичної сили.
Конституційна монархія має два різновиди: парламентську та дуалістичну монархії.
Парламентська монархія зараз є поширеною формою правління, в тому числі в Західній Європі (Великобританія, Іспанія, Бельгія, Данія, Швеція тощо). Основними юридичними ознаками парламентських монархій є такі:
а) монарх є главою держави з переважно представницькими повноваженнями;
б) правові акти монарха не є дискреційними (здійснюються за ініціативою
уряду) і для набуття чинності потребують контрасигнації (скріплення підписом) з
боку глави уряду або відповідного міністра; уряд відповідальний за правові акти
монарха, проте останній не відповідає за діяльність уряду;
в) уряд формується депутатською більшістю парламенту з його складу; склад
уряду відображає розкладку політичних сил у законодавчому органі після виборів;
г) уряд за свою діяльність відповідальний перед парламентом, що проявля
ється в такому:
уряд цілком і кожний міністр роблять регулярні звіти про свою діяльність перед депутатами парламенту;
діяльність уряду є об'єктом парламентського контролю (депутатські запити, слідчі комісії),
парламент може застосувати крайній засіб за наслідками незадовільної оцінки ним діяльності уряду - вираження вотуму недовіри, що має наслідком відставку уряду загалом або конкретного міністра;
д) уряд може стати ініціатором розпуску парламенту та призначення монархом дострокових виборів.
Дуалістична монархія як різновид конституційної монархії має свої особливості:
а) уряд формується монархом і не обов'язково виражає парламентську біль
шість;
б) уряд політично відповідальний перед монархом, який очолює систему ор
ганів виконавчої влади;
в) монарх бере активну участь у законодавчому процесі, що проявляється
перш за все у праві абсолютного вето.
Дуалістичні монархії були поширеними в XIX ст.: Австро-Угорщина за конституцією 1867 р., Німеччина за конституцією 1871 р.
5. Поняття республіки
88
Сучасна юридична наука розуміє під республікою таку форму правління, в якій вища влада належить виборним органам, які обираються на певний строк. З наведеного визначення можна вивести основні юридичні ознаки кожної республіки:
Загальна теорія держави і права
а) вища державна влада належить органам, які формуються виключно шля
хом виборів (вільних чи невільних - залежить від характеру державного режиму в
країні);
б) правова форма глави держави у республіках виражається в одноосібному
президенті, проте мають місце й винятки - в колишньому СРСР функції глави
держави здійснював колегіальний орган у вигляді Президії Верховної Ради;
в) термін повноважень усіх вищих державних органів визначений законом.
Закон же передбачає умови й процедуру дострокового припинення їх повнова
жень, а також строк, протягом якого мають бути проведені вибори цих органів чи
призначення їх складу. Цей строк може бути визначений законом у різний спосіб:
а) календарно (до певної дати); б) до настання певного юридичного факту (дії чи
події), наприклад, "до закінчення військового стану", "до досягнення 65-річного
віку"; в) у часовому відрізку, наприклад, "парламент обирається строком на 4 ро-
ки
Республіканська форма правління сформувалася ще в античних осередках цивілізації - в Афінській і Римській державах. У феодальні часи вона зустрічається рідко - в італійських містах-державах, в Новгороді тощо. У новий час ця форма правління стала масовою. Кінець II світової війни прискорив цей процес: від монархічного правління відмовились Італія, Болгарія, Угорщина, Румунія та інші європейські країни.
Сучасні республіки традиційно поділяються на президентські, парламентські та змішані залежно від моделі розподілу державної влади між парламентом, урядом і президентом. Провідний словацький вчений-теоретик права А. Брустл від-стежує більше модифікацій республіканського правління: 1) "чиста " президентська модель: 2) модель прем'єр-президент; 3) президентсько-парламентська модель; 4) парламентська модель з "президентом"; 5) "чиста" парламентська модель. Разом з тим цей дослідник справедливо завважує, що кожна з наведених моделей в принципі "вписується" в один із традиційних видів республіки.
Окремим різновидом цієї форми правління є так звана "радянська республіка", де розподіл влади зовсім відсутній.
6. Президентська республіка
Президентська республіка як форма правління вперше була закріплена в конституції США 1787 р. З того часу й дотепер вона не знайшла поширення в розвинутих демократичних країнах. Так, зокрема, жодна з демократичних держав Західної Європи не має такої форми правління. Зате президентська республіка "прижилася" протягом XX століття в багатьох авторитарних країнах Латинської Америки, а останнім часом також у деяких посткомуністичних країнах (наприклад, у Російській Федерації).
Юридичними ознаками класичної форми президентської республіки є:
1. Президент виступає не лише главою держави, а й головою виконавчої
влади,; у США, наприклад, президент є одночасно і главою уряду, проте в Росії є
окрема посада прем'єр-міністра;
Глава 11 Форма державного правління 89
Сучасні президентські республіки посткомуністичних країн (Російської Федерації, Білорусі, Казахстану, Таджикистану, Туркменістану тощо) істотно відрізняються від американської моделі, виявляючи, поряд з цим, схожість із латиноамериканськими військовими режимами середини XX ст. Особливості таких "су-перпрезидентських республік''' порівняно з класичними зводяться до такого: 1) президент вправі у передбачених законом випадках прийняти рішення про дострокове припинення повноважень парламенту; 2) укази президента не мають ознак підзаконного нормативного акту, діють паралельно з законами, а не на їх основі та для їх виконання; 3) інститут парламентаризму та суди не функціонують повноцінно в європейському смислі.
7. Змішана (напівпрезидентська) республіка
У другій половині XX ст. в конституційній практиці набула поширення змішана форма республіки. Вона стала наслідком намагання поєднати переваги президентської республіки (ефективна діяльність уряду, незалежного від впливу боротьби парламентських фракцій) з конституційною необхідністю вираження парламентом довіри уряди. Після кардинальних державно-правових змін кінця 80-х років у Східній Європі і розпаду СРСР цей різновид форми правління був встановлений у таких країнах як Польща, Румунія, Хорватія, Литва, тощо. Класичною напівпрезидентською або "парламентсько-президентською" республікою вважається Франція, котра у 1958 р. одною з перших серед великих держав обрала цю модель організації вищої державної влади.
Парламентсько-президентська республіка характеризується такими ознаками:
а) президент обирається шляхом прямих виборів;
90
Загальна теорія держави і права
б) президент є главою держави, проте не він, а уряд г вищим органом у сис
темі виконавчої влади;
в) уряд формується шляхом досягнення політичного компромісу між главою
держави і парламентом, проте після сформування обов'язково мас отримати вотум
довіри з боку законодавчого органу;
г) уряд відповідальний за свою діяльність перед парламентом, проте органі
заційно підпорядкований президенту;
д) президент вправі розпустити парламент у випадках, визначених основним
законом;
є) президент не несе відповідальності за діяльність уряду, проте останній несе відповідальність за правові акти глави держави, що виражається в інституті контрасигнації (прем'єр-міністр і (або) відповідний міністр скріплюють своїм підписом правові акти президента).
Відзначимо, що змішана республіка ефективно функціонує лише за умови, що і президент, і більшість депутатів парламенту належать до однієї політичної сили. В противному разі, про це свідчи і ь досвід Франції, конфлікти між главою держави і парламентською більшістю можуть призвести до конституційної кризи.
8. Парламентська республіка
Цей різновид республіканської форми правління характеризується, в першу чергу, тим, що головну роль в організації та функціонуванні вищої влади в країні відіграє парламент. Класичними парламентськими республіками зараз вважаються ФРН за Основним законом 1949 р. та Італійська республіка за Конституцією 1947 р. Серед нових держав цю форму правління в останнє десятиліття обрали Латвія, Естонія, Чеська республіка, Угорщина та деякі інші держави Східної Європи.
При усіх варіаціях можна визначити такі загальні ознаки парламентської республіки:
а) президент є лише главою держави, а систему виконавчих органів влади
очолює уряд;
б) президент обирається завжди шляхом непрямих виборів у наступних фор
мах:
в) уряд формується законодавчим органом із складу його депутатів, політич
но виражаючи при цьому парламентську більшість (одної партії чи партійної коа
ліції). Проте в державі Ізраїль прем'єр-міністр обирається шляхом прямих виборів;
г) уряд несе політичну відповідальність перед парламентом за свою діяль
ність. Це означає право парламенту виразити вотум недовіри уряду, що мас нас
лідком його відставку. Рішення законодавчого органу про недовіру уряду буває
двох видів:
Глава 11. Форма державного правління 91
Підкреслимо, що у парламентській республіці виключно законодавчий орган може прийняти рішення про політичну оцінку діяльності уряду та його відставку;
д) уряд несе колективну відповідальність також за правові акти глави держави, що проявляється у недискреційному характері повноважень президента (можуть здійснюватися лише за ініціативою уряду) та необхідності контрасигнації (скріплення підписом прем'єр-міністра чи відповідного міністра) його правових актів;
є) глава держави вправі за ініціативою уряду у випадках, передбачених законом, розпустити парламент і призначити дострокові вибори. Як правило, ці випадки бувають такими: 1) парламент невчасно схвалює закон про держбюджет; 2) парламент неспроможний у встановлені строки сформувати уряд; 3) він є неспроможним провести пленарні засіданні у встановлені строки; 4) парламент відхиляє законопроект, з яким уряд пов'язує питання довіри до себе.
Не можна не помітити цікавої закономірності - усі країни-члени СНД відмовилися від такої форми правління, що пояснюється незрілістю демократичних традицій та недооцінкою інституту парламентаризму.
9. Радянська республіка
Виклад основних модифікацій республіканської форми правління був би неповним у сучасній теорії держави і права без виділення особливого її виду - так званої "радянської республіки". Йдеться не про однойменні суб'єкти радянської федерації, а про окрему форму правління, що закріпилася в країнах, де влада належить одній правлячій комуністичній партії. На рубежі 80-90-х років кількість таких країн кардинально зменшилася. Оминути такий спосіб організації вищої державної влади неможливо й з тої причини, що і зараз значна кількість населення планети живе за ним - у Китаї, КНДР, на Кубі.
Радянська форма республіки характеризується такими ознаками:
а) розподіл державної влади відсутній фактично і не закріплений навіть нор
мативно; один із державних органів офіційно проголошується "вищим" порівняно
з усіма іншими, тобто таким, який може розглянути "будь-яке" питання державно
го життя;
92
б) основою державного механізму виступає система квазіпредставницьких
органів (ради, асамблеї), які становлять жорстку ієрархію, очолювану колегіаль
ним органом, рішення котрого вважаються законами; кожна така рада володіє не
обмеженою юрисдикцією у відповідній адміністративно-територіальній одиниці,
за винятком юрисдикції вищестоящої ради;
Загальна теорія держави і права
в) законодавчі акти видаються не лише самим законодавчим органом, а й ву
жчим його робочим органом (з наступним затвердженням) - наприклад, Президі
єю Верховної Ради СРСР. Підміна парламенту вузьким колом посадових осіб вва
жається нормальною практикою й також нормативно закріплена;
г) реальна вища влада в країні належить не тим державним органам, які ви
значені конституцією і законами, а вищим органам правлячих комуністичних пар
тій (в СРСР - Політбюро ЦК КПРС). Усі найважливіші рішення державного і сус
пільного життя приймаються саме в таких органах або партійними вождями осо
бисто.
Слід додати до цього, що радянська республіка функціонує виключно в умовах недемократичного режиму.
10. Нетипові форми правління
Необхідність розгляду проблеми форми правління в такому ракурсі очевидна -функціонують держави, котрі не можуть зайняти своє місце в "класичній" класифікації. Більше того, все менше країн мають форму правління в "чистому" вигляді. Цей процес розпочався у другій половині XX століття і продовжується в наші дні. Коли говоримо про нетипові (гібридні) форми правління, відзначаємо той факт, що втрачається жорсткість існуючих класифікацій, в тому числі й за юридичними ознаками: поєднуються риси республіки і монархії (наприклад, у Малайзії), абсолютної і конституційної монархії (Кувейт), президентської і парламентської республік (Україна, Франція).
На думку російського вченого В.Є.Чиркіна, такі модифікації форм правління обумовлені кількома причинами. По-перше, практика останніх десятиліть доводить, що для управління державою, важливим є не тільки і, може, не стільки поділ влад і система взаємних стримувань і противаг, наскільки встановлення необхідних взаємозв'язків, взаємодії, узгодженості в роботі вищих органів державної влади. Відсутність цього призводить до кризи всієї політичної системи. Створення змішаних форм покращує взаємодію органів держави. По-друге, "чисті" форми правління мають недоліки притаманні формі як такій. Наприклад, президентська республіка має тенденцію до авторитаризму. Про це яскраво свідчить виникнення суперпрезидентських республік в Латинській Америці. Парламентській же республіці іманентно властива нестабільність уряду, часті урядові кризи і відставки. Оскільки в таких республіках уряд залежить від парламентської більшості (а вона нерідко досягається шляхом коаліцій різних політичних партій), то втрата такої підтримки призводить до вотумів недовіри. Включення елементів президентської республіки в парламентську, а парламентаризму - до президентської, застосування інших методів, дозволяє подолати недоліки "чистих" форм.
93
По-третє, виникнення "гібридних" форм пов'язано з поширенням і сприйняттям у все більшій кількості країн світу загальнолюдських цінностей, вплив гуманістичних ідей та інститутів. Під впливом таких ідей в еміратах Персидської затоки (Кувейті, Катарі, Бахрейні, ОАЕ, а в 1992 р. - і в Саудівській Аравії) вже прийняті
Глава 11. Форма державного правління
конституції, які, правда, виступають лише зовнішньою оболонкою абсолютистських по суті держав.
Враховуючи те, що змішані (парламентсько-президентські) республіки є сьогодні достатньо поширеними і внаслідок цього вони становлять окремий вид республіки (про який ми вже вище говорили) у всіх сучасних класифікаціях, розглянемо інші "гібридні" форми правління, і в першу чергу монархічну республіку і республіканську монархію.
Республіканська монархія. Зараз функціонують такі монархії, в яких глава держави не є довічним і не одержує повноваження на спадкових засадах, а переобирається через визначений законом термін. Така система існує в Малайзії і Об'єднаних Арабських Еміратах, своєрідних федеративних виборних монархіях. В кожній із цих країн глава держави перебирається один раз у 5 років. Це наближає главу держави-монарха з президентом, а монархічну форму правління - з республіканською. Однак обидві названі держави залишаються монархіями, бо главою держави може бути обраний не будь-який громадянин, який задовольняє виборчим вимогам до президента, а лише один із "місцевих монархів" - правителів складових частин федерації.
Справа в тому, що до прикладу, в Малайзії 9 із 13 суб'єктів федерації очолюються спадковими султанами (форма правління в чотирьох інших відрізняється), і тільки ці 9 утворюють Раду правителів, яка раз у 5 років обирає главу держави. На цей пост султани обираються за чергою, для чого в Раді правителів ведеться особливий список.
Монархічна республіка відрізняється від традиційної республіки, в першу чергу, незмінюваністю глави держави президента (тому їх також називають президентсько-моністичними). На відміну навіть від суперпрезидентських республік, президентсько-моністичні республіки функціонують в умовах однопартійної системи, а їх конституції передбачають довічних президентів. Наприклад, згідно ст. 220 конституції соціалістичної Югославії 1963 р. переобрання не поширювалося на першого президента И. Броз Тіто, який займав цю посаду до своєї смерті в 1980 р. У 60-80-х роках довічними президентами проголосили себе глави держав у Малаві, Уганді, Тунісі, Екваторіальній Гвінеї і деяких інших країнах. У КНДР син довічного президента Кім Ер Сена ще за життя того був проголошений його наступником.
Крім того, в юридичній науці виділяють ще кілька особливих форм державного правління:
а) правління політичної організації. В країні з такою нестандартною формою
правління вища влада належить партії чи іншій політичній організації. Приклад
такої країни - західноафриканська держава Буркіна-Фасо, де вся влада була при
своєна Народним фронтом, голова якого став і главою держави і головою уряду. У
подібних випадках структура правлячої партії збігається з структурою державного
апарату;
94
б) правління колегіального органу, який утворюється, як правило, військовим
керівництвом здійсненого державного перевороту. Така форма правління склалася
в Нігері (Вища військова рада), Нігерії (Федеральний військовий уряд), Гвінеї
(Військовий комітет національного відродження), Бурунді (Військовий комітет
Загальна теорія держави і права
національного порятунку). Керівник колегіального органу в таких країнах зазвичай і виступає главою держави;
в) правління політичного лідера. До прикладу, в Республіці Чад (офіційна на
зва країни), окрім інституту президентства, взагалі відсутні інші вищі органи дер
жавної влади, а тому вся влада, зрозуміло, належить президенту.
г) джамахирія. Наприклад, у Лівії офіційно скасовані уряд, парламент, полі
тичні партії, словом держава загалом в її класичному розумінні. Первинні народні
збори (ПНС), котрі об'єднують все доросле населення країни за територіальним
принципом, наділені правом законодавчої ініціативи, вирішення питань господар
ського і культурного життя місцевого значення, а також правом внесення рекоме
ндацій з питань внутрішньої і зовнішньої політики країни загалом Остаточне фор
мулювання законів є прерогативою Всезагального народного конгресу (ВНК), до
складу якого за посадою входять секретарі ПНС і представники громадських орга
нізацій. Постійно діючий орган ВНК - Генеральний секретаріат, очолюваний сек
ретарем. Функції уряду виконує Вищий народний комітет.
11. Особливості форми правління в Україні
За роки своєї незалежності Україна кілька разів змінювала модифікацію республіканського правління і в цьому процесі можна виділити кілька етапів.
Перший етап. У перші місяці після серпня 1991 р. у нашій країні все ще домінували такі основоположні ознаки радянської республіки як відсутність розподілу державної влади та ієрархічна система всевладних рад. Верховна Рада була не законодавчим, а "вищим державним органом України", як було сформульовано в Законі "Про правонаступництво" від 12 вересня 1991 р. Функції глави держави до грудня 1991 р. колегіально здійснювала Президія Верховної Ради, правові акти якої - укази - прирівнювалися до законів. Конституційного Суду (третьої влади) як такого не було зовсім аж до початку 1997 р. Разом з тим, від "класичної" форми радянської республіки форма правління в Україні відрізнялася суттєвою ознакою -відсутністю правлячої партії (в цей час діяльність компартії на території України була тимчасово забороненою).
Другий етап. Від грудня 1991 р. до червня 1995 р. в Україні мала місце парламентсько-президентська республіка з деякими елементами радянської форми правління. На початку грудня 1991 р. розпочав реально функціонувати інститут президента в нашій країні і сам по собі цей факт означав початок розподілу влади на вищому рівні, правда лише в одній площині - між Верховною Радою і главою держави. Прем'єр-міністр, призначався Верховною Радою за поданням Президента.
95
Третій етап. Після політичної кризи навесні 1995 р. державний лад України було кардинально змінено з укладенням 8 червня того ж року Конституційного Договору між Президентом і Верховною Радою - форма правління стала жорсткою президентською республікою. Глава держави одноосібно і без участі парламенту призначав Прем'єр-міністра і весь склад відповідального лише перед ним
Глава 11. Форма державного правління
уряду. Форма правління й надалі не характеризувалася ознаками жодної із західних моделей розподілу влади.
Четвертий етап. Після введення в дію нової Конституції України 1996 р. форма правління набувала виражених ознак змішаної республіки. Назвемо ці ознаки:
Разом з тим, не можна не завважити, що змішана форма правління в Україні суттєво відрізняється від класичних "змішаних" республік. Назвемо ці відмінності:
а) в Україні практично відсутній інститут парламентської відповідальності, тобто глава держави позбавлений можливості розпустити Верховну Раду України з мотивів оцінки її діяльності. Наведена вище єдина підстава для такої дії Президента не є вірогідною. До прикладу, такими підставами могли би стати неспроможність парламенту вчасно схвалити закон про держбюджет чи несхвалення ним законопроекту, з яким уряд пов'язує питання довіри до себе. Врегулювання на конституційному рівні цієї проблеми сприяло би стимулюванню депутатського корпусу до формування парламентської більшості та ефективної діяльності, а також виступало би механізмом виходу з конституційної кризи, за якої уряд і парламентська більшість не можуть дійти співпраці. Важливо також відзначити, що, на нашу думку, Президент України за наявності підстав повинен приймати рішення про розпуск парламенту виключно за ініціативою уряду. Тільки в цьому випадку інститут парламентської відповідальності перетворюється одночасно в механізм взаємодії між законодавчим органом і урядом.
Розуміння цієї проблеми призвело до ініціювання Президентом України ще в 2002 р. політичної реформи, котра спрямована на удосконалення владної моделі;
б) в Україні уряд не відіграє тої ролі, котра йому відведена в класичних на-півпрезидентських республіках. По-перше, він не наділений правом подавати до Верховної Ради невідкладні законопроекти, так як воно закріплене за главою держави. По-друге, Конституцією України передбачено, що Президент вправі скасувати будь-яке рішення уряду без визначених підстав. Це означає, що політично уряд спрямовується главою держави, хоча формально програма діяльності Кабінету міністрів затверджується постановою парламенту, котрому й подається звіт про урядову діяльність.
Література
96
Загальна теорія держави і права
Глава 11. Форма державного правління
97
Глава 12. Форма державного устрою
1. Поняття державного устрою
Державний (територіальний) устрій - це поняття, що виражає, якщо коротко, поділ держави на складові частини та взаємостосунки між державою в цілому та її складовими частинами.
Проблему удосконалення державного устрою мають сьогодні не лише нестабільні Росія чи Грузія, а й розвинуті та економічно благополучні Великобританія, Канада, Іспанія. У деяких таких країнах (як Бельгія) за останнє десятиліття кардинально змінився спосіб територіальної організації державної влади - з унітарної ця держава перетворилася у федеративну. Тому поняття державного устрою є актуальним і одним із ключових у науці теорії держави і права.
На думку українського дослідника проблем державного устрою С. Телешуна, слід розмежувати поняття "адміністративно-територіального устрою" як його складової і "державного устрою" як більш широкого поняття, що включає також інші аспекти державного будівництва, зокрема організацію вертикальної системи влади і місцевого самоврядування, а також національно-державну організацію населення.
Отже, С. Телешун визначає, що державний устрій - це організація території і населення, визнання за ними або надання їм певного статусу в здійсненні державної влади. Саме державний устрій визначає межі централізації та децентралізації державної влади.
Основною метою поділу будь-якої держави, зокрема України, на складові частини є організація оптимального управління державою і суспільством.
До елементів поняття форми державного устрою належать такі:
Враховуючи наведене можна визначити державний (територіальний) устрій у будь-якій країні за існуючими нині науковими класифікаціями - він може бути унітарним, федеративним чи конфедеративним. Серед конфедеративних утворень, які формуються на наших очах, слід назвати Союз Росії і Білорусі, укладений в 1997 р. і особливо Європейський союз.
Крім наведеного класичного підходу в класифікації держав за їх територіальним устроєм, існують й альтернативні класифікації "складних держав". Так наприклад, російський вчений Ю. А. Тихомиров виділяє серед них такі види: а) співдружність націй (типу Британської співдружності); б) співтовариства конфедеративного типу (двох- чи чотирьохсторонні об'єднання Росії з іншими державами); в) співдружність незалежних держав (СНД і Європейський союз з конфедеративними елементами); г) конфедерації (в минулому США, Швейцарія, в останні десятиліття - Сенегамбія); д) універсальні об'єднання держав (типу ООН); є) інститу-ційні міжнародні об'єднання (типу Міжпарламентського союзу); є) функціонально-цільові об'єднання держав (типу Ради Європи); ж) федерації - національні, національно-територіальні, етнічні. Відзначимо, що такий розширений підхід відображає дискусію вчених про відмінність "складних" держав від міжнародних організацій.
Які фактори впливають на характер державного устрою в тій чи іншій країні?
По-перше, спосіб утворення держави. Ті з них, які утворилися на базі кількох держав, як правило, мають складну форму (наприклад, Німеччина). Навпаки, ті, котрі утворилися шляхом відокремлення частини з іншої держави частіше мають унітарний устрій (наприклад, республіки колишнього СРСР).
По-друге, національний склад населення держави. Якщо в одній державі кілька етнічних груп є корінними і не виступають діаспорою державотворчих націй - такі держави, як правило, будуть мати складну форму.
По-третє, державний режим, існуючий в країні. В умовах недемократичних режимів державна влада завжди монополізована центральними органами і тому устрій має централізований характер (колишні СРСР, ЧССР, СФРЮ).
2. Унітарна держава
Унітарною (фр. ипііаге - єдина) є така держава, складові частини якої виступають адміністративно-територіальними одиницями, котрі не мають жодних ознак суверенітету і правовий статус котрих визначається законодавчими актами центральної влади.
Сучасна унітарна держава характеризується такими юридичними ознаками;
98
Загальна теорія держави і права
Глава 12 Форма державного устрою
99
Більшість держав сучасного світу мають саме унітарний територіальний устрій. Така форма держави дає змогу центральним органам влади сконцентрувати ресурси, оперативно вирішувати назрілі проблеми.
Деякі маленькі унітарні країни (Мальта, Бахрейн тощо) взагалі не мають адміністративно-територіального поділу. В інших унітарних державах цей поділ включає дві-три і навіть чотири ланки. Повоєнного часу в цілому ряді країн проявляється тенденція до укрупнення низових одиниць адміністративно-територіального поділу.
В унітарних державах з асиметричним територіальним устроєм складові частини держави мають різний правовий статус. Поряд з адміністративно-територіальними одиницями є регіони, котрі мають більше прав і виступають територіальною автономією. Поняття автономії (від гр. аигопотіа - сам + закон) зводиться до права певної частини держави самостійно вирішувати свої внутрішні питання. Ступінь самостійності таких автономій різна. У багатьох країнах автономії мають власні законодавчі органи, котрі видають місцеві закони з питань, які передані до відання автономії. Такі автономні утворення існують в Данії (Гренландія), Франції (Корсика), Португалії (Азорські острови), Україні (Крим) тощо.
З точки зору територіальної організації публічної влади унітарні держави поділяються на дві групи: децентралізовані та централізовані. Децентралізовані унітарні держави мають такі ознаки:
а) компетенція місцевих органів самоврядування виникає на основі делегу
вання повноважень центральною владою відповідно до конституції і законів;
б) в межах делегованих повноважень між місцевими і центральними владни
ми органами відсутні відносини субординації і підпорядкування; місцеві органи в
межах "делегованої" галузі пов'язані лише конституцією і законами;
в) місцеві органи влади функціонують дискреційно, незалежно від централь
них органів (дискреційна незалежність);
г) центральні органи влади регулюють правовий статус місцевих органів пуб
лічної влади через конституцію і закони;
д) центральна влада здійснює контроль за відповідністю місцевих-
нормативно-правових актів нормативно-правовим актам центральної влади, а та
кож за їх відповідністю конституції і законам;
є) центральна влада у встановленому порядку здійснює фінансовий контроль за діяльністю місцевих органів.
До децентралізованих унітарних держав належать такі як Італія, Іспанія, Великобританія тощо.
100
Централізованими унітарними державами є такі, в яких відсутні виборні органи на рівні адміністративно-територіальних одиниць, котрі би мали самостійно вирішувати місцеві питання. У таких державах вертикальний розподіл влади про-
Загальна теорія держави і права
ведений слабко, що проявляється насамперед в компетенції центральних органів, а
саме:
а) вони призначають керівників місцевих органів виконавчої влади;
б) мають право втручатися до діяльності місцевих органів чи припиняти їх
повноваження, скасовувати чи змінювати правові акти місцевих органів;
в) вправі регулювати діяльність місцевих органів як загальнообов'язковими
приписами, так і організаційними актами.
3. Федеративна держава
Федерація (від лат. гоесіиз - зв'язок) - це єдина союзна держава, котра складається з кількох державних утворень, об'єднаних для вирішення центральною владою спільних для всіх суб'єктів федерації завдань.
У кожній федеративній державі функціонують два рівня влади: федеральний рівень (центральна або союзна влада) і рівень учасника федерації (штату, провінції, землі тощо). До складу сучасних федерацій входить різна кількість суб'єктів: в США - 50, Австралії - 6, Австрії - 9, ФРН - 16, Індії - 25, Югославії - 2, Росії - 89
тощо.
Становлення федералізму в новітній історії бере початок з 1787 р., коли була прийнята Конституція США. У 1867 р. на основі британського Закону про Північну Америку виникла федеративна Канада, котра складалася тоді з трьох провінцій. У федерацію в 1874 р. перетворилася Швейцарія, що виникла, нагадаємо, в 1291 р. як Союз кантонів. Деякі ознаки федералізму мали вже перші конституції єдиної Німеччини (1871, 1919 рр.). Основний Закон ФРН 1949 р. створив механізм одної з класичних сучасних федерацій.
Федеративний устрій сучасних держав характеризується такими ознаками:
США);
3) федеральне законодавство (передовсім конституція) визначає межі зако
нодавчої компетенції суб'єктів федерації. Федеральний устрій передбачає існу
вання двох рівнів законодавства: на рівні федерації та на рівні суб'єктів за безумо
вного пріоритету норм федерального законодавства;
4) суб'єкти федерації позбавлені права виходу з складу федеративної держа
ви, хоча такі спроби мають місце час від часу. У 1980 і 1995 роках, наприклад, у
Канаді провінція Квебек через проведення референдуму двічі пробувала вийти з
складу цієї федерації. Набагато більше подібних намагань не були настільки мир
ними й придушувалися військовим шляхом. У 1861-1865 рр. центральна влада в
США ледве здолала спробу 10 південних штатів здійснити сецесію - розвалити
федерацію через утворення своєї союзної держави. В 1994-1996 роках таку ж
101
Глава 12 Форма державного устрою
спробу вчинив один із суб'єктів Російської Федерації - Чеченська Республіка Іч-керія;
Важливе значення для розуміння юридичної природи федерації має розмежування предметів відання між федерацією та її суб'єктами. У законодавстві федеративних держав можна знайти розмежування такого порядку: по-перше, предмети відання, котрі знаходяться у виключному віданні федерації; по-друге, предмети відання, котрі знаходяться у виключному віданні суб'єктів федерації; по-третє, предмети відання, котрі знаходяться у спільному віданні федерації та її суб'єктів.
Федеративні держави класифікуються за різними критеріями. За способом утворення вони поділяються на : 1) договірні (Боснія та Герцеговина); 2) такі, що утворилися через централізацію конфедерації (США, Швейцарія); 3) такі, що утворилися через децентралізацію унітарної держави тощо.
З точки зору рівноправності суб'єктів федерації вони поділяються на симетричні (де суб'єкти мають однаковий правовий статус) і асиметричні (де суб'єкти нерівноправні).
З огляду на врахування національного складу країни в її федеративній будові виділяють територіальні та національно-територіальні федерації. До першої групи належать США, Німеччина, до другої - Російська Федерація, Союзна Республіка Югославія, суб'єкти яких будуються на основі компактного проживання певних етнічних груп.
4. Конфедерація
102
В юридичній науці присутні два підходи вчених до розуміння природи конфедеративних утворень: один із них передбачає її розуміння як міжнародної організації, до якої входять кілька незалежних держав, а інший виходить з того, що конфедерація - хоч і занадто слабко централізоване, але все ж окреме державне утворення. Думається, знайти чітку межу між "сильними" міжнародними організаціями і децентралізованими державами "аморфного" типу справді нелегко.
Загальна теорія держави і права
Конфедеративна форма державного устрою, отже, характеризується такими ознаками:
Як форма союзу держав конфедерація порівняно рідко зустрічається в історії. Конфедераціями були Австро-Угорщина до 1918 р., Швеція і Норвегія до 1905 р., США з 1781 до 1789 р. Спроби створення конфедерацій мали місце і в XX ст. У 1958 р. Єгипет і Сирія створили Об'єднану Арабську Республіку, яка проте вже в 1961 р. розпалася. Така ж доля спіткала і Сенегамбію, що об'єднала в 1982 р. дві держави - Гамбію і Сенегал.
Досвід конфедерацій свідчить про те, що ця форма є перехідною: або до повного розпаду союзу, або до федеративної форми державного устрою. Характерним є те, що до федеративного устрою перейшли тільки конфедерації з мононаціональним складом населення (США, Німеччина, Швейцарія), а багатонаціональні конфедерації (Австро-Угорщина, Швеція і Норвегія тощо) розпалися.
Треба мати на увазі, що конфедерація була закладена й у тексті нового Союзного договору (вперше опублікований в газеті "Московские новости" за 15 серпня 1991 р.), який мав бути підписаний керівниками республік Союзу РСР 20 серпня 1991 р. у Москві. Новий союз держав передбачалося назвати "Союз Радянських Суверенних Республік". Проте він так і не відбувся внаслідок путчу 19-21 серпня 1991 р. в Москві.
Союз держав конфедеративного типу проходить становлення на основі Маастрихтських угод у Західній Європі - це Європейській союз. У лютому 2003 р. Югославія з федерації була конституційно реорганізована в конфедеративне утворення назвою "Сербія і Чорногорія".
103
Глаеа 12. Форма державного устрою
5. Особливості державного устрою в Україні
Державний (територіальний) устрій в нашій країні визначений на конституційному рівні - це унітарна держава (ст.2 Конституції України). Така характеристика підтверджується іншими нормами Основного закону, всією правовою системою та державним механізмом України. В чому ж проявляється "унітаризм" Української держави?
Разом з тим, Україна є такою унітарною державою, котра мас в своєму складі гериторіальну автономію - Автономну Республіку Крим, про державно-правову специфіку якої вже вище згадувалося. Слід відзначити, що автономії в унітарних державах - не рідкість у світовій практиці (Італія, Іспанія, Данія, Фінляндія, Молдова, Грузія тощо). Від цього унітарний характер держави (тобто юридична природа її територіального устрою) не змінюється.
Коли ж спробувати визначити вид унітаризму в Україні (централізована чи децентралізована), то все ж слід визнати нашу державу унітарно-централізованою. За таку характеристику свідчать такі її особливості:
а) "вертикаль" державної виконавчої влади простягається до найдрібніших
населених пунктів - формально до районного рівня, а фактично у ній працюють і
виконавчі органи самоврядування - міські, селищні й сільські голови та відповідні
виконавчі комітети місцевих рад. Після схвалення нової Конституції ця "верти
каль" стала ще міцнішою - керівники регіональних органів державної виконавчої
влади вже не обираються, а призначаються Президентом за поданням Кабінету
Міністрів;
б) місцеве самоврядування є недостатньо розвинутим. Закон про місцеве са
моврядування, зокрема, передбачає "автоматичне" делегування повноважень міс
цевого самоврядування державним адміністраціям. У багатьох країнах функціонує
модель, колидделегування повноважень можливе, але навпаки - від місцевих орга
нів державної влади до органів самоврядування. Крім того, на рівні областей і ра
йонів місцеве самоврядування представлене лише представницькими органами.
Така модель самоврядування не має аналогів серед європейських країн.
Тим не менш, погоджуємось із позицією вже вище згадуваного дослідника С. Телешуна, що конституційно закріплена унітарність державного устрою України потребує збереження та подальшого вдосконалення існуючого державного устрою і конкретизації перспектив його розвитку з метою подолання проявів сепаратизму
в ряді регіонів України, зокрема Закарпатті, Криму і Донбасі. Це також сприятиме формуванню в Україні єдиної політичної нації, що складається з титульного етносу та інших етнічних груп, які проживають на території Української держави, оп-тимізації відносин між центром і регіонами, розвитку місцевого самоврядування, вдосконаленню функціонування різних видів автономій, зрештою становленню інститутів громадянського суспільства.
Література
104
Загальна теорія держави і права
Глава 12. Форма державного устрою
105
Глава 13. Державний режим
1. Поняття державного режиму
Поняття "державного режиму", котре ввійшло в науковий обіг в 60-х роках минулого століття, виражає сукупність методів, способів і засобів здійснення державної влади в суспільстві. У дещо ширшому розумінні воно позначається як "політичний режим", який характеризує методи функціонування всіх ланок політичної системи. Нерідко ці поняття в юридичній літературі вживаються як синоніми.
Які елементи поняття "державного режиму" можна виділити? Іншими словами, які обставини слід врахувати для визначення характеру державного режиму в тій чи іншій країні?
Традиційно державні режими поділяють на демократичні та недемократичні (останні також - на авторитарні чи тоталітарні).
За підсумками 2000 р. американська правозахисна неурядова організація "Фрідом хаус" проаналізувала державні режими в 192 країнах світу й зробила висновок - демократія поступово й неухильно зміцнює свої позиції. її розкладка видів державних режимів має такий вигляд:
"демократичні" - 120 країн з населенням 3, 439 млрд. чол.;
"частково вільні" - 16 країн;
"авторитарні" - 39 країн;
"тоталітарні" - 5 країн.
Україна протягом 1996-1999 рр. визнавалася "частково вільною" країною, незважаючи на прийняття в 1996 р. демократичної конституції. Проте за підсумками 2000 р. Україна визнана цією авторитетною організацією демократичною державою.
106
До речі, наведена вище класифікація державних режимів, побудова на протиставленні демократії недемократичних режимів, не є єдиною в юридичній науці. Київський вчений В.Якушик пропонує різні координати їх класифікації:
Загальна теорія держави і права
2. Тоталітарний режим
Термін "тоталітаризм" був вперше вжитий у 20-х роках XX ст. критиками фашистського режиму Б. Муссоліні Д. Амендолою та П. Гобетті і настільки сподобався офіційним колам в Італії, а пізніше в Німеччині, що був запозичений ними для формулювання їх власної мети - вибудови тоталітарної держави.
Перші спроби наукового аналізу феномену тоталітаризму були здійснені в 1952 р. у Вашингтоні (США) на міжнародному політологічному симпозіумі. На цьому форумі вчені визначили тоталітаризм як "закриту й нерухливу соціокуль-турну та політичну структуру, в якій будь-яка дія - від виховання дітей до виробництва й розподілу товарів - спрямовується й контролюється з єдиного центру".
Вже невдовзі після цього розуміння тоталітаризму було сформульоване в законах США "Про еміграцію і громадянство" (1952 р.) і "Про боротьбу з комунізмом" (1954 р.). Згідно цих законодавчих актів до характерних ознак тоталітарної диктатури відносяться: наявність єдиної панівної політичної партії, котра, по суті, зрослася з урядом; придушення будь-якої опозиції; невизнання основних прав і свобод, які властиві представницькій формі правління; підпорядкування проголошуваних прав інтересам держави.
Наведені положення законів відомі американські вчені 3. Бжезинський і К.Фрідріх взяли за основу у визначенні тоталітаризму і в дослідженні "Тоталітарна диктатура і автократія" дали ще більш обґрунтовану характеристику тоталітаризму. Цими авторами виділено такі ознаки тоталітарного режиму:
107
В 70-ті роки американський політолог Дж. Лінц описує ознаки тоталітаризму дещо по-інакшому: а) сильно централізована, моністична структура влади, в якій правляча група не несе відповідальності перед виборним органом і не може бути позбавлена влади інституційними засобами; б) монопольна деталізована ідеологія, котра легітимує режим і надає йому певної величі історичної місії; в) активна мо-
Глава 13 Державний режим
білізація населення на виконання політичних і соціальних завдань з допомогою всіх інститутів.
