Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 1 СХІДНЕ КАТОЛИЦЬКЕ ХРИСТИЯНСТВО
Християнство зародилося, звичайно, в Єрусалимі. Однак це місто найменше підходило для того, щоб стати центром Церкви. Воно не мало виходу до моря, було ізольоване, важко доступне, і не відігравало великої ролі як центр міського життя. Крім того, подальші історичні події, придушення юдейського бунту в 70-их рр. по Христі, остаточне захоплення його Римом в 135 р., призвело до спроби стерти назавжди пам'ять про Єрусалим як юдейський, і відповідно, як християнський релігійний центр. Однак, послідовники Ісуса розійшлися по цілій Римській імперії і заснували ряд інших центрів нової релігії, деякі з них стали ядром становлення майбутніх Східних Церков.
Багаточисельність цих Церков не слід пояснювати, як поділ первісної неподільної Церкви в результаті різних доктринальних поділів, осуджених переможною Церквою як єретичні або й розкольницькі. Церква прагнула до загального пояснення змісту вчення Ісуса Христа, але тоді не існувало у світі жодного зразка релігійного руху, який би представляв адміністративно організоване єдине ціле і який би християнство могло наслідувати. Отже, Церкви розвивалися кожна на своїй географічній території і переростали у великі центри християнського життя. Тільки після того, як християнство було визнане як державна релігія Римської імперії в другій половині IV ст. виникла тенденція до об'єднаних адміністративних структур за зразком винятково централізованої Римської імперії. Однак, в той час багато Церков вже існували як окремі структури, якісно підсилені такими факторами як різниця доктрин, етнічні і культурні відмінності і політичні інтереси.
Дуже важливо, щоб в наш час Католицька Церква в цілому усвідомила, що східні Католицькі Церкви не є надзвичайним породженням єресі чи схизми, і, що від самих початків християнство не було "єдиним", якщо йдеться про правління та уряд; а тому існування цих Церков поряд з Латинською Церквою Риму, є "апостольським" для кожної з них, а не невдалим реліктом кращого забутого минулого.
Об'єднання частин цих Східних Церков з Апостольським Престолом Риму почалося в XVI ст. Визнавши зверхність Римського Папи над усіма Церквами, було досягнуто порозуміння у доктринальних справах, після запевнення їхнього статусу самоуправління. Однак, через відносну слабкість цих нових Католицьких Церков Римська курія взяла таку опіку над ними, яка наслідувала зверхність практиковану щодо багатьох партикулярних Церков Латинської чи Західної Церкви, заперечуючи тим самим автономний і церковний характер цих справжніх Католицьких Церков. II Ватиканський Собор намагався утвердити їх автономію відносно Латинської Церкви й інших Східних Церков. Східний Кодекс мав окреслити їх окремішнє існування в рамках Римо-Католицького віросповідання. Наскільки цю ціль досягнуто, можна буде судити з інтерпретації канонів нового Кодексу.
Кодекс Канонів Східних Церков, зміст якого ми будемо розглядати у цій праці, є загальним законом для всіх 21 Східної Католицької Церкви. Тлумачення канонів однаково стосується всіх цих Церков разом, як і кожної окремо. На нас, однак, лежить обов'язок стисло описати Церкви, про які буде йти мова.
Всі 21 Східні Католицькі Церкви є Церквами свого права (суї юріс), або автономними відносно первинної влади папи, особа якого об'єднує їх між собою і у спільності Католицьких Церков. Подаючи їх тут, ми керуємося Annuario Pontificio, довідником, що видається Ватиканом кожного року. Щоб уникнути можливих незадоволень щодо послідовності представлення ієрархів Церков, довідник подає Церкви за алфавітним порядком літургічних обрядів, в рамках яких групує ієрархів Церков згідно їх спільного походження від перших століть. Цей порядок, однак, не має правового значення, так як літургічні відмінності не мають значення для права, тому що усі Церкви знаходяться в однаковому положенні і користуються однаковими правами.
