Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
|
1. Філосо́фія — особлива форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу. Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну форму світогляду. Термін запозичено з грецької мови. Первісним, істинним значенням слова «філосо́фія» є «любов до мудрості». Предмет філософії охоплює найзагальніші риси дійсності, основи буття і пізнання, що вивчаються не безпосередньо, а через узагальнення даних інших наук та осмислення всієї існуючої культури, її світоглядних структур. Таким чином філософія — раціональна самосвідомість людства, наслідок його прагнення збагнути глибинні основи буття і місце людини у світі. Предмет філософії – це проблема, яка пов’язана з історією розвитку самої філософії. Більше того сьогодні можливі різні визначення предмета філософії, це залежить лише від того, на які позиції відстоює сам філософ, що бажає окреслити цей предмет. Філософія вивчає не стільки сам світ, скільки знання людей про світ, сенс співвідношення об’єктів, процесів світу. Головне в предметі філософії – це філософська рефлексія. Це означає, що філософія розглядає світ крізь призму суб’єктно-об’єктних відносин, тобто відносин людини до світу, суспільства, до інших людей. Філософія вивчає не об’єкти, не емпіричну реальність, а те, як ця реальність «живе» в суспільній свідомості; вона вивчає сенси реальності для суспільства і людини. Наука вивчає природу, розкриває її закони, а філософія пояснює, як і чому так розуміли природу вчені різних епох і культур. Філософія, на відміну від науки, розпочинається з людини, із спроби відповісти на запитання: що таке людина. Що є світ для неї, чого може бажати і добитися в цьому світі людина. Це «вічні запитання», на них остаточної відповіді ніколи не буде. Ці питання є частиною нашого життєвого світу. Вони і формують основу предмета філософії. |
|
2. Специфічні проблеми філософії на сучасному етапі, які становлять сутність її предмета, різноманітні. Дослідження найбільш загальних проблем буття. При цьому саме буття розуміється в універсальній суті: буття і небуття; буття матеріальне й ідеальне; буття природи, суспільства і людини. Філософське вчення про буття дістало назву онтологія. Аналіз найбільш загальних питань пізнання. Чи підлягає світ пізнанню? Які можливості, методи і цілі пізнання? У чому полягає сутність самого пізнання і що таке істина? Якими є об’єкт і суб’єкт пізнання? Філософське вчення про пізнання називається гносеологією. Вивчення найбільш загальних питань функціонування і розвитку суспільства. Формально ця проблема відображена у вченні про буття. Але оскільки саме суспільство, домінуючи, впливає на розвиток особистості, формує соціальні риси людини, то ця проблема виокремлюється в розділ під назвою соціальна філософія. Дослідження найбільш загальних та істотних питань про людину. Це один з найважливіших розділів у філософії, оскільки саме людина є початковим та кінцевим пунктом філософування. Творить і діє не абстрактний дух, а людина. Філософія людини називається філософською антропологією. |
|
3. Філософія дає основний метод пізнання (методологія всіх наук). Філософія дала життя комплексу наук (історія, політологія, психологія, література, логіка) Філософія користується знаннями конкретних і природничих наук. Філософія стимулює розвиток природничих наук (ставить питання, проблему, наука прагне знайти відповідь). |
|
4. Старокитайській філософській думці передувала система міфічних уявлень про походження світу. Він нібито з’явився з хаосу завдяки зусиллям двох космічних сил – небесної (Ян) і земної (Інь). Вони й розбудували Небо і пронизують усе суще, яке відповідає споконвічній гармонії великої тріади: Небо – Людина – Земля. Усе у світі, в тому числі і суспільне життя, є впорядкованим завдяки постійному втручанню небесних сил. Відтак правитель (ван), який є сином Неба, має право безмежно панувати над усім, що знаходиться в країні. Тому філософія в Китаї розбудовувалася перш за все як осмислення проблем суспільного життя. Вагомий вплив на духовність і життя китайського населення справили даоси – прибічники глибокого об’єктивного осмислення картини світу. Даосів цікавили проблеми буття, небуття, основ світу, його єдності, становлення, різноманітності тощо. Даосами світ пояснювався