Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Хрещення Руси-України князем Володимиром
Блаженна княгиня Ольга не змогла навернути до християнства свого сина князя Святослава. Зміцнюючи державу, він багато років провів у походах. Весною 971 р. в Болгарії князь отримав поразку від візантійського імператора Іоанна Цімісхія. Тому він хотів знищити в Київській Русі одновірців свого противника. Князь послав гінця в Київ з указом спалити всі християнські храми, пообіцявши «згубити» християн.
Шукати захисту не було в кого, свята княгиня Ольга померла. Лише випадкова смерть Святослава в битві з печенігами на шляху до Києва врятувала киян від розправи. Це було 972 р.
Напередодні хрещення Київської Русі й створення єдиної Київської держави слов’янське язичництво досягло найбільшого розвитку. Протягом ІХ-Х ст. при Ігорі, Святославі та Володимирі культ Перуна став державною релігією Київської Русі.
Після смерті Святослава Ярополк княжив у Києві, Олег — у древлян, а Володимир — у Новгороді.
У перші роки князювання Володимир був запеклим поганином. У 978 р. він виступив проти свого брата Ярополка, убив його і заволодів Києвом. Ставши князем у Києві, Володимир виконував усі поганські приписи, виступав на різних усенародних святах, наказував відновляти старі й ставити нові статуї поганським богам, карав тих, хто не хотів поклонятися поганським ідолам. За шість років князювання Володимир здійснив чотири великих походи, у яких вивчав релігію християнських держав, переконуючись, що «його боги» не мають значного психологічного впливу на мораль воїнів, оскільки за давнім звичаєм у кожного з них є свої, окремі боги.
Володимир став великим князем, а його держава була однією з найбільших у Європі. Давні літописці зазначали, що він мав багато наложниць, а з п’яти офіційних жінок чотири були християнками (грекиня, болгарка, дві чешки), які впливали на Володимира. Господь готував йому велику світлу дорогу. «Де збільшився гріх, там, — за словами апостола, — зарясніла благодать» (Рим. 5, 20). І «поглянуло на нього всемилостиве око благого Бога, і зійшла на нього благодать Всевишнього, і зародилася думка в серці його, коли він зрозумів усю суєту ідольської спокуси, і почав шукати єдиного Бога, сотворивши все видиме і невидиме» (із служби святого рівноапостольного Володимира Великого). І Володимир вирішив прийняти нову віру, щоб не тільки впровадити вишу культуру того часу, якою була християнська релігія, у свою країну, а за її допомогою згуртувати різні племена біля Києва й об’єднати їх в одну націю — руську.
Щоб справа набрала всенародного розголосу, Володимир покликав на нараду впливових бояр і послав посланців до різних держав, щоб переконатися, котра віра найкраща. Посланцям найбільше сподобалося грецьке богослужіння у святому Софіївському соборі в Царгороді. Тому вирішили прийняти віру з Греції.
Де й коли охрестився князь Володимир? Якщо взяти за найпевнішу вірогідність літопис, то князь охрестився в 988 р. в завойованому ним грецькому місті-фортеці Корсуні (древній Херсонес). Він послав посланців до царів Василя і Константина, які не виконали угоду про воєнну допомогу проти Варди Фоки, і наказав передати: «Я взяв ваше славне місто, але коли ви не віддасте за мене сестру Анну, то з вашим містом Царгородом я зроблю те саме, що з Херсонесом». Почувши це, царі обіцяли умовити Анну, а Володимиру переказали: «Охрестися, тоді пошлемо свою сестру до тебе». Володимир відповів: «Хай охрестять мене ті (священики), хто прибуде разом із сестрою вашою». Царі погодилися і послали до Володимира сестру Анну, а на руську кафедру митрополита Михаїла з почтом, клиром, багатьма святими мощами й іншими святощами.
«З Божою волею Володимир захворів і нічого не бачив. Він не знав, що йому робити і дуже переживав. Цариця йому сказала: «Коли хочеш видужати, швидше охрестися; коли ж не охрестишся, то не відстане від тебехвороба». На це Володимир відповів: «Коли це правда, то великий Бог християнський!»
І Володимир наказав себе охрестити. Тоді єпископи із священиками охрестили його, давши ім’я Василій. Як тільки єпископ поклав руку на князя, той відразу прозрів… Зрадівши такому несподіваному одужанню, Володимир прославив Бога й сказав: «Аж тепер я пізнав правдивого Бога!»
Усе це бачила й дружина Володимира, і багато з них охрестилися. Князь охрестився в церкві Св. Василія. Та церква стоїть посеред Корсуня, на корсунському торгу, а замок Володимира — край церкви і донині, а замок цариці — за олтарем». Закінчується це літописне оповідання про хрещення князя Володимира цікавим зауваженням: «Не знаючи про це, (деякі) неправдиво говорять, ніби Володимир охрестився в Києві, інші кажуть, що у Василеві (Василькові), а інші люди оповідають інше».
У древньому Херсонесі, де кожний камінь пам’ятав святого Андрія Первозванного, відбулося вінчання святого рівноапостольного Володимира та блаженної Анни, підтвердивши споконвічне єднання благовістя Христового на Русі й у Візантії.
Грецький історик Яхія, який жив у Єгипті й був кревним родичем патріарха Олександрійського Євтихія, теж залишив цікаві записи, з яких ми довідуємося про князя Володимира та його справи. Їх опублікував В. Р. Розен у книжці «Імператор Василій Болгаробойца» (Спб. 1883). На підставі цієї книжки, а також із твору ченця Якова, професор В. Завитневич так уявив Корсунь й одруження Володимира з Анною: «Вересня 14, 987 р. (у Греції) розпочався бунт Варди Фоки. Як тільки імператор Василій побачив, що власними силами не зламати опору бунтівників, він послав послів до Володимира за допомогою. Володимир погодився допомогти, але поставив умову — видати за нього заміж імператорську сестру і зобов’язався сам охреститися. Щоб прискорити вінчання, Володимир того ж 987 р. охрестився в присутності імператорських послів, які стали свідками виконання договору.
Навесні 988 р. Володимир поспішив виконати й другу умову договору, тобто послав імператорові на допомогу своє військо (6 тисяч воїнів)». Як бачимо, хрещення Володимира було не таким, як оповідають наші літописи. Князь допоміг грецькому імператорові, а за це мав поріднитися з могутньою на той час Візантією і як переможець отримати усе те, що було потрібно для охрещення своєї землі. Отже, Володимир виконав умови договору. Минули літо і зима. З допомогою руських воїнів бунт був ліквідований, а Варда Фока убитий. Але імператор своїх умов договору не виконав. Володимиру, який мав багато жінок, грецька царівна була потрібна тільки з політичних міркувань. Царівна Анна нічим особливим не відрізнялася. Отже, як зазначив історик І. Огієнко, — не Анна була причиною Володимирового походу в Крим. Він слушно припускає, що в Корсуні відразу після вінчання Володимира з Анною, чи, може, навіть перед тим, охрестилася частина бояр, а частина могла бути охрещена ще й перед тим або одночасно з Володимиром.
Усенародне хрещення було важкою справою. Потрібно було відповідно підготувати народ до цього важливого акту. Для цього треба було мати священиків, які знали мову й звичаї наших предків. Щойно після відповідного приготування (оглашення) можна було приступити до вселюдного охрещення мешканців міста Києва. Де відбувалося хрещення киян? Одні історики переконані, що у водах Дніпра. Інші небезпідставно твердять, що кияни хрестилися в річці Почайні, яка впадає в Дніпро. А в Синопсисі Інокентія Гізеля (XVII ст.) місцем охрещення є Хрещатик. І, мабуть, усі праві! Тому що хрещення проходило всюди й поетапно. Таїнство хрещення відправляли священики. Потрібних священиків прислали з Візантії та Болгари, мову яких розуміли наші предки. У болгар Володимир узяв і потрібну кількість богослужбових книг, які переклали брати Кирило і Мефодій. Можливо, і Закарпатська Русь дала допомогу в духовних отцях, бо в них християнство поширили два слов’янські брати, рівноапостольні Кирило і Мефодій сто років до того. А якщо вважати правдоподібним факт, який описав літописець, що нашим предкам направив священиків сам патріарх Фотій, який трудився в Греції сто років раніше (†6 лютого 891 р.), то все стане на свої місця.
