Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
15. Гетьман Юрій Хмельницький
Гетьманування Юрія Хмельницького відбувалося з перервами три рази – аналогів в історії України немає. Син великого Богдана Хмельницького ніколи не планував стати гетьманом так швидко – вся надія була на Тимоша. Однак смерть старшого сина підштовхувала старого гетьмана до того, аби замість себе залишити на посаді Юрія. Старшина мала власні погляди на гетьманство молодого Хмельницького. З точки зору управлінського мистецтва не варто було допускати такого результату, однак голосування на Раді в Чигирині визначило ситуацію на наступні півроку. Юрій Хмельницький відчував і здогадувався, що протистояння із групами полковників лише розпочинається. Клейноди Богдана Хмельницького знаходилися на збереженні в миргородського полковника Лісницького, наказного гетьмана після смерті Богдана, однак той не погодився віддати їх молодому новопризначеному гетьману. Решта старшини сприйняли це як непокору Раді, і планували відібрати булаву силою. Така ганебна ситуація, з однієї сторони, підтверджувала розрізненість інтересів козацької еліти, а з іншої – доводила старшинське несприйняття гетьманування 16-річним Юрієм. Підкорившись обставинам, він відмовляється від посади добровільно та відходить від активної участі в політичному житті.
Кампанія Виговського справила велике враження на Юрія. В 1659 році його знову обирають на гетьманування. Інтереси Юрія не співпадали з інтересами московської політики, тому прийняття Переяславських статей було досить формальним – Хмельницький не розраховував на їх дотримання. Після Чуднівської війни та розгрому московських військ гетьман підписує з поляками Слободищенський трактат, в якому основою були статті з Гадяцького договору, однак уже без широкої автономії України. Цікаво, що Юрій міг вирішальним чином вплинути на результат війни, оскільки мав достатньо військових сил і вигідну позицію, особливо після того, як витримав облогу козацького табору поляками і татарами. Однак суспільна думка та особисті рахунки із Москвою не дозволяли йому просто віддати перемогу в руки останньої. Лівобережний полковник Цецюра не зміг вплинути своїм авторитетом на гетьмана, як і заклики царських воєвод. Розгром москалів був повним, при абсолютній байдужості і жорстокому та холоднокровному ставленні гетьмана України Юрія Хмельницького до недавніх союзників, котрі так нахабно дозволяли собі відгукуватися про лідерські якості гетьмана. Однак він уже знав свої сили і розумів, що може повноцінно користуватися моментом. Та на жаль, ця перевага Хмельницького тривала недовго.
Ситуація 1659-1663 років була надзвичайно складною. При цьому не лише через внутрішні чвари і непорозуміння еліти, а й внаслідок складних зовнішньополітичних умов. Річ Посполита тиснула із заходу, зі сходу наступало Московське царство, а з півдня країну руйнували татари. Політична думка козацтва не раз схилялася до союзу із Османською імперією або Швецією, проте тоді це було надскладним завданням. Хмельницького традиційно підтримувала старшина, пов’язана з його батьком, особливо родини Золотаренків, Сомків, Носачів, Дорошенків на Київщині. Не втрачав авторитету молодий гетьман Юрій і на Брацлавщині та Поділлі. Однак велетенською бідою була втрата влади на Лівобережжі та надзвичайно складні стосунки із Запоріжжям. Яким Сомко та Іван Золотаренко формували опозицію за Дніпром, причому одночасно протистояли одне одному. Москва підбурювала місцеве населення поти влади гетьмана, і намагалася сформувати альтернативу – на чорній раді в Ніжині у 1663 році було обрано гетьманом лівобережної України Івана Брюховецького. Суцільний хаос та невизначеність поряд із невдалими походами проти лівобережних полків завдали удару по авторитету Юрія Хмельницького, який і без того був невеликим. У 1663 році він вдруге зрікається булави та йде в монастир. Натомість гетьманом обирають Павла Тетерю як наступника Юрія у плані польського політичного вектору.