як гармонійна єдність усього сущого, де немає нічого зверхнього, пануючого, а все необхідне і рівнозначне, тому що воно існує. Засновником даосизму вважається Лао Цзи. Сутність і зміст його вчення викладено у книзі “Дао де цзин”. “Дао” – це вічність буття, “мати всіх речей”. Дао є началом усіх начал. Воно зумовлює всі зміни у світі, всі перетворення, початок і кінець існування речей і людей. Зі всемогутності дао випливав соціальний та етичний ідеал даосів. Це життя і мораль патріархального ладу, оскільки в давнину дао віднімало у багатих і віддавало бідним. Взагалі ж повна справедливість настає тоді, коли людина бездіяльна. Навіть правителеві не слід втручатися в соціальні справи, оскільки цим він заважає дао. Воно і лише воно вирішує, як усьому бути. Особливому осуду підлягає війна, оскільки гарне військо – засіб нещастя, а прославляти себе військовими походами – те саме, що радіти вбивству людей. Тому гарну перемогу слід відзначати похоронною процесією. |
|
5. Філософія Стародавньої Греції поділяється на три періоди: досократичний, класичний та еллінський. Досократиками називають філософів, які творили до видатного старогрецького мислителя – Сократа. Вони сформували кілька філософських шкіл та вчень. По-перше, із знаменитих досократичних філософських шкіл найстарішою вважається створена в місті Мілеті в VI ст. до н. е. Тут творили Фалес, Анаксімен, Анаксімандр. Вони вбачали першопричину світу в речових формах. Ними для Фалеса була вода, для Анаксімена – повітря, а для Анаксімандра – невизначена матеріальна частка “апейрон”. Останній учив, що апейрони постійно зазнають певних перетворень (згущуючись, твердіючи, розпилюючись тощо). Процес універсального світопорядку виразно відобразив іонійський філософ Геракліт (530 – 470). Він доводив, що світ не створений богами, а “був, є і буде вічно живим вогнем, який закономірно то спалахує, то згасає”. Гераклітові належить думка про те, що все постійно змінюється, а тому в одну річку двічі ввійти неможливо. Започаткування класичної (з латини – «довершеної», «взірцевої») старогрецької філософії пов’язане з ім’ям Сократа (бл. 470 – 399). Філософське вчення Сократа суттєво відрізнялося від відомих раніше. Сократ по-своєму сформулював предмет філософії (ті основні проблеми, які вона має розглянути). У центрі філософських роздумів ним поставлено людину. При цьому людина розглядалася не як природна (природа філософа не цікавила), а як етична, моральна істота. Тому Сократ уважається автором автономної філософської етики. Моральні проблеми – ось що в ній головне. Досягти вищого морального рівня, як учив Сократ, можна лише шляхом самопізнання. Сократ постійно стверджував: “Я знаю, що я нічого не знаю”. Цей сумнів в оцінці довершеності та досконалості своїх знань мав би стати однією з життєвих позицій кожного. |
|
6. Учень Сократа Платон (470 – 399) створив настільки довершену ідеалістичну філософську систему, що, як дехто вважає, вся пізніша європейська філософія є лише її доповненням. На думку Платона, насамперед існує царство нематеріальних і вічних сутностей – ідей. Вони є прообразами предметів видимого світу. Ідеї існують об’єктивно, незалежно від пізнання і мислення людей. Така філософська позиція є об’єктивним ідеалізмом. Платон розгорнув ідею блага. У нього благо виходить далеко за межі етики. Власне з блага, як пояснював Платон, беруть початок буття та цінність. Місце блага порівнюється з місцем Сонця в існуванні життя. За суттю благо є початком як ідей, так і всього світу, який воно впорядковує. Пізнати буття людина може лише через благо. Своєрідною є гносеологія Платона. Джерело пізнання, як учив він, слід убачати в розумі, а не в наочному спогляданні. Чим більша цінність об’єкта, тим достовірніше пізнання. Розум користується лише ідеями і, просуваючись від ідеї до ідеї, доходить до найвищої з них. У Платона найвища форма пізнання нізвідки не виводиться. Будь-яке пізнання (як і навчання) полягає у пригадуванні душі, адже вона споглядала ідеї до чергового народження, але забула їх. Люди в житті перебувають як у печері, де зовнішнє світло кидає на стіни лише тіні реальних речей. Ці тіні люди сприймають за дійсність. Але коли вони потрапляють на світло, то душа пригадує відповідні ідеї. Тоді й настає істинне знання. Царство ідей може осягти лише чистий розум. Метод, яким слід користуватися у процесі пізнання, Платон називав діалектичним. Його основу становить діалогічна форма, що дозволяє різнобічно і динамічно сприймати світ. Людське тіло і душа в його філософії чітко розмежовані. При цьому душа панує над тілом. Душа безсмертна: її існування подібне до неминущого буття ідей; душа здатна повністю пізнати ідеї; в душі наявний саморух; прирівнюючись до вічних ідей, душа також є вічною. Головними чеснотами людської душі є мудрість, відвага, стриманість, але найвища серед них – справедливість. Їх і нині прийнято вважати найціннішими у нашому житті. |
