Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Поняття та предмет Кримінального права.
Кримінальне право – галузь права, яка забезпечує охорону прав та свобод громадянина, власності, порядку та безпеки довкілля, конституційного ладу України від преступних посягань.
Предметом кримінального права є
- охоронні кримінальним правом відношення - вживання санкції кримінально-правових норм, звільнення від кримінальної відповідальності і покарання, вживання примусових заходів медичного характеру.
- загальнопопереджувальні відносини - встановлення кримінально-правової заборони.
- регулятивні стосунки - наділення громадян правами на активну боротьбу з небезпечними для особи, суспільства і держави діяннями, направлені на необхідну оборону.
2. Наука кримінального права, її зміст та задачі.
Кримінально-правова наука - це певна система поглядів, ідей, концепцій і теорій щодо самого кримінального закону, практики його застосування та перспектив розвитку, історії національного кримінального права та права зарубіжних країн. Отже, предметом науки кримінального права є дослідження чинного кримінального права (de lege lata), я також положень майбутнього кримінального закону (de lege ferenda). Наука кримінального права вивчає діяльність правоохоронних органів та суду щодо застосування ними кримінального закону. Вона вивчає та узагальнює практику судів по застосуванню ними законодавства щодо окремих видів злочинів і дає відповідні рекомендації для подальшого удосконалення такої практики. Наука кримінального права досліджує правосвідомість громадян. Узагальнення цих досліджень знаходять своє відображення у кримінальному законі. Наприклад, тяжкість покарання повинна відповідати (в межах закону) тій мірі, котру пануюча в суспільстві правосвідомість визнає справедливою. Правосвідомість суспільства певним чином враховується законодавцем, наприклад, при встановленні більш суворого покарання за грабіж, ніж за крадіжку. Водночас правосвідомість судді є одним із законодавчих критеріїв загальних начал призначення покарання (ст.39 КК). Наука кримінального права вивчає кримінальне законодавство і результати досліджень у цій сфері науковців зарубіжних країн, узагальнює найбільш важливі і нові положення, робить відповідні висновки, які використовуються у законотворчому процесі в Україні.
3. Принципи кримінального права (загальні та спеціальні)
Принципи кримінального права - це вихідні основоположні ідеї, які випливають зі змісту правових норм, закріплених у кримінальному законодавстві. Прийнято розрізняти два види принципів: 1) загальноправові, притаманні всім галузям права, 2) спеціальні (галузеві), характерні лише для окремих галузей права. Загальноправові (закріплені в Конституції): 1) принцип суверенітету і незалежності України, цілісності та недоторканності її території (ст.1, 2); 2) принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову (ст.6); 3) принцип верховенства права (ст.8); 4) принцип рівності громадян перед законом (ст.24); 5) принцип законності (ст.29, 61, 62, 124). До загальних принципів усіх галузей права також відносять принцип гуманізму та принцип справедливості права. Деякі з цих принципів мають своє спеціальне призначення і конкретний зміст у тій чи іншій галузі права, зокрема принцип законності і справедливості.
До спеціальних принципів кримінального права треба віднести принципи 1) законності (немає покарання без вказівки на те у законі ч.2 ст.58 КУ, ст.6 КК) та 2) гуманізму (піклування держави про безпеку людини, людяність, повага до людської гідності) а також принцип 3) особистої відповідальності за наявності вини (“юридична відповідальність особи має індивідуальний характер” ч.2 ст.61 КУ, ст.8, 9 КК), 4) принцип невідворотності кримінальної відповідальності (1 - кожна особа, в протиправних діяннях якої є склад злочину, повинна понести кримінальну відповідальність, 2 - така особа не може бути покарана за один і той самий злочин двічі), 5) принцип справедливості (індивідуалізації) відповідальності (покарання, яке застосовується судом до особи злочинця, повинно бути, у межах закону, конкретним та індивідуальним із урахуванням тяжкості вчиненого злочину) та 6) принцип економії кримінальної репресії (законодавець із загальної маси протиправних діянь до сфери кримінально карних відносить лише ті з них, котрі мають високу ступінь суспільної небезпеки, грубо порушують публічні або приватні права та інтереси, спричиняють таким правам та інтересам істотну шкоду або створюють реальну можливість заподіяння такої шкоди, напр. ст.7-1 тяжкі злочини, ст.24, 25 особливо тяжкі злочини, залежно від тяжкості злочинів визначається міра покарання у санкції кримінально-правової норми).
4. Поняття кримінального закону, його риси та значення.
Кримінальний закон - це правовий акт вищого органу державної влади України, що містить у собі юридичні норми, які встановлюють загальні підстави та межі кримінальної відповідальності, визначають коло суспільно небезпечних діянь, що визнаються злочинними та встановлюють види та розміри покарання, які можуть бути застосовані до осіб, які будуть визнані у встановленому законом порядку винними в їх вчиненні, а також: регламентують підстави та порядок звільнення від кримінальної відповідальності та покарання.
Кримінальним кодексом притаманні такі риси: а) КК - єдине джерело кримінальної відповідальності; б) тільки ККвстановлює злочинність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки, в) до осіб, які порушили кримінальний закон, застосовуються специфічні заходи державного примусу – кримінальне покарання; г) заходи кримінального покарання, визначені у КК, призначаються тільки судом з метою виправлення і перевиховання винних, а також з метою попередження нових злочинів; д) застосування кримінального закону тягне специфічні наслідки щодо особи, яка відбула покарання - судимість.
Кримінальний закон має також велике попереджувальне значення (превентивна функція). Сам факт існування кримінального закону надає певний превентивний вплив на осіб, здатних вчинити злочин.
Тільки кримінальний закон має значення правового акта, який визначає, яке діяння визнається злочином і які покарання можуть бути за його вчинення.
5. Загальна характеристика кримінального законодавства України.
Все кримінальне законодавство України зараз представлено у Кримінальному кодексі України. Він складається з Загальної та Особливої частин. У Загальній частині представлено норми загального значення, які визначають основи кримінальної відповідальності, дають поняття злочину, називають види покарання за злочини та ін. В Особливій частині Кодексу визначається кримінальна відповідальність за окремі злочини. Норми Загальної частини можна застосовувати лише на базі Особливої частини. Загальна та Особлива частини - це дві тісно пов'язані, взаємозумовлені підсистеми права, що взаємодіють. Вони складаються з глав і статей. Статті Загальної частини - це нормативні приписи, що визначають загальні положення та категорії кримінального законодавства. Вони здебільшого є єдиним цілим і не поділяються на структурні елементи. Статті Особливої частини складаються з двох елементів: диспозиції та санкції. Диспозиція дає ознаки забороненої поведінки. Санкція визначає вид і міру покарання, що застосовується в разі, якщо вчиняються діяння, визначені диспозицією.
Кримінальний кодекс України діє відносно певних осіб, у певних просторових і часових межах.
6. Побудова кримінального закону, структура статей КК.
Закони про кримінальну відповідальність систематизовані і поділяються в КК на Загальну і Особливу частини.
У Загальній частині зосереджені норми, що встановлюють принципи і загальні положення кримінального права, а також визначають його основні інститути, наприклад, поняття злочину і його видів, вини та її форм, співучасті в злочині, повторності, сукупності та рецидиву злочину, покарання та його мети, видів покарань та підстав їх застосування. Це норми, які застосовуються до всіх злочинів. Особлива частина містить норми, що вказують, які конкретно суспільне небезпечні діяння є злочинами і які заходи кримінального покарання можуть бути застосовані до осіб, що їх вчинили.
Загальна і Особлива частини КК пов'язані між собою і утворюють нерозривну системну єдність. Значення цієї єдності найбільш помітно при застосуванні окремих статей КК. Не можна застосувати кримінально-правову норму, що міститься в Особливій частині КК, не звернувшись при цьому до Загальної частини.
Загальна і Особлива частини КК поділяються на розділи, а останні, у свою чергу, - на окремі статті.
Загальна частина чинного КК складається із 15 розділів.
Особлива частина включає 20 розділів, систематизованих по групах споріднених суспільних відносин, на які посягають відповідні злочини. Наприклад, статті КК, норми яких передбачають відповідальність за злочини, що посягають на основні цінності української державності, проголошені в статтях 1 і 2 Конституції України, поміщені в розділі І "Злочини проти основ національної безпеки України".
Багато статей КК поділяються на частини, які виділені в окремий абзац. Абзаци забезпечені цифровими позначеннями. Наприклад, стаття 1 КК "Завдання Кримінального кодексу України" має дві частини - 1 і 2;
7. Поняття та види диспозицій статей Особливої частини КК.
Диспозиція пояснює діяння, які визнаються злочинами і за вчинення яких встановлюється покарання. Розрізняють чоти ри види диспозиції.
Проста диспозиція тільки називає злочин, не розкриваючи його ознак. Таких диспозицій так само небагато, як і загальновизнаних (безперечних) термінів, зміст яких очевидний і не потребує пояснень. Як приклад можна зазначити диспозицію ст. 119 КК України — вбивство через необережність.
Описова диспозиція не тільки називає злочин, а й описує його основні ознаки. Наприклад, крадіжка — це таємне викра дення чужого майна. Описова диспозиція найпоширеніша у кримінальному законі, і це виправдано, тому що кримінальний закон повинен чітко і формально визначати всі основні об’єк тивні та суб’єктивні ознаки діянь, за які встановлюється кри мінальна відповідальність.
Посилкова диспозиція для встановлення ознак злочину про понує звернутися до іншої статті КК України. Так, у ст. 122 йдеться: “Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, тоб то умисне ушкодження, яке не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених у статті 121 КК...”.
Бланкетна диспозиція відсилає до норм інших галузей пра ва — трудового, цивільного, адміністративного тощо. Саме за допомогою бланкетних диспозицій сформульовано майже всі зло чини у сфері економічної діяльності, більшість посадових злочи нів, злочинів проти суспільної безпеки, пов’язаних з порушенням спеціальних правил (будівельних та інших) або правил поводжен ня з предметами, що становлять підвищену суспільну небезпеку (зброя, боєприпаси, радіоактивні речовини та ін.).
8. Тлумачення кримінального закону, його види та прийоми.
Тлумачення закону полягає у з'ясуванні і всебічному розкритті його змісту з метою його точного застосування. Тлумачення не може бути довільним, таким, що виходить за межі волі законодавця, вираженої в тексті закону.
Тлумачення закону поділяється на види залежно від суб'єкта тлумачення, прийомів (засобів) та обсягу тлумачення.
Залежно від суб'єкта, який роз'яснює закон, розрізняють легальне (або офіційне), судове і наукове (або доктринальне) тлумачення. Легальним (офіційним) зветься тлумачення, що здійснюється органом державної влади, уповноваженим на те законом. Згідно з п. 2 ст. 150 Конституції України правом офіційного тлумачення законів, в тому числі кримінальних, наділений Конституційний Суд України. Це тлумачення - вид правової діяльності високого юридичного рівня, оскільки акти конституційного тлумачення законів мають силу останніх.
Судове тлумачення - це найбільш поширене і частіше за все застосовуване тлумачення. Воно має два різновиди:
а) казуальне тлумачення, що дається судами при розгляді конкретної кримінальної справи.
б) правозастосовне тлумачення, що дається в рекомендаціях Пленуму Верховного Суду України з найбільш складних питань застосування КК.
9. Дія кримінального закону у часі.
Злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння (ч. 2 ст. 4 КК). Чинним визнається закон, що вже набрав чинності.
Чинним визнається закон, що набрав законної сили до його скасування чи заміни новим законом, а якщо закон було прийнято на певний строк - до закінчення такого строку.
У зв'язку з цим принципове значення мають питання про час прийняття, оприлюднення та набрання законом чинності і про час припинення його чинності. Встановлення цих меж є важливим для вирішення питань, що можуть виникнути при зіткненні (колізії) законів у зв'язку з їх застосуванням до конкретного суспільне небезпечного діяння, коли, наприклад, під час вчинення такого діяння діяв один закон про кримінальну відповідальність, а під час розгляду справи в суді діє вже інший закон.
10. Зворотна дія кримінального закону у часі.
