Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1.Організація влади в Українській гетьманській державі.
|
За своєю сутністю гетьманство було близьким до тимчасового президентства; на це вказувала й заява Ради Міністрів Української держави від 10 травня про те, що гетьман не має наміру стати самодержцем, а гетьманат створено на противагу парламентській республіці УЦР, що виявила свою неспроможність. Декларована Скоропадським ідея сильної влади заради політичних і соціальних реформ втілилась у затверджених ним 29 квітня 1918 р. “Законах про тимчасовий державний устрій України”, за якими управлінська влада в Українській державі належала виключно гетьману, який призначав отамана Ради Міністрів і за його поданням затверджував уряд і самостійно розпускав його. Гетьман виступав також найвищим керівником міжнародних зносин Української держави, верховним воєводою української армії і флоту та здійснював помилування. Гетьман уособлював не лише виконавчу, а й законодавчу владу, так як затверджував і санкціонував усі закони. Парламент спершу не передбачався, аж 15 жовтня 1918 р. Скоропадський звернувся з листом до голови Ради Міністрів, в якому вказував на завершення першого періоду будівництва Української держави і наголошував на необхідності вироблення закону про вибори до Державного Сейму. Нелегітимний шлях приходу до влади і загострення ситуації у країні поставили гетьмана перед проблемою забезпечення керівництва державою в разі непередбачених обставин. Це зумовило появу 1 серпня 1918 р. “Тимчасового закону про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави Ясновельможного пана Гетьмана всієї України”, за яким у таких випадках влада переходила до Колегії Верховних правителів держави, що складалась з 3 осіб: одного правителя, заздалегідь визначеного самим гетьманом, другого – обраного Державним Сенатом (верховий суд) і третього – обраного Радою Міністрів, - з яких гетьман призначав голову Колегії. Цей механізм було задіяно лише одного разу - у час державного візиту гетьмана до Берліна на початку вересня 1918 р. На Раду Міністрів покладалось координування роботи окремих секцій (відомств) у законодавчій і управлінській діяльності. Раду Міністрів очолював Отаман-Міністр, а керував її справами Генеральний Секретар і підлегла йому Генеральна Канцелярія. У складі уряду, затвердженого на початку травня, були міністри внутрішніх справ, фінансів, торгівлі і промисловості, земельних справ, судових справ, закордонних справ, військовий міністр і генеральний контролер, а також нові інституції – міністерство народного здоров’я і міністерство сподівань, що займалось релігійними проблемами. Водночас вдосконалювалась внутрішня структура міністерств, які, здебільшого, поділялись на департаменти. Розвивається інститут державної служби. Після перевороту було звільнено лише призначених УЦР міністрів і їх заступників, решта чиновників залишались на своїх посадах. Усі державні службовці складали урочисту обітницю на вірність Українській державі. На відміну від системи центральних органів формування місцевої влади відбувалось у складних умовах. Лише у гетьманській “Грамоті до всього українського народу” від 29 квітня 1918 р. вказувалось, що разом з УЦР розпускаються й усі земельні комітети, а згодом було розпущено у сформовані в УНР місцеві органи. Призначених УЦР комісарів замінили старости, які очолили місцеві адміністрації. Було видано Закон про Державну варту – міліцію, яка підпорядковувалась безпосередньо старостам: на рівні губернії функціонував помічник-інпектор Державної варти, а у повітах – начальник повітової Державної варти. За своїм статусом губернські старости були майже аналогічні російським губернаторам, та й уся система місцевої влади поступово наближалась до колишньої російської моделі; так, за прикладом колишнього російського градоначальства законом від 1 серпня 1918 р. у Києві було сформовано Управління столичного Отамана, а згодом в Одесі Управління міського Отамана. В останні дні Української держави 30 листопада 1918 р. було видано закон “Про зміну, доповнення та скасування діючих узаконень про волосні, повітові і губерніальні установи по управлінню сільськими місцевостями”, який поновив інститут