Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
2. Держава і право князівської доби на території України
(IVст. – сер.XIV)
2.1. Політична історія Київської Русі та Галицько-Волинської держави
Слов'яни — жили тут ще в епо ху раннього заліза. За археологічними даними їхньою прабатьківщи ною були території, що сягали на заході Середньої Вісли і Карпат, на сході — Середнього Дніпра, на півночі — Прип'яті, а на півдні — середніх течій Дністра й Південного Бугу. Предками українців вважають східних слов’ян. Вони упродовж І тис. н. е. пройшли шлях від військово-демократичної організації племен до ранньофеодальної держави.
Перші писемні згадки про слов'ян, яких називали венедами, від носяться до початку І тис. н. е. Хроністи І—II ст. н. е. Пліній Стар ший, Птолемей, Тацит свідчать, що венеди в ті часи були великим, ет нічно стійким масивом і заселяли терени сучасного Полісся, Волині, Поділля та Середньої Наддніпрянщини.
Венедську єдність праслов'ян зруйнувало вторгнення у II — III ст. з Балтії германського племені готів. Готська навала розрізала ранньослав'янську (венедську) спільноту на дві частини — за хідну (склавини) і східну (анти). У кінці II — на початку III ст. анти і склавини утворили два могутніх політичних об'єднання на зразок примітивних імперій: Антське царство на сході і Словінське на заході, започатку вавши процес становлення слов'янської державності.
Про державу антів пишуть у своїх працях М. Грушевський, І. Крип’якевич, О. Субтельний.
Антське царство було своєрідною конфедерацією племен, які, за даними археології, заселяли територію Середнього Дніпра, Лівобереж ного Дніпра і Південного Побужжя. Візантійські джерела пишуть про антів, як наймогутніших серед слов’ян, на чолі яких був правитель, але його влада обмежувалась формами «військової демократії». Тобто за небезпеки анти обирали собі авторитетного військового ватажка, владу якого всі визнавали.
За свідченням готського історика Йордана, слов’янськими племенами керували народні збори. У своїй книзі «Гетика» він пише, що «вони (слов’яни) не мають одного вождя, а управляють спільно». Кожне плем’я моло власні народні збори і свого вождя.
Прокопій Кесарійський описував звичаї антів та слов’ян: «Словенами та антами не володіє один муж, але споконвіку вони живуть народоправством і тому спільно цікавляться тим,що для них приємне і прикре. Вірять, що є один Бог». А імператор Маврикій (582-601рр.) згадував про слов’ян та антів так: «Словени та анти мають однаковий спосіб життя і однакові нахили. Вони вільні і ніколи не даються під ярмо чужої влади, а вже ніколи на власній землі… Коли посваряться між собою, ніколи вже не дійдуть згоди, ніколи не тримаються спільного рішення. Кожен з них має свою думку і ніхто не хоче поступитися іншому. Через те, що багато князів, які живуть у незгоді, неважко їх направити одні проти одних…»
Основу конфедерації складав добровільний військово-політичний союз пле мен, який у період великого переселення народів міг успішно проти стояти експансії кочівників степу, та, в свою чергу, здійснювати військові походи на землі сусідів, що й підтверджується історичними фактами тієї доби. Йдеться про готські або скіфські війни антів у союзі з готами проти римського панування (III ст.); балканські війни антів і склавинів з Візантією, що увінчалися суцільним ослов'яненням Нижньої Наддунайщини та Північних Балкан (VI ст.). Збереглися вказівки, що Антське царство мало такі елементи державності, як тери торія, поділ населення за територіальною ознакою, публічна влада, прообраз апарату для стягнення данини, професійна дружина, віче, яке обмежувало царські прерогативи, спадкове право управління, первинна ієрархія божеств.
У IV—VI ст. антське суспільство вступило в епоху військової демократії — перехідної форми управління сус пільством, яка поєднувала в собі елементи суспільного самоврядуван ня й публічної влади; головною формою суспільної організації були союзи племен, що складались з окремих племен, які мали власних вождів, свої племінні ополчення (дружини). Основою суспільства стає територіально-сусідська община. Дружина стала постійною організа цією професійних воїнів, що служила опорою для племінної аристок ратії. Поступово дружина перетворювалась на самостійний орган публічної влади. Вся влада зосереджувалась в руках військової арис тократії, в розпорядженні якої знаходилась громадська скарбниця, що поповнювалась за рахунок військової здобичі, общинних внесків, міжплемінного оподаткування та судових штрафів.
В антів існувала хутірна (або мизна) форма землеволодіння, яка закономірно призвела до виникнення приватної власності на землю, що сприяло накопиченню надлишкового продукту.
