Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Колесніченко В.Ф.
"Гроші та кредит"
Конспект лекцій
Всі цитати, цифровий
і фактичний матеріал,
бібліографічні відомості
перевірені, написання одиниць
відповідає стандартам
Харків, ХНЕУ, 2007
Затверджено на засіданні кафедри банківської справи.
Протокол №1 від 31.08.2006 р.
П78 Конспект лекцІй "Гроші та кредит" для студентів спе ці аль ності 6.050100 “Банківська справа” усіх форм навчання /Укл. В.Ф.Колесніченко. — Харків: Вид. ХНЕУ, 2007. — 227 с. (Укр. мов.)
Викладено питання, пов’язані з особливостями функціонування грошово-кредитної системи України, грошового обігу та валютних відносин в сучасному економічному середовищі. Матеріал наведено у двох напрямках – теоретичному та практичному з урахуванням діючого правового поля.
Рекомендовано для студентів економічних спеціальностей.
ВСТУП
Розбудова в Україні ринкової економіки висунула на передній край економічної науки та практики дослідження і вивчення сутності та механізмів функціонування категорій "гроші" та "кредит". На їх використанні ґрунтується більшість інструментів ринкового господарювання: ціноутворення, розрахунково-платіжні відносини, банківська діяльність, система економічного стимулювання, комерційний розрахунок, інвестиційна діяльність, фондовий і валютний ринки, страхування тощо. З урахуванням закономірностей функціонування грошей і грошового ринку, банків, банківської системи формується економічна політика держави взагалі і грошово-кредитна політика центрального банку зокрема, здійснюється державне регулювання всіх сфер економічного життя суспільства. Стабільність грошово-кредитної системи України в умовах ринку - це ключова проблема. Порушення її стійкості гальмує розвиток економіки держави.
Курс “Гроші та кредит” належить до циклу фундаментальних економічних дисциплін і пов’язан з іншими економічними курсами: “Мікроекономіка”, “Макроекономіка”, “Статистика”, “Фінанси”. Вивчення всіх тем курсу дозволить студенту сформувати цілісне системне наукове уявлення про ті економічні явища і процеси, які пов’язані з Рухом грошей, що є базою для з’ясування взаємодії сфери грошового обігу з іншими сферами суспільного виробництва.
Мета навчальної дисципліни – формування у студентів системи базових знань з теорії і практики використання грошей та кредиту, засвоєння закономірностей функціонування грошового ринку як теоретичної основи державної монетарної політики і розвитку банківської справи, опанування методів аналізу й оцінки грошової і фінансово-кредитної політики в сучасних умовах.
Предметом навчальної дисципліни є вивчення теоретичних концепцій грошей та методології формування кредитних відносин.
За своєю структурою курс лекцій складається з чотирьох змістовних модулів.
Перший модуль дає уявлення про теоретичні основи виникнення грошей, з’ясовує їх сутність і роль у функціонуванні економіки, розкриває економічний зміст і складові елементи грошового обігу. При цьому висвітлюються головні напрямки економічної думки. Належну увагу приділено грошовим потока і грошовому ринку.
Другий модуль присвячено принципам організацій грошових і валютних систем. Саме рух грошей і його сучасна організація мають велике значення для організації суспільного виробництва і регулювання впливу держави на його функціонування. Детально розкрита сутність грошових систем в умовах сучасної ринкової економіки. Достатньо уваги приділено теоретичним концепціям інфляції.
У третьому модулі розкривається роль та місце кредиту у соціально-економічному просторі, з’ясовуються особливості кредиту в умовах ринкової організації виробництва. Проаналізовані основні загальні форми кредиту, які застосовуються в господарському обороті господарюючих суб’єктів економіки. Значну увагу приділено викладенню питань, пов’язаних з організацією кредитної системи України.
Четвертий модуль детально розкриває систему фінансового посередництва на грошовому ринку, висвітлює історію становлення і розвиток сучасних міжнародних валютно-кредитних установ.
Лекції складено за логікою і змістом новітньої програми “Гроші та кредит” у відповідності до вимог галузевого стандарту вищої освіти на базі освітньо-професійної програми підготовки бакалавра, спеціаліста та магістра.
МОДУЛЬ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВИНИКНЕННЯ ГРОШЕЙ, ГРОШОВИЙ ОБІГ ТА МОДЕЛЬ ГРОШОВОГО РИНКУ
ТЕМА 1. Сутність і функції грошей
У сучасному світі пануючою формою організації суспільного виробництва є товарне виробництво. Його найважливіші базові категорії – товар і гроші. Виникнувши в сиву давнину, гроші пройшли довгий і складний шлях свого розвитку. Гроші належать до низки дуже загадкових феноменів, виникнення яких цікавило людство вже в стародавні часи. Уже в працях Платона й Аристотеля є цікаві висловлювання про гроші. Часто згадується про них і в літописах періоду Київської Русі. Проте систематичні дослідження грошей і формування їх наукових теорій почалися з розвитком капіталізму.
Багато уваги проблемам грошей приділялося у працях відомих економістів Заходу XIX-XX ст. – Дж. С. Міля, У. Джевонса, Л. Вальраса, М. Туган-Барановського, А. Маршалла, Дж. Кейнса, П. Самуельсона, Д. Патінкіна, М. Фрідмана та ін.
Незважаючи на багатовікові дослідження і велику кількість теоретичних концепцій грошей, людство сьогодні не має однозначної й остаточної відповіді на питання, що ж таке гроші. Щоб дати науково достовірне тлумачення сутності грошей, потрібно насамперед дослідити їх походження: яке умовно можна звести до двох основних загальних напрямків – раціоналістичного й еволюційного.
Раціоналістичний напрямок. Представники Дж. Кейнс, Дж. Гелбрейт, Л. Харрісон, Г. Кнапп, П. Самюєльсон, К. Макконел. Починаючи з Аристотеля і до ХVIII ст. у теорії грошей досить поширеною була думка, що гроші виникли внаслідок угоди між людьми або запроваджені законодавчими актами держави задля полегшення обміну товарів. Таке трактування походження грошей дістало назву раціоналістичної концепції. Уперше цю концепцію висунув Аристотель, який у роботі "Никомахова етика" пише: "Усе, що бере участь в обміні, повинне бути якимось чином порівняне. Для здійснення обміну повинна існувати якась одиниця (виміру), причому заснована на умовності".
У наступні історичні епохи раціоналістична концепція походження грошей законодавчо була закріплена в нормах античного й середньовічного права. Карбування здійснювалося на честь приходу до влади коронованої особи, а вартість грошей диктував імператор. Ідея про гроші, як витвір домовленості, переважала аж до кінця XVIII ст., коли вагомі досягнення археологічної науки розвінчали її постулати. Водночас субєктивно-психологічний підхід до тлумачення походження грошей з позицій раціоналістичної концепції має місце у деяких працях і сучасних економістів. Зокрема, у підручнику П. Самуельсона "Економіка" стверджується, що гроші є штучною соціальною умовністю. Дж. Гелбрейт гроші розглядає як наслідок угоди між людьми про закріплення грошової функції за коштовними металами [9].
Еволюційна концепція стверджує, що гроші зявилися незалежно від волі людей у результаті тривалого розвитку обміну, коли з величез ного товарного світу виділився особливий товар, що виконував роль грошей. Багато мислителів стародавньої Греції вивчали природу грошей, їх функції і роль в організації виробництва. Серед них, насамперед, слід назвати відомого грецького історика і філософа Ксенофонта (430-355 рр. до н.е.). Також цієї концепції підтримувались К. Маркс, К.Менгер, С.Маслова та ін.
Науковий аналіз походження та природи грошей, зроблений класиками політичної економії А. Смітом, Д. Рікардо, К. Марксом, довів безпідставність раціоналістичної концепції. Адже гроші в їх найпростіших проявах виникли на ранніх ступенях розвитку суспільства, коли ні фактор взаємної домовленості, ні державна влада просто не могли відігравати істотної ролі у формуванні економічних відносин, тим більше конституювати таку складну їх форму, як гроші. Засновники класичної політичної економії дійшли висновку, що виникнення грошей зумовлене труднощами безпосереднього обміну продуктами праці. Отже, природу грошей та їх походження питались з’ясувати багато вчених, але в найбільш повній мірі це вдалося тільки великому німецькому економісту К. Марксу. Маючи на озброєнні метод діалектичного матеріалізму і вперше в історії науки застосувавши його до аналізу економічних процесів і явищ, він науково розкрив походження грошей та їх сутність. В основу своєї теорії він поклав тезу про те, що гроші – це продукт товарного виробництва та виділив наступні форми вартості грошей, які й призвели до появи грошей:
1. Проста, або випадкова, форма вартості відповідала ранній стадії обміну між громадами, коли товар мав випадковий характер: один товар виражав свою вартість в іншому, конфронтуючому товарі:
Т1Т2; Т2Т3; Тх Ту
Наприклад, власник шкір овець хотів поміняти на них зерно, але влас нику зерна потрібна була сокира. Тобто потреби їх не збігалися, і вони обидва ні з чим поверталися з базару. Обмін відбувається в тому випад ку, коли потреби збігаються.
Т1 – перебуває у активній відносній формі вартості, є носієм споживчої вартості і виражає свою вартість у товарі Т2. Т2 перебуває у пасивній еквівалентній формі вартості, головне завдання якої – відобразити вартість товару Т1. [9].
Еквівалентна форма вартості має особливості:
споживча вартість товару – еквівалентна в обміні стає матеріалом виразу вартості обмінюваної на нього іншої споживної вартості;
конкретна праця, затрачена на виготовлення товару-еквівалента, виступає формою вияву абстрактної праці;
приватна праця, що втілена у товарі-еквіваленті, виступає формою виразу її протилежності – суспільної праці.
Ця форма вартості відповідає початковому стану розвитку товарного виробництва, яке ще було випадковим, епізодичним.
З розвитком товарного виробництва до обміну залучаються вже не два, а багато товарів. Через низку причин якийсь товар частіше стає найбільш бажаним об’єктом обміну, тому з’являється нова форма обміну [9].
2. Повна, або розгорнута, форма вартості повязана з розвитком обміну, викликаного першим великим суспільним поділом суспільної праці виділенням скотарських і землеробських племен. У звязку з цим в обмін включаються численні предмети суспільної праці, а кожен товар, що має відносну форму вартості, протистоїть безлічі товарів-еквіва лентів. Серед них виділяється один товар, який можна обміняти на будь-який інший товар.
Наприклад, продуктом Т1 є сіль. Якщо вона виявиться в місці обміну, то власник овечих шкір відразу обміняє її на сіль, за яку потім виміняє необхідне йому зерно пря мо чи опосередковано: спочатку сокиру, а за неї зерно [9].
Головним недоліком такої форми вартості було те, що відсутність якогось із товарів-посередників робила операцію обміну на бажаний товар неможливою. Для спрощення і полегшення обміну товаровиробники стали вдаватися до використання третіх товарів, які найчастіше зустрічаються на ринку як посередники. Так виникла загальна форма вартості товару.
3. Загальна форма вартості. Подальший розвиток товарного виробництва й обміну приводить до виділення з товарного світу окремих товарів, що відіграють на місцевих ринках роль головних предметів обміну.
Особливість цієї форми вартості полягає в тому, що роль загаль ного еквівалента не закріпилася ще ні за жодним товаром і в різний час її по черзі виконували різні товари [9].
Один товар, який систематично обмінюється на інший, стає загальним еквівалентом. До нього прирів нюються інші товари. Роль загального еквівалента в різні часі у різних народів виконували різні товари. Товаром, який вперше виступив у ролі універсальних грошей, була домашня худоба. І в наші часи він продовжує залишатися грошима у деяких африканських народів. Але цей вид грошей потребував значних витрат на своє утримання, був нездатний для далеких перевезень. У зв’язку з цим стали зявлятися нові товари еквіваленти. Так, в Іспанії це була риба, у Китаю – шматки нефриту, Індії – жемчуг, остров Борнео-коровї черепи.
Поступово в результаті розвитку обміну з декількох товарів виділився один товар, що став відігравати роль загального еквіваленту. Спочатку це були шматки металів (залізо, мідь), а потім золото і срібло. Таким чином виникає остання і найбільш розвинута форма вартості – грошова форма.
4. Грошова форма вартості характеризується виділенням у резуль таті подальшого обміну одного товару як загального еквівалента.
Товар Т1 у загальній формі набув властивостей, харак терних для грошової одиниці Д [9].
З появою грошей завершився процес розвитку форм вартості. Гроші надали можливість вимірювати вартість усіх інших товарів, а продукти приватної праці виробників через них дістали суспільне визначення. Товарний світ поділився на товари, що перебувають у відносній формі вартості, і гроші як загальний еквівалент. При цьому золото як грошовий матеріал завжди перебувало у еквівалентній формі вартості, затрачена на його видобування конкретна праця була безпосереднім втіленням абстрактної загальнолюдської праці, а затрачена на його виробництво приватна праця – безпосереднім втіленням суспільної праці. З розвитком товарного виробництва змінювався й удосконалювався і сам обмін. Якщо він спочатку мав форму безпосереднього обміну (бартеру), то нині він здійснюється за допомогою посередника [9].
Це, у свою чергу, призвело до вдосконалення обміну:
з’явилась можливість пов’язати між собою сучасні і майбутні обмінні операції [8].
На початку існування грошової форми були і деякі спроби переходу до інших форм грошей. Так, Римський імператор Гай Цезар, витративши усю свою казну, визнав грошима звичайні ракушки, зібрані на морському берегу.
З часом людство доходить до висновку, що металеві гроши вимагають витрачання значної частки праці на їх утворення і утримання.
Переломним моментом у розвитку форм грошей стала демонетизація золота, внаслідок якої закінчилася епоха повноцінних грошей і розпочалася епоха неповноцінних грошей. На сьогодні неповноцінні гроші повністю взяли на себе й успішно виконують такі функції, як засіб платежу, засіб обігу, міри вартості.
Отже, гроші, що виникли в результаті розвязання суперечностей товару, є не технічним засобом обігу, а відображенням глибоких суспіль них відносин. Вони пройшли у процесі своєї еволюції складний шлях розвитку від простої випадкової форми еквівалента до блискучої і загальної форми вартості, тобто гроші за своєю природою є товаром.
Таким чином, виникнення та розвиток грошей – тривалий еволюційний процес, зумовлений стихійним розвитком товарного виробництва та обміну. З цього випливає ряд важливих висновків:
- по-перше, гроші за походженням - це товар, але не просто товар, а носій певних суспільних відносин, формування яких зумовило виділення з широкого ряду звичайних товарів одного - грошового;
- по-друге, як результат тривалого еволюційного розвитку товарного виробництва і ринку гроші самі не можуть бути застиглим, раз і назавжди даним явищем, а повинні постійно розвиватися як по суті, так і за формами існування;
- по-третє, гроші не можуть бути скасовані чи змінені угодою людей або рішенням держави доти, доки існують адекватні грошам суспільні відносини, так само як і не можуть бути "введені" там, де таких відносин не існує.
Визнання еволюційної концепції походження грошей не знімає зовсім питання про роль раціонального чинника в створенні грошей, насамперед держави. Завдяки своїй суспільній природі і надзвичайно важливій економічній та соціальній ролі гроші і держава існують у тісному взаємозв'язку і взаємовпливі. Тому немає підстав взагалі заперечувати роль держави в еволюції грошей. Але ця роль не конституююча, а трансформуюча. Іншими словами, не держава створює гроші як економічне явище, хоча вона може визначати та змінювати зовнішні атрибути грошей, тобто впливати на форму грошей з метою кращого пристосування їх до ефективного виконання суспільної ролі.
Наприклад, держава надала металевим грошам форму монети, завдяки державі стала можливою заміна золотих грошей неповноцінними кредитними грошима, держава визначає номінал, форму, порядок емісії грошових знаків тощо. Але всі ці дії держави щодо грошей не зачіпають їх сутності, не визначають і не заперечують її, тобто мають чітко визначені межі. Якщо ж держава у своїх трансформуючих діях виходить за ці межі, наприклад емітує такі гроші, які втрачають довіру до себе з боку суспільства, а отже - перестають бути грошима по суті, то сама економічна дійсність починає "шукати" чи створювати більш надійні гроші, зокрема вдається до послуг іноземної валюти чи кредитних зобов'язань (векселів) надійних комерційних структур. За таких умов держава змушена буде обмежити свій вплив на гроші вказаними межами, замінити "неякісні" гроші якісними, провівши грошову реформу, і надалі рахуватиметься з об'єктивною природою грошей у своїх трансформуючих діях. Характерно, що роль держави у формуванні грошей поступово посилювалася в міру розвитку самих грошей, підвищення їх ролі і посилення вимог до них з боку ринку. На перших порах, коли сам ринок стихійно висував на роль грошей один з найбільш ходових товарів зовнішнє втручання в цей процес було мінімальним.
Із закріпленням ролі грошей за дорогоцінними металами втручання держави у створення грошей помітно посилилось. Вона взяла на себе зобов'язання надавати грошам точно визначену форму (монета), установила контроль за виробництвом грошей (чеканка монет, фіксація проби металу, контроль вмісту дорогоцінного металу в монетах), організувала боротьбу із фальшуванням монет тощо.
Ще більшою стала роль держави у функціонуванні грошей після демонетизації золота. Вона визначає не тільки форму грошей, а й їх вартість, регулюючи насамперед масу грошей в обороті. Завдяки зусиллям держави, передусім її центрального банку, звичайні клаптики паперу чи прості записи в бухгалтерських книгах банків набули здатності виконувати функції і роль грошей. Сьогодні гроші не декретуються державою, а породжуються самою ринковою економікою [2].
Аналізуючи стан грошового обігу від давнини до сьогодення його можна поділити на сім періодів:
Єдиною валютою, котру ніхто і ніколи не підробляв, була раковіна каурі. Її родина – Індійський океан, а головний район добичі – Мальдівські острови. Під час правління імператора Калі гули вона була валютою Римської імперії.
Найдавнішими відомими з археологічних досліджень металевими грошовими знаками були монети грецьких міст Тири, Ольвії, Херсонесу Таврійського, Пантикапею та ін., зокрема у Херсонесі діяв монетний двір, який для обслуговування внутрішнього ринку карбував мідні монети.
Найпершими в історії України грошима, що існують на її території, варто вважати монети давньогрецьких полісів і Боспорського царства, які датуються VI сторіччям до Різдва Христова – IV сторіччя після Різдва Христова. Ці монети чеканилися переважно зі срібла, рідше – з електра (сплаву золота зі сріблом). Зображення на античних монетах не відзначалися змістовною розмаїтістю. Так, основними елементами карбування на боспорських монетах були родові знаки місцевих царів, на грецьких – емблеми полісів (наприклад, емблемою Пантікапея тоді був малюнок грифона з колоском у зубах, Тири – грона винограду й т.п.), а також зображення богів, які вважалися заступниками цих полісів (наприклад, бога Пана – на монетах Пантікапею).
Крім того, протягом перших двох сторіч після Різдва Христова на землях сучасної України активно існували римські монети – денарии. Пізніше, під час козацької пори, ці срібні монети одержали в народі дотепну назву "Іванови головки" (очевидно, через віддалену схожість викарбуваних профілів римських імператорів до популярної в українському іконописі сюжету - "усікання голови Івана Предтечи"). Денарії знаходилися в обороті на території сучасної України приблизно до V сторіччю.
У VI-VII сторіччях тодішнє населення українських земель - анти - вживали візантійські монети: соліди (золоті), гексаграми (срібні) фоліси (мідні). Фоліс, у свою чергу, ділився на 40 нумії (монети номіналом в різну кількість нумій також існували у антів).
За часів Київської Русі (на протязі ІХ-Х сторіч) основною грошовою одиницею стає арабський діргем (срібна монета, що пізніше дорівнювала київською ногате), що розповсюдився в Європі унаслідок тодішньої інтенсивної торгівлі з мусульманськими країнами.
Але першою спробою виготовлення системи власної валюти стало карбування під керівництвом князя Володимира Великого київських злотників і срібняків. Нині відомо багато зразків цих князівських монет. Злотник Володимира мав вагу в 4,4 грама. На особовій стороні (аверсі) цих монет звичайно карбувалося зображення самого князя, на зворотному (реверсі) – князівський родовий знак (тризуб). Саме зображення на срібняках Володимира стало основою для створення в 1917-1918 роках сучасного державного герба України.
Крім Володимира Великого, князівську монету чеканили також його син Ярослав Мудрий (1019-1054) і двоюрідний брат Ярослава Святослав Туровский, а також невідомий нині російський князь із хресним ім'ям Петро. Так, срібняк Ярослава мав на аверсі зображення святого заступника князя – Юрія Переможця, а на реверсі – знов-таки князівський знак (тризуб) [2].
В XI-XII сторіччях у Київській Русі складається так звана кунна система грошей. Відомості про її функціонування зафіксовано вже в "Російській правді" – кодексі законів, розробленому Ярославом Мудрим і його синами Ізяславом, Святославом і Всеволодом. На основі "Російської правди" і інших письмових пам'ятників сучасні українські історики у Великій Британії Роман Дубіняк і Петро Цибаняк відтворили картину відносин різних грошових номіналів в Київській Русі. Ці відносини в кунной системі, за їх твердженнями, були такими: одна гривна = 20 ногатам = 25 кунам = 50 резанам, а в XII сторіччі - одна гривна = 50 кунам = 100 виверецам. (білкам). Сучасні етимологи виводять походження назви "гривна" від старослов'янського "гривна" - "намисто, браслет". І справді, в побуті Київської Русі існувала прикраса "шийна гривна" - золотий, прикрашений цінним каменем обруч, який носився на шиї. "Гривнами" іноді називали також металеві амулети (медальйони), які також носилися на шиї (наприклад, так звані амулети-змійовики). Слово, очевидно, утворилося від праслов'янського кореня "грива" - "шия", який залишився в сучасній українській мові лише для визначення відповідної частини тіла деяких тварин (коня). На думку етимологів, первинне значення слова "гривна" - "шийна прикраса" - доповнилося значенням "грошова одиниця" унаслідок звичаю робити шийні прикраси з монет. Цей звичай мав розповсюдження в Україні і зберігся фактично до наших днів (слід пригадати хоч би улюблену прикрасу українських сільських дівчаток і молоді - намисто з дукачами).
В XIII сторіччі з'явилися також рублі – срібні злитки вагою, удвічі менше ніж гривні. Ця грошова одиниця, однак, недовго існувала на українських землях і закріпилася переважно в Новгородській і Московській землях. Наступною спробою ввести на українських землях свою грошову систему стало карбування монет київськими князями литовської династії. Однак, до кінця XIV сторіччя всі ці спроби були припинені. Грошовий обіг на Україні цілком заповнили польські й литовські одиниці. Основною такою одиницею був гріш Україні. На той час існували такі монети: напівгроші, гроші, третяки, шостаки, а також монети западнопольських вільних міст (Ґданська, Ельблонга, Торуня, Пізнаний). Крім польських, на Україну попадали також генуезькі (аспри), кримськотатарські (акче) і деякі інші монети. Після повного розподілу українських земель наприкінці XVIII сторіччя між двома імперіями – Російською й Австрійською – всі згадування про національну грошову систему зникли. Слово "гривня", однак, існувало й тоді в українській мові. У різні історичні періоди воно означало мідну монету у дві з половиною копійки, згодом – у три й, зрештою, назви "гривеник" одержала в народі срібна монета вартістю в десять копійок (зберігалася ця традиція, як відомо, і за радянських часів). Цікаво, що разом з тим з назвою "гривеник" у народі зберігалася й запозичена з польської мови назва "злотий", що перейшла на срібну монету в п'ятнадцять копійок [1,2,9].
Визначною сторінкою в Українській історії став розвиток товарно-грошових відносин у період козацької республіки. Внутрішній ринок Запорізької Січі обслуговували переважно мідні монети, а великі торгівельні угоди укладалися на основі золотих дукатів, срібних цехінів та інших іноземних вартісних монет. Гетьман Петро Сагайдачний створивши скарбницю, започаткував основи формування власної грошової системи, яку добудував і розвинув Богдан Хмельницький. Тоді склалися всі атрибути незалежної держави: створено державну скарбницю з відповідною структурою фінансів і митних зборів та карбування українських грошей у Чигирині; розроблено і впроваджено загалом необтяжливу податкову систему, яка дозволяла нагромаджувати ресурси для розвитку. Після смерті Богдана Хмельницького українська фінансово-грошова система зазнала найбільших руйнувань з боку Петра. Під час проведення петровських реформ було остаточно ліквідовано українську скарбницю [1,2,8,17].
Утворення Української народної республіки започаткувало відродження української державності і дозволило швидко виготовити і оперативно доставити з берлінської банкнотної фабрики українські гроші та запустити їх в обіг. В обігу були лише паперові гроші а монет не карбували. Роль дрібних розмінних монет виконували паперова знаки вартістю 10,20,30,40,50 шагів [2,8].
1.2. Сутність грошей. Гроші як гроші і гроші як капітал
(1.1)
Вважається, що мета полягає в максимізації доходу від багатства протягом періоду, на який приймається рішення. Власники визначають пропорції, відповідно до яких вони розподіляють своє багатство між грішми й облігаціями шляхом оцінки відносної прибутковості кожної фор ми. Наприклад облігації приносять два види доходу – це відсоток і дохід від приросту капіталу, що буде отриманий, якщо курс облігації підні меться протягом періоду, коли вона зберігається у власника [9].
Грошам, на відміну від інших товарів, властива абсолютна ліквід ність.
Ліквідність визначається як: 1) можливість використання певного активу в ролі способу платежу; 2) здатність даного активу зберігати свою мінімальну вартість незмінною.
Абсолютна ліквідність – здатність активу негайно обмінюватися на будь-які блага.
Портфельний підхід до визначення сутності грошей є методом аналізу їх використання.
Суть портфельного підходу полягає в оцінці його окремих елементів з позиції міри їх ліквідності (рис. 1.1) [9].
Економісти використали умовний портфель активів окремого еконо мічного субєкта, в якому всі активи розмістили в міру зниження їх лік відності, тобто здатності до обміну.
На першому місці в портфелі розміщена готівка, оскільки вона має найвищу абсолютну ліквідність (М0), і тому ні в кого не виникає сумніву, що це – гроші. На другому місці розміщені вклади до запитання та карт кові, які мають хоч і високу ліквідність, проте нижчу, ніж готівка (М1).
На третьому місці розміщені строкові вклади, які мають ще нижчу ліквідність, за що їх називають квазігроші і включають уже до третього грошового показника – агрегат (М2)
Рис. 1.1. Схема портфельного підходу до сутності грошей
Ще нижчу ліквідність має наступний актив – облігації, в якому є еле менти з достатньою ліквідністю, а є й із вкрай низькою. Тому в одних краї нах перші з них вважають ще грішми, а другі – ні, а в інших країнах усі облігації вже не вважають грішми [9].
Таким чином, незважаючи на багатовікові дослідження і велику кількість теоретичних концепцій грошей, людство сьогодні не має однозначної відповіді на питання, що таке гроші.
У. Стаффорд, Т. Манн, Д. Норс визначали гроші як багатство держави, яке ототожнювали з коштовними металами. На цій підставі сутність грошей вони повязували з природними властивостями золота і срібла. Дж. Берклі і Дж. Стюарт сутність грошей зводили до виконання суто технічних функцій засобу обміну товарів та ідеальної одиниці обміну. Ф. Бендиксен визначав гроші як свідоцтво про надання послуг членам суспільства, що дає право на отримання зустрічних послуг. К. Маркс тлумачив їх як особливий товар, загальний вартісний еквівалент та вважав, що в процесі розвитку суспільного поділу праці виникла потреба у регулярному обміні результатами праці. Товари обмінюються, бо на їх виробництво затрачено відповідну кількість суспільно необхідної праці, що становить їх вартість. Гроші є товаром-еквівалентом для виразу вартості. Дж. Гікс і Л. Гарріс тлумачили гроші як суспільний феномен, тому грошима стає будь-який товар, що здатний виконувати функції засобу обігу, платежу й обміну вартості [9].
Застосування грошей для обслуговування процесів нагромадження вартості та її продуктивного використання (інвестування) істотно змінило їх суспільне призначення. З простого засобу обігу, що обслуговував обмін товарів, вони перетворилися в носія самозростаючої вартості, тобто у форму капіталу. Забезпечення самозростання вартості стало пріоритетною ціллю руху грошей у процесі відтворення, яка істотно впливає на інтереси економічних суб'єктів, на їх взаємовідносини. У теорії грошей чи не найскладнішою є проблема їх вартості.
Гроші мають дві властивості: споживчу вартість і вартість.
Споживча вартість полягає в тому, що гроші відіграють роль загального еквівалента. Вартість визначається витратами праці на їхнє виробництво.
З появою грошей усі товари прирівнюються до грошей і часто самі створюють ціну. Ціна товару це спосіб відображення в грошах вартості товару, а ціною тієї чи іншої грошової одиниці є її валютний курс.
При застосуванні у сфері інвестування гроші стають носієм капіталу, у зв'язку з чим виникає необхідність розрізняти гроші як гроші і гроші як капітал.
Гроші, як усякий товар, мають певну внутрішню вартість. Гроші як гроші використовуються переважно для реалізації наявної споживної вартості, тобто їх цільове призначення обмежується посередництвом в обміні, а вартість їх набуває форми купівельної форми спроможності. Однак гроші не мо жуть виразити цю вартість у ціні як простий товар. Вони виражають у ній різноманітність товарів у вигляді мінових пропорцій. Мінова вартість гро шей – це їх відносне товарне відображення, або купівельна спроможність. Внутрішня і мінова вартість грошей повязані між собою. На міно ву вартість впливають не тільки ринкові відносини, але й держава.
Гроші як капітал використовуються для забезпечення зростання наявної вартості. Для цього виготовлену вартість потрібно реалізувати, нагромадити та використати так, щоб її не тільки зберегти, а й збільшити. Це можливо лише за умови, що гроші використовуються для формування промислового чи торговельного капіталу або як позичковий капітал.
Тому зміну вартості грошей за певний період можна визначити за формулою:
, (1.2)
де I в.г. – зміна вартості грошей;
I ц. – індекс середнього рівня цін за певний період
Зміна вартості грошей (I в.г.) – надзвичайно важливий економічний показник, що відчутно впливає на всі сфери життя суспільства. Рівень вартості грошей, як і ті економічні процеси, що його визначають, не може залишатися незмінним.
В усіх цих випадках цільове призначення грошей значно розширюється, розвиваються їх нові функціональні форми, зокрема засіб нагромадження і засіб платежу, істотно зростає роль грошей в економічному житті суспільства.
Набуття грошима однієї з форм руху капіталу не означає, що вони перестали використовуватися як гроші. Функціонуючи як капітал, гроші продовжують виконувати свої традиційні функції міри вартості і засобу обігу, які разом конституюють явище грошей. Тому відмінності між грошима як грошима і грошима як капіталом досить умовні і визначаються переважно призначенням грошей при їх використанні економічними суб'єктами. Гроші є власне грошима насамперед при їх витрачанні на особисте споживання, оскільки забезпечують купівлю товарів та послуг.
Гроші стають капіталом переважно при їх нагромадженні, зберіганні та продажу на грошовому ринку, оскільки це дає власнику грошей додатковий дохід у вигляді процента.
При обслуговуванні виробничого споживання гроші одночасно є власне грошима і капіталом, оскільки сприяють реалізації товару та одержанню прибутку.
Найвиразніше гроші як капітал виявляють себе в межах кругообороту капіталу окремого підприємства. Наявна у нього сума грошей (на банківських рахунках, у касах) є одночасно частиною його оборотного капіталу і масою ліквідності, що забезпечує його поточну платоспроможність. Збільшення цієї суми одночасно збільшує його оборотний капітал, тобто масу наявних ресурсів, його ліквідність, робить підприємство економічно могутнішим.
У межах всієї економіки наявна сума грошей характеризує лише масу її ліквідності і не є частиною обсягу реального капіталу. Зростання цієї суми призводить лише до поліпшення ліквідності економіки, проте обсяг реального капіталу від цього не збільшується. Якщо зростання загальної маси грошей буде надмірним, це призведе лише до їх знецінення.
Нині грошима називають усе, що є носієм купівельної спроможності і приймається як плата за товари й послуги. Ось чому до грошей відносять банкноти, монети, банківські активи, боргові зобов’язання. Для цього вони повинні мати наступні властивості:
В даний час гроші “декретуються” урядом, тому їх цінність значною мірою визначається довірою до уряду. На цій підставі сучасну кредитно-паперову грошову систему називають фідуціальною (від латинського угода), яка ґрунтується на довірі.
1.3. Форми грошей та їх еволюція
Сучасна ринкова економіка діє на основі різних форм грошей, виникнення яких пов’язане з тривалим розвитком суспільного обміну. За критерієм матеріально-речового змісту розрізняють дві групи носіїв грошових властивостей: повноцінних (товарні і металеві) і неповноцінних (паперові і кредитні).
Повноцінні – це гроші, номінальна вартість яких відповідає вартості благородного металу, що міститься в них. Вони виконують усі функ ції грошей і є загальним еквівалентом.
Еволюція повноцінних грошей подана на рис. 1.2 [2,9].
Рис. 1.2. Еволюція повноцінних грошей
Поява товарних грошей привела до безлічі товарів, що претен ду вали на роль грошей. Спочатку це були предмети першої необхідності – худоба, сіль, зерно, риба, чай, хліб тощо. Так, худоба активно вико ристовувалася в ролі грошей у багатьох стародавніх народів – словян, індійських племен та інших кочових племен. На зміну предметам першої необхідності в ролі грошей поступово прийшли предмети розкоші та прикраси: намисто, перли, хутра та інші прикраси. Другий великий поділ праці істотно розмірив межі товарного виробництва й обміну та прискорив розвиток ринку. В обмін почали надходити не просто надлишки товарів, а товари для даної цілі. Ці товари повинні були породити нові вимоги до знарядь обміну, щоб володіли б однорідністю металу, подільністю, тривалий час зберігали свою вартість. На їх місце ринок стихійно висунув метал. Різновидом грошей менших номіналів в Україні-Русі стали куни й векші-вевериці, що означало хутра в якості грошей. Почалася тривала ера панування металевих грошей [2,9].
Металеві гроші спочатку зявилися як різної форми та ваги шматки металу. Для цього використовувалися звичайні метали – залізо, мідь, бронза, срібло, золото. Такі гроші мали величезні переваги перед товарними грошима. Разом з тим форма злитків обумовлювала певні незручності, які незабаром стали стримувати розвиток грошових відносин.
У кожній платіжній операції необхідно було зважувати зливки, визначати пробу і, що найгірше, ділити їх на частини. Щоб уникнути цих незручностей, зливки робили різної ваги. Найбільш відомі купці ставили на них своє тавро, яке засвідчувало вагу і пробу металу.
Однак авторитет купця як приватної особи був обмеженим, і його тавро задовольняло вузьке коло субєктів ринку. З розвитком торгівлі виникла потреба таврування злитків більш відомою й авторитетною особою, і ця функція перейшла до держави. Держава стала виготовляти свої металеві гроші у формі злитків срібла або золота, а потім у формі монет. Срібло та золото почали тривалу боротьбу за "грошовий трон" у товарному світі. Змінювалася сама форма монет: квадратні, круглі, овальні, неправильної форми. Щоб запобігти підробку монет, дизайнери застосовували рельєфний малюнок та "рубцювання" країв. Вага таких монет визначала їхню вартість. Монета вважалася повноцінною, якщо лігатура не перевищувала 10% інших металів, крім золота або срібла. Тому скарбниці окремих країн не мали права отримувати прибуток від випуску монет. За цих умов грошова одиниця могла служити масштабом цін за власним ваговим виміром. Та й назви багатьох грошових одиниць окремих країн встановлювалися відповідно до ваги їх металевого вмісту. Так, приміром, фунт стерлінгів став грошовою одиницею Англії як фунт срібла. Роль загального еквівалента закріпилася за бла городними металами – золотом і сріблом: це відбувалося завдяки таким їх фізичним якостям, як однорідність, портативність, транспортабель ність, довговічність, одноманітність тощо [2,8].
В якості грошових металів золото і срібло функціонували в епоху золотого і срібного біметалізму, а наприкінці XIX ст. настала епоха золотого монометалізму.
Монета виявилася найдосконалішою формою повноцінних грошей, тобто тих, що функціонують в обігу з власною субстанціональною вартістю. Вона обслуговувала економічні відносини людей протягом майже трьох тисячоліть. За цей час монета теж розвивалась і змінювалась. Новий етап у розвитку монети як форми справжніх грошей пов'язаний з виникненням білонної монети, тобто розмінної, з дрібною вартістю. Вона призначена для забезпечення нормального виконання грошових функцій основною (валютною) монетою. Головна відмінність її полягає в тому, що вона карбується не з дорогоцінного металу, отже є неповноцінною. Причому такою розмінна монета стала не відразу, а на певному етапі розвитку грошового обігу. І сьогодні вона широко використовується в усіх країнах, навіть у тих, які досягли великих успіхів у розвитку безготівкових розрахунків та електронізації грошового обігу. Еволюція металевих грошей досягла свого апогею в період капіталізму вільної конкуренції. Золоті гроші настільки добре відповідали вимогам ринку, що навіть найкритичніші дослідники того часу без будь-яких сумнівів ототожнювали гроші з цим металом. Зокрема, К. Маркс неодноразово підкреслював, що гроші за своєю природою - це золото і срібло. Таке твердження було справедливим лише для того часу [2,8,9].
З іншого боку, зростала роль держави в усіх сферах суспільного життя, в тому числі і в грошовому обігу. Внаслідок цього об’єктивно створилася основа для запровадження неповноцінних грошей.
Між періодами використання повноцінних і неповноцінних грошей знаходиться епоха використання змішаних форм. У цей період в одних країнах використовували повноцінні гроші, в інших – неповноцінні (паперові). Крім того, в одних і тих самих країнах поряд з повноцінними монетами нерідко використовувалися неповноцінні – білонні монети, а також паперові знаки грошей (банкноти). Останні не мали внутрішньої вартості і були за формою ідентичні неповноцінним грошам. Проте вони тривалий час вільно обмінювалися на повноцінні монети і їх вартість, що формувалася в обміні, зближалася з вартістю металу, на який вони обмінювалися. Тому такі банкноти були тотожні повноцінним грошам [2,8].
Неповноцінні гроші – це гроші, які не мають власної субстанціональної вартості (рис. 1.3) [2]. Усі вони застосовуються як гроші лише тому, що, одержуючи їх як платежі, учасники ділових угод розраховують використати їх для майбутніх платежів. Довіра до цих форм грошей зумовила появу загальної назви – кредитні гроші.
Кредитні гроші – це гроші особливого типу, що не розмінні на золото, а в обіг випускаються Центральним (Національним) банком як банкноти. Кредитні відносини, що виникають між позичальником і кредитором, оформлюються певним документом, що спочатку має форму боргової розписки. Вона і є початковою формою кредитних грошей. Перші боргові розписки з’явилися в Італії у 12 столітті. Спочатку вони були засобом переказу грошей, а потім стали використовуватися як засіб платежу. Ці боргові розписки отримали назву “вексель”.
Обіг кредитних грошей регулюється двома законами:
Паперові гроші – це нерозмінні на метал знаки вартості, що випускаються державою для покриття своїх (бюджетних) витрат і наділяються нею примусовим курсом, визнаються законодавчо обов'язковими до приймання у всі види платежів. Мірилом їх емісії стає не потреба обороту в платіжних засобах, а потреба держави у фінансуванні бюджетного дефіциту. Такі гроші називають ще декретними, або казначейськими.
Вперше паперові гроші були випущені в Китаї ще в XIII ст., у Франції емісія їх розпочалася з 1716 р., в Англії – наприкінці XVIII ст., в Росії – з 1769 р.
