Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Мікроекономіка – це розділ економічної теорії, який вивчає діяльність окремих економічних суб’єктів. Ними можуть виступати окремі споживачі, робітники, вкладники капіталу, фірми тощо. З одного боку вона пояснює як і чому приймаються рішення окремими господарюючими суб’єктами, а з іншого вивчає взаємодію суб’єктів в процесі утворення більших структур – галузевих ринків.
Як самостійний розділ економічної теорії мікроекономіка сформувалася в кінці Х1Х – на початку ХХ століття. Однак його становлення пройшло довгий етап еволюційного розвитку. Засади мікроекономічного аналізу виявляються ще в класичній політичній економії. Так, використовуючи подвійну методологію економічного аналізу, Адам Сміт досліджує зовнішні форми прояву економічних явищ, визначає функціональну залежність багатьох величин і тим самим закладає основи функціонального аналізу. В період пізнього класицизму багато економістів використовують цей метод, що часто приводить до фундаментальних відкриттів в мікроекономіці. Такі вчені, як Т.Мальтус та Дж.Б.Сей по праву вважаються пращурами мікроекономіки. Закон спадаючої дохідності Мальтуса та теорія трьох факторів виробництва Сея досі використовуються в мікроекономічному аналізі. Однак при всій значущості відкриттів мікроекономічного характеру представниками пізнього класицизму, становлення науки “мікроекономіка” здійснювалося значно пізніше і пов’язується, перш за все, з неокласикою.
У другій половині ХІХ століття завершується становлення економіки з переважно ринковим механізмом її регулювання. За цих умов особливо актуальним стає дослідження практичних питань, що послужило причиною зміщення аспектів із з’ясування загальних принципів політичної економії до аналізу проблем господарської практики. Якісний аналіз, як правило витісняється кількісним.
Розвиток мікроекономічного аналізу можна представити через виділення етапів його еволюції:
- 1 етап (1845-1990 рр.). У його рамках закладаються основи мікроекономіки, формуються основні методологічні принципи дослідження. Найвідомішими представниками цього етапу є:
а) Генріх Госсен, який вперше використав психологічний фактор аналізу економічної поведінки суб’єктів і сформулював закони насичення потреб людини;
б) Австрійська школа (Карл Менгер, Фрідріх Візер, Ойген Бем-Баверк), представники якої збагатили економічну науку відкриттям принципу граничної корисності і запропонували кількісний (кардиналістський) підхід до її визначення;
в) Джон Бейтс Кларк, представник американської школи, який поставив питання про необхідність визначення граничної корисності не лише стосовно предметів споживання, але і факторів виробництва, тим самим модифікував теорію граничної корисності у теорію граничної продуктивності факторів виробництва.
- ІІ етап (1890-1933 рр). На цьому етапі мікроекономіка виділяється в окремі область економічних досліджень на основі систематизації і узагальнення ідей пізньої класики, австрійської та американської шкіл. Після виходу у світ роботи А.Маршалла “Принципи економіки” (в оригіналі “Principals of Economics”, 1890 р.) наука одержала свою першу назву – “Economics”. Представниками другого етапу можна вважати:
а) Альфреда Маршалла, який запропонував компромісний варіант визначення ринкової ціни – граничною корисністю та витратами виробництва; сформулював закони попиту та пропозиції; значну частину своїх досліджень присвятив вивченню мотивів поведінки окремих господарюючих суб’єктів;
б) математимну школу (Вільям Стенлі Джеванс, Френсіс Еджоурт, Леон Вальрас, Вільфредо Парето). Ця школа вперше широко використала апарат математики як інструмент економічних досліджень і здійснила спробу опису ринку конкурентних товарів як замкнутої системи жорстких кількісних взаємозалежностей. Вона запрононувала якісний (ординалістський) підхід до визначення граничної корисності і обгрунтувала теорію загальної економічної рівноваги.
- ІІІ етап (1933 р. – по теперішній час). Мікроекономіка розвивається на власній основі і поповнюється такими відкриттями: ефект доходу і заміщення (Є. Слуцький, Д. Хікс, П. Самуельсон); теорія недосконалої конкуренції (Дж. Робінсон); теорія монополістичної конкуренції (Е. Чемберлін); теорія ігор (Дж. Неш, О. Моргенлітерн, Дж.фон Нейман).
Однак, навіть сьогодні, коли мікроекономіка визнана в усьому світі, з цієї дисципліни написані мабуть десятки тисяч досліджень та сотні підручників, слід розуміти, що поділ на мікроекономіку та макроекономіку дещо умовний. Пізнання кожного розділу економічної теорії передбачає розуміння взаємозв’язку та взаємозалежності мікро- та макроявищ. Скажімо, ринок праці є ринком одного з ресурсів, а тому досліджується в мікроекономіці. Разом з тим – це одна з основних проблем макроекономіки, оскільки вона пов’язана з безробіттям та соціальною стабільністю суспільства в цілому.
Досить поширеним серед неспеціалістів є ототожнення мікроекономіки з економікою підприємства. Насправді ж ці науки лише частково перехрещуються: обидві вивчають прийняття рішення підприємствами відносно своєї ринкової поведінки. Разом з тим, кожна з них має свої специфічні проблеми, яких значно більше. Наприклад, мікроекономіка вивчає поведінку домогосподарств, споживацькі переваги, ринковий попит та ринкову пропозицію, залишаючи поза увагою питання самого організаційного механізму прийняття рішення на підприємствах, їх організаційні форми, показники фінансового стану підприємства тощо, які вивчаються в курсі економіки підприємства.
Як і всяка інша економічна наука, мікроекономіка шукає відповіді на основні питання, що постають перед будь-якою економічною системою. Це, перш за все, питання “що виробляти?”. У виробника завжди є можливість альтернативного виробництва. Тому для вибору прийнятного варіанту виробництва необхідно пізнати потреби споживача. Адже кінцевою метою всякого виробництва є задоволення потреб. Тому однією з ключових проблем мікроекономіки є вивчення мотивів поведінки споживачів, теорія споживацького вибору.
Інше питання, на яке намагається відповісти мікроекономіка, - “як виробляти?”. Виробник повинен вирішити які ресурси та в якій кількості залучати до виробничого процесу. Досліджуючи теорію виробництва, мікроекономіка допомагає з’ясувати механізм розподілу ресурсів між підприємствами та галузями виробництва.
Не залишається поза увагою мікроекономіки й питання “кому і які результати принесе виробництво?”. Це пов’язане з вивченням доходів та їх розподілом на поточне та перспективне споживання.
Пошук відповідей на перелічені питання дозволяє мікроекономіці реалізувати свої функції, серед яких слід виділити такі:
1. Пояснення явищ, які спостерігаються. Всяка наука має свої теоретичні постулати, як вихідні позиції, прийняті за аксіоми. Скажімо, для математики це поняття точки, відштовхнувшись від якого можна визначити що таке лінія, площина, фігура тощо. Для мікроекономіки такою “точкою" є теза, що при виборі варіантів поведінки економічні суб’єкти переслідують мету максимізації свого зиску. Звичайно, у житті ми зустрічаємося і з ірраціональною поведінкою суб’єктів. Однак її можна розглядати як відхилення від норми. Для більшості ж господарюючих суб’єктів властива раціональна поведінка.
Слід зауважити, що зиск може бути як поточним, так і перспективним. Для економічного життя характерною є суперечність між поточним та перспективним зиском. Це отримало назву “ефекту Робін Гуда”. Грабуючи багатих купців та роздаючи їх майно бідним, Робін Гуд поліпшував життя останніх. Однак, в кінцевому рахунку, купці перестали взагалі постачати товари в цю місцевість, що призвело до різкого зростання цін та погіршення життя бідних.
2. Прогнозування поведінки економічних суб’єктів. Результативність реалізації цієї функції мікроекономіки залежить від точності вихідних положень, які покладено в основу прогнозу. Ними виступають сформульовані в ході досліджень економічні закономірності. Користуючись закономірностями, вивченими в курсі мікроекономіки, для прогнозування поведінки економічних суб’єктів, необхідно розуміти, що ці закономірності діють як тенденції і не обов’язково спрацюють в кожному конкретному випадку.
Пояснення економічних явищ та прогнозування поведінки відносяться до так званого позитивного аналізу. Можливий підхід до мікроекономічних проблем і з позиції нормативного аналізу, що передбачає оцінку вірності чи невірності дій і відповідає на питання “як повинно бути?”. Однак такий підхід тісно пов’язаний з економічною політикою і виходить за рамки завдань навчального курсу мікроекономіки.
мікроекинок сповач виробник рівновага
2 Методологія мікроекономіки: теорії і моделі
В мікроекономічних дослідженнях використовуються як загальнонаукові методи, так і спеціальні. Кінцевим завданням таких досліджень є розробка теорій та моделей.
Мікроекономічні дослідження, як правило, розпочинаються з збору та вивчення фактів економічного життя. Їх узагальнення, виділення найсуттєвіших та абстрагування від другорядних, дослідження причинно-наслідкових зв”язків дозволяє встановити мотиви поведінки економічних суб’єктів та побудувати модель. Економічна модель – це система взаємозв”язків між економічними змінними, яка дозволяє прогнозувати результат. Іншими словами, вона використовується для передбачення того, як зміни економічних умов призведуть до зміни економічних результатів. Економічні змінні – це натуральні величини, які можуть якимось чином вимірюватися, або суми грошей, що можуть набувати ряд можливих значень.
Висновки з економічних моделей виражаються в формі гіпотез, тобто тверджень про причини і наслідки, які потребують підтвердження чи заперечення фактами.
Метою економічного моделювання є намагання допомогти зрозуміти, як функціонує той чи інший сектор економіки. Буде помилково вважати, що чим більше модель схожа на реальний процес, тим вона краща. Критерієм корисності економічної моделі є не ступінь її відповідності реальним економічним процесам, а відповідність отриманих за її допомогою прогнозів реальним подіям. Тому модель повинна бути максимально спрощена, що дозволить розширити масштаби та ефективність її використання. Скажімо, якщо зарево при заході сонця дозволяє з значною вірогідністю прогнозувати вітряну погоду на наступний день, то така проста модель набагато корисніша, ніж побудована на складному вивченні напрямків руху повітряних потоків за допомогою зондів, супутників тощо.
Побудова моделі пов’язана з втратою частини інформації про об’єкт, який досліджується. Це дозволяє абстрагуватися від його другорядних елементів, сконцентруватися на головних складових системи та їх взаємозв’язках. Відомі величини, що вводяться в модель в готовому вигляді, називаються екзогенними; величини, які отримують в рамках моделі при вирішенні поставленого завдання, називаються ендогенними.
Найпростішим видом економіко-математичного моделювання є моделювання в двомірному просторі – за допомогою графіків. Якраз цей метод найчастіше використовується в мікроекономіці.
Ключовою передумовою побудови економічних моделей є посилання на те, що економічні суб’єкти намагаються максимізувати свій зиск. При цьому мова йде про чистий виграш, як різницю між загальним виграшем та витратами, які були понесені на його досягнення. Слід звернути увагу, що для економіста витрати – це не просто суми грошей чи години роботи, а ті не отримані вигоди від можливих альтернативних варіантів використання ресурсів.
В побудові мікроекономічних моделей широко використовується технічний прийом, отримавший назву “граничний аналіз”. Це дослідження того, яким чином кожна додаткова операція, яка здійснена за певний період, впливає на мету, досягти якої прагне людина. Прикладами таких граничних величин можуть бути граничні витрати (витрати, що необхідні для збільшення результату на одиницю) чи гранична корисність (корисність, що її приносить споживання додаткової одиниці блага). Раціональний суб’єкт повинен продовжувати пошук кращих рішень до того часу, поки гранична вигода не зрівняється з граничними витратами. Якраз в цьому випадку він досягне максимальної реалізації своєї мети.
Велике значення в мікроекономіці має функціональний аналіз. В ході його здійснення в досліджуваному явищі виділяється характерна риса, яка нас цікавить, а потім розпочинається пошук факторів, що на неї впливають. Після того, як такі фактори встановлені, визначаються спосіб їх взаємодії з виділеною характеристикою, тобто функція. Варто підкреслити, що з’ясування функціонального взаємозв’язку важливо навіть в тих випадках, коли чітке визначення причинно-наслідкових зв”язків між досліджуваними явищами ускладнено.
Ще одна важлива риса мікроаналізу – рівноважний підхід до дослідження динамічних явищ та процесів. Розглядаючи постійну динаміку економічних явищ, мікроекономіка намагається вивчити такий їх стан, який характеризується відносною стабільністю, тобто рівновагою. Рівновага означає, що відсутні внутрішні тенденції до зміну існуючого стану. Якщо при незначних змінах зовнішнього середовища ситуація докорінно змінюється, така рівновага називається нестійкою. Якщо ж при виникненні таких зовнішніх змін, в самій системі заявляються сили, що відроджують рівновагу, вона називається стійкою. Звичайно, зміни зовнішніх умов можуть виявитися значними. Тоді така економічна система перейде від одного рівноважного стану до іншого аналогічного стану. Встановлення способу взаємодії безпосередньо контактуючих в цій взаємодії сил, аналіз результатів їх взаємовпливу та стійкого функціонування в зовнішньому середовищі, яке динамічно змінюється, а потім передумов виникнення та розпаду таких систем і перехід до нових – один з ключових напрямків розвитку мікроекономіки.
Особливо широкого використання в мікроекономічних дослідженнях набули метод статики та метод динаміки. Метод статики передбачає співставлення різних рівноважних станів, при цьому перехід від однієї рівноваги до іншої залишається поза аналізом. Метод динаміки , навпаки, вимагає аналізу власне процесу переходу від одного стану рівноваги до іншого.
1.3 Мікросистема та її основні характеристики
Об’єктом мікроекономічних досліджень є мікросистема. Оскільки мікросистема виступає яв система економічних відносин між господарюючими суб’єктами, то аналізувати її можна в трьох аспектах: через з’ясування того, які суб’єкти вступають в ці відносити, з приводу чого ці відносини складаються та який основний зміст цих відносин.
До основних суб’єктів мікросистеми належать:
а) домогосподарства. Це група людей, які об’єднують свої доходи, мають спільну власність та разом приймають економічні рішення. Найхарактернішим прикладом домогосподарства є сім’я. Однак роль домогосподарства в мікроекономіці може виконувати і окрема людина, яка самостійно формує та використовує свої доходи, не вступаючи в які-небудь об’єднання з іншими громадянами. Роль домогосподарств в мікроекономічній системі двояка. З одного боку, вони є споживачами кінцевих товарів та носіями кінцевих потреб. Власне заради задоволення цих потреб і функціонує економічна система. Тому на ринку кінцевих товарів домогосподарства виступають на стороні попиту як покупці. З іншого ж боку, домогосподарства – це власники ресурсів, які постачають їх для виробничих цілей. Тому на ринку ресурсів домогосподарства перетворюються у продавців, формують пропозицію;
б) підприємства (фірми). До них відносять будь-які господарюючі суб’єкти, що займаються виробничим споживанням ресурсів та виробляють товари чи послуги заради отримання прибутку. Слід звернути увагу, що поняття “підприємство” у мікроекономіці значно ширше, ніж, скажімо, це визначено у законодавстві, зокрема у Законі України “Про підприємства”. Якщо для законодавця важливо, щоб підприємство було обов’язково юридичною особою, пройшло державну реєстрацію, тощо, то для дослідника мікроекономічних проблем все це не має суттєвого значення. Головним для нього є те, що підприємство самостійно приймає рішення про випуск продукції, придбання ресурсів, ціни та ринки збуту і керується при виборі альтернативних варіантів метою максимізації прибутку;
в) держава. Вона у мікросистемі розглядається як сукупність органів влади, що здійснює роль координатора та регулятора економічного життя. Дослідник мікросистеми абстрагується від того, що держава є власником значної кількості підприємств, організує виробництво товарів громадського користування, тощо. Найсуттєвішим для нього є її координаційна роль.
Об’єктами, з приводу яких складаються відносини у мікросистемі, є ресурси виробництва та його результати. Як і в інших розділах економічної теорії, у мікроекономіці аналізуються як ресурси праця, капітал, природні ресурси (земля) та підприємницькі здібності. Праця – це цілеспрямована діяльність людини, здатна видозмінювати природну речовину для надання їй необхідної для споживання форми. Під капіталом у мікроекономіці розуміють всі засоби виробництва, створені людиною у попередніх виробничих процесах. До природних ресурсів відносяться ті групи предметів праці, що раніше не піддавалися обробці або сили природи, що використовуються у виробничому процесі. Найчастіше їх називають узагальнюючим словом “земля”. Підприємницькі здібності – це особливі здібності окремих людей свідомо йти на ризик, мобілізацію ресурсів, їх організацію у виробничому процесі та творче використання заради отримання прибутку.
Особливе значення для розуміння мотивів поведінки економічних суб’єктів та побудови відповідних моделей має врахування таких властивостей ресурсів:
- обмеженість. Як правило, мікроекономіка має справу не з абсолютною, а з відносною обмеженістю ресурсів. Це не означає, що того чи іншого ресурсу взагалі немає, а те що відсутня можливість його отримання на попередній умовах. Збільшення ж залучення цього ресурсу до виробництва обійдеться фірмі дорожче. Хоча в окремих випадках мікроекономіка спеціально досліджує ситуації, які виникають у результаті абсолютної обмеженості ресурсів;
- взаємозаміщуваність (субституційність). Це означає, що до певної міри одні види ресурсів можуть бути замішені іншими. Скажімо, канаву можна вирити за допомогою екскаватора при незначній кількості праці чи лопатами вручну, але в останньому випадку потрібна значно більша кількість праці. Найчастіше в мікроекономіці розглядається заміщення двох видів ресурсів: капіталу та праці;
- взаємодоповнюваність (компліментарність). Ефективне використання кожного ресурсу можливе лише за певного співвідношення з іншими. Хоча ресурси й здатні замінити один одного, але така здатність обмежена: повністю замінити працю капіталом чи навпаки практично неможливо.
Як результат виробничої діяльності у мікроекономіці розглядається річ (матеріальний продукт) або ж послуга. Кількісно його можна характеризувати як за допомогою натуральних показників, так і у вартісному виразі. Вартісний вираз значною мірою залежить від цін, в яких розраховується результат. Вони можуть бути поточними, тобто такими, що склалися на момент розрахунку, або ж співставними, що зафіксовані на певному рівні. У мікроекономіці застосовується як перший, так і другий варіант.
Якщо розглядати мікроекономічну систему з точки зору змісту економічних відносин, які складаються в ній, то виявляється, що мікросистема – ринкова система. Ринок – це спосіб взаємодії економічних суб’єктів, який грунтується на ціновій системі та конкуренції. Це особливий механізм координації економічних дій.
Ринковий зв’язок, що встановлюється між продавцем та покупцем, має деякі відмінні риси:
- рівноправне положення учасників. Це означає, що ні продавець, ні покупець не повинен мати можливостей позаекономічного примусу контрагента до вступу у відносини обміну. Звичайно, це не виключає монопольного положення когось з учасників ринкового зв’язку, але у цьому випадку примус буде мати економічний характер;
- використання принципу економічного зиску як основного критерію доцільності вступу у ринковий зв’язок. Можна виділити три основні правила, якими керуються учасники обміну: 1) обмін повинен приносити зиск; 2) кожний намагається здійснити угоду з максимальним зиском для себе; 3) краще здійснити угоду з меншим зиском, ніж взагалі відмовитися від неї;
- повна економічна відповідальність учасників за свої дії. Якщо свобода – це одна сторона ринкового положення суб’єкта, то повна самовідповідальність – зворотна. Коли економічний суб’єкт обирає контрагента без примусу, за власною волею, то, звичайно, сам повинен нести відповідальність за свій вибір.
Сферу обміну можна уявити собі як рух двох зустрічних потоків: товарів та грошей. Наглядна схема кругообігу товарів та грошей (рис.1.1) допоможе краще уявити в узагальненому вигляді ринкову систему та зрозуміти логіку побудови курсу мікроекономіки.
4. Споживацькі переваги
Чи спостерігали ви, як відвідувачі читають меню у ресторані, кафе чи барі? Як правило, спочатку вони звертають увагу на ліву частину, де йде перелік запропонованих блюд, і зупиняються на якихось з них. Потім співставляють свій попередній вибір з правою частиною, де вказані ціни, та хоча б приблизно визначають, чи дозволяє їм зробити відповідне замовлення та сума грошей, що є в їх розпорядженні. Це маленьке спостереження дає ключ до розуміння досить складного процесу споживацького вибору, загальна схема якого зображена на рис.2.1.