До цих ознак слід додати такі основоположні характеристики тоталітарного режиму як:
порушення державою межі, котра відрізняє її саму від суспільства: внаслідок цього стирається грань між публічним і приватним життям;
тоталітарна влада здійснює всеохоплюючий контроль за суспільством і людиною;
тоталітарна влада є абсолютною і не обмеженою ні правом, ні інституційни-ми засобами;
держава широко використовує неправові методи впливу на суспільство.
Тоталітаризм в розумінні політичної реальності виникає спочатку як євразійське (СРСР), згодом як європейське (Німеччина, Італія), врешті, азіатське явище (Китай, Північна Корея, В'єтнам, Кампучія). Протягом XX ст. тоталітарні держави виступали в кількох моделях: комунізм, нацизм фашизм та ісламський фундамен-талізм.
Кількість тоталітарних держав невпинно зменшується. У 1950 р. в світі нараховувалося 12 держав з тоталітарним режимом, в яких проживало 34 % населення земної кулі. Станом на 2000 р. тоталітаризм у класичному вигляді, за оцінкою організації "Фрідом Хаус", присутній лише в п'яти країнах: Афганістан (режим талі-бів), Куба, КНДР, Лаос, В'єтнам. Якщо зважити на військову ліквідацію терористичного режиму талібів у Афганістані у 2001 р., ринкові перетворення у В'єтнамі, то впевнено можна сподіватися, що кількість тоталітарних режимів й надалі буде зменшуватися.
3. Авторитарний режим
Авторитарним можна назвати такий державний режим, за якого джерелом державної влади виступає лише частина населення, правляча група, партія, рух або армія. Поряд з цим, відсутність демократичних механізмів не поєднується з крайніми проявами тоталітаризму. Авторитарний режим завжди характеризує ту країну, в котрій перетворення ведуть від тоталітаризму до демократії чи навпаки. Про це свідчать і його ознаки:
В юридичній науці виділяють й цілий ряд інших ознак авторитаризму. Київський вчений В. Якушик у праці "Проблеми теорії революційно-демократичної держави" відзначає, зокрема, що авторитаризм у найширшому розумінні - це метод управління, котрий характеризується: 1) наявністю центру управління, що володіє владними повноваженнями; 2) субординацією суб'єктів суспільних відносин; 3) нав'язуванням чиєї-небудь волі іншим особам тощо.
Авторитарний режим, відзначимо, істотно відрізняється від тоталітаризму. По-перше, за авторитаризму держава і громадянське суспільство все таки відокремлені, держава не дуже інтенсивно втручається в життя громадянського суспільства, хоч і здійснює за ним жорсткий контроль. Громадянське суспільство у певній мірі залишається автономним, хоч і не здатним здійснювати серйозний вплив на державу. По-друге, за авторитаризму нерідко самостійну політичну роль відіграє армія, що є неможливим у тоталітарних режимах. Авторитарні режими, які опираються на армію, у ХІХ-ХХ ст. мали місце в Європі (Іспанія, Португалія), а в Латинській Америці стали закономірністю.
Можна виділити два різновиди авторитарного режиму: авторитарно-лібералізований та авторитарно-радикальний. Перший із них позначається тим, що намагається використовувати переважно ненасильницькі методи управління та зберігаючи при цьому видимість законності. Другий же, навпаки, опирається на силу й намагається поставити громадянське суспільство під жорсткий контроль.
Авторитарний режим залишається поширеним і на початку XXI ст. Більше того, кількість держав з таким режимом збільшується. Якщо в 1950 р. їх нараховувалося всього 10 (проживало 5,1% населення світу), то станом на 2000 р. - вже 39 країн, що становить п'яту частину всіх держав світу. У них сьогодні проживає третина населення планети. До таких держав, зокрема, належать КНР, Іран, Ірак (до військової операції коаліційних сил на чолі з США навесні 2003 р.), Сирія, Су-
108
Загальна теорія держави і права
Глава 13. Державний режим
109
дан, Пакистан, Перу. Із країн-членів СНД авторитарними залишаються Азербайджан, Бєларусь, Казахстан та Туркменютан.
4. Демократичний режим
Демократія, що етимологічно означає "народовладдя", виступає таким видом державного режиму, за якого вся повнота державної влади належить народу, котрий здійснює її безпосередньо або через обраних представників. Необхідно одразу відзначити, що "народ" - це поняття, котре пройшло тривалу еволюцію й сьогодні в цивілізованих державах позначає "виборців" - громадян даної країни, котрі згідно з законом наділені активним виборчим правом. Наприклад, в Україні до них належать усі громадяни, котрі досягли 18-річного віку й не визнані в судовому порядку недієздатними.
Сучасна демократична держава характеризується такими ознаками:
1) Народний суверенітет. Принцип суверенітету (верховенства влади) народу порівняно з владою держави як основа демократії бере свій початок з учень просвітителів ХУІІ-ХУІІІ ст. (Жан-Жак Руссо, Джон Локк, Вольтер). Народ є єдиним джерелом влади і, як уже було сказано вище, здійснює її безпосередньо (пряма демократія) і через обраних представників.
Сучасна демократія виступає переважно представницькою демократією, за якої народ-суверен здійснює публічну владу через обраних представників у органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
Механізм прямої демократії включає такі засоби волевиявлення виборців як референдум, плебісцит, народна ініціатива про відкликання депутата чи іншої посадової особи, народна ініціатива законопроекту, збори жителів за місцем проживання тощо.
110
Загальна теорія держави і права
ми, релігійними тощо. Але в першу чергу слід відзначити політичну меншину (політичні сили, котрі програли останні вибори та знаходяться в меншині серед депутатського складу парламенту або ж взагалі не потрапили до нього) та виступаючу від її імені опозицію. Ступінь правових гарантій діяльності опозиції є критерієм демократичності держави.
Така різноманітність є передумовою того, що в демократичному суспільстві різні організації груп громадян не є обмежені в своїй діяльності державою, а своєю легалізацією - від державних органів. У демократичній державі функціонує бага-топартійна система, а також різні суб'єкти права власності і господарської ініціативи (економічний плюралізм);
7) Демократичний режим характерний для соціальної і правової держави
(держави благополуччя).
Важливо також відзначити, що влада в демократичній державі завжди має легальний характер, а її легітимація забезпечується раціонально-правовими засобами. Сучасний демократичний режим у цьому розумінні функціонує лише в умовах правової держави.
У своєму розвитку демократії пройшли два етапи розвитку:
а) ліберальна демократична держава, котра характеризується певними об
меженнями народного суверенітету (цілий ряд цензів у виборчому праві), а також
відсутністю у громадян (юридично і фактично) соціальних прав: права на працю,
відпочинок, на допомогу у зв'язку з втратою працездатності тощо. Держава майже
не регулювала трудові відносини, діяльність монополій.
б) сучасна соціальна демократична держава, котра, крім вищенаведених
ознак, характеризується загальним виборчим правом і гарантіями кожному рівня
життя, гідного людини, незалежно від її здатності заробляти.
Кілька слів про процес поширення демократії на земній кулі. Станом на 1900 р. жодну з існуючих тоді 55 держав не можна назвати демократичною в сучасному розумінні. Досить відзначити лише той факт, що в жодній із країн не було загального виборчого права, зокрема його цілковито були позбавлені жінки. Проте станом на 1950 р. вже 22 країни можна назвати демократичними (в них проживало 31% населення планети) та ще 21 "частково демократичну" країну (12% населення). Основною "хвилею демократії" стали глобальні зміни на рубежі 80-90 років минулого століття. В умовах повної або часткової демократії нині функціонує 136 держав світу із усіх 192. У них проживає 63, 2% населення земної кулі. Суцільною смугою демократії, разом з тим, виступають нині лише Західна і Центральна Європа та Північна Америка.
111
Глава 13. Державний режим
5. Особливості державного режиму в Україні
Конституція 1996 р. закріпила статус України саме як "демократичної" держави (ст.1). Основний Закон визначає механізм народовладдя, формулює основні права і свободи людини і громадянина, гарантії їх захисту. Проте поняття "державний режим", нагадаємо, означає не правову форму держави, закріплену в законах, а її зміст, тобто способи реалізації влади, взаємодії з суспільством, іншими суб'єктами політичної системи. А тому для з'ясування державного режиму в Україні (як і в інших країнах) недостатньо знати законодавчі положення з цих питань - чи не кожна держава проголошує себе "демократичною". Необхідно також з'ясувати, підкреслимо, безпосередню суспільну практику: чи діють і наскільки ефективно діють основні демократичні інститути? У такій площині й спробуємо відповісти на запитання про характер державного режиму в Україні.
Спочатку вдамося в короткий екскурс у недавнє минуле. Демократизація політичної системи розпочалася реально в 1989 р. і в її розвитку можна виділити кілька етапів.
Перший етап (1989-1991 рр.). З прийняттям у жовтні 1989 р. нових виборчих законів, які вже дозволяли висування і голосування по кількох кандидатах на одну виборчу посаду, розпочалося реальне реформування тоталітарної системи в тодішній Українській РСР. Одночасно йшла організаційна розбудова перших опозиційних сил, зокрема Народного Руху, ДемПУ, УРП. У березні 1990 р. відбулися перші альтернативні вибори до Верховної Ради. З тодішнім статусом КПУ, її зрощенням із державним апаратом, її матеріальними можливостями і контролем за засобами масової інформації, говорити про те, що це були "вільні вибори" у загальновизнаному розумінні просто недоречно. Ці вибори, на нашу думку, загальмували поступ демократії в Україні принаймні на півдесятиліття. Тим більше про це можна говорити зважаючи й на те, що в Україні парламентські вибори не були проведені негайно після здобуття незалежності та призупинення діяльності КПУ, коли були наявними можливості до обрання некомуністичного складу парламенту.
Після невдалого путчу в Москві і проголошення незалежності України дещо прискорився процес формування багатопартійної системи. Нетривале прлзупи-нення діяльності КПУ та націоналізація її власності урівняли цю політичну силу з іншими. Але її колишнім керівникам різного рівня не було законодавчо заборонено працювати у державній службі, як це вчинили у країнах Центральної Європи і Балтії. Не було також законодавчо заборонена комуністична пропаганда. Ці два фактори, як на мене, зіграли надзвичайно негативну роль у процесі становлення в Україні демократії європейського зразка.
1 грудня 1991 р. одночасно з всенародними виборами першого Президента України вперше було апробовано інститут безпосередньої демократії — проведено всеукраїнський референдум.
112
Другий етап (1991-1996 рр.). Цей період характеризується початком економічних реформ, зниженням життєвого рівня більшості населення. Але одночасно зростав ступінь захисту особистих прав громадян - з прийняттям, до прикладу, в 1992 р. Закону "Про адвокатуру". Але головні події цього етапу - проведення в
Загальна теорія держави і права
1994 р. парламентських (відносну більшість здобула Компартія) і особливо президентських виборів. У червні того року з обранням нового Президента України відбувся перехід влади: мирний, законний і демократичний. Для становлення демократії у нашій державі це мало вирішальне значення. Хоча під час виборів влада й далі контролювала засоби масової інформації, допомагаючи "своїм" кандидатам, на президентських виборах це дало зворотній ефект. З іншого боку, виборчі закони 1993-1994 рр. зберегли мажоритарну систему виборів. Це гальмувало розвиток ефективної партійної системи, давало можливість виконавчій владі висувати й підтримувати потрібних кандидатів до парламенту і місцевих органів. Кандидат, не підтримуваний владою, мав набагато менше шансів на обрання ще з однієї причини - збереження імперативного характеру мандата депутата.
Події весни і літа 1995 р. поставили молоду українську демократію на грань виживання. Різні бачення конституційної будови держави у лівої більшості Верховної Ради і Президента, котрий розпочав реальні суспільні перетворення, призвели до протистояння між ними і можливої конфронтації. Вихід із політичної кризи був знайдений, але він знаходився за межами конституційного поля України. Конституційним договором між собою 8 червня 1995 р. Верховна Рада і Президент домовилися з порушенням чинного тоді законодавства про припинення більшої частини діючої в той час Конституції 1978 р. і перерозподіл владних повноважень між собою. Два вищі органи державної влади, крім того, що незаконно змінили конституційний лад, перебрали на себе установчу владу в державі, тобто своїми діями заперечили основний принцип демократії- принцип народного суверенітету.
Третій етап (розпочався в 1996 р.) знаменував собою три події, котрі ще тривалий час впливатимуть на становлення демократії. По-перше, 28 червня 1996 р. парламентом була прийнята нова Конституція України, котра крім традиційних (вибори, референдум) заснувала нові для нашої держави демократичні інститути: Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Конституційний Суд України (у січні 1997 р. провів перше засідання), спеціалізовані суди, суди присяжних, можливість розгляду безпосередньо в суді будь-якого спору, що випливає з правовідносин у державі тощо.
По-друге, в 1997 р. Верховною Радою України було ратифіковано Європейську конвенцію з прав людини, що, крім іншого, означало для громадян України можливість звернення до Європейського суду з прав людини в разі порушень їх прав державою.
По-третє, законом про вибори народних депутатів України 1997 р. вперше введено змішану (мажоритарно-пропорційну) систему парламентських виборів. Вперше політичні партії безпосередньо взяли участь у виборах, що сприяло і їх розвитку, і формуванню дієвої і відповідальної влади.
113
Четвертий етап, на нашу думку, розпочався у листопаді 2000 р. після виголошення політичною опозицією звинувачень на адресу глави держави ("касетний скандал"). Хоча звинувачення не були підтверджені жодними доказами громадська думка була сфокусована на реально існуючих проблемах демократії: свободі слова, захисту журналістів від протиправних посягань, удосконалення діяльності правоохоронних структур тощо. Після початку цього етапу демократія зусиллями вищого державного керівництва зробила значний крок вперед, котрий за своїм об-
ГлаваІЗ. Державний режим
сягом порівнянний із демократизацією початку 90-х років. Що було зроблено всього протягом двох років?
По-перше, здійснено ряд заходів щодо зміцнення свободи слова, недопущення закриття засобів масової інформації контролюючими органами. По-друге, в червні 2001 р. проведено так звану "малу судову реформу", котра сприяла підвищенню ролі судів у захисті прав людини. У лютому 2002 р. було схвалено нове законодавство про судоустрій, яким систему правосуддя було приведено у відповідність з вимогами Конституції України. По-третє, починаючи з квітня 2001 р. було схвалено до десятка кодифікованих актів, котрі від 1995 р. виступали об'єктом зобов'язань України перед Радою Європи у сфері правової реформи. Особливо велике значення для підтримки демократичного режиму має новий Кримінальний кодекс України, котрий набув чинності з 1 вересня 2001 р. По-четверте, в жовтні 2001 р. було схвалено новий закон про вибори народних депутатів України, котрий розширив права суб'єктів виборчого процесу, зокрема політичних партій, зробив виборчу кампанію більш "прозорою", ускладнив використання "адміністративного ресурсу". Нарешті, по-п'яте, у серпні 2002 р. Президент України Л. Кучма ініціював проведення в країні політичної реформи, котра би передбачала розширення прав парламенту щодо формування уряду, а також введення пропорційної виборчої системи в "чистому" вигляді. Крім іншого, це означатиме зростання ролі політичних партій.
Спробуємо з'ясувати основні показники демократії в Україні на сучасному етапі.
Права людини. У цій галузі, якщо брати до уваги 12-річний строк незалежності, спостерігається очевидний прогрес. Як уже відзначалося, вони закріплені в Конституції України, причому не можуть бути обмеженими чи відміненими конституційною поправкою. Разом з тим:
5) мають місце випадки політичної цензури, інші обмеження свободи слова.
Вільні вибори. Перерахуємо фактори, котрі все ще будуть перешкоджати
проведенню чесних виборів:
а) підкуп виборців є поширеним явищем в Україні. Завважимо, що подібні
порушення протягом виборчих кампаній 1998-2002 рр. носили масовий характер,
114 Загальна теорія держави і права
проте не мали наслідком жодного реагування з боку правоохоронної системи країни. За цих умов вибори відображають не політичну розкладку, а розкладку фінансових і іншого роду угрупувань в українському суспільстві;
б) використання "адміністративного ресурсу" в ході виборчої кампанії та під
час підрахунку голосів;
в) державні органи і посадові особи через державне телебачення, радіо й пре
су й надалі мають можливість маніпулювати громадською думкою. Україна зали
шається чи не єдиною (крім Білорусі) державою посткомуністичного світу, де сто
відсотково державними (комунальними) є, наприклад, в кожній області телерадіо-
центри, в кожному районі, місті та області по одній газеті.
Партійна система України продовжує своє формування і вже зараз зареєстровано більше 120 політичних партій (в Польщі, до речі, близько 200 партій). Справа не в кількості. Нерозвиненість партійної системи проявляється більшою мірою в обмеженій кількості сильних і авторитетних партій, кожна з яких була би спроможною сформувати уряд, взяти на себе відповідальність за ситуацію в державі в разі приходу до влади або ж протистояти проявам авторитаризму, будучи в опозиції. Такі партії в Україні є, але їх одиниці. Що, на нашу думку, перешкоджає цьому процесу?
а) цілий ряд політичних партій створено не на добровільних засадах, не ініці
ативними групами, а державними посадовими особами різного рівня, їх підлегли
ми, словом особами, котрі перебувають між собою у відносинах субординації,
службової залежності. Створює, до прикладу, державний керівник партію (або
вступає до вже створеної) і до неї одразу ж вступають у повному складі підлеглі
йому працівники установ й організацій - така "партія" не є партією у прийнятному
для демократичного суспільства розумінні;
б) в Україні відсутня заборона на діяльність політичних партій, створених за
соціальною, національною чи релігійною ознакою їх членів. У розвинутих демок
ратіях такі заборони мають місце. У нас же, наприклад, вже зареєстровані релігій
ні партії однієї конфесії чи цілий ряд партій захисту пільг окремих категорій насе
лення;
в) досвід посткомуністичних країн Центральної і Південно-Східної Європи
засвідчує, що політичні партії займають належні позиції в демократичному суспі
льстві через безпосередню участь у виборах до парламенту на засадах виборчої
системи пропорційного представництва. В Україні така участь вперше стала мож
ливою лише в 1998 р.
г) навіть новий Закон про політичні партії, прийнятий у 2001 р., не визначає
моделі взаємовідносин між державою і політичними партіями, характерної для
демократичних країн. По-перше, він не передбачає компенсації виборчих затрат
політичних партій. По-друге, не встановлює механізму державної підтримки тих
політичних партій, котрі за наслідками голосування у багатомандатному виборчо
му окрузі беруть участь у розподілі депутатських мандатів. По-третє, Закон не
встановлює мінімальної кількості членів політичної партії чи мінімальної кількос
ті її осередків, що сприяло би перешкоджанню надмірній фрагментації партійної
системи.
Глава 13 Державний режим 115
117
Контроль суспільства за збройними силами і правоохоронними органами Найвідоміший сучасний дослідник демократії із США Р. Даль серед п'яти умов, які "сприяють демократії" на перше місце поставив "контроль за армією та поліцією, що здійснюється виборними посадовими особами". Політико-правова ситуація в Україні протягом останніх років засвідчила, що неконтрольовані суспільством "силові структури" своєю діяльністю можуть стати джерелом соціальної напруги та гострої політичної кризи. Практично всі основні порушення прав людини, котрі дискредитують Україну в очах міжнародної спільноти, пов'язані з названими інституціями. Головними причинами такої ситуації, на нашу думку, виступає стан нереформованості збройних сил та правоохоронної діяльності. Механізм цивільного контролю за "силовими структурами" давно функціонує в західних країнах і полягає, принаймні, в керівництві ними з боку політиків (цивільних осіб).
Щодо інших характеристик демократії (економічний плюралізм, поділ влад тощо), то вони у незавершеному вигляді, безумовно, мають місце і вище вже були охарактеризовані.
Підсумовуючи наведене, висловимо думку, що за деякими ознаками українська демократія нині є схожою на європейські демократії кінця XIX ст. Це ліберальна демократична модель, за якої хоч і конституційно передбачаються виборчі права, інші гарантовані законом права і свободи, але внаслідок відсутності забезпеченого соціального мінімуму значна частина населення не може користуватися цими правами і свободами.
Отже, на початку XXI ст. Україна непослідовно й занадто повільно, але все ж рухається у напрямку до демократії. Правда, враховуючи економічну ситуацію, відсутність демократичних традицій й рівень правосвідомості суспільства та його політичної еліти, напрям розвитку України може бути й іншим.
Література
1. Адорно Т. Тоталитарная власть // Социс, 1995, №5.
2. Даль Р. О демократии. - М., 2000.
6. Ковлер А. И. Исторические формьі демократии: проблеми политико-правовой
теории. - М, 1990.
116
Загальна теорія держави і права
1993.
19. Цьіганков А. Современньїе политические режимьі: структура, типология,
динамика. - М., 1995.
Глава 13. Державний режим
Глава 14. Громадянське суспільство і правова держава
1. Громадянське суспільство: поняття і ознаки
Вже на рубежі ХУІ-ХУІІ століть розвиток суспільства в європейських країнах настільки впливав на погляди вчених, що вони не ототожнювали громадянське суспільство і державу. Зокрема, Джон Локк вважав, що "абсолютна монархія несумісна з громадянським суспільством і тому взагалі не може бути формою громадянського правління".
У 1792 р. у своїй праці "Досвід встановлення меж діяльності держави" німецький вчений Вільгельм фон Гумбольдт проводить різницю між громадянським суспільством і державою. На його думку, гранями такої диференціації виступають відмінності між: а) системою національних установ (організацій, союзів, всяких інших об'єднань, які формуються знизу, самими індивідами) і державними інститутами та службами; б) "природним і загальним правом" і правом позитивним, створеним безпосередньо державою; в) "людиною" і "громадянином". Провівши межу, котра розділяє суспільство і державу, Гумбольдт не вважає їх рівноцінними величинами. З його точки зору, суспільство принципово значиміше держави, а людина є дещо набагато більше, ніж громадянин-член державного союзу.
Найбільш радикальну концепцію громадянського суспільства сформулював один із провідних ідеологів американської революції Т. Пейн. У нього тема протистояння громадянського суспільства державі є провідною. Держава, на його думку, - необхідне зло; чим його менше, тим краще. В подальшому ця традиція розроблялась А. Токвілем, Дж. Мілем та іншими. Для них поділ між державою і громадянським суспільством є постійною характеристикою справжньої демократичної соціально-політичної системи.
Німецький філософ Г. Гегель, який зробив чи не найбільший внесок до теорії громадянського суспільства, у праці "Філософія права" визначив поняття громадянського суспільства як сферу дії приватного інтересу. До такої сфери він включив сім'ю, станові відносини, релігію, право, мораль, освіту, закони і випливаючі з них взаємні юридичні зв'язки суб'єктів.
Ідея громадянського суспільства розроблялася й українськими дослідниками. Так зокрема, С. Ю. Десницький ще в середині XVIII ст. у праці "Юридичні міркування про різні поняття, які мають народи стосовно власності майна у різних станах співжиття" сформулював основні позиції інституту речового права - правової основи громадянського суспільства.
{""Вважається, що повністю громадянське суспільство в сучасному розумінні сформувалося в західноєвропейських країнах у другій половині XVIII століття.
Сучасні уявлення про громадянське суспільство, базуючись, без сумніву, на розробках вчених минулих століть, збагачуються соціальною практикою. Пробле-
ма громадянського суспільства як одна з найактуальніших тем наукового дослідження юристів і політологів років двадцять тому пережила "друге народження". В першу чергу, заслуга в цьому неоконсерваторів, які протиставляли західне суспільство авторитарному суспільству соціалістичних країн.
Відзначимо також, що останнім часом вслід за англійським вченим К. Поппе-ром ( у 1945 р. вийшла друком його відома праця "Відкрите суспільство та його вороги") громадянське суспільство розглядають як "відкрите суспільство". Прихильники такого підходу вважають, що відкритому суспільству притаманна віра в людину, егалітарну справедливість, у людський розум, воно гарантує людям безпеку і свободу, панування демократичного гуманного закону. На думку Карла По-ппера, хоча в наш час ці суспільства ще далекі від досконалості, в них існують злочинність, зловживання свободою ринку, проте, незважаючи на ці недоліки, вони значно кращі, більш вільні, чесніші і справедливіші порівняно з усіма так званими "закритими суспільствами".
Більшість дослідників сходяться на тому, що (громадянське суспільство є неодмінною умовою функціонування правової держави. В юридичній літературі називаються (правда, по різному) основш.шщки громадянського суспільства,лСеред останніх відзначимо такі:
7) громадянське суспільство є правовим, демократичним суспільстводіД
Підсумовуючи наведене, спробуємо сформулювати загальне поняття, гролш-,
дянського суспільства як сукупності суспільних відносин, які розвиваються на засадах плюралізму й саморегулювання і знаходяться за межами директивного втручання публічної влади.!
Відрадно, щоперші дослідження юристів з проблеми громадянського суспільства, в тому числі дисертаційні, з'являються в останні роки й у нашій країні. Так, у 1995 р. в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України Т.І. Ковальчук захищено кандидатську дисертацію на тему "Громадянське суспільство: сутність і тенденції розвитку (порівняльно-правові аспекти)". Автор справедливо підкреслює, що по суті антиподом громадянського суспільства є закрите суспільство, характерне для замкнутих тоталітарних режимів. Вона ж з'ясовує критерії віднесення суспільних відносин та інститутів до сфери громадянського суспільства, які полягають насамперед у задоволенні потреб та реалізації інтересів особистості.
ми
Загальна теорія держави і права
Глава 14. Громадянське суспільство і правова держава
119
Політичні характеристики сучасного громадянського суспільства найкраще концентруються сьогодні в понятті правової держави. Далі ми поговоримо саме про цей феномен, його сутність, ознаки, моделі.
2. Поняття і ознаки правової держави
Основні постулати правової державності на початок XXI ст. мають загальновизнаний характер. Більшість держав світу в своїх конституціях проголошують себе "правовими". Більше того, названі постулати закріплені в нормах міжнародного права.
Так, сучасними документами Ради Європи встановлюються такі принципи правової держави:
ТТ) принцип законності; * 2) право на справедливе судове слідство; ^3) доступ до судів;
; 4) гарантії справедливого і відкритого судового розгляду; > 5) неупередженість суддів і відповідність покарання скоєному. ч Наведені принципи виступають орієнтиром для держав-членів Ради Європи, в тому числі України.
Розглянемо, які характеристики правової держави виділяє, насамперед, юридична література Німеччини, бо саме ця країна вважається батьківщиною такого поняття. У 1829 р. німецький вчений Р. Моль вперше ввів поняття правової держави до державознавчої науки та полїтіїчтїої практики.
У наші дні професор Гейдельберзького інституту зарубіжного публічного і міжнародного права (ФРН) Т. Швайсфурт визначає правову державу як ".дацщаду міжнар^адаодр права". Професор К. Хессе відзначив такі характерні ознаки правової держави: 1) право - організуючий фактор держави; 2) примат (верховенство) права; 3) гарантії прав і свобод; 4) встановлення справедливих юридичних інститутів, які визначають відповідну форми держави; 5) правова держава повинна бути соціальною.
Інший німецький вчений Е. Шмідт-Асман акцентує увагу на інших аспектах цього ж поняття: "Правовою у формальному смислі є така держава, яка визнає як свої неодмінні особливості поділ влад, незалежність суду, законність управління, правовий захист громадян від порушень їх прав державною владою і відшкодування шкоди, завданої їм публічними установами".
Ще один вчений із Німеччини К. Дегенхарт виділяє такі ознаки правової держави як поділ влад, ієрархічна будова законодавства, первинність закону, державна законність, правова безпека, заборона зловживань законом.
120
В 1994 р. в Коментарі до Основного закону ФРН Т. Маунз підвів підсумки розуміння правової держави "німецькою традицією та управлінням". Доознак такої державд_цей учений відносить такі^І) поділ влади; 2) гарантії індивідуальних основних прав; 3) поняття формального закону; 4) законність судочинства і управління; 5) обмеження влади; 6) повага до конституції як найвищої норми держави.
Загальна теорія держави і права
У вітчизняній юридичній науці проблема правової державності стала розроблятися лише в "перебудовні" часи. До того понад 70 років вона вважалася чисто "буржуазною" теорією.
Російський дослідник В.А. Четверній у своїй фундаментальній праці ("Демо-кратическое конституционное государство: Введение в тєорию".- М., 1993) вказує на три основні ознаки правової державності:
не лише для індивідів, а й для об'єднань;
3) система інституційних гарантій свободи, самостійності і власності.
Американський вчений К. Осакве виділяє такі об'єктивні критерії правової
держави в західному праві: політична демократія і економічна демократія, котрі перебувають у нерозривному взаємозв'язку між собою, перша є неможливою без другої.
Економічна демократія характеризується такими ознаками: 1) мінімальне втручання держави в ринкові відносини; 2) свобода договору; 3) свобода підприємництва; 4) недоторканість приватної власності.
Політична демократія, в свою чергу, відзначається такими ознаками як: 1) політичний плюралізм; 2) рівність громадян перед законом; 3) республіканське правління або конституційна монархія; 4) поділ влад; 5) не відчужуваність прав людини; 6) свобода громадян (свобода слова, свобода вибору місця проживання, недоторканість особи громадянина і його житла, свобода пересування, свобода віросповідання); 7) виборність основних державних органів на основі альтернативних виборів; 8) конституціоналізм (механізм конституційного нагляду над законами парламенту і указами президента); 9) незалежність судової влади від політичних влад; 10) верховенство закону парламенту над указом президента; 11) верховенство закону.
В Україні серед фахівців цієї проблеми, насамперед, слід назвати професора А. Соколова, котрий у 1992 р. захистив докторську дисертацію на тему "Ідея правової держави в Німеччині й механізм її реалізації". Цей учений відзначає: "Сенс правової держави полягає передовсім і здебільшого у забезпеченні панування права, а не тільки й не просто верховенства закону. Річ у тім, і це для нас сьогодні дуже важливо, що йтися має про верховенство саме правового закону, а не будь-якого, нехай навіть ухваленого з дотриманням усіх законодавчих процедур. Головний сенс такого розрізнення - у визнанні специфіки права як системи втілення у ньому загальноприйнятих принципів і демократичних цінностей".
У докторському дисертаційному дослідженні А.П. Зайця "Правова держава в Україні: концепція і механізми реалізації" (Київ, 1999) поняття правової держави визначається як публічно-правовий союз народу, заснований на праві, як легітимованих суспільством нормах, та політичній відповідальності держави перед народом за свою діяльність, державна влада в якому здійснюється за принципами дотримання прав і свобод людини і громадянина, верховенства права, поділу влади, інституціоналізації і юридичної форми діяльності органів державної влади,
їх посадових та службових осіб.
Глава 14 Громадянське суспільство і правова держава 121
За іншим українським вченим П М Рабиновичем правова держава це "держава, в якій юридичними засобами реально забезпечені максимальне здійснення, охорона і захист основних прав людини"
Бачимо, що при всій різноманітності поглядів вчених на ідею правової держави, їх вектор спільний і така держава немислима без верховенства права, захисту прав людини, поділу влад і незалежного правосуддя
3. Моделі правової держави
У новітній юридичній літературі, особливо серед теоретиків права і держави, триває дискусія про моделі чи варіанти ідеї правової держави Виділяють чотири такі моделі а) ліберальна правова держава, б) матеріальна правова держава, в) соціальна правова держава, г) демократична пр*авова держава
Модель ліберальної правової держави тісно пов язана з періодом капіталізму вільного змагання Вона полягає, передовсім, у відокремлені приватної сфери від сфери публічної влади, тобто від повноважень держави Приватна сфера організується комерційними структурами на основі вільної конкуренції вона с недержавною і позбавленою владних відносин 3 юридичної точки зору така ситуація потребує закріплення основних прав, які визначають простір індивідуальної автономії і, так само, межі пов язаності державної влади правом Закони держави повинні, - як і економічні закони ринку, - за своїм змістом бути загальними и виконувати вимогу щодо рівності, закладеної вільним господарським змаганням
Матеріальна правова держава як концепція випливає з того твердження, що в кожному випадку слід відрізняти матеріальну правову державу від формальної Під формальною правовою державою, в свою чергу, розуміють сукупність закріплених певних принципів чи ознак, які характеризують державу ззовні як правову державу Якби поняття права обмежувалося лише позитивним правом, то поняття правової держави могло би бути лише формальним
Вимогою матеріальної правової держави є те, що держава повинна намагатися здійснювати справедливе регулювання, яке здатне викликати порозуміння в суспільстві Тобто, лише коли формальні ознаки підкріплені положеннями матеріального державного (конституційного) права, котрі не лише реіулюють організаційні й процесуально-технічні відносини, а й обмежують державу в й можливості здійснювати свою владу, тоді можливо говорити про матеріальну правову державу У Німеччині під останньою розуміють таку правову державу, яка забезпечена відповідним шституційним механізмом
Польський теоретик права Лех Моравський виділяє такі ознаки матеріальної (він називає її "непозитивістською") правової держави 1) за джерела права визнаються не лише правила, сформульовані в текстах, а й правореалізацшш правила, 2) норми, сформульовані в правових текстах, можуть втратити обов язковість внаслідок їх конфлікту з правореалізаційними правилами, 3) акції громадянської непокори толеруються
Про соціальну правову державу почали говорити лише в XX ст у зв язку з
"державою загального благополуччя" За цією концепцією держава повинна ство-
122 Загальна теорія держави і права
рити таку соціальну структуру, щоби кожна особа мала шанс на розвиток своєї особистості в умовах, гідних людини
Демократична правова держава характеризується в першу чергу прийнятою конституцією, заснованою на принципах народовладдя і прав людини Крім того, вона відрізняється від ліберальної держави розумінням права, котре може мати не лише загальний характер Такий підхід означає, що держава вправі регулювати не лише суспільство загалом, а й його окремі сфері, в тому числі визначати статус окремих категорій людей Але особлива відмінність полягає в тому, що принцип народного суверенітету доповнився принципом незалежного і активного, плюралістичного громадянського суспільства, котре здійснює вплив і контроль за державою
4. Верховенство права
Розглянемо основні підходи до розуміння принципу "верховенства права" в різних типах правових систем
Англо-американській правовій традиції властива концепція "панування права", котра бере початок у XIII ст як антипод "владі людини"
Видатний британський правник Альберт Дісей виділяє такі, на його думку, основні принципи концепції "панування права"
На думку іншого британського вченого Иозефа Раза ідея "панування права" має два аспекти а) люди мали би керуватися правом і слідувати йому і б) право би мало бути таким, що можна було би ним керуватися
Між принципами "верховенства права" цей вчений виділяє такі
Як уже вище відзначалося в Україні одним із останніх спеціально досліджу
вав природу правової держави, зокрема принципу верховенства права доктор
юридичних наук А П Заєць Підтримуючи в цілому запропоноване львівським
вченим П М Рабиновичем визначення принципу верховенства права як пануван
ня права у суспільстві, визначальну роль у відносинах між усіма учасниками сус
пільного життя, він підкреслює, що принцип верховенства права має сенс лише у
разі, коли право розуміється не просто як сукупність норм, встановлених держа-
Глава 14 Громадянське суспільство і правова держава 123
вою, а як правил, які легітимовані суспільством базуються на історично досягнутому рівні соціальної етики
Верховенство права поляї ає в тому, вважає Заєць А П, що право має найбільший соціальний регулятивний потенціал і значимість в системі регуляторів людської поведінки, в результаті чого правовими актами регулюються найбільш важливі сфери суспільного життя При цьому особливо шдкреслюєіься, що мова йде лише про принципове визнання верховенства права над іншими регуляторами, тому що Конституція надає дуже важливого значення й усім іншим регулятивним категоріям моралі в цілому, традиціям, визнаючи їх основою для нації та особи, важливою детермінантою прав, свобод та обов'язків людини і громадянина
Принцип верховенства права, на думку названого вченого, знаходить свій прояв і у власних регулятивних властивостях права, у тому числі 1) мінімальній достатності правового регулювання суспільних відносин та всезагальності права, 2) позапартійності права, йоі о відносній самостійності щодо політичних сил та де ідеолопзованості, 3) відносній самостійності щодо судової та виконавчої влади, 4) верховенстві Конституції та законів України
Інший український вчений А М Колодій у теоретичному дослідженні правових принципів відзначає, що принцип верховенства права у правовій державі визначає умови життєдіяльності усього соціального організму, тобто порядок створення, існування і функціонування державних органів і громадських організацій, соціальних спільностей, відношення до них, а також між собою окремих гро мадян, а тому є базовим, найбільш значущим Завдяки цьому він модифікується у різних сферах функціонування держави і права, наприклад, у право утворенні правореалізацп, правоохороні Він також означає, що не держава створює право, а навпаки, право є основою організації і жипедіяльності держави в особі й органів і посадових осіб, інших організацій А звідси, на думку А М Колодія, випливає і твердження про те, що не держава надас права і свободи людині, а народ створює право, щоб, насамперед, обмежити ним державну владу
5. Незалежність судових органів: основні принципи
Незалежні суди, котрі ефективно здійснюють правосуддя, виступають однією з основних гарантій захисту і забезпечення прав і свобод людини їх присутність одна з підвалин правової держави, в цьому сходяться всі, без винятку, дослідники правової держави Однак, що розуміти під незалежними судами? Якими критерія ми користуватися при цьому?
Наскільки важливими виступають відповіді на такі запитання засвідчує, хоча б той факт, що у листопаді-лютому 1985 р вони стали предметом розгляду Генеральної Асамблеї ООН Внаслідок дискусії цим авторитетним органом були схва лені "Основні принципи незалежності судових органів'", документ, який, по суті відображає позицію міжнародної спільноти з цього питання
124
Отже, загальновизнаними критеріями незалежності судів виступають такі по ложення
Загальна теорія держави і права
там, де це встановлено
Глава 14 Громадянське суспільство і правова держава 125
13 Підвищення суддів на посаді там, де є така система, слід здійснювати на
основі об'єктивних факторів, зокрема здібносіей, моральних якостей і досвіду
14 Розподіл справ між суддями в судах, до яких вони належать, є внутрі
шньою справою судової адміністрації
Відзначимо також, що правовий і фактичний статус судді в Україні, зважаючи на наведені загальновизнані принципи незалежності, не може бути визнаним таким, що забезпечує їх незалежність та ефективність здійснення правосуддя хоча би із-за таких його ознак а) судді позбавлені імунітету від кримінального переслідування, б) низький рівень матеріального і технічного забезпечення
Література
126
Парламентське вид во, 1999 - 247с
— К Логос, 1999 -47с
- Симф Таврия, 1997 - 64 с
Г27
Глава 15. Соціальна держава.
1. Розвиток ідеї соціальної держави
На думку німецького дослідника ідеї соціальної держави Г.А. Ріттера "ідея щастя на землі, свободи від страху і злиднів, які досягаються завдяки комуністичній ідеї суспільної власності і абсолютної рівності всіх, - є давньою мрією людства". Корені сучасної соціальної держави слід шукати ще в середньовіччі - відзначає цей учений.