Виникло орієнтоване на ринок ремісниче виробництво та більш-менш регулярна торгівля, яка досить швидко набувала характеру грошової. В обігу перебували араб ські дирхеми і срібні римські динарії.
Прогресивний розвиток виробництва поглиблював майнове роз шарування.
В антському суспільстві існувало патріархальне рабство, однак ра бовласництво у східних слов'ян не стало домінуючим укладом. Поло нені, захоплені антами під час військових походів, за викуп могли по вернулися додому або ж залишитися в племені вже вільними людьми. Східні слов'яни перейшли від первіснообщинного ладу до ранньофео дального.
На чолі Антського царства (конфедерації) стояли зверхники — царі (рекси), оточені можновладцями (приматами). Імена деяких із них відомі — царі Бож, Ардагас, Мукосій, дипломат Межамир, пол ководці Добрагаст, Всегорд, Пирогаст та ін. Вчені припускають, що на етапі формування й становлення Антського царства влада рекса була виборною і тимчасовою (на час війни з сусідами і кочівниками-завойовниками). На цю посаду обиралися військові вожді, які мали авторитет серед народу. В період найвищої воєнно-політичної актив ності Антського царства влада царів стає спадковою, з посиленням централізаторських тенденцій, але все ж не абсолютною. Народні збори — віче, обмежувало царські прерога тиви. Існували племінні віча і загальноплемінні вічові збори царства. На останніх були присутні цар, його найближче оточення і представ ники від племен на чолі з племінними аристократами, так звана рада племінного союзу. За даними істориків, на загальноплемінних вічових зборах вирішувались доленосні для Антського царства питання оборо ни, військових походів, укладення миру тощо.
Формування і зміцнення спадкової влади місцевої племінної арис тократії, зародження централізаторських тенденцій з боку рекса по силили антицентрові настрої представників владних структур на міс цях, що призвело до виникнення внутрішньої опозиції царській владі. З посиленням цих тенденцій послаблювалась Антська конфедерація. Наприкінці 50-х pp. VI ст. на Східну Європу нахлинула нова хви ля завойовників — авари. З початку VII ст. (602р.) назва "анти" вже не фігурує в писем них джерелах, натомість поширюється етнонім "склавини" (у пізній редакції — "слов'яни"), який вживається і в наші дні.
Найдавніший літопис згадує про такі слов'янські племе на в Україні: поляни, деревляни, уличі, тиверці, дуліби, бужани, волиня ни, хорвати, сіверяни, в'ятичі, радимичі, дреговичі, криви чі, ільменські слов'яни, які визначили остаточний розподіл слов`ян на - східних (сучасні українці, росіяни і білоруси), південних (болгари, македонці, серби і хорвати) і західних (поляки, чехи, словаки, морави, словенці).
Формою організації правління була «військова демократія». Такі союзи створювали для грабіжницьких військових походів і оборони своєї землі. Тому в них великого значення набувала особа військового ватажка (князя), від досвіду і здібностей якого залежала доля союзу. У своїй діяльності князь спирався на військову дружину, витісняючи на задній план такий авторитетний колись орган, як рада старійшин.
Військову силу союзу становили всі боєздатні чоловіки, з-поміж яких вирізнялися професійні воїни, котрі постійно брали участь у по ходах, набували військової майстерності у гуртувалися навколо ватаж ка (князя). Відтак виникає професійне військо — князівська дружина, яка стає надійною опорою влади правителя. На відміну від військового ополчення, князівську дружину об'єднували не родові чи територіальні зв'язки, а служба, спільні майнові та військові інтереси, відданість князеві. Цей прошарок швидко збагачувався, отримуючи більшу частку вій ськової здобичі. Зрозуміло, дружинники були чи не найбільше зацікавлені у міцності й непохитності влади князя.
Із часом у соціально-політичній організації племінного союзу відбуваються суттєві зміни. Замість давнішніх структур родоплемінної орга нізації на перше місце виходять військо, князівська дружина, князь. При цьому тривалий час іще існують первісні демократичні заклади — народ ні збори і рада старійшин. Згодом народні збори перетворюються на збо ри воїнів, де військовий ватажок, спираючись на своє оточення, вирішує питання у власних інтересах. А рада старійшин стає знаряддям посилен ня влади й авторитету князя.
Таким чином, упродовж VII—VIII ст. «військова демократія» переросла у військово-ієрархічне правління — княжіння.
Новостворена влада сформувала свій апарат правління, спиралася на військову силу і поширювала вплив на певну територію. Військовий ватажок із виборної особи став князем-правителем, який міг передавати владу в спадок, набувши політичних, адміністративних і судових повноважень. Близьке оточення князя перетворилося на його радни ків, помічників і намісників у регіонах. Князівська дружина зробила ся військовою силою для виконання внутрішніх і зовнішніх функцій держави.