Але, як слушно зазначив церковний історик І. Огієнко, народ не просто відрікся від прабатьківської віри. Даремно літописець намагається нас переконати, що народ хрестився з радістю. У той же час не можна не взяти до уваги й інший факт, що князь повернувся з походу на Корсунь славним переможцем на чолі вірної дружини, з жінкою, грецькою царівною, свояком наймогутнішого тоді у світі грецького імператора. Авторитет Володимира значно зріс. Тому він насмілився знищити стару віру, порушити народну святиню.
«Як тільки повернувся (Володимир додому), наказав поскидати ідолів — одних посікти, а інших попалити. А Перуна наказав прив’язати коневі до хвоста й тягти з гори через Боричів потік до річки, а 12 мужам підпихати його киями… Дотягнувши, кинули Перуна в Дніпро… А по цьому Володимир послав посланців по всьому місту, наказуючи: «Хто не прийде завтра до річки, — чи багатий він, чи вбогий, старець чи невільник, — той стане противний мені»».
Частина киян послухалася князя і пішла хреститися. Під час хрещення вони говорили: «Аще бы се не добре было, не бы сего князь и бояре приняли». Проте деякі городяни не захотіли охреститися. Навіть не схильний до старої віри літописець, який робив записи більше як сто років пізніше, зазначав, що коли тягнули Перуна в Дніпро, «плакахуся его вірній людьє».
Ставши християнином, Володимир Великий цілком змінив своє життя: «По вся неділі, — писав літописець, — устави на дворі в гридниці пир творити й приходити болярам, и гридям, и соцьким, и десятьским, и нарочитым мужем при князи и без князя: бываше можнество от мяс, от скота и от звірини, бяше бо изобилью от всего». До хворих і бідних Володимир ставився милосердно.
Після охрещення Володимир прожив ще 28 років, ревно дбаючи про поширення християнства. Йому потрібно було багато освічених людей. Тому князь організував школу, де вчилися діти заможних батьків. Крім цього, він закладав і духовні школи, бо хотів мати власне духовенство.
Відразу після охрещення киян Володимир Великий почав будувати величну церкву на честь Успіння Божої Матері, яку назвали Десятинною, бо на її будівництво князь призначив десяту частину своїх доходів. Це був символ перемоги християнства над поганством. Її побудували на тому місці, де колись красувалася статуя Перуна. Будівництво церкви було закінчено в 996 р. Під час татарської навали 1240 р. Десятинну церкву зруйнували.
Володимир Великий помер 15 липня 1015 р., проживши 55 літ. Його поховано в Десятинній церкві біля гробу цариці Анни, яка померла раніше (1011). Мощі великого князя знаходилися тут до 1635 р. Київський митрополит Петро Могила знайшов їх і переніс до Софійського собору. Голову князя Володимира було перенесено до Успенської Печерської церкви.
Князя Володимира зараховано до лику святих завдяки хрещенню ним Русі. Перший раз Володимира Великого названо в літописах святим у 1254 р. Лише 1263 р. князя вперше було згадано як святого православної церкви грецького спрямування. Пам’ять ушановується церквою 28 липня (15 липня за ст. ст.).
Після здобуття незалежності ми хочемо знати справжню історію України. Саме справжню, яка опирається на документи і знахідки, а не ту, що писалася на замовлення імперськими істориками в різні часи протягом останніх 800 років.
Сьогодні ведеться багато історичних досліджень. Цікаві знахідки зробив російський історик Мурад Аджи. З дозволу автора пропонуємо читачам його висновки про хрещення Київської Русі. Багато туману в історії з християнізацією Київської Русі. Тут трохи не все — здогадки й припущення. В тому числі і сама дата хрещення. Суперечки про неї ведуться не перший рік. Хоча відомо, офіційно акт християнізації припадає на 449 рік, коли на Ефеському церковному соборі була заснована Скіф ська єпархія, куди входив і Київ. Але цей факт, як неважко здогадатись, не узгоджується зі слов’янським початком російської історії, через це й знадобилась вигадка про Андрія Первозванного, який начебто хрестив ще ненароджену Русь. (Цей міф з’явився, очевидно, в ХІІ столітті). Але про діяння апостола Андрія авторитетно повідомляється в «Історії» Євсевія Кесарійського з посиланням на Оригена. Проте йдеться там лише про відвідування ним Скіфії. («Скіфія» у греків слово збірне, скоріше географічного відтінку, ніж історичного чи етнографічного. Так називали вони землі, що лежали на північ від Чорного моря, і народи, які заселяли їх. Греки «через своє неуцтво» (вислів Н.М.Карамзіна) називали кельтами й скіфами не одноплемінні народи(!), а все населення іншої Європи — Західної чи Східної). «Подорож» святого Андрія по Давній Русі, за влучним висловом відомого німецького історика Л.Мюллера, викликає тільки посмішку. Невтомний Мюллер у книзі «Хрещення Русі» дослідив, як створювалася ця легенда. Лише неосвіченість надихала її творців. Слов’янам потрібне було своє історичне коріння. Ось і обростала подробицями «подорож» святого апостола Андрія по Русі. Німецький історик обчислив дату появи першого варіанту «подорожі». Це — часи Володимира Мономаха, а якщо точніше, то — 1102 рік.
Звідки прийшла на Русь ця явна вигадка? Із Візантії. Там теж склали легенду про апостола Андрія, який начебто побував на місці майбутнього Константинополя і який начебто заснував тут першу християнську громаду. Але у Візантії про його «прихід» згадували все-таки рідко.
Історична наука не має відомостей про те, хто стояв на чолі руської Церкви, якою мовою велося богослужіння, як проходило хрещення Русі, де воно відбувалося. Категоричність усіляких тверджень тут недоречна. Тому що невідомо все! Але археологи довели — храми були в Києві задовго до офіційної дати хрещення Русі. Наприклад, храм Іллі Пророка на річці Почайній, про який згадували і Мюллер, й інші автори. Були храми, але які?.. Для кого велась там служба?
Храми були і після захоплення міста Хельгом (Олегом). Тоді, в 882 році, за століття до офіційної дати хрещення Русі, цей варязький князь нав’язував киянам свою віру богу Одину, але вони стійко чинили опір, зберігаючи вірність Богу Небесному — Великому Тенгрі.
Не через це і назвали українців «хохлами» — за особливу душу, за її прихильність до Бога. Слово «хохол» з тюркської перекладається величним «син неба». Наперекір страхові й смерті «сини неба» збиралися на острові святого Георгія, відвідували храм святого Іллі на річці Почайній...
Хто ж першим христив Русь?
