У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.net

реалістичного психоаналізу Нетрадиційна літературна герменевтика Постфройдизм постструктуралізм і

Работа добавлена на сайт samzan.net: 2015-07-05

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Выберите тип работы:

Скидка 25% при заказе до 6.4.2025

|

Н. В. Зборовська 

Психоаналіз і літературознавство

матер

Засади класичного реалістичного») психоаналізу

Нетрадиційна літературна герменевтика

Постфройдизм, постструктуралізм і постмодернізм

Юнгівська аналітична психологія як «романтичний» психоаналіз

Психоаналітичне літературознавство юнгіанської орієнтації

Структурнийсимволістський») психоаналіз Ж. Лакана

Психоаналіз і українське літературознавство

матер

Н. В. Зборовська

Психоаналіз і лтературознавство

Посібник

Київ

Академвидав

2003

ББК83

3-41

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

(Лист14/18.2від 26. 06. 2002 р.)

У посібнику розглянуто становлення і розвиток класичного (фройдівського) психоаналізу як дослідження сфери неусвідомлено- го, формування різних версій постфройдизму як нових тлумачень феномену неусвідомленого, а також вплив фройдизму та постфройдизму на модерністську мистецьку практику й авангардну літературну теорію XX ст.сюрреалізм, нетрадиційну герменевтику, структуралізм, постструктуралізм, феміністичну літературну критику тощо. Простежено синтез психоаналізу з філософією та лінгвістикою на основі найновішого повороту гуманітарних наук до мови, а також постструктуралістський критицизм логоцентризму. Проаналізовано вплив психоаналітичної парадигми на руйнування традиційної патріархальної культури та моделювання нового культурного простору. Західна деконструкція класичних моделей культурного світу пов’язана з українським літературознавством.

Подано зразок аналізу художнього твору з використанням структурного аналізу і психоаналітичної інтерпретації, короткий термінологічний словник.

Рецензенти:

доктор філософських наук М. М. Бровко; доктор філологічних наук Т. В. Бовсунівська; доктор філологічних наук С. М. Пригодій

ІБЕМ 966———

© Н. В. Зборовська, 2003
© «
Академвидав», оригінал-макет, 2003

Зміст

  1.  Класичнийреалістичний») психоаналіз 3. Фройда: основні концепції
  2.  Психоаналіз
  3.  Фройда як основа нетрадиційної літературної герменевтики

Розвиток психоаналітичної теорії і літературознавство XX ст. 

  1.  Фройдавтор класичного психоаналізу 

Основні аспекти психоаналізу та їх місце в інтелектуальній парадигмі XX ст. 

Несвідоме у психічній

структурі особистості 30

Едіпів комплекс як головний код

психоаналітичної теорії 

Психоаналіз

як учення про неврози

та універсальний метод аналізу 

Фройдівська теорія

сексуальності і сублімації 

Герменевтика, психоаналіз і літературознавство 

Психобіографічний метод 

Фройдівський аналіз сновидінь як перша модель

психоаналітичного тлумачення 

  1.  Аналітична психологія К.-Г. Юнга як «романтичний» психоаналіз
  2.  Аналітична психологія як основа інтерпретаційної методики

в психоаналітичному літературознавстві юнгіанської орієнтації

  1.  Структуралізм і структурнийсимволістський») психоаналіз Ж. Лакана

Сновидіння як прототип інших видів психічної діяльності

Фройдизм як модернізм

Можливості і перспективи психоаналітичного тлумачення літератури

К.-Г. Юнг

автор аналітичної психології

Лібідо в аналітичній психології К.-Г. Юнга

Концепція неусвідомленого: індивідуальне неусвідомлене і колективне неусвідомлене

Теорія архетипів

Архетипи Тіні, Аніми, Анімусу

Самість

Процес індивідуації

Естетичне і психологічне

Концепція символічного

Психологічна теорія символу як носія трансцендентної функції

Аналітично-психологічна концепція фантазій

Тлумачення в аналітичній психології К.-Г. Юнга

Індивідуальне неусвідомлене та колективне неусвідомлене як джерела художнього твору

Два різновиди творчості

«Жіночі» особливості творчого процесу

Лінгвістичне відкриття Ф. де Соссюра і структуралізм

Структурний аналіз художніх оповідних текстів

83

95

103

109

128

129

131

135

142

144

152

155

157

162

165

169

173

179

189

195

  1.  Постфройдизм в авангардній літературній теорії другої половини XX ст.
  2.  Психоаналіз та українське літературознавство

Структурний психоаналіз

Ж. Лакана у відношенні

до фройдизму та юнгіанства                       211

Становлення психічної структури
людини у теорії Ж.
 Лакана  218

Концепція несвідомого
у структурному психоаналізі

Вербальний виклад (наратив)
у психоаналітичній теорії
Ж.
 Лакана

Деконструкція Ж. Дерріди
як моделювання

нового культурного простору 241

Деконструкція класичного
психоаналізу Ж.
 Деррідою 255

Шизоаналіз як один із напрямів
сучасного постструктуралізму
 267

Феміністична деконструкція
і психоаналіз
 271

Постструктуралізм
та постмодернізм як метафора
найновіших досліджень
у гуманітарних науках

Концепція тексту
в постструктуралістському
літературознавстві

І. Франко і дофройдівська
психоаналітика

Роль несвідомого
і свідомого у творчому процесі

Зародження психоаналітичного

літературознавства в українській
ситуації на початку XX ст.

Психоаналітичні студії
у посттоталітарній Україні

Семінарське заняття

«Аналіз художнього твору» 350

Короткий

термінологічний словник 372

320

322

328

335

295

304

 224

 227

1.

Класичнийреалістичний») психоаналіз З.Фройда: основні концепції

Традиційне літературознавство художній текст розглядало з позиції естетичної (формальної) та об’єктивної ідеологічної (національної, соціальної тощо) цінностей. Класичний психоаналіз, сформований працями 3. Фройда, виявив модерну психоаналітичну цінність тексту, звернув увагу на необхідність осмислення несвідомої творчої активності. Основний зміст класичного психоаналізу мав новий девіз культу свідомості, яка зіткнулася зі світом несвідомого. Це яскраво демонстрували слова Фройда: «Без світла, що його дає усвідомленість, ми б заблукали в темряві психології неусвідомленого...»

Розвиток психоаналітичної теорії і літературознавство XX ст.

У XX ст. почався процес руйнування старого культурного світу і активізувалися пошуки нових моделей. Класичній психології як консервативний науці 3. Фройд протиставив авангардний психоаналіз, із яким пов’язав руйнування власних ілюзій та ілюзій усього людства. Фройдизм у психоаналітичній теорії XX ст. розглядається як класичний психоаналіз.

Класичний (лат. classicus взірцевий) психоаналіз (грец. psyche —душа, analysis —розкладання) —авангардна теорія, що сформувалася у працях 3. Фройда на порубіжжі XIX—XX ст. як дослідження психічного несвідомого.

8

Психоаналіз і літературознавство

Класичний психоаналіз постав усупереч класичній психології. Об’єктом дослідження традиційної психології була свідомість. Як наука про свідомість, класична психологія ототожнила свідомість і психіку. Цікавість до несвідомих психічних процесів у філософії та літературі, що особливо активізувалася на межі XIX—XX ст., сприяла виникненню теорії психоаналізу, в якій несвідоме стало об’єктом науки.

«Питання, чи поет творить свідомо чи несвідомо, належить до найстарших та заразом до основних питань літературної критики»1,писав Іван Франко (1856—) в епоху зародження фройдівського психоаналізу. У його праці «Із секретів поетичної творчості» (1898) зазначено, що інтерес до проблематики несвідомого сягає найдавніших часів. Однак «Поетика» Арістотеля, визначивши поезію як свідоме перетворення міфів, пригнітила, на думку Франка, літературознавчий інтерес до несвідомих творчих процесів. Лише наприкінці XVIII ст. поетичну творчість знову почали розглядати як несвідоме натхнення. «Відкривачами несвідомого» Франко називав поетів романтичної школи. Орієнтований на німецьку культуру, він помітив у ній епохальний поворот інтелектуального пізнання в напрямі несвідомого. На думку Франка, несвідоме стало модерним об’єктом пізнання завдяки романтизму, в якому несвідомий елемент став основою поетичної образності; філософії песимізму Артура Шопенгауера (17881860), зокрема його основній праці «Світ як воля та уявлення» (1819); засновнику філософії несвідомого Едуарду фон Гартману (1842—), головна праця якого називалася «Філософія несвідомого» (1869). Реальність несвідомих психічних процесівце та сфера, що об’єднала літературу, філософію і психоаналіз.

Зв’язок психоаналізу з літературою значною мірою визначив дух часу XX ст. Основні поняття класичного психоаналізу (едіпів комплекс, лібідо, метод вільних асоціацій та ін.) мали також міфологічне та літературне походження. Фройд звертався до художньої літератури, щоб аргументувати свої гіпотези: психоаналітичний метод прирівнював до літературної діяльності, зауважуючи, що історії хвороб, які він записував, «читаються, як новели», а фантазування, до яких вдаються невротики,

1.Франко І. Із секретів поетичної творчості. // Франко І. Кра

са і секрети творчості.К., 1980.С. 340.

Класичнийреалістичний») психоаналіз 3. Фройда

9

схожі на «сімейний роман» тощо. Письменник для автора психоаналізу був найцікавішим пацієнтом, оскільки майстерно інтерпретував свій невротичний симптом у вигляді художнього твору (про це свідчить, наприклад, розгляд Фройдом психобіографії і творчості Ф. Достоєвського).

Психоаналіз виявив великий інтерес до античної та класичної літератури. Становленню теорії Фройда сприяла творчість Софокла, В. Шекспіра, Ф. Достоєвського, В. Єнсена та ін. Творчість Шекспіра була універсальним джерелом невротичної психології. У новелі Єнсена «Градіва» (1903), в якій ішлося про фантазії і сни молодого архітектора, Фройд побачив підтвердження власних уявлень про роботу несвідомого у психіці людини та механізм психотерапії. У праці «Марення і сни вГрадівіЄнсена» він зізнався, що був вражений схожістю власних психоаналітичних ідей з ідеями, відображеними в художньому творі.

Завдяки психоаналізу в західному літературознавстві протягом XX ст. поширювався модерний погляд на літературний твір як результат синтезу свідомих та несвідомих психічних процесів. Критика класичного психоаналізу сприяла нетрадиційному тлумаченню літератури загалом. Динамічний зсув психоаналітичних концепцій до біологізму (матерії, тілесності) або духовності (слова, логосу) зумовив унікальні зрушення в літературній інтерпретаційній методології. Інтелектуальна праця на межі таких дисциплін, як психоаналіз, лінгвістика, антропологія, марксизм та модерна філософія, породжувала дивовижну практику тлумачення літературних текстів. У цілому інтелектуальна програма, зумовлена проникненням психоаналізу в гуманітарні науки, активно впливала не лише на літературознавство, а й на художню творчість. Сюрреалісти першими намагалися в художній практиці втілити психоаналітичну реформу звільнення «несвідомої» людини. У XX ст. кожний великий митець прагнув заглянути в демонічну сферу несвідомого. На засадах психоаналізу розвинулися такі літературно-теоретичні напрями: нетрадиційна герменевтика, постструктуралізм, феміністична літературна критика, тендерний підхід загалом. Психоаналіз дав поштовх постмодерному повороту в культурі, виробленню сучасної культурної та літературної «політики». Правомірно Фройда вважають унікальним не лише тому, що він створив власні оригінальні тексти, а й через

10

Психоаналіз і літературознавство

те, що надихнув створення різноманітних художніх та аналітичних текстів, закладаючи нескінченні можливості сучасних дискурсів.

Класичний психоаналіз, в основі якого лежить дослідження несвідомого бажання, постав на розриві з традиційною герменевтикою (методологією тлумачення тексту свідомості). На основі авангардного фройдизму розгорталася проблема поєднання психоаналітичного тлумачення психічного несвідомого з феноменологією вічної субстанції, яка є основою світобудови, тобто поєднання наукового авангарду з духовною (релігійною) традицією. Цей проект здійснила аналітична психологія Карла-Густава Юнга (1875—), осмислюючи реальність психічного несвідомого як абсолютну реальність божественної сутності.

Аналітична (грец. analytikos —аналітичний) психологія (psyhe —душа, logos вчення)юнгівсьна теорія вивчення феномену психічного несвідомого як універсальної енергетичної реальності.

Метою аналітично-психологічного проекту, на відміну від вчення Фройда, стало не підкорення цієї реальності, а діалог з нею як найвищою позитивною цілісністю. Аналітична психологія, означивши вічну субстанцію як психічну реальність, заклала нові можливості літературознавчого тлумачення текстів, конструктивні підходи до психічного письма.

Революційний поступ психоаналізу в XX ст. супроводжувався не менш революційним розвитком мовознавства, що сприяло формуванню структуралістської методології в гуманітарних науках (розгляду культурних феноменів крізь призму мови як формотворчого принципу).

Структурно-аналітичний підхід засвідчує строге науково організоване мислення в гуманітарних науках. Авангардне літературознавство долає традиційну дихотомію «формазміст» запровадженням цілісного поняття «структури» як одиниці аналізу. Структурний аналіз добре взаємодіє з психоаналітичною інтерпретацією, що дає змогу досліднику вийти у проблемне поле модерного осмислення людської особистості та її фіксації у слові. Пропонуючи структурний аналіз та аналітично-психологічну інтерпретацію у своєму дослідженні феномену Т. Шевченка, українсько-канадський дослідник Леонід Плющ прокоментував це так: «Завдання структурної аналізи творчості поета —показати певні особливості його структур та їх еволюції. Тільки коли

Класичнийреалістичний») психоаналіз 3. Фройда

11

ми науковими, дискурсивними методами віднайдемо ці структури в їх розвитку, історично-біографічна і психологічна аналіза зможе допомогти інтерпретувати ці структури, їхнє походження і їхнє ідейно-психологічне значення в творчості поета»1.

Структуралізм також дає поштовх новому розквіту фройдизму у формі структурного психоаналізу.

Структурний (лат. structura побудова) психоаналіз (грец. psychй —душа, analysis розкладання)напрям сучасного психоаналізу, обгрунтований французьким психоаналітиком Жаком Лаканом, який розглядає класичний психоаналіз Фройда крізь призму мови.

На противагу конструктивному характеру юнгівської аналітичної психології французький структурний психоаналіз намагається реабілітувати фройдівський авангардизм через мовний інтерес до несвідомих психічних процесів. Переворот у вивченні психічного несвідомого, пов’язаний із значущістю і можливостями структур мови, активізує авангардне інтерпретаційне літературознавство в другій половині XX ст.

Критика структуралістського методу в західних гуманітарних науках 70-х років виявила принципову неструктурованість значної частини людського існування, а це сформувало нову стратегіюпостструктуралізм.

Постструктуралізм2 (лат. post після і структуралізм)сукупність різноманітних підходів у гуманітарних науках, що переглядають структурну методику аналізу текстів з метою пошуку маргінальних (порубіжних) зон свободи і розхитування текстової системної цілісності.

Постструктуралістеька авангардна антиметодологія активно використовує феномен психічного несвідомого, що, у свою чергу, формує постструктуралістське і постмодерністське літературознавство. Отже, розвиток психоаналітичного дискурсу в літературознавстві можна схематично зобразити від нетрадиційної герменевтики (психоаналітичного тлумачення) до різноманіття постструктуралістських інтерпретацій. Однак психоаналіз і його трансформація в літературній теорії не вичерпують -

1Плющ JI. Екзод Тараса Шевченка: Навколо «Москалевої криниці»: Дванадцять статтів.К., 2001.С. 137.

2Вживання різних тлумачень понять «постструктуралізм», «постмодернізм», «лібідо», «гра», «дискурс», «фантазування» пов’язане з неоднаковим їх смисловим навантаженням у концепціях Фройда, Юнга, Лакана, Делеза, Дерріди та ін. Короткий термінологічний словник у кінці посібника містить їх синтезоване трактування.

12

Психоаналіз і літературознавство

ся одним «сюжетом». Нові «сюжетні» розгалуження можна простежити у зв’язку з іншими творчими персо- наліями. Загалом психоаналіз виник і розгортався подібно до давнього цілительства і філософування. За давньою легендою, бог лікування Асклепій заснував лікувальне святилище на згадку про власні рани і страждання. Так само кожний новий яскравий психоаналітикпередусім поранений цілитель. Відповідно до духовного пошуку XX ст. і залежно від індивідуальної «пораненої» психології вибрані психоаналітичні тексти можна читати як «реалізм» (3. Фройд), «романтизм» (К. Юнг), «символізм» (Ж. Лакан), «постсимволізм» (Ж. Дерріда).

Психоаналіз у різних версіях і тлумаченнях протягом століття також цікавить творчу людину як самоаналіз. А передумова, що лише й дозволяла аналітику братися до психоаналізу, у фройдівському викладі звучала так: «Ми змушені заявити, висловивши свою абсолютну переконаність, що ніхто не має права втручатися у психоаналіз, поки він не набув певного досвіду, яким можна збагатитися тільки при аналізі власної особи».

Творчістьунікальний психологічний феномен самопізнання і пізнання світу, що дуже часто виникає в супроводі загальнолюдського страху смерті і як бажання подолати смерть. Під час творення відбувається енергетичне перевантаження: психічна енергія в полі свідомості різко знижується, натомість активізуються глибинні енергетичні потоки неусвідомленого: водоспад міфологічних та архетипних (первинних) образів і символів виноситься з глибин душі. Цей творчий (маніакальний) стан Леся Українка називала «божественним безумством», «припадками умопомешательства». У Біблії є відповідне до цього стану застереження: «Це жахливовиявитися в руках Живого Бога». Тому творчість може бути не лише благом, але й катастрофою свідомості: дати сили для духовного злету або стати духовним поневоленням і екзистенційною смертю (як у випадку з Ф. Ніцше).

Важкість сприйняття психологічної таємниці творчості полягає в тому, що більшість людей переконана в існуванні однієї реальностівидимого фізичного світу, а тому збагнути те, що відбувається за межами свідомості, для них неможливо через відсутність індивідуального містичного досвіду. Однак у психічних глибинах кожної людської істоти відбувається процес бродіння різноманітних бажань, які можуть ніколи не виявитися, але в екстремальних ситуаціях іноді вириваються назовні.

Класичнийреалістичний») психоаналіз 3. Фройда

13

Психоаналіз дає знання, яке може стати у пригоді всім, хто зіткнеться віч-на-віч з невідомими внутрішніми силами. Будь-яке вторгнення несвідомих творчих сил насамперед спонукає до оновлення та духовних змін у структурі окремої особистості та світу.

Становлення психоаналізу в Європі, на жаль, збіглося з утвердженням тоталітарної системи в Україні. Російський більшовизм, заперечивши релігійний світогляд, спираючись на науку і техніку, за аналізом Фройда, «набув страхітливої подібності до того, що він поборов»: «встановив заборону мислити, не менш жорстоку, ніж заборона, що її свого часу насаджувала релігія». Закономірно, що російський більшовизм, утвердившись в Україні, був несумісний з вільнодумством європейської психоаналітичної реформи людини. А тому палкі заклики письменника-модерніста М. Хвильового під час літературної дискусії в Україні 1925рр. —«Геть від Москви, орієнтація на «психологічну» Європузалишилися «гласом вопіющого в пустелі».

Культурну ситуацію України в 1998 р. Соломія Пав- личко (1958—) означила як «сто років без Фройда». «Спровокована психоаналізом революція не закінчилася,писала дослідниця наприкінці 90-х років.А в нашій культурі вона по суті ще й не починалася. Сподіваюся, ми стоїмо на її порозі». Павличко була однією з перших літературознавці^посттоталітарного часу, які використовували психоаналітичну методику для осмислення літератури як живого й актуального знання. Адже ідеологічне спрощення текстів часто робило літературу в українській ситуації найреакційнішим предметом. Нині, коли викладання з новими «інфантильними спрощеннями» примітивного патріотизму також може привчити ненавидіти національну літературу, закономірно виникають радикальні пропозиції на певний час припинити шкідливе викладання літератури в школі1. Психоаналітична інтерпретація, в лоні якої протягом XX ст. з’явилися різноманітні актуальні підходи і концепції, може стати сучасною конструктивною установкою, призначеною навчити читати тексти з позиції загальнолюдських вічних проблем.

Очевидно, що сучасний дослідник шукатиме нових контроверзійних підходів за межами вже напрацьова

1Див.: Грабович Г. Літературне історіописання та його контексти. // Критика..Число 12.С. 15.

14

Психоаналіз і літературознавство

них методологічних парадигм (напрямів дослідження). Психоаналітичний підхід значно активізує цей процес. Свого часу Фройд сподівався, що в майбутньому в університетах буде відкрито факультети психоаналізу. На такому ідеальному факультеті, за його науковим проектом, поряд з психіатрією та сексологією мали б викладати «історію цивілізації, міфологію, психологію релігії, історію і літературну критику». Французький психоаналітик Лакан пропонував додати до цього обов’язкового списку предметів риторику, діалектику, граматику і «вершину естетики мовипоетику», яка містила б техніку дотепу, яскраво проаналізовану в дослідженні Фройда «Дотеп і його відношення до несвідомого». Отже, інтеграція різних версій психоаналізу в навчальний процес, у сферу гуманітарних наук загалом і літературної теорії зокрема може стати актуальним науковим проектом на шляху становлення сучасної посттоталітарної української культури.

3. Фройдавтор класичного психоаналізу

Як писав К.-Г. Юнг, «у створенні наукових теорій і понять багато особистого і випадкового». За психоаналітичною методологією, німецько-американський неофройдист Еріх Фромм (1900—) у книзі «Місія Зігмунда Фройда. Аналі:Гйого особистості і впливу» джерела психоаналізу шукав в особистості його автора. Чимало в цьому сенсі розкриває і психобіографія Фройда.

Дитяча травма і проекції дитячих фантазій 3. Фройда

Зігмунд Фройд (1856—) народився в м. Фрейберзі в Австро-Угорщині в сім’ї небагатого єврея-торговця. Батько викликав у сина суперечливе ставлення до себе. Його бізнес був невдалим, сім’ї часто загрожували злидні. Саме через батька Фройд переживав свої головні фобії (страхи) —голоду, бідності, приниження. Одну з дитячих травм, що вплинула на самоутвердження Фройда, завдав прикрий випадок. Невідомий перехожий на вулиці грубо принизив його батька як єврея. Спокійна реакція на образу викликала в душі дванадцятилітнього Зігмунда глибинну відразу до слабкодухості батька і свого походження. За його зізнанням, саме ця історія закріпила в уяві сцену з давньої історії, в якій

Класичнийреалістичний») психоаналіз 3. Фройда

15

батько великого семітського антагоніста Римської держави Ганнібала змусив сина на сімейному олтарі поклястися помститися римлянам. Образ Ганнібала посів центральне місце у дитячих фантазіях Фройда. Захоплення великими вождями і політиками, а також ідентифікація себе з Ганнібалом тривали роками: Ганнібал мріяв про завоювання Риму, а Фройдпро інтелектуальне завоювання світу1. Отже, образ Ганнібала визначив честолюбні наміри Фройда стати новим «культурним героєм» (Л. Тріллінг).

Фромм аналізував також самоідентифікацію Фройда з пророком, засновником єврейської релігії Мойсеєм, фігура якого викликала емоційний спалах у Фройдових фантазіях. Згодом у листах Фройд, жартуючи, називав себе Мойсеєм, маючи на увазі свою роль у психіатрії. Одну з останніх праць він присвятив проблемі Мойсея, що може бути прочитана як проблема самого Фройда. Сором за батька, що не міг відстояти свою національну гідність, породив несвідому зневагу до своєї нації загалом. Про це свідчить праця «Мойсей і монотеїзм», у якій він подав Мойсея не євреєм, а сином єгипетського аристократа. Фромм зауважував, що Фройд, деконструюючи головний міф свого народу, позбавляючи євреїв героя і оригінальної монотеїстичної ідеї, несвідомо виявив у такий спосіб і власну сутність, свої комплекси і фантазії, ніби стверджував і про себе: «Так само, як Мойсей не був народжений скромними євреями, і яне єврей, а людина королівської крові». Подібна фантазія у фройдівському психоаналізі має назву «сімейний роман» —тип фантазування невротичного суб’єкта, який вигадує собі іншу сім’ю, уявляючи свого батька знаменитим чоловіком, з яким мати мала таємний зв’язок, і себе, на противагу братам і сестрам,сином батька іншого народу. Такі фантазії, як вважав Фройд, виникають у зв’язку з едіповою ситуацією, під впливом едіпового комплексу. Аналізуючи інфантильні фантазії сновидінь, він писав: «Те, що батьки постають у сновидді як імператорське або королівське подружжя, попервах приголомшує. Але цьому знайдені паралелі в казках. Хіба вам невдогад, що початок багатьох казок:Жили собі король і королева,має означати не що

1Див.: Фромм Э. Миссия Зигмунда Фрейда. Анализ его личности и влияния. Пер. с англ.М., 1996; Джонс Э. Жизнь и творения Зигмунда Фрейда. Пер. с англ.М., 1998.

16

Психоаналіз і літературознавство

інше, якЖили собі батько-мати. В родинному колі ми жартівливо називаємо дітей принцами і принцесами, а найстаршого синакронпринцом. Самого короля називають батьком народу»1. Саме таким кронпринцом завжди почувався Фройд у власних дитячих фантазіях, у колі своєї сім’ї, у ставленні до матері, батька, брата і сестер. Єдинещо батько не був «королем», відчуження від якого формувало так званий едіпів «національний» комплекс.

У зрілому віці, коли виникло бажання психоаналітичну теорію перетворити на психоаналітичну світову практику (психоаналітичний рух), Фройд, уподібнюючись до аристократичного Мойсея, мислив себе вождем інтелектуальної всесвітньої революції. Отже, головну фройдівську фобіюбідності, а також успіхи на шляху самоутвердження можна, вдаючись до його теорії, пояснювати сімейною ситуацією. Крах бізнесової діяльності батька штовхав Фройда на пошуки надійності та опори в інтелектуальному пізнанні як єдиного способу успішної реалізації таємного бажанняподолання почуття неповноцінності, психічних травм та комплексів.

Центральною фігурою сім’ї для Фройда стала мати, яка дуже його любила. Її ніжне, горде почуття піднесло його, дало силу та впевненість на майбутнє. Згодом Фройд дійшов висновку, що син, який був беззаперечним улюбленцем матері, на все життя отримує відчуття перемоги, упевненості в успіху, і цей божественний королівський статус в очах матері вестиме вже дорослого чоловіка до реальних досягнень. Відповідно, недолюбленість матір’ю закладає в дитині основи неврозу, невпевненості та життєвої слабкості. Про материнську любов як могутню підтримку розвитку таланту і обдарованості Фройда, про культ матері у його житті писали Е. Фромм, Е. Джонс, а згодом цю тему активно обговорювали у феміністичній критиці.

Отже, глибинна прихильність сина до матері, її любов до сина є вихідними пунктами аналізу особистості Фройда і його фундаментального відкриттяедіпового комплексу. Очевидно також, що Фройд, піддавши сумніву різні види любові, а любов між чоловіком і жінкою звівши до сексуального задоволення або незадоволення,

1Фройд 3. Лекція 10. Символізм у сновидіннях. // Фройд 3. Вступ до психоаналізу.К., 1998.С. 154.

Класичнийреалістичний») психоаналіз 3. Фройда

17

вірив лише в єдину любовлюбов матері й сина. Це стало приводом для таких психоаналітичних висновків: «Стосунки матері й синанайчистіший приклад незмінної любові, не скаламученої жодними егоїстичними міркуваннями» *; «Тільки взаємини з сином дають матері необмежене задоволення; де взагалі найдовершеніші, справді найвільніші від амбівалентності людські взаємини»2. Осанна материнській любові й стала внутрішнім контраргументом Фройда його психосексуальній теорії. Недаремно критики фройдизму (Е. Фромм, Ю. Крістева та ін. ) піддавали сумніву загальнолюдську потребу в сексуальному задоволенні, замінюючи її загальнолюдською потребою в любові.

Становлення світогляду 3. Фройда і єврейська духовна традиція: раціоцентризм, атеїзм, елітаризм, патріархальність та песимізм

Як спосіб осмислення людського світу, психоаналіз формувався під впливом національної традиції. Характерні риси цієї традиції визначили специфіку психоаналітичної теорії.

Раціоцентризм (лат. rationalis розумний) —абсолютизація сили розуму в пізнанні та облаштуванні світу.

Фройд безкомпромісно вірив у силу розуму. Фромм назвав його «сином епохи Просвітництва», девіз якої «Дерзай знати. Власне, культ розуму визначив і практичну мету психоаналізу.

Більшість дослідників справедливо вважає, що єврейське походження Фройда сприяло прийняттю ним духу Просвітництва. Свідченням цього є характеристика ментальності єврейського народу у праці Фройда «Мойсей і монотеїзм». Релігійне табу Мойсеязаборона на створення образу Богамає глибинні психологічні наслідки, вважав Фройд. Релігія, яка почалася з заборони створювати образ Бога, означає відмову від низьких інстинктів, тобто значне обмеження сексуальної свободи. А відмова від задоволення інстинкту посилює почуття власної гідності. Перемога свідомості над несві

1Фройд 3. Лекція 13. Сновиддя. Архаїчні та інфантильні риси...,С. 203.

2Фройд 3. Лекція 33. Жіночість...,С . 603.

18

Психоаналіз і літературознавство

домим, закладена в релігії євреїв, означала тріумф інтелектуальності над чуттєвістю, патріархальності над матріархальністю, що й визначало, на думку Фройда, типовий характер діяльності народу. Тобто єврейська духовна традиціяінтелектуальна. Саме ця традиція та індивідуальна інтелектуальна обдарованість Фройда спричинилися до обґрунтування психоаналізу як модерної теорії Розуму, з допомогою якої можна вийти з тисячолітньої тьми ілюзій, зреалізувати споконвічну мрію людини про самопізнання і самоконтроль. Основна мета фройдівської психотерапіїрозумне підкорення сфери інстинктів. Фройд вважав найоптимістичнішою надією на майбутнє те, що «інтелектдух наукових досліджень, розуміз плином часу встановить диктатуру в людському психічному житті», що стало б наймогутнішою об’єднавчою силою людського суспільства і сприяло б дедалі більшій єдності. А все, що перешкоджає такому розвиткові, як-от релігійна заборона мислити, називав небезпекою для майбутнього людства1. Тому Фройд в усьому покладався на науку, на розважливе і обґрунтоване мислення, яке дає змогу «досягти узгодження з реальністю». Раціональна узгодженість із зовнішньою реальністю становить мету наукової роботи2. Раціоцентризм логічно веде за собою атеїзм.

Атеїзм (грец. Atheon  —безбожність) —наукове спростування релігійних уявлень.

Атеїстичне світовідчуття народжувалося разом з модернізацією культури на порубіжжі XIX—XX ст. Тому у світогляді Фройда фігурує протиставлення «наукарелігія». Релігійний світогляд, на його думку, є інфантильним: походить з дитячої безпорадності, з бажань і потреб дитинства, що зберігаються в дорослому віці. Фройдівський психоаналіз тлумачить релігію як невротичне захворювання людства: «Якщо спробувати прилучити релігію до процесу розвитку людства, вона видається не тривалим здобутком, а лише аналогом неврозу, через який має пройти кожна культурна людина на своєму шляху від дитинства до зрілості»3. Атеїзм як подолання релігійного світогляду, з психоаналітичного погляду, є ознакою духовного розвитку людства, набуття

  1Фройд 3. Лекція 35. Про світогляд...,С. 642.

2Там само.С. 641.

3Там само.С. 639.

Класичнийреалістичний») психоаналіз 3. Фройда

19

ним психологічної дорослості та психологічного здоров’я.

У ставленні до людського світу Фройд орієнтувався на елітарну меншість, якій відводив керівну та організаційну роль.

Елітаризм (лат. eligo вибираю, франц. йlite найкраще, добірне) —обгрунтування ієрархічності людського світу і належності

провідної духовної ролі обраній, вищій меншості.

Єврейська духовна традиція сприяла тому, що Фройд у своїх поглядах на культуру орієнтувався на елітарну традицію давнього світу. З античною традицією вищості аристократичної людини над масою Фройд узгоджував і своє відкриття. У дусі платонівського філософування (Платон вважав розум вищим від душі) він дійшов висновку, що метою життя цивілізованої людини стає сублімація (лат. sublimatio, sublimo —підіймаю, підношу) —перетворення сексуальної енергії на духовно-творчу.

Людство Фройд поділяв на нецивілізовану масу (чернь), не здатну жертвувати власними інстинктами, а тому змушену їх задовольняти, і на інтелектуальну еліту, здатну сублімувати (перетворювати) найнижчі інстинкти на пізнавальну діяльність. Цивілізація поставала результатом сублімації інстинктивних імпульсів, перетворення нижчого на вище. У листі до своєї нареченої Фройд писав: «Чернь живе, як хоче, а ми стримуємо себе. Ми робимо це для того, щоб зберегти нашу цілісність. Ми зекономимо на нашому здоров’ї, на нашій здатності радіти, на нашій силі: ми зберігаємо її для чогось, самі того не знаючи, для чого саме. І ця звичка постійного пригнічення природних інстинктів надає витонченості нашому характеру». Тому Фройд на себе накладав найжорсткіші сексуальні обмеження і жив відповідно до найсуворішої моралі. А релігію як «низьку» ілюзію, яка відповідає «інстинктивним поривам і бажанням», він вважав духовним пристановищем юрби, наукуеліти. У праці «Майбутнє однієї ілюзії» він поділяв людей на вождів і підкорених, вважаючи, що такий поділ ґрунтується на природній основі. Сповідуючи платонівські принципи раціонального влаштування держави, обстоював антидемократичні засади; глибоко вірячи в диктатуру еліти, ідеалізував Муссоліні, пославши йому в дарунок свою книгу про психоаналіз. Його захоплення видатними особами відповідало мо

20

Психоаналіз і літературознавство

дерністським уявленням про культурних героїв та їх загальнолюдську місіюрозумно і гармонійно обла- штовувати світ.

У процесі політизації психоаналізу (перетворення психоаналітичної теорії на психоаналітичний рух) ця фройдівська орієнтація на елітарність та аристократизм виявилась особливо виразно. «Психоаналітичний світогляд,писав він у листі до свого друга від 5 лютого 1910 року,не передбачає демократичної зрівнялівки, у психоаналітичному русі повинна існувати еліта, схожа на платонівське управління філософів». Аналізуючи мову Фройда на етапі політизації психоаналізу, Фромм звернув увагу, що той висловлювався як політичний вождь, орієнтований на завоювання світу. Його мова —«мова творця імперії», який у психоаналітичному русі вбачав інструмент інтелектуального завоювання світу і спасіння людства за допомогою так званої філософсько- наукової теорії. У формі світової наукової школи Фройд реалізував і свою дитячу мрію про Ганнібала, і свою дорослу фантазіюбути Мойсеєм, який веде людський рід в обітовану землю.

Визнання законності ієрархічної впорядкованості світу робило Фройда також прибічником патріархальної традиції.

Патріархальність (грец. pater батько, arche початок, влада)обгрунтування батьківського права, що символізує суворий принцип ієрархічної впорядкованості суспільства, панування чоловіка і підкорення жінки.

Фройд був сином свого народу, в релігійних уявленнях якого сформувався абсолютний патріархат. Витіснення в іудаїзмі матріархальних (жіночих) божеств патріархальним божеством (єдиним Богом-Отцем) зумовило суспільну організацію єврейського народу на основі батьківського права. Єврейська традиція у ставленні до жінки, як писала Сімона де Бовуар, «запекло антифеміністична», вона яскраво виявилась у житті й творчості Фройда. Оскільки психоаналіз постав у час виникнення «жіночого» питання (розгортання феміністичного руху), то Фройд зі своїми революційними поглядами у психології був цілковито консервативним у ставленні до жінки, жіночої емансипації та її ролі в культурі. Стосунки в сім’ї він вибудував на основі зверхності чоловіка, визнання його природного права повністю контро

Класичнийреалістичний») психоаналіз 3. Фройда

21

лювати життя своєї дружини. Хоча на початку чи не єдиної любовної історії, що переросла у шлюб, Фройд був пристрасним і ревнивим закоханим, «великим, диким чоловіком з кокаїном во плоті», проте дуже скоро ця пристрасть поступилась єдиному бажаннюбажанню пізнання.

У психоаналітичній теорії жінку представлено як недосконалу людську істоту, як позбавленого власної сексуальності кастрованого чоловіка, з пенісною заздрістю, слаборозвиненою інтелектуальністю тощо. Власне, у теорії психоаналізу було науково обґрунтовано традиційні упередження щодо жінки. Патріархальна теорія психосексуальності з її центруванням чоловічого сексуального інстинкту постала як компенсація «загальмованої сексуальності» самого Фройда, відсутності в нього емоційної близькості з жінками, прихованого страху перед «другою статтю» як перед будь-якою ірраціональністю загалом.

Матеріалізм, атеїзм, раціональність наукового світогляду зумовили песимістичне світовідчуття Фройда.

Песимізм (лат. pessiumнайгірший)світовідчуття, в якому

немає радості життя.

Песимізм виникає на основі відчуття приреченості життя, неминучості смерті, що знищує наймогутніший індивідуальний духовний досвід. Лише релігійне світовідчуття, якого був позбавлений Фройд, могло дати інше сприйняття реальності.

Відповідно до світоглядної орієнтації на обраність і зневагу до черні разом із властивими внутрішній психології страхами (бідності, голоду, приниження) психологія особистості Фройда формувалась як психологія розважливої стратегії. Фромм визначив її як психологію з орієнтацією на те, щоб «мати», а не на те, щоб «бути». Тобто основним принципом людської діяльності для Фройда стала не вітальна (життєва) насолода, а розумний пошук уникнення страждань як економної, раціональної витрати психічної енергії. Вважаючи психіку резервуаром енергії, Фройд в усіх випадках психічного життя почав звертати увагу на економічний чинник, пов’язаний із збереженням, витратою, накопиченням психічної енергії. Наприклад, при появі невротичних симптомів він особливу увагу зосереджував на енергетичній втраті; стверджував, що головна шкода, спричи

22

Психоаналіз і літературознавство

нена симптомами, полягає в затраченій психічній енергії і в енергії, потрібній для їх подолання. При багатьох симптомах таке подвійне марнування енергії може вкрай виснажити пацієнта та збіднити його на доступну психічну енергію, внаслідок чого він не зможе виконувати життєві завдання. Оскільки це залежить переважно від кількості змарнованої енергії, то неважко зрозуміти, що «хвороба» —суто практичне уявлення1. Отже, психоаналіз витлумачив психічну енергію як новий капітал.

Фройд відкинув усі орієнтовані на духовну цінність гіпотези про те, що люди страждають не стільки від сексуальної незадоволеності, скільки від відсутності любові. Тому Фромм у світлі власної програми «гуманістичного психоаналізу» (що ґрунтувалася на значущості почуття любові) інтерпретував фройдівський психоаналіз як теорію, яка зробила любов об’єктом науки, а самого авторажертвою цієї теорії. Наукові інтереси Фройда, за словами Фромма, були сильнішими від еросу, вони задушили любов у його житті, ставши для нього замінником досвіду любові2.

Радикальна однобічність світоглядної установки стала передумовою песимістичності фройдівського світогляду (уподібнившись до філософів-просвітників, автор психоаналізу зневажив почуття та емоції, проголосив розум вищою інстанцією людської особистості, а інтелектуальне пізнанняєдиним шляхом, який може позбавити людство від страждань). Не вірячи в Бога, Фройд не вірив у любов, у духовну людську солідарність, вважаючи агресивну поведінку людини логічно сексуальною, а принцип «людина людинівовк» відповідним природній істині. Пристрасть до науки зробила його речником індивідуалізму, людської самотності. «Його пристрасну любов до істини,писав Фромм,могли би пояснити... негативні риси його характерувідсутність у нього емоційної теплоти, почуття близькості, любові, а також радості життя»3.

Отже, фройдівський психоаналітичний метод, що спонукав людину XX ст. заглянути собі в душу чесними очима, осмислити приховане у глибинах психічного

1Див.: Фройд 3. Лекція 23. Шляхи утворення симптомів...С. 362.

 2Див.: Фромм З. Миссия Зигмунда Фрейда...С. 30.

3Там само.С. 7.

Класичнийреалістичний») психоаналіз 3. Фройда

23

процесу, не виключити зі свого життя несвідоме, активно пізнати його, не просто усвідомити неусвідомлюване, а використати його в організації власного життя і діяльності, розглядав людську психіку в контексті просвітницького світогляду, що ґрунтувався на опозиціях: «раціональнеемоційне», «науковерелігійне», «елітарнемасове», «чоловічежіноче» тощо. Це був світогляд з орієнтацією на ідеали епохи Модерну, заснованої на раціональному пізнанні. Тому австрійський письменник С. Цвейг мав підстави ствердити, що фройдівська психоаналітична реформа людини не зробила людство щасливішим, а лише зробила його свідомішим.

3. Фройд як «культурний герой»

У структурі особистості Фройда крізь її явний смисл, що можна означити як реалістичність, раціоналізм, прагматичність і т. д., проступає прихований смисл, що дає підстави вважати його пригніченим романтиком. Без цієї романтичності душі він би ніколи не став автором психоаналізу. Вона то скупо, то яскраво репрезентується його біографією і творчістю. Надзвичайно талановитий, у 26-літньому віці після закінчення медичного факультету Віденського університету Фройд став доктором медицини, проте не медицина, а філософія, політика, історія, культура постійно цікавили його. Під час психоаналітичної практики він не раз шкодував, що не міг залишити медицину заради досліджень у галузі людинознавства та гуманітарних наук. Знаючи свою потаємну душу, недооцінював власний інтелектуальний дар, вважав себе не вченим і мислителем, а «темпераментним конкістадором», допитливим, мужнім і наполегливим любителем пригод. Романтичний порив душі зробив Фройда бунтарем у медичній психіатрії і репрезентував його як істинно велику людину XX ст. з глибинним трагізмом митця в її таланті і незвичайною долею його могутнього витвору.

Завдяки романтичному пориву Фройд мав особливо пластичний інтелект, унікальну здатність інтелектуально «споживати», трансформувати ідеї, що виникали в культурному середовищі його часу. Відомо, що ідеї психоаналізу були поширені на початку XX ст., а колеги Фройда дуже часто висловлювали гіпотези, які згодом знайшли своє місце в психоаналітичній теорії. Зокрема,

24

Психоаналіз і літературознавство

поштовхом до кристалізації теорії психоаналізу було стажування Фройда в Парижі у знаменитого французького психіатра Ж. Шарко, який лікував гіпнозом істерію, вважаючи головним джерелом багатьох симптомів нервовохворих деформації статевого життя. Гіпноз як «катарсисний» метод проникнення у глибини психічних травм Фройд замінив методом вільних асоціацій, що мав на меті відновити травматичні ситуації і вивести їх на поверхню свідомості без гіпнотичного втручання. Аналізуючи неусвідомлені психічні процеси, Фройд з 1896 по 1902 рік розробив положення психоаналізу на основі методу вільних асоціацій, тлумачення снів та художніх текстів, які виявляють несвідоме крізь свідому формальну структуру. Вперше термін «психоаналіз» з’явився у 1896 р., а через чотири роки була написана фундаментальна праця з психоаналізу —«Тлумачення сновидінь».

На основі модерного погляду на психіку людини, яку осмислювали через розщеплення на свідоме та несвідоме, Фройд започаткував психоаналітичну терапію, зорієнтовану на пізнання неусвідомленого, тобто на зцілення пацієнтів інтелектуальним шляхом. Згодом його схильність до гуманітарних наук виявилась у поширенні психоаналізу на сфери загальнолюдської культури, тлумачення художньої творчості, релігії та філософії. Психоаналіз радикально змінив уявлення про людину та її внутрішній світ. Після визнання несвідомого вже не можна було трактувати буттєву ситуацію людини (філософію суб’єкта) як ситуацію свідомості. Зініційована Фройдом психоаналітична реформа стала потужним рушієм соціальних та культурних змін світу на межі століть, претендуючи на роль тотального світогляду в епоху модернізму. Так здійснилася життєва мрія Фройдавін став у своєму часі новим «культурним героєм». Однак його власне життя, сповнене визнання, успіху і світової слави, набувало вражаючого трагізму: померла кохана донька, улюблений внук, а сам він захворів на рак щелепи. Йому було зроблено 33 операції, що продовжили життя на 16 років. Головна фобія (голоду) постала перед ним наприкінці життя, оскільки через хворобу він не міг їсти. Тому, прочитавши напередодні своєї смерті книгу Бальзака «Шагренева шкіра», він сказав своєму лікарю: «Ця книга якраз про мене. У ній ідеться про голодну смерть». Фройд відмовився від наркотиків, надаючи перевагу мисленню у фізичних

Класичнийреалістичний») психоаналіз 3. Фройда

25

стражданнях перед відсутністю всякого мислення. Визнавши реальність смерті, прийняв її, попросивши в лікаря смертельну дозу наркотику. Він помер 23 вересня 1939 року. Учень і послідовник Фройда, відомий психоаналітик, який зробив вагомий внесок у становлення психоаналізу в США та Англії, Е. Джонс (1879—), очевидно, мав повне право сказати про Фройда: «Він помер, як і жив, реалістом».

Психоаналіз і завершення епохи Модерну

Як відомо, історію всесвітньої культури в гуманітарних науках поділяють на три періоди: Давній світ (античність), Середні віки та Новий час. Для характеристики нової духовної ситуації можна скористатися такою методологічною схемою: Премодерн (Середні віки), Модерн (Новий час) та Постмодерн (на позначення культурного повороту, що розпочався після Першої світової війни). Епоха Премодерну постала з опозиції «християнствоантичність». Піддавши критиці еллінську традицію як віталістичну (лат. vitalis —живий, життєвий, буквальнокультурна позиція, що надає значущості тілесному життю), вона утверджувалась як культура аскетична (грец. asketes —добре навчений, заснований на високій моральності, тобто культурнна позиція, яка полягає у відмові від тілесних благ і насолод з метою духовного вдосконалення). Це була культура християнського одкровення, або кордоцентрична (грец. cor (cordis) —серце): істини одкровення, істини душі і «серця» переважали над раціональними істинами. Епоха Премодерну вибудувала ієрархічну структуру буття, давши змогу людині відчути стабільність і певність у світі. Схематично і спрощено цю ієрархію можна подати в парадигматичних опозиціях: Боглюдина, серцерозум, вірарефлексія, релігіянаука, духтіло, чоловікжінка тощо.

Однак, пригнічуючи волю до пізнання, епоха Премодерну заклала у свою основу протилежне прагнення. Накопичена воля до пізнання стала поштовхом до занепаду цієї епохи. Премодерн як епоха теоцентрична (грец. theos —бог, буквально у центрібог), з Богом та езотерикою Богопізнання, в центрі свідобудови, перейшла в раціоцентричну епоху Модерну, що в центр світобудови поставила людину, людський розумнауко

26

Психоаналіз і літературознавство

ве пізнання. Вона розгорталась як «вік розуму», «вік Просвітництва» під знаком секуляризації (лат. secula- ris —світський, мирський), тобто звільнення свідомості людини від впливу церкви та релігії. Пригнічені раніше елементи парадигматичних опозицій було відроджено: тепер акцентували на розумі, знанні, свідомості. Світ осмислювався не як творіння Бога, а як природа, яку людина може опанувати. Ідея революційного перетворення світу ґрунтувалась на волі до влади, на прагненні людини керувати природою, соціумом і володіти світом. Науково-технічний прогрес засвідчив зростання людської могутності. Естафету цієї раціоцентричної епохи, яку представляють Декарт, Коперник, Дарвін, Маркс, перейняв Фройд, остаточно «заземливши» людину у світ природибіології»). Психоаналіз свідомо чи несвідомо виконував головне культурне завданнявиправдання епохи Модерну з її диктатурою розуму. Про це свідчили акценти фройдівських парадигматичних опозицій, основні з яких: патріархатматріархат, свідоменесвідоме, раціональнеірраціональне, інтелектуальнеемоційне, культурнесексуальне, науковерелігійне. Подавши психологію статей (передусім чоловіка як вищої людської істоти, наділеної самостійною сексуальністю та розвинутим інтелектомвищою природою, що зумовлює вищу культурну потенцію), Фройд біологічно обґрунтував доцільність раціоцентричної, патріархальної епохи.

Пригнітивши одкровення, сакральне, ірраціональне, емоційне, фемінне, епоха Модерну закладала основи свого «апокаліпсису». Ставши автором психоаналітичної реформи світу, Фройд не знав, що прагнув порятувати вмираючу епоху, на зміну якій уже заступав Постмо- дерн.

Постмодерн (буквальнопостсучасність) —новий культурний

стан, що постав на запереченні раціоцентризму епохи Модерну.

Сам Фройд може бути репрезентований як модерніст, герой порубіжжя, один з останніх великих культурних героїв епохи Модерну, який обстоював її раціо- центричну традицію, і як предтеча, провісник нового культурного повороту: культура, озброївшись фройдів- ським усвідомленням несвідомого, вирушала на пошуки нової постмодерністської ідентичності.

Постмодернізм (лат. post —після і модернізм) —усвідомлення

духу Постмодерну, становлення та оформлення його концепції.

Класичнийреалістичний») психоаналіз 3. Фройда

27

Як предтечу Постмодерну Фройда можна вважати також одним із культурних героїв, які ще раз утвердили свідомість як людський привілей і з нею пов’язали надійність цивілізації.

Британський історик Арнольд Тойнбі (18891975), один із найяскравіших мислителів минулого століття, який обґрунтував поняття «постмодерну», об’єктом філософії історії вважав цивілізацію, а її суб’єктомлюдину, яка робить творчий вибір, вивищуючись над соціальною і природною несвободою. На основі цієї концепції сформувалося «драматичне» розуміння історії: початком її руху є поєднання Виклику, який здійснює творча особистість і який загрожує суспільству, і Відповіді, яку дає творча меншість. Творча елітна меншість завдяки мімезису (наслідуванню) «запліднює» інертну масу новими духовними та соціальними цінностями. У конкретних умовах місця і часу вдала Відповідь породжує «локальну цивілізацію» (такою «локальною цивілізацією» і стане «Постмодерн»). Однак, як стверджував Тойнбі, «цивілізації приходять і відходять», а Цивілізаціяяк реалізація свободи і творчих можливостей людини, як невичерпне духовне завдання, а не досягнутий результат,залишається.

Очевидно, що Фройд зробив виклик, якому була дана вдала відповідь. Чергування успішних відповідей і нових викликів зумовило поступ, який здійснило людство у XX ст. Він означив радикальну зміну патріархальної культурної парадигми, глибинна суть якоїнова можливість творчої реалізації людини.

Основні аспекти психоаналізу та їх місце в інтелектуальній парадигмі XX ст.

Принципи фройдівського прихоаналізу відіграли революційну роль у формуванні культурного дискурсу (аналітичних текстів) XX ст.

Увага до феномену несвідомого, аналіз сексуальності, невротичної психології тощо програмували нетрадиційні інтерпретації в культурології, філософії, літературознавстві.

  1.  Аналіз несвідомого дав нову основу для психологічної інтерпретації людини. Психоаналітична теорія, з одного боку, утверджувала раціоцентризм, ідеал само

28

Психоаналіз і літературознавство

достатньої інтелектуальної людини, а з іншогозавдавала удару по раціоцентризму, руйнуючи зсередини образ людини Модерну. Концепція «несвідомої» людини в різних переосмисленнях розвинула не лише психоаналітичну проблематику, а й гуманітарні науки XX ст. загалом.

  1.  Реальність несвідомого у Фройда зводилася передусім до сексуальності. Для патріархальної епохи з її ставленням до сексу як до зла з жіночим обличчям фройдівський аналіз психосексуальності (дитячої несвідомої сексуальності, психопатології сексуальної пригніченості, бісексуальності, гомосексуальності) сприймався як бомба, що підриває консервативну суспільну структуру, породжує прагнення сексуальної свободи, відмову від багатьох патріархальних стереотипів людської поведінки тощо. Фройд, який ідеалом вважав підкорення низьких інстинктів розуму, несподівано став символом сексуальної революції. Його погляди на витіснення сексуального потягу і фрустрацію (лат. і^тв- 1;гаиорозлад, крах надій; неможливість сексуального задоволення через перешкоду або відсутність зовнішнього об’єкта, здатного задовольнити сексуальний потяг) як психічні причини неврозів по-різному витлумачують у Європі, яка на межі культурних епох запрагла звільнитися від суворої патріархальної моралі. У сексуальному визволенні, писала американська дослідниця філософії та літератури XX ст. Кейт Мілет, було щось непрактичне, ірраціональне, несподіване, непослідовне, немов хвиля довго тамованої сексуальної енергії обернулася на потік, який, у свою чергу, приголомшив самих визволителів1. На цій хвилі вибуху колективної ірраціональності «споживання» фройдівських ідей дуже часто не мало нічого спільного з психоаналізом.

Свого часу В. Стус за епіграф до книги про феномен П. Тичини використав міркування А. Камю: «Кожен митець, що хоче бути у суспільстві знаменитий, мусить знати, що знаменитий буде не він, а хтось інший з його ім’ям. Він урешті-решт від нього вислизне, і, можливо, колись уб’є в ньому справжнього митця». Ці слова стосуються і Фройдацілеспрямованого аскета і раціоналіста, якого несподівано зробили пророком сексуальної революції нового століття.

1Див.: Кейт Мілет. Сексуальна політика. Пер. з англ.К., 1998.С. 251.

Класичнийреалістичний») психоаналіз 3. Фройда

29

  1.  Фройдівський аналіз людської психіки зосередив увагу на вирішальній ролі у структуруванні особистості раннього дитячого досвіду, дитячих травм, які поставали своєрідною проекцією дорослого життя. Центральною моделлю для структурування психіки людини визнано едіпів комплекс, відкриття якого стало вихідною позицією фройдівського психоаналізу, психічним ключем у поясненні феномену творчої особистості, культурних феноменів; на його основі виникли нові літературознавчі концепції.
  2.  Психоаналіз постав як учення про неврози (конфлікт інстинкту, передусім сексуального, з культурою). Першим проявом цього конфлікту вважали сновидіння. Однак, витлумачивши їх як «царський шлях» несвідомого, Фройд почав вивчати різні способи його конфліктного вираження (в міфології, релігії, мистецтві), що сприяло інтеграції психоаналізу в гуманітарні науки. Тому психоаналітичні методи дослідження, спрямовані на виявлення неусвідомлених процесів, покладено в основу авангардного літературознавства.
  3.  Раціональні обмеження фройдівської психоаналітичної теорії зумовили її розвиток. Так, надмірний біологізм у поясненні людини і недооцінка соціального фактора у фройдівському психоаналізі активізували проблему несвідомих соціальних феноменів. Фромм, критикуючи біологічну обмеженість фройдизму, порівнював його з ортодоксальним марксизмом: фройдисти акцентують на індивідуальному несвідомому, але сліпі щодо соціального несвідомого; ортодоксальні марксисти гостро відчувають несвідомі фактори в соціальній поведінці, але ігнорують їх, коли йдеться про мотивації індивідуальної поведінки. Це, вважав Фромм, призводить до виродження теорії і практики марксизму, з одного боку, до занепаду психоаналітичної теорії і практикиз іншого1. Зрештою, західна інтелектуальна парадигма у другій половині XX ст. розвивалася шляхом поєднання цих паралельних пошуківпсихоаналізу та марксизму. Психоаналітичне інтерпретаційне літературознавство, у свою чергу, поєднується з соціологічним, яке розвивалося під впливом соціології. Супроводять цю загальну тенденцію інші наукові схрещення, на зразок «лінгвістика + психоаналіз», «структуралізм + + психоаналіз», «фемінізм + психоаналіз» тощо. Отже,

Див.: Фромм 3. Миссия Зигмунда Фрейда...С. 115.

30

Психоаналіз і літературознавство

психоаналітичний підхід, увірвавшись у гуманітарні науки, заклав основи синтезуючого літературознавчого дискурсу.

  1.  Модерністський конфлікт інтерпретацій (конфлікт нетрадиційної і традиційної герменевтики) означав також, що психоаналітична (наукова) істина вступила у конфлікт із духовною, релігійною істиною і виявила проблему нового синтезу. Юнг, звільнивши з-під пресу «романтичну душу» психоаналізу, реабілітував феномен релігійності. Адже як знаряддя на шляху досягнення психічного здоров’я, психотерапевтична теорія з її свідомою метоюоволодіти сферою низьких інстинктівактуалізувала перед людством нагальну метафізичну проблемудіалог між свідомими (світлими) і несвідомими (темними) силами, які споконвіку пронизують як індивідуальне, так і колективне буття. Це сприяло зближенню протягом XX ст. науки і міфу, науки і релігії, наукового та художнього пізнання, нетрадиційної і традиційної герменевтики. Критика обмежень наукового пізнання та мовний і постмовний аналіз несвідомого надали художньому пізнанню та літературознавству в другій половині XX ст. особливого статусу.

Отже, по-новому порушивши проблему пізнання людини як розгляд у ній конфлікту духовності (свідомого) й інстинкту (несвідомого), психоаналіз творчо вплинув на інтелектуальні, релігійні та літературні пошуки XX ст.

Несвідоме у психічній структурі особистості

Несвідомеголовний об’єкт психоаналізу. Відкриття того, що психіка не тотожна свідомості, зумовило раціональне вивчення несвідомого1 як структурного утворення, що має свій зміст, свою енергію і механізм. Несвідоме, за психоаналізом Фройда, з’являється в дитячому віці на шляху первинного розщеплення цілісної психічної системи під впливом витіснення якогось змісту; витіснене яскраве уявлення вносить у психіку радикальний розрив, тріщину; наростаюче розщеплення

1Фройдівське поняття das UnbewuЯte у книзі «Вступ до психоаналізу» П. Таращук перекладає українською мовою як не- усвідомлене. Вживатимемо також лаконічніше поняття —«несвідоме».

Класичнийреалістичний») психоаналіз 3. Фройда

31

зумовлює виникнення різних психічних інстанцій, позначених тут як Воно, або неусвідомлене, Я, або передус- відомлене, і Над-Я, або усвідомлене.

Людину психоаналіз розглядає як живу енергетичну систему, сповнену різноспрямованих динамічних поривів, напруг і бажань, яка постійно намагається відновити власну рівновагу і набути стану спокою. Сили, приховані за цими поривами, напругами і бажаннями, називаються інстинктами. Іншими словами, інстинктце певний енергетичний заряд, що рухається в конкретному напрямку. Щоб визначити несвідоме, Фройд вживає поняття «Воно».

Вонопоняття, що використовується в класичному психоаналізі для позначення первинного енергетичного джерела психіки, що є сферою інстинктів.

Оскільки кожній системі властиве енергетичне навантаження, то у психічній системі уявлення або навантажуються енергією несвідомого, або розвантажуються, тобто відбувається перехід від одного елемента системи до іншого за рахунок переміщення енергії. Несвідоме, як відкрите утворення, характеризують вільна рухливість таких енергетичних навантажень, байдужість до реальності і вплив лише одного принципу «задоволеннянезадоволення». «Цілком зрозуміло,зазначав Фройд,що Воно не визнає ніяких вартостей, не знає добра і зла, не має моралі... На нашу думку, всі інстинктивні наснаження, що вимагають розряду, певного відпливу енергії, перебувають у Воно»1. Взятий для позначення несвідомого займенник середнього роду Воно виражає, за Фройдом, негативну ознаку цієї психічної інстанціївідсутність єдиної волі, єдиного суб’єкта. У процесі розгортання психічної системи людини Воно структурується багатоступеневим нашаруванням потягів, бажань, комплексів тощо. Отже, з дитинства в людині розгортає свою активність Воно.

Змісти несвідомого є «репрезентаторами потягів». Діалектична опозиція двох основних типів потягів (потягу до життя і потягу до смерті) визначає боротьбу сил у сфері несвідомого. Фройд виділяв два основні інстинкти, два могутні потяги людинипотяг до творення і

1Фройд 3. Лекція 31. Психічна структура особистості...

С. 542.

32

Психоаналіз і літературознавство

потяг до руйнування. Напруга, яка штовхає людину до конструктивної (об’єднуючої) мети, трактується як лібідо, або Ерос. Найважливіша його функціяпродовження роду.

Лібідо (лат. libido —бажання, потяг)поняття класичного психоаналізу на позначення енергії сексуальних інстинктів.

Лібідо називають також інстинктом любові. Фройдівське поняття «лібідо» на позначення сексуальної енергії містить динамічний смисл, коли ним позначається психічний аспект, «динамічний прояв сексуального потягу в душевному житті». Це поняття розглядали і в економічному аспекті, означуючи кількісний вияв енергії сексуальних потягів. Саме через це Фромм писав, що Фройд розмірковував про любов так, як люди його часу говорили про власність і капітал1.

Потяг до знищення і напруга, що дає силу негативним почуттям і бажанням, є інстинктом руйнування (за міфологієюТанатосом), тобто інстинктом смерті. Кінцевою метою інстинкту руйнування є переведення всього живого в неорганічний стан. У психоаналітичній літературі стали вживати опозицію «лібідомортідо» в тому розумінні, що кульмінаційним виявом лібідо є статевий акт, а мортідо (лат. mors —смерть) —вбивство.2 Отже, Воно, первинне енергетичне джерело, структурно можна визначити як «великий резервуар» енергій протилежних потягів.

У системі людської психіки, крім Воно, класичний психоаналіз виокремлює дві сили, що розвиваються з енергетичного джерела, тобто з Воно. Першапід впливом зовнішнього світу, означена Я. Другапід впливом культурного виховання, означена Над-Я.

Я поняття класичного психоаналізу на позначення психічної

інстанції, яка прагне контролювати всі психічні процеси.

Використання особового займенника Я для назви цієї психічної інстанції зумовлене функцією синтезу свідомих і несвідомих психічних процесів відповідно до реальності. Яце організація пристосування, відокремлена з Воно в результаті контакту із зовнішньою реальністю. Фройд зауважував, що Я перебрало на себе

1Див.: Фромм Э. Миссия Зигмунда Фрейда...С. 105.

    2Див.: Берн Э. Введение в психиатрию и психоанализ для непосвященных. Пер. с англ.СПб., 1995.

Класичнийреалістичний») психоаналіз 3. Фройда

33

завдання представляти зовнішній світ перед Воно, яке, знехтувавши могутні сили зовнішнього світу, неминуче загинуло б у своєму сліпому пориві до задоволення інстинктів. Я повинне спостерігати зовнішній світ, подавати його правдиве відображення в слідах спогадів про його сприйняття, а діючи, твердо дотримуватися принципу перевірки реальністю. Я стає виконавцем потреб Воно, проте потребу і дію розмежовує паузою для роботи мислення, у якій використовує фрагменти спогадів про минулий досвід. Отже, «Я струшує з трону принцип насолоди, що має необмежену владу над ходом усіх процесів у Воно, і заступає його принципом реальності, що обіцяє більшу безпеку й певніший успіх»1.

Структуру Я також утворюють опозиційні пари (відштовхування потягівзадоволення потягів, опірліквідація опору тощо). Однак Я, що є фрагментом Воно і контролює вимоги інстинктів, у динамічному розумінні слабке, оскільки запозичує енергію з Воно. Відносини між Я і Воно Фройд порівнював із відносинами між вершником і конем: «Кінь постачає енергію для руху, вершник має привілей визначати мету, спрямовувати рух сильнішої за нього тварини... Проте між Я і Воно досить часто трапляється аж ніяк не ідеальна ситуація, коли вершник мусить вести коня туди, куди заманулося коневі»2.

Кінцевою метою психічної діяльності є задоволення бажань та уникнення страждання, але зовнішній світ, соціум, інші люди перешкоджають людині в цьому. Навколо однієї психічної системи існують інші енергетичні системи з подібними й відмінними поривами, тому проблема людини полягає в тому, щоб знайти найкращий спосіб співіснування з цими енергетичними системами і водночас задовольнити свої бажання з найменшою небезпекою для свого життя. Таку проблему керування самим собою, узгодження з іншими людьми, природою, згідно з принципом реальності, виконують свідомі сили Над-Я.

Над-Японяття класичного психоаналізу на позначення психічного утворення, яке формується під впливом сімейного, а згодомцілісного культурного виховання (національних традицій, вимог соціального середовища тощо).

1Фройд 3. Лекція 31. Психічна структура особистості...С. 543.

2Там само.С. 545.

34

Психоаналіз і літературознавство

Фройд психічну структуру Над-Я визначав як батьківську інстанцію, оскільки вона виконує властиву батькам функцію заборон і покарань. Основні функції Над-Я як «представника усіх моральних обмежень, поборника прагнень до досконалості» —совість, самоспостереження і формування ідеалів. Структурування Над- Я пов’язується з едіповою ситуацією.

Воно, Я і Над-Я, —«три округи, царини, провінції», на які Фройд розкладав психічний апарат людини для дослідження відношень, що існують між ними. Всі три інстанції є учасниками психічного конфлікту, в якому кожен виконує свою роль: Я, уособлюючи розум і розважливість,роль контролю і синтезу (об’єднання психічних процесів), Над-Яроль заборон, Вонороль різних потягів. У триструктурній теорії психічного несвідоме (Воно) займає центральне енергетичне місце:

  •  з економічного погляду Вонопервинне джерело психічної енергії;
  •  з динамічного погляду Воно постійно перебуває у психічному конфлікті з Я та Над-Я;
  •  з генетичного погляду Я і Над-Я виникають із Воно.

Найбільше проблем у дослідженні психічної системи виникає при дослідженні Воно. Фройд прагнув систематизувати несвідоме, але відчував, що має справу з чимось цілісним, міфологічним, що існує не в якійсь окремій системі, а наявне також у Я та Над-Я, які тісно пов’язані з ним ізсередини. Фройд порівнював Воно з «хаосом, казаном, у якому киплять і вирують збудження...». Для процесів, що відбуваються у Воно, закони логічного мислення, передусім закон суперечності, нічого не означають. Протилежні потяги існують поряд, не знищуючи один одного, об’єднуючись іноді задля постачання енергією компромісних утворень. У Воно нема нічого, що відповідало б уявленням про час, нема жодних змін психічних процесів з його плином. Бажання, які не змогли вийти з Воно, стають, по суті, безсмертними, і через десятки років видаються такими, немов щойно виникли1.

У такій динамічній психічній системі найважча доля випадає на Я. У Воно психічна енергія перебуває в хаотично рухливому стані, для нього найважливішою є

     1Фройд 3. Лекція 31. Психічна структура особистості...

С. 541.

Класичнийреалістичний») психоаналіз 3. Фройда

35

можливість розрядити збудження. Неусвідомлені процеси у Воно піднімаються до рівня передусвідомленого і проникають в Я. Якщо Воно може бути задоволене безпечно, то Я відпочиває, адже тоді Я і Воно діють разом. Однак часто неусвідомлений матеріал прагне прорватися в Я, але Я противиться такому вторгненню. Тоді передусвідомлений матеріал з Я рухається у зворотному напрямку, тобто повертається назад до Воно, де пригнічується. Незадоволені потяги і незадоволені бажання, постійно накопичуючись, не можуть залишатися у свідомості. Я відповідно до принципу реальності, пригнічуючи накопичені почуття і бажання, зсуває їх у несвідоме, даючи можливість психіці функціонувати відповідно до вимог реальності. Отже, залежне від пристрастей Воно, імперативів Над-Я, запитів зовнішнього світу Я є активним учасником психічного конфлікту: повинно послужити трьом чинникам (вимогам зовнішнього світу, сексуальним потягам Воно, моральності Над-Я) і захистити власне психічне утворення.

Психічний (грец. psyheдуша) конфлікт (лат. conflictus

зіткнення) —зіткнення різноспрямованих сил психіки, що потребує розв’язання.

Постійне стримування інстинктів шкідливе для психічного здоров’я. Фройд вважав, що людина помирає від своїх внутрішніх конфліктів. Накопичені і нерозряджені у сфері несвідомого потяги згодом набирають сили, загрожуючи заволодіти всією психікою. Починається «війна» в психіці особистості, внаслідок чого ослаблене конфліктом Я поступово втрачає здатність до виконання своєї головної функціїпсихологічного синтезу. Опинившись у скруті, Я реагує на це безсилля нарощуванням страху. Суть психічного конфлікту Фройд характеризував словами: «Отож Я, зацьковане Воно, пригнічене Над-Я, приперте реальністю, змагається, щоб виконати своє економічне завдання, досягти гармонії між силами і впливами, що діють у ньому й на нього, і ми тепер розуміємо, чому так часто нам несила притлумити крик: «Життя нелегке. Коли Я змушене визнати власну слабкість, то сповнюється страху: реального страху перед зовнішнім світом, страху сумління перед Над-Я, невротичного страху перед силою пристрастей у Воно...»1. Творча діяльність стає типовим

1Фройд 3. Лекція 31. Психічна структура особистості...

С. 546.

36

Психоаналіз і літературознавство

прикладом розв’язання психічного конфлікту та досягнення задоволення. Конфлікти можуть набувати патогенного (хвороботворного) характеру. Негативне вирішення психічного конфлікту Фройд називав «втечею у хворобу», а невроз порівнював з монастирем, куди спрямовувалися розчаровані і вітально слабкі люди.

У працях Фройда складові психіки людини розглянуто і через систему понять, і через систему образів. І психоаналіз постає неймовірно цікавим як спосіб позна- чування, як текст загалом. Так, наприклад, образно структура Воно порівнюється з величезним передпокоєм, «де тиснуться, мов окремі живі істоти, психічні порухи», за передпокоємзначно менше приміщення —«своєрідний салон, де міститься свідомість»; на порозі між двома кімнатами стоїть охоронець, що вивчає окремі психічні порухи і цензурує їх: коли вони йому подобаються, то пускає їх до салону або повертає їх з порога чи витягує після того, як вони зайшли до салону. Психічних порухів у передпокої неусвідомленого Я не помічає. Коли вони доходять до порога і відштовхуються охоронцем, то перестають сприйматися свідомістю. Такі порухи Фройд називає згніченими.

Згніченняодин із процесів у роботі психічного апарату, за якого певний психічний акт утримується на нижчому ступені неусвідомленого, тому не потрапляє до Я, а повертається незадоволеним у Воно.

Свідомість у просторовому розумінні займає найменше місця. Розміщення свідомості у салоні свідчить про її «елітарність» порівняно з неусвідомленим. Отже, представлення психічної системи за Фройдом має виразний характер модерністського розщепленняпротистояння між «некультурним» несвідомим і «культурним» свідомим.

Оскільки «мета психічного апарату полягає в опануванні і розрядженні тих кількостей подразнень і потенціалів збудження, що надходять як ззовні, так і зсередини»1, то в роботі психічного апарату також можна помітити два протилежні аспекти: «пересічний» (отримання насолоди) та «елітарний» (уникання страждань). Реаліст Фройд наголошував на другому аспекті, коли виховане Я стає «розважливим», «вже не дослухається до

1ФройдЗ. Лекція22. Аспекти розвитку та регресії... С. 360.

Класичнийреалістичний») психоаналіз 3. Фройда

37

самого принципу насолоди, а йде за принципом реальності, що власне теж спрямований на насолоду, але насолоду відсунуту і зменшену, гарантовану зважаннями на реальність»1. Тому перехід від принципу насолоди до принципу реальності Фройд вважав одним з найважливіших кроків у розвитку Я та людськості загалом.

Під час творчої активності психічна структура митця набуває загрозливого для Я стану через активізацію Воно, оскільки переважає принцип насолоди. Тому з погляду фройдівського психоаналізу творчість є «нерозумною» і небезпечною діяльністю. Два протилежні погляди на творчістьяк на процес демонічний і на процес божественнийвиражають різне ставлення до енергетичного джерела натхнення, яким виступає Воно. Назвавши невідому їй силу Богом або демоном, творча людина міфологічно виразила містичну залежність від могутнішої за неї сили. Якби Фройд був релігійною людиною, то творчість однозначно назвав би актом демонічним, а Воноцарством сатани.

Едіпів комплекс як головний код психоаналітичної теорії

Значна частина праць Фройда присвячена аналізу едіпового комплексу. Він вважав, що про цей комплекс ще за сто років до появи психоаналізу писав французький філософ та ідеолог Просвітництва Дені Дідро (1713—). Однак назву йому дав Фройд під впливом вражень від давньогрецького міфу про царя Едіпа, що став основою сюжету трагедії Софокла «Цар Едіп». (Очевидно, не випадково на випускному екзамені у гімназії Фройд перекладав уривок саме з цієї трагедії.) Переживання батьковбивства та інцестного (лат. incestumкровозмішання, статевий зв’язок між близькими родичами) зв’язку, виражених сюжетом трагедії (фіванський цар Едіп, згідно з пророцтвом оракула, вбиває свого батька (Лаія) і бере за дружину свою матір (Іокасту)), разом із власними дитячими почуттями до своїх батьків були осмислені Фройдом у понятті «едіпів комплекс». У листі до свого друга і колеги Флісса Фройд на

1Так само.С. 361.

38

Психоаналіз і літературознавство

писав, що грецький міф про Едіпа виявляє нав’язливий стан, який визнає і простежує в собі кожна людина. Згодом у психоаналізі постало як закон: «Будь-яке людське дитя зіштовхується із завданням подолання едіпового комплексу». Відкриття едіпового комплексу Фройд зарахував до найвидатніших здобутків людства. Його обґрунтування стало одним з основних положень психоаналітичного вчення.

Згідно з психоаналізом у дитинстві закладається психічна програма всього дорослого життя. Едіпів комплекс1 є центральним дитячим комплексом, основою структурування цілісного сексуального потягу і, зрештою, духовності людської особистості.

Едіпів комплекс (нім. Цdipuskomplex) одне з основних понять класичного психоаналізу, запроваджене Фройдом на позначення несвідомих сексуальних потягів дитини до своїх батьків.

Едіпів комплекс Фройд досліджував у локальній та універсальній площинах: в історії розвитку індивідуальної психічної структури людини та духовно-психічної структури колективу (народу), людства. Едіпів комплекс може бути представлений як психоаналітичний код для розуміння сексуального розвитку індивіда; як психоаналітичний код для розуміння феномену статі; як психоаналітичний код для пояснення духовності, феномену творчої особистості і культури загалом. Кожен із цих аспектів заклав можливість для відповідної інтерпретації.

  1.  Психічна поведінка формується позицією дитини в сімейному трикутнику: матидитинабатько. Ставлення дитини до батьків, вважав Фройд, має первинний сексуальний характер. Від початку дитяча сексуальність є синкретичною, з природною взаємодією гетеросексуальності та гомосексуальності, що зумовлює амбівалентне (суперечливе) ставлення дитини до своїх батьків, виражене в почуттях любовіненависті. На стадії формування жіночої та чоловічої сексуальності Фройд виділяв спільну для обох статей доедіпову прихильність до матері, а потімедіпову ситуацію. Доедіпова стадія у фройдівському психоаналізі займає незначне місце, він біль

1 Поняття «комплекс» запровадив у психоаналіз К.-Г. Юнг для позначення різних несвідомих уявлень. За Юнгом, психотерапія не повинна ліквідовувати комплекси, оскільки це взагалі не можливо, потрібно навчитися жити у злагоді з ними.

Класичнийреалістичний») психоаналіз 3. Фройда

39

ше зосереджувався на едіповій ситуації, яка виникає на шляху активного формування сексуального потягу. З нею пов’язане формування фалічної сексуальності (визначальна роль у якій належить фалосучоловічому статевому органу або його заміннику).

Суть едіпового комплексу хлопчика, за Фройдом, полягає в тому, що свій перший сексуальний потяг він переживає до матері, а батькові, як супернику, несвідомо бажає смерті, щоб зайняти його місце і самому «володіти» нею. Едіпова ситуація для дівчинки складніша, оскільки тут у процесі формування сексуальності відбувається зміна еротичного об’єкта (від матері до батька). Перша любов дівчинки до матері стосувалася фалічної матері (фалічним символом були материнські груди), але відкриття дівчинкою «безпенісності», тобто материнської «кастрації», вважав Фройд, проявляється у зневазі до матері (оскільки та не забезпечила дівчинку пенісом і сама є «кастрованою»). Після несвідомої зневаги до матері дівчинка свою еротичну увагу звертає на батька, що засвідчують відмова від фалічності, бажання усунути матір і зайняти її місце біля батька, мати від нього дитину (дитина символічно тотожна пенісу). Цю несвідому дитячу еротичну фіксацію хлопчика на матері, а дівчинкина батькові Фройд і називав едіповим комплексом, який, на його думку, сягає кульмінації між третім і п’ятим роком життя дитини, а після нетривалого згасання відроджується в період статевого дозрівання. З появою у сім’ї інших дітей цей комплекс «розростається до родинного комплексу». Згідно з психоаналітичною теорією Фройда едіпів комплекс як універсальний неусві- домлений еротичний потяг дитини впливає на психіку, особистість і поведінку людини в дорослому віці: його по- доланістю чи неподоланістю зумовлений невротичний чи нормальний стан людської психіки.

  1.  Особистість і стать людини формується залежно від способу подолання едіпового комплексу. Відмінності в його подоланні визначають, на думку Фройда, різні позиції чоловіка і жінки в культурі. Подолання едіпового комплексу в хлопчика пов’язане зі страхом кастрації як можливого покарання за інцестні бажання, а в дівчинкиіз страхом щодо неповноцінності власного тіла.

Комплекс кастрації (лат. castratioвидалення) —дитяче переживання, яке, за класичним психоаналізом, властиве обом статям: для хлопчика це страх втрати пеніса, для дівчинкистрах перед дефектом свого тіла.

40

Психоаналіз і літературознавство

Через комплекс кастрації енергія еротичного потягу хлопчика до матері втрачає сексуальний характер і сублімується, скеровуючись на формування Над-Я (у зв’язку зі страхом кастрації психічне згнічення хлопчика супроводжує повна відмова від інцестного бажання до матері та уподібнення до батька). Нормальний шлях розвитку чоловіка означає остаточне подолання едіпових бажань.

Едіпів комплекс дівчинки, згідно.з теорією Фройда, виникає саме завдяки комплексу кастрації, а тому зберігається надовго і усувається лише частково, в результаті чого страждає процес утворення Над-Я: «воно не досягає тієї могутності й незалежності, яких вимагає роль у культурі». Усунення фалічної активності, характерної для дівчинки на доедіповій стадії (в основі якої була любов до матері), готує ґрунт для жіночості як пасивної сексуальної позиції. Жіночість, на думку Фройда, прокидається саме тоді, коли бажання позбутися кастрації, тобто бажання набути пеніса, поступається бажанню мати дитину. Ці еротичні бажання дівчинка проектує на батька, прагнучи зайняти місце матері. Подолання комплексу пов’язане зі страхом втрати батьківської любові.

У поясненні чоловічої та жіночої сексуальності Фройд виходив з визначального біологічного смислу фалічності. Тому головним поясненням жіночої сексуальності і основою її психічного розвитку стала пенісна заздрість. Завдяки цьому формується центральна опозиція, що відповідає фройдівській ієрархічній світоглядній структурі. Хоча він припускав, що опозиція «чоловікжінка» має різні значення відповідно до соціального, біологічного та психосексуального рівнів, однак біологізм та психосексуальність є фундаментом, що зумовлює соціальний характер цієї опозиції. Відповідно, чоловічість ідентифікується зі свідомим, культурним та елітарним, а жіночістьіз несвідомим, некультурним, масовим.

Психоаналітична концепція комплексу кастрації наділила чоловічий статевий орган особливим символічним значенням. Завдяки наявності пеніса чоловіча суб’єктність виявляється через потяг до жіночого об’єкта, отже, через активну функцію і вихід за межі власної суб’єктності. Фройд вважає, що відсутність пеніса у жіночій тілесності означає слабкість лібідо жінки: вона

Класичнийреалістичний») психоаналіз 3. Фройда

41

нездатна «любити» іншого. Тому жіноча природа подана через нарцисизм (самозакоханість). Значною мірою нарцисизм «другої статі» полягає в тому, що жінка «має більшу потребу бути коханою, ніж кохати», а пенісна заздрість зумовлює утвердження фригідності, неприступності, фізичної самозакоханості, що є компенсацією «сексуальної меншовартості»1. Отже, головним критерієм психосексуальної класифікації людських істот у класичному психоаналізі є наявність чи відсутність пеніса. Пояснюючи чоловічу сексуальну активність та жіночу сексуальну пасивність, психоаналітична теорія підтримувала патріархальні ролі чоловіка і жінки в культурному житті людства.

Для психоаналітичного пояснення жіночості важливою була також ідея бісексуальності.

Бісексуальність (лат. biдва і sexusстать, буквальноподвійна сексуальність) —двоїстість сексуальної орієнтації, наявність «чоловічості» (активності) та «жіночості»(пасивності) у психологічній поведінці людини.

Ідея бісексуальності, як і більшість ідей у класичному психоаналізі, не є власне фройдівською. Її автором був берлінський лікар Вільгельм Флісс (1858—), який вважав, що бісексуальність характерна для живої клітини і людської природи загалом, вона виявляється анатомічно і біологічно. Фройд зосередив увагу на психологічному вияві бісексуальності: «чоловічежіноче» конфліктують у психічній структурі особистості на етапі становлення доти, доки суб’єкт не усвідомить цей конфлікт і не визначиться як носій певної стратегії. Проте чистої «чоловічості» та «жіночості» у психології людини не існує.

На певному етапі ідея бісексуальності захопила Фройда. В одному з листів він зізнався, що дедалі частіше думає про те, ніби у статевому акті беруть участь не двоє, а четверо. Разом з цим фройдівське визнання —«переважаюча у даній особистості стать витісняє у несвідоме психічну уяву про переможену стать» —заперечувало можливість сексуально реалізувати витіснення. Тому цій ідеї він не надав позитивного культурного значення (бісексуальність осмислювалась як «архаїчна спадщина людини»). Оскільки під час становлення

Див.: Фройд 3. Лекція 33. Жіночість...С. 601.

42

Психоаналіз і літературознавство

жіночої сексуальності дівчинка змінює еротичний об’єкт, формується, на думку Фройда, бісексуальна психологія, за якої часто «виникає повторюване чергування періодів, коли бере гору то чоловічість, то жіночість»1. Бісексуальність цікавить дослідників не лише як психологічна таємниця жіночості, але й як психологічна таємниця творчості. Тому ідею психологічної бісексуальності активно використовують постструктуралістське та постмодерністське літературознавство, феміністична критика.

  1.  Едіпів комплексключ до моральності (духовності) у психоаналітичному розумінні. Фройд вважав едіпів комплекс зародком загальнолюдського неврозу, оскільки він тяжіє над усіма чоловіками і є джерелом загальнолюдського усвідомлення провини як імпульс до розгортання духовності. Двома найтяжчими злочинами людства Фройд визнавав едіпові злочини: кровозмішання з матір’ю та батьковбивство. У праці «Тотем і табу» він обґрунтовував гіпотезу, за якою джерелом релігії та моралі є почуття провини, що формується зі спонтанної природи едіпового комплексу. Едіпів комплекс закладає основи передусім чоловічого (як повноцінного) Над-Я, що формується не за образом батьків, а за образом їх Над-Я, тобто за традиціями і цінностями, які передаються з покоління в покоління. Тому відмова хлопчика від любовних бажань до матері й ворожості до батька наснажує згодом доросле Над-Я культурними вимогами (освіта, мораль, релігія тощо). Під таким кутом зору фройдівська теорія едіпового комплексу розглядала чоловічу злочинність (едіпові злочини), яка компенсується в культурі чоловічою духовністю.

Саме завдяки своїй універсальній природі й культурній функції едіпів комплекс, на думку Фройда, відчутно впливає на літературну творчість. В одній із праць він посилався на дослідження австро-американського психоаналітика Отто Ранка (1884—), яке доводило, що драматурги всіх часів черпали свій матеріал з едіпового та інцестного комплексів і їх варіантів2. Для прикладу цитував знаменитий діалог «Небіж Рамо» «енциклопедиста Дідро»: «Якби малий дикун був полишений сам на себе і, зберігши свою недоумкува-

1Фройд 3. Лекція 33. Жіночість...С. 600.

2Див.: Фройд 3. Лекція 21. Розвиток лібідо...С. 340.

Класичнийреалістичний») психоаналіз 3. Фройда

43

тість, поєднав із розумом немовляти силу пристрастей тридцятирічного чоловіка, то скрутив би в’язи своєму батькові й спав би з власною матір’ю»1. У статті «Достоєвський і батьковбивство» він розмірковував про те, що невипадково три шедеври світової літератури розробляють одну і ту саму тему батьковбивства: «Цар Едіп» Софокла, «Гамлет» Шекспіра і «Брати Карамазови» Достоєвського. У всіх трьох проявляється і мотив діїсексуальне змагання за жінку.

Підтвердженням едіпового комплексу для Фройда були не лише численні літературні тексти, а й історія та міфологія. У праці «Мойсей і монотеїзм» він розглянув едіпів злочин батьковбивства в історичній долі єврейського народу через історію вбивства євреями єгиптянина Мойсея. Міфологічне повернення Мойсеяце, власне, повернення у свідомість згніченої події і провини, а з нею переживання комплексу батьковбивці, що довго залишається в неусвідомленому. Згнічене набуває нової енергетичної сили, прагнучи прорватися у свідомість саме тоді, коли народ потребує самоутвердження в новій історичній ситуації і порятунку від загибелі. Необхідність психічного очищення народу відбувається шляхом нового міфологізування. Легенда, довго «проспавши» в несвідомому, «прокидається», трансформується і проривається у свідомість, здійснює могутній вплив на його історичний шлях: єврейський народ спокутує провину за вбивство Бога-Отця і цілковито утверджується в монотеїстичній релігії і власному богообраному бутті.

Відкриття едіпового комплексу було пов’язане з біографічною невротичною ситуацією Фройда2, а наукова гіпотеза щоразу підкріплювалась і психотерапевтичною практикою. Тому він рішуче наполягав на визнанні едіпового комплексу: хто відкидав його, вважався противником психоаналізу. Однак природну універсальність і культурну роль цього комплексу визнають не всі психоаналітики й прихильники психоаналізу. Дехто з учнів Фройда вважав едіпів комплекс ознакою типово «єврейського» патріархального та космополітичного

1Фройд 3. Лекція 33. Жіночість...С. 340.

2Див.: екзистенціалістський психоаналіз біографії Фройда через призму едіпового комплексу в кіносценарії « Фройд » Жана- Поля Сартра.

44

Психоаналіз і літературознавство

психоаналізу. Згодом один із найталановитіших учнів Фройда, Юнг, скритикувавши фройдівський психоаналіз, прагнув створити «арійський» психоаналіз, виходячи з несвідомого комплексу німецького народу. Першоосновою інцесту вважав не чоловічий статевий потяг, а загальнолюдський потяг до материнського лона, що повернуло психоаналіз до проблеми матріархальності (лат. mater —мати і грец. arche —влада) —первинної організації людського світу на основі материнського права.

Перетлумачення фройдівського поняття едіпового комплексу як універсальної структури своєрідно розвиває психоаналітичну теорію. Так, теоретик «гуманістичного психоаналізу»1 Фромм фройдівське поняття едіпового комплексу вивів за межі сімейного сексуального конфлікту в соціальний світ. Духовний розвиток людства, за Фроммом, відбувається на шляху від інцесту як первинної форми поневолення до свободи, що відображається в релігійних положенняхВсі великі релігії починали із формулювання табу на інцест і потім переходили до позитивних формулювань свободи»2). Інцестно орієнтована психологія набуває глибинного символічного тлумачення. Так, локальна прихильність до батьків як фундаментальна форма інцесту глобально проявляється у процесі соціального функціонування людиничерез невротичну прив’язаність до нації, держави, політичної партії, релігійної організації тощо, тобто в різноманітному інцестному фанатизмі. І лише подолавши інцестні бажання, вважає Фромм, людина здатна критично поглянути на себе, на свою націю і, нарешті, осягнути найвищу мету людського існуваннясвободу.3

Фройдівське відкриття едіпового комплексу в широкому культурному значенні активно використовується в дослідженнях літератури: при вивченні біографії письменника, аналізі літературної еволюції4 тощо. Наприклад, психоаналітична теорія еволюції Гарольда Блума (нар. 1930) побудована як система інтерсуб’єк-

1Аналітичною метою «гуманістичного» психоаналізу стала «спроба допомогти пацієнту набути або відновити здатність до любові».

         2Фромм Э. Психоанализ и религия. // Сумерки богов.М., 1990.С. 198.

          3Див.: Фромм Э. Психоанализ и религия...С. 197.

         4Див.: Блум X. Страх влияния. Карта перечитывания.Екатеринбург, 1998.

Класичнийреалістичний») психоаналіз 3. Фройда

45

тивних (міжособистісних) стосунків «старшого» і «молодшого» письменників, аналогічних стосункам батька і сина. Старший письменник для молодшого, як і батько, має амбівалентне значення: вінавторитетний учитель і суперник. Тому взаємини між ними Блум визначає шістьма стратегіями, спрямованими на подолання «страху впливу»: 1) спотворення стилю старшого письменника аж до тенденційної помилки; 2) негати- вістська абсолютизація позицій старшого письменника і заперечення їх у такий спосіб; 3) самоспустошення молодшого письменника у світлі авторитетності старшого; 4) сублімація особливостей старшого письменника і їх перетворення на об’єктивну необхідність; 5) самоочищення і поступове вигнання з себе чужого впливу; 6) повернення пригйічених впливів старшого письменника у зрілому періоді творчості молодшого. Ще одним прикладом може бути розгляд інцестної психобіографічної орієнтації письменника в українському літературознавстві для з’ясування психології національного патріотизму1.

Психоаналіз як учення про неврози та універсальний метод аналізу

Психоаналіз, за визначенням Фройда, є вченням про неврози. Для розуміння неврозу важливими є такі ідеї:

  •  лібідо (енергія сексуальних потягів) —рушійна сила психіки;
  •  невротичні симптоми породжуються лібідо і свідчать про його ненормальне застосуванняЛюдина тільки тоді захворює на невроз, коли її Я втратило спроможність давати собі раду з лібідо»2);
  •  відхилення у формуванні цілісного сексуального потягу в ранньому дитинстві закладає основу для неврозу в дорослому віці.

Спершу поняття «невроз» стосувалося нервових захворювань. Фройд психоаналітично витлумачив його: невроз він розглядав як психічний конфлікт, надавши йому універсального значення в культурі.

1Див.: Павличко С. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: Складний світ Агатангела Кримського.К., 2000; Зборовська Н. Моя Леся Українка.Тернопіль, 2002.

2Фройд 3. Лекці 24. Звичайна нервозність...С. 391.

46

Психоаналіз і літературознавство

Невроз (грец. neuron —жила, нерв) —поняття психоаналітичної теорії на позначення конфлікту між Я та сексуальністю; є похідним явищем від зіткнення культури з інстинктом (культурного свідомого з некультурним несвідомим).

Вважаючи, що сексуальність формується в ранньому дитинстві, Фройд деміфологізував ідеальне уявлення про дитину, яку, на його думку, невиправдано вважають «чистим, безневинним створінням». Психологічні експерименти доводять, що діти наділені андрогінністю (двостатевістю). Маючи риси обох статей, вони схильні до всіх сексуальних збочень, а у культурному розвитку їм ще потрібно ступити «на дорогу до чистості».

Ранньоінфантильну сексуальність Фройд аналізував як «збочену сексуальність». Дитина, подолавши підготовчі етапи ранньоінфантильної сексуальності, розвивається до так званої «нормальної» сексуальності, проходячи оральну (сексуальний потяг зосереджений на вустах), анальну (сексуальний потяг зосереджений на анусі), фалічну (сексуальний потяг зосереджений на фалосі чи його заміннику), генітальну (єдиний сексуальний потяг об’єднує часткові сексуальні потяги) фази.

Знання про ранні стадії інфантильної сексуальності дуже важливе для розуміння неврозу, розвиток якого, за Фройдом, пов’язаний із відхиленнями та розладами в розвитку сексуальної функції. Наприклад, цілісний сексуальний потяг, який формується на шляху до «нормальності», може розпастися: якісь його елементи можуть залишитися на попередніх стадіях розвитку, іншірозвиватися надто швидко. Затримання в розвитку часткового сексуального потягу на одній із попередніх стадій Фройд назвав фіксацією (франц. fixation —закріплювання) лібідо. Інша небезпека сексуального розвитку полягає в тому, що елементи, які пішли далі у своєму розвитку, легко можуть повернутися на одну з попередніх стадій. Такий процес Фройд називає регресією (лат. regressio —повернення). Регресія лібідо може бути двох видів:

  1.  Відступ до першого об’єкта, що має інцестну природу (наприклад, перший об’єкт орального компонента сексуального інстинктуматеринські груди, тому мати вважається «першим об’єктом кохання»).
  2.  Відступ сексуальної організації загалом на попередні стадії розвитку.

Сама собою регресія до попереднього об’єкта або фіксація могли б спричинити збочення, але не невроз; він виникає через те, що до цих процесів додається згнічен-

Класичнийреалістичний») психоаналіз 3. Фройда

47

ня. Саме згнічення Фройд розглядав як ознаку, властиву неврозам, підкреслюючи такі причини невротичного захворювання: патогенний вплив відмови в сексуальному задоволенні, фіксація лібідо, патогенний конфлікт між Я та сексуальністю.

Оскільки люди захворюють на неврози за відсутності змоги задовольняти своє лібідо, то вимушена стриманість є зовнішнім випадковим чинником, що спричинює неврози. Однак відмова в сексуальному задоволенні стає патогенною (хвороботворною) лише тоді, коли особа позбавлена саме того єдиного способу задоволення, на який вона здатна. Після патогенного впливу відмови фіксація лібідо вважається другою причиною, внутрішнім чинником невротичного захворювання. Адже незавершений розвиток лібідо полишає численні фіксації на ранніх фазах та варіантах вибору об’єкта, внаслідок чого лібідне задоволення стає реально неможливим. Третім чинником неврозу є патогенний конфлікт між інстинктами Я та іншими сексуальними інстинктами, тобто між бажаннями, схваленими Я, і бажаннями, що породжують його протест. Етіологію (грец. аіtilaпричина) неврозів Фройд обґрунтовував так: «Першою, найзагальнішою передумовою є вимушена стримливість, далі йде фіксація лібідо, що спрямовує його в певні напрямки, і, по-третє, схильність до конфліктів, спричинена розвитком Я, що не прийняло певні напрямки лібідо»1.

Оскільки кожна людина долає етапи так званої збоченої сексуальності, приховуючи в собі умови для формування невротичних симптомів, про що свідчать, зокрема, щоденні сновидіння, Фройд доходив висновку, «що всі ми хворі, тобто невротики», і тільки усвідомлюючи власну невротичність, здобуваємо психічне здоров’я. Недаремно у психоаналітичній теорії невроз розглядають також як позитивний процес, що є своєрідним попередженням психіки про можливість катастрофічного вторгнення інстинктів, тобто про бажання несвідомого заволодіти свідомістю, що стала на перешкоді задоволенню. Коли несвідоме, яке є значно могутнішою енергетичною силою, почне підкоряти свідомість, то у всій психічній структурі людини ймовірне настання тотальної катастрофипсихозу, або божевілля.

1Фройд 3. Лекція 22. Аспекти розвитку та агресії...С. 356.

48

Психоаналіз і літературознавство

Психоз (грец. psyche душа)катастрофічний стан психіки, в якій до влади прийшло Воно, революційна фаза перебудови всієї психічної структури, повний розрив із зовнішнім світом і створення нової реальності.

У статті «Втрата реальності при неврозі і психозі» Фройд зазначав: якщо при неврозі Я прагне відновити зв’язки з реальністю, то при психозі конфлікт уже не є актуальним: на місці покинутої реальності створюється нова. Через можливу катастрофу психічної структури метою психоаналізу стає зворотне завоюванняпідкорення пристрастей свідомістю. «Розвиток Я,писав Фройд у праці «Я і Воно»,іде від визнання інстинктів до панування над ними, від їх підкорення до їх гальмування. Над-Я, що утворилося частково як реакція на інстинктивні процеси у Воно, значною мірою бере участь у такому процесі. Психоаналіз є інструментом, призначеним для прогресивного завоювання Воно».

Отже, психотерапевтична процедура полягає в підтриманні ослабленого внутрішніми конфліктами Я. Психоаналітик допомагає йому, об’єднуючись із ним проти інстинктивних вимог Воно та аскетичних вимог Над-Я. Завдання психотерапевта полягає в тому, щоб повернути Я попереднє панування над втраченими сферами психічного життя. Задля цього він має проаналізувати, який неусвідомлений матеріал пригнічується, і дати істинне знання для Я про його неусвідомлене Воно. Психоаналітичний метод зміцнює ослаблене Я завдяки розширенню його знань про психічну ситуацію та через їх позитивну інтеграцію. Участь у психотерапевтичному сеансі вимагає від пацієнта мужності й чесності, спонукає подивитися в очі власному злу. Хоча й не кожна людина може прийняти про себе правду, доступну їй лише після уважного аналізу інстинктивних вимог і бажань.

Фройд зазначав, що психоаналіз характеризує не матеріал, а методи його роботи з ним. Оскільки метою і досягненням психоаналізу є «відкриття неусвідомлено- го в психічному житті», то психоаналітичні методи «можна з не меншим успіхом застосувати до історії культури, релігієзнавства, міфології, як і до вчення про неврози»1. Саме так чинив Фройд, аналізуючи історію релігії, літературу тощо. Завдяки цьому психоаналіз як учення про неврози став універсальним методом, спря

1Фройд 3. Лекція 24. Звичайна нервозність...С. 393.

Класичнийреалістичний») психоаналіз 3. Фройда

49

мованим на виявлення пригнічених неусвідомлених процесів, що на шляху пізнання та самопізнання робить людство по-новому свідомішим. Література, що фіксує становлення, розвиток і розв’язання невротичного конфлікту, а також приборкування божевілля, є унікальним матеріалом, який дає змогу успішно застосувати психоаналітичні методи.

Фройд також акцентував на зв’язках психоаналізу з гуманітарними науками, не властивих для таких вузьких дисциплін, як психологія і психіатрія. Використовуючи можливості суміжних наук, психоаналіз «виробляє наукові методи й погляди, застосування яких виявляється плідним в усіх інших царинах»1. Тому в дослідженні феномену несвідомого структурується теорія метапсихологічна (грец. meta —префікс, що означає рух у просторі), що займає проміжне становище в системі гуманітарних наук, вільно проникаючи у філософію, літературознавство тощо.

Фройдівська теорія сексуальності і сублімація

Фройд стверджував, що в процесі культурного розвитку жодна з функцій так не пригнічувалась, як сексуальна. Психоаналіз осмислює невротичні симптоми як компромісне задоволення сексуальних бажань, задоволення у спотвореній формі. На основі теорії сексуальності Фройд вибудовував психоаналітичну інтерпретацію сучасної людини і культури загалом. У сексуальності він вбачав основу людської агресивності, бажання володіти і боротьбу за владу. Спочатку така властива природі людини боротьба проявляється у вузькому сімейному колі, боротьбі між синами і батьком за матір, потім серед синів за жінок, а далі поширюється в суспільному житті. З теорією сексуальності тісно пов’язаний песимістичний погляд Фройда на пересічну людину: ніякі соціальні (об’єктивні) умови не здатні нейтралізувати її природну агресивність, природне джерело боротьбиненаситне бажання чоловіків мати необмежений доступ до жінок. Сексуальність, попри задоволення інстинктів, також не вирішує проблеми людської самотності, не дає змоги наблизити чоловіка до жінки. Теорія сексуальності Фройда будується на недовірі до

1Фройд 3. Лекція 10. Символізм у сновиддях...С. 164.

50

Психоаналіз і літературознавство

інстинктивного, до жінки, до простолюду. У ній, можливо, означився несвідомий страх перед некерованою черню, одержимою низькими інстинктами: «Суспільство знає, що нема більшої загрози для культури, ніж вивільнення сексуальних інстинктів і спрямування їхньої енергії на первісні властиві їм об’єкти»1. Тому психоаналіз мав дати знання про природний фундамент суспільствасексуальні інстинкти, які у своєму масовому прояві можуть бути руйнівними, але у своєму елітарному піднесенні «великою мірою сприяють найвищим культурним, мистецьким і соціальним досягненням людського духу»2.

Об’єднаний сексуальний потяг у психоаналізі є системою, утвореною з пов’язаних між собою часткових сексуальних інстинктів, «мов система наповнених рідиною сполучних посудин», яка має особливу пластичність: часткові потяги можуть один одного змінювати, один з них може посилюватися за рахунок інших і т. д., що виявляється у здатності змінювати бажання, знаходити задоволення в іншій сфері тощо. Тому невротичні захворювання є крайнім випадком, оскільки сексуальна система через вимушену стриманість здатна шукати інші способи задоволення, захищаючи в такий спосіб себе від захворювання. Основним виходом із сексуальної кризи є сублімація, завдяки якій сексуальний потяг забезпечує культурну працю великою кількістю енергії.

Сублімація (лат. sublimatio, від sublimoпідіймаю, підношу) —десексуалізація, тобто перетворення сексуальної енергії на духовно-творчу.

Ідея сублімації прийшла у психоаналіз із творчості ранніх і пізніх німецьких романтиків та її теоретичного обґрунтування (в захопленні цією ідеєю виявилося зацікавлення Фройда романтичною установкою). Романтики, як відомо, розділили світ на матеріальний і духовний, а поезію розуміли як універсальну сутність, здатну розмити межі між протилежностями задля їх взаємного переходу. Так, у творчості поета і прозаїка Єнського романтизму Новаліса, справжні ім’я і прізвище якогоФрідріх фон Харденберг (1772—), поезія оспівана як глибинна і первинна вітальна сила, спрямована на створення такого універсального світу. «Людині плоті»

1Фройд 3. Лекція 1. Вступ...С. 17.

2Там само.

Класичнийреалістичний») психоаналіз 3. Фройда

51

поет-романтик протиставив творчу особистість, що підноситься над плотським, створюючи ідеальний фантастичний світ.

В естетичній теорії періоду раннього романтизмутеорії Фрідріха Шіллера (1759 —) на основі дослідження зв’язку «між тваринною і духовною природою людини» з’явилося нове осмислення краси. Класичному розумінню прекрасного, що втілювало почуття міри, гармонії, порядку за відсутності нестримних поривів і пристрастей, протистояло розуміння, пов’язане з хаотичністю, стихійністю, душевним збудженням, виражене поняттям «піднесене» (сублімоване). Оперуючи цим поняттям у статті «Про піднесене» (1794), Шіллер виходив з того, що жодна людина не повинна себе «примушувати», оскільки вона —«істота, яка хоче». А культура «покликана звільнити людину». Істинне звільнення людини від насильства об’єктивних обставин може відбутися лише ідеалістичним шляхом, коли вона через мистецтво вийде за їх межі і знищить насильство щодо себе. Але оскільки людська природа «чуттєво-розумна», то й поняття «піднесене» відображає змішану сутністьне класичну узгодженість між свідомістю і чуттєвістю, а їх демонічну мішанину в суперечності, з якої народжується почуття могутності і сили. «Коли б не краса,писав Шіллер,то між нашим природним та інтелектуальним покликанням точилася б безперестанна боротьба». Він вважав, що, прагнучи задовольнити духовні нахили, люди занедбували б свою людськість і, постійно пориваючись із чуттєвого світу, вічно залишалися б чужинцями в назавжди відведеній їм сфері діяльності. Коли б не піднесене, то краса змусила б забути про гідність. Знесилені безперервною насолодою, вони втратили б бадьорість характеру і, будучи невідривно прикутими до цієї випадкової форми буття, забули б про незмінне покликання і справжню вітчизну1. Отже, чарівність піднесеного, тобто нового, посткласичного мистецтва, полягає в тому, що воно пов’язане з природою і водночас «втілює в собі всі переваги природи, не маючи на собі її кайданів».

Шіллер вважав, що нижчі суспільні прошарки одержимі грубими інстинктами, спрямованими на їх тваринне задоволення. Замість того щоб скеровуватися вгору, розбещене суспільство скочується вниз, у царс-

1Див.: Шіллер Ф. Про піднесене // Шіллер Ф. Естетика.К., 1974.С. 242.

52

Психоаналіз і літературознавство

тво стихійних сил, сприяючи революційному самознищенню. Вихід з руйнівного революційного стану він бачив в естетичному вихованні, здатному поєднати чуттєві й духовні сили: за допомогою краси у напруженій людині відновлюється гармонія, а в ослабленійенергія; краса є способом піднесення людини до розумностіНемає іншого шляху зробити чуттєву людину розумною, крім того, щоб зробити її спочатку естетичною»). Отже, піднесене чуттєву людину веде до духовного, а духовну повертає до чуттєвого; так досягається єдність людської природи.

Ідея сублімації була популярна й серед філософів-ір- раціоналістівА. Шопенгауера та Ф. Ніцше. Пізній романтик і філософ Фрідріх Ніцше (1844—) став предтечею модерної культурно-філософської орієнтації, заклавши основи так званої «філософії життя»; також осмислював мистецтво як втілення і вияв вищого життя, але, на відміну від ранніх романтиків, вказував на значущість інстинкту, плоті. Первинний інстинкт, в якому безпосередньо виявляється воля до влади, ставав культовою основою мистецтва і всієї духовно-творчої діяльності. Духовне як похідне було лише наслідком, символізацією первинного інстинктивного джерела1.

У психоаналізі Фройда сублімація також пов’язана з первинним (сексуальним) інстинктом, вона є результатом здатності сексуального потягу змінювати свою первинну мету на іншу, несексуальну, але психологічно з нею споріднену. Отже, суть сублімації виявляється у спрямуванні сексуальної енергії з нижчих егоїстичних цілей та об’єктів на вищікультурні. Основними формами сублімації, за Фройдом, є художня творчість та інтелектуальна діяльність.

Специфіка фройдівської психоаналітичної теорії полягає в обґрунтуванні елітарної сутності сублімації. Терапевтична ефективність психоаналізу була не в тому, щоб дозволити пацієнтам сексуальну свободу, бо така свобода не розв’язала б психічного конфлікту як конфлікту чуттєвості та духовності. У зв’язку з цим Фройд писав, що не йдеться про роль свободи сексуального життя в аналітичній терапії, тому що хворий має затятий конфлікт між лібідним поривом і сексуальним згнітив.: Ф. Ніцше «Народження трагедії з духу музики», «Так казав Заратустра».

Класичнийреалістичний») психоаналіз 3. Фройда

53

ченням, між чуттєвою і аскетичною тенденціями. На думку вченого, конфлікт не буде розв’язаний, якщо надати зверхність одній із цих тенденцій. У невротиків навіть домінує аскетизм, і внаслідок цього згнічене сексуальне жадання знаходить вихід у симптомах. Якщо ж забезпечити перемогу чуттєвості, то «усунене сексуальне згнічення буде змушене виявлятися у симптомах. Жоден з обох варіантів не зможе покласти край конфліктові, щоразу один його складник залишатиметься незадовол ений »1.