|
7. Видатний старогрецький філософ Арістотель (384 – 324) був академічним учнем Платона . Арістотель також основи метафізики – вчення, яке досліджує те, що йде після фізики (знань про природу). Це вчення викладене в однойменному творі, що складається з 14 книг. Арістотель доводив, що ідеї нічого не дають ні для пізнання речей, ні для їхнього буття, оскільки вони в речах не знаходяться. Сутність речей – у них самих. Речі утворюють одночасно у нероздільній єдності і матерії, і форми. Їх синтез (поєднання) спричиняє становлення речей (рух буття). Сутність у матерії виявляється як можливість (те, що настане), а форма – як дійсність (те, що вже настало, здійснилося). Процес переходу сутності в форму (можливості в дійсність) Арістотель назвав ентелехією, виділяючи чотири її причини: формальну (кожна річ має форму); цільову (ніщо не відбувається без мети); рушійну (без зусиль нічого не можна досягти); матеріальну (кожен предмет матеріальний). Для Арістотеля бог є першорушієм усього сущого. Він незацікавлений станом світу, хоч у ньому і збігаються всі причини, проте бог не втручається в хід світових подій. Арістотель приділив значну увагу психології. Він виокремив три рівні душі (psyche): вегетативний (рослинний), що відповідає за живлення; чуттєвий (тваринний) відповідає за локальну рухомість у просторі; розум (нус), який уособлює духовну діяльність. Одна його частина – сприймаюча є матеріальною, друга – діяльна є творчим началом. За Арістотелем моральна поведінка формується у процесі практичної діяльності (під час навчання та різноманітних вправ, формування звичок тощо), а не завдяки розумінню (міркуванню). На особливу увагу заслуговує така моральна чеснота, як справедливість. Завдяки їй у суспільстві здійснюється справедливий розподіл благ і почестей. Вона допомагає виправити збитки, різні недоліки та ін. За Арістотелем у суспільній організації суттєвою є така моральна чеснота, як дружба. Завдяки їй люди об’єднуються для досягнення благ. Дружба є головною умовою під час переходу від індивідуального до суспільного життя. У цілому Арістотель узагальнив усі досягнення науки й філософського знання Стародавньої Греції і заклав підвалини сучасного мислення. |
|
8. Святи́й Тома́ Акві́нський (1225 – 1274, Італія) — один з найвизначніших та найвпливовіших філософів і теологів в історії, засновник теологічної і філософської школи томізму, святий католицької церкви. Був ченцем домініканського ордену. Фома Аквінський був відомим систематизатором середньовічної схоластики. Він пристосовував вчення Арістотеля до католицизму. Найвідомішим його твором є «Сума теології». Теорія двох істинАквінський намагався створити таку доктрину, яка б дала можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою. Теологія здобуває істину в божественному одкровенні. Таким чином теорія двоїстої істини поділила так би мовити сфери впливу між теологією і наукою. Божественне одкровення, вважали представники цієї теорії, недоступне розуму. Фома Аквінський чітко визначив сферу науки і віри. Предметом філософії є «істини розуму», предметом теології — «істини одкровення». Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності. Християнська істина стоїть вище за розум, але не суперечить йому. Обмежений людський розум стоїть нижче за теологію, а тому філософія є «служницею теології». Функції філософії як «служниці релігії» полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтувати християнські догми. Докази існування БогаТома Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п‘ять доказів, які стали класичними в західноєвропейській теології: Оскільки все на світі рухається, то повинен бути «першодвигун» або «першопоштовх» руху — Бог. Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричина усього — Бог. Все у світі існує не випадково, а з необхідності, ця необхідність — Бог. Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості — Бог. У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А значить, повинна існувати «остання» і головна ціль — Бог. Більшість догм християнства є предметом теології, а не філософії. |