Перш за все слід мати на увазі, що споживач буде обирати лише те, у чому в нього є потреба. Можна з повною впевненістю заявити, що в основі споживацького вибору лежать потреби людей. Потреби – це стан задоволення, який споживач хотів би зберегти, або стан незадоволення, який він хотів би змінити.
Задовольнити свої потреби споживач може за допомогою різного набору продуктів. Скажімо, вгамувати голод можна як бутербродом з ковбасою, так і бутербродом з сиром. У залежності від смаків споживач віддає свої переваги якомусь з них. Тому потреби людини, накладаючись на специфіку особистості, трансформуються у переваги. Споживацькі переваги – це ранги, які споживач встановлює для альтернативних варіантів задоволення потреб. Ті варіанти, які на думку споживача здатні краще задовольнити його потреби, будуть займати більш високі місця у цьому “табелі про ранги”. Таким чином, з’являючись на ринку, споживач повинен вибирати, як найкраще задовольнити свої потреби, не витрачаючи більше, ніж дозволяє його бюджет.
кий вибір
Споживацькі
Ціни на
товари
споживача
Зроблені вище зауваження дають достатньо підстав для побудови моделі споживацького вибору. Однак, як і будь-яка інша, ця модель передбачає прийняття певних допущень, вихідних посилань, що дозволяють краще її зрозуміти та обмежують умови, за яких висновки, зроблені за її допомогою, будуть найвірогіднішими. Такими допущеннями є наступні:
1. Здатність споживача ранжирувати альтернативи задоволення своїх потреб. Якщо є два набори товарів (А та В), то споживач може віддати перевагу якомусь з них, або визнати, що вони для нього рівноцінні:
А>B; A<B; A=B.
2. Переваги споживача транзитивні. Це означає, що якщо споживач віддає перевагу набору товарів А порівняно з набором В, а набору В порівняно з набором С, то він віддає перевагу набору А порівняно з набором С:якщо А>B, a B>C, то і А> C.
3. Більша кількість товару привабливіша для споживача, ніж менша. Це посилання передбачає, що при побудові моделі поведінки споживача ми виходимо з того, що його потреби в тому чи іншому продукті не задоволені повністю, оскільки після досягнення повної насиченості потреб певним товаром, він перетворюється в антиблаго і спрацьовує інша залежність: чим менше антиблага, тим краще для споживача.
5. Функція корисності та криві байдужості
Присвоюючи ті чи інші ранги альтернативним варіантам задоволення потреб, споживач виходить з свого суб’єктивного уявлення про корисність для себе різних благ. Корисність – це задоволення, яке споживач отримує від споживання товарів чи послуг або ж від якої-небудь діяльності. На думку більшості сучасних дослідників корисність не підлягає кількісному виміру (ординалістська точка зору). Тому блага, як носії певної корисності для споживача, можуть бути виміряні тільки порядково: споживач здатний визначитися з черговістю, послідовністю, в якій він обирав би ці блага для задоволення своїх потреб. Справедливості ради, слід відзначити, що існує інша точка зору (кардиналістська), яка допускає кількісне вимірювання корисності. Звичайно, таке вимірювання буде досить умовним, оскільки не існує чітко визначеної одиниці виміру. Тому в подальшому ми будемо використовувати для співставлення різних корисностей умовні бали, що їх присвоює благам споживач.
Корисність – поняття виключно індивідуальне: те що для одного споживача може мати високу корисність, іншим може сприйматися взагалі як антиблаго. Хтось понад усе цінує зранку чашку міцної кави, а хтось за будь-яких умов її не питиме.
Економічна теорія виходить з того, що між корисністю та кількістю продуктів, що споживається, існує певний функціональний зв’язок. Його відображає функція корисності, як співвідношення між обсягами спожитих товарів та послуг і рівнем корисності, що його досяг споживач:
, де (2.1)
U – корисність; Qx, Qy, Qn – обсяги відповідних спожитих товарів.
Для побудови моделі поведінки споживача введемо ще одне припущення: нехай споживач формує свій набір лише за рахунок двох товарів (Х та У). Тоді у спрощеному вигляді функція корисності може бути представлена так:
. (2.2)
Якщо тижневе споживання студента формується за рахунок пиріжків (товар у) та котлет (товар х), то можна знайти такі їх набори, що мають однакову корисність для споживача. Перелік таких наборів утворює сітку споживача:
Ґрунтуючись на даних табл.1, можна побудувати відповідний графік. Крива на цьому графіку отримала назву кривої байдужості. Крива байдужості для певного споживача – це всі ті комбінації товарів, які забезпечують однаковий рівень задоволення. Між наборами товарів N1, N2, N3 та N4 споживач не вбачає ніякої різниці.
Рис. 2.2. Крива байдужості
Q y
N1
N2
N3 N5
N4
Qx
Набір товарів, що відповідає координатам точки N5 на рис. 2.2 забезпечує рівень задоволення споживача більший, ніж будь-який набір, що належить кривій байдужості. Однак можна знайти інші набори, що мають таку ж корисність, як і набір в точці N5. Тому через будь-яку точку, що відповідає певному набору товарів, можна провести криву байдужості. Ці криві утворюють карту кривих байдужості, що зображена на рис. 2.3.
Карта кривих байдужості має певні властивості:
1. Набори товарів на кривих, що більш віддалені від початку координат, відповідають вищому ступеню споживацьких задоволень, ніж ті, що знаходяться на менш віддалених кривих.
2. Криві байдужості не перетинаються. Якщо припустити, що криві байдужості U1 та U2 перетнулися, то вони мають спільну точку А. Тоді набір товарів А має таку ж корисність, що і набір В, що знаходиться на кривій U1, і набір С, що знаходиться на кривій U2. Згідно з принципом транзитивності В=С. Однак це неможливо, оскільки ці точки належать різним кривим байдужості.
Qу
U3
U2
U1
Q х
Рис. 2.3. Карта кривих байдужості
Аналізуючи криві байдужості слід звернути увагу на здатність товарів замінювати один одного. Зменшення споживання котлет на певну кількість може бути компенсовано збільшенням споживання пиріжків і навпаки. При цьому споживач буде знаходитися на одній і тій же кривій байдужості, тобто отримувати однакове задоволення. Гранична норма заміщення (субституції) – це кількість товару У, від якого споживач відмовився б, щоб отримати ще одну одиницю товару Х, залишаючись на даній кривій байдужості.
Qy
Qy1
Qy2
Qx1 Qx2 Qx
Рис. 2.4. Гранична норма заміщення
Як видно на рис. 2.4, зменшення обсягу споживання товару У на Qy (Qy2 – Qy1) компенсується збільшенням споживання товару Х на Qx (Qx2 – Qx1). Тому граничну норму заміщення (MRSxy) можна розрахувати так:
MRSxy = - (Qy/Qx) (2.3)
Не важко помітити, що при пересуванні вниз по кривій байдужості гранична норма заміщення зменшується. В основі цього процесу лежить дія закону спадаючої граничної корисності. Гранична корисність (MU) – це приріст задоволення, який отримує споживач при споживанні додаткової одиниці товару. Граничну норму заміщення можна легко виразити через співвідношення граничної корисності товару Х та У:
(2.4)
MRSxy = - (Qy/Qx) = (MUx/MUy) (2.5)
Оскільки при збільшенні обсягів споживання якогось товару ступінь задоволення потреб споживача зростає, то кожна нова порція буде приносити йому менше задоволення, ніж попередня. Цю залежність і відображає закон спадаючої граничної корисності. При пересуванні по кривій байдужості вниз споживання товару Х зростає і його гранична корисність зменшується, а споживання товару У зменшується і його гранична корисність зростає. Тому дріб у формулі 2.5 буде зменшуватися.
6. Бюджетні обмеження
Як уже відзначалося, вибір споживача залежить не тільки від його вподобань та переваг, але й від бюджету. Бюджет – це кількість грошей, яка доступна для витрат споживача в певний період часу. Дохід споживача та купівельна сила грошей (тобто ціни товарів) визначають бюджетні обмеження споживача.
Для аналізу впливу бюджетних обмежень на вибір споживача введемо деякі обмеження:
- весь дохід споживач витрачає тільки на придбання товарів Х та У. У нашому випадку – це котлети та пиріжки;
- споживач не робить заощаджень та не залучає до витрат попередні заощадження;
- споживач не дає та не бере кредитів.
У такому випадку весь дохід споживача (І) буде дорівнювати всім його витратам:
I = PxQx + PyQy, де (2.6)
Рх та Ру – ціни, відповідно, котлет та пиріжків.
Рівняння 2.6 дозволяє знайти такі набори товарів Х та У, для придбання яких споживач витратить однакові кошти. За умови, що І=10 грн., Рх = 1 грн., а Ру = 0,5 грн. варіанти можливих наборів представлені в табл.2.2.
Цю залежність можна зобразити графічно (рис.2.5). Лінія бюджетних обмежень, що міститься на цьому графіку, показує всі ті набори товарів Х та У, які бюджет споживача дозволяє йому придбати. Якщо споживач захоче придбати набір, що відповідає координатам точки N7, то бюджет не дозволить йому цього зробити; якщо ж він зупиниться на наборі N8, то не витрать всі кошти, що у нього є.
Qy
І/Рy N1
N2
N8 N3 N7
N4
N5
І/Qx Qx
Рис. 2.5. Лінія бюджетних обмежень
Оскільки лінія бюджетних обмежень пряма, то вона має постійний нахил, який можна виразити через граничну норму заміщення (MRS):
MRS = - Qy/Qx = Px/Py (2.7)
Чим крутіша лінія бюджетного обмеження, тим більшою кількістю товару У треба пожертвувати для отримання додаткової одиниці товару Х.
Зміна доходу та зміна цін на товари змінює положення лінії бюджетного обмеження. Якщо змінюється дохід, то крива пересувається вправо (збільшення доходу) чи вліво (зменшення доходу). При цьому кут нахилу лінії залишається незмінним. Навпаки, якщо змінюється ціна на продукт, то це призводить до зміни кута нахилу лінії: він збільшується при зростанні цін на товар Х та зменшенні цін на товар У і зменшується, якщо на ринку складається протилежна ситуація (рис.2.6).
7. Рівновага споживача
Споживач максимізує корисність при наявності певних бюджетних обмежень. Тому завданням моделі поведінки споживача є пояснення того, як на його вибір впливають вподобання, дохід та ціни на товари. Для наглядної демонстрації процесу вибору сумістимо на одному графіку карту кривих байдужості та лінію бюджетних обмежень якогось споживача. Як бачимо (рис.2.7), лінія бюджетних обмежень перетинає криву байдужості, що відповідає корисності U1 в точках А1 та А2. Це означає, що дохід споживача дозволяє при його максимальному використанні придбати як перший, так і другий набір. Чи буде це означати, що в точках А1 та А2 споживач отримає максимальну корисність, яка доступна для нього при існуючих бюджетних обмеженнях? Очевидно, що ні. Адже всяка точка, що лежить на відрізку А1А2 буде доступна для споживача і матиме корисність більшу, ніж U1, оскільки більш віддалена від початку координат. Максимальна корисність, яка доступна при заданому бюджеті, досягається тоді, коли споживається комбінація товарів, що відповідає точці, де бюджетна лінія дотикається до найвіддаленішою від початку координат кривої байдужості.
Qу
А1
А3
U3
U2
А2 U1
І1 Q х
Рис. 2.7. Рівновага споживача
Рівновага споживача відповідає такій комбінації придбаних товарів, яка максимізує корисність при заданому бюджетному обмеженні. Як тільки споживач отримує такий набір, у нього зникають стимули замінювати його на інший.
Рівновазі споживача можна дати геометричне тлумачення. Якщо рівновага досягається в точці дотику лінії бюджетних обмежень І1 до кривої байдужості U2, то це означає, що в точці А3 нахил ціх двох ліній співпадає (довідково: нахил кривої в будь-якій точці відповідає нахилу дотичної, проведеної до неї в цій точці). Тоді можна скласти таке рівняння:
MUx/MUy= Px/Py . (2.8)
Або
MUx/Px=MUy/Py. (2.9)
Споживач, який максимізує свою корисність, придбаватиме два товари таким чином, що їх граничні корисності в розрахунку на грошову одиницю ціни будуть рівні. Цей підхід отримав назву еквімаржинального принципу.
Рівновага споживача, при якій він придбає обидва товари, називається внутрішньою. Однак може скластися так, що споживач буде максимізувати свою корисність, зупинившись на придбанні лише одного товару. Така рівновага вважається кутовою. Наприклад, хтось із студентів вирішив обмежити споживання борошняних виробів. Тоді кут нахилу кривої байдужості значно зросте і в жодному місці лінія бюджетних обмежень не зможе бути дотичною. Рівновага буде досягатися в точці, яка відповідає максимально можливому обсягу котлет, що дозволяє придбати бюджет студента (рис.2.8).
Qy
U1 U2
I1
I2
Qx
Рис.2.8. Кутова рівновага споживача
В наведеному прикладі кутова рівновага може перетворитися у внутрішню, коли ціни значно зменшаться на пиріжки чи значно зростуть на котлети. Якщо ж споживач взагалі не бажатиме відмовлятися від котлет заради пиріжків, то крива байдужості матиме вигляд вертикальної прямої, і перехід від кутової рівноваги до внутрішньої буде взагалі неможливий.
Виключно кутовою рівновага споживача буде і в тому випадку, коли один з товарів є антиблагом, тобто таким, що має від’ємне значення корисності для споживача. В цьому випадку зміниться сам характер кривої байдужості: замість спадаючої вона стане зростаючою. Наприклад, якесь захворювання взагалі не дозволяє споживати м’ясо. Тоді для споживача привабливішим буде той набір, де менше котлет, а рівновага (максимізація корисності) досягатиметься в точці, що відповідає максимальній кількості пиріжків, яку дозволяє придбати його бюджет. Адже споживач ніколи добровільно не придбає антиблаго. Зауважимо, що практично кожний товар може перетворитися в антиблаго, коли він стає доступним в такій кількості, що повністю задовольняє потреби споживача. Точка, в якій споживач перестає розглядати додаткове споживання як таке, що приносить йому користь, називається точкою насичення.
Слід особливо звернути увагу на випадок споживання товарів, що ідеально доповнюють один одного, тобто ефективне споживання одного товару без певної кількості іншого взагалі неможливе. Це можуть бути автомобілі та номерні знаки, черевики та шнурки до них, тощо. В цьому випадку ні зміна співвідношення цін, ні дохід споживача не впливатимуть на співвідношення цих товарів в наборі, який вибирає споживач (рис.2.9).
Qy
U3
U2
U1
I1 I2 I3 Qx
Рис.2.9. Рівновага споживача для ідеально комплементарних благ
Теорія споживацького вибору має широке практичне застосування. Найпоширенішою сферою її використання є маркетингові дослідження. Прогнозування поведінки споживача, розуміння механізму прийняття ним рішення про вибір того чи іншого набору товарів дозволяє розробляти ефективнішу стратегію фірми та приймати обгрунтованіші економічні рішення.
Qy Qy Qy
Qx Qx Qx
а) зміна доходу; б) зменшення цін в) зростання цін
на товар Х на товар У
Рис. 2.6 Вплив змін доходу та цін на положення лінії бюджетних обмежень
Побудова кривої байдужості споживача та лінії його бюджетних обмежень дозволяє визначитися з положенням рівноваги споживача.
8. Криві “дохід-споживання”. Криві і закони Енгеля
Якщо ввести в модель споживацького вибору положення про вибір між даним товаром та усіма іншими товарами, то це, перш за все, позначиться на уявленні про структуру витрат бюджету. У цьому випадку формула розширеного бюджетного обмеження набуде такого вигляду:
І = PxQx + PyiQyi . (3.1)
Дещо інакше за цих умов буде тлумачитися й лінія бюджетних обмежень. Тепер на графіку, з одного боку, буде кількість товару Х, яку може придбати споживач, виходячи з його доходу, а з іншого – витрати в грошовій формі на придбання усіх інших товарів (рис.3.1). Точка перетину бюджетної лінії з віссю У відповідатиме загальному рівню доходу споживача.
РyQy
І
Qx
Рис.3.1. Лінія розширеного бюджетного обмеження
Нахил цієї лінії буде постійним (оскільки вона пряма) і дорівнюватиме тангенсу кута :
tg = I/Qx = Px . (3.2)
Можна також побудувати криву байдужості для споживача з урахуванням нових допущень (рис.3.2). Звертаємо увагу на те, що у цьому випадку цінність всіх інших товарів для споживача набуває грошового виразу.
РyQy
PyQy1
PyQy2
Qx
Qx1 Qx2
Рис.3.2. Крива байдужості при виборі товару Х з усієї маси товарів
Якщо припустити, що гранична корисність грошей для споживача залишається незмінною, то гранична норма заміщення у кожній точці кривої байдужості буде дорівнювати граничній корисності товару Х, вираженій у грошовій формі (MUx). Тому нахил кривої байдужості співпаде з нахилом лінії бюджетних обмежень у тій точці, де гранична корисність товару Х, виражена у грошах, співпаде з ціною товару Х. Інакше кажучи, рівновага споживача досягається за умови рівності цінності товару для нього та витрат на його придбання:
MUx = Px. (3.3)
При менших обсягах закупок гранична корисність товару буду більша, ніж ціна, що створюватиме зацікавленість збільшити кількість товару Х. Якщо закупки виявляться більшими ніж рівноважний обсяг, ціна товару перевищить його корисність. А це підштовхуватиме споживача до зменшення закупок. Рівновага наступить тоді, коли гранична корисність, як максимальна сума грошей, від якої споживач хотів би відмовитися заради отримання додаткової одиниці товару, зрівняється з його ціною.
Рішення споживача про придбання товару Х у певних обсягах залежить не тільки від його вподобань та переваг, але й від рівня доходу. Якщо на графіку, де показані точки рівноваги споживача при різних рівнях його доходу, провести лінію, що проходить через ці точки, то отримаємо криву “дохід-споживання” (рис.3.3). Ця крива показує, як кількість товару Х, що споживається за певний час, буде змінюватися в залежності від зміни доходу і тільки доходу.
PyQy
I1
I2
I3 U1
U2
U3
Qx
Рис.3.3. Крива “дохід-споживання”
Характер кривої “дохід-споживання” буде залежать від оцінки товару споживачем. Нормальні товари – це такі товари, котрі людина споживає у більшій кількості при зростанні його доходу. Неякісні товари – це такі товари, споживання яких зменшується за умови росту доходу споживача. Слід зазначити, що належність товару до групи нормальних чи неякісних залежить не стільки від його якихось специфічних властивостей, скільки від сприйняття цього товару споживачем. Те, що для одного споживача буде нормальним товаром, інший буде оцінювати як неякісний товар.
Крім того, оцінка товару змінюється і у залежності від доходів споживача. Так, при певному рівні доходу поїздка до іншого міста на власному автомобілі буде сприйматися як нормальний товар, і кількість таких поїздок збільшуватиметься із збільшенням доходів споживача. Однак, коли доходи зростуть до певного рівня, споживач сприйматиме кількагодинну поїздку як неякісну, віддаватиме перевагу перельоту літаком, а тому поїздка на власному автомобілі перетвориться у неякісний товар.
Таким чином, для нормальних товарів крива “дохід-споживання” матиме зростаючий характер, для неякісних – спадаючий.
Разом з тим, є група товарів, яку неможна віднести ні до нормальних, ні до неякісних. Обсяги їх споживання не залежать від рівня доходу споживача. До цієї групи належать порівняно дешеві товари, які не мають ефективних субститутів. Мало ймовірно, що хтось при зростанні доходу збільшить чи зменшить споживання, наприклад, солі. Тому крива “дохід-споживання” для цієї групи товарів буде мати вигляд вертикальної прямої лінії (рис. 3.4).
PyQy PyQy PyQy
Qx Qx Qx
а) нормальний товар б) неякісний товар в) нейтральний товар
Рис.3.4 Криві “дохід-споживання” для різних категорій товарів
Від кривої “дохід-споживання” легко перейти до так званих кривих Енгеля. Ернст Енгель (1821-1896 рр.) – англійський економіст, який займався вивченням того, як в Х1Х ст. характер споживання товарів та послуг змінювався в залежності від доходу сім’ї. Крива Енгеля показує співвідношення між доходом і обсягом споживання певного товару при незмінності інших факторів, що впливають на попит (рис.3.5).
