Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1.Зародження і розвиток політичної економії: основні школи и течии Δ
Економ.наука зарод.за часів старод.цивізацій.Політекономія-складова частина економ.теорії.Яка складається з політеконом, макроеконом, мікроеконом, історії економ вчень. Макро- і мікроекономіка конкретизують загальнотеоретичні положення політекономії. Макроекономіка на рівні країни, мікроекономіка на рівні окремих галузей. Термін політек застосований французьким вченим - меркантилістом Антуаном де Монкретьєном в 1615 р. в "трактаті адресованому королю и королеві".Меркантилізм-перша шк. політ, яка від італійського слова мерканте (купець). Багатство суспільства ототожнювали з золотом. Джерелом багатства-торгівлю. Меркантилісти сприяли розкладу феодалізму, первинному накопиченню капіталу. Класична шк..політекон Предмет дослідження є багатство нації. Притаманне пізнати об’єктивні економічні закони,застосування прогресивних методів дослідження – причинно-наслідкового аналізу, дедуктивного і індуктивного методів, логічних абстракцій. Петті Вільям (“Трактат про податки і збори”, “Політична арифметика.Петті вважають “батьком” теорії трудової вартості. Сміт Адам (“Дослідження про природу і причини багатства народів”)Він вводить поняття “економічної людини” і розглядає людське суспільство, як сукупність “економічних людей”, які утворюють “міновий союз. Рікардо Девід (“Основи політичної економії та оподаткування”) (1817). дав своє трактування “головного завдання політичної економії”: визначити закони, які управляють розподілом доходів.+теорію трудової вартості, теорії порівняльної переваги.Неокласики-предметом є чиста економ.Альфред маршал ввів фактор часу в економ аналіз, виділяє довго строк і коротко строк період.Гол.вважав попит і пропоз Маржиналізм напрям економічної думки 70-90-х років XIX ст., представлений концепціями австрійської, кембриджської, американської, шведської та математичної шкіл. Ґрунтується на дослідженні граничних (маржинальних) величин на різних рівнях економічної системи – фірми, галузі, національної.Меркантелізм( ранній і зрілий)предметом стає сфера обігу. Представники меркантилізму розробили дві теорії грошей: металістичну, яка пояснювала сутність грошей їх природними властивостями та кількісну (номіналістичну), згідно якої гроші являють собою рахункову одиницю, є умовними знаками, які не мають власної внутрішньої вартості. Головна ідея кейнсіанства полягала в тому, що ринкова система не є досконалою і саморегульованою, тому забезпечення повної зайнятості та економічного зростання можливе лише за умови активного державного втручання Кейнс Джон Мейнард (“Індексний метод” , “Грошовий обіг і фінанси Індії”, “Економічні наслідки Версальського мирного договору”, “Трактат про ймовірності”, “Трактат про грошову реформу”, “Трактат про гроші”, “Загальна теорія зайнятості,проценту_та_грошей”
2. Предмет політичної економії
Трактування предмета політекономії. Політекономія та економікс
Ряд західних економістів визначають політекономію як науку про багатство, народне господарство, забезпечення добробуту тощо. З цього приводу у свій час А. Маршалл писав: «Політична економія, або економічна наука (economic), займається дослідженням нормальної життєдіяльності людського суспільства; вона вивчає ту сферу індивідуальних і суспільних дій, що найтіснішою уявою пов’язана зі створенням і використанням матеріальних основ добробуту»*1.
*1: { Маршалл А. Принципы экономической науки: Пер. с англ.— Т. 1. — М.: Прогресс, 1993. — С. 56.}
Сучасне розуміння західними економістами політичної економії нерозривно пов’язано з поняттям «економікс», що перекладається як «економіка». Предметом економікс є поведінка людей у процесі виробництва різних благ за умов обмеженості ресурсів та управління ними. Метою у даному разі є досягнення максимального задоволення потреб людей на основі забезпечення прибутку. П. Самуельсон, автор підручника «Економікс», стверджує, що економікс, або політекономія, вивчає дії людей у процесі вибору рідкісних ресурсів для виробництва різних товарів. Деякі економісти (наприклад, С. Фішер) не роблять акцент на виборі саме таких ресурсів, а предметом вивчення в економікс називають ту сферу людської діяльності, що належить до виробництва, обміну і споживання товарів і послуг.
Марксизм при з’ясуванні предмета політичної економії наголошує на виробничих відносинах між людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.
При зіставленні двох підходів до визначення предмета політекономії очевидними є розбіжності між ними. Зокрема, економікс акцентує увагу на дії людей у різних сферах суспільного відтворення, а політекономія (марксистська) — на тому, що люди в процесі праці (що передбачає їх дію) вступають між собою у певні відносини.
Зв’язки і залежності, характ ерні для системи виробничих відносин, виражаються економічними законами. Тобто, політична економія — це наука про найзагальніші економічні закони, що управляють виробництвом, розподілом, обміном і споживанням матеріальних благ і послуг. На відповідному щаблі розвитку людського суспільства ці закони політекономічна наука розглядає як об’єктивні, тобто такі, що не залежать від волі і свідомості людей. Економікс так само не заперечує, що предметом його вивчення є економічні закони (які ще називаються принципами), але він не розглядає їх як об’єктивні, а трактує як вірогідні.
Значна розбіжність існує між політекономією та економікс при характеристиці згаданих законів. Так, політекономія досліджує закон вартості, закон цін, закон обігу грошей, закон концентрації виробництва, закон підвищення продуктивності праці, закон економії часу і багато інших. Економікс оперує такими законами, як закон (принцип) спадної віддачі, обмеженості ресурсів, граничної корисності тощо.
3. Методологія політичної економії
è ^ Методологія економічної теорії (політичної економії) – наука про методи господар ського життя, методи і способи здійснення і дослідження економічних явищ і процесів.
Методологія покликана допомогти вирішити головне питання: за допомогою яких нау кових способів і прийомів пізнання дійсності економічна теорія з’ясовує як функціонує і роз вивається та чи інша економічна система.
У методології політичної економії (економічної теорії) можна виділити кілька основних підходів:
суб’єктивний (вихідний пункт аналізу економічних явищ – раціональний господарю ючий суб’єкт, а об’єктом аналізу є поведінка цього раціонально господарюючого суб’єкта; з цих позицій економічна теорія – теорія раціонального економічного вибору);
емпіричний (аналіз господарської діяльності на основі власного досвіду і фактах реаль ної дійсності та застосування різноманітних інструментів дослідження – статистики, кіберне тики, математики, економетрії та інших; результатом дослідження стають емпіричні моделі; цей підхід передбачає поділ економіки на сфери мікроекономіки, мезоекономіки, макроеконо міки та меґаекономіки);
раціоналістичний (спрямований на відкриття «природних» чи раціональних законів цивілізації, він вимагає дослідження економічної системи як єдиного цілого, а також законо мірностей її розвитку, законів, що регулюють дану систему);
діалектико-матеріалістичний (єдино правильним вирішенням наукових проблем вва жає об’єктивний аналіз явищ, який характеризує внутрішні зв’язки явищ і процесів у їх роз витку – виникненні, вдосконаленні та вмиранні, тобто в постійному русі, у динаміці, у чому й полягає суть діалектики).
Методологію не можна ототожнювати з методами дослідження, останні є тільки інстру ментами, сукупністю способів і прийомів вивчення предмета дослідження.
Як і будь-яка наука, політична економія (економічна теорія) застосовує насамперед емпі ричний метод, який ґрунтується на фактах реальної дійсності і власному досвіді дослідника, а також методи індукції (виведення економічних закономірностей з фактів реального життя на основі сходження від окремих сторін до сутності усього явища в цілому) і дедукції (аналіз на основі руху від загального явища до його окремих сторін), логічної абстракції (уявного виді лення найсуттєвішої сторони явища та її аналізу та ігнорування несуттєвих його ознак і сход ження від абстрактного (теоретичного) до конкретного).
Діалектичний метод дослідження – процес пізнання розвитку явищ у всій різноманіт ності їх форм і у всій суперечливості. Це – синтетичний метод, що включає наукову абстракцію, пізнання загального (спільних властивостей і ознак усіх явищ), особливого (спі льних якостей частини явищ) та одиничного (властивостей і ознак окремих явищ), єдності і боротьби протилежностей у явищі (будь-яке явище суперечливе, єднаючи в собі протилеж ності, подолання яких – основа розвитку даного явища), поєднання історичного (реальної пос лідовності розвитку явища) і логічного (необхідної послідовності розвитку), аналіз (поділ яви ща на окремі сторони і ознаки та їх дослідження) і синтез (поєднання окремих сторін і ознак явища і пізнання його як єдиного цілого), єдність теорії і практики (практика – критерій істини) та інших.
Водночас усю сукупність методів дослідження часто називають аналізом.
Сучасна економічна теорія широко застосовує мікроекономічний та макроекономічний аналіз, здійснює моделювання економічних процесів (теоретичне описання і функціональний аналіз з виявленням причинно-наслідкових зв’язків) і прогнозування їх розвитку. При цьому широко застосовуються математичні, графічні та статистичні методи аналізу.
Мікроекономічний аналіз побудований, як правило, на використанні граничних величин, тобто застосовується граничний аналіз явищ (мінімуму чи максимуму ціни, витрат, доходу, прибутку, продукту тощо), а принцип рівноважності (ціни, попиту та пропозиції, фірми, ринку, галузі, економіки в цілому) широко використовується як у мікроекономічному, так і макроекономічному аналізі.
Економічна теорія широко застосовує такий прийом, як розляд економічних явищ у їх статиці (непорушності, фіксованості певного стану) і динаміці (у їх русі, в розвитку), що дозволяє глибше вивчити суть і проаналізувати розвиток того чи іншого явища. Це стосується як мікроекономіки, так і макроекономіки.
При вивченні економічного життя людей, їх соціальних груп і суспільства у цілому мож ливі, доцільні і необхідні економічні експерименти, хоча далеко не завжди можна перед бачити усі їх ймовірні результати (економічний експеримент – штучне відтворення економіч ного явища чи процесу з метою пізнання у найсприятливіших умовах і наступного практичного застосування).
Свідоме масове економічне експериментування проводилося як на рівні мікроекономіки (Р.Оуен і П.Ж.Прудóн у ХІХ столітті, Ф. Тейлор і Г.Форд – у ХХ столітті та інші), так і на макрорівні (Дж.Лоу на початку XVIII століття, Дж.М. Кейнс і М.Фрідман у ХХ столітті).
Закінчуючи розгляд методології економічної теорії і методів економічного теоретичного дослідження, варто згадати слова великого економіста ХХ століття Дж.М.Кейнса: «Ідеї еконо містів і політиків – і коли вони мають рацію, і коли помиляються – мають значно більше зна чення, ніж вважається. У дійсності, саме вони й правлять світом» (Кейнс Дж. М. Общая теория занятости, процента и денег / Избр. произвед. – М.: Экономика, 1993. – С.517).
Методи економічних досліджень дозволяють виявити категорії, закони і принципи, які вивчає політична економія (економічна теорія).
4. Функції економічної теорії.
Предметом вивчення політекономії є економічні відносини між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання благ Також політекономія виконує ряд функцій насамперед політекономія виконує пізнавальну функцію.Вона покликана вивчати і пояснювати процеси і явища економічного життя суспільства на основі наукового доказу. З пізнавальною функцією політичної економії тісно пов'язана її практична функція. Практична функція політичної економії полягає в тому, щоб допомагати людям зрозуміти наше суспільство: описати, пояснити і спрогнозувати економічний прогрес, наприклад, необхідність переходу до соціально орієнтованої економіки. Політична економія виконує також ідеологічну функцію.Багато питань політичної економії мають прямий вихід на ідеологічну сферу, зачіпають ідеологічну боротьбу різних суспільних сил, і волю яких виражають відповідні партії. Так, в Україні діють ліві партії (комуністична і соціалістична), праві партії (ліберально-демократична, народний рух України, республіканська тощо), центристські партії (соціал-демократична, народно-демократична і т.д.). Ще одна функція політекономії —методологічна. Політична економія виступає як теоретичний фундамент цілого комплексу економічних наук — галузевих і функціональних Крім того, низка економічних наук перебувають на стику різних галузей знання — економічна географія, теорія управління (менеджменту), історія народного господарства та ін., для яких політична економія теж є теоретичною основою.
5. Економічні потреби суспільства, їх сутність і класифікація.
Економічні потреби, їх сутність і структура.
Кінцевою метою виробництва є задоволення різноманітних потреб людини як особистості, споживача і виробника. Виробництво, яке працює не з метою задоволення потреб людини чи суспільства, тобто заради власне виробництва, є безглуздою витратою обмежених ресурсів землі, корисних копалин, довкілля, економічних благ і робочої сили.
Загалом потреба — це бажання людини мати що-небуть.
Отже, потреба — категорія, що відбиває ставлення людей, а звідси і поведінку, до умов їх життєдіяльності. Економічні потреби — це частина потреб любини для задоволення яких люди вступають в економічні відносини.. Отже, потреби мають об'єктивно-суб'єктивний характер. Різноманітні потреби можна певним чином класифікувати, насамперед за суб'єктами і об'єктами.
За суб'єктами потреби поділяють на:
• індивідуальні, колективні та суспільні;
• домогосподарств, підприємств і держави;
• суспільно-економічних класів і соціальних груп.
За об'єктами потреби класифікуються так:
♦ породжені існуванням людини як біологічної істоти;
♦ матеріальні і духовні;
♦ першочергові і непершочергові.
Піраміда Абрахама Маслоу - потреби
У самореалізації (саморозвиток і самовираження)
У повазі (самоповага, визнання, статус)
Соціальні потреби (потреба соціального контакту, любов, відчуття духовної близькості)
Самозбереження (надійність доходів, робочого місця, забезпечення старості, захист у разі непрацездатності, чисте повітря, чисті продукти)
Фізіологічні потреби (голод, спрага, одяг, житло)
Основу цієї піраміди потреб складають фізіологічні (елементарні) потреби. Усі наступні потреби цієї піраміди можна об'єднати таким поняттям, як вищі (соціальні) потреби. Елементарні, такі як потреби фізичного життя, передбачають деякий комплекс об'єктивних умов, реалізація яких необхідна для нормальної життєдіяльності людини. Це потреби першого рівня, елементарність їх визначається безпосереднім взаємозв'язком з біологічними функціями людини. Потреби другого (вищого) рівня цілком пов'язані з процесом соціального життя людини і віддзеркалюють умови її життєдіяльності як члена суспільства. їх обсяг і кількість прямо залежить від загального стану і динаміки розвитку культури, етики та духовності суспільства.
Суть закону зростанняя потреб полягає у тому , що потреби людей зростають поступово в мірі розвитку продуктивних сил , пізнання законів природи та внаслідок науково-технічного прогресу.
29.Форми і системи заробітної плати.
Форми та системи заробітної плати - це механізм встановлення розміру заробітку залежно від кількості та якості праці і її результатів. Обираючи певну форму заробітної плати і конкретну систему формування заробітку, роботодавець керує інтенсивністю та якістю праці конкретних працівників.
Залежно від факторів, які беруться за основу нарахування заробітної плати, всі її численні різновиди (системи) зводяться до двох основних форм: погодинної і відрядної. В них проявляються загальні закони руху ціни праці, а в системах заробітної плати ці закони набувають свого конкретного часткового виразу у вигляді тих або інших кількісних залежностей заробітної плати від одного, а інколи декількох показників або факторів, покладених за основу її нарахування. Підприємці використовують ці конкретні функціональні залежності заробітної плати від певних показників з метою посилення інтенсивності праці.
Робоча сила є специфічним фактором виробництва використання якого в процесі виробництва приводить до створення неї вартості. Формою вартості робочої сили є заробітна плата. (види: номінальна і реальна)
Номінальна заробітна плата – це кількість грошей, що отримав робітник за результатами своєї діяльності. Реальна зароб плата – це кількість товарів та послуг який робітник може купити на свою зар плату. Мінімальна заробітна плата встановлюється на рівні прожиткового рівня і повинна забезпечувати набір споживчих благ, який би відповідав фізіологічним нормам споживання, що забезпечує прийнятний рівень життя для даної країни.
Види заробітної плати: - погодинна зароб плата – це плата, що визначається тривалістю робочого часу, - відрядна зароб плата – це винагорода за обсяг виконаної роботи.
6.Сутність економічних інтересів.
При з'ясуванні економічних по-треб йшлося про їх нерозривний зв'язок із економічними інтересами, що є першою методологічною передумовою наукового визначення ос-танніх. Іншою вимогою є усвідомлення того, що економічні інтереси є формою вияву економічних відносин і, передусім, відносин економічної власності, її різних типів і форм. Наступною вимогою є виявлення взає-мозв'язку економічних інтересів із цілями, що ставлять перед собою різні суб'єкти економічних відносин, відтак і з їхніми діями для досяг-нення таких цілей. Тому Гегель справедливо стверджував, що дії лю-дей випливають із їхніх потреб та інтересів.
Окремі автори визначають економічні інтереси як вигоду, отриману у процесі реалізації економічних відносин, інші — як об'єктивні спону-кальні мотиви економічної діяльності або як спрямованість суб'єкта на значні для нього об'єкти, пов'язані із задоволенням потреб та ін.
Прете інтерес існує лише у свідомості людини, а вигода — це вже матеріальний інтерес; внаслідок цього не може бути інтерес лише об'єк-тивним спонукальним мотивом, оскільки поняття "об'єктивний" пе-редбачає незалежність від волі та свідомості людини. Водночас як ре-альна причина діяльності економічних суб'єктів інтерес набуває ознак об'єктивності, внаслідок чого в ньому поєднуються суб'єктивні та об'єк-тивні моменти.
З урахуванням сказаного і названих вище методологічних перед-умов, економічні інтереси — це усвідомлені економічні потреби окре-мих людей, соціальних верств, груп та класів, що є формою відносин економічної власності, і, у свою чергу, знаходять свій вияв у поставле-них цілях, конкретних завданнях та діях щодо їх досягнення.
Економічні інтереси визначаються становищем та роллю суб'єктів господарської діяльності в економічній системі, а їхні соціально-еко-номічні інтереси — місцем і роллю в системі суспільних відносин.
Органічний взаємозв'язок існує також між економічними інтереса-ми та господарським механізмом, його основними функціями. Однією із таких функцій є розвиток людини (в єдності її біологічної та соціаль-ної сторін), узгодження інтересів між класами, соціальними верствами та групами.
Економічні інтереси більшості найманих працівників є особистими інтересами (на відміну від приватних, які є формою вияву приватної трудової власності). Засіб реалізації особистих інтересів — отримання заробітної плати, а приватних інтересів — отримання доходу від реалі-зації створених товарів і послуг.
Колективні інтереси також існують у двох основних формах: 1) трудові колективні інтереси, тобто інтереси працівників, які викупи-ли підприємство. Таких підприємств у США налічується майже 11 тис. Значна їх кількість формально існує і в Україні після переходу частини державної власності до рук трудових колективів через створення за-критих акціонерних підприємств або викуп за приватизаційні сертифі-кати; 2) колективна капіталістична власність, що утворюється внаслі-док злиття капіталів кількох підприємств.
Економічні інтереси стають могутньою рушійною силою соціально-економічного прогресу, коли оптимально поєднуються особисті (у тому числі приватні), колективні та суспільні інтереси. Таке поєднання не-обхідне на рівні окремого підприємства, галузі та держави. На рівні підприємства воно здійснюється через впровадження прогресивних форм заробітної плати, раціонального розподілу прибутку та стимулювання праці, розширення масштабів виробництва й відрахувань до державно-го бюджету тощо. Світова практика засвідчує, що оптимальне поєднан-ня колективних та суспільних інтересів має місце у тому випадку, коли до державного бюджету вилучається не більше 40 % прибутків.
Оптимальне поєднання економічних інтересів на рівні держави відбу-деться тоді, коли отримані державою через механізм оподаткування кошти раціонально розподіляються на соціальні витрати (розвиток освіти, охорони здоров'я, захист навколишнього середовища, розвиток економіки, оборону тощо).
З-поміж різних типів економічних інтересів нині домінують колек-тивні інтереси, насамперед, трудові колективні інтереси. Це зумовлене тим, що на підприємствах, де переважає колективна праця, створюються матеріальні і нематеріальні блага. При цьому мають оптимально по-єднуватися особисті та колективні інтереси, кожен член трудового ко-лективу має бути впевнений, що створений спільними зусиллями дохід підприємства, в тому числі частина прибутку, буде раціонально розподі-лений відповідно до кількості та якості праці.
Економічні потреби суспільства.
Закон зростання потреб
Економічні потреби, їх сутність і структура. Без-межність потреб. Закон зростання потреб. Механізм дії закону зростання потреб.
Економічні потреби, їх сутність і структура. Кінцевою метою виробництва є задоволення різноманітних потреб людини як особистості, споживача і виробника. Виробництво, яке працює не з метою задоволення потреб людини чи суспільства, тобто заради власне виробництва, є безглуздою витратою обмежених ресурсів землі, корисних копалин, довкілля, економічних благ і робочої сили.
Сутність економічних потреб. Що ж таке потреба? Загалом потреба — це бажання людини в будь-чому, що забезпечує її жит-тєдіяльність та поліпшує її.
Отже, потреба — категорія, що відбиває ставлення людей, а звідси і поведінку, до умов їх життєдіяльності. Структура потреб велика. Крім економічних потреб, існує низка інших — культурних, політичних, ідеологічних, національних і т. ін.
Економічні потреби — це ставлення людей до економічних умов їх життєдіяльності, які дають їм задоволення, насолоду або втіху і спонукають їх до діяльності, до того, щоб мати і володіти такими умовами.
Отже, потреби мають об’єктивно-суб’єктивний характер.
Різноманітні потреби можна певним чином класифікувати, насамперед за суб’єктами і об’єктами.
За суб’єктами потреби поділяють на:
індивідуальні, колективні та суспільні;
домогосподарств, підприємств і держави;
суспільно-економічних класів і соціальних груп.
За об’єктами потреби класифікуються так:
породжені існуванням людини як біологічної істоти;
матеріальні і духовні;
першочергові і непершочергові.
7.Суспільний процес виробництва і його основні фактори.
Людина здійснює виробництво для задоволення своїх різноманітних потреб, підвищення рівня свого матеріального і соціально-духовного споживання. Потреби мають свої закони розвитку, які не збігаються із законами виробництва. Основним законом сфери виробництва закон обмеженості ресурсів, а фундаментальним законом сфери особистого споживання — закон неухильного зростання потреб суспільства, які виробництво має задовольнити. Виробництво є складною системою трудової діяльності людини. У будь-якому суспільстві воно щоденно має розв'язувати такі фундаментальні і взаємопов'язані питання: 1) які продукти виробляти і в якій кількості? 2) як виробляти продукти? 3) для кого виробляти продукти? 4) в яких соціально-економічних умовах здійснювати виробництво?
Ці фундаментальні проблеми притаманні будь-якій економіці, проте, різні суспільства використовують різні підходи до їх вирішення.
У спрощеному вигляді суспільне виробництво являє собою взаємодію трьох основних факторів: робочої. сили, або, як її часто називають, праці, засобів виробництва і землі. У ринковій економіці сформувався ще один фактор —підприємницький талант.
Робоча сила - це сукупність фіз і розумових здібностей людини, його здібність до праці.
Земля і природні ресурси – це дар природи, земля поставляє все необхідне, все, що визначається як природні ресурси.
Підприємницькі здібності - це особливий вид людського капіталу, направлений на координацію і комбінування всіх інших чинників виробництва з метою створення матеріальних благ і послуг. Це челов або суб'єкт, чинник виробництва, що має достатню рідкість.
Загалом виробництво – це процес створення продукту.Ресурси –це ті елементи ,які можуть бути залучені потенційно в процес виробництва ( природні , матеріальні, трудові , фінансові , інформаційні ) Фактори виробництва на відміну від ресурсів реально залучені в процес виробництва ( праця , земля , капітал ) , належить комусь із власників і приносить їм дохід :
Земля-рента
Капітал-відсотк
Праця – зарплата
7.Типи відтворення.
Просте і розширене відтворення.“просте відтворення” має всезагальний характер, тобто виражає спільні властивості даного процесу в усіх су- спільно-економічних формаціях. Якщо його конкретизувати, наприклад, щодо капіталістичного способу виробництва, то в кількісному аспекті воно означає відтворення капіталістичної власності в попередніх обсягах, а в якісному — процес функціонування відносин капіталістичної власності. Якщо конкретизувати його з погляду соціально-економічного поєднання засобів виробництва і робочої сили, то найманим працівникам в якості капіталу протистоїть така ж маса засобів виробництва.Допоміжним критерієм розмежування простого і розширеного виробництва є використання додаткового продукту. За умов простого відтворення весь обсяг цього продукту йде на споживання.Просте відтворення було типовим для докапіталістичних економічних систем. За сучасних умов воно поширене серед найбідніших країн, що розвиваються.На противагу простому розширене відтворення означає:1) виробництво зростаючих обсягів товарів і послуг кращої якості;2) процес розвитку капіталістичної власності, тобто розширення меж наявних типів і форм такої власності та появу нових (якісний аспект);3) відтворення капіталістичної власності (засобів виробництва, грошового капіталу тощо) в розширених масштабах (кількісний аспект);4) збільшення кількості найманих працівників, кожному з яких протистоїть більша маса засобів виробництва в якості капіталу, посилення соціально-економічного відчуження робочої сили від засобів виробництва; 5) використання частини додаткового продукту у формі додаткової вартості на розширене відтворення. Умови розширеного відтворення. Першу спробу з’ясувати умови капіталістичного відтворення на початкових етапах еволюції капіталізму, зокрема розподілу суспільного продукту між класами, зробив Ф. Кене. З цією метою він виділив продуктивний клас (землеробів), земельних власників (духовенство і вища державна еліта) і безплідний (представники промислово-ремісницьких видів діяльності, торгівлі та ін.). Створює продукцію (5 млрд фр.) лише продуктивний клас (продуктивною вважалася праця у сільському господарстві), який сплачує.
7. Економічне зростання: сутність і причини.
Економ.зрост-процес збільшення товарів та послуг,які виробляє нац.економіка,це збільш реального обсягу ВВП і НД.Економ.зрост вимір:абсолютним приростом ВВП і НД у цілому і в розрахунку на душу насел; темпи приросту ВВП і НД у цілому і в розрахунку на душу насел.Економ зрост залежить:від кількості та якості економ ресурсів, які використ в процесі вир.; від зрост продуктивності праці, яке відбув на основі впровадж НТП. Економічне зростання вимірюється двома способами 1) збільшенням загального обсягу реального ВНП або НД в цілому і в розрахунку на душу населення протягом певного часу (за рік); у грошових показниках; 2) збільшенням ВНП чи НД в розрахунку на душу населення в процентах, тобто темпами приросту. Якщо немає зростання вказаних економічних показників у розрахунку на душу населення, то таке зростання не забезпечує підвищення життєвого рівня населення.При застосуванні обох способів економ зрост вимір річними темпами в процентах. Наприклад, якщо ВНП одного року становив 200 млрд. грн. а наступного — 210 млрд., то темп зростання становитиме 10:200*100%=5%. Типи економ зрост кстенс,реальний(змішаний),інтенсивний.Фактори,що вплив на ці типизбільш обсягу інвест,збільш к-сті зайнятих,збільш обсягу використ ресурсів,прискор НТР,підвищ кваліфікації працівника,поліпшення використ основних і оборотних фондів, поліпш організації вир.Фактори економ зрост продуктивність праці,прир ресурси,підприємницькі здібності,роб сила,капітал.
8. Фактори виробництва
. В економічній теорії виділяють чотири основних фактори виробництва: праця, капітал, земля і підприємницькі здібності. Праця - це є функціонування робочої сили, а в більш широкому плані - процес свідомої, доцільної діяльності. Його роль у перетворенні елементів природи в речі, здатні задовольняти потреби людини і суспільства, величезна. Всі сучасні засоби виробництва значною мірою результат минулої праці. Праця (персоніфікований працівник) як фактор виробництва своєю участю і витратою енергії і часу створює фактичну (економічну) основу для присвоєння працівником частини досягнутого результату, частини доходу, отримуваного від реалізації товару. Юридичною основою для присвоєння виступає власність працівника на свою робочу силу. Капітал - це будь благо, що приносить його власнику додатковий дохід. Капітал, який використовується у виробництві, називають засоби виробництва. Земля як фактор виробництва виступає загальним умовою виробництва. Особлива роль належить їй в сільському господарстві. Саме тут вона головний засіб і предмет праці. Разом з тим вона відіграє велику роль у всіх галузях економіки. На ній будуються виробничі будівлі та житлові будинки, дороги та інші споруди. Земля - обмежений ресурс; в міру зростання населення, розвитку людської діяльності проблема використання цього ресурсу стає все гостріше. Підприємницькі здібності в якості самостійного фактора виробництва сталі розглядатися порівняно недавно (у другій половині XX ст.) Під впливом праць економіста Й. Шумпетера. Підприємницькі здібності-це специфічні здібності людини, що дозволяють йому знаходити і використовувати найкращу комбінацію ресурсів у процесі відтворення, створювати і застосовувати нововведення, йти на допустимий виправданий ризик. Мета підприємця - отримання не просто прибутку, а ще додаткового прибутку в результаті нового (інноваційного) поєднання факторів і методів виробництва. Отже, проблема розподілу доходу між власниками факторів ще більше ускладнюється. У техніко-економічному плані взаємодія цих факторів є складною системою, в якій кожен її елемент знаходиться в певному співвідношенні один до одного, що обумовлює технологію і організацію виробництва.
9. Обмеженість ресурсів. Виробничі можливості. Крива виробничих можливостей.
