Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема: Українські землі в другій половині ХІХ століття.
План.
1. Реформи 60-70-х рр. ХІХ ст. в Російській імперії.
2. Соціально-економічний розвиток українських земель.
3. Суспільно-політичний розвиток українських земель.
4. Національно-визвольний рух в західноукраїнських землях в дру гій половині ХІХ ст.
1. Реформи 60-70-х рр. ХІХ ст. в Російській імперії. Надзвичайно важливою подією другої половини XIX ст. було скасування кріпацтва. Ще в 1857 р. цар Олександр І ство рив таємну комісію для вирішення питання про скасування кріпацтва. У склад цієї комісії увійшли ві домі державні діячі, чиновники, поміщики. Жалюгідний стан економіки, селянські заворушення і повстання (серед них найзначніше — «Київська козаччина», яка охопила 422 села і була придушена у 1855 р. значними військовими силами); по разка царату у російсько-турецькій війні 1853 — 1856 рр., — все це підштовхувало уряд на рішучі дії.
Після довгих суперечок, узгоджень 19 лютого 1861 р. цар підписав історичні документи — «Мані фест про скасування кріпаччини» і «Положення про селян, що виходили з кріпацької залеж ності». Пізніше були прийняті додаткові законодавчі документи (акти), які ви значили порядок впровадження реформи.
Порядок звільнення від кріпаччини селян України:
1. Селяни ставали особисто незалежними від поміщика і одержували право на власну землю.
2. Розмір селянської земельної ділянки (наділу) визначався у відповідності з законом і по узгодженню з поміщиком.
3. Якщо до реформи у селян було більше земель, аніж це було визначено «Положенням» від 19 лютого 1861 р., то «надлишок» вилучався на користь поміщика. Такі землі отримали назву відрізки.
4. За землю селяни повинні були сплачувати викуп (20% суми викупу — одноразово; 80% суми держава надавала селянам в борг на 49 років).
5. До укладення викупної угоди про сплату 20% викупу селяни вважалися тимчасово зо бов'язаними, повинні були працювати на панщині чи сплачували оброк (по узгодженню з поміщиком).
6. Державні селяни (їх було 50%) і козаки отримували волю і землю пізніше, але наділи їх були більші і коштували вони менше.
Скасування кріпацтва — Селянська реформа 1861 р. — мала в Україні низку особливостей. На Лівобережжі і в Південній Україні наділ надавався в 1,6 рази менше, аніж у інших місцевостях Росії. На Правобережжі уряд, (що не довіряв шляхті), надав селянам на 18% землі більше, але по підвищеним цінам. В Українських землях угода про викуп мала особистий характер (а в Росії вони укладалися між поміщиком і общиною). В Україні поміщикам вдалося переділити землю в ході реформи і залишити у своїй власності найбільш плодючі ділянки.
Внаслідок Селянської реформи 1861 р. селяни стали особисто вільними, але економічно були зале жними від поміщика. Порівняно швидко вдалося викупити землю лише 10 — 15% селян. Скасування кріпацтва спонукало уряд до проведення низки реформ і в інших сферах суспільства.
Реформи 60 — 70-х рр. ХІХ ст.:
Судова реформа (1864 р.):
1. Суд перетворювався на нестановий і гласний (у присутності публіки і преси).
2. Суд ставав незалежним (судді призначалися урядом, але позбавлялися посади тільки згідно рішенню суду).
3. В суді брали участь присяжні засідателі від всіх станів.
4. Обвинувачення підтримував прокурор, захист — адвокат.
Земська реформа (1864 р.): Створювалися виборні органи влади в межах губернії, повіту — земства. В земствах були представники усіх станів. Земства займалися господарськими і культурними питаннями.
Реформа міського самоврядування (1870 р.) Створювались виборні органи влади — міські думи. Міські думи вирішували питання місцевого благоустрою, охорони здоров'я, освіти.