I
Qx
Рис. 3.5. Крива Енгеля
Для більшості нормальних товарів крива Енгеля має зростаючий характер з затуханням, тобто певний приріст доходу викликає менший приріст споживання товару Х. Це, перш за все пояснюється дією закону спадаючої граничної корисності. Однак для певної групи товарів крива Енгеля може зростати з прискорення. До цієї групи відносяться предмети розкоші, споживання яких зростає скоріше, ніж зростає дохід споживача. Ці залежності були помічені Енгелем і сформульовані у вигляді законів, що ввійшли в економічну теорію як закони Енгеля:
1. При незмінних цінах на всі блага доля сімейного бюджету, що витрачається на продукти споживання, має тенденцію до зменшення при зростанні доходів сім’ї.
2. Споживання освітніх, юридичних, медичних послуг та послуг, пов’язаних з відпочинком, має тенденцію зростати скоріше, ніж зростають доходи.
І хоча ці закономірності були виявлені більше 100 років тому, в їх справедливості легко переконатися спостерігаючи наше сьогодення.
9. Криві “ціна-споживання” та виведення кривих попиту
Досліджуючи криві “дохід-споживання” та криві Енгеля, ми виходили з припущення, що змінюється лише дохід, а всі інші фактори попиту залишаються незмінними. Якщо змінити вихідні посилання, зафіксувати як незмінний дохід, а ввести в модель як економічну змінну ціни, то можна побудувати криву “ціна-споживання”.
Зниження цін на товар Х приведе до повороту кривої бюджетних обмежень до нової точки її перетину з віссю Х, більш віддаленої від початку координат. Якщо дохід і ціни на інші товари залишаються незмінним, то точка перетину з віссю У залишиться попередньою.
Qy
I
F1 F2 F3 Qx
Рис.3.6. Крива “ціна-споживання”
Крива “ціна-споживання” показує, як змінюється обсяг закупок товару Х (точки F1, F2, F3 на рис.3.6) при переході до іншого рівня цін на цей товар при незмінності всіх інших факторів попиту.
Від кривої “ціна-споживання” можна перейти до кривої індивідуального попиту. Тангенс кута нахилу ліній бюджетних обмежень відповідає ціні товару Х. Легко помітить, що зменшення куту нахилу (зниження цін та товар Х) супроводжується збільшенням обсягів закупок цього товару. Залежність між ціною на товар (Рx) та розміром його бажаних закупок для споживача відображає крива попиту (рис.3.7).
Попит (demand) – це ті кількості продукту, які споживач готовий та в змозі придбати за тими чи іншими цінами на протязі певного періоду. Крива попиту та крива “ціна-споживання” – це два різних способи описання того, як придбана кількість товару змінюється при зміні ціни на нього (за умови, що інші фактори не діють).
Рx
d
Qx
Рис.3.7. Крива індивідуального попиту
Оскільки залежність між цінами товару та величиною попиту на нього досить стійка, то можна говорити про закон попиту, який проголошує, що з ростом цін на товар розмір попиту на нього зменшується, а зниження цін супроводжується зростанням кількості товару, яку бажає придбати споживач.
10. Ефект доходу та ефект заміщення. Парадокс Гиффена
Якщо ціна товару Х змінюється, то можливості споживача придбати різні набори товарів теж змінюються. З одного боку, зниження цін на товар Х робить його привабливішим для споживача, оскільки він стає дешевшим відносно товарів-субститутів. З іншого ж боку, вивільнення коштів від здешевлення покупки товару Х дозволяє споживачу розширити своє споживання й інших товарів. Таким чином росте реальний дохід споживача, хоча його номінальний дохід залишається попереднім.
Реакція споживача на такий ріст реального доходу буде залежати значною мірою від його ставлення до споживчий якостей товару. Щоб моделювати поведінку споживача, слід розмежовувати дію двох ефектів, яка спостерігається при зміні цін на один з товарів.
Ефект доходу – це тільки ті зміни в споживанні, що викликані зміною реального доходу споживача під впливом руху цін. Як було з’ясовано раніше, зростання доходу суперечливо впливає на споживання нормальних та неякісних товарів: якщо з ростом доходу споживання нормальних товарів зростає, то споживання неякісних зменшується.
Ефект заміщення – це тільки ті зміни в споживанні товару, які є результатом змін цін цього товару відносно цін на інші товари. Цей ефект спрацьовує однаково як стосовно нормальних, так і неякісних товарів. В узагальненому вигляді дія ефектів доходу та заміщення дана в табл.3.1.
Таблиця 3.1.
Дія ефектів доходу та заміщення
Ефект |
Нормальний товар |
Неякісний товар |
|
Ефект доходу:
- ціна зростає |
споживання зростає споживання зменшується |
Споживання зменшується Споживання зростає |
|
Ефект заміщення:
- ціна зменшується |
споживання зменшується споживання зростає |
Споживання Зменшується Споживання зростає |
Ці два ефекти діють одночасно. Тому реальна спрямованість змін споживання буде виступати рівнодіючою ефектів доходу та заміщення. Як бачимо з таблиці, стосовно нормальних товарів обидва ефекти діють в одному напрямку. В цьому випадку прогнозувати зміни споживання в залежності від змін ціни на товар дещо простіше. Інша картина складається при аналізі впливу зміни ціни на споживання неякісних товарів: спрямованість впливу ефектів доходу та заміщення протилежна. В залежності від того, який ефект спрацьовує сильніше, динаміка ціни та динаміка споживання будуть мати однакову або протилежну спрямованість.
Якщо ефект заміщення має більший вплив, то з ростом ціни споживання товару Х зменшується, а при її зниженні – зростає. Однак може складатися ситуація, коли переважає ефект доходу. Тоді при зростанні ціни зростає і споживання, а зменшення ціни викликає такі ж за спрямованістю зміни споживання.
Остання ситуація зустрічається досить нечасто. Неякісний товар, для якого ефект доходу переважає над ефектом заміщення отримав назву Гіффенового товару, а зростання споживання цього товару з ростом цін на нього – парадокса Гіффена.
Роберт Гіффен (1837-1910 рр.) – англійський вчений, який виявив, що незаможні робітники в Англії збільшують споживання дешевих неякісних продуктів харчування (зокрема житнього хліба) при їх подорожчанні. Таку ж ситуацію можна спостерігати і при аналізі структури споживання малозабезпечених верств населення України під час економічної кризи 90-х років.
Товар Гіффена повинен одночасно відповідати таким вимогам:
Парадокс Гіффена на перший погляд здається виключенням з закону попиту. Але при детальнішому дослідженні, як ми з’ясували, якраз взаємодія ефектів заміщення та доходу спричиняє такий розвиток подій.
Існує ще кілька прикладів вдаваних виключень з закону попиту, коли з ростом цін спостерігається збільшення закупок того чи іншого товару. Так, деякі споживачі можуть ототожнювати зростання цін з підвищенням якості продукції і реагувати збільшенням його закупок. В умовах нестабільності економічної ситуації ріст цін може сприйматися і як передвісник інфляційного стрибка. Тому для отримання виграшу споживачі будуть намагатися придбати більше продукту по сьогоднішніх цінах, поки вони ще не так зросли. Однак усі ці дії споживача можна легко пояснити, виходячи з теорії поведінки споживача.
11. Криві ринкового попиту
Ринковий попит формується як сумарний попит усіх споживачів. У залежності від споживацьких вподобань та доходів їх бажання і можливості придбати товар при однакових цінах будуть відрізнятися. В табл.4.1 наведено умовні дані про індивідуальний попит трьох споживачів на товар Х. Ринковий попит – це сума індивідуальних попитів, що відповідають певному рівню цін. Інакше кажучи, це кількості товару, які усі споживачі готові придбати за тими чи іншими цінами.
|
Ціна товару Х |
Попит споживача 1d1 |
Попит споживача 2 d2 |
Попит споживача 3 d 3 |
Ринковий попит D |
Р1 = 15 |
- |
- |
10 |
10 |
|
Р2 = 10 |
- |
10 |
20 |
30 |
|
Р3 = 5 |
10 |
20 |
30 |
60 |
|
Р4 = 2 |
25 |
50 |
60 |
135 |
Як видно з табл.4.1, при ціні Р1 тільки споживач 3 буде проявляти інтерес до придбання товару Х, тому ринковий попит співпадатиме з індивідуальним попитом споживача 3. При зниженні ціни до рівня Р2 ринковий попит будуть формувати уже два споживачі, а при ціні Р3 та Р4 – усі три споживачі.
Крива ринкового попиту показує загальний обсяг попиту усіх споживачів при будь-якій ціні (рис.4.1). Вона виникає шляхом складання індивідуальних попитів. Оскільки криві індивідуальних попитів мають від’ємний нахил, то і крива ринкового попиту теж буде мати відповідний нахил.
Ринковий попит, з одного боку, залежить від усіх тих факторів, що впливають на індивідуальний попит, а з іншого – від самої кількості носіїв цього попиту, тобто від кількості споживачів (рис.4.2).
Р
Р1
Р2
Р3
Р4 d1 d2 d3 D
Qx
Рис.4.1. Ринковий попит
На величину попиту, тобто на пересування точки по незмінній кривій попиту, впливає виключно ціна товару. Всі інші фактори, від яких залежить кількість товару, що споживачі готові придбати, належать до нецінових. Їх дія призводить до пересування самої кривої попиту на графіку вправо (збільшення попиту), чи вліво (зменшення попиту).
Ринковий попит
Індивідуальний попит
Кількість споживачів
Х
цінові очікування
ціни
дохід
споживацькі переваги
Рис.4.2. Фактори ринкового попиту
До нецінових факторів ринкового попиту відносяться:
У реальному житті жоден з перелічених факторів не діє відокремлено, у чистому вигляді. Вони переплітаються, утворюючи складну та суперечливу систему, але розуміння механізму дії кожного з них дає ключ до розуміння багатьох подій реального економічного життя.
12. Цінова еластичність попиту та її використання
До цього часу мова йшла лише про спрямованість впливу того чи іншого фактору на попит. Але практичне використання отриманих знань вимагає й уміння виміряти силу, з якою певний фактор впливає на обсяг бажаних закупок споживача. Ця проблема вирішується за допомогою оцінки еластичності попиту.
Як відомо, на величину попиту впливає ціна. Еластичність попиту по ціні – це показник відсоткової зміни обсягу попиту при зміні на 1% ціни на товар вздовж даної кривої попиту на нього. Вона показує чутливість обсягу (величини) попиту до змін ціни товару при умові, що всі інші фактори, що впливають на попит, залишаються незмінними:
(4.1)
Еластичність тісно пов’язана з показниками нахилу кривої попиту. Але якщо остання дає співвідношення між зменшенням чи збільшенням обсягу закуплених товарів у натуральних показниках в залежності від зміни цін на 1 долар, гривню чи марку, то еластичність демонструє більш універсальну залежність – відсоткову зміну.
Оскільки крива попиту має від’ємний нахил, то еластичність попиту по ціні змінюється від нуля до мінус нескінченності. Для практичного використання еластичність попиту по ціні беруть, як правило, по модулю: |Ed|. Чим більше значення цього показника, тим більша цінова еластичність. Якщо:
0<|Ed|<1 – попит нееластичний;
|Ed| = 1 – попит з одиничною еластичністю;
1 <|Ed|< - – попит еластичний.
Еластичність попиту по ціні залежить від цілого ряду факторів, зокрема:
- наявність товарів-субститутів. Чим більше існує товарів, здатних досить ефективно замінити один одного, тим активніше реагує попит на зміну цін на них. Прикладом можуть служити автомобілі одного класу чи різні види прохолодних напоїв. Навпаки, якщо на ринку немає товару, що міг би послужити добрим замінником існуючого, то зміна цін на нього майже не викликає відповідних коливань обсягів продаж. Це, скажімо, може бути інсулін для хворих на цукровий діабет;
- час пристосування до зміни цін. У короткотерміновому періоді попит менш еластичний, ніж в довгостроковому, адже для пошуку товарів-субститутів та зміни структури споживання потрібен час;
- доля споживацького бюджету, що витрачається на продукт. Тут залежність зворотна: чим більша доля, тим менша еластичність, і навпаки.
Розрахунки еластичності попиту по ціні мають досить широке практичне використання як для прогнозування споживацьких витрат, так і для проведення цінової політики фірми. Для продавця важливо знати, скільки грошей споживач готовий витратити на придбання даного товару при різному рівні ціни на нього, адже витрати споживача є ні чим іншим, як валовим доходом продавця:
Загальні витрати покупця = PQ = валовий дохід продавця.
На рис. 4.3 показані виграш продавця від збільшення ціни на товар, та його програш від викликаного цим ростом ціни зменшення обсягу продаж. Якщо площа фігури P1P2N2V (виграш від зростання цін) більша ніж площа фігури Q2Q1N1V (програш від зменшення обсягу продаж), то загальні доходи продавця зростуть. Якщо ж більша площа останньої фігури, то при зростанні ціни загальні доходи продавця зменшаться. Той чи інший результат залежатиме від еластичності попиту по ціні: при |Ed|>1 – продавець програє; при Ed<1 – продавець виграє. P
Виграш продавця
P2 N2
P1 V N1 Програш продавця
O Q2 Q1 Q
Рис.4.3. Виграш та програш продавця при підвищенні ціни
В узагальненому вигляді вплив еластичності попиту на реакцію загальних витрат споживача на придбання товару в залежності від зміни ціни подано в табл.4.2. Зазначимо додатково, що якщо еластичність дорівнює нулю, тобто попит не реагує на зміну ціни, виступаючи як абсолютно нееластичний, то збільшення чи зменшення доходу продавця буде прямо пропорційним зміні ціни.
|
Еластичність попиту по ціні |
Ознака еластичності |
Зміна виручки при зменшенні ціни |
Зміна виручки при збільшенні ціни |
|
Еластичний попит |
Ed >1 |
+ |
- |
|
Попит з одиничною еластичністю |
Ed= 1 |
0 |
0 |
|
Нееластичний попит |
Ed <1 |
- |
+ |
Практика господарювання багата прикладами використання показників еластичності попиту по ціні для прийняття економічно обгрунтованих рішень. Досить часто здійснення якихось економічних дій вимагають постійних витрат. Тоді прибуток підприємця буде залежати тільки від обсягу виручки, тобто від тієї кількості грошей, яку погодяться сплатити покупці за запропонований товар. Класичним прикладом такої ситуації є проведення концерту на стадіоні. Витрати організаторів на оренду арени, гонорар артистам, рекламу тощо практично не залежать від кількості глядачів, що прийдуть на концерт, тому можуть розглядатися як постійні. З іншого ж боку, кількість глядачів, а значить і виручка, залежить від цін на квитки. Чим повинні керуватися організатори, встановлюючи ціни на вхідні квитки?
Можна виходити з того, що ціни повинні бути такими, щоб максимально заповнити стадіон, не залишаючи жодного вільного місця. Але при цьому не обов’язково буде досягнута максимальна виручка. Якщо попит на квитки нееластичний, то підвищення ціни зменшить кількість глядачів у меншій мірі, ніж зростуть ціни, а тому загальна виручка зростатиме. Це буде продовжуватися доти, доки не буде досягнуто одиничної еластичності. Подальше ж підвищення ціни призведе до скорішого зменшення глядачів і, як результат, - до зменшення виручки. Таким чином, виручка досягає свого максимального значення при цінах, що відповідають одиничному значенню еластичності попиту. Ось чому ми можемо спостерігати незаповнені зали на концертах знаменитих артистів, напівпорожні салони літаків та вагони потягів тощо. В даному випадку недовикористовуються потужності того чи іншого капіталу, але максимізується виручка підприємця.
13. Розрахунок еластичності попиту по ціні для окремої точки на кривій
Величину еластичності попиту по ціні можна виміряти для безконечно малих змін ціни в кожній точці кривої попиту. Необхідність таких розрахунків підтверджується, зокрема, тим, що на одній і тій же дільниці кривої при застосуванні традиційної методики еластичність буде різною, якщо ціни зростають і якщо вони знижуються. Для прикладу візьмемо таку ситуацію:
Р1 = 10 грн.; Q1 = 200 шт;
P2 = 12 грн.; Q2 = 150 шт.
Якщо ціна зросла з 10 до 12 грн., то еластичність попиту буде розраховуватися так:
Ed = [(150-200)/200] : [(12-10)/10] = - 1,25.
Якщо ж розглядати ситуацію, коли ціна знижується з 12 до 10 грн., то величина еластичності попиту буде вже іншою:
Дещо виправить розрахунок використання середніх значень ціни та величини попиту для розрахунку відсоткових змін, однак це не дасть точних результатів для практичного використання, оскільки еластичність на початку дільниці кривої та в її кінці суттєво відрізняються. Ось чому необхідно розраховувати еластичність для кожної точки кривої попиту.
Для початку припустимо, що маємо справу з лінійною кривою попиту. Вона має постійний нахил в усіх точках (Q/P = const), але не постійну еластичність. Останню можна розрахувати через співвідношення відрізків на осі цін. На рис.4.4 Р = - Р1С; Р = ОР1; Q = P1E = OQ; Q = OQ. Тоді розрахунок еластичності попиту по ціні набуде такого вигляду:
Ed = (Q/Q) : (P/P) = (Q/P) : (P/Q) =
= (- OQ/P1C) : (OP1/OQ) = - OP1/P1C. (4.2)
Останній вираз отримав назву формули відстаней. Вона використовується для розрахунку точкової еластичності.
Рх
С
Р
Р1 Е
Q
О
Q Qd
Рис.4.4. Точкова еластичність попиту по ціні для лінійної кривої попиту
Отримані результати можуть бути використані і для кривих попиту з нелінійною залежністю. Для цього в точці, де необхідно визначити еластичність, проводиться дотична до кривої попиту та визначається співвідношення відрізків на осі цін: відрізка від початку координат до рівня ціни, що відповідає точці на кривій попиту, та відрізка від цього рівня ціни до точки перехрещення дотичної з віссю цін.
14. Нецінова еластичність попиту
Загальний підхід до вимірювання еластичності попиту зберігається і тоді, коли мова йде про вплив на нього інших, нецінових факторів. Серед них особливе місце займають доходи та ціни на інші товари.
Еластичність попиту по доходах можна визначити як співвідношення між відносною зміною попиту та відносною зміною доходу споживача (І). На рис. 4.5 представлено збільшення попиту (зсув кривої вправо) на Q (Q2-Q1), що викликано збільшенням доходу на І (І1-І2). Тоді еластичність попиту по доходах буде дорівнювати:
Ei = (Q/Q) : (I/I). (4.3)
Еласничність попиту по доходах може набувати найрізноманітніших значень:
Еі >0 - для нормальних товарів;
Еі >1 – для предметів розкоші;
Еі <0 – для неякісних товарів.
Якщо еластичність попиту по доходах дорівнює нулю, то це означає, що споживання даного товару взагалі не залежить від рівня доходу споживача.
Р
Р1
D1
D2
Q1 Q2 Q
Рис.4.5. Еластичність попиту по доходах
Ціни на інші товари (Рy) також чинять вплив на попит, і міру цього впливу демонструє відповідний коефіцієнт еластичності, який отримав назву перехресної еластичності попиту. Перехресна еластичність попиту показує відсоткову зміну в кількості придбаних товарів Х у відповідь на одновідсоткову зміну ціни якого-небудь товару У:
Ес = (Qx/Qx) : (Py/Py). (4.4)
Якщо еластичність має позитивне значення, то це свідчить, що з ростом ціни на товар У підвищується попит на товар Х. Такий зв’язок характерний для товарів-субститутів. Чим краще субститут здатний замінити даний товар, тим тіснішим буде зв’язок між цінами на нього та попитом на досліджуваний товар, а значить більшим значення еластичності. Скажімо, взаємозамінюваність двох сортів житнього хліба досить висока. Тому навіть незначне підвищення цін на один з них викличе різке збільшення попиту на інший.
Для комплементарних благ властиве від’ємне значення еластичності попиту. Чим в більшій мірі наявність одного блага визначає сенс придбання іншого, тим більшим по модулю буде значення еластичності. Як приклад можна навести зв’язок між цінами на заправлення газових балонів та попитом на дорожні газові плити, цінами на плівку та попитом на фотоапарати тощо.
Еластичність матиме нульове значення для товарів, які взагалі ніяким чином не пов’язані між собою.
15. Виграш споживача
Як було з’ясовано раніше, споживач буде купувати товар на ринку лише у тому випадку, коли його ціна не перевищуватиме граничної корисності товару для споживача, вираженої в грошах. Однак досить часто ситуація може бути такою, коли ціна нижча ніж гранична корисність. У цьому випадку споживач отримує певний виграш. З’ясування механізму отримання виграшу споживачем і є метою цього розділу.
