і Наслідком Першої світової війни став новий переділ світу між країнамипереможницями закріплений юридично

Работа добавлена на сайт samzan.net:

У світовому розвитку з 1914 р. до 1939 р. виділяють п'ять етапів.

1914-1918 рр. Перша світова війна. Поряд з усіма державами Європи у війну були втягнуті США, Японія та інші країни світу. Грандіозна за своїми масштабами війна принесла в Європу економічний розлад та величезні матеріальні та людські втрати. Загинуло близько 9 млн військових і 10 млн мирних жителів. Матеріальні втрати становили 180,5 млрд, доларів.

1919-1923 рр. характеризують як період повоєнної нестабільності. Наслідком Першої світової війни став новий переділ світу між країнами-переможницями, закріплений юридично на Паризькій та Вашингтонській мирних конференціях.

1924-1928 рр. — період економічної стабілізації в Європі. Настало пожвавлення економічного життя, тимчасове припинення інфляції, стабілізувалася валюта і ціни, зменшилось безробіття.

Між європейськими країнами, а також між Європою й Америкою відновилися фінансові, торгівельні й економічні стосунки, що були розірвані в роки війни. Лише в Італії соціальне протистояння продовжувало розбурхувати громадськість, чим відкривало дорогу до влади фашистській партії. Водночас зазнали поразки спроби ВКП(б) і Комінтерну дестабілізувати ситуацію у світі шляхом експорту революції.

Значною мірою пожвавленню економіки й зменшенню безробіття сприяв експорт американського капіталу у цілу низку європейський країн, зокрема, за планом Дауеса до Німеччини. Характерною рисою повоєнної стабілізації була подальша концентрація, монополізація капіталу і виробництва, відмова від вироблених у передвоєнні роки засобів регулювання економіки й соціальних стосунків до «вільних» ринкових відносин.

1929-1933 рр. Світова економічна криза, що вразила майже всі індустріально розвинені країни. Особливістю цієї кризи було те, що глибина падіння економіки була набагато більша, ніж у попередні та наступні кризи. Промислове виробництво не просто скоротилось, а впало до рівня початку сторіччя.

Епіцентром кризи були США, а пізніше вона охопила і країни Європи, тобто стала глобальною. Третьою особливістю кризи була її тривалість: 1929-1933 роки.

1933-1939 рр. Утворення держав тоталітарного типу і назрівання Другої світової війни. Характерною рисою цього періоду став процес формування фашистських, тоталітарних тенденцій у політичному житті ряду країн, а також утворення двох блоків держав: країн, що були не задоволені післявер-сальським устроєм (Німеччина, Італія, Японія) і прагнули до його зміни і краї­ни, що хотіли утримати існуючий європейський баланс сил, який був на їх користь (Велика Британія, Франція, США). Існувала також група країн, яким у процесі формування двох антагоністичних угруповань потрібно було визначитись, на боці якого блоку вони будуть виступати у війні, що насувалась. У першу чергу це стосувалося СРСР та країн Центрально-Східної Європи.

07. Причини та початок Першої світової війни.

Зовнішня політика провідних держав світу: Великої Британії, Франції, Німеччини, Австро-Угорщини, Росії підпорядковувалась їхнім економічним інтересам — боротьбі за ринки збуту товарів і капіталів, доступ до джерел сировини і дешевої робочої сили.

Німецька імперія, що стала світовою державою наприкінці XIX ст. захопила менше колоній, ніж «старі» колоніальні імперії і вважала себе обділеною. Німеччина розгорнула шалену гонку озброєнь, довівши видатки на підготовку до війни до 1/2 всього державного бюджету.

Причинами Першої світової війни стали:

- прагнення переділити уже поділений світ (основою цієї тенденції була політика монополій, що мала виразно експансіоністський, агресивний характер);

- посилення ролі держави, що перетворювалася в носія загальнонаціональної ідеї, яка замінила ідеї демократії;

- зростання    монополій    з    державою,    формування    державно-монополістичного капіталізму посилювало агресивність державної політики;

- намагання вирішити внутрішні проблеми (соціальну напруженість між бідними і багатими та національну — між пануючими і пригнобленими націями);

- швидкий економічний розвиток провідних країн та гострі суперечності між ними, викликані нерівномірністю такого розвитку;

- мілітаризація економіки і суспільної свідомості.

Європейські країни, готуючись до нових загарбницьких воєн, шукають собі союзників, об'єднуючись у воєнно-політичні блоки. У 1882 р. утворився Троїстий Союз. До нього увійшли Австро-Угорщина, Італія та Німеччина. На противагу Троїстому Союзу Франція, Англія та пізніше Росія створили протягом 1904-1907 рр. свій блок під назвою Антанта (що в перекладі означає «сердечна угода»).

Особливо гостре економічне суперництво виникло між Великою Британією та Німеччиною, яка бажала покінчити з пануванням Англії на морях, послабити її вплив на світовий ринок та захопити колонії. Німеччина мала територіальні претензії до Франції, прагнула приєднати промислово розвинені північно-східні регіони Франції. Щодо Росії, то Німеччина хотіла захопити Прибалтику, Україну, Дон і Кавказ.

Франція планувала повернути Ельзас і Східну Лотарингію, захистити Саарську область та лівий берег Рейну (там були розташовані сучасні промислові підприємства).

Англія сподівалась захопити частину німецьких колоній в Африці, поділити Османську імперію, особливо хотіла привласнити багаті нафтою Месопотамію та частину Аравійського півострова.

Плани Австро-Угорщини поширювались на Балкани. Вона мріяла захопити Сербію, відібрати в Росії Польщу та Правобережну Україну (Поділля та Волинь).

Щодо Османської імперії, яка виступала на боці Троїстого Союзу, то вона розраховувала захопити російське Закавказзя і поновити вплив на Балканах

Росія прагнула приєднати Галичину, встановити своє панування на Балканах і в протоках Босфор і Дарданелли, послабити економічно Німеччину.

Японія планувала захопити німецькі орендні території в Китаї (піврст-рів Шаньдунь) та острови у Тихому океані.

Приводом до розв'язання війни стало вбивство 28 червня 1914 р. дев'ятнадцятирічним сербським студентом Гаврилою Принципом спадкоємця австро-угорського престолу ерцгерцога Франца-Фердинанда з дружиною. Троїстий Союз використав цю подію як привід до початку війни.

28 липня Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. 29 липня в Росії було оголошено часткову мобілізацію, а Німеччина відразу ж оголосила війну: Росії — 1 серпня, а Франції — 3 серпня. Німецькі війська вирушили на французьку територію через Бельгію. Англія стала на бік нейтралітету Бельгії і 4 серпня оголосила війну Німеччині. Так розпочалася Перша світова війна.

Воєнні дії розгорнулися в Бельгії та Франції, Східній Прусії і на Україні, у Сербії та Палестині, у Закавказзі і Африці, а також на всіх океанах Землі. У воєнний конфлікт поступово було втягнуто 38 держав, мобілізовано 74 млн осіб.

Головними фронтами війни були Західний та Східний. На Західному фронті Німеччина воювала з англійськими, французькими та бельгійськими військами. На Східному фронті австро-угорські та німецькі війська бились із російськими. За планом генерала фон Шліффена війна мала бути «блискавичною», тобто за півтора місяця потрібно було розгромити Францію, і потім усіма силами за півмісяця розбити українську армію. Та після битви під Парижем 3-10 серпня 1914 р. план Шліффена було остаточно зірвано. Наступ Росії у Східній Прусії був також невдалим, австро-угорські війська відступили до Карпат. Таким чином, Східний фронт теж стабілізувався. Під кінець 1914 р. до Троїстого Союзу приєдналася Туреччина, і його стали називати Четверним.

33. Паризька мирна конференція та її рішення.

Первая мировая война закончилась 11 ноября 1918 г., когда было подписано Компьенское перемирие. По его условиям Германия должна была оставить все захваченные ею территории на Западе и отвести войска за Рейн. Из Восточной Европы германская армия должна была уйти по мере прибытия туда войск Антанты. Все военнопленные и военное имущество подлежали передаче союзникам.

Представители держав-победительниц съезжались в столицу Франции — Париж для окончательного подведения итогов войны.

13 января 1919 г, президент Франции Р. Пуанкаре официально открыл Парижскую мирную конференцию. Пленарные заседания конференции носили формальный характер, так как все важные вопросы решали представители США, Франции, Англии, Японии и Италии, По два представителя этих стран составили Совет десяти, который на своих заседаниях был призван решать главные проблемы послевоенного устройства мира.

Председателем Парижской конференции был избран Французский премьер Жорж Клемансо. Страны Антанты резко отрицательно отнеслись к Советской России и не признавали сам факт ее существования, поскольку большевики пришли к власти незаконным путем в результате Октябрьского переворота 1917 г, Они намеревались создать "санитарный кордон" вокруг Советской России и расчленить ее на сферы влияния. Особые усилия прилагались, чтобы не допустить сближения Германии с Россией.

США выходили на передовые позиции в мире, их экономическая и военная мощь в период войны резко возросла. Из должника США становятся мировым кредитором.

Президент В. Вильсон считал, что США способны стать спасителем и гарантом мира. Свое видение новых принципов международных отношений он отразил в "14 пунктах", обнародованных 8 января 1918 п В них содержался отказ от тайной дипломатии, провозглашалась свобода торговли и мореплавания, признание прав народов на самоопределение, высказывалась необходимость разоружения. Предложения Вильсона были направлены на предотвращение мировой войны, на создание свободного демократического порядка и были новым словом в международных отношениях. "14 пунктов" Вильсона во многом определили ход Парижской конференции.

Великобритания еще до начала конференции добилась одной из главных целей участия в войне: германский флот перестал существовать и стоял на приколе в английской гавани Скапа-Флоу. Великобритания уже успела захватить германские колонии в Африке и турецкие — на Ближнем Востоке, но в то же время она была заинтересована в сохранении германского государства для обеспечения равновесия сил в Европе.

Однако положение Великобритании было далеко не безоблачным: доминионы добились большей самостоятельности. Из мирового кредитора она превращается в должника. Экономика ослаблена, финансы и торговля дезорганизованы.

Франция добивалась на конференции расчленения Германии на ряд мелких государств, что облегчало осуществление ее главных намерений: захват значительной части турецких и германских колоний, расширение своих границ в Европе за счет Германии, возврат Эльзаса и Лотарингии. Франция намеревалась получить свыше 50% от общей суммы репараций с Германии. Не отказывалась франция и от своей ведущей роли в Европе.

Итальянские представители добивались захвата ряда территорий на Балканах, входящих в состав Австро-Венгрии. Япония требовала передачи ей Шаньдуна и германских колоний на Тихом океане. Японию поддерживала Англия, видя в союзе с ней противовес США.

08. Створення та діяльність Ліги націй.

Перша міжнародна організація по підтримці миру та безпеки.

28 квітня 1919р був прийнятий Статут. Підписали 44 держави.

Три категорії членства:

1) 31 кр які воювали на боці Антанти. (реально 30 держав бо США не ратифікували Версал. Угоду, а Статут Ліги був її складовою)

2) запрошені держ, які підтримували нейтралітет у війні

3) решта держав (приймалися якщо 2/3 членів ЛН будуть “за”)

Органи ЛН

1) Збори всіх представників Ліги (Асамблея)

2) Рада Ліги (прообраз РБ ООН), склад: 5 постійних членів (ВБ, Фр, Італ, Яп, США (не увійшли) і непостійні члени, яки обиралися Асамблеєю (спочатку було 4 потім 6, потім 8)

3) Постійний секретаріат. Кожна країна має 1 голос.

При ЛН існувало дві міжн. установи: МО праці, Постійна палата міжн суду в Гаазі.

ЛН спробувала створити систему спец і допоміжних органів: тимчасові комісії, комітети тощо. Члени комітетів призначалися Радою Ліги за принципом – найбільш відомі фахівці в якійсь галузі при відсунені принципу державного представництва. Навіть якщо комітет і доходив до якогось рішення, держава відмовлялася приймати його, посилаючись на відсутність її представників і неврахуванні її інтересів.

Головне завдання Статуту ЛН. передбачалося:

-- надання гарантій країнам членам

-- колективні дії в разі порушення статуту і війни

-- збереження незалежності і тер цілісності держ

-- якщо конфл не вдається вирішити самостійно, його учасники можуть звернутися до арбітражу або Ради ЛН.

-- сторони не повинні вдаватися до воєнних дій протягом 3 міс після початку скликання конференції з конфл. (тобто війна дозволяється!)

Заходи проти порушень:

-- порушення миру розглядається як війна проти усіх членів Ліги

-- ведення повної економ і політ ізоляції

-- формування військ з національних контингентів з метою примусу до миру

Ек. Санкції застосовувалися в 1935 проти Італії під час агресії а Ефіопії. Неефективно.

Мінуси Статуту ЛН і взагалі мінуси

-- санкції не мали всеохоплюючого характеру

-- рішення в Асамблеї і раді Ліги приймалися за принципом одностайності і будь-який член ЛН міг покласти вето і паралізувати діяльність ЛН

-- ЛН не набула впливового характеру через відсутність США і СРСР (виключили у 193.. фінлянд. війна)

-- Кількість комітетів не була лімітовано – їх була величезна кількість. Відсутній координаційний орган і лише в останні роки було створенно 2 Комітети з координації.

-- традиційне суперництво між ВБ і ФР

Здобутки ЛН

-- фінансове відновлення Австрії і Угор

-- реорганізація банкової системи в Естонії Румунії

-- валютні реформи в Китаї

-- боротьба з епідеміями і інфекц затвор.

ЛН проіснувала до 1946 року – рішення про саморозпуск.

23. Завершення складання Версияьсько-Вашингтонської системи, її сильні та слабкі риси.

Після закінчення Першої світової війни країни-переможниці вирішили провести мирну конференцію. Місцем її проведення був обраний Париж. Обговорення проектів мирних договорів виявили всі протиріччя між основними учасниками переговорів. І кожна сторона намагалась використати конференцію з вигодою для себе.

Перша світова війна для США означала великі зміни її становища у світі. У ході війни зросла її економічна сила. Із боржника вона перетворилась на кредитора. Основною метою США було посилити вплив на європейські держави-переможниці.

Велика Британія ставила собі за мету ліквідувати німецький флот і здобути панівне становище на морі. Своєї мети вона досягла ще до початку конференції. Також Англії вдалося встановити свій контроль над частиною Османської імперії. Тому англійська делегація в Парижі хотіла закріпити вже досягнуте, хоча була вельми занепокоєна зростанням американського флоту.

Найбільше в Першій світовій війні постраждала Франція. На її території велися бойові дії, вона стала боржником за час війни. Через те в країні був дуже популярний лозунг «Німці за все заплатять». Французька делегація ставила за мету послабити Німеччину. Вона хотіла повернути собі Ельзас і Лотарингію. Були в неї і далекоглядні плани: не допустити об'єднання Німеччини й Австрії та створити буферну німецьку державу на лівому березі річки Рейн. А ше Франція хотіла загарбати частину османської спадщини.

Англія і Франція виступили спільно проти спроб американського президента В. Вільсона запобігти переділу світу. Підготовка мирної конференції засвідчила нове співвідношення сил на міжнародній арені.

У роботі конференції, яка тривала протягом року (січень 1919 р. -січень 1920 p.), взяли участь 32 країни.

Уперше у міжнародній практиці участь у мирних переговорах брали лише держави-переможниці та їх союзники. Переможені та представники більшовицької Росії до роботи конференції не були допущені. Держави переможниці не запросили на конференцію делегації УНР, ЗУНР, Білорусії, Грузії та ін., прибулих від колишньої Російської імперії.

28 червня 1919 р. у Версалі було підписано мирний договір з Німеччиною.

За умовами цього договору Німеччини втратила сьому частину своєї території, на якій проживала одна двадцята її населення.

Німеччина повністю позбулась усіх колоній, їй заборонялось мати армію понад 100 тис. осіб, військово-повітряний і підводний флот, було скасовано загальну військову повинність та ліквідовано генеральний штаб. Німеччина була зобов'язана сплатити репарації в сумі 132 млрд золотих марок. З цієї суми Франція мала отримати 52%, Велика Британія — 22% і Італія — 10%. Щоб забезпечити гарантії виконання договору, союзницькі війська мали окупувати територію на Захід від Рейну терміном від 5 до 15 років.

Версальський мирний договір визначив післявоєнну розстановку сил у світі. Переможені нації залишились ображеними і мріяли про зміни і реванш.

Разом із тим держави-переможниці мали підписати мирні договори з союзниками Німеччини. Наприкінці Першої світової війни розпалася Австро-Угорська імперія. Були утворені такі держави: Польща, Королівство сербів, хорватів і словенів, Чехословаччина, Австрія та Угорщина. Ці події потрібно було юридично обґрунтувати на основі міжнародно-правових норм.

10 вересня 1919 р. був підписаний Сен-Жерменський мирний договір з Австрією. За ним було визнано нові державні кордони, що склались після розвалу Австро-Угорської імперії. Паризька мирна конференція дала згоду на анексію Закарпатської України Чехословаччиною, Північної Буковини та Бессарабії — Румунією. Щодо Польщі було запропоновано обмежити її територію землями, населеними поляками («лінією Керзона»). Однак Польща захопила Східну Галичину й Західну Волинь, і великі держави це загарбання санкціонували.

27 листопада 1919 р. у передмісті Парижа Неї-сюр-Сен був підписаний мирний договір з Болгарією. їй заборонялося мати армію понад 20 тис. осіб. Вона втратила ряд територій, у тому числі і вихід до Егейського моря. Болгарія мала виплатити репарації в сумі 725 млрд золотих франків протягом 37 років. Такі умови мирного договору ще більше загострили національні протиріччя на Балканах.

4 червня 1920 р. було підписано мирний договір з Угорщиною. Таке запізнення було пов'язане з існуванням Угорської Радянської республіки. За цим договором територія країни зменшилась у 3 рази, а населення — у 2,5 разу. Угорщині дозволялося мати армію в межах 35 тис. осіб, а загальна військова повинність заборонялась.

10 серпня 1920 р. було підписано Севрський договір із султанським урядом Туреччини. За ним відбувся поділ Османської імперії.

Завершенням післявоєнного світового устрою стала Вашингтонська конференція 1921-1922 рр. У її роботі взяли участь США, Велика Британія, Китай, Японія, Франція, Італія, Бельгія, Голландія, Португалія. З 9 підписаних угод найважливішими були:

- угода про визнання незалежності, суверенності та цілісності те риторії Китаю;

- дотримання рівних можливостей у торгівлі з Китаєм;

- обмеження тоннажу військово-морських флотів США, Великої Британії, Японії та Італії.

Таким чином, сформувалася система міжнародних договорів, яка одержала назву Версальсько-Вашингтонська.

Ця система забезпечила мирний розвиток світового співтовариства держав протягом майже 20 років. Версальсько-Вашингтонська система остаточно розвалилась після підписання Мюнхенської угоди (1938 р). Слабкі риси системи полягали у:

- несправедливому повоєнному устроєві (кордонах, які ділили нації і непомірних репараціях з переможених країн);

- відсутності єдності серед держав-переможниць;

- усуненні з післявоєнного устрою більшовицької Росії (СРСР);

- невирішеності національних проблем, у тому числі українського питання;

-  проблемі колоній, які намагалися зберегти за собою держави-переможниці.

33. Плани Дауеса та Юнга , їх роль упіслявоєнному відродженні Німеччини.

Проте найважливішу роль у відбудові німецької промисловості й народного господарства в цілому відіграв так званий план Дауеса. В серпні 1924р. на Лондонській конференції країн-пере-можниць була прийнята програма послаблення умов сплати репарацій, розроблена міжнародним комітетом експертів на чолі з чиказьким банкіром Ч. Дауесом. Саме ця програма отримала назву репараційного плану Дауеса. Згідно з планом, який набрав чинності 1 вересня 1924р., репараційні платежі встановлювалися у розмірі від 1 до 1,75 млрд зол. марок на рік протягом перших п'яти років дії плану, та по 2,5 млрд зол. марок на рік у наступні роки. Джерелом виплат повинен був стати спеціальний репараційний фонд, який мав формуватися за рахунок митних зборів (50%), збільшення непрямих податків та спеціального репараційного податку, що встановлювався на прибутки промисловості, торгівлі та транспорту (6%). Передбачалася й допомога з боку країн-переможниць. перш за все США. Завдяки плану Дауеса економіка Німеччини вже наприкінці 1927 р. вийшла на довоєнний рівень, а в 1928 р. на 13% перевищила його. Наприкінці 1928р. Німеччина ставить питання про перегляд умов сплати репарацій та відміну деяких обмежень, що передбачалися планом Дауеса. В червні 1929 р. цей план замінено новим — планом Юнга. План Юнга визначав остаточну суму репарацій — 113,9 млрд марок та граничний термін її сплати — 57 років, по 2 млрд марок на рік. Крім того, змінювався й порядок вилучення репарацій: скасовувався репараційний податок, єдиним джерелом платежів ставали державний бюджет та прибутки залізниць; відмінявся контроль над німецькою економікою.

35. Російська революція 1917 р. в Росії: причини та початок.

На початку 1917 р. в Росії склалася революційна ситуація. Як член воєнного блоку (Антанти), Росія вступила у Першу світову війну в 1914 р. За ці роки до 1917 р. матеріальні й продовольчі ресурси Росії було вичерпано. Наростанню загальної кризи у країні сприяли воєнні поразки, великі втрати в армії, розвал господарства, голод у промислових центрах, дезорганізація урядового апарату, втручання у державні й військові справи царського фаворита напівграмотного сибірського селянина Григорія Распу-тіна. Серед причин революції слід також вказати:

- протиріччя між відсталим політичним самодержавним устроєм держави та прагненням економічно сильної буржуазії захопити владу;

- протиріччя між робітниками і підприємцями;

- нерозв'язаність аграрного питання;

- національно-визвольний рух неросійських народів імперії.

Усе це налаштувало проти царизму найширші верстви населення. У січні 1917 р. парламентська опозиція перейшла до активних дій. 10 лютого голова Думи М. Родзянко попередив царя, що в разі розпуску ним Думи в країні вибухне революція. Революційні події Росії розпочалися в лютому 1917 р. У подіях, що відбувалися в Петрограді, історики виділяють два періоди:

перший — з 23 по 28 лютого 1917 р. — наростання заворушень;

>          другий — з 28 лютого по 3 березня 1917 р. — повалення само­

державства.

Особливість революційного руху в Росії полягала в тому, що його ніхто не очолював, оскільки лідери революційних партій перебували або на засланні, або в еміграції, до того ж він спирався на масову підтримку солдатів Петроградського гарнізону.

23 лютого 1917 р. на Путилівському заводі розпочався страйк, в якому взяло участь 90 тис. осіб. 25 лютого у столиці почався загальний політичний страйк. На бік страйкуючих переходять 25 тис. солдат Петроградського гарнізону. 27 лютого 1917 р. розпочинається збройне повстання. Увечері 27 лютого для відновлення у країні порядку зі складу Державної Думи обрано Тимчасовий комітет на чолі з М. Родзянком. Паралельно було утворено Петроградську Раду, що обрала свій Виконком.

2 березня 1917 р. на спільному засіданні представників виконавчого комітету Ради і Тимчасового комітету утвореного Тимчасовий уряд на чолі з князем Г. Львовим.

У той же день, Микола II, що перебував у Пскові, під тиском представників партій, які намагалися зберегти монархію за рахунок усунення ненависного масам царя, зрікся престолу. Верховним головнокомандуючим було призначено великого князя Миколая Миколайовича Романова.

З березня 1917 р. у ранкових газетах було опубліковано: «Звернення до громадян і товаришів», у якому проголошувалось утворення Тимчасового революційного уряду, друкувався список його складу і програма дій уряду.

Отже, на чолі держави став Тимчасовий уряд, сформований із представників правих партій. Петроградська Рада, яка спиралася на підтримку робітників та солдатів і мала у своєму розпорядженні військові загони, продовжувала діяти як орган влад. Таким чином, в Росії встановилося двовладдя. До весни - літа 1917 р. обом урядам вдавалося співпрацювати.

У липні найбільш радикальні члени більшовицького ЦК організували постання. Вважаючи це повстання передчасним, до Петрограда прибув вождь більшовиків Ленін, який спробував відвернути від більшовиків удар з боку влади. 4 липня було організовано мирну демонстрацію протесту. Але Тимчасовий уряд вирішив взяти ситуацію у свої руки. Він з допомогою вірних військових частин розігнав маніфестантів, а більшовиків звинуватив у шпигунстві на користь Німеччини, у зраді інтересів революції.

Період двовладдя завершився. Ситуація у країні ускладнювалася з кожним днем. 26 серпня Верховний головнокомандувач Л. Корнілов вирішив втрутитися у справи і здійснити військовий переворот. Він надіслав до Петрограда 3-й корпус генерала Кримова. Але спільними пропагандистськими діями агітаторів від революційних партій війська генерала Кримова до столиці не допустили. Соціально-економічна криза в Росії тривала. Вона закінчилась більшовицьким переворотом.

05. «Новий курс» Ф. Рузвельта та його історичне значення.

Президентом США, всупереч традиції, Франклін Рузвельт обирався аж чотири рази підряд (у 1932, 1936, 1940, 1944 pp.). Уперше— під час світової економічної кризи.

Монополізація стала основною причиною світової економічної кризи (1929-1933 рр.) — однієї з найбільших криз перевиробництва за всю історію капіталізму. Контролюючи майже всі галузі виробництва, монополістичні об'єднання утримували високу ціну на вироблену продукцію при її низькій собівартості, намагаючись отримати надвисокий прибуток. Однак унаслідок розорення дрібних підприємців, зростання безробіття та інших чинників різко зменшилась платоспроможність населення, що призвело до кризи перевиробництва. Криза охопила всі країни світу, але найбільше США і Німеччину. У США в 1933 р. порівняно з докризовим періодом обсяг виробництва скоротився на 63%. Загальне скорочення виробництва у світі становило 38%. Особливо різко криза виявилась у важкій промисловості. Катастрофічно зростало безробіття. На кінець 1932 р. в США нараховувалось майже 17 млн безробітних, в Німеччині — 7,5 млн. Реальна заробітна плата зменшилася на 35%. Різке зниження цін на сільськогосподарську продукцію, податковий прес призвели до розорення значної частини (14%) фермерських господарств у Сполучених Штатах. Криза охопила фінансово-кредитну систему країни, спричинила банкрутство багатьох банків, втрату мільйонами громадян своїх заощаджень.

Приступивши до виконання президентських обов'язків, Рузвельт домігся прийняття конгресом 70 законодавчих актів, спрямованих на оздоровлення промисловості, сільського господарства, торгівлі, кредитно-грошової системи. Усі ці заходи отримали назву «нового курсу», мета якого полягала у здійсненні державного регулювання економіки. Була створена Національна адміністрація відбудови промисловості, яка провела примусове картелювання на основі «кодексів чесної конкуренції».

Ф. Рузвельт створив Адміністрацію громадських робіт, яка набирала безробітних на різноманітні роботи. У 1933-1937 рр. для цього було виділено 12 млрд дол.

Щоб швидше вийти із сільськогосподарської кризи, у травні 1933 р. було прийнято закон про допомогу фермерам, а також засновано Адміністрацію для регулювання сільського господарства. Остання встановлювала ціни на сільськогосподарські продукти та обсяги виробництва. Важливим елементом «нового курсу» був закон допомоги фермерам. З метою підвищення ілги на сільгосппродукцію фермерам пропонувалося укладати з урядом контракт на предмет скорочення посівних площ і поголів'я худоби, за що вони отримували грошову премію.

Активне державне регулювання економіки, реформи «нового курсу» сприяли припиненню кризових явищ і поступовому піднесенню економіки, поліпшенню умов життя і праці робітників.

Розуміючи приреченість спроб відновити старий порядок і враховуючи настрої мас та розстановку політичних сил, Рузвельт здійснив «зрушення вліво» у своїй політиці, складовою частиною якого став ряд важливих структурних перетворень в американському суспільстві. У країні впроваджувалася державна система надання допомоги вдовам, сиротам та інвалідам, страхування безробітних і пенсійне забезпечення. В 1935 р. було ухвалено національний акт про трудові відносини (закон Вагнера). Він остаточно закріпив право робітників на організацію профспілок, проведення страйків, створив також систему державного регулювання трудових відносин. Були значно розширені економічні функції держави. Встановлення державного контролю над Федеральною резервною системою і перетворення її в своєрідний центральний банк США завершили банківську реформу.

Для забезпечення більш справедливого розподілу національного прибутку реформовано систему оподаткування були підвищені ставки податків на надприбуток, спадщину і дарчі; значно розширено систему громадських робіт.