Ресурси –це ті елементи ,які можуть бути залучені потенційно в процес виробництва ( природні , матеріальні, трудові , фінансові , інформаційні )Хоча ресурси обмежені об’єктивно розділяють абсолютно-обмеженість – це недостатність ресурсів для одночасного задоволення всіх членів суспільства ( необмеженість потреб – обмеженість ресурсів ) та достатність ресурсів для задоволення певних потреб певних членів суспільства У реальному житті люди постійно здійснюють вибір.
9. Обмеженість виробничих ресурсів. Крива виробничих можливостей.
Ресурси виробництва-це сукупність тих природних, соціальних, духовних сил, які можуть бути використані в процесі створення товарів, послуг та інших цінностей.Э_природні,трудовы,матеріальні, та фінансові. Слід відзначити, що у кожний даний момент необхідні для господарської діяльності економічні ресурси є обмеженими. Обмеженість трудових ресурсів зумовлена загальною кількістю населення країни і часткою працездатних людей у його складі. Обмеженою є також кількість людей певної спеціальності та певного рівня кваліфікації, вкрай необхідних для виробництва суспільних благ.
Обмеженість матеріальних (капітальних) ресурсів визначена всім попереднім економічним розвитком кожної країни, досягненим технологічним рівнем виробництва, наявними можливостями імпорту капітальних ресурсів. Звісно, можна побудувати нові фабрики та ферми, виготовити обладнання. проте для цього потрібен час і, знов-таки, ресурси для їх створення.Щодо обмеженості підприємницьких здібностей, то за деякими оцінками, лише 3-5% працездатного населення країни за своїми здібностями можуть бути вдалими підприємцями. Безперечно, до країни можна запросити закордонних кваліфікованих менеджерів чи то підготувати власні кваліфіковані кадри, проте це потребує часу і коштів.Отже, оскільки не всім людям властиві підприємницькі здібності, то кількість таких людей обмежена.
Таким чином, про обмеженість ресурсів свідчить проблема абсолютного вичерпання ресурсів та їх кількісної визначеності в певному місці й у певний час, а також їх дефіцит.Наслідком обмеженості ресурсів є неможливість задоволення всіх потреб суспільства одночасно в будь-який визначений момент. Граничність ресурсів. їх кількісна обмеженість, а також рідкісність деяких особливо цінних ресурсів зумовлюють певні межі виробничої діяльності. Від наявних у суспільстві ресурсів можливо отримати визначений обсяг матеріальних благ та послуг.
Крива́ виробни́чих можли́востей — залежність, що графічно ілюструє можливості одночасного виробництва двох продуктів з урахуванням обмеженості ресурсів, що витрачаються на виробництво цих продуктів. Крива будується в системі координат, кожна з яких відображає обсяг виробництва одного з продуктів. Вона обмежує область виробничих можливостей, так що будь-яка крапка на кривій показує гранично можливе по ресурсних обмеженнях поєднання обсягів виробництва двох продуктів.
Обмеженість економічних ресурсів і багатоваріантність їх засто совування обумовили формулювання поняття "крива виробничих можливостей”
Крива вир. можливостей має випуклу форму відносно початку координат.Її випуклість пов’язанна з дією закону спадної граничної продуктивності.Закон зростаючих альтернативних витрат говорить, що чим більше певного товару виробляється, тим вищі його альтернативні витрати. При незмінності викор. всіх рес-сів , викор. крім одного нарощування кількості перемінного рес-су призводить до зменшення віддачі.
10.Економічна система: її сутність та структурні елементи.
В основі розвитку людського суспільства лежить виробництво матеріальних і духовних благ, інших цінностей, цілісна сукупність яких забезпечує умови життєдіяльності людини.
Економічна система — сукупність усіх видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованої на
виробництво,
обмін,
розподіл
споживання товарів і послуг,
на регулювання економічної діяльності.
Господарська діяльність в економічній системі завжди виявляється організованою, скоординованою тим чи іншим чином, тому економічна система має складну структуру, яка утворюється в процесі взаємодії окремих елементів, якими є:
продуктивні сили,
техніко-економічні та організаційно-економічні відносини,
виробничі відносини або відносини економічної власності,
господарський механізм.
Структурними елементами в будь-якій економічній системі виступають:
1. Продуктивні сили, які включають предмети праці, засоби праці, науку, інформацію, робочу силу, їх рівень визначається рівнем розвитку науки і техніки під впливом НТП, професійною та
кваліфікаційною структурою робочої сили, науково-технічним потенціалом, розвитком інформаційних технологій тощо.
2. Соціально-економічні відносини, що ґрунтуються на певній формі власності на засоби виробництва. Власність характеризує відносини між людьми щодо присвоєння засобів і результатів виробництва. Відносини власності є визначальними у структурі економічної системи, оскільки вони зумовлюють соціально-економічну специфіку даного суспільства. По-перше, вони визначають, хто реально володіє, користується і розпоряджається засобами виробництва, на чию користь розподіляється суспільне багатство; по-друге, вони визначають поділ суспільства на класи і соціальні групи, лежать в основі диференціації суспільства на багатих, середніх і бідних, оскільки багатство розподіляється відповідно до вкладених ресурсів, їх розмірів; по-третє, вони показують, хто має економічну владу і керує суспільством; по-четверте, вони значною мірою визначають систему економічних інтересів та специфіку економічних суперечностей, що виникають у різних господарських суб'єктів.
3. Технікоекономічні відносини, які визначаються рівнем розвитку техніки і технології та характеризують поділ праціівзаємовідносини людей у процесі виробництва. Вони єматеріальноречовим змістом виробництва і передбачають існування певних форм та методів організації праці на рівні окремих підприємств.
4. Організаційно-економічні відносини - це відносини, щостосуються встановлення ефективних форм організації економічних зв'язків між підприємствами, які проявляються у процесах спеціалізації, кооперації, комбінування, концентрації виробництва.
5. Господарський механізм — це сукупність форм, методів та систем управління господарством на макрорівні на основі використання економічних законів, економічних важелів, правових норм та інституційних утворень.
6.Виробничі відносини – відносини між людьми, що виникають у процесі суспільного виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ та послуг.
26.В узагальненому вигляді діяльність підприємства реалізується у двох основних його функціях:виробничій, яка пов'язана з виробництвом товарів та наданням послуг, і відтворювальній, що виявляється в забезпечені розширеного відтворення продукту, виробничих відносин і робочої сили самого виробника.
Підприє́мництво, підприє́мницька дія́льність — самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик діяльність із виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку. Підприємці — це люди, які займаються підприємництвом
26.Ознаки і функції підприємництва
Основними ознаками підприємництва є: самостійність, відповідальність за прийняття рішень, їх наслідки, ризик, ініціативність, активний пошук нових, оригінальних рішень, орієнтація на досягнення комерційного успіху, прагнення до збільшення прибутків тощо
Підприємництво є проявом науково-технічної, економічної (комерційної), організаційної творчості і новаторства. Сучасна західна література поділяє підприємницьку діяльність на три функції
ресурсну (мобілізація капіталу, трудових, матеріальних і інформаційних ресурсів)
організаційну (організація виробництва, збуту, маркетингу, реклама)творчу (новаторство, генерація і використання ініціативи, вміння ризикувати).
Підприємництво здійснюється на основі певних принципів. Основними є:вільний вибір видів діяльності;
залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян;самостійне формування програм діяльності та вибір постачальників і споживачів виробленої продукції, встановлення цін відповідно до законодавства;
вільний найм працівників;залучення матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством;вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, встановлених законодавством;самостійне здійснення підприємцем-юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем частки валютної виручки, що йому належить, на власний розсуд.
Форми і види підприємництва
Підприємницька діяльність здійснюється в певних формах і видах.Основними формами підприємництва є приватне, колективне і державне. Використання тої або іншої форми підприємництва залежить від того, діє підприємець самостійно чи в кооперації з іншими підприємцями, використовує для бізнесу лише своє майно чи залучає і майно інших осіб, використовує лише особисту працю чи залучає і найманих робітників.
Підприємницька діяльність характеризується різноманітним характером конкретної діяльності і чинниками підприємництва, які при цьому використовуються. В залежності від змісту підприємницької діяльності й її зв'язку з основними стадіями процесу відтворення розрізняють такі види підприємництва: виробниче, комерційне, фінансове тощо. Всі вони мають свої підвиди.
11. Періодизація економічної еволюції суспільства. Критерії періодизації
Вчені-економісти минулого і сучасності по-різному трактують сутність та особливості історичного розвитку суспільства. Найбільшого поширення набули формаційний і цивілізаційний підходи до розуміння періодізації процесу економічного розвитку людського суспільства.
Формаційний підхід був розроблений К. Марксом і його послідовниками. Суть його полягає в тому, що продуктивні сили суспільства у сукупності з виробничими відносинами становлять певний спосіб виробництва, а спосіб виробництва у поєднанні з політичною надбудовою суспільства - соціально-економічну формацію..
Формаційний підхід передбачає, що розвиток людського суспільства відбувається як послідовна зміна одного способу виробництва іншим:
- первіснообщинний;- рабовласницький;- феодальний;- капіталістичний;- комуністичний.
Формаційний підхід виходить із того, що вирішальна роль у суспільному розвитку належить процесу виробництва, відносинам власності, а його головною рушійною силою є протиріччя між продуктивними силами й виробничими відносинами і загострення класової боротьби в суспільстві.
Однак у сучасних умовах формаційний підхід при визнанні певних його положень вважають методологічно недостатнім і справедливо піддається критичному аналізу.
На потребу глибшого наукового пізнання закономірностей розвитку суспільства світова суспільна наука розробила і широко використовує цивілізаційний підхідщодо пізнання історії розвитку людства.
Цивілізація - історично конкретний стан суспільства, який характеризується досягнутим рівнем продуктивних сил, особливою формою виробництва і відповідною духовною культурою людей.
Цивілізаційний підхід по-іншому визначає закономірні ступені розвитку економічних систем.
В основу цивілізаційного підходу покладено такі принципи: 1) багатовимірності аналізу економічних систем; ) природної еволюційної поступовості історичного процесу; 3) відмови від класових, конфронтаційних оцінок змісту і цілей системи; 4) пізнання системи в єдності її економічних і соціокультурних елементів;
5) посилення ролі людського фактора у суспільному розвитку;
6) визнання світової історії як єдиного планетарного цілого.
Найважливішою рисою цивілізації є її гуманістична спрямованість. Людина виступає не лише головним суб'єктом виробництва та цивілізації в цілому, але і їх безпосередньою метою, цільовою функцією (рис 3.1).
Сучасна економічна теорія визначає два критерії приналежності до певного типу економічної системи:
форма власності на засоби виробництва;
спосіб координації дій економічних суб'єктів.
За цими критеріями виділяються такі типи економічних систем:
Традиційна економіка.
Ринкова економіка вільної конкуренції.
Командна економыячна система
Змішана економічна тсистема.
Перехідна економічна систе
Як правило, ці два критерії взаємообумовлені і передбачають один одного.
Традиційна економічна система.
16-18економічна система характеризується такими рисами, як цілісність, організованість, керованість, цілеспрямованість. Цілісність означає органічну єдність і сумісність різних сторін та елементів системи, домінування в ній сукупності економічних відносин, що відбивають її глибинну суть. Єдність обумовлює взаємодію, взаємопроникнення і взаємозамінність елементів системи, забезпечує стійкість зв'язків між господарюючими суб'єктами. Економічна система охоплює безліч відносно самостійних підсистем та їхні взаємозв'язки. За відтворювальною ознакою можна виділити підсистеми виробничих відносин, що складаються безпосередньо в процесі виробництва благ, їхнього розподілу, а також на стадіях обміну і споживання. Між підсистемами існує прямий (первинний) та зворотний взаємозв'язок. Розподіляти, обмінювати, споживати можна тільки те, що вироблено. Якщо відсутні потреби у благах, то вони не мусять вироблятися.Основні х-ки:1.домінування натур госп2.безпосередній зв'язок між вир і спож.3.низький рівень розвитку продукт сил.4.нерозривність поділу праці.5.переваж.(абстрактна)ручна праця. Традиційна система властива раннім етапам розвитку суспільства, доіндустріальній епосі, коли панувала аграрна ручна праця, люди значною мірою залежали від природних чинників. Знання, що ще не стало наукою, ґрунтувалося на емпіричних спостереженнях, поверхневих узагальненнях. Поступово накопичувався досвід господарювання, який закріплювався в звичаях і традиціях. На господарське життя великий вплив мала церква, яка канонізувала накопичуваний досвід. Традиції підтримувалися релігійною вірою. Управління таким суспільством ґрунтується на принципі патерналізму, що припускає заступницьке відношення до громадян держави з боку верховної влади — короля чи монарха. В економічній структурі традиційної системи домінувало натуральне господарство, ринкові відносини мали нерегулярний характер, ще не стали загальними.
Ринкова економічна система-сфера прояву і відтвор відносин товар вир.Це вища форма його організації.властиво: видкрита договирна система, опосередкований звязок миж вироб-ом и спож-нням,машинна праця,залежнисть вид чинникив вироблених люд, розвинута система сусп розподилу праци.Як і центр-керована система-зазнає періодичних системних криз, що обумовлюються суперечностями між рівнем розвитку продукт сил, які вже створ умовами для високого рівня споживання матер благ та формою виробн. відносин,що обмежують такі процеси.
Центрально-керована економічна система.властиво:монополыя держ власности,видсутнысть выльних ринкових выдносин,обмеж самост господарюючих субэктыв, машинна и ручна праця, нерозривна сист подилу праци. Центрально-керована система характеризується монополією державної власності, розпорядником якої виступає державний апарат, відсутністю вільних товарно-грошових відносин, концентрацією в руках єдиного політичного й економічного центру усіх важелів впливу на господарську діяльність підприємств, значної частини додаткового продукту.
12. Власність як економічна категорія: типи, форми власності. Тенденції розвитку відносин власності.
Власність - сукупність економічних, соціально-правових, політичних, національних, морально-етичних відносин. Власність характеризує відносини між людьми з приводу виробництва і відчуження , привласнення його результатів ( матеріальних благ і послуг_)
Суб’єкти власності – це фізичні і юридичні особи ,які в процесі привласнення , відчуження матеріальних благ і послуг можуть вступати між собою у відносини з цього приводу
Обє’кт – це все те ,що можна привласнити чи відчужити .
Право власності – це юридична форма прояву відносин власності , що реалізується в трьох аспектах право володіння , право розпорядження та право користування
Володіння визначають як категорія що характеризує необмежену в часі належність об’єкта власності певному суб’єкту , фактичне панування суб’єкта над об’єктом власності
Користування – означає процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об’єкта власності
Розпорядження - це здійснюване самим власником або делегованим іншим економічним суб’єктом право прийняття управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об’єкта власності
Під типом власності економісти розуміють особливу сутність відносин володіння , розпорядження та користування об’єктів власності , що визначаються якісно особливим суб’єктом власності . Виділяють два головні типи власності: приватну і державну. Приватна власність функціонує і реалізує себе через такі організаційні форми, як одноосібне володіння, партнерство, колективну, акціонерну (корпоративну), а державна — через загальнодержавну та комунальну форми.
Форма власності – це певна організація відносин володіння та розпорядження в межах певного типи та виду власності
Розрізняють такі форми власності – приватну , колективну, державну, змішану, власність інших держав, власніть міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав.
У сучасній економіці розвинутих країн з'явились і розвиваються нові тенденції у відносинах власності. їх прояви:
1) розширення плюралізму форм власності. Розвиваються вже наявні й утворюються нові форми власності (робітнича власність, власність трудового колективу). Ці форми взаємодіють і доповнюють одна одну. Завдяки цьому забезпечується конкуренція та ефективне функціонування економіки в цілому;2) розвиваються змішані і комбіновані форми власності (концерни, трести, холдинги, фінансово-промислові групи, транснаціональні корпорації (ТНК) та інші об'єднання;
3) посилюється процес демократизації і соціалізації відносин власності: створюється власність трудових колективів, збільшується частка акцій працівників фірм, робітників, вони залучаються до управління корпораціями і до розподілу доходів;
4) відбувається зміна структури об'єктів власності. Зростає частка інтелектуальної власності — інформації, комп'ютерних програм, інформаційних технологій;
5) розширюються форми й об'єкти міжнародної власності — ТНК і транснаціональні банки (ТНБ) на основі розвитку форм міжнародного співробітництва;
6) відбувається деперсоніфікація власності на засоби виробництва, що знаходить своє вираження у втраті окремими власниками капіталу монопольного контролю над його функціонуванням, бо управління акціонерними товариствами здійснюється не приватними власниками, а професійними менеджерами.
17. Виникнення та еволюція грошових відносин.
Виникнення грошей відбувалось шляхом поступового, стихійного виділення із загальної маси товарів такого, який починав відігравати роль головного предмета обміну. При цьому треба зауважити, що в того товару, який стає ще і грішми, з’являється крім основної корисності (споживної вартості) як предмета побуту та споживання ще й додаткова корисність загального еквівалента. На початкових етапах розвитку гроші були представлені певними споживчими продуктами, які виступали матеріальними носіями вартості, що дорівнювала витратам виробництва цих продуктів. Такі гроші за ознаками свого матеріального тіла отримали назву продуктових грошей. Проте худоба, зерно, хутро та інші види продуктових грошей мали певні вади як загальний еквівалент. Це, в першу чергу, неможливість довільного поділу таких продуктів без втрати ними своїх споживчих властивостей, а також неможливість тривалого зберігання деяких з цих продуктів. Саме через ці обставини поступово почався перехід до нових грошей, які отримали назву металевих. Гроші є категорією товарного господарства, і історія їх появи нерозривно пов’язана з товарообміном. На ранніх етапах розвитку людського суспільства, коли суспільний поділ праці тільки започатковувався, відбувався безпосередній обмін товару на товар. Оскільки на початковому етапі розвитку суспільства обмін такий одному товару, що перебуває у відносній формі вартості, відповідає тільки один інший товар, що перебуває в еквівалентній формі вартості. При цьому, якщо поміняти товари А і Б місцями, суть простої форми вартості не зміниться, зміняться лише ролі товарів. виділення із загальної маси товарів таких, які починають відігравати роль головних предметів обміну. Такими товарами в одних місцевостях була худоба.
Еволюція грошей.
Гроші-загальновизначений засіб обміну товарів і оплати різних платежів.Вони полегшують обмін,роблять його ефективним.Роль грошей може виконувати товар, який визнається всіма продавцями і покупцями як засіб обміну.Спочатку існували товарні гроші(обмін товару на товар :худоба, сіль, риба, хутро, прикраси тощо),металеві гроші(золото,срібло.вони мали привабливий вигляд,добре зберіг, були компакті,вигідні.їх поява сприяла розвитку обміну) кредитні гроші-узагальнююче поняття. Вони включ:(вексель,банкнота,кредитна картка,чек,електор гроші.це гроші якими володіють підприємства.вони запмс на спец рахунках підприємств у комерц банках.банки допомагають підприємствам здійснювати взаємні розрахунки,оплачувати товари і послуги) електронні гроші…Структура сучасних грошей1готівкові(2безготівкові гр.(поточні розрахунки в комерц.банках та квазігроші-термінові ощадні рахунки)
13. Натуральне господарство як форма організації виробництва.
Суспільство у процесі свого розвитку використовувало три форми суспільного виробництва – натуральну, товарну і безпосередньо суспільну.Історично першою формою суспільного виробництва було натуральне виробництво.Натуральне виробництво – тип господарства, в якому процес створення матеріальних благ спрямований безпосередньо на задоволення власних потреб виробника .При натуральному господарстві продукт не набуває товарної форми ( тобто не стає об'єктом купівлі - продажу), а утворює фонд життєвих засобів для самого виробника.В античних рабовласницьких державах (Рим, Вавилон, Єгипет) поруч з натуральним господарством досить розвинутим було товарне виробництво. Останнє передбачало виробництво продукту не лише для власного споживання, а й на продаж. Натуральне господарство консервативне за своїм характером, позбавлене мобільності та динамічності. Основні його ознаки – прямі економічні зв'язки, замкнутість, універсалізація праці.Натуральна форма виробництва була характерною та пануючою для народів, що населяли Україну, практично до скасування кріпосного права (1861р.). Тобто, натуральну форму мав додатковий продукт, який привласнював поміщик або місцевий куркуль.Цей додатковий продукт виступав у вигляді багаточисельних натуральних повинностей і платежів. Соціально - економічна природа натур госп характерни риси1) такі, що характеризують організаційний бік натурального господарства;2) такі, що розкривають його економічну природу.Серед організаційних рис насамперед слід виділити замкненість. Суть її полягає в тому, що окреме натуральне господарство являє собою відокремлений, замкнутий у собі маленький світ. У такій системі кожна господарська одиниця здійснює всі види господарських робіт, починаючи від добування різних видів сировини й закінчуючи кінцевою підготовкою їх до споживання. Замкненість натурального господарства неминуче приводить до його консерватизму та стійкості протягом тривалого історичного відрізку часу. Також:слабо виражений поділ праці. Це проявляється в обмеженості галузей господарства, видів виробничої діяльності, спеціалізації виробників. У такому господарстві економічні відносини виступають у відкритій формі. Економічні відносини між людьми виступають такими, якими вони є в реальному житті, не затушовуючись якимись іншими формами. Остання риса натур госп ха-ться слабо вираженим суспільним характером вир. Отже, в натуральному господарстві суспільний характер праці, завдяки його замкненості, проявляється досить невиразно.
.Товарне виробництво і його роль у розвитку суспільного виробництва.
Това́рне виробни́цтво — виробництво, в якому продукти праці призначаються не для власного споживання, а для обміну через ринок шляхом купівлі-продажу.Товарне виробництво — така система організаційно-економічних відносин, за якої корисні продукти створюються для їхнього продажу на ринку. Система товарного виробництва має три найважливіші специфічні ознаки:видкрите госп, розподіл праці,непрямі зв'язки.Ці ознаки визначають відповіді на основні проблеми будь-якої економічної системи: що створювати, як застосовувати для цього фактори виробництва і для кого призначаються вироблені продукти. Зважаючи на ступінь розвитку відносин власності і організаційно-економічні відносини, можна виділити два види товарного виробництва: просте товарне виробництво та розширене (розвинуте) т.в. Роль:Звичайно, одинична диференціація праці на підприємстві, пов'язана з незакінченим виготовленням якоїсь частини готового продукту, не може породжувати товарного обміну. Такий обмін виникає внаслідок інших видів поділу праці. Міжнародний поділ праці породжує зовнішню торгівлю, загальний та особливий — внутрішню торгівлю.По-друге, товарне господарство уявляє собою відкриту систему організаційно-економічних відносин. За умов товарного виробництва працівники створюють корисні продукти не для власного споживання, а для продажу іншим людям. Весь обсяг новостворених речей за звичай виходить за межі кожної виробничої одиниці і надходить на ринок для задоволення попиту покупців.По-третє, товарному господарству притаманні непрямі, опосередковані зв'язки між виробництвом і споживанням. Вони розвиваються за формулою: виробництво — обмін — споживання. Виготовлена продукція спочатку надходить на ринок для обміну на інші вироби чи на гроші й тільки потім потрапляє у сферу споживання. Ринок підтверджує (або не підтверджує) необхідність виготовлення даного виду продукції. Саме за допомогою ринкового обміну встановлюються економічні відносини між виробниками і споживачами товарів.
Проста і розвинута форми товарного виробництва. Проста форма товарного виробництва. Товарне господарство, в якому продукти виробляються для обміну самостійними дрібними виробниками — ремісниками, кустарями, селянами тощо являє собою просту форму товарного виробництва. Вона представляє клас приватних власників міста і села, який займається дрібним виробництвом або дрібною торгівлею, застосовує особисту працю або працю членів сім’ї, іноді найману працю і живе на доходи свого господарства. У XIV—XV ст. з’являються елементи розвиненої форми товарного виробництва. Його вищий ступінь являє собою такий стан розвитку, коли товаром стають не тільки ресурси і продукти, що можуть відтворюватися людиною, а й такий ресурс, як робоча сила. Крім того, виникають і одержують товарну форму акції, облігації, кредитні ресурси. Об’єктами купівлі-продажу стають фабрики, заводи, шахти, а також гігантські корпорації. Класичним вираженням розвиненої форми товарного виробництва є капіталістичний спосіб виробництва.Між простим і розвиненим товарним виробництвом існують такі суттєві відмінності:
1) простому товарному виробництву властиве пряме поєднання виробника із засобами виробництва, а розвиненому, навпаки, властиве відокремлення виробника від засобів виробництва, перетворення маси виробників у найманих працівників, які позбавлені засобів виробництва, відчужені від власності на них; 2) просте товарне виробництво основане на особистій праці, а розвинене товарне виробництво — на найманій, відчуженій праці; 3) в умовах простого товарного господарства селяни і ремісники виробляють товар одноосібно, а при розвиненому товарному виробництві на кожному підприємстві колективно працюють десятки, сотні і тисячі найманих робітників; 4) просте товарне господарство породжує розвинене товарне господарство, але останнє, навпаки, намагається знищити просте товарне господарство. Спільна риса— існування ринку та грошей.
14. Товар та його властивості
.Товар - це продукт праці, який виробляється для обміну шляхом купівлі-продажу.Кожний товар має дві властивості: по-перше, задовольняє певну потребу людини, по-друге, здатний обмінюватись на інші блага в певних пропорціях. Тобто йому властиві споживна вартість і вартість. Товаром може бути як матеріальне, так і нематеріальне благо, в тому числі й послуга. Серед безлічі товарів, що існують в світі, є такі, що задовольняють одну й ту ж саму потребу людини. Наприклад, кава і чай, спагеті і макарони, печиво чи вафлі. Такі товари називаються взаємозамінюваними (тобто субститутами). Взаємозамінюваною є також низка послуг. Наприклад, транспортування вантажів і пасажирів можна здійснювати за допомогою літаків, поїздів та автомобілів.Крім того, існують товари, здатні задовольняти потреби людини лише в комплексі. Це автомобіль і бензин, лижі та лижні черевики, фотоапарат і фотоплівка. Такі товари називають взаємодоповнюючими (або комплементарними).
Споживна вартість і вартість товару зумовлені двоїстим характером праці, втіленої у ньому. Праця товаровиробника є водночас і конкретною, і абстрактною. Конкретна форма праці обумовлена тим, що вона завжди спрямована на створення цілком конкретних споживних вартостей (наприклад, стільця, костюму, книги). Для того, щоб виробити якесь благо, потрібні конкретні умови: конкретна професійна підготовка (наприклад, столяра), цілком конкретний предмет праці (дерево), цілком конкретні засоби праці (пилка, молоток, долото, рубанок). Тому будь-яка трудова діяльність завжди є не що інше, як конкретна праця. Поза конкретною формою трудової діяльності немає праці як такої. Таким чином, конкретною називається корисна праця, яка створює речі, що задовольняють ті чи інші потреби. Види конкретної праці якісно відмінні один від одного. Відрізняються вони за метою, предметами, засобами праці, характером трудових прийомів та кінцевими результатами. Конкретна праця, створюючи споживну вартість, не може створювати вартість. Вона виражає те, чим товари відрізняються один від одного. Основою ж вартості може бути лише те, що є спільним для всіх видів праці: затрати робочої сили, тобто витрати мускульної, нервової та розумової енергії. У цій своїй якості праця товаровиробників, що виступає як затрати робочої сили незалежно від її конкретної форми, називається абстрактною. В такому випадку ми побачимо, що і стіл, і костюм, і туфлі - це все праця взагалі.
Товар та його властивості.
Товар є попередником багатьох інших економічних категорій ринкової економіки — грошей, капіталу, найманої праці, капіталізму та ін. Тому, щоб зрозуміти ці та інші категорії сучасної економічної системи, важливо пізнати і зрозуміти сутність товару. Американський економіст П. Самуэльсон вважає, що товар — це економічне благо, яке є відносно рідким. Таке визначення скоріше стосується однієї з властивостей товару, а не його сутності.
Товар – з точки зору марксиської концепції товар – це продукт праці , який завдяки його властивостям задовольняє певні людські потреби і здатний обмінюватися на інші блага. Товар має дві властивості споживчу та мінову вартість споживча вартість здатність товару задовольняти певні людські потреби ( як особисті так і виробничі ) властивість товару обмінюватися на інші товари в певному кількісному співвідношенні –це мінова вартість ( кількісна характеристика).
Споживчавартість—це корисність речі, її здатність задовольнити будь-які людські потреби.
Не є товаром речідані природою і не створені людською працею; створені людською працею для споживання іншими людьми, але що поступає в їх розпорядження прямо чи безпосередньо без обміну або через обмін, коли вони покинули сферу обміну та знаходяться в сферіспоживання.
Щобріч стала товаром, вона маєпереходити з рук у руки не за дарма, а в обмін на щось, на якусьіншуспоживчувартість в тійчиіншійпропорції.
Якістю товару є суспільно-споживчавартість – цетакожспоживчавартість, яка: 1-має корисність,-створена не для влсногоспоживання,а для обміну на ринку, 2-вона створена в кількості та структурісуспільної потреби; 3-це споживчавартість не лишеокремихречей,авсієїмаси речей даного роду, призначена для продажу в зіставлення з потребою їх в суспільстві.
Міновава ртість товару—цекількіснеспівідношення, пропорція в якійданий товар обмінений на інший товар. Кожний товар має декілька мінових вартостей. Абстрагування від природніх якостей товарів показує, що спільним для всіх товарів і основою є те, що всі товари-продукти, згустки кристали людської праці. Втілена в товарах суспільна праця образує вартість товару.
