Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Розділ 9. Українська філософія
1. Філософська думка в культурі Київської Русі.
2. Культурно-національне відродження XVI-XVII ст. і доба українського бароко.
3. Філософія Г.С.Сковороди.
4. Філософія українського романтизму.
Українська філософія є духовним феноменом, який відображає специфіку національного буття, особливості національної свідомості, національного характеру, ментальності, української культури в цілому. Будучи органічною складовою національної духовної культури, українська філософія втілює її основні риси і сутнісні ознаки. Йдеться про те, що на становлення і розвиток української філософії впливали індивідуалізм, притаманний українському життю, висока оцінка особистості, прагнення до свободи, світоглядний плюралізм, етизація різних сторін людської діяльності, релігійність як один з головних вимірів буття людської спільноти, демократизм, діалогічність мислення.
Виділяючи специфічні риси, які визначають особливість національного світобачення і світосприйняття, відомий український історик філософії Д.Чижевський звертає увагу на емоційність, сентиментальність, чутливість, ліризм, а також гумор як вияв “артистичної” вдачі українця. Індивідуалізм й прагнення до свободи вказує, з одного боку, на здатність до творчості й реалізації різних видів активності. А з іншого – на прагнення до розриву всіх з усіма. Рухливість і неспокій української вдачі виявляється як в можливості сприйняття нового, так і в потязі до руйнування власних і чужих життєвих форм. Головною рисою української свідомості вважається кордоцентризм, сердечність. Серце в українській традиції сприймається як духовне єство народу, як центр і зосередження всього індивідуального, неповторного в людині.
Перелічені риси українського світогляду знаходять вияв у низці філософських вчень, які виражають специфіку української духовності та мають назву “філософії серця”. Вона виходить з того, що глибинною основою життя людини визнаються не факти свідомості, не логічне мислення, а душа, “серце”.
Особливості української філософії на різних етапах її розвитку пов’язані зі специфікою тієї чи іншої культурно-історичної епохи і характером духовних процесів, що впливали на її зміст. Найзначнішими для формування української духовності були князівська доба, час культурно-національного відродження XVI-XVII ст. і доба українського бароко, а також доба українського романтизму. В ці часи українська філософія досягла свого апогею і найяскравішого вияву.
Становлення вітчизняної філософської думки відбувається у просторі духовної культури Київської Русі – держави, що відіграла велику роль у розвитку східного слов’янства. В культурі Київської Русі, в рамках давньоруської держави IX-XII ст. була сформована досить високого рівня інтелектуальна і філософська культура, яка, зрештою, ще не виокремлювалась із загального тла духовного розвитку. Давньоруській культурі була притаманна специфічна цілісність, яка позначається на недостатній диференційованості окремих її сфер.
Визначальним для філософської культури Київської Русі став вплив християнства, хоча загалом її можна характеризувати як систему двовір’я. Роль міфологічного світогляду і міфологічних символів була досить значною у свідомості давніх русичів. На рівні буденного життя язичницькі уявлення існували в свідомості й звичаях українців, поєднуючись з християнською вірою. Вплив християнства на розвиток давньоруської філософської думки обумовив також специфічну єдність її з мораллю. Тому філософське знання доби Київської Русі характеризується як морально-філософсько-теологічний синкретизм.
Високий рівень інтелектуальної культури українського народу засвідчений в таких писемних пам’ятках як “Слово про закон і благодать” Іларіона Київського, “Повість минулих літ”, “Слово” Кирила Туровського”, “Повчання Володимира Мономаха”, “Житіє Бориса і Гліба”, “Києво-Печерський патерик” та ін. Крім того в Києві була відома й перекладна література.
Відповідно до змісту східнослов’янської православної культури філософія розуміється як знання про речі божественні та людські, вчення про те, як людина може наблизитися до Бога. Це знання про те, як людина може справами своїми бути схожою на свого творця. Загалом філософія у Київській Русі тлумачиться як складова частина християнської премудрості.