Факти про хрещення Русі За переказами древніх літописців, заснуванню Києва передувало пророцтво апостола Андрія Первозваного, який побував у цих місцях приблизно в 40 році нашої ери. Пливучи водами Дніпра, він побачив мальовничу місцевість з багатолюдними й великими поселеннями. Тоді він звернувся до своїх учнів зі словами:"Бачите ці гори? На них засяє Божа благодать. Тут буде велике місто, і Бог заснує багато церков". «І піднявся він на ці гори, і благословив їх, поставив хрест, і помолившись Богу, зійшов з гори, де пізніше повстав Київ"- каже літопис. За свідоцтвами античних авторів, першими місіонерами на наших землях були полонені – християни, які були захоплені у так званих готських (скіфських) війнах ІІІ ст. Без сумніву, християнство у ІІІ ст. здобуло широке розповсюдження в античних містах Причорномор’я. Багато прихильників нової віри проживало в Херсонесі та в містах колишнього Боспорського царства. Археологічні дослідження, вивчення глиняних календарів, орнаментів, людських поховань черняхівської культури свідчать про те, що християнство було вже досить поширене, але ще не затвердженим офіціально. Пройшли віки, й на благословенній землі, із придніпровського племені полянів з’являються три брати - Кий, Щек і Хорив та їх сестра Либідь. Саме вони і побудували місто Київ, назване так на честь їх старшого брата Кия. Візантійські джерела приводять деякі дуже важливі дані, які стосуються перебування Кия у Константинополі в молоді роки, його навчання там, особистої дружби з Іраклієм, а також прийняття ним християнства. Так автор VІІ ст. (сучасник описаних подій) Іоанн із Нікіу пише: “Куврат (так звали Кия), князь гунів та племінник Охрана, у молодості був охрещений та виховувався у Константинополі у надрах християнства. Він виріс при царському дворі та був тісно пов’язаний дружбою з Іраклієм, після його смерті, як осяяний царською милістю, виявляв щиру подяку до його дітей та жінки Мартіни. Силою святого животворного хрещення, їм прийнятого, він перемагав всіх варварів та язичників”. Про інших братів-князів та їх сестру залишилася пам’ять у назвах гір, річок та вулиць Києва. На цій землі поступово розвивалась державність. В середині IХ ст. київським князем по спадкоємництву Кия став Аскольд. Гортаючи сторінки історичних записів, ми знаходимо там, що Аскольд був не просто символічною фігурою київського князівства, а видатною особистістю того часу, талановитим воїном та державним діячем. В епоху Аскольда, Київ став одним із політичних центрів Європи. Там укладались різного виду договори з Баварією, Візантією, Грузією, Вірменією, Азербайджаном. Правління Аскольда є дійсно яскравою сторінкою в історії Київської русі, коли молода держава вийшла на світову арену, виборовши загальне визнання та затвердивши себе як невід’ємну частину середньовічного світу. Титул кагана, прийнятий Аскольдом, дорівнювався до імператорського (царського) та переконливо свідчив про політичні претензії київського правителя. Найбільшим досягненням Аскольда було дипломатичне визнання Русі як великої держави. В одному із історичних послань візантійський патріарх Фотій (IХ ст.) писав:"Русы покорили соседние народы и чрезмерно возгордились, начали поднимать руку на Римскую империю". В 866 році Аскольд вирішив піти військовим походом на Константинополь. Але, оскільки це місто було добре укріплене, то запеклі бої йшли в передмісті. Багато було жертв і зруйнованих будинків. Побачивши це, греки налякались і вислали послів до Аскольда з словами:" Не губи це місто, і ми дамо тобі дані, скільки хочеш". У результаті був укладений мирний договір. Цар Михаїл дав Оскольду дуже багато золота, показав йому всю церковну красу та розповів про свою віру. Грек Кирило (майбутній творець слов’янської грамоти) роз’яснив основи християнської віри і запропонував прийняти водне хрещення. Повернувшись до Києва, Акольд велів побити поганських ідолів і спалити їх. Можна було собі уявити, яке протистояння викликав князь з боку поганських жерців. Але він свідомо вирішив докорінно змінити існуючу досі релігію. Одного дня княжі гінці закликали усіх жителів Києва у визначений час з"явитися для хрещення у Дніпрі. Вперше величезна кількість людей була похрещена запрошеними грецькими священиками. Відтоді на місцях капищ вчорашні погани почали будувати церкви й розповсюджувати по селах та містах християнську віру. Багато було нелегкої праці у священиків по наверненню поган в християнство. Процес християнизиції Київської Русі (як і будь-якої іншої держави) був складним та довготривалим. Не відразу нова релігія була сприйнята народом та перемогла старе, відживше “поганство”. Історія другого масового хрещення Русі княгинею Ольгою. Як бачимо, перша християнізація Русі відбулась ще в часи київського князя Аскольда у 866 році. Щоправда, незабаром після його смерті, християнство почало було швидко втрачати свої позиції, та ненадовго. Після кількох десятиліть нового протиборства християн з поганами, княгиня Ольга в 957 році також прийняла християнство і святе водне хрещення. Протягом періоду її правління (882-988 р.р.), кількість християн зросла настільки, що виникла необхідність будувати нові церкви. Погани наверталися у християнство, і з цим було пов’язане друге масове хрещення на Русі. Ольга була християнкою, і це був її особистий вибір. Вона була рішучою та діяльною жінкою. З її ім’ям пов’язані важливі заходи, що мали суттєвий вплив на подальший розвиток Київської Русі. Так не викликає сумніву факт придушення древлянського повстання 945 – 946 рр., адміністративна реформа, яка була результатом цього виступу, візит до Константинополя. Стосовно контактів київської княгині з візантійським двором та її особистого хрещення є свідоцтва грецьких та деяких західних джерел. Ольга та її оточення піддержували та заохочували місіонерську діяльність місцевого духовенства. Окрім того, особистий приклад володарки активно впливав на свідомість підданих. Доки Ольга була жива та міцно тримала кермо державного правління, її син Святослав стримував свої антихристиянські емоції. Він був людиною, байдужою до релігії. Відмовившись хреститися сам, він не міг заборонити це іншим. Але після смерті Ольги Святослав дав вихід ненависті. Почався другий протихристиянський терор, який тривав неповних три роки (969 972 рр.). Одним з конкретних проявів репресій Святослава, є знищення церков. В.Н.Татіщєв називає серед зруйнованих споруд Софійську церкву, засновану Ольгою. Така ж доля спіткала і Миколаївську церкву на Аскольдовій могилі. Якщо Ольга не змогла навернути до християнської віри свого сина, то зовсім іншим був стан її найстаршого онука – Ярополка. Хлопчик виховувався в християнській вірі. Його прихильність до християн засвідчені В.Н.Татіщєвим: він підкреслює “сумирність, благонравіє та любов до християн” і “схильність до християнства”. Жінкою Ярополка була гречанка, тобто візантійська (за іншими даними – болгарська) принцеса. ЇЇ належність до християнства засвідчена джерелами, які називають її “розстриженою монахінею”. Ярополк був серед давньоруських князів людиною нової генерації. Він відрізнявся від своїх попередників увагою до духовного життя, його “любов до християн” підкреслена не випадково. При Ярополку в Київській Русі був відновлений літопис, який зник після перевороту 882 р. За часів Ярополка в очах Заходу, Русь була християнською державою і сам князь виступав як заступник християнської віри. Історія наступного масового хрещення Русі князем Володимиром… Третя, і остання хвиля протихристиянської боротьби пов’язується з іменем Володимира Святославовича, у подальшому виголошеного просвітником Русі. До 988 року майбутній хреститель Русі виступає як носій багатьох гріхів та вад – він жорстокий та брехливий, гультяй та п’яниця, зрадник та обманщик, здатний на бридкі вчинки (наприклад згвалтування Рогнеди на очах її батьків). Після 988 р. Володимир перевтілюється в мудрого та справедливого державного діяча, що опікується про щастя та процвітання своєї країни, клопочеться про бідних та голодних і до того ж є взірцем усіх чеснот та досконалості. Це пов’язано з тим, що християнські автори описів тих подій мали тенденцію протиставляти характеристику конкретного історичного діяча до хрещення його удосконаленому образу після виконаного акту. Володимир був бастардом, позашлюбним сином Святослава та ключниці Малуші, дочки Малка Любечаніна та сестри відомого потому Добрині. На початку своєї діяльності Володимир не мав підтримки на Русі. Людина, позбавлена законних прав на престол, не могла бути ватажком, на якого те чи інше угрупування схотіло б зробити ставку. Отже Добрині прийшлося докласти певних зусиль, щоб ввести свого позашлюбного небожа у вир політичних подій. Ярополк спирався на прохристиянські сили, що поступово закріплювали свої позиції. Але і язичницька частина феодального класу не була твердою опорою для молодого претендента на престол. Таким чином у Швеції Володимир та його опікун підшукали військові сили, достатні для самостійного виступу. За рік чи два втікачі повернулися з сильною дружиною, яку найняли за гроші новгородської торгівельної верхівки. Після загибелі Ярополка, Володимир вступив на великокняжий престол, не маючи конкурентів, оскільки обидва його брати були вбиті. Очевидний крах давньоруського язичництва примусив великого князя серйозно замислитись про подальші заходи щодо релігії. Християнство не було єдиним варіантом. Реальна ситуація пропонувала і інші альтернативи: іудаїзм, іслам, буддизм, не кажучи вже про численні секти типу маніхейства, павликіанства, богомільства. Отож, питання було в тому, якій з цих релігійних систем віддати перевагу. Цей процес відображений у літописному епізоді “вибору віри” – досить своєрідному документі тієї епохи. Під 986 р. розповідається про прибуття у Київ місіонерів від чотирьох найбільш значних монотеістичних церков, авторитет яких був забезпечений відповідними політичними організаціями ( це спеціально підкреслено у тексті): ісламу – від Волзької Булгарії; католицизму – від Німеччини, іудаїзму – від Хазарії, православ’я – від Візантії. Місія мусульман, латинян та іудеїв провалилася. Найбільш Володимиру сподобалася розповідь грецького проповідника, але не спонукала його прийняти остаточне рішення. Під наступним , 987 р. розміщена розповідь про посольство, яке направив київський князь у Волзьку Булгарію, Німеччину та Візантію для ознайомлення з богослужіннями та обрядами трьох релігійних систем. Повернувшися додому, посли негативно відізвалися про обряди магометан та латинян, натомість із захватом розповідали про “красу церковну”, яку вони побачили у Константинополі. Вони рішуче закликали князя до