Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Ірляндію. — Л., 1904.
Франка І. Про житє і діяльність Олександра Кониського. — Л., 1901.
(Україна вставала перед
ним з своїм гордим,
поетичним і добрим
народом, багатим
і просвіченим, з вольним
народом, без усякого
ярма на шиї, з своєю
мовою в літературі,
з своєю наукою
і поезією. І він неначе
почув душею, як та
поезія розвивається,
мов рожа в садку,
в розкішну, багату
й вольну літературу»1.
ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ (1838-1918)
І. Нечуй-Левицький належить до числа пись менників, творчість яких упродовж п'ятдесяти років «працювала» на звільнення народу з-під духовного і національного ярма.
І. Левицький-громадянин сформувався рані ше, ніж І. Нечуй-Левицький-письменник. Літе ратурну діяльність він почав у ЗО років, коли події минулого і сучасного міг оцінювати усві домлено й тверезо, коли дума про народ, дра матизм його долі цілком полонили його чуйне серце.
70—90-ті роки — час, коли письменники різних напрямів із цікавістю вдивлялися і вивчали народ, «обмальовуючи його становище і мате ріальне і моральне, обмальовуючи й його добрі моральні виявки і недобрі, його доброчинки й злочинки, добрі, світлі й погані, темні прикме ти національної вдачі, його темноту й непросвіт-ність, через котру він мусив підпадати під усяку експлуатацію, не маючи ніякого втямку ні про свої соціальні, ні про свої людські права. Народ став в поезії і взагалі в письменстві об'єктом пильного навигляду й виучування» [10, 164].
І. Левицькому не треба було «ходити в на род», щоб пізнати його життя. Гострий розум і чутливу душу одержав у спадок від батька, ма тері, няньки, сільського оточення, від розкіш ної природи Надросся. «Обвіяний духом поезії пісень, неба, тепла, квіток, він неначе бачив душею свою Україну, свою дорогу Україну бу-дущого часу. Вона вся вставала перед ним гар-
1Нечуй-Левицький І. Загальний огляд найновішої русь ко-української літератури // Зібр. творів: У 10 т. — К., 1968. — Т. 10. — С. 164. Далі, посилаючись на це видання, зазначаємо у дужках лише -том і сторінку.
195
на, як рай, чудова, як дівчина першої пори своєї краси, вся заса джена садками, виноградом і лісами, вся облита ріками й каналами, з багатими городами і селами» [2, 149].
Біографія
Іван Семенович Левицький народився 25(13) листопада 1838 року в місті Стеблів (тепер Корсунь-Шевченківського району) на Черка щині в родині сільського священика.
Батько, Семен Степанович Левицький, священик з діда-прадіда, був начитаним, талановитим, національно свідомим чоловіком. У його бібліотеці «не було ні Пушкіна, ні Гоголя, але була «Історія Малоросії» Бантиш-Каменського й Маркевича, була Літопись Самовидця і інші книжки, що тоді виходили. Він любив говорити проповіді по-україн-ській, часто розказував про право українського народу й славу, дуже був радий, побачивши українську Євангелію Куліша і просив мене достати українську Біблію. В нього була вже українська ідея, що рідко трапляється між українськими священиками» [10, 263].
На жаль, його численні почини наштовхувалися на перешкоди, які не міг здолати сам. Створена ним початкова школа була закрита зразу ж поміщиком; написані українською мовою церковні проповіді заборонені Київською духовною академією, бо «язик проповідей не достоїн церковної кафедри»; «він на братські гроші поставив дом і думав закласти громадські крамниці, але не встиг цього зробити, бо швидко вмер» [10, 8].
У 40-х роках, познайомившись із П. Кулішем, під його впливом почав збирати народні пісні, народні перекази, давав переписувати їх своєму старшому синові Йванові.
Захоплено слухали діти розповіді батька про Різаний Яр, про Корсунь, де відбувалася битва Богдана Хмельницького з поляками; вчилися любити Україну. Розповіді батька про Запорозьку Січ запада ли в душу, а уява, підкріплена живими свідками давнини (церква Спаса, давній вал, могили, Наливайків шлях) малювала тих, хто бився коло могил, хто лежав у них, хто йшов Наливайковим шля хом у безсмертя.
Передавався дітям і батьків жаль, «що на Україну дуже насіли польські пани [...], що московщина заїдає наш язик і національність». Пізніше ця проблема стане центральною в його житті. У повісті «Над Чорним морем» (1888) герой дивиться на діда Хтодося, осяяног вогнищем, і порівнює його то з Гонтою, то із Залізняком з героїчної поеми Т. Шевченка «Гайдамаки», то з гоголівським Тарасом Буль бою, спаленим польськими панами... Ось перед хлопцем постає обраг зрадника Андрія, сина Бульби, і душа хлопця проймається ненавис тю: «Я почуваю в душі, що ненавиджу Андрія й ладен його вбити.
196
Козаки наступають на ворога. Люди падають. Я ладен стати з козаками і битись з ворогами. Почуваю, що ненавиджу ворогів».
Ворогами для Нечуя-Левицького згодом будуть усі, хто не давав розвиватися українському народові, забороняв його культуру, літе ратуру, мову, визискував економічно, політично і духовно; знева жав український народ як окремішну націю всіма способами і на всіх рівнях денаціоналізував його.
Розповіді батька про історичне минуле закладали підвалини любо ві до України, її героїчної історії; духовність матері сприяла роз виткові в майбутнього письменника здорових моральних засад.
«Мати моя, Анна Лукіянівна, з дому Трезвинських, була родом з Лебединського панянського монастиря, Чигиринського повіту», — читаємо в «Життєписі Івана Левицького (Нечуя), написаному ним самим» [10, 8].
Його мати розмовляла чистою українською мовою, зовсім по-народному, з приказками і прислів'ями. «Зрісши коло стін монасти ря, — писав Нечуй-Левицький О. Кониському в травні 1876 p., — моя мати була дуже богомольна, любила молитись Богу з товстих полуставів, любила голосно читати вечорами житія святих. Читаючи житіє Іосифа Прекрасного, вона плакала, а я, слухаючи, плакав разом з нею» [10, 264].
Під впливом матері він став дуже богомільний: «Я ні разу не їв до служби, видержував тяжкий піст до плащаниці, до вечірньої води на голодну кутю, аж мені ставало нудно. Приїжджаючи додому, я читав житія святих і прочитав чотири прездорові книжки; і мені здавалось, що я буду на Афоні, або в Синаї, або в єгипетських лі сах. Мені хотілось там бути, так мені подобалися картини аскетичного життя і та природа, що описувалась в житіях» [10, 266—267].
За традицією хлопець мав піти стопами батька. Він навчався в бурсі, духовній семінарії, закінчив Київську духовну академію (1865), але знехтував духовною кар'єрою — письменницька праця стала його метою, його мрією, що боролася з іншим бажанням: піти у фіваїдські печери і стати пустельником. «Темна ніч» і «веселий пишний ранок» сперечались безнастанно. «Темна ніч говорила мені за фіваїдські пе чери, за молитви, за чорну одежу, говорила за рай. Пишний, весе лий ранок говорить мені не те, але щось інше... Не молитва, а пісня йшла мені на душу...
... Буду писати вірші, складу віршами книжку таку, як «Катери на»... напишу про діда Хтодося... про нещасних, прибитих бідою. Про їх, про їх!» [5, 143].
Переміг «пишний ранок». Левицький став письменником. Знайомст во з літературою почалося в семінарії з ілюстрованих французьких романів, куплених на батьківські гроші, що призначались на гостинці: «Кривий біс» Лесажа, «Павло і Віргінія», «Дон Кіхот» Сервантеса, «Пертська красуня» Вальтера Скотта; «Божественна комедія» Данте,
197
а згодом твори Пушкіна і Гоголя. Найбільше вразили його страшні картини Дантового пекла. Крім того, між семінаристами поширюва лись українські книжки і в рукописі Шевченкові вірші. До рук семінариста потрапив альманах «Ластівка», де було вміщено й твори Шевченка. Сила таланту Кобзаря навіки притягла до себе увагу Левицького. З цього часу він виявляє великий інтерес до українського життя, української книжки.
Аналіз «Автобіографії», мемуарних творів, статей і листів пока зує, як захоплення книгами збагачувало знання Нечуя-Левицького, ширило кругозір, загострювало мислення, розвивало мову.
Незабутніми були враження Нечуя-Левицького від великої реа лістичної зарубіжної літератури. Особливо це стосується драм Шіллера «Вільгельм Телль», «Дон Карлос», «Жанна д'Арк» з їхніми ідеями протесту проти деспотизму й натиску родинного, державного, гро мадського. Лише такі історичні драми, сповнені сьогочасною ідеєю, зворушать душу читача, і навпаки, відсутність її уподібнить історич ний твір до школярських історичних книжок — штучних, сухих і нудних. «В крузі так званої «чистої штучності», — писав він у «Кри тичному огляді», рецензуючи історичну драму Марка Онука «Мотря Кочубеївна» і оперу Дмитра Старицького «Послідний кошовий запо розький», — де поезія цурається всяких сьогочасних інтересів і має діло тільки з психічними силами людської душі, як великими, такі і нікчемними, історична драма може тільки справуватись в однім разі, тоді як вона буде воскрешати великі історичні характери, значні або своєю високою душею, своїм серцем, або своєю нікчемністю» [10, 63].
Керуючись такими теоретичними настановами, Нечуй-Левицький намагався викликати з давнього минулого великі або нікчемні харак тери, які збуджували б філософську думку про недосконалість люд ської натури, про змагання добра і зла, розуму і почуття, слабкого і сильного тощо. Та найголовнішим, найвартіснішим, що має харак теризувати історичний твір, є щирий народний український дух, що виявляється насамперед у мові.
В образах минувшини можна легше і зручніше розвести націо нальну ідею, показати її початок, її підстави, кінцевий наслідок і вплив на людей. Тільки в такому історичному творі «люде будуть читати про своє життя, про свої інтереси сьогочасності, будуть плакати не чужими, грецькими, римськими чи там якими пустими слізьми, а своїми власними, будуть сміятись не з давньої давнини, а самі з себе, з власного морального каліцтва» [талі само].
Історичні твори Марка Онука (псевдонім маловідомого драматурга С. Метлинського. — Авт.) та Д. Старицького (українського драматурга і режисера 60-х років XIX ст. — Авт.) позначені спотвореною ідеєю. В останнього найвищий ідеал запорожців (гайдамаків, козаків) — каяття перед білим царем у своїх гріхах та бажання одягнутися в солдатські шинелі, офіцерські мундири. «Словом сказати, — пише
198
Левицький-рецензент, — в драмі п. Старицького перевертенство українців у москалів, яке й тепер панує в наших вищих станах горожан чиновного, а особливо воєнного люду, і солдатська шинеля з'являється неначе янгол-благовісник з неба, віщуючи якесь незвичай не щастя [...]. Запорожці й гайдамаки маються автором за розбишак, за злодіїв, і то після чудових «Гайдамак» Шевченка і «Коліїв» Кулі-Ша» [10, 70].
Чи варто було писати українську драму з такою ідеєю?! Чи не краще було б відразу «кутатись з головою в солдатську шинелю та й годі!» [10, 71], — запитує Нечуй-Левицький. Неприємно вразили рецензента і довгі діалоги з донцем російською мовою:
«Пора б нам перестати мішати в літературі горох з капустою, хоч наше життя ще й досі перемішане й переплутане. Не здається ж нам чудно, як в переводних творах і французи, і німці, і англічани ріжуть по-великоруській на нашій сцені! Нехай же не буде чудно, як в українській літературі бодай дійові особи з великорусів і поляків, не говорячих ніколи по-українській та ненавидячих цю мову, — будуть говорити по-українській, щоб драма не била ушей латаниною!» [10, 71—72].
Мовби полемізуючи з авторами рецензованих драм, Нечуй-Леви цький показує наслідки «московської шинелі» — фізичну та мораль ну смерть батька й сина в повісті «Дві московки». Цю проблему він не раз порушуватиме і в художніх творах, і в наукових статтях. Причин для цього було більш ніж досить.
Навчання Нечуя-Левицького в Київській духовній семінарії прохо дило в часи національної дискримінації. Вище наводилися враження М. Лисенка і М. Старицького про Київ 60-х років; про витіснення всього українського зі стін університету Св. Володимира; їхнє неспо дівано-раптове українофільство, яке з кожним роком зміцнювалося.
Можна уявити стан Нечуя-Левицького, вихованого в національ но-демократичному дусі, коли він віч-на-віч зіткнувся з цією проб лемою в Академії: «Великороси здивували мене своєю грубістю й якоюсь грубою мужичою фаміліярністю, — писав він О. Конисько-му. — Між ними були дуже дикі натури, десь аж з-за Волги: вони говорили на кожного ти, хоч бачили чоловіка вперше ввічу, і ні з сього ні з того гнули лайку по-московській просто тобі ввічу, наче компліменти говорили, аж чудно було слухати. Потім тільки вони трохи обтирались і цивілізувались. А тим часом на український язик, котрим звичайно говорять між собою семінаристи й академісти на Україні, вони поглядали згорда й сміялись з нас» [10, 268].
Це не могло не зачіпати гідності українця, який на своїй рідній землі був попихачем, наймитом у господаря-колонізатора; не могло притлумити бажання протиставити хамству цивілізованість своєї нації. Праця в царині українознавства набуває нечуваних масштабів: в культурі, освіті, науці, журналістиці. «Якраз тоді, — пише І. Ле-вицький, — були напечатані в «Основі» «Две русские народности»
199
Костомарова і підлили масла в огонь. Один рязанець, молодший од мене курсом, показував кулаки, почувши, що в Києві є українська народна й національна школа [...]. Великоруські професори так само, як і студенти, не були ласкаві до українщини, а українці професо ри були офіціально й неофіціально зовсім мертві люди у всякому питанні, як і всякі професори на Україні» [10, 269].
У «Життєписі» Нечуй-Левицький зазначає, що між професорами Академії не було й духу українського: «Для інтересів государства добре було б спалити українську літературу і білоруську, якби вона з'явилась на світ... » [10, 16], — таку заяву виголосив на лекції один професор-великорос.
Маючи такі натуральні зразки в особі російських студентів і профе сури, які дивились на все українське з- антипатією примітивних людей, «катковців», які всіх, крім себе, ненавидять як «нехристів», Нечуй-Левицький платив їм тим самим. Царські заборони, виснажли ва боротьба з цензурою доповнили «портрет» колоністів негативним змістом і вплинули відповідно на ставлення автора «Миколи Джері» до російської мови і українсько-російських літературних зв'язків. Це перше враження до кінця днів не послабиться, не зміниться. У наукових розвідках, у полеміці з М. Драгомановим, І. Франком він буде послідовно відстоювати свою позицію в розумінні принципів реальності, національності, народності в літературі.
Принцип реальності Нечуй-Левицький трактує як «реалізм чи натуралізм в літературі», що потребує, аби «література була одкидом правдивої, реальної жизні, похожим на одкид берега в воді, з городом чи селом, лісом, горами і всіма предметами, котрі знаходяться на землі»1.
Такий метод, на думку Нечуя-Левицького, застосовують фран цузькі письменники «брати Гонкури, Е. Золя, що почали обписувати міщанську жизнь, зачепили міську і почали набивати мужичих слів у свої твори, довго не подобалися французам. Золя, не вважаючи на свій блискучий талант, і досі бореться з романтичними письмен никами, з традиційним літературним смаком французів, і поборов не більше як половину літературних своїх супротивників. Фран цузькі критики просто ґвалтують проти його, за його мужичий та міщанський язик, за його реалізм в поезії»2.