Нехай для певного споживача гранична корисність кожної додаткової одиниці товару, виражена в грошах, матиме вигляд, поданий в табл.4.3, а фактична ціна цього товару на ринку дорівнюватиме 40 грн.
|
Кількість одиниць товару (шт.) |
1 |
2 |
3 |
4 |
5 |
|
Гранична корисність, виражена в грошах (грн.) |
100 |
80 |
60 |
40 |
20 |
Якщо споживач купить на ринку чотири одиниці товару за ринковою ціною, то його загальні витрати складуть 160 грн., тоді як загальна корисність придбаного товару – 280 грн. (100+80+60+40=280). Різницю між максимальною ціною, яку споживач готовий заплатити за додаткову одиницю продукту, та його ринковою ціною називають виграшем споживача. Максимальна ціна – це гранична корисність додаткової порції товару, виражена в грошах. Для розглянутого випадку при придбанні чотирьох одиниць товару виграш споживача складатиме 120 грн. Таким він буде і при придбанні трьох одиниць (240 – 120 = 120). Тому четверта одиниця – це гранична одиниця товару, яку споживач може купити, а може й не купити. В стані рівноваги споживач буде купувати товар до того часу, поки зростатиме його виграш.
Виграш споживача можна зобразити графічно. На рис.4.6 показана спадаюча гранична корисність товару із збільшенням обсягів його закупки. Якщо споживач зможе придбати три чи чотири одиниці товару по ціні 40 грн., то його виграш буде дорівнювати площі заштрихованої фігури.
Р
Виграш споживача
100
80
60
40
20
1 2 3 4 5 Q
Рис.4.6. Виграш індивідуального споживача
Такі ж висновки можна отримати і при аналізі ринкового попиту та загального виграшу споживачів. Загальний виграш споживачів – це різниця між максимальною кількістю грошей, що могла бути заплачена за певний обсяг товару, та дійсними видатками споживачів. Він буде дорівнювати площі фігури, обмеженої віссю цін, лінією ринкової ціни та кривою ринкового попиту (рис.4.7).
Р
Р1
D
Q
Рис.4.7. Загальний виграш споживачів
Концепцію виграшу споживачів можна застосовувати для оцінки податкового тягаря, який лягає на плечі споживачів в результаті, скажімо, підвищення податку на додану вартість. Прийняття такого рішення державою призведе до зростання цін проти попереднього періоду, втраті частини виграшу споживача та збільшенню надходжень до державного бюджету. Однак приріст останніх буде меншим, ніж втрата виграшу споживачами. Це добре видно на рис.4.8.
При підвищенні податку на Т ціни зростуть до Р2 , що приведе до зменшення обсягу продаж та втрати виграшу споживачів. Вона буде відповідати площі фігури Р1Р2ЕМ. При цьому доходи бюджету зростуть на величину, що відповідає площі прямокутника Р1Р2ЕС. Таким чином, втрачений споживачами виграш, але не отриманий державою у вигляді додаткових надходжень в бюджет, дорівнює площі фігури СЕМ. Він і складатиме додатковий податковий тягар. Аналогічно можна визначити додатковий виграш споживачів при розширенні державних субсидій.
Р
Р1
D
Q
Рис.4.8. Податковий тягар
На завершення розгляду теорії поведінки споживача слід звернути увагу на те, що практичне використання моделі вимагає кількісної оцінки функції споживання та еластичності попиту в кожний момент часу для конкретних споживачів. Найпоширенішими методами такої оцінки є ринкові експерименти, опитування споживачів для з’ясування їх намірів, статистичні моделі.
Ринкові експерименти та опитування споживачів використовуються фірмами для отримання інформації про те, як реагує обсяг попиту на зміни цін та інших факторів. Недолік останнього методу в тому, що дійсні результати можуть не співпадати з відповідями на питання. Є труднощі в отриманні представницької вибірки. В протилежному випадку результати будуть малозначущі.
16. Теорія виробництва
Контрагентом споживача (покупця) на ринку виступає продавець. Оскільки в сучасному суспільстві абсолютна більшість товарів є результатом виробничої діяльності, то за продавцем обов’язково стоїть виробник. Використовуючи обмежені ресурси (працю, капітал, землю та підприємницькі здібності), він організує виробництво певного обсягу продукції та постачає її на ринок. Чим же керується виробник при виборі товару для виробництва, визначенні обсягу його поставки на ринок, які фактори можуть вплинути на кількість запропонованих товарів, як досягається рівновага виробника? Для відповіді на ці важливі для економічної теорії та господарської практики питання необхідно розпочати аналіз із з’ясування суті самого процесу виробництва.
17. Виробництво та виробнича функція
Виробництво – це процес використання праці та обладнання (капіталу) разом з природними ресурсами та матеріалами для створення необхідних продуктів та надання послуг. Виробничі послуги праці, капіталу, землі та підприємницьких здібностей називаються факторами виробництва.
Разом з тим, виробництво можна охарактеризувати і як певну систему відносин між людьми. Вони можуть носити організаційно-економічний характер (бригадир – робітник, директор підприємства – начальник цеху, робітник – робітник тощо) або ж соціально-економічний (власник – невласник, акціонер – акціонер, кредитор – позичальник тощо). Наглядно виробництво як поєднання продуктивної системи та системи відносин подано на рис.5.1.
Соціально-економічні відносини у виробництві визначаються, перш за все, пануючими відносинами власності. Їх вивченню присвячені спеціальні розділи курсу політичної економії (основ економічної теорії). Тому в мікроекономіці соціально-економічні відносини предметом вивчення не виступають. Вона вивчає, головним чином, виробництво як продуктивну систему, здатну постачати на ринок певну кількість товару, витративши при цьому деякі кошти та споживши певні обсяги ресурсів.
Здатність виробництва продукувати товари при відповідних затратах факторів виробництва визначається перед усім технологією, що використовується у ньому (зазначимо, що якраз під впливом технології, перш за все, формуються організаційно-виробничі відносини). Технологія – це практичне застосування знань про способи виробництва продуктів та послуг. Вона матеріалізується у:
У реальному житті технологія постійно удосконалюється, що призводить до змін у виробничому процесі. Однак для спрощення моделі поведінки виробника на цьому етапі нашого аналізу припустимо, що технологічні зміни не відбуваються. Це припущення не змінить мотивів поведінки виробника, однак спростить процес пізнання.
Якщо технологія залишається незмінною, то буде обгрунтованим припустити, що існує стійка залежність між певною кількістю ресурсів, що використовуються у виробничому процесі, та тим максимальним обсягом товару, який може бути вироблений за даних умов. Таку залежність демонструє виробнича функція. Виробнича функція – це відношення між будь-яким набором факторів виробництва та максимально можливим обсягом продукції, виробленим за допомогою цього набору факторів:
Q =f (L, K, M), де (5.1)
Q – обсяг виробництва; L – праця; К- капітал; М – матеріали.
При незмінній технології виробнича функція має ряд властивостей, що визначають співвідношення між обсягами випуску продукції та кількістю використовуваних ресурсів:
Короткотерміновий період – це період виробництва, на протязі якого деякі фактори виробництва не можуть бути змінені (найчастіше капітал). Довготерміновий період – це період, на протязі якого виробник має достатньо часу для зміни усіх факторів виробництва.
Якщо дещо спростити виробничу функцію, аналізуючи залежність обсягів виробництва лише від кількості праці та капіталу, то можна скласти виробничу сітку – таблицю, що описує виробничу функцію для певного максимального обсягу випуску, який може бути здійсненим при кожній комбінації факторів виробництва (табл.5.1).
Виробнича сітка
|
Робочий час (людино-годин) |
100 машино- годин капіталу |
200 машино- годин капіталу |
300 машино- годин капіталу |
400 машино- годин капіталу |
|
100 |
20 шт. |
30 шт. |
35 шт |
38 шт. |
|
200 |
30 шт. |
85 шт. |
150 шт. |
210 шт. |
|
300 |
55 шт. |
150 шт. |
210 шт. |
270 шт. |
|
400 |
65 шт. |
180 шт. |
250 шт. |
315 шт. |
Легко помітити, що однакові обсяги продукції можуть бути отримані при різних співвідношеннях факторів виробництва: 150 шт. при К=300; L=200 та при К=200; L=300; 210 шт. при К=400; L=200 та при К=300; L=300 тощо. Існує можливість графічно зобразити всі ті комбінації факторів виробництва, що дають однаковий виробничий результат. Отримана таким чином крива має назву ізокванти (рис. 5.2) .
Години роботи
машин (К)
К1 М М1
К2 N Q=200
L1 L2 Години праці (L)
Рис.5.2. Ізокванта
Ізокванта – це крива, що відображає усі різні варіанти комбінацій ресурсів, які можуть бути використані для виробництва заданого обсягу продукції. За своїм визначенням ізокванти схожі з кривими байдужості. Так же, як криві байдужості відображають альтернативні варіанти споживацького вибору, що забезпечують певний рівень корисності, ізокванти відображають альтернативні варіанти комбінацій затрат ресурсів для виробництва певного обсягу продукції.
Ізокванта показує, що співвідношення факторів, які відповідають координатам точок М та N, забезпечать обсяг виробництва 200 шт. Однак при комбінації М1 обсяг виробництва буде перевищувати заданий. Через цю точку, як і через будь-яку іншу, можна провести свою ізокванту. У цьому випадку ми отримаємо карту ізоквант (рис.5.3).
К
L
Рис. 5.3. Карта ізоквант
Карта ізоквант – це ряд ізоквант, що відображає максимальний випуск продукції при будь-якому наборі факторів виробництва. Подібно до кривих байдужості, криві ізоквант на одній карті ніколи не перетинаються. Кожна ізокванта, що розміщена далі від початку координат відповідає більшому обсягу продукції. Ізокванти мають вигляд ввігнутих кривих. Це означає, що скорочення затрат капіталу потребує збільшення затрат праці для збереження незмінного обсягу виробництва.
18. Закон спадаючої граничної продуктивності
Зміна обсягів виробництва означає перехід від однієї комбінації факторів виробництва до іншої, що знаходяться на різних ізоквантах. В короткотерміновому періоді збільшення обсягів виробництва можливе за рахунок додаткового використання праці при незмінних затратах капіталу. Тому обсяги виробництва можуть пересуватися вздовж лінії АВ на рис.5.4. Виробник може використовувати більше праці, переходячи від однієї ізокванти до іншої. При цьому змінюється співвідношення затрат капіталу та праці (відношення К/L).
К
А В
Q3
Q2
Q1
L
Рис.5.4. Зміна обсягів виробництва в короткотерміновому періоді
Щоб з’ясувати, як впливають зміни співвідношення К/L на ефективність їх використання, необхідно ввести ряд понять, що характеризують результати виробництва:
У табл.5.2 наведені умовні дані, що характеризують динаміку обсягів виробництва шкарпеток в залежності від збільшення затрат праці при незмінних затратах капіталу (К = 50 машино-годин). Вони більш-менш точно відображають спрямованість зміни показників у реальних умовах виробництва.
Сукупний продукт змінного фактору зростає в міру того, як збільшуються затрати праці. Однак це зростання затухаюче. Більше того, наступає момент, коли збільшення використання праці не збільшує, а зменшує загальні результати виробництва. Це означає, що виробничий процес перенасичений працею, яка не може знайти ефективного використання при даному обсязі капіталу. У нашому прикладі це наступає при співвідношення К/L = Ѕ.
Відзначені залежності можна показати графічно. На рис.5.5 показана крива сукупного продукту. Вона відображає, як змінюється випуск продукції при зміні одного з факторів виробництва, тоді як інші залишаються незмінними.
Q
A B
Q1
C
O L1 L
Рис.5.5. Крива сукупного продукту змінного фактора
Середній продукт змінного фактора можна визначити, якщо виміряти нахил променю, проведеного від початку координат через відповідну точку кривої сукупного продукту. Так, нахил променю ОА можна визначити через співвідношення координат точки А: Q1/L1. А це буде не що інше, як середній продукт у цій точці.
Середній продукт досягне свого максимуму при використанні кількості праці, яка відповідає точці дотику променю, що виходить від початку координат, та кривої сукупного продукту. На рис.5.5 це точка С.
Якщо проведемо дотичні до кожної точки на кривій сукупного продукту та знайдемо тангенси кутів, що вони утворюють з віссю Х, то отримаємо граничний продукт. Криві середнього та граничного продукту подано на рис.5.6.
Q
A
C
АР
B L
МР
Рис.5.6. Криві середнього та граничного продуктів
Середній продукт буде збільшуватися до того часу, поки граничний продукт буде більшим за нього. Якщо у виробництво залучається нова порція ресурсу і її продуктивність більша за середню, то таке залучення, звичайно, збільшить і середній показник. Навпаки, якщо гранична продуктивність змінного фактора виявиться менше середньої, то нове залучення зменшить середні показники. Тому свого максимального значення середній продукт змінного фактора буде досягати в точці перетину кривих середнього та граничного продуктів, тобто при АР=МР. У нашому прикладі ця точка знаходиться десь в інтервалі затрат праці від 50 до 60 людино-годин.
Слід звернути увагу на одну досить важливу залежність спрямованості динаміки граничного продукту від збільшення змінного фактора. Граничний продукт досягає свого максимуму в точці А, а потім починає зменшуватися. Більше того, після досягнення в точці В нуля, граничний продукт набуває від’ємного значення. З цього моменту сукупний продукт починає зменшуватися при збільшенні змінного фактора. Ця залежність є досить стійкою, що дозволяє вважати її економічним законом. Закон спадаючої граничної продуктивності полягає в тому, що починаючи з певного обсягу збільшення використання одного з факторів виробництва, в той час як інші фактори залишаються незмінними, супроводжується зменшенням граничного продукту цього фактора. Це означає, що збільшення обсягу випуску продукції обмежене, якщо змінюється тільки один фактор. Точка зменшення граничної продуктивності – це межа використання змінного фактора, за якою його граничний продукт починає зменшуватися.
Дія закону спадаючої граничної продуктивності стає очевидною, якщо взяти за приклад вирощування картоплі на присадибній ділянці чи на дачі. Якщо вдвічі збільшити кількість годин роботи на ній проти нормального рівня, то обсяги зібраної картоплі зростуть у меншій пропорції. Якби такої залежності не існувало, то, як влучно заявляють економісти, усе сільське господарство світу можна було б помістити на одному гектарі землі, концентрувавши там усі витрати праці.
З’ясування динаміки обсягів виробництва в залежності від динаміки змінного фактора для конкретного виробництва має важливе практичне значення. Перш за все воно використовується для визначення меж, в яких доцільно вести виробництво з точки зору раціоналізації використання факторів. Для короткотермінового періоду можна виділити три стадії виробництва:
Іншою сферою використання досліджуваних закономірностей може бути прийняття рішень по оптимізації структури затрат на виробництві. Припустимо, що існує дві дільниці, які виробляють однакову продукцію. Як маневруючи перерозподілом фіксованої кількості праці між ними в короткотерміновому періоді досягти більших обсягів виробництва?
Для відповіді на поставлене питання необхідно порівняти граничні продукти змінного фактора на цих двох дільницях. Якщо при певному розподілі праці між дільницями МР1>МР2, то ресурси слід перерозподілити на користь першої дільниці, якщо ж співвідношення протилежне (МР1<МР2) – на користь другої дільниці. Максимальний обсяг продукції з двох дільниць підприємець отримає тоді, коли граничні продукти на двох дільницях зрівняються: МР1 = МР2. Уміння оцінити граничні продукти змінного фактора та максимізувати результати від його використання є однією з складових мистецтва управління.
19. Заміщення факторів виробництва
Аналіз ізоквант можна використовувати для визначення можливостей заміщення одного фактора виробництва іншим в процесі їх використання. Гранична норма технологічного заміщення працею капіталу (MRTSLK) визначається розміром капіталу, який може замінити кожна одиниця праці, не викликаючи при цьому зміни обсягів виробництва:
MRTSLK = -K/L. (5.2)
Форма ізокванти (випукла до початку системи координат) показує, що гранична норма технологічного заміщення зменшується при просуванні вниз вздовж ізокванти. Це означає, що кожна година людської праці здатна замінити все меншу кількість капіталу. Причина зменшення граничної норми технологічного заміщення полягає в тому, що фактори виробництва мають властивість доповнювати один одного. Кожен з них не може робити те, що може робити інший, або якщо й може, то гірше ніж він.
Граничну норму технологічного заміщення факторів виробництва можна розрахувати не тільки через співставлення їх приростів, але й через граничні продукти. Дійсно, якщо при зменшенні капіталу з К1 до К2 та зростанні праці з L1 до L2 (рис.5.2) виробник залишається на тій самій ізокванті, то це означає, що справедливою буде така рівність:
L MPL = - K MPK (5.3)
Тоді:
MRTSLK = -K/L = MPL / MPK (5.4)
Оскільки виведена залежність характеризує нахил ізокванти в кожній точці кривої, то в подальшому викладенні вона буде використана нами для обгрунтування точки рівноваги виробника.
Хоча спадаюча гранична норма технологічного заміщення працею капіталу є властивою для абсолютної більшості виробничих процесів, існує цілий ряд виключень, де ця залежність дещо інакша. Розглянемо кілька з них.
1.Фактори виробництва можуть використовуватися лише в певній пропорції. Для прикладу можна назвати співвідношення комп’ютерів та операторів ПЕОМ. Якщо фіксована кількість годин роботи комп’ютера протягом робочого дня, то збільшення кількості операторів не призведе до зростання обсягів продукції. Вірним буде й зворотне твердження: якщо фіксована кількість операторів, то досягти росту обсягів виробництва за рахунок збільшення кількості комп’ютерів неможливо. У цьому випадку ізокванта буде мати вигляд прямого кута, а гранична норма технологічного заміщення дорівнюватиме нулю (рис.5.7).
K
Q3
Q2
Q1
L
Рис.5.7. Ізокванти при фіксованій пропорції факторів виробництва
2. Повне заміщення факторів виробництва. За такої умови ізокванта мала б вигляд прямої лінії з постійним нахилом рівним 1. Однак цю ситуацію слід розглядати лише як теоретичну абстракцію: в реальному житті повне заміщення факторів виробництва в принципі неможливе.
20. Зміна масштабу виробництва
На відміну від короткого періоду в довгостроковому періоді усі фактори виробництва змінні. Якщо зберегти припущення, що для виробництва використовується тільки два фактори (праця та капітал) і технологія залишається незмінною, то зростання виробництва в довготерміновому періоді можна розглядати як таке, що відбувається при незмінному співвідношення факторів виробництва. Це означатиме, що виробництво збільшуватиметься тоді, коли використання його факторів зростатиме по променю, спрямованому від початку координат (рис.5.8). При цьому можливі кілька варіантів реакції середнього продукту на збільшення масштабів виробництва: 1) зростаюча; 2) нейтральна; 3) спадаюча. Тут проявляються різні наслідки так званого ефекту масштабу виробництва.
Зростаюча реакція середнього продукту відбувається на позитивний ефект росту масштабу виробництва. Він може досягатися за рахунок таких факторів:
К
150
120 Q=80
100 Q=50
Q=30
100 120 150 L
Рис. 5.8. Збільшення виробництва у довготерміновому періоді
1. Поділ праці. На більших підприємствах можлива глибша внутрішня спеціалізація., що дає ефект росту продуктивності праці і, відповідно, зменшення затрат.
2. Поліпшення управління. Поглиблена спеціалізація поширюється і на управлінську діяльність. Поява управлінців, які спеціально займаються маркетингом, рекламою, постачанням, організацією науково-технічних робіт тощо, дозволяє збільшити ефективність діяльності підприємства в цілому, що проявляється в зростанні середнього продукту.
3. Збільшення масштабів виробництва найчастіше не вимагає пропорційного збільшення усіх ресурсів. Скажімо, витрати часу лектора не збільшаться, якщо в аудиторії на лекції буде не одна, а дві групи студентів.
Нейтральна реакція середнього продукту на зростання масштабів виробництва означає, що незалежно від розмірів підприємства та обсягів продукції, що на ньому виробляється, середня продуктивність факторів залишається незмінною.
Разом з тим, можлива й така ситуація, коли зростання масштабів виробництва негативно позначається на середньому продукті: його рівень зменшується. Справа в тім, що збільшення виробництва може призвести до виникнення проблем, з якими зіштовхується підприємство. Це, перш за все, значна інерційність великих систем та втрата ними гнучкості, вкрай необхідної в умовах нестабільного ринку. Крім того, фірма може вийти за межі порогу управляємості: занадто великі розміри створюють громіздку систему управляння, розвивають бюрократичні тенденції, що негативно позначається на ефективності управлінських рішень.