східного християнства, висуваючи у числі інших і такий аргумент: “Аще лихъ бы закон Гръчкъыи, то не бы баба твоя Олга прияла крещения, яже бъ мудръиши всих человъкь». Володимир дав себе переконати та спитав: “Где будем крестится?” – “Где захочешь”, відповіли посли. Наступний епізод, датований 988 р. розповідає про похід Русі на Херсонес (Корсунь), причини та ціль якого не роз’яснені. З подробицями оповідається про облогу міста, захват його за допомогою попа – зрадника Анастас. Після захвату Корсуня, київський князь вимагає від грецьких царів Василя ІІ та Костянтина VІІІ віддати за нього їх сестру Анну. Візантійці виставили князеві такі умови: він повинен сам прийняти хрещення і зробити християнською свою державу. Володимир погодився на ці умови і вирішив навіть, де це буде потрібно застосувати силу. Царі не без труднощів умовили сестру вийти заміж за київського князя та відправили її у Корсунь у супроводі священників та проповідників. Коли вони прибули на місце, царівна стикнулася з несподіванкою: її наречений уперто не хотів іти у храм. Тоді сталося щось схоже на диво: У Володимира розболілися очі та він втратив зір. Анна сказала: “Якщо хочеш позбавитися хвороби, негайно охрестися”. Тільки тоді Володимир наказав виконати над собою обряд. Князь Володимир христився в Корсуні. І це був винятково політичний крок, який давав можливість князеві, вже одруженому на Рогнеді, взяти ще один шлюб з візантійською принцесою Анною. Охрестившися, Володимир повернув Корсунь візантійськім царям (перед цим пограбувавши його) та відбув у Київ з дружиною Анною, священиком – зрадником та захопленим у місті добром. По прибуттю додому він негайно почав впроваджувати нову віру: ліквідував створений їм же самим пантеон язичницьких богів, а на другий день наказав хрестити усіх киян поголовно. У самому, Києві де значна кількість людей були вже християнами , погани не насмілювались йти на конфлікт з владою, але в інших місцях хрещення перетворювалося іноді навіть у криваві бійні. Зрештою князь Володимир оголосив Русь християнською державою. Всі представники руської знаті були зобов"язані прийняти християнтво через водне хрещення. Менш примусова християнізація проводилась серед простих селян у віддалених від Києва районах, які тайкома продовжували поклонятися своїм божкам. Цікаво,що слово погани перекладається з грецької мови як( поганус) селяни. Тому говорили, що погани, себто селяни, не хочуть підкорятись прийняттю християнства. Звідси і пішла назва погани, якою щей досі називають язичників. В той час відбувається ще один великий перелом в історії християнства, який ще й досі значною мірою знаходиться за завісою недомовок. Тож усе-таки, хто ж перший христив Русь? Відповідь не це запитання, яке дають об’єктивні історики різних епох, зводиться до наступного висновку. Викривлення історичної правди про першого князя - християнина Аскольда - це результат зумисної політики можновладців на догоду династії Рюриковичів, які, починаючи кінця ХI століття, намагались довести своє юридичне право на київський престол і державу, яку вони узурпували. Всі можливі історичні дані про Аскольда та його перше хрещення знищувалися, правдиві факти викручувалися, з метою завоювати авторитет на догоду Володимиру. В московських архівах часів Івана Грозного( ХVI Ст) були виявлені річні записи періоду правління Аскольда, при вивченні яких історики встановили багато важливих фактів, що прямо суперечать "Повести временних лет".Так вдалось встановити,що були вилучені всі матеріали про хрещення Русі в IХ ст.,а легенда про перше хрещення Русі князем Володимиром, зявилась аж після його смерті. Щоб історична правда не перечила гарній легенді, сини Володимира - Ярослав і Мстислав наказали переписати київські літописи і подати події в іншому, потрібному для них аспекті. Отже масове хрещеня Русі, яке відбувалося за наказом князя Володимира, було вже далеко не першим. Говорячи про прийняте християнство,варто сказати, що воно виглядало як форма без змісту. Раніше було сказано, що це був виключно політичний крок, здійснений Володимиром для укріплення своєї влади. Давні історики говорять, що навіть по декількох роках після прийняття Володимиром хрещення у його палаці ще стояла статуя поганського ідола Перуна, якому він йдучи на війну приносив жертву для здобуття перемоги. В летописи сообщается: «Начал княжить Владимир в Киеве единолично. И поставил идолы на холме вне двора теремного: Перуна деревянного, а глава его серебряна, а ус злат, А Хорса, и Дажьбога, и Стрибога, и Семаргла, и Мякошь, И принесли им жертвы, называя их богами, и приводили сыновей своих и дочерей, и молились бесам…». Роздвоєне мислення самого князя, яке було породжене з одного боку любов"ю до традицій своїх предків, а з іншого- до нового, зовсім незнаного але перспективного християнства породило повний камфуз як в його особистому житті так і в цілій Русі. Велике протистояння між християнами і поганами досягло кульмінаційної точки з великим числом жертв. Але відступати було нікуди. Невдовзі князь Володимир зробив рішучий крок, поваливши поганського ідола Перуна в річку, й вигнавши всіх поганських жерців з Києва. --------------------------------------------------- Встановлення нової релігії реально захоплювало будь – які прояви соціального життя. Укріплюючи феодальний устрій на Русі, християнство тим самим сприяло укріпленню Давноруської держави та зміцненню її політичної могутності. Рівною поміж рівних виступала Київська Русь у світовому оточенні. Християнська діалектика, активно використовувана давноруськими філософами та публіцистами, стала основою для багатьох (іноді дуже цікавих) ідей. Це у свою чергу, слугувало поштовхом для швидкого прогресу у сфері творчого життя, що забезпечило розвиток давньорусської культури. Церква активно сприяла розвитку давноруської архітектури та образотворчого мистецтва. Більшість кам’яних споруд, збудованих на протязі Х – ХІІ ст. на Русі, були храми, щедро прикрашені монументальним та станковим живописом. Принципово важливим етапом була поява книжковості у середині ІХ ст. Саме тоді Русь починає створювати свою церковну літературу та започатковує літописи. Затвердження християнства на Русі мало далекосяжні та багатогранні наслідки для всебічного розвитку суспільного життя. Візантійське християнство в основі християнства Русі. Поки християнство, через настачу його вісників, дуже повільно набирало обертів, а поганство глибоко трималося в своїх коріннях, це й послужило народженню двоєвірства, яке ми називаємо сучасним словом синкретизм. В епоху двоєвірства християнство та язичництво не стільки боролись одне з одним, скільки взаємодоповнювались. Хтось це засуджує, а хтось оправдовує. Чому ж так? Невже христянство немало достатньої сили щоб перемогти? Причина в тому, що так зване християнство, яке прийшло в Русь через перших її князів вже тоді не було справжнім, тому воно і немало достатньої сили для своєї перемоги. На прикладах історії різних держав ми бачили сумні наслідки того, коли церква, об’єднуючись з державою, використовували одне одного для задоволення своїх інтересів. Коли ми сьогодні чуємо висловлювання про створення так званої національної церкви, то варто зазначити, що це зовсім не нова ідея. Вона вже мала своє втілення в історії не одного народу і завжди закінчувалася різного роду переслідуваннями, інквізиціями та повним провалом з дуже великим числом її жертв. Існування державної церкви призводить до ущемлення релігійної свободи і знівечення Божих принципів. Ще за імператора Костянтина в 4 ст.н.е. об’єднання церкви й держави привело до того, що в християнство увійшли поганські звичаї. До прийняття християнства усі імператори мали звання верховного жерця pontifex maximus. А коли було офіційно прийняте християнство то традиція бути верховним священником перейшла у нову форму правління. В своїй гордині імператор вважав себе головою церкви, призначаючи та звільняючи священників по своєму вибору. Як ми вже довідалися раніше, прийняття християнства офіційною релігією було зумовлене не глибоким сердечним переконанням можновладців, а використанням його в сугубо політичних цілях для подальшого укріплення своєї влади. Важливо згадати і такий факт, що в поганські часи було модним будувати різні храми в честь імператорів та різних реальних і міфічних героїв. В центрі таких святилищ встановлювались статуї із зображенням осіб, яким поклонялись і приносились жертви. Правитель Юстиціан (527-565 р.р.) так званої християнської Візантійської держави також не відійшов від такої спокуси увіковічнити себе. І хоча побудований ним храм Святої Софії в Константинополі був присвячений поклонінню Богу, але складається враження , що насправді він був зведений на честь його самого. Як зазначив відомий історик Е.Гіббон :" Для зведення Юстиціаном новобудов слугували цементом кров і достаток його підданих". Цей храм- символ єдності церкви й держави повинен був свідчити про народження нового Риму. Будівничі були зобов"язані за суворим наказом імператора прикрасити храм майстерно виготовленими фігурами та мозаїками зображень Христа, Діви Марії та святих. Так у вигляді десятків святих, які більшість були видумані з корисною ціллю в християнство почало входити багатобожжя. Чим більше святих, тим більше пожертвувань. Зображення Ісуса Христа в храмі було схожим на самого імператора Юстиціана а зображення Діви Марії було схожим на його жінку Теодору, яка в минулому була повією. Також численні зображення святих, як крапля води, скидались на відомих поганських божків та героїв того часу. З якою метою все це робилося нам вже відомо. Таким чином, храм Святої Софії став ніби втіленням неопоганства, де під знаменом християнства процвітали різні суєвір’я. Як не прикро це усвідомлювати, але саме таку форму суржикового християнства прийнято такими державами, як Болгарія, Сербія, і накінець самою Київською Руссю. Тоді зовсім не існувало будь-якої опозиції, яка б могла відстоювати чистоту Біблійного вчення, а навпаки , як ми вже знаємо, слов’яни непримиренно ставилися до християнства в цілому. Пройшло вже понад тисячу років, можна сказати, найдовшої в історії людства релігійної боротьби. Це відбилося і на формуванні культури нашого народу, в якій тісно переплетені християнські цінності з язичницькими традиціями. Отже чи можна, поклавши руку на серце, сьогодні стверджувати, що Україна є християнською державою ? Чи можемо ми святкувати чергову річницю перемоги християнства над язичництвом? А можливо варто сказати точніше, що 1020 років тому Київська Русь була тільки проголошена християнською державою. А боротьба за утвердження християнського світогляду триває ще й досі.