На чому ж базується довіра суб'єктів обігу до простих клаптиків паперу як до повноцінних грошей? На початку їх випуску, коли паперові гроші тільки входять в обіг, така довіра може забезпечуватися державою двома засобами:
Визначальними ознаками паперових грошей є випуск їх для покриття бюджетного дефіциту; нерозмінність на золото; примусове запровадження в оборот; нестабільність курсу і неминуче знецінення. Ці ознаки властиві насамперед грошам, що емітуються безпосередньо урядом в особі Міністерства фінансів. Звичайно вони називаються казначейськими білетами, зобов'язаннями тощо. Але цих ознак можуть набути і гроші, які емітуються банками, зокрема центральним банком, якщо емісія їх спрямовується на фінансування бюджетного дефіциту. Про це переконливо свідчить досвід України 1991-1993рр., коли кредитна емісія Національного банку перетворилася у ключове джерело фінансування бюджетних витрат. Як наслідок – знецінення українських грошей за 1993 р. у 100 разів.
Виходячи з цього можемо виділити деякі відмінні ознаки між кредитними та паперовими грошима (табл.. 1.1) [2].
Депозитні гроші це вид кредитних грошей, що створюються на ос нові банківських вкладів і системи спеціальних розрахунків, які здій снюються між банками шляхом переносу сум з одного рахунка на інший.
Таблиця 1.1
Відмінності кредитних грошей від паперових
|
Кредитні гроші |
Паперові гроші |
|
Виникають з функції грошей як засобу платежу |
Виникають з функції грошей як засобу обігу |
|
Випускаються банком для кредитування ділових угод |
Емітуються державним органом або центральним банком від імені держави |
|
Не мають примусового курсу |
Наділені державою примусовим курсом, обов’язкові до прийняття |
Успішне функціонування депозитних грошей можливе лише за високого рівня розвитку банківської справи, коли кожний субєкт грошового обігу може вільно покласти свої гроші в банк, взяти їх звідти, швидко перевести в будь-який пункт ринку і йому гарантується повне їх збереження. За цих умов власник грошей на рахунку в банку може дати доручення останньому перерахувати всю суму чи частину її своєму контрагенту і у такий спосіб погасити борг. Переміщуючись по рахунках у банках, депозитні гроші успішно виконують функції купівельного та платіжного засобів, а відтак включаються в загальний грошовий обіг. З метою розширення переваг депозитних грошей використовуються дебетні картки. Зокрема законодавством держави та нормативними актами Центрального банку вирішуються такі питання до використання депозитних грошей:
створення системи страхування банківських вкладів юридичних і фізичних осіб;
створення системи міжбанківських розрахунків, що підлягає контролю з боку Центрального банку;
визначення режиму використання грошових коштів, що зберігаються на банківських рахунках;
регламентація принципів організації безготівкових розрахунків між економічними субєктами тощо [2,8].
Квазігроші (або майже гроші) – це специфічні грошові форми, у яких грошова суть істотно послаблена, відхиляється від загально прий нятих, стандартних форм. Таке відхилення можливе з кількох причин:
Використання квазігрошей має позитивний вплив на економіку:
дає можливість зменшити масу платіжних засобів в обороті за рахунок вилучення їх у довгострокові депозитні вклади, що сприяє оздоровленню конюнктури ринків;
дає можливість підвищити ліквідність ринку за рахунок запровадження в обіг додаткових платіжних інструментів квазігрошових форм, передусім векселів;
робить управління грошовою масою, а отже пропозицією грошей, більш гнучким і ефективним.
Історично, першою формою квазігрошей став вексель. Вексель – це боргове зобов’язання встановленого зразку, що дає незаперечне право на одержання зазначеної в ньому суми грошей у термін, який указано у векселі. В Україні вперше вексель дістав права громадянства з ухваленням Закону України “Про цінні папери та фондову біржу”. Однак рух векселя почався дещо пізніше з прийняттям КМУ і НБУ Постанови “Про застосування векселів у господарському обороті України”. Подальше правове забезпечення векселя пов’язане з приєднанням України до Женевської конвенції щодо векселя. Зараз Україна успішно оволодіває новими для себе фінансовими інструментами, такими як векселя Пенсійного фонду та казначейські векселя [2,8].
Наступним етапом еволюції квазігрошей стала банкнота. Банкнота – це вексель банка, що виписаний під придбані в своє розпорядження векселі приватних осіб. В такому розумінні її називають класичною банкнотою. Спочатку банкнота випускалась у вигляді особливих векселів, які часто мали вигляд розписки торговців грошима за здане на збереження золото. Пізніше їх стали випускати комерційні банки під заставу векселів.
Характерними ознаками "класичної" банкноти є:
Завдяки цим ознакам банкнота істотно відрізнялася від комерційного векселя. Якщо останній має приватну гарантію, що забезпечується капіталом одного чи групи підприємств, то банкнота – суспільну гарантію, яка базується на капіталах усіх підприємців, що зберігаються в банках. Банкноти на відміну від векселів є безстроковими зобов'язаннями, не пов'язаними з конкретними торговельними операціями. Вони можуть випускатися в будь-яких купюрах і перебувати в обігу будь-який термін, що дає можливість розраховуватися ними по всіх можливих платежах. Ці переваги надали банкноті особливої якості – загальної оборотності, якої не мав вексель.
Подвійне забезпечення "класичної" банкноти гарантувало їй надійність, сталу вартість, нормальний обіг та високу еластичність обігу. Через забезпечення комерційними векселями досягалося саморегулювання обігу банкнот. Видаючи позики під заставу чи дисконт векселів, банк збільшував кількість банкнот в обігу, а при оплаті векселів банкноти поверталися до банку, що забезпечувалося строковістю і безспірністю комерційного векселя. Період "класичної" банкноти закінчився з повним припиненням розміну її на золото після світової економічної кризи 1929- 1933 pp. У нових умовах банкнота втратила золоте забезпечення і свою кінцеву гарантію сталості вартості – розмін на золото. Нині банкноти переважно становлять грошові знаки різного номіналу, що випускаються в обіг центральним банком [1,2,8].
Чек – встановленої форми грошовий документ, який містить безумовний наказ власника рахунку (чекодавця) у кредитному закладі про виплату тримачеві чека вказаної суми. Чек може використовуватись юридичними і фізичними особами для забезпечення безготівкових розрахунків.
В Україні ще не створено достатніх умов для використання як вексельних, так і чекових розрахунків.
Електронні гроші це безготівкові розрахунки між продавцями і по купцями, банками і клієнтами, банками і банками, що здійснюються за допомогою компю тер ної мережі, систем звязку з використанням способів кодування інфор мації та її автоматизованої обробки. Фактично, це гроші, які обертаються не у формі паперових грошей, а через впровадження до сфери розрахунків компютерної технології і сучасної системи звязку. На основі електронних грошей виникли кредитні картки.
Пластикові (платіжні) картки – це вид платежів за дебетом в тому розумінні, що після підписання платником документа або повідомлення ним про свою згоду електронним каналом одержувач платежу або його банк одер жують від банку платника необхідну суму шляхом дебетування його рахунка.
Насамперед, підприємства можуть здійснювати розрахунки по картках міжміських платіжних систем — Visa International Service Association; EUROPAY International, і в меншому ступені DINERS CLUB; JCB; AMERICAN EXPRESS.
Другий напрямок — це зарплатні проекти на базі міжнародних кас. Деякі комерційні банки – члени міжнародних систем вживають активних заходів для залучення більш широких шарів населення до системи розрахунків банківськими картками. У тім правлінні відомий досвід Першого Українського міжнародного банку і «Приватбанку».
Третій напрямок характеризується тим, що в Україні функціонує кілька локальних банківських проектів обслуговування клієнтів по картці. Серед основних недоліків таких систем – їхня ізольованість і обмеженість послуг, що робляться, оскільки картки такого роду є не платіжним засобом (по них неможливо обслуговуватися в іншому банку або відділень), а, як правило, засобом доступу до рахунка і служать в основному для одержання наявних грошей.
Відомі наступні типи банківських платіжних карток:
"Електронний гаманець" – призначений для використання готівкових коштів, внесених на саму картку, при оплаті за товари або послуг у багатьох підприємств торгівлі та сфери послуг.
У 30-х рр. ХХ ст. кредитні гроші перестали обмінюватися на золо то і срібло – відбувся процес демонетизації золота. Причинами демо не ти зації золота є:
1.4. Функції грошей та їх еволюція
Представники класичної теорії визнавали наявність пяти функцій грошей: міри вартості; засобу обігу; засобу утво рення скарбів, накопичень і заощаджень; засобу платежу; світових грошей.
Функція міри вартості. Перша і головна функція. ЇЇ сутність полягає в тому, що гроші виступають засобом виміру вартості всіх інших товарів. Але не гроші роблять товари порівнянними, а кіль кість витраченого на їхнє виробництво суспільно необхідної праці. За металевого обігу цю функцію виконували дійсні гроші (золото і сріб ло), що самі мали вартість, але й вони виражали вартість ідеально, тобто у вигляді уявних грошей. Проте, з розвитком товарного виробництва гроші втрачають свою товарну природу. З’являються кредитні гроші. Функція грошей як міри вартості істотних змін не відчуває. З цією функцією тісно пов’язане поняття масштабу цін. Масштаб цін – це фіксована вагова кількість грошового металу і його кратних частин, прийнята в даній країні як грошова одиниця. Мірою вартості в Україні діє гривня.
Функція засобу обігу – це функція, в якій гроші є посередником в обміні товарів і забезпечують їх обіг.
В процесі обміну товарів гроші виконують такі дії:
Особливість функції грошей як засобу обігу поля гає в тому, що цю функцію виконують, по-перше, реальні або готівкові гроші, а по-друге, знаки вартості – паперові та кредитні гроші. На сьогод ні, коли золото демонетизується, функцію засобу обігу виконують кредитні гроші. Причому вони функціонують як купівельний засіб і як засіб пла тежу: якщо продаж одного товару і купівля іншого не переривається, обіг товарів від бу ва ється на основі грошей як купівельного засобу. Якщо ж відбувається роз рив у часі між купівлею і продажем товарів, гроші висту пають основою платежу [2,9].
Особливість кредитних грошей як засобу накопичення полягає в тому, що вони накопичуються в процесі постійного обігу. Якщо вони осі дають у скринях, то перетворюються з грошей у паперові символи. Склад скарбів постійно змінюється. Незмінним залишається лише те, що серед їх компонентів обов’язково знаходиться товар, який функціонує у якості грошей:
Отже нагромадження є необхідним елементом суспільного відтворення. Невиконання паперово-кредитними грошима цієї функції веде до кризових потрясінь у національній економіці.
Ця функція виникла в результаті розвит ку кредитних відносин у капіталістичному господарстві. У цьому випадку гроші використовуються під час:
продажу товарів у кредит, необхідність якого повязана з неоднако ви ми умовами виробництва і реалізації товарів, різною тривалістю їхнього виробництва і обігу, сезонним характером виробництва;
виплати заробітної плати робітникам та службовцям.
Отже, гроші, виконуючи функцію засобу платежу, мають свою специфічну форму руху, відмінну від форми руху грошей як засобу обігу.
Функція світових грошей – це функція, в якій гроші обслуговують рух вартості в міжнародному економічному обігу і забезпечують реалізацію взаємовідносин між країнами. У цій функції гроші виступають як загальний купівельний, загальний платіжний засіб, як матеріалізація багатства взагалі.
Ця функція грошей виникла в капіта лістич них формаціях, але набула повного розвитку зі створенням світо вого ринку. На цьому ринку гроші скидали "національні мундири", тобто виступали у вигляді злитків золота (995 проби). Паризькою угодою 1867 року єдиною формою світових грошей було визнане золото. Але в останні часи з метою зниження вартості міжнародних розрахунків стали застосовуватися кредитні гроші (СПЗ, евро та ін). За цих умов золото стало резервним фондом світових грошей.
1.5. Роль грошей у ринковій економіці
Гроші відіграють ключову роль у ринковій економіці. Без грошей не можна уявити собі обмін товарів, оскільки бартер вже неадекватний сучасному виробництву і його ефективній організації. Взагалі роль грошей у суспільному виробництві настільки велика, що за станом грошового обігу в країні можна досить упевнено робити висновки про фінансовий стан країни і про ті чи інші напрямки і тенденції розвитку виробництва. Особливого значення гроші і вся сфера їх обігу набувають у сучасних умовах організації державного регулювання економіки. Виявляється це в наступному.
1. Суспільна роль грошей, їх функція в економічній системі полягає в тому, що вони виступають сполучною ланкою між товаровиробниками.
2. Гроші відіграють і суттєво якісну роль – вони стають капіталом, або само зростаючою вартістю.
3. За допомогою грошей відбувається утворення і перерозподіл націо нального доходу через Державний бюджет, податки, позики й інфляцію.
4. Гроші є обєктом грошово-кредитного регулювання економіки про мислово розвинутих країн, заснованого на монетаристський теорії грошей.
Грошово-кредитне регулювання, як правило, спрямоване на стри му вання зростання грошової маси, подолання інфляційних процесів і сти мулювання збільшення валового національного продукту. Грошово-кредитна політика зайняла ключове місце в механізмі державного регулювання економіки. Динаміка цін стала відчутно реагувати на регулюючі заходи Національного банку України в грошовій сфері.
Досвід країн з розвинутою ринковою економікою не тільки свідчить про величезну роль грошей, а й показує основні напрями успішного використання їх у трансформаційній економіці нашої країни.
По-перше, це максимальне переведення на ринкові засади всіх сфер економічних відносин. Грошова форма повинна реально опосередковувати всі процеси розширеного відтворення, забезпечувати здійснення їх на еквівалентній основі. На принципах еквівалентності, самофінансування, самодостатності повинна ґрунтуватися діяльність не тільки виробничих підприємств, а й економічних суб'єктів сфери науки, освіти, охорони здоров'я тощо.
По-друге, переорієнтація цілей економічної, у тому числі грошової, політики із забезпечення інтересів центру на інтереси безпосереднього виробника, окремих колективів, регіонів тощо. Тільки за цієї умови можна буде ефективно використати грошові інструменти для стимулювання суспільного виробництва, а отже і для забезпечення економічних інтересів центру.
По-третє, забезпечення вільної, гарантованої капіталізації грошових доходів усіх суб'єктів економічних відносин усіма методами, сумісними з нашими соціальними пріоритетами. Це сприятиме зростанню інвестицій, згортанню тіньової економіки, зміцненню банківської системи.
По-четверте, оздоровлення грошового обігу, забезпечення високої, сталої вартості грошової одиниці. Без цього неможливо відновити роль грошей у міновому процесі, витіснити бартерні операції з ринку, а отже, забезпечити їх належну роль у розвитку економіки в цілому [1,2,8,9].
У міру подальшої трансформації економіки України в ринковому напрямку, розвитку банківської системи, формування ринків цінних паперів, кредитного та валютного ринків, оздоровлення державних фінансів і національних грошей, послаблення кризових явищ в економіці роль грошей в економічному житті України неухильно зростатиме.
ТЕМА 2. Грошовий обіг і грошова маса
Реалізація суті і функцій грошей здійснюється в процесі постійного руху. В найбільш узагальненому визначенні цей рух грошей називають грошовим обігом. Грошовий обіг здійснюється між усіма суб’єктами ринкової економіки і в цілому обслуговує реальний рух товарів та послуг.
Грошовий обіг – це процес безперервного руху грошових знаків у готівковій і безготівковій формах, що обслуговує реалізацію товарів, а та кож товарні платежі і розрахунки в господарстві.
Грошовий обіг на мікроекономічному рівні обслуговує кругообіг індивідуального капіталу (домашні господарства і фірми), при цьому гроші виступають однією з функ ціонуючих форм капіталу, тобто структурним елементом багатства, яким володіє власник цього індивідуального капіталу. При цьому грошовий обіг на мікрорівні має свої особливості:
Грошовий обіг на макроекономічному рівні обслуговує кругообіг усього сукупного капіталу суспільства на всіх стадіях суспільного вироб ництва (у виробництві, споживанні, розподілі). Він також має свої особливості:
У процесі свого обігу гроші обслуговують усі фази суспільного виробництва ( фази: виробництва, обміну, розподілу й перерозподілу, споживання) і всі ринки.
В Україні процес формування ринкових умов наклав свій відбиток на загальну організацію грошового обігу. На мікрорівні рух грошей як капіталу тільки-но почався. Суттєвою перепоною на цьому етапі розвитку грошового обороту стає ще слабкий рівень організації банківської системи.
Важливою проблемою на макрорівні організації грошового обігу є той факт, що в державі протягом уже більше десяти років її незалежного існування має місце таке явище, як заборгованість по заробітній платі, яка стримує рух товарів і послуг, а також недостатньо високий рівень організації впливу держави на економічні процеси через грошову сферу.
На грошовий обіг в Україні також оказує вплив національні економіки інших держав.
Обмеження, що їх накладає на внутрішню монетарну політику стан світової економіки можна виразити у трьох цінових параметрах:
Характерними ознаками грошового обігу є:
Субєктами грошового обігу є всі юридичні і фізичні особи, що бе руть участь у створенні, розподілі, обміні і споживанні ВВП. Їх можна від нести до таких груп: підприємства (фірми), сімейні господарства, державні струк тури і фінансові посередники.
До групи фірм відносяться всі юридичні і фізичні особи, які беруть участь у створенні та реалізації валового національного продукту.
До групи сімейних господарств входять усі сімейні одиниці, які мають самостійні грошові доходи та витрати і ведуть спільний сімей ний бюджет. До такої одиниці може входити як одна, так і декілька осіб. Та частина грошового обігу, що приймає участь у формуванні доходів сімейних господарств, називається національним доходом.
До групи державних структур входять юридичні особи – державні управлінські та інші структури, які забезпечують розподіл та перероз по діл національного доходу та національного продукту, здійснюючи вплив на реалізацію та споживання останнього.
До групи фінансових посередників входять субєкти грошового ринку, які, виступаючи в ролі посередників, акумулюють на цьому ринку вільні грошові кошти і розміщують їх від свого імені і за свій рахунок (банки, небанківські фінансово-кредитні установи (страхові, інвестиційні, фінансові компанії тощо)). Їх головною функцією виступає акумуляція тимчасово вільних коштів, які є в суспільстві, і надання їх у тимчасове користування тим, хто має в них потребу, на умовах платності, терміновості і повернення [2,8].
Фінансово-кредитний сектор охоплює дві групи економічних відносин:
Всі складові частини грошового обороту: грошовий обіг, фіскально-бюджетний обіг, кредитний та фінансовий обороти тісно взаємодіють, внутрішньо доповнюють один одного.
Усе розмаїття доходів і витрат кожної групи субєктів обігу згру по ване в кілька економічно відособлених основних грошових потоків, які опо середковують відносини між цими групами субєктів. Грошові платежі здій снюються також між окремими субєктами всередині кожної групи, зокрема між фірмами, між домашніми господарствами тощо. Вони ста нов лять частину сукупного грошового обігу.
Грошовий обіг складається з окремих каналів руху грошей:
|
Грошовий обіг |
Фінансовий сектор |
Кредитний сектор |
|
Характеризується екві ва лентним, але безпово рот ним рухом грошей від спо живача до виробника. При цьому гроші відда ляються від вихідного пункту |
Охоплює фінансові від носини, що обумовлюють безповоротний і не екві валентний характер ство рення і використання кош тів |
Відповідає економічним від но синам, у яких пере роз по діл грошей між гос по дар ськими субєктами здій сню ється не на екві валентній, а на зворотній платній основі |
Грошовий обіг здійснюється між певними суб’єктами ринку і складається з певних грошових потоків. Грошовий потік – це рух грошей, який має певний напрямок, пов’язаний з обслуговуванням руху відповідного потоку товарів та послуг і характеризується певними особливостями. Для з’ясування закономірностей і особливостей руху грошей в процесі суспільного відтворення економістами Заходу розроблено умовну модель грошового обороту (рис. 2.2) [1,2,8].
Оскільки більшість відносин між економічними суб'єктами здійснюється через ринки, в моделі виділено чотири види ринків: ринок продуктів, на якому реалізується створений фірмами національний продукт; ринок ресурсів, на якому фірми купують необхідні для забезпечення виробництва ресурси (робочу силу, земельні ділянки, будівлі тощо); грошовий ринок, на якому реалізуються вільні грошові кошти; світовий ринок. Грошові потоки пов'язують між собою не тільки всі групи економічних суб'єктів, а й усі види ринків, забезпечуючи тим самим функціонування єдиного ринкового простору країни.
З метою спрощення побудови моделі, відомої як кругооборот доходів і продуктів зроблено кілька умовних припущень, які не відповідають реальним умовам перехідної економіки України. Найістотнішими з них є:
Рис. 2.2. Модель сукупного грошового обороту
1) в економічній системі панує приватна власність, тому всі виробничі ресурси є власністю сімейних господарств, які продають їх через ринок ресурсів фірмам;
2) фірми перебувають у власності сімейних господарств і тому весь прибуток фірм надходить останнім у вигляді дивідендів як плата за ресурси;
3) уряд одержує всі податкові надходження тільки від сімейних господарств;
4) уряд має можливість усі свої витрати, які не покриваються надходженнями чистих податків, забезпечити за рахунок коштів, які можна позичити на внутрішньому грошовому ринку, тобто не вдаватися до емісійних кредитів центрального банку чи запозичень на світовому ринку;
5) фірми всі свої інвестиційні потреби, пов'язані з розширенням виробництва, задовольняють за рахунок мобілізації коштів на внутрішньому грошовому ринку;
6) у грошових потоках сімейних господарств ураховані чисті заощадження та кредити;
7) у потоках, що пов'язують внутрішній ринок зі світовим, відображені тільки платежі, що опосередковують чистий експорт чи чистий імпорт [2,8,9].
У наведеній моделі сукупного грошового обороту виділено 16 окремих грошових потоків. Пояснення до моделі [1,2,8,9]:
Хоча при побудові наведеної моделі зроблено цілу низку умовних припущень, в цілому вона досить ґрунтовно розкриває рух грошей у процесі суспільного відтворення, його послідовність, причинну зумовленість, механізм збалансування та інші характерні риси, що дає можливість глибше зрозуміти це надзвичайно складне економічне явище.
Грошовий обіг тісно пов’язаний з кругообігом товарі та послуг, звідси виникає проблема підтримки постійної рівноваги між суспільним виробництвом і грошовою сферою. Її вирішення передусім пов’язане з балансуванням грошових потоків у цій сфері. За великої відкритості економіки досить часто порушення балансу у грошовій сфері пов’язується з перевищенням імпорту над експортом. Досягнення необхідного балансу в такому разі можливе, по-перше, за рахунок додаткової кредитної емісії грошей, тобто за рахунок мобілізації грошей на фінансовому ринку. По-друге, досягнення балансу можливе за рахунок зовнішніх запозичень як у вигляді отримання прямої позики в іноземних банках, так і у вигляді розміщення на світовому фінансовому ринку своїх цінних паперів.
У цілому, балансування грошових потоків і всієї сфери грошового обігу повинно віддзеркалювати стратегічні цілі, що стоять перед державою.
Структура грошового обігу включає: безготівковий і готівково-гро шо вий обіг.
Безготівковий обіг – сума платежів за певний період часу, які здійснюються без використання готівки шляхом переведення готівко вих коштів на рахунках клієнтів у кредитних організаціях або у взаємних роз рахунках. Він здійснюється двома засобами: переказуванням грошових коштів з одного рахунку на інший у кредитних закладах та проведенням взаємозаліків зустрічних вимог без використання готівки.
Основними принципами організації безготівкових розрахунків є:
обовязковість зберігання грошових коштів на розрахункових, поточних та інших рахунках банків;
підприємства свої грошові платежі і розрахунки здійснюють через банки шляхом самостійного вибору форми рахунків, що закріплюється у договорах і угодах із банками;
платежі покупців за товарно-матеріальні цінності й послуги здійснюються через банки лише за наявності достатніх коштів на рахунках платників;
кошти з рахунку підприємства списуються за розпорядженням власника;
момент здійснення платежу має бути максимально наближеним до терміну відвантаження товарів, виконання робіт, надання послуг;
зарахування коштів на рахунок утримувача, як правило, проводиться після списання відповідних сум з рахунку платника;
підприємства мають право вибору банків для відкриття своїх рахунків [2,8].
Платіжне доручення – це розрахунковий документ, який міс тить доручення платника банку або іншій установі – члену платіжної системи, що "обслуговує її", – здійснити переведення зазначеної в ньому суми грошей зі свого рахунка на рахунок одержувача. За допомогою цього документу здійснюються розрахунки за фактично відвантажену продукцію, для переказування сум (рис. 2.3).
Така форма організації безготівкових розрахунків належить до найбільш поширених. Дана форма характеризується простим і швидким документообігом і сприяє прискоренню руху коштів. Певним недоліком є неповна гарантія здійснення платежу на користь постачальника продукції. Але існує і різновид платіжного доручення – розрахунки за допомогою гарантованого доручення (рис. 2.4).
1 - передача платником в банк платіжного доручення на право списання суми платежу на користь одержувача грошових коштів;
2 - отримання платником виписки банку з його поточного рахунка про списання грошових коштів на користь одержувача;
3 - передача платіжного доручення (повідомлення) про зарахування платежу на поточний рахунок одержувача (передача платіжного доручення може здійснюватися через національну систему електронних платежів (НСЕП); через внутрішньобанківську платіжну систему (ВБПС) - якщо установи входять в систему одного банку; просто в банк одержувача при прямих відносинах між банками (ПВІМБ);
Платіжна вимога-доручення – це розрахунковий доку мент, який містить вимогу одержувача безпосередньо до платника спла тити суму грошей і доручення платника банку, який його обслуговує, здійснити переведення встановленої платником суми грошей зі свого рахунка на рахунок одержувача (рис. 2.5).
1 - передача постачальником покупцю документів на відвантаження або передачу товарів, актів виконаних робіт або наданих послуг, а також платіжні вимоги-доручення, відправлені ним особисто покупцю або через банк;
2 - дооформлення покупцем платіжної вимоги-доручення і передача її в банк (банк платника);
3 - банк платника здійснює платіж з врученням виписки з поточного раху-нка про списання грошових коштів з його рахунка й надсилає документи в банк постачальника;
4 - банк постачальника здійснює зарахування грошових коштів на поточ-ний рахунок постачальника з врученням йому виписки з його поточного рахун-ка про отримання грошових коштів
До здійснення безготівкових розрахунків за допомогою платіжних вимог-доручень найчастіше вдаються у тих випадках, коли є реальний ризик помилки у відправленні вантажу. Це може бути ситуація, коли постачальник часто змінює замовників або їх кількість дуже велика.
Чек – це документ установленої форми, що містить безумов не розпорядження чекодавця кредитної установи про виплату власникові чека зазначеної в ньому суми і може бути використаний для одержання за ним грошей у банку, а також для сплати куплених товарів або послуг. Термін дії чекової книжки – 1 рік, розрахункового чека фізичного лиця – 3 місяці. Чек із чекової книжки до оплати подається протягом 10 календарних днів (рис. 2.6).
1 - постачальник передає товар покупцеві; 2 - покупець передає чек постачальнику; 3 - постачальник передає чек у свій банк; 4 - банк постачальника направляє чек для оплати в банк покупця; 5 - банк платника списує кошти з рахунка покупця товару; 6 - банк платника повідомляє платника про списання коштів; 7 - банк платника переказує банку постачальника відповідні кошти; 8 - банк постачальника зараховує кошти на рахунок постачальника; 9 - банк постачальника повідомляє постачальника про зарахування коштів на його рахунок.
Рис. 2.6. Розрахунок чеком.
Проте чекова форма розрахунків має і певні недоліки:
Акредитив – грошовий документ, за яким одна кредитна установа згідно з заявою клієнта доручає іншій здійснити за рахунок спеціально заброньованих для цього коштів оплату товарно-транспортних документів за відвантажені товари чи надані послуги або виплатити пред’явникові акредитиву певну суму грошей. При розрахунках акредитивами виникають економічні відносини між чотирма суб'єктами:
Згідно з чинним законодавством банк-емітент може відкривати:
Крім того акредитив буває відкличний, який може бути зміненим або анульованим банком-емітентом, і безвідкличний, зміну чи анулювання якого можна здійснити лише за згоди бенефіціара, тобто сторони, що має право на отримання коштів.
Строк дії акредитива в банку-емітенті встановлюється у межах 15-ти днів з дня відкриття, не враховуючи нормативного терміну проходження документів спецзв'язком між банками.
Схему здійснення рахунків з використанням акредитивної форми наведено на рис. 2.7.
1 - покупець доручає банку, що його обслуговує, відкрити акредитив; 2 - банк покупця відкриває акредитив; 3 - банк покупця сповіщає покупця про відкриття акредитива; 4 - банк покупця повідомляє банк постачальника про відкриття акредитива постачальнику на конкретну суму; 5 - банк постачальника сповіщає постачальника про відкриття акредитива; 6 - відвантаження товару; 7 - покупець повідомляє банк про виконання умови акредитива, тобто дає наказ на розкриття акредитива; 8 - банк покупця переказує банку постачальника суму коштів з акредитива; 9 - банк постачальника зараховує кошти на рахунок постачальника; 10 - банк постачальника повідомляє про це свого клієнта.
Рис. 2.7. Розрахунок з використанням акредитива
Керівник установи банку-емітента має право за поданням заявника акредитива у разі необхідності продовжити строк дії акредитива на 10 днів, якщо це викликано зміною умов поставки та відвантаження продукції. Банк-емітент у свою чергу повідомляє про це виконуючий банк, а останній - бенефіціара.
Дата, зазначена в акредитиві, є останнім днем для оплати виконуючим банком документів за акредитивом.
Перші векселі виникли ще у XII ст. В епоху середньовіччя в Європі в обігу перебувало безліч монет різноманітного карбування, справжність яких важко було визначити. Щоб обмежити можливі втрати від фальшивих монет, італійські купці вже у XIV ст. придумали простий спосіб: зберігати реальні гроші (золоті і срібні монети) у міняльних лавках, куди вони здавалися за вартістю чистого срібла, що вимірювалося у марках, а взамін власники отримували векселі. Нині вексель придатний для:
а) оплати товарів та послуг;
б) надання короткострокових кредитів, повернення раніше отриманих позичок;
в) оформлення боргових відносин між банками.
Вексель має специфічні ознаки:
Розрахунки за допомогою векселів різноманітні і припускають широку участь у цьому процесі банків (рис. 2.8).
1 - видача векселя
2 - пред'явлення векселя до оплати
3 - погашення векселя (оплата)
4 - вручення погашеного векселя з розпискою про отримання платежу
Рис. 2.8. Схема обігу простого векселя
Дещо складнішим є схема руху документів за умови розрахунку переказним векселем (рис. 2.9).
1 - видача векселя
2 - пред'явлення векселя до акцепту (презентація)
3 - підтвердження акцепту
4 - пред'явлення векселя до оплати
5 - погашення векселя (оплата)
6 - вручення погашеного векселя з розпискою про отримання платежу
Рис. 2.9. Схема обігу переказного векселя (тратти)
В Україні вексель застосовується не як «чистий» цінний папір, а як засіб проведення господарських операцій (рис. 2.10). Навіть якщо підприємство знаходиться «на картотеці». Особливо актуальним вексельний обіг став після заборони договорів уступки вимоги i переводу боргу.
Інкасо (інкасові доручення) застосовуються у випадках, коли банк за дорученням свого клієнта отримує гроші на основі розрахункових документів і зараховує ці кошти на його рахунки у банку (рис. 2.11).
Учасники операцій:
А — постачальник комплектуючих для заводу
Б — завод-виробник ліквідної продукції (на картотеці)
В — покупець (можливо, дочірня фірма від «Б»)
Г — фiрма-продавець послуг (маркетингових, інформаційних, брокерських)
1 — «А» постачає «Б» комплектуючі на 100 одиниць
2 — «Б» не розраховується з «А» (відсутні кошти)
3 — «Б» продає «В» ліквідну продукцію на 150 одиниць
4 — «В» винний «Б» суму у 150 одиниць
5 — «Б» видає «А» переказний вексель на 100 одиниць (платник — «В»)
6 — «А» пред`являє «В» вексель до оплати
7 — «В» проводить оплату векселя у повному обсязі (100 одиниць)
8 — «Г» проводить для «Б» продаж послуг на суму 50 одиниць
9 — «Б» видає «Г» переказний вексель на 50 одиниць (платник — «В»)
10 —«Г» пред`являє «В» вексель до оплати
11 —«В» проводить оплату векселя у повному обсязі (50 одиниць)
12 —«Г» засвідчує подяку «Б» за здійснену операцію
Рис. 2.10. Приклад застосування векселів в Україні
1. Експортер заключає контракт з імпортером про продажу товарів на умовах розрахунків по документарному інкасо і відправляє йому товар (1а).
2. Експортер відправляє своєму банку інкасове доручення та комерційні документи.
3. Банк експортера пересилає інкасове доручення і комерційні документи банку, який представляє (чи банку імпортера).
4. Банк, який представляє, надає ці документи імпортеру.
5. Імпортер оплачує документи банку, який інкасує (чи своєму банку)
6. Банк, який інкасує, переказує платіж банку-ремітенту (чи банку експортера).
7. Банк-ремітент зараховує переказну суму на рахунок експортера.
Рис. 2.11. Схема розрахунків по документарному інкасо.
В інкасовій формі розрахунків беруть участь:
Переваги:
· для імпортера — немає необхідності завчасно відволікати кошти зі свого обігу;
· для експортер — зберігає юридичне право розпорядження товаром до оплати імпортером.
Недоліки для експортера:
· ризик, пов’язаний з відмовою від платежу;
· значний проміжок часу між надходженням валюти по інкасо і відвантаженням товару.
Платіжна вимога – це розрахунковий документ, який містить вимоги позивача або за договірного опису – одержувача; банк, що обслу говує платника, може здійснити без згоди платника переведення певної суми грошей з рахунка платника на рахунок одержувача;
Платіжна картка – грошовий документ, що засвідчує наявність відповідної суми грошей на банківському рахунку її власника в кредитній установі.
Система "клієнт – банк" є складовою програмою автоматизації банківської діяльності і джерелом надходження розрахункових документів через системи автоматизації банка у систему електронних платежів Національного банку або внутрішню платіжну систему.
Готівково-грошовий обіг – частина грошового обігу, що дорів нює сумі всіх платежів, здійснених у готівковій формі за певний період часу. У готівковому грошовому обігу застосовуються казначейські квитки, банкноти, металеві монети, дебетні і кредитні картки, чеки й інші грошові знаки. Обсяг наявного обігу залежить від масштабу емісії готівки, швид ко сті їх обігу, розмірів товарообігу, рівня доходів населення, темпів інфля ції і подібне.
На відміну від безготівкового, він характеризується низкою негативних особливостей:
Зазначені недоліки змушують державу йти на максимальне застосування безготівкових розрахунків. З метою обмеження готівкового обігу, здійснюваного підприємст ва ми, Центральний банк установлює ліміти залишку готівки в касах підпри ємств. Наявний обіг лімітується і для комерційних банків. Уся готівка понад установлені ліміти підлягає здачі на рахунки в комерційні банки або Центральний банк, який установлює порядок ведення касових опера цій підприємства, регламентує емісійно-касову роботу своїх установ. У той же час не можна вважати, що управління наявним оборотом здій снюється лише на адміністративній основі. Тут велику роль відіграють економічні методи, що забезпечують збалансованість наявного обігу і попиту домашніх господарств, підприємств, держави на товари, роботи, послуги, активи.
Грошові потоки доцільно розглядати як один з можливих інстру ментів регулювання грошового обігу. На основі аналізу грошових потоків можна створити інструментарій, що дозволяє виробляти і приймати рішення з питань грошово-кредитного регулювання.
2.3. Маса грошей в обороті. Грошові агрегати та грошова база
Нормальне функціонування грошей у структурі грошового обороту забезпечується певною кількістю грошей. Розмір цієї величини є важливою характеристикою стану грошового обороту і ринкової кон’юнктури в країні, а безпосередньо зміни кількості грошей в обігу впливають на інтенсивність обороту грошей, формування платоспроможного попиту.
У зарубіжній літературі до 30-х років XX ст. панувало уявлення про грошову масу як сукупність залишків металевих грошей і розмінних банкнот у розпорядженні суб'єктів обороту. Усі інші грошові інструменти - нерозмінні банкноти, розмінна монета, депозитні вклади тощо - виділялися у поняття "засобів обігу" і не включалися в загальну масу грошей. Ситуація принципово змінилася після скасування золотомонетного стандарту.
Саме життя теж довело (на Заході - раніше, в СРСР - пізніше) необхідність включати до грошової маси не тільки всі готівкові знаки, а й депозитні гроші - спочатку короткострокового характеру, а згодом і довгострокового. Більше того, окремі сучасні економісти та центральні банки до грошової маси відносять будь-які активи, котрим властива певна ліквідність (облігації державних позик, векселі, страхові поліси тощо).
Грошова маса – це сукупність готівкових і безготівкових купі вельних та платіжних засобів товарів, що забезпечують обіг товарів і послуг у народному господарстві.
Структура грошової маси наведена в табл. 2.1 [2.8].
Таблиця 2.1
|
Структура грошової маси |
|
|
Активна частина |
Пасивна частина |
|
Грошові кошти, що реально обслу говують грошовий обіг |
Грошові накопичення, залишки на ра хун ках, що можуть служити платіжними засобами |
Грошова маса створюється Національним банком України (НБУ). Процес створення має 2 стадії, які подані в табл. 2.2 [2.8].
Таблиця 2.2
Стадії створення грошової маси
|
1 стадія |
2 стадія |
|
Національний банк збільшує свої активи шляхом надання кредитів урядові, комер ційним банкам, закордонним краї нам, окремим підприємствам і за рахунок зростання золотовалютних резервів |
Здійснюється за допомогою емісії. Національний банк збіль шує активи одночасно збільшуючи свої паси ви, тобто створює грошову базу, що скла дається з готівки, яка перебуває в обігу обовязкових і необовязкових резервів ко мер ційних банків |
Складність структуризації маси грошей за ступенем ліквідності дозволяє визначити різні за складом і обсягом показники, що називаються грошовими агрегатами.
Грошовий агрегат – це показник обсягу і структури грошової маси.
Кількість агрегатів, які використовуються в статистичній практиці окремих країн, не однакова, що пояснюється істотними відмінностями в елементному складі грошової маси, у спектрах активів, які розглядаються в національній практиці як гроші, у завданнях використання грошової маси в регулятивних цілях. Так, у США застосовуються чотири агрегати для визначення маси грошей, в Англії - п'ять, у Німеччині - три.
У статистичній практиці України визначаються і використовуються для цілей аналізу і регулювання чотири грошові агрегати: M0, Ml, M2, МЗ. Визначення грошової маси в Україні за агрегатним методом розпочалося в 1993 р. НБУ для обчислення сукупної грошової маси застосовує такі агрегати:
М0 – включає готівку в обігу (банкноти, казначейські квитки, монети). Готівка в касах банків сюди не входить. Це найліквідніша частина грошової маси, але її вага в розвинених країнах з ринковою економікою складає 5-7%. В Україні ж питома вага готівкових грошей вже сягнула понад 50%, тому цей агрегат дуже важливий для статистичного аналізу і заходів регулювання грошової маси. В той же час висока питома вага готівки свідчить про недостатній розвиток безготівкових розрахунків.
М1 – складається з агрегату М0 і коштів на поточних рахунках банків, які можуть бути негайно використані їх власниками для здійснення платежів у без го тівковій формі без попередження банків, тобто запаси коштів на поточних рахунках та на ощадних рахунках до запитання.
М2 – містить агрегат М1, термінові й ощадні депозити в комер ційних банках, а також короткострокові державні цінні папери. Державні цінні папери не функціонують як засіб обігу, однак можуть перетворитися в чекові гроші або готівкові рахунки.
М3 – включає агрегат М2 + довгострокові приватні депозитні й ощадні сертифікати в спеціалізованих кредит них установах, а також цінні папери, що обертаються на грошовому ринку. Питома вага цього агрегату незначна.