Розпочинається наступний етап історії східних слов'ян: утворен ня ядра давньоруської державності — своєрідної федерації князівств під назвою «Русь».
На межі VIIІ—IХ ст. виникає перша держава (як союз союзів племен) східних слов`ян - Руська земля, в яку увійшли союзи племен: Русь, Поляни, Древляни, Полочани, Дреговичі, Сіверяни. Цей союз охопив територію близько 120 тис.км2 і простягнувся на 700 км на північ аж до Західної Двіни. Правила у цьому державному об`єднанні, ймовірно (науковцями достовірно не встановлено), династія Кия, представниками якої у середині ІХ ст. були князі Дір і Аскольд. Суспільство Руської землі поділялось на знатних і бідних. Князь щорічно збирав данину з населення. Здійснювались дипломатична діяльність і військові походи. Джерелом права був звичай. Особливо захищались майнові відносини – забезпечувалось право володіння, користування майном і право власності; данина, полюддя, податки, а також майнові права сім`ї. За особливо тяжкі злочини передбачалась смертна кара. Існував княжий суд, який засуджував, зокрема, до вигнання, та “божий суд”, який судив на підставі поєдинку сторін. У ІХ ст. Русь охоплювала землі Київського, Чернігівського і Переяславського князівств.
У середині ХІ ст. виникає друга слов`яно-фінська Новгородська держава внаслідок об`єднання навколо Новгорода союзів племен на чолі зі словенами, які запросили на престол у 862 р. 3 братів-варягів: Рюрика, Синеуса і Трувора. По смерті братів Рюрик став єдиновладним князем над землями словенів, кривичів (з центром у Полоцьку) і фінських племен (мері, весі і муроми). По смерті Рюрика у 879 р. у Новгороді князював Олег (879-912), що теж походив з варяг.
У давньоруських літописах інтенсивні державотвор чі процеси на наших теренах пов'язують із заснуванням Києва. Пізніше Київ стає центром південної частини земель східних слов'ян. Вигідне географічне розташування політичного центру племінного союзу, тісні торговельні зв'язки з Візантією та іншими країнами позитивно вплинули на розви ток класових відносин, сприяли майновому розшаруванню населення. Тому тут становлення державності й поява перших правових регулято рів суспільних відносин сталися раніше, ніж у решти слов'янських племен.
У VIII ст. задля умов боротьби з кочівниками у Середньому Подніп ров'ї об'єдналися кілька князівств у союз союзів племен, який зберіг за собою назву одного з них — Русь. Про неї згадується в іноземних джере лах, зокрема у візантійських і арабських хроніках. Кожна з племінних земель була незалежним княжінням, яке сплачувало Києву данину і ви ставляло на його вимогу свої військові дружини чи скликало народне ополчення. У східних слов`ян спершу існували ранньофеодальні державні утворення: Руська земля і слов`яно-фінська Новгородська держава, з яких згодом утворилась Київська Русь.
Отже, звершальний етап формування Давньоруської державності — об'єд нання придніпровського державного утворення Руська земля з Новгород ською землею в єдину державу з політичним центром у Києві у 882 р. Щодо цієї літописної дати впродовж століть точаться суперечки дослідників вітчизняної історії. Не можна не визнати факт захоплення Києва представником новгородської знаті князем Олегом — родичем або воє начальником варязького князя Рюрика. Скориставшись зі сприятливої ситуації, він підступно вбив київських князів Аскольда і Діра й утвер дився на київському престолі. У наслідок династичного перевороту (бояри були незадоволені політикою і хрещенням правлячої верхівки в тому числі й Аскольда) об'єд нали два величезні слов'янські центри. Цю подію традиційно вважають датою утворення однієї з найбільших країн Європи, котра відтоді почала називатися Київська Русь.
Звичайно, ні Олег, ні його прибічники - варяги (нормани) не були творцями Давньоруської держави. Держава набула монархічних ознак і скоро була визнана міжнародною спільнотою того часу як могутня країна європейської ци вілізації. Пізніше Київська Русь підкорила більшість східнослов'янських і неслов'янських племен, які жили на землях Прибалтики, Півночі, По волжя, Північного Кавказу.
У 883-885 рр. Олег розширив її територію на підкорених древлян, сіверян, радимичів. Олег уклав договори Київської Русі з Візантією 907 і 911 рр., які засвідчують, що Київська Русь мала розвинену політичну систему і національне право та виступала як рівноправний з Візантією суб`єкт міжнародного права.