З другої половини XVIII століття - з часу виникнення громадянського суспільства - благополуччя як мета західної держави було принципово відхилена як така, що протирічила незалежності індивіда і реальній свободі. Але вже тоді поряд з правом на свободу і співучасть у державних справах висувалася вимога певних соціальних гарантій, серед них - право на працю.
Дискусія про реформу системи соціального захисту в ряді європейських країн на початку XIX століття знаходилася під впливом наслідків індустріалізації, передовсім пауперизму, масової бідності. Вирішення проблем індустріалізації й урбанізації пов'язувалося також з небезпекою революційного руху, який загрожував суспільству.
Перші в історії людства соціальні закони, котрі виражали новий зміст взаємостосунків держави і суспільства, були прийняті в Німеччині. У 1883 р. в цій країні було схвалено закон про обов'язкове медичне страхування, а наступного 1884 р. -закон про обов'язкове страхування від випадків втрати працездатності.
На початку XX ст. державна соціальна політика все ще поширювалася на невеликі групи населення (передовсім службовців і осіб похилого віку). Наприклад, у 1900 р. уряд Франції обмежив тривалість робочого часу лише для дітей і жінок до 11 годин. Лідером у цьому процесі й надалі залишалася Німеччина, в тому числі і міжвоєнного часу. Дещо відставали інші європейські країни, істотно - США. Характерним є те, що Верховний суд США, розглянувши у 1905 р. справу "Лочнер проти штату Нью-Йорк", скасував закон цього штату про регулювання тривалості робочого часу (лише в 1917 р. це рішення було переглянуте). У 1918 р. Верховний суд США скасував федеральний закон, яким обмежувалася дитяча праця з мотивів його неконституційності.
Разом з тим, ідеї соціального характеру держави поступово знаходили своє відображення у законодавстві розвинутих країн. У 1917 р. одночасно в США, Франції та Нідерландах були схвалені закони про страхування по старості і по хворобі.
Після початку другої світової війни естафету лідерства в цьому плані підхопила Великобританія. Сам термін "соціальна держава" був вперше сформульований у знаменитому плані лорда Вільяма Беверіджа, котрий був запропонований британському парламенту в 1942 р., і згодом став моделлю для багатьох держав повоєнної Європи. За цим планом відбувся перехід від соціального страхування
129
Глава 15. Соціальна держава.
працюючих до "всенародного страхування" Цей план передбачав охорону кожного індивіда "від колиски до гробу" й місіив такі тези
Після другої світової війни система соціального захисту в розвинутих шдуст ріальних країнах неухильно розширювалася, усвідомлювалася, що соціальний захист є одним із основних прав індивіда Це усвідомлення мало місце й у східноєвропейських країнах з соціалістичним плановим господарством, США, Японії і, нарешті, в країнах, що розвиваються
В Україні у 2000 р І В Яковюком захищено кандидатську дисертацію на тему "Соціальна держава питання теорії і шляхи її становлення" На думку цього дослідника, формування концепції "соціальної держави" починається з XIX ст
Він пропонує власну періодизацію процесу розвитку концепції, що налічує п 'ять етапів
У дисертаційній роботі І В Яковюка констатується, що повномасштабна реалізація положень концепції припадає на другу половину XX ст Це обумовлено об'єктивними і суб'єктивними чинниками До перших належать передумови довгострокового (науково-технічна революція, глобалізація економічних процесів) і короткострокового характеру (економічна криза 30-х рр , друга світова війна, повоєнна інфляція)
Загальновизнано, що лідером у практичному втіленні ідей соціальної держави після другої світової війни стала Німеччина, де використовується поняття "соціально-правової держави"
У 1965 р , відзначимо, набула чинності Європейська соціальна хартія, котра відобразила новий соціальний зміст держави, вперше на міжнародно-правовому рівні визначивши соціальні права людини
130
Загальна теорія держави і права
2. Поняття, цілі й функції соціальної держави
Найрозвинутішою сучасною моделлю соціальної держави не лише в доктри-п, а й на практиці є соціальна державність у Німеччині
Соціальна державність в цій країні належить до недоторканих для законодав-ія принципів На сьогодні панівним серед німецьких державознавщв є формулю-іання соцшіьної держави як організації, покликаної допомагати незахищеним, шливати на розподіл економічних благ у дусі принципів справедливості, забезпе-іення кожному індивіду гідного людини існування Соціальність, соціальний ха->актер постає необхідною умовою для розвитку всіх елементів демократичної іравової держави
Сучасний німецький вчений К Дегенхарт відзначає, що характеристика дер-кави як соціальної виступає наслідком переходу від поняття ліберальної держави іа позиції захисту слабких, забезпечення мінімуму матеріальної рівності При іьому в юридичній літературі цієї країни висловлюється переконання, що питання ;оціального характеру виступають на практиці вкрай спірними і складними Ба-кання держави, до прикладу, боротися з безробіттям здійсниме лише в межах, ви-іначених об'єктивними економічними законами, хоча у визначенні відповідної юлітики проявляються позиції й інтереси різних іруп населення Поняття соща-іьної держави призводить до усвідомлення того, що свобода і рівність повинні юзілядатися не формально, але мати матеріальні компоненти
У країнах СНД має місце різне ставлення до цього поняття Російський вчеши С С Алексєєв щодо поняті я соціальної держави відзначає, що воно придума-ю сором'язливими вченими лише для того, щоб не вживати поняття "сощалістич-іа держава", котре використовувалося в СРСР та нацюнал-сощалістській Німеч-шні Тому ми повинні звернути увагу на ті суттєві відмінності, котрі відрізняють П два поняття
Якими ж ознаками сучасна соціальна держава відрізняється від "сощалістич-юі"9
По-перше, соціальна держава взамін гарантій дотримання соціальних прав не юзбавляє громадян прав політичних і особистих
По-друге, соціальна держава не ставить собі за мету виступати монополістом / наданні населенню соціальних послуг, навпаки вона намагається сприяти інституціям громадського суспільства, котрі також працюють у цьому напрямку
По-третє, відрізняється ступінь участі держави у перерозподілі виробленого суспільством продукту У соціалістичній державі, котра є монопольним роботода-щем і монопольним учасником економічного виробництва перерозподіл є значно ласштабнішим
Зараз соціальна держава виходить із визнання значення міжнародних стандартів ООН у соціальній сфері, тому в документах Генеральної Асамблеї ООН в )станні роки вживається термін "соціальна демократія"
Українська дослідниця проблеми Т Перглер, автор дисертаційного дослідження "Роль соціально-правової держави Німеччини у стабілізації суспільства" шзначає, що найважливішими завданнями соціальної держави виступають
131
'лава 15 Соціальна держава
Додамо до цього, що німецький вчений П.Ф. Цахер визначив чотири основні соціальні цілі такої держави: а) проти злиднів і бідності, за достойні умови існування для кожного; б) "більше рівності" завдяки зменшенню відмінностей у рівні життя й контроль за дотриманням прав людини; в) "більше захисту" у випадку кризових ситуацій в житті; г) підвищення рівня і якості життя.
Згадувана вище Т. Перглер виділяє такі функції соціальної держави, котрі визначаються як:
Відзначимо також, що сучасні вчені відзначають також ряд ознак, котрі характеризують по суті кризу соціальної держави. Серед таких ознак передовсім називають такі:
3. Типи соціальної держави
На сьогодні найбільш поширеною методикою типологізації соціальної держави виступає "методика Андерсена", в основі якої лежить критерій взаємостосунків між державою, ринком і сім'єю. Користуючись нею відрізняють три типи соціальної держави:
1. Ліберальна соціальна держава, котра характеризується такими ознаками: а) низький рівень участі держави у перерозподілі виробленого суспільного продукту;
132
Загальна теорія держави і права
б) обмежене соціальне страхування;
в) орієнтація виключно на клієнта з низькими доходами;
г) соціальна підтримка за принципом "рівність у нещасті";
д) державну матеріальну підтримку отримує дуже вузьке коло людей;
є) заперечення необхідності позитивно-правового закріплення соціальних прав громадян (Конституція США не передбачає права на працю, хоча містить право кожного на зброю).
Цей тип соціальної держави властивий для таких країн як США, Канада і Австралія, близько до них - Велика Британія, Данія і Швейцарія. Класична, американська модель такого типу соціальної держави, до прикладу, донедавна не знала медичного страхування як такого. Це пов'язано, в першу чергу, з порівняно високими доходами переважної більшості населення країни.
2. Консервативна (корпоративістська) соціальна держава з такими ознаками:
а) на основі ринку держава здійснює соціальні програми (ринок є джерелом
соціальної політики);
б) держава намагається знизити диференціацію в суспільстві з огляду на соці
альний статус різних верств населення.
Прикладами такого типу соціальної держави виступають Німеччина, Австрія, Франція і Італія.
3. Соціал-демократична соціальна держава, для якої притаманні такі ознаки:
а) соціальні права розглядаються як самостійний вид прав людини;
б) соціальні права поширюються не лише на найбідніші прошарки, а й на так
званий "середній клас";
в) соціальна політика будується на основі принципу "рівності мінімальних
потреб";
г) соціальним страхуванням охоплені усі верстви населення, але державну
допомогу отримують лише найбідніші особи;
д) держава намагається сприяти повній зайнятості працездатного населення.
Класична модель такого типу соціальної держави - Швеція.
4. Проблеми становлення соціальної держави в Україні
Конституція України 1996 р. своєю статтею першою визначила, що "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава". Очевидно, що положення щодо соціальної державності (як і щодо інших наведених характеристик), котре сформульоване конституційно - цс лише орієнтир розвитку Української держави, а не її характеристика.
Вже вище згадуваний дослідник І. В. Яковюк підкреслює, що специфіка розбудови соціальної держави в постсоціалістичних країнах (соціальна характеристика держави доповнюється демократичним і правовим аспектом, а не навпаки, як заведено) дає підстави для виділення цих моделей в окремий різновид держави соціально-демократичної орієнтації, яка має перехідний характер. Це обумовлює нетрадиційний характер її розбудови. Ним же відзначається, що проголошення України соціальною державою створило лише правові передумови для її становлення і
133
Глава 15. Соціальна держава.
подальшого розвитку Наступним кроком в цьому напрямку має стати формування соціального права, в якому соціальна держава отримає розгорнуту правову конкретизацію, і відповідного йому законодавства В роботі І В Яковюка ставиться питання про перспективи реформування судової системи, маючи на увазі започат-кування спеціалізованих соціального і трудового судів
Говорячи про реальне становлення соціальної держави в Україні зупинимось на кількох проблемах, ключових на нашу думку, від вирішення яких буде залежати характер стосунків між державою і суспільством у цьому плані
Якщо проаналізувати соціальну спрямованість Української держави на сучасному етапі, то можна зробити кілька висновків
На перший погляд, в Україні характер держави справді соціальний За таку оцінку говорять такі характеристики соціальної політики
а) розвинуте трудове і соціальне законодавство,
б) чисельні державні заклади освіти і охорони здоров'я, безкоштовними по
слугами яких користуються мільйони громадян У країні загін лікарів складає 226
тис чол і показник їх кількості на 10 тис чол населення (46,2) від 1990 р збіль
шився У нас обов'язкова і безкоштовна загальна середня освіта У 1990-2000 рр
кількість учителів не зменшилася, а навіть зросла на 40 тис чол, незважаючи на
факт зменшення за цей час учнів на 400 тис чол Інший приклад кількість студен
тів, які навчаються за державним замовленням від 1990 р навіть зросла, а загальна
кількість студентів, що навчаються у вищих закладах освіти III-IV рівня акредита
ції, зросла майже удвічі, що засвідчує про ширший доступ до вищої освіти,
в) офіційний рівень безробіття зараз в Україні нижчий за середній показник у
розвинутих європейських країнах (4,2 % працездатного населення в 2001 р ),
г) держава вклала величезні кошти в соціальну інфраструктуру села, най
більш занедбану в "радянські часи" За період 1990-2000 рр кількість сільських
населених пунктів, в яких проведено водопровід зросла майже в півтора рази - з
4578 до 6651 За цей же час кількість сільських населених пунктів, які забезпечу
ються природним газом, зросла майже в чотири рази - з 2428 до 8584,
д) швидкими темпами вирішується проблема житла, котру Україна отримала
в "спадок" від радянської влади Починаючи з 1990 р кількість сімей і одинаків,
які стоять на квартирному обліку, зменшилася з 2, 5 млн до 1, 7 млн Крім того,
майже 390 тис сімей поліпшили свої житлові умови Про реальність цих показни
ків говорить і той факт, що житловий фонд усіх форм власності справді зріс на 100
млн кв м ,
є) держава провадить широкі соціальні програми підтримки малозабезпеченим громадянам Лише в 2000 р 5, 470 млн сімей отримали субсидії для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, газу та твердого палива Крім того, цільова грошова допомога непрацездатним громадянам із мінімальними доходами в тому ж році була призначена 3, 42 млн чол
Але наведені цифри не повинні вводити в оману За аксіому можна взяти тве
рдження практично всіх аналітиків про неефективність діяльності держави у соці
альній сфері, що передовсім виявляється загалом у високому рівні соціальних ви
датків (у відсотках до загальних сум витратної частини держбюджету), котрі є об-
тяжливими для економіки, з одного боку, та в незабезпеченні навіть соціальної
734 Загальна теорія держави і права
безпеки (тобто мінімальних умов для виживання) для значної частини громадян, з іншою боку
Завважимо, що соціальні права в Україні закріплені на найвищому позитивному рівні в тексті Конституції, причому в доволі широкому обсязі Більшість цих прав за своїм змістом мають імперативний характер для держави, тобто є можливість для індивіда добиватися їх реалізації правовими засобами, в тому числі шляхом звернення до суду Але реально за час, що минув після прийняття Основного закону, судами були застосовані конституційні норми лише щодо оплати праці
І справа не лише в низькій ступені правової культури громадян - вони не звертаються до суду ще й тому, що розуміють неможливість здійснення ряду прав взагалі Феноменальною в цьому плані виступає ст 48 Конституції України, що передбачає Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім і що включає достатнє харчування одяг житло Звертає на себе увагу на суб'єкт цього конституційного права "кожен", а не громадянин з фізичними чи психічними вадами, що є неспроможним самостійно заробляти й тому цю справу бере на себе держава
Розілянемо інші пробпеми, пов'язані з становленням соціальної держави в Україні
1 Неспроможність правової системи до визначення критеріїв бідності
(малозабезпеченості), як основи для окреслення верств населення, котрі би стали
клієнтами для соціальної держави в Україні Перші кроки в цьому напрямку вже
робляться Але й досі наявність автомобіля будь-якої марки (правда вже лише од
ного) і нерухомості (при дотриманні житлових норм) не є перешкодою для отри
мання громадянами прямої державної допомоги, наприклад, для оплати комуналь
них послуг
До речі, в законопроекті "Про бідних" (автор А Л Деркач) пропонується визначити такі поняття бідні - громадяни України, особи без громадянства та іноземні громадяни, що постійно проживають на території України, середньомісячний сукупний доход яких є меншим за офіційно встановлений в країні прожитковий мінімум, безпритульні, особи, повністю позбавлені засобів для існування, бідна сім'я - сім'я, середньомісячний сукупний середній доход кожного члена якої є меншим за офіційно встановлений в країні прожитковий мінімум
Відсутність встановлених законом критеріїв бідності призводить до наступної проблеми
135
Глава 15 Соціальна держава
державного або місцевого бюджетів, тобто за рахунок платників податків. Питання стоїть так: чи повинен той, хто зовсім не платить податки або платить їх дуже мало, користуватися цими самими "безкоштовними послугами"? На нашу думку, відповідь має бути ствердною.
Але виникає наступне питання - в якому обсязі? Те, що освіта має бути безкоштовною, тобто доступною для всіх, це зрозуміло. Але чи повинна при цьому йти мова про середню освіту? Справа не лише у фінансовому аспекті (великі європейські держави не можуть собі цього дозволити), а й у тому, що освіта в примусовому і безкоштовному варіанті стає все менш ефективною.
Закладам охорони здоров'я заборонено надавати "платні послуги", проте природно держава є неспроможною фінансувати все ще широку мережу державних закладів у цій сфері і це призводить до зниження якості надання медичних послуг. З іншого боку, можна так поставити питання: чи повинні користуватися безкоштовною медичною допомогою (тобто за рахунок держави) забезпечені громадяни?!
Підсумовуючи вищесказане, зробимо висновок, що ті "рештки соціалізму", котрі залишилися в Україні жодною мірою не характеризують її соціального характеру. У нас і далі зберігається система, за якої якість, а нерідко й ціна соціальної послуги залежать від бюрократичної посади, яку займає громадянин. Ця система підлягає радикальному демонтажу, бо своєю природою вона протирічить ринковій економіці та основам правової держави. Вироблення нових принципів соціальної політики - таке актуальне завдання стоїть нині перед Українською державою.
Література
1. Болотіна Л. Право людини на соціальне забезпечення в Україні: проблема термінів і понять // Право України, 2000, № 4.
2 Дарендорф Р. От социального государства к цивилизованному сообществу // Полис, 1993, №5
1994
136
Загальна теорія держави і права
Глава 15. Соціальна держава.
137
Глава 17. Поняття, принципи і функції права
1. Різні підходи до розуміння права
Зараз існують сотні або мабуть тисячі дефініцій права і серед них немає жодної, яка би розділялась усіма, хто досліджує право. На початку XXI ст. цивілізоване людство ніяк не може прийти до згоди, що є право. Такий стан речей, очевидно, є закономірним і природним, бо будь-яке визначення права несе в собі відбиток конкретної країни на певному етапі її розвитку.
У сучасній юридичній науці термін "право" використовується в кількох зна
ченнях?" """"""""'
а) право в широкому розумінні, коли воно позначає всю сукупність правових
явищ, включно природне право, об'єктивне і суб'єктивне право, діяльність держа
вно-правових інституцій, правосвідомість (синонім терміну "правова система").
Говорять, наприклад, "американське право", "українське право", проте мають на
увазі, по суті, не що інше як "правову систему";
б) правом називають юридично можливу поведінку індивіда чи організації -
це таКзване "суб'єктивне право". Право у цьому смислі асоціюється як право осо
би "на що-небудь". Суб'єктивним воно називається в силу того, що реалізація його
залежить від свідомості, волі особи;
в) ^об'єктивне право - це сукупність юридичних норм, які мають чинність,
знаходяться за межами людської свідомості. Російський вчений Алексєєв С. С.
пише з цього приводу: "Позитивне право - це факт. Тобто зовнішня реальність,
суворе об'єктивне дане... факт емпіричної дійсності". Об'єктивне право розумієть
ся як система права;
г) природне право - це соціально-правові претензії людей на мінімальні умо
ви їх існування у суспільстві (право на життя, свободу, вільне пересування).
Вдамося до короткого історичного екскурсу проблеми розуміння права, зокрема в колишньому СРСР. Той, хто ототожнює право і закон, звичайно визначає право як сукупність виданих державою норм, забезпечених примусовою силою_ держави. Таке визначення права співпадає з визначенням, сформульованим |Ви-шинським А.Я. на 1-ій Нараді з питань науки радянського держави і права в 1938 р.: "Право - сукупність правил поведінки, що виражають волю панівного класу, встановлених у законодавчому порядку, а також звичаїв і правил співжиття, санкціонованих державною владою, застосування яких забезпечується примусовою силою держави з метою охорони, закріплення і розвитку суспільних відносин і порядків, вигідних і угодних панівному класу". В такому смислі право розуміється не інакше як сукупність рішень диктаторської влади.
Починаючи з середини 50-х років в радянській теорії права розгорнулася дискусія між прихильниками офіційного (вузьконормативного) праворозуміння і тими, хто бажав дещо "розширено" розуміти право.
Проте лише в період горбачовської перебудови з'являються принципово нові визначення поняття права. Так наприклад Р.З.Лівшиц вважає, що "право є нормативно закріплена і реалізована справедливість". Інший російський вчений Л.І.Спиридонов розвиває цей підхід: "Право - система історично сформованих правил поведінки, що виступають масштабом свободи рівних суб'єктів, відносини між якими соціально значимі, є частиною суспільного порядку і томузабезпечу-ються державою під час виконання нею загальних справ населення".\В одному з останніх російських підручників з теорії держави і права (відповідальні редактори В.М.Корельський і В.Д.Перепалов, Москва, 1997) визначення права сформульовано так: "Право - це обумовлена природою людини і суспільства і виражаюча свободу особи система регулювання суспільних відносин, якій притаманна нормативність, формальна визначеність в офіційних джерелах і забезпеченість можливістю державного примусу".
В Україні кілька вчених активно розробляють проблеми праворозуміння. У докторському дослідженні з проблем правової держави-Заєць А. П. відзначає, що в регулятивному відношенні право є сукупністю норм, легітимованих у суспільстві і детермінованих досягнутим рівнем моралі і етики, які спираються на владні засоби охорони.
Відомим українським вченим П. Рабиновичем в останньому виданні навчального посібника ("Основи загальної теорії права і держави". - К., 2001) визначення поняття об'єктивного юридичного права подається в такий спосіб - це система загальнообов'язкових правил фізичної поведінки-соціальних норм, встановлених або санкціонованих державою, які виражають волю домінуючої частини соціально неоднорідного суспільства, спрямовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі, а також на задоволення загально соціальних потреб і забезпечуються державою.
Провідний вітчизняний теоретик права М. Цвік відзначає, що "право слід розуміти як засновану на уявленні про справедливість міру свободу й рівності, що відображає потреби суспільного розвитку, яка у своїй основі склалася в процесі повторюваних суспільних відносин і визнається й охороняється державою". Із наведеного загального поняття й будемо виходити
2. Ознаки права
Ознаки права є тими його властивостями, що, з одного боку, характеризують право як соціальне явище, а з іншого боку - його відмінність від інших регуляторів поведінки людей (моралі, звичаїв тощо).
До основних ознак слід віднести:
1) Нормативність - виражається в тому, що право складається з норм - загальних правил поведінки. Не всяке правило поведінки є нормою. Правило поведінки, що стосується конкретного життєвого випадку і застосовується одного разу
138
Загальна теорія держави і права
Глава 17 Поняття, принципи і функції права
139
має не нормативний, а індивідуальний характер. Норми ж діють невизначену кількість разів і щодо невизначеного кола суб'єктів суспільних відносин. Саме з таких норм і складається система права.
2) Системність - означає, що норми права утворюють розвинуту систему,
котрій притаманна внутрішня єдність, узгодженість між її елементами (окремими
нормами, правовими інститутами та галузями). Кількістю деструкцій (неузгодже
ності, протиріч) у системі права у зворотній пропорції, звичайно, вимірюється
ступінь досконалості, рівень розвитку права тої чи іншої країни.
Якими бувають типові "правові деструкції"? По-перше, правові колізії, тобто прямі протиріччя між змістом правових норм. Для дії правових норм вони мають вкрай небажані наслідки - якщо дві норми по-різному (інколи протилежно) визначають поведінку людини, то реалізація суб'єктом однієї з них одночасно є порушення іншої правової норми. Вихід із такої ситуації врегульований спеціальним видом правових норм - колізійними нормами.
Правила виходу із ситуації правової колізії вводяться до такого: 1) суб'єкт реалізації надає перевагу, а компетентний орган застосовує правову норму з вищою юридичною силою; 2) якщо обидві норми права, котрі протирічать, стосуються одного й того ж питання і мають однакову юридичну силу, перевага надається правовій нормі, котра набула чинності пізніше.
По-друге, логічні неузгодженості в змісті правових норм. Наприклад, коли в нормі конституційного права передбачається за певне порушення правової заборони "відповідальність, передбачена законодавством", проте ні кримінальний, ні адміністративний закон її реально не встановлює - це і є логічна неузгодженість.
140
Загальна теорія держави і права
акті чи судовому прецеденті та доступність до них з боку населення - такі цілі досягаються через державно-офіційний спосіб їх закріплення. Але з цього не можна перевищувати роль держави і вважати, що право - продукт лише державної діяльності.
Без жодної з наведених вище ознак право не може функціонувати й здійснювати свої соціальні функції.
3. Право і закон. Поняття правового закону
Питання про співвідношення права і закону викликає в юридичній науці бурхливі дискусії. Щоб зрозуміти їх суть, необхідно врахувати, що термін "закон" вживається у різних значеннях. У вузькому смислі це нормативний акт вищої юридичної сили, котрий приймається парламентом або шляхом всенародного голосування, в широкому - будь-яке джерело право. Суперечка про те, чи співпадає право і закон буде мати зміст лише в разі, якщо термін "закон" розуміється в широкому смислі.
Одразу відзначимо: якщо під правом розуміти лише норми права, то очевидною є тотожність права і закону, оскільки поза джерелами права юридичні норми не існують. Проте вітчизняна юридична наука вже приходить до того, що право не можна зводити до лише норм. Крім сукупності правових норм (об'єктивного права), право включає до себе природне право і суб'єктивні права. Роль норм права якраз і полягає в тому, що вони перетворюють природне право в суб'єктивні права учасників правовідносин. Норми права, продуковані державою, роблять це, м'яко кажучи, далеко не завжди (наприклад, у недемократичних державах) і саме в цьому й проглядається відмінність права і закону. Закон може бути й неправовим, якщо він несе державну сваволю.
На думку російського вченого Лівшица Р. 3., критеріїв правового чи неправо-вого закону чимало: а) врахування в ньому інтересів людей; б) застосовність, реа-лізованість закону; в) ставлення до нього громадської думки; г) рівень загальної і правової культури суспільства; д) наукова оцінка закону тощо.
Якщо конкретніше, то допустимо визначити такі основні характеристики правового закону:
141
Глава 17. Поняття, принципи і функції права
України Наведену вимогу можна сформулювати по-інакшому закон в жодному разі не повинен бути спрямований на дискримінацію певних категорій громадян на підставі їх анкетних даних (наприклад, за національністю, расою, соціальним походженням тощо)
Відзначимо, що проблема правової рівності осіб тісно пов'язана з проблемою справедливості, яку слід розуміти саме як рівність у правах і можливостях для всіх громадян,
3) закон не порушує змісту природного права, в першу чергу так званих "невід ємних" прав і свобод людини
Зміст природного права має вже кглькасторічну історію В "Декларації незалежності США", схваленій 4 липня 1776 р (автор Т Джеферсон) стверджувалося "Ми вважаємо самоочевидними ті істини, що всі люди створені рівними, що вони наділені своїм Творцем певними невід'ємними правами, серед яких право на життя, на свободу і на прагнення до щастя" Проте якщо в період антифеодальних революцій природне право було всього лише системою гуманістичних ідей, то зараз це далеко не так У другій половині XX ст воно було чітко сформульоване і закріплене в цілому ряді основоположних міжнародно-правових документах, які мають загальне визнання в сучасному світі Відрадно, що протягом останнього десятиліття ця вимога стала реально втілюватися, в тому числі за допомогою збройної сили, застосування якої було санкціоноване міжнародним співтовариством
Разом з тим, слід підкреслити, що в умовах правової держави будь-який закон, незалежно від його співвідношення з правом, підлягає виконанню, доки його не скасовано Проте все ж дискусії про правовий характер закону таки мають значення не лише для теорії, а й для юридичної практики У сучасних демократичних державах існує механізм контролю за змістом законів з точки зору їх відповідності праву Роль такого механізму здійснюють органи конституційної юрисдикції, котрі здійснюють захист конституції Остання апріорі вважається правовим законом (Лівшиц Р 3 ), а тому залишається лише здійснювати перевірку всіх інших законів на предмет їх відповідності конституції
Щкщо керуватися наведеним, то право стає критерієм якості будь-якого джерела права (закону), мірою врахування ним інтересів людини і суспільства Інакше право перетворюється лише у знаряддя тоталітарної держави, як це не раз мало місце в історії
В одному з останніх вітчизняних досліджень (рівня докторської дисертації) правової держави (автор - Заєць АП) формулюється чпкий підхід до проблеми співвідношення закону і права Цей учений приходить до висновку, що фундаментальним критерієм істинного процесу правотворення, а відповідно й правового характеру закону, є співпадшня його з волею та інтересами народу, що тягне за собою визнання суспільства основним суб'єктом правотворення а також визнання можливості додержавного і позадержавного існування права Цей теоретичний по стулат ґрунтується на ідеї народного суверенітету та визнанні народу єдиним джерелом влади
4. Принципи права
Принципи права виступають одним із найважливіших компонентів права Під принципами права розуміють основні керівні ідеї, котрі характеризують зміст права, його соціальне призначення, процес виникнення, розвитку і функціонування права, правової системи Це такі правові конструкції, на яких базуються не окремі норми, інститути, а вся система права 3 одного боку, принципи права виражають закономірності права, а з іншого - самі є найбільш загальними нормами, котрі діють у всій сфері правовою регулювання
В основних правових системах сучасності можна виділити кілька підходів до проблеми принципів права
У традиційних правових системах поняття "принципи права" як таке не скла лося, хоча як сукупність основоположних ідей вони фактично мають місце У мусульманському праві, наприклад, можна визначити принципами права вічність, незмінність, універсальність і незаперечність релігійних норм шаріату
У країнах романо-германської правової сім і (зокрема у Франції) принципи права склалися як джерела адміністративного права, причому вироблялися вони адміністративними судами у процесі розгляду справ Найважливіший з них принцип справедливості В країнах англо-саксонського права поняття загальних принципів права історично не сформувалося Справи в разі прогалин у праві з са мого початку вирішувалися на основі розуму Пізніше на зміну цьому принципу прийшло поняття природної справедливості, вироблене англійськими суддями
В Україні наукову проблему принципів права досліджував на рівні докторської дисертації відомий вчений-теоретик Колодій А М На його думку, принципи права це такі відправні ідеї його буття, які виражають найважливіші закономірності і підвалини даного типу держави і права, є однопорядковими з сутністю права і складають його головні риси, відрізняються універсальністю, вищою імперативністю і загальнозначимістю, відповідають об'єктивній необхідності побудови і зміцнення певного суспільного ладу
До найсуттєвіших ознак принципів права, на думку Колодія А М , слід віднести
а) регулятивність, яку не можна ототожнювати з регулятивними характерис
тиками норм права Регулятивний характер принципів права ще більше повинен
посилитися і вирости на сучасному етапі розвитку суспільства і держави у зв'язку
з формуванням демократичної, соціальної, правової держави і громадянською су
спільства в Україні,
б) внутрішню єдність, яка проглядається у їх системно-структурній внутрі
шній збалансованості, несуперечливості, інтегрованості і водночас диференційо
ваності на певні види,
в) об'єктивну зумовленість, під якою слід розуміти їх відповідність характеру
суспільних відносин, економічним, політичним, ідеологічним процесам, що відбу
ваються у суспільстві,
142
Загапьна теорія держави і права
Глава 17 Поняття принципи і функції права
143
г) ідеологічність, яка означає, що вони, як і право загалом, є формою суспільної свідомості, яка здійснює ідейний, інформаційно-виховний вплив загального характеру.
Принципи права класифікуються на загальноправові (властивості всьому праву), галузеві (характерні лише для окремих галузей права) і міжгалузеві (притаманні групі суміжних галузей права).
До загальноправових принципів, до прикладу, в Україні слід віднести такі: 1) принцип народовладдя; 2) принцип гуманізму; 3) принцип унітаризму в будові правової системи; 4) принцип верховенства права; 5) принцип справедливості; 6) принцип законності; 7) принцип правосуддя; 8) принцип рівноправності. Більшість із них сформульовані в Конституції України.
До міжгалузевих правових принципів належать, наприклад, принцип змагальності в судовому розгляді або принцип обов'язковості рішення суду - вони характерні і для кримінально-процесуального, і для цивільно-процесуального законодавства.
Галузеві принципи права характерні лише для однієї правової галузі. Наприклад, у шлюбно-сімейному праві України діють такі принципи як: а) одношлюбність (моногамія); б) принцип свободи і добровільності при укладенні шлюбу; в) принцип свободи розірвання шлюбу; г) принцип повної рівності чоловіка і жінки в особистих і майнових правах; д) принцип моральності і матеріальної підтримки нужденних членів сім'ї.
5. Функції права
Сутність і соціальне призначення права відображаються в його функціях. .Зони виражають основні напрямки впливу права на суспільні відносини і поведінку людей.
Функції права можна розглядати у кількох площинах: загальносощальщ||_ і власне Юридичній. Загальносоціальні функції права називаються такими з огляду на те, що здійснюються за допомогою не лише юридичних засобів, а ширшого комплексу суспільних інститутів.
Серед загальносоціальних функцій, отже, в юридичній літературі виділяють такі:
5) виховна функція - полягає в закріплені в правових нормах певних ідеологічних цінностей (наприклад, сім'я, приватна власність), а також вчинення специфічного виховного впливу на суб'єктів правовідносин.
Відомий вітчизняний вчений-теоретик Рабинович П.М. виділяє ще кілька загальносоціальних функцій права: гуманістичну, організаторську, управлінську, орієнтаційну, пізнавальну (гносеологічну).
У вужчій, "чисто" юридичній сфері, право проявляється, насамперед, як регулятор'суспільних відносин. Цей основний напрямок права проявляється детальніше в таких функціях:
Література
1. Алексеев Л.И. К вопросу об общем понятий права // Государство и право. -
1994. -№3.
144
Загальна теорія держави і права
Глава 17. Поняття, принципи і функції права
145
Глава 17. Право серед інших соціальних норм
1. Поняття соціальної норми
На впорядкування суспільних відносин впливають два види факторів: природні норми (об'єктивні закономірності розвитку природи і суспільства) і соціальні норми. Якщо перші мало піддаються контролю з боку свідомої діяльності людини, то другі безпосередньо пов'язані з такою діяльністю.
Отже,} соціальна норма - це правило поведінки загального характеру, котре виникає в процесі соціальної організації суспільства, регулює різні ділянки суспільних відносин й забезпечується різноманітними соціальними засобами.', Одночасно слід зазначити, що соціальна норма виступає елементом суспільної та індивідуальної свідомості, бо по-суті є продуктом духовної діяльності різних суб'єктів но-рмотворчості.
Соціальним нормам властиві такі ознаки^.
" 5) соцїальТгГнорми відповідають певному типу культури і характеру соціальної організації суспільства.
Вчені справедливо виділяють не лише регулятивну функцію соціальних норм, а й оціночну ( вони є критеріями оцінки соціально значимої поведінки конкретних суб'єктів) та трансляційну (досвід людства через них зберігається і "транслюється" в майбутнє) функції.
Різноманітні соціальні норми об'єднані тим, що вони обумовлені рівнем розвитку культури даного суспільства і входять до структури суспільної свідомості. Разом з тим ці норми розрізняються за способами встановлення і формах вираження, за змістом і методом впливу на поведінку людей, за засобами охорони цих норм від порушень.
46
Загальна теорія держави і права
Глава 17. Право серед інших соціальних норм
147
2. Право і мораль
Право і мораль мають спільне завдання - впливати на поведінку людей. Проте це різні соціальні регулятори, кожній з яких має свою специфіку.
Якщо правові норми виникають в процесі функціонування соціальних інститутів, є інституційними, то мораль формується у духовній сфері життя суспільства і не є відокремленою від суспільної свідомості. Вона базується на сформованих у суспільстві уявленнях про добро і зло, честь, гідність, порядність тощо. У словнику Ожегова С.Н. моральність визначається як правила, що визначають поведінку, духовні та душевні якості, необхідні людині в суспільстві, а також виконання цих правил поведінки.
Мораль характеризується такими ознаками: ^~ГТ вона формується поступово під впливом багатьох факторів, в тому числі природних нор\|, про які згадувалося вище. Говорити, що формування моралі незалежне від діяльності держави було би перебільшенням. Держава опосередковано все таки впливає на неї;
16) норми моралі функціонують у свідомості людей і державно-офіційним способом не закріплюються. Проте недемократичні держави час від часу пробували це робити - згадайте "Моральний кодекс будівника комунізму" в СРСР;
|в) мораль підтримується силою громадського впливу, насамперед громадською дум кою .^Громадська думка є сторожем і критерієм моральності тої чи іншої поведінки людей;
\ г) мораль безпосередньо діє поза сферою правовідносин (поведінки, врегульованої правом), а опосередковано - і в сфері, підконтрольній державі.1} Останнє мораль здійснює лише, коли її зміст враховано при формуванні правових норм. Тому важливим видається з'ясування проблеми співпадіння і колізії між нормами права і моралі.
Особливості моралі стали предметом аналізу відомих філософів у різні історичні періоди. Відомим є категоричний імператив І. Канта: Поступай так, щоби ти завжди ставився до людства і в своїй особі, і в особі будь-кого іншого так же, як до мети і ніколи б не ставився до нього тільки як до засобу. О. Шпенглер, до прикладу, виділяє такі особливості моралі: 1) моралей є стільки же як і культур, не більше і не менше; 2) неможливим є звернення людини до моралі, яка чужа його культурі; 3) істотне в моралі - її внутрішня форма; 4) мораль є замкнутий в собі світ, який виражає життєвідчуття; 5) з початком цивілізації моральність перетворюється із сердечного образу в головний принцип, в засіб і об'єкт, яким оперують.
Взаємодія права і моралі - досить складне явище. У сучасному суспільстві, почнемо з того, громадська думка підтримує право, тобто вважається, що всяке правопорушення є одночасно аморальним проступкомДТЦо стосується таких основоположних гуманістичних цінностей як право на життя, власність, свободу пересування тощо - це справді так. Заборона вбивати, красти і т.д. є одночасно нормами і права, і моралі] Проте є цілий ряд діянь, заборонених законом, щодо яких громадська думка*не така одностайна. Особливо це відчувається в період суспіль-
них перетворень. Перехід до нової моралі здійснюється набагато повільніше ніж модернізація правових інститутів.
Відзначимо, що в діючій Конституції Україні окремі норми моралі через своє закріплення набули правового змісту. Так, ст.51 Основного закону визначає, що батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття, а повнолітні батьки зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.
Між нормами лрава і нормами моралі інколи виникають протиріччя, коли право вимагає одне, а мораль передбачає прямо протилежне. Така колізія виникла, наприклад, у кримінальному процесі, коли як свідків органи правопорядку допитували іншого з подружжя або близького родича обвинуваченого (підсудного). За законом їх відмова від дачі показань або неправдиве показання тягло кримінальну відповідальність. Нині це протиріччя усунуте (ст. 63 Конституції України).
3. Право і релігійні норми
Релігійними називаються норми встановлені різними віросповіданнями, „і. обов'язкові для віруючих цих конфесій. Особливість цих правил поведінки в тому , що вони засновані на вірі людей у надприродні сили.Шроте ними регламентується ширше коло суспільних відносин: порядок організації і діяльності релігійних організацій (церкви), відправлення обрядів, порядок церковної служби. \Цеякі релігійні нормами морально "виховують" віруючого (заповіді).
\ Релігійні норми більшості конфесій письмово сформульовані в релігійних книгах (Біблія, Коран, Сунна, Талмуд), рішеннях зборів віруючих або духовенства (постанови соборів), в творах авторитетних релігійних діячів (проповіді).}
Право і релігія у взаємодії між собою пройшли тривалу еволюцію. Відокремлення релігійних норм від права і моралі відбулося в період розпаду первіснообщинного ладу. Не було жодної системи стародавнього писаного права, яка би не включала релігійних приписів. Особливо сильний вплив релігія вчинила на законодавство держав Стародавнього Сходу (Закони Мойсея, Закони Хаммурапі тощо).