«Зрушення вліво» у політиці «нового курсу» зробило більш жорсткою політичну боротьбу. Консервативні сили перейшли до відкритої конфронтації з урядом. їхні прославляння Рузвельта як рятівника нації змінились нападками та звинуваченнями його в зраді. Тому передвиборча компанія 1936 року виявила майже діаметрально протилежні позиції двох основних партій у питанні про реформи, а вибори перетворилися на своєрідний референдум про долю «нового курсу». Демократ Рузвельт здобув на цих виборах переконливу більшість. Республіканці перемогли тільки у 2 штатах з тодішніх 48. У конгресі їх представництво виявилось найменшим з початку століггя. Вибори 1936 року мали історичне значення: вони зробили реформи «нового курсу» необоротними.

У 1938 р. Рузвельт запропонував конгресу нові реформи. Серед них — закон про справедливі умови праці, що дав федеральному урядові право встановлювати мінімальну погодинну ставку заробітної плати і максимальну тривалість робочого тижня. Закон остаточно заборонив дитячу працю. Замість оголошеного Верховним судом у 1936 році неконституційним закону про регулювання сільського господарства було ухвалено новий. Метою державного регулювання сільського господарства тепер стала боротьба за збереження родючості грунту. Для цього фермерам виплачувалися премії за скорочення посівних площ або за введення сівозмін, які щадять землю. Одночасно таким чином здійснювався контроль за рівнем виробництва фермерської продукції. На зростання безробіття адміністрація відповіла новим розширенням громадських робіт.

З 1939 року Рузвельт відмовляється від подальших реформ. Аж до вступу США у Другу світову війну його адміністрація прагнула закріпити вже здійснені реформи «нового курсу». З початком Другої світової війни США заявили про свій нейтралітет (5 вересня 1939 p.). Після нападу Японії на американську військово-морську базу Перл-Харбор 7 грудня 1941 р. США вступили у війну на боці антигітлерівської коаліції.

«Новий курс» став своєрідним переломом в історії США XX століття. Перетворення, розпочаті президентом Рузвельтом, були спрямовані на вихід із кризи і на піднесення економіки. Повністю цієї мети так і не було досягнуто, адміністрації Рузвельта не вдалося цілком оволодіти мистецтвом регулювання ринкової економіки, але основні важелі такого регулювання держава отримала саме в ці роки. Значно вагомішими були соціальні реформи. Уперше в історії США держава взяла на себе роль гаранта соціальної захищеності американців. Було зроблено вирішальний крок у створенні держави процвітання.

Уроки «нового курсу» полягають у тому, що у критичний момент держава повинна втручатись в економічне життя країни і регулювати його в інтересах усіх громадян.

Окрім того, діяльність Ф. Рузвельта демонструє усім реформаторам, що багатою держава може стати лише тоді, коли розбагатіють її громадяни. Політична стабільність тісно пов'язана із соціальною — зростанням «середнього класу», великого прошарку забезпечених людей.

03. Франція у 20-30-ті роки. Діяльність уряду Народного фронту.

У результаті Першої світової війни Франція зазнала значних втрат. Уся північно-східна частина країни була спустошена, загинуло 1 млн 325 тис. французів, 2,8 млн було поранено, 600 тис. стали каліками. Франція втратила чверть національного багатства.

Разом із тим повернення французам Ельзасу і Лотарингії зміцнило індустріальний потенціал країни. Франція отримала 66 доменних печей, 52 великих металургійних заводи, вугілля Саара, яким вона користувалася до 1935 р. Усе це дозволило французькій економіці розвиватися порівняно швидкими темпами, зберігаючи за собою четверте місце у світовому промисловому виробництві.

У Франції з'явилися трести і концерни. Три великі концерни, у тому числі «Коміте де Форж», контролювали металургійну промисловість. В автомобільному виробництві найбільша частка припадала на долю фірм Сітроен, Пежо і Рено. 200 сімей зосередили у своїх руках акції Французького банку, перетворившись на фактичних господарів країни. Водночас у Франції й надалі зберігалася значна армія лихварів. Понад 50% населення становили сільські жителі. Значним було безробіття серед промислових робітників.

У 1924 р. Франція вступила в період економічного піднесення. Промислове виробництво перевищило довоєнне, а його річний приріст до 1930р. складав у середньому 5%. Швидкому економічному зростанню сприяло: повернення Ельзасу і Лотарингії з їх металургійними і текстичьними підприємствами; окупація Саару; величезне будівництво в розорених районах; репарації з Німеччини.

Розвивались нові галузі виробництва: автомобільна, авіаційна, електротехнічна, радіотехнічна, хімічна, Франція перетворилась на індустріально-аграрну країну. Але головним прибутком країни залишалось лихварство. Так, у 1929 р. вся промисловість дала прибуток 10,5 млрд франків, а цінні папери — у 3 рази більше.

Відбулись зміни і в соціальній сфері. Міське населення стало перевищувати сільське. 60% найманих робітників працювало на великих підприємствах.

Зовнішня політика Франції у післявоєнні роки характеризувалася гегемоністськими устремліннями. У 1920-1921 рр. під її егідою виникла Мала Антанта. У 1921 р. Франція і Польща підписали двосторонній договір, Такий курс зовнішньої політики Франції викликав протидію з боку Англії та США. Союзники наполягали на зменшені долі Франції в отриманні німецьких репарацій. Коли ж Німеччина виявилася неплатоспроможною, то Франція і Бельгія в січні 1923 р. окупували Рурську область і частину Рейнської провінції. Ця подія увійшла в історію під назвою «рурська авантюра».

Важливим напрямком французького зовнішньополітичного курсу залишалася колоніальна політика. У 1925 р. Франція брала участь у війні проти Рифської республіки у Марокко, ввівши туди 200-тисячну армію. Тоді ж французькі війська придушили повстання у Сирії. Загалом колоніальні війни обійшлися Франції в суму понад 1 млрд франків, що значно погіршило фінансовий стан країни.

Дія світової економічної кризи на французьке народне господарство особливо відчувалася у 1930-1936 рр. У цей період обсяг промислової продукції і національний прибуток зменшилися майже на 30%. Збанкрутувало декілька великих банків. На початку 1935 р. понад 130 ткацьких фабрик закрилися. Зовнішня торгівля скоротилася на 60%. Промислова криза доповни­лася аграрною. Виробництво сільськогосподарської продукції зменшилося на 40%. Усе це позначилося на матеріальному становищі, населення. Безробіття охопило до 1,5 млн осіб.

Загострилося внутріполітичне становище. У 1932 р. російський емігрант Горгулов убив президента Франції Поля Думера. У цьому ж році виникла фашистська партія «Французька солідарність», яка ставила собі за мету боротьбу із соціалізмом і комунізмом. Активізувалися профашистські організації «Вогняні хрести», «Французька дія» та ін. Загострення економічних проблем, нездатність традиційних політичних партій вивести країну з кризи призвело до зростання популярності фашистських організацій.

На противагу їм 48 партій і організацій лівого спрямування об'єдналися у Народний фронт. У липні 1935 р. прихильники Народного фронту організували у Франції масові антифашистські демонстрації. Тільки в Парижі кількість демонстрантів досягла понад 500 тис. осіб.

Значного успіху Народний фронт домігся на виборах у палату депутатів у квітні - травні 1936 р. Кандидати Фронту отримали 5,5 млн голосів, або 56,6% від загальної кількості виборців. Уряд Народного фронту очолив соціаліст Леон Блюм.

Демократизація урядового курсу Франції знайшла своє втілення у низці соціальних заходів та законів. На 15% була підвищена зарплата робітникам і службовцям. Парламент затвердив закони про оплачувані відпустки (протягом 14 днів на рік), про 40-годинний робочий тиждень, про підписання колективних договорів. Була здійснена часткова націоналізація оборонної промисловості, реформовано Французький банк, виділені кошти на громадські роботи, заборонені фашистські організації. Поліпшилося становище селян і ремісників.

Наступником Л. Блюма став радикал Шатан, при правлінні уряду якого фашистські організації спробували вчинити заколот. Вони мали детальний план здобуття влади і встановлення фашистської диктатури на чолі з такими діячами, як Петен, Вейган та ін.

З квітня 1938 р. до березня 1940 р. прем'єр-міністром був Е. Деладьє, який виступив проти програми Народного фронту напередодні Другої світової війни. Отже, у 1938 р. Народний фронт припинив своє існування. Але він відіграв значну роль у боротьбі з фашизмом. У Франції безпосередню загрозу приходу фашистів до влади було ліквідовано.

За умов зростаючої агресивності гітлерівської Німеччини і фашистської Італії у французькій зовнішній політиці співіснувало дві тенденції: одна за поступки Німеччині і зближення з нею, інша — за консолідацію антифашистських сил. Вони породжували суперечливі, невиважені кроки офіційного Парижу.

09. Тоталітаризм, ознаки тоталітарних режимів.

Одним із основних напрямів розвитку світової історії у XX ст. була боротьба між тоталітаризмом і демократією.

Тоталітаризм (від лат. totaliter — всеохоплюючий) є феноменом, особливістю XX ст. Найтиповішими його втіленнями були фашистська Італія, гітлерівська Німеччина і Радянський Союз протягом майже всього часу його існування. Основними видами тоталітаризму були фашизм (нацизм) і сталінський соціалізм.

Тоталітаризм як суспільне явище включає в себе такі основні ознаки:

У галузі ідеології і внутрішньої політики:

- спосіб втілення у життя утопічної ідеї (незалежно від того, які вихідні принципи в неї були закладені, наприклад, загальної рівності й добробуту і т. п.);

- абсолютний, всезагальний, нічим не обмежений контроль за жит­

тям суспільства і кожної людини зокрема;                      ч

- панування єдиної ідеології, єдиної правлячої партії, яка володіє монопольним правом політичної діяльності; заборона політичної та ідейної опозиції і свободомислення;

- нічим не обмежене насильство, диктатура і терор для досягнення

мети (сила — головний аргумент, а мета виправдує засоби).

             У галузі економіки:

-перетворення всієї власності у державну, чи власність слухняних державі підприємців;

-неможливі або вкрай утруднені прояви особистої ініціативи, під­

приємництва у господарській діяльності;

-мілітаризація і централізація економіки, бюрократизація влади й

управління у цілому.

У галузі культури, освіти й виховання, прав людини:

-всезагальний (тотальний) контроль над духовним життям і твор­

чістю;

-політичне стеження, нехтування прав і свобод людини й грома­

дянина;                                                                                               ч

-створення системи всебічного впливу на особистість через сім'ю,

школу, засоби масової інформації, державні і громадські органі­

зації,    діяльність    яких    повністю    контролюється    партійно-

державним апаратом;

-формування культу особи вождя: намагання перетворити народ у

натовп, слухняний його волі.

S              У галузі зовнішньої політики:

>          домінуюче намагання поширити на інші народи і на весь світ свої

ідеали і порядки.

Тоталітаризм був і залишається ворогом демократії і гуманізму, громадянського суспільства і правової держави.

В усіх державах, де панував тоталітарний режим, він залишив після себе страшну спадщину. Особливо гіркими були його плоди у країнах, які входили до складу тоталітарних держав на правах «молодшого брата», як, скажімо, Україна в СРСР.

У кінці 20-х рр. закінчується формування тоталітарної держави в СРСР. Влада зосереджена в руках однієї людини. Для зміцнення режиму абсолютної влади створено централізований партійно-бюрократичний апарат і всевладні каральні органи ДПУ і НКВС. На цей час було встановлено політичну диктатуру комуністичної партії. Усі опозиційні партії і рухи були ліквідовані. Ради і громадські організації перетворились у придаток до владних структур.

У результаті масових репресій, голодомору Україна втратила мільйони людей. Було винищено майже весь цвіт національної інтелігенції, досвідчених фахівців, хазяйновитих, роботящих селян.

Величезної шкоди було завдано розвитку національної культури, мистецтва, національної освіти.

Були ліквідовані політичні партії, у тому числі й українські комуністичні партії, що виникли в 1918-1920 рр. (УКП, боротьбисти та ін.).

Природні ресурси України значною мірою були вичерпані або виснажені. Непоправної шкоди завдано довкіллю, ще протягом десятиріч нагадуватиме про себе Чорнобильська катастрофа.

25. Установлення фашистської диктатури в Італії. Б. Муссоліні.

Фашистський режим в Італії виріс почасти з гніву і відчаю народу, який після Першої світової війни відчув себе приниженим і обділеним. Італія програла Першу світову війну і прагнула реваншу. Соціальною опорою італійського фашизму виступали фронтовики, селяни та частина націоналістично налаштованої інтелігенції. Унаслідок післявоєнної розрухи вони перебували у важкій ситуації і шукали виходу з неї. Розв'язання усіх цих проблем демагогічно обіцяли фашисти. Перші фашистські організації з'явилися в Італії у 1919 році. Вони були сформовані як напіввійськові дружини колишніх фронтовиків і називались «фаші ді комбантіменто», тобто з'єднання військовиків. їх назва дала найменування усьому фашистському рухові. Підтримані великим капіталом, італійські фашисти розпочали боротьбу за владу. Вони висунули програму, обіцяючи восьмигодинний робочий день, республіканський лад і соціальне страхування. Оскільки Італія була аграрною країною, Муссоліні обіцяв селянам провести аграрну реформу і дати землю.

24 жовтня 1922 р. у Неаполі розпочався з'їзд фашистських союзів. На з'їзді Муссоліні в ультимативній формі зажадав від уряду надати фашистам п'ять міністерських портфелів і керівництво комісаріатом авіації. Того ж дня фашисти розробили план захоплення влади: 27 жовтня — загальна мобілізація фашистів, 28 — атака на головні центри країни. Три колони сквадрис-тів — членів фашистських бойових загонів — повинні були увійти до Рима, висунути уряду ультиматум та заволодіти головними міністерствами.

Під час фашистського «походу на Рим» кабінет міністрів пішов у від­ставку, але заздалегідь затвердив і розіслав на місця декрет про облогове становище, за яким армія отримала необхідні повноваження наведення порядку. Проте король, Віктор Еммануїл ІН, відмовився підписувати цей декрет і призначив Б. Муссоліні прем'єр-міністром. 28 жовтня Муссоліні прибув до Риму. Італійські фашисти прийшли до влади.

На чолі італійського фашизму стояв Беніто Муссоліні (1883-1945). За професією Муссоліні був учителем. Свою політичну кар'єру розпочав у рядах соціалістичного руху. У 1912-1914 рр. — редактор соціалістичної газети «Аванті». За агітацію за вступ Італії у війну на боці Антанти в листопаді 1914 р. був виключений із соціалістичної партії. Тоді ж заснував газету «Пополо д'Італіе» (майбутня газета італійських фашистів).

У березні 1919 р. став засновником фашистської організації «Фашіо ді комбатіменто». У 1922 p., як зазначено вище, Муссоліні прийшов до влади внаслідок державного перевороту. У цьому сенсі характерне його висловлювання: «Або нам дадуть владу, або я її візьму сам». Після захоплення влади Муссоліні приступив до ліквідації конституційних свобод і встановлення відкритої фашистської диктатури. Проводив експансіоністську політику, яка проявилась у захопленні Ефіопії (1936), Албанії (1939).

Після приходу до влади Гітлера підписав з Німеччиною політичний і військовий союз і вступив у 1940 р. у Другу світову війну як союзник Третього Рейху. У 1945 р. Муссоліні був захоплений партизанами і страчений.

15. Встановлення нацистської диктатури А. Гітлера, наслідки цього для Німеччини та світу.

Умови Версальського договору породжували в Німеччині невдоволення й прагнення реваншу. У 1919 р. було створено націонал-соціалістичну партію (НСДАП) на чолі з Гітлером, яка висунула програму відродження Німеччини на засадах реваншизму й расизму. Гітлер закликав відновити армію і розпочати нову війну. Нацисти пропагували ідею завоювання для німецького народу «життєвого простору». Суть її полягала у тому, що німецький народ такий великий, що він не може себе прогодувати і створити хороші умови життя в тих місцях, у які його загнала версальська система. Тому завоювання нових земель, використання їх природних ресурсів та поневолення народів, що населяють ці землі, — єдиний шлях до економічного і військового процвітання Німеччини. Соціальною опорою нацизму в Німеччині став робітничий клас, фронтовики, безробітні, загнані у важку ситуацію післявоєнною розрухою та економічною кризою. Пізніше до них приєднався електорат традиційних буржуазних партій.

На виборах у парламент 1932 р. комуністи вибороли значну частину місць у рейхстазі. Це налякало украй правих представників великої буржуазії. Наприкінці 1932 р. вони розпочали таємні переговори з нацистами, які отримали на парламентських виборах велику кількість місць. ЗО січня 1933 р. президент Гіндербург призначив канцлером Гітлера. Таким чином, нацисти прийшли до влади законним, конституційним шляхом. Для Німеччини це стало не просто заміною одного уряду іншим, а переходом від демократії до тоталітарної диктатури.

Прийшовши до влади, гітлерівці розгромили демократичні організації, розпустили усі політичні партії, крім націонал-соціалістичної, скасували права рейхстагу, хоча він формально продовжував існувати, встановили жорсткий державний контроль за промисловістю.

Нацисти реорганізували політичну структуру Веймарської республіки, встановивши диктатуру однієї партії. Ідеологічним обгрунтуванням своєї влади вони обрали великонімецький шовінізм і расизм.

У Німеччині розпочались масові арешти супротивників фашизму та геноцид проти євреїв.

Однією з характерних рис тоталітарного режиму в Німеччині стала всеохоплююча влада нацистської партії НСДАП та її допоміжних організацій (молодіжних, жіночих, спортивних). Важлива роль відводилася гестапо та загонам СС.

У Німеччині був сформований державно-монополістичний капіталізм — зрощення монополій з державним апаратом. Перевага надавалася розвиткові військової економіки, здійсненню широкої програми військових заходів, що вимагали залучення великої кількості робітників.

Гітлерівці запроваджували у країні культ армії, культ війни, вихваляли вояччину, насильницькі засоби розв'язання питань внутрішньої та зовнішньої політики. Вони посилили традиційну ваду німецького мілітаризму — звичку переоцінювати свої сили та недооцінювати сили супротивника.

Логічним продовженням внутрішньої політики стала зовнішня політика Третього рейху, яка була спрямована на розв'язання війни. Німеччина стала ініціатором Другої світової війни, що стала найбільш широкомасштабною війною людства,  в  ході  якої загинуло  біля  60 млн.

11. Громадянська війна в Іспанії 1936-1939 рр. Ставлення великих держав до цього конфлікту.

12 квітня 1931 р. в Іспанії відбулися муніципальні вибори. Перемогли прихильники республіки. Король Альфонс XIII втік з країни. 14 квітня 1931 р. в Іспанії було проголошено республіку. До влади прийшов тимчасовий уряд на чолі з А. Саморою. Незабаром А. Самору обрали президентом. У країні була прийнята демократична конституція. Церкву відокремили від держави. Уряд почав проводити аграрні реформи.

Починаючи з 1933 р., в Іспанії різко активізувалися профашистські сили, які були пов'язані з італійськими та німецькими фашистами. У 1933 р. Хосе Антоніо, син відомого генерала Прімо де Рівери, утворив фашистську організацію — Іспанську фалангу. У жовтні 1934 р. до складу уряду було введено трьох представників профашистських організацій. На знак протесту ліві партії організували по всій країні страйки і демонстрації робітників.

В Астурії відбулися збройні сутички з поліцією, а в Каталонії націоналісти проголосили створення республіки. За наказом уряду марокканські частини генерала Франсіско Франко жорстоко розправилися з демонстрантами й страйкарями. Повстання в Астурії і Каталонії було придушене. У відповідь на репресії ліві партії і республіканці 15 січня 1936 р. уклали пакт про створення Народного фронту, який об'єднав різні політичні сили. Народний фронт виступив за відновлення демократичних свобод, підвищення заробітної плати, проведення амністії для політичних в'язнів тощо. 16 лютого 1936 р. блок партій Народного фронту здобув більше половини місць у кортесах. На зміну центристському уряду прийшов уряд лівих республіканців, який очолив Мануель Асанья. Перемога Народного фронту в Іспанії мала важливе міжнародне значення. Це була перемога демократії, здійснена конституційним шляхом. Навесні 1936 р. М. Асанью було обрано президентом, а посаду прем'єр-міністра посів лівий республіканець Касарес Кірога. Його уряд амністував політичних в'язнів, розпустив ряд реакційних організацій, застосував репресії до 6 тисяч фашистів. Було відновлено автономію Каталонії, запроваджено соціальне законодавство. Майже 100 тис. селян отримали 750 тис. га землі. Проте реформи відбувалися повільно, найболючіші питання (аграрне, робітниче та національне) програми Народного фронту не були повністю реалізовані.

Цим скористалися генерали профашистської орієнтації, які підготували заколот. Очолив його Ф. Франко. 8 липня 1936 р. заколотники передали в ефір: «Над всією Іспанією — безхмарне небо». Це був сигнал до дії. Заколот розпочався 17 липня 1936 р. в Іспанському Марокко. Наступного дня заколот поширився на інші райони Іспанії. На бік заколотників перейшло 80% складу іспанської армії, але авіація і флот залишились вірними республіці. У країні почалась громадянська війна. У заколотників відразу виникли проблеми: Х.-А. Прімо де Рівера був заарештований і страчений. Франко з марокканськими військами був блокований республіканським флотом у Марокко. Заколотові загрожувала пора­зка. Але тоді на допомогу франкістам прийшли Італія і Німеччина, які перекинули Марокканську армію в Іспанію і надали заколотникам зброю. Згодом 200 тис. італійських та німецьких військ взяли участь у війні на боці франкістів.

Франкісти висунули гасло: «Єдина країна, єдина держава, єдиний вождь». Генерала Франко почали називати каудільо, тобто вождь. На територіях, завойованих військами Франко, встановлювався жорстокий диктаторський режим.

Франція й Англія оголосили про своє невтручання в іспанські справи. Невдовзі до них приєдналися ще 27 країн Європи, тоді як Німеччина та Італія й надалі постачали франкістів зброєю й військовою силою. Глава республіканського уряду соціаліст Ларго Кабальєро звернувся до Радянського Сокізу за підтримкою. Керівництво СРСР направило республіканцям велику кількість зброї, військового спорядження і кілька сотень радників. На заклик комуністів і соціалістів до Іспанії поїхали 42 тисячі волонтерів із багатьох країн світу, що вливалися в лави республіканської армії.

Франкісти розпочали рішучий наступ чотирма колонами на Мадрид. У столиці, в тилу республіканців, діяли збройні загони прихильників Франко — «п'ята колона», які влаштовували диверсії, провокації, вбивства, допомагаючи фашистам.

З вересня 1936 p. республіканський уряд на чолі з Л. Кабальєро провів цілий ряд реформ. На контрольованій ним території було ліквідоване поміщицьке землеволодіння, землю передано селянам, націоналізовано велику промисловість. Каталонці і баски отримали автономію. Але політичний режим поступово еволюціонував у бік відходу від демократії, захист якої був головною метою війни. Це частково обумовлювалося воєнним часом. Але головною причиною еволюції стало зростання впливу комуністів, які спирались на підтримку СРСР.

У 1936-1937 рр. основні бойові дії точились навколо Мадриду, але всі наступи франкістів були відбиті. Не допомогла їм і «п'ята колона» у самій столиці. Після невдалої спроби взяти Мадрид франкістами Німеччина та Італія відкрито почали інтервенцію: в країну були направлені німецькі та. італійські війська. Спроба італійського корпусу нанести удар з північного заходу по військах республіканців, які обороняли Мадрид, була невдалою. Під містечком Гвадалахара у березні 1937 р. італійський корпус було розгромлено.

Проте згодом Франко разом з військами Німеччини та Італії почав тіснити загони іспанських республіканців та інтернаціоналістів. Республіка вела нерівну боротьбу. Перевага була на боці франкістів. У результаті вдалих боїв вони завоювали Басконію, Астурію і прорвавши арагонський фронт, вийшли до Середземного моря. Республіканську оборону було зламано. Ситуація стала критичною, хоча республіканці мужньо стримували натиск фашистських військ. Після важких, виснажливих боїв тисячі захисників республіки відступили до Франції.

У квітні 1938 р. армії франкістів вдалось відокремити Каталонію від решти території республіки. Спроба армії республіканців розірвати блокаду, здійснивши досить вдалий наступ у липні 1938 р., не вдалась. І на початку 1939 р. Каталонія була захоплена. Тим самим райони, контрольовані республіканцями, були відрізані від Франції.

27 лютого 1939 р. Англія і Франція розірвали дипломатичні відносини з республіканським урядом і визнали уряд Франко. Опинившись у міжнародній ізоляції (СРСР майже припинив постачання зброї, у 1938 р. з Іспанії були виведені інтернаціональні бригади), 6 березня 1939 р. командуючий обороною Мадриду полковник Касадо здійснив переворот, повалив республіканський уряд і вступив у переговори з Франко. Спроба комуністів підняти повстання була придушена. На територію, контрольовану республіканцями, вступили франкістські війська. В Іспанії було встановлено профашистську диктатуру генерала Франко (березень 1939 р. - листопад 1975 p.). Франкі-сти починають проводити репресії проти своїх противників.

Громадянська війна в Іспанії спричинила великі втрати серед її народу. Під час бойових дій загинуло понад 1 млн осіб, 500 тис. залишили країну. Економіка країни на довгі роки була підірвана, життєвий рівень іспанського народу опустився до найнижчого показника у Європі.

Народний фронт в Іспанії був формою боротьби з фашизмом, але не став його альтернативою.

33. Відновлення державної незалежності Польщі. Ю. Пілсудський.

Наприкінці XVIII ст. поляки втратили державну незалежність унаслідок трьох поділів (1772, 1793, 1795). Австрія, Прусія та Росія стерла з політичної карти Європи Польську державу. Поляки плекали надію на відновлення національної незалежності, сподіваючись, що з початком загальноєвропейської катастрофи — Першої світової війни, у якій усі три, чи хоча б одна з держав-загарбниць зазнала поразки. У ході бойових дій російська частина Польщі була окупована австро-німецькими військами. У роки війни склалися два політичні табори, які боролися за відновлення польської державності.

Перший, під керівництвом лідера Польської соціалістичної партії Юзе-фа Пілсудського (1867-1935), закликав стати на бік австро-німецького блоку.

Другий, на чолі із засновником Національно-демократичної партії Романом Дмовським, став на бік країн Антанти і, відповідно, орієнтувався на Петербург.

На початку серпня 1915 р. німці зайняли Варшаву. Але через між партійні чвари серед поляків справжнього польського уряду так і не було створено. Німеччина 5 листопада 1916 р. дозволяє проголосити Акт створення Польської держави й організувати польський дорадчий орган при австрійській владі — Тимчасову державну раду.

Революційні події в Росії, Німеччині та Австро-Угорщині прискорили процес державного відродження Польщі. Після перемоги лютневої революції у Росії Тимчасовий уряд визнав право поляків на власну державу. Але наприкінці 1917 р. між Пілсудським, який почав налагоджувати контакти з Антантою, і німецьким командуванням виник конфлікт, унаслідок якого він потрапив до в'язниці. У листопаді 1918 р. відбулася революція в Німеччині, яка прискорила розв'язання «польського питання». Після звільнення Польщі від окупації у ніч з 6 на 7 листопада у м. Любліні лівими партіями був утворений перший уряд незалежної Польщі на чолі з галицьким політиком соціал-демократом Ігнаци Дашинським. 10 листопада Варшава урочисто зустрічала звільненого революцією з ув'язнення Ю. Пілсудського.

11 листопада 1918 р. Польщу проголошено республікою, на чолі якої став більш авторитетний Ю. Пілсудський. Він проголосив себе «тимчасовим начальником держави». Було сформовано новий польський уряд на чолі з Є. Морачевським. 26 січня 1919 р. на території колишнього Королівства Польського й Західної Галичини відбулися вибори до Установчого сейму. Сейм затвердив «малу конституцію», яка законодавчо закріплювала політичний режим Ю. Пілсудського. Права непольського населення держави, яке становило понад 40%, «малою конституцією» були обійдені увагою, що з часом- зумовить виникнення серйозних проблем. У зовнішній політиці Ю. Пілсудський ставив головну мету — відродження «Великої Польщі».

Юзеф Пілсудський був далекоглядним політиком. Незважаючи на тиск з боку урядів Антанти, він не підтримав російських білогвардійців у їхній боротьбі проти більшовиків. Бо розумів, що в разі перемоги монархістів і реставрації «єдиної, неділимої Росії» шанси Польщі зберегти незалежність стали б мінімальними.

