Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Поняття, предмет, метод міжнародного права.
Міжнародне право – це сукупність юридичних норм та принципів, створених шляхом спільного волевиявлення держав з метою регулювання їх взаємних правовідносин та інших правовідносин, що виникають у сфері інтересів міжнародного співтовариства.
Предмет регулювання міжнародного права, становить певний комплекс суспільних відносин. Ці відносини складаються між суб’єктами міжнародного права: державами, міжнародними організаціями та деякими іншими. Головною рисою міжнародних правовідносин є те, що вони за своїм характером і змістом виходять за межі компетенції та юрисдикції окремої держави. Такі відносини стають об’єктом спільної компетенції і юрисдикції кількох держав або міжнародної спільноти в цілому.
Предмет міжнародного права складають такі основні групи суспільних відносин:
1) правовідносини, що виникають з приводу загальнолюдських цінностей та інтересів, які невіддільні від співробітництва всіх держав і потребують узгоджених рішень. Це стосується, зокрема,міжнародної безпеки, глобальних екологічних проблем, правового режиму космічного простору тощо;
2) правовідносини, що хоча і не складають загальнолюдського інтересу, але можуть бути вирішені лише на основі спільних зусиль двох або кількох держав (наприклад, визначення державних кордонів, встановлення дипломатичних стосунків);
3) правовідносини, які, для забезпечення їх більш ефективної реалізації, повністю чи частково переводяться із сфери виключної внутрішньої компетенції держав до компетенції міжнародної.
Міжнародне право характеризується наявністю особливого методу. В цілому міжнародне право використовує погоджувальний метод правового регулювання. Специфіка методу міжнародного права полягає, перш за все, у порядку утворення міжнародно-правових норм, які не можуть виникнути інакше, ніж в результаті погодження волі суб’єктів міжнародних правовідносин. Крім того, у міжнародному праві відсутній явний механізм примусу, а міжнародно-правові норми мають виконуватися державами та міжнародними організаціями добровільно.
Сучасне міжнародне право виконує такі основні юридичні функції:
· координаційна – у нормах міжнародного права втілюються спільні для усіх держав стандарти та моделі поведінки. Так, дотримання норм міжнародного космічного права дозволяє державам уникати взаємних перешкод під час використання космічних просторів;
· регулятивна – норми міжнародного права встановлюють конкретні правила поведінки у тих чи інших міжнародних сферах;
· охоронна – норми міжнародного права покликані захищати законні права і інтереси держав та народів;
· забезпечувальна – норми права спонукають держави виконувати міжнародні зобов’язання. Це, зокрема, стосується інститутів міжнародної відповідальності та механізмів контролю за дотриманням міжнародних договорів.
Крім юридичних, міжнародне право виконує також і соціально-політичні функції, зокрема, інтегруючу, стабілізуючу, інформаційну, ідеологічну, виховну тощо.
В науці не існує єдиного підходу до визначення системи міжнародного права. Зокрема, традиційним є розуміння міжнародного права як системи загальних принципів, договірних та звичаєвих норм, які об’єднуються у галузі, підгалузі, інститути та субінститути. З таким підходом тісно пов’язаний і поділ міжнародного права на загальну та особливу частини. Якщо перша складається з основних норм та принципів, спільних для усіх галузей міжнародного права, то другу становлять самі ці галузі права, наприклад, міжнародне консульське, дипломатичне, гуманітарне, морське, економічне, космічне, транспортне та інші галузі міжнародного права. Існує також поділ системи міжнародного права на загальне міжнародне право та регіональні системи міжнародного права (європейську, ісламську, латиноамериканську тощо).
Джерела міжнародного права
Джерела міжнародного права – це зовнішні форми, в яких закріплюються міжнародно-правові норми.
Формальний перелік джерел міжнародного права наведено у ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН. Такими джерелами є:
· міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, безумовно визнані державами;
· міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної правовою нормою;
· загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;
· судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців публічного права різних націй як засіб для визначення правових норм.
Основними джерелами міжнародного права є міжнародний договір та міжнародно-правовий звичай. Саме вони безпосередньо містять норми міжнародного права. Інші джерела мають допоміжний характер, використовуються в тих випадках, коли відсутня писана або звичаєва норма, а також для тлумачення норм міжнародних договорів або звичаїв.
Судові рішення і правова доктрина Статутом Міжнародного Суду ООН визначені як допоміжні джерела права, і у своїй діяльності Суд може посилатися на них лише при розгляді конкретної справи і тільки за умови, що сторони попередньо на це погодилися.
Міжнародний договір в цілому можна визначити як угоду між двома або більше державами чи іншими суб`єктами міжнародного права, спрямовану на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов’язків.
За предметом регулювання договори поділяються на політичні, економічні, договори з спеціальних питань та інші. Крім того, є міжнародні договори, котрі підлягають ратифікації і такі, що не вимагають для набрання чинності цієї процедури.
Міжнародно-правові звичаї, на відміну від договорів, не мають писаної форми. Вони створюються внаслідок тривалої практики держав, яка в силу тривалого і беззаперечного повторення набуває загальнообов’язкового характеру. Для того, щоб сформувався міжнародно-правовий звичай,потрібно, щоб мав місце певний акт поведінки держав; цей акт повторювався протягом більш чи менш тривалого часу; такі акти поведінки держав мають суттєве значення і визнані правомірними в практиці міжнародних відносин.
Загальні принципи права, визнані цивілізованими націями – це відомі ще з часів Давнього Риму правила, характерні для права взагалі (як міжнародного, так і внутрішнього). Ці принципи слід чітко відмежовувати від загальних принципів міжнародного права. До цих принципів, зокрема, відносять такі: “ніхто не може бути суддею у власній справі”, “ніхто не може передати більше прав, ніж має сам”, “наступний закон скасовує попередній”, “спеціальна норма скасовує дію загальної” та інші. Загальні принципи права застосовуються, як правило, при тлумаченні змісту міжнародно-правових норм, а також при вирішенні міжнародно-правових спорів.
Рішення міжнародних судових органів дають визначення звичаєвим нормам, вони також можуть започаткувати виникнення нового міжнародно-правового звичаю. Характеру прецеденту вони, як правило, не мають, хоча, звичайно, можуть бути враховані міжнародним судовим чи арбітражним органом.
Доктрини в минулому розглядалися як одне з найважливіших джерел міжнародного права. Нині доктрина міжнародного права допомагає тлумаченню змісту окремих міжнародно-правових норм, узгодженню правових позицій держав. Так,сторони міжнародно-правового спору в документах, які вони подають до міжнародних судових органів, іноді посилаються на думку спеціалістів з різних питань міжнародного права.
Перші теорії взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного права починають виникати наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. і отримують свій подальший розвиток після другої світової війни та утворення ООН. В західній науці міжнародного права сформувалися такі основні теорії взаємодії міжнародного права:
1) дуалістична теорія. В основі дуалістичної теорії лежить теза про те, що міжнародне та національне право є самостійними правовими системами, які виконують різні завдання та мають власні предмети правового регулювання. Прибічники т.зв. “реалістичного дуалізму” не відмовляються від ідеї про самостійність міжнародної та національної правових систем, але не заперечують існування суспільних відносин, які одночасно входять до предмету як внутрішньодержавного та міжнародного права. У цих випадках застосовуються різноманітні механізми імплементації міжнародного права, тобто реалізації міжнародно-правових норм у національних правових системах;
2) моністична теорія примату національного права. В основі цієї теорії лежить думка, згідно з якою міжнародного права як правової системи не існує взагалі, а права та обов’язки держави у відносинах регулюються, перш за все, її внутрішнім правом. Міжнародне право тут існує лише в тій мірі, в якій його норми співпадають з нормами внутрішнього права, а держава сама вирішує, які норми міжнародного права є для неї юридично обов’язковими, а які – ні. Ця теорія зародилася в на початку ХХ ст. в межах німецької філософсько-правової школи як обґрунтування мілітаризму Німеччини, що готувалася до першої світової війни. По суті, теорія примату національного права легітимує агресивну зовнішню та тоталітарну внутрішню політику держави, тому зараз майже ніким не підтримується;
3) моністична теорія примату міжнародного права. Прихильники цієї теорії доводять існування єдиної світової правової системи, в якій норми міжнародного права забезпечують “вищий правопорядок”, а норми внутрішньодержавного права завжди підпорядковуються їм. При цьому будь-яка національна норма, що суперечить міжнародному праву повинна визнаватися нікчемною. Основним недоліком цієї теорії є повне чи часткове заперечення державного суверенітету як ключової ознаки держави та державної влади, оскільки міжнародне право фактично знищує внутрішнє і позбавляє державу можливості самостійно займатися законотворчістю. Тому в чистому вигляді ця теорія не знайшла закріплення ні у національних правових системах, ні у міжнародному праві.
У міжнародних відносинах починаючи з кінця другої світової війни визнання низкою учених верховенства міжнародного права над внутрішньодержавним пов’язано з висуненням ними ідеї цілковитої відмови від державного суверенітету і створення світової держави і світового права (ця концепція часто називається концепцією конвергенції). Хоча держави все ще залишаються основними діячами на світовій арені, але зростає роль і вплив урядових і неурядових організацій. При цьому головними дійовими особами на міжнародній арені стають фізичні особи. У цих умовах, на думку американських учених, необхідно створити світову державу, яка переслідуватиме двояку мету: утворення загального правопорядку для забезпечення прав людини і припинення спроб створення світової тоталітарної держави.
Серед західних, особливо американських фахівців у царині міжнародного права, певною популярністю користується і прагматична концепція взаємодії міжнародного та національного права. Згідно з цією концепцією ні міжнародне, ні національне право не мають абсолютного примату чи пріоритету один перед одним. У деяких випадках, наприклад щодо забезпечення прав і свобод людини, норми міжнародного права мають вищу юридичну силу, ніж внутрішньодержавні, а в інших випадках, зокрема, пов’язаних із забезпеченням національної безпеки, – навпаки, норми національного права мають пріоритет перед міжнародними. Тому в кожному конкретному випадку необхідно окремо визначати, які правові норми – національні чи міжнародні – мають застосовуватися.
Способи взаємодії внутрішнього і міжнародного права
Імплементація міжнародно-правових норм – це сукупність цілеспрямованих організаційно-правових та інституційних заходів, що здійснюються державами індивідуально, колективно чи в рамках міжнародних організацій і спрямовані на реалізацію ними прийнятих на себе міжнародно-правових зобов’язань.
Необхідно зауважити, що імплементація як процес виконання державою міжнародно-правових норм, відбувається на лише на стадії нормотворчості, а й на стадії реалізації, в т.ч. і застосування права.
На стадії нормотворчості основними способами взаємодії міжнародного та внутрішньодержавного права є відсилка та інкорпорація.
Відсилка означає створення у внутрішньодержавному праві норми, що відсилає до норм міжнародної угоди, через що останні можуть діяти всередині країни в незміненому вигляді, тобто так, як вони існують в самій угоді. Відсилка являє собою приклад колізійної норми, що складається з обсягу та прив’язки і безпосередньо не містить правила поведінки (диспозиції). Розрізняються два основні види відсилок – загальна та спеціальна.
Загальна відсилка, як правило, вказує, що усі чинні договори держави, ратифіковані нею у встановленому порядку є частиною її законодавства.
Спеціальна відсилка містить посилання на конкретну норму або норми певного міжнародного договору.
Інкорпорація – це видання компетентним органом держави внутрішньодержавного нормативно-правового акту, який містить норми, аналогічні міжнародно-правовим.
Інкорпорація, як правило, шляхом прийняття нової норми національного права, однак можливі випадки, коли до вже існуючої норми вносяться зміни, що приводять її у відповідність з міжнародним правом. Розрізняються два основні види інкорпорації – рецепція та трансформація.
При рецепції міжнародно-правова норма дослівно відтворюється в акті національного законодавства.
При трансформації міжнародно-правова норма відтворюється в акті національного законодавства з урахуванням потреб та специфіки держави. Так, Кримінальний кодекс України містить низку складів злочинів, сформульованих на підставі міжнародних конвенцій.
Поняття та види суб’єктів міжнародного права. Зміст міжнародної правосуб’єктності.
Суб’єктом міжнародного права є учасник міжнародних відносин, який має права та обов’язки, передбачені міжнародним правом.
Класифікація суб’єктів міжнародного права:
- за учасниками міжнародних відносин: індивіди, держави, державоподібні утворення, народи (нації), міжнародні організації.
- за порядком утворення: первинні (держави), похідні (міжнародні організації).
Міжнародна правосуб’єктність — властивість суб’єкта міжнародних відносин, визнана і визначена нормами міжнародного права. Вона складається з трьох елементів: міжнародної правоздатності, міжнародної дієздатності та міжнародної деліктоздатності.
Особливості суб’єктів міжнародного права можна виявити, якщо виходити з норм міжнародного права, які встановлюють їх виникнення, юридичну природу, обсяг правосуб’єктності. У висновку Міжнародного суду ООН зафіксовано, “суб’єкти права тієї чи іншої правової системи не є обов’язково ідентичними, оскільки йдеться про їхню природу або обсяг їхніх прав”. І дійсно міжнародні правові відносини можуть складатися як з обмежено дієздатністю (наприклад, такою володіють фізичні особи, народи, нації тощо), спеціальною правоздатністю (такою володіють міжнародні організації), так і з деліктоздатністю з окремих правопорушень (наприклад, до кримінальної відповідальності за вчинення міжнародних злочинів можуть бути притягнені не держави, а конкретні посадові особи), так і з правоздатністю, яка може не забезпечуватися деліктоздатністю тощо.
Єдиним універсальним суб’єктом міжнародного права є держава, тому, що практично не існує таких міжнародних відносин, учасником яких не могла би бути держава. Крім того, міжнародна правосуб’єктність держави ніким не створюється, вона склалася в міжнародному праві у результаті визнання як такої. А ось держави можуть створювати інших суб’єктів міжнародного права через укладення міжнародних договорів, тому її правоздатність ще називають первинною.
Держава, як основний суб’єкт міжнародного права.
Згідно зі ст. 1 Міжамериканської конвенції про права та обов’язки держав, держава як особа міжнародного права повинна мати: постійне населення, визначену територію, уряд, спроможність вступати у зносини з іншими державами.
Усі держави рівноправні та володіють суверенітетом. Проте у міжнародному праві переважає думка, що абсолютного суверенітету не існує. Юридична рівність держав як суб’єктів міжнародного права означає, що ніхто не може нав’язувати свою волю, обов’язки без її згоди. Держави в односторонньому порядку можуть визнати свій правовий статус. Наприклад, відмовляючись від певних союзів, не бажають вступати в певні міжнародні відносити і цим самим звужують коло своїх прав та обов’язків або проголосити статус нейтральної держави (Швейцарія, Австрія, Лаос, Мальта тощо), оголосити себе без’ядерною державою тощо.
Держави мають право:
- укладати міжнародні договори;
- брати участь у діяльності міжнародних організацій;
- підтримувати дипломатичні, консульські та інші зв’язки;
- виступати стороною у Міжнародному суді ООН;
- у разі необхідності правомірно застосовувати силу відповідно до Статуту ООН тощо.
Обов'язки держав: мирного вирішення міжнародних спорів, утримуватися від втручання у внутрішні і зовнішні справи інших держав; утримуватися від подання допомоги іншій державі, яка не виконує головного обов'язку утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави чи якимось іншим чином, несумісним з міжнародним правом, або проти якої ООН вживає заходів попередження чи примусу; поважати права людини; утримуватися від визнання територіальних загарбань іншої держави, які здобуті в порушення чинного зобов'язання не застосовувати силу; добросовісно виконувати свої міжнародні зобов'язання; утримуватися від підбурювання міжусобиць на території іншої держави; встановлювати на своїй території такі умови, які б не загрожували міжнародному миру та ін.
У міжнародних відносинах держава представлена системою органів і посадових осіб. У разі порушення міжнародно-правових зобов'язань держава як суб'єкт міжнародного права несе міжнародно-правову відповідальність, незалежно від того, який її орган або посадова особа своєю поведінкою завдали шкоду міжнародному праву. Поряд із міжнародно-правовою відповідальністю держави до міжнародної кримінальної відповідальності можуть бути притягнені посадові особи.
Міжнародно-правове визнання та правонаступництво держав
Міжнародно-правове визнання – це односторонній добровільний акт держави, у якому вона прямо чи опосередковано виражає свою готовність вступити у політико-правові відносини з іншою державою чи іншим суб’єктом міжнародного права.
Визнання інших держав являє собою право, а не обов’язок держави. Однак тривале невизнання, продиктоване відверто політичними міркуваннями, без урахування реалій міжнародного життя, може статі фактором, що серйозно ускладнює міжнародні відносини. Не допускається відкликання визнання іншої держави.
Часто визнання відбувається не одразу, а проходить в декілька етапів. Іноді ці етапи називаються формами міжнародно-правового визнання. Виділяються такі етапи (форми) міжнародно-правового визнання:
· визнання ad hoc (визнання в конкретній справі) має місце, коли держава в цілому не визнає міжнародної правосуб’єктності нового утворення, але для окремого конкретного випадку тимчасово погоджується з правом цього утворення представляти інтереси нації, народу, країни чи її частини.
· визнання de facto (фактичне визнання) полягає у встановленні з новоутвореною державою окремих міжнародних відносин без формального визнання її правосуб’єктності. Як правило, воно носить скоріше політичний, ніж правовий характер і символізує невпевненість у тому, що новоутворена держава (уряд) будуть існувати тривалий час;
· визнання de jure (остаточне визнання) полягає в повному визнанні міжнародної правосуб’єктності новоутвореної держави. Таке визнання здійснюється або шляхом надсилання спеціальної ноти визнання (явне визнання), або шляхом встановлення дипломатичних стосунків (визнання-презумпція).
Залежно від характеру дестинатора (нового утворення, що підлягає визнанню) розрізняють такі види міжнародно-правового визнання:
1) визнання держави має місце у випадках поділу старої держави на нові, об’єднання кількох держав в одну, відділення від старої держави нової держави;
2) визнання уряду. У більшості випадків визнання держави супроводжується і визнанням уряду. Окремо від держави уряд може визнаватися лише у випадках приходу до влади неконституційним шляхом або у випадку еміграції уряду за кордон під час окупації. Визнання уряду часто є засобом політичного тиску у кризових ситуаціях, тому чимало держав відмовилися від застосування такого виду визнання. Правовим значенням визнання уряду є те, що лише юридично визнаний уряд може претендувати на державне майно за кордоном (у т.ч. архіви, нерухоме майно, банківські внески тощо);
3) визнання органів національно-визвольного руху означає, що держава визнає факт повстання проти іноземного уряду і не розглядає повстанців як військових злочинців. Як правило, умовами такого визнання є значний обсяг території країни, що контролюється повстанцями, та ефективне керівництво збройними силами повстанців, що забезпечує дотримання військової дисципліни і норм міжнародного гуманітарного права.