колишніх земських начальників і утворював повітові і губернські ради у сільських справах. Системою місцевої адміністрації завідувало Міністерство внутрішніх справ, перед яким стояла проблема впорядкування місцевого життя. Ідея народної міліції, ілюзорність якої усвідомила вже УЦР, за гетьманства остаточно поступилась місцем програмі формування регулярних, професійно підготованих збройних сил. Крім Військового міністерства, в якому діяли Головне артилерійське, Головне інтендантське і Головне інженерне управління, було створено Генеральний штаб. Судова система спочатку не зазнала істотних змін порівняно з УНР. “Закони про тимчасовий державний устрій України” визначали Генеральний Суд як найвищий судовий і адміністративний орган, лише усі генеральні судді призначались гетьманом. Крім системи загальних судів, в Українській державі функціонували й військові суди. 2. П. Скоропадський прийшов до влади за надзвичайно складних внутрішньополітичних та зовнішньополітичних обставин. Він усвідомив, що за-порукою існування незалежної України є, насамперед,сучасна регулярна армія. Незважаючи на тиск німецької військової адміністрації і всілякі обмеження, Скоропадський розгорнув широкомасштабну роботу щодо організації 300-тисячного війська у складі восьми армійських корпусів. Для укомплектування командного складу на службу було прийнято 276 генералів, кількасот старших офіцерів. Відомо, що свою діяльність П. Скоропадський розпочав із рішучої відмови від політики Центральної Ради. У проголошеній “Грамоті до всього українського народу” від 29 квітня 1918 р. гетьман оголосив “Закон про тимчасовий державний устрій України”, який визначав і повноваження Скоропадського. Серед їх широкого кола було й здійснення верховного командування армією та флотом. 30 травня П. Скоропадський видав наказ, який визначав засади військової політики гетьмана. У ньому, зокрема,говорилося: “Наша молода держава буде міцною та самостійною тільки при існуванні нормально зорганізованої озброєної сили. Минулий рік яскраво виявив, як потужна армія завдяки тому, що в неї була вжита політика, а разом з останньою і партійна боротьба ступенево втратила необхідну дисципліну та зорганізованість і перетворилась в озброєні банди, що боязливо втікають від ворога… Армія мусить бути поза політикою, маючи своїм завданням лише службу державі” .У першу чергу, П. Скоропадський розпочав організовувати армійський апарат управління. Значні труднощі виникли у процесі налагодження роботи Військового міністерства. Під час перевороту посада Військового міністра полковника О. Жуковського залишилася вакантною. Тимчасово функції міністра виконував його заступник генерал О. Лігнау.Оскільки тривалий час міністерство було позбавлене керівництва, то не могло вирішувати якісь кардинальні питання,зосереджуючись лише на поточних справах. Урешті, в травні посаду Військового міністра погодився зайняти генерал О. Рогоза. Під його керівництвом Військове міністерство розвинуло бурхливу діяльність. Він намагався згуртувати навколо себе відомих фахівців військової справи, однак, як зауважив П. Скоропадський, “будучи чесною і найблагороднішою людиною, він вірив, що і його підлеглі такі ж,а це, на жаль, не завжди було так” Він вірив своїм підлеглим не лише у розумінні чесного виконання свого службового обов’язку, але й у політичному відношенні. Якщо генерал чи офіцер служив при гетьманському правлінні, він вважав, що у нього на душі тільки одне бажання – принести користь Українській армії та гетьману. Насправді ж революція внесла жахливу деморалізацію в армійське середовище не лише серед солдатів, не лише серед молодшого офіцерства, але й серед вищого командного складу У червні 1918 р. було створено Головне управління Генерального штабу. Його начальником залишався призначений на цю посаду ще Центральною Радою полковник О. Сливинський. Тим часом Київ був переповнений офіцерами колишньої російської армії, однак переважна їх більшість мала антиукраїнські настрої і симпатизувала Добровольчій армії, яку почав формувати генерал А. Денікін. Залучення частини офіцерів на українську службу утруднювалося й тим, що залишалося нез’ясованим питання ставлення німців до формування української армії. Незважаючи