Військова реформа (1874 р.):
• Було введено загальну військову повинність для чоловіків з 21 року.
• Скорочувався термін військової служби (піхота — 6 років, флот — 7).
• Армія отримувала сучасне озброєння, Поліпшилась підготовка офіцерів.
Шкільна реформа (кінець 70-х рр. XIX ст.):
• Зростала кількість початкових навчальних закладів.
• Було відкрито земські школи.
• Створювались недільні школи для навчання дорослих.
• Збільшувалась кількість середніх і вищих навчальних закладів.
• Було відкрито жіночі гімназії і школи (раніше загальнодоступних шкіл для дівчат не було).
2. Соціально-економічний розвиток українських земель. Реформи 60 — 70-х рр. мали буржуазний характер, але залишали багато феодальних пережитків — поміщицьку власність на землю, відсутність демократичних свобод (слова, зборів і т.п.), свавілля царських чиновників і поліції.
Реформи 60 — 70 років XIX ст., особливо скасування кріпаччини, створювали умови для розвитку нового ладу — капіталізму.
Основні ознаки капіталізму:
• Товарні (орієнтовані на продаж товарів) сільське господарство і промисловість.
• Наявність вільної робочої сили (працівники, що не є кріпаками, а особисто незалежні люди).
• Найми працівників (як в сільському господарстві, так і в промисловості) на роботу за певну платню.
• Поява нової соціальної групи — капіталістів — власників маєтків або підприємств.
• Технічний прогрес.
Новий суспільний лад швидко формується в Наддніпрянській Україні.
Економічний розвиток Наддніпрянщини в 60 — 70-х рр. XIX ст.:
• Набувають прискореного розвитку вугільна, металургійна галузі промисловості (Донецький, Криворізький вугільний басейни).
• Починається будівництво залізниць (перша була побудована між Одесою і Балтою в 1865 р.)
• Набуває розвитку торгівля, остаточно складається внутрішній і зовнішній ринок.
• Підвищується роль водного транспорту, зростає кількість пароплавів ( до 300).
• Будуються значні підприємства — Харківський, Луганський паровозобудівні заводи, Катеринославський, Херсонський металургійні та інші.
• Зростає кількість міст (до 130).
• Завершується промисловий переворот — перехід від мануфактури до машинної індустрії з використанням парових двигунів, машин, верстатів. Внаслідок промислового перевороту створюються заводи і фабрики.
Розвиток капіталізму в Україні супроводжувався явищами, які можна назвати особливостями еко номічного розвитку. Великі підприємства часто належали іноземцям. Промисловий переворот захопив всі галузі промисловості, але в деяких майже до XIX ст. зберігалися феодальні відносини (харчова, переробна промисловість). Економіка України формувалась в основному як така, що виробляла сировину або напівфабрикати (чавун, залізо, вугілля, цукор). Готова продукція ввозилась з Росії. Це дає підстави говорити про колоніальну експлуатацію України (особливо якщо врахувати, що ціни на готову продукцію в кілька разів були вищі, аніж на сировину).
В сільському господарстві, як і в промисловості, почав розвиватися капіталізм. 15 — 20% селян викупили наділи, розбагатіли (їх називали куркулями). 30% селян створили власні господарства середнього достатку (їх називали середняками). Сільські бідняки (50% селян) частково переселилися до міста, наймалися на роботу; або ставали наймитами (робітниками) у багатих односельців. Більшість дворянських маєтків були продані, або їх власники почали господарювати на капіталістичних засадах. З'явились великі капіталістичні господарства. Україна давала 43% світового врожаю ячменю, 20%, пшениці і 10% кукурудзи.
