Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Джерела формування українського козацтва
Зародження і становлення козацтва рельєфно простежується при з’ясуванні джерел цього явища. Протягом тривалого часу на нього мали безпосередній вплив найрізноманітніші фактори еволюції українського суспільства. Тому слід детально проаналізувати окремі періоди формування козацтва, враховуючи їхні особливості та специфіку.
До середини XVI ст. козаками називали людей, які займались уходними промислами на південному порубіжжі та боротьбою з татарами. На жаль, в актових матеріалах про них збереглися лише фрагментарні згадки, але й вони дають підставу для конкретних висновків щодо джерел формування козацтва. Вже в 1492 р. кримський хан Менглі-Гірей повідомляв великого князя литовського Олександра Казимировича про напад на фортецю Тягиню загону козаків з Канева та Черкас. Документальні свідчення про цю акцію містяться у відповіді останнього від 19 грудня, надісланій до Криму: "Також писав нам в своєму ярлику, що наші люди канівці і черкасці, прийшовши Дніпром, під Тягинею човен твій розбили, чоловіка одного і багато статків та грошей побрали, а потім цього твого чоловіка забрали і кілька волів з ним взяли, а після того під Тягинею черкасці взяли десяток коней і трьох чоловік забрали з собою. Про те нам невідомо і сталося без нашої волі. З приводу того послали до наших урядників українних, щоб речі ті відшукали між козаками, а якщо б знайшли — передали в руки твоєму слузі Мусаці, і людей, які будуть знайдені і відібрані статки. А тих лихих людей, які те вчинили, повеліли стратити 58. Безумовно, у поході могли брати участь вихідці й з інших міст та містечок України. Менглі-Гірей добре володів інформацією про становище на прикордонні з Литовсько-Руською державою, оскільки сам неодноразово здійснював грабіжницькі набіги на її територію. Однак, він був зацікавлений у суворому покаранні литовськими властями конкретних винуватців козацької експедиції, щоб запобігти її повторенню в майбутньому. І, як видно з листа Олександра Казимировича, урядники південноукраїнських староств зобов’язувалися вжити відповідних заходів. Майже аналогічний інцидент стався за три роки до цієї події (1489) на Таванському переїзді через Дніпро, хоча у листі великого князя московського Івана III до правителя Литовської держави козакуючих на чолі з ватажками Богданом, Голубцем і Васьком Жилою власне "козаками" не називали. Цілком можливо, що у Московії даний термін був ще маловідомим. "Нынеча пак сего лета, — говориться в документі,— наши послы Московские земли Тферские земли и Ноугородские земли многие люди шли из Крыма с твоим послом Яном вместе; да как пришли на Тавань к перевозу, и твоего посла Яна перевозники через Днепр перевезли, а наших гостей не перевезли. Да пришед на них твоего пана Юрьева люди Пацевича, в головах Богдан, да Голубец, да Васко Жила со многими людьми да наших гостей перебили и переграбили, и товар у них весь поймали, многих людей до смерти побили и перетопили, а иных многих людей тех наших гостей и нынеча без вести нет" 59. Тут ідеться про вчинки служебників київського воєводи Юрія Паца. Проте, в тогочасній епістолярній спадщині козацтво виступало під різними назвами: загальною — "черкаси", по імені урядовця або ж ватажка громади — "князя Дмитрія козаки", "козаки Щурової роти" тощо 60.
Через українські землі пролягали великі й малі шляхи, які були, передусім, торговими артеріями не лише Великого князівства Литовського, а й усього центрально-східноєвропейського регіону. Ними ж користувалися представники дипломатичних служб. За повідомленням кримського хана Менглі-Гірея великому князеві Івану III у жовтні 1494 р., московське посольство на чолі з боярином Іваном Суботою, яке прямувало до валашського господаря Стефана, поблизу дніпровської переправи "из черкасского городка козаки потопили, все поймали, пеша остали" 61. Очолював козацький загін черкаський воєвода Богдан, який невдовзі зруйнував турецьку фортецю Очаків 62, як базу, створену для дій проти "черкас". Київські та черкаські козаки були причетні також до сутичок з татарами на пониззі Дніпра взимку 1502-1503 рр.63.
Документальні свідчення про участь у козацьких походах представників місцевої адміністрації, зокрема, південноукраїнських старост Предслава Лянцкоронського, Остафія Дашковича, Єжи Отруся, Миколи Сенявського, Берната Претвича, Семена Пронського та ін. стали основою для проголошення їх історіографією XVII—XVIII ст. організаторами українського козацтва, першими гетьманами і т. ті.64. Насправді ж, виконуючи обов’язки по охороні кордону, старости замовчували факт спільних дій з козаками, бо це загрожувало немилістю великого князя або ж сплатою з власного рахунку за збитки, заподіяні козаками. Так, у листі турецького султана Сулеймана II (1520— 1566) до польського короля Сигізмунда II Августа від 10 вересня 1557 р. йшлося про набіг козаків, очолюваних князем Дмитром Вишневецьким, на татарські улуси поблизу Акермана, а також містилася вимога повернути "що кому належало" і покарати учасників експедиції 65. На старост покладалися також обов’язки контролювати козаків, щоб не допускати їх збору і самостійних походів проти татар. У люстрації Кременецької волості 1563 р. зазначалося: "Козаків, або ж людей неосілих, прихожих не утримувати ніде в селах більше 3 днів, все село має знати, коли який козак прийде чи піде, оскільки від таких людей робиться по селах багато шкоди; а якщо б хто пустив до хати такого козака, людину неосілу, не сповістивши всьому селу (властям.—В. Щ.), і тримав його більше трьох днів, а відпустивши, не оголосив всьому селу, і якщо б від того трапилась кому шкода, то будь-який господар повинен буде відшкодувати її і, крім того, зобов’язаний виплатити три рублі згідно статуту земського" 66. Контроль над козаками поширювався навіть на воєводські міста, зокрема, на Київ. У згадуваній грамоті великого князя литовського Олександра Казимировича (1499) зазначалося: "Коли которые купцы, а любо козаки приходят до Киева, а в которого мещанина станут на подворьи, тот мещанин мает их обестити воеводе киевскому, або наместнику его, подлуг давнего обычая, а если бы который з вас мещанин не хотел купца або козака воеводе обестити, на том воеводе киевскому дванадцать коп грошей вины" 67.
Для боротьби з татарами власті активно залучали і місцеве населення. Так, у привілеї, наданому місту Лисянці, підкресювалося, що його мешканці мають ставити палісаду, а кожний з міщан повинен запастись рушницею, двома фунтами пороху і копою куль 70.
Немало інформації про джерела формування українського козацтва міститься в кореспонденції правителів сусідніх держав, зокрема турецького султана та кримського хана. Так, на початку 40-х років хан Сагіб-Гірей писав з Бахчисараю польському королеві Сигізмунду І: "Приходят козаки черкаские и каневские, стают на Днепре под нашими улусами и чинят шкоды нашим людям. Я к вам много раз посылал за тех Козаков, чтобы их усмирить, но ваша милость не послушал. Если хочеш иметь приязнь с нами, будь добрым, пришли к нам тех, что делали шкоды, иначе не имей того за зло, и я не хочу сломать приязни братской и присяги, но на те замки — Черкасы и Канев — пошлем нашу рать" 73. Майже аналогічний лист турецького султана Сулеймана II до того ж короля від 1546 р., в якому зазначалося, що з "далеких замків, належачих до Польщі: Переяслава — Яцько і Мануйло, з Черкас — Карпо і Єдрушко, з Брацлава, з Києва і багатьох інших прикордонних замків" минулого року козаки, очолювані Претвичем, Сангушком і Пронським, здобували приступом Очаківську фортецю 74.
Отже, актові матеріали і наративні джерела переконливо свідчать про вихід козаків з українських міст. Та це зовсім не означає, шо козакували власне міщани — ремісники чи торгові люди. Саме вони не завжди складали більший відсоток населення, насамперед, прикордонних міст, призначених для оборони краю від ординської агресії. Наприклад, у Черкасах (1552) проживало 223 міщанина; бояр, панів і князів — 9 чол.; слуг міських — 25; пушкарів — 2; почет старости — 66; драбів — 160; козаків — 250 75. Аналогічним було співвідношення населення в той час у Брацлаві та Вінниці. Зауважимо: щоб вважатися повноправним громадянином, тобто, перебувати під захистом міського самоврядування, користуватися привілеями, які надавалися городянам, зокрема правом займатися ремеслом, вести торгівлю на міському ринку, необхідно було володіти нерухомим майном, як мінімум — власним будинком. Цим пояснюється той факт, що в південноукраїнських містах ревізори фіксували значну кількість бездомних, або ж "людей прихожих". На Волині та Північній Київщині серед них переважали селяни, які намагалися здобути свободу за міськими мурами.
Характерним для південних міст було проживання в них козаків. У Черкасах, наприклад, люстратори відзначили, що "окромя оселых бояр и мещан бывают у них козаки прихожие" 76. Поряд з боярами, слугами, міщанами Канева проживали "люди прихожие, козаки неоселые" 77. На противагу міщанам більшість козаків не мали власної осідлості і ходили в степ на промисли або ж служили у заможних городян. Різниця між ними чітко визначалася в люстрації, де вказувалися повинності: "Козаки, которые домов у Черкассах не мають, и тые дають старосте колядки по шести ж грошей и сена косять ему на два дни на лете толоками за его стравою и за медом. А которые козаки, не отходячи у козацтво на поле, ани рекою у низ, служать в местах в наймах боярам або мещанам, тыи старосте колядки давати, ани сена косити не повинни" 78. Звертає на бе увагу наявність у Черкасах значної кількості представників власне військово-службової людності: почет старости, драби, а також слуги міські або ж замкові.
Разом з тим, у більшості міст та містечок України проживали й селяни. Було б недоцільно повністю виключити можливість їхньої участі в козакуванні, як і сільських мешканців, насамперед, тих, хто перебував на нижчому соціальному щаблі. Безземельні або ж власники незначних земельних ділянок — городники, халупники, комірники, підсусідки — не були тісно пов’язані із землеробством і мали змогу займатися допоміжними промислами, в тому числі й козакуванням. Однак конкретних документальних свідчень про ставлення селян до генези козацтва на сьогодні не виявлено. Наведену Дмитром Наливайком тезу з латиномовного "Трактату про дві Сарматії" (1518) польського гуманіста Мацея Меховіти, де український козак називався "хлопом, підданим, бродягою, пішим або кінним" 79, досить легко спростувати. У Польщі хлопом називали кожного негербованого. Навіть боярина, який ішов козакувати, літописці часто записували в свої хроніки хлопами зі слів розгніваного господаря.
З середини XVI ст. спостерігається новий етап в історії українського козацтва. За слушним зауваженням І. П. Крип’якевича, на цей час: "в степах виробився оригінальний тип господарки, а в його обороні нова воєнна організація; знов під впливом сеі господарки і в війні зі степовими ордами повстала нова козацька суспільність, зі своїм окремим побутом і окремим світоглядом. Виробивши собі новий лад в степах, переходять козаки до давніх українських центрів, до городів; тут лучаться з міщанською опозицією против нових міських порядків, переймають на себе її боротьбу з локальними урядниками і реорганізують міста за своїм ідеалом. Цілий цей процес відбувається дуже скоро; козацький лад так знаменито відповідав пограничним відносинам і в своїм поході показав стільки сили, що протягом двох-трьох десятиліть скозачіли всі міста над степовим поясом" 80. Отже, перенесення козацького устрою на волості стало важливою передумовою формування окремого соціального стану. Цей процес збігається з характерним для середньовічних держав переосмисленням панівним класом свого місця в суспільстві.
Консолідація панівних верств Великого князівства Литовського супроводжувалася ліквідацією різноманітних ступенів ієрархії та ревізією прав на шляхетство. Підставою для визнання останніх стало не відбування військової служби, а наявність документально підтвердженого землеволодіння. Якщо для магнатів, князів і зем’ян дана обставина не створювала особливих проблем, то вона з усією гостротою постала перед боярами. Перевалена їх більшість володіла землею за звичаєвим правом, тому лише небагатьом вдалося довести своє "благородне" походження шляхом пред’явлення жалуваних грамот на землеволодіння 81. Всі ж інші представники цього стану переводилися до розряду державних селян.
Аналогічну політику проводили на українських землях після Люблінської унії 1569 р. і польські власті. Вже наступного року було організовано люстрації Брацлавського і Київського воєводств. У ході їх проведення ревізори вимагали від усіх землевласників пред’явлення жалуваних грамот на маєтності, оскільки, за їхніми словами, при українських замках було багато таких зем’ян і шляхти, які не хочуть відбувати земську службу і заявляють, що вони вільні люди82. Так, бояри Заушани показали ревізорам копію королівської грамоти — виписку з київських земських книг, і були залишені при шляхетських вольностях. За володіння землею вони мали поряд з іншими шляхтичами Київського воєводства нести земську службу. Бояри Позняки ніяких документів на вимогу люстраторів не пред’явили, а лише голослівно сказали, що вони звільнені від аналогічних служб згідно з королівським привілеєм83. Однак ці аргументи до уваги не бралися, оскільки при великій небезпеці для київського замку, на думку ревізорів, уже "нікого було посилати для огляду татарських шляхів, та відправляти листи до найближчих замків"84. Тож південноукраїнське боярство стало перед проблемою пошуку свого місця в суспільстві. Через брак умов для заняття землеробством воно намагалося іншими шляхами відстояти свій попередній статус. Цьому ж об’єктивно сприяло створення козацького реєстру та залучення урядом Речі Посполитої українського населення до військової служби під час чергових кампаній, насамперед для боротьби проти Швеції та Московської держави. Найбільш підготовленими, безумовно, виявлялися бояри і слуги. Вони й стали основою створення козацьких загонів, які перетворювалися на вагому силу при кварцяному війську 85. Отже, бояри та слуги склали нову хвилю формування українського козацтва. Саме тому в документальних матеріалах південного порубіжжя кінця XVI — початку XVII ст. трапляються лише окремі згадки про бояр 86. При цьому обов’язково підкреслювалося їхнє "нешляхетське" походження, належність до "хлопства". У Північній Київщині та на Волині українському боярству під назвою "околичної шляхти" вдалося утриматися аж до Національно-визвольної війни середини XVII ст. Проте в джерелах дедалі частіше з’являлися такі визначення їхнього соціального статусу, як, наприклад, "козаки, звані боярами овруцького староства"87. Водночас поповнення козацтва боярським контингентом збігалося з важливим моментом у формуванні лицарської верстви, а саме: початком генези станових прав.
Помітний вплив на формування козацького стану справили заходи, вжиті урядом Речі Посполитої по колонізації Подніпров’я та Лівобережжя. Роздача земель у власність з метою їх заселення практикувалася ще й за литовської доби. Більші можливості для встановлення польського панування на українських землях аж до кордону з Московською державою відкрила конституція, прийнята варшавським сеймом 1590 р. "Простори пустих місць на прикордонні за Білою Церквою,— зазначалося в цьому документі,— не приносять ніякої користі, ні державної, ні приватної, необхідно мати з них користь, щоб вони даремно не пустували. А тому за дозволом і повноваженням від усіх чинів сейму ухвалюємо, що ми будемо роздавати ті пустелі у приватну власність особам шляхетського стану за заслуги перед Річчю Посполитою по волі і розумінню нашому" 88.
Прагнучи здобути земельні володіння, тисячі безпомісних і дрібних шляхтичів з Волині та Галичини взяли участь у колонізаційному процесі. Обставини життя на Подніпров’ї, зокрема, слабкість виконавчих та судових структур, відкривали можли вості панування кулачного права або ж фізичної сили. Звідси — поява латифундій нових власників, особливо гетьманів, воєвод, примноження магнатських родів, так званих "королев’ят" — Вишневецьких, Корецьких, Збаразьких та ін. Серед прибулих на Подніпров’я було немало й таких, хто головним своїм заняттям вважав військове ремесло. Вже при Стефані Баторії шляхта становила верхівку козацького реєстру 89. Зростання престижу козаччини залучало до королівської служби нових представників привілейованої верстви як українського, так і польського походження. Проект католицького біскупа Йосипа Верешинського по створенню козацького князівства за Дніпром, очевидно, ґрунтувався на реальних фактах наявності значної кількості шляхти серед українського козацтва 90. Шляхтичі не лише очолювали реєстрових, а й становили основну масу козацької старшини. Тим більше, що в її середовищі перебувало чимало представників польського етносу 91, зокрема шукачів військових пригод, авантюристів, які схвально відгукнулися на заклик папи римського Климента VIII. Під егідою Ватикану створювалась ліга європейських християнських держав для боротьби проти турецької агресії, на що відпускалися значні кошти 92. Головну військову силу ліги мало становити запорозьке козацтво. Восени 1593 р. папа римський вислав свого нунція— хорватського священика Алессандро Комуловича до українських козаків з метою залучення їх на службу. Згідно з інструкцією папський легат мав вести переговори на кресах Речі Посполитої: в Кам’янці, Каневі, Черкасах. В листі Климента VIII до козаків відзначалася поінформованість Ватикану про їхню хоробрість і військову відвагу 93. Вагомим дотатком до послання понтіфіка із закликом боротьби проти неприятеля святого Христа мали стати 12 тисяч дукатів, як завдаток до початку кампанії. Решту обіцялося виплатити в ході війни. Однак маршрут Комуловича пролягав через волості, де йому порадили звернутися до київського воєводи князя Костянтина Острозького. Напевно, через конфлікт Януша Острозького з Криштофом Косинським, папський посланник не знайшов шляху до Запорозької Січі. Під час зупинки у Снятині він вів переговори з місцевим старостою Миколою Язловецьким. Бувший старший реєстру продовжував підтримувати тісні контакти з козаками. Тому, ймовірно, не без ініціативи Язловецького, в грудні 1593 р. відбувся похід на придунайські турецькі міста. У складі козацького війська перебувала значна частина подільської шляхти 94.
Відсутність детального опису реєстрового війська на рубежі XVI—XVII ст. не дозволяє ґрунтовно проаналізувати його структуру та національний склад. Однак відомо, що наступний розвиток подій, зокрема війна з Московією, Цецорська та Хотинська битви, сприяв поповненню реєстру представниками української шляхти, до якої належали: Петро Сагайдачний, Оліфер Голуб, Михайло Дорошенко, Марко Жмайло, Іван Сулима, Богдан Хмельницький.