Як загальне правило у ч. 2 ст. 4 КК закріплено положення про те, що злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння. Однак часто мають місце ситуації, коли на час вчинення злочину діяв один закон, а на час розслідування або розгляду справи в суді - вже інший. Ці ситуації раз у раз виникали у зв'язку з набранням чинності 1 вересня 2001 р. новим КК. Поставало питання, який кодекс застосовувати до злочину, вчиненого до 1 вересня, - КК 1960 р. або КК 2001 р. Це і є питання про зворотну дію закону, тобто про можливість поширення нового закону на діяння, вчинені до набрання цим законом чинності. Його регулює ст. 5 нового КК, згідно з якою закон про кримінальну відповідальність має зворотну дію, якщо він: 1) скасовує злочинність діяння; 2) пом'якшує кримінальну відповідальність. Разом з тим закон, що встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, не має зворотної дії в часі (ч. 2 ст. 5 КК).
Надання зворотної дії в часі закону, яким скасовується злочинність діяння чи пом'якшується покарання, є вираженням гуманізму, охорони прав людини: якщо діяння згідно з новим законом перестало бути злочинним, то в такому разі зводяться нанівець (зникають) соціальні і правові підстави для покарання певної особи чи подальшого відбування нею покарання; якщо законодавець, наприклад, дійде висновку, що за злочини, які будуть вчинені після прийняття нового закону, досить менш суворого покарання, ніж було передбачено попереднім законом, то немає підстав зберігати більш суворе покарання особам, які вчинили такі злочини до видання нового закону і набрання ним чинності.
11. Дія кримінального закону у просторі.
Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі визначається на підставі таких принципів: а) територіального; б) громадянства; в) космополітичного (універсального); г) реального. Перші два принципи вважаються основними.
Територіальний принцип. Сутність цього принципу виражена в ч. 1 ст. 6 КК, де зазначено, що особи, які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом. За загальним правилом, закріпленим у ч. 2 ст. 6 КК, злочин визнається вчиненим на території України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України, незалежно від того, де особу було віддано до суду в зв'язку з його вчиненням. Частина 3 ст. 6 КК вказує також на випадки вчинення злочину в співучасті. Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його виконавець або хоча б один із співучасників діяв на території України.
Територіальний принцип чинності закону в просторі вимагає з'ясування, що таке "територія України". Поняття території визначається на підставі норм державного і міжнародного права, зокрема Закону України від 4 листопада 1991 р. "Про державний кордон України"'. Стаття 1 цього Закону зазначає: "Державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України - суші, вод, надр, повітряного простору". Із ч. 1 ст. 6 КК випливає, що особи, які вчинили злочини на території України, підлягають відповідальності за цим Кодексом.
Принцип громадянства. Відповідно до цього принципу громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за КК України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 1 ст. 7 КК).
Космополітичний (універсальний) принцип. Цей принцип виходить з міжнародно-правових зобов'язань України у сфері боротьби із злочинністю. Згідно з ст. 8 КК іноземці та особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають в Україні відповідальності за цим Кодексом у випадках, передбачених міжнародними договорами або якщо вони вчинили передбачені цим Кодексом особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України. Сутність цього принципу полягає у спільності інтересів кількох держав у боротьбі зі злочинами, вчинення яких на території однієї держави здатне заподіяти шкоди й інтересам інших держав, в тому числі Україні.
Реальний принцип. Цей принцип також закріплений в ст. 8 КК. Він полягає в тому, що іноземці та особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом у випадках, якщо цей злочин є особливо тяжким та був спрямований проти прав і свобод громадян України або інтересів України, наприклад, за ст. 115 у разі вбивства громадянина України на території іншої держави чи за ч. 2 ст. 258 за вчинення поза межами України терористичного акту групою осіб з метою провокації воєнного конфлікту.
12. Поняття та ознаки злочину.
Відповідно до ч. 1 ст. 11 КК «злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину».
Наведене поняття злочину є формально-матеріальним. Із нього випливає, що злочином є діяння (дія або бездіяльність), якому властиві такі обов'язкові ознаки: 1) це діяння вчинене суб'єктом злочину; 2) воно є винним; 3) вказане діяння є суспільно небезпечним; 4) відповідне діяння передбачене чинним КК. Останнє, крім того, має на увазі, що обов'язковою ознакою поняття злочину є також 5) кримінальна караність. Відсутність хоча б однієї із цих ознак вказує на відсутність злочину.
Виділяють чотири ознаки злочину:
Винність - одна з найважливіших ознак злочину,це внутрішній вираз злочинного діяння,тобто пояснення злочинної поведінки шляхом аналізу свідомості злочинця. Винність може виражатися у двох формах:формі умису та необережності.
Караність - не самостійна ознака злочину, вона є структурним елементом його іншої обов'язкової ознаки - протиправності. Протиправність злочину одночасно означає і його караність.
Кримінальна протиправність є формальною ознакою злочину,визнача забороненість діяння КЗ,і його передбачення у цьому законі.
Суспільна небезпечність – є матеріальною ознакою злочину
13. Класифікація злочинів в теорії кримінального права та законодавстві.
Законодавча класифікація злочинів у чинному законодавстві провадиться за об'єктом посягання, формою вини, характером і ступенем суспільної небезпечності діяння.
Об'єкт посягання є основою для визначення місця того чи іншого злочину в системі Особливої частини Кримінального кодексу і віднесення злочину до тієї чи іншої групи за характером і ступенем суспільної небезпечності.
Найперше всі злочини слід розподілити на дві групи щодо форми вини:
1) умисні;
2) необережні.
Такого поділу вимагає ст. 23 КК, тому, засуджуючи особу до позбавлення волі, суд однозначно повинен визначити, умисний чи необережний злочин нею вчинено.
У Кримінальному кодексі називаються окремі групи умисних злочинів залежно від ступеня і характеру їх суспільної небезпечності. Так, у ст. 12 КК злочини невеликої тяжкості, злочини середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини . Визнання особи винною у вчиненні такого злочину впливає на вид виправно-трудової установи, в якій буде призначено відбування покарання, ї враховується при застосуванні умовно-дострокового звільнення від відбуття покарання тощо.
14. Поняття кримінальної відповідальності в теорії кримінального права.
Визначаючи кримінальну відповідальність, необхідно виходити з того, що вона є одним із видів юридичної відповідальності. І хоча остання у правознавстві розуміється по-різному, проте у вузькому, спеціально правовому значенні вона тлумачиться як відповідальність ретроспективна, тобто як відповідна реакція держави на вчинене в минулому правопорушення. З цього погляду юридичну відповідальність можна визначити як вид і міру зазнавання особою, що вчинила правопорушення, певних обмежень прав і свобод людини, передбачених законом.
Кримінальна відповідальність - це вимушене зазнавання особою, яка вчинила злочин, державного осуду, а також передбачених КК обмежень особистого, майнового або іншого характеру, що визначаються обвинувальним вироком суду і покладаються на винного спеціальними органами держави.
15. Кримінально-правові відносини (зміст, суб'єкти).
З моменту, коли особа вчинила злочин, між нею й державою виникають певні юридичні відносини (Кримінально-правові відносини), які визнаються як основні охоронні кримінально-правові відносини. Унаслідок зазначених правовідносин у держави виникають владні повноваження щодо особи, яка вчинила злочин, а в особи - обов'язок підкоритися законному обмеженню державою її певних прав і свобод. При цьому, як правило, ця особа має право вимагати від держави, щоб її дії були правильно кваліфіковані; покарання було призначене лише в межах санкції тієї статті КК, яка передбачає вчинений нею злочин, при врахуванні відповідних положень про врахування пом'якшуючих обставин та особи засудженого.
Поняття кримінальної відповідальності відображує факт реальної взаємодії особи, яка вчинила злочин, і спеціальних органів держави, що врегульована нормами кримінальногоправа і протікає в межах певних кримінально-правових правовідносин.
Суб'єктами таких відносин є особа, яка вчинила злочин та держава в особі органів дізнання, слідства і прокуратури.
Об'єктом таких правовідносин є ті особисті, майнові або інші блага особи, зменшення яких передбачається в санкції статті КК, за якою особа визнається винною .
16. Підстави кримінальної відповідальності в теорії кримінального права та за кримінальним законодавством.
У кримінальному законі поняття «кримінальна відповідальність» не розкривається, хоча і вживається досить широко. Тільки в Загальній частині КК ці слова вжито в назвах статей.
У теорії кримінального права це поняття трактується по-різному. У загальному вигляді позиції криміналістів щодо змісту кримінальної відповідальності можна представити так: а) як обов'язок особи не вчиняти злочинів; б) як обов'язок особи відповідати згідно із законом за вчинений злочин; в) як реальний процес такої відповідальності.
В нормах Кримінального кодексу сформульовані завдання, підстави та принципи кримінальної відповідальності, встановлено, які суспільне небезпечні діяння визнаються злочинами, які покарання можуть підлягати застосуванню до осіб, що їх вчинили.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом. У цьому положенні закону міститься відповідь на питання, за що і на якій підставі особа підлягає кримінальній відповідальності. Очевидно, що вона підлягає кримінальній відповідальності за вчинення такого суспільне небезпечного діяння, що містить ознаки певного складу злочину, передбаченого КК. Тому і говорять, що єдиною підставою кримінальної відповідальності є склад злочину.
В межах єдиної підстави кримінальної відповідальності можна виділити її фактичну і юридичну сторони. Фактична сторона - це вчинення в реальній дійсності суспільне небезпечного діяння, а юридична - це передбаченість такого діяння в КК. Підставою кримінальної відповідальності є встановлення судом повної відповідності фактичної і юридичної сторін вчиненого. Відсутність такої відповідності свідчить і про відсутність підстави кримінальної відповідальності, тобто складу злочину.
17. Поняття складу злочину, його елементи та ознаки.
Склад злочину визначається як сукупність встановлених у кримінальному законодавстві об'єктивних та суб'єктивних пра вових ознак, які характеризують певне суспільно небезпечне діян ня як злочин. Ці ознаки є типовими й необхідними для конкрет них видів злочину. Саме наявність їх "набору" свідчить про вчинення певного злочину, наприклад, саме вбивства, крадіжки, службового підроблення тощо.
Об'єкт злочину– це те, на що завжди посягає злочин і чому він завжди заподіює певної шкоди. Це ті суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом.
Об'єктивна сторона– зовнішня сторона діяння, яка виражається у вчиненні передбаченого законом діяння (дії чи бездіяльності), що заподіює чи створює загрозу заподіяння шкоди об'єкту злочину.
Суб'єкт злочину– це особа, яка вчиняє злочин. Відповідно до ст.18 суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність.
Суб'єктивна сторона– це внутрішня сторона злочину, бо вона включає ті психічні процеси, що характеризують свідомість і волю особи в момент вчинення злочину. Ознаками суб'єктивної сторони, як елементу складу, є вина, мотив імета злочину. Обов’язкового (необхідною) основною ознакою суб'єктивної сторони будь-якого складу злочину є вина особи. Відповідно до ст.23 КК виною є “психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності”. При відсутності вини особи немає і складу злочину, навіть якщо в результаті її дії (бездіяльності) настали передбачені законом суспільно небезпечні наслідки.
18. Об'єкт злочину та його види.
Об'єктом злочину є суспільні відносини між людьми, що існують у суспільстві та охороняються нормами кримінального законодавства. Об'єктом злочинів є не будь-які суспільні відносини, а лише ті, які поставлені під охорону закону про кримінальну відповідальність.
У науці кримінального права найпоширенішою є класифікація об'єктів "за вертикаллю" (загальний, родовий і безпосередній).
Загальний об'єкт об'єднує вичерпне коло суспільних відносин, взятих під охорону закону про кримінальну відповідальність. Якщо ж ті чи інші відносини не взяті під охорону (наприклад, дружні стосунки, товариство), то завдання їм (відносинам) шкоди не є злочином.
Під родовим об'єктом злочину розуміють окрему групу однорідних або тотожних суспільних відносин, що утворюють певну сферу суспільного існування. Суспільні відносини даного виду становлять собою менш високий рівень узагальненості та охороняються визначеною сукупністю кримінально-правових норм. Родовий об'єкт відображає характер і ступінь суспільної небезпеки окремої групи злочинів, через що виступає своєрідним критерієм об'єднання окремих злочинів у групи та подальшого розташування таких груп в Особливій частині КК.
Безпосереднім об'єктом злочину є ті суспільні відносини, на які посягає конкретний злочин і яким він заподіює шкоду. Так, безпосереднім об'єктом при вбивстві є життя конкретної особи, при викраденні майна - державна, колективна або приватна власність (власність конкретної особи), при хуліганстві — громадський порядок у конкретному місці (кафе, на стадіоні, в кінотеатрі тощо). Безпосередній об'єкт є обов'язковою (конструктивною) ознакою будь-якого складу злочину. Без його точного встановлення суттєво ускладнюється або унеможливлюється здійснення правильної кваліфікації діяння.