Філософія – це любомудріє, любов до мудрості. Мудрість – це насамперед книжне знання, це інтелектуальне заняття. “Книжність” осмислюється у русичів як одна з найвищих чеснот людини, як запорука мудрості. Проте по-справжньому мудрий той, хто своїм життям втілює істину в реальність. Мудрість у русичів постає не стільки як знання істини, але як “житіє в істині”, не лише як слово, але й як діло. Києво-руська філософія мала переважно духовно-практичний вимір, діяльнісну сутність.
Філософія в Київській Русі – це різновид книжної культури, оскільки єдиним джерелом істини була книга – Біблія. А філософом вважався лише той, хто, здобувши істину шляхом нагромадження книжних знань, організовував своє життя згідно з християнськими принципами.
Така інтерпретація філософії та філософа в Київській Русі сформувалась під впливом східного християнства в його києво-руському варіанті. Філософія ще не мала визнання як самостійна форма знання, не була сферою теоретичного освоєння світу. Щоправда, філософській думці Київської Русі притаманні й раціоналістичні погляди: митрополит Іларіон Київський, Феодосій Печерський, Володимир Мономах, Климентій Смолятич певною мірою реабілітували розум людини і пізнання у справі осягнення світу та його творця, відстоювали гармонію віри і розуму.
Синтезуючи західну і східну філософську думку на ґрунті вітчизняної культури, києво-руські мислителі надавали філософському процесу оригінальності. Вони створювали в межах християнського мислення власне філософське бачення світу. Звісно, основні онтологічні проблеми вони розв’язували в контексті тогочасних поглядів на світ, зокрема, його поділу на земний і небесний світи. Однак різкого протиставлення двох світів у києво-руській книжній культурі немає, на відміну від західноєвропейської патристики.
Натурфілософські уявлення в Київській Русі поєднували елементи язичницького і християнського світоглядів. Основою буття всесвіту вважались чотири основних елементи – вода, повітря, земля, вогонь. На відміну від античних уявлень, ці елементи є не першопричиною буття, а лише тим, що створив Бог. Людина визначається як така, що покликана володіти природою, підкорювати її собі. Логічним висновком з такої позиції був погляд на земне життя як таке, що визначається прагненням до смерті. При цьому прагнучи вирішити проблему єдності світу, руські книжники намагаються виявити лінії, які поєднують два світи, реабілітувати світ земний. Постатями, що пов’язують два світи, виступають у книжній культурі святі.
Своєрідно розв’язувалась у києво-руській культурі й гносеологічна проблематика. Оскільки світ і все суще вважалось результатом творчості Бога, то пізнання світу зводилось до розкриття у ньому божественної сили, а посередником між Богом і людьми було Слово.
Книжні знання розцінювались як запорука мудрості, найвища людська чеснота. Культ книжного знання був фундаментальною світоглядною орієнтацією не лише часів Київської Русі, а й протягом всього розвитку філософської культури в Україні. Особлива роль у пізнанні відводилась “серцю” – своєрідному центру, зосередженню думки, віри, волі та любові, які в єдності забезпечують як самопізнання й самооцінку, так і осягнення Божої істини (“Слово про закон і благодать”, “Повчання Водимира Мономаха”). Людину як носія серця києво-руська православна традиція розглядала ширше від загальноприйнятих канонів східного християнства з його аскетично-чернечим спрямуванням, однобічним визнанням цілковитої гріховності людини, її фатального тяжіння до зла. Людина – це багатомірна цілісність, що поєднує тіло, душу й дух. Тіло гріховне й другорядне, воно лише тимчасова оболонка і пристанище душі, завдяки душі відбувається єднання людини з Богом.