Реалізація конституції 1590 р. в Україні супроводжувалася також посиленням соціального гноблення. Кожний прибулий шляхтич одержував право будувати у своєму маєтку замок для захисту від татар, залучаючи поселенців з інших районів. Часто власники виділених їм урядом земель утворювали нове поселення за рахунок селян, захоплених у сусідніх феодалів. Актові матеріали кінця XVI — першої половини XVII ст. містять величезну кількість свідчень про шляхетські міжусобиці. В результаті грабіжницьких нападів шляхтичі ставали власниками нових маєтків та підданих, а згодом одержували документальні підтвердження від властей на право володіння ними. У пошуках нових джерел прибутків магнати реєстрували свої володіння у статусі міста чи містечка 95. В такому випадку до рук землевласника переходило і право верховного суду над підданими, регулювання податків та повинностей.
Для залучення нових поселенців феодали на перших порах встановлювали пільги — звільнення від будь-яких повинностей на 5, 10, 15 і більше років. Протягом цих років селянин міг вести власне господарство, не відбуваючи панщини, не сплачуючи натуральних чи грошових податків і вважати себе відносно вільною людиною. Водночас освоєння нових земель було вигідне феодалам, оскільки пізніше вони могли використати їх для Розширення власного фільварку. Крім того, окремі шляхтичі, незважаючи на існуючі умови, все ж залучали "слобожан" до виконання деяких робіт. Так, у Курилівцях на Київщині в 1616 р. двадцятьох свобідних", які не мали ніяких повинностей, змушували робити зажинки, обжинки, закоси, обкоси, допомагати у толоцы 96. В люстрації остерського староства за 1636 р. зазначалося: "завдяки скупченню людей, що оселяються на слободах, остерська оренда медів, пив, горілок, млинів, мит пішла за значно вищу ціну, тому не мало зріс дохід" 97. Отже, шляхта використовувала можливі засоби для стягнення всіляких опосередкованих поборів з мешканців слобід. При надмірних утисках або ж наближенні завершення строку "слобод", останні відходили на нове місце проживання в південні та південно-східні райони. "Ті ж із згаданого руського (українського.— В. Щ.) народу,— відзначав сучасник подій, польський письменник Самуель Грондський,— хто звичніший і вправніший тримати зброю, а також не побажав підкоритися данницькому ярму земських панів, вийшли до віддалених і до того часу не заселених місць і там привласнювали собі вільне право і відтоді заснували нові поселення. На відміну від інших русинів, підпорядкованих земським панам, цих називають козаками уа. Згодом, оцінюючи причини козацького повстання, польський магнат Микола Потоцький наприкінці 1637 р. зауважив, що осередки "свавільників" містилися саме в слободах: "скільки цих бунтівників було і є, всі мають свої гнізда в нових слободах, що містять у собі по кілька тисяч своєвільних людей, як обидві Кобеляки й інші селища на Ворсклі та Пслі. Наплив цих своєвільників у слободи робить розсадники бунту, та й самі осадчі застерігають з плачем, що як ці гнізда не будуть зруйновані, то своєвілля досить скоро оживе знову" 99.
Значна частина населення заселялася в "слободах", але відмовлялася підпорядковуватися старостинській владі, оголошуючи себе козаками. Селян та міську бідноту приваблювало право козаків на володіння землею, свобода від експлуатації, насамперед кріпацтва. Перехід до козацтва асоціювався у них з ідеєю вільного господарювання. Такі люди фігурували у донесеннях королівських комісарів під назвою "непослушних". Уже восени 1593 р. Станіслав Жолкевський писав з Поділля до канцлера Яна Замойського: "Пан староста брацлавський (Єжи Струсь) дуже збентежений сваволею і бунтами тих злих хлопів, пильно потребує ласки й рятунку вашого, бо через опір і бунт тих хлопів важко йому виконувати свої обов’язки... Я радив панові старості, і з свого боку буду того пильнувати, щоб якось по-доброму привести їх до послушності, але якщо надалі з їхнього боку буде такий непослух, прошу порадити, що в такому разі робити. Я маю відомості, що вони присяглися недопустити там жовнірських постоїв, а, очевидно, і в кримського хана бувають їхні посланці. Такий непослух у них і своєвілля, що вже не поважають зовсім ні бога, ані когось іншого" 100.
Про широкі масштаби покозачення населення Подніпров’я свідчать люстрації королівщин 1616 р. У Білій Церкві було "міщанських домів послушних 300", а таких, що не хотіли бути "послушними", понад 300, у Трилісах — відповідно 170 і 30, Богуславі — 200 і 400, Каневі — 160 і 1346, Корсуні — 200 і 1300, Стеблеві — 100 і 400, Переяславі — 300 і 700, Гельмязові — 40 і 100, Бикові — 30 і 25, Черкасах — 150 і 800, Боровиці — 50 і 100, Ірклієві — 20 і 300, Говтві — 30 і 700, Кропивні — 30 і 60, Чигирині — 50 і 500, Крилові 50 і 400 101. Отже, в багатьох містах і містечках кількість тих, що вважали себе козаками, була значно більшою, ніж населення, яке відбувало феодальні повинності. На південному порубіжжі фактично ігнорувалися феодально-кріпосницькі порядки, а спроби їх запровадження завершувалися масовими втечами на Запорожжя. Так, у королівській інструкції на сейм 1615 р., зокрема, зазначалося: "...пішли до них (запорожців.— В. Щ.) неосілі, пішли засудженці, пішли втікачі, повтікали, покинувши поля, повтікала челядь, так, що мало хто і до плуга має людей на Поділлю" 102. До речі, у вищезгаданих містах існували козацькі громади. Про офіційне їх визнання за литовської доби свідчить королівський лист (1560), адресований "подстаростам его черкаскому и каневскому и теж бояром, мещаном, козаком и всим подданым нашим тамошним" 103. В іншому аналогічному посланні міститься конкретніший адресат "намеснику черкаскому и отаману и войту и всим мещанам черкаским" 104. Отже, на чолі міських козацьких громад стояли отамани, як і в січовому товаристві. В житті міста їхній вплив був значним, коли в урядовому листі отаман означений перед війтом. До компетенції отамана, очевидно, входили управлінські функції в громаді та її взаєминах з міською владою. Після Люблінської унії міське козацтво, крім перебуваючих на державній службі, дістало назву "непослушних", поряд з тими, хто оголошував себе козаком з середовища міського населення. Посилаючись на опубліковані матеріали І. М. Каманіна, І. П. Крип’якевич стверджував, що інститут отаманства продовжував існувати, а самі отамани, зокрема, затверджували власним підписом тестаменти й акти купівлі-продажу землі, прикладаючи "печать мескую" 105. Однак, у збірці І. М. Каманіна наводиться документ, в якому йдеться про затвердження офіційного акту отаманом чигиринським — реєстровим козаком Війська Запорозького 106.
Цікаві дані про джерела формування козацтва знаходимо і в деклараціях королівських комісарів до реєстровців під час Вільшанської комісії 1617 р. Поряд з обмеженням кількості тих, хто перебував на державній службі, однією тисячею і погрозою смертної кари для непослушних, наказувалось: "Ремісників, купців, шинкарів, війтів, бурмистрів, кафтанників, балакезів, різників, кравців та інших неприкаяних від себе відігнати і виключити з реєстру, а також усіх тих новоприбулих міщан, які протягом останніх двох років, вийшовши з урядової юрисдикції, пристали до нашого війська,— аби вже більше козаками не називалися, і на майбутнє без волі короля і пана гетьмана коронного таких до війська приймати не будемо" 107. Отже, навіть серед реєстрових було чимало ремісників, торговців, колишніх представників міської адміністрації.
Наступного року мало місце нове піднесення козацького руху на Київщині. З’явилися десятки загонів як у королівщинах, так і панських маєтках, на чолі з Топигою, Старинським, Шульжиним, Мировицьким та ін. У скарзі шляхтянки Гальшки Лозчиної до житомирського гродського суду від 25 серпня 1618 р. йшлося про напад на її маєтність Рожів загону Яроша Суми і зазначалося, що серед козаків були вихідці з "людей люзних, свавільних" 108. До складу двотисячного загону Миська Фастовця також входили "свавільні люди" (селяни та мішани.— В. Щ.) з Котельні, Коростишева, Наволочі, Ходоркова, Брусилова, Фастова, Корнина, Лещина, багатьох інших сіл та міст Київського воєводства 109.
Неодноразові спроби учасників Хотинської війни 1621 р. домогтися в уряду визнання за ними козацьких прав були марними. Закономірною відповіддю на це стала хвиля покозачення, про що свідчать результати люстрації Київського воєводства за 1622 р. Зокрема, на території Канівського староства було немало сіл, якими володіли козаки: Пекарське, Решітки, Біркозова, Виргани, Чабанівка, Костянець, Тростянець, Кришин, Райтків, Селище 110. "А козаки,— говориться в люстрації,— два добрих села — Колещинці й Ромашки — відібрали від свого монастиря Терехтемирова і далі, де їм подобається, відбирають. Ті названі села дуже залюднені, але скрізь козацтво, і щодень замкові піддані до козаків відходять — з часом лише самі козаки будуть" 111. Села та хутори Богуславського староства Біївці. Вільховець, Більмачі, Тептіївка, Охматів, Дибинці, Мисайлівка Ісайки, Щербанівка, Пуники, Вулля, Семерхів також належали козакам 112. Із 25 сіл та хуторів Переяславського староства лише 280 сімей відбували феодальні повинності, а решту становили козаки, "які мають землі і всяке майно, від них немає ніякого прибутку і послушності, їх є понад 1000" 113. Подібну картину зафіксували ревізори і в Черкаському старостві 114. У королівській інструкції 1625 р. до місцевих сеймиків застерігалося: "Домашня сваволя бере гору і так завзялася, що і самим нам тяжка, і з сильними сусідами нас сварить" 115. І Іро масове покозачення населення писав у 30-х роках XVII ст. і Гійом Левассер де Боплан, зазначаючи, що серед козаків перебували "люди, досвідчені у всіх взагалі необхідних для життя ремеслах: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум’яки, римарі, шевці, бондарі, кравці... Всі уміють добре обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, готувати м’ясні страви, варити пиво, мед, горілку, брагу тощо" 116. Отже, суспільні процеси значною мірою впливали на джерела формування українського козацтва. уходництво й оборона південного прикордоння до середини XVI ст. були головними чинниками поповнення козакуючої людності, серед якої переважали вихідці з українських міст та містечок. Часто-густо організаторами козацьких походів виступали й представники місцевої влади. Соціально-економічні зміни в Україні після Люблінської унії зумовили поповнення козацтва з числа колишніх бояр, шляхти і, особливо, селян та міщан.
Проблема генезису козацтва.
Вперше термін «козак» згадано у Початковій монгольській хроніці (1240). У перекладі з тюркських мов він означає «одинокий», «схильний до завоювання». У XVI ст. цей термін вміщено в словнику половецької мови «Кодекс Куманікус» (1303) та в додатку до грецького збірника житій святих «Синаксаря». Цікаво, що слово «козак» вживалося для позначення полярних рольових функцій: «страж» і «розбійник».
Проблема появи та формування козацької верстви досі є дискусійною. Перші спроби її розв'язання було зроблено ще на початку XVII ст., коли польські історики намагалися вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова «козак». Зокрема, польсько-литовський хроніст М. Стрий-ковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка «Козака», який вдало боровся з татарами. З часом викристалізувалися інші версії, що пояснюють походження козацтва:
10) «соціальна» — факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію в нових місцях проживання1.
Жодна з цих теорій не може пояснити всю складність виникнення та формування козацтва, оскільки кожна з них базується на якомусь одному чиннику із економічної, етнічної, воєнної чи соціальної сфер. Водночас більшість із них містить раціональні зерна, синтез яких дає можливість наблизитися до правильної відповіді.
2.Чинники формування козацтва
Поява певного історичного явища зумовлена, як правило, сумарною дією чинників двох категорій (межа між якими досить умовна): тих, що роблять виникнення цього явища можливим, та тих, які зумовлюють його необхідність. Чинниками, що робили можливими появу та формування козацтва, були:
Необхідність виникнення козацтва зумовлена:
Козацтво сформувалося на стику землеробської та кочової цивілізацій між слов'янським та тюркським етнічними масивами, між християнством та магометанством. Показово, що турки називали запорожців буткалами, тобто змішаним народом. У козацький побут органічно ввійшли тюркські слова(кіш,осавул, булава, бунчук,барабан, табір, майдан тощо), татарські озброєння (крива шабля), одяг і звичаї (шаровари, оселедець тощо). Тому термін «протистояння», поширений в історичній літературі, не зовсім точно відображає характер тих умов, за яких відбувалося формування козацтва. Цей маргінальний прошарок населення зростав на ґрунті взаємодії, взаємовпливу та пошуку компромісу між кочовою та хліборобською цивілізаціями. Перші згадки про козацтво датуються XIII ст., проте як нова соціальна верства суспільної ієрархії воно формується водночас зі шляхтою протягом XV— XVI ст. Фактично майже до кінця XVI ст. термін «козацтво» фіксував не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять. У 1572 р. король Сигізмунд II Август видав універсал про утворення найманого козацького формування. 300 козаків було прийнято на державну службу, записано у реєстр (список) і отримало правовий статус регулярного війська. І хоча ця дія мала на меті розкол козацтва, намагання використати частину його сил в інтересах польської держави, все ж вона започаткувала два важливі суспільні процеси: а) утворення реєстрових збройних формувань; б) легітимізацію козацького стану — юридичне визнання прав, привілеїв та обов'язків козацтва як соціальної верстви.
Утворений Сигізмундом II Августом загін незабаром був розформований. Лише 1578 р. уряд Речі Посполитої у зв'язку з поразкою в Лівонській війні та активізацією низового козацтва був змушений повернутися до ідеї відновлення реєстрових формувань. Король Стефан Баторій вписав до реєстру 500 козаків, які за свою службу звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, судовий імунітет. Основними завданнями реєстровців були охорона кордонів та контроль за нереєстровими козаками. З часом кількість реєстрових козаків зростала: у 1590 р. їх налічувалося 1 тис. осіб, 1625 р. — 6 тис, а 1631 р. — вже 8 тис. Організаційно реєстрове (городове) козацтво 1625 р. мало шість полків — Білоцерківський, Канівський, Черкаський, Корсунський, Переяславський, Чигиринський. Серйозним ударом по реєстровцях і по всій козацькій верстві була «Ординація війська Запорозького реєстрового» (1638), яка зменшила кількість реєстрового війська і обмежила привілеї та права козацтва.
На початку XVII ст. козацтво як соціальна верства не було однорідним: реєстрове (городове) козацтво — заможні, привілейовані козаки, які перебували на державній службі в Речі Посполитій; запорозьке (низове) козацтво — козаки, які проживали в пониззі Дніпра в межах військово-політичної організації Запорозька Січ; нереєстрове козацтво, яке виникло внаслідок самовільного «покоза-чення» і, не маючи офіційно визначеного статусу, вело козацький спосіб життя у прикордонних районах. Проте, незважаючи на неоднорідність, козацтво вже мало свою соціальну нішу, власне місце в становій ієрархії Речі Посполитої.
Отже, протягом XV—XVI ст. в суспільстві формується нова соціальна верства —Асозацтво, яка виникла як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політичного лідера і владу. Ґрунтом для формування козацтва стали існування великого масиву вільних земель, накопичений у попередній період досвід їх освоєння, природне прагнення людей до самозбереження, самоствердження і самореалізації. Каталізаторами цього процесу були широкомасштабна колонізація нових земель, що розгорнулася в XV ст.; посилення соціально-економічних протиріч та релігійного і національного гніту; зростання зовнішньої загрози з боку турків і татар.
Господарство Запорозької Січі
Значну роль в економічному розвитку українських земель відіграло козацтво, яке вийшло на історичну арену в кіпці XV ст. Воно успішно освоювало землі передстепової України, південного Поділля, Слобожанщини, Північного Причорномор'я та Приазов'я. В середині XVI ст. за порогами Дніпра було зосереджено багато українських козаків. Визначну роль у їх згуртуванні відігравала Запорозька Січ, що виникла па Нижньому Подніпров'ї в середині XVI ст. її можна визначити як самоврядну військово-політичну організацію народної самооборони з комбінованою громадсько-індивідуальною господарською системою, яка грунтувалася на засадах особистої свободи козаків, демократії, самоуправління, федералізму та економічного лібералізму.
Характер запорозького господарювання визначався природно-кліматичними умовами краю. У дніпрових плавнях ніколи не бувало посухи і тому в посушливі роки туди приганяли сотні тисяч голів худоби. Трави, лісу, очерету, риби — всього було вдосталь. Тому плавні давали запорожцям незліченні вигоди: там вони рубали ліс, заготовляли сіно й косили очерет па паливо, полювали на звіра та птицю, розводили пасіки, ловили рибу і раків. Особливо багатим був рослинний і тваринний світ межиріччя Дніпра та Бугу. Запорожці як неперевершені мисливці добували па хутро вовків, лисиць, зайців, куниць, крім того, сіяли пшеницю, жито, овес, ячмінь, просо, гречку, а також коноплі, вирощували городину — цибулю, кавуни і дині, капусту, хріп. У садах росли яблуні, груші, сливи, вишні, терен, калина.
В економіці Запорожжя землеробство довго відігравало другорядну роль. Через свою трудомісткість воно було малорентабельним. Скотарство порівняно з ним приносило в 5 разів більший доход. Чимало козаків займалися ремеслом і промислом. Осідаючи поблизу укріплених пунктів, вони ставали ковалями, бондарями, ткачами. Французький інженер Г. Бонлан, який мешкав в Україні протягом 1630—1642 рр., відзначав, що серед козаків "... взагалі трапляються знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Вони дуже добре виготовляють селітру, якої вельми багато на цих землях, і роблять з неї чудовий гарматний порох...".
У Запорозькій Січі дедалі активніше здійснювались товарно-грошові відносини. Запорозькі козаки посідали важливе місце в торгівлі південною сіллю. На річках Буг, Самара, Орель були спеціальні митниці для збирання соляного мита з кожного возу.
Поворотним у розвитку господарства Запорозької Січі став 1734 р. — рік виходу запорожців з підданства Кримського ханства, повернення в Україну і заснування Нової Січі. Почався перехід від епізодичних промислів до регулярного господарювання, від натурального господарства до товарного.
Природні й соціальні умови визначили організаційну форм запорозького господарювання в степу — зимівник (хутір). Зимівник запорозької старшини і багатих козаків — це були великі тваринницькі ферми із значними посівами зернових. У них не було кріпацтва, що напувало тоді майже у всій Російській імперії, а виробництво грунтувалося па власній та найманій праці Кількість зимівників, з. існуючими даними, становила кілька тисяч. Крім небагатьох товарно-торгових господарств-січового і паланкового підпорядкування, більш частину з них становили невеликі напівнатуральні господарства Тому індивідуальний сектор запорозької економіки сукупно можна охарактеризувати як самозабезпечувану економіку прожиткового мінімуму, коли будь-яка особиста діяльність доповнювалася господарюванням па землі. Такий патріархально-парцелярний тип сільської економіки був досить демократичним, але внутрішньо нестійким. Йому загрожували економічні закони вмираючою феодалізму і висхідного індустріального суспільства.