Антіохійський або Західносирійський обряд
Західносирійські Церкви походять з Антіохії, центру всього християнства протягом перших двох століть і праматері численних Церков. До них належать (починаючи зі Сходу): східносирійська (Несторіанська) Церква і, отже, Сирійсько-Індійська Церква, західносирійська Церква, Маронітська Церква, Мелхітські Церкви Сирії, Палестини, Кавказькі Церкви Вірменії і Грузії як похідні від Кападокійської Церкви, також Ефіопська і Нубійська Церкви в Африці, чиї документи розповідають про "сирійських Отців", що працювали серед них. Навіть Константинополь отримав своє формування від людей з Антіохії. Мінливість долі цього великого міста, яке сьогодні є лише провінційним містечком Східної Туреччини під назвою Антакія, є цікавим і важливим явищем для розуміння еволюції східного християнства і продовжує бути вагомим також сьогодні.
Коли християнству було надано статус державної релігії в Римській імперії, в Антіохії переважало християнське населення, яке дотримувалося грецької мови і культури. Населення околиць зберегло свою семітську мову, арамейську або сирійську, яка служила для пропаганди християнського вчення по всьому Сході. Цей поділ був початком остаточного розколу, який розвинувся в політичній і економічній сферах. Переможний наступ арабів в 630-их рр. спочатку було зустрінуто як визволення, але незабаром переросло у гноблення, коли завойовник почав насильне насадження своєї власної нової релігії — ісламу. Виправдання розколу між Єгиптом і Сирією з однієї сторони і Константинополем з другої, шукали посилаючись на доктрину і єретичне ечення. Хоч виглядає, що в дійсності це повинно було послужити як ідеологічний інструмент, подібно до тієї термінології, яку ми вимушені вживати сьогодні, щоб окреслити воєнний конфлікт в Північній Ірландії, де, коли говориться про потреби католиків і протестантів добре розуміється, що релігія тут служить скерованою психологічною і термінологічною підпорою.
3. Маланкарська Церква є відгалуженням тих сирійсько-індійських християн східносирійської (халдейської) традиції, які через латинізуючі дії португальських місіонерів в XVII ст. змушені були шукати захисту поза Католицькою Церквою. Вони встановили контакт не зі східносирійським патріархом Ассирійської (Несторіанської) Церкви, з якою вони були пов'язані і перших століть християнства, а з західносирійським (якобитським) патріархом, чиє догматичне вчення і літургічний обряд вони прийняли в 1653 р. Відносна слабкість ієрархічної структури цієї нової Індійської Церкви вела до систематичних конфліктів в середині Церкви, що так само загрожувало тіяльності протестантських місіонерів, і в результаті привело до створення багатьох розділених Церков, іноді поверхово якобитських, але протестантських за вченням. Ці обставини змусили Мара Іваніоса Панікервестіля, єпископа Ьюбитської Церкви, з'єднатися в 1930 р. з іншими єпископами, священиками і вірними Католицької Церкви, утворюючи таким чином Маланкарську (Католицьку) Церкву, яка зараз охоплює приблизно 300 тис. віруючих в трьох єпархіях, очолюваних митрополитом Трівандрума. Церква висловила іажання бути піднесеною до верховного архієпископства.
4. Маронітський патріархат Антіохії є єдиною Сирійською Церквою, яка може претендувати на те, що ніколи не трималася жодних єритичних рухів, і також це є єдина Східна Церква, яка з XII ст. цілком зв'язана з Римо-Католицькою Церквою.