У філософських шуканнях часів Київської Русі важливе місце посідали й історіософські проблеми: осмислення історії як процесу, як руху, що здійснюється за волею Бога, минуле, сучасне і майбутнє Київської Русі в контексті тогочасних суспільних проблем (“Слово про закон і благодать”, “Слово о полку Ігоревім”, “Повість минулих літ”). Для книжників був характерний універсалізм у поглядах на історію.
В цілому філософська думку часів Київської Русі є складним синкретичним духовним явищем, спрямованим на глибинне осягнення актуальних проблем людського буття, осмислення Святого письма і світу як творіння Бога. Києво-руська філософія започаткувала притаманну українській філософії тенденцію до екзистенційно-антропологічного мислення.
Особливих виявів набула українська філософія в XVI-XVII ст. Це був час культурно-національного відродження, інтенсивного поширення ренесансно-реформаційних ідей, утвердження національної свідомості. Незважаючи на те, що в XVI-XVII ст. українська культура перебувала в орбіті греко-слов’янських культурних впливів, розвивалася в системі православних цінностей, в духовному житті України відчувався вплив ідей Ренесансу та Реформації. Відродження як пан’європейське культурне явище суттєво вплинуло на розвиток українського суспільства XVI-XVII ст. Причому в Україні реалізувався особливий варіант рецепції ренесансної традиції – тут поширювалися ідеї північного Відродження, що виражалося у поєднанні ренесансних і реформаційних поглядів. Отже, ренесансно-реформаційний світогляд в Україні розвивався у складному процесі національних форм духовності та їх синтезу із західноєвропейськими формами мислення, а надбання Реформації використовувалося українськими книжниками для захисту чистоти православ’я, обстоювання своєї духовної культури.
Своєрідними центрами української духовності, а також носіями гуманістичної та реформаційної свідомості були різного роду інтелігентські спільності та гуртки. Вони акумулювали особистісну, творчу енергію передових верств суспільства, а їх діяльність слугувала підвищенню значення ролі особистості в українській історії, особливо в періоди загальної нестабільності й потрясінь, чим характеризувався процес прийняття Берестейської Унії в 1596 році.
Особливе місце в поширенні професійних філософських знань належить гуртку київських книжників XV ст., наслідком діяльності якого став особливий феномен – “література зжидовілих”. Зусиллями київських інтелектуалів були перекладені праці арабського і єврейського походження, зокрема, “Аристотелеві врата”, твір, що містив знання не лише з філософії та етики, а й медицини, фізики, космології, географії, математики, астрономії. Окрім логічних трактатів з астрономії (“Шестокрил”, “Космографія”) поширеними були такі перекладні твори, як “Логіка Авіасафа” або “Київська логіка”, “Логічний словник” М.Маймоніда, де викладені основи формальної логіки Аристотеля. Переклад національною мовою трактатів з проблем логіки – це рідкісне явище у тогочасній європейській культурі. Перекладна література створювала передумови для автономізації філософських знань, окреслення філософської проблематики.
В XVI-XVII ст. завдяки діяльності українських гуманістів поширюється ранньогуманістична ідеологія. Творчість Юрія Дрогобича (1450-1494), Павла Русина (1470-1517), Станіслава Оріховського-Роксолана (1513-1566), Івана Туробінського-Рутенця (1511-1575), Григорія Чуй-Русина (1523-1577) є свідченням становлення національної свідомості в Україні й поширення засад нової гуманістичної культури. Ці українські гуманісти не лише репрезентували українську інтелектуальну еліту в тогочасній європейській культурі, а й збагачували національну культуру західноєвропейськими ренесансно-гуманістичними ідеями.
