Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
46
Національна академія наук України
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича
Інститут народознавства
ГЛУШКО Михайло Степанович
УДК 39 (100)
ГЕНЕЗИС
ТВАРИННОГО ЗАПРЯГУ В УКРАЇНІ
(культурно-історична проблема)
Спеціальність 07.00.05 –етнологія
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора історичних наук
Львів –
Дисертацією є монографія
Робота виконана на кафедрі етнології Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України
Науковий консультант: Кирчів Роман Федорович,
доктор філологічних наук, професор,
провідний науковий співробітник
Інституту народознавства НАН України
Офіційні опоненти: Скрипник Ганна Аркадіївна,
доктор історичних наук, професор,
член-кореспондент НАН України,
директор Інституту мистецтвознавства,
фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України
Тиводар Михайло Петрович,
доктор історичних наук, професор,
завідувач кафедри історії стародавнього
світу і середніх віків
Ужгородського національного університету
Крушельницька Лариса Іванівна,
доктор історичних наук, почесний директор
Наукової бібліотеки ім. В. Стефаника
НАН України, провідний науковий співробітник
Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
Провідна установа: Київський національний університет імені
Тараса Шевченка, кафедра етнології та краєзнавства
Захист відбудеться 28 вересня 2004 р. о 15.00 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д.35.222.01 по захисту докторських дисертацій в Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України та Інституті народознавства НАН України (79026, м. Львів, вул. Козельницького, 4)
З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
Автореферат розісланий “25” серпня 2004 р.
Вчений секретар
Спеціалізованої вченої ради,
доктор історичних наук Патер І. Г.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Вчені різного гуманітарного профілю і досі дискутують стосовно етногенезу слов’ян, зокрема східнослов’янських етносів. Простеження історичної тяглості і спадковості основних компонентів традиційної культури, меж їх розповсюдження та ступеня побутування в діахронії, виявлення з-поміж них автохтонних за походженням та запозичених, з’ясування шляхів проникнення, трансформації і частки іноетнічних нашарувань у національній культурі –ось далеко не повний ряд аспектів, успішне розв’язання яких і стане надійним підґрунтям для реконструкції головних етапів культуро- та етногенезу українців, слов’ян загалом.
Упродовж тисячоліть тяглові тварини (віл і кінь) та пов’язані з ними гужові засоби пересування і рільнича техніка були одним з головних показників загального рівня економічного розвитку суспільства. Оскільки транспорт та орні знаряддя праці відзначалися консервативністю конструкції, то результати культурно-генетичного дослідження у контексті сказаного набувають ще вагомішого значення.
Європейські науковці, зокрема й українські, приділяють чималу увагу дослідженню сухопутного транспорту та орної техніки. Однак, кожну з цих ділянок традиційної культури археологи, історики, етнологи та мовознавці вивчали, як правило, незалежно один від одного, що перешкоджало виявленню закономірностей їх виникнення та розвитку, генетичних витоків, етнокультурних взаємозв’язків тощо. Більшість дослідників зосереджувалася переважно на давніх знаряддях обробітку ґрунту, тимчасом як сухопутний транспорт, передовсім полозний, цікавив їх значно менше. Щонайважливіше, вони відводили другорядну роль тягловій силі, за допомогою якої хліборобська техніка і засоби пересування приводяться в рух. Крім того, при трактуванні походження різних явищ та об’єктів, пов’язаних з гужовими тваринами, вчені не завжди дотримуються однакової думки. Скажімо, використання коня як тяглової сили у Східній Європі деякі археологи вважають винаходом енеолітичних народів2, інші –скіфів і сарматів3, ще інші –племен черняхівської культури4.
Загалом, розбіжності в поглядах щодо функціонального застосування коня у господарстві автохтонів України зумовлені насамперед тим, що при дослідженні сухопутного транспорту та рільничих знарядь мало уваги приділялося конкретному типу і конструкції тяглового приладу, який, власне, і виконує функцію “посе- редника” між робочою худобою та їх ходовою (орною) частиною. Науковці майже не зосереджувалися на тяглових приладах як автономній одиниці, спеціально не аналізували взаємозв’язки і взаємозалежності, які існують, з одного боку, між конструкцією конкретного типу тяглового приладу і видом тваринної упряжі та способами їх з’єднання, з іншого –між типом і методами кріплення тяглового засобу до ходу господарського транспорту (робочої частини хліборобської техніки) та видом запрягу робочої худоби, тобто в комплексі. Відсутні також праці про генетичні витоки та поетапний розвиток волової і кінної упряжі в українців, слов’ян загалом, про час і місце виникнення одноволового та однокінного запрягу східно- європейського типу, про походження одинарного ярма та хомута як їх головних компонентів тощо. Власне, все це й зумовлює актуальність і наукову значимість дослідження процесу формування та розвитку запрягу робочої худоби впродовж усього часу її застосування в Україні.
Дисертант ставить перед собою мету дослідити:
Хронологічні межі – доба енеоліту –XX ст. н. е., тобто охоплюють час вико- ристання робочої худоби у господарстві населення України від імовірних першо- витоків та основних (визначальних) етапів розвитку цих явищ традиційної культури.
Територіально дослідження охоплює передовсім терени сучасної України і частково значну частину Східної та Центральної Європи.
Об’єкт дослідження –тяглові тварини (віл і кінь) та гужові засоби пересу- вання і рільнича техніка, передовсім рало й соха, а предмет –комплекс явищ та елементів, пов’язаних із запрягом гужових тварин у сухопутні транспортні засоби та орні знаряддя праці безпосередньо –парний, одинарний та інші види запрягу вола і коня, тяглові, скеровуючі і гальмівні прилади засобів пересування та рільничої техніки, парна й одинарна волова упряж, збруя коня як тяглової сили, з’єднувальні системи і вузли тяглових засобів та упряжі, семантика народної термінології.
Методологічна основа дослідження –принцип історизму, системний підхід до вивчення явищ та об’єктів традиційної культури із використанням основних методів етнологічної науки: типологічного, комплексного та ретроспективного аналізу, історичної реконструкції тощо.
Наукова новизна –сформульована авторська концепція стосовно функ- ціонального використання вола і коня у виробничо-транспортній сфері населення України від доби енеоліту до XX ст. н. е. включно, становлення і розвитку сухопутного транспорту та орних знарядь праці залежно від різних видів запрягу тяглової сили, а також від техніко-конструктивної досконалості безпосередньо пов’язаних із нею предметів (упряжі, тяглових приладів тощо).
Це, у свою чергу, визначило такі головні дослідницькі положення:
Практичне значення дисертації полягає насамперед у тому, що вона системно висвітлює історичний шлях функціонального використання робочої худоби у господарстві населення України та етапи розвитку пов’язаних із нею предметів і головних об’єктів, передовсім полозного транспорту. Залучені автором матеріали, набуті на основі їх аналізу положення і висновки створюють нове підґрунтя для подальшого поглибленого дослідження інших галузей матеріальної і духовної культури українців, слов’ян загалом. Вони можуть бути використані для підготовки узагальнюючих праць з історії традиційної культури українців, інших слов’янських етносів, а також для написання вузівських підручників і посібників з української етнології та історії.
Основні результати дослідження апробовані у двох монографіях обсягом відповідно 36,59 і 13,72 друк. арк., у 9 колективних виданнях та 29 статтях і матеріалах конференцій; загальний обсяг опублікованих праць за темою дисертації становить 85,5 друк. арк.
Окремі положення і висновки роботи доповідалися на міжнародних наукових конференціях: “Мистецтво і традиційна культура українського зарубіжжя” (Івано-Франківськ, 10-12.11.1992), “Трипільська культура України” (Львів, 8-10.06.1993), “Етнографічне музейництво в Україні: становлення, проблеми, перспективи” (Львів, 23-25.10.1995), “Галич і Галицька земля в державотворчих процесах України” (Івано-Франківськ, Галич, 18-20.09.1998), “Музею народної архітектури та побуту України –років: Дослідження, збереження, популяризація пам’яток народної культури” (Київ, 2-5.09.1999), “Роль мазовецької шляхти у формуванні польського культурного краєобразу” (Ціханов –Польща, 24-26.09.1999), “2000-ліття Різдва Христового і народна культура” (Львів, 11-13.10.2001), “Археологія та етнологія Східної Європи” (Одеса, 20-22.11.2003); на міжнародних наукових семінарах: “Природа і культура” (Луцьк, 21-23.05.1993; 26.05.1994), “Населення Бойківщини у контексті загальнокарпатського розвитку” (Самбір, 14-16.09.1995), “Традиційна культура у світлі мови” (Львів, 06-07.07.2001); на П’ятому Міжнародному конгресі україністів (Чернівці, 26-29.08.2002); на всеукраїнських наукових конференціях: “Екологія культури: історія, традиції, сучасність” (Львів, 11-12.05.1990), “Проблеми Гуцульщини” (Косів, 27-28.05.1993), “Минуле і сучасне Бойківщини: З нагоди 140-річчя народження Михайла Зубрицького” (Самбір, 6.03.1996), “Українська етнологічна наука на межі XX-XXI століть” (Львів, 29-30.03.2001). Крім того, окремі результати дослідження доповідалися на щорічних Березневих сесіях НТШ в Україні (Львів, 1993, 1996–2002), на звітних конференціях Львівського національного університету ім. І. Франка (Львів, 2000–), а також у нормативних лекційних курсах “Етнографія України”, “Історія народної культури українців”, “Методика етнографічного дослідження” та у спеціальному курсі “Транспорт у системі традиційної культури українців” для студентів історичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка зі спеціальності “етнологія”.
Структура. Дисертація складається зі вступу, семи розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (601 позиція), 223 ілюстрацій (фото, рисунки, карто-схеми) та додатків. Загальний обсяг праці становить 444 сторінки.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У “Вступі” обґрунтовано вибір теми, її актуальність, хронологічні і територіальні межі, сформульовано методологічні принципи, об’єкт і предмет дослідження, визначено його мету і завдання.
Перший розділ –“Історіографія і джерела”. В українській та загально- слов’янській етнології загалом проблема спеціально не досліджувалася. Із сло- в’янських учених види і способи запрягу вола та коня, райони їх розповсюдження і ступінь побутування у XIX –на початку XX ст., а також тогочасну упряж, вивчали насамперед Л. Нідерле5 і К. Мошинський6. Після Другої Світової війни ці питання продовжували досліджувати передовсім польські археологи та історики матеріаль- ної культури7. Згодом чеський народознавець Я. Крамаржік спробував узагальнити науковий доробок стосовно волового запрягу та упряжі у західних слов’ян8.
На міжнародному симпозіумі європейських етнологів у Брно (Чехія, 1968 р.) дослідники проаналізували основні способи запрягу великої рогатої худоби (волів і корів) та упряжі у шведів, словаків, чехів, південних слов’ян, угорців та інших народів Європи і Передньої Азії (Ізраїля), а етнологи з колишнього Радянського Союзу –А. Війрес та А. Бежкович –у прибалтійських етносів та східних слов’ян9.
Із новітніх публікацій на першочергову увагу заслуговують коментарі польських народознавців до “Polskiego Atlasu Etnograficznego”10. Залучивши нові етнографічні джерела, вони розглядають походження і розвиток тваринного запрягу та упряжі у Польщі, пропонують нові концепції і гіпотези. Автори наводять порівняльні дані з кожної ділянки народної культури слов’янських та інших народів Європи.
Здобутки українських народознавців з цієї проблематики досить скромні. Ф. Вовк вперше виділив реґіональні та етнографічні особливості парного ярма і кінної збруї, диференціював сани і вози залежно від видових форм запрягу робочої худоби і типів тяглових засобів, вказав на окремі історичні етнокультурні зв’язки в галузі народного транспорту11.
Н. Заглада досить докладно проаналізувала типи парного та одинарного ярем, їх конструктивно-технологічну специфіку і характерні для початку XX ст. прийоми з’єднання з воловими тягловими засобами12. Задовго до багатьох західноєвро- пейських учених дослідниця прагнула простежити еволюцію парного ярма, залучивши для цього порівняльний фактологічний матеріал про волову упряж в інших етносів Європи та Азії.
У 50–60-х рр. XX ст., зокрема під час підготовки двотомного дослідження “Українці” та серійного видання “Народы мира”, етнологи знову зацікавилися традиційними сухопутними засобами пересування і використанням тяглових тварин у селянському господарстві. Згодом орні знаряддя праці стали об’єктом окремої уваги13.