Між агрегатами повинна зберігатися рівновага, інакше відбувається порушення грошового обігу. Практика показує, що рівновага настає при М2 > М1. Вона зміцнюється при М2 + М3 > М1 .
На грошову масу впливають два фактори: 1) кількість грошей; 2) швидкість їх обігу.
Показник грошова маса треба відрізняти від показника грошова база. Показник грошової бази не є ще одним агрегатом грошової маси. Це якісно інший показник, що характеризує масу грошей з боку прояву її на балансі центрального банку. Тому цей показник інколи називають ще грошима центрального банку, який їх безпосередньо контролює і регулює, впливаючи в кінцевому підсумку і на загальну масу грошей.
Грошова база включає запаси всієї готівки, яка перебуває в обороті поза банківською системою та в касах банків, а також суму резервів комерційних банків на їх кореспондентських рахунках у центральному банку.
Величину грошової бази можна визначити за формулою [1]:
, (2.1)
де: Гвип - сума готівки, випущеної центральним банком і не поверненої в його фонди;
Грез - сума грошових коштів (резервів), які перебувають на кореспондентських рахунках банків у центральному банку.
Співвідношення між грошовою масою і грошовою базою нази ва ється грошово-кредитним мультиплікатором.
Грошовий мультиплікатор – це процес, характеризующий структурні змі ни грошової маси, створення нових банківських депозитів при кредиту ванні банками клієнтури на основі додаткових, або вільних, резервів, що надійшли до банку ззовні.
Додатковий (вільний) резерв – це сукупність коштів комерційного банку, які банк має у розпорядженні в даний момент і які можуть бути використані ним для активних операцій. Цей резерв має таку формулу:
, (2.2)
де Рв – додатковий, або вільний, резерв;
К – капітал банку;
ЗК – залучені банком кошти, депозити;
МБК – сальдо заборгованості банку за міжбанківським кредитом, включаючи і кредити НБУ;
ВСФ – відрахування до центрального страхового фонду;
Ао – вклади банку в активні операції, не повернуті на даний момент;
Ор – обовязкові резерви.
Наявність вільного, або додаткового резерву – важливий показник фінансового стану банку, в першу чергу, його здатності виконувати зобовязання перед клієнтами і задовольняти їх попит на позики. Тому цей показник відображує, з одного боку, стан поточної ліквідності банку, а з іншого – стан його поточного кредитного потенціалу. Завдяки цьому через регулювання вільних резервів банків можна впливати на їх фінан совий стан і на їх діяльність щодо збільшення маси грошей в обігу.
Рівень грошово-кредитного мультиплікатора залежить від норми обовязкового резервування:
, (2.3)
де m – грошово-кредитний мультиплікатор;
r – норма обовязкового резервування.
Приріст грошової маси може бути виражений формулою:
, (2.4)
де М – приріст грошової маси;
R – початковий приріст резервів;
r – норма обовязкового резервування.
Але фактичний коефіцієнт може суттєво відхилятися від розра хун ків, оскільки на процес мультиплікації можуть впливати й інші показники.
Грошово–кредитний мультиплікатор може "спрацювати" не тільки при додатковому введенні грошей у банківський обіг Центральним бан ком через кредитну емісію. Такий самий ефект буде досягнутий, якщо резерви одного з банків зростуть завдяки надходженню готівки за раху нок клієнта або ж якщо певний банк збільшить свої резерви шляхом про дажу частини активів на міжбанківському ринку, в тому числі й НБУ.
Фактично, рівень мультиплікатора, який склався на певний час, визна чається як співвідношення загальної маси грошей в обігу і суми грошової бази за формулою [1].:
(2.5)
де mm – показник фактичного рівня мультиплікатора;
M0 – маса готівки в обігу поза банками;
D – маса грошей у депозитах комерційних банків;
R – сума резервів комерційного банку.
Процес грошово-кредитної мультиплікації відіграє важливу роль у забезпеченні пропозиції грошей відповідно до потреб економічного обі гу (табл.2.3) [13]. Таке регулювання забезпечується зміною норми обов’язкового резер вування.
Таблиця 2.3.
Порівняльний аналіз монетарних показників США та України
|
Показники |
США, млрд. дол. США |
Україна, млрд. грн |
|
Наявна грошова маса в обігу |
||
|
Гроші поза банками (Мо) |
696,9 |
42,3 |
|
Грошова маса (М1) |
1373,5 |
67,1 |
|
Грошова маса (М2) |
6430,7 |
125,5 |
|
Грошова маса (М3) |
9450,5 |
125,8 |
|
Резервні кошти банків (Р) |
46,8 |
11,4 |
|
Грошова база (Мб) |
758,6 |
53,8 |
|
Мультиплікатор грошової бази (М1/Мб) |
1,81 |
1,25 |
|
Мультиплікатор грошової бази (М2/Мб) |
8,48 |
2,33 |
|
Мультиплікатор грошової бази (М3/Мб) |
12,45 |
2,34 |
|
Швидкість безготівкового грошового обігу (ВВП/М2) |
1,86 |
1,95 |
|
Монетизація ВВП (М3/ВВП), % |
78,8 |
32,07 |
З таблиці можна зробити висновок, що рівень грошового мультиплікатора в країні залишається досить низким.
2.4. Швидкість обігу грошей та закон грошового обігу
Грошовий обіг – це рух грошей у процесі товарного обігу, надання послуг, погашення боргових зобовязань. У звязку з цим виникає запитання: а яка саме кількість грошей необ хід на на ринку в певний час для безперебійного забезпечення товар ного обігу?
На це запитання в найбільш загальному плані дає відповідь від критий К. Марксом закон грошового обігу, згідно з яким кількість грошей визначається відношенням суми цін товарів до кількості обігів одноймен ної грошової одиниці з урахуванням додаткових факторів – проданих у кредит товарів, суми взаємопогашених платежів та платежів, для яких на став строк виплати. При цьому слід мати на увазі суму повторного обігу, де одні й ті самі гроші функціонують то як засоби обігу, то як засо би платежу. Закон грошового обігу діє там, де існує товарне вироб ництво, товарний і грошовий обіг, а також за умови існування різних гро шо вих систем. Він відображує одну з головних умов підтримки ринкової рівноваги, надання стійкості купівельній спроможності грошей. Виконання вимог цього закону особливо актуальне нині, коли відійшов в історію безпосередній звязок грошей із золотом, і маса грошових знаків, що пере бувають в обігу, має купівельну спроможність та суспільну значущість, оскільки за ними стоять реальні, визнані суспільством якісні товари. Недотри мання вимог закону грошового обігу, як переконує практика, може призвести до появи в економіці країни значних елементів нату ральних господарських зв’язків між виробниками і споживачами продукції і навіть до витіснення з господарського механізму економічних методів господарювання або до їх значного послаблення [1]..
Отже, закон грошового обігу – загальний економічний закон, який ви ра жає внутрішньо необхідні, сталі і суттєві звязки між кількістю необ хід них для обігу грошей, цінами товарів, що підлягають реалізації, і вар тістю грошей. Суть його полягає в тому, що кількість грошей, необхідних для обігу товарів, прямо пропорційна сумі їх цін і обернено пропорційна швидкості обігу однойменної грошової одиниці. Його можна виразити таким рівнянням:
, (2.6)
де: Кг – кількість грошей, необхідних для обігу товарів протягом певного часу;
Ц – сума цін на товари, що підлягають реалізації за певний відрізок часу;
О – швидкість обігу грошової одиниці за рік;
П – сума цін товарів, що були продані в кредит з оплатою їх за межами даного конкретного періоду;
ВП – платежі, що взаємо погашаються [1]..
Швидкість обігу грошей характеризує частоту, з якою кожна одини ця наявних в обігу грошей використовується в середньому для реалізації товарів і послуг за певний період. Виходячи з відомого рівняння обміну І. Фішера, величину швидкості обігу грошей можна визначити за формулою:
(2.7)
де V – швидкість обігу грошей;
P – середній рівень цін на товари та послуги;
Q – фізичний обсяг товарів та послуг, що реалізовані в даному періоді;
M – середня маса грошей, що перебуває в обігу за даний період [2]..
З наведеної формули випливає, що величина швидкості обігу гро шей прямо пропорційно повязана з номінальним обсягом виготовленого національного продукту й обернено пропорційно – з обсягом маси гро шей, що є в обігу.
Показник швидкості обігу грошей можна визначити і за іншими критеріями, зокрема за середньою частотою використання грошової оди ниці в оплаті доходів населення, тобто у формуванні національного дохо ду; за середньою частотою використання грошової одиниці у здій сненні всіх видів платежів, тобто у формуванні всього грошового обігу; за частотою проходження готівки через каси банків. Перший із цих показ ників може бути визначений діленням обсягу національного доходу на масу грошей в обігу. Другий з них може визначатися діленням загаль ного обсягу грошового обороту на M. Третій показник може визначатися ділен ням загального обсягу касових обігів усіх комерційних банків за рік на середньорічну суму готівки в обігу.
ТЕМА 3. Грошовий ринок
3.1. Сутність та особливості функціонування грошового ринку
Складовою частиною сучасних товарно-грошових відносин є грошовий (фінансовий) ринок.
Грошовий ринок – це особливий сектор ринку, на якому здій сню ється купівля і продаж грошей, формується попит, пропозиція і ціна на цей товар. Для розуміння сутності грошового ринку важливе значення має визначення його суб'єктів. Суб'єктами цього ринку є юридичні та фізичні особи, які здійснюють операції купівлі-продажу грошей. Але серед них слід виділити з одного боку, домашні господарства, а з іншого – фірми. Перші – головний власник тимчасово вільних коштів, другі – позичальники цих коштів. Особливістю фінансового ринку є те, що надзвичайну роль у ньому грають посередники (банки, страхові компанії, інвестиційні фонди).
Фінансовий ринок має досить складну структуру (рис.3.1) [2,8]..
Рис. 3.1. Структура фінансового ринку
Всі операції на грошовому ринку можна розділити на три групи (рис. 3.2) [2,8]..
В операціях з продажу грошей беруть участь сімейні господарства, фірми і структури державного управління, в операціях з купівлі грошей - ті самі економічні суб'єкти: фірми, сімейні господарства, структури державного управління. У посередницьких операціях ключовими суб'єктами є так звані фінансові посередники - банки, інвестиційні та фінансові компанії, страхові компанії, пенсійні фонди, кредитні товариства тощо. Усі вони спочатку акумулюють у себе грошові кошти, купуючи їх у продавців, а потім від свого імені розміщують їх, пропонуючи покупцям. Особливе місце серед суб'єктів грошового ринку займають центральні банки.
Будучи банками банків, вони можуть обслуговувати міжбанківські відносини на грошовому ринку, наприклад здійснювати операції рефінансування, регулювати міжбанківські операції, валютні операції тощо. Передача грошей від одного субєкта грошового ринку до іншого здійснюється тоді, коли в одного з них є вільні гроші і він не має потреби їх витрачати на купівлю матеріальних благ, а в іншого – їх немає взагалі і немає матеріальних цінностей чи товарів від продажу яких можна було б одержати необхідні гроші.
Рис. 3.2. Операції купівлі-продажу грошей
Усі види інструментів грошового ринку можна виділити у такі три групи: позичкові угоди, включаючи й депозитні, на підставі яких здійснюються відносини банків з їх клієнтами щодо формування і розміщення кредитних ресурсів; цінні папери, з допомогою яких реалізуються переважно прямі відносини між продавцями і покупцями грошей; валютні цінності, які використовуються у взаємовідносинах між власниками двох різних валют.
Схема взаємозв'язку між об'єктами та інструментами грошового ринку в загальних рисах показана на рис. 3.3 [1].
З наведеної схеми видно, що назустріч потокам грошей, що спрямовуються від продавців до покупців, переміщаються відповідні інструменти грошового ринку.
Як зазначалося вище, інструменти грошового ринку самі набувають здатності до обігу. Найбільшою мірою ця здатність властива цінним паперам і валютним цінностям, що дає підстави виділити відповідні ділянки грошового ринку в самостійні ринки - цінних паперів та валютний. У розвинутих ринкових економіках поширена також купівля-продаж банківських позичкових вимог та зобов'язань, що дає підстави говорити про ринок позичкових угод як про самостійний вид грошового ринку.
Умовний характер має ціна на грошовому ринку. Ціна грошей має фор му відсотка або процентного доходу на позикові або залучені кошти, що істот но відрізняються від звичайної ціни на товарних ринках.
Рис. 3.3. Загальна схема взаємозв’язку між об’єктами та інструментами грошового ринку
Розмір відсотка визначається не величиною вартості, що містять у собі куплені гроші, а їхньою споживчою вартістю, здатною приносити покупцеві додат ковий дохід або благо, необхідне для задоволення особистих або виробничих потреб. Чим більшою буде ця здатність і чим довше поку пець буде користу ва тися отриманими грішми, тим більшою буде сума його процентних платежів.
3.2. Інституційна модель грошового ринку
Інституційна модель грошового ринку відображає взаємозвязки між субєктами грошового ринку, що реалізуються через потоки грошей та інструментів (рис. 3.4) [1,2,8].
Рис. 3.4. Схема системної структуризації грошового ринку
Ринок грошей – це частина фінансового ринку, де здійснюються короткострокові кредитні операції.
Ринок капіталів – це та частина фінансового ринку, де здійснюються середньо- і довгострокові кредитні операції. Об’єктом цих операцій виступають як гроші, так і цінні папери. Між цими ринками існує тісний взаємозв’язок.
Обліковий ринок – це ринок, на якому позичальник отримує гроші, обліковуючи свої короткострокові цінні папери.
Міжбанківський ринок – ринок, на якому діють банки, а суть їх операцій зводиться до того, що одні банки розміщують свої тимчасово вільні кошти, а інші їх отримують на умовах платності, теміновості і повернення, тобто один банк надає іншому короткостроковий кредит.
Валютний ринок охоплює операції купівлі-продажу валют і платіжних документів, які обслуговують широке коло зовнішньоекономічних операцій, страхування валютних ризиків, диверсифікацію валютних резервів, переміщення валютної ліквідності.
Ринок цінних паперів охоплює частину кредитного ринку і повністю ринок інструментів власності (рис. 3.5). Іншими словами, цей ринок інтегрує операції щодо випуску та обігу боргових інструментів, інструментів власності, а також їхніх похідних. До боргових інструментів належать, передусім, облігації, векселі, сертифікати. До інструментів власності - всі вид акцій, а до їх похідних - опціони, ф’ючерси та інші аналогічні цінні папери. Головною метою функціонування та розвитку ринку Цінних паперів в Україні повинно стати залучення інвестиційних ресурсів для спрямування їх на відновлення та забезпечення подальшого зростання виробництва.
Ринок цінних паперів можна розмежувати на первинний і вторинній, біржовий та позабіржовий. Первинний ринок - це ринок перших і повторних емісій (випусків) цінних паперів, на якому здійснюється їх початкове розміщення серед інвесторів.
Основними професіоналами ринку ЦП є: брокери, ділери; реєстратори; керуючі компанії; кліринги; депозитарії; організатори та організації торгівлі.
За інституційним критерієм грошовий ринок можна поділити на два сектори:
- сектор прямого фінансування;
- сектор опосередкованого фінансування.
У секторі прямого фінансування зв'язки між продавцями і покупцями грошей здійснюються безпосередньо, і всі питання купівлі-продажу вони вирішують самостійно один з одним. Функціонуючі тут брокери та дилери виконують скоріше технічну роль звичайних посередників, допомагаючи їм швидше знайти один одного.
У цьому секторі виділяють два канали руху грошей:
канал капітального фінансування, завдяки якому покупці назавжди залучають кошти до свого обігу, для цього у якості інструменту вико ристовуються акції;
канал запозичень, яким покупці тимчасово залучають кошти до свого обігу, використовуючи для цього у якості інструменту облігації та інші подібні цінні папери.
Рис. 3.5. Інфраструктура ринку цінних паперів України
У секторі опосередкованого фінансування зв'язки між продавцями і покупцями грошей реалізуються через фінансових посередників, які спочатку акумулюють у себе ресурси, що пропонуються на ринку, а потім продають їх кінцевим покупцям від свого імені. Вони створюють власні зобов'язання й вимоги, які можуть бути самостійними інструментами грошового ринку, зумовлювати появу нових грошових потоків. Тому фінансові посередники цього сектора істотно відрізняються від технічних посередників першого сектора як за своєю роллю в економіці, так і за технологічними процесами функціонування.
За своїми характеристиками всі інструменти грошового ринку є ви зна ченнями зобовязань покупців перед постачальниками грошей залеж но від видів зобовязань.
Зобовязання можна поділити на:
Щоб від но вити це право за продавцем грошей, необхідно повернути зазначену суму грошей у його розпорядження з одночасним погашенням боргового зобовязання.
Боргові зобовязання можна поділити на:
а) депозитні зобовязання, за якими продавці передають гроші в пов не розпорядження покупця за умов повернення (зі встановленням або без встановлення терміну) і оплати або без оплати відсотка доходу;
б) позикові, за якими продавці, передаючи гроші покупцям, вносять певні обмеження в останніх щодо розпорядження цими грішми:
встановлюють, з якою метою вони будуть використовуватися;
вимагають особливих гарантій їх повернення;
визначають ступінь ефективності або окупності витрат або проектів, що фінансуються за рахунок позикових коштів.
Згідно Закону “Про цінні папери і фондову біржу” акція – цінний папір без встановленого строку обігу, що засвідчує дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розділі майна при ліквідації акціонерного товариства”. Цим же законом визначається: “облігація – цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість цього паперу в передбачений в ньому строк з виплатою фіксованого процента (якщо інше не передбачено умовами випуску)”.
Таким чином, покупець акції стає співвласником підприємства, бере на себе пов’язані з цим обов’язки і отримує певні права, в той час як покупець облігації стає кредитором цього підприємства і має право тільки на повернення через визначений термін своїх коштів та отримання проценту. Слід зауважити, що випускати акції може тільки акціонерне товариство, а облігації можуть випускати підприємства різних організаційно-правової форм.
Акціонерне товариство може випускати акції різних видів. Автори виділяють декілька класифікаційних ознак акцій. Розглянемо класифікацію акцій за основними ознаками, що висвітлені в законі “Про цінні папери та фондову біржу”,(рис. 1.4) . [2,8].
Обсяг категорії прав, що випливають з акції, залежить від категорії акції:
Громадяни можуть бути держателями, як правило, іменних акцій. В процесі приватизації майна державних підприємств шляхом перетворення їх у відкриті акціонерні товариства можуть випускатися тільки прості іменні акції.
Існують наступні види облігацій, які можуть бути застосовані при емісійному фінансуванні інноваційної діяльності підприємства:
3.3. Попит на гроші
Попит на гроші – одне з ключових і найскладніших явищ ринку грошей. В Україні тільки формується цей ринок, вивчається попит на гроші, опановуються нові методи реалізації грошово-кредитної політики.
Попит на гроші виступає як запас грошей, який хочуть мати у своє му розпорядженні економічні субєкти на певний момент. Якщо такий запас грошей розглядати як елемент багатства, яким володіють еконо мічні субєкти, то попит на гроші можна трактувати як їхнє бажання мати певну частину свого портфеля активів або багатство в ліквідній формі, то це означає збільшення попиту на гроші, і навпаки. Такий підхід був за сто сований Кейнсом, який назвав своє трактування попиту на гроші теорією переважної ліквідності.
Після Кейнса його ідея спекулятивного попиту на гроші знайшла свій розвиток у працях Дж. Тобіна, Баумола та ін. Вони довели, що спе ку лятивний мотив впливає на весь обсяг попиту на гроші і розширює роль відсотка як фактора формування попиту на гроші.
Попит на гроші тісно повязаний зі швидкістю грошового обігу обер нено пропорційною залежністю. У міру зростання попиту на гроші кожна грошова одиниця, що є в обігу, буде довше перебувати в розпорядженні економічного субєкта і буде більш повільним її обіг і навпаки:
1) швидкість грошей не може бути постійною;
2) збільшення швидкості обігу грошей і падіння попиту на гроші може компенсувати дефіцитні платіжні кошти при зниженні умови моне таризації ВНП і послабити кризу неплатежів;
3) зменшення швидкості обігу грошей шляхом збільшення попиту на них послаблює вплив збільшення маси грошей в обігу на конюнктуру ринку [1].
Мета попиту на гроші:
створення запасу купівельних і платіжних коштів;
накопичення грошей як капіталу, як форми багатства, що може давати прибуток власникові у вигляді %;
можливість накопичених запасів грошей підпорядковуватись двом вищевказаним цілям.
Звідси випливають і групи мотивів попиту на гроші з боку еконо мічних субєктів:
трансакційний мотив;
мотив обережності;
спекулятивний мотив.
Сукупний попит на гроші складається з трансакційного попиту і попиту на гроші як на активи, а кількісно виражається в грошових агрегатах М1+М2+М3. Трансакційний попит визначається обсягом як особистого, так і виробничого споживання. У цілому в суспільстві він являє собою сукупність готівки і грошей на поточних рахунках, які необхідні для оплати послуг та товарів. Економічний зміст попиту на гроші як на активи складається в тому, що частину грошей індивід розміщує в активи з метою отримання від них доходу [1]..
Провідними чинниками, що визначають сукупний попит на гроші на макрорівні є :
З урахуванням сучасних показників впливу на попит існує така формула [1,9].:
(3.1)
де V – реальний обсяг ВНП;
Р – середній рівень цін;
R – рівень очікуваного доходу за альтернативними грошовими активами;
В – обсяг багатства;
I – рівень інфляції;
О – очікувані зміни ринкової конюнктури ;
+ – пряма залежність;
- обернена залежність.
Провідні фактори, що визначають загальний попит на гроші, наведені в табл. 3.1[2,8].
Графічне зображення попиту на гроші. Щоб краще зрозуміти функціональну залежність між основними чинниками, що визначають попит на гроші, зобразимо їх у вигляді кривих у системі координат, як це показано на рис. 3.6.
По вертикалі системи координат відображена норма (в %) очікуваного доходу на альтернативні грошам активи, включаючи норму депозитного процента. Зміна цієї норми означає зміну альтернативної вартості зберігання грошей у формі, яка не приносить доходу.
Таблиця 3.1.
Фактори, що визначають попит на гроші
|
Показники |
Зростання динаміки цін |
Зростання реальних доходів |
Зростання альтернативної вартості зберігання грошей (ставки відсотка) |
|
Номінальний попит на гроші |
Пропорційно збільшує залишки грошей |
Збільшує попит |
Зменшує попит |
|
Реальний попит на гроші |
Не змінює попиту на реальні залишки грошей |
Збільшує попит |
Зменшує попит |
По горизонталі відображений обсяг попиту на гроші в млрд грн. Сукупність кривих МД, МД1, MД2 відображає функціональну зміну попиту на гроші залежно від двох груп чинників: зміни номінального обсягу ВНП та зміни норми очікуваного доходу (тобто альтернативної вартості зберігання грошей). Криві ПК, ПК1 і ПК2 відбивають зміну поточної каси як трансакційної складової попиту на гроші [1].
Залежність попиту на гроші від номінального обсягу ВНП (Y) виявляється у зміщеннях кривої МД вліво і вниз у позицію МД1, якщо Y зменшується, чи вправо і вверх у позицію МД2, коли Y збільшується. У цих випадках передусім зміщується крива поточної каси (ПК), яка реагує лише на зміни обсягу Y, про що свідчить її вертикальне положення. При зменшенні обсягу ВНП потреба в поточній касі буде зменшуватися, ПК зміститься в позицію ПК1 і "потягне" за собою криву загального попиту МД у позицію МД1. Відповідно при збільшенні обсягу ВНП потреба в поточній касі зростатиме, ПК зміститься в позицію ПК2 і "виштовхне" криву МД у позицію МД2. Аналогічно може впливати на зміну положення кривої МД зміна обсягу багатства, що його мають у своєму розпорядженні економічні суб'єкти, оскільки вона, власне, є наслідком зміни обсягу ВНП [1].
Залежність попиту на гроші від норми очікуваного доходу (R) виявляється у переміщенні його величини безпосередньо по кривій МД. Якщо норма доходу зростає, наприклад з 6% до 10%, то попит з точки А, яка адекватна обсягу 4,0 млрд грн., переміститься в точку Б, яка відповідає обсягу 3,0 млрд грн., тобто скоротиться на 1,0 млрд грн. І навпаки, при зниженні норми доходу, наприклад з 6% до 4%, обсяг попиту переміститься в точку В, адекватну 5,0 млрд грн., тобто зросте на 1,0 млрд грн. При цьому крива ПК залишається нерухомою, бо вважається, що трансакційна складова попиту не реагує на зміну норми доходу (процента) [1].
Рис. 3.6. Графік кривої попиту на гроші
У разі одночасної зміни обох чинників впливу на попит відбудеться зміщення кривої попиту в нове положення (ДМ1 чи ДМ2) і самої точки попиту на новій кривій, що спричинить зміну попиту в іншому розмірі, ніж при зміні кожного з цих чинників окремо. З наведеного вище графічного зображення попиту на гроші чітко видно два різні характери його руху :
В умовах України формування попиту на гроші має свої особливості, які викликані низкою факторів: інфляція, недостатньо розвинута інфраструктура ринку і т.п.
3.4. Пропозиція грошей
Монетаристська теорія розглядає пропозицію грошей як альтернативний чинник протидії попитові, як два невіддільних і водночас протилежних боки єдиного економічного механізму, що постійно взаємодіють на монетарному ринку.
Суть пропозиції грошей полягає в тому, що економічні субєкти в якийсь момент можуть мати у своєму розпорядженні певний запас гро шей, який вони можуть за кращих умов пустити в обіг.
На мікроекономічному рівні кожний економічний суб’єкт, взаємодіючи зі своїм попитом, у випадку перевищення запасу грошей пропонує їх для продажу на ринку. І, навпаки, перевищення попиту над наявними запасами формує його попит на гроші.
На макроекономічному рівні пропозиція формується під впливом фактичної грошової маси в обігу, яка і становить природну межу пропозиції грошей. Лише додаткова емісія здатна розширити пропозицію грошей на цю межу.
Керує пропозицією банківська система за допомогою трьох важелів:
Грошова база (mб) перебуває під постійним контролем Централь ного банку і багатьох інших показників, що діють незалежно від його волі і можуть самостійно впливати на обсяг пропозиції грошей.
Такими показниками можуть бути зміни:
норми обовязкового резервування;
дисконтної ставки;
типової ринкової процентної ставки;
економічних субєктів багатства;
процентної ставки за депозитами до запитання;
тонізація підприємницької діяльності, яка обслуговує зміну структури грошових запасів на користь готівки;
низький стан довіри до банків, банківська паніка.
Пропозиція грошей виражається формулою:
(3.2)
де М1 – пропозиція грошей або готівки поза банками;
m – коефіцієнт грошово-кредитного мультиплікатора;
mб – грошова база.
До інструментів, за допомогою яких центральні банки можуть активно регулювати пропозицію грошей в економіці, належать:
Оскільки пропозиція грошей як явище екзогенне формується насамперед банківською системою, графічне зображення кривої пропозиції в системі координат буде залежати від тактичних цілей грошово-кредитної політики. Якщо тактичною ціллю цієї політики є підтримання на незмінному рівні маси грошей в обороті при вільному русі процентної ставки, то крива пропозиції грошей матиме такий вигляд (рис. 3.7) [1]. Пряма вертикальна лінія, проведена з точки 4,0, свідчить про те, що фактична пропозиція грошей склалася на рівні 4,0 млрд грн. і банківська система планує підтримувати її на цьому рівні незалежно від зміни процентної ставки. Якщо буде прийнято рішення за тих же умов збільшити пропозицію грошей до 5,0 млрд грн., то крива пропозиції зміститься вправо в точку, адекватну 5,0 млрд грн., але залишиться у вертикальному положенні, що свідчить про її незалежність від зміни процентної ставки.
Рис. 3.7. Крива пропозиції грошей при орієнтації монетарної політики на підтримання маси грошей в обороті на незмінному рівні
Якщо грошово-кредитна політика визнає за тактичну ціль утримання на незмінному рівні процентної ставки при вільному русі грошової маси, то крива пропозиції набуде такого вигляду (рис. 3.8) [1]..
Рис. 3.8. Крива пропозиції грошей при орієнтації монетарної політики на підтримання процентної ставки на незмінному рівні
Горизонтальна лінія М1 проведена з точки 8, свідчить про те, що пропозиція грошей (точка А) повинна змінювати своє положення вліво чи вправо на горизонтальній прямій М1 (залежно від зміни попиту на гроші) так, щоб утримувати процентну ставку на рівні 8%. Якщо ж як ціль монетарної політики буде встановлено підтримання процентної ставки на рівні 10%, то лінія пропозиції грошей переміститься вверх у точку 10, але збереже горизонтальне положення [1].
Зміщення пропозиції грошей (точка А) на обох рівнях у напрямку, потрібному для утримання ставки процента на незмінному рівні (8% чи 10%), центральний банк може забезпечити продажем цінних паперів на відкритому ринку (пропозиція грошей зменшиться) чи купівлею їх (пропозиція грошей збільшиться) [1].
Крива пропозиції грошей може набути вигляду нахиленої лінії, якщо грошово-кредитна політика передбачає збільшення маси грошей, проте меншою мірою, ніж це потрібно для збереження стабільного рівня процента. У такому разі одночасно змінюється і маса грошей, і норма процента, а крива пропозиції грошей займе положення, показане на рис. 3.9 [1].
Рис. 3.9. Крива пропозиції грошей при орієнтації монетарної політики на одночасну зміну маси грошей і процентної ставки
Вибір тактичної цілі грошово-кредитної політики і відповідної їй кривої пропозиції грошей залежить від конкретної економічної ситуації в країні та тих чинників, які обумовили зміну попиту на гроші, відповідно до якої банківська система повинна відкоригувати пропозицію грошей.
Коли, наприклад, зростання попиту на гроші викликано зростанням цін, то, щоб не спровокувати розвиток інфляційного процесу, доцільно зафіксувати масу грошей на рівні, що склався, і відпустити у "вільне плавання" процентну ставку. У цьому випадку кривій пропозиції грошей доцільно надати однозначно вертикальне положення (рис. 3.6). Якщо попит на гроші знижується під впливом, наприклад, прискорення обігу грошей унаслідок удосконалення технологій міжбанківського переміщення грошей, то, щоб захистити реальну економіку від небажаного впливу зміни процентних ставок, їх рівень доцільно зафіксувати, а масу грошей відпустити "у вільне плавання" [1].
Схему впливу надмірної пропозиції грошей у країні на інфляцію зображено на рис. 3.10 [2,8].
Слід зазначити, що основні постулати монетаристів у принципових моментах збігаються з теоретичними поглядами Дж. Кейнса. Однак є і деякі протилежності. Так, Дж. Кейнс вважав, що збільшення грошової маси приводить до підвищення пропозиції грошей і викликає внаслідок цього зниження відсотка. Його падіння сприяє нарощуванню інвестиційного процесу і зростанню суспільного виробництва. Що ж стосується монетаристів, то грошова маса в них уже своєю зміною безпосередньо впливає на суспільне виробництво.
Отже, надмірна пропозиція грошей або призводить безпосередньо до інфляції, або чинить інфляційний тиск на економіку країни.
Рис. 3.10. Вплив надмірної пропозиції грошей на інфляцію [1].
3.5. Графічна модель грошового ринку. Рівновага на грошовому ринку та процент
Ринок грошей, як і будь-який ринок, залежить від попиту і пропозиції. Між попитом і пропозицією грошей завжди є певне співвідношення. Якщо дві криві - попиту і пропозиції - накласти одну на другу в одній системі координат, то одержимо завершену графічну модель грошового ринку. У ній попит і пропозиція подаються у взаємодії і визначається результат цієї взаємодії: рівень їх урівноваження та норма рівноважної ставки процента, що відповідає цьому рівню (рис. 3.11) [1].
Криві попиту (МД) і пропозиції (М1) перетинаються в точці А, якій адекватні маса грошей в обороті на суму 4,0 млрд грн. та ставка очікуваного доходу (номінального процента) на рівні 8%. Це значить, що економічні суб'єкти в даній економічній ситуації бажають мати у своєму розпорядженні грошей на суму 4,0 млрд грн., а банківська система може забезпечити пропозицію грошей на цьому ж рівні, щоб урівноважити попит і пропозицію. За цієї умови ставка процента (очікуваного доходу) стабілізується на рівні 8% . Цей рівень є рівноважною ставкою процента, яка буде задовольняти вимоги обох сторін ринку: покупці зможуть сформувати потрібний їм запас грошей, що дорівнює 4,0 млрд грн., і будуть його тримати на руках, а продавці зможуть розмістити наявний у них запас грошей за прийнятною ставкою процента [1].
Ні за якої іншої ставки процента подібна зрівноваженість попиту і пропозиції неможлива.
Рівновага на ринку може порушуватись під впливом багатьох чинників:
Підтримання рівноваги вимагає від держави виваженої грошово-кредитної політики.
Рис. 3.11. Графічна модель ринку грошей
Важливу роль у збалансуванні грошового обороту, а також попиту і пропозиції на грошовому ринку відіграють заощадження та інвестиції [1].:
1. Заощадження сімейних господарств є єдиним джерелом чистих інвестицій у закритій економічній системі.
В умовах тривалої інфляції, коли населення перестає робити нові заощадження і навіть витрачає попередні під загрозою втрати їх через інфляцію. Ці процеси чітко проявлялися в економіці України в 1992- 1994рр. внаслідок гіперінфляції попередні заощадження населення повністю знецінилися, а нові заощадження в національних грошах не створювалися. Інвестування в розвиток виробництва в цей період фактично припинилося, за винятком незначних вкладень за рахунок централізованих коштів державного бюджету.
2. Зростання обсягу заощаджень створює верхню межу нарощування інвестицій у секторі "фірми".
Проте зростання обсягу інвестицій, як правило, не досягає цієї верхньої межі. Частину коштів, що надійшли на грошовий ринок за потоком заощаджень, мобілізує уряд для державних закупівель та інших витрат. Тільки скорочення бюджетного дефіциту дає можливість максимально наблизити фактичний обсяг інвестицій до його верхньої межі та навіть перевищити її за рахунок інших джерел.
3. Заощадження населення, що надійшли на грошовий ринок і не мобілізовані урядом для своїх потреб та не осіли в грошових запасах, мають бути позичені сектором "фірми" для інвестування.
Інакше на грошовому ринку виникне надлишок коштів, а на товарних ринках (на ринку продуктів передусім) - відсутність попиту на товари. Неінвестовані заощадження неминуче викличуть кризу збуту, скорочення виробництва, зниження доходів і заощаджень у секторі "сімейні господарства". У нереалізованих товарних запасах будуть "заморожені" значні капітали.
На підставі наведених трьох висновків можна формалізувати зв'язок між інвестиціями та заощадженнями в такому вигляді [1].:
, (3.2)
де Ір - інвестиційні ресурси, що надходять у розпорядження фірм;
З - загальна маса заощаджень, що надійшла на грошовий ринок;
Д, - сума приросту державних позик, розміщених на грошовому ринку.
Дотримання цієї рівності є необхідною передумовою збереження рівноваги на грошовому ринку, а отже - передумовою нормального функціонування банків та інших фінансових посередників, оскільки формування кредитних ресурсів буде відповідати попиту на кредит [7].
МОДУЛЬ 2. ПРИНЦИПИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА МОДЕЛІ ПОБУДОВИ ГРОШОВИХ і ВАЛЮТНИХ СИСТЕМ
ТЕМА 4. Грошові системи
4.1. Сутність, призначення та структура грошової системи
Грошова система України, як встановлена державою форма організації грошового обігу та емісії національних грошей, має давні історичні традиції, що сягають доби здобутків України-Русі, козацької республіки, Української Народної Республіки і часів нинішнього державотворення.
Варто відмітити, що будь-яка іноземна влада на території України завжди підпорядковувала грошовий обіг власним інтересам.
Грошова система держави – це форма грошового обігу, яка сфор мована історично і закріплена національними законами. Вона зявилась в ХVІ – ХVІІ ст. з виникненням і становленням капіталістичного вироб ництва.
Грошова система має наступні складові елементи:
Система металевого обігу, за якої грошовий товар безпосе редньо обертається і виконує пять функцій, гроші і банкноти обміню ються на дійсні гроші. За системи металевого грошового обігу розріз няють два види грошових систем (рис. 4.1) [2,8].
Біметалізм – це грошова система, за якої роль загального еквівалента закріплюється за двома металами – золотом і сріблом.
Історично першим різновидом біметалізму була система паралельної валюти, за якою співвідношення між золотими та срібними монетами встановлювалося на ринку стихійно, тобто при здійсненні платежів золоті та срібні монети приймалися відповідно до ринкової вартості золота та срібла. Це створювало деякі труднощі, що були пов'язані з існуванням на ринках двох загальних еквівалентів, а значить - двох мір вартості, двох систем цін. Ситуація ускладнювалася постійною зміною співвідношення між золотом та сріблом за вартістю. Щоб спростити ситуацію, держава встановлювала у законодавчому порядку обов'язкове вартісне співвідношення між двома металами, що оберталися на рівних засадах за їх відкритого карбування.
Такий різновид біметалізму дістав назву "система подвійної валюти". Але встановлене фіксоване вартісне співвідношення часто не збігалося з реальним ринковим.
Різновидом біметалізму була так звана система "кульгаючої" валюти, за якою один з видів монет карбується у закритому порядку. Прикладом є французька грошова система, коли у 1873 р. було заборонено вільне карбування срібла, але за 5-франковими срібними монетами залишилася необмежена сила законного платіжного засобу. Це була спроба врятувати біметалізм.
Однак біметалічна грошова система не відповідала потребам роз ви нутого капіталістичного господарства, тому що використання в якості міри вартості одночасно двох металів (золота і срібла) суперечить при роді цієї функції грошей. Крім того, відповідність між золотом і сріблом не дорівнювала їх ринковій вартості, у результаті відбулося здешевлення виробництва срібла, а наприкінці ХІХ ст. і його знецінення; золоті монети вийшли з обігу і перейшли до розряду скарбів, у звязку з цим був здій сне ний перехід до монометалізму.
Монометалізм – це грошова система, за якої один метал (золо то або срібло) є загальним еквівалентом і основою грошового обігу, а функціонуючі монети і знаки вартості розміняні на золото і срібло. Срібний монометалізм існував у Росії (1843-1852 рр.), Індії (1852-1893 рр.), Китаї (1843-1852 рр.). Потім він змінився на різновид золотого монометалізму.
Рис. 4.1. Форми металевого обігу
Роз різ няють три різновиди золотого монометалізму:
1) золотомонетний стандарт. Цей стандарт характеризується на ступ ними рисами:
золото виконує усі пять функцій;
дозволяється вільне карбування золотих монет для приватних осіб;
допускається вільний вивіз і ввіз іноземної валюти, коли кредитні гроші є в обігу вільно і необмежено розмінюються на золоті монети за номіналом;
Золотомонетний стандарт являв собою найбільш стабільну, саморегульовану грошову систему. Але припинення розміну банкнот на золото, введення заборони на його вивіз за кордон, заборона громадянам володіти золотом у монетарній формі та інші заходи означали крах золотомонетного стандарту, вилучення золота у скарби. Тому в ході грошових реформ (1924-1929 рр.) було зроблено спробу стабілізувати грошовий обіг шляхом відновлення золотомонетного стандарту, але вже у двох обмежених формах – золотозливкового і золотодевізного стандартів.
2) золотозливковий стандарт (Франція). За цього стандарту в обігу були від сутні золоті монети і вільне їх карбування. Грошовий обіг підтримувався кредитними грошима (банкнотами), які здатні були обмінюватися лише на золото. Тому такий стандарт було запроваджено лише в тих країнах, котрі мали великі запаси золота.
3) золотовалютний (девізний) стандарт (Австрія, Данія, Норвегія). За цього стандарту були відсутні в обігу золоті монети і вільне їх карбування. Обмін банкнот здійснювався в іноземній валюті, при цьому зберігався непрямий звязок грошових оди ниць країн із золотом. Причому обмін банкнот спочатку здійснювався на ті іноземні валюти країн, в яких діяла система золото зливкового стандарту. Потім, за відповідним валютним курсом їх можна було обміняти на стандартні зливки чистого золота [2,8,9].