За правління Ігоря (912-945), вбитого древлянами при повторному зборі з них данини (полюддя), було встановлено залежність Новгорода від Києва та укладено договір Київської Русі з Візантією 944 р. Його дружина Ольга (945-960 - регентство від імені малолітнього сина) не вела воєн (лише хитро і підступно помстилась древлянам за вбивство її мужа) і прийняла християнство. ЇЇ єдиний син Святослав (960-972) здійснив багато походів і був убитий печенігами (степові кочові варварські племена) при поверненні з Болгарії. У 972-979 рр. точилась боротьба за престол між його синами Володимиром, Олегом і Ярополком. Володимир, прозваний у народі Великий (980- 1015), завершив об`єднання усіх східнослов`янських земель та частини фінських і литовських племен у складі Київської Русі - на початку ХІ ст. територія Київської Русі становила 1,1 млн. км2 з населенням близько 4,5 млн. чол. З 988 р. він запровадив християнство як державну віру - у великих містах було засновано єпархії і Київський єпископ отримав титул митрополита; з прийняттям християнства було створено церковні суди. У 992 р. він здійснив похід на Закарпаття і відтоді там закріпилась назва “Русь”. З місцевих старших дружинників він призначав намісників і воєвод, зникли місцеві “ясні князі”. Володимир Великий віддав управління різними землями Київської Русі своїм 12 синам (від різних дружин), а центральне управління зосередив у своїх руках. По смерті Володимира за престол боролись його сини Святополк (прозваний у народі Окаянним – за вбивство своїх братів Бориса і Гліба, та Святослава), Мстислав і Ярослав, прозваний у народі Мудрий, який переміг (1019-1054) і об`єднав майже усі руські землі, крім Полоцька. При ньому було укладено першу збірку законів “Руську Правду”, яка діяла на всій території Київської Русі. Остаточно утвердилось християнство (близько 1039 р.), було засновано Київську митрополію (за століття Київський князь Ізяслав ІІ Мстиславич (1146-1149) розірвав церковний зв`язок з Константинополем, самостійно призначивши Київського митрополита). Київська Русь за часів Ярослава Мудрого вела широку дипломатичну діяльність, а сам князь встановив багато особистих міжнародних зв`язків. У заповіті Ярослав Мудрий поділив державу між 5 синами: Ізяславом (посідав Великий Київський престол у 1054-1068 рр., та внаслідок народного повстання у Києві у 1068 р. Київським князем було проголошено Полоцького князя Всеслава Брячиславича, згодом - у 1070-1073 рр. і 1077-1078 рр.; загинув у битві з сином Святослава Олегом), Святославом (1073-1076; відібрав престол в Ізяслава за підтримки брата Всеволода), Всеволодом (1078-1093), - які утрьох утворили союз, який вирішував усі справи у Київські Русі, - та Ігором і Вячеславом, а Галичину дав внуку Ростиславу – сину померлого Володимира. Відтоді розпочався період розпаду єдиної Київської Русі. У 1093-1113 рр. князював Святополк Ізяславич, Київська Русь зазнавала частих половецьких нападів. У 1097 р. з ініціативи князя Володимира Всеволодовича Мономаха відбувся Любецький з`їзд, на якому князі спробували припинити чвари і об`єднались для боротьби із зовнішніми ворогами, та було узаконено владу кожного князя у його землі-вотчині. В 1113 р. помер Святополк, у Києві відбулось народне повстання проти бояр і купців, і на престол запросили Володимира Мономаха (1113-1125), що пообіцяв обмежити лихварську сваволю та забезпечити права закупів. Він відновив великокнязівську владу на більшій частині руських земель; вів вдалу боротьбу з половцями. У 1125-1132 рр. князював його найстарший син Мстислав Володимирович; він підкорив полоцьких князів; та його правління стало завершенням періоду єдності на Русі.
3.Теорії виникнення Київської Русі.
Існує дві теорії походження Київської Русі: норманська і пантюркістська.
Підгрунття норманської теорії були закладені в «Повісті временних літ», де розповідається про участь варягів у політичному житті східних слов`ян. Сьогодні ж доведено, що частина «Повісті временних літ», у якій ідеться саме про утворення східнослов`янської держави за часів Київського князя Мстислава Володимировича (сина Володимира Мономаха), була підправлена. Як вважають історики, це зробили для того, щоб знайти більш «престижні» корені походження князівської династії, показати, що вони не із своєї землі, не такі як усі. Пошуки авторитетного родоводу були традиційними для феодального класу всіх країн. Так, у «Повісті временних літ» з`явилися досить суперечливі сюжети про «заклинання» на Русь князів-варягів - Рюрика, Сінеуса, Трувора у 862р.