15. Закон вартості- об'єктивний і найважливіший економічний закон товарного виробництва. Суть його полягає в тому, що виробництво й обмін товарів здійснюються відповідно до їхньої суспільної вартості, суспільно необхідних витрат праці на їх виготовлення. Основою виникнення закону вартості є товарне виробництво. Він діє в будь-якій економічній системі, де відбуваються товарно-грошові відносини. Закону вартості властиві такі основні риси:1) в основі вартості лежить суспільно необхідна праця;2) величина вартості товару прямо пропорційна до кількості втіленої в ньому суспільно необхідної праці і обернено пропорційна до її продуктивної сили;3) еквівалентний обмін товарів, тобто обмін товарів відповідно до кількості втіленої в них суспільно необхідної праці;4) з виникненням грошей і ціни закон вартості виступає стихійним регулятором ринкових цін, визначає їх рівень;5) через механізм ринкових цін закон вартості активно впливає на процес економічного виробництва, сприяє його скороченню або розширенню. закон вартості виконує такі основні функції:1) регулятора товарного виробництва, розподілу суспільної праці між галузями та сферами виробництва;2) стимулятора зростання продуктивності суспільної праці, зниження витрат на виробництво продукції;3) диференціації товаровиробників залежно від співвідношення їх індивідуальних витрат праці із суспільно необхідними.
16.Альтернативні теорії цінності товару
Багато західних економістів намагаються пояснювати зміни мінової вартості товарів та їх вартості в цілому співвідношенням попиту і пропозиції. Вони вважають, що коли попит на даний вид товару підвищується, а пропозиція залишається без зміни, то мінова вартість зростає. Якщо ж пропозиція перевищує попит, то мінова вартість зменшується. Звичайно, зміни мінової вартості під впливом коливань попиту і пропозиції мають місце. Але це свідчить лише про залежність коливань мінової вартості при припущенні, що попит і пропозиція дорівнюють одне одному. У даному разі коливання попиту і пропозиції перестають що-небудь пояснювати, і питання, чому за даний вид товарів дають саме стільки інших товарів, а не більше і не менше, залишається невирішеним. Необхідно знайти ту об’єктивну основу, що регулює не випадкові пропорції під впливом співвідношень попиту і пропозиції, а закономірні, типові пропорції обміну товарами.
Дана теорія була спробою пов’язати теорію трудової вартості з реальною дійсністю, з ціною і грошима, з ринковими відносинами. У цьому — заслуга авторів теорії Г. Маклеода і Дж. Стюарта (Великобританія) з позицій розвитку загальної проблеми вартості.
Інша теорія — теорія витрат виробництва — підтверджувала, що у разі даного співвідношення попиту і пропозиції вартість товару визначається витратами виробництва. Основоположниками її виступили Р. Торренс, Дж. С. Мілль, Д. Мак-Куллох та ін. Ця теорія не суперечить трудовій теорії вартості. Вона розглядає останню як витрати виробництва з точки зору суспільства, або, за визначенням К. Маркса, як реальні витрати виробництва. З погляду суспільства витрати виробництва будь-якого товару зво-дяться до витрат утіленої праці, необхідної праці (вартості робочої сили) і додаткової праці (додаткової вартості). У цих витратах праці і полягають витрати суспільства на виробництво даного товару.
З теорією витрат виробництва безпосередньо межує теорія трьох факторів виробництва (автор — французький економіст Ж.-Б. Сей). Вона вказує на участь у процесі виробництва капіталу, праці і землі, оскільки кожний з цих чинників у міру своєї корисності і цінності робить внесок у створення вартості. Вади даної теорії полягають у тому, що вона ототожнює капітал із капіталістом, а землю — із землевласником. У цій теорії капітал варто розглядати не як категорію експлуатації, а як раніше створену вартість, як суспільну форму трудової вартості в умовах загального товарного виробництва. Власник цієї вартості має право на дохід так само, як і власник вартості робочої сили. За сучасних умов у процесі виробництва бере участь і четвертий чинник — підприємництво.
Найбільш популярною на Заході є теорія граничної корис-ності. Автори її — Г. Госсен (Німеччина), К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк (Австрія). Сутність даної теорії полягає в тому, що вартість товару залежить від важливості і необхідності тієї потреби, яку він задовольняє, за умов його граничної корисності. Згідно з цією концепцією, цінність (вартість) речі визначається тим значенням, що їй надає людина у своїй свідомості. Інакше кажучи, цінність речі зумовлюється корисністю її для тієї або іншої особи. У свідомості кожної людини, зазначають представники цієї школи, одні речі набувають більшого значення, інші — меншого. Ступінь потреби в різноманітних речах неоднаковий, і вони мають тому різну корисність і цінність. Але й різні екземпляри однієї і тієї ж речі теж мають неоднакову корисність. Цінність речі визначається, за положеннями цієї школи, значенням, що надається тому екземпляру, який задовольняє найменш напружену потребу з числа тих, що можуть бути задоволені при даному запасі цього блага, цієї речі. Корисність такої речі є найменшою, граничною (звідси і назва концепції — теорія граничної корисності).
Для доказу та ілюстрації теорії граничної корисності її прихильники звертаються не до сфери виробництва товарів, а до психологічних переживань людей, що потрапили в умови, де вони мають справу з обмеженим запасом тих або інших благ і не можуть його змінити.
Ті фахівці, які абсолютно не сприймають дану теорію, висувають таку логіку заперечень. Товари мають об’єктивну споживчу вартість для суспільства, а не суб’єктивну споживчу вартість для виробників. Товар виготовляється для продажу, не будучи корисністю для його виробника. Психологічні оцінки в дусі теорії граничної корисності можуть виникнути в умовах пустелі або на незаселеному острові, де немає жодного виробництва, але вони не можуть з’явитися за товарного виробництва, коли є ринок, на якому продаються всі необхідні продукти. Оцінки людей поза суспільством, у пустелі, дрімучому лісі можуть бути об’єктом психології, але об’єктом політичної економії є тільки відносини, пов’язані прямо або опосередковано з виробництвом. У суспільстві, де люди постійно виробляють та обмінюють продукти, товари для виробника мають однакову цінність. Вони потрібні йому тільки як засіб одержання інших речей. Самі ж по собі вони для нього не є ні корисністю, ні граничною корисністю.
18. Гроші та їх суттєві риси. Функції грошей.
Сутність грошей
1)Бути суспільно визнаними як гроші
2.)Бути здатними виконувати функції збереження вартості.
3)Бути абсолютно ліквідним засобом обміну
4)Виконувати роль посередника.
Гроші- Це специфічний товар із споживчою вартістю якого нерозривно зв’язана здатність виконувати функцію всезагального еквіваленту.
Функції грошей
Функції грошей — це дії, які вони здійснюють у ринковій економіці.
1)Міра вартості
2) Засіб платежу
3) засіб обміну
4)Засіб нагромадження та заощадження
5)світові гроші
Будучи засобом,що забезпечую еквівалентом обміну,тобто,будучи еквівалентною вартістю, гроші вимірюють мірою вартості.
Виконуючи функцію обігу, гроші забезпечують перехід від натурального до товарного виробництва. Вони виконують функцію посередника в реалізації такої форми обміну товарів,як товар—гроші—товар .
Пояснюючи функцію грошей як функцію нагромадження та заощадження слід звернутися до такого прикладу: щоб придбати певну річ яка вкрай необхідна як благо,але при цьому надзвичайно дорого коштує як продукт праці на досить значну суму грошей,які будуть еквівалентні вартості необхідного товару тобто це функція накопичення майбутньої купівельної спроможності.
Функцію світових грошей пов’язана з веденням міжнародної торгівлі.Особливо ця функція активізується в умовах глобалізації економіки.
19. Грошовий обіг і його закони.
Грошовий обіг - це рух грошей у готівковій і безготівковій формах, який обслуговує реалізацію товарів і нетоварні платежі в господарстві. У міру розвитку ринку, розширення і поглиблення грошових відносин ускладнювалися вимоги з боку ринку до грошей. У відповідь на це гроші змінювали свою форму. Закон грошового обігу полянає у дотриманні в обігу необхідної к-сті грошей,це закон к-сті грошей в обігу.К-сть грошей,необхідних для обігу: Kг = Сц + П - К - ВП / O,де КГ-к-сть грошей,СЦ-сума цін усіх реалізованих за рік товарів,К-сума цін товар,проданих в кредит,П-сума платежів по зобов’язаннях,ВП-сума платежів,що взаємно погаш,О-швидкість обігу грошей.Для того щоб визначити,необхідну кількість грошей потрібно знайти М1=PQ:V.Закон грош обыгу визнач рыв-нням Мф(фактична грош маса обигу)=Мн(обэктивно необх для обигу маса грошей)Якщо у обігу знаходяться зайві гроші Мф>Мн.а знак < коли існує нестача грошей в обігу.Закони грошового обігу - спроба усвідомити шляхи подолання або уникнення надзвичайно складного економічного явища, що пов'язане саме з паперовими грошима - інфляції.Рывняння фышера на пит» скільки паперових грошей необхідно для обслуговування товарного обігу, як ця кількість впливає на економіку» M * V = P * Q де:М - маса грошей, що знаходиться в обігу;V - середня швидкість (кількість) обороту грошової одиниці;Р - рівень ціни на ринку;Q - реальний обсяг товарної маси на ринку.
20. Грошовий обіг, закон грошового обігу.
Грошовий обіг — це рух грошей у готівковій і безго тівковій формах, який обслуговує реалізацію товарів і не товарні платежі в господарстві.
Обіг грошей здійснюється на основі властивих йому законів.
Одним з найважливіших є закон, який визначає кількість грошей, необхідних для обігу.
Закон грошового обігу передбачає, що протягом певного періоду в обігу має бути певна, об’єктивно зумовлена грошова маса. Він з’ясовує внутрішні зв’язки між кількістю грошей в обігу і масою товарів, рівнем цін, швидкістю обороту грошей.
Згідно з класичним підходом кількість грошей, необхідних для обігу, може бути визначена за такою формулою:
КГ=СЦ-К+ПЛ-ВП /О
де СЦ — сума товарних цін;
К — сума цін товарів, проданих у кредит;
ПЛ — сума платежів за борговими зобов'язаннями;
ВП — сума взаємопогашених безготівкових платежів;
О — швидкість оборотів грошової одиниці.
Основними елементами грошового обігу виступають: товарна маса, що перебуває в обігу; рівень цін на товари; швидкість обо роту грошей. При цьому не рівень цін на товари залежить від кількості грошей в обороті, а навпаки, кількість грошей, що пе ребуває в обігу, залежить від рівня цін. Крім того, не швидкість обігу грошей залежить від їх кількості, а кількість грошей зале жить від швидкості обігу.
При функціонуванні повноцінних грошей в обігу знаходи лася лише необхідна кількість грошових одиниць. Роль регуля тора тут стихійно збігалася з функцією грошей як засобу на громадження
Сутність закону обігу папе рових грошей полягає в тому, що їх випуск має дорівнювати тій кількості замінених ними золотих грошей, яка необхідна для забезпечення нормального товарного обігу. Він базуються на неокла сичній теорії рівняння грошової і товарної мас, запропонованої американським економістом І. Фішером: МV = РQ
де М — маса грошей в обігу; V — середня швидкість обігу грошей; Р — середній рівень цін на товари та послуги; Q — кількість то варів та послуг, представлених на ринку.
Інфляція. Причини інфляції та наслідки.
Інфляція — це знецінення грошей, спричинене диспропорціями в суспільному виробництві й порушенням законів грошового обігу, яке виявляється у стійкому зростанні цін на товари і послуги. Інфляція зумовлена комплексом внутрішніх і зовнішніх причин .Найважливішими з внутрішніх причин інфляції є:—порушення пропорцій відтворення між виробництвом і споживанням, нагро-мадженням і споживанням, попитом і пропозицією, грошовою масою в обігу і сумою товарних цін;—значне зростання дефіциту державного бюджету і державного боргу, зумовле-них непродуктивними державними витратами; —надмірна емісія паперових грошей, яка порушує закони грошового обігу;—мілітаризація економіки, що відволікає значну частину ресурсів в оборонну промисловість, призводить до недовиробництва товарів народного споживан-ня, створює їх дефіцит;—збільшення податкового тягаря на товаровиробників;— випередження темпів зростання заробітної плати порівняно з темпами зрос-тання продуктивності праці. Економічні наслідки інфляціїПо-перше, інфляція руйнує нормальні господарські зв’язки, посилює диспропор-ції в економіці, дезорганізує інвестиційний процес, оскільки при нестримному зрос-танні цін мета виробництва (прибуток) може бути досягнута і без зростання вироб-ництва.
По-друге, капітали переливаються з виробництва у сферу обігу, насамперед у спе-кулятивні комерційні структури, де вони швидше обертаються і приносять величезні прибутки, а також «втікають» за кордон у пошуках прибутковішого застосування й надійного прибутку. По-третє,порушується нормальне функціонування кредитно-грошової системи. По-четверте, поступово згортаються товарно-грошові відносини й розширюється прямий продуктообмін на основі бартерних угод.По-п’яте, інфляція негативно впливає і на міжнародне економічне та валютно-кредитне становище країни.Соціальні наслідки інфляції
По-перше, інфляція знижує життєвий рівень усіх верств населення, особливо тих, які мають сталий дохід, оскільки темпи зростання доходів відстають від темпів зростання цін на товари й послуги.По-друге, інфляція знецінює попередні грошові заощадження населення в бан-ках, страхових полісах, щорічну ренту та інші паперові активи з фіксованою вартістю.По-третє, інфляція посилює безробіття, підриває мотивацію до ефективної тру-дової діяльності, посилює соціальну диференціацію населення і соціальну напругу в суспільстві.
21. Домогосподарство всистемі економічних відносин.
Серед безлічі учасників господарювання сучасна економічна теорія виокремлює три основні групи суб'єктів економічних відносин:
* домашні (сімейні) господарства;
* підприємства (фірми) різних видів, форм і господарської спеціалізації;
* держава з її розгалуженим апаратом управління та захисту.
Поняття «домогосподарство»
Первинним (базовим) суб'єктом економічних відносин є домашнє господарство. В економічному плані під цим розуміється група осіб, які пов'язані родинними стосунками і ведуть спільне господарство для сімейного споживання. Тому саме поняття «домогосподарство» близьке до поняття сімейне господарство у традиційному розумінні: сім'я – це люди, пов язані родинними зв язками, мають спільні доходи і спільно їх використовують (сім'я може складатись і з однієї людини).
Отже, домашнє господарство -це окрема господарююча одиниця, що складається з однієї або групи осіб, об'єднаних місцем проживання і спільним бюджетом, яка є власником і постачальником ресурсів в економіку та одержує натомість кошти для придбання необхідних благ з метою забезпечення своєї життєдіяльності.
Домашні господарства постачають підприємствам незамінні виробничі ресурси: робочу силу, підприємницькі здібності, а також капітал, землю тощо. Формування в домашніх господарствах споживчого попиту -необхідна умова стимулювання розвитку будь-якої економіки.
Домашнє господарство є одним з найактивніших суб'єктів економічних відносин суспільства, оскільки саме в ньому виникають первинні економічні потреби, формуються первинні економічні інтереси, які стимулюють розвиток суспільного виробництва. Термін «домогосподарство» об'єднує всіх споживачів: найманих працівників, підприємців, власників капіталів, природних ресурсів, осіб, що зайняті і незайняті в суспільному виробництві.
В узагальненому вигляді домашнє господарство виконує подвійну роль в сучасній економіці. З одного боку, воно є активним суб'єктом ринкових відносин, а з іншого -важливою ланкою в економічному кругообігу ресурсів, товарів (послуг), доходів.
22. Сутність домогосподарств розкривається через функції, які вони виконують в економічному розвитку суспільства. Головні з них такі: споживання, постачання чинників виробництва та заощадження.
Насамперед у національній економіці домашні господарства є постачальниками на ринок ресурсів, серед них послуги чинників виробництва. Насамперед - це людських ресурсів, послуг чинника "праця". Кожна людина є власником робочої сили, носієм знання, виробничого досвіду. Вона має вільно розпоряджатися своєю продуктивною силою, використовувати її цінності у власних інтересах. Праця людини спрямована на створення необхідних для задоволення особистих і суспільних потреб у матеріальних і духовних благах. Кожний робітник працюючи на підприємстві чи виробляючи власну продукцію, забезпечує суспільство ресурсами праці. Науково-технічний прогрес підвищує роль праці людини в суспільному виробництві і висуває нові, значно вищі вимоги до кожного працівника, до його кваліфікації і відповідності. Сучасний технічний прогрес вимагає робітника висококваліфікованого, творчого, вільного, тому й праця має бути вільною, матеріально забезпеченою. Завдання полягає в тому, щоб забезпечити найраціональніше, найефективніше використання людських ресурсів з метою досягнення максимального задоволення матеріальних потреб людини, що швидко зростають.
При цьому треба мати на увазі, що внесок домогосподарств у ресурсний потенціал національної економіки не обмежується людською працею. Домогосподарства можуть мати у своєму розпорядженні засоби виробництва (господарські будівлі, житлові будинки, землю, машини та виробниче обладнання, комп'ютери, транспортні засоби, сировину, матеріали тощо) і використовувати їх на свій розсуд.
Домогосподарства можуть постачати національному виробництву, крім трудових ресурсів та капіталу, і грошові кошти. Вони вносять гроші в банки, купують акції та облігації акціонерних товариств і банків.
Провідною функцією домогосподарств виступає споживання. Вони є первинним осередком споживання, що утворює найважливішу складову частину ефективного попиту. Зростання попиту домогосподарств стимулює збільшення обсягу національного виробництва нових товарів та послуг.
Сутність функції заощадження виражається в тому, що домогосподарства для того, щоб придбати нові споживчі блага, повинні певну частку отриманих доходів заощаджувати
27. Капітал як економічна категорія товарного виробництва.
Сучасна економічна наука трактує капітал як складну, бататоаспектну категорію, еволюція якої відобразила історичний процес розвитку природи, форм руху, динаміки та структури товарного виробництва. Предметно-функціонального підходу, згідно з яким капітал ототожнюється з нагромадженою працею, призначеною для подальшого виробництва або продажу з метою одержання доходу.У межах цього підходу значного поширення набув аналіз капіталу як фактора виробництва, що впливає на результати підприємницької діяльності і приносить дохід власникові. При цьому підкреслюється особливе місце капіталу в системі економічних ресурсів, зумовлене його високою мобільністю, похідним характером формування та роллю, що опосередковується. Соціально-економічного підходу, згідно з яким капітал трактується як економічна категорія - специфічні суспільні відносини, що виникають за певних історичних умов. Особливістю соціально-економічного підходу є прагнення охарактеризувати суспільно-економічну сутність капіталу в органічному. Меркантилісти (XV-XVIII ст. Ототожнення капіталу з грошима (золотом, сріблом). Фізіократи (друга половина ХVПІст.) Ототожнення капіталу із засобами сільськогосподарського виробництва, поєднання яких з природою (землею) забезпечує приріст чистого продукту. А. Сміт (1723-1790) Капітал як частина призначених для подальшого виробництва запасів, від яких очікують отримати дохід. К. Маркс (1818-1883) Капітал - самозростаюча вартість (вартість, що приносить додаткову вартість); виробничі відносини капіталістичного способу виробництва, засновані на експлуатації та монопольному привласненні капіталістами яе оплаченої праці
24.25. Підприємство як товаровиробник. Підприємництво.
Підприємницька діяльність, як правило, реалізується через певну соціально-економічну форму. У сучасній ринковій економіці такою найбільш загальною формою є підприємство.
Підприємство - це первинна ланка суспільного виробництва, яка забезпечує виготовлення певних товарів чи надання послуг і здійснює процес відтворення на основі самоокупності й самостійності. Для створення підприємства передбачено певний порядок. Він включає акт державної реєстрації підприємства як юридичної особи. Останнє означає, що господарюючий суб'єкт отримує права й обов'язки щодо всіх самостійних дій. Водночас реєстрація підприємства як юридичної особи передбачає отримання ним певних атрибутів господарюючого суб'єкта. До них слід віднести:
o найменування підприємства, а у випадку промислового виробництва - ще й власний товарний знак;
o печатку даного підприємства;
o самостійний баланс;
o розрахунковий та інші рахунки в банку.
За законами України, підприємницьку діяльність можна здійснювати і без створення юридичної особи. У цьому випадку громадянин реєструє себе як фізичну особу, що займається підприємницькою діяльністю, і отримує відповідне державне свідоцтво на здійснення вказаної в ньому підприємницької діяльності.
Підприємство створюється власником для здійснення підприємницької діяльності з метою отримання прибутку. Саме отримання прибутку і є головним стимулюючим фактором створення і функціонування підприємства. Для досягнення цієї мети необхідна певна організація діяльності підприємства як господарюючого суб'єкта. Ця організація, як правило, передбачає визначення місії підприємства, конкретних завдань його діяльності тощо.
Місія підприємства формулює основну мету діяльності господарюючого суб'єкта з погляду її місця в житті суспільства. Як правило, вона втілюється в тому чи іншому гаслі. Скажімо, така відома у світі фірма, як Макдональдс, свою мету зводить до девізу: "Сервіс, якість, чистота". Фірма "Філіпс" формулює свою місію у гаслі: "Змінимо життя на краще!"
Більш конкретно місія підприємства реалізується в його цілях. Вони можуть бути різними, залежно від конкретних умов господарювання і вже досягнутих підприємством рубежів. Найчастіше вони пов'язані з досягненням високого рівня прибутковості, продуктивності функціонування підприємства, нарощуванням обсягів виробництва, вирішенням проблем якості продукції та послуг, рентабельності виробничої діяльності тощо. Цілі підприємства мають бути конкретними, кількісно вимірюваними, реалістичними, чітко зорієнтованими в часі. Тільки за таких умов підприємство може успішно здійснювати свою діяльність і забезпечувати певний розвиток.
Повсякденна діяльність підприємства здійснюється за його статутом, який регламентує всі види діяльності і визначає права й обов'язки як усього трудового колективу, так і його окремих працівників. У цьому статуті обумовлюються основні принципи та характер взаємодії тих підсистем, з яких складається підприємство. До їх складу входять: технічна, технологічна, фінансова, соціальна та інші підсистеми.
Як первинна ланка суспільного виробництва, підприємство характеризується певними моментами. До найважливіших з них слід віднести такі:
o на підприємстві здійснюється процес поєднання робочої сили і засобів виробництва;
o тут відбувається процес виготовлення товарів та надання різноманітних послуг;
o виникають і реалізуються виробничі відносини;
o на підприємстві зосереджується основна частина суспільного капіталу;
o виникають, поєднуються і взаємодіють усі види інтересів (індивідуальних, колективних, суспільних);
o результатом функціонування підприємства є товари та різноманітні послуги, що надаються цими підприємствами;
o на ринку кожне підприємство виступає, з одного боку, як товаровиробник, що пропонує свої товари та послуги, а з іншого - як споживач, що потребує для своєї діяльності різноманітних матеріальних, фінансових та трудових ресурсів.
Процес функціонування підприємства здійснюється за певними принципами. Найважливішими з них в умовах ринкової організації економіки є:
- самостійність;
- самофінансування;
- самоокупність;
- матеріальна зацікавленість виробників у результатах роботи підприємства;
- економічна відповідальність за свої дії в межах, визначених чинним законодавством.
найманих робітників. А. Маршалл (1842-1924) Капітал - сукупність речей, що формують передумови виробництва. Головна його властивість - здатність приносити дохід, який залежить від продуктивності факторів виробництва та відносної рідкісності, що випливає з тягаря утримання.
28. Специфіка фактору виробництва робоча сила.
К – це авансована вартість в процесі свого руху приносить більшу вартість Г/=Г+ΔГ
Робоча сила є специфічним фактором виробництва використання якого в процесі виробництва приводить до створення неї вартості. Це нова вартість наз. додаткова вартість. – це приріст вартості по відношенню до тієї, яка була витрачена. Вартість робочої сили визначається вартістю набору благ які необхідні для задоволення потреб робітника в харчуванні, одязі, забезпеченні житлом, збереження здоров’я, освіти та підвищення кваліфікації. Отже робоча сила як будь – який інший товар має вартість і споживчу вартість.
Споживча вартість роб. сили – здатність робочої сили створювати додаткову вартість. Зростання продуктивності праці приводить до того, що для створення благ, які необхідні працівнику для задоволення власних потреб він витрачає все менше робочого часу. Це дає можливість збільшити час протягом якого він створює додаткову вартість. Необхідний час – це час який необхідно для виробництва благ для задоволення власних потреб виробника.
Додатковий час – це час за який створюється додаткова вартість. Формою вартості робочої сили є заробітна плата. (види: номінальна і реальна)
30. Структура капіталу. це сукупність фінансових засобів організації з різних джерел довгострокового фінансування. Складові капіталуКапітал організації підрозділяється на власний, залучений та позичковий. Власний капітал — це власні джерела підприємства, які без визначення строку повернення внесені засновниками або залишені ними (засновниками) на підприємстві з уже оподаткованого прибутку Власний капітал складається з таких компонентів:статутний капітал, пайовий капітал,додатковий вкладений капітал,інший додатковий капітал,резервний капітал,нерозподілений прибуток (непокритий збиток),неоплачений капітал,вилучений капітал.Залучений капітал — кошти, які залучаються для фінансування, розвитку підприємства на поворотній основі. Основними видами залученого капіталу: банківський кредит, фінансовий лізинг, емісія облігацій тощо.Позичковий капітал — це частина авансованого капіталу, сформована за рахунок не повернутих позичкових джерел, які повинні бути відшкодовані кредиторам через певний строк у зумовленій формі. Цільова структура капіталу — залучення капіталу з різних джерел фінансування у такій цільовій пропорції: мінімальна загальна вартість капіталу організації, а ринкова ціна організації — максимальна. Структура капіталу організації залежить від таких умов: стійкості положення на ринку, структури активів, рентабельності операційної діяльності, інвестиційних можливостей зростання та інших чинників, що впливають на потреби у фінансуванні. Кількісні параметри структури капіталу визначаються на основі визначення можливості обслуговування боргу та ефективності використання кредитних коштів. Передумовою таких розрахунків є прогноз обсягів продажів. Якщо він збільшується, то мають збільшуватися і активи, а отже, виникає потреба в додатковому фінансуванні, яку можна задовольнити за рахунок збільшення прибутку та за рахунок залучення зовнішніх джерел фінансування. Зазвичай до певної межі темпу зростання продажів (3-5 %) організація може обійтися власними джерелами, але при перевищенні цієї межі потрібно залучати фінансові ресурси.Існують різні рекомендації стосовно структури капіталу. Більшість із них зазначають те, що питома вага позикових коштів у пасиві не повинна перевищувати 40-50 %.При формуванні структури капіталу підприємства, необхідно враховувати позитивні та негативні сторони впливу власного та позикового капіталу на середньозважену вартість капіталу, яка враховується при визначенні ринкової вартості підприємства.Оптимізація структури капіталу має головним критерієм оптимізації мінімізацію середньозваженої вартості капіталу підприємства при збільшенні доходів власників. Для акціонерного товариства оптимізація структури капіталу має критерієм мінімізацію середньозваженої ціни капіталу при зростанні ціни акції. Основним інструментом при цьому є визначення доцільності залучення нових позик у капітал підприємства механізмом фінансового левериджу (фінансового важеля).
Перетворення грошей у капітал. Структура капіталу: постійний та змінний капітал. Додаткова вартість.
Капітал є основною категорією і обов’язковим елементом ринкової економіки.
Капітал – специфічні суспільно – виробничі відносини, які виникають між власниками засобів виробництва і найманими працівниками.
Постíйний і змíнний капіта́л — поняття марксистської політекономії.
Постійний капітал — частина фізичного капіталу, яка бере участь у процесі праці своїм речовим змістом, є при цьому фактором виробництва, але не залучається до процесу збільшення вартостей, не змінює величини своєї вартості і відповідно не створює додаткової вартості, а переноситься конкретною працею на новостворений продукт у формі амортизації.
Змінний капітал — частина капіталу, авансована на придбання робочої сили, яка змінює свою вартість у процесі виробництва, тобто не тільки відтворює власний еквівалент, а й створює своєю працею завдяки синергічному ефекту додаткову вартість.
Карл Маркс, автор фундаментальної праці «Капітал. Критика політичної економії», зробив свій внесок у трактування капіталу класичної економічної теорії. В основі цих змін лежало його ідея про додаткову вартість. За Марксом додаткова вартість утворюється тільки завдяки найманій праці. Тому він розділив капітал на постійний та змінний. Постійний капітал, до якого входять засоби виробництва: машини, складські приміщення, сировина і всі витрати виробництва за винятком заробітної плати, може тільки переносити свою вартість на вартість продукту цілком або частинами, змінний капітал, який складається із заробітної плати робітників, створює додаткову вартість, за рахунок якої й відбувається збагачення капіталіста.
Метою капіталіста є отримання додаткової вартості (надлишку вартості вироблених товарів над вартістю витраченого на таке виробництво капіталу). Згідно з марксистською теорією, додаткову вартість створює саме змінний капітал. Постійний капітал створює умови, які поширюють право власності капіталіста на додаткову вартість.
Додатко́ва ва́ртість — це вартість, створена працівниками понад вартість робочої сили і безкоштовно привласнена власником засобів виробництва. Виходячи з цього, вартість товару (W) можна виразити так:
W = с + V + m
де с вартість засобів виробництва, V — вартість робочої сили, m — додаткова вартість.
Вперше наукове обґрунтування вартості дав Вільям Петті. Він є родоначальником трудової теорії вартості. Глибше обґрунтування суті додаткової вартості дав Карл Маркс. Він виділяв 2 види додаткової вартості — абсолютну та відносну:
абсолютна пов'язана з подовженням робочого дня;
відносна пов'язана зі зростанням інтенсивності праці;
надлишкова одержують окремі підприємці за допомогою більш досконалих машин і технологій, досягаючи на своїх підприємствах більш високої продуктивності праці.