на перешкоди, організація Генерального штабу продовжувалася. Помічником начальника штабу був призначений М. Какурін, який відзначався добрими організаторськими здібностями. Створення Генерального штабу було організоване у такому складі: 1-ше генерал-кватирмайстерство з підвідділами – оперативним, розвідковим, зв’язку, топографічним і закордонним (генерал Дроздовський); 2-ге генерал-кватирмайстерство з підвідділами – мобілізаційним, організації війська та головної шкільної управи (генерал Прохорович). Залізничний відділ, інспектура артилерії, військово-технічна інспектура та інспектура повітряних сил підлягали безпосередньо самому начальникові штабу. У 2-му генерал-кватирмайстерстві працювало багато українських військових діячів, знаних із попередньої діяльності. У головній шкільній управі цього відділу, якою керував генерал М. Юнаків, що опрацьовувала військові статути і підручники, були зайняті генерали Дельвіг і Остаффіїв,полковники В. Петрів, В. Сальський, В. Садовський,В. Євтимович, сотник Чернявський, Воскобійників та ін. Загалом в апараті Головного та Генерального штабів працювало близько 150 офіцерів з освітою Академії Генерального штабу. 24 липня 1918 р. Рада міністрів ухвалила закон про загальний військовий обов’язок та затвердила план організації армії, запропонований Генеральним штабом. Протягом літа були ухвалені закони про організацію військового судівництва, військово-санітарної служби та постачання. Час дійсної військової служби був визначений: у піхоті – два роки, в кінноті і артилерії – три, у флоті – чотири роки. Служба в запасі мала тривати до віку 38 років, а в ополченні – від 39–45 років. У стані армії мирного часу мало бути: 175 генералів,14930 старшин, 2975 військових урядовців, 291221 підстаршин і козаків та 63081 коней. Щорічні видатки на військо було ухвалено в сумі 1254 мільйонів карбованців . Набір новобранців до війська призначався в два етапи:15 листопада 1918 р. і 1 березня 1919 р., постачання коней для армії мало бути виконане 1 січня і 1 квітня 1919 р. На основі нової організації українська армія мала б складатись із: 8 армійських корпусів, 1 сердюцької дивізії, 8 корпусних кінних полків, 1 окремої кінної бригади, 2 понтонних куренів, 3 окремих важкогарматних бригад, 3 повітряних інспектур, 2 інспектур повітроплавних батальйонів, 1 ескадрильї бомбардувальних літаків, повітряної школи, 4 залізничних куренів, 9 інспектур кінного ремонту, 8 ремонтних депо,1 булавного кінного полку, 4 запасних кінних полків і 108 повітових командатур. Крім того, на осінь 1918 р. мали бути організовані військова академія з трирічним навчанням, 4 кадетських школи, 2 військові школи старшин для піхоти та по одній – для кінноти, артилерії і технічної служби. Корпуси мали поповнюватися територіально й одержали назви за своїм розташуванням – I Волинський, II Подільський, III Одеський, IV Київський, V Чернігівський, VI Полтавський, VII Харківський, VIII Катеринославський. Восени 1918 р. вже були сформовані старшинські й підстаршинські кадри у корпусах і кінних дивізіях. Старшин приймали тільки з передвоєнними кваліфікаціями. Через те до армії прийшли старшини, хоч і фахово досвідчені,але з національного погляду – байдужі. Зате особливим розпорядженням Військове міністерство наказало приймати в армію старшин воєнного часу, що походили здебільшого з патріотично налаштованої інтелігентської молоді. Уніформа для української армії ще не була встановлена,над її розробленням працювала окрема комісія. Були встановлені нові військові ступені, відзнаки для старшин і підстаршин на плечиках німецького зразка, затверджена відзнака на шапку – тризуб. Розглядаючи військове будівництво в Українській державі,слід мати на увазі, що воно проходило в умовах німецькоавстрійської військової присутності. Перекинувши на терени України 450-тисячну армію, німецько-австрійські військові власті не були зацікавлені у створенні боєздатної Української армії. Як згадує у мемуарах П. Скоропадський, вже під час першої розмови з начальником штабу військ в Україні генералом Гренером той сказав: “Для чого Вам армія? Ми перебуваємо тут, нічого ворожого щодо вашого уряду всередині країни ми не дозволимо, а щодо Ваших північних кордонів