При аналізі динаміки середнього продукту в довготерміновому періоді для одного й того ж підприємства на різних дільницях збільшення обсягів виробництва, як правило, виявляється усі з перелічених реакцій. Їх комбінація багато в чому залежить від специфіки галузі, ринкової ситуації тощо.
21. Витрати виробництва
Витрати виробництва – це вартість факторів виробництва, використаних для створення певного обсягу продукції. В економічній теорії існують різні підходи до визначення категорії “вартість”. Так, прихильники трудової теорії вартості (А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс) вважають, що вартість – це втілена у товарі праця. Однак сьогодні більш поширеною в економічній теорії взагалі і в мікроекономіці, зокрема, є концепція альтернативної вартості. З позицій якраз цієї концепції і будуть розглядатися витрати виробництва у наступному викладі.
Як можна оцінити альтернативну вартість відмінної оцінки, виставленої вам на екзамені з мікроекономіки? Щоб отримати її, ви змушені були відмовитися від інших варіантів використання свого вільного часу: перегляду цікавої телепередачі, сну чи походу з друзями на вечірку. Тому можна вважати, що п’ятірка коштувала вам найціннішої втрати, якої можна було б уникнути при альтернативному використанні часу, витраченого на підготовку до екзамену.
Якщо розсудити по аналогії, то альтернативна вартість витрачених на виробництво коштів визначається найбільшим можливим прибутком, що міг би бути отриманий з цих грошей, якби вони були вкладені у щось інше.
Слід наголосити, що економісти розрізняють зовнішні (бухгалтерські або явні) та внутрішні (приховані) витрати. Зовнішні витрати – грошові видатки постачальникам ресурсів, які не належать до власників підприємства. Це сума усіх платежів підприємця по залученню необхідних економічних ресурсів. До їх складу належать заробітна плата найманим працівникам, відсотки за отримані кредити, орендна плата за землю чи інше майно, оплата наданих послуг тощо.
Внутрішні витрати – це грошові платежі, які могли б отримати власники підприємства при альтернативному використанні ресурсів, що їм належать. Підприємець використовує власні гроші, які міг розмістити в банк на депозит, він може використовувати власні приміщення, що могли б передаватися в оренду та приносити відповідний дохід тощо. Таким чином, використовуючи власні ресурси для організації виробничої діяльності, підприємець втрачає певну грошову вигоду, яку він міг би отримати при інших варіантах використання ресурсів. Зовнішні та внутрішні витрати формують економічні витрати підприємця. В подальшому викладенні мова йтиме виключно про економічні витрати.
Особливо слід звернути увагу на той факт, що до складу економічних витрат входить нормальний прибуток як плата за виконання підприємцем підприємницьких функцій. Її розмір визначається рівнем дохідності, що є нормальним або ж середнім для певної галузі, тобто тим рівнем, який утримує підприємця у цій галузі.
Іншою формою прибутку виступає прибуток економічний (чистий), який є додатковим доходом підприємця в результаті його ефективнішої діяльності в певній галузі. Цю форму прибутку отримують далеко не усі підприємці, і вона не відноситься до витрат. У мікроекономіці, якщо спеціально не оговорено, мова, як правило, йде при економічний прибуток.
Щоб краще пояснити значення якраз економічних витрат та економічного прибутку (а не бухгалтерського) для прийняття економічно обгрунтованих рішень, наведемо такий приклад. Нехай існує якась консультативна фірма, в якій її власних та його дружина надають консультативні послуги. Для її організації власник придбав обладнання на 10000 грн., взяв кредит в банку (5000 грн.), найняв трьох працівників, яким виплачує заробітну плату по 200 грн. в місяць, а також здійснює плату за різні послуги 5000 грн. в рік. Фірма розташована у квартирі, що належить підприємцю. Чи має сенс займатися цім видом діяльності, якщо сукупний річний дохід фірми становить 30000 грн.?
Для відповіді на поставлене питання підрахуємо спочатку бухгалтерські витрати. Як видно з табл.6.1, вони складаються з заробітної плати найманих працівників, відсотку за кредит, амортизаційних відрахувань та інших платежів за послуги стороннім організаціям. Загальна сума цих витрат становить 15200 грн. Тоді бухгалтерський прибуток складатиме 14800 грн. Може скластися враження, що цей вид діяльності досить ефективний та прибутковий, оскільки бухгалтерський прибуток становить майже 100% по відношенню до витрат. Однак для обгрунтованого висновку необхідно проаналізувати, який дохід отримав би підприємець, якби альтернативно розпорядився своїми ресурсами. Для цього необхідно підрахувати неявні (внутрішні) витрати.
Відмовившись від роботи у власній консультативній фірмі підприємець та його дружина могли б поступити на роботу по найму і отримати заробітну плату, покласти гроші, витрачені на обладнання, на депозит і отримати на них відсотки, здати в оренду квартиру і отримати орендну плату. Крім того, нормальний прибуток для такого виду діяльності дорівнює 2000 грн. Загальна сума альтернативної вартості залучених власних ресурсів (внутрішні витрати) становить 16000 грн. Цю суму могли б отримати власники фірми, якщо прийняли б рішення про інше використання ресурсів. Оскільки вона перевищує бухгалтерський прибуток, то виявляється, що створювати консультативну фірму не доцільно.
Статті витрат |
Бухгалтерські витрати (грн.) |
Економічні витрати (грн.) |
|
Заробітна плата найманих працівників (3х200х12) |
7200 |
7200 |
|
Відсоток за користування кредитом (20% річних) |
1000 |
1000 |
|
Амортизація (20% річних) |
2000 |
2000 |
|
Інші платежі за послуги стороннім організаціям |
5000 |
5000 |
|
Неявна заробітна плата власника (500х12) |
- |
6000 |
|
Неявна заробітна плата дружини (200х12) |
- |
2400 |
|
Відсоток на капітал (20% річних) |
- |
2000 |
|
Неявна орендна плата за квартиру (300х120) |
- |
3600 |
|
Нормальний прибуток |
- |
2000 |
|
Всього: |
15200 |
31200 |
Аналогічний висновок можна зробити, порівнюючи економічні витрати з сукупним доходом фірми. З’ясується, що фірма не тільки не приносить економічного прибутку, а, навпаки, її діяльність пов’язана з економічними збитками (30000 - 31200 = -1200).
Таким чином, дохід, який відшкодовує тільки економічні витрати, уже достатній для створення умов зацікавленості у виробничій діяльності, оскільки він приносить підприємцю нормальний прибуток. Надлишок доходу над економічними витратами є економічним прибутком.
22. Функція витрат та рівновага виробника
Економічні витрати залежать від кількості використаних ресурсів (їх затрат) та цін за послуги факторів виробництва. Тоді можна установити залежність між обсягами виробництва та мінімально можливими витратами, необхідними для його отримання. Ця залежність називається функцією витрат:
Q = f (PL, L, PK, K), де (6.1)
L, K – затрати праці та капіталу; PL, PK - ціни відповідних ресурсів.
За допомогою функції витрат можна вирішувати як прямі, так і зворотні задачі: мінімізація витрат на заданий обсяг виробництва або максимізація виробництва при заданих витратах.
Легко помітити зв’язок функції витрат з виробничою функцією: остання доповнюється урахуванням цін на відповідні виробничі ресурси.
Загальні (сукупні) витрати (ТС) на виробництво можна розрахувати як суму витрат на придбання кожного фактору:
ТС = PL L + PK K. (6.2)
При фіксованих цінах на ресурси можна знайти різні набори капіталу та праці, які можна придбати за однакові витрати. Графічне зображення цих наборів отримало назву ізокости. Ізокоста – це лінія, яка відображає затрати капіталу та праці, при яких витрати виробництва залишаються незмінними (рис.6.1).
К
ТС1 ТС2 ТС3 L
Рис.6.1. Ізокости
Кожний рівень затрат праці та капіталу має свою ізокосту. Нахил будь-якої ізокости з сімейства ізокост дорівнює ( -К/L). Його можна виразити і через співвідношення цін:
-К/L= PL/ PK. (6.3)
Зміна ціни на працю чи капітал може змінити нахил ізокванти. Варіанти таких змін продемонстровані на рис.6.2: зростання ціни капіталу та зниження ціни праці збільшує кут нахилу; зменшення ж кута нахилу відбувається при зростанні ціни праці та зменшенні ціни капіталу.
К К
L L
Рис.6.2. Зміна нахилу ізокости під впливом:
а) зростання ціни праці; б) зниження ціни капіталу
Який же з запропонованих ізокостою набір капіталу та праці забезпечить максимальний обсяг продукту? Для відповіді на це питання необхідно сумістити ізокости з картою ізоквант (рис.6.3).
К
ТС
A
Q3
Q2
Q1
L
Рис.6.3. Максимізація обсягів виробництва при заданих витратах
Умовою для визначення максимальних обсягів виробництва при заданих витратах (як мінімальних витрат на заданий обсяг виробництва) є однаковий нахил ізокости та відповідної ізокванти, що має спільну точку з ізокостою та найбільш віддалена від початку координат (точка А на рис.6.3).
Нахил ізокванти визначається граничною нормою технологічного заміщення, а ізокости – співвідношенням цін праці та капіталу. Тоді умову рівноваги виробника (такого його стану, в якому він не бажає змінювати співвідношення капіталу та праці, що задіяні у виробничому процесі) можна подати як рівність:
MRTSLK= PL / PK. (6.4)
Оскільки MRTSLK= MPL / MPK, то справедливим буде рівняння:
MPL / MPK= PL / PK, або (6.5)
MPL / PL= MPK / PK. (6.6)
Рівняння 6.6 відображає принцип найменших витрат, суть якого полягає в тому, що виробництво заданого обсягу продукції з мінімальними витратами вимагає, щоб ресурси, які одночасно використовуються, мали однакову величину граничного продукту на одиницю вартості ресурсу. Якщо граничний продукт на одиницю витрат одного фактора перевищує граничний продукт іншого фактора, фірма може отримати приріст продукції для реалізації без додаткових коштів за рахунок зміни співвідношення факторів виробництва.
Якщо з’єднати точки, що відповідають комбінаціям факторів виробництва, які мінімізують витрати при різних заданих обсягах виробництва, отримаємо так звану траєкторію росту (рис.6.4).
К
ТС3
ТС2
ТС1 Q3
Q2
Q1
L
Траєкторія росту показує, як змінюється співвідношення факторів виробництва, що забезпечують мінімальні витрати, при збільшенні обсягів виробництва.
23. Витрати в короткотерміновому періоді
При аналізі формування витрат в короткотерміновому періоді необхідно провести їх розмежування на постійні та змінні. Постійні витрати (FC) не залежать від обсягів виробництва. Більше того, вони існують навіть тоді, коли виробництво взагалі припиняється. Справа в тім, що як витікає з самого визначення короткотермінового періоду, він недостатній для зміни, перш за все, обсягів капіталу. Прикладами постійних витрат можуть бути видатки, пов’язані з виплатою орендної плати, відсотки за отриманий кредит, амортизація тощо.
Змінні витрати (VC) – це вартість змінних ресурсів, що використовуються для виробництва заданого обсягу продукції. До них належать заробітна плата робітників, витрати на придбання сировини, матеріалів, електроенергії для виробничих цілей тощо.
В мікроекономічному аналізі широко використовуються показники не тільки загальних витрат, але й середніх: середні сукупні (ATC), середні постійні (AFC) та середні змінні (AVC) витрати:
ATC = TC / Q (6.7)
AFC = FC / Q (6.8)
AVC = VC / Q (6.9)
Особлива роль в дослідженні поведінки виробника на ринку належить граничним витратам, які розраховуються як відношення приросту сукупних витрат до приросту обсягів виробництва. Інакше кажучи, граничні витрати показують, яких додаткових витрат коштувало виробнику виробництво додаткової одиниці продукції:
MC = TC / Q. (6.10)
Граничні витрати в короткотерміновому періоді не залежать від постійних витрат. На їх рівень впливають тільки змінні витрати.
Для з’ясування закономірностей динаміки витрат в залежності від обсягів виробництва скористуємося умовними даними про виробництво стільців, які подано в табл.6.2. На їх основі можна побудувати відповідні криві.
Оскільки постійні витрати не залежать від змін обсягів виробництва, то на графіку їх крива матиме вигляд прямої лінії, яка проходить паралельно до вісі обсягу виробництва (рис.6.5). Зображення кривої змінних витрат дзеркально відображає форму кривої сукупного продукту змінного фактора. Кожна точка цієї кривої відповідає мінімальним затратам праці, що вимагаються для виробництва відповідного обсягу продукції. Крива матиме вигляд зростаючої з поступовим затуханням лінії. Десь у перспективі вона досягне точки перелому, після якої подальше зростання змінних витрат не буде супроводжуватися ростом обсягів виробництва. Однак ця дільниця кривої не може бути складовою функції витрат, оскільки не відповідає вимозі її визначення (це не будуть мінімальні витрати, необхідні для отримання заданого обсягу виробництва, оскільки його можна отримати при менших витратах).
Крива сукупних витрат показує зміни загальної вартості факторів, що використовуються у виробництві, в залежності від збільшення обсягів виробництва. Вона матиме таку ж форму, як і крива змінних витрат, однак проходитиме вище на величину постійних витрат.
C TC
VC
M
N
FC
Q
Рис. 6.5. Криві сукупних, постійних та змінних витрат
Середні витрати для будь-якого обсягу виробництва дорівнюють тангенсу кута нахилу променю, проведеного від початку координат через відповідну точку на кривій сукупних витрат (наприклад, точку N). Мінімального значення середні витрати набувають в точці, де кут нахилу променю буде найменшим, тобто в точці його дотику до кривої сукупних витрат (точці М). Аналогічно можна сказати і про середні змінні витрати. Якщо будувати їх криву, то вона поступово буде наближатися до кривої середніх сукупних витрат (рис. 6.6).
Граничні витрати – це нахил кривої сукупних витрат, тобто тангенс кута дотичних, проведених до кожної точки кривої. Граничні витрати спочатку зменшуються (у нашому прикладі до другої одиниці продукції), а потім починають зростати при збільшенні обсягів виробництва.
Важливим для подальшого дослідження є з’ясування залежностей між динамікою середніх та граничних витрат. Поки граничні витрати будуть меншими ніж середні, виробництво додаткової одиниці продукції зменшуватиме середні витрати. Якщо ж виробництво додаткової одиниці коштуватиме дорожче, ніж середні витрати, то збільшення обсягів виробництва буде призводити до зростання середніх витрат. Таким чином, середні витрати будуть мінімальними при їх рівності з граничними витратами. Тобто криві граничних та середніх витрат перетнуться в точці мінімального значення останніх (рис.6.6). Для нашого прикладу точка перетину знаходиться муж шостою та сьомою одиницею продукції.
C MC ATC
AVC
Q
Рис. 6.6. Криві середніх та граничних витрат
Зміни витрат у короткотерміновому періоді відображають дію закону спадаючої граничної продуктивності змінного фактора. До того часу, поки фірма зможе знаходити усі необхідні ресурси за постійними цінами, зміни витрат у короткотерміновому періоді можна повністю пояснити змінами середнього та граничного продукту змінного фактора. U-образна форма кривих середніх сукупних та змінних витрат відображає той факт, що на виробництві середній продукт спочатку збільшується, а потім зменшується. Точка мінімуму середніх змінних витрат співпадає з точкою максимуму середнього продукту змінного фактора.
24. Витрати у довготерміновому періоді
При аналізі витрат у довготерміновому періоді слід мати на увазі, що у цьому випадку немає поділу на постійні та змінні витрати: усі витрати можуть змінюватися в залежності від обсягу виробництва. Можна відмовитися від оренди чи повернути кредит, продати основні фонди чи навпаки придбати нові. Тому в довготерміновому періоді на перший план виступає проблема оптимізації розмірів підприємства.
Існує певний зв’язок та залежність між динамікою витрат в короткотерміновому та довготерміновому періодах. Для її демонстрації наведемо такий приклад. Нехай існує певні виробничі модулі (виробничі дільниці), кожен з яких здатний забезпечити виробництво 5 тисяч стільців на рік при мінімальних середніх витратах. Рівень цих витрат для кожного модуля свій. Тоді потужність підприємства буде залежати від кількості модулів, введених у експлуатацію. На рис.6.7 зображені криві середніх витрат для кожного з модулів.
С,Р АТС1 АТС2 АТС3
Р1
Р2
Р3
Q3 Q2 Q
Рис. 6.7. Пристосування до ринкових умов у довготерміновому періоді
Нехай потреби ринку становлять 7000 стільців (Q2). Цей обсяг можна отримати як за допомогою одного виробничого модуля, залишаючись у рамках короткотермінового періоду, так і з введенням в експлуатацію другого, тобто через довготерміновий період. У першому випадку обсяги виробництва не будуть відповідати тим, при яких досягається мінімальний рівень середніх витрат (Р3 = 9 грн.). Вони зростуть до 12 грн. в розрахунку на один стілець. Якщо ж піти другим шляхом, то частину обсягу (5000 шт.) можна виробити при мінімальних витратах (9 грн.), а іншу (2000 шт.) – при витратах, що дорівнюють відповідній точці на кривій АТС2 (Р1 = 15 грн.).
Для визначення привабливішого варіанту розвитку виробництва слід знайти такий, що мінімізує загальні витрати на заданий обсяг. У першому випадку вони будуть дорівнювати:
ТС1 = Р2Q2 = 12 х 7000 = 84000 грн. (6.11)
У другому випадку їх можна розрахувати так:
ТС2 = Р3Q3 + P1(Q2 – Q3) = 9 х 5000 + 15 х 2000 = 75000 грн. (6.12)
Таким чином, з точки зору мінімізації сукупних витрат для отримання заданого обсягу виробництва привабливішим є других варіант розвитку, який передбачає перехід від короткотермінового до довготермінового періоду.
Подібно тому, як середній продукт в залежності від обсягів виробництва може зростати, зменшуватися чи залишатися незмінним, середні витрати теж по-різному реагують на ефект масштабу. Ця реакція багато в чому залежить від специфіки галузі, ситуації на ринку, напрямків удосконалення технології виробництва тощо. На рис.6.8 представлені три найтиповіші ситуації.
АТС АТС АТС
Q Q Q
а) б) в)
Рис.6.8. Варіанти довготермінової динаміки середніх витрат
У варіанті, який зображено на рис.6.8.а, спостерігається відносно короткий період, коли зростання виробництва супроводжується зниженням витрат, тобто позитивний ефект масштабу виробництва вичерпується досить швидко. Але при цьому існує широкий діапазон обсягів виробництва, при якому зберігається постійний рівень середніх витрат. У таких галузях підприємства різних розмірів можуть бути однаково життєздатними.
Інша ситуація продемонстрована на рис.6.8.б. Тут можна спостерігати довготривалий ефект від збільшення масштабів виробництва. У таких галузях переваги отримують великі підприємства.
Навпаки, у третьому випадку позитивний ефект масштабу виробництва досить швидко трансформується у негативний. Тому підприємцю важливо вірно оцінити межі ефективного розширення виробництва. Існуючі бар’єри росту роблять можливим ефективне функціонування у таких галузях невеликих підприємств.
Однак намагання мінімізувати витрати – це лише одна сторона, що визначає поведінку виробника. Визначення реальних масштабів виробництва як в короткотерміновому, так і в довготерміновому періодах визначається в кінцевому рахунку можливостями максимізувати економічний прибуток.
25. Ознаки та умови досконалої конкуренції
Найважливішими ознаками, за якими виділяють різні моделі ринку, є: кількість фірм-продавців на ринку; тип продукту, що пропонується для продажу; можливості контролю за цінами з боку продавців; умови вступу в галузь додаткових виробників та виходу з неї; метод конкуренції, який є переважаючим на цьому ринку. Для ринку чистої (досконалої) конкуренції ці ознаки повинні бути такими:
1. Дуже багато продавців, які на рівних умовах конкурують між собою. Поняття “дуже багато” не має кількісного виразу. Це можуть бути тисячі, їх десятки або навіть сотні. Головне, щоб частка кожного з них на ринку була настільки малою, що збільшення чи зменшення обсягів продаж кимось з них ніяк не позначалося на ринковій ситуації взагалі.
Звичайно, такі умови зустрічаються досить не часто. Однак з певною умовністю цьому ознаку відповідають ринки сільськогосподарської продукції в розвинених країнах, біржові торги чи продаж іноземної валюти в обмінних пунктах.