У 70–90-х рр. М. Приходько, Г. Захарова, Т. Гонтар та інші народознавці опублікували у наукових часописах і колективних працях стислі розвідки про сухопутний транспорт14, а відомий знавець традиційного хліборобства С. Павлюк знову звертається до дискусійних питань стосовно походження рільничої техніки українців15. Використання вола і коня як тяглової сили, упряжі та деяких способів запрягу тварин, тяглових пристроїв колісного і санного транспорту українців другої половини XIX –початку XX ст. тощо торкається у своїх працях В. Горленко16.
Здобутки російських та білоруських учених з досліджуваної проблематики також досить скромні. Так, невеликий за обсягом розділ Д. Зеленіна про робочу худобу, упряж, різні типи сухопутного транспорту росіян та інших східних слов’ян тривалий час був єдиною у російському народознавстві розвідкою17. А. Бежкович обмежився у своїй публікації лише стислими описами конструкції ходу і форм кузова, а деякі з них доповнив графічними ілюстраціями18. Фраґментарно описала запряг тяглових тварин та упряж у східних слов’ян, зокрема й українців, відома російська дослідниця А. Лебедєва19. У новітній фундаментальній етнологічній праці про народну культуру росіян ця тематика відсутня зовсім20.
Науковий інтерес становить характеристика видів і типів упряжі, тяглових засобів та сухопутного транспорту в цілому у білорусів, наявна у працях В. Тітова21 та інших авторів22.
Документальну базу дослідження становлять передовсім етнографічні описи транспортних засобів, рільничої техніки, волової і кінної упряжі українських та польських народознавців, які відзначаються достовірною науковою паспортизацією. На жаль, таких описів не так уже й багато. З-поміж них –загальні дані про парне ярмо та кінну упряж, а також про деталі конструкції плуга, сохи і рала, які зафіксував у різних районах України, а відтак систематизував та опублікував П. Чубинський23. Це стосується і відомостей О. Кольберґа про будову ходової частини господарських саней і воза, кінну та волову упряж у покутян24, про конструкцію воза та ярма в українців Холмщини і Підляшшя25.
Достовірна й інформація В. Шухевича про використання робочої худоби та упряжі у господарстві галицьких гуцулів. До дослідження традиційних видів сухопутного транспорту, волової упряжі та способів запрягу гужових тварин у гуцулів Східної Галичини звертався також польський етнолог Я. Фальковський. Особливу цінність становлять детальні описи цього вченого та графічні зображення конструкції карпатського воза і господарських саней для запрягу волів та парного ярма з бойківсько-лемківського пограниччя26. На типи тяглових приладів, народні прийоми запрягу гужових тварин та упряж, інші аспекти транспортних засобів і рільничої техніки (плуга) жителів бойківського с. Жукотин (тепер Турківський р-н Львівської обл.) звернув увагу також В. Кобільник27.
З-поміж аналогічних матеріалів інших етнографічних реґіонів України варті уваги відомості польських етнологів Ч. П’єткевича28 та Ю. Ґаєка29 стосовно Схід- ного Полісся і західної частини Поділля. Щодо інших опублікованих етнографічних матеріалів, що стосуються досліджуваної нами проблеми, то вони набувають певного наукового значення лише при залученні історичних, лінґвістичних чи музейних порівняльних даних.
Загалом недостатність відповідних етнографічних джерел з тваринного запрягу відчутна. По-перше, вони стосуються або надто малих територіальних одиниць, у тому числі лише одного села, або надто великого за площею масиву, у зв’язку з чим не завжди відображають увесь спектр того чи іншого досліджуваного явища, що побутувало на певній території. По-друге, такі матеріали охоплюють незначні хронологічні межі, як правило, кінець XIX –-ті рр. XX ст., тобто час, коли традиційний транспорт, хліборобська техніка та упряж привернули увагу народознавців.
Зазначені прогалини частково компенсують польові етнографічні матеріали, зафіксовані автором упродовж двох останніх десятиліть у різних реґіонах України –у Східних Карпатах і на Покутті, на Опіллі і Волині, Буковині та Поділлі, Поліссі і Середньому Подніпров’ї та інших. Загалом під час наукових експедицій було обстежено майже 700 населених пунктів. Особлива увага була приділена двом основним етнокультурним масивам –Східним Карпатам та правобережному Поліссю України, мешканці яких найдовше використовували волів у господарстві і найкраще зберегли інформацію про архаїчні за походженням явища та предмети, пов’язані з генезисом та еволюцією тваринного запрягу. Частину виявлених етнографічних джерел систематизовано та опубліковано30, а решта –зареєстрована в архіві Інституту народознавства НАН України і зберігається переважно у формі особистих записів31. Непересічну дослідницьку цінність становлять теж зафото- графовані численні пам’ятки традиційної культури.
Цінні збірки польових даних з матеріальної культури українців зберігаються також у рукописних фондах Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України. Деякі зразки волової та кінної упряжі, тяглових засобів як складників саней і воза представлені в музеях народної архітектури та побуту (Київ, Львів, Ужгород, Свидник, Сянок та ін.).
З’ясуванню витоків та простеженню еволюційних процесів у ділянці запрягу тварин важливе значення мають різноманітні писемні джерела, насамперед літописи. Інформацію про робочу худобу, її функціональне застосування і способи запрягу, традиційну упряж тощо містять діловодчі джерела XVI–XVIII ст., які опубліковані у серійних виданнях “Жерела до історії України-Руси”, “Архив Юго-Западной России” та інших, а також збірки серії “Пам’ятки української мови”. Це ж стосується нещодавно відновлених чи започаткованих серійних видань “Актові джерела”, “Описово-статистичні джерела”, “Пам’ятки політично-правової культури України” тощо. Правда, об’єкти та предмети запрягу гужових тварин XVI –початку XIX ст. представлені у відповідних писемних пам’ятках нерівномірно –не тільки в діахронії, а й щодо розповсюдження в Україні. Зокрема, більша їх частина стосується північних, північно-західних і центральних районів, тобто давніх українських етнічних земель, і значно менше Слобожанщини та Півдня, які освоювалися переважно у другій половині XVII–XIX ст.
Археологічні першоджерела стосовно досліджуваної теми скупі. Науковий інтерес становлять хіба що петрогліфічні зображення Кам’яної Могили32, поодинокі зразки глиняних модельок полозного транспорту доби енеоліту, залишки частин воза епохи енеоліту –раннього заліза. Натомість виявлені вченими численні остеологічні залишки домашньої худоби дозволяють реконструювати досить об’єктивну картину її плекання давнім населенням України –до XII–XIII ст. включно.
Брак археологічних матеріалів значною мірою компенсують лінґвістичні дані. Маємо на увазі комплекс народних назв, вживаних на означення тяглових засобів та волової і кінної упряжі, а також їх частин, деталей, з’єднувальних елементів тощо. За кожним з термінів приховане певне явище, витоки якого часто-густо сягають індоєвропейської, пра- чи ранньослов’янської доби. Значну кількість такої лексики виявили та вже опублікували Л. Масленнікова, М. та О. Никончуки у спеціальних працях про Полісся. Відповідна кількість діалектизмів представлена також у загальних та реґіональних виданнях словникового і картографічного характеру українських, російських, білоруських, польських та інших мовознавців. Особливу цінність для реконструкції первісних за походженням моделей транспорту, хліборобської техніки та упряжі має народна семантика, що прихована за традиційними назвами.
Для визначення інолінґвонімів, часу і шляхів їх проникнення в українську народнорозмовну мову (відповідно і поширення названих ними предметів та явищ у господарстві і побуті українців), корисними є дослідження Й. Дзендзелівського, В. Парасунька, Н. Осташ та інших українських учених з етимології та історичної лексики. Важливий і вартісний лексичний матеріал містять також лексикографічні джерела, зокрема з української історичної лексикології.
Загалом комплекс зазначених та багато інших першоджерел і даних наукової літератури дозволяє вирішити основне коло порушених у дослідженні проблем.
У другому розділі “Упряжні тварини у виробничо-транспортній сфері населення України (IV тис. до н. е. –XX ст. н. е.)” на основі різних видів джерел і наукової літератури розглядаються кількісне співвідношення вола і коня у господарстві населення України, витіснення їх одне одним, а також головні арґументи вчених щодо їх конкретного функціонального застосування.
У першому підрозділі “Віл і кінь у господарстві населення України доісто- ричного часу” увага зосереджена передовсім на кількісному співвідношенні остеологічних залишків великої рогатої худоби і коня у різних племен доби енеоліту (Трипілля, Боян, Гумельниця та інші культури) і бронзи (Давньоямна, Зрубна, Сабатинівська та інші культури), а також раннього заліза (скіфи, сармати, черняхівці та інші), як важливого свідчення можливого застосування їхньої м’язової сили у транспорті і рільництві. У домашньому стаді представників кожної із зазначених археологічних культур кінь становив переважно незначний відсоток, винятком щодо цього були енеолітичні середньостогівці, котрі утримували більше коней (65%), ніж велику рогату худобу. Вони ж уперше доместикували та пристосували коня для верхової їзди, що спершу довів український археолог Д. Телегін, а відтак підтвердили інші дослідники. Стосовно ж запрягу цієї тварини в добу енеоліту та бронзи, то такі висновки вчених базуються переважно на виявлених у похованнях елементах кінної збруї, зокрема псаліїв. Інші серйозні арґументи, як підтвердження цієї тези, найчастіше відсутні.
Заперечував використання коня як робочої худоби в добу енеоліту та бронзи також В. Цалкін –один із провідних знавців давнього скотарства України. На його думку, у Східній Європі цю тварину могли вперше запрягти лише племена черняхівської культури (III–IV ст.). Своє припущення вчений виводив на основі збільшення у домашньому стаді черняхівців відсотка особин коня середнього і високого зросту та зменшення поголів’я волів. Правда, В. Цалкін пов’язував нове для України явище з орним хліборобством, а не з транспортом.
Щодо використання вола як тяглової сили впродовж доісторичного часу, то між ученими не існує серйозних розбіжностей. Дискусія триває лише навколо того, в що могли запрягти цю тварину спершу –у рільниче знаряддя (рало) чи транспорт.
У другому підрозділі “Віл і кінь як тяглова сила в епоху феодалізму” на основі джерельних даних (археологічних і писемних) розглянуто кількісне співвід- ношення робочої худоби, яку утримувало населення України княжої доби і до кінця XVIII ст. Зокрема, як і в попередні історичні періоди, в IX–XIII ст. кількісно воли значно переважали коней у домашньому стаді тутешніх мешканців. Крім того, літописи початку XII ст. засвідчують, що тогочасні смерди використовували коня у рільництві, але висловлюємо заодно великий сумнів стосовно того, що ця згадка давньоруського автора стосувалася сучасних українських етнічних земель. Передовсім тому, що це не підтверджено інформацією з матеріалу, почерпнутого нами із різних писемних пам’яток пізнішого часу. У 60-х рр. XVIII ст. у домаш- ньому стаді мешканців карпатських і прикарпатських районів України волів було в середньому у 6-7 разів більше, ніж коней. “Воли робочі” як єдина тяглова сила при виконанні селянами натуральної повинності фіґурують в інвентарях 1788 р. зі Середнього Подніпров’я –Богуславського, Корсунського, Кагарлицького та інших староств. Загалом, тоді утримували їх тут у десятки разів більше, ніж коней. Скажімо, у Таращанському старостві видове співвідношення коней і волів становило 1 : 42,57, у Черкаському –: 64.6.
У XVI–XVIII ст. на теренах Східних Карпат, Прикарпаття, Поділля та Середнього Подніпров’я традиційним було виробничо-транспортне призначення кожного з названих видів домашньої худоби: віл служив тягловою силою в орному хліборобстві і транспорті, кінь –для верхової їзди. Функцію останнього саме як верхової тварини засвідчують королівські люстрації середини XVI ст., в яких зазначаються поодинокі “служебні” села чи їх підлеглі, котрих зобов’язували плекати коней і на будь-яку вимогу центральних та місцевих органів влади виконувати певні доручення –вирушати на війну, збирати податки, переправляти листи тощо.