|
9. У Новий час (кінець XVII – XVIII ст.) замість віри запанував розум. Характерним став високий рівень наукових знань. Емпіризм сформувався у зв’язку з бурхливим розвитком природознавства. Емпіричні, тобто досвідні, знання тривалий час уважалися найбільш достовірними та повними. Епоха емпіризму – це епоха творчості, насамперед, англійських філософів. Її започаткував визначний учений, філософ, державний діяч Френсіс Бекон (1561 – 1626). Він переконував у безмежній могутності людини, озброєної досягненнями науково-технічного прогресу. Вислів Ф. Бекона “знання – сила” став крилатим. Найкращим дослідницьким методом Ф. Бекон уважав індукцію, коли цілеспрямовано і поступово збираються й порівнюються результати спостережень, експериментів та досвіду для подальшого узагальнення знань. Ісаак Ньютон (1643 – 1727), визначний теолог, творець класичної механіки, математик, розширив поняття про наукові методи та створив основи механістичної, розбудованої за законами механіки, картини світу, що сприяло розповсюдженню механістичного світогляду. Цей підхід пояснює світ як раз і назавжди скомпоновану систему тісно й чітко взаємодіючих частин і деталей, відзначається пасивне місце людини в ньому. Ще в кінці XVIII ст. філософи виводили головні принципи справедливого суспільного устрою, який забезпечує демократичне життя людей, що й нині є дуже актуальним. Філософський раціоналізм у Новий час, як й емпіризм, започаткували й обґрунтували визначні вчені-природознавці, які були також видатними філософами. Серед них гідне місце посідає французький мислитель Рене Декарт (1596 – 1650). Його вчення дістало назву картезіанства. В європейську філософію він уніс ідею скепсису. Р. Декарт узяв під сумнів, насамперед, безмежні можливості суб’єкта пізнання (того, хто пізнає), указуючи на недосконалість органів чуття, а отже, і на обмеженість пізнавальних можливостей людей. У цілому емпіризм і раціоналізм Нового часу започаткували сучасні форми і методи мислення. |
|
10. Бенеди́кт Спіно́за (1632 - 1677) - голландський філософ, за походженням із португальських євреїв, один з найвідоміших пантеїстів. Розвинув вчення про єдину, невичерпну, нескінченну субстанцію, з безмежною кількістю атрибутів: людям відомі тільки два атрибути протяжність і мислення; тобто ця субстанція є причиною самої себе. Бенедикт Спіноза викладав свої думки геометричним методом, насичуючи свої твори теоремами, доведеннями, коментаріями тощо. Цим обґрунтовувалася можливість не тільки в математиці, а й у філософії виведення з вищих принципів решти положень нижчого рівня, що є методом дедукції. Б. Спіноза рішуче відділяв філософію від богослов’я, уважаючи, що свобода філософування є природним правом людини. Це право (свободу совісті) має захищати держава. Коли думки, погляди людей, які вони вважають істинними, переслідуються і караються, тоді громадяни починають ненавидіти закони та шкодити владі, навчав філософ. |
|
11. Рене́ Дека́рт (1596 - 1650) — французький філософ, фізик, фізіолог, математик, основоположник аналітичної геометрії. Декарт — автор методу радикального сумніву в філософії. В європейську філософію він уніс ідею скепсису (з грец. “розслідування”). Р. Декарт узяв під сумнів, насамперед, безмежні можливості суб’єкта пізнання (того, хто пізнає), указуючи на недосконалість органів чуття, а отже, і на обмеженість пізнавальних можливостей людей. У творі «Міркування про метод», зіставляючи (емпіричне) почуття і раціональне (розумне) в пізнанні, Р. Декарт віддавав перевагу раціональному. Він був переконаний, що бог створив дві самостійні субстанції: матерію і розум. Розум значно досконаліший у світорозумінні, ніж матеріальні органи чуття. Адже він здатний осмислювати світ, безпосередньо його сприймаючи, та діяти інтуїтивно, оскільки інтуїція є вихідним положенням дедуктивного методу. Дедукція (з латини “виведення”) подає самоочевидні результати. Як доказ Р. Декарт робить висновок: “Я мислю – отже, існую”. Оскільки в даному випадку непотрібно жодних емпіричних доведень, то Р. Декарт процес самопізнання вважав першим принципом своєї філософії. Пізнаючи себе, стверджує він, людина пізнає весь світ. |