30. Норма прибутку. Рентабельність. Термін рентабельність веде своє походження від рента, що в буквальному сенсі означає доход.Рентабельність — поняття, що характеризує економічну ефективність виробництва, за якої підприємство за рахунок грошової виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) повністю відшкодовує витрати на її виробництво й одержує прибуток як головне джерело розширеного відтворення. Тому для визначення ефективності використання виробничих фондів розраховують показник норми прибутку (Нn): Нn=П*100/Фос+Фоб, де Фос і Фоб — середньорічна вартість відповідно основних виробничих фондів і оборотних фондів. Показники рентабельності використовують для порівняльної оцінки ефективності роботи окремих підприємств і галузей, що випускають різні обсяги і види продукції. Ці показники характеризують отриманий прибуток по відношенню до витраченим виробничих ресурсів. Найбільш часто використовуються такі показники, як рентабельність продукції і рентабельність виробництва. Найбільш часто використовуються такі показники, як рентабельність продукції і рентабельність виробництва. Рентабельність продукції (норма прибутку) - це відношення загальної суми прибутку до витрат виробництва і реалізації продукції (відносна величина прибутку, що припадає на 1 крб. Поточних витрат):Pn=Ц-С/С * 100%,де Ц - ціна одиниці продукції; С - собівартість одиниці продукції.Рентабельність виробництва (загальна) показує відношення загальної суми прибутку до середньорічної вартості основних і нормованих оборотних засобів ( величину прибутку в розрахунку на 1 крб. виробничих фондів): Pо=П/ОСср+ОбСср * 100%, де П - сума прибутку; ОС СР - середньорічна вартість основних засобів; ОБС СР - середні за рік залишки оборотних коштів.Цей показник характеризує ефективність виробничо-господарської діяльності підприємства, відображаючи при якій величиною використаного капіталу отримана дана маса прибутку.За допомогою рентабельності продукції оцінюють ефективність виробництва окремих видів виробів, а рентабельність виробництва, або загальна, балансова рентабельність, є показником ефективності роботи підприємства (галузі) в цілому.Підвищенню рівня рентабельності сприяють збільшення маси прибутку, зниження собівартості продукції, поліпшення використання виробничих фондів. Показники рентабельності використовують при оцінці фінансового стану підприємства.
31. Кругообіг капіталу. Основний і оборотний капітал. Кругообіг капіталу — це безперервний рух капіталу, у процесі якого він послідовно проходить три стадії, набуває на кожній з них певної функціональної форми і повертається до своєї вихідної форми — грошової. У процесі кругообігу капітал проходить три стадії.Перша стадія: Г — Т (Рс + Зв) — купівля на ринку засобів виробництва і робочої сили (стадія обігу) Друга стадія: В...Т¢ — стадія виробництва, на якій створюються нові товари. Третя стадія кругообігу: Т¢ — Г¢ — стадія реалізації виробленої продукції, тобто товарного капіталу, на конкурентному ринку.Капітал, що перебуває у виробничій формі:Основний капітал — частина продуктивного капіталу, яка цілком і багаторазово бере участь у виробництві товару, переносить свою вартість на новий продукт частинами (у міру зношення). До основного капіталу відносять ту частину авансованого капіталу, яка втілюється в засобах праці (споруди, машини, устаткування, інструмент). Перенесена частина вартості основного капіталу створює амортизаційний фонд. Існують два види ізношування основного капіталу — фізичне і моральне. Амортизація основного капіталу — це заміщення в грошовій формі зношених засобів праці поступовим перенесенням вартості на продукт (послуги), що виробляється. Оборотний капітал — частина продуктивного капіталу, вартість якої входить у створювані товари цілком і яка повністю повертається в грошовій формі після їх реалізації. До складу оборотного капіталу входять предмети праці (сировина, матеріали, енергія, паливо), а також капітал, витрачений на робочу силу. . Амортизація. Фізичний і моральний знос капіталу. Амортизація - це систематичний розподіл вартості необоротних активів, що аморт-ся (первісна мінус ліквідаційна вартість )упродовж строку їх корисного використання( експлуатації).Амортизаційні відрахування - це специфічний вид фінансових ресурсів. З одного боку, амортизаційні відрахування - це витрати підприємства, тому що їхню суму, нараховану на виробничі необоротні активи, включають у собівартість продукції, робіт, послуг. Водночас, у складі виторгу ( доходу)від реалізації продукції суму амортизаційних відрахувань розглядають як цільовий фонд, складову фінансових ресурсів, призначених для відтворення зношених у процесі виробництва необоротних матеріальних і матеріальних активів. Основний капітал — частина продуктивного капіталу, яка цілком і багаторазово бере участь у виробництві товару, переносить свою вартість на новий продукт частинами (у міру зношення). Існують два види ізношування основного капіталу — фізичне і моральне. Фізичний знос — матеріальний знос машин, інструментів, будинків і споруд, інших засобів праці за час їхнього функціонування в процесі виробництва або невикористання. Фізичний знос є наслідком виробничих навантажень, впливу атмосферних умов, змін у будові матеріалу, з якого виготовлено знаряддя праці, тощо. У результаті фізичного зносу засоби праці втрачають частину своєї вартості. Моральний знос основного капіталу — це передчасна втрата основним капіталом їхньої вартості або зменшення її. Є два види (дві форми) морального зносу. За першої форми відбувається підвищення продуктивності праці у сфері виробництва засобів праці.Це приводить до зниження витрат виробництва на відтворення основних фондів. Зниження вартості засобів праці примушує здійснювати переоцінювання основних фондів. За другої форми морального зносу з’являються принципово нові засоби праці, які мають більш високі конструктивні характеристики та експлуатаційні якості. Іншими словами, нові засоби праці мають набагато вищу продуктивність. Тому стара техніка замінюється новою або модернізується. А це означає втрату як споживчої вартості (в натурі), так і вартості, оскільки частина вартості, втіленої в засобах виробництва, підлягає достроковій заміні ще до того, як її вартість повністю реалізувалася через створюваний продукт. Отже, за другої форми морального зносу відбувається зниження вартості основних фондів у результаті науково-технічного прогресу.
32.Переливання капіталу буде відбуватися доти, доки норма прибутку в усіх галузях виробництва не вирівняється в середню, або загальну, норму прибутку.
Середня норма прибутку визначається як відношення всієї створеної в суспільстві додаткової вартості до всього вкладеного У виробництво капіталу.
Перетворення прибутку в середній прибуток приводить до того, що товари починають продаватися не по вартості, а по ціні виробництва.
Ціна виробництва - це сума витрат виробництва товару плюс середній прибуток на авансований капітал, тобто C+V+Pc (середній прибуток).
Проілюструємо сказане прикладами за таблицею 1.
В деревообробній промисловості (в нашому прикладі) органічна будова капіталу є нижчою від середньої будови, а тому й тут виробляються додаткової вартості більше, ніж в інших галузях (на 10 грошових одиниць більше, ніжу машинобудівній).
33. Індивідуальні витрати кожного підприємства формують собівартість продукції.
Собівартість продукції - це сукупність поточних витрат, яких зазнає підприємство на виробництво та реалізацію продукції у грошовій формі, й які показують, що витрачає конкретне підприємство на виробництво та реалізацію одиниці продукції.
Основу собівартості продукції становлять витрати минулої й живої праці. Минула праця, акумулюючись у засобах виробництва, оцінюється за фактичними цінами придбання, а матеріали власного виробництва - за собівартістю в конкретному підприємстві. Жива праця враховується за розміром фактичної її оплати.
Витрати виробництва продукції за всіх форм господарювання є відокремленою частиною вартості продукції, причому відокремленість витрат та їх відмінність від вартості виявляється на всіх стадіях виробничого процесу. Саме у сфері виробництва, де відбувається формування витрат, вони є початковим етапом створення вартості. Виробництво тут - це єдність процесу праці й процесу створення вартості. За допомогою конкретної праці вартість спожитих засобів виробництва переноситься на продукцію, а абстрактна утворює нову вартість.
за концепцією врахування суспільних витрат до витрат виробництва включають індивідуальні витрати (які понесло підприємство під час виробництва) і суспільні витрати (витрати на ліквідацію негативних соціально-економічних наслідків забруднення зовнішнього середовища, які були викликані виробничою діяльністю фірми).
34. Альтернативні витрати– упущена через невикористання економічних ресурсів вигода в найбільш прибутковій із сфер або галузей народного господарства. Якщо, виходячи із обмеженості благ і необхідності вибору серед альтернативних варіантів при любій економічній дії, розглянути проблему затрат, то проблеми ефективності виступають у такому вигляді. Люба дія, направлена на одержання даного блага, одночасно означає відмову від одержання всіх інших альтернативних даному благ, тобто тих благ, одержанням яких приходиться жертвувати заради володіння даним вибраним благом. Наприклад, покупка 1 літра молока може означати відмову від придбання буханки хліба на ті ж гроші. Облік альтернативних затрат при економічному виборі є одним із найважливіших принципів мікроекономічного аналізу. Наприклад, можна представити альтернативні затрати за допомогою кривої виробничих можливостей – найпростішої двосекторної економічної моделі, що показує, що при даних запасах виробничих ресурсів і даному рівні розвитку технології їх переробки у корисні блага можна збільшити виробництво одного альтернативного блага тільки за рахунок зниження виробництва іншого. При цьому є безліч альтернативних варіантів виробничих комбінацій ресурсів і відповідної структури продукції, що випускається.При переході до випуску більшої кількості даного блага (скажімо, блага А) альтернативними затратами кожної додаткової кількості цього блага є додатково не вироблені кількості іншого блага – блага Б у нашому прикладі): наприклад, при додатковому випуску кількості А2 – А1 альтернативними затратами буде кількість Б2 – Б1. При послідовному переході до все більшого випуску даного блага ми виявимо, що альтернативні затрати зростають.Причина зростання альтернативних затрат знаходиться у специфіці ресурсів, що використовуються. Далеко не всі з них можуть бути безболісно зняті з одного виду виробництва і перекинуті на іншийТаким чином, специфічні економічні ресурси тільки частково, у визначеній і все понижуючій мірі можуть бути використані для іншого, альтернативного виду виробництва. В результаті в умовах обмеженості і специфічності ресурсів альтернативні затрати будуть не уклінно зростати по мірі збільшення випуску любого із альтернативних видів продукції. . Бухгалтерські витрати Бухгалтерські витрати представляють собою вартість витрачених ресурсів, вимірювану у фактичних цінах їх придбання. Це витрати, які представлені у вигляді платежів за придбані ресурси (сировина, матеріали, амортизація, праця і т.д.). За бухгалтерським підходом витрати - це фактичні видатки факторів виробництва для виготовлення певної кількості продукції за цінами їх споживання. Витрати підприємства у бухгалтерській та статистичній звітності виступають у вигляді собівартості продукції.Бухгалтерські витрати включають прямі витрати (на сировину, матеріали, напівфабрикати, витрати на паливо і енергоресурси, зарплату робітникам) і непрямі витрати (накладні витрати, амортизація, заробітна плата управлінському персоналу, проценти на запозичені засоби).Вирати э явни и нреявни. Явні витрати - це альтернативні витрати, які виступають у вигляді прямих платежів постачальникам факторів виробництва. Неявні витрати не відображаються в бухгалтерській звітності, але це не означає їхнього ігнорування у господарській діяльності. Як правило, вони беруться до уваги при обґрунтуванні економічних рішень, що приймаються. Так, при обгрунтуванні економічних проектів будуть визначені не лише витрати, які будуть фактично оплачені, але й альтернативні варіанти їх використання. Такий підхід Дає можливість брати найобгрунтованіший варіант рішення з можливих альтернативних варіантів про використання наявних Ресурсів. . Зовнішні та внутрішні витрати виробництва. Витрати виробництва - це певні ресурси які підприємство затрачає для виробництва та реалізації продукції.Витрати виробництва поділяють на:внутрішні; зовнішні. Зовнішні витрати - це витрати підприємства на покупку певних ресурсів, виплата заробітної плати, купівля техніки та обладнання. Інколи такі витрати називаються бухгалтерськими або наявні через те, що вони проходять облікову документацію.Внутрішні витрати - це витрати підприємства на різні потреби його еруючих.прихованими. . Загальні, середні та граничні витрати. Середні витрати — витрати на одиницю продукції, що випускається. Розрізняють загальні середні витрати, рівні частці від ділення повних витрат на обсяг виробництва; змінні середні витрати, рівні частці від ділення змінних витрат на обсяг виробництва: постійні середні витрати, рівні частці від ділення постійних витрат на обсяг виробництва.(також позначаються ATC) Середні постійні витрати (AFC) – це загальні постійні витрати на одиницю продукції: AFC=TFC/Q. Середні змінні витрати (AVC) – це загальні змінні витрати на одиницю продукції. AVC=TVC/Q. Середні (загальні) витрати (ATC) – це загальні витрати виробництва на одиницю продукції. Вони визначаються двома способами:а) шляхом поділу суми загальних витрат на кількість виробленої продукції: ATC=TC/Q. б) шляхом підсумовування середніх постійних витрат і середніх змінних витрат: ATC=AFC+AVC. Валові витрати (загальні витрати,англ. Total Costs) є сумою постійних і змінних витрат за кожного конкретного обсягу виробництва.(також позначаються TC) Граничні витрати МС=ΔТС/ΔQ – це витрати, викликані випуском додаткової одиниці продукції. Вони вказують величину витрат, які фірма отримує при зростанні виробництва на одну одиницю продукції від поточного обсягу виробництва, або обсяг коштів, які вона заощадить у разі зменшення виробництва на одну одиницю.Оскільки загальні постійні витрати не змінюються, то постійні граничні витрати завжди дорівнюють нулю, MFC=0. Тому граничні витрати – це завжди граничні змінні витрати, тобто MVC=MC.Граничні змінні витрати будуть обернено пропорційними продуктивності змінного фактора виробництва. Відповідно, за фіксованої ціни праці, чим більше одиниць продукції дає додаткова одиниця праці, тим менше коштує праця, витрачена на додаткову одиницю продукції. Загальні витрати (ТС) – сукупні витрати фірми, які дорівнюють сумі її постійних і змінних витрат. Загальні витрати визначаються за формулою:TC = TFC + TVC.Загальні витрати збільшуються у міру збільшення обсягу виробництва.
. Трансакційні витрати-це витрати у сфері обміну, в основі якого лежить не просто факт фізичної передачі благ, а обмін правами власності, пучками правочинностей перш за все.З погляду неоінституціоналізму, не існує фіксованого пучка правочинностей і у зв’язку з цим, немає абсолютних переваг одного виду фірм перед всіма іншими; кожна форма власності має свій набір трансакційних витрат, які за певних умов можуть перетворювати її в найефективнішу.Трансакційні витрати є необхідним та обов’язковим атрибутом ринкових відносин завдяки їх соціально-економічній природі. Трансакційні витрати в цілому визначаються як витрати економічної взаємодії, у яких би формах вона не протікала. Трансакційні витрати є надзвичайно різноманітними. Вони охоплюють витрати на прийняття рішень, розробку планів й організацію майбутньої діяльності, ведення переговорів про її зміст і умови; витрати на зміну планів, перегляд умов угоди та вирішення спірних питань; витрати на забезпечення того, щоб учасники додержували досягнутої домовленості.Трансакційні витрати формуються на різних рівнях ринкових відносин, унаслідок чого мають різні соціально-економічні джерела виникнення. Якщо на макрорівні трансакційні витрати вивчаються вже досить давно, то дослідження трансакційних витрат, що формуються на рівні підприємства, ще тільки розпочинається, хоча для цього є багато передумов. Головними з них є контрактна природа будь-якого підприємства з погляду неоінституційного аналізу, оскільки будь-який контракт супроводжується трансакційними витратами, та функціонування підприємств за умов конкуренції.Дієвими інструментами вивчення трансакційних витрат підприємства є їх типологія та класифікація. Типологія трансакційних витрат дозволяє виділити їх типи, розподілити трансакційні витрати за певними групами, які характеризуються єдністю характеру витрат, їх однорідністю. Класифікацію трансакційних витрат підприємства виконано на основі результатів їх типології, вивчення сутності трансакційних витрат, що формуються на рівні підприємства, їх характеристик, огляду та аналізу існуючих класифікацій.Оцінка трансакційних витрат є важливою передумовою функціонування підприємств у ринкових умовах. Така оцінка є багатовимірною, що зумовлюється численними напрямами використання її результатів.
Чисті і додаткові витрати виробництва. Поділ витрат обігу за основними ознаками (класифікація) дозволяє покращити облік, поглибити аналіз, підвищити обґрунтованість планових показників, здійснити дієвіший контроль за їх станом. За участю витрат у створенні вартості всі витрати ділять на чисті та додаткові. Чисті витрати — це витрати, пов'язані з актом купівлі-продажу товарів і зміною форми вартості. Ці витрати суспільно необхідні, але вони за своєю суттю непродуктивні й не створюють споживчу вартість, не збільшують вартість товару. До них відносять розходи, пов'язані з рекламою, обслуговуванням покупців, грошовим обігом, веденням касових і бухгалтерських операцій. Зараз частка чистих витрат обігу в загальній сумі має тенденцію до зростання. Це обумовлено вимогами ринку до підвищення культури обслуговування покупців і конкурентоспроможності підприємств.Додаткові витрати обігу — це витрати, що пов'язані з виконанням операцій з продовження процесу виробництва в сфері обігу. До них відносяться затрати на транспортування, зберігання, доробку, фасування, пакування товарів. При виконанні цих операцій товар як споживача вартість зберігається, перетворюється, доводиться до споживача, одночасно збільшується його вартість. Додаткові витрати відшкодовуються за рахунок додаткової вартості.
35. Доходи виробництва. це доходи, які одержують інституційні одиниці-резиденти в результаті безпосередньої участі у процесі виробництва у вигляді оплати праці, прибутку або змішаного доходу, а також доходи держави від оподаткування виробництва та імпорту доход — це певна кількість засобів в грошовій, або натуральній формі, що одержується в результаті підприємницької, або будь-якої іншої діяльності.Види факторних доходівДоходи від економічних ресурсів(факторів виробництва) називають факторними доходами. Власники факторів виробництва (економічних ресурсів) отримують такі види доходів:1. від природних ресурсів - ренту (земельну, гірську, плату за воду і т.д.);2. від трудових ресурсів - заробітну плату;3. від капіталу - відсоток (як дохід власників грошового капіталу) і прибуток (як дохід власників реального капіталу);4. від підприємницьких здібностей - підприємницький дохід;5. від знань-дохід від інтелектуальної власності.У господарському житті, особливо у фірми, не завжди є можливість розмежовувати ці види факторних доходів, тим більше що вони часто поєднуються з доходами від продажу продукції. Загальний дохід підприємства- це сума доходу, отриманого фірмою від продажу певної кількості продукції. (Кількість проданого товару залежить від попиту на нього).Таким чином, TR=PxQ, де TR (Total Revenue) - загальний дохід підприємства або виручка підприємства, P (Price) - ціна, Q (Quanting) - кількість проданої продукції. Розрізняють такі види доходу: валовий і чистий.Чистий дохід підприємства - це прибуток підприємства. Валовий доход – загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території України, її континентальному шельфі, виключній (морській) економічній зоні, так і за їх межами.Валовий доход визначається за формулою: ВД=ЗД-ПДВ-А,де ВД – валовий доход; ЗД – загальні доходи від продажу товарів, продукції, робіт, послуг; ПДВ – податок на додану вартість; А – акциз. Підприємницький дохід - це та плата, яку отримує підприємець за свою організаторську роботу по об'єднанню і використання економічних ресурсів, за ризик збитків від використання цих ресурсів за господарські ініціативи (інновації) і монопольну ринкову владу. . Реалізаційні та нереалізаційні доходи. Реалізаційні доходи - виручка від продажу продуктів, послуг. Реалізаційні доходи даються в розрізі бізнес-проектів, ЦФУ, продуктів, клієнтів. Позареалізаційні доходи - доходи, не зазначені у статті 249 Податкового Кодексу РФ.До реалізаційними систематичним доходів відносять такі, які виникають в результаті основної діяльності. Це доходи від:- Реалізації продукції, виробленої самою організацією;- Реалізації товарів, придбаних з прямою метою перепродажу за більш високими цінами-надання послуг і виконання робіт на замовлення населення та підрядників;- Здачі майна в оренду,- Участі в статутних капіталах інших організацій,- Надання за плату прав, що виникають з патентів на- Винаходи, промислові зразки та інших видів інтелектуальної власності, якщо це є основним видом діяльності для організації.Позареалізаційними доходами зізнаються доходи, не зазначені в доходах від реалізації, зокрема, доходи:- Від пайової участі в інших організаціях;-Від здачі майна в оренду або суборенду;- Від надання в користування прав на результати інтелектуальної діяльності і прирівняні до них засоби індивідуалізації, патентів на винаходи, промислові зразки та інші види інтелектуальної власності;- У вигляді доходу минулих років, виявленого у звітному періоді;- У вигляді позитивної курсової різниці, отриманої від переоцінки майна, вимог і зобов'язань, вартість яких виражена в іноземній валюті, у тому числі по валютних рахунках в банках;- У вигляді вартості надлишків товарно-матеріальних цінностей, ви явлені в результаті інвентаризації.
Загальні, середні та граничні доходи.Доход — найважливіший економічний показник роботи підприємств (фірм), що відбиває їхні фінансові надходження від усіх видів діяльності, кінцевим результатом якої виступає виробнича і реалізована продукція (зроблені послуги, виконані роботи), оплачені замовником. Доход — це гроші, що продавець сподівається одержати за продану одиницю виготовленої продукції.Загальна величина доходу підприємства включає доход від: —реалізації продукції, робіт, послуг;—реалізації матеріальних цінностей і майна (матеріалів, основних фондів,нематеріальних активів);—позареалізаційних операцій (пайові участі у спільних підприємствах, здачі майна в оренду, цінних паперів, товарного кредиту, надходжень або витрат від економічних санкцій тощо). Для характеристики доходу фірми важливим є показники середнього і граничного доходу, пов’язані із сукупним доходом.Сукупний дохід, який одержує фірма, дорівнює ціні продукту (Р), помноженій на кількість реалізованого товару (Q):R = P · Q.Сукупний дохід інколи позначається через R (Q), щоб показати, що його розмір залежить від обсягу випуску продукту (Q).Граничний дохід MR – це приріст доходу (Δ R) як результат приросту виробництва на одну одиницю товару (Δ Q):MR= ΔR/ ΔQ.Середній дохід фірми AR - це дохід в середньому на одну одиницю проданого товару: MR= R/Q. Середній дохід дорівнює ринковій ціні одиниці товару. Суть прибутку (чистого доходу) як економічної категорії проявляється у його функціях: по-перше, він є критерієм господарської діяльності підприємства; по-друге, він здійснює розподіл чистого доходу нації; по-третє, він економічно стимулює підприємство.
36. Сутність і класифікація витрат виробництва. Явні та неявні витрати. Бухгалтерський, економічний та нормальний прибуток.
Як вже з'ясовано, ціни товарів встановлюються у ході взаємодії попиту та пропозиції. Основним чинником, який визначає спроможність і готовність фірми пропонувати продукт, є витрати виробництва. Виробництво будь-якого продукту потребує витрат економічних ресурсів, які через свою відносну рідкість мають певні ціни. Кількість будь-якого продукту, яку фірма готова пропонувати на ринку, залежить від ціни (витрат) і ефективності використання ресурсів, потрібних для виробництва цього продукту, з одного боку, і від ціни продукту на ринку-з іншого. В цій темі з'ясовується загальна природа витрат виробництва.
1. Сутність витрат, явні та неявні витрати. Витрати і прибуток. Короткостроковий і довгостроковий періоди.
Існування витрат зумовлено рідкісністю ресурсів і можливістю їх альтернативного використання. Якщо для виробництва деякого конкретного блага використано певні ресурси, то це означає, що вже неможливо їх застосовувати для виробництва якогось іншого блага.
Витрати в економіці пов'язані з відмовою від можливості виробництва альтернативних товарів та послуг.
Економічні витрати (альтернативна вартість) будь-якого ресурсу для виробництва блага-це вартість його найліпшого використання.
Для окремої фірми економічні витрати-це платежі, які фірма повинна зробити, або доходи, які фірма повинна забезпечити постачальникам ресурсів, щоб відвести ці ресурси від використання в альтернативних виробництвах. Такі виплати можуть бути явними або неявними.
Явні витрати - це платежі за ресурси (матеріали, паливо, енергія, транспортні послуги) постачальникам, які не належать до числа власників цієї фірми.
Але фірма може використовувати деякі ресурси, що належать її власникам. Витрати на ресурси (земля, приміщення, інструмент, машини і т. і..), що є власністю тих, кому належить фірма, називають неявними витратами.
Для власників фірми ці неявні витрати дорівнюють грошовим сумам, які вони могли б заробити, якби ці ресурси були продані фірмам, що не знаходяться у їх власності.
Витрати фірми здійснюються в певних економічних формах:
• рента - на придбання землі;
• відсоток - на капітал;
• заробітна плата - на послуги праці;
• нормальний прибуток - на підприємницькі здібності.
Нормальний прибуток - це мінімальний доход, що одержує підприємець і який утримує його у межах цього ділового підприємства. Якщо цю мінімальну винагороду не забезпечено, то підприємець переорієнтує свої зусилля на привабливіший для нього вид діяльності чи на іншу підприємницьку справу.
Економісти вважають витратами всі платежі-явні та неявні (до останніх належить і нормальний прибуток), - які потрібні для залучення ресурсів до конкретного виду діяльності.
Крім нормального прибутку існує ще економічний (чистий) прибуток. Це різниця між виторгом і всіма витратами. Відраховуючи всі явні і неявні витрати, в тому числі і нормальний прибуток, ми отримаємо економічний прибуток.
Бухгалтерський прибуток - це загальний виторг фірми за винятком явних витрат.
Тому коли економіст каже, що фірма покриває свої витрати, це означає, що відшкодовуються всі явні та неявні витрати, а підприємець отримує доход, достатній для утримання його таланту у межах певного виду діяльності.
(Див. 30.рентабельність)
-----------------------------------------------------------------------------------
37. Ринок його сутність та функції
Ринок - система економічних відносин, пов'язаних з обміном товарів та послуг на основі широкого використання різноманітних форм власності, товарно-грошових і фінансово-кредитних механізмів.
Працює на задоволення економічного інтересу. Ринковий сектор сам заробляє і сам на свій ризик витрачає.
Ринок - невід'ємний атрибут товарного господарства. Він забезпечує рух товарів і грошей (Г-Г - Т та Г - Т-Г), Через ринок здійснюється переважна більшість економічних процесів. Це специфічна 4юрма економічних взаємовідносин, що пов'язує між собою різних господарюючих суб'єктів.
Для сучасного ринку характерними є: економічна свобода, конкуренція, мобільність ресурсів, автономність дій учасників ринку, вичерпна поінформованість суб'єктів, соціалізація та глобалізація економічних зв'язків.
Форми прояву економічної свободи:
- свобода вибору сфери застосування своїх здібностей;
- свобода вибору сфери застосування свого капіталу;
- свобода вибору партнерів;
- свобода ціноутворення;
-свобода обирати міру ризиковості господарської діяльності;
- повна відповідальність за свої рішення, дії та їх наслідки. Конкуренція в найзагальнішому розумінні означає, що тим,
Форми конкуренції за різними критеріями:
а) за суб'єктами:
- між виробниками і споживачами;
-- між виробниками однорідної продукції;
- між виробниками різнорідної продукції;
- між власниками капіталу і робочої сили;
- між власниками капіталу;
- між власниками робочої сили;
- між приватними власниками капіталу та державою;
- між монополізованими та немонополізованими секторами;
- між монополіями;
- усередині монополій;
б) за об'єктами:
- за ресурси;
- за ринки збуту;
- за право першочергового володіння інформацією тощо;
в) залежно від ринкових формі
- досконала;
- недосконала;
г) залежно від законності:
- добросовісна;
- недобросовісна;
д) залежно від наслідків:
- вільна;
- олігополістична;
- монополія;
- монополістична конкуренція.
- Мобільність ресурсів означає:
- здатність працівників впродовж трудової діяльності кілька разів змінювати сферу застосування їхніх здібностей (територіальні переміщення, виконання нових функцій, зумовлених зміною структури виробництва);
- альтернативність використання таких ресурсів, як земля та капітал, пов'язана зі зміною структури виробництва, потреб та обмеженістю ресурсів;
- розширення сфери вільного руху значної кількості ресурсів, пов'язане з новими транспортними та інформаційними можливостями тощо.
Найважливіші функції ринку такі.
Функція регулювання* Ринок регулює всі економічні процеси - виробництво, обмін, розподіл і споживання, визначаючи пропорції і напрями розподілу економічних ресурсів на мікро- та макрорівні за рахунок розширення або звуження попиту й пропозиції.
Функція стимулювання* Ринок спонукає виробників товарів і послуг до зниження витрат, підвищення якості та споживчих властивостей товарів. Він створює дієвий механізм мотивації праці, стимулює підвищення ефективності економіки на основі впровадження найпередовіших досягнень НТП.
Розподільча функція* Доходи виробників і споживачів у ринковій економіці диференціюються через ціни, зумовлюючи соціальне розшарування суспільства за доходами.
Функція санації. Ринок через конкуренцію очищає економічне середовище від неконкурентоспроможних господарств і підтримує найефективніші. Цей механізм санації економічного довкілля деперсоніфікований і тому не може бути упередженим і несправедливим.
Алокаційна функція. Ринок забезпечує виробництво оптимальної комбінації товарів та послуг за допомогою найефективнішої комбінації ресурсів. Ефективною є така комбінація ресурсів, за якої товари та послуги виробляються з мінімальними альтернативними витратами.
Інформативна функція. Ринок через ціни інцЬормує виробника, торговця, споживача про те, що вигідно виробляти й купувати, а що - ні, скільки чого треба запропонувати, на які верстви населення варто орієнтуватися у своїй господарській діяльності тощо.
Функція інтеграції* Ринок об'єднує суб'єктів економічної системи в одне ціле, сприяючи формуванню єдиного економічного простору як у межах окремої держави, так і в межах світової економіки.