Психоаналіз спонукає до сублімації, до перенесення сексуальної енергії в інтелектуальне самопізнання. Усвідомлення неусвідомленого, а з ним усування згнічення як «заповнення прогалин пам’яті» мало спричинити внутрішню зміну психічного життя людини. І саме на ній зосередився у зціленні людської психіки Фройд. Водночас висока здатність до сублімації свідчила про елітарність людини, була ознакою і мірою її талановитості. Ідеальним зразком для Фройда був італійський вчений та художник епохи Відродження Леонардо да Вінчі, який продуктивно перетворив низьку пристрасть на наукове та художнє пізнання. У своїй праці «Леонардо да Вінчі і його спогад про дитинство» Фройд дослідив цю феноменальну здатність, однак у психоаналітичнй теорії врахував те, що не завжди можна сподіватися на ефект сублімації: «Пластичність, або нічим не скута рухливість лібідо аж ніяк не притаманна повною мірою кожному з нас, а сублімація може розрядити тільки певну частку лібідо, не кажучи вже про те, що чимало людей має вкрай мізерну здатність до сублімації»2.

Як відомо, сексуальний порив до об’єкта є вираженням тілесної неповноти суб’єкта і його прагнення набути бажаної повноти через поєднання з об’єктом. Однак такий рух до об’єкта, основу якого становить задоволення інстинкту, засвідчує «низький» спосіб подолання самотності та роз’єднаності. «Високим» способом набуття цілісності може стати творчий процес.

Важливим для розуміння психологічного аргументу щодо цілісності художнього твору можна вважати фройдівське тлумачення нарцисизму3, явища, що супроводжує сублімацію.

1Фройд 3. Лекція 27. Перенос...С. 438.

           2Фройд 3. Лекці 22. Аспекти розвитку та регресії...С. 349.

           3Див.: Фройд 3. Теорія лібідо й нарцисизм...С. 417.

54

Психоаналіз і літературознавство

Нарцисизм (грец. Narkissosперен. людина, яка милується своєю красою) —характеристика лібідного процесу, який спрямовується не на сексуальні об’єкти, а на власне Я.

Нарцисизм може бути нормальним і хворобливим явищем. Прикладом нормального переходу об’єкт-лібідо в Я-лібідо є сон, а також творчий акт. Сонний і творець по-своєму поривають зі світом, постаючи в ситуації замкнутої системи, що сама себе наснажує і задовольняє. Фройд пояснював сон як стан, у якому припиняється будь-яке наснаження об’єктів енергією і вона входить в Я. «Отже, властива для утробного життя картина щасливої ізоляції, яку нам щоночі демонструє сонний, тепер доповнюється з психічного боку». У сонного знову відтворюється первинний стан розподілу лібідо, абсолютний нарцисизм, при якому лібідо та інтерес Я ще об’єднані й перебувають в Я, що само себе задовольняє1.

Перетворення сексуального бажання на сублімовану діяльність так само вимагає переміщення лібідо (сексуальної енергії) з об’єкта на творче Я. Не розряджене на об’єкті, десексуалізоване лібідо, переключившись на творчий суб’єкт, зберігає головну мету Еросуоб’єднання і зв’язування, отже, сприяє цілісності або тенденції до неї, що характерно для Я. Повертаючись назад, до Я, воно сприяє його досотворінню, тобто утворенню цілісного Я, яке далі проектується в об’єкт сублімованої діяльностіхудожній твір.

Ефект цілісності, що вражає у феномені художнього твору, є, очевидно, результатом набутої «нарцисичним» шляхом енергетичної цілісності творця. Завдяки цьому можна збагнути не лише психологічну аргументацію цілісності художнього твору, а й творчий екстазнезрівнянне задоволення, яке переживається у такій «подвійній» творчості: «я» могутнішає, стає великим Я, відчуваючи себе причетним до вічності Творцем, що володіє неймовірною силою та невичерпністю творчої потенції. Мабуть, саме такої творчої миті Леся Українка написала: «Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає. Енергетична психоаналітична теорія дає змогу збагнути суть цього феномену: Я наснажилося енергією з первинного джерела Воно і використало так звану енергію потягів у вигляді «десексуалізованої і сублімованої енергії», тобто перетворило «низьке» на «високе», чуттєве на духовне. Отже, творча сублімація у фройдів-

1Фройд 3. Лекція 26. Теорія лібідо й нарцисизм...С. 422.

Класичнийреалістичний») психоаналіз 3. Фройда

55

ському психоаналізі тісно пов’язана з нарцисичним набутком Я. Коли десексуалізована і сублімована енергія не застоюється в Я, вона народжує об’єкт, твір. Йдеться про особливий спосіб розрядження нарцисизмуцілющий вихід із ситуації, яка за несприятливих умов (коли не відбувається психічне розрядження) може завести у нарцисичний невроз, психоз (манію величі). Через неймовірне накопичення сексуальної енергії психічна структура людини подібна до замінованої будівлі, яка от-от розірветься на шматки. Тому психічна структура й рятує себе від такого вибуху через невротичні або пси- хотичні симптоми: хвороба набуває практичного (рятівного) значення.

Висновки

Аналітичний інтерес психоаналізу був спрямований на розщеплення людської психіки. Хоча феномен несвідомого, як і більшість ідей, з ним пов’язаних, не був відкриттям самого Фройда, але він створив із них систему, уклавши нову теорію тлумачення. У праці «Я і Воно» (1923) Фройд сформулював структурну теорію для пояснення організації і функціонування розщепленого психічного апарату: психічний апарат подається як система взаємопов’язаних структурних утвореньВоно, Я та Над-Я. Ця теорія дала змогу переакцентувати дослідницьку увагу з несвідомого (Воно), що згнічується у роботі психічного апарату, на Я (інстанцію, яка згнічує), а також Над-Я, що, як правило, диктує необхідність згні- чення. Структурна психоаналітична теорія також виявила, що у психічних утвореннях Я та Над-Я багато процесів залишаються неусвідомленими, тому аналітик зосереджується на зміцненні психічної інстанції Я, на її організаційній перебудові шляхом освоєння нових частин Воно та здобуття більшої незалежності від Над-Я.

Структурна теорія у психоаналізі зумовила такі відкриття:

  1.  Концептуальне уявлення про функціонування психічного апарату і взаємодію в ньому різних психічних структур.
  2.  Розкриття історії становлення психічного апарату: історії формування Я та Над-Я в дитинстві, а також

56

Психоаналіз і літературознавство

структурних змін, що відбуваються при цьому (формування і подолання едіпового комплексу).

  1.  У процесі психотерапевтичної роботи аналіз став виявляти у психіці пацієнта структурні зміни, що спричинили захворювання, і здійснювати реструктуру- ванняструктурні зміни у психічній системі пацієнта, покликані ліквідувати фіксовані взаємозв’язки між Воно, Я та Над-Я, що зумовили появу хвороби.

Аналіз несвідомого у «реалістичній» структурній теорії, аналітична стратегія, спрямована на усвідомлення, просвітлення несвідомого, заклали фундамент для нового способу тлумачення текстів. Характеризуючи ін- терпретаційну теорію XX ст., французький філософ Поль Рікер (нар. 1913) виділив дві радикально протилежні герменевтики (теорії тлумачень): теологічну (спрямовану на явний смисл висловлювання і тлумачення духовних явищ) та археологічну (спрямовану на розкопування прихованих смислів та пониження і розвінчування духовних). Психоаналітичне тлумачення, яке основу людського існування виводить із сексуальності, розсекречує несвідоме і приховане, стає головною дійовою особою розвінчувальної, нетрадиційної герменевтики. Нова теорія тлумачення, що переносить увагу із зовнішнього об’єктивного світу на світ прихований і суб’єктивний, впливає на становлення модерного інтерпретаційного літературознавства.

Запитання. Завдання

  1.  Прочитайте психоаналітичну інтерпретацію життя і творчості Фройда у кіносценарії Сартра «Фройд». Простежте за аналітичною думкою філософа про те, що відкриття едіпового комплексу тісно пов’язано з психічним самозціленням автора психоаналізу. Визначте основні риси характеру сартрівського Фройда. Чи мав рацію екзистенціалізм в особі Сартра, критикуючи психоаналіз Фройда як світогляд, якому не властива свобода?
  2.  Поміркуйте над тезою Фройда: «Детальний виклад психічних процесівце той самий виклад, який ми звично віднаходимо у романістів». Чи має він рацію?
  3.  Які положення психоаналізу характеризують його яскраво виражений патріархальний характер?
  4.  Що таке невроз? Яким чином невроз може відігравати важливу роль у духовному становленні особистості?
  5.  Чому після Другої світової війни у Європі та Америці психоаналіз став «новою релігією»? Які риси релігійного світогляду можна помітити у психоаналітичній реформі людини?

Класичнийреалістичний») психоаналіз 3. Фройда

57

  1.  Як ви ставитеся до такої інтерпретації Фройдом трагедії Софокла «Цар Едіп»: «...це, по суті, аморальна пєса, яка знімає з людини моральну відповідальність, зображує божественну могугь як призвідцю злочинів і безсилля людської моралі перед спокусою злочину»?
  2.  Ознайомившись із лекцією «Жіночість» Фройда, порівняйте відмінності жіночої і чоловічої психіки в психоаналітичному викладі з поглядами Арістотеля, який вважав, що існує лише один тип людиничоловічий, а жіночий тип визначав через негативну форму (внаслідок відсутності чоловічого начала). Чи можна стверджувати, що психоаналіз повністю ігнорує існування жіночої творчої особистості?
  3.  Знаменитий японський письменник Юкіо Місіма часто змальовував криваві сцени вбивств і насильницьких смертей. Він був переконаний, що яскраво виражена чоловіча естетикаце естетика смерті. Вся його творчість пройнята істинно чоловічим, на його думку, бажаннямвбивати. Цей голос внутрішнього чудовиська спонукав його зізнатися в причині власної творчості: «Мені відчайдушно хочеться кого-небудь убити, я прагну побачити яскраво-червону кров. Один пише про любов, тому що не має успіху в жінок, я ж пишу романи, щоб не заробити смертельного вироку». Чи можна зробити таке узагальнення: типово «чоловіча» естетикаце естетика смерті (Танатоса), зумовлена природним виявом фалічної сексуальності, а типово «жіноча» естетикаце естетика любові (Ероса), природно зумовлена комплексом кастрації?
  4.  За Ю. Тиняновим, який здійснив формальний аналіз творчості Достоєвського і Гоголя, Достоєвськийце Анти-Гоголь. Взявши до уваги також фройдівське дослідження особистості Достоєвського у світлі едіпового комплексу, проведіть типологічно-психологічне дослідження «Едіпів комплекс, Достоєвський і Гоголь». Зверніть увагу на особливості російської чоловічої ментальності і української чоловічої ментальностісадо-мазохістський» характер російської та «мазохістський» —української). Чи можна типову західноєвропейську чоловічу ментальність визначити через «садистську» психологію, що забезпечує класичний патріархат?
  5.  Порівняйте інтерпретацію особистості Фройда у праці Фромма «Місія Зігмунда Фройда. Аналіз його особистості і впливу» з інтерпретацією Джонса у книзі «Життя і творіння Зігмунда Фройда».
  6.  Поясніть таку оцінку фройдівського відкриття: «Проникнення Фройда в глибини несвідомого мало бути таким же страшним, як спуск Данте в пекло» (Д. Х’юстон).
  7.  Проаналізуйте античний міф про кохання Ероса і Психеї. Подумайте, як міг Фройд запозичити свою психосексуальну теорію з цього міфологічного сюжету: Ерос був таємним коханцем Психеї, потім її чоловіком: Психея є душею, або богинею психіки; Еросбог кохання, тобто розвитку, розгортання життєвого процесу, який вносить у хаос порядок і гармонію.
  8.  Прочитайте працю Фройда «Мойсей і монотеїзм». Прокоментуйте пояснення християнства у світлі едіпового комплексу, зокрема

58

Психоаналіз і літературознавство

тезу Фройда: «Християнство, яке виникло з релігії Отця, стало релігією Сина. Воно не уникло долі вимушеного позбавлення Отця».

  1.  На біографічному матеріалі українських класиків (Т. Шевченко, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький) проведіть дослідження «Едіпів комплекс та українська чоловіча ментальність».
  2.  Проведіть у світлі едіпового комплексу порівняльне психоаналітичне дослідження образу Гамлета з однойменної драми Шекспіра та царя Едіпа з трагедії Софокла. Продовжіть дослідження у контексті української літератури.
  3.  Прочитайте статтю Ф. Шіллера «Про піднесене», працю Ф. Ніц- ше «Народження трагедії, або Еллінство і песимізм». Порівняйте шіл- лерівське поняття «піднесеного», ніцшівське «діонісійського» з фрой- дівським поняттям «сублімації».

Література

Блум X. Страх влияния. Карта перечитывания. Пер. с англ. Екатеринбург, 1998.

Джонс Э. Жизнь и творения Зигмунда Фрейда. Пер. с англ.М.,

1998.

Лапланш Ж., Понталис Ж. Словарь по психоанализу. Пер. с фр.М., 1996.

Лейбин В. М. Словарь-справочник по психоанализу.СПб, 2001.

Сартр Жан Поль. Фрейд. Сценарий. Первый вариант (1959 г.). Пер. с фр.М., 1992.

Фрейд 3. Основные принципы психоанализа.М., 1998.

Фрейд 3. Леонардо да Винчи и его воспоминание о детстве. // Юнг К., Нойман Э. Психоанализ и искусство.М.,К., 1998.

Фройд 3. Вступ до психоаналізу. Пер. з нім. K., 1998.

Фромм Э. Миссия Зигмунда Фрейда. Анализ его личности и влияния. Пер. с англ.М., 1996.

Шіллер Ф. Естетика. K., 1974.

Freud S. Vorlesung zur Einfьhrung in die Psychoanalyse und Neue Folge. Band 1. Frankfurt am Main, 1989.

2.

Психоаналіз З.Фройда як основа нетрадиційної літературної герменевтики

Кожна людина бере участь у несвідомому творчому процесі, породжуючи сновидіння. Тлумачення сновидінь закладає основи для тлумачення художнього твору, де свідомий елемент виконує важливу роль упорядкування спонтанних образів. Сновидець (аналогічноавтор ) причетний до таємного знання про власну творчість. Однак це знання може залишатися непізнаним. Тому Фройд стверджував, що «сновидець усе-таки знає, що означає його сон; він тільки не знає, що він знає, і через те гадає, ніби він нічого не знає». Неусвідомленому творцеві (сновидцю) і усвідомленому творцеві (письменнику) приходить на допомогу психоаналітичне тлумачення.

Герменевтика, психоаналіз і літературознавство

Для літературознавства XX ст. характерні дві провідні тенденції: інтерпретаційна та наукова. Літературознавча інтерпретація скерована не на точність наукового пізнання, а на поглиблення смислу твору за допомогою інших смислів, тому інтерпретаційне літературознавство активно залучає різні контекстифілософський, психологічний, соціологічний тощо. Натомість авангардне літературознавство, що виникло на початку XX ст., прагне розбудувати літературну теорію на зразок точних наук, заперечуючи інтерпретацію через її творчий, ненауковий характер.

60

Психоаналіз і літературознавство

Методологічною основою традиційного інтерпрета- ційного літературознавства XIX—XX ст. стала герменевтика (грец. hermeneutikeмистецтво тлумачення), тобто теорія тлумачення, а структуралізмпровідною методологічною основою авангардного наукового літературознавства XX ст. Однак завдяки психоаналізу, який критикував герменевтику і став антитрадиційною методологією тлумачення, відбулася також модернізація інтерпретаційного літературознавства. Модернізацію здійснювали двома шляхами: через психоаналітичне вивчення життя і творчості письменника.

Традиційна біографічна (позитивістська) школа, що виникла в другій половині XIX ст., збирала і документально перевіряла біографічний матеріал, а літературний твір витлумачувала через обставини життя автора. Однак психологічна школа виявила раціональні обмеження цього методу: творчість письменника часто була не відтворенням реальної біографії, а відштовхуванням від неїкомпенсацією того, що не здійснилося у реальному житті. Психоаналіз проігнорував позитивізм (довіру до реальних, очевидних фактів) біографічного методу та духовну цілеспрямованість герменевтичної школи. Він зосередився не на очевидному в біографії письменника, а на випадковому та прихованому, на незначних з погляду біографічного та психологічного методу, але дуже вагомих для психоаналітичного тлумачення подіях.

Основу психоаналітичного літературознавства становлять:

  1.  психоаналітичне тлумачення біографії письменника, так званий психобіографічний метод. Сформульований він у працях Фройда «Достоєвський і батьковбивство» , «Леонардо да Вінчі і його спогад про дитинство»;
  2.  психоаналітичне тлумачення тексту. Методика його розроблена в аналізі сновидінь, фантазувань та дотепу, здійсненому Фройдом у працях «Тлумачення сновидінь», «Галюцинації і сни уГрадівіЄнсена», «Поет і фантазування», «Дотеп і його відношення до неусвідомленого».

Отже, відносини між герменевтикою та психоаналізом як методологіями інтерпретаційного літературознавства постають як відносини між традиційною та модерністською інтерпретаціями. Погляд на мистецтво знизу, заглиблення в його неусвідомлене підпілля означає методологічний переворот. Адже психоаналіз здійснює зсув із центрального об’єкта герменевтики (мистецтво як «форми самопізнання духу») на периферійний ті

Психоаналіз 3. Фройда.

61

лесний низ духовного творця. Це стало імпульсом для становлення у другій половині XX ст. філософії маргі- нальностпі (лат. margo —край, межа, тобто аналіз стану особистості на межі).

Герменевтична філософська традиція бере початок від Ф. Шлейєрмахера до Г-Г. Гадамера. Видатний німецький філософ, філолог і богослов, автор концепції універсальної герменевтики Фрідріх-Ернст-Даніель Шлейєрмахер (1768—), заснувавши богословсько-філософську школу, велику увагу приділяв і роботі з текстом. На основі екзегези (грец. exegesis —пояснення), тобто тлумачення біблійних текстів, він обґрунтував метод розуміння. Будучи противником раціоналізму, вважав Бога непізнаваним, філософію релігіївченням не про Бога, а про релігійне почуття, а розумінняне теоретичним пізнанням, а духовним переживанням.

Німецький філософ, засновник сучасної філософської герменевтики, Ганс-Георг Гадамер (нар. 1900 р.) брав до уваги історичний характер розуміння, що передбачає тлумачення тексту відповідно до ситуації, в якій перебуває інтерпретатор. Завдяки рухливості історичного людського буття герменевтика приходить до визнання плюральності (лат. pluralis —множинний) інтерпретацій. У дусі новітньої німецької філософії він залучив у філософський дискурс мистецтво, що як «форма самопізнання духу» не суперечить філософії. Тому поетику він вважав внутрішньо притаманною герменевтиці, а розуміння художнього творуглибинним осягненням сенсу, злиттям його з духовним досвідом інтерпретатора. Герменевтика, за словами Гадамера, «будує міст у просторі, що існує між одним духом та іншим і зменшує відчуженість чужого духу»1.

На становлення літературної герменевтики (методології тлумачення художніх текстів) впливають герменевтика теологічна (екзегеза релігійних текстів), філософська, яка опрацьовує загальнотеоретичні проблеми «розуміння» та «інтерпретації», й лінгвістична, яка взаємодіє з семантикоюрозділом мовознавства, що вивчає значення слів та виразів і їх зміни.

Загалом класична методологія тлумачення має справу, на думку Рікера, з «екзегезою тексту свідомості», тобто ґрунтується на розумінні духовного феномену, ду

1Гадамер Г.-Г. Естетика і герменевтика // Гадамер Г.-Г. Герменевтика і поетика. Пер. з нім.К., 2001.С. 12.

62

Психоаналіз і літературознавство

ховного смислу, що прагне виявитись у тексті. Такий підхід зумовлює довіру до тексту, прагнення порозумітися з ним. Психоаналітична герменевтика протилежна герменевтичній традиції, оскільки шукає в тексті приховані «нижчі» смисли. «Психоаналітична інтерпретація,вказував Гадамер,не намагається зрозуміти, що хоче сказати інший, а, навпаки, намагається зрозуміти, що він не хоче сказати, або навіть не припускає того, що він може сказати»1. Отже, між традиційною герменевтикою і психоаналізом виникає конфлікт інтерпретацій: психоаналіз, акцентуючи на зміщеннях, зсувах прихованих смислів у явних значеннях, спрямовується на підрив високих духовних смислів, виявляючи за ними семантику латентних (прихованих) «низьких» бажань.

Психоаналітична методика, яка дає змогу виявити приховані бажання не лише у снах і невротичних симптомах, а й у мистецтві, релігії, культуротворчості загалом, була охарактеризована як «герменевтика підозріння», що постала всупереч «герменевтиці прагнення» (Рікер). Психоаналіз витлумачується або як супротивний герменевтиці метод (Гадамер), або з позиції постмодерної неконфліктності протилежностей як один з герменевтичних методів, спрямованих на розуміння єдиної проблемивсебічного пізнання людини (Рікер).

Подібно до герменевтики психоаналіз міг стати методологією гуманітарних наук. Роль психоаналізу для літе- ратурознавста аналогічна ролі, яку, на думку Рікера, він виконує для філософії: психоаналіз є якщо не філософською дисципліною, то дисципліною для філософії. Для фундаментальної онтології (грец. опіювсуще; вчення про буття) він поставив дві вагомі проблеми:

  •  позбавив суб’єкта цілісності;
  •  відновив значущість проблематики несвідомої форми існуванняіснування, яке відкрив психоаналіз, виступає як бажання»).

У зв’язку психоаналізу і літератури довершується романтична парадигма: «філософія життя» тяжіє до «філософії духу». Літературознавство, щоб відповідати сучасності, не повинно уникати в гуманітарних науках загальної тенденції, якою є синтез різних теоретичних та світоглядних підходів, зокрема різних герменевтичних методів. «Сьогодні ми є людьми,констатував Рі-

1 Герменевтика і деконструкція: дискусія Г.-Г. Гадамера та Ж. Дерріди. // Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / За ред. М. Зубрицької.Львів, 1996.С. 224.

Психоаналіз 3. Фройда.

63

кер,які володіють символічною логікою, наукою екзегези, антропологією, психоаналізом, і які, можливо, вперше мають здатність охопити єдиними питаннями увесь людський дискурс»1.

Психобіографічний метод

Споконвіку мислителі різних епох і народів прагнули збагнути душевні особливості творчої особистості. Основоположник філософії Арістотель стверджував, що поетами стають під впливом надзвичайного (маніакального) збудження, зумовленого надмірним припливом крові до голови. Дймокріт не визнавав істинним поетом того, хто творить при здоровому глузді. Платон також вважав, що поезія твориться в стані нерозумного мислення, тобто божественної нестями. Він виділяв чотири види божественної нестями:

  •  любовна, внаслідок якої душа доведена до крайньої чуттєвої напруги;
  •  пророча, що дає змогу зазирнути в майбутнє;
  •  релігійна, що виникає під час посвячення в таїнства на честь Діоніса;
  •  поетична, що походить від муз.

У давньому світі типовим було уявлення, що істинна поезія виникає в особливому, наближеному до безумства, психічному стані. Пришестя муз (за грецькою міфологієюбогинь творчого натхнення) означало спокусу для ніжної і чистої душі, вони вводили її у вакхічний стан сп’яніння, який виливався в піснях та інших видах поезії. «Хто підходить до порога поезії без натхнення, посланого Музами, і переконаний, що стане неабияким поетом завдяки вишколові, той є посереднім поетом, а твори такого розсудливого будуть затьмарені творчістю одержимих»2,стверджував Платон.

Оскільки давні філософи-ідеалісти вважали, що люди є «часткою божественної власності», а поетичне безумство послане богами і його не можна уникнути, для них одержимість була благом, бо викликала очищення від гріхів і посвячення в таїнства. Великими почестями

1Рікер Поль. Конфлікт інтерпретацій // Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / За ред. М. Зубрицької.Львів, 1996., С 236.

2Платон. Федр. // Платон. Діалоги.К., 1995.С. 308.

64

Психоаналіз і літературознавство

наділяли пророчиць і віщунів, які завдяки творчому безумству ставали провісниками майбутнього, вчителями, скеровували людей на певний вибір шляху. За словами Платона, «давні люди не вважали нестяму чимось негожим і ганебним». Інакше вони не назвали б «маніч- ним» чудове мистецтво, яке дає змогу зазирнути у майбутнє: «...нестяма прекрасніша від розсудливості, бо та походить від Бога, а ця властива людям...»1.

В епоху Просвітництва міфологічне розуміння творчого безумства потіснили наукові тлумачення, які вже були далекими від поклоніння перед божественним насланням. Шотландський психіатр Р. Лейнг (нар. 1927) зауважив, що процес сходження в той світ із цього світу і повернення в цей світ із потойбіччя природний, як і смерть, пологи або власне народження. Але в сучасному світі, який жахається внутрішнього світу настільки, наскільки його не усвідомлює, не дивно, що «коли тканина цього світу проривається і людина входить в інший світ, вона розгублюється і жахається, зустрічаючи в інших людей лише саме непорозуміння»2.

Науковий погляд на творчість як своєрідну психічну аномалію не лише суперечив давньому міфологічному, цілісному сприйняттю нестями, а й поглибив непорозуміння між творчими і звичайними людьми. Ще задовго до Фройда, у 1863 р., італійський учений-психіатр Че- заре Ломброзо (1835—) в основу своєї книги «Геніальність і божевілля» поклав тезу про невропатичні особливості геніальних людей: геніальність означала психічну аномалію. Між психічно хворим під час приступу і геніальною людиною, яка творить, вважав учений, існує повна тотожність; він ілюстрував це фактами з біографій знаменитих людей (Гейне, Гете, Байрона, Руссо, Гофмана, Шопенгауера, Свіфта, Ньютона, Гоголя та ін.). На його думку, теорія геніальності як особливої психопатології дає ключ до розуміння таємної сутності творчої особистості. Ломброзо посилався на праці своїх знаменитих попередників, які також вважали, що геніальність —«щось на зразок нервової ненормальності, яка часто переходить у справжнє божевілля»3. Проплатой. Федр. // Платон. Діалоги.К., 1995.С. 308.

2Див.: Духовный кризис. Когда преобразование личности становится кризисом. / Под ред. С. Грофа и К. Гроф.М., 2000.С. 81.

3Див.: Ломброзо Ч. Гениальность и помешательство. Параллель между великими людьми и помешанными.К.,1995.С.З.

Психоаналіз 3. Фройда.

65

вівши паралель між нею і хворобливим станом, він почав вивчати психопатичні риси творчої особистості. Психіатричний підхід спричинив ставлення до мистецтва як прояву хворої психіки. З іншого боку, він зробив творчий процес модерним об’єктом наукового вивчення.

Психоаналіз, віддаляючись від психіатричного підходу, поглиблював розуміння таємниці творчості. Насамперед Фройд критично переглянув традиційний біографічний (позитивістський) метод, який емоційно «прив’язує» біографів до своїх «героїв»: вони пристрасно працюють над ідеалізацією великої людини, геніальну особистість міфологізують, роблять її проекцією інфантильного прочитання, як правило, уявлення про могутнього патріарха. Відповідно до завдань міфологізації біографи стирають зі свого об’єкта всі риси індивідуальності, нівелюють результати його життєвої боротьби з внутрішніми і зовнішніми перешкодами, не визнають у геніальній особистості людських слабкостей і недосконалостей. Тому традиційний біографізм подає холодний, чужий ідеальний образ замість живої людини, яку за іншого підходу можна відчувати близькою собі. Отже, жертвуючи життєвою правдою, традиційні біографи задля своєї інфантильної фантазії, вважав Фройд, нехтують можливістю «проникнути в дивні таємниці людської природи». Психобіографічний метод дослідження, на відміну від «міфологізованого» біографізму пропонує деміфологізацію особистості: на матеріалі біографії талановитої людини розгортається своєрідне психоаналітичне дослідження, ще не менш цікавим, ніж її творчість. Йдеться про увиразнення психічної сутності в особистості митця, тобто про динаміку розвитку психіки від її первинних імпульсів через перетворення і розвиток. У такий спосібіз взаємодії натури і долі, внутрішніх сил і зовнішніх факторівз’ясовується психологічна позиція особистості, що сприяє специфічному вияву художнього обдарування, нерідко зумовлює тематику і проблематику творчості.

Ядром психобіографічного методу є аналіз едіпової ситуації, тобто становлення сексуальності творчої людини від «інфантильної» («збоченої») сексуальності до так званого «дорослого» сексуального потягу. Якщо біограф хоче осягнути душу свого героя, він не повинен, вважав Фройд, як це буває при написанні більшості біографій, через скромність і сором’язливість замовчувати його статеву своєрідність.

З

66

Психоаналіз і літературознавство

У психоаналітичному дослідженні Фройд пропонував цілковито відмовитися від різних упереджень і страхів перед ненормальністю і невротичністю: «Ми вже не думаємо, що можна провести чітку різку межу між здоров’ям і хворобою, між нормальним і нервовим, і що невротичні риси вважаються доказом загальної недосконалості »1.

У XX ст. були різні способи визначити людськість людини. Так, нідерландський історик культури Йоганн Гейзінга (1872—) пропонував замість попередніх визначень Ношо Sapiens (людина розумна), Ношо Faber (людина творча) визначення Ношо Ludens: людина є людиною, тому що грається2. З позиції психоаналізу людськість почала означати невротичність: занадто сильний розвиток лібідо зумовлює багате й складне психічне життя людини, що стає основою невротичного конфлікту, з одного боку, а з іншогосхильності до культурного розвитку. «Неврози,писав Фройд,можна з цілковитим правом вважати за суто людський привілей, що підносить людину над тваринами»3. Саме такий модерний погляд на неврози зумовив відмінність психоаналітичного підходу до творчої особистості (Фройд) від психіатричного (Ломброзо). Недаремно пси- хоаналітики після Фройда активно досліджували зв’язок неврозів з духовним становленням особистості,4 що своєрідно ілюструє знаменита фраза Юнга: «слава богу, він став невротиком», що означала також: «слава богу, він розпочав духовний пошук». Французький філософ М. Фуко взагалі вважав основною заслугою Фройда те, що в процесі пізнання людини він стер межу між нормальним і патологічним.

В основу психобіографічного методу Фройд поклав аналіз розвитку і подолання едіпового комплексу. Прикладом такого дослідження особистості письменника є його праця « Достоєвський і батьковбивство». Мотиви едіпового комплексу домінують у фройдівському

1Фрейд 3. Леонардо да Винчи и его воспоминание о детстве. // Юнг К. Нойманн Э. Психоанализ и искусство.М.,К., 1998.С. 294.

            2Див.: Гейзінга Й. Homo Ludens. Пер. з англ.К., 1994.

            3Фройд 3. Лекція 26. Теорія лібідо й нардисизм...С. 419.

4Див.: Хорни К. Невроз и личный рост. Борьба за самореализацию. Пер. с англ.СПб, 2000; Духовный кризис. Когда преобразование личности становится кризисом. / Под ред. С. Гроф и К. Гроф.М., 2000.

Психоаналіз 3. Фройда.

67

тлумаченні художніх творів Вільяма Шекспіра (1564—), англійського письменника доби ВідродженняВенеціанський купець», «Король Лір», «Макбет», «Гамлет», «Річард ІІІ»), а також драми норвезького драматурга Генріка Ібсена (1828—) «Росмерсхольм».

У складній особистості Достоєвського Фройд виокремив чотири образи: художника, невротика, мораліста і грішника. На його думку, найбільш вразливий Достоєвський в образі мораліста, що привертає увагу до ситуації особливого переживання едіпового комплексу. Фройд зосереджувався на явному змісті творчості Достоєвського (вся вона побудована на злочинівбивстві) і на її неусвідомленому смислі: вибір специфічного літературного матеріалу, а саме жорстоких, егоцентричних, схильних до вбивства характерів, вказує на такі самі схильності у внутрішньому світі письменника. У ранніх романах, вважав Фройд, Достоєвський виражає себе приховано, розробляючи тему звичайного злочинця (політичного, релігійного), і лише наприкінці життя повертається до образу першозлочинця (батьковбивці), вкладаючи в нього власну сповідь. Тема батьковбивства у «Братах Карамазових» також тісно пов’язана із вбивством батька Достоєвського. Для психології, вважав Фройд, зовсім байдуже, хто насправді здійснив злочин, для неї важливо тільки те, хто прагнув його у своїй душі, тому психоаналітичне тлумачення віднаходить у літературній події батьковбивства проекцію авторської психічної травминеврозу Достоєвського- сина. Він несвідомо хотів у дитинстві вбити батька і до кінця свого життя остаточно не переконався у несправедливості такого злочинного бажання, отже, й не позбувся пов’язаних із цим мук совісті. Фройд співвідносив це бажання Достоєвського з його невротичними приступами епілепсії, що стали своєрідним самопокаранням.

У психології Достоєвського Фройд простежував яскраві мазохістські та садистські нахили. Дуже сильний внутрішній руйнівний потяг міг легко перетворити письменника на злочинця, а тому переважно був спрямований проти нього самого, виражаючись через почуття провини як мазохізм. Садистські риси проявлялися в особистому житті, у ставленні до рідних людей і символічноу манері спілкування зі своїм читачем. Тісно пов’язується з такою «садо-мазохістською» психологією манера художньо-психологічного мислення Достоєвського, що, з одного боку, засуджує вбивство, а з іншогойого виправдовуєу дрібницях вінса

68

Психоаналіз і літературознавство

дист щодо зовнішніх об’єктів, в головномусадист щодо себе, в результаті, мазохіст, тобто найлагідніша, добродушна, завжди готова допомогти людина»1). Фройд бачив найяскравіше вираження цього у сцені з роману «Брати Карамазови»: «Старець у розмові з Дмитрієм усвідомлює, що той приховує в собі готовність вбити батька, і кидається перед ним на коліна. Це не може бути вираженням захоплення, а повинно означати, що святий відкидає спокусу зневажати, цуратися вбивці і тому схиляється перед ним... Для нього злочинецьмайже спаситель..., потрібно бути вдячним йому, адже довелося б убивати самому. Це не просто милосердне співчуття, йдеться про ототожнення на основі однакових потягів до вбивства, власне кажучи, про мінімально зміщений нарцисизм»2.

Фройд акцентував на деформації морального закону у світогляді Достоєвськогописьменника, який у своєму духовному виборі завжди неоднозначний, тобто ідентифікує себе поперемінно: то з великим інквізитором, то з Христом, то з царем, то з Богом, а тому завжди перебуває там, де добро і зло одночасно. Ця дволикість художнього мислення була несумісною з фройдівським поняттям морального закону. Адже раціоналіст Фройд орієнтувався на чистоту морального закону, за яким можливий тільки один вибір. Ідучи то проти Христа, то за Христом, Достоєвський виражав внутрішню мішанину, так звану «достоевщину», психологічне пекло, з якого, на думку Фройда, не здатний вибратися типовий росіянин. Психоаналітик моральним вважав того, хто вже реагує на внутрішньо сприйняту спокусу, не піддаючись їй. Хто грішить і бере на себе високоморальні обов’язки позмінно, прирікає себе на докори, що він дуже зручно влаштувався. Така людина не здійснює морального самообмеження. «Вона нагадує варварів епохи переселення народів, які вбивали і розкаювалися в цьому, отже, каяття ставало всього лише прийомом, що сприяє вбивству. Іван Грозний поводив себе так само, не інакше; скоріше всього, така угода із совістютипово російська риса»3.

Аналізуючи особистість Достоєвського, Фройд узагальнював таємницю російської душі: з такою психоло-

1Фрейд 3. Достоевский и отдоубийство. // Фрейд 3. Художник и фантазирование.М., 1995.С. 286.

2Там само.С. 291.

3Там само.

Психоаналіз 3. Фройда.

69

гією письменник не міг стати «учителем і визволителем людства», а «приєднався до його тюремщиків». Двоїсту російську психологію і пов’язану з нею духовну невизначеність Фройд виводив з історії розвитку сексуальності Достоєвськогоіз сильно актуалізованої бісексуальної схильності (неперетравленої, латентної, тобто прихованої гомосексуальності), що є однією з головних умов і способом закріплення невротичного стану. Проблема латентної гомосексуальності стала найголовнішою з таємниць творчої особистості у психоаналізі Фройда. Свої невротичні приступи з непритомністю він також пояснював неперетравленою гомосексуальністю.

Демонструючи психобіографічний аналіз на матеріалі життя великих особистостей, Фройд водночас категорично заперечував можливість проведення подібної «психологічної інквізиції» на матеріалі його біографії (задля цього знищив щоденники, заповів своїм учням не торкатися його життя, а тому більшість листів і рукописів Фройда за рішенням родини і його учнів вийде у світ не раніше XXII ст.). Це дає підстави вважати, що він мало довіряв психобіографічному методу, боячись вульгаризації, перенесення дослідником на досліджуваний об’єкт власної особистості зі своїми психічними проблемами. Так, у праці «Незадоволення культурою» він критикував суб’єктивізм психобіографічного методу за спробу поставити свою душевну конституцію на місце невідомої. Однак психоаналітична теорія спонукала прихильників нетрадиційної літературної герменевтики (психоаналітичного літературознавства) вивчати психосексуальні особливості творчих особистостей, активно застосовувати психобіографічний метод, пов’язуючи його з психоаналітичною інтерпретацією творчості.

Фройдівський аналіз сновидінь як перша модель психоаналітичного тлумачення

Фройд розрізняв сновидіння як продукти «нічної» форми психічної діяльності і фантазування (сни наяву) —продукти «денної» форми, між якими існує органічна єдність. Тому тлумачення снів наяву (фантазування) тісно пов’язане з тлумаченням сновидінь. Аналіз сновидінь є першою моделлю психоаналітичного тлумачення, описаною в праці «Тлумачення сновидінь» (1900).

70

Психоаналіз і літературознавство

Сновидіння як психічний феномен

До Фройда сновидіння тлумачили як реакцію на об’єктивні подразники, що перешкоджають сну (холод, звук, спрага, стан внутрішніх органів тощо), тобто як феномен соматичний (грец. soma —тіло; протилежний до психічного). Фройд вважав, що сновидіння не вичерпуються спонукальною об’єктивною подією. На підтвердження цієї думки він наводив тлумачення трагедії «Макбет» Шекспіра, написаної на честь сходження короля на трон. Однак ця історична (об’єктивна) спонука, на його думку, не вичерпує її глибинного (суб’єктивного) змісту: психологічної сутності вбивства Дункана, що відкрило Макбету дорогу на трон1. Подібно до цього, об’єктивні подразникилише приводи до сновидінь. Відходячи від думки про значущість об’єктивних подразників, Фройд висунув твердження, що сновидінняпередусім психічний феномен, який нагадує тимчасовий психоз (божевілля) з усіма його нісенітницями, маніями та ілюзіями (у сновидінні Я поступово відокремлюється від реальності зовнішнього світу і сповзає у внутрішню).

Психічним подразником сновидіння є невдоволене бажання. «Бажання,пояснював Фройд,це збудник сновидінь, а задоволення бажань становить зміст сновидіньось у чому головна прикмета сновидінь. Ще одна стала риса сновидінь така: вони не просто виражають ту або іншу думку, а виображують це бажання вже виконаним у формі галюцинаторного переживання»2. Отже, згідно з психоаналізом Фройда, сновидіння за змістом є задоволенням бажання; за формоюгалю- цинаторним переживанням задоволення.

Зміст сновидних бажань як феномен людського «зла»

Дитяча психологіяполіморфно збочена», тобто з яскраво вираженими інцестними бажаннями в різних формах3) пояснює зміст снів дорослої людини, а точнішезміст явлених у них бажань. Збудниками сновидінь дорослого Фройд вважав «відверто лихі і надміру

1Фройд 3. Лекція 5. Труднощі і перші здобутки...С. 89.

2Фройд 3. Лекція 8. Дитячі сновиддя...С. 123.

3Див.: Фройд 3. Лекція 13. Архаїчні та інфантильні риси...С. 201.

Психоаналіз 3. Фройда.

71

сексуальні бажання». Найпоширеніші серед заборонених бажаньінцестні, що актуалізують матеріал забутих дитячих вражень, адже психічне життя дитини з усіма його особливостями, егоїзмом, інцестним любовним потягом тощо існує в психіці протягом усього життя. Тому сновидіння, за Фройдом, повертає дорослу людину на інфантильні (дитячі) стадії розвитку. Сон, обриваючи стосунки дорослої людини із зовнішнім світом, спрямовує її до стану, що передував виходу в світдо життя у материнській утробі. Отже, він є символічним поверненням до материнського лона (умови снутепло, темрява, відсутність подразниківвідтворюють подібну ситуацію). А сновидне бажання, у фройдівському тлумаченні,пригнічене сексуальне бажання раннього дитинства.

На основі аналізу сновидінь було зроблено висновок щодо інфантильної природи несвідомогонеусвідомлене в психічному життіце інфантильне»1), а «огидне злопросто початкові, примітивні, інфантильні вияви психічного життя, що їх справді можна спостерегти в кожної дитини...»2. Тому сновидіння демонструють причетність до загальнолюдського зла, оскільки такі збочені, інцестні та сповнені жадобою вбивств сновиддя властиві не тільки невротикам, а взагалі всім людям. Отже, нині нормальні люди у своєму розвитку теж проминали етап збочень та наснажень об’єктів, властивих едіповому комплексу. Тому у невротиків у гіперболізованій формі можна побачити все те, що виявляється при аналізі сновидінь у звичайних людей3. На основі тлумачення сновидінь Фройд стер межу між нормальністю і патологією, поєднав усіх людей у злі, аргументувавши це: «Або хіба ви не знаєте, що всі ті надмірності та переступи, які сняться нам уночі,це злочини, що їх щодня коять люди, котрі не сплять? І що ж іншого робить психоаналіз, як не потверджує давній Платонів вислів, що добрі людице ті, котрі задовольняються снами про те, що лихі люди коять насправді4.

1Фройд 3. Лекція 13. Архаїчні та інфантильні риси...С. 208.

2Там само.

3Фройд 3. Лекція 20. Розвиток Лібідо...С. 340.

4Фройд 3. Лекція 9. Цензура сновидінь...С. 141.

72

Психоаналіз і літературознавство

Компромісна структура сновидінь

У психічному житті, на думку Фройда, є такі тенденції і процеси, про які людина нічого не знає. Аналіз сновидінь свідчить, що їх елементине справжні, не первинні, це лише замінники чогось іншого, невідомого самому сновидцю, замінники того, про що сновидець знає, але знання йому недоступне. Оскільки збудниками сновидінь є непристойні бажання-спонуки, виникає потреба в їх цензурі та перекрученні. Адже сновидіння постає на основі конфлікту між Воно і Я: Воно ставить вимогу до Я задовольнити бажання (інстинкт). Сновидіння є різновидом компромісу: Я прагне зберегти сон, а вторгнення несвідомого бажання сприймає як порушення спокою і тому намагається позбутися його; оскільки Воно дуже настирливе, то Я доводиться задовольнити його вимоги. Так сновидіння, перебуваючи на сторожі сну, знімає психічний конфлікт між Воно і Я.

Беручи до уваги основну функцію сновидіннявиконання бажання, Фройд вирізняв:

  •  інфантильні сновидіння, в яких відбувається пряме вираження бажання;
  •  перекручені сновидіння з непрямим вираженням бажання;
  •  страшні сновидіння, що супроводжуються стра- хом у зв’язку з вираженням бажання.

Йдеться тут про різний за смислом компромісний характер реалізації відповідного бажання: в інфантильних сновидіннях явно справджуються дозволені бажання, у звичайних перекручених сновидінняхзамасковано справджуються згнічені бажання, а страшні сновидіння є явним справдженням згнічених бажань. «Страх указує на те, що згнічене бажання виявилося сильнішим за цензуру або мало справдитися, не зважаючи на цензуру» Він виражає каральну тенденцію. Караце також, на думку Фройда, справджене бажання, але того суб’єкта, який запроваджує цензуру. Тому страх є «прямою протилежністю бажання», однак «протилежності дуже тісно пов’язані асоціативно і ...ототожнюються в неусвідомленому»2.

1Фройд 3. Лекція 14. Справдження бажань...С. 215.

2Там само.С. 218.

Психоаналіз 3. Фройда..

73

Оскільки страшні сновидіння дуже часто порушують сон, психічна робота не досягає своєї метигалюцинаторного здійснення бажання, що задовольняло б Я і Воно: страшне сновидіння лякає і будить сумління. У сновидінні відбувається безпосереднє підключення до природного творчого процесу, тому можна стверджувати, що сновидіння, як і художні твори, є вдалі й невдалі, майстерні і не зовсім.

Явний і латентний зміст сновидіння

Через те, що основою перекрученого сновидіння є заборонені бажання, виникає потреба цензурного втручання й перекручення. Необхідно розрізняти явний та прихований зміст сновидінь. Явним є те, що може переповісти сновидець. А приховане, за Фройдом, належить до латентних думок сновиддя. Явний і латентний зміст вступають у своєрідні зв’язки, що мають такі основні форми:

  1.  Заміна частиною цілого. Явний зміст становить незначну частину латентних думок: лише якийсь фрагмент великої взаємопов’язаної психічної структури неусвідомлених думок потрапляє в явне сновидіння. Тоді тлумачення сновидіння полягає в тому, щоб доповнити до частини неусвідомлене ціле.
  2.  Натяк (алюзія). Явний елемент сновидіння виступає «як певний натяк, як заголовне слово, як своєрідне телеграфне скорочення». Використовуючи його, можна розгорнути цілісний смисл.
  3.  Пластичне конкретизоване виображення слова. Явний елемент не стільки перекручує латентний, як пластично, конкретно втілює його, тобто виображує через звучання певного слова.
  4.  Символічний зв’язок. Між явним і латентним змістом може бути символічний зв’язок, вивчення якогонайцікавіша частина психоаналітичного тлумачення.

Отже, зв’язки між явними і латентними елементами непрості, тому тлумачення сновидіння потребує інших теоретичних пояснень.

74

Психоаналіз і літературознавство

Робота сновидіння і робота тлумачення

Процес, внаслідок якого латентне сновидіння перетворюється на явне, Фройд назвав роботою сновидіння, а зворотний процесроботою тлумачення. Отже, робота тлумачення полягає в тому, щоб усунути перекручення сновидінь, зруйнувати роботу сновидіння.

Фройд визначав три основні механізми роботи сновидіння: згущення, зсув, символіку (перетворення латентних думок на зорові образи).

Згущенняодин із основних механізмів роботи СНОВИДІННЯ і ПСИХІКИ у сфері несвідомого, завдяки якому окремі елементи і відношення постають у концентрованій формі, що сприяє формуванню

яскравості й цілісності уявлення.

Його механізму властиві такі особливості:

  •  певні латентні елементи не відтворюються;
  •  латентні елементи об’єднуються між собою на спільній основі: відмінності зникають, формуються типові риси;
  •  окремі елементи поєднуються між собою так, що утворюють дещо нове й химерне.

Отже, форма уявлення залежить від сумісності чи несумісності сновидних ідей: сумісність є недостатньою для його ефективності, тому робота сновидіння створює нові, штучні, відсутні в реальному житті образи.

Згущення має економічно-енергетичне пояснення: різні асоціативні ланцюги, якими переміщується енергія, перетинаються в одній точці, в одному уявленні, внаслідок чого образи сновидіння набувають яскравості, оскільки мають велике енергетичне навантаження. Результати згущення, вважав Фройд, можна спостерігати на прикладі мішаних образів сновидіння: згущення кількох різних осіб, кількох предметів, краєвидів тощо в один, а такожскладних витворів людської фантазії, що легко поєднує несумісні частини в одне ціле (дивовижні міфологічні образи, наприклад, образ циклопів, кентаврів тощо).

Сонна фантазія, на думку Фройда, нічого не вигадує, а лише «поєднує в цілість чужі один одному складники» . Унікальну суть роботи сновидіння він вбачав у процесі мислення, що відбувається у сфері несвідомого: «Матеріалом роботи сновидіння є думки, і хоча декотрі з них можуть видаватися огидними й неприйнятними, вони все ж правильно побудовані й виражені. Робота

Психоаналіз 3. Фройда.

75

сновиддя надає думкам іншої форми, використовуючи засоби злиття і комбінування. Її зусилля спрямовані на згущення двох різних думок, підбір, мов для дотепу, багатозначного слова, яке б могло виражати обидві думки»1. Саме в такому дивовижному злитті, у незвичайному способі передання думок він вбачав ключ до таємниці роботи сновидіння. Сновидіння як несвідоме мислення, «переклад» думок образами є складним для тлумачення, адже в явному сновидінні може бути об’єднано два цілком різні напрями латентних думок; один явний елемент може відповідати багатьом латентним, один латентний може бути властивий багатьом явним і т. д.

Зсувнесвідомий процес у роботі сновидіння і психіки в цілому, завдяки якому відбувається перехід психічної енергії з одних уявлень на інші.

Зсув є прямим наслідком втручання цензури, що дає змогу спотворити смисл несвідомого. Фройд розглядав його в таких двох формах: «по-перше, латентний елемент заступає не якась його частина, а щось іще дальше, щось ближче до натяку, а по-друге, психічний акцент переходить із важливого елемента на якийсь інший, неважливий, так що сновиддя змінює свій центр і видається дивним»2. Отже, зсуваючи акцент афектів (лат. аііГесіивхвилювання; бурхливе переживання) із значущих елементів на незначні, цензура досягає своєї мети: сновидіння для сновидця стає незрозумілим, а тому прийнятним, таким, що не порушить сон. Зсуви наявні у всіх сновидіннях і мають різні прояви. Крім відхилень від логічної послідовності, до них належать усі види непрямого зображення, тобто замінювання важливого символами, метафорами, деталями тощо.

Витлумачуючи роботу сновидіння, Фройд знаходив відповідники в лінгвістичних моделях, пояснював його через багатозначність, амбівалентність мови. А оскільки елемент у явному сновидінні здатний означати як себе самого, так і свою протилежність, цей факт зіставлявся з семантикою найдавніших мов, слова яких містили в собі два протилежні значення. Зв’язок психоаналізу з лінгвістикою розгортався у структуралістських теоріях. Так, російський лінгвіст Ролан Якобсон (1896—) порівнював описані Фройдом несвідомі механізми робо

1Фройд 3. Лекція 11. Робота сновиддя...С. 167.

2Фройд 3. Там само.С. 169.

76

Психоаналіз і літературознавство

ти сновидіння з риторичними прийомами метафори та метонімії як двома основними полюсами мови (зсувз метонімією, а згущенняз метафорою). Синтез психоаналітичного тлумачення з лінгвістичним здійснив французький психоаналітик і філософ Ж. Лакан.

Символіка (грєц.symbolon знак, прикмета) —образне втілення зв’язку між явним і прихованим смислом психічного утворення.

Деякі думки зберігають навіть у явному сновидінні свою первинну форму, постаючи як думки або бажання, а деякі набувають «пластичного конкретного виображення» у слові. Механізм переведення думок в образи вважають «психологічно найцікавішим». Складність процедури символізації Фройд ілюстрував на прикладі переходу від алфавітного письма до ієрогліфічного.

Зрозуміти процес безпосереднього перетворення латентних думок на чуттєві зорові образи дає змогу механізм зародження мислення. Наше мислення, вважав Фройд, зароджувалося з чуттєвих образів, його найдавніший матеріал і перші етапи його розвиткуце спогади-образи чуттєвих вражень, до яких пізніше додалися слова, поєднавшись із думками. Робота сновидіння спонукає мислення до регресивного процесу —«змушує його повернутися назад щаблями розвитку, і при цій регресії відпадають усі нові здобутки, засвоєні протягом розвитку мислення від образів-спогадів до думок»1.

Інфантильний характер сновидіння як несвідомого мислення

Результатом роботи сновидіння, за Фройдом, є форма, в яку були переведені латентні думки. Ця форма вираження названа архаїчною, або регресивною, оскільки повертає до того стану, який передував розвитку мислення, тобто до стану символічних відносин. Регресія буває не лише формальною, а й смисловою: робота сновидіння, вважав Фройд, не тільки «надає нашим думкам примітивної форми вираження, а й знову пробуджує властивості, притамані примітивному психічному життю, відроджує давню зверхність Я, початкові вияви

1Фройд 3. Лекція 11. Робота сновиддя...С. 176.

Психоаналіз 3. Фройда...

77

нашого сексуального життя і навіть наше давнє інтелектуальне надбання, якщо під цим можна розуміти символізм»1.

«Інфантилізація», по суті, визначає характер сно- видної творчості. Фройд аналізував її через опорні пункти:

  •  «всі сновиддянасправді сновиддя дитини»;
  •  сновидіння використовують інфантильний матеріал;
  •  сновидінням властиві пориви й механізми дитячої психіки;
  •  сновидіння мають подвійний характер інфантильногоТой прачас, у який нас повертає робота сновидіння, подвійний: по-перше, це індивідуальний прачасдитинство, а по-друге, оскільки кожен індивід у скороченій формі повторює в дитинстві весь розвиток людського роду, ще й другий прачас, філогенетичний»2).

Йдеться про те, що символічний (чуттєво-образний) спосіб вираження належить до історичної спадщини. На питання, що змушує психічну діяльність під час сну вдаватися до цієї регресії, до так званих «інфантильних» виявів форми-змісту, Фройд висував відповідь-гіпотезу: «Єдина відповідь, яка могла б задовольнити нас,та, що лише таким чином може утворитися сновиддя, що в динамічному аспекті лише таким способом можна усунути подразники сну»3. Із психоаналітичної теорії сновидінь постає також розуміння «інфантильного» характеру творчого мислення, його несвідомих виявів.

Дві техніки тлумачення сновидінь

Тлумачення сновидінь у психоаналітичному розумінні тісно пов’язане з розумінням сновидіння як психічного феномену, мотивом утворення якого є несвідоме бажання. На основі цього Фройд виділив дві техніки тлумаченнясимволічну та асоціативну.

Символічна техніка тлумаченьтехніка, заснована на розумінні символів.

1Фройд 3. Лекція 13. Архаїчні та інфантильні риси...С. 209.

2Фройд 3. Там само.С. 196.

3Фройд 3. Там само.С. 210.

78

Психоаналіз і літературознавство

Раціоналіст Фройд був далекий від того, щоб при тлумаченні сновидінь вдаватися до окультизму (лат. occultus

  •  таємний; містичне вчення, яке визнає існування надприродних сил і можливість спілкування з ними). Він різко критикував давні (містичні) методи тлумачення сновидінь, називаючи їх символічними. Поняття символічного у Фройда позбавлене містики і ґрунтується на «типових сновидіннях», у яких бажання і конфлікти виражаються незалежно від індивідуальності за допомогою спільної для всіх людей специфічної мови сновидінь. Ключ до розуміння символіки Фройд бачив передусім у порівнянні. «Такі порівняння,пояснював він,не відбуваються кожного разу наново, вони вже готові, готові споконвіку й довіку,про це свідчить їхня тотожність у різних осіб, тотожність, яка проступає навіть тоді, коли люди послуговуються різними мовами»1. Тому символіка у фройдівському тлумаченні сновидіньце сукупність знаків, які мають стійкі значення і виявляються в різних несвідомих утвореннях. Символи «майже завжди відображають сексуальні об’єкти та відносини»2.

Шукаючи зв’язок між символами і сексуальністю, Фройд вдавався до теорії походження мови Г. Шпербера, який у 1912 р. висунув гіпотезу про те, що сексуальні потреби відіграли першорядну роль у виникненні й розвитку мови (слово виражало сексуальне бажання; ним прикликали сексуального партнера, тому первинні слова мали сексуальне значення, яке у процесі розвитку мови замінювалось або переносилося на інші потреби позначування). Мову сновидінь Фройд також пояснював за допомогою сексуальної пам’яті мови.

Попри те, що психоаналіз відкриває множинність символів, загальна сфера символізуючого дуже обмежена. Якщо суттю сновидіння є образне, символічне вираження несвідомого бажання, то це, як правило, бажання сексуальне, до якого можуть додаватися й деякі інші. Але загалом у тлумаченні символіки сновидінь Фройд виділяв сексуальну семантику. Цю обмеженість символічного тлумачення критикував Юнг, вважаючи, що Фройд семіотичне розуміння несвідомого (таке, що має справу зі знаком) видав за символічне. Проблема

1Фройд 3. Лекція 10. Символізм у сновидіннях...С. 161.

2Фройд 3. Там само.С. 162.

Психоаналіз 3. Фройда...

79

символічного способу вираження несвідомого по-новому постала у структурному психоаналізі Лакана, який символічне пов’язував зі словом, мовою загалом.

Асоціативна техніка тлумаченьтехніка, заснована на аналізі

спонтанного вільного асоціювання.

Її Фройд розробив під впливом німецького письменника Л. Берне, який в одній зі своїх статей рекомендував усім, хто хотів стати оригінальним письменником «за три дні», записувати все, що спадає на думку, ігноруючи самоцензуру. Недаремно Г. Гессе вважав, що психоаналіз «пізнав і науково сформував те, що письменники знали завжди, адже письменник був представником особливого роду мислення, яке, власне, ішло врозріз із аналітично-психологічним. Він був сновидцем, аналітик жетлумачем його снів» \ Єдність психоаналізу та літератури підтверджує спільність ідей Берне з головним методом Фройда.

Нова техніка замінила гіпноз і була названа методом вільних асоціацій, заклавши основу класичного психоаналізу. Метод вільних асоціацій (лат. аввосіаііоз’єднання) побудований на тому, що несвідомо людина знає про себе значно більше, ніж свідомо, тому повинна говорити все, що спадає на думку, оскільки за допомогою вільних асоціацій можна виявити психологічний зв’язок між уявленнями в певний момент і вже минулими, між почуттями, думками (будь-яка незначна і випадкова думка може відновити втрачений зв’язок). Вільне асоціювання, за словами Фройда,руда, з якої за допомогою тлумачення можна добути дорогоцінний метал.

Отже, Фройд використав механізм асоціативного мислення, зважаючи на зв’язок, властивий психічній системі як єдиному цілому. Зв’язок, що виникає між двома психічними елементами, є асоціацією, послідовність асоціацій (взаємопов’язаність багатьох елементів) утворює асоціативний ряд, який Фройд образно називав ниткою, ланцюгом тощо. Наявність у мовленні суб’єкта асоціативних рядів зумовлена складною організацією пам’яті, яку можна порівняти із системою архівів.

1Гессе Г. Художник и психоанализ. // Называть вещи своими именами. Программные выступления мастеров западно-евро- пейской литературы XX века.М., 1986.С. 400.

80

Психоаналіз і літературознавство

Подія може бути зафіксована в різних системах пам’яті. Фройд використовував поняття «слід пам’яті», що означає спосіб вписування події в пам’ять. Сліди події пробуджуються в певному місці внаслідок енергетичної провокації. Один слід пам’яті (уявлення про подію) зв’язується з іншими, тому кожне нове пробудження обирає свій шлях пригадування залежно від прокладених шляхів, тобто слідів інших пробуджень. Адже, як відомо, вільне переміщення енергії є властивістю несвідомих психічних процесів, а утворення асоціацій пов’язане з обміном енергією всередині структурованої, розгалуженої системи. Оскільки уявлення про одну й ту саму подію може виявитися в багатьох місцях, виникає можливість вільної гри асоціацій. Групування асоціацій, «фальшиві зв’язки* між ними, можливість їх доступу у свідомість є складовими динаміки захисного конфлікту, властивого кожній людині.

Захисний конфліктконфлікт, що виникає на основі стихійного

потягу до захисту від уявлень, здатних викликати відчуття незадоволення.

Тлумачення психічних утворень пов’язане з розкриттям захисного конфлікту, а в кінцевому результатіз виявленням несвідомого бажання, що намагається ухилитися від усвідомлення.

Оскільки уявлення про подію постає як дискретний (перервний) елемент асоціативного ланцюга, то значення уявлення залежить від більш загального цілого, до якого воно належить. Тому пунктом відліку для психо- аналітика може бути елемент сновидіння, від сновидця вимагається лише віддатися вільному потоку асоціацій. Ланцюг асоціацій тягнеться доти, поки не згасне імпульс, що їх наснажує. Психоаналітик має уважно стежити за розгортанням цього ланцюга (або живого «художнього» тексту), оскільки вільні асоціації завжди є детермінованими, тобто належать до певної системи взаємозв’язків. Крім вихідної ідеї у вигляді елемента сновидіння, вони також пов’язані з різними індивідуальними думками та інтересами. Метод вільних асоціацій Фройд пояснив так: «А наша техніка тлумачення полягає в тому, щоб за допомогою вільних асоціацій, пов’язаних із тими елементами (маються на увазі явні елементи сновидіння, що є замінниками чогось, про що сновидець знає, але те знання йому неприступнезауваження Н. 3.), дати виринути в свідомості іншим за

Психоаналіз 3. Фройда..

81

мінникам, по яких уже можна було б здогадатися про приховане»1.

Отже, основні правила, яких потрібно дотримуватися при асоціативній техніці, спрямовані на сприяння вільному потоку асоціацій. Тому суб’єкт не повинен послідовно триматися вихідної ідеї чи явного елемента сновидіння, не вибирати, не перебирати асоціації, не замовчувати жодної з них. Адже аналітик знає, що енергетичне навантаження конфліктного уявлення (яке викликає почуття незадоволення) здатне полишати саме уявлення і вільно переміщатися по всьому асоціативному ланцюгу: завдяки зміщенню у роботі сновидіння відчуття напруги, значущості цього уявлення може перейти на інші, значно слабші, але теж пов’язані з головним в асоціативному ланцюгу. Зміщення головного акценту, тобто асоціативна «переоцінка психічних цінностей», заслуговує на особливу увагу: конфліктне уявлення передає іншому всю свою енергію, через що незначуще уявлення, віддалене від конфліктного, енергетизується і стає частиною асоціативного ланцюга. За допомогою методу вільних асоціацій сновидець має по цьому ланцюгу добратися до конфліктного уявлення. Тому під час тлумачення сновидінь потрібно усувати опір.

Опірдіяльність психічних сил, що заважає проникненню в глибини несвідомого, усвідомленню несвідомих уявлень та бажань.

Асоціації, які суб’єкт прагне приховати, виявляються найважливішими для пізнання неусвідомленого. «Коли опір малий,зауважував Фройд,замінник відходить від неусвідомленого не дуже далеко; великий опір призводить до чималого перекручення неусвідомлених думок, і тому шлях від замінника до неусвідомленого довгий»2. Психоаналіз відкриває значення опору і аналізує його. Саме відмова від гіпнозу і перехід до методу вільних асоціацій пов’язані з визнанням значущості опору: опір, якого пацієнт майже позбавлений під час гіпнозу, у стані неспання дає розуміння гри психічних сил, оскільки вияв несвідомого постійно супроводжується різноманітними перешкодами, а усування перешкод веде до психоаналітичного перевиховання людини.

1Фройд 3. Лекція 7. Явний зміст сновиддя і його приховані думки...С. 107.

2Див.: Фройд 3. Там само.С. 111.

82

Психоаналіз і літературознавство

Метод вільних асоціацій передбачає наявність спонтанного пригадування, живого тексту суб’єкта, бо знання здобуваються безпосередньо, під час усного мовлення. Так з’ясовують психічну ситуацію людини. Це відповідає аналізу художнього тексту письменника, в якому також наявне спонтанне вираження образів. Психобіографія дає змогу остаточно прояснити психічну ситуацію.

Психоаналітичне тлумачення не може обмежитися культурним перекладом символів, які постають у тексті «німими елементами», не здатними включитися в асоціативний ряд. Тільки в поєднанні з асоціативною технікою, яка дає змогу проникнути в психічну історію людини, символічне тлумачення може дати цінні результати.

Отже, психоаналітичне тлумачення, що виникло на основі тлумачення сновидінь, ґрунтується на таких основних положеннях:

  1.  Явний зміст сновидіньце спотворений і змінений запис певних психічних утвореньприхованих думок (ідей) сновидіння.
  2.  Знання про приховані думки сновидіння здобуваються шляхом розкладу явного змісту на складові частини та аналітичного простеження асоціативних ланцюгів, що виходять від кожного окремого елемента. Адже ці ланцюги, перетинаючись, утворюють сукупність думок як взаємопов’язаних психічних процесів. Підданий аналізу, зміст сновидіння очищується від неясностей і заплутаності.
  3.  Із зіставлення явного змісту та прихованих думок психоаналітик має уявлення про роботу сновидіння, якою є сукупність різноманітних процесів перетворення (процесів, що переводять приховані ідеї в явне сновидіння). Ця робота аналогічна до «роботи творчості».
  4.  Механізм роботи сновидіння має таку схему: складне поєднання неусвідомлених думок (денний залишок) зберігає вночі свою енергетичну силу, тому становить загрозу для сну. Під впливом сновидної діяльності передусвідомлений денний залишок перетворюється на сновидіння і не перешкоджає сну. Приводом для роботи сновидіння він стає лише тоді, коли має здатність утворити бажання. Адже сновидіння утворюється під активним впливом несвідомого бажання на відповідний матеріал сновидних ідей. Отже, сновидіння (як і художній твір) —це сировина несвідомого мислення, сформована бажанням.

Психоаналіз 3. Фройда.

83

  1.  Роботі сновидіння властивий «інфантилізм» («дитинство розуму»), що виявляється як регресіяповернення від думок до образів, внаслідок чого перетворені в образи сновидні думки набувають чуттєвої зображальності. Під час перетворення ідей в образи матеріал сновидних думок зазнає згущення (надзвичайного поєднання, що зумовлює виникнення нових, штучних типових рис та елементів) та зсуву (в центрі явного сновидіння з’являється і супроводжується великою емоційною силою те, що було периферійним і другорядним у сновидних ідеях). Оскільки сновидіння утворюється, щоб подолати гальмування «цензури» (свідомого мислення), це завдання вирішується зсувом психічної енергії в межах сновидних ідей. Отже, непряме зображення (перетворення ідей в образи), згущення і зсувтри найважливіші процедури, які характеризують роботу сновидіння.

Сновидіння як прототип інших видів психічної діяльності

Теорія психоаналітичного тлумачення розвивається в напрямку порівняння особливостей роботи сновидіння з особливостями психічної роботи у творчій діяльності людини загалом. Фройд одним із перших провів зіставлення різних форм комічного і сновидіння у праці «Дотеп і його відношення до неусвідомленого» (1905). Технічними прийомами словесного дотепу (гострослів’я) виявилися ті самі засоби: непряме вираження, згущення і зсув. Отже, психічна робота, спрямована на утворення словесного дотепу, і психічна робота, спрямована на утворення образного сновидіння, у своїй суті мають багато спільного.

Гострослів’я і його психоаналітична класифікація

Психоаналітичне дослідження Фройдом естетичної насолоди від дотепу, комічного та гумору є актуальним для літературознавства, яке протягом XX ст. переймалося проблемою осмислення сміхової культури. Своєрідним прологом до цього стали слова Ніцше: «Я дозволив людям сміятися над їх великими вчителями доброчинності, над їх святими і поетами, над їх спасителями

84

Психоаналіз і літературознавство

світу». Сміхова стихія в літературі може стати вираженням, з одного боку, життєвих сил та енергії, а з іншого —* спустошеності духу. Так, культ іронічної реалізації письменника в літературі постмодернізму засвідчив, що сміх допомагає людині не лише відкрити «божественну ідею», а й знищити її остаточно.

Аналізуючи гострослів’я у творчості різних письменників (Г. Гейне, М. Сервантеса, Марка Твена та ін.), Фройд дійшов такого висновку: дотепність (гострослів’я) є діяльністю, спрямованою на отримання задоволення від психічних процесів1. Така діяльність є реакцією на репресивні заходи культури, які унеможливлюють первинні (природні) можливості задоволення. Тому в умовах культурного пригнічення виникають такі типові інтелектуально-творчі способи задоволення, як гострослів’я, комізм і гумор, що передбачають різні способи насолоди. Для того щоб збагнути механізм задоволення від дотепності, Фройд розглядав сутність естетичного явища через особливості форми і змісту. Гострослів’я, відповідно до активності смислу чи форми, схематично поділяють на словесні, або «безсмислові» —з активністю форми (на задоволення активно працюють технічні прийомидотепне вираження), смислові, або тенденційні (ідейний зміст). Однак Фройд обстоював класичну єдність змісту і форми, адже формальне спрощення гострослів’я із збереженням смислу ліквідовує саму дотепність. Зосередження на тенденційності дотепу дає змогу збагнути інтерес людини до такої інтелектуальної форми діяльності.

Залежно від чинників, які впливають на задоволення, Фройд поділив дотепи на непристойні (із сексуальним смислом), недоброзичливі (з агресивним смислом), цинічні (з критичним смислом), скептичні (з критично-недовірливим смислом).

У тенденційному непристойному дотепі він убачав найвиразнішу природну спричиненість: зречення сексуальної насолоди є гнітючим явищем для психіки, тому гострослів’я пропонує своєрідний символічний спосіб ліквідації зречення і повернення втраченого. Основу непристойного дотепу становить словесний сексуальний напад, розрахований на пасивну жіночу та активну чоловічу схильність до ексгібіціонізмунамагання

1Див.: Фрейд 3. Остроумие и его отношение к бессознательному. // Фрейд 3. Художник и фантазирование.М., 1995.С. 60.

Психоаналіз 3. Фройда.

85

привернути до себе увагу шляхом оголення інтимних частин тіла. З допомогою чоловічого гострослів’я активізується певне уявлення, що має на меті розпалити жінку і викликати в ній схильність до пасивного «роздягання». Тенденційний дотеп вимагає дії трьох осіб: автора дотепу, об’єкта сексуального нападу та пасивного учасника, на якому реалізується задоволення: «Завдяки масним розмовам першого жінка оголюється перед цим третім, який у даному випадку спокушається як слухачшляхом задоволення свого власного лібідо без будь-яких зусиль з його боку»1.

Непристойне гострослів’я дало змогу Фройду збагнути естетичний розвиток людини: активізація свідомості породжує активізацію форми. На грубий зміст налаштоване слово у простолюдина, а у високоосвіченому середовищі важлива формальність вислову (непристойність є дотепною і терпимою за умови, що вона розумна). Тобто елітарні запити людини зумовлюють необхідність удосконалення витонченості смислоформи. Отже, дотепність сприяє задоволенню потягу (сексуального, агресивного тощо) всупереч перешкоді, якою є нездатність переносити неприхований потяг у грубій формі.

Люди, на думку Фройда, не спроможні дотримуватися християнських заповідей любові, а тому в стосунках між ними багато агресії. Оскільки ворожість та насильство заборонені законом, а внутрішня потреба в них існує, на допомогу приходить гострослів’я. Подібно до розгортання у словесній формі сексуального нападу оформлюється розумний спосіб ображання: пониження та осміювання супротивника дає змогу насолодитися його символічною поразкою. Отже, типовою суттю тенденційного гострослів’я, або його основним смислом, стає замаскована сексуальність чи агресія. Обслуговуючи цинічну і скептичну тенденцію, гострослів’я розхитує повагу до установ та істин, у які вірить слухач (читач).

Механізм задоволення при гострослів’ї та інших видах комічного

Рівними за своєю значущістю джерелами задоволення, на думку Фройда, є техніка (форма) і тенденція (зміст) гострослів’я. На шляху безпосередньої реаліза

1Фрейд 3. Остроумие и его отношение к бессознательному...С. 63.

86

Психоаналіз і літературознавство

ції тенденції гострослів’я стає внутрішня перешкода. Гострослів’я як технічний прийом долає внутрішній опір, дає змогу задовольнити тенденцію, уникнути витіснення і пов’язаного з ним «психічного застою». Фройд для порівняння звертав увагу на людину, яка під впливом алкоголю стає дитиною: у стані сп’яніння вільно керує плином своїх думок, не дотримуючись логічних заборон.

Гострослів’я словесно виражене задоволення від економії психічних витрат, пов'язаних з утворенням та збереженням гальмування (стримування) психічних процесів.

Оскільки основна психологічна функція словесного дотепуліквідація внутрішнього стримування, витіснення та розширення меж задоволення, то технічні прийоми гострослів’я (заміна предметних асоціацій словесними, вживання безглуздя для зняття тягаря культурного виховання тощо) діють як психічне розвантаження (зменшення уже здійснених психічних витрат та економія нових).

Порівнюючи гострослів’я з іншими видами комічного (власне комізм та гумор), Фройд виявив різні джерела задоволення. Так, комізмце результ, а не виявлення, створення смішного у людях і перенесення його на інші об’єкти та ситуації. Оскільки комічне виникає з мовлення та дій інших осіб, то для його визнання потрібне переконання у відсутності внутрішнього психічного гальмування в особи як носія комічного. Цілісною умовою дії комічного є відсутність гальмування психічних процесів в однієї особи і наявність такого гальмування в іншої, яка й отримує задоволення від видимого зображення його відсутності.

Комізм (грец.komicosсмішний)засіб отримання задоволення від економії психічних витрат на уявлення.

Вивільнення болючих переживаньголовна перешкода для впливу комічного. Витрати, зекономлені на прояв болісних емоцій (співстраждання, жаль, смуток тощо) сприяють виникненню гумору.

Гумор —засіб досягнення задоволення через економію емоційних витрат.

Дослідженню гумору присвячена окрема стаття Фройда —«Гумор» (1925). Гумористична установка з психоаналітичного погляду досягається за допомогою

Психоаналіз 3. Фройда.

87

зсуву психічного акценту з Я на Над-Я. Такий перерозподіл психічної енергії, послаблюючи афекти, зміцнює Над-Я. Тому особливість гумору полягає не лише у звільненні від гніту страждання, а й у торжестві задоволення, яке утверджується всупереч неблагополучній реальності. Пов’язуючи гумор з особистістю гумориста, Фройд вказував на особливий вияв нарцисизму. Отже, психічною відмінністю гострослів’я і гумору є те, що в гострослів’ї комічне здійснює неусвідомлене, а в гуморісвідома інстанція Над-Я.

Пояснюючи механізм задоволення від гострослів’я, комізму та гумору, Фройд підсумував, що у всіх трьох способах діяльності нашого психічного апарату задоволення походить з економії; всі вони є методами вияву задоволення від психічної діяльності, які були втрачені в результаті розвитку цієї діяльності. «Адже ейфорія, якої ми намагаємося досягти цими шляхами,не що інше, як настрій певного періоду життя, коли нам загалом було властиво керувати роботою нашої психіки з допомогою малих витрат, тобто настрій дитинства, коли ми не були знайомі з комічним, не були здатні до гострослів’я, не мали потреби в гуморі, щоб почувати себе у житті щасливими»1.

Психогенез (історія розвитку) дотепу

Дотеп у своєму психологічному розвитку проходить три важливі етапи. Первинним етапом, що дає змогу наблизитися до глибинної сутності гострослів’я, Фройд називав гру.

Граодна з психічних реальностей, що характеризується вільною діяльністю; є річчю в собі і протистоїть серйозному.

Гра словами і думками, мотивована задоволенням від свободи, є першою стадією у формуванні гострослів’я. Коли ж довільне і безглузде поєднання слів і думок в ігровій діяльності набуває певного смислу, настає друга стадія розвитку дотепужарт.

Жартосмислена словесна гра, або така психічна діяльність, в

якій передбачається задоволення від здійснення забороненого

критичною інстанцією.

1Фрейд 3. Остроумие и его отношение к бессознательному // Фрейд 3. Художник и фантазирование.М., 1995.С. 128.

88

Психоаналіз і літературознавство

Як зразок жарту Фройд називав визначення ревнощів Шлейєрмахером як пристрасті, котра ревниво шукає того, що спричинює страждання. Гострослів’я виникає тоді, коли жарт доведений до кульмінаційного піку.

Дотеп (гострослів'я)особливо витончена словесна гра, спрямована на захист від критики тих словесних і мисленнєвих зв’язків, які приносять задоволення, тобто скерована на ліквідацію внутрішнього гальмування і розширення джерел насолоди.

Діяльність гострослів’я, за Фройдом, виявляється у виборі такого словесного матеріалу і мисленнєвих ситуацій, які дають змогу минулій грі словами і думками витримати критику. Тому для наймайстернішої гри потрібно використати всі нюанси значень слів і всі аспекти мисленнєвих взаємозв’язків1.

Психогенез гострослів’я вказує на те, що задоволення досягають завдяки грі словами, коли реалізовується головна функціязахист задоволення від знищення критикою. Однак дотеп є не лише формальним феноменом, на відміну від жарту, який є нетенденційним, тобто спрямованим лише на словесно-ігрове задоволення, він наділений значущістю смислу. «Гострослів’я,стверджував Фройд,навіть за умови, що його ідея є нетенденційною, тобто служить суто теоретичному інтересу мислення, власне, завжди не позбавлено тенденції; воно має іншу мету: вивести думку назовні шляхом її посилення та убезпечити її від критики»2. Тому гострослів’я має більші можливості для задоволення. Воно є могутнім психічним фактором, оскільки тенденції і потяги психічного життя використовують його у своїх цілях: нетенденційне гострослів’я, почавшись як гра, вступає у зв’язок із тенденціями (непристойними, недоброзичливими, цинічними, скептичними). Вплив на слухача (читача) полягає в тому, що той копіює психічний процес автора дотепу: зовнішня перешкода, яку необхідно подолати слухачу задля досягнення задоволення, відповідає внутрішньому гальмуванню дотепника. Подолання зовнішніх перешкод зводиться до подолання внутрішніх витіснень, в результаті ліквідації гальмування звільняється простір для діяльності, що й приносить задоволення.

1Фрейд 3. Остроумие и его отношение к бессознательному...С. 77.

2Там само.С. 78.

Психоаналіз 3. Фройда..,

89

Механізм дотепу (тенденційного гострослів’я) схематично можна подати так:

  1.  Тенденційне гострослів’я починається як нетен- денційна гра, спрямована на задоволення від довільного використання слів та думок.
  2.  Посилення діяльності розуму, який забороняє гру зі словами як нісенітницю, а гру з думками як безглуздя, перетворює гру на жарт.
  3.  Сприяння думкам і посилення їх всупереч критичній установці та міцне опертя на первинні джерела задоволення залучають дотепну діяльність до важливих тенденцій, які борються з витісненням.
  4.  Дотеп (як формальна конструкція) служить тенденціям (як смисловій конструкції) поступальним характером ігрової дії: за допомогою задоволення від гострослів’я (словесної гри) як своєї передумови здійснює нове задоволення шляхом ліквідації згнічень та витіснень.

Отже, процес утворення дотепу веде до символічного задоволення (задоволення шляхом вербалізації бажання). Для утворення гострослів’я мислення переноситься на інфантильну стадію розвитку. Адже інфантильне, за Фройдом,це сфера неусвідомленого.

Відношення дотепу до сновидіння та неусвідомленого

Діяльність сновидіння Фройд зводив до регресії, тобто повороту зі сфери мисленнєвого утворення (думок) до сфери чуттєвого сприймання (образів), внаслідок чого сновидні ідеї набувають візуальності. Завдяки регресії в явному сновидінні внутрішні зв’язки між думками розриваються і втрачаються. Гострослів’я не передбачає регресії думок до образів, однак психічний процес, що супроводжує утворення дотепу, наближає його до сновидіння. Походження дотепу виводиться зі сфери неусвідомленого. На це, за міркуваннями Фройда, вказують характерні риси тенденційного гострослів’я: лаконізм, грайливість, ті самі технічні засоби, що й при утворенні сновидіння, тобто непряме вираження, згущення та зсув. Однак спосіб їх використання інший: діяльність сновидіння значно ширше застосовує ці засоби.

У процесі утворення гострослів’я пряме вираження думки завдяки «відчуттю» (внутрішньому слухові) стримується, натомість виникає потреба в непрямому вираженні. Але його форма стає дотепною лише тоді, коли неможливо простежити її утворення. З огляду на

90

Психоаналіз і літературознавство

це Фройд дійшов висновку, що при формуванні словесного дотепу послідовність думок на мить обривається, після чого раптово виринає дотеп, що означає таку психічну процедуру: «Передусвідомлена думка на певний момент піддається неусвідомленій обробці і її результат у той самий час засвоюється свідомим сприйманням»1.

Лаконізм гострослів’яце результат психічного механізму згущення: у процесі згущення одні елементи втрачаються, а інші посилюються. Спонукальною причиною для занурення в неусвідомлену сферу є те, що там легко здійснюється згущення, здатне принести насолоду. Адже в цьому випадку мислення сягає дитячого джерела задоволення, тобто первинної, позбавленої обмежень, словесної гри. Неусвідомлене оброблення думкице інфантильний тип мисленнєвої діяльності. Загалом психоаналітичне тлумачення специфіки комічного означає повернення втраченого дитячого сміху.

На відміну від сновидіння дотеп не уникає гальмування, а бореться за збереження в незмінному вигляді словесної гри, тобто нісенітниці. На думку Фройда, ніщо так не відрізняє дотеп від інших психічних утворень, як його двоїстість, виражена як «глузд у безглузді», оскільки безглуздя в дотепі є самоціллю: намір отримати первинне задоволення від нісенітниці належить до спонукальних мотивів діяльності гострослів’я.

Отже, діяльність задля утворення дотепу, як і діяльність сновидіння, є поверненням нісенітниці. Різний характер цього повернення вказує на відмінності між двома формами психічної діяльності:

  1.  Сновидінняасоціальний психічний продукт, який нічого не може повідомити іншій людинівиникаючи в глибинах особистості як компроміс психічних сил, що борються в ній, воно залишається незрозумілим для неї самої і тому зовсім нецікавим для іншої людини»). Гострослів’я —«найсоціальніший з усіх спрямованих на отримання задоволення вид психічної діяльності», потребує для своєї реалізації посередництва іншої людини, тому передбачає такі згущення і зсуви в неусвідомленому, які усуваються її розумінням.
  2.  Сновидіння і гострослів’я виникають у різних сферах психічного життя: сновидінняяк непізнане бажання, гострослів’яяк розвинута гра.

1Фрейд 3. Остроумие и его отношение к бессознательному...С. 94.

Психоаналіз 3. Фройда.

91

  1.  Сновидіння, ідучи на компроміси, призначене зменшити незадоволення, гострослів’я, не визнаючи компромісів, сприяє збільшенню задоволення.

Провівши аналогію між гострослів’ям як видом інтелектуальної діяльності та сновидінням, Фройд не лише виявив спільні психічні процеси, пов’язані з механізмами згущення, зсуву та непрямого зображення, а й підкреслив виразну відмінність між ними.

Сновидіння і фантазування

Ще одним об’єктом психоаналітичного тлумачення у теорії Фройда стало фантазування.

Фантазування (італ. fantasia, грец. phantasia —уява)психічна

діяльність, спричинена внутрішнім потягом до задоволення несвідомого бажання шляхом створення образних уявлень.

Як продукт психічної активності, фантазування по-різному виявляє себеяк звичайне фантазування, як невротичний симптом, як мистецтво.

Звичайне фантазування

Воно нагадує денне сновидіння (марення) і властиве всім людям. Така психічна активність людини зумовлена тим, що дійсність, як правило, задовольняє незначну частину її бажань. За відсутності джерел насолоди і способів задоволення кожне спрагле людське бажання стає уявленням: фантазія зображує здійснене бажання і дає символічне задоволення, якого неможливо досягти в реальності. У фантазіях людина тішиться власного свободою від реальності, утверджуючи незалежність задоволення від її суворих вимог. Кожна людина певною мірою живе подвійним життямжиттям у фантазії та життям у реальностістає то твариною, спраглою насолод, то розважливою істотою»). Типовим змістом людських фантазій, на думку Фройда, є задоволення честолюбних, владолюбних бажань (переважно в чоловіків) та еротичних (головним чином у жінок). Сни наяву становлять ядро нічних сновидінь. Нічні сновидінняце перекручені денні, які постають у дещо інших умовах, за значно більшої свободи інстинктивних збуджень. Отже, у фантазіях кожна спрагла людина знаходить свій рай,

92

Психоаналіз і літературознавство

сповнений задоволення і втіхи. Проте фантазія як своєрідне інтермецо (самостійний епізод) в реальності безпечна доти, поки вона не переважає над розважливістю.

Невротичне фантазування

Оскільки фантазування є формою психічної діяльності, що прагне зняти збудження, витіснення пригнічених бажань, це дає підстави стверджувати, що психічна енергія не знаходить реального виходу для свого застояного лібідо. Відплив лібідо до фантазій психоаналіз розглядає як проміжний етап на шляху утворення невротичних симптомів. Адже згнічене лібідо, не маючи виходу сексуальної енергії в об’єктивний світ, шукає для неї іншого виходу: еротичний інтерес з об’єктів зовнішнього світу переноситься до внутрішнього світу особистості, що загрожує втратою контакту з реальністю. Фантазуючи, людина поступово скочується у внутрішню реальністьстворену нею «міфологію». Завдяки відпливу лібідо фантазії отримують надзвичайну психічну енергію. Вони можуть настільки наповнитися нею, що потіснять саму реальність, тобто стануть вагомішими за дійсність (втіляться у формі галюцинацій тощо). А тому на кожну одержиму фантазіями людину чатує небезпекапоглинання власним міфологічним світом. Якщо індивід не знайде іншого виходу для свого застояного лібідо (повністю зосередиться на своїх мареннях), це спровокує формування невротичних симптомів. Відвернення лібідо від можливостей реального задоволення пов’язане з інтроверсією.

Інтроверсія (лат. intro та verso —буквально: тлумачу всередину)

скерованість лібідо (сексуальної енергії) на власний внутрішній світ.

Така спрямованість лібідо фіксує хитке становище між здоровим і хворим станом психіки: «Інтроверт іще не невротик, але перебуває в хисткому становищі; при першій зміні рівноваги сил у нього сформується симптом, якщо він не знайде іншого виходу для свого застояного лібідо»1. Отже, фантазування є одним із симптомів, що попереджають про невдоволений стан психіки. А його посиленняобов’язкова передумова невротич-

1Фройд 3. Лекція 23. Шляхи утворення симптомів...С. 379.

Психоаналіз 3. Фройда.

93

ного захворювання. Так сталося з Ніцше, невроз якого перейшов у психоз: фантазії стали катастрофічним поневоленням його свідомості (одержимість міфологічними образами, зокрема образом Заратустри)1. Отже, невротик потрапляє у фантастичні уявлення як у пущу, з якої часто не здатний вибратися.

Мистецьке фантазування

У мистецтві фантазії з внутрішнього світу повертаються до реальності, у світ зовнішній. Тому мистецтво Фройд розглядав як «зворотний шлях від фантазування до реальності». Воно, як і словесне гострослів’я, є соціальним феноменом.

Митець вдається до світу фантазій, не вдовольняючись дійсністю, способами і об’єктами задоволення, які вона може надати. Цю тезу Фройд аргументував тим, що за своїми схильностями митецьінтроверт, якому недалеко до неврозу. На нього тиснуть могутні інстинктивні потреби (честі, влади, багатства, слави й жіночого кохання), але бракує засобів досягти цих насолод. Тому, вважав психоаналітик, він відвертається від дійсності й переносить усі свої інтереси, а також своє лібідо на вибу- дову тих бажань у світі власної фантазії. Потрібен збіг багатьох різних чинників, щоб не потерпати від наслідків цього розвитку (саме митці часто страждають на часткове ураження здоров’я через неврози)2. Отже, митець потрапляє у кризову психічну ситуацію, яку він може розв’язати, створивши твір, або не розв’язати і стати невротиком.

Фройд відрізняв фантазії митця від фантазувань пересічної людини: для пересічної людини «доступ до насолоди з джерел фантазії дуже обмежений», натомість справжній митець може скористатися джерелами фантазії такою мірою, що досягне неймовірної енергетичної розрядки, тобто відображення неусвідомлених бажань стане сильнішим за згнічення і підірве ці наявні згнічення. Тому творчість передусім знімає психічні збудження і накопичення невдоволених бажань автора.

1Див.: Галеви Даниэль. Жизнь Фридриха Ницше. Пер. с фр.Рига, 1991.

2Див.: Фройд 3. Лекція 23. Шляхи утворення симптомів... —С. 380.

94

Психоаналіз і літературознавство

Фройд вважав, що всі твори мистецтва за своєю суттю егоцентричні, тобто мають героя, що перебуває в центрі уваги і є проекцією самого митця.

«Сни наяву,наголошував Фройд,це сировина поетичної творчості, бо зі своїх марень письменник, переробляючи, перевдягаючи і просіюючи їх, вибудовує ситуації, які відтворює у своїх оповіданнях, романах і п’єсах. Героєм снів наяву завжди є власна особаабо безпосередньо, або досить прозоро ідентифікована з кимось іншим»1. Фантазування, як і сновидіння, піддаються специфічному згущенню та зсуву, оскільки прагнуть стати придатними для колективного споживання. Тому митець змушений вдатися до своєрідного творчого обману, через що нелегко буває здогадатися, що ці фантазування походять з авторових таємних, інтимних джерел. Коли фантазування втрачають явне особистісне, яке б відштовхувало людей, і набувають культурного вияву, придатного для інших, вони стають затребувані ними. Йдеться про здатність митця до художнього формотвореннявміння переробляти матеріал, маскувати різними художніми техніками егоцентричні бажання тощо. Задоволення від художнього твору, вважав Фройд, виникає внаслідок того, що читачі впізнають у відтворених бажаннях власні напруження й згнічення та звільняються від них за допомогою авторового фантазування: митець поміщає читача в такий стан, в якому той також отримує змогу розрядитися своїми непристойними фантазіями без будь-якого сорому і страху.2

Отже, фантазування підтвержує психоаналітичне правило: «денне сновидіння», як і нічне, є здійсненням бажання, прагненням звільнитися з-під влади принципу реальності. Психічну сферу фантазування Фройд назвав «позбавленим принципу реальності заповідником». Художня творчість із психоаналітичного погляду є фантастичним задоволенням неусвідомлених бажань. Завдяки витонченому мистецтву реальні конфлікти в житті митця та його поціновувачів усуваються, психічна система самоочищується і досягає стану рівноваги.

1Фройд 3. Лекція 5. Труднощі і перші здобутки...С . 92.

2Див.: Фройд 3. Поет і фантазування. // Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / За ред. М. Зубрицької.Львів, 1996.С. 83.

Психоаналіз 3. Фройда.

95

Фройдизм як модернізм

Психоаналіз Фройда як складова частина модерністської культури заклав методологію тлумачення передусім для художнього модернізму (сюрреалізм, експресіонізм, дадаїзм тощо), який виник й активно розвивався в одному часі та під його прямим і непрямим впливом.

Модернізм (фр. Modernite сучасність)загальне поняття для позначення некласичного філософського осмислення людини і світу; у мистецтвісистема літературно-мистецьких тенденцій, розгорнутих на порубіжжі XIX—XX ст. як пошук інакшої художньо-образної мови для вираження нового суб’єктивізму, розриву з класичною традицією, принципової відкритості пізнання, плюральності гуманізму, різноманітних моделей перебудови світу тощо.

Зразковим прикладом літературного модернізму, що виник під безпосереднім впливом психоаналізу, є сюрреалізм.

Сюрреалізм (фр. surrйalisme —надреалізм) —художнє явище в лоні модернізму, спрямоване на пошуки «істинної реальності» в суб’єктивному світі.

Психоаналітична увага до несвідомого, розуміння сновидінь, словесного дотепу та фантазувань вплинула на становлення сюрреалізму. Літературний сюрреалізм найяскравіше виражений у творчості французьких письменниківА. Бретона, П. Елюара, JI. Арагона, Ф. Супо, Р. Кревеля та ін. Особистістю, що зробила Виклик, згідно з розумінням Тойнбі, був Андре Бретон (1896—); завдяки його теоретичному осмисленню сюрреалістичні пошуки стали частиною художніх пошуків усього XX ст.

Група сюрреалістів сформувалася на початку 20-х років XX ст. У 1924 р. Бретон видрукував перший маніфест сюрреалізму. «Сюрреалізм,писав він,це не нова художня течія, а спосіб осмислення прихованих сфер несвідомого, надприродного, снів, божевілля, стану галюцинацій»1. Закономірно, що в літературних теоретизуваннях XX ст. почали віднаходити «сюрреалізм» значно раніше (у бароко, романтизмі, символізмі), що стало основою для такого розуміння: до сюрреалізму існував «необґрунтований», тобто неусвідомлений, сюрреалізм2. Цим сюрреалізм нагадував психоаналіз, який

1Бретон А. Манифест сюрреализма. // Называть вещи своими именами.М., 1986.С. 56.

2Див.: Schwarz J. Surrealismus. Berghaus Verlag, 1975.

96

Психоаналіз і літературознавство

також був не відкриттям чогось нового, а реалізованим способом усвідомлення.

Вплив психоаналітичної теорії на сюрреалізм виявився в таких загальних тенденціях:

  1.  Культивування сновидінь як джерела істинних образів. Бретон закликав своїх колег до марення і сновидінь, які є адекватним вираженням невидимої «душевної матерії», її незацікавленої чистої гри. У стані сну письменник стає приймальною станцією несвідомого, не фільтрує його інформацію, а засвоює в чистому вигляді. Бретона захоплює зв’язок між химерністю сну і появою поезії. Озброївшись фройдівською теорією тлумачення сновидінь, він аналізував власні сни, що стало підґрунтям його естетичної теорії, згідно з якою свідомість і пробудження вбивають внутрішню реальність, і лише сновидець, що марить, ясно бачить її. «Абсолюти- зуючи сновидіння...,зазначає сучасна українська дослідниця Л. Левчук,сюрреалісти намагаються довести загальнолюдський характер мистецтва, побудованого за методом образної інтерпретації сну»1.
  2.  Проголошення методу вільного асоціювання основним художнім методом. Неусвідомлене, вважали сюрреалісти, може бути виражено лише неусвідомлено. Тому «рецептом» сюрреалістичної творчості став психоаналітичний метод вільних асоціацій, названий також «методом психічного автоматизму»: митець має набути стану максимальної пасивності, абстрагуватися від себе, своїх талантів, звичок, знань тощо і в цьому стані сюрреалістичної медитації виражати все, що саме собою випливає з несвідомого. Так повинна проявитися мова несвідомого, яка не має нічого спільного зі свідомим мисленням. Ідея несвідомої думки заклала основу розробленої Бретоном сюрреалістичної теорії текстутеорії «автоматичного письма».

Автоматичне письмо (грец. automatosсамодіючий) —письмо, що виявляє реальне функціонування несвідомої думки за відсутності контролю розумом (поза естетичними і моральними міркуваннями).

Фройд не раз підкреслював, що психічне буття існує поза простором і часом. Посилаючись на його ідею про перебування внутрішньої реальності у вічному потоці, Бретон обґрунтував метод психічного атоматизму: «Ав

1 Левчук Л. Психоаналіз: історія, теорія, мистецька практика.К., 2002.С. 208.

Психоаналіз 3. Фройда.

97

томатизм прямо веде в ту область, в якій, як показав Фройд, панує позачасовість і заміна зовнішньої реальності психічною реальністю, що підкорена лише принципу насолоди»1.

  1.  Пошуки нової художньої мови для вираження феномену несвідомого. Сюрреалізм з культом несвідомого руйнував традиційні (свідомі) форми і жанрові структури. Так, сюрреалістичний «епос», заснований на принципі автоматичного письма, прямував до повної формальної анархії, демонструючи розпад цілого на окремі образи, між якими втрачений будь-який зв’язок: марення, сни наяву змінювали одні одних, збільшуючи невизначеність. Текст без плотітакою поставала сюррельність. Свідомо організованій формі художнього твору протистояв потік образів. Щоб виразити цей «внутрішній потік», потрібно було ліквідувати організуюче начало автора. Недаремно постмодерністи завдячували сюрреалістам «смертю автора»2, що було тотожним вбивству свідомості. З метою ліквідації диктатури свідомості сюрреалісти винаходили різноманітні мистецькі ігри. Однією з них була колективна творчість, яка мала зруйнувати егоцентризм авторства. Традиційні композиційні елементи розхитувалися під впливом сюрреальності. Діалог втрачав свій смисл, оскільки кожний з «героїв» промовляв сам у собі. Сюрреалістичний діалог вибудовувався на розриві, невідповідностях (наприклад, чоловік зізнається жінці у коханні, а вона на це відповідає сюрреалістично: «Молочна хмара у чашці чаю...»). Ні про який жанр (роман, повість, новелу) вже не можна було вести мови, оскільки на сюрреалістичному алогізмі побудувати оповідь неможливо. Мозаїчний текст, створений на основі вільних асоціацій, абсурдний монтаж образів, тотальна метафоричність, абсолютизація випадкового, «алхімія слів» і т. д. стали вираженням збожеволілого світу, текст міг бути незрозумілим навіть для самого автора. Руйнація прозової оповідності і народження плаваючого тексту означали катастрофу твору як такого. Нова естетична реальність постала як тотальна поетичність, в якій видіння, люди, бажання, мова були дивними.

1Андреев Л. Сюрреализм. М., 1972.С. 67.

2Див.: Барт Р. Смерть автора. // Барт Р. Избранные работы.

Семиотика. Поэтика.М., 1989.С. 386.

98

Психоаналіз і літературознавство

Сюрреалісти першими замінили ієрархічний твір на спонтанну текстуальність, підготувавши авангардну літературну антитеоріюпостструктуралізм, з якого вилучено традиційне уявлення про автора та художній твір. У другій половині XX ст. французькі постструкту- ралісти знову виступили за повернення до «істинної» спонтанної мови як мови, що передує свідомості.

Отже, руйнування цілісного класичного розуміння психіки як свідомості сприяло авангардним тенденціям у мистецтві XX ст., яке нерідко нехтувало класичною цілісністю художнього світу.

  1.  Культ гри як чистого задоволення. Техніка «автоматичного письма» формувалася також під безпосереднім впливом фройдівського тлумачення зв’язку дотепності з несвідомим. Найвеличнішими вважали образи, найвищий ступінь свавільності, невмотивованості яких практично неможливо «перекласти» раціональною мовою. Вони шокували розумне мислення. Ефект «автоматичного» образу виникав від несподіваного зближення слів, поєднання найвіддаленіших за змістом предметів тощо.

Дух анархізму та авангардизму, химерні фантазування сприяли тому, що дотепна гра ставала панівним прийомом і світоглядом. Привабливість сюрреалістичного образу ґрунтувалася на ефекті несподіваного, вражаючого, диспропорційного безладдя, загаломна здивуванні, візитною карткою сюрреалістів стало «чудесне».

  1.  Утвердження «інфантильної» психології. Сюрреалістична діяльність прагнула виразити «інстинктивну пам’ять». Над концепцією відтворення «інстинктивної пам’яті» працював французький модерніст Марсель Пруст (1871—), розпочавши цикл романів «У пошуках утраченого часу». Бажанням відтворити зародження думки на рівні несвідомих вражень, хаотичної гри асоціацій наснажені творчі пошуки ірландського письменника, засновника школи «потоку свідомості» Джеймса Джойса (1882—), найяскравіше вони втілені в його знаменитому романі «Улісс». Усе це виражало інтерес до «інфантильної» психології.

У пошуках «істинної реальності» сюрреалісти проголосили зоною свободи дитинство і намагалися виявити себе безпосередньо, заперечуючи всі способи, що спираються на вторинні абстрактні поняття. Щоб виразити

Психоаналіз 3. Фройда..

99

чисту безпосередність емоційного імпульсу, художній порив виходив за межі людського, за межі логіки і здорового глузду, наближався до сну і фантазувань дитини. Фундаментальним критерієм свободи дитинства (як і свободи сну) було звільнення з-під гніту раціоналізму. Кодекс мовної анархії і свободи, проголошений у статті Л. Арагона «Трактат про стиль» (1928), полягав у культивуванні неправильних фраз, зневазі до синтаксису, не- передбачуваності, змішуванні часів, частин мови тощо.

  1.  Абсолютизація сексуального бажання. Сюрреалізм від самого початку активно споживав фройдівський пансексуалізмпояснення всіх аспектів людського існування через сексуальність. Світ, на думку Бретона, оновиться і зміниться на основі статевої любові та єдиного енергетичного рушіябажання. Культивуючи бажання, сюрреалісти проголосили принцип еротизації реальності, абсолютизували плотську любов. Еротика була визнана філософським і поетичним принципом, основним змістом сюрреалістичного тексту.
  2.  Розуміння культури як репресивної системи. «Істинною реальністю» для сюрреалістів стала репресована психічна реальність, а тому мистецька діяльність була спрямована на «прорив свободи» у психологічній сфері і бунт проти культури, яка намагається стримати цей прорив. Ідею звільнення особистості від пресу культури наснажував фройдівський аналіз конфлікту між сексуальним інстинктом і культурою.

Захопившись психоаналізом, митці-сюрреалісти зосередилися на різноманітних психічних розладах, пси- хопатологіях. Зі сфери психіатрії вони запозичували поняття на позначення нової манери письма (свій творчий метод художник С. Далі називав «параноя-критичним»). Оскільки сюрреалісти прагнули звільнити міфічне позачасове буття підсвідомості, то таке прагнення закономірно понижувало цінність зовнішньої реальності, самого принципу реальності. Серед сюрреалістів став особливо поширений культ божевілля: художники влаштовували виставки картин, написаних психічно хворими, письменники збирали тексти божевільних, у власних текстах поетизували божевілля. Латиноамериканський поет К. Авріль улюблену тему сюрреалістів виразив у словах: «Божевіллямоє існування. Живу моїм божевіллям. Божевіллямоя атмосфера... Я образ божевілля. Свобода божевілля». Сюрреалістичне бажання, по суті, стало бажанням божевілля.

100

Психоаналіз і літературознавство

Оскільки культ свободи супроводжувався прагненням звільнити несвідоме з в’язниці розуму, то сюрреалісти бунтували проти всіх репресивних установ суспільства. У 1925 р. французькі сюрреалісти звернулися з листом до лікарів психіатричних лікарень, оголосивши психічно хворих «жертвами соціальної диктатури» і вимагаючи їх звільнення.

За допомогою різних засобів митці намагалися досягти неконтрольованого стану. Для виходу в міфічне потойбіччя вони використовували наркотики, алкоголь, тобто стимулювали свою психіку, щоб повністю віддатися іншій реальності, позбутися свідомого контролю над собою, звільнити внутрішню сутністьнадреальність, заховану в підсвідомості. На своїх зібраннях влаштовували «подорожі» в неусвідомлену сферу, викликали з неї різні образи, «відкривали дивні області самих себе». Оскільки сюрреалізм тлумачився як діяльність, що звільнює, як занурення в сутність, як відкриття «внутрішньої матерії», то все, що відрізнялося від свідомого мислення (сновидіння, галюцинації, образи, народжені хворою психікою тощо), особливо приваблювало митців. Сюрреалізм, вважав Арагон, занурює митця в океан буття, який населений «акулами божевілля».

Заради свободи «я» повинно скинути з себе всі суспільні та культурні пута (моральні, сексуальні, сімейні, політичні тощо) і перебратися в іншусюрреальну площину сновидіння, сну наяву, «rqve», тобто марення. «Rqves» —одне з улюблених понять французьких сюрреалістів, подібно до «dream» —англійських. На цьому шляху звільнення сюрреалісти часто не усвідомлювали небезпеки творчості, яка пробуджувала темне внутрішнє царство, давала змогу пригніченим злочинним «заднім» думкам, збоченням і патологіям захопити людину (знаменитий сюрреаліст Р. Кревель, автор тексту «Ви божевільні?» (1929) через деякий час після виходу свого твору покінчив життя самогубством; ідея звільнення «інстинктивної людини» привела С. Далі до того, що він побачив у Гітлері рідну душу сюрреалізму —«істоту параноїчну» тощо).

Ідея репресивного характеру культури осмислювалася і в пізньому авангардизміу другій половині XX ст. Так, Г. Маркузе, теоретик постсюрреалістичної епохи, вів мову про соціальний переворот, який вибухне завдяки лібідному прориву, енергії людської підсвідомості, нагадуючи, що вся культура є результатом репресії.

Психоаналіз 3. Фройда..

101

  1.  Політизація сюрреалізму. Мистецтвозаняття вторинне, а первиннепошуки свободи, вважали сюрреалісти. Ідея перебудови світу на основі звільнення людини активізувала програму сюрреалістичного руху, який прагнув порвати з літературою та мистецтвом і стати масовим рухом звільнення людини від традиційної психології. Ідея тотального психологічного перетворення людини і людства народжувалась під впливом світоглядних амбіцій Фройда. Бретон, наслідуючи його, прагнув стати культурним героєм свого часу, намагаючись організувати із сюрреалізму широкомасштабну акцію.

Під впливом фройдизму перебували також послідовники дадаїзму. Вони пропонували «автоматичне письмо», «інфантилізм» як абсурдність мови, випадкові комбінації слів тощо. У своїх маніфестах дадаїсти посилалися безпосередньо на Фройда.

Дадаїзм (фр. dada —дерев’яний коник, метафоричнодитячий лепет)напрям у модернізмі, що з 1916 по 1921 рік оформився як творчий пошук тотального звільнення від традиційних релігійних, естетичних та етичних цінностей заради ідеалу свободи.

Назва пов’язана з химерним поняттям «дада», що декларує принципову невизначеність значеннядада нічого не означає»). Дадаїсти, як і сюрреалісти, підносили феномен божевілля як вільний спосіб буття. їх мистецтво було призначене звільнити неповторну індивідуальність несвідомого.

У подібному до сюрреалістського пошуку «істинної реальності» у сфері чуттєво-тілесній (несвідомій) перебували експресіоністи, літературно-мистецьке оформлення яких задекларувало себе на початку XX ст. у Німеччині.

Експресіонізм (лат. expression вираження)напрям у межах модернізму, який на противагу художньому зображенню (об'єктивному сприйняттю) утверджує суб’єктивне уявлення про світ.

Прихильники його проголосили «експресіоністське» «вивертання нутрощів» (вивільнення несвідомих передчуттів, страхів, імпульсів тощо) і спонтанне автоматичне вираження основою пізнання внутрішнього світу суб’єкта, через який осягається також внутрішня сутність об’єктивної реальності. Головним орієнтиром стало вираження доведеної до психічного надриву суб’єктивної реальності, що супроводжувалося установкою на інтуїтивізм (безпосереднє вираження митцем

102

Психоаналіз і літературознавство

«ідеї предмета», яка міститься не в реальності, а в його внутрішньому світі або в мисленні про реальність), інфантилізм та примітивізм (несвідому дитячу безпосередність у тлумаченні світу та пошук «істинної сили», примітивної і грубої, тобто «варварської і стихійної безпосередності »).

  1.  Психоаналіз як літературна тема. Психоаналіз відіграв велику роль в особистому житті митців, став своєрідним психотерапевтичним дороговказом для багатьох із них, допоміг збагнути важливі епізоди творчого життя, психічні кризи (зустрітись із власною тьмою без страху і лицемірства). Це викликало своєрідну моду на сповідальні жанри. Багато модерністів вдалося до психоаналізу, створивши психоавтобіографії. У 1925 р. французький сюрреаліст Кревель використав автобіографічний психоаналіз у тексті «Моє тіло і я». У 1928 р. подібне самодослідження здійснив Бретон у тексті «Надя». Значно пізніше Далі, який глибоко поважав Фройда, назвав його патріархом сюрреалістів, особисто зустрічався з ним, здійснив дуже цікавий, щирий і відвертий психологічний самоаналіз у книзі «Таємне життя Сальвадора Далі, розказане ним самим» (1952).

Ранній вплив фройдівських ідей, психоаналітичної методики асоціювання, психоаналітичне відтворення людських переживань і поведінки відчутні у творчості знаменитих австрійських та німецьких письменників Франца Кафки (1883—), Роберта Музіля (1880—), Германа Гессе (1887—), Томаса Манна (1875—), а також у модерністській техніці «потоку свідомості».