Крім класифікації безпосередніх об'єктів «по вертикалі», виділяють їх класифікацію й «по горизонталі». Сутність останньої полягає в тому, що на рівні безпосереднього об'єкта розрізняють основний (головний) та додатковий об'єкти. Це має місце тоді, коли одним і тим же злочином заподіюється шкода кільком видам суспільних відносин. Отже, йдеться про багатооб'єктні злочини, в яких одні безпосередні об'єкти є основними, а інші - додатковими. Наприклад, при пошкодженні об'єктів магістральних нафто-, газо-та нафтопродуктопроводів, якщо це спричинило загибель людей, інші нещасні випадки з людьми чи інші наслідки, передбачені ч. З ст. 292 КК, основним об'єктом виступає нормальна робота зазначених трубопроводів, а додатковим - життя особи, її здоров'я, власність, пожежна безпека, довкілля.
19. Поняття предмету злочину та його співвідношення з об'єктом кримінально-правової охорони
Від об'єкта злочину слід відрізняти предмет злочину. Якщо об'єкт завжди виступає в якості суспільних відносин, завжди є обов'язковим (необхідним) елементом кожного складу злочину, то предмет - це речі (фізичні утворення) матеріального світу, з приводу яких чи у зв'язку з якими вчинюється злочин; це - факультативний елемент складу, який виявляється не в усіх злочинах. Наприклад, при крадіжці об'єктом злочину є право власності, а предметом - майно, речі та інші цінності; при порушенні порядку здійснення операцій з металобрухтом об'єктом злочину є встановлений порядок здійснення операцій з металобрухтом, а предметом —металобрухт; при незаконному носінні зброї об'єктом злочину виступає громадська безпека, а предметом - зброя. Однак предмет відсутній у таких, наприклад, злочинах, як умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125 КК), розбещення неповнолітніх (ст. 156 КК), ухилення від призову за мобілізацією (ст. 336 КК).
Якщо злочин має свій предмет, його називають предметним злочином. Оскільки предметом злочину може виступати, як правило, певна річ, то він є речовою (матеріальною) ознакою злочину.
20. Поняття та ознаки об'єктивної сторони складу злочину.
Об'єктивна сторона складу злочину - це сукупність ознак, що характеризують зовнішню сторону злочину. Характерними ознаками об'єктивної сторони, які властиві майже всім складам злочину, вважаються: 1) суспільно небезпечне діяння особи; 2) таке діяння, вчинене певним способом, у певний час, у певному місці із застосуванням певних предметів, знарядь або засобів; 3) таке діяння заподіює або створює загрозу заподіяти суспільно небезпечні наслідки; 4) між суспільно небезпечним діянням і наслідками має бути причинний зв'язок. Але не всі зазначені ознаки об'єктивної сторони входять до кожного складу злочину, а тому й не всі мають значення для кваліфікації.
У теорії кримінального права зазначені вище ознаки поділяються на обов'язкові та факультативні.Обов'язковими ознаками об'єктивної сторони складу злочину вважаються: суспільно небезпечне діяння, його наслідки (загроза їх настання).
Факультативні ознаки об'єктивної сторони складу злочину (час, місце, спосіб вчинення злочину, використані знаряддя та засоби вчинення злочину) мають подвійне значення. Для одних складів злочину вони є обов'язковими, якщо зазначені у диспозиції конкретної статті або її частині, для інших - необов'язковими, оскільки вони не вказані у диспозиції статті і не впливають на кваліфікацію злочину. Наприклад, особливість способу дій у багатьох випадках є обов'язковою рисою об'єктивної сторони відповідного злочину. Так, у законі виписано різні способи розкрадання чужого майна: крадіжка - таємне викрадення чужого майна (ч. 1 ст. 185)
21. Поняття суспільно небезпечного діяння та його ознаки.
Діяння - це свідомий акт поведінки людини, який завжди є наслідком пізнавальної діяльності, відображенням у свідомості людини об'єктивного світу. Тому не є діянням у кримінально-правовому значенні такі рухи тіла, що не контролюються свідомістю, навіть якби наслідки таких рухів були б суспільно небезпечними.
Діяння є обов'язковою ознакою кожного складу злочину. Стаття 2 встановлює, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого кодексом. Формами вираження такого діяння згідно зі ст. 11 є дія або бездіяльність.
Поняття "діяння" визначається такою сукупністю ознак: діяння повинне бути суспільна небезпечним і протиправним, конкретним, свідомим і вольовим актом поведінки людини.
Суспільна небезпечність як ознака діяння полягає в тому, що діяння, яке визнається злочином, спричиняє істотну шкоду суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним законом, або створює реальну загрозу заподіяння такої шкоди.
Протиправність як ознака діяння згідно зі ст. 11 означає, що злочином визнається тільки те діяння, що передбачене кримінальним законом.
Діяння завжди має конкретний характер. Воно являє собою конкретний акт поведінки людини, що відбувається у певній обстановці, місці і часі і завжди виявляється в конкретній дії чи бездіяльності. Лише зовні виражена активність людини, її вчинки у формі конкретної дії чи бездіяльності можуть бути об'єктом правової оцінки. Звідси випливає, що думки, наміри, переконання, морально-психологічні якості людини, які б негативні вони не були, не можуть розглядатися як злочинне діяння і, отже, не можуть тягти за собою кримінальну відповідальність.
22. Поняття кримінально-правової бездіяльності, умови відповідальності.
Бездіяльність - це пасивна форма поведінки особи, що полягає у невчиненні нею конкретної дії (дій), які вона повинна була і могла вчинити в даних конкретних умовах. Бездіяльність тотожна дії за своїми соціальними та юридичними властивостями, тобто вона суспільно небезпечна і протиправна, є свідомим і вольовим актом поведінки людини.
Бездіяльність відрізняється від дії зовнішньою, фізичною стороною. При бездіяльності особа не робить певної дії, яку вона за даних конкретних умов повинна була і могла вчинити для запобігання заподіянню шкоди охоронюваним законом суспільним відносинам. Шляхом бездіяльності вчиняються такі злочини, як залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані. Злочинна бездіяльність характеризується тим, що вона є пасивною формою поведінки людини. Однак дана характеристика стосується не будь-якої поведінки особи в момент вчинення злочину. Непереборна сила - це надзвичайна і нездоланна в даних умовах обставина.
Обов'язковою умовою кримінальної відповідальності особи за бездіяльність є наявність у неї обов'язку діяти певним чином і наявність у даних конкретних умовах реальної можливості діяти в такий спосіб.
23. Поняття причинного зв'язку та його значення в кримінальному праві. Теорії причинного зв'язку.
Причиновий зв'язок між діянням і суспільно небезпечним наслідком — обов'язкова ознака об'єктивної сторони в злочинах із матеріальним складом. Якщо в цих злочинах відсутній такий зв'язок, кримінальна відповідальність за настання суспільно небезпечного наслідку виключається. У КК немає норм, які б вирішували питання причинового зв'язку.
У кримінальному праві як причина виступає факт, тобто вчинення суспільно небезпечного діяння людиною, іншими словами, скоєння злочину, а в якості наслідку - результат від цього діяння суспільно небезпечна шкода.
У кримінальному праві суттєве значення має наявність не випадкового, а безпосереднього причинового зв'язку між діянням і наслідком. При випадковому причиновому зв'язку наслідки не породжуються закономірним розвитком діяння людини. Наслідок є результатом випадкового збігу обставин, він не є результатом внутрішнього розвитку діяння, а викликається іншими причинами й обставинами.
Теорія адекватної причинності Виникла наприкінці XIX ст., причинний зв'язок між небезпечним діянням і злочинним наслідком мав визначатися на основі зіставлення даного діяння з іншими подібними в типових випадках діями. Там, де немає типового (адекватного) причинного зв'язку між діянням і наслідком, там відсутній і причинний зв'язок. Отже, за цією теорією, людина має відповідати лише за адекватні (типові) наслідки свого діяння.
Теорія необхідного спричинення Джерелом цієї теорії є два критерії діалектичного матеріалізму - необхідність і випадковість. Під необхідністю розуміють вияв закономірності даного явища, закономірність внутрішньо властива певному явищу. Інакше кажучи, причинний зв'язок має місце тоді, коли одне явище за певних умов породжує як свій необхідний наслідок інше явище. Випадкові наслідки закономірно не випливають з даного явища. Випадкові наслідки даного діяння - це ті, які в певних конкретних умовах не були властиві вчиненому діянню, а настали під впливом його перетинання з іншою причиною (причинами).
24. Поняття та види суспільно небезпечних наслідків злочину.
Найважливіша соціальна властивість злочину - його суспільна небезпечність -полягає в тому, що діяння (дія або бездіяльність) посягає на суспільні відносини, охоронювані кримінальним законом, викликає в них певні негативні зміни (шкода, збиток).
Суспільно небезпечні наслідки, залежно від характеру і обсягу шкоди, заподіяної діянням об'єкту, можуть бути поділені на наслідки у вигляді реальної шкоди і наслідки у виді створення загрози (небезпеки) заподіяння шкоди. Більшість злочинів заподіюють реальну шкоду.
Усі вони можуть бути поділені на дві великі групи: наслідки матеріального характеру і наслідки нематеріального характеру.
До матеріальних наслідків належить шкода, що має особистий (фізичний) характер, наприклад, смерть людини при вбивстві, тілесні ушкодження,а також майнова шкода, наприклад, у злочинах проти власності.
Нематеріальні наслідки являють собою такі негативні зміни в об'єкті посягання, що поєднані з порушенням тих або інших інтересів учасників суспільних відносин, охоронюваних кримінальним законом, і, як правило, не пов'язані з фізичним впливом на людину як суб'єкта суспільних відносин чи впливом на матеріальні предмети зовнішнього світу (блага), з приводу яких існують суспільні відносини.
Залежно від виду безпосереднього об'єкта, якому суспільно небезпечне діяння заподіює шкоду, наслідки можуть бути поділені на основні і додаткові. Так, шкода, що заподіюється службовою особою нормальній діяльності державного апарату при перевищенні влади або службових повноважень, є основною, а шкода, що заподіюється особі, якщо перевищення супроводжується насильством або болісними або такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями - додатковим наслідком. У той же час додаткові наслідки можуть бути поділені на обов'язкові (додатково обов'язкові), тобто такі, які мають місце завжди, у всіх випадках при вчиненні даного злочину, наприклад, шкода, що заподіюється здоров'ю потерпілого при кваліфікованому грабежі і факультативні (додатково факультативні), що можуть мати місце, але можуть бути і відсутніми при вчиненні даного злочину, наприклад, шкода особі чи власності при вчиненні хуліганства.
25. Факультативні ознаки об'єктивної сторони складу злочину. Їх значення.
Об'єктивна сторона злочину - це зовнішня сторона (зовнішнє вираження) злочину, що характеризується суспільно небезпечним діянням (дією чи бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв'язком між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місцем, часом, обстановкою, способом, а також засобами вчинення злочину.
Зовнішня сторона злочину утворює його об'єктивну сторону, а внутрішня - його суб'єктивну сторону.
Ознаки об'єктивної сторони злочину. При виявленні злочину ми насамперед стикаємося з його об'єктивними ознаками: конкретним актом поведінки суб'єкта у виді дії чи бездіяльності, що завжди здійснюється у певній об'єктивній обстановці, у певному місці і в певний час. Цей акт поведінки завжди відбувається відповідним способом, наприклад, крадіжка з об'єктивної сторони виражається в таємному викраденні чужого майна (ст. 185), грабіж - у відкритому викраденні такого майна (ст. 186).
В об'єктивних ознаках виявляються як фактичні, так і соціальні властивості злочину, передусім його суспільна небезпечність. Об'єктивні ознаки, які притаманні всім злочинам, вивчаються Загальною частиною кримінального права, а індивідуальні ознаки конкретних злочинів, наприклад, бандитизму, шахрайства, хуліганства, - Особливою частиною.
Усі ознаки об'єктивної сторони злочину з погляду їх описування (закріплення) у диспозиціях статей Особливої частини КК можна поділити на дві групи: обов'язкові (необхідні) і факультативні.
До обов'язкових ознак належить діяння у формі дії або бездіяльності. Без діяння, інакше кажучи, без конкретного акту суспільне небезпечної поведінки людини, не може бути вчинений жоден злочин. Діяння завжди або безпосередньо вказується в диспозиції статті Особливої частини КК, або однозначно випливає з її змісту і, таким чином, виступає обов'язковою ознакою об'єктивної сторони складу злочину.