Розгортається небувала за своєю жорстокістю боротьба за владу всередині країни, і одночасно – продовжується наступ інших держав. До традиційного протистояння Польщі та Москви приєднується Османська імперія разом зі своїм вічним сателітом Кримським ханством. Невдовзі після зречення Юрія Хмельницького захоплює в полон Стефан Чарнецький, польський шляхтич з Наддніпрянщини. Ув’язнений в Мальборку на три роки, Хмельницький неспроможний впливати на хід подій в Україні. Після звільнення Хмельницький приєднується до Дорошенка, однак, ймовірніше всього, гетьманські амбіції не дозволяють йому діяти конструктивно, і він поступово переорієнтовується на уманського полковника Михайла Ханенка. Зрештою, - татарський полон і ув’язнення в Стамбулі. Внаслідок ослаблення Речі Посполитої та московських позицій на Правобережній Україні завдяки діяльності Петра Дорошенка турки активізувалися і, для кращого народного сприйняття, після його зречення створили передумови для проведення козацької ради, на якій, під тиском Стамбула, у 1677 році було проголошено гетьманом Юрія Хмельницького – тепер вже втретє. Столицею став Немирів. Політика Хмельницького була досить простою – він намагався звільнити Лівобережну Україну від Москви за допомогою турецьких, татарських та вірних козацьких військ. Без контролю над Дніпром це було неможливо. Чигирин, давня гетьманська столиця, знаходилися під контролем Москви і Самойловича, тож Хмельницький разом із стотисячною армією турків взяв його в облогу. Похід був невдалим, а наступного, 1678 року, Чигирин було вже повністю зруйновано. Щоправда, це не дало можливості туркам закріпитися, і Хмельницький зрікся гетьманства втретє. Наслідком кампанії стало вбивство тепер уже неуспішного та формального, нікому не потрібного гетьмана у 1685 році в Кам’янці на Поділлі.
Слободищенський трактат 1660 р. (Чуднівський трактат) - договір, укладений 17(27).10.1660 гетьманом України Ю. Хмельницьким з Польщею у містечку Слободищі біля м. Чуднова (тепер Бердичівського р-ну Житомирської обл.). Провідну роль у виробленні умов договору з української сторони відігравали козацькі старшини Г. Гуляницький, Г. Лісницький, митрополит Д. Балабан; з польської - коронний гетьман С. Потоцький і польний гетьман Ю. Любомирський. Скасував невигідні для України Переяславські статті 1659. Згідно з умовами договору, Гетьманщина розривала союз з московським царем і відновлювала державний зв'язок України з Річчю Посполитою на основі Гадяцького договору 1658. Залишаючи в силі більшість пунктів договору І. Виговського з королівським урядом, польська сторона не погодилась на створення Великого князівства Руського, яке входило б на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федеративного державного утворення - Речі Посполитої. За умовами С.т. Україна одержувала тільки автономію з гетьманом на чолі; українські війська зобов'язувались брати участь у воєнних діях польської армії проти Московського царства і не нападати на Кримське ханство. Козацька рада у Корсуні схвалила С.т., але лівобережні полки на чолі з Я. Сомком і В. Золотаренком не погодились з умовами договору і висловились за збереження союзницьких відносин із Москвою, що започаткувало поділ Гетьманської держави на Правобережну і Лівобережну частини.
38.Українське питання в міжнародній політиці напередодні Другої світової війни.
Українське питання у вузькому розумінні — це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому — це питання про умови і механізм возз´єднання українських земель та створення власної української державності.
Напередодні Другої світової війни чітко визначилося три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські землі. їх основна мета — втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група — Англія, Франція і частково США (тобто країни — творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група — Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 p., домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих, держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.
Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Через декілька місяців після приходу фашистів до влади, у березні — травні 1933 р., Розенберг здійснює напівофіційні візити до Локарно і Лондона, де під час таємних нарад з італійськими та англійськими політичними діячами обґрунтовує «план поділу Росії шляхом відриву від Рад України». Уже в червні 1933 р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передання гітлерівцям України «для раціональнішого використання цієї родючої територіїУ 1936 p., виступаючи в Нюрнберзі на з´їзді нацистської партії, Гітлер заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то «кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим».
Очевидно, рішуча позиція Гітлера в українському питанні на цьому етапі була зумовлена не стільки конкретними стратегічними планами щодо України, скільки тактичними цілями. По-перше, Німеччина намагалася зробити поступливішою позицію Англії і Франції при вирішенні європейських справ. І мета була досягнута: політика «умиротворення» — логічний результат чітко проголошеної орієнтації німецької експансії на схід. По-друге, українське питання дало змогу Гітлеру приховати справжній західний напрямок основного удару на початку Другої світової війни.