Важливим центром українського духовного і національного відродження в другій половині XVI ст. став Острозький культурно-освітній центр, який сформувався навколо непересічної фігури князя Костянтина Острозького (1526-1608). Завдяки його сприянню вперше в Україні була відкрита греко-слов’янсько-латинська академія, здійснювалася видавнича робота (І. Федоров тут надрукував “Азбуку”, “Буквар”, “Хронологію А.Римші”, “Біблію” (1581), “Ключ царства небесного” Г.Смотрицького (1587), “Книжицю” В.Суразького (1578). Велике значення для утвердження основ національної культури й релігійного буття мала діяльність літературного гуртка, який сформувався завдяки сприянню К.Острозького. До його складу входили видатні представники української культури XVI-XVII ст. – Дем’ян Наливайко (пом. 1627), Герасим Смотрицький (пом. 1594), Мелетій Смотрицький (юл. 1577-1633), Кирило Лука ріс (1572-1638), Василь Суразький (сер. XVI-між 1604-08), Христофор Філалет (жив у др. пол.XVI-поч.XVII ст.), Клірик Острозький (жив у др. пол.XVI-поч.XVII ст.) та ін. Сама Острозька академія була першим українським навчальним закладом вищого рівня, зорієнтованим на європейську систему навчання. У ній вивчали сім “вільних мистецтв” (граматику, риторику, діалектику (логіку), арифметику, геометрію, музику й астрономію. Особлива увага надавалася знанню старослов’янської, грецької, латинської мов, оскільки це відкривало можливості для засвоєння духовної спадщини минулого.
Вагомий внесок у розвиток філософської культури зробили також братства, що виникли в Україні в кінці XVI – на початку XVII ст. Як особливі людські об’єднання, з властивою тільки їм організаційною специфікою, характером діяльності, формами спілкування, створюючи розгалужену систему шкіл, вони сприяли широкому розвиткові освіти, її секуляризації та демократизації. Будучи складовою реформаційного руху, братства рішуче виступали з критикою католицької церкви та унійної доктрини. Видатну роль у громадському і релігійно-культурному житті відіграли Львівське, Луцьке, Київське братства. При Львівському братстві функціонувала школа, де навчалися або викладали відомі в майбутньому діячі української культури – Гаврило Дорофієвич (бл. 1570 -), Стефан Зизаній (бл. 1570-1621), Стефан Беринда, (жив у XVII ст.) Кирило Транквіліон-Ставровецький (пом. 1646), Йов Борецький (1560-1631), Ісая Трофимович-Козловський (пом. 1661) та ін.
Новий стан у філософії, її професійний рівень остаточно закріпились у творах професорів Києво-Могилянського колегіуму (згодом академії), який був створений у 1632 році Петром Могилою (1596-1647) на основі злиття Київської братської школи і Лаврської школи - “гімнасіону”. В основу змісту філософських курсів в Києво-Могилянській академії було покладено синтез християнського неоплатонізму й аристотелізму, елементи філософії Ренесансу, Реформації та доби раннього Просвітництва з духовною спадщиною Київської Русі. Від розуміння філософії як мудрості, що досягається релігійним і містичним шляхом, філософи Києво-Могилянської академії поступово переходять до тлумачення філософії як засобу інтелектуального пізнання світу й природи як вияву Божественної сили. Все помітнішою стає тенденція до поступового розмежування філософії й теології, актуалізується філософська проблематика навколо співвідношення проблеми “людина-Всесвіт”, при цьому акцент переноситься на натурфілософські питання, теорію пізнання, логіку та етику, простежуються елементи пантеїзму й деїстичні тенденції в інтерпретації відносин Бога з природою тощо.
Видатними філософами, професорами Києво-Могилянської академії були люди, які відрізнялися високим інтелектом і ерудицією, моральною солідарністю і взаємною підтримкою. Ними усвідомлювалася належність до духовної спільноти однодумців, і це відчуття спільності професори, спудеї й випускники Києво-Могилянської академії підтримували в різних куточках Європи і Російської імперії.
В Києво-Могилянській академії працювали Інокентій Гізель (бл. 1600-1683), якого називали “українським Арістотелем”, Лазар Баранович (1616-1693), Іоаникій Галятовський (бл. 1520-1688), Теофан Прокопович (1677-1736), Стефан Яворський (1658-1772), Мануйло Колачинський (1699-1756) та ін.