Поважаючи реалізм західноєвропейських письменників, яких він добре знав і, як бачимо, шанував, Нечуй-Левицький виступав проти «ультра-реалізму» російських. «Ми далеко стоїмо від того ультра-реального погляду на літературу, котрий запанував недавно в вели коруській літературі», «від ультра-реальної школи, котру пропа-
1 Нечуй-Левицький 1. Сьогочасне літературне прямування // Правда. — 1878. Т. 2. — С. 12. 2Там само.
гував молодий критик Писарев і редакція давнього журналу «Со-временник», бо та школа «довела ідею реалізму до абсурду», ре комендуючи «поетам не вносити в свої твори нічого художнього, нічого суб'єктивного, а малювати природу, як вона є»1.
Принцип національності, за Нечуєм-Левицьким, «складається з двох прикмет: з надвірньої, зверхньої — народного язика, і осередко вої — глибоко національного психологічного характеру народу»; «мова народу є тілом нації, національний психологічний характер — то її душа»2.
Принцип народності, як вважає Нечуй-Левицький, складається з кількох елементів: «Народний язик, яким говорить народ,чи, просто сказати, мужики»; взірцем літературної мови для письменника «по винен бути язик сільської баби з її синтаксисом»3.
«Другий елемент народності в літературі, — це епічні та ліричні форми народної поезії, якими обсипані фольклорні твори: пісні, казки, легенди, приказки тощо, що їх повинні класти в основу своєї твор чості письменники, які хочуть прямувати по шляху народності»; «третій принцип народності літератури — то самий дух народної поезії, який обов'язково, чи так, чи інакше виявляється в творах національних письменників»4.
Сам Нечуй-Левицький знав безліч народних пісень, переказів, приказок, а побут села був йому знайомий до найменших подро биць: від двох тіток по матері, селянок, що жили в хатині коло самого монастиря й говорили між собою по-українськи; двох дядьків по батькові, Євтропа і Дорофея, які мали прекрасні голоси і часто ввечері співали народних пісень; баби Мотрі та наймичок-дівчат, від яких перейняв усі пісні, які тільки вони співали ввечері та вдосвіта за роботою, і всі казки, які розказувала баба Мотря. Душу малого хлопця так вражали сум і туга цих пісень, що і вночі, у сні, бачив образи з дівочих пісень і запам'ятав на все життя:
«Раз я через сон чув мотив пісні «Тихо, тихо Дунай воду несе; ще тихі ше дівка косу чеше. Що начеше, то й Дунаєм несе; Пливи, косо, під гай зелененький!». Дівчата співали, а мені снилась якась крепка й широка річка, далеко ширша од Росі. Над річкою скелі й верби. День пишний, літній, тихий. А на березі сидить якась дівчина й чеше гребінкою такі довгі коси, що вони падають на осоку, на траву, вкривають осоку й падають аж у річку. Вода несе ті довгі коси й метляє ними, наче довгими шматками по лотна. Коли гляну я, аж берег з осокою й дівчиною вже одколовся і пливе серед річки. А дівчина пливе, чеше косу та все співає: «Тихо, тихо Дунай воду несе!» [10, 264—265].
'Нечуй-Левицький І. Сьогочасне літературне прямування // Правда. — 1884. С 211.
2Там само // Правда. — 1878. — Т. 2. — С. 12. 3Там само. — С. 25—26. 1Там само. — С. 27—31.
200
201
Сила й краса народнопоетичної творчості збагачувала його світо розуміння житейською мудрістю, а естетичне сприйняття — нови ми шедеврами справжньої народної поезії. Історичні перекази і фоль клор стали першими джерелами естетичного сприйняття Нечуя-Левицького, які стимулювали ранні спроби його літературної праці і відіграли велику роль у формуванні літературно-теоретичних погля дів. Власне, від усної творчості Нечуй-Левицький перейшов до праці пером. Широкі й глибокі знання фольклору значною мірою визначили його високе моральне обличчя як письменника, яскраву творчу інди відуальність і особливу вагу його літературно-критичної позиції.
Нечуй-Левицький — письменник, теоретик, мислитель — виріс з ідей, сюжетів, тем і образів народної творчості. На фольклорі він учився, чим і як служити народові, пізнав і глибоко усвідомив його інтереси, характер, мову. Уся його діяльність і десятки творів —І публіцистичних, художніх, літературно-критичних, педагогічних, мо вознавчих, епістолярних — просякнуті ідеєю взаємодії творчої осо бистості великого художника з народною творчістю. Знайомство ^ українською літературою, з матеріалами журналу «Основа», на строями української інтелігенції та проблемами, які вона порушува ла, переконали Нечуя-Левицького в потребі «єднання з народом» шляхом освіти, культури, художньої літератури. Зародилася думка писати оповідання українською мовою для «Основи», та вона пере стала виходити (1862), а Валуєвський циркуляр унеможливив дру кування українською мовою. «Ще й не встигли завести навіть шкільні книжки на народній мові, — писав Левицький, — як другим указом вже і заборонили теє, вигнали наш язик з народних шкіл, заборонили видавати Євангелію на українському язикові, а цензура пропускала може двадцяту українську книжку, і то нікчемну» [10, 83].
Відтепер боротьба за українську мову, її права, розвиток і збага чення стає головною в житті письменника. Свої погляди на розвиток української літературної мови Нечуй-Левицький виклав у низці спеціальних праць: «Сьогочасне літературне прямування» (1878,1884); «Сьогочасна часописна мова на Україні» (1901); «Криве дзеркало української мови» (1912), в яких порушено проблеми історії україн ської літературної мови, її зв'язку і співвідношення зі старописемною мовою на народній основі; обґрунтовано закономірність формування її на центральноукраїнській діалектній основі. Письменник протестує проти спроб переорієнтації української літературної мови на іншу — південно-західну основу, культивовану багатьма періодичними ви даннями початку XX ст.
Упродовж життя Нечуй-Левицький збирав, нагромаджував і систе матизував відомості про місцеве мовлення майже по всіх (діалект них) районах України. Тому безпідставними є твердження про ди вацьку обмеженість письменника його рідною стеблівською говіркою («У нас так не говорять»). Він орієнтувався на широке захід ноукраїн-
202
ське мовне поле і виробив струнку, близьку до сучасної, історико-діалектичну концепцію.
У колі уваги Нечуя-Левицького постійно були питання збагачення української літературної мови, розширення сфер її функціонування. Його турбує низький рівень мовної культури української інтеліген ції, що розмовляє «якимсь жаргоном», «мішаниною французького з нижегородським». У листі до Н. Кобринської він зізнається щиро, як йому не хочеться повертатися до Києва з Білої Церкви, де він по чував себе, як вдома, і де навіть євреї зверталися до нього по-українськи, майже без акценту. Зовсім по-іншому поводяться «ту полобі» кияни, котрі знають українську мову, але через нехіть чи погорду не розмовляють нею. «Навіть коли я проходжу коло літньо го театру в садку, — пише Н. Кобринській 13 вересня 1900 p., — де стоїть юрба актьорів та хористів української трупи, збираючись на репетицію, то чую, що й ці балакають якимсь жаргоном, а не ук раїнською мовою. Виходить, що й вони тільки українські штукарі-промисловці, та й годі! З української пісні, з українського штуч-ництва мають хлібець, ще й добрий, — і нехтують народною мовою в житті та в щоденній життєвій розмові» [10, 366].
Піклуючись про розвиток освіти рідною мовою', Нечуй-Левицький видав дві «частки» «Граматики українського язика» (ч. І — «Етимо логія», ч. II — «Синтаксис»). Третя частина «Словар. Деякі народні й нові книжні слова (неологізми)» вмістила 861 реєстрове слово, що свідчить про добру обізнаність автора з українськими говорами, його всебічну, енциклопедичну освіченість.
20 років Нечуй-Левицький працював учителем словесності: в Пол тавській семінарії (1865—1866); жіночій гімназії в Каліші (1866— 1867) учителем російської мови і літератури, історії та географії Росії; у жіночій гімназії в Седлеці (1867—1872); Кишинівській гімназії (1873—1885).
Великий вплив Нечуя-Левицького на своїх вихованців дратував шкільне начальство, тому й втриматись тривалий час на одному місці він не міг. Про це пізніше напише у своїй частково автобіогра фічній повісті «Над Чорним морем»: «Ви прочитали в одній класі уривок з української думи про Хмельницького, — каже директор гімназії учителеві Комашку, — ви пишете в галицькі журнали, пренумеруєтесь на них. Ви не на місці в нашій гімназії. Переходьте на Північ, а як ні, то вас силою переведуть над Біле море... Ви чоло вік талановитий, ваше слово має вплив, і цим ви найнебезпечні. Якби ви були тупий чоловік, ми б вас ще держали: тупиці не страшні» [5, 38].
Нечуй-Левицький залишив чимало цікавих думок про освіту й ви ховання в тогочасній школі («Уривки з моїх мемуарів та згадок. В Бо-гуславськім училищі»; повість «Дві московки», «Причепа», «Над Чорним морем», «Хмари»).
203
Для нього неприйнятна школа — «царство паль та різок», як і викладання чужою мовою, що притлумлювало дитячий розум, спо вільнювало розвиток, викликало відразу до мертвої, нудної, незро зумілої для дитини науки. «З цієї причини і українська школа, зага лом, і наше Богуславське училище з його всіма підручними книж ками на мертвих мовах, і латинській, і грецькій, і церковнослов'ян ській, і для нас — і російській була надзвичайно нудна, важка, без просвіту, і не цікавила живими думками нікого, мов середньовікова схоластика» [10, 26].
Навчання рідною мовою — запорука повноцінного розумового й емоціонального розвитку дитини — така основна думка педагогічних статей «Російська народна школа на Україні» (1889), «Педагогічна проява в російській народній школі» (1893), надрукованих у львівській «Правді» під псевдонімом «А. Глаголь».
Він піддає нищівній критиці підручники, написані як закручени ми старослов'янізмами і книжними словами, так і добірно-народною російською мовою, як, наприклад, «Родное слово». Поважаючи пе дагогічний талант і слушність методичних порад К. Ушинського на кшталт тієї, що шкільні книжки повинні бути тільки українські, Нечуй-Левицький справедливо докоряє українцеві К. Ушинському за те, що «Родное слово», за яким навчаються українські діти, має виключно російський зміст, придатний для російських хлопців: «В йо му все говориться про російське село, про російське селянське життя. Казки, приказки, пісні — всі російські», — пише Нечуй-Левицький у статті «Російська народна школа на Україні».
Така ж російська «среда» і в читанці «Приходская школа» Єрміна і Волатовського — придатна для Московщини — шкідлива для Украї ни. «Але ся «окружающая среда» од українських дітей — за тридев'ять земель — і не тільки вони, але навіть їх вчителі ніколи не бачили тієї «окружающей средьі». Замість навчати і розвивати дітей, учи телі змушені марно гаяти час на пояснення російських слів. «А тим часом своя «окружающая среда» так близька і так зрозуміла для наших хлопців, ніби закрита від них чорною завісою. Закрила сю розвиваючу й обгортаючу свою сферу нерозумна рука московських та петербурзьких обрусителей» [10, 139].
Та обрусити весь народ, убити його мову нікому не вдасться, запевняє Нечуй-Левицький. Можна обрусити невеличке сословге дво рян через гімназії та університети, навіть офранцузити, бо всі вони говорять по-французьки. Але народ — надто густа, цупка, може, інертна, та дуже здорова і велика маса. Отже, треба припинити цю педагогічну комедію. «Примішувати політику до школи і до педаго гії — це не тільки радикальна помилка, це просто абсурд, велика дурниця якоби мудрих політиків. Школа поперед усього повинна бути школою та й годі... Вчити дітей азбуці й разом з тим російській мові — се щось таке чудернацьке, на що будуть брехати з дива
204
навіть європейські собаки, не то гомонітимуть порядні люде. Ми ба жаємо від щирого серця, щоб знайшлися як можна швидше в Пе тербурзі розумні люде і змінили той дивовижний учебний устав [...]. Українські шкільні книжки вже давно готові: їх треба тільки запро вадити в народні школи. І в бібліотеки при народних школах треба так само вкладати як можна більше популярних книжечок, писаних українською мовою. Тоді народна школа буде ганятись не за двома зайцями, а за одним зайцем і, доконче, його впіймає» [10, 143].
Справа школи для народу не переставала цікавити Нечуя-Ле-вицького. Він знав сам, як важко вчити дітей чужою мовою, тому й виступав проти пригнічення й русифікації українського народу, куль тивованих офіційною школою, проти нехтування рідною мовою; його обурювало, що шлях до народу творам І. Котляревського, Т. Шев ченка був закритий.
Нечуй-Левицький підтримує зв'язки з Київською Громадою, з П. Ку-лішем, М. Драгомановим, І. Франком, І. Белеєм та ін. Він не приховує свого негативного ставлення до антинаціональної політики царського уряду, особливо щодо культури, літератури, мови й освіти.
1885 року письменник вийшов у відставку і цілком віддався літера турній діяльності. Збірка повістей, заборонена в Росії цензурою, ви йшла у Львові 1871 р. «Писати повісті я почав ще як був на службі в Полтаві. «Основа» та «Кобзар» Шевченків навели мене на думку, що мені писати треба по-українській» [10, 17].
Наприкінці 70-х — на початку 80-х років творчість Нечуя-Ле-вицького досягає найбільшого розквіту. В цей час вийшли «Дві московки», «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я», «Хма ри» та цикл оповідань про бабу Параску та бабу Палажку, «Ста росвітські батюшки та матушки».
У 80-90-ті роки Нечуй-Левицький пише низку науково-популярних нарисів про минуле України: повість «Гетьман Іван Виговський» (1889), роман «Князь Єремія Вишневецький» (1897), «Афонський пройдисвіт», «Поміж ворогами», «Над Чорним морем», «Скривджені й нескривдже-ні», «Старі гультяї», «Київські прохачі», «Сільська старшина бенке тує», «Вольне кохання», «На гастролях в Микитянах». Продовжує літературно-критичну та публіцистичну діяльність, що знайшло відображення у статтях «Сорок п'яті роковини смерті Тараса Шевченка» (1906), «Українська поезія» (1906), «Українська декаденщина» (1911), «Де люди, там і лихо» (1911), «Хто такий Шевченко» (1913) та ін.
Про жвавий інтерес письменника до суспільно-політичного і куль турного життя 1910—1914 pp. свідчать нариси, не надруковані за його життя: «Призви запасних москалів», «Неслухняна тітка», «Мар'я на Погребнячка й Бейліс», «Апокаліпсична картина в Києві» та ін.
Уже хворий, Нечуй-Левицький дбає про видання книжок для народу, особливо історичної тематики. Народові треба розповідати нашу історію у фактах, як в оповіданнях, був переконаний письмен-
205
ник. Ефективність такого підходу до розробки історичної тематики довели М. Костомаров, П. Куліш, О. Лазаревський та інші історики та письменники: О. Стороженко («Марко Проклятий»), Д. Мордо-вець («Сагайдачний») і сам Нечуй-Левицький (казка «Запорожці», драми «Маруся Богуславка», «В диму та полум'ї», роман «Князь Єремія Вишневецький», повість «Гетьман Іван Виговський»). У їхніх творах зображено широкі картини минулого України, виведено га лерею образів історичних постатей: Богдана Хмельницького, Мак сима Кривоноса, Вовчури Лисенка, козацького сотника Остапа Зо-лотаренка, Зіраїди Соломирецької, Насті Богуславихи та інших силь них, безстрашних, відданих українському народові героїв.