Назва маронітів походить від монастиря, що був розташований в долині ріки Оронтес в східній Сирії біля Апамеї (Квал'ат ал-Модік), названого на честь єреміта Марона або Маро (Марун), який жив на ближній горі в 300-х рр. і помер після 400 р. Великий монастир, що стоїть на місці, де збереглася пам'ять про пустельника, розвинувся у великий соціально-політичний центр, надаючи навколишньому населенню соціальні послуги і захист, яких не могли забезпечити зруйновані урядові установи східної Римської імперії. Монастир св. Марона не приєднався до численних релігійних фракцій монофізитів, але залишився лояльним Церкві імперії і рішень Халкедонському Собору (451 р.) навіть всупереч волі уряду імперії. Завоювання Сирії арабами з 636 р. залишило Антіохійську Церкву без патріарха, котрий, як призначений егрогом нової влади, почав постійно проживати в Константинополі. Один з ма-т онітських єпископів Св. Іоан Маро, був вибраний патріархом антіохійським і правив у 685-707 рр.). Під його керівництвом мароніти протистояли за-есйовницькій армії Юстиніана II (684 р.), що посприяло прискоренню згуртування маронітського народу в окреме суспільство. Незайнятість патріаршого престолу дала змогу єпископам, зв'язаним з монастирем Св. Марона, приблизно в 740 р. обрати патріарха антіохійського, який започаткував династію самостійних маронітських патріархів, головним чином, після Каліфа Марвана II (744-748 рр.), в Дамаску визнано маронітів як окрему релігійну суспільність, а їх голову також правителем в світських питаннях, оскільки іслам не визнає поділу на Боже і кесареве.
У той час мароніти почали масово емігрувати до Лівану, де, незважаючи на тяжкі умови життя, топографічні умови, численні долини, гори й ущелини давали їм захист від урядових сил і мародерів. Громада стійких, сміливих людей утворилася під керівництвом їх патріарха і його єпископів, єдиного голови Церкви в Османській імперії, якому не потрібен був фірман інвеститури (документ про призначення) від султана зі Стамбулу. Мароніти нав'язали контакт з Римською Церквою під час хрестових походів і зберегли ці зв'язки до сьогоднішнього дня. Вони все ще є найбільшою християнською Церквою Лівану.
Маронітська Апостольська Антіохійська Церква очолюється патріархом, який живе в Лівані і охоплює 20 єпархіальних юрисдикцій, з яких 5 (Австралія, Аргентина, Бразилія, Канада, СІЛА) служать численним емігрантам.
5. Сирійський Антіохійський патріархат є відгалуженням християн Близького і Середнього Сходу, що розмовляють арамейською мовою. Це семітське християнство через юдейсько-християнські громади, що згодом зникли без сліду, стало зв'язуючою ланкою з юдейським коренем християнства, який тепер виявлено в літургічних текстах і в писаннях сирійських святих Отців. їх переклади творів грецького світу з всіх галузей знань посередньо принесли користь арабам та ісламові. Однак, давши великий розвій християнству від Східного Середземномор'я до Центральної Азії і навіть поза межі Тюркських народів, вони поступилися брутальній силі монголів, татар, селюків і турків, і були значною мірою поглинуті ісламом. Сирійський Католицький Антіохійський патріархат має єпископів в Сирії, Лівані, Єгипті, Палестині, Іраку і Туреччині. Центром цієї Церкви стала південно-східна частина сьогоднішньої Туреччини, але через економічне і політичне протистояння і гноблення більшість католиків і некатоликів цієї Церкви виїхали не так давно в Західну Європу й Америку.