Правляча на Русі династія Рюриковичів зробила свій вибір на користь християнства візантійського обряду. У зв’язку з цим виникає ціла низка запитань. Які були реальні підстави для такого релігійного вибору? Якими були наслідки християнізації східних словян? Чим пояснити рецидиви язичництва в минулому та сьогодні?
Немає чіткості не тільки щодо поставлених питань, але й елементарні «шкільні» відомості про хрещення Русі не дуже очевидні та однозначні, як це може видатися на перший погляд.
Наприклад, згідно з найпоширенішою точкою зору, першохрестителем Русі був князь Володимир Святославович. Вважають, що саме він у 988-989 роках хрестив Русь. Однак дослідники вже давно звернули увагу н той факт, що в іноземних джерелах відсутні відомості стосовно хрещення близько 988 року. Не могли ж сусіди Русі не помітити християнізації великої країни?
Крім того, з погляду церковного права Володимирове хрещення мало неканонічний характер. Адже провести такий обряд міг тільки священик у сані не нижче архієрея (єпископа, митрополита, патріарха). Піп Анаста та його колеги з Корсуня, які проводили хрещення за наказом Володимира, були рядовими попами. Тому Візантія мала повне право не визнати християнства, введеного на Русі Анастасом (звичайним попом і зрадником захисників Корсуня!).
І тільки в 1037 році, вже при сині Володимира Ярослава Мудрого константинопольський патріарх офіційно прислав до Києва свого митрополита Феопемта, який переосвятив Десятинну церкву і проголосив канонічний початок поширення християнства на Русі.
Таким чином, є підстави говорити й про Ярославове хрещення.
Однак найперше хрещення Русі було проведене ще 860 року при князеві Аскольді. Канонічність цього хрещення документально підтверджують «Послання» тодішнього патріарха Фотія та організація на давньоруських землях Руської митрополії . Цей факт відображений також у незалежних мусульманських джерелах (Ібн-Хордадбег та ін.)
Внаслідок державного перевороту й вбивства Аскольда, що сталися у 882 році, християнство втратило значення державної релігії. Очолив цю першу язичницьку реакцію князь Олег Віщий – убивця Аскольда та узурпатор Київського трону. Підтриманий язичницькими жерцями, Олег розв’язав антихристиянський терор. Згодом конфлікт князя з жерцями та спроба зближення з Візантією його загибель (певно, він був отруєний волхвами).
Заслуговує на увагу той факт, що Володимир Святий рівноапостольний та син його Ярослав Мудрий також починали правління з переслідувань християн. Так, у 980 році в Києві були принесені в жертву два варяги-християнини – батько й син. Варто було Ярославу Мудрому за допомогою новгородців і варягів-язичників захопити Київ, як умить «погоріли церкви».
Виникнення легенди про Володимира як першохрестителя припадає на епоху Ярослава Мудрого. Розгорнута Ярославом ідеологічна кампанія за канонізацію батька в середині ХІ століття зробила з нього рівноапостольного князя.
Цікаво, якими міркуваннями керувався Ярослав, ініціюючи канонізацію ненависного батька? Він мав усі підстави ненавидіти його, адже той завдав його матері безліч страждань. Коротко про обставини цієї сімейної трагедії. Мати Ярослава – горда полоцька княжна Рогнеда, свого часу стала воєнним трофеєм Володимира й була зґвалтована на очах її батьків. Не дивно, що стосунки між подружжям були більше ніж ворожими й обоє здійснювали замахи на життя один одного.
Після однієї з невдалих спроб Рогнеди вбити свого чоловіка Володимир у помсту задумав убити дружину вночі, прямо на подружньому ложі. Для більшого знущання він наказав їй одягтися у весільне плаття й чекати. Усвідомлюючи всю небезпеку становища, в яке вона потрапила, Рогнеда підмовила свого малолітнього сина Ярослава – майбутнього великого князя, щоб той, коли прийде Володимир, зустрів його. Побачивши маленького Ярослава, озброєного мечем і сповненого рішучості захищати матір, жорстокосердий батько розчулився і не став убивати Рогнеду. Так завдяки втручанню малолітнього княжича було відвернене вбивство у великокняжій родині. Але люта ворожнеча батьків, у яку він змалку був утягнений, не могла не полишити сліду в його душі.
Незадовго до смерті Володимира Ярослав підняв повстання проти батька. Володимир помер, збираючи військо в похід проти непокірливого сина. Смерть застала Володимира в той момент, коли він сидів на стільці, а це, за давньоруськими та скандинавськими повірями, було вірною ознакою майбутнього вампіра. Тому, як розповідає Начальний літопис під 1015 роком, винос тіла князя здійснювався не через двері, а через отвір у стіні, щоб мрець-князь не зміг повернутися. Русичі вірили, що небіжчики можуть повертатися, щоб помститися своїм ворогам. Так, в Іпатіївському літописі під 1092 роком записано, що в Полоцьку ночами «навє» (мерці) на конях убивають людей..
Канонізація Володимира – приклад першої відомої в історії України успішної, кажучи на сьогоднішній лад, піарівської акції. Внаслідок цього була буквально перероблена історія. Ярослав приписав заслугу введення християнства своєму роду Рюриковичів – насправді узурпаторам Київського престолу та вбивцям справжнього першохрестителя Русі, князя Аскольда.
Розглянемо тепер історичні підґрунтя легенди про вибір Володимиром віри, а також ті альтернативи прийняттю християнства візантійського зразка, які існували в давньоруські часи. Згідно з літописною розповіддю, на восьмий рік правління Володимира довідалися різні народи про те, що князь задумав перемінити віру. Першими прийшли до Володимира болгари (волго-камські), що сповідували іслам, і стали умовляти його прийняти їхню релігію. В мусульманстві Володимирові не сподобалися звичай обрізання, заборона пити вино та їсти свинину. Слідом за болгарами прийшли посланці Рима, але вони також не змогли навернути князя у свою віру. Літописець розповідає, що Володимирові нібито не сподобався католицький піст і він відмовив послам Папи, заявивши «Предки наші не прийняли вагу віру». Насправді ж поряд із греками християнський Захід чимало посприяв християнізації Русі. Місіонери з Рима протоптали собі стежку на Русь ще за часі княгині Ольги. А в 1634 році римо-католицька церква декретом Папи Урбана визнала князя Володимира Святим, вважаючи його хрещеним «за латинським обрядом».
Не домоглися у Володимира успіху й іудеї . Щодо них князь висловився в тому дусі, що якби Бог любив вас і вашу віру, то не розсіяв би вас по різних землях.