Український модернізм, що розгортався одночасно з фройдизмом, також намагався виразити різноманітні деформації психічного життя. Поряд з психоаналітичним дискурсом, як зазначала С. Павличко, активно розвивався паралельний йомупсихопатичний (художні пошуки мови для вираження різноманітних психічних розладів), який мав «багато форм і вимірів»: «Його можна віднайти в кровожерності й брутальності, якими позначена велика кількість текстів початку 20-х років, а також в окремих повторюваних, можна сказати, нав’язливих мотивахсамогубства, божевілля, ненормальності»1. Елементи експресіонізму, сюрреалізму, психоаналітичної сповідальності наявні у творчості Миколи Хвильового (1893—), Валер’яна Підмогиль-

1Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі.K., 1999.С. 268.

Психоаналіз 3. Фройда.

103

ного (1901 —), Тодося Осьмачки (1895—), Володимира Винниченка (1880—) та ін. Так, кричуща експресія проривається з поетичних рядків Осьмачкибризкає кров аж у стелю світів», «бомбою неначе степ набряк», «зарів, як з лісу, дикий крик» тощо). Проблематика «інстинктивної» людини, «чесності з собою» закладає основи модерністської конфліктності у творчості Винниченка. Прозу Хвильового характеризує спонтанний потік асоціацій, несподіваних думок, між якими розривається логічний зв’язок, втрачається традиційна «спокійна» об’єктивна оповідність, на її місці формується невротично збуджене і напружене мовлення, що виражає втрату психічної цілісності людини у психічно неврівноваженій епосі. В. Підмогильний, чия творчість розгорталася під впливом фройдизму, активно пропагував його у своїх дослідженнях.

Оскільки європейська культура зламу віків була «невротичною», а психопатичність —«плідним формотворчим нервом» (С. Павличко), то психоаналітична теорія, яка складалася згідно з духом часу, була не лише складовою модерністської культури, а й інструментом її тлумачення.

Можливості і перспективи психоаналітичного тлумачення літератури

Німецький психоаналітик Андреас Гамбургер (нар. 1954) виокремив такі продуктивні відношення, які пов’язують психоаналіз і літературу:

  1.  Психоаналітична рецепція (лат. гесерtіоприйняття) літератури, тобто запозичення концепцій і понять з літератури та літературознавства.
  2.  Психоаналіз як література, тобто як «частина цілющого літературного дискурсу, розвиток якого намітився в епоху романтизму» -1
  3.  Психоаналітична інтерпретація літератури.
  4.  Психоаналітичний вплив на літературу.

Загалом вплив психоаналізу на естетику виявляється у своєрідній модернізації великим прихильником античності Фройдом класичної арістотелівської теорії катарсису.

1Гамбургер А. Психоанализ и литература. // Ключевые понятия психоанализа. Пер. с нем.СПб, 2001.С. 293.

104

Психоаналіз і літературознавство

Катарсис (грец. katharsisочищення) —естетичне переживання, пов'язане з очищенням душі за допомогою емоцій страху та

співпереживання.

Призначення мистецтва у світлі психоаналізупсихокатарсис: завдяки високорозвиненій здатності до сублімації художник скеровує енергію нижчих потягів на художню діяльність і в такий спосіб пов’язує світ своїх фантазій і бажань з реальним світом, зцілюючись від невротичних симптомів і допомагаючи зцілитися (очиститися) своїм читачам від подібних невротичних внутрішніх напруг. Завдяки цьому письменник, прагнучи до зцілення людських душ, є несвідомим психотерапевтом свого часу.

Психоаналіз як аналіз зв’язку між переживаннями раннього дитинства та особливостями творчої діяльності письменника, його внутрішніх психічних конфліктів і тлумачення мови несвідомого, що виявляється у творчості, став нетрадиційним герменевтичним методом дослідження літератури. Виробивши аналітичну методику тлумачення сновидного тексту, Фройд зорієнтував психоаналітичне літературознавство на розчленування явних смислів. Художній твір розглядали як спосіб маскування несвідомого: митець вдається до естетичного обману, подаючи свої приховані бажання в образній формі. Викрити цей обманінтерпретаційне завдання психоаналітика.

Основним недоліком класичного психоаналітичного тлумачення є його нехтування формою. Адже якщо пси- хоаналітик знає, що художник маскує свої несвідомі потяги, зваблюючи читача «суто формальним, тобто естетичним задоволенням», то, очевидно, його найменше цікавить таємниця майстерності, він ігноруватиме таку «формальність»: для дослідника художня формалише приманка, яку треба відкинути задля об’єкта дослідженняспонукальних мотивів фантазування. Психоаналітичний метод у своїй основі орієнтується на нетрадиційний ідейний зміст твору. Недаремно, аналізуючи твори мистецтва, Фройд наголошував, що питання майстерності перебуває поза межами психоаналітичного дослідження. Так, у праці «Достоєвський і батьковбивство» він високо оцінював Достоєвського як письменника, ставив його нарівні з ПІекспіром; «Брати Карамазови» вважав найграндіознішим романом із будь-коли створених, найбільшим досягненням світової літератури, однак при цьому зауважував, що «психоаналіз зму

Психоаналіз 3. Фройда.,

105

шений скласти зброю перед проблемою письменницької майстерності »1.

Психоаналітичний метод як інтерпретація передусім змісту був гостро розкритикований Юнгом, який звертав особливу увагу на форму (символ, образ, архетип тощо). Однак психоаналіз змісту у Фройда прямував також до психоаналізу форми. Свідченням цього є ґрунтовне психоаналітичне дослідженняДотеп і його відношення до неусвідомленого»), яке Л. Виготський назвав класичним зразком будь-якого аналітичного дослідження2. Психоаналіз не міг обминути увагою форму, оскільки зняття прихованої психічної напруги у душі митця можливе лише тоді, коли він знайде відповідну для цього, художню форму. Адже муки творчості як психічні муки часто пов’язані з незадоволеністю формою, що не дає розрядитися душевній напрузі повною мірою. Незнайдення відповідної формице закріплення невротичного стану, зумовлене низькою якістю сублімації.

Фройдівський психоаналіз художньої творчості приділив однакову увагу аналізу особистості, що проводиться за зразком психотерапевтичного аналізу (бажання творчості сприймається через невротичний конфлікт), та аналізу твору, за якого зливаються позиції автора і психоаналітика: автор несвідомо «інтерпретує» власну невротичну ситуацію, займає психотерапевтичну позицію щодо своєї психіки; психоаналітик, ідучи за голосом «душі» автора, виводить цю інтерпретацію на поверхню свідомості.

Методика психоаналітичного літературознавства розширюється у зв’язку з розширенням об’єкта дослідження. «Методика психоаналітичної літературної інтерпретації,зазначив німецький психоаналітик Гамбургер,залежить від орієнтації тлумача на особистість автора, зміст тексту, форму тексту, чи сприймання тексту»3. Орієнтація на особистість автора передбачає вияв неусвідомлених структур авторської психі

1 Фрейд 3. Достоевский и отцеубийство. // Фрейд 3. Художник и фантазирование.М., 1995.С. 285.

2Див.: Выготский Л. С. Психология искусства.М., 1968.С. 112.

3Див. : Гамбургер А. Психоанализ и литература. // Ключевые понятия психоанализа. Пер. с нем.СПб, 200.С. 289; С. 288.

106

Психоаналіз і літературознавство

ки, отже, причинно-наслідкових взаємозв’язків авторської психобіографії. Орієнтація на зміст тексту має висвітлити зв’язки між латентним смислом художнього тексту і динамікою потягів автора. Орієнтації на форму та сприймання тексту пов’язані з розвитком психоаналітичної методики. Оскільки неусвідомлене можна тлумачити як хаотичний естетичний процес, а формуяк свідому акцію, пов’язану з організацією цього процесу (найвиразніша риса Я, яка відрізняє його від Воно,потяг до синтезу, до об’єднання психічних процесів), то формальні аспекти художнього тексту можна розглядати як результат цього «рятівного» синтезу. Відповідно, форма реалізує не менш важливу за зміст функцію «особливого психологічного захисту».1 Інший погляд на формуяк на комунікативний посередник між автором і читачем. Активізація позиції читача, орієнтація літературознавства на «еротичні» особливості тексту та сприймання сприятиме розвитку психоаналізу сприймання літературних текстів.

Поставивши проблему сновидіння як проблему тексту, не спрямованого на розуміннямета сновидь не в тому, аби щось повідомити, вони не засіб спілкування, а навпаки, прагнуть зоставатися незрозумілими»2), та проблему дотепу як задоволення від психічних процесів, Фройд надихав мистецтво на культивування чистого естетизму спочатку в модерністському, передусім сюрреалістичному, а згодом у постмодерністському вияві. Уявлення про гедоністичну (грец. gedoneнасолода) особливість творчості, спрямованої на задоволення бажання, сформувало в другій половині XX ст. нову теорію творення і тлумачення тексту.

Запитання. Завдання

  1.  Порівняйте ідеї 3. Фройда та Ч. Ломброзо. Що істотніше вносить автор психоаналізу у розуміння творчої людини?
  2.  Поміркуйте над тим, чому художній твір аналогічний сновидінню. Чи можна вважати сновидіння, яке спонтанно виникає у психічній структурі сплячого, «чистою творчістю», а твір —«заангажованим» сновидінням?

1Див. також про психологічне значення форми у праці: Выготский Л. Психология искусства. М., 1968.

2Фройд 3. Лекція 15. Сумніви й критичні зауваження...С. 231.

Психоаналіз 3. Фройда.

107

  1.  Чи можна кожен художній твір розглядати аналогічно сновидіннюяк здійснення сильного, згніченого неусвідомленого бажання автора?
  2.  Прочитайте статтю Г. Гессе «Художник і психоаналіз», в якій ідеться проте, що теоретичні психоаналітичні погляди на душевні процеси підтверджують майже всі його уявлення, створені фантазією і власними спостереженнями. Чи поділяєте ви думку Г. Гессе, що найкраща наукова прихологія не може допомогти художньому зображенню людини?
  3.  Прочитайте «Польові дослідження з українського сексу» 0. За- бужко. Які фройдівські ідеї використовує авторка цього тексту? Знання цих ідей сприяє чи шкодить художньому пізнанню?
  4.  Прочитайте працю Ю. Тинянова «Архаїсти і новатори» (1929). Зіставте формалістську теорію еволюції (взаємодії між письменниками) з теорією еволюції Г. Блума, що грунтується на психоаналітичній концепції едіпового комплексу.
  5.  Щоб довести, що сновидінняце здійснене бажання, Фройд звертався до аргументів мови, наводячи різні вислови, прислів’я, що відповідають українському «Що сниться курці? Просоі доходив висновку «Та ж немає прислів’їв, які б запевняли, ніби свині або гусці сниться, як їх ріжуть1 Спробуйте також знайти «мовні» аргументи з українського фольклору для підтвердження фройдівської теорії сновидіння як здійсненого бажання.
  6.  Проаналізуйте власні сновидіння, простежте, чи підтверджується фройдівська теорія сновидінь як «засобів усування через галюци- наторне задоволення психічних подразників, що порушують сон».
  7.  Зіставте платонівське вчення про ідеї як першосутності світу з фройдівською теорією сновидінь, в якій первинність латентних думок зумовлює появу віддалених від їх істинного значення образів.
  8.  Знайдіть в історії української літератури випадки впливу фрой- дівських ідей на творчість відомих вам письменників. Зверніть увагу, де письменник втрачає майстерність, автоматично переносячи техніку психоаналізу на власну творчість, а де він чинить творчо.
  9.  Г. Гессе так оцінив відношення психоаналізу до мистецтва: «Психоаналітичний метод дослідження дозволив глибоко проникнути в механізми і закономірності прояву поетичної душі, але він не зміг сказати рішуче нічого про те істинно важливе, що закладене у будь-якому творі мистецтва: про досягнутий в ньому рівень майстерності». Знайдіть у психобіографічних дослідженнях Фройда ( розвідки про Леонар- до да Вінчі, Достоєвського та ін.) підтвердження цього міркування.
  10.  Охарактеризуйте переваги і недоліки психоаналізу як світогляду, психобіографічного методу, теорії тлумачення.
  11.  Проведіть психоаналітичне дослідження «Дотеп у сюрреалістичному образі» на матеріалі українського сюрреалізму (поети і прозаїки Нью-Йоркської групиЕ. Андієвська та Ю. Тарнавський).

1Див.: Фройд 3. Лекція 8. Дитячі сновиддя...С. 125.

108

Психоаналіз і літературознавство

  1.  Оберіть письменника для студії «Психоаналіз у творчості письменника...» (Ф. Кафка, Г. Гессе, Р. Музіль, С. Цвейг, В. Набоков, В. Винниченко, В. Підмогильний та ін.) і проведіть дослідження.
  2.  Поміркуйте над темою «Психоаналітична методика асоціювання і художня манера Д. Джойса».

Література

Андреев Л. Г. Сюрреализм. М., 1972.

Ґадамер Г-Ґ. Герменевтика і поетика. Пер. з нім.K., 2001.

Ключевые понятия психоанализа. / Под ред. В. Мертенса. Пер. с нем.СПб, 2001.

Левчук Л. Т. Сюрреалізм. // Естетика.  K., 2000.

Левчук Л. Т. Психоаналіз: історія, теорія, мистецька практика.K., 2002.

Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі.K.,

1999.

Рікер П. Конфлікт інтерпретацій. Герменевтика і деконструкція: дискусія Г.-Ґ. Ґадамера і Ж. Дерріди. //Антологія світової літературно- критичної думки XX ст. / За ред. М. Зубрицької.Львів, 1996.

Рославец E. Н. Разрушение образа. О некоторых тенденциях современного зарубежного искусства.K., 1984.

Фрейд 3. Остроумие и его отношение к бессознательному. // Фрейд 3. Художник и фантазирование.М., 1995.

Фройд 3. Поет і фантазування. // Антологія світової літературно- критичної думки. / За ред. М. Зубрицької.Львів, 1996.

Фройд 3. Сновиддя. // Фройд 3. Вступ до психоаналізу.K., 1998.

Фрейд 3. Я и Оно. В 2-х т. Т. 2.Тб., 1991.

Schwarz J. Surrealismus. Berghaus Verlag, 1975.

3.

Аналітична психологія К.-Г. Юнга як «романтичний» психоаналіз

Оскільки несвідоме було не оригінальним відкриттям Фройда, а лише його осмисленням, то загальне поняття «психоаналіз» метафорично вживається у значенні «глибинна психологія», що досліджує неусві- домлене. Інше тлумачення головного об’єкта дослідженнянеусвідомленоговизначає і нову його якість. Аналітичну юнгівську психологію можна охарактеризувати як «романтичний» психоаналіз. «Інтерес Юнга до неусвідомленого,писав Фромм,був інтересом захопленого романтика, а Фройду був властивий критичний інтерес раціоналіста. Вони могли зустрітися, але йшли в різні боки, розрив був неминучим».

Якщо «реалістичний» психоаналіз Фройда був розбудований на науковому культі свідомості, то «романтичний» психоаналіз Юнга постав на міфологічному культі неусвідомленого. «Моє життя,писав Юнг,це історія самореалізацїі неусвідомленого. Все, що є в неусвідомленому, намагається реалізуватися, і людська особистість хоче розвиватися із своїх неусвідом- лених джерел, відчуваючи себе як єдине ціле».

К.-Г. Юнгавтор аналітичної психології

Карл-Густав Юнг (18751961) народився у швейцарському містечку Кесвілі в сім’ї пастора реформатської церкви. Його дідпрофесор медицинипереїхав з Німеччини у Швейцарію за рекомендацією вчено

110

Психоаналіз і літературознавство

го А. фон Гумбольдта. Батько Юнга був доктором філології, вивчав східні мови, але, розчарувавшись у науках, повністю поринув у теологію і віру. З роду матері протягом багатьох поколінь чоловіки ставали протестантськими пасторами. Релігія і наука, медицина та філологія тісно переплелися в цій родині, що значною мірою визначило творчі амбіції Юнгапоєднати їх у так званій аналітичній психології, давши сучасній людині цілісний терапевтичний міфологічний світогляд. Розчарувавшись в офіційній релігії, він дійшов висновку, що сучасна релігія, відірвавшись від життєвого досвіду, живого переживання Бога, йде тим самим шляхом, що й наукауникаючи сутнісних проблем психічного людського існування. А тому живий індивідуальний релігійний досвід постав у його експериментах вищим, ніж догматичні вчення, а психоаналітична наукаяк аргумент віри в Бога. Це дало змогу Юнгові наприкінці життя на питання, чи вірить він у Бога, переконливо відповісти: «Я не вірю, я знаю».

На відміну від свого батька, який сліпо підкорявся біблійним заповідям і «знав» Бога як догматичний релігійний закон, Юнг практикував живий містичний досвід спілкування з Богомяк емоційне переживання і відчуття у своїй душі. Містичні осягнення тісно пов’язали дитячі одкровення з глибокими переживаннями в зрілому віці під час «творчої кризи». Тому він по-новому продовжив сімейну релігійну традицію. Про глибоко релігійного батька він написав, що той не знав живого Бога, тобто Бога вільного і всемогутнього, який стоїть над людським осмисленнямБіблією і Церквоюта спонукає кожну нову особистість творчо продовжувати нескінченний духовний акт пізнання ніколи до кінця непізнава- ної божественної сутності. У психотерапії важливу роль було приділено релігійним почуттям, які, на переконання Юнга, закорінені в колективному неусвідомленому, у «метафізичній потребі» кожної людини: божественна присутність у людській психіці виконує керівну символічну роль у спрямуванні особистості до єдності та цілісності. Власне релігійна функція у Юнга була такою ж важливою, як сексуальний інстинкт у Фройда.

Отже, всупереч раціоналісту Фройду, який духовну істину заземлив у сферу першоінстинкту, Юнг зберіг у психоаналізі високий романтичний пафос. Його духовна орієнтація випливала з релігійності та філософської традиції ідеалізму й ірраціоналізму.

Аналітична психологія К.-Г. Юнга

111

Ідеалізм (грец. idea ідея)філософські концепції, які витлумачують світобудову та світопізнання під знаком домінування духовного феномену.

Давню ідеалістичну установку вперше виразив Платон у філософській концепції світу ідей як ідеальних зразків чуттєво-матеріального світу. Класичне визначення «реалістичної» та «ідеалістичної» установки у пізнанні належить німецькому філософу Георгу-Вільгельму-Фрідріху Гегелю (1770—).

Ірраціоналізм (лат. irrationalis —несвідоме) —філософські течії, які проголошують ірраціональні феномени (волю, емоції, фантазії тощо) основою світу та його розуміння.

Ірраціоналізм виник на противагу філософській класичній традиції, яка на перше місце поставила розум та раціональність, тобто загалом на противагу духу Просвітництва. Німецька ірраціоналістська традиція формувалася в лоні раннього та пізнього романтизму (Йоганн-Вольфганг Гете (1749—), Фрідріх Шлегель (1772—), Фрідріх-Вільгельм-Йозеф Шеллінг (1775—), Артур Шопенгауер (1788—), Едуард Гартман (1842—), Фрідріх Ніцше (1844—), Освальд Шпенглер (1880 —)).

Світогляд Юнга та ірраціоналістська, романтично-містична традиція

Світогляд Юнга сформувався на основі романтичної традиції німецької культури. У ньому було продовжено філософсько-світоглядні пошуки Гете, який вважав, що лише через творчу особистість природа усвідомлює саму себе, пізнає, що є і що відбувається. Хто прагне вищого, вважав Гете, той повинен прагнути цілого, хто вивчає дух, повинен вивчати природу, оскільки все цегармонійне Єдине, а кожний індивідлише один орган, і потрібно поєднати окремі органи в одне-єдине сприймання і віддати його Богу. Юнг читав «Фауста», співвід- носячи твір із власного життєвою ситуацією.

За легендою, дід Юнга вважався позашлюбним сином Гете. Зіткнення гетівського Фауста з темною сутністю своєї істоти, зі своєю зловісною тінню, з Мефістофелем Юнг сприймав і як особисту драму, отриману в спадок: «Дихотомія Фауст —Мефістофель уявлялась мені в одній людині, і цією людиною був я... Це була

112

Психоаналіз і літературознавство

моя доля і всі перипетії цієї драмимої власні, і я пристрасно брав у них участь. Будь-яке рішення тут мало для мене цінність». Пізніше у своїх працях Юнг послідовно звертався до проблем, яких, на його думку, уникнув Гете у «Фаусті» (повага до прав людини, шанування старовини, нерозривність духовної історії і культури)1. У юнгівській романтизації психоаналізу також вчувається відлуння фаустівського бунту проти премудрості наук, що не дають переживання істини.

Під час навчання в базельській гімназії Юнг прочитав зовсім протилежний за духом твір —«Так казав Заратустра», його охопив глибинний страх перед екзистенційною катастрофою боговідступника Ніцше. Творчість і особиста доля Ніцше, що найдраматичніше виразила кризовий характер перехідної епохи на порубіжжі (песимізм, пов’язаний із втратою віри та переоцінкою традиційних цінностей), повернули Юнга до осмислення значущості традиції в її споконвічному відродженні. Ірраціоналізм німецької філософії значною мірою визначив юнгівський вибір психіатрії як «науки про особистість».

Течіями, що передували аналітичній психології, Юнг вважав гностицизм та неоплатонізм.

Гностицизм (грец. gnostikos —пізнавальний)релігійно-філософська течія, що поєднала в собі ідеї раннього християнства з релігійними ідеями Давнього Сходу (іудаїзм, зороастризм тощо) та з античною міфо-філософією.

Гностицизм для аналітичної психології був зразковою синтезуючою моделлю осмислення людини і світу.

Неоплатонізм є зразковим середовищем для «алхі- мічного» перероблення християнського міфу, який на початку XX ст. потребував модернізації.

Неоплатонізм (грец. neos —новий і платонізм)—філософсько-містичний світогляд античності, який поєднав східні вчення з грецькою філософією: синтез ідей Платона з ідеями, спрямованими на поєднання містики, витонченої логіки та етичної установки.

Гностицизм та неоплатонізм цікавили Юнга передусім як поєднання філософії й релігії, тобто логіки та містики, і як поступ загальнолюдської традиції. У поєднанні різних релігійних учень він також бачив традиційний шлях давнього та сучасного плідного духовного

Див.: Юнг Карл Густав. Воспоминания. Сновидения. Размышления...K., 1994.C. 232.

Аналітична психологія К.-Г. Юнга

113

пошуку. Так, зороастризм (назва походить від імені пророка і засновника релігійного вчення Зороастра, або Заратустри) як давня дуалістична релігія (лат. dualisдвоїстий, тобто такий, що визнає два першоначала світу) сформувався на території Персії у VII—VI ст. до н.е. і проник в іудаїзм та християнство. Основні ідеї зороастризму (ідея боротьби двох протилежних началдобра і зла, світла і тьми, життя і смерті, вчення про страшний суд, про воскресіння мертвих, про народження дівою Спасителя світу тощо) буквально перетворилися та реалізувалися в християнстві. Іудаїзм виник на противагу релігійному дуалізму як перший зразок монотеїзму, тобто віри в єдиного Бога, тісно пов’язуючись з античною містично-філософською традицією. Головний філософський зміст неоплатонізму виражає ієрархія буття по низхідній і висхідній лініях. Там первинно існує Єдине Благо, яке еманує (витікає) в Розум, де відбувається диференціація на множинність ідей. Розум, у свою чергу, «витікає» в Душу (психе), в якій з’являється чуттєве начало і утворюються ієрархії людських істот, а також іншихдемонічних, астральних, тваринних істот. Завдяки еманації Духу в Матерію утворюється розумний і чуттєвий Космос. Духовне завдання людини полягає в тому, щоб повернутися по висхідній до Абсолюту.

Юнг збагнув, що з давніх-давен мислителі вивчали проблеми, які зацікавили його на початку XX ст. Так, гностики у своїй містичній практиці зіткнулися зі світом неусвідомленого, а їх вчення в середні віки продовжили алхіміки, які виявили існування різних можливостей впливу на течію природних, стихійних процесів.

Алхімія (лат. alchimiaчорна магія)синтетичне поєднання язичництва, іудаїзму, християнства та античної філософії у середньовічній Європі, в основі якого перебувала ідея трансмутації (перетворення) елементів, стихій тощо.

Метою містичної хімії, або «хімічного мистецтва», став пошук «філософського каменя», за допомогою якого можна було б перетворювати неблагородні метали на золото, а також пошук таємниці життя та вічної молодості.

Виявилося, що «Філософія несвідомого» Гартмана, створена у 1869 р., спиралася на ірраціоналістську традицію. Свої головні наукові відкриття Юнг також намагався пов’язати з багатовіковим пошуком. Початкові ідеї аналітичної психології можна вивести з містифіка

114

Психоаналіз і літературознавство

ції, написаної ним під провокативною назвою «Сім настанов мертвим...», що за експресією та пафосом нагадує «Так казав Заратустра» Ф. Ніцше і в якій автор виражає себе як послідовник гностицизму. Цей містично-філософський твір втілив психологічно-духовні пошуки Юнга в період духовної кризи (1913рр.). Згодом він назвав аналітичну психологію за її синтезуючий характер «алхімією XX століття» і провів зіставлення у дослідженні «Психологія та алхімія» (1944).

Ідеї алхіміків та неоплатоніків становили для Юнга важливу концептуальну опозицію. Світобудова в алхіміків була тісно пов’язана з ранньою античною міфологією, згідно з якою світ народжується як результат сакрального (лат. sacer (sасгі) —священний) шлюбу Матері-Землі та Отця Небесного. Алхіміки вважали зародження буття відповідним зародженню та еволюції людини: спочатку відбуваються «заручини» «жіночого» і «чоловічого» начал, потім «весілля» (запліднення), даліутворення зародку і ріст «плоду», або «насіння». Такі «чоловічо-жіночі» процеси аналогічні у живій і неживій матерії, між якими алхіміки не бачили великої різниці. Вчення неоплатоніків розгорталося на ідеалістичній концепції Платона з яскраво вираженим протиставленням неба та землі як батьківського і материнського начал. Отже, батьківське виступило як єдине творче начало. На неоплатонічну матрицю був накладений християнський патріархальний міф, який витлумачив Дух як вищу реальність і Матеріюяк нижчу.

Ідеї алхіміків дали Юнгу могутню поживу для обґрунтування єдності природного та духовного буття, відіграли важливу роль у критиці ним патріархального пафосу психоаналізу Фройда і реабілітації жіночого принципу в аналітичній психології. Фройд, вважав Юнг, запровадив у свою теорію неусвідомленого класичні мотиви гностиківсексуальність і жорстку батьківську авторитарність (що виступила як закон свідомості): гностичні мотиви Бога-Отця яскраво виявилися у Фройда в аналізі чоловічої психології як розвитку Над-Я. Однак Фройд, на думку Юнга, через свій раціоналізм не помітив іншого важливого аспекту гностицизму. Юнг зазначав, що, за гностичною традицією, людям у дар вищим божеством був посланий «кратер», «чаша духовної трансформації», в якій, за «жіночою» символікою алхіміків, відбувалося перетворення й переродження субстанцій. Цьому принципу не знайшлося

Аналітична психологія К.-Г. Юнга

115

місця у фройдівському патріархальному світі. І Фройд не самотній зі своїм упередженням: «У католицькому світі Богородиця і наречені Христа лише недавно були допущені в Телемський монастир і, таким чином, після багатостолітніх вагань частково канонізовані. У протестантів та іудеїв панує Бог-отець. ...Центральним в моїх психологічних концепціях також є процес внутрішнього переродженняіндивідуації»1.

Відповідно й історія психічного розвитку людини в Юнга принципово відрізняється від фройдівської. Це не просто історія виникнення і розвитку свідомості із першоджереламатеринської сфери неусвідомленого. На стадії народження свідомості з несвідомої сфери, тобто зародження індивідуальної психіки, панує материнський принцип, архетип Великої Матері. Після «матріархальної» стадії психіка вступає в «патріархальну», коли утверджується Его (свідомість), тобто активізуються батьківські архетипи, а жіноче начало має бути підкорене. Однак ця стадія передбачає інтегральний, завершальний етап, пов’язаний з воскресінням жіночого начала в структурі психічного, з об’єднанням усіх психічних протилежностей, чоловічого й жіночого, духу і природи, свідомого і несвідомого тощо. Цей інтегральний етап є найважливішим у розвитку людської психіки, оскільки людський індивід з’являється на світ, на думку Юнга, із «цілісним особистісним ескізом». Тут психоаналітик відмежувався від раціонального однобічного (природного) детермінізму, згідно з яким людська психіка зумовлена певною спадковістю, дитячим тавром сексуальності тощо.

Значне місце в теорії Юнга посідала міфологія (у проекті синтезу науки та міфу). Фройд також вказував на очевидну єдність міфології й психоаналізу, зазначаючи, що теорія інстинктів —«це, так би мовити, наша міфологія. Інстинктиміфічні істоти, дивовижні у своїй невизначеності»2. Юнг виразно бачив відображення історії психічного розвитку людини в міфологічних сюжетах поклоніння великому Богу, який позбавляє світ від тьми, як поклоніння еволюційному факту набуття свідомості. Після спостережень за туземцями Африки, які поклоняються Богу-Сонцю і щоранку гостро переживають його народження, Юнг писав: «Я тоді

1Юнг Карл Густав. Воспоминания...С. 202.

2Фройд 3. Лекція 32. Страх та інстинкти...С. 562.

116

Психоаналіз і літературознавство

збагнув, що в душі відвічно живе потяг до світла, нестримне бажання вирватися із первинної тьми. Вночі все живе потопає в глибокій печалі і кожною душею оволодіває несказанна туга за світлом. Цей тужливий погляд ми читаємо в очах ту земців і в очах тварин. В очах тварин відчутна печаль, і ми ніколи не взнаємо, чи народжена вона в їх душах, чи це хворобливе почуттязнак первинного, першопочаткового стану світу»1.

Міф, на думку Юнга, виникає після того, як культура (тобто свідомість) позбавила людину первинної тьми інстинктів. Первинна тьма співвідносна з глибокою материнською таємницею, а намагання побачити світлобажання набути свідомість. Однак християнський міф, в якому утвердилася перемога свідомості (світла, порядку) над неусвідомленим (тьмою, хаосом), Юнг вважав недосконалим через недооцінку жіночого принципу, а отже, неусвідомленого, тьми, зла, хаосу, тіла тощо. Він керувався глибинним переконанням, що нікому не дано вирватися з «чорної колективної тіні», а тому замість стану хронічної неясності мислення, який називають «нормальністю», потрібно дістати знання про тьму, що виявляється у кожній людині.

До речі, «Фауст» Гете цікавив Юнга саме значущістю Мефістофеля: Гете для Юнга був національним генієм і пророком, який подивився в обличчя злу, побачив не лише його могутню владу, а й таємничу роль у духовному очищенні людини. Тому Юнг вважав за необхідне сформулювати метафізичний принцип зла, суть якого в тому, щоб не лише визнати законне існування зла, тобто присутність зла у природі людини, а з психологічного погляду визнати його рівність, хоч і протилежність добру. Релігійне «спасіння» також осмислював через здатність усвідомлення, чого хоче темний аспект людської особистості. Людство стоїть, вважав Юнг, перед необхідністю так переорієнтувати свою свідомість, щоб збагнути: добро і зло, світло і тьмачастини парадоксального цілого.

Юнг обстоював думку про цілісність богообразу, який поєднує матерію і дух, тьму і світло. Набуваючи безпосереднього досвіду, людина усвідомлює, стверджував він, що її психічна структура повторює структуру всесвіту, а богообразце «певна проекція внутріш

1Юнг Карл Густав. Воспоминания... С.267.

Аналітична психологія К.-Г. Юнга

117

нього відчуття якогось великого протистояння». Свідомість сучасної особистості виражає, на думку Юнга, суперечності в самому богообразі, що є не просто Світлом, а Світлом, яке виникає з Тьми. А тому релігія XX ст. повинна прийти до такого монотеїзму, за якого богообраз включав би в себе філософський комплекс опозицій і моральну неоднозначність, зберігав цілісність і єдність. Відповідно, смислом новітнього «богослужіння», вважав Юнг, повинно стати відчуття єдності, яке визнає рівну, хоча й різну, значущість світла і тьми, добра і зла, чоловіка і жінки: значущість світлотьми є значущістю Творця, що усвідомлює своє творіння, людини, що усвідомлює себе саму тощо.

Юнг намагався наблизити науку до першоцінності міфу. На його думку, ніяка наука не зможе замінити релігійний міф, і ніяка наука міфу не створить. У праці «АКЖ...» він зізнавався, що при описуванні психічних процесів свідомо віддавав перевагу міфологічному способу мислити і говорити, оскільки цей спосіб виразніший і точніший порівняно з абстрактною науковою термінологією1. Своєрідно пояснював і неусвідомлене: «Я надаю перевагу терміну «неусвідомлене», хоча знаю, що з тим самим успіхом можу говорити «Бог» або «демон», якщо хочу виразити дещо міфологічне. Коли я користуюся міфологічним способом вираження, я пам’ятаю, що «мана», «демон», «Бог» —синоніми «не- усвідомленого» і що ми знаємо про них так само багато і так само мало»2.

Оскільки з психотерапевтичного погляду важливо назвати емоції, які приносять страждання, тобто дати їм ім’я, персоніфікувати їх, то спілкування зі світом психічного відбувається міфологічною мовою. Так діяв Юнг, коли запроваджував у свою теорію першообрази (архетипи) Тіні, Аніми, Анімусу тощо. Російський видавець Юнга Е. Метнер порівнював його з Парацельсом: якщо Парацельс намагався звільнити людину від вселених у неї злих духів, то Юнг збагнув, що звільнитися від цих духів неможливо, оскільки вонисама природа, тому почав «прилаштовувати» їх у своїй психології не- усвідомленого. Можна погодитися з Метнером, що «прилаштовані» в юнгівській психології неусвідомле-

1Див.: Юнг К. Г. АІON. // Юнг Карл. Избранное. Минск, 1998.С. 174.

2Юнг Карл Густав. Воспоминания...С. 331.

118

Психоаналіз і літературознавство

ного «злі духи», втративши свою тотальну владу, розпочали діалог з людиною.

Закономірно, що в містично-романтичному світогляді Юнга важливу роль відігравала національна традиція, з якою пов’язане відкриття колективного неусвідомленого. Психоаналітик вважав, що тіла і душі людей містять ті самі елементи, що тіла і душі їх предків, відрізняються лише перекомбінуванням складових. Тому втрата зв’язку або незакоріненість у традиційному досвіді є основою душевно-психічних хвороб людини. Згідно з міфологічною мовою колективне неусвідомлене в Юнга відповідає міфічній «країні мертвих» («землі предків»). Проникаючи в «країну мертвих», душа набуває містичної здатності оживляти привиди й одягати у видимі форми давні інстинктиколективне неусвідомлене. Отже, душа дає потойбіччю можливість контакту з посейбіччям, стаючи посередником між ними.

У праці «AION...» Юнг, обґрунтовуючи теорію неус- відомленого, яка передусім протистоїть фройдівському атеїстичному психоаналізу, зазначав, що пояснювати природні сили, що інстинктивно діють всередині людини, «божою волею» вигідніше і психологічно «коректніше». «Ми при цьому відчуваємо,зазначав він,що живемо в гармонії з habitus1 наших предків, з життям їх психіки; тобто ми функціонуємо так само, як функціонувала людина завжди і у всі часи...

І тому, коли я пропоную розуміти виявлені нами в собі імпульси якбожу волю, то намагаюся підкреслити, що в них треба бачити не свавільні бажання і волевиявлення, а деякі абсолютні величини, з якими потрібно навчитися правильно спілкуватися»2.

Формування світогляду Юнга відбувалося на тлі модерністської критики культури. Юнгівська новоромантична міфологія була спрямована на синтез світоглядів Сходу і Заходу. Європейська культура за своїм провідним характером екстравертна, зорієнтована на об’єктивний світ. Вона віками прямувала шляхом прагматичного мислення, активної діяльності, маючи на меті підкорення зовнішнього світу. Східна культураінтровертна, орієнтована на внутрішню (суб’єктивну) реальність, на діалог з ірраціональними феноменами. Закономірно, що Європа у своєму спрямуванні назовні, в

1звичай (лат.)

2Юнг К. Г. AION... —С. 191.

Аналітична психологія К.-Г. Юнга

119

об’єктивний світ, втратила значущість містичного знання, його живого досвіду, до якого Юнг у XX ст. намагався спонукати європейця заради зцілення його ж душі. Він розумів, що немає абсолютно досконалої культури, оскільки завжди в процесі культурного розвитку з’являється однобічність, нехтується або один, або інший аспект. Так, античність у своїй основі була культурою індивідуалістичною та аристократичною, але розвиток індивідуальності відбувався за рахунок пригнічення простого люду, який становив більшість. На зміну античності прийшло християнство як культура колективна і демократична (християнство проголосило цінність простої людини і засудило принесення більшості (народу) в жертву ціннішій у культурному плані меншості). Однак у цій колективній культурі окрема особистість втрачає своє значення, оскільки індивідуальні цінності принципово недооцінювались. Юнг прагнув у межах духовних пошуків гностиків та алхіміків до такого синтезу, де подібні протилежності об’єдналися б. Відчуваючи основний культурологічний пафос модернізму, спрямований до античності з метою відродження індивідуалізму, він визнавав реабілітацію індивідуальних цінностей лише разом із визнанням значущості цінностей колективних.

Критика догматичного християнства, яке дозволяло єдиний духовний вибір, але виключало можливість інших, заодно й пригнічуючи людську природу, привела Юнга до обґрунтування індивідуальної релігійності на основі живого переживання національної традиції. У юнгівському релігійному пошуку з’явився образ «арійського» Христа, що також відповідало духу романтичного світогляду.

Будь-яка релігія, на думку Юнга, є «спонтанне вираження певних пануючих психічних станів», християнство ж сформувало той стан, що панував на початку нашої ери і витіснив або пригнітив усі інші. Та коли вплив християнського міфу послаблюється, на поверхню виходять пригнічені психічні сили (наприклад, народні язичницькі вірування). Юнг вважав, що сучасна йому Європа переживає кризу християнства, звертаючись до символів і релігій Сходу. Це пов’язано з тим, що в колективному неусвідомленому європейців відбувається заміна християнської Трійці четверицею, тобто реабілітація четвертого елементаземного, темного, жіночо

120

Психоаналіз і літературознавство

го начала, вилученого з символу християнської віри. Недаремно й канонізація католицькою церквою у 1950 р. Святої Діви Марії стала для Юнга символічним осмисленням четвериці, означенням нового повороту в християнській релігійності, коли поряд із чоловічим активізується жіночий принцип. Юнг це витлумачив так: одвічно не будучи божественною, Діва Марія репрезентує тіло, така її присутність є дуже важливою в онтологічному смислі, оскільки Вона ліквідовує розкол між протилежностямиМатерією і Духом. А тому наукові прозріння психоаналізу, на думку Юнга, повинні сприяти становленню метафізичної установки, що відповідає духу сучасності. «Психоаналізу,писав він,треба дати час, щоб він зміг із багатьох центрів проникнути у свідомість народів, знову пробудити в інтелігенції інтерес до символів і міфів, обережно повернути Христу образ пророкуючого бога виноградної лози, яким він був колись, і, таким чином, ввібрати в себе екстатичну енергію християнства, звести все до одного кінця, зробити із культу і священного міфу те, чим вони були, а саме п’янке і радісне свято, в якому етичні і тваринні начала в людині злиті воєдино. Саме в цьому полягає велика доцільність давньої релігії».

Звичайно, Юнга на шляху «міфологізації», «фемінізації» та «романтизації» психоаналітичної теорії можна легко звинуватити в містицизмі та ірраціоналізмі. Але не можна не погодитися з відповіддю, яку він давав на такі звинувачення: оскільки цілісність душі ніколи не може бути схопленою самим лише інтелектом, то психологія, що задовольняє лише один інтелект, ніколи не стане повноцінною терапевтичною практикою.

Зустріч і розрив із психоаналізом Фройда

У 1895 р. Юнг вступив до Базельського університету, де вирішив спеціалізуватися з психіатрії і психології. Після навчання з 1900 р. працював у клініці для психічно хворих асистентом у швейцарського лікаря-психіатра Е. Блейлера, який у своїх працях описував стан роздвоєння особистості і запровадив у психіатрії термін «шизофренія» (розщеплення уявлень, що зумовлено послабленням асоціативних зв’язків та структур і хаотичним розривом думок). Феноменологія шизофре

Аналітична психологія К.-Г. Юнга

121

нії як проблема розщеплення і пов’язана з нею проблема «збирання» особистості стали серйозним зацікавленням Юнга, він вважав, що це явище не можна пояснити з позиції фройдівського пансексуалізму. У 1902 р. він захистив докторську дисертацію на тему «Про психологію і патологію так званих окультних феноменів», яка засвідчила ранній інтерес до неусвідомленого психічного матеріалу, аналогічного сновидінням, архаїчним асоціаціям, міфологічним мотивам. Дисертація була написана на матеріалі повідомлень, отриманих у стані медіуматичного трансу (переживання надчуттєвого зв’язку) його кузини. Отже, це було експериментальне вивчення розпаду уявлень, потоку свідомості. Провівши психіатричну і психологічну інтерпретацію стану медіума (особи, яка, згідно з «таємним» вченням, стає посередником між світом духів і світом людей), Юнг зіставив його із психічним станом поетів, пророків, містиків, засновників релігій тощо. Психіка поета як медіума, потрапивши у високе енергетичне поле (міфологічною мовоюзанадто наблизившись до божественного світу), не витримує і розщеплюється на «частини» («духами», з якими спілкується медіум, виявляються «розщеплені» частини психіки). Зумівши оволодіти цим внутрішнім розщепленням, або цим змістом, поети надають йому художньої форми, так само, як пророкирелігійно-міфологічної. Юнг дійшов висновку, що душі кожної людини притаманна множинна кількість особистостей, які за певних умов можуть вийти, кожна зі своїм «я», на поверхню свідомості.

Проблема розщеплення особистості вперше зацікавила Юнга в дитячому віці, коли він переживав у собі наявність двох осіб.1 Згодом це зацікавлення виявилося через інтимне переживання конфлікту «Фауст —Мефістофель», а також трагедії Ніцше, якого занапастило розщеплення. Психіатрична практика постала перед Юнгом як дослідницьке поле, де «шизофренічний комплекс» міг оволодіти свідомістю людини і зруйнувати її як особистість, оскільки позбавляв Я влади. Юнг почав виявляти при шизофренії звертання до архаїчних форм. У міфології він знайшов аналог психічного розщеплення особистості в образі Людини Світла, яка падає у тьму і розчленовується нею; спасіння і визволення відбува-

1Див.: Юнг К. Г. Воспоминания. Сновидения. Размышления. К., 1994.

Аналітична психологія К.-Г. Юнга

123

Власне, недостатня компенсація цього комплексу витлумачувалася як причина неврозу. На основі переосмислення основоположних ідей класичного психоаналізу Адлер створив школу індивідуальної психології.

Індивідуальна (франц. individuel особистий) психологіяодин із напрямів глибинної психології (психології неусвідомленого), що виник у лоні психоаналізу після критичного перегляду фройдівської сексуальної теорії.

Юнг вважав, що адлеріанство продовжило однобічність психоаналізу: сексуальний комплекс було замінено комплексом неповноцінності. Згодом він проаналізував і психологічну сутність цього розриву: для «психології еросу» Фройда важливе значення мав об’єкт, його наявність або відсутність, що було зумовлено особистою «екстравертною» психологією Фройда; для адлерівської «психології влади» важливим став сам суб’єкт, його значущість і самоповага, що було спричинено «інтровертною» психологією вченого. Відхід Юнга, який прагнув уникнути будь-якої однобічності, досягти психічного синтезу, був також цілковито закономірним.

У 1912 р. Юнг видав книгу «Метаморфози і символи лібідо», що засвідчила розрив із психоаналізом Фройда, а отже, продовження розколу віденської психоаналітичної школи. З формулюванням теорії Юнга психоаналіз вийшов на новий етап. Його представили вчення Фройда як теза (основоположний принцип), теорія Адлера як антитеза (протиставлення для посилення враження від основоположного судження), аналітична психологія Юнга як синтез (вивчення об’єкта в цілісності). В ідеалістичній діалектиці Гегеля теза та антитеза означали два перші ступені розвитку, а синтезйого найвищий вияв, оскільки він розв’язував суперечності попередніх ступенів тріади. Синтезуюча сутність аналітичної психології розгорталась як самостійна теорія тлумачення несвідомого та свідомості, що суттєво відрізнялося від фройдівської та адлерівської.

Подібно до того, як Арістотель і Платон представляють два протилежні способи філософування, Фройд і Юнг репрезентують два різні способи психологічної інтерпретації. Заперечивши центральне положення психоаналізуфройдівський біологізм (сексуальну інтерпретацію лібідо) —Юнг відмовився від усієї парадигми фройдівського світогляду: раціоналізму, позитивізму, детермінізму, матеріалізму, атеїзму. Розширення поняття лібідо (розуміння його як універсальної психічної

124

Психоаналіз і літературознавство

енергії) відкрило шлях до загальної тенденції юнгівського тлумаченняпоєднання матеріалізму та ідеалізму, природи та духу загалом, психологічної та релігійної істини зокрема. Ідея творчого світового принципу, на думку Юнга, є проекцією живої сутності в самій людині. Саме цю сутність він назвав енергією. Людська психіка витлумачувалась як саморегулююча система, заснована на цілісності неусвідомлених і свідомих процесів, між якими відбувається постійний енергетичний обмін. Відокремлення «елітарної» свідомості загрожує рівновазі, тому неусвідомлене намагається компенсувати однобічність свідомих процесів. Оскільки енергетичний процес передбачає існування певної протилежності, тобто двох різних станів, без яких він неможливий, то лібідо як енергетичний феномен постав феноменом протилежностей. Міфологічні або філософські символи лібідо Юнг тлумачив як єдність протилежностей. Відповідно, установкою аналітичної психології стає не пригнічення або підкорення несвідомого, а визнання його значущої цілісності.

Розходження з Фройдом набули тотального характеру, стосуючись причин психічних розладів, тлумачення сновидінь, тлумачення людини, творчості і культури загалом. Основою розходження стало різне ставлення до сфери неусвідомленого. Фромм зазначав, що Фройд був раціоналістом, його інтерес до несвідомого зумовлений прагненням його контролювати. А Юнг належав до романтичної антираціоналістської традиції. Він не довіряв розуму, інтелекту, а несвідоме було для нього ірраціональним глибинним джерелом мудрості1.

Коли стався розрив із Фройдом, Юнгу було 38 років. Він гостро переживав самотність. З 1913 по 1917 рікнайважчий період у його житті, який він означив як зустріч із неусвідомленим і «час внутрішньої невпевненості», «кризу середини життя», «творчу хворобу». Духовну кризу супроводжував психоз: Юнга переслідували тривожні страхітливі видіння, він чув голоси, спілкувався з невидимими істотами, його дім був перенаселений привидами2. На особистому досвіді переживав вторгнення могутнього неусвідомленого. Зіткнувшись із живою сутністю у своїй душі, намагався збагнути смисл повідомлень із сфери неусвідомленого, що

1Фромм 3. Миссия Зигмунда Фрейда. Анализ его личности и влияния.М., 1996.С. 56.

2Див.: Юнг К. Г. Воспоминания...С. 173.

122

Психоаналіз і літературознавство

ється шляхом збирання всіх розщеплених частин і повернення цілісної Людини Світла у Плерому, тобто Повноту Буття, де узгоджуються всі напруги між протилежностями. Плеромапоняття гностицизму, що означає сукупність дванадцяти аспектів абсолютного Божества, а матеріальний світ, в якому існує простір і час, вважають неоформленою субстанцією, яка відпала від Плероми, але поступово повертається у її лоно. Ця міфологічна драма, по-різному трансформована у світових релігіях, дала Юнгу творчий імпульс до наукового обґрунтування поняття індивідуаціїпроцесу переродження та набуття людиною психічної цілісності. Психологічний інтерес до шизофренії був тісно пов’язаний з інтересом до містичних таємних учень, астрології та окультизму.

Зустріч із Фройдом стала важливим фактом у науковому самовизначенні Юнга. З 1907 по 1912 рік він був одним із найближчих колег і послідовників Фройда, який, як значно старший за віком, здобув у Юнга батьківський авторитет. Фройд, відповідно, сприймав Юнга як свого духовного «сина» і послідовника. В одному з листів він писав, що Юнгу призначено стати Ісусом На- віном, щоб освоїти обітовану землю психіатрії, яку йому, як Мойсею, було дано лише побачити здалеку. Фройд був зацікавлений у співпраці з Юнгом ще й тому, що більшість його послідовників були євреями, а для остаточної перемоги психоаналізу (щоб той не став «жертвою антисемітизму») йому потрібна була «арійська» допомога. їхні глибоко символічні стосунки «батькосин» визначили, на думку послідовника аналітичної психології в Росії В. Зеленського, плідність їх взаємин і заклали основу майбутнього взаємовідречення і розриву1.

Перший розкол у віденській школі класичного психоаналізу відбувся у зв’язку з відступництвом австрійського психолога та психіатра Альфреда Адлера (1870—), який почав стверджувати, що невроз виникає не через сексуальний конфлікт, а через потяг до влади, при цьому свідомість і неусвідомлене не суперечать одне одному, а рухаються в одному напрямку. Особливої популярності набула адлерівська концепція «комплексу неповноцінності», тісно пов’язаного з потягом до влади.

13еленский В. Толковый словарь по аналитической психологии (с английскими и немецкими эквивалентами).СПб, 2000.С. 253.

Аналітична психологія К.-Г. Юнга

125

з’являлися у сновидіннях, галюцинаціях та видіннях. «Мої наукові заняття,згодом зізнавався Юнг,були єдиним способом і єдиною можливістю вибратися із внутрішнього хаосу»1. Пояснюючи походження своїх відкриттів, він не раз підкреслював, що саме зустріч із неусвідомленим зумовила перелом у його житті. Праці вченого з теорії психіатрії і психотерапії відображають суб’єктивний експеримент, проведений ним у період розщеплення психіки.

Психоаналіз тісно пов’язаний із безпосереднім пізнанням дійсності; під його впливом теоретики постмодернізму стали розрізняти наративний спосіб самопізнання, який несе в собі всю вагу життєвого контексту і є «медіумом» для передавання людського досвіду, і парадигматичний,. призначений для теоретичного узагальнення загальнолюдського, а тому оснований на принципах, які абстрагують конкретний індивідуальний досвід від безпосереднього життєвого контексту.

Наративний (лат. паггагемовний акт; вербальний виклад на відміну від уявлення) —спосіб осмислення, що грунтується на про- цесуальності самореалізацїї, послідовності біографічної історії, на вираженні домінуючого боку буквального життєвого досвіду.

Метою наративного способу осмислення є вироблення певної концепції, що виражає індивідуальну (біографічну) міфологію.

Парадигматичний (грец. paracleigmaвзірець)побудова теоретичної моделі на основі узагальнення та абстрагування від індивідуального досвіду.

Творчість Юнгачи не найяскравіше свідчення наявності обох способів, які постійно наснажують один одного: індивідуальна міфологія прагне стати наукою, а наукова абстракція не можлива без індивідуальної міфології. Саме на матеріалі індивідуального психозу як пережитого вторгнення несвідомої сили, а згодом на основі аналізу психіки своїх пацієнтів він обґрунтував основні положення аналітичної психології. Це передусім теорія колективного неусвідомленого (1916), теорія ар- хетипів (1919), теорія індивідуації (1916), теорія психологічних типів (1921).

Якщо Фройд зосереджувався на психічному розвитку особистості у першій половині життя (періоді дитинства), вважаючи, що невроз зароджується в цей час

1Юнг Карл Густав. Воспоминания...С.194.

126

Психоаналіз і літературознавство

через патологію інфантильної сексуальності, едіпові бажання, то Юнг причину неврозів убачав в об’єктивній і суб’єктивній реальностях дорослого життя особистості, коли вона вступає на шлях самоосмислення, маючи змогу вести розширений діалог із власного психікою. Невротичні симптоми в аналітичній психології стають дуже цінними повідомленнями для індивіда, оскільки сигналізують про втрату рівноваги у психічній сфері і дають змогу розпочати діалог, спрямований на досягнення духовної цілісності.

Для Юнга обґрунтоване Фройдом індивідуальне не- усвідомленелише частина значно більшого і ширшого явища —«колективного неусвідомленого», тобто психологічної пам’яті усього людського роду, що зберігається в глибинах окремої людської душі.

Отже, аналітична психологія формувалась як теорія про універсальне в індивідуальній психіці: оскільки колективне неусвідомлене є підсумком життя роду, передається спадково, воно й стає тією основою, на якій розвивається індивідуальна психіка. Основна ідея праці «Метаморфози і символи лібідо» розбудовувалася на формулі: онтогенез (стадії індивідуального розвитку людської психіки) послідовно повторює філогенез (стадії розвитку людства, починаючи з найпримітивніших форм життя). Спостереження над архаїчними формами у стані розщепленої психіки дають Юнгу змогу сформулювати теорію архетипівзагальнолюдських першообразів, що становлять зміст колективного неусвідомленого. Відповідно, Юнг розмежовував зміст індивідуального неусвідомленого, утворений з комплексів, та зміст колективного неусвідомленогоз архетипів. За багатьма ознаками аналітична психологія уподібнилася до археології, здійснюючи «розкопки душі». Дослідження психіки розкривало знання про розвиток людини і людства. Світ, вважав Юнг, «висить на тонесенькій ниточці, і ця ниточкапсихіка людини». Аналітична психологія постала однією із значущих шкіл глибинної психології.

Глибинна психологія узагальнена назва психологічних шкіл, які

досліджують сферу неусвідомленого.

Термін у наукову літературу був запроваджений Ейгеном Блейлером (1859—). Фройд використовував його для розрізнення психоаналізу і традиційної психо

Аналітична психологія К.-Г. Юнга

127

логії, яка отожнювала психіку і свідомість. Тому психоаналіз у роботах Фройда також називався «глибинною психологією».

У 1916 р. Юнг у праці «Трансцендентна функція» обґрунтував власний метод аналізу сновидінь, а також нову психотерапевтичну техніку, названу «активною уявою». Суть її полягає не лише в тому, щоб зупинити критичну функцію свідомості і дати змогу образам виявитися з неусвідомленого розуму. Звільнення «інстинктивної», архаїчної людини потрібне для того, щоб установити контакт між свідомим і неусвідомленим шляхом символічного синтезу протилежностей, формування трансцендентної функції, що служить основою для цілісної особистості.

Праці та ідеї Юнга викликали великий розголос насамперед у сфері психологічної терапії, мистецтва і гуманітарних наук. У 1932 р. цюріхська мерія присудила йому премію за літературу. Основоположні ідеї аналітичної психології, пов’язані з поняттями колективного неусвідомленого, архетипу, індивідуації, закону компенсації та ін., було покладено в основу літературознавчої інтерпретації. Аналітична психологія всупереч однобічному пансексуалізму Фройда ввірвалася «в область всього психічного життя не як тісно зімкнута колона, яка намагається ввібрати все це життя в одне кільце, а як широко розгорнута армія, розділена на багато загонів, які охоплюють психічну область з різних боків, але, звичайно, підкорених єдиному наміру (саморегулюванню психіки як енергетичного феномену1.

Незадовго до смерті Юнг написав автобіографічну книгу «Спогади, сновидіння, роздуми Юнга», зі своїми учнями популярно виклав аналітичну психологію в книзі «Людина і її символи». Закінчив своє довге життя Карл-Густав Юнг 6 червня 1961 року. На прощальній церемонії місцевий пастор назвав його пророком, який зумів стримати всеохоплюючий натиск раціоналізму і повернути людину до її душі. Вчення Юнга, вважав Е. Метнер, «це абсолютний переворот у психології, якому фройдизм дав лише дуже однобічний поштовх»2.

Безпосередньо стосуються теорії мистецтва і літератури праці Юнга «Психологічні типи», «Про відношен

1 Метнер Э. От редактора русского издания 1929 г. // Юнг К. Психологические типы.М., 1998.С. 12.

2Метнер Э. От редактора русского издания 1929 г...С. 15.

128

Психоаналіз і літературознавство

ня аналітичної психології до поезії», «Психологія і література», «МонологУлісса”», «Пікассо».

Лібідо в аналітичній психології К.-Г. Юнга

Юнг звільнив психоаналіз від сексуального підходу, запропонувавши енергетичну теорію, згідно з якою всі психічні явища стали розглядати як вияв енергії: суб’єктивно енергія сприймається і переживається як «сильне бажання». Він наполягав на використанні слова «лібідо» в його первинному значенні, яке не зводиться до сексуального.

Лібідо (лат. libido бажання)інтенсивність психічного процесу, що виявляється як бажання або імпульс і є потребою організму в найприроднішому стані.

Лібідо, за Юнгом,показник динаміки психічного процесу і як психічна енергія осягається лише в певній формі, тотожній образам фантазії. Вихідним положенням аналітичної психології є визнання психіки цілісним феноменомсукупністю всіх психічних процесів: свідомих і неусвідомлених. Лібідо має природну схильність до саморегуляції.

Свідомість структурується навколо центру, що оз- начається як Его, яке є суб’єктом усіх особистісних свідомих актів. Одна з основних його характеристикіндивідуальність. Отже, Его відповідає фройдівському Я, будучи суб’єктом усіх успішних спроб адаптації до зовнішнього світу та орієнтації в ньому, що реалізується вольовим зусиллям. Его як центр свідомості відіграє важливу роль у системі психічної організації. Однак завдяки реальності неусвідомленого Его, зберігаючи за собою роль центру поля свідомості, вже не є центром психіки. Друга частина особистостітак звана неусвідомлена сферау теорії Юнга символічно поділена на дві частини: «позасвідому» психе, вміст якої особистіс- ний, суб’єктивний, тобто індивідуальне неусвідомлене, і «позасвідому» психе, вміст якої безособистісний, об’єктивний, тобто колективне неусвідомлене. Функціональне відношення неусвідомлених процесів до свідомості Юнг назвав компенсаційним.

Компенсація (лат. compensatio — урівноваження) —саморегулювання психічного апарату, природний процес, спрямований на досягнення рівноваги у психічній сфері.

Аналітична психологія К.-Г. Юнга

129

Компенсація є психологічним законом. Суть його полягає в тому, що при розгортанні однобічної установки відбувається енергетичне зміщення у психіці, яке протягом певного часу може досягти кризової межі. При цьому здатність пристосування до навколишнього світу остаточно порушується, що зумовлює вирівнювання психічної структури. Чим однобічнішою є свідома установка, тим чіткіше і яскравіше спрацьовує компенсаційна функція неусвідомленого.

Закон психічної компенсації діє у мікро- і макросвіті: як однобічність індивідуальної свідомості виправляється імпульсами неусвідомленого, так і культура, згідно з позицією Юнга, є процесом психічної саморегуляції в житті націй та епох. Так, діонісійство (з культом природи, плоті) компенсується аполлонізмом (з культом духовного); античний світ загалом з його культурою тіла урівноважується аскетичним християнством тощо. Гетівського «Фауста» Юнг інтерпретував як компенсацію Вічною Жіночістю бездушності раціональної європейської фаустівської людини, народженої внаслідок абсолютизації розуму.

Психологічний закон компенсації може бути успішно застосований при аналізі смислової та формальної проблематики художнього твору, при вивченні літературного процесу: так, реалізм (з культом свідомості) можна розглядати як компенсацію романтичної установки (з культом несвідомого), модернізмреалістичної тощо.

Якщо головним «сюжетом» фройдівської психоаналітики, що відповідає історії людської психіки, було набуття і подолання едіпового комплексу, то головним «сюжетом» аналітичної психології Юнга стала історія розщеплення психічної реальності на психічні «уламки», «істоти» («духи») та шляхи «збирання» цієї реальності через осмислення цілісного психічного «ескізу».

Концепція неусвідомленого: індивідуальне неусвідомлене і колективне неусвідомлене

На відміну від психоаналізу Фройда, що досліджує суб’єктивне несвідоме, у теорії Юнга йдеться про індивідуальне неусвідомлене і колективне неусвідомлене.

130

Психоаналіз і літературознавство

Індивідуальне неусвідомленесукупність усіх психічних явищ суб’єктивного характеру, що не належать до свідомості, тобто характеризуються відсутністю контролю над потягами та інстинктами.

Індивідуальне неусвідомлене охоплює всі надбання особистого існування. Раніше свідомий або тимчасово неусвідомлений матеріал (бажання, імпульси, наміри, почуття, сприймання тощо), втрачаючи свою енергетичну сутність, згасаючи, переходить за поріг свідомості, оскільки у полі свідомості йому не вистає «енергетичного» місця. Однак, зникнувши за порогом свідомості, ці змісти не розчиняються, не щезають. Вони можуть випливти на поверхню свідомості за сприятливих для цього обставин навіть через десятки років: у сновидінні, творчому процесі, стані гіпнозу тощо.

Зміст індивідуального неусвідомленого, що завдячує своїм існуванням особистому досвіду, становлять комплекси.

Комплекс (лат. сотріехивзв'язок)самостійна, автономна сутність в індивідуальній психіці, специфічний психічний уламок, відокремлений від свідомості і несумісний з нею.

Джерелом комплексів є психічні травми, конфлікти, внаслідок чого у темній сфері душі «народжуються» психічні істоти, які містять спогади, бажання, думки, що заважають самореалізації особистості. Тобто комплекс в аналітичній психології нагадує ворожу істоту, що, поєднуючись з іншими, структурує індивідуальну несвідому психіку. Однак наявність комплексів є не патологічним, а природним явищем. Відсутність комплексів, на думку Юнга, зумовила б застій психічної діяльності.

Оскільки комплекси структуруються з допомогою згнічених емоцій та спогадів, вони є вразливими точками психіки, які миттєво реагують на зовнішні подразники, а за відповідного структурування можуть викликати психічні розлади і невротичні симптоми. Психотерапія, за Юнгом, передбачає обов’язковий аналіз комплексів (вважають, що надмір комплексів може спричинити шизоїдне розщеплення психіки, ідентифікація особистості з якимось комплексомманіакальну одержимість образом, ідеєю тощо).

Юнг звернув увагу на те, що одні людські фантазії мають особистісну природу, а іншібезособистісну, їх не можна пояснити індивідуальним досвідом. Реальними виразниками колективних фантазій є міфи. Міфоло

Аналітична психологія К.-Г. Юнга

131

гія, за теорією Юнга, стала проекцією колективного не- усвід омл еного.

Колективне неусвідомленепсихічна спадщина людської еволюції, наявна у психічній структурі кожної людини.

Зміст колективного неусвідомленого, яке є психічно успадкованим, універсальним, ідентичним для всіх людей і виявляється в образах і формах, характерних для різних народів і епох, є сферою інстинктів і архетипів. Колективне неусвідомленеособисте відкриття Юнга: спадщина і вияв його в архетипах. «Поза нашою безпосередньою свідомістю, яка має цілковито особистісний характер і яку ми вважаємо єдиною емпіричною психікою (навіть якщо, розглядати індивідуальне неусвідомлене як додаток) існує інша психічна система колективного універсального і безособистісного характеру, ідентична у всіх індивідів. Це колективне неусвідомлене не розвивається індивідуально, а успадковується»1.

Оскільки колективне неусвідомлене наявне у всіх, воно зумовлює містичний (ірраціональний) зв’язок індивідуального з цілим. Тобто колективне неусвідомлене наявне у психіці як об’єктивна психічна реальність, з якою тісно пов’язана суб’єктивна психіка. Цей зв’язок має свій механізм: комплекс як основна складова індивідуальної психіки структурується певними автономними групами асоціацій, тобто певною послідовністю пов’язаних між собою ідей та образів навколо центрального ядра, що виступає як архетип: успадкована за віки психічна структура примушує людину переживати власний життєвий досвід так, а не інакше. Та й архетип не може виявитися поза індивідуальною психікою: лише вона (особисті життєві асоціації) надає йому трепетного звучання, причетності до життя. Отже, архетип виявляється через комплекс.

Теорія архетипів

Платонівське вчення про ідеальні сутності можна вважати одним з аналогів юнгівської теорії архетипів. Платон вважав першопричиною матеріального світу,

1Юнг Карл Густав. Человек и его символы.М., 1998.С. 339.

132

Психоаналіз і літературознавство

світу речей світ ідеальний, світ ідей. Ідея вважалася узагальненням окремих, одиничних речей на найвищому рівні абстракції, вонавічна, незмінна, незнищенна, її головний атрибутабсолютна досконалість, абсолютна чистота і самодостатність буття. Речі похідні від ідей, віддзеркалюють їх, є їхніми образами, тінями. Платонівські ідеїосновний конструктивний закон буття матеріального світу, його існування, змін і перетворень. Відповідно, і життя людської душі.мало ідеальне, потойбічне існування за межею тілесного. В ідеальному світі душа знала абсолютне, цілісне буття, але, з’єднавшись із тілом, втратила це знання. Прозріваючи, вона частково пізнає, пригадує те, що вже знала у світі ідей. Платон обґрунтував теорію знання як пригадування вищого світу вічних і незмінних сутностей. Саме ці платонівські метафізичні ідеї, «парадигми», «архетипи» є аналогом юнгівській психологічній теорії архетипів. Ідеалістична теорія знання як «пригадування» душі свого божественного походження і юнгівська психологічна концепція «цілісного особистісного ескізу» мають спільну основу.

У статті «Структура і динаміка психіки» аналогом своєї теорії Юнг назвав середньовічну філософію Августина Блаженного та філософію Іммануїла Канта і Артра Шопенгауера.

Оскільки Юнг вважав, що буття Бога можна вивести з психіки людини, він значну увагу приділяв ідеям Августина Блаженного (354—) —християнського теолога і філософа, який вибудував власну теорію на основі містичного неоплатонізму. Шляхом глибинного психологічного аналізу в лірично-філософській автобіографії «Сповідь» він показав розвиток своєї особистості від дитинства до свідомого вибору християнства, обґрунтувавши тезу про те, що ідеальне буття Бога можна вивести із самосвідомості людини. Платонівські «ідеї» він вважав думками «Творця перед актом творчості».

Світоглядному ідеалізму Юнга були близькими погляди Іммануїла Канта (1724—) —філософа-ідеаліста, праці якого започаткували німецьку класичну філософію. Для Канта основоположною була проблема осягнення людиною знання. Здобувають його з «чистого розуму», оскільки воно наявне у людській свідомості до набуття досвіду й незалежне від нього. Обґрунтовані філософом «ідеї розуму» не мають адекватних речей, аналогів досвіду, тому що є абсолютною цілісністю, якої не можна віднайти у межах людського досвіду. Ці

Аналітична психологія К.-Г. Юнга

133

ідеї як ідеали пізнання дуже важливі, оскільки спрямовують практичну та пізнавальну діяльність людини.

У німецького філософа-ірраціоналіста Шопенгауера аналогом платонівського світу ідей стала світова воля. У головній праці «Світ як воля та уявлення» він витлумачував світ як світову волю, всюдисущу, вічну і незмінну. Наукове (раціональне) пізнання вважав обмеженим, адже істинна сутність речейірраціональна, її можна пізнавати лише ірраціонально (за допомогою філософської інтуїції, яка є вираженням потойбічної волі до пізнання).

Юнгівський архетиптакож ідеальний феномен. Поняття архетипу є результатом багаторазових спостережень, передусім над міфами і чарівними казками, які містять стійкі мотиви. «Ті самі мотиви,писав Юнг,ми зустрічаємо у фантазіях, снах, мареннях і галюцинаціях сучасної людини. Ці типові образи і асоціації я називаю архетипними ідеями»1. Ідеальний характер архетипу пов’язаний з інстинктом. Саме інстинкт як неусвідомлений успадкований процес, що виникає регулярно і одноманітно, як типова дія, передбачає появу архетипу. Архетип (першообраз), вважав Юнг, доцільно тлумачити як автопортрет інстинкту, як сприймання інстинктом самого себе.

Архетип (грец. arche  початок, typos —відбиток) —ідеальна,

пуста форма, наділена енергетичною силою, що походить з неусві-

домленого і формує уявлення.

Істинна природа архетипу, як і платонівської ідеї, на думку Юнга, не може бути усвідомлена, оскільки вона ірраціональна. Він розрізняв архетип і архетипний (первинний) образ.

Архетип пустий і суто формальний, це певна апріорна можливість формотворення, чиста, одержима силою енергія. Якщо архетипи визначає не зміст, а лише форма, то архетипний образ, ставши усвідомленим (наповнившись матеріалом усвідомленого досвіду), визначається відповідно до змісту.

Архетипний образспосіб вияву архетипу у свідомості.

Отже, психологічно успадковуються не уявлення, а енергетичні форми, і в такому сенсі вони відповідають вічним інстинктам. Якщо свідомість є внутрішнім

1Юнг Карл Густав. Воспоминания...С. 369.

134

Психоаналіз і літературознавство

сприйняттям об’єктивного життєвого процесу, а свідоме розуміння надає діяльності людини форми і напряму, то неусвідомлене розуміння через архетип визначає форму і напрям інстинкту. Архетип як ідеальна формотворчість виявляється у матеріалі свідомого досвіду через архетипний образ. Саме тоді спадщина предків, яка зберігається в кожній індивідуальній душі формально і несвідомо, має змогу «прозріти» через життєву конкретику. Будь-яка людина наділена інстинктами і запасом ар- хетипних образів, які їх відображають. Отже, у кожній людині функціонує колективне неусвідомлене, утворене зі сфери інстинктів і їх відповідниківархетипів.

Обґрунтувавши поняття колективного неусвідомленого та архетипу як неусвідомленої форми інстинкту, Юнг вивів фройдівський «суб’єктивний» психоаналіз на «об’єктивний» універсальний шлях. На основі цього він розглянув неврози не лише як індивідуальний, а і як соціальний феномен: активізується відповідний часові архетип, назовні вириваються приховані в ньому руйнівні й небезпечні сили, а людина зі своїми внутрішніми проблемами може стати його жертвою. Тоді особистий комплекс виявляється як специфічний зв’язківець між індивідуальним і колективним неусвідомленим, засвідчує індивідуальну психологічну проблему людини у зв’язку з архетипом. Відповідно, теорію архетипів Юнг використовував для пояснення історичних, релігійних, художніх феноменів. Наприклад, появу Христа він трактував як «індивідуальну» і «колективну» проблему: у колективному неусвідомленому прокинувся архетипний образ боголюдини, саме він захоплює Христа і вириває його із щоденної суєти, виходячи через Христа на поверхню цивілізації. Загалом ідею Бога Юнг вважав архетипною, неминуче наявною у психіці кожної людини: саме на цьому й ґрунтується психологічна істина всіх релігій.

Коли особистість переживає дію архетипу, то виявляє його характерну рисунумінозність.

Нумінозність (лат. numen—божество) —невидима присутність

або така якість видимого об'єкта, що викликає зміну свідомості на

основі глибинного емоційного потрясіння.

Термін «нумінозний» обґрунтував німецький філософ і теолог Рудольф Отто (1869 —). Він визнавав реальне існування релігійного об’єкта, так зване «святе», і характеризував його як ірраціональну таємницю.

Аналітична психологія К.-Г. Юнга

135

Зустріч із «божественною таємницею» («святим») викликає почуття захоплення, поклоніння і трепету, виявляє особливі зміни свідомості. Недаремно давні цивілізації цінували досвід сновидінь і різних видінь як божу милість, що давала змогу вступити в прямий контакт зі світом божественного.

Архетипний образ, захоплюючи людину, бере її під свій контроль. Тому релігійні вчення адаптують свідомість до першообразів колективного неусвідомленого: первинні образи відкривають людині священні смисли і водночас застерігають її душу від безпосереднього зіткнення з колосальною психічною енергією архетипів. Шляхом міфологізації (оброблення архетипних образів) через мистецтво відбувається подібне привертання уваги до переживання колективного неусвідомленого як нумінозного досвіду.

Архетипні образи є джерелом міфології, релігії та мистецтва. Своє «божественне» натхнення великі митці, на думку Юнга, черпають зі сфери неусвідомленого, створюючи могутні образи архетипної природи, оскільки творчий процес полягає в неусвідомленому одухотворенні архетипу. Однак зіткнення з могутньою психічною енергією архетипів може поставити митця на межу психологічної катастрофи, зробивши його жертвою нумінозного.

В аналітичній психології описані архетипи Великої Матері, Вічної Дитини, Старого Мудреця, Діви, Духу, Священного Шлюбу та ін.; також архетипи у психічній структурі людиниПерсона, Тінь, Аніма, Анімус і Самість. Отже, додавши до індивідуальних факторів фройдівської теорії колективно-феноменальні, Юнг розширив психоаналіз особистості, обґрунтував положення аналітичної психології, яка спирається на універсальні психічні сутності.

Архетипи Тіні, Аніми, Анімусу

У структурі психіки Юнг виділив архетипи, які най- могутніше впливають на Его. Це архетипи Тіні, Аніми й Анімусу.

Перед тим як заглибитись у психічну структуру, Юнг виявив соціальну маску, яка репрезентує індивідуальність,Персону.

136

Психоаналіз і літературознавство

Персона (лат. persona акторська маска) —компромісне утворення, що виникає внаслідок пристосування індивідуальності до соціуму, тобто соціальна роль людини, зумовлена суспільними правилами поведінки.

Персона є зовнішнім характером людини, оскільки її утворює комплекс функцій, які виникли на основі пристосування Его до зовнішнього світу. Аналізуючи Персону, знімають соціальну маскуте, що здавалось індивідуальним, в основі своїй колективне»), тобто «персона була лише маскою колективної психіки», видимістю, а не сутністю1.

Якщо Персона виражає зв’язок Его із зовнішнім світом, тобто є первинною «зовнішньою» психічною конструкцією, то первинною «внутрішньою» психічною конструкцією є Тінь, яка відображає зв’язок Его з індивідуальним неусвідомленим.

Тіньсукупність низьких, примітивних несвідомих бажань і потягів людини, що конфліктують зі свідомістю.

Усвідомлення власної Тініце визнання реальної присутності темних аспектів індивідуальної особистості. Тому Тінь є моральною проблемою, викликом свідомості. Акт визнання власної Тіні, за Юнгом,найсуттєвіша умова будь-якого самопізнання.

Розгляд характеристик Тіні дає змогу збагнути, що ця психічна «істота» наділена емоційною природою і автономією, виступає як «друга особистість»: їй притаманна нав’язливість, владна присутність і бажання себе виявити. Зустріч із Тінню має важливе духовне значення, оскільки вона провокує психічний розвиток людини. Ця несвідома сутність, яка з погляду ортодоксальної християнської релігійності є джерелом зла, у Юнга постала значущим феноменом: вороже зіткнення свідомості з Тіннюумова повноцінної психотерапії, що повинно привести до порозуміння між конфліктуючими сторонами.

Оскільки природа Тіні особистісна, її можна осягнути. Невроз означає, що свідомість зіткнулася зі збільшеною, посиленою Тінню. Однак великі труднощі у піз

1Див. роман Ю. Андруховича «Перверзія» (1996), побудований на нескінченній зміні карнавальних масок, які виражають сучасні соціальні (постмодерні) очікування від особистості поета, тобто на так званій пластичній грі різного роду «персон», яку пропонує у відповідь на ці соціальні очікування блазнюючий поет.

Аналітична психологія К.-Г. Юнга

137

нанні Тіні, як і в пізнанні інших психічних сутностей (Аніми, Анімусу), на думку Юнга, виникають тоді, коли вона постає як архетипмогутній колективний досвід: цілком реально, в межах людських можливостей «визнати відносне зло своєї природи, але спроба заглянути в обличчя абсолютного зла виявляється рідкісним і потрясаючим за своєю дією досвідом»1. Архетип Тіні, що закладає глибину такого пізнання, є відомим мотивом релігії, міфології та літератури. Так, духовний шлях Христа, за Біблією, полягав у тому, що він відкинув свою Тінь і нічого не залишив дияволу, тобто став Світлом, в якому немає темряви. Юнг вважав, що опозиція «ФаустМефістофель» характеризує цілісність не лише особистості Гете, а й метафізичної сутності загалом, яка персоніфікується таким чином у гетівському творі.

На противагу «зовнішній» людині, або видимому характеру Персони, Юнг виокремлював «внутрішній», несвідомий аспект особистості, зумовлений статтю, і називає його Анімою та Анімусом.

Аніма (лат. anima —душа)неусвідомлена жіноча сутність чоловіка, що персоніфікується у сновидіннях і творчості образами жінок.

Поняття «анімусу» взято з давньогрецької культури, де воно означало феномен духовного. На відміну від аніми (душі), яку в давньому світі вважали невіддільною від тілесного індивіда, анімусу (духу) надавали автономності. Поняття «анімусу» Юнг переосмислював для пояснення жіночої форми душі.

Анімус (лат. animus —дух) —неусвідомлена чоловіча сутність жінки,

що персоніфікується у сновидіннях і творчості образами чоловіків.

«Внутрішня» особистість містить усі ті загальнолюдські якості, яких позбавлена свідома установка. Персона, що виражає мужню установку, пояснював Юнг,ідеальний зовнішній образ чоловіка, який внутрішньо компенсує жіноча слабкість: наскільки чоловік сильний ззовні у своїй соціальній ролі, настільки слабкий у своєму внутрішньому світі. Типовим прикладом є тиран, якого мучать внутрішні страхи й жахливі сновидіння. Оскільки «внутрішній» характер душі доповнює «зовнішній» характер «Персони», то образно —«Персо

1 Юнг К. Г. AION. Исследование феноменологии самости. // Юнг К. Г. Избранное.Минск, 1998.С. 170.

138

Психоаналіз і літературознавство

на» вагітна своїм антиподомдушею. Тому за психологічним законом компенсації із характеру Персони можна вивести характер душі.

Психічну бісексуальність розглядали як важливий загальнолюдський фактор у теорії Юнга. Основою Аніми є принцип Еросу (любов, зв’язок та ін.), основою Анімусупринцип Логосу (осмислення, самоаналіз тощо). Розвиток Аніми в чоловіка виявляється в його ставленні до жінок, відповідно розвиток Анімусу визначає ставлення жінки до чоловіків. Якщо зовнішня установка чоловіка орієнтована на логіку й раціональність, то у внутрішній установці він зосереджений на почуттях; а якщо зовнішня установка жінки орієнтована на почуття, то внутрішняна роздуми. Оскільки внутрішньо чоловік відчуває, а жінка розмірковує, то, за Юнгом, у кризовій ситуації чоловік частіше впадає в повний відчай, а жінка втішає і сподівається; чоловік також частіше по- кінчує життя самогубством тощо.

Там, де фройдівська теорія статей ґрунтувалась на пенісній сексуальності з перевагою чоловічого над жіночим, юнгівська психологічна теорія, виходячи з ескізу психічної цілісності, як у чоловіків, так і в жінок, давала змогу розвинути іншу теорію статі, поєднуючи чоловіка і жінку глибинним внутрішнім зв’язком. Але з огляду на те, що неусвідомлене жінки має маскулінний (лат. masculinus чоловічий) відбиток, а неусвідомлене чоловікафемінний (лат. fеmina—жінка), цілісність чоловіка і жінки має свої особливості. Юнг вважав за необхідне розрізняти, а не протиставляти чоловіка й жінку, а також їхні духовні шляхи, враховуючи відмінність особливостей свідомості й неусвідомленого. Так, свідомості жінки більшою мірою, ніж чоловіка, властиві поєднувальні властивості Еросу, а не усвідомлення і роздуми, що асоціюються з Логосом, тому неусвідомлене жінки (Анімус) за законом психічної компенсації співвідноситься з батьківським Логосом. У чоловіків Ерос (функція відношення) досягає меншого свідомого розвитку, ніж Логос, але «внутрішня» сутність чоловіка міцно пов’язана з материнським Еросом. Аніма, Анімус зумовлюють природну наявність ірраціональних настроїв у чоловіків та ірраціональних думок у жінок. Таємниця жінки, за Юнгом, полягає в тому, що джерелом життя для неї є духовний образ (Анімус), який вона вважає Еросом: жінка творить своє життя, живе Еросом, однак інше життяне те, яке вона створює, а те,

Аналітична психологія К.-Г. Юнга

139

що керує нею,являє себе як осмислений дух (Анімус). Відповідно, невидимим джерелом чоловічого життя є не Логос, а Аніма, що представляє енергію життєвості.

Якщо Персона є своєрідним мостом між Его-свідомістю і зовнішнім світом, то Анімус і Анімавиходом з індивідуальної свідомості (Его) у світ колективного неусвідомленого. У праці «Про виявлення особистості» Юнг зазначав, що кожний чоловік носить у собі вічний образ жінки, не конкретної особи, а певний типовий образ жіночості. Він неусвідомлений, це «безпосередній фактор споконвічного походження, зафіксований у живій органічній системі людини, відбиток або архетип усього успадкованого досвіду фемінності, сховище всіх відбитків, коли-небудь залишених жінкою». Так і в кожній жіночій істоті є вроджений образ чоловіка (образ мужності). Будучи неусвідомленим, він «завжди несвідомо проектується на предмет любові і лежить в основі всякого захоплення або навіть відрази».

Аніма та Анімус виявляються через проекції. З’являючись у снах, видіннях, фантазіях, несвідома душа набуває персоніфікованої форми, втілення в образі. Аналітична психологія називає його душевним образом.

Душевний образ психічний образ, що формується у сфері неус-

відомленого відповідно до статевої приналежності людини.

Оскільки чоловіча душа має жіночу природу, реальним носієм її образу найчастіше виступає жінка, жіночої душічоловік. Всюди, де спостерігається магічне притягання між статями, варто, на думку Юнга, аналізувати проекції душевних образів. Тому в художніх творах чоловіків несвідома душа зображена у вигляді жіночого персонажа, а в творах жіноку вигляді чоловічого. Творчу особистість можна аналізувати за проекціями «внутрішньої жінки» або «внутрішнього чоловіка». Архетип Аніми в художній літературі та міфології яскраво втілений в образах Єви як земної матері, Святої Діви Марії як духовної матері, Єлени як сексуальної спокусливої жіночості, Софії як мудрої жіночості. Пояснюючи Аніму, Юнг зазначав, що вона не є фігурою, яка замінює матір, навпаки, всі нумінозні (божественні) властивості, якими часто наділяють материнський образ, є похідними від колективного архетипу Аніми. Могутність цього архетипу втілена в образі Матері-Вітчизни, України у творчості Тараса Шевченка.

140

Психоаналіз і літературознавство

Архетип Анімусу з’являється в жіночих сновидіннях і творчих фантазіях в образах героїв, що втілюють фізичну силу, духів-провідників, духовних учителів і на вищому рівніСина Божого як Логоса (Слова). Кожний із цих архетипних образів може бути спроектований на реального чоловіка, в якого закохується жінка. Так, у драмі Лесі Українки «Одержима» образ Сина Божого спроектовано на образ сина людського, реального чоловікаСергія Мержинського, її коханого, що помирав на очах поетеси у тяжких тілесних стражданнях.

Про позитивний і негативний вплив Аніми й Анімусу на психологічне життя чоловіка чи жінки Юнг писав у статті «Практика психотерапії». Негативний вплив проявляється як «одержимість Анімою» або «одержимість Анімусом». Йдеться про ті психічні ситуації, коли Персона відсутня, а психічна сутність чоловіка зливається з несвідомою душею, тобто Анімою, що робить його занадто фемінним. Одержимість Анімусом у подібній ситуації маскулінізує жінку. Протилежні ситуації означають втрату внутрішньої сутності і одержимість Персоною (соціальною маскою). Так, коли антипод ПерсониАнімазалишається неусвідомленим (чоловік не визнає власної слабкості, зливаючись із соціальною роллю), душевний образ, як правило, проектується в реальну особу жінки: нашого героя, іронізував Юнг, можна виявити «під каблуком у своєї дружини». На його думку, молоді чоловіки, культивуючи мужність, легко переживають втрату Аніми, але послідовна втрата неус- відомленої жіночої сутності в другій половині життя означатиме зниження вітальності, життєвої пластичності тощо. Яскравим прикладом психологічної катастрофи чоловіка, пов’язаної з втратою душі, може бути образ Лукаша із «Лісової пісні» Лесі Українки.

Психологія любові, за Юнгом, означає, що особа протилежної статі стає предметом пристрасної любові або пристрасної ненависті завдяки несвідомим проекціям. Вплив цієї особи може бути катастрофічним для індивіда: свідоме пристосування до об’єкта, який представляє душевний образ, стає неможливим тому, що суб’єкт не усвідомлює своєї душі. Тоді «одержимість Анімою» перетворюється на одержимість реальною особою. Психотерапією ситуації «одержимості об’єктом» є усвідомлення власних проекцій, що допомагає позбутися «магічної» залежності.

Аналітична психологія К.-Г. Юнга

141

Інтеграція Тіні як осягнення індивідуального неус- відомленого засвідчує перший етап аналітичного процесу, з допомогою якого можна почати пізнання Аніми, Анімусу. Якщо Тінь може бути усвідомлена через стосунки з будь-яким партнером, то Аніма й Анімуслише через стосунки з партнером протилежної статі, бо тільки в межах цих стосунків починають діяти такі проекції.

Фройд, як відомо, з допомогою едіпової ситуації акцентував на особливому чуттєвому зв’язку сина з матір’ю. Юнг цей зв’язок пояснював, орієнтуючись на універсальну сутність: на початку життя чоловіка Аніма зливається із всесильною матір’ю, що накладає відбиток на чоловічу долю. Архетипна проблема Аніми, що локально виявляється у чуттєвому зв’язку сина з матір’ю, набуває розширеного культурного характеру. Антична людина, за Юнгом, Аніму усвідомлювала як богиню або відьму, середньовічнаяк Небесну Богиню або Церкву, а сучасний чоловік часто позбавлений будь-якого символічного та релігійного осмислення, тому Аніму переважно переживає у проекціях на протилежну стать, стосунки з якою катастрофічно ускладнилися на етапі модернізації (фемінізації) культури, коли жінка прагне взяти активну участь у культуротворчому процесі.

Патологічні стосунки між чоловіком та жінкою, стали, на думку Юнга, передумовою фройдівського психоаналізу, який глибинні універсальні непорозуміння між статями пояснив через сексуальність. Фройд, визначивши, що сексуальні порушення спричинили відчутні невротичні кризи, сплутав, вважав Юнг, причину з наслідком, оскільки сексуальні проблеми є одним із патологічних наслідків зіткнення людської свідомості з невдалим пристосуванням до архетипного несвідомого світу. Йдеться про патріархальну свідомість, яка не хоче визнати, що світ змінився, що потрібно адаптуватися до нових умов. Аналізуючи сновидіння своїх пацієнтів, Юнг переконався, що в колективному несвідомому відбуваються значні зміни, у суть яких не проникнув індивідуалістично орієнтований атеїстичний, ортодоксально патріархальний психоаналіз Фройда.

Вивчаючи таємні вчення, Юнг звертав увагу на неповноту християнської Трійці та необхідність ідеї архетипної повноти цього символу, який повинен стати «четверицею», тобто включити в себе образ Земної Жі

142

Психоаналіз і літературознавство

ночості, яка репрезентує Тіло і є символом архетипу Аніми. Наголошуючи на перетворенні Трійці на четверицю, Юнг охарактеризував духовний розвиток сучасної цивілізації як зустріч з Анімою. Він вважав, що непідготовлена психологічно зустріч може завдати великої шкоди, оскільки чиста форма кожного архетипу перебуває поза людським розумінням, а безпосередня зустріч з архетипом загрожує людській душі, яка може втратити цілісність і загинути у його руйнівному полі. Тому надію покладають на мистецтво, релігію, зокрема модернізований католицизм, який нейтралізує жах перед Анімою з допомогою символічного образу Богоматері. Юнг також зауважив, що католики менш підвладні психічним розладам, ніж атеїсти, а тому його психотерапія була спрямована на те, щоб пробудити в пацієнта таку міфологічну та релігійну установку, з допомогою якої можна було б відновити втрачену цілісність особистості, зняти конфлікт свідомого з несвідомим, чоловічого з жіночим тощо.

Самість

Центральним поняттям, яке Юнг використовував на позначення феномену цілісної сутності психіки, є Самість.

Самістьархетип цілісності, який у сновидіннях, фантазуваннях,

міфології та реліні виявляється у формі об'єднувального символу.

Позаособистісний вимір Самості означає Бога. З цього архетипу Самості, що охоплює всю психіку, виникає індивідуальна самосвідомість. У статті «Про Самість» Юнг так характеризував Самість серед архетипів Тіні, Аніми, Анімусу: якщо фігура Тіні належить до царства безтілесних привидів, проте тісно зв’язана з індивідуальним неусвідомленим, Аніма й Анімус виявляються як проекції на інших людей, то Самість як архетип цілісності може реалізуватись емпірично в індивідуальному сновидінні або творчості (образ «надординарної особистості») або як релігійна міфологема (об’єднана двоїстість у взаємодії інь та янь, хреста тощо). Отже, «цілісність» лише на перший погляд здається абстрактною ідеєю, вона має емпіричний характер, оскільки індивідуальна психіка виявляє Самість у формі спонтанних та автономних символів.

Аналітична психологія К.-Г. Юнга

143

Індивідуальні «мандали» («магічні кола»), які малюють пацієнти під час психотерапевтичних сеансів, за спостереженням Юнга, символізують порядок, що є компенсацією психічної дезорієнтації, тобто порушеної рівноваги. Через зображення впорядкованого світу (художнього твору) автор пов’язує й підкорює нестримні сили, які вирують у його внутрішньому світі. Таким чином, «мандала» (твір), символічно окреслюючи порядок, прагне трансформувати внутрішній хаос у космос; міфологічносвіт диявола у світ Бога. Це означає, що основу психічної діяльності становить інтегральний принципоб’єднання в ціле окремих частин. Згідно з юнгівською психологією, для здоров’я психіки Его-свідомість повинна постійно підтримувати зв’язок із Самістю. Релігійною мовою це означає, що людина повинна підтримувати зв’язок із Богом. За переконанням Юнга, Бог не є фізичною реальністю, тому ніхто й не знає, який Він, і ніхто не стане Богом сам; Бог є психічною реальністю, і розмова про Богазавжди розмова про образ Бога, що виникає на основі внутрішніх інтеграційних психічних процесів. Лише через індивідуальне психічне буття і встановлюється вплив Бога на людину.

Обґрунтовуючи у глибинній психології буття Бога, Юнг протиставив себе Ніцше, як пророку модерністської епохи. Її прихід Ніцше, як відомо, виразив ідеєю смерті Бога. У 1937 р. Юнг писав, що «наш час є часом зникнення і смерті Бога». Його реакцією на цю епоху було те, що він науково обґрунтував значення цілісного богообразу у внутрішньому світі людини, самої ідеї Бога з позиції психічної гігієни та індивідуальної свободи людини. Очевидно, невипадково розвиток психоаналізу в напрямі індивідуальної релігійності збігся з пошуками філософії екзистенціалізму (існування).

Екзистенціалізм (лат. ехіstentiaіснування) —напрям філософії XX ст., зосереджений на аналізі специфічно людського способу існування, тобто безпосереднього переживання людиною себе і своєї ситуації як «буття-у-світі», що здійснюється конкретно і кінечно —«тут-і-тепер».

Дослідженню абстрактного суб’єкта екзистенціалізм протиставив конкретну людину в реальній ситуації її безпосереднього життєвого досвіду як онтологічну основу, тобто основу вчення про буття. Екзистенціалізм, як і психоаналіз, пропонував різні варіанти орієнтації людини. Атеїстичний екзистенціалізм з «обезбоженим»

144

Психоаналіз і літературознавство

простором буття (Ж.-П. Сартр, А. Камю, М. Мерло-Пон- ті) зважав на те, що людина приречена на свободу і самотність, а тому в пошуках своєї істинності, керуючись власним страхом і наважуючись на ризик, діє автономно. У релігійному екзистенціалізмі (К. Ясперс, Г.-О. Марсель, М. Бердяєв) свобода та істинність людського існування пов’язуються з вірою в Бога. Спільним в екзистенціалізмі та аналітичній психології Юнга було те, що, заперечуючи фройдизм як раціональний детермінізм, тобто жорстку сексуальну зумовленість у дослідженні людини, вони утверджували специфіку людського існування як індивідуальну свободу, невичерпну творчість та особисту відповідальність.

Процес індивідуації

Юнг писав, що його життя було пронизане однією ідеєю і мало одну мету: відкрити таємницю людської особистості. На основі цього пошуку він дійшов висновку, що психічне здоров’я залежить від індивідуального прийняття-переживання релігійної або філософської установки. У теорії індивідуації Юнг розглянув цю філософсько-релігійну установку як становлення Самості, тобто становлення Бога у внутрішньому бутті особистості.

Індивідуація (лат. individuation —неподільність) —розвиток психологічного індивіда як цілісної істоти, спрямований на виокремлення з колективної психології.

Процес індивідуації передбачає два етапи. На першому відбувається «зовнішня» ініціація, тобто посвячення людини у зовнішній світ, що завершується формуванням Персони. На другому етапіпосвячення у світ внутрішній, що зумовлює відокремлення індивідуальної психології від колективної. Оскільки в індивідуації особистість відокремлюється від підпорядкування колективності, то цю провину вона повинна спокутувати. Замість себе, як пише Юнг, людина мусить запропонувати викуп, тобто дати колективу такі цінності, які будуть рівнозначні її відсутності в колективній сфері. Це відповідає духовному релігійному закону: кому більше дано, з того більше й спитають. Тому індивідуація не має нічого спільного з крайнім індивідуалізмом, який абсолютизує індивідуальний шлях. Крайній індивідуалізм, на думку Юнга, патологічний і нежиттєвий, оскільки вступає у непримиренний конфлікт із колектив

Аналітична психологія К.-Г. Юнга

145

ною нормою, проголошуючи себе нормою, яку натомість утворює лише сукупність індивідуальних шляхів. Індивідуація веде до реального оцінювання колективних норм: коли життя орієнтовано винятково колективно, тобто колективна норма претендує на абсолютну цінність, колективне нормування людини обертається на індивідуальну аморальність. Лише те суспільство, на думку Юнга, буде життєздатним, яке зуміє зберегти свій внутрішній зв’язок, тобто колективні цінності, але за умови значущої свободи індивіда.

Індивідуація символізує процес розвитку і трансформації особистості на шляху осягнення нею індивідуального психічного ескізу цілісності, що є основою її повної самореалізації та реалізації вищого божественного призначення. Оскільки назовні прагне вирватися і реалізуватися не лише «природна» людина, а й людина «духовна» (за словами Парацельса, у кожного з нас два тіла: одне утворене з елементів, а другеіз зірок), то психічний аналіз, за Юнгом, мав допомогти такій цілісній людині стати тим, ким вона є, тобто допомогти усвідомити себе у світі відповідно до власної цілісної «програми». Психотерапевтична практика Юнга наочно довела, що коли людина знаходила шлях для цілісного розвитку і самовираження, неврози минали. А тому ідея духовного (релігійного) синтезу протилежностей зайняла вагоме місце в його аналітичній психології. Разом з цим процес індиві- дуації вів не до роз’єднання, а до важливого для особистості поєднання з цілим (колективним).

Висновки

Основою аналітичної психології (подібно до психоаналізу) став самоаналіз. Саме різний особистісний психологічний досвід Фройда і Юнга дав життя різним теоріям. Вчення Фройда вийшло з індивідуального досвіду неврозу, який тягнувся з дитинства і був пов’язаний з едіповими бажаннями, що зумовило утвердження жорсткої батьківської авторитарності. Цей невроз був викликаний страхом перед ірраціональним світом, перед психозом (божевіллям), до якого міг призвести кожен невроз. Саме страх перед втратою опертя, перед силою і хаосом ірраціонального зробив Фройда аскетом, моралістом і раціоналістом, який усі свої внутрішні зусилля віддав на зміцнення свідомості, щоб вона одно

146

Психоаналіз і літературознавство

значно запанувала в його психічному житті. Отже, індивідуально знайдений Фройдом шлях самозділення став основою психоаналізу. Така психотерапевтична орієнтація зумовила недовіру до жінки як до ірраціональної істоти, а також до окультизму, релігії й ірраціональної сфери. Фройд був глибоко переконаний, що окультизм, релігія, пророцтва, інтуїція тощонеобґрунтовані й шкідливі людські ілюзії, оскільки «провадять... у царину психозу, чи то індивідуального, чи то масового», відвертаючи потоки безцінної енергії від дійсності1.

Юнг, на відміну від Фройда, не мав страху перед психозом, який став його безпосереднім досвідом зустрічі з ірраціональним світом. Цей досвід відкрив прямий шлях до пізнання божественного. Юнг побачив істину у власній психічній катастрофі: психоз постав як перехідний момент особистої духовної трансформації, пов’язаної з символічною смертю, тобто зі «смертю» попередньої особистості та процесами внутрішнього оновлення і переродження. Юнгівський погляд на психологічну духовну кризу стимулював розвиток глибинної психології у другій половині XX ст., яка зосередилася на перехідних моментах, коли людина прагне народитися заново, але через незнання і дуже часто з тавром «божевілля» зациклюється на одній зі стадій такого процесу2. Отже, Юнг провів унікальний експеримент, в якому символічно пережив власну смерть, смерть своєї колишньої сутності і народився в новійяк автор аналітичної психології. Під час цієї «творчої кризи» він мав змогу пережити все те, що бачив серед своїх пацієнтів у психіатричній клініці. Саме цей індивідуальний досвід душі зумовив інше розуміння несвідомого, з яким Юнг запрагнув порозумітися не традиційним шляхом насильства (як це зробив Фройд), а шляхом примирення і визнання його сили.

Принципово інше ставлення до несвідомого визначило нові орієнтири психологічної теорії. Якщо для Фройда несвідоме залишилося найпершим ворогом, то в Юнга воно ввійшло у світ високих особистісних цінностей: Фройд заперечив Бога, Юнг пізнав і визнав Його.

1Див.: Фройд 3. Лекція 35. Світогляд...С. 630.

2Див.: Духовный кризис: Когда преобразование личности становится кризисом. / Под ред. С. Гроф и К. Гроф. Пер. с англ.М., 2000.

Аналітична психологія К.-Г. Юнга

147

Замість фройдівської однобічності, яка випливала з мети психоаналізу (раціонального шляху опанування сферою Воно), постала цілісність аналітичної психології, що виростала з духовної значущості обох сферсвідомого і несвідомого. Замість аскетичної моралі Фройда, в якій добро і зло були на різних полюсах, народжувалась віталістична нова етика аналітичної психології. Юнг звертав увагу на небезпеку фіксації тільки на добрі, добропорядності: пригнічення в несвідомому темного (злого) аспекту людини наснажує цей аспект підпільною енергією, яка несподівано може прорватися у свідомість і знищити її. Тому замість традиційної моралі, на яку орієнтувався Фройд, тобто моралі, побудованої на диференціації (розчленуванні цілого) і дихотомії (поділі цілого на дві частини), ідеалом нової етики стала психологічна цілісність протилежностей. Відповідно, інтимне життя Юнга було дуже далеким від аскетичного життя Фройда.

Замість патріархального фройдівського ставлення до жінки цілком логічно в аналітичній психології сформувалося модерне постпатріархальне мислення. Юнг не раз наголошував, що основні його відкриття були зроблені завдяки жінкам. В аналітичній практиці він оточив себе ученицями й популяризаторками. Дружина Юнга засвоїла його методи й прийоми і на практиці застосовувала його психотерапевтичний метод. Психологічну теорію Юнг розбудовував на основі реабілітації жіночого елементу у світобутті, визнанні того, що неусвідомлене як першооснова має материнський, жіночий характер. Така позиція розхитувала раціоцентричну наукову методологію: з’явилося самостійне поле містичних смислів, не виявлених традиційними науковими міркуваннями. Так, доповненням до причинності в Юнга постала синхроністичність: за певних обставин події зовнішнього світу збігаються з внутрішніми психологічними станами, передчуттями та відчуттями цих подій; такий збіг зумовлений універсальною єдністю світу, пізнати яку людина не здатна за допомогою раціонального мислення. Тому єдина психічна реальність вимагатиме інших (позараціоналістичних) способів позначування. Власне, аналітична психологія Юнга заклала основи для переходу від модерністського осмислення, орієнтованого на протилежності, до постмо- дерністського розмивання меж між протилежностями.

148

Психоаналіз і літературознавство

Ідучи синтезуючим шляхом, аналітична психологія звільнялася не лише від однобічності раціоналізму, матеріалізму та патріархальності, але й загалом від тієї програми несвободи (наприклад, зумовленої «тавром дитячої сексуальності» у Фройда), в яку людина могла потрапити через ортодоксальний розвиток психоаналітичного вчення.

На відміну від концепції несвідомого у Фройда, де воно було несумісним з вищою сутністю свідомості, несвідоме в теорії Юнга стало «символом того, що релігійною мовою є сам Бог» (Фромм). Тому суттєва відмінність між Фройдом і Юнгом може бути проаналізована через відношення психоаналізу до релігії.

У праці «Майбутнє однієї ілюзії» раціоналіст Фройд провів психоаналітичну інтерпретацію інфантилізму релігійної віри, що ґрунтується на низькому рівні усвідомлення. З розвитком свідомості релігійна віра, на його думку, має щезнути, звільнивши розум від авторитарності та насильства релігійної ілюзії. Вважаючи релігію небезпечною моделлю, яка перешкоджає розвитку свідомості, Фройд водночас обстоював такі абсолютні цінності, як знання, розум, істина, логос. Вони, як помітив Фромм, є етичним ядром усіх великих релігій1, тому й ставлення Фройда до релігії було не таким простим і схематичним: захищаючи етичне ядро релігії, він відкидав лише її теїстичний аспект, реальну значущість містичного контакту з божественною сутністю світу. Фройдівський психоаналіз, по суті, намагався замінити релігію, оскільки заснована на раціо, а не на вірі, інтелектуальна істина давала людині нову систему орієнтації у світі.

Романтик Юнг розглядав людську психіку не лише у раціональному, айв ірраціональному ракурсі, тому в аналітичній психології міфологічна істина, тобто форма цілісного ірраціонального переживання і раціонального тлумачення дійсності, потіснила односторонню інтелектуальну. Він був глибоко переконаний, що вся особистість, мислення ґрунтуються на «емоційній матриці», що й зумовлює метафізичну потребу в релігійній установці. Розвиток релігійної віри, звільненої від нежиттєздатних догматів, релігійного бюрократизму, авторитарності, тобто розвиток живої емоційної релігійності як щоразу по-новому пережитої міфології повинен був,

1Див.: Фромм 9. Психоанализ и религия...С. 255.

Аналітична психологія К.-Г. Юнга

149

за Юнгом, звільнити людину від катастрофічного для душі незнання Бога і допомогти досягти радості буття на шляху розв’язання щоденної проблемності людського існування.

Отже, вийшовши далеко за межі психіатрії, Фройд і Юнг запропонували дві різні системи орієнтації людського існування, дві моделі психоаналітичної інтерпретації людини. Фромм, вирізняючи психоаналітиків, що пішли шляхом Юнга і практикують релігію, і послідовників Фройда, які вважають релігію симптомом нерозв’язаних невротичних конфліктів, стверджував, що вибір кожного залежить від індивідуальності, оскільки «знання не має ніякої цінності, якщо не виростає з нас самих». Ніякий авторитет, ніякий учитель не навчить нічому, крім сумнівів, зазначав він, слова і системи мислення є навіть небезпечними, тому що легко перетворюються на об’єкти поклоніння, а життя щоразу має бути осягнуте і пережите відповідно до індивідуального переживання та розуміння.

Запитання. Завдання

  1.  Що б ви назвали «візитною карткою» фройдівського психоаналітичного тлумачення несвідомого, а щоюнгівського аналітично- психологічного?
  2.  Юнг оцінював релігію та магію так: «Не тільки християнство з його символікою спасіння, але й всі релігії взагалі, аж до магічних практик примітивних суспільств, є видами психотерапії, які лікують і зцілюють хвороби душі і породжені ними недуги тіла». Які, на вашу думку, специфічні особливості з-поміж цих «психотерапевтичних» рис має художня література?
  3.  На основі чого можна порівняти художній твір із розгорнутою «мандалою», яка символізує Самість?
  4.  Яким чином виявляються архетипи Тіні, Аніми/Анімусу, Самості?
  5.  Що таке душа в юнгівській аналітичній психології? Яке відношення до свідомості має душа?
  6.  Чи вважаєте ви правомірним твердження німецького романіста та есеїста Оскара Шміда, що вчення Юнга несе в собі велике звільнення від хворобливої атмосфери, створеної психоаналізом?
  7.  Прочитайте працю Е. Фромма «Психоаналіз і релігія». Хто авторитетніший для автора у психоаналітичній реформі людини: Фройд чи Юнг?
  8.  Чи буде правильно, якщо психоаналіз Фройда струкіурно зобразити як

(Свідоменесвідоме), а аналітичну

психологію Юнга як

150

Психоаналіз і літературознавство

  1.  Порівняйте психологічну таємницю жінки за Фройдом і за Юнгом.
  2.  Проаналізуйте місце «Фауста» Гете в житті та психологічній теорії Юнга. Зверніть увагу на таке юнгівське зізнання: «Мої заняття алхімією мали безпосереднє відношення до Гете. Гете таємничим способом був захоплений цим віковічним процесом архетипних перетворень. «Фауста» він розумів як opus magnum, або opus divinum1. Він невипадково називав його своїм «головним твором» і говорив, що все його життя вмістилося в цю драму. Авторська творча субстанція була, в широкому смислі, виявом об'єктивних процесів, великим сновидінням mundus archetypus2».
  3.  Сформулюйте міфологічні прозріння Юнга з твору «Сім настанов померлим...» як наукові концепції аналітичної психології: «Бог і диявол суть Творіння, вони не анулюють себе, але протистоять одне одному як сущі протилежності»; «Будь-яка зірка є Бог, і будь-який простір, який наповнює зірка, є диявол»; «У безмірній віддаленості одна єдина зоря стоїть у зеніті. Це і є той єдиний Бог цієї однієї людини, це є її світло, її Плерома, її божественність».
  4.  Проаналізуйте міфологічно подану Юнгом у ранньому творі «Сім настанов померлим...» відмінність між чоловічим і жіночим елементами світобудови. «Духовне за своєю суттю жіноче, і тому ми називаємо його mater coelestis, мати небесна. Плотське породжує і прагне. Воно за своєю суттю мужнє, і тому ми називаємо його phatlos, батько єства. Плотське чоловіка більше від єства, плотське жінки більше від духу. Духовне чоловіка від небес, воно спрямоване до вищого. Духовне жінки більше від єства, воно спрямоване до нижчого... Чоловік і жінка, перебуваючи одне біля одного, перетворяться в диявола, якщо не роз’єднають свої духовні шляхи, адже сутністю Творіння є розрізнення».
  5.  Дослідіть тему «Романтизм і репрезентація колективного несвідомого». Проаналізуйте творчість Шевченка як сходження до «країни мертвих». Простежте, як відкриття «колективного неусвідомленого» пов’язане з поетичними прозріннями європейських поетів-романтиків.
  6.  Проведіть теоретичне дослідження «Архетипна теорія аналізу літературних текстів у Н. Фрая». Зверніть увагу на те, як трансформується юнгівська психологічна теорія архетипів у теорії літературного архетипу канадського літературознавця.
  7.  Визначте тему дослідження (на матеріалі творчості В. Винниченка) за такими проблемами: проблема психологічного пізнання Тіні в теорії «чесності з собою» («Чесність з собою», «Записки кирпатого Мефістофеля» та ін.); образ винниченкового «Мефістофеля» порівняно з образом гетівського Мефістофеля.
  8.  Поміркуйте над студією «Гомосексуальний дискурс в українській прозі: міф чи реальність. Порівняйте підхід до гомосексуального вияву психологів Юнга та Фройда. Поміркуйте над ідеологією впровадження гомосексуального дискурсу в постмодерну культурну ситуацію.