Зростання Константинополя
Термін візантійський відноситься до всіх Церков, що беруть свій початок від Східної Римської імперії та її столиці Константинополя, міста, яке тепер носить назву Стамбул. Хоч патріархати Олександрії, Антіохії і Єрусалиму, а також Церква Кіпру, засновані в апостольський період, і випереджають за часом створення Константинополь на три століття, вони політично і культурне об'єдналися з Константинополем. Цей процес супроводжувався відокремленням міського населення від місцевого і його культури в Сирії, Палестині і Єгипті. Звідти вони прийняли літургічний обряд, що виник в столиці імператорів, і це пояснює їх групування під назвою візантійський від Візантії, маленького містечка на Босфорі, протоці, що з'єднує Чорне та Егейське моря, а отже, із широким світом Середземномор'я, де Констянтин Великий вирішив заснувати свою нову столицю. Вона повинна була стати другою столицею величезної Римської імперії, що простяглася від Британських островів через всю Європу і північну Африку до Кавказу і Месопотамії на Тигр і Єфрат, до кордонів Перської імперії. Будівництво Нового Риму або Константинополя було здійснено за дивовижно короткий час, урочисте відкриття відбулося в 330 р., всього лише через 5 років після скликання І Вселенського Собору в Нікеї (325 р.) - у місті, яке розташовувалося навпроти ще незакінченої столиці, по другій стороні Босфору в Малій Азії. Тоді як стародавній Рим утримував першість, Константинополь став співстолицею з однаковими правами у Римській імперії, на території, яка сьогодні охоплює приблизно 40 націй.
Константинополь відразу встановив свою верховну владу. Він став найбільшим містом Західного світу, найпередовішим культурним та економічним центром, до якого в майбутні віки дуже тягнулись "варвари", германські та слов'янські народи, що почали займати Центральну, Південну і Західну Європу. Утвердження нових германських народів в Західній та Південній Європі, в Галлії (Франція), на Іберійському та Італійському півостровах, відкинуло Константинопольську імперію назад до лінії, що стала кордоном між Західною і Східною Церквою. Просування арабів та ісламу на Захід обмежило Східну Римську імперію східним кордоном. Однак, середня її частина ще була здатна сильно впливати на східних слов'ян і виходячи з Константинополя, навернути у християнство в ІХ-Х ст. болгар, македонців, моравців, сербів, румунів і, особливо, українців, а пізніше росіян і білорусів. Візантійські католицькі Церкви, що розвинулися від частини Візантійських некатолицьких (Православних) Церков, подано в алфавітному порядку.
імперський уряд змушений був допустити свободу релігії, за виключенням тільки Візантійської Католицької Церкви, близько 230 тис. "православних" білорусів вступили до Католицької Церкви латинського обряду, для якої призначалися латинські єпископи, одного із них, призначено нещодавно, у 1989 р.. Невелика частина, що не хотіла відректися східної традиції спробувала організуватися поза Російською імперією. В результаті, невеликі громади існують у багатьох частинах вільного світу створені білоруськими емігрантами та їх нащадками, для яких призначено візитуючого єпископа, який підлягає папі та Конгрегації для Східних Церков.
Греків візантійського обряду не слід плутати з греками Латинської Церкви, яка знаходиться на островах, що були під управлінням республіки Венеція в ХУИ-ХУПІ ст. Вони мають окрему ієрархію з багатьма єпископами і ЗО тис. вірних. Недавно, близько 200 тис. поляків, італійців та католиків інших національностей шукали роботу в Греції, яка є Членом Європейської Співдружності Держав, але немає певності, що вони осядуть там.
10. Греко-Мелхітська Апостольська Церква Антіохії під владою патріарха Антіохійського і всього Сходу, який управляє також мелхітськими патріархатами в Олександрії та Єрусалимі. Вона є залишком тієї частини християнської Церкви Близького Сходу, що залишилася вірною східному Римському імператору і його Церкві після приходу арабів. Вірні цієї Церкви були названі "роялістами" (мелхіти від семітського "король"). Їхні зміни власної сирійської Літургії і перехід з арамейської мови на грецьку і на літургійні форми Візантійської Церкви були поступовим процесом, який повністю завершився в ХНІ ст. З цієї причини офіційною назвою Церкви є Мелхітська Греко-Католицька Церква. Рух до об'єднання був завершений в 1722 р., хоч більшість незабаром залишила унію. Патріарх Мелхітської Католицької Церкви має резиденції в Дамаску, Лівані і Каїрі (Єгипет). Церква має 18 дієцезіальних юрисдикцій на Близькому Сході і б в Америці та в Австралії. Через несприятливі воєнні події на Близькому Сході після створення Ізраїля багато мелхітів емігрували у всі частини земної кулі. Мабуть їх більшість тепер на постійно осіла поза історичними кордонами мелхітських патріархатів.