Єдність релігійних і правових приписів характерно і для нормативних систем мусульманських держав. Це пояснюється передусім спільним походженням правових і релігійних приписів ісламу, бо Коран і Сунна визнаються головними джерелами і мусульманського права і неюридичних норм ісламу. Названі джерела закріплюють догмати віри, правила релігійного культу і моралі, які й визначають зміст мусульманського права в юридичному смислі. Пізніше ці правила, не втративши повністю зв'язку з релігійними нормами набули характеру правових норм, оскільки стали підтримуватись державою.
У дореволюційній Росії цілий ряд шлюбно-сімейних і деяких інших норм, які визнавалися і встановлювалися православною церквою ("канонічне право"), виступали складовою частиною правової системи. Після відокремлення церкви (після жовтневої революції 1917 р.) від держави ці норми втратили юридичний характер.
не
Загальна теорія держави і права
Глава 17 Право серед інших соціальних норм
149
Р
Зараз релігійні норми взаємодіють з правом у багатьох аспектах. Конституція України створює правову основу діяльності релігійних організацій, гарантуючи кожному свободу світогляду і віросповідання, включно свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність (ст. 35). Разом з тим, конституція передбачає, що в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей законом здійснення цього права може бути обмежене. Очевидно, що цим вимогам має відповідати й зміст норм, які видаються релігійними організаціями.
В Україні деякі релігійні свята офіційно визнані державою й закріплені в законі (ст. 73 Кодексу законів про працю). Складність полягає в тому, що в світській демократичній державі, де багато конфесій, що відмічають різні святкові дати, неможливо офіційно їх визнати для всіх.
4. Право і звичаї
і ІЩчай - це правило поведінки загального характеру, яке виникає внаслідок багаторазового застосування протягом тривалого часу и перетворення через це в соціальну звичку людей. В основі звичаїв лежить певний зразок поведінки і лише коли застосування цього зразка стало стереотипом поведінки людей, тоді можна говорити про сформування соціальної норми - звичакц
Загалом право опирається на звичне масове підкорення правовим нормам уже з тої причини, що неправомірна поведінка виходить за рамки звичної поведінки більшості населення.
Взаємодія права і звичаїв здійснюється в трьох формах:
а) правові норми підтримують звичаї, корисні з точки зору суспільства і дер
жави, створюють умови їх реалізації.
б) право витісняє звичаї, шкідливі з точки зору суспільства;
в) правові норми ніяк не виражають свого ставлення до звичаїв.
До звичаїв належать також традиції. Виникнення традицій не обумовлено тривалим існуванням певної нормиЛВони стають наслідком поширення якого-небудь зразка, сприйнятого і схваленого суспільством^ До таких відносяться сімейні традиції справляння днів народження, наприклад.
Існування звичаїв і традицій не потребує особливих механізмів їх забезпечення, бо їх функціонування якраз і проявляється через невимушеність. Все вищесказане стосується природних звичаїв і традицій. Тоталітарні держави пробували привнести в суспільство з допомогою примусу квазізвичаї і квазітрадиції типу "безалкогольних весіль" чи "щедрувань на Новий рік" (замість колядок на Різдво). Ці норми зникли, як тільки перестали існувати самі тоталітарні держави.
5. Право і корпоративні норми
1 Когшоративні норми - це правила поведінки, котрі створюються в організованих спільнотах, закріплені в їх організаційних документах (статутах, програмах), поширюються на їх членів і спрямовані на забезпечення організацію і функціонування даної спільноти. До корпоративних відносяться норми, що містяться в статутах та інших документах політичних партій, професійних спілок, добровільних товариств і кооперативівХцГнорми регулюють відносини між членами таких організацій, а також відносини самої організації з іншими організаціями і з державними органамил
Між корпоративними нормами і нормами права є дещо схожого] І одні й другі містяться в письмових документах, прийнятих в офіційно встановленому порядку - (державним органом, з'їздом, конференцією^ зборами організації). Наприклад, в Україні статут партії схвалюється з'їздом цієї партії, а вже потім реєструється Міністерством юстиціїд Проте корпоративні норми відрізняються від правових тим, що не є загальнообов'язковими і поширюються лише на членів даної корпорації. За порушення їх наступає відповідальність, передбачена статутом^крайня міра - виключення з числа членів організації). Застосовувати заходи впливу вправі орган, який згідно статуту наділений таким повноваженням.
Вітчизняний дослідник корпоративних норм Онищенко Н. М. відзначає, що від права вони відрізняються такими специфічними ознаками: а) належать до різних галузей права; б) регулюють типові операції, види діяльності, вчинки, тобто норми, що повторюються в діях більшості або навіть всіх членів колективу; в) за суб'єктивною ознакою корпоративні норми відрізняються від норм, що видаються державою, тим, що мають кількісну визначеність - колектив організації обмежується штатним розписом, акціонерне товариство - кількістю акціонерів; г) якісна (персональна) характеристика колективу може змінюватися; ця особливість наближує корпоративні норми до договірних, де склад учасників визначається поіменно; д) за сферою дії корпоративні норми обмежуються не територією організації, а швидше належністю до колективу; є) корпоративні норми суттєво відрізняються від правових і за способом формування: якщо останні базуються до певної міри на нав'язування волі ззовні, то корпоративні - на погодженні волі різних суб'єктів; є) їх особливістю також є відсутність власних санкцій, що приймаються і застосовуються державою..
Хоча об'єднання громадян та їх норми є важливою складовою механізму саморегуляції громадянського суспільства, зміст корпоративних норм частково є об'єктом правового регулювання. Мова при цьому йде лише про правове визначення основних засад організації громадських об'єднань (добровільність, демократичність, гласність) та деяких обмежень у їх діяльності (наприклад, у разі, коли партія ставить своєю метою зміну конституційного ладу шляхом насильства або іншим незаконним шляхом). Правові норми частіше визначають, яких саме положень не має бути у корпоративних нормах, ніж що в них має бути.
Важливо відрізняти корпоративні норми від юридичних, що містяться у внут-рішньоорганізаційних підзаконних правових актах. Справа в тому, що останні, хоч
150
Загальна теорія держави і права
Глава 17 Право серед інших соціальних норм
151
також діють лише всередині організації, породжують права і обов'язки, забезпечені юридичними механізмами. Наприклад, рішення з'їзду партії про прийняття нової програми є таким, що містить корпоративні норми. Проте рішення відповідного партійного органу про прийняття на роботу працівника є внутрішньоорганіза-ційним правовим актом, бо стосується суспільних відносин, регламентованих трудовим законодавством.
Література
152
Загальна теорія держави і права
Глава 18. Правова система та її типи
1. Поняття правової системи та проблема її класифікації
Правову систему в широкому смислі розуміють як сукупність внутрішньо узгоджених, взаємопов'язаних, соціально однорідних юридичних засобів (явищ), за допомогою яких офіційна влада здійснює регулятивно-організуючий і стабілізуючий вплив на суспільні відносини, поведінку людей. Поняття правової системи логічно ширше поняття права в об'єктивному смислі, вони співвідносяться як ціле й частина.
Структура правової системи визначається вченими-правниками як така, що складається з трьох груп юридичних явищ:
Американський дослідник Л.Фрідмен у книзі "Вступ до американського права" виділяє такі елементи правової системи як: а) "структура" - принципи правової системи й правові установи; б) "сутність" - норми і зразки поведінки людей всередині правової системи; в) "правова культура", яка включає ставлення людей до права і правової системи, ідеали й надії людей у правовій сфері життя суспільства.
Разом з тим, слід відрізняти поняття "правової системи" від суміжного поняття "правового життя", які виступають у співвідношенні частини до цілого. Очевидно, що правове життя, відображаючи всю сукупність правових явищ у суспільстві (позитивних і негативних), виступає поняттям ширшим за правову систему, котра позначає лише "позитивний компонент" правового життя.
Існує цілий ряд класифікацій правових систем. Марксистсько-ленінська юридична наука проводила їх типологізацію на підставі типологізації самого права (рабовласницьке право, феодальне, буржуазне, соціалістичне). Радянський компаративіст А.Х.Саїдов виділяє такі критерії "внутрішньо типової" класифікації правових систем як: а) історія правових систем; б) система джерел права; в) структура правової системи. Виходячи з цих підстав, він виділяє всередині буржуазного типу права вісім правових сімей: романо-германську, скандинавську, латиноамериканську, загального права, мусульманського права, індуську правову сім'ю, сім'ю звичаєвого права і далекосхідну правову сім'ю. У противагу їм розглядається сім'я соціалістичного права.
Американський вчений К. Осакве поділяє усі правові системи сучасності на два види: релігійні та нерелігійні.
До релігійних правових систем він відносить: а) мусульманське (ісламське) право; б) єврейське (іудейське) право; в) канонічне право католицької церкви; г) право Хінду (Індія).
153
Глава 18. Правова система та Ті типи
До нерелігійних правових систем, на думку К. Осакве, належать:
У наступних питаннях спробуємо з'ясувати характерні ознаки основних правових систем: романо-германської, англо-саксонської, мусульманської і соціалістичної.
2. Континентальна (романо-германська) правова система
Ця правова система виступає найбільш давньою і широко поширеною в світі, її історичні корені формувалися в правових поглядах і в праві Римської імперії. Юридична класика Риму і його чітко розробленої системи правових понять і правових норм як точних формул стала стійким фундаментом для наступного розвитку права в Європі. Можна стверджувати, що континентальна правова система стала наслідком рецепції і, одночасно, модернізації римського права. Базою її подальшого розвитку стали середньовічні університети в Німеччині, Швеції, Франції та Іспанії. Впливало на цей процес також канонічне право. Починаючи вже з XIII ст. романо-германська правова система активно розвивається, долаючи державні кордони й стаючи надбанням всієї континентальної Європи.
Відзначимо, що всередині цієї правової системи, залежно від факторів, що вливали її формування, можна виділити романське право (Франція, Італія, Іспанія, Португалія, Бельгія, Туреччина, країни Латинської Америки), коте засноване під винятковим впливом римського права, та германське право (Німеччина, Австрія, Швейцарія, Греція), котре також засноване на базі римського права, але під значним впливом германського звичаєвого права.
Зараз ця правова система характеризується такими особливостями:
1) право поділяється на дві сфери - публічне право і приватне право. Як правило, до публічного права відносяться такі галузі права як конституційне, адміністративне, фінансове, кримінальне, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне, міжнародне публічне право. Приватне право складається із галузей: цивільне, сімейне, торгове, авторське, міжнародне приватне. Деякі галузі юридична доктрина відносить до таких юридичних утворень, в яких норми публічного і приватного права тісно переплітаються: це трудове, аграрне, морське, повітряне право і деякі інші галузі. Слід також відзначити, що останнім часом поділ права на
приватне і публічне став менш жорстким, так як держава стала активніше втручатися в економічне життя суспільства;
Американський вчений К. Осакве усі джерела права в континентальній правовій системі поділяє на дві групи: а) обов'язкові, до яких належать: Конституція; міжнародні договори; закон; підзаконний акт; торговий звичай; судовий прецедент - ]игІ5рги(Іепсе сопзіапсе - у Німеччині, Іспанії, але не в Франції; загальні принципи права; приватні правові угоди (договори); б) необов'язкові (ненормативні): судовий прецедент; доктрина (думка вчених); закон зарубіжних країн; рішення зарубіжних країн; судова практика.
Слід відзначити також ряд теоретичних концепцій державної влади і демократичних інститутів, властивих континентальній правовій системі: а) визнання доктрини і принципів правової держави; б) закріплення принципу розподілу влад; в) забезпечення системи конституційного контролю; г) регулювання адміністратив-
154
Загальна теорія держави і права
Глава 18. Правова система та її типи
155
ноі юстиції, д) гарантії розвитку багатопартшної системи, є) забезпечення прав місцевого самоврядування
3. Англо-саксонська правова система
До англо-саксонської правової системи належать такі країни як США, Велика Британія, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Ірландія, Індія та ще близько двох десятків країн, історично пов'язаних з Британською імперією Не менше третини людства нині живе за цією правовою системою, яку ще називають "системою загального права" Англо-саксонське право не слід ототожнювати, як підкреслює французький вчений-компаративіст Рене Давид, з "англійським правом", дія якого обмежується лише Англією і Уельсом У Сполучених Штатах Америки ця правова система функціонує на всій території, крім штату Луїзіана та Пуерто-Рико
Розвиток загального права в Англії пов'язаний з періодом англо-саксонського права як права місцевого, діючого на обмежених територіях і скупо регулюючого окремі питання суспільного життя 3 1066 р , коли ця країна була завойована нормандцями, починається період становлення і розвитку загального права, діючого вже у всій Англії Воно створювалося королівськими судами, які вже тоді звертали особливу увагу на питання, котрі потребують рішення, процедуру і докази У XVI ст розвивається право справедливості, яке формується лордом-канцлером Дуалізм англійського права характерний до другої половини XIX ст
Разом з тим, з другої половини XIX ст у Великій Британії почали видавати збірки рішень вищих судових інстанцій, котрі виступають як прецеденти під час розгляду аналогічних юридичних справ Протягом цього ж століття активізується також правотворча діяльність парламенту цієї країни, що зумовило зростання ролі закону в системі джерел права
Спробуємо сформулювати основні ознаки англо-саксонської правової системи
156
Загальна теорія держави і права
6) низький ступінь кодифікації права, наявність консолідації як форми систематизації Тісне переплітання всіх форм права, максимальна деталізація вміщених у них правових норм, принципи застосування - все це обумовило складність розвитку систематизації шляхом кодифікації Реально в англійському праві до цього часу мова йде лише про систематизацію шляхом консолідації - процесу об єднання законодавчих положень з одного питання в єдиний консолідований акт без істотної зміни законів, які до нього входять Процес консолідації розпочався у Великобританії ще в XV ст Першим консолідуючим актом англійські юристи вважають Закон про робітників 1562 р
Американське право, виступаючи невід ємною частиною сім'ї загального права, відрізняється від англійського права більшим ступенем структурованості, систематизованості, величезним значенням Конституції Серед специфічних ознак права США виділимо
а) дворівневий правовий розвиток, за якого паралельно і в той же час у взає
модії функціонують правові системи федерації і штатів,
б) високе становище і авторитет федеральної Конституції, питома вага якої
практично визначається тлумаченням п положень Верховним судом США,
в) реалізація доктрини розподілу влади доповнюється введенням судового
контролю за конституційністю законів,
г) збереження пріоритетної ролі судової практики поєднується з динамічним
розвитком галузевого законодавства В свою чергу, законодавство стрімко коди
фікується, але поки що лише на рівні штатів,
д) конституцюналізащя процесуального права
4. Мусульманське право
Мусульманське право є сукупністю норм, породжених релігійно-етичними постулатами і цінностями В умовах цієї правової системи зараз проживає не менше швмільярда чоловік
Дослідники мусульманського права часто звертають увагу на дві його особливості - релігійне походження та тісний зв язок юридичних настанов з мусульманською догматикою, моральними нормами, правилами культу, релігійними нормами ісламу в цілому Виходячи з досконального характеру та його нормативних приписів, робиться висновок про те, що іслам - це водночас "віра й держава", а мусульманське право (фікх) виступає не тільки правом, але й релігією Для мусульманського права, отже, типовим є дуалізм релігії та держави
Опора на релігійні догми й націленість на захист основ віри простежується на рівні усіх галузей мусульманського права Так, мусульманське цивільне право (муамалат), що регулює режим власності, визнає верховне право на будь-яке майно за Аллахом Широко використовується переказ Пророка про те, що деякі об єкти не мають можливості бути предметом приватної власності
Мусульманське кримінальне право (укубай) як найбільш небезпечні правопо
рушення розглядає посягання на "права Аллаха", серед яких особливо виділяється
віровідступництво, яке карається смертю Ця галузь мусульманського права не
Глава 18 Правова система та її типи 7Г>7
редбачає застосування юридичних санкцій за невиконання деяких релігійних обов язків і норм моралі Подібний стан речей властивий й сучасному правовому розвитку деяких мусульманських країн Наприклад, законодавство Марокко, Йорданії та Пакистану передбачає для мусульман кримінальну відповідальність за недотримання посту під час рамазану
Спеціальні мусульманські суди в Ірані, створені для боротьби з так званою "моральною деградацією", можуть застосовувати покарання за нехтування мусульманськими звичаями стосовно одягу або порушення шаріатських норм громадянської поведінки
У складі мусульманського права виділяють дві групи взаємопов язаних норм
а) юридичні приписи Корану (священної книги ісламу) і суни (традиції,
пов язані з посланцем Аллаха),
б) норми, сформульовані мусульмансько-правовою доктриною на грунті "ра
ціональних" джерел, одноголосної думки (іджма) найбільш авторитетних право
знавців (муджахідів і факірів) та висновків за анолопєю (кійас)
З іншого боку, мусульманське право включає сукупність таких принципів і норм, які регулюють три основоположні сфери життя мусульман 1) відносини правомірних з Аллахом, 2) взаємовідносини людей, 3) зв язки між державами або релігійними конфесіями
Найбільшу роль мусульманське право відіграє у правових системах таких країн як Саудівська Аравія та Іран У цих країнах воно визначає всі галузі діючого права, що знаходить відображення й на конституційному рівні конституція Ірану, зокрема, закріплює положення про обов язкову відповідність шаріату всіх законів, які приймаються
5. Соціалістична правова система
Соціалістичне право виникло разом із утворенням радянської держави в 1917 р , а після другої світової війни поширилося на країни, де проживала третина людства Після розпаду СРСР і зникнення так званого "соціалістичного табору" актуальність вивчення особливостей цієї правової системи не відпала У ряді країн -Китай, В єтнам, Куба, КНДР та деяких африканських державах соціалістичне право зберігається й на сьогодні До того ж треба мати на увазі, що досі в Україні немалий нормативно-правовий масив був сформульований ще у радянські часи та офіційно діє й зараз Це ж характерно, у більшій чи меншій мірі, й для Роси та інших пострадянських країн
У західних правових теоріях має місце спір про природу соціалістичного права Французька теорія вважає, що соціалістичне право є "позашлюбною (нелепти-мною) дочкою" цивільного права з багатьма ознаками цієї правової системи, за винятком шлюбного блаженства Германська теорія вважає, що соціалістичне право - це "блудний син" цивільного права, котрий з часом повернеться до рідного коріння, тому соціалістичне право не самостійна правова система, а лише тимчасова аномалія континентально-європейського права Американська теорія взагалі називає його генетичним виродком з деякими елементами цивільного права
158
Загальна теорія держави і права
Соціалістична правова система характеризується такими ознаками
1) сугубо позитивістське і класове розуміння права Право в офіційному ро
зумінні визнається таким, що виражає інтереси лише частини населення, тобто має
класовий характер Право, крім того, проголошується продуктом правотворчої ді
яльності держави Не визнається природне право і правові норми поза офіційними
текстами джерел, встановлених державою
Право, крім того, повністю заідеологізоване, воно засноване на соціалістичній доктрині, котра передбачає а) державну власність на основні засоби виробництва і розподілу, б) заперечення приватної власності, але визнання особистої власності, в) відмирання держави і права, за комунізму не буде права, юристів, юридичних факультетів, тобто нинішні юристи - відмираючий, паразитуючий прошарок суспільства, в) керівна роль комуністичної партії в державному і суспільному житті, г) суспільством будуть управляти не всі громадяни, найдостойнпш з достойних, тобто члени компартії, д) кадрова політика заснована на ідеологічному загартуванні, а не на меритократн (критерій добору кадрів, коли враховуються здібності особи)
159
Глава 18 Правова система та 11 типи
щодо інших владних органів, зважаючи на способи і строк їх призначення, матеріально-технічне забезпечення тощо. Навіть в період "горбачовської перебудови" судді на місцях призначалися місцевими органами влади;
Разом з тим, за цілим рядом ознак соціалістична правова система схожа до романо-германської правової системи (ієрархія джерел права, галузевий поділ права, високий ступінь кодифікації тощо).
Україна в складі СРСР до 1991 р. належала до соціалістичної правової системи. Здійснювана зараз правова реформа спрямована на ліквідацію анахронізмів тої системи, котрі досі зберігаються в нас. Але багато що й змінюється на наших очах: зростає роль судів, вперше створений Конституційний Суд, вперше приймаються закони, що покладають відповідальність на державу. Правова система України поступово набирає класичних ознак романо-германської правової системи.
Література
160
Загальна теорія держави і права
Глава 19. Система права
1. Поняття системи права
І Під поняттям власне "система" розуміють що-небудь ціле, яке обов'язково складається з двох і більше елементів, пов'язаних між собою певним порядкомл Право виступає такою системою, яка одночасно є вираженням його єдності й диференціації на норми, інститути та галузі.
| Отже, система права - це поняття, що охоплює сукупність діючих правових норм в рамках певної країни і одночасно виражає внутрішню структуру права, його диференціацію на правові галузі та інститути на основі властивих їм особливос-тейл
? До основних властивостей системи права належать такі:
а) система права - це об'єктивна якість права, діючого в суспільстві. Вона не
може бути продуктом свідомої діяльності;
б) система права загалом відповідає структурі суспільних відносин, які регу
люються правом;
в) система права розвивається разом із суспільством. Кожному історичному
етапу розвитку суспільства відповідає "власна" система права;
г) в основі поділу системи права на елементи та класифікації останніх мають
метод та предмет правового регулювання. Предмет правового регулювання - це
фактичні відносини між людьми, котрі об'єктивно потребують правового регулю
вання. Метод правового регулювання - це сукупність прийомів юридичного впли
ву на поведінку людей (наприклад, імперативний метод, договірний метод, пока
рання тощо), які обумовлені характером цієї поведінки.]
Юридична норма є первинним елементом системи права. Вона регулює лише одну окрему сторону людської поведінки, для впорядкування якою потребуються певні сукупності таких норм. Розглянемо такі групи правових норм.
Правовий інститут - це відокремлена група юридичних норм, що регулюють суспільні відносини конкретного виду, як правило в середині галузі права. Наприклад, у конституційному праві можна виділити інститути президента, парламенту, виборчого права тощо. Правові інститути можуть бути не лише галузевими, а й міжгалузевими -наприклад, дисциплінарна відповідальність встановлюється нормами трудового права, але виникаючі на її основі трудові спори розглядаються судом в порядку, що визначається нормами цивільно-процесуального права.
Галузь права - це сукупність правових но]»м та інститутів, що регулюють певну сферу суспільних відносин своїм особливим методом правового регулювання. Правові галузі поділяють на матеріальні (цивільне, кримінальне, трудове право тощо) та процесуальні (цивільно-процесуальне і кримінально-процесуальне право). Формуються в Україні галузі конституційно-процесуального і адміністративно-процесуального права.
161
Глава 19. Система права
Треба зауважити, що система права диференціюється й на основі інших критеріїв. На основі генетичного підходу право поділяють на природне і позитивне. За історичним підходом, який відстежус розвиток форми права, воно поділяється на звичаєве (традиційне) право, прецедентне право, договірне право і право законів. Право поділяють також на публічне (регулює відносини, пов'язані з функціонуванням держави) і приватне (регулює відносини між окремими індивідами).
2. Предмет правового регулювання
Передусім необхідно з'ясувати, що під правовим регулювання розуміється не будь-який вплив на поведінку людей, а лише такий, котрий здійснюється виключно юридичними засобами, є обгрунтованим і цілеспрямованим. Щоб визначити предмет правового регулювання необхідно врахувати багато факторів, зокрема період розвитку суспільства, політичний режим у державі тощо.
З точки зору можливості й доцільності здійснення правового регулювання можна розрізнити кілька груп суспільних відносин:
а) відносини між людьми, які не регулюються і не можуть бути регульовани
ми взагалі; наприклад, почуття людей, їх свідомість;
б) відносини, які в принципі можуть бути врегульованими, але, як правило, в
сучасних державах демократії не регулюються; у тоталітарних державах, напри
клад, прямо чи опосередковано регулюються домашні стосунки між подружжям,
способи проводження вільного часу;
в) відносини, які можуть бути врегульованими і регулюються (називаються
"правовідносинами");
г) відносини, які можуть бути врегульовані, потребують такого регулювання,
але не є врегульованими. Суспільство розвивається і завжди в силу різних причин
мають місце й такі відносини. Вони називаються "прогалинами" в праві. Якщо їх
багато, вони підривають нормальне функціонування суспільства як системи.
Враховуючи вищесказане,[можна виділити такі особливості суспільних відносин, що становлять предмет правового регулювання: по-перше, в цих відносинах знаходить прояв як індивідуальний, так і суспільний інтерес, по-друге, вони передбачають додержання обов'язкових правил, які в принципі можуть стати об'єктом контролюй
{Структуру предмету правового регулювання становлять:
3. Метод правового регулювання
5 Метод правового регулювання не є поняттям далеким від предмету правового регулювання. Він є нічим іншим як юридичним вираженням особливостей предмету правового регулювання^
Що такеСЧіетод правового регулювання"? Під цим терміном розуміється спосіб впливу норм даної галузі права на суспільні відносини (поведінку людей), котрі виступають предметом правового регулювання даної галузі права^
ІМетод правового регулювання в межах тої чи іншої галузі права складається з таких елементів:
ГВ теорії права прийнято розрізняти два методи правового регулювання: метод децентралізованого регулювання і метод централізованого регулювання. Перший метод застосовується переважно в галузях приватноправового характеру й полягає в координації цілей та інтересів сторін у всіх стосунках. Другий метод, який ще називають методом імперативного регулювання заснований на відносинах субординації між учасниками суспільних відносин. Він викориртовується в публічно-правових галузях.^
Прийнято також виділяти три основні способи впливу права на поведінку людей:
а) уповноваження - надання учаснику правовідносин суб'єктивних прав;
б) зобов'язання - накладення на учасника певного юридичного обов'язку вчи
нити певну дію;
в) заборона - покладення обов'язку утриматися від певних дій.
Крім того, в юридичній літературі існують дві юридичні формули, на основі яких відрізняють два типи правового регулювання. Перша формула: "дозволено все, крім того, що прямо заборонено законом". Це загальнодозвільний тип правового регулювання. Інша формула має протилежний зміст: "заборонено все, крім прямо дозволеного законом". На її основі побудований дозвільний тип правового регулювання.
161
Загальна теорія держави і права
Глава 19 Система права
163
6
4. Галузі права в Україні
Система права в Україні зараз включає до себе такі основні галузі права
7) Трудове право об єднує норми, котрі реї улюють відносини між працівни
ками і власниками підприємств, установ і організацій або уповноваженими ними
органами в процесі трудової діяльності порядок договору, робочий час і час від
починку, форми оплати праці, трудову дисципліну, порядок накладення дисциплі
нарної відповідальності і вирішення трудових справ Основним джерелом трудо-
вого права є Кодекс законів про працю, закони про колективні договори (уюди), про оплату праці тощо
Крім того останнім часом в Україні формується кілька нових галузей права на основі розвитку інститутів чи підгалузей права Серед них слід відзначити державне процесуальне право (регулює процедуру діяльності органів державної влади), комерційне право (регулює різні організаційно-правові форми підприємницької діяльності), і галузь адміністративного процесу
Література
1987 -№5
164
Загальна теорія держави і права
Глава 19 Система права
165
Глава 20. Правотворчість і форми (джерела) права
1. Поняття і види правотворчої діяльності
В юридичній літературі існує кілька визначень поняття правотворчості. Як правило,\під правотворчістю розуміють таку форму організованої державної діяльності, котра виражається в установленні або санкціонуванні компетентними органами (або народом через референдум) правових норм. \
Правотворчість завершує процес правоутворення. Останнє виступає більш широким поняттям і охоплює як власне правотворчість, так і сукупність факторів, які викликають їїГСеред ознак правотворчої діяльності виділимо такі: а) це саме діяльність і одночасно наслідок такої діяльності; б) ця діяльність має організований характер, базується на правовій процедурі; в) цю діяльність здійснюють переважно державні органи;\
Найбільш сутнісні характеристики правотворчої діяльності проявляються в законотворчості. У законодавчому процесі, як правило, виділяють чотири стадії у такій послідовності: а) здійснення права законодавчої ініціативи; б) обговорення законопроекту; в) прийняття закону; г) його обнародування.
У процесі ж правотворчості стадій дещо більше:
З іншого боку, в Україні можна визначити такі види правотворчої діяльності:
166
Загальна теорія держави і права
Останнім часом виробляються абсолютно нові види правотворчості. На думку вітчизняної дослідниці Раданович Н. М., в результаті дослідження процесу "стикування" міжнародно-правових і національно-правових приписів можна виділити наступні специфічні риси національної правотворчості:
Сказане дозволяє зробити висновок про існування специфічного різновиду національної правотворчості, а саме: імплементаційної правотворчості.
Для України розробка механізму імплементаційної правотворчості виступає справою важливою і актуальною з огляду на процес її поступового входження до правового простору Європейського Союзу.
2. Поняття форми (джерела) права
Відповідь на питання "що є джерело права?" (в першу чергу, об'єктивного права) залежить від того, як розуміється саме право в тій чи іншій юридичній теорії. Соціологічна школа шукає джерело права в самому суспільстві і суспільних відносинах. Природно-правова теорія бачить його в людській природі, а раціональний напрям - в конституції і законах.
Точка зору щодо розуміння джерел права, мова йде про поняття джерел права, їх Види та значення, є занадто різною в юридичній літературі. Про це свідчить лише перелік поглядів на поняття джерело права. На думку різних авторів джерело права полягає у:
а) соціальних, економічних, моральних і політичних умовах і обставинах, які
впливають на чинні правові норми;
б) волі суверена, пануючого класу;
в) органі чи державних органах, які мають нормотворчі повноваження;
г) нормативно-правових актах, виданих правотворчими органами;
д) нормі, що встановлює нормотворче повноваження;
є) офіційній збірці правових приписів держави.
\ Усі вищенаведені джерела права юридична наука класифікує на два види: 1)
джерела права в матеріальному смислі (матеріальні джерела права); 2) джерела
права в формальному смислі, які називаються "форми права".
Глава 20. Правотворчість і форми (джерела) права ^67
Під матеріальними джерелами права слід розуміти те, що виражає перша точка зору з вищенаведеного переліку поглядів на поняття джерел права, а саме природні, географічні, демографічні, соціальні, економічні, моральні, політичні технологічні, міжнародні та інші умови життя організованого суспільства, котрі впливають на процес творення права і на яких правотворчість власне базується.
Джерелами права у формальному смислі є визначені форми права, де сформульовано його зміст, який можна там віднайти й ідентифікувати як такий, що встановлений державою. Саме завдяки своїй формі юридичні норми мають можливість бути чинними, а значить — реалізованими.
Філософська категорія "форми" означає спосіб існування та виразу того чи іншого об'єкту, його організацію. 'Лід формою права треба розуміти організацію, улаштування змісту права, способи існування, прояву, впорядкування та функціонування такого змісту.
Існує й кілька інших визначень "форми права": а) явища і факти, які спеціально мають служити джерелом пізнання правових приписів; б) державно-офіційні способи виразу і закріплення норм, надання загальним правилам загальнообов'язкового, юридичного значення; в) спосіб внутрішньої організації та зовнішнього прояву правових норм, який засвідчує їх загальнообов'язковість.
Відзначимо також, що форма^права є важливою ознакою права, завдяки якій правові норми: а) відрізняються і відокремлюються від інших соціальних норм; б) діють, бо мають дану або санкціоновану державою форму і внаслідок цього є загальнообов'язковими. У самій формі права засвідчується також його приналежність до певної держави.
В свою чергу, форми права можна розглядати в широкому і вузькому смислі. Поняття форми права в широкому смислі означає:
а) процедуру, процес прийняття чи виникнення конкретного джерела права;
б) наслідок, який мас місце відповідно з установленою процедурою, напри
клад Закон "Про адвокатуру", котрий є нормативним актом, прийнятим внаслідок
правотворчої діяльності Верховної Ради України.
^^зькому розумінні слова форми права - це лише наслідки правотворчої діяльності компетентного органу. Саме з цієї точки зору виділяють такі основні види джерел права як нормативно-правові акти, нормативні договори, правові прецеденти, правові звичаї.
3. Закон: поняття і ознаки
У більшості сучасних демократичних державах основним джерелом права є закон. Під останнім слід розуміти нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, прийнятий за особливою процедурою вищим представницьким органом державної влади або безпосередньо народом, який регулює найважливіші ділянки суспільних відносин. Тут і далі маємо на увазі закон саме як парламентський акт або рішення, схвалене в ході всенародного голосування, а не як нормативні акти, прийняті іншими органами, котрі за силою прирівнюються до закону (делеговане законодавство).
У країнах, де права людини поважаються, ставляться підвищені вимоги до змісту закону, який має бути правовим. Останнє зараз означає, в першу чергу, те, що закон своїми положеннями не порушує міжнародно-правових стандартів в галузі прав людини.
Закон відрізняється від інших джерел права такими специфічними ознаками:
Відзначимо, що в Україні відповідно до ст.92 Конституції України виключно законами України визначаються, наприклад, засади цивільно-правової відповідальності, а також діяння, що є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями як підстави кримінальної, адміністративної, дисциплінарної
168
Загальна теорія держави і права
Глава 20. Правотворчість і форми (джерела) права
169
відповідальності, та відповідальність за такі діяння. Зазначені питання не можуть бути предметом регулювання підзаконними нормативно-правовими актами.
5)^9ШШ!лає вищу юридичну силу порівняно з іншими джерелами права. Це означає, що в разі невідповідності останніх закону вони можуть визнаватися недійсними. В Україні механізм забезпечення верховенства закону має складається з двох складових: а) конституційного правосуддя, котре передбачає, що Конституційний суд вправі розглянути закони та інші нормативно-правові акти вищого рівня на предмет їх відповідності повністю чи в частині Конституції України; б) суди загальної юрисдикції та господарські суди, які вправі розглянути справу про невідповідність нормативно-правових актів закону. В разі визнання таких актів неконституційними чи незаконними, вони визнаються нечинними.
6) закон є базовим елементом правової системи, дороговказом для інших суб^єктів правотворчої діяльності. На основі законів здійснюється правотворча діяльність органів управління, на основі них здійснюється діяльність усіх юридичних установ.
Визначити місце закону в системі джерел права тої чи іншої країни інколи буває складно, бо декларативне проголошення "верховенства закону" може бути далеким від реалій. У такому випадку, на думку французького компаративіста Р. Давида, необхідно відповісти на такі три запитання:
Розрізняють кілька видів законів: конституції (основні закони), конституційні^ закони (вносять зміни до конституцій, приймаються за ускладненою процедурою) і звичайні закони.
4. Підзаконні акти
Підзаконними актами виступають такі правові акти, які видаються компетентними органами на підставі закону, відповідно до його змісту і на його виконання. Підзаконні акти покликані деталізувати, конкретизувати положення закону. Тому й кількісно їх набагато більше.
До характерних ознак підзаконного акту належать:
а) вони засновані на законі. Підзаконний характер правового акта відобража
ється, "в*"першу чергу, в тол'у, що він видається внаслідок повноважень суб'єкта
правотворчості, визначених законом;
б) підзаконні акти мають меншу юридичну силу порівняно з законами. У разі
розходження в їх змісті правореалізаційний суб'єкт чи правозастосовний орган бе
зумовно повинні керуватися законом;
в) вони регламентують набагато ширше коло суспільних відносин порівняно з
законами. У цьому плані можна сказати, що підзаконні акти конкретизують, дета
лізують закон;
170
Загальна теорія держави і права
г) іґідзаконні акти спрямовані за виконання закону та інших нормативних акин, які мають силу закону.
Критерії для класифікації підзаконних актів є різноманітними. З точки зору наявності в них норм права вони поділяються на нормативні та індивідуальні. Індивідуальні акти діють одноразово і торкаються конкретного життєвого випадку чи окремого індивіда чи групи конкретно визначених індивідів. Наприклад, указ президента про призначення на посаду прем'єр-міністра. Підкреслимо це, бо, на-і адасмо, закони завжди є нормативними актами.
За суб'єктами видання і належною їм юрисдикцією підзаконні акти поділяються на чотири групи:
Відзначимо, що виклад підзаконних актів у такій послідовності не означає їх такої ж ієрархії за юридичною силою. Наприклад, рішення сільської ради, прийняте на основі закону і в межах своєї компетенції не є "нижчим" за юридичною силою від будь-якого іншого підзаконного акту. Проте, наприклад, розпорядження голови місцевої держадміністрації обов'язково повинно відповідати постанові Уряду України, воно справді має меншу юридичну силу, бо це прямо визначено законом.
Окремо розглянемо зміст таких підзаконних нормативних актів як статути,
положення, інструкції, регламенти, правила, які затверджуються органами держа
вної влади і місцевого самоврядування їх нормативними актами іншого виду, і
юридична сила яких визначається правовим статусом того суб'єкта, що їх затвер
див. Статут, положення - звід правових норм, які регулюють організацію та дія
льність державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств,
об'єднань, організацій і установ, службовців та інших осіб у певних сферах еко
номічної, соціальної і культурної діяльності. Інструкція - нормативний акт, який
Глава 20. Правотворчість і форми (джерела) права 171
визначає зміст регулювання в найбільш детальній формі певної сфери суспільних відносин. Регламент - нормативний акт колегіальних органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, який містить сукупність правил, що визначають процедуру діяльності цих органів. Правила - нормативний акт, який конкретизує норми права більш загального характеру з метою регулювання поведінки суб'єктів суспільних правовідносин у певних галузях та процедурних питаннях.
5. Правовий звичай
І Правовий звичай - це правило поведінки, яке сформувалося внаслідок фактичного його застосування протягом тривалого часу і яке визнається державою. Якщо коротко, то це не всякий звичай а лише такий, що санкціонується державою.)
Правовий звичай визнається за джерело права у багатьох країнах. Його визнання відображає розуміння права як такого, що може існувати поза межами "позитивного права", тобто права, творцем якого виступає держава. Проте якщо в європейських країн він діє у доволі вузькій сфері - переважно в галузі торгового права, то у Великобританії правовий звичай є одним із джерел конституційного права. Джерелом права звичай визнаний Конвекцією ООН про договори міжнародної куплі-продажі товарів 1980 р. Особливе велике значення правового звичаю в нормативних системах країн, що розвиваються. У сусідніх з нашою країною країнах звичаєве цивільне право діяло донедавна: у Словаччині до 1950 р., в Угорщині до 1954 р., до повоєнного часу діяло й чеське земельне звичаєве право.
Можна виділити такі особливості правового звичаю серед інших_,джерел права:
Уже згадуваний Р.Давід розрізняє три види звичаїв залежно від їх ролі в правовій системі: а) звичаї на доповнення закону; б) звичаї крім закону (в разі прогалин у законодавстві); в) звичаї проти закону, коли в разі колізії між ними перевага надається останньому.
6. Правовий прецедент
Якщо в континентальних державах Європи основними джерелами права є нормативно-правовий акт й нормативна угода, то в англо-американській правовій системі ситуація інша. Важливим джерелом права там виступає прецедент, тобто право, створене суддями.