1труд великий, або божественний

2світу архетипів

Аналітична психологія К.-Г. Юнга

151

Література

Зеленский В. Толковый словарь по аналитической психологии (с английскими и немецкими эквивалентами).СПб, 2000.

Фрай Н. Архетипний аналіз: теорія мітів. // Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / За ред. М. Зубрицької.Львів, 1996.

Фромм Э. Психоанализ и религия. // Сумерки богов.М., 1990.

Юнг К. Г. Аналитическая психология.СПб, 1994.

Юнг К. Г. О психологии восточных религий и философий.М., 1994.

Юнг К. Г. Воспоминания, сновидения, размышления.К., 1994.

Юнг К. Г. Septem Sermones ad Mortuos. // Юнг K. Воспоминания...K., 1994.

Юнг K. Г. Трансцендентальная функция. Обзор теории комплексов. AION. // Юнг Карл. Избранное.Минск, 1998.

Jung C. G. Die Archetypen und das kollektive UnbewuЯte./ Ges.Wer- ke- XI/1.1976.

Jung C. G. Wandlungen und Symbol der Libido. Ein Beitrag zur Entwicklungsgeschichte des Denkes. Wien, 1925.

Jung C. G. Ьber die Psychologie des UnbewuЯten. Frankfurt a. M., 1975.

4.

Аналітична психологія як основа інтерпретаційної методики в психоаналітичному літературознавстві юнгіанської орієнтації

Потяг до творчості К.-Г. Юнг визначав як один із властивих людині інстинктів. «Творчий» інстинкт нагадує інстинкт продовження роду. Завдяки естетичній формі митець розв’язує важливі психологічні проблеми розвитку людини, нації, людства, утверджуючи нескінченність життя в його духовному становленні.

Загальнотеоретичну психологічну концепцію Юнга щодо художнього твору містять такі його слова: «Сутність художнього твору полягає не в особистісних хворобливих реакціях, які проникли сюди, а в тому, наскільки він надособистісний і звернений від розуму і серця художника до розуму і серця людства. Особистісний аспект твору веде до обмеженості і навіть непристойності. Мистецтво, яке повністю особисте, або значною мірою таке, заслуговує ставлення до себе як до неврозу».

Юнгівський проект поєднання естетичного та психологічного став основою сучасного літературознавства юнгіанської орієнтації.

Естетичне і психологічне

Глибинна психологія тісно пов’язана з етичним пізнанням як особливим способом емоційного освоєння реальності.

Естетичне (грец. аistheticosчуттєво сприйняте)чуттєва форма цілісного пізнання, звернена до почуття задоволення чи незадоволення.

Аналітична психологія як основа інтерпретаційної методики..

153

Естетичне відокремлює мистецтво у феноменологічній формі вільної духовної творчості від науково-теоретичної сфери діяльності: досконалість чуттєвого пізнання, спрямованого на споглядання одиничних предметів, що осягаються в завершеності та цілісності, протистоїть логічному, що абстрагує та роз’єднує цілісність предметів, явищ і сутностей.

Класична естетика, представлена у працях німецьких філософів і письменників Шіллера, Гете, Гегеля, витлумачує творчість як духовне споглядання. У «Феноменології духу» (1807) Гегель означив мистецтво як художню релігію: дух є абсолютним твором мистецтва й абсолютним митцем. Тому естетичне означало чуттєву видимість духовного. З цим пов’язане класичне тлумачення естетичного.

Класичне естетичнечуттєве пізнання, що спирається на ідеал прекрасногоуявлення про втілення в об’єкті універсальної духовної сутності.

Запропонувавши тезу «смерті Бога», Ніцше позбавив людини у її творчій самореалізації загальної теологічної установкинормативного універсального ідеалу, «всезагальної людськості». Світ постав у діонісійському екстазі, із драмою відокремленого Его. У трактаті «Народження трагедії з духу музики» (1872) Ніцше класичне естетичне, тобто прекрасне, охарактеризував як аполлонівське начало, що означає гармонію, мудрий спокій та врівноваженість, протиставивши йому діонісійське естетичне, що ґрунтується на нестримних пристрастях, душевно-тілесних поривах, святковому збудженні та божевіллі. Некласичне естетичне утверджується в XX ст. значною мірою завдяки концепції Ніцше як визнання вичерпаності категорії прекрасного (витіснення ідеї гармонійного порядку ідеєю дисгармонійного хаосу).

Некласичне естетичнечуттєве пізнання, яке основною естетичною цінністю проголошує піднесене, діонісійське як стихійну могутність індивідуальних поривів і пристрастей.

Модерний естетизм Ніцше протиставив естетичні цінності етичним та духовним: існування світу виправдовувалося тільки як естетичний феномен, що перебуває за межами добра і зла. Художню культуру завдяки його концепції розглядають як культуру модернізму, в

154

Психоаналіз і літературознавство

естетиці домінують некласичні засади, руйнується цілісність всесвітньої історії естетичного, історію культури можна тлумачити як плинну множинність художніх систем.

Коли зароджувалась аналітична психологія, некласичну естетику супроводжувало утвердження некласичного бачення світу, тобто розуміння буття як роздрібненого, хаотичного, позбавленого універсального сенсу. Визнаючи естетичну функцію основною у мистецтві, Юнг водночас вважав чистий естетизм обмеженням сфери людського духу, оскільки абсолютизоване естетичне бачення позбавлене відчуття єдиного буття. Свою психологічну теорію він пов’язав із тлумаченням класичної та некласичної естетики, зокрема з тлумаченням естетичної теорії прекрасного Шіллера, що поєднувала чуттєве й духовне, та теорії демонічного естетизму Ніцше, що роз’єднувала ці сутності.

У праці «Психологічні типи» Юнг здійснив своєрідний синтез естетики та психології: естетичне відкривається для глибинного осмислення. Аналізуючи працю Ніцше «Народження трагедії з духу музики», Юнг зазначав, що її автор, поглянувши на глибинну пару протилежностейборотьбу Аполлона й Діонісачерез новомодні окуляри естетизму, важливу метафізичну проблему античності аналізував у суто естетичній площині, хоча боротьба Аполлона з Діонісом і їх остаточне примирення для еллінів було не так естетичною, як значущою релігійною проблемою. Абсолютизацію естетичного неважко збагнути, зазначав Юнг, якщо зважати, що естетичний розгляд відразу перетворює проблему на образ. Можна милуватись його красою і його потворністю без співчуття і співпереживання, не заглиблюючись у зображену пристрасть. «Естетична установка захищає від участі, від особистого залучення, до якого неминуче веде релігійне розуміння проблеми»1. Оскільки, на думку Юнга, модерний естетичний розгляд, уникаючи єдиного смислу, ніколи й не зможе осягнути цілісність явища, то актуальне поєднання естетики (чуттєво сприйнятого) з психоаналітикою (осмисленим), тобто психоестетика, спрямоване на відновлення духу культурної традиції, орієнтованої на цілісний пошук, єдність чуттєвого та духовного смислів.

1Юнг К. Г. Психологические типы. Минск, 1998.С. 169.

Аналітична психологія як основа інтерпретаційної методики...

155

Закономірно, що некласична естетика, спрямована проти цілісності, зацікавилася фройдизмом і феноменом несвідомого: несвідоме вона тлумачила як чисте естетичне.

Концепція символічного

Розрив Юнга з Фройдом можна збагнути через різне тлумачення «символічного». Концепція символічного в Юнга дає змогу відчути, за словами Гессе, «теплий, плідний, пристрасний стан рівноваги між свідомим і несвідомим». Тлумачення символічного пов’язане з тлумаченнями образу та ідеї.

Образ та ідея як психічні феномени

Оскільки основою художнього пізнання є образ, важливо з’ясувати його тлумачення в аналітичній психології.

Образірраціональний продукт, витвір неусвідомленої діяльності фантазії, що несподівано являється свідомості як видіння

або марення, не маючи при цьому патологічного характеру.

Не будучи реальним явищем і проекцією у простір, що характерно для галюцинації (хворобливого марення), образ лише побіжно пов’язаний із сприйняттям зовнішніх об’єктів, атому виступає передусім як «внутрішній образ», і цим відрізняється від емпіричної (безпосередньо спостереженої) дійсності. Отже, його цінність є психологічною, пов’язаною з душевними переживаннями творчої особистості, в якій «внутрішня дійсність» стала значно переважати психологічне значення «зовнішньої».

Юнг визнавав і ситуації, коли образ з’являвся у просторі. Оскільки вони відповідали душевній конструкції первісної людини, де внутрішній образ легко переносився у простір як видіння або слухова галюцинація, вчений називав їх архаїчними ситуаціями.

Образ погляду аналітичної психології, є концентрованим вираженням цілісного психічного стану, тобто пов’язаний як з неусвідомленими, так і зі свідомими процесами певного моменту. А через це його тлумачен

156

Психоаналіз і літературознавство

ня повинно виходити із взаємозв’язків, наявних у психічній ситуації.

Образ може мати особистісне й безособистісне походження: якщо він виражає відношення між особистісно-неусвідомленим змістом і особистісно-зумовленим станом свідомості, то має індивідуальний характер; а, репрезентуючи переважно колективно-неусвідомлені процеси, відзначається міфологічними особливостями. Властивий образу архаїчний характер (коли він збігається з відомими міфологічними мотивами) Юнг називав первинним, одвічним —«осадом у пам’яті», що утворився шляхом ущільнення подібних процесів у процесі людського буття.

Первинний образ (архетип) —згущення незчисленних психічних процесів, що відображає типову форму повторюваного душевного переживання.

Первинний образ встановлює відношення міфу до природи як до відомих, постійно відновлюваних природних процесів (наприклад, солярний міфі щоденний схід, захід сонця) і до пов’язаних з ними внутрішніх душевних переживань. Отже, первинний образ є цілісним вираженням духовної присутності людини у природному бутті. На думку Юнга, процесам природи дух протиставляє символічний образ так само, як світлу організм протиставив око: символічний образ сприймає природний процес так, як око сприймає світло. Первинний образ поєднує чуттєві та духовні сприйняття, що являються поза впорядкованістю та зв’язком, внаслідок чого психічна енергія пов’язується з певним смислом, який відповідно спрямовує дії людини. Первинний образ, на думку Юнга, також звільняє накопичену енергію, вказуючи духу на природу і перетворюючи природні потяги у духовні форми.

Первинний образ Юнг розглядав як середовище для ідеї.

Ідея (грец. idea —початок, основа, першообраз)першопочаток, що становить суть первинного образу.

З психологічного погляду ідея наявна в первинному образі апріорі (незалежно від людського досвіду). Специфіка первинного образу порівняно зі стійкою сутністю ідеї полягає в тому, що він є живим процесом життя, не тільки вираженням тривалого енергетичного процесу, а й можливістю його наступного здійснення.

Аналітична психологія як основа інтерпретаційної методики.

157

Аналітична психологія розрізняє образ і символ. Образ, який є одночасно об’єктивним і суб’єктивним (вираженням зовнішнього і внутрішнього досвіду), виконує для протилежностей роль «скриньки», а символроль посередника, тому образроздвоєний, розпадається на протилежності, а символцілісний.

Психологічна теорія символу як носія трансцендентної функції

Щоб впливати на життя, ідеї потрібні живі почуття. Однак почуттям, на відміну від чистоти ідеї, властива неясність (вони недиференційовані, амбівалентні, оскільки походять із плинної сфери неусвідомленого). Тому з’являється проблема синтезу: поєднання «нечистоти» живого переживання з «чистотою» ідеї. Юнг зазначав, що первинний образ вступає у внутрішнє поле зору як символ. Символ завдяки своїй конкретній природі опановує почуттями, що перебувають у недиференційованому стані, а через свою значущість образу захоплює й породжену ним ідею, отже, поєднує ідею з почуттям1. Символ виступає посередником між ідеєю, втіленою в архетипному образі, і новим живим її переживанням (почуттям). Тому складна природа символу, який, з одного боку, наділений «душею», а з іншого —«вагітний» смислом, полягає в тому, що він оживлює, воскрешає архетип.

Юнгівська психологічна теорія символічного розбудована на основі естетичної теорії символу Шіллера, який вважав його посередником між двома суперечностями, синтезом реального та ірреального. Глибинно аналізуючи синтез протилежностей, який є основою людської психіки, Юнг обґрунтовував психологічний механізм символу. Передумовою появи символу є абсолютне роздвоєння волі між двома протилежними бажаннямичуттєвим (теза) і духовним (антитеза). Повне роздвоєння волі означає однакову причетність її до кожного з цих бажань. Якщо воля виражає лише чуттєве прагнення, то відбувається ослаблення духовного, а естетичне стає продуктом панівної сфери, не символом, а симптомом пригніченої антитези. Тому неповноцінний символ втрачає свою звільнювальну силу, процес

1Див.: Юнг К. Г. Психологические типы... С. 496.

158

Психоаналіз і літературознавство

розщеплення суперечностей повторюється знову і набуває значно могутнішого протистояння. За повної рівноправності посилених суперечностей, коли вже неможливе посилення бажання ні в тому, ні в іншому напрямі (настільки вони є абсолютно протилежними), виникає енергетичний застій, зупинка воління, неприйнятна для живого, вічно рухливого психічного процесу. Оскільки абсолютне роздвоєння суперечностей унеможливлює розвиток, бездіяльність свідомості спонукає до активності несвідомого, тобто накопичена життєва енергія шукає виходу за межами суперечностей. Лібідо як універсальна життєва сила повертається до свого джереласфери не-усвідомленого, де всі протилежності мають спільний архаїчний корінь. Сфера неусвідомленого стає тією психічною інстанцією, що породжує символи, адже тут завдяки «слабкому енергетичному освітленню» (слабкості контролю свідомого) поєднується все те, що у свідомості завдяки «інтенсивному освітленню» роз’єднане й протиставлене.

У лоні неусвідомленого символ залишається доти, доки енергетична вага свідомих смислів переважає творчу вагу єдиного неусвідомленого символу. Неусвідомлений символ потребує додаткової енергії, щоб досягти свідомості. Підняти символ з цього глибокого дна дає змогу регресія лібідо, викликана накопиченням життєвої енергії на тлі врівноваження протилежностей. Виявившись із сфери неусвідомленого на поверхні свідомості, символ виконує функцію, спільну для свідомого і неусвідомленого, яку Юнг називає трансцендентною.

Трансцендентна (лат. transcendensта, що виходить за межі) функціяпсихічна функція, яка виникає внаслідок протистояння між свідомими та несвідомими змістами і об'єднує ці протилежності.

Функцію вчений називав «трансцендентною» тому, що вона робить перехід від однієї установки до іншої органічно можливим, без втрати неусвідомленого1. Завдяки цьому символічне вираження охоплює цілісну психічну установку, знімає розщеплення протилежностей, владно скеровуючи їх силу в одне спільне річище, постає втіленням пластичності психічного процесу, який продовжується з оновленими силою та метою. Суть ці-

1Див.: Юнг К. Г. Трансцендентальная функция. // Юнг К. Избранное. Минск, 1998.С. 29.

Аналітична психологія як основа інтерпретаційної методики.

159

лісного психічного процесу, що виявляється при цьому, можна означити як потяг неусвідомленого до свідомості (до міфологічного світла), а свідомостідо субстанції (до міфологічної тьми).

Це є підґрунтям для юнгівського поняття «життєвий символ».

Життєвий символ«сирий» матеріал, що обробляється тезою (свідомим) та антитезою (неусвідомленим) і поєднує у процесі власного формування обидві протилежності.

Глибинна психологічна значущість символічного відрізняє його від семіотичного (аналогічного, спрощеного позначення якогось знайомого предмета) й алегоричного (вираженого образно, інакомовно). Так, пояснення хреста як символу божественної любові є семіотичним, тому що воно спрощує значення до очевидної ясності смислу. Символічним пояснення хреста стане тоді, коли поза ясними смислами воно виражатиме і щось незнайоме, незрозуміле, містичне, трансцендентне. Символ живе доти, доки він є найкращим вираженням чогось передбачуваного, але ще не пізнаного, тобто поки він «вагітний» смислом і ще не розщепився на протилежності.

Прикладом народження життєвого символу є переживання апостола Павла перед заснуванням християнства, коли в його психічному житті визначилося різке протиставлення нової релігії й іудаїзму. У душі Гете Юнг виявив цей самий процес, виражений через сюжет відродження Фауста в союзі з дияволом. Спостерігається він і в творчості Шевченка, репрезентуючись єдністю старозавітного і новозавітного Слова в образі України.

Юнг вважав, що Шіллер, називаючи символ живим образом, також мав на увазі людську сутність: людина як мікрокосм породжує в своїй душі символи саме тому, що вона сама є ірраціональним символом, який об’єднує психологічні протилежності.

Концепція об’єднуючого символу пов’язана з релігійною установкою Юнга, орієнтованого на уявлення про духовний шлях як звільнення від парних протилежностей. Розум, за Юнгом, не здатний створити символ, оскільки символ ірраціональний за своєю природою. Тому там, де раціональний шлях заводить у глухий кут, «спасіння» приходить з протилежного боку. Поява нового міфу, нової релігії, спасительного мистецтва (наприк

160

Психоаналіз і літературознавство

лад, поява Шевченка в українському мертвому світі) завжди пов’язана з символізацією. Одночасно із зростанням руйнування та спустошення зростає потреба символічного, що має розв’язати конфлікт життя- і-смерті, а з народженням символу припиняється регресія лібідо в сферу неусвідомленого (сферу хаосу), перетворюючись у прогресію, тобто застій, занепад, спустошення переходить у стан оновленого живого потоку. Символізація, за визначенням Юнга, є тим середнім шляхом, на якому протилежності поєднуються для нового руху, водним потоком, що дає родючість після довгої посухи, напругою, яка нагадує вагітність перед пологами. Посилаючись на текст Біблії, Юнг виражав образну суть символічного цитатою: «Тоді вовк буде жити разом з ягнятком, і барс буде лежати разом з козенятком; і теля, і молодий лев, і віл будуть разом, і мале дитя буде водити їх...».

Аналізуючи «Улісса» Д. Джойса «як найбільш патологічне явище у всьому мистецтві модернізму», Юнг стверджував, що саме цей текст вражає відсутністю характерних рис символічного твору. Роман не можна назвати символічним тому, що він, на думку вченого, написаний у ясній свідомості, із заданою могутньою установкою цілеспрямованого нігілістичного пророка. Ця цілеспрямованість полягає в тому, щоб імітувати шизофренію: на неї вказує перевага психічного автоматизму, пасивність свідомості, відсутність найменшої здатності до синтезу, мефістофельська заміна смислу безглуздям, красипотворністю тощо. Розпад особистості на фрагменти, що є автономними комплексами, виражає найочевиднішу пафосну властивість романузаперечення та руйнування. Це набуває такого тотального характеру, що змушує в цій деструкції віднаходити навіть дещо конструктивнедраму катастрофічної, відокремленої від світу пасивної свідомості. «Улісс», на думку Юнга, —«людський документ нашого часу», що має показати свідомість у стані байдужості та звільнення від духовності. «Подібні твори мають багато спільного з теорією Фройда,зазначав дослідник,оскільки з фанатичною впертістю намагаються підірвати основи того, що вже само собою почало розвалюватися»1.

1Юнг К. Монолог «Улисса». // Юнг К., Нойманн Э. Психоанализ и искусство. М., 1998.С. 65.

Аналітична психологія як основа інтерпретаційної методики..

161

Теорія символічного і аналітично-психологічна концепція художнього пізнання

Фройд розглядав несвідоме як ворожий хаос, Юнгяк Хаос, в якому присутній непізнаний і незбагненний для людського розуміння Вищий Порядок. Юнг цілковито довіряв психічному як саморегулюючій системі: універсальна енергія (лібідо) відає, куди потрібно прямувати для набуття психічного (духовного) здоров’я. Тому в теорії символічного, або так званій теорії трансцендентної функції, Юнг керувався тим, що позиція Его-свідомості (індивідуального порядку) не повинна протиставлятися контрпозиції несвідомого (Вищого Порядку, або Хаосу), і навпаки. На відміну від усвідомленого (раціонального) знання, заснованого на поділі психічних систем, символічне відчуття є відчуттям єдиної реальності, первинної щодо реальності, розділеної свідомістю. Один з учнів і послідовників Юнга Еріх Ной- манн (1905—) зауважував, що в символічній унітарній реальності немає нічого містичного, вона не перебуває за межами відчуттів. «Це світ, який сприймається там, де розшарування на зовнішнє і внутрішнє, що витікає із розділення психічних систем, або ще не вступило в силу, або вже не діє. Це істинний, завершений світ трансформації, такий, яким його сприймають творчі люди»1.

Психоаналіз Фройда, витлумачуючи людину в її розвитку від несвідомого (інстинкту) до свідомості (культури), недооцінював творчої діяльності: інтелектуальна діяльність свідомо чи несвідомо вважалася значущішою, а митець як творець символічного —«атавістичним людським типом» (Нойманн). Адже творча діяльність зводилася до зацикленості на інфантильних стадіях розвитку. Психологічна дорослість, за Фройдом, передбачала звільнення від творчого інфантилізму, фантастичних ілюзій. Юнгівське тлумачення творчої особистості як творця символічної реальності визначало, що символічне осягнення відображає складнішу і значущішу для людського буття реальність, ніж ту, яка подана за допомогою інтелектуального розщеплення. Через власні комплекси, які аналітична психологія розглядає як живі рани (через них творча особистість виходить у широку сферу ко-

1Нойманн 3. Творческий человек и трансформация. // Юнг К., Нойманн 3. Психоанализ и искусство.М., 1998.С. 227.

162

Психоаналіз і літературознавство

лективного несвідомого), митець пов’язується з архе- типною реальністю, що сприяє «алхімічному» процесу перетворення індивідуальної психіки, тобто підняттю її на вищий духовний щабель. Тому й творчі досягнення, як правило, мають двосторонню цінність: вони важливі для колективного духовного розвитку і є суб’єктивними фазами індивідуального розвитку (етапами індивідуації творчої людини). Оскільки джерелом розвитку творчої особистості є її власна Тінь, власна недосконалість, то митець може існувати лише у творчих досягненнях, що виражають його постійне становлення: на кожному новому етапі особистість досягає цілісності, єдності світу. Отже, щоразу нова зустріч з такою єдиною реальністю відповідає індивідуальному психічному потягу до цілісності, що й фіксується у феноменальності твору.

Аналітична психологія Юнга, вказуючи на цілісний (естетично-смисловий) характер символічного продукту, керується тим, що символічно виражена у творі трансцендентна функція вимагає відповідного цілісного підходу: «Небезпека естетичної тенденції полягає у перебільшенні формальної абохудожньоїцінності продукту фантазії; лібідо... зосереджується на другорядних суто естетичних проблемах самовираження художника. Небезпека намагання зрозуміти смисл полягає в переоціненні змісту, який піддається інтелектуальному аналізу і тлумаченню, через що втрачається символічний характер продукту... Естетичне формулювання потребує розуміння смислу, а розумінню потрібне естетичне формулювання. Обидві тенденції доповнюють одна одну і утворюють трансцендентну функцію»1.

Аналітично-психологічна концепція фантазій

Оскільки художній твір є продуктом «психології» фантастичних уявлень, важливо те, як Юнг інтерпретував фантазію з позиції універсальної психоенерге- тичної теорії.

Фантазія (лат. рЬаШазіауява) —сукупність образів та ідей,

пов’язаних зі сферою психічного несвідомого, що становлять основу творчої діяльності.

Фантазія викликана цілеспрямованим потоком психічної енергії, спрямованим на утворення уявлення.

1Юнг К. Трансцендентальная функция...С. 43.

Аналітична психологія як основа інтерпретаційної методики.

163

Юнг вирізняв два аспекти у процесі створення фантазії: фантазми і фантазування.

Фантазмикомплекси уявлень, які відрізняються від інших тим, що їх змісти не мають відповідників у зовнішній реальній, об'єктивній даності.

Цінність фантазміввинятково психологічна і передбачає відповідну інтерпретацію. Недаремно образи чарівних казок, міфів стали для Юнга важливим матеріалом у пізнанні колективного неусвідомленого.

Фантазуваннябезпосереднє вираження психічної життєдіяльності, тобто плину психічної енергії, що являється свідомості у формі образів та уявлень.

Фантазування як репродуктивна (відтворювальна) діяльність здійснюється в усіх основних формах психічного життя (мисленні, почутті, відчутті та інтуїції). Поява фантазії може бути викликана напруженою інтуїтивною установкою (у процесі творчості) або спонтанним вторгненням неусвідомлених сил у свідомість (під час сновидіння).

У юнгівській інтерпретації фантазій важливим є їх поділ на активні й пасивні.

Активні фантазіїфантазії, викликані інтуїтивно-свідомою установкою психіки, спрямованою на сприймання її неусвідомлених змістів.

Активна фантазія є головною ознакою художньої діяльності. Згідно з аналітичною психологією неусвідом- лені елементи випливають до поверхні свідомості, де лібідо оточує їх і наділяє видимістю. Шляхом асоціюван- ня допоміжних матеріалів їх невидима і неясна сутність доводиться до ясної і наочної формичерез так звану асоціацію оформляються неусвідомлені змісти. Отже, активна фантазія є продуктом свідомої установки, яка не протистоїть неусвідомленому.

Пасивні фантазіїфантазії, викликані посиленою діяльністю неусвідомленого при пасивній ролі свідомості.

Виникають пасивні фантазії за відносної роз’єднаності психічних процесів (свідомого і неусвідомленого), через що суттєва частина енергії уникає свідомого осмислення. На відміну від активних пасивні фантазії

164

Психоаналіз і літературознавство

з’являються відразу в наочній формі і є результатом психічного «автоматизму». Оскільки пасивна фантазія виникає з процесу в неусвідомленому, що протистоїть свідомості, вона є однобічною. Активна фантазія не є однобічною, оскільки зобов’язана своїм походженням не лише інтенсивному неусвідомленому процесу, а й свідомій установці, здатній, сприймати натяки або фрагменти відносно слабких неусвідомлених зв’язків. Отже, фантазія є активною завдяки участі свідомості у пізнанні неусвідомленого.

Юнг розрізняв естетично-психологічну цінність пасивної і активної фантазії. Пасивна фантазія дуже часто може бути хворобливою, активнаможе стати вищим виявом людського духу, оскільки в ній свідома і неусвідомлена особистість творчого суб’єкта зливаються в один об’єднуючий процес. Живий символ не зміг би народитися в інертній і нерозвиненій свідомості. Активне фантазування прямує до символічного вираження, аналогічного створенню єдиної індивідуальності за допомогою досконалого вираження її цілісності. Оскільки, на відміну від активної фантазії, пасивна, як правило, є вираженням розщепленої індивідуальності (її причиною є розщеплення між свідомістю і неусвідомленим у психіці), то пасивна фантазія і є переважно вираженням неусвідомленої особистості. Тому Юнг розрізняв і напрям інтерпретації активної та пасивної фантазії: пасивна фантазія потребує свідомої критики, щоб не дати дороги однобічній тенденції неусвідомленої протилежності, активна фантазія як продукт цілісний потребує не критики, а осягнення.

Отже, аналітична психологія ієрархію творчих досягнень розглядає через різне поєднання в них Его-свідомості і несвідомого. Коли Его-свідомість залишається винятково пасивною, йдеться про низьку психологічну цінність естетичного, яка зростає із збільшенням напруги між двома психічними сферами, що має своїм наслідком появу твору як цілісного феномену, тобто об’єднуючого символу.

Аналітично-психологічна інтерпретація розрізняє у фантазії явний і прихований смисли. Явний смисл виступає з безпосереднього споглядання фантастичного образу і тісно пов’язаний з прихованим: лише крізь явний смисл виявляється приховане. Юнг акцентував цей психологічний факт, повертаючи тлумача до значущості явного. Щоб неусвідомлена протилежність дійшла до свідомості, вона повинна бути дуже важливою. Якби ця

Аналітична психологія як основа інтерпретаційної методики.

165

протилежність містила лише неясні натяки і фрагменти, вона б ніколи не заволоділа свідомим лібідо (увагою), тобто ніколи не могла б прорвати зв’язок свідомих змістів. Очевидно, неусвідомленим змістам властивий міцний внутрішній зв’язок, який і виявляється в явному смислі фантазії.

Як відомо, на пасивні фантазії було зорієнтоване сюрреалістичне мистецтво з його психічним автоматизмом, за ним шляхом позбавлення привілею свідомості пішло авангардне мистецтво, внутрішня дисгармонія якого виявилася через розщеплення предметності, руйнацію образу, культ чистого естетизму тощо. Юнг, передбачаючи і спостерігаючи такий однобічний напрям сучасного йому мистецтва, спонукав митців через психоаналіз відчути екзистенційну небезпеку того процесу для самого митця й епохи в цілому. Очевидно, як наслідок цих зусиль, у середині XX ст. у модернізмі знову активізувалося «предметне» мистецтво. Цю нову проблемність мистецтва влучно охарактеризував французький художник Альфред Манесьє, кажучи, що необхідно знову відновити цінності втраченої реальності, в якій істинність художника полягала не в абстракції, чи в реалізмі, а в набутті людської значущості. Він зауважував, що «... тепер саме предметне мистецтво дає художнику можливість наблизитися до своєї внутрішньої реальності і усвідомити не лише свою власну сутність, але і суть свого буття»1. Аналогічні процеси згодом відбулися в авангардній за духом постмодерністській літературі, де йшлося про зняття опозиції реалізму (естетики епохи свідомості) до модернізму (естетики епохи несвідомого).

Тлумачення в аналітичній психології К.-Г. Юнга

Каузальний і синхроністичний способи тлумачення як раціональне та ірраціональне розуміння

Для Юнга принциповим було здійснення зсуву від фройдівського однобічного тлумачення, заснованого на раціоцентризмі, до цілісного розуміння, що пов’язує протилежності. З огляду на це каузальність та синхро- ністичність стали двома конфліктуючими способами тлумачення, синтезованими в юнгівській теорії.

1Юнг К. Г. Человек и его символы.М., 1998.С. 266.

166

Психоаналіз і літературознавство

Каузальний (лат. causa причина) спосіб тлумаченняспосіб тлумачення психічних явищ, що грунтується на зв'язку між причиною і наслідком у розвитку події, явища.

Зважаючи на те, що несвідомому властивий недоступний людському розумінню Вищий Порядок, Юнг до каузального (причинно-наслідкового) принципу тлумачення, заснованого на раціональності, додав ірраціональний, визначаючи його через синхроністичність.

Синхроністичний (грец. synchronos —одночасний) спосіб тлумаченняакаузальний спосіб тлумачення, що передбачає таємний, незбагненний для раціо зв'язок між індивідуальною психікою й об’єктивним світом.

Синхроністичний спосіб тлумачення випливає з визнання універсальної єдності психіки й матерії як двох різних аспектів єдиного цілого. Тобто якщо принцип зумовленості передбачає обов’язковість очевидного причинно-наслідкового зв’язку, то принцип синхроністичності констатує збіг у часі двох або більше подій, «смисловий збіг» яких пояснюється не причиною, а містичною «одночасністю». Синхроністичність виявляється двома шляхами: а) суб’єктивним, коли несвідомий образ з’являється свідомості у формі сновидіння, передчуття чи ідеї; б) об’єктивним, коли об’єктивна ситуація збігається з цим індивідуальним психологічним переживанням. «Акаузальний зв’язуючий принцип» підтверджує зв’язок між індивідуальною психікою і об’єктивним світом як різними видами єдиної енергії.

Передували синхронічному тлумаченню, на думку Юнга, давні філософські способи осмислення світобудови категоріями цілісності, коли йшлося про спорідненість усіх речей і про дію універсального принципу в кожній найменшій частині, яка відповідає цілому (світ постає як містичне таємниче тіло Бога, а тому має свій самостійний смисл і незбагненну для людського розуму «спричиненість»). Вводячи у сферу тлумачення поняття синхроністичності як акаузального (не пов’язаного з причинністю) об’єднувального принципу, Юнг виходив за межі раціонального у світ цілісний, міфологічний, де можливість існування безпричинних подій або їх невидима «спричиненість», яку розум не здатний осягнути, є самоочевидною1.

1Див.: Юнг К. Г. О «синхронистичности». Синхронистич- ность: акаузальный объединяющий принцип. // Юнг К. Г. Син- хронистичность.М., 1997.С. 179.

Аналітична психологія як основа інтерпретаційної методики.

167

Каузальний і фінальний способи тлумачення

Психоаналітичний метод Фройда абсолютизував причини виникнення фантазії, тобто тлумачення мало каузальну природу. Юнг називав такий підхід механістичним, оскільки подія осмислюється як результат причинисуворого закону. Свій підхід він називав енергетичним. Енергетичний акцент зумовлений тим, що потік психічної енергії має певну спрямованість, тому при тлумаченні події треба брати до уваги іманентний (внутрішньо притаманний) психологічний потяг до мети. Всі психологічні явища, на думку Юнга, несуть у собі «відчуття мети», що й зумовлює необхідність фінального способу тлумачення.

Фінальний (італ. finale —кінець) спосіб тлумаченняспосіб тлумачення, який первинною значущою сутністю психічної активності визнає мету, потенційний результат, а не причину.

Каузальний фройдівський спосіб тлумачення, на думку Юнга, привів до того, що творча діяльність перетворилась на винятково фізіологічну, біологічну проблему. На підтвердження цього він наводив приклад раціонального тлумачення видінь Савла (згодомапостола Павла). Як відомо, на першому етапі свого життя Савл був фанатичним іудеєм, який переслідував християн; згодом став одним з апостолів християнства. Внутрішній перелом відбувся в ньому тоді, коли йому явився Христос. Видіння Савла, в яких він ототожнював себе з Христом, за фройдівським тлумаченням, стали продуктом витісненої заздрості, яку іудей Савл відчував до Христа, до його значущості серед співвітчизників. Хоча в цьому психоаналітичному поясненні може бути частка правди, вона, на думку Юнга, до цілісної психології СавлаПавла має незначний стосунок, спрощуючи видатну міфологічну подію світової історії до «особистої скандальної хроніки».

На противагу фройдівському методу тлумачення, що орієнтувався на минуле, юнгівський метод, актуалізувавши мету, намір, був спрямований у майбутню розв’язку. Психоаналіз Юнг розвивав у перспективу. «У психологічного моменту лик Януса, —зазначав він,він дивиться назад і вперед. У той час, як він зароджується, то підготовлює і майбутнє»1. Отже, фанта

1Юнг К. Г. Психологические типы... С. 525.

168

Психоаналіз і літературознавство

зію потрібно розуміти цілісно: і каузально, і фінально. Відштовхуючись у психічній ситуації СавлаПавла від «надто людського» тлумачення його видінь (фізіологічно-особистісних мотивів), Юнг розвивав думку про видіння Савла з позиції світової місії апостола Павла: свідомо Савл ще переслідує християн, але його неусвідомлена особистість прямує до прийняття християнської духовності, отже, неусвідомлена особистість інстинктивно осягає необхідність і значення діяння Христа. З погляду фінального пояснення видіння Савла стає символічним, прагне вловити з допомогою асоціативного матеріалу певну мету, майбутню лінію психологічного розвитку. Юнг зауважував, що встановлення фізіологічного джерела фантазії є не законом її сутності, а простою умовою існування. Закон фантазії як психологічного феномену може бути лише психологічним (законом психологічної цілісності)1.

Редуктивний і конструктивний методи

Каузальне (фройдівське) та фінальне (юнгівське) розуміння психологічних явищ закладають основу двох різних методів, названих у теорії аналітичної психології редуктивним та конструктивним.

Редуктивний (лат. геductioповернення) методметод тлумачення, за допомогою якого продукт несвідомого розглядають не символічно, а семіотично, тобто як знак чи симптом основного процесу.

Орієнтується він на минуле, спрощуючи складне психічне явище до бажань і потягів, які мають винятково інфантильну, фізіологічну природу.

Конструктивний (лат. constructioпобудова) методметод тлумачення, за допомогою якого продукт несвідомого розглядають символічно задля осягнення його повного (цілісного) смислу.

«Метод тлумачення Фройда, а також Адлера —редуктивний,пояснював Юнг,тому що і той, і інший зводять явище до елементарних процесів бажання і потягу, які мають у кінцевому результаті інфантильну або фізіологічну природу»2. А в аналітичній психології ре-

1Див.: Юнг К. Г. Психологические типы... С. 527.

2Там само.С. 505.

Аналітична психологія як основа інтерпретаційної методики...

169

дуктивний і конструктивний методи доповнюють один одного. Оскільки редуктивний метод психічне явище зводить до природних (низьких) потягів, спрямованих до об’єкта, то редукція потягу зумовлює перебільшення об’єктивної реальностіпереоцінку об’єкта, що призводить до жертвування суб’єктивним. Натомість конструктивний метод, відштовхуючись від редуктивного матеріалу, орієнтується на розвиток символічних об’єднувальних фантазій. Із цього розвитку (від редукції до конструкції) виникає нова установка щодо матеріалу, яка надає значущості суб’єкту, поєднує, а не протиставляє протилежності (об’єктивне і суб’єктивне). Загалом конструктивний метод скерований на воскресіння суб’єкта, передбачає важливу роль духовності в осягненні внутріпсихічної цілісності, що тлумачиться на етапі психологічного зцілення як вихід із клінічної ситуації фіксування на еротичних об’єктах. В інтерпретаційній методиці аналітичної психології Юнга психоаналіз (як нетрадиційна герменевтика) рухається до традиційної герменевтики, орієнтованої на тлумачення духовних смислів.

Індивідуальне неусвідомлене та колективне неусвідомлене як джерела художнього твору

Художній твір у психологічній теорії Юнгаце естетичний вияв психічної цілісностісвідомого Я, тобто Его митця; індивідуального несвідомого (комплексів); колективного несвідомого (архетипної психології). Залежно від комбінації цих складових (цілісна їх взаємодія, перевага свідомих смислів, перевага смислів індивідуального несвідомого, перевага смислів колективного несвідомого) Юнг розрізняв естетичну та психологічну цінність художнього твору.

Юнг критикував фройдівський психоаналітичний підхід до мистецтва за те, що там в основі творчості було розглянуто лише індивідуальне неусвідомлене, змістом якого є комплекси. Він не заперечував тези, що комплекси пробуджують творчу енергію, у безпосередньому вияві стають «архітекторами снів», поводять себе як чужорідне тіло у сфері свідомості, активізуючи її діяльність. Це зумовлено тим, що комплекс стає образом певної психічної ситуації, яка емоційно дуже наснаже

170

Психоаналіз і літературознавство

на, а тому несумісна із звичайною позицією свідомості. Психологія снів, згідно з якою комплекси виявляються персоніфіковано, підтверджує й інше положення: «Універсальна віра в духів є прямим вираженням комплексної структури неусвідомленого»1. Тому закономірно, що комплекси можуть стати головними героями авторського твору, коли психіка автора розколюється ними, а вони «матеріалізуються» в персонажах.

Залежно від ситуації особистий комплекс може зумовити або невротичне захворювання або творче досягнення. Лише тоді, коли митець виходить за межі індивідуальних комплексів, він може стати великою творчою особистістю: індивідуальний комплекс на цьому шляху є першим поштовхом, який спонукає творче пізнання. Творчий процес в аналітичній психології має такий механізм: навколо індивідуальних комплексів розвиваються фантазії, які блокують психіку особистості, що потрапляє у своєрідний глухий кут. Саме породжені комплексами фантазії змушують творчу особистість продукувати, тобто шукати виходу з обмеженого психічного світу. Невротик, навпаки, замикається у світі власних фантазій, у власній психічній пущі. Фантазії стають конструктивними лише тоді, коли виходять у широкий простір колективного неусвідомленого (встановлюється зв’язок між комплексами й архетипами).

Юнг погоджувався, що мистецтво користується дарами індивідуального неусвідомленого, що його джерелом, як і джерелом неврозу, можуть стати комплекси. Але твір мистецтва на цій основі може стати симптомом замість того, щоб виразити символічне. Міра вияву соціального значення символів залежить від міри життєздатності творчої індивідуальності. Психоаналі- тик зауважував, що «настільки примітивніша, тобто настільки нежиттєздатніша індивідуальність, наскільки обмеженіше соціальне значення створених нею символів, хоч ці символи й мали б для цієї індивідуальності абсолютне значення»2. Саме твори, художня образність яких виражає лише індивідуальне неусвідомлене, на думку Юнга, і можуть бути матеріалом для «медичного» психоаналізу.

1Юнг К. Г. Обзор теории комплексов. // Юнг К. Г. Избранное.Минск, 1998.С. 153.

2Юнг К. Г. Психологические типы...С. 526.

Аналітична психологія як основа інтерпретаційної методики.

171

Коли ж комплекс виходить у поле первинного образу (архетипу), він взаємодіє з психічною енергією величезної кількості однотипних переживань. Архетип впливає через могутнє багатоголосся замість одного індивідуального голосу. Юнг писав: «Він трансмутує нашу особисту долю в долю людства і будить у нас благодатні сили, які завжди допомагали людству врятуватися від будь-якої небезпеки й пережити найдовшу ніч»1. У світлі аналітичної психології стає зрозумілим феномен геніальності, наприклад феномен Шевченка як Рятівного Символу України. Тут творчість є індивідуальним і колективним пробудженням: звільненням індивідуальної психіки, в яку ввірвалася могутня енергія первинних сйл і образів колективного (національного) неусвідомленого; національний міф воскресіння з мертвих стає живим потокомвся Україна (і мертва, і жива, і ненароджена) в індивідуальному поетичному (символічному) маренні сходить Словом, промовляє Вічністю...

Якщо психоаналіз знаходить у всіх творчих людей, незалежно від біографії, передусім едіпів комплекс, то аналітична психологія наголошує на єдності різних комплексів з їх архетипними відповідниками. Нойманн відзначав, що вроджена чутливість творчої людини примушує її дуже гостро переживати власні комплекси. Митець завжди відчуває свої комплекси разом з їх архетипними відповідностями, його страждання від початку є значною мірою несвідомим екзистенційним стражданням від фундаментальних людських проблем, які групуються в кожному архетипі.2 Тому, з позиції аналітичної психології, суть творчого процесу полягає в компенсації індивідуального комплексу архетипом, у неус- відомленій активації (збудженні) архетипного образу, його опрацюванні й оформленні у завершений твір. Завданням художника є надання первинному образу форми, яка відповідає духу часу. Первинний образ, який творець піднімає з глибин неусвідомленого через індивідуальну ностальгію за божественним (цілісним світом), дає змогу також компенсувати психологічну однобічність епохи, що фіксується у культурному каноні.

1Юнг К. Об отношении аналитической психологии к поэзии...С. 28.

2Див.: Нойманн Э. Творческий человек и трансформация...С. 233.

172

Психоаналіз і літературознавство

Культурний канон (грец. kanonнорма)домінування в культурі усвідомлених цінностей, тобто свідомий світогляд епохи.

«Епоха,писав Юнг,нагадує індивідуума; її свідомий світогляд обмежений, що вимагає компенсаційної під будови»1. Коли свідоме життя ставало однобічним або керувалося фальшивою установкою (наприклад, культ особи Сталіна), первинні образи «інстинктивно» піднімаються у творчих «сновидіннях» митців, щоб відновити психічний баланс не лише індивідуальності, а й епохи. Соціальну, національну чи загальнолюдську значущість літератури і мистецтва можна пояснити зв’язком художнього твору з первинними образами, колективним неусвідомленим, що передбачає зміни свідомого світогляду доби, в якій творить митець.

Виображуючи колективне неусвідомлене, письменники вловлюють психологічні пориви епохи, незалежно від того, куди ведуть їх колективні тенденціїдо спасіння чи апокаліпсису. Юнгівське порівняння Гете і Ніцше пов’язує першого з конструктивною компенсацією, а другогоз деструктивною. Після трьох віків релігійних схизм і наукового відкриття світу Гете, на думку Юнга, створив картину манії величі фаустівської людини, антигуманність якої письменник прагне компенсувати, поєднавши її з матір’ю Софією, Вічною Жіночістю. «Це було вищою маніфестацією аніми, позбавленої від язичницької дикості німфи Полії. Однак цієї компенсації Фаустівської нелюдяності вистачило ненадовго, оскільки Ніцше, оголосивши смерть Бога, фактично напророкував народження Супермена, якому також призначена загибель»2.

Сильніший вплив на сучасність, на думку Юнга, має той митець, який уміє виражати у відповідній формі найповерховіший пласт неусвідомленого. Чим глибше проникає споглядання творчого духу, тим більше зростає його відчуження від юрби; юрба не розуміє митця, хоча неусвідомлено живе тим, що він вимовляє: «і не тому, що він це вимовляє, а тому, що вона живе із того колективного неусвідомленого, в яке він дивився»3. Якщо ж осягнення колективного неусвідомленого доходить до такої глибини, що свідоме вираження не може вловити

1Юнг К. Психология и литература // Юнг К., Нойманн Э. Психоанализ и искусство.М.,К., 1996.С. 46.

2Там само.С. 47.

3Юнг К. Психологические типы...С. 222.

Аналітична психологія як основа інтерпретаційної методики...

173

його змісту, такий недостатньо осягнутий, але глибоко значущий зміст стає чимось хворобливим. Однак такі хворобливі твори, вважав Юнг, є, як правило, значними, але доступ до них дуже важкий, тому й слава до творців приходить посмертно, іноді навіть через кілька століть.

Отже, висока духовна вартість художнього твору зумовлена, за Юнгом, тим, що архетипну вічність поєднує з конкретною історичною ситуацією смертна людина. Стиль, з аналітично-психологічного погляду, є виявом форми, яку прийняли архетипи в певний період людської історії, оскільки це означає, що архетипна вічність пройшла крізь живе життя, тобто середовище (час і місце), психологічні комплекси індивідуального творця.

Два різновиди творчості

Психологічний та провіденційний типи творчості

В аналітичній психології Юнг вважав за необхідне розрізняти психологічний і провіденційний види художньої творчості.

Психологічний (грец. psyhe душа, logos —учення, слово) вид художньої творчостівид творчості, за якого опрацьовується матеріал із свідомого життя, а результат творчості належить до сфери цілком зрозумілої психології.

Оскільки інтерес глибинної психології пов’язаний зі сферою неусвідомленого, то психологічний вид творчості не може бути головним об’єктом її досліджень. Цілісність художнього процесу формується завдяки наявності протилежностіпровіденційної творчості, на яку особливу увагу звертає аналітична психологія.

Провіденційний (лат. providentia провидіння, передбачення) вид художньої творчостівид творчості, що передбачає в основі твору містичне провидіння як первинний та реальний досвід автора.

Автор, який представляє провіденційний тип творчості, стикається віч-на-віч з «нічним» життям, світом духів, демонів і божеств, які жахали первісну людину. Потрапивши в міфологічну ситуацію, він відчуває, що людською долею керує надлюдська рука, що в Плеромі відбуваються надзвичайні ірраціональні події, які готують майбутнє, незбагненне з погляду здорового глузду. Все, виявлене у фантасмагоричному видінні, є образом

174

Психоаналіз і літературознавство

колективного неусвідомленого, що відповідає вічному плину могутньої колективної психічної енергії. Цим міфологічним джерелом користуються ясновидці і пророки. А самі пророцтва є проекціями зі сфери неусвідомленого. Сновидіння, на думку Юнга, також можуть виконувати пророчу функцію, проникаючи в материнське лоно Вічності, з якої витекла індивідуальна свідомість. «Сон,писав Юнг,це маленькі відкриті двері в найсокровенніші і найтаємніші схованки душі. Вони ведуть у ту космічну ніч, де перебувала душа задовго до появи якоїсь Его-свідомості...». Все у свідомості розмежоване, а в снах людина відновлює образ глибинної, універсальної, справжньої і вічної людини, закинутої у тьму первинної ночі.

Якщо Фройд пропонував типові тлумачення сновидінь, пов’язуючи їх із незадоволеною сексуальністю, то Юнг вважав, що сниджерело різноманітної інформації, вони забезпечують зв’язок з неусвідомленою частиною психіки, тому в змісті сновидінь є глибинні символи з множинністю відтінків. Оскільки сновидіння реалізовують пророчу функцію неусвідомленого, Юнг розглядав образи сновидінь як такі, що «розробляють» індивідуальне майбутнє особистості, а також здатні передбачати колективне психологічне майбутнє. Відкриття того, що сфера несвідомого є прихистком не просто минулого, а й майбутніх психологічних явищ та ідей, які перебувають у зародку, привело його до нового погляду на психологію творчості: функція сприймання (душа) вловлює змісти неусвідомленого як згасання одних та воскресіння інших архетипів і виявляє їх у символічній формі пророцтва.

Саме з темних глибин неусвідомленого нові думки і творчі ідеї, які раніше ніколи не навідували свідомість, піднімаються «лотосоподібно», захоплюючи людей мистецтва могутністю й незвичайністю досвіду. Геніальність, за Юнгом, є здатність віднайти це джерело натхнення і спрямувати його потік до творчого синтезу. Якщо сновидіння розглядаються аналітичною психологією як послання від інстинктивних до раціональних частин розуму, то, відповідно, й художній твір є зверненням від індивідуального та колективного неусвідомленого до індивідуальної і колективної свідомості.

Найяскравішими прикладами провіденційної творчості для Юнга були «Божественна комедія» Данте, «Фауст» Гете (друга частина), «Досліди Діонісія» Ніц-

Аналітична психологія як основа інтерпретаційної методики.

175

ше, «Трістан і Парсифаль» Вагнера, «Золотий горщик» Гофмана та ін. Щоб пояснити відмінність між психологічним та провіденційним видами художньої творчості, він порівнював першу і другу частини «Фауста». Саме в другій частині, на його думку, з’являються провісницькі містичні видіння: «У другій частині все перевернуто. Досвід, що ліг в основу художнього вираження, вже не впізнаваний. Є щось дивне у цьому всьому, воно починається за межею людського мислення, виринає, здається, із глибини доісторичної епохи або із надлюдського світу, де не протиставлені світло і тьма. Це первісний досвід, який не піддається людському розумінню, і жертвою якого з-за своєї слабкості воно може стати. Колосальність досвіду надає йому цінності і сили впливу. Концентрований, повний значення і моторошний своєю чужорідністю, він піднімається із глибин безчасся, захоплюючий, демонічний і гротескний, він підриває людські цінності і естетичні норми, це заплутаний клубок первісного хаосу, crimen laesae majestatis humanae (лат. —злочин, що зневажає людську велич. Пояснення моє.Н. З.1.

Видовище гігантського процесу, що відкривається художнику як видіння таємного міфічного царства, цілісності мертвого, живого і ненародженого, не має назви, воно беззмістовне, позачасове, неоформлене. Моторошне відкриття сфер, недоступних людському розумінню, ставить художника, який побував за межею свідомості, в ситуацію епохального відання. Щоб надати своєму глибинному досвіду відповідного вираження, він потребує форми, тому може звернутися до міфології як допоміжного матеріалу. Хоча первинний досвід є джерелом провіденційного творчого процесу, але оскільки він дуже аморфний і темний, то потребує міфологічної образності для виявлення, адже самі собою видіннябезсловесні й безобразні, це бурхлививй хаос, що прагне бути вираженим. Первинний досвід, що потребує творчого оформлення, Юнг порівнював із вихором-смерчем, який захоплює все на своєму шляху і завдяки цьому захопленому матеріалу стає видимим. Тому Данте виражав свій провіденційний досвід міфологічними образами пекла, чистилища і раюБожественна комедія»), Шевченкообразами старозавітного і новозавітного міфів, Ніцшеобразами Діоніса та Заратус-

1Юнг К. Г. Психология и литература... С. 37.

176

Психоаналіз і літературознавство

три, Леся Українкаобразами античного та християнського міфів. Всі вони своєю творчістю пророкували зміни у свідомому світобаченні свого часу.

Наслідком психоаналітичної (на основі фройдизму) редукції провіденційної образності (зведення її до суб’єктивно обмеженого досвіду особистості) є те, що образність втрачає свої універсальні особливості, стаючи симптомом, виявом психічного порушення. Водночас провіденційний вид творчості вимагає зосередження уваги не на психології митця, а на психології художнього твору, яка має не індивідуальний, а колективний характер. Звичайно, Юнг погоджувався, що «Божественну комедію» Данте і «Фауста» Гете пронизують особисті любовні колізії, пережиті в різний час їх авторами. Те саме можна сказати і про «Одержиму» Лесі Українки. Однак провіденційне видіннябільш глибокий і хвилюючий досвід, ніж незвичайна любовна пристрасть. «Іноді навіть здається,розмірковував Юнг проБожественну комедіюДанте,що любовна колізія є не більш, ніж приводом, або вона була неусвідомлено підставлена з певною метою, щоб особистий досвід став прелюдією до значно важливішоїбожественної комедії ” »1.

При цьому Юнг розумів проблеми пересічного аналітика, який працює з провіденційним твором: аналітик, не маючи схильності до такого містичного досвіду, намагатиметься обминути його і означити провісницькі видіння як «життєподібні фантазії» або «поетичні вольності». Щоб збагнути суть первинного досвіду автора, відчути єдиний пульсуючий ритм сфери несвідомого, яка творить, аналітик повинен мати подібний дар (дозволити первинному досвіду формувати себе так, як він формував письменника, трансформуючись у художній твір). Як правило, аналітик, озброєний лише інтелектуальною функцією, не здатний осягнути таку потойбічну глибину творчості.

Екстравертна та інтровертна авторські позиції у процесі творчості

У пізнанні психології творчості важливим є з’ясування авторської позиції, особливості якої відрізняють психологічний та провіденційний типи творчості. У її психологічному тлумаченні Юнг відштовхувався від естетич

1Юнг К. Г. Психология и литература...С. 42.

Аналітична психологія як основа інтерпретаційної методики...

177

ної теорії Шіллера, який розрізняв «наївне» та «сентиментальне» поетичне мистецтво за відношенням автора до спонтанної природної стихії як джерела творчості.

У 1795 р. Шіллер опублікував статті «Про наївне», «Сентиментальні поети», «Заключні міркування про наївних і сентиментальних поетів з додатком деяких зауважень стосовно однієї характерної різниці між людьми», які згодом були об’єднані назвою «Про наївну і сентиментальну поезію». Шіллер вказав на дві різні поетичні манери, якими вимірюється поетичне мистецтво: якщо автор «сам є природою», то йдеться про «наївного» поета, якщо він є тим, хто «шукає природу», то цесентиментальний поет. «Наївність» у поетичному мистецтві Щіллер порівнював з дитячістю, «якої вже не сподівалися» і яка «переважає штучність, фальшиву пристойність, удаваність», привнесені культурою. Шіллер зазначав, що наївним має бути кожен справжній геній, який завдяки простоті бере перевагу над заплутаним мистецтвом. Він керується тільки здогадами й почуттями; однак вони навіяні Богом (божественне все, що творить здорова природа), його почуттяце закон для всіх часів і людських поколінь1.

Природа як досвід і як суб’єкт, поступово зникаючи з людського життя, переміщується до світу поезії —«як ідея і як предмет». Так виникла сентиментальна поезія, яка шукає втрачену природу. Пояснюючи сентиментальну позицію митця, Шіллер порівнював її з наївною: «Коли ж людина увійде до стану культури і мистецтво торкнеться її своєю рукою, колишня чуттєва гармонія тут же зникає, і людина може виявити себе лише як моральна єдність, тобто в прагненні до єдності. Злагода між її сприйманням і мисленням, яка в першому стані існувала насправді, перетворилася тепер на ідеальну; вона тепер не в людині як факт її життя, а поза нею як думка, яку ще потрібно реалізувати»2. Отже, наївний поет творить у стані наслідування реального світу повноти та гармонії, а сентиментальнийу стані штучної культури, де ці якості стають ідеями. ІНіллерівські естетичні поняття Юнг переводив у психологічну площину: «сентиментальна» позиція у мистецтві визначається як інтровертна, а «наївна» —як екстравертна.

1Див.: Шіллер Ф. Про наївну і сентиментальну поезію. // Шіллер Ф. Естетика.К., 1974.С. 256.

2Там само.С. 271.

178

Психоаналіз і літературознавство

Інтровертна (лат. intro —всередину, vertere повертати, тобто спрямована всередину) позиціяпсихологічна орієнтація під час творчого процесу, за яно'і автор утверджує свідомі наміри, протиставляючи своє «я» (суб’єкт) природному процесу, тобто неусвідом- леній сфері як об’єкту.

Негативне ставлення до об’єкта означає, що поет творить відповідно до своєї індивідуальної волі, він не підвладний несвідомим імпульсам. Твір завдяки такій позиції виражає свідому установку автора, тобто «готовність психіки діяти або реагувати у відомому напрямі». Інтровертні, тобто свідомо сплановані, із свідомо відібраним матеріалом твори (твори як свідомий продукт) є менш цікавими для аналітичної психології порівняно з творами, які передбачають іншу позицію у творчому процесі.

Екстравертна (лат. extra поза, vertere повертати, тобто спрямована назовні) позиціяпсихологічна орієнтація під час творчого процесу, за якої автор, підкоряючись об'єктунесвідомому творчому імпульсу, постає стосовно нього другорядною дійовою особою.

У цій творчій ситуації автор усвідомлює, що головним є не він (суб’єкт), а творчий процес (об’єкт): «нібито інша особистість потрапила разом з ним у магічне коло чужої волі», рукою автора водить невидима сила, тоді як свідоме мислення ніби перебуває збоку, дивуючись тому потоку образів та ідей, які здаються йому чужими і які ніколи не з’явилися б у стані здорового глузду. Народжуваний твір могутніший від самого автора і має силу, яка творцеві непідвладна. Індивідуальні риси художнього твору втілені в ньому самому, а не у зовнішніх детермінантах (психобіографічних фактах). На цій підставі Юнг стверджував, що не Гете створив «Фауста», а «Фауст» створив Гете.

Різне походження творів (зі сфери свідомого чи зі сфери неусвідомленого) позначається на їх формі: твори, написані в інтровертній психологічній позиції, як правило, звернені до естетичного сприйняття, оскільки вони замкнуті на собі й цілеспрямовані у своїх художніх завданнях; твори, написані за екстравертним типом,наскрізь символічні, є постійною спокусою для думок і почуттів, хоча рідко, на відміну від творів першого типу, приносять доступну естетичну насолоду.

Інтровертну психологічну позицію Юнг ілюстрував п’єсами Шіллера, а екстравертнудругою частиною «Фауста» Гете і особливо твором «Так казав Заратустра» Ніцше, де автор, на його думку, «сам спостерігає,

Аналітична психологія як основа інтерпретаційної методики.

179

якодин стає двома. Один і той самий автор у різні періоди творчості може по-різному співвідноситися зі своїм твором, як це спостерігається у двох частинах «Фауста». Аналізуючи екстравертну позицію, Юнг вів мову про психологічну таємницю творчості.

«Жіночі» особливості творчого процесу

Творчий процес як автономний комплекс

Біографії митців, на думку Юнга, підтверджують надзвичайну силу творчого імпульсу. Потреба творити зароджується і розвивається у психіці особистості, як насіння у землі, як дитина в лоні матері. Тому Юнг розглядав творчий процес як невидиму, «живу істоту, імплантовану в людську психіку», що в аналітичній психології було названо автономним комплексом.

Автономний (грец. autonomosсамостійний) комплекс (лат. сот- ріехивпоєднання) —психічна істота, відколений шматок психіки, що живе власним життям поза ієрархією свідомості і виражає сутність творчого процесу.

Психічне утворення визріває у сфері несвідомого доти, доки його енергетичний заряд не буде достатнім для перетину порога свідомості. Ця зустріч зі свідомістю відбувається під час творчого акту, однак вона зовсім не означає, що те психічне утворення асимілюється свідомістю: воно лише стає усвідомленим. «Вторгнення у свідомість,як зауважив Нойманн,це вже кульмінація розвитку, який давно відбувався в неусвідомленій сфері творчої особистості, вторгнення є лише «точкою прориву» трансформаційного процесу, що проходив непомітно для свідомості і якого свідомість і не могла помітити до цього вибухового моменту»1. Автономним комплексом творчий процес названий тому, що він з’являється і зникає відповідно до своїх внутрішніх тенденцій, не може бути ні притлумлений свідомістю, ні насильно відтворений нею.

Юнгівська аналітична психологія має свій погляд на енергетичний процес вияву автономного творчого комплексу: за певного сприятливого моменту неусвідомле-

1Нойманн 9. Творческий человек и трансформадия...С. 208.

180

Психоаналіз і літературознавство

на частина психіки активізується, захоплюючи спонтанний асоціативний матеріал; потрібна для цього процесу енергія видобувається із свідомості, завдяки чому знижується свідома активність; послаблення свідомих функцій призводить до того, що інстинктивна сфера особистості переважає над етичною, інфантильнанад зрілою, неадаптовананад адаптованою. Отже, автономний комплекс розвивається за рахунок енергії, призначеної для свідомого контролю над особистістю. Як відомо, психопатологічним процесам також властива наявність автономних комплексів, що й провокує порівняння «божественного безумства» художника з патологічним станом свідомості. Однак, за словами Юнга, творчий автономний комплекс існує поряд з іншими автономними комплексами (наприклад, кожен інстинкт має риси автономного комплексу), тому їх наявність є не патологією, а однією з природних особливостей динамічного та «алхімічного» розвитку психіки. Фундаментальний феномен психічного буття відповідає фундаментальному феномену буття загалом як феномену зміни, вічного розвитку, перетворення. У творчому процесі, що відбувається за напруги між несвідомим та зосередженою навколо Его свідомістю, природна цілюща сила несвідомого має вивести свідомість на новий щабель розвитку. За словами Нойманна, фонтан творчості проривається в людині так само, як у природі: тільки занурившись у потік творчості, людина й стає частиною природи, ще раз прилучається до «єдиної реальності» буття, в якій ніяка довговічність не може проіснувати довго, оскільки все у ній є зміною, перетворенням, або трансформацією1.

Материнська суть неусвідомленого джерела творчості

Свідомість, за концепцією Юнга, народжується в глибинах несвідомого і є його внутрішнім прозрінням, сокровенним материнським бажанням «народити» світло. Відношення «несвідомесвідоме» в аналітичній психології асоціюється з відношенням «матидитина». «Свідомість не творить сама себевона б’є джерелом із невідомих глибин,писав Юнг.У дитинстві

1Див.: Нойманн 9. Творческий человек и трансформация...С. 246.

Аналітична психологія як основа інтерпретаційної методики...

181

вона повільно і поступово прокидається і протягом всього життя щоранку піднімається із сонних надр несвідомого стану. Вона нагадує дитину, яка щоденно народжується з материнського лона несвідомого»1. Відповідно, несвідоме асоціюється з жіночим, свідомез чоловічим. Юнгівська теорія несвідомого «інфантилізує» свідомість, не даючи змоги «чоловічій» свідомості протистояти «материнському» несвідомому як божественній цілісній сфері.

Із психологічного погляду важливо відрізняти об’єктивний творчий процес і художній твір як суб’єк- тивізацію об’єктивного, тобто індивідуальний продукт творчого процесу. Художньому твору передує цілісна течія творчого процесу, для якої характерні абсолютна туманність, тьмяність, синкретичність психічних процесів; вона має завершитися оформленням, прозрінням. Акт просвітлення несвідомого творчого процесу стає набуттям мови, формихудожнім твором. Тому творчий процес має жіночу властивість, а твірчоловічу. У праці «Психологія і література» Юнг зробив такий висновок: «Творчий процес має жіночі особливості, і творча праця бере початок у неусвідомлених глибинахми можемо з певністю сказати у Материнській сфері»2. Отже, материнська ознака неусвідомленої творчої сфери виявляється в життєдайному джерелі і єдиній сутності: інстинкти життя і смерті ще не встановлені у своїх межах, статева ідентичність ще не оформлена, немає розходження протилежностей, звідси лише й може визріти унікальна цілісність художнього твору. Занурення в глибини Материнської сфери, яка творить, аналітична психологія розглядає як ніколи не пізнавану до кінця таємницю художньої творчості.

Архетип Матері як панівний творчий архетип

Для аналітичної психології процес розвитку сучасного людства, подібно до індивідуального розвитку людини, позначений напругою між свідомістю і несвідомим, що виражається як архетипна напруга між Духом-Отцем і Дівою-Матір’ю: культура в умовах патріар

1Юнг К. Г. О психологии восточных религий и философий.

М., 1994.С. 24.

2Юнг К. Психология и литература...С. 51.

182

Психоаналіз і літературознавство

хального світу стала спадком Духа-Отця (християнство є перемогою світла свідомості над тьмою несвідомого, або Духа-Отця над Дівою-Матір’ю). Нормальний розвиток західної людини, зазначав Нойманн, є патріархальним саме тому, що він зумовлює домінування свідомості й архетипу Отця, жорстке притлумлення несвідомого і пов’язаного з ним архетипу Матері. У творчої людини така зміна архетипної напруги на користь свідомості й архетипу Отця неможлива або виражається в дуже слабкій формі, оскільки в її психології домінує архетип Матері1.

Архетип Великої Матерівираження цілісності та повноти, єдності протилежностей, позитивно-негативної полярності (на зразок ДобраГрізна Мати).

Якщо психологію звичайної людини можна охарактеризувати як моносексуальну, то психологія творчої людини з погляду психоаналізу й аналітичної психології є бісексуальною. Це означає, що у психології творчого чоловіка дуже сильним є «жіночий компонент», який зумовлює підвищену сприйнятливість, чутливість, наявність «матріархальної свідомості». Але там, де психоаналіз пояснив бісексуальну психологію творчого чоловіка через неперетравлену гомосексуальність, аналітична психологія пов’язала психологію творчої людини з архетипним світом Великої Матері.

Отже, домінування архетипу Матері у багатьох мит- ців-чоловіків дає змогу прибічникам аналітичної психології характеризувати його як фундаментальний комплекс творчого процесу. Переважання архетипу Великої Матері означає конфлікт зі світом культурного канону. Оскільки архетипний світ відкривається в дуті творчої людини як могутнє, живе і безпосерднє відчуття, митець, з погляду аналітичної психології, є новим культурним героєм або новим героєм культурного міфу, підриваючи панівні цінності. Одним із виявів архетип- ного світу Великої Матері є творчість Шевченка, що постала на противагу імперському, смертельному для України, культурному канону. Перевага архетипного світу виявляється також у «фемінності» цього поетичного світогляду-стилю2. Так, Л. Плющ, аналізуючи

1Див.: Нойманн Е. Леонардо да Вінчі та архетип матері...М., 1998.

2Див.: Зборовська Н. Тарас Шевченко у «жіночих студіях». // Зборовська Н., Ільницька М. Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків.Львів, 1999.С. 39.

Аналітична психологія як основа інтерпретаційної методики..

183

творчість Шевченка, наголошує на суперечливості, несталості світогляду, властивому йому від перших до останніх поезій. Але це, на його думку, «не є метанням поета-романтика від одного погляду до другого», а означає динамічну, рухливу гармонію, що є підставою для тверджень про цілісність філософії «Кобзаря», яка серед протилежностей, самозаперечень і варіантів містить постійне, інваріантне, суто шевченківське єдине Слово, яке не можна звести до жодної однобічності.1

Висновки

Юнг звільнив психоаналітичну теорію від суто сексуального підходу, розширив поняття лібідо до значення психічної енергії у широкому його розумінні.

Аналітична психологія ґрунтувалася на новій концепції неусвідомленого, що почало осмислюватись як психологічна цінність з найвищим показником цілісності, єдності протилежностей. Це трактування несвідомого означало також визнання цінності жіночого принципу, тьми, зла. Така світоглядна переоцінка модерністського патріархального психоаналізу вплинула на формування постмодерністського, постпатріархального прочитання культури.

Психоаналітична теорія завдяки новому підходу реабілітувала духовність. Психоаналіз мав безсумнівну цінність для пояснення інстинктивної душі, але він не задовольняв Юнга як метод пояснення людської душі в її чуттєво-духовній цілісності. Не задовольняло його й адлерівське трактування людини через волю до влади. Він визначив першозначущість того, що перебуває поза межами сексуальності і потягу до влади, а саме установку щодо сексуальності або влади. А установкаце цілісне розуміння, яке здебільшого неусвідомлено потрапляє під сильний вплив архетипних ідей, що утворюють духовну атмосферу і мають релігійний характер. Тому великі життєві проблеми, зокрема й сексуальна, за Юнгом, співвідносяться з одвічними образами колективного неусвідомленого. Таке співвідношення трактувалось як важлива проблема для кожного індивіда, оскільки первинні образи психологічно концентрували багатотисячний досвід пристосування і боротьби за іс

1Див.: Плющ Л. «Причинна» і деякі проблеми філософії

Шевченка // Сучасність..Ч.З.С. 9.

184

Психоаналіз і літературознавство

нування. Всі великі суб’єктивні життєві переживання, всі високі психологічні напруги, на думку Юнга, торкаються скарбниці цих образів і перетворюють їх на внутрішні явища, які за розвинутої самосвідомості і проникливості стають усвідомленими.

Аналітично-психологічний метод продовжив боротьбу з «медичним» підходом до творчої діяльності. Таємницю твору мистецтва фройдівський психоаналіз убачав в особистому життєвому матеріалі художника, зокрема в реальному досвіді дитинства. Вияв особистісних психічних факторів (витіснень, згнічень тощо) став своєрідним ключем до розуміння проблематики творчості загалом. Цим фройдівський психоаналітичний метод дав привід поставити твір мистецтва ( разом з іншими духовними феноменами, наприклад релігією) поруч із неврозом. Аналітична психологія Юнга критично проаналізувала «медичний» підхід Фройда, який надихнув істориків літератури на те, щоб особливості твору виводити з інтимного, сексуального життя митця, розглядати творчу особистість як клінічний випадок, зразок сексуальної психопатології. «Психологія особистості художника може з’ясувати багато аспектів його праці, але не її результат,вважав Юнг.Але навіть якщо вона успішно пояснює його діяльність, сама творча активність художника виявиться лише як симптом. При цьому може бути завдано шкоди твору мистецтва і його публічній репутації»1.

Художній твір аналітична психологія тлумачить не лише як вияв індивідуальної психіки, а і як «дещо над- особистісне». Індивідуальна психобіографія втратила свою значущість, вона стала для художнього твору тим самим, що й ґрунт для рослини. Лише творчість, наскрізь особистісна, на думку Юнга, може бути проаналізована як вияв невротичного симптому, але епохальні твори мистецтва, феномени геніальності не можуть бути пояснені за фройдівським методом, оскільки специфічна художня психологія є позачасовою і позаособистісною. Тому й творчий акт аналітична психологія розглянула як вияв життєдайного енергетичного потоку, що оволодіває індивідом і робить його своїм інструментом. Занурення автора в незбагненні глибини колективного неусвідомленого зумовлює об’єктивність і безосо- бистісність твору мистецтва, де особисте життя автора

1Юнг К. Психология и литература...С.ЗЗ.

Аналітична психологія як основа інтерпретаційної методики...

185

стає важливим засобом модерного вияву міфологічної ситуації, тобто її сучасної мови, причетності до живого життя. У такий спосіб аналітична психологія зняла роз’єднаність об’єктивного і суб’єктивного, витлумачуючи їх як єдину реальність.

Аналітично-психологічний інтерпретаційний метод підвищив авторитет творчої особистості. Фройдівський психоаналіз, пояснюючи творчу діяльність через інфантилізм, дитячі комплекси, нетиповий, «ненормальний» розвиток сексуального потягу та невротичний стан, свідомо чи несвідомо знизив авторитет творчої особистості. Діяльність художника можна було звести до того, що він розважає публіку своїм естетично прихованим інфантилізмом, таємними сексуальними бажаннями тощо. Відмінність творчої особистості від пересічної людини, за теорією аналітичної психології, полягає в інтенсивній психічній напрузі між двома психічними системами: в незвичайному оживленні несвідомого (індивідуального та колективного) і такому самому інтенсивному оживленні Его-свідомості. Ця напруга і страждання від неї спонукають творчу особистість до пошуку виходу для індивідуального та колективного психічного розвитку. Тому завдяки аналітичній психології митець, як відзначав Гессе, знайшов наукове виправдання себе, своєї діяльності, творчої присутності у світі. Високий авторитет творчої особистості пояснювали тим, що вона здатна стати зразком найдосконалішої форми трансформації (психічного процесу динамічного перетворення протилежностей): створений нею символічний світ виражав відповідний духовному пошуку стан психічної цілісності, відчуття єдиної реальності. Братство всіх, ким заволоділо несвідоме, Нойманн називав одним із найбільших феноменів, розуміння якого прийшло до людей у XX ст.

Інтерпретаційна методика від змістового аналізу поверталася до аналізу форми. Розуміння ідентичності єдиної психічної реальності як інстинктивно-духовної образам фантазування повертало психоаналіз у його поглядах на мистецтво до значущості форми: до аналізу образів, символів, архетипів.

Аналітична психологія продовжувала зміцнювати зв’язок з мистецтвом. Г. Гессе у статті «Художник і психоаналіз» писав: «З того часу, якпсихоаналізФройда привернув увагу вузького кола невропатологів, з того часу, як учень Фройда Юнг створив і частково оприлю-

186

Психоаналіз і літературознавство

днив свою психологію несвідомого і своє вчення про типи, з того часу, як аналітична психологія звернулась безпосередньо до народного міфу, саги та поезії, між мистецтвом і психоаналізом виник близький і плідний зв’язок»1.

Аналітична психологія утверджувала класичну естетику як єдність чуттєвого та духовного. Цьому сприяло те, що Юнг орієнтувався на ірраціоналістичну традицію, що виходила з розуміння людської історії як розвитку індивідуального духу в усвідомленні власної свободи та відповідальності перед абсолютними цінностями. А психоаналіз Фройда, що ґрунтувався на раціоналістичній традиції, сприяв розгортанню некласичної естетики, що абсолютизувала чуттєве (інстинктивне).

Попри класичне спрямування, аналітична психологія Юнга дала потужний поштовх до формування постмодерної епохи з її авангардною орієнтацією на андрогінність, транссексуалізм, естетику божевілля тощо. Після Юнга французький постфройдизм (Ж. Лакан, Ж. Дерріда, Ю. Крістева, Ж. Делез, Ф. Гваттарі та ін.) заклав філософський фундамент постмодерніст- ської естетики.

Юнгівська аналітично-психологічна теорія тісно пов’язала естетичне і релігійне, ставши першою конструктивною школою серед численних постфройдівських шкіл XX ст. (індивідуальної психології А. Адлера, гуманістичного психоаналізу Е. Фромма, екзистенційного психоаналізу Ж.-П. Сартра, культурно-філософського психоаналізу К. Хорні та ін.). Продуктивність пошуків Юнга яскраво підтвердила еволюція сюрреалістів. Відходячи від культу сексуального бажання, вони почали шукати духовного опертя. Одним із прикладів цього є психобіографічний самоаналіз «Таємне життя Сальвадора Далі, розказане ним самим» (1952), який містить обґрунтування здатності психоаналізу допомогти художнику розібратися у своїй душі, психіці і нездатності принести бажані рівновагу і щастя, оскільки єдиним порятунком для розщепленої душі митця може бути духовність. Йшлося також про те, що реальна, земна (сексуальна) любов до жінки повинна бути одухотворена любов’ю до Бога. Власне релігійність, на яку спирається в духовному пошуку С. Далі, свідчить про його роз

1 Гессе Г. Художник и психоанализ. // Называть вещи своими

именами: Программное выступление мастеров западноевропей

ской литературы XX в.М., 1986.С. 399.

Аналітична психологія як основа інтерпретаційної методики..

187

ходження з атеїзмом психоаналізу та негативізмом авангардного мистецтва. Він зауважував, що серед багатьох незрозумілих для людини речей щоразу підтверджується безпідставність заперечення Бога жодним філософським, моральним, естетичним і біологічним відкриттям: «У часи, коли окремі науки вибудували стіни, тим паче немає іншого даху, ніж святі Небеса». Психоаналітичне самопізнання Далі завершується фразою, що виражає його страх перед внутрішнім світом, в якому може не стати Бога: «У цей час у мене ще немає Віри і я боюся померти без Неба»1.

Запитання. Завдання

  1.  На якій підставі продукти естетичної діяльності можуть стати об’єктом аналітичної психології?
  2.  Які, на ваш погляд, твори українського модернізму написані за інтровертним типом, а якіза екстраверти им?
  3.  Чи можна вважати романтизм вираженням пануючої в часі екстравертної психологічної установки, а реалізмінтровертної?
  4.  Якими домінуючими архетипами можна представити літературу епохи Відродження та літературу Середніх Віків?
  5.  Чому «Улісса» Д. Джойса називали «люциферовою книгою, твором Антихриста»? Чи є близьким до такого розуміння есе Юнга «МонологУлісса”»?
  6.  Які архетипи згасають у нашій культурній епосі? Які архетипи, на вашу думку, сприяють формуванню сучасної мистецької епохи?
  7.  Арістотель вважав, що найдовершенішим є той твір, в якому не видно зусиль, затрачених на його написання. Чи можна вважати, що зримі зусилля стають результатом переваги свідомого акту під час творчого процесу і є характерним явищем відсутності істинного творчого натхнення, коли глибини несвідомого закриті або з цього творчого джерела йдуть дуже слабкі імпульси?
  8.  Висловіть своє ставлення до думки Юнга, що фройдівська психоаналітична теоріяце екстравертна (як теорія потягу до об’єкта), а адлерівська Его-психологіяінтровертна, яка мала однобічно утвердити у своїй керівній функції і значущості суб’єкт. До якого психологічного типу, на вашу думку, належить Юнг як автор аналітичної психології? Обгрунтуйте свою відповідь.
  9.  Доведіть, що поетична творчість Т. Шевченка демонструє екс- травертний тип, а його проза створена за інтровертним типом.
  10.  Охарактеризуйте психологічну позицію митця щодо культурного канону.

1Дали С. Тайная жизнь Сальвадора Дали, рассказанная им

самим.Кишинев, 1993.С. 251.

188

Психоаналіз і літературознавство

  1.  Порівняйте аналіз творчої особистості з погляду фройдизму та юнгіанства.
  2.  Прочитавши статтю В. Стуса «Зникоме розцвітання», поясніть його тлумачення творчості у світлі аналітичної психології: «Духовне здоров’я, яке нам дарує творчість, є свідченням нашої недуги: ми призвичаюємось до наркотика. Рятуючи дух від однієї хвороби, ми наживаємо іншої, і куди більшої: віднаходимо замінники реальному життю і, призвичаївшись до цих замінників, губимо смак до нормального існування, перестаємо жити.

Виникле як своєрідна відрада і порятунок від злигоднів існування, мистецтво забирає нас у свій полон, все далі й далі відмежовуючи від життя. Збагачуючи, воно робить нас порожнистими. Ми перетворюємось на своєрідних анахоретів-схимників, яких облудна віра підтримує в певності, що в своєму духовному скиті вони добули абсолютну, чисту форму існування.

Творитичутися в клінічній ситуації».

  1.  Образністю твору «Так казав Заратустра» Ф. Ніцше підтвердіть думку Юнга про те, що автор перебуває в повній владі неусвідомлених творчих імпульсів.
  2.  Прочитайте статтю Е. Нойманна «Мистецтво і час». Зверніть увагу на відношення мистецтва і часу: як самовиявлення несвідомого; як вираження культурного канону: як компенсація культурного канону. Порівняйте епоху колективної творчості (фольклору) з епохою індивідуальної творчості через феномен колективного неусвідомленого.
  3.  Проведіть типологічне аналітично-психологічне дослідження «Улісса» Д. Джойса і «Щоденного жезла» Є. Пашковського. Визначте психологічні установки, згідно з якими відбувається розгортання обох текстів.
  4.  Простежте метаморфозу від «психологічної» до «провіденційної» творчої установки на матеріалі прози О. Кобилянської.
  5.  Проаналізуйте тлумачення архетипів у дослідженні О. Забужко «Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу» (1997), взявши для порівняння монографію Л. Плюща «Екзод Тараса Шевченка: навколоМоскалевої криниці"» (1986).

Література

Зеленский В. Толковый словарь по аналитической психологии (с английскими и немецкими эквивалентами).СПб, 2000.

Нойманн Э. Леонардо да Винчи и архетип матери. Искусство и время. Творческий человек и трансформация. // Юнг К. Г., Нойманн 3. Психоанализ и искусство.М., 1998.

Шіллер Ф. Естетика. —К., 1994.

Юнг К. Г. Архетип и символ.М., 1991.

Юнг К.-Ґ. Психологія і поезія. // Антологія світової літературно- критичної думки XX ст. / За ред. М. Зубрицької.Львів, 1996.

Юнг К. Г. Психологические типы. Минск, 1998.

Юнг К. Монолог «Улисса». // Юнг К. Г., Нойманн Э. Психоанализ и искусство.М., 1998.

5.

Структуралізм і структурнийсимволістський») психоаналіз Ж. Лакана

Характерною рисою західних досліджень у сфері гуманітарних наук XX ст. був поворот до символічних структур мови. Мова як соціокультурний та психологічний феномен посіла центральне місце у різних сферах науки значною мірою завдяки структуралістській методології, яка почала формуватися з виходом на початку XX ст. «Курсу загальної лінгвістики» Ф. де Соссюра. Її домінантами стали розгляд культурних феноменів крізь призму мови як формотворчого принципу та орієнтація на семіотику, яка вивчає внутрішню будову знака і механізми позначування.

Головні особливості структури (цілісність, саморегуляція, здатність до трансформації), а також первинність щодо суб’єкта, події тощо зробили її основою наукового пояснення. Переважна роль мови над мовленням, інваріанта над варіантами дала змогу порівняти її як цілісну і структуровану систему з несвідомим.

Теза французького філософа та психоаналітика Ж.Лакана «Несвідоме структурується як мова» означила розгортання авангардного постфройдизму. Його концепції інтегрувалися з авангардним літературознавством структуралістського і постструктуралістського спрямування.

190

Психоаналіз і літературознавство

Лінгвістичне відкриття Ф. де Соссюра і структуралізм

«Курс загальної лінгвістики» відомого швейцарського мовознавця Фердінанда де Соссюра (1857—), в основі якогопрочитані ним у 1906pp. лекції з загального мовознавства, як і психоаналіз, став науковим символом XX ст.

Ф. де Соссюр розділив мовознавство на зовнішню лінгвістику, об’єктом якої є мовлення (семіологію, що вивчає мову як систему смислів), і внутрішню лінгвістику, об’єктом якої є сама мова (семіотику, що вивчає мову як ідеальну, абстрактну, пусту від смислів систему знаків). Мова як цілісна макросистема віддзеркалюється в мікроструктурі мовного знака.

Мовний знакдвобічна єдність позначення й позначеного.

Мовні знаки, у свою чергу, пов’язуються між собою двома типами відношеньсинтагматичними та асоціативними.

Синтагматичні (грец. syntagma разом побудоване) відношеннявідношення між словами, зумовлені логічним характером мови.

Для їх пояснення де Соссюр використав такі аргументи: слова в розмові вступають одне з одним внаслідок взаємного зчеплення у відношення, «зумовлені лінійним характером мови, який заперечує можливість одночасної вимови двох елементів», а тому ці елементи «шикуються одне за одним у потоці мовлення», тобто такі словесні сполучення, які спираються на послідовність, є синтагмами1.

Асоціативні (лат. associare приєднувати) відношеннявідношення між словами, утворені на основ і асоціативного мислення.

Оскільки існує своєрідний «містичний», прихований глибоко всередині, зв’язок поза процесом мовлення, коли слова між собою виявляють щось дуже спільне, то відношення між ними можуть спиратися не на послідовність, а бути частиною «наявного в пам’яті скарбу», який і становить мову кожного індивіда2. Ці відношення мовознавець ілюстрував таким прикладом:

1Див.: Ф. де Сосюр. Курс загальної лінґвістики.K., 1998.С. 156.

2Див.: Там само.С. 157.

Структуралізм і структурнийсимволістський») психоаналіз Ж. Лакана

191

«З обох поглядів мовну одиницю можна порівняти з частиною будинку, наприклад з колоною: ...колона перебуває у певному відношенні з підтримуваним нею архітравом,це розташування двох одиниць, однаково присутніх у просторі, нагадує синтагматичне відношення; ...якщо це колона доричного ордера, вона викликає в думці порівняння з іншими ордерами (іонічним, коринфським тощо), які є елементами, відсутніми у даному просторі,це асоціативне відношення»1.

Ф. де Соссюр методологічно розрізняв функціонування мови в синхронії та її еволюцію в діахронії: у синхронії виявляється системність мови, у діахронії ця системність руйнується, що дало змогу розглядати мову як цілісну структуру і як відкриту структурованість. Стосується це і моделі мовного знака. Хоча позначення і позначене у теорії знака тісно пов’язані одне з одним, а отже, знакова модель становить цілісну структуру, проте позначенню властива довільність стосовно позначеного, оскільки мовний знак пов’язує не одну річ і одну її назву, а поняття й акустичний образ. Р. Барт відзначав, що всередині будь-якої смислової єдності семіотика строго розмежовує позначення, позначене і річ (референт); позначене не є річчю: таке одне з найважливіших відкриттів сучасної лінгвістики2.

Знакова модель де Соссюра відкривала шлях двом протилежним методологічним перспективам:

  •  традиційній, що визнає цілісність структури знака, тобто нерозривного зв’язку позначення та позначеного;
  •  антитрадиційній, що виступає з позиції радикального розриву позначення і позначеного.

Лінгвістичне тлумачення де Соссюра стало основою структуралістської методології в різних сферах гуманітарних наук, надавши їй таких положень:

  1.  Моваце впорядкована від найпростіших до найскладніших рівнів система знаків.
  2.  Мова позбавлена субстанції, вона має розглядатися «як система або структура відмінностей, тобто як форма, а не як субстанція»3. Це означало, що фундамен-

1Ф. де Сосюр. Курс загальної лінґвістики...С. 157.

2Див.: Барт Р. Драма, поэма, роман. // Французская семиотика. От структурализма к постструктурализму.М., 2000.С. 321.

3Ф. де Сосюр. Курс загальної лінґвістики... C. 301.

192

Психоаналіз і літературознавство

тальним для мови є принцип диференціації (відмінності): те, що відрізняє мовний елемент від іншого й становить чистий «зміст» мови.

Сформулювавши такі головні опозиції, як «семіотикасеміологія», «позначенняпозначене», «мовамовлення» та ін., акцентуючи, що «в мові немає нічого, крім відмінностей», що й молекула мовифонемає «пучком диференціальних відношень», утвореним на основі опозиційних зв’язків з усіма іншими фонемами мови, де Соссюр спонукав науку XX ст. прочитати все під кутом зору мови, тобто через первинну модель. Його лінгвістичні нововведення (концепція мовного знака як динамічної єдності, дихотомія «мовамовлення» та ін.) сприяють утвердженню несубстанційної парадигми у гуманітарному мисленні. Методологічною основою став розгляд культурних феноменів через призму мови як формотворчого принципу і орієнтація на семіотику, яка вивчає внутрішню будову знака і механізми позначування. В основі аналітичного методуідея структури об’єкта, суть якоїдвобічна єдність, бінарна опозиція.

Структура (лат. structura побудова, порядок)сукупність внутрішніх зв'язків, внутрішня побудова об’єкта.

Французький етнолог і соціолог Клод Леві-Строс (нар. 1908) розпочав структуралістські дослідження у сфері культурології, тобто застосував аналітичний апарат мовознавства до немовного матеріалу. У 1949 р. він оприлюднив структуралістську концепцію культури: «культурі властива побудова, подібна до побудови мови». Специфіка концепції універсальної структури ґрунтувалась на розумінні несвідомого як формальної матриці (порожньої форми двійкового коду), що впливає на організацію різних рівнів соціального життя. На основі фонологічного методу (запровадження поняття «система», аналіз зв’язків між елементами системи, перехід від вивчення свідомих лінгвістичних явищ до вивчення їх несвідомої інфраструктури та розкриття загального лінгвістичного закону) виникає структурна антропологія як аналіз знакових моделюючих еистем у науці про природу та сутність людини1. Так було започатковано загальну для XX ст. тенденцію переносу лінгвістич

1Див.: Леві-Строс Клод. Структурна антропологія. Пер. з

фр.К., 1997; Леві-Строс Клод. Первісне мислення. Пер. з

фр.К., 2000.

Структуралізм і структурнийсимволістський») психоаналіз Ж. Лакана

193

них, структурно-семантичних методів у гуманітарні науки. У 50рр. структуралістська методологія активно працювала в культурології, філософії, психоаналізі, літературознавстві. Пік розвитку її припав на 60-тіпочаток 80-х років. Її видатні представникифранцузькі вченілітературознавець Ролан Барт (1915—), філософ Мішель Фуко (1926 —), психоаналітик Жак Лакан (1901—) та ін.

Пошук універсальної структури у психоаналізі був пов’язаний з концепцією неусвідомленого. Першим ідею структури використав Фройд, однак його структурна теорія психіки не мала зв’язку з мовою. Вдаючись до структуралістської методології, Лакан переглянув концепцію психоаналізу Фройда: якщо стрижнем фройдівського психоаналізу було сексуальне бажання (психічна змістовність), то в лаканівському варіантісимволічне вираження цього бажання, або слово (психічна формальність). Мовознавець О. Потебня писав, що слово є органом думки й неодмінною умовою пізнішого розвитку розуміння світу і себе, тому що первинно воно є символом, ідеалом і має всі властивості художнього твору. «Але слово у часовій течії повинно втратити ці властивості, так само, як поетичний твір: якщо йому судилося занадто довге життя, як слову, він закінчує тим, що перестає бути собою»1. Лакан за допомогою точної структуралістської методології, акцентуючи на первинному символічному значенні слова, розробив лінгвістичну методику тлумачення психоаналізу Фройда, яка дистанціювалась від індивідуально-сексуалізовано- го розуміння неусвідомленого і створила нову його концепцію.

Лаканівський психоаналіз, як і авангардне літературознавство, спирається на загальнотеоретичні засади структуралізму.

Загальнотеоретичні засади структуралізму

Структуралізм поєднує різноманітні гуманітарні дослідження, які брали своїм об’єктом аналіз інваріантних відношень (структур) у динаміці різних систем, тому ґрунтується на таких загальнотеоретичних засадах:

1Потебня А. Мысль и язык. // Потебня А. Теоретическая поэтика. М., 1990.С. 40.

194

Психоаналіз і літературознавство

  1.  Структуралізм поставив за мету модернізувати гуманітарні науки на засадах ідеалу «нової науковості», основою якої стало соссюрівське та постсоссюрівське мовознавство. У цей спосіб структуралісти продовжили ідеали епохи Модерну: абсолютизували роль науки в пізнавальному процесі.
  2.  Структуралізм постав як опозиція до герменевтики, що ґрунтувалася на розумінні, яке не зводилося до діяльності інтелекту, логічних операцій та аналізу, а передбачало інтуїтивне осягнення тексту (схоплення його як цілого) та раціональне пояснення цього безпосереднього розуміння.

Натомість структуралізм як науково-пояснювальна методологія прагнув на основі індивідуальних явищ віднайти спільний закон, що їх породжує. Відмінність між герменевтикою і структуралізмом як двома методологіями в літературознавсті влучно охарактеризував російський дослідник Г. Косіков: «Герменевтика розмовляє з літературою, а наука говорить про неї; герменевтика, розгортаючи неявні смисли твору, нескінченно тлумачить і перетлумачує його, тоді як наука описує загальнозначущі закони, яким він підкорений; історично- рухливі висновки герменевтики залежать від культурно-мінливої «позиції спостерігача», а стійкі результати науки від такої позиції не залежать»1. Тому структура- лісти-літературознавці не визнають інтерпретаційної методології.

  1.  В основу структуралістської методології покладено теорію бінарностіконцепцію структури, представленої бінарною (двочленною) опозицією. Відношення між будь-якими феноменами зводилися до бінарних структур, тобто моделі, основою якої є наявність або відсутність сутнісної ознаки. Наприклад, фройдівська теорія статі побудована на пенісній наявності чи відсутності: чоловік протиставлявся жінці як «кастрованому чоловіку». Вважалося, що на основі бінарності побудований весь світ культури, який виростає зі світу мови (за аналогією до структури знака). Завдяки цьому модель знака, що є основою теорії бінарності, стала універсальною граматикою прочитання культури загалом.

1Косиков Г. К. «Структура» и/или «текст». // Французская семиотика: От структурализма до постструктурализма. М., 2000. —С. 11.

Структуралізм і структурнийсимволістський») психоаналіз Ж. Лакана

195

  1.  Структурний метод аналогічно психоаналітичному виділяє в будь-якому досліджуваному об’єкті два плани: 1) явний, що піддається безпосередньому спостереженню; 2) прихований, «глибинний» (структурний). Відповідно, структуралістська методологія сповідує: а) принцип «структурного пояснення об’єктів»; б) визнання універсальної структури як формальності, позбавленої субстанції. Універсальна структурасамодостатня цілісність, якій властива інваріантна статичність, замкнутість, абстрагованість, імперативність щодо користувачів.
  2.  Структуралізм, використовуючи відкриття несвідомої інфраструктури, спростував ілюзії розуму засобами самого розуму. Тому структуралістська методологія критикує передусім такі школи, як феноменологія та екзистенціалізм, тобто феноменологічну «філософію свідомості» та екзистенціалістську «філософію суб’єкта». Літературознавчий структуралізм, відповідно, позбувається значущості автора як індивідуальної свідомості, підносячи самодостатність тексту як вияву глибинної структури.
  3.  Попри строгу науковість структуралізм тісно пов’язаний з метафізикоюфілософським вченням про вічну субстанцію, що лежить в основі нескінченно змінного світу. У структуралістській концепції можна було простежити аналогію з юнгівським тлумаченням несвідомого як Вищого Порядку, з платонівським та гегелівським ідеалізмом тощо. Тому, визнаючи трансцендентну впорядковуючу структуру, літературознавчий структуралізм ставав метафізичною поетикою.

Структурний аналіз художніх оповідних текстів

У XX ст. відбулося становлення наратологіїнауки про розповідання. Перший радикальний крок у дослідженні розповідання здійснили російські формалісти: Віктор Шкловський (1893—), Борис Ейхенбаум (1886—), Борис Томашевський (1890—), Юрій Тинянов (1894—) та ін. Вони розщепили розповідний текст на фабулу і сюжет як матеріал і прийом. Аналіз розповідання продовжила західна структурна лінгвістика, теорія якої спиралася на дослідження російського постформаліста Володимира Проппа (1895—), його першу модель структурного аналізу розповідання.

196

Психоаналіз і літературознавство

Перша модель структурного аналізу оповідного тексту

Структуралізм виходив з того, що неусвідомлена діяльність розуму полягає в наданні форм змістові, ці форми однакові для всіх типів мислення і виявляються в символічній функції мови. Тому необхідно підійти до «підсвідомої структури», що лежить в основі кожної інституції, писав Леві-Строс, «щоб мати принцип інтерпретації»1. Вперше аналіз «підсвідомої структури» здійснив російський вчений-фольклорист В. Пропп у своєму дослідженні «Морфологія казки» (1928). Вивчаючи чарівні казки, він помітив, що суть їх пов’язана не з персонажами, які лише по-новому позначаються (Морозко, Кощій, ведмідь та ін.), а з тим, що різні персонажі здійснюють однакові вчинки. Згодом Пропп став аналізувати й інші казки з позиції дій персонажів загалом. Так шляхом входження в матеріал, а не шляхом абстракції, народився простий метод вивчення казки за вчинками дійових осіб, які він назвав функціями2. Поняття «функція» —як вчинок дійової особи, трактований з огляду на його значення для розвитку дії,стало одним із найголовніших в аналітичному методі. Пропп також помітив, що функції можна розмістити попарно. А в казці майже нічого нового не відбувається, вони однотипні за своєю будовою, за неймовірною різноманітністю розповідання прихована «певна єдність»: «Виявилося, що функцій мало, форм їх багато, послідовність функцій завжди однакова, тобто постала картина дивної закономірності»3. На цій підставі він зробив висновок, що в основі чарівних казок ідеально існує невидима композиційна схема, що якнайрізноманітніше реалізується в оповіді. Так через дослідження матеріалу був народжений самим матеріалом метод вивчення оповідних жанрів за функціями дійових осіб. Цей метод і став першою моделлю структурного аналізу.

Дослідження В. Проппа з’явилося на тлі розгортання російської формальної школи у літературознавстві, яка в особі її провідних теоретиків (В. ІПкловський,

  1.  Ейхенбаум, Ю. Тинянов, Р. Якобсон) прагнула подолати інтуїтивізм у науці про літературу, вказавши на

1Леві-Строс К. Структурна антропологія.К., 1997.С. 29.

2Див.: Пропп В. Структурное и историческое изучение волшебной сказки // Пропп В. Поэтика фольклора.М., 1998.

  1.  212.

3Там само.С. 218.

Структуралізм і структурнийсимволістський») психоаналіз Ж. Лакана

197

обмеженість та недоліки психологічної та культурно-історичної шкіл. Сформулювавши власне бачення об’єкта дослідження, згідно з яким літературознавство не повинно вивчати психологію людини, соціальну та метафізичну проблематику тощо, оскільки це є об’єктом інших досліджень, формалісти вважали за необхідне віднайти літературний об’єкт, так званий чистий літературний факт, «літературність» —те, що робить твір літературним твором. Літературознавчим об’єктом стала динамічна формальна конструкція розповідання. Фабула і сюжет співвідносилися як анонімна історія, що переходить з одного тексту в інший, не становлячи особливого інтересу, та індивідуальна робота з її розповідання. Сюжет, по суті, деформує фабулу, щоб зробити її відчутною.

В. Шкловський вважав, що зміст літератури повинна становити еволюція літературних форм. Концептуальним принципом художньої побудови вважали за- трудненість, тобто відчуття форми, що й мобілізує читацьку активність, а домінуючим стимулом художньої діяльностіполеміку з попередниками, відштовхування від вже виявленої форми, стереотипних художніх прийомів тощо. Формальний аналіз став основою наукової поетики, яку протиставляли інтерпретації інтуїтивному осмисленню твору. Сформульовані Проппом принципи постформального (структурного) дослідження підтримали французькі структуралісти, які трактували їх як концепцію «єдиної казки» і «ланцюга варіантів».

Критично і продуктивно засвоївши відкриття Проппа, Леві-Строс вважав, що воно викликатиме захоплення і безмежну вдячність структуралістів, які були його послідовниками, часто самі того не відаючи1. У Франції літературознавчий структуралізм став основою «нової критики» —загального літературознавчого руху 60-х років XX ст., до якого ввійшли феноменологічна критика, фройдистська «психокритика», «генетичний структуралізм» та інші напрями. Невдовзі цей літературознавчий авангардизм охопив усю Європу. Пропп не думав, що його метод вивчення казки за функціями дійових осіб може бути придатний до літератури, адже

1Див.: Леви Стросс Клод. Структура и форма. //Французская семиотика: От структурализма к постструктурализму.

Пер. с фр.М., 2000.С. 132.

198

Психоаналіз і літературознавство

там, де мистецтво стає цариною творчості генія, застосування точних методів, на його думку, може дати позитивні результати тільки тоді, коли вивчення повторності буде поєднуватися з вивченням одиничності. До яких класифікацій не були б залучені «Божественна комедія» або трагедії Шекспіра, геній Данте і геній Шекспіра неповторні, твердив науковець, і обмежуватися в їх вивченні точними методами не можна1. Турбувало Проппа й те, що сформульовані ним поняття при перекладі втрачають первинну сутність, несправедливою вважав критику свого методу як формалістського. Але його дослідження все ж завдячує популярністю західній науці, де воно супроводжувало розгортання літературознавчого структуралізму2, який став революційним проривом в осягненні літературного матеріалу. Структурний метод, спрямований проти реалістичного мімезису, став своєрідним продовженням формалізму. Адже французькі структуралісти, як і російські формалісти, прагнули вивести літературознавство з позитивістського спрямування, коли твір пояснювався на основі зовнішнього фактажуіндивідуальної біографії автора, соціальних, історико-культурних обставин тощо. Вони розпочали пошуки літературностічистого, абстрактного літературного факту. Але тепер ця «літературність» постала через поетику несвідомої мови літератури як універсальної структури: форма і зміст не були протиставлені, а однаковою мірою підтверджували її загальне функціонування.

Структурний аналіз оповідних текстів у теорії французького структуралізму

Перейшовши на мову літератури, структурний аналіз актуалізував приховану незмінну структуру щодо рухливого твору. Методику структурного аналізу оповідних текстів розробили французькі вченіЦветан Тодоров (нар. 1939), Альгірдас-Жюльєн Греймас (1917—), Клод Бремон (нар. 1929), Ролан Варт (1915—), Жерар Женетт (нар. 1930), Еміль Бенве- ніст (1902—).

]Див.: Пропп В. Структурное и историческое изучение волшебной сказки...С. 229.

Див.: Бремон К. Структурное изучение повествовательных текстов после В. Проппа. // Французская семиотика...С. 238.

Структуралізм і структурнийсимволістський») психоаналіз Ж. Лакана

199

Узявши як об’єкт аналізу наратив (розповідання), структуралісти почали «розбирати» цю систему як структуру структур на основі бінарних опозицій. У світлі структурування текст виявився складною ієрархічною конструкцією, яку має дослідити аналітик. Недаремно Варт порівнював аналітика з хірургом за операційним столом. Головною аналітичною операцією є розчленування наративу: по «горизонталі» —на історію, по «вертикалі» —на дискурс, що приблизно відповідало опозиції «фабуласюжет» у формальному аналізі.

Отже, опозиція «фабуласюжет» структурним підходом замінена на опозицію «історіядискурс».

Історія (грец. historia —розповідь про минуле; знання)послідовне розгортання дій персонажів і «синтаксичні» зв’язки між цими діямиподієвий порядок розповідання.

Якщо поняття «історія» більш-менш відповідає фабулі, то дискурспоняття структурної лінгвістики, яке значно ширше за формалістське поняття «сюжет».

Дискурс (лат. discursus —міркування, франц. discours —промова, виступ)весь мовний рівень, що оповідає про події.

На відміну від формальної школи, що постала на протиставленні форми і змісту, структуралісти беруть за основу структурний закон мови, згідно з яким вона розгортається системно, на рівнях вираження і змісту, а тому вивчають «форму» і «зміст» як вияв одних і тих самих структур. Такий аналіз дає змогу побачити текст на поверхні і водночас, як лабіринт, що «петляє» в глибину: на кожному аналітичному етапі робиться новий крок вглиб системи розповідання. Розчленування наративу на історію та дискурс запропонував лінгвіст і семіотик Е. Бенвеніст, його ідею розвинули літературознавці Р. Барт, Ц. Тодоров, Ж. Женетт. Автор численних праць із структурної поетики Ц. Тодоров пропонував вивчати історію, що розповідається, як предмет, розповідання, який виражає логіку вчинків персонажів, і розповідний дискурс, що передбачає наявність розповідних часів, видів і способів (аналіз дискурсу слід проводити аналогічно до аналізу дієслова). Отже, структурний підхід простежував розгортання історії (горизонтальних зв’язків) з проекцією її на вертикальну вісь (дискурс). Така позиція передбачала внутрішнє членування історії та дискурсу.

Барт зауважував, що у творі можна виділити різну кількість рівнів і дати їм різне визначення, оскільки

200

Психоаналіз і літературознавство

будь-який розповідний текст є ієрархією таких рівнів1. Типові рівні розповідного тексту можна представити так: історія структурується через опозицію «функціїіндекси». Функціїце система оповідних елементів, тобто функціональний характер оповідного текстуйого смисловий характер. «У кожній функції,пояснював Барт,нібито причаїлося якесь сім’я, і це сім’я дає змогу запліднити розповідання новим елементом, що дозріває пізніше,або на тому самому, або на іншому рівні»2. Функції як смислові дії аранжують (упорядковують) індекси. Індексидодаткова одиниця, що доповнює (поглиблює), а не продовжує розповідання. Вони конкретизують характеристики, почуття, емоції персонажів, подають пейзаж, інтер’єр тощо. Якщо співвіднести їх за аналогією з двома типами відношень у мовному потоці, то функції належать до синтагматичного (лінійного) рівня, індексидо парадигматичного (вертикального). Барт аналізував їх за такою класичною дихотомією, як «метоніміяметафора» («Функції передбачають наявність метонімічних, а індексиметафоричних відношень; перші охоплюють функціональний клас, характерний для понять «робити», а другідля понять «бути»3).

Відповідно до значущості функцій та індексів оповідні тексти можна поділити на:

  •  «реалістичні», які розгортають сюжет, об’єктивну реальність. їм властиві значущість, накопичення функцій, тобто оповідної «горизонталі» (подієвого рівня);
  •  «психологічні», які розробляють суб’єктивну реальність. У них концентрується енергія індексів;
  •  «символістські», що розробляють об’єктивно- суб’єктивну реальність. Ознаками їх є інтегрування оповідної «горизонталі» з оповідною «вертикаллю», тобто рівнозначне енергетичне поєднання функцій та індексів. Такі тексти особливо цікаві для психоаналітичних студій.

Внутрішнє членування функцій представлене через опозицію: кардинальні (ядерні) функціїфункціїка- талізатори.

1Див.: Барт Р. Введение в структурный анализ... С. 202.

2Там само.С. 203.

3Там само.С. 206.

Структуралізм і структурнийсимволістський») психоаналіз Ж. Лакана 201

Кардинальна (ядерна) (лат. cardinalis головний) функція (fun- ctio виконання, звершення)смислова дія, яка має важливе значення для розвитку загальної дії, що відкриває, підтримує або закриває альтернативну можливість.

Функція стає ядерною, коли вона «створює або розв’язує ситуативну невизначеність» (Варт). Саме тому ядерні функції є своєрідними сюжетними вузлами історії.

Між ядерними функціями існують «мости», або так звана «ослаблена, паразитарна і одномірна функціональність» (Варт) —каталізуюча.

Функцїї-каталізатори (лат. functio —виконання, грец. katalysis руйнування)смислові дії, які мають допоміжний характер, спрямований на пожвавлення того, що розділяє два сюжетні вузли.