Дещо інше процентне співвідношення вола та коня виявляємо на теренах історико-етнографічної Волині і Полісся, а також спорадично на Слобожанщині. Зокрема, в XVI–XVII ст. волів було тут у середньому у три рази більше, ніж коней. Водночас конкретний фактичний матеріал засвідчує, що поліщуки, волиняни і слобожани широко використовували коня як тяглову тварину, причому тривалий час лише в полозному і колісному транспорті. Натомість при обробітку землі єдиною тягловою силою у них і надалі служив віл. Особливо цінними у цьому плані є відомості про наявність і застосування вола селянами Ратнівського староства, що їх знаходимо у королівських люстраціях з 1565 р., а також дані люстратора 1628 р. про повинності міщан Остера (тепер Чернігівської обл.) та жителів сусідніх поселень. Принаймні перше достовірне писемне свідчення про спорадичний запряг коня в орне знаряддя (соху) стосується населення Східного Полісся і датується воно аж 1628 р.
У третьому підрозділі “Витіснення вола конем як упряжної тварини в господарстві українців (XIX-XX ст.)” на основі документальних матеріалів (архів- них, історичних, етнографічних) з’ясовано головні соціально-економічні причини заміни вола як традиційної робочої худоби конем та простежено цей процес у різних реґіонах України –на теренах Закарпаття і Галичини, Волині і Поділля, Полісся і Середнього Подніпров’я та інших. Зокрема, витіснення вола конем зумовили такі основні фактори: занепад у другій половині XIX ст. чумацтва як промислу і розвиток візництва, в якому, на відміну від першого, використовували переважно коней; скорочення пасовищних угідь як кормової бази літнього утримування ВРХ у зв’язку з їх вилученням для вирощування злакових і технічних культур (лісостепова і степова зони); спорудження залізниць, що різко зменшило обсяги перевезення товарів гужовим транспортом, зокрема за допомогою повільних волів; розповсю- дження серед заможної частини українського селянства плугів, сівалок, молотарок, косарок та іншої сільськогосподарської техніки фабричного виробництва, розрахо- ваної лише на кінську тяглову силу тощо. Непоправного удару в утримуванні волів як робочої худоби завдала колективізація.
Третій розділ “Упряжні тварини в традиційній обрядовості та світогляді українців” складається з двох підрозділів.
У першому –“Віл в обрядовості і фольклорі українців” –основна увага зосереджена на присутності персонажа вола в календарній обрядовості, зокрема зимового циклу, та реконструкції первісного історичного змісту пов’язаного з ним вірування в “першу ногу” (“першу зустріч”) –так званого “полазника”. Головна суть цього вірування полягала в тому, що селянин турбувався, щоб першим відвідувачем (“полазником”) його оселі на Новий рік (14 січня за н. ст.) та інші свята була людина багата, добра, щаслива. Архаїчний елемент цього повір’я –наділення функцією “полазника” домашньої худоби. У XIX –на початку XX ст. таку функцію вико- нували різні тварини –віл, кінь, корова, вівця тощо. Однак ніхто з дотеперішніх дослідників не ставив собі за мету з’ясувати, по-перше, котра із зазначених тварин могла виконувати згадану функцію в доісторичну добу, по-друге –чим було зумовлене наділення тварини цією функцією.
Однією з причин ігнорування вола як реального різдвяно-новорічного персонажа українців стало також те, що первісні хліборобські звичаї та обрядодії вчені (В. Пропп, В. Чічеров, О. Курочкін, С. Килимник, О. Воропай та інші) пов’я- зували не з ним, а з так званою “козою”. Проаналізувавши міркування згаданих народознавців стосовно походження цього персонажа у календарній обрядовості східних слов’ян, а також народні уявлення українців про козу як тварину, автор дійшов висновку: символічна “коза” ніяк не могла впливати на достаток хлібороба (врожайність) –як у XIX –на початку XX ст., так і на світанку виникнення рільництва. У процесі історичного розвитку вона лише заступила прадавній за походженням хліборобський символ, пов’язаний з реальною тягловою твариною –волом.
Ключове значення цієї тварини в календарній обрядовості автохтонів України доісторичного часу, наділення функцією “полазника” саме вола, а не свійської худоби інших видів, засвідчують фольклорні, етнографічні та лінґвістичні першоджерела. Зокрема, серед численних пісенних творів українців унікальними у цьому плані є дитячі колядки (щедрівки), в яких часто присутні такі рядки:
... Возьму вола за рога
Та виведу на поріг,
Та виломлю правий ріг...
У сюжетно повних творах цього жанру обов’язково вказана конкретна функція вола: в одних випадках він безпосередньо “оре нивку”, в інших –погрожують “воликом робити”, якщо колядника (щедрувальника) не винагородять за виконану пісню.
З’ясувавши семантику наявних у цих колядках (щедрівках) українців головних персонажів (“віл”, пророк Ілля) та образів (“ріг”, “поріг”, “правий” тощо), встановлюємо, що в сукупності вона збігається з обрядовими реаліями зимового циклу у південних слов’ян, в яких у XIX –на початку XX ст. функцією “полазника” наділявся лише віл-“дешнак”, тобто “борозенний”, котрого запрягали в ярмо справа.
Первісну місію вола підтверджує етимологія терміна “полазник”, який структурно складається із трьох частин: префікса по-, кореня -лаз- і префікса –ник. Зокрема, рідкісні дані писемних пам’яток з української мови (XIV–XV ст.) завідчують, що однокоренева назва “лазъ” як його основа та спільнокореневі слова (“полазомъ”, “полазный”) стосувалися в минулому насамперед ділянки землі, яку обробляли за допомогою тяглової сили –вола.
У контексті сказаного прозорішого змісту набувають різні передноворічні та новорічні обрядодії, які в минулому побутували в Україні –проорювання у снігу так званої “урожайної борозни” або імітація “оранки” плугом у хаті, перший запряг молодого вола у парі зі старим, а також вірування українців про здатність волів у певний час “розмовляти” людською мовою, наділення цієї тварини лише позитив- ними рисами тощо.
На основі картографування даних стосовно поширення дитячих колядок і щедрівок зі символічним волом в Україні, а також присутніх у них назв хлібних виробів, з’ясовано, що наприкінці XIX –у XX ст. географія розповсюдження цих народних творів охоплювала передовсім терени Східного і Середнього Полісся, частково Середнє Подніпров’я, Слобожанщину, східну і центральну частини історико-етнографічної Волині, східну частину Поділля. Натомість на території Західної України вони не побутували, за рідкісним винятком, навіть у першій половині XIX ст. Такий стан автор пояснює двома причинами. По-перше, присут- ністю в новорічній обрядовості українців Східних Карпат, Прикарпаття та суміжних північних реґіонів плуга чи його елементів, які, фактично, компенсують символічного “вола”, що безпосередньо “виконує” функцію обробітку землі у дитячій пісенності жителів решти української етнічної території. По-друге, трива- лим побутуванням тут праіндоєвропейського за походженням звичаю перевозити покійників на кладовище обов’язково волами та саньми в усі пори року, зокрема і влітку.
Кінь в обрядовості українців наділений іншими рисами, що є предметом нашої уваги у другому підрозділі “Кінь в обрядовості і фольклорі українців”. Зокрема, в есхатологічних легендах він трактується як втілення нечистої сили. Збереглося чимало уявлень про перевтілення коня (кобили) в різні міфічні персонажі (“відьму”, “пані”) і предмети. Українці також вважали, що кінь є улюбленим засобом пересування різної нечистої сили (домовиків, відьом, чортів) та нечистих персонажів (мерців, упирів тощо). Образ коня досить поширений в українській казці, причому різних тематичних типів. З-поміж них головне місце посідають ті, що віщують хворобу і смерть або служать казковому “героєві” у потойбічному світі. В українських піснях (соціально-побутових, козацьких, баладах та інших) майже завжди фіґурує не кінь взагалі, а кінь певної масті –“вороний”, “буланий”, “рябий”, “сивий” тощо, за кожною з яких також прихована певна негативна семантика. Загалом, у фольклорі українців кінь виступає явно не тягловою твариною і майже завжди протиставляється позитивному началу –волові.
Звідси випливає, що в минулому кінь не міг виконувати функцію “полазника”, а заодно не був пов’язаний з первісним орним хліборобством і транспортом. За народними уявленнями, у коня була зовсім інша “функція” –безпосередньо “супро- воджувати” душу покійника у потойбічний світ, що засвідчують найдавніші писемні джерела (Геродот), численні археологічні знахідки (поховання покійників з кіньми) в Україні, обрядодії інших народів Європи та Азії –“посвячення коня покійнику”, завершення похорону кінськими скачками тощо.
Отже, зіставлення народної семантики вола та коня в обрядовості і фольклорі українців вказують на різний час її формування, характер та походження, а водночас і різне функціональне використання кожної з цих тварин у далекому минулому.
У четвертому розділі “Види запрягу гужових тварин” розглядаються два основні види запрягу вола і коня –парний та одинарний, а також похідні їх форми.
У першому підрозділі “Запряг вола” зосереджуємося насамперед на парному запрягу волів –найдавнішому за походженням, що засвідчують нечисленні археоло- гічні пам’ятки України –петрогліфічні рисунки скельного комплексу Кам’яної Могили (енеоліт) та стели кургану в урочищі Бахчи-Елі (рання бронза), окремі чи як складові посуду керамічні модельки здвоєних фіґурок великої рогатої худоби енеолітичних культур (трипільської, воронкоподібного посуду тощо). Парний спосіб запрягу волів у транспортні засоби мав продовження і в наступних історичних періодах (скіфи, сармати та інші давні етноси). Загалом, сформований ще на початку енеоліту він став визначальною рисою гужового транспорту і хліборобської техніки на довгі тисячоліття. Його головна суть не змінювалася аж до XX ст. н. е. включно.
Крім запрягу двох волів разом, українці використовували також більшу їх кількість –дві, три чи навіть п’ять-вісім пар одночасно, тобто з виносом однієї пари попереду іншої. Додаткові пари тяглових тварин у знаряддях обробітку землі зумовили два основних фактори: якість ґрунту і досконалість конструкції робочої частини хліборобської техніки. У рільництві українців цей запряг набув певного значення досить пізно –з утвердженням плуга як основного орного знаряддя праці (щонайшвидше у XV–XVI ст.). Натомість у рало та соху поліського типу завжди запрягали лише пару волів.
Щодо початків використання в Україні більше двох волів як тяглової сили у засобах пересування, то, у зв’язку з відсутністю відповідних джерел, чіткої картини немає. Найдавніші свідчення про це явище стосуються скіфів (Геродот), а більш повні і переконливі –українських прасолів аж XVI ст. Зокрема, на основі даних тогочасних королівських люстрацій і статистичного матеріалу, почерпнутого із праці польського знавця середньовічних писемних джерел Р. Рибарського, встанов- лено, що дві пари волів запрягали у вози (“мажі”) прикарпатські чумаки. Натомість прасоли Подніпров’я, Поділля та інших реґіонів України, маршрути яких пролягали до Криму і Дону та у зворотньому напрямку, додаткову пару волів запрягали у “мажу” спорадично –при наявності значної природної перешкоди, передовсім крутого підйому. Спорадично українці використовували чотирьох волів також у санях –при перевезенні покійника на кладовище (Брацлавщина, історико-етно- графічна Волинь, Східні Карпати). Набутком історії це культурне явище стало у другій половині XIX –на початку XX ст., з витісненням вола як робочої худоби конем.
Наприкінці XIX –у 30-х рр. XX ст. на території Полісся і Лівобережної України у віз, сани, соху та борону запрягали також одного вола –так званого “бовкуна”. Правда, писемні джерела XIV–XV ст. самої назви “бовкун” не фіксують; про її існування у той час свідчить термін “болкоуновщина”, який вживався на означення податку на одного вола (бовкуна). В опрацьованих нами писемних пам’ятках XVI–XVIII ст. транспортні засоби із запрягом одного вола теж не фіґурують. Деякі дані про них виявив лише Р. Рибарський і стосуються вони купців, котрі вивозили сіль із Долинських жуп, що на Підкарпатті (1547– рр.).