Ви можете бути цілком спокійні: ми не допустимо більшовиків. Сформуйте для себе невеликий загін у дві тисячі людей для підтримки порядку у Києві і для охорони вас особисто”. Все ж, незважаючи на недоброзичливе ставлення німецько-австрійського командування, створення кадрів Української армії тривало. Якщо створення Сухопутних військ хоча й повільно,але просувалося, то будівництво Військово-Морських Сил в Українській державі наштовхнулося на відвертий опір Німеччини. Справа в тому, що за Берестейським мирним договором УНР з країнами Четверного блоку Крим не входив до складу України. Спроба українського уряду у квітні 1918 р. виправити становище шляхом надсилання до Криму експедиційного корпусу полковника П. Болбачана з метою захоплення ще до приходу німців Севастополя закінчилася невдачею. 30 квітня вже під дулами німецької артилерії два дредноути – “Воля” і “Цариця Катерина Велика” та 15 міноносців залишили севастопольську морську базу і на чолі з контр-адміралом М. Сабліним вирушили 182 до Новоросійська. Частина кораблів, які залишилась у Севастополі, підпорядкувалася контр-адміралу М. Остроградському. 1 травня до Севастополя ввійшли німецькі війська, які й взяли під свій контроль кораблі, що залишилися у порту.Вже з перших днів перебування при владі П. Скоропадський вживав енергійних заходів щодо повернення флоту Україні. 21 травня своїм представником в Криму гетьман призначив контр-адмірала М. Остроградського. Він намагався одночасно займатись і формуванням управлінської структури флоту. Було вирішено не створювати окремого Морського міністерства, а об’єднати військове та морське відомства в єдиний орган, підпорядкований Військовому міністру. Загалом створення Військово-Морських Сил проходило мляво, бо сама їх основа – Чорноморський флот – майже припинив своє існування: більшу частину матросів було демобілізовано, офіцерський корпус частково знищений більшовицькими репресіями, а після приходу німців взагалі залишив службу. Ситуація ускладнювалась і невизначеністю територіальної приналежності Криму і Севастополя: чи відійде він до України, чи залишиться поза сферою її впливів. Організаційний етап формування армії завершився на початку липня 1918 р. Існували вищі армійські установи,розпочали роботу військові школи, були встановлені штатні розписи військових підрозділів. Основним завданням залишалося перевести намічені плани у намічену площину.Найбільш боєздатними частинами Української армії були 25-тисячний Запорізький корпус, а також трьохтисячна дивізія “сірожупанників”, сформована Союзом визволення України з військовополонених солдатів-українців у Володимирі-Волинському. Запорізький корпус під командуванням генерала О. Натієва викликав невдоволення німців, які підштовхнули гетьмана видати наказ про розформування частини і намагалися переконати його в тому, що це осередок змовників проти нової влади. Однак на розпуск корпусу П. Скоропадський не погодився, і справа обмежилася лише заміною командира. Замість О. Натієва було призначено генерала Бочковського.Корпус мав у своєму складі 1-й, 2-й і 3-й Запорізькі піхотні полки, Гайдамацький полк, кінний полк імені Гордієнка, 183 гарматний полк, кінно-гарматний дивізіон, інженерний полк, автопанцирний дивізіон і повітроплавну ескадру. За весь час гетьманської влади він охороняв північно-східні кордони України. Крім Запорізького корпусу, залишилися ще два загони: Запорізький Кіш у Могилеві-Подільському і Чорноморський Кіш у Бердичеві. Обидва загони мали не більш як по 400 козаків. У липні 1918 р. оголошено набір новобранців до Сердюцької дивізії – добровольців у віці від 18–25 років і новобранців 1899 р. народження. Контингент покликаних складався, в основному, із синів заможніших селян, які мали стати опорою гетьманської влади. В час протигетьманського повстання вся ця дивізія перейшла на бік українських республіканських військ. У жовтні 1918 р. дивізія складалася з 4 піхотних полків, кінного Лубенського полку, гарматного і автопанцирного дивізіону і технічної сотні. Командував дивізією полковник Клименко.Поряд з Сердюцькою дивізією було сформовано військову частину, яка охороняла гетьмана, – “Власний конвой Ясновельможного пана Гетьмана”. 