Судовии_прецедент - це рішення суду в конкретній юридичній справі, котре містить загальнообов'язкове правило поведінки, яке реалізовується (враховується) судом під час розгляду аналогічної справи в майбутньому^ Ще раз підкреслимо, якщо в континентальній Європі суди лише застосовують право, то а англосаксонській правовій системі вони створюють нове правило поведінки, тобто творять право. Окрім Англії і США судовий прецедент визнається обов'язковим у кількох десятках країн, які раніше мали зв'язок з Британською імперією.
Специфіка англійського права полягає не в самому прецеденті як такому. Сьогодні мова йде про дію доктрини прецеденту, суть якої в обов'язку судів слідувати рішенням судів вищого рівня, а також в пов'язаності апеляційних судів своїми попередніми рішеннями (крім палати лордів). Умовою дії системи прецедентів є наявність джерел інформації про прецеденти, тобто судових звітів. Про їх важливість свідчить і той факт, що доктрина обов'язковості прецеденту сформувалась у сучасному вигляді лише в середині XIX ст., коли запис судових звітів став цілісною системою.
За своїм юридичним змістом судові прецеденти поділяються на два види;
а) деклараторні, які повторяють уже існуючі правові норми і дають їх тлума
чення;
б) креативні, які заповнюють прогалини в законодавстві і створюють таким
чином нову правову норму.
У будь-якому випадку прецедент обов'язковий для нижчестоящих судів і, як правило, для судів того ж рівня. Треба мати на увазі, що обов'язковою є лише частина прецеденту, яка має назву гагіо сіесісіепа'і. Інша його частина, - оЬіІег дісіит (попутно сказане), - має відносну обов'язковість.
Прецеденти, які на думку судді не відносяться до справи, він не повинен застосовувати. Однак, якщо суддя вже встановить, що прецедент має обов'язкову силу, він повинен його застосувати, навіть якщо це протирічить особистій думці судді. Правда, у судді є можливість визнати, що дана справа і прецедент мають відмінності між собою. Для цього досить оголосити суттєвим будь-який факт, який не є для них спільним.
Одночасно є винятки, коли дозволяється судді відійти від принципу "обов'язковості прецеденту", які зводяться до такого:
а) суд вправі і зобов'язаний вирішити, якому з двох конфліктуючих прецеде
нтів надати перевагу;
б) суд повинен відмовитися слідувати власному прецеденту, який хоча і не
був повністю відкинутий, але, на думку суду, не може бути узгодженим з преце
дентом палати лордів;
172
Загальна теорія держави і права
Глава 20 Правотворчість і форми (джерела) права
173
в) суд не зобов'язаний слідувати власному прецеденту, якщо вважає, що рішення було винесене при незнанні чи неврахуванні деяких статутних норм, які протирічать йому, або обов'язкових для даного суду прецедентів.
У США відмовилися від принципу "жорсткого прецеденту", надавши судовим органам свободу в установленні й зміні прецедентів. В інших же країнах "загального права" судовий прецедент обмежений часом. Варто також підкреслити, що в усіх країнах судовий прецедент може бути змінений чи скасований парламентським актом.
7. Нормативно-правовий договір
Ще одним важливим джерелом права є нормативний договір, під яким розуміється угода двох і більше суб'єктів права про встановлення прав і обов'язків. На думку вітчизняного вченого Пархоменко Н.М., нормативно-правовий договір - це угода, змістом якої є нормидправа, між суб'єктами публічно-правових відносин, що може бути підставою для виникнення, зміни та припинення цих відносин, з іншого боку, індивідуально-правовий договір - це угода, що може бути, укладена між суб'єктами суспільних відносин з метою регулювання конкретних, індивідуальних відносин.
Т'їїормативний договір відрізняється від ненормативного цілим рядом особливостей, в першу чергу тим, що санкціонується державою, складений у формі, передбаченій законом і його чинність поширюється на невизначене коло суб'єктів, а не лише тих, хто взяв участь в укладенні!
Вже згаданим автором дисертаційного дослідження на тему місця договору в правовій системі Пархоменко Н. М. робиться висновок, що вивчаючи поняття договору, необхідно відрізняти договір як норму права - в розумінні загальної правової категорії, і договір як реалізацію норм права - в значенні правового інституту деяких галузей права. Ним наводяться такі ознаки договору:
згода між всіма сторонами договору по всіх суттєвих його умовах, вільне волевиявлення його сторін;
Крім того, на нашу думку, нормативний договір характеризується такими ознаками:
174
Загальна теорія держави і права
а) стропи можуть укладати договір як передбачений, так і не передбачений іакоиодансіном;
П) умови договору, його предмет і форма не мають протирічити чинному за-мніодансіву. Наприклад, предметом договору куплі-продажі може стати будь-яке майно, крім іого, на яке прямо вказано в законі (вогнепальна зброя, вибухівка, Сни припаси іощо).
и) в разі колізії договору і закону перевага надається останньому. В цьому плані договір безумовно має підзаконний характер. Проте якщо договір був укладений раніше від моменту набуття законом чинності, пріоритет зберігається за доктором.
І Іе можна також не погодитися з Пархоменко Н. М. в тому, що правові відносини, котрі виникають на підставі договору, можуть вважатися дійсними лише в тму випадку, коли сторонами були дотримані всі у_мови, а саме: дотримання процедури і а послідовності при укладанні та виконанні договору, єдність волі і волевиявлення суб'єктів при укладанні договору; законність змісту, що визначається видовою характеристикою, основою домовленості сторін, метою договору; вираження волі сторін в певній формі (усно, письмово, мовчазно, з нотаріальним посвідченням).
Договірний метод правового регулювання є характерним передусім для галузі цивільного права й суміжних з нею галузей (трудового, шлюбно-сімейного права). Тому цивільно-правові договори є найпоширенішими. До трудової угоди в середині XX сг. додалося поняття колективного договору. Давно відомий на Заході шлюбний контракт уже отримав закріплення в більшості постсоціалістичних країн.
Важливу роль нормативний договір грає в галузі конституційного права. В Ліплії угодами за юридичною природою виступають деякі документи (наприклад, Велика Хартія вільностей 1215 р.), які нині становлять основу конституційного ладу.
У міжнародному праві договір є основним джерелом права. Його сторонами на публічному рівні можуть виступати лише суб'єкти міжнародного права, якими (. держави, міжнародні організації, державоподібні утворення, організації народів, які борються за визволення. Дія міжнародного договору поширюється на територію іої чи іншої держави через процедуру надання йому обов'язковості (ратифікацію), рішення про що приймає, як правило, парламент.
Література
1. Лукьянова Е. А. Закон как источник советского государственного права / Е. А. Лукьянова. - М. : Изд-во МГУ, 1988.-150 с.
175
Гпава 20. Правотворчість і форми (джерела) права
4 Мурашин О Г Акти прямого народовладдя у правовій системі Автореф дис
д-ра юрид наук (12 00 01) / Київський національний ун т їм Тараса Шевченка
-К,200І -34с
Глава 21. Система законодавства
1. Поняття системи законодавства
(Якщо система права є сукупністю норм права, то система законодавства в широкому смислі - це сукупність усіх чинних у державі нормативно-правових ак-іш (власне законів і підзаконних актів)і На думку вітчизняного вченого Погорєло-»а Є В система законодавства - це комплекс взаємодіючих нормативно-правових приписів, що вміщуються в юридичних актах та нормативно-правових уі одах, який характеризується їхньою єдністю та узгодженістю і одночасним розподілом на певні частини (елементи)
іУ зв'язку з різним праворозумшням цього терміна він отримав офіційне тлумачення Конституційного Суду України Іу справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення ч 3 ст 21 Кодексу законів про працю (справа про тлумачення терміна "законодавство") — рішення від 9 липня 1998 р ^Згідно з вказаним рішенням Конституційного Суду термін "законодавство" треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою, а також постанови Верховної Ради, укази Президента, декрети і постанови Кабінету Міністрів, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції і законів України \
\ Академік Ю С Шемшу^енко вважає, що в Україні цей термін вживається у кількох значеннях 1) система законів, яка формується Верховною Радою як єдиним органом законодавчої влади, 2) у широкому розумінні — система законів та інших нормативних актів, укази Президента України, постанови і декрети Кабінету Міністрів, 3) у найширшому значенні — система законів і постанов Верховної Ради, указів Президента України, постанов, декретів і розпоряджень Кабінету Міністрів, а також нормативних актів міністерств і відомств, місцевих рад та місцевих державних адміністрацій]
В "Юридичній енциклопедії" термін "законодавство " (автор статті - також Ю С Шемчушенко) визначається як система нормативних актів, якими регулюються суспільні відносини, і як головний засіб реалізації функцій законодавчої влади та основний метод здійснення правотворчої функції держави, що полягає у діяльності відповідних державних органів по розробленню, розгляду, прийняттю і оприлюдненню законів та інших нормативних актів
^"Відмінності між системою права і системою законодавства в основному полягають у наступному
1) якщо базовим елементом системи права є правова норма, то в системі законодавства - нормативний акт^ У цьому розрізі структура права співвідноситься із структурою законодавства як зміст і форма
177
\2) право і законодавство різні за обсягом законодавство не охоплює всього різноманіття нормативності - з одного боку, а з іншого боку включає до себе, крім
Глава 21 Система законодавства
формувань норм, й інші елементи - технічні, кількісні тощо Якщо індивідуально-правові приписи не належать до системи права (котра складається з діючих норм права), то вони складають частину системи законодавства,
3) система законодавства відображає систему права й будується на її основі У цьому розумінні система права має первинний характер, а система законодавства - похідний]
Гї-Га відміну від системи права структура системи законодавства має не лише галузеву (горизонтальну), а й вертикальну (ієрархічну) будову]
{"Горизонтальна (галузева) будова системи законодавства обумовлена предметом правового регулювання, тобто певними суспільними відносинами Відповідно до цього критерію можна виділити окремі галузі законодавства, які загалом відповідають галузям системи права (конституційне право - конституційне законодавство, трудове право - трудове законодавство тощо) Слід підкреслити, що така відповідність є далеко не повною
Вертикальна (ієрархічна) будова відображає ієрархію органів державної влади і нормативно-правових актів за їх юридичною силою На чолі системи законодавства України - Конституція, далі йдуть закони, інші акти, що мають силу закону, акти Президента, акти Кабінету Міністрів, акти міністерств і відомств, місцеві нормативні акти (в т ч нормативні акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим), локальні нормативні акти Вертикальна структура законодавства заслуговує на окремий розгляд ]
У системі законодавства залежно від об єкту правового регулювання і системи державного управління формуються також так звані комплексні утворення пенсійне законодавство, законодавство про молодь тощо
2. Вертикальна структура законодавства в Україні
Якщо розуміти під "законодавством" не лише систему законів, а ширше систему нормативно-правових актів і нормативних договорів України, то на сьогоднішній день у нашій країні сформувалася така вертикальна структура системи законодавства
178
Загальна теорія держави і права
Вищенаведену вертикальну структуру законодавства навів у своєму дисертаційному дослідженні вже згадуваний Погорєлов В Є Він підтримує думку відомого вченого Рабиновича П М щодо існування в Україні специфічних юридичних актів, які можуть набувати нормативного значення До них відносяться судові рішення про визнання незаконними певних нормативно-правових актів, внаслідок чого вони втрачають (припиняють) свою чинність За юридичною природою такі рішення є правозастосувальними актами, проте, правові приписи про незаконність того чи іншого нормативного акту, що містяться в них, мають нормативний характер, оскільки розповсюджують свою дію на всіх суб'єктів, які підпадали під регулювання незаконних нормативних актів Тому у вертикальну структуру законодавства потрібно включити і означені юридичні акти, тобто рішення Конституційного суду щодо визнання неконституційними деяких нормативних актів (законів України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України) та рішення судів загальної юрисдикції про визнання незаконними нормативних актів
3. Нормативні акти України, які мають силу закону
Що розуміти під законом'? Закон - це державний нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найбільш важливі суспільні відносини шляхом визначення юридичного статусу і встановлення загальнообов'язкових правил поведінки суб'єктів цих відносин
В Україні юридичну силу закону, тобто силу, прирівняну до сили актів законодавчої діяльності Верховної Ради України, має ціла група нормативно-правових акт їв На склад цієї групи впливають такі фактори як а) загальний характер формування правової системи України в період перетворення її з суб'єкту радянської квазіфедерацн у незалежну державу (загальні параметри цього процесу визначалися Законом України "Про правонаступництво" від 12 вересня 1991 р ), б) особливою і правової реформи в Україні протягом 90-х років, в) особливості української правосвідомості, в тому числі ставлення до проблеми співвідношення законів і міжнародних договорів України, до проблеми делегованого законодавства тощо
Оіже^ в Україні силу закону мають такі види норматцвнш^ктів
Гпава21 Система законодавства 179
4) Конституційний закон України про внесення змін і доповнень до Конституції України. Діє лише один такий законодавчий акт, яким в 2002 р. були змінені Положення Конституції України, котрими визначається статус Рахункової палати. Відзначимо, що Конституційний закон - це закон, яким вносяться доповнення до тексту Конституції України, припиняється чинність або змінюються положення окремих її розділів або статей. Конституційний закон приймається в порядку внесення змін до Конституції України, передбаченому розділом XIII Конституції України, і складає невід'ємну частину тексту Конституції України;
го
Загальна теорія держави і права
обов'язковими до виконання на території України з часу їх оприлюднення, не погребують санкціонування з боку будь-якого державного органу, а їх невиконання чи неналежне виконання має своїм наслідком юридичну відповідальність;
Необхідно дати пояснення з приводу цієї групи нормативних актів. До внесення змін і доповнень до Конституції України 1978 року Законом України від 14 лютого 1992 року, яким Верховна Рада України конституювалась як єдиний орган законодавчої влади в Україні, а Президент України як глава держави і глава виконавчої влади, Президія Верховної Ради* здійснювала у визначених Конституцією межах функції вищого, після Верховної Ради, органу державної влади в республіці, зокрема, в міжсесійний період у разі необхідності видавала укази, якими вносились зміни і доповнення до законодавчих актів з наступним їх затвердженням на пленарному засіданні Верховної Ради. Нормативні акти Президії Верховної Ради України мали вищу юридичну силу по відношенню до підзаконних актів. На сьогоднішній день діють окремі укази Президії Верховної Ради, не затверджені Верховною Радою України, якими внесено зміни і доповнення до законів України.
11) Декрети Кабінету Міністрів^Ущаінщ які видавалися в 1992-1993 рр.
Всього Урядом (у той час його очолював Л.Д Кучма) було видано 86 таких актів
Глава 21. Система законодавства 181
делегованого законодавства (у грудні 1992 р. - 26, у січні-травні 1993 р. - 57). Діючими залишилися, на підрахунком В.Ф.Опришка, 58 Декретів Кабінету Міністрів України, які мають силу закону;
12) укази Президента України, які впродовж 1996-1999 рр. видавалися на основі "перехідних положень " Конституції України. На даний час діють понад ЗО указів Президента України, які мають силу закону, хоча всього їх було видано 105. Кілька слів про цей вид нормативних актів. Президент України був наділений правом видавати схвалені Кабінетом Міністрів України і скріплені підписом Прем'єр-міністра України укази з економічних питань, не врегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради України. Такі укази Президента України вступали в дію, якщо протягом тридцяти календарних днів з дня подання законопроекту (за винятком днів міжсесійного періоду) Верховна Рада України не прийме закон або не відхилить поданий законопроект більшістю від її конституційного складу, і діє до набрання чинності законом, прийнятим Верховною Радою України з цих питань.
4. Міжнародний договір України
В Україні правова природа міжнародного договору як самостійного джерела права визначається Законом України "Про міжнародні договори України" від 22 грудня 1993 р. Названий закон застосовується до всіх міжнародних договорів України - міждержавних, міжурядових і міжвідомчих, регульованих нормами міжнародного права, незалежно від їх форми і найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол, обмін листами або нотами, інші форми і найменування міжнародних договорів). Ним передбачаються три види міжнародних договорів: міждержавні; міжурядові та міжвідомчі.
Від імені України укладаються (є міждержавними) такі міжнародні договори:
а) політичні, територіальні, мирні;
б) що стосуються прав та свобод людини;
в) про громадянство;
г) про участь України в міждержавних союзах та інших міждержавних об'єд
наннях (організаціях), системах колективної безпеки;
д) про військову допомогу та стосовно направлення контингенту Збройних
Сил України до іншої країни чи допуску збройних сил іноземних держав на тери
торію України;
є) про використання території та природних ресурсів України;
є) яким за згодою Сторін надається міждержавний характер.
Від імені Уряду (є міжурядовими) укладаються міжнародні договори з економічних, торговельних, науково-технічних та інших питань, що належать до його компетенції.
182
Загальна теорія держави і права
Від імені міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади України (є міжвідомчими) укладаються міжнародні договори з питань, що належать до їх компетенції.
Ратифікація міжнародних договорів України здійснюється Верховною Радою України шляхом ухвалення спеціального закону про ратифікацію, який підписується Головою Верховної Ради України.
Ратифікації підлягають міжнародні договори України: а) політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співпрацю, про нейтралітет), загальноекономічні (про економічну та науково-технічну співпрацю), з загальних фінансових питань, з пи-іань позики та кредиту, територіальні, мирні; б) що стосуються прав та свобод людини і громадянина; в) про громадянство; г) про участь в міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки; д) про військову допомогу та стосовно направлення контингенту Збройних Сил України до іншої країни чи допуску збройних сил іноземних держав на територію України; є) про історичне та культурне надбання народу України; є) виконання яких обумовлює зміну діючих чи ухвалення нових законів України; ж) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена законом чи самим міжнародним
договором.
Якщо на ратифікацію подано міжнародний договір, виконання якого потребує ухвалення нових законів України, проекти законів про ратифікацію та про зміни до законодавчих актів подаються на розгляд Верховної Ради України разом і ухвалюються одночасно. Якщо міжнародний договір України містить положення, що суперечать Конституції України, його ратифікація можлива після внесення відповідних змін до Конституції України.
Обмін ратифікаційними грамотами і передача грамот про ратифікацію міжнародних договорів України на зберігання депозитаріям здійснюються Міністерством закордонних справ України або за його дорученням - дипломатичним представництвом України чи представництвом України при міжнародній організації.
Рішення про приєднання України до міжнародних договорів або їх прийняття ухвалюються: а) щодо договорів, які потребують ратифікації, - Верховною Радою України у формі закону; б) щодо договорів, які не потребують ратифікації, і приєднання до яких або прийняття яких провадиться від імені України, Президентом України у формі указу; в) щодо договорів, які не підлягають ратифікації, і приєднання до яких або прийняття яких провадиться від імені Уряду України, -Урядом України у формі постанови.
Далі розглянемо проблему дотримання міжнародних договорів України. Вони підлягають неухильному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права. Згідно з принципом сумлінного дотримання міжнародних договорів Україна виступає за те, щоб і інші учасники двосторонніх та багатосторонніх міжнародних договорів, в яких бере участь Україна, неухильно виконували свої зобов'язання, що випливають з цих договорів. Президент України і Уряд України вживають заходів щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України. Міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади України, Уряд Автономної Республіки Крим, інші державні органи, до компетенції яких входять питання, що регулюються міжнародними договорами України, забезпечують виконання зобов'язань, взятих за міжнародними договорами Українською Стороною, стежать за здійсненням прав, які випливають з таких договорів для Української
183
Гпава21. Система законодавства
Сторони, і за виконанням іншими учасниками міжнародних договорів їх зобов'язань.
Загальний нагляд за виконанням міжнародних договорів України здійснює Міністерство закордонних справ України. На вимогу органів, що застосовують міжнародні договори України, Міністерство закордонних справ України повинно надати офіційну інформацію стосовно питань, що виникають у зв'язку з виконанням міжнародного договору України. У разі неналежного виконання зобов'язань, взятих на себе за міжнародними договорами Українською Стороною, Міністерство закордонних справ України інформує про це Президента України або Уряд України для вжиття необхідних заходів.
Дія міжнародних договорів України на території України. Відповідно до ст. 17 названого Закону укладені і належним чином ратифіковані міжнародні договори України становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України. У випадках, коли для виконання міжнародного договору України необхідно ухвалення закону України чи постанови Верховної Ради України, указу Президента України, постанови Уряду України, заінтересовані міністерства, інші центральні органи державної виконавчої влади України, Уряд Автономної Республіки Крим за погодженням з Міністерством юстиції України у встановленому порядку подають пропозиції про прийняття відповідного акта.
Опублікування міжнародних договорів України. Договори, що набрали чинності для України, - ратифіковані договори і договори, затвердження, прийняття або приєднання до яких здійснено на підставі рішень відповідно Верховної Ради України або Президента України, договори, що набрали чинності з моменту підписання їх Президентом України, публікуються у "Відомостях Верховної Ради України", в газеті Верховної Ради України та у "Зібранні діючих міжнародних договорів України". Договори, що набрали чинності для України, міжнародні договори, що не потребують ратифікації, затвердження, прийняття або приєднання відповідно Верховною Радою України або Президентом України, а також договори, прийняття або приєднання до яких було здійснено на підставі рішень Уряду України, публікуються у "Зібранні постанов Уряду України" та в газеті Уряду України.
Реєстрація міжнародних договорів, що набрали чинності для України, здійснюється Міністерством закордонних справ України у Секретаріаті Організації Об'єднаних Націй та у відповідних органах інших міжнародних організацій.
5. Поняття і форми "удосконалення" законодавства
184
Проблема удосконалення законодавства виникла не сьогодні. Ще Ф. Бекон піднімав цю проблему. Він так розумів її: "Якщо закони, нагромаджуючись один на другий, виросли у величезні томи або якщо вони так змішалися і переплуталися
Загальна теорія держави і права
між собою, що необхідно розглянути їх заново і звести до розумного і зручного толу, іо ця робота має бути виконана передовсім". А далі: "Для такого роду очищень закону або створення нових дігест слід виконати наступні п'ять речей. По-мерше, необхідно відкинути застарілі закони, яких Юстиніан назвав старинними казками. Потім необхідно, розглянувши всі антиномії, залишити найбільш розумні «акони, суперечливі ж знищити. По-третє, розглянувши гомонойомії, тобто закони, які мають однаковий смисл і по-суті які лише повторюють одне й те ж, зберег-і и лише ті з них, які найбільш повно і досконало виражають думку. По-четверте, якщо які-небудь із законів не дають чітких визначень, а лише ставлять питання, залишаючи їх невирішеними, то їх також необхідно виключити із зводу. По-п'яте, необхідно скоротити і стиснути тексти законів, які занадто багатослівні і розширені". Слова Ф.Бекона звучать нині з особливою актуальністю.
Разом з тим, дослідження проблеми удосконалення законодавства в Україні лише розпочинаються. Вже згадуваний вітчизняний учений Погорєлов Є.В. у дисертаційному дослідженні визначає, що удосконалення законодавства - це діяльність компетентних органів держави по підтримці якісного стану законодавства (якості його змісту і форми) у відповідності з потребами розвитку суспільних відносин, яка спрямована на забезпечення ефективності правового регулювання. Показниками якісного стану законодавства при цьому вважаються: а) його цілісність; б) точність; в) визначеність; г) узгодженість; д) повнота; є) стабільність; є) динамізм; ж) доступність; з) оглядовість. Російський вчений Горобець В.Д. удосконалення законодавства розуміє як складову частину правової реформи, при цьому дає таке визначення: удосконалення законодавства - це процес, який забезпечує постійну відповідність юридичних норм суспільним відносинам, що реально формуються^ шляхом своєчасного видання необхідних правових актів, які за змістом формок) вираження відповідають об'єктивним потребам суспільства, що розвивається.
В юридичній літературі визначаються й інші критерії досконалості нормативно-правового акту: а) усі закріплені правовим актом норми права володіють властивостями нормативності, формальної визначеності і загальнообов'язковості, не містять прогалин і протиріч; б) нормативно-правовий акт передбачає дієвий юридичний механізм, який забезпечує реальну дію його норм; в) текст нормативно-правового акту підготовлено у відповідністю з вимогами мовної граматики, він чітко, логічно й зрозуміло викладає норми права.
В країнах Європейського Союзу використовуються такі критерії якості нормативних документів:
185
Гпава21. Система законодавства
Погорєлов Є. В. у своєму дисертаційному дослідженні визначає такі форми удосконалення законодавства:
Вищеназваний російський вчений Горобець В. Д., крім того, виділяє, на його думку, "найважливіший компонент удосконалення законодавства" - науково обґрунтоване планування роботи з підготовки нормативно-правових актів, яке включає такі елементи:
складання програми взаємозв'язаних між собою проблем, які підлягають законодавчому вирішенню і мають як загальнотеоретичний, так і галузевий характер;
залучення як розробників законопроектів вчених і практиків, які займаються відповідними галузями права;
проведення кваліфікованої експертизи підготовлених законопроектів, втілення практики їх публічного захисту;
направлення апробованих експертизою наукових положень, висновків і конкретних пропозиції з удосконалення законодавства до компетентних нормотворчих інстанцій;
залучення авторів законопроекту як експертів у безпосередній практичній реалізації правових досліджень;
аналіз ефективності втілюваних результатів правових досліджень поряд з виявленням ефективності законодавства в процесі його застосування.
Далі розглянемо суть систематизації - одну з головних форм удосконалення законодавства.
6. Систематизація законодавства
\7 'истематизація нормативних актів спрямована на забезпечення доступності ілкоподавства суб'єктам правореалізації, зручності користування ним. Вона поляни » упорядкуванні законодавства, розташуванні нормативного матеріалу в певному порядку на основі об'єднання нормативно-правових актів у тематичні, хронологічні чи інші збірники. Причому систематизація може означати не лише операції з нормативними актами, а й зміну самих норм права, внаслідок чого можуть у\ ішрюватися нові нормативні акти.,
\~Можна розуміти систематизацію законодавства й по-іншому - як процес нсіановлення логічного взаємозв'язку між правовими нормами або правовими ак-іами згідно з наперед визначеними цілями (Горобець В.Д).
Сучасна юридична практика використовує чотири основні види систематизації нормативних актів: облік, інкорпорація, консолідація і кодифікація. \
І Облік законодавства та інших нормативних актів полягає в діяльності по їх збиранню, збереженні і підтриманню в контрольному стані, а також щодо створення наукової системи, яка би забезпечувала знаходження необхідної правової інформації в масиві актів, взятих на облік. Основне завдання обліку - оперативне знаходження потрібної правової інформації, наприклад, з певної теми, або знаходження лише реквізитів нормативного актуД
ХВідзначимо, що сучасних умовах облік законодавства здійснюється за допомогою комп'ютерної техніки, спеціальних програм пошуку правових актів] На неб-сайті Верховної Ради України уже міститься майже 100 тисяч правових документів, тому обійтися без такої допомоги вкрай важко.
^) Систематизація законодавства у формі інкорпорації полягає в підготовці і виданні різного роду збірників (зібрань) нормативних актів при збереженні незмінними їх змісту.
Залежно від того, хто здійснював інкорпорацію, в юридичній літературі виділяють три види зібрань законодавства:
а) офіційне зібрання - коли його підготував і видав сам правотворчий орган
або затвердив зібрання, підготовлене іншим органом;
б) офіціозне зібрання - це таке зібрання, що готується за дорученням право-
і ворчого органу, але видається без його офіційно вираженого схвалення;
в) неофіційне зібрання - це таке, що готується науковими установами, видав
ництвами за власною ініціативою.
Зібрання законодавства також можуть бути систематичними і хронологічними. Особливим різновидом зібрання законодавства є Звід законів - який містить лише діючі нормативні акти і обов'язково в діючій редакції. *
І Консолідацією називається такий вид систематизації законодавства, за якого деяка кількість нормативних актів, прийнята протягом тривалого часу, «)Г)'< днугться в один, укрупнений нормативний акт, але при цьому їх зміст не зміни» ікси. Консолідація здійснюється лише правотворчим органом і дозволяє дола-ін множинність нормативних актів щодо певного питання.\Новий укрупнений нр.ішжип акі повністю охоплює нормативні акти, котрі входять до нього, має свої
/ лмя ? 1 Система законодавства
187
власні реквізит^Разом з тим, всі нормативні положення раніше схвалених актів не змінюються, вони об'єднуються в новому акті без змін. При цьому допускається їх редакційна правка^
) Нарешті, кодифікація - це діяльність правотворчих органів, спрямована на систематизацію і докорінну переробку діючого законодавства шляхом підготовки і прийняття зведеного кодифікаційного акта (основ законодавства, кодексу, статугу, положення тощо). Кодифікація, на відміну від наведених вище видів систематизації, не лише впорядковує діючі, а й одночасно створює нові правові приписи. Тобто кодифікація є вдосконаленням законодавства по сутіАїї значення полягає в зміцненні системності законодавства, посилення його юридичної єдності й узгодженості. Розглянемо цей вид систематизації окремо - на прикладі України.
7. Кодифікація як основна форма систематизації в Україні
І Кодифікація справедливо вважається вітчизняними вченими найбільш поширеною формою систематизації національного законодавства.^
В Україні в 2000 р. була захищена одна з перших кандидатських дисертацій з проблеми кодифікаційної діяльності. Автор останньої - уже згадуваний/ЇТогорєлов Є. В. - визначає наступні характерні риси кодифікаційної діяльності:
З урахуванням наведеного ^(названим дослідником пропонується визначення поняття кодифікаційної діяльності - це зумовлений потребами суспільного розвитку та системністю права, здійснюваний на основі певних принципів правотвор-чий процес по переробці змісту і форми групи чинних нормативно-правових приписів, їх узгодження та об'єднання в єдиному кодифікованому акті з метою удосконалення законодавства. у
Наведемо ще одне\визначення кодифікації, взяте із законопроекіу "Про закони і законодавчу діяльність в Україні", - це зведення положень різних законів до узгодженої юридично і логічно системи та створення на цій основі і прийняття (диного зведеного закону - кодексу чи Основ законодавства.
Наслідком кодифікаційної діяльності на рівні законів виступають, як уже відзначалося, кодекси. Кодексом називається законодавчий акт, який виступає систематизованим узгодженим викладом правових норм певної галузі права. Рівень кодифікації свідчить нині про ступінь досконалості законодавства.!Статути і положення є основними формами кодифікації, як правило, підзаконних нормативних актів.
В американській юридичній літературі точиться широка дискусія навколо проблеми доцільності кодифікації та кодексів у системі законодавства. Цікавими є аргументи "за" і "проти", які наводяться при цьому. Наведемо їх. ІАргументація "проти" кодифікації законодавства:
5. Кодекс стримує судову правотворчість і відповідно перетворює суд в слухняного (пасивного) виконавця законодавчих рецептів, що містяться в ньому. Аргументація "за " кодифікацію законодавства:
4. Для практикуючого юриста і студента кодекс спрощує пошук закону]
\Торкаючись стану кодифікації законодавства в Україні, відзначимо, що на
і ми одні в нашій країні використовуються дві форми цього виду кодифікації на рінні шкону: у вигляді підготовки і прийняття кодексів та у вигляді підготовки і прийняті я Основ законодавства України^
1 оворячи про кодекси як джерела права в Україні відзначимо кілька суттєвих момснмв. По-перше, здобуття Україною незалежності, конституювання її правової снсісми зумовило активізацію процесу кодифікації законодавства. Протягом 1991 2002 рр. були прийняті такі нові кодекси: Арбітражний процесуальний (6 листопада 1991 р.), Митний (12 грудня 1991 р.), Повітряний (4 травня 1993 р.), про надра (27 липня 1994 р.), торговельного мореплавства (23 травня 1995 р.), Водний (6 •ісрнпя 1995 р.), Кримінальний (5 квітня 2001 р.) Бюджетний (2001 р.), Земельний ( доїння 2001 р.), Сімейний (лютого 2002 р.). Всього, отже, було схвалено 10 нових кодекси»
/ /»<** 21 Система законодавства
189
188 Загальна теорія держави і права
По-друге, в Україні залишаються чинними чимало кодифікованих актів, прийнятих у колишньому Союзі РСР на основі Основ законодавства СРСР та союзних республік. Назвемо їх: Кримінально-процесуальний (28 грудня 1960 р.), Цивільний та Цивільний процесуальний (18 липня 1963 р.), Виправно-трудовий кодекс (23 грудня 1970 р.), Кодекс законів України про працю (10 грудня 1971 р.), Житловий кодекс України (30 червня 1983 р.), Кодекс України про адміністративні правопорушення (7 грудня 1984 р.). Зрозуміло до них після 1991 р. вносилися численні зміни й доповнення. Наприклад, 26 законами вносилися зміни до 112 статей Кодексу України про працю. Проте їх правові норми не лише не позбулися усіх вад, а й, на думку відомого вченого Опришка В.Ф., набули нових, зокрема вони за цілим рядом ознак вже не відповідають положенням Конституції України.
Друга форма кодифікації в Україні - прийняття Основ законодавства України - за роки незалежності не знайшло широкого застосування. Всього Верховною Радою України схвалено три такі документи: Основи законодавства України про охорону здоров'я, Основи законодавства України про культуру та Основи законодавства України про обов'язкове державне соціальне страхування.
Література
1996.-№5.
15. Шемшученко Ю. Теретичні засади концепції розвитку законодавства України // Право України. - 1996. - № 8.
190 Загальна теорія держави і права
Гпава21 Система законодавства
191
Глава 22. Норма права
1. Поняття норми права
/Термін "норма" означає "правило, обумовлене певною метою" (Коркунов) або "вказівку, як необхідно поступати, щоб досягти тої чи іншої мети" (Шершене-вичи_
/Всвою чергу, норма права - це об'єктивно існуюче загальнообов'язкове, формально-визначене правило поведінки, котре регулює поведінку між людьми і забезпечується силою державного примусу. Кожна правова норма виступає елементарною частинкою системи права.\Тому розкривати природу норми права можливо лише через призму її місця в єдиній системі об'єктивного права.
\ Поняття "правової норми" відображає одну з основних властивостей права -його нормативність - і тому є одним із найважливіших в юридичній науці,
^Визначимо особливості правової норми: 1) вона є таким правилом поведінки, яке виражає суспільну вимогу. Норма права виступає не лише мірою свободи суб'єктів, але й мірою їх необхідної пове-дінки^^Ділий ряд вчених, правда, вважають, що правова норма є державним приписом з усіма наслідками, які випливають з цього. Проблема тут, видається нам, у тому, як розуміти суть держави: чи це організація над суспільством, чи вона все таки лише одна з функцій громадянського суспільства^
^2) норма права є формою визначення і закріплення прав і обов'язків. Реальне регулювання поведінки людей якраз і здійснюється через наділення правами одних і обов'язками інших. Різні суб'єкти правовідносин мають одночасно комплекс прав і обов'язків; \
\~5) норма права має загальнообов'язковий характер: звертаючись до всіх, норма права не адресована нікому персонально. Норма права забезпечує таку поведінку суб'єктів, яка би сприяла збереженню і розвитку суспільства як системи; .
С4) вона є формально-визначеним правилом поведінки, тобто закріпленою в тексті офіційного документу, виданого державою. Проте це не означає, що норма права співпадає із статтею, наприклад, нормативного акту. Існують різні способи викладу (зовнішнього вираження) юридичної норш£і про це ми скажемо нижче;
\5) правова норма є таким правилом поведінки, реалізація або застосування якого забезпечується силою державного примусу. Останній здійснюється компетентними на те державними органами: судами, правоохоронними органами. І
2. Структура правової норми
/ Під структурою правової норми розуміється її логічно узгоджена внутрішня будова, обумовлена фактичними суспільними відносинами, котра характеризується наявністю взаємопов'язаних і взаємодіючих елементів (гіпотези, диспозиції і
192
Загальна теорія держави і права
і .шкіці) і яка реально виражена в нормативно-правових актах. Отже, логічна сіру-к і ура норми права складається з трьох елементів: гіпотези, диспозиції і санкції. Цс іонам не означає, що кожна чинна правова норма має у своєму складі усі три еле-
\ Гіпотезою є така частина правової норми, що встановлює умови і обставини, ш насгання яких має бути реалізоване правило поведінки, сформульоване в диспо-імції. Саме в цій частині правової норми (в гіпотезі) визначається юридичний факі, з яким пов'язується виникнення, зміна чи припинення правовідносин, зміст
яких встановлено в диспозиції. \
'Гіпотеза має свою видову класифікацію. Вона може бути виражена в загальній абстрактній або казуїстичній формі. Абстрактна гіпотеза визначає умови реалі-іації норми загальними, родовими ознаками, а казуїстична - окремими, спеціальними. Казуїстична гіпотеза нині майже не використовуються, бо має очевидні недоліки: скільки конкретних випадків не назвати, всіх не перерахувати^ Абстрактна ж форма охоплює всі можливі випадки, не називаючи конкретно жодного з них.
За ступенем визначеності гіпотези можуть поділятися на абсолютно визначені (коли чітко формулюються умови дії норми), відносно визначені (коли гіпотеза формулює умови, але пов'язує їх з додатковими обставинами, наприклад, введення надзвичайного стану) і абсолютно невизначені (гіпотеза сама умов дії норми не називає, але надає право зробити це якому-небудь органу влади "в необхідних випадках" - яких саме не називаєД
("Гіпотези можна також поділити на односторонні і двосторонні. Односторонніми є такі гіпотези, які за умову реалізації норми називають лише правомірні, або, навпаки, лише неправомірні обставини. Наприклад, усі норми Особливої частини КК України містять односторонні гіпотези. Двосторонні гіпотези містять як правомірні, так і неправомірні обставини^
Диспозицією називається така частина норми права, в якій визначено правило іювсдінкйг {права і обов'язки) для суб'єктів правовідносин, яке стає реалізованим внаслідок настання умов, названих гіпотезою.
Як і гіпотези, диспозиції поділяються на казуальні і абстрактні Перший вид диспозицій встановлює конкретні, заборонювані або такі, що дозволяються, дії, а другий вид передбачає певний, визначений у загальних рисах тип поведінки.)
\ За способом вираження правил поведінки диспозиції поділяються на прості, описові, відсильні і бланкетні. Простий вид лише називає поведінку, не надаючи її поняття, ознаки тощо. Описова диспозиція дає таке поняття поведінки й визначає її кваліфікаційні ознаки. Бланкетна диспозиція не визначає конкретно поведінки, її ознак, але надає право їх визначення іншому нормативному акту. Немало норм з такими диспозиціями містяться в конституції. Нарешті, відсильна диспозиція також не встановлюючи таких ознак, відсилає до іншої, але конкретної статті цього ж нормативного акту (або іншого), де вони вже сформульовані. |
^Санкція - це частина правової норми, що встановлює міру юридичної відповідальності'за порушення правила поведінки, передбаченого диспозицією. Санкції і акож класифікуються юридичною наукою за різними критеріями;
\ Передусім вони поділяються на каральні та відновлювані. Каральні (штрафні)
санкції спрямовані на позбавлення правопорушника певних благ (наприклад, по-
Глава22. Норма права 193
збавлення свободи чи накладення грошового штрафу). Відновлювані ж санкції спрямовані на інше - на відновлення порушеного правопорядку (наприклад, примусові стягнення боргів)Х
^Санкції поділяються також на абсолютно визначені, відносно визначені, альтернативні й кумулятивні. Абсолютно визначеною в теорії називається санкція, котра має чітко сформульоване вираження і не може бути змінена державним органом, який її застосовує. Відносно визначеною є санкція, в якій встановлені верхня і нижня межа, в рамках яких правозастосовний орган сам встановлює її точний розмір. Альтернативні санкції фактично містять у собі дві або кілька санкцій, а право вибору одної з них належить правозастосовному органу. Нарешті кумулятивною є така санкція, що включає до себе кілька санкцій різного роду, і правозастосовний орган вправі об'єднати їх при визначенні міри юридичної відповідальності правопорушнику. \
3. Класифікація правових норм
Класифікація норм права має пізнавальне й практичне значення. Без неї право неможливо не лише грунтовно пізнавати, а й вірно реалізувати чи застосовувати його норми.