В історико-економічній літературі дискутується питання, чи була земля об'єктом приватної власності па Січі. Аналіз документів свідчить, що у дніпровських козаків, як і пізніше у їхніх нащадків за Дунаєм та на Кубані, в основу економічного устрою було покладено ідею володіння, а не право власності. Землею володіло військо, вона належала всім і кожному козаку, аби тільки він сам був причислений до Коша. По відношенню до землі, до січового й курінного майна ніхто з запорожців не був особою, відокремленою від громади. Проте й саме Військо Запорозьке як юридична особа не було приватним власником, бо тодішня військова власність відповідала сучасній державній власності, тобто Січ знала па зразок "загальнонародної" колективну власність, здобуту завоюванням або спільними зусиллями.
Загальнокозаче володіння землею не виключало індивідуального землекористування членів війська, які належали до січового і паланкового одруженого козацтва. Особисте господарювання на землі війська дозволялося звичаєвим правом вільної займанщини земельної ділянки, що обмежувалося лише таким самим правом будь-якого іншого козака. На землю міг претендувати кожний запорожець там, де поспівав першим і скільки ЇЇ брався обробити. З економічної точки зору козаччина починалася там, де були можливість і право такої займанщини. Врешті-решт рідкісність населення на безлічі угідь довго не була проблемою земельної власності. Саме на праві займанщинного землеволодіння склалися запорозькі хуторські господарства — зимівники. Право займанщини мало па Запорожжі таку саму юридичну силу, як і старовинні акти польських королів, рішення Коша та гетьманські універсали за Б. Хмельницького.
Бездомні, безсімейні козаки, "товариство" не могли мати ніякої власності, крім плати за службу, грошей, зароблених промислом чи добутих шаблею, а у паланці — також худоби й зимівника, що оброблявся найманими робітниками. Право власності па здобич на війні обмежувалося звичаєм. Перед походом кожний запорожець давав присягу, що не затаїть воєнної здобичі й віддасть її всю для поділу па користь війську та курінному товариству. З особистої частки жертвували січовій церкві.
Запорожжя ще не знало приватної власності. Проте вкладаючи в господарство свої гроші і працю, окремі господарі природно прагнули змінити умовний титул власності на безумовний. У Вольностях Війська Запорозького відбувався безповоротний процес перетворення загальнокозачої власності, що перебувала у спільному нероздільному користуванні всього війська, на приватну власність.
Можливості й переваги індивідуального володіння уже були відомі низовим козакам. Про повагу до власності як суттєву рису економічної свідомості запорожців свідчать суворі покарання за злочини проти власності. Злодійство поміж козаками, посягання па січове майно, розбійництво й пограбування своїх каралися па горло, прирівнюючись до порушення військових законів.
У Вольностях з фактичного володіння визрівало право власності. Там для запорожців переставало діяти публічне військове право. З безособово-публічного воно ставало індивідуально-приватним, вояк робився купцем, курінний товариш — самостійним підприємцем. При виході козаків на зимівники до того неподільне спільне курінне майно підлягало поділу на паї, розмір яких відповідав дійсному внеску кожного до курінного скарбу. За таких умов-зникала ідеальна соціальна єдність товариства, з'являлася реальна майнова нерівність.
Господарські осілості запорожців започаткували майбутні села і навіть великі міста. Наприклад, Катеринослав (тепер Дніпропетровськ) виріс па місці запорозького поселення Половині, Запоріжжя сформувалося навколо знаменитого острова Хортиця. Подібне історичне походження мають Нікополь, Кривий Ріг, Олександрія та багато інших міст. Запорозьке хліборобство заклало основу степової української житниці, пізніше відомої на всю Європу.
Заняття промислами па Запорожжі вважалося привілеєм козаків. Серед промислів важливу роль в економіці краю відігравало рибальство. Рибні промисли були па Дніпрі, Бугу, Кальміусі та їхніх притоках, у дніпровських лиманах та па Азовському морі, де широко використовували найману працю. Найнята "тафа" (артіль) рибалок отримувала половину виловленої риби, яку ділила між собою. Така форма оплати праці, поширена за тих часів, була вигідна господареві, бо стимулювала рибалок до збільшення вилову. Крім того, на рибний промисел наймали робітників за почасову оплату праці, яка становила приблизно 6—7 крб. па рік.
рім ремісників-одинаків, на Запорожжі були майстерні, в яких працювало по 10 і більше чоловік. Жвавим ремісничим центром було передмістя Січі, де діяли майстерні, які виготовляли та ремонтували зброю. До підприємств ремісничого типу належали також водяні млини, їх кількість на Запорожжі у 1774 р. становила 41.
Торгівля та фінанси Запорожжя визначалися особливостями його господарства, способу життя і суспільного ладу.
Внутрішня торгівля обмежувалася продуктами харчування й предметами побутового вжитку. Попит па ці товари забезпечували місцеве виробництво і кустарні ремесла. Для Запорожжя велике значення мала зовнішня торгівля. На Січ завозили предмети найпершої необхідності в козацькому житті: хліб, горілку, тютюн, порох, інші бойові припаси, а також тканини і готовий одяг, смушки, дорогу зброю ы кінську збрую. Вивозили сіль, рибу худобу, хутра На територію Запорожжя не допускався "царев кабак", тобто російська державно-монопольна торгівля горілкою. Тут зберігалося стародавнє, що сягало ще часів Київської Русі, право па вільний продаж спиртних напоїв Ними па Січі й у Вольностях ми торгували кожний, хто заплатив збір у військову скарбницю.
Кіш проводив політику відкритої економіки. У середині XVIII ст. обсяг зовнішньої торгівлі Запорожжя складав близько 1 мли крб. з пасивним торговим балансом або перевищенням імпорту над експортом. Головним торговим партером та імпортером з території запорозьких Вольностей була Росія. Широку торгівлю Запорожжя вело також з Кримом і Польщею. Тримаючи в руках транзитні шляхи і переправи па Дніпрі та на прикордонних польових річках, особливо через Буг, Тясмиш і Синюху, січові власті в своїх фіскальних інтересах контролювали експортно-імпортні операції іноземних купців.
Безперервні війни і походи вкрай розорити б Запорожжя, якби тут частково не покривали витрати. Довгий час фіскальна система Запорожжя об'єктивно могла опиратися лише на зовнішні джерела — військову здобич, царське "жалованье" Королі, потім царі і гетьмани, періодично посилали па Січ гроші, провіант, різне спорядження. Наприклад, у 1696 р Петро І, котрий згодом так зненавидів запорожців, нагородив кожного по карбованцю (горілка тоді коштувала 2 копійки за кварту — майже один літр) і по відрізу сукна за спільну перемогу над турками під Азовом. Доходи скарбу доповнювали торгові податки з товарів у момент їх вивезення на ринок, мито за перевезення й транзиту торгівлю, тобто посереднє оподаткування, а також податки з промислів і оренди. Фінансовий стан Січі залежав від надходження високоліквідних активів золота і срібла, а також дорогого посуду і зброї, цінних і калин, килимів, коней і худоби.
З часом значення джерел доходів змінювалося Військова здобич, що мала надзвичайно важливе значення в XVIІ XVII сі , яку в часи кошовою отамана і Сірка брали в Криму і Туреччині незліченно, втрачає свою колишню роль і причин тут швидше культурно-економічні, ніж воєнно-політичні. Тривалий приплив дорогоцінних металів і коштовностей так й не збагатив Січ, бо імпорт на Запорожжі завжди переважав експорт. Перехід від епізодичного насильницького здобичництва до мирного господарювання був економічно вигідним.
XVI —XVIII ст. були періодом генезису індустріального суспільства, панування мануфактурного виробництва і формування ринку найманої праці, становлення фермерського господарства та світового ринку. Український народ вступив у цю добу, не маючи можливостей розвивати власне господарство і вільно розпоряджатися природними багатствами рідної землі. Українська козацька держава, утворена в ході Визвольної війни середини XVII ст., поступово втратила свою незалежність. Господарський розвиток українських земель визначався економічними системами Речі Посполитої та Московської держави, до яких вони належали.
2. запорозька Січ
Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з'явилася 1551 р. у польського історика Мартина Бєльського (1495— 1575). У своїй «Всесвітній хроніці» він повідомляв, що у першій половині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з татарами. Того часу дванадцять порогів (Кодацький, Сур-ський, Лоханський, Ненаситецький та ін.) перетинали Дніпро від берега до берега і тяглися вздовж течії майже на 100 км. Після цього ріка розливалася в широку заплаву — Великий Луг, де було багато проток та островів (понад 250). У різні часи Січ розташовувалася на різних островах — Малій Хортиці, Томаківці, Базавлуці та ін.
Передумови виникнення Запорізької Січі
З другої половини XV ст. починається відродження українського козацтва на пустопорожніх землях. Це була територія на півдні від Білої Церкви, землі, не закріплені за власниками. На думку Д. Яворницького, першопричиною відродження тут козацтва були "ухідництво" та "добичництво". Вже в другій половині XV — на початку XVI ст. на Наддніпрянщині утворилися громади вільних озброєних людей, чисельність яких зростала за рахунок невдоволених існуючим ладом в польсько-литовській державі. Починаючи з другої половини
XVI ст., у безкраї простори Дикого Поля ринув потік селян-втікачів з Галичини, Волині, Полісся, Поділля. Втечі стали основною формою соціального протесту селян проти сваволі панів. Внаслідок втеч селян і міської бідноти в степах південної Київщини та Брацлавщини зростала чисельність вільного населення — козаків, було засновано ряд козацьких слобід і хуторів.
Козаки розорювали "пустопорожні" землі, займалися мисливством, рибальством, бджільництвом. Їх життя було небезпечним: доводилося не тільки обробляти землю, а й оборонятись від нападів татар. Згодом козаки самі почали здійснювати походи на кримських татар. В кінці XV ст. українські козаки вчинили ряд походів проти татар, завдавши їм поразки біля гирла Дніпра. Кримське ханство змушено було побудувати фортеці на Дніпрі та Перекопі. Однак козаки нападали навіть на турецькі фортеці. В 1521 році вони здійснили похід у Молдавію, в 1523 році ходили у Крим та спалили Очаків, в 1545 році знову напали на Очаків і здобули його.
З одного боку, поява такої небезпечної сили, як козацтво, на рубежах Польсько-литовської федерації непокоїла її уряд. Кожної миті ця руйнівна сила могла нанести удар по державі. Внаслідок втеч селян пани втрачали робочу силу. З іншого боку, новоосвоєні козаками землі на Наддніпрянщині приваблювали панів та шляхту. Держава в особі козаків придбала безкоштовну силу, яка захищала кордони як Литви, так і Польщі.
На нових землях склався своєрідний козацький лад. Козаки об'єднувалися у громади і всі важливі питання обговорювали та розв'язували на радах. Тут обирали козацьку старшину: отаманів, осавулів, суддів. Кожен козак мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра.
На землях, освоєних козаками, вже ніколи, як їм здавалося, не з'являться державні урядовці, не виникне кріпосна неволя.
Але на початку XVI ст. король своїми указами, а господарі — грамотами починають роздавати простори, зайняті козаками, литовським та польським панам — магнатам. Острозькі, Вишневецькі, Ражинські отримували документи на "окраїнні" землі, будували там свої замки-маєтки. Чимало цих земель віддавалось за службу великому князю чи королю з правом збирати з місцевого
населення чинші та накладати на нього повинності на свою користь.
Королівські старости непокоїлися, спостерігаючи, як зростає кількість озброєних незалежних козаків, котрі часто виявляли неповагу до влади. Щоправда, старости ці як члени магнатських родів самі часто наживалися на ситуації та отримували чималі гроші, обкладаючи великими (й часто несанкціонованими) поборами козаків, що намагалися торгувати у містах рибою, шкурами тварин, тощо. Однак найважливішим було те, що вони знайшли в козаках ідеальних оборонців кордонів від татарських наскоків, а одним з найобтяжливіших обов’язків старост якраз і був захист кордонів. Так, у 1520 р. черкаський староста Сенько Полозович завербував загін козаків служити прикордонною вартою. У наступні десятиліття інші старости, такі як Євстафій Дашкевич, Предслав Лянцкоронський та Бернард Претвич, почали активно мобілізувати козаків не лише для оборони, а й для нападів на турків.
Перші магнати, що організували козаків, були православними неспольщенними українцями. До найславетніших серед них належав Дмитро (“Байда”) Вишневецький, канівський староста. У 1553-1554 рр. Вишневецький зібрав розрізнені козацькі ватаги і збудував на віддаленому, стратегічно розташованому острові за дніпровими порогами острові Мала Хортиця форт, що мав стати заслоном від татар. Так Вишневецький заснував Запорозьку Січ, яка вважається колискою українського козацтва. Незабаром він із своїми козаками організував кілька походів у Крим і навіть мав зухвалість напасти на самих турків-оттоманців. Коли Річ Посполита відмовилась підтримати його хрестовий похід проти мусульман, Вишневецький поїхав у Московію, звідки продовжував наскоки на Крим. Але там він швидко розчарувався і, повернувшись на Україну, втягнувся у молдавські справи. Це була його фатальна помилка – молдавани підступно передали Вишневецького туркам, які в 1563 р. стратили його у Константинополі.
Утворення Запорізької Січі підривало польсько-шляхетське землеволодіння в Україні. Стурбований непокірністю козацтва, посиленням національно-визвольної боротьби, польський уряд намагається розколоти козаків, посіяти між ними ворожнечу. Цьому сприяли деякі об'єктивні обставини. З кожним десятиріччям серед козаків міцнішав прошарок заможних хуторян і промисловців, частина з яких належала до "шляхетних" козаків — вихідців з шляхти. В той же час зростають багатства козацької старшини, яка поступово перетворюється в заможну верству населення.
Особливості військово-політичного та адміністративного устрою Запорізької Січі
Запоріжжя стало зародком нової української державності. Козаки створили органи влади, які поступово зосереджувалися в руках козацької адміністративної та судової влади. Остання поширювалась як на козаків, так і на тих людей, що мешкали за межами Запоріжжя в укріпленнях — "паланках". Кіш очолював виборний кошовий отаман. Йому допомагали виборний суддя, писар, обозний, осавул, хорунжий. Найважливіші питання військового та політичного характеру розглядалися на засіданнях Військової ради. Згідно із звичаєвим правом на них міг бути при сутнім будь-який козак. Збиралася Військова рада тоді коли для вирішення того чи іншого питання потрібна була воля всього товариства, але два рази на рік — 1 січня і 1 жовтня — вона збиралася обов'язково.
Існували також ради на рівні куренів, які звали "сходками", і вони збиралися для вирішення питань місцевого значення. Для таких же цілей скликали і сходки в паланках.
Підкреслимо такий факт: на Запорізькій Січі державна система народилася з військової організації, тому державні органи, адміністративно-територіальна система, посади були як військовими одиницями, так і державними. Кошовий отаман (гетьман), військовий суддя і військовий писар складали так звану військову старшину. Вони обиралися Військовою радою щорічно 1 січня. В мирний час військова старшина виконувала адміністративні та судові функції, а під час військових походів очолювала Запорізьке Військо, передаючи свої повноваження наказній старшині.
Кошовий отаман (гетьман) зосереджував у своїх руках вищу військову, адміністративну і судову владу. Його влада не була абсолютною: він звітував перед Військовою радою, його повноваження обмежувалися річним терміном перебування на посаді. Військовий суддя був другою службовою особою на Запоріжжі. Він здійснював суд над козаками і призначав начальника артилерії. Військовий писар завідував канцелярією і вів всі письмові справи Запоріжжя. Військовий осавул слідкував за дотриманням козаками порядку в Січі, відав охороною кордонів, заготівлею продовольства для війська тощо.
Під кінець XVI ст. на Запоріжжі вже існувало військо зі стрункою організацією. Очолював його кошовий отаман (пізніше — гетьман). Основною військовою одиницею був полк з 500 мушкетів. Полк поділявся на сотні, а ті в свою чергу — на десятки. Посади кошового отамана (гетьмана), полковника, сотника, отамана, який командував десятком (пізніше — курінного отамана), були виборними. У своїх грамотах і листах вони титулували себе "Військом Запорізьким". Основну його частину складала піхота. Військо мало гармати. Рядовий козак був озброєний мушкетом, пістолетом, шаблею, ножем, списом, іноді використовувався лук і стріли.
Чисельність Запорізького війська не була сталою. На кінець XVI ст. воно нараховувало близько 15 тис. козаків. Січ мала також свій флот, який складався з великих човнів — чайок або байдаків. Військо Запорізьке мало свою печать — герб із зображенням козака з рушницею на плечі, з шаблею та списом, застромленим у землю поруч з постаттю козака. Січова корогва (прапор) була червоного (малинового) кольору: на лицьовому боці був зображений в білий колір св. Архангел Михайло, а на зворотньому — білий
хрест, оточений небесними світилами.
На початку Визвольної війни вищим органом влади була Військова рада Війська Запорізького. До компетенції Військової ради входило вирішення найважливіших державних питань як воєнних, так і політичних: вона вибирала гетьмана і генеральний уряд і мала право їхнього усунення, вирішувала всі питання зовнішньої політики, відсилала посольства, приймала послів, здійснювала правосуддя. Право на участь в ній мали всі козаки.
Починаючи з 1649 р Військова рада скликається рідко. Є відомості про одну раду в 1650 р., дві — в 1651 р., декілька — в 1653 р. і ще одну (останню) в січні 1654 р. — в Переяславі. Одночасно з падінням ролі Військової ради зростає значення старшинських рад. І хоча це був дорадчий орган при гетьмані, його рішення були обов'язковими для нього. Система управління складалася з трьох ступенів: Генерального, полкового та сотенного урядів. Генеральний уряд був центральним органом управління. Він очолював всю систему управління і був постійно діючим органом. Генеральний уряд обирався Військовою радою. Очолював Генеральний уряд гетьман: як глава держави, вищий суддя та верховний головнокомандуючий, законодавець, оскільки він видавав універсали — нормативні акти, обов'язкові для виконання на всій території України. Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим та судовим органом держави. Окрім гетьмана, до Генерального уряду входили генеральні старшини, які керували окремими галузями управління. Найближчою до гетьмана державною особою був генеральний писар. Він керував зовнішніми відносинами та канцелярією, через яку проходили всі документи як до гетьмана, так і від нього. Генеральний обозний, генеральний осавул та генеральний хорунжий займались військовими справами, відповідали за боєздатність війська та його матеріальне забезпечення. Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьмана та Війська Запорізького, а також виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний суддя був вищою апеляційною інстанцією за відношенням до полкових та сотенних судів. Генеральний підскарбій очолював фінансову систему держави.