На основі аналізу різних причин (соціальне розшарування селянства, розповсюдження сохи-односторонки на теренах Лівобережної України, природно-географічні умови Поліського краю тощо) побутування одноволового запрягу в новітню добу з’ясувалося, що вони не пояснюють головного –саму природу і час його походження. Крім того, зіставлення способів запрягу одного вола та одного коня виявляє між ними більше спільного, ніж відмінного: упряжжю першого з них служило одинарне ярмо, другого –хомут. У європейських етносів (естонців, поляків, словаків, угорців, німців та ін.), котрі використовували одного вола для запрягу, спостерігалася властива тільки їхній етнічній культурі специфіка, насамперед у видах і формах одноволової упряжі. Нарешті, в контексті всього сказаного і надалі “темною” залишилася етимологія терміна “бовкун”, оскільки поліщуки означали ним не тільки вола-одинця, а і ярмо на нього. Тобто двозначність лексеми “бовкун” є підставою для спеціального з’ясування пов’язаних з нею явищ, зокрема при дослідженні упряжі.
Другий підрозділ “Запряг коня” починаємо з викладу писемних свідчень про його види у XVI–XVII ст. Аналіз залученого фактажу виявив належно не вияснене в історичній науці явище –абсолютне домінування в зазначений час однокінного запрягу у полозних і колісних транспортних засобах та широке його побутування на теренах Полісся і всієї історико-етнографічної Волині. Найчастіше цей запряг прихований у писемних джерелах за трьома описаними різновидами досліджуваних об’єктів: в одному випадку зазначається лише кінь і віз, у другому –кінь, віз (сани) і хомут як найважливіший елемент кінної упряжі, у третьому –кінь, віз (сани) і майже всі основні компоненти кінної збруї. Це ж підтверджує конкретний статистичний матеріал Р. Рибарського про вивезення поліськими і волинськими купцями солі із Долинських жуп у 1547–1548 рр. Загалом, картографічне зіставлення середньовічних реґіонів застосування коня як тяглової сили і сучасних фізико-географічних зон чітко вказує, що однокінний запряг побутував насамперед на території змішаних лісів і частково лісостепу.
Аналізуючи засвідчений писемними пам’ятками XVI–XVII ст. досліджуваний матеріал, завважуємо ще одну дуже суттєву деталь: порівняно із запрягом одного коня пара коней у возі чи санях фіґурує у цих джерелах дуже рідко (Львів, Белз, Самбір, Броди, Володимир, Кам’янець тощо), причому у більшості випадків транс- портні засоби належали купцям іноетнічного походження (євреям та вірменам), а їх маршрути пролягали переважно у Західну Європу.
Пам’ятки XVIII ст. все частіше фіксують саме парний запряг коней. Важливо, що такі згадки стосуються вже не купців чи феодалів, а простолюдинів (селян, козаків та ін.), у тому числі Лівобережної України. На всій території сучасної України західноєвропейський за походженням запряг пари коней утвердився лише у другій половині XIX –на початку XX ст., що характерно і для інших народів Європи. Відтак він витісняє інші види запрягу, зокрема й однокінний.
Запряг із трьох і чотирьох коней не був властивий селянському господарству. Ним користувалися лише купці та заможна верхівка українського суспільства у виїзному транспорті. Найдавніші достовірні історичні свідчення про побутування кожного з них в Україні також датуються XVI ст.
Загалом, аналіз матеріалів про види запрягу коня поки що залишив без відповіді головне питання –чому тривалий історичний період на теренах України домінував однокінний, а не парний, як вважали наші попередники.
У п’ятому розділі “Тяглові засоби” проаналізовано дію м’язової сили робочої худоби на об’єкти запрягу.
У першому підрозділі “Типи тяглових засобів” зосереджено увагу на народних назвах і семантиці, типах та варіантах, зовнішніх формах, конструкції і технології виготовлення тяглових приладів, а також на скеровуючих засобах.
Спершу розглядаємо низку назв, якими українці означали ці пристрої в минулому –“дишель”, “війя”, “оглоблі”, “розкіп”, “двойло” та “руд”. Дві з цих лексем (германізм “дишель” і мадяризм “руд”) закріпилися у говірках українців досить пізно, щонайраніше у XVIII ст., відповідно й означені ними реалії. Дишлем служить завжди пряма жердина, за допомогою якої тяглові тварини (коні) лише скеровують напрямок руху воза чи саней, пригальмовують їх на спусках. “Руд” виготовляли також із прямої жердини, але служив він тягловим дишлем, зокрема дерев’яного воза. У контексті сказаного стає очевидним і те, що витоки однотварин- ного запрягу (кінного і волового) в Україні були пов’язані з одним з автохтонних тяглових засобів, який означали іншими термінами.
Найдавнішою за походженням вважається назва “війя”, генетичне коріння якої сягає індоєвропейської епохи. З’ясувавши значення цього слова в усіх слов’ян, було встановлено, що воно стосується тяглового приладу як сухопутного транспорту, так і орних знарядь праці (рала, сохи, плуга). Термін “голобля” (“оглобля”, “оголобля”) фахівці-мовознавці виводять із праслов’янського *о-globja, що пов’язане з “globa” (жердина). Множинна форма “голоблі” (“оглоблі”) у народнорозмовній та сучасній літературній мові вживається на означення тяглового засобу із двох паралельних жердин, в які запрягають одного коня. Однак, таке тлумачення семантики цього слова лінґвістами виявилося неповним, оскільки в аналогічний прилад також запрягали одного вола. Крім того, і найголовніше, пристрій, який означали терміном “оглоблі”, використовували й для запрягу пари волів. Однак тоді він мав форму трійні, а не паралельних жердин. Стосовно терміна “розкіп” як означення тяглового приладу, то основний ареал його поширення зосереджувався у Середньому Поліссі. За межами цього масиву він побутував спорадично (історико-етнографічна Волинь, Поділля, Середнє Подніпров’я, Слобожанщина). Під час дослідження теж з’ясува- лося, що це слово поліщуки вживали для диференціації тяглових засобів різних видів сухопутного транспорту. Нарешті, назва “двойло” (“двуйло”) як означення тяглового пристрою побутувала в Україні спорадично (Середнє Полісся, Чернігів- щина, Бойківщина) і має цілком прозору семантику (прилад цей виготовляли із двох частин).
Загалом, виявлену автором семантико-термінологічну диференціацію тяглових пристроїв зумовили об’єктивні фактори, передовсім їхня конструкція і форма. Особливе зацікавлення у цьому плані становлять ті засоби, які означали найдавнішими за походженням і найбільш вживаними у народі лексемами “війя” та “оглоблі”.
Аналіз фактичного матеріалу засвідчив: наприкінці XIX –у 30-х рр. XX ст. українці використовували два типи тяглових засобів –у формі паралельних жердин (“оглоблі”) і трійні (“війя”, “оглоблі”, “розкіп”, “двойло”); залежали вони безпо- середньо від видів запрягу робочої худоби. Так, при однотваринному запрягу голоблями служили дві паралельно розміщені жердини, причому тягловий прилад саней був переважно довшим (до 0,5 м), ніж воза, що спричинили відмінні способи його кріплення до ходу. Крім того, з метою забезпечення маневровості передка колісного транспорту кожну голоблю доповнював один додатковий елемент –“отеса” (“отоса” тощо).
Для запрягу пари волів трійню-дишель виготовляли двох зразків –із суцільної заготівки та із двох окремих частин. Першу модель (“війя”) застосовували як для воза, так і для санного транспорту; відрізнялися вони лише розмірами задньої розвилки. Побутувала вона на всій території України, за винятком деяких районів південних схилів Східних Карпат, невеликої смуги північних районів Волинської і Рівненської областей, а також Олевського району і західної частини Овруччини, що на Житомирщині. Для тяглового приладу саней українців Карпат була властива ще одна особливість –його задня розвилка становила не більше 1/3 частини.
Друга модель цього тяглового засобу була двох варіантів: а) зі стаціонарним переднім кінцем, який творили за допомогою кількох горизонтальних кілків і гужви кінці двох жердин; б) з рухомим передком, що його становили скріплені за допомо- гою одного поперечного кілка тонші кінці жердин. Перший варіант пристрою означався термінами “розкіп”, “оглоблі”, “двойло”, а також спорадично лексемою “війя” та описовим словосполученням (“воловий дишель”). Причому “війєм” чи “оглоблями” називали засіб, який використовувався лише для господарських саней, “розкопом” чи “двойлом” –для полозного і колісного транспорту. У другій половині XIX –на початку XX ст. цей тягловий прилад був розповсюджений переважно на теренах Середнього Полісся (у возі та санях), Покуття та південних схилів Східних Карпат (у санях). Зацікавлення становить також те, що покутяни, гуцули і бойки вживали для його означення лише один термін –“оглоблі”.
Тягловий прилад з рухомим передком побутував на обмеженій території України –у Західному Поліссі, де його означали тільки лексемою “оглоблі”. З погляду конструкції і функціонального призначення цей засіб був універсальним, оскільки міг застосовуватися незалежно від виду робочої худоби (віл чи кінь) і способів її запрягу (парний чи одинарний).
Залучивши порівняльні відомості про давні типи тяглових засобів з теренів України (Кам’яна Могила) та інших реґіонів Європи (з Російської Федерації, Угорщини, Швеції, Італії та ін.), а також із Закавказзя (з Вірменії), автор дійшов попереднього висновку: “війя” –трійня зі суцільним природним передком є найдав- нішим за походженням тягловим приладом, “оглоблі” у формі паралельних жердин –найпізнішим. Проміжне місце між цими різновидами займають два варіанти моделі волового дишля, що його монтували із двох окремих жердин. Причому тягловий прилад зі статично з’єднаним передком (поліський “розкіп”, покутські і карпатські “оглоблі”), або, іншими словами, санне “війє” (“розкіп” тощо) є гене- тично давнішим, ніж рухомі “оглоблі” Західного Полісся.
Висловлені міркування підтверджують “Традиційні способи кріплення тяглових приладів до ходу сухопутних засобів пересування”, які є предметом окремої уваги у другому підрозділі. Самий підрозділ складається із двох параграфів.
У першому –“З’єднувальні системи тяглових засобів колісного транспор-
ту” –на основі конкретного матеріалу доводимо, що, незалежно від кількості запряжених у віз коней і способів їх запрягу (однокінний чи парний, трійка чи четверик), “дишель” кріпився до його ходу завжди нерухомо. Відмінності спосте- рігалися лише в наявності деяких додаткових складників, які, однак, не впливали на його загальну форму, конструкцію та з’єднувальну систему. У цілому ж, аналіз етнографічних та мовознавчих матеріалів засвідчив: відповідний спосіб кріплення дишля, як і передок новітнього воза, українці запозичили у сусідніх етносів, передовсім у поляків.
На відміну від парокінного дишля, традиційні тяглові прилади (дишель-трійню і паралельно розміщені жердини –голоблі) кріпили до ходової частини воза безпосередньо і, найголовніше, лише рухомо. Для цього на обох задніх кінцях засобу робили великі горизонтальні дірки, за допомогою яких пристрій закладали на “рукави” передньої осі. Саме ця система з’єднання дозволяла йому рухатися вверх-вниз і тим самим зменшувати навантаження на гужових тварин під час поїздки, передовсім пересіченою місцевістю.
Водночас докладно аналізуються новітні (XX ст.) з’єднувальні вузли та локальні риси зовнішнього вигляду тяглових приладів залежно від історичних традицій, природно-географічних умов, функціонального призначення тощо. Значну увагу приділено виявленню аналогічних чи подібних систем кріплення тяглових засобів до ходу воза в інших народів –білорусів, росіян, прибалтійських, сканди- навських і закавказьких етносів. Зіставлення географії поширення кожного з них, а також їх аналіз в діахронії, дозволило нам дійти висновку про те, що ідею рухомого кріплення тяглового засобу до воза застосовували вже індоєвропейці України.
У другому –“Методи кріплення тяглових засобів до ходу полозного транспорту” –з’ясовано походження і витоки традиційних з’єднувальних систем та вузлів, які застосовували для приєднання тяглових приладів до ходу саней. Зібраний автором етнографічний матеріал засвідчив, що у першій половині XX ст. на теренах південних схилів і частково північних схилів Східних Карпат воловий дишель-трійню кріпили до круглої палиці (“веретена”), яку вставляли у просвердлені в головках полозів отвори, на решті території України –до вдовбаних у полозах передніх стояків (“копил”). В останньому випадку з’єднувальним засобом дишля-трійні та однотваринних (кінних і волових) голобель служила дерев’яна гужва, за одним винятком, коли за 10-15 см від торця кожного заднього кінця при- строю продовбували прямокутний отвір таких розмірів, щоб через нього тягловий засіб вмістився безпосередньо на передньому стояку. Загалом, у зазначений час на теренах України побутувало п’ять різних варіантів другого методу приєднання тяглових приладів до ходу саней, причому всі з них застосовувалися на теренах правобережного Полісся.
