Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ДВІ ЗУСТРІЧІ З Л. М. ТОЛСТИМ
(З книги І. М. Шаповала “В пошуках скарбів”)
Восени 1928 року Яворницький одержав поштовий переказ з редакції журналу "Життя й революція", який видавався в Києві.
Професор був приємно здивований: редакції, виявляється, пощастило розшукати десь рукопис його спогадів про Толстого, який він підготував до друку ще 1923 року.
Ці спогади надруковано в десятому номері журналу.
Це було 1899 року, в грудні місяці, перед самим різдвом, коли в університеті та інших школах Москви скінчилося навчання і велика сила молоді їхала з столиці в різні кінці Росії. Я їхав теж із Москви на південь, скінчивши, читання лекцій в університеті.
Ледве я всунувся у вагон другого класу, ледве усівся; на першій лаві вагона, як ось дивлюся - крізь двері вагона теж уступає якийсь старий чоловік з невеличким парусиновим чемоданом, перев'язаним навхрест мотузкою. Вступивши у вагон, він озирнувся навкруги себе і, побачивши вільне місце на тій же першій лаві, зразу поклав свого чемодана на полицю, а сам сів на лаву, якраз біля мене. Я глянув на того старого - і очам не вірю: Лев Миколайович Толстой. Він чи не він?
Широконосий, бородатий, з ясними сірими очима, в сукняній нижче колін сірячині, в сірій на голові шапці та просторих на ногах повстяниках під колір шапки й сірячини. Такий точнісінько, як його малювали в дешевих книжечках для народу.
- Я маю честь бачити Льва Миколайовича Толстого?
- Він і є. А ви хто такий?
- Ми з вами маємо спільного друга - художника Іллю Юхимовича Рєпіна.
Лев Миколайович раптом обернувся до мене лицем, підвів угору свої густі, дуже накордубачені брови й поглянув на мене своїми блискучими, пронизливими очима.
Я почув - немовби мене всього пройняв гострий електричний струм.
- Так ви будете професор Яворницький, з якого Рєпін малював писаря на картині "Запорожці пишуть листа турецькому султанові"?
- Так, я той писар і є.
- Ніколи не бачив вас, а пізнав.
Після такої передмови у нас почалася вже певна розмова.
У вагоні було багато студентів, курсисток та гімназистів. Молодь одразу пізнала Толстого й швидко скупчилася коло нашої лави. У вагоні почувався якийсь особливий, урочистий настрій.
- Лев Миколайович,- почав я,- дозвольте мені поспитати вас про одну дуже болючу для нас, українців, справу.
- Будь ласка.
- Чому ви, росіяни, забороняєте нашим дітям учитися в школах нашою мовою? Ви, великий художник російського слова, зрозумієте наше горе: наші діти, пробувши кілька років у школі, виходять із неї з такою поганою, покаліченою мовою, що вона - ні українська, ні російська, а якась мішанина.
- А хто вам забороняє вчити ваших дітей вашою мовою? Забороняє вам не російський народ, а державний російський уряд на чолі з Побєдоносцевим... А кожний державний уряд є зло. Щодо мене, то я дуже люблю вашу народну українську мову, гучну, цвітисту й таку м'яку. У вашій мові стільки ніжних, сердечних, поетичних слів: ясочко, зіронько, квітонько, серденько...
Тут Лев Миколайович почав читати напам'ять поему Шевченка "Наймичка" і читав гарно, з доброю вимовою і з правильними на словах наголосами, як би її читав і природний українець.
Я був дуже здивований, тому й спитав Льва Миколайовича де й від кого він навчився по-українському? На те він мені відповів, що українська мова остільки легка, остільки близька з одного боку до російської, а з другого - по польської, що, знаючи російську й польську мови, можна швидко навчитися читати по-українському, особливо живучи в такому місті, як Москва, де багато українців. От по-староєврейському вже далеко важче навчитися читати, як по-українському.
- А хіба ви знаєте й по-староєврейському?
- Знаю і читаю.
- У кого ж ви вчилися?
- Вчився в московського рабина, для того щоб розуміти біблію... Тільки після того, як навчився я читати по-староеврейському, я наважився написати "В чому моя віра"...