Через опозицію «ядерні функціїфункції-каталізатори» текст можна прочитати як полотно зоряного неба: мов зорі, світяться ядерні функції, так звані енергетичні спалахи в розповіданні, а каталізатори заповнюють простір між ними, створюючи «зони спокою». Однак такі зони спокою дуже важливі: «каталізатори постійно підтримують семантичну напругу розповідного дискурсу, вони ніби весь час звертають увагу: тут є смисл, зараз він виявиться»1. Тому і каталізатори, і ядерні функції за законом цілісності пов’язані між собою: не можна прибрати якоїсь із зон, щоб не порушити всієї карти зоряного неба. Енергетична слабкість функцій-каталізаторів зумовлена їх виключно хронологічною природою (відповідністю лише часовій послідовності подій). Натомість ядерні функції мають подвійнугоризонтально-вертикальну», глибинну) природу: вони є і хронологічними, і структурно-логічними водночас. Зі структурного погляду механізм сюжету залучається до дії за допомогою змішування часової послідовності з внутрішньологічною послідовністю фактів, розчинення логіки в хронології, завдяки чому «те, що відбувається після певної події, починає сприйматися як таке, що відбулося внаслідок її». Структурний аналіз повинен вирізнити та зібрати невидиму «логіку», що реалізується крізь видиму «хронологію». Формула розгортання оповідного тексту, визначена Бартом як «post hos, ergo propter hos» («після цього, отож внаслідок цього»), за його словами, «могла б стати девізом самої Долі, що заговорила «мовою» оповідних текстів»2. Доля, фатум як

1Барт Р. Введение в структурный анализ... С. 208.

2Там само.С. 207.

202

Психоаналіз і літературознавство

міфологічне цілісне поняття відповідає універсальній підсвідомій структурі.

Внутрішнє членування індексів передбачає опозицію «власне індексиінформанти». «Повноцінні» індекси є енергетично насиченішими елементами щодо енергетично слабких «неповноцінних» інформантів. Власне індекси ведуть до глибини смислу: допомагають розкрити характер персонажа, змалювати атмосферу дії тощо. Аналітик має сконцентрувати свою пильність для розкодування ролі індексів у структуруванні наративу. Натомість індекси-інформанти, як і каталізатори стосовно ядерних функцій, виконують пасивну роль і несуть готові, прямолінійні повідомлення (відомості про вік персонажа, рік події тощо), працюють, як правило, на поверхні тексту, тому й не вимагають особливого розкодування. Варт називав інформанти операторами, що створюють ілюзію реальності, надають оповіді реалістичності.

Системна цілісність твору, зумовлена порядком опозиції (один елемент енергетизується, центрується, а другий, відповідно,ослаблюється, маргіналізуєть- ся), означає також, що «енергія» пластично переміщується з одного рівня на інший, тому структурний елемент на одному рівні може виконувати функціональну роль, а на іншомуроль індекса тощо. Важливою при цьому залишається роль ядра (граничного енергетичного накопичення). Так, у визначених опозиціях «ядерні функціїкаталізатори», «індексиінформанти» каталізатори, індекси, інформанти пов’язані між собою, оскільки разом сприяють «розгортанню ядра» (Варт). Як і фраза, складена з простих речень, здатних безмежно розширювати її структуру, оповідальність може безмежно «каталізуватися» (розгортатись у просторі), однак вона повинна мати енергетичне ядро, яке наснажує процес розгортання (структурування).

Функціональний аналіз передбачає також структурне пояснення дійових осіб. На відміну від традиційного літературознавчого аналізу, що сформувався під впливом реалістичної естетики (з її акцентами на образах, героях, що відповідають людським типовим характерам), структурний аналіз принципово відходить від самостійності персонажа, підпорядковуючи його функціональній дії. Структураліст Варт аналогію функціональному аналізу знаходив у «Поетиці» Арістотеля, яка, відводячи персонажам вторинну роль, акцентувала на категорії сюжетної дії. Отже, структуралізм зорі-

Структуралізм і структурнийсимволістський») психоаналіз Ж. Лакана

203

єнтований на радикальне подолання реалістичної поетики, оскільки, на думку його представників, реалізм гіпертрофував персонажа, одягнув його в психологічну плоть, надавши йому людськості, перетворив на особистість і цим увів в оману аналітика. Явний відхід від значущості суб’єкта (персонажа) актуалізує проблему «Хто ж єсуб’єктом” (“героєм”) оповідного тексту. Аналіз структури розповідання визначає, що ним є сама дія. Тому структурне пояснення персонажа пов’язане не з тим, ким є дійова особа, а з тим, що вона робить. Структура дійових осіб представлена актантами і акторами. Акторструктурована дійова особа, що виконує певну роль у розповіданні, актант —сама роль, позиція в наративній системі.

Структуралісти стверджують, що типи дій персонажів є стійкими і нечисленними. Основу розповідання, як правило, складають три типові дії, які можна виразити дієсловами: бажати, повідомляти і боротися. Тому Варт визначав розповідання через три основні стратегіїбажання, повідомлення, боротьбу, що аналогічно структурі речення, в якому є суб’єкт, об’єкт, додаток і обставина. Відповідно, дійових осіб можна розподілити за трьома семантичними осями:

  1.  Вісь бажання (пошуку) передбачає опозицію «Суб’єктОб’єкт».
  2.  Вісь комунікації (повідомлення) —«АдресантАдресат».
  3.  Вісь боротьби (випробувань) —«ПомічникПротивник».

Оскільки будь-яке розгорнуте розповідання є послідовністю речень, тобто дискурсом, то мікросвіт (речення) стає моделлю для макросвіту (дискурсу). Структуралісти керуються тим, що дискурс побудований за всіма правилами мови, але вищого порядку. «Мова,зазначав Варт,всюди крокує поряд з дискурсом, простягаючи йому дзеркало, в якому відображається її структура»1. Оскільки речення і дискурс є гомологічними моделями (подібними за планом побудови й походження), то дискурс розглядають за зразком складових елементів, які є в реченні. В лінгвістичному описі визначають різні рівні речення (фонетичний, фонологічний, граматичний, контекстуальний), пов’язані між собою відношеннями підпорядкування: елементи одного рівня ще не

1Барт Р. Введение в структурный анализ... С. 200.

204

Психоаналіз і літературознавство

здатні створити смисл, а тому «прагнуть» задля цього смислу інтегруватися з іншими рівнями. Тому виведення аналізу на структурні рівні означає виявлення мовного «суб’єкта» загалом.

Женетт у праці «Оповідальний дискурс» пропонує розглядати кожне розповідання аналогічно до мовної фрази, якою його можна резюмуватиОдіссея», наприклад, може бути виражена через фразу-резюме «Одіссей повертається на Ітаку»). Оскільки у фразі головний дійовий елементдієслово, виражене через систему граматичних категорій, то дискурс як розгорнуте «дієслово», можна аналізувати за категоріями дієслова. Цю систему категорій (категорія часу, категорія способу (модальність), категорія стану) дослідник використав для класифікації наративних фігур, що структурують дискурс.

Наративна (лат. narrare мовний акт) фігура (лат. figura образ,

вид)відступ від нейтрального, типового способу розповідання.

Наративна фігура, маючи пряме відношення до стилістики, може бути розглянута також за аналогією до механізму сновидінь. Так, Женетт аналізує дискурс як порушення часового порядку, модальності розповідання (різний спосіб викладу подій), місця оповідача тощо1. Оповідна форма спокушає читача, бавиться з ним, «грає»: різні одиниці розповідання роз’єднуються, утворюються своєрідні проміжки, порожнечі, заповнюються, провокуються різні «просторові» напруження оповідної форми тощо. Завдяки цьому розповідання час від часу потрапляє в ситуацію ризику, виникає загроза логічного розладу сюжету, що активізує читача, переживання якого можна визначити як перехідний стан «тривогизадоволення», оскільки щоразу сюжет відновлює свою логіку. Оповідна структура, дійшовши до певної межі своєї «катастрофи», знову зміцнюється, але ще більше, ніж на попередньому витку, а тому й тривога читача змінюється на більше задоволення.

На думку Варта, «функція розповідання полягає не в «зображенні» чогось, а в розігруванні загадкового спектаклю для читача, природа якого не може бути міметичною. Тому феномен розповідання, відповідаючи

1Див.: Женетт Ж. Повествовательный дискурс. // Женетт Ж.

Фигуры: Работы по поэтике: В 2 т. T. 2.М., 1998.

Структуралізм і структурнийсимволістський») психоаналіз Ж. Лакана

205

плину психічної енергії, нагадує упорядковане сновидіння. Автори, як правило, усе, що пережили, бачили, проектують в оповідальний текст, але в таку форму, яка перемагає принцип повторюваності й утверджує «модель становлюючого буття». Відповідно, структурний аналіз ґрунтується на визнанні ігрової сутності мови: «З погляду референції (реальності) “те, що відбуваєтьсяв розповіданні, є в буквальному смислі ніщо; а те, що в розповіданністається, це сама мова, пригоди мови, появі якої ми весь час радіємо»1. Паралельно до класичного психоаналізу з його концепцією сексуального потягу до об’єкта Варт виявив нову специфічну еротику мови, за якої спрага слова і задоволення від нього є первинною насолодою. Він припускав, що розповідання виникло одночасно з монологом, який є більш раннім продуктом, ніж діалог: хоча про походження розповідання знають не більше, ніж про проходження мови —«показовим, можливо, варто визнати той факт, що дитинавинаходитьречення, розповідання й Едіпа в один і той же час (приблизно у трирічному віці2. Ґрунтовно ситуацію «еротичності» мови пояснював структурний психоаналіз Лакана. Структурний (функціональний) підхід дав змогу провести аналогію з психічною енергетичною системою, адже й текст структурують за принципом розподілу, накопичення та перерозподілу єдиної енергії, якою є мова.

Проблема твору у структурному аналізі

Літературознавці-структуралісти особливу значущість твору розглядали як вияв маніфестуючої загальної, абстрактної структури. Оскільки художній твір, на їхню думку, проектується на дещо приховане, яке є не зовнішньою структурою, а структурою самого літературного дискурсу, то кожний конкретний текст постає інваріантом, що дає змогу описати феномен літературності як універсального закону «несвідомої мови» літератури. Структура (мова) як «універсальне установлення» перебуває в певному конфлікті з твором як індивідуальним мовленням: з одного боку, твір опиняється під владою структури (мови), а з іншогояк індивідуальний акт свободи прагне вирватися з-під цієї влади,

1Барт Р. Введение в структурный анализ... С. 231.

2Там само.С. 231.

206

Психоаналіз і літературознавство

загрожує структурі різними деформаціями. Відповідно, структуралістська методологія спрямована на проникнення за межі мінливої текстуальності з метою реконс- труювання мови як стабільної віртуальної (такої, що може виявитися за певних умов) цілісності.

Позитивістському розчиненню твору в різних контекстах структуралісти протиставили аналіз як пізнання цілого і його законів, які не можна вивести з аналізу позатекстових смислів. Тому структуралістська методологія мала за мету не каузальне поясненнярозкриття зовнішньої (позатекстової) причини виникнення твору, а телеологічнерозкриття внутрішньої причини досліджуваного феномену. Оскільки всупереч каузальному детермінізму (твір осмислюється як породження певних причинавтобіографічних, соціальних тощо) актуалізується іманентний детермінізм (твір як індивідуальне мовлення містить у собі власну, внутрішньо притаманну причину, пов’язану зі структуруванням мови), то йдеться про модель, аналогічну юнгівському розумінню твору як надособистісного факту, як «речі в собі». Однак структуралізм як науково-пояснювальна система, розвинувшись із позиції критики свідомості (критики «філософії суб’єкта») і перенісши акцент з авторської діяльності у сферу анонімної структури, радикально обстоював ідею «смерті» індивідуального автора. Для структурного аналітика «той, хто говорить (в самому оповідному творі),це не той, хто пише (в реальному житті), а той, хто пише,це не той, хто існує»1. Тобто психологічна особистість не пов’язується з лінгвістичною особою оповідача. Кожне розповідання є відкритою системою, оскільки співвідноситься з «ситуацією розповідання», а також замкненою системою, що передбачає наявність власної метамови (грец. meta —після, через і мова). Отже, відкриваючи структурне буття твору, структурний аналіз зігнорував індивіду- ально-людське, зробивши єдиною дійовою особою літератури закон мови як абсолютну реальність.

Поза увагою структурного аналізу виявився не лише біографічний автор, а й усі інші смисли, вагомі для традиційних літературознавчих шкіл (культурно-історичної, соціологічної та ін.). Варт писав, що по той бік оповідального рівня починаються інші системи (соціальні, економічні, ідеологічні), одиницями яких є вже не лише оповіді, а й елементи, що належать до іншої

1Барт Р. Введение в структурный анализ... С. 221.

Структуралізм і структурнийсимволістський») психоаналіз Ж. Лакана 207

субстанції (історичні факти, соціальні детермінації, типи поведінки тощо). Компетенція оповідального аналізу обмежується рівнем оповідального дискурсу: поза нимперехід до інших семіотичних систем1.

Оскільки у структурному аналізі головною дійовою особою є мова, а в психоаналізінесвідоме, то структурний психоаналіз Лакана, об’єднавши мову і несвідоме, дав привід по-новому поєднати естетичне та психічне, виявити несвідоме як ігрову сферу, з якої з’являється тотальний мовний спекталь.

Практичне значення літературознавчого структуралізму

Подібно до того, як Фройд розробив структурну модель психіки для розуміння людини в різних її станах (норми і відхилень від норми), літературні структуралісти намагалися розробити єдину наративну модель, за допомогою якої можна було б аналізувати кожний оповідний текст щодо відхилень від норми. З цією метою було запроваджено аналіз структури розповідання як своєрідної граматики наративу.

Структурний опис смислу відповідав авангардному духу психоаналітичного методу, оскільки став могутнім знаряддям демістифікації явних смислів. Точність аналізу дала змогу виявити приховані в текстах ідеологічні операції. Цьому сприяла й розроблена Бартом теорія конотації, суть якої виводилась із семіотики.2

Конотація (лат. соnразом, notare позначати)непрямий,

вторинний спосіб позначування предмета або явища.

Схематично конотація витлумачується на основі двочленної структури знака. Якщо позначення виразити через Е, позначенечерез С, а відношення між нимичерез R, то первинний процес позначування предмета можна зобразити як ERC. Його Барт називає денотацією.

Денотація (лат. denotatus позначений)первинне позначування предмета або явища.

Первинний знак, як правило, є основою іншої, складнішої знакової системи. Випадок, коли первин

1Див.: Барт Р. Введение в структурный анализ... C. 224.

2Див.: Барт Р. Основы семиологии. // Французская семиотика...С.297.

208

Психоаналіз і літературознавство

ний знак утворює план вираження вторинного, стає його позначенням(ERC)RC, Барт назвав конотацією. Механізм паразитування вторинного знака на первинному за допомогою конотації виявляє різні можливості реалізації ідеології. Вона формується в тексті, як правило, непрямо, приховуючись за «невинними» денотативними смислами. На думку структуралістів, люди користуються не просто мовою, а певним її різновидом, пов’язаним зі ставленням до влади. У кожному літературному тексті наявні знаки ідеологічної заангажова- ності, які свідчать, «за кого» текст. Комплекс ідеологічних знаків Барт визначив як письмо, виділивши два його основні різновиди: політичне, коли з кількох фраз можна вловити його риторику і цілеспрямованість, та артистичне, яке заперечує будь-яку соціальну заангажованість. Саме цим запереченням література визначила свою особливу соціальну позицію.

Барт запропонував аналізувати класичні твори за допомогою п’яти кодів:

  1.  Акціональний (лат. actio —дія), тобто первинний код, що структурується на логічно-темпоральній впорядкованості і виражає явний смисл розповідання (розгорнуті один за одним елементи наративних акційрозповідних дій).
  2.  Семічний (грец. sema —знак, смислова одиниця) —код, який, пов’язуючись з акціональним, спрямований на «реалістичність» вираження дії. Найяскравіше розгортається в реалістичному наративі, оскільки його функціональною метою є створення ілюзії реальності за допомогою персонажів (мотивів їх вчинків, рис характерів), пейзажу, соціальної обстановки тощо.
  3.  Герменевтичнийкод, спрямований на засекречення розповідання, структурування його як певної загадки і розгадки (наприклад, у детективному романі).
  4.  Культурнийкод, що виявляє панівні в суспільстві стійкі уявлення (наукові, національні, соціальні тощо).
  5.  Символічний у психоаналітичному смислікод, репрезентований у модерністських текстах, який виявляє структури, що позначають нестабільність, проблематичність, суперечливість людського «я» (метафізичні, сексуальні мотиви, в яких виражена духовна й тілесна неповнота людини, пошуки та прагнення цілісності тощо).

Смисли, які утворюють основні п’ять кодів, формуються завдяки конотації: оповідні коди відображають

Структуралізм і структурнийсимволістський») психоаналіз Ж. Лакана

209

первинну структуру тексту, що наповнюється іншими структурами і смислами. Виділення різних кодів текстуце виділення асоціативних полів (надтекстової організації значень), які допомагають створити цілісне уявлення про текстову систему, її явні та приховані смисли.

Структурний аналіз традиційних класичних творів дав змогу виявити в них сліди різних дискурсів влади. Дискурс, що виражає владні структури, в тексті є найсильнішим, найрозгорнутішим і найбагатшим, проникає у всі клітини тексту, буквально «заражає» їх собою. Дискурс, що намагається піддати сумніву владний дискурс, має другорядну роль. Наприклад, у романі Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повніможна визначити опозицію владного та маргінального дискурсів через протиставлення «ЧіпкаГрицько», де з дійовою особою Чіпки пов’язаний центральний ідеологічний смисл (соціальний бунт, що формується у суспільному житті XIX ст.), натомість маргінальна позиція Грицька відповідає «ідеології» мирного селянина, який, на противагу бунтарській (революційній) позиції, проповідує смирення, довіру процесу життя. За таким приципом центрування головного дискурсу і маргіналізації другорядних вибудовується класична структура твору.

Аналіз творів за структуралістською методологією вступив у конфлікт з академічним літературознавством, долаючи його позитивістську практику логічною обґрунтованістю досліджень. Це дало не лише вагомі літературно-теоретичні і літературознавчо-практичні результати, а й започаткувало моделювання нових художніх експериментів. Так, проаналізувавши по-новому майже всю європейську літературу від середньовіччя до XX ст., представники «нової критики» у французькій літературній ситуації розробили нову теорію роману, яка знайшла своє втілення у прозі. Ця літературознавча практика здійснила і своєрідне прогнозування літературного майбутнього. Саме в руслі перепрочитання і прогнозування розвивався західний літературний пост- структуралізм.

Успішно вибудувавши свою поетику на лінгвістичному проекті розриву мовлення і мови (протиставлення твору і структури), структуралізм зіткнувся з тією проблемою, що й класичний психоаналіз, в якому психіка постала як розщеплення свідомого і несвідомого. Г. Косіков з цього приводу зазначив: «...мовлення і мова, твір

210

Психоаналіз і літературознавство

і його структура належать до якісно різних рівнів реальності і сьогодні завдання повинно полягати вже не в редукції першого з цих рівнів до другого, а в тому, щоб з’ясувати характер тих трансформацій, які їх зв’язують»1. Проблема синтезу як виходу з цього розщеплення зумовила наукову перспективу постструктуралізму.

У 60-ті роки XX ст. ідеї структуралізму активно розгортають представники тартуської школи на чолі з російським культурологом та семіотиком Юрієм Лотма- ном (1922—). У працях «Лекції із структурної поетики» (1964), «Структура художнього тексту» (1970) та ін. він сформував структурно-семіотичну методику вивчення художніх творів. Вона ґрунтувалась на тому, що основна функція культури полягає у структурній організації світу; для нормального функціонування культура потребує цілісного і впорядкованого самоусвідомлення, тому ця потреба цілісності реалізується в різних типах текстів. Структурний аналіз у поєднанні з психоаналітичною інтерпретацією прийшов в Україну лише в процесі становлення посттоталітарного літературознавства2.

Перспективні тенденції структурного аналізу

Структурний аналіз художніх розповідань виявив переваги та недоліки науково-пояснювального методу. Ці «плюси» та «мінуси» сприяли розвитку науки про розповідання, тому можна говорити про перспективи структурного підходу:

  1.  Поняття «структура» не дало змоги вичерпно пояснити весь художній текст, оскільки поза структурою

1Косиков Г. К. «Структура» и/или «текст» (Стратегии современной семиотики) // Французская семиотика: От структурализма к постструктурализму...С. 48.

2Див.: Плющ Л. Екзод Тараса Шевченка: Навколо «Москалевої криниці». Дванадцять статтів.К., 2001;

Грабович Г. Семантика котляревщини. // Сучасність.. —№5.С. 65—;

Грабович Г. Шевченко як міфотворець.К., 1991;

Ільницький О. Конфлікт між козацьким і селянським світоглядом у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні// Слово і час.. —№ 4.С. 51—;

Гундорова Т. Виявлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація.Львів, 1997; та інші.

Структуралізм і структурнийсимволістський») психоаналіз Ж. Лакана

211

завжди залишається певнийемоційний») надлишок твору: між структурою і текстом виникає конфлікт, породжений раціоцентричним мисленням, що нагадує конфлікт між свідомим і несвідомим у класичному психоаналізі.

  1.  Структурний аналіз обмежився рівнем розповідного дискурсу, поза його увагою залишилися соціологічний, культурний, біографічний рівні, інтеграція з якими відкриває шлях для постструктуралістських інтерпретацій.
  2.  Структуралізм виходив з концетщіХ тотожності абстрактного автора й абстрактного читача. За словами М. Бахтіна, між автором і таким читачем не може бути ніякої взаємодії, «адже це не голоси, а рівні собі і одне одному абстрактні поняття»1. Практично код автора (так званого відправника послання) і код читача (одержувача послання) не збігаються, твір говорить не те саме, що хотів сказати автор, і не те саме, що сприйняв читач. Лише заради чистоти пізнання структурний аналіз цього не враховує, принципово заперечуючи перехід від структури до тексту й комунікативного контексту, і закладає основи для постструктуралістського бунту.

У 70-ті роки XX ст. структурний метод було розкритиковано на основі акцентування принципової без- структурності певної сфери людського існування. Тому структурний психоаналіз Лакана як синтез лінгвістичної та психоаналітичної методики особливо цікавий у методологічному аспекті, оскільки він не просто використав структуралістську методологію, а заклав фундамент для постструктуралістських студій у сучасному літературознавстві .

Структурний психоаналіз Ж. Лакана у відношенні до фройдизму та юнгіанства

Фройдизм і юнгіанство можна розглядати як двочленну опозицію в системі психоаналітичної теорії XX ст. Тому аналіз відношення структурного психоаналізу до центрального члена цієї опозиціїфройдизму та маргінальногоюнгіанства може стати одним із шляхів

1БахтинМ. М. Эстетика словесного творчества. М., 1975.

С. 368.

212

Психоаналіз і літературознавство

осягнення постфройдизму в його деструктивних (авангардних) та конструктивних тенденціях.

Жак Лакан (1901—) —французький філософ, психоаналітик, автор структуралістської версії психоаналізу (поєднав у науковій діяльності його теорію і практику). Докторська дисертація вченого «Про пара- ноїдальний психоз і його відношення до особистості» знову привернула увагу (після Юнга) до феномену божевілля. Зрештою феномен божевілля (психозу) став особливим об’єктом зацікавлення у філософії постмодернізму, а концептуальні ідеї лаканівської дисертації були використані у становленні західної некласичної естетики. У 1936 р. Лакан розробив вихідну для структурного психоаналізу концепцію «стадії дзеркала», яку науково обґрунтував у праці «Стадія дзеркала і її роль у формуванні функції Я» (1949).

Фройдівська концептуальна тріада у структурі психічного апарату (ВоноЯНад-Я) переведена Лака- ном відповідно до екзистенціалізму (філософії людського існування) у три виміри людського існування: РеальнеУявнеСимволічне. Творче становлення Лакана пов’язують відповідно з трьома етапами його досліджень:

  •  раннійз 1930 по 1940 рік, коли основну увагу він зосереджував на науковому поясненні Уявного;
  •  зрілий, концептуально значущий етап з 1950 по 60-ті роки, коли дослідник акцентував на науковому поясненні Символічного;
  •  пізній, завершальнийпов’язаний переважно з тлумаченням Реального.

У 1953 р. Лакан розпочав лікарську практику в психіатричному госпіталі Сент-Анн. У 60-ті роки започаткував Паризьку школу фройдизму, яку очолював до 1980 р. З 1963 р. викладав психоаналіз у Практичній школі вищої освіти. Вплив структуралістської методології у 50-ті роки визначив «структуралістський» етап його психоаналітичних досліджень.

Психоаналіз Лакана виходить з того, що світ слів народжує світ речей, встановлює в культурі закон людини, який є «законом мови». Концепцію мови він запозичив із структуралістської методології, в якій позбавлена субстанції мова постає як формальний принцип структурування, як «рух позначень», віддалений від позначеного. Структуралістська концепція мови набула вирішальної ролі в психотерапевтичному методі. Лакан пішов нетрадиційним шляхом, розробляючи теорію до-

Структуралізм і структурнийсимволістський») психоаналіз Ж. Лакана

213

вільності та нетривкості знакової структури, що ґрунтується на відриві позначення від позначеного і пояснює плинність психічної структури загалом, тому його концепцію можна прочитати через критику французького структуралізму. Основні ідеї Лакана на цьому полі є «деструктуруванням» соссюрівської цілісної моделі знака, а також аналізом фройдівської структури психіки з мовноцентричної позиції. Отже, Лакан поставив під сумнів саму ідею структури, основу структуралістської методології, зайняв проміжну позицію між структуралізмом і постструктуралізмом, надихнувши постструктуралізм на розгортання авангардної руйнівної тенденції щодо будь-якої цілісності (мовного знака, психіки, людини, буття тощо).

Структурна концепція психоаналізу Ламана і фройдизм

Обґрунтовуючи структурну концепцію психоаналізу, Лакан вважав за необхідне науково захистити фройдизм, очистити його від спотворень і відступів. Його опонентами були прибічники цілісності, які тісно пов’язували свідомість із неусвідомленим. Критикуючи Юнга за ненауковість, Лакан протиставив себе таким неофройдистам, як Е. Фромм та К. Хорні. Так, Карен Хорні (1885—), заявивши про себе як яскравого психоаналітика жіночої психології, аргументувала оригінальну теорію самоаналізу на шляху утвердження індивідуальної Его-свідомості1. Натомість Лакан пропонував прочитати фройдизм через розщеплення цілісності, що було, на його думку, істинною сутністю психоаналізу як аналізу неусвідомленого: людина загалом не може бути охарактеризована через стабільну Его- свідомість, адже психічна структура є нестійкою, оскільки в основі їїспонтанне і хаотичне несвідоме.

На розгортання лаканівської авангардної концепту- альності відчутно вплинув екзистенціалізм Сартра: екзистенція людини постійно перебуває у становленні, в пошуках себе і здатна репрезентуватися як динамічність лише через відношення з іншими людьми, або, за Лаканом, через Символічний порядок, яким є Мова.

Нерозкриту до кінця суть відкриття Фройда Лакан вбачав у значущості поля мови і функцій мовлення, поставивши перед собою наукове завданняутвердити цю

1Див.: Хорни К. Самоанализ. Пер. с англ. М., 2001.

214

Психоаналіз і літературознавство

інтелектуальну традицію психоаналізу. «Подвійне дно» фройдівського відкриття він тлумачив так: «Коли людина відкриває лик своєї могутності, її охоплює такий жах, що, знімаючи з цього лику зовнішню поверхню, вона водночас від нього відвертається. Саме так вийшло з психоаналізом. Воістину прометеївське відкриття Фройда якраз і було таким подвійним жестом...»1. Отже, Лакан повернув психоаналіз із його конфліктом свідомого і несвідомого до інструменту слова, де так само наявна відмінність між двома сферамипозначеним і позначенням, так само існує розрив, як і в світі психіки. Відкриття Фройда він розглядав як відкриття сукупності наслідків, які має для природи людини її належність до символічного ладу, мови а також виявлення в бутті найбільш радикальних інстанцій символізації2. Зігнорувати символічну роль мови означало приректи фройдівський психоаналіз на забуття і звести його могутній досвід на ніщо. Тому структурний проект передбачав повернення психоаналітичних концепцій до мови і функцій мовлення, «діяльності, в якій психоаналітику не повинно бути рівних». Про це Лакан заявив у праці «Функція і поле мовлення і мови в психоаналізі» (1953): «Нашим завданням буде показати, що свій істинний смисл ці концепції отримують лише тоді, коли вони орієнтовані в поле мови і підкорені функціям мовлення»3. Відповідно, психотерапевтична і дослідницька практика почали спиратися на методику символізації. Мовно-психоаналітична теорія Лакана розгортається на синтетичній методології, що ввібрала в себе семіотику де Соссюра, німецький філософський романтизм (феноменологію мови М. Гайдеггера) та французький літературний модернізм (символізм), що дало змогу приживити фройдівське відкриття у французькому духовному просторі.

Відношення психоаналітичних концепцій ФройдаЮнгаЛакана («реалізм» —«романтизм» —«символізм»)

Якщо «раціоналізм» Фройда був потрактований через «реалізм», юнгівськаміфологізація психоаналізучерез «романтизм», то становлення тексту Лакана мож-

1 Лакан Ж. Fonction et champ de la parole et du langage en psychanalyse. Функция и поле речи и языка в психоанализе.М., 1995.С. 12.

2Див.: Там само.С. 44.

3Там само.С. 16.

Структуралізм і структурнийсимволістський») психоаналіз Ж. Лакана             215

на ідентифікувати як «символізм». Недаремно використана ним символістська естетика має підґрунтям французьку літературну традицію, де романтизм перейшов у символізм і чистий артистизмчисте мистецтво»), заклав основи нового модерністського мистецтва в Європі. Саме цю символістську традицію «чистого мистецтва» використовував Лакан для утвердження фройдизму у Франції. «Артистичний» підхід й аналітична методика Лакана стали дзеркалом для класичного психоаналізу, що виявляє феномен людини як тварини, яка заговорила, тобто почала жити (бажати) у культурітворінні мови. Для обґрунтування символічної сутності людини Лакан використав гайдеггерівську концепцію мови, згідно з якою мова як сутність людського буття поділяється на істинну й побутову. Істинна (поетична) мова має повноту значень, власну таємницю, дає змогу виявитися істині буття, є сферою, де воно перебуває. Побутова мовапуста розмова, розмова задля розмови, говоріння, з якого вибуває буття. Психоаналітична лаканівська концепція на основі гайдеггерівської філософії мови виділяє мовлення пусте і мовлення повне.

Пусте мовлення —мовлення, функція якого полягає у знеціненні історії суб'єкта.

Пусте мовлення не дає змогу суб’єкту засвоїти його бажання. Тому аналіз передбачає реалізацію суб’єкта через наповнення мовлення.

Повне мовленнямовлення, функція якого полягає в упорядкуванні історії суб’єкта, засвоєнні суб'єктом власної  історії у тому вигляді, а якому вона адресована іншому.

Якщо структурний психоаналіз поставити в контекст «реалістичного» чи навіть «натуралістичного» психоаналізу Фройда і «романтичного» психоаналізу Юнга, то явне спрямування Лаканом психоаналізу до наукових засад означало повернення до раціональної ясності і чіткості фройдизму, очищення психоаналізу від «невротичної регресії» Юнга. Юнгівське поєднання психоаналізу з психологією дослідник категорично відкинув, вважаючи психологізацію лібідо безперспективною, а психоаналіз і психологіюнесумісними дисциплінами. Однак лише ідеологічно структурний психоаналіз Лакана (як дослідження несвідомого) продовжує вчення Фройда, але методологічно орієнтується на ідеальне буття мови, що наближає його до юнгівської ана

216

Психоаналіз і літературознавство

літичної психології, спрямованої до духовного чинника. Авторитет Гайдеггера у концепції Лакана є цьому підтвердженням. Перенесення психосексуальності Фройда у світ значущості мови пов’язане з дебіологізацією фройдизму, що й зближує Лакана з Юнгом. Адже, зсунувши класичний психоаналіз з біологічно-сексуального рівня на рівень символічний, Лакан змістив фройдівський психоаналіз, але не до метафізики релігії (як у Юнга), а до метафізики мови. Ця тенденція мала спільний з юнгівською смислвивести індивідуальну психіку з індивідуально-біологічного світу у світ об’єктивний (соціальний). Однак Юнг надавав перевагу Богу над соціальною структурою, а Лаканмові. Орієнтиром для нього були антропологічні дослідження Леві- Строса, які підтвердили причетність структур мови до соціальних законів і окреслили для Лакана ту саму територію, яку Фройд відвів для сексуальності.

Тексти Лакана не є науково-теоретичними у класичному розумінні. Цедискурс, мовлення в його становленні, без строгої орієнтації на систематизацію і класифікацію понять і знань. Його твори є пошуком мови, де позначилися б стихія живого висловлювання і розвиток мислення. Наприкінці праці «Функція і поле мовлення і мови в психоаналізі» Лакан навів притчу з «Упанішад» про багатозначність священного тексту, яка характеризує також його методологію. Щоб висловитись істинно, він, відчувши обмеженість можливостей якогось одного виду мовлення, а передусім мовлення наукового, здатного зупинити смисли, зробити з них закам’янілі форми, маніфестував цілісне слово (як синтез наукового, поетичного і міфологічного мовлення). Його орієнтація на значущість слова, мови, духовності засвідчувала намагання реабілітувати романтичну душу психоаналізу, без якої це вчення ніколи не стало б опозиційним до монологічного медичного (психіатричного) мислення. Саме в цьому Лакан розвивав фройдизм і свідомо заперечуючи Юнга, утверджував його шлях. Психоаналітичне поєднання наукового і міфологічного (художнього) пізнання стало особливо актуальним у всіх найсучасніших постмодерністських та постструктуралістських практиках, де науковий аналіз (аналітичне мислення) розгортався в поєднанні з белетризованим розповіданням (на- ративом), значущість якого відкрив Лакан у своїй психотерапевтичній практиці.

Структуралізм і структурнийсимволістський») психоаналіз Ж. Лакана

217

На відміну від Фройда, Юнг тісно пов’язав сексуальність із духовністю, жінку з чоловіком, людину з Богом, матеріалізм з ідеалізмом, а в естетицізміст із формою. Структурний психоаналіз, перевівши психічне у сферу мови, з одного боку, подолав біологічну однобічність фройдизму, а з іншогопородив чисту формальність, тобто «духовну» чистоту психоаналізу, його відірваність від конкретики сексуального смислу, від материнського світу природи і тілесності. Усе це зовсім інакше актуалізувало фройдівський патріархальний дух, недооцінку жіночого принципу буття і т. д. Тому тотожність Лакана з Фройдом і відмінність його від Юнга проглядається в радикальній символізації, яку Ж. Дерріда охарактеризував як фалоцентризм, або загалом як фалологоцентризмієрархічний та репресивний стан культури, за якого в центр її самосвідомості поставлено чоловіче начало.

Згідно з психоаналітичною концепцією лібідо сенсом людського існування Лакан вважав бажання, яке в його трактуванні набуло символічної глибини. Йшлося не про конкретне бажання, не про сексуальну потребу, а про екзистенційний (буттєвий) смисл повноти бажання, яка ніколи не може задовольнитися. Якщо метою конкретного бажання є конкретний сексуальний об’єкт, то метою бажання як сутності буття постав невизначений об’єкт, представлений множиною емпіричних об’єктів бажання. Причина перебирання, незадоволеності будь- яким об’єктом бажання, означала, що ідеальним серед них і є це перебирання об’єктів: не той, і не той, і не той, і не той... Тобто недосяжний Інший. Отже, з таких часткових, малих об’єктів розгортається концептуальний потойбічний Інший, стосовно якого і можливе повне вираження бажання. Вислів Лакана «бажання суб’єкта є бажанням Іншого» означає, що бажання не має об’єкта, воночиста форма, аналогічна руху позначень у структурі знака. Замість біологічного поняття у фройдівській теорії психосексуальності (анатомічного «пеніса», відсутність або наявність якого визначала людину в природі і світі культури) постає лаканівське поняття «фалоса» як символічне вираження бажання, неможливого в реальності, але ідеального щодо потреби повного злиття з Іншим. У структурному психоаналізі Лакана фалос позначає структурну цілісність і відповідає сутності структуралізму з його ідеєю невидимої, прихованої, отож підсвідомої, структури. Значущість цього по-

218

Психоаналіз і літературознавство

няття для лаканівської символічної теорії засвідчує її концептуальну тотожність біологічній психосексуальній теорії Фройда. Несвідоме, яке у психоаналітичній теорії Фройда витлумачене через сексуальний інстинкт, а в метафізичній теорії Юнгаяк Бог (трансцендентна цілісна сутність), Лакан визначає через фалічну символізацію. Кожна з теорій називає несвідоме як «реалістичне», «романтичне» і «символічне».

Отже, лаканівське намагання дебіологізувати фройдизм можна вважати як з реалізованим, так і незреалізованим. Про незреалізованість свідчить утвердження фройдівської психосексуальності у новій символічній формі — «фалологоцентризму». Російський дослідник І. Ільїн вважає, що Лакану вдалося символічно сублімувати вихідні тези фройдизму, але не дебіологізувати його1. Однак Лакан ставив собі за мету по-новому утвердити фройдизм, і з цим він впорався бездоганно.

Становлення психічної структури людини у теорії Ж. Лакана

Людина як істота травмована

Фройдівському структуруванню психіки (неусвідомлене Воно, передусвідомлене Я та усвідомлене Над- Я) відповідає лаканівське відношення між Реальним, Уявним та Символічним. Структурний психоаналіз вважає тілесну цілісність початковим пунктом становлення психіки людини. Акт народження, тобто відокремлення від материнського тіла, що означає утворення «Я» суб’єкта як протиставлення об’єктивному не-Я, закладає основи внутрішнього психічного конфлікту. Розкол тілесності прочитується як фундаментальний антропологічний початок: людська істота, що народжується, виходить у світ травмованою, позбавленою єдності з тілом «Матері-Природи». З того часу вона повинна утверджуватись у новому світі, де відсутня природна цілісність, але з’являються її «неприродні» виміри. Сутність природної цілісності репрезентує Реальне, що вважається до-присутнім, недосяжним для суб’єкта, таким, що не підлягає символізації.

1Див.: Ильин И. Постмодернизм от истоков до конца столе

тия: эволюция научного мифа.М., 1998.С. 85.

Структуралізм і структурнийсимволістський») психоаналіз Ж. Лакана

219

Реальне (лат. realisсуттєвий, дійсний) —сфера психічно сублімованих біологічних потреб та імпульсів, які стають недоступними для логічного сприймання, тобто це абсолютно первинний і недосяжний для суб’єкта досвід природної повноти.

Уявне постає як компенсація первинної нестачі Реального, а Символічне, будучи зумовленим соціальними та культурними обставинами, в яких відбувається становлення суб’єкта, ототожнюється з мовою. Проблема розуміння суб’єкта пов’язана з тлумаченням Уявного та Символічного за відсутності Реального.

Доедіповаматріархальна») стадія, «стадія дзеркала» та входження у «порядок Уявного»

Первинна стадія формування дитини характеризується як «матріархальна» —царство матері в її житті. Відчуваючи глибинну розірваність, відокремленість від материнського тіла, дитина прагне злитися з матір’ю. Це перше бажання з’являється через втрату єдності з нею. Отже, як несформована особистість, дитина прагне поєднатися з тим, що сприйматиметься як Інший. На етапі, коли дитина відчуває себе «фрагментарним тілом», тобто напівавтономною частиною материнського тіла, вона змушена розв’язувати важливе буттєве завданняоволодівати своїм тілом як автономним, єдиним функціональним цілим. На шляху подолання цієї психічної проблеми Лакан виділяв «стадію дзеркала».

«Стадія дзеркала» —інфантильний етап розвитку людини, на якому вона засвоює власний зоровий образ, тобто це процес уподібнення, що відбувається на основі здатності впізнавати своє відображення у дзеркалі.

Лакан вважав, що у 618 місяців дитина вперше починає впізнавати своє відображення в дзеркаліспіввідносити себе із зовнішньою реальністю. Доти вона сприймала своє відображення як іншу живу істоту, плутала його з іншими відображенням (оскільки первинне «Я» ґрунтується на плутанині, на ототожненні себе з іншими через перше бажання злитися з Іншим). І коли дитина починає співвідносити себе з дзеркальним відображенням, це набуває важливого значення, оскільки подія пов’язана з первинним механізмом ідентифікації людського суб’єкта і є основою всіх наступних його ідентифікацій.

220

Психоаналіз і літературознавство

За допомогою дзеркального образу вперше відбувається осягнення дитиною себе як цілого, але окремо від власної тілесності, оскільки її внутрішній хаотичний досвід не відповідає цьому зримо цілісному дзеркальному образу. Тому «стадія дзеркала», за Лаканом, означає входження людської істоти у порядок Уявного.

Порядок Уявногоспецифічна функція Я, що формується на «стадії дзеркала» і становить центральну структуру людського досвідуструктуру уявного впорядкувального образу.

Відколи дитина вперше осягнула себе як цілісність, вона починає розвиватися в напрямі осягнення цілого, проектуючи себе на уявний образ, який є цілісним та автономним. Тому одиницею порядку Уявного стає образ, який виникає на «стадії дзеркала».

Образ має концептуальне значення: він є ідеальним (цілісним і завершеним), ілюзорним (оскільки реально на цій стадії дитина ще не є автономною і цілісною), відчуженим (оскільки образ є радикально зовнішній, «задзеркальний» стосовно індивіда), формативним (образ істотно впливає на формування особистості). Розуміння «Я» як уявної конструкції стає вихідним пунктом структурного психоаналізу: у відображенні образу людина впізнає себе іншою, ніж вона є, тут закладається основний людський вимір, що структуруватиме все фантазматичне (уявлюване) життя особистості.

На певному етапі Реальне стає абсолютно недосяжним для людини, оскільки воно є досвідом органічної повноти і цілісності, аналогічним перебуванню немовляти в лоні матері, при злитті з її тілом. Тому Реальне як сфера біологічної цілісності може бути визначене лише негативнояк відсутність. А образ із порядку Уявного містить діалектичний механізм розвитку суб’єкта на шляху пошуку цілісності, оскільки суб’єкт розщеплюється на «Я» (фрагментарний і хаотичний внутрішній досвід) і «моє Я» (образну ідеальну форму).

Значення «стадії дзеркала» у психічному розвитку індивіда полягає також у тому, що лібідний потяг сфокусований упорядкувальною функцією Уявного. Головною функцією «мого Я» («образу») стає загарбання «Я». Адже людина прагне набути цілісності, щоб уникнути внутрішньої хаотичності. На цьому шляху формується психічна проблематичність. Якщо людина стане на пошук цілісності через уявний образ, це сприятиме утвердженню Его, сутністю якого є ототожнення «Я» з «моїм

Структуралізм і структурнийсимволістський») психоаналіз Ж. Лакана

221

Я», тобто з образом, що'означає набуття суб’єктом уяв- ної ідентифікації. Лакан був проти психоаналітичної постфройдівської традиції, що обстоювала зміцнення «его-психології». Виступ проти неї (як проти зміцнення інстанції Его) був критикою актуалізації і зміцнення ілюзорного «Я», адже, на думку Лакана, суттю фройдівського психоаналізу була децентрованість суб’єктазсув психіки щодо Его-свідомості.

На рівні Уявного панує бажання визнання. Тому пошук цілісності, пов’язаний з порядком Уявного, виникає також у площині інших. Через почуття ненависті та любові суб’єкт проектує свій образ на інших: агресивність, що виражається загалом як егоїзм, означає недооцінку іншого у світі «мого Я», любов, що виявляється як альтруїзм, означає переоцінку іншого у світі «мого Я». Відповідно, «моє Я» спрямовується до іншого (за законом задзеркалля). Оскільки суб’єкт пізнає власну єдність в уявних образах, тобто поза собою, оскільки «моє Я» —нестабільна матриця, то можна твердити про небезпеку образу у світі суб’єкта і постійну загрозу зникнення «мого Я». Бо саме через нього суб’єкту й відкривається значення смерті як відсутності, небуття, як порожнього задзеркалля. Символічно виразив це порожньо-чорне значення смерті український поет Я. Савченко: «будеш вічно дивитись на себе у Чорні Свічада». Отже, пошук ідентифікації в площині інших як уявних образів не дає змоги уникнути травматичності, а навпаки, може її загострити, оскільки Уявнеце комплекс ілюзій, які людина створює сама про себе. За Лаканом, воно найадекватніше втілюється в любові. Бажання (потяг до об’єкта) виникає на основі уявного образу. Бажання зустрічі з уявним образом стає настільки могутнім, що породжує його своєрідне втілення. Любоводна зі створених людиною ілюзій: люблять, по суті, власне «Я», здійснене в «іншому» на рівні Уявного. Лаканів- ське дослідження феномену любові-бажання означає, що лише психоаналіз здатний розпізнати той вузол уявного рабства, «який любов приречена знову і знову розв’язувати або розрубувати».

Уявне «Я» як «ідеал Я» залишається в психічному житті людини на все життя і виконує важливу роль психічного самозахисту (від розщеплення особистості). Порядок Уявного із дзеркальним «Я», за Лаканом, формується на домовному рівні.

222

Психоаналіз і літературознавство

Едіповапатріархальна») стадія як входження у Символічний Порядок

Розщеплення дитини зі світом матері є первинною рушійною силою людської психіки, вираженою, за теорією Лакана, як нестача. Намагання її заповнити виявляється як потреба. Осмислюючи їх, дослідник розробив аналіз основи людського існування, що у психоаналізі витрактувано як бажання.

Бажаннятотальна, цілісна (нєдиференційована) потреба, яка

вічно прагне і ніколи не може бути задоволена повністю.

Походження мови, за лаканівською теорією, зумовлене спраглим бажанням заповнити нестачу відсутнього об’єкта за допомогою називання: відсутність бажаного об’єкта породжує ім’я (недаремно перше слово дитини —«мама»).

Оскільки бажання має характер незадоволеного прагнення, Лакан віднайшов яскраве порівняння, що виражає сутність цього феномену: задовольнити бажання можна через його зняття, тобто через руйнацію і трансформацію бажаного об’єкта (як бажання голоду можна задовольнити, споживаючи їжу). Проблема суб’єкта полягає «у зв’язуванні Символічного та Уявного при конструюванні Реального». Механізм цього процесу означає, що з позиції жадоби бажання, що походить зі сфери Реального, символ (слово) виявляє себе як «вбивство речі», яку він замінює і таким чином вгамовує бажання. Тому метафізичну сутність символу Лакан пояснював через зв’язок життя зі смертю: «Символ від початку заявляє про себе вбивством речі, і цією смертю увіковічнюється в суб’єкті його бажання. Перший символ, в якому ми впізнаємо людство за його залишкамице гробниця, і в будь-яких відношеннях, які зв’язують людину з життям її історії, дає про себе знати посередність смерті»1. Отже, і смисл слова як символу полягає в тому, щоб умовно позначити те, що в конкретний момент комунікації не присутнє, щоб зафіксувати «наявність відсутності» бажаного об’єкта або явища.

Фройдівський едіпів трикутник, учасниками якого є біологічні істоти «матидитинабатько», Лакан виводив у лінгвістичну площину. Едіпів комплекс стає

1 Лакан Ж. Fonction et champ de la parole et du langage en

psychanalyse...C. 89.

Структуралізм і структурнийсимволістський») психоаналіз Ж. Лакана 223

сюжетом набуття мови, завдяки якій дитина навчається зживатися з нестачею Реального. Очевидно, до відсутності матері дитина спочатку звикає «матеріально», а не ідеально: цю нестачу замінюють різні об’єкти, іграшки. Набуваючи мови, вона навчається символічно зживатися з нестачею Реального. Як і Фройд, Лакан едіпову ситуацію визначав як важливий етап гуманізації людини: становлення суб’єкта (коли дитина стає суб’єктом, який говорить) означає перехід з природногоматріархального») рівня на рівень культури як рівень мови та її структурування. Отже, подолання едіпового комплексу Лакан пов’язував із входженням у порядок Символічного, у культуру як мову.

Порядок Символічногоконструювання людини (власного «Я»)

через символічне відношеннявербальний обмін між людьми.

Символічне відношення визначає положення суб’єкта як видющого: він бачить себе у дзеркалі слова, символічної функції. Символічний зв’язок визначає людину з допомогою закону. Символічною інстанцією заборони стає «ім’я Батька» як значення закону, що фігурує між суб’єктом і об’єктами бажання. У зв’язку з цим «ідеологічна» «моральна» суть мови полягає у виявленні таємного бажання суб’єкта під «поглядом», тобто у дзеркалі Символічної інстанції як культури загалом. Закон табу- йованого інцесту (заборона статевих стосунків між кровними родичами) спрацьовує через імена «батько», «мати». «Патернальне позначення», тобто позначення імені-батька, лаканівський психоаналіз вважає провідним моментом у становленні людини. «Саме в імені батька,зазначав Лакан,потрібно бачити носія символічної функції, яка уже на зорі людської історії ідентифікує його лик з образом закону»1. Набуваючи мови, суб’єкт вписується в існуючий порядок культури, в якому циркулюють різноманітні дискурси, яким він також змушений підпорядкуватися. Отже, суб’єкт входить у порядок Символічного. Дитина, відділившись від природного материнського світу, житиме у світі символічному, світі батька (світі логосу, закону), де мова домінує над Реальним і Уявним. Імпульси Реального та конфігурації Уявного приборкуватиме Символічне. Тому в лаканівському психоаналізі мова як порядок

1 Лакан Ж. Fonction et champ de la parole et du langane en psy

chanalyse...C. 48.

224

Психоаналіз і літературознавство

Символічного виражає патріархальну структуру. Жінка з її природним світом залишається за межами культури, оскільки вона, як стверджується, не здатна до самостійної репрезентації, про що свідчить відсутність власного імені: вона входить у світ культури з іменем батька. Знаменита лаканівська фраза «Жінка не існує» підтверджує фройдівський психоаналітичний сюжет.

Концепція несвідомого у структурному психоаналізі

Концепція несвідомого у структурному психоаналізі Лакана пов’язана з концепцією мовного знака і мови. Формула мовного знака «позначення S / позначене s», за поясненням Лакана, складається з двох розділених бар’єром рядів: відношення між ними чинять опір сиг- ніфікацїі (лат. significo —подаю знак, виражаю) —зв’язуванню позначеного і позначення. Це зумовлено тим, що позначення не відповідає функції зображення конкретного позначеного. Лакан акцентував розрив у структурі знака через довільну позицію, яку займає позначення стосовно позначеного. Йдеться про безперервне вислизання позначення від позначеного. У праці «Інстанція букви в несвідомому, або доля розуму після Фройда» (1957) він запровадив поняття «ковзаючого», «плаваючого» позначення, що концептуально важливо для утвердження нової інтерпретаційної методики, в якій смисл буде поставлено під сумнів. Адже мова виявляє себе як чиста формальність: «За допомогою слова, яке, власне, уже є присутність, створена із відсутності, сама відсутність... починає найменовуватися. І от саме із цієї модульованої пари відсутності і присутності... і народжується той всесвіт мовного смислу, в якому в результаті упорядковується всесвіт речей»1. Оскільки елементи позначення не мають позитивного існування, тобто їх сутність пов’язується з негативним існуванням (відсутністю), мова як парадоксальне наочне зображення присутності та відсутності дає змогу визначити нову концепцію несвідомого в структурному психоаналізі.

1Лакан Ж. Fonction et champ de la parole et du langage en psychanalyse...C. 46.

                                                                                                      225

Несвідомеформотворча пуста структура, яка впорядковує або

позначає смисли, але сама позбавлена будь-якого раціонального

смислу.

Реальне як цілісність несвідомого має такі характерні ознаки:

  •  реальне є відсутнім;
  •  реальне чинить опір символізації, оскільки його повнота перебуває за межами раціонального досвіду;
  •  реальне структурується як мова, тобто як відсутнє, що прагне бути присутнім.

Отже, процес позначування Лакан пов’язував з діяльністю несвідомого.

Завдання аналітика у зв’язку з цим полягало не в осягненні смислу, якого і не можна осягнути, а в осягненні діяльності несвідомого як діяльності нескінченного позначування. Це свідчить про наближення інтерпретаційної методики Лакана до формалізму як аналізу процесу позначування. Зрештою, суть символічної ідентифікації суб’єкта і полягає в динамічному прикріпленні до часткових образів і відкріпленні від них, тобто у процесі перебирання: несвідоме бажання реалізується не в конкретному позначеномуреференті»), а в позначенняху формальних розривах, зсувах, згущеннях мови. Тому символічний суб’єкт постає не як структуроване навколо центру свідомості монолітне Его, а як багатошарова парадоксальна конструкція з різночасових уявних ідентифікацій з порожнечею між ними і в центрі.

Психотерапевтична практика, за Лаканом, зводиться до того, щоб навчити пацієнта впізнавати умовності позначення, умовності зв’язку позначення з позначеним1. Терапевтичний діалог «лікарпацієнт» визначений із розколу між позначенням і позначеним, вибудовується на відступі від змістового плану мовлення, на підготуванні пацієнта різними риторичними засобами до вираження «мови його бажання», де виявлятимуться симптоми патології як поневолення якоюсь однією ідентифікацією. Лаканівська концепція структурного несвідомого заклала основи постмодерністської естетики.

«Дотеп і його відношення до несвідомого» Лакан назвав однією з найбільш «мовних» праць Фройда, в якій тонко продемонстровано формальну діяльність несвідомого. Він зауважував, що риси несвідомого, які тут розкриваються, є рисами самого розуму, втіленими

1 Лакан Ж. Fonction et champ de la parole et du langage en

psychanalyse...C. 46.

226

двосмисловістю, яку повідомляє йому «мова, зворотним боком царських привілеїв якої єдотеп, здатний в одну мить зліквідувати весь її лад,дотеп, у якому її творча активність виявляє свою абсолютну довільність; в якому її панування над реальним набуває образу епатажної без- смисловості; в якому гумор, відзначений підступністю вільного духу, символізує якусь істину, не промовляючи свого останнього слова» .

Виявлення несвідомого як процесу позначування, що стало основою лаканівської методики, ґрунтувалося також на лінгвістичному тлумаченні сновидінь. Робота сновидінь, за Лаканом, відповідає мовним «законам позначення»: сновидіння структурується як текст, а сон є формою письма. Лінгвістичне прочитання праці Фройда «Тлумачення сновидінь» зумовило висновок, що сон має структуру фрази або ребуса, тобто загадки, в якій слова, що розгадуються, подано у вигляді малюнків, поєднаних з літерами та іншими знаками. Отже, сонце письмо, відтворене фонетичними і символічними позначеннями, аналогічними до давніх письмен, ієрогліфів і знаків Давнього Єгипту, Китаю2. Тлумачення сновидінь, вважав Лакан, дає змогу виявити різноманітні хитрощі цього закодованого письма: «Лише з перекладом тексту починається найголовнішете важливе, що виявляється, за словами Фройда, в розробці сновидінь, тобто в його риториці». Суб’єкт модулює свій ониричний (сновидний) дискурс за допомогою синтаксичних зміщень (елліпс, плеоназм, гіпербата, силлепс, регресія, повтор, опозиція) і семантичних згущень (метафора, катахреза, антономазія, алегорія, метонімія і синекдоха)3.

Механізм діяльності сновидіння Фройд описував за такою схемою: сукупність думок, що склалася протягом дня, тобто так званий денний залишок, вночі зберігає нерозряджену кількість енергії, відволікаючи увагу і загрожуючи сну. Під дією сновидіння денний залишок перетворюється на сновиддя і стає нешкідливим для сну. Щоб стати приводом для діяльності сновидіння, денний залишок повинен мати здатність до утворення бажання, адже тоді воно утворить ядро сновиддя, а порив цього несвідомого бажання подіє на «підручний» матеріал і сформує сновидіння. Діяльність сновидіння,

          1Лакан Ж. Fonction et champ de la parole et du langage en

psychanalyse...C. 40.

2Див.: Там само. —C. 37.

3Див.: Там само.С. 37.

                                                                                       227

що опрацьовує денний мисленнєвий матеріал, якому надано форми різних бажань, відбувається завдяки трьом важливим процедурам:

  1.  Регресії діяльності сновидіння, тобто перетворенню думок на образи сприйняття (галюцинації), за якого сновид ні ідеї набувають візуальності;
  2.  Супроводженню регресії (перетворення думок на чуттєві образи) процесом згущення (чуттєве відображення ідеї сновидіння зумовлює серйозні перетворення форми вираження), конденсації, стискання матеріалу сновидних ідей. Внаслідок цього в одному образі згущується кілька несвідомих бажань, об’єктів тощо;
  3.  Зсуву як заміною головного другорядним, коли в центр явного сновидіння ставиться і супроводжується великою емоційною силою те, що було периферійним і другорядним у сновидних ідеях. Зсув стає можливим завдяки вільному переходу зосередженої енергії від важливих уявлень до несуттєвих, що для нормального, свідомого мислення є «логічною помилкою». Тому сновидіння стає дивним і незрозумілим.

Фройдівські означення процесів у межах діяльності сновидіннязгущення і зсувЛакан переосмислив у мовному плані: згущення (конденсація) як накладання одних позначень на інші робить простий образ багатозначним і утворює поле метафори1, зсув (замінювання основного другорядним), що є формою ухилу несвідомого від психологічної самоцензури, пов’язується з метонімією. Лакан наголошував на тому, що операції «згущення» і «зсуву», з допомогою яких латентні думки переходять у явний смисл сновидіння і визначають «граматику» мови сновидінь, у поетичній (істинній) мові функціонують як метафора і метонімія, а це є підтвердженням аналогії сновидіння і мови: сила, яка структурує несвідоме, виявляється також у поетичній мові. Отже, метафоричний і метонімічний процеси стають ключовими в лаканівській лінгвопсихоаналітичній концепції структурування несвідомого.

Вербальний виклад (наратив) у психоаналітичній теорії Ж. Лакана

На думку Лакана, фройдівська психоаналітика послуговується такими вузловими поняттями: фрустрація, агресивність, регресія. Фрустрація означає відмову від

228

задоволення бажання або заборону сексуального потягу. Заборона на задоволення сексуального потягу є основою неврозу (якщо сексуальний потяг задовольняється реальним об’єктом, людина не піддається ризику захворювання, а якщо вона позбавлена реального об’єкта і не знаходить йому заміни, ймовірним є виникнення невротичних симптомів). Фрустрація, за твердженням Фройда, зумовлює посилення агресивності. Регресія пов’язана з поверненням сексуальної організації на ранні ступені розвитку і здійсненням бажання на «інфантильному» рівні (наприклад, через почуттєві образи у сновидінні, художньому творі), перенесення бажання на аналітика у психоаналітичному сеансі тощо. Ці «біологізовані» фройдівські поняття Лакан переводив у лінгвістичну площину. На його думку, незалежно від мети (зцілення чи дослідження) психоаналіз має завжди єдине полемовлення суб’єкта: будь-який невроз «видихається» через мову, сам невротичний симптом структурований як мова, це і є «мова, мовлення якої повинно бути звільнене»1. Про орієнтацію психоаналітичної методики на індивідуальне мовлення як вербалізацію суб’єктивної історії Лакан зауважував, що єдиною метою аналізу може бути поява істинного мовлення і усвідомлення суб’єктом своєї історії стосовно певного майбутнього. Він виступав проти будь-якої об’єктивізуючої орієнтації аналізу і підкреслював це, щоб вказати на помилки, характерні для виявлених в аналізі нових тенденцій2. Тому лаканівський психоаналіз уникає абстракцій, повертаючись до конкретної індивідуальної історії, народження якої є змістом психотерапевтичної процедури.

Суб’єкт, прагнучи розкрити свою істоту для аналітика, наштовхується на парадокс мовлення: починає дедалі більше відчужуватися «від власної істоти», яку він прагне словесно зобразити. Пацієнт відчуває, що вона є його створінням у сфері уявного і її відтворення позбавлене достовірності. У зусиллі суб’єкта відтворити свою біографію для іншого й відкривається відчуження, «що примушує конструювати цю свою істоту у вигляді іншого і що тим самим прирікає її завжди на викрадення цим іншим»3. Отже, йдеться не про фрустрацію (заборону) бажання суб’єкта в її об’єктивному значенні,

1 Лакан Ж. Fonction et champ de la parole et du langage en psychanalyse...C. 40.

2Див.: Там само. —C. 71.

3Там само.C. 20.

229

а про фрустрацію в самому мовленні, де це бажання відчужується. Лакан стверджував, що йдеться про фрустрацію другого ступеня: коли суб’єкту і вдасться сформувати її у своєму дискурсі, створивши інертний образ, в якому суб’єкт, відображений у дзеркалі, знайде собі об’єкт, він не зможе цим задовольнитися (навіть за абсолютної подібності зуміє відобразити в образі лише бажання іншого). «Це означає, що адекватної відповіді на цей дискурс не існує: будь-яке слово, яке сприйме його зізнання за чисту монету, суб’єкт визнає за зневагу»1.

Головною проблемою психоаналітичного сеансу у Фройда був перенос, тобто негативне (позитивне) реагування на аналітика, який на лінгвістичному рівні втручається у створений суб’єктом дискурс і демонтує його. Лакан натомість небезпеку аналізу вбачав не в негативній реакції суб’єкта на втручання аналітика, а в тому, що суб’єкт може, вийшовши з одного фантазму, потрапити під впливом психоаналітика в полон нової ідентифікації, не менш фантастичної, ніж попередня, тобто залишитися в оновленому статусі відчуження. Адже регресія у лаканівському розумінніце актуалізація в дискурсі фан- тазматичних відношень. Тому майстерність аналітика повинна полягати в тому, «щоб поступово позбавляти суб’єкта будь-якої упевненості, поки не розсіються останні привиди»2. Оскільки бажання, щоб бути задоволеним, вимагає визнання в символі, то психоаналіз мав спонукати суб’єкта до того, щоб у ньому запанувала така сфера реальності, «яку бажання це підтримує в ньому щодо символічних конфліктів і уявних фіксацій як засіб їх узгодження», тобто психоаналітичний шлях —«це той ін- терсуб’єктивний досвід, в якому бажання досягає визнання», оскільки «вся проблема лежить у відношеннях мовлення і мови всередині суб’єкта»3.

Психотерапевтична «лінгвістична» техніка полягає в членуванні аналітиком дискурсу суб’єкта (пацієнта). У такий спосіб аналітик має скерувати його на пошуки «істинного» слова, адже він знає найкраще, що найголовнішепочути, чому в дискурсі належить значуще місце. Визначивши це, психоаналітик буденну історію

1Лакан Ж. Fonction et champ de la parole et du langage en psychanalyse...C. 20.

2Там само. —C. 22.

3Там само. —C. 49.

230

розглядає як притчу; довгу тирадуяк вигук; елементарну обмовкуяк складне пояснення, а мовчазне зітханняяк ліричний вилив душі. Отже, смисл дискурсу суб’єкта повідомляє вдало розставлена пунктуація. Перерва сеансу є своєрідним ритмічним членуванням (скандуванням), яке грає роль втручання, що наближає заключні моменти1. Психоаналітик має спрямовувати суб’єкта на шлях такого індивідуального мовлення, яке б не створило загрозливої, поневолюючої ідентифікації.

Оскільки структурний психоаналіз повинен дати змогу суб’єкту вижити невроз зі своєї душі лінгвістично, Лакан орієнтував суб’єкта на повне мовлення. Спочатку суб’єкт є мовцем, який говорить про когось іншого, схожого на нього, але «рішуче не здатний засвоїти собі його бажання». Джерелом більшого знецінювання мовлення, як стверджувалось, теоретично і практично є інший. Тому психоаналітик повинен скерувати суб’єкта на пошуки такого мовлення, де бажання набуде символічного визнання.

У відношеннях об’єктивної мови і суб’єктивного мовлення Лакан виокремив три катастрофічні ситуації:

  1.  Ситуація стереотипності дискурсу. Вона фіксує відсутність індивідуального мовлення, оскільки «суб’єкт не стільки говорить, як говориться» (символи несвідомого тут проявляються в закам’янілих формах, яких суб’єкт не засвоює).
  2.  Ситуація абстрагування (об’єктивації) дискурсу. В ній фіксується глибоке відчуження суб’єкта від наукової цивілізації, власне втрата суб’єкта та його мовлення.
  3.  Ситуація божевілля. За такої ситуації негативна свобода індивідуального мовлення не прагне визнання іншого і суб’єкт об’єктивізується в мові, позбавленій діалектики.

Отже, стаючи дедалі функціональнішою, мова перестає бути придатною для індивідуального мовлення, а будучи надто індивідуалізованим, мовлення позбавляється мовної функції2. Структурний психоаналіз став захистом індивідуального мовлення в ситуації мовного тоталітаризму.

Індивідуальне мовлення знаходить собі місце у природних (органічних) функціях суб’єкта, коли якийсь

1Див.: Лакан Ж. Fonction et champ de la parole et du langage

en psychanalyse...C. 20.

2Див.: Там само. —C. 68.

231

органічний розлад провокує розрив між індивідуальним буттям і його сутністю. Тоді психічна хвороба стає посвяченням суб’єкта в існування власної особистості. Симптом є позначенням витісненого зі свідомості суб’єкта конфліктного позначеного. Розкодування символічного мовлення з його семантичною двосмисловістю дає уявлення про його повноцінне функціонування, адже в тлумачення буде введений дискурс Іншого. Розкодування цього невротичного мовлення (ієрогліфів істерії, гербів фобій, лабіринтів роздвоєння тощо) привело Фройда, на думку Лакана, до відкриття первинної мови символів, що виражають сучасну незадоволеність людини цивілізацією, яка й знищує індивідуальне мовлення. Завдяки цьому психоаналіз Лакана, звернувши увагу на суб’єкта, який не говорить, а говориться, поставив перед сучасною культурою проблему пошуку «індивідуального» мовлення.

Лакан, аналізуючи висновки психотерапевтичної роботи Фройда (словесне пригадування подій викликало зникнення невротичних симптомів), піддав сумніву абсолютну цінність усвідомлення, надавши перевагу цінності самої індивідуальної вербалізації. Вирішальним є те, наголошував він, що суб’єкт вербалізував подію, тобто «що він перевів її у Слово, а точніше, в епос», викладений мовою, зрозумілою для своїх сучасників, і з якою відтепер пов’яже джерела своєї особистості. Лакан наголошував на особливому значенні такого перетворення: «Скориставшись мовою Гайдеггера, можна сказати, що і те, і інше пригадування формують суб’єкт як gewesend, тобто як сущий тим, хто таким-то чином був»1. Лейтмотив визнання суб’єктом своїх фантазій, без якого неможливий розвиток особистості або психотерапевтичний прогрес, може бути виражений такою фразою: «Я був цим лише для того, щоб стати тим, ким я можу бути». Отже, Лакан у своєму лінгвістичному прочитанні фройдівського психоаналізу відкрив значущість історії суб’єкта, де в нестійкій рівновазі балансує «припущення про минуле і обіцянка на майбутнє». Мається на увазі дія повного мовлення, здатного впорядкувати випадковості минулого і надати їм смислу грядущого. Ця теза Лакана дуже близька до розуміння Юнгом психічної енергії як спрямованого лібідо, що й передбачали «каузальний» і «фінальний» способи тлумачення.

1Там само.С. 26.

232

Структурний психоаналіз розвиває цю ситуацію, прогнозуючи нонфінальний процесне розрахований на зупинку (знайденість смислу), а тому відкритий у майбутнє.

Психоаналітичну реалізацію суб’єкта Лакан прочитував як «засвоєння суб’єктом своєї історії в тому вигляді, в якому вона була відтворена адресованим до іншого мовленням»1. Психотерапевтичний ефект породжується історією, в якій відбувається «виникнення істини в реальному». Істинність повного мовлення виявляється як актуалізація несвідомого крізь Логос, або слово. Несвідомим у Лакана є «та частина трансіндивідуального дискурсу, якої не вистачає суб’єкту для відновлення неперервності свого свідомого дискурсу». Несвідомим він називав таку главу суб’єктивної історії, «яка містить білу пляму або неправду: це глава, що пройшла цензуру». Психоаналітичну істину, вважав вчений, можна знайти в пам’ятках (у тілі, тобто істеричному ядрі неврозу, де історичний симптом виявляє структуру мови і розшифровується як напис, який, будучи прочитаним один раз, може бути знищеним без особливого жалю); в архівних документах (спогадах дитинства, смисл яких залишається незрозумілим, оскільки нез’ясовано їх походження), в семантичній еволюції (вона відповідає запасу слів і особливостям їх вживання, а також життєвому стилю і характеру), в традиціях і легендах (де індивідуальна історія одягається в героїзовані форми), у слідах спотворень, які виникають при узгодженні з сусідніми главами, смисл фальсифікованої глави повинен бути відновлений психоаналітичним витлумаченням2.

Психоаналіз мав привчити суб’єкта здійснювати таку історизацію фактів «тут-і-тепер», з якої видно, що ніщо не пропадає даремно, тобто кожна фіксація на інстинктивній стадії є залишеним історією шрамом, сторінкою сорому, яку забувають або закреслюють, сторінкою слави, яка зобов’язує. Але вплив забутого відчутний у діях, закреслене чинить опір тому, що мовиться в іншому місці, а зобов’язаність увічнює в символі ту ілюзію, яка полонила суб’єкта3. Несвідоме, репрезентуючись як дискурс іншого4, виявляє метафізичну потребу

1Лакан Ж. Fonction et champ de la parole et du langage en psychanalyse...C. 26.

2Див.: Там само. —C. 29.

3Див.: Там само.С. 31.

4Див.: Там само.С. 35.

233

людини в розповіданні, оскільки воно фіксує бажання суб’єкта вловити плин індивідуального психічного (життєвого) процесу.

Лаканівська концепція значущості вербального викладу вплинула на культуру постмодерну, що розгорнулася під знаком культу наративу, його самодостатності і самоцінності.

Наратив (лат. паггагемовний акт)поняття філософії постмодерну, що виражає процес самореалізації як вербальний виклад, тобто як спосіб буття тексту повідомлення.

Російський дослідник І. Ільїн, визначаючи значення лаканівського тлумачення вербального викладу, писав, що лаканівська концепція мовної свідомості згодом оформилася в найхарактерніший постулат постмодерністської теоріїпостулат про наратив, розповідальність людської свідомості, одну з наймодніших, якщо не найнав’язливіших, фантасцієнтем сучасної культурології1. Культ наративу став центральним у розбудові авангардної літературної теорії. Так, Варт, повторюючи Лакана, вважав, що процесуальність розповідання має цінність заради самого розповідання, а не заради впливу на дійсність, тобто не виконує жодної функції, крім символічної. Зрештою, опрацювання методики аналізу оповідних текстів посіло центральне місце в літературній теорії другої половини XX ст., зазнавши могутнього впливу методики, розробленої Лаканом під час психотерапевтичних сеансів.

Лаканівська психоаналітична методика полягає в освоєнні роботи несвідомого як роботи позначування, неспівмірної із зацикленістю (прив’язаністю) до якогось певного смислу, що є фокусуванням невротичної напруги. Суб’єкту в цьому процесі відкривається несвідоме, що не несе жодного смислу, поза тим, що воно є динамічним, тобто противиться осмисленню, символізації як будь-якій фінальності.

Інтерпретаційна лаканівська методика активно використовує поняття класичного психоаналізу —«перенос» (трансфер).

Перенос (трансфер)процес відтворення переживань та емоційних станів суб’єкта шляхом встановлення суб'єктно-об'єктних відношеньперенесення почуттів, фантазій та страхів на аналітика.

1Див.: Ильин И. Постмодернизм от истоков до конца столе

тия: эволюция научного мифа.М., 1998.С. 6.

234

Перенос, за Фройдом,загальнолюдський універсальний феномен, що характеризується зсувом несвідомих бажань, потягів, поведінки з однієї особи на іншу, тому під час психоаналітичного сеансу зсув локалізується на психоаналітикові й будь-який аналіз стає неможливим без переносу. Перенос долають, писав Фройд, переконуючи хворого, що його почуття не породжені теперішньою ситуацією й не стосуються особи лікаря, а відтворюють те, що траплялося з ним колись. Отже, пацієнт обертає повторення на спогад. «І тоді перенос, що, байдуже, ворожий чи прихильний, нібито становив найбільшу загрозу для лікування, ми перетворимо на найкращий інструмент, з допомогою якого відкриємо найпотаємніші шухляди психічного життя»1.

Лакан також виходив з того, що трансфер стає можливий у зв’язку з ролями, яких набувають під час сеансу психоаналітик і пацієнт для взаємодії. У переносі суб’єкт відтворює свою біографію, не переповідаючи, а «розігруючи» її. Завдяки цьому перенос залучає до дії реальність несвідомого. Психоаналітик і пацієнт вступають у спільну гру: аналітик стає дзеркалом для суб’єкта і повинен вловити основні структури мовлення пацієнта для їх інтерпретації. Мовлення пацієнта аналогічне мовленню будь-якого літературного тексту, який «повідомляють», «розігрують» для іншого, демонструючи відношення індивідуального мовлення і мови (як дзеркала) всередині авторської суб’єктивності. Інтерпретаційний принцип переносу пов’язує аналітика та аналізований дискурс: інтерпретатор розігрує несвідому структуру тексту, коли читання стає зсунутим, витісненим повтором структури (мовленнямова), яку й необхідно проінтерпретувати. Лаканівська інтерпрета- ційна методика з концепцією зсуву знайшла своє втілення у постструктуралістському літературознавстві.

Висновки

Становлення людської особистості, за Лаканом, означає розв’язання таких проблем:

  1.  Пошук ідентифікації суб’єкта зумовлений первинним досвідом —«осіданням» суб’єктивності у власному дзеркальному видимому образі.

1Фройд 3. Вступ до психоаналізу...С. 450.

235

  1.  Цей досвід сприяє формуванню уявного «Я», тобто проектуванню Я у світ образу —«мого Я», що може завершитися культом Его, тобто зовнішній світ залишається відчуженим, фрагментованим.
  2.  Пошук ідентифікації може спрямовуватися на зовнішній світ як світ інших, однак і таким шляхом суб’єкт не досягає бажаної цілісності, не уникає травматичності.
  3.  Пошук ідентифікації суб’єкта залишається проблемним через неможливість поєднання внутрішнього і зовнішнього. Подолання цієї роз’єднаності лаканівський психоаналіз вбачає у порядку Символічного, в якому ідентифікація суб’єкта добудовується до повної форми.
  4.  Лакан підкреслив радикальну відмінність символічної ідентифікації від ідентифікації в площині Его або в площині інших. Оскільки джерелом цієї вторинної символічної ідентифікації є мова, в його теорії з’являється важливий дзеркальний образконцептуальний Інший, тобто мова, у дзеркалі якої суб’єкт розсіюється і водночас набуває бажаної цілісності.
  5.  Ідентифікуватися в площині Іншого означає уникати обмеженої тупикової ідентифікації (з певним уявним образом), оскільки будь-яка обмежена ідентифікація є першопричиною неврозу. Отже, пошуки адекватної символічної ідентифікації, яка виводитиме суб’єкта з невротичної ситуації, стануть основоположною концепцією у психотерапевтичній практиці.

Лакан розробив структурну методику прочитання класичного психоаналізу та інтерпретаційну методику досотворіння його як багатозначного, «повного» тексту. «Математизована форма, в яку вписується відкриття фонеми як функції парних опозицій,зазначив він,приводить нас до основ зрілого вчення Фройда, який вбачав суб’єктивні джерела символічної функції в презентації присутності й відсутності»1. Лаканівське структурне «розігрування» фройдівського психоаналізу спричинило активне розгортання інтерпретаційної постструктурної методики в другій половині XX ст.

Структурний психоаналіз по-новому окреслив шлях виживання неврозів. Оскільки невроз для Лакана означав зацикленість суб’єкта в системі певних позначених (догматичних смислів), то виходом стала лінгвістична

1Лакан Ж. Fonction et champ de la parole et du langage en

psychanalyse...C. 54.

236

трансформація цієї зацикленої ідентичності, тобто формування нової життєдайної символічної ідентичності, незалежної від прив’язаності до сталого позначеного.

Лакан звільнив зацикленість психіки на індивідуальному позначеномусексуальності, вивівши її в соціально детермінований дискурс мови, актуалізував також проблему наддетермінованості суб’єкта, проблему свободи людини, її значущості для індивідуального й колективного духовного здоров’я у світі тоталітаризую- чого впливу різних систем символізації, що не дають змоги виявитися індивідуальному мовленню. Ця постановка проблеми стала поштовхом для найновіших філософських, культурологічних та теоретично-літератур- них досліджень.

Лакан вказав на символізацію як перспективну основу гуманітарних наук. Перед сучасним мовноцен- тричним психоаналізом з’явилося завдання «адекватної формалізації» сутнісних вимірів психоаналітичного досвіду. Несвідоме, позначення і символічне у лаканівській теорії об’єдналися як єдиний структуруючий механізм.

З лаканівського структурного психоаналізу розпочався новий вимір поетики. Вивчення психічних структур у літературі визначило, що основними процесами символізації є метафора і метонімія. Вони проголошені методологічними універсаліями, які застосовують при дослідженні несвідомого (з психоаналітичного погляду, метафора виявляє згущення і симптом, а метоніміязсув і простір бажання). Метонімічна методика зсуву заклала основу постструктуралістської теорії деконс- трукції, яку сформулював Ж. Дерріда, опонент і послідовник Лакана. Метафоричний та метонімічний способи репрезентації несвідомого в естетичній теорії Лакана виявили два основні стилі сучасності —«символічний» і «постсимволічний» (символічний як метафорично-пое- тичний, «постсимволічний» як художнє обігрування частин, деталей невловимого цілого).

Вчення Лакана формує інтерпретаційну «трансфе- ренційну» методику, що орієнтує естетичну теорію на з’ясування психологічної сутності мови. В її основу покладено: «метафізичну» потребу наративу (вербального викладу), що дає змогу виявитися несвідомому як дискурсу Іншого; концепцію несвідомого як процесу позна- чування; інтерпретаційний принцип переносу, коли аналітик вловлює розігране у дзеркалі мови індивіду

                                                                                         237

альне бажання. Лаканівська психоестетична теорія зосередилася на позначенні, а не позначеному, символічному, а не уявному, на формі, а не змісті. Вивчати текст зі структурно-психоаналітичної позиції означало конструювати його як гру позначення.

Лаканівська концепція співвідношення несвідомого і мови дала поштовх постструктуралізму та постмодернізму. Філософія постмодернізму використала ідеї структуралізму та психоаналізу: концепцію розщеплення цілісності мовного знака, довільності позначення та психоаналітичну концепцію людини як децентрова- ного суб’єкта, розщепленого між сферами Реального, Символічного та Уявного. Загалом лаканівська структурно-психоаналітична теорія сприяла утвердженню некласичної естетики з її підривом мімезису, відходом від дійсності (світу речей та об’єктів), зосередженням на формалізмі. Лаканівська панмовна установка, згідно з якою породження та існування людини зумовлено мовою, формалізувала світ і людину. Тому формалістичне тлумачення несвідомого спровокувало нову концепцію несвідомого, в якій світ матерії, тіла потіснив світ слів (Дерріда, Делез, Гваттарі, Крістева та ін.). На основі критики і розвитку лаканівської методики формувалася постструктуралістська концепція текстового аналізу, що подає текст як процес безперервного (не розрахованого на фінал) розвитку смислу, та постмодерністська концепція наративації, заснована на культі наративу як розповідання заради розповідання (вияву символічної функції), а не заради впливу на дійсність.

Лаканівська тенденція до дебіологізації фройдизму, а саме концепція первинності культури, мови щодо статі людини надихнула феміністичну критику, в якої з’явилася можливість переосмислити фройдівську концепцію жіночої статі як неповноцінної в анатомічно-біологічному та культурному сенсі. Феміністичне літературознавство почало розробляти власну методику тлумачення текстів, яка постала в річищі структуралістських дебіологізуючих та соціологічних інтерпретацій.

Структурний психоаналіз виявив можливості нових плідних зв’язків з літературознавством. Психоаналітична техніка, наголошував Лакан, «вимагає глибокого засвоєння ресурсів мови, особливо тих, які набули конкретної реалізації в поетичних текстах», посилаючись при цьому на Фройда, вся спадщина якого свідчить про

238

велике знання літератури. До нього Фройд постійно звертався як у техніці психоаналізу, так і в роботі над своїми відкриттями. Він також ґрунтовно знав класичних авторів, був обізнаний із сучасними дослідженнями в галузі фольклору і цікавився досягненнями гуманітарних наук в області етнографії1. Тому Лакан почав вивчати психоаналіз як художню літературу, започаткувавши «поетику фройдівської спадщини». За словами Ільїна, лаканівський вплив на літературознавство зумовлений і тим, що в усіх сферах сучасного наукового пізнання звернено увагу на художнє осягнення думки не тільки як особливої форми знання, а й як специфічного методу пізнання, який «може бути взятий на озброєння найрізноманітнішими природничими науками, такими, як фізика і хімія, і навіть такими логічно строгими, як математика»2.

Запитання. Завдання

  1.  Чи можна стверджувати, що головним недоліком психоаналітичної теорії Фройда Лакан вважав недооцінку соціального фактора в поясненні людини?
  2.  Які недоліки, на ваш погляд, має орієнтований на мову варіант неофройдизму?
  3.  У чому відмінність лаканівської і традиційної структури знака (в теорії де Соссюра)?
  4.  Як трактував Лакан перенос почуттів пацієнта на лікаря, якщо Фройд пояснив його через загальну здатність людини до лібідних наснажень об’єктів?
  5.  Що є, за Лаканом, найбільшою загрозою у психотерапії і як його психотерапія розв’язує проблему переносу?
  6.  Як потрактувати «Фалос», згідно з лаканівською теорією, яктранс- цендентне позначене чи трансцендентне позначення?
  7.  Чому наратив вважають метафізичною потребою суб'єкта?
  8.  Утверджуючи патріархальний світ, Лакан звернув увагу на те, що вихід із цілісного «материнського» світу у світ «батьківський» (розщеплений) стає джерелом психічної драми індивіда. Чи можна стверджувати, що Лакан свідомо пригнітив «матріархальний» міф, який розбудовувався юнгівською аналітичною психологією?
  9.  Психічний конфлікт Фройд розглядав як битву між двома силами, «одна з яких дісталася на рівень передусвідомленого та усвідомленого, а другу затримано на рівні неусвідомленого». Через те кон

1Див.: Лакан Ж. Fonction et champ de la parole et du langage

en psychanalyse...C. 65.

2Илыга И. Постмодернизм... С. 82.

239

флікт і не може дійти розв’язку, писав Фройд, що «вороги так рідко бачаться одне з одним, як полярний ведмідь і кит з відомої оповідки. Справжній розв'язок настане тільки тоді, коли вони обидва опиняться на одному грунті. Гадаю, що створити умови для цьогоєдине завдання терапії» *. Які умови цієї зустрічі запропонував Лакан? Передайте так само образно, як це зробив Фройд.

  1.  Прочитайте 27-му лекцію Фройда «Перенос». Визначте, як фройдівська теорія переносу витлумачується Лаканом. Поясніть лака- нівський механізм інтерпретації, за якого читання тексту буде зсунутим, витісненим повтором структури.
  2.  Назвіть основні положення лаканівського структурного психоаналізу, які ідеологічно підтверджують дух психоаналізу за Фройдом.
  3.  Прочитайте працю П. Рікера «Сам як Інший». Порівняйте лака- нівську концепцію Іншого з концепцією Рікера.
  4.  Поясніть лаканівські вислови: символце «вбивство речі» або «присутність, сотворена з відсутності»; бажання є «бажанням Іншого», Реальне «абсолютно противиться символізації», «любов є формою самовбивства», «сон уже є текстом».
  5.  Поясніть фалоцентризм як символічне вираження патріархального мислення.
  6.  Порівняйте інтерпретаційні методики Фройда, Юнга і Лакана. Якщо інтерпретаційна методика Фройда полягала в тому, щоб стало «трохи менше неусвідомленого і трохи більше усвідомленого, ніж раніше», то як можна визначити «романтичну» та «символічну» мету інтер- претаційної діяльності інших психоаналітиків?
  7.  Поміркуйте над визначенням Реального, Уявного, Символічного. Чи можна Символічне назвати комплексом соціальних і культурних норм, явлених мовними структурами? Поміркуйте над проблемою виникнення Уявного «Я». Створіть формулу позначення Реального.
  8.  Визначте, чи можна концепцію лаканівського несвідомого пов’язати з юнгівською концепцією архетипу через те, що несвідоме тут так само є формотворчим механізмом, який упорядковує смисли, в той час як саме позбавлене будь-якого смислу, оскільки структуралістське несвідоме «завжди пусте».
  9.  Прокоментуйте епіграф, який Лакан узяв для третього розділу праці «Функція і поле мовлення в психоаналізі»: «Між чоловіком і любов’ю Жінка. Між чоловіком і жінкою Світ. Між чоловіком і світом Стіна».
  10.  Прочитайте статтю С. Гаєвського «Фройдизм у літературознавстві» (1926) (у книзі «История психоанализа в Украине» (1996)). Поміркуйте над тим, чому ідеологічне літературознавство вело боротьбу одночасно проти формалізму (як поетики чистої форми) та психоаналізу (як поетики несвідомого).
  11.  Обгрунтуйте вітчизняну лінгвістичну концепцію теорії літератури за працею О. Потебні «Думка і мова» (1862).
  12.  На матеріалі праці Лакана «Функція і поле мовлення в психоаналізі» опрацюйте тему «Практика творення і методика тлумачення постмодерністського тексту».

]Фройд 3. Лекція 27. Перенос...С. 439.

240

  1.  Проведіть історико-пізнавальне дослідження «Становлення психоаналізу як авангардної психологічної теорії та авангардного літературознавства (російської формальної школи та французького структуралізму.
  2.  Визначте проблему дослідження, в основі якого було б порівняння двох або трьох інтерпретаційних методик: Фройда і Лакана або ФройдаЮнгаЛакана.
  3.  Взявши до уваги те, що основні ідеї вітчизняної лінгвістичної поетики були розроблені О. Потебнею, а наприкінці XIX ст. нове прочитання його праць розгорталось у тісному зв’язку з «психологічним напрямом» у філології, дослідіть символічну функцію у теоріях О. Потебні та Ж. Лакана.
  4.  На основі тексту М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» проаналізуйте архетипний український світ з позиції аналітичної психології Юнга. Одночасно зробіть аналіз із позиції лаканівського структурного психоаналізу. Вибудуйте ці два аналізи за теорією бінарності як двочленну структуру. Проаналізуйте віддзеркалення одних елементів аналізу в інших.

Література

Гайдеггер М. Навіщо поети? Гельдерлін і сутність поезії. // Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / За ред. М. Зуб- рицької.Львів, 1996.

Женетт Ж. Границы повествовательности. // Женетт Ж. Фигуры: Работы по поэтике: В 2 т. Пер. з фр. T. 1.М., 1998.

Женетт Ж. Повествовательный дискурс. // Женетт Ж. Фигуры: Работы по поэтике: В 2 т.Т. 2.М., 1998.

Лакан Ж. Fonction et champ de la parole et du langage en psychanalyse. Функция и поле речи и языка в психоанализе.М., 1995.

Лакан Ж. Инстанция буквы в бессознательном или судьба разума после Фрейда.М., 1997.

Леві-Строс Клод. Структурна антропологія. Пер. з фр.К., 1987.

Леві-Строс Клод. Первісне мислення. Пер. з фр.К., 2000.

Потебня А. А. Теоретическая поэтика.М., 1990.

Пропп В. Морфология сказки.Л., 1928.

Пропп В. Структурное и историческое изучение волшебной сказки // Пропп В. Поэтика фольклора.М., 1998.

Рікер П. Сам як інший. Пер. з фр.К., 2002.

Фердінан де Сосюр. Курс загальної лінгвістики. Пер. з фр.К., 1998.

6.

Постфройдизм в авангардній літературній теорії другої половини XX ст.

Структуралізм, що виявив іманентне буття художнього твору і розбудовувався на універсальних принципах, притаманних усім текстам, був методологічно близьким до класичного психоаналізу, який передбачав іманентний процес людської особистості як становлення індивідуальної психіки, що підлягає універсальному законузакону становлення та подолання едіпового комплексу. Перехід від структуралізму до постструктурних уявлень має багато спільного з переходом від фройдизму до юнгіанствавід індивідуального неусвідомленого до колективного неусвідомленого. Єдність тексту, яку в структуралізмі вважали внутрішньо наявною, стала охоплювати і нескінченну зовнішню даність. Замість формальної структури з’явилася концепція «тілесного» тексту як єдності бажання тіла і бажання сказати, розчинених у подібних контекстах. «Нічого не існує поза текстом»,проголосив автор філософської концепції постструк- туралізму Ж. Дерріда. Розвиток літературного постструктуралізму фіксує втрату індивідуального мовлення: твір щезає, залишаються лише відношення між різними текстами (бажаннями-сказати).

Уявлення про класичний психоаналіз також пов’язуються із постструктурною концепцією тексту. Фройда почали аналізувати як письменника, а психоаналіз«як вид літератури». «Незважаючи на те, що Фройд вважав себе насамперед науковцем, а психоаналіз галуззю медицини, все ж його справжнє досягненнявелич письменника,констатував представник американ

242

ського деконструктивізму Г. Блум.Як терапія, психоаналіз відмирає, можливо, вже вмер, але він виживе як література, як твори, написані Зигмундом Фройдом».

Загальні тенденції французького постфройдизму

Якщо американське літературознавство у XX ст. перебувало під впливом марксизму, соціологічної школи, то європейське завдяки французькому постфройдизму зазнало провідного впливу психоаналітики. Постструктуралістське літературознавство, що постає як проблемна сцена, на якій сходяться різноманітні ідеології та естетичні програми, поєднує американську та європейську тенденції.

Французькі постфройдисти зробили вагомий внесок у формування постмодерністської естетики, осмислюючи художній твір як своєрідну систему відношень, структуровану на різних рівнях і спрямовану на перетворення лібідної енергії. Важливими елементами постфройдівської естетики стали несвідоме і мова. Завдяки символічній властивості мови несвідоме бажання, на думку Лакана, безперервно втілюється в системі мови. Всупереч юнгівській тенденції психологізації лібідо (переведення лібідо у сферу психології) французький постфройдизм вважає психоаналіз і психологію несумісними сферами. Лакан започаткував тенденцію лін- гвізації лібідо і психоаналізу, вважаючи несвідоме і мову основними рушіями індивідуального й суспільного життя. Лаканівську формалізацію психоаналізу (переведення його до сфери позначень) компенсували інші тенденції тлумачення фройдизму, які намагались уникнути мовноцентричного формалізму. Ці протилежні тенденції разом окреслюють французький постфройдизм, який вплинув на західне літературознавство другої половини XX ст. Зв’язок постфройдизму з літературознавством яскраво виражають такі концепції:

  •  структурно-психоаналітична теорія Ж. Лакана;
  •  деконструкція Ж. Дерріди;
  •  шизоаналіз Ж. Делеза та Ф. Гваттарі;
  •  феміністична деконструкція.

У межах цих психоаналітичних концепцій сформувалися провокативні моделі творчої особистості. А методика психоаналітичних літературних інтерпретацій зазнала активного впливу лінгвістично-аналітичної філософії та знакових теорій.

                                                                                                                                243

Деконструкція Ж. Дерріди як моделювання нового культурного простору

Французькому філософу, літературознавцю і культурологу Жаку Дерріді (нар. 1930 р.) належить оригінальна філософська концепція деконструктивізму, розбудована на основі критики класичної західноєвропейської логоцентричної філософської традиції, пов’язаної з ієрархічною системою мислення, що ґрунтується на протиставленні Духу Тілу. Внаслідок такого мислення Буття в класичній метафізиці репрезентується з часу вічного теперішнього, тобто як вічна неперервна присутність Духу, а дискретне (перервне, що протиставляється неперервності) індивідуальне життя (як «тілесність») витісняється на периферію свідомості культури. Опросторювання часу в дискретних аспектах тіла, бажання, смерті, письма тощо Дерріда виводить у центр авангардного філософського мислення, що стає поштовхом до розгортання так званої постмодерністської філософії Тіла.

Філософія Тілафілософія постмодернізму, яка переорієнтувалася з універсального метафізичного модусу людського існування, вираженого поняттям «Буття», на нове поняття «мати Тіло» і передбачає відмову від структурних опозицій «ДухТіло», «Суб'єктОб'єкт» тощо в напрямі «зрощування Тіла і Духу»і зняття будь-якого дуалізму.

Поштовхом до розгортання філософії Тіла стала вербальна артикульованість (вираження за допомогою мови) неусвідомленого, що й привела філософію постмодернізму до витлумачення феномену людини як спрямованого назовні тілесного бажаннябажання-сказати»). Оскільки тілесність орієнтована текстуально, то єдність тілесного й текстуального знецінювала лаканівське значення мови як репресивної однобічної системи, яка не може виразити несвідомі «тілесні» смисли. Спрямована проти мовоцентризму, нова постструктуралістська орієнтація актуалізувала довербальний рівень, надавала неабиякого значення ритму, крику, жесту як Тілу загалом.

В обґрунтуванні постструктуралістського підходу до тексту провідною є іронічно-ігрова деконструкція.

Деконструкція (лат. deconstructioаналіз) —стратегія постструктуралістського критицизму, розроблена Ж. Деррідою стосовно тексту, що охоплює його деструкцію (порушення структури) і реконструкцію (докорінну перебудову) з метою системного спростування філософії та культури логоцентризму.

244

Деконструктивна робота постає на основі фройдівського поняття «зсув». Спрямована вона на демонтаж класичних структур: розігрування (рознесення) тексту як догматичного смислоутворення здійснюється заради відкриття пошуку, нового моделювання культурного простору. Деструктивний пафос стосовно традиції означає конструктивне вироблення нової інтерпретаційної моделі. Отже, деконструкція як пошук парадоксального прочитання тексту відштовхується від концепції структури, бінарних конструкцій і передбачає такий аналіз опозицій, який знімає ієрархічні відношення, встановлює рівноправну силу обох її елементів, перевертає концептуальний порядок структури. «Деконструкція,зазначає російська дослідниця естетики постмодернізму

Н. Маньковська,це не критика, не аналіз і не метод, але художня транскрипція філософії на основі даних естетики, мистецтва і гуманітарних наук; свого роду «негативна теологія», структурний психоаналіз філософської мови, симультанна деструкція і реконструкція, розбирання і складання»1.

Наприкінці 60-хна початку 70-х років XX ст. поширення деррідівських ідей сприяло формуванню американського деконструктивізму (П. де Ман, Дж.-Г. Міллер, Г. Блум, Дж. Гартман). Яскравим прикладом деконструкції є тлумачення класичного психоаналізу Гарольдом Блумом (нар. 1930), який здійснив зсув із психоаналізу на літературу, пояснюючи тексти Фройда за допомогою літературознавчої теорії впливу та запозичень. Фройдівське бачення людської психіки, на його думку, випливає з прочитання шекспірівських п’єс. Йдеться не про звичайне захоплення: Шекспір переслідував Фройда все життя, став «прихованим авторитетним джерелом, батьком, якого не бажали визнавати»2. Класичний психоаналіз, за цією інтерпретацією, наділений «комплексом Шекспіра».

Одним з аргументів Блума є аналогія: до самої смерті Фройд наполягав на тому, що Мойсей був єгиптянином, Вільям Шекспірсамозванцем-актором, а не письменником (автором п’єс він вважав графа Оксфордського). На думку Блума, Фройд заздрив універсальності Шекспі-

1Маньковская Н. Б. Эстетика постмодернизма. СПб, 2000.С. 16.

2Блум Г. Фрейд: ІПекспірівське прочитання. // Левчук Л. Західноєвропейська естетика XX ст.К., 1997.С. 199.

                                                                                         245

ра, тому не міг погодитися, що письменник вміщав у собі гамлетівський невроз і божевілля Ліра, макбетівський бунт, образ леді Макбет і ревнощі Отелло тощо. Тобто, читаючи трагедії як автобіографічні одкровення, Фройд погодився б із тим, якби «Гамлет» був написаний Гамлетом, «Макбет» Макбетом, «Отелло» —Отелло.

У фройдівських текстах Блум віднаходив образи Гамлета, Ліра, Отелло, Макбета. На основі зіставлення «ФройдШекспір» було зроблено зсув до «маргінального» прихованого впливу Шекспіра: «Шекспірось хто винахідник психоаналізу, а Фройд просто все систематизував»1. Водночас Фройд постав і як прихований письменник, а психоаналізяк вид літератури, де здійснюється самоаналіз, розкривається власна драма, і цей первинний самоаналіз, на думку Блума, «завдячує своєю правдоподібністю драматичній парадигмі», яку Фройд знайшов там, де її відшукав європейський романтизм,в амбівалентності (роздвоєності) Гамлета. Але Фройд, на думку Блума, провів принциповий зсув, використовуючи образ Едіпа, «щоб приховати свій борг перед Шекспіром». Тобто це означає, що комплекс Едіпа повинен був мати назву «комплекс Гамлета». Провівши процедуру зсуву, Блум прагнув деконструювати фройдівське ідеологічне проникнення в сучасну свідомість. Центруючи Шекспіра та маргіналізуючи Фройда, він стверджував, що універсальний світ Шекспіра —«трансцендентальне утілення психоаналізу». Літературознавчий аналіз Блума крізь призму психоаналітики (страх впливу) виражає загальну постструктуралістську тенденцію «отілеснення», автором цілісної концепції якої вважається Дерріда.

Деконструкція структурно-психоаналітичної лака- нівської теорії відіграла провідну роль у становленні постструктуралізму. Якщо Лакан прочитав психоаналіз через «поетику», то Дерріда започаткував деконструкцію лаканівської поетики як зсув мовоцентризму: психоаналіз як твір Фройда постав метафоричним бажанням-текстом, який був специфічно витлумачений як «сцена письма». Аналітика розгорнулась на рівні позначень і виявила джерело смислопородження у грі закоріненого в історію індивідуального мовлення. Концепція гри була центральною для розуміння деконс- труктивістської процедури.

1Блум Г. Фрейд: Шекспірівське прочитання...С. 201.

246

Структура і гра

Оскільки структура як цілісний феномен неможлива без організуючого центру, то Дерріда визначав принцип організації структури через обмеження гри: центр має припинити гру, передумови для якої він створив і яку розпочав. Ця двоїста природа центру, який розпочинає і обмежує гру, зумовлена, на думку Дерріди, силою певного бажання, що водночас робить поняття «центрована структура» суперечливим: «поняття центрованої структурице поняття обґрунтованої гри, яка передбачає певну основоположну нерухливість і надійну тривалість, що сама виключена із гри. Саме ця надійність і дозволяє придушити тривогу, яка постійно народжується із відчуття, що ти береш участь у грі, втягнутий у гру, розігруєшся грою»1. Отже, структура, з одного боку, має психологічну цінність надійності, стабільності, а з іншоговиражає обмеженість свободи.

Світ, за Деррідою, умовно поділений на світ Буття як присутності і світ людського існування як світ абсолютного щезання, тобто світ без основи, що позначається ліквідацією будь-яких слідів індивідуальної присутності людини. Введення у буттєвий момент понять «випадковість» та «перервність» означає також напругу між культурою та грою (гра виступає як розщеплення наявного культурного стану), отже, напругу між присутністю буття та його відсутністю, сама граце мерехтіння «відсутності та присутності».

Динаміка гри зумовлена відсутністю, нестачею центру, який зміг би цю гру припинити. А тому культивована Деррідою динаміка гри виражається динамікою збільшення, приросту, поповнення. Нестача, яка потребує поповнення, зумовлює нескінченний надлишок різних позначень, що розгортаються на основі тотальності гри2.

Оскільки структуралізм, ідучи за класичною філософською традицією, постає як модель наукового мислення, що прагне зафіксувати істину, закон, тобто не підвладну грі абсолютну стабільність, структуралістська методика, за Деррідою, є симптомом вигнання безпосередньої гри. Орієнтуючись на естетику Ф. Ніцше,

1Деррида Ж. Структура, знак и игра в дискурсе гуманитарных наук. // Французская семиотика... С. 408.

2Див. про значення гри у виникненні і розвитку культури: Гейзінга Й. Ношо Іисіепв. Пер. з англ. К., 1994.

                                                                                        247

він пропонував підхід, який утверджував безпосередність гри і ставав «по той бік людини і гуманізму». Гра виводить структуралізм у постструктуралізм: у структурі як обмеженій грі знімається саме обмеження. Структуралістський сюжет, на думку постструктураліста, є сюжетом, який, перериваючи безпосередність ігрового процесу, може бути репрезентований через «печальний, негативний, ностальгійний, наповнений провиною, руссоїстський лик самої ідеї гри». Основою постструктуралістського сюжету є ніцшівський культ діонісійства як «утвердження радісної гри світу і безгрішності становлення, утвердження світу знаків, який не відає ні провини, ні істини, ні початку». Така нічим не обмежена гра, на думку Дерріди, здатна стати безпрограшної^ стратегією, оскільки вона оперує наявними, існуючими елементами, коли «не-центр є дещо інше, ніж втрата центру»1. Зсув структурного центру за допомогою ігрової діяльності як стратегія децентрації (позбавлення ієрархічного центру) визначив авангардний характер постструктуралістської інтерпретаційної практики. Концепція тотальної гри аналогічна ігровій діяльності несвідомого, що на своєму шляху змітає індивідуальне свідоме, і може бути прочитана з психоаналітичної позиції як психотизація культуристан дезорганізації культури, що нагадує божевілля.

Міфоморфний характер дискурсивності

Деконструкція, запропонована Деррідою, постала на основі критики соссюрівської лінгвістичної моделі та структуралістської семіотики. Її провідною думкою є те, що істинні знакові системи постійно перебувають у дискурсі, який змінюється в культурно-історичному часі.

Дискурс (лат.discurus—міркування, (Несетеблукати)вербально розгорнуте міркування задля встановлення істини, конкретно-історична форма якого зумовлена культурною традицією раціональності.

Дерріда в історії метафізики визначав два способи стирання відмінності між позначенням і позначеним:

  1.  Класичний. Полягає в редукції позначення, тобто в підкоренні знака смислу;

1Деррида Ж. Структура, знак и игра...С. 424.

248

  1.  Антикласичний. Ставить під сумнів саму систему, засновану на редукції позначення. Культивуючи позначення, він передбачає появу різноманітних авангардних дискурсів. Такими підривними дискурсами, за Деррідою, були тексти Ніцше, Фройда, Гайдеггера та ін.

Дерріда сформував проблему продуктивного розгортання такої авангардної дискурсивності, яка б уникнула негативної фіксації на традиції, оскільки негація традиціїнеобхідна умова зацикленості авангардизму.

Дискурсивність (лат. discursusздогад, міркування)поняття постмодерністської філософії, що позначає процесуальність не обмежених соціокультурними нормативами і заборонами дискурсивних практик, які виявляють могутній смислоутворюю- чий потенціал.

Важливим для Дерріди є відкриття безмежного творчого потенціалу феномену смислоутворення. Тому він акцентував на події мови, коли вона стає відкритим у прийдешнє дискурсом. У момент відсутності центру, початку, основи мова «оволодіває універсальним полем проблемності», а відсутність трасцендентного позначеного «розсуває знакове поле і можливості знакової гри до безкінечності». Як і Лакан, він надає першозначущості чистому позначенню, розірваності позначення з позначеним, тобто зі смислом. Саме сфера позначення наділена креативним (творчим) потенціалом щодо сфери позначеного смислу. Розірвана структура знака врешті-решт стає вихідним пунктом для формування філософсько-літературної теорії постструктуралізму.

На противагу структурованому дискурсу Дерріда обґрунтовував деконструктивістськийміфоморфний дискурс, позбавлений встановленої істини. На основі структурного дослідження міфів Леві-Строса він висловив гіпотезу, що міфологіка і є, власне, міфоморфною1. Його акцентування на тому, що емпіризм (пізнання чуттєвим досвідом) є матричною формою, яка загрожує раціональному дискурсу, надає мистецтву як феномену розсіювання смислу особливої переваги в культурному просторі. На цей феномен мистецтва звертав увагу і Юнг.

Протиставляючи психологію (науку про смисл) і мистецтво, Юнг міркував так: «Можливо, мистецтво не маєсмислуу тому значенні, як ми його розуміємо. Можливо, воно, як природа, просто є і нічого більше не

1Див.: Деррида Ж. Структура, знак и игра... С. 418.

                                                                                                                                 249

означає. Чи потрібенсмислдля чогось іще поза інтерпретацією...Завдання психоаналітикашукати значення у всіх речах, інакше він буде не спроможний їх осмислити. Дослідник, за Юнгом, має розібрати життя і події, які є самодостатніми процесами в художньому творі, на значення, образи, концепції, добре знаючи, що, роблячи так, він тільки віддаляється від таємниці життя1. Дерріда прагне не віддалятися від таємниць життя, а поєднати філософію та літературу, щоб розгорнути мистецьку інтелектуальну гру пошукової, спраглої і невтоленої дискурсивності.

Деконструкція і Онто-тео-телео-фало-фоно-логоцентризм

Деконструктивістську стратегію навколо традиційної системи смислів можна збагнути через перегляд Деррідою основ західної метафізики, історію якої він розглядав як щоразу нове народження дискурсу через оновлення структуризаміщення одного центрального елемента іншим: власне центр історично набуває нових форм, нових імен, нової інтерпретації. Це зумовлено тим, що класична метафізика визначає Буття як присутність через наявність вічної основи, принципу, тобто центру, що й зумовлює смислові пошуки імені цієї вічної сутності, необхідність таких високих понять, як «субстанція», «свідомість», «Бог» тощо. Разом з цим класична метафізика всіляко відкидає, ігнорує подію розриву структури, подію перервності, що стає для так званої вічної структури (системи цінностей) катастрофою. Дерріда привертав увагу саме до цього стану перервності, розкритості структури.

Деконструктивістська стратегія критичного пошуку нового статусу філософського дискурсу Дерріди виходить із децентрації структури в дусі фройдівського відкриттязсуву центру свідомості до реальності несвідомого. Децентрація постає «підкопом», «підривом» присутності. Йдеться про нескінченні спонтанні зсуви, здатні породити невизначеність, привернути увагу до периферійного, маргінального, актуалізувати динаміч-

1Див.: Юнг К. Об отношении аналитической психологии к поэзии. // Юнг К., Нойманн Э. Психоанализ и искусство.К., 1998.С. 23.

250

ний рух для пошуку нового культурного середовища. У зв’язку з цим Дерріда обґрунтував поняття «онто-тео- телео-фало-фоно-логоцентризм», що позначає комплекс парадигматичних установок класичного способу тлумачення, який має бути деконструйований у дискурсивності Постмодерну.

Онтоцентризм (грец. ontosєство, буквальнобуття)спосіб метафізичного мислення, який передбачає побудову єдино істинної і зрозумілої для референта картини світу на основі загальних основ та принципів буття.

Деконструкція «онтоцентризму» означає розлад онтології (вчення про буття) шляхом артикуляції принципової мозаїчності різних картин світу. Деконструктивістська процедура, розбудовуючись на концепції підриву світоглядних систем, їх претензій на істинність, декларує різні комбінації суперечливих теорій, світоглядних систем, інтеграцію різнопланових концепцій, кожна з яких має власну цінність, що водночас не передбачає її винесення у смисловий центр. Так, концепції Маркса, Соссюра, Фройда, Лакана, Ніцше, Гадамера, Фуко мирно співіснують у нових постструктуралістських практиках. Прикладом може бути й те, що в постструктуралізмі інтегрувалися марксизм із фройдизмом як дві різні системи, що розгорталися протилежними шляхами: марксизм центрував суспільство і маргіналізував людину, фройдизм центрував людину і маргіналізував суспільство. Дерріда проголосив нову інтелектуальну стратегію, якій властиве різне прочитання марксизму, множинність марксизмів, отже, утвердив так званий відкритий марксизмтеорію, яка при кожному новому прочитанні трасформується, розвивається в пошуках нового смислотворення.