Проаналізувавши специфіку конструкції кожного з цих варіантів з’єдну- вальної системи залежно від різних видів запрягу тяглових тварин (вола і коня), з’ясувавши межі їх розповсюдження в цьому реґіоні, а також в Україні, Східній та Центральній Європі загалом, автор дійшов кількох важливих висновків. Перший. З’єднувальні елементи та вузли тяглових приладів приховують різний час їх походження та етапи розвитку, а водночас і витоки різних видів запрягу гужових тварин. Другий. Найдавніший засіб тяги на пару волів мав форму трійні зі суцільним передком. Кріпили його до ходу колісного та полозного транспорту за допомогою продовбаних на задніх кінцях розвилки отворів. З розвитком санного транспорту східноєвропейської моделі почали застосовувати тягловий дишель, який монтували із двох збитих передніми кінцями окремих стовбурів. Цей же тип тяглового приладу послужив основою паралельних “оглобель”, що дозволило запрягати у сани не тільки пару волів, а й одну тяглову тварину. Третій. У процесі розвитку однотва- ринного запрягу вдосконалили з’єднувальну систему: замість двох просвердлених на кінцях розвилки “війя” (“розкопу”, “оглобель”) отворів (варіант I) довбали один прямокутний (варіант II). В обох випадках невід’ємним елементом з’єднувальної системи була гужва. Згодом потреба в гужві відпала: кінець кожної “оглоблі” насаджували на передні стояки саней безпосередньо (варіант V). Тоді ж передки жердин тяглового пристрою почали кріпити рухомо –за допомогою лише одного горизонтального кілка-клина, що дозволило використовувати засіб незалежно від виду і способів запрягу робочої худоби. Четвертий. Визначення ареалів побутування різних типів тяглових засобів та їх з’єднувальних систем, головних етапів розвитку цих компонентів сухопутного транспорту та орної техніки створюють надійний ґрунт для з’ясування однієї з ключових проблем –походження та первісного ареалу поширення однотваринного запрягу в Україні, Східній і Центральній Європі в цілому.
У шостому розділі “Упряж тяглових тварин” на основі етнографічного, лінґвістичного та історичного фактичного матеріалу з’ясовується походження різних моделей парних й одинарних волових ярем та збруї коня як тяглової сили, які в минулому використовували українці та слов’яни загалом, інші етноси Європи.
У першому підрозділі –“Типи парного ярма” –проаналізовано конструкцію, технологію виготовлення складових частин та функціональні переваги і недоліки різних моделей ярма на пару волів. Спершу визначається головний реґіон поши- рення у Європі терміна “ярмо” та його межування з іншим словом як назвою волової упряжі –“igo”. Саме з цим словом учені пов’язують найдавніше за походженням (енеолітичне) приріжне ярмо, побутування якого в Україні у віддалену дописемну добу засвідчують деякі археологічні пам’ятки (Кам’яна Могила, Бахчи-Елі), а також викопні залишки в інших реґіонах Центральної Європи (Познань). Задовго до нашої ери на українських етнічних землях його витіснило парне нашийне ярмо, яке слов’яни означають, власне, терміном “ярмо”.
Спираючись на запропоновану К. Мошинським типологію волової упряжі цього виду (“каблучне”, “щабельне”, “підгорличне” чи “рамкове” і “кульбачне”), автор докладно розглядає конструкцію кожного з них, зовнішню форму основних складників і традиційні способи їх з’єднання тощо. Значну увагу приділено українській народній упряжній термінології, серед якої ключове значення посідають дві назви –“кульбака” та “сноза” –відповідно пра- та ранньослов’янського похо- дження. Перший з цих термінів вживався на означення різних предметів та деталей із природною чи штучною кривизною, зокрема й одного з головних компонентів (кривулі, в якій замикали шию вола) генетично найдавнішого з відомих в Україні парного ярма так званого “кульбачного” типу. Наприкінці XIX –початку XX ст. його використовували поліщуки північних районів нинішніх Волинської і Рівненської областей, а також Олевського району Житомирської області, поза межами України –жителі північно-східного і східного масивів Польщі, Західної Білорусії і спорадично південних районів Литви. Як встановив автор, до міґрації ґотів у Північне Причорномор’я це ярмо було основним видом парної упряжі у населення більшої частини чи й усієї території сучасної України.
У III–IV ст. н. е. cлов’янські племена черняхівської культури винайшли нову модель ярма –з “підгорлицею” (з паралельною нашийній частині суцільною планкою) і “снозами” (вертикальними палицями, які з’єднували нашийник і під- шийну деталь; на стадії становлення упряжі з’єднувальним елементом служив довгий розпарений пагін). Відповідну гіпотезу підтверджує ціла низка прямих та опосередкованих фактів: райони розповсюдження самого ярма в Україні та поза її межами, виявлена автором взаємозалежність між поширенням терміна “сноза” та ярма з “підгорлицею” в українців на певній території, виведена нами нова ети- мологія слова “сноза” (виникло на основі лексеми “заноза”, яке, у свою чергу, є похідним від праслов’янського nozъ <*nozjъ –“ніж”) та інші.
Відтак цей тип ярма поступово витіснив традиційну модель (з “кульбаками”), за винятком зазначених вище реґіонів, а також південних схилів Східних Карпат, де внаслідок етнокультурних контактів місцевих українців із сусідніми етносами набула поширення зовсім інша волова упряж –зі суцільним підшийником і плоскими “дощечками”. Порівняльний аналіз конструкції ярма цього типу всього Карпатського реґіону та суміжних західних земель Центральної Європи засвідчив, що виникло воно на основі того ж “кульбачного” ярма, але значно пізніше, ніж упряж зі “снозами”.
Конструктивні відмінності, місце генезису та основні райони розповсюдження кожного з цих типів ярма в XIX –на початку XX ст. дають змогу авторові по-новому їх інтерпретувати, зокрема як “кульбачне”, “загальноукраїнське” і “цент- ральноєвропейське”. За часом походження два перших типи ярма можна квалі- фікувати теж як “праслов’янське” і “ранньослов’янське” чи “черняхівське”.
У другому підрозділі “Бовкун” як етнокультурний феномен” у центрі уваги перебуває передовсім народний термін “бовкун” як означення ярма на одного вола, про що вже йшлося. Розглянувши два основні семантичні значення цього слова (віл і ярмо) в українській мові, а також низку інших семантик, реґіони їх поширення в Україні та поза її сучасними межами тощо, автор дійшов двох важливих попередніх висновків: 1) належність цього терміна народнорозмовній мові саме українців; 2) поширення його наприкінці XIX –початку XX ст. переважно у лісовій зоні України (Східне і Середнє Полісся).
Зазначені висновки дозволили з’ясувати природу походження конструктивної різниці між трьома тутешніми типами одинарного ярма: 1) з двома нерухомими стержнями, які замінили “снозу” і “занозу” парного ярма, та з прямою рухомою підшийною планкою, або з однією рухомою боковою палицею та двома нерухомими брусками –боковим (“снозою”) і підшийним; 2) з підковоподібною каблучкою; 3) з нерухомою кривулею (“кульбакою”) і прямою палицею (“занозою”). Перша з цих моделей “бовкуна” нагадує половинку парної волової упряжі загальноукраїнського типу, друга –“каблучного” (за К. Мошинським), третя –“кульбачного” ярма. Взяв- ши до уваги інші важливі моменти (райони розповсюдження і ступінь побутування кожного ярма відповідного типу на Поліссі, вживання назв “бовкун” та “яремце” на їх означення тощо), було встановлено: найдавнішою за походженням упряжжю одного вола є ярмо з природною кривулею (“кульбакою”) і належав цей винахід праслов’янам.
Це ж підтверджує виведена нами на основі почерпнутих із мовознавчих праць Ф. Славського та Г. Циганенко лінґвістичних даних нова етимологія прасло- в’янського за походженням терміна “бовкун” (стосувався предмета, який волокли), а також зафіксована автором у колишньому Чорнобильському районі Київської області досі не відома науковцям народна семантика лексеми “бовкун” –“сані на одного вола”.
Отже, у контексті сказаного зрозумілою стає багатосемантичність самого слова “бовкун”. Спочатку воно стосувалося або тільки саней як приладу, або всієї сукупності пов’язаних з ним об’єктів –саней, одного вола та ярма, тобто полозного транспорту з одноволовим запрягом. Згодом, коли виник та утвердився однокінний запряг, який побутував паралельно з одноволовим, їхнє розмежування відбулося шляхом акцентування уваги на традиційній тягловій тварині (волові) та упряжі (ярмі). Тобто, за допомогою терміна “бовкун” жителі Полісся розрізняли, з одного боку, одноволовий та однокінний запряг, з іншого –парне та одинарне ярма. Реконструкція змісту цього слова та прихованих за ним первісних предметів дозволяє зробити ще один логічний і важливий висновок: прототипом однокінного запрягу так званого східнослов’янського типу послужив одноволовий, а не навпаки.
У третьому підрозділі “Традиційні методи кріплення волової упряжі” з’ясовуються три пов’язані з виявленими у процесі дослідження типами ярма (парного й одинарного) питання: 1) системи їх кріплення до тяглових приладів; 2) співпадання районів розповсюдження систем кріплення з ареалами поширення відповідної упряжі; 3) конструктивно-технологічні характеристики, властиві для систем кріплення кожного типу ярма до різних видів тяглових засобів (дишля-трійні і паралельних голобель).
Докладний аналіз з’єднувальних елементів і вузлів волової упряжі українців та сусідніх етносів (слов’янських і неслов’янських) засвідчив, що наприкінці XIX –початку XX ст. на території України кріпили ярма до тяглових приладів сухопутного транспорту трьома основними методами: 1) за допомогою гужви, з якої виготовляли кільце (“тяж”, “потяг” тощо), та горизонтального поперечного дере- в’яного кілка (“паля”); 2) за допомогою подібного кільця (“розкрута”, “привою”, “калача” тощо) та вертикального клиноподібного бруска (“притики”, “затилка” тощо); 3) за допомогою вертикального дерев’яного кілка та спеціальної накладки (“нащеки”, “надчохи”, “коцура” тощо). Кільце як з’єднувальний елемент робили таких розмірів, щоб можна було його надіти на передній кінець тяглового приладу, а накладку монтували на передку засобу тяги зверху. Першим з цих методів кріпили ярмо з “кульбаками”, другим –загальноукраїнського типу, третім –центрально- європейського. Крім того, автор виявив низку первісних та перехідних варіантів з’єднувальної системи, властивих для праслов’янських за походженням парного та одинарного ярем (з “кульбаками”), різні способи їх застосування при наявності різних типів волових тяглових приладів –дишля-трійні для пари тварин, однотва- ринних паралельних голобель і суцільної прямої жердини-тягла (соха).
У цілому ж, дослідження засвідчило, що кожний з описаних з’єднувальних методів у територіальному плані співпадав з основними ареалами розповсюдження у XIX –на початку XX ст. трьох різних за походженням типів парного нашийного ярма (праслов’янського, ранньослов’янського чи черняхівського і центрально- європейського), а в діахронії відтворював становлення і поетапність їх розвитку. Водночас аналіз елементів і вузлів з’єднувальних систем парного й одинарного ярем підтвердив визначене положення стосовно генезису та еволюції запрягу вола як робочої худоби в Україні.
Четвертий підрозділ –“Види кінної упряжі та їх витоки” –один із ключових. Розглянувши різницю і спільне в конструкції двох головних типів хомута (східно- і центральноєвропейського) та ареали їх розповсюдження на українських етнічних землях у минулому, а також походження інших складових кінної збруї (дуги, посторонок, барка, шлеї тощо), автор дійшов висновку про те, що кожний із них теж підтверджує два окремі шляхи розвитку тут кінного запрягу –одинарного та парного. Найсуттєвіша різниця між останніми спостерігалася в тому, що зі східноєвропейським хомутом з дугою (перша згадка про її застосування у Східній Європі датується XV ст.) та іншими предметами упряжі кінь не тільки перетягав сухопутний транспорт, а й пригальмовував його за допомогою голобель, натомість при наявності дишля такої можливості тварина вже не мала. Гальмував у цьому випадку кінь за допомогою так званого “нашийника” із сирця, який надівали на його шию. Західноєвропейське походження компонентів упряжі для запрягу пари коней безпосередньо засвідчують германізми “орчик”, “шори”, півшорки” та інші назви, які писемні пам’ятки української мови фіксують лише у XVII–XVIII ст.