Чехословацька проблема в цей період стала центральною в європейській політиці, а Крім Німеччини, свою зацікавленість у подальшій долі Закарпатської України енергійно демонстрували Угорщина та Польща. Особливо активною була Угорщина, яка домагалася відокремлення чехословацької території, заселеної угорцями, і надання словакам і західним українцям права на самовизначення. Таке «піклування» хортистів мало на меті не що інше, як приєднання до Угорщини усієї Чехословаччини та Закарпаття. Польща підтримувала угорські загарбницькі плани, сподіваючись на те, що, коли буде встановлено спільний угорсько-польський кордон у Карпатах, вона матиме змогу створити під власним керівництвом «інтермаріум» — блок малих і середніх держав між Балтійським і Чорним морями і, таким чином, стати важливим суб´єктом європейської політики.
З проголошенням автономії Карпатської України Гітлер майстерно використовує українське питання як засіб тиску і шантажу у відносинах не тільки з противниками, а й із потенціальними союзниками. У цей період у Німеччині, очевидно, не лише з пропагандистською метою вивчали питання про створення «Великої України». У листі французького посла в Берліні Р. Кулондра від 15 грудня 1938 року, надісланому до міністерства закордонних справ Франції, зазначалося: «Що стосується України, то ось вже майже протягом десяти днів весь націонал-соціалістичний апарат говорить про неї. Дослідницький центр Розенберга, відомство д-ра Гебельса… ретельно вивчають це питання. Шляхи і засоби, здається, ще не розроблені, але сама мета, здається… вже встановленою — створити Велику Україну… В оточенні Гітлера думають про таку операцію, яка повторила б у більш широких масштабах операцію в Судетах: проведення в Польщі, Румунії та СРСР пропаганди за надання незалежності Україні, у сприятливий момент дипломатична підтримка та акція з боку місцевих добровольчих загонів. І центром руху стане Закарпатська Україна».
Оцінюючи такий перебіг подій, американський дипломат Д. Біддл наголошував, що зосередження уваги на питанні про Велику Україну — це свідомо інспірований Берліном тактичний маневр, спрямований на: 1) здійснення відволікаючих акцій для прикриття інших проміжних ходів; 2) одночасне розгортання пропагандистських дій як акції щодо «введення м´яча в гру» і підживлення інтересу до накресленого Берліном українського проекту. Така політика вимагала зміцнення позицій Німеччини в Закарпатті В останні місяці 1938 р. Гітлер від тактики «зацікавленого нейтралітету» активно переходить до певного зближення і демонстративної підтримки Карпатської України. Ці кроки не лишилися не поміченими не тільки на Заході, а й на Сході. Очевидно, з огляду на перспективність українських планів у Закарпатті активізує свою діяльність навіть японська дипломатія. Після візиту до Хусту свого представника Катоко уряд Японії вирішує заснувати в Закарпатті консульство, що свідчить про досить серйозне сприйняття світовим співтовариством намірів Гітлера створити «Велику Україну» як антирадянську силу.
12 лютого 1939 року відбулися вибори до сейму Карпатської України. У них взяло участь 92,5% населення, з них 92,4% проголосували за Українське національне об´єднання (УНО), яке очолював А. Волошин. Ще у вересні 1938 р. в Ужгороді було створено Українську національну оборону, яка після Віденського арбітражу вже у Хусті була реорганізована в Карпатську Січ, очолювану Д. Климпушем. Січові гарнізони було створено в Королевім, Іршаві, Торуні, Ставному, Перечині. Проте, незважаючи на існування таких атрибутів влади, як сейм і армія, державність Карпатської України була, як казав Гітлер, «нежиттєздатною» , бо вона спиралася не на власну міць, а на нетривкий баланс політичних сил у Європі.
Отже, через низку обставин «українське питання» напередодні Другої світової війни посідало одне з центральних місць у міжнародній політиці. У його вирішенні були зацікавлені три групи країн: ті, які володіли українськими землями, які бажали володіти і які задовольняли свої геополітичні інтереси, використовуючи гру на «українській карті». На жаль, український народ не міг самостійно розв´язати свої проблеми. У цей час все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих, держав і співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.