Теоцентризм (грец. theosбог)побудова дискурсу, яка передбачає осмислення істини через вирузнання зовнішньої квазіпричини (Бога, Абсолюту).

Деконструкція теоцентричного дискурсу означає відмову від зовнішньої каузальності (що, по суті, є розвитком ніцшівської ідеї смерті Бога) й аналіз процесу внутрішньої, індивідуальної, дискретної самоорганізації.

Телеоцентризм (грец. teleosмета) —дискурс, який стверджує наявність мети загального світового процесу та окремо взятих подій, тобто передбачає визнання доцільності, встановленої абсолютною сутністю чи внутрішніми причинами.

                                                                                              251

Деконструкція телеоцентричного дискурсу пов’язана з відмовою від семантичних (змістових, окреслених предметною та понятійною сферами) фігур телеологічного характеру. У літературознавстві, наприклад, втрачається поняття цілісності літературного процесу, міфологічна значущість класиків як канонізованих культурних «героїв» тощо.

Фалоцентризм (грец. phallos чоловічий статевий орган)організація дискурсу в межах жорсткої опозиції, фундаментальним (центруючим) елементом якої є чоловік як символ творчої сили в культурі.

Деконструкція фалоцентризму прагне спростувати маскулінний характер західної патріархальної культури, а тому актуалізує відмову від її бінарних опозиційчоловікжінка», «суб’єктоб’єкт» та ін.), розмивання меж між маскулінністю і фемінністю.

Фоноцентризм (грец. Phone звук, голос)тип дискурсу західної традиції (від Платна до Гегеля), орієнтований на мовний зміст, представлений звучанням текстів; передбачає тотожність, злиття позначення і позначеного, віру в письмо (друкований текст), його очевидний смисл.

Деконструкція викриває обман західної культурної ілюзії, переносить акцент з фоноцентричного письма на текст як нестабільне середовище творення смислу, який не можна вловити, зафіксувати, оскільки він постійно вислизає з певної фінальної позначеності.

Логоцентризм (грец. logos слово)характерний вияв класичної культурної традиції, що пов'язується з визнанням наявності глибинного внутрішнього смислу буття загалом та окремих об’єктів і подій зокрема, дискурс, що грунтується на ідеї всепроникного Логосу і дає змогу осмислити буття як іманентно логічне, закономірне і підкорене лінійному детермінізму (загальній причинній зумовленості).

Деконструкція традиційного логоцентризму як основоположної моделі культури Заходу намагається спростувати «імперіалізм Логосу», оскільки саме логоцентризм зумовлює організацію дискурсу навколо бінарності (структурних опозицій). Тому процесуальне буття моделюється як спонтанне та автохтонне (корінне, місцеве за походженням) поза першосмислом, істиною, логікою буття тощо.

Отже, увагу Дерріди привертав дискурс як форма створення смислу, а не змістова цінність тексту. Де-

252

конструктивістська робота полягала в тому, щоб звільнити позначення від його залежності чи походження від логосу і пов’язаного з ним поняття «істини», тобто сутнісного позначеного. Світоглядно він наділив значущістю моменти катастрофи для традиційних структур, моменти перевороту, революційні моменти, що здійснює сама природа задля свого оновлення.

Філософія тіла Дерріди і концепція постмодерністського мистецтва

Філософія тілесності сприяла формуванню концепції постмодерністського мистецтва. Зразком втілення філософської ідеї тіла для Ж. Дерріди був «театр жорстокості» французького теоретика театру Антонена Арто (1896—).

Арто розвивав свою мистецьку кар’єру в лоні сюрреалізму до 1929 р. Другий період його творчості означають як крюотичний (фр. cruautй —жорстокість), метою якого стала теоретична і практична реалізація «театру жорстокості». Його біографія позначена різноманітними патологіями: схильністю до наркотиків, божевіллям тощо. Концепція «жорстокості» тісно пов’язувалася з психоаналізом Фройда та аналітичною психологією Юнга (ученням про архетипи) і означала мистецьку реалізацію метафізичного пояснення природи зла, оскільки жорстокість вважалася первинною властивістю життя, мірою людської вітальності. Модерний театр, на думку Арто, повинен звільнити пригнічене неусвідомлене, тобто жорстокість як життєве прагнення окремої людини і людства загалом. Така акція була розрахована на психокатарсис: на основі архетипного звучання символів звільнялася могутня психічна енергія темних сил і пристрастей. Концепція «звільнення жорстокості» передбачала нову концепцію мови як тілесності та магічності слів: сцена ставала Тілом, що виганяє Логос.

Отже, концепція тілесності як «жорстокості» означала звільнення мистецтва з-під влади слова, літератури, поезії, логоцентризму загалом. Згідно з філософською концепцією мови Дерріди слово є «трупом психічного життя», а тому нове мистецтво, звернувшись до самого життя, прагне набути «мовлення, що існувало до слів», «коли логіка репрезентації ще не встигла відок

                                                                                          253

ремити мовлення від жесту». Слово має позбутися виразності, чистоти, ясності духу, оскільки крізь нього «промовлятиме» нечистота, тіло. Знищення прозорості слова, зазначав Дерріда, є відродженням його плоті (звучання, інтонації, внутрішньої сили). Це дає змогу «зазвучати тому лементу, який членоподільна мова і логіка іще не встигли до кінця остудити, звільнити той пригнічений жест, який ховається в надрах кожного слова, ту єдину і неповторну мить, яку постійно придушує ідея загального повтору, закладеного як в абстрактному понятті, так і в самому принципі»2.

Основою жорстокості, згідно з тлумаченням Дерріди, є вбивство, у первинному варіантібатьковбивство. А біля природних джерел, до яких настав час повернутися, видніється рука, піднята на узурпатора Логоса, на Отця, на самого БогаБога тієї Сцени, яка віддала себе під владу слова і тексту. Саме Боговбивство набуває смислу нової постмодерної релігійності: «Все божественне було осквернене Богом, а точніше, людиною, яка, відокремившись від Життя з допомогою Бога, дозволила собі узурпувати власне народження, отже, осквернення божественності божественного»3. Під божественністю божественного мається на увазі Матерія Життя. Отже, з допомогою вбивства Бога має відродитися «божественна жорстокість» —первинне тілесне життя.

Вбивство Духа, Логосу, Бога призводить до вбивства індивідуальної людини як індивідуально значущого життя. Тому з концепції теорії сучасного західного мистецтва щезає автор, його значущість, оскільки у смерті автора, який керує текстом-«життям», життя звільняється від теологічного та гуманістичного поневолення. Авангардний проект «театру жорстокості» Арто, що декларує розрив з класичним театром, з його гуманістичною тенденцією, є прозорою метафорою постмодерністського антигуманістичного мистецтва: індивідуальності в бутті немає, натомість є життя, тілесність життя, яке у своїй нерепрезентованості мислиться як джерело мистецтваце життя несе з собою людину, але за своєю суттю воно не є життям людини. Людина лише пред

1Деррида Ж. Театр жестокости и завершение представления...С. 390.

2Там само.С. 389.

3Там само.С. 393.

254

ставляє життятака межа (гуманістична), накладена на метафізику класичного театру...»1). Отже, театр, співвідносячись із тотальністю життєвого процесу, звільняє, вигонить окрему людську індивідуальність, перетворює людину на простий відголосок життя.

Концепція постмодерністського мистецтва бере за основу театральну виставу, оскільки та, одного разу відбувшись, вже не може повторитися: «це не книга і не твір, це енергія», «єдино можливе мистецтво самого життя». Згасання театральності в новий час інтерпретується Деррідою через антивіталістичну тенденцію логоцентричної культури. Тому ідеалом не-логоцентричного мистецтва стає неможлива, але бажана вистава, яка б виключала повторне відтворення, така репрезентація, яка була б втіленою повнотою присутності, «не таїла в собі власного двійника, який несе їй смерть» —ідеал неповторного, а отже, позачасового теперішнього, тобто нетеперішнього2. Відповідно, поезія, як і вся література, має прагнути стати таким театром. «Театральність,вважав Дерріда,повинна наскрізь пронизати собою та відродити і «плоть», й існування»3. Ідеал нового постмодерністського мистецтва в образі тотальної театралізації озвучений в романі сучасного українського прозаїка Ю. Андруховича «Перверзія» (1996)4.

У метафоризації концепції мистецтва Дерріда вдався до ідеальної формисновидіння з його матеріалізованим словом, живою сценою. Йдеться про зовсім інший культ сновидіння, ніж у сюрреалістів, які прагнули репрезентувати чисте несвідоме, а тому вдавалися до автоматизму. У новому мистецтві панує свідома установка на те, що театр жорстокості є театром сновидіння, але сновидіння жорстокого, тобто абсолютно невідворотного у своїй детермінованості, сновидіння від початку до кінця прорахованого, організованого, на противагу спонтанному сновидінню5. Відповідно, постмодерністське мистецтво постає не стільки мистецтвом несвідомого, як мистецтвом ясної свідомості: жорстокість інтерпретується як ясна свідомість, яка живе вбивством, усвідомленням вбивства Бога, теологічної картини світу загалом.

1Деррида Ж. Театр жестокости... С. 381.

2Див.: Там само.С. 399.

3Там само.С. 380.

4 Див.: Зборовська Н. Завершальний карнавал Ю. Андруховича. // Зборовська Н. Феміністичні роздуми...С. 90.

Див.: Деррида Ж. Театр жестокости... С. 392.

                                                                                                                255

Критикуючи наївність сюрреалістів, Варт писав, що вони мали своєрідну ілюзіюбезпосередньо (поза свідомістю) зруйнувати всі міфологічні коди, хоча зробити це неможливо, їх можна лише свідомо «обіграти»1. На концепції такої свідомої гри базується постмодерністський текст.

Деконструкція класичного психоаналізу Ж. Деррідою

Деконструкція психоаналізу вибудовує таку інтер- претаційну модель, яка визначає креативне місце психоаналізу в моделюванні нової (постмодерної) культурної ситуації. Завдяки тлумаченню його як тексту вона виявляє важливий концептуальний напрям постмодерністської естетикикульт метафори для подання внутрішньої смислової множинності письма загалом.

Метафора письма: фонетичне та психічне письмо

Деконструктивістська робота Дерріди щодо фройдівського психоаналізу була спрямована на те, щоб «виділити в психоаналізі все, що не поміщається у рамки логоцентризму»2. Задля цього він по-своєму тлумачив концепцію «письма».

Письмофіксація розчленування потоку мовлення на слова і

звуки. У широкому смислі воно виступає фіксацією загального

розчленування в роботі психіки, свідомості, культури.

Антична і християнська традиції зневажливо ставилися до писемного знання, вважаючи істинним живе слово. Письмо лише фіксувало смисли і значення усного мовлення (Сократ і Христос не писали). Дерріда посилався на французького філософа-просвітника Жана-Жака Руссо (17121778), який ігнорував престиж фонетичного письма, вважаючи писемність хворобою мови, а усне мовленняістинним виявленням природи в мові: розвиток письма демонстрував насильство культури щодо

1Барт Р. Смерть автора. // Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика.М., 1989.С. 386.

2Деррида Ж. Фрейд и сцена письма // Французская семиотика...С. 336.

256

природи. Отже, мовлення як живе життя протиставлялося письму, яке можна прирівняти до значення заповіту та асоціювати з омертвінням, смертю. Деконструкція Дерріди означала надання динамічної значущості письму шляхом відмови від фоноцентризму (єдності звука і смислу), в результаті чого нове письмо мало стати «ареною» «великих метафізичних, наукових, технічних та економічних пригод Заходу», важливим посередником між життям і смертю.

Відмовившись від лаканівського розкриття лінгвістичного феномену психоаналізу, Дерріда запропонував розрізняти фонетичне та психічне письмо.

Фонетичне письмописьмо, яке передбачає, що джерело істини —в Логосі (промовленому слові).

Звернув він увагу і на те, що для репрезентації психіки Фройд користувався різними метафоричними моделями, які запозичував не з усного мовлення та фонетичного письма, а з графічних накреслень, які не підлягають усному мовленню, не передують йому і не йдуть вслід за ним. Невипадково у Фройда з’явилася, на думку Дерріди, метафора нефонетичного письма. У праці «Фройд і сцена письма» він пропонував простежити за процесом використання фройдівської метафори «графічне письмо». Очевидно, логоцентрична репресія психічного не задовольняла Фройда. Сновидіння, які інтерпретуються «царським шляхом» у лоно психічного письма, на думку Дерріди, виявляють своєрідну модель його інакшості (нефонетичності). Сновидна модель як тайнопис у широкому розумінні слова означає, що фонетичне письмо входить у сновидіння і функціонує в ньому на правах особливого, окремого, можливого для перекладу, але в жодному разі не привілейованого елемента1. Тобто у сновидінні фонетичне письмо постає як письмо у письмі. Ониричне письмо (письмо сновидінь) як загалом психічне письмопоняття досить широке порівняно з фонетичним, оскільки воно не має верховного суверенітету свідомості (розуму). А тому фонетичне, наділене логоцентричною репресією, не може репрезентувати психічне в цілому, а лише виступає метафорою для позначення психічного як письма.

1Див.: Деррида Ж. Фрейд и сцена письма...С. 347.

                                                                                              257

Психічне письмо відрізняється від фонетичного такими характерними рисами:

  1.  Будь-яке «видиме» письмо передбачає наявність певного і постійного коду, зумовленого єдиним позначенням, завжди присутнього як закон. Це дає змогу підставляти різні позначення при збереженні цього вічного і єдиного позначеного. Психічне письмо не передбачає наявності постійного коду, оскільки щоразу кожний сновидець створює власну індивідуальну граматику письма. Хоча Фройд у тлумаченні сновидінь керувався певним кодом (наприклад, єдиним типовим позначенимсексуальністю), але Дерріда акцентував у його тексті тлумачення сну як письма, що не може бути перекладене, так само, як поезія, оскільки сон і є первинною поезією, яка має справу з індивідуальною, дискретною тілесністю позначування. Мова, писав Барт, розміщується за межами Літератури. А стиль перебуває майже по інший її бік: специфічна образність, яскрава манера, словник окремого письменника зумовлені життям його тіла і його минулим, перетворюючись потроху на автоматичні прийоми його майстерності. Тому поняття «стиль» —це занурення в особисту, інтимну міфологію автора, у сферу його мовленнєвого організму, де народжується найпервинніша спілка слів і речей, де раз і назавжди формуються основні вербальні теми його існування. Яким би вишуканим не був стиль, у ньому завжди є щось від самої сировини: стиль як форму без призначення штовхає якась сила знизу, а не притягує до себе відомий задум зверху1. Порівнюючи сновидіння з поетичними текстами, Дерріда також посилався на матеріальність, тілесність психічної мови загалом, яка й не може бути виражена логоцентрично, з допомогою формального перекладу: «Опустити речовинний бік слована це, власне, і спрямована вся енергія перекладу. Якщо ж переклад відновлює речовинність слова, то перед нами уже поезія. Оскільки речовинність позначення якраз і утворює ідіоми для будь-якої сцени сновидіння, то в цьому розумінні сновидіння не можна перекласти іншою мовою»2.
  2.  Оскільки сновидіння є незрозумілим текстом, постає проблема його перекладу, вираження ясною і зрозу-

1Див.: Барт Р. Нулевая степень письма. // Французская семиотика... С. 54.

2Деррида Ж. Фрейд и сцена письма...С. 351.

                                                                                                                                    258

мілою мовою. Але будь-який переклад передбачає наявність готового, зробленого, тобто нерухомого тексту, а сновидіння зі своєю невиразністю, випадковістю, перервністю та нереальністю не є таким текстом для перекладу. Тому, ведучи мову про ониричне письмо (письмо снів), Дерріда вказує на його неналежність жодній із форм присутності: «Тексту, присутнього в теперішньому, взагалі не існує; не існує навіть тексту, присутнього-в-минулому, тобто минулого тексту, який колись-був-теперішнім. Текст неможливо помислити у вихідній або модифікованій формі присутності... Це текст, не присутній ніде, текст, утворений свого роду архівними пластами, які завжди і явно є результатами перезапису»1.

  1.  Психічне письмо ніколи не може бути схоплене повністю, оскільки при всій своїй диференційованості воно є енергетичною системою, що охоплює психічний апарат від початку його запуску до припинення функціонування.

На основі тлумачення сновидіння як психічного письма, що є мінливим світом спонтанного щезання існування, Дерріда сформулював важливий аргумент проти логоцентризму: поліцентризм сновидної репрезентації несумісний з лінійним односпрямованим розгортанням словесних зображень, тобто фонетичним письмом. У його тлумаченні сновидінь психічне письмо подане як живий неповторний театр, як театральна первозданна дія на сцені індивідуального тіла, де слово підкоряється значно могутнішій від нього силі психічного письма. Вже недостатньо сказати по-лаканівському, що у сновидінні слова породжують речі, або несловесні позначення піддаються тлумаченню з допомогою словесних зображень. Слова у сновидінні, вважав Дерріда, прямують до свого первинного стану (слово є суттю речі), тобто до того, щоб «стати речами», вони «втягуються» в цей процес, що зумовлює отілеснення слова і його сценічну придатність. Тому психічне письмо у тлумаченні Дерріди набуває нового статусу порівняно з лака- нівським, де воно повною мірою відображалось у дзеркалі фоноцентричної мови.

Психічне письмоуніверсальне письмо, яке не може бути виражене лише одиницями усного мовленняфонемами, ОСКІЛЬКИ є також «економією слова», що передається зображенням, тобто графемамиодиницями писемної мови.

1Деррида Ж. Фрейд и сцена письма...С. 353.

                                                                                          259

Обґрунтувавши поняття «тілесної сценічності» письма, Дерріда вивів тлумачення сновидіння за межу логоцентризму як мовоцентризму, отже, за межу лаканівського формалізму. Відповідно, сновидіння виразила не метафора логоцентричної мови, а метафора децентрованого письма, що втілює підрив будь-якої присутності. Він так формулював деконструкцію логоцентричного ла- канівського психоаналізу: «Психоаналіз відчуває, що покликаний співпрацювати не стільки з лінгвістикою, яка перебуває під владою старого фонологізму, скільки з майбутньою графематикою... Інтерес психоаналізу до мовознавства передбачаєтрансгресіюзвичайного значення словамова”». Під словом «мова» тут варто розуміти не тільки вираження думок з допомогою слів, а й мову жестів, і будь-які інші способи вираження психічної діяльності, яким, наприклад, є письмо1. Головну заслугу фройдівсього відкриття Дерріда вбачав у тому, що положення про психічне письмо підірвало сформовану з часів Платона та Арістотеля класичну довіру до смислової прозорості фонетичного письма, породило нові питання «щодо таких понять, як метафоричність, письмо і просторова рознесеність у цілому»2.

Метафора прокладання шляху

Метафору письма як спосіб розчленування цілісної тілесності Дерріда використовував для зображення всього простору психіки, де змістом є графічний текст, а структурою психічного апаратупишучий механізм. Психічний апарат сприймає і зберігає елементи, маючи для цього сприймаючу поверхню та глибинну пам’ять. Сутністю психіки, за Деррідою, є пам’ять, яка представляє опір і водночас відкритість вторгненню, що здійснюється мнемосичним слідом.

Мнемосичний слід (грец. mnemmosineпам’ять)слід запам’ятовування.

Сприймання залишають у психічному апараті слід, який Фройд назвав слідом запам’ятовування. Функцію, яка стосується сліду запам’ятовування, називають пам’яттю. Дерріда звертав увагу на образну подачу

1Див.: Деррида Ж. Фрейд и сцена письма...С. 364.

2Там само.С. 337.

260

Фройдом феномену пам’яті, коли той ще вдавався до нейрологічної теорії як анатомічної, що стосувалася будови нервової системи. Згідно з нею Фройд вирізняв «нейрони сприймання» та «нейрони пам’яті». «Нейрони сприймання» (нерви сприймання) наділені пасивноюжіночою»), тобто «нейтральною» функцією, «нейрони пам’яті» —активною, «чоловічою». У фройдівській репрезентації феномену пам’яті стрижневою була сексуальна ідея «прокладання шляху» як ідея сили і вторгнення. Вона, зрештою, сформулювала поняття на позначення єдиної психічної сили, яка водночас створює смисл і простір для нього владою «повторення», виражаючи насильство й опір вторгненню. На початку формування аналітичної гіпотези Фройд властивістю психічності наділяв лише нейрони пам’яті, які висувають на шляху «контактні решітки» і зберігають закарбований слід. Метафора шляху, який пробивається, прокладається, проламується, при переході Фройда від нейрології до психіки набуває, на думку Дерріди, значення сили єдиного психічного письмастворення власного простору і прокладання дороги. Це супроводжується подоланням різноманітних опорів, проривом і вторгненням, протоптуванням стежки, насильним карбом певної форми, борозною, розрізненням, що залишають рухливі знаки (сліди) у пасивній природі, матерії, яка сприймає.

Одним з вихідних моментів психічного шляху (письма) є повторення, що, за визначенням Дерріди, «почалось при первинному контакті двох сил». Завдяки йому відтворюється та сама дія, а оскільки повторення бувають лише дискретними (перервними), тобто перебувають на відстані одне від одного, то кожна наступна дія передбачає їх самовитирання, що й прокладає шлях. Сліди створюють простір для власного запису лише тоді, коли мають час для власного знищення: «Від початку, уже втеперішньому, в момент їх першого закарбуван- ня, вони утворюються за рахунок подвійної силисили повторення і знищення, розрізнення і нерозрізнення»1. Тому психічне письмо не можливе без постійного самознищення, без постійної самоцензури.

Необхідною умовою прокладання шляху є відмінність у становленні сліду, оскільки однаковий опір на всіх шляхах, тобто рівність сил, які прокладають шляхи, паралізували б пам’ять. І лише відмінність між ни

1Деррида Ж. Фрейд и сцена письма...С. 371.

                                                                                             261

ми створює «перевагу шляху». Отже, психічне письмо постає не як непряме прокладання шляху, яке завжди можна уявити як просту присутність, а як невидима і невідчутна відмінність між різними шляхами1. Відмінності у створенні сліду, акцентував Дерріда, можуть бути пояснені як моменти розрізнювання2. А тому робота пам’ятіце завжди розрізнювання, рознесення у прокладанні шляхів. Відповідно, психічне письмо є явищем просторового рознесення. Метафора просторового рознесення, розрізнення формує концепцію тексту, що має пояснити універсальну форму не-присутності.

Дерріда звертав увагу на пізній фройдівський текст «Замітка про чудесний блок» (1925), в якому той представив психічний апарат не як роздвоєну систему сприймання і запам’ятовування, а як єдину диференційовану систему з чистою поверхнею для сприймання й одночасно бездонним сховищем слідів для запам’ятовування. Метафора чудесного блоку, на думку Дерріди, репрезентує гомогенну (однорідну за складом) психіку як систему розрізнення, рознесення. Відповідно, сутністю психічного життя також є розрізнення.

Енергетичне пояснення концепції психічного письма використовує такі аргументи: психічна система повинна справлятися з кількісним перевантаженням, тобто позбавлятися його або зменшувати, а відповідно до вимог життя вона забезпечує собі певний кількісний енергетичний запас і створює механізм прокладання шляхів, щоб оберігатися за допомогою повторення, рознесення, розрізнювання. Тому моменти розрізнювання стають вирішальними у процесі енергетичного перерозподілу життя: «Загрозлива розтрата чи загрозлива присутність відкладається за допомогою прокладання шляху або повторення»3. Отже, психічна діяльність у психоаналізі Фройда метафорично репрезентується, за тлумаченням Дерріди, як прокладання шляху: згідно з нейрологічною гіпотезою,через метафори просторового рознесення, тобто просторового розрізнювання у виробництві сліду, топографії слідів, карти прокладених шляхів, а згідно з психічноючерез метафори, пов’язані з письмом, — «знак», що відповідає сліду, запис, перезапис тощо.

1Див.: Деррида Ж. Фрейд и сцена письма...С. 340.

2Див.: Там само.С. 340.

3Там само.С. 340.

262

Метафора differance і метафора сліду

Ці метафоричи не найголовніші в розбудові пост- структуралістської та постмодерністської концепцій. Присутність людського суб’єкта в бутті, наголошував Дерріда, первинно формується внутрішнім процесом цього суб’єкта. Перед тим, як гомогенний феномен (чоловік чи жінка) з’являється в бутті, є дещо первинніше, ніж присутність, представлена як протилежність у стійкій бінарній структурі. Йдеться про не-присутність, доприсутність, що означає вироблення відмінностей у «гомогенності» (однорідності), тобто в самій психіці чоловіка чи жінки. А тому перед дослідженням протистояння одного об’єкта іншому потрібно спочатку з’ясувати, в чому полягає його самототожність. Фіксація самототож- ності вимагає власного підсилення, а потім відсилання до іншого, в результаті самототожність репрезентується винятково як «відмінна від іншого». Відмінність, за Деррідою, готується багатосмисловістю, а не однозначною протилежністю до іншого, на чому наголошував структуралізм. Тому differance (позначення внутрішнього розрізнювання) осмислюється як давніша «сутність», ніж опозиційність взагалі, оскільки йдеться про те, що передує онтологічній гетерогенності (чоловікжінка, життясмерть тощо), тобто є «спільним коренем всіх опозиційних понять». Як така невизначена сутність, differance —це умова появи самого буття. Виділена буква а у слові вказує на те, що «віднесення до присутньої реальності, до сущого завжди рознесено». Тому неографізм differance замість слова diffйrence не має значення слова, позбавлений будь-якого логічного концепту, він виконує функцію подолання бінарності, тобто виступає як не-поняття (позначення, що не вписується в логічні операції смислу). Присутність виявляється у відмінності, а до-присутність виявляється у differance.

Diffйrence неографізм Дерріди, використовуваний як єдине позначення для будь-яких парних смислів метафізичного порядку. Запроваджений він для подолання основоположних понять традиційної метафізики «присутність», «логос» та ін.

Differance наділене множинністю значень. Завдяки їх тлумаченням з’являється дуже важлива для розгортання нового постструктуралістського міркування концепція неспоконвічності, нецілісності, не-присутності

                                                                                                                               263

теперішнього. Значення не-присутності витлумачується за такою логікою: прокладання непрямого шляху пов’язане з різноманітними затримками, відхиленнями, запізненнями. Теперішнє не може бути живою формою досвіду, оскільки в психічній репрезентації ніколи не існує живого теперішнього, воно завжди підлягає відтворенню. Фройдівська метафора «прокладання дороги», за Деррідою, супроводжується мотивом надолужуючого запізнення, тобто «відтворення смислу навздогінуже після прокладання кротового ходу, після підземної роботи психічного подразнення»: збудження залишає «свій працьовитий слід, смисл якого ніколи і ніким не був сприйнятий, ні пережитий в теперішньому, інакше кажучи, у свідомості. Постскриптум, представляючи минуле теперішнє як таке, зовсім не задовольняється... пробудженням і виявленням власної істини цього теперішнього. Він його створює»1. Фройдівська метафора запізнювання прочитується як відкладання неконституйованого теперішнього, яке щоразу дискретно відновлюється за допомогою психічного письма. У неподоланності запізнювання полягає, за Деррідою, сутність фройдівського відкриття феномену психічної пам’яті.

Відсутність цілісного (чистого) сприймання і відсутність цілісного (чистого) теперішнього зумовлені особливістю психічного письма загалом. Адже принцип психічного письма працює так, щоб «між різними пластами» психічного апарату (сприймання і запам’ятовування) «не було ні постійного контакту, ні абсолютного розриву», тому психічне письмо завжди постає як перервність і відновлення контакту між цими рівнями психічних пластів. Концепція розірваного письма, неподоланно розірваної структури (яскравою метафорою такого психічного письма є сновидіння) стала визначальною в постмодерністському мистецтві.

На шляху подолання традиційного метафізичного світогляду метафоричне позначення сііі^егапсе тісно пов’язане з метафоричним позначенням сліду як не-поняття.

Слідне-поняття, обгрунтоване Деррідою для подолання поняття «присутності»як принципу традиційної метафізики.

Якщо класична метафізика осмислює відмінність між двома феноменами на основі теорії бінарності, за

1 Деррида Ж. Фрейд и сцена письма...С. 356.

264

якою одне поняття виступає як центральне, а другеяк маргінальне, тобто явної нерівноправності протилежностей, то не-поняття сліду виводить мислення на іншу парадигму: ніяке поняття не здатне підкорити непоняття сліду, оскільки слід є універсальною формою співвіднесення всього з усім та універсальною формою неприсутності (підкорити можна лише присутнє). Це означає, що слід продукується як власне стирання, тобто він постійно уникає того, що може його втримати як присутність. Тому слід непомітний і помітний водночас: його власне стирання «як прокладання шляху» виявляється в єдиній невловимій двоїстості формиформи присутності і відсутності.

Метафора сліду дала змогу Дерріді витлумачити психічне письмо як репрезентацію сліду. Психічне письмо представляє слід у метафоричному смислі, оскільки письмо не є слідом, адже слід не існує. Якщо співвіднести слід і знак, то слідце знак у динаміці. Слід як «первинне прослідування і стирання» є слово- породжуючим механізмом: підсумком стирання сліду є узаконення словоформи, що виступає у подвійній сутностіяк «присутність» і «слід», тобто щезаюча відсутність. Тому словесний знак констатується не як фіксація певного відношення позначення до позначеного, а через співвідношення кожного нового позначення з іншим позначенням. Відмінність між позначеннями вимагає існування певного смислового інтервалу, який, з одного боку, констатує знак, а з іншогодиференціює його для співвідношення. Ця психічна та словесна модель означає, що людина як стать (чоловік чи жінка) у своїй стійкій сутності також не існує, вона постійно вислизає, розноситься і т. д.

Розроблення метафор differance та сліду виявилося продуктивним для постмодерністського філософування й осмислення культури. На Заході воно прислужилося до появи таких дисциплін, як теорія гомосексуалізму і лесбіянства, тендерні і феміністичні дослідження. Загалом рефлексія «над нетрадиційними соціальними об’єктами будь-яких типів» у сучасних гуманітарних науках зумовлюється різними інтерпретаціями концепції differance1.

Концепція психічного сліду стала також основою для метафоричної концепції нової постмодерної суб’єк-

1Див.: Постмодернизм. Энциклопедия. Минск, 2001.С. 191.

                                                                                                                                265

тивності в загальній концепції цостмодерністської естетики, яка культивує текст у динаміці, текст, що вислизає, уникає конкретного смислу (нескінченно прокладає шлях через відношення одних позначень до інших).

Філософія Тіла як Філософія Смерті

Перетлумачуючи фройдизм, Дерріда обстоював реабілітацію Матерії, Тіла, чим опонував лаканівському структурному психоаналізу, який постав під знаком Логосу. Свідченням цього може бути представлена ним метафора Смерті, що виражає Бога. У праці «Театр жорстокості й завершення вистави» Дерріда писав: «Боятися варто не живого Бога, а Бога-Смерті. Богце Смерть»1.

Стверджуючи, що психічний механізм є мертвим, він є сама смерть, Дерріда вводив поняття «психічної гри»: психіка заводить механізм, граючи з ним, вона грається зі смертю. Тому психіка є грою, а репрезентація її, психічне тіло, є смертю; відповідно, «смерть є не що інше, як репрезентація»2. Отже, репрезентоване письмо фіксує смерть. Та оскільки нічого чистого не існує в бутті, отже, не буває абсолютної репрезентації, Дерріда зазначав, що репрезентація означає не смерть, а обмеження смерті всередині тотального Тексту Смерті: життя захищається від тотальної Смерті за допомогою економії смертівідкладення, рознесення, повторення, запасу, запізнення, розрізнювання, тобто differance.

У тлумаченні difference Дерріда далекий від юнгівського поняття «цілісність» як повноти буття, яке для нього втрачає свій сенс. «Сказати, що difference  —споконвічне,уточнював Дерріда,це не означає покінчити з міфом про наявність першоначала. Ось чому словоспоконвічнийпотрібно хрестоподібно перекреслити; інакше differance виявиться похідним від повноти начала. Однак насправді споконвічна неспоконвічність»3. Отже, у тлумаченні Дерріди представлена атеїстична і песимістична міфологізація (метафоризація), яка не передбачає наявності Бога як Вічного Життя, визнаючи лише до- присутність Вічної Смерті, Вічної Неприсутності, з якої

1Деррида Ж. Театр жестокости и завершення представлення У/ Французская семиотика...С. 396.

2Там само.С. 372.

3Деррида Ж. Фрейд и сцена письма...С. 342.

266

постає неспоконвічне життя як економія цієї неприсутності (смерті) і куди воно прокладає свій шлях, тобто у тотальну до-присутність, у Смерть-Матерію.

Деконструюючи центр, першоначало, Бога як Вічну Присутність, Дерріда продовжив песимістичний раціоналізм Фройда. Питання універсального першописьма, яке повинно було породити первинно не лише смисл, а й «речовість самого паперового аркуша», виявитися одночасно і духом, і матерією, не розглядається через те, що кожна людська психіка витлумачується дискретно не лише у своїй внутрішній сутності, а й щодо світу: вона створює своє перервне індивідуальне письмо. Тому йдеться про розірваність, розшматованість першописьма, про першописьмо під знаком питання.

Тлумачення фройдівського психоаналізу і метафора «сцени письма»

Поставивши у праці «Фройд і сцена письма» проблемне питання «у чому смисл прокладання шляху», Дерріда визначив смисл тексту психоаналізу Фройда як смисл письма загалом. Психічне письмо, за його твердженням, не може бути подане як опозиція між життям і смертю, адже чистоти життя і смерті немає, тому воно є розрізненням всередині єдиного психічного апарату. Відповідною до «нетеперішньості» психічного письма є неприсутність самої індивідуальності, яка постійно вислизає, розноситься у «колективно-тілесній» (історичній) просторовості. Психоаналіз Фройда у тлумаченні Дерріди постає саме як психічне письмо, що невтомно повторюється, записується, перезаписується і т. д., а в результаті є «сценою історії і грою самого світу». Психоаналіз Фройда в перетлумаченні Деррідице «саморефлексія історично-трансцендентальної сцени письма: вона пишеться і одночасно стирається, вона метафоризується і сама себе означує, засвідчуючи водночас внут- рішньосвітові зв’язки і відношення; вона репрезентується»1. Цим Дерріда продовжив песимістичний дух психоаналізу Фройда, витлумачивши цей текст як культурну дорогу крізь смерть. А тому свою працю «Фройд і сцена письма» завершив відкритим питанням: в чому ж суть прокладання шляху? У тлумаченні Деррі-

1Деррида Ж. Фрейд и сцена письма...С. 374.

                                                                                           267

ди акт психічного письма, подібно до сексуального бажання, набуває символічного значення потягу в лоно Матері-Матерії: «Коли акт письма, який полягає в тому, щоб дозволити чорнилу стікати з пера на аркуш білого паперу, набув символічного статусу коїтусу, а ходіння перетворилося на субститут топтання тіла матері - землі, тоді і письмо, і ходіння однаковою мірою були піддані забуттю, адже вони рівносильні здійсненню статевого акту, що перебуває під забороною»1.

Загалом Дерріда інтерпретував психоаналіз Фройда через внутрімножинну метафору тексту, що виявляє щезання індивідуального і прокладання шляху в лоні тотальної смертельної тілесності.

Шизоаналіз як один із напрямів сучасного постструктуралізму

Оскільки відхід від мовноцентричної лаканівської формалізації несвідомого актуалізує тілесність, жестуальність, різноманітні немовні форми, до лінгвістичні зображення, що репрезентують несвідоме бажання, він зумовлює виникнення різноманітних підходів. Відомими представниками французького постструктуралізму як філософії тілесності є Ж. Делез та Ф. Гваттарі.

Філософія Жіля Делеза (1925—) є альтернативою деконструкції Дерріди. Вона відходить від лінгвістики, розробляючи нові структурні опозиції для подолання структуралістських теорій, пов’язаних з аналізом позначень. З метою руйнації класичної парадигми у метафізиці здійснюється пошук великих маргінальнос- тей, які протистоять основній лінії філософії від Платона до Гегеля і є носіями «номадичного мислення» (кочуючого мислення), що протистоїть «державній філософії». «Номадичне мислення» займає проміжне місце між «філософією тіла» та «філософією духу»: не зумовлене чимось одним, воно визнає перевагу тіла у формуванні смислу перед сферою нематеріальних ідей. Яскравим зразком «номадичного мислення» вважається філософія Ніцше, де концепція «волі до влади» як вияву неможливої для репрезентації вільної, спонтанної енергії діонісійського начала протистоїть класичній жорсткій структурі представлення суб’єкта.

1Деррида Ж. Фрейд и сцена письма... —С. 375.

268

Усі поняття культури Делез розподіляв між шизофренією та параноєю, що постають метафорами на означення різних видів осмислення.

Шизофренію (грец. chizo і phren —розколюю душу; буквальнопсихічне захворювання, що характеризується розщепленням цілісної психіки, зникненням індивідуальних рис) витлумачують як позитивний спосіб хаотичного мислення тілом, що протистоїть владі й руйнує будь-який централізований порядок, закладаючи основи «номадичного мислення». Параною (грец. paranoia —божевілля; буквальнопсихічне захворювання, для якого характерні нав’язливі маячні ідеї) —як негативний спосіб мислення, який, спрямовуючись на єдність сфери ідей, закладає основи «державного мислення», тобто вибудовує ієрархію і зводить все до єдиного центрусуб’єкта. Мистецтво, на думку Делеза, виробляє позитивні тенденції шизофренії, які передбачають руйнацію застиглих структур «державного мислення».

Досліджував феномен шизофренії філософ і психіатр Фелікс Гваттарі (1930—). Всупереч лаканівській структурній теорії несвідомого він обґрунтував концепцію «машинного несвідомого» як сукупності різноманітних абстрактних машинізмів (спонтанних енергетичних потоків), що спонукають до виробництва різноманітних бажань, образів і слів. Метафорою несвідомого є завод. «Виробництво бажання» належить до основних теоретичних розробок Гваттарі. Несвідоме, утворене з машин бажання, дістає назву «шизоаналітичне несвідоме» і є протиставленням «несвідомому психоаналітичному».

Класичний психоаналіз, на думку Гваттарі, репрезентує невротичну «параноїчну» лінію, що спирається на едіпів комплекс, комплекс кастрації і т. д., але репресує психотичну «шизофренічну» лінію, яку не можна вписати в едіпів сімейний трикутник. Персоніфікація трьох сил психічного апаратуНад-Я, Я та Воновитлумачується як «театральна постановка», що замінює істинні спонтанні сили несвідомого ціннісними уявленнями, в результаті чого «машини бажання» стають «театральними машинами», виробляють ілюзії, ефекти. Таке фройдівське «театральне» тлумачення несвідомого, на думку Гваттарі, знищує єдність процесу «виробництва бажання», а комплекс Едіпа стає апаратом репресії, спрямованої проти «машин бажання».

Гваттарі вважав, що репресивний тип мислення Фройда породжений капіталістичною системою, де пси

                                                                                            269

хоаналіз постав як ідеологічний текст на утвердження цієї системи, тому шизофреніявласна межа психоаналізу, від якої він постійно ухилявся. Порівнявши психоаналіз з капіталізмом, Гваттарі намагався створити такий дискурс у науці, який би по-новому об’єднав соціальну та психоаналітичну проблематику. У 70-х роках він разом із Делезом розробив концепцію шизоана- лізу, спрямовану передусім проти класичного фройдів- ського психоаналізу як репрезентації капіталізму.

Шизоаналізлібідно-політичний аналіз, що критикує капіталістичне суспільство з його неприйняттям «шизофренічного»і шукає

такі форми декодування, які протистоять жорстко структурованій

культурній моделі.

Спільна книга Гваттарі та Делеза «Анти-Едіп» (1972), що пізніше ввійшла у двотомну працю «Капіталізм і шизофренія» (1980), започаткувала цей аналіз, який розгорнувся на критичному перегляді структуралізму, психоаналізу, соціології та марксистської філософії. В основу філософії шизоаналізу покладено перегляд психоаналітичної концепції бажання та марксистської теорії суспільного виробництва: «Є тільки бажання і соціальність»,проголосили Делез і Гваттарі. Традиційні «соціальні машини» (сім’я, держава тощо) почали вважати псевдоструктурами, які мають відносний і тимчасовий характер. Виникнення «соціальних машин» пов’язували з порушеннями у функціонуванні «машин бажання» (самодостатньої спонтанної творчої сили суб’єктивності). Оскільки моделювання соціальної процесуальності тісно пов’язане з «машинами бажання», то різні порушення, кризи, розлади «соціальних машин» проголосили позитивними умовами їх функціонування. Відкинувши едіпів комплекс, що обмежує природу несвідомого рамками сімейних відносин і тому не здатний пояснити складні соціальні структури, шизоаналіз відкинув і лаканівську символізацію, щоб виразити спонтанне несвідоме як продуктивну соціальну силу, яка виробляє бажання і є «бажаючим виробництвом».

Методологія шизоаналізу ґрунтувалась на ідеї звільнення людини і суспільства від репресивних канонів культури, що сприяють масовій невротизації людства. Головним рецептом звільнення «виробництва бажання» стала така індивідуальна поведінка, яка ухиляється від будь-якої визначеності, орієнтується не на мету, а на динамічний процес. Так, Гваттарі, беручи участь в

270

авангардних акціях 60-х років XX ст. (декларував себе одночасно троцькістом, анархістом, фройдистом, послідовником Лакана і марксистом), стверджував, що ідеологічне «розщеплення» давало йому справжнє задоволення. Теоретично таку поведінку визначали як активну, свідому шизофренію (на відміну від пасивноїхвороби, що потребує психіатричного лікування).

Шизоаналіз покликаний звільнити потоки бажання з упорядкованого суб’єкта, цілісність якого зумовлена наявністю структурованого тіла, тобто тіла, наділеного органами. Задля цього пропонується запозичене з мистецтва та філософії, передусім з теорії театру жорстокості Арто та філософії Ніцше, поняття «тіла без органів».

Тіло без органівпоняття, що виражає середовище чистої інтенсивності, яке протистоїть жорсткій організації органів і покликане зруйнувати стійку систему задля «порожнього тіла» —простору, відкритого для різноманітного самоконфігурування.

В основі шизоаналізутвердження, що організм як застигла структура означає смерть, тому тіло й страждає від своєї організованості. Концепція «порожнього тіла» культивує постструктуралістську ідею безформності, безструктурності як ідею вітальності. Знайти своє «тіло без органів» означає знайти чисте енергетичне напруження, позаструктурну сутність, яка здатна змінювати будь-яку конфігурацію тілесності, виявляючи її тимчасовість і плинність. Тому індивідуальну свободу пов’язують зі звільненням від нав’язаної конкретності «тіла»: природне тіло також не означає долі, воно є лише матеріалом, що підлягає опрацюванню.

Художня творчість, де найвиразніше виявляється вихід за межі нав’язаної соціальної тілесності, на думку Делеза і Гваттарі, володіє наймогутнішим «шизофренічним зарядом». Аналіз божевілля митців (Гельдерліна, Фіцджеральда, Вульф та ін.) дав підставу Делезу вважати істинний творчий процес спровокованим симптомами божевілля, що завершується маргіналізацією, приниженням цивілізованої людини. Тому мистецтво проголосили центральним об’єктом філософсько-шизоаналітичної теорії: вияв інтенсивної реальності лібідо соціально-історичного процесу здійснюється через аналіз нереалістичного «шизофренічного» мистецтва.

Шизоаналіз обґрунтовував концепцію мистецтва як бажаючої художньої машини, що виробляє фантазми і, акумулюючи невидимі сили забороненого бажання, го

                                                                                              271

тує суспільний вибух шизофренії. Вслід за Юнгом Делез і Гваттарі виділили специфічні для шизоаналізу твори, що близькі до природного творчого процесу і є виявом несвідомого шизопотоку. Улюбленими об’єктами досліджень стають «шизоїдна» творчість Ф. Кафки, М. Пруста, А. Арто та ін. «Найбожевільнішим» з мистецтв вважається кіно.

Шизоаналіз вплинув на формування концепції пост- модерністського тексту як нескінченної течії «шизопотоку», який не має мети і смислу, а лише сприяє тотальній шизофренізації життя і світу. Авангардистський дух естетичної постмодерністської концепції також підсилює нова концепція аналізу поетики художніх текстів, що має активізувати в літературних бажаючих машинах революційну силу несвідомого. Метафоричність та метонімічність, що були концептуально важливими у фройдівському та лаканівському тлумаченні несвідомого, тут виявляють різний характер бажання: метоніміямножинний шизоїдний, метафораманіакально-депресивний параноїдний.

Отже, Делез і Гваттарі з концепцією шизоаналізу пов’язали ідею звільнення людини та суспільства від репресивних культурних канонів. «Виробництво бажання», орієнтоване на спонтанний процес, а не на організовану мету, на їхню думку, мало б динамізувати соціальне цілеспрямоване виробництво загалом. Нова посткультура, формуючи різноманітні репертуари індивідуальної поведінки людини, моделюється з науки та мистецтва як проявів активної шизофренії. «Шизоаналітична» інтерпретація людини і соціуму постає на основі відмови від зовнішнього детермінізму (зумовленості); основі буття (Богу, Абсолюту, Соціуму) протиставляється іманентний хаотичний стан суб’єктивності. Реальність означає об’єктивне буття суб’єктивних бажань.

Феміністична деконструкція і психоаналіз

Феміністична критика як інтердисциплінарний підхід

Феміністична критика виникла в лоні постструктуралізму і розвинулася в західноєвропейському та американському варіантах. Західноєвропейська феміністична літературна критика своїм розвитком завдячує французькій, яка в першій половині XX ст. перебувала

272

під впливом екзистенціалізму Сартра, зокрема його тлумачення фройдівського психоаналізу. Концептуально феміністичний дискурс окреслило дослідження Сімони де Бовуар «Друга стать» (1949), де фундаментально (на основі біології, історії, міфології, соціології, мистецтва) проаналізована жіноча екзистенційна ситуація. Беручи за основу положення екзистенціалізму, згідно з яким людське «я» визначає себе завжди щодо «інших», а також те, що «кожній людині, крім бажання утвердити себе як особистість, притаманна спокуса втекти від свободи», Сімона де Бовуар обґрунтувала концепцію «другої статі»: місце у структурі сексуальних відносин готує для жінки пасивну роль, тобто роль об’єкта, тому, починаючи із структури первинних відносин, «друга стать» програє свою екзистенційну свободу і незалежність. Феномен жіночого в культурі постає через відношення до чоловічого: «особливе становище жінки полягає в тому, що вона, будучи, як і кожна людська істота, вільною особистістю, робить вибір і невдовзі опиняється в світі, де чоловік накидає їй роль Іншої. Її намагаються перетворити на річ, спрямувати до іманентності, оскільки її трансцендентність постійно живила б у ній усвідомлення своєї достатності й суверенності. Драма жінкисаме в цьому конфлікті між настійним прагненням будь-якого суб’єкта утвердити свою достатність і її становищем, яке перетворює жінку на підлеглий об’єкт»1. «Друга стать» засвідчила рішуче намагання осмислити іншу екзистенційну ситуацію для жінки, в якій та здатна здійснювати транцендентну (таку, що виходить за межі можливого досвіду об’єкта) функцію сексуальності та виконувати активну культуротворчу роль.

Філософія жіночого екзистенціалізму вплинула на розвиток феміністичної методології. Вперше англійською мовою «Друга стать» вийшла у 1970 р., в українській феміністичній критиці її ідеї переосмислювалися значно пізніше (україномовний перекладр.).

У 70-ті роки XX ст. французька літературна феміністична критика набула виразної постструктуралістської орієнтації (Ю. Крістева, Е. Сіксу, Л. Ірігарай, С. Кофман). Основою для її розгортання послужили ідеї Ж. Лакана, Ж. Дерріди, М. Фуко. Американська феміністична критика сформувалася в лоні соціологічно орі

1Сімона де Бовуар. Друга стать. У двох томах. Пер. з фр.Т.1. —К., 1994.С. 42.

                                                                                                                                  273

єнтованого літературознавства. І лише у 80-ті роки вона перейшла на позиції французької феміністичної критики, тобто під вплив лінгвопсихоаналітичних концепцій Лакана та постструктуралістського деконструктивізму (Е. Шовалтер, Б. Крістіан, С. Гілберт, С. Губар).

Головною стратегією феміністичної критики є де- конструкція патріархальної культурної моделіпорушення структурної опозиції «чоловікжінка» як «культураприрода», «суб’єктоб’єкт» та зсув жіночого об’єкта до активного суб’єкта культури. Якщо патріархальний культурний канон культивував природне призначення жінки, оскільки жіноче тіло тісно пов’язане з природою і виконує репродуктивну функцію, то фемінізм виступив проти стратегії витіснення жінки з культури у природу, викрив недоліки однобічної патріархальної культури, спрямував свої зусилля на рівноправну культурну репрезентацію феномену жіночого. Долаючи дискримінацію патріархальною культурою жіночих цінностей, феміністичний дискурс намагається виявити відмінний від чоловічого спосіб осмислення й саморефлексій. У процесі становлення фемінізму в багатьох сферах культури сформувалися різні його напрями і течіїхристиянський фемінізм», «марксистський фемінізм», «лесбійський фемінізм» тощо). Феміністичний дискурс з його деконструкцією патріархату вписується в постмодерністську філософію нової тілесності, оскільки є метафізичним актом моделювання нового постпатріархального світу як звільнення Природи- Матерії з-під влади Логосу-Бога.

Феміністична критика як інтердисциплінарний підхід розгортається на модифікаціях феміністичного світогляду. У другій половині XX ст. окреслилися два головні його напрями:

  1.  «Фемінізм рівності». Ґрунтується на міркуванні про рівноправне з чоловіками засвоєння культурних цінностей і норм та жіноче звільнення як аналогічне до чоловічого культурне самоствердження.
  2.  «Фемінізм відмінності». Розгортається під впливом постструктуралістської концепції differance Дерріди, акцентуючи на розрізненні чоловіка й жінки, особливостях жіночого осмислення світу як альтернативної форми знання й альтернативної форми репрезентації людської суб’єктивності.

Основний дискурсивний імпульс феміністична критика отримала від фройдівської концепції жінки як

274

кастрованого (неповноцінного) чоловіка. Тому в критичному перегляді класичного психоаналізу вона здійснила деконструкцію фройдизму в бік жіночих цінностей. Засади феміністичної критики загалом охоплюють такі зсуви психоаналітичних ідей:

  1.  Негативно акцентована концепція несвідомого у Фройда стає основоположною для позитивної постмодерністської репрезентації жіночої ідентичності. Аналіз несвідомого та психоаналітична теорія статі деконструювали класично-філософський підхід, що базувався на концепції абстрактного суб’єкта. Звертаючи увагу на це, теоретик феміністичних та тендерних студій в Україні І. Жеребкіна зазначила: саме Фройд «ввів у сучасну культуру феномен жіночого як один із центральних феноменів, що традиційно був зміщений на периферію», асоціював жіноче з несвідомим, відзначив гетерогенність, множинність, дискретність та непослідовність його структури, і саме ці риси несвідомого дозволили наблизитися до розуміння феномену жіночого в культурі1. Юнгівська аналітична психологія жіноче та несвідоме остаточно вивела з периферії модернізованої психоаналізом Фройда патріархальної культури, що сприяло формуванню нового постмодерністського осмислення «другої статі».
  2.  Центрування доедіповоїматріархальної») стадії сексуальності стимулювало розвиток психоаналітичних концепцій феномену жіночого бажання. Фройдівська теорія сексуальності визначала доедіпову стадію як поліморфну, синкретичну сексуальність та едіпову як пригнічення первинної сексуальності, внаслідок чого сформувалися жіночий та чоловічий типи ідентифікації. Всупереч фройдівській значущості едіпової ситуації та маргіналізації доедіпової стадії німецька дослідниця Мелані Кляйн вивела на перший план доедіпову стадію, проаналізувала характерні для неї особливості зв’язків, що стало методологічною настановою для обґрунтування жіночої неоднорідної самототожності. На доедіповій стадії, на думку Кляйн, відсутня ієрархічність, панує гармонія стосунків «матидитина», передусім «матидонька». Це дає змогу жіночу сексуальність тлумачити не по-чоловічому, тобто не через кас-

1Див.: Жеребкина И. Феминизм и психоанализ. // Введение в гендерные исследования. Часть I . Учебное пособие. / Под ред. И. Жеребкиной.Харьков.СПб, 2001.С. 347.

                                                                                             275

траційний комплекс, а на рівні споконвічних відносин, де центральною фігурою постає мати як об’єкт первинного жіночого бажання. Оскільки механізм бажання у психоаналізі є основним мотиваційним принципом людського буття, то визнання специфічності жіночого бажання, що формується на доедіповій стадії, стає концептуально важливим принципом феміністичного психоаналізу.

  1.  Психоаналітична репрезентація жіночої ідентичності через «бісексуальність » (двоїстість у структурі бажання). Позитивне значення бісексуальності стало продуктивним для феміністичної критики, що визначила чоловічу сексуальність як фалічну моносексуальність, яка заперечує іншого, натомість жіночу сексуальність як бісексуальність, що характеризується визнанням іншого всередині власного «я». З огляду на це феміністична літературна теорія, критикуючи чоловічу фалічну моносексульність, що осмислювалась як основа ідеологічного (монологічного) письма, сформулювала концепцію жіночого поліфонічного письма, жіночого характеру літератури і творчості.
  2.  Розщеплення феміністичним психоаналізом фрой- дівського психоаналізу як учення про неврози на учення про чоловічий невроз та жіночу істерію. Етимологічно термін «істерія» відсилає до грецького «матка». До кінця XIX ст., коли психоаналіз відкрив також чоловічу істерію, її вважали жіночою хворобою, лікування якої за допомогою заспокійливих засобів мало на меті стримувати рухливість «блукаючої матки». З психоаналітичного погляду істерія означала внутріпсихологіч- ний конфлікт, викликаний неприпустимими для особистості сексуальними бажаннями.

Тлумачення одного з клінічних випадків у психоаналітичній практиці Фройдавипадок Дори») привернуло увагу фемінізму до жіночого істеричного мовлення. «Можна говорити,стверджує Т. Гундорова,що власне ця історія в тому вигляді, як її описує Фройд, знаменувала собою тип істеричної нарації»1. Феміністична критика вважає, що оскільки Дора відмовилася від лікування у Фройда, він символічно мстив хворій, винося- чи на публічне обговорення історію її життя. У «Фрагменті аналізу істерії (історія хвороби Дори)» (1905)

'Гундорова Т. Реіпіпа МеІапсЬоІіса: Стать і культура в ґен- дерній утопії Ольги Кобилянської.К., 2002.С. 107.

276

Фройд справді намагався відтворити історію істеричної пацієнтки, демонструючи ідеологічне насильство (намагаючись підтвердити власні ідеї щодо походження істеричних симптомів). Клінічний випадок із практики Фройда дав підстави говорити про жіночий еротизм як менш диференційований від чоловічого і більш розсіяний, тому не здатний до зображення у лінгвістичних моделях. З «випадку Дори» сформувалася філософська стратегія жіночого вияву бажання як істеричної тілесності. Феміністичне психоаналітичне тлумачення істеричного визначило його як жіночий спосіб репрезентації суб’єктивності, який неможливо виразити в площині логоцентричних чоловічих цінностей. Аналізуючи праці провідних феміністичних теоретиків Е. Сіксу та К. Клеман, І. Жеребкіна визначає феміністичну деконструкцію як «обертання» традиційної психоаналітичної уяви про жіночу істерію як хворобу або цілком негативний досвід, що підлягає лікуванню та пригніченню: дослідники «нормалізують жіночий істеричний досвід як реалізацію жіночої суб’єктивізації на відміну від чоловічої і наділяють її позитивними характеристиками в загальній топології жіночого бажання, звільняючи таким чином жіночу суб’єктивність від репресуючого маркування за критеріями норма / анормативне»1.

  1.  Радикалізм феміністичної деконструкції здійснив зсув біології до культури. Поштовхом стала лаканівська відмова від фройдівських біологічно зумовлених концепцій суб’єктивності, концепція лінгвістичного несвідомого, а також інтерпретація феномену людини як символічного конструювання. Постструктуралістська концепція, згідно з якою людська суб’єктивність не є сталою психічною та фізіологічною (тілесною) структурою, стала важливою передумовою формулювання головної методологічної установки феміністичної критики, яка, експлуатуючи соціомовний генезис суб’єктивності, відмовлялася від диктату природного детермінізму (індивідуальне тіло не визначає долі жінки).
  2.  Пошук дискурсу присутності жіночого в культурі всупереч чоловічій присутності. Феміністична критика зазнала впливу структурного психоаналізу Лакана, його концепції нефалічної жіночої сексуальності. Символом жіночої суб’єктивізації стало лаканівське поняття

1Жеребкина И. Феминизм и психоанализ...С. 363.

                                                                                                                                   277

jouissance femine як особливий тип жіночої сексуальності, жіночого нефалічного бажання, яке не потребує фігури іншого. Жіночу суб’єктивність Лакан визначав через концепцію «маскараду» —як постійну змінність ідентифікацій щодо чоловічого символу (трансцендентного фалосу). Однак, поставивши проблему жіночої сексуальності, Лакан ідеологічно підтвердив фройдівську ідею про культурну відсутність жінки. Його твердження «жінка не існує», тобто жінка не представлена в культурі (символічному чоловічому світі), активно використовується у феміністичному дискурсі, формує проблему не-вираження в класичному раціоцентрично- му патріархальному мовленні жіночої сексуальності та суб’єктивності, наснажує пошук відмінних від чоловічих способів жіночих репрезентацій.

  1.  Деконструкція, яку проводить феміністична критика під впливом Дерріди, постає як дефалізаціяборотьба проти фалосу та логосу, пов’язана з утвердженням жіночого (інтуїтивно-несвідомого) осмислення світу, власної унікально жіночої суб’єктивності. Оскільки феміністичний психоаналіз розробляє концепцію жіночого бажання поза фалічним позначенням, то критика спрямовується проти будь-якого трансцендентного авторитету (фалосу, розуму, істини тощо) як проти патріархальної символізації, оскільки на символічному рівні жіноче потрапляє під владу фалологоцентричного погляду на культуру.

Отже, перегляд психоаналітичних концепцій впливає на розвиток феміністичної психоаналітики, основною проблемою для якої є репрезентація жіночої сексуальності та жіночого бажання. Ідеологічна стратегія, що формується під впливом психоаналізу, пов’язана з утвердженням жіночої суб’єктивності як незалежної від фалічної символізації, отже, від чоловічої репрезентації в культурі.

Проблема тілесності у феміністичній критиці

Проблема тіла у феміністичній критиці є однією з центральних, але, як зазначає сучасна дослідниця

О. Гомілко, «тіло виноситься за дужки, хоча про нього постійно говорять»1. Це пов’язано з тим, що феміністич

1Гомілко О. Метафізика тілесності. Концепт тіла у філософському дискурсі.К., 2001.С. 118.

278

на критика проголосила війну традиційній сексуальності й тілесності, де жіноче тіло як об’єкт задоволення чоловічих сексуальних бажань є основним механізмом жіночого поневолення. Тому феміністична критика заперечує фройдівську позицію, згідно з якою сексуальність вважають визначальним чинником людського буття, і спрямовує свою аналітичну енергію на звільнення жіночої самоідентифікації (процесу усвідомлення через уподібнення) від природних ознак, пов’язаних з тілесністю. Феміністичний виступ проти тілесності є виступом проти чоловічої сексуальності, пов’язаної з владою та насильством у культурі.

Оскільки тіло тлумачать як механізм поневолення жінки, чинник соціальної нерівнобті статей, то феміністична критика розробляє семіотику чоловічого та жіночого тіла (відображення їх у текстах), віднаходить таку систему лінгвістичних позначень, що символічно утверджують вторинне місце жінки у культурі. А тому концептуальне відкидання феміністичною критикою традційної тілесності та сексуальності в радикально настроєних дискурсах часто призводить до парадоксальної репрезентації жінки як безтілесної істоти, заперечення репродуктивної функції як природного призначення жіночої статі: стать і сексуальність інтерпретуються як форми соціальних конструкцій тілесності, які можна змінити за допомогою нової (феміністичної) культурної політики.

У розв’язанні проблеми тілесності та сексуальності утвердилися два протилежні напрями фемінізму:

  1.  Соціально орієнтований фемінізм (переважно американська критика). Заперечує тіло та сексуальність як визначальні чинники людського буття. Так, у праці американської дослідниці К. Мілет «Сексуальна політика» (1969) домінує виразний психосоціологічний аналіз, згідно з яким соціальна та символічна детермінованість визначає конфігурації жіночого та чоловічого в культурі.
  2.  Біологічно орієнтований фемінізм (переважно французька феміністична критика). У працях французького феміністського теоретика-психоаналітика Люсі Ірігарай під впливом досліджень Лакана та Дерріди розробляється концепція «сексуальної відмінності», що обстоює специфічну жіночу сексуальність, яка не може бути визначена поняттями чоловічої сексуальності. Жіноча стать репрезентується як цілісна в сексуаль-

                                                                                                                                279

ному плані, що таїть у собі чоловічу і жіночу сексуальності, взаємне анігілювання (перетворення) яких робить жіночу істоту андрогінною (двостатевою).

Оскільки в метафізичному сенсі «тіло є умова можливості існування людської чуттєвості й світу почуттів взагалі»1, то критика тілесності з метою подолання жіночої об’єктності надає феміністичній теорії репресивного маскулінного пафосу. Фройд на основі своєї патріархально орієнтованої теорії сексуальності утвердив відірваність чоловіка від жінки, неможливість діалогу. Цієї стратегії дотримується і феміністична критика. Втілена в культурі феміністична ідея звільнення жінки від природної залежності може обернутися значно більшим злом, ніж патріархат, адже означатиме нагромадження та перекос маскулінного у психосоціальній структурі «маскуліннефемінне». Тому виступ проти тілесності у феміністичному дискурсі й навіть найдосконаліша феміністична аргументація, як зауважує О. Гомілко, не переконують у тому, що кроки сучасного феміністичного руху правильні: «У сучасній ситуації жінка намагається подолати свою об’єктність не найкращим шляхомчерез перетворення себе з об’єкта на суб’єкт. Це може призвести до повної втрати нею своєї унікальності, що означатиме тотальне придушення в культурі фе- мінного початку маскулінним»2.

По-різному проведена феміністична деконструкція традиційних вимірів тілесності загалом має намір звільнити простір репресованому жіночому досвіду, що існував за межею Логосу. Однак, обстоюючи жіночу феноменальність за межами символічного рівня, феміністична критика зіштовхнулася з проблемою, якої не розв’язав структурний лаканівський психоаналіз, що виніс жіноче за межу культурного простору. Вписуючись у символічний порядок, жіноче мусить перебирати на себе чоловічі функції, щоб знову не опинитися в царині природитам, куди його помістило патріархальне суспільство. Інший шляхце пошуки власної тілесності та суб’єктивності, їх репрезентації в культурі, яка репресує жіноче. Цей парадокс вияву жіночого в культурі є найпроблематичнішим полем феміністичного дискурсу, який прагне вписати жінку з її власними жі

1 Гомілко О. Метафізика тілесності...С. 125.

2Там само.С. 281.

280

ночими цінностями в нежіночу культуру. Очевидно, інша психічна та інтелектуальна конструкція жінки спричинить перетворення патріархальної культури. Адже поява двох суб’єктів у культурі (жінки та чоловіка) означає розбудову нового проблемного простору. Оскільки феміністична деконструкція постала на основі чоловічої метафізики та психоаналітики (передусім у текстах Фройда, Лакана, Дерріди), це означає, що чоловіча маскулінна культура зробила виклик жіночому, виразивши в такий спосіб сучасну культурну потребу.

Феміністична літературна критика

Феміністична літературна критика виникла у 70-х роках XX ст. у Західній Європі і СІЛА, ставши однією з популярних університетських дисциплін. Її теорія та практика, спрямовані на руйнацію патріархального літературного канону, передбачають такі концептуальні проблеми:

  •  емансипацію (звільнення) літератури від домінуючої чоловічої ідеології та психології;
  •  деконструкцію (зсув) чоловічих цінностей з центру культури через аналіз літературних текстів, в яких ці цінності тоталітарно нав’язані як основні, та надання значущості маргінальним жіночим цінностям;
  •  артикуляцію (словесне вираження) суперечностей між чоловічим та жіночим прочитанням літератури, специфічного жіночого сприймання та створення історії жіночої літератури, жіночого психічного письма загалом.

Вона звертає увагу на те, що інтерпретаційні стратегії в літературі, написаній чоловіками, вибудовують сексуальну модель, в якій переважає патріархальна ідеологія. Тому своїм завданням вважає нейтралізувати сексистський агресивний чоловічий пафос, виховати новий спосіб буття в культурі, за якого жінки, навчившись читати й інтерпретувати тексти по-жіночому, не будуть ідентифікувати себе з чоловічим досвідом, що традиційно репрезентується як загальнолюдський.

Феміністична літературна критика формується в межах двох найпоширеніших підходів у сучасній феміністичній теоріїконструктивістського та есенціалістського. Феміністичний конструктивізм (лат.

                                                                                                                            281

constructio —побудова), найповніше представлений у працях американських феміністок (Д. Батлер, Е. Шовалтер, К. Мілет), зосереджується на соціокультурних чинниках статі. Феміністичний есенціалізм (лат. essentia —суть) репрезентований французькою феміністичною школою (JI. Ірігарай, Е. Сіксу), ґрунтується на біологічній особливості жіночої статі. Він дав життя таким концепціям, як «жіноче письмо», «жіноче читання», «жіночий характер літератури», «жіночий культурний канон» тощо. Специфічністю жіночого читання проголошується плюралістичне (множинне) читання на основі жіночого психологічного досвіду —«читання тілом», жіночим бажанням тощо. Жіноче читання і письмо багато уваги приділяють сексуальності, бажанню як вияву фемінної чуттєвості на відміну від маскулінної раціональності. Так, всупереч лаканівському «фалічному символізму» JI. Ірігарай сформулювала концепцію «вагінального символізму». Тобто символічній структурі фалосу як монолітній «одиниці», що не визнає іншого, вона протиставила динамічну структуру вагінияк двоїни, «два в одному», що передбачає рознесення, децентрацію, множинність мислення.

Феміністична концепція «жіночого письма» пов’язана з постмодерністською стилістикою письманезавершеного, нескінченного, позаструктурного. На цю тенденцію феміністичної критики вплинули естетикопсихоаналітичні концепції Юлії Крістевої (нар. 1941) з її яскраво вираженим літературоцентризмом, згідно з яким літературу вважають абсолютною реальністю, специфічним полівалентним простором, що репрезентує і природу, і культуру: первинне позначенесексуальні бажання, тобто несвідоме, та вторинне позначенемову, релігійні та соціальні смисли, культурний простір загалом.

Відштовхуючись від лаканівського структурного психоаналізу, Крістева виокремлює семіотичний та символічний рівні людського існування. Семіотичний рівеньце домовний стан тілесних (інстинктивних) потягів, що готує суб’єкта до вступу у сферу знаків (символів). Символічний рівеньвступ у комунікативну практику з допомогою мови, соціальні зв’язки з іншими, ідентифікація суб’єкта і відмінного від нього об’єкта. Комбінування цих рівнів породжує, на думку Крістевої, різноманітність дискурсів. Семіотична та символічна функції в аналізі художніх текстів вираже

282

ні через поняття «генотекст» (цілісної неструктурованої смислової множинності) та «фенотекст» —ієрархічно організованого семіотичного продукту на основі лінгвістичних структур мови, які передбачають певний стійкий смисл.

У теорії Крістевої жіноче як несвідоме належить до семіотичного рівня, а чоловіче як свідомедо символічного. Тому жіночим вважають усе те, що не може бути логічно репрезентовано, оскільки це до-присутня цілісність. Одним із понять естетичної теорії Крістевої є платонівське поняття «зсора» —цілісний простір, в якому знак ще не присутній, не виокремився з нього. Первинна ідентифікація цілісності закладена в тілесному зв’язку людського суб’єкта з матір’ю, вона й породжує множинність змінних ідентифікацій, що пробиваються крізь батьківську символічну репресивну функцію. Крістева методологічно актуалізує пошуки «слідів» семіотичного в текстах, які виявляються в ритмах, інтонаціях, безглуздих ефектах, неправильних способах позначування тощо. Концепція поетичної мови в її теорії пов’язана з виявом семіотичного рівня.

Постфройдівська естетика, на думку Крістевої, оперує трьома видами знаків: словесними, що ідентифікуються з позначенням; речовими, співвідносними з позначеним; афектними, які виражаються через семіотично-символічні зсуви і фіксують долінгвістичну психічну діяльність. Вияв афектів (пристрастей) є найважливішим. На відміну від лаканівської структуралістської концепції несвідомого Крістева звертає увагу на специфічну мову почуттів з їх довільністю асоціювання, яку не можна збагнути лише лінгвістично, структурно, з допомогою позначення і позначеного.

Основним афектом, що є спонукальним джерелом творчості, вона вважає страхпсихічний стан людини, пов’язаний з відчуттям небезпеки. Письменник рятується від страху завдяки символізації: пропущені крізь мову фобії (хворобливі стани нав’язливого страху) гамуються. Основу постмодерністського мистецтва, згідно з естетико-психоаналітичною концепцією Крістевої, становить страх перед позначеним, що й передбачає втечу від позначеного в «чисте позначення».

Психологію творчого процесу Крістева структурує як формотворчу відразу від «злобуття» (морального, політичного, стилістичного), катарсис і творчий екстаз,

                                                                                                                               283

що трансформують відразу в естетичну насолоду —«радість тексту». Література виконує психотерапевтичну функцію, закладену в давній магії: зображуючи потворне, жахливе, злочинне, вона замовляє зло. Тому найбільше її приваблюють літературні тексти, що артикулюють нічні прояви душі (творчість Ф. Достоєвського, М. Пруста, Д. Джойса, Ф. Кафки, Л.-Ф. Селіна та ін.). Естетико-терапевтична функція такої літератури пов’язана з її здатністю пом’якшувати Над-Я (моральну «батьківську» інстанцію, за Фройдом), зображуючи аморальне, жахливе, потворне у мовній ігровій стихії: завдяки пластичності образів жахливе продуктивно сублімується, психічна структура перестає бути застиглою, динамізується, входить у процес творчої трансформації.

Постфройдизм, на думку Крістевої, відкрив терапевтичну цінність ілюзії, значущість релігійності. Постмодерністська концепція релігійності має зв’язок з літературою. Оскільки історичні форми релігійності втрачають своє терапевтичне значення, найсучаснішу форму релігійності репрезентують мистецтво, література. Саме тому в естетично-психоаналітичній теорії Крістевої провідна роль належить символізації гріха, аморальності, жахливого: гріховне, стаючи основою естетичного, надає естетичному релігійного характеру і є формою приборкування демонічного.

Крістева спрямовує постпсихоаналіз на трансформацію негативних тенденцій постмодерністської епохи в позитивні етичні та естетичні цінності. Постфройдизм стає продуктивною сферою культуротворення, яке демістифікує сучасну людину, її маніакальні бажання стати Богом, а, поєднуючись із постмодерністською естетикою гри, сприяє відкритості до світу, творчому оновленню людської суб’єктивності та людства, істотно протистоїть застою, догматизму, тоталітаризму тощо.

Важливим у літературознавчій методології сучасності, вважає Крістева, є бажання подолати однозначність, встановленість дискурсу, зробити його пластичним і пошуковим. У розробленні сучасного розуміння літератури вона посилається на концепції російського постформаліста Михайла Бахтіна (1895—). Діалогічність та амбівалентністьосновні відкриття, які зробив, на її думку, М. Бахтін у теорії літератури. Поліфонію романів Достоєвського і теорію Бахтіна, що обґрунтувала цю поліфонію, Крістева за значущістю поставила поруч із психоаналізом.

284

Психоаналіз і літературознавство

Європейський тип художньої наративності, на її погляд, містить у собі епічну і карнавальну форми художнього мислення, які розгортаються від епохи до епохи, від автора до автора, змагаючись і переборюючи одна одну1. Епічний дискурс належить до монологічного способу мислення: суб’єкт репрезентує себе в ролі «одиниці» (Бога), тобто позитивного утвердження, істини2. Карнавальний дискурс є діалогічним художнім мисленням (карнавал, меніппея і поліфонічний роман): суб’єкт виражає себе в ролі і одного, й іншого, тобто двоїною. Карнавальність особливо приваблює Крістеву актуальністю в час постмодернізму, а з психоаналітичного поглядувона переймає на себе сутність сновидіння, порушує правила мовного коду, норми суспільної моралі.3 Карнавальна структура репрезентована як «тілосновидіннямовна структураструктура бажання». «Цинізм цього карнавального дійства, що викорінює Бога, щоб утвердити власні діалогічні закони, може бути зіставлений з ніцшівським діонісійством,зауважує Крістева.Виявляючи структуру цієї саморефлексуючої літературної продуктивності, карнавал з неминучістю проявляє основоположне тут несвідомесекс, смерть. Між ними виникає діалог, що породжує структурні діади карнавалу: верх і низ, народження й агонію, їжу й екскременти, хвалу і лайку, сміх і сльози»4.

Витлумачуючи опозиційну пару «монологполіфонія», де монолог є вторинним щодо діалогу, а діалогізмістинною природою живого мовлення, Крістева монологічність віддає світу ідеології, оскільки будь-який ідеологічний дискурс передбачає монологічну «єдність свідомості», єдність «я», яке промовляє. Поліфонічний текст, з’являючись на основі розщепленого суб’єкта, розсіює ідеологію в міжтекстовому просторі. Протиставлення автора-монологіста автору-поліфоніс- ту в психоаналітичному прочитанні аналогічне зсуву до естетичної і світоглядної цінності «шизофренічного». «Текст (поліфонічний),пише Крістева,не має власної ідеології, адже у нього немає суб’єкта (ідеоло-

1Див.: Кристева Ю. Бахтин, слово, диалог и роман. // Французская семиотика. От структурализма к постструктурализму.М. 2000.С. 445.

2Див.: Там само.С. 441.

3Див.: Там само.С. 435.

4Там само.С. 443.

                                                                                                                               285

гічного). Цеособливий механізм, майданчик, на який виходять різні ідеології, щоб знекровити одна одну в протиборстві»1. Опозиція «монологполіфонія» відповідає опозиції «епосроман», розробленій М. Бахтіним. Роман знищує ієрархію, авторитет, закон, абсолютність центру, каузальну логіку, змінює парадигматичний принцип подібності на синтагматичний принцип суміжності. Отже, роман провокує різні дискурси, тобто долає «абсолютизм» трансцендентного позначеного, утверджує «істину» поліфонії (багатоголосся). На думку Крістевої, всі великі «поліфонічні» романи наслідували карнавально-меніппейне письмо (меніппея представляла тілесність, сновидіння і мову2), а історія роману-меніппеї (Рабле, Сервантес, Свіфт, Сад, Бальзак, Достоєвський, Джойс, Кафка) була історією боротьби з християнством (з ідеологіїєю, репрезентацією), глибинним промацуванням мови (сексу, смерті) і утвердженням її амбівалентності3.

Літературознавчі концепції Крістевої безпосередньо не стосуються феміністичної деконструкції. Але феміністична літературна критика використовує їх, підпорядковуючи виразно ідеологічній стратегії підриву патріархального літературного кайону.

Гінокритика як різновид феміністичної літературної критики

За останні три десятиліття XX ст., протягом яких розвивалася феміністична літературна критика, відбулися певні зміни в її методології. На противагу традиційній, «фемінній» критиці, яка маніпулювала патріархальними стереотипами жіночого, в сучасній культурі постала нова феміністична критикагінокритика, що вибудовує нові моделі жіночого дискурсу, відмінні від чоловічих. У зв’язку з цим американська дослідниця Елейн Шовалтер (нар. 1941) визначає у феміністичній критиці андроцентричний та гіноцентричний напрями.

Андроценгрична (грец. andros  чоловік) критикафеміністична критика, яка досліджує чоловіче письмо.

1Кристева Ю. Разрушение поэтики. // Французская семиотика. От структурализма к постструктурализму...С. 472.

2Див.: Кристева Ю. Бахтин, слово, диалог и роман...С. 448.

3Див.: Там само.С. 444.

286

Вихідна для феміністичного критицизму опозиція патріархатуворожої жінці ідеологічної моделі культуримобілізувала феміністок на аналіз чоловічого досвіду як символізованого бажання влади. Перенесення уваги на власне жіночий досвід зумовило появу гіноцентричної критики.

Гіноцентрична (грец.  gyneжінка) критика—феміністична критика, яка досліджує жіноче письмо.

Андроцентрична феміністична літературна критика представлена працею К. Мілет «Сексуальна політика». Так, аналізуючи знаменитий роман англійського модерніста Д. Лоуренса «Коханець леді Чатерлей» (1928), вона інтерпретує чоловіка-письменника як виразника «фалічної свідомості», який проводить талановиту і вишукану сексуальну політику, подаючи чоловічу сексистську проповідь через жіночу свідомість.1 Ця політика, на думку Мілет, репрезентується за типовою «фройдо- вою схемою»: як психоаналіз так і сексуально-любовний романний дискурс ставлять чоловіка в центр культурної ієрархічної споруди. Оскільки сексуальність у феміністичній критиці має тісний зв’язок із владою, то фалічний культ у сексуальному дискурсі модерністської літератури осмислюється як такий, що утверджує чоловічий садизм та жіночий мазохізм: коїтус, по суті, означає «вбивство» жінки. Фройд, на думку Мілет, забезпечує «наукове виправдання садизмові»2. Аналізуючи репрезентацію чоловічої сексуальності в романах Г. Міллера,

Н. Мейлера та ін., вона зазначає, що сексуальність і насильство нерозривно пов’язані, тобто чоловіча естетикаце естетика садизму, насильства, яка проявляється в різноманітних подачах сексуальних колізій.

У полі критичного аналізу Мілет опиняється актуальна для постмодернізму проблема гомосексуальності. Типово феміністичний підхід витлумачує гетеросексуальність і чоловічу гомосексуальність за негативними ознаками, оскільки сексуальність інтерпретується як поневолення однієї людини іншою, що не сприяє утвердженню її самоідентичності. Так, аналізуючи романи Ж. Жене, в яких подані гомосексуальні колізії, Мілет доходить висновку, що чоловічий гомосексуалізм дублює типово-негативне уявлення про «жіноче»: «Якщо судити суто з гуманного погляду, гетеросексуальне життята

1Див.: Мілет К. Сексуальна політика...С. 384.

2Мілет К. Сексуальна політика...С. 465.

                                                                                                                             287

ке саме збочення, як і гомосексуалізм; їхнє минулемайже однакове, властиві їм політики мало не копіюють одна одну» \

У фройдівському психоаналізі виразився культурний страх перед гомосексуалізмом, але для феміністичної критики його проблематика є по-своєму актуальною і навіть бажаною, оскільки «повінь гомосексуалізму» як «повзучий вірус стирання грані між статями» підкопує патріархальну ієрархію. Тому Мілет наприкінці 60-х років XX ст. вважала, що перша хвиля сексуальної революції, розгорнувшись на основі психоаналізу, повела активну боротьбу проти гомосексуального прояву сексуальності, а друга її хвиля знищить страх перед гомосексуалізмом і в такий спосіб кине виклик усій системі патріархальних категорій. Справді, під впливом постструктуралістської філософії Дерріди гомосексуальна проблема посіла помітне місце в інтелектуальному дискурсі сучасного світу. Не обминула вона й українського супільства.

У дослідженні Мілет об’єктом аналізу є лише тексти письменників-чоловіків. Тому Шовалтер критикує таку андроцентричну феміністичну критику, яка розбудовується як ідеологічне прочитання жінкою чоловічих літературних текстів, тобто чоловічих сексуальних кодів та політик, і є одностороннім ревізіоністським визвольним інтелектуальним актом. Сучасна феміністична критика, на думку Шовалтер, повинна знайти «власну тему, власну систему, теорію та власний голос»2. У праці «Феміністична критика у пущі» вона обґрунтовує новий вид феміністичної критикигінокритику: «Другим видом феміністичної критики... є вивчення жінок як письменниць, і його суб’єктами є історія, стилі, теми, жанри і структури жіночого писання; психодинаміка жіночої творчостц, траєкторія індивідуальної або колективної жіночої кар’єри, еволюція і закони жіночої літературної традиції. Для такого спеціального критичного дискурсу не існує жодного англійського терміна, і тому я придумала термін «ґінокритика»3.

Гіноцентрична феміністична критика об’єднує жінок-письменниць в окрему літературну групу і розроб-

1Мілет К. Сексуальна політика...С. 544.

2Шовалтер Е. Феміністична критика у пущі. // Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / За ред. М. Зубрицької.Львів, 1996.С. 515.

3Там само.С. 516.

288

ляє методології прочитання жіночого письма, що, як вважається, відрізняється від чоловічого. До гінокритики Шовалтер зараховує такі дослідження, як «Жінки літератури» (1976) Е. Моуерс, «Божевільна жінка на горищі» (1979) С. Гілберт та С. Губар, «Жінки-письменниці та поетична ідентичність» (1980) М. Гоман та інші праці, в яких жіноче письмо є головним об’єктом феміністичних літературних студій. Водночас вона відрізняє від «емпіричної американської орієнтації» французький феміністичний дискурс, закорінений у лінгвістику, марксизм, неофройдизм, структурний психоаналіз Лакана та деконструктивізм Дерріди, тобто такий, що ґрунтується на науковому аналізі і теоретичних узагальненнях. Проте в різноманітних напрямах європейської та американської феміністичної критики помітний рух до гіноцентризму. «Англійська феміністична критика, за суттю марксистська, акцентує увагу на пригнобленні; французький фемінізм, переважно психоаналітичний, зосереджується на приборканні; американська феміністична критика, головно текстуальна, наголошує на вираженні,зазначає Шовалтер.Проте усі вони стали ґіноцентричними, усі намагаються віднайти термінологію, яка б урятувала жіночість від її стереотипних пов’язань з неповноцінністю»1.

Феміністична гіноцентрична критика сприяє розгортанню специфічних жіночих автобіографічних жанрів письма, визначених у цілому як дискурс зізнання. Зразком такого письма в українській літературі є роман

О. Забужко «Польові дослідження з українського сексу» (1996), який виявив основні аспекти жіночого авторського письма: відверта розмова про своє тіло і сексуальність як основа автобіографічного сюжету, вираження особистого досвіду жінки як типового досвіду жіночого життя, свідоме і несвідоме протиставлення жіночого приватного світу чоловічому, артикуляція афективної нарації замість лінійної послідовності подій тощо. Жіночий роман-монолог окреслив також катастрофічну сексуальну ситуацію: зустріч чоловіка й жінки як двох суб’єктів.

У теорії жіночого письма (гінокритиці) розрізняють біологічну, лінгвістичну, психоаналітичну, культурну моделі, загальна методологія яких переплітається, оскільки кожна з них покликана виявити специфічні ознаки жіночого письма і жіночого тексту.

1Шовалтер Е. Феміністична критика у пущі...С. 517.

                                                                                                                                             289

Біологічна модель жіночого письма. Ґрунтується на первинних ознаках несхожої на чоловічу біології (тілесності), що виявляється відмінністю у писанні. Пов’язуючи чоловіче психічне письмо з фалічним авторитетом, феміністична літературна критика використовує на подання жіночого письма символізацію матки та материнства. Твердження про жіночий характер літературної творчості, що уподібнюється вагітності й пологам, нагадує деякі положення з аналітичної психології Юнга. Однак біологічна критика, вдаючись до крайнощів есенціа- лізму, впадає в надмірний фізіологізм, тому Шовалтер, акцентуючи на цій крайності, закликає розглядати письмо жінки «у тілі її письма, а не у письмі її тіла», тобто проводити текстовий, а не анатомічний аналіз.

Лінгвістична модель жіночого письма. Головна її проблемастворення власної жіночої мови, жіночого читання і письма. Йдеться про захоплення жінками простору мови, звільнення його від диктатури патріархального Логосу. Жіноче письмо має виявлятися в чоловічому дискурсі, деконструювати його. Феміністична пропаганда жіночого мовлення пов’язана з романтичною матріархальною міфологією, міфологемою езотеричної (призначеної винятково для посвячених) жіночої мови, магічно присутньої у фольклорі та міфах доісторичного матріархального періоду.

Психоаналітична модель жіночого письма. Зосереджена вона насамперед на перегляді фройдівського психоаналізу через призму гіноцентричності. Пенісна заздрість, комплекс кастрації, едіпів комплекс становлять методологію, що виправдовує жіночу вторинність у культурі й письмі. Структурний психоаналіз Лакана, на думку Шовалтер, поглибив жіночий комплекс, адже набуття мови, тобто входження у символічний порядок, відбувається на едіповій стадії, яка вимагає прийняття фалосу як втілення патріархального закону культури. Альтернативою фройдівській та лаканівській системам психоаналізу став феміністичний психоаналіз, що розробив доедіпову стадію психосексуальності. Тому основоположним у психоаналітично орієнтованій феміністичній критиці є аналіз зв’язку «мати-донька» як первинного джерела еротизму і творчості, потіманаліз жіночої дружби, взаємостосунків жінок-письменниць тощо. Одне з перших таких досліджень в українській критиці провела С. Павличко, яка, проаналізувавши листування О. Кобилянської та Лесі Українки, дійшла 

290

незвичного для української патріархальної свідомості висновку: «Листи були втіленням мрії про любов, яка не зреалізувалася в їхньому житті повною мірою. Лесбійською фантазією, для якої дають підстави й щоденники Кобилянської, і її попередні твори»1. Це психоаналітичне феміністичне прочитання в сучасному українському літературознавстві актуалізувало проблему жіночого мовлення як ідеальної комунікативної моделі, оскільки це мовленняповернене до тілесності, звуку, голосу, жесту. «Саме словесною грою, що несе на собі семантику ніжності, обіймання, доторків (паси), супроводжується листування Кобилянської та Лесі Українки,зазначає Т. Гундорова.Така словесна гра стає атрибутом жіночого еротичного дискурсу. Йдеться, передусім, про словесний контакт, про пошуки такої форми комунікації, яку б можна було назвати ідеальною»2.

Культурна модель жіночого письма. Ця модель є синтетичною, містить аналіз жіночого мовлення, жіночої психології в конкретному суспільному контексті. Феміністична критика цієї стратегії акцентує на тому, що чоловіки в культурі становлять домінантну групу, а жінки —«приглушену». Через це Шовалтер називає жіночий простір у культурі «дикою зоною»: у просторовому розумінніце місце, заборонене для чоловіка, воно не має відповідного чоловічого простору, «бо уся чоловіча свідомість знаходиться у колі домінантної структури і тому досяжна для мови і структурується нею». У цьому розумінні «дике» означає уявне, проекцію несвідомого. «Згідно з культурною антропологією, жінки знають, як виглядає чоловічий сегмент,навіть якщо вони не бачили його ніколи,оскільки він стає суб’єктом легенди (подібно до пущі). Але чоловіки не знають, що знаходиться у дикій зоні.»3. Отже, «дика зона», тобто «жіночий простір», є об’єктом гіноцентричної літературної міфокритики: вербалізована подорож до «материнської землі», землі звільненого жіночого бажання і жіночої автентичності (справжності) стає основою новітньої культурної міфології.

Культурна модель гінокритики виробляє методологію прочитання жіночої прози як двоголосого дискурсу,

1 Пав личко С. Дискурс модернізму в українській літературі.К., 1997.С. 86.

2Гундорова Т. Решіпа МеІапсЬоІіса...С. 71.

            3ІПовалтер Е. Феміністична критика у пущі...С. 525.

                                                                                                                               291

що містить «домінантну» і «приглушену» історії, оскільки жінка перебуває не всередині і не ззовні чоловічої традиції, а «всередині двох традицій». Тому жіночий текст прочитується як палімпсест (напис на папері після того, як із нього було стерто первинний текст), отже, нагадує психоаналітичне прочитання явного та прихованого смислів. Конкретні жіночі тексти стають основою для вироблення нових теоретичних підходів, оскільки тілесність жіночого письма, на думку Шовалтер, «це не тиха недиференційована універсальність текстів, а збуджуюча та інтригуюча дика пуща самої різниці»1.

Методологія гінокритики розрізняє такі види літературних текстів:

  •  «жіночі» тексти, тобто написані жінками-авторами;
  •  «фемінні» тексти, тобто написані в «жіночому» стилі;
  •  «феміністичні» тексти, тобто написані з контрпозиціїпроти патріархального канону.

Феміністична літературна критика з різними концепціями та методиками аналізу в постструктуралістському культурному проекті виникає закономірно (за своїм пафосом звільнення вона цілком відповідає духу філософії деконструктивізму Дерріди, філософії шизо- аналізу Делеза та Гваттарі), але її розгортання пов’язане з прагненням здійснити власну оригінальну деконструк- цію, яка на матриці психоаналізу набуває нового кон- троверсійного соціологічного та політичного характеру.

Концептуальною основою сучасного феміністичного критицизму є тендерний підхідвивчення соціальної та культурної реалізації статей. У постмодерністському літературознавстві тендерні дослідження посідають автономне місце.

Тендерні дослідження

Проблема співвідношення тендерних літературних студій з феміністичним літературознавством є важливою в методологічному плані. «Гендерні студії,відзначає з цього приводу німецька дослідниця Ютта Осінскі,можуть розглядатись як основа, продовження або як подолання феміністичного літературознавства. Від позиції розгляду залежить перспектива, з якої вони

1Шовалтер Е. Феміністична критика у пущі...С. 527.

292

й будуть обговорюватися»1. Оскільки тендерні студії постали на хвилі так званого постмодерного повороту в культурі, що може бути названий і постфеміністичним, їх доцільніше розглядати як «подолання феміністичного літературознавства»2.

Тендерні дослідження в гуманітарних науках виникли наприкінці 60-х років XX ст. і формувалися в процесі поєднання двох найпопулярніших напрямів західноєвропейського та американського літературознавствапсихоаналітичної та марксистської критики. Марксизм як модерністська концепція суспільствознавства, сформульована в працях німецького соціолога та філософа Карла Маркса (1818—), виявив у XX ст. подібний до психоаналізу унікальний потенціал самооновлення, надихнувши багато філософських течій своїми ідеями. Ортодоксальне марксівське тлумачення сутності людини як «сукупності всіх суспільних відносин» було пом’якшене психоаналітичним тлумаченням людини як сукупності внутріпсихологічних відносин. Марксизм і психоаналіз зійшлися в постмодерністському часі, що потребував такого інтегрованого знання, яке об’єднало б суспільство і людину в цілісну систему.

Західне соціологічне літературознавство, що постало на засадах марксизму, розвивалося в умовах свободи, тому його не можна порівняти з радянським соціологічним літературознавством, де соціологічна тенденція виродилася в ідеологічне кодування літературного твору, тлумачення його як документа панівної ідеології. Соціологічний підхід у західному літературознавстві як альтернатива психоаналітичному підходу ґрунтувався на класовому світобаченні, побіжно відображеному в літературі: світобачення стосувалося різних сфер буття, віри в Бога, участі в культурному процесі тощо. Відображаючи класове світобачення, письменник не був зобов’язаний утверджувати або поділяти конкретний світогляд. Закономірно, що психоаналіз і марксизм постали в цьому процесі як два елементи парадигматичної опозиції, які утворюють структурне ціле, або як дві

1 Jutta Osinski. Einfьhrung in die feministische Literaturwissenschaft.Berlin, 1998.C. 134.

2Див. для порівняння таке дослідження в Україні: Жеребки- на И. Женское политическое бессознательное. Проблема Гендера и Женское Движение в Украине.Харьков, 1996.

                                                                                                                             293

провідні методології аналітичної критики, що прямують одна до одної, доповнюючи цілісну картину уявлення про людину і світ. Тому психоаналіз і марксизм у другій половині XX ст. сформували засади так званих тендерних студій.

Про тісний зв’язок гендерного підходу з психоаналізом свідчить те, що першими його обґрунтували психотерапевти і психологи (Б. Фріден, С. Бем, Р. Столлер та ін.). А саме поняття запровадив у наукові дослідження американський психоаналітик Столлер у праці «Стать і гендер: про розвиток мужності та жіночості» (1968), запропонувавши розрізняти біологічне поняття «стать» і психологічно-культурне поняття «тендер», яке суттєво відрізняється від біологічного.

Гендер (англ. gender —соціостать) —поняття, яке використовують у гуманітарних науках для відображення соціокультурного аспекту статевої належності людини.

Згідно з тендерним підходом, людина у своєму культурному розвитку рухається від sex (тілесності, зумовленої народженням, біологічними факторами) до gender (соціалізації людини відповідно до статі), що відповідає фройдівському та лаканівському тлумаченню гуманізації людини. Соціальні очікування від представників кожної статі суспільство формує як соціальну потребу «жіночості» (фемінності) та «мужності» (маскулінності). Маскулінність та фемінність у тендерних дослідженнях не пов’язуються з біологічною статтю, а є виявами різних психологічних характеристик, історично сформованих особливостями культури певного суспільного середовища.

Маскулінність (лат. maskulinus —чоловічий) —соціопсихологіч- ний вияв екстравертивності (діяльності, спрямованої на зовнішній світ), активності, незалежності, самодостатності.

Тендерні дослідження останніх трьох десятиліть XX ст. виявили, що традиційний чоловічий стиль життя не відповідає сучасним соціальним обставинам. З’явилися праці про «кризу маскулінності», потребу фемінізації чоловіків, переваги «фемінних» психологічних рис.

Фемінність (лат. femina —жінка, самка)соціопсихологічний вияв інтровертивності (діяльності, спрямованої на самого себе, свій внутрішній світ), пасивності, залежності.

294

Тендерним ідеалом вважають андрогінність (грец. апсігочоловік, gyneжінка), що виражає взаємопроникнення та синтез рис маскулінності та фемінності в одній особі. Ідея поєднання чоловічого та жіночого начал була актуальна в міфології (андрогінами у міфах різних народів називали перших людей, міфічних предків), в античному та середньовічному гностицизмі, працях алхіміків тощо. Психоаналіз науково поглибив це поняття через концепцію бісексуальності. Тендерна (соціокультурна) теорія розглядає маскулінність, фемінність та андрогінність як передумови певної моделі соціальної поведінки. Андрогінна особа має найширший вибір варіантів моделювання поведінки, тому її вважають найгнучкішою щодо соціального пристосування.

Тендерний аналіз, простежуючи шляхи формування соціальної поведінки статей, доходить висновку, що типових патріархальних чоловічих рис (наприклад, активної культуротворчої ролі) та патріархальних жіночих рис (наприклад, пасивної культуротворчої ролі) набувають у процесі культурного розвитку. Соціопсихологічна поведінка зумовлена фактом входження дитини в символічний світ культури як тендерно структурований світ, тобто світ чітко окреслених ролей жінки та чоловіка. Тому через ігрові ситуації, одяг, мову тощо особа з дитинства починає себе ідентифікувати відповідно до культурного уявлення про стать, надалі в актах її соціалізації активну роль відіграє культурне середовище. Із зміною сучасної тендерної структури світу змінюються чоловічі й жіночі ролі. А ідеал тендерної теоріїандрогінністьозначає деконструкцію традиційної феноменології статі, що чітко розмежовує фемінне та маскулінне в їх соціальному призначенні. Тендерний підхід формулює нову відповідь на очевидне порушення патріархальної моделі світу у зв’язку з активним входженням жінки в культуру XX ст. Проникаючи в різні сфери гуманітарних наук, вбираючи в себе найновіші методологічні розробки, він прагне деконструювати попередні структури і брати участь у структуруванні нової культурної постпатріархальної моделі. Тендерне літературознавство спрямоване на вивчення соціальних і культурних конфігурацій жіночого та чоловічого, різних форм сексуальності в літературних текстах.

                                                                                                                            295

Постструктуралізм та постмодернізм як метафора найновіших досліджень у гуманітарних науках

Західний постструктуралізм ґрунтується на французькому постструктуралізмі, представленому працями його основних теоретиків Ж. Лакана, Ж. Дерріди, М. Фуко, М.-Ф. Ліотара, Ю. Крістевої, Ж. Делеза, Ф. Гваттарі, Ж. Бодрійяра та ін. Його доповнив американський деконструктивізм як власне літературознавча практика, що декларував себе в 1979 р. виданням «Йєльського маніфесту», виступивши проти академічного літературознавства з його традиційними історизмом та соціологізмом. Основні теоретикиД. Каллер, Поль де Ман, Дж. Хілліс Міллер, Г. Блум, Дж. Гартман.

Постструктуралізм (лат. post після і структуралізм) —сукупність найрізноманітніших підходів у гуманітарних науках, що сформувалися в 7080-ті роки XX ст. і були орієнтовані на перегляд структуралізму, пошуки зон свободи, які перебувають за межами ідеологічних та мовних структур, тобто не контролюються силами влади й логоцентричного дискурсу (зони бажання, афектів, тіла і т. д.), на текстуальне тлумачення реальності: єдиною реальністю в культурі було проголошено мовну реальність, текстуалізований світ.

Постструктуралізм можна усвідомити через бага- тосмислову метафору, яка «згущує» дуже широке поле досліджень у сучасних гуманітарних науках. Він визрівав у лоні структуралізму. Недаремно провідні теоретики постструктуралізму (Фуко, Лакан, Барт) спочатку належали до структуралістів. Однак постструктуралізм відмовився від основного принципу структуралізмуцілісності структури. Концепція постструктуралістського тексту актуалізує значущість позаструктурних, маргінальних, асоціальних елементів, здатних зірвати загальноприйняті коди та структури. Виступивши проти логоцентричної свідомості, спрямованої на пошук істини, тобто встановлення порядку і смислу, постструктуралізм прагнув виразити алогічну сутність світу. Таке інтелектуальне завдання сприяло тотальній руйнації суб’єкта і будь-якої цілісності загалом. На зміну аскетичній і строгій структуралістській методології прийшов тілесний постструктуралістський гедонізм (спосіб міркування, що вважає вираження та задоволення бажання головним мотивом і метою вчинків), текстуальність без берегів, вільна пошукова дискурсивність замість традиційного дискурсу тощо. Експериментальна імпровізація,

296

 «приватне фантазування», есеїзація, автономна інтелектуальна гра проникають у гуманітарні науки.

Психоаналітичною основою мистецького світоглядного переосмислення став свідомий культ індивідуального несвідомого, який виявляється через акцентацію тілесності, фрагментарності, випадковості, хаотичності, дискретності, що сприяє утвердженню філософського релятивізму, скептицизму і песимізму. З аналітично-психологічного погляду, йдеться про актуальність архетипу сатани: витіснене в культурі маргінальне прагне стати Богом.

Важливу роль для визнання «сатани» у світі людини відіграв психоаналіз. Вперше міфологічною мовою про це заговорив Юнг під впливом гетівського Мефістофеля. Таку міфологічну «політику» юнгівської аналітичної психології схвалив Нойманн: «Ми повинні визнати зло, тьму, розпад, які з таким відчаєм гукають до нас із творів мистецтва нашого часу й існування яких мистецтво так несамовито утверджує. Як би парадоксально це не звучало з погляду теології, але схоже на те, що ми повинні вернути у цей світ частинку сатани»1. Водночас він, услід за Фройдом і Юнгом, які, як психоаналітики, добре знали силу неконтрольованого хаосу, наголосив і на небезпеці цього архетипу, коли він починає розгортатися всередині людини і культури в пошуках тотальності і влади, стаючи катастрофічною загрозою для духовного світу. У сучасному мистецтві, наголошував Нойманн, повсюдною є загибель і розпад форми, культ демонічної ірраціональності, а це означає, що митці потрапили під владу сили, здатної знищити їх.

Активізація архетипу сатани пов’язана також із психоаналітичним впливом на філософію XX ст. Всупереч філософії абстрактного ідеалізму (від Платона до Гегеля), що дістала назву «філософія тотожності», постала ірраціоналістська філософія тілесності як «філософія розрізнювання» (від Ніцше до Дерріди), що активізувала тендерну проблематику культури. З аналітично-психологічного погляду, негативну перспективу постмодерністського стану світу можна зрозуміти з таких слів: «За спиною архетипу сатани і його оточуючої тьми, під ударами яких рухнув спорохнявілий світ старого культурного канону, піднімається всепожираюча Грізна Ве-

1 Нойманн Э. Искусство и время. // Юнг К. Г., Нойманн Э. Психоанализ и искусство. —К., 1998.С. 184.

                                                                                                                                  297

лика Мати, яка ламає, крушить і несе божевілля»1. Недаремно постструктуралістська стратегія культивує розщеплення статі в просторі сконструйованого психозу (божевілля).

У аналітичній психології Юнга вперше було досліджено феномен божевілля (психозу) з міфологічного поглядуяк цінний досвід ініціації: досвід пізнання Бога. Постструктуралізм заявив про себе як «шизоцентричне» переписування юнгівської аналітичної психології, згідно з яким несвідомеуже не Бог (Абсолют, Вища Цілісність), а розщеплена й незліченна множинність індивідуальних несвідомих. Метафора свідомого культу божевілля визначає загалом постструктуралістську стратегію: божевілля перестало бути досвідом переживання (як у Юнга), воно стало ідеєю, тобто в постмодерністському мистецтві та постструктуралістському міркуванні замість інтимної розмови з божевіллям розгортається мистецька та філософська розмова про божевілля як бажаний простір для створення нового культурного світу. На думку постструктуралістів, тільки в розщепленому шизофренічному просторі й можлива свобода суб’єкта, що остаточно втрачається з набуттям ним цілісності.

Постструктуралізм позбавляє культурні тексти претензій на істинність, привертаючи головну увагу до сфери позначування. Власне, демонічний естетизм Ніцше актуалізувався в новому вимірі універсального естетизму: тлумачення будь-якого (теоретичного, філософського, біблійного тощо) тексту зводиться до тлумачення його як літературного факту. Тобто виявляються текстові механізми, стильові ефекти, завдяки яким досягається «ефект істинності». Позначене (смисл) втратило сутність існування, стало культурною ілюзією, тому аналітичну увагу було зосереджено на сфері позначування. На цій основі утверджується ігрове ставлення до істини та смислу, розсіювання будь-якого смислу утвердження маргінальних смислів поряд з центральними тощо. Постструктуралістський погляд на світ через призму позначень, який знецінює істину, нагадує нову форму фарисейства (релігійно-політичного відокремлення, що ефективно виявляє власну релігійність зовні, свідомо позбавляючи себе внутрішньої глибини).

Постструктуралізм став теоретичним фундаментом постмодернізму.

1Нойманн 3. Искусство и время...С. 178.

298

Постмодернізм (лат.post—після і модернізм) —філософське та історично-літературне поняття, що сформувалося в середині 50-х років XX ст. на позначення концепції культури постмодерну, культурної ситуації, яка виражає завершеність епохи Модерну та потребу нового (нелогоцентричного) стилю мислення.

Постмодернізм як літературна практика в другій половині XX ст. продовжив модерністські експерименти, критично переосмислюючи основи дидактично-раціоналістичного світобачення. Теоретичною основою постмодерністської естетики стали філософія нової тілесності, концепція деконструкції Дерріди та постфройдизм. Якщо модерністське світобачення ґрунтувалося на нестабільності, проблематичності структур суб’єкта, соціуму тощо, то тотальне їх порушення є ознакою постмодерного погляду на світ: один стан втручається в інший, руйнується межа між протилежностями, світ позбавляється порядку і занурюється в хаос. За психоаналізом Фройда апологети постмодернізму ілюструють стан неподоланої та неперетравленої бісексуальності. Розщеплену психологію у творчості Достоєвського можна вважати попередницею «постмодерністської» психології як пошуку дестабілізації традиційних культурно-історичних цінностей.

Головним творчим принципом постмодернізму є радикальний плюралізм стилів і художніх програм, різних світоглядних моделей і мов культури. На противагу ієрархічному патріархальному світу як світу влади постмодернізм орієнтується на природне тіло культури з са- моцінністю кожного індивідуального вияву, коли всі елементи культурного простору рівнозначні, а будь-який модерністський поділ на «високе» і «низьке», «елітарне» і «масове» абсурдний.

Головні художні прийоми постмодерністської літературигра та іронія. Класична естетика розбудовувалась на опозиції «патетичнеіронічне». Гегель у своїй концепції «естетичного» іронічне мистецтво називав фальшивим і безсмисловим, «грою спустошеного духу». У постмодерністському мистецтві іроніяне лише головний стилістичний прийом, а й універсальний принцип світоспоглядання. Іронічна художність, з одного боку, та іронізм як антиметодз іншого, поєднали літературу та літературну теорію.

Іронія (грец. eironeia прикидання)стилістичний прийом, який полягає в невідповідності між прямим смислом висловлювання та його прихованим значенням і спрямовується на розщеплення будь-якої патетичної, серйозної завершеності.

                                                                                            299

Первинне значення іронії полягає в тому, що вона ворогує з патетикою. Істинно серйозне ставлення до світу, як зазначав Гегель, постає в суб’єкта за наявності субстанційного інтересусмислу, який визнається сутнісним, оскільки сам суб’єкт занурюється в цей смисл і стає адекватний йому. Іронія, на думку філософа, народжується тоді, коли суб’єкт не ставиться з істинною серйозністю ні до смислу, ні до його вияву і реалізації. Тому іронічна позиція письменника-постмо- дерніста виявляє не лише його відчуженість від догматично серйозного світоладу, але й бажання уникнути будь-якого ієрархічного порядку.

«Апокаліпсис» культури Модерну означає, що творчі потенції модерної культури вичерпані, а тому шляхом авангардним, шляхом «інвентаризації культури» готується простір для нової культуротворчості. Художня практика базується на цитуванні, колажі наявних культурних текстів в ігровому полі. Ще ніколи авангардний пафос не був таким тотальним: іронічним переосмисленням охоплені сакральні тексти всієї культури. Не приймаючи авторитарності культури, іронія за допомогою сміху повертає їй первинну хаотичність: культура постає як карнавал, довільний набір масок, які передбачають розігрування певних ролей. Іронічний суб’єкт, не пов’язаний із жодним авторитетом, утверджує відносність, випадковість і суб’єктивність світоладу. Розщеплення високого, божественого порядку актуалізує небожественне, людське, тілесне, що прагне повернутися в культуру і набути значущості. Водночас суб’єктивне начало іронічної постмодерністської художності постає як анонімне «я». Внутрішня свобода від зовнішніх, культурних форм буття означає також свободу від індивідуальної самовизначеності. Адже визначення в певній сутності означає смертельну ситуацію (невротичну пастку з психоаналітичного погляду). Саме смертельний страх перед фінальною ідентифікацією унеможливлює будь-яку ідентичність. Тому суб’єктивне «я» в постмодерністській художності означає потік життєвої (психічної) енергії, що невтомно втілюється в карнавальних неістинних самовизначеннях. Отже, іронічна гра різноманітними культурними ролями визначає шлях самореалізації розщепленого постмодерністського суб’єкта, який постійно вислизає з визначеного місця і ролі в культурному просторі.