Я знову звернувся до Льва Миколайовича:
- Скажіть, будь ласка, Лев Миколайович, чому ви так ставитеся до науки, й особливо до мистецтва? Здається, ви їх зовсім не визнаєте, вважаючи, що це щось нікчемне й непотрібне?
- На це я вам перш за все скажу: яка наука і яке мистецтво? Тієї науки й того мистецтва, які не корисні народові, справді не визнаю. А друге скажу вам те, що не скрізь, де підписано "Лев Толстой", писав справді Толстой. То міг написати й відомий усій Москві цензор, так званий Сергій Іванович. Людина дуже малоосвічена, з нижчої духовної школи, до того ще й з природи невеликого розуму, а проте чоловік дуже владний, самовпевнений та чванькуватий, він багато лиха заподіяв не одному письменникові. Коли йому прийдуться не до вподоби які-небудь думки, або яка фраза, а чи хоч одне яке слово автора, то він або зовсім замаже всю фразу, або лишить початки її, а кінець затре або ж свій пришиє. Тоді виходить щось неподібне, безлузде та дике, і автор, читаючи те, сам себе не пізнає і у великому непорозумінні дуже дивується тому.
- А чому ж ви не складаєте про те заяви в пресі?
- Еге ж, якби почав складати про все те, що про мене скрізь пишуть, так мені ніколи було б і очей підвести вгору. Я одержую щодня цілі сотні листів з усього світу. Я не маю ні сили, ні часу відповідати на всі листи. На деякі листи відповідав за мене моя дочка Марія Львівна, а я тільки інколи ставлю на тих відповідях моє прізвище. Скажу вам ще одне, чому ви трохи здивуєтеся: тим, які пишуть мені без знаків ъ та ь, я зовсім не відповідаю.
- Чому ж це так?
- Тому, що так найбільше мені пишуть такі юні та зелені мудрагелі, яким треба ще добре граматики повчитися, перш ніж у нетрі світових питань заглиблюватися... Ну та на листи я захочу - відповідаю, не захочу - не відповідаю, а ось як до тебе з'явиться який-небудь чоловік, що шукає правди на землі або цікавиться, як йому свою чистоту між людьми заховати, то тут уже хоч-не-хоч, а розмовляй з таким. От, наприклад, уступає до тебе зовсім не відома молода пані і зразу ж, як то кажуть, без манівців:
"Навчіть мене, Лев Миколайович, як мені на світі жити. Я була в Іоанна Кронштадтського, так він ніяк не заспокоїв мене".
"А скажіть же ви мені, як ви живете?"
"Як я живу? Я так живу, що не знаю сну, я одвертаюся від їжі, я нуджуся на світі, я ладна хоч зараз кинутись. у прірву".
"А у вас чоловік є?"
"Є".
"І дітки є?"
"Одна маленька дівчинка є".
"А ви її годуєте самі?"
"Ні, годує мамка".
"А ви корсета носите?"
"Ношу".
"А на ноги взуваєте ботинки з височенними підборами?"
"А то вже так: на те мода така".
"А до двох-трьох годин ночі у клубах та театрах висиджуєте?"
"Буває й так".
"Так от що я вам окажу: годуйте ви самі ваше дитя, покиньте на сідало курям ваш корсет, взувайте на ноги таке, що звичайні люди взувають, лягайте спати тоді, коди весь трудовий люд лягає спати. Одне слово, живіть нормально, як сама природа показує всьому живому жити, і тоді ні для чого вам їздити ні до мене, ні до Кронштадтського".
- Пробачте мені, вельмишановний Лев Миколайович. за таке моє питання: коли ви думаєте що-небудь писати, то план вашого майбутнього твору вже готовий у вашій голові чи ви його розвиваєте коло самого столу?
- Я творю більше коло столу: коли я сідаю що-небудь писати, то часто й сам не знаю, до чого дійду й чим скінчу. Не те що раз, а десятки разів переробляю те, що напишу; навіть і те, що вже складено в друкарні, я багато разів переробляю та переставляю. "Війну й мир" перероблялося в мене та переписувалося двадцять два рази.
- Але це ж величезний труд!