У сучасній європейській науковій літературі сукупність усіх названих предметів, за допомогою яких запрягають одного чи пару коней, називають “новою упряжжю”, а сам запряг –“новим запрягом”. Відповідним поняттям підкреслюють відмінні риси нової упряжі перед давнішою –“античною”. З’ясувавши специфіку конструкції останньої та вплив цієї упряжі на фізичний стан тяглової тварини, автор аналізує різні погляди науковців стосовно походження хомута як основи “нової упряжі” –концепції Я. Жака, Ю. Матушевського, Є. Ґрохольського та інших учених.
На відміну від європейських науковців (археологів та етнологів), котрі витоки хомута шукали в культурі азіатських кочівників або ґотів, ми пропонуємо нову концепцію щодо часу, місця і шляхів його становлення. Зокрема, спираючись на результати цього дослідження, а також прийнявши до уваги перше зображення хомута (приблизно 800 р. н. е.) у Європі (м. Трір –Франція) та достовірні архео- логічні свідчення про використання коня як упряжної тварини у Східній Європі (III–IV ст. н. е.), автор констатує: 1) прототипом східноєвропейського однокінного запрягу послужив одноволовий; 2) одного коня вперше запрягли у сани у Східній Європі, причому слов’янські племена черняхівської культури; 3) первісною упряж- жю коня у Східній Європі могло служити лише одинарне ярмо (з “кульбакою”), на основі якого згодом виникла первісна модель хомута –зовсім іншого типу кінної упряжі у Старому Світі.
Відповідні висновки підтверджує аналіз впливу первісної упряжі (ярма як прототипу остова первісного хомута) на здоров’я і тяглові можливості коня крізь призму виведених Ф. Славським та К. Мошинським етимологій трьох слов’янських за походженням лексем “кобила”, “кляча” та “шкапа” як означень саме робочої тварини. Більше того, первісна семантика цих слів (означала насамперед важку, незграбну ходу) та пов’язані з нею явища дають підставу припустити, що черняхівці вперше запрягли, найімовірніше, самку коня, котра ожеребилася. Щодо самця, то етимологія слова “konъ” засвідчує його довготривале застосування лише як верхової тварини.
Сьомий розділ “Прогрес тваринного запрягу –основа розвитку сухопут- ного транспорту та орного хліборобства” –підсумковий. У першому підрозділі “Становлення та етапи розвитку тваринного запрягу в Україні” розглядаються передовсім дискусійні питання і “темні” моменти з досліджуваної теми. Зокрема, у центрі уваги перебуває літописна фраза “коня дехто жаліє, яким оре хто-небудь”, яку всі без винятку наші попередники протрактували як свідчення застосування коня в рільництві на теренах України вже у княжу добу. З’ясувавши різницю між конструкцією двох різних типів сохи (односторонки чи “московки” і поліської), першу згадку про кожне знаряддя в українських писемних пам’ятках та райони їх побутування в Україні в XIX –на початку XX ст., а також соціальний статус смердів (за даними Б. Рибакова), котрі фіґурують у літописних діалогах між князями Володимиром Мономахом і Святославом (1103 і 1111 рр.), терени їх проживання і поселення (“погости”) на початку XII ст. тощо, автор дійшов однозначного висновку: зацитована вище фраза українських етнічних земель не стосувалася. Отже й витоки кінного запрягу в українців, як і слов’янства в цілому, не були пов’язані з розвитком орного хліборобства. Це, у свою чергу, спростовує думку тих учених (М. Брайчевського, В. Цалкіна та ін.), які використання коня для обробітку землі приписували племенам черняхівської культури, тим паче давнішим автохтонам України.
З’ясувавши причини відсутності на скельному комплексі Кам’яної Могили зображення запрягу волів у знаряддях обробітку ґрунту, інші важливі моменти, а також зіставивши ареали розповсюдження дитячих колядок (щедрівок) зі символічним волом і терени поширення кривогрядильного рала в Україні в дописемну добу (за Ю. Красновим), автор підтримує думку тих науковців, котрі виникнення орного хліборобства у Східній Європі пов’язують з племенами шнурової кераміки і датують це явище щонайшвидше кінцем III –початком II тис. до н. е. Водночас на основі отриманих у нашій праці наукових результатів, зокрема і щодо форми та конструкції первісного тяглового приладу, спростовуємо міркування про наявність на нещодавно (2000 р.) виявленому археологами черепку схематич- ного зображення кривогрядильного рала (так званого Демидівського), а відповідно й припущення про можливість виникнення рільництва вже у племен лендельсько-полгарської етноісторичної спільності (IV тис. до н. е.).
Нарешті, уточнюємо місце формування та шляхи поширення однотипного однокінного запрягу в українців та інших східних слов’ян, що має принципове наукове значення. Зокрема, знову зосередившись на тяглових засобах, особливо на їхніх з’єднувальних системах, доводимо: по-перше, запряг одного коня виник на західноукраїнських теренах, а не де-небудь інде, звідки відтак розповсюдився скрізь у лісовій зоні Східної Європи –у процесі переселення та освоєння ранніми сло-в’янами нових земель; по-друге, становленню наприкінці VIII –у IX ст. в районі північно-західної окраїни сучасної Російської Федерації (околиці Ільменського озера та м. Стара Ладога) сохи-односторонки передував набутий тутешніми слов’ян- ськими племенами досвід запрягу одного коня в санях.
Отже, все в сукупності окреслює таку послідовність виникнення і розвитку тваринного запрягу в Україні і Східній Європі в цілому: I-й етап –парний запряг волів: 1) у полозний транспорт; 2) у колісний транспорт; 3) в орне знаряддя праці (рало); II-й етап –запряг двох і більше пар волів: 1) у колісний транспорт; 2) в орне знаряддя праці (плуг); III-й етап –однотваринний: 1) одного вола в сани; 2) одного коня в сани; 3) запряг цих тварин у колісний транспорт; 4) одного коня в орне знаряддя праці (соху); 5) одного вола в соху-“московку”; IV-й етап –парний запряг коня: 1) у сухопутний транспорт; 2) в орне знаряддя праці (плуг); V-й етап –запряг двох і більше пар коней: 1) у сухопутний транспорт (колісний і виїзні сани).
У другому підрозділі “Запряг робочої худоби –складовий аспект культуро- та етногенезу українців”, проаналізувавши різні концепції учених (археологів, істориків, мовознавців) стосовно походження українців та їхні арґументи, зіставивши ці міркування з конкретними результатами пропонованої праці, доходимо кількох висновків. По-перше, пошуки праукраїнців в історичний період до нашої ери безперспективні, оскільки становлення більшості предметів та явищ, що стосуються запрягу робочої худоби (вола і коня) як одного з визначальних чинників розвитку відтворюючого господарства, завершилося тільки у ранніх слов’ян черняхівської доби. По-друге, серед сучасних слов’янських етносів відпо- відні предмети і явища повністю успадкували лише українці. По-третє, оскільки досліджені нами предмети і явища набули завершального вигляду у черняхівських племен, котрі проживали на західноукраїнських землях, то це дозволяє автору висунути гіпотезу: первісні протоукраїнці як культурна спільнота почали формува- тися саме в їхньому середовищі і саме на цих теренах, що потребує ще нового наукового доведення.
Висновки
1. Появу нових типів і варіантів у галузі народного транспорту та знарядь обробітку ґрунту, впровадження конструктивно важливих елементів, вузлів та ідей, а також посилення в цих ділянках нових етнокультурних взаємозв’язків та різних трансформаційних процесів спричиняли лише епохально значні зміни в еконо- мічному та суспільному житті етнічних спільнот.
. Комплексний аналіз археологічних, мовознавчих, етнографічних і писемних першоджерел дозволив виділити три основних етапи формування та розвитку різних видів запрягу гужових тварин і пов’язаних з ними галузей народної культури в Україні і Східній Європі загалом.
В епоху енеоліту-бронзи єдиною тягловою силою був віл, якого запрягали лише парою, причому в приріжне ярмо (“igo”). Тоді ж було реалізовано на практиці одну з найпринциповіших конструктивних ідей сухопутного транспорту –ідею рухомого кріплення до його передка тяглового приладу (“війя”).
Новим визначальним етапом у розвитку різних видів запрягу робочої худоби, а заодно і в удосконаленні конструкції пов’язаних з ними предметів та об’єктів матеріальної культури, була доба пра- і ранніх слов’ян. Найбільший винахід пра- слов’ян –застосування як тяглової сили лише одного вола. З цим же явищем пов’язаний ще ряд нових винаходів праслов’ян: одинарного ярма як упряжі, одно- тваринних “оглобель” як тяглового пристрою, нового з’єднувального вузла для кріплення їх до передка ходу полозного транспорту тощо. Праслов’яни також удосконалили упряж на пару волів –їм належить винахід ярма з так званими “кульбаками”.
Все це підготувало ґрунт для поступу у досліджуваній ділянці матеріальної культури, який здійснили їхні спадкоємці –ранні слов’яни (археологічні черня- хівці). Найбільший винахід представників цієї етнокультурної спільності –засто- сування як тяглової сили лише одного коня, а також первісного хомута чи його прототипу як кінної упряжі нового типу та винахід парного ярма з паралельною нашийнику планкою (“підгорлицею”) і “снозами” (ярма “загальноукраїнського” типу).
Третій етап розвитку тваринного запрягу на українських етнічних землях припадає на пізнє середньовіччя, коли тут розповсюджуються випробувані вже іншими етносами Європи винаходи: запряг двох і більше пар коней, “дишель” як скеровуючий і гальмівний засіб, шлея, “шори” та “півшорки” з барками (“орчи- ками”) і посторонками тощо, а також західноєвропейська за походженням модель воза та російська за походженням соха з “вобжами” (односторонка).
. Тяглову спроможність пари волів, одного вола та одного коня населення України спершу випробувало в полозному транспорті, потім –у колісному засобі пересування (у возі), і лише відтак –в орних знаряддях праці.
. В українців, на відміну від інших слов’ян, найдовше і найкраще збереглися архаїчні за походженням явища та елементи, пов’язані із запрягом робочої худоби, притому майже первісних форм: запряг одного вола в одинарне ярмо з “кульбакою”, праслов’янське за походженням парне нашийне ярмо, семантика праслов’янських за походженням термінів “бовкун” й “оглоблі” і приховані за ними конкретні реалії та ряд інших, що засвідчує, з одного боку, зародження кожного з них саме в межах української етнічної території, з іншого –наявність протягом довгого історичного періоду в середовищі українського народу інтенсивних і безперервних діахронних та синхронних етнокультурних зв’язків як однієї з головних умов його збереження і розвитку, а також давні генетичні витоки цього етносу.
. Споконвіку терени України були важливим реґіоном Східної і Центральної Європи, де зароджувалися і набували подальшого розвитку історично непересічні явища як у галузі тваринного запрягу, так і безпосереднього пов’язаних з ними реалій народної культури –сухопутних засобів пересування та рільничої техніки. Відтак значна частка нових винаходів стала надбанням традиційної культури інших етносів Європи.
. Результати дослідження визначили цілу низку проблем, які потребують наукової розробки різних фахівців –археологів, етнологів, істориків, лінґвістів, фольклористів.
Основні положення роботи викладені в таких публікаціях:
Монографії:
1. Генезис тваринного запрягу в Україні (Культурно-історична проблема) / Львівський національний університет імені Івана Франка. –Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2003. – с.
Рец.: Кріль М. Михайло Глушко. Генезис тваринного запрягу в Україні (культурно-історична проблема). –Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2003. – с.; іл., карти, рез. англ. // Вісник Львівського університету: Серія історична. –Львів, 2003. –Вип. 38. –С. 780-785; Остапик І. Слово не для презентації, або ще раз про коня і вола // Дзвін. –Львів, 2004. –№ 3. –С. 148-150; [Дем’ян Г.] Фундаментальна етнографічна праця // За вільну Україну. –Львів, 2004. –травня. –№ 52 (2165). –С. 6.
2. Шляхи сполучення і транспортні засоби в Українських Карпатах другої половини XIX –поч. XX ст. / Інститут народознавства АН України. –К.: Наукова думка, 1993. –с.