300

Оскільки основою некласичної естетики є кінець мі- мезису, тобто віднесеності до реальності, то французький філософ Жан Бодрійяр (нар. 1929) для потрактування постмодернізму розвинув поняття «симулякр» як альтернативу феномену ідентичності.

Симулякр (фр. simulacres, від лат. simulatio симуляція, удавання) —надреальне, синтетичне позначення, з якого вилучена будь- яка співвіднесеність зі смислом, тобто знак, що втратив смислову цінність, або породження реального «без джерела та реальності».

Постмодерністська література не створює смислу, а розігрує його, замінюючи комунікацію симуляцією спілкування. Іронічна симуляціяце «абсолютна сублімація змісту у форму», заміна реальності речей естетичним сновиддям: спустошена форма стає єдиним змістом постмодерністської літератури. Симулякр приходить на зміну пов’язаному з реальністю художньому образу. Художня образність означає, що реальне переживання породжує уявне. Естетика симулякру, позбувшись будь-якого зв’язку з реальністю, засвідчила кінець психологізму. Тому некласичній постмодерніст- ській естетиці не властива глибина смислу, інтимність, оригінальність тощо. Така втрата принципу реальності аналогічна психотичному стану, за якого зв’язок з реальністю також втрачає будь-який смисл. Водночас постмодерністська симуляція своєю пустотою виявляє трагізм розщепленої суб’єктивності. Шлегель, аналізуючи романтичну іронію, передбачав, що завершена, абсолютна іронія «перестає бути іронією і стає серйозною». Тому й іронічна постмодерністська художність, довершивши обігрування зовнішніх культурних моделей як фальшивих структур особистісного буття і не знайшовши підґрунтя у внутріпсихічному, виявляє буття суб’єкта як самозаперечувальне буття: іронічна особистість, ніде себе не знаходячи і постійно втрачаючи, втікає від смерті, але водночас і спустошується до смерті. Ця ситуація може породити в культурі могутню спрагу смислу. Означення постмодерніста як естетичного самогубця й доведення постмодерністської іронічності до серйозності (як потреби смислу) ілюструють романи Ю. Андруховича —«Рекреації» (1991), «Московіада» (1992) та «Перверзія» (1996).

Художні прийоми постмодернізму використовують у тлумаченні текстів, тому постмодерністська дискур- сивність зливається з постструктуралізмом.

                                                                                                                              301

Своєрідним постмодерністським маніфестом вважаються пояснення італійського семіотика Умберто Еко (нар. 1932 р.) на полях роману «Ім’я троянди», які зробили цей маніфест популярним у європейському літературному просторі. Естетична «ідеологія» постмодерністського тексту, на його думку, спрямовується на симуляцію сюжету на поверхні літературного тексту, в його явному смислі. Вона означає, що в прихованому смислі розігрується твір: сюжет конструюється на основі різноманітних відпрацьованих сюжетних структур за допомогою іронічного їх переосмислення. Це свідчить, що, всупереч авангардній деструкції, постмодерністська деконструкція, іронічно обігруючи традиційні моделі, водночас не заперечує їх місця в культурі.

Символом постмодерної культури постає лабіринт з відсутністю центру, асиметрії, меж, входу і виходу, що з психоаналітичного погляду може бути ідентифікований як несвідоме. Деконструкція методології означає, що замість класичної інтерпретації тексту, підпорядкованої герменевтичній процедурі реконструкції смислу, проголошується надінтерпретація, яка передбачає нескінченну множинність рознесення смислу1. З допомогою внутрімножинного метафоричного текстуального підходу (в дусі Дерріди) будь-яка однобічність (емпіризм чи догматизм) має бути подолана.

Для розгортання власних філософських концепцій послідовники постмодернізму та постструктуралізму використали художню літературу як інтуїтивно-метафоричну мову. Постструктуралізм та постмодернізм постали як проблемне поле відмінних концепцій, конкуруючих поглядів, шкіл. З одного боку, це був діалог нових підходів до тексту, а з іншогодіалог великих і талановитих особистостей, які прагнули знайти новий спосіб його творення: замість традиційного осмисленого, «замкнутого існування» утвердити «відкритість існування» в просторі мови. Література завдяки постструктуралізму набула статусу зразкового вираження мовної свідомості, а літературознавство перетворилось на інтердисциплінарну науку: народилася нова постмодерністська дисциплінафілософія літератури. Під

1Див. статті теоретиків постмодерністського підходу до текстуУ. Еко, Р. Рорті, Д. Куллера, К. Брук-Ровз, що стосуються проблеми інтерпретації та надінтерпретації, у книзі: Еко У. Маятник Фуко... —Львів, 1998.С. 637.

                                                                                                                              302

впливом культу літератури відбувся перехід від теорії до наративу. «Загальний поворот від теорії до наративу, літературного опису і переопису життя привів до універсального іронізму постметафізичної культури»1.

Об’єктом своєї критики прибічники постструктура- лізму зробили традиційну консервативну систему викладання літератури у вузах, академічне літературознавство загалом. Західну постструктуралістську тенденцію в українській літературній ситуації активно репрезентує Г. Грабович2, намагаючись переорієнтувати українське літературознавство з традиційної ідеологічної цінності художніх текстів на їх відкритість до нових інтерпретаційних практик, критикуючи його за нерозуміння «історії літератури та історіографічного дискурсу як чогось іманентно проблемного й не завершуваного, тобто джерела постійних запитань, а не легких, буцімто дефінітивнихоб’єктивних і повнихвідповідей»3. Замість успадкованої тоталітаризмом тотальної безпроблемності, породженої єдиним методом соцреаліз- му, академічне літературознавство, на його думку, повинно породити нові продуктивні дискурси, багатопроб- лемне поле провокативних наукових діалогів. У дусі такої деконструкції (проти ієрархічності, канону, «літературних святих» академічного літературознавства) він витлумачує історію української літератури4. Серед українських літературознавців активно використовують концепції постмодерністської інтерпретації, деконс- труктивізму Т. Гундорова, В. Агеєва, О. Забужко та ін.5

Отже, сьогодні можна вести мову про постструктура- лізм, постмодернізм, деконструктивізм як синтетичну

1Маньковская Н. Эстетика постмодернизма... С. 54.

2Див. з цієї теми характерну статтю: Грабович Г. Літературне історіописання та його контексти. // Критика..Число 12.С. 11.

3Там само.С. 12.

4Див.: Грабович Г. До історії української літератури.К., 1991-

5Див.: Гундорова Т. Франко —не каменяр.Мельбурн, 1996 ; Гундорова Т. Проявлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація.Львів, 1997; Гундорова Т. Де (Кон) струкції на тлі Чоловічого Тексту. // Критика..Число 9.С. 18—; Агеєва В. Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації.К., 1999; Забужко О. С. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу.К., 1997 та ін.

                                                                                                                              303

інтернаціональну антиметодологію, що виникла на основі структурної лінгвістики Ф. де Соссюра, російського формалізму, французького структуралізму, тобто в руслі найновішого «повороту до мови», а також у тісному контакті з постпсихоаналізом та у зв’язку з деконструкцією логоцентризму й багатьох інших понять, породжених метафізичним способом пізнання. Цю західноєвропейську антиметодологію активно застосовують у посттоталітарному українському літературознавстві. Українська культурна ситуація опинилася перед вибором: сліпо піти за свідомими негативістськими та руйнівними тенденціями західноєвропейської постмодерністської інтелектуальної програми чи так само свідомо зосередитись на пошуку власного простору для нового культуротворення.

Некритичне перенесення західного культурного досвіду, який може витіснити будь-який (позитивний і негативний) національний культурний досвід, означатиме нове інтелектуальне поневолення. Недаремно радикальний опонент постмодернізму в Україні С. Квіт звернув увагу на небезпеку підкорення західному авангардному дискурсу: «Потрапляючи в тенета чужої риторики, тим більше, погоджуючись з нею, ми беремо на себе тягар чужої нещасности...»1. Тому важливо, щоб у цьому тотальному руйнуванні й тотальній експансії залишалося місце для формування нової основи, модерної культурної свідомості, що поєднувала б національний і світовий досвід у пошуках нового «повного», а не пустого тексту. Очевидно, що українська література і українська душа, спотворені тоталітаризмом і ніколи не пізнані до глибини, мають неабияку потребу в духовній пластичній трансформації. Тому постструктуралістське рознесення стереотипних і догматичних смислів, тісно пов’язуючись із психоаналітичним усвідомленням тотального поневолення цивілізацією, її десакралізованою мовою влади, може бути також позитивно прочитане в культурному просторі України. Де Істина? Де Бог? Де Слово? Де Людина? —конструктивна спрага авангардного постструктуралістського проблемного дискурсу, до якого цілком може приєднатися сучасна українська культурна ситуація на шляху власного мі- фотворення.

1Квіт С. В межах, поза межами і на межі.К., 1999.С. 4.

304

Концепція тексту в постструктуралістському літературознавстві

Класична філософська традиція будь-яке обґрунтування знання пов’язувала зі свідомістю. У постмодерністському стані культури проблему свідомості потісняє проблема мови: мову вважають умовою пізнання феноменів свідомості, різноманітних культурних явищ тощо. Тому в центрі аналітичної увагипроблема тексту. У структуралістському розумінні текст означає автономну реальність, наділену внутрішньою структурою, у постструктуралістськомуособливу форму репрезентації знання. Постструктуралістська концепція тексту пов’язана з такими течіями, як граматологія Дерріди, семаналіз Крістевої, текстовий аналіз Варта та ін. Усі ці течії означають реабілітацію тілесності мови і постають під впливом психоаналітичних концепцій.

Філософська граматологія (філософія писемності) Дерріди аналізує історію культури як витіснення «письма» завдяки логоцентричній репресії (фонетизації писемності) і  спрямовується на створення нового світу мови, де тіло писемності не буде витісняти верховний Логос. Деконструкція фоноцентризму спрямована на розроблення такої концепції писемності, яка має стати сценою історії, грою світу, підривом будь-якої присутності тощо. Метафорою писемності є сіі^егапсе, тобто репрезентація розрізнення та щезання того, що щезає. Про концепцію тексту Дерріди свідчить метафора письма як вогню, який пише сам себе у процесі згоряння. Згідно з цією концепцією текст ніколи не може претендувати на істинну репрезентацію, оскільки він лише фіксує слід присутності, який щезає. На реабілітацію «тілесності» тексту також спрямований семаналіз Ю. Крістевої.

Семаналізсеміотична концепція тексту, розроблена Крістевою

як альтернатива соссюринській семіології з метою реабілітації гетерогенної (неоднорідної) сутності мови.

Концепція Крістевої є своєрідною формою перенесення психоаналітичних ідей (Фройда та Лакана) у сферу семіотики (семіотика + психоаналіз = семаналіз). З погляду психоаналізу, суб’єкт є розщепленим (свідоме/несвідоме), а це виявляється як розщеплення між соціальними законами, вираженими символічним рівнем (мовою) та біопсихологічними процесами (несвідомими потягами), що відповідають семіотичному рівню

                                                                                                                        305

(доедіповій стадії становлення суб’єктивності). Тобто він є пульсуючою тілесною гетерогенністю, що протистоїть мовному логоцентризму. Оскільки традиційна семіотика орієнтована лише на символічний рівень, то вона не здатна, на думку Крістевої, осягнути гетерогенності позначування, і потребує переорієнтації на відновлення «тілесного», «матеріального» в культурі. Семаналіз постав як нова матеріалістична теорія позначування з головним об’єктом дослідження —«поетичною мовою, оскільки саме в ній найповніше виявляється мовна гетерогенність, яку ігнорує традиційна лінгвістика.

На основі бахтінської естетичної теорії Крістева замінює традиційно-теоретичне поняття «інтерсуб’єктив- ність» (взаємодія між суб’єктами-авторами) постструктуралістським поняттям «інтертекстуальність» (взаємодія між текстами).

Інтертекстуальність (лат. inter —між і текстуальність)поняття, запроваджене для позначення феномену взаємодії авторського тексту із семіотичним культурним середовищем.

Текст як становлення динамічної «події буття» є, згідно з семаналізом, місцем перетину текстових площин, діалогом різних видів письма, зчитуванням чужих дискурсів тощо.

Концепція семаналізу близька до поняття «літературне письмо» Варта як способу реалізації індивідуального в загальному: з одного боку, письмо тлумачать як самототожну національну мову, що представляє різні типи «мов» (художню, наукову, релігійну, політичну тощо), а з іншогояк недиференційовану тілесно-емоційну сферу індивідуального стилю, тобто біологічно зумовлену сферу літературного явища.

Варт мету інтелектуальної програми другої половини XX ст. вбачав у тому, щоб «дві наймогутніші епістеми сучасності» —матеріалістична і психоаналітична діалектика «змогли об’єднатися, злитися і породити нові людські відносини», що мало б засвідчити поєднання марксизму і фройдизму. У літературній теорії він поєднав лінгвістику з психоаналізом. Його знамениті праці «S\Z. Дослід дослідження» (1970), «Від твору до Тексту» (1971), «Задоволення від Тексту» (1973) та інші заклали основи літературного постструктуралізму.

Оскільки постструктуралізм базується на концепції відмінностей (всупереч структуралістській концепції опозицій), то одну з головних відмінностей постструк- туралістського літературознавства Варт формулював як

306

відмінність між твором, що ґрунтується на естетиці свідомості, або впорядкованого смислу, і текстом, що ґрунтується на естетиці несвідомогорознесеного смислу. На основі цієї відмінності постала теорія постмодерністського тексту, сутність якої зводиться до таких концептуальних засад:

  1.  Твірстатична реальність, текстдинамічна реальність. Якщо твір можна взяти в руки як книгу, то текст існує не матеріально, а лише у дискурсі, його відчувають «у процесі роботи». На відміну від твору текст не може нерухомо завмерти, а оскільки його природа рухлива, то мусить весь час крізь щось рухатисякрізь твір, серію творів тощо.
  2.  Текст парадоксальний за своєю сутністю, а тому, на відміну від твору, не вписується в жодну жанрову ієрархію, в будь-яку класифікацію. Зумовлено це тим, що текст завжди перебуває за межею літературознавчих теорій, ідеологій, логоцентризму загалом.
  3.  Твір функціонує як цілісний знак (єдність змісту і форми); текстяк розірваний знак: «У тексті, навпаки, позначене нескінченно відкладається на майбутнє; текст ухиляється від смислу, він працює в сфері позначення»1.
  4.  Логіка творуметафорична, а текстуметонімічна. Якщо у творі розгорнутість процедури позначування зумовлена дозріванням та поглибленням смислу, то у тексті розгортання позначення відбувається під знаком нескінченної гри: подібно до техніки сновидіння, за допомогою нескінченного зсуву, взаємонакладання, варіювання тощо. Ковзаючи по поверхні сфери і не заглиблюючись у неї (уникаючи пастки позначеного смислу), текст розгортає нескінченний асоціативний ланцюг позначень. Це відповідає постфройдівській психоаналітичній терапії вербального розвантаження накопиченої психічної енергії (без цього виходу символічної енергії, як зазначає Варт, людина померла б2).
  5.  Твір малосимволічний, оскільки його символіка завмирає в нерухомості, текст як рухлива неоднозначна реальністьнаскрізь символічнийтвір, зрозумілий, сприйнятий і прийнятий у всій повноті своєї символічної природи,це і є текст»8).

1Барт Р. От произведения к тексту. // Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. Пер. с фр.М., 1989.С. 416.

2Див.: Там само.С. 417.

3Там само.С. 417.

                                                                                                                              307

  1.  Тексту властива множинність смислів, але не в значенні багатопланового ідейного змісту твору. Йдеться про просторову рознесеність смислів, аналогічну психічному письмуУ тексті немає мирного співіснування смислівтекст перетинає їх, рухається крізь них, тому він не піддається навіть плюралістичному тлумаченню, в ньому відбувається вибух, рознесення смислу»1). Міфологічною мовою, за Бартом, аналогія до текстової множинностісвітове Зло. Недаремно текст, на його думку, протистоїть твору «своєю множинною бісівською текстурою», а тому міг би взяти за девіз слова одержимого бісами (з Євангелія від Марка): «Легіон ім’я мені, тому що нас багато». Стереофонічність тексту, на противагу монологічності твору, психоаналітично прочитується через шизофренічну розщепленість.
  2.  Текст інтертекстуальний всупереч традиційній контекстуальності твору. Пошуки в тексті будь-яких впливів і джерел невиправдані, адже текст формується не інакше, як з анонімних, невловимих, уже читаних цитат, тобто «цитат без лапок».
  3.  Метафорою твору може бути природний організм, що поступово розростається і розвивається, метафорою тексту є сітка. Тобто в тексті нема органічної цілісності, його можна розщеплювати, роздрібнювати нескінченно.
  4.  Твірпредмет автоматичного споживання, текст очищає твір від споживання, реабілітуючи роботу, виробництво тексту як практичну діяльність читання. Замість читацького споживання пропонують читання як подвійну гру: читач «грає в Текст (як у гру), шукає таку форму практики, в якій би він відтворювався, але щоб ця практика не зводилася до пасивного внутрішнього мімезису (власне, опір подібній операції і становить сутність Тексту), а щевін грає Текст»2. Тобто, згідно з цією концепцією, читач нагадує музиканта, який виконує свою інтерпретацію тексту. Йдеться про розширення меж творчості на ґрунті літератури, де традиційно, як правило, існував один виконавець творукритик (він, за словами Варта, наче кат, здійснював вирок над текстом). Залучення читача до творчого процесу означає надання йому змоги творчо реалізуватися. Причина того, що він переживає нудьгу від літератури, поро

1Барт Р. От произведения к тексту...С. 417.

2Там само.С. 421.

308

джена, за Бартом, звичкою читання-споживання: «людина нудьгує, коли вона сама не може відтворити текст, грати його, розбирати його за частинами, запускати його в дію»1.

  1.  Текст, на відміну від твору, формується за «принципом насолоди», а не за принципом реальності.
  2.  Твір аналогічний індивідуальному мовленню (голосу автора), текстмові, він повертається в «материнське» лоно мови. Як і мова, текст не має об’єднувального центру, а завжди постає як відкрита структура. Автора (як одиницю) замінює письмо (як текстова множинність). Ефект письма позбавляє автора батьківських прав, робить його фігуру, за словами Варта, меншою на зріст, власне, однією з фігур у глибині літературної «сцени». Ця фігура отримує нову назвускриптор.

Скриптор (лат. scriptor письменник, той, що пише) —поняття, що замінює в постмодерністській естетиці традиційне «автор»; виражає відмову від суб’єкта письма, деперсоналізацію фігури автора.

Поняття «скриптор», як і поняття «текст», виникає аналогічно психоаналітичному зсуву свідомості в лоно несвідомого: смерть індивідуального твору, індивідуального автора є розчиненням їх у «материнському» лоні культури, культурної текстуальності. Тому постмодерністська концепція «смерті автора» постає на функціональній відмінності «авторскриптор», яку схематично можна визначити так:

  1.  За «патріархальним» та «непатріархальним» відношенням до твору (тексту). Відношення «автортвір» передбачає першість автора, а тому аналогічне відношенню «батькосин» (батько-автор виношує свій твір —«сина» протягом певного часу, щоб згодом його «народити»). Варт логічно вживає патріархальну міфологію, пов’язану з культом свідомості, оскільки «матріархальна» міфологія (починаючи з юнгівської аналітичної психології) виражає несвідоме, що має автора за середовище, крізь яке воно проходить. Тому скриптор і текст не мають патріархальних нерівноправних відносин, вони існують одночасно, під час письма: скриптор народжується разом з текстом, у нього немає буття до і після письма, він пишеться і твориться тут і зараз.

1Барт Р. От произведения к тексту...С. 422.

                                                                                                                              309

  1.  За відношенням до особистої біографії. Життєвий і творчий шлях автора утворює своєрідну креаційну цілісність. А скриптор, що прийшов на зміну автору, «несе в собі не пристрасті, настрої, почуття і враження, а лише такий неохопний словник, із якого він черпає своє письмо, котре не знає зупинки; життя лише наслідує книгу, а книга, зіткана зі знаків, сама наслідує щось уже забуте і так до безкінечності»1. Отже, скриптор занурений не в глибину душі, а в глибину текстуальності: чужі тексти «проростають» крізь текст скриптора, який енергетично наснажує, тобто пробуджує своїм творчим імпульсом ледь не з летаргічного сну різні чужі слова: давно забуті, часом мертві позначення від його дотику воскресають у грі.
  2.  За відношенням до оригінальності. Автор претендує на оригінальність свого твору. Робота скриптора аналогічна роботі сновидіння (як відомо, Фройд заперечував творчу функцію роботи сновидіння, вважаючи, що вона полягає в перекомбінуванні готових елементів). Скриптор постає як невтомний переписувач текстів, великий комбінатор. Тому, за словами Варта, скриптор великий і смішний водночас, його глибока комічність «власне знаменує собою істину письма»2.
  3.  За відношенням до смислу. Автор (як патріарх) породжує стійкий смисл, в істинності якого прагне переконати читача. Скриптор систематично звільняє смисл, породжує простір, де смисл постійно вислизає, залишаючи сліди власної відсутності.
  4.  За відношенням до критики. Концепція автора передбачає потребу в критикові, діяльність якого пов’язана з тлумаченням смислу. Концепція скриптора не потребує критика: оскільки смислу немає, немає і об’єкта тлумачення. Література, позбавлена авторського смислу, «відкриває свободу контртеологічній, революційній по суті своїй діяльності, оскільки не зупиняти течію смислуозначає в кінцевому підсумку заперечити самого бога і всі його іпостасіраціональний порядок, науку, закон»3.
  5.  За відношенням до влади. Автор маскулінний за своєю діяльністю, він створює твір як знаряддя влади, з допомогою якого підкоряє, поневолює читача. Споку-

1Барт Р. Смерть автора...С. 389.

2Там само.С. 388.

3Там само.С. 390.

310

шуючись захопливим сюжетом, яскравими героями тощо, читач, сам того не відаючи, потрапляє в ідеологічну пастку твору: несвідомо вбирає в себе ідеї, що контрабандою потрапляють у текст за допомогою своєрідного механізму. Цей механізм Барт розкрив у теорії конотації. Скрипторфемінний за своєю діяльністю, він, граючись, уникає нав’язування смислу, отже, позбавляє простір позначування механізмів влади.

  1.  За відношенням до читача. Оскільки автор, створюючи своєрідний ідеологічний механізм поневолення, пригноблює читача, намагається заманити його в пастку сформованого ним смислу, то щодо читача він також зберігає патріархальну (центральну) позицію. Натомість скриптор усувається, маргіналізується, дає змогу реалізуватися читачеві, який через свою анонімність також не може репрезентувати авторитарностітекст набуває єдності не у своєму походженні, а в своєму призначенні, тільки призначення це не особистісне адресування, читачце людина без історії, без біографії, без психології, він лише дехто, хто зводить воєдино всі ті штрихи, що утворюють письмовий текст»1).

Отже, постструктуралізм знецінює автора і твір як ієрархічну діяльність. Оскільки твір як плід логоцен- тризму є телеологічною, ієрархічною конструкцією, продуктом авторської волі та влади, скерований на підпорядкування читача, то йому як моноцентричній, монологічній, моносемічній субстанції протистоїть полі- центричний, полі логічний, полісемічний текст.

У рознесенні твору та фігури автора важливу роль відіграла не лише психоаналітична, а й лінгвістична модель: мова знає лінгвістичного суб’єкта, а не конкретну особистість. «Письмо,пояснював Барт,це та сфера невизначеності, неоднорідності, ухиляння, де втрачаються сліди нашої суб’єктивності, чорно-білий лабіринт, де щезає будь-яка самототожність, і в першу чергу тілесна тотожність автора»2. Він вважав, що активно вплинули на постмодерністську концепцію «смерті автора» також літературні експерименти французьких символістів та модерністів (С. Малярме, М. Пруст та ін.), особливо сюрреалістів (відмова від індивідуального авторства як диктату свідомості в їх середовищі породила практику колективного авторства)3.

хБарт Р. Смерть автора...С. 390.

2Там само.С. 384.

3Див.: Там само.С. 386.

311

Концепція текстового аналізу за Бартом (відмінність «структурний аналізтекстовий аналіз»)

У 70-х роках XX ст. Варт сформулював концепцію текстового аналізу на основі аналізу художніх текстівТекстовий аналіз однієї новели Едгара По», «Б/г» та ін.). Вона пов’язана з розумінням мови як парадоксального феноменуструктурно організованого й нескінченного (відкритого у простір) одночасно.

Текстовий аналіз —концептуальна стратегія аналізу, яма прагне подати текст як незавершений і відкритий процес виникнення та розвитку смислу шляхом поєднання постструктуралістської аналітики текстової структури та постмодерністської ідеї тексту як аструктурної «комбінаторної» нескінченності.

Текстовий аналіз не спрямований на те, щоб пояснити, чим зумовлена поява конкретного тексту. Він уникає розуміння тексту як наслідку певної причини. Його метапоказати, як текст «вибухає і розсіюється у між- текстовому просторі».

Головні принципи, що відрізняють текстовий аналіз від структурного:

  1.  Основою тексту є не стійка, замкнута на собі структура, а вихід в інші тексти, коди, знакові системи, тобто семантична відкритість.
  2.  Текст є інтертекстом, тобто формується на основі відношень між різними текстами.
  3.  Процесуальність народжується в контексті процедур читання, що дає змогу простежити ті форми та коди, через які виникають смисли.
  4.  Будь-яке прочитання тексту фіксує принципову неповноту, адже втрата смислів є складовою процедури читання.
  5.  Аналітичне читання має бути пов’язане із задоволенням. «Ми ніколи не повинні пригнічувати в собі спрагу тексту,пояснював Варт,текст повинен давати задоволенняце наш закон, незалежно від будь-яких дослідницьких обов’язків»1.
  6.  Текстовий аналіз загалом означає не реконструкцію та опис структури твору, а здійснення рухливої та динамічної структурації тексту, яка змінюється від одного читача до іншого; проникнення у смисловий об’єм твору, процес позначування.

1Барт Р. Текстовой анализ одной новеллы Эдгара По. // Барт Р. Избранные работы...С. 428.

312

Текстовий аналіз пропонує такі прийоми, згідно з якими «теорія» щоразу по-новому виявляється в роботі над текстом. Розчленування тексту на сегменти (одиниці читання) не передбачає теоретичного обґрунтування, оскільки воно є емпіричною процедурою, а кожне читанняновим. Текстовий аналіз здійснюють за принципом поступового просування по тексту: хід аналізу збігається з ходом уповільненого читання. Ідеологічному насильству твору Барт протиставив пасивно-іронічне дистанціювання, адже основна мета «текстового аналізу» —уникнення остаточного слова, остаточного висновку, будь-якого заперечення: аналітик, увійшовши в текстуальність, має пливти за течією нескінченного тексту.

Обґрунтовуючи текстовий аналіз, Барт передусім протиставив його психоаналітичній та марксистській критиціпровідним напрямам західного інтерпретаційного літературознавства: «Ми не ставимо перед собою завдання знайти єдиний смисл, ні навіть один із можливих смислів тексту; наша робота не має відношення до літературної критики герменевтичного типу (тобто критики, яка намагається дати інтерпретацію тексту з метою виявлення тієї істини, яка, на думку критика, прихована в тексті); до цього типу належить, наприклад, марксистська або психоаналітична критика. Наша метапомислити, уявити, пережити множинність тексту, відкритість процесу позначування»1.

Текстовий аналіз виявляє аналогію тексту не лише до мовного, а й до психічного феномену, структурно організованого й аструктурного. Ця психоаналітична аналогія прочитується в меті текстового аналізу, що є процесом звільнення тексту з-під влади твору. Аналітик повинен звільнити позаструктурні елементи: відхилення від порядку, винятки, афекти, «семантичні випадковості», «шизофренію», «божевілля», тобто мовний (психічний) безлад, погамований структурою. Стійкому центруючому смислу, що структурує структуру і зупиняє гру, протиставлено неконтрольовану множинність «бажань», що вільно блукали текстом, а завдяки авторитарності твору стали пригніченими. Текстовий аналіз стає на бік бунтівного хаосу, пригніченого порядком (космосом), противиться Логосу, породжує простір, в якому відбувається процес нескінченного асоціативного позначування.

1Барт Р. Текстовой анализ одной новеллы Эдгара По...С. 425.

                                                                                                                             313

Те, що авторитарна влада твору має подвійний вияв: явно вона проявляється як влада твору, а прихованояк влада тексту (всі соціально-ідеологічні дискурси, з яких складений текст і які інтегрує твір, також прагнуть до влади) —дало змогу Варту наголосити, що аналітик повинен уникати не лише влади твору, а й влади тексту через операцію вивертання текстової тканини (праця «8\Е»).

Отже, відношення «тексттвір» нагадує психоаналітичне відношення «несвідомесвідоме». На це вказують такі ознаки:

  1.  Текст є обов’язковою першопричиною, основою народження твору.
  2.  На відміну від твору, текст не має ні початку, ні кінця, ні внутрішньої ієрархії, вінбезвладний, безсистемний, безперервний, відкритий і безмежний простір.
  3.  Якщо твір можна визначити як те, що автор сказав, то текст є тим, що сказалося само, незалежно від авторської волі.
  4.  Текстце безодня з діахронічною (пов’язаною з давниною часу) глибиною, в якій можна подорожувати нескінченно.
  5.  Текст як гетерогенна безмежність є внутрішньо динамічним та конфліктним: різні культурно-мовні «елементи», що нагадують вічно рухливі атоми, взаємоперетинаються, ворогують, асимілюються одне одним, знову розділяються тощо.
  6.  Як нескінченність, текст прагне у твір як у кінечність (так несвідоме проникає у свідомість, де осмислюється, асимілюється, ворогує, розмежовується, зникає за порогом свідомості, через певний час знову з’являється і т. д.). Хоч твір залежить від тексту, текст не може виявитися поза твором. Тому текст є звабником щодо твору: твір як лоно скеровується на «поглинання множинності текстів (смислів. На поверхні постмодерністського тексту структурується твір, у глибині якого вирують потоки нескінченного тексту.
  7.  Текст зазнає насильства з боку твору, оскільки твір підкоряє текст своєму «телеологічному» завданню, відбираючи, актуалізуючи і переробляючи необхідні йому смисли. Про підневільне становище тексту у творі свідчать сліди поневолення, симптоми репресивної роботи твору щодо тексту.
  8.  Постструктуралістська методика прочитання твору як визволення тексту аналогічна психоаналітичній

314

терапії: аналітик повинен розібрати монолітну споруду твору і дезорганізувати її, що означає звільнити з-під влади твору репресовані текстові смисли, дати змогу звільненим смислам «сказати» власною мовою, виявити маргінальну «істину», якою є «істина бажання».

Отже, якщо структуралісти, як і формалісти, створювали наукову поетику, то постструктуралісти прагнуть рознести поетику, сам предмет дослідження (поетика стає «дисципліною з невизначеним предметом»). Раціоцентричній поетиці протистоять різноманітні процедури читання, що мають на меті звільнити текст і не потрапити під будь-яку владу. На противагу статичності структуралізму постала динамічність. Загалом відмінність постструктуралізму від структуралізму можна збагнути через критику глибинно традиційної статики структуралізму на користь авангардної динаміки, яка, за словами Г. Косікова, зображує «недіалектичний рух», ніцшівську «безгрішність становлення», що не відає ні початку, ні мети, ні істини, ні лжі, ні правоти, ні вини1. Це —«становлення без єдності», «множинність без істини», «рух без історії» тощо. У такий спосіб пост- структуралізм пізнає себе в дзеркалі Хаосу.

Висновки

Розвиток психоаналізу сприяв формуванню постмодерної філософії як філософії нової тілесності. У психоаналізі Фройда аналіз несвідомого активізував сферу тіла як сферу сексуальності. В аналітичній психології проект Юнга спрямувався на конструктивне поєднання матерії (тіла) та духу: несвідоме постало як їх трансцендентна цілісність. Лакан здійснив зсув від матерії та тілесності (фройдівського тлумачення сексуальності) до Логосу, що, у свою чергу, зумовило компенсаційний зсув до Тіла як універсального недиференційованого материнського лона смерті. Від Фройда до Лакана, від Лакана до Дерріди розгорнувся загалом атеїстичний інтелектуальний дискурс, що з допомогою розуму прийшов до свого логічного завершенняпідриву ідеї Бога, істини, людини. Дерріда, якщо йти за юнгівською аналітичною психологією, вивів постмодерну свідомість у руйнівне поле архетипу Аніми. Крістева вважала, що фройдизм

1Див.: Косиков Г. К. «Структура» и/ или «текст»...С. 34.

                                                                                                                      315

за строгістю патріархального монотеїзму провів нав’язливу язичницьку материнську ідею, відродив несвідому релігійність, «первородний фантазмпоклоніння об’єкту материнської любові, причину вселенського повернення», спрямовуючи «власний шлях в цей рух вічного повернення»1.

Розвиток психоаналітичних концепцій у другій половині XX ст. пов’язаний з позитивним тлумаченням психозу, тобто зсувом акценту дослідження з неврозу на психоз (божевілля). Цей зсув, що вперше відбувся у першій половині XX ст. (фройдівський психоаналіз як учення про неврози розвинула юнгівська аналітична психологія як учення про психози), набув нової артикуляції. Якщо невроз можна вважати психоаналітичним феноменом культури модернізму, то на психоз орієнтується естетика постмодернізму. Французький постструктураліст Тодоров вважав, що саме в постмодерністську епоху виявилися могутні тенденції психотизації літератури та особлива цікавість до божевільного мовлення. Процес психотизації літератури, на його думку, розпочали романтики, спрямувавши цікавість за межі свідомості, за ними пішли авангардисти та поставангардисти XX ст. На цій хвилі закономірно, що одним із напрямів постструктуралістського підходу до текстів культури і до культури загалом став ши- зоаналіз, що ґрунтується на філософії активної шизофренії.

Психотизації літератури відповідала авангардна за духом філософська теорія переходу від структуралізму до постструктуралізму, що відбувався через децентралізацію структури, значущість позаструктурних і неструктурованих сил, здатних підірвати репресивну владу центру, культивувати анархічність, що протистоїть структурній упорядкованості світу тощо. У метафізичному плані це було продовженням модерністської ідеї смерті Бога, однак звільнення з-під влади Абсолюту, за Деррідою, означало не негативне заперечення, а відкладання, відстрочення визнання Логосу, Істини, щоб мати змогу піддати сумніву Істину-Логос, «побути» певний час у світі, позбавленому онтологічної основи, ґрунту, міфологічною мовоюневизначений час пожити у світі Хаосу.

Кристева Ю. Читая Библию. // Интенциональность и текстуальность. Философская мысль Франции XX века.Томск, 1998.С. 287.

316

Бог (лінгвістичнотрансцендентне позначене) уподібнений мареву, що звабливо манить за собою, залишаючи повсюди лише сліди своєї відсутності.

Постструктуралістську концепцію культури як тексту можна охарактеризувати як концепцію теоретичного антигуманізму, що ґрунтується на визнанні психоаналітичних модусів мислення, насамперед тотальності несвідомого (несвідомого бажання, колективних несвідомих імпульсів, несвідомих мовних структур тощо). Концептуальна неспроможність цілісності суб’єкта мотивується визнанням тотального панування колективного несвідомого, в лоно якого потрапляє екзистенція індивідуальної свідомості. Наприклад, М. Фуко запровадив поняття «історичне несвідоме», що позначає проблемне поле будь-якої історичної епохи. Панування цього історичного, тобто культурного несвідомого, тотально пронизує, розщеплює свідомі структури суб’єкта.

Важливою ознакою постструктуралізму стала де- конструктивістська практикафілософський аналітичний критицизм, що мав на меті зсунути традиційні моделі і привести їх у стан рухливого досвіду, відкритого в майбутнє.

Деконструкція сприяла визнанню маргінальності, маргінальних дискурсів. На противагу панівним дискурсам (соціальним, історичним і т. д., що репрезентують культурний канон), утверджуються дискурси, що підривають авторитетність влади. Російський дослідник постструктуралізму І. Ільїн зазначав: «Починаючи з постструктуралізму, маргінальність перетворилася на вже усвідомлену і теоретичну рефлексію, набувши статусу центральної ідеї, що виражає дух свого часу»1. Кожна маргінальність, одержима власним бажанням, за «шизофренічним» проектом, сама стає «центром сили» і веде боротьбу з цілісністю. Тому архетип сатани стає одним з провідних; на нього орієнтуються пост- структуралісти та постмодерністи.

Постмодерний поворот у культурі визначила її фемінізація. Від початку психоаналіз та аналітична психологія заклали різні модуси розуміння процесу фемінізації культури: антифеміністичний фройдизм стримував силу цього процесу, аналітична психологія сприяла йому. Становлення постфройдизму як текстуальне пізнання феномену несвідомого працює на розгортання

1Ильин И. Постмодернизм от истоков до конца столетия: эво

люция научного мифа.М., 1998.С. 22.

                                                                                                                            317

феміністичної деконструкції, яка активно втручається у процес моделювання постмодерного, постпатріархального світу.

На зміну класичній філософії свідомості прийшла філософія мови, яка прагнула позбутися логоцентричної та фоноцентричної репресії, відновити мовну тілесність, матеріальність, гетерогенність. З поняттям нелогоцентричної мови пов’язане моделювання постмодерного світу, де не існує верховного суверенітету розуму (свідомості).

Роботу з текстами спрямовують не на пошуки смислу, а на сферу позначення, що виявляє механізми творення смислу. Постструктуралістське «знання» репрезентують як «проблемне поле», напружений, діалогічний простір, де розігруються без надії на перемогу найрізноманітніші концепції; динамічне «знання» заперечує статичність класичного знання як системи встановлених істин, провідних принципів і положень тощо.

Постструктуралістське розуміння феномену тексту як упорядкованої структури та аструктурної нескінченності поєднало філософію, психоаналіз, лінгвістику та літературу. Проникнення у смисловий об’єм твору, у процес позначування (механізми смислопородження) пов’язане з «виробництвом» рухливої структурації тексту. Художні прийоми запозичуються для нової антиметодології та моделювання аналітичних текстів, що протиставляються традиційним логоцентричним теоріям. Так, дотеп, іронія та гра мають повернути світу культури споконвічну хаотичність. Недаремно Шлегель у своїй естетиці назвав іронію «ясною свідомістю вічної рухливості, безмежно повного хаосу». Все це дає підстави стверджувати, що постструктуралістське і постмодерністське вивчення тексту як смислового рознесення, вияву множинності й незавершеності смислів формувало концепцію постнаукового мислення як «середнього шляху» між конкретністю (тілесністю) літератури та абстрактністю науки.

Запитання. Завдання

  1.  Яким чином постструктуралістське введення психоаналітичних реальностей (сексуальності, бажання, тіла) розхитує мовний логоцен- тризм?
  2.  Які феміністичні ідеї можуть сприяти перетворенню феміністичного дискурсу на форму тоталітарної ідеологічності?

318

Психоаналіз і літературознавство

  1.  Проаналізуйте деконструкцію лаканівської моделі фалолого- центризму Ж. Деррідою.
  2.  Опрацюйте тему «Постмодернізм у світовій літературі». Проаналізуйте постмодерністську концепцію роману У. Еко «Ім’я троянди».
  3.  Поміркуйте над постструктуралістською концепцією реабілітації матеріальності, тілесності мови (письма) як проекту подолання патріархального статусу логоцентричної мови.
  4.  Визначте основні психоаналітичні та філософські ідеї, що сприяли фемінізації постмодерної культури.
  5.  Проведіть дослідження «Ф. Ніцше і постмодерна концепція літератури». Простежте за відродженням ідей Ніцше у з’язку з філософією нової тілесності, концепцією матеріальності, фемінності літературної мови.
  6.  Прочитайте статтю С. Квіта «В межах, поза межами і на межі». Поміркуйте над правомірністю висловлених у ній положень: 1) постмодернізм постулює не свободу вибору, а свободу не мати жодної точки зору; 2) постмодернізм ідеологічно споріднений зі сталінізмом, оскільки обидва заперечили модернізм, його принципи суверенітету і визначеності; 3) постмодернізм руйнує українську культуру, що є романтичною за своєю природою.
  7.  Порівняйте постмодерністську концепцію творчої особистості (творча особистість через художню репрезентацію набуває літературної умовності і не може претендувати на реальність будь-якої індивідуальної свідомості) з юнгівською концепцією творчої особистості,
  8.  Проведіть гендерно-психоаналітичне дослідження тексту Леопольда фон Захер-Мазоха «Венера в хутрі». Проаналізуйте деконструкцію патріархальної структури сексуальності, запропоновану головним героєм, і провал цього «матріархального» проекту у психологічній історії «“мазохістставсадистом.
  9.  Візьміть для студії текст Ю. Андруховича і текст Є. Пашковського. Порівняйте «карнавальну» модель творчої самореалізації (Ю. Андрухович), що розбудовується за принципом насолоди, з «трагедійною» моделлю (Є. Пашковський), що розбудовується за принципом уникнення насолоди.

Література

Барт Р. Від твору до тексту. // Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / За ред. М. Зубрицької.Львів, 1996.

Блум Г. Фрейд: шекспірівське прочитання. // Левчук Л. Західноєвропейська естетика XX ст. —К., 1997.

Гомілко О. Метафізика тілесності. Концепт тіла у філософському дискурсі.К2001.

Тендер і культура. Збірник статей.К., 2001.

Деррида Ж. Письмо и различие. М., 2000.

                                                                                             319

Еко У., Рорті Р., Куллер Д., Брук-Ровз К. Інтерпретація і надінтерп- ретація. // Еко У. Маятник Фуко... —Львів, 1998.

Жеребкина И. Феминизм и психоанализ. // Введение в гендерные исследования. Часть I. / Под ред И. Жеребкиной.Харьков, СПб, 2001.

Жеребкина И. Феминистская литературная критика. // Введение в гендерные исследования. Часть I. / Под ред И. Жеребкиной.Харьков, СПб, 2001.

Жеребкина И. «Прочти мое желание...». Постмодернизм, психоанализ, феминизм.М., 2000.

Ильин И. Постмодернизм от истоков до конца столетия. Эволюция научного мифа.М., 1998.

Квіт С. В межах, поза межами і на межі. K., 1999.

Левчук Л. Західноєвропейська естетика XX ст.K., 1997.

Маньковская Н. Эстетика постмодернизма.СПб, 2000.

Мілет Кейт. Сексуальна політика. Пер. з англ.K., 1998.

Постмодернизм. Энциклопедия.Минск, 2001.

Соболь О. М. Постмодерн і майбутнє філософії. K., 1997.

Французская семиотика: От структурализма к постструктурализму. Пер. с фр.М., 2000.

Фуко М. Історія сексуальності. Том 1. Жага пізнання. Пер. с фр.Харків, 1997.

Шовалтер Е. Феміністична критика у пущі. // Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / За ред. М. Зубрицької.Львів, 1996

Gunn D. Psychoanalysis and fiction: An exploitation of literary and psychoanalytic borders. Stanford etc., 1988.

Osinski Jutta. Einfьhrung in die Feministische Literaturwissenschaft. Berlin, 1998.

Toril Mol. Sexual textual Politics. Feminist literatury theory. London and New York, 1985.

7.

Психоаналіз та українське літературознавство

Предтечею нової культурної доби (модернізації української культури) є Іван Франко (18561916), який пов’язував функціональне призначення літератури з класичним уявленням про цілісність естетичного (чуттєвого) та духовного пізнання, а таємницю її виводив зі сфери несвідомого. Він одним із перших літературознавців відреагував на ранній дофройдівський психоаналіз як вивчення феномену несвідомого.

Нетрадиційні версії тлумачення формувались на рубежі XIX—XX ст. в українському літературному модернізмі під впливом фройдизму та марксизму. Однак ні психоаналітичне, ні соціологічне літературознавство не набули тоді статусу оригінальної школи, оскільки авангардні пошуки репресувалися «державницьким» догматичним літературознавством.

Новий інтерес до психоаналітичного літературознавства з’явився у 8090-хроках XX ст. Найяскравіше він виявився у феміністичній літературній критиці (С. Павличко, І. Жеребкіна та ін.). Запровадити пси- хоаналітику в сучасне літературознавство означало «олюднити» і проблематизувати (надати рухливості авангардного переосмислення) українське літературне середовище.

І. Франко і дофройдівська психоаналітика

Наприкінці XIX ст. в українській ситуації стало зрозуміло, що традиційні літературознавчі школи (культурно-історична, компаративістська, біографічна та ін.)

321

вичерпали себе, вони могли пояснити лише традиційну літературну практику, яка орієнтувалася на першозначущість об’єктивної (соціальної, національно-історичної, загальнокультурної) проблематики. Про це писав

І. Франко у праці «Уваги до вияснення і умотивуванняПлану викладів історії літератури руської”» (1894), вказуючи, зокрема, на обмеженість культурно-історичної школи: «Не твори, не їх автори і не психологія та техніка їх творчості є для цієї школи головною метою дослідів, але уловлення загальної фізіономії духовного життя епохи; твори, автори, переводчики, переписувачівсе тільки матеріали, документизвісно, більше або менше цінні в міру того, чи більше або менше повно, живо і вірно малюють дану епоху в її типових проявах духовного життя».

Франко активно розвивав літературну традицію, тому всі його праці пройняті духом часу, прагненням інтегрувати найновіші наукові пошуки, спрямувати їх у майбутнє. Про це свідчить його стаття «Із секретів поетичної творчості» (1898), що скеровує українське літературознавство до розгортання нового методу літературної критики на основі найновіших відкриттів у психології. На той час головні праці Фройда ще не були опубліковані, на них при вивченні художньої творчості не орієнтувалися. Але ідеї психоаналізу вже набували актуальності. Про це свідчить аналітичний пафос статті «Із секретів поетичної творчості»: утвердження того, що несвідомі психічні процеси значно впливають на художню творчість, а тому їх аналіз належить до основних питань літературної теорії.

Для модерних літературно-психологічних студій Франко окреслив такі проблеми:

  •  роль несвідомого і свідомості у процесі творчості;
  •  зв’язок поетичної вдачі з психічними аномаліямидушевними хворобами»);
  •  психологічні закони асоціації ідей та спеціальна поетична асоціація;
  •  зіставлення «сонної» і «поетичної» фантазії.

З’ясування цієї проблематики він вважав дуже важливим для пізнання психологічної таємниці творчості. Невдовзі вона була порушена у фройдівському психоаналізі. Франкове тлумачення відповідає духу аналітичної (глибинної) психології.

322

Роль несвідомого і свідомого у творчому процесі

Розглянувши питання в історичному аспекті, Франко дійшов висновку, що проблематворить поет свідомо чи несвідомоу давньому світі була особливо актуальною: істинна поезія, вважалося, тече з несвідомих джерел, а «поети творять несвідомо», тобто «виспівують не свої власні слова, не свої власні думки і образи, а тільки те, що їм піддає якась вища божа сила». На підтвердження зв’язку творчості з одержимістю, «непритомним станом» він наводив свідчення Рігведи, Зенд-Авести, біографічні історії Гомера, Есхіла, Овідія, посилався на античних мислителів, які процес творчості, що уподібнювався загарбанню людської душі демоном, пов’язували з божевіллям. Свої міркування він аргументував філософуванням Платона, який протиставляв поетичне натхнення «свідомій штуці», твердженням Демокріта, що без божевілля не було жодного великого поета. Звертання давніх поетів до музи, Аполлона з проханням наслати на них поетичне божевілля, на думку Франка, не було «пустими риторичними фігурами». Тому він заперечував панівну до XVIII ст. арістотелеву тезу про поезію як свідому творчість, вважаючи її однобічною і фальшивою.

Повернення до розуміння поетичної творчості як «божевільства», «божого наслання» розпочалося, на думку Франка, наприкінці XVIII ст. з формуванням так званої романтичної школи в літературі. Саме поетів-романтиків він називав «die Entdecker des UnbewuЯten» (винахідниками несвідомого), одночасно стверджуючи, що визнання несвідомого елементу, який відіграє головну роль у такій психологічній діяльності, як творчість, «належить до досить нового наукового надбання» . Посилаючись на філософію нового часу, зокрема на «ідеалістів-песимістів» Шопенгауера та Гартмана, які «несвідоме» зробили важливим елементом буття, а також на найновіші дослідження у психології, Франко підійшов до проблеми психологічної інтерпретації художньої творчості, узявши за основу найновішу працю свого сучасника, німецького психолога Макса Дессуара «Das Doppel Ich» («Подвійне Я»). Аналіз цієї праці разом з аналізом європейської «фізіологічної психології» переконав його, що під кінець XIX ст. визнання подвійної психічної системи «свідомепідсвідоме» проникає в літературознавство.

323

Отже, в обґрунтуванні психологічних секретів творчості Франко виходив із поняття «подвійна свідомість», витлумаченого Дессуаром, який розглядав людську психіку як систему двох основних сил, означивши їх Oberwubtsein і Unterbewubtsein (у перекладі Франка —«верхня» І «НИЖНЯ» свідомості). Ці поняття певною мірою відповідають визначенню свідомого і несвідомого у класичному психоаналізі Фройда та аналітичній психології Юнга. Адже в термінології Дессуара, на яку посилається Франко, верхня свідомістьте, що на рівні традиційного уявлення тлумачать як свідомість, нижня свідомістьте, що міститься під свідомістю, «глибока верства психічного життя», що перебуває в тіні. Франко так характеризував особливості глибинної психічної структури: «Найбільша часть того, що чоловік зазнав в житті, найбільша часть усіх тих сугестій, які називаємо вихованням і в яких чоловік вбирає в себе здобутки многотисячлітньої культурної праці всего людського роду, перейшовши через ясну верству верхньої свідомості, помалу темніє, щезає з поверхні, тоне в глибокій криниці нашої душі і лежить там погребана, як золото в підземних жилах. Та й там, хоч неприступне для нашої свідомості, все те добро не перестає жити, раз у раз сильно впливає на наші суди, на нашу діяльність і кермує нею не раз далеко сильніше від усіх контраргументів нашого розуму»1.

Франко метафорично подав власне розуміння основного психологічного закону як «великого закону непропащої сили»: «що раз напечатано в комірках нашої мізкової матерії, се залишиться нам на ціле життя, тільки що не все те може чоловік після своєї вподоби мати на свої послуги, а не раз треба якихось особливих обставин, щоби давно затерті враження прикликати знов до життя»2. Його аналітичну увагу привертали різні психічні ситуації, коли елементи «нижньої» свідомості можуть випливти «наверх». Для цього, стверджував він, необхідно, щоб «верства верхньої свідомості» щезла «чи то хвилево» (очевидно, під час творчого натхнення), чи у сні, чи назавжди в тяжкій психічній хворобі. Водночас він вважав великим даром таку психічну систему, за якої весь людський досвід не пропадає, а, не маючи

1Франко І. Із секретів поетичної творчості. // Франко І. Кра

са і секрети творчості.К., 1980.С. 349.

2Там само.С. 350.

324

змоги поміститися у сфері свідомості, зникає (небезслідно) за її порогом, даючи людині можливість повноцінно існувати. Адсорбційна (поглинаюча) сила «нижньої» свідомості має важливе значення, оскільки саме «нижня» свідомість стає «величезним, невичерпним магазином думок і почувань», який за певних обставин може відчинити свої «засіки» і видати скарби, про які її володар навіть не мав уяви. Поети і є тими щасливими людьми, «котрі мають здібність видобувати ті глибоко заховані скарби своєї душі». Твердження Франка про поетів як про «копачів захованих скарбів» аналогічне концепції глибинної психології як археології, що проводить «розкопки душі».

Психологічний механізм творчої активності Франко пояснював через пасивну роль свідомого: поети «видобувають» заховані у глибинах своїх душ скарби «не зовсім активно, не зусиллям свобідної, автономної волі». Вдаючись до конкретних творів, він акцентував на такому психічному станідушевному зворушенні»), який стає поштовхом знизу, що підносить так звані скарби до «світлої свідомості». Аж по тій психологічній бурі починає автоматично продукувати нижня свідомість, завдяки чому думки і вірші самі собою течуть «могучими хвилями», а верхній свідомості нічого не залишається, як те все переписувати. На аналіз цього процесу він скеровував увагу літературної критики: «Пізнання сеї важної ролі несвідомого, а властиво «нижньої свідомості» в поетичній творчості є вельми важне не тільки для психолога, але також для літературного критика. Психолог на підставі сего факту мусить поетичну вдачу признати окремим психічним типом. Нам байдуже, чи він разом з Ломброзо назве сей тип хворобливим, чи по давній термінології геніальним; для науки важне пізнання його основної прикмети: еруптивності його нижньої свідомості, т. є. її здібностічас від часу піднімати цілі комплекси давно погребаних вражень і споминів, покомбінованих, не раз також несвідомо, одні з одними, на денне світло верхньої свідомості. А літературний критик, власне, в тій перевазі несвідомого при творчім процесі має певний критерій до оцінки, за якими творами стоїть правдивий поетичний талант, а де є холодне, розумове, свідоме складання, гола техніка, дилетантизм»1.

1Франко І. Із секретів поетичної творчості...С. 354.

325

Отже, надаючи важливого значення несвідомому, Франко вважав, що саме справжні, вроджені поети виросли з цього психічного джерела, і лише на їх творах можна студіювати секрети творчості. Це, однак, не означало, що він недооцінював функцію свідомості. Навпаки, художній твір вважав вираженням психічної цілісності, єдності двох процесів (свідомого і несвідомого); це наближає його розуміння до синтезуючої юнгівської теорії: «Певна річ, зміст і композиція поетичного твору, його, так сказати, скелет, у значній мірі мусять бути ділом розуму, обдумані, розважені і розмірені, і де сього нема, там і найгеніальніше виконання деталів не окупить браку цілості. Повна гармонія сеї еруптивної сили вітхнення з холодною силою розумового обміркування показується у найбільших велетнів людського слова, таких, як Гомер, Софокл, Шекспір, Гете і небагато інших»1.

Особлива поетична асоціація ідей. «Сонна» і «поетична» фантазії

Як відомо, психоаналіз звернув особливу увагу на психічні процеси асоціювання. Франко був глибоко обізнаний із загальними законами асоціативного мислення, які дослідила тогочасна психологія. Безпосередньо вплинула на його позицію німецькомовна психологічна школа. Відштовхуючись від західноєвропейських психологічних досліджень, він порушив естетично-психологічну проблему про визнання особливої поетичної асоціації ідей, у пізнанні якої «лежить ключ до зрозуміння маси індивідуальних прикмет різних поетів, різних шкіл і стилів поетичних...»2. Простежуючи протилежні види асоціювання ідей на конкретних поетичних творах (натуральний, що поєднує родинні предмети, та ненатуральний, що має вивести уяву із звичайного асоціативного ряду в незвичайний та протилежний), він привертав увагу до спонтанності асоціювання шляхом зіставлення «поетичної» фантазії з так званою «сонною» фантазією: «Порівняння поетичної фантазії з сонними привидами, а в дальшій лінії з галюцинаціями, тобто з привидами наявні, не є пуста забавка. Се явища

1Франко І. Із секретів поетичної творчості...С. 354.

2Там само.С. 355.

326

одної категорії. Творячи свої постаті, поет в значній мірі чинить те саме, що природа, викликаючи в людській нервовій системі сонні візії та галюцинації. Значить, кожний чоловік у сні або в горячці є до певної міри поет; студіюючи психологію сонних візій та галюцинацій, ми будемо мати важні причинки до пізнання поетичної фантазії і поетичної творчості»1. Коли Франко відсилав читача «до багатої літератури про сни», Фройд ще не оприлюднив своїх тлумачень сновидінь. Тому, крім власних спостережень, аргументом для нього було те, що в давньому світі снам, як і поезії, надавали «віщого значення», вважали їх «божеським насланням». При цьому він вдавався до досвіду давньогрецьких філософів і лікарів, які серйозно тлумачили сновидіння; до останніх набутків психології, що наближалися до визнання сновидної творчості в пізнанні людини (праці Шернера, Маурі, дю Преля). Отже, Франко робив узагальнення у контексті найновіших психологічних досліджень, ставлячи питання про подібність «сонної» фантазії до «поетичної» на основі несвідомого спонтанного образотво- рення.

Для «сонної» фантазії, зазначав він, відкриті всі таємні схованки нашої «нижньої свідомості», усіма цими скарбами вона володіє безмежно і всевладно, а завдяки слабкому контролю свідомості над нею виникає легкість асоціювання, що має наслідком створення найнесподіваніших образів: «В тім панованні над сферою нашої нижньої свідомості і в тій легкості комбінування лежить увесь секрет сили і багатства нашої сонної фантазії, та тут же лежить також увесь секрет сили і багатства поетичної фантазії»2. Визнаючи символічність снів, їх віще і пророче значення, Франко вважав символізування однією з найхарактерніших рис поетичної фантазії. Порівняння «поетичної» фантазії з фантазією «сонною» підтверджує висловлену ним думку про те, що творчість є природним, органічним процесом і що, вслухаючись у цю «природність», можна збагнути геніальність, відрізнити істинну творчість від ремісництва, імітації творчості.

Проблематика, яку порушив Франко, дошукуючись найновішого наукового осмислення творчості, відкри

1Франко І. Із секретів поетичної творчості...С. 363.

2Там само.С. 368.

327

вала шлях українському літературознавству до модерного світу. Багато його сучасників зацікавились аналізом феномену несвідомого. Та оскільки психологічний аналіз мав намір розсекретити приховане, він міг обернутися небажаним вторгненням в інтимну сферу митця. Очевидно, ймовірна свобода літературно-психологічних інтерпретацій зумовила настороженість Лесі Українки щодо цього методу. Вона називала його «інквізицією літературною», засуджуючи в листі до О. Маковея від 19 вересня 1893 року модерне «виставляння особи автора на позорище»: «Я все таки думаю, що всяка людина має право боронити свою душу й серце, щоб не вривались туди силоміць чужі люди, немов у свою хату, принаймі поки живе господар тієї хати. Може, кому й гарною здається та хата зверху, але ж то ще не дає права споглядачеві вриватись до хати в середину і цінувати та оглядати все, що в ній є, без дозволу господаря. Нехай уже, як господар умре і хата його піде на громадську власність, тоді нехай уже йдуть і цінують все, що від нього зосталось, бо мертвий не встане боронити скарбів своїх»1. Коли Леся Українка писала ці рядки, Європа вже стояла на порозі психоаналітичної реформи. Франко відчував й усвідомлював це. А тому завдання і метод нової літературної критики він розглядав крізь призму визначальної суб’єктивності, конструктивного шляху поєднання естетики з модерними відкриттями у психології: «Літературна критика мусить бути, по нашій думці, поперед усього естетична, значить, входить в обсяг психології і мусить послугуватися тими методами наукового досліду, якими послугується сучасна психологія. ...Адже ж естетика є властиво наука про почування, спеціально про відчування артистичної краси,значить, є частиною психології. А в такім разі основана на ній критика мусить бути психологічною, і, тільки бувши такою, може користуватися й тими науковими методами досліду, які виробила сучасна психологія,значить може зробитися вповні науковою, спосібною до дійсного розвою, а не залежною від капризів та моди»2.

1Косач-Кривинюк Ольга. Леся Українка: Хронологія життя і творчости.Нью-Йорк, 1970.С. 209.

2Франко І. Із секретів поетичної творчості. // Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Т. 31.К., 1981.С. 53.

328

Зародження психоаналітичного літературознавства в українській ситуації на початку XX ст.

На початку XX ст. західноукраїнське літературознавство, що відчувало на собі вплив Франка, активно реагувало на психоаналітичні студії. Одним із перших відгукнувся на розгортання фройдівського психоаналізу львівський учений-психолог Степан Балей (1885—), який у своїх статтях використовував фройдівські ідеїНовий ідеалізм Айкена», «Про поняття психологічної основи почування», «Про різницю між почуваннями осудними і представними», «Поняття етичного добра і зла в сучасній філософії»). Для психоаналітичних українських літературних студій цікавим є його дослідження «З психології творчості Шевченка» (1916). Психоаналітичний метод всупереч традиційному об’єктивізмународницьким чи суспільницьким переживанням») приваблював дослідника своєю увагою до суб’єктивної сфери, психіки творця. Праця Балея акумулює в собі загальні положення психоаналітичної теорії, зважаючи і на розкол у психоаналітичній школівідхід Юнга та Адлера від фройдизму. Психоаналітичні концепції Фройда, Юнга, Адлера, на думку Балея, мають спільне ядровизнання того, що основою психічного розвитку людини є переживання дитячого віку. Цілком слушною він визнав тезу про несвідоме як джерело художньої творчості, коли твір є продуктом психічної енергії, зібраної під порогом свідомості і спраглої реалізації. Однак Балей критично ставився до психоаналітичного пансексуалізму. Так, фройдівське тлумачення сексуальності він замінив терміном «еротична потреба». Обережним він був щодо застосування психоаналітичного методу до мистецтва загалом: «Ми вправі не хочемо станути тут на точці зору психоаналізи і признавати без застережень стійкість її теорії і методу її розсліду. Все таки здається нам, що приміненнє загального способу психоаналітичного розсліду до аналізи артистичної творчости, а саме стремліннє іти як найдальше в глибину душі творця від його творів і відтак знову шукати дороги, що веде звідтам до сих творівможе кинути в дечім нове світло на творця і творчість»1.

1Балей С. З психольогії творчости Шевченка. // История психоанализа в Украине.Харьков, 1996.С. 141.

329

Свій аналіз Балей розпочав з огляду інфантильної еротики: інфантилізм Шевченка поетично представлений в уявному перенесенні «свого любовного щастя» «в дитячі літа», в еротичні почування до матері. Поезія «Мені тринадцятий минало» була витлумачена як така, що фіксує перенос почуттів хлопчика до дівчини, яка, потішаючи зажуреного і обтираючи йому сльози, нагадує матір1. Інфантилізм Шевченка поставлений у контекст інфантильної психології геніальних особистостей (такий тип інфантилізму, зазначав Балей, є у почуваннях багатьох геніїв і тісно пов’язаний з еротикою2). Пасивна любовна ситуція, в якій озвучено «немужеський» «дитинячий» компонент, є вихідною для аналізу творчості (розділ «Фемінізм Шевченка»).

Психоаналітичне дослідження Балея акцентує увагу на самоідентифікації Шевченка з жіночими образами, а власне з образом матері-покритки (факт цієї самоідентифікації названо «фемінізмом»). Простеживши шлях від «грішного» образу матері-покритки до образу святої покриткиМадонни, Балей дійшов висновку, що Шевченко в такій репрезентації інтерпретував власну психічну ситуацію (через «осквернення божого образу», де образ жінки-покритки постає найдосконалішим символом цього осквернення). Якщо взяти до уваги і те, що паралельно згадано розвідку Фройда про Леонардо да Вінчі, то цілком очевидно, що Балей, ідучи за логікою фройдівського психоаналізу, прийшов би до пояснення психології Шевченка через латентну гомосексуальнїсть. Однак на такий психоаналітичний крок він не наважився. Мала рацію С. Павличко, зазначивши з цього приводу: «Головне для Фройда питання сексуального життя заторкнуте львівским ученим досить обережно. Очевидно, він боїться образити ніжні нерви галицької інтелігенції»3. Однак «дрібка нерозв’язаної тайни», не- доведення фройдівського психоаналізу до логічного кінця, отже, зупинення його в небезпечному для українського читача місці, мало й інший смисл: обережність Балея свідчила про обмеженість психоаналізу. Привабливість фройдизму унеможливлювала його критику, бо

           1 Див.: Балей С. З психольогії творчости Шевченка...С. 159.

2Див.: Там само.

3Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі.К1999.С. 150.

330

це могло б не допустити психоаналіз в українську культуру, а його «фізіологічна» непривабливість унеможливлювала конкретні аналітичні висновки. Цілком логічно, що Балей поставився до фройдівського психоаналізу вибірково. Порівнюючи загадковий усміх Мони Лізи Лeонардо да Вінчі з психічною глибиною «жіночого» Шевченкового образу, Балей зупинив аналіз на нерозв’язаності таємниці, на неможливості однозначно витлумачити її: «І може добре, що так воно є. Бо найглибші твори людської душі завсігди є символами, які допускають велику скількість розумінь і пояснень, одначе не дадуть ся вичерпати ними до дна»1. Отже, вдавшись до самодостатності художнього смислу, Балей ухилився від сексуального радикалізму фройдівського психоаналізу.

Значно пізніше інший львівський учений Я. Ярема провів подібне дослідження —«Дитячі переживання і творчість Шевченка. Зі становища психоаналізи» (1932). В основу його було покладено тезу про те, що дитячі переживання є «важливими несвідомими детермінантами свідомого життя людини», маніфестуються у снах, фантазіях і творчості. «Психоаналітичні студії, що торкаються творчості великих талантів... цілком переконуюче з’ясовують та доказують нам велике значіння дитячих років для розвитку творчости й індивідуальносте в неодної талановитої людини.зазначав Ярема.Несвідомі сили інфантильного походження можуть ...стати добродійними геніями в людині, що спричиняють найвищі мистецькі чи релігійні об’явлення, то чорними демонами, які руйнують спокій і здоровля душі...»2. «Тіні давно минулого дитинства», несвідома регресія до болючих інфантильних спогадів залишають, на його думку, «глибокі сліди в психіці і творчості Шевченка». Ярема, так само обережно, як і Балей, висловив думку про те, що «сексуальний ерос» поета пов’язаний із «фіксацією матері» і є причиною його самотнього життя та надзвичайної сили патріотизму.

У 1926 р. вийшло друком дослідження одеського психоаналітика А. Халецького «Психоаналіз особистості і творчості Шевченка», зосереджене на ситуації «інтроверзії»: невитрачені в дитинстві лібідні прив’язаності (лібідо хлопчика-сироти, зафіксоване на матері)

1 Балей С. З психольогії творчости Шевченка...С. 178.

2Ярема Я. Дитячі переживання і творчість Шевченка. Зі становища психоаналізи.Львів, 1933.-С. 5.

331

конденсують велику кількість сексуальної енергії, а відірваність лібідо від любовного об’єкта зумовлює повернення сексуальної енергії на позицію суб’єкта. Втіленням цієї енергії постає творчість, завдяки якій митець символічно виражає своє любовне бажання. На думку Халецького, Шевченко все життя мав велику потребу в любові1. Любовна потреба через драматичні обставини дитинства набула мазохістського відтінку: «Любов без страждання у Шевченка немислима, і завжди страждання супроводжуються сльозами»2. Тут знову звернено увагу на жіночу самоідентифікацію поета, на репрезентовану в його творчості «мазохістську» психологію. Халецький, спираючись на ідеї фройдівського психоаналізу, стверджував, що всі свої головні комплекси (едіпів комплекс, комплекс неповноцінності тощо) Шевченко переніс у творчість, а відповідно до своєї психобіогра- фічної події (мається на увазі образа на батька, який після смерті матері одружився, травмуючи своїх дітей) створив «огидні образи батьків розпусних, похітливих, мстивих та егоїстичних, і не дав в протилежність цьому образу доброго батька», власну ідентифікацію пов’язавши з «можливістю злитися знову зі своєю матір’ю, любити прекрасних дівчат, проявляти себе у відношенні до них їх спасителем». На цій основі й відбулася, на думку Халецького, психічна трансформація поета: перетворення у процесі творчості вітальної слабкості, «почуття власної малоцінності» на незвичайну силу індивідуального та національного самоствердження3. Отже, жіноча само ідентифікація  Шевченка була головною провокацією до психоаналітичних студій. Недаремно порушену на початку століття проблему продовжують осмислювати в сучасних дослідженнях4.

У 1927 р. вийшла аналітична розвідка «Іван Левицький-Нечуй (Спроба психоаналізи творчостиписьменника-модерніста В. Підмогильного, який велику увагу

1Див.: Халецкий А. М. Психоанализ личности и творчества Шевченко.// История психоанализа в Украине.Харьков, 1996.С. 232.

2Там само.С. 236.

3Див.: Там само.С. 238.

4Див.: Грабович Г. Шевченко як міфотворець. —К., 1991; Зборовська Н. Тарас Шевченко у «жіночих» студіях // Зборойська Н., Ільницька М. Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків. —Львів, 2000.С. 39—; Моклиця М. Покритка у творчості Шевченка (Психоаналітична інтерпретація) // Слово і час.. —№ 3.С. 24та ін.

332

приділяв аналізу сексуальності у власній творчості. Передусім цікавою є його оцінка сприймання психоаналізу в Україні у перші десятиліття XX ст. Він зауважував, що психоаналітичне знання ще мало поширене. Те, що ім’я Фройда всі знають і здебільшого сприймають негативно, не свідчить про обізнаність із його наукою. Часто виявляють глибоке нерозуміння психоаналізу і ті, які іноді виступають з його оцінкою на сторінках преси. Це можна пояснити тільки незнанням речі або безоглядною упередженістю до неї, якщо й не поєднанням обох цих засобів. І коли незнання не можна ніколи виправдати, то упередження проти психоаналізу так глибоко сягає в людську психіку, що його до певної міри можна назвати природним. «Бо психоаналізе єсть «аналіза глибин», болюче викриття всього схованого в темряві джерел людського єства. І те, що вона появляє перед очі, здається, на перший погляд, таким гидким, страшним і негідним людини, що перша реакція на її твердження рідко коли не буває гостронегативна»1.

Психоаналітичний метод В. Підмогильний характеризував, дотримуючись такого його положення: «в психічному житті людини немає ні випадковостей, ні дрібниць». Завданням психоаналізу, в його розумінні, є «викрити ті несвідомі джерела, що живлять артиста і дають йому перший імпульс до творчости, визначити походження його хисту, установити, яке несвідоме своє бажання, яку свою несвідому фантазію здійснює артист в образах художнього твору» . На відміну від Балея, який вибірково і обережно застосовував фройдівські концепції, В. Підмогильний репрезентував себе як переконаний фройдист. Розгадкою «внутрішнього сфінкса» Нечуя-Левицького він однозначно вважав «Едіп-комплекс»: «Як лікар насамперед кладе руку на пульс, так скеровуємо всю свою увагу на Едіп-комплекс письменника... В ньомуі тільки в ньому ми повинні шукати тих імпульсів, що зумовили як саму його творчість (сублімація витисненого libido), так і її напрямок»3. Неподоланий едіпів комплекс, що призвів до «міцної фіксації на матері й нахилів до ідентифікації з нею (гомосексуальні нахили, є для В. Підмогильного основним

1В. Підмогильний. Іван Левицький-Нечуй. Спроба психоаналізи творчости. // История психоанализа в У крайнє.Харьков, 1996.С. 280.

2Там само.С. 281.

3Там само.С. 283.

333

поясненням того, що І. Нечуй-Левицький став невротичною особистістю, українським «старосвітським» письменником та ортодоксальним патріотом. Акцентуючи на «низьких», «тілесних» аспектах його особистості, прямолінійно переніс у його психологію положення Фройда не лише про едіпів комплекс, а й про інфантильну сексуальність у формі аналеротизму (рання стадія становлення сексуальності, на якій сексуальний потяг фіксується на анусі). Едіпів комплекс та аналеротизм Підмогильний використовував як аргументи для пояснення гомосексуальних нахилів Нечуя-Левицького. Однак зроблено це досить схематично і недоказово, оскільки не було вивчено психології письменника ні за художніми творами, ні за матеріалами біографії, а всі висновки ґрунтувалися лише на біографічній розвідці С. Єфремова. Надто епатажно й поверхово використано психоаналітичний інструментарій. Авангардизм цієї психоаналітичної студії яскраво продемонстрував обмеженість ортодоксального психоаналітичного підходу. Недаремно сам В. Підмогильний засумнівався в доцільності використання психоаналізу щодо творчості живого письменника: «аналізувати живогонебезпечна й жорстока річ1.

Психоаналітичний дискурс в Україні, спровокований першими літературними розвідками, набував дискусійного характеру. Спочатку критичному прочитанню було піддано статтю В. Підмогильного. На її вразливих місцях зосередив увагу Євген Перлін у праці «Знов про фройдизм та мистецтво» (1927), виявивши: 1) порушення головного правила психоаналізу, за яким матеріал слід черпати з першоджерела, а Підмогильний скористався працею С. Єфремова; 2) неаргументоване намагання встановити прямолінійний зв’язок творчості Нечуя-Левицького з його едіповим комплексом: творчість будь-якого чоловіка-письменника можна пов’язати з еротичною прихильністю до матері. «Треба було б якось пояснити,зазначав Перлін,як саме один комплекс викликає творчість митців, що так відрізняються розмірами та якістю дарування. В противному разі т. Підмогильний заслуговує того, щоб йому закинути абстрагованість, схематичність, неточність статті»2; 3) зосередження лише на внутріпсихічних причинах,

1Підмогильний В. Іван Нечуй-Левицький. Спроба психоана- лізи творчості...С. 280.

2Перлін Є. Знов про фройдизм та мистецтво. // История пси- хоанализа в Украине.Харьков, 1996.С. 277.

334

яких недостатньо для пояснення усіх виявів вдачі письменника. Загалом психоаналітику Перлін вважав надто однобічною, суб’єктивістською, якій для повноти не вистачає об’єктивного (соціологічного) підходу. Так, зокрема, ворожі почуття Нечуя-Левицького до російського письменництва варто пояснювати «не тільки наявністю Едіпового комплексу, а також певними соціяльними впливами»1.

Статті Перліна «Фройдизм і марксизм», «Знов про фройдизм та мистецтво» стосувалися можливості продуктивних відносин між психоаналізом і марксизмом. Це було свідченням того, що нові тенденції, які зароджувалися в критиці,фройдистська та марксистська (соціологічна) —спершу співіснували мирно. Адже фройдівські ідеї на той час активно проникали у психотерапію, в літературу, аналітичні дослідження. Як зауважувала С. Павличко, це було «пов’язано з симпатією до фройдизму Льва Троцького та деяких його прибічників. 1924 р. в харківському видавництві «Космос» з’являється російськомовна праця Георгія Маліса «Психоаналіз комунізму», яка стає психоаналітичним обґрунтуванням побудови комунізму. Вона була жорстоко розкритикована представниками ортодоксальної лінії марксизму. Шанс для розвитку марксофройдизму, який на.Заході з’явився тільки в 60-х роках (Еріх Фромм, Герберт Маркузе), був утрачений»2.

У другій половині 20-х років XX ст. почався наступ на психоаналіз як буржуазну науку. Тому перші спроби психоаналітичного літературознавства, як і перші продуктивні спроби поєднати марксизм і психоаналіз, залишилися невдалими. Противниками фройдизму стали ортодоксальні марксисти. З різкою критикою психоаналізу, який «замкнув мистецтво у сексуальну клітку», виступив Степан Гаєвський у статті «Фрайдизм у літературознавстві» (1926). Згодом критиці були піддані будь-які відступи від соціологічного методу. Гаєвський знайшов вади і в російській формальній школі. На основі вульгаризованого марксизму формувався панівний у радянській науці ідеологічний напрям дослідженнясоціалістичний реалізм»). Психоаналіз як роз-

1Перлін Є. Знов про фройдизм та мистецтво...О. 277.

2Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі...С. 256.

335

виток індивідуальної свідомості, осмислення себе і своєї ситуації у світі, позбавлення різноманітних ілюзій, фантазмів був несумісний з тоталітаризмом, що ґрунтувався на нехтуванні індивідуальністю, розгортанні громадянського інфантилізму.

Відзначаючи особливості вульгаризованого марксизму, Фройд зауважив, що теоретичний марксизм, розвинувшись у формі російського більшовизму, набув енергії, єдності та винятковості окремого світогляду і став подібним до того, що поборов. Він спирався на науку і техніку, проте встановив заборону мислити, не менш жорстоку, ніж релігійні заборони. «Критичне вивчення марксистської теорії заборонене, за сумніви в її правильності переслідують не менш люто, як колись переслідувала за єресі католицька церква. Замість Біблії і Корану тепер Марксові праці визнано за джерело одкровень, хоча вони аж ніяк не вільніші від суперечностей і неясних місць, ніж обидві давніші священні книги.

Попри те, що практичний марксизм немилосердно викорінив усі ідеалістичні системи та ілюзії, він сам перетворився на ілюзію, не менш сумнівну і безпідставну, ніж усі попередні»1.

Сучасна психоаналітична розмова про тоталітаризм означає передусім виявлення, за словами Павличко, «дискурсу неврозів, страхів, божевіль, які в різний час пережили різні діячі української культури», феномену українського страху, українських «людей зі страху». Матеріалом для такого проблемного поля можуть стати позначені невротичною тривожністю тексти початку, середини і кінця століття (Т. Осьмачки, М. Хвильового, П. Тичини, Р. Андріяшика, Г. Тютюнника, О. Ульяненка, Є. Пашковського та ін.).

Психоаналітичні студії у посттоталітарній Україні

Нова хвиля критичного інтересу до психоаналізу виникла в постсталінську добу, за лібералізації тоталітарного режиму. Однак стосувалося це не розвитку психоаналітичної теорії, а відмежування психології як радянської дисципліни від «буржуазного» психоаналізу. Фундатор української історико-психологічної науки

1Фройд 3. Лекція 35. Про світогляд...С. 652.

336

Володимир Роменець (1926—) оцінював фройдівську інтерпретаційну теорію як таку, що ігнорує об’єктивну (соціальну) реальність та зосереджується винятково на суб’єктивізмі (індивідуальних несвідомих конфліктах). Він зазначав, що складається враження, ніби психоаналіз має якийсь «каталог сексуальних символів», які в усі часи і для всіх народів залишаються незмінними, що «варто у спосіб снотлумачника знайти відповідні символи у творчості того або іншого художника, щоб на їхній основі відновити Едіпів комплекс, схильність до підглядання тощо. Виникає думка, ніби кожна людина в найскладніших і найважливіших формах її діяльності змушена тільки знову і знову переживати свою інфантильність. Таким чином, найвищі прояви творчості виявляються фіксованими на далекому минулому. За такою концепцією людина стає рабом свого раннього дитинства»1. Радикальне неприйняття психоаналізу було продиктовано також тоталітарною традицією: суспільною цінністю колективізму (соціальності людини), опозицією до індивідуалізму, що й заважало ставитися до нього з науковою серйозністю.

Лише на етапі розпаду радянського тоталітаризму виникла серйозна спроба інтегрувати фройдизм з літературознавчою наукою. Зацікавилась психоаналізом передусім феміністична літературна критика. Однією з перших у посттоталітарній Україні серйозно і проблематично зверталася до психоаналітики Соломія Павличко (1958—).

У книзі «Дискурс модернізму в українській літературі» (1997) вона запровадила в українську літературну теорію аналіз сексуальності, маргінальної сексуальної ідентичності, що було символічним викликом патріархальному канону. За об’єкт аналізу було взято контроверзійні (суперечливі, провокативні) тексти. Оскільки органічною рисою народницької патріархальної моделі була асексуальність, всупереч їй значущими моментами аналітики Павличко стала жіноча і чоловіча сексуальність. На противагу патріархальному канону на чолі модерністської епохи поставлено жіночі постатіО. Кобилянської та Лесі Українки. Аналіз листування двох письменниць розгортає міркування українського модерніста Ігоря Костецького про «небувалий ще в українській мові літературний факт кохання двох жі

1Роменедь В. А. Психологія творчості.К., 2001.С. 246.

337

нок»1. С. Павличко назвала текст листування втіленою у мові «лесбійською фантазією». У такий спосіб, за словами Т. Гундорової, вона «відкрила двері для розмови про дискурс жіночої сексуальності в українській літературі»2.

Аналіз літературного вираження чоловічої сексуальності з «очевидним гомосексуальним підтекстом» з’явився в дослідженні Павличко творчості Віктора Петрова-Домонтовича (1894—). Розглядаючи подані в його романах історії чоловіків, вона дійшла висновку, що всі вони «оповідають про кризу традиційної маскулінності». В історії українського модернізму, на її думку, «Петров виявився першим (і поки останнім) серед чоловіків, хто, хоч і в замаскованому вигляді, поставив в українському контексті питання любові двох чоловіків»3. Попри художню майстерність (роман «Доктор Серафікус») вона віднайшла у Петрова-Домонтовича вияв наукового інтересу до гомосексуальної проблеми у праці «Особа Сковороди». Згодом аналіз чоловічої нетипової сексуальності дослідниця продовжила в аналізі біографії і творчості всесвітньо відомого вченого-сходознавця, поета і прозаїка Агатангела Кримського (1871—).

Психоаналітичне тлумачення творчості Кримського

Про послідовну зацікавленість психоаналізом свідчить остання книга Павличко «Націоналізм, сексуальність, орієнталізм. Складний світ Агатангела Кримського» (2000). Якщо раніше вона позначала різні місця, придатні для психоаналітичних досліджень, то цього разу «розкопки» зроблені в одному місці. Психопатичний компонент як плідний формотворчий нерв прози Кримського було розглянуто в попередніх дослідженнях українського модернізму, оскільки естетичний прояв невротичності є характерною ознакою модернізму. «У багатьох літературах невроз перетворився на майже вимогу, необхідну рису модерності,зазначала Павличко.

1Костецький І. Стефан Георге: особистість, доба, спадщина. // Кур’єр Кривбасу..Ч. 144.С. 121.

2Гундорова Т. Еетіпа теїапсЬоІіса...С. 48.

3Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. К., 1999.С. 226.

338

Неврозчастина декадансу, самої новітньої цивілізації. Особливо це стосується французької літератури, де на якийсь час «нервове» стало синонімом «естетичного»1. Проектуючи «невротичну» проблему в простір української літератури, вона знову підкреслила, що неврози тут, як правило, приховуються, не проглядаються так явно, як у західноєвропейських. Більшість невротичних митців не робить зі своєї слабості художньої прикмети, намагається контролювати її і, по можливості, приховувати. Неврозами, на її думку, були позначені життя і творчість Лесі Українки й Ольги Кобилян- ської, Франка й Коцюбинського; а «українські письменникибожеволілиз тих самих причин, що й їхні французькі колеги. Найбільшим патогенним фактором було суспільство, яке внеможливлювало вільну творчість митця, ставило його в рамки різноманітнихтабу. Убивчими були конвенції приватного життя. Хоча поза сумнівом і той факт, що масштаби неволі в українській літературі й самої української літератури перевершують усе на цей час відоме в Європі»2.

Невротичність, а власне кульмінаційна форма її проявубожевілля приваблювало Павличко тому, що воно є особливим знанням, яке дає змогу проникнути в глибини людської душі. Психічний конфлікт визнано головним стильовим і формотворчим фактором ранньої творчості Кримського: «Молодий автор цілком спонтанно виробив невротичний, іронічний стиль, переривчастий наратив і нарешті створив героя, цілком зануреного у свої переживання, почуття, думки та нерви. Герої Кримського, як і він сам,люди з надламаною, хворобливою психікою. їх роздирають пристрасті. Слабкі нерви спричиняють приступи неврозу чи істерії»3. Однак ця «невротична» творчість не проявилася в літературі повною мірою, а була пригнічена самим автором. Залучаючи психоаналіз, Павличко прагнула витягти на поверхню пригнічену невротичність, вдаючись до розгляду контроверзійних текстівпоетичної збірки «Пальмове гілля» та роману «Андрій Лаговський», які залишилися за межами українського літературного канону. О. Грушевський, однак, назвав Кримського одним

1Павличко С. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм. Складний світ Агатангела Кримського.К., 2000.С. 62.

2Там само.С. 63.

8Там само.С. 57.

339

із перших українських письменників, хто «обмалював докладно і рельєфно психіку нервовохворих людей».

Аналіз сексуальності Кримського зумовив висновок про його гомосексуальність, боротьба з якою викликала глибокий невроз. Проекцією цієї проблеми витлумачується герой роману «Андрій Лаговський»: «Герой Кримського має зректися себе, своїх бажань, свого права на свободу, і саме це зречення, а не контроверсійна сексуальність, стає причиною тяжкого неврозу як Кримського, так і Лаговського»1. Зречення власної сексуальності, тобто власної природи чуттєвості спричинило, на її думку, творчий провал Кримського. У цьому твердженні Павличко теж враховувала логіку психоаналізу, вважаючи сексуальну енергію джерелом творчості, пізнання в цілому: коли програє Ерос, програє і Логос. Прочитання через психоаналіз творчої незреалі- зованості Кримського дало змогу зробити висновок, що він міг стати в українській літературі таким письмени- ком, як Андре Жід у французькій. У них була навіть однакова пристрастьзображувати пробудження «неприродного» сексуального потягу. Однак якщо ця тема привела Жіда до переосмислення поняття «природа», усвідомлення того, «що не буваєприродногоінеприродногогріха», то Кримський «зациклюється на метафорінеприродності, потрапляє у власноруч розбудований лабіринт, з якого не може вибратися. Його боротьба на сексуальному рівні не минає марноз інтимної сфери (де немає свободи, є лише страх перед нетиповою сексуальністю) переходить на творчу і розгортається «на багатьох фронтах», перешкоджаючи цілісній самореалізації. Саме це спричинило зречення Кримським літературного покликання, як і непристойного тілесного бажання.

Для вмотивування негативної сексуалізації ранньої поезії Кримського Павличко віднайшла екстравагантний аргумент (йдеться «про фізіологічну, езотеричну потребу писати», про поезію як замінник еротичної насолоди) —шокуючу і малоромантичну, за її словами, ідентифікацію, згідно з якою поет ототожнюється з жінкою, а його поетичні актиз місячними.

Гіпотетичне пояснення Павличко творчої незреалі- зованості талановитої мистецької особистості Кримського вступає у конфлікт з теорією Фройда, якому бу-

1Павличко С. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм...С. 141.

340

ло адресовано цю іронію: «Ізцелібатом, аскетизмом, зреченням сексуальності вмирає літературне покликання, закінчується творчість. Ця творчість являла собою спробу самопояснення і автопсихотерапії. Сеанс завершено. Фройд був би задоволений: фатальні пристрасті поборено, роман дописано. Залишився хіба що заповіт, значно трагічніший за «Заповіт» Шевченка:

Без молитви шпурніть мого трупа...»1

Отже, Павличко, не маючи упередження щодо гомосексуалізму, не прийняла й психотерапевтичної концепції Фройдаприборкування світу природних інстинктів. Феміністична розкутість налаштовує на визнання права природної сексуальності на естетичне вираження. Її психоаналітиці притаманна радикальна звільнювальна позиція, тому порушуються раніше не названі в українських студіях проблеми: невротичні душевні розлади, божевілля, нетипова сексуальність тощо.

Шокуючим для традиційного мислення є також психоаналітичне пояснення фанатичного патріотизму Кримського, в родині якого не було українських коренів: «Ще одна тема: українство як форма неврозу, майже божевілля. Любов до українства в усіх випадках ненормальна, психопатична. Про свою не зовсім нормальну любов до України Кримський признавався Грінченкові:Ми маємо (надто на Сході) приклади, що містики цілком закохуються в свого Бога, наче в любку; оте саме було зо мною (тим більше що я маю трошки хору фантазію).Українамені навіть снилася. Я був тоді патріот до фанатизма... Але ні, ці слова дуже слабі, щоб виразити мої тодішні почування! Це було якесь містичне кохання.... ГеройPsychopathia nationalisтак само любить все українське до хворобливості. Українська пісня, почута на курському вокзалі, провокує у нього сльози і нервовий приступ. Власне патріотизм такого роду викликає скоріше співчуття, ніж симпатію чи розуміння»2.

Ідеологія, пов’язана з психоаналітичним тлумаченням Павличко творчості Кримського означала утвердження такої авангардної критики, яка руйнує канон, виносячи у центр дослідження маргінальні феномени: сексуальність, гомосексуальність, психопатію тощо.

1Павличко С. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм...С. 150.

2Там само.С. 58.

Психоаналіз та українське літературознавство

341

Психоаналітичний та психопатичний дискурс української літератури в дослідженні Павличко

У друге перероблене і доповнене видання «Дискурс модернізму в українській літературі» (1999) Павличко помістила розділ, що засвідчив особливу зацікавленість психоаналізом як складовою рефлексії загального модерністського моделювання світу (радикально дистанційованого від класичного типу осмислення). Розділ має провокативну назву «Ще один сюжет. Психопатичний/психоаналітичний дискурс як компонент української модерності». Йдеться передусім про розгортання невротичної психології в українській літературі. «Неврози, навіть божевілля, вперше з’явилися на сторінках українських літературних творів,зазначила Павличко.Божевільна людина, або, точніше, людина, яка стоїть на межі двох світів —“розумногоінерозумного” —не просто дедалі частіше привертає увагу письменників. Саме цей образ стає метафорою особистості нового модерного часу, а психоаналізспособом пізнання цієї особистості»1. Зосередившись на тісно пов’язаних способах моделювання модерного світупсихопатичному (художнє моделювання) та психоаналітичному (інтелектуальне моделювання), вона стверджувала, що невроз став феноменом культури порубіжжя: «невротичними спазмами» дихав сам час європейської культури на межі століть, що означало зміну світу, злам традиційних культурних моделей тощо. До психопатичної форми вираження (станів невротичної розтривоженості і психічних розладів) Павличко зараховувала передусім прозу Кримського, Кобилянської, драматургію Лесі Українки, збірку «Зів’яле листя» Франка тощо. Вона акцентувала на різних порушеннях психічних структур, що провокують пізнавальні акти. Так, в «Одержимій» Лесі Українки увагу було зосереджено на психотизації любовного почуття, що є жіночим втіленням фанатичного любовного бажання як потреби самопізнання: «Любов Міріям до Месії божевільна. Ця любов жертовна, навіть самовбивча, адже головна її метапринести себе в жертву, вмерти за коханого. Ця любов до нього є водночас зреченням від себе і ненавистю до себе. Почуття приреченості і бажання смерті Міріям ма

1Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі.К., 1999.С. 237.

342

ють пробудити духовно мертвих. Тому її божевілля не таке вже й божевільне, ірраціональне, скоріше воно має бути продовженням класичної традиції короля Ліра. Це одержимість людини, манія якої допомагає їй прозріти істину»1.

Якщо традиціоналіст Франко засуджував «істеричні» настрої молодих модерністів, то Павличко вивела цей маргінальний дискурс на поверхню нового осмислення, вважаючи, що невротичність є важливою ознакою модерного часу і тому потребує особливої уваги. Неабиякий її дослідницький інтерес викликала збірка «Зів’яле листя» як психобіографічний поетичний документ, що прислужився «до моди на неврози, а також до того, що самогубці, божевільні, причинні,люнатикизапанували в поезії зламу віків»2. Загалом Павличко покладала великі надії на «психопатичну» літературу та психоаналіз як способи пізнання, про що свідчить її стаття «Сто років без Фройда» (1998). У ній дослідниця виразила сподівання на психоаналітичну революцію в Україні на сучасному порубіжжі.

Ставлячись до психоаналітичної провокації як до способу підриву патріархального культурного канону, вона шкодувала, що Балей «уникнув глибинного, власне фройдівського розгляду проблеми сексуальностіголовного причинного поля всіх учинків та мотивів»3. Критично оцінено і дослідження Халецького, який також не завершив аналіз Шевченкової сексуальності: «Як психоаналітики-професіонали вони обоє добре знали, що будь-яка, навітьнульова... сексуальність, має свої причини. Однак вони не ризикували їх розглядати чи навіть побіжно заторкувати. Шевченкова роль пророка, ікони, святого передбачає асексуальність особистості. Він є чистий і непорочний, як і належить святому. Порушувати табу в цьому напрямі було небезпечно як у 1916 р., так і в 1926-му, залишається так і сьогодні. Хоча не дивно, що саме Шевченко викликав інтерес психоаналітиків. Це сталося не тому, що він найбільший український письменник, а тому, що його образ, а також його життя і творчість провокували (і провокують) до такого аналізу»4. Отже, йдеться про бажання

1Павличко С. Дискурс модернізму...С. 245.

2Там само.С. 240.

3Там само.С. 253.

4Там само.С. 260.

343

аналітика розпочати розмову про психопатичність, з допомогою фройдизму розгорнути модерністське переосмислення української літератури.

Ставлення Павличко до фройдизму як ґрунту, на якому можна розвинути нетрадиційну, модерністську рефлексію (спрямовану на моделювання постпатріархального світу), аналогічне її ставленню до аналітика-модерніста Петрова-Домонтовича, створення образу якого може бути своєрідним ключем до розуміння позиції самої дослідниці. Вона зазначала, що Петрова цікавить психологія, екстравагантні типи письменників, вчених, до яких належали, зокрема, Костомаров і Куліш. Біографії обох давали підстави для психоаналітичного дослідження. їхня «не зовсім нормальна» сексуальність «розуміється як ключ до пояснення поведінки, психіки, неврозів, творів, одне слово, функціонує в класичній фройдистській ролі»1. У своїх дослідженнях Павличко теж виявляла зацікавленість екстравагантними типами письменників, сексуальністю, яка не відповідає загальній нормі (жіноча і чоловіча гомосексуальність стає одним з об’єктів її досліджень). Вона прагнула через нетипову сексуальність прочитати «невротичних» класиків української літератури і саму літературу, щоб у такий спосіб деконструювати, зсунути традиційний літературний канон. Тому в романі Петрова-Домонтовича «Дівчина з ведмедиком» було виокремлено насамперед «психіатрично-психоаналітичний» сюжет, артикульова- но ритми «психопатичного» мовлення в творчості пізніх модерністів, зокрема, Хвильового: «Микола Хвильовий як письменник і особистість упродовж 20-х років пережив світоглядну кризу, яка поставила його на межу постійного душевного зриву. Неврастенія, душевна криза, психічна хвороба, ненормальність, істеріяцими словами визначаються лейтмотиви його ярози»2. Аналізуючи психопатичну образність у його творах, Павличко вважала, що комуністичний фанатизм став специфічною формою авторської невротичності, яка виявилась як нервове збудження, маніакальна піднесеність, депресивність із страхітливими видіннями тощо. Соціальний фанатизм як новоромантичний революційний потяг у «загірну комуну» дістав загалом таке психоаналітичне тлума

1Павличко С. Дискурс модернізму...С. 262.

2Там само.С. 269.

344

чення: «“Божевільна віраозначає надмірність аж до абсурду. Ірраціональність, алогічність цього почуття... має всі ознаки божевілля. Ця віра власне є формою божевілля. У цьому визначенні —“божевільна віра” —весь Хвильовий з йогопатетичною душею” (“Арабески”) та комуністичним фанатизмом»1.

Отже, з допомогою психоаналізу Павличко пов’язувала соціальні зрушення на початку XX ст. із психічними проблемами модерної української людини, одночасно відтворюючи цілісний образ європейської епохи пору- біжжя століть, яку відкрив своїм божевіллям Ніцше. Прочитання символічного божевілля у праці ФукоБезумство Ніцшетобто розпад його думкице те, чим його думка відкривається до модерного світу»), як і тлумачення божевілля, що перестає бути божевіллям завдяки творчому осмисленню, є для Павличко установчим принципом для прочитання українського психопатичного дискурсу.

Аналітичний дискурс Павличко яскраво виявив пост- модерністський інтерес до маргінальних феноменів, які по-різному виявляють кризу традиційної маскулінності. Так, у полі її досліджень з’являється аналіз дискурсу насильства і жорстокості, започаткованого романтиком і найавторитетнішим українським класикомТ. Шевченком і розгорнутого представниками найновішого літературного покоління (Є. Пашковський, Ю. Андрухович)2. Використовуючи психоаналітичні концепції, дослідниця прямувала логічним для класичного психоаналізу шляхом «приниження» творчої особистості. Недаремно в її міркуваннях простежується тенденція до однобічності: образи великих творчих особистостей оживляються і водночас негативізуються через централізацію епатажного маргінального смислу. Позначений елітаризмом, фемінізмом, нігілізмом, іронічністю, психоаналітикою, дискурс Павличко засвідчив психологію авторки як типово модерністську, однобічну, елітарну, а не психологію, спрямовану до зміцнення духовної традиції. У посттоталітарній Україні свої

1Павличко С. Дискурс модернізму...С. 269.

2Див.: Павличко С. Насильство як метафора (Дискурс насильства в українській літературі). // Павличко С. Теорія літератури.К., 2002.С. 589—; Павличко С. Література як помста: образи жорстокості в епоху романтизму. // Павличко С. Теорія літератури.К., 2002.С. 595.

345

ми працями вона заклала основи феміністичних, тендерних і тісно пов’язаних з ними психоаналітичних студій, з допомогою психоаналізу прагнула модернізувати сучасну їй українську культурну ситуацію. Її науково обґрунтоване, емоційне, динамічне, цілеспрямоване, радикальне і епатажне «письмо» «пробудило» українську літературну ситуацію наприкінці XX ст. Отже, в українській науці вона свідомо виступила як провокатор розщеплення національної цілісності і як особистість, що намагалась утвердити нову модель культурного світотворення.

Пошуки конструктивної психоаналітики

Важливим фактором у становленні посттоталітарно- го літературознавства в Україні стала поява оригінальних психоаналітичних праць вчених діаспори. Так, праця Леоніда Плюща «Екзод Тараса Шевченка: Навколо «Москалевої криниці», видана у США 1986 р., а в Україніу 2001 р., поєднала структуралістську методологію та юнгівську аналітично-психологічну інтерпретацію. Об’єктом дослідження творчості Шевченка є «співвідношення свідомості й підсвідомості (індивідуально-біографічної та колективно-історичної. Епіграфом до своєї книги науковець узяв слова Томаса Манна: «...Моя стихія... міт плюс психологія..., бо ж фактично психологіяце засіб вирвати міт з рук фашистських невігласів і переключити його в сферу гуманности...». Провідним інтерпретаційним завданням Плюща було визволення Шевченка за допомогою психології з тоталітарного, мертвого міфу. «Поета,писав авторЕкзоду...,затулив його міт, його ікона, його пам’ятник іКобзар. Забронзований, залакований, заслинений і розбитий на цитатиКобзарзаслонив вічно живуще словоКобзаряй живого Шевченка з його людськими хитаннями, гріхами, похибками, з якими змагаючися, вирощував вініз болів своїхсвоє живе слово, якщо й вічне, то не мармуром, а якразлюдським, занадто людським, загальнолюдським і особистим»1.

Плющ вважає Т. Шевченка митцем провіденційного типу, до якого належать поети-«шамани», поети-проро- ки. Юнгівське колективне несвідоме, на його думку, є

1Плющ Л. Екзод Тараса Шевченка: Навколо «Москалевої криниці». Дванадцять статтів.К., 2001.С. 28.

346

образним поняттям, яке вказує на одне з джерел феномену геніальності, але не дає йому пояснення, тому дослідник повинен пройти власним аналітичним шляхом пошуку архетипів «колективної позасвідомості». Осмислена автобіографічна та «колективна позасвідо- мість» використовується не лише для вибудови цілісного поетичного світу Шевченка, а й для «містичного» до- сотворіння цього світу самим Плющем. Орієнтація на релігійну психоаналітику, юнгіанство дає йому змогу оживити образ Шевченка у сучасній культурній ситуації й уникнути типового для авангардного психоаналітичного тлумачення (з допомогою фройдизму) приниження творчої особистості.

Праці Плюща, Павличко, Грабовича про Шевченка та інших класиків української літератури належать до контроверзійного (проблематичного) літературознавства у сучасній Україні. Психоаналітика стала одним з методологічних підходів, які спровокували сучасного вченого подивитися на літературу як на проблемне поле. Контроверзійне літературознавство виявило свої переваги й недоліки. Але, професійно зроблене, воно формує нині провокативний науковий дискурс, застерігаючи літературознавчу науку від будь-якого догматизму. Видатний український вчений Ю. Шевельов, оцінюючи це становлення, прокоментував нові підходи до творчості Шевченка у працях Г. Грабовича та Л. Плюща: «Нові шукання, започатковані Плющем і Грабовичем, не гарантують нехибности, але, навіть бувши спірними або й просто збоченими, вони виводять шевченкознавство з його сну, непритомности, зціпеніння, мертвости, викликають дискусію, боротьбу думок, змагання концепцій. Вони роблять шевченкознавство і Шевченка знову живими, сучасними нам, контроверсійними»1.

Висновки

Методологічна ситуація в сучасному українському літературознавстві залишається кризовою і пошуковою. Консервативне академічне літературознавство, яке ґрунтувалось на вульгарній соціології, намагається виправдати власні ідеологічні позиції в новому «державницькому» перелицюванні. Модерне та авангардне покоління літературознавців прагне долучитись до за-

1Шевельов Ю. Слово впроводу до Леоніда Плюща. // Плющ Л. Екзод Тараса Шевченка...С. 6.

347

хідноєвропейських постмодерністських пошуків. За таких умов залишається очевидною істина: «Наше літературознавство ще не знає української літератури»1. «Постмодерне» літературознавство робить одну з перших спроб дослідити її проблемне поле. Психоаналітичний перегляд української літератури, без сумніву, має свої вразливі місця. Так, вульгарний психоаналітичний підхід може сприяти виробленню негативно-епатажної тенденції, дискурсу приниження великих особистостей тощо. Можна також не приймати ідеологічних інтерпретацій С. Павличко, Г. Грабовича, Т. Гундорової, В. Агеєвої та інших, але їх головною заслугою є те, що вони дотримуються обґрунтованої методологічної позиції. Натомість емоційному «патріотичному» неприйняттю нетрадиційного літературознавства часто бракує наукових аргументів. З цього приводу Л. Плющ зазначає: «Для української науки сьогодні великою загрозою єпатріотичнанаука, тобто не-наука. Вона дасть ті самі наслідки, що й партійно-класова»2. Конструктивна опозиція професійним деструктивним ідеологічним інтерпретаціям дієва лише тоді, коли також професійно спиратиметься на наукову, світоглядну методологію.

Отже, інтеграція психоаналітичної парадигми в українське літературознавство має формувати й нову академічну науку, яка враховувала б:

  1.  Проблему вульгарного психоаналізу, що може спростити складне феноменальне явище до такого «професорського» викладу: «Хто ж такий Шевченко? Жахливо закомплексований маленький чоловік, який все життя страждав через свої еротичні невдачі, страхи, безпорадність і низьке походження. Звідси його нездатність до компромісів; самоіронії, яка згладжує недосконалість буття, і патологічна ненависть до дворянства, допанів, незважаючи на те, що саме вони вивели його в люди»8.
  2.  Професійну інтерпретаційну проблему. Національна літератураце екзотеричний (загальнодоступний) та езотеричний (прихований) текст, а тому тут є ба-

1Павличко С. Методологічна ситуація в сучасному українському літературознавстві. // Павличко С. Теорія літератури.К., 2002.С. 485.

2Плющ Л. Ямістик, випадковостей не визнаю. // Плющ Л. Екзод Тараса Шевченка: Навколо «Москалевої криниці». Дванадцять статтів.К., 2001.С. 379.

Белодед А. Наконец-то!.. (Вместо послесловия). // Бузина О. Вурдалак Тарас Шевченко. Интеллектуальный триллер. —К., 2000.С. 124.

348

гато довільних тлумачів, але повинні бути й професійні інтерпретатори, які на початку нового століття вже оперують знанням різноманітних підходів герменевтично- го та психоаналітичного тлумачення.

  1.  Проблему динамічної традиціїпродуктивне прочитання і переосмислення літератури, здатне розгортати конструктивне моделювання національної культури.

Свого часу Фройд шкодував, що психіатри-сучасни- ки не вивчають психоаналізу. Щоб ситуація змінилася, вважав він, потрібно спершу виростити покоління психіатрів, «у формуванні якого одним із підготовчих етапів стане вивчення психоаналізу»1. Отже, щоб в українській ситуації розгорнулося психоаналітичне літературознавство, спочатку потрібно, щоб сформувалося покоління, яке вивчило б не лише психоаналіз Фройда, а й усю психоаналітичну парадигму, повз яку в XX ст. пройшла Україна і українське суспільство загалом, яке також прожило «сто років без Фройда». Однак теоретичне оздоровлення, як зазначала Пав личко, «не передбачає одним ударом покінчити з соціологією й перейти, скажімо, до психоаналізу... Йдеться про поширення теоретичних можливостей нашої науки, її багатоголосе теоретичне звучання, її внутрішню... діалогічність»2.

Запитання. Завдання

  1.  До якої психоаналітичної інтерпретації (фройдівської чи юнгів- ської) тяжіє психологічний метод І. Франка?
  2.  Яке значення, на вашу думку, має запровадження аналізу сексуальності в сучасне українське академічне літературознавство?
  3.  Який варіант психоаналітичної інтерпретації, на вашу думку, має перспективи в сучасному українському літературознавстві?
  4.  Які твори української літератури могли б стати об’єктом психоаналізу?
  5.  У 1998 р. С. Павличко писала: «Поки поняття й терміни психоаналізу засвоювалися різноманітними інтелектуальними дискурсами XX століття, в України була своя дорога. Без психоаналізу. І без Фройда. Принаймні, його впливу сьогодні не видно ні в клінічній практиці, ні в сучасних психологічних студіях, ні в нарисах з історії психології чи літератури не те що старих радянських часів, але й дев’яностих ро-

1Фройд 3. Лекція 26. Теорія лібідо й нарцисизм...С. 429.

2Павличко С. Методологічна ситуація в сучасному українському літературознавстві...С. 487.

3Павличко С. Сто років без Фройда...С. 11.

349

ків»3. Яке місце психоаналіз та психоаналітичне літературознавство посідають в Україні на початку третього тисячоліття?

  1.  Прочитайте працю С. Балея «З психології творчості Шевченка». Поясніть, що таке «ендіміонський» мотив у Шевченковій поезії.
  2.  Висловіть свою думку щодо феміністичної інтерпретації жіночих образів у творчості Шевченка І. Жеребкіною: «У Шевченка відсутні будь-які неоднозначні, складні, тобто суперечливі жіночі образи: кожна з них має або знакплюс", або знак "мінус". При цьому серед жіночих образів у поезії Шевченка майже відсутні величні жіночі образи, властиві літературному напрямку романтизму, до якого належить Шевченко, і які були властиві поезії і прозі, наприклад, російського романтизму у Лєрмонтова, Одоєвського, Марлинського, Бара- тинського. Цей парадокс пояснюється тим, що жінкам, зображеним у творчості Шевченка, невластивий дискурс провини. Провина у них як внутрішній стан (наприклад, внутрішній стан провини перед чоловіком у Татьяни Ларіноїодин із основних жіночих жестів у великій російській літературі, коли це внутрішнє почуття у Татьяни повністю домінує над зовнішньою думкою світу) замінена зовнішнім почуттям страху перед думкою громади, в якій живуть українські героїні Шевченка. У період закоханості героїні настільки поглинуті своїм бажанням, що почуття сумніву їм просто невідоме. Після любовного гріхопадіння знову не виникають сумніви і рефлексії: є лише тваринне почуття страху перед оточуючим колективом. Таким чином, позитивні, нещасні героїні у творах Шевченка виявляються уподібненими речам, нерефлектив- ним тілесним машинам бажання. Ці тіла мучать, гвалтують і люблять, але вони залишаються, як правило, безвідповідальними і одержимими у своїх бажаннях протягом будь-яких сюжетних колізій»1.
  3.  Охарактеризуйте з психоаналітичної позиції дискурс «приниження» українських класиків, що набуває «актуальності» в сучасній Україні.
  4.  Прочитайте працю П. Іванишина «Вульгарнийнеоміфологізм: від інтерпретації до фальсифікації Шевченка», де контроверзійні інтерпретації Шевченка (О. Забужко, Г. Грабович) охарактеризовані як культурний імперіалістичний феномен постмодерного зразка. Поміркуйте над правомірністю твердження: «постмодернізм виступає в сучасній Україні авангардом західного демоліберального імперіалізму, який конкурує в наш час з імперіалізмом російським».
  5.  Проаналізуйте ідеологічну модель «гендерних досліджень» в Україні (за працями І. Жеребкіної та ін.).
  6.  Порівняйте психоаналітичні інтерпретації Лесі Українки та 0. Кобилянської С. Павличко, Т. Гундоровою та І. Жеребкіною.
  7.  Проведіть дослідження «Деконструкція моделейтоталітарногоукраїнського літературознавства в психоаналітичному та феміністичному дискурсах». Візьміть за основу праці С. Павличко, а також студії В. Агеєвої, О. Забужко, І. Жеребкіної, Т. Гундорової.