Щодо України, то Ю. Пілсудський, з одного боку, прагнув включити до новоствореної Польської Республіки землі Галичини, Волині та Поділля, а, з другого — хотів бачити незалежну українську державу на Подніпров'ї. Незалежна Україна, на його думку, мала стати буфером між Польщею і могутньою Росією. До речі, цю політичну лінію Пілсудського продовжують сучасні польські керівники.

На Паризькій конференції, за активної підтримки Франції, Польща отримала право на окупацію Східної Галичини, повернула собі землі Сілезії та здобула вихід до Балтійського моря. Ю. Пілсудський результатами конференції був незадоволений. У квітні 1920 р. він уклав союз з Петлюрою і розпочав широкий наступ проти більшовиків. Польським військам вдалося взяти Київ, але скоро Червона Армія повернула його собі і вдалим походом дійшла аж до Варшави. З допомогою країн Антанти та патріотично налаштованих поляків Пілсудському вдалося звільнити територію Польщі. У березні 1921 р. в Ризі був підписаний мирний договір, за яким землі Західної України і Західної Білорусії залишились у поляків.

17 березня 1921 р. у Польщі була прийнята нова конституція, яка зовсім не влаштовувала Ю. Пілсудського. Тому він пішов у відставку.

У травні 1926 р. Ю. Пілсудський в результаті державного перевороту знову повертається на політичну арену. Тепер його підтримує армія, духовенство та національні партії. Пілсудський розганяє сейм і оголошує встановлення режиму під назвою «санація» (що означає оздоровлення економіки). Незабаром вносяться зміни і до Конституції. Для стабілізації економіки було залучено американський і французький капітали, вдалося стабілізу­вати грошову одиницю — злотий. Незважаючи на такі дії уряду, економічна криза в Польщі затягнулась аж до 1934 р. Політична ситуація ускладнюється, Пілсудський втрачає вплив, його режим стає авторитарним. У зовнішній політиці Ю. Пілсудський намагається утримувати позицію рівновіддаленості від Німеччини і більшовицької Росії. Він помер у 1935 p., залишивши своїм політичним наступникам низку нерозв'язаних проблем, у т. ч. й проблему українців у Польщі. Однак авторитет Ю. Пілсудського і в міжвоєнній Польщі, і в сучасній є дуже високим.

37. Утворення Чехо-Словаччини. Т. Масарик.

Восени 1918 р. в умовах воєнної поразки Австро-Угорщини під час Першої світової війни розпочалася практична реалізація планів чеських і словацьких політичних кіл щодо утворення чесько-словацької держави. 28 жовтня 1918 р. Празький Національний Комітет у центрі Праги (Вац-лавська площа) у присутності тисяч чехів проголосив утворення Чехословацької Республіки і заявив про тимчасове взяття на себе функцій вищого органу влади. Того ж дня у Женеві між керівниками двох політичних центрів — празьким Національним комітетом і Тимчасовим чехословацьким урядом розпочалися переговори щодо практичної реалізації накреслених заходів. ЗО жовтня 1918 р. Словацька національна рада прийняла рішення про приєднання словацьких земель до Чехії у рамках єдиного державного утворення.

13 листопада 1918 р. Національний Комітет у Празі схвалив Тимчасову Конституцію, що проголошувала утворення Чехословацької Республіки. 14 листопада 1918 р. Національні збори обрали першим Президентом Т. Масарика, а уряд очолив К. Крамарж.

Насамперед були розпущені місцеві національні комітети, проведені зміни адміністративного, поліцейського й судового апаратів, створено центральний держапарат. Міністр оборони В. Клофаг оголосив створення регулярної армії, основу якої склали чехо-словацькі легіонери. Серед інших першочергових реформ уряд у 1918 р. скасував дворянські привілеї й титули, узаконив свободу слова і друку, право на страйк, запровадив 8-годинний робочий день, а також ухвалив закони про державну допомогу безробітним, розширення соціального страхування. Однією з основних була аграрна реформа — держава отримала право відчуження в громадське користування і передачу малоземельним селянам за викуп земельних володінь, що перевищували 150 га орної землі.

Кордони республіки були визначені Версальським (1919), Сен-Жерменським (1918) і Тріанонським (1920) мирними договорами. Лідери нової держави за активної підтримки Антанти чи не найкращим чином скористалися наслідками Першої світової війни. їм вдалося не тільки зберегти в цілісності територію історичної Чехії та Моравії, ще й приєднати Словаччину та Закарпат­тя, а також значну частину власне угорських земель і домогтися в цілому сприятливого для неї вирішення питання Тушинської Сілезії на північних кордонах.

Чехословацька держава охоплювала площу 140,4 тис км2, де проживало 13,6 млн чол. (чехи — 6,8 млн, словаки — 2 млн, німці — 3,1 млн, угорці — 0,7 млн, українці — 0,5 млн, інші національності — 0,5 млн). Понад третину населення республіки становили національні меншини. До складу Чехо-словаччини увійшли четверта частина населення, близько 1/5 частини території Австро-Угорщини і майже 70% усієї промисловості колишньої монархії, яка протягом двох-трьох повоєнних років була повністю відновлена і мала великий експортний потенціал. Проте економічний потенціал різних частин республіки був далеко не однаковим: питома вага зайнятих у промисловості Словаччини була у 2 рази, а в Закарпатті — у 4 рази нижча, ніж у Чехії.

Томаш Масарик— учений-філософ, політичний і державний діяч, перший Президент Чехословаччини. Народився у словацько-німецькій родині. Після Віденського університету — професор філософії у Празькому університеті. Був депутатом австрійського парламенту. Під час Першої світової війни зайняв антиавстрійську позицію і сподівався на розв'язання чеської про­блеми з перемогою Антанти. У 1915 р. організував Чеський комітет у Парижі, пропонував розв'язати національні питання у Центрально-Східній Європі наданням самостійності народам Австро-Угорської імперії й автономії народам Російської імперії. Будучи президентом Чехословаччини (1918-1935), активно впроваджує ідеї гуманної демократії, під керівництвом якої в республіці розпочалося будівництво парламентської держави. Підтримував діяльність українських еміграційних кіл у Празі та інших містах. Допоміг відкрити і забезпечив фінансовою підтримкою Український вільний університет, Вищий педагогічний інститут ім. Драгоманова, Українську господарську академію.

29. Мюнхенська угода і загарбання Чехословаччини.

Після загарбання Австрії (березень 1938 р.) німецькі апетити зросли. Своєю черговою жертвою Гітлер вибрав Чехословаччину. Німеччина вимагала від Праги передачу Судетської області, де більшість населення становили німці. У Німеччині була розгорнута широка пропагандистська акція, що показувала «нестерпне становище німецької національної менши­ни» у Чехословаччині. У відповідь Прага оголосила часткову мобілізацію. Міжнародну кризу, що склалася, мала розв'язати конференція за участю провідних країн Європи.

Напередодні конференції стало відомо, що Велика Британія і навіть Франція, з якою у Чехословаччини був підписаний союзний договір про взаємодопомогу (1935 р.) підуть на поступки Гітлеру і не будуть відстоювати інтереси Чехословаччини. СРСР, з яким у Чехословаччини також був підписаний військовий договір, поставив надання військової допомоги у пряму залежність від позиції Франції.

29-30 вересня 1938 р. у Мюнхені відбулася конференція за участю чотирьох держав — Німеччини (Гітлер), Італії (Муссоліні), Великої Британії (Чемберлен) та Франції (Далад'є). Чехословацьку делегацію було запрошено лише для того, щоб вона вислухала рішення. В обстановці повної відсутності підтримки з боку західних країн Чехословаччина погодилася виконати рішення конфедерації— віддати Німеччині Судетську область.

Мюнхенська конференція показала неспроможність Великої Британії та Франції зупинити німецькій експансіонізм і коштом «малих держав» Центра-льно-Східної Європи заспокоїти зростаючі апетити гітлерівців. Мюнхенська угода стала наступним кроком політичного «умиротворення», яке врешті-решт і призвело до Другої світової війни.

Гітлер, який зрозумів, що Захід не готовий до війни і будь-що прагне її уникнути, висував усе нові вимоги. Наступним кроком Гітлера стало розчленування Чехословаччини. Унаслідок складної дипломатичної гри, ініційованої Гітлером, до якої була втягнута більшість країн Європи, йому вдалося без єдиного пострілу 15 березня 1939 р. окупувати Чехію. Словаччина отримала ілюзорну незалежність, підпорядкувавши Берліну свою внутрішню та зовнішню політику, а Закарпаття, що також належало до складу Чехословаччини було віддано на поталу Угорщині як винагороду за приєднання до «ан-тикомінтернівського пакту».

Індія в 20-30-ті роки 20 століття.

У роки Першої світової війни англійці широко використовували ресурси Індії, багато індійців служили в британський армії

Незважаючи на обіцянки британських колоніальних властей після закінчення війни надати Індії самоуправління, все залишилося без змін. Це спричинило початок нового етапу антиколоніальної боротьби.

Загальновизнаним лідером індійського визвольного руху став Махатма Ганді. Його теорія і практика - ґандизм - перетворюються в офіційну ідеологію Індійського національного конгресу (ІНК).

Ганді розробив вчення масової ненасильницької боротьби проти колонізаторів. Він доводив, що ненасильницькими діями і моральним переконанням Індія зможе отримати від Англії власне управління. 1919 р. парламент Великої Британії прийняв закон, згідно з яким зросла роль виборних Законодавчих зборів при віце-королі і губернаторах провінцій, а також надав індійцям право обіймати другорядні міністерські посади в колоніальній адміністрації.

Водночас було прийнято закон, спрямований проти "антиурядової діяльності". Ганді виступив проти цього закону і закликав до харталу (припинення будь-якої ділової активності, закриття навчальних закладів, установ, базарів).

У квітні 1919 р. англійські колоніальні власті розстріляли мирну демонстрацію в одному із міст Пенджабу. Загинуло близько 1 тис. і було поранено 2 тис. її учасників. Ця кривава подія викликала масове обурення і хвилю протестів по всій країні. Ганді закликав до бойкотування всього англійського. Кампанія громадянської непокори продовжувалася до початку 1922 р. ІНК перетворився на масову політичну партію, що налічувала майже 10 млн. членів.

У другій половині 20-х рр. розпочинається нове піднесення національно-визвольного руху. Посилюється страйковий рух. Профспілки зросли до 300 тис. членів. 1925 р. утворюється Компартія Індії. На сесії ІНК у грудні 1929 р. під впливом численних мітингів, учасники яких вимагали незалежності Індії, головою партії був обраний лідер лівих сил Джавахарлал Неру. Сесія проголосила головною метою конгресу боротьбу за повну незалежність країни. Засобом досягнення цієї мети мала бути кампанія громадянської непокори, керівництво якої було передано Ганді.

26 січня 1930 р. було проголошено Днем незалежності. Цей день став початком масового антианглійського руху, хоч Ганді зробив спробу досягти мирної угоди з англійським урядом. Ганді опублікував 11 вимог і заявив, що у випадку прийняття їх британським віце-королем Індії кампанія громадянської непокори буде припинена. Умови передбачали: зменшення податку на 50%, введення протекціоністських тарифів на іноземні текстильні вироби, відміну монополії англійських властей на видобуток солі та ліквідації податку на сіль, скорочення воєнних видатків, звільнення політичних в'язнів тощо.

Англійський уряд відхилив цю програму. Тоді Ганді закликав до нової кампанії громадянської непокори. Вона розпочалася весною 1930 р. з проведення так званого "соляного походу". Ганді особисто очолив похід кількох десятків діячів ІНК до моря, щоб випарювати сіль з морської води всупереч соляній монополії властей.

Англійські правителі оголосили ІНК поза законом, арештували Ганді, Неру і понад 60 тис. учасників руху непокори. В країні зростала напруженість, у деяких містах відбулися повстання.

У березні 1931 р. між ІНК і адміністрацією віце-короля було укладено компромісну угоду, за якою власті зобов'язалися припинити репресії і звільнити ув'язнених, а ІНК - припинити кампанію непокори. У цьому ж році в Лондоні лідери ІНК висунули вимогу надання Індії самоуправління і статус домініону. Після відмови задовольнити ці вимоги Ганді на початку 1932 р. закликав до нової кампанії непокори.

1935 р. англійський парламент схвалив програму, що передбачала розширення участі громадян Індії у виборах (до 12% населення) до законодавчих органів, надання місцевим законодавчим органам більших прав. 1937 р. відбулися вибори до центральних і провінційних законодавчих органів, на яких ІНК здобув перемогу: у 8 з 11 провінцій були створені конгресистські уряди.

З початком Другої світової війни віце-король Індії оголосив свою країну воюючою стороною. ІНК пообіцяв співробітництво з Англією за умови створення в Індії національного уряду і встановлення конституційного ладу. На початку 1940 р. метрополія пообіцяла надати Індії статус домініону після закінчення війни.

13. Політика «умиротворення» агресора напередодні Другої світової війни, її наслідки.

Посилення гітлерівської Німеччини західні країни (передусім Англія й Франція) сподівалися використати для противаги СРСР і протидії поширенню впливу комуністів у Європі. У Гітлера ж були свої плани — він прагнув світового панування. Для цього Німеччині необхідно було створити потужну військову промисловість і армію з наступальними типами озброєнь — тобто порушити умови Версальського договору.  

У 1933 р. Німеччина вийшла з Ліги Націй. Наступного року було при­йнято рішення про створення військової авіації. У 1935 р. в Німеччині введено загальну військову повинність. У 1936 р. вермахт вступив у промисловий район — демілітаризовану Рейнську зону. Усі ці кроки Німеччини були прямими порушеннями умов Версальського договору. Однак ні Англія, ні Франція не вчинили опору, обмежившись осудом цих дій. Така позиція великих країн одержала згодом назву «політики умиротворення»

З 1938 р. Гітлер, зміцнивши свої позиції, приступає до другого етапу своєї зовнішньополітичної програми — перегляду (ревізії) кордонів з метою включення до складу Німеччини всіх населених німцями регіонів.

Керівництво Німеччини приймає рішення про аншлюс (приєднання) Австрії. Загарбницькій політиці агресора не чинили перешкод ні США, ні Англія. 12 березня 1938 р. німецькі війська за підтримки австрійських нацистів окупували Австрію. Наступного дня канцлер, австрійський фашист Зейс-Інкварт, проголосив «возз'єднання Австрії з Німецькою імперією».

Наступною жертвою фашистської агресії стала Чехословаччина. Після аншлюсу Австрії Німеччина зажадала від Чехословацького уряду передати їй Судетську область, де проживало чимало німців. 13 вересня судетські фашисти вчинили заколот. Після його придушення Німеччина пригрозила Чехосло-ваччині розправою. Однак співвідношення сил було не на користь німців. Чехословаччина мала добре озброєну й підготовлену армію із 45 дивізій. До того ж радянський уряд запропонував їй (відповідно до договору 1935 р. про взаємодопомогу) всебічну підтримку. Але під час мюнхенської зустрічі Гітлера з главами урядів Англії (Н. Чемберленом), Франції (Е. Даладьє) та Італії (Б. Муссоліні) він заявив, шо Судетська область — остання територіальна вимога Німеччини в Європі. Це, а також англо-французький ультиматум чехословацькому урядові про негайне передання Німеччині ряду територій Чехословаччи-ни розчистили шлях до Мюнхенської угоди, укладеної за спиною Чехосло-ваччини главами урядів чотирьох держав 29-30 вересня 1938 р. Наслідком цієї угоди було рішення про відторгнення від Чехословаччини на користь Ні­меччини всіх прикордонних західних і північно-західних районів. У Чехословаччини забрали 20% території, де проживало 25% населення і було майже 50% потужностей важкої промисловості.

Таким чином, за рахунок Чехословаччини уряди Франції й Великої Британії прагнули задовольнити загарбницькі апетити Гітлера й «умиротворити» його. Це була недалекоглядна політика, яка привела до посилення економічних, військових і людських ресурсів агресора.

30 вересня Чемберлен і Гітлер підписали англо-німецьку декларацію про ненапад. Аналогічну німецько-французьку декларацію було підписано 6 грудня. Фактично це були пакти про ненапад між Англією і Францією, з одного боку, і Німеччиною — з іншого. Але остання не збиралась їх виконувати.

У березні 1939 р. німецькі війська окупували всю Чехословаччину, а у квітні Італія захопила Албанію. Агресори не приховували своїх загарбницьких намірів і щодо Польщі, Румунії та Греції. Політика «умиротворення» й потурання агресорам зазнала краху.

21. Радянсько-німецький пакт про ненапад від 23 серпня 1939 р. та таємний додатковий протокол до нього.

Версальсько-Вашингтонська система договорів, підписаних після Першої світової війни, передбачала збереження і зміцнення загального миру та безпеки, непорушності кордонів, загального роззброєння. Було створено міжнародну організацію — Лігу Націй, що повинна була контролювати дотримання міжнародних норм.

У 1930-х рр. політика Німеччини, Італії та Японії, які уклали «антико-мінтернівський пакт», стає агресивною. Великі держави (Англія і Франція) проводили політику «невтручання» і «умиротворення» агресора.

Лідери Німеччини, Італії, Великої Британії та Франції у вересні 1938 р. уклали мюнхенську угоду про поділ Чехословаччини. У березні 1939 р. Німеччина окупувала Чехію, а Угорщина — Закарпаття. Таким чином, Німеччина поширювала свій вплив на Схід. За цих умов радянський уряд пішов на зближення з гітлерівською Німеччиною.

Визначивши наступною жертвою Польщу і остерігаючись при цьому війни на два фронти, Берлін також був зацікавлений у нейтралітеті, а ще краще — в союзі з Москвою.

23 серпня 1939 р. у Москві було підписано радянсько-німецький пакт про ненапад, відомий як «пакт Молотова - Ріббентропа». Він був розрахований на 10 років. Важливим додатком до пакту був таємний протокол про поділ Європи на «сфери життєвих інтересів» між двома державами.

Якщо укладення подібного пакту з потенційним агресором можна було тлумачити як законну спробу відвернення війни, то вже зовсім інакше слід було розцінювати таємні протоколи до пакту, де йшлося пра задоволення територіальних апетитів обох держав. За цими домовленостями, існування яких СРСР протягом півсторіччя категорично заперечував, Сталін дістав змогу розширити територіальні межі СРСР майже до кордонів Росії 1914 р. Секретний протокол передбачав поділ Польщі на сфери впливу та територіальні приєднання до Німеччини та СРСР, введення Радянським Союзом своїх військ у західноукраїнські землі після початку німецької окупації Польщі. Радянська територія окупації східних територій Польщі передбачалася вздовж річок Нарва - Вісла - Сян.

Наслідком Мюнхенської угоди 1938 р. і пакту «Молотова - Ріббентропа» був початок 1 вересня 1939 р. Другої світової війни. Гітлерівська Німеччина напала на Польщу. Незважаючи на героїчний опір окремих частин польської армії, німецькі війська швидко просувалися на схід.

17 вересня 1939 р. розпочався наступ радянських військ проти Польщі, названий офіційною радянською пропагандою «визвольним походом» Червоної Армії у Західну Україну та Західну Білорусію. 18 вересня польський уряд та головне командування виїхали за межі країни, наказавши військам не вступати в сутички з Червоною Армією. Вже 22 вересня радянські війська ввійшли до Львова.

28 вересня 1939 р. радянсько-німецький воєнно-політичний союз був підтверджений договором про дружбу і кордон. Протягом 50 років як сам факт укладення такого договору, так і його зміст становили одну з найбільших державних таємниць СРСР. Новий договір, уточнюючи розмежувальну лінію між цими державами по території Польщі, формально підтверджував включення західноукраїнських і західнобілоруських земель до складу СРСР. Населення Радянського Союзу збільшилося на 12 млн осіб.

У Західній Україні було інспіровано «відновлення» радянської влади. З цією метою організовано вибори (22 жовтня) та роботу Народних Зборів у Львові, які звернулись з проханням про входження до СРСР (в декларації Народних Зборів йшлося про возз'єднання з Радянською Україною). Було утворено Львівську, Тернопільську, Станіславську, Дрогобицьку, Волинську та Рівненську області УРСР.

У червні 1940 р. уряд СРСР звернувся з ультимативними вимогами до Румунії про негайне повернення Бессарабії. Німеччина не підтримала Румунію, і радянські війська без бою вступили в Північну Буковину та Бессара-бію. У складі УРСР було створено дві нові області, Чернівецьку та Ізмаїльську, а також проведено розмежування з новоутвореною Молдавською РСР (до складу останньої увійшли деякі історично українські землі Подністров'я, які раніше входили до Молдавської АРСР).

Після приєднання західноукраїнських земель до УРСР та СРСР нова влада розгорнула політику радянізації та розпочала репресії. Однак була реалізована споконвічна мрія українського народу щодо возз'єднання його земель у єдиному державному утворенні.

18. Створення антигітлерівської коаліції в роки Другої світової війни.

22 червня 1941 р. гітлерівські війська напали на Радянський Союз.

Цей факт примусив уряди багатьох країн світу по-новому подивитися на зовнішню політику Гітлера. Співвідношення політичних сил у світі змінилося не на користь Німеччини. У той же день Вінстон Черчілль (прем'єр-міністр Великої Британії") виступив по радіо із заявою про те, що його уряд надасть Росії економічну і технічну допомогу. 24 червня 1941 р. виступив із заявою про допомогу СРСР президент США Франклін Рузвельт.

12 липня 1941 р. в Москві відбулася конференція представників СРСР, Великої Британії та США, на якій обговорювалось питання про взаємні поставки зброї, військових і сировинних матеріалів. Конференція заклала основу для створення антигітлерівської коаліції.

Сталін звернувся до В. Черчілля у липні 1941 р. з вимогою про відкриття другого фронту. Та англійський уряд у відповідь лише пообіцяв воєнні поставки та кредит на суму 10 млн фунтів стерлінгів.

Тоді радянський уряд почав налагоджувати дипломатичні відносини з еміграційними урядами Польщі та Чехословаччини. У липні 1941 р. між цими країнами були підписані договори про взаємодопомогу у війні проти фашистської Німеччини. На території Радянського Союзу були сформовані іноземні військові частини: у 1941-42 рр. — польська армія під командуванням генерала Владислава Андерса, у 1941 р. — чехословацькі військові частини, у 1942 p. — французька військова ескадрилья, яка у 1943 р. переросла в авіаполк «Нормандія».

9-14 серпня 1941 р. була підписана англо-американська декларація «Атлантична хартія». 24 серпня до них приєднався СРСР. Це був наступний крок у співробітництві і спільній боротьбі проти Німеччини. США дали кредит СРСР на суму 1 млрд доларів. А на Московській конференції (29 вересня 1941 р.) Англія, США та СРСР підписали угоду про допомогу останньому.

У грудні 1941 р. США заявили про свій вступ у війну.

1 січня 1942 р. у Вашингтоні 26 держав, у тому числі СРСР, США і Велика Британія, підписали Декларацію Об'єднаних Націй. Вони зобов'язувалися використати всі ресурси в боротьбі проти фашистів і не укладати сепаратного миру з агресором.

Наступний договір був підписаний між СРСР та Великою Британією у Лондоні у травні 1942 р. Обидві сторони зобов'язувались співробітничати в боротьбі проти гітлерівців. Умови договору поширювались і на післявоєнний час.

Незабаром відбулися переговори у Вашингтоні між радянськими та американськими урядами. Було досягнуто домовленості про взаємодопомогу у веденні війни проти Німеччини. Обидві країни зобов'язувалися постачати одна одній оборонні матеріали, інформацію, здійснювати економічне співробітництво. Переговори закінчились підписанням радянсько-американського договору. 11 червня 1942 р. Договори у Лондоні та Вашингтоні завершили формування антигітлерівської коаліції.

Але основне питання у боротьбі з фашизмом — відкриття Другого фронту в Європі — залишилося відкритим. Уряди Англії і США не хотіли ризикувати життям сотень тисяч своїх співвітчизників і накопичували матеріальні ресурси й військову техніку, щоб мати безперечну перевагу над вермахтом. Черчілль і Рузвельт нарешті пообіцяли відкрити другий фронт у серпні -вересні 1943 р., та це залишилось тільки обіцянкою.

Війна виявила збіг корінних національних інтересів держав, яким за­грожував німецький фашизм та японський мілітаризм.

Велике значення у зміцненні антигітлерівської коаліції мала Тегеранська конференція (28 листопада - 1 грудня 1943 p.). Керівники урядів США, Англії і СРСР домовились про відкриття другого фронту у травні 1944 р. про післявоєнний устрій Німеччини, польські кордони та ін.

Після введення об'єднаних англо-радянських збройних сил до Ірану (26 серпня 1943 р.) союзники здобули важливі комунікації від Перської затоки до Каспійського моря. Це дало змогу союзникам виконувати свої зобов'язання щодо СРСР.

08. Створення Організації Об'єднаних Націй. Україна — співзасновниця ООН. Роль ООН у повоєнному світ

На Кримський (Ялтинській) конференції, що відбулась у лютому 1945 p., керівники держав антигітлерівської коаліції — «великої трійки» — ухвшіили рішення про створення нової міжнародної організації для розв'язання проблем післявоєнного світу і надійного механізму безпеки. Конференція 50 держав (у тому числі і Української РСР) розпочала свою роботу 25 квітня 1945 р. в Сан-Франциско.

Участь України у заснуванні ООН має свою передісторію. У 1944 р. з ініціативи Й. Сталіна Верховна Рада СРСР одностайно ухвалила незвичайне для тоталітарної системи рішення про створення республіканських наркоматів оборони і зовнішніх справ, а також закон, що дозволяв створювати національні військові формування. Ці заходи повинні були створити у світової громадськості враження про крутий перелом у національній політиці Москви, яка досі не давала республікам найменших прав і тримала їх у становищі напівколоній.

Перелічені заходи Москви щодо розширення прав союзних республік, які насправді так і залишились нездійсненими, були викликані зовсім не піклуванням про інтереси поневолених народів. Цього вимагали реалії міжнародного становища, які склалися на початку 1944 р. Головною подією, що спричинила цю московську акцію, було формування Організації Об'єднаних Націй. Сталін був вкрай зацікавлений у тому, щоб до міжнародної організації увійшли всі радянські республіки. Таким чином, СРСР мав би більше голосів і відігравав вагомішу роль. Саме для цього й створювалася ілюзія незалежності республік, у тому числі й України. Крім того, постанови служили своєрідною рекламою для народів Східної Європи, яким після війни судилося обрати соціалістичний шлях розвитку.

Питання про членство країн в ООН вирішувалося у лютому 1945 р. на конференції глав союзних держав СРСР, США і Великої Британії в Криму. Пропозиції Москви щодо членства всіх республік зустріли категоричне заперечення з боку країн Заходу. Пропуск у члени ООН, крім СРСР, отримали лише Україна та Білорусія як республіки, що найбільше постраждали в ході війни і внесли вагомий вклад у розгром агресора.

26 червня було ухвалено Статут ООН, а 24 жовтня 1945 р. він набрав чинності. Цей день вважається днем ООН (Організація Об'єднаних Націй). Статут проголошував рівноправність всіх людей, повагу прав людини і основних свобод. Пізніше цей розділ був доповнений ухваленою в 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН Декларацією прав людини. Статут зобов'язував вирішувати всі суперечки мирним шляхом, дотримуватися міжнародних договорів та зобов'язань. Основне призначення ООН, згідно зі Статутом, — забезпечення загального миру та безпеки в усьому світі. Головними робочими структурами ООН є Генеральна Асамблея, яка щороку збира­ється на свою сесію і приймає рішення 2/3 голосів, та Рада Безпеки (РБ), яка складається з 5 постійних (США, СРСР, Китай, Велика Британія, Франція) і 10 тимчасових членів, що обираються строком на 2 роки Генеральною Асамблеєю ООН. Сьогодні місце СРСР в РБ посідає Росія. А в число тимчасових членів РБ восени 1999 р. обрано Україну.

Рада Безпеки — дуже важливий постійно діючий орган ООН. На нього покладається відповідальність за підтримку міжнародного миру та безпеки. Рішення ухвалюються на основі принципу одностайності постійних членів і є обов'язковими до виконання всіма членами ООН. В іншому випадку ООН може вдатися до санкцій. У компетенції РБ також функції врегулювання спорів між державами. Крім Генеральної Асамблеї та РБ, ООН має досить розгалужену структуру різноманітних міжнародних інститутів, головне призначення яких — сприяти взаємодопомозі та налагодженню співробітництва всіх країн світу. Фінанси ООН створюються за рахунок відчислень з ВНП країн-членів. Чим більший валовий національний продукт, тим більші відчислення на рахунок ООН. Головні структури ООН розташовані в Нью-Йорку, низка служб — в Женеві та Відні.