Києво-Могилянська академія та її діяльність загалом вписується в контекст барокової епохи. Феномен барокової свідомості виступає органічним чинником українського бароко, відображуючи його багатоманітність й складність, життєву напруженість і динамізм. Основу філософської культури українського бароко складає парадигма високої духовної спільноти – того специфічного духовного світу, в якому панують особливі потреби, почуття і цінності.
Бароко – складне і неоднозначне явище в історії української культури. В добу бароко відбулося своєрідне усвідомлення складності й невпорядкованості світу, його неоднозначності та суперечливості. Прогрес у розвитку природничих наук, суспільні протиріччя, які мали місце в час бароко, призвели до того, що в очах людини XVII ст. була зруйнована вироблена ренесансною свідомістю цілісна, раціоналістична картина світу. Типовим для барокового світобачення є перехід від ренесансного антропоцентризму до теоцентризму. На заміну високій ідеалізації людини приходить традиційне усвідомлення того, що людина – це не центр світу, організованого за законами розуму та гармонії, що вона залежить як від Бога, так і від могутніх, стихійних сил природи, які не контролюються її розумом і волею.
Ренесансна ідеалізація людини поступово змінюється уявленням про те, що людська природа не так вже й досконала, в ній сфокусовані протилежні начала – добро і зло, у своїх вчинках і діяннях вона керується не лише розумом, а й пристрастями, емоціями тощо. В змісті барокової свідомості відображена спроба розібратися в трагічності та неоднозначності людського буття. Суперечлива сутність барокової свідомості відображена в творчості видатних мислителів українського бароко – Л. Барановича, І. Галятовського, А. Радивиловського (пом. 1688), Д. Туптала (1651-1709), І.Максимовича (1651-1715), І.Величковського (бл. 1630-1701), І.Орновського (бл. 1651-поч.XVIII ст.), С.Климовського (кін.XVII-поч.XVIII ст.) та ін. Універсальною рисою українського бароко є “всеосяжна релігійність” (Д.Чижевський) з виразно українськими мотивами та христоцентричністю богомислення. В добу бароко антропоцентричний світ, організований відповідно до вищих законів розумності й гармонії, змінюється динамічним, контрастним, неспокійним, у зв’язку з чим в українській літературі XVII ст. посідає тема світових “марностей”, суєтності світу , нестійкості й плинності усього земного.
Тенденції барокового мислення, з одного боку, і риси нової філософії – “філософії серця”, з іншого, притаманні українському філософові XVIII ст. – Г.С.Сковороді.
3. Філософія Г.С. Сковороди.
Григорій Сковорода (1722-1794) – філософ, поет, педагог і музикант, знавець різних мов. Він розвинув комплекс ідей, актуальних для свого часу, став творцем нової української літератури і оригінального вчення в історії української філософської думки. Темою його філософських роздумів була людина, а способом досягнення знання про людину – діалог. Тому цілком обґрунтовано його назвали “українським Сократом” чи “українським Діогеном”. Філософія для нього – це “веселіє серця”, “сердечнеє веселіє”, це не пізнання природи, а пошук духовного єства людини.
Своє філософське вчення Сковорода сформував під впливом античної філософії і патристики, народної творчості, спадщини українських книжників і філософів XVII-XVIII ст. За своїм змістом і спрямуванням філософія Сковороди відрізнялась від філософії професорів Києво-Могилянської академії, в яких він вчився.
Стиль мислення Сковороди – символічний, алегоричний. У нього поняття стають символами. Він розглядає символи як “іпостасі істини”, як те, що допомагає пізнати неземне, відкриває нове бачення речей. Принципам барокової культури відповідав й антитетичний метод філософування Сковороди, побудований на поєднанні суперечливих тверджень, жодному з яких не можна надати переваги.