1Жеребкина И. Женское политическое бессознательное.

Проблема Гендера и Женское Движение в Украине.Харьков,

1996.С. 145.

350

  1.  На матеріалі творчості Т. Осьмачки, М. Хвильового, В. Підмо- гильного здійсніть дослідження «Дискурс божевілля в літературній епосі "Розстріляного відродження”».

Література

Гундорова Т. Femina melancholica: Стать і культура в тендерній утопії Ольги Кобилянської.К., 2002.

Даниленко В. Енергія болю (психічна травма в художньому світі Григора Тютюнника). // Слово і час.. —№4.

Зборовська Н. Моя Леся Українка.Тернопіль, 2002.

История психоанализа в Украине. Харьков, 1996.

Павличко С. Сто років без Фройда. // Критика..Число 9.

Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі.К., 1999.

Павличко С. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм. Складний світ Агатангела Кримського.К2000.

Павличко С. Теорія літератури.К., 2002.

Плющ Л. Екзод Тараса Шевченка: Навколо «Москалевої криниці». Дванадцять статтів.К., 2001.

Роменець В. А. Психологія творчості.К2001.

Франко І. Із секретів поетичної творчості. // Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Т. 31.К1981.

Семінарське заняття «Аналіз художнього твору»

Читатице... домислювати все те, що автор приховав.

Р. Барт

Для даного дослідження взято символістську драму, оскільки цей жанр придатний для структурного аналізу та психоаналітичної інтерпретації. Дїрама вражає згущенням смислу, їй не властива модальність (авторське ставлення до дії), натомість сама дія промовляє езоте- рично>3Феномен драматичного жанру підкреслив Барт: «Тут говорить саме Розповідання; його вустаце воно саме, а вимовлене ним словопервісне; голос, що звучить, не є інструментом (нехай навіть деперсоналізова- ним), з допомогою якого повідомляється якась особис- тісна таємниця; несвідоме воно, до якого вдалося доторкнутися письменнику, належить не якійсь особистості, а самій літературі (в цьому полягає диво драми1.

Оскільки метою аналізу є прочитання символістських кодів у психоаналітичному розумінні, вибір зупинено на драмі О. Олеся «Осінь» (1913), що належить до раннього українського модернізму. Методологічно первинний аналіз має бути спрямований передусім на те, щоб почути «голос» тексту, тобто збагнути, що він хоче сказати. Після цього можна розпочати діалог з ним. Глибина і рухливість тексту будуть розкриті залежно від зосередження й динаміки позиції інтерпретатора. Смисл структурно організований, тобто конденсується на різних рівнях, а це дає змогу творчо відкривати ці рівні для різноманітних прочитань. Текст, писав Барт,

1Барт Р. Драма, поэма, роман. // Французская семиотика... С. 316.

352

«нескінченно відкритий в нескінченність: жоден читач, жоден суб’єкт, жодна наука не здатні зупинити рухливість тексту»1. Тому в процесі проведення однієї інтерпретації, виходу за її межі в другу, третю, четверту і т. д. формується динамічне вміння шукати смисл. Почнемо з уважного прочитання драми, передусім зосереджуючись на підкреслених одиницях читання, які дають змогу спостерігати за смислоутворенням. Оскільки всі акценти драми концентруються на енергії мови, важливо звернути увагу на особливо енергетично насичені слова, які провокують драму до нового промовляння, а врештідо розкриття таємної, глибинної структури тексту. У традиційному аналізі для енергетичного розуміння слова-провокатора важливим є поняття «мотив». Мотив як одиниця традиційного аналізу являє собою компонент твору, наділений підвищеною значущістю. Твір можна розглядати як ланцюг мотивів. Традиційний аналіз мав би виявити цей внутрішній невиразно виявлений зв’язок, на якому тримається цілісність твору. Оскільки одиницею структурного аналізу є структура, що приводиться в рух двочленною опозицією, то виявити цю структуру і витлумачити їїголовне завдання, якому підлягає дане прочитання драми.

О. Олесь

Осінь2

Пан.

Панночка.

Сторожиха.

Велика майже порожня кімната. Коминок. Ліжко. Осіння ніч. Завивання сердитого ВІТРУ.

Сторожиха. Здивували ви мене, панночко, здивували. Я ніколи не сподівалась, шо ви приїдете в сей ліс в таку глибоку осінь. Ви ніколи не приїздили так пізно... Дерева давно вже розгубили останнє листя і стоять холодні і мертві.

Одні сосни зеленіють, як зеленіли завжди, і журно хитають своїми головами. Ой, як не хитатись їм, як не журитись,

1Барт Р. Текстовой анализ одной новеллы Эдгара  По. // Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика.М., 1989.С. 425. 2Олесь О. Твори: В 2 т.Т. 2.С. 101.

353

коли вони стільки нажились, стільки всього набачились. Умерти бсмерть не приходить! Ще. мабуть, ми довго житимемо. старі сосни, і хитатимемо своїми старими головами. (Виття вітру.1 Чуєте, як виє, чуєте, як сердиться! Знову повернувся сюди той проклятий вітер, шо прилітає завжди восени і починає битись у вікна і вити, як голодний звір. (До вітру.) У, скажений! Як ти обрид мені своїм скиглінням! Ну чого тобі треба від мене? Змерз? Холодно? Не пущу в хату!

Він завжди виє, коли тяжко буває у мене на душі, він завжди віщує щось недобре. Вночі колись осе завив, а вранці я пішла і угледіла, шо хтось зрубав молоду березу. (До вітру.) Ну замовкни ж, круку! Годі крякати.

Панночка наша приїхала! Прилетіла наша пташечка-щебе- тушечка! Заспівай, загуди їй весело-весело, щоб розбіглись хмари на її личеньку, щоб красним сонечком воно усміхнулося.

Охо-хо-хо! І як се ви завітали в таку глибоку осінь?

Панночка. Завітала, няню... Скучила за лісом. Свіжим повітрям захотілось подихати. (Пауза.) Няню! Слухайте, няню. Коли б приїхав той пан, шо приїздив сюди літом... З рушницею. пам’ятаєте?

Сторожиха. А! Згадую, згадую...

Панночка. Коли б він приїхав і став питати мене, скажіть йому, шо мене немає, і восени не було тут, шо навіть покої замкнені і забиті. У вас брама зачинена?

Сторожиха. Аякже, на защіпці.

Панночка. Ніхто не повинен знати, шо я тут. Ніхто.

Пауза.

Сторожиха.Ая вийшла, хотіла вітер одвернути, та й не встигла, ви приїхали. Тепер витиме, спати вам не даватиме. О. шо для нього брами, баркани? Коли йому треба, він перелетить через гори, через море.

Панночка. Ніхто не повинен знати, шо я тут.

Сторожиха. Змарніло твоє личенько, очі позападали.

Панночка.Я цілу ніч їхала, не спала. Ось, няню, ляжу, заснуі все буде гаразд.

Сторожиха. Ох, панночко, тут не заснете! Тут прилетить вітер і почне битись об вікна і вити, як голодний звір. Від нього не сховаєшся, він знайде під землею і пролізе в саму ДУШУ.

Панночка. Годі, годі, няню! Я стомилась і хочу відпочити. Не лякайте мене: мені і так стало страшно! Ух, холодно! Підкладіть дров у коминок.

Сторож [их а]. Не топиться, того й холодно. (Підкладає дрова.)

Панночка. Наче хтось увійшов у сіни. Няню! Ніхто не йде?

Сторож [их а]. Хто може прийти в таку ніч, в таку негоду. А як іде, то прийде.

354

Чути виття вітру. Хтось наче стукнув.

Панночка. Хто там?!

С т о р о ж [и х а]. О, знову завив і вдарив у двері. Лютує, проклятий!

Розкриваються двері і входить той пан, що приїздив літом.

Панночка. Ах! (Закриває обличчя руками і падає головою на коліна.)

Сторож [их а]. Про вовка промовка. про вітер говорили. аж ось і пан.

Пан (роблено весело). Не ждали, бабусю?

Сторож [их а]. Ждали! Бачите, як зраділи. (Вийшла.)

Пан (підходить ближче до панночки). Приїхав... не міг... (Пауза.) Гори розбив би. море переплив би!..

Панночка. Ідіть... Ідіть...

Пан. Звідси, з лісу, немає дороги... Ніч всі дороги сховала.

Панночка. Ах!.. Ідіть...

Пан. Тільки мертвого можуть винести мене з сієї кімнати. Тільки мертвого... (Падає до неї на коліна.)

Панночка. Ах, Боже. Чого вам хочеться від мене? Мук моїх...

Пан. Тільки бачити тебе, чути твій голос..

Панночка.Яж просила вас забути про мене, забути навіть, що я існую.

Пан. Вирви серце, пам’ятьзабуду.

Панночка^ дивиться на його). Ну, чого ви хочете?

Пан. Тільки бачити тебе, чути твій голос.

Панночка. Нащо? Нащо се все, коли між нами безодня.

П а н . Я люблю тебе.

Панночка. Ти любиш і другу. Ви любите і другу. Чужого я не хочу братине можу. Так я сказала вам, кажу і буду казати.

П а н . Я люблю тебе.

Панночка. Не муч. Хіба не досить...

Пан. Я мучусь подвійно.

Сторож [их а] (входить). Горить? Ще не погасло? (Кладе принесені дрова.) А вітер наче ущух. Тихо стало. Мабуть, прислухається до чогось. Прислухається, наслухається, а потім знову зірветься, як з цепу, і почне бігати круг хати і плигати до вікон. (Дивиться на пана.) Пане! Панночка тільки що приїхали, стомились. Я на тій половині постелю вам. Час спати. От вам нічого, а у панночки очі позападали. Ох. коли б стара пані встали, було б нам усім, а мені найбільше, старій та дурній. Не встануть пані. Спочивають, а я і досі ходжу тут, у лісі, та слухаю вітрові співи. Не наслухалася за життя, не наспівалася. В ту ніч, як умерли пані, він зірвав половину даху.

Пан. Тепер скрізь і осінь, і вітер, бабусю!

355

Сторож [их а]. Скрізь, скрізь, пане... То ходімте, я постелю вам, але що послати? Все позабирали в місто. Вибачте, вже як прийдеться...

Пан. Ми ще посидимо. Нам про дещо треба перебалакати. Я хочу купити се місце!

Сторож [их а]. А мене вигнати у ліс?! Раніше, ніж я умру. ніхто не купить сієї хати. Тут... нечиста сила живе! ТТТоно- чі стукає палицею. Ха-ха-ха! Налякала? Не бійтесь, пане, не- чиста сила хоч і є. а мене боїться.Таке слово знаю. Скажу і щезне! А ви, пане, і не думали?

Пан. Що? Я не чув, про що ви говорили.

Сторож [их а]. Так, так! Ви себе слухали. Кожний слухає тільки самого себе, а до другого і діла немає. Я питаю, що послати? Подушки немає.

П а н . Не турбуйтесь. Я прийду і ляжу так, на руці.

Сторожиха. Якна руці? Ні, на руці я заснути не дозволю. Раз влітку я лягла на ґанку біля сього вікна і заснула. Мене обпоїли квітки. А коли я встала і глянула, якийсь пан спав на руці. Будити було вже пізно: пан так солодко спав. Не послала ліжка, не поклала панові подушкиі він мусив заснути на рупі.

Пан (штучної. ТТТо ж. по-козацьки? Козаки клали під голови навіть камені...

Сторожиха^ перебиває ). А не теплу руку... Козаки!.. А той пан був поважний чоловік, звиклий до подушки (Пауза.) Вранці я потоптала всі квітки і вже ніколи не спала.

П а н (з сарказмом). Вартували?!

Сторожиха. Вартувала! Вартувала спокій своєї панночки. Прислухалась до ночі, одвертала вітер, зачиняла на ніч пса, щоб не збудив її. В коморі хоч і бреше...

Панночка. Няню! Ідіть собі, годі, годі!

Сторожиха. Слухаю, панночко. (Пішла.)

Пан. Відьма якась.

Панночка.Я люблю її.

П а н . За що?

П а н н о ч к а . Що мене любить.

Пан. Чому ж не всіх, хто тебе любить?

П а н н о ч к а . Знову жарти! Весело?!

Пан. Весело... (Пауза.) Ах, іноді тільки в жартах і можна сказати правду. (Пауза.) Нашо написала їй листа?

П а н н о ч к а . Довше мучитись не могла. Красти щастя, красти крихти його я більше не могла.

П а н . З щастям так легко не розлучаються.

Панночка. Не муч! (Пауза). Я твого щастя хотіла.

Пан. Так. Ти хотіла відродити душу! Засвітити передо мною новий світ, взяти мене з дороги Смерті і повести на дорогу Життя?! Очі мої одірвати від Минулого і прикувати до Будучого? Ти сього щастя хотіла?!

Панночка. Ти його не хотів.

356

Пан. Коли б я не хотів, не був би тут...

Панночка. Коли б хотів, не було б сьогодня.

П а н . Я хотів, але не вірив...

Панночка. І сам убив мене, мою віру... Мертві убивають живих.

П а н . Ти казалажиття сильніше смерті. І я хотів тобі повірити...

Панночка. Так, життя сильніше смерті, але для сильних. Ти не сильний.

Пан. Чого ж ти уникаєш боротись зо мною?

Панночка. Ти можеш перемогти багатьох, але не себе. І тому я...

П а н . І тому ти пішла від мене?.. Так я не піду від тебе! Де б ти не була, куди б ти не сховалась, я найду, я відшукаю тебе. Ти все для мене. Все. Половина світу! Хто сміє одняти тебе у моїх очей, у моєї думки, серця?

Панночка. Як я ждала сих слів від тебе раніше і як пізно їх почула.

Пан. Ні, ні, ти моя! Тисячу раз моя, ти не підеш від мене.

Панночка. Згадай ту. якої ти не покинеш.

Пан. Зараз весь світ зник... І на сім світі немає нікого і нічого, крім тебе одної.

Сторожиха^ ввійшла ). Панночко! Я хочу спитати вас...

Пан. Ну, питайте, що там?

Сторожиха.Я хотіла спитати, чи не знаєте, чий се перстень?! (Показує перстень.)

Панночка. Не знаю...

Сторожиха(до пана). Може, ви знаєте?.. Чоловічий наче, чоловічий!.. Хтось умивався і забув... ТТТе нлітку... А я прибирала, дивлюсь, щось сяє. Думала, шматочок скла, аж перстень... Перстень! Загубив хтось свого персня... Мабуть, хтось жонатий або заручений. (Пауза). Ви не знаете, пане?

П а н . Не знаю.

Сторожиха. Се пана перстень! (Хапає його за руку. одягаєЛ Ха-ха-ха! Вгадала?! (Сміється.1

Пан. Ти збожеволіла?.. (знімає персня і кидає на стіл.)

Сторожиха. А я думала, шо пан нежонатий. Ха-ха-ха! Вибачте, пане, коли не так постелю, як стелять вам дома. (Пішла.)

П а н н о ч к а . Де вона взяла його?

Пан. Ще влітку в мене його не стало... Украла!

П а н н о ч к а . Бідна няня... (Пауза.) Коли ж скінчаться муки?

Пан. Ніколи.

Панночка. Любиш?

Пан. Люблю, люблю, люблю.

Панночка. Іди... засни.

Пан. Я одішлю коней! Ждуть мене.

Панночка^ злякано). Нізашо! їдь зараз!

П а н . Я не поїду.

357

Панночка. Тоді я поїду на твоїх конях.

П а н . Зо мною?

Панночка. Ні, одна!

Пан. Ніхто не поїде. Ні! (Швидко виходить.)

Панночка схвильована, вона не знає, що робити. Рушили коні, задзвеніли дзвінки і поволі стихли. Пан вертається в хату.

Панночка. Що ти зробив? Верни, як можеш...

Пан. Коні уже далеко...

Пауза.

Панночка. Нащо мучиш... Нащо мучиш. Сил немає... Сторожиха (входить). Коні... поїхали?! (Пауза.) Постіль готова!..

Панночка. Гаразд, няню. Пан зараз прийде.

Сторожиха виходить.

(До пана.) Іди... засни.

П а н . Ти стомилась?..

Панночка. Так, стомилась.

П а н . Ти не відійдеш, ти любиш...

Панночка. Іди, не муч, іди.

Пан. Ти дорожче щастя, життя! Тепер я тільки зрозумів. (Цілує руку, бере свічку і виходить.)

Панночка хотіла роздягтись, але не роздяглась, переставила свічку, підійшла до вікон, попробувала, чи мідно зачинені. Погасила свічку. Із вікон полилось місячне срібно-синє сяйво, із погасаючого коминка

червоне.

Хтось підійшов до вікна і заглянув у хату: видко голову Сторожихи. Тиша. Десь стукнуло. Відчиняються двері і входить Пан. Довго стоїть в нерухомості і нарешті йде до ліжка. За ним, як тінь, з піднятою рукою, з ножем в руні крадеться Сторожиха. І чим ближче він до ліжка, тим ближче до його Сторожиха. Погасло в коминку. Стало темно. Пан наблизився до ліжка.

Панночка. Ай-ай-ай! Няню! Няню, няню! Сторожиха;' одчиняє двері і зі свічкою в руках входить в кімнату). Що сталося? Панночко! Що таке?

Панночка. Няню! Страшний сон... Страшний сон приснився. Наче пан...

Сторожиха. Пан?! Пан... спить... Він не швидко прокинеться.

Панночка. ТПо?! Няню?! (З жахом дивиться на неї.) Сторожиха мовчить, схиливши голову.

Завіса

358

Отже, твір структуровано до таємничої фінальної подіївбивства. Слід обов’язково взяти до уваги, що текст згущує певний смисл (тутзагадкове вбивство), а структурний аналіз буде спрямований на проникнення в його густоту. Тому, щоразу по-новому відштовхуючись від форми, від самого тексту, виявлений цілісно смисл заді- юємо до рухливого процесу смислопородження. А виявляння однієї структури в іншій поглиблюватиме початково явлений смисл.

Подієва послідовність у творі розгортається в історію, підкоряючись моделі, вихідними елементами якої є двочленні опозиції. Зважаючи на універсальність художнього мислення, аналіз буде спрямований на виявлення «потойбічної» структури історії і дискурсу загалом. Для структурного аналізу дискурсце гігантська фраза, а тому можна скоротити його до чіткої логічної мікрофразизерна»), що буде своєрідним аналітичним вектором.

Історію, що відбувалася в драмі, можна резюмувати так: «Сторожиха вбила Пана». Резюме означило явну структуру (СторожихаПан) і подіювбивство. Оскільки в драмі подія зображена загадково, таємничо, тобто недомовленістю, містичною двоїстістю (сон чи реальне вбивство?), то слід врахувати, що в тексті є мова, яка не вимовляється цілком. Таємниця вбивства як таємниця мови несвідомого спокушає до психоаналітичного тлумачення.

Структурно історія вивершується за допомогою граничних моментів, або найбільш енергетичних, провока- тивних подій. їх можна визначити так:

  1.  несподіваний приїзд Панночки у ліс до старої няні, або втеча від закоханого в неї Пана (цей момент історії за її дійовою особою буде названий «Панночка»);
  2.  несподіваний приїзд Пана, що наздоганяє Панночку (тобто —«Пан»);
  3.  фінальна подіяСторожиха вбиває ПанаСторожиха»).

Отже, історію розпочинає Панночка своєю активною дією втечі. Стосунки «ПанПанночка» (суб’єктоб’єкт) визначимо як стосунки спокуси, основою яких є любовне бажання. Каталізаторами є такі події історії:

  1.  Панночка написала дружині Пана листа, зробивши свої таємні любовні стосунки з ним явними; вона відмовилася бути коханкою Пана, нібито розірвала любовні стосунки, які її не влаштовують; однак ця свідома акція спровокована несвідомим любовним бажанням:

359

«втікаючи» від Пана, Панночка спокушає його «доганяти» себе;

  1.  Пан, спокусившись погрозою розриву, відповідає на лист: женеться за Панночкою, а наздогнавши її, починає зваблювати своїм неймовірно пристрасним бажанням, що в символічному вираженні звучить як заклик виїхати разом із смертельного лісу. Панночка відмовляється діяти згідно із цим бажанням, і Пан з відчаю відсилає коней, опинившись у ворожій відьмацькій пастці, з якої немає виходу. Ця пасткадім Сторожихи з міцно зачиненими вікнами, брамою: сюди Пан може увірватися, але вийти звідси не може. Несвідоме відчуття безвихідної ситуації виражене його словами: «Звідси з лісу немає дороги... Тільки мертвого можуть винести мене з сієї кімнати. Тільки мертвого...».

Особливістю стосунків «СторожихаПан» є боротьба за Панночку; їх ворожість виявляється через такі події-каталізатори:

  1.  повідомлення Пана про своє бажання купити «володіння» Сторожихи; воно насторожує пильну Сторожиху: вона погрожує Пану своїм відьмацтвом, застерігаючи, що в її володінні живе «нечиста сила»;
  2.  ситуація з перснем, в якій Сторожиха викриває обман Пана в його стосунках з ПанночкоюА я думала, що пан не жонатий. Ха-ха-ха! Вибачте, пане, коли не так постелю, як стелять вам вдома»). У цій подвійній мові за явним смислом (Сторожиха має постелити постіль для Пана) чути прихований смисл погрози: вона може постелити йому й смертельну постіль.

У структурі історії важливо з’ясувати внутрішню глибину дійових осіб і їх ролі. За фразовим відтворенням історії «Сторожиха (підмет) вбиває (присудок) Пана (додаток, очевидно, що головною дійовою особою є Сторожиха. Це доказово, оскільки визначена подія відбувається в її володінні, вонагосподиня хати, куди прибули несподівані гості, вонатакож господиня лісу, де воює з подібним до Пана непрошеним гостемВітром. Так само, як мовна фраза є кодом до історії, ім’я є кодом до дійової особи. Тому звернемо увагу на структуру імені «Сторожиха», що на початку драми подається цілісно, а далі, у зв’язку із загрозою від Пана, активізується його перший елементмаскулінний (чоловічий), коли імя розбивається так —«Сторож[иха. Це дає привід внутрішньо-психологічну ситуацію дієвої особи структурувати через опозицію, аналогічну роз

360

щепленню імені, тобто як «маскуліннефемінне», що в типовому вираженні має відповідати відношенню «сили і слабкості»: маскулінне, як відомо, асоціюється з активним, агресивним, завойовницьким, раціональним, вольовим началом (позиція суб’єкта), а феміннез пасивним, жертовним, ірраціональним, почуттєвим (позиція об’єкта). Проведемо структурування маскулін- ного і фемінного дійової особи Сторожихи. Маскулінне (Сторож), що проявляється в боротьбі за Панночку, метафорично можна виразити через два полюси —«позитивний» і «негативний». Позитивний нагадуватиме батьківську рольБатько» як люблячий оборонець), негативний (Вбивця) спонукає до дії чоловіка-суперни- ка. Водночас активна негативна дія вбивства означає також заміщення жертви: щоб Панночка не стала жертвою Пана, Пан повинен стати жертвою Сторожа. Отже, Сторож за семантикою виконаної ролі виявляє маску- лінно проявлену любов-пристрасть через вартуванняопікування жінки-дитини.

Фемінне Сторожихи структурується в такому роздвоєнні: Няня (позитивнаматеринська функція) —Відьма (негативнамістична функція). Відьма спілкується зі світом тьми, який є також жіночим світом, тому надихає її потойбічним віданням і дає силу панувати над «світлим», свідомим чоловічим світом. Отже, фемінна роль Сторожихице материнська любов і відьомська помста. Якщо об’єднати маскулінне та фемінне в єдиній структурі, то СторожихаБатько-Мати для Панноч- ки-сироти і Вбивця-Відьма для Пана. Тобто першій дійовій особі драми властива особлива врівноваженість опозицій, де маскулінне і фемінне, поєднуючись, засвідчують єдину силу, караючу і люблячу водночас: йдеться про рівноцінне «маскулінне-фемінне» (фізичнамістична сила), що й фіксується цілісністю іменіСторожиха. Така цілісність структури передбачає виконання головної діївбивства. Побудова внутрішнього смислу цієї дійової особи є підставою структурного вияву ролівартування Панночки (недосвідченої жінки або коханої «доньки»). Ця роль окреслена у пригадуванні минулого, історії, коли Сторожиха один-єдиний раз недовартува- ла: тоді її «обпоїли квітки» і вона втратила пильність. Ймовірно, тоді її внутрішня структура була послаблена фемінним: вона піддалася почуттям, а Пан скористався цим і спокусив Панночку. Ця втрата пильності розлютила Сторожиху: з того часу, як вона проґавила, стала

361

особливо й пильна: «потоптала всі квітки і вже ніколи не спала», тобто стала особливо видющою. Іншими словами, до того часу вона була просто жінкою-нянею, а відтоді стала відьмою. Відьмацтво загострює і втаємничує її увагу: вона дивиться по цей і зазирає по той бік світу, пильнує всюди, бачить всюди. Те, що містично прозірлива Сторожиха бачить за явним прихований смисл світу, стане важливим для інтерпретації фінальної події драмитаємниці вбивства.

За внутрішньою логікою драми необхідно зіставити Сторожиху з Панночкою, оскільки йдеться про близький жіночий світ. Почнемо також з імені. Ім’я «Панночка» вказує на провідну функцію фемінності (пасивності, інфантильності, тобто слабкості), що зумовлює необхідність захисту й опіки. Фемінне Панночки яскраво виражене на початку драми у психології страху. Явний смисл страху: Панночка боїться приїзду Пана, зустрічі з ним після того, як написала листа його дружині, бо знає пристрасну натуру коханця. Прихований смисл цього страху: Панночка боїться себе, того, що вона не встоїть проти любовної спокуси Пана і поступиться йому, а відмовившись від свого раціонального вольового рішення, знову втягнеться в небажану для неї любовну історію: ділити Пана з іншою жінкою. Отже, внутрішня структура Панночки є нестійкою, вона потребує підсилення маскулінності для прийняття рішення. Несвідомо Панночка рухається в цьому напрямку: вона приїжджає в дім до Сторожихи по енергетичну підтримку, щоб набратися сили для опору, знаючи, що Сторожихаїї безумовний помічник. У володінні Сторожихи Панночка справді зміцнює свою внутрішню структуру стосовно до Пана як структуру «маскуліннефемінне», тобто виставляючи в центр позицію сили, вольового рішення. Її актуалізоване маскулінне семантично означується в розмові з Паном, коли вона наступає, а він виправдовується, коли вона ідентифікує себе зі світом живих і сильних, а Пана зараховує до світу слабких і мертвих. У володінні Сторожихи жіноча сила подвоюється, і Панночка не поступається своїм вибором на цій «жіночій» території (вона не їде з Паном із темного лісу). З появою Пана Панночка уже нагадує молоденьку Сторожиху, вона ніби «дорослішає» тут: замість зрадженої і спокушеної жінки (фемінної ролі) постає невблаганна спокусниця, яка проганяє від себе закоханого Пана і міцно стоїть на своєму слові відмови —«Так я сказала вам, кажу

362

і буду казати». Відмовившись від ролі спокушеної, зрадженої жінки (від ролі пасивної жертви), оприлюднивши таємні любовні стосунки перед дружиною Пана, Панночка опинилась в активній позиції: її раціональне опанування своїми ірраціональними почуттями до Панавимога, поставлена Пану,бути також сильним, що означає для нього зробити неможливий вибір між коханкою і дружиною. У такий спосіб Панночка не дає змоги Панові реалізувати активну чоловічу роль спокусника. А якщо він тут, у цьому володінні Сторожихи, хоче знайти вихід, то цієї можливості в нього вже немає, вінїї позбувся, відпустивши коней, і «ніч всі дороги сховала».

Отже, найслабше психологічне місце у структурі драмиПан. Це відповідає внутрішній логіці драматичної дії, адже вінжертва, яка потрапила у лісову пастку до Сторожихи. Він воює (спокушає Панночку) на чужій і ворожій до нього відьомській території. Його бажання купити лісове місце, очевидно, для таємних побачень із Панночкою, розраховане на фемінність Сторожихи, на те, що вона стане і його бабусею. Однак у відповідь звучить відьомська погроза: «Раніше, ніж я умру, ніхто не купить сієї хати! Тут... нечиста сила живеВороже обличчя відьма проявляє і в історії з перснем. Тобто почути й прийняти голос душі Пана Сторожиха відмовляється: цей чоловічий голос їй однозначно чужий і ворожий. Тому в Пана єдина надіяна фемінність Панночки: вона одна може вивести його з цього темного лісу божевільної і безвихідної пристрасті, з його внутрішньої пущіроздвоєння, названого в тексті подвійною мукою. Адже душа Пана розщеплена між любов’ю до дружини і пристрастю до Панночки. Маску- лінне у внутрішній структурі Пана активізується в гонитві за Панночкою, а потім згасає через її рішучу відмову. Ситуація Пана стає безвихідною і смертельною, він сам це розуміє, а тому несвідомо обирає для себе смерть; цей несвідомий відчай виражений у фразі про те, що з лісу, з хати Сторожихи виходу немає, тільки «мертвим» він може звідси вийти. Відмовившись їхати з Паном разом із лісу, Панночка підтвердила свій раціональний вибір, отже, відмовилася виводити Пана з дороги Смерті на дорогу Життя. Таким чином, Панночка, свідомо поставивши Пана з його роздвоєною ірраціональною душею перед раціональним вибором, несвідомо прирекла його на смерть, підтвердила його роль жертви.

Якщо підсумувати аналіз дійових осіб, то окреслиться така картина: 1) у Сторожихицілісна стійка

363

структура, яка визначається відсутністю внутрішнього психологічного конфлікту «маскуліннефемінне»; між маскулінним вибором вбивства і фемінною чуттєвістю відьми-матері немає протистояння, що ставить дійову особу в особливу ситуацію сили і влади; 2) у Панночки і Пананестійкі структури, позначені конфліктами між «маскулінним» і «фемінним». У Панночкиконфлікт між раціональним рішенням розірвати любовні стосунки та ірраціональною любовною пристрастю. Але завдяки опіці Сторожихи ситуація Панночки зміцнюється, внутрішня структура «феміннемаскулінне» перетворюється на «маскуліннефемінне». А внутрішня структура Пана від початку найбільш вразлива, оскільки фатально розщеплена: тут фемінне означає любовний порив, який, по суті, об’єднує і дружину, і коханку, а маскулінневибіркове сексуальне бажання, яке роз’єднує їх обох. У Лісі (ірраціональному просторі) чоловіча структура остаточно послаблюється: Панночка, відмовившись від фемінності (любовного бажання як позиції об’єкта), не дає Панові змоги реалізувати його маскулінне, прирікаючи на безвихідну, слабку позицію. Отже, жіноча структура Панночки маскулінізується (зміцнюється), а чоловіча структура Пана фемінізується (слабне).

Ця людська колізія не розгорнута в соціумі, національній історії, вона спроектована в міфологічний світ Лісу. Тобто чоловічо-жіноча колізія віддзеркалюється у структурі природного первинного світу, що являє собою архетипну глибину драми. Індекси, що оздоблюють історію, вказують на те, що в структурі лісового світу є «персонажі», які відповідають дійовим особам. Пан у своєму архетипному дзеркалі тотожний Вітру. У них обох спільне імя —«голодний звір». З одного боку світупристрасний, спраглий жертви, нерозсудливий у своєму любовному пориві, благальний у поразці Пан, який здолає гори і моря, наздоганяючи свою Панночку, а з іншого боку світуВітер, який виє, б’ється об вікна, проситься в Хату, бо йому холодно, він змерз, спати цій Хаті не дасть, пролізе в усі її щілини, від нього не сховатися, він знайде під землею і пролізе в саму душу, а коли йому конче треба, то так само перелетить через гори і моря. Отже, у центральній архетипній парі «ВітерХата» Вітер має чоловічу сексуальну семантику (семантику спраглого бажання), а хатажіночу і материнську (лоно), де зійшлися дороги Життя і Смерті.

364

На початку драми під час зустрічі двох жінок розгортається «дзеркальна» розмова Сторожихи і Панночки. Жінки говорять ірраціональною, символічною мовою: вони говорять про ворожий чоловічий світ. Сторожиха говорить про вітер, а Панночкапро Пана: мова няні про вітер посилює страх Панночки проти Пана, який так само може ввірватися у замкнене володіння бажаним і небажаним гостем. Розмова Сторожихи з Панночкою закінчується тим, що вривається Пан: вони обидві відали, що цей «вітер» прилетить. Сторожиха наприкінці жіночої розмови, яку перебиває Пан, завершує її прямою вказівкою: «Про вовка промовка, про вітер говорили, аж ось і пан». Отже, вітер для Сторожихи, так само, як і Пан,ворожа чоловіча сила: він зривається завжди на біду і віщує відьмі «щось недобре»; він такожсила небезпечна і руйнівна: однієї ночі завиві пропала молода береза. Дерево, як і хата, земля або матерія, належить до жіночої архетипної символіки. Тому молода береза (жертва лісу) в лісовій ситуації «перезбудженого» вітру може стати дзеркалом долі спокушеної Паном Панночки. Молода березазнак настороги для Сторожихи: один раз вона недопильнувала Панночки, один разберези... Але для самої Сторожихи вітерне страшний, бо вона знає, як цю нестримну силу приборкати, втихомирити. Недаремно в природному дзеркалі на Сторожиху дивляться старі сосни, старим і мудрим верхівкам яких вітер уже не загрожує. Старі сосни і Сторожиханіби поза часом, поза смертю, поза страхом: «стільки нажилися, стільки всього набачилися», вони вже згодні й померти, але для них смерті немає. Недаремно Сторожиха відчуває містичне сестринство, означуючи себе в колі цієї родини: «Ще, мабуть, ми довго житимемо, старі сосни, і хитатимемо своїми старими головами». Отже, природний світ (молода березаВітерСтарі Сосни) тісно переплетений зі світом людським, а власне, драма промовляє про світ єдинийсвіт природних пристрастей, що має ознаки чоловічо- жіночого протиборства. Якщо семантика Вітру психоаналітично може бути означена як сексуальна енергія, а цілісно (архетипно) —як Дух, світ свободи, відповідноХата, Дерево, Ліссвіт Матерії (несвободи), то на архетипному дні драми ми бачимо вічну колізіюколізію Духу і Матерії, що виявляється в єдиному світісвіті Матері-Природи.

Оскільки у драмі фігурують узагальнені іменаПан, Панночка, Сторожиха, немає ознак історичного

365

часу, соціальної проблематики, ця колізія може відбутися в будь-якій країні, повторитися з кожним. Отже, загальнолюдська колізія драми закорінена в міфологічне безчасся. Міфологічний вимір вічного часу має ознаки пізньої осені, тобто смертельної пори. Власне, цей хронологічний код символічно винесений у назву драми. Недаремно це також час ночі, з тим самим смертельним значенням,. Час ночіулюблений у символістів: нічний смисл події дає_змогу її затемнити, втаємничити, "заглибити в архетипне дно, у світ потойбічний, у світ несвідомого. На те, що час не має тяглості, вказує символічне словосьогодня.Зацесьогодня Панночка дорікає Пану, бо в ньому все зійшлося: любов і зрада, віра і безнадія, життя і смерть. Сьогодень має значення смертельного вузла, який усе зібрав до купи, зв’язав усі часи: минуле, теперішнє і майбутнє. Єдиний чассьогоденьсвідчить про те, що лінійної історії (у значенні лінії) немає, а є геометрична точка, коло, споконвічне повторення. Ця символістська драма виконана за зразком античної драмиз єдністю часу, місця та дії. Тобто на поверхні історії розігрується загальнолюдська колізія, закорінена в архігтип'ну вічність. Розібрану структуру цього твору можна узагальнити у схемі:

ІСТОРІЯ «Сторожиха вбила пана»

« Панночка »

«Пан»

«Сторожиха

Бажання

Боротьба

Структура

маскулінізуеться

Структура

фемінізується

Цілісна

структура

Архетипне дно драми

Молода береза Вітер

Чоловічо-жіноча колізія

Старі Сосни

ДухМатерія Архетип Великої Матері-Природи

366

Отже, знову акцентуємо, що «нагорі» історію з Паном розпочала Панночка, а завершила Сторожиха. Ця схема дає змогу підійти до смертельного вузла пристрастей, розв’язки та її інтерпретації.

За фройдівським тлумаченням, для психології абсолютно байдуже, хто насправді здійснив злочин, для неї значно важливіше, хто його бажав у своїй душі1. Фінальна подія драми роздвоюється на виконаний і бажаний злочин: 1) Сторожиха з ножем крадеться за Паном, щоб його убити; 2) Панночка прокидається від страшного сну, бо їй, очевидно приснилося, що пан... убитий. За фройдівським психоаналізом, сновидінняце здійснене несвідоме бажання. Отже, Панночку налякало власне несвідоме бажання, що було реалізоване у сні. Вона гукає на допомогу няню. А перед нею постає відьма як виконане несвідоме бажання Панночки. Панночка прочитала це на обличчі Сторожихи, при денному світлі свідомості вона з жахом заглянула в обличчя своєму таємному бажанню, імя якомуВбивця Чоловіка. Очевидно, саме це таємне жіноче бажання прочитала по-ві- дьомськи прозірлива Сторожиха, вона почула його в несвідомому поклику допомоги від своєї коханої Панночки, в її несподіваному нічному приїзді до смертельної пастки, до відьомського володіння, куди, очевидно, також несвідомо, Панночка й заманила Пана. Цю «роздвоєну» психологію Панночки можна витлумачити через психоаналітичну ідею амбівалентності почуттів. Амбівалентність, суперечливість почуттів (любовних і ворожих водночас) до тієї самої особи є характерною загальнолюдською рисою життя «тілесних» пристрастей і емоцій. Відповідно —«денний» порив до кохання у Панночки маскується «нічним» садистським поривом (що в цьому випадку зумовлено інтенсивністю пристрасті). Бо, як зауважував Фройд, «темна» думка «Я хочу тебе вбити» є «світлою» думкою «Я хочу натішитися тобою у коханні»2. Тоді можна розглядати Панночку з позиції сильної, але пригніченої сексуальної пристрасті (ця егоїстична емоція тісно повязана з почуттям влади), яку вона прикриває своїм раціональним вибором. Відображенням пристрасті постає її страшний сон. Загля-

1Див.: Фрейд 3. Достоевский и отцеубийство. // Фрейд 3. Поэт и фантазирование...С. 291.

2Див.: Фройд 3. Лекція 22. Аспекта розвитку та регресії. Етіологія... —С. 347.

367

нувши в глибину, у тьму своєї пристрасті, Панночка прокинулась від жаху.

Тепер є змога перетлумачити явний смисл історії «Сторожиха вбиває Пана» і поєднати його з прихованим смислом, оскільки маємо явного (або потенційно можливого) вбивцюСторожиху і прихованого вбивцюПанночку. Недаремно Панночки у структурі мовної фрази, що резюмує історію, немає, вона ховається у тіні Сторожихи: Сторожиха виявляє її несвідоме бажання і прояснює його. Таким чином, за допомогою зсуву з центрального (явного) смислуСторожиха») на маргінальний і прихований смислПанночка») можна прочитати глибинний «структурний» смисл драми в такому резюме: «Сторожиха виконує приховане бажання Панночки».

Оскільки зі структурної позиції суб’єктне важливий, а важлива функція, почнімо позбавляти суб’єкт його конкретної значущості, адже цим шляхом іде О. Олесь, абстрагуючи імена дійових осіб, актуалізуючи саму дію. Оскільки з психоаналітичного погляду не важливо, Сторожиха чи Панночка вбиває, зведемо речення до більш абстрактного називання дії: «Жінка вбиває чоловіка». Завдяки цьому відкривається глибинний смисл драми Олеся: уже на її поверхні ідеологія твору формується як чоловіче сприйняття жіночого світу, як несвідомий чоловічий страх перед незбагненною силою жінки. Назвемо цю першу інтерпретацію «чоловічою», оскільки вона вимагає мимоволі стати на бік Пана як жертви любовної пристрасті. Очевидно, таку внутрішню логіку заклав у драму Олесь своїм чоловічим страхом перед жіночим світом як поневоленням і смертю. Для остаточного підтвердження потрібно залучити психобіографічний контекст, що^/з’ясувати авторську внутріпсихологічну спонуку цього тексту. Однак аналіз було розпочато з того, що немає нічого значущі- шого, ніж мова цього тексту, що відповідає сутності структурного аналізу.

Другу інтерпретацію можна провести як «жіночу», деконструювавши попередню, «чоловічу». Тоді слід піти проти чоловічої логіки і подивитися на дію жіночими очима. При цьому варто скористатися методикою феміністичної критики, що зосереджується на пошуках та викриті патріархального коду, який тут яскраво виявлений словом «козаки»: Пан у розмові зі Сторожихою ідентифікує себе з козаками, символічноз чоловіка- ми-завойовниками, яких спонукає до дій потяг до вла

368

ди, бажання панувати у жіночому світі (локально) і на землі (масштабно), оскільки земля також має жіночу семантику і відповідає архетипному бажанню Духу володіти Матерією. В устах Сторожихи знущально-іронічно звучить ця лексема «козаки»: відьма зі своєю містичною жіночою силою іронізує над фізичною чоловічою силою. Адже, з одного боку, Пан прагне володіти обома жінками, дружиною і коханкою, не поступившись жодною, а з іншогозазіхає на стару Сторожиху (хоче купити її «магічне» володіння), приручити, зробити своєю бабусею. Бажання купити цю землюсимволічне прагнення привласнити всю жіночу територію. Отже, Пан хоче володарювати в цьому ворожому і чужому для нього світі, здобути його для себе з допомогою свого ненаситного еросу. Ця його пристрасністьчоловіча жадоба заволодіти «жіночою землею» —зумовила «бунт» у жіночому царстві. Грізна погроза і врешті-решт помста Сторожихи стають засторогою для чоловіківне посягати на жіночу територію, де відьмі-матері, яка захищає доньку, прислуговує сама «нечиста сила». Смисл «жіночої» інтерпретації може бути озвучений так: «Пан став жертвою свого ненаситного бажання влади».

Залежно від зміни обраної та сфокусованої позиції текст «привласнюється» по-чоловічому або по-жіночо- му. Оскільки в цих «тендерних» інтерпретаціях домінує однобічний погляд (то з позиції Пана проти СторожихиПанночки, то з позиції СторожихиПанночки проти Пана), спробуємо подолати таку однобічність. Третю інтерпретацію можна означити як «рівноправну» для всіх дійових осіб: «Всі особи діють згідно з потягом до влади». Драма виявляє різну міру цього потягу: 1) Панночка хоче сама володіти Паном, а не ділити його ще з однією жінкою; 2) Сторожиха не поступається місцем у своєму володінні, воюючи проти чоловіка на жіночій землі; 3) Пан претендує на жіночу територію. Оскільки потяг Пана, що спирається на фізичну силу, і потяг Сторожихи, що спирається на містичну силу, за своєю інтенсивністю рівнозначні, то в структурі провідної фразиСторожихаПан») саме вони стали одне проти одного: хто кого? На цьому аналітичному шляху в драмі Олеся простежується три однотипні вибори (молодої жінки, старої жінки і чоловіка) —вибори «ночі». Всі дійові особи заблукали у власній пітьмі, недаремно й зійшлися в темному лісі глибокої осені, тобто в смертельний часчас «низьких» пристрастей. Отже, всі вони

369

ходять «нічною порою», а тому в полоні єдиної пристрасті, з якої немає виходу. «Хто ходить нічної пори,читаємо у Біблії,той спіткнеться, бо немає в нім Світла». За інтерпретацією, яку можна назвати «християнською», людська колізія відкривається як така, в якій немає Світла. На цьому рівні аналізу актуальним є обговорення морально-духовної проблематики.

Однак у третій загальній інтерпретації зрівнювання ролей Пана, Панночки і Сторожихи означає рівноправність лише на горі людської колізії, але нерівноправність чоловічого та жіночого на архетипному дні, оскільки тут на чільному місці став «Дух», тобто архетип чоловічий, а засуджена «Матерія» —архетип жіночий. Отже, у глибині драми загальна інтерпретація залишається чоловічою. Подивімось на структуру твору вчетверте, назвавши цю загальну інтерпретацію цілісно архетипною, що спиратиметься на юнгівську аналітичну психологію.

Ця історія, яку розпочинає і завершує жінка, спрямована в саме архетипне дно Матері-Природи. Цілісну структуру Сторожихи можна прочитати через архетипний образ Матері (Доброї і Злої у своїй єдиній сутності). Першозначущість жіночої сутності і чоловіча залежність від неї (між двох сил за схемою історіїміж жінкою як дорогою Життя і Жінкою як дорогою Смертіперебуває чоловік; чоловік сподівається, що кохана жінка поведе його: відродить душу, виведе з дороги Смерті на дорогу Життя) означають домінування архе- типного материнського світу: «Жінка водить чоловіка за собою, з дороги Життя на дорогу Смерті, з дороги Смерті на дорогу Життя». Сторож(иха) як Батько-і-Мати в одному образі уособлює Єдину Силу, є віддзеркаленням світу несвідомого, архетипу Андрогінної Великої Матері, тобто світу цілісного, де нерозщеплені Життя і Смерть, Добро і Зло, Світло і Тьма, Любов і Вбивство, Чоловік і Жінка. Драма дає відчуття Великої Богині-Природи, цієї ар- хетипної вічності як незнищенної унітарної реальності. Закономірно, що інстинктивний аспект несвідомого, поданий через архетип Великої Матері, або Богині-Природи, не дає змоги розвинутися чоловічій ініціативі та активності: Велика Мати пригнічує свого «сина-кохан- ця», його претензії на «материнське» володіння, у відповідь заявляючи свої претензії на його життя. Смерть чоловіка є наслідком асиміляції несвідомим усієї активної діяльності чоловіка (він не може «купити» володіння Сторожихи), тобто воно не дозволяє чоловіку створи

370

ти зі Світу Природи свій незалежний світ свідомості, заснований на чоловічому ненаситному еросі. Драма засвідчує перемогу консервативного матріархального світу. Консервативність цього світу, як зазначав Нойманн, зумовлена не лише перевагою несвідомого над свідомістю, а й їх відносно стабільною ситуацією1. Тобто головна колізія драми як архетипна напруга між «жіночим» і «чоловічим» світом спонукає до висновку: де жінка, там і чоловік, де Матерія, там і спраглий Дух, де несвідоме, там і свідомість, вони не можуть одне без одного і прагнуть одне до одного, оскільки цілісність не терпить однобічності, структурнояк єдність протилежностейвона й прагне зреалізуватися. Тому явний смисл драми за першою інтерпретацією «жінка вбиває чоловіка» постає як його прихований смисл: «несвідоме (світ живий і сильний, світ цілісний, світ вічності) знищує індивідуальне несвідоме та індивідуальну свідомість (світ частковий, слабкий і нетривкий. Несвідоме в такий спосіб карає свою ж дитину за її бажання заволодіти «материнським» світом. Тому несвідоме в драмі виступає єдиною прихованою силоюспраглим еросом Пана (на що можна сказати «любовна пристрасть погубила чоловіка»), несвідомим сексуально-ворожим бажанням Панночки і відьомським чуттям Сторожихи. І цей невидимий бог позбавляє чоловіка життя рукою вартуючої відьми, жінки, що стоїть на межі, прислухаючись до розмови обох світівпосейбічного і потойбічного.

Так структурний аналіз дав змогу не просто відійти від центрування суб’єкта, позбавивши його конкретної значущості, а й дискредитувати його як всемогутнього агента дії (жіночої дії), оскільки тепер ідеться про інтенсивність універсальної дії, яка формує подію вбивства. На цьому рівні інтерпретації, є, очевидно, підстави для абстрагованого філософування про життя і смерть загалом.

На основі попередніх інтерпретацій можна здійснити інтерпретацію, в якій об’єктивний смисл драми прочитується суб’єктивно, що означає повернення до творчої індивідуальностіпершопричини тексту. Твір є вираженням живої душі, її голосом. Оскільки аналіз виявив структуру як колізію «маскулінногофемін- ного» (чоловічогожіночого), що також відповідає

1Див.: Нойманн Э. Леонардо да Винчи и архетип матери. // Юнг К. Г., Нойманн Э. Психоанализ и литература.К., 1998.С. 132.

371

психологічній сутності «свідомогонесвідомого», така колізія в об’єктивному світі означає її присутність у людській душі, якій також будь-яка однобічність загрожує смертю. Тому є підстави для твердження: у драмі озвучений страх душі перед власним ірраціональним (несвідомим). Очевидно, у душі автора почала нагромаджуватися спрагла вираження пригнічена енергія. Душа промовила текстом, словом про смерть, про свій страх смерті, або погрозливим голосом несвідомого. І прозвучало це своєрідне послання інстинктивної (несвідомої) сфери душі до раціональної сфери свідомості. Тобто діалог між двома психічними системами текст Олеся виражає як текст його душі, або живої і цілісної структури. На цьому рівні аналізу доречним є міркування про психологічні таємниці творчості.

Отже, чим більше заглиблюємося в текст, тим прихо- ваніші смисли відкриваються в ньому. І це закінчення аналізу також не є зупинкою рухливості тексту «Осінь»

О. Олеся. Постструктурний текстовий аналіз дав би змогу рознести цілісність цього твору шляхом виходу в ін- тертекстуальність, тобто в контекст різної текстуальності. Якщо читати, беручи до уваги індивідуальне бажання тексту, то читання, згідно з концепцією Ю. Крістевої, виражатиме бажання читача, інстинкти, сексуальність, власну насолоду або його власне невдоволення. Нехай читання свого тексту буде останнім психоаналітичним завданням цього посібника. Власний досвід, можливо, дасть змогу осмислити філологічне відкриття психоаналізу, на якому наголосив Ж. Лакан: «Психоаналітичний досвід знову відкрив у людині імператив Словазакон, що формує людину за своїм образом і подобою. Маніпулюючи поетичною функцією мови, він же, цей досвід, дає людському бажанню його символічне опосередкування. І нехай дозволить він вам нарешті зрозуміти, що вся реальність його результатів полягає лише в дарі мовлення, адже лише за допомогою цього дару прийшла до людини реальність, і лише, здійснюючи акт мовлення, знову і знову вона зможе цю реальність зберегти1.

1 Лакан Ж. Fonction et champ de la parole et du langage en

psychanalyse...C. 91.

Короткий термінологічний словник

Авангардне (франц. avant-garde, букв.передова охорона, тобто передове) літературознавствосистема новаторських, революційних методологій у літературній теорії XX ст. До А. л. належать нетрадиційна герменевтика (психоаналітична теорія тлумачення), формалізм, структуралізм, постструктуралізм.

Автоматичне письмо (грец. automates самодіючий) — концепція художньої творчості в сюрреалізмі, що виявляє реальне функціонування несвідомої думки поза будь-яким контролем розуму, тобто поза будь-якими естетичними і моральними міркуваннями. Автоматизм став поширеним принципом художнього модернізму. Спрямований він на вільне самовираження підсвідомості. Світоглядно тісно пов’язувався з положеннями фройдизму.

Автономний (грец. autonomos —самостійний) комплекс (лат. сот- plexus —зв'язок, поєднання) —психічна величина в аналітичній психології Юнга, яка означає «психічну істоту», «відколений шматок психіки, що живе власним життям поза ієрархією свідомості» і виражає сутність творчого процесу.

Актант (лат. actus дія) —поняття структурного аналізу для пояснення структури дійової особи; позначає роль, дію, яку виконує ця особа в загальній системі розповідання.

Активні (лат. activus —діяльний,) фантазії (італ. fantasia —уява) —фантазії, викликані інтуїтивною установкою психіки, спрямованою на сприймання її неусвідомлених смислів. Безпосереднє осягнення смислу означає активну участь свідомості, що надає спонтанній формальності несвідомого ясної та проникливої форми.

Актор (лат. actor —виконавець) — поняття структурного аналізу для позначення структурованої дійової особи, яка виконує певну роль у розповіданні (виконавець ролі).

Алегоричне (грец. allegoria —іносказання) тлумаченняпояснення психічного продукту через опис або іносказання (абстрактна сутність передається за допомогою конкретного знайомого предмета). Юнг критикував А. т. символічного психічного продукту, оскільки воно є процедурою спрощення.

Алхіміямістична хімія, або магічне мистецтво трансмутації (Opus Magnum). Містична трансмутація (перетворення, переродження металів) означала перехід від їх нижчого, хаотичного стану до високого, впорядкованогоблагородного. Основні поняття, які використовували алхімікиФілософський Камінь (Lapis Philosophorum), Універсальний Розчинник (Alkahest) та Еліксир Життя (Elixir vitae). А. як езотерична наука захопила Юнга філософським і релігійним змістом. Аналітична юнгівська психологія була спрямована відповідно до А.: на трансмутацію (перетворення) тваринної сутності людської істоти на божественну. Зокрема, у юнгівському тлумаченні Христос символізував Філософський Камінь, з допомогою якого перероджується людська душа.

Аналітична (грец. analytikos той, що стосується аналізу) психологіяюнгівська теорія вивчення феномену психічного несвідомого.

373

Є однією із сучасних шкіл глибинної психології, що активно розвиває юнгівські поняття і відкриття у сфері людської психіки.

Андроцентрична критика (грец. andros чоловік) —феміністична критика, яка досліджує чоловіче письмо.

Аніма (лат. anima душа) —неусвідомлена жіноча сутність чоловіка, що персоніфікується у сновидіннях і творчості образами жінок.

Анімус (лат. animus дух) —неусвідомлена чоловіча сутність жінки, що персоніфікується у сновидінніях і творчості образами чоловіків.

Архетип (грец. arche початок, typos образ) —структурний елемент колективного несвідомого в аналітичний психології Юнга, тобто ідеальна, пуста форма, наділена енергетичною силою, що походить з неусвідомленого і має властивість формувати уявлення.

Архетип Великої Матерізагальна назва прообразу колективного культурного досвіду, що виражає цілісність та повноту як єдність протилежностей, позитивно-негативну полярність (ДобраГрізна Мати).

Архетипний образспосіб вияву архетипу в свідомості, набуття видимої форми. Є згущенням незліченних психічних процесів, яке відображає типову форму повторюваного душевного переживання. Те самепервинний образ.

Асоціативна техніка тлумаченнятехніка аналізу спонтанного, довільного асоціювання. Суб'єктивні асоціації до образів сновидінь стають вихідним пунктом для психоаналітичної інтерпретації. Однак ідея спонтанної (довільної) асоціації (спонтанного виявлення, не пов’язаного певною ситуацією сну) характерна лише для фройдів- ського тлумачення сновидіння. У юнгівському тлумаченні асоціація є керованою і контрольованою, тобто виходить із певної ситуації сну і постійно з нею пов’язана.

Асоціація (лат. associo —з'єдную) — зв’язок між психічними утвореннями, що виявляється у зв’язуванні ідей, образів, уявлень тощо відповідно до подібності, співіснуванні (суміжності у часі та просторі), протилежності, причинній залежності.

Атеїзм (грец. atheon безбожність) —система ідей, що заперечують віру в Бога та його існування загалом.

Бажання —психічний імпульс, що запускає психічну систему людини, спрямовану на задоволення потреби. Згідно з класичним психоаналізом, яскравим прикладом того, що бажання спонукає до психічної діяльності, є сновидіння як символічна реалізація бажання. Проблематика бажання є головною в лаканівському структурному психоаналізі, де вонояк неусвідомлений факторзапускає первинну організацію людського світу і стає основою людського існування як тотальна, цілісна (недиференційована) потреба, що постійно прагне і ніколи не може бути задоволена повністю.

Бісексуальність (лат. Ьідвічі і сексуальність) —поняття, запроваджене у психоаналіз німецьким лікарем В. Фліссом (1858—), вживане в психоаналітичній теорії для позначення подвійної сексуальної орієнтації та «андрогінної» психології, що виявляється як наявність маскулінних та фемінних установок. З цим поняттям в Юнга пов’язана ідея внутрішнього шлюбунаявності у потенціалі людини

374

повноти психологічних можливостей: цілісна особистість пояснюється на основі єдності між чоловічими та жіночими складовими її психіки.

Віталістична (лат. vitalis —життєвий) культура (лат. cultura розвиток, освіта) —культура, в якій сутність духовних цінностей тісно пов’язується з культом земного життя, чуттєвості.

Вонопоняття, що використовується у класичному психоаналізі для позначення первинного енергетичного джерела психіки, яке є сферою інстинктів.

Тендер (англ. gender рід, переважно граматичний) — поняття, що використовується в гуманітарних науках для відображення соціо- культурного аспекту статевої приналежності людини, тобто «соціостать» на противагу біологічній статі.

Генотекст (грец. genos —рід, походження) —поняття Ю. Крісте- вої, що виражає глибинний рівень тексту, який існує поза лінгвістичними структурами мови і є неструктурованою смисловою множинністю, тобто пов’язується з довербальним рівнем існування суб’єкта, на якому панує неусвідомлене. Йому протиставляється поняття «фено- текст». Поняття « ге н оте кет»/« Ф е н оте кет» належать до постструктура- лістської теорії тексту.

Гіноцентрична (грец.gyneжінка) критикафеміністична критика, яка досліджує жіноче письмо.

Глибинна психологіяпсихологічні школи, які акцентують на дослідженні сфери неусвідомленого. 3. Фройд використовував для розрізнення психоаналізу і традиційної психології, яка ототожнювала психіку і свідомість. Психоаналіз також називав «глибинною психологією».

Гностицизм (грец. gnostikos пізнавальний) — еклектична течія релігійно-філософського спрямування на межі античності та християнства, що поєднала в собі ідеї раннього християнства з релігійними ідеями Давнього Сходу (іудаїзм, зороастризм тощо) та з античною мі- фо-філософією.

Граодна з психічних реальностей, що характеризується вільною діяльністю, є річчю в собі і протистоїть серйозному. Психоаналітичний інтерес до гри зумовлений тим, що вона дозволяє виявити не- усвідомлені бажання. Концепція гри, спрямована на звільнення пригніченої психічної реальності, актуальна для модернізму, постмодернізму та постструктуралізму.

Гуморособливий вид комічного, що відображає смішне у життєвих явищах та людських особистостях шляхом поєднання зовні комічного трактування об’єкта зображення із його внутрішньою серйозністю. З психоаналітичного погляду є засобом досягнення задоволення на основі економії емоційних витрат, оскільки ефект смішного викликаний явним комічним зображенням.

Дадаїзм (фр. dada —дерев'яний коник, метафоричноспонтанний дитячий лепет) —напрям у модернізмі, що оформився з 1916 по 1921 р. як творчий пошук тотального звільнення від традиційних релігійних, естетичних та етичних цінностей заради ідеалу свободи. Назва походить від поняття «дада», що декларує принципову невизначеність

375

значеннядада нічого не означає»). Художня концепція пов’язувалася з вираженням неусвідомленого, а художні прийоми зводилися до абсурдних комбінацій предметів, слів, звуків тощо.

Деконструкцій (лат. deconstructioаналіз) — стратегія пост- структуралістського критицизму, розроблена Ж. Деррідою стосовно тексту, що включає його деструкцію (порушення структури) і реконструкцію (докорінну перебудову) з метою системного спростування філософії та культури логоцентризму.

Денотація (лат. denotatusпозначений) —первинне позначу- вання предмета або явища.

Децентраціяметодологічна установка постмодернізму та пост- структуралізму, що характеризується відмовою від фундаментальних понятьпершоначала, або центру як основи класичних уявлень про структуроване знання. Ідея центруорганізаційного принципу структурирозвінчується як ідея прямолінійного детермінізму, зовнішньої репресивної причинності. Д. спрямована на підрив західного лого- центричноготипу раціональності. Культура постмодернізму, на відміну від культури модернізму, передбачає децентрацію культурного простору, що означає відсутність привілейованих точок зору, ієрархічної впорядкованості, пріоритетної диференціації тощо. Так, ієрархічному модерністському центруванню літературного процесу (елітарна літературамасова література) протистоїть постмодерністський поліцен- тризм, згідно з яким будь-яке маргінальне літературне явище може бути поставлене у центр культурного простору. Див. також Центризм.

Дискурс (лат.  Discursus міркування) —вербально розгорнуте міркування задля встановлення істини, конкретно-історична форма якого зумовлена культурною традицією раціональності. У структурному аналізі оповідного художнього тексту Д.весь мовний рівень, що оповідає про події.

Дискурсивністьпоняття постмодерністської філософії, що позначає процесуальність не обмежених соціокультурними нормативами і заборонами дискурсивних практик, які виявляють могутній креатив- ний потенціал щодо феномену смислотворення.

Дотеп (гострослів’я) —особливо витончена словесна гра, спрямована на захист від критики тих словесних і мисленнєвих зв’язків, які приносять задоволення. З психоаналітичного погляду, дотеп скерований на ліквідацію внутрішнього психічного гальмування і розширення джерел насолоди.

Душевний образпсихічний образ, що формується, згідно з юн- гівською аналітичною теорією, у сфері неусвідомленого відповідно до статевої приналежності людини.

Едіпів комплексодне з основних понять класичного психоаналізу, запроваджене 3. Фройдом для позначення несвідомих сексуальних потягів дитини до своїх батьків.

Екзистенціалізм (лат. existentiaіснування) — один із найзнач- ніших напрямів філософи XX ст., концепції якого спрямовано на аналіз специфічно людського способу існування, тобто безпосереднього переживання людиною себе і своєї ситуації як «бугтя-у-світі», що здійсню

376

ється конкретно і кінечно —«тут-і-тепер». Традиційному філософському дослідженню абстрактного суб’єкта Е. протиставив конкретну людину в реальній ситуації її безпосереднього життєвого досвідуяк онтологічну основу, тобто основу вчення про буття.

Експресіонізм (лат. expression вираження) — художній напрям у модернізмі, який на противагу художньому зображенню (об'єктивному сприйняттю) утверджує суб’єктивне уявлення про світ. Як літературно-мистецька стильова течія, Е. оформився в Німеччині на початку XX ст. Основним творчим прийомом стало вираження драматичного суб’єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я». Притаманна Е. «нервова» емоційність характеризує творчість В. Сте- фаника, Т. Осьмачки та ін.

Екстравертна (лат. extra поза, vertere повертати, тобто спрямована назовні) творча установкапсихологічна орієнтація під час творчого процесу, за якої автор є другорядною дійовою особою, підкоряючись об’єктунесвідомому творчому імпульсу. Обгрунтована в аналітичній психології К.-Г. Юнгом.

Елітаризм (лат. eligo вибираю, франц. elite найкраще, добірне) —обгрунтування ієрархічності людського світу, згідно з яким провідна духовна роль належить обраній меншості.

Естетичне (грец. aisthetikos чуттєво сприйняте) — чуттєва форма цілісного пізнання, звернена до почуття задоволення чи незадоволення. Естетичне як художнє відокремлює мистецтво у феноменологічній формі вільної творчості від науково-теоретичної сфери діяльності: досконалість чуттєвого пізнання як пізнання, спрямованого на споглядання одиничних предметів, що осягаються в завершеності та цілісності, протистоїть логічному, що абстрагує та роз’єднує цілісність предметів, явищ і сутностей.

Жартосмислена словесна гра як різновид комічного, що викликає сміх і служить для розваги. З психоаналітичного погляду, означає таку психічну діяльність, в якій передбачається задоволення від здійснення того, що заборонила критична інстанція.

Життєвий символюнгівське позначення результату символізації, тобто сировинний матеріал, що обробляється тезою та антитезою і поєднує у процесі свого формування обидві протилежності.

Захисний конфлікт (лат. conflictus —зіткнення) —психічний конфлікт, що виникає на основі стихійного потягу до захисту від уявлень, здатних викликати відчуття незадоволення.

Згнічення (нім. Repression від лат. repressio —придушення) —одна з процедур у роботі психічного апарату, спрямована на те, що певний психічний акт утримується на нижчому ступені неусвідомленого, внаслідок чого він взагалі не потрапляє до Я, а повертається незадо- воленим у Воно.

Згущенняодин з основних механізмів роботи сновидіння і психіки у сфері несвідомого, завдяки якому окремі елементи і відношення подаються у концентрованій формі, що сприяє формуванню яскравості та цілісності уявлення.

Зсувнесвідомий процес у роботі сновидіння і психіки, завдяки якому відбувається перехід психічної енергії з одних уявлень на інші.

377

Проаналізований у класичному психоаналізі механізм 3. став основою деконструктивістської методики.

Ідеалізм (грец. idea —ідея) —поняття, що позначає філософські концепції, які витлумачують світобудову та світопізнання під знаком домінування духовного феномену. Давню ідеалістичну установку (первинність духу над матерією) виразив Платан у філософській концепції світу ідей як ідеальних зразків чуттєво-матеріального світу. Класичне визначення «реалістичної» та «ідеалістичної» установок у пізнанні належить німецькому філософу Гегелю.

Ідея (грец. idea початок, основа, першообраз) —психологічна величина, що належить не лише до сфери мислення, але й почуття; першоначаЛо, яке в аналітичній психології становить суть первинного образу, тобто смисл, абстрагований від конкретики цього образу.

Іманентний (лат. immanentis —властивий, притаманний чомусь) детермінізм (лат. determinare обмежити) —тлумачення, що характеризує внутрішню зумовленість явища (таку, яка випливає з його власної природи). Структуралістська методологія виходить з І. д. в науковому поясненні художнього твору як індивідуального мовлення, тобто з аналізу внутрішньо притаманної твору причини, пов’язаної із законом мови як певної системи структурних відношень.

Індекси (лат. index —покажчик) —поняття структурного аналізу, що позначає систему додаткових елементів, які впорядковують функціїголовні оповідні елементи. Індекси спрямовані не на продовження, а на поглиблення дії розповідання.

Індивідуальна (франц. individual —особистий) психологіяодин із напрямів глибинної психології (психології неусвідомленого), що виникає у лоні психоаналізу в результаті критичного перегляду фройдівської сексуальної теорії. Засновникавстрійський психо- аналітик Альфред Адлер (1870—). Основу психоаналітичного пояснення людини, згідно з І. п., становлять «комплекс неповноцінності» та «комплекс величі», що в нормальному функціонуванні доповнюють одне одного і стимулюють життєвий розвиток. Центральною ідеєю є тлумачення людської істоти як єдиного цілого, що формується в соціальному контексті й наділяється творчою життєвою силою. Світовідчуття і. п. є оптимістичним: оскільки кожна людинатворець, вона здатна сформувати здорову вітальну процесуальність із різних вроджених факторів і можливостей.

Індивідуальне (франц. individual —особистий) неусвідомленеструктурний рівень людської психіки в аналітичній психології Юнга, який є сукупністю всіх психічних явищ суб'єктивного характеру, що не належать до свідомості, тобто позбавлені контролю над потягами та інстинктами.

Індивідуація (лат. individuation неподільність) —юнгівське поняття на позначення розвитку психологічного індивіда як цілісної істоти, спрямованого на виділення його з колективної психології. Психологічна диференціація (вирізнення індивідуального з колективного) пов’язана з розширенням сфери індивідуальної свідомості. Однак свою відсутність у колективному житті свідомий індивід повинен ком

378

пенсувати духовними цінностями. Без такого виробництва цінностей

І. вважається аморальною і згубною.

Інтертекстуальність (лат. inter між і текстуальність) —поняття, запроваджене Ю. Крістевою для позначення феномену взаємодії авторського тексту із семіотичним культурним середовищем. Одне з основоположних понять постмодерністської теорії тексту як множини, мозаїки інших текстів.

Інтроверсія (лат. intro та verso —буквально: тлумачу всередину) —скерованість лібідо (сексуальної, за Фройдом, або універсальної психічної енергії, за Юнгом) на власний внутрішній світ. І. виражає негативне ставлення суб’єкта до об’єкта: лібідний інтерес спрямовується не на об’єкт, а повертається від нього до суб’єкта. Оскільки рух психічної енергії спрямовується у внутрішній світ, то І. є також специфічним способом психологічної орієнтації.

Інтровертна (лат. intro —всередину, vertere —повертати, тобто спрямована внутрішньо) творча установкапсихологічна орієнтація під час творчого процесу, за якої автор утверджує свідомі наміри, протиставляючи своє «я» (суб’єкт) природному творчому процесу, тобто неусвідомленій сферіяк об’єкту. Обгрунтована в аналітичній психології Юнгом.

Іронія (грец. еіrоnеіаприкидання) —художній та стилістичний прийом, який полягає в невідповідності прямого смислу висловлювання його прихованому значенню і спрямовується на розщеплення будь-якої патетичної, серйозної завершеності. Оскільки фігура І. смислово амбівалентна (двоїста), то в постмодерністській культурі конституюється як головний методологічний прийом.

Ірраціоналізм (лат. irrationalis несвідомий) —поняття, що позначає філософські течії, які проголошують ірраціональні феномени (волю, емоції, фантазії тощо) основою світу та його розуміння. Виник на противагу філософській класичній традиції, яка на перше місце поставила розум та раціональність. Налаштований був проти духу Просвітництва.

Істинна (поетична) мова —поняття гайдеггерівської концепції мови, що позначає її поетичну сутність, тобто сутність, яка виражає буттєву істину. За Гайдеггером, сутністю людського буття (екзистенції) є мова, а сутністю мовиістинна мова, тобто поезія. Філософію мови Гайдеггера використав Ж. Лакан у своїй теорії структурного психоаналізу для обгрунтування концепцій пустого і повного мовлення.

Історіяструктурне членування наративу в структурному аналізі оповідного тексту, що позначає послідовне розгортання дій персонажів і «синтаксичні» зв’язки між цими діями, тобто подієвий порядок розповідання.

Кардинальна (лат. cardinalis —головний) (ядерна) функціяпоняття структурного аналізу на позначення такої смислової дії, що відкриває, підтримує або закриває альтернативну можливість, яка має важливе значення для подальшого розвитку дії.

Катарсис (грец. katharsis очищення)поняття, вперше вжите Арістотелем у «Поетиці» для позначення естетичного переживання, по-

379

в’язаного з очищенням душі за допомогою емоцій страху і співпереживання. На таке естетичне переживання була розрахована антична трагедія. У психоаналізі К. має психотерапевтичне значення.

Каузальний (лат. causa причина, causalis причинний) детермінізм (лат. determinare обмежити)тлумачення, що визнає об’єктивну (зовнішню) зумовленість досліджуваного явища. Каузальне пояснення у літературознавствірозкриття зовнішньої (позатекстової) причини виникнення художнього твору. Структуралістська методологія відмовилась від К. д., протиставивши йому іманентний детермінізм.

Каузальний (лат. causa причина) спосіб тлумаченняспосіб тлумачення психічних явищ, що грунтується на зв'язку між причиною і наслідком у розвитку події, явища.

Класичне естетичнечуттєве пізнання, що спирається на ідеал прекрасного, тобто уявлення про втілення в образі універсальної духовної сутності.

Класичний психоаналіз (грец. psyche душа, analysis розкладання)авангардна теорія, що сформувалась у працях 3. Фройда на порубіжжі XIX—XX ст. як дослідження психічного несвідомого. К. п. постав усупереч класичній психології, об’єктом дослідження якої є свідомість.

Колективне неусвідомленеструктурний рівень людської психіки в аналітичній теорії Юнга, тобто психічна спадщина людської еволюції, наявна у психічній структурі кожної людини. Зміст К. н. являє собою сферу інстинктів та архетипів і виявляється в образах і формах, характерних для різних народів і епох.

Комізм (грец. Komikos смішний)категорія художності, що позначає такий аспект чуттєвого пізнання світу, який супроводжується сміхом без негативних емоцій (страху і пригнічення). З психоаналітичного погляду К. є цікавим як засіб отримання задоволення на основі економії витрат на уявлення.

Компенсація (лат. compensatio —урівноваження) —поняття юн- гівської аналітичної психології, що позначає саморегулювання психічного апарату, тобто природний процес, спрямований на досягнення рівноваги у психічній сфері.

Комплекс (лат. complexus —зв'язок) —загальновживане поняття у психоаналітичній теорії на позначення неусвідомлених уявлень, пов’язаних між собою асоціацій, надмірно емоційних спогадів, певних суб’єктивних рис, специфічних переживань тощо. Поняття запроваджене Юнгом. В аналітичній психології К.самостійна, автономна сутність в індивідуальній психіці, специфічний психічний уламок, відколений від свідомості і несумісний з нею. Різні К. становлять зміст індивідуального неусвідомленого.

Комплекс кастрації (лат. castratio видалення) —поняття класичного психоаналізу на позначення дитячого переживання, властивого обом статям: для хлопчика це страх втрати пеніса, для дівчинкистрах перед дефектом свого тіла (відсутність пеніса) і бажання бути чоловіком. З допомогою К. к. Фройд пояснював психо- сексуальний розвиток дитини, відмінності чоловічої та жіночої пси

380

хології, виникнення неврозів, походження культурних феноменіврелігії, моралі тощо.

Конотація (лат. соnразом, notare позначати) —- непрямий, вторинний спосіб позначування предмета або явища.

Конструктивний (лат. constructs —побудова) метод тлумаченняметод в аналітичній психології Юнга, за допомогою якого продукт несвідомого розглядається символічно задля осягнення його повного (цілісного) смислу.

Концепція об’єднуючого символуюнгівська концепція символічного, тісно пов’язана з релігійною установкою, орієнтованою на східні уявлення духовного шляху як звільнення від парних протилежностей. Розум, вважав Юнг, не здатний створити символ, оскільки символ ірраціональний за своїм походженням. Тому там, де раціональний шлях заводить у безвихідну ситуацію, синтез приходить зі сфери неусвідомленого. Поява нового міфу, нової релігії, універсального мистецтва пов’язується в аналітично-психологічній теорії юнгіан- ської орієнтації з об’єднувальною символізацією.

Кордоцентрична (лат. cordis серце) культуракультура, основу якої становить чуттєва сфераістини «серця».

Культурний канон (грец. каnоnнорма) — система установлених нормативних зразків, що є основою культурної традиції; з аналі- тично-психологічного погляду,домінування усвідомлених цінностей, тобто свідомий світогляд епохи.

Лібідо (лат. libido —бажання, потяг) — поняття, що використовується у класичному психоаналізі для позначення енергії сексуальних інстинктів. Оскільки фройдівське тлумачення Л. мало домінуюче сексуальне значення, то звільнення психоаналітичної теорії від сексуального підходу передбачало і нове його тлумачення. В аналітичній психології Л. позначало універсальну психічну енергію, інтенсивність психічного процесу, що виявляється як бажання або імпульс і є потребою організму в найприроднішому стані.

Логоцентризм (грец. logos слово) — вияв класичної філософської традиції, пов’язаний з визнанням наявності глибинного внутрішнього смислу буття загалом та окремих об’єктів і подій; дискурс, що грунтується на ідеї всепроникливого Логосу і дає змогу осмислити буття як іманентно логічне, закономірне і підкорене лінійному детермінізму (загальній причинній зумовленості).

Маргінальний (лат. margo край, межа) — структурний елемент, якому в бінарній двочленній опозиції протистоїть центральний як важливий і значущий (маргінальнете, що перебуває поза центром, на краю, на межі). Філософське поняття «маргінальність» характеризує культурні феномени, які розвиваються поза домінуючим культурним каноном. Представниками культурної маргінальності можна вважати Ф. Ніцше, маркіза де Сада, Л. фон Захер-Мазоха та ін. Поняття «М.» набуває особливого привілейованого значення в постмодернізмі та постструктуралізмі як дискурсивності, що культивує маргінальності. Деконструкція Дерріди як децентрація мала намір звільнити простір для маргінальних сутностей.

381

Маскулінність (лат. masculinus —чоловічий) —соціопсихологіч- ний вияв екстравертивності (діяльності, спрямованої на зовнішній світ), активності, Незалежності, самодостатності. Результати тендерних досліджень виявляють, що М. як традиційний чоловічий стиль життя не відповідає сучасним соціальним умовам, у зв’язку з чим говорять про «кризу маскулінності».

Метафора (грец. metaphora перенесення) —цілісне, нероз- членоване порівняння, в якому окремі слова або вирази поєднуються на основі подібності їх значень чи на основі контрасту. Як один з основних зворотів поетичного мовлення, М. спрямована на розкриття сутності явища і протистоїть раціоналістичним (роз’єднувальним) концепціям, оскільки створює власну реальність, розбудовану за естетичною (цілісною) ознакою. Психоаналітична теорія особливу увагу приділяє метафоричному вираженню, витлумачуючи механізм утворення М. як один зі способів функціонування психікипсихічний неусвідомлений процес згущення.

Метод вільних асоціаційспосіб дослідження сновидінь, психічних захворювань на основі аналізу вільного асоціювання суб’єкта, яке дає змогу перевести витіснені неусвідомлені уявлення у свідомість. Є основою теорії класичного психоаналізу. Заміна гіпнозу М. в. а. стала вихідним пунктом його становлення і розвитку. Див.: Асоціативна техніка тлумачення.

Метонімія (грец. metonymia перейменування) —поетичний зворот мови, за якого слова поєднуються на основі суміжності. У М. часткове замінює ціле, що не властиво метафорі і суттєво відрізняє ці два звороти. Психоаналітичне тлумачення М. пов’язує її з неусвідом- леним процесом зсуву, завдяки якому здійснюється робота сновидіння (переведення прихованих думок у явний смисл), а також творча робота психіки загалом.

Мнемосичний (грец. mnemmosine пам'ять) слідслід запам’ятовування. Цим поняттям користувався Фройд, вважаючи, що сприймання залишають у психічному апараті слід, а функція, яка стосується сліду, називається пам’яттю. Тлумачення «сліду» розробляв для постструктуралістської концепції «до-присутності» Ж. Дерріда.

Мовний знакзв'язок між позначенням і позначеним. Традиційне тлумачення М. з.тлумачення його як цілого. Зсув відношення між позначеним і позначенням визначив авангардну методологію в гуманітарних науках XX ст.

Модернізм (фр. moderne сучасний) —загальне поняття для позначення некласичного філософського осмислення людини і світу. У мистецтвісистема літературно-мистецьких тенденцій, розгорнутих на порубіжжі XIX—XX ст. як пошук сучасної художньо-образної мови для вираження нового суб’єктивізму, розриву з класичною традицією, принципової відкритості пізнання, плюральності гуманізму, різноманітних моделей перебудови світу тощо.

Над-Японяття, що вживається у класичному психоаналізі для позначення психічного утворення, яке формується під впливом сімейного, а згодомцілісного культурного виховання (національних традицій, вимог соціального середовища тощо).

382

Наратив (лат. narrare мовний акт) —поняття філософії Постмо- дерну, що виражає процесуальність самореалізації як вербальний виклад, тобто як спосіб буття тексту, що повідомляється. У структурному аналізі розповідного тексту Н. як розповідання членується на історію (послідовність подій) та дискурсвесь мовний рівень, що оповідає про події.

Наративна фігуравідступ від нейтрального, типового способу розповідання. Художній дискурсце система Н. фв якій порушення типової структури розповідання створює особливий ефект художності, «еротичної» таємниці тексту.

Наративний спосіб пізнанняспосіб осмислення, що грунтується на процесуальності самореалізації, послідовності біографічної історії, на вираженні домінуючої частини буквального життєвого досвіду. Метою наративного способу осмислення є вироблення певної концепції, що виражає індивідуальну (біографічну) міфологію. Н. с. п. протистоїть парадигматичний.

Нарцисизмпоняття, що вживається у класичному психоаналізі для характеристики процесів лібідо, які спрямовуються не на сексуальні об’єкти, а на власне Я.

Невроз (грец. neuron —жила, нерв) —поняття у психоаналітичній теорії, що позначає конфлікт між Я та сексуальністю і є похідним явищем від зіткнення культури з інстинктом (культурного свідомого з некультурним несвідомим). Медичне використання цього терміна стосується нервових захворювань (неврастенія, істерія тощо). Тлумачення Н. у психоаналітичному літературознавстві пов’язане з «травматичним» смислом: психічні «травми» властиві всім людям, а найболючіші з них, що супроводжують доросле життя людини, походять з дитинства. Невроз, згідно з юнгівською аналітичною психологією, попереджає про відступ від власного призначення, від реалізації вродженої життєвої волі: людина без відданості своїй волі стає невротиком, оскільки втрачає себе.

Некласичне естетичне —уявлення про чуттєве пізнання, коли естетичним вважається піднесене, діонісійське, тобто стихійна могутність індивідуальних поривів і пристрастей. Зсув відношення між традиційно прекраснимаполонівським») і піднесенимдіонісійським») означав у XX ст. утвердження некласичного бачення світуконцепції буття як хаотичного, абсурдного, позбавленого вищого смислу.

Неоплатонізм —філософсько-містичний світогляд античності, який поєднав східні вчення з грецькою філософієюсинтез ідей Пла- тона з ідеями, спрямованими на поєднання містики, витонченої логіки та етичної установки. Н. викликав особливу зацікавленість Юнга у процесі розбудови теорії аналітичної психології.

Несвідоме —головний об’єкт дослідження психоаналізу, що є системою психіки людини, яка функціонально відрізняється від системи свідомості. Фройд не винаходив Нвін лише модерно витлумачив його як сферу сексуальності. Тлумачення Н. становить основу розвитку психоаналітичної теорії. З погляду структурного психоаналізу Н.

383

це формотворча пуста структура, яка впорядковує або позначає смисли, але сама позбавлена будь-якого раціонального смислу.

Нумінозність (лат. nиmеnбожество) —якість видимого об’єкта або невидима присутність, що викликає зміну свідомості на основі глибинного емоційного потрясіння. Н. є характерною рисою кантівського архетипу.

Образ —ірраціональний продукт, витвір неусвідомленої діяльності фантазії, що несподівано являється свідомості як видіння або марення, не маючи при цьому патологічного характеру. 0. як модель, одиниця художнього пізнання є сутнісним поняттям літературної теорії. Однак у найновішому «семіотичному» літературознавстві (структуралізм, постструктуралізм) традиційний «О.» витіснив посттрадиційний «знак».

Онтоцентризм (грец. ontos —єство, буквально: у центрі вченнябуття) — традиційний спосіб філософування, який передбачає побудову єдиної істинної і зрозумілої для референта картини світу на основі загальних основ та принципів буття. Авангардистський спосіб переосмисленнядеконструктивізмзамість 0. пропонує розлад онтології (вчення про буття), артикуляцію принципової мозаїчності різних картин світу.

Опір поняття, що у класичному психоаналізі позначає діяльність психічних сил, яка заважає вільному асоціюванню, проникненню в глибини несвідомого, усвідомленню несвідомих уявлень та бажань. Аналіз 0., його перероблення і подолання є важливою складовою психоаналітичного процесу.

Парадигматичний (грец. paradeigma —взірець) спосіб пізнанняпобудова теоретичної моделі на основі узагальнення та абстрагування від індивідуального досвіду. Парадигматичний спосіб осмислення доповнює наративний.

Пасивні фантазіїфантазії, викликані посиленою діяльністю неусвідомленого при пасивній ролі свідомості. На відміну від активних П. ф. виникають за відносної роз’єднаності психічних процесів (свідомого і неусвідомленого), проявляються відразу в наочній формі і є результатом психічного «автоматизму». Поділ на активні та пасивні фантазії наявний в юнгівському тлумаченні художніх об’єктів.

Патріархальність (грец. pater батько, arche —влада) —обгрунтування батьківського права, що символізує суворий принцип ієрархічної впорядкованості суспільства, панування чоловіка і підкорення жінки. Патріархальна традиція у філософії означала, що тільки чоловік може виступати суб’єктом філософського знання. Класичний психоаналіз (фройдизм) також ґрунтувався на патріархальній традиції: чоловік вважався єдиним повноцінним суб'єктом культури.

Перенос (трансфер) —поняття класичного психоаналізу на позначення процесу відтворення переживань та емоційних станів суб’єкта шляхом встановлення суб’єктно-об'єктних відношеньперенесення почуттів, фантазій та страхів на психоаналітика. Інтерпретаційна постфройдівська методика активно використовує це поняття.

Персона (лат. persona акторська маска) —структурний елементу системі людської особистості, витлумачений Юнгом як компро

384

місне утворення, що виникає на основі пристосування індивідуальності до соціуму, тобто соціальна маска людини, зумовлена суспільними правилами поведінки.

Песимізм (лат. pessimus —найгірший) —світоосягнення, в якому відсутня радість від смислу та процесу людського життя. Зразком песимістичного вчення про людину є філософія А. Шопенгауера. Філософія життя у класичному психоаналізі також песимістична, її основою є принцип реальності, що утверджується на противагу принципу насолоди.

Письмофіксація розчленування потоку мовлення на слова, звуки і букви. У широкому смислі П. є фіксацією загального розчленування в роботі психіки, свідомості, культури.

Побутова моваконцепція мови за М. Гайдеггером, який протиставив істинну мову побутовій мові, говорінню, пов’язуючи з істинною мовою вираження істини буття, а з говоріннямрозмову без істини (мову-без-коріння). Цю опозицію використав Ж. Лакан для психотерапевтичної практики, спрямованої на наповнення пустого мовлення.

Повне мовленняструктурний елемент лаканівської теорії на позначення мовлення, функція якого полягає в упорядкуванні історії суб’єкта, засвоєнні ним власної історії в тому вигляді, в якому вона адресована іншому. П. м. протиставляється мовлення пусте.

Порядок Символічногоосновоположне поняття структурного психоаналізу, що виражає конструювання людини (свідомого Я) через символічне відношеннявербальний обмін між людьми. Символічне відношення визначає положення суб’єкта як видющого: він бачить себе в дзеркалі слова, символічної функції. Подолання едіпового комплексу Лакан пов’язував із входженням людини у П. C., тобто в культуру як мову.

Порядок Уявногопоняття структурного психоаналізу, що позначає у процесі розвитку психічної істоти етап народження специфічної функції Я, яка формується на «стадії дзеркала» і складає центральну структуру людського досвідуструктуру уявного образу, тобто функціональне упорядкування цілісності.

Постмодерн (лат. post — після, фр. moderne сучасний; буквальнопісля сучасності) —поняття, яке визначає новий культурний стан, що постав на запереченні раціоцентризму епохи Модерну.

Постмодернізмфілософське та історично-літературне поняття, що сформувалося в середині 50-х pp. XX ст. на позначення концепції культури Постмодерну, тобто культурної ситуації, яка виявляє завершеність епохи Модерну та потребу нової (постлогоцентричної) мовної свідомості. До П. належить та художня творчість, в якій усвідомлюється дух Постмодерну, естетично виражається його концепція.

Постструктуралізмсукупність найрізноманітніших підходів у гуманітарних науках, що сформувалися в 1970-ті pp. XX ст. і були орієнтовані на перегляд структуралізму (структурної методики аналізу текстів) з метою пошуку маргінальних (порубіжних) зон свободи, розхитування текстової системної цілісності. Пошуки зон свободи, які

385

перебувають за межами ідеологічних та мовних структур, тобто не контролюються силами влади й логоцентричного дискурсу (зони бажання, афекті в, тіла та ін.) пов’язуються з текстуальним тлумаченням реальності: єдиною реальністю в культурі проголошується не логоцен- трична мовна реальність, а текстуалізований світ (позбавлений будь- якого центрування, зокрема логоцентризму та фоноцентризму).

Провіденційний (лат. providentia —провидіння, передбачення) тип творчостітип творчості, за якого в основу твору покладено містичне провидіння як первинний та реальний досвід автора. П. т. т. в юнгівському аналітично-психологічному тлумаченні протистоїть психологічний.

Психічне письмоуніверсальне письмо, яке не може бути виражене лише репресивними одиницями усного мовленняфонемами, оскільки є також «економією слова», що виражається за допомогою зображення, тобто графемиодиниці писемної мови. П. п. (наприклад, письмо сновидінь) у теорії Дерріди протиставляється фонетичному письму як логоцентричному та фоноцентричному.

Психічний конфліктзіткнення різноспрямованих сил психіки, що потребує розв’язки. Свідоме Я, за Фройдом, є активним учасником психічного конфлікту, оскільки повинно послужити трьом інстанціям (вимогам зовнішнього світу, сексуальним потягам Воно, моральності Над-Я) і разом з цим захистити власне психічне утворення.

Психологічний тип творчостітип творчості, за якого опрацьовується матеріал із свідомого життя, а результат творчості належить до сфери цілком зрозумілої психології.

Психоз (грец. psyche душа) —катастрофічний стан психіки, в якій до влади прийшло несвідоме, тобто революційна фаза перебудови всієї психічної структури, повний розрив із зовнішнім світом і створення нової реальності. Те саме, що божевілля. У постфройдизмі П. потіснив невроз як центральний об’єкт класичного психоаналізу. Зсув аналітичної уваги на феномен П. пояснює концепцію постструктуралізму.

Пусте мовленняструктурний елемент лаканівської теорії на позначення мовлення, функція якого полягає у знецінюванні історії суб’єкта. П. м. протиставляється повне.

Реальнепоняття, що виражає структуралістське тлумачення несвідомого в теорії Лакана,сукупність психічно сублімованих біологічних потреб та імпульсів, які стають недоступними для логічного сприймання, оскільки є абсолютно первинним і не можливим для суб’єкта досвідом природної повноти. Проблема розуміння психіки суб’єкта у структурному психоаналізі пов’язана з тлумаченням Уявного, Символічного і Реального.

Регресія лібідо (лат. regressio повернення, зворотній рух, libido —бажання) —повернення сексуальної організації на ранні ступені розвитку. Це поняття було важливим у фройдівському поясненні причин неврозів. Юнг, який надав неврозу телеологічного значення (цільового процесу для контакту з Богом), також вважав Р. л. важливою умовою творчого акту.

386

Редуктивний метод (лат. reductio повернення) —означений в аналітичній психології метод тлумачення, з допомогою якого продукт несвідомого розглядається не символічно, а семіотично (як знак чи симптом основного психічного процесу). Р. м. орієнтується в минуле, спрощуючи складне психічне явище до бажань і потягів, які мають винятково інфантильну, фізіологічну природу. Його доповнює метод конструктивний.

Самістьцентральне поняття юнгівської аналітичної психології, що використовується для позначення феномену цілісної сутності психіки; архетип цілісності, який у сновидіннях, фантазуваннях, міфології та релігії виявляється у формі об’єднуючого символу. Позаособистіс- ний вимір С. означає Бога.

Семіотичне (грец. semeiotike вчення про знаки) тлумаченнятлумачення психічних продуктів як системи знаків, формалізованих на основі аналогії або скороченого позначення. Юнг С. т. (фройдівському) протиставляв символічне, як таке, що містить, крім ясних мисленнєвих пояснень, щось незбагненнемістичне.

Семіотичний рівень людського існуванняпоняття Ю. Крістевої на позначення цілісного рівня людського існування, домовного стану тілесних інстинктивних потягів, що готує прихід суб'єкта у сферу знаків (символів). Семіотичний рівень доповнюється символічним, а комбінування їх, за теорією тексту Крістевої, породжує різноманітність дискурсів.

Символікаобразне втілення зв’язку між явним і прихованим смислом психічного утворення або цілісне втілення несвідомого бажання. У психоаналітичній теорії немає єдиного розуміння С. і символу. Теоретичний розрив Юнга з Фройдом частково постав у зв’язку з різним розумінням «символічного».

Символічна техніка тлумаченнятехніка, заснована на розумінні символів. У психоаналітичному тлумаченні сновидінь Фройд, крім символічної, виділив техніку асоціативну.

Символічний рівень людського існуванняпоняття Ю. Крістевої, пов’язане з лаканівським поняттям символізації; означає вступ суб’єкта в комунікативну практику, соціальні зв’язки з іншими, ідентифікацію суб'єкта і відмінного від нього об’єкта за допомогою мови.

Синтагматичні (грец. syntagma разом побудоване) відношення—відношення між словами, зумовлені лінійним характером мови. Мовні знаки пов’язуються також між собою асоціативними відношеннями.

Синхроністичний (грец. synchronos одночасний) спосіб тлумаченняакаузальний спосіб тлумачення, обгрунтований в інтерпре- таційній теорії Юнгом для позначення містичного, незбагненного для раціо зв’язку між індивідуальною (суб’єктивною) психікою та об’єктивним світом. Синхроністичність як ірраціональне розуміння доповнює каузальний спосіб тлумачення.

Скриптор (лат. scriptor письменник, той, що пише) — поняття, що замінює у постмодерністській естетиці традиційне поняття «автор» і виражає відмову від суб’єкта письма, деперсоналізацію фігури автора.

387

Слідне-поняття, запроваджене Деррідою для подолання поняття «присутність» як принципу традиційної метафізики. Метафоричне позначення сліду як не-поняття тісно пов’язане з неографізмом difference.

Стадія дзеркалапоняття структурного психоаналізу Лакана для позначення інфантильного етапу розвитку, коли дитина засвоює власний зоровий образ (процес уподібнення, що відбувається на основі здатності впізнавати своє відображення у дзеркалі). Ця подія набуває важливого смислу, оскільки пов’язується з первинним механізмом ідентифікації людського суб’єкта і є основою всіх його подальших ідентифікацій.

Структура (лат. structura —побудова, порядок) —одиниця структурного аналізу, що позначає сукупність внутрішніх зв’язків, внутрішню побудову об’єкта. Бінарна (двочленна) опозиція мовного знака стала основою структурного аналізу процесів функціонування літературних текстів.

Структурний психоаналіз —напрям постфройдівського психоаналізу, обгрунтований французьким психоаналітиком Ж. Лаканом на основі перетлумачення класичного психоаналізу крізь призму мови. Основою С. п. є аналогія у функціонуванні несвідомого і мови, що визначає його метукоригування символічних структур мовлення як терапевтичне втручання в неусвідомлені аномалії.

Сублімація (лат. sublimatus піднесений) —поняття, запроваджене Фройдом для вираження трансформації сексуальної енергії, тобто десексуалізація, перетворення сексуальної енергії в духовно-творчу. Ідея С. прийшла у психоаналіз із німецької літературитворчості ранніх і пізніх романтиків та їх теоретиків.

Сюрреалізм (фр. surrealisme —надреалізм) —художнє явище, що виникло в 20-х pp. XX ст. під впливом психоаналізу в лоні модернізму і було спрямоване на пошуки «істинної реальності» в суб’єктивному світі. Головним художнім принципом є автоматичне письмо. Літературний сюрреалізм найяскравіше виявився у творчості французьких письменниківА, Бретона, ГІ. Елюара, Л. Арагона, Ф. Супо, Р. Креве- ля та ін. і став безпосереднім попередником постмодернізму.

Текстовий аналіз —концептуально-авангардистська стратегія аналізу, яка прагне подати текст як незавершений і відкритий процес виникнення та розвитку смислу шляхом поєднання постструктураліст- ської аналітики текстової структури та постмодерністської ідеї тексту як аструктурної «комбінаторної» нескінченності. Концепцію Т. а. сформулював у 70-х pp. XX ст. Р. Варт у процесі аналізу художніх текстів.

Телеоцентризм (грец. teleos —мета) —дискурс, що стверджує наявність мети загального світового процесу та окремо взятих подій, тобто передбачає визнання доцільності, встановленої абсолютною сутністю чи внутрішніми причинами. Телеоцентричний дискурс піддається деконструкції у філософії постструктуралізму.

Теорія бінарності (лат. binarius подвійний) —система пояснення сутності структурних відношень, що передбачають наявність двох протилежних елементів. Становить основу структуралістської методо

388

логії (за аналогією до структури знака як двобічної єдності позначення та позначеного).

Теоцентризм (грец. theos бог) —дискурс, який передбачає осмислення істини через визнання зовнішньої квазіпричини (Бога, Абсолюту). Авангардистська деконструкція теоцентричного дискурсу розгортає концепцію «смерті Бога».

Тіло без органівпоняття шизоаналізу, що виражає середовище чистої інтенсивності, яке протистоїть жорсткій структурній організації і покликане зруйнувати стійку систему задля «пустого тіла», тобто простору, відкритого для різноманітного самоконфігурування. У широкому розумінніпоняття філософії Постмодерну для вираження іманентного творчого потенціалу децентрованого семантичного середовища.

Тіньпоняття аналітичної психології на позначення сукупності низьких, примітивних несвідомих бажань та потягів людини, що конфліктують зі свідомістю. Акт визнання власної І, за Юнгом,найсуттєвіша умова будь-якого самопізнання.

Трансцендентна (лат. transcendens та, що виходить за межі) функціяпсихічна функція, яка виникає внаслідок протистояння між свідомими та несвідомими змістами і об’єднує ці протилежності. Юнг вважав Т. ф. найважливішим фактором у психологічному процесі.

Фалоцентризм (грец. phallos чоловічий статевий орган) —організація дискурсу в межах жорсткої опозиції, фундаментальним (центруючим) елементом якої є чоловік як символ творчої сили в культурі. Деконструкція фалоцентричного дискурсу розвінчує маскулінний характер культури західного патріархального зразка.

Фантазія (лат. phantasia уява) —сукупність образів та ідей, пов’язаних зі сферою психічного несвідомого, що складають основу творчої діяльності. Юнг вирізняв у фантазії два різні явища: фантазми і фантазування.

Фантазмикомплекси уявлень, які відрізняються від інших тим, що їх змістам не відповідає жодна зовнішня реальна, об’єктивна даність.

Фантазуванняв юнгівському тлумаченнібезпосереднє вираження психічної життєдіяльності, тобто плину психічної енергії, що являється свідомості у формі образів та уявлень. Фройдівське тлумачення Ф. як психічної діяльності пов’язується із внутрішнім потягом до символічного задоволення несвідомого бажання шляхом створення образних уявлень.

Феміністичний есенціалізм (лат. essentia —суть) —феміністична методологія, зосереджена на логіці сутності, згідно з якою суттєві риси фемінності біологічно зумовлені і не залежать від соціокультурного контексту. Субстанційна категорія «жінка», специфічність жіночої суб’єктивності в її протиставленні чоловічій осмислюється з огляду на те, що жіноче тіло біологічно відрізняється від чоловічого і потребує особливого соціального функціонування. Найповніше і найрадикальніше Ф. е. виражений у теорії французької дослідниці Люсі Ірігарай. Есенціалізму в методологічному плані протистоїть конструктивізм, пов’язаний з тендерними дослідженнями.

389

Феміністичний конструктивізм (лат. constructio побудова)феміністична методологія, що зосереджується на осмисленні соціо- культурних чинників статі (стать, сексуальність розглядаються як форми соціальних конструкцій тіла). Замість біологічного тілаоснови есенціалізмувживається поняття «тендерне тіло» як соціальний конструкт. Яскравим представником Ф. к. є американська дослідниця Джудіт Батлер.

Фемінність (лат. femina жінка, самка) —соціопсихологічний вияв інтровертивності (діяльності, спрямованої на самого себе, свій внутрішній світ), пасивності, залежності. Соціальні очікування від представників кожної статі формуються суспільством як соціальна потреба «жіночості» (Ф.) та «мужності» (маскулінності). Маскулінність та Ф. у сучасних тендерних дослідженнях не пов’язуються з біологічною статтю, а трактуються як вияв відмінних психологічних характеристик.

Фенотекст (грец. phaino —освітлюю) —поняття Ю. Крістевої, що означає ієрархічно організований семіотичний продукт, якому надається стійкий смисл. Фенотекст відображає вербальний рівень існування суб’єкта, на якому панує свідомість. Протилежне за значенням поняттю «генотекст».

Фіксація (франц. fixation закріплювання) лібідо (лат. libido бажання) —неусвідомлені лібідні процеси, які відбуваються на різних стадіях психосексуального розвитку дитини і характеризуються закріплюванням сексуального бажання на певному сексуальному об’єкті, меті. Фройдівське розуміння причин неврозів пов'язане з Ф. л., що програмує можливість психічного конфлікту у процесі розвитку свідомості, яка заперечуватиме фіксований прояв лібідного бажання.

Філософія Тілафілософія постмодернізму, яка переорієнтувалася з універсального метафізичного модусу людського існування, вираженого поняттям «Буття», на нове поняття «мати Тіло» і передбачає відмову від структурних опозицій «ДухТіло», «Суб’єктОб’єкт» тощо задля стратегії «зрощування Тіла і Духу» як зняття будь-якого дуалізму.

Фінальний (італ. finale кінець) спосіб тлумаченняспосіб тлумачення в аналітичній психології, який першозначущою сутністю психічної активності визнає мету, потенційний результат, а не причину. Всі психологічні явища, на думку Юнга, несуть у собі «відчуття мети», що й зумовлює необхідність Ф. с. т., який розвиває і доповнює каузальний (фройдівський) спосіб тлумачення.

Фонетичне письмописьмо, яке передбачає, що джерело істини міститься в Логосі (виражається словом). Дерріда відмовився від лаканівського лінгвістичного феномену психоаналізу, запропонувавши розрізняти фонетичне (логоцентричне) та психічне письмо.

Фоноцентризм (грец. phone —звук, голос) —тип дискурсу західної традиції (від Платана до Гегеля), орієнтований на мовний зміст, який представлений звучанням текстів; передбачає тотожність, злиття позначення і позначеного, віру в письмо (друкований текст), його очевидний смисл. Деконструкція фоноцентричного дискурсу, запропонована Деррідою, мала викрити обман західної культурної ілюзії,

390

перенісши акцент з фоноцентричного письма на текст як нестабільне середовище творення смислу, який постійно вислизає.

Функції (лат. funtioвиконання) —поняття структурного аналізу, що позначає систему оповідних елементів в розповідному тексті (наративі). За значущістю оповідних елементів у розвитку дії функції поділяються на радикальні (виконують головну роль) та каталізуючі (виконують допоміжну роль).

Функції-каталізаторисмислові дії, які мають допоміжний характер, спрямований на опис того, що розділяє два сюжетних вузли (ядерні функції). Каталізатори як зони тимчасового спокою в розповіданні підтримують семантичну напругу розповідного дискурсу, готуючи пікові моменти його смислового вияву.

Функціональний характер оповідного текстуструктурна сутність тексту, пов’язана з розгортанням його смислового (подієвого) рівня.

Центризмструктурна та смислова величина таких понять пост- структуралізму, як «фоноцентризм», «логоцентризм», «фалоцентризм» тощо, що позначає результат процесу центрації, тобто підкорення маргінальних елементів певної системи центральномутакому, що займає привілейоване положення. На кожному рівні традиційна європейська культура структурується з допомогою значущості певного центрального елемента, навколо якого розташовується однотипна система підкорених елементів. Деконструкція Дерріди є методом децентрації, спрямованим на критику традиційної європейської культури як системи репресивних та тоталітарних відношень. Децентрація у психоаналізі означала позбавлення свідомості центрального (привілейованого) положення і зсув акценту на маргінальні несвідомі бажання.

Шизоаналізлібідно-політичний аналіз, що відштовхується від критики капіталістичного суспільства з його неприйняттям «шизофренічного» і спрямовується на пошук моделей, що протистоять традиційній культурі. Концепція Ш. розроблена в 70-х р. XX ст. французькими філософами Ж. Делезом та Ф. Гватгарі як перегляд психоаналітичної концепції бажання та марксистської теорії суспільного виробництва.

Яструктурний елемент, що використовується у класичному психоаналізі для позначення психічної інстанції, яка прагне контролювати всі психічні процеси. У системі людської психіки, крім Я, класичний психоаналіз виокремлює енергетичне першоджерелоВоно та психічну інстанцію, що виникає під впливом культурного вихованняНад-Я.

Differanceнеографізм Дерріди, що виступає єдиним позначенням для будь-яких парних смислів метафізичного порядку. Використовується для подолання основоположних понять традиційної метафізики —«присутність», «логос» тощо.

Навчальне видання

Серія «Альма-матер»

Заснована в 1999 році

ЗБОРОВСЬКА Ніла Вікторівна

Психоаналіз і літературознавство

Посібник

Спільний проект із ВЦ «Академія»

На обкладинці використано фрагмент картини С. Далі «Геополітичне немовля, яке спостерігає за народженням нової людини»

Редактор А. В. Мещеряк Технічний редактор Т. І. Семченко Коректор П. О. Мусієнко Комп’ютерна верстка С. Б. Терещука

Підписано до друку з оригінал-макета 25.02.2003.

Формат 84x108/32.

Папір офс.1.

Гарнітура Шкільна.

Друк офсетний.

Ум.-друк. арк. 20,58.

Ум. фарбовідб. 21,0.

Обл.-вид. арк. 28,4. Зам.3-68.

Академвидав »

04119, м. Київ-119, а/с 37.

Тел./факс: (044) 213-19-24; 456-84-63. Свідоцтво: серія ДК1006 від 08. 08. 2002 р.

Білоцерківська книжкова фабрика 09117, м. Біла Церква, вул. Леся Курбаса, 4.

Зборовська Н. В.

-41 Психоаналіз і літературознавство: Посібник.К.: «Академвидав», 2003.с. (Альма-матер)

ІБВМ 966———

У посібнику розглянуто становлення і розвиток класичного (фройдівського) психоаналізу як дослідження сфери неусвідомле- ного, формування різних версій постфройдизму як нових тлумачень феномену неусвідомленого, а також вплив фройдизму та постфройдизму на модерністську мистецьку практику й авангардну літературну теорію XX ст.сюрреалізм, нетрадиційну герменевтику, структуралізм, постструктуралізм, феміністичну літературну критику тощо. Простежено синтез психоаналізу з філософією та лінгвістикою на основі найновішого повороту гуманітарних наук до мови, а також постструктуралістський критицизм логоцентризму. Проаналізовано вплив психоаналітичної парадигми на руйнування традиційної патріархальної культури та моделювання нового культурного простору. Західна деконструкція класичних моделей культурного світу пов’язана з українським літературознавством.

Подано зразок аналізу художнього твору з використанням структурного аналізу і психоаналітичної інтерпретації, короткий термінологічний словник.

ББК83

Психоаналіз і літературознавство

альма-матер

Серія «Альма-матер» охоплює підручники, посібники з різноманітних дисциплін для студентів вищих навчальних закладів.

Якщо Ви зацікавлені у співпраці з нами як автор, якщо Вам потрібні наші виданняраді будемо співпрацювати з Вами.

«Академвидав»

04119, Київ-119, а/с 37

Тел./факси:

редакція

213 1924

відділ збуту

488 2477; 456 8463




1. Безопасность жизнедеятельности для заочной формы обучения специальностей - курса 260202; 260203; 260204; 260401; 260504; 26.
2. Лекция 2 Внешняя политика Советского государства накануне войны Внешнеполитическая деятельность стра
3. Лабораторная работа 9 Крутильный маятник Цель работы- Изучение крутильных колебаний и определение м
4. Детская литература как учебная дисциплина
5. Органы предварительного следствия
6. Про Національний банк України
7. Краткая теория дрессировки и болезни собак
8. Дипломная работа- Управління персоналом в соціальній сфері
9. Течения в русской социологии
10. Пермский государственный педагогический университет Институт психологии Специальность 030301