До факультативних ознак об'єктивної сторони складу злочину належать: суспільно небезпечні наслідки, причинний зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місце, час, обстановка, спосіб і засоби вчинення злочину. Однак якщо суспільно небезпечні наслідки, місце, час, спосіб, обстановка і засоби вчинення злочину прямо вказані у диспозиції статті Особливої частини КК або однозначно випливають з її змісту, то вони набувають значення обов'язкових ознак об'єктивної сторони складу злочину і їх встановлення в такому випадку є обов'язковим.
26. Поняття місця скоєння злочину, його значення.
Місце вчинення злочину - це певна територія або інше місце, де відбувається суспільно небезпечне діяння і настають його суспільно небезпечні наслідки. У статтях Особливої частини КК місце вчинення злочину в одних випадках визначається як територія України, повітряний простір, економічна зона України; в других - воно використовується як географічне поняття, наприклад, море, внутрішні морські і територіальні води, атмосферне повітря, вода, транспортні комунікації. У деяких складах місце вчинення злочину визначається як територія, на яку поширюється чітко визначений правовий режим, наприклад, державний кордон України,митний кордон України, заповідники.
У деяких випадках місце вчинення злочину виступає як кваліфікуюча ознака. Це, наприклад, розбій, вчинюваний щодо населення в районі воєнних дій (ч. 2 ст. 433 КК).
27. Поняття та ознаки суб'єкту злочину.
Суб`єктом злочину вважається фізична особа (людина), яка вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння і спроможна понести за це кримінальну відповідальність. Кримінальна відповідальність пов`язана зі спроможністю людини усвідомлювати свої дії, керувати ними та розуміти небезпечність вчинених нею дій. Особа, яка вчинила злочин, підлягає кримінальній відповідальності за таких умов: 1) досягнення до моменту вчинення злочину встановленого кримінальним законом віку; 2) осудності. В КК передбачаються додаткові умови: громадянство, посадове становище, виконання професійних або спеціальних функцій тощо. Таким чином, розрізняють загальний і спеціальний суб`єкт злочину. Кримінальний закон передбачає відповідальність за вчинений злочин лише фізичної особи. за злочинні діяння, що мали місце у процесі діяльності юридичних осіб, відповідає фізична особа, яка вчинила такі діяння (керівник, керівник підрозділу, іншій уповноважений) безпосередньо. Слід розрізняти “суб`єкт злочину” та “особу злочинця”. Суб`єкт злочину - це вік, осудність, додаткові ознаки. Особа злочинця - поняття ширше, коло соціально значимих властивостей (ознак) особи (соціально-демографічні, морально-психологічні, психо-фізичні). Із поняттям особа злочинця пов`язано багато норм, зокрема щодо визнання особи особливо небезпечним рецидивістом (ст.26), загальних начал призначення покарання (ст.39), призначення більш м`якого покарання (ст.44), застосування умовного засудження (ст.45) тощо.
28. Вік кримінальної відповідальності.
Досягнення встановленого законом віку є однією з обов'язкових умов притягнення особи до кримінальної відповідальності. За загальним правилом, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років (ч.1 ст.22). Водночас закон (ч.2 ст.22) передбачає так званий знижений вік, з якого може наставати кримінальнавідповідальність. Відповідно до ч.2 ст.22 особи, які вчинили злочин у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності за ряд перелічених у ній злочинів. Серед них, зокрема: умисне убивство (ст.115-117), умисне тяжке тілесне ушкодження (ст.121, ч.3 ст. 345, 350, 377, 398), зґвалтування (ст. 152), грабіж (ст. 186, 262, 308) і ін. Кримінальна відповідальність може настати з 14 років лише за злочини, перелічені у ч. 2 ст.22 КК. Злочини, що входять до неї є умисними і, в основному, - насильницькі та майнові. В основу встановлення можливості притягнення особи до кримінальної відповідальності з 14-річного вікупокладені такі обставини: рівень розумового розвитку особи, який дає підставу вважати, що особа в 14-річному віці вже розуміє (усвідомлює) суспільну небезпеку й протиправність діянь, зазначених у ч.2 ст.22; значна поширеність цих злочинів серед підлітків; висока суспільна небезпека таких злочинів. Особа у віці 14 - 16 років не несе відповідальності за злочини, які не передбачені у ч.2 ст.22, навіть за умови, якщо вона брала участь у їх вчиненні як співучасник. Суб'єктами окремих злочинів можуть бути особи, яким виповнилося більше шістнадцяти років. Так, відповідальність за втягнення неповнолітнього у злочинну діяльність можуть нести тільки особи, яким на момент вчинення злочину виповнилося 18 років.
29. Осудність та обемежена осудність суб'єкта злочину.
У ст. 19 сказано, що осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Таким чином, осудна особа - це фізична особа, яка за віком і станом психічного здоров 'я може усвідомлювати свої діяння (усвідомлювати фактичну сторону і суспільну небезпеку) і керувати ними під час вчинення злочину. Із викладеного випливає, що питання про осудність особи виникає лише при вчиненні нею злочину та визначенні інтелектуального й вольового моментів її вини.
Осудність - це нормальний психічний стан особи (людини). Осудність характеризується двома критеріями: юридичним і психологічним.
Юридичним критерієм осудності є факт вчинення злочину психічно здоровою особою, яка здатна повною мірою усвідомлювати фактичну сторону і суспільну небезпеку свого діяння та керувати своїми діями під час вчинення злочину.
Психологічний критерій характеризує стан психіки особи під час вчинення нею злочину. У свою чергу, він характеризується двома ознаками: 1) можливістю повною мірою усвідомлювати характер своїх дій (бездіяльності), тобто усвідомлювати як фактичну сторону, так і суспільну небезпеку свого діяння; і 2) керувати своїми діями.
З визнанням особи осудною пов'язана і реалізація мети кримінального покарання. Тільки осудні особи здатні правильно усвідомлювати не тільки сутність вчиненого злочину, але й характер покарання, його вид, соціальне призначення. За таких умов покарання, що призначене винній особі, багато в чому визначає подальшу її поведінку, пов'язану з невчиненням нових злочинів.
обмежена осудність
1. Підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана .судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, у повній мірі була не здатна усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.
2. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і'може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.
Обмежена осудність - це психопатологічний стан людини, за якого вона під час вчинення злочину через наявний у неї психічний розлад не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та/або керувати ними. Обмежена осудність не виключає кримінальної відповідальності.
Обмежена осудність, так само як осудність та неосудність, характеризується двома критеріями - медичним (біологічним) і юридичним (психологічним), сукупність яких і дає підстави для визнання особи обмежено осудною.
Медичний критерій обмеженої осудності вказує на наявність у винного певного психічного розладу: різного роду психопатії, невротичні розлади, розлади особистості, залишкові явища черепномозкових травм, розумова відсталість.
Юридичний критерій обмеженої осудності складається із двох ознак - інтелектуальної (нездатність особи повною мірою усвідомлювати свої дії чи бездіяльність) та (або) вольової ознаки (нездатність особи повною мірою керувати ними). Наявність такого психопатологічного стану, як обмежена осудність, безумовно, значно ослаблює здатність особи до розуміння характеру вчинюваного нею діяння і контролю за своєю поведінкою.
Особа визнається судом обмежено осудною з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи. Відповідно до ч. 2 ст. 20 визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання. Очевидно, це означає, що вчинення злочину у стані обмеженої осудності може пом'якшити покарання.
Положення ч. 2 ст. 20 щодо можливості застосування примусових заходів медичного характеру до особи, яка визнана судом обмежено осудною, не поширюється на випадки, коли винний вчинив злочин у стані осудності, але до постановления вироку або під час відбування покарання у нього стався вказаний психічний розлад і він фактично набув ознак, що характерні для обмеженої осудності. Адже у п. 3 ст. 93 йдеться про осіб, які захворіли на психічну хворобу, а психічні розлади, що можуть становити медичний критерій обмеженої осудності, не є психічними хворобами у вузькому розумінні цього слова.
30. неосудність та її критерії.
Поняття неосудності є похідним від поняття осудності, бо воно виступає як його антипод. Особа, яка перебуває в стані неосудності, не підлягає кримінальній відповідальності і покаранню за скоєне суспільно небезпечне діяння, оскільки вона не є суб'єктом злочину.
У частині 2 ст. 19 дається законодавче визначення поняття неосудності, з якого випливає, що неосудною визнається така особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, "не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки".
Як уже зазначалося, у КК поняття неосудності трактується за допомогою двох критеріїв: медичного (біологічного) і юридичного (психологічного).
Медичний критерій окреслює всі можливі психічні захворювання, що істотно впливають на свідомість і волю людини. У частині 2 ст. 19 зазначені чотири види психічних захворювань: а) хронічна психічна хвороба; б) тимчасовий розлад психічної діяльності; в) недоумство; г) інший хворобливий стан психіки.
Юридичний критерій неосудності виражається в нездатності особи під час вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними саме внаслідок наявності психічного захворювання, тобто критерію медичного. У частині 2 ст. 19 юридичний критерій неосудності виражений двома ознаками: 1) інтелектуальною - особа не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність); 2) вольовою - особа не могла керувати ними.
31. Поняття і види спеціального суб'єкту злочину.
Частина 2 ст. 18 визначає, що спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа. Таким чином, спеціальний суб'єкт - це особа, яка крім обов'язкових загальних ознак (фізична осудна особа, яка досягла певного віку) має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини для суб'єкта конкретного складу злочину. Ознаки спеціального суб'єкта доповнюють загальне поняття суб'єкта злочину, виступаючи як додаткові. Ці спеціальні ознаки можуть бути різними, наприклад, службове становище, професія (лікар), певна діяльність (підприємець), родинні відносини (мати новонародженої дитини) та інші.
У більшості випадків ознаки спеціального суб'єкта прямо зазначені в законі.
32. Поняття та ознаки суб'єктивної сторони складу злочину.
Суб'єктивна сторона злочину - це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображує ставлення невідомості і волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчиняється, і до його наслідків. Зміст суб'єктивної сторони складу злочину характеризують певні юридичні ознаки. Такими ознаками є вина, мотив та мета вчинення злочину. Вони тісно пов'язані між собою, проте їх зміст і значення у кожному випадку вчинення злочину неоднакові. Вина особи - це основна, обов'язкова ознака будь-якого складу злочину, вона визначає саму наявність суб'єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб'єктивну сторону і тим самим склад злочину.
Встановлення всіх ознак суб'єктивної сторони - це завершальний етап у констатації складу злочину як єдиної підстави кримінальної відповідальності. Тому з'ясування суб'єктивної сторони має важливе значення. По-перше, вона виступає обов'язковим елементом будь-якого складу злочину, а її наявність чи відсутність дає можливість відмежувати злочинне діяння від незлочинного.
33. Поняття та зміст вини у кримінальному праві.
Згідно з ст. 23 КК вина - це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Вина як обов'язкова ознака суб'єктивної сторони будь-якого складу злочину нерозривно пов'язана з його об'єктивними ознаками. Її зміст відображують об'єктивні ознаки злочину, що характеризують його об'єкт, предмет і об'єктивну сторону.
Зміст вини - перший найбільш важливий елемент у понятті вини. Однак сам по собі зміст не дає повної характеристики вини. Для цього необхідно виділити і проаналізувати інші її елементи.
Серед них важливе значення має соціальна сутність. Вина - категорія соціальна. Ця властивість вини знаходить свій прояв у негативному чи зневажливому ставленні особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, до тих інтересів, соціальних благ, цінностей (суспільних відносин), що охороняються кримінальним законом. Тому вина особи у вчиненні суспільно небезпечного діяння оцінюється негативно і засуджується правом.
Важливе значення в понятті вини мають і такі її елементи, як форма і ступінь вини.
Форми вини - це зазначені в кримінальному законі сполучення певних ознак свідомості і волі особи, що вчиняє суспільно небезпечне діяння. У сполученні таких ознак і виражається психічне ставлення особи до діяння і його наслідків. Чинне кримінальне законодавство виділяє дві форми вини - умисел (ст. 24) і необережність (ст. 25). Це узагальнені законодавцем поняття, які лише в загальних рисах характеризують ставлення особи до того діяння, що вчиняється нею, та його наслідків. Умисел і необережність мають свої види. Умисел може бути прямим і непрямим, а необережність існує у виді злочинної самовпевненості (самонадіянності) та злочинної недбалості. Поза цими конкретними видами вина відсутня.