У 1929 р. Ватикан заснував в Римі Російську колегію для формування священиків, які могли б служити серед росіян. Тільки незначна кількість студентів були російського походження, але всі отримували солідні знання з російської мови, культури й історії, здобуваючи одночасно освіту з богослов'я і інших спеціалізованих предметів в інших церковних університетах Риму. Однак не дуже багато служили священиками російських літургічних осередків по всьому світу. Ці місії з їх церквами утворювали Російську Церкву і всі Східні Церкви, широко відомі католицькому світові, знайомилися з їх чудовою візантійською Літургією і видатною, вражаючою акапельною хоровою музикою всесвітньо відомих композиторів. Об'єднані з іншими спорідненими інституціями, ці осередки стали базами майбутнього католицького екуменізму. Існування цих російських центрів продемонструвало католицькій і нека-толицькій громадськості сприймання, і навіть захоплення, Католицької Церкви традиціями Російської і всіх Східних Церков. З історичним вододілом II Ватиканського Собору, результатом якого було офіційне прийняття Католицькою Церквою екуменізму, за яким прийшло відповідне ознайомлення Православних Церков зі змінами у католицькій позиції. Це супроводжувалося укріпленням Української, Рутенської та інших Східних Католицьких Церков і дієцезій по всьому світу. Ці центри зараз знаходяться в стадії зникнення, так як здебільшого припинили правити російською чи церковнослов'янською мовами. Це є один з рідкісних прикладів в історії будь-якого руху.
Російська колегія в Римі тепер продовжує свою діяльність і знову приймає студентів з Російської Православної Церкви бувшого Радянського Союзу. Посилає професорів, членів єзуїтського чину читати лекції і вести курси в церковних центрах і університетах країн, що утворилися на терені СРСР, пропонує гостинність російським православним ієрархам під час їх відвідин Риму, даючи також житло студентам розташованого поруч ближнього Папського інституту східних церковних студій.
16. Рутенська Церква тепер існує тільки в США. Цей термін був вперше вжитий щодо Церкви, яка повстала після Берестейської Унії (1596 p.), деяких білоруських і українських дієцезій в Польсько-Литовському королівстві. Після того, як цю Церкву було насильно ліквідовано російським царатом, Рутенська Церква залишилася тільки в Австро-Угорщині, де її офіційно названо греко- католицькою, щоб відрізнити від Римо-Католицької і Вірменської Католицької Церков. Назва рутенська також вживалася щодо слов'ян, які проживали на південь від карпатських гір в угорському королівстві і які розмовляли більш- менш тією ж мовою, як і ті - на північ від Карпат, але були, починаючи з XIV ст., розділені політичними кордонами. Можливо, вони були залишками місіонерських спроб апостолів слов'ян - греків, святих Кирила і Мефодія, посланих східним імператором в 865 p. у Велику Моравію, що сьогодні входить до складу Західної Словаччини. Вони називають себе в сучасній розмовній мові словаками, українцями і русинами. Майже всі українські католики прилучені до Української PCP в складі СРСР після другої світової війни. Решта (словаки і русини) греко-католики залишилися в Словаччині. Коли ці, так звані русини, дістали змогу вибирати школи для своїх дітей з українською чи словацькою мовою викладання, вони вибрали останню, утворивши дієцезію Пряшів, майже повністю словацьку.