Перші ж практичні кроки ООН засвідчили доцільність такої організації. Зразу ж після війни, коли за інерцією ще працював дух компромісів, у діяльності ООН виявилися перші успіхи. Так, в 1946 р. ООН домоглася виведення англійських та французьких військ з Сирії та Лівану. У 1948 р. під час першої арабо-ізраїльської війни вперше були використані сили ООН («голубі каски») для підтримання миру на Близькому Сході.

Не раз в ці роки ставилося питання про роззброєння. 24 січня 1946 р. за пропозицією СРСР Генеральна Асамблея ООН створила спеціальну комісію у справах контролю за ядерною енергією. Радянський Союз пропонував виключити з національних озброєнь зброю масового знищення, а всі її запаси знищити в тримісячний термін. В умовах наростання конфронтації це була явно нереальна пропозиція. Водночас Радянський Союз пропонував налагодити обмін інформацією про використання ядерної енергії в мирних цілях. У Радянському Союзі в той час йшла гарячкова секретна робота по створенню власного ядерного потенціалу.

Американська атомна політика була сформульована в плані Баруха, висунутому США в комісії ООН у справах атомної енергії в 1946-1947 рр. В основі плану лежала ідея створення міжнародного тресту, який контролював би всі запаси атомної сировини та компоненти, необхідні для виробництва атомної енергії (хімія, металургія, енергетика), і спрямування розвитку атомної енергії в мирне русло. Якби план Баруха було ухвалено, без сумніву, не з'явилися б величезні арсенали ядерної зброї і ядерна катастрофа не стала всезагрожуючою. Радянський Союз, що, з одного боку, з пропагандистською метою виступав за заборону ядерної зброї, а з іншого — таємно її створював, категорично відкинув план Баруха під тим приводом, що США корисливо намагаються встановити свій контроль над цією галуззю в усьому світі, однак сам не запропонував механізму зупинки ядерної гонки. Суперечки навколо ядерної проблеми зайшли у глухий кут.

Подібним чином розвивалися також події навколо гонки озброєнь. У 1948 р. СРСР вніс пропозицію про скорочення на 1/3 збройних сил п'яти великих держав. Захід наполягав на ефективному контролі за озброєнням, що в цей час було більш реальним, ніж пропозиція безконтрольного роззброєння, коли жодна сторона нг довіряла одна одній. Радянський Союз не допускав навіть самої ідеї контролю за озброєннями, вбачаючи в ній лише шпигунські наміри Заходу. Тим часом конфронтація посилювалася. Зі зростанням напруженості та протистояння роль ООН на початку 50-х років все більше зводиться до дискусійного клубу, до «рішучих і найбільш правильних» заяв конфронтуючих сторін.

06. Рух Опору в окупованих країнах Європи в роки Другої світової війни.

У загарбаних країнах Європи німецько-фашистське командування встановило так званий «новий порядок», який передбачав територіальний поділ світу, знищення суверенітету незалежних держав, встановлення світового панування.

Нацисти перекроювали карту Європи: одні держави включалися до складу фашистського рейху, інші ставали здобутком її союзників. Головними засобами, якими фашисти користувалися в утвердженні свого панування, були нацьковування одних націй на інші і фізичне винищення. Такі народи, як цигани, євреї, підлягали повному знищенню.

З окупованих територій до Німеччини вивозились продовольство і сировина, інші матеріальні цінності. Населення на окупованих територіях спочатку взагалі нічого не отримувало за свою працю, потім стало отримувати мізерні пайки. У жахливих умовах перебували 5,5 млн радянських військовополонених, 3,5 млн з них загинуло.

Важливим елементом у насадженні «нового порядку» були концентраційні табори, до яких відправляли всіх незадоволених. У Європі налічувалося близько ЗО концтаборів. Найбільші з них — Дахау, Бухенвальд, Май-данек, Освенцим. Це були справжні фабрики смерті. Там було знищено мільйони людей з різних країн.

Польща була перетворена на німецьке «генерал-губернаторство», Чехія та Югославія розчленовані: судетські землі приєднані до рейху, інші чеські землі під назвами Богемія і Моравія перетворені на «протекторат», Словаччина проголошена «незалежною державою». Греція поділена на три зони окупації: німецьку, італійську і болгарську. У Данії, Норвегії, Бельгії, Нідерландах окупанти поставили до влади маріонеткові уряди. Люксембург був включений до складу Німеччини.

В особливому становищі перебувала Франція. Окупанти зберегли у «вільній» зоні її уряд, який проводив політику колабораціонізму (співробітництва із загарбниками). Тут було ліквідовано демократичні свободи, заборонено політичні партії, розпущено профспілки.

Після запровадження «нового порядку» поневолені народи Європи ставали на боротьбу проти ворога. У багатьох країнах виникав рух Опору, що об'єднував різні верстви населення: робітників і селян, дрібну й середню буржуазію, інтелігенцію і діячів церкви. Частина великої буржуазії та поміщиків також брала участь у русі Опору. Інші йшли на співробітництво з окупантами, стаючи колабораціоністами.

Особливо масштабним рух Опору був у Чехословаччині, Польщі, Норвегії, Данії, Голландії, Бельгії та Франції. Уперту боротьбу проти фашизму вели народи Югославії й Албанії.

Рух Опору виявлявся не лише в активних військових діях підпільних груп і партизанських загонів, а й у саботажі, випускові неякісної і бракованої продукції, допомозі втікачам тощо. Він носив революційно-демократичний, інтернаціональний характер.

Рух Опору змінив характер Другої світової війни, спрямувавши її в русло всенародної, національно-визвольної боротьби.

Так, зокрема, у Франції з фашистськими окупантами і колабораціоністським урядом маршала Петена боролася «Вільна Франція» Шарля де Голля, а також партизанські загони та підпільні групи, очолювані комуністами і соціалістами. У листопаді 1942 р. французька сторона уклала з де Голлем договір про спільні дії. У травні наступного року була створена Національна Рада Опору, що об'єднала всі сили, які боролися з окупантами. А в червні був утворений Французький комітет національного визволення (ФКНВ). який оголосив себе урядом. Згодом його очолив Ш. де Голль. Весною і влітку 1944 р. об'єднані бойові організації Руху Опору у Франції становили біля 500 тис. чол. Патріоти визволили частину Франції ще до приходу союзних військ.

Значного розмаху набрав народно-визвольний рух в Югославії. З 1942 р. тут вела активні бойові дії Народна визвольна армія Югославії (НВАЮ). У листопаді 1943 р. було створено уряд нової Югославії— Антифашистське віче народного визволення Югославії на чолі з Йосипом Броз Тіто. Партизанські армії формувались у Греції та Болгарії. Значну роль у цьому процесі відігравали комуністи. У Польщі емігрантський уряд та його представництво керували боротьбою загонів Армії Крайової. Комуністи на противагу їм створили Гвардію Людову, яка спиралась на підтримку Москви.

Від квітня до червня 1943 р. тривало повстання у Варшавському гетто. Лише через три місяці нерівної боротьби повстання було придушено, в результаті чого загинуло і відправлено до таборів смерті 76 тис. осіб.

У державах «осі» активно діяли підпільні антифашистські організації, які підривали могутність режимів та їх воєнних машин. Рух Опору мав інтер» національний характер. Особливо це виявилося в підпільних організаціях концтаборів, членами яких були люди різних національностей.

Посилювались антифашистські настрої і в Німеччині. Група офіцерів та урядових чиновників здійснила спробу державного перевороту з метою знищення фашистського режиму та припинення війни. 20 липня 1944 р. полковник Штауффенберг залишив портфель з бомбою уповільненої дії у приміщенні, де перебував Гітлер. Бомба вибухнула, однак Гітлер залишився живий. Виступ заколотників було жорстоко придушено.

В Італії влітку 1944 р. була створена об'єднана партизанська армія, що нараховувала біля 100 тис. чоловік. Антифашисти визволили обширні райони на півночі Італії. Партизани захопили і стратили Б. Муссоліні.

Рух Опору у Європі відіграв суттєву роль у розгромі фашизму та нацизму.

34. Кримська (Ялтинська) та Берлінська (Потсдамська) конференції. Підсумки війни в Європі.

4-11 лютого 1945 р. «велика трійка» зібралась в Ялті у тому ж складі, що й у Тегерані. Ця зустріч стала кульмінаційною в розвитку відносин між Сталіним, Рузвельтом і Черчіллем. Атмосфера майбутньої перемоги немовби відсувала на другий план розбіжності і прагнення кожної із сторін зміцнити своє становище у післявоєнному світі.

Конференція передбачала вироблення плану остаточного розгрому фашистської Німеччини і визначення основ післявоєнного влаштування світу. Союзники домовилися розділити Німеччину на окупаційні зони, в яких верховну владу будуть здійснювати відповідно СРСР, США та Англія. Для розв'язання загально-німецьких питань було створено Верховний контрольний орган, пізніше перейменований на Контрольну раду.

З багатьох питань вдалося досягнути реальних домовленостей. Серед них— погодження принципів беззастережної капітуляції гітлерівської Німеччини: ліквідація таких її інститутів, як нацистська партія, репресивний апарат гітлерівського режиму, розпуск збройних сил, встановлення контролю над німецькою військовою промисловістю, покарання воєнних злочинців.

Делегація СРСР заявила про потребу й необхідність відшкодування збитків, завданих Німеччиною. Загальна сума репарацій становила 20 млрд доларів. На конференції було досягнуто домовленості про створення у Москві міжсоюзної Комісії з питань репарацій.

Конференція прийняла Декларацію про звільнення Європи, за якою СРСР, США та Англія зобов'язувалися проводити узгоджену політику щодо розв'язання політичних і економічних проблем держав, які будуть звільнені від фашизму, відповідно до принципів демократії.

Важливим досягненням Ялтинської конференції стало рішення заснувати Організацію Об'єднаних Націй. Для прийняття статуту ООН сторони погодилися скликати конференцію в Сан-Франциско.

Було розв'язано і питання про участь Радянського Союзу в війні з Японією. Рузвельт вважав, що це необхідно для якнайшвидшого закінчення війни на Далекому Сході. Саме тому він не заперечував проти пропозиції Сталіна зафіксувати у спеціальному документі повернення СРСР після перемоги над Японією Південного Сахаліну, Курильських островів, відновлення права на Порт-Артур як військово-морської бази СРСР, забезпечення інтересів Радянського Союзу в порту Дайрен на території Китаю. Було погоджено й інші далекосхідні проблеми.

Відбувалися і гострі дискусії. Не було до кінця погоджено питання про післявоєнні зони окупації Німеччини, про репарації на користь переможців. Радянська сторона запропонувала стягувати репарації не грошима, а натурою — одночасним вилученням устаткування підприємств, суден, рухомого складу залізниць, товарними поставками протягом десяти років. У цьому питанні Сталіна підтримав Рузвельт, який підкреслював необхідність задовольнити вимоги СРСР.

Черчілль, говорячи про складності компенсації Радянському Союзові його величезних втрат, фактично гальмував розв'язання цієї проблеми. Та все ж вдалося домовитись про створення репараційної комісії.

Найбільш складними були дискусії з польських проблем. Якщо питання про кордони Польщі з СРСР було в принципі розв'язане — кордон повинен проходити по «лінії Керзона» з деякими відхиленнями на користь Польщі, щодо західного кордону було сказано лише в загальній формі: «Польща повинна дістати істотне прирощення на півночі і на заході». Питання з польським урядом остаточно вирішити не вдалось. Зрештою його було відкладено, а в декларації «Про Польщу» говорилось, що «діючий нині в Польщі Тимчасовий уряд повинен бути реорганізований на більш широкій демократичній основі з включенням демократичних діячів із самої Польщі і поляків з-за кордону».

25 квітня на Ельбі відбулася зустріч військ союзників, після чого розпочався штурм Берліна. У ніч з 8 на 9 травня представники німецького командування підписали акт про беззастережну капітуляцію фашистської Німеччини. Верховна влада на німецькій території перейшла до уряду союзних держав.

Після завершення війни у Європі 17 липня - 2 серпня 1945 р. відбулася Потсдамська конференція «великої трійки». Делегацію СРСР очолював Й. Сталін, США представляв президент Г. Трумен, а Велику Британію — прем'єр-міністр К. Еттлі. Черчілль був відкликаний у зв'язку з поразкою консерваторів на виборах. На конференції було розв'язано питання про майбутнє Німеччини, де мали бути проведені денацифікація, демілітаризація, декартелізація та демократизація. Для суду над головними воєнними злочинцями створювався Міжнародний військовий трибунал.

Була прийнята система чотиристоронньої окупації Німеччини: СРСР, США, Великою Британією та Францією; визначено нові польські кордони на заході та сході; розв'язані питання про передачу СРСР Кенігсбергу й області; про поділ флоту Німеччини союзниками; про передачу військових злочинців Міжнародному військовому трибуналові; про заснування Ради міністрів закордонних справ, яка мала

підготувати проекти мирних угод з Німеччиною та її союзниками.

Щодо майбутнього Німеччини, то конференція вирішила залишити її як єдину державу. Малося на увазі в майбутньому провести в країні загальні вибори і підписати з Німеччиною мирний договір. До цього часу владні функції мала здійснювати окупаційна адміністрація. Відповідно на чотири сектори було поділено Берлін.

На конференції розглядалися також проблеми репарацій. Із загальної суми в 20 млрд доларів 50% повинен був отримати Радянський Союз. Вирішено було компенсувати її за рахунок промислового устаткування, що вивозилося із Німеччини до СРСР. Домовилися і про взаємну репатріацію військовополонених, які опинилися в різних зонах.

Таким чином, на конференції були закладені основи для післявоєнного розвитку не тільки країн Європи, а й усього світу.

45. План Маршала і його роль у відбудові господарства західноєвропейських країн.

У червні 1947 р. держсекретар СІЛА генерал Дж. Маршалл. виступаючи у Гарварді, запропонував план допомоги європейським державам, до якого входили заходи щодо подолання розрухи, стабілізації фінансів, зниження напруженості у політичній сфері. За чотири роки реалізації плану Маршалла (1948—1951   рр.)

16  європейських країн отримали від США допомогу у розмірі

17  млрд дол. Понад 2/3 цієї суми одержали ФРН, Великобританія. Франція та Італія. Досить цікавою була структура поставок: 70% становили продовольство, паливо та добрива. Надзвичайно важливим аспектом втілення плану стали джерела фінансування.  Водночас умови отримання допомоги за планом Маршалла були досить жорсткими: відмова від націоналізації промисловості, свобода підприємництва, зниження митних тарифів. Пізніше до них додали обмеження у торгівлі із соцтабором та надання територій для розміщення американських воєнних баз.

Радянському Союзові також запропонували взяти участь у плані Маршалла. Цілком ймовірно, що за умови участі СРСР у цьому плані, вплив США в Європі посилився б меншою мірою, а відбудова народного господарства в країні відбулася б більш успішно та менш болюче. Але керівництво СРСР (як на це і розраховували американські політики) не лише саме відмовилося від допомоги, а й заборонило брати в ньому участь східно-європейським країнам .  План Маршалла на сьогодні є однією з найбільш успішних економічних програм в історії, адже завдяки його реалізації було досягнуто всіх його явних та таємних цілей:

— економіка країн Західної Європи була відбудована;

— європейські країни зуміли погасити зовнішню заборгованість;

— вплив комуністів та СРСР (який дуже зріс у роки війни) було послаблено;

— США отримали надзвичайно великий ринок збуту;

— було відбудовано і зміцнено європейський середній клас. існування якого є гарантом збереження політичної стабільності та стійкого розвитку.

02. США наприкінці XX - на початку XXI століття. Українці у США.

Вибори 1980 р. у США відбувалися в атмосфері наростаючого невдоволення внутрішньою та зовнішньою політикою уряду Д. Картера. Особливо боляче американці сприйняли драматичну ситуацію, пов'язану із захопленням у 1979 р. як заложників 52-х працівників посольства США в столиці Ірану Тегерані, та нездатність уряду домогтися їх визволення. Кандидат у президенти від Республіканської партії Рональд Рейган під час поїздки по країні стверджував, що політика адміністрації Д. Картера призвела до «приниження та послаб­лення Америки» і тільки новий «сильний лідер» може відновити її могутність і примусити усі країни поважати Сполучені Штати.

Розвиток міжнародних відносин в період правління Картера теж не сприяв авторитету 39-го Президента США. Знову різко загострилися радянсько-американські відносини.

Позиції Д. Картера послаблювала і чергова депресія в економіці, що розпочалась наприкінці 1979 р. і супроводжувалася зростанням інфляції, збільшенням кількості безробітних, падінням реальної заробітної плати робітників. Натомість Р. Рейган обіцяв зупинити інфляцію, зменшити безробіття, забезпечити тривале економічне піднесення країни. Але найпопу-лярнішим пунктом його передвиборчої програми була пропозиція значного скорочення податків для всіх груп громадян.

4 листопада 1980 р. на президентських виборах переміг Рональд Рейган, представник правого крила Республіканської партії.

Економічна політика Р. Рейгана виходила з програми «відродження Америки». Це стало основною метою проведеного 1981 р. зниження податків, що дало змогу підприємцям скерувати вивільнені кошти на розширення виробництва, а іншим верствам населення — збільшити споживання.

Кризові явища в економіці долалися шляхом технічного переоснащення підприємств, збільшення питомої ваги наукомістких галузей: радіоелектроніки, приладобудування, космонавтики тощо. Одночасно запроваджувалася антиінфляційна політика, скорочувалися витрати на державний апарат. Це дозволило створити сприятливі умови для залучення іноземного капіталу в економіку США, що у свою чергу привело до запровадження найновіших досягнень науково-технічного прогресу. Тільки парк електронно-обчислювальних машин у 1987 р. налічував 20 млн, у тому числі 19 млн персональних комп'ютерів.

У 1983 р. всі економічні показники різко підвищилися. Середньорічні темпи приросту валового національного продукту та приросту промислового виробництва за 1983-1989 рр. становили 3,5%, а обсяги виробництва в обробній промисловості за сім років зросли на 43%. Порівняно з 70-ми роками вдвічі зросли також темпи приросту продуктивності праці. Особисті доходи американців на душу населення збільшилися на 12,7%.

Загальні підсумки нових явищ в економіці США зводяться до таких позитивних результатів:

1)       запроваджується ресурсозбереження, зменшується споживання наф­

ти, газу, сталі, чавуну тощо, однак суспільне виробництво зростає;

2)   при менших затратах досягається вища ефективність суспільної праці

в цілому (10 корів у фермерському господарстві дають стільки молока, скіль­

ки раніше отримували від 100 корів).

Але найголовніший результат — це трансформація індустріального суспільства в постіндустріальне з раціональним розв'язанням тих багатьох соціальних проблем, які віками були каменем спотикання людських відносин.

Якщо па початку 80-х рр. адміністрація Р. Рейгана стала на шлях конфронтації з СРСР, то в другій половині 80-х - на початку 90-х рр. радянсько-американські відносини значно потеплішали. Було підписано важливі документи про скорочення ядерних озброєнь «Старт-1» і «Старт-2», що фактично поклало край «холодній війні» і дало початок співробітництву між двома державами у розв'язанні важливих міжнародних проблем. Доказом такого співробітництва стала підтримка з боку СРСР заходів Сполучених Штатів, спрямованих на припинення агресії Іраку проти Кувейту, а також: врегулювання близькосхідної проблеми.

Після виборів у листопаді 1988 р. президентом США став Джордж Буш. Він не вніс якихось суттєвих змін у внутрішню та зовнішню політику, закладену адміністрацією Р. Рейгана.

У 1992 р. до влади повернулися демократи. Білл Клінтон — перший президент США, який народився після Другої світової війни (1946). Перші кроки нової адміністрації, щодо економіки дали привід говорити про відхід Клінтона від «рейганоміки». До посилення державного регулювання змусили труднощі та спад в економіці, що намітилися в момент приходу Клінтона до влади. За допомогою економічних важелів становище вдалося значно виправити.

У галузі зовнішньої політики простежується курс на формування міжнародних відносин посттоталітарного періоду. Зусилля дипломатії США спрямовані на ядерне роззброєння та інтеграцію в демократичний світ колишніх тоталітарних країн.

Розвал СРСР вніс суттєві зміни у зовнішню політику США, що стали на шлях співробітництва з колишніми республіками СРСР, нині незалежними державами. На міждержавному рівні зокрема було підписано Хартію українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва. У травні 1995 р. відбувся державний візит до України Президента Білла Клінтона, в ході якого були підписані важливі документи. США беруть активну участь в розробці великого пакета конкретної допомоги Україні в рамках «Великої сімки», а також надають значну підтримку нашій державі на міжнародній арені.

За підсумками виборів 2000 року в результаті драматичного перебігу подій у ході підрахунку голосів з мінімальною перевагою у кілька сотень голосів Президентом США став Джордж Буш-молодший. Невдовзі він зіткнувся з серйозним викликом — терористичною акцією войовничих ісламістів, шо зумовило антитерористичну акцію США в Афганістані.

У 1992 р. між США та Україною були встановлені дипломатичні відносини. Країни обмінялись дипломатичними представництвами. Першим послом України у США став Іван Білоус, американським послом у Києві — Роман Попадюк, американець українського походження.

Перший етап української еміграції до США розпочався у 70-х роках XIX ст., але справді масового характеру переселенський рух набув тільки у 90-х роках і тривав до початку Першої світової війни. За різними даними, до 1914 р. у США переселилось від 500 до 700 тис. українців.

Другий етап української еміграції відбувся у 20-х рр. XX ст. Він не був таким масштабним, як перший. Перешкодою стала економічна криза в США наприкінці 20-х - на початку 30-х років.

Третій етап української еміграції розпочався після закінчення Другої світової війни, її основу становили біженці з таборів, розташованих у Німеччині, Австрії, Італії. Наприкінці 60-х - на початку 70-х років до США виїхало також чимало українців з Польщі, переважно лемків.

Сьогодні у США проживає за різними даними від 1,2 до 2 млн українців, більшість з яких (80%) там і народилась. Проживають вони переважно на північному сході та північному центрі країни. Понад 90% українців живуть у містах (Нью-Йорк, Чикаго, Детройт, Філадельфія, Клівленд тощо).

Серед американських українців переважали висококваліфіковані робітники, але у післявоєнний період почала зростати частка представників інтелігенції: вчителів, лікарів, інженерів, юристів, митців. Близько 4 тис. українців є викладачами університетів і коледжів. Багато американців українського походження володіють підприємствами, магазинами, туристичними бюро тощо. Доходи американських українців за останні роки навіть перевищили відповідний середній показник по США.

Найвідомішим центром українознавства є діючий при Гарвардському університеті Український науковий інститут. У США діють також Українська академія мистецтв і наук, Український соціологічний інститут, відділення Української вільної академії наук, Наукове товариство ім. Т. Шевченка, Університет українознавства, Українське історичне товариство, Украї­нський документаційний центр і багато інших наукових установ. Україністику вивчають у провідних американських університетах, у тому числі Гарвардському, Нью-Йоркському, Колумбійському, Іллінойському. Відомий серед українців США Український культурно-освітній центр у Філадельфії. У Нью-Йорку діють Український музичний інститут і балетна школа, які залучають українську молодь до вивчення народного і класичного мистецтва. У США виходить чимало українських газет і журналів — «Українські вісті», «Америка», «Свобода», «Українське життя», «Народна воля», «Вільна Україна», «Сучасність» тощо, видається різноманітна література українською мовою.

22. Діяльність М. Тетчер. «Тетчеризм», його суть та результати для Великої Британії.

Наприкінці 70-х років загострилися соціально-економічні проблеми Великої Британії. Лейбористський уряд Дж. Каллагена не зміг впоратися з ситуацією, палата громад 1979 р. винесла йому вотум недовір'я. Парламент було розпущено, а на нових виборах перемогла консервативна партія. Прем'єр-міністром уперше в історії Англії стала жінка — Маргарет Тетчер.

Консерватори прийшли до влади з чітко опрацьованою програмою дій. її метою було вивести Велику Британію із соціально-економічного застою. Для цього, на думку М. Тетчер, було необхідно:

- зупинити  інфляцію,  посилення якої розладнало господарське життя країни;

- знизити податки на прибутки корпорацій та особисті доходи, що дало б змогу збільшити інвестиції в економіку;

У докорінно звузити державне втручання в господарські та соціальні справи, що досі негативно впливало на зростання економіки;

- «приборкати» профспілки, які, за переконанням консерваторів, зо середжували «надмірну владу», а це підривало розвиток бізнесу.

Висунута програма передбачала, таким чином, докорінні зміни у Соціально-економічній політиці уряду.

У соціальній галузі Тетчер застосувала принцип: хто багато заробляє, тому нема чого безплатно вчитися і лікуватися. Політичною філософією прем'єр-міністра став вислів: «Безплатний сир буває тільки в мишоловці».

Кабінет М. Тетчер неухильно й послідовно втілював свою програму в життя. Він прагнув надати максимальну свободу приватному підприємництву, сприяти зростанню ролі корпорацій і ринку в регулюванні господарських процесів при скороченні підприємницької діяльності держави. Уряд розпочав систематичне скорочення націоналізованого сектора економіки. До приватників поверталися підприємства нафтової, авіакосмічної, суднобудівної та інших галузей промисловості. Суттєво скорочувалися податки. У боротьбі з інфляцією було взято курс на зниження темпів зростання державних видатків, бралося до уваги й скорочення соціальних програм.

Крім того, Тетчер рішуче пішла на закриття збиткових підприємств,

обмежила зростання зарплати. М. Тетчер не йшла на жодні поступки опозиції і ольстерським протестантам, твердою рукою придушила страйковий рух, зруйнувала непокірну профспілку шахтарів, віддала наказ розгромити аргентинську армію (війна за Фолклендські острови), тому журналісти і «охрестили» її «залізною леді». Великі кошти, вкладені в переозброєння промисловості, та зняття багатьох обмежень у сфері бізнесу стали приносити перші результати.

З 1982 р. економічне становище почало змінюватися на краше, а з 1985 р. почалося піднесення, яке тривало аж до 1990 р. Різко знизилися темпи інфляції, почало скорочуватися безробіття (з 3,3 млн 1985 р. до 2,3 млн 1988 p.). Різко зросла продуктивність праці. Успіхи 80-х років у розвитку британської еко­номіки називають «англійським дивом». Це явище мало, звичайно, свої причини й передумови. Зокрема, подібно до США, великі кошти були вкладені у переоснащення промисловості з урахуванням досягнень сучасного етапу науково-технічної революції, а у сфері бізнесу знято чимало обмежень. Розбудові економіки сприяла фінансова політика, спрямована на стримування інфляції й залучення іноземних вкладів. Нарешті, помітно вплинули на розвиток економіки й зміцнення фінансів відкриття й розробка родовищ нафти на дні Північного моря, поблизу Шотландії. Велика Британія не тільки повністю забезпечила себе енергоресурсами, придбання яких раніше вимагало величезних коштів, а й стала експортером нафтопродуктів. Унаслідок цього значно зменшилася зовнішня заборгованість Англії. Збільшилися золотовалютні запаси. Піднявся курс фунта стерлінгів.

Економічні успіхи сприяли зростанню доходів населення. Щорічні прибавки до заробітної плати становили 7-8%. За 80-ті роки кількість акціонерів у Англії потроїлася, перевищивши 8 млн. Тепер кожен третій британець є власником акцій; 15 млн родин— 60% загальної кількості— мешкають у власних будинках або квартирах. За цими показниками Англія наблизилася до рівня Сполучених Штатів. Проповідуючи соціальний дарвінізм (кожен за себе — і хай виживає сильніший), консерватори прагнули зробити англійців нацією власників.

М. Тетчер стала британським прем'єр-міністром, що у XX ст. найтриваліший час був при владі. Однак на зламі 80-90-х років її позиції почали слабнути, деякі її конкретні кроки в галузі внутрішньої й зовнішньої політики зазнали гострої критики в керівництві консервативної партії та в уряді. Наприкінці 1990 р. вона змушена була піти у відставку. Однак для більшості британців М. Тетчер залишилась одним з найвидатніших політичних діячів країни і світу.

14. П'ята республіка у Франції. Політика Шарля де Голля.

За час існування Четвертої республіки (1946-1958 рр.) змінилося 25 кабінетів міністрів. З другої половини 50-х рр. Франція перебувала у стані гострої політичної кризи. Правляча верхівка країни намагалася запобігти остаточному розпадові імперії. Зазнавши поразки в «брудній війні» у В'єтнамі, Франція розв'язала у 1954 р. колоніальну війну в Алжирі.