Норманську теорію розробили вчені: Г. Байєр, Г. Міллер, А. Шльоцер. Працюючи в 20-х рр.. XVIII ст. в Російській академії наук, вони без будь-якого критичного аналізу цього джерела сформулювали концепцію, згідно з якою саме варяги були засновниками Давньоруської держави. Така теорія містила певну політичну спрямованість – уявлення про нібито «неповноцінність» східних слов’ян, їхню нездатність самостійно створити власну державу.
Уже в середині XVIII ст. з критикою норманської теорії виступив М. Ломоносов. Як переконливо доводять праці таких відомих істориків і археологів, як Б. Греков, А. Тихомирова, Б. Рибакова, С. Юшкова, Д. Лихачова, М. Костомарова, П. Толочко та ін.., утворення Давньоруської держави було закономірним результатом соціально-економічного та політичного розвитку східних слов’ян.
Варяги ж, безумовно, відіграли певну роль у житті Давньої Русі, але, переважно, як купці чи наймані воїни. Вплив норманців на Русь не мав вирішального значення, насамперед, тому, що коли вони прийшли на слов’янські землі, то на них уже існувала державність, та й самі вони перебували приблизно на тому ж рівні суспільного і культурного розвитку, що й наші пращури. До того ж, вихідці із Скандинавії швидко інтегрували в нове культурне середовище та втрачали свою етнокультурну своєрідність.
У сучасній західній історіографії трапляються також спроби пояснити історію виникнення Давньоруської держави з позиції теорії пантюркізму. Згідно з нею, династія київських князів мала тюркське походження, а Давньоруська держава, відповідно, утворена Хозарським каганатом. Цю політичну доктрину фахівці також спростували як таку, що не має нічого спільного з історичною дійсністю. «Заслугою» хозар, можливо, було лише те, що вони своїми нападами на слов’янські племена змушували останніх консолідувати сили для боротьби за існування й таким чином прискорювали процес їхнього об’єднання в єдину державу.
Київська держава, подібно до інших ранньосередньовічних держав, проіснувала недовго. Уже з ХІІ ст. на Русі починається період феодальної роздробленості, що тривав аж до ХІV ст. Зумовила процеси роз’єднання низка факторів.
2. Поділ давньоруських земель між нащадками великого київського князя Ярослава Мудрого. Після цього розпочалася міжусобна боротьба між князями.
3. Економічні чинники, оскільки тут були недостатньо розвинуті економічні зв'язки між окремими князівствами. Ці одиниці були самодостатніми, такими, що самі себе забезпечували і їм майже не потрібні були зовнішні чинники розвитку.
4. Зростання боярських вотчин. В XII ст. вотчини стали достатньо сильними і незалежними. Феодали на місцях намагались отримати все більше влади. Феодали все частіше заявляли про свою незалежність від великих Київських князів, вимагали підвищення феодального імунітету, проголошеного "Руською Правдою", тобто невтручанням великого князя в справи вотчини. Але Київські князі не погоджувались на підтвердження незалежного статусу удільних князів і продовжували втручатися в судові, податкові й інші проблеми боярської вотчини. Великі князі змушували бояр являтись в Київ зі своїм військом і приймати участь в нескінченних військових походах. Така ситуація не завжди співпадала з інтересами бояр.
5. Зростання і посилення міст в ХІ-ХП ст. також прискорило процес розпаду Давньоруської держави. Міста поступово починають вимагати економічної і політичної незалежності, що б дозволило б їм стати центрами удільних князівств із своїми сильними князями, яких підтримували місцеві бояри.
6. Зовнішньоекономічні фактори. Монголо-татарська навала, а відтак втрата Києвом значення великого торгового міста на шляху "із варяг в греки".
Коли Наддніпрянщина під ударами степових орд занепадала і упродовж 2х століть Київська Русь розпалась на 15 окремих земель, зросло значення західних земель, які лежали далі від воєнних дій і боярство яких стало економічно і політично могутнім, - Галичини (назва походить від м.Галич, тепер Івано-Франківської області і Волині (назва походить від м.Волинь, тепер с.Грудек, Польща).