Правові норми класифікуються за різними критеріями:
194
Загальна теорія держави і права
а) установчі (норми-принципи), котрі встановлюють висхідні засади правової
регламентації суспільних відносин;
б) регулятивні, які безпосередньо спрямовані на регулювання відносин між
суб'єктами через наділення їх правами і покладення на них обов'язків;
в) охоронні, котрі встановлюють міри впливу з боку компетентних органів до
правопорушника;
г) забезпечувальні, котрі містять приписи, гарантуючі здійснення
суб'єктивних прав і обов'язків у процесі правового регулювання;
д) декларативні - містять програмні цілі правового регулювання або юридич
ні оголошення;
є) дефінітивні - фіксують визначення деяких правових явищ і категорій;
є) колізійні - мають метою усунення протиріч між правовими приписами, які
можуть мати місце;
ж) оперативні - встановлюють дату набуття чи припинення чинності нормативного акту.
Правові норми можуть класифікуватися й за іншими критеріями (за часом дії,
за колом суб'єктів тощо).
4. Способи формулювання правової норми в нормативних
актах
Як уже було сказано, окремі частини правової норми не завжди сформульовані у відповідних складових нормативно-правового акту - розділі, главі, статті, параграфі, пункті. їх співвідношення залежить від багатьох факторів: фактичних суспільних відносин, рівня розвитку правової системи загалом і ступеня досконалості юридичної техніки.
Розглянемо три основні варіанти співвідношення норми права і статті нормативного акту:
а) норма права і стаття закону співпадають. Це природно і до цього законода
вець має прагнути. У такому разі усі наявні структурні елементи правової норми -
три, але частіше два або навіть один - можемо виявити в статті закону, а інші від
найти логічним шляхом. Таке нерідко зустрічається в конституційно-правових ак
тах;
б) в одній статті закону містяться кілька правових норм. Кожна така норма
займає, як правило, один пункт або одну частину (абзац) відповідної статті закону;
в) одна норма права сформульована в кількох статтях одного нормативного
акту або в різних нормативних актах.
Далі розглянемо шіосдби §цкладу_правової норми в статті нормативного акту: 1) прямий спосіб викладу має місце тоді, кошГнорма безпосередньо (текстуально) викладається в статті нормативного акта. В свою чергу цей спосіб може бути застосований у кількох варіантах: а) правова норма формулюється через при-пис-гіпотезу; б) через припис-диспозицію; в) через припис-санкцію;
195
Глава 22. Норма права
9) виклад норми через імперативний припис, котрий містить категоричне правило поведінки, обов'язкове до виконання суб'єктами правовідносин і яке не може бути ними змінене
За ступенем абстрактності можливі три методи викладу норми права в статті нормативного акта
а) абстрактний виклад, що полягає у використанні абстрактних понять, які
узагальнюють явища дійсності,
б) казуальний виклад - це виклад норми шляхом переліку однорідних факти
чних випадків,
в) змішаний виклад поєднує в собі абстрактні формулювання і конкретні фак
ти
5. Чинність норми права в часі, просторі і за колом осіб
Коли говорять про дію правової норми в часі, то мають на увазі три обставини момент набуття нею чинності, момент припинення чинності і застосування норми до правовідносин, які виникли до набуття нею чинності ("зворотна сила")
Правова норма набуває чинності одним із таких способів
а) внаслідок встановлення в тексті джерела права календарної дати, з якої це джерело вступає в законну силу
б) внаслідок встановлення в тексті джерела права інших обставин, з якими
пов язується вступ у законну силу джерела права ("з моменту підписання", "з мо
менту обнародування", "з моменту прийняття спеціального закону" тощо),
196
Загальна теорія держави і права
в) внаслідок застосування загальних правил Статі я 94 Конституції України встановила, що закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування
Відзначимо, що Конституційний Суд України у своєму рішенні від 7 липня 1998 р вирішив, що перебіг строків треба обчислювати в календарних днях, починаючи з дня наступного після того дня, з якого починається строк
В Україні, наприклад, за таким загальним правилом закони вступають в силу через 10 днів після публікації, якщо самим законом не встановлено іншого, але не раніше дня його публікації До речі, офіційна публікація нормативних актів як умова їх чинності бере початок з 1793 р у Франції, де почали видавати Бюлетень законів Республіки
Припинення чинності правової норми проводиться одним із таких способів
а) закінчення терміну, на який була введена в дію правова норма,
б) скасування діючої норми спеціальним рішенням правомочного органу,
в) видання уповноваженим органом нової правової норми рівної або більшої
юридичної сили з того ж предмету правового регулювання,
г) визнання даної правової норми такою, що суперечить нормам конституції,
д) у зв язку із зникненням предмету п правового регулювання, із-за якого во
на й набула чинності
За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі 3 цього приводу Конституційний суд України чітко сформулював свою позицію Принцип незворотної дії закону закріплений у ч 1 ст 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце Конституція України, закріпивши ч 1 ст 58 положення щодо неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, водночас передбачає їх зворотну дію в часі у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи Тобто щодо юридичної відповідальності застосовується новий закон чи інший нормативно-правовий акт, що пом'якшує або скасовує відповідальність особи за вчинене правопорушення під час дії нормативно-правового акта, яким визначались поняття правопорушення і відповідальність за нього Тому Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення ч 1 ст 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб
Дія норми права в просторі обмежується територією, на яку поширюється суверенітет даної держави, і територіальною компетенцією правотворчого органу Наприклад, голова обласної державної адміністрації вправі врегулювати своїми розпорядженнями суспільні відносини, обмежені адміністративними межами даної області
Дія норми права за колом осіб означає за загальним правилом поширення но
рмативних приписів на всіх адресатів в рамках територіальної сфери дії того чи
Глава 22 Норма права 197
іншого нормативного акту. Це означає, наприклад, що закони України діють на всіх осіб, які перебувають на території нашої держави. Але із цього правила є два винятки:
а) міжнародно-правовими документами визначено осіб (глави держав і уря
дів, дипломатичні працівники), які наділені дипломатичним імунітетом, тобто до
них не можуть бути застосовані міри юридичної відповідальності;
б) проживаючі на території держави іноземці та особи без громадянства ко
ристуються усією повнотою прав і свобод, за винятком обмежень, передбачених
для них законом.
Література
198 Загальна теорія держави і права
Глава 23. Правовідносини
1. Поняття правовідносин
Правовідносини виступають різновидом суспільних відносин. Суспільні відносини, в свою чергу, розуміються як соціальні зв'язки між людьми, що встановлюються в процесі їх сумісної діяльності.
Категорія "правовідносини" дозволяє з'ясувати, яким чином право впливає на поведінку людей. Поняття правовідносин, на перший погляд, визначити нескладно - це суспільні відносини, котрі врегульовані нормами права. Якщо послідовно розвивати цю точку зору, то прийдеться визнати, що правовідносини завжди породжуються правом і що право здатне перетворити в них будь-який побутовий зв'язок між людьми. Проте це не зовсім так. Існує немало форм взаємодії між людьми, які правом не регулюються. Більше того, їх властивості такі, що вони взагалі не можуть стати об'єктом правового регулювання. Наприклад, міжособисті відносини побуту, дружби, приватне життя людей, порядок проводження вільного часу, інтимні стосунки між подружжям тощо правом не регулюються.
Отже, правовідносини - це індивідуалізовані суспільні відносини, взаємна поведінка учасників яких юридично закріплена і забезпечується можливістю державного примусу. Відомий фахівець з теорії правовідносин Р.О.Халфіна дала таке визначення цього поняття - "це та форма, в якій абстрактна норма права набуває свого реального буття, втілюючись у реальних, конкретних суспільних відносинах. Вони виражають особливий вид зв'язку права з регульованими суспільними відносинами, в яких поєднуються абстрактні норми з конкретністю даних життєвих відносин".
Підсумовуючи, відзначимо, що правовідносини - це не будь-яка поведінка людини, а лише та, що регламентована правовими нормами.
Правовідносини характеризуються рядом ознак:
а) вони завжди пов'язані з правом. Норма права передбачає умови виникнен
ня, зміни чи припинення правовідносин. Вказівка на ці умови міститься в гіпотезі
норми і називається юридичним фактом. Вона ж передбачає зміст правовідносин;
б) в основі виникнення, зміни припинення правовідносин лежить життєвий
випадок (дія чи подія), на який вказано в гіпотезі норми права, котра передбачає ці
правовідносини - юридичний факт. Настання юридичного факту необхідне для
правовідносин на відміну від інших видів суспільних відносин;
в) правовідносини є індивідуальним зв'язком між суб'єктами права, котрі
конкретно визначені. Відзначимо, що "конкретно визначені" - це не значить "пер
соніфіковані". Визначаються лише видові ознаки конкретних суб'єктів. Напри
клад, державні службовці, пенсіонери, студенти, науково-педагогічні працівники
тощо. Це правило діє й при заміні одного з суб'єктів. Наприклад, договір найму
жилого приміщення в будинку, що належить приватному власнику, обов'язковий і
для нового власника в разі продажу будинку. Правовідносини зберігаються, бо йо-
199
Глава 23. Правовідносини
го персональний склад і далі є конкретним, хоча місце власника зайняла інша особа;
г) учасники правовідносин завжди володіють суб'єктивними правами і несуть
обов'язки. Суть цих прав і обов'язків визначають зміст правовідносин. Частіше
всього учасники мають одночасно і права, і обов'язки;
д) правовідносини містять інтелектуальний і вольовий елементи. Інтелектуа
льний елемент означає усвідомленість поведінки, котра регулюється нормою пра
ва, вольовий - здатність суб'єкта не лише усвідомлювати, а й керувати своєю по
ведінкою;
є) реалізація правовідносин забезпечується всіма засобами правового регулювання і правового впливу (наприклад, мірою юридичної відповідальності).
Правовідносини мають складну структуру (суб'єкт, об'єкт, суб'єктивне право, обов'язок) і підлягають видовій класифікації.
2. Види правовідносин
Класифікація правовідносин здійснюється за підставами, подібними до класифікації правових норм:
а) загальнорегулятивні, які виникають на основі правових норм, гіпотези яких
не містять вказівок на юридичні факти. Такі норми породжують у всіх адресатів
однакові права або обов'язки без усяких умов і містяться, як правило, в законах
(наприклад, конституціях);
б) регулятивні, які виникають на основі норми права і юридичних фактів (по
діями і правомірними діями) або договору;
в) охоронні, які виникають на основі охоронних норм і правопорушень;
3. Суб єкти правовідносин
Суб'єктами права називаються індивіди або організації, котрі на основі норм права можуть бути учасниками правовідносин, тобто носіями суб'єктивних прав і обов'язків (або правосуб'єктності). Правосуб'єктність суб'єкта складається з двох властивостей:
а) правоздатність - це здатність мати права і нести обов'язки. Правоздатність
виникає з народженням особи і завершується смертю (визнанням особи померлою
в судовому порядку);
б) дієздатність - це здатність власними правомірними і неправомірними дія
ми (бездіяльністю) набувати прав і особисто нести обов'язки, в т.ч. юридичну від
повідальність. Дієздатність виникає лише з досягненням особою певного віку (на
приклад, цивільна дієздатність в Україні настає з досягненням 18-річного віку, а в
разі вступу до шлюбу до досягнення цього віку - з моменту вступу до шлюбу). Фі
зичну особу неможливо позбавити правоздатності (а отже і правосуб'єктності),
проте можна в судовому порядку обмежити чи позбавити її дієздатності.
Суб'єкти правовідносин класифікуються на кілька груп: фізичні особи (індивіди), юридичні особи, соціальні спільноти, державні органи і держава в цілому.
Індивіди як учасники правовідносин також поділяються на кілька категорій: громадяни, іноземні громадяни, особи без громадянства, особи з подвійним громадянством. Правова дієздатність іноземців і осіб без громадянства є дещо вужчою, ніж у громадян (вони позбавлені деяких політичних прав і деяких обов'язків).
Юридичні особи - це організації, котрі мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем в суді. Право- і дієздатність юридичних осіб виникає з моменту із державної реєстрації або на підставі нормативного акту. Обсяг дієздатності юридичних осіб встановлюється в межах, визначених їх установчими документами або нормативними актами, на підставі яких вони створені. Вітчизняний дослідник природи юридичних осіб Кравчук В. М., визначивши юридичну особу як організацію, чия мета може бути реалізована шляхом безпосередньої участі у цивільних правовідносинах, пропонує виділяти дві групи її ознак: соціальні і правові. Перша група характеризує соціальну сутність юридичної особи: 1) похідна природа юридичної особи; 2) організаційно-правова форма; 3) власне найменування. Друга група ознак характеризує юридичну особу як суб'єкт права, її юридичну особистість. Тобто вони характеризують правові якості, якими наділена юридична особа, а саме: 1) майнова відокремленість; 2) самостійність в цивільному обороті. Ці ознаки виникають лише внаслідок офіційного визнання юридичної особи державою.
На думку Кравчука В. М., існує декілька критеріїв розмежування юридичних осіб. Перший - підстава створення. Приватні створюються на підставі угоди, публічні - на підставі адміністративного акту. Другий - соціальна значимість мети. Публічні юридичні особи мають на меті задоволення публічних інтересів. їх соціальна значимість виражається тим, що вони засновуються, погоджуються держа-
200
Загальна теорія держави і права
Глава 23. Правовідносини
201
вою або отримують від неї особливий статус. Приватні юридичні особи створюються і діють в інтересах визначеного кола осіб.
Приватні юридичні особи можуть поділятися на товариства і установи. Критеріями цього є членство і умови зміни мети. Членство характерне для товариств. Мета товариства визначається його членами і може бути змінена в межах, що не суперечать закону. Натомість, мета установи, хоч і визначається засновником, не може бути ним змінена, оскільки установа створюється не в його інтересах, а третіх осіб.
Соціальні спільності (народ, національна чи інша меншина, територіальна громада) виступають учасниками правовідносин лише у випадках, прямо передбачених нормативними актами. Наприклад, у правовідносинах, що випливають із Закону України "Про національні меншини", одним із учасників виступають національні меншини.
Держава в цілому суб'єктом правовідносин буває досить рідко - переважно в міжнародно-правових відносинах, а за федеративного устрою також у відносинах з її суб'єктами.
4. Об єкти правовідносин
Об^єктом або предметом правовідносин виступає така соціальна цінність, із-за якого суб'єкти права вступають до правовідносин. Іншими словами, це та реальна цінність, на використання або охорону якої спрямовані суб'єктивні права і юридичні обов'язки учасників правовідносин.
Об'єкти правовідносин класифікуються на такі види:
Слід завважити, що в юридичній літературі поширеною є думка, за якою в
усіх випадках об'єктом правовідносин є поведінка суб'єктів, котра випливає з їх
"суб'єктивних прав і обов'язків. Наприклад, у договорі куплі-продажу об'єктом бу-
~2№ Загальна теорія держави і права
де не сама річ (будинок, автомобіль тощо), а передача цієї речі і сплата за неї грошей. Такі погляди видаються все таки теоретично хибними, позаяк у них зовсім нівелюється відокремленість об'єкту від змісту правовідносин, тобто визначеного правовими нормами обсягу суб'єктивних прав і обов'язків учасників.
5. Суб єктивне право
Зміст правовідносин, як уже було сказано, складають суб'єктивні права й відповідні їм обов'язки. Зараз постараємося з'ясувати, що таке "суб'єктивне право", визначимо його ознаки і структуру.
Суб єктивне право - це міра можливої поведінки, передбачена нормою права для уповноваженого учасника правовідносин, яка забезпечена юридичними обов'язками інших учасників. Термін "суб'єктивне" означає приналежність права конкретному суб'єкту як учаснику правовідносин.
Суб'єктивне право закріплене в нормах об'єктивного права. Проте це не значить його похідного характеру. Права людини (якщо розуміти їх як "природні права") існують незалежно від їх формулювання в тексті нормативного акту, котрий впливає, звичайно, на їх форму.
Роль суб'єктивного права в правовій системі виражається в його функціях, а саме: а) визначає вид і міру поведінки суб'єктів; б) дозволяє їм домагатися певних соціальних благ; в) виступає юридичною передумовою особистої свободи індивіда; г) служить формою опосередкування найважливіших інтересів громадян тощо.
Які основні ознаки суб активного праваї
5) дане право полягає не лише в можливості поведінки, айв самій поведінці.
Структура субЛєктивного права складна й включає до себе такі елементи-
повноваження:
а) право на власні фактичні дії, спрямовані на використання корисних властивостей об'єкта права (наприклад, власник речі вправі використати її за прямим призначенням);
6) право на юридичні дії, на прийняття юридичних рішень (власник речі може
її продати);
в) право на чужі дії, тобто право вимагати від іншої сторони виконання
обов'язку (кредитор вправі вимагати від позичальника повернення суми позики);
г) право домагання, тобто право примусити іншу сторону виконати обов'язок
через звернення до компетентного державного органу (наприклад, до суду). На
приклад, сума боргу, в разі відмови боржника добровільно виконати зобов'язання,
Глава 23. Правовідносини
вою може бУ™ стягнена в судовому порядку. Кредитор вправі звернутися з відповід-
ють| ною заявою до суду.
•І *
мУ 6. Юридичний обовязок
супі
мо>і| Суб'єктивні права не можуть існувати без юридичних обов'язків. Якщо від
тіх І використання перших можна відмовитися, то від виконання юридичних обов'язків
І відмовлятися неможливо, бо це стає підставою для настання юридичної відповіда-
гро] льності. Відповідальність, до речі, наступає і в разі недобросовісного виконання
чен] суб'єктом обов'язку, що випливає із закону або договору. Що ж розуміється під
ЗакЗ терміном "юридичний обов'язок"?
онаі Юридичний обовУязок - це міра необхідної поведінки зобов'язаного учасника
МІЖ
з її і
правовідносин на користь уповноваженої особи, котра забезпечується Можливістю державного примусу. Він характеризується такими основними ознаками:
за я 3) обов'язок встановлюється в інтересах уповноваженої сторони - окремої
льн особи, суспільства чи держави в цілому;
юр^ 4) юридичний обов'язок полягає не стільки у визначенні, якою має бути по-
ведінка, скільки у реальній фактичній поведінці зобов'язаного учасника;
5) у зобов'язаної сторони відсутній вибір між виконанням і невиконанням
хоМ обов'язку, бо невиконання або неналежне виконання юридичного обов'язку ви-
бух ступає правопорушенням і тягне за собою заходи державного примусу,
в У Залежно від обсягу виділяють такі основні види юридичного обов Уязку:
т-п а) здійснити певну активну поведінку. Наприклад, спратити передбачений за-
коном податок;
ния б) утриматися від певної поведінки, наприклад, не посягати на права інших
виз| людей;
в) переносити обмеження в правах - внаслідок застосування міри юридичної
ділі відповідальності.
7. Юридичні факти та їх класифікація
ЖИІ
цін """
Юридичні факти - це встановлені нормами права фактичні обставини, вини-
пра\ кнення, зміну чи припинення яких правова норма пов'язує з виникненням, зміною
зві-] чи припиненням правовідносин.
Говорити, що саме юридичні факти породжують правовідносини, не зовсім
уСі| вірно. Вони завжди породжуються правовою нормою, в якій би формі вона не була
~СуА виражена. Однак лише наявність чинної норми права на динаміку конкретних пра-
202І 204 Загальна теорія держави і права
вовідносин не впливає. Наявність, наприклад, правових норм, які регулюють пенсійні відносини, ще не означає, що індивід бере участь у них і отримує пенсію. Щоб ці правовідносини виникли (змінилися, припинилися) необхідним є настання визначених обставин - у наведеному випадку це досягнення чоловіками 60-річного віку і наявність при цьому не менш 25 років трудового стажу. Такі обставини сформульовані в гіпотезі правової норми. Згадайте логічну структуру норми: при настанні таких-то фактів вступають в дію такі-то правила поведінки, інакше буде застосована ось така юридична санкція.
Класифікація юридичних фактів допомагає краще з'ясувати їх природу і значення в правовій системі. Найважливішими критеріями поділу юридичних фактів є наслідки, до яких вони призводять, та їх вольовий зміст.
З точки зору їх наслідків юридичні факти класифікуються на три групи'.
Один юридичний факт, слід відзначити, може одночасно тягнути кілька наслідків. Вихід на пенсію буде означати припинення трудових правовідносин, але початок пенсійних правовідносин.
За вольовим змістом юридичні факти поділяються на три групи: вольові акти поведінки людей (дії), юридичні події невольового характеру і юридичні припущення (презумпції) та фікції.
Дії- це акти усвідомленої і вольової поведінки людей. Вони з точки зору відповідності вимогам права поділяються на:
а) правомірні дії, що виступають у формі юридичного акту (зовнішньо вира
жені рішення людей, спрямовані на досягнення правового результату: наприклад,
угоди, заяви громадян) та юридичних поступків (фактичної поведінки людей, яка
становить зміст реальних відносин: наприклад, передача речі і грошей за догово
ром куплі-продажу);
б) неправомірні дії (правопорушення), котрі поділяються на винні та невинні
(бувають у цивільно-правовій сфері, наприклад), а за ступенем суспільної небез
пеки - на злочини та проступки (адміністративні, дисциплінарні, цивільно-
правові).
Події- це такі юридичні факти, настання яких не залежить від волі суб'єктів правовідносин (наприклад, закінчення визначеного строку, природна смерть людини тощо).
Крім того, у правовій дійсності теорія зафіксувала феномени, котрі в принципі не є юридичними фактами, тим не менш можуть породжувати правовідносини -презумпції та фікції.
Правова презумпція - це припущення про існування юридичних фактів, які викликають певні юридичні наслідки. Тобто, презумпція - це не фрагмент наявної дійсності, а лише юридично визнана можливість того, що він реально мав місце.
Глава 23. Правовідносини
вои юті
тер Ме: суп
МОЯ ТІХ і
ф°ч ченЛ Зака
онаЛ
МІЖЯ
з її а
життя Украї цінної 51 право. звітує
а
усіх в суб'єкі
Потреба юридичної практики в презумпціях визначається складністю, а інко ли й неможливістю довести наявність обставин, від яких залежить існування ира вовідносин, виникнення в людей суб'єктивних прав і обов'язків. Чи потрібно, на приклад, при покупці якого-небудь товару кожного разу просити у продавця дока зів наявності у нього права власності на товар? Чи повинен громадянин доказуваї и свою невинуватість при будь-якій підозрі щодо нього?
Презумпції, в свою чергу, поділяються на загальноправові і галузеві. Загалі, ноправові презумпції мають значення юридичних фактів у всіх галузях права. До таких, зокрема, належать презумпція знання опублікованих законів, презумпція добропорядності громадян. Галузеві презумпції діють в межах одної галузі права, наприклад, цивільно-правова відповідальність володільця джерела підвищеної небезпеки, вина якого припускається, якщо шкоди не було завдано необережнгс і ю чи умислом потерпілого.
За ступенем обов'язковості презумпції можна також поділити иа юридичні та фактичні. Юридичні презумпції прямо закріплені в нормах права і тому вони обов'язкові для всіх. Наприклад, якщо дитина народилася у зареєстрованому шлюбі, презюмується, що батьком є законний чоловік її матері. Фактичними є 11 презумпції, котрі не отримали закріплення в праві.
Юридична фікція - це становище, яке насправді не існує, але якому право надало значення факту. Наприклад, судимість вважається знятою, а особа - несуди-мою після закінчення встановленого законом терміну.
Теорія права визначає також поняття "фактичний склад" - це система юридичних фактів, необхідних для настання юридичних наслідків. Фактичний склад необхідно відрізняти від складного юридичного факту, окремі елементи якого ( ознаками даного одного факту (наприклад, до складу злочину входять принаймні чотири такі елементи). До фактичного складу належить комплекс самостійних фактів. Наприклад, для вступу до шлюбу в Україні необхідний такий фактичний склад: досягнення певного віку і заява (вираження добровільної волі).
Література
206 Загальна теорія держави і права
вою або ються і ді При теріями Мета той суперечаї може бу| тіх осіб
Со\\ громада чених н Закону 1 ональні
ДеІ міжнарс) з її суб'
за якої]
льна ш
юридвд
0|
1
хоме І
бутит]
вУкр
лі-пр^
них, визна)
діяль
житті Укрг) цінн
праА звіті
усіх)
суб
202
Глава 24. Реалізація, застосування і тлумачення права
1. Поняття і форми реалізації права
Будь-яка правова норма створюється з метою її реалізації суб'єктами суспільних відносин. Інакше правотворчий процес позбавлений свого смислу. У юридичній науці присутні різні підходи до розуміння реалізації права. На думку відомого російського вченого С.С.Алексєєва, реалізація права - це втілення права в життя, тобто реальне втілення змісту юридичних норм у фактичну поведінку суб4'єктів.
Інший російський вчений Піголкін А.С. формулює поняття правореалізації дещо по-іншому - "це така поведінка суб'єктів права, в якій втілюються приписи правових норм (правомірна поведінка), практична діяльність людей щодо здійснення прав і виконання юридичних обов'язків". Схоже визначають право реалізації й інші вчені. Більшість із них справедливо пов'язують реалізацію права з правомірною поведінкою.
Реалізація права є однією з ключових категорій в юриспруденції ще й тому,
що ця остання стадія механізму правового регулювання засвідчує, наскільки впро
ваджена воля правотворця, тобто є основним критерієм ефективності права як со
ціального інституту. 9
Основним критерієм для класифікації форм правореалізації виступає видова різноманітність тих чи інших правових норм, які підлягають реалізації. За цією підставою виділяють три форми реалізації права: використання, виконання і дотримання.
Використання суб Активного права - це така форма реалізації права, за якої суб'єкт використовує можливості, надані йому уповноважуючою юридичною нормою, тобто такою, диспозиція якої містить суб'єктивне право. Наприклад, Президент України, використовуючи право, надане йому ч.9 ст. 106 Конституції України, призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України. Інший приклад - ви стали студентами саме через використання свого права, передбаченого ст.53 Конституції України.
Виконання зобов'язуючих норм - це така форма реалізації, що полягає у вчиненні суб'єктом активної поведінки на виконання тих зобов'язуючих норм, диспозиції яких передбачають активне правило поведінки. Наприклад, Президент України підписує та офіційно оприлюднює протягом десяти днів закони, які під час повторного розгляду були знову прийняті Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, виконуючи вимоги ч. 4 ст. 94 Конституції України.
208
Дотримання правових норм - це форма реалізації охоронних норм і таких норм, які встановлюють прямі заборони. Заборонні норми це такі, що прямо формулюють необхідність утриматися від певних дій. Так, ч.2 ст. 2 Закону України
Загальна теорія держави і права
"Про адвокатуру" встановлює: "Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, національної безпеки, державного управління". Для дотримання цієї заборони вимагається пасивна поведінка: утримання від роботи адвоката у вказаних установах. Охоронні норми також містять заборону, яка, хоча й не прямо формулюється, логічно випливає зі смислу правової норми. Якщо за певне діяння у санкції норми встановлена юридична відповідальність, то очевидно, що такі діяння є забороненими. Такі заборони, наприклад, встановлені нормами Особливої частини Кримінального кодексу України і Кодексу України про адміністративні правопорушення.
З точки зору рівня (глибини) реалізації правових норм, зафіксованих у нормативних актах, в юридичній літературі виділяють:
3) реалізацію в конкретних правовідносинах конкретних правових норм.
Залежно від настання юридичних наслідків від дій, спрямованих на реаліза
цію правових норм остання класифікується ще на дві форми:
а) правореалізація, котра не пов'язана з динамікою правовідносин, наприклад,
утримання від правопорушень чи участь у демонстрації;
б) реалізація права, котра пов'язана з виникненням, зміною чи припиненням
конкретних правовідносин.
За суб^єктом реалізації права можна виділити дві його форми: індивідуальну і колективну. Справа в тому, що деякі вимоги права не можна здійснити інакше як об'єднуючись з іншими. Наприклад, право громадян на об'єднання в громадські організації та політичні партії неможливо реалізувати на індивідуальному рівні.
Слід також мати на увазі, що виходячи з видів правомірної поведінки, реалізація права практично може виражатися у таких двох формах як правові акти, котрі видаються компетентними державними органами та поступки людей. До прикладу, Верховна Рада України, приймаючи нову Конституцію України в червні 1996 р. вчинила ніщо інше, як реалізувала природне право українського народу на установчу владу. Можна продовжувати: закони реалізують норми Конституції, підза-конні акти - закони тощо.
2. Застосування права: поняття і основні стадії
209
Особливою формою реалізації права є його застосування. Під застосуванням права розуміють владну діяльність державних органів, які, використовуючи свої спеціальні повноваження, видають акти індивідуального значення на основі норм права, вирішуючи тим самим, по суті, конкретні питання життя суспільства. Право на правозастосовну діяльність компетентного органу або посадової особи виступає одночасно й обов'язком її здійснити.
Глава 24. Реалізація, застосування і тлумачення права
У правозастосовній діяльності виділяють три основні стадії: 1) встановлення фактичних обставин справи; 2) встановлення юридичної основи справи; 3) вирішення справи.
Встановлення фактичних обставин розпочинається з визначення кола фактів, необхідних для вирішення справи. Інколи це коло визначається законом. Так, ст. 64 КПК України встановлює, що при розгляді кримінальної справи в суді підлягають доказуванню: 1) подія злочину; 2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і його мотиви; 3) обставини, що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого, а також інші обставини, що характеризують особу обвинуваченого; 4) характер і розмір шкоди, завданої злочином.
Після цього правозастосовний орган приступає до збирання і процесуального . закріплення фактів. Усі необхідні обставини встановлюються за допомогою доказів - будь-яких фактичних даних про обставини, що мають значення для вирішення справи. Процесуальним законом, при цьому, регламентуються види джерел доказів, до яких належать показання свідка, речові і письмові докази, висновок експерта тощо. Остаточна оцінка доказів здійснюється завжди самим правозастосов-ним органом.
На стадії встановлення фактичних обставин враховуються також такі юридичні категорії як покладення тягаря доказування, презумпції і преюдиції. Тягар доказування покладається законом на одну з сторін або обидві сторони, що беруть участь у справі. Презумпція, як уже згадувалося, - це визнання факту юридично достовірним, якщо не буде доведено зворотне. Преюдиція - це поняття, що виражає обов'язковість для правозастосовного органу, котрий розглядає справу, прийняти без перевірки і доказів факти, які раніше були встановлені рішенням право-застосовного органу, що набуло законної сили по іншій справі, і які мають значення для правильного вирішення даної справи.
Встановлення юридичної основи справи полягає у здійсненні правової кваліфікації тих фактичних обставин, які здобуті на першій стадії застосування права.
Правова кваліфікація передбачає:
Вирішення справи компетентним органом - це винесення ним акту, котрий пов'язує правові норми, які застосовуються, з конкретним життєвим випадком. Рішення у справі в тій чи іншій формі має бути доведене до відома зацікавлених суб'єктів.
3. Акти застосування права
Саме в правозастосовному акті полягає результат організованої діяльності компетентного органу щодо застосування правових норм. Що розуміти під таким документом?
Акт застосування права - це індивідуально-правовий акт компетентного органу або посадової особи, який видається у конкретній юридичній справі з метою встановлення наявності чи відсутності суб'єктивних прав або юридичних обов'язків і визначення їх міри на основі відповідних правових норм. Автор дисертаційного дослідження на дану тему Фандалюк О. В. дає загальне визначення поняття правозастосувального акта, під яким розуміється офіційне рішення компетентного суб'єкта, прийняте на підставі і у відповідності з нормами права, що містить державно-владне веління з конкретної юридичної ситуації, спрямоване на індивідуальне регулювання суспільних відносин шляхом встановлення, зміни або припинення суб'єктивних прав й обов'язків їх учасників, яке здійснюється у будь-якій визначеній формі.
Правозастосовні акти характеризуються такими ознаками:
Класифікація актів застосування права здійснюється за різними критеріями.
За формою правозастосовні акти поділяються на три групи: а) такі, що мають вигляд окремого документу; б) у формі резолюції на іншому документі; в) в усній формі.
З огляду на юридичні наслідки, котрі пов'язані з актами застосування права останні поділяються на: а) конституюючі - такі, що мають наслідком динаміку правовідносин; б) декларативні - такі, що не мають таких наслідків.
За суб Актами прийняття вони поділяються на акти органів законодавчої влади, акти органів виконавчої влади, акти судової влади, акти контрольно-наглядових органів, акти органів місцевого самоврядування.
За своєю роллю в правозастосовному процесі акти поділяються на основні (наприклад, рішення суду в кримінальній справі) та допоміжні (наприклад, ухвала суду про призначення експертизи).
Фандалюк О. В. розробив цілу систему класифікації правозастосовних актів. Розглянемо її. За галузевою ознакою норм права, що застосовуються:: акти застосування норм адміністративного права; акти застосування норм кримінального та кримінально-процесуального права; акти застосування норм трудового права тощо. За функціональною ознакою: акти-регламентатори, правозабезпечуючі. За сферою дії: акти, що діють у часі; акти, що діють у просторі; акти, що діють сто-
210
Загальна теорія держави і права
Глава 24. Реалізація, застосування і тлумачення права
211
совно кола осіб. За найменуванням: накази, постанови, вказівки, протоколи, вироки, рішення, дозволи, попередження, приписи, подання, резолюції тощо. За структурою: акти, які містять чотири елементи - ввідну, констатуючу, мотивовочну та резолютивну частину; акти, які містять лише три частини - ввідну, констатуючу та резолютивну (наприклад, адміністративні та слідчі протоколи); акти, які містять лише дві частини - ввідну та резолютивну (наприклад, акт-дозвіл на придбання зброї); акти, в яких мається лише одна резолютивна частина (наприклад, акти-резолюції на відповідних документах). Нарешті, за характером рішення (припису, який у них міститься): зобов'язуючі; забороняючі; уповноважуючі; про заохочення; затверджувальні; такі, які фіксують факти та обставини, що мають юридичне значення (наприклад, акти реєстрації автомототранспорту, зброї тощо).
4. Застосування права в разі прогалин у законодавстві
Під прогалиною в законодавстві розуміють повну або часткову відсутність правових норм, необхідність яких обумовлена розвитком суспільних відносин і потребами практичного вирішення справ, основними принципами, смислом і змістом діючого законодавства, а також іншими проявами державної волі, спрямованої на регулювання життєвих фактів у сфері правової дії.
Постає запитання: чи справді відсутність правової норми є "прогалиною"? Для відповіді на нього необхідно врахувати: а) чи входять життєві випадки, щодо яких виникла потреба застосувати норми права, до предмету правового регулювання в даній державі?; б) чи випливає необхідність врегулювання певного життєвого випадку з логіки правового регулювання певної сфери суспільних відносин?
Якщо все таки має місце "прогалина", то для право застосовного органу передбачені два спеціальні способи виходу з такої ситуації: аналогія закону і аналогія права.
Аналогія закону - це застосування до неврегульованого в конкретній нормі життєвого випадку норми закону, котра регламентує найбільш подібний життєвий випадок. Розрізняють аналогію закону внутрігалузеву і міжгалузеву - відповідно до того, чи належать "відсутня" і застосована норма до однієї чи різних правових галузей.
Аналогія права - це застосування до неврегульованого в конкретній нормі життєвого випадку загальних засад і смислу права за відсутності норми, котра би регулювала подібний життєвий випадок. Отже, апологія права застосовується лише за умови неможливості використати аналогію закону.
Аналогія закону і права прямо передбачена українським законодавцем. Так наприклад, ч.4 ст. 11 ЦПК визначила: "В разі відсутності закону, який врегульовує спірні відносини, суд застосовує закон, який врегульовує схожі відносини, а при відсутності такого закону суд виходить із загальних засад і смислу законодавства України".
212
Зловживання аналогією у правозастосовній діяльності може призвести до згубних наслідків. До 1961 р. аналогія закону допускалась у кримінальному праві УРСР, що нерідко сприяло недемократичному режиму в його репресивній політи-
Загальна теорія держави і права
ці. Хоча у кримінально-правовій сфері застосування аналогії, зазначимо, було засуджено ще в 1937 р. на четвертому з'їзді Міжнародної асоціації кримінальної о права.
В сучасній юридичній літературі відзначається, що режим законності висуває ряд вимог до застосування аналогій при наявності прогалин у законодавстві. Серед таких вимог виділяються:
5. Тлумачення права
Процес застосування права завжди пов'язаний із розкриттям смислу правових вимог. Сам вибір норм передбачає розуміння їх змісту. Разом з тим проблема тлумачення виходить за рамки реалізації права. Вона має самостійне значення в процесі наукового або буденного пізнання державно-правового життя. Що розуміти під тлумаченням права?
Тлумачення норм права - це діяльність компетентних органів держави, громадських організацій і окремих громадян, спрямована на розкриття справжнього змісту норм права. Тлумачення права має два напрямки: з'ясування ("для себе", тобто для власних потреб суб'єкта) і роз'яснення ("для інших").
До основних способів тлумачення-з всування належать:
1) граматичне тлумачення - це з'ясування смислу правової норми шляхом
граматичного аналізу її тексту, в тому числі встановлення, в яких словах, реченнях
сформульовані частини правової норми, значення окремих слів, їх граматичної
форми тощо. В юридичній літературі визначаються певні правила здійснення цьо
го виду тлумачення, а саме: а) словам і виразам норми права слід надавати того
значення, яке вони мають у літературній мові, якщо немає підстав для іншої їх ін
терпретації; б) за наявності легальної дефініції терміна або якщо законодавець ін
шим чином визначив його значення, то в цьому значенні і потрібно розуміти тер
мін, незважаючи на його інше значення в звичайній мові; в) значення терміну,
встановленого законодавцем для однієї галузі права, не можна поширювати на ін
ші галузі права; г) за умови, якщо в нормативному акті не визначено тим чи іншим
способом значення юридичних термінів, їм слід надавати те значення, в якому во-
Глава 24. Реалізація, застосування і тлумачення права 213
ни вживаються в юридичній науці і практиці; д) якщо в нормативному акті використані технічні та інші спеціальні терміни, значення яких не визначено законодавцем, то їм слід надавати тих значень, які вони мають у відповідних галузях права тощо.
РозУяснення норм права залежно від суб'єктів такого тлумачення поділяється на офіційне та неофіційне.