|
12. Іммануї́л Кант (1724 — 1804), німецький філософ, родоначальник німецької класичної філософії. У своїх численних роботах стверджував, зокрема, що умова пізнання — загальнозначимі апріорні форми, що упорядковують хаос відчуттів. Ідеї Бога, волі,безсмертя, недовідні теоретично, є, однак, постулатами «практичного розуму», необхідною передумовою моральності. Творчість Канта чітко поділяється на два періоди: докритичний та критичний. Перший з них присвячений дослідженню питань природознавства і філософії природи. У праці «Загальна природна історія і теорія неба» він уперше в науці висунув гіпотезу про виникнення Сонячної системи з газоподібної туманності. І. Кант, як і його попередники в природознавстві, уважав, що першопричиною світу є бог. Із часом філософ узяв під сумнів здатність розуму пізнавати сутність речей. Це сталося у критичний період його творчості. І. Кант під критикою у філософії розумів: чітке визначення пізнавальних можливостей людського розуму; дослідження межі, яку розум не здатен перетнути в пізнавальному процесі. Філософ обґрунтував свою «критику» в основних працях: «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» і «Критика здатності до судження». У праці «Критика чистого розуму» І. Кант робить висновок про те, що не пізнання спрямоване на предмети, а предмети на пізнання. Він переконує, що речі, впливаючи на нас, дають не лише різноманітні відчуття, а й викликають внутрішню активність, що надає знанням організований характер. Щодо праці «Критика практичного розуму», то в ній І. Кант розкриває співвідношення людської волі та морального закону. Воля тут розуміється як критерій (мірило) цінності вчинків. У праці «Критика здатності до судження» І. Кант установлює зв’язок між свободою і природою. Існування всього сущого, все живе становлять спільну красу. В прекрасному домінує природа, яка є могутньою цілісністю. Проте і людина відіграє важливу роль у природному середовищі, оскільки здатна до надіндивідуальних почуттів. Таким чином, І. Кант розвинув знання про здатність людини до осмислення світу і самоусвідомлення. Але у ній, подібно до божеств, творять і чистий розум, і абсолютний дух. Деякі з цих ідей наявні і в сучасній філософії. |
|
13. Ґеорґ Геґель (1770 — 1831) - німецький філософ 19 століття. Він так пояснював своє світорозуміння у праці «Феноменологія духу»: основою всіх явищ природи та історії суспільства є духовне начало – безликий об’єктивний «світовий дух». Творча дія світового духу проявляється як «світовий розум». Світовий дух набуває впорядкування через «абсолютну ідею». Ця ідея робить увесь світовий дух абсолютним «необмеженим» і довершеним. Головні положення гегелівської концепції світобудови: увесь світ – це історичний процес; його джерелом, суб’єктом активності є абсолютний дух; вищою метою абсолютного духу є самопізнання, а вищою формою його розвитку є філософія, як спосіб самоусвідомлення через колективну свідомість людства; ступені розвитку сущого, в тому числі суспільства і філософії, є ступенями розвитку абсолютного духу; результатом самопізнання є поняття – знання духу про себе і свою діяльність. Задум того, чого хотів абсолютний дух у своїй історії, чітко може відобразити лише історія філософії (певний тип мислення). У свою чергу, історія філософії є внутрішнім розумінням всесвітньої історії. Великою заслугою Г. Гегеля стало обґрунтування діалектики як учення про осмислення буття у цілісності, взаємозв’язках і розвитку. Г. Гегель уперше розкрив діалектику як окреме вчення про пізнання світу в його цілісності. Суперечність у діалектиці Г. Гегеля є «двигуном» змін і розвитку. Як зазначав філософ, суперечність має значення там, де є життя, рух, зміни: в органічному світі, в духовних і суспільних перетвореннях. Будується діалектичний процес у вигляді тріади: а) теза (вихідний момент діалектичного розвитку); б) антитеза (момент зміни, що приховується у тезі); в) синтез («зняття» і тези, й антитези). Тобто заперечення старого новим є «утриманням» позитивних ознак старого з доповненням їх новим. Це ідея спадковості у процесі розвитку. в «Основах філософії права» він зазначав: розумне те, що дійсне, а що дійсне – те розумне. У цілому ж Г. Гегель підніс процес філософування на новий рівень, заклавши основи діалектичного сприйняття світу. Його філософія разом з філософськими роздумами інших німецьких класиків-ідеалістів спричинила формування німецької матеріалістичної філософії. |