Ступінь вини - завершальний елемент поняття вини. Це оціночна, кількісна категорія. Вона багато в чому визначає тяжкість вчиненого діяння і небезпечність особи винного. Ступінь вини має практичне значення, тому що реалізація кримінальної відповідальності і призначення конкретного покарання багато в чому залежать від того, з прямим чи непрямим умислом вчинено злочин, який вид умислу мав місце - заздалегідь обдуманий чи такий, що виник раптово, який вид необережності допустила особа і в чому це проявилося.
34. Поняття та види умислу в кримінальному законодавстві та в теорії кримінального права.
Закон розрізняє два види умислу: прямий і непрямий.
Прямий умисел - це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільна небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільна небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК).
Непрямий умисел - це такий умисел, при якому особа усвідомлювала суспільна небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільна небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. 3 ст. 24 КК).
Прямий умисел. Інтелектуальні ознаки прямого умислу полягають в усвідомленні суспільно небезпечного характеру свого діяння (дії або бездіяльності) і передбаченні його суспільно небезпечних наслідків. Хоча ці поняття і належать до однієї інтелектуальної сфери психічної діяльності, але вони є різними за своїм змістом. Передбачення означає, що у свідомості даної особи склалося певне уявлення про можливі або неминучі наслідки свого діяння. При цьому передбачення тут носить конкретний характер. Особа має чітке уявлення про розвиток причинного зв'язку, тобто про те, що саме від її конкретного діяння настануть або можуть настати конкретні суспільно небезпечні наслідки.
Непрямий умисел. Свідомість при непрямому умислі є аналогічною свідомості в умислі прямому. І в цьому разі свідомість особи включає до себе розуміння всіх фактичних обставин, що характеризують об'єктивні ознаки конкретного складу злочину, в тому числі характеру і значення об'єкта і предмета посягання, характеру дії і бездіяльності, а також місця, часу, способу їх вчинення та ін. Особа в цьому разі чітко усвідомлює, що саме її конкретна дія чи бездіяльність може спричинити конкретний суспільно небезпечний наслідок, і тим самим передбачає загалом розвиток причинного зв'язку між діянням і можливим наслідком. Проте цей наслідок особа передбачає лише як можливий результат свого діяння. Передбачення неминучості настання наслідку при непрямому умислі виключається. Воля особи в цьому разі не спрямована на досягнення суспільно небезпечного наслідку.
35. Необережність та її види.
Необережність поряд з умислом - це основна форма вини у кримінальному праві.
У ч. 1 ст. 25 КК зазначені два види необережності: злочинна самовпевненість (самонадіяність) та злочинна недбалість.
Згідно з ч. 2 ст. 25 КК необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільна небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення.
За ч. 3 ст. 25 необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільна небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.
Злочинна самовпевненість (самонадіяність), як і інші види вини, характеризується двома ознаками - інтелектуальною і вольовою. Інтелектуальна ознака злочинної самовпевненості відображена у законі вказівкою на ставлення суб'єкта до суспільно небезпечних наслідків. На відміну від визначення умислу закон не містить характеристики психічного ставлення особи до вчиненого нею діяння (дії, бездіяльності).
Злочинна недбалість відрізняється від інших видів вини (прямого і непрямого умислу, злочинної самовпевненості) тим, що особа не передбачає настання суспільно небезпечних наслідків.
Законодавець, як і при описі самовпевненості, не вказує при недбалості на психічне ставлення суб'єкта злочину до своєї дії або бездіяльності, а лише говорить у ч. 3 ст. 25 КК про непередбачення особою настання суспільно небезпечних наслідків при наявності обов'язку та можливості такого передбачення.
36. Злочинна самовпевненість, її критерії.
Стаття 25 КК передбачає необережність та її види: злочинну самовпевненість і злочинну недбалість. Злочинна самовпевненість виражається в тому, що особа передбачала можливість настання суспільне небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення.
При злочинній самовпевненості винний передбачає, що діяння, подібні до вчиненого ним, взагалі призво дять до суспільно небезпечних наслідків, проте вчине на саме ним дія (бездіяльність) не повинна в даному конкретному випадку спричинити таких наслідків. Тому, діючи у відповідній конкретній обстановці, осо ба не усвідомлює реального розвитку причинового зв'язку між своєю поведінкою і наслідками, хоча й мо гла б це зробити при більшій концентрації й мобіліза ції своїх психічних можливостей.
37. Злочинна недбалість, її критерії.
Злочинна недбалість має місце там, де особа не передбачала можливості настання суспільне небезпечних наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачати. Кожний з розглянутих елементів складу має певну сукупність ознак.
Законодавче визначення вольової ознаки злочинної недбалості пов'язане з двома критеріями - об'єк тивним (“повинна була") і суб'єктивним ("могла їх пе редбачити" - мається на увазі передбачити настання шкідливих наслідків).
Об'єктивний критерій злочинної недбалості - це обов'язок конкретної особи передбачити можливість на стання суспільної небезпечних наслідків своїх дій, які по требують дотримання заходів обережності. Це можуть бути як елементарні заходи, які виникають у процесі без посереднього спілкування людей, так і складні, напри клад, вимоги безпеки при здійсненні професійної діяль ності.
Суб'єктивного критерію вирішальне значення тут має встановлення фак тичної можливості особи передбачити вказані у законі наслідки. Ця можливість пов'язується вже з індивідуа льними властивостями конкретної особи. Мається на увазі, що особа з її індивідуальними здібностями, роз витком, кваліфікацією та особливостями обставин, за яких було вчинене суспільно небезпечне діяння, могла передбачити настання шкідливих наслідків.
38. Злочини з двома формами вини.
В абсолютній більшості випадків вчинений злочин характеризується однією формою вини. Однак існують ситуації, коли вчинений умисний злочин спричинює наслідки, які не входили в обсяг умислу і характеризуються необережним ставленням винного до їх, настання. Це має місце в тих випадках, коли виникає необхідність посилити відповідальність за умисні злочини, що спричиняють шкідливі наслідки, яким надається кваліфікуюче значення.
Дві форми вини законодавчо закріплені лише в злочинах з кваліфікуючими або особливо кваліфікуючими обставинами. Класичним прикладом може бути норма ст. 121 ч. 2 КК «Умисне тяжке тілесне ушкодження» - «2. Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене способом, що має характер особливого мучення, або вчинене групою осіб, а також з метою залякування потерпілого або інших осіб, або спричинило смерть потерпілого.
Якщо спричинення тяжкого тілесного ушкодження охоплюється умислом винного, то настання наслідків у вигляді смерті потерпілого не бажалось і не допускалось винним, тобто визначається як необережність.
39. Мотив та мета злочину, їх значення для кваліфікації.
Мотив і мета - це факультативні ознаки суб'єктивної сторони складу злочину. Вони не тільки дають можливість правильно зрозуміти психічний стан особи в момент вчинення злочину, виявити причини протиправної поведінки, а й точно визначити форму вини і ступінь суспільної небезпеки особи, і врешті-решт дати правильну кримінально-правову оцінку вчиненому.
Будь-яка вольова поведінка людини, у тому числі й злочинна, виходить із визначених мотивів і спрямовується на досягнення певної мети. Між мотивом і метою існує певний внутрішній зв'язок. Як тільки з'являється мотив вчинення злочину, зразу ж виникає і відповідна мета. Наприклад, наявність корисливого мотиву при вчиненні крадіжки передбачає і наявність мети збагачення за рахунок чужого майна. При конструюванні окремих складів злочинів мотив передбачається як обов'язкова ознака складу злочину. Так, у диспозиції ст. 364 КК прямо вказані корисливі мотиви та інші особисті інтереси як ознака суб'єктивної сторони складу зловживання владою чи службовим становищем.
Мета - це уявлення про бажаний результат, досягнути якого прагне особа.
На відміну від мотиву, мета характеризує безпосередній злочинний результат, якого прагне досягти винний, вчинюючи злочин. Наприклад, метою диверсії (ст. 113 КК) є ослаблення держави.
Мета в ряді випадків вказується у законі як необхідна ознака суб'єктивної сторони складу злочину. Наприклад, метою виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державних лотерей (ст. 199 КК) є мета їх збуту.
40. Випадок (казус) та його відмінність від злочинної недбалості.
Заподіяння шкідливих наслідків при наявності вини необхідно відрізняти від заподіяння шкоди внаслідок казусу (випадку), тобто невинуватого заподіяння шкоди. Для невинуватого заподіяння шкоди (казусу) характерним є те, що особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати суспільну небезпечність своєї дії (бездіяльності) або не передбачала і не повинна була чи не могла передбачати настання від свого діяння суспільно небезпечного наслідку. Тим самим казус виключає кримінальну відповідальність особи.
41. Юридична та фактична помилки в кримінальному праві.
КК не містить спеціальних норм про помилку. Поняття помилки, її види і значення визначаються наукою кримінального права і практикою на основі аналізу таких понять, як суб'єктивна сторона, вина, умисел, необережність, "випадок" ("казус").
Під помилкою в кримінальному праві розуміється неправильне уявлення особи про юридичні властивості або фактичні ознаки вчинюваного нею діяння.
Юридична помилка полягає в неправильному уявленні особи про юридичні властивості вчиненого, його правову характеристику. Саме тому юридичну помилку ще інакше називають помилкою в праві. Отже, при юридичній помилці особа може помилятися в злочинності чи незлочинності вчиненого нею діяння, його кваліфікації, виді чи розмірі покарання, передбаченого законом за це діяння. Відповідно юридична помилка поділяється на три види: а) помилку в злочинності діяння; б) помилку в кваліфікації злочину; в) помилку у виді і розмірі покарання.
Помилка особи в юридичних ознаках відображує незнання нею кримінального закону і, за загальним правилом, не впливає на кримінальну відповідальність та покарання.
Фактична помилка - це неправильне уявлення особи про фактичні об'єктивні ознаки вчинюваного нею діяння. При фактичній помилці особа правильно оцінює юридичну, правову характеристику певного діяння як конкретного злочину, проте помиляється у його фактичних ознаках.
Залежно від того, у змісті яких саме об'єктивних ознаках помиляється особа, розрізняють такі види фактичної помилки: а) помилку в об'єкті; б) помилку в характері діяння (дії або бездіяльності); в) помилку в причинному зв'язку; г) помилку в особі потерпілого.
42. Поняття та види стадій вчинення злочину.
Стадії вчинення злочину - це певні етапи його здійснення, які істотно різняться між собою ступенем реалізації умислу, тобто характером діяння (дії або бездіяльності) і моментом його припинення.
У зв'язку з тим, що злочином є тільки суспільно небезпечне протиправне і винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину (ч.І ст.11), кожна стадія вчинення злочину повинна являти собою саме таке діяння. Тому не є стадіями вчинення злочину той або інший стан свідомості особи, її думки, прояв намірів, їх формування і виявлення.
Стадії вчинення злочину є видами цілеспрямованої діяльності, етапами реалізації злочинного умислу, досягнення певної мети і тому можуть міститися тільки в злочинах, вчинених з прямим умислом.
КК визнає злочинними і караними три стадії вчинення злочину: 1) готування до злочину; 2) замах на злочин, що разом з готуванням до злочину становлять незакінчений злочин; 3) закінчений злочин. Ознаки готування до злочину і замаху на злочин передбачені відповідно у ст. 14 і ст. 15, а закінчених злочинів - у диспозиціях статей Особливої частини КК. Якщо злочин закінчений, то він поглинає всі стадії його вчинення, вони не мають самостійного значення і не впливають на його кваліфікацію.
43. Кримінальна відповідальність за готування до вчинення злочину.
У відповідності із ст.14 ч. 1 КК України "готуванням до злочину є підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину".
При припиненні дій на стадії готування до злочину вчинене кваліфікується за нормою Особливої частини КК з посиланням на статтю 14 КК. Наприклад, готування до вчинення крадіжки шляхом проникнення в житло кваліфікується за ст.14 та ст.185 КК України.
Діяння, які утворюють готування до злочину, за своїми кримінально-правовими характеристиками можуть бути самостійним закінченим складом злочину (наприклад, придбання пістолету з метою подальшого його використання для вчинення вбивства). У цьому випадку вчинене повинно кваліфікуватись за правилами про сукупність злочинів (у наведеному прикладі як закінчений злочин передбачений ст.263 КК та ст.14 та 115 КК України).
Аналіз судової практики, свідчить про те, що їй абсолютно невідомі випадки притягнення до кримінальної відповідальності за дії, що утворюють готування до злочину у чистому виді. Винятком є лише випадки, коли такі дії утворюють самостійні склади злочину.