11 липня делегація Українських січових стрільців у складі Є. Коновальця, А. Мельника, В. Кучабського звернулася до Військового міністерства з меморандумом, у якому просила дозвіл на відновлення формації Січових стрільців. В кінці серпня 1918 р. гетьман дозволив сформувати полк Січових стрільців у Білій Церкві, що одержав назву Окремий загін Січових стрільців. Із загону пізніше мали утворити бригаду Січових стрільців. До складу загону ввійшли колишні січовики галицького полку Січових стрільців та незначна кількість добровольців-наддніпрянців. Восени 1918 р. міжнародне та внутріполітичне становище Української держави ускладнилося тим, що Німеччина та Австро-Угорщина стояли на порозі капітуляції. Усвідомлюючи, що стабільність ситуації в Україні залежить від їхньої військової присутності, П. Скоропадський намагався врятувати становище. Він видав наказ про організацію козацтва як окремого напіввійськового стану, на зразок кубанських, донських, терських та інших козачих організацій. Метою цього було створити з нащадків колишніх козаків Чернігівщини,Полтавщини і Київщини організовану й озброєну верству, на яку спиралася б гетьманська влада. У лавах козацтва мало об’єднуватися заможніше селянство, яке, на думкугетьманського уряду, могло протидіяти крайнім соціальним течіям. Безумовно, лицарські традиції Козаччини як захисниці народних прав жили у спогадах населення. Проте відновлення Козаччини у такій формі, в якій думав її провести гетьман, котрий вирізняв особливо заможних селян, а не громадян різних станів за виняткові заслуги перед державою, більша частина українського населення зустріла неприхильно. Ці дії П. Скоропадського налаштовували селянські маси на вороже ставлення до гетьмана. Вже 16 жовтня 1918 р. гетьманським універсалом було відновлено козацтво. Козаки створили кіш, з кошовим отаманом на чолі, він підпорядковувався гетьманові. Кіш складався з кількох полків, що їх набирали з козаків декількох повітів. Усім козацтвом управляла “Велика Козацька Рада” із 32 членів, частково виборних, частково призначуваних гетьманом. Висновки. Військове будівництво гетьмана П. Скоропадського, незважаючи на його незавершеність, стало чи не єдиною спробою за весь період Визвольних змагань 1917–1921 рр. побудувати армію на міцних регулярних засадах. У цьому процесі були й суттєві досягнення, але не бракувало і прорахунків. Докладне вивчення військового будівництва доби Гетьманату в його основних аспектах і напрямах, безумовно, сприятиме успішному реформуванню і розбудові українських Збройних Сил сучасної доби. 3 У козацько-гетьманській державі протягом 110 років її існування діяла громіздка і розгалужена судова система, яку можна розділити на три групи: державні (козацькі) суди; станові суди; спеціальні суди. Структура державних судів поділялася на центральні та місцеві судові установи. До центральних судових органів Гетьманщини належали: Суд гетьмана (або гетьманського правління) - найвища інстанція, рішення якої оскарженню не підлягало;Генеральна військова канцелярія розглядала колегіально (гетьман з генеральною старшиною) апеляції з важливих карних та цивільних справ і збиралася неперіодично;Генеральний військовий суд вважався вищим судом у державі, його очолювали два генеральні судді і на засідання залучалися генеральні старшини - розглядав переважно земельні спори та цивільні тяжби, а також апеляції у карних справах. Місцеві козацькі суди складалися з суду сільського отамана (незначні карні та цивільні справи козаків і селян), сотенних судів (сотник, писар, підсудки та городовий отаман) та полкових судів(полковник, полкові суддя, старшина, писар, значкові товариші). До групи станових судів належали міські суди для міщан, які поділялися намагістратські (магдебурзькі) і ратушні (мейські), де суд здійснювала міська адміністрація - бурмістр, війт, райці, лавники, писар та представники козацької старшини. Для селян існували сільський суд війта і домініальні (панські) суди. Для духовенства і мирян у церковних та родинно-шлюбних справах діяли духовні, або церковні, суди - протопопів, єпархіальні, єпископські і суд Київської митрополичої консисторії. До групи спеціальних судів належали цехові, ярмаркові, митні, мирові, третейські, совісні