Ряд країн – Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, Польша, намагаючись зберегти золотий стандарт, утворили так званий “золотий блок”, який після переходу Франції у 1936 р. до нерозмінного банкнотного обігу також припинив своє існування.
В роки другої світової війни було зроблено ще одну спробу пов’язати національні валюти з золотим забезпеченням (Бреттон-Вудська конференція). Впровадження Бреттон-Вудської грошової системи характеризувалося такими особливостями:
Послаблення позицій США на світовому ринку і стрімке скорочення золотих запасів цієї країни змусило її уряд з 1971 р. офіційно припинити дію цієї системи. Тут же було закладено основи нової Ямайської валютної системи, яка мала такі особливості:
З цього часу в усіх країнах світу утвердилися системи паперово-кредитного обігу. Системи паперово-кредитного обігу являють собою грошові системи, за яких обіг обслуговують грошові знаки (паперові або металеві), що не мають внутрішньої вартості. Такі грошові системи є регульованими, бо держава бере на себе зобов'язання щодо забезпечення сталості емітованих від її імені грошових знаків. Розрізняють паперові грошові системи та системи кредитних грошей, не розмінних на золото.
Вона включає наступні складові: грошову одиницю; масштаб цін; види грошових знаків; емісійну систему; валютний курс; регламентацію готівкового і безготівкового грошового обігу.
Характерними рисами сучасних грошових систем є такі:
1) утрата зв'язку із золотом унаслідок витіснення його з внутрішнього та зовнішнього обороту;
2) випуск грошей в обіг не тільки для кредитування господарства, а й для кредитування держави;
3) широкий розвиток безготівкового обігу та зменшення готівкового;
4) хронічна інфляція;
5) державне регулювання грошового обігу;
6) відміна офіційного золотого вмісту банкнот, їх забезпечення та розміну на золото;
7) розвиток інтеграційних процесів у сфері грошово-кредитних відносин [1,2,8]..
У цілому сучасні паперові грошові системи постійно розвиваються, і це відбувається головним чином, за рахунок удосконалення того правового поля, у межах якого і здійснюється функціонування грошової системи.
4.2. Види грошових систем та їх еволюція
Грошові системи можна класифікувати за кількома критеріями (табл..4.1) [2].
Таблиця 4.1
Типи грошових систем
|
З позиції господарського механізму |
У відповідності з механізмом регулювання валютних відносин |
Відповідно із загальними законами функціонування грошей |
За формою грошей в обігу |
|
|
- саморегульовані - регульовані |
-монометалевого біметалевого паперово-кредитного обігу |
Поділ грошових систем за ознакою ринкового та неринкового типу важливий для визначення місця грошової системи в господарському механізмі. Для ринкових систем характерною ознакою стає переважання економічних важелів та інструментів регулювання грошового обігу, а у неринкових системах переважають адміністративні неринкові методи регулювання грошового обігу. Ще недавно такий механізм діяв і в нашій країні.
Відкриті грошові системи означають мінімальне втручання держави у регулювання валютних відносин в середині країни. Її головні ознаки – повна конвертованість валюти, ринковий механізм формування валютного курсу.
Протилежні ознаки властиві закритим грошовим системам – значні валютні обмеження, адміністративне регулювання валютного ринку, штучне формування валютного курсу.
Саморегульовані – це системи, які базуються на обслуговуванні грошового обігу повноцінними монетами і розмінними банкнотами.
Регульована грошова система базується на обігові паперових і металевих грошових знаків, які не володіють власною внутрішньою вартістю.
Становлення України як незалежної, суверенної держави у 1991 р. обумовило необхідність створення власної грошової системи, яка забезпечувала б можливість українським владним структурам самостійно керувати грошовим оборотом та грошовим ринком в інтересах розвитку національної економіки (табл. 4.2) [2]. Своїм корінням грошова система України сягає ще в часи Київської Русі, грошима якої була гривня.
Таблиця 4.2
Провідні складові елементи грошової системи України
|
1. Види грошових знаків, що мають законну платіжну силу |
Банкноти – гривні номіналом 1,2,5,10,20,50,100,200 Розмінна монета (копійка), що випускається в обіг номіналом 1,2,5,10,25,50 |
|
2. Офіційний валютний курс гривні |
Встановлював НБУ на підставі торгів валютними цінностями на УМВБ за валютами (долар США, євро, російський рубль) на підставі крос-курсів. З 2000 р. це визначення відбувається на основі міжбанківського валютного ринку |
|
3. Порядок організації готівкового та безготівкового обігу |
Їх регламентацію, в тому числі організацію міжнародних розрахунків здійснює НБУ |
|
4. Орган грошово-кредитного і валютного регулювання |
НБУ |
Організаційно-правові засади створення грошової системи України були закладені в Законі України "Про банк і банківську діяльність", ухваленому Верховною Радою України 20 березня 1991 р. Цим законом Національному банку України надавалося монопольне право здійснювати емісію грошей на території України та організовувати їх обіг, забезпечувати стабільність грошей, проводити єдину грошово-кредитну політику тощо. Це означало, що ніякі інші органи нашої країни, а тим більше інших країн, не мали права втручатися в цю сферу. Відтак оборот грошей на нашій території ставав підвладним виключно органам української держави .
Перші практичні кроки щодо створення власної грошової системи були зроблені після виходу України зі складу СРСР, коли 10 січня 1992 р. були запроваджені українські купоно-карбованці багаторазового користування як доповнення до рублевої грошової маси. Тобто в обороті одночасно опинилися два види валюти - попередні рублі, емісія яких перейшла від союзного уряду до Російської Федерації, та купоно-карбованці, право емісії яких було закріплено за НБУ. Весь безготівковий оборот продовжував обслуговуватися виключно попередньою, тепер уже російською, валютою – рублями [2].
Незабаром купоно-карбованець втратив свої початкові переваги перед рублем і став швидко знецінюватися.
Щоб послабити негативні наслідки паралельного обігу двох валют, Президент України указом "Про реформу грошової системи України" від 12 листопада 1992 р. запровадив купоно-карбованець у сферу безготівкового обороту і вилучив з нього рублеві гроші. Нові гроші були названі "український карбованець", дістали статус тимчасових національних грошей і стали єдиним на території України засобом платежу.
Новій ситуації, що склалася в управлінні грошовим оборотом, не відповідав статус тимчасової валюти, що зберігався за українським карбованцем. Тимчасові гроші не можуть належним чином виконувати одну з найважливіших функцій - функцію нагромадження. Це підриває інтереси економічних суб'єктів до накопичення грошей як джерела інвестування, стримує економічне зростання, знижує ефективність антиінфляційної політики, зміцнення державних фінансів. У зв'язку з цим особливої гостроти набуло питання запровадження в оборот постійної грошової одиниці - гривні. 25 серпня 1996 р. Президент України підписав Указ "Про грошову реформу в Україні", згідно з яким з 2 по 16 вересня 1996 р. з обороту був вилучений український карбованець і введена постійна грошова одиниця - гривня та її сота частина – копійка [1,2]. Цим закінчився другий етап розбудови грошової системи України.
Уведення гривні означало завершення процесу становлення в Україні власної паперово-грошової системи.
4.3. Грошово-кредитна політика, її цілі та інструменти
Сучасна економічна думка, незалежно від її конкретного теоретичного спрямування, визнає відповідальність держави за стан розвитку економіки країни, а отже і її право впливати на економічне життя суспільства. Сьогодні всі визнають, що для реалізації свого впливу на економіку держава повинна розробляти відповідну економічну політику.
Грошово-кредитна політика – це сукупність методів у сфері гро шового обігу і кредитних відносин, що використовує держава (рис. 4.2) [2].
Рис. 4.2. Інструменти прямого й опосередкованого впливу на основні параметри грошового обігу
В ході вивчення сучасної грошової системи особливу увагу потрібно звернути на методи регулювання грошового обігу. Державне регулювання грошової сфери в ринковій економіці означає сукупність заходів, що проводяться державою в грошовому обігу з метою забезпечення сталості національної валюти, стримування інфляційного процесу і гнучкого забезпечення грошовою масою потреб сфери обігу.
Основні типи грошово-кредитної політики [2]:
1) Політика грошово-кредитної рестрикції ("дорогі гроші") – весь інструмент грошово-кредитної політики зосереджується на забезпеченні внутрішньої сталості грошей і досягненні оптимальної рівноваги у співвідношенні їх пропозиції та попиту, на стисненні обсягів грошової й кредитної емісії;
2) Політика грошово-кредитної експансії ("дешеві гроші") – забезпечення доступності для субєктів еко номічної діяльності грошових і кредитних ресурсів.
Цілі грошово-кредитної політики:
1) стратегічні – кінцеві цілі загальноекономічної політики держави (збалансування економічного розвитку, забезпечення оптимальної зайнятості, стримування інфляції);
2) проміжні – досягнення такого стану деякими економічними зміна ми, що сприяє досягненню стратегічних цілей (пожвавлення ринкової конюнктури, стримування ринкової кон’юнктури);
3) тактичні – мають короткостроковий, оперативний характер і по вин ні забезпечувати досягнення проміжних цілей (зміна грошової маси, зміна процентної ставки).
Для досягнення вказаних цілей економічна політика передбачає широкий спектр заходів, які впливатимуть на економічне життя суспільства. Умовна їх можна розділити на чотири групи (рис. 4.3) [1].
Перші три групи заходів передбачають вирішення відносно вузьких, локальних завдань. Так, структурна політика передбачає надання субсидій чи інших стимулів активізації розвитку відносно відсталих регіонів (регіональна політика) чи певних галузей, секторів виробництва (секторіальна політика). Політика конкуренції передбачає заходи антимонопольного характеру, вільного ціноутворення, доступу на ринки всім підприємцям, установлення особливих правил взаємовідносин там, де вільна конкуренція утруднена - в енергетиці, сільському господарстві тощо. Соціальна політика передбачає заходи, спрямовані на забезпечення соціальної рівності та забезпеченості всіх членів суспільства шляхом часткового перерозподілу доходів [1].
Рис. 4.3. Структура загальноекономічної політики держави і місце в ній грошово-кредитної політики
Особливе місце в економічній політиці займають заходи, що належать до кон'юнктурної політики, яка реалізується через регулятивний вплив держави на ринкову кон'юнктуру, на співвідношення сукупного попиту і сукупної пропозиції на ринках. Оскільки сукупний платоспроможний попит формується і реалізується в грошовій формі у процесі формування, розподілу і використання національного доходу, кон'юнктурна політика забезпечується насамперед державним регулюванням грошового обороту[2].
За способом та характером впливу на поведінку економічних суб'єктів усі заходи кон'юнктурної політики, що спирається на регулювання грошового обороту, можна розділити на три групи:
Нині найперспективнішою є орієнтація грошово-кредитної політики на забезпечення цінової стабілізації шляхом встановлення та суворого дотримання певних значень рівня інфляції, тобто таргетування інфляції. Цей термім має дві ознаки [16].:
Серед можливих позитивних результатів запровадження режиму таргетування інфляції можна виділити:
Фіскально-бюджетна політика – це сукупність методів держави у сфері оподаткування і державних витрат (рис. 4.4) [2].
Функції фіскально-бюджетної політики:
Рис. 4.4. Типи фіскально-бюджетної політики
Проблема монетизації бюджетного дефіциту полягає в пошуку грошових коштів, достатніх для покриття (фінансування) перевищення бюджетних витрат над бюджетними заходами, що формуються на підставі вимог чинного законодавства, насамперед податкового. Якщо необхідні кошти не будуть знайдені, уряд не зможе розрахуватися за своїми зобов'язаннями, і виникне прострочена заборгованість його перед економічними суб'єктами (по заробітній платі, пенсіях, дотаціях, з оплати державних закупівель тощо). Мобілізувати необхідні для монетизації бюджетного дефіциту кошти можна кількома способами [1,2,18].:
1. Збільшити оподаткування економічних суб'єктів через підвищення податкових ставок, введення нових податків, скасування пільг за старими податками тощо.
2. Дозволити уряду - (казначейству) випустити власні боргові зобов'язання (казначейські білети) в розмірі, достатньому для покриття бюджетного дефіциту, і надати їм статус законного платіжного засобу.
3. Дозволити уряду випустити власні цінні папери і реалізувати їх на внутрішньому чи на зовнішньому ринках. При реалізації облігацій на внутрішньому ринку цей захід не вплине на масу (пропозицію) грошей, а лише перерозподілить її між групами суб'єктів і тому тимчасово пригнітить сукупний попит на товарних ринках подібно до першого заходу. Тому цей спосіб монетизації дефіциту з позиції монетарної політики не містить загрози і широко застосовується у світовій практиці.
Показник фактичного стану монетизації валового продукту прийнято розраховувати як частку від ділення обсягу грошової маси, що є в обороті на кінець року, до номінального річного обсягу ВВП [1].:
, (4.1)
де Км - рівень монетизації;
М - маса грошей на кінець року, взята за агрегатом МЗ;
ВВП - річний обсяг національного валового внутрішнього продукту.
У сфері державного регулювання ринкової економіки є необхідністю застосування цілісної, внутрішньо збалансованої системи методів фіскаль но-бюджетної і грошово-кредитної політики.
Проте вирішальна роль у розробленні та реалізації монетарної політики належить Національному банку, оскільки він несе відповідальність перед суспільством за стан монетарної сфери. Історія Національного банку незалежної України веде свій початок з 1991 року, коли Верховна Рада України затвердила Закон "Про банки і бан ківську діяльність". Національний банк України прикладає всіх зусиль для забезпечення стабільності національної грошової системи. Для цього він застосовує різні фінансові інструменти, що уможливлює надалі значне зниження темпів зростання інфляції і стабілізацію курсу національної валюти для виконання покладених на банк функцій щодо кредитно-валютної і фінансової політики, емісійно-касових операцій – удо сконалюється структура управління і система нагляду за діяльністю комерційних банків. Уведено систему електронних міжбанківських розра хунків, створені власні виробничі потужності для виготовлення націо наль ної валюти і цінних паперів [1,2,8,9]..
Подальший розвиток банківської системи забезпечений щодо зако ну "Про банки і банківську діяльність" 2000 року. Весь комп лекс методів держави у сфері грошового обігу і кредитних відносин належить Національному банку України.
ТЕМА 5. Інфляція і грошові реформи
5.1. Сутність, види та закономірності розвитку інфляції
Інфляція – це знецінювання грошей, падіння їх купівельної спро можності, викликане підвищенням цін, товарним дефіцитом і зниженням якості товарів і послуг.
Дезінфляція – зниження рівня інфляції (темпу росту цін).
Уперше термін "інфляція" почав вживатися в 70-ті роки XIX ст. стосовно до грошового обігу в Північній Америці, переповненого паперовими знаками, які випускалися для ведення громадянської війни. З того часу він широко ввійшов у наукову літературу і практичний лексикон. Особливо після краху золотого стандарту. Його часто вживають для характеристики грошового обігу і більш ранніх епох - докапіталістичної і домонополістичного капіталізму, причому саме в періоди, коли встановлювався обіг нерозмінних банкнот чи просто паперових грошей (обіг асигнатів періоду Французької революції кінця XVIII ст. та наполеонівських війн, обіг асигнацій Росії кінця XVIII - початку XIX ст. та ін.). Як правило, це були періоди війн та внутрішніх політичних і соціальних потрясінь [9]..
Форми прояву інфляції поступово змінювалися в міру розвитку грошових систем та самих грошових форм. На початку виникнення паперових грошей, коли вони тільки відірвалися від розмінних на золото банкнот, а на руках у суб'єктів обігу були ще повноцінні монети, які нерідко оберталися, першою ознакою інфляції став лаж на золото, тобто підвищення ціни на золоті монети в паперових грошах порівняно з їх номінальною вартістю.
Відповідно до зростання лажу посилювався процес зменшення реальної вартості грошової одиниці порівняно з її номінальним золотим вмістом, який називається дизажіо.
У сучасних умовах, коли в обігу немає золота і розірваний видимий зв'язок грошових знаків з ним, лаж і дизажіо як показники інфляційного процесу втратили своє значення.
Після загальної демонетизації золота інфляція зі спорадичного явища перетворилася в хронічне, властиве, по суті, всім країнам. Відмінності спостерігаються лише в рівнях інфляції, її причинах та наслідках. В одних країнах вона має незначний рівень, її перебіг керований і має позитивний вплив на економіку, а в інших цей перебіг некерований, досягає гіпервисоких рівнів і призводить до тяжких руйнувань в економіці та соціальній сфері.
Залежно від причин, що викликають інфляцію, розрізняють такі її види:
відкриту, або цінову, яка виявляється в системному підвищенні загального рівня цін;
придушену, або приховану, яка виявляється в зростаючому дефіциті товарів при формальній ста більності цін, забезпеченій централізованим характером їх встанов лення.
Можливе комбінування обох типів інфляції, тобто поєднання спо лу чення дефіциту держбюджету і товарного дефіциту зі швидким зростан ням цін і зниженням реальних доходів населення.
З погляду макроекономічного аналізу розрізняють наступні групи інфляції [9].:
наростаючу;
очікувану;
неочікувану;
структурну;
інфляцію зростання заробітної плати;
інфляцію прибутку;
інфляцію податкової політики;
інфляцію попиту;
інфляцію зростання матеріальних витрат виробництва.
Класифікація інфляції можлива на основі наступних критеріїв:
соціально-економічних умов;
типу грошової системи країни;
факторів і ступеня інфляційних систем.
Інфляція може бути досить рухливою і умовною:
нормальна – темп 3% – 3,5%;
повзуча – до 10%;
галопуюча – 10-15% – 100%;
гіперінфляція – стрибкоподібне зростання цін понад 100% та збільшення їх відриву від заробітної плати.
Стан економіки країни, що характеризується загальним застоєм виробництва і високим рівнем безробіття та одночасним підвищенням цін й інших ознак розвитку інфляційного процесу називають стагфляцією.
Латентна (подавлена) інфляція – вид інфляції закритого типу, коли вона проявляється не у відкритому зростанні цін, а у вигляді постійного дефіциту товарної маси, або падіння якісних характеристик продукції (властива адміністративній економіці); або проявляється у відсутності платоспроможного попиту в зв’язку з затримкою виплат заробітної плати, пенсій, стипендій тощо (властива перехідній економіці).
Інфляція витрат або інфляція пропозиції, відбувається внаслідок порушення рівноваги товарного обміну MV = PY, тобто перевищення пропозиції над попитом, що генерує процес зростання витрат виробництва і в результаті через підвищення цін на товари викликає збільшення грошової маси. Масштаби накручування цін залежать від “грошового покриття”, яке визначає межі того середовища, в рамках якого економічні агенти можуть здійснювати свої витрати. Відбувається нагнітання попиту на гроші з боку витрат виробництва. У даному випадку збільшення грошової маси виступає вже не як причина зростання цін, а як похідна від цін. Важливим чинником інфляції витрат виробництва є значне подорожчання матеріальних ресурсів [1]..
Інфляція попиту генерується надмірним зростанням попиту порівняно з пропозицією. Якщо у відповідь не відбудеться підвищення пропозиції, зростання попиту компенсується підвищенням цін і рівень інфляції зросте. Інфляція попиту безпосередньо пов’язана з дією монетарних чинників. Мова йде про невиважену грошову емісію, що призводить до перевищення попиту на гроші порівняно з наявною пропозицією товарів і послуг. У цьому випадку безпосереднім чинником інфляції є зростання грошової маси, що порушує закон грошового обігу ¾ Ms = Md [1]..
Фіскальна інфляція. Причиною ланцюгу, який з’єднує, з одного боку, приріст грошової маси, а з другого ¾ зростання рівня цін стає хронічний та колосальний за розміром дефіцит державного бюджету, який покривається переважно за рахунок кредитної емісії грошей. За такої ситуації жоден уряд, як підкреслював Дж. Кейнс, не погодиться проголосити себе банкрутом, не вдаючись до послуг емісійного механізму, що знаходиться в його розпорядженні. Держава вдається до такої крайньої міри як емісія грошей у тому випадку, коли вона не в змозі розв’язати проблему бюджетного дефіциту шляхом податкової політики або випуску цінних паперів. Отже, основна причина фіскальної інфляції ¾ дефіцит бюджету та його покриття за рахунок емісійних кредитів центрального банку. Адже вони ¾ основний каталізатор інфляції. Досвід багатьох країн показує, що лише ті країни, в яких були створені інституційні та економічні умови для відмови від фінансування державного бюджету за рахунок кредитів центрального банку, спромоглися приборкати інфляцію [1,2]..
5.2. Причини інфляції
При визначенні чинників інфляції розрізняють монетарні і немонетарні пояснення інфляції, що можуть перетинатися в економічній реальності.
Інфляція виникає, якщо:
темп приросту номінальної кількості грошей перевищує темп приросту реального національного доходу при незмінній швидкості обертання грошей. Підтримують прихильники монетарних пояснень інфляції. Банківська система для покриття зростаючих витрат держави (бюджетного дефіциту) припускає додаткову емісію грошей;
швидкість обертання грошей перевищує ріст реального національного доходу при незмінній номінальній кількості грошей. Попит на гроші падає, тобто збільшуються витрати на їхнє утримання внаслідок підвищення швидкості розрахунків або заміни грошей цінними паперами;
номінальна кількість грошей і швидкість їхнього обертання перевищують ріст реального національного доходу. Є підставою для немонетарних пояснень інфляції.
Монетаристи підтверджують, що головною умовою існування інфляції є збільшення грошової маси.
Причини інфляції з погляду немонетарної теорії [2,9].:
перерозподіл національного доходу;
збільшення сукупного попиту;
зміна структури попиту;
адміністративне підвищення цін монополіями, олігополіями і державою.
Форми вияву інфляції:
знецінювання грошових знаків відносно вартості звичайних товарів;
поглиблення розриву між рівнями цін на внутрішньому ринку країни і на ринках інших країн;
знецінювання національних грошей відносно іноземної валюти;
зменшення валютного курсу національних грошей.
Наслідки інфляції:
1) зниження життєвого рівня населення;
2) ефект інфляційного оподаткування (зменшення реальної варто сті накопичених грошей);
3) спад виробництва як результат зменшення стимулів до праці і роз ширення виробництва;
4) некерована інфляція порушує управління економікою в цілому.
Основні причини інфляції в Україні:
зменшення попиту на товари і послуги в результаті відставання зростання заробітної плати від зростання споживчих цін;
неринкова структура виробництва, що характеризується орієн тацією на виробництво військової продукції, наявністю нерентабельних підприємств, що підтримуються різними видами дотацій;
диспропорція внутрішніх і світових цін;
монопольна структура економіки;
зменшення обмінного курсу гривні щодо долара;
дефіцит готівки – криза готівки і т. п.
Точно виміряти відкриту цінову інфляцію можливо за допомогою індексу цін за певний період - рік, квартал, місяць. На практиці може розраховуватися багато різних індексів цін. Проте для вимірювання інфляції найчастіше застосовується три їх види [2]:
Індекс споживчих цін (ІСЦ) характеризує зміну в часі загального рівня цін на товари і послуги, які купує населення для особистого споживання. Цей показник найчастіше використовується для характеристики інфляції, оскільки він досить точно виражає не тільки економічні, а й соціальні аспекти інфляції, зокрема її вплив на рівень життя населення, а тому його називають ще індексом вартості життя.
Визначається ІСЦ за вартістю певного законодавче зафіксованого набору товарів і послуг ("споживчого кошика"), визначеного у ринкових цінах базового і поточного періоду. Розрахувати ІСЦ можна за такою формулою [2].:
(5.1)
де Рр і Р1 - ціни одиниці товарів (послуг) базового і звітного періодів відповідно;
go- кількість товарів у "споживчому кошику" базового періоду.
Незважаючи на широке застосування ІСЦ, він не досить точно виражає інфляційний процес і його вплив на вартість життя. Річ у тім, що ІСЦ розраховується за фіксованим набором товарів, який залишається незмінним протягом тривалого часу. В умовах же інфляції населення часто замінює в споживанні товари, що найбільше подорожчали, дешевшими. Як наслідок, структура споживання істотно змінюється порівняно з тією, яка була зафіксована при визначенні "кошика". Тому в умовах високої інфляції потрібно частіше змінювати структуру "споживчого кошика"[2]..
Індекс цін на засоби виробництва (цін виробника) характеризує зміну в часі загального рівня цін на засоби виробництва, які купують юридичні особи для виробничого споживання. Цей індекс виражає зростання оптових цін, темпи якого не завжди збігаються з темпами зростання роздрібних цін, за якими визначається ІСЦ [2]..
Визначається індекс цін виробника за формулою агрегатного індексу цін Ласпейреса [1,2].:
(5.2)
де Р1 і Po - рівень цін одиниці товару (послуги) поточного і базового періодів відповідно;
go - кількість товарів (випадків надання послуг) у базовому періоді, що взяті в розрахунок.
Дефлятор ВВП характеризує зміну в часі загального рівня цін на всі товари і послуги, що реалізовані кінцевим споживачам. Це найбільш широкий показник, який характеризує інфляційні зміни всіх цін. Тому дефлятор ВВП може помітно відхилятися від ІСП та ІЦВ, оскільки він точніше враховує реальну структуру особистого і виробничого споживання, ніж попередні індекси. Визначається дефлятор ВВП теж за формулою агрегатного індексу цін Ласпейреса.
Проблема інфляції має для України не стільки теоретичне, скільки суто практичне значення. Уже в 1991 р. - році проголошення курсу на незалежність - Україну охопила глибока інфляція (390% за рік) [2]..
В умовах ринкових відносин можливості штучного стримування інфляції різко скорочуються. Разом з тим непослідовність в прийнятті рішень по переходу до ринку, непродуманість деяких кроків усугубляють існуючі труднощі, підсилюють інфляційні процеси.
Другою особливістю інфляції в Україні є чітка однозначна реакція динаміки цін на ужорсточення монетарної політики, переорієнтації її на антиінфляцію.
Третьою особливістю- є форсоване нарощування маси грошей та пов’язане з ним ще більше зростання рівня цін не тільки не сприяли економічному зростанню, а навпаки, поглиблювали економічний спад та зростання безробіття.
Тривалий час економічна наука і практика оцінювали інфляцію виключно негативно. Починаючи з 60-х років ставлення до інфляції дещо змінилося, стало диференційованим. Як зазначалося вище, більшість економістів (зарубіжних і вітчизняних) визнала, що "повзуча" інфляція має позитивний вплив на соціально-економічний розвиток і тільки на вищих стадіях набуває руйнівного характеру. Тому і проблема боротьби з інфляцією набула характеру її регулювання з боку держави. Основна мета такого регулювання полягає в тому, щоб стримати інфляцію в розумних межах і не допустити розгону її темпів до розмірів, загрозливих для соціально-економічного життя суспільства.
Ідею регулювати інфляцію першими висунули представники кейнсіанської школи, їх ідея "контрольованої" інфляції сформувалась як складова кейнсіанської теорії державного регулювання економіки шляхом втручання в платоспроможний попит (дефляційна політика). Для того, щоб зменшити надходження зайвих грошей в обіг, скорочуються витрати держбюджету, передусім на субсидії підприємствам, соціальні потреби, інфраструктуру, на потреби військово - промислового комплексу, посилення податкового тиску на доходи. Необхідно реально зменшувати бюджетні витрати, насамперед невиробничого призначення. Для вилучення частини зайвих грошей форсується випуск державних позик. Підвищуючи дисконтну ставку ЦБ, регулюючи процентні ставки за пасивними і активними операціями комбанків, збільшуючи норму обов’язкових резервів та ін. методами, держава скорочує банківське кредитування економіки, і цим стримує зростання грошової маси та платоспроможного попиту.
Інфляція призводить до відчутних наслідків у багатьох сферах суспільного життя, насамперед у соціальній та економічній. Якраз через ці наслідки інфляція постійно перебуває в центрі суспільної уваги, викликає занепокоєння в підприємців, політиків, усієї громадськості.
У соціальній сфері інфляція створює передумови для перерозподілу доходів між найманими працівниками та підприємцями на користь останніх. Зростання товарних цін як прояв інфляції безпосередньо сприяє збільшенню прибутків підприємців і зменшує реальні доходи робітників, службовців та інших верств населення, які змушені купувати товари за зростаючими цінами.
Ідея регульованої інфляції практикувалась у 50-60 рр. в більшості країн ринкової економіки. Але накопичений інфляційний потенціал і швидке зростання цін на початку 70-х років вже не піддавалось регулюванню. Тому більш надійною виявилась чітко виражена антиінфляційна політика [1,2,8,9,17]..
Інституційний напрям став ідеальною підставою монетаристського підходу до інфляції як наявності в обігу надлишкової маси грошей. Монетаристи пропонують інфляцію долати шляхом підвищення ставки дисконтного відсотку, збільшення обов’язкових резервів, здійснення операцій з цінними паперами на фондовому ринку.
Слід зазначити, що антиінфляційна політика не може бути спрямована на уникнення інфляції. Досвід високорозвинених країн показує, що інфляцію не можна ліквідувати.
Антиінфляційна політика має спрямовуватися на досягнення трьох цілей:
Серед найбільш поширених законів, що практикують центральні банки, можна виділити проведення кредитної рестрикції та лімітування випуску готівки. Важливим напрямком здійснення антиінфляційної політики мають стати операції центрального банку на ринку цінних паперів.
Центральний банк країни може регулювати активність банківської системи економічними та адміністративними методами. Механізм впливу центрального банку на пропозицію грошей економічними методами зображено на рис. 5.2 [2,13]..
Рис. 5.2. Основні механізми впливу монетарної політики центрального банку .
5.3. Сутність та види грошових реформ, особливості їх проведення в Україні
Грошова реформа – це повна або часткова структурна перебудова наявної грошової системи країни з метою оздоровлення грошей чи поліпшення механізму регулювання грошового обороту.
За глибиною перетворень і вдосконалень механізму регулювання грошового обороту грошові реформи можна класифікувати так:
За характером обміну старих грошей на нові розрізняють грошові реформи конфіскаційного і неконфіскаційного типів. За грошових реформ неконфіскаційного типу обмін грошей здійснюється за єдиним співвідношенням. Тоді уцінка запасів грошей, доходів, цін і тарифів здійснюється однаково для всіх суб’єктів економічних відносин (грошова реформа в Україні 1996 р.).
Грошові реформи конфіскаційного типу формують диференційоване співвідношення обміну грошей залежно від форми запасу старих грошей. Можуть запроваджуватися різні співвідношення, які залежать від величини поданого до обміну запасу старих грошей, від форми власності власника. До цих реформ належить нуліфікація, яка була запроваджена після перевороту 1917 р. в Росії.
В залежності від часового періоду реформувань розрізняють одномонетні грошові реформи й реформи паралельного типу.
Одномонетні реформи, як правило, пов’язані із введенням в обіг нових грошей за короткий строк (7-15 днів), тобто термін реформування визначається технічними можливостями вилучення старих грошей і запровадженням нових.
Грошові реформи паралельного типу випуск в обіг нових грошей здійснюють поступово, паралельно з проведенням радикальних перетворень в економіці, фінансах і грошовому обігу. Вони потребують тривалого часу одночасного паралельного обігу нових грошових знаків зі старими. Це реформи консервативного типу, а за технікою проведення – найскладніші.
Світовий досвід знає два основних методи проведення грошових реформ: метод блокування банківських рахунків на заздалегідь визначений строк або навіть на невизначений термін і метод списання готівки та коштів населення на банківських рахунках з одночасною заміною їх на нову грошову одиницю за єдиним чи диференційованим співвідношенням.
Зміст методу блокування банківських рахунків полягає в тому, що заблоковані кошти можна конвертувати у цінні папери, що не будуть знецінюватися і одночасно приноситимуть їх власникам дохід.
Провідними методами подолання наслідків інфляційної нестабільності грошової системи стали методи нуліфікації, ревалоризації і реставрації.
Нуліфікація означає деномінацію знеціненої грошової маси й заміну її новою укрупненою грошовою одиницею з одночасним перерахуванням у встановленому порядку доцільним співвідношенням як грошових знаків, так і усіх цін, тарифів і заробітної плати. Тобто в процесі використання методу нуліфікації проводиться зміна масштабу цін, розрахунковим способом визначається купівельна сила нової грошової одиниці. В 1996 р. в Україні було проведено нуліфікацію купона-карбованця і впроваджено гривню за співвідношенням 1 гривня замість 100 тис. купоно-карбованців [2]..
Протилежним за механізмом дії є методи ревалоризації і реставрації. Ревалоризація означає реалізацію комплексу економічних перетворень для поступового відновлення до інфляційної вартості паперових грошей. Провідною метою стає забезпечення товарно-грошової рівноваги. В умовах золотомонетного обігу реставрація означає відновлення обміну банкнот на золото за їх номінальною вартістю.
Сучасними найпоширенішими методами проведення стабілізаційних заходів стали методи [2].:
Девальвації – це зниження курсу національної валюти стосовно іноземних валют, викликане переважанням кількості грошових знаків, що перебувають в обігу, над їхнім товарним забезпеченням; основними при чинами девальвації є інфляційні процеси й дефіцит платіжного балансу. Світова практика використовує два метода девальвації:
Ревальвації (реставрації) – офіційного підвищення золотого змісту національної валюти або підвищення вартості грошової одиниці щодо курсів інших валют. Ревальвація означає зростання цін експортних товарів у іноземній валюті і зниження їх конкурентоспроможності на світовому ринку. В останні роки успішні ревальвації своїх національних валют проводили ФРН, Японія, Нідерланди.
Дефляції – це штучного вилучення з обігу частини надлишкової грошової маси порівняно з потребами грошового обігу паперових гро шей. Для проведення дефляції використовуються наступні грошово-кре дитні інстру менти: підвищення оподатковування з метою збільшення дохо ду держави і скорочення купівельної спроможності населення, замо ро жування заробітної плати, зменшення витрат на заходи, продаж дер жав них цінних паперів на відкритому ринку, підвищення банківських дисконт них ставок, введення регулювання у сфері торгівлі. З поняттям дефляції тісно повязане визначення дефляційна політика – це сукуп ність регулюючих заходів уряду у сфері державних фінансів і грошово-кредитній сфері з метою стримування інфляції й оздоровлення платіж ного балансу засобами зниження й уповільнення еко но мічного зро стання;
Деномінації – закреслювання нулів, тобто зміцнення масштабу цін.
У 90-ті роки в Україні була проведена широкомасштабна грошова реформа, яка за своїм характером може бути віднесена до категорії повних або структурних реформ. До найхарактерніших її особливостей належать:
Багаточинникова зумовленість грошової реформи в Україні полягала в тому, що, крім суто економічних причин, були і досить могутні політичні причини її проведення. Україна з 1991 р. стала незалежною державою і за новим статусом повинна була мати власні гроші і власну грошову систему, здатну забезпечувати емісію і регулювання обороту національних грошей. Після виходу зі складу СРСР Україна опинилася без власного емісійного центру, а її рублеві гроші виявилися грошима неіснуючої держави, емісія яких перейшла у спадок до Російської Федерації. Багатоцільове спрямування грошової реформи полягало в тому, що проведення її мало щонаймеше три мети [2,8].:
Розпочалася реформа в січні 1992 р. випуском у готівковий обіг купоно-карбованця багаторазового використання, а закінчилася у вересні 1996 р. випуском в обіг гривні, тобто тривала майже 5 років. Беручи до уваги вжиті за цей період заходи, можна виділити кілька етапів реформи:
Завершення реформи у вересні 1996 р. було підготовлено успіхами її другого етапу: подоланням гіперінфляції, витісненням з готівкового обігу долара, помітною трансформацією на ринкових засадах економіки, запровадженням у практику нових методів та інструментів монетарного регулювання.
ТЕМА 6. Валютний ринок і валютні системи
6.1. Сутність валюти та валютних відносин. Конвертованість валюти. Валютний курс
Поняття валюти широко застосовується в економічній літературі та практиці. Валюта обслуговує такий широкомасштабний сектор економіки, як зовнішньоекономічні відносини. На її основі функціонує валютний ринок, що є елементом грошового ринку, формуються такі високоефективні регулятивні інструменти, як валютний курс, платіжний баланс, золотовалютні резерви тощо. Валюта обслуговує функціонування світової економіки та інтеграцію до неї національних економік окремих країн.
Валюта – це будь-яки грошові кошти, формування та використання яких прямо чи опосередковано пов 'язано із зовнішньоекономічними відносинами.
Валютні відносини – це сукупність економічних відносин, що вини кають у процесі кредитно-грошових і розрахунково-кредитних стосунків у міжнародній сфері. Їх функціонування передбачає (рис. 6.1) [2].
Рис. 6.1. Валютні відносини у грошовій сфері
Суб’єктами валютних відносин виступають держави, міжнародні організації, юридичні і фізичні особи.
Залежно від економічного призначення валютних платежів у валютних відносинах можна виділити такі складові [2].:
Розвиток валютних відносин можливий при існуванні особливого рин ку, на якому можна вільно купувати або продавати валюту. Такий ри нок називається валютним.
Валюта класифікується за кількома критеріями. Основним з них є комітентська належність валюти. За цим критерієм виділяють:
За режимом використання валюти поділяються на:
Неконвертованими є валюти, які неможливо вільно обміняти на іноземні валюти за ринковим курсом, їх ввіз та вивіз жорстко обмежується. Такими звичайно є валюти слаборозвинутих країн чи країн, які переживають глибоку і хронічну економічну і фінансову кризу. До 1997 р. типово неконвертованою була і національна валюта України - гривня. Зараз вона належить до частково конвертованих валют.
Конвертованими є валюти, які вільно обмінюються на валюти інших країн, за курсом, що формується у встановленому порядку, і вільно вивозяться і ввозяться через кордон. Конвертованість - надзвичайно важлива, визначальна якісна риса валюти.
Умови конвертованості:
Конвертованість валюти можна класифікувати за кількома критеріями:
1. За повнотою конвертації:
2. За видами суб'єктів:
3. За характером економічних операцій, що обслуговуються конвертованою валютою:
Повна конвертованість означає можливість вільного обміну національної валюти на іноземну для всіх категорій власників (юридичних і фізичних осіб, резидентів і нерезидентів) та за всіма видами цілей або операцій (платежі за поточними операціями, платежі за рухом капіталу і переказами).
На початок 2000 р. більше як 20 валют були вільно конвертованими чи впритул наблизились до цього статусу: австралійські долари, австрійські шилінги, англійські фунти стерлінгів, бельгійські франки, голландські гульдени, грецькі драхми, датські крони, долари США, ірландські фунти, іспанські песети, ісландські крони, італійські ліри, канадські долари, люксембурзькі франки, німецькі марки, норвезькі крони, португальські ескудо, фінські марки, французькі франки, шведські крони, швейцарські франки, японські єни, євро, СДР.
Крім того, розрізняють категорії:
Валютний курс – це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошових одиницях іншої країни при угодах купівлі-продажу.
Така ціна може встановлюватися, виходячи зі співвідношення попи ту та пропозиції на певну валюту в умовах ринку, або бути чітко регла ментованою рішенням уряду або його головним фінансово-кредитним органом.
Курс валюти залежить від:
Як економічної категорії, валютному курсу властиві такі функції:
Серед конкретних методів визначення валютного курсу слід назвати метод , що ґрунтується на порівнянні вартості споживчого кошика різних країн за один і той самий період часу. Інший спосіб визначення валютного курсу полягає у порівнянні національного валового внутрішнього продукту, виміряного в національній одиниці і в якійсь іноземній валюті. Певним методом визначення валютного курсу є метод зіставлення ефективних витрат виробництва. До них зараховують заробітну плату, показник продуктивності праці, норму відсотка та земельну ренту. Досить часто валютний курс визначається на основі відношення двох валют до валюти третьої країни. У такий спосіб часто визначають курс валюти в операціях на міжбанківському ринку.