Нарешті прийшов до Володимира грецький віро учитель і, попередньо розкритикувавши релігійні системи своїх конкурентів, розповів князю історію Старого й Нового заповіту аж до дня Страшного суду. Вислухавши грецького проповідника, Володимир щедро обдарував його і відпустив, як сказано в літописі, з честю великою.
А наступного року з метою довідатися про богослужіння згаданих релігій князь відправив посольство спершу до болгар, потім у Рим, нарешті, в Константинополь. Найбільше враження на послів справив візантійський церковний обряд, що вирізнявся серед інших своєю пишністю і багатством.
Так на підставі своїх власних вражень і звітів посольства Володимир на нараді з боярами зробив свій вибір на користь християнства візантійського типу.
Якщо буквально йти за легендою про вибір вір, то вирішальну роль у прийнятті Володимиром християнства візантійського зразка відіграли три моменти. По-перше, наступальний характер грецької пропаганди: грек, який агітував князя, не так хвалив свою віру, як лаяв всі інші. По-друге, Володимира вразила картина Страшного суду, змальована грецьким проповідником: у жорсткого й розпусного князя були підстави боятися небесної відплати за свої численні гріхи та злочини. По-третє, уяву варварів-русі вразили пишність і краса релігійного ритуалу.
Цікаво уявити, що було б, якби Русь, прийняла християнство не Візантії, а з Рима? А така можливість, безумовно, існувала. Отже, якби хрещення відбулося в латинській редакції, то можливі наслідки цього могли б бути такими. Збереглися й усталилися б тісні культурні та економічні зв’язки із Заходом. Папство істотно обмежило б самодержавні устремління великокняжої влади. А орієнтація римсько-католицької церкви на свободу особи, суб’єктивну моральну оцінку, незалежність церкви від державних структур сприяли б формуванню повноцінного громадянського суспільства. Церква була б більш активною в громадському та культурному житті країни. Хоча істотним, м’яко кажучи, «мінусом» активізації ролі церкви в справі виховання суспільства могла б стати діяльність інквізиції. Латинська мова богослужінь сприяла б прилученню до найбагатшої античної культурної спадщини. Більш прискореними темпами розвивалися б освіта й богословська думка. У лоні політично самостійних комун із цеховою системою й університетами зародилася б буржуазія. Згодом Україна більш активно сприйняла б впливи протестантизму і контрреформаційний рух. Паралельно цьому спостерігалися б такі типово європейські явища, як стрімкий прогрес науки й технології, капіталізм та участь у колоніальному освоєнні незахідного світу.
Переваги ісламської альтернативи для Русі: зближення з арабським Сходом, що був представлений у той час могутнім Арабським халіфатом із розвинутою культурною традицією, посилило б вплив арабської та перської культур (цей вплив, утім, і так був сильний аж до «релігійної революції» Володимира). На той час досягнення арабсько-мусульманської цивілізації, що увібрала в себе елементи античної спадщини, вражали. Ісламський світ досягнув значних успіхів у розвитку точних наук, філософії та медицині. Хрестові походи Заходу напевно зазнали б поразки перед лицем обєднання арабського Сходу й мусульманської Русі. Зустріч мусульманської Русі з монголами закінчилася б для неї так само плачевно, як і в реальній історії. Литва вимушена б була прийняти іслам, так як завойовувала б ісламські українські та білоруські землі. А це неуможливило б обєдання Литви з Польщею, що у свою чергу прискорило б уходження України, Білорусії та Литви до складу «Московського халіфату».
І на завершення хочу додати: яка б не була релігія в державі, все залежить не тільки від неї. Існують багато різних факторів, серед яких немаловажну роль відіграє форма правління, хто при владі, на якій основі сформована держава, яка династія при владі.
Згідно з візантійськими джерелами, на світанку 18 червня 860 року руський флот у кількості 360-ти лодій, очолюваний Аскольдом, непомітно прослизнув до бухти Константинополя Золотий Ріг. Напад був настільки несподіваним, що берегова сторожа не встигла натягнути над поверхнею води велетенський ланцюг, яким у разі небезпеки перегороджували вхід до бухти. Як пише Іоанн Диякон у своїй Венеціанській хроніці: «Русичі понищили околицю, скільки змогли, і перебили скільки могли народу». Тому було терміново зібрано і сплачено чималий відкуп. Ось як про це лаконічно згадує життєпис імператора Михайла ІІІ: «Встановив дружбу і згоду (з Руссю), умовив прийняти хрещення». На думку Михайла Брайчевського, хрещення Аскольда і його війська було проведено відразу після досягнення згоди. Реально обряд міг бути здійснений в храмі Святої Софії в кінці червня — на початку липня 860 року. При цьому Аскольд одержав церковне ім’я Миколай. З часом його було канонізовано і визнано Святителем. Тому у всіх святцях Аскольд фігурує як Святитель Миколай.
Невдовзі патріарх Фотій надіслав до Києва митрополита Михайла та шість священиків (єпископів). За Ніконовським літописом, перші три роки вони будували храми (переважно на обійстях заможних людей) та готували пресвітерів і лише після цього почали хрестити Русь. Сьогодні важко сказати, скільки люду було охрещено до підступного вбивства Аскольда правителем Ладоги — варягом Олегом 882 року. В усякому випадку, арабський хронікер Ібн-Хордадбег з Багдада писав в кінці ІХ століття, що руські купці називають себе християнами. Про популярність нової релігії свідчить і той факт, що незадовго до своєї загибелі Аскольд запросив до Києва візантійських зодчих для зведення соборного кам’яного храму. Тим паче християнською країною вважали Русь усі її європейські сусіди і Ватикан. Ось як про це розповідає Гусинський літопис: «Третее крестишася славяне (тобто після болгар і моравських слов’ян), си есть наша Русь, при патриіарсе Фотіи, по смерти патріарха Игнатія, при Василіи Македоне царе». Сам патріарх Фотій у своїй енцикліці № 35 був значно красномовнішим: «І не лише цей народ (болгари) спокутували своє безчестя тим, що повірили в Христа, але й той народ, про який часто і багато говорять, який переважає інші грубістю та звірством, який запишався й зазіхнув на державу Ромеїв, тобто так звані русичі» (Phot.Ep., p. 178).
Навернення до нової віри відбувалося цілком добровільно. Якби це було не так, то після вбивства Аскольда розлючений натовп позбавив би життя митрополита, єпископів і пресвітерів. Проте митрополію, про всяк випадок, було перенесено з Києва до Переяслава (Хмельницького). Отже, християнство, крім столиці, вже пустило глибокі корені і в інших містах Русі. Це пояснюється тим, що світло Божої благодаті почало зігрівати душі наших пращурів задовго до Аскольдова хрещення. Загальновідомо, що в перші століття після Різдва в усіх великих містах Криму вже існували християнські громади; є дані, що саме у каменоломнях Херсонесу закінчив своє земне життя й четвертий Папа Римський Климент І (очолював церкву з 89-го по 97-й рік). 988 року Володимир Великий привіз із Херсонеса до Києва у спеціальній раці його голову та тіло його учня Фіва. З тих часів на теренах України з’явилися населені пункти: Климентове, Климентовичі, Климентіївка, Климівка, Климани, Клименки та набуло популярності прізвище Клименко.
Отже, за часів Аскольда Русь вже давно дозріла до масового сприйняття нової віри. Саме тому найдавніші списки руських літописів ведуть нове літочислення — Руську еру з 860 року — часу Аскольдового хрещення Русі. Адже навернення до Христа вважалося у ті часи приєднанням до благодаті, початком нового, справжнього життя. Ці списки ще бачив і описав відомий російський історик Василь Татищев. Усі вони згадували Аскольдове (перше) і Володимирове хрещення. Майже через 300 років висновки Татищева повністю підтвердив академік Борис Рибаков у своєму дослідженні «Древняя Русь. Сказания, былины, летописи (Москва, 1963 г.)». Природно, це не додало йому прихильників серед партійного керівництва та багатьох колег, які зробили наукову кар’єру на традиційному тлумаченні історії. Тому наприкінці життя знаний у всьому світі академік неохоче і обережно торкався цієї теми. Без сумніву, про Аскольдове хрещення з численними подробицями розповідала й «Повість минулих літ». Проте є всі підстави вважати, що близько 1118 року вона була відповідно переписана, а усі фрагменти про це хрещення вилучені. У зв’язку з цим Борис Рибаков ще півстоліття тому із сумом відзначив: «Важнейшие для средневекового историка вопросы — как и когда сложилось то или иное государство, когда и как там появились християнство и письменность, — эти вопросы остались без ответа... Чья-то рука изъяла из «Повести временних лет» наиболее интересные страницы». Вчений називає й ім’я фальсифікатора — київського князя Мстислава Володимировича. Так, за рахунок знеславлення і приниження власного народу князь спробував штучно возвеличити роль варягів Рюриковичів взагалі та свого батька Володимира Мономаха і прадіда Володимира Великого зокрема. Вказаний міф активно підтримувала й династія Романових.