У 1880-их pp. русини з католицької Угорщини почали емігрувати в США, де вони заснували велику кількість парафій. Оскільки Рим через опір латинських єпископів і нестачу священиків, особливо нежонатих, яким тільки і дозволяється працювати в США, не відразу призначив єпископа цього обряду, більшість з них прийняла пропозицію Російської Православної Церкви і приєдналася до неї і була відразу забезпечена священиками, яких посвячували в духовний стан зі світських осіб, на зразок стародавньої Церкви, і які не мали не те, що духовних, а часто жодних навіть інтелектуальних студій. Другий такий масовий відхід відбувся в 1930-х pp. через проблему целібату - в результаті з'явилася Кар-патсько-Російська Греко-Католицька Православна Дієцезія Джонставну.
Решта русинів, котрі залишилися, і частина з яких походила з районів угорськомовних, а також дві парафії з Хорватії дуже сильно американізувалися і втратили зв'язки з країною своїх предків. Той факт, що їх Церква в США представляла багато етнічних груп, наштовхнув їх на думку вилучити національну назву і назвати себе просто Візантійськими Католиками. Однак цю зміну не прийняв Рим, і вона обурила в деякій мірі інших візантійських католиків (мелхітів, українців, румунів білорусів, росіян, італо-албанців). Незважаючи на це, після розриву зв'язків з Європою, вони творять чотири єпархії Рутенської Церкви Пітсбургу приблизно з 250 тис. вірних, яка претендує на визнання Римом її автономії як митрополичої Церкви поза межами Церкви історичної території.
17. Словацька Візантійська Церква сьогодні представлена дієцезією в Пряшеві (Чехословаччина) з 360 тис. вірних і дієцезією Святих Кирила і Мефодія в Торонто (Канада) з ЗО тис. вірних. Слов'яни закарпатських! областей, особливо візантійського обряду визнали себе словаками тільки в 1850 р., до того часу церковний термін "греко-католики" використовувався як назва частини народу, щоб відрізнити їх від словацької римо-католицької більшості. Вони були заборонені комуністичним урядом в 1950 р., відновлені | в 1968 р. і тепер повністю відроджуються після подій 1989 р.
18. Українська Церква є майже патріархальним верховним архієпископством, очолюваним митрополитом Львівським в Західній Україні. Вона є спадкоємицею Рутенської Церкви Берестейської Унії (1596 р.). Після того, як російський уряд придушив та приєднав до Православної Церкви всі дієцезіїРутенської Церкви, Унія збереглася лише в Австрії, яка після першого поділу Польщі отримала Західну Україну в 1772 р. Греко-Католицька Церква, як ії| офіційно називали, щоб відрізнити від Римо-Католицької і Вірменської Католицької Церков Габсбурзької імперії мала можливість розвинути свою структуру і церковне життя до найвищого рівня серед Східних Церков, Католицьких чи некатолицьких, і стати найбільшою Східною Католицькою Церквою в світі. Однак, коли в 1946 р. Західна Україна остаточно ввійшла до складу Радянського Союзу, комуністи вирішили ліквідувати Церкву і підпорядкувати її Російській Православній Церкві. Незважаючи на жорстокі переслідування» підпільна Церква виховувала підпільних єпископів, священиків, віруючих. Події 1989 р. дозволили цій Церкві вийти з підпілля після того, як багатотисячнії юрби віруючих вимагали її "легалізації" і відновлення згідно державного права. Ця акція повернення своїх церков і попереднього становища ще триває і не має сумніву, що при потенціалі у 5 млн вірних, Українська Католицька Церква вже сьогодні є найбільшою Католицькою Церквою в колишньому Радянському Союзі і найбільшою серед Східних Католицьких Церков світу.
За цей час українські католицькі емігранти мали можливість створювати дієцезії, всього 15, в так званому "вільному світі", що набагато більше ніж в Україні. Відновивши свою церковну ієрархію в Україні, вони тепер скликають свій власний синод єпископів своєї Церкви поширеної по цілому світу. Питання ієрархічного приєднання Мукачівської і Ужгородської єпархії Закарпатської області України до митрополії Львівсько-Галицької ще не| вирішене Римом.