Правонаступництво – це зміна однієї держави іншою в здійсненні прав, обов’язків та несенні відповідальності певної території.
Правонаступництво має місце при об’єднанні, поділі існуючих держав, відділенні частини держави, а також при переході частини території однієї держави до іншої держави. При цьому поняття “момент правонаступництва” означає дату переходу прав та обов’язків від однієї держави до іншої.
Існують два основні принципи правонаступництва держави – принцип континуітету та принцип tabula rasa:
· принцип континуітету означає, що нова держава повністю чи більшою мірою приймає на себе права та обов’язки держави-попередника;
· принцип tabula rasa означає, що новоутворена держава відмовляється від усіх зобов’язань держави-попередника.
Основними міжнародно-правовими актами, що регулюють питання правонаступництва держав є Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р. та Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів та державних боргів 1983 р.
Залежно від об’єкту та змісту правонаступництва держав виділяються такі його види:
· правонаступництво щодо договорів;
· правонаступництво щодо державної власності;
· правонаступництво щодо державних боргів;
· правонаступництво щодо державних архівів.
Характер правонаступництва щодо міжнародних договорів значною мірою залежить від підстав для його виникнення. При об’єднанні держав будь-який договір, що знаходився в силі в момент правонаступництва у відношенні кожної з країн, що об’єдналися, продовжує діяти у відношенні держави-спадкоємця, якщо немає іншої угоди між ними. При поділі держави-попередника й утворенні на його місці декількох держав-спадкоємців будь-який договір залишається для кожного з них у силі, якщо вони не домовилися про інше.
Загальними принципами правонаступництва щодо державної власності є правило переходу державної власності від держави-попередника до держави-правонаступника без компенсації при об’єднанні держав та справедливий поділ (в т.ч. і шляхом застосування компенсацій) державної власності при поділі чи виділенні. Слід зауважити, що право на територію у держави-правонаступника виникає не в силу правонаступництва, а в силу загальної міжнародної правосуб’єктності. Правила щодо правонаступництва державної власності також не застосовуються щодо ядерної та іншої зброї масового знищення.
Під архівами як предметом правонаступництва Віденська конвенція 1983 р. розуміє “сукупність документів будь-якого виду, що на момент правонаступництва держав належали, відповідно до внутрішнього права держави-попередника, цій державі і зберігалися нею як архіви”. При об’єднанні держав усі державні архіви переходять до держави-правонаступника. При поділі чи виділенні держава-попередник зобов’язана передати державі-правонаступнику частину своїх архівів, необхідну для нормального управління територією, що є об’єктом правонаступництва держав (“адміністративні архіви”), частину архівів, що мають виняткове чи переважне відношення до території новоутвореної держави (“історичні архіви”), а також наявні достовірні відомості, що підтверджують права та титули на територію новоутвореної держави. Усі інші категорії архівів чи їх копії можуть передаватися за погодженням між державами.
При об’єднанні держав державний борг держав-попередників переходить до держави-правонаступника, а у разі утворення нової незалежної держави державні борги попередника до неї не переходять. При поділі чи виділенні держав борг переходить до держав-правонаступників у справедливих частинах з урахуванням розміру державного майна держави-попередника, що переходить до кожного з правонаступників, проте у кожному конкретному випадку новоутворені держави договором можуть встановити інший порядок правонаступництва державних боргів.
З позицій міжнародної правосуб’єктності держав важливе значення має питання про їхній територіальний устрій.
Унітарна держава вважається суб’єктом міжнародного права в цілому. Інколи унітарні держави можуть надавати своїм адміністративно-територіальним одиницям окремі елементи міжнародної правосуб’єктності (наприклад, у розвитку зв’язків між містами-побратимами, між органами самоврядування). Але в будь-якому разі, для того, щоб адміністративно-територіальна одиниця могла виступити в міжнародних відносинах, потрібен спеціальний закон самої держави або спеціальний міжнародний договір.
Федерація також розглядається як єдиний суб’єкт міжнародного права. Ступінь політико-правової самостійності суб’єктів федерації визначається федеративним договором і законодавством федерації, у першу чергу її конституцією. Як суб’єкти міжнародного права члени федерації можуть виступати тільки в тому випадку, якщо законодавство визнає за ними таку здатність (право від власного імені укладати міжнародні угоди, обмінюватися делегаціями, представництвами і т.д.).
До складних держав зовнішньо подібна і конфедерація, тобто міжнародно-правове об’єднання держав, що припускає тісну координацію їхніх дій насамперед у зовнішньополітичній і військовій областях. Класична конфедерація не є суб’єктом міжнародного права. Історія показує, що конфедерація, як правило, порівняно недовговічна та є перехідною моделлю міжнародно-правового утворення. Вона або розпадається, або поступово трансформується у федерацію з єдиною міжнародною правосуб’єктністю.
Правосуб’єктність міжнародних організацій:
Міжнародні організації володіють правосуб'єктністю в межах, установлених міжнародними угодами — установчими актами цих організацій. Ця правосуб'єктність вторинна.
Міжнародні організації володіють спеціальною міжнародною правосуб'єктністю. Спеціальна правосуб'єктність міжнародних організацій є функціональною, оскільки визначається їхніми функціями. Як правило, межа правосуб'єктності міжнародних організацій вказується в їхніх установчих актах.
Крім специфічних прав та обов'язків міжнародних організацій, їхні установчі акти формулюють і загальні типові права та обов'язки — складові міжнародної правосуб'єктності. Це: а) право укладати договори з державами та міжнародними організаціями; б) право визнання держав та урядів (через прийом в організацію); в) право на співробітництво з суб'єктами міжнародного права та ін.
Міжнародні організації не можуть бути стороною у справі, яку розглядає Міжнародний Суд ООН. На їхні запити Суд дає лише консультативні висновки. Міжнародні організації не здійснюють юрисдикції щодо злочинів, скоєних на території розташування організації. Це — функція держави перебування організації, яка в той же час не може без згоди Генерального секретаря Організації проводити обшуки, арешти тощо в межах розташування організації.
Для міжнародних організацій характерне одностороннє представництво; вони, як правило, не посилають своїх представників у держави-члени (виняток становить практика діяльності ООН, ОБСЄ та місії деяких інших організацій).
Формально маючи право укладати міжнародні договори, фактично (і юридично) міжнародні організації обмежені щодо сфери реалізації цього права. В основному установчі акти міжнародних організацій передбачають їхнє право укладати договори про співробітництво з іншими міжнародними організаціями, про штаб-квартиру організації, з адміністративних та фінансових питань, про надання технічної допомоги і з питань правонаступництва. І хоч Віденська конвенція про право договорів з участю організацій закріплює універсальне правило: «Правоздатність міжнародної організації укладати договори регулюється правилами цієї організації», кількість таких договорів ще досить незначна.
Правосуб’єктність націй і народів, що борються за свою незалежність:
Міжнародна правосуб'єктність визнається за учасниками національно-визвольного руху. Саме таке поняття вживається в рамках ООН. Терміни “нація”, “народ” вважаються такими, що важко підлягають визначенню.
Правосуб'єктність учасника національно-визвольного руху за своєю суттю є перехідною до державної. В основі правосуб'єктності є принцип наступництва політичного утворення: держава після здобуття незалежності зобов’язана дотримуватися зобов'язань, які вона взяла на себе в правових актах, прийнятих до незалежності.
Правосуб'єктність народу, нації, які борються за створення незалежної держави, має перехідний, тимчасовий характер. З припиненням такої боротьби змінюється статус її учасника. У процесі боротьби на націю, народ, які її ведуть, поширюються всі права та обов'язки учасника міжнародного конфлікту, тобто принципи і норми міжнародного гуманітарного права, права збройних конфліктів тощо. За такими суб'єктами визнається право вступати у правові відносини, зокрема укладати міжнародні угоди з іншими державами або іншими сторонами, які воюють чи які повстали.
Нації, народи, які борються за створення незалежної держави, не є універсальними (як держава) суб'єктами міжнародного права. Вони можуть бути учасниками лише тих правовідносин, які постають на основі принципу самовизначення.
Кожен народ має право на зносини з іншими суб’єктами міжнародного права. Здійснює він це право через державу, а у випадку відсутності державності — через органи квазідержавного характеру. Це ж правило випливає з права народу укладати міжнародні договори і реалізовувати їх, отримувати захист та допомогу від інших суб’єктів міжнародного права тощо.
Правосуб’єктність фізичних осіб:
До середини XX ст. більшість вчених вважали, що правосуб'єктність індивіда повністю поглинається правосуб'єктністю держави, громадянином якої він є. У радянській доктрині визнання людини суб'єктом міжнародного права розглядалося як спроба втручання у внутрішні справи держави. Такі погляди подекуди збереглися і у вітчизняній науці міжнародного права.
Міжнародна практика все частіше доводить, що індивід має міжнародні права та обов'язки. На підставі багатьох міжнародно-правових актів з прав людини фізична особа має право звертатися в позасудові та судові міжнародні органи за захистом своїх прав. Фізична особа може нести міжнародну кримінальну відповідальність за вчинення міжнародних злочинів.
Досить чітко міжнародна правосуб'єктність фізичної особи наголошується в рішеннях Суду Європейського Союзу. Зокрема, Суд зазначив: «Співтовариство констатує новий правовий порядок у міжнародному праві, за яким переваги держав щодо їх суверенних прав обмежуються, і суб'єктами визнаються не лише держави, а й громадяни». Суд, зокрема, встановив, що численні договору про Європейський Союз прямо формулюють права та обов'язки як держав, так і фізичних осіб.
Звичайно, визначені в численних міжнародно-правових актах з прав людини права і свободи фізичних осіб є передусім проявом суверенної волі держав. Але для міжнародної правосуб'єктності суттєвим є не те, ким розроблені права та обов'язки, а їхня суть. Скажімо, обов'язки фізичних осіб не вдаватися до піратства, не використовувати незаконно прапор випливали з міжнародних звичаїв, які лише в 1982 р. були кодифіковані в конвенціях.
Поняття основних принципів міжнародного права та їх ознаки.
Основні принципи міжнародного права — це система основоположних норм міжнародного права, які регулюють відносини між його суб'єктами і є критерієм правомірності міжнародних правотворчого та правозастосовного процесів, дійсності інших міжнародно-правових норм.
Ознаками основних принципів міжнародного права можна вважати такі:
1. Вони є загальновизнаними як основні принципи сучасного міжнародного права. Ця загальновизнаність випливає з того, що світова співдружність держав закріпила їх у Статуті ООН; у Декларації про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р., у Заключному акті Наради з питань безпеки та спів робітництва у Європі 1975 р. і в ряді інших міжнародних документів.
2. Вони є універсальними — обов’язковими для виконання всіма суб’єктами міжнародного права, незалежно від того, чи вони є членами ООН, чи брали участь у прийнятті вищезазначеної Декларації. Основні принципи міжнародного права формулюють права, обов'язки безвідносно до суб'єктів міжнародного права.
3. Вони є критерієм законності всієї системи міжнародно-правових норм. Основні принципи міжнародного права мають перевагу над іншими нормами цієї системи права. норми міжнародного права не можуть суперечити основним принципам міжнародного права. Якщо таке трапляється, то норми вважаються недійсними, такими, що не можуть мати правових наслідків. Основний принцип міжнародного права може бути змінено або скасовано тільки новим принципом.
4. Вони є фундаментом міжнародного правопорядку. Вони досить часто застосовуються за наявності прогалин у міжнародному праві. Це нерідко практикується в нових сферах міждержавного співробітництва, де ще не вироблено відповідного міжнародно-правового масиву норм.
5. Основні принципи міжнародного права функціонують тільки у взаємодії. Вони мають комплексний характер, взаємозумовлюють один одного. Зміст одного принципу можна цілком з'ясувати лише в контексті інших принципів. Саме тому в Декларації про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р., зроблено такий наголос: “При тлумаченні і застосуванні викладені вище принципи є взаємопов'язаними, і кожний принцип повинен розглядатися в контексті всіх інших принципів”.
Функції основних принципів міжнародного права. Класифікація основних принципів міжнародного права.
Якщо виходити з усвідомлення того, що функція є основним напрямом впливу на зовнішнє середовище, то можна вказати на такі функції основних принципів міжнародного права:
1. Функція зміцнення наявної системи міжнародних відносин та сприяння її передбачуваному розвиткові.
2. Функція сприяння становленню і розвитку системи міжнародного права як безпосередньо, так і шляхом об'єднання норм, інститутів та галузей навколо власних загальнообов'язкових правил.
3. Функція закріплення основних прав, обов'язків і законних інтересів суб'єктів міжнародного права, визначення основ їхньої взаємодії шляхом установлення правових статусів.
4. Функція забезпечення основних засад правотворчого і правозастосовного процесів.
5. Функція зміцнення міжнародної законності, визначення її сутності.
6. Функція укріплення системи міжнародного правопорядку та визначення напрямів його розвитку.
7. Функція заповнення прогалин у міжнародному праві.
8. Функція формування і розвитку міжнародної правосвідомості.
Є чимало класифікацій основних принципів міжнародного права за різними критеріями. Наприклад, за ступенем важливості відносин, що захищаються принципами вони поділяються на а) такі, що забезпечують загальнолюдські цінності, знищення яких призведе до знищення самої цивілізації: поваги прав та основних свобод людини, співробітництва держав у сфері охорони довкілля; б) пов'язані з інтересами держав — невтручання у внутрішні справи, незастосування сили або загрози силою, загальне і повне роззброєння;
за формою закріплення — а) писані принципи — принципи територіальної цілісності, непорушності кордонів; б) звичаєві принципи — принцип співробітництва держав з охорони довкілля;
Міжнародно-правові акти дають підстави поділяти всі основні принципи на: І) універсальні; 2) регіональні; 3) локальні чи партикулярні. Можна також виокремити: 1) загальносистемні принципи; 2) галузеві принципи; 3) принципи інституту міжнародного права.
Статут і декларація встановили 7 основних принципів міжнародного права:
1. Незастосування сили або загрози застосування сили.
2. Мирного вирішення міжнародних спорів.
3. Не втручання.
4. Співробітництва.
5. Рівноправ’я і самовизначення народів.
6. Суверенної рівності держав.
7. Добросовісного виконання зобов’язань за міжнародним правом.
1975 року заключним актом з питань безпеки і співробітництва в Європі ці 7 принципів були доповнені ще трьома:
1. Територіальної цілісності.
2. Поваги прав людини.
3. Непорушності кордонів.
Незастосування сили або загрози застосування сили.
Вперше був закріплений Гаазькою конвенцією «про мирне вирішення міжнародних сутичок» 1899 року. В подальшому він був закріплений у декларації «про агресивні війни» 1927 року. І в подальшому він знайшов своє відображення в статуті ООН, де зазначається, що всі члени ООН зобов’язуються в міжнародних відносинах утримуватись від загрози силою чи її застосуванні проти територіальної недоторканості або політичної незалежності будь-якої держави так і будь-яким іншим способом, не сумісним із цілям ООН. Цей принцип покладає на державу такі міжнародно-правові зобов’язання:
- Утримуватись від застосування сили прямої чи непрямої.
- Утримуватись від загрози силою.
- Утримуватись від будь-яких дій, які є проявом сили.
- Відмовитись від сили чи загрози сили як засобу врегулювання спорів.
Водночас статут ООН визначає випадки правомірного застосування сили:
- Для самооборони.
- За рішенням Ради безпеки ООН.
- На випадок загрози миру, порушення миру або акту агресії.
Суверенної рівності держав.
Він складався і розвивався на основі двох нормативно-правових начал. Повага суверенітету і рівноправність всіх держав у міжнародних відносинах. Зокрема до юридичного змісту цього принципу входять такі складові:
- Право держави на юридичну рівність.
- На територіальну цілісність.
- На свободу і політичну незалежність.
- Право вільно обирати і розвивати свої соціальні, політичні, економічні і культурні системи.
Також цей принцип покладає на державу певні обов’язки:
- Держави повинні поважати правосуб’єктність інших держав.
- Виконувати повністю і добросовісно свої міжнародні зобов’язання.
- Держави не повинні нав’язувати свої правила поведінки іншим державам.
Не втручання.
Його вперше було закріплено у конвенції «Про права і обов’язки держав» 1933 року та в декларації Американських принципів 1938 року. Зокрема цей принцип покладає на суб’єктів міжнародного права такі міжнародно-правові зобов’язання:
- Утримуватись від безпосереднього та опосередкованого втручання у справи інших держав.
- Уникати як індивідуального, так і колективного втручання.
- Утримуватись від озброєного втручання або його загрози.
- Утримуватися від будь-якого військового, політичного, економічного або іншого примусу держави.
- Заборона організацій чи сприяння, що спрямовано на зміну державного устрою іншої держави.
Територіальної цілісності.
Цей принцип вперше закріплювався в двосторонніх договорах держав. Потім цей принцип продовжив своє відображення в конституціях різних держав. Після того, цей принцип знайшов своє відображення на універсальному і загально визнаному рівні і був закріплений в статуті ООН.
Зокрема, він включає в себе наступні складові:
- Обов’язок держав утримуватись від будь-яких дій спрямованих на порушення національної єдності та територіальної цілісності інших країн.
- Територія держави не повинна бути об’єктом військової окупації.
- Територія будь-якої держави не повинна бути набуттям іншої держави, що відбулось в наслідок застосування сили чи загрози такою силою. Територіальні набуття, що отримані в наслідок застосування сили чи її загрози не визнається.
Таким чином цей принцип покладає на державу зобов’язання поважати територіальну цілісність, політичну незалежність і єдність будь-якої держави.
Водночас, цей принцип забороняє:
- Перетворювати територію інших держав в об’єкт окупації.
- Застосовувати силу в порушенні міжнародного права.
Непорушності державних кордонів.
Зокрема він покладає на суб’єктів міжнародного права такі обов’язки:
- Визнати існуючі кордони держав-учасниць НБСЄ, як юридично встановлених згідно з міжнародним правом.
- Відмовитись від будь-якого територіального домагання або дій спрямованих на зміну державних кордонів.