Із 9 млн населення цієї території на півночі Африки 1 млн становили французи, яким належали кращі землі. За статусом Алжир був не колонією, а заморським департаментом. Алжирські французи були категорично проти надання країні незалежності. У травні 1958 р. там спалахнув заколот реакційного офіцерства, яке вимагало встановлення у Франції «сильної влади».

У цих складних умовах більшістю голосів Національні збори 1 червня 1958 р. затвердили Шарля де Голля главою уряду. У поданій Національним зборам програмній декларації він вимагав для уряду надзвичайних повноважень, щоб опрацювати нову Конституцію. На другий день уряд отримав надзвичайні повноваження, а Національні збори були розпущені. Четверта республіка перестала існувати.

4 вересня 1958 р. уряд обнародував нову конституцію. Якщо конституція Четвертої республіки утверджувала парламентську республіку, то Конституція 1958 р. — президентську республіку. Нова конституція надавала широкі повноваження президенту, який обирався парламентом, тобто непрямим голосуванням, терміном на 7 років (з 1962 р. вибори стали прямими). Таким чином, президент став незалежним від парламенту. Він— глава держави, головнокомандуючий, призначає прем'єр-міністра, вищих військових та цивільних осіб, підписує закони, може повертати їх на повторний розгляд, розпускає Національні збори, згідно зі статтею 16 оголошує надзвичайний стан і бере всю повноту влади в свої руки. Парламент — Національні збори та сенат — не може змістити Президента. На референдумі 28 вересня 1958 р. 79% французів схвалили нову конституцію. На результати референдуму вплинули такі фактори, як розчарування мас у режимі Четвертої республіки, а також авторитет де Голля. У Франції встановилася П'ята республіка.

Конституція П'ятої республіки значно розширювала права населення колоній, яким надавалась автономія в усіх внутрішніх справах. Після прийняття Конституції П'ятої республіки розпочалася підготовка до президентських і парламентських виборів.

У внутрішній політиці уряд узяв курс на стабілізацію фінансової си­стеми і підвищення конкурентоспроможності французької промисловості та сільського господарства. З цією метою було проведено девальвацію франка, випущено акції внутрішньої позики, яка дала змогу створити стабілізаційний фонд і викупити на міжнародних ринках 150 т золота. Під приводом боротьби з інфляцією уряд збільшив податки, підвищив тарифи на газ, електроенергію, транспорт. Було створено спеціальний комітет експертів-економістів, які розробляли радикальні заходи регулювання економіки.

Стабілізація політичного режиму сприяла економічному розвитку. За перші 10 років П'ятої республіки, з 1958 по 1968 p., виробництво промислової продукції зросло на 60%, його щорічний приріст становив 5,7%. За валовим виробництвом продукції Франція обійшла Англію. Сталися значні структурні зміни. У промисловість широко впроваджувалася автоматизація, електронно-обчислювальна техніка, конвеєрне виробництво. Коштом держави створена атомна та ракетна промисловість. Важлива увага приділена житловому будівництву. Новітні галузі стали визначати обличчя французької економіки. Якщо в період Четвертої республіки капітали з країни витікали за кордон, то тепер вони посилено інвестуються всередині країни. Однак поряд зі зростанням великої промисловості специфікою Франції залишалася наявність дуже значної кількості дрібних підприємств. 84% всіх підприємств складали підприємства, на яких кількість зайнятих не перевищувала 5 осіб. Щоб впоратися з енергетичними труднощами, здійснювалося будівництво АЕС.

Велика увага приділялася сільському господарству — традиційно важливій галузі економіки, у тому числі й в експортному плані. Щоб підняти товарність сільськогосподарського виробництва, де Голль пішов на ліквідацію, шляхом викупу державою, 800 тисяч дрібних селянських господарств. У результаті значно укрупнилися землеволодіння селян, виросла їх товарність. Індустріалізація праці в сільському господарстві привела до скорочення кількості працюючих на 25%.

У сфері зовнішньої політики уряд де Голля також здійснив певні зміни. Він зайняв реалістичнішу позицію щодо національно-визвольного руху в колоніях. У 1960 р. уряд визнав незалежність 14 французьких колоній в Африці, які оголосили про свою самостійність.

Пробним каменем зовнішньої політики П'ятої республіки стала про­блема Алжиру. Надії колоніалістів не справдилися. Де Голль й раніше розумів, що утримати Алжир неможливо, і в 1959 р. вперше заявив: «Алжир — алжирський». Алжир не був рядовою колоніальною проблемою Франції. У цій колонії проживало понад 1 млн французів. Усі вони після проголошення незалежності Алжиру, перемістилися у Францію. А тому рішення де Голля викликало негативну реакцію в частини французького суспільства. У відповідь колоніалісти підняли заколот і зробили спробу захопити владу в Алжирі. Де Голль діяв рішуче. У квітні 1960 р. послав в Алжир надійні війська — і заколотники здалися. Остаточно проблема вирішилась у 1962 p., коли після переговорів у Евіані французька сторона визнала незалежність Алжиру. Частина армійських офіцерів, травмована крахом «французького Алжиру», пішла в підпілля і створила секретну озброєну організацію ОАС, яка стала діяти методами терору. ОАС організувала кілька замахів на де Голля.'

На президентських виборах 1965 р. перемогу знову отримав де Голль. Кандидат від Фронту демократичних і соціалістичних лівих сил (ФДСЛС) Франсуа Міттеран набрав 45% голосів. Успіх де Голлю забезпечили економічне піднесення, незалежна зовнішня політика, відмова від колоніалізму та й авторитет самого президента.

У зовнішній політиці де Голль проводить незалежний курс. Практичні заходи в цьому плані — вихід Франції з НАТО в 1966-J967 pp., ліквідація військових баз НАТО на території Франції, визнання в 1959 р. кордону по Одеру - Нейсе, визнання в 1964 р. комуністичного Китаю, негативне ставлення до американської агресії у В'єтнамі. Налагодження співробітництва з СРСР та іншими країнами комуністичного блоку більш ніж холодно були зустрінуті в країнах Заходу, особливо в США та Англії.

Створення французьких ядерних сил теж було вираженням курсу на зовнішньополітичну незалежність. Однак неприєднання Франції до договору про заборону ядерних випробувань у трьох сферах було негативним моментом у французькій зовнішній політиці і змушувало світ критично ставитися до французького зовнішньополітичного курсу.

У цей період Франція вступила до ЄЕС, що сприяло її подальшому економічному розвиткові. Промислове виробництво порівняно з довоєнним періодом зросло майже втричі. Країна стала найбільшим експортером продовольства в Західній Європі.

У той же час у Франції протягом кількох років назрівала глибока соціальна і політична криза. За роки П'ятої республіки продуктивність праці збільшилася в 1,5 разу, а реальна заробітна плата зростала дуже повільно. У ряді галузей вона навіть зменшилася. У 1967 р. уряд ухвалив закон, за яким внески трудящих на соціальне страхування підвищувались, а належна їм допомога зменшувалася. Раціоналізація виробництва призвела до того, що кількість безробітних досягла півмільйона осіб.

Усе більше французів схилялось до думки про необхідність віднов­лення демократичної форми влади, що вилилось у травнево-червневі події 1968 р. На початку травня застрайкували студенти паризьких вузів. їх вимоги зводилися до реформи вищої школи. Справа була в тому, що у Франції, всупереч вимогам науково-технічного прогресу, продовжувала існувати застаріла система вищої освіти: 80% всіх студентів навчалося на гуманітарних факультетах, лише 20% — на технічних. Професори читали те, що знали, а не те, чого вимагав рівень науки. Лише п'ята частина всіх студентів отримувала державну стипендію. Студенти вимагали також участі в управлінні вузами.

Застрайкували робітники націоналізованих автомобільних заводів Ре-но. До них приєдналися робітники і службовці майже всіх галузей народного господарства. У кінці травня - на початку червня страйкувало вже близько 10 млн чоловік. 29 травня на заклик профспілок 800 тис. робітників Парижа та його передмість вийшли на демонстрацію. Страйк виявився настільки могутнім та організованим, що уряд і підприємці були змушені піти на поступки. Зарплата трудящих збільшилася на 13-18%, були задоволені інші вимоги.

Уряд 25 травня 1968 р. підписав із представниками профспілок угоди, які передбачали реформу вищої школи, підвищення заробітної плати, збільшення допомоги безробітним і багатодітним сім'ям. Після цього уряд заборонив демонстрації й розпорядився вивести танки на підступах до столиці. Було оголошено про розпуск Національних зборів і проведення нових виборів. Генерал де Голль звернувся до населення із закликом розв'язувати проблеми країни у межах існуючої Конституції і не піддаватися на провокаційні заклики анархістів. Після цього страйковий рух різко пішов на спад.

У червні 1968 р. відбулися дострокові вибори в парламент. Вони проходили в надзвичайно напруженій обстановці. Більшість населення віддала голоси прихильникам де Голля. Компартія та інші ліві угруповання, які брали участь в організації демонстрацій, зазнали відчутної поразки.

Унаслідок інфляції до кінця 1968 р. було зведено нанівець необгрунтоване підвищення зарплати, здійснене під тиском травневих демонстрацій. У березні 1969 р. відбулися багатолюдні страйки. Одночасно загострилася політична боротьба проти посилення централізації і влади президента, який запропонував реформувати Сенат і провести новий адміністративний поділ країни. Під час референдуму більшість виборців висловилась проти цих реформ де Голля. Криза П'ятої республіки тривала. Переконавшись у неминучості процесу загострення внутрішньополітичної боротьби, де Голль у квітні 1969 р. пішов у відставку. На виборах, які відбулися в червні, новим президентом було обрано Жоржа Помпіду (1911-1974). Ж. Помпіду, враховуючи настрої мас, послабив державну регламентацію економіки, розширив соціальне законодавство. Покращилися відносини з США.

50. Об’єднання Німеччини та його наслідки.

ПЕРЕГОВОРИ МІЖ СРСР ТА ФРН ПРО УМОВИ ОБ'ЄДНАННЯ НІМЕЧЧИНИ

Для Радянського Союзу відносини з Німецькою  Демократичною Республікою мали особливе значення. В НДР розміщувалося найпотужніше угруповання радянських військ, НДР була найважливішою ланкою ОВД, «форпостом соціалізму в Європі». У 1987 р. М. Горбачов у принципі не виключав можливості возз'єднання німецької нації, проте вважав постановку цього питання в політичній площині передчасною і шкідливою.

Подальші розходження поглядів Горбачова і Гонеккера призвели до відчуження обох країн, яке завершилося відкритим розривом між ними у жовтні 1989 р. та усуненням керівника НДР. У 1987—1989 рр. у радянсько-німецькій політиці НДР поступилася місцем ФРН. З останньою керівництво Горбачова могло обговорювати й вирішувати питання європейської політики, роззброєння, економічного співробітництва та допомоги реформам у Радянському Союзі.

Тим часом стрімке падіння впливу Соціалістичної єдиної партії Німеччини набувало неповоротного характеру, об'єктивно сприяючи поглибленню загальної кризи в НДР, що врешті-решт підштовхувало до об'єднання за західнонімецьким сценарієм.

Перебіг подій у країні, яка була найважливішим партнером по ОВД, вимагав від СРСР ретельного вивчення ситуації та коригування свого зовнішньополітичного курсу. Натомість радянські керівники та їхні східнонімецькі колеги вважали за доцільне ставити питання тільки про перспективи та форми об'єднання, яке, мовляв, могло відбутися лише тоді, коли стане співмірним рівень життя в обох державах, зблизяться їхні позиції щодо кардинальних міжнародних проблем, коли вдасться подолати ідеологічні бар'єри та повести серйозний діалог про нові структури безпеки в Європі. Надто великою була віра в права чотирьох держав-переможниць, щоб можна було тверезо поглянути на ситуацію. Радянська сторона втрачала ініціативу і разом з колегами з НДР віддавала розв'язок німецької проблеми на відкуп історії.

Наприкінці 1989 р. внаслідок зміни стратегічної ситуації різко зросла активність західнонімецьких політичних діячів. 5 грудня 1989 р. відбулася зустріч Г. Д. Геншера з М. Горбачовим. Міністр закордонних справ ФРН запевнив радянського керівника, що його країна твердо дотримується принципу непорушності кордонів у Європі та поважає суверенне право народу НДР самостійно визначати розвиток республіки. Горбачов, у свою чергу, виявив занепокоєність лавиноподібним наростанням доцентрових процесів у міжнімецьких відносинах. У досить відвертій формі він висловив Геншерові своє невдоволення виступом Коля у Бундестазі з планом об'єднання Німеччини на конфедеративних засадах без попередніх консультацій з партнерами.

На початок 1990 р. стало очевидним, що цілі, які стояли перед опозиційним рухом у НДР, були досягнуті. Колишня державно-політична система розвалилася. На першому етапі народно-демократичної революції превалювала ідея реформування суспільства у межах соціалістичного вибору. На другому етапі (січень-березень 1990 р., до виборів 18 березня 1990 р. до Народної палати НДР) мова йшла про вибір шляху подальшого розвитку. Теза про підтримання існування НДР в якості соціалістичної альтернативи ФРН зазнала повного краху. Після відкриття кордонів національна ідея почала міцно вкорінюватися у свідомості людей. Утім вирішальну роль у зміні настроїв населення мала «німецька політика» уряду ФРН, яка цілеспрямовано форсувала реалізацію своїх стратегічних цілей щодо поглинання НДР. Тенденції, які намітилися у грудні 1989 — січні 1990 р. в розвитку міжнімецьких відносин, свідчили про неминучість державного об'єднання двох країн. Підсумки виборів, у результаті яких партії, що виступали за негайне об'єднання, отримали більшість у Народній палаті НДР, а представники «Альянсу за Німеччину» — можливість сформувати й очолити новий коаліційний уряд (прем'єр-міністром 12 квітня 1990 р. став Лотар де Мез'єр), розвіяли останні сумніви.

Якщо внутрішні аспекти об'єднання були визнані всім світом справою самих німців, то зовнішні стали предметом дипломатичної боротьби. На адресу уряду ФРН надходять так звані «сім запитань Шеварднадзе». Радянський Союз цікавило, які політичні, юридичні, матеріальні гарантії того, що німецька єдність не створить у майбутньому загрозу національній безпеці інших держав і мирові в Європі? Чи буде готова така Німеччина визнати наявні кордони у Європі та відмовитися від будь-яких територіальних претензій? Яке місце посяде нове німецьке утворення у військово-політичних структурах на континенті? Якими будуть реальний потенціал цього утворення, його військова доктрина, структура збройних сил? Чи буде воно готове піти на демілітаризацію, прийняти нейтральний статус, докорінним чином перебудувати свої економічні та інші зв'язки зі Східною Європою? Яким буде ставлення до перебування на німецькій землі союзницьких військ, до продовження діяльності військових місій зв'язку, до Чотиристоронньої угоди 1971 р.? Як буде співвідноситися процес об'єднання з гельсінкським процесом і чи буде це сприяти створенню в Європі єдиного правового, економічного, екологічного, культурного та інформаційного простору? Чи будуть готові німецькі держави у разі обопільної згоди почати рух до єдності німців, ураховуючи інтереси інших європейських держав, шукаючи на колективній основі взаємоприйнятне вирішення всіх питань, у тому числі європейського мирного врегулювання?

10 лютого відбувся візит у Москву Г. Коля та Г. Д. Геншера, які провели переговори з М. Горбачовим та Е. Шеварднадзе. Головною метою Коля було переконати Горбачова в тому, що НДР рухається до краху. Добитися стабілізації становища в НДР, на думку канцлера, можна було тільки через створення валютного, економічного та соціального союзу. Після завершення переговорів радянська сторона заявила, що між СРСР, ФРН та НДР немає розбіжностей з приводу того, що питання про єдність німецької нації мають вирішувати самі німці. Під час бесіди у вузькому колі Г. Коль отримав «добро» М. Горбачова на приєднання до ФРН п'яти нових східних земель: Бранденбурга, Мекленбурга — Середньої Померанії, Саксо-

нії, Тюрінгії та Саксонії—Ангальта на основі статті 23 Основного Закону ФРН. Обговорювалися також питання про непорушність кордонів у Європі та про військово-політичний статус майбутньої об'єднаної Німеччини. І М. Горбачов, і Е. Шеварднадзе в черговий раз зауважили, що в сучасних умовах німецьку проблему можна вирішити тільки в контексті загальноєвропейського розвитку, з урахуванням безпеки та інтересів як сусідів, так і інших держав Європи і світу.

Ключовою на цих переговорах постала проблема безпеки, тому було погоджено обговорити з усіма зацікавленими сторонами питання про належність майбутнього утворення до військово-політичних блоків. Канцлер погодився з тим, що в процесі об'єднання німцям НДР і ФРН треба буде враховувати інтереси безпеки СРСР. Однак через день після закінчення переговорів Москва вказала Заходові, що спроби поширення сфери НАТО на схід за рахунок території НДР можуть покласти край переговорам із роззброєння та різко загострити міжнародну обстановку. Трохи пізніше в офіційному повідомленні для преси за підсумками зустрічі М. Горбачова з головою Ради міністрів НДР Г. Модровом говорилося, що з боку Горбачова з усією твердістю було заявлено про неприйнятність членства майбутньої Німеччини в НАТО.

14 липня 1990 р. до Москви прибули канцлер ФРН Г. Коль, міністр закордонних справ Г. Д. Геншер та міністр фінансів Т. Вайгель. Переговори, які мали дати відповіді на питання про статус об'єднаної Німеччини та її відносини з Радянським Союзом, почалися у Москві, продовжилися на Ставропольщині та завершилися в Архизі, що на Кавказі. Кульмінацією діалогу стала фактична згода радянського лідера з тим, що ФРН після об'єднання залишиться у Північноатлантичному альянсі.

На момент зустрічі в Архизі результат переговорів був передбачува­ним. Внутрішнє становите в СРСР, ситуація в НДР та інших державах Східної Європи, постійний тиск західних партнерів залишали радянському керівництву обмежений набір засобів. Ставши заручником політики «нового мислення», відмовляючись від будь-яких кроків, які могли б спровокувати щонайменше загострення обстановки і критику за кордоном, керівництво СРСР ще більше звузило політичні рамки своїх

дій. Крім того, воно серйозно усвідомило, що співробітництво з об'єднаною Німеччиною, хай і членом НАТО, набагато вигідніше ддя Радянського Союзу, ніж конфронтація з непередбачуваними наслідками.

Однак із певних питань переговори в Архизі проходили досить напружено. М. Горбачов добивався остаточного й чіткого підтвердження важливих для СРСР положень. Зокрема мова йшла про те, що іноземні війська НАТО не будуть розгортатися на території колишньої НДР і там не будуть розташовані ядерна зброя та засоби її доставки. Канцлер погодився на це. Президент наполягав на скороченні чисельності Бундесверу й отримав згоду Г. Коля на «стелю» у 370 тис. вояків. Радянський лідер переконав канцлера, що Німеччині необхідно сплатити витрати, пов'язані з перебуванням Західної групи військ на німецькій території протягом узгодженого часу, з її виведенням на батьківщину та забезпеченням там житлом. Було досягнуто взаємопорозуміння, що Німеччина раз і назавжди відмовляється від володіння ядерною, хімічною та бактеріологічною зброєю. Дійшли спільної точки зору і щодо необхідності більшої синхронізації загальноєвропейського процесу і процесу об'єднання Німеччини, зокрема шляхом створен­ня нових структур безпеки в рамках НБСЄ. Велику увагу було приділено узгодженню фундаментальних ідей майбутнього «Великого договору» між СРСР та ФРН, покликаного визначити магістральний розвиток радянсько-німець-ких відносин на перспективу.

Все це мало врівноважити згоду СРСР на членство об'єднаної Німеччини в НАТО та на розміщення в колишній НДР неінтегрованих у НАТО підрозділів Бундесверу безпосередньо після об'єднання.

Зустріч в Архизі практично відкрила шлях до завершення переговорів «шістки» й остаточного оформлення зовнішніх аспектів об'єднання. Вона засвідчила, з одного боку, применшення ролі Радянського Союзу в світі як наддержави, з іншого — спробу СРСР отримати широкомасштабну допомогу Заходу для виведення країни з кризи та стабілізації внутрішньополітичного становища. Здача радянських позицій пояснюється також бажанням інтегруватися у систему європейського економічного та політичного співробітництва, а також розрахунком на майбутні привілейовані відносини з єдиною Німеччиною.

Процес об'єднання Німеччини виявився швидкоплинним — воно сталося за 329 днів. Новий курс М. Горбачова сприяв зміні об'єктивної ситуації передусім в НДР, спровокував «вибуховий» характер об'єднання, яке врешті-решт відбулося за західнонімецьким сценарієм. Керівні кола ФРН узяли ініціативу в свої руки за активної участі радянських керівників.

ДОГОВІР «2+4» І ОСТАТОЧНЕ ВИРІШЕННЯ НІМЕЦЬКОЇ ПРОБЛЕМИ

Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини  був підписаний у Москві 12 вересня 1990 р. в результаті переговорів за формулою «2+4» — ФРН, НДР плюс СРСР, США, Велика Британія, Франція, хоча початковий задум полягав у реалізації формули «4+2», тобто СРСР, США, Велика Британія і Франція мали провести переговори з двома німецькими державами та укласти до­говір. При цьому врегулювання відносин між ФРН та СРСР не стало пріоритетним: підписання «Великого договору» та угод про умови перебування й виведення радянських військ було відкладене. Воно відбулося у жовтні —листопаді 1990 р., коли висловлювати якісь побажання з боку СРСР було вже запізно.

Договір «2+4» чітко визначив статус об'єднаної німецької держави, її територію, кордони, права і відповідальність. У Європі не створювалася нова держава, але розширювалася федеративна Республіка Німеччина, яка існувала з 1949 р. Зовнішні кордони об'єднаної Німеччини були проголошені остаточними, що було закріплено у відповідних документах, підписаних ФРН із Польщею та Чехією. Німеччина зобов'язалася не висувати жодних територіальних претензій до інших держав, проголосила, що з її території буде виходити тільки мир. Важливе значення має відмова Німеччини від виробництва, володіння, розповсюдження та розпорядження ядерною, хімічною та біологічною зброєю. Обумовлювалося, що чисельність Бундесверу до 1994 р. буде скорочена до 370 тис. військовослужбовців, що й було зроблено.

Незважаючи на те, що питання взаємовідносин між ФРН та СРСР було винесене в окремий «Великий договір», у статті 5 визначався статус території колишньої НДР під час перебування та після виведення з неї радянських військ. До моменту повного виведення радянських військ у нових федеральних землях могли розташовуватися тільки німецькі війська територіальної оборони, не інтегровані у союзницькі структури НАТО, а після виведення — німецькі війська, які входять до НАТО, але без носіїв ядерної зброї. В результаті дипломатичних дискусій статтю 5 було доповнено пунктом, за яким ядерна зброя не повинна розташовуватися у нових землях і після 1994 р. Договір не зачепив право об'єднаної Німеччини на участь у союзах, в такий спосіб підтвердивши членство ФРН у НАТО.

Об'єднана Німеччина отримала повний суверенітет не тільки у внутрішніх, а й у міжнародних справах внаслідок відмови чотирьох держав від своїх прав і відповідальності щодо Берліна й Німеччини в цілому, від чотиристоронніх угод за підсумками Другої світової війни. Таким чином, договір шести держав — ФРН, НДР, США, СРСР, Великої Британії та Франції — від 12 вересня 1990 р. остаточно ліквідував ялтинсько-потсдамську систему міжнародних відносин. Руйнування повоєнного устрою в Європі мало значні наслідки: воно не тільки привело до руйнації системи союзів країн Східної Європи і до розпуску Організації Варшавського Договору, а й стало однією з причин розпаду Радянського Союзу,

Урочисте входження нових земель до ФРН відбулося 3 жовтня 1990 р. «День німецької єдності» було проголошено національним святом. 14 жовтня 1990 р. пройшли перші вільні вибори у ландтаги (парламенти) п'яти нових земель.

Підписання Договору про добросусідство, партнерство та співробітництво між ФРН та СРСР 9 листопада 1990 р., а також укладення у жовтні того ж року угод про умови перебування на німецькій території і виведення звідти радянських військ були наслідком остаточного вирішення німецького питання. Втім таке врегулювання відносин з Німеччиною не було рівнозначним укладенню мирного договору за підсумками Другої світової війни, оскільки не зачепило всіх аспектів взаємовідносин між державами, зокрема проблем міжнародно-правової відповідальності за розв'язування Другої світової війни, відшкодування збитків, повернення культурних цінностей тощо.

2 грудня 1990 р. на перших після 1945 р. загальних виборах Бундестагу явну перевагу отримує урядова коаліція ХДС/ХСС і ВДП, а 17 січня 1991 р. Гельмут Коль обирається Федеральним канцлером об'єднаної Німеччини.

42. Демократичні революції 1989 -1991 рр. у країнах Центральної та Східної Європи.

Економічна й політична криза тоталітаризму в СРСР відбилася на внутрішньополітичній ситуації у «країнах соціалістичного табору».

Об'єктивна необхідність у змінах назрівала давно й особливо гостро виявилася наприкінці 80-х рр. у Польщі. Парламентські вибори у червні 1989 р. стали своєрідним плебісцитом і принесли поразку ПОРП. До влади прийшли опозиційні сили. Визначну роль почало відігравати опозиційне щодо комуністичного режиму профоб'єднання «Солідарність». Один із його керівників, Т. Мазовєцький, став у вересні 1989 р. головою уряду, а президентом Польщі в грудні 1990 р. під час всенародного голосування було обрано лідера «Солідарності» Л. Валенсу. Сейм у 1989 р. прийняв нову назву Польщі — Республіка Польща.

У Польщі почалося здійснення економічної реформи, розробленої міністром фінансів Л. Бальцеровичем, відомої під назвою «шокова терапія». Складовою її частиною була відміна контролю над цінами при одночасному введенні вільної торгівлі, а також приватизація державного сектора. Реформа призвела до значного падіння рівня життя населення, однак за короткий строк стабілізувала ринок. Хоча західні держави надали Польщі кредити для поліпшення економічної ситуації, падіння рівня життя зумовило незадоволення трудящих. На виборах до парламенту 1993 р. вони віддали свої голоси за лівих. У листопаді 1995 р. президентом Польщі обрано соціаліста О. Кваснєвського.

В Угорщині початок перетворень припадає на травень 1988 p., коли на конференції УСРП було критично оцінено діяльність партії, визнано гостру кризу в країні, а також необхідність проведення політичної та економічної реформ. У лютому 1989 р. УСРП визнала багатопартійність і фактично від мовилася від монополії на владу. Значними подіями в історії країни було проголошення 23 жовтня 1989 р. Угорської Республіки та прийняття сесією Державних зборів поправок до Конституції, за якими Угорщина ставала незалежною, демократичною і правовою державою на чолі з президентом.

У березні - квітні 1990 р. відбулися вибори до парламенту, на яких перемогла опозиція. Найбільшу кількість голосів зібрав Угорський демократичний форум. Його лідер Й. Анталл сформував новий уряд. Він продовжив лінію на розвиток ринкових механізмів. Чітко визначилися європейські орієнтири зовнішньої політики Угорщини: вона, як і Польща, заявила про свій намір вступити до Ради Європи і в НАТО. У 1991 р. країну залишили радянські війська. Оскільки в Угорщині на всіх етапах зламу тоталітарних інститутів не було масових виступів трудящих, можна вважати, що там відбулася «революція зверху».

У НДР революційні події розпочалися в жовтні 1989 р. Багатотисячні демонстрації і мітинги в різних містах спричинили падіння партійного і державного керівництва на чолі з Е. Хонеккером. 18 жовтня на пленумі ЦК СЄПН він подав у відставку, а 7 листопада подав у відставку уряд НДР у повному складі. 9 листопада було відкрито кордон між НДР і Західним Берліном. Горезвісний Берлінський мур був зруйнований.

Через рік, 3 жовтня 1990 р., НДР за рішенням свого демократично обраного парламенту добровільно возз'єдналася з ФРН. Це відбулося з волі більшості населення.

У Чехословаччині в листопаді 1989 р. розпочався масовий демокра­тичний рух, який мирним шляхом спричинив крах комуністичної партії. Ці події дістали назву «ніжної», «оксамитової» революції. Усе почалося з виступів студентів 17 листопада, які через кілька днів були підтримані переважною більшістю жителів Праги. У керівництві КПЧ виникла боротьба між прихильниками жорстких методів і тими, хто був готовий піти на поступки. 21 листопада на фоні мітингів і демонстрацій, які відбувалися по всій країні, прихильники жорсткої лінії змушені були визнати свою поразку. Оновлене керівництво КПЧ пішло на переговори з опозицією, представленою Громадянським форумом. У січні 1990 р. лідер цієї організації, відомий драматург, дисидент В. Гавел став президентом країни.