44. Поняття та види замаху на вчинення злочину.
Замах на злочин має свої об'єктивні і суб'єктивні ознаки, які в сукупності характеризують склад цієї стадії вчинення злочину і дозволяють відмежувати замах на злочин від інших стадій вчинення злочину - готування до злочину та закінченого злочину.
Суб'єктивна сторона замаху на злочин теж знаходить певний обсяг реалізації, але завжди неповний, оскільки через ті самі незалежні від винного причини, всупереч його бажанню мета вчинення злочину залишається недосягнутою.
У злочинах із формальним складом замах можливий лише тоді, коли злочин вчиняється шляхом кількох дій, що послідовно виконуються, або тоді, коли між початком і закінченням злочинного діяння можливий розрив у часі. Наприклад, при дачі посадовій особі хабара.
Із об'єктивної сторони замах на злочин також відрізняється від інших стадій вчинення злочину.
1. Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі.
2. Замах на вчинення злочину є закінченим, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі.
3. Замах на вчинення злочину е незакінченим, якщо особа з причин, що не залежали від п волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця.
45. Поняття та ознаки добровільної відмови від доведення злочину до кінця, його відмінність від дійового каяття.
Поняття добровільної відмови від вчинення злочину і її ознаки. Згідно з ч. 1 ст. 17 «добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця».
Ознаками добровільної відмови є: а) остаточне припинення особою готування до злочину або замаху на злочин; б) відмова від вчинення злочину з волі самої особи; в) наявність у особи усвідомлення можливості довести злочин до кінця.
Остаточне припинення готування до злочину або замаху на злочин означає остаточну відмову від доведення злочину до кінця, тобто дійсну і безповоротну відмову особи від вчинення задуманого нею злочину і відсутність умислу продовжити його в майбутньому.
Недоведення злочину до кінця з власної волі особи. Про зміст цієї ознаки свідчить не тільки назва самої відмови (добра воля), але й текст ч. 1 і 2 ст. 15, де замах на злочин визначається як діяння, що не було доведено до кінця з причин, які не залежали від волі винного. При добровільній відмові від вчинення злочину особа свідомо, зі своєї волі припиняє злочинну діяльність.
Наявність у особи усвідомлення можливості довести злочин до кіпця. Особа вважає, що причини (обставини), які він не в змозі перебороти (подолати) для закінчення початого їм злочину, відсутні і їй вдасться в даних конкретних умовах його завершити.
Добровільна відмова можлива тільки при незакінченому злочині. Діяльне каяття має місце як при незакінченому, так і при закінченому злочині. Добровільна відмова може виявитися й у бездіяльності, у простому (чистому) утриманні від подальшого вчинення злочину, а діяльне каяття завжди потребує тільки активної поведінки. Добровільна відмова можлива лише від злочинів, вчинених з прямим умислом. Діяльне ж каяття може бути як в умисних, у тому числі вчинених з непрямим умислом, так і в необережних злочинах.
При добровільній відмові особа звільняється від кримінальної відповідальності внаслідок саме добровільної відмови від вчинення злочину, що свідчить про відсутність в її діянні складу злочину. При діяльному каятті склад злочину має місце, і тому воно, як правило, розглядається як обставина, що пом'якшує покарання. Навіть якщо особа при діяльному каятті в деяких випадках і звільняється від кримінальної відповідальності (наприклад, ст. 45), то не у зв'язку з відсутністю в її діянні складу злочину, а з інших обставин, зазначених у законі.
46. Поняття та ознаки співучасті в кримінальному праві.
Співучасть у злочині — це умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину в учиненні умисного злочину (ст. 26 КК).Об’єктивні ознаки співучасті:
1) наявність двох чи більше суб’єктів злочину, які беруть участь у вчиненні одного і того умисного злочину;
2) спільна участь у вчиненні злочину.
Спільна участь у вчиненні злочину передбачає:
1) вчинення злочину загальними зусиллями всіх співучасників;
2) вчинюваний злочин є одним (спільним) для всіх співучасників;
3) спрямування зусиль кожного співучасника на досягнення загального результату злочину;
4) причинний зв’язок між діянням усіх співучасників і загаль-ним злочинним результатом.
Суб’єктивна ознака співучасті виявляється в умисній формі вини, що передбачає:
1) наявність умислу кожного з учасників стосовно їх власних дій (бездіяльності);
2) наявність умислу стосовно діянь інших співучасників, у т. ч. виконавця чи співвиконавця;
3) єдність наміру всіх співучасників вчинити один і той же злочин;
4) єдність злочинного інтересу для всіх співучасників, тобто спрямованість їх умислу на досягнення загального злочинного результату.
Інтелектуальний момент умислу співучасників полягає в ус-відомленні кожним з учасників факту вчинення всіма співучас-никами одного й того самого злочину, характеру дій інших спів-учасників, можливості діяти спільно з ними, наявності умислу в їх діях тощо.
Вольовий момент умислу передбачає бажання всіх співучасни-ків діяти спільно для досягнення одного злочинного результату.
Співучасть можлива на всіх стадіях умисного злочину — готу-вання, замаху, безпосереднього виконання об’єктивної сторони злочину (приєднання до злочинної діяльності), а також закінчено-го злочину.
47. Види співучасників, критерії їх виділення.
У частині 1 ст. 27 вказуються види співучасників, якими, крім виконавця, визнаються організатор, підбурювач і пособник.
Виконавцем (співвиконавцем) за ч. 2 ст. 27 вважається особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що не є суб'єктами злочину, вчинила конкретний злочин.
Звідси випливає, що виконавцем (співвиконавцем) є співучасник, що своїми діями безпосередньо виконав повністю або хоча б частково (у якійсь частині) об'єктивну сторону злочину.
Організатор (ч. 3 ст. 27) - це особа, яка організувала вчинення злочину або керувала його вчиненням. Особа, яка організувала вчинення злочину, -це співучасник, що об'єднує інших співучасників, розподіляє ролі між ними, що намічає план злочину, визначає майбутню жертву чи об'єкти злочину.
Організатором вважається також особа, що забезпечує фінансування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (наприклад, здійснює фінансування послуг охоронців, технічного персоналу, а також фінансує виробництво або транспортування заборонених предметів - наркотиків, фальсифікованих спиртних напоїв тощо).
Підбурювач (ч. 4 ст. 27). Підбурювачем вважається особа, яка схилила іншого співучасника до вчинення злочину. Це значить, що підбурювач - це особа, яка викликала у виконавця або в інших співучасників рішучість, бажання вчинити злочин, тобто умисел на вчинення злочину.
Пособник (ч. 5 ст. 27). Пособником визнається особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину. Розрізняють 2 види пособництва : фізичне та інтелектуальне.
48. Виконавець злочину.
Виконавцем (співвиконавцем) за ч. 2 ст. 27 вважається особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що не є суб'єктами злочину, вчинила конкретний злочин.
Звідси випливає, що виконавцем (співвиконавцем) є співучасник, що своїми діями безпосередньо виконав повністю або хоча б частково (у якійсь частині) об'єктивну сторону злочину.
Без виконавця немає співучасті, тому що тільки він вчиняє задумане, він реалізує, завершує умисел співучасників. І в цьому розумінні виконавець - визначальна, центральна фігура в співучасті.
Далі, із закону видно, що виконавцем визнається й особа, що використовує для вчинення злочину осіб, які не є суб'єктом злочину. У цих випадках має місце посередня винність (інакше її називають посереднє заподіяння чи посереднє виконання).
49. Організатор злочину.
Організатор (ч. 3 ст. 27) - це особа, яка організувала вчинення злочину або керувала його вчиненням. Організатор посідає особливе місце в співучасті, він ніби стоїть над всіма співучасниками, регулюючи і направляючи всю їх діяльність.
Особа, яка організувала вчинення злочину, -це співучасник, що об'єднує інших співучасників, розподіляє ролі між ними, що намічає план злочину, визначає майбутню жертву чи об'єкти злочину.
Організатором є також особа, яка керувала підготовкою або вчиненням злочину: тут йдеться про головну роль при вчиненні конкретного злочину (особа готується до вчинення конкретного злочину, розпоряджається на місці його вчинення, дає завдання, орієнтує на вчинення яких-небудь конкретних дій, розподіляє обов'язки тощо).
Крім того, організатором визнається особа, що створила організовану групу чи злочинну організацію або керувала ними. Причому вона може очолювати одну злочинну групу чи навіть керувати об'єднанням із двох або більше груп.
Організатором вважається також особа, що забезпечує фінансування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (наприклад, здійснює фінансування послуг охоронців, технічного персоналу, а також фінансує виробництво або транспортування заборонених предметів - наркотиків, фальсифікованих спиртних напоїв тощо).
Нарешті, організатором визнається особа, що організувала приховування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної Організації (це, наприклад, випадок, так званого "укриття" такої групи з боку працівника правоохоронного органу, організація "схованок" зброї злочинних груп тощо).
З об'єктивної сторони організаторська діяльність повинна відповідати вимогам спільності. І з цього погляду дії організатора завжди причинно пов'язані з тим злочином чи злочинами, що вчиняє виконавець (співвиконавець).
З суб'єктивної сторони умислом організатора охоплюється той злочин, що повинен вчинити виконавець (виконавці). Організатор бажає вчинення цього злочину і направляє свою діяльність на організацію його вчинення.
50. ПОсобник як вид співучасника вчинення злочину.
Пособник (ч. 5 ст. 27). Пособником визнається особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.
З об'єктивної сторони спільність у поведінці пособника виявляється в тому, що, укріплюючи своїми діями або бездіяльністю рішучість вчинити злочин, він ставить свою діяльність у причинний зв'язок з тим злочином, який вчиняється виконавцем.
З суб'єктивної сторони пособник обов'язково повинен бути поінформований про злочинні наміри співучасників (у всякому разі про злочинні наміри виконавця). Тим самим він передбачає, що злочин, саме конкретний злочин, буде вчинений і бажає цього або свідомо припускає його вчинення.
У частині 5 ст. 27 законодавець не тільки дає загальну характеристику пособництва, але й перелічує види пособництва. З цього погляду всі пособницькі дії поділяються на два види:
а) пособництво фізичне, описане в законі словами: наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод або іншим чином виражене сприяти приховуванню злочину;
б) пособництво інтелектуальне полягає у наданні порад, вказівок, а також у заздалегідь обіцяному приховуванні злочинця, засобів чи знарядь вчинення злочину, слідів злочину або предметів, здобутих злочинним шляхом, або у придбані чи збуті таких предметів.
51. Підбурювач як вид співучасника
Підбурювач (ч. 4 ст. 27). Підбурювачем вважається особа, яка схилила іншого співучасника до вчинення злочину.
З об'єктивної сторони саме тим, що підбурювач викликає бажання вчинити злочин, він і ставить свої дії в причинний зв'язок з тим злочином, що буде вчинений виконавцем. У цьому виражається спільність діяння підбурювача з іншими співучасниками.
З суб'єктивної сторони підбурювач має прямий умисел на вчинення виконавцем певного, конкретного злочину. Підбурювання можливе лише на вчинення конкретного злочину. Не підбурювання взагалі, а підбурювання до вчинення певного злочину (крадіжки, вбивства, зґвалтування).
Які ж способи підбурювання? Закон дає орієнтовний їх перелік. Воно може виражатися в різних формах. Це можуть бути умовляння, підкуп, погрози, примус або інші подібні дії - наприклад, вказівки, наказ тощо.
52. Форми співучасті, критерії їх виділення.
1. Форми співучасті- це об'єднання співучасників, які розрізняються між собою за характером виконуваних ролей і за стійкістю суб'єктивних зв'язків між ними.
Насамперед, у ч. 1 ст. 27 говориться, що співучасниками є виконавці, організатори, підбурювачі та пособники, а в ч. 2 цієї ж статті сказано про співвиконавців. Отже, можлива співучасть, коли всі співучасники злочину будуть його виконавцями, але можлива і співучасть з розподілом ролей, коли співучасники виконують у злочині різні функції: один - виконавець, другий - пособник, третій - підбурювач і т.п. Таким чином, у ст. 27 закріплена співучасть у формі співвиконавства і співучасть з розподілом ролей. Це поділ співучасті на дві форми, виходячи з тієї ролі, що виконують співучасники в злочині, тобто за об'єктивними ознаками.
У такому разі говорять про просту і про складну співучасть:
1) проста співучасть (співвиконавство, співвинність) має місце там, де всі співучасники є виконавцями злочину і, отже, всі вони виконують однорідну роль.
2) складна співучасть (співучасть з розподілом ролей) виявляється в тому, що співучасники виконують різнорідні ролі, тут має місце розподіл ролей - один або кілька з них - виконавці, інші -- підбурювачі, пособники і т.п. Інакше кажучи, при цій формі співучасті не всі співучасники є виконавцями злочину.
2. За суб'єктивними ознаками, за стійкістю суб'єктивних зв'язків, стійкістю умислу ст. 28 розрізняє вчинення злочину різними злочинними групами:
а) вчинення злочину групою осіб;
б) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою;
в) вчинення злочину організованою групою;
г) вчинення злочину злочинною організацією.
Розглянемо ці форми співучасті:
а) злочин визнається вчиненим групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови. У цих випадках діяльність одного виконавця приєднується до діяльності іншого (інших) виконавця вже в процесі вчинення злочину (коли воно вже почалося), але до його закінчення.
б) злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, коли його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення. Для цієї форми співучасті необхідна попередня змова співучасників на спільне вчинення злочину. Слід зазначити, що вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб, якщо воно прямо не передбачено в статті Особливої частини КК, вважається обтяжуючою обставиною при призначенні покарання (п. 2 ст. 67).
в) злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи. Отже, по-перше, для організованої групи потрібна участь хоча б трьох осіб, у той час як для групи, що діє за попередньою змовою, досить двох учасників.
г) злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він вчинений стійким ієрархічним об'єднанням декількох осіб (три і більше), члени чи структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп (ч. 4 ст. 28).
Це насамперед ієрархічне об'єднання учасників, що припускає ієрархію його членів або структурних частин. Ієрархія також може полягати у підпорядкованості членів організації своїм керівникам, підпорядкуванні окремих структурних частин злочинної організації єдиному центру, в обов'язковості рішень, прийнятих організаторами, для всіх інших учасників злочинної організації.
53. Співучасть у злочині з спеціальним суб'єктом.
Спеціальний суб'єкт - це суб'єкт злочину, який, крім загальних його ознак (віку та осудності), наділений ще й додатковими ознаками, які й визначають його відповідальність за відповідною статею КК (наприклад, службова особа, військо-вослужбовець тощо).
Злочини зі спеціальним суб'єктом характерні саме тим, що їх можуть вчинити лише особи, наділені ознаками спеціального суб'єкта.
а)суб' єктом злочину зі спеціальним суб'єктом може бути лише особа, якій властиві ознаки спеціального суб'єкта (напри -клад, суб'єкт одержання хабара - це тільки службова особа;
б)звідси випливає, що виконавцем злочину зі спеціальним суб'єктом може бути тільки цей спеціальний суб'єкт; в)спираючись на положення ст. КК, з якої визнається можливість співучасті у військових злочинах осіб, які не є їх суб'єктами, поширюємо це положення і на решту злочинів, у яких передбачено вчинення злочинного діяння спеціальними суб'єктами;
г)у таких випадках особи, яким не властиві ознаки спеціального суб'єкта, можуть виступати як організатори, підмовники або пособники того злочину, виконавцем якого є спеціальний суб'єкт;
д)тому ці співучасники несуть відповідальність за тією статею КК, яка передбачає вчинення злочину виконавцем - спеціальним суб'єктом;
е)якщо ж злочин зі спеціальним суб'єктом характеризується тим, що частина його об'єктивної сторони може бути виконана особою, яка не є таким (спеціальним) суб'єктом, остання підлягає відповідальності як співвиконавець (наприклад, жінка, яка за допомогою фізичного насильства або погроз сприяє насильнику у вчиненні зґвалтування, несе відповідальність як спів виконувачка злочину, передбаченого ст. КК).
54. Ексцес виконавця, правові наслідки.
Ексцес виконавця — вчинення виконавцем злочину дій, які не охоплюються умислом інших співучасників, якщо його дії утворюють самостійний склад злочину або його дії суттєво відрізняються від дій, запланованих іншими учасниками.
Розрізняють кількісний та якісний ексцес виконавця. Кількісний ексцес має місце там, де виконавець учинив однорідний злочин, але більш тяжкий, ніж було заплановано співучасниками (наприклад, вчинив розбій замість крадіжки). В цьому разі виконавець несе відповідальність за статтею, що передбачає покарання за фактично вчинений ним злочин, а співучасники несуть відповідальність за статтею, якою передбачено злочин, який вони планували здійснити. Про якісний ексцес кажуть тоді, коли виконавець учинив неоднорідний, зовсім інший злочин додатково до злочину, який було заплановано. В цьому разі виконавець несе відповідальність за злочин, вчинений у співучасті, і додатково за злочин, який він вчинив унаслідок ексцесу.
В обох випадках співучасники (підбурювач, організатор, пособник) несуть відповідальність лише за статтею Кримінального кодексу, яка передбачає покарання за злочин, який охоплювався їхнім спільним умислом і щодо вчинення якого у них була змова.
55. Поняття та види причетності до злочину.
Причетність до злочину - це дія чи бездіяльність, яка хоча і пов'язана з вчиненням злочину, але не є співучастю в ньому.
На підставі положень частин 6 і 7 ст. 27 КК, з урахуванням теорії і сформованої практики, виділяються такі види причетності до злочину:
Заздалегідь не обіцяне приховування злочину - це активна діяльність особи по приховуванню злочинця, засобів і знарядь вчинення злочину, його слідів або предметів, здобутих злочинним шляхом. або особливо тяжких злочинів. Приховування злочинів середньої або невеликої тяжкості кримінальній відповідальності не підлягає. Причому в силу ч. 2 ст. 396 не підлягають кримінальній відповідальності за приховування тяжких і особливо тяжких злочинів члени сім'ї особи, яка вчинила злочин, а також її близькі родичі, коло яких визначається законом. Відповідно до п. 11 ст. 32 КПК ними вважаються батьки, дружина, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки.
Заздалегідь не обіцяне придбання чи збут майна, здобутого злочинним шляхом, - це активна діяльність особи, що виявляється у купівлі або іншій сплатній передачі майна, здобутого злочинним шляхом, або зберіганні такого майна. Мова йде лише про дії, заздалегідь не обіцяні. Якщо такі дії були заздалегідь обіцяні, то вони утворять, у силу ч. 5 ст. 27, пособництво. Придбання і збут, що не були заздалегідь обіцяні до закінчення злочину, тягнуть за собою відповідальність за самостійний злочин за ст. 198 -як вид причетності до злочину (ч. 6 ст. 27).
Потурання виражається в тому, що особа, яка зобов'язана була і могла перешкодити вчиненню злочину, такому злочину не перешкоджає: злочин відбувається. Наприклад, працівник міліції, знаючи про злочин, що готується, його не припиняє, хоча зобов'язаний був це зробити, а тому злочин вчиняється.
У Загальній частині КК прямо не встановлено відповідальність за потурання. Питання про відповідальність за потурання вирішується таким чином:
1) якщо воно було заздалегідь обіцяним, то стає пособництвом, тому що таке потурання є не що інше, як усунення перешкод вчиненню злочину чи сприяння приховуванню злочину (ч. 5 ст. 27);
2) заздалегідь же не обіцяне потурання утворює собою у випадках, передбачених в Особливій частині КК, службовий злочин (зловживання службовим становищем - ст. 364, службова недбалість - ст. 367). Можлива і відповідальність за згаданою вище ст. 256, а також за ст. 426.
Недонесення виражається у неповідомленні органам влади про злочин, що готується або вже вчинений. На відміну від приховування, недонесення - це діяльність пасивна (чиста бездіяльність). Незалежно від того, було чи не було воно заздалегідь обіцяно, чинним КК воно злочином не визнається.
56. Поняття множинності злочинів.
У загальній формі множинність злочинів може бути визначені як вчинення особою двох і більше злочинів, кожний з яких певною мірою впливає на “сукупну” кримінальну відповідальність цієї особи. Юридична характеристика множинності злочинів. Обов`язковими ознаками поняття множинності злочинів є такі особливості: 1. Поняття множинності злочинів охоплює суспільно небезпечну поведінку однієї і тієї самої особи. Це може бути одне діяння, ряд послідовних і взаємопов`язаних діянь чи кілька окремих діянь, що вчиняються в різний час і нічим, крім суб`єкта, не пов`язані між собою. 2. Суспільно небезпечна поведінка особи у поєднанні з іншими фактичними обставинами відповідає юридичним складам принаймні двох окремих злочинів і тим самим утворює разом із цими обставинами принаймні два окремих фактичних склади злочинів. Це можуть бути склади різнорідних, однорідних чи тотожних злочинів, але саме злочинів, а не інших правопорушень. 3. Суспільно небезпечна поведінка особи, що в поєднанні з іншими обставинами утворює фактичні склади двох або більше злочинів, з кримінально-правової точки зору не може розглядатись як одиничний (єдиний) злочин. Необхідність відмежування множинності злочинів від одиничного злочину виникає, зокрема, при вчиненні складного злочину (розбій), складеного злочину (бандитизм), злочину з кількома альтернативними діяннями у своєму складі (носіння, виготовлення або збут холодної зброї без дозволу), злочину, в складі якого є основні і похідні наслідки (тілесне ушкодження, що потягло смерть), продовжуваного злочину (частинами протягом кількох днів), триваючого злочину (незаконне зберігання). 4. Фактичний склад кожного злочину, що вчинила особа, відіграє (чи відіграв - при рецидиві злочинів) роль самостійної основної фактичної підстави кримінальної відповідальності. 5. Щодо кожного з вчинених особою злочинів зберігаються певні кримінально-правові наслідки, які певною мірою впливають на зміст або обсяг “сукупної” кримінальної відповідальності.
Множинність злочинів - це різновид суспільно небезпечної поведінки однієї і тієї самої особи, що у поєднанні з іншими фактичними обставинами утворює два або більше окремих фактичних складів злочинів, кожний із яких, відіграючи роль самостійної фактичної підстави кримінальної відповідальності, тою чи іншою мірою впливає на її обсяг чи зміст.
57. Поняття та види єдиного (одиничного) злочину.
Одиничний злочинмає місце там, де він передбачених кримінальним законом як одиничний самостійний склад злочину.
Одиничні злочини поділяються на прості та ускладнені одиничні злочини.
Прості одиничні злочини передусім мають місце в тих випадках, коли одній дії (бездіяльності) відповідає і один наслідок, передбачений у кримінальному законі.
Ускладнені одиничні злочинихарактеризуються більш складною структурою складу, в них більш складні об’єктивна і суб’єктивна сторони вчиненого.
Види ускладнених одиничних злочинів:
• триваючі;
• продовжувані;
• складені злочини;
• злочини, які кваліфікуються за настанням додаткових тяжких наслідків (злочини, кваліфіковані за наслідками).
Триваючий злочин– одиничний злочин, який розпочавшись дією або бездіяльністю особою далі вчиняється безперервно протягом більш менш тривалого часу.
Продовжуваний злочин– злочин, який складається з кількох тотожних злочинних діянь, що спрямовані до єдиної мети і складають в цілому єдиний злочин.
Складений злочин– складається з двох або більше злочинних діянь, кожне з яких, якщо їх розглядати окремо один від одного, являє собою самостійний злочин, але внаслідок їх органічної єдності утворюють один одиничний злочин, який охоплюється ознаками однієї статі або частиною статті.
Ускладнений одиничний злочин, що кваліфікується за наслідками– складається з двох наслідків – основного (проміжного) та додаткового (похідного). Ці наслідки настають хронологічно (послідовно) один за одним, в результаті вчиненого особою діяння. Причому основний (проміжний) наслідок тягне за собою додатковий (похідний) наслідок, тому що містить у собі реальну можливість настання цього похідного наслідку.
58. Поняття та види повторності злочинів.
Множинність злочинів - це вчинення особою двох чи більше суспільно небезпечних діянь, кожне з яких утворює ознаки самостійного складу злочину.
Загальні ознаки множинності злочинів:
1. Якщо вчиняються два чи більше злочинів, це значить, що заподіюється шкода або ставиться під загрозу заподіяння шкоди більш широке коло суспільних відносин.
2. Вчинення однією особою або співучасниками двох чи більше злочинів свідчить про стійку антисоціальну спрямованість злочинних діянь.
3. Вчинення двох, а часто й більшого числа злочинів негативно впливає й на інших нестійких членів суспільства, породжуючи в них ілюзію безкарності.