2. Стандартна продукція, що пропонується для продажу. Це означає, що споживач не відрізняє товар одного продавця від товару іншого, навіть якщо вони фактично мають відмінності. Тому йому однаково, у якого з продавців придбати товар.
3. Відсутність можливості у окремого продавця впливати на ринкову ціну. Звичайно, продавець здатний запропонувати свою продукцію за нижчими цінами, порівняно з тими, що склалися на ринку. Однак це, по-перше, не вплине на ринкову ціну взагалі, оскільки доля окремого продавця на ринку мізерна, а по друге – буде суперечити вихідному допущенню про максимізацію вигоди як основний мотив поведінки економічних суб’єктів. Адже у останньому випадку прибуток продавця зменшиться порівняно з варіантом продажу товару за ринковою ціною. Йому не залишається іншого вибору, як продавати товар за ринковими цінами. Тому продавця в умовах досконалої конкуренції найчастіше називають “тим, хто погоджується з ціною”.
4. Вільний вступ до галузі та вихід з неї. Ринок буде конкурентним лише тоді, коли не існує ніяких законодавчих, технологічних, фінансових чи інших перепон, що могли б завадити появі чи зникненню нових фірм, які виробляють певний продукт. На цю особливість досконалої конкуренції слід особливо наголосити, оскільки якраз вона лежить в основі пояснення механізму пристосування галузі до вимог ринку у довготерміновому періоді.
5. Відсутність нецінової конкуренції. Основою для проведення нецінової конкуренції, як правило, виступає диференціація товару. Оскільки на конкурентному ринку товари стандартні, то підстав для нецінової конкуренції немає.
Співставлення перелічених ознак з існуючим конкурентним середовищем у реальній економіці показує, що чиста конкуренція – явище унікальне. Сьогодні майже не знайдеться сфер, де можна було б виявити усі ці ознаки. Однак це зовсім не означає, що досконала конкуренція не заслуговує спеціального аналізу. Чому?
По-перше, існує кілька сфер (галузевих ринків), де ситуація більше схожа на чисту конкуренцію, ніж на будь яку іншу модель ринку. По-друге, для пізнання складніших ринкових ситуацій необхідно розпочинати аналіз з найпростіших варіантів, до яких належить ринок досконалої конкуренції.
В умовах чистої конкуренції, як уже відзначалося, фірма не може проводити власної цінової політики. Вона може лише пристосовуватися до тих цін, які на даний момент склалися на ринку. Звідси витікає дуже важливий висновок: скільки б продукції для продажу не запропонувала конкурентна фірма, це ніяк не вплине на ринкову ціну. Інакше кажучи, на відміну від ринкового попиту крива попиту, з якою стикається окремий конкурентний виробник, абсолютно еластична (рис.7.1).
Р Р
d D
Q Q
а) крива попиту для б) крива ринкового попиту
конкурентної фірми
Така відмінність між ринковим попитом та попитом по відношенню до окремої конкурентної фірми ніби ще раз попереджає дослідника про помилковість широко розповсюдженого твердження: те, що вірно по відношенню до окремого учасника асоціації, завжди вірно і по відношенню до усієї асоціації.
Особливості попиту на продукт конкурентної фірми проявляються і через динаміку основних показників, що характеризують її доходи, в залежності від обсягів продаж. До таких показників належать:
1. Валовий (сукупний) дохід (TR) – це загальна виручка від продажу всього обсягу продукції.
2. Середній дохід (AR) – це валовий дохід у розрахунку на одиницю проданої продукції:
AR = TR/Q. (7.1)
3. Граничний дохід (MR) – це приріст валового доходу, який є результатом продажу ще однієї одиниці продукту:
MR = TR/Q. (7.2)
Графічно залежність динаміки перелічених показників від обсягів виробництва представлена на рис.7.2.
Р TR
AR=MR=P
Q
Рис.7.2. Валовий, середній та граничний дохід конкурентної фірми
Валовий дохід конкурентної фірми зростатиме прямо пропорційно обсягу продаж. Ціна за одиницю товару, середній та граничний дохід в умовах конкурентного ринку завжди будуть рівними між собою.
З’ясування загальних ознак конкурентного ринку та особливостей функціонування на ньому фірми і формування її доходів дає достатньо підстав для розробки моделі вибору фірмою обсягів виробництва, які забезпечують їй максимальний прибуток. Така модель має свою специфіку для короткотермінового та для довготермінового періодів. Тому розглянемо ці дві ситуації окремо.
26. Максимізація прибутку у короткотерміновому періоді
Оскільки у короткотерміновому періоді капітал залишається незмінним, то пристосування обсягів виробництва фірми до ринкових умов для максимізації прибутку чи (а таке теж буває досить часто) мінімізації збитків досягається маневруванням змінними витратами.
Побудова моделі поведінки виробника вимагає з’ясування механізму пошуку відповіді на такі три питання:
У мікроекономіці існує два підходи до пошуку відповідей та прийняття рішень: на підставі співставлення валового доходу та сукупних витрат чи граничного доходу та граничних витрат. Зупинимося на кожному з них окремо.
Фірмі варто виробляти певний обсяг продукції, якщо це приносить їй економічний прибуток, або ж якщо збитки будуть меншими, ніж у випадку припинення виробництва. Економічний прибуток фірма отримуватиме у тому разі, коли валовий дохід виявиться більшим, ніж сукупні витрати. Отже, якщо різниця між валовим доходом та сукупними витратами фірми при якомусь обсязі виробництва має позитивне значення, фірмі краще виробляти, ніж припинити виробництво. У цьому випадку вона буде вирішувати завдання максимізації прибутку.
Складніша справа, коли за будь-яких обсягів виробництва сукупні витрати перевищують валовий дохід. За цих умов треба шукати таке рішення, яке мінімізує збитки. Якщо фірма припинить виробництво, то її збитки будуть дорівнювати постійним витратам. Тому за умови загальної збитковості виробництва, варто виробляти якийсь обсяг продукції, якщо загальні збитки фірми будуть меншими, ніж постійні витрати. Не важко переконатися, що такий результат буде тоді, коли валовий дохід перевищує змінні витрати:
TC – TR < FC (7.3)
(FC + VC) – TR < FC (7.4)
VC < TR (7.5)
Таким чином, в узагальненому вигляді відповідь на перше питання буде мати такий вигляд: фірмі доцільно здійснювати виробництво у короткотерміновому періоду за умови, що вона отримує економічний прибуток , чи коли її збитки менші, ніж постійні витрати. При цьому слід мати на увазі, що збиткове виробництво можна розглядати лише як тимчасове явище, як передишку, що її бере собі фірма для прийняття кардинальніших рішень, спрямованих на усунення постійних витрат та припинення виробництва взагалі або зниження витрат та отримання прибутку.
Маючи на увазі загальний принцип поведінки виробника, досить легко відповісти і на друге питання: у короткотерміновому періоді фірмі слід виробляти такий обсяг продукції, при якому вона максимізує свої прибутки чи мінімізує збитки.
Для відповіді на третє питання необхідно співставлення валового доходу та сукупних витрат при обраному обсязі виробництва: економічний прибуток чи збиток фірми буде дорівнювати різниці між валовим доходом та сукупними витратами.
Проаналізуємо дані, які наведені у табл.7.1, та зробимо висновки відносно бажаних обсягів виробництва та їх результатів.
Якщо на ринку склалася ціна 147 грн. за один стілець (а ми продовжуємо розглядати приклад, про який мова йшла в попередній темі), то у цьому випадку валовий дохід (ТR1) при виробництві 5-7 стільців приноситиме економічний прибуток (ЕР1). Тому фірмі слід розпочинати виробництво. Максимальний прибуток фірма отримає, якщо зупиниться на виробництві шести стільців. Він буде дорівнювати 36 грн.
При ринковій ціні 130 грн. валовий дохід (ТR2) ні за яких умов не перевищуватиме сукупних витрат. Тому виробництво завжди буду збитковим. То чи варто взагалі виробляти? Для відповіді на це запитання порівняємо валовий дохід зі змінними витратами. Він перевищує ці витрати уже при виробництві першої одиниці, що приводить до зменшення збитків порівняно з постійними витратами. Найменшими ці збитки будуть при виробництві п’яти стільців – 65 грн. (порівняйте, якщо не виробляти продукцію взагалі, то збитки становитимуть 200 грн.).
Зниження ціни до 90 грн. робить виробництво взагалі недоцільним: у жодному випадку збитки не стають меншими за постійні витрати.
Моделі вибору виробником варіантів поведінки на базі співставлення сукупних витрат та валового доходу можна дати графічну інтерпретацію (рис.7.3).
Рис.7.3. Варіанти максимізації прибутку, мінімізації збитків та закриття фірми
Якщо лінія валового доходу перетинає криву сукупних витрат та існує її дільниця, що розташована вище кривої, то обсяги виробництва, які відповідають цій дільниці, будуть приносити фірмі економічний прибуток. Свого максимального значення він досягне у тій точці, де вертикальний розрив між лінією валового доходу та кривою сукупних витрат найбільший.
Фірма вирішуватиме завдання мінімізації прибутку, якщо лінія валового доходу знаходитиметься нижче кривої сукупних витрат, але перетинатиме криву змінних витрат. Мінімальними збитки будуть тоді, коли вертикальний розрив між лінією валового доходу та кривою сукупних витрат досягатиме найменшого значення.
Якщо ж лінія валового доходу розташована навіть нижче кривої змінних витрат, то найменші збитки фірма матиме, коли припинить виробництво.
Аналогічні висновки можна отримати, якщо порівнювати граничний дохід з граничними витратами. У табл.7.2 наведені дані про граничні витрати та граничний дохід в залежності від рівня ринкових цін. Якщо ціна одного стільця на ринку дорівнюватиме 147 грн., то продаж першого з них принесе фірмі додатково 147 грн. доходу, тоді як додаткові витрати її на виробництво цього стільця склали 100 грн. Тому розширення виробництва у цьому випадку буде збільшувати доходи фірми. Подібний висновок можна зробити і по відношенню до другого, третього та інших стільців. Тому будь-яку одиницю продукції, граничний дохід від продажу якої перевищує граничні витрати, пов’язані з її виробництвом, доцільно виробляти.
Починаючи з сьомого стільця виробництво кожної додаткової порції продукції буде обходитися виробнику дорожче, ніж додатковий дохід, отриманий від їх продажу. У цій ситуації виробництво доцільно скорочувати, а не збільшувати. Тому якщо граничні витрати додаткової одинці продукції перевищують граничний дохід від її реалізації, то виробництва цієї одиниці слід уникати.
Між ситуацією зацікавленості фірми у розширенні виробництва та зацікавленості у зменшенні виробництва знаходиться точка рівноваги, коли фірма бажала б зберегти досягнуті обсяги виробництва. Не важко дійти висновку, що цією точкою буде обсяг виробництва, при якому граничні витрати зрівняються з граничним доходом, а фірма отримає максимальний прибуток чи мінімальний збиток:
MR = MC. (7.6)
Це рівняння отримало назву правила визначення обсягів виробництва. Воно має кілька характерних особливостей, які слід враховувати в подальшому аналізі:
- правило можна застосовувати лише за умови, що фірма віддає перевагу виробництву, а не закриттю. Для останнього випадку потрібні додаткові порівняння: середніх змінних витрат та граничного доходу. Коли останній більший ніж середні змінні витрати, фірма приймаючи рішення про виробництво може максимізувати прибуток чи мінімізувати витрати; коли співвідношення зворотне – доцільніше припинити виробництво;
- застосування правила не обмежується лише умовами конкурентного ринку. Його з таким же успіхом можна використовувати і для аналізу інших моделей;
- для конкурентного ринку можна застосовувати особливий випадок цього правила:
МС = Р. (7.7)
На рис.7.4 наведене графічне порівняння граничного доходу, граничних та середніх витрат.
Рис. 7.4. Співставлення граничного доходу, граничних та середніх витрат
Якщо лінія граничного доходу перетинає криву середніх витрат, то фірма вирішує проблему максимізації прибутку. Його максимальний розмір досягається у точці, де перетинаються лінія граничного доходу та крива граничних витрат (Q1). Загальний розмір прибутку при цьому дорівнюватиме площі прямокутника, який утворюють вісь цін, лінія граничного доходу, лінія обсягу виробництва та лінія, що відповідає середнім витратам при цьому обсягу виробництва.
Якщо лінія граничного доходу проходить нижче кривої середніх витрат, але перетинає криву середніх змінних витрат, то обираючи певний обсяг виробництва фірма вирішує проблему мінімізації збитків. Вони будуть найменшими теж у точці перетину кривої граничних витрат та лінії граничного доходу. Як показано на рис.7.4, їх розмір теж можна визначити через площу відповідного прямокутника.
Якщо ж лінія граничного доходу навіть не перетинає криву середніх змінних витрат, то для неї доцільніше відмовитися від виробництва та концентрувати увагу на пошуку шляхів усунення постійних витрат, які у цій ситуації ї будуть дорівнювати збиткам.
Аналіз взаємозв’язку граничних витрат та граничного доходу надає можливість побудувати криву пропозиції фірми у короткотерміновому періоді. Якщо ціна товару встановляється нижче мінімального значення середній змінних витрат, пропозиція фірми буде дорівнювати нулю. Фірма розпочне виробництво, а відповідно і запропонує продукцію для продажу, починаючи з того моменту, коли ціна перевищить мінімум середніх змінних витрат. Подальше збільшення ціни буде приводити до виробництва такого обсягу продукції, який відповідатиме координатам точки перетину лінії ціни (граничного доходу) з кривою граничних витрат. Тому відрізок кривої граничних витрат фірми, який лежить вище кривої середніх змінних витрат, є кривою її пропозиції у короткотерміновому періоді.
Таким чином, використання як першого, так і другого підходу приводить до однакових висновків. В узагальненому вигляді модель прийняття рішень, які максимізують вигоди підприємства у короткотерміновому періоді, запропонована у табл.7.3.
Модель прийняття рішень по максимізації вигоди конкурентної фірми у короткотерміновому періоді
|
Питання |
Перший підхід |
Другий підхід |
|
1.Чи варто виробляти? |
Так, якщо ТR>TC, або TC – TR < FC |
Так, якщо Р >AVC |
|
2. Який обсяг варто виробляти? |
ТR – TC - max TC – TR – min |
MR = MC |
|
3. Чи отримає фірма економічний прибуток? |
Так, якщо ТR>TC, ні, якщо ТR<TC |
Так, якщо Р >AТC, ні, якщо Р <AТC |
27. Максимізація прибутку у довготерміновому періоді
Перехід до аналізу довготермінового періоду потребує переходу від аналізу поведінки окремої фірми до з’ясування їх взаємодії в процесі утворення ринкової пропозиції та формування ринкової ціни. Це передбачає введення деяких нових допущень:
1. Допускаємо, що єдиним способом пристосування галузі до потреб ринку у довготерміновому періоді відбувається шляхом залучення в галузь нових виробників чи їх виходу з галузі.
2. Допускаємо, що усі фірми у галузі мають однакові або дуже близькі криві витрат, що дає можливість говорити про певну середню, типову фірму.
Нехай ринкова ціна на стільці установилася на рівні 147 грн.(Р1), що дає змогу типовій фірмі у галузі отримувати економічний прибуток. Як поведуть себе у цьому випадку підприємці інших галузей? Логічним буде спрогнозувати, що вони спробують переорієнтувати свою діяльність теж на виробництво стільців, оскільки воно приносить не тільки нормальний, але і економічний прибуток. Як відомо, під впливом збільшення кількості виробників крива ринкової пропозиції переміститься вправо, що приведе до зниження ринкової ціни рівноваги (рис.7.5). Тому вступ у галузь нових виробників ліквідує економічний прибуток.
Рис.7.5. Зміна ринкової ціни під впливом зміни пропозиції
Якщо ціна знизиться до рівня Р2, то типова фірма не зможе отримувати економічного прибутку. Більше того, вона зіткнеться з проблемою збитків (рис. 7.6), оскільки ціна буде нижча, ніж мінімальний рівень середніх витрат. У довготерміновому періоді розпочнеться відтік фірм з цієї галузі у ті, де є можливість отримати хоча б нормальний прибуток. Зменшення кількості виробників зменшить ринкову пропозицію, що призведе до встановлення нового рівня цін. Тому масовий відтік фірм з галузі ліквідує збитки.
Рис.7.6. Рівновага конкурентної фірми у довготерміновому періоді
Такі припливи та відливи капіталу в галузь призведуть до встановлення у кінцевому рахунку ціни, що буде забезпечувати лише відшкодування мінімальних середніх витрат виробництва, тобто типова фірма буде отримувати нормальний прибуток, але не зможе мати економічного. Це дає змогу сформулювати загальний висновок відносно досягнення фірмою рівноваги у довготерміновому періоді: після того, як усі довготермінові пристосування завершені, тобто коли досягнута довготермінова рівновага, ціна продукту буде повністю відповідати точці мінімуму середніх сукупних витрат фірми і виробництво прийдеться на цю ж точку.
28. Чиста конкуренція та ефективність
MR = P = MC = ATC. (7.8)
Конкурентна фірма може отримувати економічний прибуток лише у короткотерміновому періоді. У довготерміновому періоді вона буде просто покривати свої витрати.
Більшість дослідників сходиться на тому, що чиста конкуренція найбільше відповідає вимогам ефективності суспільного виробництва. Про ефективність тієї чи іншої моделі ринку можна судити, виходячи з того, як вона виконує покладені на неї головні функції. Оскільки ресурси суспільства завжди обмежені, то ефективнішою вважається та система, яке, з одного боку, виробляє необхідний продукт при найменших витратах, а з іншого – забезпечує оптимальний розподіл обмежених ресурсів між галузями та окремими виробництвами. Відповідно виділяють ефективність виробництва та ефективність розподілу ресурсів.
Економіка конкурентних цін націлена на розподіл обмежених ресурсів, що є у розпорядженні суспільства, таким чином, щоб максимізувати задоволення потреб.
Виробнича ефективність конкурентного ринку реалізується в тому, що в кінцевому рахунку ціна встановлюється на рівні мінімальних середніх витрат. Це означає, що споживачі одержують потрібні їм товари за найнижчими з усіх можливих цін при існуючій технології виробництва.
Конкурентна фірма, керуючись мотивом максимізації прибутку, буде залучати ресурси та виробляти кожний товар до тієї точки, в якій ціна зрівняється з граничними витратами. Це означатиме, що ресурси розподілені найбільш ефективно.
Разом з тим, було б помилкою ідеалізувати конкурентний ринок, приписуючи йому нехарактерні властивості. Перш за все, слід мати на увазі, що конкурентний ринок через структуру виробництва лише дзеркально відображає структуру доходів суспільства. Конкурентна фірма орієнтована виробляти те, що у неї купують. Якщо у суспільстві склалася викривлена структура доходів на користь заможних за рахунок бідних, то ринок чистої конкуренції буде готовий запропонувати за найнижчими цінами предмети розкоші, зате в обмеженій кількості пропонуватиме товари першої необхідності. І розрішити цю суперечність ринок просто не здатний.
Обмеженість ринкового механізму саморегулювання проявляється і у тому, що він готовий пропонувати тільки ті продукти, які можуть бути кимось оплачені. Фірма не стане виробляти так звані товари громадського користування, за споживання яких немає можливості отримати відшкодування від споживача. Тому ринковий механізм у сучасній економіці завжди доповнюється державним регулюванням.
Орієнтація не безпосередню максимізацію прибутку конкурентної фірми досить часто приводить до неможливості оптимального поєднання поточних та перспективних цілей (згадайте ефект Робін Гуда, про який мова йшла у першій темі). Однак попри усі ці обмеження конкурентний ринок слід визнати найефективнішою моделлю ринку.
29. Основні риси чистої монополії
У попередній темі мова йшла про критерії, за якими виділяють окремі моделі ринків. Стосовно ринку чистої монополії вони мають такі характеристики:
1. На ринку функціонує лише один виробник якоїсь продукції. Цей факт означає, що справедливим буде твердження: фірма-монополіст – це і є певна галузь виробництва. Тоді для монопольного ринку відсутній поділ на попит по відношенню до окремої фірми та ринковий (галузевий) попит, а також на пропозиція окремої фірми та ринкова пропозиція. Для чистого монополіста ці поняття будуть синонімами.
2. У товару, що його виробляє монополіст, немає близького замінювача. Звичайно, практично немає таких товарів, які неможна було б замінити на щось інше. Однак по відношенню до товару монополіста справедливим буде допущення, що у споживача існує лише два можливих варіанти поведінки: або взагалі відмовитися від споживання цього товару, або ж звернутися за його придбанням до монополіста.