Старість, хвороба, перша світова війна перешкодили здійсненню намірів. Самотній, у голоді та холоді, на 80-му році життя І. Нечуй-Левицький помер у Дехтярівському будинку перестарілих. Похова ний на Байковому цвинтарі.
«ТО БУВ ТЯЖКИЙ ЧАС, БОДАЙ ВІН НЕ ВЕРНУВСЯ!» (ХУДОЖНЯ ПРОЗА ПРО СЕЛО)
Літературна спадщина Нечуя-Левицького досить велика і жанрово різноманітна: романи, повісті, оповідання, новели, нариси, гумо рески, казки, драми тощо. Вони охоплюють життя всіх прошарків суспільства: селян, міщан, духовенства, творчої інтелігенції, жебра ків, бурлацтва, наймитства, заробітчан, декласованих елементів, поміщиків, орендарів, посесорів, підприємців, купців тощо.
Спадкоємець Т. Шевченка і Марка Вовчка, І. Нечуй-Левицький збагатив реалізм, який під його пером перетворився на універсаль ний напрямок національної літератури. Письменник підхопив від своїх попередників тезу про первинність середовища щодо формування характеру людини, але у своїх творах він підкреслював і зворотний зв'язок: людина може перетворювати середовище, впливати на нього.. Водночас перемогою реалізму Левицького було зображення середо вища соціально диференційованим. Реаліст-психолог, Нечуй-Левиць кий широко використовує психологічний аналіз; реаліст-соціолог, він навчився усвідомлювати і зображувати особистість у соціальному типі і відтворювати неповторне «я» героя. Про це засвідчили вже перші опубліковані твори: «Дві московки», «Рибалка Панас Круть», «Причепа», «Хмари», в яких створив типи-характери і «перейшов від окремих спостережень до широкого узагальнення соціального буття, до створення повнокровних епічних характерів, соціально детермінованих, індивідуально своєрідних»1.
'Міщук Р. Співець душі народної. — К., 1987. — С. 19.
206
«Дві московки». Дебютував письменник повістю «Дві московки» у львівському журналі «Правда» 1868 року. Повість розвиває, пог либлює й узагальнює проблему солдатчини, що порушували його попередники: в поезії — Шевченко, у прозі — Квітка-Основ'яненко, Марко Вовчок. Солдатчина — не тільки соціальне лихо, що призво дить до економічного краху родини, а й чинник деморалізації і де націоналізації народу — на такий висновок наводить повість.
Традиційна, на перший погляд, тема любовного трикутника набу ває в Нечуя-Левицького нового вирішення. Дві дівчини покохали одного парубка Василя. Незважаючи на одруження з одною із них, щастя не пізнав ніхто. Василь пропав безвісти, очевидно, загинув, так і не натішившись родинним щастям, не здійснивши своєї мрії про клаптик власної землі і три пари волів.
Марина помирає на вулиці, в чужому місті, зневажена і відкинута всіма повія, «так і не втекла від свого лиха, і не загуляла, й не заспівала, і не затанцювала його навіть в Києві» [1, 80].
Ганна, не дочекавшись вісточки від свого чоловіка, в голоді, холоді і самотині помирає. Образи Ганни та Марини — не персоніфікація двох різновидностей одного типу, а втілення самостійних особисто стей. Марина кипить енергією, пристрастю, волелюбністю, непри миренністю до лихих обставин життя; Ганна — втілення працьови тості, доброчесності, страдництва, покори долі. Нечуй-Левицький змальовує людину у її суспільних зв'язках. Він зображує не тільки рекрутчину, що перетворювала, по суті, селянина на раба військо вого чину, а й тяжке становище цього селянина в пореформену до бу. Змалку відірваний від родинного середовища, насильно відправ лений у школу кантоністів, син Ганни забуває не лише свою мову, а й зневажає рідну матір, заради свого блага готовий позбавити її навіть хати.
Нечуй-Левицький першим порушив проблему деморалізуючого впливу школи кантоністів на формування характеру її вихованців. Образом Івана письменник започаткував галерею жертв колоніза торської політики царизму, що руйнувала неперехідні духовні цінності української традиційної селянської родини.
Відкрита 1721 р. при кожному полку для синів солдатів, школа кантоністів готувала безрідно-вірних служак. За пару років, як про це дізнаємося з повісті, дитина забувала все рідне, цуралась найдо рожчого — матері, ставала слухняним виконавцем бюрократичної системи, Іваном без роду і племені, цинічним, жорстоким, бездуш ним, безсердечним, без батьківщини.
Письменник не сприймає шовіністично-імперської, русифікаторської політики царського самодержавства. Він беззастережно засуджує існую чий лад не лише в його етичних наслідках, в антигуманності, у за гальному егоїзмі, жорстокості, самовпевненості, а й за «безщасний народ, зовсім забитий з мовою, літературою й освітою» [2, 15].
207
Уже перша повість засвідчила появу непересічного епічного таланту. Спираючись на традиції Г. Квітки-Основ'яненка і Марка Вовчка, він значно збагачує композиційно-зображувальні засоби, першим увівщц об'єктивно-епічну розповідь, зробивши наголос на характері, типі. Його сучасники займалися питаннями стилю, сюжету, історичного колори ту, та образ залишався в багатьох із них на другорядному плані.
У повісті «Дві московки» діють люди з виразно визначеними індиві дуальними характерами. Замість умовно-дидактичних фігур Квітки-Основ'яненка, що уособлюють різні пороки і доброчинності, сутності яких можна вичитати інколи з самих тільки імен, в Нечуя-Левицько-го діють живі люди, котрих кожний міг зустріти в житті, з харак терами, які не вкладаються в якусь сентенцію. Навіть відсутність психологічного аналізу не робить його героїв примітивними, бо психо логізм замінює різнобарвна діалектика дій, що розкриває характер.
Простота і ясність реалізму, чіткість образів, правильність пропор цій, співрозмірність засобів і мети, відсутність статичних елементів, доведений до рівня ремарки психологічний опис та опис речей — риси, що становлять своєрідність творчої манери Нечуя-Левицько-го, його певну перевагу над попередниками і сучасниками. Бальзак, наприклад, показує людину через її діяльність, характер — через учинки. Та величезна щільність матеріального оточення робить його образи вагомішими, створює для них глибокий фон. Життєве ото чення, речове середовище відтворені так детально і насичено, ніби сама людина бере щось від них. Вона мовби розкривається в речах чи проектується на них. Від речей до людини і від людини до речей встановлюються зв'язки. Речі стають координаторами характеру. Ре човизм слугує Бальзаку певною заміною психологізму. Предмети і будинки договорюють часто те, що не додумали і недовідчули люди. Людська думка застигає в її речах щільними згустками.
У Нечуя-Левицького речей набагато менше, обстановка тільки накреслюється, тому в нього образ, за всієї гострої виразності його, дещо силуетніший, поетично-графічніший, ніж у Бальзака.
З творів Нечуя-Левицького постає Україна другої половини XIX ст. з її соціально-побутовими та міжнаціональними стосунками; жах ливим існуванням селян до і після кріпацтва. Зір читача милують біленькі хатки, що потонули у зелені вишневих садків, і срібляста стрічка Росі, що ген-ген повилася долиною. І все це зображено так мальовничо, що мимоволі хочеться відпочити на березі річки і заслу хатись соловейка, який розщебетався у зеленому гаю. Та раптом чуються тяжкий стогін жінки-кріпачки, старого кріпака, прокльони на панів: «Весело та хороше там на світі божому, та погано жити там людям», — каже рибалка Панас Круть з однойменної повісті Нечуя-Левицького, опублікованої в журналі «Правда» (1868).
«Микола Джеря» (1887). Нечуй-Левицький тяжіє до широких узагальнень, що допомагало йому давати широку панораму сус-
208
пільного і приватного буття, глибше за своїх попередників збагну ти саму природу суспільних явищ і процесів, щоб пов'язати їх одне з одним, піднятись до загальних причин, порушуючи животрепет ні питання своєї доби. Його герої — передусім яскраві соціальні ти пи, «представники більшості», як це розумів іще Бальзак. Індивіду альне у таких типових характерах проявляє його «видову», соці альну сутність і слугує своєрідною формою її концентрованого ви раження.
У творах письменника про селян герої відрізняються один від одного не лише своїм соціальним походженням, а й тяжінням до певного типу стосунків із навколишнім світом, суспільством. З цього погляду світ творів українського реаліста побудовано на своєрідній ієрархії типів: Марина і Ганна («Дві московки»), герої «Кайдашевої сім'ї» з усім їхнім багатством і несхожістю психології, Микола Джеря з однойменної повісті і т. д. «Можна сміло сказати, — писав І. Фран-ко, — що мало яка література має таке повне відтворення народного життя за такий довгий протяг часу. Цілий ряд типів у Івана Левицько-го, Карпенка-Карого та Мирного дає повний синтез національного характеру українця зі всіма його хибами й високими прикметами»1.
Антикріпосницьку спрямованість повісті помітив рецензент, який звинуватив автора в умінні «отруїти отрутою сумнівів» навіть таке благодійне явище, як селянська реформа. Незважаючи на талановите зображення життя з недавнього минулого: ненависть селян до панів; деспотизм і жорстокість гнобителів, «беззахисне становище селян, приречених на загибель при найменшому відстоюванні своєї незалежно сті»; найзухваліша експлуатація робітників фабричними хазяями; безвід радність життя селян після звільнення з кріпацтва, цензор пропону вав заборонити друкувати повість як небезпечну і шкідливу річ.
За влучною оцінкою Франка, «Микола Джеря» — це історія усього українського селянства в ту важку епоху, написана в однім широкім образі. Джеря — духовно вільна особистість. У конфлікті з обставина ми Микола утверджується як непохитний волелюбець, правдошукач. Саме тут відкрилися можливості таким його душевним пориванням, які виходять за межі житейських стандартних уявлень його батька. Конфлікт Миколи з ворожими трудівникові обставинами не має меха нічного характеру, оскільки він зумовлений глибоко внутрішніми при чинами: волелюбством Миколи, прагненням жити по-людськи, усві домленням свого рабського становища. Джеря не може пристосовуватись, лицемірити. Висока духовна свобода характеризує його як людину непересічної вдачі, людину, яка є носієм якостей національного харак теру, коріння якого сягають у глибини історії і побуту його волелюб ного народу. «Микола Джеря, — писав І. Франко, — один з тих світлих,
'Франко /. Старе й нове в сучасній українській літературі // Зібр. творів: У 50 т.— К., 1982. — Т. 35. — С. 94.
209
лицарських типів українських, з яких колись склався сам цвіт запо розького козацтва, а яких тепер, бачиться, чим раз рідше стрічаємо». У таких, як він, переважає «безпечна розгульність бесіди, сміливість у всіх поступках та непосидюча діяльність»1.
Головний герой повісті — всебічно обдарована людина. Він грає на скрипці, прекрасно малює, вміє читати, болісно сприймає утиски, несправедливість і не мириться з ними. Інтелектуальна обдарованість й умови життя сприяли швидкому розвитку соціальної самосвідо мості, динаміці його зростання — від захисту особистого життя до протесту проти кріпосницької системи.
Усвідомивши, що не особисті риси пана є причиною нещастя його родини, а панщина, Микола покидає село: «Піду в ліси, піду в степи, піду в пущі й на гострі скелі, а панщини таки робити не буду і в москалі не піду». І він дотримав слова, дарма, що дорогою ціною. Навіть заповіт батька скоритися, не чіпати пана й осавули не змінили його поведінки. Досвід батька, вихованого віковим рабством, неприйнятний для молодого покоління, котрому «ціле життя воля пахне», котрі «скорше вломляться, а зігнути не дадуться» (Франко).
Переживши чвертьстолітню «одіссею», Микола зберігає духовну міць і незламність. Микола «був сивий аж білий. Густі сиві брови низько понависали й закривали очі, а з-під їх і тепер блищали темні, як терен, очі. Довгі сиві вуса спускались вниз, а голова біліла, наче вишневий цвіт. Його вид і тепер був сміливий і гордовитий» [3, 142].
Десятиліттями Микола шукає щастя на заробітках — цукровар нях, рибних промислах. Вербівських утікачів жорстоко експлуатують підприємці, серед яких є німецькі капіталісти — власники заводів і фабрик. Мізерна платня (3 карбованці на місяць), нестерпні умови побуту, важка праця довели заробітчан до стану робочої худоби. Письменник не шкодує фарб, щоб детально описати весь жах, в якому животіють і працюють люди: «Між білими чистими німецькими хатами, між зеленими вербами чорніли дві довгі казарми для бур лак. Казарми були довгі, обідрані з оббитими дощем стінами. Можна було подумати, що то кошари для овець, а не для людей».
Питома вага обставин, соціального середовища в повісті надзвичай но велика. Письменник навмисне згущує фарби, нагнітає деталі, гіперболізуючи їх, мовби намагається викликати почуття власної гідності і прагнення жити по-людськи: «Той борщ був такий смачний, що вербівські бурлаки, виголодавшись після дороги, через велику силу набивали ним пельки. В борщі була сама за себе бутвина та квас; подекуди плавали тільки таргани замість м'яса. Після борщу подали кашу. Каша була з тухлого пшона, а старе сало тхнуло лоєм. Хліб був чорний, як свята земля» [1, 151].
'Франко І. Життя і побут сучасного селянина на Вкраїні і у Франції // Зібр. творів: У 50 т. — Т. 26. — С. 64.
210
Казарми, їжа, все довкілля — прогниле і мертве. «Бурлаки хоті ли скупатись, але глянули в воду і побачили, що вода була густа і смердюча. Дохла риба плавала коло берегів, в ставок випустили маліс і зробили з нього смердюче багно» [1, 152].
Згадується вербівчанам рідне село, праця на полі — значно важча, ніж на фабриці, але й веселіша, та й повітря значно чистіше. Проти ставляючи село місту, Нечуй-Левицький трактує останнє як осередок деморалізації, а капіталізацію як силу, що руйнує екологію середови ща й екологію душі. Не випадково перша реакція — спротив соці альному болоту, що засмоктувало селян, — достоту така, як у Ма-рини-московки, що намагалась заглушити своє горе: «Микола пив чарку за чаркою, на якийсь час забувши і Вербівку, і Немидору, і свою хату, і свого страшного пана; запив все своє горе і вже жив у якомусь іншому світі, веселому, тулячому, — неначе він знов удруге парубкував» [1, 153].
Нечуй-Левицький поступався Панасу Мирному в психологічному аналізі, як скромний оркестр Моцарта перед великим і гучним оркест ром Берліоза. Проте брак кількості і звучності Моцарт заповнював умілим використанням усіх тембрів і відтінків кожного з інстру ментів, досягаючи виняткових ефектів.
Досить перечитати сцену танцю Миколи, щоб пересвідчитись у ди вовижній майстерності Нечуя-Левицького відтворювати обмеженими засобами психологічну бурю людини з украй напруженими нерва ми, людини, що опинилась над прірвою, готової або провалитися в неї, або збожеволіти від страху, втративши рівновагу:
«Музики заграли, і Микола пішов садить гопака. Той гопак був страш ний; здавалось, ніби сам сатана вирвався з пекла на волю. Його темні очі ніби горіли, як жарини, а волосся розпатлалось; бліде лице почорніло і неначе посатаніло. То був не молодий Микола з тонким станом, з парубо чим веселим лицем; то був бурлака, що був ладен жити й гулять хоч весь день» [талі само].