Залежно від способу зміни валютного курсу розрізняють їх два основних види: фіксований і плаваючий.
Фіксований курс валюти – це такий курс, який на певний термін (від місяця до кількох років) установлюється як незмінний, незалежний від поточних змін у попиті та пропозиції валюти. Зміна фіксованого курсу здійснюється офіційно шляхом підвищення курсу національної валюти (ревальвація) або шляхом його зниження (девальвація).
Його перевагами є [2].:
До недоліків слід віднести:
Плаваючий валютний курс – це такий режим валютного курсу, за якого він змінюється під впливом попиту і пропозиції.
Він має свої підвиди. Так, він може бути вільно плаваючим, тобто не залежати від валютного курсу будь-якої іншої країни і визначатися співвідношенням попиту та пропозиції на дану валюту.
Певним варіантом плаваючого валютного курсу може бути валютний коридор. Цей спосіб встановлення валютного курсу полягає в тому, що центральний банк установлює верхню і нижню межу можливих коливань національної валюти.
Різновидом плаваючого валютного курсу є режим колективного, спільного плавання. Він означає, що країни – члени певного угрупування разом змінюють курси своїх валют щодо валют країн, які не входять у цю групу [1,2].
Встановлення курсу називається котирування валюти. Розрізняють пряме котирування, якщо розрахунок здійснюється шляхом вираження іноземної валюти певною кількістю одиниць національної, та непряме котирування – якщо національну валюту прирівнюють до певної кількості одиниць чужоземної валюти. Крос-курси – це співвідношення між двома валютами, що випливає з їхнього курсу стосовно курсу третьої валюти; форвард-курси – це реальний показник того, яку вартість буде мати валюта через певний період часу.
Досить часто використовується режим регульованого валютного курсу. Він полягає в тому, що країна свій плаваючий курс певною мірою коригує. Це досягається через здійснення валютних інтервенцій.
Валютна інтервенція - це пряме втручання центрального банку або казначейства у валютний ринок. Вона зводиться до купівлі та продажу центральним банком або казначейством інвалюти. Центральний банк купує інвалюту, коли її пропозиція надмірна та курс низький, і продає, коли курс інвалюти високий. Таким способом обмежуються коливання курсу національної валюти.
Здійснення валютної інтервенції можливе за умови, що неврівноваженість платіжного балансу є незначною та характеризується поступовою зміною пасивного сальдо на активне, і навпаки. Адже резерви інвалюти для інтервенції обмежені, і продаж повинен поєднуватися з купівлею. Для здійснення валютної інтервенції, як правило, утворюється спеціальний фонд.
Часто валютна інтервенція використовується для підтримання курсу національної валюти на зниженому рівні для здійснення валютного демпінгу - знецінювання національної валюти з метою нарощування експорту товарів за цінами, нижчими за світові. Валютний демпінг слугує засобом боротьби за ринки збуту. Головною умовою тут є зниження курсу національної валюти у більших розмірах, ніж падіння її купівельної спроможності на внутрішньому ринку.
Для валютного демпінгу характерне [2].:
Валютний курс постійно змінюється під впливом різноманітних факторів, тому держава намагається за допомогою свого центрального банку здійснювати регулювання валютного курсу за допомогою таких методів:
Валютне регулювання – це сукупність заходів, що реалізуються міжнародними організаціями, державою у сфері валютних відносин.
Механізм валютного регулювання в Україні включає сукупність ме то дів, що використовує Національний банк, Міністерство фінансів, орга ни валютного контролю. Механізм регулювання валютного курсу здій сню ється за допомогою ревальвації, девальвації і валютної інтервенції.
Причинами їх є інфляція та неврівноваженість платіжного балансу, розрив між купівельною спроможністю грошових одиниць.
Мета девальвації - зниження офіційного курсу для стимулювання експорту та стримування імпорту.
У сучасних умовах девальвація та ревальвація не є засобами стабілізації валютного курсу. Вони являють собою лише метод приведення офіційного курсу у тимчасову відповідність з дійсним, що склався на ринку.
6.2. Валютний ринок. Види операцій на валютному ринку
В структурі валютного ринку взаємодіє розгалужена мережа фінансово-кредитних інститутів і механізмів, за допомогою яких забезпечується купівля і продаж іноземних валют.
Валютний ринок – це сфера економічних відносин, що виявля ється при здійсненні операцій купівлі-продажу іноземної валюти і цінних паперів, а також операцій з інвестування валютного капіталу.
Валютний ринок має всі атрибути звичайного ринку: об'єкти і суб'єкти, попит і пропозицію, ціну, особливу інфраструктуру та комунікації тощо.
Об'єктом купівлі-продажу на цьому ринку є валютні цінності, іноземні - для резидентів, коли вони купують чи продають їх за національну валюту, та національні - для нерезидентів, коли вони купують чи продають ці цінності за іноземну валюту. Оскільки на ринку одночасно здійснюють операції обох цих видів, то об'єктом купівлі-продажу водночас виступають національні та іноземні валютні цінності.
Суб'єктами валютного ринку можуть бути будь-які економічні агенти (юридичні та фізичні особи, резиденти і нерезиденти) та посередники, насамперед банки, брокерські компанії, валютні біржі, які "зводять" продавців і покупців валюти та організаційно забезпечують операції купівлі-продажу.
Валютний ринок є офіційним фінансовим центром, де зосереджу ється купівля-продаж валют і цінних паперів у валюті на основі попиту та про позиції на них. Валютний ринок варто розглядати з таких точок зору.
З функціональної точки зору валютні ринки забезпечують своє часне здійснення міжнародних розрахунків, страхування від валютних ризиків, диверсифікованості валютних резервів.
З інституційної точки зору валютні ринки є сукупною урівноваженістю банків, інвестиційних компаній, бірж, брокерських контор, іноземних банків, що здійснюють валютні операції.
З організаційно-технічної точки зору валютний ринок є сукупною комунікацією систем повязаних між собою банків різних країн, що здій снюють міжнародні розрахунки й інші валютні операції.
Валютні ринки можна класифікувати за ознаками:
за сферою розподілу (міжнародний валютний ринок, внутрішній валютний ринок);
щодо валютних органів (вільний валютний ринок, не вільний);
за видами валютних ресурсів (ринок з одним режимом, ринок з подвійним режимом);
за ступенем організованості (біржовий, не біржовий).
Валютний ринок можна класифікувати і за іншими критеріями:
Ринок конверсійних операцій є найтиповішим для валютного ринку взагалі, його ключовим елементом. На цьому ринку купівля-продаж здійснюється в традиційній формі, переважно на еквівалентних засадах шляхом обміну рівновеликих цінностей, представлених різними валютами. Якраз на цьому ринку складаються умови для формування зовнішньої ціни грошей - їх валютного курсу.
Ринок депозитно-кредитних операцій - це досить специфічний сектор валютного ринку, на якому купівля-продаж валюти має умовний характер, що проявляється в залученні банками інвалюти на депозитні вклади на узгоджені строки та в наданні банками інвалютних позичок на різні строки. На відміну від ринку конверсійних операцій на цьому ринку ціна валюти формується у вигляді процента.
Функції валютного ринку реалізуються через виконання суб'єктами ринку широкого кола валютних операцій (рис. 6.2) [1]. Під валютними операціями звичайно розуміють будь-які платежі, пов'язані з переміщенням валютних цінностей між суб'єктами валютного ринку.
Ці операції класифікуються за кількома критеріями [1,2]..
1. За терміном здійснення платежу з купівлі-продажу валюти:
2. За механізмом здійснення операцій:
Рис. 6.2. Схема класифікації операцій валютного ринку
3. За цільовим призначенням:
4. За формою здійснення:
5. За масштабами операцій:
Операція СПОТ являє собою касову операцію і здійснюється на короткостроковій основі. Термін реалізації такої угоди не перевищує 48 годин, цей час необхідний для перевірки документів і поставки валюти. Курс, за яким здійснюється ця операція називається СПОТ-курс.
Форвардні операції належать до операцій строкових. За форвардними угодами її учасники домовляються про купівлю-продаж валюти на певну дату за курсом, визначеним у форвардній угоді.
Класична валютна біржа – офіційно оформлений ринок, на якому відбувається торгівля валютами на основі попиту і пропозиції.
Операції валютної біржі:
Членами валютної біржі можуть бути лише банки, яким надана ліцензія на проведення валютних операцій або фінансові установи, яким законодавчо надане право на ведення валютних операцій.
Процес купівлі-продажу валюти здійснюється аукціонним методом, коли покупець указує в заявці обсяги валюти, яку він хоче придбати, і курс, за яким він її згоден купити. Продавець, у свою чергу, пропонує певний обсяг валюти і курс, за яким він згоден її продати. Оскільки головними суб’єктами валютного ринку є банки, то якщо обсяги і курс покупця збігаються з обсягом і курсом продавця, у цьому випадку валютна позиція вважається закритою. Якщо ж такої рівноваги нема, то валютна позиція називається відкритою.
Валютний ризик – це втрати, що можуть мати місце тоді, коли курс валюти платежу зміниться на момент здійснення платежу.
6.3. Валютні системи та валютна політика. Особливості формування валютної системи України
Валютна система – це договірно-правова форма організації валютних відносин між усіма чи переважною більшістю країн світу (рис. 6.3) [2].
Тому валютні системи теж поділяються на три види: національні, міжнародні (регіональні) і світову. Збіг меж окремих валютних ринків і валютних систем забезпечує їх внутрішню єдність: ринок створює економічну основу для системи, а система є механізмом забезпечення функціонування і регулювання ринку.
Національні валютні системи базуються на національних грошах і, по суті, є складовими грошових систем окремих країн. Як і ці останні, вони визначаються загальнодержавним законодавством. Загальна схема структури і призначення національної валютної система наведена нижче
Режим формування та використання державних золотовалютних резервів. Він встановлюється для забезпечення стабільності національних грошей і може проявлятися в двох аспектах:
Рис. 6.3. Складові валютної системи
Режим валютних обмежень, які вводяться чи скасовуються законодавчим органом залежно від економічної ситуації в країні. Якщо економіка розбалансована, національні гроші не стабільні, в країні вводяться певні заборони, обмеження, лімітування тощо на операції з іноземною валютою. Так, в Україні в період загострення економічної і фінансової кризи було введено обмеження на відкриття юридичними особами рахунків в іноземних банках і заборонено переведення на них інвалюти; експортерам заборонялося вільно розпоряджатися своєю валютною виручкою, і вони зобов'язані були повністю чи частково продавати її на валютному ринку тощо. У міру поліпшення економічної ситуації подібні обмеження послаблювалися чи зовсім скасовувалися. Розвинуті країни в останні десятиліття взагалі скасували валютні обмеження [2].
Регламентація внутрішнього валютного ринку і ринку дорогоцінних металів. Нормативними актами визначається в Україні порядок функціонування біржового ринку, міжбанківського валютного ринку; центральний банк здійснює ліцензування діяльності комерційних банків з валютних операцій, видає дозволи юридичним особам-резидентам на відкриття рахунків в іноземних банках, контролює надходження виручки експортерів у країну. Регламентується режим поточних і строкових вкладів в іноземній валюті. До 1998р. в Україні не дозволялось здійснювати на ринку операції з дорогоцінними металами. У міру оздоровлення економічної ситуації в Україні режим валютного ринку стає все більш ліберальним [2]..
Регламентація міжнародних розрахунків та міжнародних кредитних відносин. Нормативними актами України чітко регламентується: порядок відкриття в наших банках кореспондентських рахунків іноземних банків, і навпаки; порядок здійснення платежів за окремими видами комерційних операцій та форм розрахунків; порядок переказування іноземної валюти за кордон фізичними особами тощо [2].
Визначення національних органів, на які покладається проведення валютної політики, їхніх прав та обов'язків у цій сфері. Такими органами в Україні е:
Важливим призначенням національної валютної системи є розроблення і реалізація державної валютної політики як сукупності організаційно-правових та економічних заходів у сфері міжнародних валютних відносин, спрямованих на досягнення визначених державою цілей.
Крім загальномонетарних цілей, валютна політика має свої специфічні цілі, що реалізуються переважно у валютній сфері, і теж справляють істотний вплив на розвиток реального сектора економіки. Це, зокрема:
Досягнення цілей валютної політики забезпечується через законодавче регулювання валютних відносин (валютне регулювання) і контроль за виконанням установлених вимог, норм і правил (валютний контроль). Тому поняття валютної політики і валютного регулювання тісно між собою пов'язані. При широкому трактуванні валютної політики валютне регулювання і контроль є, по суті, її складовими. До складу валютної політики входить також міжнародне валютне співробітництво, у тому числі з міжнародними валютно-фінансовими організаціями.
Валютне регулювання - це діяльність держави та уповноважених нею органів щодо регламентації валютних відносин економічних, суб'єктів та їх діяльності на валютному ринку.
Валютні обмеження є досить потужним, ефективним і оперативним інструментом валютної політики. Запровадивши чи скасувавши те чи інше обмеження (у вигляді норми, заборони, правила тощо), держава має можливість негайно і досить відчутно вплинути на певний валютний потік у напрямі, що відповідає сучасній ситуації в економіці чи на грошовому ринку.
За сучасної ситуації в Україні це один із ключових валютних інструментів, проте в перспективі його роль знизиться.
Найбільш жорсткими обмеженнями, що застосовувалися НБУ в його валютній політиці перехідного періоду, були [2].:
Відокремлюють два рівні валютного регулювання: наднаціональний (міжнародний) і національний.
Перший рівень забезпечує МВФ. Саме він здійснює валютне регулювання, керуючись домовленими світовою спільнотою принципами регулювання міжнародних валютних відносин.
Другий рівень – це національний рівень валютного регулювання. Він забезпечує регулювання валютних відносин у межах конкретної держави і впливає на повсякденне регулювання валютного ринку.
В Україні основні засади організації валютного регулювання викладено в Законі України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, який заклав перші правові основи організації управління валютною сферою.
Курсова політика полягає в цілеспрямованому проведенні
комплексу заходів з метою корекції курсу національної валюти. Якщо така корекція спрямована на зниження обмінного курсу, то курсова політика називається політикою девальвації. Девальвація національної валюти сприяє підвищенню конкурентоспроможності національного виробництва, посиленню торговельних позицій країни на світовому ринку та стимулюванню експорту. Разом з тим політика девальвації може негативно впливати на позиції імпортерів, бо їм доведеться купувати інвалюту за вищим курсом. Це може спровокувати зростання цін на імпортні товари. Тому при запровадженні політики девальвації потрібно добре зважити як позитивні, так і негативні наслідки.
Якщо ціллю курсової політики визнається підвищення обмінного курсу, то вона називається політикою ревальвації. Ця політика стимулює розвиток імпорту, оскільки імпортери для своїх платежів за кордоном купуватимуть інвалюту за нижчим курсом.
Буде збільшуватися пропозиція на товарних ринках, що позитивно впливатиме на стабільність цін. Скорочуватимуться виробничі витрати на підприємствах з великим споживанням імпортованих енергії, сировини, матеріалів, комплектуючих. Разом з тим підприємства-експортери за політики ревальвації зазнаватимуть втрат. Якщо одночасно вони не є великими "споживачами імпорту", то можуть послабити свої конкурентні позиції на світовому ринку. Тому політику ревальвації потрібно застосовувати теж надто обережно і виважено.
Облікова (дисконтна) політика центрального банку полягає в цілеспрямованому підвищенні чи зниженні облікової ставки та відповідній зміні ставки депозитного та позичкового процента. Якщо процентні ставки збільшуються, то зменшується маса національних грошей в обороті, знижується відплив вільних капіталів за кордон, зростає приплив іноземної валюти (вільних капіталів) з-за кордону. Все це сприяє зростанню курсу національної валюти, зміцненню її позицій на валютному ринку. При зниженні облікової ставки весь процес впливу на валютний ринок відбувається у зворотному напрямі.
Формування валютної системи України [1,2,8,9,17,18] розпочалося одночасно з формуванням національної грошової системи, складовою якої вона є. Уже Законом України "Про банки і банківську діяльність", ухваленому 1991 p., були сформовані деякі правові норми щодо організації валютного регулювання і контролю в Україні: установлено ліцензування НБУ комерційних банків на здійснення операцій в іноземній валюті (ст. 50); дозволено НБУ купувати і продавати іноземну валюту, представляти інтереси України у відносинах з центральними банками інших країн та у міжнародних валютно-фінансових органах; зобов'язано НБУ організувати накопичення та зберігання золотовалютних резервів (ст. 8). Це були перші кроки до перетворення НБУ в центральний орган валютного регулювання країни, що започаткували перший етап розбудови валютної системи.
Майже до кінця 1992 p., поки Україна перебувала в рублевій зоні, вона змушена була керуватися переважно валютним законодавством СРСР та традиціями, які перейшли з радянської практики. Зокрема, продовжувалася радянська практика обов'язкового продажу державі 50% валютної виручки експортерів за надто завищеним курсом рубля. Діяли інші досить жорсткі валютні обмеження. Все це не сприяло розвиткові валютних відносин, штовхало підприємства на шлях тінізації своїх валютних операцій, на приховування валютних коштів за кордоном. За експертними оцінками відплив коштів за кордон тільки в 1992 р. становив близько 10-12 млрд дол. США.
До практичної розбудови власної валютної системи Україна приступила з виходом з рублевої зони, проголошеним Указом Президента України "Про реформу грошової системи України" від 16 листопада 1992 р. Цим указом було визначено статус рубля як іноземної валюти й упорядковано використання іноземної валюти на території України. Єдиним законним платіжним засобом визнавався український карбованець, а російський рубль, що перебував на рахунках в українських банках, підлягав обміну на карбованці за співвідношенням 1 : 1. Розпочалося офіційне котирування українського карбованця до російського рубля.
19 лютого 1993 р. Кабінет Міністрів прийняв Декрет "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", яким було проголошено курс на лібералізацію валютного ринку, запровадження дійового механізму валютного регулювання і контролю. Зокрема, остаточно визначено статус українського карбованця як єдиного законного платіжного засобу, установлено порядок визначення валютного курсу карбованця за результатами торгів на міжбанківському валютному ринку, визначені загальні принципи валютного регулювання і контролю та покладено його організацію на НБУ, передбачено відповідальність резидентів за порушення норм валютного законодавства тощо.
Проте ці позитивні процеси у валютній сфері відбувалися на фоні гіпервисокої інфляції і нерідко суперечили завданням стримування інфляції. Особливо виразно інфляційні наслідки девальвації карбованця проявлялися по товарах так званого критичного імпорту - нафти і нафтопродуктів, газу, медикаментів, мінеральних добрив тощо: ціни на них зростали .пропорційно падінню курсу гривні.
Щоб стримати зростання темпів інфляції та витрат на оплату "критичного імпорту", Кабінет Міністрів України 9 серпня 1993 р. видав розпорядження про директивну фіксацію курсу карбованця до долара США, німецької марки та російського рубля. Одночасно вводилося обмеження ринкового механізму використання іноземної валюти і вводився адміністративний її розподіл через так званий Тендерний комітет, який діяв при Кабінеті Міністрів. За новим порядком експортери зобов'язані були 40% валютної виручки продавати урядові через Тендерний комітет за фіксованим курсом 12 610 крб. за 1 дол. США, який був явно заниженим; 10% - НБУ за курсом, що був майже удвічі вищим від фіксованого; 50% - зберігати в себе чи продавати НБУ за ринковим курсом, який був ще вищим і встановлювався на УМВБ.
НБУ посилив обмеження доступу комерційних банків до торгів на УМВБ.
Результатом посилення адміністративних обмежень стало скорочення надходжень конвертованої іноземної валюти на ринок, посилення її відпливу за кордон, поява множинності валютних курсів і тінізація валютних відносин, прискорення розриву між фіксованим і ринковим валютними курсами, зниження ефективності використання валютних резервів держави. Все це свідчило про те, що адміністративні обмеження валютного ринку не виправдали себе. Проте замість того, щоб повернутися до його лібералізації і розвитку на засадах конкуренції, уряд ще посилив адміністративне регулювання валютних відносин. Указом Президента України від 2 листопада 1993 р. було призупинено валютні торги на УМВБ та інших біржах, а прийнятим у тому самому місяці законом установлення валютних курсів було покладено на НБУ за погодженням з Кабінетом Міністрів України. Воно стало здійснюватися переважно вольовими методами [1,2].
Головною ознакою другого етапу було повернення до ринкових методів організації валютних відносин: прискорення лібералізації валютного ринку, відновлення роботи УМВБ та визначення офіційного валютного курсу карбованця на підставі результатів торгів на УМВБ, ліквідація множинності валютних курсів, істотне розширення переліку потреб резидентів у валюті, які дозволялось задовольняти через купівлю-продаж на біржі та на міжбанківському валютному ринку. У травні 1995 р. зменшено до 40% частку валютної виручки експортерів, яка підлягала обов'язковому продажу. Був також розформований Тендерний комітет. Все це сприяло консолідації валютного ринку, зростанню пропозиції та попиту на інвалюту, посиленню їх ролі у формуванні єдиного валютного курсу, у підвищенні його реальності. Валютний ринок був помітно децентралізований. Зросла довіра до національних грошей, чому сприяла офіційна заборона в 1995 р. обігу іноземної валюти на внутрішньому ринку України.
З вересня 1996 p., після випуску в обіг постійної національної валюти гривні, розпочався третій етап формування валютної системи України, на якому ринкові засади набули подальшого розвитку. Основними заходами і результатами цього етапу були:
6.4. Платіжний баланс та золотовалютні резерви в механізмі валютного регулювання
Особливе місце в механізмі валютного регулювання займають платіжний баланс та золотовалютні резерви. Ця особливість полягає в тому, що саме через них реалізується внутрішній зв'язок стану валютного ринку країни зі станом її національної економіки та забезпечується суто економічне регулювання валютної сфери.
Платіжний баланс – це співвідношення між валютними платежами економічних субєктів даної держави і його економічними межами і ва лют ними надходженнями з-поза економічних меж держави за певний пері од часу.
За формою платіжний баланс являє собою статистичний звіт про надходження валютних коштів у країну та про витрачання їх за певний період у розрізі окремих статей, країн, груп країн. За економічним змістом - це макроекономічна модель, що характеризує стан та динаміку зовнішньоекономічних відносин даної країни з зовнішнім світом.
Платіжний баланс відіграє важливу роль у розробці і реалізації ва лют ної політики. У механізмі платіжного балансу важливе місце посі дають золотовалютні резерви.
З теоретичного погляду, економічна роль платіжного балансу визначається тим, що відображені в ньому обороти безпосередньо впливають на попит і пропозицію на валютному ринку: надходження валюти створює передумови для формування пропозиції її, а платежі - для формування попиту на валюту. Цей зв'язок можна виразити кількісно у вигляді таких формул [1,2].:
, (6.1)
де ПрВ - пропозиція інвалюти протягом звітного періоду,
ЗВ1 - залишки інвалюти в суб'єктів ринку на початок періоду;
НВ - надходження інвалюти протягом звітного періоду по
платіжному балансу;
ЗВ2 - залишки інвалюти в суб'єктів ринку на кінець періоду.
, (6.2)
де ПоВ - попит на інвалюту протягом звітного періоду;
БВ1 - боргові зобов'язання резидентів перед нерезидентами
на початок періоду;
ПВ - валютні платежі протягом періоду по платіжному балансу;
БВ2 - боргові зобов'язання резидентів перед нерезидентами
на кінець періоду.
З наведених формул можна зробити висновок, що попит (ПоВ) і пропозиція (ПрВ) на валютному ринку будуть урівноважуватися за умови збалансованості надходжень (НВ) та платежів (ПВ) платіжного балансу [7].
У механізмі платіжного балансу важливе місце займають офіційні золотовалютні резерви (ЗВР), що враховуються по статті "Резервні активи" і слугують офіційним механізмом урегулювання його сальдо. Активне сальдо платіжного балансу сприяє зростанню золотовалютних резервів, а пасивне - їх зменшенню.
Золотовалютні резерви - це запаси іноземних фінансових активів та золота, які належать державі і перебувають у розпорядженні органів грошово-кредитного регулювання і можуть бути реально використані на регулятивні та інші потреби, що мають загальноекономічне значення. Ці потреби визначають цілі накопичення золотовалютних резервів. Основними з них є:
6.5. Світова та міжнародні валютні системи
Світова валютна система –це спільно розроблена державами світу й закріплена міжнародними угодами форма реалізації валютних відносин, що включає в себе сукупність способів, інструментів і міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно-розрахунковий обіг у межах світового господарства (рис. 6.4) [2].
Складовими світової валютної системи є:
До міжнародних валютно-фінансових організацій відносяться:
1) Міжнародний банк реконструкції та розвитку як провідний структурний елемент світового банку є спеціалізованим закладом ООН і міждержавним інвестиційним інститутом, що здійснює операції кредитування для сприяння розвитку економіки країн-членів МВФ, гарантування приватних інвестицій, надання допомоги у здійсненні приватизації, зміни форми власності та впровадження антимонопольних заходів.
Статутний капітал МБРР формується шляхом підписки держав-членів на його акції. Підписка України складає 10908 акцій із загальної суми 1581724 акції, тобто Україна має 0,7% голосів.
Рис. 6.4. Етапи розвитку світової валютної системи
Відносини України з МВФ охоплюють три типи програм:
Проміжними ланками між світовою і національними валютними системами стали регіональні міжнародні валютні системи.
Регіональна валютна система – це договірно-правова форма організації валютних відносин між певною групою країн. ЇЇ структурні елементи:
Діяльність регіональних валютних систем зосереджується навколо вирішення двох проблем:
Найдосконалішою формою регіональних валютних відносин стала Європейська валютна система, яка переросла в Європейський валютний союз. Він створив Європейський центральний банк, у безготівковий оборот ввів євро, забезпечив реальне наближення показників економічного розвитку країн-учасників ( Австрія, Бельгія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Ірландія, Італія, Нідерланди, Португалія, Іспанія, Люксембург).
ТЕМА 7. Кількісна теорія грошей і сучасний монетаризм
7.1. Класична кількісна теорія грошей, її основні постулати
Існує багато шкіл і теорій пов’язаних з розвитком грошових відносин. Умовно їх можна об’єднати навколо двох провідних напрямків (рис. 7.1) [2].
Класична кількісна теорія сформувалася в XVI – XVII ст. і стала осно вою розвитку монетариської теорії. Кількісна теорія грошей – один із на пря мів у західній економічній думці, що повязує рівень товарних цін і вар тість гро шей з кількістю платіжних засобів в обігу. Першими представ никами цієї теорії були Аристотель, Ксенофонт, Платон, Ж. Боден, Ш. Монтескє, Д. Юм, Дж. Мілль. Ж. Боден висунув гіпотезу про залежність рівня цін від кількості благо родних металів. Ш. Монтескє, Д. Юм, Дж. Мілль зробили узагальнення, що ґрунтувалися на неправильному розумінні "революції цін", яка відбу валася в Європі. Назву кількісної ця теорія дістала тому, що її основоположники пояснювали вплив грошей на економічні процеси виключно кількісними чинниками, насамперед зміною маси грошей в обороті.
Рис. 7.1. Теорії розвитку грошових відносин
Давид Рікардо (1772 – 1823), представник трудової теорії вартості, визначав вартість грошей затратами праці на виготовлення їх, однак розумів, що протягом окремих проміжків часу вартість грошової одиниці змінюється залежно від зміни кількості грошових одиниць. Саме до цього висновку Д. Рікардо підштовхнуло знецінення в 1797 р. банкнот Банку Англії після відміни обміну їх на золото.
Для повного розгляду необхідно зазначити, що в період первісного накопичення капіталу виникла металістична теорія грошей, відповідно до якої гроші та дорогоцінні метали ототожнювалися. Першими представниками цієї теорії були Нікол Орем (Оресм) (1571 – 1641), Вільям Стеффорд (1554 – 1612), Томас Мен (Манн) (1571 – 1641), Антуана де Монкретьєн (1575 – 1621), Антоніо Серра (ХVІ – ХVII ст.) [1,2,8].
Меркантилісти вважали дорогоцінні метали головним багатством нації, що повністю відображало погляди купців того часу. Принципів металістичної теорії грошей дотримувалися італійські економісти Джемініано Монтанарі (1633 – 1687), Фердинандо Галіані (1728 – 1789), а в XIX ст. німецькі економісти Карл Густав Адольф Кніс (1821 – 1898) та Вільгельм Легсіс (1837 1917), які хоча не заперечували можливості обігу паперових грошей, але вважали за необхідне здійснювати обовязковий обмін їх на дорогоцінні метали.
Погляди представників металістичної теорії грошей дуже довгий час були впливовими в багатьох країнах, у тому числі й у Росії на межі XIX – XX ст. Наприклад, мідний монометалізм існував у Римі в III – II ст. до н.е. Срібний – у Росії 1843 – 1852 р., в Нідерландах – 1847 – 1875 рр., в Індії – 1852 –1893 р., а в Китаї аж до 1935 р. Золотий стандарт – існував у Великобританії та у США до 1900 р., в Росії та Японії – в 1897 р., в Німеччині – 1871 – 1873 рр., Бельгії та Франції – 1873 – 1874 рр., і в кінці XIX ст. панував золотий монометалізм.
Пізніше золотий стандарт було замінено золотодевізним, а після Першої світової війни обмін банкнот на золото зовсім припинено. Практично з 30-х років XX ст. всі форми монометалізму було ліквідовано, хоча для регулювання грошового обігу всередині окремих країн центральні банки продовжували фіксувати золотий вміст національної грошової одиниці аж до початку 80-х років.
Далі проблема грошей знайшла відображення в номіналістичній теорії, яка передбачає, що гроші не мають товарної природи, а являють собою умовний знак, вартість якого визначається найменуванням і встановлюється державою.
Першими представниками раннього номіналізму були англійці Н. Барбон (1640 – 1698), Дж. Беллерс (1654 – 1725), Дж. Берклі (1685 – 1753) і Дж. Стюарт (1712 – 1780). В основі їх теорії лежали два наступні положення: гроші створюються державою і вартість грошей визначається їх номіналом. На той момент їх основною помил кою було те, що вартість грошей визначається державою, а це означає заперечення трудової вартості і вартості природи грошей.
Подальший розвиток номіналізму припадає на кінець ХІХ і початок ХХ століть. Відомим представником того часу був німецький учений Георгій Кнапп (1842 – 1926), який не визнавав товарної природи грошей. Самі гроші, на його думку, були певним символом, через який держава навязувала своїм громадянам власну волю. Цінність грошової одиниці, на думку Г. Кнаппа, визначає держава, а тому інфляція не повязана зі змінами грошової маси, індекси цін не відображають зміни купівельної спроможності грошей, а валютний курс є результатом політики держави.
У цей період Г. Кнапп засновував свою теорію не на повноцінних грошах, а на паперових. При цьому грошову масу він враховував лише у вигляді паперових грошей і розмінних монет, а кредитні гроші виключав.
Основна помилка номіналістів полягала в тому, що, відібравши паперові гроші, вони наділяли їх "вартістю", "купівельною спроможністю" за допомогою акта державного законодавства.
Сучасні економісти не поділяють основних поглядів Г. Кнаппа. Збе рігши від номіналізму заперечення металевої концепції теорії трудової вартості, вони стали шукати встановлення вартості грошей не в Декретах держави, а у сфері ринкових відносин шляхом субєктивної оцінки їх "корис ності", купівельної спроможності.
Провідне місце в теорії грошей посіла кількісна теорія.
Основними методологічними принципами її стали :
Неокласичний варіант включає дві теорії розвитку: трансакційний варіант і кембриджський варіант.
Сучасними прихильниками трансакційного варіанту кількісної тео рії грошей були І. Фішер і М. Фрідмен.
Американський економіст І. Фішер був одним з перших, хто на ма гався виявити природу інфляції. Він звернув увагу на взаємозвязок інфляції зі змінами рівня цін кількості обігових грошей і реального обсягу виробництва товарів. Аналіз взаємного звязку між цими показниками дозволив йому вивести формулу, відому на Заході як рівняння обміну.
Рівняння обміну – це рівняння, що повязує статистичну кількість грошей в економічній системі з іншими її параметрами (рівнем цін, рів нем реального виробництва або товарів, які перебувають в обігу, швидкістю обігу грошей) [9].:
, (7.1)
де М – грошова маса;
V – швидкість обігу грошей у русі доходів;
Р – рівень товарних цін;
Q – рівень реального виробництва (фізичний обсяг товарів, що ство рюються).
З рівняння обміну випливає, що будь-яка зміна статичної (тобто незмінної) кількості грошей повинна призводити до відповідних змін рівня цін, реального обсягу виробництва, швидкості обігу або комбінації цих змінних.
Дану формулу можна видозмінити, і тоді зявиться можливість визна чити обсяг грошової маси [2,9].:
. (7.2)
Рівень товарних цін визначається за формулою [2,9].:
. (7.3)
Виходячи з рівняння обміну, інфляція має наступний вигляд: пору шення законів грошового обігу виявляється в надлишку грошової маси в обігу порівняно з реальними потребами в ній або в знецінюванні гро шей, яке супроводжується зростанням товарних цін без будь-якого поліп шення якості продуктів.
У рівнянні І. Фішера простежується залежність, де кількість грошей, що знаходяться в обігу, виступає причиною, а рівень цін – наслідком. Це є інфляцією грошової маси. Таким чином, з рівняння Фішера видно, що збалансованість між грошовою масою і її товарним покриттям відбу ва ється за рахунок зміни цін. Ціни тим вищі, чим більше в обігу грошей і менша пропозиція товарів.
Фішер уявляв інфляцію у вигляді спрощеного поняття, відповідно до якого падіння купівельної спроможності грошей відбувається пропор ційно до зростання їх кількості в обігу [9].
Одна з помилок І. Фішера полягає в тому, що, розглядаючи тривалі відрізки часу, він умовно прийняв змінні величини V і Q за стабільні, піс ля чого залежними змінними величинами залишилися тільки дві – кіль кість гро шей і ціни. Насправді ж кількість товарів і швидкість обігу грошових оди ниць змінюються й істотно впливають на грошовий обіг і ціноутво рення.
Концепція М. Фрідмена виражається формулою, що лише зовні відрізняється від формули І. Фішера, але, власне кажучи, покликана обґрунтувати той же однобічний звязок між грошовою масою і цінами [1,2].:
(7.4)
де Р – індекс цін;
М – кількість грошей;
К – відношення грошового запасу до доходу;
Y – національний дохід у незмінних цінах (або його фізичний обсяг).
Зміна грошової маси (М) може супроводжуватися відповідною змі ною в кожній із трьох величин правої частини рівняння, тобто зро стан ня грошової маси може призвести або до підвищення цін (Р), або до збіль шення реального національного доходу (Y), або до зміни коефі цієнта, що відображає відношення грошового запасу до доходу (К).
Кембриджський варіант кількісної теорії грошей
Засновниками цієї концепції є економісти А. Пігу, Д. Робертсон і Д. Патінкін.
Якщо в трансанкційному варіанті І. Фішера гроші виступають тільки у функціях засобу обігу і засобу платежу, то А. Пігу надавав особливого зна чення і функції накопичення. При цьому обидва варіанти кількісної теорії грошей ігнорують функцію грошей як міри вартості і їх роль як за гального вартісного еквівалента. Якщо кількісна теорія грошей І. Фішера виходила з аналізу пропозиції грошей, то кембриджська школа в основу вивчення поставила попит на гроші нарівні з попитом на товари і по слу ги. Причому, якщо в І. Фішера визначальним є перебування грошей у обі гу, то для кембриджської школи гроші мають особливий попит і вони залишаються поза обігом в окремих осіб і підприємств у вигляді "касових залишків". До "касових залишків" А. Пігу відносить готівку і залишки на поточних рахунках, тобто він визначає кількість грошей, оскільки вба чає прямий звязок між грішми і цінами. Це підтверджує і формула Пігу [2,8].:
(7.5)
яка близька до "рівняння обміну" MV = PQ Фішера,
де М – грошова маса;
R – частка річних доходів осіб і фірм, яку вони готові зберігати в грошовій формі;
Р – рівень цін;
Q – товарна маса (або фізичний обсяг товарообігу, що включається в кінцевий продукт).
Розбіжності у формулах І. Фішера і А. Пігу полягають у тому, що в пер шій формулі використовується показник швидкості обігу грошової оди ниці (V), а в другій – коефіцієнт R, що є оберненим за значенням показ никові (V), і якщо замінити у формулі А. Пігу коефіцієнт R, то вийде фор мула І. Фішера.
Подібність двох рівнянь виявляється в тому, що І. Фішер виходив зі сталості (V) і (Q) при аналізі тривалих відрізків часу, а А. Пігу вва жав за постійні показники R і (Q), тобто обидва економіста підставляли одні й ті ж змінні (М) і (Р) і вивели причинність зростання цін (Р) зі зміни грошової маси (М) [5].
Із середини 50-х років XX століття спостерігається відродження неокласичного напрямку, що базується на кембриджській версії. Пред став ником цієї теорії був Д. Патінкін. При цьому він розглядає "касові резерви" як найбільш ліквідну форму інвестицій, за якою інвестиції пере ходять у цінні папери, а потім у реальний капітал.
Одним із перших, хто усвідомив цю необхідність і піддав суттєвій ревізії основні теорії грошей, у тому числі кількісної теорії, був український економіст М. І. Туган-Барановський. Найбільш повно й аргументовано свої погляди з основних монетарних проблем він виклав у праці "Паперові гроші і метал", що була опублікована в 1916 р.
Багато уваги М. І. Туган-Барановський приділив кількісній теорії грошей. Спочатку він піддав критиці її класичний варіант, що був викладений у працях І. Фішера. Туган-Барановський визнав за правильну формулу "рівняння обміну", проте вважав, що Фішер нічого нового в кількісну теорію грошей взагалі не вніс, а лише "вдало завершив роботу і дав точний і стислий вираз кількісної теорії в математичній формі".
По-перше, він доводить, всупереч І. Фішеру, що на рівень цін впливає не один, а всі фактори, зазначені в "рівнянні обміну": кількість товарів, що надійшли на ринок, кількість самих грошей, швидкість їх обороту, кількість знарядь кредиту і швидкість їх обороту. Оскільки всі ці чинники високоплинні і змінюються в різних напрямах, то зміни цін і кількості грошей не можуть бути пропорційними. Цей висновок мав не тільки теоретичну значущість, а й практичну цінність, бо розширював фронт пошуків при дослідженні таких явищ, як інфляція, монетарна політика, інструменти впливу на рівень цін тощо.
По-друге, Туган-Барановський довів, що вплив кількості грошей на ціни не є таким однозначним, прямолінійним, як це визнають прибічники класичної кількісної теорії. Цей вплив може здійснюватися не за одним, а за трьома різними за характером напрямами:
По-третє, Туган-Барановський довів, що вплив кількості грошей на ціни здійснюється диференційовано залежно від тривалості та обсягів збільшення кількості грошей. Цим він, по суті, спростував постулат пропорційності, довів, що гроші не є простим посередником обміну, і підготував базу для відмови від постулату нейтральності грошей.
По-четверте, Туган-Барановський розкрив механізм взаємозалежності між загальною кількістю грошей у країні, кількістю грошей, що перебувають поза обігом в заощадженнях, і швидкістю обігу грошей, довів, що чинник швидкості може впливати на ціни у зворотному відносно дії фактора кількості напряму, нейтралізуючи дію останнього.
Усі ці ідеї Туган-Барановського створили основу для дослідження шляхів впливу грошей на економіку і механізму свідомого регулювання цього впливу. Цим він заклав основи так званої теорії регульованих грошей, яка підготувала суспільну думку до відмови від повноцінних (золотих) грошей і заміни їх неповноцінними грошима, вартість яких буде планомірно підтримуватися державою і з якої виросла сучасна монетаристська теорія, передусім її кейнсіанський напрям.
Основні аспекти розглянутих проблем можна узагальнити в табл.. 7.1 [2].
Таблиця 7.1.
Порівняльний аналіз двох концепцій
|
Концепція кількісної теорії Фішера |
Кембріджський варіант |
|
Динаміка грошових потоків у рівнянні Фішера розглядається на макроекономічному рівні |
Зосереджує увагу на мотивах нагромадження грошей конкретними індивідуальними учасниками виробництва |
|
Методологічна основа рівняння обміну – гроші як засіб обігу |
Гроші не тільки засіб обігу, а й збереження та нагромадження |
|
Акцент робиться на об’єктивні засади обігу грошей |
Враховується психологічна реакція суб’єкта господарювання щодо використання готівки |
|
У трансакційному рівнянні йдеться лише про пропозицію грошей |
Центральною проблемою стає попит на гроші |
7.2. Внесок Дж. М. Кейнса в розвиток кількісної теорії грошей
Дж. Кейнс сформував теорію макроекономічного аналізу, у якій основ ними концепціями і категоріями є: місткість ринку; принцип ефективного попиту (концепція мультиплікатора); загальна теорія зайнятості; гранич на ефективність капіталу; норми відсотка. Ця теорія розглядає інфляцію як явище, в основі якого лежить сукупність факторів, що взаємодіють.
Дж. Кейнс звернув увагу на такі підрозділи, як дохід, зайнятість, попит, пропозиція, заощадження, інвестування. Особливу увагу він приділяв грошовим факторам і проблемам грошей. Його мета полягала в тому, щоб зясувати, як визначаються різні змінні величини, що впливають на еко номічний розвиток.
Для Дж. Кейнса головним фактором функціонування економіки є обсяг національного доходу, що виступає в двох аспектах:
1) як джерело всієї купівельної спроможності суспільства сукупного попиту;
2) як базис, що формується від розмірів тієї частини витрат підпри ємства, що йде на раціоналізацію виробництва, тобто залежно від витрат виробництва, що знижуються в міру прагнення підприємців до вигоди. Чим більша ця частина витрат, тим більший національний дохід. При цьому усі витрати підрозділяються на два види:
витрати на споживання;
витрати на накопичення.
У розвинених країнах значного поширення набули два основні трак тування інфляції: кейнсіанське і монетаристське.
Кейнсіанська теорія інфляції, викликана надлишковим попитом, виходить з аналізу доходів і витрат господарських субєктів і впливу їх на збільшення попиту, що призводить до зростання виробництва і зайня тості. У той же час збільшення попиту населення, як явище непродук тив не, стимулює зростання інфляції.
Монетаристське трактування інфляції робить наголос на жорст кій політиці кредитно-грошових обмежень у боротьбі з інфляцією. Моне таристи розглядали інфляцію як грошовий феномен, тобто результат надлишкової кількості грошей в обігу. Методика розрахунків при цьому полягає в зіставленні індексів грошової маси і фізичного обсягу валового внутрішнього продукту. У цих розрахунках грошам відводилася активна роль: грошова маса "створює" попит.
Передавальний механізм (за Дж. Кейнсом) – це система каналів, за допомогою яких грошово-кредитна політика впливає на реальний обсяг виробництва і рівень цін.
Кейнсіанці вважали, що грошово-кредитна політика впливає на еко номіку за допомогою передавального механізму. Цей механізм впливає на економіку лише опосередковано. Передавальний механізм починає активно діяти лише в тому випадку, якщо зростання пропозиції грошей змусить фірми і фізичних осіб відновлювати порушену рівновагу у своїх портфелях активів. Процес коректування, що починається відповідно до змі ни кількості грошей у обігу, призводить до підвищення цін на облі га ції й інші цінні папери і спричиняє падіння значень мінімальної і реаль ної ставок відсотка. Таким чином, кейнсіанці взяли під сумнів ефективність передавального механізму, з чим категорично не погодилися моне та ристи. Свою незгоду вони підтвердили статистичними даними, з їх до по могою було доведено, що економічна система знаходилася в стані "ліквідної пастки"; інвестиції є нечутливими до процентних ставок. Також було доведено, що криві попиту на гроші і графіки планових інвестицій є еластичними. Монетаристи переконалися, що "процентні ставки – інвес ти ції" і є складним механізмом проведення грошової політики.
Кейнсіанці трактували передавальний механізм наступними умо вами:
при збільшенні кількості грошей, що перебувають в обігу, фізичні і юридичні особи коректують свої активи;
вибором між грішми і цінними паперами, при цьому перевага нада ється облігаціям, що приносять фіксований процентний дохід [2,8,9].
Яскравим прикладом практики монетаризму можна назвати політику, яку у 80-ті рр.. проводив президент США Р.Рейган. Він суттєво зменшив податки на корпорації, що дало їм 750 млрд. дол.. Водночас було здійснено скорочення державного апарату на 100 тис. чос.
7.3. Сучасний монетаризм як напрям розвитку кількісної теорії
Монетаристи – прихильники теорії, відповідно до якої кількість грошей у обігу визначає рівень цін і економічну активність у коротко строковому проміжку економічного розвитку країни.
Мета монетарної політики – зміна сукупного попиту за допомогою збільшення або зменшення грошової маси з наступним скороченням або підвищенням процентної ставки. Таким чином, досягнення стабілі за ції припускає використання наступних інструментів: фіскальної політики, монетарної політики, регулювання сукупної пропозиції.
Сучасний монетаризм виник як опозиція, насамперед, кейнсіанству.
Головна ідея М. Фрідмена зводилася до того, що ринкова економіка найкраще функціонує тоді, коли відсутня система грошової регламен тації. У своїй книзі "Грошова історія Сполучених Штатів" Фрідмен звернув увагу на те, що Велика депресія зовсім не свідчила про нестійкість еко но міки і не була її ознакою, а пішла на користь приватному підприєм ни цтву. Депресія зайвий раз доводить, що вона може нанести шкоду певній групі людей, що мають необмежену владу над грошово-кредитною систе мою країни. Фрідмен також бачив, що реформи економічної політики в остаточному підсумку слугують не інтересам суспільства, а приватному інтересу. Він звернув увагу на те, що під час Великої депресії за період з 1929 до 1933 років Федеративна резервна система допустила стиснення пропозиції грошей на 33%. Якби Федеративна резервна система не до пуска ла катастрофічного падіння грошей у обігу, то не було б кризо вих явищ.
У 1963 році вийшла у світ "Історія грошей США 1868 – 1960", яку написали А. Шварц і М. Фрідмен. Між 1864 і 1985 роками економіка США пройшла через 30 ділових циклів. Монетаристи зосередили основ ну увагу на аналізі ролі грошей і грошового обігу в ділових циклах.
Типовий діловий цикл (рис. 7.2.) у своєму розвитку проходить чоти ри фази, серед них:
фаза стиснення – супроводжується падінням реального обсягу ви робництва. Стиснення, що продовжується більше шести місяців, нази вають спадом;
дно – це точка ділового циклу, у якій реальний обсяг виробництва досягає мінімального рівня;
розширення – це фаза циклу, протягом якої реальний обсяг виробництва зростає відносно дна циклу;
пік (вища точка) – це точка ділового циклу, у якому реальний обсяг виробництва досягає максимального рівня.
Досліджуючи поводження грошей у діловому циклі, М. Фрідмен і А. Шварц звернули увагу на закономірність, згідно з якою темпи збіль шен ня грошової маси, що існують в обігу, проходять за циклічною схе мою, випереджаючи загальні тенденції розвитку ділового циклу [9].
Рис. 7.2. Діловий цикл
Кількість грошей, що перебувають в обігу, досягає свого піку і почи нає падати до вищої точки ділового циклу; у такий же спосіб кількість грошей, що перебувають в обігу, досягає нижньої точки і починає збіль шуватися до того моменту, коли діловий цикл досягає дна. Графічно збільшення грошової маси, що є в обігу, наведено на рис. 7.3. [1]. М. Фрідмен і А. Шварц показали, що існує взаємозвязок між зміною темпів збільшення грошової маси і точками екстремуму в діловому циклі. У період з 1908 до 1961 років пропозиція грошей почала зменшуватися при близно за 12 місяців до настання піку циклу. Пропозиція грошей почи нає зро стати до моменту досягнення дна ділового циклу, а це, відпо від но, впли ває на реальний обсяг виробництва, у свою чергу, з деякою за трим кою реаль ний обсяг виробництва впливає на темпи зміни абсо лютного рівня цін:
Зміна темпів збільшення грошової маси, що перебувають в обігу, впли ває на реальний обсяг виробництва швидше, ніж на абсолютний рівень цін. Ця зміна може впливати на швидкість обігу грошей. Швидкість обігу грошей у процесі ділового циклу змінюється – то прискорюється, то сповільнюється.
Усі ці висновки лягли в основу одного з основних напрямків сучас ної теорії грошей і грошового обігу – школи монетаризму.
Рис. 7.3. Темпи зростання пропозиції грошей
Сучасний кейнсіансько-неокласичний синтез у теорії грошей.
Взаємопроникнення ідей двох напрямків і формування єдиного кейнсіансько-неокласичного синтезу пов’язані з такими основними положеннями:
Реалізація монетарної політики передбачає такі дії [1,2,8].:
Проголошено курс на макроекономічну стабілізацію, прискорення ринкових реформ і формування ринкового механізму. У фіскально-бюджетній сфері відбулося переорієнтування на подолання бюджетного дефіциту, зменшення податкового тиску і переведення суб’єктів господарювання на засади самофінансування. У грошово-кредитній політиці започатковано курс на подолання гіперінфляції і лібералізацію кредитного і валютного ринків.
МОДУЛЬ 3. РОЛЬ ТА МІСЦЕ КРЕДИТУ У СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОМУ ПРОСТОРІ
ТЕМА 8. Кредит у ринковій економіці
8.1. Загальні передумови та економічні чинники необхідності кредиту
Кредит існував не завжди. Він виник на певному етапі розвитку людського суспільства. Коли товарно-грошові відносини почали ставати більш-менш регулярними, взаємовідносини між товаровиробниками іноді набували особливого характеру: продавцеві потрібно було продати товар, а в покупця не було грошей, щоб його купити (тому що він ще не виготовив свій товар або виготовив, але не продав його з тих чи інших причин). За таких умов акт купівлі-продажу товару не міг відбутись. І тут випадково, як і багато інших винаходів людства, був відкритий кредит - за наявності довіри продавця до покупця товар був проданий з відстрочкою платежу, у кредит. Таким чином, кредит виник і розвинувся на основі функції грошей як засобу обігу. З його виникненням гроші, окрім функції міри вартості і засобу обігу, стали виконувати й функцію засобу платежу, однією з ознак якої є розрив у часі між передачею товару і грошей із рук у руки. Отже, кредит полегшував реалізацію товарів. Саме в цьому й полягає найбільш поширена причина необхідності кредиту. Історична наука стверджує, що кредит був відомий не менш, ніж 3000 років тому в Ассирії, Вавилоні, Єгипті. Починаючи з XII ст. діяла комплексна система торгового кредиту в Європі. З одного боку, купці продавали свої товари в кредит, а з іншого - надавали аванси товаровиробникам під майбутню поставку товарів. Активне застосування кредиту було властиве і середньовічній торгівлі на території сучасної України.
Як показало вивчення вченими Львівської міської книги за 1382- 1389 pp., у Львові (напевне, й в інших руських містах) були досить розвинуті кредитні відносини. Гроші позичались під заставу зі сплатою відсотків. Окрім цього, надання кредиту було пов'язане й з торгівлею, зокрема з так званим складським правом, коли непроданий протягом відведеного купцеві часу товар залишався в кредит (при абсолютному складському праві купець не мав права їхати зі своїм товаром далі).
За своєю природою кредитна угода, в основі якої лежить тимчасове запозичення чужої власності, обумовлює необхідність матеріальної відповідальності її учасників за виконання взятих на себе зобов'язань. Тому ці учасники мають бути юридичне самостійними особами. Фізичні ж особи можуть стати суб'єктами кредитних відносин за умови їх дієздатності з правового погляду. Це також є однією з передумов виникнення кредитних відносин.
Передбачити потребу в запозичених коштах на підприємствах із сезонним характером виробництва, до яких належать сільськогосподарські, торфодобувні підприємства, підприємства з вирощування і вилову риби, заготівлі лісу, заготівлі та перероблення сільськогосподарської сировини тощо, не дуже важко. Адже відомо, коли і яка пора року змінює іншу, які процеси в той чи той період відбуваються в даній галузі економіки. Звичайно, точний обсяг потреби у запозичених коштах наперед визначити складно, але суттєвого значення це не має. Головне, що підприємство знає, в які саме періоди і в яких приблизно обсягах у нього виникає необхідність залучення кредиту. Водночас на інших підприємствах у ці періоди з'являються тимчасово вільні кошти, котрі можуть бути надані в кредит ними безпосередньо або банками, де ці вільні кошти зберігаються.
Інакше відбувається процес кругообігу оборотного капіталу на підприємствах з несезонним характером виробництва. Це, як правило, підприємства гірничої, металургійної, хімічної, машино-і приладобудівної промисловості, більшість підприємств легкої промисловості та промисловості будівельних матеріалів та ін. їм не властиві ні сезонне зростання потреби в оборотному капіталі, ні періоди сезонного простою. Однак і на цих підприємствах потреба в оборотному капіталі протягом року постійно коливається. Це пов'язано з нерівномірним надходженням і витрачанням товарно-матеріальних цінностей (сировини, основних і допоміжних матеріалів, палива, тари тощо), наростанням витрат на незавершене виробництво, випуском і реалізацією готової продукції та іншими чинниками [1,9].
Таким чином, в цілому можна зробити висновок, що коливання потреби в оборотному капіталі є однією з причин необхідності кредиту.
Існує дві теорії кредиту: натуралістична та капіталотворча. Натуралістичну теорію розробили великі англійські вчені А. Сміт і Д. Рікардо. У подальшому вона отримала розвиток у працях інших вчених, зокрема Дж. Міля, Ж.Сея, А.Маршалла. Суть натуралістичної теорії полягає в тому, що в позику надається не позичковий капітал, а продуктивний капітал, тобто капітал у його речовій формі.
Суть капіталотворчої теорії полягала в тому, що банки – не посередники в кредиті, а установи, які виступають “фабриками капіталу”, бо здатні самостійно створювати капітал. Сам кредит, як і гроші, є безпосередньо капіталом.
8.2. Необхідність та сутність кредиту
В умовах ринкової економіки кредит набуває суспільного характеру. Необхідність кредиту тісно повязана з особливостями кругообігу індиві ду ального капіталу.
Кредит у ринковій економіці необхідний для:
коливання потреб в обігових коштах субєктів ринку;
виникнення потреби в створенні і відновленні основного капіталу.
Завдяки капіталові зменшується час на задоволення господарських і особистих потреб. Кредит є опорою сучасного ринку, невідємним еле ментом ринкового розвитку.
Кредит – це суспільні відносини, що виникають між економічними суб’єктами у зв’язку з передачею один одному в тимчасове користування вільних коштів на засадах зворотності, платності та добровільності.
Основними ознаками відносин, що становлять сутність кредиту, є такі:
Характерні ознаки кредиту в ринковій економіці наведені в табл.. 8.1[2].
Субєктами кредиту виступає кредитор і позичальник.
Обєкти кредиту – це грошові або матеріальні цінності, на які ство рюється кредитний договір.
Кредит як економічне явище являє собою процес, що характеризується певним рухом елементів його структури (об'єкта і суб'єктів). Рух кредиту має свою визначеність у часі та в просторі, має свої специфічні закономірності і є ключовою ознакою кредиту як економічної категорії.
Таблиця 8.1.
Ознаки кредиту
|
Позичальники |
Суб’єкти господарювання, що тимчасово потребують додаткових ресурсів |
|
Кредитори |
Переважно банківські установи, кредитно-фінансові заклади, суб’єкти господарювання |
|
Кредитні ресурси |
Гроші, надані в позику позичальником, використовуються як капітал, тимчасово вільні матеріальні цінності |
|
Джерело позикового проценту |
Прибуток, що отриманий від використання позичених коштів |
|
Мета використання кредиту |
Як механізм ефективного перерозподілу капіталів у суспільному виробництві для вирівнювання норми прибутку |
Рух суб'єктів кредиту має ту особливість, що статус кредитора чи позичальника економічний суб'єкт набуває не назавжди, а систематично його змінює. Він періодично буває то позичальником, то кредитором залежно від особливостей руху його ресурсів (капіталу). Він також може бути одночасно і кредитором, і позичальником, або ні тим, ні другим з тих же причин.
Для розуміння суті кредиту важливе значення має рух позиченої вартості відповідно до розвитку кредитних відносин між двома суб'єктами, тобто на мікрорівні. Рух капіталу в процесі відтворення на засадах кругообороту, що виражається формулою Г - Т...В...Т - Г', забезпечує послідовне проходження позиченою вартістю всіх стадій свого руху і повернення на висхідні позиції - до свого власника-кредитора. Цей рух позиченої вартості можна назвати відтворювальним і виразити формулою:
(8.1)
де ВВ - формування вільної вартості у кредиторів;
НП - розміщення вільних коштів у позички;
ОП - одержання додаткових коштів позичальником;
ВП - використання позичальником одержаних коштів на свої потреби;
ВК - вивільнення коштів з обороту позичальника;
ПК - повернення позичальником коштів кредитору;
ОК - одержання кредитором коштів, наданих у позичку.
Виходячи з цієї формули, можна виділити такі етапи відтворювального руху кредиту:
1-а стадія - формування вільної вартості як джерела надання позичок (операція ВВ);
2-а стадія - розміщення вільної вартості в позичку (операції НП-ОП);
3-я стадія - використання позичальником коштів, одержаних у тимчасове розпорядження (операція ВП);
4-а стадія - вивільнення використаних позичальником коштів з його обороту або формування в нього доходів, достатніх для повернення позички (операція ВК);
5-а стадія - повернення позичальником вартості кредитору (операції ПК-ОК) та сплата процента. На цьому етапі завершується рух позиченої вартості і закінчуються відносини між кредитором і позичальником щодо даної позички.
У русі кредиту можна виділити ще один аспект, пов'язаний з функціонуванням його на макроекономічному рівні. Мова йде про зміну маси кредитних ресурсів і кредитних вкладень у масштабах всієї економічної системи. Оскільки в сучасних умовах гроші мають кредитний характер, зміна маси кредитних ресурсів і кредитних вкладень безпосередньо впливає на динаміку пропозиції грошей і через неї - на загальну кон'юнктуру ринку і розвиток економіки.
Особливостями кредиту, що відрізняють його від інших економічних категорій є:
Основними, найбільш визнаними є такі принципи кредитування:
Кредитні відносини викликали появу кредитного механізму, що вклю чає в себе принцип кредитування, кредитного планування і управління кредитом, умови і методи кредитування, способи його кількісного регу лювання.
В Україні банківська система є найбільшим фінансовим посередником. З поміж інших фінансових інституцій (рис. 8.1), як-то інвестиційні фонди, кредитні спілки, пенсійні фонди, лізингові, страхові і трастові компанії, комерційні банки є найпотужнішими і найрозвинутішими.
Рис 8.1. Фінансові посередники в Україні у 2005 році
Рівень ризикованих кредитів за різними даними коливається від 24 до 42% кредитного портфелю банків. Характерними особливостями кредитів фізичним особам є те, що їх здебільшого надають у національній валюті (87,5%) та серед них відносно більше довгострокових (40,9%).
Іноземні донорські кредитні лінії українським банкам були відкриті такими міжнародними фінансовими організаціями як Всесвітній банк, Німецько-український фонд, ЄБРР, Фонд “Євразія”.
Кредитна система – це база, на якій будуються всі економічні відносини у суспільстві, сукупність банків, спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, які здійснюють мобілізацію грошових ресурсів і надають їх у позику.
Загалом кредитну систему країни можна виразити такою функціональною схемою, що наведена на рис.8.2 [2]..
Рис. 8.2. Основні складові кредитної системи України
Інфраструктура кредитної системи – це комплекс нормативно-правового забезпечення, система захисту інтересів вкладників і кредитних установ, інформаційне забезпечення, наявність розрахункової мережі тощо.
У сучасній ринковій економіці кредитна система відіграє важливу роль і постійно знаходиться в розвитку, який має основні напрямки:
Нині в Україні сформовано лише одну складову кредитної системи – банківську. Інша ж її складова – сукупність кредитних відносин, здійсню ваних банками та небанківськими кредитними організаціями, – перебуває в процесі становлення. Центральний і ко мерційні банки постійно прагнуть удосконалити організацію кредитних відно син в країні, принаймні усунути численні її недоліки.
Найповніше сутність категорії кредит проявляється у функціях, які він виконує. Сучасні економісти [1;2;8] відзначають три його основні функції: перерозподільчу, емісійну та контрольну.
Перерозподільча функція кредиту полягає у перерозподілі за допомогою кредиту грошових капіталів між різними суб`єктами народного господарства на засадах повернення та платності. Ця функція проявляється як в процесі мобілізації тимчасово вільних грошових коштів суб`єктів господарювання, так і в процесі їх розміщення на ринку позичкового капіталу. Таким чином, за допомогою цієї функції відбувається своєрідне зосередження позичкового капіталу у найпріоритетніших сферах економічної діяльності.
Емісійна функція кредиту полягає у можливості створення за рахунок кредиту додаткових засобів платежу. Особливого значення дана функція отримала при переході від використання реальних грошей до вводу кредитних засобів обігу. Будь-яка емісія грошей в обіг є результатом кредитної операції. Видача позики збільшує масу грошей в обігу, погашення кредиту її зменшує. Отже, в наслідок вмілого використання кредиту у рамках цієї функції, уряд отримує ефективний інструмент регулювання економіки.
Контрольна функція кредиту полягає в тому, що в процесі кредитування забезпечується контроль за дотриманням умов та принципів кредиту з боку суб`єктів кредитної угоди. Отже, кредит значно посилює контрольні процеси у народному господарстві, підвищує ефективність використання коштів, стимулює процес розширеного відтворення.
Отже, виходячи з суті кредиту та його функцій ми можемо визначити роль кредиту. У ринковій економіці роль кредиту найбільшою мірою проявляється у оптимізації пропорцій суспільного відтворення. Таким чином, за допомогою кредитного механізму досягається саморегуляція економічної системи, вирівнюється норма прибутку по різних галузях народного господарства тощо. Кредит сприяє концентрації та централізації капіталу. Надзвичайно важливою роль кредиту є у забезпеченні науково-технічного прогресу та обслуговуванні інноваційного процесу. Кредит є важливим джерелом фінансування капітальних вкладень.
ТЕМА 9. Види, функції та роль кредиту
9.1. Форми, види та функції кредиту
У загальноприйнятому розумінні форма - це зовнішній, найбільш загальний вияв певного предмета чи явища, який хоч і пов'язаний внутрішньою їх сутністю, але не розкриває її. Найбільш загальним проявом кредиту, в якому не розкривається його сутність і внутрішня структура, є форма позиченої вартості, в якій вона рухається між кредитором і позичальником. Таких форм може бути дві - товарна (натурально-речова) та грошова. Тому й форм кредиту також може бути дві - товарна і грошова. Товарна і грошова форми кредиту є рівноправними і рівнозначними, по суті, двома проявами єдиної форми кредиту - вартісної. Вони між собою внутрішньо пов'язані і доповнюють одна одну: позички, надані в товарній формі, можуть погашатися в грошовій, і навпаки. Більше того, кредит у товарній формі нерідко обумовлює появу грошового кредиту, що надає кредитному руху вартості більшої гнучкості та ефективності.
У товарній формі кредит надається у разі продажу товарів з відстрочкою платежу (комерційний кредит), при оренді майна (у тому числі лізинг), наданні речей чи приладів у прокат, погашенні міждержавних боргів поставками товарів тощо. У деяких із цих випадків погашення позичок здійснюється в грошовій формі, що дало підстави окремим дослідникам говорити про змішану (товарно-грошову) форму кредиту .
Як правило, у грошовій формі надають свої позички банки, міжнародні фінансово-кредитні установи, уряди та ін. Широко використовує грошову форму кредиту населення - при розміщенні заощаджень у банківські депозити, одержанні позичок у банках тощо. Як уже зазначалось, грошова форма має найширшу сферу застосування, що зумовлено переважно грошовою формою сучасної економіки та перерозподільним призначенням самого кредиту.
За терміном, на який кредитор передає вільну вартість у користування позичальнику, виділяються короткострокові (до одного року), середньострокові (до п'яти років) та довгострокові (понад п'ять років) кредити.
За організаційно-правовими ознаками та умовами надання позичок можна виділяти такі види кредиту:
За ступенем ризику:
Межі кредиту визначаються таким рівнем розвитку кредитних відносин, в якому процес реалізації кредиту врівноважує попит і пропозицію на кредитні ресурси в умовах стабільної, помірної і доступної для переважної більшості нормально функціонуючих позичальників процентної ставки.
На мікроекономічному рівні межі кредиту визначаються:
Макроекономічний рівень меж кредиту охоплює об’єктивний обсяг кредитних вкладень в економіку в цілому. Він формується під впливом обсягів і темпів зростання ВВП, структури і рівня розвитку фінансової системи і стану державних фінансів, цілей і методів реалізації державної грошово-кредитної політики, розвитку ринкових відносин.
Як вже було зазначено вище, існує дві теорії кредиту. Більш детально зміст цих теорій розглянемо далі [1,2,8,9]..
1. Натуралістична. Представники цієї теорії розглядають кредит як форму руху продуктивного капіталу, використання відносно самостій ного позичкового капіталу і закономірності його руху. Вони недооціню вали роль кредиту, думаючи, що сутність банку полягає в його посеред ницькій ролі.
Ця теорія була розроблена Смітом і Рікардо. Їх положення:
обєктом кредиту є натуральні матеріальні блага, тобто кредитуванню підлягають не грошові ресурси;
позичковий капітал ототожнювався з реальним капіталом, тобто з капіталом у речові формі;
кредит здатний виконувати лише пасивну перерозподільчу функцію. Тому пасивні операції нібито є первинними порівняно з активними;
банки виступають лише посередниками у кредиті.
Помилки теорії:
Не до кінця було з’ясовано особливості позичкового капіталу та його відмінності від реального капіталу;
Одностороннім був підхід до банків лише як посередників, що не дозволило зясувати їх активного впливу на процес відтворення;
Ототожнення позичкового і дійсного капіталу, а отже, й не спромож ність розкрити сутність відсотка;
2. Капіталотворча. В середині ХІХ століття пануюче становище зайняла саме ця теорія кредиту. Її представники виходили з незалеж но сті кредиту від процесу відтворення і підкреслювали її вирішальну роль у розвитку економіки.
Засновником капіталотворчої теорії вважають англійського економіста Дж.Ло. Він передбачав зростання ролі банків у суспільному виробництві. Перебуваючи у Франції і займаючи там посаду міністра фінансів, він перетворив свій приватний банк у державний Королівський банк, і став швидко розширювати кредитні операціях за рахунок випуску не забезпечених сріблом банкнот. Але банк скоро збанкрутився.
Новий поштовх у розвитку капіталотворча теорія кредиту отримала завдяки англійському економісту Г. Маклеоду. У своїх працях він стверджував, що кредит сам виступає капіталом, а не створює капітал. Сам кредит є капіталом і приносить дохід, а відтак виступає продуктивним капіталом. Банки ж кредит здійснюють через готівку і депозитну емісію, а відтак головними базовими операціями банків виступають активні операції.
Подальший розвиток товарно-грошових відносин характеризувався змінами в самому виробництві, з’явилися монополії. Найбільш вагомий внесок в удосконалення капіталотворчої теорії кредиту внесли австрієць Й. Шумпетер і німець А. Ган.
Шумпетер розглядаючи банки і кредит як вирішальні фактори організації та розвитку всього суспільного виробництва акцентував увагу на їх тісному зв’язку з такими важливими процесами в економіці як інфляція, безробіття, кризи.
Ган продовжив розробку капіталотворчої теорії кредиту, зробивши спробу розкрити механізм процесу капіталоутворення, тобто його забезпечення кредитом.
Подальший розвиток цієї теорії пов’язав з Дж. Кейнсом. Цей учений вважав, що в суспільному виробництві діє основний психологічний закон, суть якого полягає в тому, що зі зростанням доходів населення його попит збільшується меншою ніж доходи мірою і це призводить до виникнення неефективного попиту, а відтак, і до кризових явищ в економіці.
Позитивні моменти:
кредит створює депозити, а отже, і капітал;
актив передує пасивові.
9.2. Характеристика основних видів кредиту
Форми кредитів:
комерційний;
іпотечний;
банківський;
споживчий;
міжнародний;
державний;
лізинговий.
Комерційний кредит (тільки для юр. осіб).
Планова економіка радянського періоду не передбачала можливості кредитування підприємствами один одного. Комерційний кредит (КК) у деякій мері існував лише в зовнішній торгівлі, де доводилося враховувати міжнародну практику, торговельні порядки й традиції закордонних партнерів. Перехід до ринкової економіки відкрив новий етап для КК.
Комерційний кредит можна охарактеризувати як кредит, надаваний у товарній формі продавцями покупцям у вигляді відстрочення платежу за продані товари. Він надається під зобов'язання боржника (покупця) погасити в певний строк, як суму основного боргу, так і нараховані відсотки.
Застосування комерційного кредиту вимагає наявності в продавця достатнього резервного капіталу на випадок уповільнення надходжень від боржників.
Виділяють п'ять основних способів надання комерційного кредиту:
. вексельний спосіб;
. знижка за умови оплати в певний строк;
. відкритий рахунок;
. сезонний кредит;
. консигнація.
При вексельному способі після поставки товарів продавець виставляє тратту на покупця, що, одержавши комерційні документи, акцептує її, тобто дає згоду на оплату в зазначений на ній строк.
Інший спосіб - знижка за умови оплати в певний строк. Цей спосіб передбачає умову, що якщо платіж буде зроблений покупцем протягом застереженого в контракті періоду після виписки рахунку, то із ціни буде віднята знижка. У противному випадку, вся сума повинна бути виплачена у встановлений строк.
Відповідно до договору про відкритий рахунок, один раз прийнятому обома сторонами, покупець може робити періодичні закупівлі без обігу за кредитом у кожному окремому випадку. Звичайний порядок здійснення угоди такий: коли покупець замовляє товар, він негайно відвантажується, а платіж за нього провадиться у встановлений термін після одержання рахунку.
Сезонний кредит звичайно застосовується у виробництві іграшок, сувенірів і інших виробів масового споживання. Цей спосіб дозволяє роздрібним торговцям купувати товари протягом усього року з метою організації необхідних запасів перед піком сезонних продажів і дозволяє відстрочити платіж виробникові до кінця розпродажу. Наприклад, виробники іграшок дозволяють торговцям закуповувати іграшки за кілька місяців до Різдва, а платити за товар - у січні, лютому. Головна перевага при цьому способі - можливість випуску продукції без додаткових видатків на складування, зберігання й так далі.
Консигнація - спосіб, при якому роздрібний торговець може просто одержати товарно-матеріальні цінності без зобов'язання. Якщо товари будуть продані, то буде здійснений і платіж виробникові, а якщо ні, те роздрібний торговець може повернути товар виробникові без виплати неустойки. Консигнація звичайно застосовується при реалізації нових, нетипових товарів, попит на які важко припустити. Прикладом може служити практика виробництва й продажу нових підручників для інститутів. Книговидавці посилають свої книги в інститутські магазини з умовою їхнього повернення, якщо вони не будуть куплені. Саме собою зрозуміло, що кожної із цих способів може бути найбільш ефективним у конкретних ринкових умовах. Вибір найбільш ефективного способу - головне завдання кредитної політики кожного суб'єкта господарської діяльності.
До переваг комерційного кредиту можна віднести:
оперативність;
відносну простоту оформлення;
активізацію процесів мобілізації вільних товарних ресурсів і їхнього перерозподілу;
розширення можливостей субїектов кредитування в маневруванні оборотними коштами;
позитивний вплив на підтримку фінансової стійкості підприємств;
зменшення обсягу коштів, необхідних для обслуговання товарного обігу;
Недоліками комерційного кредиту можна вважати:
обмеженість умов, обсягів і строків порівняно з банківським кредитом;
надмірний ризик для продавця (постачальника);
насичення грошового обігу так званими квазігрошима, що ускладнює регулювання грошової маси з боку Національного банку;
недотримання строків повернення кредиту.
Комерційний кредит принципово відрізняється від іншого кредиту -
банківського наступної: у ролі кредитора виступають неспеціалізовані кредитно-фінансові організації, пов'язані з виробництвом, або реалізацією товарів і послуг; надається винятково в товарній формі; при юридичному оформленні угоди між кредитором і позичальником плата за цей кредит включається в ціну товару, а не визначається спеціально, наприклад: через фіксований відсоток від базової суми. Це в сучасних умовах знайшло практичне вираження в створенні фінансових компаній, холдингів і інших аналогічних структур, що включають у себе підприємства різної спеціалізації й напрямків діяльності.
У розвинених країнах комерційний кредит становить 20 – 30 відсотків всіх кредитних угод. Наприклад: в Італії - 85 % від суми всіх угод в оптовій торгівлі здійснюється на умовах комерційного кредиту, причому середній строк по ньому становить близько 60 днів, що істотно перевищує строк фактичної реалізації товарів безпосереднім споживачам.
У сучасних умовах на практиці застосовуються в основному три різновиди комерційного кредиту:
. кредит з фіксованим строком погашення;
. кредит з поверненням лише після фактичної реалізації позичальником поставлених на виплат товарів;
. кредитування по відкритому рахунку, коли поставка наступної партії товарів на умовах комерційного кредиту здійснюється до моменту погашення заборгованості по попередній поставці.
Суб'єктами комерційного кредиту є підприємства, що виступають як позичальників. Це значить, що спеціалізовані кредитні установи (банки) у цьому випадку прямої участі в угоді не приймають. Однак на практиці більшість випадків комерційний кредит переплітається з банківським кредитом: кредитор, маючи зобов'язання позичальника - вексель, може врахувати його в банку й одержати під нього банківський кредит. Але цей факт не усуває головної ознаки комерційного кредиту - надання в борг коштів однією комерційною структурою іншій комерційній структурі.
Іпотека – це один зі способів забезпечення зобов'язання нерухомим майном, при якому заставоутримувач має право у випадку невиконання заставником зобов'язання, одержати задоволення за рахунок закладеної нерухомості. Іпотека повинна забезпечити сплату заставоутримувачеві суми основного боргу й відсотків по ньому, відшкодування збитків і витрат, пов'язаних з використанням кредитних ресурсів, а якщо буде потреба й відшкодування видатків по реалізації предмета іпотеки. Іпотека може використовуватися в забезпеченні будь-якого грошового зобов'язання, у тому числі й зобов'язання за кредитним договором, що спричиняється існування іпотечного кредиту.
Іпотечний кредит – це кредит, наданий під заставу нерухомого майна. Видається на придбання або будівництво житла або покупку землі. Кредиторами можуть бути банки, іпотечні банки, спеціальні іпотечні компанії. Позичальниками можуть бути юридичні й фізичні особи, що мають у власності об'єкти іпотеки, або поручителів, що мають, які надають у заставу об'єкти іпотеки на користь позичальника. Об'єктами іпотеки виступають: земельні ділянки, підприємства, будинки, спорудження, житлові будинки й квартири, дачі, садові будинки й гаражі.
Правове регулювання відносин іпотекі в нашій країні нині здійснюється на основі кількох нормативно-правових актів:
Згідно йз законом про іпотеку впроваджено новий фінансовий інструмент – заставну. Заставна – це борговий цінний папір, що підтверджує безумовне право особини-власника на задоволення боржником вимог за основним зобов'язанням за умови, що воно підлягає виконанню в грошовій формі.
Найбільш розвинений іпотечний кредит у США, Канаді, Англії. Відсоток по кредиту коливається залежно від економічної кон'юнктури й становить від 15 до 30% і більше. Для того щоб іпотека могла здійснюватися, необхідне дотримання як мінімум трьох умов:
. повинні бути довгострокові фінансові ресурси, які можна надавати клієнтам у вигляді кредитів;
. повинні бути потенційні клієнти, здатні підтвердити, що їхні доходи достатні для погашення кредиту;
. повинна бути юридична можливість використання житла як застава.
Основними документами, що визначають взаємини банку й позичальника при наданні позички, є кредитний договір і договір про заставу (про іпотеку).
Договір про іпотеку укладається в письмової виді й повинен бути нотаріально завірений. Головною метою іпотечного кредиту є створення ефективного фінансово-кредитного механізму операцій з нерухомістю.
Споживчий кредит - кредит, що надається тільки в національній грошовій одиниці фізичним особам-резидентам України, на придбання споживчих товарів тривалого користування й послуг. Споживчий кредит вертається на виплат, якщо інше не передбачене умовами кредитного договору. Головна відмітна його ознака - цільова форма кредитування фізичних осіб.
Субєктами споживчого кредиту є банки, небанківські кредитні встанови, торговельні заклади та населення.
Проєктами споживчого кредит є витрати, повязані йз задоволенням потреб населення. Прийнято поділяти ці витрати на дві групи:
витрати на задоволення потреб потокового характеру;
витрати на задоволення потреб капітального або інвестиційного характеру.
Особливістю кредиту є ті, що основною гарантією його надання виступають сталі постійні грошові доходи даної фізичної особини - позичальника. Споживчий кредит належить до числа дорогих кредитів, що означає високу процентну ставку - 15-30%. Головною причиною цього є високий ризик неповернення кредиту. До споживчих кредитів відноситься надзвичайно широкий набір видів позик. У самому загальному плані виділяють товарні й грошові споживчі кредити.
Споживчі кредити по строках погашення класифікуються:
. кредити на виплат;
. револьверні кредити;
. кредити одноразового погашення;
Кредити на виплат припускають погашення його й відсотків по ньому щомісяця рівними частинами. Строк погашення таких кредитів - від 2 до 5 років. Суми кредиту залежать від об'єкта кредитування, кредити видаються під забезпечення гарантів.
У країнах західної Європи й США кредити на виплат підрозділяються на: прямі й непрямі банківські споживчі кредити.
1. Прямі - без посередництва торговельних фірм. Наприклад, у ФРН банки видають клієнтам-позичальникам кредитні чеки на круглі суми ( 10-20-50 марок) для оплати товарів торговельним фірмам. А останні, у свою чергу, одержують у банків готівка або перерахування на поточні рахунки.
2. Кредити з поручництвом торговельних фірм. Банк укладає договір з торговельною фірмою про кредитування її покупців у межах певної суми, а фірма бере на себе поручництво по боргових зобов'язаннях позичальників перед банком і укладає договір з покупцями, де визначаються сума кредиту, його умови й строки погашення. Ці договори передаються банку, що виплачує фірмі 80-90% суми кредиту, а іншу частину зараховує на блокований рахунок. Покупець погашає кредит вроздріб. У випадку непогашення кредиту в строк сума стягується банком із блокованого рахунку.
У групу револьверних кредитів включають кредити, надані позичальникові по єдиному активно-пасивному поточному рахунку у вигляді овердрафта або по кредитній картці. Надання овердрафта здійснюється під забезпечення ощадним вкладом або цінними паперами, або без забезпечення шляхом видачі чекової книжки.
Овердрафт це короткостроковий кредит, що перевищує залишок коштів на поточному рахунку клієнта в межах застереженого заздалегідь ліміту по овердрафті. При даній формі поточний рахунок клієнта не тільки зберігається, але на ньому дозволяється мати дебетове сальдо. Це означає, що не відкриваючи окремого позичкового рахунку, клієнт понад свої залишки коштів і надходжень коштів на поточний рахунок одержує право на додаткову оплату розрахункових документів і дорожніх чеків за рахунок ресурсів банку. Цей кредит уводиться тільки для першокласних клієнтів і найчастіше при дотриманні двох умов:
У прогнозованому періоді необхідно, щоб у підсумку джерела оборотних коштів клієнта перевищували розмір їхнього розміщення;
Потрібно іноді згода клієнта вкласти в банк на рік мінімально необхідну стабільну величину його коштів. Звичайно на терміновий депозит. Виникає депозитна гарантія, що є однієї з форм забезпечення повернення кредиту.
Суть револьверного кредиту по кредитній картці має свою особливість. Доходи за користування цим кредитом банки одержують у вигляді відсотків, які втримуються з торговельних підприємств за оплату торговельних рахунків, процентної суми за кредит і плати за картку.
Третя група кредитів - кредити одноразового погашення характерні тим, що погашення боргу й відсотків по них здійснюється одночасно. Такі кредити називаються бриджинг-кредиты.
Крім зазначених кредитів, індивідуальним позичальникам надають так само обліковий короткостроковий кредит (дисконт векселя), кредит з індивідуальними умовами для придбання дорогих товарів, на навчання дітей, персональні кредити студентам та інше. Банк надає кредити фізичним особам у розмірах, які визначаються виходячи з вартості товарів і послуг, які є об'єктом кредитування. Розмір кредиту на ремонт житлових будинків, садових будинків, дач і інших будинків визначається в границях вартості майна, майнових прав, які можуть бути передані фізичною особою банку як забезпечення, і сумою його поточних доходів, за винятком обов'язкових платежів. Строк кредиту встановлюється залежно від цілей об'єкта кредитування, розміру позики, платоспроможності позичальника, причому він не повинен перевищувати 10 років від дня його надання. Фізичні особи погашають кредити шляхом перерахування коштів з особистого внеску, депозитного рахунку, перекладами поштою або готівкою. Банк може давати бланковий кредит тільки надійним позичальникам, які мають стабільні джерела погашення кредиту й перевірений авторитет у банківських колах (без застави майна або інших видів забезпечення - тільки під зобов'язання повернути кредит) із застосуванням підвищеної процентної ставки.
За допомогою споживчого кредиту реалізуються товари тривалого використання (автомобілі, меблі, холодильники, побутова техніка). Строк кредиту становить від трьох років, відсоток - від 10 до 20%. Населення промислово розвинених країн витрачає від 10 до 20% своїх щорічних доходів на покриття споживчого кредиту. У випадку несплати по ньому, майно вилучається кредиторами.
Лізинг – (слово англійського походження, дослівно переводиться як «брати під оренду») – це договір оренди машин і встаткування, а так само інших товарів для їхнього використання у виробничих цілях орендарем, у той час як ці товари купуються лизингодателем, і він зберігає право власності до кінця цього договору.
Лізинговий кредит – це кредитні відносини між юридичними особами, які виникають у випадку оренди майна й супроводжуються висновком лізингової угоди.
Об'єктом (предметом) лізингу є будь-яке нерухоме й рухоме майно, що може бути віднесене до основних фондів: машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна й інша техніка, будинку й т.п.. Не можуть бути объєктом лізингу земельні ділянки, єдині майнові комплекси підприємств і їх відділені структурні підрозділи (філії, цеху, ділянки). Майно, що перебуває в державній або комунальній власності й щодо якого відсутня заборона передачі в лізинг.
Суб'єктами лізингу можуть бути:
лизингодатель (суб'єкт господарювання, що є власником об'єкта лізингу й здає його в оренду);
користувач (лизингополучатель) суб'єкт, що укладає угоду з лизингодателем на оренду й знаходження права володіння й розпорядження об'єктом лізингу, у встановлених лізинговою угодою границях);
виробник (підприємство, організація та інші суб'єкти господарювання, які здійснюють виробництво або реалізацію товарно-матеріальних цінностей).
Договір лізингу повинен бути укладений у писемній формі (предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу; розмір лізингових платежів і інші умови).
Лізингоодержувач має право відмовитися від договору лізингу в однобічному порядку, письмово сповістивши про це лізингодавця, у випадку, якщо прострочення передачі предмета лізингу становить більше 30 днів, за умови, що договором лізингу не передбачений інший строк. Лізингоодержувач має право вимагати відшкодування збитків, у тому числі повернення платежів, які були сплачені лізингодавцю до такої відмови. Лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу й вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або в повному обсязі й прострочення сплати становить більше 30 днів.
Лізингоодержувач протягом усього часу перебування предмета лізингу в його користуванні повинен підтримувати його в справному стані. Лізингоодержувач протягом строку лізингу несе видатку на утримання предмета лізингу, пов(язані з його експлуатацією, темничним обслуговуванням, ремонтом, якщо інші не встановлені договором або законом.
Основними видами лізингу, визнаними в усьому світі, є фінансовий лізинг і оперативний лізинг, а критеріями для такого розмежування служать строк використання встаткування й обсяг обов'язків лизингодателя.
Оперативний лізинг характеризується тим, що строк лізингу коротше, ніж нормативний термін служби майна, і лізингові платежі не покривають повної вартості майна. Тому лизингодатель змушений його здавати в тимчасове користування кілька разів, тому що для нього зростає ризик по відшкодуванню залишкової вартості об'єкта лізингу. У зв'язку із цим за інших рівних умов розміри лізингових платежів у випадку оперативного лізингу вище, ніж при фінансовому лізингу.
Для оперативного лізингу характерні наступні ознаки:
За бажанням лизингополучатель має право продовжити договір на нових умовах і навіть придбати його у власність.
Таким чином, оперативний лізинг є добре відома всім оренда.
У свою чергу оперативний лізинг охоплює наступні різновиди:
рейтинг – короткострокові угоди оренди строком від одного дня до одного року без права наступного придбання орендованого майна;
хайринг – середньострокова оренда, що передбачає здавання внайми машин з одного року до трьох.
Фінансовий лізинг являє собою лізинг майна з повною виплатою вартості майна й характеризується тим, що строк, на який передається майно в тимчасове користування, наближається по тривалості на термін експлуатації й амортизації всієї або більшої частини вартості майна. Протягом строку договору лизингодатель за рахунок лізингових платежів повертає собі всю вартість майна й дістає прибуток від лізингової угоди. При фінансовому лізингу, як правило, обов'язок по технічному обслуговуванню й страхуванню лягає на лизингополучателя. Цей вид лізингу є найпоширенішим і містить у собі безліч різних форм, які одержали самостійні назви.
Основні ознаки, що характеризують фінансовий лізинг:
Існує безліч видів лізингу, розглянемо найбільш відомі з них:
Поворотний лізинг. Поворотний лізинг знайшов широке застосування в російській практиці. Його ідея полягає в наступному: підприємство (майбутній лизингополучатель) має встаткування, але йому не вистачає коштів для виробничої діяльності. Тоді це підприємство знаходить лізингову компанію й продає їй своє майно. У свою чергу, лізингова компанія здає його в лізинг цьому ж підприємству. Таким чином, у підприємства з'являються кошти, які можуть бути спрямовані, наприклад, на поповнення оборотних коштів. Причому договір складається так, що після закінчення строку його дії підприємство має право викупу встаткування й тим самим відновлює на нього право власності.
Цей вид лізингу в першу чергу повинен зацікавити підприємства, що випробовують труднощі з фінансовими ресурсами. Таким підприємствам вигідно продати майно лізингової компанії, одночасно укласти з нею лізинговий договір і продовжити користуватися майном.
Угода відбувається в наступній послідовності:
1 - укладається лізингова угода між орендодавцем і орендарем;
2 - лізингова фірма купує встаткування в орендаря - власника встаткування;
3 - орендар регулярно виплачує орендні платежі відповідно до умов лізингового контракту.
Переваги такої угоди для первісного власника, а згодом лизингополучателя встаткування, полягають у наступному:
Таким чином, навіть ті компанії, які на момент покупки встаткування за якимись причинами не хотіли, не могли або попросту не знали про можливості лізингу, мають можливість використовувати всі його переваги (включаючи прискорену амортизацію, віднесення підприємством лізингових платежів на собівартість і т.д.) уже після придбання встаткування. Ця схема лізингу часто використовується саме з метою одержання податкових пільг, передбачених для договору фінансових оренд.
Нарешті, поворотний лізинг часто є найбільш ефективним і відносно дешевим способом поліпшення фінансового становища підприємства. Величина орендних платежів при даному виді лізингу залежить в основному від поточної вартості кредиту й вартості орендованого встаткування за винятком амортизації.
Різниця між покупною ціною встаткування й ціною його реалізації лизингодателю звичайно не виплачується орендареві, а враховується в амортизації, або пропорційно розподіляється через орендні платежі. У випадку, якщо ринкова ціна на момент висновку угоди нижче, ніж неамортизована залишкова вартість устаткування, різниця враховується на балансі орендаря як збитки.
Важливою перевагою поворотного лізингу є використання вже, що перебуває в експлуатації встаткування, як джерело фінансування споруджуваних нових об'єктів. Поворотний лізинг дає можливість рефінансувати капітальні вкладення з меншими витратами, чим через залучення банківських позичок, особливо якщо платоспроможність підприємства ставиться організаціями, що кредитують, під сумнів через несприятливе співвідношення між його статутним і позиковим фондами й можливістю одержати додаткові позикові кошти, тільки під ризиковий (більше високий) позичковий відсоток.
Варто також підкреслити, що даний лізинг є джерелом середньо- і довгострокового рефінансування, у той час як комерційні банківські кредити видаються, як правило, на строк в 1,5 року з необхідністю їхнього послідовного поновлення. Часто лізинг здійснюється не прямо, а через посередника. При цьому в договорі передбачається, що у випадку тимчасової неплатоспроможності або банкрутства посередника лізингові платежі повинні надходити основному лизингодателю. Подібні угоди одержали назву "сублизинг".
По строку використання майна й пов'язаним з ним умовам амортизації розрізняють:
лізинг із повною окупністю й, відповідно, з повною амортизацією майна, коли строк договору рівняється нормативному терміну служби майна й відбувається повна виплата лизингодателю вартості лізингового майна;
лізинг із неповною окупністю й, відповідно, неповною амортизацією майна, при якому строк договору менше нормативного терміну служби майна, і протягом його дії окупається тільки частина вартості лізингового майна.
Лізинг міжнародний— вид фінансового лізингу, що укладається підприємствами й організаціями різних країн. Лізингова фірма купує встаткування в іноземної (або національної) фірми й здає його в оренду національному (або іноземному) орендареві.
Лізинг банківський — лізингова угода, у якій як лізингова компанія виступає банк, що здобуває за замовленням лизингополучателя встаткування й сдающий йому це встаткування в оренду.
Левередж (кредитний, пайовий, роздільний) лізинг, або лізинг із додатковим залученням коштів найбільш складний, тому що пов'язаний із многоканальным фінансуванням і використовується, як правило, для реалізації дорогих проектів.
Відмітною рисою цього виду лізингу є те, що лизингодатель, купуючи встаткування, виплачує зі своїх коштів не всю його суму, а тільки частина. Іншу суму він бере в позичку в одного або декількох кредиторів. При цьому лізингова компанія продовжує користуватися всіма податковими пільгами, які розраховуються з повної вартості майна.
Іншою особливістю цього виду лізингу є те, що лизингодатель бере позичку на певних умовах, які не дуже характерні для вітчизняних фінансово-кредитних відносин. Кредит береться без права обігу позову на активи лизингодателя. Тому, як правило, лизингодатель оформляє на користь кредиторів застава на майно до погашення позики й уступає їм права на одержання частини лізингових платежів у рахунок погашення позички.
Таким чином, основний ризик по угоді несуть кредитори - банки, страхові компанії, інвестиційні фонди або інші фінансові установи, а забезпеченням повернення позички служать тільки лізингові платежі й здаване в лізинг майно. На Заході більше 85% всіх великих лізингових угод побудовані на основі левередж лізингу.
Чистий лізинг – це відносини, при яких орендар бере на технічне обслуговування орендоване майно й, у платежах по лізингу не додаються витрати лизингодателя на експлуатацію майна, тобто – чисті платежі.
Банківський кредит – це кредит, що видається банком. Його об'єктом виступає грошовий капітал, що передається позичальникові в тимчасове використання.
Банківський кредит має певні особливості, відмінними від інших видів кредиту. Насамперед кредитні відносини банку із клієнтом будуються на принципах терміновості, зворотності, платності й забезпеченості кредиту й оформляються договором.
Банківські кредити, які надає банк своїм клієнтам, класифікуються за багатьма ознаками.
За укрупненими об'єктами кредитування банківський кредит поділяється на три групи:
а) кредит в основний капітал (на технічне переозброєння, реконструкцію й розширення діючих підприємств, будівництво нових підприємств, у тому числі шляхом проведення самим банком лізингових операцій);
б) кредит в оборотний капітал (на придбання предметів праці - сировини, матеріалів, палива, тари тощо, на покриття витрат виробництва та обігу, на покриття дефіциту коштів для розрахунків);
в) на споживчі споживи (на індивідуальне й кооперативне житлове будівництво та придбання житла, будівництво дачних будинків, гаражів для легкових автомобілів, на невідкладні споживи населення тощо).
Кошти, необхідні для погашення цих кредитів, формуються по-різному.
У взаємозв'язку з джерелами погашення за характером повернення розрізняють кредити:
а) з одноразовим поверненням, коли заборгованість за позичкою, погашається у визначений у кредитній угоді день або достроково на вимогу чи банку за бажанням самого позичальника;
б) з погашенням у розстрочку, тобто окремими платежами протягом установленого кредитним договором терміну (наприклад, кредити на капітальні вкладення) або в міру надходження виручки від реалізації продукції на позичковий рахунок після завершення шкірного циклу кругообігу капіталу;
в) з регресією платежів, коли кредити були видані під гарантію, чи поручництво інше боргове зобов'язання третьої особини.
За термінами користування банківський кредит поділяється на :
а) короткостроковий (умовно до одній долі);
б) середньостроковий (від одного до трьох років);
в) довгостроковий (понад три роки).
За забезпеченістю повернення кредити бувають:
а) забезпечені;
б) незабезпечені (бланкові).
Основними джерелами формування банківських кредитних ресурсів є власні кошти банків, залишки на розрахункових і поточних рахунках, залучені на депозитні рахунки кошти юридичних і фізичних осіб, міжбанківські кредити та кошти, одержані від випуску цінних паперів. Кредитні операції здійснюються банками в межах власних кредитних ресурсів. Величина кредитних ресурсів банків залежить від рівня обов(язкових економічних нормативів регулювання діяльності комерційних банків, що встановлюються НБУ.
Державний кредит – це коли позичальником є держава, а кредиторами – юридичні та фізичні особини.
Державний кредит виник уже в рабовласницькому ладу, головним чином у зв'язку з війнами, які вимагали великих матеріальних витрат.
Історія становлення державного кредиту в Україні бере свій качан з 1995 р., коли вперше були випущені облігації внутрішньої державної позики ОВДП. Емітентом цього виду цінних паперів стало Міністерство фінансів України.
За своїм економічним змістом державний кредит невіддільний від державного боргу. Наслідком державного кредиту є зростання державного боргу.
Державних борг – це торба коштів, отриманих від випущених, алі ще не погашених державних позик.
Державний борг буває внутрішній та зовнішній.
Державний внутрішній борг це строкові боргові зобівязання Уряду України в грошовій формі, що виникли в результаті запозичень на внутрішньому ринку.
Державний зовнішній борг – це строкові боргові зобівязання Уряду України, що виникли в результаті запозичення держави на зовнішньому ринку.
Міжнародний кредит – це надання позичкових капіталів державам, банкам, фірмам, підприємствам різних країн у тимчасове користування на засідках оплати та повернення в домовлені рядка, тобто належність кредитора й позичальника до різних країн.
Субєктами міжнародного кредиту є державні структури, банки, міжнародні та регіональні валютно-кредитні організації, підприємства (фірми) та інші юридичні особини, окремі громадяни, кредиторами й позичальниками – представники різних країн.
Проєктом кредитування є передані кредитора в тимчасове розпорядження позичальника товарні й валютні ресурси.
9.3. Позичковий процент. Роль кредиту в розвитку економіки
Відсоток (процент) за кредит – це плата, що одержує кредитор від позичаль ника за користування позиковими коштами.
Норма відсотка розраховується за формулою [9].:
. (9.7)
Розмір процентної ставки на макроекономічному рівні залежить від попиту і пропозиції, які склалися на кредитному ринку, стабільності монетарного ринку в країні, рівня облікової ставки Національного банку. Як правило, комерційні банки за основу позичкового процента беруть облікову ставку Національного банку з додачею маржі. Маржа – різниця між процентною ставкою за наданий банком кредит і ставкою, яку сплачує банк за куплені ресурси. Розмір маржі для банків, як правило, не регламентується, хоч у певних випадках Центральний банк може це зробити. Комерційні банки зобовязані коригувати розмір процентних ставок за надані кредити за кожної зміни облікової ставки НБУ кратно такій зміні. Головним фактором, який впливає на розмір облікової ставки, є рівень інфляції.
На розмір процентної ставки на мікроекономічному рівні впливають: мета використання кредитних ресурсів, розмір кредиту, термін його використання та ступінь ризику. Як правило, кредитна ставка за надання кредиту на поточне фінансування виробничих потреб – найнижча і визначається короткостроковим її використанням, а найдорожчою стає процентна ставка, що надається торгово-посередницьким фірмам, операції яких носять спекулятивний характер з підвищеним ризиком. Розмір ставки користування дрібними кредитами вищий, ніж за використання великими кредитами, бо останні потребують відносно менших витрат банків і надаються надійним позичальникам. Залежіть величини позичкового процента від терміну використання позичкових ресурсів позичальником залежить не тільки від величини ризику неповернення, а й від вірогідності знецінення позичених коштів унаслідок інфляції.
Норма відсотка буває ринковою, яка формується безпосередньо на ринку позикових капіталів, і середньою, яка формується за певний пері од часу.
Застосовують процентні ставки фіксовані (постійні), які протягом певного періоду не змінюються, і плаваючі (змінні), які набувають все більшого використання, особливо за середньострокові і довгострокові кредити. За цими кредитами розмір ставки на весь строк не фіксується, а переглядається через узгодження строків з урахування зміни конюктури грошового ринку, інфляції тощо. Час, упродовж якого процентна ставка залишається незмінною, називають процентним періодом.
Рівень процентної ставки залежить від таких факторів:
облікової ставки Центрального банку;
рівня інфляції;
строку позички;
ціни сформованих ресурсів;
ризику;
розміру позички;
попиту на банківські позички;
якості заходів, що кредитуються;
витрати на оформлення позички і контроль;
ставки банку-конкурента;
характеру відносин між банком і клієнтом, норми прибутку від інших активних операцій [9].
Базовою процентною ставкою за кредитами комерційних банків є облікова ставка Центрального банку, за якою останній здійснює рефінансування комерційних банків. Базова процентна ставка може бути або вищою, або нижчою облікова ставки.
Проблема захисту позичкового капіталу особливо актуальна в періоди економічної нестабільності й інфляції, коли реальна сума, що надавалася в кредит, може виявитися значно меншою від тієї, що була на момент кредитування. Ось чому потрібно відслідковувати номінальну і реальну процентні ставки.
Номінальна процентна ставка – це ціна грошової позики, що визначається як відношення річного доходу, отриманого на позичковий капітал, до суми позики без урахування зміни рівня цін під тиском інфляційного процесу.
Реальна ставка процента визначається шляхом порівняння між собою товарних еквівалентів з урахуванням інфляційного впливу.
Розраховується вона за формулою:
(9.2)
де R – реальна процентна ставка;
N – номінальна процентна ставка;
P – річне зростання цін.
Якщо процентна ставка за кредит нараховується частіше, ніж за рік, то річна процентна ставка обчислюється за формулою:
, (9.3)
де – кількість разів нарахування процентів протягом року.
Отже, розмір номінальної процентної ставки відображає фактичну величину процентної ставки, що визначається на базі номінальної ставки за мінусом індексу інфляції.
Депозит – це економічні відносини щодо передачі коштів в готівковій або безготівковій валюті клієнту в тимчасове користування банку, або банківські метали, які банк прийняв від вкладника або які надійшли для вкладника на договірних засадах на визначений строк зберігання чи без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику.
Особливість депозиту полягає в його роздвоєності в практичному застосуванні. По-перше, депозит є для вкладника потенційними грошима, вкладник може виписати чек і спрямувати відповідно в обіг. Але в той же час "банківські гроші" приносять вкладникові дохід, виступають уже в ролі капіталу. Перевага депозиту перед готівковою в тому, що депозит приносить дохід у формі процента, а недолік у тому, що процент депозиту нижчий порівняно з тим, який виплатять на капітал, якщо його позичити. Тому саме при депозитних операціях дуже виразно виступає сутність комерційної діяльності банків – платити за депозит дешевше, розміщувати його за вищу плату [9]..
Депозитна ставка на основі простих процентів розраховується так:
, (9.4)
де – розмір плати за користування коштами;
– сума депозиту чи кредиту;
– термін користування грошима (у днях);
– процентна ставка.
Дана формула ефективно використовується для розрахунків короткострокового депозиту. Для нарахування заощаджувальних вкладів довготермінового зберігання використовується формула:
(9.5)
де FV – розмір плати за користування коштів;
Р – сума наданих коштів;
R – процентна ставка;
n кількість періодів.
Простий процент – це процент, що нараховується банком вкладнику на суму початкового вкладу.
, (9.6)
де – початкова сума вкладу;
– кількість нарахувань у роках;
R – ставка процента.
Складні проценти – це процент, який нараховується на суму, що складається з суми вкладу (депозиту) та незатребуваних процентів, після закінчення кожного кварталу чи іншого строку, визначеного в договорі банківського вкладу (депозиту).
, (9.7)
МОДУЛЬ 4. ГРОШІ, КРЕДИТ ТА БАНКИ
ТЕМА 10. Фінансові посередники грошового ринку
10.1. Сутність, призначення і види фінансового посередництва
Фінансове посередництво – це специфічний вид діяльності на гро шовому ринку, що полягає в акумуляції його субєктами в обмін на свої зобовязання вільних грошових капіталів і розміщення їх від свого імені в до хідні активи. Унаслідок цієї діяльності:
на ринку з’являються нові фінансові інструменти і загальний асор тимент їх значно розширюється, що посилює стимули для формування вільних грошових капіталів;
урізноманітнюється трансформація грошового капіталу, що сприяє кращій адаптації його руху до потреб розширеного відтворення;
скорочуються витрати економічних субєктів на забезпечення руху свого грошового капіталу.
Субєкти грошового ринку, які займаються фінансовим посеред ництвом, називаються фінансовими посередниками, які поділяються на дві групи:
банки;
небанківські фінансово-кредитні установи
Небанківські фінансово-кредитні установи – це різноманітні установи, які акумулюють тимчасово вільні кошти і розміщують їх у формі кредиту.
Економічна відмінність між ними полягає в тому, що субєкти другої групи є чистими посередниками, вони не можуть розмістити в активи біль ше коштів, ніж самі акумулювали. Банки ж є не тільки звичайними посередниками, а й творцями кредиту, оскільки виконують емісійну функ цію. Тому правомірно розглядати банки не тільки як простих посеред ників, а ще й як підприємства кредитної сфери.
Певною характерною рисою небанківських кредитних установ є досить вузька спеціалізація, яка чітко регламентується державою. Поява цих інститутів обумовлена низкою причин:
Усі фінансові посередники функціонують на єдиному грошовому ринку з одним і тим же обєктом – вірними грошовими коштами, однаково відчутно впливають на конюнктуру цього ринку, можуть не тільки кон курувати між собою, а й взаємодіяти у вирішенні багатьох економічних та фінансових завдань. Тому дослідження фінансового посередництва як самостійного економічного явища має важливе теоретичне і практич не значення, особливо в сучасних умовах України, коли тільки форму ється грошовий ринок, його інфраструктура і механізм регулювання.
Фінансове посередництво істотно відрізняється від брокерсько-дилерської діяльності, оскільки брокери і дилери не створюють власних вимог і зобовязань, а діють за дорученням клієнтів, одержуючи дохід у вигляді комісійної плати (брокери) чи різниці в курсах купівлі і продажу (дилери). Фінансові посередники діють на ринку зовсім інакше – від свого імені і за власний рахунок, створюючи власні зобовязання і власні вимоги. Тому їх прибутки формуються як різниця між доходами від розміщення акумульованих коштів і витратами, повязаними з їх залученням.
Фінансові посередники відіграють важливу роль у функціонуванні грошового ринку, а через нього – у розвитку ринкової економіки. Їх еко номічне призначення полягає в забезпеченні базовим субєктам грошо вого ринку максимально сприятливих умов для їх успішного функціо нування (рис. 10.1) [9].
Рис. 10.1. Загальна схема фінансового посередництва
Конкретні переваги фінансового посередництва виявляються у [2,9].:
можливості для кожного окремого кредитора оперативно роз містити вільні кошти в дохідні активи, а для позичальника – оперативно мобі лізувати додаткові кошти, необхідні для вирішення виробничих чи спо живчих затрат і так само оперативно повернути їх на початкові позиції;
скорочені витрат базових субєктів грошового ринку на формування вільних коштів, розміщенні їх у дохідні активи та запозиченні додаткових коштів;
послабленні фінансових ризиків для базових субєктів грошового ринку, оскільки значна частина їх перекладається на посередників;
збільшенні дохідності позичкових капіталів, особливо зосереджених у дрібних власників, завдяки зменшенню фінансових ризиків, скороченню витрат на здійснення фінансових операцій та відкриттю доступу до ве ли кого, високодохідного бізнесу;
можливості урізноманітнити відносини між кредиторами і пози чаль никами наданням додаткових послуг, які беруть на себе посередники.
Становлення вітчизняних небанківських кредитних установ відбувається дуже повільно, що пов’язано з такими проблемами:
У зв’язку з цим між комерційними банками і небанківськими кредитно-фінансовими закладами йде гостра борьба за залучення грошових коштів та у сфері кредитних операцій. При цьому конкуренція носить нецінових характер. Нецінова конкуренція – конкуренція за кредитні ресурси та кредитні вкладення між спеціалізованими кредитно-фінансовими інститутами, що виконують неоднакові операції, за якими не можна порівняти ціни.
Приміром, у банках використовується процентна ставка за вкладами і наданими кредитами, а у страховій компанії діє страховий тариф, який визначає розмір страхової премії та страхового відшкодування.
10.2. Банки як провідні суб'єкти фінансового посередництва. Функції банків
Головною ланкою кредитної системи будь-якої страни є банківська система.
Банківська система – це законодавчо визначена чітко структурована і субординована сукупність фінансових посередників, які здійснюють кредитні і фінансові операції на професійній основі і функціонально взаємопов’язані в самостійну економічну структуру.
Функціонування банківської системи України регламентується Законом України „Про банки та банківську діяльність” , Конституцією України, Цивільним та Господарським кодексами України, Постановами Національного Банку України та іншими законодавчими та нормотворчими актами.
Згідно з положеннями ЗУ “Про банки і банківську діяльність” банківська система України має бути дворівневою: верхній рівень НБУ нижній рівень – комерційні банки.
Процес становлення банківської системи охоплює два періоди [2,8].:
На сьогодні в банківській системі діють колективні й державні банки. На державній формі власності базуються діяльність Державного комерційного ощадного банку України та Українського експортно-імпортного банку. Решта банків діють на колективній формі власності.
З ухваленням нової редакції ЗУ у загальній організації банківської системи почали відбуватися важливі зміни:
До банківської системи України входять і банки з іноземним капіталом. І хоча ця частка відносно невелика – 5%, ці банки відрізняються від інших рівнем організації і тому становлять помітну конкуренцію вітчизняним банкам.
Сьогодні банківська система України на 90% є приватною, банки активно впроваджують нові технології та ноу-хау. Проте за якісними показниками банківська система ще далека від досконалої. Загальна вартість банківського капіталу становить близько 7% ВВП країни, що дорівнює вартості капіталу середнього польського банку. Банки не стали надійним джерелом забезпечення суб'єктів господарювання достатніми довгостроковими ресурсами. Загальні обсяги довгострокових кредитів становлять 38,3% всього обсягу наданих кредитів. Більшість кредитів, що надаються підприємствам, є короткостроковими.
Банківська система в ринковій економіці виконує три провідні функції, рис. 10.2 [2].
Рис. 10.2. Функції банківської системи
Реалізуючи трансформаційну функція, банки мобілізують вільні кошти і передають їх різним суб’єктам економіки. Стабілізаційна функція забезпечує сталість банківської системи і грошового ринку.
Характерними рисами банківської системи, що відокремлюють її з поміж інших суб’єктів ринкових відносин, є її дворівнева побудова, поглиблене централізоване регулювання діяльності кожного окремого банку і банківської діяльності в цілому, централізований механізм контролю і регулювання руху банківських резервів, наявність загальносистемної інфраструктури і гнучке поєднання високого рівня централізації управління банківською системою зі збереженням певної економічної самостійності і відповідальності кожного окремого банку.
Серед головних причин слабкої інвестиційної активності банків можна виділити такі:
10.3. Небанківські фінансово-кредитні установи
Небанківські фінансові посередники – обєктивно необхідне явище у ринковій економіці. Вони не тільки є потужними конкурентами банків у боротьбі за вільні грошові капітали, що саме по собі має позитивне значення, а й беруть на себе надання економічним субєктам таких фінан сових послуг, виконання яких невигідне чи законодавчо заборонене банком.
У своїй діяльності вони мають багато спільного з банками:
Разом з тим посередницька діяльність небанківських фінансово-кредитних установ істотно відрізняється від банківської діяльності:
Загальна схема класифікації небанківських фінансово-кредитних установ наведена на рис. 10.3 [1].
Зокрема, до небанківських фінансово-кредитних установ належать наступні:
Страхові компанії – це фінансові інститути, які утворюються для відшкодування можливих збитків у результаті стихійного лиха, інших несприятливих умов. Ці організації утворюють спеціальний фонд (стра хо вий фонд) за рахунок страхових внесків громадян та юридичних осіб – страхувальників (ці внески мають вигляд купівлі страхових полю сів). Кош ти страхового фонду, як правило, не набагато перевищують щоріч ні виплати страхових відшкодувань, тому страхові компанії воло діють до сить значними та стійкими грошовими ресурсами. Ці ресурси вони вкла дають у довгострокові цінні папери з фіксованими строками (головним чином – в облігації промислових компаній).
У розвинених країнах страхові компанії відносяться до числа інституціональних посередників. Акумулюючи значні кошти у формі страхових резервів, компанії розміщують їх на фінансових ринках. У Великобританії, наприклад, страхові інвестиції становлять майже 53% їхнього загального обсягу. В Україні на початок 1995 р. функціонувало близько 500 страхових компаній (у 1997 р. 237, у 2000 р. 268). За оцінками експертів, сьогодні в Україні діє 360 страхових компаній. На 1 липня 2005 р. лідерами на ринку страхових послуг були «Граве-Україна» (страхові платежі 26310,8 тис грн), «Alico AIG Life» (страхові платежі 25637,7 тис грн), «Гарант-Лайф» (страхові платежі 19623,1 тис грн).
Рис. 10.3. Класифікація небанківських фінансово-кредитних установ
Особливістю вітчизняного страхового ринку є відсутність транснаціональних страхових компаній. Українське законодавство не забезпечує можливостей для їхнього створення, що обумовлено захистом вітчизняної страхової системи від конкуренції з боку іноземних страхових компаній.
Нині спостерігається чітка тенденція до створення стратегічних альянсів між вітчизняними банками і страховими компаніями. Найвідомішими є альянси Промінвестбанку та Акціонерного страхового товариства “Вексель”, Укрсоцбанку та НАСК “Оранта”, банку “Аваль” та АСК “Еталон” і “Еталон-плюс”.
Одним з учасників механізму мобілізації позичених коштів є пенсійні фонди порівняно нові учасники фінансового ринку, а й тому в Україні ще недостатньо розвинені на відміну від західних країн, де пенсійні фонди міцно зайняли свою нішу на ринку фінансових послуг і є одним із джерел інвестиційних коштів.
Пенсійні фонди – це державні чи приватні організації, що утво рюються для забезпечення населення коштами на період після виходу на пенсію (виплати пенсій). Вони утворюються за рахунок внесків працюючих та підприємців, володіють досить значними сумами грошових коштів, які вкладають в акції та облігації різних підприємств.
В Україні зареєстровано 110 недержавних пенсійних фондів, 15 з них об'єдналися в Асоціацію недержавних пенсійних фондів. За даними Асоціації станом на кінець 2000 р. загальні активи фондів становили 22,77 млн грн або 0,01% ВВП, у той час як у розвинених країнах обсяг інвестицій недержавних пенсійних фондів значно перевищує половину ВВП.
Факторингові компанії – це організації, які купують дебіторську заборгованість клієнтів, повязану з постачанням товарів або наданням послуг.
Для економіки України факторинг є новим явищем. Його поява була визначена певними економічними передумовами. Ринкова економіка вимагає від вітчизняних підприємств гнучкості, маневреності та швидкості рішень, що забезпечується й визначається достатністю фінансових ресурсів. Через брак власних коштів підприємств та невірно побудовану політику кредитування стан суб'єктів господарювання в Україні значно погіршився. Зокрема, гостроти набула проблема неплатежів, браку обігових коштів, що, в свою чергу, порушило баланс дебіторської та кредиторської заборгованості. З аналогічною проблемою зіткнулися західноєвропейські компанії 20 30 років тому. Саме вони знайшли вихід із неї, використовуючи такий новий продукт ринку фінансових послуг, як факторинг. Договір факторингу є новим для законодавства України. Водночас можна стверджувати, що законодавче регулювання відносин суб'єктів господарювання за цим договором здійснюється з урахуванням міжнародного досвіду. Правовими засадами факторингу в Україні є ст. 350 Господарського кодексу та ст. 73 Цивільного кодексу, а також Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 20.03.1991 р.
Відповідно до ст. 350 Господарського кодексу України факторинг є банківською операцією у вигляді придбання банком права вимоги в грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги з прийняттям ризику виконання такої вимоги, а також прийом платежів. Іншими словами, факторинг це різновид торгово-комісійної операції, що пов'язаний з кредитуванням оборотного капіталу клієнта і полягає в поступці клієнтом-постачальником платіжних вимог за поставлені товари й права одержання платежу за них.
Інвестиційні компанії та фонди є інститутами спільного інвестування. Інвестиційні компанії – це різновид кредитно-фінансових інститу тів, які випускають і продають власні цінні папери, в основному дрібним індивідуальним інвесторам. На отримані кошти купують цінні папери під приємств і банків, забезпечуючи своїм акціонерам дохід у вигляді диві дендів за акціями інвестиційних компаній.
Найбільшого розвитку вони набули в промислово розвинених країнах (США, Канаді, Англії, Франції, Японії). У США близько 6 тис. таких фондів, і на їхню долю припадає близько 10% всіх фінансових активів країни і їхніми інвесторами є 40% населення. Розвиток цих фондів спостерігається і в Європі.
На початку 90-х років минулого століття в Україні також почали створюватися інвестиційні фонди й компанії, а вже в 1999 - 2000 рр. функціонувало 240 інвестиційних компаній і фондів, 204 біржі, 17 бізнес-інкубаторів. Їх поява в Україні пов’язана, головним чином, із приватизацією. Зараз в Україні з тих фондів, які починали працювати ще з приватизаційними майновими сертифікатами у середині 90-х років, функціонує 61. Інвестиційних компаній залишилось 49. У 2004 році Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР) ліквідувала п'ять інвестиційних фондів та вісім інвестиційних компаній. Однією із задач інвестиційних фондів і компаній на сучасному етапі є акумулювання інвестиційних коштів з метою їх вкладання в інноваційну діяльність підприємств. Фактором, що зменшує інтерес до інвестиційних фондів і компаній, є те, що в Україні практично діють тільки фонди закритого типу, які становлять 95% від загальної їх кількості.
Лізингові компанії – організації, які купують предмети довго стро ко во го кредитування (машини, обладнання, транспортні засоби тощо) і на да ють їх у довгострокову оренду (на 5 – 8 років і більше) фірмі-орен дарю, яка поступово сплачує лізинговій компанії вартість взятого в орен ду майна.
Актуальність розвитку лізингу в Україні обумовлена насамперед потребою величезної кількості вітчизняних підприємств у оновленні обладнання. Для деяких галузей економіки, де знос основних фондів подекуди сягає 80%, лізинг є єдиною можливістю придбати більш досконале обладнання. Це відносно дешевий та доступний інструмент, застосування якого стимулює інновації на виробництві та підвищує конкурентоспроможність товару. Порівнюючи, наприклад, із довгостроковим кредитуванням, лізинг набагато доступніший хоча б тому, що при оформленні лізингу непотрібно оформлювати заставу. Як інвестиційний інструмент лізинг багато в чому визначає макроекономічні показники провідних економічно розвинених країн. За кордоном частка витрат на лізингові операції у загальних капіталовкладеннях у машини й устаткування дуже висока. Так, наприклад, у США вона становить 30%; у Великобританії, Швеції, Іспанії, Франції 13 - 17%; в Італії, Голландії 12 - 14%; в Австрії, Данії, Норвегії 8 - 10%.
Фінансові компанії – спеціалізуються на кредитуванні продажу спо живчих товарів на виплат, а також надають комерційні кредити (близь ко 80% усіх активів).
Джерелом грошових ресурсів компанії є власні короткострокові зо бовязання, які розміщуються на ринку, а також кредити комерційних банків.
Ломбарди – це кредитні установи, що надають кредити під заставу рухомого майна, тобто короткострокові (до трьох місяців) кредити, що надаються населенню на споживчі цілі.
Залежно від виду застави, позика становить 50 – 80% її вартості. Од но часно з позиками під заставу ломбардами практикується зберігання цін но стей клієнтів, а також продаж закладеного майна на комісійних засадах.
Кредитні товариства – це установи, що утворюються для задово лення потреб їх членів у кредиті (кооперативів, орендних підприємств, підприємств малого і середнього бізнесу, фізичних осіб).
Їх капітал формується шляхом купівлі паїв та сплати спеціального внеску, який у разі виходу з товариства не повертається. Основними вида ми діяльності кредитних товариств є надання коротко- і середньо строкових кредитів, посередницька діяльність.
Кредитні спілки – це громадські організації, створені на добро віль них засадах з метою фінансового та соціального захисту їх членів через залучення їх особистих заощаджень для взаємного кредитування. Вида ють позики під мінімальні відсотки і не мають на меті одержання при бут ку. Фінансову діяльність проводять так, щоб залучені кошти не зменшувались і забезпечували покриття витрат на утримання самої спілки. Кредитні спілки мають свої переваги: здатність отримати кредит вже через 2-3 години ( у комерційному банку лише через 10 днів), невеликі членські взноси.
У кредитних операціях все більш значну роль відіграють міжбанківські обєднання (рис. 10.4) . Вони утворюються з метою координації дій, підвищення ефективності операцій та захисту професійних інтересів учасників [2,9].
Консорціуми ( або синдикати) утворюють тимчасові банківські об’єднання, що виникли на договірній основі для спільної реалізації кредитних, гарантійних та інших банківських операцій і послуг.
Банківський картель – об’єднання незалежних великих банків, що уклали спільну угоду про розподіл сфери діяльності, узгодження єдиної політики процентної ставки і виплати дивідендів, дотримання однакових умов кредитування.
У світовій практиці холдингові компанії є насамперед фінансовими центрами, навколо яких об’єднуються окремі компанії, не втрачаючи при цьому своєї комерційної самостійності. Через них налагоджується функціональна взаємодія капіталу, що належить різним за профілем діяльності підприємствам, включаючи пряме їх злиття і втрату самостійності. Завдяки холдингу вирішуються економічні проблеми, які не під силу одному окремому підприємству. Доцільність створення холдингів наведена на рис.10.5 [2].
Рис. 10.4. Існуючі види міжбанківських обєднань
Рис. 10.5. Мотиви створення холдингових компаній
Банківські холдинг-компанії – це акціонерне товариство, яке володіє контрольним пакетом акцій юридично самостійних банків і небанківських установ з метою встановлення контрольних, управлінських і фінансово-кредитних функцій щодо них.