Економічний розвиток Галичини, Буковини, Закарпаття:
Промислові підприємства майже повністю знаходились у власності німецьких, австрійських, канадських капіталістів. В 70 — 80-ті рр. відбувся промисловий переворот. Експортні товари майже не вироблялися. Західноукраїнські землі лишалися в основному аграрними, з невеликою кількістю міст, слаб ко розвинутою торгівлею, невеликою заробітною платнею і високим рівнем безробіття (1% населення працював в промисловості). Найбільш розвинутими були такі галузі промисловості: склодувна, текстильна, шкіряна, лісообробна, нафтова (Дрогобич, Борислав).
Сільське господарство Галичини, Буковина, Закарпаття почало реформуватися ще в 1848 р., коли була ска сована панщина і селяни набули право на землю. Однак, земля надавалась за викуп, розмір наділу був не достатній, а феодали набули право на володіння пасовищами, лісами (сервітутами).
За користування лісами і пасовищами селяни повинні були платити феодалу. В таких умовах більше половини селянських господарств перетворювались на бідняцькі.
В пошуках кращої долі, незважаючи на любов до своєї землі, багато українців змушені були емігру вати. Еміграція — переселення, від'їзд з батьківщини у інші країни. Еміграція почалась ще в пе ршій половині XIX ст., а в другій прийняла характер національної трагедії. Зі Східної України українці емігрували переважно на Далекий Схід, узбережжя Тихого океану, в Сибір, казахські степи, Поволжя, Кавказ.
Західні українці переселялися на Американський континент (у Канаду, Бразилію, США, Аргентину). Вна слідок цього наприкінці XIX ст. відбулися певні зміни у національному складі населення українських земель.
3. Суспільно-політичний розвиток українських земель. В другій половині XIX ст. відроджується національний рух, що зазнав сильного удару після розгрому «Руської трійці» і Кирило-Мефодіївського товариства.
Але історичні умови відродження національної ідеї істотно змінилися.
По-перше, політика царизму по відношенню до національних прав взагалі і українців зокрема стала більш жорстокою.
По-друге, в суспільному житті значну роль розпочали відігравати революційні (марксистські) ідеї. їх суть полягала в твердженні про те, що в найближчий час відбудеться революція, яку очолять робіт ники (пролетарі); ця революція скине монархію, встановить новий, справедливий лад — соціалізм — і вирішить всі національні проблеми.
Внаслідок викладених обставин національний рух набув більш складної структури; він складався з різних організацій, що по-різному ставилися до дійсності.
Основний зміст діяльності українських суспільно-політичних організацій другої половини XIX ст.:
Діяльність суспільно-політичних організацій розгорталася в складних умовах посилення національ ного гніту. Не допускався розвиток українського національного руху. Громадські організації контролювалися (часто застосовувалися арешти, заслання та інші покарання). Була заборонена українська мова (з цього приводу урядом було видано два укази — у 1863 і 1876 рр.) За: наказом міністра внутрішніх справ було заборонено друкувати навчальну літературу українською мовою. За указом царя Олександра II (указ названо Емським) заборонялося ввозити з-за кордону книги українською мовою, викладати українською мовою, ставити театральні вистави. Проти членів громад і вчителів-українофілів передбачалося проведення репресій. Вилучалося з вживання слово „Україна”; воно замінювалось поняттям „Малоросія”. Уряд сприяв переселенню на Південь і центральні райони України (де було багато заводів) російського населення. Внаслідок цього українці складали 80% населення (на початку XIX ст. — 90-95%).
Як видно, умови для розвитку національно-визвольного руху були надзвичай но жорстокими. Але навіть страх бути заарештованим, звільненим з роботи, опинитися у засланні не зупиняв людей, що любили свою батьківщину і культуру, що прагнули національної свободи. Найяс кравіше це проявилося в діяльності громад.
Основні напрямки діяльності громад:
• Видають часопис «Основа», який редагують колишні кирило-мефодіївці — В.М. Білозерський, М.І. Костомаров, П.А. Куліш (1861 — 1862 рр.)
• В 1873 — 1876 рр. було організовано і з допомогою Російського географічного товариства здійснене вивчення історії, економіки, географії, фольклору України; за підсумками роботи було проведено з'їзд.