Більше ніж через двадцять років В. Стефаник — майстер психо логічної прози — дасть опис танцю Івана Дідуха («Камінний хрест») як кульмінацію його жалю і туги за селом, за шматком своєї землі, яку покидав назавжди. Танець божевілля. Танець смерті.
Танець Миколи — це психологічний вибух пережитої кривди, це миттєва слабкість сильної і цільної натури; це момент отверезі-ння душі і протесту духу.
Покинувши працю в Бродовського, Микола з односельцями не знаходить спокою і щастя в Бессарабії, на Дністровському лимані в рибальській ватазі. І тут вони зазнають знущань від отамана Ковба-ненка; продовжує переслідування пан Бжозовський, полює поліція. Скрізь бунтарська вдача Миколи не заспокоюється — протестує. Навіть повернувшись у рідну Вербівку після двадцятилітніх скитань й отримавши жадану волю, він не закриває очі на ті хвороби, які
211
полишив перед утечею: безземелля, злидні, несправедливість, зну щання.
«От тобі й воля! — міг тільки сказати. — От тобі й вернувся до господи! І нащо було вертатись у цей проклятий край! Будь він тричі проклят од Бога і од людей! [...] І до кінця свого життя Джеря йшов проти панів та жидів: так вони багато нашкодили йому і скривдили його, занапастивши його вік» [1, 211, 212].
Джеря — соціальна особистість. Він піднявся до розуміння меха нізму суспільних стосунків між паном і кріпаком, між посесором-цукрозаводчиком і найманими робітниками. Життєва мета має свою позитивну основу — волелюбність, безупинний пошук правди. Прав-дошукання стає його внутрішнім єством і потребою. Це й зумовлює його позицію в тих чи інших ситуаціях, його реакцію на протиріччя суспільного життя і нерівності у ньому. В боротьбі з устоями анти-гуманного суспільства Микола набуває справжньої величі.
Внутрішня діалектика Джериних прагнень несе у собі потребу жити по-іншому, перебудувати людське життя. Ця мета набуває такої всезагальності, що Нечуй-Левицький вважає* її загальнонаціо нальною характерною рисою українського народу.
Повість закінчується живописною картиною: Микола сидить на пасіці в оточенні своїх онуків і розповідає їм як казку-пісню прожите ним життя: про далекий край, про Чорне море, про лиман. «Вже сонце зайшло, вже ніби дрімота розлилась над густими садками, над густим лісом, а дід усе розказував, а діти все слухали, а бджоли гули, неначе гула гучними струнами кобза, приграваючи до чудової казки-пісні пасічника Миколи Джері» [1, 314].
Життя продовжується, гуде, грає; онуки слухають розповідь слав ного і непокірного свого діда. Вони принесуть очікувані зміни суспіль ному ладу, що започаткував їх дід. Микола — типовий герой свого часу, «наочне спростування невірної теорії про те, ніби література критичного реалізму неспроможна була створити образ позитивного героя. Високе почуття людської гідності, непримиренність до всякого насильства, глибока моральна чистота, здорове, вільне від забобо нів сприймання життя — все це якості, які й ми високо цінуємо в людській особистості і які забезпечили повісті любов читачів багатьох поколінь»1. Саме через образ Миколи Джері «реалізуються вищі мож ливості епохи, через нього входять у світ творчі імпульси прогресу. Навіть якості характеру Джері безпосередньо історичні: кріпосний лад, він у той же час людина вільного духу»2, усе велике й чесне в ньому — від ідеалів народу і визвольної боротьби.
Якщо розглядати Миколу Джерю в контексті західноєвропейської літератури, то в ньому органічно поєднуються Дон Кіхот та Гамлет.
— к.,
1Білецький О. Іван Семенович Левицький (Нечуй) // Зібр. праць: У 5 т. 1965. — Т. 2. — С. 113—114. гТам само.
212
Микола — новітній Дон Кіхот за своїми особистісними, волелюбними прагненнями, дієвим началом, людина, котра активно втручається у життя, не терпить несправедливості, кривди, готова сама боротися з суспільним злом.
З Гамлетом його зближує стихійне бунтарство, неспроможність перетворити благородні прагнення свого протестуючого козацького духу в практично корисну дію й усвідомлення свого безсилля. Втеча Миколи від свого пана-кріпосника — це його практичне безсилля і водночас бунт проти несправедливості суспільного устрою. Проте ця втеча історично необхідна; в умовах свого часу — форма протесту звільненої свідомості людини проти деспотизму і рабства.
Очима народу дивиться письменник на зображувану дійсність, розумом народу сприймає суспільно-політичні події, даруючи нам рідкісний зразок єдності ідеологічного, сюжетного, композиційного, стилістичномовного компонентів літературних творів. Він уміє бачити і художньо відображати такі моменти соціальної динаміки, які при йшли до нього в процесі художньої творчості, були осягнені через художній образ, а не в результаті абстрактних міркувань чи опрацьо ваних філософсько-соціологічних джерел. Він опоетизував духовну красу й активну вдачу трудящої людини, уславив сповнене самозре чення кохання, висловив віру в справедливий соціальний лад, збага тивши світову літературу незвичайним образом правдошукача.
«Бурлачка» (1878—1880). Якщо повість «Микола Джеря» стала своє рідною енциклопедією кріпосницької системи, то «Бурлачка» при свячена темі зображення становища селянських мас після кріпацтва. Перед читачем постають типові картини експлуатації народу за часів
голодної волі.
Героїня повісті — скривджена, збезчещена бурлачка Василина. Приречена на моральну загибель, знівечена й утоптана в соціальне багно, вона знаходить у собі силу і людську гідність піднятися і почати життя наново.
Біографію героїні подано на загальному тлі пролетаризації села та виникнення перших капіталістичних фабрик, що наганяють жах на вчорашніх селянок-робітниць. «Довгі ремінні паси пронизували стелю й хапались внизу за машини. Машини ревли, стугоніли, колеса махали зубцями, неначе хотіли вхопити чоловіка й потрощити його на шматочки, а під ногами ревла і шуміла вода» [3, 321].
Злидні і нестатки погнали дівчат на заробітки до посесора-шлях-тича Станіслава Ястшембського. У батьків — десять ротів, усі хо чуть їсти, а працювати нікому. Отож дівчина спочатку ходила поло ти буряки, а згодом її, безталанну, заманили у двір. Отам красуню й спіткала зла доля. Довірилася паничеві — до науки тупому, до карт, горілки і танців охочому, — зіпсутому «фамільними тради ціями панства та панування над мужиком...» [2, 40], і життя її перетво рилось на пекло. Знеславлена і вигнана з двору, Василина боїться
213
повернутися у село: «Будь проклятий той час, коли я вступила у цей панський двір!» [2, 87], — так прощається вона з двором, та слів прощання ніхто не чує. Самотня, над Россю народжує дитину і в напівпритомному стані кидає її в річку.
Починаються страшні поневіряння і каторжна робота на суконній фабриці. Низька платня, погане харчування, грязюка у казармах спричинялися до епідемій, а часто й смерті. Витримати годі, але й без праці прожити не можна. Василина знаходить розраду в горілці та розпусті.
Робітник Михалчевський витягає її з того бруду і нечисті, допома гає знову стати на праведний шлях. Син простого теслі, він за допомо гою німецьких майстрів навчився столярувати та добре робити столи, стільці, шафи й канапи. Таких, як Михалчевський, було чимало: «Дрібні стеблевські шляхтичі, не маючи свого поля, кидались до ремесла, служили на фабриках за столярів, малярів, слюсарів, кова лів... Заводи випустили багато добрих майстрів на селах та в містеч ках» [1, 327]. Природжене почуття краси розвивалось у Михалчевсько-го під впливом поезії: «Михалчевський був письменний, вчився в церковній школі, читав і співав на криласі. Він доставав книжки в священика, в його синів, у шляхтичів, любив читати, купив і прочи тав Шевченкового «Кобзаря». Про Тараса Шевченка тоді ходила чутка скрізь по сусідніх селах та містечках, кругом його рідного села Керелівки. Як умер Шевченко, як дійшла чутка за його смерть та похорон у Каневі, Михалчевський плакав за ним і говорив, що він неначе поховав рідного батька» [1, 328].
Чоловік такої душі та серця, з такими здоровими засадами і поглядами на світ, на людину, людські взаємини не міг не «прочи тати» мову серця Василини. Його фізичного й морального здоров'я, уміння бачити насамперед людину в людині, навіть, здавалося б, у навіки пропащій, вистачає, щоб підняти Василину з суспільного дна, повернути їй загублену честь і людську гідність. Його «ласка вість, тихий голос, тихі очі під чорними бровами неначе гладили її по душі. Якась повага була розлита у словах, у голосі, в самому лиці молодого здорового хлопця, та повага, якої вона ще не зазнала ні на панському дворі, ні на заводі між бурлаками» [1, 343].
Нечуй-Левицький неодноразово підкреслює, що витоки морально го здоров'я і сили — у рідній землі. Згадаймо, як живописно і прискіп ливо змальовує письменник кожний горбик, долинку, струмочок, деревце, кущик, де проходило життя і дитинство Івана Михал-чевського та Василини, де набирались вони сили, поезії і доброти. «Ой рідний мій краю! Садки мої! Ліси мої! Як гляну на вас, як ходю в вас, то неначе подобрішаю й поздоровшаю» [1, 368], — говорила Василина, гуляючи в садках з дівчатами.
Про неоціненну роль рідної природи у вихованні людини, у фор муванні особистості Нечуй-Левицький писав у спогадах про Богус-
214
лавське училище: «Школи треба б закладати й заводити для дітей доконче в таких чудових місцинах, де природа гарна й чудова [...]. А в нас міські школи ставлять серед міста, де, як пише відомий педагог Ушинський, діти бачать перед собою тільки самий камінь; і в дворі камінь, і на вулицях камінь, з якої причини й душі виходять кам'яні й цегельні, без поезії, без почування краси натури й її поезії» [10, 55].
Художньою ілюстрацією до цієї педагогічної сентенції Нечуя-Ле-вицького може бути кам'яне серце Івана-кантоніста («Дві московки»), новоспеченого «туляка», та поетичне, добре і щедре серце Івана Хильчевського, гідного особистого щастя і здатного зробити щасли вим ближнього свого.
Разом із своєю любов'ю, своїм добрим іменем, своїм достатком він дарує коханій і ту, на перший погляд, дрібницю, без якої любов, почуття та й саме життя були б неповноцінними, збідненими, штуч ними. Михалчевський обсадив город черешнями, насадив за хатою груш та яблунь, коло криниці кущ калини, щоб посаджений ним садок нагадував дружині її рідне село Комарівку. І сталося диво: «Тихе життя в сім'ї з добрим ласкавим чоловіком, з доброю свекру хою, в чистій хаті, що тонула в садочку та в вербах, неначе зако лихали Василину в теплі та добрі. Все минувше життя здавалось для неї якимсь важким сном, що снився довго-довго, але зник, як тільки ранок розігнав ніч» [1, 369].
Незважаючи на всю свою антипатію до фабрик і заводів, до но вих форм життя, що їх ніс із собою капіталізм, Нечуй-Левицький не робить виняток для людської природи й у робітників. Михалчев ський вириває Василину з бурлакування, отже, порятунок вбачає не лише в селі. Зрештою, Василина покарана не за відірваність від селянського ґрунту. Це був вимушений і неминучий відхід, зумовлений злиднями, як неминучі поневіряння в наймах. Митець протестує проти промислового капіталізму, носієм якого є насамперед польська та єврейська буржуазія. Він засуджує її, як і старі форми життя — кріпацтво і потворний спосіб його скасування.
Цікавість і популярність повістей Нечуя-Левицького викликана тим, що в них уперше відтворено сільське життя в усій його широті і складності, зроблено спробу якщо не вирішити, то хоча б порушити проблеми, пов'язані з основним буттям селянина того часу. Надзви чайна правдивість і тонка спостережливість допомогли йому побачити в селі не те, що йому хотілося знайти в ньому, і не те, що він чекав зустріти, а те, що в ньому відбувалося насправді і що зруй нувало фантазії щодо сільського життя й дало змогу відчути сором аж до болю за темні боки його.
Нечуй-Левицький не поділяв народницьких поглядів на селянство як на щось однорідне й ідеальне, як надійну гарантію протистояння капіталістичним відносинам. У циклі оповідань про бабу Параску та бабу Палажку («Не можна бабі Парасці вдержатись на селі» (1873),
215
«Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти» (1874), «Біда бабі Парасці Гришисі» (1909), «Біда бабі Палажці Солов'їсі» (1909) та соці ально-побутовій повісті «Кайдашева сім'я» (1879) Нечуй-Левицький показав, як нові пореформені відносини впливали на душу селянина й руйнували патріархальну сім'ю. «В пору, коли вся інтелігентна Україна плавала в соціалістичних теоріях — ні, в надії на близьке осущення соціальних ідеалів, — писав І. Франко, — він малює в «Кай-дашевій сім'ї» ярку картину розпаду українського патріархалізму під впливом індивідуалістичних змагань кожного її члена. В nopyt коли многі українці під впливом кепсько переварених Марксових ідей говорили про конечність перейти й українському народові через алембик фабрично-капіталістичного ладу і навіть уважали пожаданим зріст того ладу та пролетаризації селянських мас як неминучої умови настання нового, кращого ладу, він у своїй «Бурлачці» малює шма точок страшного процесу тої пролетаризації та того фабричного ладу і кінчить таки поворотом живої людини до селянського побуту»1
«Кайдашева сім'я». Село і селяни, на думку Нечуя-Левицького ще зберігають чистоту традицій, національну культуру і мову. Том й народники 70-х вважали необхідним «іти в народ, помогти йом скинути свою бідолашну долю, віддати йому свою силу і міць, і хіть (Панас Мирний). Пошуки джерел моральної чистоти людини в народ ному середовищі, віра в незнищенність високих ідеалів керували письменницьким пером Нечуя-Левицького. Він швидше і глибше, ні його попередники, побачив і усвідомив суперечності, позитивні негативні тенденції в самому народному середовищі. Не відрікаючис, від фольклорної ідеалізації та героїзації, Нечуй-Левицький багато гранніше веде «хроніку» щоденного життя героїв, які в умовах непра бильного соціального життєвпорядкування духовно відчужуються.
Гумористичні твори з селянського життя Нечуя-Левицького М. Кос томаров назвав талановитими і поставив їх за непідробний гумо] поряд із творами М. Гоголя. У «Загальному огляді російсько-україн ської літератури» Нечуй-Левицький сам визначив тематику гуморис тичних творів: «Сім'євий побут українського народу з його великш потягом до особистої незалежності й самостійності в сім'ї, допроваджу ючої дуже часто до скрайнього індивідуалізму, а часто й до лайки змагання й колотнечі, обмальований в повісті Левицького «Кайдаше ва сім'я». Непросвітність і велика охота до сварки, до змагання непомирливість народу обмальовані в оповіданні Левицького «Баб. Параска та баба Палажка» [10, 1.65].
Засобом гумору, коріння якого сягає в народний ґрунт, традиці І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненк і М. Гоголя, Нечуй-Левицький піддав суворому аналізу причини
'Франко І. Ювілей Івана Левицького (Нечуя) // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1982.— Т. 35. — С. 371.