Рец.: Горленко В. У добру путь // Народна творчість та етнографія. –К., 1996. –№ 1. –С. 80-84; Дацун П. Куди і як мандрували українці Карпат // Неділя: Культурно-громадський тижневик. –Львів, 1996. –-20 жовтня. –№ 33 (138). –С. 2; Гладкий М. Перше комплексне дослідження проблем традиційного транспорту українців Карпат // Народознавчі Зошити. – Львів, 1997. –№ 6. –С. 724-726.
Колективні видання, статті:
3. Средства связи и транспорт // Украинские Карпаты: Культура / Львовское отделение ИИФЭ им. М. Ф. Рыльского АН УССР. –К.: Наукова думка, 1989. –С. 54-61.
. Засоби пересування // Поділля: Історико-етнографічне дослідження / Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України. –К.: Вид-во НКЦ “Доля”, 1994. –С. 313-322.
. Основні типи тяглових засобів колісного транспорту поліщуків XVI–
XVIII століть // Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка. –Львів, 1995. –Т. 230: Праці Секції етнографії і фольклористики. –С. 107-121.
. Невідомі аспекти тяглових засобів полозного транспорту населення Центрального Полісся // Народознавчі Зошити. –Львів, 1996. –№ 2. –С. 110-116.
. Традиційні запряги тварин і тяглові засоби колісного транспорту поліщуків // Древляни: Збірник статтей і матеріалів з історії та культури Поліського краю. –Львів: Ін-т народознавства НАН України, 1996. –Вип. 1. –С. 109-120.
. “Норовистому коневі і майдан тісний” (З дискусійних проблем про об’єкти деяких східнослов’янських зворотів) // Народознавчі Зошити. –Львів, 1997. –№ 1. –С. 57-62.
. Традиційний сухопутний транспорт // Полісся України: Матеріали історико-етнографічного дослідження. –Львів: Ін-т народознавства НАН України, 1997. –Вип. 1: Київське Полісся. 1994. –С. 25-52.
. Зимовий виїзний транспорт українського селянства // Народознавчі Зошити. –Львів, 1997. –№ 5. –С. 283-291.
. Системи запрягу коня у транспортні засоби українського селянства XVI–XX ст.: Проблеми походження // Народознавчі Зошити. –Львів, 1998. –№ 4. –С. 359-375.
. Засоби зв’язку і транспорт // Лемківщина: Історико-етнографічне дослідження. –Львів: Ін-т народознавства НАН України, 1999. –Т. 1: Матеріальна культура. –С. 193-217.
. Бовкун як етнокультурний феномен українців // Вісник Львівського університету: Серія історична. –Львів, 1999. –Вип. 34. –С. 501-516.
. Полозні і колісні засоби пересування // Полісся України: Матеріали історико-етнографічного дослідження. –Львів: Ін-т народознавства НАН України, 1999. –Вип. 2: Овруччина. 1995. –С. 59-76.
. Системи запрягу гужових тварин та упряж // Полісся України: Матеріали історико-етнографічного дослідження. –Львів: Ін-т народознавства НАН України, 1999. –Вип. 2: Овруччина. 1995. –С. 77-86.
. Типи тяглових засобів як диференціююча ознака сухопутного транспорту українців (проблеми комплектування музейних збірок) // Народознавчі Зошити. –Львів, 1999. –№ 6. – С. 824-828.
. Генетичні витоки традиційного транспорту населення Східних Карпат // Народознавчі Зошити. –Львів, 2000. –№ 1. –С. 47-64.
. Віл у різвяно-новорічній обрядовості українців: Реконструкція первісного образу та історичного змісту // Вісник Львівського університету: Серія історична. –Львів, 2000. –Вип. 35-36. –С. 399-425.
. Семантика лексеми “оглобля” в говорах української мови // Народознавчі Зошити. –Львів, 2000. –№ 6. –С. 983-987.
20. Походження традиційного парного ярма в українців (нова концепція) // Записки Наукового товариства імені Шевченка. –Львів, 2001. –Т. 242: Праці Секції етнографії та фольклористики. –С. 154-188.
. Витіснення вола конем як упряжної тварини в господарстві українців: соціально-економічні аспекти // Народознавчі Зошити. –Львів, 2001. –№ 3. –С. 563-569.
. Види упряжі коня як тяглової сили в Україні та їх генетичні витоки // Народознавчі Зошити. –Львів, 2002. –№ 1-2. –С. 32-40.
. “Коня дехто жаліє, яким оре хто-небудь”: нове прочитання літописного факту // Вісник Львівського університету: Серія історична. –Львів, 2002. –Вип. 37. –Ч. 1. –С. 513-524.
24. Оглобля: слово і реалія // Діалектологічні студії. 2: Мова і культура. –Львів: Вид-во Ін-ту українознавства ім. І. Крип’якевича, 2003. –С. 103-111.
. Кінь у світогляді українців: дохристиянські мотиви // Народознавчі Зошити. –Львів, 2003. –№ 1-2. –С. 90-93.
. Походження “полазника” як звичаю зимової календарної обрядовості українців (нова концепція) // Народна творчість та етнографія. –К., 2003. –№ 3. –С. 83-89.
. Упряж тяглових тварин в Україні доби енеоліту та бронзи: сучасні наукові інтерпретації з погляду етнолога // Вісник Львівського університету: Серія історична. –Львів, 2003. –Вип. 38. –С. 501-522.
. Сухопутний транспорт поліщуків // Полісся України: Матеріали історико-етнографічного дослідження. –Львів: Ін-т народознавства НАН України, 2003. –Вип. 3: У межиріччі Ужа і Тетерева. 1996. –С. 57-80.
. Традиційний транспорт українців // Радянська школа. –К., 1990. –№ 7. –С. 32-38.
. Без вола подвір’я голе // Берегиня: Історія, звичаї, традиції українського народу. –К., 1992. –№ 1. –С. 63-68.
. Взявся за гуж, то не кажи: не дуж // Берегиня: Історія, звичаї, традиції українського народу. –К., 1993-1994. –№ 2-3. –С. 80-92.
. Традиційний транспорт // Українське народознавство / За ред. С. П. Павлюка, Г. Й Горинь, Р. Ф. Кирчіва.–Львів: Фенікс, 1994.–С. 409-436.
. Традиційний транспорт // Українознавство. –К.: Зодіак–ЕКО, 1994. –С. 142-154.
Матеріали конференцій:
34. Традиційний транспорт лемків у публікаціях XX століття // Мистецтво і традиційна культура українського зарубіжжя: Матеріали міжнародної наукової конференції, Івано-Франківськ, 10-12 листопада 1992 року. –Львів, 1996. –С. 91-97.
. Перспективи і наукові засади реконструкції сухопутного транспорту Галицької землі княжої доби // Галич і Галицька земля в державотворчих процесах України (Матеріали Міжнародної ювілейної наукової конференції). –Івано-Франківськ; Галич: Плай, 1998. –С. 76-79.
. Типы и динамика развития традиционного гужевого транспорта украинцев Карпат XIX –начала XX вв. // Етнографічна спадщина і національне відродження: Тези доповідей та повідомлень міжнародної наукової конференції. –К., 1992. –С. 108-110.
. Вплив природно-географічного середовища на шляхи сполучення, гужовий транспорт та етнокультурні взаємозв’язки (на матеріалі українських Карпат) // Природа. Людина. Етнос (Тези Теоретичного семінару “Природа і культура”, Луцьк, травень 1992 р.). –Луцьк, 1992. –Ч. 1. –С. 49-50.
. Генетичні витоки санного транспорту гуцулів // Проблеми Гуцульщини (Тези доповідей Міжнародної науково-практичної конференції. Косів, 27-28 травня 1993 р.). –Чернівці, 1993. –Ч. 3. –С. 71-74.
. Проблеми становлення гужового транспорту України періоду енеоліту // Тези доповідей і повідомлень міжнародної наукової конференції “Трипільська культура України” (до 100-річчя відкриття). –Львів, 1993. –С. 10-11.
. Внесок Володимира Кобільника в дослідження традиційного транспорту бойків // Бойківщина: історія і сучасність. Матеріали Міжнародного історико-народознавчого семінару “Населення Бойківщини у контексті загальнокарпатського етнокультурного розвитку”. Самбір, 14-16 вересня 1995 р. –Львів; Самбір, 1995. –С. 110-112.
41. Способи запрягу волів прикарпатськими прасолами XVI–XIX ст. та їх витоки // Бойківщина: Історія і сучасність.–Львів: Фіра-люкс, 1996. –Ч. 2. –
С. 71-73.
АНОТАЦІЯ
Глушко М. С. Генезис тваринного запрягу в Україні (Культурно-історична проблема). –Монографія.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.05 –Етнологія. –Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Інститут народознавства НАН України, Львів, 2004.
У дисертації на міждисциплінарному рівні досліджено функціональне використання вола і коня як тяглової сили в Україні, поетапний розвиток парного, одинарного й інших видів їх запрягу в сухопутних засобах пересування та знаряддях обробітку ріллі від доби енеоліту до XX ст. включно, конструкцію, форми, технологію виготовлення та способи застосування різних типів і варіантів тяглових, гальмівних і скеровуючих приладів, волової та кінної упряжі, відображення у традиційній обрядовості та світогляді українців конкретного функціонального використання робочої худоби в минулому тощо.
Ключові слова: Україна, слов’яни, віл, кінь, запряг, генезис, тяглові засоби, упряж, транспорт, рільнича техніка.
АННОТАЦИЯ
Глушко М. С. Генезис запряжки животных в Украине (Культурно-историческая проблема). –Монография.
Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.05 –Етнология. –Институт украиноведения им. И. Крипьякевича НАН Украины, Институт народоведения НАН Украины, Львов, 2004.
Диссертационное исследование представляет авторскую концепцию о возникновении и поэтапном развитии запряжки животных разных видов (вола и лошади) у сухопутных средствах транспорта и пахотных орудиях в эпоху энеолита –XX в. н. э. На основе археологических, исторических, этнографических, лингвистических и других источников особое внимание уделяется происхождению, истокам и конструкции различных типов и вариантов тягловых, направляющих и тормозящих средств, воловьей упряжи (парному и единичному ярмам), конской сбруе “нового” вида и прочему –конкретным свидетельствам возможного функционального применения мускульной силы этих животных у хозяйстве и быту населения Украины, Восточной и Центральной Европы вообще. Важное место занимают традицинные представления и верования о воле и лошади, семантика рабочего скота в календарной обрядности и фольклоре украинцев, других славян.
Ключевые слова: Украина, славяне, вол, конь, запряжка, генезис, тягловые средства, упряжь, транспорт, землепашеская техника.
SUMMARY
Hlushko M. S. The origin of animal harness in Ukraine (cultural-historical apporoach). –Monograph.
Thesis submitted for a scientific degree of the doctor of historical sciences on speciality 07.00.05 –Ethnology. –The I. Krypiakevych Institute of Ukrainian Studies, National Academy of Sciences of Ukraine, Ethnology Institute, National Academy of Sciences of Ukraine, Lviv, 2004.
The research is devoted to the origin and development of different types of ox and horse harness during the Eneolithic Period to XX c. in Ukraine and their constituents such as draught equipment, harness, connecting systems, which is the basic evidence of their industrial use as labour force. The work addresses the issue of the equipment construction, mainly means of land traffic to which these animals were harnessed.
The documentary basis of the research consists of several kinds of the primary sources such as written and archeological documents, the descriptions of traffic carriers and tillage machinery, ox and horse harness done by the scholaks in XIX and the first half of XX cc., ethnographical material found by the author in different regions of Ukraine, linguistic and ethnic data. The comparative factual material on the draught animals harness by other Slavic peoples and their neighbors has been widely used to clarify the most controversial issues addressed.
As far as scholaks hold widely differing views on the dating of the horse harness in Ukraine and in other Slavic countries, we have considered the quantitative ratio of working cattle in different historical periods and scientists’ views on its use in the industrial sphere.
The qualitative characteristics and historical tendency to the functional application of oxen and horses are represented in the traditional ceremonies and world outlook of the Ukrainians. Having analysed the ethnographic and folkloric data of eastern, western and southern Slavs, the author has revealed that in the Ukrainian children’s carols the symbolic image of oxen (archaic in origin) can be found, which performs a ploughing function. Also the word horn can be traced which implies the very animal.