Перераховані державні особи складали раду генеральної старшини, яка з часом витісняє Військову раду. Складність питання про місцезнаходження і час виникнення першої Січі полягає в тому, що козаки стихійно прибували на Запорожжя і будували в різних місцях так звані «городці» та засіки, або ж «січі», з повалених дерев для захисту від ворожих нападів. Проте такі імпровізовані населені пункти були слабоукріпленими і тому під натиском ворога досить швидко припиняли своє існування, не лишаючи після себе згадки, зафіксованої в історичних джерелах. Заснування першої Запорозької Січі історики, як правило, пов'язують з ім'ям козацького ватажка Д. Ви-шневецького.
Вишневєцький Дмитро (Байда) (1516—1563) — один із перших відомих в історії українського козацтва гетьманів, нащадок великого князя литовського Ольгерда. У1551 р. — черкаський і канівський староста, організатор відсічі татарським нападам. У1560 р. — на службі в московського царя Івана Грозного, у 1561 р. повертається в Україну. У1563 р. здійснив військовий похід до Молдавії. Через зраду одного з молдавських претендентів на владу козацьке військо зазнало поразки, а сам гетьман потрапив у полон, був відправлений до Стамбула і там страчений.
Під його керівництвом протягом 1552—1556 pp. на о. Мала Хортиця було побудовано фортецю, мури якої не тільки гарантували безпеку, а й надалі стали своєрідною базою для здійснення походів на Крим, осередком згуртування запорозького козацтва.
З часом на Запорожжі сформувалася нова українська (козацька) державність, яку називають праобразом справжньої держави. Головними ознаками держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція держави. Січі були притаманні усі ці ознаки. Специфічні історичні умови та обставини життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовивши неповторний імідж козацької державності. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада. її рішення вважали обов'язковими для виконання. Як правило, рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців, що вчиняли найтяжчі злочини, та ін. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі — військової старшини, а також органів місцевої влади — паланкової або полкової старшини. У різні часи чисельність козацької старшини була не однаковою й інколи становила понад 150 осіб. До цієї групи козацтва входили: військова старшина — кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани; військові служителі: хорунжий, бунчужний, довбиш, канцеляристи та ін.; похідні та паланкові начальники — полковник, писар, осавул та ін. Старшина зосереджувала у своїх руках адміністративну владу та судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ на міжнародній арені.
Крім власних органів державного управління, в Січі функціонувало також власне козацьке право, яке було не писаним законом, а «стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом». Це пояснюється відсутністю традиції, оскільки козаки мали того часу порівняно коротку історію; перманентною воєнною конфронтацією, яка не давала змоги зосередитися на внутрішньому житті; побоюванням запорозьких козаків, що писані закони змінять та обмежать їхні свободи. Козацьке право фіксувало ті відносини, що сформувались у Січі: утверджувало військово-адміністративну організацію (38 військових куренів і 5— 8 територіальних паланок), зумовлювало правила військових дій, діяльність адміністративних та судових органів, порядок землекористування, укладання договорів, визначало види злочинів та покарань. Запорожжя мало і свою територію, яка називалася «землями Війська Запорозького». Розташовуючись на території Дніпропетровської, Запорізької, частково Херсонської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та Харківської областей, Запорозька Січ у XVIII ст. за розмірами площі наближалася до острівної Англії. Територія Запорожжя постійно змінювалася, кордони переносилися. Проте це не могло стати на заваді визнання козацької державності, оскільки у багатьох кочових народів кордони були постійно рухомими, а існування державності все ж таки визнавалося.
Отже, йдеться про своєрідну оригінальну форму державності, суть якої фахівці вбачають у самоврядній структурі народної самооборони і господарській формі самови-живання за вакууму державної влади та постійної воєнної небезпеки. М. Костомаров назвав Січ «християнською козацькою республікою», і це визначення стало класичним, адже Війську Запорозькому Низовому справді були притаманні певні ознаки демократичної республіки. Тут не існувало ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва; панувала формальна рівність між усіма козаками (права користування землею та іншими угіддями, брати участь у радах та ін.). У Січі панівною була виборна система органів управління, контроль за діяльністю яких здійснювала козацька рада. Для козацтва не існувало жодного авторитету: всіх своїх ватажків та отаманів вони сприймали винятково через призму усталених звичаїв та традицій. Невідповідність лідера козацьким нормам могла стати причиною не тільки усунення з посади, а навіть смертної кари. Сам обряд обрання старшини свідчив про глибоко укорінений демократизм козацької громади. Так, за звичаєм обраний кошовий отаман мусив двічі відмовлятися від булави і лише на третій — погодитися. Аби він не забував свого місця, не зневажав рядових козаків та пам'ятав, звідки він вийшов, старі січовики посипали його голову піском або мазали багнюкою. А кошовий мав дякувати за ласку та довір'я і вклонятися на чотири сторони. Водночас, присягнувши отаману, козаки в усьому підкорялися йому і шанобливо до нього ставилися.
Про прихильне ставлення козаків до релігії свідчить існування в межах вольностей Війська Запорозького Низового понад 60 церков. Козаки постійно відвідували богослужіння та різні молебні. Характерно, що при читанні Євангелія усі козаки випростовувалися і до половини витягали шаблі з піхов на знак готовності захищати зброєю слово Боже від ворога. Кожен козак, умираючи, відписував на церкву ікону, медаль, зливок золота, срібла тощо. У 1755 р. запорозький кіш придбав срібне панікадило вагою 5 пудів і вартістю 3 тис. крб., що за тих часів було величезною сумою (все жалування війська тоді становило 4660 крб.). Особливо прихильність козаків до православ'я виявилася у боротьбі проти окатоличення та унійного руху. В умовах постійного стресового стану, ризику власним життям релігія та церква були для козацтва пристанищем спокою, де можна було врівноважити й заспокоїти вируюче козацьке життя, а також підготуватися до самозречення та подвигу, що становили суть запорозького способу існування. Саме тому можна констатувати, що між православ'ям і козацтвом існував глибинний зв'язок, козацький устрій мав демократичний характер, і тому Запорозьку Січ цілком обґрунтовано можна назвати «християнською козацькою республікою».
Козацька форма державності мала свої особливості. По-перше, вона виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі. Людей об'єднала не сила державної влади, а духовна спорідненість. По-друге, Запорозька Січ була деформованим варіантом державності: інтенсивний розвиток військової сфери — могутнє військо та озброєння і примітивний економічний сектор (відсутність власної фінансової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури).
Отже, Запорозька Січ, маючи головні ознаки державності, все ж була лише своєрідною перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Внутрішні недоліки (домінування під тиском обставин воєнної та невиконання господарської, демографічної, культурної та інших державотворчих функцій) перехідної моделі та несприятливі зовнішні впливи так і не дали змоги цьому зародку, ескізу української державності перерости в нову якість, але свій помітний яскравий слід у процесі українського державотворення козацька держава, безумовно, залишила.
Грушевський М.С. „Історія України”. Київ „Либідь”. 1992.
2. Довідник з історії України. Київ „Генеза” 2001.
3. Історія держави та права України /за ред. П. Музиченка. – Київ,1999.
|
3. З самого початку козацтво формувалося як категорія людей, що виходила за вузькі рамки феодальної становості (хоч і розвивалось у межах феодальної формації). Козацтво не вписувалося в звичайну ієрархічну регламентацію феодального законодавства і фактично виглядало аномалією. Адже кожна суспільна верства – магнати, духовенство, шляхта, міщани, вільні землероби і селяни-кріпаки – мали фіксовані права і обов’язки, навіть король підлягав законодавчій регламентації (обирався на сеймах, укладав так звані pacta conventa із шляхтою тощо), і лише козаки не мали ніяких обов’язків по відношенню до Речі Посполитої. Як влучно підмітив М. Грушевський з цього приводу: “Є козаки de facto, але немає їх de jure”. Ця правова колізія була розв’язана в процесі утворення так званого реєстрового козацтва. У 1524 р. польський король Сигізмунд І запропонував створити для захисту південних кордонів наймане військо із козаків. Але вперше вдалося це здійснити його наступнику Сигізмунду ІІ Августу в 1572 р. Наймані козаки (300 чоловік) були записані в окремий реєстр (список), від чого дістали назву реєстрове козацтво. Справу було доручено коронному гетьману Юрію Язловському, який і втілив цю постанову в життя, призначивши старшим над козаками Яна Бадовського. В 1576 р. король Стефан Баторій набрав на службу 500 козаків (пізніше 1578 р. – 600) і надав реєстровцям ряд привілеїв: · право землеволодіння; · право власної військової, адміністративної та судової юрисдикції; · платню: по 6 коп литовських грошей (кінь коштував ≈ 2 копи); · сукно на жупан; · містечко Трахтемирів (нині село на Київщині) з монастирем для розміщення арсеналу та лікування поранених і хворих козаків; · право мати гармати, коругву, литаври тощо. Перші 2–3 десятиліття старшого реєстру та іншу старшину, в тому числі суддів, призначав королівський уряд, потім вибирали самі реєстрові козаки. Так відбулася легітимація (узаконення) козацького стану, формування його імунітету. Реєстрове військо офіційно називалося “Низовим” та “Запорозьким”, ділилося на полки і сотні, на відміну від війська Запорозької Січі, яке ділилося на курені. Створенням реєстрових козаків польська влада намагалася внести розкол в середовище українських козаків. Так зав’язався ще один тугий вузол між владою та козацьким станом, тому що кількість бажаючих стати козаками і вже козакуючих набагато перевищувала встановлені норми реєстру. |
Реєстрове козацтво – частина українського козацтва, яка перебувала на державній військовій службі. Козаки записувалися до спеціальних списків-реєстрів, що було основою для визначення державою їхніх прав і привілеїв. Реєстрове козацтво не вимагало великих видатків і відзначалося високою боєздатністю.
Уперше проект створення реєстрового козацтва був висунутий 1524 року, за правління великого князя литовського й короля польського Сигізмунда I. Реалізовано його 1572 року, за Сигізмунда II Августа, коли Україна входила до складу Речі Посполитої. До реєстру було записано 300 козаків. Проте українські козаки використовувались урядом у війнах і раніше, підтвердженням тому є згадки про існування більш ранніх козацьких реєстрів. Реєстрові козаки були незалежними від місцевої адміністрації, звільнялися від сплати податків, отримували привілеї, й одним із них було право на володіння містечком Трахтемирів (з монастирем і землями до Чигирина для зимових квартир, арсеналу, шпиталю). Реєстровим козакам також були надані клейноди.
Найбільш видатною постаттю в історії українського реєстрового козацтва був гетьман України й засновник Української гетьманської держави Богдан-Зіновій Михайлович Хмельницький (бл. 1595 – 1657). Свою політичну й військову кар'єру він розпочав після вступу 1618 року до Чигиринської сотні реєстрового козацького війська. Був учасником багатьох військових подій і козацьких повстань 20 - 30-х років XVII століття, перебував на дипломатичній службі. На початку 1646 р. відбулася таємна зустріч Б. Хмельницького з Владиславом IV Вазою, під час якої польський король обіцяв збільшити козацький реєстр до 12 тис. чоловік і відновити права і вольності козацтва. З початком Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького кількість реєстрового козацтва, яке було ударною силою українських Збройних сил, визначалася необхідністю та сягала 100 тис. чоловік. У ході цієї війни намагання польського уряду обмежити реєстрове козацтво 40 тисячами (за Зборівським договором 1649 р.) і 20 тисячами (за Білоцерківським договором 1651 р.) не мали успіху. Затверджені московським царем Березневі статті 1654 р. передбачали 60-тисячний реєстр. Згодом відносини України і Росії були основним фактором, що впливав на розвиток реєстрового козацтва. Передача Росією Правобережної України Польщі в 1667 р. призвела до знищення правобережного козацтва. У 1735 році козацький реєстр на Лівобережній Україні був обмежений 20 тисячами виборних козаків, а на Слобідській Україні в 1700 році збереглось лише 4200 козаків. Після ліквідації в Україні в 1782 році полково-сотенного устрою реєстрове козацтво було скасоване остаточно.
Реєстрові козаки завжди були елітою українського народу й відрізнялись своєю освіченістю. Вони завжди були рушійною силою в боротьбі за волю та незалежність України. Реєстрові козаки часто брали участь у козацько-селянських повстаннях, національно-визвольній боротьбі українського народу.
Видатні козацькі полководці починали свій шлях у реєстровому козацтві. Це – Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Северин Наливайко, Іван Виговський, Іван Мазепа, Михайло Дорошенко й інші.
2002 року вперше в незалежній Україні установча Велика Рада відродила своїм рішенням Українське Реєстрове Козацтво й затвердила посаду Гетьмана. На цю посаду козаки одностайно обрали спадкового козака, відомого вченого, члена-кореспондента Національної академії наук України, доктора технічних наук, доктора богослов'я, ректора Державного університету інформатики і штучного інтелекту МОН України Анатолія Івановича Шевченка. Сучасне Українське Реєстрове Козацтво успадкувало військові традиції, традиції честі, відваги, відданості Уряду, обраному народом, дисципліни й порядку.
Саме ці традиції були закладені при формуванні військових частин Уряду Української Народної Республіки в 1918 – 1921 роках. Ми успадковуємо від них український національний дух, віру, почуття патріотизму, любові до нашої славної Батьківщини.
Девізом колишніх реєстровців було: "Збережемо честь – збудуємо славу!", а девізом сучасних козаків-реєстровців є: "До міцної держави та добробуту народу України – через духовність і патріотизм кожної людини".
Зростання козацтва викликало занепокоєння серед правлячих кіл Польщі й Литви, які розглядали його як дестабілізуючий фактор внутрішнього життя й водночас побоювалися, що козацькі походи на татар і турків спровокують загострення зовнішньополітичних відносин. Для приборкання непокірної козацької вольниці, яка ігнорувала королівську владу, визнаючи лише своїх старшин, було вирішено взяти частину козаків на державну службу та надати їм певні привілеї. Таким чином уряд планував, з одного боку, зміцнити свої збройні сили на українсько-татарському прикордонні зростаючою мілітарною потугою козацтва, а з іншого — розколоти козацький рух, протиставивши офіційно визнану частину решті козацтва. Ідея взяти частину козаків на державну службу виникла ще на поч. XVI ст.
Але через брак коштів реалізувати ЇЇ вдалося лише в 1572 p., коли за наказом короля Сигізмунда-Августа 300 козаків {у подальшому ця цифра збільшувалася: 1578 р. - 500; 1590 р. - 1000; 1625 р. - 6000; 1630 р. — 8000 осіб) було прийнято на державну службу і записано в окремий реєстр (список), від чого вони й дістали назву «реєстрових козаків». Так було покладено початок реєстровому козацькому війську, основ ними завданнями якого були охорона кордонів та контроль за нереєстровим козацтвом, що фактично опинилося поза законом.
Запроваджуючи реєстр, офіційна влада надіялася остаточно приборкати козацтво. Але він не лише не розв'язав, а й загострив козацьку проблему для Речі Посполитої. Прагнучи ліквідувати суверенність українського козацтва, перевести його з категорії численної соціально-економічної верстви з державними тенденціями в суто військову, уряд все ж був змушений зберегти реєстровому війську елементи автономії, а також легалізувати й офіційно визнати козацьку військову й політичну організацію, яка склалася в результаті внутрішнього розвитку козацтва. Реєстровці звільнялися від усяких податків і поборів, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевого керівництва, судовий імунітет, що заключався у принципі «де три козаки. там два третього судять». Вони підлягали владі й судові лише власної козацької старшини, яку спершу призначав уряд, отримали військові клейноди — корогву (прапор), бунчук, печатку із зображенням козака з мушкетом тощо. їм передавалось у володіння м. Трахтемирів (нині село на Київщині) разом зі старовинним Зарубським монастирем. Тут мали розміститися арсенал для реєстру та шпиталь для поранених і старих. І хоча ці привілеї, власне, мали поширюватися тільки їм тих козаків, які перебували на королівській службі, одержуючи відповідну платню, на практиці на них претендували всі, хто вважав себе козаком. Так, абстрактна ідея козацької «вольності» набула конкретного змісту та офіційного визнання. Створення реєстру, по суті, санкціонувало відокремлення козацтва в адміністративно-правовому відношенні від решти населення Речі Посполитої та оформлення його в окремий соціальний стан, що інтенсивно розширювався за рахунок «покозачення» насамперед селянства і міщан. Проте процес формування козацького стану був складним та довготривалим і, за словами М.Грушевського, лише на рубежі XVI —XVII ст. українське козацтво переросло в окрему станову групу зі своїми особливими інтересами, економічними й суспільними прерогативами.
Офіційно реєстрове козацтво стало називатися «Низовим» або «Запорізьким Військом». Це пояснювалося тим, що воно, за наказом уряду, мусило відбувати службу за дніпровськими порогами, утримуючи там залогу. Поступово реєстровці організовувалися в десятки, сотні та полки, які спочатку називалися за іменами їх керманичів. У 1625 р. уряд офіційно затвердив військово-адміністративний устрій Війська Запорізького реєстрового, за яким воно поділялося на 6 полків по тисячі чоловік у кожному. Залежно від розквартирування полки йменувалися за назвою найбільшого міста — Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкаський, Київський і Переяславський. Кожний полк ділився на сотні, центрами яких ставали невеликі міста на полковій території. Очолював реєстрове військо та судову владу в ньому «старший» (з чім. Hauptman), або ж гетьман, якого призначав король. Однак, послідовно відстоюючи право на власне самоврядування, реєстрові козаки з часом добилися дозволу на вільне обрання своїх старшин, а польський король лише формально затверджував їх.
Становище реєстрового війська ускладнювалося тим, що, з одного боку, воно мусило коритися уряду й виконувати його накази, зокрема здійснювати контроль за діяльністю невизнаного владою козацтва, з іншого, — будучи представником українського народу, не могло стояти осторонь тих проблем, які стосувалися всієї України. Як показало майбутнє, переважили національні інтереси. Мрії поляків про розкол і міжусобиці козаків, по великому рахунку, не збулися: у вирішальні моменти реєстровці виступали спільно з нереєстровим козацтвом та іншими верствами українського народу проти соціального і національно-релігійного гноблення. З цього приводу польські пани зазначали: «Легше вовком орати, аніж козаком проти козака воювати!»