216
Т
наслідки селянського консерватизму, відсталості, темряви, забобон ності, роз'єднаності, індивідуалізму тощо. Проте й у цих творах пись менник відтворює дійсність із загальнодемократичних позицій. Головне в цих судженнях — соціально-економічний лад життя, ворожий простій людині. З болем Нечуй-Левицький спостерігає руйнування основ народу, селянського світовідчуття, перемогу матеріальних цінностей над моральними і духовними. Життя українського села проходить не так, як треба, з огляду на нагальні інтереси та завдан ня розвитку їх суспільної самосвідомості й активності. Далекі від ідей свого часу й духовного життя селяни Нечуя-Левицького перей няті турботами про хліб насущний, для здобуття якого дедалі часті ше переступають заповіді Божі і деморалізуються.
Жанр соціально-побутової повісті-хроніки й уся тональність «Кай-дашевої сім'ї» підкреслюють документальну правду і конкретність викладу. День за днем, рік за роком, інколи в протокольній манері, фіксується життя родини Омелька Кайдаша, що створює широку картину родинних взаємин на селі у пореформений час, коли патріар хальні відносини інтенсивно занепадали.
В українському літературознавстві було традиційним наголошува ти на соціальному характері конфлікту повісті, виставляючи найбільш шим «злочином» для всіх персонажів твору боротьбу за приватну власність, таврувати, висміювати, викривати саме прагнення мати приватну власність. А між тим, Нечуй-Левицький, як нам видається, не міг переслідувати такої мети. Омелько і Маруся Кайдаші чесною щоденною працею заробили певні достатки. У таких же традиціях виховали своїх синів. І хоч погляди на життя у батьків і дітей не в усьому збігалися (і це теж закономірно), все ж сутичок не було. Конфлікти починаються після одруження Карпа з Мотрею, посилю ються після народження третьої сім'ї — Лавріна і Мелашки. Під одним дахом живуть три родини. Психологічна несумісність й бо ротьба за сфери впливу даються взнаки.
Вихована панщиною, догоджаючи своїм панам, Кайдашиха дістала можливість помінятися ролями з невісткою і помітувати нею так, як колись нею помітували пани. Зразу ж після весілля сина вона не лише переклала всю роботу на невістку, а й стежила, як осавула, за кожним її рухом, супроводжуючи цю візуальну опіку безкінечними порадами. Сказані солодким голосочком, вони різали Мотрі серце зневажливим підтекстом: «Мотре! вставай, моя дитино, затопи в печі, та як будеш розкладать дрова, то поклади на двох полінах пе реклад, та вибирай, моє серденько, товстенький переклад, щоб дрова швидше розгорілись. А як поставиш окріп, то піди видій корову та оджени вівці до череди» [1, 396].
Кайдашиха поводилася так, ніби Мотря з неба впала і ніколи не чистила картоплі, не кришила буряків, не варила каші. «Кайдашиха помолилась Богу й почала знов навчати невістку, як наливать борщ,
217
як затовкувать, коли вкидати сало. Вона стояла над душ ею в Мотрі, наче осавула на панщині, а сама не бралась і за холодну воду» [1, 397].
Через тиждень Кайдашиха орудувала Мотрею, як наймичкою. Самостійна, горда, «бриклива» Мотря показала, зрештою, свій харак тер. Життєвий досвід Кайдашихи неприйнятний для Мотрі:
«Як була я в панів, то робила за двох таких, як ти: варила обід на два надцять душ; а ти й на п'ять душ не попнешся.
— Робили, бо над вами пан з нагайкою стояв», — відрізала Мотря [1, 406].
Одружившись, Карпо ніби виріс у власних очах. Він також не може бути під «нагайкою» батька:
«Кожний батьків докір здавався йому тепер удвоє важчим. Його думка літала коло якоїсь хати, в котрій він живе сам з своєю жінкою, сам господарює без батька, без матері і ні од кого не чує ніякого приказу та загаду» [1, 408].
Після народження дитини Карпо вважав себе «за правдивого хазяїна, в усьому рівного батькові, В йому десь узялась повага до самого себе» [1, 410].
У громаді він також утвердив себе як рівноправний її член. З його ініціативи люди розрівняли горб при в'їзді до села, на якому поламав ся не один десяток возів. Подружжю дедалі нестерпніше було загля дати в батькові руки, залежати в дрібницях від його волі: «Не моя воля волить в цій хаті», — подумала вона (Мотря. — Авт.). — І для неї схотілось волі та своєї хати» [там само].
Прагнення до самостійності, бажання мати приватну власність цілком природне й закономірне за будь-якої суспільної формації. Людина народжується вільною, це її природний стан. Обмеження свободи — соціальне, національне, духовне — викликає опір. Часто він має здеформований, недостойний характер, що спостерігаємо в «Кайдашевій сім'ї». Деспотизм Кайдашихи відгукнувся в аморальних вчинках Карпа, який піднімає руку на рідних батька та матір:
«Не лізь, бо задушу, іродова душе! — крикнув Карпо та й кинувся, неначе звір, на батька й штовхнув його обома кулаками в груди.
Старий Кайдаш, як стояв, так і впав навзнак, аж ноги задер. Поламані шматки мотовила випали з його рук і вдарились об грубу [...].
Неповага од сина й сором перед своїми дітьми, і гнів, і злість —■ все злилось докупи в його душі, запекло його в грудях так, що йому здавалося, ніби Карпо вбив його на смерть.
— Нема в тебе Бога в серці! Недурно ж ти до церкви не ходиш, — через
силу вимовив Кайдаш та все стогнав» [1, 416, 417].
Та, здається, в жодного з Кайдашів і Кайдашенків не було місця для Бога і його заповідей. Якась дрібниця — яйце, курка, свиня, груша — вмить ставали центром всесвіту, засліплювали очі, затьма рювали душу і штовхали на жахливі вчинки — аж до посягання на життя рідної матері.
218
Висвітлюючи найтемніші, найзгубніші сторони селянського життя, та ще й так талановито, такою багатою, добірною українською мовою, м'яким, дотепним, доброзичливим гумором, письменник ніде не глу миться над селянськими персонажами. Лагідна посмішка з якимсь прихованим співчуттям чи жалем пронизує всю повість. А скільки любові пробивається крізь той сміх. Особливо тоді, коли щоденні родинні чвари хоч зрідка поступаються згадкам про історію України, доля якої асоціюється із страстними муками Христа:
«Сорок душ ченців у чорних клобуках співали серед церкви такі жалібні пісні, неначе хотіли виплакати в піснях всесвітнє горе. То був не жаль, не плач горя, а якийсь слізний крик, якесь море сліз, що зливалось тисячі літ, і злилось докупи, і полилось піснями з грудей. (Здається, в тому морі сліз текли ріки народного горя од самого початку світу, горя од холоду й голоду, од меча, од огню, од татар, од царів, од панів, од жидів, од дужого й багатого, од дикого звіра...)
Якась надзвичайна туга лилася слізьми з тих давніх лаврських пісень, складаних сотні літ... і Палажку, і Мелашку здавило за серце. (В тих словах співу ніби текли ріки їх власних сліз од їх бідності, од панщини, од москов ських та польських закуцій, од давнього польського ярма, од жидівського здирства...)» [1, 454].
Співчуваючи народу, Нечуй-Левицький не ставив його на п'єде стал, не робив з нього ідола, не становив «усього народного життя ідеалом для усього суспільства, не знижував себе до народу, а підтягав його до свого рівня». Відображення темних, непривабливих сторін народного життя мало користь, бо викликало відразу до життя, не гідного людини.
Твори Нечуя-Левицького про селянство стали «дзеркалом високої ціни». Майстерно «списані» з історії селян Вербівок, Трушок, Се-мигір, вони ставали типовими, загальнолюдськими. Тому й не див но, що в багатьох місцях України баби, молодиці, діди пізнавали себе в образах його творів, про що ходили різні оповіді, не менш гумористичні, ніж твори Нечуя-Левицького.
Порівнюючи твори про село українських письменників з подіб ними творами російської літератури І. Тургенєва, Г. Успенського, Д. Григоровича, Є. Кирилюк віддає перевагу Нечую, особливо перед Тургенєвим, який описував селянське життя як дворянин, зображу ючи більше декласовані селянські типи, а не тих, хто працює коло землі, тоді як у Нечуя ми бачимо всебічно змальоване селянське життя, широку картину селянського побуту.
І. Франко відзначив високий артистизм у змалюванні селянського життя, багатство, колоритність, природність народної мови, май стерну композицію, що дає підстави зарахувати твори Нечуя-Левиць кого про селянське життя до найкращих здобутків українського пись менства.
219
ТВОРИ І. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО З ЖИТТЯ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ
Творчість Нечуя-Левицького припадає на час, коли під впливом М. Драгоманова культивувався соціалізм та інтернаціоналізм, який мав швидко знищити національні відмінності і створити космополітів —. гібридів, інтелігентів, які б для вищого світу були росіянами, «русски-ми», а для «домашнего обихода», для мужиків — українцями. Вва жаючи таку ідею аморальною, Нечуй-Левицький був і залишився українцем до смерті. Свої твори він призначав не для вищого чи нижчого «сословия», а для «всесловної» української нації, на яку дивився «очима свого духа» і вірив в її живучість і суцільність.
У цьому аспекті перехід письменника від селянської тематики до творів на теми з життя інтелігенції був цілком закономірним. Темряву та забобонність тогочасного села Нечуй-Левицький розглядав як наслі док кріпосницької системи. Силу, здатну усунути наслідки кріпа цтва, він шукав серед сучасних йому суспільних груп та прошарків. Інтелігенція, на його думку, і мала стати такою силою, що зможе вивести український народ із темряви. Наслідки русифікації серед простого народу, що в 70—90-х роках стали хронічною хворобою національного життя, Нечуй-Левицький відтворив і в повісті «При чепа» (1869): «Московська школа на нашій Україні, — писав він, — багато одрізнила луччих людей од свого народу, од свого плем'я, од батька і матері. А знов народ дуже одрізнив сам себе од панів, од вчених українців і косим оком споглядає на їх. Між ними викопана велика безодня! І потрібно великої-великої праці не одного генія, щоб засипати ту прогалину, почату ляхами, скінчену москалями, щоб зв'язати те, що порвала наша недбайливість».
Повість «Причепа» об'єктивно розвінчує духовну нікчемність «святих отців» російської православної церкви, покликаних нести освіту в народ, прищеплювати високоморальні поняття. Звичайно, конфлікт тут набуває не тільки виразно антагоністичного змісту, а розгортається між цілісними, духовно чистими, хоч і знедоленими, людьми праці, інтелігентами, вірними ідеалам народу, і корисливи ми здирниками, егоїстами, кар'єристами, перевертнями, охоронцями самодержавства, яких зіпсували взаємини, що їх насаджував на Україні царизм. Але найбільшим лихом, доводить письменник, є перетворення праці з найпершої духовної потреби людини на приму сову повинність, на процес, що визискує людину, є втрата радості від праці. Навіть природа, земля в умовах жорстокої експлуатації не викликає радості у трудівника: він відчуває себе підневільним.
Проблематика «Причепи» не вичерпується викриттям бездуховності. Уже сучасники письменника відзначали великий крок його в худож ньому осягненні сутності людини. Повість «Причепа» дала можли вість П. Кулішу у 1872 р. твердити, що її автор «першим доторкнувся
220
лсиття нашого товариського та тим поклав засновок до романів со ціальних»1. Однак соціальний механізм буття народу й індивідуальних, «приватних» доль захоплював митця не сам по собі, а в тій мірі, в якій у ньому проявився загальний «дух», «субстанційне начало» доби, національний, просторовий та часовий її колорит.
Нечуй-Левицький покладає надії на освічену інтелігенцію, яка допоможе народові пробудитися (ідея пробудження народу від сну хвилювала ще Т. Шевченка, а згодом Марка Вовчка, П. Куліша, І. Франка). Творчим виявом таких змагань є роман «Хмари», написа ний у 1870—1871 роках, перше видання якого вийшло 1874 році у Києві в збірнику «Повісті Івана Левицького».
Назва роману символізує національний гніт, здійснюваний росій ським царизмом на Україні, «символ усіх темних сил, які намагаються денаціоналізувати українську молодь, відірвати її від рідного народу, перетворити на прислужників російського царизму, душителів укра їнської національної культури»2. Дійсність сповнена похмурих барв: письменника жахає і розлюченість, всезагальний наступ царського самодержавства на все соціально прогресивне, національне в Україні, і забобонність, неосвіченість і забитість народу.
Рецензуючи роман Левицького, О. Кониський відзначив життєву основу твору й актуальність порушених проблем для України, окута ної хмарами. «Хмари деморалізації, хмари вузького егоїзму, хмари бюрократизму і поганого індиферентизму — до всего, крім грошей, застилають нам світ науки, світ моральности, світ громадського доб ра! — Хмара космополітизму, маска праці буцім-то на народну ко ристь ширяться і ширяться, і виходять недолюдки; виходять не люде з національним розвоєм — а наймити банкірів, у котрих рідний край там, де гроші, де задовольнене егоїзму. За хмарами такої деморалі зації не видно світу! Хмари закрили від нашої громади останнього часу безконечно тяжку долю, страшенне убожество наших селян! закрили наше загальне духовне убожество, закрили нашу темноту, наші національні рани!.. »3.
За таких обставин нагальною потребою стали пошуки людей, здатних розігнати ті хмари, людей нового способу мислення і дії. Образ такої людини поставлений у центрі роману «Хмари». Павло Радюк синтезує у своїх ідеях і переживаннях лад думок і почуттів, найбільш характерних для українських інтелігентів, так званого «куль турного прошарку» тої епохи. Радюк — це романтик, але і просві титель та пропагандист, представник дворянсько-різночинної моло ді, що під впливом революціонізуючих ідей з Європи почала замислю ватись над долею своєї батьківщини.
гЄфремов С. Іван Левицький (Нечуй). — К., 1924. — С. 34. 2Білецький О. Зібр. праць: У 5 т. — К., 1965. — Т. 2. — С. 354. 3Коиювий О. (Кониський). Коли ж виясниться? (За проводом повісти И. Левіцького «Хмари») // Правда. — 1875. — Ч. 19. — С. 768.
221
«Треба буде сьогодні в товаристві зачепить життя про наші національні fj просвітні справи, — говорить він. — Як оці тіні закутали мою нову прибрану світлицю, так закутали ніби важкі чорні хмари Україну. Зібралися ті сумні хмари з усіх усюдів і давно вже заступили нам ясне прозоре небо і кинули тінь та мряку на рідний край. І хто розжене ті сумні хмари? І звідкіль пол лється світ на наш край?» [2, 319].
Тими силами, на думку Нечуя-Левицького, є «нові люди». «Новий чоловік» — під такою назвою опубліковано вперше уривок роману у львівському журналі «Правда» (1873, № 3—9). Ця назва як найкраще передавала зміст твору, в якому з особливою симпатією змальовано «нову людину» Павла Радюка та висловлено іронічне став лення до утопічної програми і зовнішнього народолюбства українофілів.
У «Життєписі» Нечуй-Левицький згадує, як семінаристи зачитува лись «Батьками і дітьми» І. Тургенєва. Значно пізніше в статті «Українст во на літературних позвах з Московщиною» (1884) письменник зазначить спільні і відмінні риси між сучасниками і Базаровим і пояснить причини неприйняття ним останнього як «нової людини»: «Бо в нас такий чоло вік був би повинен і на Україні, і в Галичині встоювати не тільки за поступові принципи, але й за своє національне животіння, й націо нальні, а не тільки соціальні права»1. Не сприймав Нечуй-Левицький і нігілістичне ставлення до естетики, властиве Базарову.