та національні (єврейські, грецькі). Вони розглядали суто специфічні, групові чи корпоративні спори і діяли на засадах загального судочинства. Судовий процес був однаковий, явний, безпосередній та усний. Процесуальні сторони називалися чолобитник (позивач) і позваний (відповідач). Всі правоздатні виступали у суді індивідуально. Пан представляв підлеглих, чоловік - дружину, неповнолітніх і хворих - батьки або опікуни. Патрони, куратори і повірені виконували роль адвокатів, слідчі (інстигатор, вижі, возні) - роль прокурорів. Процес починався скаргою (позовом) уписьмовій формі до суду. Далі велося досудове слідство і здійснювався суд - розправа. Вона мала в основному обвинувачувально-змагальний характер, але у тяжких кримінальних справах застосовувалося інквізиційне слідство. Доказова процедура передбачала виступи свідків, присягу, надання особистих свідчень, речових доказів, результатів огляду місця злочину, трупу, зняття побоїв, допити на муках. Вирок виносився більшістю голосів, усно, а потім записувався в актовій книзі суду. Невдоволений рішенням міг подати апеляцію (протестацію) протягом 10 днів, заявивши про наміри відразу після вироку. Вирок виконував кат або возний. 4. Гетьманська адміністрація, визнавши усе успадковане законодавство Російської держави і УЦР, скасувала акти, які суперечили соціально-економічним і політичним засадам Української держави. Закон УЦР про національно-персональну автономію було скасовано 9 липня 1918 р., оскільки Скоропадський виходив не з національного, а з територіального розуміння держави. 1 липня гетьман затвердив Закон про українське громадянство, що встановив “нульовий варіант”, за яким всі російські піддані, що перебували на Україні в час видання закону, визнавались громадянами України. 16 травня Міністерство праці у циркулярі “Про закони, циркуляри і розпорядження Російського уряду і Центральної Ради” вказало, що всі акти з робітничого питання, які не скасовані гетьманським урядом, зберігають чинність. Законодавча діяльність гетьманської адміністрації розпочалась з того, до чого УЦР підійшла лише в останні тижні свого існування, - з визначення правових основ самого законотворчого процесу. Вже в “Законах про тимчасовий державний устрій України” у загальних рисах було окреслено його принципові засади, встановлювалось, що закон набуває обов’язкової сили з часу, вказаного у самому законі, і скасовуються закони лише законами. Готувати законопроекти мали відповідні міністерства і передавати їх на розгляд Раді Міністрів, після ухвали якою вони остаточно затверджувались гетьманом. Міністри також наділялись правом видавати розпорядження з роз’ясненням законів, які теж підлягали попередньому ухваленню Радою Міністрів. Найважливішими законодавчими актами гетьманської держави були закони у сфері власності. Закон “Про право продажу і купівлі земель поза міськими поселеннями” захищав інтереси, передусім, великих власників. Були значні здобутки у законодавчому забезпеченні культури й освіти. Зокрема, було відкрито перший державний український університет у Києві (6 жовтня 1918 р.), а згодом у Кам`янці-Подільському; в усіх вищих навчальних закладах почали функціонувати кафедри української мови, літератури, історії. Було засновано український державний театр, Національний музей, Національну капелу. Було створено (24 листопада 1918 р. – урочисто відкрито) Українську Академію Наук, Президентом якої було обрано В.Вернадського. Гетьманське законодавство посилювало каральну спрямованість, особливо Тимчасовий закон від 8 липня 1918 р. “Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства”. За місяць до падіння гетьманства Скоропадський у черговій “Грамоті до Українського народу” від 22 жовтня 1918 р. зробив певні підсумки законодавчої діяльності Української держави: було видано закони про громадянство, про Державний Сенат, про створення двох українських університетів, вироблено законопроект про створення Української Академії Наук і Мистецтв; видано закони про створення армії і флоту, поліпшення становища всіх працівників судового відомства, народних вчителів і духовенства, закон про порядок виборів у земські і міські установи, про створення державного земельного банку тощо. |