• За кордоном (в Швейцарії) видавалася література українською мовою, а також журнал «Гро мада». Координатором видавницької діяльності був М.П.Драгоманов—доцент Київського університету.
• Відкривали громадські українські школи для дорослих і дітей.
• Організовували фольклорні та історичні свята.
В 70-і роки XIX ст. починається діяльність революційних організацій народників. Ці організації виник ли спочатку в Росії, а в 1873 р. Ф. Волховський заснував організацію народників в Одесі. Потім в Киє ві виникає невеличкий гурток народників — «Київська комуна». Цілі народництва: підвищення культури населення; організація селянської революції; введення після революції самоврядування селянських общин; всю землю передати у власність селян. Народники погано знали життя селян, бо в основному були вихідцями з «різночинної» інтелігенції. Вони ідеалізували селян, не розуміли їх життя і переконань.
Народники спробували досягти своїх ці лей шляхом «ходіння в народ» і «Чигиринської змови». Народники приїздили до сіл, де працювали вчителями, лікарями, писарями та ін. і вели революційну пропаганду. Народники навчали грамоті і міським про фесіям селян. Народники носили селянське вбрання, на магалися бути схожими на селян в поведі нці; вони трималися хибної думки, що схо жість на селян поглибить віру в них. Народники не змогли підняти селян на по встання, революцію. Група народників організувала в Чиги ринському повіті Київської губернії повс тання селян. Зважаючи на віру селян в «доброго ца ря», народники сфальсифікували «цар ську грамоту». В «царській грамоті» селян закликали не сплачувати податки, захоплювати землю створювати озброєні «таємні дружини», готувати загальне повстання на таємних зборах. В 1877 р. змовники були викриті царсь кою владою, заарештовані і відправлені на каторгу і в заслання.
Наприкінці XIX ст. роль народників в суспільно-політичному житті значно зменшилась, бо народни цькі організації було знищено (особливо після вбивства петербурзькими народниками в 1881 р. царя Олександра II), а в суспільстві зросло розчарування в їх ідеалах.
4. Національно-визвольний рух в західноукраїнських землях в дру гій половині ХІХ ст. Після революції 1848 — 1849 рр. ав стрійські власті по силюють національ ний гніт. У відповідь на поси лення гніту виникають організації «народов ців» (перша — «Мо лода Русь» створена у Львові в 1861 р.). Ці організації скла далися в основно му з інтелігентів. Головним питанням народовців був роз виток української культури і, особливо, мови. Гуртки народовців ви дають літературу укра їнською мовою, ство рюють у Львові (1864 р.) український театр. В 1868 р. народовці створюють товари ство «Просвіта». Мета «Просвіти» навчання, освіта на роду. У 1873 р. народовці створили Товариство ім. Т.Г.Шевченка, мета якого — розвиток укра їнської мови і літератури. Народовці органі зували видання га зети «Діло». У 1885 р. народовці стали ініціаторами створення Народної Ради (для рішення проблем, пов'язаних зі станом українців). Наприкінці XIX ст. на родовці отримали кілька високих посад в державному апара ті. Ця подія змінила їх відношення до уряду — вони зго рнули його критику.
У 1890 р. при актив ній участі Івана Франка виникає Ра дикальна партія. У 1899 р. створюється соціалістична партія. У 1890р. створює ться Національно-демократична партія.
Численні учасники національного ру ху зазнали утисків, арештів, змушені були виїхати за кордон. Але боротьба продовжувалась.
В XIX ст. в Західній Україні виникають політичні партії. Це означа ло, що національна боротьба стає більш організованою. Радикальна (лідери - Іван Франко, Михайло Павлик) виступала за створення незалежної українсь кої держави. Соціал-демократична (лідер - Микола Ганкевич) виступала за відродження української культури. Національно-демократична (лідери - Михайло Грушевський, Іван Франко) виступала за соціалістичні реформи.
5