|
14. Починаючи від 2-ї половини XV ст. в Україні, яка входила до складу Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої, складаються передумови ренесансно-гуманістичної філософської та громадсько-політичної думки. Насамперед це була поява значної кількості економічно незалежних міст із магдебурзьким правом, які ставали не лише торгівельними й ремісничими центрами, але й центрами політичного й культурного життя. Ідеї ренесансного гуманізму виникали й розвивалися в Україні на ґрунті двох різних традицій: західноєвропейської та русько-візантійської. Головними центрами поширення гуманістичний ідей у цей час були Київ, Львів, Острог, Перемишль, Замостя. У загальному процесі розвитку гуманізації в Україні можна виділити 3 періоди. Серед провідних ідей 1 періоду (до сер. 16 ст.) були такі: Людська особистість є найвищою цінністю. Людина – частка природи, а тому природне право людини має пріоритет над цивільним правом. Душа і тіло утворюють гармонійну єдність. Людина – творець історії і в цьому відношенні рівна з богом. Провідні ідеї 2 періоду (2пол. 16 – поч. 17 ст.): Тілесна сутність має підпорядковуватися духовній; якщо цього не відбувається, то людина стає нещасною. Самопізнання робить людину моральною істотою. Проблема життя й існування (екзистенціалізм). Пізнати істину можна тоді, коли піднімаєшся над своєю природою, зможеш чути розумом а не тілом. Ідея рівності людей перед богом. Добрі й справедливі вчинки – шлях до спасіння. Провідні ідеї 3 періоду (з 2 пол. 17 ст.): Немає на землі нічого великого, крім людини, і нічого великого в людині, крім розуму. Матерія здатна переходити з одного стану в інший, вона є первинним суб’єктом. Протилежність – основа руху матерії. Людина – творець власної долі та щастя, владика волі, вчинків, головним критерієм яких є совість. Пізнання – це складний і суперечливий процес, де чуттєве пізнання є основою для пізнання розумового. |
|
15. Безпосередньо глибокі філософські роздуми на нинішніх теренах України з’явилися в добу Київської Русі. Повсюдне введення православ’я у Київській Русі з 988 року сприяло значному розвитку культури, освіти, розширенню всебічних зв’язків з іншими народами. Зріс попит на книги. З часом література поділилася на патристику – святе письмо і світську, що описувала земне життя. в ті часи у великій кількості була поширена і нецерковна література з філософським підтекстом. Наприклад, досить відомою в XII ст. була збірка афоризмів, повчань, настанов, приказок і навіть історичних анекдотів під назвою “Бджола”. У ній розкриваються кращі моральні риси людини, лунають заклики до порядності та доброчинності, засуджуються пихатість, аморальність, злостивість тощо. Більш глибокими ці настанови є у “Руській правді ” Ярослава Мудрого та “Повчанні дітям” Володимира Мономаха. У знаменитому “Слові о полку Ігоревім” синтезовані філософські роздуми про соціальну відповідальність, необхідність консолідації зусиль суспільства для захисту батьківщини, про честь і гідність людини. Ці та подібні твори виховували у наших предків любов і повагу до рідної землі, своєї мови, культури, звичаїв. Вони об’єднували народ духовно і певною мірою забезпечували взаємопідтримку серед населення України у важкі часи. Монгольська навала, розбрат місцевих князів призвели до знищення східнослов’янської державності та занепаду духовного життя. У той час, коли поряд, у Західній Європі, розквітла філософія Середньовіччя, а потім набула сили філософська думка доби Відродження, в Україні вона жевріла лише у глибинах душі народу. Проте могутня духовна традиція зробила український народ непохитним у збереженні своєї самобутності, власних світоглядних засад. Простолюдини берегли мову, звичаї, творили епос. Сотні українців у ці важки часи здобували вищу освіту в західних країнах. Звідти вони несли на батьківщину ідеї Просвітництва і гуманізму. |