Нові власті почали ринкові реформи. Люди старшого покоління пам'ятали ті часи, коли Чехословаччина до встановлення комуністичного режиму (лютий 1948 р.) посідала 7 місце у світі серед найбільш розвинених країн, а в 1990 р. опинилася лише на 40.

У 1991 р. із Чехословаччини були виведені радянські війська. Події розвивалися в позитивному руслі, але виникли проблеми у взаємовідносинах чехів і словаків. У червні 1992 р. на виборах у Чехії та Словаччині перемогли

партії, які виступили за мирне «розлучення» Чехословаччини. З 1 січня 1993 р. Чехословаччина як єдина країна припинила існування. На її місці виникли дві держави — Чехія і Словаччина.

У Болгарії через політичну кризу, зумовлену погіршенням економічного становища, і масову втечу до Туреччини туркомовного населення у листопаді

1989   р. був знятий з усіх керівних посад генеральний секретар Болгарської

комуністичної партії Т. Живков. Головну роль у партії почали відігравати

реформатори.

Послаблення тоталітаризму спричинило виникнення опозиції. Найбільш впливовим став Союз демократичних сил. Його лідера Ж. Желєва у серпні

1990   р. було обрано президентом Болгарії. У грудні того ж року було сформовано коаліційний уряд, до складу якого увійшли як опозиціонери, так і колишні комуністи.

У країні почалися ринкові перетворення, але доволі слабка економіка, відсутність достатнього досвіду в проведенні приватизації та багато інших причин зумовили різкий спад виробництва. На середину 1994 р. 60% населення за рівнем доходів опинилося за межею бідності. На виборах до парламенту в грудні 1994 р. перемогла соціалістична партія, яка, однак, лише загострила ситуацію і змушена була відійти від влади.

У Румунії, де існувала найбільш жорстка тоталітарна диктатура Н. Чаушеску, революційні події супроводжувалися кровопролиттям. 21 грудня 1989 р. вибухнуло народне повстання у м. Тімішоари. За тиждень було повалено, здавалося б, непохитний режим, що створювався десятиріччями. Диктатора та його дружину Єлену Чаушеску стратили. Влада перейшла до рук Фронту національного порятунку (ФНП) на чолі з І. Ілієску. На виборах до парламенту, що відбулися в травні 1990 р., ФНП одержав дві третини місць. Президентом було обрано І. Ілієску.

Почали виникати політичні партії, впроваджувалися ринкові відносини, але економічне становище в країні погіршилося.

Розвиток подій у Румунії свідчить, що антиреформістський курс Н. Чаушеску призвів до крайнього зубожіння народу. Новій владі необхідно буде докласти чимало зусиль, щоб ліквідувати таке становище.

Ще одним прикладом складності переходу від авторитарного режиму до демократичного є події на території колишньої Югославії. Тут процес дезінтеграції призвів до розгортання воєнних дій і громадянської війни.

Як бачимо, протягом 1989-1991 рр. у країнах Східної Європи відбулись демократичні революції, які докорінно змінили їх політичний та економічний устрій.

04. Розпад Югославії, громадянська війна та її наслідки.

За 50-70-ті рр. Югославія зі слаборозвиненої країни, якою вона була до Другої світової війни, перетворилася у країну промислово-аграрну, із середнім рівнем розвитку. За даними югославської статистики, з 1945 до 1980 р. промислове виробництво зростало в середньому на 6% в рік, що викликає певний сумнів, коли взяти до уваги зростання життєвого рівня, а він не був таким оптимістичним. Югославія— типовий приклад застосування курсу, який вивів країну з числа слаборозвинених країн Європи, однак надзвичайно затратним шляхом. Зазначена ціна і досягнуті результати були явно неадекватними (невідповідними).

У 1980 р. помер Тіто, авторитет якого залишався важливим чинником утримання комуністичного режиму і єдності федерації.

У 80-х роках, як і всюди в Східній Європі, комуністичний режим вступив у стадію кризи. У другій половині 80-х років криза посилюється. Цьому сприяли екстенсивний розвиток економіки, сепаратизм, експортно-імпортна залежність Югославії, наростання інфляції. За один лише 1988 р. ціни виросли у 3,5 разу. Чеканка нових монет стала обходитися дорожче самих монет. 50 тисяч спеціалістів покинули Югославію і в пошуках гідного заробітку виїхали за кордон. Владні структури охопила корупція.

Партійно-державне керівництво Югославії робить спробу зберегти існуючу модель соціалізму. Розуміючи, що децентралізація не сприятиме цьому, у новому проекті конституції (1989 р.) значна увага приділяється зміцненню федеративного устрою. Як перший крок 28 березня приймається Основний закон Сербії, який відновлював верховенство республіканських органів над крайовими у сфері економіки, оборони, безпеки тощо. Цих прав Сербія була позбавлена конституцією 1974 р. У Косово, де проживали в ос­новному не серби, а албанці, це викликало протести і зіткнення, у результаті яких загинуло 22 особи.

Криза самоуправлінського соціалізму означала також кризу Союзу Комуністів Югославії. Щоб її подолати, партійне керівництво в січні 1990 р. скликало XTV з'їзд СКЮ. На обговорення винесено нову модель соціалізму — «демократичний соціалізм», що було не чим іншим, як спробою зберегти існуючий тоталітаризм, дещо замаскувавши його. На з'їзді виникли гострі суперечки з питання організаційних принципів побудови партії. Союз комуністів Словенії, що відстоював самостійність компартій, 23 січня покинув з'їзд. Слідом за делегацією СКС збунтувалася делегація Союзу комуністів Хорватії. На з'їзді, який з перервою закінчився у травні 1990 р., так нічого й не було прийнято. У грудні 1989 р. опозиційні організації Словенії — Демократична Словенія, Соціал-демократична партія Словенії, Християнсько-демократичний союз Словенії та інші організації— об'єдналися у блок «Демократична опозиція Словенії» («ДЕМОС»). У березні 1990 р. Хорватське демократичне об'єднання, Хорватський соціально-ліберальний союз та інші опозиційні партії і організації створили коаліцію «Народна згода». Єдиний блок утворили також опозиційні партії Сербії.

На виборах у республіканські та місцеві органи влади Словенії і Хо­рватії в квітні - травні 1990 р. уперше за післявоєнні роки на багатопар-тійній основі перемогу здобули опозиційні об'єднання «ДЕМОС» в Словенії та «Хорватське демократичне об'єднання» в Хорватії. До влади прийшли нові лідери. Уряд Словенії очолив М. Кучан, а Хорватії — Франьо Тудж-ман. Нове керівництво Словенії та Хорватії виступило за конфедеративний устрій Югославії. Але це не влаштовувало центр.

Комуністи зазнали поразки також у Боснії та Герцеговині, в Македонії поділили владу з новими політичними силами і утримались при владі, закамуфлювавшись гаслом «демократичного соціалізму», в Сербії та Чорногорії. Лідери Сербії та Чорногорії і керівництво Югославської народної армії (ЮНА) залишилися вірними соціалістичному вибору.

У такій ситуації розпад югославської федерації став неминучим. 26 червня 1991 р. проголосили свою незалежність Словенія і Хорватія. Це означало кінець «другої Югославії». Слідом за Словенією та Хорватією у березні 1992 р. заявляють про свій державний суверенітет Боснія та Герцеговина (трохи згодом і Македонія).

Громадянська війна, яка розгорнулася на просторах Югославії в 1991 p.. стала гіршим із варіантів розпаду Югославії. Міжнаціональна напруженість, яка наростала з ослабленням федерального комуністичного обруча і виявлялася у прагненні до національного відособлення, вибухнула з крахом комунізму крива­вими конфліктами. Сербія, яка в югославській федерації посідала домінуюче місце, вважала, що саме вона виражає ідею Югославії як єдиної держави.

У Хорватії сербська національна меншість, не бажаючи визнавати над собою владу Хорватської держави, створила свої окремі державно-територіальні одиниці. Між хорватськими і сербськими воєнізованими формуваннями відбулися кровопролитні бої, під час яких загинуло 30 тис. осіб. При сприянні ООН та інших міжнародних організацій воєнні дії в Хорватії було припинено.

Найтрагічніші події розгорнулися у квітні 1992 р. на території Боснії та Герцеговини і навколо неї. Після проголошення незалежності Боснії та Герцеговини лідери боснійських сербів заявили про створення своєї республіки як складової частини Югославії. Боснійські серби і хорвати водночас наполягали на поділі території на конфедеративній основі шляхом створення етнічних кантонів. Партія демократичних акцій мусульман на чолі з президентом Боснії та Герцеговини А. Ізетбеговичем виступає за унітарну світську республіку Боснія та Герцеговина. Цілі мусульман, яких в Боснії та Герцеговині майже 44% (в основному міське населення), розійшлися з планами Сербії та Хорватії просто поділити між собою цю територію. Почалася кривава війна «всіх проти всіх», яка триває до сьогодні. За цей час боснійські серби, на боці яких спочатку воювала ЮНА, захопили 70% території Боснії та Герцеговини.

У відповідь міжнародне співтовариство ввело миротворчі сили, так звані «голубі каски», серед яких були і два українські миротворчі батальйони, та почало економічну блокаду Сербії, реагуючи на її активну участь в конфлікті на боці боснійських сербів, не раз пропонуючи водночас плани мирного врегулювання боснійської кризи і збереження Боснії та Герцеговини як єдиної держави. Серед них план Венса — Оуена, який передбачав поділ республіки на 10 провінцій при максимальному врахуванні етнічного складу. План Венса — Оуена вимагав від сербів відмовитися від деяких амбіційних планів, зокрема прагнення виділитися з Боснії або, на крайній випадок, утворити «державу в державі». Однак врешті-решт боснійські серби, очолювані Р. Караджичем, для яких неприйнятно бути меншиною за межами Югославії, знайшли, що цей план їх не влаштовує, і відкинули його. Зі свого боку, боснійські хорвати в 1994 р. пішли на створення коаліції з мусульманами. Боснійська війна у другій половині 1994 р. вступила у вищу фазу. Світове співтовариство, намагаючись через ООН, ОБСЕ, НАТО, різного роду дипломатичні контактні групи погасити вогонь війни в Європі, змушене було констатувати про розростання Конфлікту. Вихід із ситуації бачиться у примиренні та подальшому розвитку консенсусу народів колишньої Югославії, що після трагедій сотень людських доль зробити непросто. Про це свідчать останні події у Косово та Македонії. Проте, після відходу від влади у Сербії Слободана Мілошевича та міжнародного суду над ним ситуація дешо стабілізувалась.

За кожною з воюючих сторін у колишній Югославії стоять великі дер­жави. Росія підтримує Сербію, Сполучені Штати — Хорватію. НАТО запроваджує санкції проти Сербії, неодноразово втручаючись у конфлікт. Миротворчі сили ООН, у тому числі військовий підрозділ з України, виконують гуманітарну місію, захищають мирне населення, перевозять продовольство та інші вантажі, допомагають тим, хто страждає від війни.

20. Японське «економічне диво». Розвиток Японії на сучасному етапі.

Японське «економічне диво» — це перетворення, які відбулися у цій країні в галузі народного господарства і перетворили її за декілька десятиліть на найрозвиненішу країну світу.

Які ж причини такого «економічного дива»?

Після підписання акту про капітуляцію Японії (2 вересня 1945 р.) американці розпустили збройні сили Японії. За статтею 9 нової Конституції (листопад 1946 p.), Японія відмовлялася від війни як суверенного права нації, а також від загрози або застосування збройної сили як засобу розв'язання міжнародних суперечок.

Концепція Сігеру Йосіда (1946 р.) післявоєнного розвитку Японії також сприяла економічному успіху. Основна суть доктрини — відновлення та посилення позицій Японії у міжнародній торгівлі. Енергію японського народу слід направити на розбудову економіки, використовуючи дешеву привізну сировину, а зовнішню політику проводити під захистом США.

Для перетворення Японії на економічно могутню державу урядом було зроблено ряд послідовних кроків. Здійснено прогресивні реформи: розпущено найбільші монопольні концерни; реформу податкової системи (зменшені податки на підприємницьку діяльність); встановлено твердий обмінний курс єни; земельну реформу (держава викупила у поміщиків і продала селянам 80% сільськогосподарських угідь, це привело до скорочення частки населення, зайнятого у сільському господарстві з 48% до 8% на сучасну пору).

Впроваджено трудове законодавство: встановлено восьмигодинний робочий день, обумовлено охорону праці, систему оплачуваних відпусток.

Реформовано освіту: запроваджено 12-річний термін навчання у середній школі, з шкільних програм вилучені матеріали, пов'язані з ідеологією мілітаризму, запроваджено спільне навчання хлопчиків та дівчаток.

Сан-Франциським мирним договором (вересень 1951р.) у повній мірі було відновлено суверенітет Японії. Також було укладено систему договорів (про торгівлю і навігацію, угоду про допомогу у взаємній обороні та інші), яка зробила Японію союзницею США. У 1956 р. Японію прийнято до ООН, таким чином вона стала повноправним членом міжнародного співтовариства.

У середині 60-х рр. японський парламент прийняв резолюцію, яка проголошувала «три неядерні принципи» — не виробляти ядерної зброї, не володіти нею, не розміщувати її на власній території.

Відбувалося активне становлення нових галузей промисловості та технічне переозброєння старих. Японська металургія досягла найвищих у світі показників ефективності завдяки таким нововведенням і застосуванням новаторської киснево-конверторної виплавки сталі з безперервним розливом, встановлення потужних автоматизованих прокатних станів, впровадження матеріале- та енергоеко-номної технології, розвиток електрометалургії. Завдяки цьому виплавка чавуну зросла у 7 разів, а сталі — у п'ятеро. Японія наприкінці 70-х років перетворилась на один з найпотужніших світових центрів металургії.

Розмах конкурентної боротьби змушував японські фірми постійно вдосконалювати технологічні процеси, запровадити перспективне конструювання, використовувати найновіші, у першу чергу американські винаходи, започаткувати електронну промисловість.

Критерієм гідності у японському суспільстві визнавалося ставлення до праці і навчання. Кожен японець прагнув стати висококваліфікованим фахівцем.

Японці запровадили систему довічного найму. Фірми самі шукають собі робітників, дбають про постійне підвищення їх кваліфікації, про умови відпочинку і добробут. У суспільстві перехід робітника на іншу фірму сприймається осудливо.

У промисловості Японія взяла курс на використання дешевої сировини та вивіз до розвинених країн готової продукції, з 80-х років — на експорт технічних проектів та технологій.

На сучасному етапі Японія є одним із трьох центрів сучасного ринкового світу поряд із США та Західною Європою. Наприкінці 70-х років на американському ринку було 40% японських автомобілів, 16% прокату чорних металів, 30% радіоприймачів і магнітофонів. Частка Японії у світовому валовому продукті в середині 80-х років сягнула 10%. Середньорічні темпи приросту виробництва були найвищими у світі — 4,1%. Сьогодні Японія — економічно квітуча, демократична, миролюбна держава.

16. Політика реформ у Китаї у 80-90-х рр. Українсько-китайські відносини.

«Культурна революція» 1960-х рр. підірвала економіку Китаю і призвела майже мільярд населення до зубожіння і голоду. Перед загрозою соціального вибуху правляча еліта Китаю дійшла до думки необхідності корінних змін. У червні 1981 р. Головою КПК став Ху Яобан, а Головою Військової ради був Ден Сяопін. Якраз він і став центральною фігурою у керівних верхах комуністичного Китаю та ідеологом китайських реформ. Основою китайських реформ лишалась комуністична ідеологія.

Ден Сяопін ще в середині 60-х р. висунув ідею «чотирьох модернізацій» Китаю: у сільському господарстві, у промисловості, науці й боротьбі. Уряд цю ідею не підтримав, Ден Сяопін був репресований, але в народі вона стала популярною, особливо серед дисидентів.

Пленум ЦК КПК у грудні 1978 p., проведений під керівництвом Ден Сяопі-на, прийняв рішення: докорінно змінити внутрішню і зовнішню політику Китаю.

Реформи Ден Сяопін розпочав наприкінці 1970-х - у 80-х pp., і першою з них стала зміна у сільському господарстві. Держава фінансувала цю реформу, а саме — підняла закупівельні ціни на 18 видів сільськогосподарської продукції.

Комуни були ліквідовані, а земля була передана у довготривалу оренду. Це дало можливість селянам продавати свою продукцію за вільними цінами, і лише невелику частину вони здавали на державне замовлення. У селян з'явилась матеріальна зацікавленість, вони швидко багатіли. Наслідки цієї реформи: за короткий час урожай зернових у Китаї зріс до 400 млн т (1984 р.)—- це вдвічі більше, ніж у 1958 р. і майже на половину більше, ніж у 1975 р.

Реформа у промисловості розпочалася 1979 р. з експерименту. Суть його полягала в тому, що китайський уряд пішов нетрадиційним шляхом. Замість позик він почав залучати у свою промисловість іноземні вкладення. Зароджуються підприємства зі змішаним капіталом, а на китайському узбережжі започатковуються спеціальні економічні зони. В одній з найбільших таких зон збудовано 40 важливих промислових об'єктів. На початок 1988 р. тут вкладено 100 млн доларів, з яких 44% належать китайцям.

Реформа системи управління державною промисловістю розпочалась у 1984 р. її мета: ввести замість централізованого директивного плану — ринкові відносини. Наслідки цієї реформи: до 1989 р. 85% державних підприємств перейшли на підрядні форми роботи, на оборонну промисловість та космічним програмам відводиться більше фінансів.

Китай володіє ядерною зброєю, виготовляє і запускає власні супутники. Негативною рисою є те, що китайський уряд так і не закрив збиткові підприємства. Завдяки проведенню реформ становище в китайській економіці поліпшилось. З 1979 р. до 1995 р. середньорічний приріст ВНП складав 9,8%. Та все ж 80 млн осіб залишаються за межею бідності, вони не можуть себе прогодувати, у багатьох випадках залишається невисока продуктивність праці. Модернізації економіки заважає суворий партійний контроль, який поширюється в усі сфери суспільства.

Народ Китаю бореться проти тоталітарного режиму, особливо активний демократичний рух молоді. Часто відбуваються політичні мітинги і демонстрації, студентські голодовки.

У травні 1989 р. китайський уряд навіть змушений був ввести воєнний стан. Урядові війська жорстоко розправились з мирним населенням, а цю подію оголосили «контрреволюційним заколотом». Були проведені зміни в уряді.

У кінці грудня 1997 р. Прем'єр-міністр України В. Пустовойтенко здійснив офіційний візит до Китаю. У ході візиту він мав зустрічі з Головою КНР Цзян Цземінем і Прем'єром Державної ради КНР Лі Пеном. У ході візиту були обговорені конкретні пропозиції щодо спільного будівництва зрошувальних систем у Китаї, створення спільних підприємств у металургійній, машинобудівній, радіотехнічній, деревообробній промисловості. Йшлося також про поставки у Китай українських тракторів, комбайнів, автомобілів КРАЗ, літаків, риболовецьких і військових суден.

Українсько-китайський товарообіг складає 1 млрд доларів.

62. Причини і початок холодної війни.

Опубліковано: П'ятниця, 23 листопада 2007, 00:00

Холодна війна та структурне закріплення біполярності в Європі.

1. Холодна війна, як специфічна форма конфронтації. Ідеологічні та військово-політичні чинники конфронтації.

2.Доктрина стримування, мілітаризація США СРСР;

3.Доктрина Трумена і план Маршала;

4.Європейські та Атлантичні концепції безпеки;

5.Підготовка та заключення Північно-Атлантичного договору.

Закінчується друга світова війна, в якій і СРСР і США і Великобританія, Франція воювали на одному боці. Але якщо об’єднуючим фактором була боротьба з більш серйозним ворогом, то на момент закінчення другої світової війни СРСР як і західні країни змінюють  свою зовнішньополітичну орієнтацію. На перше місце для СРСР виступає доктрина, яка була створена ще в період становлення радянської влади автором якої був Ленін. Основні положення марксистської теорії заключалися: наріжним каменем в міжнародних відносинах була ідея зміни політико-економічних формацій, тобто заміна капіталізму соціалізмом була неминучою. Тобто СРСР повинен зробити все, щоб підштовхнути “не дуже розумні народи” Західної Європи до щасливого майбуття. Другим положенням була методологія класового підходу до міжнародних відносин. Тобто класова боротьба в самих країнах західного світу, підтримана Радянським Союзом. Саме соціалістична Росія мала бути авангардом у розвитку нових міжнародних відносин. Останнім положенням марксистсько-ленінської теорії в цьому питанні була неминучість війн доки існує імперіалізм. СРСР керуючись ідеєю неминучості повинен був проводити таку зовнішню політику, яка в відповідала цій ідеї, тобто готуватись до війни.

Саме ці положення і обґрунтували подальшу поведінку СРСР. Зараз існує тенденція особливо в засобах масової інформації і в працях істориків, що в усьому був винний Радянський Союз. Але якщо проаналізувати поведінку протилежної сторони, то вони були зорієнтовані таким же чином. Тобто знешкодити СРСР, зробити його капіталістичною країною теж шляхом насильства. І проблема співвідношення доктринальних проголошень і реальної практики була як для СРСР так і у Західних країнах.

Основне завдання СРСР після другої світової війни, в якій СРСР був переможцем і це дало Сталіну сформулювати ідею розширення впливу СРСР, а потім розширення соціалізму. Всі країни, окрім США були дуже серйозно трансформовані в економічному сенсі Другою світовою війною. Заробили тільки США. В тодішньому біполярному світі була ослаблена країна СРСР, а з іншого боку сильний в економічному і військовому плані противник США. Тому протистояння йшло  саме по цій вісі – СРСР – США. В залежності від того, як будуть проводити свою політику СРСР і США, залежало те, хто переможе у цьому змаганні, хто більше перетягне на свій бік союзників.

В перший післявоєнний рік великої конфронтації не було. Була ейфорія перемоги. Відкрита конфронтація розпочинається в 46 році. Існує дуже багато думок, з яких же подій розпочинається протистояння, чи є конкретна дата. В радянській літературі такою датою є Фултонська промова Черчилля. Але якщо проаналізувати документи СРСР і США можна зробити висновок що це трапилося раніше. В лютому 46 року з’являється “довга телеграма” Кеннана (тимчасово повірений США у радянському союзі), який сформулював основні реалії і перспективи зовнішньої політики СРСР. Наступного 47 року ця телеграма була опублікована під назвою “джерела радянського поводження”. Кенан писав “ми маємо справу з політичною силою, фанатичною думкою що з США не може бути досягнуто домовленості, що є бажаним руйнувати наш спосіб життя, щоб забезпечити свою безпеку”. На думку Кеннана СРСР тільки спить і бачить, щоб зруйнувати “імперіалістичного монстра”. Ця стаття вийшла першою. У довгих змаганнях, хто зуміє вплинути на ідеологію тієї чи іншої сторони, ініціатива була з боку США. Багато вчених вважають, що цей документ був концептуальний, щоб створити першу післявоєнну доктрину – доктрину стримування комунізму.

СРСР не довго чекав і в вересні 46 року з’являється своя довга телеграма. Приблизно теж саме але по відношенню до США. Тобто фактично було проголошено на доктринальному рівні, що головний ворог СРСР – це США. Старт був даний. Розпочинається боротьба за сфери впливу. Розуміючи, що воювати в 46 році недоречно, розпочинається боротьба за сфери впливу в Європі.  Першими країнами, які розглядались  були Туреччина і Греція. Тому що, скажімо країни майбутнього соціалістичного табору були колишніми союзниками Німеччини. Вони не були в грі. А Туреччина і Греція були самостійними державами. Перша спроба СРСР встановити контроль над Туреччиною, переглянути статус проток Босфор і Дарданелл. Але досить відмовившись від прямого впливу над Туреччиною, СРСР перекинув свої зусилля на Грецію. Розуміючи, що безпосередньо вводити свої війська в Грецію нереально, СРСР намагався використати традиційний шлях підтримання комуністичної партії. Робив це СРСР через сусідів Югославію, Болгарію, Албанію.

Схема: начебто в Греції виникає невдоволення режимом. Створюються групи, які піднімають повстання і намагаються розповсюдити ідею громадянської війни на всю територію Греції.  США були дуже стурбовані таким перебігом подій. Бо одна справа проголосити телеграму, а інша реалізувати це. США займають жорстку позицію в цьому питанні. Восени 46 року Англія і США домовляються про спільні дії проти Грецьких повстанців. СРСР переводить стрілки, каже, що ми тут не при чому. Югославія взагалі не знає де ця Греція знаходиться. Паралельно СРСР робить політичний крок. В 47 році Югославія і Болгарія укладають договір про дружбу і розглядають це як перший крок у створенні так званої Балканської федерації. Сталін виступив з критикою цього договору. В вересні 47 року – пленум ЦК Компартії Греції але на території Югославії. Була схвалена ідея створення вільної Греції зі столицею в Салоніках. Урядові війська Греції підтримані Великобританією дуже серйозно тіснили повстанців і тому практична реалізація цього плану була дуже важкою. СРСР зрозумів, що Греція теж вислизає з груп лідера соціалістичних країн. Тому в грудні 47 року СРСР виводить свої війська з Болгарії. Болгарія, Югославія вважаючи це за слабкість СРСР делікатно задало питання Сталіну, який заявляє, що в греків немає ніяких шансів на успіх.

В цей період вже було проголошено Фултонську промову Черчилля, була проголошена знаменита промова Сталіна. Зрозуміло, що розпочинається відкрита конфронтація. США приймають так звану доктрину Трумена (початок 1947 р. доктрина проголошувала необхідність переходу від стримування до відкидання комунізму) ще в період повстання в Греції. В лютому 47 року Великобританія, яке почувала себе  не дуже впевнено після другої світової війни, передає право допомагати Туреччині і Греції США. В 47 році Конгрес виділяє 400 млн. доларів на боротьбу з поширенням впливу СРСР згідно доктрини Трумена.

Наступник кроком США у затвердженні свого впливу в Європі був так званий план Маршала. Розуміючи, що те, що не може зробити зброя, може зробити долар. План Маршала – це план допомоги США Західній Європі. І сьогодні цей план вважається з одним із найблискучіших проектів реалізованих в Європі коли вбивалося два зайці. 5 червня 47 року Держсекретар Маршал проголосив цей план. США для того, щоб захистити Європу від післявоєнного хаосу інвестує в економіку всіх країн Європи гроші для того щоб налагодити економіку. Тобто з одного боку США пропонують дуже гуманну ідею підтримання і відновлення економіки, з іншого зрозуміло, що вони намагаються прив’язати економіку Західної Європи до своїх цілей. Ця схема розпочинає працювати. Перша проблема виникла з СРСР та його країнами-сателітами. СРСР спочатку погодився обговорювати цей план. Було створено спеціальну організацію, яка обговорила це, але паралельно Сталін дає вказівку видатним вченим проаналізувати можливості впливу, наслідки цього плану для економіки СРСР. Економісти підрахували, що це дуже серйозна допомога СРСР, але мова може йти про прив’язку до США, бо однією з умов плану Маршала була повна інформація про економічний стан країни. На це Сталін піти не міг. Формально прийнявши участь у перших нарадах, після цього була дана вказівка “своїм країнам” що це дурниці, і що допомога СРСР буде кращою. Не всі країни повірили. Перш за все це стосувалося уряду Чехословаччини. Всі країни дали згоду поїхати в Париж для остаточного обговорення цього питання. Сталін терміново викликає уряд Чехословаччини до Москви. Були підготовлені компрометуючі матеріали на представника Чехословаччини, якщо б він відмовився. Делегація Чехословаччина була відкликана з Парижу. Всі інші Західні країни погодилися. В липні 47 року в Парижі проходить конференція. Країни погоджуються надати інформацію про стан економіки, відкрити ринки для США. Тут виявляється, що США вбивають третього зайця. Вони вийшли з положення коли загрожувала криза перевиробництва. За перший рік тільки плану Маршала отримала більше 2,5 млрд. доларів, Англія – приблизно 1,5 млрд., Італія – 700 млн. Для СРСР неучасть у плані Маршала була помилкою з точки зору економічної, але політична точка зору взяла верх. План Маршала, створивши дуже гарні умови для відновлення економіки в Західній Європі, одночасно створив економічно базу для майбутньої військової інтеграції. На перших етапах мова йшла про загрозу з боку Німеччини а не СРСР. 4 березня 47 року в Дюнкерку  підписується угода між Великобританією і Францією, фактично направлена на запобігання  агресії з боку Німеччини. 17 березня 48 року підписується так званий Брюссельський пакт військово-політичний західний союз. До нього ввійшли Англія і Франція і країни Бенілюксу (Бельгія, Голландія, Люксембург). Військова взаємодопомога передбачалась, якщо виникають будь-які загрози інтересам країн. Постійно діючими органами була консультативна рада, військовий комітет, військовий штаб. На чолі штабу стояв англійський фельдмаршал Монгомерік.