Стосунки інтелігенції з народом були в центрі уваги українського мистецтва. Демократична інтелігенція прагнула розбудити в народу патріотичні почуття, тому «йшла межи ті нещасні люди, працею котрих всі жиють і для щастя котрих ніхто і пальцем не хоче повору-шати»2, -— писав М. Коцюбинський.
Прагненню царського і цісарського урядів тримати маси в темря ві й покорі демократичні письменники протиставляли своє намагання просвітити й організувати маси, часто переоцінюючи значення просві ти й науки.
Під просвітою народу мались на увазі способи піднесення політич ної свідомості мас, підготовка їх до докорінної перебудови існуючого суспільного ладу. Народницький рух знайшов своє відображення в багатьох творах українських письменників. Образи народовців, націо налів зайняли чільне місце в українській літературі 70-х років «Типа ми цих народовців служать, — писав Нечуй-Левицький, — Павло Радюк в повісті «Хмари», Віктор Комашко в повісті «Над Чорним морем» Левицького, Петро Храпко в драмі Мирного «Перемудрив», Марко Кравченко в повісті Б. Грінченка «Сонячний промінь», Юрій Горовенко в однойменній повісті Косюченка (Кониського. — Авт.).
Ці всі дійові особи в показаних утворах, — продовжує Нечуй-Ле вицький, — виступають як народовці-демократи і націонали. «Вони
виступають прилюдно з народною українською мовою, вважають на неї як на життєвий орудник культури й просвіти на Україні, як на орган науки, через котрий наука й просвіта найшвидше може роз-повсюднитись і промикнутись в темні маси міщан та народу. Усі вони встають за свою національність, за її право сутніння й за право вольного розвитку на національному грунті. Усі вони обертаються зі своїми симпатіями до народу, спочувають до його смутного станови ща, готові стати до помочі народові, допомогти йому піднятись і в просвіті, і в економічних тяжких умовинах» [10, 166—167].
Звернення до теми інтелігенції, до проблем її зв'язків з народом і визвольним рухом сприяло розширенню тематичних обріїв україн ської літератури і пошукам нових зображальних засобів. Проза зба гачується новими жанрами: нарис, хроніка, народна поема, казка, публіцистичний роман, ідеологічно-політична повість, тенденційний роман. «Іван Левицький дав свою простору повість «Над Чорним морем», — писав І. Франко, — якою після циклу історично-побуто вих повістей («Кайдашева сім'я», «Микола Джеря», «Бурлачка»та «Старосвітські батюшки і матушки») розпочав цикл оповідань із життя сучасної інтелігенції, навіяних сильно дидактичною або полемічною тенденцією»1.
Твори Нечуя-Левицького «Над Чорним морем» та «Хмари» піддава лись нищівній критиці. Шельмували автора за ідеї, яких туди «напхав автор», за композицію, за нежиттєвість героїв тощо. При цьому рідко хто зважився дати висновок про історичне значення цих творів як перших про інтелігенцію.
Критики докоряли письменникові за те, що його герої розмов ляють українською мовою, тоді як українська інтелігенція розмовляє переважно російською. Письменник помер, так і не дочекавшись щас ливого часу, коли українська інтелігенція опанує свою рідну мову.
«Киевские епархиальньїе ведомости» не влаштовувала зображена Нечуєм-Левицьким академічна публіка, зовсім не подібна до «истин-ной академии». Відповідаючи часопису, М. Петров слушно зазначив, що мета автора полягала не в дагерротиповому відтворенні дійсності, а в проведенні відомих ідей та художньому вираженні їх.
Розгромну рецензію в «Киевском Телеграфе» написав М. Драгома-нов, відзначивши невиразність ідей Павла Радюка («Радюк просто смішний дурень») і Комашка («Над Чорним морем»); ідеалізацію «но вих людей», пропаганду шовінізму в «Причет»; звеличення само дурства старого міщанина Лемішки в «Хмарах» тощо. «Для нас, на віддаленні чверті століття, — писав І. Франко, — видно тепер оптичну помилку Драгоманова: він сердився на людей, змальованих Левиць-ким, судив їх слова і вчинки своїм моральним судом, міряв їх своєю
^Нечуй-Левицький І. Українство на літературних позвах з Московщиною // Правда. — 1884. — Роч. XII. — С. 224.
'Коцюбинський М. Твори: В 6 т. — К., 1961. — Т. 1. — С. 323.
222
'Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1984. — Т. 41. — С. 443.
223
мірою, але лаяв автора за те, що створив їх такими живими та близькими своєму серцю, що не понаклеював на них картонок: се мені подобається, а то ні. Левицький був у важку, войовничу, заогнену пору тим, чого в таку пору і найрозумніші не розуміють — був артистом, творцем живих типів і більш нічим»1.
У «Хмарах» змальовано два покоління української інтелігенції. Старше покоління репрезентують професори Дашкович і Воздви-женський. Після закінчення Київської духовної академії вони стають професорами; одружуються з дочками купця Сухобруса, ретельно ділять між собою тестеве добро. Обидва своїх дочок виховують в інституті шляхетних дівчат.
Ольга Дашкович, Катерина Воздвиженська сповідують «ідеї» бать ків, кепкують з нових ідеалів, пристосовуються до норм свого середо вища. Романіст нещадно висміює виховання Ольги Дашкович у пансіо наті, закінчивши який вона стала покручей, «болотяною пишною квіткою», від якої йшов «дух гнилизни», консерватизму, застою. Не випадково дороги Ольги Дашкович і Павла Радюка розійшлися.
Письменник не шкодує сатиричних барв, щоб висміяти систему виховання, що віддаляє вихованців на неймовірну відстань від народу, його культури та звичаїв. Ольга Дашкович нічого не знає про Шев ченка і здивовано запитує, чи міг «мужик» написати таку книгу, як «Кобзар». Мрія її — вийти заміж за графа і зайняти поважне місце в аристократичних салонах. «Я заблудивсь в дорозі й своїх дітей завів в якісь нетрі та пущі», — кається професор Дашкович за безглуздо прожите життя, в якому, як у морі, він утопив свою Ольгу й усіх своїх дітей: одбив їх од свого народу...»
Якщо Дашкович мав бажання працювати для народу, то Воздви-женський навіть не наближався до нього. Це типовий представник консервативної, реакційної професури ЗО—40-х років, який ретельно і сумлінно прищеплював студентам вірність монархічній кріпосницькій державі. Кодексом поведінки таких людей було прислужництво, пла зування перед начальством. У такий спосіб він і робить собі кар'єру, стає професором, але крім міщанського добробуту, його не цікавить ніщо. «Я професор Божою милістю та волею начальства», — каже він, підкреслюючи цим вірнопідданість царатові.
Для Воздвиженського не існує народних інтересів. Усі книжки, де йдеться про народ, він знищив, а для їх авторів показав би за можливості одну дорогу — до Сибіру. «І пишуть же чорт зна що! — говорить він про збірники українських народних пісень. — І записують те, що треба б зовсім скасувати, викинути з корінням».
Не залишилася поза увагою письменника і нікчемність академічної науки, схоластика, безграмотність, бездуховність професорів і ви-
пускників. З портрета на них «дуже сумно і грізно поглядав Петро Могила, закладач академії» і думав:
«І що то за люди прийшли й вийшли з моєї академії? І на якім язиці все те говорило, екзаменувалося, жартувало і виявляло научну темноту? Чи то орда налетіла, чи то Литва набігла і запанувала моїм ділом, моїм тво ром? [...] Широко одслонені очі св. Димитрія ніби дивувалися, чи не грали всі ті люди якоїсь чудної містерії чи комедії? Всі тіні значних учених дав ньої академії, всіх писателів, всіх оборонців українського народу, його віри і народності цілими рядами смутно недоумівали, що то за люди тут говори ли, жартували, держали книжки догори ногами — ніби й справді діло роби ли!» [2, 41].
В іншому місці автор констатує:
«З тієї академії повиходили протоєреї і архієреї, що плодили на Україні московський язик і московський дух, заводили московську централізацію в давній демократичній українській церкві. Давня академія Могили служила вже не Україні, не Українському народові, а великоруському урядові і його государственним планам» [2, 24].
Замолоду Дашкович цікавився життям українського села, запису вав українські народні пісні. Здавалося, він повинен був віддатися роботі задля народу, боротися за його соціальне і національне визволення. Проте
«на старість став зовсім не такий, як був колись передніше. Вже Сегедин-ці не з'являлись йому в усій красі природи й національності. Він зовсім заплу тався то в науці, то в слов'янському питанні. Він усе сидів і читав, навіть писав писання в великоруські журнали за ці справи. Але на пишні Сегединці не впала й крапля з тієї праці вченої людини. Він навіщось розносив по чужих огородах, по чужих нивах розсівав те сім'я науки, котре він був повинен посіяти на своїй убогій ниві, тільки що зораній й неполитій...» [2, 232—233].
Відірваний від життя, від національних інтересів народу, Дашкович перетворюється на кабінетного вченого-схоласта, повністю поринувши в індійську філософію. Мрії Дашковича про квітучий край, родючі поля, про народ добрий, поетичний, гордий, багатий своїм самостій ним національним життям, своєю поезією і оригінальними музичними глибокими мелодіями поступово згасали і на старість вмерли. Пись менник іронізує над своїм героєм, котрий так і не став «новою люди ною» і нічого не зробив, щоб розігнати чорні хмари, що нависли над Україною. «Дашковичі з товариством покрились хмарами «науки для науки», хмарами шукання «славянскої» філософії, хмарами космопо літизму; а тим часом над Радюками нависали инчі хмари: хмари Говорского, Каткова, Шульгіна і инчих; хмари ляхів з доносами на українофілів, хмари трусениці, хмари російської реакції»1, — писав О. Кониський.
іФранко І, Ювілей Івана Левицького (Нечуя) // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1982,— Т. 35. — С. 372.
'Кошовий О. (Кониський). Коли ж виясниться? (За проводом повісти И. Левіцького «Хмари») // Правда. — 1875. — Ч. 20. — С. 810.
224
8 2-268
225
Такі люди, як Дашкович, приречені бути мертвонародженими. Лю дина, позбавлена національного ґрунту, космополіт-вчений, що любив науку для науки, з претензіями на працю для всієї людськості, для ук раїнського народу, він був «чоловік мертвий». Таких Дашковичів, що соромляться «просто виказати себе радикалами-космополітами, мас куються українофільством, видають з себе гарячих українофілів», а нас правді розсівають зерна науки і своєї праці «не на ниві руської землі, а де попало: і в Москві, і в Римі, і в Лондоні!..», є багато. «Се ті ж самі Дашковичі нашого часу: тілько Дашкович окутався хмарою філософії — а Дашковичі нашого часу брешуть і окутуються хмарою єзуїтизму... трапиться їм вийти хоч против волі, на чисту воду, на працю націо нальну: вони дадуть нам посліду, а чоло сіють в Москві, бо вони для нашої мови і літератури одмежовують розвій межами розвою маси»1.
При всій безпощадності до свого героя життєва позиція Дашко-вича, вважає письменник, не втрачає своєї повчальності, Обдарова ний Дашкович відчуває себе неповноцінним, бо не зумів піднестися над обставинами, що поставили його в становище, яке він не може вважати гідним себе. А зіставлення його життєвої позиції з позицією «нових людей» (зіставлення явно передбачене авторською концеп цією) з'ясовує її соціально-історичну природу. Народолюбець Даш кович залишається в межах «закостенілих», патріархальних уяв лень і понять, в межах оточуючого його соціального середовища, з його «нормами» і критеріями. І він навіть не прагне вийти за межі таких норм, а все приймає таким, яким воно є.
Дашкович на початку свого життєвого шляху жадібно тягнеться до нових ідей, що побутували в середовищі молодих народолюбців, але незабаром «вже став скоса поглядать на молодих людей» [2, 233]. Для таких, як він, система цінностей його кола — єдино реаль на, тому Дашкович відкидає ідеали націоналів і народовців, які «хо-тять злитись з народом... просвічувать темний народ і піднімать його морально й матеріально» [2, 252]. Він переконаний у непохитності самодержавства і його «норм», тому не вірить у реальність орієн тирів молоді. «Між Воздвиженськими нашого часу, — писав О. Кони-ський, — старий Дашкович був би сонцем; одначе таке сонце не розжене хмар, не виведе нас на ясну, годинну стежку національно го розвою... Ні! не в таких людях наше опасенє, не в Дашковичах, не в Воздвиженських наша сила, не на них наша надія. Не професура розжене наші хмари; вона й сама окуталася в хмари й окутує хма рами нашу молодіж — і ті хмари й темніші й страшніші тих хмар, котрі покрили Дашковича, страшнійші через те, що сі хмари — суть хмари великої деморалізації...»2.
Розігнати хмари, на думку рецензента, зможе тільки молода ге нерація інтелігентів, націонал-патріотів, репрезентантом яких у ро мані є Павло Радюк. «У «Хмарах», власне, ми маємо дві генерації «Радюків», — зазначає Є. Кирилюк. — Перший прототип Павла Ра-дюка це сам Дашкович за молодих літ. Але ця частина україн ської інтелігенції не доводить свого діла до кінця, заплутується в національних справах, зраджує свої юнацькі ідеали. На зміну їм приходить Павло Радюк. Він репрезентує собою молоде покоління українофілів»1.
Павло Радюк — тип українофіла-просвітителя, представника тієї інтелігенції, яка, заперечуючи кріпацтво, мріяла про розвиток про мисловості на Україні, порушувала питання про розвиток національ ної культури, практично реалізуючи його в організації недільних шкіл для народу, поширенні книжок українською мовою тощо.
Радюк бачить, як після реформи диференціюється село, як бідного селянина пригнічує пан, куркуль, чиновник і шинкар. «Край багатий, край хлібний, а народ голодує, хліба не має», — думає він. Картина неймовірної бідності у хаті хворої селянки Параски вразила його. Він думає, як допомогти народові, щоб вирвати його з цих невимовних злиднів і доходить висновку про необхідність жити з народом одним життям, носити український одяг:
«Ми носимо народну свиту, бо ми народовці, стаємо на бік народу; ми націонали! Ми протестуємо нашою свитою проти деспотизму і стаємо на бік нашого народу, боронячи його од панства та ще й чужого, од впливу чужих мов, чужої віри, од впливу всіх чортів і бісів, які тільки посміли покласти свою ворожу руку на наше добро, на наш народ...» [1, 452].
«Універсальність» свити розсмішила навіть батька: «О, багацько, сину, поможеш їм ти, що носитимеш свиту!» — іронічно зауважує він.
У романі «Хмари» є чимало ілюстрацій просвітительських зав дань українофілів. Пригадаймо епізод, коли батько Павла Радюка пропонує синові говорити про волю з пані Макухою, що викликало гомеричний сміх у гостей. «І таких треба навчати, як ваша Маку ха, — на повному серйозі відповідає батькові Павло, — і таких тре ба просвіщати сьогочасними європейськими ідеями. Бо звідкіль вона набереться тих ідей? Газети до їх не заходять, людей просвічених вони не бачать. Ростуть собі, як на городі, як той степовий бур'ян... ». Радюк виглядає кумедно, пропагуючи хуторським панам «нові ідеї», обстоюючи свій демократизм перед начальницею інституту шляхет них дівчат, архімандритом та ін.