В центрі філософського вчення Сковороди була людина. Світ Сковорода осмислював скрізь призму людини. Одним із основоположних принципів філософської системи Сковороди є вчення про дві натури. За Сковородою, все складається з двох натур – видимої і невидимої, тілесного й духовного, мінливого й вічного, матеріального й ідеального тощо. Видимий матеріальний світ – це, за словами Сковороди, “матерія”, “стихія”, “земля”, “плоть”, “ніч”, “смерть”, “попіл”, “пісок”. Це лише бліде відображення невидимого світу, який є реальним. Невидима натура, або вічність, дух, істина – це Бог, вічна і незмінна першооснова всього існуючого. Але невидима натура існує лише у видимій. Тому обидві натури (світи) взаємопов’язані, не існують окремо. Оскільки невидима духовна натура існує поза простором і часом, то вічною є і тінь її – матерія, постійною є і їх взаємна боротьба.
Принцип двонатурності світу Г.Сковороди органічно пов’язаний з його вченням про три світи. Він поділив усе суще на три специфічні види буття - “світи” – великий, або макрокосм (Всесвіт), малий або мікрокосм – людина і світ символів, або Біблія. Макрокосм – складається з численних світів, як “вінок з віночків”, першоосновою якого є чотири елементи – вогонь, повітря, вода й земля. Вчення про малий світ – основа його філософської системи. Сутність малого світу – людини – Сковорода розкриває, виходячи з концепції двонатурності світу. В людини, як і всього існуючого, є видиме і невидиме, тілесне і духовне, тлінне і вічне, зовнішнє і внутрішнє. Справжнім людське буття стає тоді, коли людина намагається пізнати в собі невидиму сутність. Тому принцип “пізнай себе” проходить через всі його філософські твори. Сковорода постійно повторює: “побач самого себе”, слухай себе”, “поглянь у себе”. Саме в духовному самопізнанні Сковорода вбачав ключ до розкриття таємниць бутя світу і самої людини.
Процес самопізнання, спрямований на осягнення невидимої натури в людині, Сковорода розглядає як самопізнання. Допомагає людині пізнати в собі Бога. Біблія або третій світ – світ символів, який є самостійною реальністю. Сковорода застерігає від буквального тлумачення змісту Біблії, оскільки, окрім зовнішнього вияву, тобто словесних знаків, вона має втаємничений, духовний, невидимий світ. Тому Біблія – це особливий світ символів. Центральним символом для Сковроди є Сонце, що символізує істину, вічну натуру або Бога. Головна мета кожного символа Біблії – допомогти людському розумові пізнати духовні начала, невидимий світ. Завдяки Біблії невидимий світ стає видимим, досяжним для людського сприймання.
Сковорода вчив, що кожна людина спроможна досягти щастя шляхом морального самовдосконалення, актуалізуючи в собі “внутрішню людину” – Бога. Центром цього складного процесу є серце, духовне єство, джерело життєдіяльності людини, яке він ототожнює з Богом, Словом Божим. Необхідною передумовою на шляху людини до щастя є дотримання нею принципу “спорідненої” (“сродної”) праці, суть якого полягає у відповідності тому вищому, розумному і справедливому началу, що визначає сенс людського життя. У діалозі “Алфавіт або буквар світу” Сковрода стверджує, що кожна людина має свою природу, свій особливий нахил до “сродної” собі справи, який неможливо змінити, оскільки вони є витявом у людині вічної, невидимої натури. Людина здатна лише пізнати її, а пізнавши, обрати собі заняття і життєвий шлях. “Сродна” праця приносить людині насолоду не стільки своїми наслідками, винагородою чи славою, як самим процесом. Вона постає як важливий засіб духовного самоутвердження, самовдосконалення людини, здоров’я її душі, а отже, і щастя. У багатьох сенсах Г. Сковорода стояв біля витоків особливої, суто української філософії – філософії романтизму.
4. Філософія українського романтизму.