Насправді ж правитель Ладоги і конунг Рюрика Олег починав у Києві невдало. Шляхом перевороту він підступно вбив законного володаря і нащадка Кия — Аскольда, ізолював Київ від християнського світу і тим самим на ціле століття призупинив цивілізаційний розвиток Русі. Невипадково його жодного разу не згадують візантійські та європейські джерела. Це при тому, що ім’я його попередника Аскольда можна знайти в багатьох європейських хроніках. Тому Русь Олега — темний період нашої історії. Лише одне візантійське джерело — «Житіє св. Стефана Сурозького» розповідає про новгородського князя Бравліна, який близько 900 року пограбував храм у Сурожі (сучасний Судак). Після цього він сильно захворів. Повернувши награбоване, князь відразу одужав і прийняв хрещення. Проте жодний руський літопис про такого князя не згадує. Крім того, арабський автор аль-Масуді повідомляє, що 912 року русичі на 500-х лодіях напали на перське узбережжя Каспійського моря. На думку ряду істориків, саме у цьому поході Олег наклав головою. Отже, є вагомі підстави піддати сумніву «великі діяння» самозваного князя, з таким захватом описані в «Повісті минулих літ». У першу чергу це стосується відомого зі шкільних підручників походу на Візантію 907 року, про який жодним словом не згадують візантійські джерела. Насамперед викликає подив така велика (аж дві тисячі!) кількість лодій. Як ми знаємо, у Аскольда у поході 860 року їх було 360, а на Каспії 912 року — лише 500.
Ще більш невірогідним видається повідомлення про те, як русичі за наказом Олега поставили ці кораблі на колеса (котки) й під повними парусами помчали до стін Константинополя. Хто бачив тогочасні малюнки околиць цього міста, знає, що вони являли собою напівпустелю, де було важко назбирати навіть оберемок хмизу. Тому будівельний ліс і дрова до нього зазвичай завозилися за десятки і сотні кілометрів. Це було зручно з військової точки зору, бо вдень підкрастися до стін міста непоміченим було неможливо. Тому є незрозумілим, яким чином під його стінами раптом виріс цілий ліс, що був вирізаний на котки? Чи їх, про всяк випадок, везли із собою? Схоже, чернець, який вигадав усю цю історію, бачив перед собою густі київські бори і ніколи не подорожував південніше Василькова. Це ж саме можна сказати й про гігантську контрибуцію та особливі пільги руським купцям і послам. Адже у реальному договорі князя Ігоря з візантійським імператором за 944 рік ні про що таке не йдеться. Проте найбільше дивує те, що на цих очевидних вигадках сьогодні, як і триста років тому, намагаються виховувати у школярів патріотизм та любов до своєї батьківщини. Реальний результат, звичайно, протилежний. Адже кому приємно дізнаватися про те, що його пращури були нікчемами й слізно просили зайду варяга Рюріка прийти та правити ними. Між тим Борис Рибаков лаконічно характеризує воєводу і праву руку Рюріка — Олега як «безвестного конунга, разбойнически овладевшего Киевом и умершего неизвестно где». Фактом є й те, що він незаконно узурпував владу на довгі 30 років. Тому син Рюріка Ігор, оголошений київським князем в дев’ятирічному віці, зміг приступити до реального управління державою лише після смерті Олега 912 року. На той час йому виповнилося вже 39 років. Олег також особисто підшукав йому дружину Ольгу. Цілком закономірним є і те, що за легендою узурпатор Олег помер від «коня своєго». За народним повір’ям кінь, амулет у вигляді коня, чи його череп завжди охороняють хороших людей від біди, а лихих — карають. Схоже, протягом свого довгого, але нерозважливого правління «віщий» Олег добряче упікся усім верствам населення, й насамперед простолюдинам. Саме тому міфічну смерть від власного коня йому напророчили волхви, а церковники відзначили це у літописах.
Неприємності законного правителя Ігоря не закінчилися й по смерті ненависного опікуна. Після вбивства Аскольда деревляни не визнали Олега і перестали платити данину Києву. Самозваний князь так і не зміг дати їм раду. Ігор був вимушений виправляти його бездіяльність і 945 року наклав за це головою. Правда, на думку Михайла Брайчевського, до загибелі Ігоря могли докласти руку й варяги-язичники з його дружини. На це теж були вагомі причини. Схоже, дружинники дізналися, що головною умовою (на цей раз усною) підписання договору з Візантією 944 року було хрещення князя. Під час першого невдалого походу Ігоря на Константинополь 941 року руську флотилію спалили грецьким вогнем. 944 року справа до битви не дійшла взагалі. Отже, сподіватися на вагомі поступки на переговорах з імператором Романом Лакапіном Ігор не міг. Між тим, укладений договір був вигідний для Русі, він був практично повністю скопійований з Аскольдового договору 874 року. Єдина різниця між ними полягала в тому, що договір Аскольда представляв Русь як християнську державу, а 944 року — як різновірну. Реальною «платою» за вигідний договір могла бути лише обіцянка повернути Русь до християнства й охреститися самому. Тим паче, що до цього залишався лише один крок. Адже за імператора Лева VI (886—918 рр.) Київська єпархія вважалася шостою за кількістю вірних поза межами Візантії. Про існування церковного життя в Києві свідчить й епізод «Повісті минулих літ» з текстом вищезгаданого договору з Візантією за 944 рік: «Мы же, елико насъ хрестилися есмы, кляхомся церковью святаго Ильи въ соборней церкви, и предлежащи[мъ] крестомъ... А оже преступить се от страны нашей... или крещенъ, или некрещенъ...» (ПВЛ, 76/77). На думку Михайла Брайчевського, після повернення з Візантії Ігор разом із дружиною Ольгою таємно охрестився в Києві у вересні-грудні 944 року. Наступного року князь гине. Змінюється влада і в Константинополі. Романа Лакапіна ізолюють в монастирі і звинувачують у зраді державних інтересів імперії, зокрема в підписанні договору з Руссю. Щоб підтвердити умови договору, княгиня Ольга 946 року терміново відпливає до Візантії. Новий імператор Костянтин Багрянородний не квапиться її приймати. Ольга, у свою чергу, відвідує місцеві храми у супроводі особистого пресвітера (священика). Це не залишається непоміченим, і врешті-решт вона досягає свого. Як данина цій мужній жінці з чоловічим характером з плином часу народжується красива легенда про хрещення княгині самим імператором. Православна церква також не забула про її благі справи і оголосила рівноапостольною святою.
На превеликий жаль Ольги, її син Святослав повністю вдався в Олега. Літописи, як можуть, прославляють його численні грабіжницькі походи на багатших сусідів і одночасно картають за те, що князь зовсім забув про охорону руських земель і стольного граду Києва від набігів кочовиків. У свою чергу, сучасні російські та вітчизняні історики закидають Святославу нерозважливе знищення Хазарського каганату 965 року. На той час він значно підупав і не являв собою жодної військової загрози для Русі. В перспективі використання потужної торгової інфраструктури каганату забезпечувало руським купцям надійний вихід на Поволжя, Північний Кавказ, Персію та Середню Азію. Крім того, сталий союз цих двох наймогутніших у Східній Європі держав міг забезпечити стабільність від Уралу до Карпат. Якби це сталося, то татаро-монголи не мали б жодних шансів навіть перейти Волгу. Адже більшість у їхньому війську при поході на Русь складали представники кочових племен Поволжя, Північного Кавказу та Приазов’я. Саме тому ставка Золотої Орди — Сарай розташувалася у Нижньому Поволжі. Крім того, необачний розгром хозар одразу відкрив дорогу печенігам до південних руських земель. Археологи констатують масове знищення землеробських поселень у цьому регіоні. Навіть верхнє Подністров’я згідно з європейськими джерелами перетворюється в цей час на Silva Pieczyngarum (Ліс печенігів). У свою чергу невдалі походи Святослава в Болгарію перетворили Візантію з формального союзника на непримиренного ворога Русі.