Офіційним є таке тлумачення, яке дається компетентними органами і є обов'язковим для всіх, хто застосовує дану правову норму. Воно знаходить вираження в спеціальних документах - актах тлумачення (наприклад, рішення Конституційного Суду).
Офіційне тлумачення за обсягом поділяється на нормативне (поширюється на всі випадки, передбачені правовою нормою, що роз'яснюється) і казуальне (має силу тільки для конкретного випадку). Роз'яснення правової норми може бути вчинено тим же державним органом, який її видав (автентичне тлумачення) або іншим органом, уповноваженим на це (неавтентичне тлумачення). Воно здійснюється в разі необхідності усунення внутрішньої суперечності чи неоднозначності змісту закону, які перешкоджають правильному застосуванню закону або окремих його положень, без внесення додаткових змін у текст закону.
В нашій країні офіційне тлумачення Конституції України та законів здійснює Конституційний Суд України, в порядку, встановленому Конституцією України та законом про Конституційний Суд України. Висновок Конституційного Суду щодо офіційного тлумачення Конституції і законів України є загальнообов'язковим для усіх випадків застосування Конституції або закону. Крім того, Пленум Верховного Суду України у межах своїх повноважень дає керівні роз'яснення щодо застосування закону судами, з метою забезпечення одноманітності і законності при відправленні правосуддя, які одначе не можуть змінювати або доповнювати текст заш-кону. Керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, визначені у Постановах Пленуму Верховного Суду, є чинними з дня прийняття Постанови і обов'язкові для всіх учасників правовідносин, пов'язаних з відправленням правосуддя.
Додамо до цього, що Верховна Рада України з метою усунення неясності прийнятих нею законів може приймати Постанови, в яких дає власні (автентичні)
роз'яснення цих законів. Роз'яснення законів Верховною Радою мають рекомендаційний характер і не можуть змінювати або доповнювати текст закону.
Неофіційним тлумаченням є таке роз'яснення смислу правової норми, яке не має обов'язкового характеру і здійснюється громадянами чи їх об'єднаннями. Одним з найважливіших видів неофіційного тлумачення є доктринальне (наукове) тлумачення, що дається науково-дослідними установами, кваліфікованими вчени-ми-юристами.
Література
1. Алексеев С.С., Дюрягин И.Я. Функции применения права // Правоведение. -
1972.-№ 2
1992
214
Загальна теорія держави і права
Глава 24. Реалізація, застосування і тлумачення права 215
Глава 25. Правосвідомість і правова культура
1. Поняття правосвідомості
Правосвідомість є особливим елементом правової дійсності. Головною ознакою правосвідомості, що ставить її в особливе становище серед усіх інших явищ правової дійсності, виступає те, що вона є формою суспільної свідомості, хоч і специфічною. Між правом і правосвідомістю існують суттєві відмінності.
Якщо право за своїми особливостями є інституційним утворенням,*то правосвідомість виступає субстанцією - це лише уявлення про право, судження про необхідність юридичної структури взаємовідносин людей, а також явища соціально-психологічного характеру, що стосуються правової сфери (емоції, настрої тощо). Тому правосвідомість функціонує не через інституційний механізм, а через загальну правову оцінку соціальної практики і випливаючої з неї вольову спрямованість поведінки людей. Дещо іншим є і соціальне призначення, роль правосвідомості. У вигляді правової ідеології вона входить важливим компонентом до правової системи. її призначення полягає в тому, щоби забезпечити оптимальне духовне, соціально-психологічне становище для функціонування права, взаємодіяти з ним.
Отже, правосвідомість - це сукупність уявлень і почуттів, які виражають ставлення людей до права, правових явищ, діяльності юридичних установ у суспільстві.
Структура правосвідомості є складною і включає до себе як раціональні (правова ідеологія), так і емоційні елементи (інформаційний, оціночний і вольовий).
Правова ідеологія відображає переважно наслідки абстрактного мислення. Вона включає до себе концептуально оформлені ідеї і поняття про необхідність і роль права, про його забезпечення, удосконалення, методи і форми втілення в життя. Провідними в сучасній правовій ідеології виступають ідеї: невід'ємних прав і свобод людини, закону як акта вищої юридичної сили; законності; охорони права державою і пов'язаність самої держави правом.
Емоційні елементи правосвідомості разом становлять правову психологію. У ставленні до права людини керується не лише раціональним мисленням, а й емоціями. З цієї точки зору, правова психологія складається з трьох елементів:
216
Загальна теорія держави і права
3) вольовий елемент означає, що носій правосвідомості, отримавши і оцінивши інформацію про право, визначає напрямок своєї поведінки - відповідно до змісту правових норм (правомірна поведінка), або всупереч ньому.
2. Види правосвідомості
Видова класифікація правосвідомості здійснюється на основі рівня ґрунтовності усвідомлення, вивчення і дослідження правової дійсності. З цієї точки зору правосвідомість поділяється на три види:
а) буденна правосвідомість - це масові уявлення людей, їх почуття, настрої з
приводу правової сфери суспільстві, котрі виникають безпосередньо з умов життя
людей, їх життєвого досвіду;
б) професійна правосвідомість - це сукупність уявлень, понять, ідей, тради
цій, що формуються з приводу правової дійсності у професіоналів-юристів на ос
нові спеціальних юридичних знань. Фахівцями використовується досвід юридич
ної практики, застосування права, компетентне розуміння всіх аспектів його зміс
ту. Значення професійної правосвідомості особливо є важливим у процесі право-
творчості й застосування права;
в) теоретична (наукова) правосвідомість - це система поглядів осіб, які нау
ково досліджують функціонування правової системи. Юридична доктрина за до
помогою понятійного апарату розкриває ставлення тої чи іншої соціальної групи
до права, його цінності і ролі в житті суспільства.
З точки зору носіїв правосвідомості вона поділяється на індивідуальну, групову, масову та суспільну. Індивідуальна правосвідомість властива кожній окремо взятій людині, специфіка і неповторність якої накладають відбиток і на її уявлення про дійсне або бажане право. Групова правосвідомість характерна для певних соціальних груп, представників певної професії. Правосвідомість таких груп може істотно відрізнятися одна від одної. Наприклад, правові погляди людей з високими доходами є інакшою, як у людей з низькими заробітками. Від групової відрізняється масова правосвідомість, характерна для нестійких тимчасових об'єднань людей, наприклад, натовпу в умовах масових безпорядків. Суспільна правосвідомість включає до себе правові ідеї, погляди, думки, теорії котрі поширені в даному суспільстві і відображають типові властивості його юридичної дійсності. Вона об'єктивується в таких формах: а) в правовій культурі, юридичній науці або ідеології; б) в законодавстві, оскільки воно приймається державним органом, який представляє суспільство; в) в масових поглядах, уявленнях, які відображаються, зокрема, в пресі; д) у всіх ідеологічних інститутах - політиці, моралі, мистецтві, релігії тощо.
3. Правова культура
Правова культура за своїм змістом виступає свого роду юридичним багатством, яке виражається в досягнутому рівні регулятивних властивостей права, на-
Глава25. Правосвідомість і правова культура 277
громаджених правових цінностей, тих особливостей права, юридичної техніки, котрі належать до духовної культури, до правового прогресу.
Саме поняття правової культури складається з таких елементів:
Правову культуру як таку можна розглядати на рівні однієї особи й на рівні групи осіб чи всього суспільства. Необхідно завважити, що й саме право виступає основоположною культурною цінністю. Відкриття права, конструювання законів є одним із найважливіших завоювань цивілізації.
Питання правової культури і в радянські, і в останні часи притягають увагу багатьох вчених. Причому, якщо раніше визначення правової культури були зорієнтовані головним чином на чисто суб'єктивні елементи - рівень знання і розуміння права, то пізніше центр ваги переноситься на характеристику правової культури як певного стану. Зараз дослідники виділяють чотири стани правової культури: а) ідеолого-психічний стан; б) нормативний стан, який фіксується сукупністю правових норм; в) поведінковий стан, що вказує на характер правових дій; г) об'єктивний стан, який закріплює наслідки правової діяльності.
Американський вчений К. Осакве виділяє такі об 'єктивні критерії правової культури в західному праві:
218
Загальна теорія держави і права
З аксеологічної точки зору можна говорити про високу і низьку правову культуру. Але такі визначення будуть, звичайно, відносними - в кожному суспільстві є свої критерії й оцінки.
Так, вітчизняний дослідник цієї проблеми Твердохліб Л. В. відзначає, що найвищий еталонний рівень досить повно охоплює найсуттєвіші характеристики правової культури особистості. Показниками цього рівня, на думку цієї вченої, є:
4. Правовий нігілізм
Нігілізм як загальносоціальне явище виражає негатидне ставлення суб'єкта (групи, класу) до певних цінностей, норм, поглядів, ідеалів, окремих, а часом і всіх сторін людського буття. Це одна з форм не лише світогляду, а й спеціальної поведінки. Характерною ознакою нігілізму взагалі є не об'єкт заперечення, а ступінь, інтенсивність, категоричність цього заперечення - з переважанням індивідуальних начал. Тут проявляється гіпертрофований сумнів у певних цінностях і принципах. При цьому, обираються, як правило, найгірші способи дій, які межують з протиправною поведінкою. Все це поєднується з відсутністю якої-небудь позитивної програми, або її абстрактність і аморфність.
Правовий нігілізм є різновидом соціального нігілізму як родового поняття. Його суть полягає в загальному негативно-заперечному без усякої поваги ставленні до права, законів, нормативного порядку, правової системи в цілому. В дисертації з проблеми правового нігілізму (автор Чернєй В. В.) це явище визначасті»-
219
Глава 25. Правосвідомість і правова культура
ся як негативне ставленням громадян до права, законів, наявністю у них і посадових осіб установки на досягнення соціально значимих результатів неправовими засобами. У практичній діяльності правовий нігілізм характеризується відсутністю солідарності з правовими приписами чи з їх виконанням у корисливих інтересах чи під загрозою примусу. Аналіз сутності правового нігілізму доводить, що в українському суспільстві, яке перебуває в кризовому стані, він набуває демонстративний, агресивний та зухвалий характер, є глибоким, масовим і охоплює широкі сфери суспільства, всі владні структури, маючи значний руйнівний, деструктивний потенціал і гальмуючи процес розбудови правової держави. Боротьба з ним буде складною і тривалою.
Черней В. В. відзначає також, що найбільш впливовою ідеологією, що сприяла розвитку правового нігілізму, була теорія права, котра розвивалася в русЛі марксистсько-ленінської філософії, і яка абсолютизувала насилля, захищала "революційне беззаконня", ігнорувала світову юридичну практику. В роботі аналізуються погляди, що виникли в руслі "сталінської" філософії права і обґрунтували тоталітарну концепцію держави та права, зокрема, вчення Е.Пашуканіса - мінову теорію права, приказне праворозуміння Л.Кагановича та А.Вишинського, яке на довгі роки стало офіційною доктриною радянського правознавства. При всій їх зовнішній різновидності всі вони під виглядом критики "буржуазного права" заперечували саму суть права і правової держави.
Одним із ключових моментів правового нігілізму виступає несприйняття права як базової, основоположної ідеї, ставлення до нього як до другорядного явища в загальній шкалі людських цінностей. У нашій країні правовий нігілізм має глибокі історичні корені.
Розглянемо основні форми вираження правого нігілізму: 1. Прямі порушення діючих законів й інших правових актів (навмисні або з необережності). Сюди належить вся сукупність правопорушень: злочинів, адміністративних проступків тощо.
2. Повсюдне і масове невиконання (недотримання) правових приписів, коли суб'єкти (громадяни, посадові особи, державні органи, громадські організації) попросту не співвідносять свою поведінку з вимогами правових норм, а намагаються жити і діяти за "своїми правилами". Невиконання законів у масових масштабах -ознака безсилля держави. Нерідко державні чиновники публічно відмовляються виконувати ті чи інші закони, бо, на їх думку, вони "застарілі" або "невірні".
3. Видання суперечливих, паралельних і навіть взаємовиключних актів, які ніби нейтралізують один одного. Нерідко підзаконні акти (укази президента, постанови уряду) стають "надзаконними". В той же час значні ділянки суспільних відносин залишаються неврегульованими правом, хоч і потребують такого врегулювання. На жаль, нова Конституція України не зовсім чітко розмежувала предмети законотворчості й указотворчості.
4. Підміна законності політичною, ідеологічною або прагматичною доцільністю, виходи на неправове поле діяльності, бажання різних суспільних сил реалізувати свої інтереси поза конституційними рамками.
220
5. Врешті, можна виділити теоретичну форму правого нігілізму, котра пов'язана з сугубо заідеологізованими, викривленими уявленнями про державно-правову дійсність та її розвиток (відмирання держави і права, примат політики над правом, класовий підхід тощо).
5. Правовий ідеалізм
Якщо правовий нігілізм означає недооцінку права, то правовий ідеалізм - його переоцінку. Обидва ці явища базуються на деформованій правосвідомості, дефіциті політико-правової культури.
Хоча зовнішньо правовий ідеалізм менш помітний, не так кидається в очі, це явище завдає такої ж шкоди державі, суспільству, як і правовий нігілізм. Справа в тому, що на право не можна покладати нездійсненні надії - воно не є всесильним. Наївно вимагати від нього більше, ніж воно завідомо може дати, йому необхідно відводити те місце і ту роль, які випливають з об'єктивних можливостей даного інституту. Разом з тим, в умовах виниклої ще в період "перебудови" правової ейфорії у багатьох сформувалося переконання, що достатньо прийняти хороші, розумні закони і після цього всі найскладніші проблеми і гострі проблеми суспільства будуть вирішені. Прийняти пакет законів - і життя покращиться, вважали вони.
Однак чуда не відбувалося, час ішов, закони приймалися, а справи стояли на місці або навіть погіршувалися. Внаслідок цього наступило певне розчарування в законах. Виявилось, що швидких і легких рішень просто немає.
Інерція політичного і правового ідеалізму йде ще від старих комуністичних часів, коли існував свого роду культ всеможливих планів, рішень і постанов - "історичних" і "доленосних". Насаджувалась безоглядна віра в їх магічну силу. І всі вони, як правило, переводилися на мову законів, які із-за цього сильно нагадували партійні резолюції.
Рецидиви цих явищ зустрічаються й зараз у формі популізму, непродуманих заяв, шокових ривків у законотворенні. Як і раніше, поспішно приймаються закони, укази або окремі юридичні норми, які завідомо нездійснимі в принципі. Так наприклад, ст.48 Конституції України проголошує: "кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло". Зрозуміло, що в нинішніх кризових умовах це не є неможливим. Забіганням наперед можна також вважати закріплене в новій Конституції України положення про те, що Україна є "демократичною, соціальною правовою державою" (ст.1). Це скоріше ціль, символ, перспектива, але не факт.
Буває й так, що закони, укази видаються з метою не їх реального впливу на суспільні відносини, а зняття соціальної напруги. Такі акти, носять в основному популістський або коньюктурний характер і дають не вирішення проблем по суті, а лише заганяють їх вглиб. Досягається лише тимчасовий і обманювальний ефект. Згодом проблеми виникають знову, вже в гострішій формі.
Загальна теорія держави і права
Глава 25. Правосвідомість і правова культура 221
/
V
(
7
6. Професійна культура юриста
Професія юриста має свої специфічні особливості і це пред'являє високі вимоги до ділових і моральних якостей її представників. У сучасній Україні, як ніколи раніше, зростає роль професійних юристів у всіх сферах її життя, особливо ж у забезпеченні здійснення та охорони прав і свобод людини. Вперше інститут уповноваженого парламенту з прав людини здобув конституційне закріплення. У Конституції України реалізовано ідею провідної ролі судової влади у правозахисті і гарантуванні законності (ст.55). Належна увага приділена й іншим правоохоронним органам, в яких також покликані працювати юристи - прокуратурі, адвокатурі, досудового слідства. Саме цим і зумовлене істотне зростання вимог до професіоналізму і правової культури українських юристів.
У спеціальному дослідженні Є.І.Федика визначаються елементи та основні ознаки правової культури юриста. Так, складовими цього поняття виступають такі положення: а) теоретично обґрунтована повага до права й переконаність у його соціальній та особистісні цінності; б) глибокі, фундаментальні юридичні знання; в) висока загальна культура й широка ерудиція, освіченість; г) високий рівень інтелекту й духовності; д) принципово вмотивована правомірна поведінка як у службовій діяльності, так і в повсякденному житті.
Серед ознак правової культури юриста цим же автором виділяються такі:
Однією з найважливіших характеристик правової культури юриста є його професійна етика. Як справедливо відзначає російський вчений О.Бойков, професійна зрілість фахівця не може характеризуватися лише певною сумою знань, умінь, навиків, вона включає і відповідний рівень морального розвитку особистості, оволодіння нею моральними вимогами даної професії. Дотримання етичних норм юристом - необхідна умова належного виконання ним своїх професійних функцій.
Так наприклад, особливість професії адвоката полягає в тому, що він одержує від клієнта відомості, які той не буде повідомляти будь-якій іншій особі, а також іншу інформацію, яку йому належить зберігати в таємниці. Довіра до адвоката може виникнути лише за умови обов'язкового додержання ним принципу конфі-
222
Загальна теорія держави і права
денційності. Тому конфіденційність є першорядним і фундаментальним правом і обов'язком адвоката. Іншою етичною вимогою до адвоката є покладення на нього обов'язку надавати консультації клієнту або виступати від його імені своєчасно, сумлінно і старанно.
Література
1982.-49 с.
с.
223
Глава 25. Правосвідомість і правова культура
Глава 26. Законність і правопорі&ок
1. Поняття і принципи законності
Під поняттям законності в широкому смислі розуміється точне й повсюдне виконання органами держави, посадовими особами і громадянами вимог закону. При цьому, звичайно, саме поняття "закон" слід розуміти розширено - як "чинне законодавство" або "сукупність нормативних актів".
Слід погодитися з тою думкою, що законність як стійке явище суспільного життя виникає в умовах цивілізованого суспільства, здатного забезпечити реальну рівність громадян перед законом. Такі умови значною мірою створюються ринковими економічними відносинами, за яких свобода приватної власності стає рівною можливістю для всіх.
Український вчений-теоретик П.Рабинович розуміє під законністю такий режим відповідності суспільних відносин законам і підзаконним нормативно-правовим актам держави, який утворюється внаслідок їх неухильного здійснення всіма суб'єктами права. На думку цього вченого, соціальною сутністю законності є "узгоджування певних дій, реальних суспільних відносин з їх законодавчими моделями, інакше кажучи - розповсюдження "панування" волі законодавця на всю територію держави, на все суспільство".
Наведене визначення потребує певного пояснення. Очевидно, що таке розуміння законності можна вважати законністю у "вузькому" розумінні цього слова. Саме так її розуміють, коли, до прикладу, говорять про порушення законності в сталінські часи - позасудові репресії, зокрема. Але закони й засновані на них під-законні акти не вичерпують переліку всіх форм (джерел) права, тому й мова повинна йти про здійснення права в самому широкому смислі цього слова.
Необхідно звернути увагу ще на один момент - зміст самих законів, напрямок волі законодавця. Поза сумнівом, вони повинні бути в руслі гуманістичних цінностей права, не порушувати природних прав людини. У противному разі гітлерівську Німеччину прийдеться визнати "зразком законності".
Вітчизняний дослідник проблеми Попов С. В. відзначає, що законність як особливий режим суспільно-політичного життя являє собою такий стан, за якого діяльність усіх суб'єктів відповідає закону, а ідеї права, гуманізму, справедливості, свободи і відповідальності панують над індивідуальними, груповими та класовими інтересами. Головна мета, призначення режиму законності полягає в забезпечені реальності, непорушності прав, свобод та інтересів усіх учасників суспільних відносин, що є основою життя суспільства, його громадян. Цей режим створюється не тільки державою, яка встановлює порядок видання законів та підза-конних актів, забезпечує відповідність їх потребам суспільного розвитку, але й всіма іншими суб'єктами права в наслідок однакового розуміння і неухильного здійснення ними нормативних приписів.
224
Чеський вчений Кнапп В. виділяє два аспекти законності як режиму право-застосувальний і нормотворчий. Правозастосувальний аспект законності означає, що кожен суб'єкт повинен керуватися у своїй діяльності законом і законом же передбачено відповідальність (санкцію) за порушення правової норми. Ця вимога поширюється і на державу, її органи і посадових осіб, які також повинні дотримувати закон. Хоча держава вправі у передбачений спосіб внести зміну до правової норми, відзначимо, поки остання є чинною, держава має обов'язок дотримувати її. Нормотворчий аспект полягає в тому, що правова норма може бути створена лише тим органом (органом держави чи самоврядування), котрий уповноважений на це законом, у тих межах, які визначені законом та лише в передбаченій законом формі.
Основні принципи (вимоги) законності в спеціальній літературі формулюються по-різному. Назвемо ті з них, які найчастіше згадуються авторами:
6) нерозривний зв'язок законності з загальною культурою населення країни.
Відзначимо також, що в одному ряді з поняттям законності стоїть поняття
конституційності, під яким розуміється передовсім відповідність конституції чинних законів і підзаконних актів.
2. Гарантії законності
До гарантій законності відносять систему об'єктивно сформованих факторів (суспільних умов) і спеціально здійснюваних заходів щодо зміцнення режиму точного і неухильного втілення вимог закону в життя, стабільності правопорядку в суспільстві.
Відповідно до такого розуміння гарантій законності, останні можна поділити на дві групи: а) загальносоціальні гарантії, до яких належать об'єктивні умови суспільного життя (політичні, економічні, соціальні, ідеологічні); б) спеціальноюри-дичні гарантії.
Загальносоціальні гарантії створюють макросередовище функціонування права. До цієї групи належать:
а) політичні умови - лише легальна й легітимна державна влада є ефективною і здатною забезпечити здійснення правових приписів;
Загальна теорія держави і права
Глава 26. Законність і правопорядок
225
б) економічні умови - соціально орієнтована ринкова економіка загалом і матеріально забезпечений індивід зокрема потребують режиму законності, зацікавлені в ньому;
в) соціальні умови - зростання життєвого рівня, зниження рівня безробіття,
вартості життя безумовно сприятимуть зміцненню законності;
г) ідеологічні умови - на рівень законності безпосередньо впливають право
свідомість, правова культура і загальна культура населення країни, сприятлива
морально-психологічна обстановка в суспільстві.
Спеціальноюридичні гарантії законності полягають у правових формах діяльності спеціальних державних органів і установ, спрямованої на захист прав і свобод людини, забезпечення законності, боротьби з правопорушеннями.
Серед спеціальноюридичних гарантій виділяють:
1) удосконалення чинного законодавства через його систематизацію4, усунення в ньому колізій, прогалин тощо;
5) справедливе й ефективне правосуддя.
Чеські дослідники-теоретики права В. Веверка, Ю. Богущак, Ю. Чапек визначають, що у "вузькому" смислі юридичні гарантії законності полягають у сформульованих правовими нормами способах забезпечення реалізації права державними органами, діяльність яких спрямована безпосередньо на боротьбу з порушеннями права, а саме: а) скасування чи зміна незаконних правових актів; б) адміністративний контроль, нагляд і огляд; в) вирішення спорів; г) примус.
3. Правопорядок
Наслідком здійснення вимог законності є встановлення в суспільстві правопорядку. Що означає це поняття?
Правопорядок слід розуміти як такий стан суспільних відносин, що є наслідком фактичного здійснення правових норм в умовах законності, котрий забезпечує безперешкодне користування наданими правами і виконання юридичних обов'язків усіма суб'єктами суспільних відносин.
226
Загальна теорія держави і права
Правопорядок тісно пов'язаний із законністю. Однак, це не тотожні поняття. Це два відносно самостійні явища. Законність - це все таки лише принцип діяльності, а не сама діяльність, панування права в суспільних відносинах, а не самі відносини. Правопорядок же є наслідком здійснення норм права і тому виступає системою правовідносин, тобто особливим видом самих суспільних відносин. Правопорядок у цьому плані є частиною реального суспільного порядку, такого порядку в суспільних відносинах, який врегульований правовими нормами! Тому можна сказати, що правопорядок - це законність в дії.
З іншого боку, було би невірним відривати правопорядок від законності, зокрема вважати, що правопорядок можна забезпечити будь-якими засобами, в тому числі такими, які протирічать законності. Бажання захистити правопорядок протизаконними методами протирічить самій суті правопорядку і насправді не веде до його зміцнення.
До ознак правопорядку належать:
Слід відрізняти правопорядок від поняття "суспільного порядку", котре є ширшим за змістом. Суспільний порядок - це стан впорядкованості суспільних відносин, який формується на основі здійснення всіх соціальних норм, а не лише норм права.
Відзначимо, що стабільний правопорядок може функціонувати тільки в тих країнах, де ефективно діють демократичні інститути, має місце повага до закону, впевненості громадян, що їх права і свободи є невід'ємними, а в разі їх порушення - будуть відновлені.
Література
227
Глава 26. Законність і правопорядок
Глава 27. Правопорушення і юридична відповідальність
1. Поняття і ознаки правопорушення
Правопорушення - це протиправне винне діяння деліктоздатної особи, котре посягає на суспільні відносини, що охороняються законом. Таке соціальне явище властиве всім суспільствам. Основними ознаками правопорушення виступають:
1) вони є діяннями, тобто актами поведінки саме людей, а не проявами інших, наприклад, природних сил. З іншого боку, діяння (дія або бездіяльність) слід відрізняти від думок, почуттів людей;
4) правопорушення є винним діянням. Вина - це психічне ставлення особи
до вчиненого нею поведінки та її наслідків. Винність особи передбачає здатність її
давати звіт за свої дії та керувати ними. Справа в тому, що в деяких випадках осо
ба втрачає можливість правильно усвідомлювати свої дії й керувати ними. Такий
стан особи називається неосудністю. Діяння особи в стані неосудності, хоч би й
протиправні, не є правопорушеннями і не тягнуть юридичної відповідальності;
5) правопорушення є діянням лише деліктоздатної особи, тобто такої, що за законом може нести юридичну відповідальність. Деліктоздатними є всі осудні особи, котрі які досягли визначеного законом віку, з котрого є можливим настання кримінальної відповідальністю. В Україні відповідальність за вчинення злочину настає, якщо особа на час його вчинення досягла 16 років (за деякі злочини - з 14 років).
Відсутність будь-якої з наведених ознак не дозволяє кваліфікувати діяння як правопорушення.
Класифікація правопорушень здійснюється за різними критеріями. Найпоширеніший з них - ступінь суспільної небезпеки (шкідливості) правопорушення. За цією підставою вони поділяються на злочини (суспільно небезпечні діяння, передбачені кримінальним законом) і проступки (суспільно шкідливі діяння, що посягають на окремі сторони правопорядку, ті чи інші ділянки суспільних відносин). У свою чергу проступки поділяються на цивільні, адміністративні та дисциплінарні. Окремими авторами виділяються також процесуальні правопорушення.
228
2. Склад правопорушення
Поняття складу правопорушення детально розроблене в кримінально-правовій науці стосовно складу злочину. Більшість визначень складу правопорушення, котрі даються окремими авторами у вітчизняній юридичній науці, характеризують його як сукупність встановлених законом об'єктивних і суб'єктивних ознак, визначаючих суспільно небезпечне (шкідливе) діяння як правопорушення.
Склад кожного правопорушення включає до себе: суб'єкт, суб'єктивна сторона, об'єкт, об'єктивна сторона.
Суб^єктом правопорушення може бути деліктоздатна фізична особа або організація. Суб'єктом злочину в Україні є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до Кримінального кодексу може наставати кримінальна відповідальність.
В Україні суб'єктом злочину може бути лише фізична особа, а суб'єктом цивільного правопорушення - і юридична особа. Водночас в США корпорація (юридична особа) може бути й суб'єктом кримінального діяння.
Кожен суб'єкт правопорушення характеризується загальними та спеціальними ознаками. До загальних ознак належить: а) індивід чи юридична особа; якщо індивід, то: б) вік особи; в) осудність. До спеціальних ознак суб'єкта належать: громадянство особи; посадова особа; фах, родинні відносини тощо.
Що розуміти під осудністю? На прикладі суб'єкта злочину з'ясуємо це поняття Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. З іншого боку, не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кримінальний кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру. Кримінальний кодекс 2001 р. вперше вжив поняття "обмеженої осудності", тобто стан за якого особа під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатною повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. Така особа підлягає кримінальній відповідальності, хоча факт визнання її обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.
Суб^єктивна сторона правопорушення полягає у різних формах вини, мотиві, емоціях і меті правопорушення. Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної протиправної дії чи бездіяльності та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.
Умисел, в свою чергу, поділяється на прямий і непрямий. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний (шкідливий) характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні (шкідливі) наслідки і бажала їх настання. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний (шкідливий) характер свого діяння (дії або бездіяльності),
Загальна теорія держави і права
Глава 27. Правопорушення і юридична відповідальність
229
230
передбачала його суспільно небезпечні (шкідливі) наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.
Необережність також поділяється на два види: протиправну самовпевненість та протиправну недбалість. Необережність є протиправною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення. Необережність є протиправною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.
Відзначимо, що в цивільному праві допускається можливість залучення до відповідальності і без наявності вини. Наприклад, у такому порядку відшкодовують шкоду громадяни і юридичні особи, діяльність яких пов'язана підвищеною небезпекою для оточуючих (використання транспортних засобів, вибухових речовин тощо). Проте в такому разі підставою для відшкодування шкоди буде не цивільне правопорушення (обов'язковим елементом складу якого є вина), а інші юридичні обставини.
Елементами суб'єктивної сторони виступають також мотиви правопорушника (внутрішні спонукання особи до вчинення правопорушення), які бувають корисливими чи особистими, а також штохмета (уявний результат протиправного діяння).
Об^єктом правопорушення виступають суспільні відносини, які регулюються й охороняються правовими нормами. Конкретно об'єкт може виражатися в певних благах і цінностях, яким правопорушенням завдано шкоди, або які внаслідок правопорушення поставлені під загрозою завдання їм шкоди.
Перелік конкретних видів суспільних відносин, які можуть стати об'єктом правопорушення, визначається законом. Наприклад, Кримінальний кодекс України визначив перелік суспільних відносин, які захищаються ним від злочинних посягань (тобто потенційно можуть стати об'єктом злочину), а саме: І) права і свободи людини і громадянина; 2) власність; 3) громадський порядок; 4) громадська безпека; 5) довкілля; 6) конституційний устрій України; 7) мир і безпека людства. Об Активну сторону правопорушення складають такі елементи: 1) суспільно небезпечне (шкідливе) діяння, котре виражається у двох формах: а) дія (поведінка активного типу - фізичний вплив на інших людей і предмети, слова, жести); б) бездіяльність - (поведінка пасивного типу, котра виражається в утриманні від дії, котру особа зобов 'язана була вчинити);
Загальна теорія держави і права
ознак. Відсутність хоча б однієї з ознак складу свідчать про відсутність правопорушення як такого.
3. Поняття, ознаки і підстави юридичної відповідальності
Юридична відповідальність є одним із видів соціальної відповідальності. Остання полягає в зовнішньому впливі з боку суспільства, держави, інших осіб на суб'єкта, котрий несе цю відповідальність за що-небудь уже вчинене.
В юридичній літературі поняття юридичної відповідальності визначається по-різному. Одні автори вказують, що юридична відповідальність є обов'язком особи переносити певні передбачені законом обмеження державно-владного характеру за вчинене правопорушення. Інші акцентують увагу на тому, що юридична відповідальність проявляється в специфічних правовідносинах між державою і особою, котра вчинила правопорушення. Зміст цих правовідносин полягає в накладенні з боку держави заходів примусу до правопорушника в межах і порядку, передбачених законом.
Очевидно, що в умовах правової держави з її принципом взаємної відповідальності між особою і держави, юридична відповідальність не може бути настільки односторонньою.
По-перше, за вчинене правопорушення несе відповідальність не лише особа перед державою. За порушення закріплених законом прав людини держава повинна нести відповідальність перед конкретною особою і міра цієї відповідальності також має визначатися санкцією правової норми. У демократичних державах такий стан речей виступає аксіомою. В Україні та інших посткомуністичних країнах двохсторонній характер юридичної відповідальності сприймається нелегко. Але перші кроки в цьому напрямку вже є - згадайте закони про реабілітацію жертв політичних репресій, про відшкодування шкоди, завданої громадянам незаконними діями правоохоронних органів.
По-друге, право накладати на правопорушника заходи обмеження, підкреслимо, належить не державі загалом, а виключно уповноваженій законом інституції: державній (наприклад, суду) або недержавній - органу місцевого самоврядування чи власнику приватного підприємства. Від цього юридична відповідальність не стає "менш юридичною".
Врахувавши наведене, виходимо на принципово нове розуміння поняття юридичної відповідальності.
Отже, юридична відповідальність - це застосування до правопорушника заходів впливу, передбачених санкцією правової норми, які полягають в обмеженнях особистого, організаційного чи майнового характеру. Єдиною законною підставою для настання юридичної відповідальності є наявність у діянні суб'єкта складу правопорушення.
До ознак юридичної відповідальності належать:
231
Глава 27. Правопорушення і юридична відповідальність
Крім того, необхідно зробити ще кілька зауважень щодо юридичної відповідальності. Вона може служити не лише справі захисту порушених прав і свобод людини, інститутів громадянського суспільства чи демократичної держави. В руках недемократичної держави вона може перетворитися в легальний засіб проведення масових репресій. Під виглядом "боротьби із злочинністю" держава сама може стати організатором злочинної політики. Інколи кажуть, що в період сталінізму рівень злочинності був нижчим. Проте погодитися з таким твердженням важко, бо відомо, що десятки мільйонів людей зазнали репресій, причому більша частина - на "законних" підставах. Найбільшим злочинцем у той час виступала сама держава. Юридична відповідальність перетворилася в свою пряму протилежність - в механізм порушення прав і свобод людини.
Щоб не допустити наведеного, в демократичній державі юридична відповідальність здійснюється на основі таких засад: а) законності; б) обґрунтованості; в) справедливості; г) невідворотності юридичної відповідальності; д) презумпції невинуватості; є) права на захист особи, притягнутої до юридичної відповідальності; є) недопустимості притягнення до відповідальності до відповідальності за одне й те правопорушення два і більше разів.
4. Види юридичної відповідальності
Класифікація видів юридичної відповідальності здійснюється за різними критеріями. Наприклад, за здійснюваними функціями юридична відповідальність буває:
а) штрафною (караючою);
б) правовідновлюваною (компенсаційною);
в) організуючою (регулятивною);
г) превентивною.
Але найбільш поширеним у науковій літературі є її класифікація на підставі належності до правової галузі й, одночасно, виду правопорушення, з яким вона пов'язана. У такому ракурсі виділяють чотири види юридичної відповідальності: кримінальну, адміністративну, цивільну й дисциплінарну.
232 -——-—-—__.___
Кримінальна відповідальність є найбільш жорстким видом відповідальності. Вона настає за вчинення злочину. Кримінальний кодекс України 2001 р. по-новому визначив поняття злочину - це передбачене вказаним кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Виключний перелік злочинів в Україні міститься в Особливій частині Кримінального кодексу. Порядок притягнення до кримінальної відповідальності встановлюється Кримінально-процесуальним кодексом. Право визнати особу винною у вчиненні злочину та призначити їй кримінальне покарання належить лише суду, котрий робить це винесенням вироку, що вступає в законну силу.
Кримінальний кодекс України 2001 р. по-новому визначив систему кримінальних покарань, до якої належать: 1) штраф; 2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; 3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; 4) громадські роботи; 5) виправні роботи; 6) службові обмеження для військовослужбовців; 7) конфіскація майна; 8) арешт; 9) обмеження волі; 10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; 11) позбавлення волі на певний строк; 12) довічне позбавлення
волі.
Адміністративна відповідальність настає за вчинення адміністративних проступків, передбачених Кодексом України про адміністративні правопорушення. В нашій країні адміністративним проступком визначається протиправне винне діяння, яке посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яке законодавством передбачено адміністративну відповідальність. Право призначати адміністративні стягнення, крім суду, мають і інші компетентні органи: органи внутрішніх справ, митні органи, адміністративні комісії, виконавчі комітети місцевих рад. В Україні законом передбачені такі види адміністративних стягнень як попередження, штраф, позбавлення спеціального права, оплатне вилучення предмета, адміністративний арешт, виправні роботи.
Цивільна відповідальність - це відповідальність, яка настає за невиконання або неналежне виконання зобов'язань за договором або завдання шкоди в позадоговірних відносинах. Вона має місце у сфері майнових і особистих немайно-вих відносин. Головний її принцип - повне відшкодування завданої шкоди, - інколи доповнюється й штрафними санкціями.
Дисциплінарна відповідальність настає за вчинення дисциплінарних проступків. Накладає заходи дисциплінарного стягнення адміністрація підприємства, установи, організації. Перед цим у порушника трудової дисципліни витребується письмове пояснення. Кодекс законів про працю України встановлює два види дисциплінарних стягнень: догану і звільнення з роботи. Дисциплінарна відповідальність військовослужбовців, суддів, прокурорів, адвокатів та деяких інших категорій має свою особливість.
Крім того, окремими вченими самостійним видом юридичної відповідальності вважається також конституційна відповідальність з такими санкціями як заборона займати певну посаду, відсторонення від посади тощо.
Юридичну відповідальність можна класифікувати ще на два види - в межах національної юрисдикції (за правопорушення, які передбачаються внутрішньодержавним правом) та на рівні міжнародної юрисдикції (за міжнародні правопорушення).
233
Міжнародну відповідальність, в свою чергу, також можна умовно поділити на два види: міжнародна приватна відповідальність, котра настає за правопорушення в сфері міжнародних комерційних відносин, та міжнародна кримінальна відповідальність, котра настає за міжнародні злочини.
Глава 27. Правопорушення і юридична відповідальність
234
Література
1. Агеева Е.А. Юридическая ответственность в государственном управлений. -Л., 1990.
2. Базьшев Б.Т. Юридическая ответственность (теоретические вопросьі). - Крас-
ноярск, 1985.
3. Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность. - М, 1976.
4. Денисов Ю.А. Общая теория правонарушения и ответственности. - Л., 1983.
5. Духно Н., Ивакин В. Понятие и видьі юридической ответственности // Государ-
ство и право. - 2000. - № 6.
6. Кудрявцев В.Н. Закон, поступок, ответственность. - М, 1986.
7. Кудрявцев В. Н. Правовое поведение: норма и патология. - М.,1982.
8. Малеин Н.С. Закон, ответственность и злоупотребление правом // Советское
государство и право. - 1991. - № 11.
9. Малеин Н.С. Правонарушение: понятие, причиньї, ответственность. - М., 1985.
10. Малеин Н. С. Юридическая ответственность и справедливость. - М., 1992.
ЙІ^"'^
Глава 28. Правова реформа та її особливості в Україні
1. Правова реформа: поняття і ознаки
Правова реформа - це державна політика, спрямована на системні перетворення за допомогою юридичних засобів сутності держави, її основних функцій, правових основ стосунків із суспільством та окремими індивідами на основі принципів конституціоналізму та правової держави.