Радюкове українофільство йде далі від програми, накресленої Дра-гомановим в «Австро-руських споминах». Демократизм Радюка ґрун тується на європейських ідеях: «Європейська просвіта, європейські
'Kotuoeuu О. (Кониський). Коли ж виясниться? (За проводом повісти И. Левіць-кого «Хмари») // Правда. — 1875. — Ч. 20. — С. 771. Чам само. — Ч. 19. — С. 774.
226
ЧСирилюк Є. Творчий шлях І. Нечуя-Левицького // Нечуй-Левицький І. Виб рані твори. — К., 1930. — С. XXI—XXII.
227
ідеї, все те разом напливло в його голову, зачепило всі його думи. Він разом хотів усе те прикласти до життя свого народа й України».
Радюк пропонує закласти в Києві недільні школи, популяризує «Кобзар» Шевченка, сам збирається створити підручник для народу, записує українські народні пісні:
«Україна вставала перед ним з своїм гордим, поетичним і добрим наро дом, багатим і просвіченим, з вольним народом, без усякого ярма на шиї, з | своїм язиком і літературою, з своєю наукою і поезією» [1, 453].
Але конкретна Радюкова праця виявляється лише в читанні на родові українських книжок, у збиранні народних пісень.
Павло Радюк спостерігає негативні явища в сільському житті: жахливу Журбанівську школу, шинок, пояснюючи народне лихо національним гнітом і денаціоналізацією українців, що проводилась царським урядом на всіх рівнях. Не випадково учитель — москаль, що обзиває Радюка хохлом, а шинкар-єврей підриває економічні основи селян. Однак ці картини не викликають обурення в героя: «Радюк стояв до півночі, спершись на тин, дивлячись на хлопців, на дівчат, слухаючи пісні, сміх і жарти, женихання й милування, все те причаровувало молодого хлопця».
Його намагання зблизитися з народом інколи виглядають смішно: «Годі вже панам сидіти, згорнувши руки! — говорив він дідові. — Треба й панам до роботи браться, розділять працю з простим наро дом, а вам треба пнуться до книжок, до науки. Як поділимось ми працею й наукою, то аж тоді буде на світі добре всім» [1, 501]. На доказ цього Радюк підмостив хусточку під мотузок, щоб не муляло в плече, і почав зносити дині та огірки. Нові ідеї звелись до теорії «малих діл».
У Києві він веде приємні розмови з Дашковичем про українську націю, народну літературу, мову. У панських салонах він пропагує свої ідеї, критикує вади в системі виховання молоді, за що його називають «драконом революції» та «варваром країни»: «Це якийсь дракон революції!.. — вигукує аристократка Турман. — Та він, на діюсь, революціонер, отой Радюк! Ой, воно щось дуже небезпечне! Він, певно, буде в тюрмі! Йому не минуть Сибіру!» [2, 257—258].
Авторська позиція неоднозначна: письменник бачить обмеженість дій і програми Радюка, і тоді іронія проймає розповідь про героя. Але письменнику подобається в Радюкові його бажання бути корис ним народові, його спрага до діяльності, його революційний потен ціал. Нечуй-Левицький підтримує в своєму героєві демократичні «шляхетні поривання» молодих українських інтелігентів, їхню віру в майбутнє свого народу. Інша річ, що не завжди ця молодь знає шляхи, які приведуть до перемоги. Радюк, наприклад, що більше думав про свій народ і Україну, то його душа ніби
«тонула в якійсь темній безвісті, де не було ні дна, ні верху, де не було за що вхопитися... В його душі була мета, ясна і проста — народ і Україна,
228
але на скільки доріжок розбігався великий шлях до тієї мети! І од чого почать? І за що взятись? Та думка знов кидала його в якусь страшну бе зодню, де не було й дна, де доводилось вхопиться хіба за проміння сонця» [2, 149—150].
Це питання не дає спокою Радюкові, як і наступним поколінням захисників народних інтересів, цілу галерею яких створила україн ська література. Прагнення І. Нечуя-Левицького намалювати позитив ний образ із середовища інтелігенції зумовило його пильну увагу до проблем соціального й національного змісту. За часів написання роману «Хмари» письменник з симпатією ставився до ідей І. Тургенєва і М. Добролюбова. Придивлявся він і до концепцій народників, поді-люючи їх думку про те, що саме інтелігенція, усвідомлюючи свій обов'язок і свою провину перед народом, має взяти на себе його освіту і визволення. Тому Левицький не довіряє ідеї революційного насильства, вважаючи боротьбу ідей процесом важливішим за бо ротьбу суспільних верств. Цим пояснюється, що Радюк більше про голошує, ніж діє, відстоюючи право свого народу на освіту рідною мовою, на його вільний розвиток. Письменник розуміє скромність проголошуваних Радюком ідей, обмеженість тактики «малих справ». Він показує, що Павло Радюк, врешті-решт не витримавши тиску темних хмар, утікає з Києва на Кавказ.
Не пішов І. Нечуй-Левицький за російською літературою і щодо проблеми «зайвої людини». Його герой близький Рудіну І. Тургенєва, але не стає «зайвою людиною». Психологія і доля Радюків не має ані фатальності героїв Лєрмонтова, Тургенєва, ані внутрішнього роз двоєння людей, що страждають від усвідомлення безсилля щодо втілення в життя своїх ідеалів. Герой Левицького — активний, його рефлексії не є наслідком безсилля. Це пошук себе. У проголошуваних Радюком промовах справді є багато чого від народницьких доктрин. Проте прозаїк, віддаючи належне таким діячам, бачить слабкість їхніх програм, вважаючи, що прийдешнє щастя народу не забезпе чить сама освіта. Він поділяв у цьому погляд Т. Шевченка, пов'язуючи майбутнє свого народу з ідеєю нації, з боротьбою за її національне й соціальне визволення. В такому контексті відвертий протест Радюка проти царського деспотизму — щире співчуття народові, активна просвітницька робота, намагання сприяти національному визволен ню — був сміливим і привабливим. Читачі сприймали Радюка як позитивний образ, в якому письменник уособив риси найкращої частини української інтелігенції 50—60-х років, гідної наслідування.
«Старосвітські батюшки та матушки» (1880). Гумористично-сати рична спрямованість творів Нечуя-Левицького мала значний вплив на розвиток повістевих жанрів в українській літературі останніх десятиліть XIX ст. «Основи суспільності» І. Франка, «Перекинчики» Є. Ярошинської, «За Кадильну» Д. Лукіяновича, «Варвари» М. Чер-нявського, «Рубають ліс» А. Крушельницького, «Старосвітські ба-
229
тюшки та матушки», «На гастролях у Микитянах» І. Нечуя-Левицького та ін. — усе це гостроконфліктні, суспільно актуальні, сповнені виразно соціальним звучанням твори з яскраво вираженою іроніч ною тональністю.
Соціальне походження завжди спонукало Нечуя до відтворення побуту духовенства. Високосвідомому українцеві боляче було спосте рігати процес денаціоналізації не лише української інтелігенції, а й духовенства, що почався 100 років тому. 1799 р. митрополитом Київ ським став молдованин Банулеско-Бодоні, який досягає «купночи-нія» — спільного чину української церкви з московськими порядка ми. З цього часу митрополитами і єпископами ставали чужинці або змосковщені українці. Систематично й послідовно заборонялись укЯ раїнські богословські традиції, українська мова в проповідях; при пинено існування церковних братств; соборність української церкви замінено синодальними рішеннями; ігуменами стали призначати (а не вибирати) також чужинців, які не знали і не шанували місцевих звичаїв. Духовна школа стала знаряддям політичного й духовного змосковщення. Навіть церковна преса не друкувала статті з історії та етнографії України. Церква і релігія виконували поліцейську функ цію, що суперечило самій сутності християнської віри.
За допомогою такої церкви Москва намагалася зламати опір укра їнського народу, спотворити його душу, зробити його безсилим, безвірним, слухняним і покірним. Релігійність, яка мала б спрямовувати народ на шлях визволення і свободи, стала засобом національного та духовного відчуження. З цього погляду повість-хроніка «Старосвітські батюшки та матушки» має неоціненну вартість. Побут саме такого, здеморалізованого духовенства подано досить об'єктивно, особливо негативні сторони життя і побуту служителів церкви: кар'єризм, за жерливість, хабарництво; взаємини між собою і з навколишнім світом.
У центрі твору — життя двох попівських синів — Моссаковських і Балабух. Перший — гарний, скромний, мовчазний, несміливий, безвольний і неосвічений; другий — «недокінчений академіст», ви сокий, годований, вайлуватий, зарозумілий і тупий. Під стать їм і дружини: Онися й Олеся. Епізоди нехитрого їх життя підкреслю ють відсутність власної життєвої перспективи, поверховість вчинків і нікчемність їх інтересів.
На широкому побутовому тлі подано хроніку двох родин аж до появи нового покоління. Головні і другорядні герої повісті підтвер джують духовне омерзіння священиків, облудливість та себелюбство «старосвітських батюшок та матушок». Відчувається, що письменник значно підвищив, відшліфував і збагатив майстерність. Відбулися якісні зміни і в характерології, що стала об'ємнішою, життєво досто вірнішою.
Жадоба накопичення у поєднанні з егоїзмом та лукавством роб лять життя духовенства суцільною пітьмою, де все людське відсту-
230
пає на другий план. Обидва священики ведуть анемічне життя; кращо го застосування варта «діяльність» матушок, особливо Онисі, сварли вої, зажерливої, скупої й жорстокої в поводженні з наймитами.
Затягло болото міщанства й Олесю, колись жваву, вродливу й добру дівчину, а тепер морально здеградовану, легковажну. Танці, флірти з кавалерами — ось коло її інтересів. Свій крах вона відчула, коли намір утекти з офіцером зазнав повного фіаско. Проте змінити їй нічого вже не вдається; в результаті — змарновано життя не тільки Олесі, а й її дочки.
Зіставляючи різні типи героїв, різні життєві «порядки», Нечуй-Левицький вперше в українській літературі аналізує причини мо рального зубожіння, показує, як одні форми світовідчуття, матеріаль ного і духовного буття героїв поєднуються з іншими, цілком проти лежними. Спочатку дещо ідеалізоване змалювання патріархальних сімей Балабух і Моссаковських перекривається згодом зображенням їхнього духовного зубожіння.
У повісті немає ні суто позитивних, ні суто негативних персона жів. У них поєднані чисті людські почуття, поривання з користолюбст вом, егоїзмом. Н. Крутікова назвала повість «справжньою енцикло педією звичаїв і побуту духовенства» і відзначила неабиякий талант автора у змалюванні «живих характерів».
«На гастролях у Микитянах» (1903). У жанровій палітрі сатирич но-гумористичної прози вирізняється така традиційна модель, що постала внаслідок узагальнення баченого і пережитого під час по дорожей письменників: «Дон Кіхот» М. де Сервантеса, «Мандри Гул-лівера» Дж. Свіфта, «Пригоди бравого солдата Швейка» Я. Гашека, що можуть слугувати кращими зразками такої моделі в європейській сатирично-гумористичній прозі. Цю жанрову форму використовували і М. Коцюбинський («Як ми їздили до Криниці»), Грицько Григорен-ко («У вагоні»), Нечуй-Левицький («На гастролях у Микитянах»).
У фокусі зображення Нечуя-Левицького — буденне життя, крізь призму якого розкривається духовний світ героїв. Однак побутові атрибути не стали для письменника самоціллю. Вони є засобом роз криття соціальних картин життя сільського духовенства і міщан ських кіл інтелігенції, змальованих у повісті через яскраво виявлений контраст. Сільського священика Зіновія Літошевського і його сім'ю зображено з певною авторською симпатією, але в плані протистав лення двом подружжям із середовища інтелігенції — оперного актора Флегонта Петровича з дружиною Софією Леонівною і художника Леоніда Семеновича.
Через побутові реалії розкривається духовний світ та амплуа кож ного з них. Усі, крім Літошевського, уособлюють міщанство, до якого автор виявляє постійну непримиренність. Письменник не жаліє іронії, сарказму для представників цього міщанського болота (Флегонт Пет рович, Софія Леонівна, артист Наркис Назарів, залицяльник Софії,
231
художник Леонід), які «гастрольний» час у Микитянах заповнюють любовними інтригами, грою в карти, обжерливістю, бездіяльністю, хамським ставленням до наймитів, селян, робітників млина тощо.
«Як столична людина, вона не соромилась мужиків, як не сороми лась волів, що теребили сіно або ремиґали, прив'язані до війя, бо думала, що одні воли стоять коло возів з рогами, а другі — в шап ках та брилях, і тільки в тому була їх одличка» [8, 113] — так гово рить про «лібералку» і «демократку» Софію Леонівну письменник.
А ось яку характеристику дає наймичка «городянці» Маші:
«Яка ж в неї краса? Лоб широкий, а морда довга та гостра, неначе в| кози. Ще й губи товсті та широкі, аж теліпаються на гострім підборідді на кінчику. Причепи їй цапину борідку, то й буде коза-дереза, — глузувала гостра ївга» [8, 24].
Довгі чи короткі сценки становлять виразний коментар до слів персонажів, допомагають яскраво відтворити поведінку в різних смішних ситуаціях, що проливають світло на сутність їхньої психо логії і побутових реалій.
Письменник не приховує свого негативного ставлення до персо нажів, навпаки, він акцентує на аморальності Софії Леонівни, її постійних фліртах, подружніх зрадах тощо. Для сатиричного відтво рення персонажів Нечуй-Левицький не дбає про зовнішню правдо подібність, довільно змінює пропорції зображуваного, улюблені ним тропи порівняння та епітети:
«У Ноя борода була намальована така здорова та широка, неначе маляр причепив йому до лиця сніп вівса. В Сима й Афета бороди теліпались такі завбільшки, як куделі білої вовни... Хам гордовито стовбичив осторонь... чор ний, неначе циган, і витріщив здорові очі кудись в далеч, набік, ще й дер жав в руці якусь патерицю, ніби циган файду» [8, 39].
Повість «На гастролях у Микитянах» насичена низкою комічних ситуацій, в яких розкривається курйозність дивацтв, учинків і пове дінки персонажів (сцени картярської гри у садибі попа Літошевсько-го, залицяння Наркиса до Софії; сцена чекання «любаса» в міському готелі тощо).
Реалістичне розкриття «людської душі» подане в повісті на ґрунті потворності міщанського побуту, який зумовлює відсутність висо ких духовних інтересів, індивідуалізм, обмеженість, моральна дегра дація інтелігенції. Логікою розвитку характерів і поведінки негативних персонажів письменник наштовхує на думку змінити, перебудувати світ, перевиховати себе.
Творчість Нечуя-Левицького розвивалася в загальному руслі укра їнської демократичної літератури. Досконало володіючи мистецтвом створення типів, письменник нерідко звертався до прийому загост рення й перебільшення. Властиві йому почуття гумору, вміння підмітити смішне, комічне і потворне в житті при відображенні негативних явищ переходили в сатиричну загостреність.
232
Усе нове в тематиці, соціальній характеристиці Нечуєвих персона жів органічно пов'язане з новою художньою манерою, що її створив сам письменник. Це стосується насамперед опису природи. Всі пейзаж ні засоби Нечуй-Левицький брав з народної поезії: «Розгорніть ба гаті збірники народних українських пісень і ви зразу примітите те багатство... От перед вами розгорнуться цілі картини, де людська жизнь, людське горе і радість прирівнюється до пишних картин, взятих з природи»1, — писав він.