Етапи формування ринку:
- класичний вільний ринок (до середини XIX ст.), в якому держава не втручалася в економіку, виступаючи "нічним вартовим", який стежив за тим, щоб усі, хто має самостійне джерело доходів, ретельно сплачували податки до державної казни;
- регульований ринок (середина XIX - 50-ті роки XX ст.) характеризувався втручанням держави в економічне життя суспільства з метою обмеження свавілля монополій та захисту конкурентного середовища;
- соціально орієнтований ринок, у якому, крім механізми регулювання, держава бере на себе виконання функції соціального захисту населення.,
38. Сутність та функції ринку.
Ринок – сукупність економічних відносин між домогосподарствами, фірмами, організаціями і державою з приводу купівлі-продажу товарів та послуг, та механізм забезпечення цих процесів згідно з законами товарного виробництва.Ринок забезпечує збалансованість розвитку економіки, бо він визначає скільки і яких товарів треба виробити. Він побудований на конкурентних відносинах, стихійності розвитку. Для сучасного рику характерною ознакою є значна ступінь державного регулювання.Ознаки сучасного ринку:наявність економічно та юридично незалежних суб’єктів; еквівалентний обмін товарів;конкуренція;стихійне ціноутворення; реальна інформація про ринок;«диктат» споживача;тенденція до монополізаціїФункції ринку:регулююча– забезпечує зв’язки між різними галузями, між попитом і споживанням; встановлює пропорції витрат і прибутків; забезпечуєбезперервністьвідтвореннякапіталу;стимулююча – ринок сприяє тим виробникам, які найбільш раціонально використовують фактори виробництва; які скорочують індивідуальні затрати робочого часу, стимулює запровадження досягнень НТП в виробництво; спонукає виробників на виробництво нових видів продукції; розподільча – якщо затрати індивідуального робочого часу на виробництво товарів перевищують суспільно необхідні затрати, то такі товари не витримають цінової конкуренції: тобто ринок розподіляє доходи виробників. Для одних виробників створюються умови для подальшого розвитку; для інших – настає питання подальшого існування. Відбувається соціальне розшарування суспільства за доходами. інтегруюча – об’єднання економіки країни в одне ціле; створення системи зв’язків між сферами виробництва і споживання; ціноутворююча – встановлення цін відповідно з законом вартості та врахуванням корисності.інформаційна – ринок дає об’єктивну інформацію про попит і пропозицію товарів (корисність і затрати).про рівень витрат і доходів, про ефективність національної економіки в цілому.
39. Інфраструктура ринку.
Під інфраструктурою ринку розуміють систему державних, приватних і громадських інститутів (організацій і установ) і технічних засобів, що обслуговують інтереси суб'єктів ринкових відносин, забезпечують їхню ефективну взаємодію та регулюють рух товарно-грошових потоків. Розрізняють організаційно-технічну, фінансово-кредитну та науково-дослідну інфраструктуру ринку.До організаційно-технічної інфраструктури ринку належать товарні біржі й аукціони, торгові доми і торгові палати, холдингові й брокерські компанії, інформаційні центри та ярмарки, сервісні центри, різного роду асоціації підприємців і споживачів, транспортні комунікації і засоби оперативного зв'язку.Фінансово-кредитну інфраструктуру ринку утворюють банки, фондові й валютні біржі, страхові та інвестиційні компанії, фонди профспілок та інших громадських організацій. Це - всі ті, хто здатен здійснювати і здійснює мобілізацію тимчасово вільних грошових ресурсів, перетворює їх у кредити, а потім і в капіталовкладення.Науково-дослідницькаінфраструктура ринку включає в себе наукові інститути з вивчення ринкових проблем, інформаційно-консультативні фірми, аудиторські організації, спеціальні навчальні заклади. Тут ми розглянемо лише деякі елементи інфраструктури ринку. Особливе місце серед елементів інфраструктури належить біржам.Біржа(э товарна, фондова) - це установа, де здійснюється купівля-продаж масових товарів (товарна біржа), цінних паперів (фондова біржа), валюти (валютна біржа), нерухомого майна (біржа нерухомого майна), робочої сили (біржа праці). Як правило, біржа - це приватне, акціонерне товариство, акції якого за стандартом не приносять дивідендів, а лише надають право здійснювати торгові операції. З появою бірж в Україні з'являються і нові види професійних занять та робочих місць для населення. Операції купівлі-продажу на біржах здійснюють брокери, маклери і дилери, оскільки приватні особи на біржі не допускаються. До інфраструктури ринку входить розгалужена система приватних, кооперативних, державних, змішаних гуртових і роздрібних торговельних структур, які визначають стан двох форм торгівлі в країні: гуртову і роздрібну. У практиці ринкових зв'язків широко використовуються і такі форми організації оптової торгівлі як аукціон, ярмарок. Ринок засобів виробництва, предметів споживання і послуг, що стає все більш орієнтованим на конкретний, часто індивідуальний попит, викликав до життя появу і таких нових форм реалізації як лізинг, інжиніринг та ін.
40. Структура і види ринків.
Сучасна економіка являє собою синтез великої кількості взаємодіючих ринків. Їх підрозділяють на різні види залежно від умов діяльності суб'єктів ринкових відносин, відповідності чинному законодавству за ознакою простору дії, об'єкта купівлі-продажу та ін. Залежно від умов, у яких діють суб'єкти господарського життя, вирізняють вільний, монополізований і регульований ринки. Вільний ринок - це ринок з великою кількістю виробників однорідної продукції, які не в змозі впливати на рішення один одного. В ньому немає обмежень в інформації про попит, пропонування, ціни, якість продукції тощо. Тут вільне ціноутворення, відсутні штучні бар'єри при входженні на ринок того чи іншого товару та виходу з нього. Монополізований ринок - це ринок, для якого характерна незначна кількість виробників даного товару, застосовується його диференціація, існує дефіцит необхідної інформації, утруднений доступ до ресурсів, погоджуються дії учасників ринкових відносин. Регульований ринок - це ринок, який контролюється і регулюється державою за допомогою спеціальних заходів економічного та адміністративного характеру. За ознакою простору дії вирізняють місцевий (у межах міста чи села), регіональний (певна територія якоїсь країни), національний і світовий ринки, а з точки зору відповідності чинному законодавству -легальний (офіційний) і тіньовий ринки.Залежно від об'єктів купівлі-продажу розрізняють такі види ринків: товарів широкого вжитку, товарів промислового призначення, праці, цінних паперів, науково-технічних знань та ін.Особливу класифікацію видів ринку застосовують фахівці з маркетингу. Вони розрізняють ринок продавця і ринок покупця. На першому більше влади мають продавці, а найактивнішими "діячами" вимушені бути покупці. На другому, навпаки, більше влади мають покупці й найактивнішими "діячами" вимушені бути продавці.Залежно від того, хто є покупцем товару, що продається і з якою метою він купується, розрізняють також споживчий ринок, ринки виробників, проміжних продавців, державних установ і міжнародний ринок. Кожен вид ринку, що згадувався, має свою інфраструктуру, свій набір інструментів, які забезпечують його життєдіяльність. Окремі види ринку не існують самі по собі. Всі вони пов'язані між собою, утворюючи розгалужену ринкову систему. Вона діє не тільки в межах тієї чи іншої країни, а й глобально, охоплюючи своїм впливом значну частину світового господарства.
41.Закон попиту. Нецінові фактори ринкового попиту.
Бажання купити певну кількість необхідних товарів залежить від можливостей спо живача, тобто від того, чи підкріплене його бажання плато спроможністю. Отже, попит(D) — платоспроможна потреба.
Суть закону — обернена залежність між ціною товару й обсягом попиту на товар (за інших рівних умов). Чим вища ціна, тим менше купить спо живач, і, навпаки, менша ціна — більший попит. Залежність між цими двома змінними описується кривою попиту. Вона показує, яку кількість благ покупець, маючи гроші, готовий купити за певну ціну. Рух по кривій D-D у той чи інший бік означає зміни вели чини попиту на товар внаслідок зміни ціни (за інших рівних умов), тому можемо записати функцію попиту:
QD = F(Р).
Але на попит впливають також інші, нецінові чинники:
зміна доходів споживачів (І) — доход;
зміна сподівань споживачів (W) — очікування;
зміна смаків споживачів (Z) — смаки;
ціни на товари (Рsub) — субститути (взаємозамінні товари); ціни на товари (Рсот) — комплементи (взаємодоповнювані товари);
зміна кількості покупців (N) — кількість покупців;
інші чинники (В) — інші чинники.
Попит — функція ціни й усіх інших чинників:
QD = F(Р; І, W, Z, Рsub,Рсот, N, В). Ціна відокремлена від нецінових чинників крапкою з комою. Нецінові чинники — причина зміщення кривої попиту пра воруч чи ліворуч, що й означатиме зміну попиту (на відміну від зміни величини попиту).
Попит окремого споживача називається індивідуальним попитом. Існуюче співвідношення між ринковою ціною і попитом на товар відображається кривою попиту:
Закон попиту хар-зує залежність попиту від ціни при інших незмінних умовах : чим вища ціна на товар, тим менший на нього попит і навпаки, тобто на ринку існує обернена залежність між ціною товару і обсягом попиту на цей товар і навпаки.
Якщо змінюються нецінові фактори, то крива попиту зміщується вправо-вліво, а якщо змінюється ціна, то йде переміщення по самій кривій попиту (P1Q1 в P2Q2). Крива попиту має від’ємний нахил, а отже чим нижча ціна на товар, тим більша його кількість може бути куплена.
Ринковий попит хар-зує сукупність обсягів товару, на який є попит при умові, що ціна задовольняє всіх покупців.
Крива ринкового попиту визначається сумою індивідуальних попитів при кожній ціні і складається з кривих індивідуального попиту.
Еластичність попиту: види та способи розрахунку
Коефіцієнт еластичності - міра реагування однієї змінної на зміни іншої, виражена як відношення процентних змін. Іншими словами, коефіцієнт еластичності - це відношення відсоткової зміни однієї величини до відсоткової зміни іншої.
Розрізняють еластичність попиту за ціною, доходом і перехресну еластичність. Розглянемо кожну з них.
Еластичність попиту за ціною (Ев ) показує, на скільки відсотків зміниться обсяг попиту, якщо ціна зміниться на один відсоток.
Якщо зміна ціни на 1 % викликає зміну обсягу попиту, що перевищує 1 %, то це свідчить про наявність еластичного попиту {ED>1).
Якщо зміна ціни на 1 % зумовлює меншу зміну обсягу попиту, то має місце нееластичний понині (ED< 1).
Якщо зміна ціни на 1 % зумовлює таку саму зміну попиту на 1 %, то наявна одинична еластичність попиту (Е =1).
Якщо зміна ціни не впливає на зміну обсягу попиту, маємісце абсолютно нееластичний попит (Еп = 0).
Якщо нескінченно мала зміна ціни призводить до нескінченного зростання обсягу попиту, існує абсолютно еластичний попит (Еп ->оо).
Цінова еластичність впливає на обсяг доходу (виручки від реалізації), який визначається як добуток ціни за одиницю товару на кількість проданого товару.
Для еластичного попиту зменшення ціни на 1 % викликає значніше зростання обсягу попиту (продажу), тому доходи від продажу зростають.
Для нееластичного попиту зменшення ціни на 1 % спричиняє зростання попиту менше, ніж на 1 %, тому загальний дохід від продажу зменшується.
Для одинично еластичного попиту зміна ціни зумовлює абсолютно однакову зміну попиту, тому загальний дохід від реалізації залишається незмінним.
На дві останні ситуації - абсолютно нееластичного й абсолютно еластичного попиту - закон попиту не поширюється. Ці крайнощі мають не так практичне, як теоретичне значення, хоча подекуди має місце абсолютно нееластичний попит.
Економічна теорія описує і таку ситуацію, коли зменшення ціни призводить до скорочення попиту на товар, а збільшення ціни - до його зростання. Така ситуація називається ефектом Р. Гіффена, а товари, попит на які реагує на зміну ціни, - товарами Р. Гіффена. Крива попиту для товарів Р. Гіффена мала б не від'ємний, а додатний нахил.
Взаємозамінні товари - це товари, які здатні задовольняти одну й ту саму потребу незалежно один від одного. (Наприклад, потребу в жирах можна задовольнити або соняшниковою олією, або маргарином.)
Взаємодоповнюючі товари - це такі товари, споживання одного з яких обов'язково потребує споживання інших. (Наприклад, використання корисних властивостей автомобіля неможливе без використання мастил, бензину, гальмівної рідини тощо.)
Товари-субститути і товари-комплементи по-різному реагують ва зміну цін свого парного товару.
Для товарів-субститутів зростання ціни одного товару зумовлює зростання обсягу попиту на інший (парний) товар. Зростання ціни на олію приведе до збільшення споживання маргарину.
Для товарів-комплементів зростання ціни одного товару супроводжується спадом попиту на інший (споріднений) товар. Зростання ціни на бензин змусить власника автомобіля менше ним користуватися, а також споживати менше не тільки бензину, а й мастил та інших споріднених товарів.
Перехресна еластичність попиту - це чутливість споживчого попиту на товар А до змін, що відбулися в ціні супутнього товару В.
Коефіцієнт перехресної еластичності попиту - це відношення відсоткової зміни попиту на товар А до відсоткової зміни ціни товару В.
Для товарів-комплементів обсяг попиту на товар А знаходиться в оберненій залежності від зміни ціни на товар В:
Для незалежних товарів (які не є спорідненими) коефіцієнт перехресної еластичності має нульове значення, тобто ЕОА/в = 0. Це означає, що, наприклад, зміна ціни на пральний порошок не впливає на обсяг попиту на взуття.
Еластичність попиту за доходом
Дослідження еластичності попиту за доходом вимагає аналізу структури товарів з позиції поділу їх на нормальнітв нижчі.
Нормальні товари - це товари, попит на які зростає в міру зростання доходів споживачів.
Нижчі товари - це товари, попит на які в міру зростання доходів споживачів зменшується (неякісні товари; послуги щодо ремонту одягу та взуття тощо).
Еластичність попиту за доходом показує ступінь зміни попиту на товар, зумовлений зміною доходу споживача.
Коефіцієнт еластичності попиту за доходом визначається як відношення відсоткової зміни обсягу попиту на товар до відсоткової зміни обсягу доходу споживача.
Для нормальних товарів Ещ > 0, для нижчих - Еш < 0.
Поділ товарів на нижчі та нормальні (вищі) не містить у собі якоїсь внутрішньої причини. Він спричиняється поведінкою споживача як реакцією на зміну попиту, зумовленою зміною доходу. Відтак споживач відносить той чи інший товар (послугу) до розряду нижчих або нормальних.
43.Ринковий механізм саморегулювання. Взаємодія попиту та пропозиції.
Ринкова економіка має свою систему регулювання, яку іноді розглядають як засіб саморегулювання економіки. Система ринкового регулювання ґрунтується на об'єктивних економічних законах, що зумовлюють принципи економічної поведінки учасників ринку, використовує такі інструменти, як ціни, попит, пропозиція.Ринкове регулювання здійснюється на основі законів попиту, пропозиції, співвідношення попиту і пропозиції.Ринковий механізм саморегулювання дає можливість:
ефективно розподіляти ресурси для виробництва необхідних суспільству товарів;
успішно функціонувати за наявності навіть обмеженої інформації (досить мати дані про ціну на продукт і про витрати на його виробництво);
забезпечувати гнучкість і високий ступінь пристосування до умов, що змінюються. Так, ринок відповів розробкою альтернативних енергоносіїв, впровадженням ресурсозберігаючих технологій, коли в 70-ті рр. ціни на нафту зросли в 4—6 раз;
оптимально використовувати результати НТП. Прагнучи отримати максимально високий прибуток, товаровиробники йдуть на ризик, вводять новітні технології, розробляють нові товари;
вільно вибирати і діяти споживачам і підприємцям (вони незалежні в прийнятті рішень, укладанні угод і т. ін.);
задовольняти різноманітні потреби, підвищувати якість товарів і послуг, швидше досягати ринкової рівноваги;
розширювати асортимент продукції, підвищувати її якість, знижувати витрати і тим самим підтримувати конкурентоспроможність продукції тощо.
Взаємодія попиту та пропозиції
Їх рівновага. На ринку особливе значення має рівноважна ціна, що є результатом взаємодії ціни попиту і ціни пропозиції.
Ціна попиту на кожну кількість товару - це ціна, за якою кожна окреме порція товару здатна залучити покупців протягом визначеного періоду часу, ціна попиту на кожен товар зменшується в міру збільшення його пропозиції
Ціна пропозиції - це ціна, за якою товар надходить у продаж на конкретний ринок; у міру скорочення або зростання щорічної кількості товару, ціна пропозиції може або підвищуватися, або знижуватися, вона може навіть поперемінно підвищуватися і падати. Ціна пропозиції даної кількості товару залежить від витрат зусиль робітників. Виробництво товару вимагає додавання різних видів праці і застосування капіталу в багатьох його формах. Витрати всіх різних видів праці, прямо або побічно зайнятих у виробництві продукції, разом з накопиченням застосовуваного в її виробництві капіталу Маршалл називає реальними витратами виробництва.
Формування ринкової ціни Маршалл розглядав у трьох періодах часу де параметри пропозиції мають різну динаміку. Відповідно до цього розрізняють миттєву, короткочасну і тривалу рівновагу. У трьох різню типах рівноваги товаровиробники можуть або не приймати ніяких заходів, або пристосують перемінні фактори виробництва до умов, що змінилися, або пристосують до ціни, що змінилася, усі фактори виробництва. Для коротких періодів парк засобів виробництва практично постійний, але його використання коливається в залежності від попиту. Пропозиція товарів зростає без збільшення устаткування. Довгий період повинен представляти досить часу, щоб можна було пристосувати до попиту не тільки фактори виробництва даного товару, але й фактори виробництва цих факторів виробництва тощо. У цих умовах виробники заміняють і купують додаткове устаткування, а кількість самих виробників може змінюватися за рахунок їх вільного входу і виходу з галузі.Розбіжності між пропозицією в довгостроковому і короткостроковому періодах полягають у тому, що в довгостроковому періоді кожна фірма може розширити своє виробництво, і нові фірми можуть ввійти в цю галузь. Такі процеси відбуваються в умовах росту цін, або ціна забезпечує наднормальний прибуток. Наднормальний прибуток не сумісний з рівновагою у відкритій індустрії. Як тільки загальна пропозиція зросте, ціни впадуть.
42. Цінова еластичність пропозиції: Еластичність пропозиції в часі
Еластичність пропозиції - це чутливість пропозиції до змін, що відбуваються в ціні товару, який підприємець готовий поставити на ринок.
На поведінку підприємця стосовно зміни обсягу товарів, що пропонуються на ринок, впливає насамперед ціна. Цінова еластичність пропозиції визначається як відношення відсоткової зміни обсягу пропозиції до відсоткової зміни ціни товару
Як видно з формул, цінова еластичність попиту має точно такий самий вигляд, як і цінова еластичність пропозиції, за винятком того, що в першому випадку чисельник вміщує показник зміни попиту, а в другому - пропозиції. Оскільки крива попиту має від'ємний нахил (зворотна залежність обсягу попиту від ціни), а крива пропозиції - додатний (пряма залежність), то й коефіцієнти еластичності попиту і пропозиції матимуть різні знаки. Е0р - від'ємний, Е3 - додатний.
На еластичність попиту впливають також фактор часу і взаємозамінність факторів виробництва (зростання ціни на один із факторів, який можна замінити іншим, дешевшим, зумовлює скорочення витрат підприємця і збільшення пропозиції).
.Цінова еластичність пропозиції: Еластичність пропозиції в часі
Концепція цінової еластичності стосується і пропозиції. Цінова еластичність пропозиції є відсотковою зміною пропонованої кількості продукту в результаті одновідсоткового збільшення ціни.Таке значення еластичності звичайно позитивне, бо вища ціна стане для виробників стимулом для збільшення випуску продукції.
Еластичність пропозиції залежить від мобільності ресурсів, тобто можливості їх переміщення між різними альтернативними напрямками використання. Основним визначником, що впливає на еластичність пропозиції за ціною, є тривалість часу, який є в розпорядженні виробників, щоб відреагувати на цю зміну ціни продукту. Це означає, що чим більше часу має виробник, щоб пристосуватися до такої зміни ціни, тим більше змінюється обсяг виробництва і тим більша, відповідно, еластичність пропозиції
При аналізі пропозиції важливо виділити такі періоди тривалості часу: найкоротший ринковий період, короткостроковий період і довгостроковий період. Найкоротший ринковий період настільки короткочасний, що виробники не можуть відреагувати на зміни величини попиту на ціни. У короткостроковому періоді виробничі потужності індивідуальних виробників і окремих галузей залишаються незмінними. Довгостроковий період — це період часу, достатній для того, щоб фірми могли розширити (або скоротити) виробничі потужності, а з точки зору галузі — нові фірми могли ввійти в галузь або існуючі фірми її залишити.
Закон пропозиції. Нецінові фактори ринкової пропозиції.
Пропозиція - це обсяг товарів та послуг, який виробники хочуть і можуть поставити на ринок за різною ціною за певний проміжок часу.
Сталий причинно-наслідковий зв'язок між ціною та обсягом товарів (послуг), який товаровиробник здатний поставити на ринок, виражається законом пропозиції.
Зміст закону пропозиції полягає в тому, що чим вища ціна (за інших однакових умов ),тим більше товару за такою ціною товаровиробники готові запропонувати на ринок упродовж певного проміжку часу, і навпаки, чим нижча ціна, тим менше товарів виробник бажатиме і зможе поставити на ринок.
Нецінові фактори впливу на пропозицію:
Технологічний прогрес. Застосування нових технологій, наприклад, у виробництві йогуртів дає змогу скоротити період визрівання продукту, продовжити термін зберігання ним корисних властивостей, зменшити собівартість одиниці продукції. Це сприяє розширенню пропозиції йогуртів на ринку, відтак крива 5в зсувається праворуч.
Зміна цін на ресурси. Зростання цін на ресурси (за інших незмінних умов) призводить до збільшення витрат виробництва, зростання собівартості продукції, що змушує підприємця скорочувати пропозицію свого товару. Тому крива пропозиції зсувається ліворуч.
Зміна цін на споріднені товари. Якщо, наприклад, ціна на маргарин зростає, а на йогурти залишається незмінною, то підприємець, що виробляє йогурти, шукатиме альтернативний спосіб застосування своїх ресурсів і, вірогідно, спрямує їх на виробництво маргарину, зменшивши тим самим виробництво йогуртів. При цьому крива 55 зміститься ліворуч.
Зміни у бюджетно-податковій політиці. У випадку зростання ставки оподаткування крива 55 (за інших однакових умов) зміститься ліворуч. Якщо ж зростатимуть трансферти бізнесу, крива 55 зміститься праворуч.
Очікування підприємців. Оптимістичні очікування підприємців сприятимуть зсуву кривої 5в праворуч, а песимістичні зумовлять й зміщення ліворуч.
На зсув кривоїможуть впливати і зміни моди, і релігійні традиції (у піст, наприклад, зменшується споживання м'яса та м'ясних прод уктів) тощо.
44.кон'юнктура ринку її види
Управлiння ринком працi неможливе без вивчення його кон’юнктури i тих процесiв, що впливають на цю кон’юнктуру.
Кон’юнкmура ринку — це спiввiдношення попиту i пропозицiї працi за конкретний перiод, яке визначає ставки заробiтної плати на конкретні види працi та piвeнь зайнятостi населення.
Видiляють три типи кон’юнктури:
- трудодефiцитна, коли на ринку працi спостерiгається нестача пропозиції працi;
- трудонадлишкова, коли icнує велика кiлькiсть безробiтних i вiдповiдно надлишок пропозицiї працi;
- рiвноважна, коли попит на працю вiдповiдає її пропозицiї.
Кожен тип ринкової кон’юнктури властивий тому чи iншому peгiоновi або сферi прикладання працi, утворюючи в сукупностi загальний ринок працi в країні.
Спiввiдношення попиту на робочу силу та її пропозицiї складається пiд впливом конкретної економiчної та соцiально-полiтичної ситуації, змiни цiни робочої сили (оплати працi), рiвня реальних доходiв населення. Залежнiсть цих величин графiчно зображено на рис. 13.1.
Рис. 13.1. Попит і пропозиція на ринку праці [6]
З рис.13.1. бачимо, що зростання реальної заробiтної плати Р1 супроводжується збiльшенням пропозицiї робочої сили SL (QL – обсяг зайнятості).
Заробітна плата з деяких причин зросла і перевищила рівноважну. За умови більш високих ставок збільшується кількість бажаючих йти працювати, тобто виникає безробіття.
У мipy зниження рiвня реальної заробiтної плати Р3 (цiни робочої сили) попит на робочу силу з боку роботодавцiв зростає. Рівень заробітної плати перестає стимулювати пропозицію праці, виникає дефіцит праці. У точцi перетину цих кривих попит DL i пропозицiя SL робочої сили збiгаються, тобто виникає piвнoвaгa на ринку працi.
Отже, коли ціна робочої сили вища вiд рiвноважної, мaє мiсце безробiття, якщо нижча – дефiцит працiвникiв.
На практицi загальна i структурна piвновагa попиту i пропозицiї робочої сили практично є недосяжними. Кон’юнктура ринку працi безпосередньо впливає на цiну робочої сили.
45.Позичковий капітал. Кредит
Позичковий капітал — грошовий капітал, який надається в позику та приносить власнику дохід у вигляді процентів від позики.
Джерела утворення позичкових капіталів
грошові капітали; капітали рантьє (грошові капіталісти);
грошові заощадження і прибутки різних класів капіталістичного суспільства.
Кредит - це побудований на довірі специфічний тип економічних відносин, які виникають між кредитором і позичальником з приводу мобілізації тимчасово вільних коштів та використання їх на умовах повернення, платності, строкового використання. В даному визначенні віддзеркалюється сутність; принципи кредитування і характер кредитних відносин
(Див.46)
46. Форми кредиту.
Форма кредиту синтизує зміст і організацію кредитних відносин. Вона визначається за такими функціональними ознаками: характером кредитних відносин; складом учасників (суб’єктів) кредитної операції, об’єктом і сферою кредитування, а також за іншими параметрами. До функціональних форм кредиту відносяться: комерційний, банківський, споживчий, державний і міжнародний кредит.
1). Комерційний кредит.
Комерційний кредит ¾ це товарна форма кредиту, що надається продавцями для покупців у вигляді відстрочки платежу за продані товари, надані послуги.
Об’єктом комерційного кредиту слугує товарний капітал, а його суб’ктами виступають агенти товарної угоди (контракту): продавець ¾ кредитором, а покупець ¾ позичальником. Комерційний кредит може мати місце не тільки між продавцем та покупцем. Він широко застосовується і у взаємовідносинах підприємств-сумісників. Кредитні відносини перш за все грунтуються на засадах особистого довір’я між кредитором і позичальником та їх репутації на ринку.
Розширення сфери комерційного кредитування сприяє стабілізації грошового обігу шляхом відновлення товарного забезпечення грошової маси. Даний висновок грунтується на класичному законі товарного грошового обігу.
2.) Споживчий кредит Споживчий кредит ¾ кредит, який надається тільки в національній валюті для фізичних осіб ¾ резидентів на придбання споживчих товарів та послуг і який повертається в розстрочку.
Споживчий кредит характеризує відносини між кредитором і позичальником з приводу фінансування кінцевого споживання. Комерційні банки можуть надавати споживчі кредити безпосередньо позичальникам, котрі звертаються у банк за позикою (прямі кредити), або через посередників (торгова фірма, прокат, ломбард), котрі продають товар споживачу, надають послуги або обслуговують їх під зобов’язання позичальника (непрямі кредити). Серед непрямих кредитів найбільш поширеними є позики, пов’язані купівлею товарів тривалого користування.
Причому строк кредиту не повинен перевищувати 10 років з дня його надання.
3). Державний кредит Специфічним різновидом кредитних відносин є державний кредит, при якому позичальником виступає держава, а кредиторами ¾ юридичні та фізичні особи. У сфері міжнародного кредиту держава може бути як позичальником, так і кредитором.
Основним призначенням державного кредиту є мобілізація грошових коштів (позичкових капіталів) для фінансування державних видатків, особливо коли державний бюджет є дефіцитним. Для кредиторів державний кредит слугує флрмою заощадження або інвестування коштів у цінні папери, що приносить їм додатковий гарантований дохід.
Державний кредит функціонує у вигляді випуску державних позик, які реалізуються, в основному, через фінансово-кредитні-установи, серед юридичних та фізичних осіб.
4). Міжнародний кредит ¾ це надання позичкових капіталів одних країн іншим у тимчасове користування на засадах повернення, платності та строковості. Кошти для міжнародного кредиту мобілізуються на міжнародному та національних ринках позичкових капіталів. Суб’єктами міжнародного кредиту виступають банки, фірми, держави, міжнародні валютно-кредитні організації. Об’єктом кредитування є передача кредитором товарних і валютних ресурсів у тимчасове розпорядження позичальника.
Міжнародний редит функціонує в різноманітних формах. Залежно від того, хто є кредитором виділяють: фірмовий, банківський, урядовий. З точки зору об’єктів кредитування розрізняють фінансовий і комерційний міжнародний кредит.
Банківський кредит позичковий капітал банку у грошовій формі, що передається у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільвого характеру використання. Він відображає економічні відносини між суб’єктами кредитування: кредитором-банком, який надає кредити і позичальником суб’єктом кредитнх відносин, який отримав у тимчасове користування грошові кошти. Позичальником можуть бути економічні агенти (фізичні та юридичні особи, держава), які відчувають потребу в кредиті. Кредитні відносини між банком і позичальником будуються на підставі кредитних договорів.
Об’єктом банківського кредиту є грошовий капітал. Банки можуть надавати редити як у національній, так і в іноземній валюті.
47. Кредитна система країни. Банки.
Кредитна система— це система кредитних відносин, принципів i форм кредитування (функціональна структура) та сукупність кредитно-фінансових установ, які створюють, акумулюють i надають грошові засоби на засадах кредитування (інституціональна структура).
