Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Ара́бо-ізра́їльський конфлі́кт або Арабо-ізраїльські війни — протистояння між низкою арабських країн, а також арабськими воєнізованими радикальними угрупуваннями, що підтримуються частиною корінного арабського населення підконтрольних (окупованих) Ізраїлем палестинських територій, з одного боку, та сіоністським рухом, а потім і Державою Ізраїль, з іншого.
Хоча Держава Ізраїль була створена тільки в 1948 році, фактично історія конфлікту охоплює близько століття, починаючи з кінця XIX століття, коли був створений політичний сіоністський рух, який поклав початок боротьбі євреїв за власну державу.
Після розпаду Османської імперії в результаті її поразки в Першій світовій війні конфлікт між євреями-сіоністами та арабським населенням Палестини зводився, головним чином, до територіальних домагань обох сторін на підмандатну Палестину. В ході загострення ситуації в другій чверті XX століття до геополітичної складової додалися також релігійна та культурна, що підсилюють міжнаціональну ворожнечу. В 1948 році сусідні арабські країни оголосили війну новоствореній єврейській державі. Таким чином, конфлікт вийшов за межі Палестини і переріс у конфлікт між Ізраїлем та всіма іншими арабськими державами в регіоні. З підписанням мирної угоди з Єгиптом (в 1979 році) і з Йорданією (в 1994 році) число ворожих Ізраїлю держав скоротилося. У рамках великомасштабного арабо-ізраїльського конфлікту прийнято виділяти регіональний Палестино-ізраїльський конфлікт, обумовлений, в першу чергу, зіткненням інтересів територіальних євреїв і арабів, що проживають в Палестині. В останні роки саме цей конфлікт є джерелом політичної напруги та відкритих збройних зіткнень в регіоні.
Позиція прибічників Ізраїлю
Позиція противників Ізраїлю
Історія
Період Британського мандата
Після створення Держави Ізраїль (1948)
Взаємини з арабськими країнами
Протягом перших десятиліть існування єврейської держави арабські країни продовжували оскаржувати легітимність її створення, а арабські націоналісти, очолювані Насером, продовжували закликати до його знищення.[7]
В 1956 році Ізраїль приєднався до секретного союзу Великобританії та Франції, які прагнули повернути контроль над Суецьким каналом, націоналізованим Єгиптом. Після захоплення Синайського півострова в ході Суецької кризи, Ізраїль був змушений відступити під тиском США та СРСР в обмін на гарантії проходу ізраїльських суден через Суецький канал і їх виходу в Червоне море.[8]
У 1967 році Єгипет, Сирія та Йорданія стягнули свої війська до кордонів Ізраїлю, вигнали миротворців ООН і заблокували вхід ізраїльським кораблям в Червоне море і Суецький канал. На півдні продовжувалися атаки бойовиків-федаїнів. У своєму виступі по радіо Насер закликав арабські держави скинути Ізраїль у море.[9] Ці дії стали для керівництва Ізраїлю приводом для превентивної атаки і початку війни (casus belli), що увійшла в історію під назвою Шестиденна війна.[10] У цій війні Ізраїль за лічені дні досяг переконливої перемоги, захопивши Синайський півострів, Сектор Гази, Західний берег річки Йордан, Східний Єрусалим та Голанські висоти. Зелена лінія 1949 року стала адміністративним кордоном між Ізраїлем і новими територіями. Межі Єрусалиму були розширені й на східну частину міста.
6 жовтня 1973 року, в Йом-Кіпур (Судний день) — найбільш священний день в єврейському календарі, коли всі віруючі євреї знаходяться в синагогах — Єгипет і Сирія одночасно атакували Ізраїль. Для уряду Ізраїлю ця війна стала повною несподіванкою. Війна Судного дня закінчилася 26 жовтня. Незважаючи на значні втрати, напад єгипетської і сирійської армій було успішно відбито ЦАХАЛем, після чого війська повернулися на колишні позиції.[11] Хоча внутрішнє розслідування результатів війни зняло з уряду відповідальність за те, що трапилося, невдоволення громадськості змусило прем'єр-міністра Голду Меїр піти у відставку.