ТЕМА 11. Центральні банки
11.1. Центральні банки, їх походження, призначення, функції та операції
Банки як установи з відповідною назвою вперше з’явилися у 12 ст. Перший банк виник в 1171 р. у Венеції і був призначений для підтримки функціонування сільського населення Венеції. У м. Генуї в 1407 р. з’явився перший банк, який повністю виконував усі функції сучасних банків. Перші банки обслуговували виробництво й обіг товарів і сформувалися як універсальні банки. Банкнотна емісія здійснювалася багатьма комерційними банками. Випуск банкнот був безконтрольним і нерегулярним. Конкретні способи виникнення центральних банків у різних країнах були різними, але в цілому вони зводилися до двох основних варіантів. У першому – держава на основі спеціалізованого законодавчого акта створювала спеціальний державний банк, за яким закріплювалось винятково право на емісію грошей. Так було у Росії, Німеччині, США, Австрії.
У другому випадку право емісії закріплювалось за одним із комерційних банків. У такий спосіб виник банк Англії.
Центральний банк – це емісійний, розрахунковий і касовий центр, що здійснює нагляд за усією кредитною системою і використовується як найважливіший інструмент кредитно-грошової політики держави. В ринковій економіки він не націлений на комерційну діяльність і отримання прибутку, є юридично незалежним від виконавчих органів влади, в практичній діяльності керується лише державними інтересами й чинним законодавством. Він самостійно виробляє заходи щодо реалізації визначений урядом пріоритетів грошово-кредитної політики, бере безпосередню участь у формуванні пропозиції грошей, здійснює емісію готівки (рис.11.1) [2].
Рис. 11.1. Функції центрального банку
Як емісійний центр банківської системи центральний (національний) банк забезпечує професійний нагляд над усією кредитною системою і є провідним інструментом реалізації кредитно-грошової політики держави.
Емісія банкнот – найдавніша функція центрального банку, його монопольне право на організацію і регулювання готівкового грошового обігу.
У цілому емісійна діяльність центрального банку поступово зменшується у зв’язку з тим, що готівкові розрахунки в народному господарстві скорочуються. Що стосується монет, то їх карбування здійснює Міністерство фінансів на замовлення центрального банку, який і викуповує у міністерства цей вид готівки за фактичними витратами на їх виготовлення. Різниця між номіналом цих монет і відшкодуванням з боку центрального банку витрат становить чистий дохід держави, який називають сеньйоражем.
Центральний банк як банк банків забезпечує касове, розрахункове та кредитне обслуговування комерційних банків. Враховуючи монопольне право центрального банку на забезпечення платіжного обороту готівкою, комерційні банки зберігають частку своїх резервів у безготівковій формі на рахунках у центральному банку. Коли у комерційних банків виникає потреба у підкріплені каси готівкою, вони звертаються до центрального банку, який видає їм готівку в обмін на їх безготівкові резерви. Надлишки готівки комерційні банки здають до центрального банку для зарахування на їхні рахунки. Операції центрального банку щодо касового обслуговування комерційних банків не приводять до зміни обсягів грошової бази, але вони змінюють її структуру, зокрема частку готівкового компонента грошової бази.
Участь центрального банку у розрахунковому обслуговуванні комерційних банків може мати різні форми, що залежить передусім від характерного для даної банківської системи поєднання централізованої платіжної системи і децентралізованої. Централізована система передбачає здійснення міжбанківських розрахунків через рахунки комерційних банків, відкриті в центральному банку.
Децентралізована система передбачає два варіанти розрахунків:
Останнім часом значна зросла роль рефінансування комерційних банків на основі операцій з цінними паперами на умовах угоди РЕПО. Вона означає, що комерційний банк для збільшення свого кредитного потенціалу продає цінні папери центральному банкові і водночас бере зобов’язання викупити їх у вказаний термін або на вимогу другої сторони.
Здійснення грошово-кредитного регулювання означає використання монетарних інструментів з метою впливу на обсяг і структуру банківських резервів, рівень процентної ставки, ухвалу положень нормативних актів, інструкції і директив.
У функції банкіра і фінансового агента уряду центральний банк тісно взаємодіє з фінансовими органами держави у вирішенні загальних проблем монетарної і фіскальної політики. Йому належить провідна роль у організації касового виконання державного бюджету. В умовах незбалансованості бюджету уряд може звертатися до фінансування дефіциту трьома методами:
Національний банк України покликаний забезпечувати стабільне функціонування національної грошової одиниці за допомогою проведення належної емісійної політики. Національний банк виконує майже всі функції, властиві Централь ному банкові ринкової держави. Закон передбачає дворівневу систему управління центральним банком - Рада НБУ і Правління НБУ, що загалом відповідає світовій банківській практиці.
До компетенції Ради належить:
Правління НБУ - це другий керівний орган банку. До його компетенції належить забезпечення реалізації монетарної політики через відповідні монетарні інструменти, організація діяльності банку та інші повноваження, які випливають із функцій банку, передбачених у Законі. Кількісний та персональний склад Правління формується Головою НБУ і затверджується Радою НБУ.
Національний банк України складає платіжний баланс і баланс між народних інвестицій України, здійснює їх аналіз і прогнозування, а також представляє інтереси України в центральних банках інших держав, між на родних банках і інших кредитних установах, де співробітництво здій снюється на рівні центральних банків.
Національний банк формує національну скарбницю країни й орга нізовує її діяльність, зберігає резервні фонди грошових знаків, коштовних металів і золотовалютних запасів. Національний банк накопичує золото ва лютні резерви і здійснює операції щодо їх розміщення (у тому числі в іно зем них банках) самостійно або через банки, також здійснює державну полі тику з питань захисту державних таємниць у банківській системі, бере участь у підготовці кадрів для банківської системи.
Національний банк має право контролювати і вживати жорстких заходів у разі порушенні законодавства. Якщо існують порушення зако нодавства, то Національний банк України має право вживати таких захо дів, як:
1) підвищення норми обовязкових резервів;
2) стягнення з банків або інших кредитних установ штрафу у роз мірі неправомірно отриманого доходу;
3) усунення керівництва від управління банком або іншою кредит ною установою і призначення тимчасової адміністрації;
4) відзивання ліцензії на здійснення окремих або всіх банківських операцій;
5) застосування рішення про реорганізацію або ліквідацію банку тощо.
Провідними інструментами його дії виступають облікова ставка процента і норма обов’язкового резервування коштів комерційних банків (рис. 11.2) [2].
Обов’язкові резерви – це ті кошти комерційних банків, які вони зобов’язані передати в центральний банк, можливість розпорядження якими для них дуже обмежена або взагалі відсутня. Уперше цю норму введено у практику в США. Середньою межею норми резервів вважається її розмір у межах 10-12%. В Україні загальні принципи й методи формування норми обов’язкових резервів визначаються Положенням “Про порядок формування у банківській системі України обов’язкових резервів”.
Облікова ставка – це норма відсотка, яку встановлює центральний банк і яка визначає ціну наданих комерційним банкам кредитних ресурсів під облік векселів.
Національний банк України визначає для комерційних банків і кре дит них установ форми звітності і порядок їхнього складання, що необ хідні для ведення грошово-кредитної і банківської статистики і здійснення валютного контролю.
Рис. 11.2. Інструменти національного банку
Реалізуючи свої функції НБУ надає:
11.2. Контроль та аудит у центральному банку
Контроль є головним інструментом підвищення ефективності управ ління Центральним банком. Класифікувати контроль можна за кіль кома принципами: за субєктами, часом проведення, формою організації, джерелами даних, методом здійснення.
За субєктами контроль поділяють на зовнішній і внутрішній.
Зовнішній контроль – це державний нагляд за діяльністю цент раль них банків, який проводиться незалежними аудиторами та держав ними аудиторськими або контрольними органами. В Україні – це Рахун кова палата, Державна податкова адміністрація, Головне контрольно-ревізійне управління тощо.
Внутрішній контроль – внутрішній банківський аудит (ревізійні від ді ли банку, ревізійні комісії), який має особливе значення для безпеч ності й ефективності операцій банку. У Центральному банку в процесі управління він повинен здійснюватися безперервно, причому не лише спеціальними контрольними службами, а й усіма іншими підрозділами, керівниками та співробітниками.
За часом проведення контроль поділяється на попередній, який здійснюється до фактичного виконання робіт, поточний, що прова диться в процесі діяльності щодо здійснення банківських операцій, на дан ня послуг, наступний – це контроль кінцевих результатів за про веденими банківськими операціями, наданими послугами.
За формою організації розрізняють контроль адміністративний, який базується на планах виконання робіт і відповідальності за їх реа лі зацію, перевірках установлених правил, процедур повноважень і доку мен тів щодо прийняття управлінських рішень, надання персоналу повно важень на укладення угод та іншого доступу до активів, і фінансо вий, або бухгалтерський, який стосується облікової політики банку, про цедур та правил ведення документації, повязаних із функціями забез печення захисту активів і достовірності фінансової звітності.
За джерелами даних контроль поділяють на документальний, при якому дані отримуються з первинної документації та фінансової і ста тистичної звітності, та фактичний, при якому інформацію отримують під час обстеження фізичних обєктів – інвентаризації, експертної оцінки тощо.
За методом здійснення розрізняють такі форми контролю:
обстеження – збір інформації про окремі види банківської діяльно сті та операції, виявлення питань, які потребують додаткового вивчення й аналізу;
аналіз – дослідження, оцінка розгляд складових предмету аналізу з метою підвищення ефективності управлінських чи інвестиційних рішень;
моніторинг – нагляд за окремими видами банківської діяльності, операціями та їх оцінка;
перевірка – обстеження і вивчення окремих ланок діяльності структурних підрозділів банку, документів інформаційної системи, обліко вих записів, фінансової і статистичної звітності, а також контроль за до сто вірністю виконання необхідних процедур;
ревізія – документальний контроль за фінансово-господарсь кою діяльністю структурних підрозділів банку, дотриманням ними зако нодав ства з фінансових питань, достовірністю обліку та звітності з метою вияв лен ня нестач, розтрат, привласнень та крадіжок коштів і матеріальних цін но стей, попередження можливих фінансових зло вжи вань та інших порушень;
аудит – процес збору й оцінки незалежною компетентною особою інформації про фінансово-господарську діяльність банку з метою визна чення ступеня її відповідності встановленим критеріям і надання резуль татів перевірки керівництву банку та іншим зацікавленим користувачам.
Наглядові операції НБУ певним чином диференційовані і мають три рівні:
Загальний нагляд застосовується до найбільш надійно працюючих банків, що не мають грубих порушень.
Інтенсивний нагляд застосовується до банків, що періодично порушують економічні нормативи і мають певні проблеми у забезпеченні стабільності свого функціонування.
Нагляд високого ступеня застосовується до банків, що характеризуються незадовільним фінансовим станом і допускають систематичні порушення в банківській діяльності.
ТЕМА 12. Комерційні банки
12.1. Поняття, призначення та класифікація комерційних банків
Початок банківської діяльності відноситься до часів Древнього Вавилону, коли храми приймали внески на заощадження і видавали позики під відсотки, беручи в клієнтів письмові зобовязання, або під заставу. Аналогічні операції, а також грошові розрахунки здійснювалися в Древній Греції жерцями, храмами і міняйлами-транзитами, а в Древньому Римі – менсаріями.
З падінням Римської імперії занепав і початок банківського ремесла.
Розвиток виробництва і торгівлі в середині століття сприяв відро дженню банківської справи. У 1171 році був заснований банк Венеції,
а в XIV – XV століттях банкіри були могутньою соціальною силою. У бага тьох країнах Європи банки виникли завдяки розвиткові торгівлі. Вони створювалися купцями для збереження грошей і здійснення роз ра хун ків. Надалі банківська справа набуває інтенсивного розвитку і удо ско на лення. Повноцінні гроші в банківських операціях поступово витісня ються борго вими розписками, записами на рахунках. З розписок, іменних векселів виростає банкнота, розширюється застосування чеків, практика безготів кових розрахунків, що приводить до розвитку "жиробанків". Кре ди тування значною мірою залишається в руках приватних банкірів – лихварів.
У сучасних умовах банки відіграють важливу роль у фінансовій систе мі держави. З виділенням України як незалежної держави зявля ється велика кількість комерційних банків, що відіграють не останню роль у становленні держави.
Комерційні банки – кредитні установи, що здійснюють широкий спектр послуг кредитного, страхового і платіжного характеру, а також виконує різноманітні фінансові функції відносно будь-якого підприємства в економіці з метою одержання прибутку.
За формою вони можуть бути:
1) унітарними, тобто заснованими на принципах єдиновладдя;
2) з колективною формою власності.
Унітарні банки мають одного власника в особі держави або приватної особи. В Україні функціонує два унітарних комерційних банки з державною формою влас ності: Український ощадний банк і Український експортно-імпортний банк. Статутні капітали цих банків створюються за рахунок бюджетних коштів.
Інші комерційні банки мають колективну форму власності. При ват ними банками вони не можуть бути, оскільки частка кожного із заснов ників законодавчо обмежена – 35% статутного капіталу банку.
У залежності від організаційно-правової форми діяльності комер ційні банки поділяються на акціонерні банки відкритого і закритого типу, на пайові та кооперативні банки.
Акціонерні банки – це обєднання декількох громадян або під приємств, компаній і акціонерів, що формує свій капітал шляхом випуску і розміщення акцій банку.
Акціонерний банк закритого типу поширює свої акції у формі закри тої підписки за рішенням засновників.
Акціонерний банк відкритого типу розподіляє свої акції за допо могою відкритого продажу.
Акціонери не мають права чекати від банку повернення своїх внес ків. Саме тому акціонерні банки вважаються більш стійкими і надійними.
Пайові банки формують свій капітал за рахунок внесків коштів (паїв) у статутний фонд. При цьому кожен з учасників зберігає право власності на його частку капіталу, тобто банк не є власником капіталу. Ці банки засновані на принципах товариств з обмеженою відповідальні стю, при цьому відповідальність кожного учасника обмежена розміром його внеску в статутний капітал банку.
Кооперативні банки створюються за територіальним принципом: місцеві та центральний кооперативні банки, причому законодавче обме ження мінімальної кількості учасників банку становить 50 осіб, кожен учасник банку незалежно від розміру своєї участі в капіталі має право лише одного голосу, клієнтами можуть бути тільки його учасники.
Сучасні банки виконують багато функцій, які можна узагальнити в наступні [2].:
Банк, як і будь яка установа, має свою організаційну структуру: органи управління банком (рада банка, збори акціонерів), які чітко регламентуються існуючим законодавством і його функціональні підрозділи ( кредитний відділ, валютний відділ та ін), які більшою мірою визначаються самим банком.
Метою роботи комерційного банку є отримання прибутку. Функціонування банків ґрунтується на принципах:
Комерційні банки в залежності від різних критеріїв можуть класифікуватися за різними ознаками:
Залежно від організаційної форми: відкритого і закритого типу.
Залежно від величини активів банки поділяються на:
малі банки з активами до 50 млн. грн.;
середні – з активами від 50 млн. грн. до 100 млн. грн.;
великі – з активами від 100 млн. грн. до 1 млрд. грн.;
найбільші банки з активами понад 1 млрд. грн.
За розміром статутного капіталу банки діляться на:
малі – зі статутним капіталом до 5 млн. євро;
середні – зі статутним капіталом до 10 млн. євро;
великі – зі статутним капіталом до 30 млн. євро;
найбільші – зі статутним капіталом понад 30 млн. євро.
За секторами ринку банки бувають:
міжнародні, які здійснюють свою діяльність в Україні та за її межами;
міжрегіональні, які здійснюють свою діяльність на території України;
регіональні, що обслуговують, як правило, клієнтів одного регіону.
Залежно від діапазону операцій банки розрізняють:
універсальні банки, які виконують широкий спектр операцій та на дають різноманітні послуги своїм клієнтам;
спеціалізовані банки, які у своїй діяльності: обслуговують певну кате горію клієнтів (банки з клієнтською спеціалізацією); обслуговують пере важно юридичних та фізичних осіб у межах певної галузі (банки з галузевою спеціалізацією);
банки з надання невеликого кола послуг для більшості своїх клієн тів (банки із функціональною спеціалізацією).
Існують філії комерційних банків, вони бувають багатофіліальні, малофіліальні і безфіліальні.
Дозвіл на створення комерційного банку надає НБУ.
Ліцензування – це порядок видачі комерційним банкам, які набули статусу юридичної особи, дозволу на здійснення банківських операцій.
Для реєстрації НБУ необхідно подати наступні документи:
заяву про реєстрацію банку;
установчий договір (крім державного та кооперативного банків);
статут банку;
рішення про створення банку;
бізнес-план;
інформацію про фінансовий стан учасників;
документи, які підтверджують ділову репутацію учасників, що бра ти муть істотну участь у банку;
бухгалтерську та фінансову звітність учасників;
відомості про кількісний стан органів управління та контролю в банку;
копію платіжного документа про внесення плати за реєстрацію;
копії звіту про проведення відкритої підписки на акції;
відомості про професійну придатність та ділову репутацію керівних осіб банку;
нотаріально завірені копії установчих документів акціонерів (учас ників банку);
документ, що засвідчує наявність приміщення для розміщення банку;
копії платіжних документів про здійснення учасниками банку сплати внесків до статутного капіталу.
Для здійснення своєї діяльності комерційний банк повинен мати певні ресурси. Власні ресурси комерційного банку утворюють власний капітал, який складається зі статутного фонду, резервного фонду, нерозподіленого прибутку і довгострокових зобов’язань.
Кредитна політика банку визначає завдання й пріоритети кредитної діяльності, засоби і методи їх реалізації, а також принципи і порядок організації власне кредитного процесу. Кредитна політика є основою організації процесу банківського кредитування відповідно до загальної ринкової стратегії діяльності банку й повинна чітко визначати цілі кредитування, правила їх реалізації, а також відповідне документальне та методичне забезпечення.
У загальному виді кредитна політика може бути представлена у вигляді схеми зображеної на рис. 12.1.
На формування кредитної політики банку значний вплив оказують зовнішні та внутрішні фактори (рис. 12.2).
Способи й методи реалізації кредитної політики формалізуються у відповідних внутрібанківських документах, основними серед яких є:
а) стандарти кредитування;
б) кредитні інструкції.
Рис. 12.1. Кредитна політика комерційного банку
Рис. 12.2. Кредитна політика під впливом зовнішніх та внутрішніх факторів.
В стандартах кредитування повинні бути відбиті такі основні моменти:
- порядок збору й аналізу фінансової інформації;
- вимоги до забезпечення кредитів, гарантій і поручництв;
- правила організації кредитного процесу;
- порядок оцінки кредитоспроможності позичальника;
- вимоги до оформлення кредитної документації;
- зразки документів (кредитний договір, договір застави, поручництва й т.д.).
Кредитна інструкція - це опис послідовності дій по реалізації конкретної кредитної процедури. Інструкція, що відповідає окремій кредитній процедурі, виглядає як опис послідовності взаємозалежних кроків з визначенням відповідальних виконавців і їхніх повноважень. Наприклад, інструкції можуть визначати, які повинні бути етапи процедури оформлення кредитної документації, які необхідно здійснити кроки по відстеженню кредитної історії або які міри необхідно прийняти для мінімізації частини проблемних кредитів у портфелі банку.
Нормативи, які регулюють кредитну діяльність банків представлені на рис.12.3 [2].
Рис. 12.3. Економічні нормативи, регулюючі кредитну діяльність
банків
Економіст А.М. Левченко у своїй роботі на підставі принципів системного підходу запропонував теоретичну модель процесу банківського кредитування, в якій структуру аналітичного процесу подано трьома основними етапами, визначеними процедурами, кожна з яких має певний перелік робіт для виконання, які вносять якісні характеристики щодо оцінки кредиту. Процес кредитування розглядається як перехід від одного етапу до іншого з обов’язковим виконанням визначених процедур передбаченими фазами, схематично зображеними на рис. 12.4.
12.2. Операції комерційних банків, їх класифікація та загальна характеристика
Специфіка функціонування комерційних банків полягає в тому, що їхнім продуктом є , з одного боку, надання різного роду послуг шляхом проведення пасивних, активних і комісійно-посередницьких операцій, а з другого, створення безготівкових платіжних засобів, що значною мірою є результатом тих же операцій. На рис. 12.5. наведено схему, що ілюструє види активних та пасивних операцій банку.
Рис. 12.5. Класифікація операцій комерційного банку
Рис. 12.4. Організація кредитного процесу в банку
Усі комерційні банки, незалежно від форми власності, величини капіталу і спеціалізації, виконують такі операції, як:
депозитні операції;
розрахунковікасові операції;
кредитні операції.
Усі вони є обовязковими, тому їх називають базовими операціями банків. Усі банківські операції відбиваються в активах і пасивах балансу.
Пасивні операції комерційних банків – це операції з мобілізації ресурсів комерційного банку. За видами банківських ресурсів розріз няють: власні, залучені, позичені операції.
Активні операції комерційних банків – це операції, повязані з роз міщенням банківських ресурсів у грошових активах, матеріальних акти вах, кредитних портфелях, інвестиційних портфелях.
Інвестиційна діяльність банків – це бізнес і надання послуг двох типів:
У банківській практиці під інвестиціями розуміють кошти банків, вкладені в цінні папери підприємств, організацій на порівняно тривалий період часу.
Поряд із традиційними банківськими операціями (кредитування, роз рахунки) розвиваються нетрадиційні. Це, в першу чергу, банківські послуги, серед яких головне місце посідають трастові, гарантійні, кон суль тативні тощо (рис. 12.6) [2]. Вони здійснюються банком за дорученням клієнта, за його рахунок та, як правило, від його імені. Банк за їх виконання отримує комісійну винагороду.
Банківська стабільність означає постійну здатність банку відповідати за своїми зобов'язаннями і забезпечувати прибутковість на рівні, достатньому для нормального функціонування у конкурентному середовищі. На створення необхідних умов для стабільної діяльності банків спрямована система економічних нормативів регулювання банківської діяльності, яка впроваджена НБУ і є обов'язковою для всіх комерційних банків.
Рис. 12.6. Класифікація комісійних операцій комерційних банків
Найважливішими економічними нормативами, які характеризують фінансову стійкість банку, його здатність виконувати більшість інших нормативів, є нормативи капіталу, зокрема мінімальний розмір статутного капіталу, норматив платоспроможності і норматив достатності капіталу.
ТЕМА 13. Міжнародні валютно-кредитні установи та форми їх співробітництва з Україною
13.1. Міжнародні валютно-кредитні установи та їх призначення
Міжнародні та регіональні валютно-кредитні організації – це уста нови, які створені на базі багатосторонніх угод між державами. Їх мета – сприяти розвитку зовнішньої торгівлі і міжнародного та регіо нального валютно-фінансового співробітництва, підтримання рівноваги платіж них балансів країн, що входять до них, регулювання курсів їх валют, надання кредитів цим країнам та гарантування приватних позик за кор доном.
Найважливішу роль серед них у сучасний період відіграють Між на родний валютний фонд (МВФ) та Міжнародний банк реконструкції та роз витку (МБРР), який сьогодні є головною установою Світового банку.
Міжнародний валютний фонд – це міжнародна наднаціональна валютно-кредитна організація, яка була створена з метою регулювання валютних відносин між країнами-членами ООН. МВФ повинен стежити за виконанням встановлених правил поведінки в галузі валютно-фінан со вих відносин, а також надавати ресурси для фінансування дефіцитів платіжних балансів тим країнам, які цього потребують.
МВФ було створено за рішенням Бреттон-Вудської конференції в 1944 р. При наданні кредитів МВФ ставить перед країнами-боржниками деякі політичні та економічні умови, які втілюються у програмах перебудови економіки. Цей порядок називається принципом обумовленості. Як правило, вказані програми охоплюють заходи, що належать до сфери бюджетно-податкової, кредитно-грошової політики, цінового механізму, зовнішньої торгівлі, міжнародних кредитних та валютно-розрахункових відносин. Вони пов'язані зі зменшенням державних витрат, підвищенням податків і ставки позичкового процента, зміною валютного курсу та ін.
Кредити, що залучаються від МВФ, використовуються для підтримки курсу національної валюти та для фінансування дефіциту платіжного балансу України і покликані пом'якшити економічні труднощі у процесі проведення економічних реформ, які дають змогу забезпечити у перспективі економічне зростання в країні. Без проведення програми економічних перетворень фінансова підтримка з офіційних джерел не має сенсу, бо в цьому разі позичкові кошти використовуватимуться на фінансування лише поточних проблем платіжного балансу, які без реформування економіки знову нагромаджуватимуться і перетворюватимуться у додатковий тягар. Значною мірою завдяки співробітництву з МВФ наша країна спромоглася залучити значні кредитні ресурси Світового банку.
Відповідно до статуту МВФ його головними завданнями є [11,22].:
Кожна країна-учасник МВФ робить при вступі певний внесок, який визначається у вигляді квоти, що розраховується з урахуванням експорту й імпорту країни, її золотого запасу, національного доходу. В Україні у червні 1992 р. прийнято ЗУ про її вступ до МВФ.
Система кредитування включає декілька форм [2,11,22].::
Потужнім міжнародним фінансовим центром є організація, що неофіційно називається світовий банк.
Світовий банк являє собою групу споріднених організацій, тому досить часто говорять про групу Світового банку. До неї входять: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (саме його інколи називають скорочено Світовим банком), Міжнародна асоціація розвитку, Міжнародна фінансова корпорація, Багатостороння агенція гарантування інвестицій, а також Міжнародний центр урегулювання інвестиційних конфліктів. Основною метою діяльності організації є сприяння розвитку економіки країн – членів МБРР шляхом надання довгострокових кредитів і гарантування приватних інвестицій.
Міжнародний банк реконструкції і розвитку – це міжнародна фінансово-кредитна установа, яка надає довгострокові кредити під дер жавні програми тільки урядам та центральним банкам країн-членів. Чле на ми МБРР можуть бути тільки члени МВФ. Він об’єднує більше 180 країн, а його капітал складає 200 млрд дол.
Як спеціалізований фінансовий інститут він призначений для інтеграції усіх країн-членів у систему світового господарства.
МБРР надає довгострокові позички країнам-членам та гарантує кредити, які надані цим країнам приватними банками та іншими кредиторами на двосторонній основі. Право брати участь у діяльності банку мають тільки члени МВФ. Право голосу в органах МБРР визначається розміром внеску до його капіталу.
У цілому надання позик здійснюється на основі певних принципів:
Сьогодні МБРР це найбільша у світі організація, що фінансує освіту та заходи, спрямовані на охорону здоров’я [1,8].
Міжнародна фінансова корпорація (МФК) створена з ініціативи США. Її мета – заохочення розвитку приватних підприємств у країнах, що розвиваються. Середній термін дії таких угод від 3 до 7 років, але нерідко кредитування здійснюється і на термін до 15 років. Гарантії з боку уряду не вимагаються. Особливістю є те, що МФК може здійснювати прямі капіталовкладення, купуючи акції та інші цінні папери акціонерних товариств. Проте є деякі обмеження: корпорація фінансує не більше 25% від вартості проекту і купує не більше 35% цінних паперів того підприємства, що кредитується.
Міжнародна асоціація розвитку (МАР) створена як філія МБРР з ме тою зберегти вплив розвинутих західних держав на країни, що роз виваються. Вона надає безпроцентні позики до 50 років. Головною метою кредитів є сприяння експорту товарів, виготовлених у розвинених країнах.
Багатостороння агенція гарантування інвестицій (БАГІ) здій снює страхування капіталовкладень від політичного ризику на випадок експропріації, війни, зриву контрактів.
Міжнародний центр із врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС) призначений для сприяння зростанню потоків міжнародних інвес тицій через надання послуг з арбітражного розгляду і врегулюванню супе речок між урядами та іноземними інвесторами, надання консуль тативних послуг, проведення наукових досліджень, надання інформації про інвестиційне законодавство.
Банк міжнародних розрахунків (БМР) створений як акціонерне товариство центральними банками Бельгії, Великої Британії, Німеччини, Італії, Франції, Японії і групою банків США.
13.2. Регіональні валютно-кредитні установи
Регіональні валютно-фінансові організації в рамках Західної Євро пи, Латинської Америки, Африки, Південно-Східної Азії та в регіоні ко лишнього СРСР (нині СНД) створюються поступово, відповідно до пев них етапів роз витку світогосподарських зв’язків та інтенсивності інтегра ційних процесів.
Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) є регіо наль ним міжнародним банком. Головною особливістю ЄБРР, що відріз няє його від інших банків розвитку, є підтримка ним саме приватної під приємницької ініціативи.
Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) створений спеціально для сприяння економічним реформам у країнах Східної Євро пи та державах – колишніх республіках СРСР. Нині він активно допо ма гає постсоціалістичним країнам у реформуванні їхньої економіки та ство ренні конкурентноспроможної промисловості, розвитку взаємовигідних звязків із західно - та східноєвропейськими країнами, фірмами. Сьогодні до нього входить 60 членів. Штаб-квартира розташована в Лондоні. Усі його активи і фінансова звітність розраховуються в евро. На відміну від інших організацій він ставить перед тими, хто з ним співпрацює політичні умови.
Функціями ЄБРР, що визначають пріоритети його діяльності, є [2,11].::
ЄБРР здійснює як пряме, так і опосередковане фінансування.
Пряме - це фінансування безпосередньо Банком, фінансуються великі за обсягом інвестиції або інфраструктурні проекти як приватні, так і за участі місцевої або центральної влади. Опосередковане фінансування відбувається через фінансових посередників (місцеві банки або інвестиційні фонди).
Залежно від порядку фінансування ЄБРР використовує різноманітні фінансові інструменти.
До інструментів прямого фінансування ЄБРР належать[2,11].::
1. Кредити. Надаються на конкретні потреби з урахуванням кредито- і платоспроможності позичальника. Кредитний ризик або повністю бере на себе Банк, або частково синдиціюється. Кредит може бути забезпечений майном позичальника або пов'язаний з акціонерним капіталом.
2. Інвестиції в акціонерний капітал. Банк купує субконтрольні пакети акцій, а також гарантує розміщення випуску акцій. При прямому вкладанні в акціонерний капітал Банк дуже часто назначає свого представника у спостережний комітет для забезпечення прозорості внутрішнього управління, підзвітності керівництва і розробляє чітку стратегію реалізації свого пакета акцій.
3. Гарантії ЄБРР допомагають позичальникам в отриманні доступу до фінансування і розподілу ризиків відповідно до побажань ЄБРР і його партнерів з фінансування. Гарантії на експортні кредити і роздрібні банківські послуги він не надає .
Мінімальна сума прямих кредитів, що надаються ЄБРР, становить 5 млн євро, хоча за певних умов сума може бути скоригована - зменшена або збільшена.
Опосередковане фінансування застосовується для надання незначних за обсягом кредитів. Інструментами його є:
1. Кредитні лінії ЄБРР середньо- і довгострокового характеру фінансовим посередникам, якими є місцеві банки, для задоволення внутрішнього попиту на кредити на умовах ЄБРР.
2. Інвестиції в приватні акціонерні капітали здійснюються банком шляхом підписки на звичайні і привілейовані акції, або в інших формах. Об'єктом вкладень є, як правило, капітали інвестиційних фондів, які надалі самі вкладають ці кошти у приватні середні компанії, або в капітали банків з метою підтримки і розвитку фінансового сектора.
3. Програми розвитку банків. ЄБРР намагається допомогти місцевим банкам набути надійної репутації, яка б допомогла їм працювати на міжнародних фінансових ринках, мати доступ до інвестиційних ресурсів. ЄБРР може виступати у ролі гаранта. Здійснює програму різноманітної технічної допомоги банкам.
4. Співфінансування. Частка інвестицій ЄБРР у проектах приватного сектора, як правило, обмежується 35%.
Міжамериканський банк розвитку (МаБР) створений для фінан су вання програм розвитку в країнах Латинської Америки.
Багатосторонній інвестиційний фонд (БІФ). Його мета – сприяти інвестиційній програмі в регіоні шляхом надання позик і субсидій у неве ликих розмірах. Програма роботи фонду розрахована на пять років.
Африканський банк розвитку (АфБР). Метою створення його було сприяння: економічному розвитку і соціальному прогресу регіо наль них держав-членів АфБР; фінансуванню інвестиційних програм і проек тів; мобілізації ресурсів через організацію спільного фінансування, що здій снюється банком разом з дво- і багатосторонніми інститутами роз витку; залученню державних і приватних інвестицій; наданню необхідної техніч ної допомоги в підготовці проектів розвитку.
Строки погашення та рівень процента залежать від рентабельності проекту, його важливості для розвитку африканської економіки та ін. Строки надання кредитів - від 5 до 25 років, у тому числі пільговий період становить від 1 до 6 років. Банк використовує два рівні процентних ставок. Один, вищий - за кредитами, що надаються для промислових об'єктів та інших підприємств зі швидкою окупністю. Процентна ставка у цьому разі збігається з ринковою. Інша, нижча, стягується за кредитами на здійснення проектів розвитку сільськогосподарського виробництва, зв'язку, електроенергетики та ін. Крім процентів, банк утримує комісійні: установлену комісію в розмірі 1% річних та комісію 0,75% річних з невикористаної частини позики.
Головна проблема банку - нестача фінансових ресурсів. З метою їх поповнення у 1972р. було створено Африканський фонд розвитку (АФР). Незважаючи на те, що частка капіталу АфБР у фонді становить лише 2,8%, йому належить 50% голосів. Голоси між іншими членами розподіляються пропорційно їх частці у капіталі Фонду.
Азіатський банк розвитку (АзБР) надає позики державним орга ні заціям і приватним підприємствам. Операції банку поширюються на весь спектр економічного розвитку, головна увага приділяється сіль ському гос подарству, енергетиці, розвитку ринків капіталів, транспорту і комунікації.
Банк розвитку держав Центральної Африки (БРДЦА) приділяє увагу фінансуванню проектів розвитку промисловості, енергетики, інфра структури, транспорту, телекомунікацій і сільського господарства, а також фінансуванню досліджень.
Міжнародний інвестиційний банк (МІБ) створений країнами-чле на ми Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) для взаємного кредитування. Відповідно до свого статусу він призначений для середньо- і довгострокового фінансування. Його кредити спрямовані на посилення світової економічної інтеграції. Він видає кредити під проекти, пов’язані з розвитком кооперації виробництва, з посиленням його спеціалізації, з проектами, спрямованими на розвиток сировинних та енергозабезпечувальних галузей країни.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Основні джерела
Додаткові джерела
Ресурси мережі інтернет
Зміст:
|
ВСТУП |
3 |
|
МОДУЛЬ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВИНИКНЕННЯ ГРОШЕЙ, ГРОШОВИЙ ОБІГ ТА МОДЕЛЬ ГРОШОВОГО РИНКУ |
5 |
|
ТЕМА 1. Сутність і функції грошей |
5 |
|
1.1. Походження грошей. Роль держави у створенні грошей |
5 |
|
1.2. Сутність грошей. Гроші як гроші і гроші як капітал |
13 |
|
1.3. Форми грошей та їх еволюція |
18 |
|
1.4. Функції грошей та їх еволюція |
28 |
|
1.5. Роль грошей у ринковій економіці |
30 |
|
ТЕМА 2. Грошовий обіг і грошова маса |
32 |
|
2.1. Сутність та економічна основа грошового обігу |
32 |
|
2.2. Модель грошового обігу. Грошові потоки та їх балансування |
36 |
|
2.3. Маса грошей в обороті. Грошові агрегати та грошова база |
53 |
|
2.4. Швидкість обігу грошей та закон грошового обі |
58 |
|
ТЕМА 3. Грошовий ринок |
60 |
|
3.1. Сутність та особливості функціонування грошового ринку |
60 |
|
3.2. Інституційна модель грошового ринку |
64 |
|
3.3. Попит на гроші |
71 |
|
3.4. Пропозиція грошей |
76 |
|
3.5. Графічна модель грошового ринку. Рівновага на грошовому ринку та процент |
81 |
|
МОДУЛЬ 2. ПРИНЦИПИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА МОДЕЛІ ПОБУДОВИ ГРОШОВИХ І ВАЛЮТНИХ СИСТЕМ |
84 |
|
ТЕМА 4. Грошові системи |
84 |
|
4.1. Сутність, призначення та структура грошової системи |
84 |
|
4.2. Види грошових систем та їх еволюція |
91 |
|
4.3. Грошово-кредитна політика, її цілі та інструменти |
94 |
|
ТЕМА 5. Інфляція і грошові реформи |
99 |
|
5.1. Сутність, види та закономірності розвитку інфляції |
99 |
|
5.2. Причини інфляції |
102 |
|
5.3. Сутність та види грошових реформ, особливості їх проведення в Україні |
108 |
|
ТЕМА 6. Валютний ринок і валютні системи |
113 |
|
6.1. Сутність валюти та валютних відносин. Конвертованість валюти. Валютний курс |
113 |
|
6.2. Валютний ринок. Види операцій на валютному ринку |
119 |
|
6.3. Валютні системи та валютна політика. Особливості формування валютної системи України |
124 |
|
6.4. Платіжний баланс та золотовалютні резерви в механізмі валютного регулювання |
132 |
|
6.5. Світова та міжнародні валютні системи |
134 |
|
ТЕМА 7. Кількісна теорія грошей і сучасний монетаризм |
137 |
|
7.1. Класична кількісна теорія грошей, її основні постулати |
137 |
|
7.2. Внесок Дж. М. Кейнса в розвиток кількісної теорії грошей |
145 |
|
7.3. Сучасний монетаризм як напрям розвитку кількісної теорії |
147 |
|
МОДУЛЬ 3. РОЛЬ ТА МІСЦЕ КРЕДИТУ У СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОМУ ПРОСТОРІ |
151 |
|
ТЕМА 8. Кредит у ринковій економіці |
151 |
|
8.1. Загальні передумови та економічні чинники необхідності кредиту |
151 |
|
8.2. Необхідність та сутність кредиту |
153 |
|
ТЕМА 9. Види, функції та роль кредиту |
159 |
|
9.1. Форми, види та функції кредиту |
159 |
|
9.2. Характеристика основних видів кредиту |
163 |
|
9.3. Позичковий процент. Роль кредиту в розвитку економіки |
179 |
|
МОДУЛЬ 4. ГРОШІ, КРЕДИТ ТА БАНКИ |
184 |
|
ТЕМА 10. Фінансові посередники грошового ринку |
184 |
|
10.1. Сутність, призначення та види фінансового посередництва |
184 |
|
10.2. Банки як провідні суб'єкти фінансового посередництва. Функції банків |
187 |
|
10.3. Небанківські фінансово-кредитні установи |
189 |
|
ТЕМА 11. Центральні банки |
197 |
|
11.1. Центральні банки, їх походження, призначення, функції та операції |
197 |
|
11.2. Контроль та аудит у центральному банку |
203 |
|
ТЕМА 12. Комерційні банки |
205 |
|
12.1. Поняття, призначення та класифікація комерційних банків |
205 |
|
12.2. Операції комерційних банків, їх класифікація та загальна характеристика |
212 |
|
ТЕМА 13. Міжнародні валютно-кредитні установи та форми їх співробітництва з Україною |
215 |
|
13.1. Міжнародні валютно-кредитні установи та їх призначення |
215 |
|
13.2. Регіональні валютно-кредитні установи |
219 |
|
Рекомендована література |
229 |
НАВЧАЛЬНЕ ВИДАННЯ
Конспект лекцій "Гроші та кредит"
для студентів спеціальності 6.050100
усіх форм навчання
Укладач Колесніченко Вікторія Федорівна
Відповідальний за випуск Колодізєв О. М.
Редактор Шаповалова М. Є.
Коректор Флорінська О. Ю.
План 2007 р. Поз. № 76.
Підп. до друку Формат 60 90 1/16. Папір TATRA. Друк офсетний.
Ум.-друк. арк. 14,2. Обл.-вид. арк. 0,9. Тираж 300 прим. Зам. №
Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єктів видавничої справи Дк №481 від 13.06.2001 р.
Видавець і виготівник — видавництво ХНЕУ, 61001, м. Харків, пр. Леніна, 9а
Тх
Т4
Т3
Т2
Тх
Т4
Т3
Т2
Т1
Тх
Т4
Т3
Т2
Т1