Тут захвилювались США, розуміючи що створення західноєвропейської інтеграції може вийти з під їх контролю. В березні 48 року було опубліковано проект атлантичного пакту. Для того, щоб прийняти участь у майбутній військово-політичній інтеграції США пішли на резолюцію Ванденберга. Ця резолюція звільняла США від обов’язку не вступати у воєнні та політичні інтеграції за межами континенту. 4 квітня 49 року міністри закордонних справ Бельгії, Ісландії, Данії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Італії, Великобританії, Франції, США збираються в Вашингтоні і підписують договір про створення НАТО. Зразу ж США підписують договір про допомогу західноєвропейським країнам у створенні військово-політичної структури у розмірі 1,5 млрд. доларів. Штаб-квартира НАТО в перші роки була в Парижі. Весь цей час діяла доктрина стримування комунізму. Але після того, як СРСР в 49 році випробував свою ядерну зброю, після того як було створено НАТО, в 53 доктрина стримування була замінена доктриною масованої відплати. Вона базувалася на перевазі США в ядерній зброї і тому передбачала можливість першого ядерного удару з боку США. Створивши систему союзників США зрозуміли, що ареною конфронтації стане весь світ. І тому поступово проходить політика розширення шляхом створення військово-політичних організацій в інших регіонах світу. В травні 54 договір між США і Пакистаном про взаємну безпеку. Для того щоб не відштовхнути перспективних членів майбутньої організації США і Англія погодились, що участь у цій організації не буде означати автоматичність участі у війні. Країна сама вирішує чи  надати допомогу чи ні.

У вересні 54 року було підписано договір про створення СЕАТО, до якої ввійшли США, Англія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Філіппіни, Таїланд і Пакистан.

Паралельно йшов процес створення подібної військово-політичної організації на Близькому сході. В квітні 54 року договір про Турецько-Пакистанський воєнний союз. В лютому 55 Турецько-Іракський. В квітні 55 до них приєдналась Великобританія. Це означало створення нової організації – Багдадський пакт. В березні 59 року революція в Іраку, який вийшов з цієї організації. Назву змінили на Централ (Центральна Азія).

Аналізуючи схему з точки біполярності, можна прослідити тенденції: від обміну політичними, конфронтаційними доктринами і СРСР і США перейшли до конкретних дій. Розпочинається повноцінна холодна війна. Ці країни витрачають колосальні кошти щоб створити мілітаристський потенціал, як в своїй так і в інших країнах різних регіонів світу. саме цей період кінця 40-х початку 50-х років це не тільки період нарощення військового потенціалу це і перші спроби його використання. В цей час (50 рік) Корейська війна. За Північною і Південною Кореєю стояли могутніші сили, які випробовували свої сили. йде створення морських сил, підводного флоту і середина-кінець 50 років створення нових носіїв зброї, в тому числі і ядерних. В 57 році запуск радянського супутника. На початку 60-х років нове випробовування – Карибська криза. Все це період, який не має аналогів в історії. Чому ж холодна війна, яка досить серйозно розділила світ на дві частини не закінчилася справжньою війною? Парадоксальну роль зіграла саме ядерна зброя. Всі розуміли, що якщо розпочнеться війна, якщо держава приймає рішення, в якому керується гаслом “згоріла хата, згори й сарай”, то це може призвести до знищення всього живого. Саме генерал Макартур після того, як китайці виступили на боці Північної Кореї запропонував ядерне бомбардування Китаю і у Трумена хватило розуму відправити Макартура на пенсію.

Ідеологічні чинники «холодної війни».

Одним з ініціаторів повороту у зовнішньополітичному курсі США був дипломат Джордж Ф.Кеннан. Протягом  1945-1946  pp.  він  звернувся  до держдепартаменту США з трьома записками. Найбільш відома з них - так звана «довга телеграма» з Москви від 22 лютого 1946 p.

Головні ідеї Дж.Ф.Кеннана полягали у наступному:

-      СРСР буде намагатися поширити кордони соціалістичного табору, по-перше, в країнах Центральної та Східної Європи, по-друге, через вплив на комуністичні партії Західної Європи, по-третє, буде підтримувати національно-визвольний рух з метою послаблення там позицій західних держав й заповнення «вакууму» сили;

-      необхідно стримувати комуністичну загрозу. Для цього потрібно, перш за все, інформувати світове співтовариство відносно реального стану справ у СРСР, про дії тоталітарного режиму;

-     комуністичні ідеї являють собою загрозу тільки для «хворого суспільства», тому необхідно розробити позитивну й конструктивну програму повоєнного світу;

-    необхідне гуртування країн Заходу для протидії радянській загрозі.

5 березня 1946 p. колишній прем'єр-міністр Великобританії У.Черчілль у присутності президента США Г.Трумена виступив з промовою у м. Фултон. Він стверджував, що почалася епоха проти­стояння двох систем: демократичної й тоталітарної. Замість фашизму виник новий ворог - комуністичний тоталітаризм, який несе загрозу світу. СРСР перегородив Європу «залізною завісою», створивши собі сфери впливу у Центральній та Східній Європі. Він використовує для розширення сфери своєї експансії «п'яту колону», тобто комуністичні партії. Радянському Союзу повинна протистояти асоціація англомовних народів, США мають взяти на себе основний тягар боротьби з комунізмом, а Великобританія стане ланкою, що пов'яже Північну Америку, західноєвропейські держави, британські колонії та домініони.

Й.В.Сталін оцінив промову У.Черчілля як заклик до війни проти СРСР. Проте й радянські лідери зробили чимало для розпалювання вогнища «холодної війни».

9 лютого 1945 p. Й.В.Сталін виступив з промовою перед виборцями. Він, зокрема, стверджував, що внутрішні конфлікти капіталізму неминуче призведуть до нових війн. А ці війни, у свою чергу, послаблюють капіталістичну систему, прискорюють її неминучий крах внаслідок соціалістичних революцій.

У квітні 1945 p. різкий конфронтаційний виступ міністра закордонних справ СРСР В.М.Молотова під час установчої конференції 00Н у Сан-Франциско отримав назву «першого пострілу у «холодній війні».

10. Розрядка міжнародної напруженості у 70-х роках. Гельсінський процес.

У 70-х роках починається розрядка міжнародної напруженості. Ор­ганізація Варшавського договору і НАТО досягли воєнно-стратегічного паритету. СРСР та США накопичили стільки ядерної зброї, що збройний конфлікт між ними став би абсолютно безглуздим — загинула б уся планета. Через те в зовнішній політиці багатьох країн з'являються реалістичні тенденції. Відбуваються зміни і в зовнішній політиці СРСР. Радянське керівництво помітно скоротило кількість заяв про близький неминучий крах капіталізму і знизило їх агресивну тональність. Така політика привела до більшої довіри західних країн щодо СРСР. У 1971 р. Радянський Союз висунув пропозиції підготувати міжнародні угоди про знищення ядерної, хімічної та бактеріологічної зброї, скорочення звичайних озброєнь.

Також було запропоновано забезпечити колективну безпеку в Європі. З цієї метою пропонувалось ліквідувати існуючі вогнища військових конфліктів. Наголошувалось, що слід поглибити і зміцнити співробітництво зі всіма країнами світу. Ці пропозиції радянського керівництва на партійному з'їзді були названі «Програмою миру».

Західні країни свою зовнішню політику почали характеризувати як повний перегляд міжнародних стосунків. Вона отримала назву «розрядка».

У 1975 р. у Гельсінкі відбулася Європейська нарада з питань безпеки і співпраці, на якій були представники з 35 країн світу із СРСР включно. На цій нараді було підписано Заключний акт, в якому містилося визнання недоторканості сучасних кордонів європейських країн. Укладення цього акту було певним здобутком для Москви. Адже він закріплював усі повоєнні територіальні надбання Радянського Союзу.

Однак зворотним боком Гельсінського процесу для Москви було те, що на всіх учасників конференції поширювалось зобов'язання дотримуватись прав людини. Виконання гельсінських умов повинні контролювати спеціально створені постійні органи, у кожній з країн, що підписала договір. СРСР опублікував заключні документи конференції. Таким чином громадяни СРСР дізналися, що країни-учасниці зобов'язалися забезпечити виконання високих принципів демократії і прав людини.

Після цього у Москві на прес-конференції, яку скликав академік Сахаров, було оголошено про створення Групи сприяння виконанню Гельсінських угод у СРСР. Під установчим документом підписався і українець, генерал-майор Петро Григоренко.

9 листопада 1976 року така група була утворена в Україні, її назвали Українською Гельсінською спілкою (УГС). Очолив цю організацію Микола Руденко — відомий український поет і прозаїк, виключений у 1974 р. з КПРС й у 1975 р. із членів Спілки письменників України за «ідеологічні ухили». До УГГ увійшло 36 осіб, серед яких були: Петро Григоренко, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична, В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Олесь Бердник та ін. Члени цієї організації діяли відкрито, намагалися офіційно зареєструвати групу, навіть зверталися до Ради Міністрів УРСР, але відповіді не отримали.

Програма діяльності УГГ була викладена у Меморандумі № 1, який був підписаний 6 грудня 1976 р. У декларації Української Гельсінської спілки ставились чотири основні завдання:

-сприяти ознайомленню з Декларацією Прав людини української громадськості;

-активно сприяти виконанню статей про вільні контакти між народами, про вільний обмін інформацією та ідеями;

-добиватися, щоб Україна, як суверенна європейська держава і член ООН, була представлена окремою делегацією на всіх міжнародних нарадах;

-домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси.

На Заході УГС через меморандуми знайомила світову громадськість з розкуркуленням, голодом 1933 p., репресіями 1937 p., винищенням УПА і мирного населення, ігноруванням національних прав України, розгромом шістдесятництва. Пропагувалася правомірність виходу України зі складу СРСР.

До кінця 1980 р. УГС оприлюднила 30 таких меморандумів, декларацій, маніфестів та інформаційних бюлетенів.

УГС постійно переслідувалась. У 1977 р. був заарештований і засуджений на 12 років керівник спілки М. Руденко. О. Тихого засудили на 15 років. До 1980 р. три чверті групи засудили на термін від 10 до 15 років. У таборах загинули В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин. Емігрували за кордон і продовжували там свою діяльність П. Григоренко, Н. Строката, Н. Світлична та ін.

32. Оздоровлення міжнародних відносин на рубежі 80 — 90-хрр. Закінчення «холодної війни».

Стратегічний паритет, до якого весь післявоєнний період прагнув СРСР, став лише більш високим рівнем «рівноваги жаху», до краю виснажив його господарство, мілітаризував всі сфери життя, відкинув на периферію розвитку соціально-спрямовані галузі промисловості. Ось в таких умовах радянське керівництво стало схилятися до «нового політичного мислення», яке було нічим іншим, як давно забутим нормальним політичним мисленням.

Принципи нового політичного мислення — світ єдиний та взаємозв'язаний, верховенство загальнолюдських принципів над класовими, свобода вибору, відмова від концепції всесвітньої перемоги соціалізму, неможливість розв'язання світових проблем воєнним шляхом та пошук компромісів, визнання у міжнародній політиці принципу взаємної безпеки— ставали поступово пріоритетами у зовнішній політиці Радянського Союзу, очолюваного М. Горбачовим.

На нові підходи у міжнародних відносинах вплинула і Чорнобильська катастрофа 26 квітня 1986 p., яка ще раз засвідчила, що чекає людство у випадку виникнення ядерної війни. Народи всього світу вимагали конкретних кроків на шляху до ядерного роззброєння від двох наймогутніших держав — СРСР та США.

Передусім горбачовське керівництво вирішило відновити діалог із Заходом, зупинений у 1979 р. Захід прийняв такий поворот і пішов на переговорні контакти. Була здійснена ціла серія зустрічей «наверху» між Горбачовим та президентом США Р. Рейганом. Повільно і обережно, із зрозумілою недовірою обидві сторони стали зондувати ґрунт для порозуміння. Зустріч у Женеві 1985 р. завершилася усвідомленням того, що ядерна війна не повинна бути розв'язана. У наступних зустрічах (Рейк'явік, жовтень 1986 p.; Вашингтон, грудень 1987 p.; Москва, травень- червень 1988 p.; Нью-Йорк, грудень 1988 р.) була закладена міцна концептуальна та правова основа для розвитку порозуміння між СРСР та США з виходом на конкретні рішення, спрямовані на згортання гонки озброєнь.

Новий зовнішньополітичний курс Радянського Союзу мав такі результати:

- уперше була досягнута угода про реальне скорочення ядерного озброєння (грудень 1987 p., Договір між СРСР і США про лікві­

дацію ракет малої і середньої дальності (від 500 до 5000 км), їх пускових установок та устаткування);

- між СРСР і США була ухвалена угода про 50% скорочення стратегічних наступальних озброєнь (угоду було підписано вже після

розпаду СРСР у червні 1992 p.);

- було розпочато, а через 9 місяців завершено виведення радянських військ з Афганістану (15 травня 1988 р. -лютий 1989 p.);

- з використанням механізму ООН було припинено збройну міжусобну боротьбу в Анголі, Намібії, Камбоджі, Нікарагуа, Мозамбіку;

- у вересні 1990 р. було підписано історичну угоду про об'єднання Німеччини;

- СРСР підтримав бойові дії США у відповідь на агресію Іраку проти Кувейту;

- було розпочато виведення радянських військ із країн Центральної і Південно-Східної Європи, а також припинено диктат щодо

розвитку цих країн (виведення військ завершилося в 1991 p.).

Перемога «нового мислення» у зовнішній політиці СРСР, реальні кроки щодо її реалізації ознаменували на початок 1990-х рр. завершення періоду «холодної війни» між Заходом і Сходом, періоду розколу і конфронтації. Світове співтовариство стоїть перед можливістю розпочати нову еру в історії світового співтовариства — еру взаєморозуміння, взаємодопомоги, співпраці.

Важливе значення для Європи має ядерна безпека. З розпадом СРСР ядерними державами стали Росія, Україна, Білорусь, Казахстан. Розповзання радянських ядерних арсеналів викликало занепокоєння у країнах західної демократії. Однак усі нові ядерні держави — колишні республіки СРСР — підписалися під Договором про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

На початку грудня 1994 р. на будапештській зустрічі у верхах країн НБСЄ Президенти США та Росії і Прем'єр-міністр Великої Британії підписалися під меморандумом про гарантії безпеки Україні, Білорусі та Казахстану.

Після цього Президент України Л. Кучма передав документ про приєднання нашої держави до ДНЯЗ (Алма-Ата та Мінськ зробили це раніше). Напередодні будапештської зустрічі КНР надала Україні гарантію ядерної безпеки. До меморандуму приєдналася і Франція. Таким чином, гарантії безпеки Україні засвідчили всі п'ять країн-членів ядерного клубу.

Колишні країни радянського блоку намагаються вийти зі сфери впливу Росії шляхом поступової інтеграції до ЄС та НАТО. Однак європейці поки що не готові розчинити двері перед усіма охочими. На початку 1994 р. Сполучені Штати запропонували програму у межах НАТО «Партнерство задля миру», що передбачає «попередню примірку» мундира блоку. Керівники НАТО зазначають: усі країни, що прагнуть приєднатися до союзу, повинні мати фінансові зобов'язання повного членства і виконати певні вимоги, серед яких — демократична політична система і Конституція, цивільний міністр оборони, повага прав людини, стандартизація всіх видів озброєння і командних структур. У квітні 1995 р. Україна зголосилася діяти за програмою «Партнерство задля миру».

30. Міжнародний тероризм на сучасному етапі.

11 вересня 2001 р. два пасажирські літаки, захоплені терористами, врізалися у будівлі-близнюки Міжнародного торгового центру у Нью-Йорку. Обидві вежі — будівлі заввишки 410 м — були зруйновані. Трохи пізніше ще один літак упав на західне крило будівлі Пентагону у Вашингтоні. Біля приміщення Конгресу США вибухнув начинений вибухівкою автомобіль. Приблизно у цей же час упав літак у Пітсбурзі, штат Пенсільванія.

Ця атака була не тільки проти США, але й проти світової ринкової економіки, проти усієї західної цивілізації як такої. Похитнувся курс долара, що негативно відбилося на економіці багатьох країн, різко зросла, а пізніше впала ціна на нафту. Однак не варто вважати, що вододіл у цьому конфлікті проходить між Північчю та Півднем, європейською та азіатською цивілізаціями, він проходить між тими, хто визнає загальнолюдські цінності і тими, для кого це — безглузда балаканина. Адже, поруч із близькосхідними терористичними організаціями, такими як «Аль-Каїда» (на чолі з Осамом Бен Ладеном), палестинськими «Ісламський джихад» та «Халас», підтримуваною Іраном «Хезбалла», терористичні організації існують в Європі — Ірландська революційна армія (IPА), у Латинській Америці, зокрема в Колумбії. В опублікованому 5 жовтня 2001 р. Державним департаментом США списку іноземних терористичних організацій нараховується 28 угрупувань. Одна з них — Ісламський рух Узбекистану — базується в СНД.

Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом» (1979 р.) визначає тероризм як застосування недержавного насильства або загрози насильства з метою посіяти паніку в суспільстві і добитись політичних змін.

Терористичні акти в США стали початком нової доби тероризму. Основною тенденцією в тероризмі стало переорієнтування терористів із ненависті до політичних режимів, їхніх лідерів і боротьби з ними на етнонаціональний і релігійний тероризм. Ще однією характерною рисою тероризму нової доби є використання у своїх нападах науково-технічних досягнень, що призводять до принципово інших масштабів руйнації і кількості людських жертв. Якщо раніше у найгучніших терористичних актах гинуло до сотні людей, то в США 11 вересня 2001 р. загинуло близько 5 тис. осіб. Терористичні акти нової доби доволі складні з технічної точки зору, вимагають спеціальної фахової підготовки, що свідчить про якісно новий рівень організації терористичних актів.

Ще у 1995 р. в токійському метро японська секта Аум Сінрікьо застосувала бойову отруйну речовину «зарин», що засвідчило можливість доступу чи виготовлення та практичного використання зброї масового знищення (ЗМЗ). Листи зі спорами сибірки, що були виявлені в США в 2001 p., — це приклад імовірного масштабного застосування терористами ЗМЗ. Найстрашніший прояв тероризму— підрив ядерних боєприпасів або теракта на атомних станціях із низки гіпотетичних загроз перейшли в стадію можливих явищ. Експерти попереджають — ядерна загроза з боку терористів, як ніколи, реальна. Коли й де чекають їхню атаку? Відповіді немає. Просто потрібно бути готовим передусім тим країнам світу, які мають атомні електростанції. До них належить і Україна.

Світ прийшов до розуміння: тероризм створює загрозу завжди і скрізь. Віднині людина, незалежно від її національності, кольору шкіри, віровизнання в жодному куточку світу не може почуватися в безпеці. Жодна країна (навіть наймогутніша) не в змозі захистити себе від терактів. Це вказує на те, наскільки світ є незахищеним перед тероризмом і підтверджує, що цю проблему потрібно всім країнам вирішувати спільно. У жодному разі не можна давати терористам відчути, що вони здатні поставити на коліна весь світ. Для цього слід шукати шляхів більш ефективної співпраці різних країн на рівні спецслужб. Завдання заборони міжнародного тероризму має об'єднати весь цивілізований світ. Прикладом цього стало створення міжнародної антитерористичної коаліції на чолі з США. Більш ніж 100 країн світу задекларували свою підтримку в боротьбі з тероризмом.

36. Інтеграційні процеси в сучасній Європі. Місце України в загальноєвропейському процесі.

Першою віхою на шляху до європейської інтеграції було утворення в 1951 р. Європейського об'єднання вугілля і сталі, членами якого стали Італія, Франція, ФРН та країни Бенілюксу.

У 1957 р. ці ж країни підписали договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС, з 1992 р. Європейський Союз (ЄС)). Пізніше членами ЄЕС або «Спільного ринку» стали Велика Британія, Данія, Ірландія (1973 р.), Греція (1981р.), Португалія та Іспанія (1986 p.), Австрія, Швеція та Фінляндія (1995 p.). Мета організації— поступове усунення всіх обмежень між країнами-учасницями, створення умов для вільного пересування осіб, капіталів, послуг. Передбачалось також зближення законодавства учасників, уніфікація податкових систем.

Головна причина інтеграції— настійна вимога поглиблення процесу міжнародного поділу праці.

Основу інтеграції заклали вищий етап розвитку науково-технічної революції, становлення та зміцнення прав людини як державного й суспільного пріоритету. Інтеграційний процес починається там, де постають певні об'єктивні умови. У Західній Європі існувала готовність партнерів до багатостороннього співробітництва, наявність добре відпрацьованої системи економічної свободи та вільного підприємництва, а демократія стала нормою всіх сфер життя. Непорушним законом інтеграції є повага до національно-державних інтересів кожної країни-учасниці. Без цих складових кожна інтеграція виявилася б фікцією. Крім усього іншого, європейська інтеграція була викликана переливанням через національні кордони багатої товарної маси, що об'єктивно вело до руйнування митних кордонів. Щоб поглиблювати розвиток економіки, необхідно було зняти митні бар'єри. Це стало аксіомою для країн-учасниць.

«Спільний ринок» став найбільш процвітаючим та життєздатним утворенням у Європі.

Спроби інтегрувати соціалістичні країни Східної Європи за допомогою Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) призвели до утворення наддержавної економічної структури, яка з нормальною інтеграцією не мала нічого спільного

У другій половині 80-х - на початку 90-х років процес західноєвропейської інтеграції поглибився. Це було свідченням того, що знайдено оптимальний варіант не тільки прискорення економічного розвитку демократичних держав, але й політичного регулювання назрілих проблем країн-учасниць «Спільного ринку». У 1987 р. набрав чинності Єдиний європейський акт, який передбачав формування єдиного внутрішнього ринку, основаного на «чотирьох свободах» — вільному пересуванні товарів, капіталів, послуг, а також громадян

Новий важливий імпульс інтеграційного процесу було дано в лютому 1992 р. 12 країн-учасниць «Спільного ринку» уклали в Маастріхті (Нідерланди) договір про Європейський Союз (ЄС), який охоплював весь комплекс відносин між ними. До кінця 1992 р. були завершені заходи зі створення єдиного внутрішнього ринку. З 1 січня 1993 р. в рамках ЄС стали практично вільно переміщатися товари, послуги і капітали. Країни— члени ЄС, що уклали Шенгенську угоду (Німеччина, Франція, країни Бенілюксу, Італія, Іспанія та Португалія) також допускають переміщення через свої кордони громадян. Інші, побоюючись притоку емігрантів з країн, які не входять до ЄС, і зростання злочинності, зберегли поки що прикордонний режим.

На пострадянському просторі залишались відсутніми об'єктивні умови для розвитку інтеграційного процесу. У цьому чи не головна причина відставання від Західної Європи. Інтеграція — це в першу чергу приватна власність, ринок, соціальний характер економіки, глибокий демократизм суспільства та всіх його структур, високий рівень виробництва тощо. Нічого цього на просторах СНД ще не існує. Політична, насильна інтеграція здатна призвести лише до нового імперського утворення, Чи не тому всі рішення СНД приречені на холості оберти.

Органом політичної інтеграції Європи стала Рада Європи (РЄ). Рада Європи є найстарішою всеєвропейською політичною установою. Вона була заснована ще в 1949 році з метою захисту прав людини і парламентаризму, утвердження в державах-членах верховенства права. Крім того, Рада Європи вважає своїм завданням створення загальноєвропейських стандартів соціального та юридичного захисту людей, відповідне впровадження їх в окремих країнах і, нарешті, захист і поширення як загально-культурних цінностей, так і етно-національної самобутності окремих народів. Сьогодні Рада Європи об'єднує 39 країн, з них 15 — це країни колишнього соцтабору, у тому числі й Україна.

Україна, подавши заяву на вступ до Ради Європи 14 листопада 1992 p., вступила до неї 9 листопада 1995 p., підписавши Статут Ради Європи та Європейську конвенцію з прав людини і стала тридцять сьомим членом РЄ.

Вступивши до РЄ, Україна зобов'язалась реформувати правову систему, систему місцевої влади і, нарешті, відмінити смертну кару.

Українську парламентську делегацію, що бере участь в роботі міжпарламентської асамблеї (МПА), очолив Борис Олійник. На засіданнях МПА виступали Президент України Л. Кучма, колишні голова Верховної Ради О. Мороз, міністр закордонних справ Г. Удовенко та міністри юстиції С Головатий і С. Станік. 78

У своїй роботі РЄ керується такими документами, як Статут Ради Європи, Загальна декларація прав людини, Європейська конвенція з прав людини, Римська конвенція про захист національних меншин, Європейська хартія місцевого самоврядування, Європейська культурна конвенція та ін.

5.2. Розширення Європейського Союзу та НАТО. Місце України в цьому процесі.

Європейська інтеграція стала характерною ознакою світового розвитку наприкінці XX — на початку XXI ст. її основи були закладені одразу після Другої світової війни (Західноєвропейський економічний союз).

7 лютого 1992 р. було підписано Договір про Європейський Союз (так званий «Маастрихтський договір»). Цей документ, що набрав чинності 1 січня 1993 р., передбачає вступ до ЄС будь-якої держави, яка забезпечує демократичні свободи, захист прав і свобод людини, дотримання принципу верховенства закону. Першими вступили до ЄС Велика Британія, Німеччина, Італія, Франція, Бельгія, Данія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Ірландія, Греція, Іспанія. Ці держави створили спільні інститути, забезпечили стабільний розвиток ринкової економіки, гарантували захист прав і свобод громадян і представників національних меншин. Члени ЄС зобов'язалися бути вірними спільним політичним, економічним і валютним цілям. 1 січня 1995 р. членами ЄС стали Австрія, Фінляндія та Швеція, 1 травня 2004 р. членства набули ще десять держав (переважно країни Балтії та колишнього східноєвропейського соціалістичного табору).

На сьогодні ЄС складає 25 держав, які дотримуються взятих зобов'язань щодо забезпечення процвітання власних народів, дотримання миру та порядку на європейському континенті. Провідні країни ЄС (Франція та Німеччина) докладають значних зусиль щодо перетворення союзу на потужне економічне та політичне об'єднання, здатне утримувати баланс сил у світі та стати противагою монополізму СІЛА. Європейський парламент ухвалив рішення щодо приєднання з 1 січня 2007 р. до ЄС Румунії та Болгарії. Це стане можливим у разі неухильного дотримання цими країнами вимог щодо проведення судової реформи, посилення боротьби з корупцією, приведення національного законодавства до європейських стандартів.

Ведуться переговори з Туреччиною щодо умов її вступу до ЄС, розпочато консультації з урядами республік колишньої Югославії (Сербія та Чорногорія, Македонія, Хорватія).

Держави — члени ЄС прагнуть підвищити результативність діяльності своїх управлінських структур. Із цією метою навесні 2005 р. було скликано «Конвент про майбутнє Європи» для обговорення Конституції ЄС. Цей тимчасовий консультативний орган очолив Валері Жискар д'Естен, колишній президент Франції.

Результатом роботи Конвенту стало прийняття 29 жовтня 2004 р. єдиної Конституції ЄС. Вона набирає чинності за умов її затвердження парламентами всіх країн — членів ЄС або ухвалення на загальнонаціональних референдумах. Передбачено, що така робота має завершитися до 2007 р. Однак результати референдумів у деяких країнах засвідчили, що народ не підтримав ідею щодо прийняття Єдиної Конституції ЄС. Таке явище отримало назву «євроскептицизм». Таким чином, прийняття Євроконституції країнами ЄС відкладається на невизначений час. Із метою посилення фінансової ролі країн ЄС у світі, захисту їх економічних інтересів з 1 січня 2002 р. було запроваджено єдину європейську валюту — євро. Курс євро вищій за курс долара СІЛА, що свідчить про ефективність запровадження цієї грошової одиниці.

Важливою складовою європейських інтеграційних процесів є військове співробітництво країн у рамках Організації Північноатлантичного договору (НАТО), який діє з 1949 р. Першочерговими завданнями НАТО на сучасному етапі є здійснення миротворчої діяльності, боротьба з розповсюдженням міжнародного тероризму та зброї масового знищення. У 1999 р. до НАТО вступили країни Східної Європи — Польща, Угорщина, Чехія. У 2004 р. членами НАТО стали ще сім країн — Латвія, Литва, Естонія, Словенія, Болгарія, Словакія, Румунія.