У листопаді 1977 року відбувся історичний візит Садата до Ізраїлю, де він виступив перед Кнесетом в Єрусалимі, визнавши за єврейською державою, таким чином, право на існування.[12] Тим самим, Єгипет — найбільша і сильна у військовому відношенні арабська країна — першою порушила проголошений в 1967 році в Хартумській декларації принцип «трьох ні» — «ні» світу з Ізраїлем, «ні» — визнання Ізраїлю, «ні» — переговорам з Ізраїлем. Цей безпрецедентний акт поклав початок серйозного мирного процесу.
Візит президента Садата до Єрусалиму викликав обурення в більшості арабських країн. Уряди та ЗМІ Сирії, Іраку, Алжиру, Лівії, а також ООП звинуватили Садата в зраді арабської справи і прислужництві «імперіалістично-сіоністської змови».[13] Йорданія та Саудівська Аравія, що зайняли спочатку нейтральну позицію, згодом приєдналися до протесту проти мирної ініціативи Садата. Разом з тим, такі арабські країни, як Судан, Марокко та Оман, надали Садату певну підтримку, а Туніс, Ємен та Сомалі не стали засуджувати Єгипет.[13]
Сирія, Йорданія та Ліван, а також представники палестинців категорично відкинули пропозицію Садата взяти участь у переговорах з Ізраїлем у рамках Каїрської конференції. Йорданія також відкинула і всі запрошення приєднатися до переговорів за посередництва США.[13]
В грудні 1977 року в Тріполі глави держав «Фронта відмови»(англ.)укр.: Сирії, Алжиру та Лівії, а також представники Іраку, Південного Ємену і ООП різко засудили єгипетського президента, оголосивши політичний бойкот зустрічам Арабської ліги в Каїрі та торговий бойкот єгипетським компаніям, які будуть мати справу з Ізраїлем. Було також оголошено про «заморожування» дипломатичних відносин цих країн з Єгиптом. Єгипет, у свою чергу, розірвав відносини з цими країнами, позбавивши ООП своєї підтримки.[13]
Рік по тому, президент США Джиммі Картер запросив А. Садата і М. Бегіна на саміт в Кемп-Девіді, щоб обговорити з ними можливість остаточного мирного договору. Переговори проходили з 5 по 17 вересня 1978 року і закінчилися підписанням у Вашингтоні двох документів, озаглавлених «Принципи для підписання мирного договору між Єгиптом і Ізраїлем» і «Принципи миру на Близькому Сході».[14] 26 березня 1979 року Бегін і Садат підписали у Вашингтоні мирну угоду між Ізраїлем і Єгиптом, що поклала край війні між двома державами і встановила між ними дипломатичні та економічні відносини. За умовами угоди, Ізраїль повертав Єгипту Синайський півострів і визнав «законні права палестинського народу». Було також досягнуто обопільно принципової згоди на надання автономії жителям контрольованих Ізраїлем територій до остаточного вирішення питання про їхній майбутній політичний статус.[14]
Після підписання мирної угоди між Ізраїлем і Єгиптом нова зустріч глав арабських держав ухвалила привести в дію заходи проти Єгипту, намічені раніше: Єгипет був виключений з Арабської ліги, будь-яка економічна допомога арабських країн Єгипту була припинена, ті арабські держави, які до цього моменту ще підтримували з Єгиптом дипломатичні відносини (крім Судану, Сомалі та Омана), розірвали їх. Таким чином, арабський світ виступив проти найбільшої арабської держави, що претендувала на роль його лідера.[13]
В 1979 році Ізраїль вивів всі свої війська та евакуював поселенців з Синайського півострова.