- Відмовитись від будь-якого зазіхання на існуючі кордони як станом на 1975 року так і на майбутнє.
- Зміна кордонів має відбуватись добровільно та за взаємною згодою держав-учасниць.
Мирного врегулювання спорів.
В статуті ООН записано, що всі члени ООН вирішують свої міжнародні спори винятково мирними засобами. З метою того, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку.
Зокрема цей принцип поклав на держави такі міжнародно-правові зобов’язання:
1. Вирішувати всі свої суперечки, спори, розбіжності виключно мирними засобами.
2. Врегульовувати спори в найкоротший строк.
3. Утримуватись від ультимативності.
Зокрема до міжнародних мирних засобів використовують:
- Переговори.
- Розслідування.
- Добрі послуги.
- Судове розслідування.
- та інші.
Поваги прав і основних свобод людини.
Покладає на суб’єктів міжнародного права такі обов’язки:
- Поважати права людини і основні свободи.
- Сприяти і розвивати ефективному здійсненню прав людини.
- Обов’язок прийняття державою необхідних законодавчих актів для забезпечення міжнародно-визнаних основних прав і свобод.
- Обов’язок держави гарантувати людині ефективні засоби захисту своїх прав.
Рівноправ’я та право народу розпоряджатися власною долею.
Включає:
- Обов’язок поважати рівність народів і націй.
- Обов’язок поважати право самостійно розпоряджатися власною долею. Право народу і націй вільно розпоряджатись своїми природними ресурсами і багатствами.
Співробітництва.
Включає:
- Співробітничати до відповідних цілей і принципів ООН.
- Співробітництво повинно відбуватися на умовах рівності.
- Повинно сприяти взаємному розумінню та добросусідству.
- Сприяти скороченню в економічному розвитку країн.
Добросовісного виконання міжнародних зобов’язань.
- Кожна держава зобов’язана добросовісно виконувати свої зобов’язання за:
1) Статутом ООН.
2) Загальновизнаними принципами МП.
3) Міжнародними договорами.
Поняття та джерела права міжнародних договорів.
Право міжнародних договорів — це галузь міжнародного права, яку складає сукупність правових норм, що регулюють відносини суб'єктів міжнародного права із приводу укладення, дії, зміни, скасування та дійсності міжнародних договорів. Особливість цієї галузі полягає в тому, що її об'єктом є одне з основних джерел міжнародного права — міжнародний договір. Суб'єктами права міжнародних договорів є суб'єкти міжнародного права.
Держави як носії суверенітету мають універсальну компетенцію щодо укладення міжнародних договорів. Вони можуть вирішувати фактично будь-які питання, пов'язані із міжнародною безпекою та міжнародним співробітництвом. Але це не стосується укладання договорів всупереч основним принципам міжнародного права. Тобто протиправними є договори, що мають за мету здійснення агресії, геноциду, терористичних актів тощо. Щодо здійснення міжнародної договірної правоздатності не має юридичного значення, який у державі соціально-політичний лад, розмір території, національний склад та чисельність населення, її політико-територіальний устрій.
Загальновизнаним є право міжнародних міжурядових організацій укладати міжнародні договори. Саме укладення міжнародною організацією такого договору в теорії розглядають як найбільш вагоме свідчення її міжнародної правосуб'єктності. При цьому у статуті організації мають бути чітко зазначені органи, уповноважені здійснювати відповідні заходи з укладення договорів, а також його процедура.
Тривалий час основним джерелом права міжнародних договорів був тільки міжнародний звичай. Зараз поряд із нормами звичаєвого права діють договірні. Найбільш важливими універсальними конвенціями, що регулюють відносини у зв'язку з укладанням і застосуванням міжнародних договорів, є: Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р., що докладно регламентує порядок укладення міжнародних договорів між державами, набуття ними чинності, тлумачення, використання та скасування, а також умови їхньої дійсності; Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів 1978 р.; Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. Важлива роль у регулюванні укладення та виконання договорів належить внутрішньому праву.
Поняття та класифікація міжнародних договорів.
Виходячи з положень статей 2 Віденських конвенцій 1969 і 1986 років, міжнародний договір слід визначити як письмову угоду, що регулюється міжнародним публічним правом, укладену між двома або декількома суб'єктами міжнародного права незалежно від того, міститься вона в одному документі, у двох або кількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретної назви.
Міжнародний договір — це родове поняття, що об'єднує всі міжнародні угоди, які можуть мати різні найменування та форми: договір, угода, пакт, статут, конвенція, декларація, комюніке, протокол та ін. Незалежно від найменування всі договори мають однакову юридичну силу. У той же час існує певна міжнародна практика вибору найменування міжнародного договору. Так, договорами називають основоположні акти, що регулюють найбільш важливі сфери міжнародних відносин (політичні, економічні договори). Угоди зазвичай укладають стосовно менш важливих питань, ніж договори. Обираючи найменування пакт, сторони договору намагаються підкреслити його особливе морально-політичне значення. Конвенції укладаються для врегулювання певних міжнародних проблем економічного, технічного, юридичного або гуманітарного характеру. Статутами називають договори, що засновують і регулюють діяльність міжнародних міжурядових організацій (Статут Ради Європи, Статут СНД тощо). Протоколами часто називають додаткові міжнародні угоди, що змінюють або доповнюють основний міжнародний договір (протоколи до Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.).
За загальним правилом міжнародні договори укладаються в письмовій формі. Міжнародні договори в усній формі (так звані джентльменські угоди) є винятковими.
Об'єктом міжнародного договору є відносини між суб'єктами міжнародного права з приводу матеріальних і нематеріальних благ, дій та утримання від них. Фактично об'єктом міжнародного договору можуть бути будь-які міжнародні відносини. За об'єктами регулювання договори поділяються на політичні, економічні, науково-технічні й ін.
За кількістю учасників міжнародні договори поділяються на двосторонні та багатосторонні. Основну кількість договорів складають двосторонні, що укладаються з урахуванням специфіки міждержавних відносин.
Міжнародні договори можуть бути універсальними (загальними) та регіональними.
Якщо до міжнародного договору мають можливість приєднатися всі заінтересовані держави, він зветься відкритим. Якщо до договору можна приєднатися тільки за згодою його учасників, це напіввідкритий договір. У закритому договорі беруть участь тільки держави, що його уклали.
Залежно від того, які органи представляють державу в міжнародних відносинах, розрізняють міждержавні договори (укладаються на вищому рівні та від імені держави), міжурядові (від імені уряду) та міжвідомчі (від імені міністерств і відомств).
Міжнародні договори можуть бути правомірними та неправомірними. Юридична сила останніх має бути визнана нікчемною.
Форма міжнародного договору – це сукупність способів та засобів, за допомогою яких виражається воля договірних сторін (держав та міжнародних організацій).
Щодо форми міжнародного договору у міжнародному праві та практиці міжнародних відносин склалися два загальновизнані принципи: по-перше, при підготовці договору сторони вправі обрати будь-яку прийнятну для них форму, а по-друге, питання форми не впливають на дійсність та юридичну силу договору.
Міжнародні договори можуть укладатися у письмовій формі (у формі єдиного документа чи кількох пов’язаних документів), формі обміну нотами або листами, усній чи будь-якій іншій зручній для сторін формі.
До структури міжнародного договору, як правило, входять такі його складові частини:
- назва. Назви договорів можуть бути різноманітні (угода, конвенція, договір, пакт, статут, хартія, протокол тощо). Самостійного юридичного значення конкретне найменування не має, угода під будь-якою назвою створює взаємні права і обов’язки для сторін;
- преамбула, в якій зазначається мета укладання договору, а іноді окреслюється і коло відносин, на які поширюється дія конкретного договору. Крім того, преамбула часто використовується для тлумачення змісту договору;
- основна частина, що містить відповідні міжнародно-правові норми і складається зі статей (артикулів, параграфів тощо). Останні можуть об’єднуватися у розділи, глави, частини, книги тощо;
- заключна частина, в якій часто викладаються умови набуття договором чинності та припинення його дії, визначається мова, на якій укладено договір, місце та порядок зберігання його автентичних примірників і т.і.;
- додатки. У випадку, коли в тексті договору має місце безпосереднє посилання на додатки як невід’ємну частину договору, його положення мають таку ж саму силу, як і положення самого договору, а у випадку, коли такого посилання договір не містить, додатки до нього носять рекомендаційний характер, зокрема можуть використовуватися для тлумачення норм міжнародного договору.
Мова, якою складається договір, обирається його сторонами. Двосторонні угоди, звичайно, укладаються на двох мовах, а іноді – й на третій (нейтральній) мові. При цьому для тлумачення подібних договорів найчастіше застосовується саме примірник договору, укладений на нейтральній мові. Багатосторонні договори укладаються на одній чи більше мовах, обраних сторонами. Договори, що укладаються під егідою ООН та інших міжнародних організацій, складаються на офіційних мовах цих організацій. Наприклад, офіційними мовами ООН є китайська, французька, російська, англійська, арабська та іспанська, а офіційними мовами Міжнародного суду ООН – англійська та французька мови, тому більшість багатосторонніх міжнародних договорів укладаються саме цими мовами. Тексти договорів, укладених на різних мовах є автентичними і мають однакову юридичну силу.
Підстави визнання договору недійсним визначаються Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969 р. Такі підстави поділяються на підстави абсолютної недійсності договору та підстави відносної недійсності договору.
За наявності абсолютних підстав укладений договір є нікчемним і не тягне жодних юридичних наслідків. Такими підставами є:
- згода держави на обов’язковість договору була виражена внаслідок застосування сили чи погрози силою до цієї держави чи її представника;
- договір суперечить імперативній нормі jus cogens, не залежно від того, коли така норма виникла – до, під час, чи після укладання договору.
Наявність відносних підстав безпосередньо не впливає на дію договору, проте сторона отримує право оспорювати його чинність. Відносними підставами визнання договору недійсним є:
- порушення внутрішнього права держави, яке визначає повноваження органів і посадових осіб укладати міжнародні договори;
- укладення договору під впливом помилки;
- укладення договору внаслідок обману;
- укладення договору внаслідок прямого чи непрямого підкупу представника сторони.
Положення міжнародного договору, визнаного недійсним, не мають юридичної сили. Якщо на підставі такого договору були вчинені певні дії, то кожна сторона вправі вимагати від іншої, коли це можливо, відновлення попереднього становища (двостороння реституція). Дії, добросовісно виконані до посилання на міжнародний договір, незаконними не визнаються. Якщо договір визнаний недійсним внаслідок протиріччя з нормами jus cogens, то його учасники зобов’язані ліквідувати наслідки будь-яких дій, вчинених відповідно до такого договору, якщо ці дії суперечать нормам jus cogens.
Стадії укладання міжнародного договору.
Договірна ініціатива — це пропозиція однієї чи декількох держав укласти міжнародний договір для врегулювання певних відносин між собою. Зазвичай сторона, що виступила з такою пропозицією, представляє і проект майбутнього договору. Якщо пропозиція знаходить відгук, заінтересовані сторони визначають спільні заходи з підготовки тексту міжнародного договору.
З'ясування повноважень. Дії щодо укладання міжнародного договору виконують уповноважені на це особи. Представники держав повинні пред'явити відповідні повноваження, або вони можуть бути визнані такими, якщо «із практики відповідних держав або інших обставин випливає, що вони мають намір розглядати таку особу як ту, що представляє державу для цієї мети, і не вимагати пред'явлення повноважень». Повноваження (як на всі стадії укладання договору, так і на будь-яку певну стадію) видаються відповідно до внутрішнього законодавства держави, яку представляють особи.
Підготовка та прийняття тексту договору. Міжнародна практика дозволила напрацювати три основні організаційно-правові форми підготовки узгодженого тексту договору: звичайні дипломатичні канали, міжнародні конференції та міжнародні організації. Як правило, текст договору відпрацьовується в межах однієї з цих форм. Трапляються випадки, коли один і той самий договір під час підготовки проходить всі три стадії. На міжнародних конференціях і в міжнародних організаціях текст договору приймається згідно з їхніми процедурами.
До стадії підготовки узгодженого тексту міжнародного договору також відноситься прийняття тексту договору та встановлення його автентичності. Прийняттям тексту договору закінчуються переговори між державами щодо його підготовки. Існують дві форми прийняття тексту договору: підписання та парафування. Після узгодження та прийняття тексту договору необхідно зафіксувати, що він є остаточним і не підлягає зміні. Відповідно до ст. 10 Віденської конвенції 1969 р. текст договору стає автентичним і остаточним шляхом застосування процедури, про яку домовились держави, що беруть участь у переговорах: підписання, підписання ad referendum, парафування тексту договору або заключного акта конференції, що містить цей текст.
Підписання ad referendum (умовне, неостаточне підписання) в подальшому потребує підтвердження з боку компетентного органу відповідної держави або міжнародної організації.
Парафування — це встановлення автентичності тексту договору за допомогою ініціалів уповноважених осіб, які засвідчують, що узгоджений текст договору є остаточним. Після парафування текст не може бути змінений навіть за згодою уповноважених осіб.
Висловлення згоди на обов'язковість договору. Останньою стадією укладання міжнародного договору є висловлення згоди суб'єктів міжнародного права на обов'язковість договору. Статті 11 Віденських конвенцій 1969 і 1986 років визначають такі способи висловлення згоди на обов'язковість договору: підписання договору, обмін документами, що складають договір, ратифікацію договору, його прийняття, затвердження, приєднання до нього або будь-який інший спосіб, про який домовились сторони. Підписання може одночасно бути й формою прийняття тексту договору, і формою висловлення згоди на його обов'язковість.
Обмін документами, що утворюють договір, — це спрощена процедура його укладання. Посадові особи надсилають один одному листи (ноти), у яких викладаються попередньо узгоджені положення щодо сутності питання. Обмін листами означає згоду на обов'язковість цих положень.
Ратифікація — це остаточне затвердження договору одним із вищих органів держави відповідно до процедури, передбаченої національним законодавством. Ратифікація втілюється у двох актах: міжнародному (ратифікаційній грамоті) та внутрішньодержавному нормативному акті (законі, указі й ін.), які відповідають двом основним функціям ратифікації: міжнародній і внутрішньодержавній. Як міжнародний акт ратифікація означає процедуру, яку міжнародне право вважає необхідною для надання договорам обов'язкового характеру. Ратифікація дозволяє контролювати дії уповноважених, а також ще раз оцінити зміст міжнародного договору, що укладається.
Прийняття та затвердження становлять собою більш спрощену процедуру виявлення згоди на обов'язковість договору. Але за своєю сутністю вони виконують ті ж самі функції, що й ратифікація. У багатьох випадках прийняття та затвердження дозволяють вищим посадовим особам при укладанні міжнародного договору обійти положення внутрішнього законодавства, що вимагають ратифікації.
Приєднання як окрема форма висловлення згоди на обов'язковість міжнародного договору реалізується у тому разі, коли держава з будь-яких причин спочатку не брала участі у договорі, а згодом захотіла приєднатися до нього. Порядок і умови приєднання обумовлюються текстом договору. У звичайних випадках приєднання здійснюється після набрання договором чинності шляхом депонування ратифікаційної грамоти або іншого документа про приєднання.
Під час підписання договору або, якщо міжнародний договір підписаний за умови подальшої ратифікації, під час ратифікації держава може висловити до нього застереження. Необхідність застережень виникає у тих випадках, коли держава загалом зацікавлена в участі в договорі, але з тих чи інших причин не згодна з його окремими положеннями. Згідно з Віденською конвенцією 1969 р. застереження — це «одностороння заява в будь-якому формулюванні та під будь-яким найменуванням, що зроблена державою під час підписання, ратифікації, прийняття або затвердження договору або приєднання до нього, через яку вона бажає виключити або змінити юридичну дію певних положень договору у їх застосуванні до цієї держави». Застереження можна робити тільки до багатосторонніх договорів.
Держава має право робити застереження до договору «за виключенням тих випадків, коли: а) це застереження забороняється договором; б) договір передбачає, що можна робити тільки певні застереження, до яких це застереження не відноситься; або в) у випадках, що не підпадають під дію пунктів (а) і (б), застереження не сумісне з об'єктом та метою договору».
Припинення міжнародних договорів і призупинення їхньої дії.
Міжнародні договори можуть укладатися як на чітко визначений, так і на невизначений строк. У практиці сучасних міжнародних відносин неодноразово траплялися випадки, коли держави в обґрунтування своїх позицій із того чи іншого питання посилалися на договори, що були укладені кількасот років тому. З припиненням міжнародний договір втрачає свою обов'язкову силу для його учасників. Він звільняє їх від усякого зобов'язання виконувати договір у подальшому і не впливає на права, обов'язки або юридичне положення учасників, що виникли внаслідок виконання договору до його припинення.
Договір може припинятися за різних обставин: через закінчення його дії, денонсацію, порушення, появу нової норми jus cogens, його виконання тощо. Загалом підстави припинення міжнародних договорів можна поділити на неправомірні та правомірні.
До неправомірних належить припинення (призупинення дії) міжнародного договору через порушення. Тобто сторона може припинити договір або зупинити його дію, якщо вважає, що друга сторона (інші сторони) спричинила його порушення.
Неправомірне порушення суперечить одному з основних принципів міжнародного права — принципу сумлінного виконання міжнародних зобов'язань. Віденська конвенція 1969 р. у ст. 26 проголошує: «Кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен ними добросовісно виконуватись».
Якщо договір містить норми, які чітко встановлюють строк його дії і не визначають можливість подовження, цей договір припиняється автоматично при настанні календарної дати, що в ньому зазначена. Денонсація — це заява сторони договору про припинення цього договору або вихід із нього (якщо договір є багатостороннім). Денонсація можлива лише в тому разі, якщо сам договір її передбачає. В іншому разі одностороння заява держави про вихід з міжнародного договору та відмова від подальшого виконання передбачених ним обов'язків розглядатиметься як неправомірна та тягне за собою відповідальність.
Держава має право припинити договір, якщо з часу його укладення відбулася докорінна зміна обставин. Віденська конвенція 1969 р. цілком слушно розглядає цю можливість скоріше як виключення, ніж як правило.
Однією з односторонніх підстав припинення договору є подальша неможливість його виконання. Іноді вона може співпадати із припиненням у зв'язку з докорінною зміною обставин, але взагалі має самостійне значення. Подальша неможливість виконання міжнародного договору перш за все стосується випадків загибелі або зникнення об'єкта договору.
Призупинення дії договору відрізняється від припинення тим, що воно передбачає лише тимчасову перерву у виконанні договору. Сам договір при цьому не втрачає юридичної сили. Призупинення дії міжнародного договору можливе лише відповідно до положень договору або в будь-який час за згодою усіх його учасників (ст. 57 Віденської конвенції 1969 р.). Договір, що зупинений на деякий час, може бути як припинений, так і поновлений. При цьому поновлення може відбуватися автоматично, якщо, наприклад, усунені певні обставини, що перешкоджали його виконанню.
Стаття 72 Віденської конвенції 1969 р. передбачає юридичні наслідки призупинення дії договору: по-перше, призупинений договір звільняє учасників від зобов'язання виконувати договір протягом періоду призупинення, по-друге, не впливає на правові відносини між учасниками, що встановлені договором. У період призупинення учасники повинні утримуватися від дій, що перешкоджають поновленню дії договору.
Тлумачення міжнародних договорів
Тлумачення — це встановлення дійсного змісту міжнародного договору. Тобто того змісту, який точно відображає волю сторін договору, що існувала під час його укладання. Тлумачення здійснюється для правильного застосування положень міжнародного договору і має відбуватися згідно з основними принципами сучасного міжнародного права.
Розділ 3 Віденської конвенції 1969 р. містить основні принципи та правила тлумачення текстів міжнародних договорів. По-перше, міжнародний договір повинен тлумачитись сумлінно. Цей принцип передбачає чесність і добру волю сторін, спрямовану на встановлення дійсного змісту договору. По-друге, термінам договору сторони повинні надавати загальне значення відповідно до об'єкта та цілей договору. Термін набуває спеціального значення лише в тому випадку, якщо встановлено, що учасники договору мали такий намір. По-третє, при тлумаченні договору сторони мають можливість використовувати додаткові засоби: підготовчі матеріали, що передували укладанню договору, а також посилатися на обставини укладання договору. Використання додаткових засобів дозволяється лише в тих випадках, коли тлумачення спричиняє неясні та двозначні висновки або результати, що є відверто безглуздими та нерозумними.
Тлумачення здійснює той орган, який застосовує договір. Якщо тлумачення здійснює орган однієї з держав — сторін договору, це тлумачення має юридичну силу лише для цієї держави (внутрішньодержавне тлумачення). Розрізняють парламентське, урядове та судове тлумачення такого виду. Якщо тлумачення здійснюється за згодою сторін договору, таке тлумачення зветься автентичним. Цей вид тлумачення має найбільший ефект і найвищу юридичну силу. Воно може містити зміни до договору та здійснюватись у будь-якій формі: спеціального договору, домовленості, обміну нотами (листами), протоколу тощо. Тлумачення може здійснюватись різними міжнародними органами, про що між сторонами договору має існувати домовленість. Такий вид тлумачення часто іменують міжнародним. До органів, що здійснюють міжнародне тлумачення, відносять Міжнародний Суд ООН, міжнародні арбітражі, різні міждержавні (міжурядові) комітети та комісії тощо.
Тлумачення, що здійснюється окремими особами, які офіційно не представляють відповідну державу, є неофіційним. До цього ж виду відноситься і доктринальне тлумачення, що надається з боку науковців — і перш за все юристів-міжнародників. Це необов'язкове тлумачення, але воно може мати вплив, особливо зважаючи на авторитет науковця.
Під час тлумачення міжнародних договорів користуються деякими спеціальними способами: словесним (граматичним), логічним, систематичним, історичним. Словесне або граматичне тлумачення — це з'ясування значення слів, словосполучень, речень договору за допомогою правил граматики певної мови. При логічному тлумаченні з'ясовується значення терміна, речення, статті в контексті всього договору. Якщо тлумачення здійснюється в порівнянні з іншими міжнародними угодами, які так чи інакше стосуються предмета регулювання відповідного договору, воно є систематичним. Історичне тлумачення — це встановлення змісту договору шляхом вивчення відносин сторін, які існували під час укладання договору. Вважається, що воно дозволяє точніше з'ясувати дійсні наміри сторін, що були висловлені в тексті договору.
Реєстрація й опублікування договорів.
Офіційне опублікування міжнародних договорів здійснюється на міжнародному та державному рівнях. Держави — члени ООН відповідно до ст. 102 Статуту зобов'язані зареєструвати свої договори в Секретаріаті ООН. Якщо договір не зареєстрований, держава не може посилатися на нього в органах Організації. Реєстрація не впливає на юридичну силу договору. Зареєстровані договори підлягають опублікуванню в Зібранні договорів ООН, що періодично видається Організацією. Поява ст. 102 у Статуті ООН пов'язана із запобіганням укладенню між державами таємних угод, а також таких угод, що можуть безпосередньо зачіпати інтереси третіх країн. Згідно зі ст. 22 Закону України «Про міжнародні договори України» реєстрацію міжнародних договорів України здійснює Міністерство закордонних справ України.
Внутрішньодержавне опублікування міжнародних договорів називається промульгацією. Відповідно до ч. 1 ст. 21 вищевказаного Закону договори, що набрали чинності, публікуються українською мовою у «Збірнику діючих міжнародних договорів України», а також в інших офіційних друкованих виданнях України.
Передумови та історія створення ООН. Цілі, принципи.
Друга світова війна, що розпочалася 1 вересня 1939 р. агресією Німеччини проти Польщі, наочно показала, що Ліга Націй не впоралася зі своїм головним завданням - недопущенням нової світової війни. У зв'язку з цим у роки Другої світової війни виникла ідея створення нової міжнародної політичної організації, яка б змогла надійно забезпечити мир і безпеку народів після її закінчення. Перший імпульс у формуванні цієї ідеї був наданий Атлантичною хартією, підписаною президентом США Рузвельтом і прем'єр-міністром Великої Британії Черчиллем 14 серпня 1941 р., І Декларацією уряду СРСР на Міжсоюзній конференції в Лондоні 24 вересня 1941 р. На договірно-правовому рівні ця ідея вперше була закріплена в Декларації про дружбу й взаємодопомогу уряду Радянського Союзу й уряду Польської Республіки від 4 грудня 1941 р.
Восени 1943 р. у Москві відбулася конференція міністрів закордонних справ СРСР, Великої Британії й США, що прийняла 30 жовтня Декларацію чотирьох держав з питання про загальну безпеку, підписану також Китаєм. У цьому документі вказувалося на "необхідність створення в якомога коротший строк загальної міжнародної організації для підтримки миру й безпеки". У Декларації також проголошувалися принципи майбутньої організації, тобто мова йшла вже про рішення створити таку організацію. Це рішення отримало підтвердження з боку керівників трьох провідних держав антигітлерівської коаліції - СРСР, США й Великої Британії на їх конференції в Тегерані 1 грудня 1943 р.
Відповідно до пропозиції уряду США з 21 серпня по 7 жовтня 1944 р. у Думбартон-Оксі, передмісті столиці США Вашингтона, відбулася конференція за участю СРСР, США, Великої Британії й Китаю, на якій було погоджено текст підсумкового документа - "Пропозиції щодо створення Загальної міжнародної організації безпеки". Ці пропозиції лягли в основу вироблення проекту Статуту майбутньої організації. Слід зазначити, що в Думбартон-Оксі не вдалося вирішити багато важливих питань діяльності майбутньої організації. Принципової згоди з цих питань вдалося досягти під час Ялтинської конференції лідерів СРСР, США і Великої Британії в лютому 1945 р. Так, щодо порядку голосування в Раді Безпеки була використана пропозиція Рузвельта про принцип єдності дій великих держав у вирішенні питань по суті, що згодом було закріплено в ст. 27 Статуту ООН. Було вирішено, що до складу первісних членів майбутньої організації увійдуть разом із СРСР Українська Радянська Соціалістична Республіка і Білоруська Радянська Соціалістична Республіка як найбільш постраждалі в роки Другої світової війни радянські республіки, що зробили значний внесок у справу розгрому спільного ворога. На Ялтинській конференції також було ухвалене рішення, що установча конференція Об'єднаних Націй зі створення міжнародної організації відкриється в Сан-Франциско 25 квітня 1945 р.
На конференції в Сан-Франциско були погоджені всі положення Статуту ООН, і 26 червня 1945 р. цей документ урочисто підписали представники 50 держав. Одне місце було зарезервовано за урядом Польщі, оскільки в той час існувало два польських уряди - один у Лондоні (в еміграції), а другий - у Варшаві. 24 жовтня 1945 р. Статут ООН після передачі на зберігання останньої ратифікаційної грамоти, необхідної для набуття ним чинності, став чинним міжнародно-правовим актом.
У ст. 1 Статуту міститься перелік цілей ООН:
1) підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою вживати ефективні колективні заходи для запобігання й усунення загрози миру і придушення актів агресії або інших порушень миру, та здійснювати мирними засобами, згідно з принципами справедливості й міжнародного права, налагоджування або вирішення міжнародних суперечок або ситуацій, які можуть призвести до порушення миру;
2) розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправності й самовизначення народів, а також вживати інші відповідні заходи для зміцнення загального миру;
3) здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного й гуманітарного характеру, в заохоченні та розвитку поваги до прав людини й основних свобод для всіх, без розрізнення за ознаками раси, статі, мови й релігії;
4) бути центром для узгодження дій націй у досягненні спільних цілей.
Безпосередньо принципам ООН присвячена ст. 2 Статуту. У ній говориться, що для досягнення цілей, зазначених у ст. 1, Організація Об'єднаних Націй та її члени діють відповідно до таких принципів:
1) суверенної рівності всіх її членів;
2) сумлінного виконання всіма членами ООН прийнятих на себе за Статутом зобов'язань;
3) вирішення міжнародних суперечок мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість;
4) утримання в міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним із цілями ООН;
5) надання всіма членами ООН усілякої допомоги їй у всіх діях, що вживаються нею відповідно до Статуту, й утримання від надання допомоги будь-якій державі, проти якої ООН уживає дії превентивного або примусового характеру;
6) забезпечення такого стану, за якого держави, що не є членами ООН, діятимуть відповідно до цих принципів, оскільки це може виявитися необхідним для підтримки міжнародного миру й безпеки;
7) невтручання у справи, що по суті належать до внутрішньої компетенції будь-якої держави.
Структура ООН, її загальна характеристика.
Як і будь-яка міжнародна організація, ООН має власну систему органів. Відповідно до Статуту, всі органи ООН поділяються на дві групи: головні й допоміжні. Головних органів шість: Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і соціальна рада, Рада з опіки, Міжнародний Суд і Секретаріат. Хоча в Статуті ООН всі зазначені органи іменуються головними, роль і значення їх у діяльності Організації Об'єднаних Націй неоднакова. Найвагоміша роль у справі підтримки міжнародного миру і безпеки належить Генеральній Асамблеї й Раді Безпеки ООН. За всю історію існування Організації Об'єднаних Націй була створена велика кількість допоміжних органів. Допоміжні органи ООН створюються в межах того або іншого головного органу й підпорядковуються йому.
Генеральна асамблея ООН.
Генеральна Асамблея - представницько-дорадчий орган ООН, що складається з представників усіх держав - членів організації. Відповідно до ст. 10 Статуту ООН Генеральна Асамблея уповноважена обговорювати будь-які питання або справи в межах Статуту ООН або такі, що стосуються повноважень і функцій кожного з органів ООН. Виняток становлять випадки, коли такі питання перебувають на розгляді Ради Безпеки і коли необхідно розпочати дії превентивного або примусового характеру.
Значні повноваження Генеральна Асамблея має також у питаннях сприяння міжнародному співробітництву в політичній сфері й заохочення прогресивного розвитку міжнародного права і його кодифікації, сприяння міжнародному співробітництву в галузях економічній, соціальній, культури, освіти, охорони здоров'я, здійснення прав людини й основних свобод.
Генеральна Асамблея отримує й розглядає щорічні та спеціальні доповіді Ради Безпеки й інших головних органів ООН, виконує покладені на неї Статутом функції щодо міжнародної системи опіки, розглядає й затверджує бюджет ООН, фінансові та бюджетні угоди зі спеціалізованими установами.
Генеральна Асамблея працює в сесійному режимі. Розрізняють три види сесій Генеральної Асамблеї: чергові сесії, спеціальні сесії й надзвичайні спеціальні сесії.
Кожний член ООН має право направити на чергову сесію делегацію, що включає не більше п'яти делегатів і п'яти заступників, а також необхідну кількість радників і експертів. При голосуванні кожна держава має один голос.
Офіційними й робочими мовами Генеральної Асамблеї є: англійська, арабська, іспанська, китайська, російська і французька.
Рішення Генеральної Асамблеї з важливих питань приймаються більшістю в 2/3 присутніх членів Асамблеї, що беруть участь у голосуванні. Ці питання включають: рекомендації щодо підтримки міжнародного миру й безпеки, вибори непостійних членів Ради Безпеки, вибори членів Економічної й соціальної ради, прийом нових членів до ООН, призупинення прав і привілеїв членів ООН, виключення з ООН її членів, питання, що належать до функціонування системи опіки й бюджетні питання.
Рішення з інших питань, включаючи визначення додаткових категорій питань, що можуть бути віднесені до важливих, приймаються простою більшістю присутніх і тих, що беруть участь у голосуванні.
Рада безпеки ООН.
Рада Безпеки складається з 15 держав - членів ООН: 5 постійних - Великої Британії, КНР, Росії, США, Франції та 10 непостійних, що обираються Генеральною Асамблеєю на дворічний строк. Щороку переобирається 1/3 загального складу Ради Безпеки, тобто 5 непостійних членів. При обранні непостійного члена особлива увага звертається на ступінь його участі в підтримці міжнародного миру й безпеки та у досягненні інших цілей ООН, а також на принцип справедливого географічного розподілу місць у Раді Безпеки. Відповідно до останнього критерію є такі квоти місць для 10 непостійних членів Ради Безпеки: 1 - від держав Східної Європи, 2 - від держав Західної Європи й інших держав (під "іншими державами" розуміються Австралія, Канада й Нова Зеландія), 5 - від держав Азії й Африки, 2 - від держав Латинської Америки.
Для забезпечення швидких і ефективних дій ООН її члени покладають на Раду Безпеки головну відповідальність за підтримку миру і безпеки й погоджуються з тим, що при виконанні обов'язків, що випливають із цієї відповідальності, Рада Безпеки діє від їхнього імені. При виконанні цих обов'язків Рада Безпеки діє відповідно до цілей і принципів ООН. Держави - члени ООН погоджуються відповідно до Статуту підкорятися рішенням Ради Безпеки й виконувати їх.
Рада Безпеки організовується так, щоб функціонувати безперервно. Для цього кожний член Ради Безпеки повинен бути завжди представлений у місці перебування Організації Об'єднаних Націй. Рада Безпеки збирається на періодичні засідання. Засідання Ради можуть відбуватися не тільки в місці перебування ООН, а й у будь-якому іншому місці, що, на думку Ради, більше сприяє її роботі.
Дії Ради Безпеки за наявності загрози миру, порушень миру й актів агресії закріплені в розділі VII Статуту ООН. Відповідно до ст. 39 Рада Безпеки визначає існування будь-якої загрози миру, будь-якого порушення миру або акту агресії й дає рекомендації або вирішує, які заходи варто вживати для підтримки або відновлення міжнародного миру й безпеки.
Рада Безпеки уповноважена вирішувати, які заходи, не пов'язані з використанням збройних сил, повинні застосовуватися для здійснення її рішень, і може вимагати від членів ООН застосування цих заходів. Ці заходи можуть включати повне або часткове переривання економічних відносин, залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо або інших засобів зв'язку, а також розрив дипломатичних відносин.
Якщо Рада Безпеки вважатиме, що ці заходи можуть виявитися недостатніми або вже виявилися недостатніми, вона уповноважена застосовувати такі дії повітряними, морськими або сухопутними силами, які виявляться необхідними для підтримки або відновлення міжнародного миру й безпеки. Такі дії можуть включати демонстрації, блокаду й інші операції повітряних, морських або сухопутних сил членів ООН.
Питання, що розглядаються Радою Безпеки, поділяються на процедурні й непроцедурні. Рішення Ради Безпеки із процедурних питань вважається прийнятим, якщо за нього подані голоси дев'яти будь-яких членів Ради. Рішення з непроцедурних питань, тобто стосовно підтримки міжнародного миру й безпеки, вважаються прийнятими, коли за них подані голоси дев'яти членів Ради Безпеки, включаючи голоси всіх постійних членів Ради, які мають збігатися, причому сторона, що бере участь у суперечці, повинна утриматися від голосування при ухваленні рішення (ст. 27). Якщо хоча б один постійний член Ради Безпеки голосує проти рішення з непроцедурного питання, то це рішення не приймається.
Економічна і Соціальна рада ООН.
Економічна й соціальна рада - один із шести головних органів ООН, що поряд з Генеральною Асамблеєю і під її керівництвом відповідає за виконання функцій Організації Об'єднаних Націй, визначених у розділі IX Статуту "Міжнародне економічне й соціальне співробітництво" - уповноважена проводити дослідження й складати доповіді з міжнародних питань у сфері економічній, соціальній, культури, освіти, охорони здоров'я й інших подібних питань, а також надавати рекомендації з кожного із цих питань Генеральній Асамблеї, членам ООН і зацікавленим спеціалізованим установам; давати рекомендації з метою заохочення поваги й дотримання прав людини й основних свобод для всіх; готувати для подання Генеральній Асамблеї проекти конвенцій з питань, що належать до її компетенцію, і скликати з цих питань відповідно до правил ООН конференції.
ЕКОСОР складається з 54 членів ООН, що обираються Генеральною Асамблеєю; 18 членів ЕКОСОР обираються щорічно строком на 3 роки. Член Ради, що вибуває, може бути переобраний на новий строк негайно. Постійні члени Ради Безпеки за традицією обираються в ЕКОСОР на кожний черговий строк. Вибори в Раду здійснюються відповідно до принципу справедливого географічного представництва: 6 членів - від держав Східної Європи; 13 - від держав Західної Європи й інших держав; 11 - від держав Азії; 14 - від держав Африки; 10 - від держав Латинської Америки. Кожний член ЕКОСОР має одного представника.
Рада працює в сесійному режимі. Чергові сесії ЕКОСОР проводяться двічі на рік. Можуть також скликатися й спеціальні сесії. Рішення в Раді приймаються простою більшістю голосів присутніх і тих, хто бере участь у голосуванні.
Міжнародний суд ООН.
Міжнародний Суд - головний судовий орган ООН, що діє на основі положень Статуту Міжнародного Суду.
Суд складається з 15 членів, що виступають в особистій якості. Причому в його складі не може бути двох громадян однієї держави. Члени Суду обираються строком на дев'ять років "з осіб високих моральних якостей, які задовольняють вимоги, що пред'являються у їхніх країнах для призначення на вищі судові посади, або є юристами з визнаним авторитетом у сфері міжнародного права".
Кожні три роки склад Суду оновляється на третину. Члени Суду обираються Генеральною Асамблеєю й Радою Безпеки ООН з кандидатів, висунутих національними групами Постійної палати третейського суду.
Міжнародний Суд ООН функціонує на постійній основі. Він обирає свого голову й віце-голову, призначає секретаря, встановлює правила процедури. Офіційні мови Суду - англійська і французька. Місцеперебуванням Суду є Гаага (Нідерланди).
Суд правомочний розглядати суперечки, пов'язані з порушенням міжнародних договорів і зобов'язань, або такі, що виникають при їх тлумаченні тільки між державами, і приймати обов'язкові до виконання рішення; давати консультативні висновки з правових питань на прохання Генеральної Асамблеї, Ради Безпеки й інших органів ООН з дозволу Генеральної Асамблеї. Такі висновки не мають обов'язкової юридичної сили.
Спеціалізовані установи ООН.
Спеціалізовані установи ООН - це самостійні міжнародні організації, створені на основі міжнародних договорів, що мають широку міжнародну відповідальність у сфері економічній, соціальній, культури, освіти, охорони здоров'я й інших подібних сфер і пов'язані з ООН за допомогою ЕКОСОР спеціальними міжнародними угодами. Такі угоди підлягають затвердженню Генеральною Асамблеєю ООН. За Статутом ООН Генеральна Асамблея й ЕКОСОР мають деякі права щодо спеціалізованих установ ООН. Наприклад, Генеральна Асамблея розглядає й затверджує будь-які фінансові й бюджетні угоди з ними, перевіряє їх адміністративні бюджети з метою надання рекомендацій зацікавленим суб'єктам; ЕКОСОР уповноважений узгоджувати діяльність спеціалізованих установ ООН за допомогою консультацій з ними й рекомендацій, рекомендацій Генеральній Асамблеї й державам - членам ООН, вживати належних заходів для одержання від спеціалізованих установ регулярних доповідей, проводити заходи для участі без права голосу представників цих установ в обговоренні питань Ради або у створених нею комісіях, а також для участі представників Ради в обговоренні питань у цих установах.
У правовому статусі для спеціалізованих установ ООН характерні такі риси: 1) договірна основа діяльності; 2) широка міжнародна відповідальність, визначена в Статуті ООН; 3) спеціалізований характер діяльності в соціально-економічній і гуманітарній сферах; 4) наявність зв'язку з ООН. Цей комплекс правових факторів зумовлює виділення спеціалізованих установ ООН в особливу групу міжнародних організацій.
Ці міжнародні організації за сферою діяльності можуть бути поділені на три групи. Першу утворюють спеціалізовані установи ООН економічного характеру, тобто ті, які функціонують у сфері міжнародної торгівлі, фінансів, транспорту і зв'язку. До них належать: Міжнародний банк реконструкції й розвитку; Міжнародний валютний фонд; Міжнародна фінансова корпорація; Міжнародна асоціація розвитку; Міжнародне агентство з інвестиційних гарантій; Міжнародний центр із врегулювання інвестиційних спорів; Продовольча й сільськогосподарська організація; Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку; Міжнародна морська організація; Організація міжнародної цивільної авіації; Всесвітній поштовий союз; Міжнародний союз електрозв'язку; Всесвітня метеорологічна організація; Організація Об'єднаних Націй з промислового розвитку.
У другу групу входять спеціалізовані установи ООН соціального характеру - Міжнародна організація праці і Всесвітня організація охорони здоров'я.
Третю групу спеціалізованих установ утворюють організації культурно-гуманітарної спрямованості: Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури, Всесвітня організація інтелектуальної власності, Всесвітня організація з туризму.
Поняття. Система та джерела права зовнішніх зносин.
Право зовнішніх зносин – це галузь міжнародного публічного права, що складається з норм і принципів, які визначають порядок здійснення відносин між державами та міжнародними організаціями, правове становище і порядок діяльності органів зовнішніх зносин та їх посадових осіб, а також встановлюють привілеї та імунітети представників держав і міжнародних міжурядових організацій.
Предметом права зовнішніх зносин є міжвладні відносини політичного характеру, що виникають між суб’єктами міжнародного публічного права, представленими їх офіційними спеціально утвореними органами та їх посадовими особами. Не є об’єктом права зовнішніх зносин і не регулюється його нормами інтернаціональні відносини між особами та організаціями, які хоча і забезпечують реалізацію інтересів відповідної держави, але не є її офіційними органами зовнішніх зносин.
Систему права зовнішніх зносин складають:
1) дипломатичне право;
2) дипломатичне право міжнародних організацій та конференцій;
3) право спеціальних місій;
4) консульське право.
Основними джерелами права зовнішніх зносин є міжнародні договори та звичаї, при чому міжнародно-правовий звичай як джерело права більш властивий дипломатичному праву та праву спеціальних місій, а договір – консульському праву. Першим багатостороннім міжнародним договором, що закріплював норми дипломатичного права, став Віденський протокол 1815 р. про ранги дипломатичних представників.
Основними універсальними багатосторонніми міжнародними договорами, що містять норми права зовнішніх зносин є:
- Конвенція про привілеї та імунітети Об’єднаних Націй 1946 р.;
- Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1949 р.;
- Віденська Конвенція про дипломатичні зносини 1961 р.;
- Віденська Конвенція про консульські зносини 1963 р.;
- Конвенція про спеціальні місії 1969 р.;
- Конвенція про запобігання та покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у т.ч. дипломатичних агентів 1973 р.;
- Віденська Конвенція про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р.;
Крім того, існує значна кількість двосторонніх міжнародних договорів, присвячених врегулюванню дипломатичних та консульських відносин, наприклад, двосторонні консульські конвенції та договори про встановлення дипломатичних відносин між відповідними державами.
Органи зовнішніх зносин держав. Внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин.
Органи зовнішніх зносин – це діючі на території держави і за її межами державні органи, які представляють державу у її зовнішніх зносинах з іншими суб’єктами міжнародного права та забезпечують виконання зовнішньополітичних функцій держави, захист прав та законних інтересів держави, її громадян і організацій, що перебувають за кордоном.
Органи зовнішніх зносин поділяються на внутрішньодержавні та зарубіжні.
Залежно від змісту повноважень внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин поділяються на два види:
1) органи загальної компетенції (конституційні органи), до яких відносяться парламент, глава держави та уряд.
2) спеціальні органи зовнішніх зносин – центральні органи виконавчої влади, діяльність яких спрямовується на реалізацію зовнішньої політики держави чи окремих її напрямків. До цієї категорії органів зовнішніх зносин належать Міністерство закордонних справ України, Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, Державна прикордонна служба України, Державна митна служба України та деякі інші органи.
Закордонні органи зовнішніх зносин.
Зарубіжні органи зовнішніх зносин – це уповноважені органи держави, що знаходяться за її межами і виконують функції захисту прав і інтересів держави, її громадян і юридичних осіб.
До системи зарубіжних органів зовнішніх зносин входять:
- дипломатичні представництва (посольства);
- консульські установи;
- дипломатичні представництва держав при міжнародних організаціях;
- спеціальні місії;
- торгівельні представництва;
- делегації держав на сесіях міжнародних організацій та на міжнародних конференціях.
Залежно від характеру своєї діяльності зарубіжні органи зовнішніх зносин поділяються на постійні (дипломатичні та торгівельні представництва, консульські установи) та тимчасові (спеціальні місії, делегації держав на сесіях міжнародних організацій та на міжнародних конференціях).
Види і функції дипломатичних представництв.
Дипломатичне представництво – це орган зовнішніх зносин акредитуючої держави, що утворений на території держави перебування з метою підтримання дипломатичних відносин між цими державами.
Заснування дипломатичних представництв здійснюється за спільною згодою акредитуючої держави та держави перебування, що виражається у формі договорів про встановлення дипломатичних відносин, спільного комюніке, обміну нотами тощо.
Загальні засади організації, діяльності та правового статусу дипломатичних представництв визначаються Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р. Внутрішні організаційні питання діяльності представництва регулюються національним законодавством акредитуючої держави.
У сучасному міжнародному праві розрізняються такі види дипломатичних представництв:
- посольство – представництва вищого рівня, що очолюються надзвичайними і повноважними представниками;
- постійні місії – представництва, що очолюються надзвичайними і повноважними посланниками;
- інші офіційні представництва, що мають специфічний статус, але прирівнюються до посольств чи постійних місій. Такими представництвами, наприклад, є нунціатури (представництва Ватикану), а також верховні комісаріати, якими обмінюються між собою держави-члени Британської співдружності.
До функцій дипломатичного представництва відносяться:
1) представництво акредитуючої держави у державі перебування;
2) захист у державі перебування прав акредитуючої держави та її громадян в межах, дозволених міжнародним правом;
3) ведення переговорів з державою перебування;
4) з’ясування всіма законними засобами умов і подій в державі перебування і повідомлення про них власному уряду;
5) заохочення дружніх відносин між обома державами і співробітництва між ними у різних сферах;
6) виконання консульських функцій, якщо у державі перебування не утворені консульські установи акредитуючою держави.
Місце розташування дипломатичного представництва визначається за погодженням акредитуючої держави та держави перебування. У переважній більшості випадків дипломатичні представництва розташовуються у столиці держави перебування, хоча можливі і винятки.
Персонал дипломатичних представництв. Порядок призначення глави і персоналу.
Голова дипломатичного представництва очолює його роботу і є єдиною особою, яка на постійній основі представляє власну державу у відносинах з державою перебування.
Призначення голови дипломатичного представництва здійснюється у відповідності із загальноприйнятою у практиці міжнародних відносин процедурою, яка включає такі стадії:
1. Запит агреману – згоди держави перебування на призначення конкретної особи в якості голови дипломатичного представництва. Держава може відмовити у видачі агреману як з поясненням, так і без пояснення причин такої відмови.
2. Видання на підставі одержаного агреману національного акту про призначення цієї особи на посаду голови дипломатичного представництва.
3. Видання на підставі рішення про призначення особи головою дипломатичного представництва вірчих документів, які містять звернення до держави перебування з проханням вірити усім діям, усним та письмовим актам голови дипломатичного представництва. Такими вірчими документами є вірчі грамоти та вірчі листи. Вірчі грамоти вручаються послу чи посланнику.
4. Вручення вірчих документів компетентним органам держави перебування. Після прибуття посла або посланника вірчі грамоти вручаються главі держави, а після прибуття повіреного у справах вірчий лист вручається міністру закордонних справ країни перебування. Після вручення вірчих документів голова дипломатичного представництва приступає до виконання своїх обов’язків.
Акредитуюча держава може призначити голову дипломатичного представництва в одну чи декілька держав одночасно (за сумісництвом), якщо проти цього не заперечує жодна держава. Крім того, за згодою держави перебування дві чи більше акредитуючих держав можуть призначити спільного главу дипломатичного представництва.
Повноваження голови дипломатичного представництва можуть бути припинені з ініціативи як акредитуючої держави, так і держави перебування. Підставами припинення повноважень голови дипломатичного представництва є:
- відкликання акредитуючою державою;
- оголошення голови дипломатичного представництва небажаною особою у державі перебування;
- оголошення стану війни між державами;
- розрив дипломатичних відносин між державами;
- припинення існування однієї з держав як суб’єкта міжнародного права.
Документом, що підтверджує припинення повноважень голови дипломатичного представництва є відклична грамота (відкличний лист), який видається і вручається у тому ж порядку, що і вірчі документи.
Працівники дипломатичного персоналу (дипломатичні агенти) призначаються міністерством закордонних справ акредитуючої держави без погодження з державою перебування, за винятком військового аташе, який в силу існуючого звичаю призначається після отримання неофіційної згоди держави перебування. Ст. 8 Віденської конвенції про дипломатичні зносини передбачає, що працівники дипломатичного персоналу повинні бути, як правило, громадянами акредитуючої держави. Громадяни держави перебування можуть входити до складу дипломатичного персоналу лише за погодженням з цією державою. Строк перебування дипломатичних працівників на посаді визначається законодавством акредитуючої держави і, як правило, складає 3-5 років.
Поряд із терміном “дипломатичний персонал”, у практиці міжнародних відносин вживається термін “дипломатичний корпус”. Дипломатичний корпус у широкому розумінні означає дипломатичний персонал усіх представництв іноземних держав, акредитованих у певній країні, а у вузькому – сукупність глав усіх акредитованих дипломатичних представництв. Дипломатичний корпус очолюється дуаєном, тобто головою дипломатичного представництва вищого класу, раніше акредитованим у державі перебування. Держава перебування регулярно видає Список дипломатичного корпусу, до якого заносяться відомості про глав акредитованих іноземних дипломатичних представництв, їхній клас, час перебування на посаді. До Списку також включаються відомості про сімейний стан голови дипломатичного представництва, про його дружину та повнолітніх неодружених дочок, якщо такі прибули разом з ним. Список очолює дуаєн, далі відповідно до класу ідуть прізвища глав дипломатичних представництв у франкомовному алфавітному порядку назв акредитуючих держав.
Адміністративно-технічний персонал дипломатичного представництва складається з завідуючого канцелярією, перекладачів, діловодів, бухгалтерів тощо. До обслуговуючого персоналу відносяться водії, швейцари, охоронники, прибиральники, кухарі, домашні працівники і т.і. Адміністративно-технічний та обслуговуючий персонал дипломатичного представництва може формуватися як з громадян акредитуючої держави, так і з громадян держави перебування представництва.
Дипломатичні класи і ранги.
Дипломатичний персонал представництва складають його голова та члени, що мають дипломатичний ранг. Ст. 1 Закону України “Про дипломатичні ранги України” передбачають встановлення таких дипломатичних рангів:
- Надзвичайний і Повноважний Посол;
- Надзвичайний і Повноважний Посланник першого класу;
- Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу;
- радник першого класу;
- радник другого класу;
- перший секретар першого класу;
- перший секретар другого класу;
- другий секретар першого класу;
- другий секретар другого класу;
- третій секретар;
- аташе.
Дипломатичні привілеї та імунітети.
Елементом правового статусу дипломатичного представництва та його персоналу є наявність дипломатичних привілеїв та імунітетів. Дипломатичні привілеї та імунітети являють собою сукупність особливих прав, які надаються зарубіжним дипломатичним представництвам та їх працівникам і зміст яких полягає у незастосуванні до них юрисдикції держави перебування.
До особистих дипломатичних привілеїв та імунітетів відносяться:
1. Особиста недоторканність – заборона арешту чи затримання у будь-якій формі дипломатичного агента органами влади держави перебування чи держави, через яку дипломатичний агент проїздить транзитом.
2. Недоторканність житла – приватні помешкання дипломатичного персоналу, їх речі та документи користуються такою ж недоторканністю, як і службові приміщення дипломатичного представництва.
3. Імунітет від судової юрисдикції.
4. Фіскальний імунітет. Дипломатичні агенти звільняються від сплати усіх податків і зборів, за винятком непрямих податків, що включаються у вартість товарів чи послуг, податків на спадщину, рухоме і нерухоме майно, а також податків та зборів, що представляють собою плату за надання конкретних видів послуг.
5. Митний імунітет. Дипломатичні агенти звільняються від сплати ввізного (вивізного) мита при переміщенні через митний кордон предметів, призначених для особистого споживання. Особистий багаж дипломатичного агента звільняється від митного огляду, якщо нема підстав вважати, що в ньому перевозяться предмети, ввезення чи вивезення яких заборонене.
Особистими дипломатичними привілеями та імунітетами користуються також члени сім’ї дипломатичного агента, якщо вони проживають разом з ним і не є громадянами держави перебування.
Працівники адміністративно-технічного і обслуговуючого персоналу та члени їх сімей, що проживають разом з ними і не є громадянами держави перебування, користуються обмеженими дипломатичними привілеями та імунітетами. Так, члени адміністративно-технічного персоналу мають такі ж привілеї і імунітети, що і дипломатичний персонал, за винятком імунітету від цивільної та адміністративної юрисдикції за дії, вчинені не у зв’язку з виконанням службових обов’язків. Члени ж обслуговуючого персоналу користуються імунітетом лише щодо дій, вчинених ними при виконанні своїх обов’язків, та фіскальним імунітетом щодо отриманого заробітку.
Вчинення дипломатичним агентом або членом його сім’ї серйозного правопорушення чи недружніх дій щодо держави перебування може бути підставою для оголошення агента та (або) членів його сім’ї небажаною особою. У цьому разі акредитуюча держава зобов’язана відкликати таких осіб. Якщо протягом розумного строку таке відкликання не відбулося, вважається persona non grata позбулася дипломатичного імунітету і може бути притягнута державою перебування до юридичної відповідальності на загальних підставах як іноземний громадянин.
Види і функції консульських установ.
Консульська установа – це закордонний орган зовнішніх зносин держави, що представляє її на визначеній угодою території держави перебування і здійснює захист прав та інтересів своєї держави, її громадян та юридичних осіб.
Консульські установи, на відміну від дипломатичних представництв, діють не в масштабах держави перебування в цілому, а в межах консульського округу, що визначається за згодою держави перебування та представленої держави. Кількість консульських округів, місце знаходження консульств, а також їх повноваження визначаються двосторонніми консульськими договорами (конвенціями) між державою перебування та представленою державою. Загальні засади діяльності консульських установ та їх правовий статус визначаються Віденською конвенцією про консульські зносини 1963 р. та Факультативними протоколами до неї, а також актами національного законодавства.
Консульські відносини виникають одночасно зі встановленням дипломатичних відносин, а при їх відсутності – за окремою угодою між державами. Згода держави перебування на відкриття на її території консульської установи є обов’язковою.
Віденська конвенція про консульські зносини 1963 р. передбачає такі класи консульських установ:
- генеральні консульства;
- консульства;
- віце-консульства;
- консульські агентства.
Консульські установи у своїй діяльності підпорядковуються міністерству закордонних справ чи іншому зовнішньополітичному відомству, а також постійно діючим дипломатичним представництвам представленої держави.
Консульські установи виконують такі функції:
- захист інтересів представленої держави, її громадян та юридичних осіб;
- сприяння розвиткові торгівельних, економічних, культурних, наукових та інших зв’язків між державами;
- з’ясування всіма законними засобами умов і подій в державі перебування і повідомлення про них власному уряду;
- видача паспортів громадянам своєї держави та віз чи інших подібних документів особам, що виїздять у представлену державу;
- консульський та військовий облік громадян представленої держави, які постійно проживають чи тимчасово перебувають на території консульського округу;
- надання допомоги і сприяння громадянам і юридичним особам представленої держави у представництві їхніх інтересів у судових та інших органах держави перебування;
- надання допомоги морським та повітряним суднам, зареєстрованим у представленій державі, а також їх екіпажам;
- вчинення нотаріальних дій;
- вчинення актів громадянського стану та інших актів адміністративного характеру.
Порядок призначення глави консульської установи.
Відповідно до ст. 9 Віденської конвенції про консульські зносини встановлено такі класи голів консульських установ:
- генеральний консул (очолює генеральне консульство);
- консул (очолює консульство);
- віце-консул (очолює віце-консульство або тимчасово заміщує консула);
- консульський агент (очолює консульське агентство).
Голова консульської установи (консул) призначається, як правило, зовнішньополітичним відомством представленої держави з повідомленням держави перебування. Процедура призначення консула складається з таких стадій:
1. Прийняття компетентним органом представленої держави рішення про призначення певної особи на посаду голови консульської установи. Таке рішення може прийматися главою держави, головою уряду чи головою зовнішньополітичного відомства.
2. Видача особі на підставі рішення про її призначення на посаду консула спеціального посвідчення, що підтверджує її повноваження – консульського патенту. У консульському патенті вказуються повне ім’я та прізвище консула, його клас, консульський округ та місцезнаходження консульської установи.
3. Передача дипломатичними каналами консульського патенту державі перебування.
4. Надання державою перебування згоди на призначення цієї особи на посаду голови консульської установи (екзекватури). Екзекватура може мати будь-яку форму – від окремого письмового документа (посвідчення, ноти) до напису на консульському патенті. З моменту отримання екзекватури консул вважається призначеним на посаду і може приступати до виконання своїх обов’язків.
Консульські привілеї та імунітети.
За аналогією з дипломатичними привілеями та імунітетами виділяються привілеї та імунітети консульської установи та особисті привілеї та імунітети консульських працівників.
До привілеїв та імунітетів консульської установи відносяться:
1. Право використання державного прапора і офіційної символіки представленої держави.
2. Недоторканність приміщень консульських установ, включаючи резиденцію голови консульської установи.
3. Недоторканність архівів, документів, офіційного листування та транспортних засобів консульської установи.
4. Свобода відносин з урядом і дипломатичним представництвом своєї держави, в т.ч. з використанням дипломатичних кур’єрів та криптографічних шрифтів.
5. Фіскальний імунітет, тобто звільнення консульської установи від сплати будь-яких податків і зборів, крім тих що представляють собою плату за надання конкретних видів послуг.
6. Митний імунітет, тобто звільнення консульської установи від сплати ввізного (вивізного) мита та митного огляду при ввезенні (вивезенні) товарів і транспортних засобів, призначених для офіційного використання представництвом.
Двосторонніми консульськими договорами може встановлюватися більш широкий перелік консульських привілеїв та імунітетів.
Поняття населення і регламентація його положення.
У міжнародному праві, немає однозначного і чіткого визначення поняття “населення”, хоча воно само часто використовується у різноманітних актах. Загалом населення розуміється як проста сукупність індивідів, що проживають на території держави чи її адміністративно-територіальної одиниці. За цією ознакою категорія “населення” суттєво відрізняється від подібних категорій, зокрема, “нація”, “народ”, “етнос”, ознакою яких є наявність певної єдності, як правило, історичної, соціальної, культурної чи мовної.
Населення – це сукупність індивідів, які постійно чи тимчасово проживають на території певної держави і підпадають під дію її юрисдикції.
Населення будь-якої держави складається з таких основних категорій осіб:
- громадяни або піддані;
- іноземні громадяни;
- особи без громадянства.
До складу населення певної країни не включаються фізичні особи з міжнародними імунітетами, наприклад, персонал дипломатичних представництв та консульських установ, глави іноземних держав та урядів тощо, оскільки вони не підпадають під юрисдикцію держави перебування.
Залежно від часу перебування на території держави фізичні особи поділяються на резидентів, які постійно проживають на її території, і нерезидентів, які перебувають на ній тимчасово. Критерії віднесення певної особи до числа резидентів чи нерезидентів визначаються національним законодавством, як правило, податковим.
Міжнародно-правові питання громадянства, способи набуття, зміни і втрати.
Громадянство – це стійкий правовий зв’язок між фізичною особою та державою, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках.
Громадянство як стійкий правовий зв’язок держави та громадянина є, з одного боку, невід’ємним правом людини, а з іншого – необхідним атрибутом державного суверенітету. Міжнародно-правове значення інституту громадянства полягає, перш за все, у тому, що він є підґрунтям більшості внутрішньодержавних та міжнародно-правових механізмів захисту прав людини і громадянина.
Законодавство більшості країн світу передбачає два порядки набуття громадянства – загальний та винятковий.
Способами набуття громадянства у загальному порядку є:
- філіація (набуття громадянства за народженням). Це найбільш розповсюджений спосіб. У законодавстві держав традиційно використовуються два підходи: або право крові, або право ґрунту. Право крові означає, що особа набуває громадянство батьків незалежно від місця свого народження, право ґрунту – що особа набуває громадянство тієї держави, на території якої вона народилася, незалежно від громадянства батьків. Як правило, держави виходять із принципу крові, використовуючи для деяких випадків принцип ґрунту (наприклад, якщо дитина народжується у осіб без громадянства). Часто держави обирають той чи інший принцип в залежності від зацікавленості чи незацікавленості в імміграції;
- натуралізація – це індивідуальний прийом у громадянство за клопотанням зацікавленої особи. Натуралізація може бути лише добровільною, примусова натуралізація суперечить нормам міжнародного права. Як правило, натуралізація здійснюється з урахуванням передбачених внутрішнім законодавством умов. Спрощений порядок натуралізації держави встановлюють для окремих категорій осіб – для усиновлених, осіб, що взяли шлюб з громадянами держави тощо.
- пожалування громадянства. Здійснюється за ініціативою органів державної влади та за згоди самої особи, як правило, за особливі заслуги перед державою або виходячи з політичних чи інших інтересів держави.
Винятковими способами набуття громадянства є:
- оптація, тобто добровільний вибір громадянства при територіальних змінах, коли особа, за своїм розсудом, може зберегти або змінити своє громадянство;
- трансферт – автоматичний перехід населення території, що змінює свою державну приналежність, у громадянство держави, якій вона передається. Такий спосіб набуття громадянства не враховує волі самої людини, а тому не визнається сучасним міжнародним правом;
- реінтеграція – поновлення громадянства, яке має характер спрощеної натуралізації. Так, відповідно до ст. 10 Закону “Про громадянство України”, особа, яка після припинення громадянства України не набула іноземного громадянства і подала заяву про поновлення у громадянстві України, реєструється громадянином України незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном.
Правовий статус осіб з подвійним громадянством і осіб без громадянства.
Множинне громадянство (поліпатризм) – це правове становище фізичної особи, яка одночасно перебуває у громадянстві двох чи більше держав.
Виникнення стану множинного громадянства може бути обумовлене дією таких причин:
- колізія законодавства двох чи більше держав, кожна з яких закріплює за певною особою її громадянство;
- самостійне набуття громадянином однієї держави громадянства іншої держави в порядку натуралізації з наступним визнанням першою державою права цієї особи на друге громадянство;
- офіційний дозвіл громадянину набути громадянство іншої держави із збереженням першого громадянства. Такий дозвіл може міститися як у внутрішньому праві держави, так і в укладених нею міжнародних договорах;
- відновлення у громадянстві особи, раніше позбавленої громадянства із збереженням за нею громадянства іншої держави, яке вона набула за цей час.
Подвійне громадянство часто має певні негативні наслідки, пов’язані із наданням дипломатичного захисту, військовою та державною службою, сплатою податків тощо. Як правило, кожна з держав, громадянство якої одночасно має певна особа, не звільняє її від військового обов’язку та обов’язку сплачувати податки. Для вирішення таких проблем може застосовуватися т. з. принцип “ефективного” громадянства, який створює переважний правовий зв’язок біпатрида з тією державою, де особа постійно проживає.
Особливим правовим станом фізичної особи є безгромадянство, тобто відсутність у особи громадянства будь-якої держави. За законодавством більшості країн світу особами без громадянства (апатридами) визнаються як особи, що не перебувають у громадянстві жодної держави, так і особи що не мають достатніх доказів перебування у будь-якому громадянстві.
Найпоширенішими причинами утворення безгромадянства як правового становища особи можуть бути:
- народження дитини від батьків-апатридів, якщо законодавство держави, на території якої народилася така дитина не наділяє її своїм громадянством;
- втрата особою громадянства однієї держави і ненабуття нею будь-якого іншого громадянства;
- вступ у шлюб з іноземцем, якщо внаслідок такого шлюбу перше громадянство автоматично втрачається, а нове не набувається автоматично.
Особи без громадянства повністю підпорядковуються юрисдикції тієї держави, на території якої вони проживають. Правове становище апатридів близьке до становища іноземних громадян, однак з тією відмінністю, що вони не користуються захистом іноземної держави.
Поняття і правовий статус іноземців. Види режиму іноземців.
Іноземні громадяни (іноземці) – це особи, які перебувають на території держави, громадянами якої вони не є, і мають докази належності до громадянства іноземної держави.
Особливість статусу іноземців полягає в тому, що вони, з одного боку, підпадають під дію територіального верховенства тієї держави, на території якої вони знаходяться, а з іншого – вони не припиняють свого правового зв’язку з державою, громадянами якої вони є. Певні складнощі можуть виникати у випадку колізій між законодавствами цих держав.
Іноземець може користуватися правами або виконувати обов’язки, що випливають з його громадянства, лише доти, доки це допускається державою перебування. Це зумовлено принципом територіального верховенства держав в межах своїх кордонів. Держава перебування при цьому не повинна порушувати загальновизнаних міжнародних принципів і взятих на себе міжнародних зобов’язань при регулюванні правового статусу іноземців на своїй території. Перш за все, іноземців стосуються міждержавні угоди, що регламентують питання правової допомоги, в’їзду та виїзду іноземців та деякі інші.
Правове становище іноземних громадян визначається внутрішнім законодавством держави з урахуванням міжнародно-правових норм. Іноземець має право розраховувати на дипломатичний захист держави громадянства, якщо законно перебуває на території іноземної держави.
Законодавство кожної конкретної країни перебування може наділяти іноземних громадян різним обсягом прав і обов’язків, тобто встановлювати різний правовий режим іноземців. Виділяються такі види правових режимів іноземців:
1) режим недискримінації означає надання іноземному громадянину загальних умов перебування, прав, свобод та обов’язків;
2) режим найбільшого сприяння передбачає обов’язок держави надати іноземному громадянину умови перебування, права, свободи та обов’язки, які вона встановлює чи встановить у майбутньому для громадян будь-якої третьої держави;
3) національний режим передбачає надання іноземним громадянам умов перебування, прав, свобод і обов’язків, якими володіють її власні громадяни, за винятком випадків передбачених законодавством держави перебування чи міжнародними договорами. Зокрема, іноземні громадяни, як правило, не наділяються виборчими правами, правом на державну службу, на них не покладається військовий обов’язок;
4) спеціальний режим полягає у встановленні пільгових умов діяльності для іноземних громадян в межах спеціально визначених територій (вільних та спеціальних економічних зон, прикордонних територій, технопарків тощо). Такий режим надається, наприклад, членам екіпажу морських суден, жителям прикордонних територій (спрощений порядок переходу кордону), та іншим категоріям осіб у випадках, передбачених міжнародними угодами;
5) преференційний режим передбачає встановлення певних пільгових умов діяльності для громадян окремих держав. Як правило, такі пільги стосуються комерційної чи інвестиційної діяльності і надаються громадянам держав, що розвиваються, або громадянам держав-учасниць міжнародного інтеграційного об’єднання на території інших держав-учасниць такого об’єднання.
За загальним правилом, на іноземців поширюється адміністративна та кримінальна юрисдикція держави перебування, що є одним із проявів її територіального верховенства. Держава вправі притягувати до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів на її території, як власних громадян, так і іноземців.
Право притулку і порядок надання притулку.
Політичний притулок – це надання державою певній особі юридично закріпленої можливості переховуватися від переслідувань з політичних мотивів з боку країни громадянства чи постійного місця проживання. При цьому переслідування з політичних мотивів – це переслідування не лише за політичні переконання, але й за громадську діяльність, релігійні переконання, расову або національну належність тощо.
Процедура і умови надання притулку, так само як і статус осіб, яким цей притулок надано, залежать від внутрішнього законодавства держави. Саме по собі звернення з проханням про надання політичного притулку ще не означає, що цей притулок буде надано. Як правило, не допускається надання політичного притулку особам, які вчинили злочини проти миру і безпеки людства, а також окремі види злочинів з міжнародним характером, зокрема, піратство, торгівлю наркотиками чи работоргівлю.
Розрізняють такі види політичного притулку:
- територіальний притулок – це надання державою певній особі можливості переховуватися на власній території.
- дипломатичний притулок полягає в наданні можливості переховуватися в приміщенні дипломатичного представництва іноземної держави або на іноземному військовому судні.
Рішення про надання політичного притулку, як правило, приймається главою держави. Якщо держава визнає можливим надавати дипломатичний притулок, то таке рішення може прийматися також і главою дипломатичного представництва.
В цілому, особи, яким надано притулок, мають такий же статус, як і звичайні іноземці. Держава, яка надала політичний притулок особі, не має права забороняти їй перетин власного кордону а також висилати до країни, де її може бути піддано переслідуванню. Особа, якій певна держава надала політичний притулок, отримує право на надання їй з боку цієї держави квазідипломатичного захисту у випадку порушення її прав за кордоном. Нарешті, ще одним наслідком надання притулку є те, що держава, яка його надала, бере на себе відповідальність за дії цієї особи, в т.ч. зобов’язана перешкоджати недружнім актам такої особи стосовно держави, яку вона залишила, чи будь-якої іншої держави або міжнародної організації.
Міжнародно-правове регулювання становища біженців, переміщених осіб та вимушених переселенців.
Основним міжнародно-правовим документом, який регулює це питання є Конвенція про статус біженців 1951 р. та Протокол до неї 1967 р. крім того, важливе значення має Статут Управління Верховного комісара ООН у справах біженців – спеціального органу, створеного на підставі резолюції генеральної Асамблеї ООН у 1950 р. Крім системи захисту прав біженців у рамках ООН є й інші, перш за все регіональні договори і створені на їх основі організації, що займаються проблемами біженців на постійних чи тимчасових засадах. Прикладом регіональних договорів може бути Угода держав СНД про допомогу біженцям і вимушеним переселенцям 1995 р. На національному рівні статус біженців може визначатися відповідними законами та підзаконними актами конкретної держави, але, як правило, вони є адаптацією міжнародно-правових актів до конкретних національних умов.
Біженці – це особи, які в силу обґрунтованих побоювань стати жертвами переслідувань за ознакою раси, національності, релігійних переконань, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних переконань знаходяться поза межами країни громадянства або звичайного місця проживання і не можуть або не бажають користуватися захистом цієї країни внаслідок зазначених побоювань чи з інших міркувань, не пов’язаних з мотивами особистої зручності.
Іноді біженців називають особами без громадянства de facto, оскільки їх правовий статус майже нічим не відрізняється від статусу осіб без громадянства. Хоча, покидаючи свою країну, біженець не втрачає, як правило, свого громадянства, однак той факт, що особа відмовляється від захисту своєї держави, свідчить про те, що біженець, на відміну від звичайного іноземця, не має “подвійного підпорядкування”. Набуття статусу біженця фактично означає, що особа підпадає лише під юрисдикцію держави перебування, і звільняється від підпорядкування правопорядку держави громадянства.
Конвенція 1951 р. передбачає основні права біженців і, зокрема, вказує, що їх становище не повинно бути гіршим, ніж те, що передбачено для інших іноземців. Для біженців державами можуть встановлюватися пільгові умови набуття громадянства держави перебування, наприклад, скорочений строк проживання та ін. Ця Конвенція закріплює і специфічні механізми захисту прав біженців, спрямовані перш за все на попередження дискримінації з боку держави, громадянами якої вони є і яку вони з тих чи інших мотивів залишили. Зокрема, держава, яка надала притулок не має права висилати біженців, які законно проживають на її території, окрім як з міркувань державної безпеки або громадського порядку. Вислання таких біженців може здійснюватися лише на виконання рішень, винесених у судовому порядку. Але навіть якщо і буде винесене судове рішення про вислання біженця, держава перебування повинна надати йому достатній строк для отримання законного права (дозволу) на в’їзд до іншої країни.
Поняття, правова природа та види території.
Поняття “територія” у найширшому розумінні означає усю планету Земля з її сухопутною та водною поверхнею, надрами та повітряним простором, середовище матеріального існування людської цивілізації, а також прилеглий до Землі космічний простір, Місяць та інші небесні тіла.
Єдиного загальноприйнятого підходу до класифікації територій на види у науці міжнародного права та практиці міжнародних відносин не існує. Найбільш популярним є такий поділ територій на види залежно від їх правового режиму:
1) державна територія. Правовий режим цієї території визначається її належністю до певної держави, яка здійснює стосовно неї та у її межах територіальне верховенство;
2) міжнародні території (території з міжнародним режимом) являють собою ділянки простору, на які не поширюється суверенітет жодної держави (напр., відкрите море та повітряний простір над ним, Міжнародний район морського дна, Антарктида, космічний простір з Місяцем та іншими небесними тілами включно). Особливістю правового режиму міжнародних територій є те, що вони, по-перше, не належать жодній державі, а по-друге, вони відкриті для дослідження та використання згідно з нормами міжнародного права усіма державами на основі принципу їх рівності;
3) території зі змішаним правовим режимом завжди розташовані поза межами державної території, проте окремі права на використання цих територій належать виключно державі, до території якої вони прилягають. До територій зі змішаним правовим режимом відносяться прилегла зона, виключна економічна зона та континентальний шельф;
4) державна територія міжнародного користування. Особливістю правового режиму цих територій є те, що вони, з одного боку, не виключаються зі складу території відповідної держави, а з іншого – використовуються цією державою чи третіми країнами у особливому порядку. До державних територій міжнародного користування слід відносити міжнародні канали, міжнародні протоки, міжнародні судноплавні ріки, які територіально належать одній або декільком державам, але в силу міжнародних договорів можуть використовуватися й іншими державами;
5) території з особливим правовим режимом можуть включатися до складу території відповідної держави, але використовуються нею в особливому, як правило, обмеженому порядку. До територій з особливим правовим режимом відносяться нейтральні та демілітаризовані зони. Нейтральні зони, як правило, географічно розташовуються між двома чи більше державами і не належать жодній з цих держав. Такими зонами, наприклад, є нейтральні зони між британським володінням Гібралтар та Іспанією, а також між Іраком та Саудівською Аравією. Демілітаризована зона входить до складу території відповідної держави, проте остання стосовно неї має обмежене територіальне верховенство, зокрема, вона не може використовувати цю територію у військових цілях. Нині демілітаризовані зони утворені на суміжних територіях Південної та Північної Кореї. Правовий режим цих територій, як правило, встановлюється міжнародними договорами або на підставі рішень міжнародних організацій, зокрема відповідно до резолюцій Ради Безпеки ООН.
Поняття та склад державної території.
Державна територія – це частина простору Земної кулі і атмосфери, що є надбанням певного народу і у межах якого утворена цим народом держава здійснює належні їй суверенітет та територіальне верховенство.
Приналежність до держави та її територіальне верховенство є основними ознаками державної території, котрі, як правило співіснують одночасно. Проте окремі тимчасові винятки з цього правила можливі у випадках військової окупації та міжнародно-правової оренди території.
Приналежність території до держави означає, що держава виступає публічним володільцем належної їй території і будь-які зміни цієї території можливі винятково на публічно-правових підставах.
Територіальне верховенство держави означає, що її влада є суверенною і вищою стосовно усіх фізичних та юридичних осіб, які знаходяться в межах її території, а також те, що на території однієї держави виключається можливість дії публічної влади іншої держави.
До складу території держави входять:
- сухопутний простір, тобто сухопутна територія материка та (або) островів;
- водна територія, яка складається із внутрішніх материкових і морських вод, а також територіального моря;
- повітряний простір держави, тобто частина атмосфери, що знаходиться над сухопутною та водною територіями держави. Верхня межа повітряного простору одночасно є лінією розмежування космічного та повітряного просторів;
- надра, тобто частина земної кори, що розташована під сухопутною та водною територією держави без обмеження по глибині (до центру Земної кулі).
Державна територія представляє собою не лише простір, в межах якого здійснюється суверенна влада держави, але і природне середовище з його компонентами – сушею, водами, повітрям, надрами та живими ресурсами. Все це складає матеріальний зміст державної території і перебуває у власності народу, який утворює конкретну державу. Ці компоненти державної території не можуть використовуватися іноземними державами, їх юридичними та фізичними особами без згоди територіального суверена. Відповідно до низки резолюцій Генеральної Асамблеї ООН держава в силу свого суверенітету самостійно вирішує питання про допуск іноземних осіб до експлуатації її природних ресурсів, а іноземні держави і особи зобов’язані поважати приналежність будь-яких природних ресурсів територіальному суверену та його право на власний розсуд визначати режим використання цих ресурсів.
Міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю.
Міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю являє собою сукупність узгоджених заходів, які спільно, в т.ч. в межах спеціалізованих міжнародних організацій, здійснюються різними державами з метою попередження найбільш тяжких злочинів та покарання осіб, що їх вчинили.
Міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю здійснюється на трьох рівнях:
- двостороннє співробітництво. Між державами укладаються двосторонні угоди з таких питань, як надання правової допомоги у кримінальних справах, видача злочинців та передача засуджених осіб для відбування покарання тощо. Міждержавні та міжнародні угоди, як правило, доповнюються міжвідомчими, в яких конкретизуються форми співробітництва між правоохоронними органами;
- регіональне співробітництво. Таке співробітництво обумовлене єдністю інтересів держав окремих регіонів у боротьбі зі злочинністю. Прикладами регіонального співробітництва можуть бути Конвенція про попередження актів тероризму та відповідальність за їх вчинення, підписана учасниками Об’єднання Американських Держав у 1971 р.;
- співробітництво на універсальному рівні. В результаті такого співробітництва приймаються універсальні міжнародні договори, спрямовані, як правило, на врегулювання міжнародного співробітництва з окремими видами злочинів, визначення засобів протидії та мір покарання за ці злочини.
Міжнародна боротьба зі злочинністю здійснюється у таких формах:
1) уніфікація кримінального законодавства різних держав, тобто визнання ними міжнародної небезпеки певних злочинів і прийняття на себе зобов’язань про покарання та видачу осіб, що такі злочини вчинили, незалежно від того, на території якої держави злочин було вчинено, проти якої держави він був спрямований і громадянином якої держави є злочинець. Така форма міжнародного співробітництва найчастіше здійснюється шляхом прийняття багатосторонніх конвенцій, які стосуються протидії конкретним видам злочинів;
2) утворення міжнародних судових органів та наділення їх компетенцією розглядати справи про певні категорії злочинів (Міжнародний кримінальний суд);
3) надання допомоги у кримінальних справах шляхом розшуку злочинців, що переховуються на чужій території, і передача їхній зацікавленій державі для суду і покарання;
4) надання допомоги у кримінальних справах шляхом одержання необхідних матеріалів у справі;
5) спільне вивчення державами проблем злочинності і заходів для боротьби з нею, зокрема, скликання і проведення міжнародних конгресів, створення відповідних міжнародних організацій;
6) надання практичної допомоги окремим державам у вивченні та вирішенні загальних проблем злочинності. Найчастіше така допомога надається радниками та експертами ООН, Інтерполу, правоохоронних органів іноземних держав тощо;
7) обмін інформацією про злочини, осіб що їх вчинили, а також про вироки, винесені у кримінальних справах;
8) виконання вироків, винесених судами інших держав, та соціальна реабілітація засуджених відповідно до таких вироків.
Міжнародні злочини – це особливо небезпечні діяння осіб, що втілюють злочинну політику держави і порушують основоположні принципи забезпечення миру, захисту особистості та життєвих інтересів міжнародного співтовариства.
Можна виділити такі групи міжнародних злочинів:
- злочини проти миру – планування, підготовка, розв’язування або ведення агресивної війни, участь в спільному плані або змові, спрямованих до здійснення будь-якої з цих дій;
- військові злочини полягають в таких порушеннях законів і звичаїв війни, як вбивства, катування, захоплення в рабство або для інших цілей цивільного населення окупованої території; вбивства або катування військовополонених або осіб, що знаходяться в морі; вбивства заручників, пограбування громадської або приватної власності; безглузде руйнування міст і сіл, розорення, не виправдане військовою необхідністю, і інші злочини;
- злочини проти людяності – вбивства, винищення, поневолення, заслання та інші жорстокі дії, вчинені відносно цивільного населення до або під час війни, переслідування з політичних, расових або релігійних мотивів, незалежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, на території якої вони були вчинені, чи ні;
- злочини проти людства – вигнання внаслідок озброєного нападу чи окупації, геноцид, апартеїд, расова сегрегація, екоцид, біоцид, тероризм, работоргівля, найманство.
Злочини з міжнародним характером – це діяння, що посягають на інтереси декількох держав і внаслідок цього становлять міжнародну суспільну небезпеку, але вчиняються особами чи їх групами поза зв’язком з політикою будь-якої держави з метою досягнення власних протиправних цілей.
Злочинам з міжнародним характером властиві такі ознаки:
- на відміну від міжнародних злочинів суб’єктами цієї групи злочинів можуть бути лише фізичні особи;
- об’єктом злочинного посягання в даному випадку виступають не міжнародні відносини і безпека людства, а лише нормальні відносини, міждержавне співробітництво, права людини і інші загальнолюдські цінності, що охороняються міжнародним правом;
- кримінальна відповідальність за ці злочини настає з урахуванням положень міжнародних договорів, але виключно на підставі національних норм кримінального, кримінально-процесуального і кримінально-виконавчого законодавства.
До транснаціональних злочинів, зокрема, відносяться викрадення повітряного чи морського судна, захоплення заручників, посягання на осіб, що користуються міжнародним захистом, захоплення та протиправне використання ядерних матеріалів, забруднення довкілля, незаконний обіг наркотичних засобів та психотропних речовин, незаконні акти, спрямовані проти безпеки цивільної авіації та морського судноплавства, морське піратство, підробка грошових знаків та цінних паперів, поширення порнографії, незаконне радіомовлення і т.і.
Поняття та підстави міжнародно-правової відповідальності.
Міжнародно-правова відповідальність – це обов’язок суб’єкта міжнародного права усунути шкоду, заподіяну іншому суб’єкту міжнародного права в результаті порушення міжнародно-правового зобов’язання, а у випадках, передбачених міжнародним договором, – також і шкоду, заподіяну правомірними діями.
Норми про міжнародно-правову відповідальність містяться у різних галузях міжнародного права, зокрема у праві міжнародних договорів, праві міжнародних організацій, праві міжнародної безпеки, міжнародному гуманітарному праві тощо.
Суб’єктами міжнародно-правової відповідальності можуть бути лише суб’єкти міжнародного публічного права, тобто держави та міжнародні міжурядові організації.
Особливістю матеріальної відповідальності міжнародних організацій є те, що при заподіянні організацією шкоди вона компенсується за рахунок коштів цих організацій. А оскільки ці кошти складаються із внесків держав-учасниць, то фактично матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну міжнародною організацією, несуть її члени в межах зроблених внесків. Зокрема, такий механізм матеріальної відповідальності міжнародних організацій передбачено Конвенцією про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіну космічними об’єктами 1972 р. та Віденських конвенціях про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1963 р. та 1997 р.
Міжнародно-правова відповідальність настає за наявності передбачених міжнародним правом підстав, серед яких виділяють юридичні, фактичні та процесуальні підстави.
Юридичні підстави відповідальності – це сукупність юридично обов’язкових міжнародно-правових актів, на підставі яких певне діяння кваліфікується як міжнародне правопорушення. Ці підстави можуть закріплюватися у міжнародних договорах, звичаях, рішеннях міжнародних судових установ, односторонніх зобов’язаннях держави тощо.
Фактичною підставою відповідальності є міжнародне правопорушення, тобто діяння (дія чи бездіяльність) суб’єкта міжнародного права, що порушує норми міжнародного договору чи звичаю і наносить іншому суб’єкту, групі суб’єктів чи усьому міжнародному співтовариству матеріальну або нематеріальну шкоду.
Ознаками міжнародного правопорушення є:
- протиправність діяння;
- шкода, заподіяна іншому суб’єкту міжнародного права, їх групі чи міжнародному співтовариству в цілому. Шкода може бути як матеріальною (територіальні чи майнові втрати, збитки, упущена вигода), так і нематеріальною (приниження честі, гідності та престижу держави чи міжнародної організації);
- причинний зв’язок між діянням та заподіяною шкодою;
- вина. У випадках, передбачених міжнародними договорами, наприклад, Конвенцією про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіну космічними об’єктами, 1972 р., відповідальність може наставати і без вини.
Процесуальні підстави відповідальності – це винесене компетентним органом з дотриманням встановленої процедури рішення про застосування до міжнародної організації чи держави-правопорушника заходів міжнародної відповідальності. У деяких випадках ця процедура детально врегульована нормами міжнародного права, зокрема Статутом ООН, Римським статутом Міжнародного кримінального суду і т.і., а в інших – повністю визначається органом, що застосовує заходи відповідальності.
Види та форми міжнародно-правової відповідальності.
За ознакою ступеня шкідливості міжнародного правопорушення виділяються міжнародна кримінальна та міжнародна деліктна відповідальність, залежно від підстав виникнення відповідальності розрізняється договірна та позадоговірна відповідальність і т.д. Найбільш поширеним у практиці міжнародних відносин є поділ відповідальності залежно від її змісту на нематеріальну (політичну) та матеріальну.
Нематеріальна (політична) відповідальність, як правило, настає за приниження честі, гідності та престижу потерпілої сторони (держави чи міжнародної організації).
Матеріальна відповідальність настає у двох випадках – коли правопорушення заподіяло матеріальну шкоду іншим суб’єктам або коли така шкода заподіяна правомірними діями.
Спеціальним різновидом матеріальної відповідальності є об’єктивна матеріальна відповідальність, тобто відповідальність за правомірні дії. Зміст такої відповідальності полягає, з одного боку, в обов’язку держави на підставі міжнародних договорів чи рішень міжнародних судових органів відшкодувати шкоду, заподіяну їх правомірною діяльністю, а з іншого – у праві потерпілих сторін вимагати відшкодування такої шкоди.
Слід мати на увазі, що матеріальна та нематеріальна відповідальність може застосовуватися одночасно за вчинення одного правопорушення.
Форми міжнародно-правової відповідальності – це конкретні способи, за допомогою яких реалізуються заходи міжнародної відповідальності.
Виділяються такі форми нематеріальної (політичної) відповідальності:
1) ресторація – відновлення державою-правопорушницею колишнього стану і ліквідація нею усіх несприятливих наслідків;
2) ординарна сатисфакція – задоволення нематеріальних вимог потерпілої сторони щодо відшкодування шкоди, заподіяної її честі, гідності та політичним інтересам. Як правило, сатисфакція полягає у формі вибачень, офіційного вираження жалю чи співчуття, запевнення у тому, що подібні правопорушення не повторяться у майбутньому і т.і.;
3) надзвичайна сатисфакція – тимчасове обмеження суверенітету і міжнародної правосуб’єктності держави-правопорушниці;
4) репресалії – примусові заходи, що здійснюються державою, права та інтереси якої були порушені, щодо держави-правопорушниці. До таких заходів можуть бути віднесені індивідуальна та колективна самооборона, затримання судна за незаконний вилов риби тощо;
5) реторсії – акції у відповідь на недружні дії, що не мають ознак міжнародного правопорушення, наприклад, тимчасове відкликання свого посла внаслідок недружніх заяв з боку країни його перебування;
6) санкції – колективні дії, які застосовуються щодо держав, котрі своїми діями створюють загрозу миру, міжнародній безпеці чи порушують права і свободи людини. Як правило, санкції застосовуються на підставі рішення Ради Безпеки ООН. Санкції можуть бути економічними, політичними, військовими, дипломатичні та ін.;
7) виключення держави зі складу міжнародної організації за вчинення державою дій, несумісних з принципами та завданнями відповідної міжнародної організації.
Формами матеріальної відповідальності є:
1) реституція – відновлення матеріального стану, що існувало до вчинення правопорушення, яке здійснюється шляхом повернення неправомірно вилученого майна;
2) субституція – передача потерпілому суб’єкту майна, рівноцінного втраченому, знищеному чи пошкодженому за значенням та вартістю;
3) ординарна репарація – грошова чи натуральна компенсація збитків потерпілої сторони;
4) надзвичайні репарації – обмеження права держави-правопорушника вільно розпоряджатися своїми матеріальними ресурсами.
Поняття і міжнародно-правове забезпечення мирних засобів розв'язання міжнародних спорів.
Міжнародний спір - це специфічні політико-правові відносини, що виникають між двома або більшою кількістю суб'єктів міжнародного права і відображають протиріччя, які існують у межах цих відносин.
Після визнання факту існування спору виникає обов'язок вирішити цей спір. Міжнародний спір має вирішуватися лише мирними засобами на основі принципу мирного розв'язання міжнародних спорів.
Основними джерелами мирних засобів розв'язання міжнародних спорів є:
- конвенція "Про мирне вирішення міжнародних суперечок" 1907 р.;
- Статут ООН 1945 р.;
- Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р.;
- принципи врегулювання спорів та Положення процедури НБСЄ з мирного врегулювання спорів 1991 р.
Загалом розрізняють два основних способи вирішення міжнародних спорів: дипломатичний і судовий. Дипломатичні процедури не завжди приводять до ефективного й остаточного розв'язання спорів, оскільки держави, що беруть участь у спорі, залишають за собою право прийняття остаточного рішення. При застосуванні судових процедур держави погоджуються та підпорядковуються рішенню, зміст якого їм на початку процедури не відомий.
Згадані міжнародно-правові документи перелічують такі мирні засоби вирішення міжнародних спорів: переговори, обстеження, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд, звернення до регіональних органів або угод, а також інші засоби.
Численні міжнародні організації наділені широкими повноваженнями для врегулювання спорів, що можуть виникнути між їх членами. Втручання цих організацій стосується головним чином врегулювання міждержавних спорів, але іноді також і транснаціональних спорів.
На універсальному рівні важливу роль у цій справі відіграє Організація Об'єднаних Націй. її Генеральна Асамблея обговорює "справи", "питання", "спори", "ситуації", що можуть викликати протистояння деяких членів Організації, з приводу яких вона уповноважена рекомендувати "заходи ", які не мають примусового характеру (наприклад, закликає держави-члени утримуватися від постачання зброї якійсь державі, розірвати з нею дипломатичні стосунки та інше). Рада Безпеки може вживати заходів, які не мають юридично обов'язкового характеру, але спрямовані на те, щоб перешкодити застосуванню сили та сприяти встановленню згоди між сторонами.
Організація африканської єдності, Організація американських держав або Арабська ліга, ряд європейських регіональних організацій також реалізують важливі функції з метою сприяння врегулюванню спорів між їх членами (шляхом посередництва, примирення чи арбітражу).
Міжнародна судова процедура має багато спільного з третейським судом.
Серед міжнародних судових органів можна виділити:
- Міжнародний суд ООН;
- Суд ЄС;
- Економічний суд СНД;
- Європейський суд з прав людини Ради Європи;
- Міжамериканський суд з прав людини.
Міжнародний суд приймає висновки та судові постанови. У першому випадку він не регулює спорів, адже здійснює консультативну юрисдикцію, даючи висновки на запити Генеральної Асамблеї, Ради Безпеки або спеціалізованих установ. Консультативні та силові функції Суду відрізняються між собою, зокрема тому, що його висновки, на відміну від постанов, не є юридично обов'язковими.
У судових спорах лише держави можуть звернутися за розглядом до Суду. Його компетенція ґрунтується на згоді держав, яка може виражатись у компромісній Угоді, укладеній стосовно конкретного спору; також у застереженні про встановлення підсудності можливих спорів, включеному в договір, згідно з яким сторони зобов'язуються передати на розгляд Суду всі чи частину спорів, що виникають у результаті тлумачення чи застосування цього договору.
Після звернення держави до Суду часто Суд повинен прийняти рішення щодо попередніх заперечень, сформульованих захисником, які полягають у запереченні компетенції Суду, або оголосити заяву такою, що не підлягає розгляду. Суд повинен приймати рішення в межах заяв, сформульованих сторонами. Він може прийняти рішення про питання, які спочатку не були йому підпорядковані, але які сторони йому ставлять у процесі судового розгляду.
Постанови Суду мають обов'язкову силу. Вони складаються з мотиваційної частини та головної, яка і є власне рішенням. За англосаксонським звичаєм, судді можуть додавати до постанови індивідуальні висновки, в яких вони доповнюють чи модифікують головну частину постанови або висловлюють протилежні погляди, що заперечують ухвалене рішення.
Крім Міжнародного суду ООН, який має загальну та всесвітню компетенцію стосовно врегулювання міждержавних спорів, існують міжнародні судові органи з регіональною чи спеціалізованою компетенцією, уповноважені для врегулювання деяких спорів стосовно держав або міжнародних організацій.
Регіональний Суд ЄС є одночасно судовим органом міждержавного типу для врегулювання спорів між державами-членами на рівні співтовариства та судовим органом конституційного типу, який гарантує дотримання договорів та інших актів співтовариства. Суд ЄС є вищою інстанцією Євросоюзу, яка покликана забезпечувати додержання законності при тлумаченні та застосуванні положень Угоди про ЄС; розглядає законність актів, прийнятих спільно Європарламентом і Радою, актів Ради, Комісії та Європейського центрального банку, які не належать до рекомендацій та висновків.
У межах Угоди про Євросоюз Суд ЄС має повноваження стосовно питань співробітництва у сфері охорони порядку та правосуддя у кримінальних справах.
Умови дійсності міжнародних договорів.
У міжнародному праві діє презумпція дійсності міжнародних договорів (ст. 42 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p.). Дійсним є такий міжнародний договір, який укладений відповідно до норм міжнародного права і в ньому втілено дійсну угоду суб'єктів міжнародного права, яка не суперечить основним принципам та іншим імперативним нормам міжнародного права. Тільки дійсні міжнародні договори є джерелами обов'язкових для держав міжнародно-правових норм.
Дійсність міжнародних договорів може мати тільки юридичну основу, передбачену міжнародним правом, і з цієї точки зору може бути визначена його міжнародно-правова повноцінність, передусім, правомірність, у силу якої договір є обов'язковим для виконання його контрагентами і для поважання всіма іншими державами.
Дійсність означає, що повинні наставати ті юридичні наслідки, до яких прагнули суб'єкти міжнародного права, укладаючи міжнародний договір, згідно з міжнародним правом. Дійсні міжнародні договори - це такі договори, юридична сила яких не може бути заперечена з точки зору міжнародного права, проти яких не можна виставити жодних міжнародно-правових заперечень. Тільки дійсні міжнародні договори можуть породжувати правомірні наслідки для сторін, які домовляються, і тільки за такими договорами сторони можуть набувати законних, а не фіктивних прав і обов'язків, на досягнення яких була спрямована воля учасників договору.
Правовий статус та функції депозитарія.
Депозитарій міжнародного договору — в міжнародному праві держава або міжнародна організація, що взяла на себе обов’язки зберігати текст міжнародного договору, документи щодо його ратифікації и т. д.
У договірному процесі не останню роль відіграє депозитарій, чиї функції зводяться до зберігання справжнього тексту багатостороннього міжнародного договору і документів, що його стосуються (ратифікаційних грамот, застережень, денонсацій і т. ін.). Функції депозитарію можуть виконувати одна або декілька держав, міжнародна організація або її вищий посадовець. Так, Генеральний секретар ООН виконує функції депозитарію у багатьох багатосторонніх договорах, укладених під егідою ООН.
Основні функції депозитарію - зберігання справжнього тексту договору і зданих йому на зберігання повноважень, підготовка завірених копій договору і направлення їх зацікавленим державам, отримання і зберігання ратифікаційних грамот та інших документів, що стосуються договору, й інформування про це учасників, реєстрація міжнародного договору.
Поняття, предмет та джерела права міжнародних організацій. (МО)
Можна дати визначення, а також склад, внутрішньо-організаційну структуру, юридичну силу актів, права МО як галузі міжнародного публічного права, яка є сукупністю міжнародно-правових норм, які регулюють правовий статус та положення міждержавних організацій у системі міждержавних відносин, зумовлюють їх юридичну природу, міжнародну правосуб'єктність.
Окремі аспекти статусу МО регулюють міжнародні угоди, які переважно мають відношення і до інших галузей міжнародного права. Так, важливою віхою для розвитку галузі "право міжнародних організацій" стало прийняття у 1969 р. Віденської конвенції про право міжнародних договорів і, особливо, Віденської конвенції про право міжнародних договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями, укладеної у 1986 р. У цьому випадку можна говорити не тільки про кодифікацію права міжнародних договорів загалом, а й про систематизацію інституту права договорів МО.
Чисельну групу джерел становлять установчі акти МО. Це міжнародні договори, які приймаються державами - засновниками кожної МО. Як правило, ці акти мають назву "статут", однак загальноприйнятого критерію використання назв міжнародне право не розробило. У міжнародно-правовій літературі такі договори класифікують як договори особливого роду ("sui generia").
Ще одна група джерел - це угоди, які укладаються державами-членами в рамках самої організації, які регламентують окремі питання правового положення МО. Зазвичай ці угоди стосуються привілеїв та імунітетів організації загалом, посадових осіб, представників держав тощо. Як приклад можна навести Конвенцію про привілеї та імунітети організації від 1945 р., Конвенцію про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН від 1946 р. До цієї ж групи можна віднести угоди між МО та державами про привілеї та імунітети штаб-квартир МО на території цих держав. Зразками таких договорів можуть бути Угода між ООН та США про місцерозташування центральних установ ООН від 1947 р. чи Спеціальна угода щодо місцеперебування Ради Європи від 1949 р.
Окрему групу джерел права МО становить внутрішнє право міжнародної організації - це особливий інститут права МО, який є сукупністю норм, що регламентують правила поведінки МО, її держав-членів з приводу належного функціонування. До них, зокрема, відносять положення, які регулюють відносини між державами як членами організації з самою організацією, правове становище персоналу організації, регламентують структуру та порядок діяльності органів, визначають порядок прийняття рішень, процедуру голосування, порядок призначення та статус її посадових осіб. Норми цієї групи закріплені в міжнародних договорах, які виступають правовою основою діяльності організації.
Поняття та ознаки міжнародної організації.
Міжнародна організація - це об'єднання держав, яке засноване і діє на основі міждержавного договору, створене для реалізації певних завдань (тобто створене з відповідною метою), у зв'язку з цим наділене системою постійно Діючих органів, володіє автономними правами й обов'язками, відмінними від прав і обов'язків держав - членів організації, і її діяльність здійснюється згідно з загальновизнаними принципами та нормами міжнародного права.
Це визначення дозволяє охарактеризувати найбільш важливі з точки зору міжнародного публічного права ознаки МО. До них належать:
1. Членство трьох і більше держав. За наявності меншої кількості держав виникає їх спілка, об'єднання, але не міжнародна організація, що створюється з метою колективного вирішення певних завдань.
2. Повага суверенітету держав-членів організації і невтручання у внутрішні справи. Втручання у внутрішні справи держави-члена організації не допускається, за винятком випадків, коли такою державою порушені міжнародні зобов'язання, взяті в рамках цієї організації відповідно до її статутних положень.
3. Наявність міждержавного договору про створення міждержавної організації - це установчий документ, який лежить в основі її діяльності, визначає правові основи міжнародно-правової легітимності організації. Наявність договору не є обов'язковою підставою створення та діяльності міжнародної недержавної організації.
4. Наявність мети, цілі. Вона визначає рамки компетенції конкретної МО, її місце та роль у системі міждержавних відносин, може служити критерієм оцінки правомірності її діяльності.
5. Самостійність прав та обов'язків. Незважаючи на те, що міжнародна організація наділяється державами-членами правами й обов'язками, у процесій діяльності вона набуває свої, відмінні від інших, права й обов'язки. Таким чином, мова йде про виникнення в міжнародної організації автономної волі, відмінної від волі держав-членів. Вона реалізовує не тільки повноваження, зафіксовані в установчих документах, а й ті, які в процесі її діяльності виявились необхідними для нормального функціонування та реалізації завдань і не передбачені в статуті, але не суперечать йому і не виходять за межі виконання мети, передбаченої ним.
6. Внутрішньо-організаційний механізм - одна з основних ознак, які відрізняють міждержавну організацію від інших форм міждержавного співробітництва. Для цього механізму характерні певні властивості. По-перше, він працює на постійній основі. По-друге, він заміняє зусилля багатьох держав, завдяки чому унеможливлюється дублювання, певні неузгодженості координації дій держав. Таким чином, підвищується ефективність міждержавного співробітництва.
7. Відповідність до загальновизнаних принципів та норм міжнародного права. Відповідь на це питання дозволяє зробити висновок про правомірність заснування та діяльності МО, про те, чи вписується ця організація в систему міжнародних відносин.
Порядок створення міжнародних організацій і припинення їх існування.
Міжнародна міждержавна організація створюється на основі узгодженого волевиявлення держав, зафіксованого або в міждержавному договорі, або в рішенні вже існуючої організації. Процедура створення МО складається з:
1) Прийняття установчого документа, для цього скликається міжнародна конференція, на якій виробляється і приймається текст установчого документа. Датою створення організації вважається дата, коли цей документ набрав чинності.
Другий спосіб утворення МО, в основу якого покладено прийняття рішення іншої МО, передбачає узгоджене волевиявлення держав через голосування за установчу резолюцію, яка набирає чинності в момент її прийняття. Цей спосіб використовує ООН. Установчі документи МО визначають об’єкт або сферу діяльності, та повноваження, необхідних для виконання завдань.
2) Формування структури МО здійснюється спеціально утвореними підготовчими органами на основі окремої міжнародної угоди або додатка до статуту організації, що створюються, або на основі резолюції іншої МО. Ці документи визначають матеріальну структуру організації, склад підготовчого органу, його компетенцію і функції, які полягають у розробці проектів правил процедури майбутніх органів, створенні штаб-квартир, складанні порядку денного для головних органів тощо.
3) Скликання головних органів і початок функціонування завершують процес створення міжнародної організації.
Припинення існування шляхом підписання Протоколу про розпуск.
Класифікація міжнародних міждержавних організацій.
У міжнародному праві існує два основних види міжнародних організацій:
- міжнародні міжурядові організації - організації, створені на основі міжнародної угоди, яким держави делегують певну частину своїх суверенних прав. Проте міжнародна правосуб'єктність цих організацій залишається до певної міри обмеженою, адже вони діють у рамках тільки тих повноважень, що передали їм держави;
- міжнародні неурядові організації - організації, утворювані міжнародною громадськістю з метою встановлення міжнародного співробітництва з актуальних питань міжнародного життя.
Міжнародні міжурядові організації можна класифікувати:
- за обсягом повноважень: міждержавні і наддержавні.
- за предметом діяльності: політичні, економічні, кредитно-фінансові, військово-політичні, з питань охорони здоров'я, культури, торгівлі та ін.;
- за колом учасників: універсальні, регіональні, субрегіональні, міжрегіональні.
- за порядком прийняття нових членів: відкриті - відповідно до статутних документів їхнім членом може бути будь-яка держава без особливих для цього умов та згоди членів організації; закриті - конкретні учасники цих організацій і їхня кількість заздалегідь обумовлюються в статутних документах таких міжнародних організацій, а також передбачені спеціальні умови та процедури для вступу до організації;
- за сферами діяльності: організації з загальною компетенцією, організації зі спеціальною компетенцією;
- за цілям і принципам діяльності: правомірні, протиправні.
Членство в міжнародних організаціях.
Характерна риса міжнародних організацій складається в тому, що їх членами є лише суверенні держави, саме держави, а не їх органи, незважаючи на те що такі організації зазвичай іменують міжурядовими. Всі члени рівноправно органів беруть участь у роботі організації і несуть відповідальність за його діяльність, роблять внески до її бюджету. Держави, що беруть участь у заснуванні міжнародної організації, варто називати "члени-фундатори", а держави, що приєдналися до неї згодом, варто іменувати "члени організації".
Поряд із такою класифікацією членів міжнародних організацій у міжнародній практиці існує кілька типів держав, які не є членами міжнародних організацій, але беруть участь у їхній роботі. Серед них варто назвати такі: асоційовані члени, спостерігачі і неурядові організації, яким надається так званий консультативний статус.
Статус асоційованого члена дозволяє державі брати участь у роботі міжнародної організації, але не дає права голосування й обрання у виконавчі органи. Країни Східної Європи пройшли через етап асоційованого членства в Раді Європи.
Статус спостерігача надає право державі, не члену організації, а також державі, що є членом організації, але з якоїсь причини не ввійшла до складу керівного органу, брати участь у його роботі, але без права голосу й обрання. Швейцарія була представлена спостерігачами на багатьох засіданнях Генеральної Асамблеї ООН.
Процедура прийому до міжнародної організації регламентується правилами прийому, які кожна організація встановлює за своїм розсудом і, звичайно, на основі голосування більшості. Найбільш складні умови прийому встановлені в ООН, для чого, крім інших ускладнень, необхідна рекомендація Ради Безпеки ООН.
У питанні про припинення членства в організації розрізняються два види припинення - вихід за власним бажанням члена організації і його виключення.
Для виходу за власним бажанням необхідні письмові заяви з мотивацією виходу і документ про відсутність фінансової заборгованості.
Виключення з організації можливе у випадках систематичних порушень її статутних положень. Статути багатьох організацій передбачають можливість виключення з числа членів. Якщо ж у статуті відповідне положення відсутнє, виключення неприпустимо.
Міжнародні механізми захисту прав людини – це спеціалізовані міжнародні інструменти, організації та установи, які безпосередньо займаються захистом прав людини.
Залежно від рівня реалізації механізмів захисту прав людини розрізняються:
- універсальні механізми, які діють на рівні всього світу (наприклад, Рада з прав людини при Генеральній Асамблеї ООН, Комісія з прав людини ЕКОСОР ООН, Комітет з прав людини, Верховний комісар ООН з прав людини, Верховний комісар ООН у справах біженців і т.д.);
- регіональні механізми, що діють на території певного регіону (Організація з безпеки та співробітництва у Європі, Європейський суд по правах людини, Американський комітет з прав людини тощо).
Залежно від підстав створення міжнародні органи та організації, спрямовані на захист прав людини, поділяються на два види:
- конвенційні органи, утворені на підставі міжнародних договорів. Це, зокрема, Комітет з прав людини, Європейський суд з прав людини, Комітет з прав дитини та інші.
- органи утворені міжнародними організаціями. Специфікою діяльності цих органів є те, що їх рішення мають, як правило, рекомендаційний характер і забезпечуються лише авторитетом самих організацій. До таких органів відносяться Комісія ООН з прав людини, Комісія з положення жінок, Верховний комісар ООН у справах біженців, Міжнародне бюро праці.
Виділяється загальна та петиційна компетенція органів і організацій, діяльність яких спрямовується на захист прав людини.
Переважна більшість міжнародних органів та організацій, утворених з метою захисту прав людини мають загальну компетенцію. Діяльність цих органів спрямована на перевірку стану дотримання прав людини у тій чи іншій державі. Основними формами перевірок є прийняття від держав періодичних звітів та проведення інспекцій. Органи (організації) контрольної компетенції, як правило, можуть виносити тільки рекомендаційні рішення.
Органи петиційної компетенції розглядають індивідуальні або колективні скарги (петиції) на порушення прав людини з боку певної держави. В окремих випадках відповідні органи (організації) наділяються як загальною, так і петиційною компетенцією.
«Хартія прав людини» та її загальна характеристика.
Хартія Європейського союзу з прав людини — документ, що закріплює деякі політичні, соціальні та економічні права громадян Європейського Союзу.
Преамбула і Хартія в цілому розглядають правовий статус людини і громадянина ЄС в єдності та рівності прав та свобод, які входять до нього, в чому одночасно проявляється також принцип єдності та недискримінації прав та свобод в його "європейському варіанті".
У Хартії основою класифікації обрані не вид або сфера застосування права, а цінності, на яких вони базуються та які вони захищають, - людська гідність, свобода, рівність, солідарність. У цьому проявляється принцип неподільності основних прав та свобод, який відображений в Преамбулі документа.
Хартія складається з 54 статей. що поділені на сім розділів. Перші шість — фундаментальні цінності: гідність, свобода, рівність, солідарність, права громадян та правосуддя. Останній, сьомий розділ, регулює та тлумачить застосування документу.
Розділ І «Гідність» закріплює права та гарантії, які забезпечують гідне існування людської особистості в суспільстві: право на життя, заборона тортур, рабства тощо.
У розділі II «Свободи» зосереджено увагу на фундаментальних громадянських та політичних свободах, закріплених в Європейській конвенції з прав людини: право на свободу та особисту недоторканність, на повагу приватного та сімейного життя, на захист інформації особистого характеру, на укладення шлюбу та створення сім'ї, свободу думки, совісті та віросповідання, свободу мистецтва та науки тощо.
Розділ III «Рівність». Ця цінність ЄС виражена через такі права та принципи, як рівність перед законом, недискримінація, культурне, релігійне та лінгвістичне різноманіття, рівність жінок та чоловіків, права дітей та людей похилого віку, а також осіб із фізичними вадами.
Розділ IV «Солідарність» містить певні трудові права. Тут закріплюються права на соціальне забезпечення, охорону здоров'я та інші соціальні права і гарантії. Крім того, передбачається заборона дитячої праці, право на справедливі та рівні умови праці.
Розділ V «Права громадян» включає право на доступ до документів, право подання скарги на порушення прав людини до Омбудсмена ЄС, а також подання петиції до Європарламенту.
Розділ VI «Правосуддя» закріплює не стільки права, скільки гарантії прав особистості, переважно в рамках кримінального процесу: ефективний судовий захист порушених прав, презумпція невинуватості, неприпустимість зворотної сили закону, який передбачає або посилює відповідальність, покарання співмірне тяжкості злочину, тощо.
Розділ VII «Загальні положення, що регулюють тлумачення та застосування Хартії», є заключним. Його призначення: визначити умови та порядок застосування Хартії органами ЄС та державами-членами, а також урегулювати непросте питання про співвідношення її норм з нормами інших джерел основних прав, прийнятих на універсальному, європейському та внутрішньодержавному рівнях.