Таким чином, протягом XVI ст. склалося три чітко не розмежовані категорії козацького стану: 1) реєстрові козаки — кількісно обмежене формування, яке перебувало на королівській службі; 2) Нереєстрові козаки — основна частина козацтва, що мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу; 3) запорізькі (низові) козаки — проживали поза межами Речі Посполитої, за порогами Дніпра, де створили військово-політичну організацію Запорізька Сеч
Посилення феодального, національного, релігійного гніту на Україні призвело до цілої низки козацько-селянських повстань починаючи з кінця XVI ст. Першим таким повстанням було повстання під керівництвом Криштофа Косинського (1591—1593 pp.). Загони повсталих захопили Білу Церкву та Переяслав. Полякам не вдалося в бою розбити Косинського, і вони спочатку підписали з ним перемир'я. Після цього Косинський пішов на Запоріжжя і у травні 1593 р. організував новий похід на Черкаси. Магнат Вишневецький зумів заманити Косинського нібито для переговорів і по-зрадницьки вбив його (замурував у стіну монастиря).
У 1594-1596 pp. спалахнуло нове повстання під керівництвом Северина Наливайка, який був сотником надвірних козаків у князя Острозького. Він ходив у похід на Молдавію та Угорщину, де набув військового досвіду. Наливайко взяв Вінницю, Луцьк, Бар, Кременець, захопив білоруські міста Пінськ, Бобруйськ, Могилів. Але у травні 1596 р. через неузгодженість між військами Наливайка і запорожцями повстанці були розбиті, а їх керівники разом з Наливайком були захоплені в полон і страчені.
До цього ж часу належить і діяльність одного з найвизначніших політичних та військових діячів в історії України Петра Кононовича Сагайдачного (Конашевича-Сагайдачного). Він був родом з Галичини, з м. Самбора, навчався в найкращій тоді на Україні православній школі в м. Острозі. На початку XVII ст. він діяв на Запорізькій Січі, де його обрали обозним, кошовим отаманом, а у 1615-1622 pp. (з невеликими перервами) він — гетьман Війська Запорізького. Швидко Сагайдачний проявив себе як талановитий полководець, прославився походами на турків і татар. У 1615 р. він узяв турецьку фортецю Варну, у 1616 р. — Кафу (Феодосію), де звільнив більше 15 тис. невільників, що зробило його ім'я знаменитим. Йому вдалося також успішно здійснити напади на турецькі порти Сіноп і Трапезунд, підійти до самої столиці Туреччини — Стамбулу і підпалити під самими вікнами султанського палацу дві пристані.
У 1618 р. Сагайдачний на прохання польського королевича Владислава разом з 20 тис. козаків ходив походом на Москву. Ними було завойовано Путивль, Лівни, Єлець, розбито московсь ке військо князя Волконського і взято в облогу Москву. Але остаточно Москви їм узяти не вдалося через великі морози, до того ж Польща замирилась з московським царем.
Сагайдачний боровся за зміцнення православної церкви, до поміг відновити її керівництво на Україні (митрополита у Києві та 5 єпископів). Саме під час урядування Сагайдачного Речі Посполитій уперше довелося укладати з козацтвом як суб'єктом права і політичним інститутом договори (1617 р. — Вільшанський, 1619 р. — Роставицький). Це мало істотне значення для піднесення ролі козацтва в політичному житті, створювало передумови для становлення національної державності України.
П. Сагайдачний з козацьким військом у 40 тис. чол. брав участь у турецько-польській війні, зокрема козаки відіграли вирішальну роль у битві під Хотином у 1621 p., де турецька армія зазнала поразки. Тут Сагайдачний був поранений отруєною стрілою і помер 10 квітня 1622 р.
Польський уряд намагався обмежити зростаючий вплив козацтва, що призвело до нової хвилі повстань:
1625 р. — повстання під керівництвом М. Жмайла. Битва під Крюковим закінчилася внічию. Була підписана Куруківська угода, де реєстр встановлювався в 6 тис. чол., а їх платня — у 60 тис. злотих на рік. Козакам заборонялося нападати на турецькі володіння;
1630 р. — повстання під керівництвом Тараса Федоровича Трясила. 15 травня 1630 р. під Переяславом повсталі розгроми лидобірний загін поляків — Золоту роту («Тарасова ніч»). Нова угода з поляками передбачала реєстр у 8 тис. чол.;
1635 р. — повстання під керівництвом Івана Сулими. Козаки зруйнували фортецю Кодак, яка контролювала підходи до Запоріжжя. Повстання зазнало поразки, Сулиму стратили;
1637 р. — повстання під керівництвом Павлюка (Павла Бута), Повстанці зазнали двох поразок — під Кумейками і Боровицею. Павлюка схопили і стратили. У 1638 р. було проведено так звану Ординацію Війська Запорізького реєстрового, що дуже урізала права реєстровців, зменшила їх кількість до 6 тис. чол. Це викликало нове повстання;
1638 р. — повстання під проводом Я. Острянина. Повстанці зайняли Кременчук, Хорол. Але серед повсталих стався розкол, Острянин покинув військо і з частиною повстанців перейшов кордон Московської держави, оселившись у Чугуєві. Повстання очолив Д. Гуня, але після двомісячної оборони біля гирла річки Сули (оборона при Старці) зазнав поразки і з невеликою частиною козаків відступив на Дон. Таким чином, і це повстання зазнало невдачі, козаки змушені були визнати ординацію.
Селянсько-козацькі повстання мали антифеодальний і національно-визвольний характер, вони свідчили про наростання опору українського народу проти гніту з боку Польщі, підготували ґрунт для Визвольної війни.
Процес відродження українського державотворення в XVI-XVII ст. мав свої етапи та характерні риси. Почався він з утворення козацтва, яке почало виконувати військово-охоронну функцію. Самійло Кішка відновлює козацтво як організовану, офіційно визнану національну військову силу, а Петро Сагайдачний не тільки робить цю силу потужною, а й проголошує спілку козацтва, православної церкви та міщанства із зміцненням власної системи освіти. Михайло Дорошенко зробив легітимним не лише існування козацького війська, але і козацького землеволодіння, закріпивши за козаками певну територію. Йому ж на лежить заслуга в організації городових полків, що мало велике значення як передумова утворення в подальшому української автономії. Таких полків було утворено шість. На цій території було своє козацьке військо, своя адміністрація, хоча і залежна від польської, — управа полків і гетьманів; панувала єдина православна віра, була своя судова і освітня системи, тобто певні початки і підстави автономного краю, що входив у Річ Посполиту.
Причини народних повстань.
У 1569 році в Любліні відбувся об’єднаний польсько-литовський сейм, що затягнувся на кілька місяців через напружену боротьбу навколо унії. Проте її прихильники усе ж таки таки отримали перемогу. За Люблінським трактатом Польща й Литва утворювали нову державу – Річ Посполиту – зі спільним королем, сеймом, спільною зовнішньою політикою. Окремими залишалися виконавча рада, фінанси та законодавство. До Польщі приєднувалася Волинь, Поділля та Київщина. Король видав місцевій православній шляхті гарантії рівності прав католиків та православних, рівноправ‘я мов та ін. Та це виявилося порожньою декларацією.
Люблінська унія призвела до значних соціально-економічних та політичних наслідків для України. У тому ж 1569 році було б здійснено перепис вільних в трьох українських воєводствах й король почав роздавати їхні польській шляхті. Відбувалася інтенсивна полонізація південної Київщини й Полтавщини. Шляхта постійно запроваджувала тут фільваркові господарства, панщину. За Литовським статутом 1588 року селяни остаточно закріпачувались, встановлювався двадцятирічний термін розшуку селянини- втікача. Більшість міст в Україні належала польським панам . Алі навіть у державних, так званих “королівських містах”, українцям ставили всілякі перешкоди при вступі до ремісничих цехів, обмежували територію їхні проживання. Серед української знаті после Люблінської унії посилюється полонізація. Примусово насаджується польська культура, мова, освіта, католицька релігія, якої особливо завзято запроваджував орден єзуїтів. Крім того, сполонена українська знати отримувала в Речі Посполитій незрівнянно вищий соціальний статус й можливості швидкого процвітання на державній службі. Люблінська унія значно загострила релігійні проблеми. Широкі верстви українського населення - селянство, міщанство, дрібні та середні шляхтичі - противилися покатоличенню й відстоювали православну грецьку віру. У цій боротьбі дедалі значнішу роль відігравали братства. У II половині XVI ст їхнього діяльність набуває як культурно-просвітницького та й політичного характеру. Вони перетворилися у могутню силу, що виступала за оновлення православної церкви й це викликало занепокоєння українських православних ієрархів. Більшість із них був згодна на унію із католицькою церквою для збереження свого стану й зрівняння у правах із католицьким церковниками. Одночасно до унії прагне римська курія, щоб поширити своє панування на українській землі. У результаті певного компромісу в 1596 році був підписана Брестська церковна унія. Православна церква после собору опинилася фактично поза законом. Уніати захоплювали православні церкви, їхні майно, прихильники православ‘я зазнавали утисків й переслідувалися. Уніатська церква, що виникла, стала сприяти посиленню полонізації українського населення. Алі широкі маси українців: селяни, міщани, нижче духовенство, козаки, частина шляхти вперто боронили свою грецьку віру. Таким чином, в результаті Брестської унії 1596 року релігійні протиріччя ще понад загострилися. Православна церква перед небезпекою своєї загибелі пішла в 1599 році на союз із протестантами Речі Посполитої. Алі й цей відчайдушний крок не приніс бажаного. Співвідношення сил продовжувало схилятися на користь уніатів.
У II половині XVI ст. у зв‘язку із посиленням соціального та національно-релігійного гніту українського народу збільшився потік втікачів на Запоріжжя, що докорінно змінилося козацьке середовище, зокрема посилення антипольських настроїв козаків. Зміцнення козацтва, як стану, доля запорожців в війнах, котрі вела Польща, їхня доля в захисті кордонів від нападів татар, а також звернення урядів різних держав за військовою допомогою до козаків - все це мало наслідком самоусвідомлення козацтвом своєї окремішності від інших суспільних станів й його роль військово- політичних справах. Крім того, у 1583 році закінчилася довготривала Лівонська війна й велика кількість добровольців-козаків повернулася в Україну.
Польська влада намагалася поставити козацтво под свій контроль. З утворенням Речі Посполитої для цого виникли більші можливості. У 1572 році король Сигізмунд ІІ Август звелів набрати козаків “пошана” на державну службу. На чолі козаків, котрі отримували платню із королівської страти, був поставлений старший Ян Бадовський
У 1578 році Стефан Баторій набирає на службу козацьку полк чисельністю 500 козаків, що вносяться до реєстру – спеціального списку. Старшим реєстрових козаків був призначений Ян Оришовський, їм виділялося у володіння містечко Трахтемирів з арсеналом та шпиталем. У 1590 році реєстр був збільшений до 1000 козаків. Хоч між реєстровими та нереєстровими козаками існувала відмінність, под годину багатьох повстань, направлених проти феодального та національного гніту смердоті виступали разом. Польський уряд й шляхта реагували на зростання козацтва розгублено й нерішуче. Шляхті було б важко зрозуміти, в який спосіб козаки перетворилися на виразно сформоване суспільне ціле. Попри властиву їм ворожість до козаків шляхта був не проти того, щоб використовувати їхні, коли виникала потреба. Доти ж ставлення до козаків було б неоднозначним – із одного боці, магнатів та старост порубіжжя, котрі щоденно конфліктували із козаками, а із іншого поляки, які вбачали в них джерело досвідченої і водночас дешевої військової сили та потенційну противагу зростаючій могутності східних магнатів. Загострення цих суперечностей було б лише справою часу.
Таким чином, в кінці XVI ст почали формуватися основні заподій, що призвели до широкомасштабних народних повстань .
Вісь основні із них: 1) Посилення феодального й національного гніту на українських землях після
Люблінської унії. 2) Загострення міжконфесійних суперечностей после підписання Берестейської церковної унії. 3) Наростання суспільної конфронтації в українському суспільстві, що призвело до загострення класової боротьби. 4) Засилля польського права на українських землях наприкінці XVIст. 5) Козацтво стало формуватися, як окремий стан в Речі Посполитій й заявило про собі, як окрема військово-політична сила. 6) Прагнення козацтва поширити свій вплив на якомога більші території
України. 7) Загострення протиріч й суперечностей між рядовими козаками «голотою» й козацькою старшиною.
У збройній боротьбі народу за своє Визволення, яку почалося у кінці XVIст. виявилося пробудження національної свідомості українського народу . Вирішальною силою в цій боротьбі було б українське козацтво. Народні повстання малі антифеодальний й визвольний характер.
2. Найбільші козацько-селянські повстання (суспільні рухи) кінця XVI ст.
Польський уряд використовував козаків задля охорони краю від татар, а й у війні із Москвою, после якої козаки знову повернули свої сили проти турків. Щоб відвести від собі загрозу турецького гніву, польський уряд звелів карати організаторів походів, що козаків настільки роздратувало, що коли на Сич прибув королівський посланець, смердоті його втопили в р. Дніпро.
Весною 1586 року козаки зірвали татарський похід на Україну, врятували Очаків, Козлов(Євпаторію), Білгород. Турки знову погрожують війною й польська влада звеліла нікого не пускати на Сич , не дозволяли вивозити припаси , а зловлених запорожців суворо карали. Та це не давало очікуваних наслідків. Навпаки, козацькі зажени з‘являлися в Україні від Дніпра до Поділля, а людність, де бували козаки, сміливішає, не виконує панських наказів й пристає до козаків. На 1591 році вибухнуло значне за розміром козацько-селянське повстання, яку очолив козацьку гетьман Криштоф Косинський. a) Повстання под дротом К.Косинського (1591-1593). Про Криштофа Косинського, як й про багатьох інших козацьких вождів, мало що відомо. Годі шукати його зображення серед портретів діячів того години, якоїсь більш-менш повної біографії . ми знаємо лише ті, що він походив з шляхетного роду, що живий на Підлящині, але й, Незважаючи на своє походження Косинський тісно пов‘язував земельну частку із українськими козаками. У 1586 році він уже виступає як один із визначних запорізьких старшин й несе бойову службу на самісінькому низу Дніпра, стежачи за окраїнами. У 1590 році гетьман реєстрового козацтва Криштоф Косинський, разом із іншими представниками козацької старшини, здобувши від короля подарування на маєток Рокитне на Білоцерківщині. Алі на ці землі заявивши претензії князь Януш Островський, староста білоцерківський й домігся ними грамоти від короля. Це призвело до конфлікту між К.Косинським й Я.Островським, який поступово переріс у 1591 році в збройне повстання широких мас українського народу. У грудні того ж року Косинський очолив загін козаків-реєстровиків, який штурмом оволодів Білою Церквою . Ця подія послужила сигналом для загального повстання, козаки та селяни , міська біднота громили шляхту на всій Правобережній Україні, масами стікалися до Косинського, який успішно оволодів містами Трипілля та Переяслав. Стривожені розмахом повстання феодали Речі Посполитої почали поспіхом збирати посполите рушення й руйнували на Трипілля. У цей момент повстанці виявили собі добрими дипломатами. Шляхом обіцянок та відволікаючих маневрів смердоті приспали пильність командування карателів й незабаром останні були розпущені по домівках. Алі после короткої перерви, отримавши із Росії зброю та гроші, оскільки Косинський пообіцяв царю Федору Іоановичу, що перейде із козаками на царську службу, повстання розгортається знову. Воно охопило Волинь, Поділля, Брацлавщину й Київщину й лише люта зима 1592-1593 рр. перешкодила подальшому його розгортанню. Повстанці нападали не так на шляхетські маєтки, але й і на міста. Сам Косинський очолив похід на Київ, внаслідок чого місто було б обложене. Феодали Речі Посполитої почали знову формувати посполите рушення, на цей раз под Костянтиновим на Волині й набирали найманців аж у Угорщині. Очолив урядові сили князь Острозький. 2 лютого 1593 року він розбив військо Косинського под П‘ятою (тепер село Чуднівського району не Житомирщині). Між козаками й Острозьким був укладена угода, за якою козаки зобов‘язувалися скинути Косинського із гетьманства й перебувати в повному послухові королю., не нападати на сусідні країни, залишатися за порогами й не чіпати маєтків князя Острозького та інших магнатів, що були под П‘ятою, видати з своїх лав селян-втікачів й шляхтичів, повернути захоплену в шляхти зброю, коней, худому, майно й дбати про ті, щоб бути завжди у милості у князів й Речі Посполитої. Проте козаки не скинули Косинського із гетьманства й почали готуватися до нового повстання, повернувшись на Томаківську Сич. У травні 1593 До .Косинський на чолі 2000 козаків вийшов сушею та Дніпром піднявся до Черкас, де обіклавши його гарнізон. У ході жорстокої битви Косинський загинув, а козаки, зазнавши великих втрат, на умовах почесного світу відступили на Запоріжжя. Варшавський сейм оголосив їхнього поза законом. Після боїв под Черкасами понад половини повстанців руйнувало на Київ й восени 1593 року обклали місто. Алі невдовзі прийшла звістка, що кримський хан обіклавши Токомакську Сич й зруйнував її. Внаслідок цого прийшлося зняти облогу Києва й повертатися на Низ й будувати нову Базавлукську Сич. Алі повстання не припинялося й незабаром переріс у более значне.
b) Повстання под керівництвом Северина Наливайка (1594-1596 рр.)
У 1594-1596 рр. розгортається нове повстання. Найвизначнішими ватажками повстанців деякі історики вважають не лише Северині Наливайка, але й і Григорія Лободу. На початку 1593 року Туреччина разом із кримським ханом починає війну із Австрією та Угорщиною. Австрійський імператор Рудольф II хотів використати у війні Австрії проти Туреччини запорожців. Козаки здійснили цілий ряд походів проти татар й турків. Навесні 1594 року запорожці под дротом Лободи напали на Білгород (Акерман), де зібралося турецьке військо для походу проти Угорщини, зруйнували місто й знищили багато турків. Незалежно від запорожців влітку 1594 року рушив до Молдавії й Наливайко на чолі загону у 2000-му козаків. Наливайко напавши на татар, що йшли на Угорщину , розгромив їхнього, захопив кілька тисяч коней. Після цого походу Наливайко відіслав своїх посланців до Запорозької Січі із пропозицією дійти разом. У жовтні 1594 року Наливайко й Лобода на чолі 12 тис. війська здійснили перший похід на Молдавію. Однак, як показала подальша боротьба, Григорій Лобода, який спирався на козацьку старшину, не завжди належно та віддано підтримував С.Наливайка. Тому із повним правом можна вважати вождем повсталих С.Наливайка. Коли ми про нього знаємо ?