- Так, це величезний труд. Але робила те все моя дружина Софія Андріївна. В мене не стало б стільки сил на таке переписування, якби того не зробила моя дружина Софія Андріївна. Через те-то я багато в чому поступаюся перед нею; між іншим, я ненавиджу місто й зостаюсь в ньому рівно стільки, скільки необхідно, а дружина не любить села, завжди хоче до міста, то їй в тому й догоджаю: супроти свого бажання їду з села до міста.
- Дозвольте дізнатися, Лев Миколайович, коли ви пишете?
- Я пишу тільки до обіду, а після обіду щодня беруся за яку-небудь фізичну роботу. Для мене немає так званої благородної та неблагородної роботи: кожна робота благородна. Коли треба чоботи шити - шию; коли треба пічку класти - кладу; тин плести - плету; гній вивозити - вивожу; все роблю. А як для всіх таких робіт європейська одіж не дуже придатна, то я такої одежі й не ношу, а ношу одіж простого російського чоловіка...
- А то так.
- Я й вам раджу так само робити, як я роблю: до обіду писати, а після обіду - на фізичну роботу.
- Що ж, це дуже розумно. Та тільки не можу я часу знайти для такої роботи. Живучи з науки, я часто мушу сидіти лад книжками та складанням лекцій не тільки до обіду, а цілий день, навіть цілу ніч, мало не до світанку. Та й де ж мені рівнятися до вас! Ваші твори й мої!
- Ви кажете: ваші твори,- а я вам на те от що скажу: в кожному моєму творі є моє й не моє.
- Це ж як вас розуміти?
- А ось як. Коли я що-небудь напишу, то скликаю до себе близьких мені та моїм думкам людей, читаю їм те, що написав, і викликаю їх до щирої та безсторонньої критики. Вони сперечаються зі мною і між собою, і нарешті, коли я почую, що правда на їх боці, згоджуюся з ними і переробляю знову те, що в мене написано, а коли почую, Що вони самі помиляються в своїх думках, зостаюся при своїх мислях. Ось я тепер друкую свій новий твір "Воскресіння". Коли я написав кілька розділів, то скликав до себе моїх друзів і прочитав їм те, що в мене було вже готове. Вислухавши мене, вони не змагалися довго зі мною взагалі, а тільки не вдовольнилися розділами про життя в тюрмі та про кару на смерть, через те що я сам ніколи не сидів у тюрмі, як не бачив на власні очі й кари на смерть. Я згодився з тим і звернувся з проханням до московської влади, щоб дозволили мені кілька днів побувати в тюрмі з. придивитись у ній до життя в'язнів. Та московська влада не дала мені такого дозволу. Я звернувся до тульської влади. Отже, й тут не допустили мене до тюрми. Нарешті, послав я моє прохання до орловської влади, і в Орлі мені пощастило побувати в тюрмах та побачити те, чого я ніколи не бачив на власні очі. Коли після того я повернувся додому й написав нові розділи про життя в'язнів у тюрмах і прочитав їх моїм друзям, то всі одноголосно сказали, що то таки повна правда. Отже, московська цензура якраз ті самі місця з мого твору й перекреслила червоним чорнилом. З таким браком я й мусив друкувати його в Росії, а зате сповна послав до друку за кордон, до Берліна.
- Хочу я ще вас, вельмишановний Лев Миколайович, про одне спитати, тільки наперед прошу вас вибачити мені за таке питання.
- Кажіть, я заздалегідь пробачаю вам.
- Чи з ваших синів є хоч один талановитий?
- Усі мої сини найзвичайнісінькі люди, ані жодного з них талановитого нема.
- А кого ви вважаєте за найталановитішого із сучасних наших письменників молодих?
- Володимира Короленка. Ви візьміть яке-небудь не відоме ще для мене його оповідання, затуліть рукою під ним підпис автора та прочитайте мені кілька сторінок, то я вам зразу скажу, що це писав Володимир Короленко. То яскравий, свіжий і своєрідний талант.
- Це так. Безперечно, Короленко із сучасних молодих письменників найталановитіший, а тільки велика шкода, що він так мало пише.
- Станція Серпухов,- несподівано крикнув кондуктор під вікном вагона.- Поїзд стоїть п'ятнадцять хвилин.
- Ходімте та вип'ємо по склянці кави,- звернувся до мене Лев Миколайович.
- З превеликою охотою.