19. Патріархат Вавілону халдейців з двадцятьма-двома єпископськими юрисдикціями в Іраку, Ірані, Туреччині, Палестині, Лівані, Єгипті, Сирії, Сполучених Штатах Америки і 300 тис. вірних є спадкоємцем Ассирійської! (Несторіанської) Церкви. Цю Церкву створили християни Перської імперії, яка! майже постійно перебувала у стані війни з Римською імперією, в якій тим] часом, християнство стало офіційною релігією.
В результаті політичного гніту, християни в Персії відмежувалися від! Західної Церкви і навіть прийняли несторіанство, яке було засуджене на Заході. Ця Церква поширила свій вплив аж на Індію, Китай та Монголію, але була майже повністю знищена арабами, татарами і турками; і продовжує існувати в дуже незначній кількості (100 тис.) на Близькому Сході. В кінці XVI ст. вони вступили в унію з Католицькою Церквою, але вона була перервана переслідуваннями християн Оттаманською імперією. Незгоди, війна з Іраком і на Близькому Сході в 1980-ах рр., ісламський фанатичний фундаменталізм і кращі економічні перспективи в інших країнах заставили значну кількість віруючих емігрувати в різні частини земної кулі. На даний момент, дуже гостро стоїть проблема нестачі священиків за покликанням.
20. Сиро-Малабарська Церква, що складається з двох митрополій та вісімнадцяти дієцезій в Індії, поступається тілька Українській Церкві в кількості священичого та монашого покликання. Ця Церква є тим, що залишилося після 1600-их рр., - часу шкідливої латинізації. Частина Церкви приєдналася до Сирійського (Якобитського) патріархату. У 1993 р. Папа Іван Павло II утворив з двох церковних провінцій верховне архіепископство Ернакулам-Анкамалі. Теперішній митрополит Ернакуламу був призначений тимчасовим верховним архієпископом. Членові дипломатичної служби Апостольського Престолу, нещодавно призначеному архієпископові і про нунцієві двох націй в Африці, вірному Малабарської Церкви, було доручено очолити комісію, яка повинна підготувати статути майбутнього Синоду єпископів Сиро-Малабарської митрополії. Як тільки статути будуть апробовані Верховний Архієпископ буде обраний усіма єпископами.
21. Кілікійський патріархат вірмен з єпископськими юрисдикціями над 70 тис. вірних бере початок у XVIII ст., коли в 1740 р. вірменський єпископ Алеппо був вибраний католікосом-патріархом Сісу. Вірменська Церква була утворена в IV ст. з Кападокії і розгорнула протягом століть велику місіонерську і культурну діяльність від Кавказу до Середземного моря, але згодом була знищена турками. Вірмени тепер проживають у Вірменській республіці на Кавказі і в численних поселеннях по всьому світі. їх головний патріарх має резиденцію в Етчміадзіні.
Патріарх Вірменської Католицької Церкви, затверджений в цьому сані Папою Венедиктом XIV у 1740 р. був пізніше скинутий духовенством з його престолу. Тоді він осів у Лівані. Звідси Церква мала можливість охопити багато громад по всій Оттаманській імперії. Геноцид 1,6 млн вірмен здійснений турками в 1915-1916 рр. знищив також багато вірмен-католиків і їх Церкву. Ті, що залишилися, є тепер під владою Бейруту (Ліван).
Не перебувають під прямою владою патріарха дієцезії емігрантів у Франції, Аргентині і СІЛА, а також ординаріати малих спільнот в Румунії і Греції. Вірменська архидієцезія у Львові на Західній Україні, що бере початок від XIV ст., перед II світовою війною складала тільки 5 тис. полонізованих вірних. Вони були повністю розпорошені і згрупувалися у дві невеликі парафії в Польщі.