У структурі кредитної системи вирізняють банківську систему та небанківські кредитно-фінансові установи. В загальному вигляді структура кредитної системи подана на
Головною ланкою кредитної системи у будь-якій країні є банківська система, яка здійснює основну масу кредитних і фінансових операцій і є організаційною сукупністю різних видів банків у їх взаємозв'язку.
Банк — це установа, яка створена для залучення грошових коштів і розміщення їх від свого імені на умовах поверненості, платності, терміновості та забезпеченості. Основне завдання банку — здійснювати посередництво в розміщенні коштів від кредиторів до позичальників.
Залежно від підпорядкованості банків, відповідно до чинного банківського законодавства, розрізняють два основних типи побудови банківської системи: однорівнева та дворівнева.
Однорівнева банківська система передбачає горизонтальні зв'язки між банками, універсалізацію їх операцій та функцій. Усі банки, що діють у країні (включаючи й центральні банки), перебувають на одній ієрархічній сходинці, виконують аналогічні функції з кредитно-розрахункового обслуговування клієнтури.
Такий принцип побудови банківської системи характерний для економічно слаборозвинених держав, а також для країн із тоталітарним, адміністративно-командним режимом управління.
Дворівнева банківська система характерна для держав із ринковою економікою, передбачає відносини підпорядкування між центральним і комерційними банками.
На першому рівні банківської системи знаходиться центральний (емісійний) банк, який є емісійним центром держави і відповідає за сталість грошової та банківської систем. Центральні (емісійні) банки всіх країн світу виконують такі функції:
- розробка та реалізація грошово-кредитної політики;
- емісія грошей і контроль за грошовим обігом у країні;
- кредитно-розрахункове обслуговування держави;
- кредитно-розрахункове обслуговування банківських інститутів.
Крім перелічених функцій центральний банк може зберігати
централізовані золоті та валютні запаси, здійснювати регулювання і нагляд за діяльністю кредитних організацій.
На другому рівні банківської системи знаходяться комерційні банки, які обслуговують економічних суб'єктів, здійснюючи мобілізацію коштів, та надають кредитно-розрахункове обслуговування.
Комерційні банки. Головною їх функцією є створення за рахунок кредиту додаткових платіжних засобів через збільшення залишків на поточних рахунках клієнтів. Розрізняють універсальні та спеціалізовані комерційні банки.
Крім банків, до кредитної системи входять небанківські фінансово-кредитні інститути.
Небанківські кредитно-фінансові інститути функціонують у порівняно вузьких сферах ринку позичкового капіталу і мають досить специфічну клієнтуру. Такі фінансово-кредитні інститути не мають статусу банку, і їхня діяльність не змінює маси грошей у обігу.
Інвестиційні компанії — вид небанківського кредитно-фінансового інституту, який акумулює грошові кошти інвесторів шляхом емісії власних цінних паперів і вкладає їх у цінні папери інших підприємств та нерухомість.
Розрізняють інвестиційні компанії відкритого та закритого типу.Інвестиційні компанії відкритого типу беруть на себе зобов'язання викуповувати свої акції на вимогу інвестора. Інвестиційні компанії закритого типу такого зобов'язання не беруть. Ці компанії більш поширені у світі через більшу ліквідність їхніх акцій.
Пенсійні фонди — вид небанківського кредитно-фінансового інституту, що створюється приватними та/або державними установами, підприємствами для виплати пенсій особам, які вносять пенсійні внески. Вільні кошти пенсійних фондів можуть бути інвестовані у фінансові активи, які приносять прибуток.
Ощадні установи — вид небанківського кредитно-фінансового інституту, який спеціалізується на залученні грошових коштів фізичних осіб і без участі кредитної системи не може розглядатися та функціонувати як інвестиційний капітал.
Страхові компанії — вид небанківського кредитно-фінансового інституту, для якого характерна особлива форма залучення коштів — продаж страхових полісів. Надходження від страхових премій та активних операцій перевищує суму страхових виплат, що дає змогу страховим компаніям здійснювати інвестиції. Порядок інвестицій страхових компаній встановлюється національним страховим законодавством.
Страхові компанії поділяються на компанії, що здійснюють страхування населення, та компанії, що здійснюють страхування майна.
Фінансові компанії — вид небанківського кредитно-фінансового інституту, що надає позики споживачам шляхом купівлі у торговельній фірм боргових зобов'язань покупців, а також здійснює кредитування торговельних фірм під заставу боргових зобов'язань покупців. Джерелом їхніх позичкових ресурсів є кредити комерційних банків та капітали, які мобілізуються через випуск та розповсюдження власних цінних паперів.
Лізингові компанії — вид небанківського кредитно-фінансового інституту, який спеціалізується на купівлі основних засобів виробництва і наданні їх у тимчасове користування орендарю, котрий поступово - сплачує, лізинговій компанії вартість узятого в оренду майна.
Факторингові компанії — вид небанківського кредитно-фінансового інституту, що спеціалізується на купівлі дебіторської заборгованості клієнтів. пов'язаної з постачанням товарів або наданням послуг.
48.Центральний банк та його функції.
Центральний банк — установа (у більшості випадків державний орган), яка відповідає за монетарну (грошово-кредитну) та валютну політику держави (Федеральна резервна система США) або спільноти держав (Європейський центральний банк).В Україні це Національний банк України.
1668 р. - Засновано перший національний банк – шведський “Ріксбанк”.
1694 р. - був заснований Банк Англії.
Шляхи утворення центральних банків
Утворились в результаті еволюції
1844 р. - Банк Англії став емісійним центром.
1848 р. – Банк Франції.
1874 р. - Банк Іспанії.
1938 р. - був націоналізований Банк Канади.
1942 р. - Банк Японії.
1946 р. - Банк Англії і Франції.
Були створені, як емісійні
1957 р. – у ФРН створено – Бундесбанк.
1960 р. – Австрії створено - Резервний банк Австрії.
Центральні банки(з точки зору власності):
Державні (Великобританії,ФРН, Франції, Росії, Данії та Нідерландах);
Змішані (Японії (55%/ 45%) Швейцарії (57% /43%));
Акціонерні (США, Італія).
Функції центрального банку
Регулюючі
управління сукупним грошовим оборотом;
регулювання грошово-кредитної сфери;
регулювання попиту та пропозиції на кредит.
Керуючі
здійснення контролю за функціонуванням кредитно-банківської системи;
проведення валютного контролю.
Обслуговуючі
організації платіжно-розрахункових відносин комерційних банків;
кредитуванні банківських установ та уряду;
виконані центральним банком ролі фінансового агента уряду.
Національний банк України було організовано у 1991 роціі являє собою систему єдиного банку, що включає в себе центральний апарат, розташований у Києві, Кримське республіканське і 24 обласні управління.
Принципи НБУ для міжбанківських розрахунків:
використання міжфілійних обігів;
організація розрахунків через клірингові установи;
розрахунки способом організації кореспондентських відносин між комерційними банками;
відкриття кореспондентських рахунків комерційних банків в установах НБУ.
Функції НБУ:
емісія грошей та організація їх обігу;
є кредитором останньої інстанції для комерційних банків;
контроль за діяльністю комерційних банків;
організація розрахунків між банками;
обслуговування державного боргу країни;
проведення операцій на рику державних цінних паперів та валютному ринку;
видача комерційним банкам ліцензій на здійснення банківських операцій та операцій з іноземною валютою.
49. Аграрне виробництво. — особлива сфера вкладення капіталу. Сільське господарство — одна з найважливіших галузей матеріального виробництва, в якій створюються матеріальні блага рослинного і тваринного походження для забезпечення населення продуктами харчування, а промисловості — сировиною. До особливостей сільськ госп належить і надзвичайна роль землі як фактора виробництва. В інших галузях (у промисловості, на транспорті) земля не бере безпосередньої участі у створенні продукту. Вона є лише простором, на якому розміщується те чи інше иробництво. У сільському ж господарстві земля виступає як засіб виробництва, оскільки верхній шар ґрунту служить для розміщення рослин у процесі їх відтворення, містить воду та поживні мінеральні речовини, необхідні для їх розвитку. Ця властивість ґрунту називається родючістю. Отже, з одного боку, земля — це предмет праці, а з іншого — засіб праці, оскільки родючість ґрунту люди використовують для виробництва необхідної продукції. На відміну від інших засобів виробництва земля не зношується і не замінюється. Більше того, за правильного використання її родючість суттєво підвищується. Специфіка сільськогосподарського виробництва виражається в аграрних відносинах. Слово “аграрний” латинського походження і в перекладі на українську мову дослівно означає “земельний”.Відносини в сільському господарстві як складова економ відносин виникають між людьми перш за все з приводу володіння землею та використання землі як головного фактора виробництва, з одного боку, і як об’єкта власності — з іншого. Дві сторони аграрного виробництва (продуктивні сили і відносини економічної власності) взаємодіють відповідно до вимог закону адекватності виробничих відносин рівню, характеру і структурі продуктивних сил з урахуванням особливостей розвитку сільського господарства та державного регулювання цієї сфери. Попередньо зауважимо, що найважливішою особливістю такої взаємодії є значно повільніше (порівняно з промисловістю) відмирання приватного типу власності в обох формах, консервативність окремих форм власності в різних країнах, залежно від національних традицій, менталітету народу та інших чинників. Водночас у процесі розвитку аграрного виробництва поступово змінюється співвідношення між витратами живої і уречевленої праці, а отже, діє закон переходу функцій від особистих до матеріальних факторів виробництва.
Специфіка аграрного виробництва.
Аграрне виробництво багатогалузеве - це рільництво, садівництво, тваринництво, кожне з яких у свою чергу класифікується по багатьох напрямках. Сучасне аграрію виробництво характеризується широким використанням сільськогосподарської і універсальної техніки, хімічних препаратів, біологічних технологій. Основою аграрного виробництва є родюча земля, фунт. Однією з найважливіших сфер суспільного виробництва є сільськогосподарське виробництво. Саме воно забезпечує населення продуктами харчування або сировиною для їх виробництва. Розвиток сільського господарства є неодмінною передумовою поліпшення добробуту населення і прогресу всього суспільного виробництва. На відміну від багатьох інших галузей, сільське господарство має певні особливості, які суттєво впливають на виробничі відносини та економічні показники діяльності працівників, зайнятих у цій галузі. Більшу частину (дві третини) суші займають території, непридатні для ведення аграрного виробництва. Це гори, ліси, пустелі, болота, водні простори.Збільшення площі сільгоспугідь шляхом осушення боліт чи за рахунок знищення лісів, що широко використовувалось раніше (табл. 3.13), зараз визнано непридатним внаслідок безповоротної шкоди біосфері. Тому площа землі, на якій ведеться аграрне виробництво, не збільшується, а навпаки, зменшується внаслідок розширення старих і будови нових поселень і шляхів сполучення. Окрім того, інтенсивна експлуатація землі призводить до її дефадації і необхідності виведення її частини з використання.
50. Земельна рента.– плата за землю.ЇЇ концепція розроблена д.рікардо. Це дохід з землі. Орендна плата включає ще плату за будівлі, споруди, які перебувають на землі, орендованій капіталістом у земельного власника. Ціна землі визначається:Цз=R(рентна плата)/S(норма позикового відсотку)*100% Земельна рента - дохід, що отримується власником землі від орендарів земельних ділянок. Земельна рента виступає у формі абсолютної ренти, диференційної ренти та монопольної ренти.Абсолютна земельна рента - один із видів доходу від власності на землю, плата власнику за дозвіл застосовувати капітал до землі; сплачується орендарем абсолютно з усіх ділянок землі незалежно від родючості (звідси назва цього виду ренти). Диференціальна рента - додатковий дохід, що отримується за рахунок використання більшої родючості землі і більш високої продуктивності праці. Диференціальна рента існує у двох формах: диференціальна рента I і диференціальна рента II. Джерелами диференціальної ренти I є більш продуктивну працю на відносно кращих і середніх за родючістю землях, а також відмінності у місці розташування ділянок землі по відношенню до ринків збуту, транспортних шляхів і т. д. Диференціальна рента II пов'язана з додатковими вкладеннями капіталу в один і той же ділянка, що забезпечують отримання додаткового прибутку. Диференціальна рента виникла як результат обмеженості землі: ціна виробництва сільськогосподарського продукту визначається умовами виробництва не на середніх і кращих ділянках, а на гірших, тому що продукт тільки кращих і середніх ділянок недостатній для покриття суспільного попиту. В результаті утворюється додаткова додаткова вартість, що представляє собою різницю між ціною виробництва на гірших ділянках (громадська ціна виробництва) та індивідуальною ціною виробництва на середніх і кращих ділянках.Монопольна рента - особлива форма земельної ренти, утворюється при продажу певних видів сільськогосподарських продуктів по монопольної ціною, що перевищує їхню вартість. Рентні платежі відрізняються від заробітної плати, відсотка, прибутку та інших видів доходів, вони є частиною орендної плати: якщо на землі, яка здається в оренду, немає ніяких споруд, споруд чи якогось іншого капіталa, то орендна плата, то є певна сума грошей, яка буде виплачена орендарем за використання землі, буде дорівнювати земельній ренті. якщо ж на землі знаходяться які-небудь виробничі ресурси (фабрики, заводи, ресурсодобивающіх споруди), то орендна плата буде включати в себе вже не тільки земельну ренту, але і позичковий відсоток за використання знаходиться на землі виробничого потенціалу. . Диференційна земельна рента. Сутність і причини виникнення. Диференціальна земельна рента – дохід з землі. Умови – відмінність у родючості ґрунту; джерело – несплачена праця найманих сільськогосподарських робітників; причина – монополія на землю як на об'єкт господарства. Диференційна земельна рента існує у формі диференціальної ренти І і II. Диференціальна земельна рента І:Причина виникнення – монополія на землю як об'єкт господарювання, її основою є природна обмеженість землі, перш за все обмеженість кращих і середніх по якості земель.Умова виникнення – природна родючість землі. Монополія на землю як об'єкт господарювання дає можливість одержувати на кращих і середніх землях надприбуток (тут менші витрати виробництва на одиницю продукції.Джерелом виникнення диференціальної земельної ренти І є надлишкова додаткова вартість, яка створена несплаченою працею найманих сільськогосподарських робітників в додатковий робочий час.Диференціальна земельна рента І – це результат екстенсивного розвитку сільськогосподарського виробництва. Диференціальна земельна рента ІІ: Причина виникнення – монополія на землю як на об'єкт господарювання.Умови виникнення – штучна родючість (різниця у родючості, місцезнаходженні до ринків збуту, яка отримана завдяки багаторазовому вкладенню капіталів у землю, удосконаленню транспорту, доріг, тощо). Джерелом диференціальної земельної ренти II є надлишкова додаткова вартість, яка створена найманими сільськогосподарськими робітниками в додатковий робочий час. Диференціальна земельна рента II (як і диференціальна земельна рента І) обчислюється як різниця між суспільною і індивідуальною ціною виробництва сільськогосподарського продукту.Як економічна категорія диференціальна земельна рента розкриває економічні відносини трьох класів капіталістичного способу виробництва з приводу створення й розподілу додаткового продукту в сільському господарстві.
Абсолютна земельна рента. Причина – монополія приватної власності на землю.Джерело – додатковий продукт, який створюється не лише в сільському господарстві, а і в інших галузях виробництва — промисловості, торгівлі, будівництві тощо.Умови – нижча органічна будова капіталу в сільському господарстві, ніж у промисловості. Ця різниця між ринковою вартістю сільськогосподарських продуктів і суспільною ціною виробництва служить джерелом виникнення абсолютної ренти. Яким чином і за рахунок чого орендар може сплачувати абсолютну ренту землевласнику, якщо останній не дає можливості орендарю вести безоплатно господарство навіть на гірших землях, не одержуючи за це ренту? Таке становище є однією з причин обмеження виробництва сільськогосподарської продукції. Воно може бути усунуте тоді, коли попит на ту чи іншу продукцію перевищуватиме її пропонування, а отже, вищі ринкові ціни забезпечать отримання економічного прибутку, який і набере форми абсолютної ренти.
Монопольна земельна рента-особливий вид ренти. Її сплачує споживач рідких за якістю сільськогосподарських продуктів, що виробляються на землях з винятковими природними умовами, тому що ціна на ці продукти визначається високим попитом та обмеженою пропозицією (наприклад, рідкі сорти винограду, цитрусові, особливі сорти троянд і т.п.).- це різниця між високою монопольною ціною, установлюваною на рідкі сільськогосподарські продукти, витратами їхнього виробництва і середнім прибутком.МЗР = Цмон.- (З+V)- Рср. Умови утворення монопольної земельної ренти:1) обмеженість умов виробництва рідких сільськогосподарських продуктів;2) умови виробництва рідких сільськогосподарських продуктів не відтворюються. Причина монопольної ренти - висока монопольна ціна, що встановл-ся на рідкі сільськогосподарські продукти. У господарській діяльності будь-яка монополія шукає собі вихід, тобто шлях реалізації економічної переваги. У даному випадку способом реалізації економічної переваги є установлення високої монопольної ціни. Джерело – несплачена праця сільськогосподарських робітників.
51. Аграрні відносини - це складова економічних відносин, які виникають у сільському господарстві з приводу володіння й використання землі як головного засобу сільськогосподарського виробництва, а також виробництва, розподілу, обміну й споживання сільськогосподарської продукції та послуг.
Земля - перша й основна умова будь-якого виробництва, але в сільському господарстві вона ще й головний засіб виробництва, елемент продуктивних сил. Особливість аграрних відносин зумовлена й тим, що земля е предметом праці Й одночасно засобом виробництва.
Особливості сільськогосподарського виробництва:
- природно-кліматичні умови, структура ґрунту, біологічні чинники впливають на продуктивність праці і обумовлюють ризиковість, нестійкість сільського господарства.
- особливості використання техніки, фінансування і сформування доходів сільськогосподарських підприємств у зв'язку із сезонним характером виробництва.
- остаточний розмір доходів формується лише наприкінці року, після реалізації продукції (особливо в землеробстві);
- рівень концентрації виробництва значною мірою визначається розмірами земельних угідь, їхньою врожайністю й інтенсивністю використання;
- спеціалізація виробництва зумовлена, насамперед, географічними і природно-кліматичними факторами;
- велика залежність результатів виробництва від погодних умов вимагає створення в господарствах страхових фондів на випадок посухи, повені, іншого стихійного лиха
Аграрні відносини є складовою загальної системи економічних відносин суспільства.
В Україні суб'єктами права власності на землю є:
- громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності;
- органи місцевого самоврядування - на землі комунальної власності;
- державні органи - на землі державної власності. Іноземні громадяни і юридичні особи, а також особи без громадянства можуть стати власниками лише земель несільськогосподарського призначення, на яких розташовані об'єкти нерухомості, які належать їм на правах приватної власності.
Рента (від фр. rendre - віддана) - це передача частини доходу землеробом власнику землі за використання його земельної ділянки.
Отже, земельна рента є економічною формою реалізації власності на землю.
Є три основних види земельної ренти: диференційна, абсолютний монопольна
Диференційна рента
Природними умовами існування диференційної ренти є обмеженість земельних ресурсів, відмінності у природній родючості землі, а також місцезнаходження земельних ділянок відносно ринків збуту сільськогосподарської продукції.
Слід розрізняти дві форми диференційної ренти - першу та другу.
Диференційна рента І - це додатковий чистий дохід, одержуваний у результаті продуктивнішої праці на кращих за природною родючістю і місцезнаходженням землях.
Диференційна рента II виникає в результаті штучного підвищення продуктивності землі завдяки використанню ефективніших засобів виробництва, тобто за рахунок додаткових вкладень капіталу в землю.
Взаємозв'язок першої і другої диференційної ренти полягає в тому, що вони засновані на використанні родючості земель. Тільки перша рента пов'язана з природною, а"друга - з економічною (штучною) родючістю ґрунтів.
Абсолютна рента утворюється на всіх земельних ділянках як надлишок суспільної вартості сільськогосподарської продукції над ціною виробництва (затрати виробництва плюс середній прибуток).
Вона є даниною, яку отримує землевласник на основі права приватної власності.
53. Агропромисловий комплекс є одним з найбільш важливих секторів економіки України. Тут формується основна частина продовольчих ресурсів та майже три чверті роздрібного товарообороту. Від рівня розвитку, стабільності його функціонування, особливо сільського господарства, залежать стан економіки і продовольча безпека держави, розвиток внутрішнього і зовнішнього ринків, матеріальний рівень життя населення. Сільське господарство як матеріальна основа існування і поступального розвитку людини і суспільства в цілому для України має винятково важливе значення ще і в силу її природно-кліматичних умов, географічного положення, менталітету народу та стратегічних інтересів відродження державності. Об’єктивною є закономірність що склалася віками: якщо країна хоче бути міцною і незалежною, вона особливо дбає про власне продовольче забезпечення. На підтвердження пріоритетної ролі цього сектора економіки досить послатися на те, що всі країни після різного роду соціально-політичних змін починали своє відродження, як правило, із сільського господарства. З великого ряду причин Україна не лише не зробила сільське господарство реально пріоритетним, а навпаки, замість виведення його інтересів і потреб у післярадянський період на чільне місце обрала протилежний шлях: без будь-яких на те підстав знехтувала ними і пустила галузь на самоплив, давши можливість іншим галузям і виробництвам відверто і безкарно експлуатувати її у найгіршому розумінні слова. Лише останнім часом робляться певні кроки, щоб привернути увагу до виведення її з кризи. Прийнято ряд законодавчих актів, зокрема Закони України «Про оренду землі», «Про розвиток ринку зерна», «Про зупинення спаду сільськогосподарського виробництва», Указ Президента «Про заходи щодо державної підтримки сільськогосподарського виробництва», розробленo Національну програму розвитку агропромислового виробництва і відродження села на 1999-2010 роки.
57. Економічний цикл — це послідовність піднесень і спадів економічної активності протягом кількох років, тобто це рух суспільного виробництва від одного кризового явища до іншого, який постійно повторюється.
Кожний цикл являє собою певну послідовність, яка складається з альтернативних фаз, які повторюються одна за одною. Це означає, що кожна з його попередніх фаз повинна мати здатність до відтворення наступних. У підсумку економічний цикл набуває здатності до самовідтворення. Крім цього, кожному економічному циклу притаманна регулярність його проходження. Все це дає змогу відзначити принципову спільність структури економічних циклів у ринковій економіці, а також більш-менш чітко виражену послідовність фаз.
Оскільки такий рух відбувається хоча й нерівномірно, але безперервно (останні фази попереднього циклу накладаються на перші фази наступного), то динаміка макроекономічних показників має хвилеподібний вигляд: у кінці попереднього і при народженні нового циклу (криза) відбувається погіршення показників; на нижньому рівні (депресія) встановлюється короткочасна рівновага; під час поширення нового економічного циклу (пожвавлення) показники різко зростають; на верхньому рівні піднесення (процвітання, бум) — досягнення рівноваги; потім знову спад (криза) і т. д. Початковою фазою економічного циклу є криза. Вона порушує нормальний хід економічного розвитку, а всі наступні фази — відновлюють його. При цьому кожна попередня фаза утворює умови для її власного відмирання та виникнення наступної фази.
Аналіз структури економічних циклів показує, що ми маємо досить просту картину послідовної зміни фаз циклу. У. К. Мітчелл, учений, який глибоко вивчав економічні цикли, а також багато інших учених-економістів поділяють цикли на чотири фази: криза, депресія, пожвавлення, піднесення (див. рис. 1).
Економічні цикли суттєво відрізняються один від одного за тривалістю та амплітудою коливань. Тому деякі економісти вважають, що більш реально треба говорити про економічні коливання, а не про економічні цикли. Проте водночас усі вони мають багато спільного, в них можна виявити риси належності до однієї «сім'ї».
Основними ознаками, які характеризують економічні цикли, є тривалість циклу, а також його рушійні сили, які зумовлюють генезис і механізм його проходження. З цього погляду всі економічні цикли поділяються таким чином:
1) цикли Кондратьєва, або довгохвильові цикли, тривалість яких дорівнює сорок — шістдесят років. Їхня головна рушійна сила — радикальні зміни в технологічній базі суспільного виробництва, його структурна перебудова;
2) цикли Кузнеца — їхня тривалість складає двадцять років, а рушійними силами є зрушення у відтворюваній структурі виробництва;
3) цикли Джаглера з періодичністю сім — одинадцять років як підсумок взаємодії багатьох грошово-кредитних факторів;
4) цикли Китчина з тривалістю три — п'ять років, що обумовлюються динамікою відносної величини запасів товарно-матеріальних цінностей на підприємствах;
5) приватні господарські цикли, що охоплюють період від одного до дванадцяти років та існують у зв'язку з коливаннями інвестиційної активності.
54.Суспільний продукт уявляв собою узагальнений результат функціонування розширеного відтворення, в якому відображається єдність виробничих сил, форм їх організації та виробничих відносин. Як результат конкретної цілеспрямованої діяльності суспільства цей продукт представлено у вигляді сукупності споживних вартостей, створюваних за певний період часу. Під час відтворення суспільного продукту суспільство цікавить насамперед натуральна форма, в якій він буде відтворений, певний набір споживних властивостей, корисність вироблених продуктів. За командно-адміністративної економіки, коли існувала суспільна власність на засоби виробництва, суспільний продукт характеризувався як усуспільнений продукт, тобто він належав усім членам суспільства.
Отже, сукупний суспільний продукт як особлива форма суспільного продукту — це всі матеріальні блага, вироблені суспільством за певний відтворювальний період (як правило, рік).
За матеріально-речовою (натуральною) формою сукупний суспільний продукт складається із засобів виробництва і предметів споживання. Відповідно матеріальне виробництво поділяється на два підрозділи:
I — виробництво засобів виробництва (верстати, машини, обладнання, устаткування тощо);
II — виробництво предметів споживання (одяг, взуття, продукти харчування тощо).
За вартісною формою сукупний суспільний продукт складається з вартості матеріальних витрат с, вартості необхідного продукту н і вартості додаткового продукту т. Безпосередньо на задоволення потреб населення йде необхідний продукт і частина додаткового.
Отже, сукупний суспільний продукт w дорівнює сумі створюваних вартостей товарів І і II підрозділів виробництва:
I (wi = Cj + Vj + wj)
II (w2 = c2 + v2 + w2).
Валовий внутрішній продукт (ВВП) — один із найважливіших показників розвитку економіки, який характеризує кінцевий результат виробничої діяльності економічних одиниць-резидентів у сфері матеріального і нематеріального виробництва. Вимірюється вартістю товарів та послуг, виготовлених цими одиницями для кінцевого використання.
ВВП — головний індикатор економічного розвитку і найповніший показник сумарного обсягу виробництва товарів та послуг за певний період. В Україні розрахунки ВВП здійснюють лише з середини 90-х із переходом від статистики Балансу народного господарства (БНГ) до прийнятої в усьому світі системи національних рахунків (СНР). На початку 1995 року Міністерство статистики України завершило розробку національних рахунків України згідно з концепцією затвердженою ООН у 1993 році. На динаміку ВВП у поточних цінах впливають зміни його фізичного обсягу і цін на товари та послуги. Щоб позбутися впливу цін, ВВП, національний дохід розраховують у зіставних цінах. Таким чином не враховується вплив інфляції. Переоцінку ВВП або внутрішнього доходу у зіставних цінах виконують для виробленого і використаного ВВП або внутрішнього доходу. Однак переоцінені у зіставних цінах ВВП і внутрішній дохід, обчислені виробничим методом і методом кінцевого використання, переважно не збігаються за величиною, оскільки перший показник виражається у цінах факторів виробництва, а другий — у ринкових цінах. Характеристикою динаміки виробленого ВВП є середньоарифметичний зважений індекс фізичного обсягу продукту. В деяких галузях існують специфічні особливості побудови цих індексів, що пов'язано як з характером продукції в натуральному вираженні, так із методами оцінки її в точних цінах.
Система національних рахунків (СНР) — це сукупність показників послідовного та взаємопов'язаного опису найважливіших процесів і явищ економіки: виробництва, доходів, споживання, нагромадження капіталу та фінансів. Ця система застосовується в умовах ринкових відносин.
Національні рахунки розробляються Державним комітетом статистики згідно зі стандартом СНР, прийнятим міжнародними організаціями у 1993 р.
Відповідно до міжнародного стандарту у СНР інституційні одиниці групуються в п'ять секторів:
нефінансові корпорації, до яких належать інституційні одиниці, які займаються ринковим виробництвом товарів і послуг для продажу за цінами, що покривають витрати виробництва і дають прибуток;фінансові корпорації — комерційні інституційні одиниці, що спеціалізуються на фінансових послугах чи допоміжній фінансовій діяльності (банки, страхові компанії тощо);сектор загального державного управління, до якого належать органи управління центрального та місцевого рівнів, некомерційні бюджетні організації, фонди соціального страхування;сектор домашніх господарств, що об'єднує фізичних осіб як споживачів, а в деяких випадках як фізичних осіб-підприємців;сектор некомерційних організацій, що обслуговують домашні господарства (НКОДГ), до якого входять інституційні одиниці, створені окремими групами домашніх господарств для забезпечення їх політичних, релігійних і професійних інтересів, а також для надання соціально-культурних послуг (соціально-культурні підрозділи нефінансових корпорацій) безоплатно або за цінами, що не мають економічного значення.
У Системі національних рахунків відображається розвиток економіки на різних стадіях процесу відтворення, показується рух товарів і послуг, а також стан виробництва та використання валового внутрішнього продукту (валової доданої вартості).
55. Аналіз моделей кругопотоку доходів і видатків дозволяє зробити узагаль-нені висновки щодо умов рівноваги економічної системи. Ці умови опису-ються рівняннями, які у макроекономіці отримали назву макроекономічних тотожностей. Позначивши реальний ВВП (ВНП) символом Y, можемо описати його структуру кількома рівняннями.
