Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Вітаю вас, шановні присутні!
Я, Подйом Оксана, учениця 10-го класу, екскурсовод музею Постійненської загально-освітньої школи 1- 111 ступенів запрошую Вас на заочну мандрівку музеєм «Оберіг», який є центром виховної роботи нашого навчального закладу.
Свою розповідь я хочу розпочати словами нашого Костопільського поета, вчителя і краєзнавця Анатолія Микитовича Карп’юка:
Дійти до осені і не схилить чола,
Мізерним справам у полон не датись,
А кожен день трудитись, як бджола,
І кожен день ім’ям людини зватись.
(Звучить «Романс» Г. Свиридова)
Життя людини … Для когось воно протікає розмірно і спокійно, наче тиха річка, що красується серед високих берегів, лише іноді здригається золота поверхня води від рвучкого вітру і знову беззвучно понесе свої води широкою долиною, в інших – нагадує бурхливий потік гірської ріки, що клекоче, напуває своєю водою все живе, з гуркотом перекочується з каменя на камінь, розбризкуючи життєдайні краплини.
Саме із стрімким потоком гірської річки можна порівняти життєвий шлях земляка нашого, ім’я якого не занесене на сторінки історичних наукових праць, але який все своє життя присвятив збагаченню нашої історичної пам’яті, цілющого джерела душ наших.
Сьогодні я поведу Вас життєвою стежкою нашого односельчанина, мудрого літописця рідного села, закоханого в чудову природу Поліського краю, шанувальника і пристрасного збирача українського фольклору – Нездюра Андрія Хомича, якому доля відпустила 98 років життя.
Народився Андрій Хомич в родині селянина – бідняка. Уже змалечку хлопець знав, що таке злидні, хвороби рідних, рання смерть матері, голод. Але мабуть, був наділений «даром Божим», змалку тягнувся до красивого, доброго, справедливого. Навчивсь грамоти від свого діда, малював, почав складати вірші, занотовував спогади свого діда Олексія про давнину, якою захоплювався ще з раннього віку. Ось фотографія Андрія Хомича з сім’єю 10 серпня 1947 рік.
«А то був 1922 рік. Рік мого дітства» - говорить Андрій Хомич.
Блукаючи не раз
По рідному селі
І літом й восени,
І ранньою весною.
Я думкою летів,
Неначе на крилі,
І в серці піднімав
І сум той, і жалі
Про той минулий вік,
Що зветься давниною
До 1941 року зібрав чималий фольклорний матеріал, написав багато віршів про рідну природу, побут селян, про історичне минуле і мав намір поїхати у Львів і видрукувати окремою книжкою. Але через брак коштів, до публікації не дійшло.
Незабаром вибухнула друга світова війна і нотатки Нездюра «спопеліли в огні». Це сталося 1943 року. Чуть пауза
Ви вже, мабуть, знаєте про те, що сповідь перед собою найчистіша, найоб’єктивніша, найреальніша. Свої думки кожен висловлює по - своєму, будуючи діалог з собою. Давайте, послухаємо його віршову сповідь:
Свого життя фатальну повість
Я поведу на скромний лад,
І буду завжди тому рад,
Що в ній зберіг я чисту совість.
«Повоєнні часи, - згадує Андрій Хомич, - були для мене не сприятливі, щоб знову братися за фольклор. Кілька років тривала війна, а потім довголітня тюрма».
Спостережливе око Андрія бачило всі неправди, які вирували в той час у країні. І вирішив присвятити своє життя боротьбі за справедливість, за волю рідної України.
(Звучить «Романс» Г. Свиридова)
Ця боротьба принесла із собою тривале ув’язнення і заслання. Довелося нести важкий хрест недолі через образи, нелюдські страждання. Але, долаючи всі труднощі, кришталево чистий і чесний у всьому Нездюр наполегливо займається і береться за перо, виливаючи на папері свою розлуку:
І знову ти, Полісся миле,
В тюрмі приснилося мені:
Зелений гай, і небо біле,
Туман молочний в далині. пауза
… І я проснувсь в ту ранню пору,
Повен солодкого тепла. пауза
Та враз уздрів тюрму сувору –
Сльоза гаряча потекла. пауза
«Щоденник – то таємниче, сокровенне, нікому не доступне.
Ми не можемо порушити цих канонів, однак, скористаємося з дозволу самого автора окремими записами з тим, щоб, підтвердити своє сприйняття Андрія Хомича як літописця села, поета - самородка, фольклориста.
Ось перед нами чотири списані виразним почерком зошити. Передані на збереження у наш музей. З записів із них ми написали «Історію села Постійне». Легенди, перекази, прислів’я, історію назви села, лісів….
З стародавніх часів автор цікавих записок переносить нас у середньовіччя. Ми дізнаємось про історію нашої козацької церкви, побудованої в середині 17 століття. Наш краєзнавець цю церкву зачисляє до унікальних пам’яток українського дерев’яного зодчества епохи середніх віків, сільський храм «нагадує твердиню, ніж святиню». Справа в тім, що тесані бруси були півметрової товщини. Простояла церква триста літ. І ще могла служити, аби не війна: у червні 1943 року вона була спалена фашистами. У записнику ми знайшли малюнок цієї сільської святині, виконаний тушшю Андрієм Хомичем.
На сьогоднішній день Постійненська Петро-Павлівська церква виглядає саме так... Також, в записниках ми знайшли карту старого села.
З трепетом беру у руки листи, до рідних, до дітей своїх, написаних з місць заслання. Писав переважно Андрій Хомич будучи на чужині, переважно своїй жінці Олександрі Опанасівні, та дітям: сину Васильку та дочці Марії.
Життя не стояло на місці. Змінювались соціальні системи, змінювались і люди.
Та незмінною залишалася любов до рідного краю чесних патріотів:
Болото, ліс, луги і ріка –
То рідний край поліщука.
А піщані навкруг поля –
То є моя й твоя земля.
Так зворушливо згадував своє Полісся Андрій, перебуваючи «в далекому Світі», будучи відірваним з чиєїсь злої волі від дорогих серцю місць.
Та де б не був Андрій Хомич, куди б мачуха – доля його не закидала, він завжди линув туди, де вперше побачив над головою голубизну високого неба. Де промайнуло босоноге дитинство, де вслухався у загадковий шум навколишніх лісів, у ніжні материнські наспіви…
О рідні хутори, як милі ви мені,
Я часто бачу вас в солодкому півсні,
І згадую ті дні, веселі і щасливі,
Як я спокійно жив на Україні милій.
(Звучить «Романс» Г. Свиридова)
Своїми творами Андрій Хомич збагатив історію нашого села, передав у спадок нащадкам перлини різних жанрів. Я дякую долі за те, що вона мені подарувала такого прадідуся. Я горджуся тим, що я його рідна правнучка і зберігаю в серці його слова, які сказав він нам, його рідним нащадкам, правнукам, в останні роки свого життя:
І як найсвятішу ідею,
Що сили дає усім нам,
Любов до вітчизни своєї
Я в спадщину дітям віддам.
Дякую за увагу!!!
PAGE 1