Замовлення на вступ до НАТО подали Албанія, Грузія, Македонія, Хорватія. Умовою їх вступу до НАТО є відмова від територіальних претензій до сусідніх Країн, здійснення ефективного контролю над власними збройними силами, врегулювання етнічних конфліктів, пріоритет прав людини, верховенства закону та права.

Україна як європейська держава не може стояти осторонь європейських інтеграційних процесів. Економічна інтеграція сприятиме відкриттю нових ринків виробництва та збуту товарів, припливу капіталів та інвестицій, впровадженню передо¬вих технологій.

Президент України В. Ющенко визначив вступ України до ЄС як головну стратегічну мету країни. 21 лютого 2005 р. було укладено план дій «Україна — ЄС», який передбачає надання нашій державі статусу асоційованого члена ЄС. Сьогодні Україна проводить активну політику щодо укла¬дання з країнами ЄС договору про зону вільної торгівлі, приведення українського законодавства до європейських стандартів, створення ефективності ринкової економіки, забезпечення захисту прав і свобод громадян, розвитку демократії. Виконавши ці завдання, Україна стане повноправним членом ЄС.

Представники ЄС здійснюють моніторингову роботу в Україні щодо виконання поставлених завдань та заслуховують «українське питання» на. засіданнях Європарламенту.

У 2004 р. Україна виключила з воєнної доктрини тезу про готовність до повноправного членства у НАТО, що пояснювалось складністю переговорів з цією організацією, порушенням Україною, з точки зору представників НАТО, деяких міжнародних двосторонніх угод.

Однак після президентських виборів 2005 р. воєнну доктрину знову було доповнено тезою про готовність України до повноправного членства у НАТО. У рамках діалогу з питань вступу України до НАТО проводиться велика кількість заходів: прийнято документ «Поглиблення співпраці Україна — НАТО: короткострокові заходи», відбувся візит Президента України В. Ющенка до Брюсселя, у червні 2005 р. Генеральний секретар НАТО Ян де Хооп Схеффер відвідав Україну, проводяться спільні воєнні навчання на Яворівському полігоні на Чорноморському узбережжі, в Україні поширюється інформаційна кампанія щодо діяльності НАТО, створено інформаційні центри у Києві, Харкові та інших містах.

Висновок. Україна бере активну участь в економічних та військових інтеграційних процесах, які відбуваються в Європі. Вирішення основних завдань, які поставлено ЄС та НАТО перед Україною, дозволить їй стати повно¬правним членом цих впливових міжнародних організацій.

44. Причини, характер, періодизація Другої світової війни.

Причиною Другої світової війни стала діяльність невеликої групи держав-агресорів, спрямована на завоювання світового панування. Використовуючи як привід незадоволення ряду країн і народів несправедливими умовами версальсько-вашингтонської системи договорів гітлерівська Німеччина та її союзники розв'язали найбільший збройний конфлікт в історії людства. У війні взяла участь 61 держава світу, на території яких проживало 80% населення Землі. В арміях воюючих країн було 110 млн осіб. Перша світова війна тривала більше 4 років, а Друга — 6 років. Вона стала найбільш руйнівною з усіх війн. Іншими причинами розв'зання Другої світової війни стали:

>     недалекоглядна політика «умиротворення», що її проводили великі

західні держави;

>      підтримка агресора з боку СРСР (пакт Молотова-Ріббентропа).

Держави-агресори та їх керівники несли підкореним народам ліквідацію

демократії, расовий і національний гніт, економічне визискування, утвердження права сильного у міжнародних відносинах. Перемога нацистської Німеччини та її союзників означала б крок назад у світовій історії, вона відкрила б дорогу соціальній, політичній і культурній деградації людства. А тому всі ті, хто вів боротьбу з ними, вели справедливу війну. При цьому слід мати на увазі, що серед країн антигітлерівської коаліції була й тоталітарна держава — СРСР.

Розпочалась ця війна як загарбницька, агресивна з боку держав «осі» і була справедливою та визвольною з боку жертв агресії. Після встановлення «нового порядку» в окупованій Європі характер війни змінився: вона стала антифашистською.

Для народів Радянського Союзу визвольна антифашистська війна не стала шляхом до демократії. Скоріше навпаки, як це не парадоксально, ця війна сприяла зміцненню радянського тоталітаризму. Однак це нітрохи не зменшує вкладу народів СРСР в перемогу Об'єднаних націй над фашизмом.

Хронологічно Другу світову війну можна поділити на три великі

періоди.

Перший період — зі вересня 1939 року до червня 1942 р. Характерними для нього були зростаючі масштаби війни при збереженні переваги сил

агресорів.

Другий період — з червня 1942 р. до січня 1944 р. Це час перелому в ході війни, коли ініціатива і перевага у силах переходять на бік держав антигітлерівської коаліції.

Третій період — з січня 1944 р. до 2 вересня 1945 р. Це заключний етап війни, у ході якого було досягнуто перевагу країн антигітлерівської коаліції. Вона була реалізована розгромом армій противника. У цей час наростала криза правлячих режимів держав-агресорів і наступив їх крах.

У радянській історичній науці існувала дещо інша періодизація, яка Грунтувалася на подіях радянсько-німецької війни

/ період — 1. 09. 1939 - 22. 06. 1941;

// період — червень 1941 - листопад 1942;

ІН період — листопад 1942 - грудень 1943;

IV  період — січень 1944 - травень 1945;

V період — травень 1945 - 2. 09. 1945.

Людські і матеріальні втрати держав-учасниць війни величезні. Загальна кількість загиблих така велика, що її можна визначити лише приблизно. Із врахуванням уточнених даних про втрати СРСР число загиблих складає 65-67 млн осіб. Біля половини загиблих — цивільне населення, яке стало об'єктом бомбардувань, масових розстрілів і депортацій. Це свідчить про особливу жорстокість війни.

Страшних руйнувань зазнала Україна. Найбільш болючими і тяжкими були людські втрати. Відомий історик Володимир Косик повідомляє, що Україна втратила дід час Другої світової війни 8 млн (19,1%) населення, з них військові втрати становили 2,5 млн осіб, а цивільні — 5,5 млн осіб.

Величезними були демографічні зміни на Україні. У січні 1941 р. в УРСР проживало 41,9 млн осіб, а наприкінці війни було лише 27,4 млн осіб. Отже, вбиті в боях, померлі в концтаборах, депортовані, евакуйовані та емігранти становили 14,5 млн осіб. Такою виявилась данина українців Другій світовій війні. Від ран та хвороб, спричинених війною, люди вмирали і в подальші роки, гинули від мін та інших вибухових предметів, що залишилися в землі на полях, луках, яругах, узбіччях доріг тощо.

Україна лежала у страшенних руїнах, було зруйновано більше 700 міст та 28 тис. сіл. Більше 250 сіл було знищено разом із жителями. З 900 тис. мешканців Києва (1940 р.) на 1945 р. залишилося 186 тис. Одеса і Харків втратили по 200 тис. осіб, Рівне — 100 тис. Біля 10 млн осіб залишилося без житла, на селі люди змушені були мешкати в землянках, хлівах та повітках із худобою, якщо вдалося її зберегти від реквізиції.

За роки війни великих втрат зазнала промисловість та сільське господарство. Фашисти спалили міста і села, знищили заводи, фабрики, колгоспи. У Донбасі були зруйновані й затоплені 882 шахти, які давали 115 млнт вугілля щорічно, було висаджено в повітря всі металургійні та машинобудівні заводи України

Сільське господарство втратило 80 тис. тракторів і комбайнів, понад 10 млн коней і голів великої рогатої худоби. Було знищено 27 910 колгоспів, 872 радгоспи, 1300 машинно-тракторних станцій. З України вивозилось зерно та інші продукти харчування. Для транспортування цього добра в Німеччину окупантам знадобилося 1 млн 418 тис. вагонів, річкових та морських суден.

Величезних розмірів набрало пограбування окупантами мистецьких та історичних цінностей українського народу, особливо під час відступу. Непоправних втрат зазнали історичні музеї та бібліотеки. Лише зі Львова німці вивезли понад 5 тис. рукописів і 3 тис. стародруків, 40 тис. томів різної літератури. Усього за межі України було вивезено понад 40 тис. найцінніших музейних експонатів.

       Наступ нiмецьких вiйськ на Сталiнград розпочався на далеких до нього підступах, коли п’ять добре озброєних нiмецьких армiй i три армiї Iталiї, Румунiї й Угорщини перейшли в наступ з харкiвського напрямку‚ форсували Сiверський Донець i Дон.

           6-а нiмецька армiя 25 серпня 1942 р. досягла захiдних околиць мiста на Волзi. Окрiм неї, на Сталінград наступала ще й 4-а танкова армiя. Їм протистояли ослаблені 38 радянських дивiзiй. Вісімнадцять з них були укомплектовані, решта ж, знекровлені в попередніх боях, могли лише номінально вважатися такими.

           Стратегічне й політичне значення Сталінградської битви було правильно оцінено радянським командуванням. Вона перетворилася на символ боротьби двох тоталiтарних режимів, протистояння їх лiдерiв. До цього додалися особистi амбiцiї, адже мiсто Царицин було перейменовано на Сталiнград на честь “вождя усiх народiв”, який ще в роки громадянської війни за завданням Леніна здійснював контроль за обороною Царицина.

           14 жовтня німецькі війська після потужної авіаційної та артилерійської підготовки пішли на штурм міста. Почались жорстокі вуличні бої. Обидві сторони зазнали важких втрат. 14 листопада німці почали останній штурм міста, їм вдалося на окремих ділянках пробитися до Волги, але це був їхній останній успіх.

           Пiсля упертих i безплiдних спроб штурмом скинути радянськi вiйська у Волгу, нiмецьке командування в серединi жовтня змушене було вiддати наказ про перехід до оборони.

           На той час воєнно-стратегiчна ситуацiя змiнилася на користь СРСР. Вiддаленi комунiкацiї, розтягнутий фронт вимагали величезних зусиль нiмецьких тилових служб i економіки. Тотальнi мобiлiзацiї знекровили нiмецькi пiдприємства, на мiсце квалiфiкованих робiтникiв ставали “остарбайтери” та перемiщенi особи з Францiї, iнших окупованих країн Європи. Водночас економiка СРСР у другiй половинi 1942 р. безперервно нарощувала випуск воєнної продукцiї. Шляхом жорстокої дисциплiни й експлуатацiї сталiнський режим спромiгся у короткий термiн налагодити дiяльнiсть за Уралом могутнього вiйськово-промислового комплексу. Старшi люди, жiнки, дiти, що замiнили бiля верстатiв мобiлiзованих на фронт дорослих робiтникiв, самовiддано працювали, згуртованi гаслом: “Усе для фронту, усе для перемоги!” Саме їхнiми зусиллями у другiй половинi 1942 р. було випущено 15,8 тис. бойових лiтакiв, 13,6 тис. танкiв, 15,6 тис. гармат.

           На кінець осіні 1942 р. склалися сприятливі умови для переходу радянських військ у наступ. Головний удар передбачалося завдати військами Калінінського і Західного фронтів в районі Ржева – Вязьми – Сичовки, у напрямі до Ризької затоки. Тут було зосереджено 2 млн. солдат, 3300 танків, 1000 літаків, 24 тис. гармат і мінометів. Це угруповання мало перейти у наступ 25 листопада 1942 р.

           Для забезпечення головного удару передбачалось на шість днів раніше здійснити відволікаючий удар в районі Сталінграду. У відповідності з планом "Уран" 19 листопада 1942 р. радянські війська силами трьох фронтів – Південно-Західного, Сталінградського і Донського – перейшли в контрнаступ, завдавши флангових ударів. У вирішальний момент Сталінградської битви перевага в живій силі і техніці вже була на боці радянської армії.

           23 листопада 1942 р. радянські війська замкнули кільце навколо 330-тисячного угрупування ворога (22 дивізії). Гітлер наказав триматися до останнього. Він заборонив вести армію на прорив з оточення i наказав чекати, поки її деблокують штурмові колони генерал-фельдмаршала Манштейна. Проте потужні танкові удари в грудні 1942 р. в районі м. Котельниково не досягли успіху. Вони були відкинуті радянськими військами. Сам Манштейн згодом писав, що операція по деблокуванню 6-ї армiї Паулюса могла бути успішною за умови спiльного удару з середини кiльця та iззовнi. Німецька авiацiя теж виявилася неспроможною доставляти у кiльце необхiдну кiлькiсть вантажiв.

           Після відмови фон Паулюса капітулювати почалось знищення оточених німецьких військ, деморалізованих, змучених голодом і холодом. Не дивлячись на заборону Гітлера, 30 сiчня 1943 р. фельдмаршал Паулюс (присвоївши це звання, Гітлер у телеграмі натякнув Паулюсу, що жоден німецький фельдмаршал не здавався у полон) пiдписав акт про капiтуляцiю. 2 лютого припинили опiр останнi оточені гітлерівцi: 100 тис. із 330 тис. оточених здалися в полон, інші загинули (згодом з полону повернулося лише 15 тис. чол.). Загальнi втрати фашистів під Сталінградом становили 1,5 млн. чоловiк, майже 3,5 тис. танкiв i штурмових гармат, 12 тис. гармат i мiнометiв, 3 тис. лiтакiв. Вiд такої поразки нiмецька армiя вже не змогла отямитись. Iнiцiатива на схiдному фронтi перейшла до СРСР. У другій світовій війні стався корінний перелом.

Історичне значення Сталінградської битви:

·         вона поклала початок корінного перелому в ході Великої Вітчизняної та Другої світової війни;

·         розгром ворога завдав удару по військовій машині третього рейху, престижу німецької армії, моральному духу вермахту;

·         почався загальний наступ радянських військ від Ленінграда до Кавказу;

·         було нанесено удар по фашистському блоку загалом. Японія і Туреччина відмовились вступити у війну проти СРСР. Керівництво Румунії та Італії (їх армії були серед тих, хто був розгромлений під Сталінградом), а також Угорщини і Фінляндії почали шукати виходу із війни;

·         поразка фашистів та їх союзників стала могутнім імпульсом для антинацистського та національно-визвольного рухів, сприяла консолідації сил антигітлерівської коаліції.

           Тим часом як під Сталінградом було здобуто блискучу перемогу Ржевсько-Сичовська операція зазнала повного провалу (згодом вона була названою відволікаючою для забезпечення успіху під Сталінградом). За 23 дні боїв на цьому напрямі радянські війська втратили 215 тис. чоловік вбитими і пораненими.

3. Битва за Дніпро

           Розвиваючи наступ, радянські війська до кінця вересня 1943 р. вийшли до Дніпра. Тут німецьке командування створило так званий ”Східний вал”. Німецьке командування намагалося використати повноводну ріку з високим правим берегом як природне укріплення. Населення зганялось з 300-кілометрової смуги вздовж Дніпра. Значна частина міст – Дніпропетровськ, Кременчук, Полтава – була розорена й спалена. На Дніпрові кручі гітлерівці стягли групу армій “Центр” у складі 62 дивізій. Наприкінці вересня 1943 р. Радянська армія контролювала 700 кілометрів лівого берега Дніпра.

           Перевага радянських військ була незначною. У планах осінніх операцій 1943 р. першочерговим завданням було захоплення плацдармів на правому березі Дніпра, закріплення там і розгортання наступальних операцій на Правобережжі. Битва за Дніпро розгорнулась від Лоєва до Запоріжжя.

           Радянські війська за допомогою партизанів наприкінці вересня 1943 р. в дуже складних умовах форсували Дніпро й створили плацдарми на північ та південь від Києва, загалом 23. Основний прорив передбачалось здійснити з Букринського плацдарму, проте всі спроби виявилися марними, ворог завзято оборонявся.

           Увесь жовтень радянське командування вело підготовку до штурму Дніпра. Прагнучи піднести бойовий дух військ, які з виходом в Україну поповнювалися здебільшого за рахунок місцевих жителів, Ставка перейменувала Воронезький, Степовий, Південно-Західний і Південний фронти відповідно в Перший, Другий, Третій і Четвертий Українські фронти.

           Після невдалих спроб під Букрином (загинуло 250 тис. радянських солдатів) головні сили радянських військ непомітно для ворога були зосереджені на Лютізькому плацдармі (150 тис. чол., 1500 гармат і мінометів, близько 800 танків).

           У перші дні листопада почалися вирішальні бої за Київ. Сталін віддав наказ узяти Київ до річниці Жовтневої революції. Цей наказ було виконано. 6 листопада 1943 р. було визволено столицю України – Київ. За успішне форсування Дніпра 2438 радянським бійцям було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, близько 10 тисяч одержали бойові ордени.

           Штурм Дніпра супроводжувався надзвичайно великими, часто не виправданими жертвами. Десятки і десятки тисяч новобранців, так званих “піджаків” – неозброєних, ненавчених юнаків, наспіх мобілізованих у придніпровських областях України, були жертвами штурму. Їх тіла вкривали плацдарми на Правобережжі. Пояснювалося це тим, що в ставленні вищого радянського керівництва і військового командування відчувалася недовіра до визволених від нацистів жителів України. Вона нерідко переростала в мстивість, прагнення примусити жителів республіки “спокутувати кров’ю” своє перебування в окупації. Це був один з виявів жорстокості війни, яка помножувалася на жорстокість і несправедливість тоталітарного режиму, що керував воєнними діями.

           В результаті героїчного форсування Дніпра, ціною значних втрат (за різними оцінками від 417 тис. до 1 млн чол.), радянські війська 14 жовтня звільнили Запоріжжя, 25 жовтня — Дніпропетровськ, 6 листопада — Київ.

           Таким чином, пізньої осені 1943 р. радянські війська вийшли на правий берег Дніпра, закріпилися там, відбили контрнаступ німецьких військ в районі Житомира і підготували умови для подальшого наступу і визволення території СРСР.

4. Корінний перелом у бойових діях у Північній Африці. Капітуляція Італії

           У жовтнi-листопадi 1942 р. у Пiвнiчнiй Африцi теж вiдбувся корінний перелом на користь англо-американських союзників. Вирішальна битва відбулась в районі містечка Ель-Аламейн (Єгипет). У жовтні 1942 р. британські війська, маючи значну військову перевагу під керівництвом генерала Б.Монтгомері завдали німцям та італійцям поразки. Останні вимушені були спішно відійти на захід. В листопаді 1942 р. з протилежної сторони Північної Африки (Марокко, Алжир) почалась висадка американських військ під командуванням Д.Ейзенхауера (операція «Торч» (Факел).

           Німецько-італійські війська потрапили в пастку на морському узбережжі в Тунісі. Їх відчайдушний опір і навіть деякі успіхи на лівому фланзі американських військ, не змінили загальної розстановки сил і 13 травня 1943 р. вони капітулювали.

           Серйозні поразки, що зазнали у 1943 р. країни фашистського блоку, стали поштовхом до його розвалу. Першою з війни намагалась вийти Італія.

           Значнi втрати в людськiй силi та технiцi, що їх зазнали держави “оci” в Тунici (близько 130 тис. лише полонених), сприяли успiшному десанту союзних вiйськ на о. Сицилiя. Вiн розпочався у липні 1943 р. висадкою парашутистiв і морської пiхоти (операція «Хаскі»). Слiдом на транспортних суднах прибували дивiзiї 7-ї американської та 8-ї англiйської армiй під командуванням Паттона і Мантгомері. Загальне керiвництво операцiєю по захопленню Сицилiї здiйснював американський генерал Д.Ейзенхауер. Пiсля тривалих боїв, що велися з перемiнним успiхом, залишки нiмецьких частин евакуювалися на Аппенiнський пiвострiв, а солдати Монтгомерi та Паттона очистили останнiй рубіж оборони нiмцiв на Сицилiї — порт Мессiну.

Цікаво знати

           Паттон прийняв капiтуляцiю мiста, не дочекавшись прибуття туди англiйського представника. Цим вiн викликав незадоволення союзника й серйозно ускладнив стосунки з англiйським командуванням. Загалом у Паттона була досить скандальна репутація, за його прямі вислови, які часто призводили до скандалів.

           Під впливом поразок 25 липня в Iталiї вiдбувся державний переворот за участю короля Вiктора Еммануїла й маршала Бадольйо. Муссоліні було заарештовано. Король був проголошений головнокомандуючим, а Бадольйо очолив уряд і став міністром закордонних справ. 8 вересня 1943 р. новий уряд підписав перемир’я з союзниками.

           Приблизно через пiвтора мiсяцi пiсля ув’язнення Муссолiнi на вiллi в скелях Абруцьких гiр туди за спецiальною вказiвкою фюрера прибув загiн есесiвцiв пiд командою О.Скорценi i звiльнив деморалiзованого дуче.

           Через зволікання Ейзенхауера, що не налагодив швидкої висадки вiйськ на носок iталiйського “чобота” і все вимагав вiд Бадольйо беззастережної капiтуляцiї, союзники не змогли скористатися сприятливими умовами. Гiтлер вiддав наказ фельдмаршалу Кессельрiнгу рушити дивiзiї на пiвдень i окупувати iталiйський пiвострiв. Союзним вiйськам довелося долати сильний опiр нiмцiв в районi Салерно, Неаполя й iнших пiвденних iталiйських мiст («Лінія Густава»). Операцiї тут набули затяжного характеру. Пiвнiчну частину Iталiї утримували фашистські вiйська пiд командуванням Роммеля. Туди ж було доставлено й визволеного дуче. Він очолив марiонетковий режим, який тримався лише на нiмецьких багнетах (Держава Сало).

           У.Черчiлль пiдганяв генерала Г.Александера, що очолив iталiйську кампанiю пiсля Ейзенхауера, щоб той якомога швидше узяв Рим. Але Кессельрiнг, хоч i був авiацiйним генералом, вмiло налагодив оборону. Лише 4 червня 1944 р. Рим було взято союзними вiйськами. Далi вони просунутися не могли. Оборона стратегiчного чотирикутника Iталiї Турiн — Мiлан — Генуя — Болонья з його могутнiм військово-промисловим комплексом продовжувалася до квiтня 1945 р.(«Готська лінія»).

5. Тегеранська конференці

Вирішальні події, що визначали результат війни, безумовно відбувалися на фронтах, але для подальшої долі світу і людської цивілізації велике значення мали події в дипломатичній сфері. У міру того як все більш читкіше вимальовувалися перспективи завершення війни, перед лідерами антигітлерівської коаліції все гостріше поставали питання післявоєнного врегулювання. Консультації з цього приводу почались з початку 1943 р. Перше серйозне обговорення відбулося на Московській конференції міністрів закордонних справ СРСР, США, Англії, що проходила з 19 по 30 жовтня 1943 р. Головним завданням конференції було підготувати зустріч глав держав і урядів СРСР, США та Англії – «Великої трійки»

У центрі уваги міністрів було декілька питань. Так, було досягнуто попередньої угоди про відкриття Другого фронту у Франції навесні 1944 р. Було прийнято рішення про заснування Європейської консультативної комісії для «вивчення європейських проблем пов`язаних з закінченням війни». Важливим було схвалення “Декларації про загальну безпеку”, в якій говорилося про необхідність заснування після війни загальної міжнародної організації для підтримання миру і безпеки, яка була б заснована на принципах суверенітету і рівності всіх миролюбивих держав. Крім цього Московська конференція 1943 р. міністрів закордонних справ СРСР, США і Великобританії прийняла “Декларацію про Австрію”, в якій зазначалося, що союзні держави не визнають завоювання Австрії і бажають бачити її відновленою, вільною і незалежною. У “Декларації про Італію” йшлося про те, що “фашизм і весь його негативний вплив повинен бути знищений, а італійському народові потрібно надати можливість створювати урядові та інші установи, засновані на принципах демократії”. Також була опублікована декларація про відповідальність гітлерівців за їх злочини. Головних злочинців передбачалось покарати відповідно до спільних рішень урядів країн.

У той же час конференція виявила і основні питання, що викликали розбіжності між союзниками антигітлерівської коаліції: питання кордонів і політичних режимів у визволених країнах.

Велика робота проведена дипломатами дала змогу провести зустріч на вищому рівні між Й.Сталіним, Ф.Рузвельтом, У.Черчіллем, яка увійшла в історію під назвою Тегеранська конференція (28 листопада – 1 грудня 1943 р.), бо відбувалась в столиці Ірану Тегерані. Під час зустрічі обговорювались питання подальшого ведення війни і повоєнного устрою світу. За результатами обговорень, не дивлячись на протиріччя, які виникли між керівниками союзних держав (Черчілль пропонував відкриття Другого фронту на Балканах, Сталін – в Північній Франції, звідки відкривався найкоротший шлях до кордонів Німеччини), СРСР домігся необхідних для нього рішень ключових питань:

– було прийнято остаточне рішення про висадку у Франції в травні 1944 р. союзних військ;

– перенесення кордонів Польщі на захід до Одеру і визнання майбутнього східного кордону по "лінії Керзона";

– визнання радянських претензій на Кенігсберг;

– визнання анексії прибалтійських держав Радянським Союзом.

Сталін дав згоду на участь СРСР у війні з Японією після розгрому нацистської Німеччини.

При обговоренні проблеми післявоєнного устрою світу згоди не було досягнуто і обговорення було відкладено.

Проблема Другого фронту

Польське питання

Німецьке питання

Іранське питання

Японське питання

У.Черчілль і Ф.Рузвельт дали обіцянку здійснити вторгнення через Ла-Манш (тобто відкрити Другий фронт) у травні 1944 р.

Радянський Союз наполягав на розширенні території Польщі за рахунок західних (німецьких) земель, на встановленні західного кордону країни по річкам Одер і Нейсе. Східного кордону – по «лінії Керзона».

Виявив серйозні розбіжності: Ф.Рузвельт виступав за розчленування Німеччини; У.Уерчілль – за створеня Дунайської федерації, до якої мали увійти і частини німецьких земель; Сталін – за збереження єдності Німеччини.

Прийнято рішення про надання допомоги Ірану і виводу військ союзників з його території по завершенню війни.

Передбачалось позбавити Японію її колоніальних володінь, передати Китаю Маньчжурію і Тайвань, надати незалежність Кореї.

ІІІ. Підсумки

           Перемоги радянських військ у Сталінградській битві (початок корінного перелому у ВВВ), військ союзників у битві під Ель-Аламейном у Північній Африці, у морській битві біля атолу Мідуєй і у боротьбі за о. Гуадалканал свідчили про перелом у Другій світовій війні на користь країн Антигітлерівської коаліції. Перемога під Курськом і потім у битві за Дніпро завершили корінний перелом у Великій Вітчизняній війні. Вигнання італо-німецьких військ з Північної Африки (травень 1943 р.), стабілізація становища в Атлантиці і Тихому океані, зупинення японських військ біля кордонів Індії, свідчили про завершення корінного перелому у Другій світовій війні в цілому. Визначальним фактором стали події на радянсько-німецькому фронті – головному фронті збройної боротьби проти Німеччини та її союзників. Наступальна стратегія Німеччини потерпіла остаточну поразку. До кінця 1943 р. у стані війни з державами вісі знаходилося 37 країн. Розпочався розпад фашистського блоку (капітуляція Італії).

1. Зоотехнические основы воспроизводства стада1
2. иудаизм происходит от названия еврейского племени Иуды самого многочисленного среди 12 колен израилевых к
3. один из важнейших внешнеторговых партнеров Эстонии- и по экспорту и по импорту товаров она занимает второе м
4. тема Содержание принципа разделения властей в Российской Федерации
5. Теория государства и права
6. на тему- ОСНОВЫ КОНСТИТУЦИОННОГО СТРОЯ РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ Выполнила
7. Трубочка с кремом Источник рецептуры Сборник рецептур мучных кондитерских изделий для п
8. Введение Актуальность
9. Олейников Николай Макарович
10. Металлургиялы~ процестерді~ теориясы п~ні бойынша тест с~ра~тары 5В070900 Металлургия маманды~ы студе
11. тема на тему- Место английского фунта стерлингов в мировой валютной системе Студентка группы С
12. А ты по курсу что на этом корче тоже отсечка есть
13. град Балаклею вздовж р
14. Тема 341 Організація комісійного продажу товарів та продажу товарів у розстрочку
15. СХЕМЫ ФАЗОВЫХ И ЧАСТОТНЫХ ДЕТЕКТОРОВ-
16. 1 Возникновение сущность и роль денег
17. план по производству шоколадных конфет Концепция проекта по производству шоколадных конфет Планирует
18. Религия восточных славян накануне крещения Руси
19. В зависимости от качества перерабатываемой нефти содержания меркаптанов и общей серы в дистиллятах топли
20. Женщина и бизнес

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе