Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем
Ст. 191 КК передбачає три самостійні („автономні”) форми вчинення злочину: а) привласнення чужого майна; б) розтрата чужого майна; в) заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем.
При цьому на рівні ч. 2 ст. 191 КК характеристика „шляхом зловживання службовим становищем” виконує подвійну роль – з одного боку, вона є обов’язковою складовою законодавчої характеристики третьої із передбачених ст. 191 КК форм вчинення злочину, а з іншого – є кваліфікуючою ознакою по відношенню до двох перших форм.
Суб’єкт злочину, ЮСЗ якого передбачені ст. 191 КК, - спеціальний. Суб’єктом двох перших форм (на рівні ч. 1 ст. 191 КК) є особа, якій майно було ввірене чи перебувало в її віданні, а суб’єктом третьої – службова особа.
У радянський період розвитку кримінального права особами, яким майно було ввірено чи у віданні яких воно перебувало, традиційно визнавались суб’єкти, що перебували у трудових правовідносинах з певним підприємством, установою чи організацією і відповідно до своїх обов’язків здійснювали фактичне володіння ним (касир, експедитор, кондуктор тощо). При цьому закріплення майна з такою особою не обов’язково повинно було передбачати її матеріальну відповідальність за втрату чи пошкодження такого майна відповідно до положень трудового законодавства.
Таке розуміння суб’єкта привласнення та розтрати обумовлювалось тим, що за КК 1960 року вони могли вчинятись лише щодо державного та колективного майна. З набранням чинності КК 2001 року постало питання про те, чи змінився обсяг поняття „особа, якій майно ввірене чи перебуває в її віданні” в новому кримінальному законі? Окремі науковці (наприклад, П.С. Матишевський) відповідають на це питання негативно, інші ж (наприклад, Н.О. Антонюк) – вирішують його протилежним чином. Зокрема, на думку останніх, до числа вказаних осіб слід відносити й тих суб’єктів, які здійснюють щодо майно певні правомочності на підстав цивільно-правового правочину (договору оренди, зберігання, комісії, прокату тощо). Видається, що останній підхід є цілком виправданим з огляду на зміст кримінального закону та юридичну природу зазначених правочинів та повинен братись до уваги при кримінально-правовій кваліфікації відповідних ситуацій. На його користь свідчить й перше речення абз. 2 п. 23 ППВСУ № 10 від 06.11.2009 року - цей орієнтир, принаймні, прямо не обумовлює, що особа, якій майно ввірене чи перебуває в її віданні, повинна обов’язкового перебувати у трудових правовідносинах з іншим суб’єктом права.
При цьому відмежування привласнення чи розтрати майна від шахрайства у випадках укладення цивільно-правових правочинів між суб’єктом злочину та потерпілим слід здійснювати за моментом виникнення умислу – у випадку, якщо умисел суб’єкта обернути чуже майно на свою користь чи користь третіх осіб виник до моменту його фактичної передачі, скоєне слід кваліфікувати як шахрайство; якщо ж умисел виник після вказаного моменту – скоєне слід кваліфікувати як привласнення чи розтрату. Слід також зауважити, що такий підхід: а) однозначне не може застосовуватись у випадках протиправних дій контрагента угоди щодо „чужого” йому права на майно (воно не є предметом злочину, ЮСЗ якого передбачені ст. 191 КК); б) є сумнівним, коли відбувається протиправне обернення чужого нерухомого майна – у таких випадках ті правомочності, які виникають у особи щодо майна на підставі правочину, по великому рахунку, не створюють особливо сприятливі (для нього) умови для заволодіння майном. Умовно кажучи, взяття нерухомого майна в оренду і подальша підробка документів про нібито передачу майна у власність суб’єкта принципово не відрізняється від ситуації, коли особа просто підробляє документи про право власності на нерухоме майно, - правомочності, що виникають з договору оренду відносно певного майна у суб’єкта, не полегшують для нього заволодіння таким майном, порівняно з суб’єктом, що такий договір не укладав. В обох вищенаведених ситуаціях, очевидно, слід говорити не про злочин проти власності, а про злочин, ЮСЗ якого передбачені ст. 358 КК.
Критерій розмежування привласнення та розтрати – див. друге речення абз. 2 п. 23 ППВСУ № 10 від 06.11.2009 року. З огляду на цей критерій про привласнення чужого майна слід говорити лише тоді, коли особа споживає майно, що ввірене їй чи перебуває в її віданні. У випадках необумовленого (правовими актами чи договором) використання такого майна для власних потреб (чи передачі у використання іншим особам) дії суб’єкта, за наявності відповідних підстав, можна кваліфікувати за ст. 192 КК. У випадках передачі (відчуження) майна іншим особам (оплатно чи безоплатно) має місце розтрата.
Суб’єктом заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем є службова особа. При цьому під службовими слід розуміти осіб, передбачених ч.ч. 3, 4 ст. 18 КК, а не п.п. 1, 2 Примітки до ст. 364 КК (абз. 4 п. 23 ППВСУ № 10 від 06.11.2009 року в даному випадку не може бути орієнтиром, оскільки не враховує змін, що відбулися в КК у 2011 році).
Службові особи не обов’язково здійснюють фактичне володіння відповідним майном, але окремі з них наділені правомочностями щодо управління чи розпорядження ним (вирішення питання про юридичну „долю майна”) – т.зв. адміністративно-господарські повноваження. При відмежуванні третьої форми злочину, ЮСЗ якого передбачені ст. 191 КК, від двох попередніх слід виходити з наступного:
а) якщо службовій особі майно ввірене чи перебуває в її віданні й для заволодіння ним вона не використовує будь-які свої повноваження, її дії слід кваліфікувати як привласнення чи розтрату без інкримінування ознаки „вчинення злочину службовою особою шляхом зловживання службовим становищем”;
б) якщо службовій особі майно ввірене чи перебуває в її віданні й для заволодіння ним вона використовує свої повноваження, які не є адміністративно-господарськими, але є організаційно-розпорядчими (наприклад, віддає підлеглим розпорядження, що мають полегшити обернення ввіреного (переданого у відання) майна на свою користь чи користь третіх осіб), її дії слід кваліфікувати як привласнення чи розтрату з інкримінування ознаки „вчинення злочину службовою особою шляхом зловживання службовим становищем”;
в) якщо службова особа використовує свої адміністративно-господарські повноваження щодо майна (незалежно від того, чи перебуває майно в її віданні або ввірене їй), її дії слід кваліфікувати як заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем.
Неправомірне використання майна службовою особою (за відсутності обернення (відчуження) його на свою користь чи користь третіх осіб) у правозастосовчій практиці традиційно кваліфікується як злочин у сфері службової діяльності (ст.ст. 364 чи 364-1 КК), хоча такий підхід видається небезспірним. За наявності відповідних підстав суб’єкту слід інкримінувати також й злочин, ЮСЗ якого передбачено ст. 192 КК.
Характеристику інших корисливих злочинів проти власності опрацювати самостійно за джерелами, вказаними на початку лекції.
Трансформація (переростання, перетворення) одного корисливого злочину проти власності в інший
Для правозастосовчої практики України більш-менш типовими є три прояви трансформації одного злочину проти власності іншим:
а) незакінчена крадіжка перетворюється в грабіж (незакінчений грабіж) або розбій – ситуація даного типу найбільш повно відображена у правозастосовчих орієнтирах – див. абз.3 п. 4, абз. 4 п. 22 абз. 4 п. 24 ППВСУ № 10 від 06.11.2009 року. З теоретичної точки зору видається некоректною оцінка скоєного як одного (одиничного) злочину проти власності (незрозуміло, чому ігнорується намір суб’єкта вчинити злочин іншого виду); так само некоректним виглядає інкримінування суб’єкту ознаки „проникнення у житло, інше приміщення сховище”, якщо йому ставиться у вину лише той злочин, у який відбулося переростання (на момент, коли в особи виникає умисел на вчинення такого злочину, вона вже перебуває в житлі, приміщенні чи сховищі). Тим не менш, при вирішенні навчальних завдань та задач слід орієнтуватись на вищеперераховані правозастосовчі орієнтири (із застереженням їх некоректності на рівні теоретичного обґрунтування);
б) незакінчений грабіж переростає у вимагання – див абз. 6 п. 12 ППВСУ № 10 від 06.11.2009 року. У даному випадку правозастосовчий підхід цілком узгоджується з теоретичними правилами кваліфікації. При цьому при кваліфікації вимагання суб’єкту має бути інкриміновано ознака „вчинення злочину повторно”.
Звернути увагу – з огляду на момент визнання розбою закінченим злочином, переростання розбою у вимагання бути не може (для трансформації одного злочину в інший характерне усвідомлення суб’єктом неможливості завершити первинний злочин). У даному випадку має місце „звичайна” реальна сукупність злочинів, щоправда відділених між собою незначним проміжком часу;
в) незакінчене шахрайство перетворюється у грабіж (незакінчений грабіж) чи розбій – цей варіант переростання взагалі не відображений на рівні правозастосовчих орієнтирів, а відтак його оцінка має відбуватись за теоретичним підходом – суб’єкту має інкримінуватись два злочини проти власності, при цьому перший із них є незакінченим, а другий кваліфікується з інкримінуванням ознаки „вчинення злочину повторно” та без інкримінування ознаки „проникнення в житло, інше приміщення чи сховище”.
Особливості кваліфікації корисливих злочинів проти власності з урахуванням ознак кількісного характеру
Законодавча характеристика абсолютної більшості корисливих злочинів проти власності включає в себе ознаки кількісного характеру. Переважна кількість цих ознак має фіксований нормативний зміст, який закріплюється законодавцем у відповідних нормах-дефініціях (див. п. 2-4 примітки ст. 185, примітку до ст. 188-1). Єдиним винятком з цієї тенденції є ознака „завдання значної шкоди потерпілому” (п. 2 примітки до ст. 185 КК), у зміст якої законодавцем закладено характеристику „із врахуванням матеріального становища потерпілого”. Таким чином вказана ознака за своєю природою є оціночною.
Кількісні ознаки у ЮСЗ корисливих злочинів проти власності можуть характеризувати різні елементи складу злочину:
а) ознаки „вчинення злочину у великих розмірах” та „вчинення злочину в особливо великих розмірах” на рівні ст.ст. 185, 186, 190 та 191 КК характеризують зміст діяння, а не його суспільно-небезпечні наслідки (див. у зв’язку з цим вище про проблеми, пов’язані з розумінням змісту об’єктивної сторони розкрадання). З урахуванням цього, якщо суб’єкт викрав у потерпілого майно вартість 650 НМДГ, частина якого була власнику повернута (на суму 450 НМДГ), суб’єкту буде ставитись у вину ознака „вчинення злочину у особливо великих розмірах”, а не – „вчинення злочину у „великих розмірах”. З цим же пов’язані особливості врахування фактичних помилок, якщо вони стосуються обставин, які кореспондують з вищезазначеними ознаками (якщо суб’єкт вважав, що вартість майна досягає 650 НМДГ, а його вартість реально становила 450 НМДГ, поведінка суб’єкта кваліфікується як закінчений замах на відповідний злочин, вчинений в особливо великих розмірах);
б) ознака „завдання значної шкоди потерпілому” на рівні ст.ст. 185, 186, 189, 190 КК, а також ознаки „завдання майнової шкоди у великих розмірах”, „завдання майнової шкоди у особливо великих розмірах „на рівні ст. 189 КК, ознака „завдання значної шкоди потерпілому” та “завдання шкоди у великих розмірах” на рівні ст. 188-1 КК характеризують суспільно-небезпечні наслідки злочину. Такий висновок випливає, в першу чергу, із того як перераховані ознаки сформульовано. Щодо ст. 189 КК – додатковим аргументом може бути сама специфічна конструкція об’єктивної сторони вимагання – вказані ознаки не можуть характеризувати зміст діяння у складах вимагання, оскільки вони не характеризують ані вимогу передачі чужого майна, ані пов’язану з вимогою погрози; а щодо ознаки „завдання значної шкоди потерпілому” – її оціночний характер. Усі вищеперераховані ознаки повинні інкримінуватись суб’єкту у випадку їх реального настання, а на рівні незакінченого злочину вони не інкримінуються (природа усіх вище перерахованих ознак подібна до природи „тяжких наслідків” – див. Тему 2). Відтак у випадку, якщо суб’єкт вважав, що вартість майна, яким він заволодів шляхом крадіжки, становить 150 НМДГ, а насправді його вартість становить 90 НМДГ, його дії мають кваліфікуватись як закінчена крадіжка, передбачена ч. 1 ст. 185 КК.
