Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Ломбарди - фінансові установи, виключним видом діяльності яких є надання на власний ризик фінансових кредитів фізичним особам за рахунок власних або залучених коштів під заставу майна на визначений строк та під процент. Ломбарди можуть створюватись державними підприємствами та повними господарськими товариствами. У своїй діяльності вони керуються законом України "Про заставу" та власним положенням. Фінансові ресурси ломбардів формуються за рахунок внесків засновників, прибутку та виручки від реалізації заставленого майна.
До фінансових послуг ломбарду належать: надання фінансових кредитів за рахунок власних коштів; надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів.
Специфіка кредитної діяльності ломбарду обумовлює необхідність надання ним супутніх послуг, які є передумовою надання фін кредиту або випливають з його надання. До супутніх послуг ломбарду належать: оцінка заставленого майна відповідно до чинного закон-ва або умов договору; надання посередницьких послуг зі страхування предмета застави на підставі агентського договору зі страховою компанією; реалізація заставленого майна відповідно до чинного законод-ва або умов договору.
Надання фін кредитів здійснюється ломбардами під заставу відповідного майна позичальника. У заставу ломбарди можуть приймати вироби із дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння, побутову техніку, автомобілі, цінні папери, немайнові права, нерухомість тощо. Ломбарди самостійно визначають % ставки за кредитами та плату за супутні послуги.
Позичальники за фінансовими кредитами ломбардів мають право достроково погасити суму заборгованості, при цьому % за користування фін кредитом сплачуються за строк фактичного користування ним.
Для набуття статусу фін установи ломбард повинен відповідати таким вимогам: бути створеним у відповідній організаційно-правовій формі згідно з вимогами законодавства; володіти спеціальним технічним обладнанням, обліковою та реєструючою системою; мати внутрішні правила та положення, що регламентують надання ломбардом фін та супутніх послуг; власний капітал ломбарду на дату подання заяви про внесення інформації про нього до Держ реєстру фін установ повинен становити не менш ніж 200 тис. гривень; мати власне або орендоване приміщення площею не менш ніж 5 кв метрів, призначене для надання фін послуг приміщення для зберігання заставленого майна; мати укладений агентський договір із страх компанією щодо страх-ня майна, яке приймається у заставу або на зберігання; керівник та головний бухгалтер ломбарду повинні відповідати проф та кваліф вимогам, що встановлені Держфінпослуг і не мати непогашену судимість за корисливі злочини.
Кредитна спілка — це неприбуткова організація, заснована фізичними особами, професійними спілками, їх об'єднаннями на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об'єднаних грошових внесків членів кредитної спілки.
Кредитні спілки є однією з форм кооперативів, що діють у фінансово-кредитній сфері.
Діяльність кредитних спілок регулюється Законом України "Про кредитні спілки" від 20 грудня 2001 р. № 2908
Кредитна спілка є юридичною особою, яка має самостійний баланс, банківські рахунки, які відкриває та використовує згідно із законодавством у самостійно обраних банківських установах, а також печатку, штамп і бланки зі своїм найменуванням, власну символіку.
Кредитна спілка створюється на підставі рішення установчих зборів. Чисельність засновників (членів) кредитної спілки не може бути меншою ніж 50 осіб, які можуть бути членами кредитної спілки та об'єднані хоча б за однією з таких ознак:
— мають спільне місце роботи чи навчання;
— належать до однієї професійної спілки чи об'єднання професійних спілок, іншої громадської чи релігійної організації;
— проживають в одному населеному пункті.
Членами кредитної спілки можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають на території України та об'єднані за однією із зазначених вище ознак.
Рішення про створення кредитної спілки оформляється протоколом установчих зборів. Невід'ємною складовою цього протоколу є реєстр осіб, які брали участь в установчих зборах (список засновників). У реєстрі обов'язково зазначаються прізвище, ім'я та по батькові особи, дані її паспорта, адреса та інші відомості, що підтверджують ознаки, які об'єднують засновників кредитної спілки.
Вищим органом управління кредитною спілкою є загальні збори її членів. Окрім того, управління спілкою можуть здійснювати: спостережна рада; ревізійна комісія; кредитний комітет, правління (виконавчий орган) та інші органи, створені рішенням загальних зборів кредитної спілки.
Державну реєстрацію кредитних спілок здійснює Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України згідно із Законом України "Про кредитні спілки" та нормативно-правовими актами
Свідоцтво про державну реєстрацію кредитній спілці видає Держфінпослуг. Окрім того, кожна кредитна спілка для здійснення операцій із залучення внесків (вкладів) членів кредитної спілки на депозитні рахунки, а також інші види діяльності, має одержати ліцензію.
Свою діяльність кредитна спілка може припинити шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу) або ліквідації. Кредитна спілка вважається такою, що припинила діяльність, після внесення відповідного запису до Державного реєстру фінансових установ. Днем припинення членства в кредитній спілці вважається день прийняття загальними зборами членів кредитної спілки відповідного рішення.
Ринок капіталу – це частина фінансового ринку, де формується попит і пропозиція на середньостроковий та довгостроковий позичковий капітал виконує наступні функції. По-перше, об’єднує дрібні, розрізнені грошові заощадження населення, державних підрозділів, приватного бізнесу, зарубіжних інвесторів і створює великі грошові фонди. По-друге, трансформує грошові кошти в позичковий капітал, що забезпечує зовнішні джерела фінансування матеріального виробництва національної економіки. По-третє, надає позики державним органам і населенню для вирішення таких важливих завдань, як покриття бюджетного дефіциту, фінансування частини житлового будівництва тощо. Кредитний ринок дозволяє здійснити накопичення, рух, розподіл і перерозподіл позичкового капіталу між сферами економіки.
Кредитний ринок – це механізм, за допомогою якого встановлюються взаємозв’язки між підприємствами і громадянами, що потребують грошових коштів, та організаціями і громадянами, що можуть їх надати (позичити) на певних умовах. У той же час кредитний ринок – це синтез ринків різних платіжних засобів. У країнах з розвиненою ринковою економікою кредитні угоди опосередковуються, по-перше, кредитними інститутами (комерційними банками або іншими установами), які беруть у борг і надають позички, і, по-друге, інвестиційними або аналогічними організаціями, які забезпечують випуск і рух різних боргових зобов’язань, що реалізуються на особливому ринку цінних паперів.
Функціонування ринку капіталу дозволяє підприємствам вирішувати проблеми як формування інвестиційних ресурсів для реалізації реальних інвестиційних проектів, так і ефективного фінансового інвестування (здійснення довгострокових фінансових вкладень). Фінансові активи, що обертаються на ринку капіталу, як правило, менш ліквідні; для них характерний найбільший рівень фінансового ризику і відповідно більш високий рівень дохідності.
Слід відмітити, що такий традиційний поділ фінансових ринків на ринок грошей і ринок капіталів у сучасних умовах їх функціонування носить дещо умовний характер. Ця умовність визначається тим, що сучасні ринкові фінансові технології та умови емітування багатьох фінансових інструментів передбачають відносно простий і швидкий спосіб трансформації окремих короткострокових фінансових активів у довгострокові та навпаки.
Характеризуючи окремі види фінансових ринків за обома вищерозглянутими ознаками, слід відмітити, що ці види ринків тісно взаємопов’язані і функціонують в одному ринковому просторі. Так, всі види ринків, які обслуговують обіг різних за спрямованістю фінансових активів (інструментів, послуг), є одночасно складовою частиною як ринку грошей, так і ринку капіталів.
Ринок дорогоцінних металів і каменів та інших об’єктів реального інвестування розглядається як сукупний для таких операцій, як інвестиції в предмети колекціонування (художні твори, антикваріат, нумізматичні цінності і т. п.), у дорогоцінні метали і камені та інші матеріальні цінності. У країнах з розвиненою ринковою економікою інвестиційна діяльність, що пов’язана із цими об’єктами реального інвестування, уже здійснюється на спеціалізованих ринках, які оформилися (ринку золота тощо). Проте в нашій країні обсяг такого інвестування не відіграє поки суттєвої ролі.
Ринок нерухомості - це сукупність механізмів, що забезпечують відчуження повних або часткових прав власності на об'єкти нерухомості від одного суб'єкта до іншого; вільне формування цін; перерозподіл інвестиційних потоків і територій між конкуруючими видами об'єктів і використання земель.
Об'єкти нерухомості (сегменти ринку нерухомості) - це
1) житло (житлові приміщення): квартири в багатоквартирних житлових будинках;
індивідуальні житлові будинки
2) комерційна нерухомість: готелі, мотелі, будинки відпочинку; бізнес-центри, офісні приміщення; торгові центри, магазини; ресторани.
3) промислова нерухомість: заводські приміщення; паркінги, гаражі; офіси-склади; приміщення науково-дослідних організацій;
4) нерухомість соціально-культурного призначення: лікарні, поліклініки; школи; будівлі урядових і адміністративних установ; церкви, монастирі та ін культові споруди;
5) земля (земельні ділянки).
Суб'єкти ринку нерухомості:
· Продавець (лізингодавець);
· Покупець (орендар);
· Професійні учасники ринку нерухомості (пурна).
Професійні учасники ринку нерухомості:
1 Інституційні учасники ринку: Фахівці з інвентаризації землі та будівель. Нотаріуси та органи реєстрації майнових прав. Проектувальники. Будівельники.
2неінституціональних учасники ринку: Ріелтори ,Брокери ,Агенти, Оцінювачі нерухомості , Юристи, Страховики.,Учасники фондового ринку нерухомості.
ВИДИ ДІЯЛЬНОСТІ:
Оціночна діяльність - діяльність по встановленню щодо об'єкта оцінки ринкової або іншої вартості (інвестиційної, ліквідаційної та іншої).
Маркетинг нерухомості - вид діяльності, який має на меті визначення потреб ринку в конкретних видах об'єктів нерухомості та включає в себе аналіз ринку, вироблення і здійснення заходів щодо підвищення ліквідності конкретних об'єктів і прибутковості бізнесу, пошуку покупців, просування об'єктів та послуг.
Аналіз ринку нерухомості - вид діяльності, який має на меті забезпечення об'єктивною інформацією осіб, які приймають рішення про проведення тих чи інших операцій на ринку, і включає в себе наступні приватні цілі: аналіз і прогноз стану ринку, цінової ситуації, доступності та ліквідності об'єктів, ефективності інвестицій.
Залучення коштів вкладників та інших кредиторів - це основний вид пасивних операцій банків.
Вклад (депозит) - це грошові кошти (у готівковій або безготівковій формі, в національній або іноземній валюті) передані в банк їх власником для зберігання на певних умовах. Операції, пов'язані із залученням грошових коштів на вклади, називаються депозитними.
Реалізація депозитних операцій забезпечує заощаджувачам - фізичним особам та власникам вільних грошових ресурсів - юридичним особам можливість збереження заощаджених коштів на депозитних рахунках в банківських установах та одержання доходу на них. З іншої сторони депозитні операції є вигідними для банків, оскільки вони є основним видом їх пасивних операцій, внаслідок яких забезпечується збільшення банківських ресурсів.
Збільшення обсягів розміщення вільних коштів на депозитних рахунках в банківських установах забезпечує зростання обсягу пропозиції грошей на ринку та сприяє здешевленню вартості грошового капіталу.
Об'єктом депозитної операції поряд з грошовими коштами в національній та іноземній валютах можуть виступати банківські метали.
Депозитна операція оформляється договором банківського рахунку, договором банківського вкладу; який може передбачати видачу ощадної книжки або ощадного сертифіката.
Депозит виникає двома шляхами: банк може прийняти кошти від фізичної особи та фірми і помістити їх на депозитний рахунок, або може "утворити" депозит, надаючи клієнту позичку і право розплачуватися чеками проти цього депозиту.
Види депозитних рахунків, які використовуються у практиці сучасних банків, дуже різноманітні, а в результаті фінансових нововведень їх кількість в останні роки зросла. Депозити розрізняються залежно від строку, умов внеску та вилучення коштів, заплачених процентів, можливістю отримання пільг за активними операціями з банком тощо.
У більшості країн класифікація депозитних рахунків заснована на двох моментах: строку депозиту до моменту вилучення та категорії вкладника. За строками депозити поділяються на депозити до запитання (тобто депозити, які сплачуються за першою вимогою вкладника без попереднього повідомлення) та депозити на строк (які сплачуються через певний час після внесення коштів на рахунок). Залежно від вкладника виділяють наступні рахунки: рахунок приватної особи, корпорацій (акціонерних компаній) або некорпоративних фірм, центрального уряду, місцевих органів влади, фінансових установ, іноземних вкладників.
Інструментами грошового ринку є грошові сурогати - будь-які документи у вигляді грошових знаків, що відрізняються вiд грошової одиниці України, випущені в обіг не Національним банком України i виготовлені з метою здійснення платежів у господарському обороті. На грошовому ринку обертаються, в основному, боргові документи.
Казначейські зобов'язання - боргові цінні папери, що емiтуються державою в особі уповноважених органів, розміщуються виключно на добровільних засадах серед фізичних та юридичних осіб, засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету та надають право на отримання фінансового доходу або iншi майнові права відповідно до умов їх випуску. Казначейство випускає свої векселя для покриття касового розриву при виконанні держбюджету.
Депозитні сертифікати - видані банками та іншими депозитними інститутами цінні папери.
Євродолари - доларові депозити, розміщені за межами США.
Угода про перепродаж - контракт, в якому одна зі сторін зобов'язується продати цінні папери іншій із обов'язковим викупом в обумовлену дату за наперед обумовленою і зафіксованою в контракті ціною (наприклад, "репо").
Комерційні папери - короткостроковий простий вексель, виданий суб'єктом господарювання.
Банківський акцепт - форма короткострокового банківського фінансування, при якому банк бере на себе відповідальність за своєчасну оплату переказного векселя, якщо у векселедавця будуть труднощі.
Фонди ринку грошей - це продаж інвесторам грошових фондів на короткостроковий період.
Інструменти грошового ринку використовуються на основі ставки дисконтування.
Комерційні папери та банківські акцепти як інструмент грошового ринку. Вексельний обіг був і є невід'ємною частиною ділового життя суспільства. Розвиток вексельного обігу має багатовікову історію. Винахідниками векселів вважаються середньовікові банкіри-міняли, що займались зберіганням і переказом грошей із країни в країну, із міста в місто. У результаті з'явився перевідний вексель. З розвитком і ускладненням ринкових відносин вексель як засіб переказу грошей поступово втратив своє значення і став універсальним інструментом кредиту, платіжним засобом, абстрактним цінним папером.
Вексель виконує дві функції:
- є інструментом кредиту, тому що з його допомогою можна оформити різні кредитні зобов'язання (оплатити куплений товар, повернути отриману позику тощо);
- служить інструментом грошових розрахунків, будучи різновидом кредитних грошей.
Важливу роль у формуванні грошового ринку відіграє вся банківська система, що складається із двох рівнів: 1-й рівень - Центральний банк; 2-й рівень - комерційні банки. Центральний банк - емісійний, є агентом уряду при обслуговуванні держбюджету, слугує підтримкою зовнішньої і внутрішньої стабільності національної грошової одиниці.
Грошовий ринок передбачає наявність такого товару, як гроші. Цей товар має свою вартість - це витрати на залучення грошей у тимчасове користування або доходи від передачі їх у борг. Вартість грошей буває номінальна та реальна, що визначається купівельною спроможністю грошової одиниці. Особливу роль у системі ціноутворення має облікова ставка НБУ і дії Центрального банку на грошовому ринку взагалі.
Для забезпечення організації готівкового грошового обігу Національний банк здійснює:
1) виготовлення та зберігання банкнот і монет;
2) створення резервних фондів банкнот і монет;
3) встановлення номіналів, систем захисту, платіжних ознак та дизайну грошових знаків;
4) встановлення порядку заміни пошкоджених банкнот і монет;
5) встановлення правил випуску в обіг, зберігання, перевезення, вилучення та інкасації готівки;
6) визначення порядку ведення касових операцій для банків, інших фінансово-кредитних установ, підприємств та організацій;
7) визначення вимог стосовно технічного стану та організації охорони приміщень банківських установ.
Здійснюючи емісію грошей, Центральний банк виконує корисну і необхідну для розвитку країни роль. Грошові інструменти обслуговують економічний оборот, і їх можна порівняти із транспортними засобами. Останні дають можливість доставляти товари, продукцію промисловості та сільського господарства до місця їх переробки і споживання; аналогічно грошові інструменти забезпечують обіг різних товарів, їх перехід від одного власника до іншого, полегшуючи їх переробку і споживання. Однак надмірна і безконтрольна емісія грошей може призвести до небезпечних і навіть руйнуючих наслідків. Якщо кількість грошей в обігу перевищує певний ліміт, вони вже не стимулюють виробництво, а породжують збиткову купівельну спроможність, наслідком якої є підвищення цін.
Комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, направлених на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці України, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу, називається грошово-кредитною політикою.
Основними економічними засобами та методами грошово-кредитної політики є регулювання обсягу грошової маси через:
1) визначення й регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків та фінансово-кредитних установ;
2) процентну політику;
3) рефінансування комерційних банків;
4) управління золотовалютними резервами;
5) операції із цінними паперами на відкритому ринку;
6) регулювання імпорту та експорту капіталу. Національний банк встановлює порядок визначення облікової ставки та інших процентних ставок за своїми операціями.
Ставка рефінансування Національного банку України - виражена у відсотках плата за кредити, що надаються комерційним банкам, яка встановлюється Національним банком України з метою впливу на грошовий оборот та кредитування. Національним банком України встановлюються облікова та ломбардна процентні ставки.
Облікова ставка Національного банку України - виражена у відсотках плата, що береться Національним банком України за рефінансування комерційних банків шляхом купівлі 'Векселів до настання строку платежу за ними та утримується з номінальної суми векселя. Облікова ставка є найнижчою серед ставок рефінансування і є орієнтиром ціни на гроші.
Національний банк встановлює банкам та іншим фінансовакредитним установам нормативи обов 'язкового резервування коштів. При цьоліу:
1) розмір обов'язкових резервів встановлюється єдиним для банків та фінансово-кредитних установ у процентному відношенні до загальної суми залучених банком коштів у національній та іноземній валюті;
2) для різних видів зобов'язань можуть встановлюватися різні норми обов'язкових резервів;
3) рішення про підвищення норм резерву набирає чинності не раніше, ніж через 10 днів після його опублікування.
Відкритий ринок - ринок, на якому здійснюються операції з купівлі-продажу цінних паперів між особами, що не є первинними кредиторами та позичальниками, і коли кошти внаслідок продажу цінних паперів на такому ринку надходять на користь держателя цінних паперів, а не їх емітента. Використовується центральними банками для купівлі-продажу, як правило, короткострокових державних цінних паперів з метою регулювання грошової маси. Унаслідок купівлі збільшується вкладення коштів в економіку, внаслідок продажу - зменшується. Операціями відкритого ринку Національного банку є купівля-продаж казначейських зобов'язань, власних зобов'язань Національного банку (депозитних сертифікатів), а також визначених правлінням Національного банку комерційних векселів, інших цінних паперів та боргових зобов'язань. Кабінет Міністрів України зобов'язаний зберігати кошти Державного бюджету України та позабюджетних фондів у Національному банку на рахунках Державного казначейства України. Умови та порядок обслуговування коштів Державного бюджету України визначаються договором між Національним банком та Державним казначейством України.
За економічним змістом ринок похідних фінансових інструментів (ринок ПФІ)- це сукупність економічних відносин щодо перерозподілу ризиків, які виникають у процесі обміну фінансовими інструментами чи товарами.Неодмінними учасниками ринків ПФІ є держава, наднаціональні фінансові інститути, міжнародні фінансово-промислові компанії, банки, страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні фонди, хедж-фонди та фізичні особи. Кожен із цих учасників ринку ПФІ мають свої цілі.
Функції ринку ПФІ:
Управління фінансовими ризиками і волатильністю. Ринок ПФІ дозволяє управляти фінансовими ризиками, які притаманні базисним фінансовим інструментам як на макро-, так і на макрорівнях, «розкласти їх на окремі складові», диверсифікувати їх на інші ринки. Потреба в управлінні ризиками підтримується (посилюється) як становленням і розвитком інтернаціонального (глобального) ринку капіталів, процесом, який включає різні фінансові інновації, так і посиленням коливанням валютних курсів, цін і проценту (результат активної реакції ринку на зміни). На сьогодні стало неможливим забезпечити ефективність використання фінансового капіталу без застосування похідних фінансових інструментів, які є дієвими інструментами захисту (хеджування, диверсифікації) від фінансових ризиків
Слід зазначити, що більшість класичних та сучасних науковців виділяють окремо спекулятивну функцію ринку ПФІ. При цьому вони стверджують, що спекулятивна функція ринку ПФІ створює можливості для отримання, так званого «спекулятивного прибутку» за рахунок біржової гри на різниці курсів термінових інструментів.
Підтримання ліквідності фінансового ринку. Ліквідність ринку ПФІ часто вище ліквідності спотового ринку, що забезпечується діяльністю спекулянтів, які купують фінансові активи для перепродажу, та арбітражерами, які отримують прибуток за рахунок тимчасових ринкових різниць при здійснені операцій з ПФІ. Це пов’язано з тим, що переважна більшість базових активів похідних фінансових інструментів є інструментами спотового ринку, а операції на ринку ПФІ збільшують ліквідність спотового ринку та фінансового в цілому.
Сприяння інноваційному та інвестиційному процесу. За допомогою ПФІ створюються та використовуються нові фінансові інструменти як на ринку ПФІ, так безпосередньо і на строковому.
Похідні фінансові інструменти є альтернативним способом інвестування в активи. З огляду на цю функцію ринок ПФІ одночасно дозволяє зробити інвестиції в фінансові активи без їх безпосереднього придбання (доставки) та бути при цьому саме інноваційним продуктом.
Формування інформаційної прозорості. Сутність даної функції пов’язана із функцією «встановлення майбутньої ціни», запропонованої Кейнсом. Ціни на ринку ПФІ, які відображають очікування учасників ринку щодо змін цін базового активу у майбутньому, визначають майбутню кон’юктуру ринку і дозволяють суб’єктам фінансового ринку прогнозувати їх грошову та фінансову політики. Функціонування похідних фінансових інструментів стимулює вирівнювання цін на національних ринках, створюючи можливості та розрив у часі для проведення арбітражних операцій. Це значить, що ринок ПФІ відіграє суттєву макроекономічну роль, що дозволяє більш ефективно розподіляти ресурси в економіці та впливати на якість управлінських рішень.
Створення і переміщення фіктивного капіталу. Виходячи з сутності ринку ПФІ і основних його функцій макроекономічного характеру, зокрема відтворення потоків капіталу доцільно виділяти функцію створення і переміщення фіктивного капіталу. Спекулятивні та арбітражні операції, глобальний характер ринків ПФІ, відсутність законодавчих обмежень щодо обігу ПФІ, особливо позабіржових, дозволяють цьому фіктивному капіталу вільно переміщуватись світовими ринками, сприяючи більш ефективному розміщення ресурсів.
У міжнародних розрахунках застосовуються такі ж форми документів і порядок їх оплати, що й у розрахунках усередині країн, однак існує і певна їх специфіка. Зокрема, особливо важливим тут є попереднє визначення основних елементів організації розрахунків у різного рівня угодах та контрактах: між контрагентами, банками, державами, а також у міжнародних конвенціях.
У зовнішньоторговельних контрактах між контрагентами (експортерами та імпортерами) визначаються основні валютно-фінансові та платіжні умови розрахунків:
Валюта ціни – це валюта, в якій встановлюється ціна контракту. Вона вибирається з найбільш сталих. Нею може бути валюта однієї з країн-учасниць контракту чи третьої країни.
Валюта платежу – це валюта, в якій здійснюється платіж. Вона не обов’язково збігається з валютою ціни. В останньому випадку в контракті обумовлюється курс переводу однієї валюти в іншу.
Валютні застереження передбачають перегляд суми платежу відповідно до зміни курсу певної валюти (валюти застереження), групи валют («валютної корзини») або валюти ціни відносно валюти платежу.
Умови платежу передбачають негайну оплату відвантажених товарів чи відстрочку платежу, тобто продаж у кредит.
Форми платіжних засобів – це вид документів, за допомогою яких здійснюються розрахунки. Вони поділяються на фінансові та комерційні. До фінансових належать векселі (прості та перевідні), чеки, платіжні розписки; до комерційних – рахунки-фактури, документи, що підтверджують відвантаження товарів, специфікації, страхові поліси та ін.
Форми розрахунків відрізняються порядком документообороту і включають розрахунки за інкасо за допомогою акредитивів, за відкритими рахунками, банківськими переказами.
Вказані особливості міжнародних розрахунків зумовлюють специфіку їх форм, організації документообороту, здійснення валютних операцій тощо.
Особливість банківських послуг полягає у такому:
1) для надання банківських послуг банкам, як правило, не потрібні додаткові ресурси;
2) найбільшу частину доходів від надання послуг банки одержують у вигляді комісії;
3) при наданні послуг діяльність банків спрямована на вчинення юридичних і фактичних дій, які безпосередньо не пов'язані з матеріальними наслідками.
Банківські послуги класифікують за різними ознаками:
1. Залежно від руху матеріального продукту:
— послуги, пов'язані з рухом матеріального продукту (наприклад, розрахунково-касове обслуговування); — чисті послуги (наприклад, консультаційні).
2. Залежно від контингенту споживачів:
— послуги юридичним особам; — послуги фізичним особам.
3. Залежно від відображення послуги у балансі:
— балансові; — позабалансові (операції, що певний час не відображаються в балансі, поки не будуть відображені в прибутках або збитках банку).
4. Залежно від плати за надання послуг:
— платні; — безоплатні.
5. Залежно від можливості обліку платних послуг і можливості визначення розміру плати:
— послуги, розміри яких підлягають обліку (розрахунково-касові, кредитні, валютні); — послуги, аналоги яких є у відповідних тарифах (консультаційні);
— послуги, вартість яких не може бути встановлена об'єктивно (як правило, надаються банками в пакеті з платними товарними послугами)
Посередницькі послуги — це послуги, у наданні яких бере участь третя сторона (банк), що виступає посередником між замовником і виконавцем. Серед посередницьких послуг, що надаються банками, найбільш поширеними є: посередництво в отриманні клієнтом позички, посередництво в операціях з цінними паперами, валютою, майном.
Консультаційні послуги банки надають з питань бухгалтерського обліку, звітності, оподаткування, аналізу фінансово-господарської діяльності, зовнішньоекономічної діяльності та інших видів економіко-правового забезпечення підприємницької діяльності фізичних і юридичних осіб.
До найпоширеніших видів інформаційних послуг, що надають банки, можна віднести:
— інформування про чинне законодавство зарубіжних країн у галузі банківської справи, фінансів, валютних ресурсів, оподаткування
— надання копій грошово-розрахункових документів;
— доведення інформації про курси іноземних валют, котирування цінних паперів та їх дохідність;
— сприяння в підборі партнерів, засновників, учасників обмінних операцій.
Гарантійні послуги полягають у зобов'язанні банку виплатити суму боргу свого клієнта, якщо останній не зможе (не захоче) виконати свої зобов'язання.
Трастові послуги — послуги, засновані на довірчих правовідносинах, коли одна особа — засновник (установник управління) передає своє майно у розпорядження іншій особі — довірительному власнику (управителю) для управління в інтересах третьої особи — бенефіціара (вигодонабувача). (1. Розпорядження спадщиною — відповідальний траст. 2. Управління майном згідно з договором,. : 3. збереження активів, купівля-продаж цінних паперів та доставка їх до клієнта; обмін цінних паперів; погашення облігацій, сплата податків, оформлення страхових полісів, оплата рахунків, отримання кредитів, купівля-продаж іноземної валюти, дорогоцінних металів.)
Факторинг — це послуга банку, яка полягає у викупі платіжних вимог у постачальника товарів (послуг). Сутність факторингу полягає у фінансуванні під відступлення права грошової вимоги, коли одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
Форфейтинг — це купівля на безповоротній основі у кредитора боргу, вираженого в обіговому документі.
Банки також можуть надавати додаткові послуги своїм клієнтам зі зберігання цінностей у трьох формах:
І. Зберігання цінностей клієнтів у сховищі:
ІІ. Надання клієнтам сейфів у приміщенні банку (договір про надання індивідуального банківського сейфа, що охороняється банком):
ІІІ. Надання нічних сейфів клієнтам.
Пунктом 10 Положення НБУ «Про кредитування» передбачено, що основними джерелами формування банківських кредитних ресурсів є власні кошти банків, залишки на розрахункових та поточних рахунках, залучені кошти юридичних та фізичних осіб на депозитні рахунки, до запитання та строкові міжбанківські кредити та кошти, одержані від випуску цінних паперів.
Здійснюючи цілеспрямований вибір майбутніх позичальників і надаючи кредити лише тим, хто може заплатити найбільшу процентну ставку за виданим кредитом, узгоджуючись із загальними умовами ринкової кон’юнктури, банкіри направляють потік грошових коштів у русло інвестицій у реальний капітал, який забезпечує високу віддачу.
Банківські кредити залежно від вибраного критерію можна класифікувати: за строками, предметами кредитування, цілями, забезпеченістю економічної сфери застосування, методами надання та способами погашення, характеру та способу сплати відсотків, числом кредиторів.
У банківській енциклопедії вказується на такі види банківського кредиту: залежно від економічної сфери застосування, кредит можна розділити на внутрішній і міжнародний. В умовах дворівневої банківської системи виділяється кредит центрального банку і кредит комерційних банків.
Кредит комерційних банків обслуговує різні виробничі потреби підприємств і господарських організацій та споживчі потреби населення. Тобто, можна вести мову про такі два види кредиту, як виробничий і споживчий. Кредит комерційних банків надається на поточні капітальні витрати. Виходячи з цього, розрізняються кредити в оборотні фонди і фонди обертання, а також кредити в основні фонди.
Значення комерційних банків у сучасних кредитних системах настільки велике, що необхідно детально розглянути функції цих досить цікавих інститутів. Термін «комерційний банк» виник на ранніх етапах становлення банківської справи, коли банки обслуговували переважно торгівлю, товарообмінні операції та платежі. Банки кредитували транспортування, зберігання та інші операції, пов’язані з товарним обміном. Основними клієнтами були торговці (звідси й назва «комерційний банк»). З розвитком промислового виробництва виникли операції з короткострокового кредитування виробничого циклу: позички на поповнення оборотного капіталу, утворення запасів сировини та готових виробів, виплати заробітної плати та ін. Строки кредитування поступово збільшувалися для вкладання в основний капітал, цінні папери тощо. Тобто термін «комерційний» у назві банку втратив початковий зміст.
Сьогодні комерційний банк може надати клієнту до 200 видів різноманітних банківських продуктів і послуг. Широка диверсифікація операцій дозволяє банкам зберігати клієнтів та залишатися рентабельними навіть при дуже несприятливій кон’юнктурі ринку. Змінюються форми операцій, методи конкуренції, системи контролю та управління. Різко розширилась сфера діяльності, яка сьогодні охоплює весь світ завдяки формуванню інтернаціональних ринків позичкового капіталу.
Активні операції банків можна розділити на чотири групи:
Потрібно мати на увазі, що далеко не всі банківські операції повсякденно присутні та використовуються в практиці конкретної банківської установи. Але існує певний базовий «набір», без якого банк не може існувати та нормально функціонувати. До таких конституційних операцій банку належать:
– залучення депозитів;
– здійснення грошових платежів та розрахунків;
– видача кредитів.
Систематичне виконання вказаних функцій і створює той фундамент, на якому ґрунтується робота банку.
Банківський кредит – це економічні відносини, в процесі яких банки надають позичальникам грошові кошти з умовою їх повернення. Ці відносини передбачають рух вартості (позикового капіталу) від банку (кредитора) до позичальника (дебітора) і навпаки. Позичальниками виступають комерційні та промислові підприємства, дрібні підприємці, фізичні особи, уряд і місцеві органи влади.
Повернення отриманої позичальником вартості (погашення боргу банку) в масштабах одного підприємства і всієї економіки повинен бути результатом відтворення у зростаючих об’ємах. Це визначає економічну роль кредиту і служить одним з важливих умов отримання банком прибутку від кредитних операцій. Розміщення мобілізованих ресурсів банку з метою отримання доходу і забезпечення ліквідності визначає зміст його активних операцій.
Прибуток банку від посередництва (маржа) складається як різниця між позичковим і позиковим відсотками. Позичковий – це відсоток, стягнений банком з клієнта, а позиковий – відсоток, сплачений банку, у якого отримана позика (куплені кредитні ресурси). Позичкові операції складають основу діяльності банку в розміщенні його ресурсної бази.
Кредитування має дві різновидності: кредитування діяльності господарчого суб’єкта у формі прямої видачі грошових сум (фінансовий кредит) i кредитування як різновидність розрахунків із розстрочкою платежів.
Видача кредитів відноситься до найбільш великої групи статей банківських активів кредитних операцій. В основу їх класифікації можуть бути покладені різні критерії: види позичальників, цілі, характер та строк кредиту, наявність забезпечення позички та ін.
Комерційні банки надають своїм клієнтам різноманітні позички, які можна класифікувати за різними ознаками:
за типами позичальників – позики підприємствам, уряду, місцевим органам влади, населенню, банкам;
за сферою застосування i видами позичальників фінансовий кредит має два типи: міжбанківський кредит, при якому позичальником є банк; комерційна позика, тобто кредит з комерційною метою, при якому є підприємство, товариство, акціонерне товариство тощо.
за термінами користування – короткострокові (до 1 року), середньострокові (від 1 року до 5 (3) років), довгострокові (понад 5 (3) років);
залежно від сфери функціонування є позики для сфери виробництва і для сфери обігу;
за галузевою приналежністю позичальника є позики для промисловості, торгівлі, транспорту, сільського господарства тощо;
за характером забезпечення є заставні, гарантовані, застраховані та незабезпечені (бланкові);
за методами погашення – погашення одним платежем і частинами.
Комерційні банки проводять операції з фінансування і кредитування капітальних вкладень. Капітальні вкладення – це використання суспільством валового національного продукту для створення нових, а також технічне переозброєння, реконструкцію та розширення діючих основних фондів виробництва і невиробничого призначення. Як важливий фактор розширеного суспільного відтворення капітальні вкладення спрямовані на створення матеріально-технічної бази суспільства, впровадження в народне господарство досягнень науково-технічного прогресу, формування матеріальних умов для зростання й удосконалення суспільного виробництва і підвищення матеріального добробуту народу. Сучасна інвестиційна політика вимагає забезпечити соціальну спрямованість і високу народногосподарську ефективність капітальних вкладень, а також їх використання переважно на технічне переозброєння і реконструкцію діючих підприємств. Капітальні вкладення забезпечуються грошовими коштами з різних джерел, основним з яких є національний дохід, що створюється у сфері матеріального виробництва.
У практиці забезпечення капітальних вкладень грошовими коштами існують різні за характером джерела. До них належать:
· власні кошти інвесторів (прибуток, амортизаційні відрахування);
· позичкові кошти (облігаційні позички, банківські кредити);
· залучені кошти (кошти під продажу цінних паперів, пайові та інші внески громадян і юридичних осіб);
· бюджетні інвестиційні асигнування і кошти позабюджетних фондів.
Структура коштів, які направляються на капітальні вкладення, залежить від того, хто є інвестором і яку форму власності він уособлює. Так, інвесторами державних капітальних вкладень є органи влади й управління країни, областей та інших адміністративно-територіальних утворень, а також державні підприємства й організації. У першому випадку капітальні вкладення здійснюються за рахунок коштів відповідних бюджетів, позабюджетних фондів і позичкових коштів.
Частка довгострокового кредиту в джерелах фінансування державних капітальних вкладень порівняно ще мала. Розвиток ринкових відносин у народному господарстві створює умови, необхідні для розширення кредитних відносин у сфері капітального будівництва.
Розрізняють два основні методи забезпечення капітальних вкладень грошовими коштами – безповоротний, або фінансування, та поворотний, або кредитування.
Безповоротне надання коштів не передбачає їх повернення у наперед встановлені строки. У такому порядку використовуються бюджетні асигнування, власні та залучені кошти інвесторів і, як правило, кошти спеціальних позабюджетних фондів.
Поворотне надання коштів, або кредитування, провадиться на умовах поворотності наданих коштів у конкретні строки та у визначених розмірах
Банки надають довгостроковий кредит на капітальні вкладення переважно на тих же принципах, на яких провадиться фінансування. Крім того, кредитування є поворотним, платним, строковим.
Довгострокове кредитування повніше, ніж безповоротне фінансування, відповідає умовам переходу до ринку. Необхідність погашення кредиту й оплати процентів за користування ним більшою мірою спонукає позичальників до раціонального техніко-економічного обґрунтування напряму і розміру кредиту, сприяє посиленню режиму економії в процесі його використання, а також є засобом контролю за окупністю капітальних вкладень.
Лізингові операції є різновидом кредитн. послуг, оферентами яких виступають банківські установи, спеціалізовані лізингові компанії та суб'єкти господарювання, які взяті на облік Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері фінансових послуг.
Лізинг - це підприємницька діял., спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.
Об'єкт лізингу: рухоме майно (машини, обладнання, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка); нерухоме (будинки, споруди, системи телекомунікацій та інше) майно, шо належить до основних фондів.
Не можуть бути об'єктами лізингу: земельні ділянки та інші природні об'єкти, єдині майнові комплекси підприємств та їх відокремлені структурні підрозділи.
Основні учасники лізингової угоди:
лізингодавець - банківська або небанківська фінансова установа, що є власником об'єкта лізингу і здає його в оренду,
лізингоодержувач - суб'єкт підприємницької діяльності, що набуває право володіння та розпорядження об'єктом лізингу у визначених лізинговою угодою межах за умови сплати періодичних платежів
виробник або постачальник об'єкта угоди.
Договір лізингу укладається у формі багатосторонньої угоди за участю лізингодавця, лізингоодержувача, продавця об'єкта лізингу або двохсторонньої угоди між лізингодавцем і лізингоодержувачем
Види лізингу –оперативний та фінансовий.
Оперативний л. -термін користування об'єктом лізингу є коротшим за строк повної амортизації об'єкта лізингу. Після закінчення терміну лізингової угоди основні фонди, що знаходились у користуванні, повертаються лізингодавцю. Оперативний лізинг є вигідним у тому випадку, якщо технічні засоби потрібні час від часу для проведення короткотермінових робіт.
Фінансовий л. термін угоди практично співпадає з терміном повної амортизації об'єкта лізингу. Після закінчення терміну лізингової угоди її об'єкт викуповується лізингоодержувачем за залишковою вартістю або повертається лізингодавцю. Угода фінансового л. передбачає трьохсторонній характер відносин (участь лізингодавця, лізингоодержувача та продавця або постачальника), спеціальне придбання майна лізингодавцем для надання його у лізинг, активну роль лізингоодержувача щодо вибору об'єкта лізингу та його продавця, мінімальний строк угоди, який складає один рік.
Форми лізингу: зворотний - це лізингова угода, що передбачає набуття лізингодавцем майна у власника і передачу цього майна йому у лізинг;пайовий забезпечує здійснення лізингу на основі укладення багатостороннього договору та залучення декількох кредиторів, які інвестують свої кошти в об 'єкт лізингу;міжнародний- це договір лізингу, що здійснюється суб'єктами лізингу, які перебувають під юрисдикцією різних держав, або в разі якщо майно,чи платежі перетинають державні кордони.
Селенгові операції
Селенг- це одна із різновидностей лізингу. Селенг - це двосторонній процес, який є специфічною формою зобов'язання, що регламентується угодою майнового найму і полягає в передачі власником своїх прав у користуванні та розпорядженні його майном селенг-компанії за визначену плату. При цьому власник залишається влаником переданого майна і може при першій вимозі повернути його. Селенг-компанія залучає і вільно використовує на свій розсуд майно та окремі майнові права громадян і господарчих суб'єктів. Майном можуть бути різні об'єкти права власності: гроші, цінні папери, земельні ділянки, підприємства, будівлі, обладнання і т. п.
За формою фінансування селенгова діяльність наближена до банківської діяльності. Вона може здійснюватися будь-якими торгово-промисловими підприємствами як побічна операція. Однак економічно доцільно створювати селенг-компаії.
Громадяни в найм здають, головним чином, гроші. Різниця між грошима позиченими (кредит) і грошима, взятими в найм така:
1. При кредиті відбувається зміна прав власності. При селенгу власник грошей зданих у найм, не втрачає свого права на них.
2. Коли господарчий суб'єкт, що отримав гроші від селенг-компанії, збанкрутує, то за законом про банкрутство із його власності спочатку повертається істинним власником все те, що йому не належить (утому числі і гроші, передані в найм), інше майно продається на аукціоні та ділиться між кредиторами.
3. При передачі грошей у найм податком обкладається тільки прибуток, отриманий від операції, а не вся сума. При кредиті податок береться з усієї суми кредиту.
Селенг є ефективним інструментом фінансування різних сфер підприємництва в умовах ризику. Перспективи для розвитку селенгу: скорочення об'ємів ліквідних коштів з причини постійно виникаючих труднощів на грошовому ринку; загострення конкуренції, що потребує оптимізації вкладення капіталу; зменшення прибутку господарчих суб'єктів, що обмежує їх можливість вкласти достатню суму коштів у розвиток нової технології та розширення виробництва.
Послуги комерційних банків – вид діяльності комерційних банків, спрямований на залучення юридичних і фізичних осіб як постійних клієнтів. Послуги комерційних банків включають посередницькі, консультаційні, довірчі (трастові) та інші послуги.
Серед посередницьких послуг найбільш розповсюджені: посередництво в одержанні клієнтом кредиту; посередництво в операціях з цінними паперами, валютою, майном. Посередницькі послуги в операціях з цінними паперами, валютою, майном здійснюються на основі доручення клієнта.
Особливої уваги заслуговує посередницька практика комерційних банків при емісії, при розміщенні та організації повторного обігу цінних паперів клієнтів. Посередництво банку в цих операціях здійснюється на основі угоди, яка укладена з емітентом. У випадку великих масштабів емісії, обслуговуючий банк може вдаватись до створення консорціуму.
Довірчі (трастові) послуги є видом діяльності комерційного банку у віданні майном, переданим клієнтом банку за дорученням. Довірене управління майном за своєю специфікою споріднене з банківською діяльністю і пов’язане з виконанням робіт у обліку операцій, збереження цінностей, розміщення коштів, фінансового аналізу тощо.
Комерційні банки проводять консультування клієнтів у галузі економічного (фінансового) аналізу та бухгалтерського обліку, вивчення платоспроможності господарських партнерів клієнта, організації емісії та повторного обігу цінних паперів, вибору напряму інвестування коштів тощо. Як правило, консультування є видом послуг, пов’язаним з іншими операціями: кредитними, лізинговими, обслуговуванням платіжного обороту тощо. Плата за консультаційні послуги враховується до плати за основний вид операцій, який супроводжується консультуванням.
В економічній літературі під ризиком розуміють невпевненість в можливому результаті. Результатом дії ризику є небажані, негативні наслідки, що призводять до певних збитків. Для суб'єктів господарювання такі збитки пов'язані з втратою майна, прибутку, іншої вигоди, для громадян - зі знеціненням або втратою заощаджень, втратою здоров'я, працездатності, звичного матеріального рівня життя, настанням інвалідності або смерті.
Джерелами походження ризиків є господарська діяльність, трудова діяльність та особисте життя громадян, негативні природні явища та фактори
У діяльності суб'єктів господарювання та громадян, що здійснюють інвестиційну діяльність, особливе значення займає фінансовий ризик. Фінансовий ризик може виникнути у будь-якій сфері фінансових відносин і спричинити негативні фінансові наслідки у формі втрати доходу або капіталу. Фінансовий ризик поділяється на види, найбільш вагомим и з яких є: кредитний, процентний, депозитний, інфляційний, валютний ризики, ризик ліквідності та інші.
Кредитний ризик являє собою ризик несплати позичальником основного боргу та процентів за ним. Такий ризик виникає внаслідок погіршення фінансового стану позичальника, що обумовлює неспроможність останнього виконати свої зобов'язання щодо умов та термінів кредитної угоди.
Процентний ризик характеризує невизначеність щодо зміни у майбутньому процентних ставок за кредитами, депозитами, процентного доходу за облігаційними позиками та іншими видами боргових зобов'язань. Величина процентного ризику залежить від напряму рух}- та швидкості зміни %ставок.
Депозитний ризик виникає за умови погіршення фінансового стану банку і неспроможності останнього в повній сумі повернути вкладникам кошти, що залучені на депозитні рахунки, та сплатити дохід за ними.
Інфляційний ризик спричиняє втрати капіталу суб'єктів економічної діяльності та заощаджень громадян через знецінення їх вартості внаслідок зростання цін на товари та послуги.
Валютний ризик призводить до втрати коштів за рахунок несприятливої зміни курсів валютних цінностей.
Ризики, що супроводжують діяльність суб'єктів господарювання можуть бути нейтралізовані за допомогою внутрішніх і зовнішніх механізмів. Внутрішні механізми, до яких належать уникнення ризику, обмеження концентрації ризику, хеджування, диверсифікація, розподіл ризику, самострахування забезпечуються самими суб'єктами господарювання. Ефективним механізмом мінімізації валютного та процентного ризиків є хеджування строковими контрактами. Зниження ризику ліквідності окремих фінансових активів забезпечується за рахунок застосування диверсифікації при здійсненні портфельних інвестицій. Обмеження кредитного ризику та ризику ліквідності суб'єктів господарювання досягається засобами страхового ринку та інструментами ринку позик.
Діяльності фінансових установ у більшій мірі ніж іншим суб'єктам економічної діяльності притаманні фінансові ризики, оскільки така діяльність пов'язана з безперервним рухом грошових потоків та обслуговуванням клієнтів з неоднаковим рівнем фінансового та матеріального стану. Фінансові установи здійснюють управління фінансовими ризиками та забезпечують їх мінімізацію традиційними методами, що вироблені практикою фінансової діяльності. Серед них уникнення ризику, обмеження концентрації ризику, розподіл ризику, хеджування, диверсифікація, самострахування.
Уникнення ризику досягається шляхом відмови від реалізації фінансових операцій, рівень ризику за якими є надзвичайно високим. Кредитні установи для обмеження ризиків при наданні кредитів ретельно аналізують фінансовий стан позичальників і на його основі приймають рішення про можливість надання кредитів.
Обмеження концентрації ризику забезпечується при здійсненні фінансових операцій, ймовірність виникнення збитків за якими є високою, шляхом визначення граничних критеріїв реалізації кредитних, депозитних, гарантійних операцій, фінансових інвестицій тощо. Зазначені критерії встановлюються внутрішніми положеннями фінансових установ та регламентуються законодавством України й нормативними документами державних уповноважених органів.
Становлення і розвиток підприємства в умовах сучасної економіки ставить перед кожним суб’єктом господарювання питання розширення кола діяльності, яке можливе за рахунок реалізації інвестиційних проектів і програм. Однак у кожному випадку специфіка ринкового механізму така, що жоден інвестиційний проект не може бути ефективним без впровадження досконало розробленої системи управління ризиками, які виникають під час здійснення реальних капіталовкладень в економіку зарубіжних країн.
Сьогодні відсутня усталена, достатньо багатомірна система управління ризиками, внаслідок чого компанії схильні дещо знижувати ступінь ризиковості інвестиційного проекту, не усвідомлюючи того, що врешті решт можуть втратити власні та запозичені фінансові ресурси. Саме тому необхідна розробка ризик-менеджменту інвестиційних проектів
Інвестиційне проектування здійснюється зазвичай в умовах невизначеності, яка є об’єктивним явищем. Невизначеність є станом неоднозначності розвитку конкретних подій у майбутньому, який може як позитивно, так і негативно вплинути на ефективність реалізації проекту. Зовнішнім проявом невизначеності є ризик, під яким розуміється «небезпека несприятливого результату», «нестабільність, невпевненість у майбутньому»
Подолати негативні наслідки впливу ризиків на проект покликана система ризик-менеджменту, яку доцільно розглядати в таких аспектах:
- процес виявлення, аналізу, економічного контролю чинників ризику, які потенційно загрожують капіталам, прибутковості чи ефективності реалізації реальних капіталовкладень; - сукупність методів та засобів запобігання та мінімізації наслідків негативного впливу ризиків на здійснення інвестиційного проекту.
Для оцінки міри впливу ризику необхідно виявити його, природу його походження, сутність та ступінь його залежності від внутрішнього середовища компанії. З цієї точки зору виділяють такі складові ризику: фінансові, інституційні, функціональні та інші.
Група ризиків фінансового спрямування походить з причин зниження рівня ліквідності обігових коштів через розбалансованість позитивних та негативних грошових потоків в ході реалізації проекту (ризик неплатоспроможності та зниження фінансової стійкості); непередбачене зростання процентної ставки, що знижує рівень чистого прибутку за прибутком (процентний ризик). Ризики фінансового спрямування є одними з найнебезпечніших за ступенем можливого негативного впливу та піддаються управлінню з боку підприємства лише частково.
Інституційні ризики є об’єктивні та сутністю та охоплюють можливе знецінення реальної вартості інвестиційного капіталу та зниження реальних доходів від інвестицій (інфляційний ризик); фіктивне банкрутство партнерів, тіньові схеми затримки грошових потоків (криміногенний ризик); зміну форм власності (політичний ризик). Управління цими ризиками ускладнене, оскільки не піддаються математичному обґрунтуванню, тому виявити міру впливу ризиків цієї групи можна лише за розміром заподіяної шкоди.
Функціональні ризики мають високий ступінь залежності в діяльності самого підприємства. Так, недосконалість обгрунтовки проектної документації, недостатня розрахункова забезпеченість проекту необхідними ресурсами (проектний ризик), обсягів реалізації та іншої результативної інформації проекту (комерційний ризик), неефективне фінансування поточних витрат на стадії експлуатації проекту (структурно-операційний ризик) піддаються врегулюванню з боку підприємств.
До інших ризиків належать стихійні лиха та інші «форс-мажорні» обставини, що призводять до втрати як частини очікуваного доходу за проекту, так і до втрати активів компанії.
Інфраструктура РФП - це система інститутів, що створюють необхідні умови функціонування ринкової економіки в цілому, забезпечують рух фінансових активів та обслуговують процес надання фінансових послуг В складі цих інститутів функціонують фондові біржі, позабіржові ТІС, депозитарні та розрахунково-клірингові установи, платіжні системи, інформаційно-аналітичні системи, рейтингові агентства, комерційні банки; аудиторські фірми; асоціації підприємців; товарні біржі тощо.
Об’єкти ринкової інфраструктури здійснюють правове та економічне консультування підприємців і захист їхніх інтересів у різних структурах, забезпечують фінансову підтримку, кредитування разом з лізингом, аудитом, страхуванням нових господарських формувань, сприяють матеріально-технічному забезпеченню та реалізації продукції підприємств, регулюють рух робочої сили тощо.
Перелічені установи утворюють інституційний елемент ринкової інфраструктури. У сучасній ринковій інфраструктурі прийнято виділяти інформаційний елемент. Це інформаційні мережі та потоки, асоціації чи добровільні об’єднання, що представляють інтереси інших інститутів «знизу» (наприклад, Асоціація українських банків), а також інститути, що забезпечують зворотний зв’язок між суб’єктами ринкових відносин (наприклад, засоби масової інформації). Суб’єктивним є третій – законодавчий елемент, під яким розуміють відповідну частину господарського законодавства, що регламентує як діяльність інститутів ринкової інфраструктури, так і поведінку суб’єктів ринкових відносин. По суті, він задає «правила гри» в ринковій економіці.
Україна. Важливе місце серед інститутів інфраструктури РФП належить фондовим біржам, які виконують функції організаторів торгівлі. Діяльність біржового ринку доповнює функціонування позабіржових торговельних систем, що забезпечують умови для укладення угод з цінними паперами. У формі ТІС(торгівельно інформаційної системи) в Україні функціонують міжбанківський валютний та міжбанківський кредитний ринки, які забезпечують умови для укладення угод з валютними цінностями та проведення позикових операцій учасниками таких систем, переважно банківськими установами. Визначення правил проведення операцій на цих ринках та порядку торговельних сесій, прийом заявок на участь у торгівлі та контроль за діяльністю на цих ринках здійснює НБУ. Новим інфраструктурним учасником РФП є створена у 2004 році Державна іпотечна установа. Мета діяльності цієї установи полягає в сприянні розвитку іпотечного кредитування в Україні, зокрема шляхом рефінансування іпотечних кредиторів, які провадять діяльність з надання забезпечених іпотекою кредитів, за рахунок коштів, отриманих від розміщення ЦП, та запровадження ефективних механізмів підвищення рівня їх ліквідності. Засновником Державної іпотечної установи є держава в особі КМУ. Серед основних видів діяльності Державної іпотечної установи: *придбання, отримання у заставу, відчуження та здійснення інших операцій з іпотечними активами; *надання іпотечним кредиторам кредитів, виконання зобов'язань за якими забезпечене іпотечними активами; *управління іпотечними активами; *випуск ЦП; *надання послуг з обслуговування міжнародних кредитних ліній, кошти яких спрямовуються у сферу іпотечного кредитування.
Важливою складовою інфраструктури РФП виступає Національна депозитарна система. Сфера діяльності Національної депозитарної системи включає: *стандартизацію обліку ЦП відповідно до міжнародних стандартів; *уніфікацію документообороту щодо операцій з ЦП і нумерацію ЦП; *відповідальне зберігання всіх видів ЦП як у документарній, так і в бездокументарній формах; *реальну поставку фондових цінностей чи переміщення з рахунку в ЦП з одночасною оплатою грошових коштів відповідно до розпоряджень клієнтів; *акумулювання доходів; *регламентацію та обс-ня механізмів позики та застави для ЦП, що беруться на обслуговування системою. Національна депозитарна система складається з 2-х рівнів: *нижній рівень складають зберігачі, що ведуть рахунки у ЦП власників цінних паперів, та реєстратори, які відповідно до договорів з емітентом ЦП ведуть особові рахунки власників іменних цінних паперів; *верхній рівень складають Національний депозитарій і депозитарії, які ведуть рахунки для зберігачів та за наявності ліцензії здійснюють кліринг і розрахунки за договорами щодо цінних паперів. На сучасному етапі діяльність на верхньому рівні Національної депозитарної системи здійснюють Національний депозитарій України (НДУ), Міжрегіональний фондовий союз (МФС) та депозитарій Національного банку України.
Контроль та нагляд за діяльністю Національної депозитарної системи здійснює ДКЦПФР, а також у межах повноважень, визначених зак-вом України, - НБУ, Міністерство фінансів України та інші державні органи.
Торгівля ЦП в межах організаційного фондового ринку України зд-ться на фондових біржах та в позабіржових ТІС. Функціонування фондових бірж та ТІС регулюється ЗУ «Про ЦП та фондовий ринок», «Про державне регулювання ринку ЦП в Україні», «Про господарські товариства».
Діяльність фондових бірж та ТІС забезпечує організований оборот ЦП та створює професійним учасникам фондового ринку умови для виконання доручень клієнтів на купівлю-продаж ЦП та для надання інших біржових послуг, пов'язаних з інформуванням, консультуванням, арбітражним та технічним обс-ням. Вони забезпечують прозорість операцій з купівлі-продажу фондових цінностей, виконання укладених угод за стандартними правилами й вимогами та уніфікацію таких угод, можливість для професійних учасників фондового ринку одержати комплекс торговельних, інформаційних, депозитарних, розрахункових та інших послуг для реалізації угод з цінними паперами. Фондова біржа являє організаційно-оформлений і постійно функціонуючий ринок, на якому здійснюється торгівля ЦП. В Україні вона може бути утворена у формі акціонерного АТ, ТОВ або дочірнього підприємства об'єднання торговців ЦП. Засновниками повинні бути не менш ніж 20 торговців ЦП, які мають ліцензію на право провадження професійної діяльності на фондовому ринку. Частка 1 торговця ЦП не може перевищувати 5-ти % статутного капіталу фондової біржі. Для провадження професійної діяльності з організації торгівлі на фондовому ринку фондова біржа повинна одержати ліцензію ДКЦПФР. Активи фондової біржі не можуть бути сформовані за рахунок вкладень у недержавні ЦП, окрім акцій депозитарію. До основних функцій фондової біржі належать: *організація публічних торгів ЦП; *визначення типової ринкової ціни ЦП, що включені до біржового списку; *забезпечення розрахунків за укладеними біржовими угодами; *надання інформаційних послуг учасникам біржового ринку. Доходи фондової біржі формуються за рахунок продажу акцій біржі, вступних та регулярних внесків членів біржі, біржових зборів з укладених угод з ЦП. Прибуток фондової біржі спрямовується на її розвиток і не підлягає розподілу між її засновниками. Торгівля ЦП на фондовій біржі організовується в торговельній (операційній) залі, обладнаній АРМ, спеціальними технічними пристроями для забезпечення відображення ходу торгів та їх результатів. Операції з ЦП зд-ться за правилами фондової біржі, які затверджуються біржовою радою та реєструються ДКЦПФР. В обігу на фондовій біржі перебувають ЦП, що пройшли процедуру лістингу (допуску на фондову біржу). Правилами фондової біржі передбачаються умови та порядок вилучення (делістингу) ЦП з офіційного котирування на біржі.
Валютна біржа – це організація, що надає послуги з проведення торгів, в ході яких здійснюються операції з іноземною валютою. На валютній біржі здійснюється купівля-продаж національної та іноземної валюти за сформованим на основі попиту і пропозиції курсовим співвідношенням. Валютна біржа в процесі своєї діяльності визначає ринковий курс валюти і перерозподіляє вільні ресурси між різними галузями економіки, домагаючись, як і будь-яка інша біржа, збалансованого економічного співвідношення між ними. Внаслідок цього котирування валют на валютній біржі відображають реальне економічне становище країн-емітентів. Валютна біржа в процесі роботи організовує торгову систему, що дозволяє здійснювати пошук контрагента, а також забезпечує виконання угод купівлі-продажу. Дуже часто валютні біржі виникали на місці вже існуючих товарних чи фондових бірж, задовольняючи потребу учасників проведених там торгів у можливості швидкого вибору платіжного засобу. Саме тому багато з існуючих валютних бірж функціонують на діючих біржах інших видів і не мають власного приміщення для проведення торгів. Більше того, створюються і функціонують повністю електронні біржі, на яких торги здійснюються у віртуальному просторі. Інший історичний шлях утворення валютних бірж – міжбанківські валютні аукціони, які служать торговим майданчиком для продажу валют банками різних країн.
Функціонування позабіржового фондового ринку в Україні заб-ться діяльністю 2-х торговельно TIC, що створені Асоціацією «Перша фондова торговельна система» та Асоціацією «Південноукраїнська ТІС». ТІС являють собою юридичних осіб, які утворені у формі АТ або ТОВ, здійснюють діяльність з організації торгівлі на позабіржовому ринку, володіють або управляють електронною торговельно-інформаційною мережею або іншою системою засобів, що надає можливість обміну пропозиціями щодо купівлі та продажу ЦП. Електронно-торговельна інформаційна мережа організатора позабіржової торгівлі повинна відповідати таким вимогам: *забезпечувати процедури та механізми для збору, обробки та передачі пропозицій, попиту та обсягів котирування від торговців цінними паперами, що є учасниками такої системи; *здійснювати записи стосовно операцій з цінними паперами; *мати спроможність підключення нових учасників до системи тощо. Учасниками ТІС можуть бути торговці ЦП, що одержали ліцензію на зд-ня діяльності з торгівлі ЦП на фондовому ринку, та зареєструвалися у передбаченому порядку в системі.
Важливою складовою інфраструктури ринку фінансових послуг виступає Національна депозитарна система.
Сфера діяльності Національної депозитарної системи включає:
- стандартизацию обліку цінних паперів відповідно до міжнародних стандартів;
- уніфікацію документообороту щодо операцій з цінними паперами і нумерацію цінних паперів, випущених в Україні згідно з міжнародними стандартами;
- відповідальне зберігання всіх видів цінних паперів як у документарній, так і в бездокументарній формах;
- реальну поставку фондових цінностей чи переміщення з рахунку в цінних паперах з одночасною оплатою грошових коштів відповідно до розпоряджень клієнтів;
- акумулювання доходів щодо цінних паперів, взятих на обслуговування системою, та їх розподіл за рахунками;
- регламентацію та обслуговування механізмів позики та застави для цінних паперів, що беруться на обслуговування системою;
- надання послуг щодо виконання обов 'язків номінального утримувача іменних цінних паперів, що приймаються на зберігання;
Національна депозитарна система складається з двох рівнів.
нижній рівень складають зберігачі, що ведуть рахунки у цінних паперах власників цінних паперів, та реєстратори, які відповідно до договорів з емітентом цінних паперів ведуть особові рахунки власників іменних цінних паперів;
верхній рівень складають Національний депозитарій і депозитарії, які ведуть рахунки для зберігачів та за наявності ліцензії здійснюють кліринг і розрахунки за договорами щодо цінних паперів. На сучасному етапі діяльність на верхньому рівні Національної депозитарної системи здійснюють Національний депозитарій України (НДУ), Міжрегіональний фондовий союз (МФС) та депозитарій Національного банку України.
Ліцензію на здійснення депозитарної діяльності депозитарію має НДУ, а ліцензію на здійснення депозитарної діяльності щодо здійснення клірингу та розрахунків за угодами з цінними паперами - МФС. Таким чином, функції центрального депозитарію в Україні розподілені між трьома депозитаріями, що займають верхній рівень Національної депозитарної системи.
Депозитарій Національного банку України забезпечує депозитарну діяльність щодо обігу державних цінних паперів. МФС здійснює обслуговування переважного обсягу операцій з недержавними цінними паперами і діє, як єдиний в Україні клірингово-розрахунковий депозитарій. НДУ виконує функції щодо стандартизації депозитарного обліку відповідно до міжнародних норм, забезпечення стандартизації документообігу операцій з цінними паперами і нумерації (кодифікації) цінних паперів, встановлення відносин і налагодження постійної взаємодії з депозитарними установами інших країн.
Контроль та нагляд за діяльністю Національної депозитарної системи здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, а також у межах повноважень, визначених законодавством України, НБУ, Міністерство фінансів України та інші державні органи.
За умови одержання відповідної ліцензії депозитарії можуть здійснювати і розрахунково-клірингову діяльність. Мінімальний статутний капітал депозитарію, який планує здійснювати кліринг та розрахунки за угодами з цінними паперами, повинен бути сформованим у розмірі не меншому ніж 3,5 млн. грн. Депозитарії, який отримав ліцензію на провадження розрахунково-клірингової діяльності на фондовому ринку, набуває статусу клірингового депозитарію.
Кліринговий депозитарій забезпечує поставку цінних паперів на рахунки зберігачів у депозитарії з одночасною оплатою грошових коштів за ці активи. Ця установа може розпочати здійснювати розрахунково-клірингову діяльність тільки за умови включення її до Державного реєстру фінансових установ, що надають фінансові послуги на ринку цінних паперів.
Клірингово-розрахунковий депозитарій повинен забезпечити надійність та безпечність розрахункової діяльності за рахунок належних технічних засобів, системи безпеки, підготовки та кваліфікації працівників, механізму внутрішнього контролю тощо. З метою захисту клієнтів від збитків у зв'язку з можливим невиконанням або несвоєчасним виконанням договорів з цінними паперами кліринговий депозитарій зобов'язаний утворити гарантійний фонд. Кошти фонду спрямовуються на компенсацію збитків клієнтів депозитарної установи у випадку невиконання нею прийнятих на себе зобов'язань.
Депозитарна діяльність депозитарію цінних паперів може поєднуватись з діяльністю із ведення реєстру власників іменних цінних паперів або з діяльністю із ведення власного реєстру цінних паперів.
Основні функції клірингової установи такі:
-оформлення рахунків, розрахунки за завершеними операціями;
- збір і зберігання гарантійних внесків за строковими контрактами для відшкодування можливої різниці між початковою ціною і поточним котируванням;
- регулювання поставок і надання інформації про торговельні операції.
Кліринг виконується через банки або спеціально створені розрахункові центри - клірингові палати. В останньому випадку банки домовляються не здійснювати негайного розрахунку за кожним окремим платіжним дорученням, а накопичувати свої вимоги і зобов'язання за певний період часу — кліринговий цикл. Після завершення циклу вхідні та вихідні платежі заліковуються, а банки беруть до оплати лише суму своїх чистих зобов'язань. Залік платежу здійснюють на рахунках банку, який виконує розрахунки. Як правило, ним є центральний банк країни. Важливою функцією клірингової палати є її участь у підготовці розрахункових документів для своїх учасників після кожного циклу клірингу. За його результатами складається звіт про платіжні операції з визначенням нетто-позиції кожного учасника з допомогою взаємної компенсації загальної грошової суми платіжних доручень, чеків і платіжних вимог, поданих йому іншими учасниками. Звіт про операцію з нетто-позиціями передається до центрального банку, де здійснюється розрахунок на кореспондентських рахунках учасників.Клірингова палата виконує численні функції для полегшення процесу клірингу між банками-учасниками. Регламент клірингової палати визначає термін, до якого мають бути подані платіжні документи, з тим щоб вони були включені до взаєморозрахунків того самого дня. Регламент визначає штрафи та інші покарання за недотримання терміну подання документів. Центральному банку надані всі привілеї щодо пред'явлення документів. Перевагою цього виду міжбанківських платежів є їхня концентрація. Це дає змогу значно зменшити баланс платежів й обороти за платіжними коштами, полегшити управління безготівковим оборотом. За допомогою клірингу спрощуються, здешевлюються і прискорюються розрахунки, зберігається готівка, а завдяки цьому підвищується рівень прибутковості та ліквідності банків, що беруть участь у розрахунках.
Інформаційно-аналітичне забезпечення здійснюється рейтинговими агентствами і інформаційними агентствами. Оцінку надійності фінансових активів, що вільно обертаються на фінансовому ринку, кредитоспроможності їх емітентів та інших учасників ринку здійснюють рейтингові агентства. Рейтингова оцінка має на меті забезпечення фінансової безпеки учасників господарських відносин. Найвідомішими світовими рейтинговими агентствами є Standard and Poor's, Moody's та ІВСА. Рейтинги Standard and Poor's та Moody's є найпоширенішими формами оцінки надійності боргових зобов'язань позичальника та рівня кредитного ризику за ними. Рейтингова діяльність International Bank Credit Analysis (1BCA) спрямована на надання інформації користувачам банківських послуг щодо рівня ліквідності та надійності банківської установи.
В Україні практика складання кредитних рейтингів набуває поступового поширення. Найбільш відомими рейтинговими агентствами є Slav Rating. «Прозора Україна», Кредит рейтинг та інші. Законодавством України визначені види діяльності, здійснення яких вимагає одержання національного кредитного рейтингу компаній та кредитного рейтингу боргових зобов'язань. Зокрема, відкриті акціонерні товариства, у статутних капіталах яких є частка держави, підприємства, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, підприємства, що займають монопольне становище на ринку (у разі випуску ними облігацій), у складі регулярної інформації про свою діяльність подають звіт рейтингового агентства щодо рівня кредитного рейтингу суб'єкта господарювання, визначеного або поновленого протягом календарного року. Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку запроваджене обов'язкове рейтингування цінних паперів, що підлягають вільному' обігу на ринку, та їх емітентів.
Діяльність професійних учасників валютного ринку та учасників ринку позик також забезпечують дилінгові центри банківських установ, що оснащені спеціальною технікою з метою швидкого укладення угод. Діяльність цих елементів інфраструктури ринку забезпечується комплексом організаційно-технічних засобів (дилінгове обладнання REUTERS. BLOOMBERG, системами підтвердження укладених угод тощо), який забезпечує можливість укладення і підтвердження договорів з купівлі-продажу кредитних ресурсів та валютних цінностей.
Міжнародні інформаційні агентства REUTERS, BLOOMBERG, DOW JONES TELERATE пропонують учасникам ринку фінансових послуг інформацію про курси цінних паперів на найбільших організованих ринках, поточні та форвардні валютні курси, процентні ставки на міжнародному та регіональних ринках тощо. Програмне забезпечення цих агентств створює учасникам ринку можливість не лише ознайомитись з ситуацією на відповідному ринку, а й провести фінансовий аналіз та прогнозування його кон'юнктури.
Державне регулювання ринку фінансових послуг здійснюється такими уповноваженими органами:
Антимонопольний комітет України, Фонд Державного майна України, Генеральна прокуратура України, Служба безпеки України, Державний комітет фінансового моніторингу України, Державна податкова адміністрація України, Міністерство внутрішніх справ України, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб здійснюють контроль за діяльністю учасників ринку фінансових послуг у межах своїх повноважень.
З метою забезпечення ефективного регулювання ринку фінансових послуг між Національним банком України. Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України та Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку укладено Меморандум про взаємодію і обмін інформацією. НБУ, ДКЦПФР і Держфінпослуг України мають право на доступ до інформаційних баз даних одне одного, які ведуться з метою регулювання ринку фінансових послуг
Голова уповноваженого державного органу (НБУ, ДКЦПФР, Держфінпослуг) або призначена ним особа має право брати участь у роботі інших органів, що здійснюють державне регулювання ринку фінансових послуг, з правом дорадчого голосу, коли на них обговорюються питання нагляду за діяльністю з надання фінансових послуг.
НБУ, ДКЦПФР і Держфінпослуг з метою координації своєї діяльності зобов'язані проводити оперативні наради не рідше одного разу в квартал або частіше на вимогу одного з керівників цих органів. За результатами зазначених нарад складаються відповідні протоколи або укладаються міжвідомчі угоди.
Саморегулівні організації є неприбутковими об'єднаннями фінансових установ, які створюються з метою захисту інтересів своїх членів і здійснення регулювання визначеного сегмента ринку. В Україні створені і функціонують: Асоціація українських банків. Українська асоціація інвестиційного бізнесу; Національна асоціація кредитних спілок, Асоціація інститутів спільного інвестування. Асоціація недержавних пенсійних фондів. Асоціація торговців цінними паперами. Асоціація компаній з управління активами та інші. Уповноваженими державними органами здійснюється ведення реєстрів саморегулівних організацій учасників ринку та визначаються умови та порядок проведення такої реєстрації.
Саморегулівна організація встановлює для своїх членів єдині обов'язкові до виконання правила, стандарти і вимоги щодо здійснення операцій на ринку фінансових послуг, кваліфікаційні вимоги до спеціалістів, а також здійснює контроль за дотриманням своїми членами стандартів та правил здійснення відповідного виду професійної діяльності.
Уповноваженими державними органами здійснено делегування саморегулівним організаціям певних повноважень щодо регулюючого впливу на ринок фінансових послуг. Серед них:
Національний банк України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку та Держфінпослуг України забезпечують регулювання ринку фінансових послуг шляхом:
Особливості здійснення державного регулювання ринку фінансових послуг уповноваженими державними органами розглянуті у наступних параграфах.