Ми вийшли, вступили в залу й сіли коло столу. Нам подали по склянці кави, а до кави - молока й білого хліба. Лев Миколайович узяв каву, а молоко та білий хліб одсунув від себе. Потім він витяг із клуночка, що був у нього в руці, пляшечку чогось, немовби густого молока, і влив його в свою склянку.
- А що то у вас? Домашнє молоко? - поспитав я.
- Ні, це мигдалеве молоко. Я, бачите, строгий вегетаріанець, не вживаю ні м'яса, ні риби, не вживаю я й коров'ячого молока, ні білого хліба.
Випивши каву, ми повернулися у свій вагон і посідали на свої місця. Тут Лев Миколайович дістав із того ж таки свого клуночка шматок житнього хліба й почав його нешвидко жувати. Видно було, що через брак зубів йому важко було справлятися з твердою їжею, та він, не люблячи ніякої на світі фальші, не хотів і штучних зубів у себе мати. Попоївши хліба, Лев Миколайович звернувся до нас проханням, щоб ми дозволили йому на кілька хвилин прилягти на лаву.
- Мені вже пішов сімдесят перший рік, то тіло моє вимагає часом покою.
- Будь ласка, Лев Миколайович. Будь ласка! Просимо вас!
Ми схопилися з своїх місць і звільнили цілу лаву. Я розіслав свого пледа, а хтось - свою подушку. Лев Миколайович приліг боком на лаві, а проте спати зовсім і не думав і довго ще вів розмову на різні теми. Було геть далеко за північ.
- Станція Засіки,- гукнув знов кондуктор, уступивши в самий вагон.
- Це станція, де мені вставати,- сказав Лев Миколайович і підвівся з лави.
Всі теж схопилися з своїх місць і стали допомагати йому вийти з вагона. Один із нас ніс ветхого парусинового чемоданчика Льва Миколайовича з прорізаною наскрізь діркою в тому місці, де колись був замок, і чемодан був перев'язаний навхрест мотузкою. Другий із нас ніс невеликий клуночок, де була зав'язана їжа Льва Миколайовича, а третій обережно підтримував його, щоб він часом не спіткнувся, йдучи у пітьмі.
На прощання Лев Миколайович усіх нас по черзі обняв і всім побажав усього найкращого. Мене він ухопив обома руками за обидві мої руки вище ліктів і сказав:
- Бачу, що ви займались фізичною працею, не кидайте далі.
Коли ми розсталися з Львом Миколайовичем і увійшли в свій вагон, то тут один із нас обережно зняв з лавки свою подушку, на якій лежав Лев Миколайович, обережно склав та любовно погладив її своєю рукою; далі старанно обгорнув газетою, убгав у чемодан і замкнув його.
- Що це таке буде? - спитав я.
- А це от що буде: коли приїду додому, то скажу своїй жінці, щоб вона вишила на цій подушці такі слова: "На цій подушці лежала голова Л. М. Толстого, такого ось місяця, числа й року".
Я цього не зробив із своїм пледом, а проте глибоко заховав усю розмову з Львом Миколайовичем у моєму умі та в моєму серці і твердо пам'ятаю кожне його слово й кожну фразу.
Звичайно, розмовляли ми по-російському, а тут я подаю все в перекладі на українську мову.
Це була перша зустріч. Друга зустріч ученого з Л. М. Толстим відбулася в Москві, зимою, коли письменник жив у Хамовниках у своїй садибі, а професор Д. І. Яворницький читав у Московському університеті лекції з історії Запорожжя.
Цю зустріч організував давній приятель Яворницького - В. Гіляровський.
Ось що він про неї розповідає в своїй книжці "Москва и москвичи".
"...Ми ввійшли до кабінету. Лев Миколайович устав з крісла, підняв руки догори й, усміхаючись, сказав:
- Ось вони, запорожці! Здрастуйте!
Ми просиділи понад годину. Яворницький зацікавив Льва Миколайовича своїми розповідями про Запорожжя. Лев Миколайович і собі згадував про своє життя серед гребенських козаків, а потім розмова зайшла про духоборів і штундистів. Цих Яворницький знав дуже добре..."
Прощаючись з гостями, Лев Миколайович міцно потиснув руки Гіляровському й Яворницькому.
Теплі зустрічі з Львом Миколайовичем Толстим навіки залишились у пам'яті нашого вченого.