Северин Наливайко походив із сім‘ї ремісників-пушкарів з Гусятина на Поділлі (нині селище міського типу на Тернопільщині). Після смерти батька, закатованого слугами місцевого магната Про. Конецпольський він живий із матір‘ю в Острозі. У цьому великому місті живий його брат Дем‘ян – відомий Український письменник та церковний діяч. Пізніше Наливайко подався на Запоріжжя й здобув загальне визнання як сміливий воїн, досвідчений керівник козаків в їхні походах проти Османської Імперії, Кримського ханства, Молдавії. як писавши польський хроніст Павло П‘ясинський, Наливайко був людиною сільського походження але й “доблесті надзвичайної”. Інший польський автор XVI ст. Йоахим Більський пише, що Северин Наливайко “людина надзвичайна…, доти ж прекрасний артилерист”. Певний годину він служив сотником в війську князя Костянтина (Василя) Острозького. Навесні 1594 року за згодою цого князя він зібрав велике козацьке військо для оборони від татарського тискові. Успішні дії козаків Наливайка викликали антитурецькі повстання в Молдавії й Валахії, сприяли визвольній боротьбі народів цих князівств, якої очолив тоді Михайло Хоробрий . Повернувшись в Україну после недавнього походу Наливайко прийшов повстанським шляхом Криштофа Косинького. Він посилає свої зажени на Брацлав, куди 14 жовтня 1594 року з‘їхалася околична шляхта для звичайних судових засідань. Назабаром Брацлав було б взято повстанцями, й звістка про це облетіла Правобережжя, викликаючи нові вибухи проти гнобителів, селяни й міщани проголошували собі козаками й громило магнатські та шляхетські маєтки.
Момент для повстання було б обрано дуже вдало. У цей годину Річ посполита вела війну із Туреччиною, намагаючись поставити на молдавському престолі свого кандидата – Сімеона Могилу. Скориставшись із малочисельності ворожих військ, Наливайко та його союзники окупували незабаром більшу частину Правобережної України, Полісся, навіть частину Білорусі. Повстання сприяло піднесенню антишляхетської боротьби в Україні. Похід Наливайка сприяв швидкому припливу селян й міщан до лав повсталих. Тієї самий Наливайко командував військами, котрі здобували Луцьк, Бобруйськ, Могилів. Наливайко, як свідчать деякі історичні джерела, мав намір створити незалежну козацьку республіку між Дніпром й Бугом, Яка згодом могла статі у нагоді для боротьби проти татар й турків. Однак Річ Посполита уже завершила перемогою війну в Молдавії й польські війська коронного гетьмани Станіслава Жолкевського вирушили на Україну. Наливайко був змушений відступити із Білорусі на Волинь, звідти на Подніпров‘я, ведучі жорстокі бої із карателями а районах Латуня, Браїлова, Острополля, Любартова, Пилкова та ін.
Ранньої весни 1596 року Лобода под Києвом об‘єднався із загонами полковника Шаули, який повертався із Білорусі. Біля Білої Церкви усі три повстанські зажени об‘єдналися. У березні 1596 року повстанці под тиском переважаючих сил противника відійшли до Дніпра. Біля Трипілля, в урочищі Гострий Камінь, карателі наздогнали повстанців й нав‘язали їм генеральну битву. Саме туп на ході жорстокого бою Наливайка було б поранено кулею, а М.Шаулі гарматним ядром відірвало руку, загинуло чимало повстанців. Алі і Жолкевський втратив вбитими й пораненими 60 шляхтичів та 300 солдатів й змушений був тимчасово припинити гонитву. Він розіслав листи до уряду і магнатів, благаючи про допомогу, бо “вся Україна покозачилася”, й тому треба до кінця викоренити повстання. Отримавши численне підкріплення, Жолкевський знов погнався за повстанцями, котрі пішли на Київ, але в Переяслав та Лубни. Йдучи разом із сім‘ями, повстанці добро усвідомлювали перевагу ворожих сил, й тому хотіли прорватися до Росії, де й раніше знаходили притулок від польської шляхти, але й поблизу урочища Солониця (біля м. Лубни Полтавської області) їхнього наздогнали передові частини ворога. У урочищі Солониця повстанці спорудили табір, сподіваючись на допомогу запорожців. Повстанці вирубали дерева понад Сулою та Удаєм, насипали високі вали, зробили дерев‘яні укріплення. Потім смердоті визнали за декілька рядів вози, з‘єднавши їхнього між собою, вирили окопи, влаштували гармати. З тилу їхній табір надійно прикривали болота та річки. 16 травня 1596 року Жолкевський почав облогу табору, котра тривала близько 2 тижнів. Якщо у раз повстанці відбивали штурми карателів, завдаючи їм великих втрат. Алі ситуація із кожним днем погіршувалася. Танули запаси пороху, провіанту, фуражу. Нестерпна спека призвела до вичерпання запасів води, падежу коней, хвороб, а кинути табір й прориватися, залишивши напризволяще жінок та дітей, повстанці було неможливо. Тім годиною Жолкевський отримав свіжі підкріплення, йому доставили гармати та порох, ядра. 3 червня 1596 року розпочався шалений обстріл табору, який тривав 2 дні. Від ворожої картечі загинуло понад 200 повстанців, чимало було б і поранених. Це викликало розпач в таборі. У ніч на 6 червня прихильники капітуляції, в основному прибічники Г.Лободи, якого наливайківці звинуватили в зраді й вбили, схопили Наливайка, Шаулу, деяких інших керівників й бачили їхні Жолкевському, сподіваючись поширювати на світ. Алі поляки зірвали переговори і зрадники увірвалися до табору й вирізали майже 10 тисяч душ, в основному жінок та дітей. Лише частина повстанців на чолі із Кремпським вирвалась з рук карателів й пішла на Сич. Самого Наливайка з його соратниками було б привезено до Варшави. Майже всіх їхнього стратили. Однак С.Наливайка ще катували понад 10 місяців. 20 апреля 1597 року й вождя повстання було б страчено. Спочатку кат відрубав йому голову, потім четвертував. Частину тіла Наливайка повісили на площі на страх повстанцям. Народна легенда інакше зображає смерть Наливайка: його нібито спалили на повільному вогні у мідяному бику. Жорстока розправа карателів над українськими повсталими не зупинила народний рух. Назрівали нові повстання. Вже у 1619 році малі місце значні заворушення серед козаків та селян. Визначається значне зростання антифеодальної та визвольної боротьби українського народу, польський агент з Стамбула писавши: « .. Уся Русь є нам таким ворогом… що воліли б прожити тисячу років із євреями, турками, татарами, ніж один рік із ними».
Отже, Перші масові селянсько-козацькі повстання 1591-1596 років, в які укра-їнські народні маси виступили проти соціального й національно- релігійного гніту, за Визволення з-під ярма шляхетської Польщі, упродовж свого національну гідність хоч й зазнали поразки, але й малі велике історичне значення. Вони народні маси України набували досвіду боротьби, готувалися до более широких й рішучих битв з своїми ворогами, гартували своєї волі й національну свідомість.
Після придушення селянсько-козацьких повстань 1591-1596 років польський уряд, магнати й шляхта продовжували захоплювати укра-їнські землі, збільшувати панщину та інші повинності, закріпачувати селян. Козаки були позбавлені всіх прав й оголошені поза законом (баніція). Однак ніщо не могло припинити розгортання визвольного руху українського народу та антифеодальної боротьби трудящих мас. Антифеодальний протест народних мас в Україні на початку XVIIст. вилився насамперед в покозаченні. Селяни й міщани не визнавши із себе влади королівських старост й феодалів, відмовилися виконувати панщину та інші провинності. Масові виступи селян, міщан й козаків стали частим явищем. Особливо значними стали смердоті взимку 1613-1614 років на Брацлавщині, а потім наприкінці 1615 - на поч. 1616 років охопили значну територію Східної України. У 1618 році селянські повстання охопили Київщину та Волинь.
3. Козацько-селянські повстання 20- 30 років XVII ст.
Після блискучої перемоги над турецько-татарською армадою Османа ІІ под Хотином в 1621 році, досягнутої Річчю Посполитою, насамперед, завдяки 42-тисячному козацькому війську, уряд мусив виконувати свої обіцянки щодо збільшення козацького реєстру. Однак й тут польська шляхта залишалась вірною своєму цинічному ставленню до козаків. Ос-кільки Туреччина зазнала поразки й небезпека війни із нею уже не загрожувала Речі Посполитій найближчим годиною, було б вирішено зменшити козацьку реєстр до 3-5 тисяч. Це викликало нове загострення соціальних протиріч на Україні, де зростав колоніальний гніт Речі Посполитої, де посилювалася від часів Брестської унії 1596 року експансія католицизму. Трудящі маси не корилися панам, тікали на Запоріжжя, де їхні раде приймали козаки. Самі запорожці, Незважаючи на заборони уряду, проводили вдасну політику. Підтримуючи своїх прихильників на ханський престол, смердоті таким чином впливали на політичне життя Кріму. Козаки на своїх “чайках” виходили в Чорне море, нападали на турецькі міста-фортеці, звільняли невільників. Їхні морські походи змушували султана тримати для охорони узбережжя значні військові сили. Козаки вели успішні переговори про союз із Росією, Іраном, навіть Кримським ханством й Швецією.
a) Повстання под приводом Марка Жмайма .
Занепокоєний утворенням козацької «окремої республіки», уряд Речі Посполитої почав готувати влітку 1625 року черговий каральний похід проти козаків. У вересні 1625 року коронний гетьман С.Конецьпольський разом із іншими магнатами на чолі 30-тисячного війська вирушив із м.Бара на Подніпров‘я. Йому протистояло Військо Запорізьке Марка Жмайла до якого приєдналися повстанці із міщан й селян. Преші сутички між карателями й козаками відбулися под Каневом. Вдало відбившись від ворогів, козаки відступили до Курукового озера. Головна битва відбулася 15 жовтня 1625 року біля села Таборище (м.Крилов). Наслідки його можна було б передбачити, хоча полякам то й не вдалося здобути укріплений козачий табір повстанців. Зрештою, справу вирішив не бій, а суперечки серед козаків. Помірковані запоріжці под приводом Мих.Дорошенка вступив у переговори із поляками. 25 жовтня 1625 року був підписана Куруківська угода, за якою козацьку реєстр – 6 тис., решта, приблизно 40 тис. козаків повинні були повертатися до своїх панів. Реєстрові козаки оббирали гетьмани, але й затверджувати його мав король, проживати смердоті малі декларація про державних землях. Звичайно, така угода не влаштовувала ані шляхту, ані козацько-селянські маси. Новий вибух в Україна був не було за горами.
b) Повстання под приводом Тараса Федоровича (Трясила) (1630 - 1631 рр.)
Уряд Речі Посполитої знову посилює тиск на козаків, не кажучи уже про широкі маси селян та міської бідноти, намагається обернути козаків у підданих польської шляхти, своє вірне знаряддя. У своїй політиці уряд Речі Посполитої спирався на урядівську політику частини козацької старшини, а також використовував суперечності між реєстровими козаками й запорожцями. Тією годину гетьманом був Грицько Чорний, бо Михайло Дорошенко загинув у бою под Бахчисараєм. У 1628 році Г.Чорний ставши справжнім прихильником Речі Посполитої й намагався викоренити “своєвільне” козацтво. Це і послужило приводом до нового повстання. У 1629 році запорожці обрали гетьманом досвідченого й відомого успішними морськими походами Тараса Федоровича (Трясила). А уже наступного 1630 року він очолив козацько-селянське повстання. До повстанців приєдналися й реєстрові козаки. Слід зауважити, що в 20-30 роках національно-визвольний рух перемістився на Лівобережну Україну. Це обумовлювалось насамперед тім, що там, де раніше відбувався колонізаційний процес, завершився термін надання пільг слобожанам, после чого їхні примушували відбувати панщину. Тому слобожани втікали , поповнювали виряджай запорозького козацтва, а под годину повстання ставали його учасниками. Повстання охопило Полтавщину, Київське Полісся й Запоріжжя. Повсталі козаки нападали на панські маєтки, вбивали власників, управителів, орендарів, шинкарів. Головні бої відбулися под Переяславом. Найкровопролитнішим був бій 15 травня 1630 року, назв “Тарасовою ніччю”, коли козаки вщент розгромили добірне шляхетське військо З. Конецпольського. Він змушений був йти на переговори, наслідком які було б підписання 8 червня 1630 року мирної догоди, що встановила реєстр у 8 тисяч козаків. Обурений діями урядовців, які було б чимало серед козацької старшини, Тарас Федорович із 10 тисячами козаків рушив на Сич. Незважаючи на підписання мирної догоди в Переяславі, на Украине еще довгий годину водбувалися заворушення, велася козацька війна проти королів, але й в 1631 році повстання поступово пригасає.
з) Повстання под керівництвом Івана Сулими (1635 рік)
Російсько-польська війна 1632-1634 рр. закінчилася перемогою Речі Посполитої й підписанням мирного договору. Після цого уряд Речі Посполитої знову посилив тиск на козаків. Ос-кільки Османська Імперія та Кримське ханство безперервно скаржилися на козаків, котрі постійно здійснювали напади на їхні володіння, погрожували війною Речі Посполитій. Було вирішено приборкати козаків. З цією метою сейм Речі Посполитої ухвалив побудувати на берегах Дніпра фортецю. Вона мала перепиняти втікачів на Низ, перекрити головний шлях постачання запорожців провіантом й боєприпасами. Незабаром французький інженер Боплан підшукав зручне місце для фортеці: на правому березі Дніпра, біля Першого порогу (Кодацького), трохи нижче того місця, де Самара впадає до Дніпра. У середині літа 1635 року фортеця був повністю готова. Вона отримала таку ж назву, як й поріг, тобто Кодак, й її одразу ж зайняв польсько-шляхетський гарнізон. Для козаків новозбудована фортеця був наче більмо на оці, бо серйозно перешкоджала їхнім діям й обмежувала можливості боротьби проти Речі Посполитої. Вихід був один – зруйнувати цю фортецю, піти на нове повстання проти польської шляхти. Цю операцію очолив гетьман Війська Запорізького Іван Сулима. Іван Михайлович Сулима походив з старовинного українського шляхетського роду, який сягав корінням аж у XIII ст. Він народився в с.Рогоші Любецького староства на Чернігівщині, служив у 1615 році у переяславських маєтностях польського гетьмани С.Жолкевського. Алі уже в 1621 році бачимо його на чолі морського походу. У 1628 році він перший ставши козацьким гетьманом, у травні 1629 року організував черговий похід козаків на Крім й дістався под Перекоп. Достовірно відомо також, що римський тато Павло V Боргезе нагородив Сулиму золотою медаллю за Визволення християнських невільників із турецької неволі. Такий досвідчений воїн, яким був Іван Сулима, блискуче розробив й план взяття Кодаку. Він вирішив скористатися відсутністю коронного війська і частини реєстровців, котрі воювали зі шведами в Прибалтиці. У серпні 1635 року однієї тихої ночі козаки непомітно вдерлися до фортеці й швидко оволоділи нею, перебивши гарнізон. Після цого смердоті зруйнували фортецю. Взяття фортеці розпочало нове козацьке повстання, яку тривало недовго, бо невдовзі завершилася війна у Прибалтиці й коронне військо руйнувало на Україну, готуючись до боїв із повстанцями. Злякавшись цого, частина старшини вирішила видати Сулиму уряду Речі Посполитої й захопила його разом з 5 сподвижниками та відправила до Варшави, де смердоті були страчені. Однак боротьба триває.
d) Повстання 1637-1638 рр.
Невдовзі после страти І.Сулими уряд Речі Посполитої відбудував Кодак, а потім почав “очищати” реєстр Війська Запорізького від бунтівників. Це й стало приводом до нового повстання, керівником якого був спочатку полковник реєстровів Павло Михнович Павлюк (Бут). Це повстання охопило Лівобережну та Правобережну Україну. Селяни швидко вливалися у виряджай повстанців, громили своїх панів. На початку червня 1637 року Павло Бут разом із повсталими нереєстровцями захопив у Корсуні артилерію й перевіз її на Сич. 3 июля 1637 року на раді в Каневі Павлюк виступив із програмою боротьби проти польської шляти за фактичне відокремлення від Речі Посполитої козацьких земель, починаючи від Києва до пониззя Дніпра. Після заради Павлюк відправивши на Лівобережну Україну 3 тис. загін под командуванням Павла Скидана та Семена Биховця, який зайняв Переяслав й заарештував старшин-зрадників. Незабаром зажени повстанців оволоділи Черкасами, Корсунем, Білою Церквою, взяли под контроль велику територію на Подніпров‘ї та Лівобережній Україні, й скрізь перед тим приєднувалися селяни та міська біднота. Сам коронний гетьман Микола Потоцький, мусив визнати, що на Україні “все до останнього покозачилося…тут як хлоп, то і козак”.
Першу битву біля Сахнового мосту через Рось повстанці виграли, але й 16 грудня 1637 року смердоті були обложені карателями М.Потоцького под Кумейками (між Черкасами та Каневом). Зав‘язалася жорстока битва. Повстанці успішно відбили 3 штурми, виявивши неабияку мужність. Лише под годину четвертого штурму карателям пощастило, бо їм вдалося підпалити козацькі вози із порохом. Розлігся страшний вибух, який вніс сум‘яття в виряджай повстанців. Частина із них утекла, а частина, якою командував Дмитро Гуня, знов укріпила табір й под прикриттям ночі розпочала організований відступ. Потоцький не насмілився їхні наздоганяти, а ще через 2 дні рушив проти загонів Павлюка й зумів їхнього оточити под Боровицею в 100 км від Кумейок. Під годину облоги карателі розпочали переговори про світ. 24 грудня 1637 року повстанці вирішили припинити опір, але й їхні вожді всупереч обіцянкам були заарештовані й відправлені у Варшаву. Там, у лютому 1638 року Павлюк був страчений. Скидан й Гуня пробилися на чолі невеликого загону на Запорожжя. Тім годиною карателі заливали кров‘ю всю Україну. За Ординацією 1638 року значно урізалися права реєтрового козацтва. Вцілому Ординація 1638 року був спрямована проти інтересів народних мас й породила нову хвилю протесту на Україні. У відповідь на жорстокі репресії козаки обрали на Січі нового гетьмани Яцика Острянина, який закликав Український народ до продовження боротьби й почав очищати Подніпров‘я й Лівобережя від карателів. Крім нього активно діяли такі повстанські керівники, як Д.Гуня, К.Скидан. Однак после перших успіхів повстанці зазнали поразок ра Лубенщині й под Жовнином (10-14 червня 1638 року) та Старицею (вухо серпня 1638 року). Повстання було б остаточно продушене. Чимало борців за волю полягло зі зброєю до рук, як Гуня, чимало разом з сім‘ями знайшли притулок на територї Слобожанщини, як Острянин, чимало укрилося на Запоріжжі. 4 грудня 1638 року на Масловому Ставу под Россю відбулася рада, на якій козаки мусіли визнати тяжкі умови капітуляції. Вогнем й мечем магнатсько-шляхетська Річ Посполита встановила на Україні “золотий спокій”, який однак не міг бути довготривалим й справді спокійним. як зазначив сучасний польський дослідник В.Серчик, “ з плином години “золотий спокій” все понад нагадував життя біля діжки із порохом. Вистачило б лише іскри… ”. І така іскра був викресана через 10 років…
ІІІ. Висновки.