в) до певної міри неоднозначною є юридична природа ознаки „спрямований на заволодіння майном у великих чи особливо великих розмірах” на рівні ст. 187 КК. Традиційний підхід правозастосовчої практики – вказана ознака характеризує зміст мети розбою. Однак видається, що в даному випадку йде мова про відображення типової юридичної конструкції „діяння, спрямоване на...” (див. Тему 2), а отже – вказана ознака характеризує зміст самого суспільно небезпечного діяння (тобто під час розбою повинна об’єктивно існувати можливість заволодіння майном у відповідному розмірі). Таким чином, з огляду на перший підхід фактична помилка щодо вартості майна (суб’єкт вважав, що вона досягає 400 НМДГ, а насправді вона становила 200 НМДГ) не повинна вплинути на кваліфікацію розбою (суб’єкту інкримінується ч. 4 ст. 187 КК), а з огляду на другий – впливає на неї (суб’єкту інкримінується ч. 1 ст. 187 КК). При вирішенні навчальних задач та завдань можна обрати будь-який підхід, але на рівні теоретичного обґрунтування слід обов’язково вказати про зазначену проблему.
Окремо слід наголосити на тому, що у законодавчу характеристику крадіжки, шахрайства, привласнення та розтрати у „прихованому вигляді” закладено негативну ознаку „за відсутності ознак дрібного викрадення”. Такий висновок обумовлюється особливостями „взаємодії” відповідних положень кримінального закону зі ст. 51 КпАП – цей нормативний орієнтир фактично звужує змістовні характеристики об’єктивної сторони на рівні відповідних положень кримінального закону та у негативній формі “бере участь” в утворенні ЮСЗ, передбачених цими положеннями.
Особливості кваліфікації корисливих злочинів проти власності, що вчиняються з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище
Зміст ознак „житло”, „інше приміщення” та „сховище” з’ясувати самостійно за рекомендованими джерелами та п. 22 ППВСУ № 10 від 06.11.2009 року.
При кваліфікації злочинів проти власності, які вчинені з житла, іншого приміщення чи сховища обов’язково слід встановити момент виникнення у суб’єкта умислу на заволодіння майном. Якщо такий умисел виник у суб’єкта після того, як він потрапив до житла, іншого приміщення або сховища, відповідна кваліфікуюча ознака інкримінуватись суб’єкту не повинна (абз. 3 п. 23 ППВСУ № 10 від 06.11.2009 року) – у даному випадку відсутнє проникнення як таке.
Відповідно до підходів правозастосовчої практики відображених у абз. 2 п. 22 ППВСУ № 10 від 06.11.2009 року проникнення у житло, інше приміщення чи сховище як складова корисливого злочину проти власності завжди розглядається як незаконне діяння, що, у свою чергу, призводить до виникнення конкуренції „частини” і „цілого” між нормами ст. 162 КК та відповідними нормами про злочини проти власності, яка вирішується з огляду на співвідношення санкцій вказаних норм на користь норм-„цілих”.
У випадку вчинення крадіжки, розмір якої не перевищує 0,2 НМДГ, з житла, іншого приміщення чи сховища, відповідно до підходів правозастосовчої практики, дії суб’єкта мають кваліфікуватися як дрібне викрадення за ст. 51 КАпП та як злочин, ЮСЗ якого передбачений ст. 162 КК (абз. 2 п. 7 ППВСУ № 10 від 06.11.2009 року). Наявність кваліфікуючої ознаки не перетворює дрібне викрадення майна у кримінально-карану крадіжку, хоча раніше практика й дотримувалась протилежного підходу.