Формування Галицького князівства почалось у другій половині ХІ ст.; цей процес пов`язаний з діяльністю внука Ярослава Мудрого – Ростислава Володимировича – засновника галицької династії. Одним з найперших галицьких князів був син Володимира Великого Борис, згодом Всеволод (у Володимирі на Волині); приблизно у 1050-1054 рр. Галичину отримав Ростислав, якого звідти близько 1060 р. витіснили його дядьки, і він помер у 1067 р. у Тьмуторокані (Кубань), а Галичину і Волинь отримав син Ізяслава Ярославича Ярополк. Приблизно у 1085-1087 рр. Всеволод Ярославич (Великий Київський князь у 1078-1093 рр.) відібрав у нього галицько-волинські землі і віддав їх Ростиславичам – 3 синам Ростислава Володимировича: Рюрику - західну частину (Червену Русь – Перемишль), Володару - центральну (Звенигород), Василькові - південну (Теребовлю). По смерті Рюрика у 1094 р. Володар і Василько розділили Червену Русь і вели боротьбу за незалежність удільних князівств Галицької землі від Києва. Любецький з`їзд 1097 р. закріпив за ними їх міста, а Перемишль став столицею Галицької держави. Однак, на підмову волинського князя Давида, за нібито змову Василька з Мономахом про захоплення Київського престолу, Великий Київський князь Святополк Ізяславич (1093-1113) осліпив Василька. У 1099 р. Святополк з уграми рушив війною на Галичину, але Володар і Василько перемогли їх під Перемишлем, і Ростиславичів було визнано спадковими князями Червеної Русі (сучасна Перемишльщина). У 1124 р. обидва брати (спершу Василько) померли. Галицьку землю розділили сини Володимира - Ростислав взяв Перемишль і Володимирко Звенигород, та сини Василька – Юрій взяв Галич і Іван Теребовлю. Близько 1131 р. Ростислав помер, і Володимирко передав його сину Івану Берладнику Звенигород, а сам перебрався у Перемишль. У 1141 р. померли сини Василька, не залишивши нащадків, тож Володимирко прилучив їх землі до Перемишльщини та, прогнавши Івана зі Звенигорода (давши йому кілька міст і сіл), об`єднав Перемишльське і Звенигородське князівства та став єдиним володарем держави (3/4 Галичини) і переніс столицю із Перемишля до Галича (у 1141 р.) і назвав державу Галицьке князівство. Воно простягалось від Сяну і Вислока на заході до Дунаю на південному сході і охоплювало у т.ч. Буковину і майже всю Румунію. У 1144 р. Великий Київський князь Всеволод Ольгович послав у Галичину військо (у т.ч. з поляками і уграми), щоб приєднати її до Києва; Володимирко програв битву під Перемишлем і сплатив йому викуп – 1400 грн. срібла. У 1153 р. Володимирко помер, і у 1153-1187 рр. князював його син Ярослав Осмомисл, який поширив кордони держави аж до гирла Дунаю, де заснував м.Новий (Малий) Галич (тепер м.Галац у Румунії), перебував у дружніх стосунках з Великим Київським князем, і його князювання стало періодом розквіту Галицького князівства. Князювання його сина від Ольги Володимира ІІ Ярославича (1187-1199) було завершенням династії Ростиславичів, оскільки він не мав синів.
У 1199 р. бояри закликали волинського (спершу новгородського) князя Романа Мстиславича (1199-1205), який об`єднав Галичину з Волинню і створив Галицько-Волинське князівство зі столицею у Галичі, потім Холмі (тепер м.Хелм у Польщі), а з 1272 р. у Львові.
Ставши правителем великої держави, Роман насамперед прибор кав галицьку боярську верхівку, яка постійно намагалася поширити вплив на всі сфери правління. Так він розпочав процес централізації країни.
Зовнішня політика князя Романа полягала у прагненні розширити свої володіння як на заході, так і на сході. Переможні походи його військ на Литву, Польшу, Угорщину, відбиття навали половецьких кочових орд створили йому та його державі високий авторитет у світі. На початку XIII ст. у боротьбі з київським князем Рюриком Роман здобув пере могу, в результаті чого все Подніпров'я, зокрема Київ, опинилося під його владою.
Відтоді й до другої пол.. XIV ст. Галинько-Волинське князівство відігравало роль державного осередку майже всіх етнічних українських земель — від Карпат до Дніпра, ставши спадкоємцем Київської Русі. Літописець так і називає Романа — «самодержцем усієї Русі». Правителі західних країн всіляко намагалися підтримувати з ним дружні стосунки. Зокрема, як згадується у візантійських літописах, боротьба Романа з половцями врятувала Візантію, адже кочові орди дійшли і до стін Константинополя.
Період розквіту Галицько-Волинської землі за часів князювання Романа тривав лише шість років. Після його загибелі у бою з поляками 1205 р. західноукраїнські землі охопили князівсько-боярські міжусоби ці. Їх посилювала стара земельна аристократія, яка керувалась своїми власними інтересами, намагалась обмежити владу князя, мало дбаючи про зміцнення держави. Місцеві бояри не дозволили вдові загиблого князя правити країною від імені свого малолітнього сина Данила (йому на той час не виповнилося й трьох років). У справи держави почали втручатися сусідні країни, змагання галицьких та волинських князів за княжий престол фактично переросло у громадянську війну. Понад два десятиліття міжусобиць знесилили і спустошили князівство. Над ним нависла загроза розпаду.
Галицьке боярство прагнуло відірвати Галичину від Волині й дома галося проголошення на князівському столі кандидатами вигідних для себе людей. У послабленні Галичини і Волині були зацікавлені також найближчі сусіди — Польща й Угорщина.
Місцева земельна аристократія, яка володіла значними територіями, поступово зосередила в своїх руках головні органи місцевого управління та влади. Вона фактично розпоряджалася князівським престолом, запро шуючи й усуваючи князів. 1211р. сини київського князя Ігоря Святосла вовича, що спільно правили Галичиною, пішли на конфлікт із місцевим боярством, за допомогою якого вони свого часу утвердилися тут після загибелі Романа у 1205 р. Бояри, покликавши на допомогу угорців, стратили Ігоревичів (Володимира у Галичі, Романа у Звенигороді, Святослава у Володимирі-Волинському). У 1213 р. боярство офіційно проголосило князем мало літнього Дмитра Романовича, а фактично на галицькому престолі утвер дився один із найзаможніших місцевих феодалів — боярин Владислав Кормильчич. Літопис свідчить, що бояри «Данила князем назвали, а самі землю тримали». У боротьбі з боярством Данило спробував був спер тися на віче, яке скликали у 1213 і 1235 pp., однак реальної підтримки й допомоги так і не отримав.
У цей складний час деякою опорою для молодої династії Романо вичів стала частина волинських бояр, зацікавлена у відновленні великої й сильної держави. Не забувала вона при цьому і про власні інтереси. Рятуючись від боярських заворушень, Данило з матір'ю та братом Ва сильком перебував при дворі угорського короля, а пізніше князював у дрібних волинських князівствах. Утвердившись на Волині й дістав ши підтримку феодалів, князь Данило зумів у 1238 р. підкорити Галич, а наступного року поновив владарювання над Києвом. Розвиток подій сприяв зростанню могутності Галицько-Волинської держави, але рефор маторську діяльність Данила Галицького перервала монголо-татарська навала.
Данило Галицький мусив визнати себе васалом хана, однак зумів зберегти владу. Залежність Галицько-Волинської Русі від орди була мен шою, ніж північно-східних князівств (у майбутньому — Московської держави). Зокрема, сюди не наїжджали ханські баскаки, тут не здійсню вали подушних переписів населення із метою обкладання його даниною. Однак галицько-волинські князі були зобов'язані під час військових по ходів орди надавати у розпорядження ханів свою рать, а також сплачува ти татарщину.
Держава Данила Галицького була добре відома в Європі. Про неї, зо крема, є згадка в англійській енциклопедії XIII ст., де Галичину ототож нено з Руссю. Сусідні держави з тривогою та страхом спостерігали за її розвитком. Проти Данила Галицького виступила Угорщина в союзі з поляками, яких підтримали місцеві бояри. Однак 1245 р. у битві під Ярославом (нині місто у Польщі) Данило Галицький переміг коаліцію й остаточно поширив владу на весь регіон, відновивши Велике Галицько-Волинське князівство.
Ярославська битва стала важливою віхою в історії боротьби Південно-Західної Русі за незалежність. Ліквідація боярської опозиції сприяла поновленню єдиності Галицько-Волинської Русі. Данило відбудовує Во линське князівство, зміцнює його кордони, знов налагоджує добросусід ські відносини з правителями сусідніх країн. Він підтримував контакти з Папою Римським Інокентієм IV, погодився на унію, прийняв від Папи королівську корону і в 1252 р. став першим українським королем. Під креслюючи мудрість князя, літописець (може, трохи перебільшуючи) за значав, що він — другий після біблійного Соломона.
Зрозуміло, що піднесення Галицько-Волинської держави, її воєнні та дипломатичні успіхи не могли не викликати тривоги й занепокоєння монгольських ханів — правителів Золотої Орди. У 1245—1246рр. Данило Галицький відвідав монгольську столицю Сарай, де домігся підтвердження своїх прав на Галицько-Волинське князівство та визнав зверхність мирського хана. З переказів відомо, що хан Батий підніс Данилові келих кислого кумису, улюбленого напою монголо-татар, та порадив звикати до нього, бо, мовляв, «тепер ти один із нас».
Данило Галицький фактично став спадкоємцем усіх тих виключних прав, що належали раніше київським князям. Так, у 1246 р. він висуває на посаду київського митрополита кандидатуру від себе — Кирила. Рані ше право на таке мали тільки правителі великокнязівського престолу в Києві.
Таким чином, встановлення васальних відносин із золотоординськими ханами не тільки не призвело до втрати політичної суверенності Галицько-Волинської держави, а навпаки, розширило масштаби політичної діяльності її правителя. Щоб завоювати прихильність руського короля, угорський король Бела IV віддав свою дочку Константину за Данилового сина Лева (на його честь назвали місто Львів), а донька литовського князя Міндовга побралася з іншим Даниловим сином — Шварном, який згодом (з 1267 р.) став першим українсько-литовським князем.
Однак подальші історичні події перекреслили плани Данила щодо розширення кордонів Галицько-Волинської держави та подальшого зростання її воєнно-політичної могутності. Його спадкоємці зберегли політичну цілісність князівства, хоча й суперничали за першість у ньому. Все ж попервах вони продовжували батькову політичну лінію.
По смерті Данила у Холмі після Бурундаєвого погрому у 1264 р. залишились: його брат Василько у Волині та спершу також у Галицькій і Перемишльській землях, син Лев спершу у Теребовлянській землі, а згодом у Галичині, син Мстислав спершу у Холмі, а згодом у Теребовлі, син Шварно у Холмі. Лев І князював у 1264-1301 рр.; захопив Закарпаття і Люблінську землю; підтримував дружні відносини з Угорщиною і Чехією. У 1269 р. помер Шварно, у 1270 р. – Василько, і волинським князем став його син Володимир, який помер у 1289 р. бездітним, тож передав свій уділ Теребовлянському князю Мстиславу. Внаслідок того, Галицько-Волинська держава розділилась на дві: одну отримав Лев, а другу Мстислав. Лев переніс столицю до Львова. По смерті Лева князював його син Юрій І Львович (1301-1308), який заволодів усією державою, так як Мстислав помер без спадкоємців, і прийняв титул короля та утворив у 1303 р. окрему Галицько-Волинську митрополію (першим галицьким митрополитом став Ніфонт). Юрій І переніс столицю до Володимира-Волинського; уклав союз із мазовецьким князем Казимиром Куявським і одружився з його дочкою, уклав союз з німецькими хрестоносцями проти Литви; його князювання було періодом найбільшого розквіту держави.
У XIV ст. для Галицько-Волинської держави настали скрутні часи. Зміцніла сусідня Польща, Угорщина відвоювала Закарпаття, з півночі погрожувала Литва. Крім того, порівняно молодий політнко-територіальний організм роз'їдала внутрішня криза, спричинена боротьбою за престол між князями та галицькими боярами. Так, обраний у 1325 р. на королівство у Галицько-Волинській землі Юрій-Болеслав, син мазовецького князя Тройдена, у своїх намаганнях обмежити прерогативи боярської олігархічної верхівки зіткнувся із серйозною опозицією феодалів, які не зупинилися перед фізичним знищенням останнього князя держа ви (1340 р. його отруїли).
По смерті Юрія-Болеслава Галичина ще деякий час зберігала неза лежність. Бояри запросили на престол Любарта (1340-1349), вихрещеного у православного Дмитра. Він сидів у Луцьку, а у Львові фактично правив посаджений польським королем Казимиром ІІІ Великим у ході його першого походу на Галичину (з якого він був змушений повернутись у Польщу, де розпочались масові народні заворушення) воєвода Дмитро Детько. Любарт був останнім Галицько-Волинським князем. Побоюючись, що він приєднає Галичину і Волинь до Литви, Казимир Великий у 1349 р. здійснив другий похід на Галичину, здобув Львів і згодом західну частину Волині – Холм і Белз; а литовські феодали оволоділи більшою частиною Волині – Володимиром, Луцьком, Кременцем та ін. У 1387р. Галичина остаточно приєдналася до Польщі.
Отже, Галицько-Волинська територіально-політична спільність бу ла другою формою державності українського народу, що склалася після розпаду Київської Русі. За часів розквіту Галицько-Волинська держава об'єднувала понад 90% українських земель. Зберігши державно-правові традиції Давньоруської держави, утворення розвивалося під політичним впливом суспільних відносин, властивих середньовічній Європі. Яскра вим свідченням того були сильні економічні та політичні позиції боярст ва. З думкою боярської олігархії галицьким князям доводилося рахува тися навіть у періоди минулого владарювання. Урешті-решт, внаслідок внутрішніх і зовнішніх несприятливих факторів Галицько-Волинська Русь у другій половині XIV ст. фактично припиняє існувати як єдина держава.
Питання для самоконтролю
Література:
Полюддя (від «ходіння по людях») — збирання данини у формі натурального оброку з підлеглого населення в Київській Русі, що його провадив кожної осені київський князь або його намісник
Вотчина - одна з форм феодальної земельної власності в часи Київської держави. Власник вотчини мав право передати її у спадщину, продати, обміняти, поділити, тощо. Термін «Вотчина». походить від слова «отчина», тобто батьківська власність.
PAGE 13