1. Народні повстання кінця XVI ст. – 20-30 рр. XVII ст були породжені широкими соціально-економічними та політичними причинами. Серед них найголовніша – це посилення феодального, релігійного та національного гніту на українських землях после Люблінської унії, а такоє поява українського козацтва, як серйозної окремішньої політичної та військової сили.
2. Найбільшими народними повстання кінця XVI ст., в ході які визначну роль відігравало козацтво, можна вважати повстання под дротом К.Косинського
(1591-1593рр.), та народне повстання под керівництвом С.Наливайка (1594-
1596рр). Головними рисами цих повстань був масовість – окрім козацтва у яких приймали активну доля широкі верстви селян, міщан, в першу чергу ремісників, а такоє намагання повсталих обмежити всевладдя Речі
Посполитої й Україні, зберігти бо і розширити козацькі вольності й права, відновити позиції української православної церкви. Ці повстання закінчились поразкою, однак послугували базою для розгортання та посилення народних рухів в 20-30-х роках XVII ст., змусили піти Річ
Посполиту на певні вчинки – дещо послабити гніт в українських землях, легалізувати українську православну церкву.
3. Посилення народних рухів в 20-30 роках XVII ст. було б викликано посиленням польського національного, феодального, релігійного гніту після
Хотинської війни . Замість обіцяних под годину війни послаблень Річ
Посполита розправлялась із селянами, що заводили козацькі порядки, забороняли козакам приймати втікачів, підгримувати зв‘язки із іноземними державами, втручатися в релігійні справ, підгримувати українську православну церкву. Найбільшими повстаннями цого періоду були повстання под приводом Марка Жмайла (1625р.), Тараса Федоровича (1630-1631 рр.),
Павла Буту (Павлюка), Якова Острянина, Дмитра Гуні (1637-1638 рр.). Ці, як й попередні народні рухи, Незважаючи на масовість й наступальну тактику, потерпіли поразку. Поразка повстань й здійснення польською шляхтою давали надію полякам на “золотий спокій”. Алі то був спокій перед бурею.
4. Причини поразки народних рухів в XVI- 20-30 рр. XVII ст.:
а) були зле підготовлені; б) селяни та міщани були зле озброєні; не завжди козаки виступали єдиною силою із всім іншим населенням; р) нерішучість козацької старшини, Яка боялася втратити свої привілеї; буд) укра-їнські повстання не підтримувались польськім й литовським населенням, через що уряз зміг стягувати сили із інших областей для придушення повстань.
5. Значення народних рухів.
а) стримували посилення польського національного, феодального й релігійного гніту ; б) вдалося досягти відновлення української православної церкви; в) народні маси накопичували досвід національної та антифеодальної боротьби; р) виросли козацькі привілеї; буд) підготували грунт для успішного розгортання Визвольної війни українського народу (середина XVII ст.) под дротом Б.Хмельницького .
Список використаних джерел та літератури.
1. М. Грушевський Історія України-Русі, т. VII, Київ, “Наукова думка”,
1995 р. 2. М. Полонська-Василенко Історія України, т. І, Київ, “Ли-бідь”, 1992 р 3. М. Аркас Історія України-Русі, Київ, “Вища школа”, 1991 р 4. Орест Субтельний Україні. Історія , “ Ли-бідь ”, 1991 р 5. Р. Кониський Історія Русів, Київ, “Український письменник”, 1991 р 6. І. Крип‘якевич, З.Стефанів, Б.Гнаткевич, О.Думін Історія українського війська, Львів, “світ”, 1992 р. 7. А.Жуковський, О.Субтельний Нарис історії України, Львів, “Світ”, 1992 р. 8. У .Антонович Коротка історія козаччини, Київ, “Україна”, 1991 р. 9. О.Єфименко Історія України та її народу, Київ, “Мистецтво”, 1992 р. 10. В.Власов, І.Коляда Історія України, Київ, “АСК”, 1996 р. 11. Під редікцією Слюсаренко В. Г. , Гусєва В.І. Нариси історії України
(новий погляд), Київ, “Вирій”, 1996 р. 12. Під редікцією У. А. Смолія Історія України. Нове бачення, Київ,
“Україна”, 1995 р. 13. В.Король Історія України, Київ, 1995 р. 14. М.Котляр, С.Кульчицький Шляхами віків: Довідник із історії України,
Київ, “Україна”, 1993 р. 15. Ю.Алексеев, А.Вертегел, В.Даниленко Історія України, Київ, 1993 р
Передумови повстань
ð посилення релігійно-національного гноблення;
ð погіршення матеріального становища селян, їх закріпачення:
Ê зменшення селянського общинного самоврядування;
Ê заміна копного суду судом феодала;
Ê різке обмеження селянських переходів;
ð обмеження міського самоврядування, утиски українців-міщан;
ð зміни в козацькому середовищі (внаслідок національно-релігійного гноблення збільшився потік втікачів, що посилило анти польські настрої, поглибили соціальну диференціацію всередині козацтва), зміцнення козацтва як стану самоусвідомлення їм своєї ролі у воєнно-політичних справах за умов його утисків з боку польських урядовців.
Рушійні сили: головна — козацтво, підтримане селянством і міщанством і частиною української дрібної шляхти.
Козацькі повстання 90-х рр. ХVІ ст.
Повстання Криштофа Косинського (1591–1593)
Привід: насильницьке вилучення кн. Острозьким володінь Косинського, отриманих за заслуги в боротьбі з татарами. У відповідь запорозький гетьман Косинський захопив Білу Церкву, Трипілля й Переяслав, взяв к облогу Київський замок. Повстання розрослося, охопивши Київщину, Волинь і Поділля. Налякана шляхта зібрала величезне військо, але у тижневій битві біля с. П’ятка (лютий 1593) розгромити повстанців не змогли. Косинський покаявся й повернув на Запорожжя, звідки організував новий похід. Заманений у пастку, був підступно схоплений і страчений магнатом Вишневецьким.
Повстання під приводом Северина Наливайка (1594–1596).
Набуло ще більшого розмаху, охопивши всю Україну й Східну Білорусію. Очолив С.Наливайко, який, повертаючись із походу на турків додому, підняв повстання, розгромивши шляхту, яка зібралася на з’їзд у м. Брацлав (Поділля). Об’єднавшись з реєстровими козаками гетьмана Г.Лободи і полковника М.Шаули, повстанці пройшли через Поділля, Волинь і Полісся, захопивши міста Бар, Вінницю, Кременець, Луцьк і винищуючи шляхту. Направивши козаків на Подніпров’я, Наливайко рушив на північ у Білорусію. Каральна експедиція на чолі з польським гетьманом С.Жолкевським завдала декілька поразок військам Наливайка у Білорусі, а потім і на Україні. Перейшовши на лівий берег Дніпра, Наливайко рушив у напрямку кордону з Московщиною, але у травні біля міста Лубни в урочищі Солониці (100 верст до Росії) повстанці були оточені. Після двохтижневого бою внаслідок зради верхівки реєстрового козацтва Наливайка було схоплено і відправлено до Варшави, де страчено після страшних тортур у 1597 р.
«Доба героїчних походів»
Перші два десятиріччя XVII ст. — період найбільш успішних морських походів запорожців (до цього — Байда-Вишнивецький, Іван Підкова).
1599 р. — повстання невільників на турецькій галері, очолене Самійлом Кішкою.
1600 р. — великий похід: захоплено 10 турецьких галер, звільнення полонених і здобуття здобичі внаслідок нападу на порт Варна.
1602 р. — розгром під Кілією турецької ескадри.
1608 р. — сухопутний похід у Крим, здобуття Перекопу й зруйнування його укріплень.
1609 р. — спалено міста фортеці Ізмаїл, Кілію і Білгород.
1614 р. — двічі перепливли Чорне море і штурмом оволоділи турецькими містами Синоп і Трапезунд.
1615 р. — напад на околиці Стамбулу; турецький флот, що наздогнав козаків у гирлі Дунаю, було захоплено і спалено. Вщент розбито турецький флот що було відправлено проти козаків у Дніпровському лимані.
1616 р. — під командою П.Сагайдачного здійснено найзначніший похід на Кафу — знищено 14 тис. тур воїнів, потоплені кораблі, звільнено полон.
1637–1642 рр. — «Азовське сидіння»: взяття запорожцями й донцями тур фортеці Азова (гирло Дону), яку вони утримували від значних сил ворогів.
Здійснюючи походи, козаки ніколи не ставили своїм завданням завоювання чужих територій, а винищували сили ворога, щоб послабити їх натиск, а головне — визволення полонених.
Гетьман П.Конашевич-Сагайдачний (1570–1622)
Впорядкування козацького війська.
Внаслідок дій гетьмана вперше створена дисциплінована козацька армія озброєна вогнепальною зброєю й артилерією. Домігся зростання кількості козацьких флотилій. Незважаючи на заборону Польського уряду, продовжує здійсняти морські походи проти Туреччини, розуміючи, що тільки постійна загроза з півдня зумовить необхідність збереження козацтва і забезпечить підтримку короля.
Хотинська війна (1620–1621)
Причини: · морські походи козаків, які загрожували території Туреччини;
· таємна підтримка поляками Австрійської імперії у війні з Туреччиною;
· бажання турків захопити нові території.
Привід: ® успішний похід на Царгород (Стамбул) у липні 1620 р., що призвело до спустошень.
Хід війни:
На І-му етапі: поразка польських військ (гетьман С.Жолкевський) під Цецорою (Молдова).
На ІІ-му етапі: козацька рада ухвалила виступити спільно з поляками, висунувши свої вимоги, з якими Сагайдачний виїхав до Варшави; 40 тис. козацьке військо на чолі з Я.Бородавкою рушило під Хотин, де зійшлися 35 тис. польська і 250 тис. турецько-татарська армії; п’ятитижневі бої, вирішальну роль в яких відігравали козаки, очолювані на той час вже Скоропадським, закінчилися відступом турецько-татарських військ.
Наслідки війни:
q Польща позбулася загрози втратити чималі території;
q перша велика перемога над турками у сухопутній битві мала велике міжнародне значення;
q спалах визвольної боротьби підкорених турками народів;
q Туреччина відмовилася від нових великих походів з метою завоювання Європи;
q Погіршення внутрішнього становища в Туреччині (яничари вбили султана Османа ІІІ).
Внаслідок ран, отриманих на війні П.Конашевич-Сагайдачний помирає у Києві.
Значення діяльності П.Сагайдачного:
v боровся за відродження української державності, православ’я і культури;
v підніс славу запорозького козацтва;
v захистив український народ від встановлення турецького ярма.
Козацько-селянські повстання 20–30-х рр. XVII ст.
Причини посилення національно-визвольного руху у 20–30-х рр. XVII ст. — загострення відносин між Варшавою та козаками через те, що:
1) уряд не тільки не виконав даних козакам обіцянок, але й не виплатив їм платню, більш того, зменшив козацький реєстр;
2) незважаючи на перемир’я, укладене поляками під Хотином, козаки не припиняли своїх морських поході проти турків і татар;
3) зростання авторитету козацтва в українському суспільстві, визнання населенням його керівної ролі, зосередження в їх руках всієї влади на Україні.
Особливість — у 20–30-х рр. XVII ст. національно-визвольний рух перемістився на Лівобережну Україну (поширення панщини на слобожан після завершення терміну пільг).
Повстання Марка Жмайла (1625).
1625 р. на Україну рушило каральне військо на чолі з С.Конецпольським. Козацькі загони, очолені М.Жмайлом зустріли поляків поблизу Канева. Особливо запеклим був бій біля Курукового озера. Зрештою справу вирішив не бій, а суперечки між козаками: помірковані запорожці скинули Жмайла і під приводом М.Дорошенка вступили в переговори з поляками, які закінчилися Куруківською угодою:
ü реєстр — 6 тис., всі інші — повернутися до своїх власників;
ü тисяча реєстровців на Запорожжі, щоб перешкодити втечам селян;
ü козаки мали не втручатися в релігійні справи, відмовитися від морських походів, не підтримувати зносин з іноземними державами;
ü встановлення чіткого військово-територіального устрою (6 полків, кожен із них — на сотні) — важливий крок до відродження Української держави;
ü гетьман обирався загальною радою і затверджувався урядом.
Повстання Тараса Федоровича (Трясила) (1630).
Виступивши із Запоріжжя, козаки на чолі з Т.Федоровичем оволоділи Переяславом, де до них приєдналися реєстровці. Після підходу карального війська в шестигодинній нічній битві (15 травня 1630 р.) — «Тарасова ніч» — завдали шляхетському війську нищівної поразки, внаслідок чого було укладено Переяславську угоду (сейм не ратифікував її):
ü збільшення реєстру до 8 тис.;
ü підтвердження Куруківської угоди в усіх інших пунктах.
1633 р. — «Пункти заспокоєння», що відновлювали права православної церкви.
Повстання Івана Сулими (1635).
Привід — спорудження фортеці на Дніпрі Кодак, яка була призначена для піймання втікачів на Запорожжя. Фортеця вважалася неприступною, але Сулима за кілька годин захопив її, винищивши захоплених зненацька найманців. Наляканий польський уряд послав загін реєстрових козаків, які схопили Сулиму і його помічників і відправили до Варшави на страту.
Повстання Павла Бута (Павлюка), Якова Острянина, Дмитра Гуні (1637–1638).
Придушити козацький рух жорстокою розправою із Сулимою не вдалося. Приводом до нового повстання, очоленого Павлюком, стало вилучення з реєстру всіх «неблагонадійних». Охопили Київщину, Полтавщину й Чернігівщину, та у битві під Кумейками і Боровицею (Черкащина) повстанці зазнали поразки (грудень 1637 р.), а Бут був підступно схоплений під час переговорів і страчений.
Навесні нове повстання очолив гетьман Яків Острянин (Остряниця), Д.Гуня та Й.Скидан. Вийшовши із Запоріжжя, вони розбили поляків під Голтвою. Проте загони Я.Острянина захопилися переслідуванням відступаючих поляків, які розбили загони повстанців поодинці під Лубнами й Жовнином. Острянин перейшов кордон Московської держави й поселився на Слобожанщині. Скидан поранений потрапив у полон і, вочевидь, був страчений. Козаки Гуні змушені були піти на переговори з урядовими військами й капітулювали. Їм було нав’язано «Ординацію 1638 р.»(Дивитися реєстрове козацтво). Сам Гуня врятувався на Дону.
«Золотий спокій» (1638–1648) — десятирічний період після придушення козацько-селянських повстань, який характеризується відносним затишшям. Польський уряд вважав, що йому вдалося встановити „золотий спокій” на українських землях.
Причини поразки повстань:
ð були погано підготовлені й спалахували стихійно;
ð селяни й міщани погано озброєні (вила, коси, дубини);
ð не завжди козаки виступали єдиною силою разом із іншим населенням;
ð відсутність єдності сере козацтва, нерішучість козацької старшини, яка боялася втратити свої привілеї;
ð українські повстанці не підтримувалися польським і литовським населенням.
Значення повстань:
• стримували посилення польського національного, феодального і колоніального гноблення;
• відновлення православної церкви на Україні;
• вросли козацькі привілеї (зріс реєстр, жалування та т.п.);
• народні маси набували досвіду національної й антифеодальної боротьби.
Утворення козацтва. Нові явища у суспільно-політичному житті українських земель, передусім зародження і розвиток фільваркової системи землеробства, мали серйозні наслідки — все більше посилювався феодально-кріпосницький гніт українського селянства, який доповнювався обмеженнями національних і релігійних прав українського народу. Наступ феодалів на селянство породжував хвилю антифеодальної боротьби, найбільш поширеною формою якої були селянські втечі. У Галичині, Західному Поділлі, Волині, де раніш усього виникла фільваркова система господарства, втечі селян стали масовим явищем. Українські селяни групами, сім'ями, цілими селищами втікали у майже безлюдні східні і південні окраїни Поділля, Брацлавщини, Київщини.Пориваючи з феодальною залежністю і осідаючи на нових місцях, втікачі вважали себе вільними людьми і звалися козаками. У другій половині XV — на початку XVI ст. поселення селян-втікачів простягалися цілою смугою від середньої течії Дніпра майже до Дністра. Осередком козацтва, на думку М.Грушевського, було середнє Подніпров'я, його передстепова смуга нижче Києва, яка у XIV—XV ст. входила до складу Київського князівства, а пізніше — Київського воєводства.
Малоземельні і безземельні степи, куди переселялися втікачі, були багаті на природні дари. Козаки відроджували землеробство у тих містах, де воно було забуте, і давали йому початок у регіонах, де землеробства не знали. Вони орали цілинні землі, прокладали шляхи, будували мости, засновували селища, розводили сади та ін. Поряд із землеробством козаки займалися скотарством і промислами. Серед них були люди, досвідчені у різних галузях ремесла:теслярі, ковалі, зброярі, кушніри, шевці, кравці та ін. Так, на землях Північної України, що відігравали роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських та литовських правителів, відбувалося формування нової соціальної групи — козацтва.Козацькі слободи і хутори визначалися значним благополуччям у порівнянні з убогими селищами феодально залежних селян, перед усім тому, що вільна людина була більш зацікавлена у наслідках своєї праці. Але при цьому слід мати на увазі, що козацтво ніколи не було однорідним соціальним прошарком. Економічна нерівність у козацькому середовищі виникла одночасно з його появою, бо серед селян-втікачів були різні люди, що розрізнялися за своїм майновим станом. Поряд з голотою на нові землі з майном і худобою переселялося заможне селянство, міщанство, іноді нижче духовенство і навіть дрібна українська шляхта. А на нових місцях майнове і соціальне розшарування ще більше посилювалося, бо, з одного боку, заснування власного господарства вимагало значних матеріальних ресурсів, що примушувало козаків "спрягатися" або йти у найми до заможних сусідів, а з другого — існування вільних земель і відсутність обмежень, відкривали широкі можливості для експлуатації заможною частиною козацтва козацької бідноти — голоти.