У закритій приватній економіці без фінансових ринків весь доход ви-трачається на споживання, тому ВВП і використовуваний доход співпадають
із споживчими видатками: Y =Yd =C . Умовою рівноваги є:
Y =C . (4.8)
У більш розвинутій економічній системі, коли у закритій приватній еко-номіці утворився фінансовий ринок, домогосподарства використовують
свої доходи на споживання і заощадження Yd =C +S , а заощадження домо-господарств перетворюються на інвестиції фірм S =I , умова рівноваги приймає вигляд:
Y =C +I. (4.9)
Рівність S =I представляє собою основну макроекономічну тотожність,
яка забезпечує рівновагу закритої економічної системи без втручання дер-
жави.
У закритій змішаній економіці ВВП може бути представлений двома розчленуваннями: з одного боку – за видатками, а з іншого – за використан-ням зароблених доходів.
За видатками ВВП описує рівняння:
Y =C + I +G, (4.10)
де G – державні закупівлі.
Якщо розглядати ВВП за використанням доходів, то він розпадається на споживання, заощадження і сплату чистих податків (Т). Відтак його складо-ві можна описати наступним рівнянням:
Y =C+S +T , (4.11)
Об’єднавши обидва розчленування (4.10, 4.11), отримаємо ще одну умову
рівноваги:
C + I +G =C + S +T. (4.12)
Тут I +G виступають як „ін’єкції“, що доповнюють споживання, а S +T – як „вилучення“ з потоку споживчих видатків.
У відкритій змішаній економіці з появою закордонного сектора ВВП за видатками представляє рівняння:
До початку аналізу процесу суспільного відтворення К.Маркс робить деякі припущення. Він відволікається (абстрагується) від низки моментів, притаманних суспільному відтворенню, які не мають суттєвого значення для його аналізу. Необхідність таких припущень обумовлена тим, що процес суспільного відтворення занадто складний, і для розкриття його суті необхідно абстрагуватися від несуттєвих моментів, щоб зробити аналіз прозорим і чітким.
До найбільш важливих припущень, зроблених К.Марксом, слід віднести такі:
o усе суспільство складається з двох класів: найманих робітників і капіталістів (чистий капіталізм);
o усі товари реалізуються за вартістю;
o зовнішньої торгівлі немає, є тільки внутрішня торгівля;
o вартість постійного капіталу за рік повністю переходить на вартість виробленої продукції.
Усі наведені абстракції (припущення) мають науковий характер. Тобто вони є можливими і не можуть (у разі їх урахування) вплинути на висновки з аналізу суспільного відтворення. У цьому випадку вони дещо ускладнюють схему відтворення, але не змінюють притаманні йому загальні закономірності.
Аналізу суспільного відтворення в К.Маркса передує два важливі теоретичні моменти. По-перше, він поділяє все суспільне виробництво на два підрозділи. І підрозділ - це виробництво, яке зосереджується на продукуванні засобів виробництва. Тобто в цьому підрозділі зосереджені ті галузі господарства, які зайняті випуском продукції для виробничого споживання. 7/ підрозділ - це виробництво предметів споживання. Тобто до цього підрозділу належать галузі, які виготовляють матеріальні блага, що йдуть на задоволення особистих потреб населення. Цей підхід в аналізі, зроблений К.Марксом, став новим і виявився дуже важливим відкриттям з погляду аналізу суспільного відтворення.
По-друге, саме суспільне відтворення К.Маркс аналізує в два етапи: просте відтворення й розширене. Просте відтворення являє собою такий процес суспільного відтворення, який відновлюється в незмінних масштабах. Така модель суспільного відтворення є суто теоретичною, але просте відтворення становить невід'ємну складову частину розширеного відтворення.
Аналіз простого відтворення К.Маркс здійснює на такому прикладі:
1-й рік
I підрозділ - 4000с + 1000у + 1000ш = 6000;
II підрозділ - 2000с + 500у + 500т = 3000.
У першому підрозділі за рік витрачено 5000 одиниць капіталу, органічна будова якого становить 4 : 1. За умови 100 % норми додаткової вартості наймані робітники створять 1000 одиниць додаткового продукту, який набуває форми додаткової вартості. Усього в першому підрозділі створено продукції на 6000 одиниць. За натурально-речовою формою це засоби виробництва.
У другому підрозділі капітал, витрачений протягом року, становив 2500 одиниць. При цьому постійного капіталу було витрачено 2000 одиниць, а змінного - 500, і тому органічна будова капіталу і тут становить 4 : 1. Увесь сукупний продукт II підрозділу становить 3000 одиниць. За натурально-речовою формою він являє собою предмети споживання. Сукупний продукт усього суспільства дорівнює 9000 одиниць.
За простого відтворення весь додатковий продукт, а в капіталістичній економіці він набуває форми додаткової вартості, буде повністю витрачено на особисте споживання власників цього продукту - капіталістів.
56. Економічне зростання може бути забезпечено за рахунок паралельних вкладень у різні фактори, що робить їх більш високопродуктивними. Так, раціональне співвідношення між працею і капіталом у разі їх зміни розраховується за допомогою виробничої функції, в основі якої — найкращий варіант граничної продуктивності кожного із залучених факторів. Це виражається такою формулою:
Q = F (L, K, N),
де Q — обсяг виготовленої продукції (національного доходу); L — сукупні витрати праці; K — вкладений капітал; N — земельні ресурси.
Ця формула характеризує екстенсивний тип економічного зростання.
Зміст і типи економічного зростання. Нагромадження та інвестиції, їх рольв економічному зростанні
У теоретичному і практичному аспектах поняття "економічне зростання" тісно пов'язане з терміном "розширене відтворення", але за своїм змістом — це не тотожні економічні категорії. Так, остання (розширене відтворення) охоплює процеси як на макрорівні (національна, світова економіка), так і на мікрорівні (галузь, підприємство). Економічне зростання характеризує стратегічні цілі руху економіки в основному на макрорівні (національному чи світовому). Сам механізм економічного зростання, як правило, в сучасній економічній літературі розглядається незалежно від існуючих соціально-економічних відносин в тій чи іншій країні (економічній системі). Тут на перший план висувається проблема кількісного та якісного розвитку національної економіки.
Поняття "еконо-мічне зростання"
Сутність поняття "економічне зростання" можна визначити як кількісне збільшення та якісне вдосконалення за відповідний період результатів виробництва (товарів, послуг) та його основних факторів, що знаходить свій вираз і в комплексному вдосконаленні соціально-економічних відносин у суспільстві. У західній літературі під цим терміном прийнято розуміти лише збільшення обсягів, товарів і послуг, створених за даний період.
Виокремлюють два основних типи економічного зростання: екстенсивний та інтенсивний.
Екстенсивний тип економічного зростання забезпечується за рахунок кількісного збільшення обсягів функціонуючих факторів виробництва і практично при збереженні незмінними їх попередніх техніко-технологічних параметрів.
Інтенсивний тип економічного зростання характеризується розширенням виробництва на основі якісного поліпшення всіх його факторів, тобто раціональнішого використання всього виробничого потенціалу.
Як відхилення від закономірного процесу економічного зростання в окремі періоди для ряду країн може мати (і має) місце регресивний тип розвитку, для якого характерне довготривале зниження обсягів суспільного виробництва. Зокрема, таке явище спостерігалось протягом 90-х років у всіх країнах СНД, у т. ч. в Україні.
Щодо основних типів економічного зростання, то на практиці вони не існують в абсолютних формах. У реальному житті вони проявляються або як переважно екстенсивний, або як переважно інтенсивний тип економічного зростання.
59. господарський механізм - це механізм функціонування державно-організованої економіки, утворений:
1) системою органів керування господарством і безпосередніх виробників - підприємств і об'єднань;
2) системою форми і методів організації і функціонування виробництва;
3) системою господарських зв'язків, що забезпечують обмін результатами діяльності господарських ланок і досягнення кінцевої цілі виробництва. Кожний із названих елементів господарського механізму одержує також і визначене правове закріплення.
Удосконалювання господарського механізму потребує подальшого підвищення ролі правових засобів у регулюванні економіки, пред'являє нові, більш високі вимоги до правового регулювання господарської діяльності. Звідси випливає необхідність постійного удосконалювання чинного господарського законодавства, що "покликано сприяти подальшому росту суспільного виробництва і підвищенню його ефективності відповідно до об'єктивних вимог економічних законів".
Сам господарський механізм являє собою сукупність організаційних структур і конкретних форм господарювання, методів керування і правових норм, за допомогою яких товариство використовує економічні закони з урахуванням обстановки, що укладається.
Таким чином, використання економічних законів, як загальносистемних, так і підсистемних - найбільше важлива функція господарського механізму.
Друга за значенням функція господарського механізму, якщо виділяти її в контексті цілісного розгляду суспільного засобу виробництва, - дозвіл соціально-економічних протиріч. Дана функція випливає з попередньої, тому що кожний економічний закон містить у собі протиріччя. Але оскільки явище або процес завжди багачі закону, ця функція господарського механізму спрямована на рішення більш широкого кола протиріч, чим ті, що відбиті в законі.
Третя функція господарського механізму - реалізація відношень власності. У межах цієї функції господарському механізму належить вирішальна роль в економічній реалізації власності на засоби виробництва. Здійснення даної функції повинно бути спрямоване на те, щоб відношення власності сприяли розвитку всієї системи продуктивних сил і, насамперед, головної продуктивної сили - людини, безпосереднього робітника. Варто домагатися, щоб у межах тієї або іншої економічної системи існував плюралізм форм власності, щоб різноманітні конкретні форми власності і конкурували, і співробітничали між собою.
Четверта важлива функція господарського механізму - усебічний розвиток людини, його потреб (матеріальних і духовних), інтересів, стимулів.
58. Основна проблема ринку праці - безробіття. Відповідно до Закону України "Про зайнятість населення" (1992 р.), безробітними визнають працездатних громадян працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку (трудового доходу) через відсутність відповідної роботи, зареєстровані в державній службі зайнятості, шукають роботу й здатні приступити до праці. В Україні склалися помітні територіальні відмінності в рівнях зайнятості населення, що пояснюється регіональними особливостями умов відтворення суспільного продукту рівнем розвитку продуктивних сил, темпами роздержавлення та приватизації, становленням альтернативного сектору господарства, демографічною ситуацією, етноісторичними та культурними традиціями кожного регіону. Ці відмінності є визначальними при формуванні територіального ринку праці.
Безробіття - складне економічне, соціальне і психологічне явище, що виникає і відображає економічні відносини стосовно вимушеної незайнятості працездатного населення.
У сільському господарстві безробіття може мати різні причини і тому його поділяють на декілька видів.
Фрикційне безробіття є динамічним, за якого безробітні шукають або чекають на отримання роботи в найближчий час. Воно також пов'язане з добровільним звільненням із низько-оплачуваної та малопродуктивної роботи і переходом на високо-оплачуванішу, сприяє руху працівників з одних галузей в інші. Фрикційне безробіття часто перетворюється на структурне.
Структурне безробіття пов'язане зі структурними зрушеннями в економіці, закриттям застарілих підприємств і виробництв, скороченням випуску продукції у випадку переорієнтації виробництва, закриттям шкідливих підприємств. Структурне безробіття характерне тим, що працівники, котрі втратили роботу в одних секторах економіки, не можуть бути використані на тих робочих місцях, які пропонуються в інших. Воно є тривалим і має, зазвичай, хронічний характер. Отже, за структурного безробіття люди не можуть отримати роботу без відповідної перепідготовки, додаткового навчання, а інколи й зміни місця проживання. Існує ще й циклічне безробіття.
Циклічне безробіття постійно змінюється за масштабами і спричинене спадом виробництва. Цей тип безробіття пов'язаний з дефіцитом попиту, коли попит на товари і послуги зменшується і зайнятість скорочується. Найбільше від циклічного безробіття страждають молодь, жінки, люди похилого віку та некорінне населення. Такий тип безробіття після виходу економіки з кризи, коли обсяг виробництва нарощують, зменшується, оскільки зростає потреба в робочій силі для виробництва товарів і надання послуг.
Рівень безробіття визначається як відсоткове відношення кількості безробітних до загальної суми робочої сили:
Зайнятість як економічна категорія - діяльність працездатного населення, спрямована на створення продукту. Зайнятими вважаються ті, хто бере участь у виробництві продукції, виготовленні товарів і наданні послуг. Повнота зайнятості економічно активного населення визначається за кількістю відпрацьованих днів за певний відтинок часу. Економічно активне населення це:
- особи найманої праці;
- постійні працівники;
- сезонні працівники;
- сезонні та випадкові працівники й особи, котрі тимчасово не працюють з об'єктивних причин;
- особи, які навчаються і суміщають роботу в режимі неповного робочого дня;
- учні й особи, що відбувають професійну підготовку на виробництві та отримують стипендію або заробітну плату.
Сільськогосподарському виробництву притаманні певні особливості, а праця в ньому має сезонний характер, тому в кількісному сенсі зайнятість у цій сфері існує в двох формах: повна і неповна. Повна зайнятість гарантує працівникам роботу впродовж усього року. Це стосується тваринників, механізаторів, спеціалістів і керівників підприємства. До категорії працівників з неповною зайнятістю належать працюючі на кінно-ручних роботах, комбайнери, залучені пенсіонери, школярі й інші працівники.
Вважаються зайнятими ті, хто:
- працюють за угодою, отримуючи винагороду незалежно від умов повної чи неповної зайнятості та тривалості робочого часу, в тому числі особи зайняті на сезонних і тимчасових роботах;
- займаються підприємницькою діяльністю;
- самостійно вишукують собі щоденну роботу;
- зайняті в особистому підсобному господарстві та реалізують продукцію за договорами;
- виконують роботу за різними угодами, в тому числі й члени виробничих кооперативів.
Окремі групи на ринку праці становлять люди, котрі:
- добровільно звільнились з підприємств або ніколи не були працюючими і не бажають працювати, не мають законних джерел і засобів існування;
- живуть на засоби одного із подружжя або інших родичів і перебувають на їхньому утриманні;
- вимушено незайняті, звільнились з різних причин з одного місця і не встигли зареєструватись на біржі праці;
- хочуть працювати, мати доходи і зареєстровані на біржі праці, вимушено незайняті або безробітні.
64 Командно-адміністративна система — це неринкова економіка, яка базується на пануванні державної власності, одержавленні та монополізації народного господарства, жорсткому, централізованому директивному плануванні виробництва і розподілі ресурсів, відсутності реальних товарно-грошових відносин, конкуренції і вільного ціноутворення. їй притаманні висока затратність виробництва, несприйнятливість до НТП, зрівняльний розподіл результатів виробництва, відсутність матеріальних стимулів до ефективної праці, хронічний дефіцит (особливо товарів народного споживання) тощо. Усе це ознаки недостатньої життєздатності командної системи, які закономірно призвели її до кризи, а потім і розпаду. Командна економіка існувала у колишньому Радянському Союзі та соціалістичних країнах Східної Європи й Азії.
60.Державне регулювання економікою.
Державне регулювання економіки — це система заходів задля здійснення підтримуючої, компенсаційної та регулюючої діяльності держави, спрямованої на створення нормальних умов ефективного функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем розвитку національної економіки й всього суспільства.
Підтримуюча діяльність держави (підтримка функціонування ринку) передбачає: правове забезпечення ринкової діяльності, створення ринкової та виробничої інфраструктури, підтримання конкурентного середовища тощо.
Компенсаційна діяльність держави покликана компенсувати (лат. — зрівноважувати) недоліки або негативні наслідки функціонування ринку шляхом проведення антимонопольних та екологічних заходів, організації системи захисту для непрацездатних та малозабезпечених верств населення, боротьби з безробіттям тощо.
Регулююча діяльність держави передбачає регулювання економічних та соціальних відносин з метою реалізації певних цілей.
Макроекономічна ефективність означає:забезпечення зростання продуктивності праці у суспільному виробництві на основі його технічного і технологічного оновлення, вдосконалення організації й управління;
збалансований, пропорційний розвиток економіки;
повне та оперативне задоволення соціально-економічних потреб суспільства.
Реалізація соціальних цілей розвитку суспільства передбачає забезпечення:
соціальної справедливості;
ефективної зайнятості;
екологічної рівноваги;
задоволення соціально-культурних, духовних потреб населення.
Основні функції державного регулювання економіки
Цільова — полягає у визначенні цілей, пріоритетів (лат. prior — перший, перевага) і основних напрямків розвитку національної економіки.
Стимулююча передбачає формування регуляторів, здатних ефективно впливати на діяльність господарюючих суб'єктів (їхні інтереси) і стимулювати економічні процеси у бажаному для суспільства напрямку.
Нормативна (регламентуюча) — держава за допомогою законів, законодавчих актів і нормативів встановлює певні правила діяльності для суб'єктів економіки, визначає правовий простір.
Коригуюча — зводиться до коригування (лат. — виправляти) розподілу ресурсів в економіці з метою розвитку прогресивних процесів, усунення легативних екстерналій і забезпечення нормальних соціально-економічних умов життя суспільства.
Соціальна — передбачає регулювання державою соціально-економічних відносин (наприклад, між підприємцями і робітниками), перерозподіл доходів, забезпечення соціального захисту та соціальних гарантій, збереження навколишнього середовища тощо.
Безпосереднє управління неринковим сектором економіки — це регулювання державного сектору економіки, створення суспільних товарів і благ.
Контролююча — означає державний нагляд і контроль за виконанням і дотриманням законів, нормативних актів, економічних, екологічних та соціальних стандартів тощо.
Мінімальні функції держави:створення правової бази;
захист конкуренції;забезпечення економіки необхідною кількістю грошей;виробництво суспільних товарів і благ.
розподіл і перерозподіл доходів.
Державне регулювання економіки — це управління соціально-економічним розвитком країни, тобто сукупність заходів державного впливу на об'єкти і процеси з метою певного спрямування господарської діяльності суб'єктів національної економіки, узгодження їхніх інтересів і дій для реалізації певних цілей.
Складові (етапи) процесу управління розвитком національної економіки:
макроекономічний аналіз;
макроекономічне прогнозування;
планування соціально-економічного розвитку країни;
макроекономічне програмування;
організація і регламентація дій суб'єктів національної економіки;
стимулювання бажаних процесів;
оперативне регулювання;
контроль за дотриманням правил і норм економічної поведінки суб'єктів;
національне рахівництво.
Об'єкти державного регулювання економіки — сфери, галузі, регіони, а також явища, ситуації та умови соціально-економічного життя країни, де виникли або можуть виникати проблеми, які не вирішуються автоматично або невідкладно, як того вимагають умови нормального функціонування економіки й підтримання соціальної стабільності.
Конкретні об'єкти ДРЕ:
економічний цикл;
структура економіки;
умови нагромадження та інвестиційна діяльність;
науково-технічний прогрес та інноваційні процеси;
грошовий обіг та інфляція;
ціни;
платіжний баланс;
блок соціальних проблем (зайнятість і доходи населення, підготовка і перепідготовка кадрів, соціальний захист тощо);
умови конкуренції;
навколишнє середовище (екологічні проблеми);
регіони.
Щодо названих об'єктів держава проводить відповідну економічну політику.
62. Монетарна полі́тика (англ. Monetary Policy) — політика держави, через яку уповноважена державою інституція контролює обсяг пропозиції грошей з метою встановлення цінової стабільності, сприяння економічному зростанню, дотриманню рівня безробіття населення на низькому рівні.
Монетарна політика може бути стимулюючою (експансивною) у разі пом'якшення монетарних умов, зазвичай, зниження відсоткових ставок (або ж збільшення темпів зміни пропозиції грошей понад усталений рівень). Експансійна політика використовується для подолання рецесії, оскільки призводить до зростання сукупного попиту, таким чином стимулюючи економічне зростання та знижуючи рівень безробіття. В звичайний час подібна політика призводить до прискорення інфляції.
Стримуюча (рестриктивна) політика зазвичай використовується задля уповільнення інфляції через протилежний стимулюючій політиці, а саме, охолоджуючий вплив на економічне зростання.
Іншою основною складовою державної політики є фіскальна політика, що проводиться Урядом та складається з двох її напрямків - податкової (види та норми податків), а також бюджетної політики (політика видатків).
Види монетарної політики
Інфляційне таргетування[1]. Ціллю є рівень інфляції (зазвичай в межах 2-4%). Основний інструмент - короткострокова відсоткова ставка центрального банку (овернайт, одно-, двотижнева).
Монетарне таргетування. Ціллю є рівень грошової маси. Основний інструмент - пропозиція грошей центральним банком.
Таргетування обмінного курсу[2]. Ціллю є рівень обмінного курсу національної валюти по відношенню до певної стабільної валюти. Задля досягнення цілі по величині обмінного курсу центральний банк використовує політику інтервенцій на валютному ринку (купівлю або продаж іноземної валюти).
Змішаний підхід. Основна ціль чітко не визначається, використовуються як досягнення цілі по інфляції так і по рівню безробіття. Основний інструмент зазвичай процентна ставка центрального банку.
В Україні головним суб'єктом монетарної політики є Національний банк [1], що відповідно до законодавства України - Конституції України[3] та Закону "Про Національний банк України"[4] має вирішальну роль у її розробленні та реалізації. Основні орієнтири щодо монетарної політики: цілі та напрями викладаються в Основних засадах грошово-кредитної політики Радою Національного банку, що здійснює моніторинг проведення даної політики. Окрім цього, контроль за діями НБУ здійснює Верховна Рада, що регулярно заслуховує доповіді Голови НБУ, зокрема, щодо стану грошово-кредитного ринку в Україні.
Інструменти монетарної політики
Операції центрального банку на відкртому ринку державних цінних паперів ( якщо ЦБ продає державні цінні папери банківським установам - пропозиція грошей в обігу зменшується, і навпаки)
Норма обовязкового резервування
Облікова ставка
Відсоткові ставки
ставки рефінансування центрального банку
Обмінний курс
жорстка прив'язка до іноземної валюти
коридор обмінного курсу
траєкторія щодо обмінного курсу
керований плаваючий курс
вільно плаваючий курс
63. Історії відомі такі послідовні ступені у виникненні та розвитку економічної системи капіталізму: первісне нагромадження капіталу, капіталізм вільної конкуренції, монополістичний і державно-монополістичний капіталізм і, нарешті, сучасний капіталізм, який характеризується великою своєрідністю порівняно з попередніми етапами.
Виникнення і розвиток капіталізму. Історично й логічно капіталістичному виробництву передує товарне виробництво, товарний оборот. Хоча капіталістичні відносини зародилися ще у XII ст., в італійських містах-державах, проте лише тоді, коли товарне виробництво і оборот виходять за національні межі, значного розвитку досягають світова торгівля і світовий ринок особливо внаслідок великих географічних відкриттів у XVI ст. Розпочинається нова історія капіталу. Нагромадження капіталів супроводжувалось обезземелюванням селян, звільненням їх від власного господарства, відчуженням людини від засобів виробництва, що забезпечило появу нової людини-трудівника — пролетаря, який звільнений не лише від феодальних пут, а й від власних засобів виробництва.
Людина юридичне вільна, проте економічно залежна від капіталіста, адже лише у поєднанні з засобами виробництва, власником яких є капіталіст, він може здійснювати процес виробництва, створювати продукт, який забезпечує не лише відтворення робочої сили самого найманого робітника (необхідний продукт), а й додатковий продукт, додаткову вартість, яка привласнюється капіталістом.
Внутрішній зміст процесу виникнення економічної системи капіталізму знаходить вияв у перетворенні грошей на капітал, законів товарного виробництва й обігу на закони капіталістичного привласнення.
До капіталізму існував товарний обіг за формулою Т—Г— Т (товар — гроші — товар). Тут гроші є посередником в обміні товарів. Рух капіталу виражається формулою Г—Т—Г. Кінцевою метою цього руху є отримання прибутку, додаткової вартості. Без цього формула беззмістовна. Гроші використовуються капіталістом для наживи, для власного збагачення. Як же може капіталіст цього досягти? Для цього він має знайти такий товар, який би при його споживанні створював вартість більшу за ту, яку він пустив в оборот. Цей товар — робоча сила, здатність людини до праці, спроможність створювати вартість більшу, ніж вартість самого товару «робоча сила».
Отже, історичний досвід виникнення і становлення економічної системи капіталізму доводить, що передумовою її є товарне виробництво і обо-
рот. Виникнувши, капіталізм підкоряє собі елементи товарно-грошових відносин і перетворює їх на відносини капіталістичного привласнення.
Виникнення системи започатковує її рух до цілісності, до перетворення її на сукупне ціле. Як уже зазначалося, основу економічної системи становить суспільний поділ праці, тому утвердження і розвиток економічної системи досягається приведенням у дію цього чинника. Відомо, що капіталізм вільної конкуренції проходить три історичні стадії підвищення продуктивності праці: проста кооперація, мануфактура, машинне виробництво.
66. Змішана економічна система є адекватною формою функціонування сучасних розвинутих країн світу і характеризується такими рисами:
— різноманітністю (плюралізмом) форм власності й рівноправним функціонуванням різних господарюючих суб'єктів (приватних, колективних, державних);
— високим рівнем розвитку продуктивних сил і наявністю розвинутої ринкової інфраструктури суспільства;
— оптимальним поєднанням ринкового механізму з державними методами регулюванням економіки, які органічно переплітаються і доповнюють один одного;
— орієнтацією на посилення соціальної спрямованості розвитку економіки. Збільшуються затрати на освіту, медичне обслуговування, створюються державні й приватні фонди соціального страхування та соціального забезпечення населення тощо. [2, c. 70-71]
Аналіз та узагальнення спостережень за сучасними моделями регу лювання відкритих економічних систем, за геоекономічними стратегі ями держав, а також міркування про глобальні проблеми ресурсоспоживання дають підстави для констатації принципово нових явищ і тенденцій у житті соціумів, у міжнародних відносинах, у світогосподарських про цесах, які є функціонально значущими і навіть дедалі частіше набува ють системного характеру.
Така констатація пов'язана не тільки з емпіричними спостереження ми, які дають підстави для вироблення досить очевидних екстраполяцій деяких еволюційних зрушень. Можна говорити і про передбачення окремих імовірних подій, які створюватимуть нові реалії для функ ціонування і регулювання відкритих економік, для їх забезпечення ре сурсами.
65. Традиці́йна еконо́міка або натура́льна організа́ція суспі́льного виробни́цтва — нерозвинена економіка, в якій економічні суб'єкти зосереджені переважно на виробництві товарів для власного споживання, а економічні відносини та рішення регулюються традицією. Це один з типів господарювання, що традиційно виділяється в західній економічній науці (два інші — планова та ринкова економіки). Це макроекономічний поділ, що ґрунтується на способі координації (регулювання) економічної діяльності. Термін вельми розпливчастий та суперечливий і відповідно дуже умовний. Насправді очевидно, що «традиційність» та «натуральність» це два абсолютно різні критерії, однак, оскільки вони часто збігаються, то часом їх ототожнення є досить коректним.
Характерні риси:
Економічна замкненість
Універсальний характер робочої сили
Низький рівень спеціалізації і продуктивності праці
Консерватизм
визначальна роль природних ресурсів, переважання ручної праці
безпосередній зв'язок виробництва і споживання
67. Перехідні (трансформаційні) економічні системи - це складне явище. В історії розвитку практично кожного соціуму настають періоди, коли стара економічна система функціонує за низхідною (занепадає), а в її просторі зароджуються елементи нової системи з тенденцією до самоорганізації та висхідного розвитку.
Перехідні економіки можна класифікувати за аспектами цивілізаційного і формаційного процесів. Аспект цивілізаційного процесу:
- від неоліту до бронзового віку;
- від бронзового до залізного віку;
- від залізного до передіндустріального віку;
- від передіндустріального до індустріального віку;
- від індустріального до постіндустріального (інформаційного) віку.
Аспект формаційного процесу:
- від первісного до рабовласницького ладу;
- від рабовласництва до феодалізму;
- від феодалізму до капіталізму;
- від капіталізму до соціалізму;
- від соціалізму до капіталізму (для постсоціалістичних країн тощо).
У межах кожної цивілізації та кожної суспільно-економічної формації е перехідні стани від однієї стадії розвитку до іншої.
Закономірності трансформації в межах ринкової системи
1. Поглиблення суспільного характеру виробництва;
- розвиток економічної системи визначається ступенем розвитку ринку;
- виникнення монополій усуває обмеженість вільного конкурентного ринку;
- розподіл функцій та сфер діяльності між державою, монополіями і немонополізованим сектором зменшує рівень непередбачуваності в суспільстві, забезпечує певну узгодженість між цими секторами та в них самих, формує систему економічних зв'язків як єдине ціле.
2. Зміни у розвитку технологічного способу виробництва вимагають нових та відповідної адапованості існуючих господарських форм. Це виявляється в тому, що, наприклад, економічна система вільної конкуренції є формою пристосування до простої кооперації, мануфактурного та машинного виробництва, монополія є формою адаптації до умов НТР (необхідність використання нових джерел енергії, нових методів виплавки чавуну, сталі, алюмінію, застосування двигунів внутрішнього згоряння, концентрації та централізації капіталу. Цю функцію виконали монополістичні союзи). Автоматизований технологічний спосіб виробництва потребує впровадження змішаної економічної системи, яка б органічно поєднувала процеси усуспільнення та індивідуалізації, існування дрібних та великих підприємств, господарств, заснованих на різних формах власності тощо.
3. Кожна наступна форма соціально економічного розвитку породжує нові фактори економічного зростання, не відкидаючи при цьому надбань попередніх. За вільної конкуренції головним фактором економічного зростання є гонитва за надприбутком, одержаним завдяки впровадженню науково-технічному прогресу.
68.Суть і структура світового господарства.
Світове господарство являє собою сукупність національних економік, взаємозв'язаних міжнародним поділом праці, науково-технічною та виробничою кооперацією, міжнародною торгівлею, валютним, кредитним та іншими економічними відносинами. Міжнародні економічні відносини визначаються рівнем зрілості продуктивних сил і виробничих відносин у різних національних господарствах і, крім того, обумовлюються особливостями економічної політики.