Слід зазначити, що у чистого монополіста відсутні прямі конкуренти на ринку товарів. Але це зовсім не означає, що він взагалі не вступає у відносини конкуренції. Перш за все необхідно прийняти до уваги той факт, що монополіст у свою чергу стає покупцем на ринку ресурсів, де він зіштовхується з іншим конкурентним середовищем. Однак про це мова піде у наступному розділі.
3. Чистий монополіст сам установлює ціну на свій товар. Якщо конкурентну фірму ми назвали такою, що погоджується з ціною, то монополіст – це той, хто диктує ціну. Щоб зрозуміти механізм диктату монополіста, треба згадати, як взагалі формується ринкова ціна. Ціна рівноваги є результатом взаємодії попиту та пропозиції. Оскільки для монополіста попит співпадає з ринковим і його можна розглядати як заданий, то встановити рівноважну ціну він може через маневрування пропозицією: збільшення пропозиції зменшує ціну і, навпаки, зменшення пропозиції призводить до зростання цін.
4. Вступ у галузь інших виробників заблокований. Практично кожний виробник бажає стати монополістом та обмежити конкуренцію на ринку його товарів. Монополізація ринку може досягатися кількома шляхами:
1. Зростання фірми за рахунок капіталізації прибутку, банкрутство конкурентів, їх поглинання до досягнення фірмою повного панування у галузі.
2. Об’єднання капіталів на добровільній основі та перетворення такого об’єднання у пануючого виробника. Відомі різні форми монополістичних об’єднань, зокрема:
- картель, як досягнення угоди про розподіл ринків збуту, цін та квот виробництва при збереженні кожним учасником виробничої та комерційної самостійності;
- синдикат, як створення учасниками, що зберігають виробничу самостійність, спеціального спільного підрозділу, який здійснює постачально-збутові операції для усіх членів об’єднання;
- трест, в якому об’єднуються раніше самостійні підприємства однієї галузі, втрачаючи і комерційну, і виробничу самостійність.
Однак всякий монополіст зможе зберегти своє монопольне становище лише у тому випадку, коли вступ до цієї галузі для інших виробників буде надійно заблокований. Тому блокування вступу в галузь, встановлення відповідних бар’єрів – обов’язкова умова для існування чистої монополії. Бар’єри для вступу в галузь мають відношення не тільки до випадку чистої монополії, але й для олігополії чи монополістичної конкуренції, а тому заслуговують на особливу увагу.
Ці бар’єри можуть набувати різних форм:
а) масштаби виробництва. Як правило, фірма-монополіст – це досить велике підприємство, а тому для створення достойного конкурента необхідно вкласти значні кошти, що для абсолютної більшості потенційних конкурентів не під силу та й не доцільно;
б) легальні бар’єри. Це певні законодавчі норми, які регламентують той чи інший вид діяльності. Найпоширенішими серед них є патенти (виключне право на виробництво якого-небудь продукту чи використання якоїсь технології) та ліцензії (право на заняття якимось видом діяльності;
в) власність на найважливіші види ресурсів. Утримати своє монопольне становище на ринку можна, захопивши ті види ресурсів, за допомогою яких здійснюється виробництва продукції монополіста. Це спрацьовує у тому випадку, коли обмеженість ресурсів абсолютна і у них немає близького замінника;
г) недобросовісна конкуренція. Деякі фірми-монополісти застосовують методи боротьби з конкурентами, які не тільки не відповідають кодексу часті підприємця, але і у більшості країн заборонені законом. Це може бути тиск на постачальників сировини, профспілки, банки, переманювання провідного персоналу, цінова війна з метою банкрутства конкурента тощо. Однак виявити порушника закону та застосувати до нього відповідне покарання досить складно.
Проаналізовані риси монопольного ринку виявляють вирішальний вплив на ціни та обсягів виробництва монополістом.
30. Визначення ціни та обсягів виробництва монополістом
Вирішальна відмінність між чистою конкуренцією та чистою монополією полягає в своєрідності кривої попиту (рис.8.1): якщо для конкурентної фірми вона має абсолютно еластичний характер (пряма лінія), то для чистого монополіста – спадаючий характер.
Рис.8.1. Відмінності попиту для конкурентної фірми та чистого монополіста
Спадаючий характер кривої попиту суттєво впливає на розробку моделі поведінки монополіста на ринку при виборі обсягів виробництва. Перш за все, слід мати на увазі, що ціна реалізації додаткової одиниці продукції для монополіста завжди перевищує додатковий дохід, отриманий від її продажу (граничний дохід). Справ в тім, що виробник не зможе продати більше продукції без зниження ціни на неї. Однак він буде змушений одночасно знизити ціну не тільки на додаткову одиницю продукції, але і на весь обсяг продаж. Якщо на конкурентному ринку граничний дохід продавця формується лише за рахунок виграшу від збільшення обсягу продаж, то для чистого монополіста цей виграш зменшується на розмір програшу від зниження ціни на попередній обсяг проданої продукції.
Нехай монополіст по ціні Р1 = 150 грн. може продати 40 одиниць продукції. Для збільшення обсягу продаж до 50 одиниць він змушений знизити ціну до Р2 = 140 грн. Приріст сукупного доходу (Q) буде становити 1000 грн., а граничний дохід – 100 грн., тоді як ціна додатково проданої одинці продукції – 140 грн.
На рис. 8.2, де відображена описана ситуація, видно, що втрата доходу від зниження ціни дорівнює площі фігури АBСD (S1), а додатково отриманий дохід від збільшення обсягу продаж – площі фігури DKNM (S2). У залежності від співвідношення цих площин граничний дохід може бути позитивною величиною (S2 > S1), від’ємною величиною (S2 < S1) або дорівнювати нулю (S2 = S1).
Рис.8.2 Формування граничного продукту чистого монополіста
Продовжимо розглядати приклад фірми, що виробляє стільці, про яку йшла мова у попередній темі. Припустимо, що вона працює не на конкурентному ринку, а є чистим монополістом. Тоді збільшення обсягів продаж буде супроводжуватися зниженням ціни, як це показано у табл.8.1.
Слід звернути увагу, що валовий дохід фірми-монополіста при збільшенні обсягів продаж зростає не завжди: продаж дев’ятої та десятої одиниці продукції супроводжується зменшенням загальної виручки. Не важко помітити, що динаміка валового доходу тісно пов’язана з рівнем граничного доходу. Якщо граничний дохід має позитивне значення, то валовий дохід зі збільшенням обсягів продаж зростає. Якщо ж граничний дохід набуває від’ємного значення, то валовий дохід зменшується:
MR >0 TR ; (8.1)
MR<0 TR. (8.2)
Тому максимального значення валовий дохід набуває у тій точці, де граничній дохід дорівнює нулю:
MR = 0 TR – max. (8.3)
Аналізуючи еластичність попиту (тема 4), ми дійшли висновку, що при еластичному попиті зменшення ціни збільшуватиме валовий дохід продавця. Якщо ж попит нееластичний, валовий дохід продавця буде мати таку саму спрямованість змін, що і ціна. Максимуму він досягне при одиничній еластичності попиту (TR1 – max) . Поєднавши ці висновки з попередніми, отримаємо залежності, що представлені на рис. 8.3. Їх аналіз дозволяє визначити межі, у яких виробник буде обирати співвідношення “ціна-продукт”. Якщо він обере ціну, яка відповідає нееластичній дільниці кривої попиту (Р2), то легко помітити, що отриманий ним валовий дохід (TR2) може принести і продаж значно менших обсягів продукції (Q3<Q2). Тому очевидно, що виробник, який намагається максимізувати прибуток, буде завжди намагатися уникнути нееластичної дільниці кривої попиту на користь певної комбінації “ціна-продукт” на еластичній дільниці.
Яку ж конкретну комбінацію ціни та кількості проданого продукту обере монополіст? Це залежить не тільки від попиту, але і від його витрат на виробництво. Звернемося до аналізу витрат монополіста, що наведені у табл.8.1. Як з’ясовано в попередній темі, виробник буде виробляти кожну додаткову одиницю продукції до того часу, поки дохід від її продажу буде перевищувати додаткові витрати на її виробництво. Так для збільшення виробництва з двох до трьох одиниць продукції виробник витратив додатково 99 грн., а отримав додатковий дохід від збільшення обсягу продаж 160 грн. Якщо ж розглядати перехід від п’яти до шести одиниць продукції, то граничний дохід та граничні витрати становитимуть, відповідно, 131 грн. і 70 грн., що підтверджує недоцільність такого переходу. Таким чином, монополіст зможе максимізувати свій прибуток при такому співвідношення ціни та обсягу продаж, яке урівнює граничній дохід та граничні витрати. Для наведеного у таблиці прикладу це становитиме 175 грн. та 4 одиниці продукції.
Рис.8.3. Вибір монополістом дільниці кривої попиту
Аналогічного висновку можна дійти, аналізуючи співвідношення валового доходу та сукупних витрат. Максимальний прибуток як перевищення валового доходу над сукупними витратами (100 грн.) виробник отримує при виробництві чотирьох одиниць продукції.
На рис. 8.4 наведене геометричне тлумачення моделі вибору монополістом співвідношення ціни та обсягів продаж, що максимузує його прибуток. У довгостроковому періоді для конкурентної фірми рівновага установлюється тоді, коли ціна досягає мінімальних середніх витрат. Інакше страва виглядає для монополіста. Оскільки крива граничного доходу монополіста не співпадає з кривою ціни (кривою попиту), то точка максимізації прибутку буде завжди знаходитися лівіше точки перетину кривих попиту та граничного доходу. Тобто монополіст максимізує прибуток при обсягах виробництва менших, ніж це могло бути на конкурентному ринку (Q1 < Q2). При цьому він реалізує продукцію за цінами (Р1), що перевищують середні витрати для запропоновано обсягу продаж (АТС1), і отримує економічний прибуток. На рис.8.4 розмір економічного прибутку монополіста відповідатиме площі заштрихованої фігури.
Рис.8.4. Максимізація економічного прибутку монополістом
Оскільки вступ у галузь, де панує монополіст, заблоковано, то для нього немає загрози з боку конкурентів, які збільшивши пропозицію та відповідно пересунувши її криву вправо знизили б ціну рівноваги та ліквідували економічний прибуток. На відміну від конкурентної фірми монополіст має змогу як у короткотерміновому, так і у довготерміновому періоді отримувати економічний прибуток.
Інколи на побутовому рівні розуміння економічних проблем складається помилкове враження про цінову політику монополіста. Найпоширенішими є такі помилки:
1. Монополіст намагається установити найвищу ціну. Ця помилка грунтується на неусвідомленні того факту, що збільшення ціни для монополіста обертається зменшенням обсягів продаж. Насправді ж монополіст не задається метою максимізації ціни, а шукає такий її рівень, що забезпечив би йому максимальних прибуток.
2. Чим більша різниця між ціною реалізації продукції та середніми витратами на виробництво одиниці продукції, тим більший прибуток отримує монополіст. Це твердження справедливе лише по відношенню до дохідності з одиниці продукції. Монополіст же ставить за мету максимізувати загальний прибуток. Його максимізація далеко не завжди співпадає з максимізацією продукту з одиниці продукції. Порівняйте, що доцільніше для монополіста, продати по 10 грн. 40 шт. продукції при витратах на виробництво одиниці продукції 5 грн., чи по 9 грн. 100 шт. продукції при витратах 6 грн. на одиницю? У першому випадку монополіст отримає 100% прибутку з кожної одиниці продукції, а у другому – тільки 50%. Однак загальний прибуток монополіста у другому випадку становитиме 300 грн. проти 200 грн. у першому випадку.
Тому для монополіста буде привабливішим той варіант, який максимізує його загальний прибуток, хоча при цьому може і не досягатися максимальний прибуток з одиниці продукції.
3. Монопольне положення на ринку завжди гарантує беззбиткову роботу. Для монополіста існуватиме варіант беззбиткової роботи у тому випадку, коли крива попиту перетинатиме криву середніх витрат. Так найчастіше буває, оскільки, як правило, крива попиту на продукцію монополіста має досить еластичну дільницю з великим кутом нахилу. Однак неважко уявити ситуацію, коли крива попиту проходить взагалі нижче кривої середніх витрат, не маючи з нею жодних спільних точок (рис. 8.5).
Така ситуація складається у тому випадку, коли монополіст продовжує випускати продукції, попит на яку різко впав. Навіть якщо якесь підприємство було б сьогодні абсолютним монополістом по виробництву рахівниць чи примусів, це не надало б йому гарантій беззбиткової роботи.
31. Економічні наслідки монополізму
Логічним завершенням дослідження монопольного ринку повинна стати оцінка впливу монополізму на економічні процеси взагалі. Найсуттєвішими серед економічних наслідків чистої монополії є такі:
1. Монополіст вважає за доцільніше продавати менший обсяг продукції та назначати вищі ціни, ніж це зробив би конкурентний виробник (рис.8.4). Тому, з одного боку, суспільство перевитрачає певну кількість ресурсів, оскільки рівноважний обсяг виробництва не співпадає з мінімальним рівнем середніх витрат. Перерозподіл ресурсів на користь монополізованої галузі зменшив би середні витрати, що свідчило б про підвищення ефективності розподілу ресурсів. З іншого ж боку, споживачі змушені сплачувати свого роду монопольний податок, оскільки ціни на продукцію встановлюються вище, ніж середні витрати на виробництво. Цей “податок” складає економічний прибуток монополіста. Оскільки вступ у галузь нових виробників заблоковано, то механізм ліквідації економічного прибутку у довготерміновому періоді, властивий конкурентному ринку, тут не діє.
2. Середні витрати монополіста, як правило, не співпадають з середніми витратами конкуруючої фірми. До цього часу про можливості такого неспівпадіння мова не йшла. Насправді ж середні витрати монополіста (АТСм) можуть бути як нижчими, так і вищими ніж у конкуруючої фірми (АТСк).
Оскільки монополіст – це, як правило, велике підприємство, то на розмірі середніх витрат може позначитися ефект масштабу (рис. 8.6). Інколи нижчі середні витрати навіть з урахуванням економічного прибутку, що його закладає у ціну монополіст, можуть трансформуватися у нижчі ринкові ціни на продукцію монополіста порівняно з конкурентною фірмою. Однак така ситуація складається досить рідко.
Рис. 8.6. Вплив ефекту масштабу на середні витрати монополіста та конкурентної фірми
Усі криві середніх витрат, які ми використовували раніше, грунтуються на припущенні, що виробник використовує залучені ресурси з максимальною ефективністю. Однак по відношенню до чистого монополіста це припущення досить часто стає необгрунтованим. Справа в тім, що у монополіста фактичні витрати фірми для будь-якого обсягу виробництва, як правило, більші, ніж мінімально можливі. Це явище отримало назву “Х-неефективність”. Воно пояснюється такими причинами:
а) цілі менеджерів монополіста не співпадають з метою мінімізації витрат. Вони можуть реалізувати завдання росту фірми, не рахуючись з витратами; ухилятися від надмірного ризику, погоджуючись на більші витрати; приймати на роботу некомпетентних друзів та родичів, знижуючи загальну ефективність управління тощо;
б) монополіст, не відчуваючи “подиху в потилицю” конкурента, стає в’ялим, не орієнтується на пошук технологій, які мінімізують витрати;
в) монополія змушена нести додаткові витрати по збереженню свого монопольного становища. Це можуть бути як офіційні (легальні) платежі за придбання патентів, ліцензій, так і неофіційні (нелегальні) витрати на підкуп посадових осіб, тиск на постачальників ресурсів тощо.
3. Монополія суперечливо впливає на науково-технічний прогрес. З одного боку, масштаби монополії позволяють їй виділяти значні кошти на проведення наукових досліджень та розробку нових технологій. Це, як правило, не під силу дрібним виробникам на конкурентному ринку. Більшість сучасних відкриттів дійсно зроблено за участю монополій. Однак, з іншого боку, у чистого монополіста немає автоматичних стимулів до науково-технічного прогресу. Тому він може дозволити собі бути неефективним.
4. Чистий монополіст має можливість проводити цінову дискримінацію. Вона має місце тоді, коли певний продукт реалізується більше ніж по одній ціні і ці відмінності не пов’язані з відмінностями у витратах. Продавець-монополіст може застосовувати цінову дискримінацію за умови, що він має можливість виділити різні групи покупців, та якщо первинний покупець не може перепродувати товар чи послугу. Прикладів такої дискримінації досить багато, особливо коли мова йде про природну монополію. Так, електропостачання населення та підприємств в Україні ведеться за різними тарифами, заниження тарифів на пасажирські перевезення перекриваються Укрзалізницею за рахунок підвищених тарифів на перевезення вантажів тощо.
Таким чином, монополізм має суперечливі економічні наслідки. Однак одне незаперечно: від підриває конкуренцію як основу ринкового саморегулювання. Тому однією з функцій держави в сучасних умовах вважається обмеження монополізму, підтримка конкурентного середовища.
32. Монополістична конкуренція та ефективність
При аналізі конкурентного ринку нами було з’ясовано, що найвища ефективність використання ресурсів та виробнича ефективність забезпечуються тоді тоді, коли рівновага виробника досягається при рівності ціни, граничних витрат та мінімальних середніх витрат:
Р = МС = АТС min. (9.2)
Інакше кажучи, ефективність гарантує споживачам отримання найбільшого обсягу продукції за найнижчими цінами, що взагалі можливі при існуючій технології та витратах виробництва. Спробуємо за цим критерієм оцінити ефективність монополістичної конкуренції.
Як видно з аналізу, проведеного при викладенні попереднього питання теми, при монополістичній конкуренції рівновага виробника ніколи не може бути досягнута при рівності ціни граничним витратам. Адже рівновага наступає у точці перетину кривої граничних витрат з кривою граничного доходу, тобто коли МС =MR. Оскільки ж ціна завжди більша за граничний дохід, то і в точці рівноваги вона буде більшою за граничні витрати. Для рівноваги фірми в умовах монополістичної конкуренції справедлива така нерівність:
Р > MC. (9.3)
Це означає, що елемент монополізму, який властивий монополістичній конкуренції, завжди викликає деяке недовикористання ресурсів для виробництва товарів. Якщо ціни на якийсь товар перевищують граничні витрати на його отримання, то це свідчить, що суспільство оцінює додаткові одиниці цього товару вище, ніж альтернативні товари, які можна було б виробити за тих же витрат. Тому можна вважати, що монополістична конкуренція не забезпечує оптимального розподілу та використання ресурсів. Навпаки, спостереження дають масу прикладів недовикористання виробничих потужностей фірмами, орієнтованими на монополістичну конкуренцію. Скажімо, багато хто з пересічних громадян дивується, коли неподалік від однієї бензоколонки відкривається нова, хоча і перша не перевантажена клієнтами. Якраз перевищення ціни над граничними витратами дозволяє обом виробникам отримувати економічний прибуток за умови недовантаження потужностей.
Монополістична конкуренція не здатна забезпечити найвищу виробничу ефективність, тобто рівність цін мінімальним середнім витратам. Адже перетин кривих граничних та середніх витрат приходиться на точку мінімуму останніх. Для досягнення максимальної виробничої ефективності необхідно щоб через цю саму точку одночасно пройшли криві попиту та граничного доходу. Оскільки вони не співпадають, то досягнення найвищої ефективності для монополістичної конкуренції принципово неможливе. Навпаки, як у короткотерміновому так і довготерміновому періодах ціна вища мінімальних середніх витрат:
Р > ATC min. (9.4)
Тому споживачі завжди змушені платити на ринку монополістичної конкуренції ціну за одиницю продукції більшу, ніж це могло б бути на конкурентному ринку.
Таким чином, недовантажені потужності підприємств та завищені ціни – ось плата суспільства за монополістичну конкуренцію. Однак навіть це досить критичне зауваження не дає достатньо підстав для однозначно негативної оцінки монополістичної конкуренції. Справа в тім, що орієнтація на монополістичну конкуренцію постійно націлює фірму на пошук варіантів виділення свого продукту серед аналогічних товарів галузі, найповніше враховуючи при цьому різноманітність потреб споживачів. Тому аналіз ринку монополістичної конкуренції буде не повним без розгляду нецінової конкуренції, яка спонукає фірму до пошуку нових варіантів задоволення потреб споживачів.