7 червня 1981 року, в ході операції «Опера», ізраїльська авіація розбомбила на території Іраку недобудований ядерний реактор «Осірак». Це військове вторгнення було засуджено резолюцією 487 радбезу ООН.[15]
В 1982 році Ізраїль втрутився в Ліванську громадянську війну для того, щоб знищити бази ООП, з яких велися атаки на Ізраїль і проводився обстріл північної частини країни. Ця операція була названа «Мир Галілеї», але згодом отримала назву Перша ліванська війна. У результаті ізраїльського вторгнення загинуло, за ліванськими даними (газета «Ан-Нахар»), 18 000 осіб, з яких більше половини — комбатанти (бойовики ООП, сирійські військовослужбовці та інші), що становить приблизно 13% загиблих в ході громадянської війни в Лівані.[16]. В 1985 році Ізраїль вивів війська з більшої частини території Лівану, крім буферної зони, яка залишалася під ізраїльським контролем до 2000 року.
В 1994 році була підписана Ізраїльсько-йорданська мирова угода, що зробило Йорданію другою арабською країною, якій вдалося нормалізувати відносини з Ізраїлем.[17]
У 2000 році прем'єр-міністр Егуд Барак вивів війська з Південного Лівану.
У 2002 році Ліга Арабських Держав (ЛАГ) прийняла програму відому як Саудівська Ініціатива. У ній ЛАГ пропонує Ізраїлю відступити з окупованих ним у ході Шестиденної війни територій до кордону 1967 року, визнати Палестинську державу на території західного берега річки Йордан та сектора Газа зі столицею в Східному Єрусалимі та подбати про справедливе вирішення проблеми палестинських біженців. У відповідь на ці дії Ізраїлю, країни члени ЛАГ зобов'язуються вважати арабо-ізраїльський конфлікт закінченим, визнати Ізраїль, укласти з ним мир і встановити дипломатичні відносини[18]. Ізраїль станом на кінець 2009 року досі не дав офіційної відповіді на цю пропозицію.
12 липня 2006 року ліванська шиїтська терористична організація Хезболла, підтримувана Сирією та Іраном, запустила кілька ракет по ізраїльських населених пунктах і атакувала позиції ізраїльських військ.[19][20] [21] [22] [23] [24] [25] Бойовики Хезболли перетнули ізраїльський кордон, захопивши двох солдатів в заручники. Провокаційні дії Хезболли розпалили Другу ліванську війну. Під тиском ООН конфлікт закінчився припиненням вогню. Після закінчення війни начальник ізраїльського генштабу Дан Халуц пішов у відставку.[26]
У травні 2008 року стало відомо про непрямі переговори з Сирією в Туреччині,[27] які були перервані в грудні 2008 року у зв'язку з початком операції «Литий Свинець» в секторі Газа.
Взаємини з палестинськими арабами
Від Шестиденної війни 1967 року до «Угод в Осло» 1993 року
Після перемоги Ізраїлю в Шестиденній війні в 1967 році, Ізраїль зайняв Юдею, Самарію (Західний берег річки Йордан) і сектор Газа, населені в основному палестинськими арабами, частина населення яких складали біженці з територій що перейшли під контроль Ізраїлю в ході Арабо-Ізраїльської війни 1947-49 років. Ізраїль не анексував захоплені ним в 1967 році території і не надав їх арабським жителям свого громадянства. Території що перейшли під контроль Ізраїлю в 1967 році визначаються ООН, ЄС, США, РФ і переважною більшістю країн світу як окуповані. МЗС Ізраїлю визначає їх як спірні. В 1973 році, після Війни Судного дня, було створено рух для відновлення історичних єврейських поселень в Юдеї, Самарії та секторі Газа, жителями яких є громадяни Ізраїлю. Створення цих поселень активно заохочувалося і фінансувалося урядом Ізраїлю.
Поразка арабських держав у 1967 році призвела до зростання арабського радикалізму і тероризму — була активізована діяльність Організації визволення Палестини (ООП), початковою метою якої була «збройна боротьба як єдиний шлях звільнення Батьківщини» і створення на території колишньої підмандатної Палестини єдиної світської держави.[28][29] Наприкінці 60-х — початку 70-х років палестинські терористи зробили по всьому світу першу хвилю атак на ізраїльтян. Найвідомішим стало захоплення ізраїльських атлетів на Літній Олімпіаді в 1972 році в Мюнхені.[30] Німецькі спецслужби зробили невдалу спробу звільнення заручників, в результаті якої всі заручники були вбиті терористами. Деякий час по тому ті терористи, відповідальні за цей теракт, які вижили у штурмі, вийшли на волю.[31] Ізраїльські спецслужби провели відповідну операцію «Брами Бога», в ході якої всі учасники та організатори нападу були вистежені та вбиті.[32]
З 1967 по 1970 роки основні сили ООП перебували в Йорданії. Між силами ООП та Ізраїлем відбувалися часті конфлікти, причому ООП постійно вторгалася на територію Ізраїлю для проведення терактів, а армія Ізраїлю іноді вторгалася на територію Йорданії для акцій проти ООП. В 1970 році в результаті збройного конфлікту з владою Йорданії, сили ООП перебазувалися до Лівану, продовживши (поряд з участю в громадянській війні в Лівані), свої терористичні дії проти Ізраїлю. Цей конфлікт тривав до 1982 року, коли відбулося вторгнення Ізраїлю до Лівану для вигнання звідти ООП. Після кровопролитних боїв, згідно з міжнародною угодою, основні сили і керівництво ООП були змушені евакуюватися до Тунісу.
В 1974 році ООП прийняла програму, що передбачає можливість існування Палестинської держави на частині території колишньої підмандатної Палестини, одночасно з Ізраїлем, хоча остаточною метою як і раніше декларувалося створення в Ізраїлі/Палестині єдиної світського демократичної держави [33]. В 1988 році ООП, чиє керівництво тоді знаходилося в Тунісі, проголосило створення держави Палестина і заявило про визнання резолюцій ООН що відносяться до вирішення арабо-ізраїльського конфлікту. Тим самим ООП погоджувалася визнати державу Ізраїль, згадану в цих резолюціях і утворити палестинську державу на Західному березі річки Йордан і в секторі Газа[34].
В 1987 році на території Західного Берега річки Йордан і в Секторі Газа розпочалося повстання арабського населення проти ізраїльського управління та окупації — Перша інтифада[35]
Під час Війни в Перській затоці в 1991 році багато палестинських арабів і ООП підтримували Саддама Хусейна та вітали іракські ракетні атаки по Ізраїлю.[36][37]
Після того, як в 1992 році прем'єр-міністром Ізраїлю став Іцхак Рабін, Ізраїль просував політику компромісу з арабськими сусідами [38][39].
Вже в 1993 році Шимон Перес та Махмуд Аббас підписали в Осло мирні угоди, згідно з якими була створена Палестинська національна адміністрація (ПНА) , що отримала контроль над частиною Західного берега річки Йордан і сектором Газа. Згідно з «Угодами в Осло», протягом 5 років планувалося підписати остаточну угоду і створити на територіях, окупованих Ізраїлем в 1967 році Палестинську державу. У відповідь ОВП зобов'язувалася визнати право Ізраїлю на існування і припинити терористичну діяльність.[40].
Підтримка мирних угод ізраїльським суспільством і палестинцями пішла на спад після продовження терактів і нападів на ізраїльські мирні та військові цілі з боку палестинських угрупувань ісламізму безпосередньо після підписання угод[41], продовження відповідних дій ізраїльської армії проти палестинських угруповань, в ході яких гинули й мирні жителі, теракту в Печері патріархів в Хевроні, що був скоєний єврейським терористом та постійних терактів палестинських терористів-смертників з ворожих ОВП ісламістських угруповань [42].
У листопаді 1995 року Іцхак Рабін був убитий правим екстремістом Ігалем Аміром.
В кінці 1990-х років прем'єр-міністр Біньямін Нетаньягу відвів війська з Хеврону [43] та підписав «Уай-Ріверський меморандум»(англ.)укр., давав палестинцям більше прав самоврядування [44]. Проте остаточне врегулювання, передбачене «Угодами в Осло», у передбачений термін досягнуто не було.
Саміт у Кемп-Девіді і Друга інтифада
У липні 2000 року прем'єр-міністр Егуд Барак проводив переговори з Ясиром Арафатом на саміті в Кемп-Девіді при посередництві президента США Біла Клінтона. На цьому саміті Ехуд Барак запропонував план створення палестинської держави на 97% території Західного берега річки Йордан і Сектора Гази. При цьому він пропонував негайно передати палестинській державі весь сектор Газа і 73% території Західного берега, і протягом 10-25 років перевести під палестинський контроль ще 20% його території. У разі реалізації такої пропозиції, на перших порах Палестинська держава складалася б з 4-х незв'язаних частин, між якими були б території, підконтрольні Ізраїлю, і не мала б зовнішніх кордонів ні з однією державою окрім Ізраїлю [45]. Згідно з Ізраїльськими пропозиціями, велика частина Єрусалиму, включаючи Східний Єрусалим, залишилася б під ізраїльським суверенітетом. Палестинська держава повинна була б бути демілітаризованою. Арафат відкинув ці пропозиції [46]. Після провалу переговорів і провокативного (з точки зору багатьох палестинців) візиту Аріеля Шарона, лідера партії Лікуд на Храмову Гору, палестинські араби почали Інтифаду Аль-Акси.
У 2001 році прем'єр-міністром Ізраїлю став Аріель Шарон. На початку його прем'єрства мирні переговори між Ізраїлем і Палестинською Адміністрацією практично припинилися. У роки прем'єрства Шарона палестинські терористичні організації різко посилили свою діяльність. За даними правозахисної організації Бецелем за період з 2000 року по 2008 рік загинуло понад 1053 ізраїльтянина з них 335 військовослужбовців (велика частина з них у 2001-2005 рр.) [47]. Це число перевищує кількість ізраїльтян, загиблих в ході Шестиденної війни [48]. Згідно з даними Шабака за перші 4 роки інтифади загинуло 1017 ізраїльтян і 5598 були поранені. За цей час було скоєно 138 терактів за участю смертників, випущено 480 ракет «Касам» та 313 інших ракет і снарядів. Кількість обстрілів досягла 13 730 [49].
Ізраїльська армія в свою чергу неодноразово проводила операції та авіаудари на підконтрольних Палестинській автономії територіях. За твердженням ізраїльської сторони метою цих дій було знищення терористів і «інфраструктури терору». В результаті з 2000 року по 2006 рік, за даними «Бецелем» загинуло 4281 палестинців, з них 2038 — цивільні особи, тисячі людей були поранені і залишилися без даху над головою. Удари наносилися також по установах Палестинської Адміністрації та станціям палестинської поліції, багато міст, що раніше були передані під управління Палестинської автономії були реокуповані ЦАХАЛом. Ізраїль звинуватив владу ПА в підтримці та організації терору. З весни 2002 року та до своєї смерті від невідомої причини восени 2004 року президент Палестинської автономії Ясир Арафат перебував під домашнім арештом у своїй резиденції в Рамаллі.
У 2005 році уряд Шарона здійснив план одностороннього виходу з Сектора Гази, в результаті якого було зруйновано 25 єврейських поселень і більше 7 тисяч чоловік втратили свої будинки (отримавши в середньому компенсацію в розмірі 300 тис. доларів на сім'ю)[50]). Шарон також почав будівництво Паркана Безпеки (Ізраїльський розділовий бар'єр) між ізраїльською територією і Західним берегом річки Йордан[51] У січні 2006 року Аріель Шарон переніс інсульт, після якого залишився в комі, і посаду прем'єр-міністра зайняв Егуд Ольмерт.
У січні 2006 року на парламентських виборах на територіях, контрольованих Палестинською Адміністрацією, перемогу здобув радикальний ісламістський рух ХАМАС, визнаний в Ізраїлі та ряді інших країн терористичним. Рух ХАМАС спочатку знаходився в опозиції до ОВП і партії ФАТХ, керованих Ясіром Арафатом і не визнавав угод в Осло. Влітку 2007 року між прихильниками ФАТХ і ХАМАС стався збройний конфлікт, в результаті якого сектор Газа опинився під контролем руху ХАМАС, а частини Західного берега, що знаходяться під управлінням ПА, опинилися під контролем ФАТХ. З літа 2007 року Ізраїль посилив блокаду сектора Газа, яка триває досі.
Поточні події
27 листопада 2007 року Егуд Ольмерт і Махмуд Аббас погодилися почати переговори і прийти до остаточної угоди по палестинській державі до кінця 2008 року. Проте зробити це не вдалося, переговори були перервані наприкінці грудня 2008 року в зв'язку з проведенням Ізраїлем в секторі Газа операції «Литий свинець» проти угруповання ХАМАС. Ізраїль пояснював проведення операції «Литий Свинець» необхідністю припинити багаторічні ракетні обстріли з Гази, в результаті операції загинуло понад 1300 палестинців і 14 ізраїльтян.
У 2009 році переговори з ФАТХ продовжилися за участю нового прем'єр-міністра Ізраїлю Біньяміна Нетаньягу і нового президента США Барака Обами. 21 червня Нітаньягу виступив зі своїм планом близькосхідного врегулювання, в рамках якого висловив згоду на створення палестинської держави з обмеженими правами, в разі визнання палестинцями Ізраїлю, як національного будинку єврейського народу, і отриманні гарантій безпеки Ізраїлю, в тому числі міжнародних [52][53].
У листопаді 2009 року уряд Ізраїлю заявив про десятимісячний мораторій на будівництво в єврейських поселеннях на Західному березі річки Йордан, проте цей мораторій не задовольнив палестинську сторону, оскільки він не торкався Східного Єрусалиму [54].
2 вересня 2010 року прямі переговори між ПНА та ізраїльським урядом були відновлені [55]. Однак ці переговори перебувають під загрозою зриву через суперечності в ізраїльському уряді з приводу продовження мораторію на будівництво поселень, і через небажання палестинської адміністрації продовжувати прямі переговори, у разі якщо мораторій не буде продовжений[56].
Згідно з Електронною єврейською енциклопедією, з точки зору міжнародного права, територія та кордони Ізраїлю остаточно не визначені.[57] Сам Ізраїль, внаслідок різних чинників, утримується від офіційного визначення своїх кордонів; ряд ізраїльських юристів вважають, що територія взагалі не є обов'язковим елементом держави.[58]
Існують кілька можливих варіантів визначення території Ізраїлю:
Єгипетсько-ізраїльський кордон був встановлений по межі мандатної території Палестини і закріплений договором від 26 березня 1979 року.[64]
Йордансько-ізраїльський кордон зафіксовано договором від 26 жовтня 1994 року по лінії між Британською підмандатної Палестиною і Еміратом Трансйорданією з деякими незначними відмінностями.[65][66]
Кордони Ізраїлю з Ліваном і Сирією офіційно не врегульовані. Існує так звана «блакитна лінія», кордон Ізраїлю і Лівану визнаний ООН, однак залишається розбіжність щодо Ферми Шебаа. З Сирією немає офіційно оформленого кордону, є лише «лінія припинення вогню», де за рішенням Ради Безпеки ООН по закінченні війни 1973 року була створена буферна зона, що розділяє Ізраїль і Сирію.
Контрабанда зброї морським шляхом
З посиленням ролі Ірана в конфлікті і його регіональної сили і неможливості надання сухопутної підтримки своїм прихильникам у конфлікті ним були послані кораблі з військовою контрабандою, зафрахтовані у третіх країн:
Критика політики Ізраїлю в Юдеї, Самарії і Газі
Політика, що проводиться Державою Ізраїль на контрольованих територіях, викликає широкий суспільний резонанс і різку критику з боку ряду політиків[67][68][69][70], ООН[71], західних фондів і некомерційних правозахисних організацій, серед яких Amnesty International,[72] «Human Rights Watch»[73] та If Americans Knew. Усередині країни дії уряду піддаються критиці такими організаціями як «Бецелем».[74] У звітах цих організацій містяться численні але не підтверджені свідчення які стверджують про проведення тортур в ізраїльських в'язницях,[75][76] позбавлення палестинців цивільних прав (обмеження пересування, економічна блокада, знущання, заборона на скаргу до цивільного суду, заборона на мирні демонстрації протесту),[77] військових діях, спрямованих проти мирного населення, руйнувань палестинських будинків,[78] агресивній поведінці єврейських поселенців з потурання ізраїльської армії.[79] Ізраїльська політика на окупованих територіях низкою громадських організацій і правозахисників порівнюються з політикою апартеїду в ПАР.
Розслідування, проведене If Americans Knew, звинувачує багато великих світових ЗМІ у фальсифікації публікованих даних на користь Ізраїлю. Так, за твердженням If Americans Knew, попри те, що від військових дій Ізраїлю гине набагато більше невинного мирного палестинського населення, ніж в самому Ізраїлі від дій палестинських терористів, інформація про жертви з ізраїльської сторони з'являється в ЗМІ значно частіше. Цим, на думку цієї організації, обумовлюється солідарність американської громадськості з Ізраїлем.[80]
Разом з тим, багато аналітиків скептично ставляться до звітів правозахисних груп, що працюють з палестинцями, зокрема «Amnesty International» і Бецелем (в ізраїльських та інших ЗМІ не раз публікувалися статті, в яких вказувалося, що Бецелем спотворює інформацію, приховує незручні факти, а інколи й підтасовує їх.[81][82] Згідно з твердженнями деяких ізраїльських ЗМІ, Бецелем викривали і в спробах виправдати терористів[83] і в брехливих статистичних звітах.[84][85]). Ними відзначається вибірковий підхід правозахисників до інформації і певна ідеологічна упередженість. Що стосується упередженості, уряди багатьох країн, у тому числі Демократичної Республіки Конго,[86] Китаю,[87] В'єтнама,[88] Росії[89] та Сполучених Штатів Америки[90] виступали проти «Amnesty International», оскільки, на їхню думку, ця організація поширює упереджену інформацію або не розглядає загрозу безпеці держави як пом'якшувальну обставину.
З іншого боку, організація «Media Watch International» відзначає, що міжнародні ЗМІ, включаючи найбільші світові інформаційні агентства, систематично спотворюють інформацію про конфлікт таким чином, щоб представити палестинських арабів постраждалою стороною, а Ізраїль агресором. [91] [92] [93] [94]
За словами If Americans Knew, Ізраїль отримує найбільшу фінансову допомогу від американського уряду (в розмірі близько 3 мільярдів доларів щорічно), незважаючи на існування великої кількості країн, в яких рівень життя набагато нижче, а політична нестабільність — вище. Проте, слід зазначити, що Ізраїль є важливим стратегічним і політичним союзником США, знаходиться під загрозою війни зі своїми найближчими сусідами (у тому числі такими регіональними державами, як Іран) і витрачає значну частину ВВП на національну оборону і безпеку .[95]
У той же час, за даними Washington ProFile, Палестинська автономія стала найбільшим у світі одержувачем гуманітарної допомоги на душу населення. Зокрема, в 2006 році середньостатистичний палестинець отримав від західних донорів (без урахування арабських держав, Японії та ін) $300, в той час як середній житель Африки (південніше Сахари) — лише $44.[96]