Після загибелі князя в сутичці з печенігами на Дніпровських порогах 972 року київський стіл зайняв його старший син Ярополк. Він був людиною нової генерації, бо православні матір (дочка угорського короля) та бабуся Ольга змалечку виховували його у християнському дусі. Але за вісім років свого правління Ярополк так і не спромігся дати відсіч печенігам, орди яких стояли за Стугною, в тридцяти кілометрах від Києва. З цього погляду його підступне вбивство за наказом зведеного брата і правителя Новгорода Володимира було вимушеним кроком. Новий князь повторив шлях Олега і на чолі вярягів-найманців захопив Київ. Проте за короткий час Володимир зумів зробити те, чого не змогли досягнути усі Рюриковичі разом узяті.
Шлях язичника Володимира до Христа був надзвичайно звивистим і драматичним. З літопису ми знаємо, що в перші роки свого правління він ініціював гоніння проти руських християн і кліру. Імовірно, київський митрополит в одній із своїх проповідей в Святоіллінській церкві привселюдно осудив вбивство Ярополка — законного князя-християнина. Це викликало у Володимира шалений напад гніву. Тому митрополит був вимушений терміново тікати з Києва до Переяслава від гріха подалі. Князь на цьому не заспокоївся і звелів відновити язичеське капище на Старокиївській горі з новгородським Перуном на чолі, яке було зруйноване за Аскольда. В перші роки свого правління Володимир несподівано для всіх приймає іслам у посланців Хорезмшаха. Ось як це описує арабський письменник аль-Марвазі: «І таким чином виховувалися вони, поки не стали християнами в місяці трьохсотого року. І коли вони прийняли християнство, релігія притупила їхні мечі і віра позбавила звичних занять, і повернулися вони до важкого життя та бідності...
Тоді захотіли вони стати мусульманами, щоб дозволено їм було набіг і священна війна і повернення до того, що було раніше». Це повідомлення цікаве для нас тим, що підтверджує хрещення Русі ще за Аскольда. Тому іслам не мав жодних шансів стати пануючою релігією в Подніпров’ї.
Про конфлікт між князем і митрополитом, природно, знали усі, зокрема сини і онуки Володимира. Схоже, саме вони в ХІ столітті вилучили ім’я опального митрополита з усіх руських літописів. Проте Михайло Брайчевський відшукав його в «Церковній історії» візантійського автора Никифора Севастійського. Звали митрополита Феофілакт.
Між тим, у Візантії 986 року повсталі болгари вщент розгромили війська імператора Василя ІІ. Сам імператор залишився живим лише дивом. Рятуючись від братовбивчої різні, північно-східні болгарські провінції попросилися під протекторат київського князя. Хоч як це дивно, але Василь ІІ не заперечував проти цього. Він добре розумів, що лише військова підтримка Русі може врятувати його від неминучого краху. Чудово знав про це і сам Володимир. Тому він погодився надати військову допомогу лише в обмін на руку грецької принцеси. Адже лише за допомогою цього шлюбу Володимир міг покласти край міжнародній ізоляції Русі та численним чуткам про своє сумнівне походження. Природно, що Василь ІІ завагався. Між тим його головнокомандувач Варда Склір підняв в Малій Азії заколот, який вдалося вгамувати дуже великими зусиллями. Проте 15 серпня 987 року новий головнокомандувач Варда Фока проголосив себе імператором і захопив місто Хрисопіль, розташований на азійській стороні Босфору навпроти Константинополя. Ось як описує ці події відомий візантійський хроніст Лев Диякон: «Страшные мятежи, нашествия народов, междуособные брани, переселение городов и стран, голод и моровые язвы, ужасные землетрясения и почти совершенная гибель Ромейской империи». Дізнавшись про бунт Фоки, Володимир терміново вирушає до Криму. Осінню 987 року він зі своїм військом вже під стінами Херсонеса. Облога міста тривала шість місяців і закінчилася в кінці березня 988 року його падінням. Після цього Володимир висунув Василю ІІ ультиматум: або принцеса, або штурм Константинополя. Припертий до стіни, імператор здався й висунув зустрічну вимогу — прийняти перед вінчанням хрещення. Згідно з переважною більшістю джерел, обидві ці події відбулися в квітні 988 року в храмі св. Якова в Херсонесі. Лише після цього Володимир направив до Константинополя шеститисячний загін русичів. Незабаром війська самозванця Варди Фоки були вщент розбиті і Візантія швидко оговталася від потрясінь. Про це ми знаємо з повідомлень кількох візантійських авторів. Зокрема, Скілиця відзначає, що імператор Василь ІІ ще до битви русичів із бунтівниками під Хрисополем «встиг... зробити їхнього князя Володимира своїм зятем, одруживши його на своїй сестрі Анні». Отже, загальновідоме літописне повідомлення про обман греками Володимира є пізнішою вигадкою переписувачів.
Тепер залишається з’ясувати, а хто ж конкретно хрестив київський люд після повернення Володимира додому? Як повідомляє «Повість минулих літ» під 988 роком: «Володимеръ же поим царицу, и Настаса, и попы Корсуньскыя, мощи святого Климента, и Фива, ученика его... а сам прииде Кыеву». На думку Михайла Брайчевського, херсонеський священик Анастас послав стрілу з запискою, в якій радив Володимиру перекрити водопостачання міста. Не дивно, що саме Анастас відразу стає особистим духівником князя. Схоже, саме він на чолі херсонеських священиків і хрестив киян. Адже в «Повісті минулих літ» про участь у вказаному дійстві київського митрополита і його єпархій — Новгородської і Ростовської, а також імовірно — Білгородської, Чернігівської і Володимир-Волинської, не згадується жодним словом. При цьому не варто піддавати сумніву літописний ентузіазм киян: «И бяше видити радость велика на небеси и на земли». Вагомі причини для цього мали усі жителі міста. Вперше за сто років бездарного правління Рюриковичів у них з’явився реальний шанс відчути себе громадянами могутньої і впливової країни. Адже на її чолі стоїть великий правитель, який захистив їх від печенігів і за якого віддав свою сестру сам грецький імператор. Щодо християн, то відтепер їм вже не треба критися зі своєю вірою і, дякуючи князю-одновірцю, вони незабаром будуть прославлять Господа у величному кам’яному храмі. Й справді, досить швидко (996 року) Володимир збудував кафедральну Богородицьку (Десятинну) церкву. Правити службу в ній було довірено Анастасу. Конфлікт між князем і митрополитом Феофілактом вичерпався лише смертю останнього 990 року та призначенням його наступника Іоанна І.
15 липня (28 липня за новим стилем) 1015 року Володимир несподівано для всіх помирає. На цей час у Києві вже налічувалося близько чотирьохсот храмів, серед них кілька римо-католицьких та ірландський. Це є доказом того, що Володимирова Русь була широко відкрита усій Європі. За упокой його душі молилися священики усіх християнських конфесій міста. Адже за 27 років свого правління у якості християнина Володимир здійснив чудо — перетворив Київ з варварського кубла розбійників-варягів на християнську столицю Східної Європи. Схоже, саме це не на жарт стурбувало Константинополь. Крім того, там добре пам’ятали про переслідування митрополита Феофілакта та безпідставне возвеличення зрадливого попа Анастаса. Останній під час захоплення Києва військами короля Болеслава Хороброго 1018 року переметнувся до нього на службу і втік із ним до Польщі. Тому неодноразові прохання Ярослава Мудрого і його синів до Константинопольської патріархії канонізувати Володимира ні до чого не привели. Врешті-решт він був визнаний рівноапостольним святим Московською митрополією. Власне судження про добрі та гріховні справи Володимира зробив і руський люд, назвавши його в народних билинах Красним Сонечком.
Які висновки можна зробити зі вказаного? Як виявляється, серця наших пращурів були зігріті вогнями нової віри не останніми (як про це з гордістю розповідають нашим дітям у школі учителі), а одночасно з більшістю народів Європи. Про це добре пам’ятають ієрархи православної церкви, які в святцях знайшли місце для всіх святих хрестителів Русі — князя Аскольда, княгині Ольги та Володимира Великого. Другий висновок не менш очевидний. Лише за правління власних правителів — Аскольда і Володимира, а не зайд — Рюриковичів, Київська Русь стала християнською й таким чином приєдналася до інших європейських країн. Сьогодні її величність Історія вже вкотре поставила нашу країну перед вибором: залишатися в сірій зоні невизначеності чи врешті-решт стати членом об’єднаної Європи. Переважна більшість українців хоче останнього. Отже, справа лише за лідером, який би втілив цю споконвічну мрію в життя.