Пейзаж Нечуя відзначається певною соціальною зумовленістю: переважають описи статичні, спокійної природи, без зайвого естетиз му. Написані на матеріалі українського життя, де пройшло дитинство і юність письменника, його твори насичені поетичними картинами природи, життя і побуту народу, всіх соціальних прошарків України.
ІСТОРИЧНІ ТВОРИ І. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО
Серед багатої спадщини письменника періоду його творчої зрілості чільне місце займають наукові та художні праці з історії України. І нині обмежене коло читачів і дослідників знайоме з історіософськими зацікавленнями І. Нечуя-Левицького, що втілились у таких працях: «Унія і Петро Могила, Київський митрополит» (К, 1875), «Перші київські князі Олег, Ігор, Святослав і св. Володимир і його потомки» (К, 1876), «Татари і Литва на Україні» (1876), «Українські гетьмани Іван Виговський та Юрій Хмельницький» (Львів, 1879), «Руїна на Україні. Українські гетьмани Дорошенко, Многогрішний та Самойло-вич» (Львів, 1879), чотири випуски «Історії Русі» (Львів, 1878—1881), «Гетьман Виговський та Юрій Хмельницький» (Львів, 1881), «Ук раїнські гетьмани Брюховецький та Тетеря» (Львів, 1899); художніх творах: казка «Запорожці» (Львів, 1873), драми «Маруся Богуславка» (1875), «В диму та полум'ї», історичний роман «Єремія Вишневець-кий» (1897), історична повість «Гетьман Іван Виговський» (1899) та ін.
Романтичний образ героїчної, вільної України склався в Нечуя-Левицького ще в шкільні роки з розповідей батька і з книг з історії України Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевича, «Історії Русів» псевдо-Кониського, «Літопису Самовидця (О початку и причинах войньї Хмел ьницкого)».
Розкриття історичної долі України, звернення до найбільш зна менних подій історичного минулого мали винятково велику вагу і для оцінки сучасної дійсності, і для визначення перспектив сус пільного життя. Саме тому Нечуй-Левицький клопочеться про видан ня серії невеличких книжечок по дешевій ціні під рубрикою «З дав ніх часів», куди мали увійти раніше опубліковані його праці про
^ечуй-Левицький І. Сьогочасне літературне прямування // Правда. — 1878. — Кн. 2. — С. 28.
233
битву Богдана Хмельницького під Зборовим та Збаражем; про пер ших київських князів тощо. Період української козаччини Нечуй-Левицький вважав широким полем для поезії, особливо потрібним і зрозумілим для народу, що внаслідок соціальних і національних реп ресій поступово втрачає історичну пам'ять і денаціоналізується. «Ко заччина — то цвіт українського історичного життя, — писав Не-чуй-Левицький у «Критичному огляді», — то самий показний період нашої історії, то час української слави, завзяття і лицарства. Поро дивши багатий, поетичний козацький епос, сама козаччина має в і собі незвичайну поетичність, тхне духом волі, одваги, духом воль ного степу, вольного моря, вольного повітря, мужньої боротьби, своєї віри, землі, своєї батьківщини — України. Самий дух вольного братства, рівності, правдиво демократичний дух, не гнучий шиї ні перед ким і ні перед чим; саме їх життя веселе, гуляще, безпечне, як життя піднебесного птаства, як гульня веселих дітей, все те огорнуло козаччину якимсь поетичним бляском, якимись проміннями слави, волі й добра, якимсь незвичайним ореолом, котрий навіть притягував до себе його ворогів, поляків, манив їх степовою пое зією вольних дітей України» [10, 60—61].
Великі письменники світової літератури Гоголь, Пушкін, Байрон черпали матеріал для своєї творчості з козацького життя, оспівуючи його поетичний дух, героїчну боротьбу за оборону України. «Не одна путня душа того часу, прилягаючи серцем і розумом до тодішньо го стану своєї батьківщини, переболіла й перемучилась, — писав Нечуй-Левицький. — Не одна страшна психічна боротьба палала і згасла тоді в кращих, в щиріших душах українських, дбавших не об одній своїй особовій користі. Поетові українському треба тільки по блукати по тому минувшому пожарищі і своїм поетичним природ ником постерегти психічні тайни минувших наших історичних пра-цьовників»1.
Нечуй-Левицький і був тим українським письменником, який «по стеріг» минуле України і змалював широку картину життя і націо нально-визвольну боротьбу козацького народу в XVII ст. Запорозька Січ у відображенні Нечуя-Левицького виступає втіленням волелюб ного духу українського народу, духу боротьби за зневажені права, якого так бракувало сучасникам письменника. Тому не випадковим є клопотання навіть хворого Нечуя-Левицького про видання книжок для народу, особливо історичної тематики. Народові треба розповіда ти нашу історію у фактах, як в оповіданнях. Ефективність такого підходу до розробки історичної теми довели М. Костомаров, П. Куліш, О. Лазаревський та інші вчені-історики і письменники: О. Стороженко («Марко Проклятий»), Д. Мордовець («Сагайдачний») та ін.
1Нечуй-Левицький І. Критичний огляд // Зібр. творів: У 10 т. — К., 1968. — ТЛО.— С. 61.
234
Критерії до історичних творів у Нечуя-Левицького були дуже високі. Правда, історична правда — основна вимога до художнього твору взагалі, історичного зокрема. «Чиста штучність» — мистецтво для мистецтва — неприйнятне для автора «Миколи Джері», який вважав, що в історичному творі має відчуватися «не одна минув-шість», мертва й давня, а сьогочасне життя сьогочасної громади». «Чиста штучність» заперечувала сьогочасність. Сам Нечуй-Левицький ретельно дотримувався історичної правди, бо вигадувати історичні твори і подавати народу, що не знає її — шкідливо.
Критично використавши історичні й літературні джерела, фоль клорні записи, Нечуй-Левицький створив широкі картини минулого України, вивів галерею постатей: Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса, Вовчури Лисенка, козацького сотника Остапа Золотарен-ка, Зіраїди Соломирецької, Насті Богуславихи та інших сильних, безстрашних, відданих українському народові героїв.
Роман «Єремія Вишневецький» (1896—1897) — один з найкращих творів в українській літературі на історичну тему. Над ним письменник працював і після його завершення — майже до кінця життя, під твердженням чого є листи Левицького, І. Белея, Р. Заклинського, М. Венгжина про видання роману (останній датовано 11 листопада 1913), який за життя автора так і не побачив світу (перше видання роману вийшло в Харкові 1932 p.).
Написанню роману передували глибокі студії історичних джерел. Крім названих вище історичних праць і літописів, на котрі неоднора зово посилається Нечуй-Левицький у тексті твору, слід назвати монографію М. Костомарова «Богдан Хмельницький», на що вказу ють упорядники роману: «За Костомаровим, — зазначають вони, — але в дусі народнопісенної традиції зображено кульмінаційний мо мент твору — битву на річці Пилявці, блискучу перемогу Богдано-вого війська та втечу поляків. Використав Нечуй-Левицький також зібрані Костомаровим історичні відомості про особу і біографію князя Вишневецького тощо. Додамо, що, редагуючи повість пізніше, пись менник викреслив багато таких місць, що могли сприйматись як переказ Костомарова» [7, 452].
Скористався письменник також біографічним нарисом О. Левицько го «Раина Могилянка, княгиня Вишневецкая» (1887), розвідкою О. Ла заревського «Лубенщина и князья Вишневецкие», літературними творами М. Старицького «Богдан Хмельницький», Г. Сенкевича «Огнем і мечем» (Варшава, 1884) та ін.
В основу роману покладено переможний етап визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1648— 1649 pp.). З чотирнадцяти глав роману дев'ять присвячено зображенню народного гніву, викликаного не тільки ганебним приниженням й образою віри і звичаїв предків, а й звірячими безчинствами польської Шляхти на Україні впродовж 1638—1648 pp., що передували повстан-
235
ню на чолі з Хмельницьким. Величезне напруження і гострота зіткнень, відтворених у романі, зумовлена не тільки національними, а й со ціальними суперечностями й політичними утисками. «Од самого пов стання Павлюка, Гуні та Остряниці і до сього часу козакам не вільно вибирати й настановляти собі гетьманів. Над козаками настановили за гетьмана польського шляхтича та польських полковників, а ці вельможні старшини знущаються над козаками. Козаки тепер топлять їм груби, поганяють їм коні, доглядають їх хортів. Та й цих скарбо вих реєстрових козаків держать мало. Впаде козацтво — впаде наша сила, впаде й загине наша Україна. Польща заборонила ширити козацтво на Україні. Обороняти границю од татарви нема кому. Вже двічі вривались татари на безборонну Україну, більше тридцяти тисяч нашого народу погнали в Крим і продали на ярмарках в Царе-град та в Єгипет. Хіба ви не чули, не бачили, як поганий Конец-польський обтикав тичками з козацькими головами окопи на Кодаку, на страх та ганьбу козакам?» [7, 138], — звертається Максим Кри воніс до народу, доведеного до відчаю.
У романі діють два ворожих табори — український народ і поль ська шляхта. Прагнення письменника показати народний рух визна чило масштабність, широту змалювання подій і людей. У відобра женні Левицького козаки живуть думками і бажаннями всього наро ду. Вони є натхненниками й організаторами визвольної боротьби: «Од берегів Самари йшли до Богдана дикуваті лугарі та степовики, злітались вольні сини вольного Ташлика, неначе вольні степові орли. Загони йшли з усієї України до Пилявки проз самий польський табір, неначе степові орли злітались докупи. Все то були селяни, що почали козакувати, повтікавши од польських дідичів-панів, все то були втікачі, що шукали волі, спасали своє живоття й свою волю в лісах та нетрах та в розлогих лугах та степах» [7, 233—234].
У своїх волелюбних стремліннях, у своєму бажанні служити рідній батьківщині герої роману «Єремія Вишневецький» виражають риси і якості народного характеру. Відданість Україні, гарячі патріотичні почуття формують той високий стрій душі, яким відзначені не тільки гетьман, козацькі ватажки, а й їх сподвижники. Патріотичні пориви героїв постають у Левицького в глибоко поетичному вираженні; ідеї громадянського обов'язку проникають в саму душу, серце героїв. Пафос визвольної боротьби породжує сильних і мужніх героїв. Любов до України для них вище дріб'язкових, егоїстичних бажань; за неї вони йдуть на муки, зносять нелюдські тортури і віддають життя — свідомо й героїчно, як дід Кандзьоба, котрий свідомо видає себе Вишневецькому як провідник повстання, рятуючи невинних від смерті:
«Не дрочись, князю, і не катуй дурнісінько людей. Про мене, половину мене звари в казані, половину мене, про мене, хоч повісь, хоч настроми на палю, або роби з мене, що хоч, бо я у всьому давав привід міщанам. Це моя провина, — говорив сміливо дід Кандзьоба» [7, 169].
236
Дід Кандзьоба прийняв страшну мученицьку смерть: його при в'язали до двох бантин, підвісили головою вниз і розпиляли навпіл. Приймаючи цю страшну смерть, дід проявив неймовірну силу духу; чим страшніше його катували, тим гостріше він «жартував» і рего тався щирим реготом.
«Ото як дійде чутка в Січ, що князь Яремка в Немирові начиняв ковбаси з діда Кандзьоби! Там то буде реготу! — крикнув дід і знов зареготався, аж голову закинув назад. Біла чуприна тряслася, як на вітрі, а здорові білі зуби, усі цілісінькі, блискали на сонці, неначе й вони весело реготались.
— Роздягайте та в'яжіть старого собаку до бантин! — крикнув несамовито Єремія, і його горло аж засичало, так здорово здушила його злість. Єремію неначе вхопив обценьками за горло отой здоровий старий реготун і здушив що було сили в здорових кулачищах. Дід знав, де в князя боляче, і карав князя словами гірше, ніж князь дошкуляв козакам муками. Єремії в той час було ще болячіше, ніж козакам» [7, 170].
Характерно, що високі пориви, героїчні вчинки властиві не лише окремим особистостям. В романі діє чимало сміливих, безстрашних лицарів, здатних на подвиги. За дідом Кандзьобою героїчно прийня ли мученицьку смерть запорожець Пархім, три священики, десятки міщан, посаджених на палі, спарених окропом, розчахнених на бан тинах, облуплених живцем. Після цієї кривавої оргії
«Майдан став схожий на страшний жертовник вавілонських богів. Здава лось, ніби Єремія вернувся в ті варварські давні часи і приносив страшні жертви Ваалові та Молохові: то були й справді жертви — польським панам. Вже самі кати потомились, вже сокири і пилки пощербились та повизублю-вались. Жовніри купались в своєму поті та гарячій людській крові. Майдан став пеклом. Втомився й сам перший кат князь Єремія і пішов одпочивати» [7, 174—175].
У суворій боротьбі з ворогами батьківщини героїв «Єремії Виш-невецького» об'єднує почуття товариськості, невід'ємне від усього укладу Запорозької Січі. Народжена безперервними небезпеками, вона стала неписаним законом для кожного козака, включаючи в себе беззастережну вірність своєму обов'язку, беззавітну саможер товність в боротьбі за свободу і щастя батьківщини. Відтворення героїки — центральна ланка Нечуєвого роману. У світовій літера турі небагато знайдеться творів, у яких з такою художньою силою відтворено велич героїчного духу народу.
Творчість Нечуя-Левицького — це рідкісний зразок єдності ідео логічного, сюжетного, композиційного і стилістично-мовного компо нентів літературного твору. Ця єдність зросла на ґрунті художнього виявлення соціальної психології певної суспільної групи. Разом з новими темами і сюжетами Нечуй-Левицький створив і нову мане ру письма. Він першим відійшов від етнографічної школи, збагатив ши реалізм української літератури новими зображальними засоба ми. Тільки після нього могли з'явитися Панас Мирний, Михайло Коцюбинський, Володимир Винниченко.
237
Список рекомендованої літератури
Білецький О. І. Іван Семенович Левицький (Нечуй) // Зібр. праць: У 5 т. — К. 1965. —Т. 2.
Власенко В. О. Художня майстерність І. С. Нечуя-Левицького. — К., 1969.
Єфремов С. Іван Левицький (Нечуй). — К, 1924.
Кирилюк Є. Творчий шлях І. Нечуя-Левицького // Нечуй-Левицький І. Вибрані твори. — К, 1930.
Кошовий О. (Кониський). Коли ж виясниться? (За проводом повісти И. Левіцького «Хмари») // Правда. — 1875. — Ч. 19—20.
Мишанич Олекса. «Всеобіймаюче око України»: Післямова // Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу: Ескіз української міфології. — К, 1992.
Міщук М. Співець душі народної. — К, 1987.
Нечуй-Левицький І. Зібр. творів: У 10 т. — К., 1968.
Нечуй-Левицький І. Українство на літературних позвах з Московщиною: Культуро логічні трактати / Упоряд. М. Чорнописький. — Л., 1998.
Творча індивідуальність І. С. Нечуя-Левицького і літературний процес: 36. тез доп. і повід, респ. наук, конференції, присвяченої 150-річчю з дня народження пись менника. — Черкаси, 1988.
Ткачук М. ТІ. Естетична концепція дійсності в творах І. С. Нечуя-Левицького. — Збараж, 1992.
Франко І. Життя і побут сучасного селянина на Вкраїні і у Франції // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1980. — Т. 26.
Франко І. Я. Ювілей Івана Левицького (Нечуя) // Там само. — Т. 35.
Франко І. З остатніх десятиліть XIX віку // Там само. — Т. 41.
Чалий Д. В. Епопея в російській та українській літературах XIX ст. — К, 1980.