У правозастосовчій практиці дуже суперечливо вирішується питання про оцінку кримінально-правових ситуацій, коли заволодіння майном відбувається з приміщення до якого є так званий „вільний доступ” (наприклад, магазини, навчальні заклади, буфет, нічні клуби...). Як випливає з постанови ВСУ від 15.11.2012 року № 5-15кс12, якщо майно вилучається безпосередньо з приміщення, що характеризується вільним доступом, ознаку „проникнення в інше приміщення” інкримінувати не слід (хоча через неоднозначність (некоректність) викладення правової позиції ВСУ у даній постанові наведене твердження не може вважатись однозначним). „За аналогією” такий підхід, очевидно, слід поширювати й на випадки, коли приміщення не має вільного доступу, але особа в силу своїх трудових обов’язків (чи в силу інших правових підстав) має доступ до нього.
4. Умисне знищення або пошкодження майна (ст. 194 КК).
Предметну кримінально-правову характеристику цього виду злочину проти власності див. за рекомендованими джерелами.
Звернути увагу:
а) кількісні ознаки, передбачені на рівні ст. 194 КК характеризують суспільно небезпечні наслідки, та інкримінуються в разі їх реального настання (див. попереднє питання лекції та Тему 2);
б) те саме стосується ознак „тяжкі наслідки” та „загибель людей” (див. Тему 2);
в) неоднозначною є специфічна конструкція кваліфікованого ЮСЗ, передбаченого ч. 2 ст. 194 КК. Зокрема, якщо умисне знищення чи пошкодження майна вчиняється загальнонебезпечним способом і при цьому не спричинено шкоду у великих розмірах, як слід кваліфікувати дії суб’єкта – за ч. 2 ст. 194 КК чи як діяння, що не містить ознак злочину? Тривалий час правозастосовча практика вирішувала поставлене питання у другий спосіб, але у 2009 році ВСУ в одному із своїх рішень, прийнятих у касаційному порядку, зайняв протилежний підхід, обґрунтовуючи це тим, що ознака „вчинення злочину шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом” на рівні ч. 2 ст. 194 КК „витісняє” собою ознаку „що заподіяло шкоду у великому розмірі”. На сьогодні правозастосовча практика України не характеризується однозначністю з даного питання, а тому при вирішенні навчальних задач та завдань можна обирати будь-який із підходів, обумовивши проблемність вищенаведеної ситуації в обґрунтуванні.
г) за чинним КК цілий ряд ЮСЗ передбачає в якості окремого „фрагменту” об’єктивної сторони „знищення чи пошкодження майна”. Оскільки такі „фрагменти” не характеризуються жодними кількісними параметрами, можна зробити висновок, що вони охоплюють як злочинні (зокрема, передбачені ч. 1 ст. 194 КК), так і незлочинні варіанти знищення чи пошкодження майна. Відтак у подібних випадках дії суб’єкта мають кваліфікуватись за сукупністю злочинів;
ґ) окрема проблема – чи можна знищення чи пошкодження майна (взагалі чи у певних розмірах) вважати показником тяжких наслідків. Правозастосовча практика традиційно вирішує це питання позитивно, розглядає відповідні ситуації як конкуренцію „частини” (відповідна норма ст. 194 КК) та „цілого” та вирішує їх за правилами подолання цього типу конкуренції;
д) чинний КК передбачає низку спеціальних різновидів умисного знищення чи пошкодження майна (майна спеціальних потерпілих) – див., наприклад, ст.ст. 347, 378, 399 КК. Прояви конкуренції між нормами, передбаченими цими статтями КК, та нормами ст. 194 КК вирішуються на користь спеціальної норми. Проблемним є співвідношення норм ч. 2 ст. 399 та ч. 2 ст. 194 КК, оскільки санкція першої з них менш сувора за другу. У зв’язку з цим, конкуренція між цими нормами теоретично може долатись з огляду на: а) традиційний пріоритет спеціальної норми – за ч. 2 ст. 399 КК; б) суворість санкцій – за ч. 2 ст. 194 КК; в) обидва вищеназвані орієнтири – за ч. 2 ст. 194, ч. 2 ст. 399 (ч. 1 ст. 399) КК. Більш коректним виглядає другий підхід, хоча він і являє виняток з традиційного правила подолання конкуренції загальної та спеціальної норм.
Характеристику інших некорисливих злочинів проти власності – опрацювати самостійно.