33. Нецінова конкуренція
До цього часу ми дотримувалися припущення, що фірма поставляє на ринок певний продукт, нічого у ньому не змінюючи. Однак насправді, отримавши економічний прибуток, фірма не чекає, поки конкуренти зроблять аналогічний товар та ліквідують його надприбуток. З метою збільшення попиту на свій продукт фірма постійно шукає шляхи його удосконалення. Це підштовхує її до нецінової конкуренції. Слід зауважити, що якраз нецінова конкуренція виступає найбільш розповсюдженою форм для моделі ринку, що аналізується.
В узагальненому вигляді методи нецінової конкуренції можна поділити на дві групи: а) пов’язані з удосконаленням продукту; б) орієнтовані на рекламно-пропогандистську діяльність.
Удосконалення продукту може здійснюватися без докорінної зміни його споживацьких якостей. Це стосується упаковки товару, його дизайну, способів продажу тощо. Однак в довготерміновому періоді фірми орієнтуються на розробку нових моделей товарів, які втілювали б у собі нові досягнення науки та техніки. Тому на відміну від чистої монополії монополістична конкуренція створює безпосередню зацікавленість фірм у реалізації наукових та технічних новинок. Багато з фірм планують моральне старіння продукції, навіть провокують його для створення більш сприятливих умов по впровадженню нових товарів.
Досягнення тимчасових переваг над конкурентами можливе не тільки на базі реальних відмінностей свого товару, а і за рахунок активної рекламної діяльності. Мета реклами – збільшення долі на ринку та посилення лояльності споживачів до товару фірми. Стосовно графічного зображення положення фірми на ринку, успіх реклами буде означати переміщення кривої попиту вправо та зменшення її еластичності.
На рис.9.4 запропоновано загальну схему рекламного процесу. Він включає розробку рекламного повідомлення, вибір засобу інформації, через який рекламне повідомлення буде послане потенційним покупцям, власне рекламування та оцінку ефективності рекламної діяльності.
Фірми досить багато уваги приділяють розробці рекламного повідомлення. Вдала провідна ідея реклами, форма подання матеріалу, його обсяг – все це визначає кінцеву результативність усього рекламного процесу.
Вибір засобу інформації для посилання рекламного повідомлення залежить від його змісту, потенційних споживачів, типу реклами (інформаційна, переконуюча чи нагадуюча) тощо.
Вибір часу та місця власне рекламування повинен враховувати кілька обставин. По-перше, кожен потенційний споживач, стомлений від скрізь оточуючої його реклами, намагається захиститися від неї умовно кажучи “інформаційним щитом”. І тільки та реклама може розраховувати на успіх, яка зможе пробити цей щит: чи то незвичайною формою, чи змістом, чи місцем подачі.
Рекламне повідомлення
Засіб інформації
Інфор-
мацій-
ний
щит
Потенційний покупець
Зворотний зв’язок
Рис. 9.4. Загальна схема рекламного процесу
Рекламна інформація ніколи не існує самостійно. Споживача завжди оточує ціле інформаційне поле. Інформація, яка йде паралельно з рекламною, у схемі названа шумами. Ці шуми можуть бути на стільки сильними, що будуть повністю глушити рекламну інформацію. Досить привабливим часом для телевізійної реклами є показ футбольних матчів. Однак якщо футболісти однієї з команд провели вдалу атаку та забили гол, то можна з упевненістю сказати, що рекламне повідомлення, яке подасть у ефір режисер, залишиться ніким непоміченим.
У економічній науці роль реклами розцінюється суперечливо. Існують досить вагомі аргументи на користь реклами. Серед них особливо слід виділити такі:
1. Реклама надає інформацію, яка допомагає споживачам зробити розумний вибір. Адже однією з найважливіших передумов обгрунтованого вибору завжди вважалась повнота інформації.
2. Кошти за розміщення реклами – це чи не найголовніше джерело доходів засобів масової інформації. Ні телебачення, ні радіо, ні газети не могли б існувати, якби не надавали оплачуваних рекламних послуг. Цей зовнішній ефект для глядачів та читачів з суспільної точки зору виправдовує певні незручності, пов’язані з перенасиченістю рекламою засобів масової інформації.
3. Реклама стимулює удосконалення продукту рекламодавцем. Рекламна кампанія буде приречена на провал, якщо продукт не буде мати хоча б частини тих властивостей, про які іде мова у рекламному повідомленні.
4. Реклама стимулює високий рівень споживацьких витрат, що створює позитивні передумови для економічного росту, збільшення зайнятості та в кінцевому рахунку підвищення загального добробуту нації. Відомий вислів проголошує: “Якщо реклама ефективно виконує свою роботу, то багато хто з людей зберігає свою”.
Разом з тим, доцільно прислухатися і до аргументів, які висловлюються проти реклами:
1. Головна мета реклами – переконувати, а не інформувати. Згадайте хоча б зміст основних рекламних повідомлень, які ви щодня бачите по телебаченню. Більшість з них побудована на протиставленні товару фірми з іншим товаром та має за мету переконати, що придбати товар фірми – це єдине вірне рішення.
2. Витрати на рекламу є відносно непродуктивними, вони нічого або майже нічого не додають до процвітання суспільства. Хоча сама рекламна діяльність і створює додаткові робочі місця (рекламні агентства, засоби інформації тощо), однак при альтернативному використанні рекламних коштів вони могли б принести більший суспільний ефект.
3. Реклама часом викликає негативні зовнішні ефекти, такі як збільшення споживання тютюнових виробів, алкоголю тощо.
4. Ефективність реклами низько, оскільки більша її частина має тенденцію до самонейтралізації. Скажімо, активна рекламна кампанія зубних паст “Sanino” та “Colgate” призводить до того, що споживач не знає, який вибір йому зробити, а тому керується іншими критеріями при визначенні покупки.
Спробуйте знайти додаткові аргументи на користь реклами та проти неї і обговоріть їх з своїми друзями.
Таким чином, фірма, яка намагається максимізувати прибуток в умовах монополістичної конкуренції, досягає цього за рахунок маневрування співвідношенням “ціна-продукт”, удосконаленням самого продукту та проведенням рекламно-пропогандистської кампанії.
34. Ознаки олігополістичного ринку
1. Олігополія у буквальному перекладі з грецької мови означає "панування небагатьох", тому головною ознакою олігополістичного ринку є панування на ньому кількох фірм, їх може бути від трьох до двадцяти, оскільки олігополія займає весь проміжок між чистою монополією та монополістичною конкуренцією.
Олігополістичний ринок формується за умови досягнення високого ступеня концентрації виробництва.
Для його виміру використовується ціла система показників, серед яких такі:
— частка кількох найбільших виробників (як правило, чотирьох чи восьми) у загальному обсязі галузевого продажу. Для підтримки конкурентного середовища у багатьох країнах встановлюється гранична межа галузевої концентрації виробництва. Так, у Сполучених Штатах Америки вважається, що для нормального розвитку галузі має бути не менше ніж 10 конкуруючих фірм. При цьому на частку найбільшої з них не повинно припадати більше ніж 31% усіх галузевих продаж, двох фірм — не більше ніж 44, трьох — не більше ніж 54, чотирьох — не більше ніж 64%;
— індекс Херфіндаля-Хіршмана (ІХХ), в основу розрахунку якого теж покладена частка окремих виробників на галузевому ринку продаж. Він розраховується за формулою
де d, — частка кожної окремої фірми на галузевому ринку продаж, %.
Максимального значення цей індекс досягає тоді, коли галузь представлена однією чистою монополією (1002 = 10 000). Тому, чим менший індекс Херфіндаля-Хіршмана, тим більш конкурентним можна вважати ринок. Найхарактернішим для олігополістично-го ринку є значення індексу від 1200 до 5000.
Проте застосування зазначених показників не завжди реально відображає ступінь розвитку конкуренції, оскільки всі показники, як правило, розраховуються для загальнодержавного ринку. Реально кожен ринок має свої обмежені географічні рамки. Більше того, деякі товари взагалі не утворюють єдиного загальнодержавного ринку, а завжди формуються лише на певних територіях. Скажімо, це може бути ринок цегли чи цементного розчину, побутових послуг чи окремих продуктів харчування.
Суттєвим недоліком розрахунку показників концентрації виробництва є також невизначеність поняття "галузь". Чи є чистим регіональним монополістом підприємство, яке єдине у Дніпропетровській області виробляє глинисто-піщані стінові блоки (так звана подвійна цегла)? Що треба брати у знаменнику для розрахунку її частки на ринку: тільки аналогічну цеглу, цеглу взагалі, стінові матеріали, включаючи шлакоблоки та бетонні блоки? Легко переконатися, що залежно від відповіді на поставлене запитання, результати розрахунків будуть суттєво відрізнятися. На жаль, економічна наука поки що не дала задовільного обгрунтування, як правильно визначити знаменник.
Досить суттєвим у формуванні конкурентного середовища для відкритих економік є зовнішній фактор — іноземні виробники. Тому, визначаючи модель ринку, яка склалася у тій чи іншій галузі, слід обов'язково враховувати доступність на нього виробників аналогічної продукції з інших країн.
2. Продукт, який виробляє олігополія, може бути як стандартним, так і диференційованим. Типовими олігополістичними ринками є ринки сталі та автомобілів. Якщо у першому випадку виробляється стандартний продукт, то у другому він досить диференційований. Однак вид продукту (стандартний чи диференційований) суттєво не впливає на функціонування олігополістичного ринку, тому надалі ми не приділятимемо йому уваги.
3. Оскільки частка будь-якого виробника на загальному ринку відповідного товару досить значна, кожен з них може проводити самостійну цінову політику. Чи то зниження цін окремим виробником та збільшення обсягів продажу, чи то підвищення цін за рахунок обмеження пропозиції певним чином впливають на загальну динаміку цін у галузі. Однак слід враховувати, що результати цього впливу багато в чому будуть залежати від реакції на дії одного учасника ринку з боку інших виробників.
4. Вступ у галузь нових виробників дещо обмежений. Він не настільки заблокований, як це властиво для ринку чистої монополії, але ті бар'єри для вступу в галузь, які ми розглядали у темі 8, можуть бути застосовані також для характеристики олігопо-лістичного ринку.
Олігополістична модель ринку — майже така поширена модель, як і ринок монополістичної конкуренції. Це спричинено, зокрема, такими обставинами:
— при відносно незначній кількості виробників у більшості галузей є можливість досягти ефекту масштабу. У цьому разі перехід до великих фірм обов'язково супроводжуватиметься поглинанням конкурентів і переходом до олігополії;
— в економіці існує об'єктивне прагнення фірм до злиття, оскільки об'єднання кількох фірм може суттєво збільшити їхню частку і дати можливість новій структурі досягти вищих результатів, у тому числі за рахунок ефекту масштабу. Злиття може дати більшу економічну владу, більші можливості контролю за цінами, а також виграш на цінах закупки ресурсів внаслідок перетворення на значного покупця.
Завершуючи загальну характеристику олігополістич-ної конкуренції, слід звернути увагу на принципову відмінність цієї моделі ринку від інших, а саме: незначна кількість виробників дає можливість кожному проводити свою цінову політику, однак взаємна залежність досягає такого значення, що жодна фірма не наважиться на будь-які дії, не спробувавши прорахувати вірогідну відповідну реакцію своїх конкурентів.
35. Поведінка фірми щодо ціни та випуску…
У трьох попередніх темах ми розглядали моделі вибору ціни та обсягів виробництва за умови чистої конкуренції, чистої монополії та монополістичної конкуренції. За їх допомогою можна із значною вірогідністю передбачити відповідну поведінку виробника. Цього не можна сказати про олігополістичний ринок. Точний прогноз на такому ринку неможливий, насамперед через безліч варіантів олігополії. У галузі може бути як 2—4 панівні фірми (жорстка олігополія), так і 10—20 (м'яка олігополія). Механізми взаємодії фірм за таких умов будуть різними. Крім того, загальна взаємозалежність ускладнює передбачення відповідної реакції конкурента та унеможливлює розрахунок попиту та граничного доходу для олігополіста.
Проте це не означає, що олігополістичний ринок взагалі не піддається дослідженню. Його аналіз, що проводиться у мікроекономіці, дає змогу виділити щонайменше дві загальні закономірності:
1. Олігополістичні ціни мають тенденцію бути негнучкими, або "жорсткими".
2. Якщо олігополістичні ціни все-таки змінюються, то найбільш вірогідно, що всі фірми роблять це одночасно. Олігополістична цінова поведінка передбачає наявність стимулів до погоджених дій або до таємного зговору при встановленні цін.
Виявлення цих закономірностей є результатом дослідження цінової політики олігополіста. Може бути чотири варіанти поведінки олігополіста у галузі ціноутворення: ламана крива попиту; ціноутворення, зумовлене таємним зговором; лідерство у цінах; ціноутворення за принципом "витрати плюс" (рис. 10.1). Розглянемо кожен з них детальніше.
Припустимо, що галузь представлена трьома рівноцінними фірмами (А, В і С), кожна з яких має однакову частку на ринку, і вони не погоджують свої ціни через прямий чи таємний зговір. Що відбудеться на ринку та як зміниться положення кривої попиту для фірми А, якщо вона вирішить змінити ціни? Усе залежатиме від реакції конкурентів. Вони можуть або наслідувати приклад фірми А, тобто вирівняти ціни, або проігнорувати його.
Якщо фірма А знижує ціну з Р1 до Р2, намагаючись реалізувати більше своєї продукції, а фірми конкуренти повторюють цей маневр, то реальний приріст продажу може бути досить незначним (головним чином за рахунок інших галузей, оскільки продукт цієї галузі став відносно дешевшим). Тому його можна не брати до уваги. Справа в тому, що відповідні дії конкурентів змістять криву попиту на продукт фірми вниз, залишивши попередній обсяг продаж за нижчими цінами (рис. 10.2).
Якщо хтось з олігополістів підвищить ціни, а його приклад наслідують інші, то це означатиме фактичне
перетворення галузі у чисто монополістичну і призведе до зниження як загального обсягу продаж, так і
відповідного зменшення продаж кожною фірмою. Отже, при односпрямованих діях олігополістів усієї га
лузі крива попиту щодо кожного з них матиме такий самий вигляд, що й крива галузевого попиту, тобто
буде досить нееластичною.
Однак фірми-конкуренти можуть і не повторювати те, що робить одна фірма. Тоді, знижуючи ціни на продукцію галузі, ініціатор зможе збільшити обсяги продажу за рахунок конкурентів, а при підвищенні ціни, навпаки, — конкуренти збільшать обсяги своїх продаж за його рахунок. При цьому крива попиту на продукт фірми буде досить еластичною, що наближатиме олігополістичний ринок до ринку монополістичної конкуренції.
Який же з цих двох варіантів поведінки конкурентів найвірогідніший?
Якщо фірма-ініціатор на олігополістичному ринку вирішить знизити ціни, розраховуючи на збільшення обсягів власних продаж, то конкуренти зроблять те саме, оскільки у протилежному разі вони позбудуться частини завойованого ринку. Навпаки, якщо фірма спробує підняти свої ціни, то конкуренти, проігнорувавши таку поведінку, намагатимуться заволодіти частиною ринку, щоб звільнитися від першої фірми. Таким чином, зниження цін буде вирівняно, оскільки конкуренти наслідуватимуть приклад ініціатора, Аналогічного підвищення цін не відбудеться, оскіль-) ки конкуренти спробують розширити свою часткї ринку. Отже, крива попиту для олігополіста матиме" вигляд ламаної кривої (рис. 10,3).
Крива попиту буде сильно еластичною на ділянці, що розташована вище від ринкової ціни Ре, та слабо еластичною (коли продукт диференційований) або взагалі нееластичною (якщо олігополісти продають стандартну продукцію) на ділянці нижче, ніж ринкова ціна. Через таку суттєву відмінність у еластичності попиту крива граничного доходу буде мати розрив.
Урахування цих обставин пояснює, чому на оліго-полістичному ринку ціни мають тенденцію до жорсткості, адже ні зниження ціни, ні її підвищення не дає виграшу ініціатору. Крім того, ламана крива граничного доходу означає, що у певних межах значні зміни граничних витрат не впливатимуть на обсяги виробництва та ціну. Як показано на рис. 10.4, точки перетину кривих MC1 та МС2 з кривою граничних витрат будуть відповідати однаковим обсягам виробництва та ціні.
Однак, грунтуючись лише на ламаній кривій попиту, неможливо пояснити, чому ринкова ціна встановлюється саме на рівні Ре. Крім того, висновок про незацікавленість олігополістів у зміні ціни не завжди збігається з реальністю: ціни олігополістичного ринку мають стійку тенденцію до зростання. Тому вивчення
моделі поведінки виробника на олігополістичному ринку має доповнюватися аналізом можливостей до зговору кількох продавців. Цей зговір повинен бути таємним, оскільки узгоджені дії виробників у сфері ціноутворення у більшості країн заборонені законом. Він відбувається тоді, коли фірми досягають безпосередньої або мовчазної угоди про те, щоб зафіксувати ціни, розподілити ринки чи якимось іншим чином обмежити конкуренцію між собою.
Якщо кілька фірм у галузі з олігополістичним ринком приблизно однакові за розміром та рівнем середніх витрат, то для них збігатимуться рівень ціни та обсяг виробництва, що максимізують економічний прибуток. Спільна цінова політика, яку вони проводять, фактично перетворить ринок олігополістичної конкуренції у ринок чистої монополії. При цьому характер кривих попиту та граничного доходу щодо кожної фірми збігатиметься з галузевими кривими, а ринкова ціна відповідатиме тій, що максимізує економічний прибуток кожної фірми. Все це підштовхує олігополістів до укладання картельних угод, про які йшлося у темі 8.
Разом з тим, в економіці існує багато факторів, що протидіють укладанню нових картельних угод та руйнують старі. До них, зокрема, належать:
— відмінності у витратах та обсягах продаж фірм-олігополістів. За таких умов не збігатимуться ціни, що максимізують економічний прибуток кожної фірми;
— при "м'якій" олігополії кількість фірм у галузі надто велика для досягнення погоджених дій;
— економічні коливання, насамперед спади ділової активності, підштовхують фірми до порушення угод та спроби самостійно долати труднощі;
— економічний прибуток у галузі може приваблювати нових виробників, які не є учасниками угоди;
— серед учасників угоди може бути шахрайство, тобто таємне зниження цін для отримання додаткових замовлень;
— державне регулювання економіки через обмеження цін, притягнення до адміністративної, матеріальної та кримінальної відповідальності учасників цінового зговору.
Для олігополістичного ринку, на якому представлені різні за розмірами фірми, властивим є узгодження дій через механізм так званого "лідерства у цінах". Найвпливовіша фірма у галузі з мовчазної згоди інших визнається лідером у ціноутворенні, а всі інші фірми наслідують її приклад. Оскільки перегляд цін пов'язаний з певним ризиком для ініціатора, що пояснюється ламаним характером кривої попиту, то навіть лідер змінює їх не так часто. Як правило, він завчасно попереджає про наступні зміни, щоб, з одного боку, дати можливість партнерам підготуватися до наступного маневру, а з іншого — вивчити їх можливу реакцію. Крім того, лідер не намагається встановити ціни, які максимізують прибуток, щоб зберегти бар'єри для вступу в галузь, які пов'язані з неспроможністю нової фірми забезпечити мінімальний рівень витрат і отримати економічний прибуток.
Для спрощення механізму розрахунку ціни галузеві лідери досить часто вдаються до методики під назвою "витрати плюс". У цьому разі для визначення ціни за основу беруть певні типові витрати, до яких додається економічний прибуток у вигляді надбавки. Переваги такого методу полягають у його простоті. Він не потребує глибокого вивчення кривих попиту, доходу та граничних витрат. Можна тільки уявити, який обсяг аналітичної роботи необхідний, щоб побудувати ці криві для кількох сот найменувань продукції, які виробляє олігополістична фірма!
Метод розрахунку ціни "витрати плюс" добре су-міщується з таємним зговором олігополістів. Якщо вони мають хоча б приблизно однакові витрати, то достатньо погодити відсоток надбавки до них (5 чи 10 %), щоб фактично проводити узгоджену політику цін на всі свої продукти.
Таким чином, олігополісти фактично не використовують цінової конкуренції: де може бути досить небезпечним як для ініціатора, так і для всіх учасників ринку. Спроба цінової конкуренції містить загрозу перетворитися на цінову війну. Тому на олігополістич-ному ринку переважає нецінова конкуренція, її вихід з-під контролю малоймовірний. Разом з тим, вдале вирішення реклами, післяпродажного обслуговування або стимулювання збуту конкурент може повторити чи нейтралізувати не так швидко, що на певний час дасть фірмі-ініціатору ринкові переваги.