Сучасне світове господарство склалося в результаті тривалого історичного процесу, багатовікової еволюції продуктивних сил, поглиблення міжнародного поділу праці, поступового включення національних економік у загальну систему світових господарських зв'язків.
Історично первинною формою міжнародних економічних відносин була світова торгівля. Ця форма переважала в епоху капіталізму вільної конкуренції. Процес формування світового ринку одержав новий імпульс після створення в середині XIX століття у провідних країнах великого фабрично-заводського виробництва, яке не могло існувати без світового збуту. У міру розвитку масового виробництва світовий ринок почав переростати у світове господарство.
Утворення світового ринку, а потім і світового господарства, встановлення довготривалих торгових, виробничих і фінансових зв'язків між різними країнами означає кінець національної відокремленості в галузі економіки.
У XX столітті, особливо після другої світової війни, процес включення національних економік у світове господарство почав розвиватися в таких основних напрямах: послаблення митних і адміністративних бар'єрів на шляху вільного переміщення товарів, капіталів і робочої сили; посилення тенденції до інтеграції господарств в окремих регіонах; розширення масштабів і видів діяльності ТНК та перетворення їх у провідну ланку міжнародного обміну; підвищення ролі міжнародних кредитних, фінансових і торгових організацій; збільшення взаємозалежностей провідних країн в умовах виникнення і нарощування енергетичної кризи; посилення ролі держави в сфері міжнародних економічних відносин.
Основними рисам сучасного світового господарства є:
високий ступінь розвитку міжнародного поділу праці, учасниками якого є практично всі країни світу;
наявність істотних економічних, соціальних та політичних відмінностей між суб'єктами світового господарства;
панування товарних форм економічних зв'язків між учасниками світових господарських відносин;
встановлення на світовому ринку динамічної відповідності попиту та пропозиції, об'єктами яких є основні види продукції, що надходять у світовий товарообіг;
створення передумов більш вільного переміщення товарів, капіталів та робочої сили.
Як зазначалося, між суб'єктами сучасного світового господарства існують істотні економічні, соціальні та політичні відмінності. З цієї точки зору можна виділити три складові світового господарства: світове капіталістичне господарство, світове соціалістичне господарство, господарство республік колишнього СРСР та колишніх соціалістичних країн Східної Європи.
Світове капіталістичне господарство становить собою сукупність національних господарств і економічних зв'язків капіталістичних країн та країн, що розвиваються. В цій сукупності відсутня рівноправність суб'єктів, оскільки країни що розвиваються, є сировинним придатком до господарства розвинутих капіталістичних країн.
Разом з тим і між країнами що розвиваються, є певні відмінності щодо рівня економічного розвитку та його соціальної спрямованості, глибини подолання докапіталістичних структур, ступеня втягнення у міжнародний годі л праці.
Світове соціалістичне господарство становить собою сукупність національних господарств і економічних зв'язків КНР, В'єтнаму, КНДР і Куби. Якщо до початку 90-х років воно було в змозі конкурувати по всіх напрямах з світовим капіталістичним господарством, то сьогодні усі його сфери істотно ослаблені у зв'язку з відпаданням від нього республік колишнього СРСР та колишніх соціалістичних країн Східної Європи.
Проте і сьогодні воно володіє великим економічним, науково-технічним та інтелектуальним потенціалом. Навіть за умови економічної блокади, вимушених великих витрат на утримання армії та подолання наслідків природних сил, що мали місце в останні роки, соціалістичні країни мають відчутні результати у розвитку суспільного виробництва й зростанні добробуту населення.
Як зазначалося, особливу складову світового господарства становлять економіки країн СНД та колишніх країн Східної Європи. Сьогодні їх не можна віднести ні до світового капіталістичного, ні до світового соціалістичного господарства. Суб'єктивно їх переорієнтовують на світове капіталістичне господарство, проте об'єктивно - по рівню розвитку і характеру продуктивних сил, економічних зв'язках і тенденціях - вони тяжіють до світового соціалістичного господарства.
69. Міжнародний поділ праці: сутність, форми прояву та розвитку
Усі країни тією чи іншою мірою включені до міжнародного поділу праці. Його поглиблення відповідно до розвитку продуктивних сил є об’єктивним процесом, який інтенсифікує міжнародні зв’язки між країнами незалежно від рівня їх розвитку і соціальної орієнтації.
Міжнародний поділ праці (МПП) — спеціалізація країн (їх господарюючих суб’єктів) на виробництві певних продуктів і послуг з метою їх збуту за межами національного ринку, тобто в інших країнах. Це, як уже зазначалося, вищий ступінь розвитку суспільного поділу праці, що виходить за національні рамки окремих держав.
МПП — складна, багаторівнева система міжнародної спеціалізації, що постійно розвивається і наповнюється новим змістом на кожному етапі суспільного розвитку. Зворотною стороною цієї спеціалізації є міжнародне кооперування. Поглиблення цих процесів зрештою призводить до зростання суспільної продуктивності праці та економії робочого часу.
До машинної стадії розвитку національних економік МПП базувалось на своїй природній основі — відмінностях у природно-кліматичних умовах країни, її географічному положенні, ресурсах та енергетичних джерелах тощо. Починаючи з машинної стадії залежність спеціалізації і кооперування від природної основи значно зменшується. Для індустріальної стадії розвитку характерна залежність спеціалізації від наявного власне технологічного фактора. Практично з цієї стадії розвитку для значної кількості країн починається процес поступового переміщення центра ваги світогосподарських зв’язків зі сфери обігу (торгівлі) у сферу виробництва, що, в свою чергу, зумовлює інтенсифікацію та зростання обсягів торговельних зв’язків.
Нині майже неможливо знайти велику галузь національного виробництва, яка б не залежала від міжнародних умов виробництва. Сфера МПП безпосередньо охоплює всі структурні складові суспільного поділу праці: міжгалузевий — промисловість, сільське господарство, будівництво; частковий — між виробництвами цих галузей; одиничний — предметна, подетальна, технологічна міжнародна спеціалізація та кооперування. Поділ праці на міжнаціональному рівні поглиблюється і знаходить більшу перспективність, ніж усередині окремої країни. Територіально і функціонально така спеціалізація проявляється на рівні окремих країн, їх груп або регіонів світу, що свідчить в цілому про подальший процес глобалізації системи виробництв, а відповідно і економічних міжнародних зв’язків.
Якісні глибокі зміни у розвитку МПП сталися за останні два десятиріччя. Вони зумовлені новим етапом НТР. Їх загальний зміст можна звести до таких нових процесів у МПП:
пріоритетного значення набули спеціалізація і кооперування виробництва наукомісткої продукції, прогресивні технології, нові види виробничих (облагороджених) матеріалів. Наприклад, у США на початку 90-х років до 40 % виробів усієї обробної промисловості виготовлялось у сфері наукомістких галузей;
фундаментальні зміни відбулися в МПП у результаті всебічного розвитку процесу спеціалізації у сфері науково-технічних знань та інформації — поява автоматизованих систем її обробки, зберігання і передачі, що зумовлено розвитком мікропроцесорних, електронних, комп’ютерних технологій (згідно з міжнародними експертними оцінками, місткість світового ринку інформаційних технологій і послуг до 2012 р. зросте до 8 трлн дол., в 1998 р. ця цифра становила 800 млрд дол.);
істотну роль у поглибленні МПП відіграє і процес інтернаціоналізації сфери послуг та світової інфраструктури, прогресивні зміни як в її традиційних елементах (наприклад, різних видах транспорту), так і у мережах сучасних інформаційних комунікацій.
Зрозуміло, що всі ці процеси відбуваються за умов жорсткої конкурентної боротьби між усіма суб’єктами світового господарства.
Принципи абсолютних і порівняльних переваг
Теоретичним обґрунтуванням вигод МПП є теорія порівняльних переваг. Її основи були закладені ще А. Смітом і Д. Рікардо. Так, А. Сміт під час полеміки з меркантилістами для оцінки ефективності МПП сформулював принцип абсолютних витрат. Він визначив цей принцип надзвичайно просто: основне правило кожного розсудливого господарюючого суб’єкта — ніколи не роби спробу самому виготовити те, що дешевше купити.
Поняття спеціалізації виробництва
Спеціалізація виробництва, форма суспільного поділу праці, що виражається в поділі старих і формуванні нових галузей виробництва, а також в розподілі праці всередині галузей.
Спеціалізація виробництва проявляється посиленням суспільного характеру виробництва. Науково-технічний прогрес і зростання масштабів виробництва - найважливіші чинники поглиблення спеціалізації.
Спеціалізація виробництва характерна для всіх галузей матеріального виробництва, а також невиробничої сфери.
Найбільш розвинена спеціалізація в промисловій галузі. Галузь у структурі економіці - це сукупність підприємств, що характеризуються єдністю економічного призначення вироблюваної продукції, однорідністю споживаних матеріалів, спільністю технологічної бази і технологічних процесів, особливим професійним складом кадрів, специфічними умовами праці. Приклад: металургійна галузь промисловості, машинобудівна, хімічна, автомобільна, електронна. Збільшення числа особливих, самостійних галузей промисловості означає відокремлення виробництв різнорідних продуктів і скорочення номенклатури однорідної продукції при збільшенні масштабів її виробництва на підприємствах, що утворюють в сукупності ту чи іншу галузь. З усіх характерних ознак спеціалізації галузі і підприємства головним є рід, що випускається. Найбільш узагальнюючим показником корінних змін, які відбулися в спеціалізації промисловості, є зростання числа її особливих, самостійних галузей, багато з яких, у свою чергу, включають підгалузі і виробництва. Спеціалізація галузей доповнюється спеціалізацією підприємств всередині кожної галузі на випуску конструктивно і технологічно однорідної продукції.
2. Види з пеціалізаціі виробництва
Збільшення числа особливих, самостійних галузей промисловості відбувається не тільки в результаті відокремлення виробництв різнорідних готових продуктів, але й окремих деталей і частин готових продуктів і окремих операцій технологічного процесу їх виготовлення. У залежності від того, яка з цих груп виробництв виділяється в самостійну галузь, розрізняються три основних види з пеціалізація виробництва: предметна, подетально, технологічна (стадійна).
Прикладами предметної спеціалізації служать автомобільні і тракторні заводи, взуттєві і швейні фабрики, що випускають закінчені обробкою готові продукти певного роду. При предметній формі спеціалізації підприємства галузі зосереджують свою діяльність на окремих предметах, придатних до самостійного споживання - хліб, вино, масло, машини, меблі та ін На основі предметної форми спеціалізації в основному сформувались галузі харчової, машинобудівної, меблевої промисловості - цукрова, кондитерська, верстатобудівна, автомобільна та ін
Приклади подетальної спеціалізації - заводи шарикопідшипників, автомобільних поршнів, кріпильних металовиробів, будівельних деталей та інші підприємства, що випускають деталі і вузли. При Подетальна (повузлової) формі спеціалізації підприємства галузі зосереджують свою діяльність на виробництво окремих деталей або вузлів готового продукту, придатного до самостійного споживання. Подетальна (повузлова) форма спеціалізації застосовується і досить розвинена в галузях промисловості, які виробляють конструктивно-складну продукцію - машинобудування, приладобудування, автомобільна, інструментальна промисловість.
Технологічна (повузлова) форма спеціалізації передбачає зосередження діяльності підприємств на виробництві однієї або кількох фаз виробництва готового продукту, придатного до самостійного споживання. Ця форма спеціалізації дозволяє раціональніше розосередити галузі промисловості, наближаючи одних до джерел сировини, інших - до районів споживання.
Класичним прикладом технологічної (постадійне) спеціалізації може служити видобуток і виробництво на окремих підприємствах галузі руди (видобуток і збагачення), чавуну з руди, сталі з чавуну, прокату із сталі, машин з прокату або болванок. У харчовій промисловості технологічна (постадійне) форма спеціалізації дуже розвинена: сахаропесочние і цукро підприємства відповідних галузей; первинне, вторинне виноробство та підприємства з розливу готового вина;
виробництво зерна - зберігання і обробка зерна на елеваторах - борошно - хліб, макарони, кондитерські вироби та ін
Технологічна форма спеціалізації в промисловості забезпечує істотну економію коштів на транспорті, але в умовах первісного ринку вона дещо ослабла. Адже на цій стадії ринку кожен господарюючий суб'єкт шукає максимум прибутку. А це досягається зосередженням у себе всіх можливих переділів.
Найбільшого поширення в промисловості отримала предметна спеціалізація. Слабше розвивалася подетальная і технологічна спеціалізація. У машинобудуванні подетальная спеціалізація розвивається в автомобілебудуванні, тракторобудуванні, авіаційної промисловості.
Перетворення предметно спеціалізованих заводів у підприємства складального типу передбачає створення широкої мережі подетально і технологічно спеціалізованих підприємств, що є основною передумовою розширення виробництв, зв'язків - кооперування.
3. Цілі і характер із пеціалізаціі виробництва
Цілі і характер із пеціалізаціі виробництва залежать від способу виробництва. При капіталізмі в міру розвитку техніки і зміни структури виробництва збільшується число особливих, самостійних галузей промисловості. У ряді капіталістичних країн значного поширення набули також подетальная і технологічна спеціалізація. В автомобільній, електротехнічній і радіопромисловості США головні фірми використовують широку мережу спеціалізованих заводів-суміжників, які виробляють окремі агрегати і деталі.
Матеріальна основа з пеціалізаціі виробництва - диференціація знарядь праці. Розвиток з пеціалізаціі виробництва відбувається в тісній взаємодії з формуванням спеціальної технології, зростаючим різноманітністю предметів праці, збільшенням масштабів виробництва та асортименту виробів, стандартизацією виробів і уніфікацією деталей, зміною професійного розподілу праці.
Зосередження випуску продукції на спеціалізованих підприємствах дозволяє повніше, ніж на підприємствах універсального типу, використовувати спеціальні високопродуктивні машини і обладнання. Розвиток з пеціалізаціі виробництва - важлива умова швидкого зростання і вдосконалення виробництва. Економічні переваги спеціалізованих підприємств, що випускають великосерійних і масову однорідну продукцію, що застосовують високопродуктивне спеціалізоване обладнання, прогресивну технологію і передові форми організації виробництва і праці, виражаються в поліпшенні використання знарядь праці і матеріальних ресурсів, підвищення кваліфікації та продуктивності праці працівників, зниження собівартості і зростання рентабельності, економії капіталовкладень.
4. Рівень спеціалізації виробництва
Процес спеціалізації має певний рівень. Рівень спеціалізації виробництва характеризується для різних її форм і різноманітних поєднань наступними показниками.
1. Питома вага виробленої продукції спеціалізованими підприємствами в загальному обсязі виробництва продукції галузі:
2. Питома вага спеціалізованих підприємств у загальній кількості підприємств галузі.
3. Кількість вироблених видів продукції на підприємстві галузі (номенклатура).
4. Кількість і частка технологічно однорідних груп продукції в загальному обсязі виробництва.
5. Питома вага спеціалізованого обладнання в загальному парку машин.
70.Міжнародні економічні відносини та їх форми.
Будь-яка національна економіка є складовою частиною світового господарства і її ефективність залежить не лише від результатів внутрішньої діяльності, а й від участі в міжнародних економічних відносинах (МЕВ).
Міжнародні економічні відносини – система економічних зв’язків з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання, що вийшли за межі національних господарств.
Об'єктом МЕВ є світове господарство як сукупність національних господарств і їх економічних відносин між собою.
Суб'єкти МЕВ — це їх учасники, здатні відносно незалежно і активно діяти з метою реалізації своїх економічних інтересів. Такими є: фізичні особи, юридичні особи, держави, міжнародні організації.
Специфічними суб'єктами МЕВ виступають міжнародні підприємства — багатонаціональні корпорації (міжнародні по капіталу та управлінню і міжнародні по сфері діяльності), транснаціональні корпорації (національні по капіталу та управлінню і міжнародні по сфері діяльності).
Держави беруть участь у міжнародних відносинах як безпосередньо, так і через регулювання діяльності інших суб'єктів. Наділена суверенністю держава або забезпечує можливість реалізації переваг від активної участі в міжнародному поділі праці, проводячи активну ліберальну зовнішньоекономічну політику, або звужує діапазон ефективного функціонування національної економіки, проводячи політику протекціонізму.
Україна, як самостійний суб'єкт МЕВ, виступає з 1991 p., після проголошення і юридичного та політичного закріплення державного суверенітету. Це положення розкрито у Законі України про зовнішньоекономічну діяльність, у якому також закріплені інші важливі положення стосовно суб'єктності МЕВ. Зокрема, принципове значення має рівне право фізичних осіб (поряд з іншими суб'єктами) здійснювати зовнішньоекономічну діяльність всіх видів.
Міжнародні організації беруть участь у МЕВ в залежності від мети створення, завдань і напрямків діяльності.
Основними формами МЕВ є: міжнародна торгівля, міжнародний рух капіталу та міжнародна міграція робочої сили. Форми сучасних МЕВ реалізуються в умовах становлення та розвитку світової валютної системи, яка сприяє більш вільному обігу валют і забезпечує систему міжнародних розрахунків.
Міжнародна торгівля являє собою обмін товарами та послугами між державно оформленими національними господарствами.
Міжнародний рух капіталу — це його переміщення між країнами світу у пошуках більш вигідної сфери застосування
Міжнародна міграція робочої сили - переміщення працездатного населення з країни в країну, викликане причинами переважно економічного характеру
Міжнародні економічні відносини здійснюються і розвиваються на різних рівнях:
– контактів (найпростіших економічних зв'язків, які мають епізодичний характер і регулюються, переважно, одиничними Угодами);
– взаємодії (стійких економічних зв'язків на основі міжнародних угод і домовленостей, укладених на тривалий час);
– співробітництва (міцних економічних зв'язків на основі спільних, попередньо вироблених і. узгоджених намірів, закріплених довгостроковими угодами і домовленостями);
– інтеграції, коли інтернаціоналізація господарського життя проявляється у переплетінні національних господарств двох або декількох країн і проведені ними узгодженої торговельно-економічної політики.
Таким чином, міжнародні економічні відносини являють собою систему економічних зв'язків різного рівня, що вийшли за межі національних господарств і здійснюються у різних формах між фізичними особами, юридичними особами, державними і міжнародними організаціями.
Сучасним МЕВ притаманні такі істотні особливості:
– всеохоплююча суб'єктність, активна участь і міжнародна взаємодія фізичних та юридичних осіб, різних типів об'єднань, держав і міжнародних організацій;
– взаємозв'язок форм — міжнародної торгівлі, міжнародного руху капіталу і робочої сили. Форми сучасних МЕВ реалізуються в умовах становлення та розвитку світової валютної системи, яка сприяє вільнішому обігу валют і забезпечує систему міжнародних розрахунків;
– різний рівень глибини: від простого міжгалузевого поділу праці до транснаціоналізації, від одиничних економічних контактів між країнами до їх економічної інтеграції.
Отже йдеться про структуровану систему міжнародних економічних відносин.
Сучасні МЕВ розвиваються у відповідності з певними принципами.Найбільш важливими загальними принципами міжнародних економічних відносин є:
– еволюційний розвиток у відповідності з об'єктивними економічними законами;– системність;
– еквівалентність обміну.Крім того, на національному рівні, на двох і багатосторонній основі, міжнародними організаціями або в рамках міжнародних інтеграційних угруповань виявляються і погоджуються принципи МЕВ, що мають специфічний характер як по суті, так і по сфері розповсюдження і застосування.
Універсальний характер мають принципи (основи) міжнародних економічних відносин Організації Об'єднаних Націй (ООН):
1) суверенітет;2) територіальна цілісність і політична незалежність держав;3) суверенна рівність всіх держав;
4) ненапад і невтручання;5) взаємна і справедлива вигода;
6) мирне врегулювання суперечок;7) рівноправ'я і самовизначення народів;8) усунення несправедливості, що виникла внаслідок застосування сили і позбавляє націю можливостей для її нормального розвитку;
9) добросовісне виконання міжнародних зобов'язань;
10) поважання прав людини і основних свобод;
11) відсутність прагнення і гегемонії до сфер впливу;
12) сприяння міжнародній соціальній справедливості;
13) міжнародне співробітництво з метою розвитку;
14) вільний доступ до моря і від нього для не морських країн.
Україна проголосила, юридично закріпила та додержується наступних основних принципів у міжнародних економічних відносинах:
– суверенітету народу України;
– свободи зовнішньоекономічного підприємництва;
– юридичної рівності і недискримінації;
– верховенства закону;– рівного захисту інтересів українських та іноземних суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності як в Україні, так і за її межами;
– еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу при ввезенні та вивезенні товарів.
71.Інтернаціоналізація господарських відносин і продуктивних сил.
Економічною формою розвитку міжнародного поділу праці та міжнародного усуспільнення виробництва є інтернаціоналізація. Слід розрізняти поняття «інтернаціоналізація виробництва», «інтернаціоналізація капіталу», «інтернаціоналізація господарського життя».
Інтернаціоналізація виробництва — це встановлення безпосередніх стійких виробничих зв’язків між підприємствами різних країн, внаслідок чого виробничий процес в одній країні стає частиною процесу, що відбувається у світовому масштабі. Вона означає не що інше, як поступовий вихід виробництва за межі окремої країни та формування його міжнаціональних форм у рамках світового господарства.
Інтернаціоналізація виробництва — об’єктивний процес, що є наслідком поглиблення міжнародного поділу праці і становить основу розвитку всіх форм міжнародних економічних відносин. Значний вплив на неї справляє інтернаціоналізація капіталу.
Інтернаціоналізація капіталу — це процес переплетіння і об’єднання національних капіталів, що проявляється як у створенні окремими компаніями об’єктів в інших державах, так і в розвитку міжнародних форм зв’язків і контактів між капіталами різних країн. Якщо інтернаціоналізація виробництва є об’єктивною основою інтернаціоналізації капіталу, то в свою чергу остання сприяє поглибленню інтернаціоналізації виробництва, веде до інтенсифікації господарських зв’язків між країнами. Важливу роль у процесі інтернаціоналізації капіталу відіграють вивезення капіталу, міграція капіталу між промислово розвинутими країнами, що посилилась з кінця 50-х рр. ХХ ст. Одним з проявів даного процесу є виникнення транснаціональних компаній, утворення міжнародних (міжнаціональних) промислових, банківських та інших об’єднань.
Інтернаціоналізація господарського життя — це зближення економік країн, що виявляється у зростанні виробничої взаємозалежності, збільшенні міжнародного товарообороту, русі капіталів і робочої сили, взаємному впливові на найважливіші економічні процеси в країнах, у тому числі на динаміку цін, ставки проценту, і т. д. В її основі лежать поглиблення міжнародного поділу праці та інтернаціоналізація виробництва, інтернаціоналізація капіталу та утворення транснаціональних компаній. Інтернаціоналізація господарського життя охоплює продуктивні сили і виробничі відносини, проявляється як у сфері виробництва матеріальних благ, так і у сфері розподілу, обміну та споживання.
Інтернаціоналізація господарського життя почалася за доби великого машинного виробництва і в її розвитку можна виділити три головних етапи. На першому етапі (приблизно кінець ХVІІІ — кінець ХІХ ст.) інтернаціоналізація виробництва ґрунтувалася переважно на взаємодії національних господарств завдяки простій кооперації. Проявом її були найпростіші форми міжнародних економічних зв’язків, передусім зовнішня торгівля. Саме інтернаціоналізація виробництва і обігу стала однією з основних передумов формування світового господарства.
На другому етапі (кінець ХІХ — середина ХХ ст.) інтернаціоналізація виробництва переходить в іншу стадію, що пов’язана з розвитком складної кооперації. Характерна ознака складної кооперації полягає в тому, що вона ґрунтується на міжнародному поділі праці, який, у свою чергу, стає визначальним фактором поглиблення інтернаціоналізації господарського життя та формування світового господарства. Саме у цей час розвиваються всі головні форми міжнародного поділу праці: загальний (базується на спеціалізації сфер суспільного виробництва), частковий (на предметній спеціалізації окремих галузей), одиничний (на подетальній, поопераційній спеціалізації окремих виробничих одиниць).
На третьому (сучасному) етапі, що розпочався із середини ХХ ст., інтернаціоналізація набуває комплексного характеру, тобто охоплює всі підсистеми світового господарства, поширюється практично на всі галузі виробничої та невиробничої сфер, на всі країни світу. Інтернаціоналізація об’єднує структурні елементи і суб’єкти світового господарства в єдине ціле. Вузкість внутрішніх ринків, нестача ресурсів: сировини, палива, засобів виробництва — компенсується широкою участю країн у світогосподарських процесах на основі розширення і поглиблення інтернаціоналізації виробництва й обігу. Саме тому вона є одним із системоутворюючих факторів світового господарства. З поглибленням процесу інтернаціоналізації виробництва посилюється єдність світового господарства, зростає його органічна цілісність.
Вирізняють два рівні інтернаціоналізації: мікрота макрорівень. На мікрорівні інтернаціоналізація являє собою процес залучення фірми до міжнародних операцій, якому притаманний переважно стадійний характер. На макрорівні вона виявляється в розширенні та поглибленні світогосподарських зв’язків за рахунок підвищення міжнародної мобільності факторів і результатів виробництва.
Інтернаціоналізація виробництва сприяє зростанню ефективності виробництва в окремих країнах, прискореному розвитку науки і техніки, підвищенню життєвого рівня населення. Спеціалізація окремих країн, що дає можливість організувати масовий випуск продукції, зосередити виробництво продукції в країнах з найкращими для цього умовами, сприяє зростанню продуктивності праці, економії часу в світовому масштабі. Інтернаціоналізація веде до поширення в усьому світі досягнень науки і техніки, отриманих в окремих країнах. При цьому використання у тій чи іншій формі найновітніших досягнень науки і техніки стає для більшості країн об’єктивною необхідністю, оскільки вони втягнуті в конкурентну боротьбу на світовому ринку. Інтенсифікуючи всі форми міжнародних економічних відносин, інтернаціоналізація приводить до встановлення більш тісних зв’язків між країнами, формує світовий виробничий організм, який лежить в основі функціонування світового господарства.
Інтернаціоналізація господарського життя посилює взаємозалежності національних відтворювальних процесів на світовому ринку. Так, збільшення національного доходу в одній країні в умовах інтернаціоналізації виробництва і обміну сприяє зростанню імпорту товарів та послуг, що, у свою чергу, збільшує прибутки країни-експортера. Зростання доходів та імпорту в одній країні і відповідно прибутку в іншій викликає попит на імпорт у третіх країнах. Отже, розвинута країна своєю грошовою політикою може стимулювати внутрішнє виробництво та імпорт, що викликатиме зростання експорту інших країн, а в цілому означатиме розширення виробництва і зайнятості у світі. Саме в цьому суть так званої «теорії локомотива».
Ефект взаємозалежності суб’єктів світового господарства можна визначити як співвідношення між прирістом ВВП в одній країні та економічним зростанням в іншій. Так, розрахунки на основі економічної моделі міжнародного зв’язку Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) показали, що, наприклад, збільшення витрат у США на 1 % ведуть до зростання внутрішнього прибутку на 1,47 %, в Німеччині — на 0,23, Японії — 0,25, Канаді — 0,68, у країнах ОЕСР в цілому — на 0,74 %
Інтернаціоналізація господарського життя породжує тенденцію до вирівнювання умов виробництва в різних країнах, рівня витрат виробництва, продуктивності праці, норми прибутку тощо. Проте національне господарство не розчиняється в інтернаціональній виробничій єдності. Суттєві соціально-економічні відмінності між країнами зберігаються.
Слід відзначити, що закон інтернаціоналізації діє з різною інтенсивністю в тих чи інших регіонах світового господарства. Ймовірно, нині він найбільш інтенсивний у регіонах Східної та Південно-Східної Азії, що здійснили гігантський стрибок у своєму економічному розвиткові, обігнавши за його темпами ряд високорозвинутих країн. Для повноти дії цього закону необхідно створити, насамперед, належні умови: розвинуту транспортну інфраструктуру, розгалужену мережу інформаційних комунікацій, якісні зміни у кредитно-валютній сфері, відповідне законодавство, стабільність у сфері національних, соціальних, політичних відносин тощо.
Новий сучасний етап інтернаціоналізації породжений науково-технічною революцією. Розвиток останньої та її наслідки мають за рядом ознак всесвітній характер і передбачають міжнародні зусилля, тому що:
сучасне оновлення науки, техніки і технології настільки масштабне, всебічне і глибоке, що здійснити його вже неможливо силами лише однієї, навіть великої держави;
стає необхідним і економічно виправданим розгортати виробництво з розрахунку на ряд країн, а нерідко на потенційних споживачів у всьому світі;
стало можливим швидке поширення досягнень НТР в усіх регіонах земної кулі, підвищилась рухливість капіталу та робочої сили. Створена в одній країні найновіша техніка і технологія швидко поширюються в усьому світі.
Термін «інтернаціоналізація господарського життя» означає участь країн у світовому господарстві, а отже, для визначення її рівня використовується ряд показників. Основними з них є: експортна квота, імпортна квота, зовнішньоторговельна квота, вартісний обсяг експорту на душу населення, обсяг нагромаджених зарубіжних капіталовкладень у країні щодо її ВВП, частка іноземного капіталу в щорічних інвестиціях країн та ін. Так, за даними Світового банку, у другій половині 1990-х рр. зовнішньоторговельна квота (відношення суми експорту та імпорту країни до її ВВП) становила у США 24 %, Франції — 45 %, Південній Кореї — 67 %, Канаді — 76 %, Бельгії — 137 %, тобто вона корелюється з розмірами внутрішнього ринку. Серед абсолютних показників інтернаціоналізації можна виділити, наприклад, вартісний обсяг експорту на душу населення. У США він становить понад 3200 дол., Китаї — близько 150 дол., Росії — близько 700 дол.