Вільні козаки-поселенці утворювали на нових землях і нову суспільну організацію — громаду. Кожний втікач, що прибував на козацькі землі, вважався вільним від кріпацтва, отримував формально рівні з усіма іншими права користуватися господарськими угіддями і промислами, брати участь у самоврядуванні, зокрема, у виборах козацької старшини — отаманів, суддів, писарів та ін. Незважаючи на пріоритет заможних козаків, козацька громада значною мірою зберегла риси селянського демократизму.Така суспільна організація, яка не визнавала кріпацтва, одразу ж протиставила себе феодальній державі. Тому, з одного боку, вона була привабливою силою для пригнобленого селянства і міської голоти, а з другого — викликала шалений опір пануючих верств, які намагалися, якщо не знищити козацтво як соціальну силу, то максимально обмежити її.Заселення козаками середнього Подніпров'я відбувалося у гострій боротьбі з литовськими, польськими і українськими феодалами, які намагалися повернути козаків колишнім володарям і загарбати освоєні козаками землі. На зламі XV—XVI ст. магнатам вдалось захопити частину козацьких земель на Поділлі і Київщині. У відповідь на це на початку XVI ст. козацькі поселення стали виникати на найвіддаленіших південно-східних кордонах України, переважно в районі Канева і Черкас. Але магнатсько-шляхетський колонізаторський потік, який рухався слідом за народною колонізацією, незабаром захопив і ці землі. Вже у першій половині XVI ст. тут осіли великі феодали, які захопили разом з землями посади старост і підстарост. Ставши власниками землі і зосередивши у своїх руках величезну владу, вони примушували місцеве населення відбувати на їхню користь різні повинності і стягували з нього великі грошові побори.У відповідь на утиски і пограбування на території Канівського і Черкаського староста спалахнули козацькі повстання, найбільш значним з яких було повстання 1536 p. Після його придушення більшість козаків Черкаського і Канівського староста, рятуючись від репресій, втекла за дніпровські пороги.
Згодом район дніпровських порогів стає визнаним центром козацтва. Мотиви, які змушували людей шукати для себе притулку у дикому Запоріжжі, були різноманітні. Сюди йшли люди "і доброї волі і з неволі": тут були ті, хто добряче натерпівся від тягот феодальних повинностей, усі, хто зазнав знущання, носив у своїх грудях "печаль люту", "горе-недолю" тощо. Зрозуміло, що національний склад козацтва був досить строкатий. Тут можна було зустріти українців, ляхів, литовців, білорусів, представників інших національностей*.Колонізація козаками районів дніпровських порогів мала свої позитивні (вдале географічне положення, природні багатства) і негативні (загроза польсько-литовської інтервенції та нападу турків і татар) сторони. Постійна загроза військового вторгнення змушувала козаків дбати перш за все про свій захист. Як наслідок, за порогами Дніпра з'являються "городці", тобто дерев'яні, укріплені засіками містечка, так звані "січі”. Однак забезпечити існування козацьких поселень за дніпровськими порогами, утворити з них грізну для ворогів військову силу можна було тільки шляхом їх об'єднання в козацьке товариство - громаду з єдиними органами управління. У середині XVI ст. у козаків за дніпровськими порогами вже існувала певна організація — кош. Козаки, які залишилися у коші, складали його гарнізон, який мав гармати, човни тощо. Заснування козаками коша за дніпровськими порогами слід вважати нічим іншим, як утворенням Запорізької Січі, яка фактично об'єднала досі розрізнені дрібні козацькі січі й поклала початок новому етапу у формуванні козацької верстви.Для всіх, ким би вони не були, звідки і коли б не прийшли до Запоріжжя, доступ до Січі був вільним. Прийняті до лав запорізького козацтва зараховувались за власним бажанням до одного із 38 січових куренів. Під час запису до куреня змінювалося прізвище і надавалось будь-яке нове ім'я, яке часто характеризувало людину перш за все зовнішнє. Це робилось для того, щоб приховати минуле прийнятих до Січі. Новачок ставав справжнім козаком лише тоді, коли осягав усі правила, умів підпорядковуватись кошовому отаману, старшині і всьому товариству. У відносинах між козаками брався до уваги не вік, а час вступу до Січі: хто вступив раніше, той мав перевагу над тими, хто вступив пізніше. Тому останній називав першого "батьком", а перший останнього — "сином". Вступ до Січі і вихід з неї були вільними. Ніякого певного часу перебування у Січі не встановлювалося: кожний мав змогу вийти з неї, якщо буде потреба.
Таким було військо запорізьких козаків. В цілому воно поділялось на січових і волосних козаків: перші власне і являли собою справжній цвіт козацтва. Це були люди нежонаті. Тих, хто відзначався у боях, давно служив у війську, мав інші заслуги, звали "лицарством" або "товариством". Вони із свого середовища обирали старшину, одержували грошове і хлібне забезпечення, брали участь у розподілі здобичі і вирішували всі справи війська. Частина козацтва, що постійно залишалась у Січі по куренях, поділялася на "старше і молодше" і складала козацьке військо у власному розумінні цього слова. Взагалі запорожців наприкінці XVI ст. налічувалося 5—6 тис., із них десята частина, постійно змінюючись, служила січовою залогою, в той час як інші брали участь у походах чи займались мирним промислом. Від "лицарства" різко відрізнялося сімейне козацтво, їх також допускали у Запоріжжя, однак, вони не мали права проживати на території Січі. Вони селилися на її околицях: в запорізьких степах, по хуторах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслом і промислами. Звалися вони підлеглими посполитих січових козаків, "сиднями", "гніздюками". Узяті разом, вони складали одне військо. Істотною рисою Запорізької Січі були формальна рівність козацтва і демократизм його суспільної організації. Зовнішнім проявом цього виступала військова рада, народне віче. На цій раді були присутні усі січові козаки, починаючи від січової старшини і закінчуючи простою "сіромою". Тут панувала рівноправність: кожний користувався рівним правом голосу, мав змогу пропонувати свої плани і пропозиції, але те, що затверджено радою, було обов'язковим для всіх. Таким чином, утворення Запорізької Січі, куди масами стікалися покріпачені селяни, підривало польське магнатське шляхетське землеволодіння в Україні, загрожувало пануванню польських і литовських кріпосників. Запорізька Січ стояла на чолі боротьби українського народу проти феодального та іноземного гноблення.
Козацьке самоврядування. Запорізька Січ у своєму складі мала поділ — військовий і територіальний, у відповідності з яким і будувалося управління нею. Як військо, запорізька громада поділялася на 38 куренів, а територіальне — спочатку на п'ять, згодом на вісім паланок. Слід мати на увазі, що у запорізьких козаків слово "курінь" вживалося у двох значеннях: по-перше, як житло; по-друге, як самостійна частина війська. Термін "паланка" також мав два значення — невелика фортеця і певна частина території Запорізької Січі.
Найвищим органом козацького самоврядування, який вирішував найважливіші питання, були загальні або, як їх частіше називали, військові ради. Збиралися вони регулярно у точно визначені строки — 1 січня і 1 жовтня кожного року. Козацька рада збиралася і в інші строки, коли на те була воля товариства. На військових радах вирішувалися усі найважливіші питання життя Запорізької Січі: оголошувалася війна і укладався мир, об'являлися військові походи, каралися злісні злочинці, щорічно переділялися поміж куренями землі, річки, озера, ліси, рибні лови тощо, обиралася і зміщалася козацька старшина. Крім загальних військових рад, у запорізьких козаків були ще й ради по куреням, які частіше звалися "сходками". Курінні сходки збиралися у разі потреби для вирішення дрібних справ, термінових питань, а також таємних справ. Були ще сходки по паланкам. Вони розглядали переважно дрібні господарські спори, оскільки населення паланок складалося з нежонатих козаків, які займалися господарством.
На Запоріжжі склалася своя адміністрація. Найважливішими її ланками у другій половині XVI — на початку XVII ст. були військові начальники — кошовий отаман, військовий суддя, військовий отаман, військовий писар, курінний отаман; військові чиновники — булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, канцеляристи; похідні і паланкові начальники-полковник, писар, осавул. Кошовий отаман, військовий суддя і військовий писар складали так звану військову старшину. Вони обиралися військовою радою 1 січня і перебували на посаді один рік. До числа військової старшини інколи включалися курінні отамани. У мирний час військова старшина займалася адміністративними і судовими справами, а під час війни очолювала козаків, передаючи свої повноваження наказний старшині.
Кошовий отаман зосереджував у своїх руках вищу військову, адміністративну, судову і духовну владу. У воєнний час кошовий отаман був лише володарем Запоріжжя і в своїх діях керувався звичаями і традиціями козацтва. Обов'язки кошового отамана зводились до затвердження обраних військовою радою службових осіб, узаконення розподілу за куренями земель, розподілу військової здобичі і військових доходів, прийняття до Січі нових людей і звільнення старих козаків, встановлення дипломатичних контактів з сусідніми державами. При всій повноті влади кошовий отаман ніколи не був абсолютним диктатором. Його влада обмежувалась трьома умовами: звітом по закінченні строку повноважень перед військовою радою, річним строком перебування на посаді і, нарешті, самою військовою радою. Військовий суддя був другою після отамана службовою особою на Запоріжжі. Його основний обов'язок — здійснення суду над козаками. Крім цього, він призначав начальника артилерії і навіть заміщав кошового отамана як наказний отаман. Військовий писар завідував канцелярією і вів усі письмові справи війська: надсилав накази по куренях і паланках, здійснював усі розрахунки, приймав укази і послання, що надходили на його ім'я.
Військовий осавул пильнував за дотриманням козаками порядку в Січі, а під час військових дій у військових таборах стежив за виконанням судових рішень кошового отамана і військової ради, проводив дізнання щодо злочинів, які були вчинені на території Січі, заготовляв продовольство для війська на випадок війни, видавав хлібне і грошове забезпечення козакам, відав охороною кордонів та ін. Після запорізької військової старшини йшли курінні отамани. Посада курінного отамана також була виборною. Курінними отаманами обирали людей здібних, хоробрих, рішучих. Обрання курінного отамана було внутрішньою справою певного куреня і виключало втручання у цей процес козаків інших куренів. Курінний виконував в Січі функції інтенданта: його прямим обов'язком було забезпечення козаків усім необхідним (продовольством, паливом тощо), збереження грошей і майна козаків у курінній скарбниці. За військовою старшиною йшли військові чиновники, головною метою яких було надання допомоги службовим особам військової старшини у виконанні їх обов'язків. Військовий довбиш відав полковими літаврами, якими збирали козаків на раду. Крім того, він був присутній при виконанні судових вироків, забезпечував стягнення податків і торгового мита. Військовий пушкар завідував всією запорізькою артилерією. Під його началом знаходилася військова в'язниця. Військовий тлумач виконував обов'язки перекладача. Інколи він відряджався у прикордонні райони для здійснення військової розвідки. Військовий кантаржій був охоронцем військових мір та ваг, які були однакові для всього Запоріжжя. Військові шафарі збирали мито ("перевозне") на переправах через річки Дніпро, Буг, Самару. Військовий булавничий, бунчужний і хорунжий відповідно зберігали булаву, бунчуки як символ влади кошового отамана, а також військове знамено — хоругву. Військові чауші виконували функції посланників. Безпосередньо за військовою старшиною стояла старшина похідна і паланкова. Вона вважалась вище за рангом від військових чиновників, але на відміну від них діяла за межами Січі в паланках. Похідну старшину складали полковник, осавул і писар. Вони діяли під час війни. Паланкову старшину складали полковник, осавул, писар, підосавул і підписарій. їх влада поширювалась на козаків, які мешкали за межами Січі, у слободах і зимівниках. Усі представники паланкової старшини обирались на свої посади і залишали їх після загальної військової ради, тобто рівно через рік. Влада паланкового полковника у межах його паланки була досить широкою: він фактично виконував функції отамана, зрозуміло, в межах території паланки.
В організації козацького самоврядування, яке склалося в Запоріжжі, можна знайти зародки майбутньої української державної організації. Характерно, що ця своєрідна за структурою система органів військово-адміністративної влади мала можливість виконувати складні функції внутрішньої і зовнішньої політики, притаманні лише державній владі. Ось чому деякі автори вважають за можливе оцінювати Запорізьку Січ, як "своєрідне державне утворення" в низов'ях Дніпра або "республіку з яскраво вираженими демократичними рисами", підкреслюючи, що "в конкретно-історичних умовах XVI—XVII ст. Запорізька Січ, як військово-політичне утворення українського козацтва, в силу специфічної тодішньої ситуації виконувала функції державного об'єднання і мала риси ранньобуржуазних республік. Військова старшина, спираючись на багате козацтво, намагалися використати цю суспільно-політичну організацію у власних і речах. Вона досить часто не звітувала перед козаками про свою політичну діяльність, всупереч звичаям, що склалися, утримувала у своїх руках виборні посади протягом кількох років. У знаряддя класового впливу старшина перетворила також військовий суд. Однак засилля старшини не взмозі було зруйнувати основні демократичні принципи побудови органів військово-адміністративної влади, скасувати притаманні цій системі риси демократизму. Запорізьке лицарське братство мало великий вплив на процеси державотворення. Мабуть, саме це мав на увазі К.Маркс, коли характеризував Запорізьку Січ як християнську козацьку республіку. Багатий досвід самобутньої козацької організації самоврядування був використаний у ході визвольної війни українського народу 1648—1654рр.
За різних складних умов українські землі зуміли все ж таки зберегти високий рівень своєї правової культури. Величезне значення в політичному житті українських земель мала поява і розвиток такої суспільної верстви як козацтво, центром консолідації якого стала Запорізька Січ. Тут виникали зародки української державної організації з притаманними їй елементами демократизму. У першій половині XVII ст. Січ стає своєрідним центром визвольного руху українського народу. Запорізька Січ була певною державою в державі, які зберігала або розвивала нові звичаї, які корінилися на виключно українському грунті, були спрямовані на дотримання ідей української незалежності, права українцям бути господарями на своїй землі та не залежати від впливу чужоземців. Запорізька Січ не тільки виголошувала ідеї незалежності України, але і робила усі можливі спроби, щоб досягти її власними силами. Чи можна сказати, що українці та сучасна Україна могли б відбутися без такого утворення як Запорізька Січ? Можливо, але це б була друга Україна, і вона б мала другу історію. Українська історія має чимало визначних подій та явищ, але наявність Запорізької Січі є своєрідною кульмінацією, своєрідним стержнем її ідеї незалежності, її волі та спрямувань для її завоювання. Номінальне підвладна Речі Посполитій, Запорізька Січ далеко не завжди враховувала Її волю. Вже наприкінці XVI ст. вона починає відігравати помітну роль у міжнародних справах. Зважаючи на Військо Запорізьке як на значну політичну силу. Московська держава, Туреччина, Венеція, Австрія, Крим встановлюють з Січчю постійні зв'язки.
Виборча демократична система, яка склалася на Запоріжжі, була історичною ниткою зв’язку нашої давньої історії та історії України козацької доби. До того ж Запорізька Січ з більшою інтенсивністю виробляла державно-національну традицію. Було зрозуміло, що жодна держава не буде захищати український народ, а лише грабувати й нищити його. Природно, виникла потреба створити свою державу, яка могла б бути більш гуманною до українців. Через те Запорізька Січ відіграла таку велику роль у формуванні політично-державницької свідомості українців. Народ виробляв світоглядне переконання, за яким українська держава мусила мати демократичну владу, що повинна обиратись самим народом. У цьому полягає ще одна історична місія Запорізької Січі. Від неї залежала вся подальша ідейна державотворча діяльність українського народу, створення ним політично-державницьких прагнень і готовність до їхнього втілення в життя. Таким чином, в організації козацького самоврядування, яке сформувалося в Запорізькій Січі, ми знаходимо зародок майбутньої української державності, яка заявить про себе в повний голос в роки Визвольної війни українського народу 1648—1654 років, а згодом відгукнеться і у ХХ столітті. Період польсько-литовської доби приніс в Україні нові структурні зміни в суспільстві. Передусім українська верхівка, яка окатоличилась, особливо після Берестейської унії 1596 року, оформлюється в новий стан. Міста дістають законодавство і систему самоврядування – так зване магдебурзьке право. Українці призвичаювалися до тих законів, до тієї системи управління, яка існувала на Заході. Усвідомлення своїх прав, відповідальності і обов’язків перед законом було визначальним у громадській свідомості суспільства. Таке суспільне буття пов’язувало українське населення із західною політичною і правовою культурою. Головним чинником державотворення стає українське козацтво. На Запоріжжі утворюється нова військова організація, яка через деякий час стає основою української державності. Тут формуються підвалини республіканської форми правління, нові принципи судочинства, нові джерела права. Одною з найяскравіших сторінок в історії українського народу була Визвольна війна 1648-1654 рр. Саме в цей час починає міцніти Україна, в державі з’являється нова військово-адміністративна система. Український народ здобуває національну та особисту волю. Продовжує розвиватися право та судочинство. І лише після остаточного зруйнування Запорізької січі (4 червня 1775 р.) російською армією під командуванням генерала Текелі починається згасання найяскравішої сторінки в історії України – Козацької доби.
Історичне значення Запорізької Січі важко переоцінити, це не тільки явище вітчизняної історії, це визначне явище європейської та загальносвітової історії, яке потрібно вивчати, досліджувати і не забувати.
Запорізька Січ з часом зробилася осередком антифеодальної і національно-визвольної боротьби українського народу, відіграла ключову роль у боротьбі проти турецько-татарської агресії на українські землі, захисті населення України від посилюючого гніту. Вироблені в Січі основи автономного самоуправління допомогли народові України відтворити свою державність. Запорізькі козаки виробили та вміло використовували у військових походах бойову майстерність і тактику. Героїчні сили Запорізької Січі лишили відбиток в історії, славні вихідці із Січі завоювали любов та повагу українського народу, і традиції запорожців живуть і понині.
Після ліквідації Запорізької Січі настав розподіл її земельних багатств, величезні ділянки були роздані царським фаворитам, вельможам, генералам. Крім того, після російсько-турецьких війн 1768–1774 та 1787–1791 рр., у яких брали участь українські козаки, почалася колонізація причорноморських земель. Ця територія отримала назву Новоросії. У 1796 р. населення краю досягло 554 тис. чоловік, 80% з яких складали росіяни та українці. Виростали причорноморські міста, такі як Одеса, Севастополь, Миколаїв, Херсон. Край був опорою Російської імперії на Чорному морі.