Одночасно ми дотримуємося позиції, відповідно до якої "правову реформу" і "державно-правову реформу" слід розглядати як синоніми. Разом із тим, такий підхід не повинен означати зведення правової реформи до перетворень лише публічно-правової сфери. Не може бути в принципі правової реформи без державно-правової і навпаки. Така позиція заснована на низці аргументів. По-перше, зміна сутності держави передбачає зміну й публічно-правової сфери суспільства, проте не лише її. "Сутність держави" проявляється у функціях держави, котрі відображають не лише функції публічної влади. Реформувати публічно-правову сферу означає змінити правовий режим функціонування влади щодо приватно-правової сфери суспільства, іншими словами її можливостей у відносинах із громадянським суспільством. По-друге, сумнівною є навіть теоретична можливість реформування системи державних інституцій, не зачіпаючи таких компонентів правової системи як система права чи правосвідомість. Зміна останньої якраз і є передумовою реформи системи владних відносин. По-третє, на сьогодні поширеним є розуміння держави як правової конструкції. Погоджуємося з позицією вітчизна нього вченого А. Зайця, котра полягає в положенні: "Виходячи з того, що демократична держава існує на основі права народу, як первинного носія політичної влади, на формування держави, держава набуває вигляду публічно-правового союзу всього народу". Відзначимо також, що такої ж позиції дотримується й провідний російський теоретик права В. Нерсесянц, який відзначає, що держава є "правовою організацією публічної влади". У зарубіжній теоретико-юридичній науці, якщо узагальнити підходи до розуміння держави, також має місце позиція, відповідно до якої держава - одночасно не лише інституційне, а й нормативне явище.
Для глибшого розкриття сутності даного поняття виділимо системні ознаки правової реформи.
235
Перше. Правова реформа виступає державною політикою. Під останньою слід розуміти "напрям дії або утримання від неї, обрані державними органами для розв'язання певної проблеми або сукупності взаємно пов'язаних проблем" (Леслі А. Пал). Вказаний американський вчений відзначає з цього приводу: "Існує різниця між просто рішеннями та політикою. Уряди ухвалюють щодня безліч рішень, продиктованих як політикою, так і просто обставинами". Додамо до цього, що правова реформа є не просто державною політикою, а й одночасно державною
Глава 28. Правова реформа та її особливості в Україні
правовою політикою. Щодо співвідношення понять правової реформи і правової політики, відзначимо, що правова реформа є одним із напрямів правової політики. Остання виступає поняттям ширшим і означає особливу форму вираження державної політики, засіб юридичної легітимації, закріплення і здійснення політичного курсу.
На думку вітчизняних учених М. Панова і Л. Герасіної, змістовна структура правової політики є досить широкою й складається з таких компонентів: стратегія і щоденна практика законотворчості; принципи і механізми правового регулювання; конституційне будівництво; судово-правова і адміністративна реформи; пошук оптимальних форм парламентаризму і закріплення плебісцитних традицій; вироблення досконалих ліній взаємодії різних гілок влади та ефективних механізмів противаги між ними; удосконалення виборчого права та інших кодифікованих галузей права; зміцнення законності, правопорядку і дисципліни, врешті, державності.
Друге. Правова реформа виступає реформаторською діяльністю і в цьому плані відрізняється від еволюції, з одного боку, і революції, з іншого. Тому варто розглянути суть реформи як соціального феномену. Реформа - це "процес, який дозволяє здійснити перехід від того, що було і що за об'єктивних обставин вже неспроможне продовжувати своє існування (як командно-адміністративна економіка, комуністична ідеологія, корпоративно-бюрократичне управління господарством, однопартійна політика тощо) до того, що має бути (пріоритет прав людини і громадянина, ефективна ринкова економіка, раціональне управління, демократичне врядування, солідарне суспільство)" (В. Медведчук).
Третє. Правова реформа заснована на законі. Це означає, що вона здійснюється виключно на основі чинного законодавства і в межах, визначених законодавством. Зауважимо, що здійснювати суспільні перетворення через правову реформу є спроможною лише публічна влада, котра також лімітована передовсім законом. Підкреслимо, одночасно, що коли говоримо про "закон", розуміємо його як "правовий закон". Співвідношення цих понять вже стало предметом досліджень вітчизняних учених. Погоджуємося з позицією, що закон (владно-державні приписи) набуває правового характеру за таких умов: 1) його відповідності волі та інтересам народу; 2) легітимності самої влади; 3) відповідності ідеологічним і моральним засадам суспільства; 4) відповідності внутрішнім закономірностям права.
У наведеному сенсі правова реформа виступає антиподом так званих "непра-вових соціальних практик", під якими розуміються "сукупність стійких і масових соціальних дій (взаємодій), пов'язаних із порушенням акторами різних рівнів норм права" (Т. Заславська, М. Шабанова).
236
Четверте. Правова реформа здійснюється переважно за допомогою юридичних засобів. В поодиноких дослідженнях цього питання відзначається, що "правові засоби - це правові явища, які виражаються в інструментах (установленнях) і діяннях (технології), за допомогою яких задовольняються інтереси суб'єктів права та забезпечується досягнення соціально корисних цілей" (А. Малько). На думку В. Чиркіна, "до правових методів (ті, які здійснюються на основі конституції, законів, інших правових актів, в межах і згідно процедур, встановлених ними) належать законотворення, державне управління, правосуддя та контроль".
Загальна теорія держави і права
Вказане, проте, не означає, що правова реформа як державна політика не Іїіроваджується за допомогою інших, наприклад, організаційних засобів. Мова йде Про співвідношення між ними на користь саме юридичних засобів.
П'яте. Правова реформа органічно пов 'язана з правом та праворозумінням у пільстві. Разом із тим, важливим виступає питання про сутність права.
У радянській юридичній науці, через домінування вузько нормативного розуміння права, воно визначалося як сукупність норм, встановлених чи санкціонова-их державою, які забезпечуються примусовою силою держави. Лише у 70-80-ті ки з'явилися праці, які розширювали таке розуміння права (за рахунок включення у визначення права прав і обов'язків особи, правосвідомості, правовідносин), відмовлялися від абсолютного ототожнення права з державними приписами. Насамперед, це праці вчених В. Казимірчука, М. Козюбри, Г. Мальцева, В. Нерсе-вянца, Л. Явича тощо. Вітчизняний вчений А. Заєць подає таке визначення права: "право - це легітимовані у суспільстві норми, детерміновані досягнутим суспільством рівнем моралі і етики, які спираються на владні засоби охорони". З даного 4іраворозуміння й будемо виходити, досліджуючи теоретичні й практичні аспекти
правової реформи.
Шосте. Вектор правової реформи полягає в становленні інститутів конституціоналізму та засад правової держави, утвердженні їх у суспільстві та державі. У тих країнах, де правова реформа насправді стала засобом постсоціаліс-тичної модернізації, кінцевим результатом вона має саме ствердження вказаних цінностей. Цю тезу підтримують ряд вітчизняних вчених. Зокрема, Ю. Тодика вказує, що "правова реформа повинна проводитися із врахуванням завдання побудови демократичної державності".
Можна навести чимало прикладів від протилежного. У тих країнах, де правова реформа не стала пріоритетом суспільних перетворень і одночасно їх засобом, використовувалися незаконні методи перетворень (зокрема, насильство). Результатом таких реформ в жодному разі не виступали такі конституційні цінності як механізм забезпечення прав людини, механізм "стримувань і противаг", верховенство права. Такий підхід виступає тим більш важливим, якщо говоримо про правову реформу в постсоціалістичних країнах.
Вектор правової реформи можна сформулювати й по-іншому - це перехід від соціалістичної правової системи до романо-германської правової системи, від ознак і інститутів першої до ознак і інститутів другої. Тому можна розуміти правову реформу як систему заходів, спрямованих на демонтаж компонентів соціалістичного типу правової системи.
2. Напрями правової реформи
237
Категорія "правової реформи" розкривається через систему інших взаємопов'язаних між собою понять, які утворюють відповідні понятійні ряди, в першу чергу такі з них, які розкривають ЇЇ зміст, а саме: напрями правової реформи, її суб'єкт та об'єкт, співвідношення між ними. Вони і будуть проаналізовані нами в цьому підрозділі дослідженшя. Справедливо буде відзначити, що до складу катего-
Гмм 28. Правова реформа та її особливості в Україні
рії "правова реформа" входять і інші поняття, що характеризують її окремі параметри, як наприклад, "інтенсивність правової реформи" (здійснення суб'єктом реформи певного обсягу діяльності за конкретний відрізок часу), "ефективність правової реформи" (співвідношення між фактично отриманими результатами і тими правовими цілями, котрі ставилися ініціаторами в процесі її здійснення). Ефективність правової реформи як державно-управлінської діяльності може бути оцінена за схемою "ресурсне забезпечення діяльності - затрати - результати".
"Йапрями правової реформи", як поняття, відображає призначення правової
реформи в суспільстві та розуміння ініціаторів (суб'єкта правової реформи) про
блеми визначення окремих інститутів (чи інституційних систем) правової дійснос
ті, котрі підлягають перетворенню, або, іншими словами, правовий режим яких
підлягає зміні. Напрями правової реформи визначаються по-різному в фаховій лі
тературі та проектах нормативних актів. *
Варто відзначити, що в Посланні Президента України Л.Д. І£учми до Верховної Ради України в 2002 р. вперше правовій реформі присвячено окремий підрозділ з назвою "Новий етап адміністративної реформи. Конституційна та судова реформи". Названо, отже, три основні напрями правової реформи в Україні на даному етапі: 1) адміністративна реформа; 2) конституційна реформа; 3) судова реформа.
Відзначимо ще один важливий момент. У своєму зверненні до громадян 24 серпня 2002 р. Президент України висунув ідею "політичної реформи", котра, на його думку, повинна полягати у вирішенні двох проблем - переходу від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки та введенні "чистої" пропорційної виборчої системи. На нашу думку, в даному разі оптимальніше вживати все таки термін "конституційна реформа", бо обидві зазначені об'єкти реформування (модель влади і виборча система) виступають інститутами конституційного права, а з формально-юридичної точки зору передбачають внесення змін і доповнень або до Конституції України, або до конституційного законодавства.
По-друге, на початку XXI ст. ми не можемо задовольнятися підходами до правової реформи, сформульованими в середині 90-х років, які під впливом політичних факторів зводилися лише до цілей перетворень національної правової системи. Очевидно, що окремим напрямом правової реформи повинна стати програма заходів щодо гармонізації вітчизняного законодавства з нормами Європейського союзу. В такому разі правова система отримала би чіткий і стабільний орієнтир розвитку, незалежний від розкладки політичних сил у країні. Це характерно для правових реформ у кожній із країн Євросоюзу та в країнах Центральної Європи. Зрозуміло, що інтеграція до європростору передбачатиме, крім іншого, заходи в "традиційних" напрямах реформи, але вона консолідуватиме їх, надаватиме їм єдиних засад.
По-третє, в більшості постсоціалістичних країн проблеми становлення і зміц
нення демократії, її консолідація виступають актуальними і Україна - не виняток у
цьому плані. Тому правова реформа одним із своїх пріоритетних напрямів пови
нна отримати юридичне та інституційне забезпечення захисту прав людини, меха-
нізму народовладдя, стабільного функціонування інших інститутів демократії.
238 Загальна теорія держави і права
По-четверте, досвід постсоціалістичних країн Центральної Європи засвідчує, що муніципальна реформа здійснюється, як правило, в рамках адміністративної реформи (реформи публічного управління). Природно, що становлення і зміцнення самоврядування не є можливим без децентралізації публічного управління.
Отже, на наш погляд, правова (державно-правова) реформа повинна реалізовуватися у таких взаємопов'язаних напрямах:
3. Суб'єкт і об'єкт правової реформи
Як підкреслює українська дослідниця Н. Латигіна, сучасне суспільство -складна, організована, динамічна соціальна система, компетентне управління якою є необхідною умовою її ефективного функціонування та розвитку. З етимологічної точки зору поняття "еліта" можна розуміти як групу людей, які володіють вирізняючими їх якостями та ознаками, що дозволяють їм впливати на поведінку та формування поглядів і думки інших членів суспільства.
Суб'єктом правової реформи виступає в широкому розумінні управлінська еліта. Якщо проаналізувати питання співвідношення управлінської еліти і державного апарату, то розглядаємо їх відповідно як частину і ціле. В цьому плані розуміємо суб'єкт правової реформи як сукупність державних органів і службових осіб, котрі законом уповноважені на визначення засад і здійснення державної політики та мають реальну можливість здійснювати такі повноваження. Іншими словами, суб'єктом правової реформи виступає не державний апарат загалом, а лише його "політична частина". До структури суб'єкта правової реформи входять в рамках тієї чи іншої країни такі взаємопов'язані компоненти як:
Персональний склад вищенаведених компонентів державного апарату, іншими словами, управлінська еліта (у "вузькому смислі" цього поняття) характеризується певними характеристиками, в тому числі: 1) специфічним становищем у суспільстві; 2) володінням владними повноваженнями; 3) реалізацією управлінських функцій; 4) відповідальністю за рішення, що приймаються; 5) певним набором професійних якостей.
Відзначимо, що керівництво правовою реформою потребує такої управлінсь
кої еліти, котра би відзначалася високим ступенем мотивації до перетворень (полі-
Глава 28. Правова реформа та її особливості в Україні 239
тичною волею) та прихильністю до юридичних методів реформування суспільних відносин. Тому вирішенню проблеми формування такої еліти в постсоціал і стичних країнах Центральної Європи було присвячено цілу програму заходів. У цих країнах мало місце усвідомлення того, що формування нової еліти - це найперше завдання суспільства, що модернізується, бо без її створення реформи в принципі не можуть бути ефективними. Сформована в умовах попереднього режиму номенклатура за своїми функціональними характеристиками призначалася для вирішення інших, часом протилежних до нинішніх соціальних завдань.
Механізм обмеження впливу колишньої еліти та її заміни новою в постсоціа-лістичних країнах Центральної Європи отримав належне не лише політико-організаційне, а й законодавче забезпечення.
Комплекс організаційних і політико-правових заходів, спрямованих на витіснення представників колишньої еліти, обмеження їх впливу в державному апараті, включав:
а) кадрове оновлення вищих органів державної влади у мінімальний строк після "політичного повстання " з метою використання радикальної громадської думки. Провести "кадрову реконструкцію" парламенту важливо також з тої причини, що він повинен створити законодавчі основи для проведення перших вільних виборів та схвалити інші закони щодо кардинальної зміни політичного режиму, зокрема відновлення прав і свобод людини і громадянина. В Чехословаччині, наприклад, комплекс організаційно-правових заходів у цьому напрямі було здійснено в грудні 1989-лютому 1990 рр.;
б) проведення парламентських виборів в строк, максимально короткий після фактичного приходу до влади нових політичних сил. Відзначимо, що за допомогою такого організаційного кроку досягається такий соціальний ефект: нова еліта отримує раціонально-правову легітимацію шляхом перемоги на виборах та приходу до ключових посад у державному апараті; використовується громадська підтримка більшістю суспільства; створюються політичні передумови для проведення суспільної модернізації саме через механізм правової реформи, бо "реформатори" отримують контроль не лише за виконавчою, а й за законодавчою владою. Це дуже важливо з огляду на необхідність використання закону в процесі реформування суспільства;
в) націоналізується майно і кошти комуністичних партій і організацій, які
входили до політичної системи колишньої соціалістичної держави. Мета такого
кроку - урівняти в можливостях колишні правлячі партії з іншими політичними
силами;
240
г) законодавчо забезпечуються обмеження в доступі до державної служби
для деяких категорій управлінської еліти попереднього режиму. Проблема "люст-
рації", хоч і постала в усіх постсоціалістичних країнах після початку демократич
них реформ, була вирішена на впродовж 90-х років на східних землях ФРН (коли
шня НДР), в Чехословаччині, в Польщі, Болгарії, Словенії, Албанії, Угорщині та в
ряді інших країн. Найбільш радикально "очищення" державного апарату було про
ведено на східних землях ФРН після їх возз'єднання в жовтні 1990 р.: значну
частину державних службовців було замінено фахівцями із західної частини краї
ни.
Загальна теорія держави і права
Зрозуміло, в інших країнах Центральної і Південно-Східної Європи такий підхід був неприйнятним в принципі. У Російській Федерації, Україні та в інших державах на теренах колишнього СРСР після невдалої спроби державного перевороту в серпні 1991 р. можливість провести "люстрацію" гіпотетично була, проте вона так і не була використана навіть частково. Саму її ідею менталітет пострадянських суспільств сприймає як зразок екстремізму.
Об'єктом правової реформи виступають такі ділянки суспільних відносин, на які здійснюється вплив відповідно до її цілей, тобто відповідно до очікуваного соціального ефекту. Об'єкт правової реформи слід розуміти, виходячи з розуміння сутності правової реформи - "вузького" (коли правова реформа спрямована на реформування лише публічно-правових інститутів) чи "розширеного" (коли вона спрямована на реформування всіх компонентів правової системи).
Ми дотримуємось другої точки зору: об'єктом правової реформи виступає правова система суспільства загалом, а не лише її окремі компоненти.
На нашу думку, отже, загальним об'єктом правової реформи виступає правова система суспільства, її структура, окремі компоненти, характер взаємовідносин між ними, напрями розвитку. Одним із таких компонентів об'єкту правової реформи є публічно-правова сфера суспільства, тобто така ділянка суспільних відносин, яка врегульована сукупністю норм і принципів, в котрих відображаються суспільні потреби, відносини та інтереси, без забезпечення яких неможливо задовольнити як особисті інтереси, так і загальнозначущі інтереси суспільства в цілому.
Відзначимо, що до об'єкту правової реформи належить, в першу чергу, сфера публічної влади (інституційний компонент правової системи), в тому числі: а) її структура (державна влада і місцеве самоврядування); б) правовий та інституційний компонент; в) модель "горизонтального" і "вертикального" розподілу; г) ступінь її лімітації; д) спосіб її територіальної організації; є) сукупність засобів і методів її реалізації; є) способи її раціонально-правової легітимації.
Основні політико-правові характеристики публічної влади, котрі піддаються змінам в процесі правової реформи, можна відобразити також такими звичними термінами як форма правління, територіального устрою та політичного режиму.
У такий же спосіб можна проаналізувати й інші об'єкти правової реформи. Наприклад, управлінська сфера суспільства (об'єкт такого напряму правової реформи як адміністративна реформа) складається з таких компонентів: а) структура органів виконавчої влади; б) ступінь концентрації владних повноважень; в) порядок прийняття рішень органами управління; г) якість надання управлінських послуг населенню; д) статус державного службовця тощо.
241
Деякі об'єкти правової реформи мають специфічний характер. Об'єктом такого напряму реформи як удосконалення законодавства виступає "якість законодавства", поняття, котре лише почало розроблятися у вітчизняній юридичній науці.
Глава 28 Правова реформа та її особливості в Україні
"• ОСОбПИВОСТ'- "Равовог реформи в Украм
Якщо говорити про загальну характеристику правової реформи, то можна виділити ряд її особливостей, котрі, з одного боку, відображають її сутність, а з іншого, проявляють її відмінності від правової реформи в постсоціалістичних країнах Центральної Європи.
Перше. Низький рівень інтенсивності проведення правової реформи протягом часу, що минув після проголошення в 1991 р. незалежності України. Така особливість проявляється, зокрема, в такому:
а) перші вільні парламентські вибори були проведені через три роки після
здобуття незалежності (в 1994 р.);
б) нова Конституція України була схвалена лише в 1996 р. (один із найгірших
показників з усіх постсоціалістичних країн);
в) Україна вступила до Ради Європи лише в 1995 р., а правові зобов'язання
щодо скасування смертної кари і прийняття основних кодексів (кримінального,
цивільного, процесуальних) затягнулося ще на 6-7 років;
г) Україна лише в 1997 р. ратифікувала Європейську конвенцію з прав людини, більшу частину інших міжнародних договорів з прав людини досі не ратифіковано;
д) адміністративно-правова реформа станом на 2002 р. залишається на стадії незавершеного концептуального опрацювання. Окремі компоненти функціонуючої в країні адміністративної системи, в тому числі адміністративно-територіальний устрій, були сформовані ще в 30-і роки минулого століття для обслуговування партійно-бюрократичної машини;
є) перший етап судово-правової реформи (так звана "мала судова реформа") був проведений у 2001 р., загалом судову систему було приведено у відповідність з вимогами Конституції України лише в червні 2002 р., з вступом у силу нового Закону України "Про судоустрій". Інші правоохоронні інституції (органи внутрішніх справ, прокуратура) залишаються загалом нереформованими. Наприклад, прокуратура, незважаючи на законодавчі зміни останніх років, все ж зберігає ряд параметрів соціалістичної моделі, зокрема: а) функції загального нагляду і досудо-вого слідства; б) відсутність гарантій для незалежної діяльності прокурора, що виражається в способі його призначення, строку його повноважень, можливостях кримінального переслідування тощо.
Друге. Суб'єкт правової реформи внаслідок дефектів в організації влади не отримав належної мотивації до проведення перетворень у правовій сфері. Більша частина вітчизняної політичної еліти, як і російської, сформована в радянські часи. Проблеми суб'єкту правової реформи розглянемо у двох площинах: з огляду на персональний субстрат вищих ешелонів державної влади та з огляду на інститу-ційні проблеми його організації.
242
Персональний склад державного апарату, що сформувався після проголошення незалежності, привносить до діяльності державної влади правовий нігілізм, неприйняття навіть фундаментальних західних цінностей, таких, зокрема, як контроль за владою з боку інститутів громадянського суспільства, прихильність до ав-
З*™™*1^
торитарних методів роботи. Нині українська політична еліта складається з таких категорій: а) колишні працівники апарату КПРС; б) колишні працівники комсомольського апарату; в) так звані "господарники", колишня колгоспно-директорська номенклатура; г) корпус "заворгів", сформований у напівдемократичних умовах 90-х років; д) політики "бізнесового" походження.
Судячи про інституційні проблеми влади, відзначимо, що вища політична еліта так і не зуміла зорганізувати ефективну модель державної влади. Неефективність існуючої моделі вищої державної влади може бути проаналізована різноас-пектно:
а) з точки зору "механізму стримувань і противаг". В Україні цей визнаний
принцип замінений іншим - взаємною неконтрольованістю гілок влади: парламент
не може здійснювати ефективного контролю за діяльністю виконавчої влади, про
те й остання не може ставити питання про дострокове припинення повноважень
законодавчого органу;
б) з точки зору відповідності діяльності реальних владних центрів Конститу
ції й законам України. Наприклад, формально "вищим органом виконавчої влади"
виступає Уряд, проте насправді це не відповідає дійсності.
Третє. В ході правової реформи недостатньо повно використовуються потенційні можливості юридичних засобів перетворень, в першу чергу - закону.
Ззовні виглядає, що в Україні протягом десяти років незалежності прийнято чимало законів - від серпня 1991 до квітня 2002 р. близько двох тисяч. Проте за твердженням директора Інституту держави і права НАН України Шемшученка Ю. близько 90 відсотків від їх загальної кількості складають закони про внесення змін і доповнень до вже діючих законів та закони про ратифікацію міжнародних договорів. Це означає, що самостійних "повних" законів у системі нормативно-правових актів явно недостатньо.
Відзначимо також, що ратифіковані міжнародні договори України, хоч і визнаються "частиною національного законодавства" (ст.9 Конституції України), насправді майже не застосовуються. Навіть формально прокуратура не здійснює нагляд за дотриманням норм міжнародного права (зокрема в гуманітарній сфері), таке повноваження належить Міністерству закордонних справ, котре, в свою чергу, не володіє достатніми засобами для здійснення такого контролю.
Недооцінка юридичних засобів проведення перетворень проявляється також у намаганнях провести ті чи інші реформи неправовим чи навіть неконституційним шляхом. Так, у 1995 р. між Президентом і Верховною Радою України (більшістю її депутатського складу) було укладено Конституційний договір, згідно якого припинялася дія більшої частини діючої в той час Конституції 1978 р., всупереч конституційній нормі, котра встановлювала, що вносити зміни чи припиняти дію Основного Закону вправі лише Верховна Рада України, якщо таке рішення буде підтримане двома третинами від загальної кількості депутатів. Інший приклад - в квітні 2000 р. було проведено всеукраїнський референдум щодо внесення змін до діючої Конституції України 1996 р., хоча сама Конституція України передбачає можливість внесення таких змін за іншою процедурою.
Четверте. Правова реформа в Україні позбавлена системного характеру. Жоден із основних напрямів правової реформи не є узгоджений з іншими, навіть
243
Глава 28. Правова реформа та її особливості в Україні
супутніми. Наприклад, адміністративна реформа не пов'язана з конституційною реформою, хоча реформувати адміністративно-територіальний устрій чи підвищити роль Уряду неможливо без внесення змін і доповнень до Конституції України.
Відсутність системності в проведенні правової реформи проявляється також у тому, що жоден із основних напрямів правової реформи не був втілений з логічною послідовністю та за допомогою механізму парламентської демократії, а саме:
1) положення про реформу знаходить своє відображення в передвиборчій
програмі політичної партії; •
2) через вибори політична партія приходить до парламенту і бере участь (са
мостійно чи разом з іншими партіями) у формуванні уряду;
Звичайно, наведена схема є ідеальною, проте без сприйняття хоча би окремих її складових, правотворча діяльність щодо врегулювання того чи іншого напряму правової реформи позбавлена не лише системності, а й ефективності.
Проблеми реалізації правової реформи в окремих напрямах. Реформування правової системи протягом перших десяти років незалежності також відзначається непослідовністю та суперечливим характером вже тому, що нова Конституція була схвалена лише у 1996 р., найпізніше від усіх посткомуністичних країн (у Росії в 1993 р., у Білорусі в 1994 р.). Однак із прийняттям нової Конституції України проблему реформування публічної влади не було завершено, ініціювання і проведення 16 квітня 2000 р. Всеукраїнського референдуму - свідчення тому.
Схвалення в ювілейний для України 2001 р. нових Кримінального і Цивільного кодексів — подія справді визначальна і для суспільства, і для держави. Проте наступним радикальним зрушенням у правовій системі судилося відбутися, на жаль, лише в другому десятилітті незалежної України.
Судово-правова реформа, формально розпочавшись ще в 1992 р. з виробленням першої відповідної Концепції, тим не менш, реальних кроків щодо її впровадження зазнала лише в червні 2001 р. під впливом жорсткого пресингу з боку інституцій Ради Свропи та під загрозою руйнування всієї правової системи внаслідок можливого невиконання перехідних положень Конституції України. Зараз до системи судів загальної юрисдикції входитимуть місцеві, апеляційні, вищі суди (адміністративний, господарський, цивільний та кримінальний) і Верховний суд України. Лише суди від 29 червня 2001 р. санкціонують взяття під варту людини — у нас і це питання дискутувалося 10 років, хоча, до прикладу, в Англії таке правило діє з 1679 р.
244
Загальна теорія держави і права
Разом з тим, приведення законодавства про судоустрій у відповідність з вимогами Основного Закону не завершує судову реформу. І справа не лише в судах
присяжних, передбачених Конституцією, але так і не створених. Важливіше інше — суди в Україні й надалі позбавлені правових та інституційних гарантій своєї незалежності. До прикладу, судді в Україні до цього часу не володіють правом недоторканості в обсязі, передбаченому для народних депутатів України, хоча такий підхід є загальновизнаним у Європі. Та і процедура призначення на посади (перше призначення строком на 5 років), переведення (підстави для переведення судді в іншу місцевість взагалі конституційно не закріплені), м'яко кажучи, не сприяють їх незалежності.
Якщо додати до цього низьке матеріально-технічне забезпечення суддів в умовах, коли виконавча влада має можливість скоротити бюджетні асигнування на судову владу, та низький заробіток суддів, то стане зрозуміло — говорити про ефективне правосуддя, принаймні, важко. Про низький заробіток суддів судимо не з огляду на абсолютні величини, а у співвідношенні до середньої зарплати у бюджетній сфері, бо саме це відображає пріоритети держави.
Залишається переформованою й система органів прокуратури. її практичні працівники протягом 10 років відстоюють загальнонаглядові функції та право здійснення самостійного досудового слідства, котрі Конституцією для прокуратури вже не передбачені. На наш погляд, важливішими для реформування прокуратури виступають інші проблеми — проблема її "політизації" та інституційної незалежності. Ніхто не стане заперечувати, що об'єктивній і неупередженій діяльності Генерального прокурора не сприяє його де-факто підпорядкованість главі держави (який його призначає за згодою парламенту, але звільняє самостійно) чи навіть орієнтація на парламентську більшість (парламент може йому висловити недовіру, що має наслідком відставку). Включення цієї посадової особи до системи політичних відносин ("довіри" чи "недовіри" з боку домінуючих політичних сил), як видається, деформує цю конституційну інституцію. Але й змінити в цьому плані що-небудь складно — така модель закріплена в Конституції України. Та і структура системи органів прокуратури, котра загалом співпадає із адміністративно-територіальною організацією влади, створює сприятливі умови для впливу останньої на прокурорів.
Адміністративно-правова реформа також не відзначається результативністю. Досить сказати, що перші сім років незалежності (аж до 1998 р.) в Україні готували Концепцію такої реформи. Справа не лише в скороченні держапарату, на чому ЗМ1 постійно акцентують увагу суспільства. Важливішим є те, що вирішити яку-небудь найдріб'язковішу справу в органах державного управління для звичайного громадянина залишається проблемою — так було 10 років тому, так залишається і зараз. Надання громадянину якісних управлінських послуг — таке завдання залишається недосяжним для виконавчої влади.
Наскільки запущеним виступає цей напрям реформи, засвідчує хоча би той факт, що у другому десятилітті незалежності держави без законодавчого закріплення свого статусу функціонують такі державні органи, як Президент України (Закон 1991 р. суперечить Конституції і тому не може застосовуватися), Верховна Рада України (діє на основі Регламенту, котрий не є законом і зміни до якого вносяться постановами парламенту), Кабінет Міністрів України, міністерства і відом-
Глава 28. Правова реформа та її особливості в Україні 245
246
ства, Адміністрація Президента України. У таку унікальну ситуацію важко повірити на 10-у році незалежності, але це правда.
Деконцентрація виконавчої влади, тобто перенесення частини повноважень уряду на регіони, про що багато говорять усі ці 10 років, є в принципі неможливою в Україні, бо повноваження уряду закріплені в Конституції і закон про Кабінет Міністрів України, котрий, сподіваємося, все таки коли-небудь буде схвалений, лише відтворить їх, але не розширить.
Раціоналізацію адміністративно-територіального устрою в Україні (тобто укрупнення областей, зміни їх меж) не було проведено в першій половині 1990-их рр., а після прийняття Конституції у 1996 р. вона в принципі не є можливою, бо творці нашого Основного Закону додумалися записати назви усіх областей до його тексту. Модель місцевого самоврядування, особливо з огляду на його стосунки з місцевими державними адміністраціями, також не є досконалою. Закон про місцеве самоврядування 1997 р. ввів оригінальне і незвичайне для європейської практики правило — районні та обласні ради цілий ряд дієвих повноважень делегують відповідним органам виконавчої влади (досвід інших країн засвідчує про зворотний процес), причому сформульовано це в такий спосіб, що вони "не можуть делегувати", а "делегують" (ст.44 названого закону). За такого підходу функціонування цих органів самоврядування, особливо районних рад, позбавлене смислу. Тим більше, що у них відсутні виконавчі органи.
Література
1. Горобец В.Д. Правовая реформа в Российской Федерации : состояние и перспективи : Автореф. дис. на соиск. учен. степ, кандидата наук (12.00.01) / Рос. акад. управлення. - М., 1992. -19с.
2. Костицький М.В. Політико-правова доктрина як основа побудови Української
держави і права // Вісник Львів, ун-ту. Сер.юрид. - Львів, 1994. - Вип. 31: Про
блеми державотворення в Україні.
3. Кравченко Ю. Ф. Актуальні проблеми реформування органів внутрішніх справ
України (організаційно- правові питання) : Дис... канд. юрид. наук (12.00.07) /
Університет внутрішніх справ. - X., 1998. - 191 арк.
4. Мачкув Е. Преобразование коммунистического тоталитаризма и посткоммуни-
стическая системная трансфермация: проблеми, концепции, переодизация//
Полис. - 2000. - №4.
Загальна теорія держави і права
Зміст
Загальна теорія держави і права 1
Глава 1. Теорія держави і права як наука і навчальна дисципліна З
ч' Поняття теорії держави і права З
Предмет науки теорії держави і права 4
# Методологія теорії держави і права 6
Понятійна система теорії держави і права 8
Місце теорії держави і права серед інших юридичних наук 8
Глава 2. Виникнення держави 11
Загальна характеристика первісного суспільства 11
5, Влада і органи управління в первісному суспільстві 12
Соціальні норми первісного суспільства 13
Передумови виникнення держави 14
Глава 3. Теорії походження держави 17
Іригаційна теорія 17
Патріархальна теорія 18
Теологічна теорія 18
Теорія насилля 19
Расова теорія 20
Органічна теорія 21
Класова теорія 22
Договірна теорія 23
Глава 4. Поняття держави та її характеристики 25
* Плюралізм у розумінні держави 25
Територія держави 27
Населення і г^омададсхво^™.,.,.^ 29
Економічна і фінансова система держави 30
Способи виникнення, реорганізації і припинення сучасних держав ЗІ
Глава 5. Держава і особа 34
Правовий статус особи: основні категорії 34
Поняття прав людини Г.ТГ ГТГПТГГТ7Г77Г7ГГ 35
Міжнародно-правові стандарти прав людини 37
Національний механізм захисту прав людини 39
Глава 6. Держава в політичній системі суспільства 43
Політична система суспільства: поняття і структура 43
Види політичних систем "ГтГГГГГГТГ... .^ГГ^г. 44
Держава як суб'єкт політичної системи 44
/
Держава і політичні партії: моделі взаємостосунків 45
Державна влада: основні характеристики 48
Поняття державної влади 48
•^Суверенітет державної влади 49
"Народний суверенітет 50
"Суверенітет Української держави 51
7Те"гальність державної влади 53
Легітимація державної влади : 54
.імітація державної влади 55
Зміст 247
Глава 8. ' Механізм держави 58
Поняття, ознаки Структура механізму держави 58
/ "Державний орга^г поняття і ознаки 59
/ "^класифікація державних органів 60
І ^Поняття й типи державної служби 61
\В йди державних службовців., 62
Глава 9. . Функції держави ./.. 65
Функції держави: поняття /ознаки 65
Класифікація функцій держави 66
Основні внутрішні функції Української держави 61
Зовнішні функції Української держави 69
Забезпечення державо^) національної безпеки 71
Форми здійснення функцій держави „ 74
Глава 10. ч- Типологізація держав 76
Поняття типу держави й проблеми класифікації 76
Світська держава 77
Теократична держава 78
Держава апартеїду 79
Перехідна (постсоціалістична) держава 80
Глава 11. Форма державного правління 85
Поняття форми державного правління 85
Поняття монархії 85
Абсолютна монархія 86
Конституційна монархія 87
Поняття республіки 88
Президентська республіка 89
Змішана (напівпрезидентська) республіка 90
Парламентська республіка 91
Радянська республіка 92
Нетипові форми правління 93
Особливості форми правління в Україні 95
Глава 12. Форма державного устроюТ.. .77ГГГГГ? 98
Поняття державного устрою 98
Унітарна держава 99
Федеративна держава 101
Конфедерація 102
Особливості державного устрою в Україні 104
Глава 13. Державний режим 106
іТоняття державного режиму 106
Тоталітарний режим 107
Авторитарний режим 108
Демократичний режим 110
Особливості державного режиму в Україні 112
Глава 14. Громадянське суспільство і правова держава 118
Громадянське суспільство: поняття і ознаки 118
Поняття і ознаки правової держави 120
248 Загальна теорія держави і права
Моделі правової держави 122
Верховенство права 123
Незалежність судових органів: основні принципи 124
Глава 15. Соціальна держава 129
Розвиток ідеї соціальної держави 129
Поняття, цілі й функції соціальної держави 131
Типи соціальної держави 132
Проблеми становлення соціальної держави в Україні 133
Глава 17. Поняття, принципи і функції права 138
Різні підходи до розуміння права 138
Ознаки права 139
Право і закон. Поняття правового закону 141
Принципи права 143
Функції права 144
Глава 17. Право серед інших соціальних норм 147
Поняття соціальної норми 147
Право і мораль 148
Право і релігійні норми 149
Право і звичаї 150
Право і корпоративні норми 151
Глава 18. Правова система та її типи гг. 153
Поняття правової системи та проблема її класифікації 153
Континентальна (романо-германська) правова система 154
Англо-саксонська правова система 156
Мусульманське право 157
Соціалістична правова система 158
Глава 19. "Система права 161
.Поняття системи права 161
Предмет правового регулювання 162
Метод правового регулювання 163
Галузі права в Україні 164
Глава 20. Правотворчість і форми (джерела) права 166
Поняття і види правотворчої діяльності 166
Поняття форми (джерела) права 167
Закон: поняття і ознаки 168
Підзаконні акти 170
Правовий звичай 172
Правовий прецедент 173
Нормативно-правовий договір 174
Глава 21. Система законодавства 177
Поняття системи законодавства...., 177
Вертикальна структура законодавства в Україні 178
Нормативні акти України, які мають силу закону 179
Міжнародний договір України 182
Поняття і форми "удосконалення" законодавства 184
Систематизація законодавства 187
Кодифікація як основна форма систематизації в Україні 188
Глава 22. Норма права 192
Зміст 249
Поняття норми права 192
Структура правової норми 192
Класифікація правових норм 194
Способи формулювання правової норми в нормативних актах 195
Чинність норми права в часі, просторі і за колом осіб 196
Глава 23. Правовідносини 199
Поняття правовідносин 199
Види правовідносин 200
Суб'єкти правовідносин 201
Об'єкти правовідносин 202
Суб'єктивне право 203
Юридичний обов'язок 204
Юридичні факти та їх класифікація 204
Глава 24. Реалізація, застосування і тлумачення права 208
Поняття і форми реалізації права 208*
Застосування права: поняття і основні стадії 209
Акти застосування права 211
Застосування права в разі прогалин у законодавстві 212
Тлумачення права....Г?^гггтч^^^^.^^^ггггггпТ7Г: ;\7Гг^гл»*^--^4ХДіил^14«^д«-ііі^213
Глава 25. Правосвідомість і правова культура 216
Поняття правосвідомості 216
Види правосвідомості 217
Правова культура 217
Правовий нігілізм 219
Правовий ідеалізм 221
Професійна культура юриста 222
Глава 26. Законність і правопорядок 224
Поняття і принципи законності 224
Гарантії законності 225
Правопорядок 226
Глава 27. Правопорушення і юридична відповідальність 228
Поняття і ознаки правопорушення 228
Склад правопорушення 229
Поняття, ознаки і підстави юридичної відповідальності 231
ПВиди юридичної відповідальності 232
Глава 28. Правова реформа та її особливості в Україні 235
Правова реформа: поняття і ознаки 235
Напрями правової реформи 237
Суб'єкт і об'єкт правової реформи 239
Особливості правової реформи в Україні 242
Зміст 247
250
Загальна теорія держави і права