Романтизм як філософська течія в українській культурі зародився і розвивався як антитеза Просвітництву з його абсолютизацією розуму, вимогами раціоналізації всіх сторін людського життя. Поширення романтизму в Україні відбувалося на ґрунті специфіки національного життя, особливостей національного характеру і національної душі. Апеляція романтизму до ірраціональних глибин, народної культури, стихійно-творчих сил людини цілком відповідала українському національному менталітету. Філософія романтизму виявилася співзвучною духу боротьби українського народу за свою незалежність, а ідея нації, історизму (провідні соціально-політичні ідеї романтизму) знайшли в Україні благодатний ґрунт з огляду на формування в народі національної ідеї, національної самосвідомості, поширення ідеї звільнення від колоніального поневолення.
Для представників українського романтизму, світогляд яких ґрунтувався на “філософії серця”, основою буття українського народу є християнська віра. Бог для романтиків був єством національного духу і глибиною серця людини. Національний дух і думка людини завдяки Богові є засадами єдності українського народу.
Одним із перших представників українського романтизму був російський письменник за фахом і українець у душі М.В.Гоголь (1809-1852). Він першим подав цілісний образ України, окреслив риси українського національного характеру. Душа людська для Гоголя є не стільки шляхом пізнання, скільки його глибоким джерелом. Як і Г.Сковорода, Гоголь називає душу “серцем” - “серце людське є безодня невідома”. Особливістю українського буття й української душі полягають в тому, що в українцеві зіштовхнулися дві протилежні частини світу, дві різнохарактерних стихії: європейська обережність і азіатська безтурботність, простодушність і хитрощі, сильна діяльність і величезні лінощі та розслабленість (“нега”), прагнення до розвитку й вдосконалення і водночас бажання здаватися байдужим до всякого вдосконалення.
Гоголь у своїй літературній творчості втілював головні світоглядні ідеї української духовності, української філософії та її екзистенціальної спрямованості. У пошуках першоджерел буття Гоголь спрямовував свої зусилля у власний внутрішній світ, у глибини власної душі, якою рухав “порив і натхнення”. Як і всі романтики, Гоголь стверджував, що саме душа, а не розум є осердям людської сутності. Розум, - писав він у “Вибраних місцях з листування з друзями”, - йде вперед, коли йдуть вперед усі моральні сили в людині і стоїть непорушно й навіть йде назад, коли не підносяться моральні сили. Основою українського національного світобачення Гоголь вважав прагнення кожного українця до єднання з природою, до гармонії з нею, що дає людині внутрішній спокій, умиротворення.
Світоглядна позиція українського романтизму - “філософія серця” характеризує і творчість діячів Кирило-Мефодіївського братства – Тараса Шевченка (1814-1861), Пантелеймона Куліша (1819-1847), Михайла Костомарова (1817-1885), В. Білозерського (1835-1899), М. Максимовича (1804 – 1873) та ін. Їх поєднує не лише романтична історіософія, ідея свободи та ідея України на основі христової віри, а й екзистенційно-антропологічна спрямованість філософського мислення. Так, основною світоглядною рисою Т. Шевченка є антропоцентризм, згідно з яким людина постає центральною, найвищою метою Всесвіту. Природу, історію, культуру він сприймав крізь призму переживань, устремлінь, потреб і бажань людської особистості.
Тому шевченківський чуттєво-емоційний поетичний образ України і став органічною частиною філософії української ідеї.
Екзистенційно-антропологічна спрямованість визначає і ставлення Шевченка до релігії. Він закликав молитися лише Богові і Правді, а не ідолам, “попам і царям. При цьому Шевченко підтримував все високе, святе, правдиве у християнстві. Він вірив у Бога і його живе слово, знав, що лише йому одному поклоняться “всі язики во віки”. Шевченко звеличував новий тип людини, моральним ідеалом якої є вільний дух. Він застерігав від пасивності, застерігав не покладатися лише на Бога, не очікувати Правди і Волі від когось, закликав пробудити в собі Дух, який робить людину вільною.