The analysis of the factual material showed that till the beginning of XX c. the harness of the yoke of oxen had been most widely used in Ukraine dating back the Eneolithic Period. It served as the prototype of a pair or single kind of horse harness (in the Early Iron Age or Scythian). The numerous facts, esp. statistical ones revealed that one horse harness totally dominated among other kinds in XVI-XVII cc. The one-horse harness to wheeled and sleigh traffic was used mainly by the population of the forest zone of Ukraine – Polisia and historic-ethnographic Volhynia. According to the documents it has been ascertained that all types of ox and horse harness including a pair and single one were primarily used with land means of transportation.
This was confirmed by the primary sources concerning draft equipment being the medium between the animal and working part of tools to which it was harnessed. Besides, at the end of XIX to 30s of XX c. the Ukrainians used two types of draft tools with land traffic such as in the form of triplet (for harnessing the yoke) and parallel thills. The triplet-shaft for the yoke was of two kinds made of one billet and of two separate parts. The Ukrainians called such an ox means by the word viya Indo-European in origin or by its dialectal variants. The second modification of the draft tool was of two kinds: with the fixed front end made of the two poles (in sleigh) connected by means of several horizontal pegs and a wooden collar-trap; with the moving front made of the thinner ends of the poles (in sleigh and carts) fixed by one crosscut peg. The first modification of the tool was called rozkip, ohlobli (shafts), dvoilo, also sporadically viya. The second one was called by the protoSlavic in origin lexeme ohlobli. The analysis of the ethnographic material showed that the ohlobli of the second model were of multi purpose as far as they could be used both for harnessing the yoke (in the form of triplet) and one ox or horse (in the form of parallel poles) due to their remade construction.
The usage of a number of names to designate different types and modifications of draft tools implied not only the specificity of their construction but different coupling systems by means of which they were fixed to the running gear of land traffic.
The aforementioned has been confirmed by the thorough analysis of the ox harness construction, namely a pair and single one, its constituent parts, the traditional ways of their coupling, the connecting to other draft tools, folk harness terminology, etc. Besides, in the late XIX – early XX cc. the Ukrainian peasants used three types of the pair horse-collar. The Polishchuks of the northern districts of Volhynia and Rivne regions, also the Olevsk district in Zhytomyr region used one of the most ancient horse-collars, namely the collar with natural crooked sticks (called kulbaky), which was the main type of harness in the ProtoSlavic Period. Thus, in the third-forth millenium AD the tribes of Cherniakhiv culture invented the new modification of collar with the straight under neck lath (called pidhorlytsya) and straight connecting sticks (called snozy), which gradually replaced the traditional one. Later the Western Slavs made another type of the collar on the basis of kulbaky collar – the collar with an inseparable bar (pidhorlytsya) and flat connecting small boards (called doshchechky), which replaced the ox harness of general Ukrainian type in Eastern Carpathians. The characteristic systems of their coupling to draft equipment and the coincidence of the regions of their spread with the areas of each type expansion has been confirmed by the author.
The ProtoSlavic as well as the General Ukrainian modification of the pair collar served the basis of the two modifications of the single collar (so called bovkun), used by the Polishchuks in Ukraine. The analysis of the folk semantics of the term bovkun, the expansion areas of its key meanings (a single collar, one ox, etc.) in Polisia and Left-Bank Ukraine in XIX – 30s XX cc. allowed the author to restore the origin and the original object implied by the word, namely one-ox sleigh. It gave grounds for drawing the main conclusion, namely the one-ox harness was the prototype of the one-horse harness of the Eastern European type, but not otherwise. The single ox collar (with kulbaka) was the first ever harness fitted to a draught horse in Eastern Europe, which was also used by the tribes of Cherniakhiv culture. The primary semantics of the lexemes kobyla (mare), klyacha (jade), shkapa (jade) used to designate a female horse as a cart animal in Medieval Ukraine is the evidence of it while the word konъ would designate a male riding horse. All this simplifies our predecessors’hypotheses that the horse as a draught animal was harnessed in the Eneolithic Period in Eastern Europe while the horse-collar was made on the basis of a packsaddle by the Asian tribes.
Key words: Ukraine, Slavs, ox, horse, kinds of the harness, genesis, draught means, harness, means of land traffic, farming equipment.
Підписано до друку 20.08.2004.
Обсяг 2.0 арв. Арк. Формат 60х90/16.
Наклад 100 прим. Папір офсетний.
Зам. № 1204.
Віддруковано з готових діапозитивів у друкарні
Львівського обласного управління статистики,
, Львів, просп. В.Чорновола, 4
2 Даниленко В. Н. Энеолит Украины: Этноисторическое исследование.– К., 1974.– С. 114; Залізняк Л. Л. Нариси стародавньої історії України.– К., 1994.– С. 83, 93; Кульбака В., Качур В. Індоєвропейські племена України епохи палеометалу.– Маріуполь, 2000.– С. 30, 34-38, та ін.
3 Бессонова С. С. О скифских повозках // Древности степной Скифии: Сб. науч. трудов.– К., 1982.– С. 107, 109; Мошкова М. Г. Среднесарматская культура // Степи европейской части СССР в скифо-сарматское время.– Москва, 1989.– С. 186, та ін.
4 Цалкин В. И. Древнее животноводство племен Восточной Европы и Средней Азии // Материалы и исследования по археологии СССР.– Москва, 1966.– Вып. 135.– С. 81-82, 92, 97,
та ін.
5 Нидерле Л. Славянские древности.– Москва, 2000.– С. 349-350, 396-401, 424-428.
6 Moszyński K. Kultura ludowa słowian.– Kraków, 1929.– Cz. 1: Kultura materjalna.– S. 114-117, 647-664.
7 Matuszewski J. Początki nowożytnego zaprzęgu konnego. Cz. 1: Problematyka // Kwartalnik Historii Kultury Materialnej (далі – KHKM).– Warszawa, 1953.– № 1-2.– S. 78-111; Cz. 2: Materiały do sprawy pojawienia się zaprzęgu nowożytnego w Polsce // KHKM.– 1954.– ? 4.– S. 637-663; Żak J. O genezie uprzęży końskiej na ziemiach polskich // KHKM.– 1955.– № 3.– S. 625-635, та ін.
8 Kramařík J. Zur Frage der Rinderanspannung bei den Westslawen // Vznik a počátky Slovanů: Sborník pro studium slovanskych starožitností.– Praha, 1966.– Roč. 6.– S. 295-334.
9 Viires A. Rinderanschirrung im Baltikum // Národopisný Věstník Československý.– Brno; Praha, 1969.– Roč. 3-4.– S. 121-138; Bežkovič A. Zur Frage der Rinderanschirrung in Osteuropa // Ibid.– S. 139-150
10 Marczyk I. Wykorzystanie wołów i krów jako siły pociągowej // Komentarze do Polskiego Atlasu Etnograficznego.– Wrocław, 1994.– T. 1: Rolnictwo i hodowla.– Cz. 2.– S. 312-327; Jagieła K. Jarzmo, jarzmica, chomąto bydlęce // Komentarze do Polskiego Atlasu Etnograficznego.– Wrocław, 1997.– T. 4: Transport i komunikacja lądowa.– S. 198-238; Grocholski J. Formy zaprzęgu konnego // Ibid.– S. 239-270.
11 Волков Ф. К. Этнографические особенности украинского народа // Украинский народ в его прошлом и настоящем.– Петроград, 1916.– Т. 2.– С. 455-647; перевид.: Вовк Хв. Етнографічні особливості українського народу // Вовк Хв. Студії з української етнографії та антропології.– К., 1995.– С. 39-218.
12 Заглада Н. Ярмо // Матеріали до етнології.– К., 1929.– Т. 2.– С. 11-45.
13 Горленко В. Ф., Бойко І. Д. Куницький О. С. Народна землеробська техніка українців (Історико-етнографічна монографія).– К., 1971.
14 Приходько М. П. Сухопутний транспорт на Україні // Народна творчість та етнографія (далі – НТЕ).– 1975.– № 5.– С. 63-66; Захарова Г. М. Транспорт Карпат і його локальні особливості // НТЕ.– 1976.– № 4.– С. 68-71; Гонтар Т. О. Засоби пересування // Бойківщина: Історико-етнографічне дослідження.– К., 1983.– С. 156-158; Її ж. Транспорт // Гуцульщина: Історико-етнографічне дослідження.– К., 1987.– С. 157-163; Бураковская Н. И., Титов В. С., Шляхтовский А. С. Пути сообщения и средства передвижения // Полесье. Материальная культура.– К., 1988.– С. 264-278.
15 Див.: Павлюк С. П. Народна агротехніка українців Карпат другої половини XIX – початку XX ст.– К., 1986.– С. 113-141; Його ж. Традиційне хліборобство українців: агротехнічний аспект.– К., 1991.– С. 132-182.
16 Горленко В. Народні засоби перенесення й перевезення вантажів // Українці: Історико-етнографічна монографія у двох книгах.– Опішне, 1999.– Кн. 2.– С. 139-149; Його ж. Транспорт, способы перевозки и переноски тяжестей // Украинцы.– Москва, 2000.– С. 146-153.
17 Зеленин Д. К. Восточнославянская этнография.– Москва, 1991.– С. 161-177.
18 Бежкович А. С. Средства передвижения и упряж в крестьянском хозяйстве // Бежкович А. С., Жегалова С. К., Лебедева А. А., Просвиркина С. К. Хозяйство и быт русских крестьян: Памятники материальной культуры. Определитель.– Москва, 1959.– С. 199-234.
19 Лебедева А. А. Транспорт, переноска и перевозка тяжестей // Этнография восточных славян: Очерки традиционной культуры.– Москва, 1989.– С. 328-341.
20 Див.: Русские.– Москва, 1997.
21 Титов В. С. Народные деревообрабатывающие промыслы Белоруссии (1917-1941 гг.): Этнографические очерки бондарного промысла и изготовления транспортных средств.– Минск, 1976; Его же. Стельмашнае рамяство // Беларусы.– Мінск, 1995.– Т. 1: Прамысловыя і рамесныя заняткі.– С. 199-215, та ін.
22 Этнаграфія Беларусі: Энцыклапедыя.– Мінск, 1989.
23 Чубинский П. П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край, снаряженной Русским географическим обществом Юго-Западного отдела. Материалы и исследования.– Санкт-Петербург, 1877.– Т. 7.– Ч. 1.– С. 398-407.
24 Kolberg O. Pokucie: Obraz etnograficzny.– Wrocław, Poznań, 1962.– T. 1.– S. 62-68.– [Kolberg O. Dzieła wszystkie. – T. 29.– Cz. 1].
25 Kolberg O. Chełmskie: Obraz etnograficzny.– Kraków, 1890.– T. 1.– S. 102-107.
26 Фальковський Я. Село Волосате Ліського повіту: Начерк матеріяльної культури // Літопис Бойківщини.– Самбір, 1935.– Т. 5.– С. 24, 27.
27 Кобільник В. Матеріяльна культура села Жукотина Турчанського повіту.– Самбір, 1937.
28 Pietkiewicz Cz. Polesie Rzeczyckie: Materjały etnograficzne.– Kraków, 1928.– Cz. 1.–
S. 187-218.
29 Gajek J. Zarys etnograficzny zachodniej części Podola.– Lublin, 1947.– S. 155-164.
30 Глушко М. Взявся за гуж, то не кажи: не дуж // Берегиня.– К., 1993-1994.– № 2-3.–
С. 80-92; Його ж. Традиційний сухопутний транспорт // Полісся України: Матеріали історико-етнографічного дослідження.– Львів, 1997.– Вип. 1: Київське Полісся. 1994.– С. 25-52; Його ж. Системи запрягу гужових тварин та упряж // Полісся України: Матеріали історико-етнографічного дослідження. – Львів, 1997.– Вип. 2: Овруччина. 1995.– С. 77-86, та ін.
31 Архів Інституту народознавства НАН України.– Ф. 1.– Оп. 2.– Спр. 312, 313, 324 (зошит 1, 2), 326 (зошит 1, 2) 349, 371, 371 а (зошит 1, 2), 396 (зошит 1-3), 397 (зошит 1, 2), 399 (зошит 1-3), 405 (зошит 1, 2), 406 (зошит 1-3), 437 (зошит 1, 2), 442, 445 (зошит 1, 2).
32 Рудинський М. Я. Кам’яна Могила (Корпус наскельних рисунків).– К., 1961.