“Україноцентричним” (Д.Чижевський) був також світогляд П.Куліша. Для нього все в світі розпадалося навпіл залежно від ставлення до України: благо і лихо, вороги і друзі, своє і чуже. Ідею України він формулював, спираючись на антитезу, своєрідне протиставлення минулого і сучасного, народної мови і штучної, хутора і міста, України і Заходу. Людина для Куліша – це поле постійної боротьби “внутрішнього” і “зовнішнього”. А людська сутність, на його думку, прихована в її душі – в місці спілкування з Богом. Бог говорить з людиною через її серце. У людині протиставляється зовнішнє і внутрішнє, а також “мова серця” і “мова розуму”. Остання, на його думку, це мова зовнішня, чужа українському єству, здатна промовляти лише до розуму, залишаючи глухим і сонним серце. Мова серця – це “провідний скарб”, що зберігає народ, тільки вона здатна виразити найпотаємніші порухи душі, забезпечувати духовну гармонію.
Головною темою творчості М.Костомарова була українська історія і особливості українського національного буття. Він автор знаменитого твору, свого роду маніфесту - “Книги буття українського народу”. Специфіку українського духу і українського буття М.Костомаров виводить з внутрішнього єства української людини. Основою душевного життя він вважав почуття – джерело будь-якого вияву духу, що спонукає думки і вчинки і є корінням морального буття.
Історіософія Костомарова побудована на розкритті ідеї великого призначення українського народу, реалізації історичної місії, яка випала на його долю.
Філософія українського романтизму стала теоретичним ґрунтом для формулювання української національної ідеї – ідеї, що виражає дух української нації, сутність і сенс існування українського народу, усвідомлення ним своєї самості, належності до конфесійної етнічної єдності. Розвиток філософії українського романтизму відбувався в органічній єдності зі складним і суперечливим процесом пробудження національної свідомості, прагненням українського народу національно і політично самовизначитися.
Світоглядною й теоретичною засадою українського романтизму була “філософія серця”. Її головні ідеї викладені в творчості одного з найвидатніших українських філософів – Памфіла Юркевича (1827-1874), передусім, у його праці “Серце і його значення в духовному житті людини за вченням Слова Божого”.
Символ серця у філософії Юркевича – багатозначний. Найпоширеніші значення – серце як душевний стан людини, зосередження всього доброго і злого в словах, думках і вчинках людини. Серце – це цілісний світ людини. Це не тільки моральні переживання, почуття й пристрасті, а й акти пізнання. У серці знаходиться основа неповторності психіки людини, особливостей її уявлень, почуттів і вчинків. Це загалом свідчить про людину як особистість, індивіда. Тільки серце здатне виражати, знаходити й розуміти такі душевні стани, які не доступні абстрактному мисленню, розуму. П.Юркевич доводить, що поняття, абстрактне знання розуму повинно проходити через серце, оскільки серце є душевний стан людини, а не абстрактний образ зовнішніх предметів. Розум – це лише вершина духовного життя, а корінь його – серце.
Його “філософія серця” виражає найсуттєвіші риси української філософії, зміст української духовності. П.Юркевич, таким чином, продовжує традиції українських книжників XVI-XVII ст., барокових мислителів, ідей Г.Сковороди, М.Гоголя, П.Куліша і Т.Шевченка. На відміну від романтиків XIX ст., Юркевич українське буття розглядає не через літературно-художнє осягнення української дійсності, а робить його предметом філософської рефлексії, складного філософсько-антропологічного дискурсу. Українець П.Юркевич вплинув на характер творчості таких видатних російських філософів, як В.Соловйов, Є.Трубецькой, М.Бердяєв, С.Франк. Філософія Юркевича містила в собі ідеї пізніших філософських напрямів – екзистенціалізму, персоналізму, філософії життя.