4. Множинність - одне з поширених явищ у структурі і динаміці злочинності.
Форми (види) множинності злочинів:
1. Повторністю злочинів визнається вчинення двох чи більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини КК (ч. 1 ст. 32 КК). Вчинення двох чи більше злочинів, передбачених різними статтями КК, визнається повторним лише у випадках, передбачених в Особливій частині КК.
2. Сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох чи більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини КК, за жоден з яких її не було засуджено (ч. 1 ст. 33 КК). За сукупності злочинів кожен з них підлягає кваліфікації за відповідною статтею або частиною статті Особливої частини цього Кодексу.
3. Рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин (ч. 1 ст. 34 КК).
Практичне значення множинності злочинів полягає в тому, що форми (види) множинностівраховуються при кваліфікації злочинів та призначенні покарання, у вирішенні питання щодо можливості звільнення від кримінальної відповідальності й покарання.
59. Рецидив злочину та його види.
Рецидив (лат. що відновлюється, повторюється) — це вчинення нового умисного злочину особою, яка мала судимість за умисний злочин (ст. 34 КК). Оскільки рецидив — це повторність злочинів, пов'язана з засудженням за попередній злочин, йому, насамперед, властиві ознаки, характерні для повторності. Це такі ознаки:
рецидив має місце там, де особою вчинено два або більше самостійних і тільки умисних злочини;
при рецидиві кожен з вчинених злочинів утворює собою одиничний злочин (різні його види);
злочини, що створюють рецидив, обов'язково віддалені один від одного певним проміжком часу, іноді дуже тривалим (так званий рецидив, віддалений у часі). Проте, рецидив має і свою, тільки йому властиву ознаку, що відрізняє його від фактичної повторності. Такою ознакою є судимість;
факт судимості створюється обвинувальним вироком суду, що вступив в законну силу із призначенням винному певного покарання. Якщо ж судимість за раніше вчинений злочин погашена або знята у встановленому законом порядку (ст. 89 і ст. 91 КК), рецидив злочинів виключається.
Законодавець рецидив як кваліфікуючу ознаку окремих злочинів описує:
вказівкою на попередню судимість (наприклад, ч. 3 ст. 296);
вказівкою на повторність злочину (наприклад, ч. 2 ст. 185). Вже говорилося, що скрізь, де закон говорить про повторність, має місце і рецидив злочинів.
Види рецидиву злочинів
Залежно від характеру злочинів, що входять у рецидив, він поділяється на такі два види:
Загальний рецидив — це такий рецидив, у який входять різнорідні злочини, тобто не тотожні за родовим або безпосереднім об'єктом і ті, що мають різні форми вини. Це, наприклад, випадок, коли особа має судимість за заподіяння умисного тілесного ушкодження і протягом строку судимості вчиняє шахрайство, або коли особа, маючи судимість за крадіжку, вчиняє хуліганство тощо. Загальний рецидив не впливає на кваліфікацію злочину, але розглядається за п. 1 ст. 67 як обставина, яка обтяжує покарання.
Спеціальним називається рецидив, у який входять тотожні або однорідні злочини, тобто однакові за складом або такі, що мають тотожні або подібні безпосередні об'єкти і вчинені при одній і тій же формі вини. Наприклад, особа, раніше засуджена за хуліганство, знову вчиняє хуліганство або, маючи судимість за шахрайство, вчиняє крадіжку або вимагання.
Спеціальний рецидив є більш небезпечним, ніж рецидив загальний, у ньому найбільшою мірою виявляється антисоціальна спрямованість особи на вчинення нових злочинів. Саме спеціальний рецидив передбачений в окремих статтях Особливої частини КК як кваліфікуюча ознака злочинів.
Залежно від кількості судимостей рецидив поділяється на два види: простий і складний.
Простий рецидив є в тих випадках, коли особа має дві судимості. Наприклад, маючи судимість за крадіжку, особа вчиняє вимагання, за яке теж засуджується, крадіжку і хуліганство тощо
Складний, або багаторазовий, рецидив — це рецидив злочинів, при якому особа має три і більше судимості. Наприклад, три судимості за крадіжку або судимості за хуліганство, вимагання і крадіжку тощо.
За ступенем суспільної небезпечності виділяють пенітенціарний рецидив і рецидив тяжких і особливо тяжких злочинів.
Пенітенціарний рецидив має місце там, де особа, яка була засуджена до позбавлення волі, знову вчиняє протягом строку судимості новий злочин, за який знову засуджується до позбавлення волі. Пенітенціарний рецидив відомий чинному законодавству. Великого значення надається пенітенціарному рецидиву при вирішенні питання про умовно-дострокове звільнення. Так, якщо для умовно-дострокового звільнення потрібно відбуття не менше половини строку покарання, призначеного вироком, то при пенітенціарному рецидиві — не менше двох третин цього строку.
Рецидив тяжких і особливо тяжких злочинів — це рецидив, при якому особа, маючи судимість за один з таких злочинів, знову вчиняє, незалежно від їх послідовності, новий такий же злочин. Такий рецидив впливає на кваліфікацію злочинів. Наприклад, особа, яка була раніше засуджена за розбій, і знову, до погашення судимості, засуджена за новий розбій або бандитизм, відповідає за ч. 2 ст. 187. Рецидив особливо тяжких злочинів при сукупності вироків дає можливість призначити остаточне покарання в межах до 25 років позбавлення волі.
60. Поняття необхідної оборони в кримінальному праві.
Ст.27 КУ передбачено, що кожна людина має право захищати своє життя і здоров`я, життя і здоров`я інших людей від протиправних посягань, а ст.41 гарантує непорушність права приватної власності, якого ніхто не може бути протиправно позбавлений. "Кожен має право будь-якими не забороненими законом спо собами захищати свої права і свободи від порушень і протиправ них посягань", — зазначається у ч. 5 ст. 55 Конституції Однією з найважливіших гарантій реалізації громадянами гарантованого КУ права на захист від протиправних посягань є інститут необхідної оборони.
Поняття необхідної оборони дається в ч. 1 ст. 36 КК: "Необ хідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охо-ронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів дер жави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обста новці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної обо рони". Необхідна оборона є суб'єктивним правом людини, а не її обов'язком. Людина може реалізувати його (право) у межах вимог закону, виходячи зі своєї оцінки реалій конкретної си туації. Необхідна оборона — найбільш поширена на практиці об ставина, що виключає злочинність діяння.
Не може бути необхідної оборони, коли посягання, хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаче ного КК, але через малозначність не становить суспільної небез пеки (ч. 2 ст. 11 КК).
Передчасна і запізніла "оборона" не може розглядатись як обставина, що виключає злочинність діяння. Відповідальність за нанесену в таких умовах шкоду настає на загальних підставах. Адже подібні дії носять характер самочинної розправи, бо є оче видним, що посягання можливе тільки у майбутньому або оста точно закінчилось.
61. Затримання особи, що вчинила злочин, умови правомірності.
1. Відповідно до с.т. 38 дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення злочину, спрямовані на затримання особи, яка його вчинила, і доставления її відповідним органам влади, не е злочином, якщо вони були необхідні для затримання і відповідали небезпечності посягання та обстановці затримання злочинця. Ч. 1 ст. 38 охоплюються також ситуації, коли затриманій особі під час затримання заподіяно певну шкоду. Затримання особи, яка вчинила злочин, означає позбавлення її можливості вільного пересування та вчинення певних дій, насамперед спрямованих на зникнення з місця вчинення злочину.
2. Затримання особи, що вчинила злочин, і заподіяння їй шкоди під час затримання є правомірним за таких умов:
1) особа, що затримується, вчинила злочин (замах на злочин), Не може вважатися правомірним заподіяння шкоди при затриманні особи, яку помилково вважають такою, що вчинила злочин. З огляду на те, що у ст. 38 йдеться про особу, яка вчинила саме злочин (а не посягання, напад чи вторгнення, як у ст. 36), так само не є правомірним заподіяння шкоди при затриманні такої, що не досягла віку. з якого настає кримінальна відповідальність, і неосудної особи;
2) затримання здійснюється безпосередньо після вчинення злочину. Вжитий у законі термін "безпосередньо" не слід розуміти у тому сенсі, що особа, яка вчинила злочин, може бути затримана лише на місці вчинення злочину відразу ж після його вчинення.
3) затримання провадиться з метою доставления особи, яка вчинила злочин, відповідним органам влади.
4) шкода, заподіяна особі, яка вчинила злочин, є необхідною для її затримання і відповідає небезпечності посягання та обстановці затримання. Шкода, заподіяна при затриманні, вважається такою, що відповідає обстановці затримання, лише за умови, що особа, яка вчинила злочин, чинить опір або намагається ухилитись від затримання. За цих обставин допускається заподіяння шкоди, яка є необхідною для подолання опору або для позбавлення можливості ухилитись від затримання. Закон вимагає, щоб заподіяна при затриманні шкода відповідала небезпечності посягання.
3. Якщо за наявності інших передбачених ст. 38 умов затримуваній особі умисно заподіяна шкода, що явно перевищує необхідну, особа, яка здійснювала затримання, несе відповідальність у випадках, передбачених ст. ст. 118 та 124. Заподіяння при затриманні менш значної, ніж смерть і тяжкі тілесні ушкодження, хоча б і надмірної шкоди не тягне за собою кримінальної відповідальності. Під тяжкою шкодою при перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця, слід розуміти смерть особи або заподіяння їй тяжкого тілесного ушкодження. Якщо особа, яка здійснює затримання, внаслідок опору особи, яка вчинила злочин, не могла за обставинами справи усвідомлювати невідповідність вжитих нею заходів обстановці затримання, відповідальність за перевищення заходів, необхідних для затримання, не настає.
62. Поняття крайньої необхідності, умови правомірності.
Крайня необхідність - правомірне заподіяння шкоди для усунення небезпеки, яка загрожує державним, громадським чи особистим інтересам, що охороняються законом, здійснене за обставин, коли ця небезпека не може бути усунута іншими засобами і заподіяна шкода менш значна, ніж відвернена. Дії, здійснені в стані крайньої необхідності, підпадають під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, одначе вони не є злочином і визнаються суспільне корисними.
Приміром, водій, щоб уникнути аварії з серйозними наслідками, порушує Правила дорожнього руху, що приводить до менш значних наслідків;
Із визначення поняття крайньої необхідності випливають шість умов її правомірності, які характеризують небезпеку, що загрожує, та заходи з її ліквідації:
1) небезпека має становити загрозу інтересам держави, громадським інтересам, особі чи правам громадян. Джерелом небезпеки можуть бути природні явища, рухомі механізми, напад тварин, дії людини., що загрожують заподіяти шкоду яким-небудь охоронюваним законом інтересам, і т. д.;
2) небезпека має бути наявною, тобто створювати безпосередню загрозу завдання шкоди, або такою, що пов'язана з початком заподіяння шкоди. Майбутня небезпека, небезпека, що минула, не створюють стану крайньої необхідності;
3) небезпека має бути дійсною, тобто реально існуючою, а не уявною;
4) у стані крайньої необхідності можуть захищатися державні, громадські та індивідуальні (свої чи інших громадян) інтереси;
5) небезпека, що загрожує за даних обставин, не може бути усунута іншими засобами, як тільки заподіянням шкоди третім особам;
6) заподіяна шкода має бути менш значною, ніж відвернена. Питання про співвідношення заподіяної та відверненої шкоди вирішується з урахуванням обставин небезпеки, що загрожує, та заходів із її ліквідації, насамперед характеру і значення порівнюваних інтересів.
Крайню необхідність слід відрізняти від необхідної оборони. За необхідної оборони джерело небезпеки - суспільне небезпечне посягання людини, за крайньої необхідності - стихійні сили природи, напад тварин, механізми, що рухаються, і т. ін.
За необхідної оборони шкода завдається тому, хто посягає, а за крайньої необхідності - інтересам третіх осіб, юридичним особам, які непричетні до виникнення небезпеки.
63. Фізичний або психічний примус, їх кримінально-правове значення.
Під непереборним фізичним примусом розуміють такий протиправний фізичний вплив однієї людини на іншу (насильство - застосування фізичної сили, заподіяння ударів, побоїв, тілесних ушкоджень тощо), що цілком пригнічує волю особи, яка зазнала насильства, внаслідок чого вона була позбавлена можливості вибрати бажаний варіант поведінки і вчинила в результаті насильства такі рухи, якими була заподіяна шкода іншій особі або не вчинила тих дій, які вона повинна була зробити в даній ситуації. Якщо фізичний примус був непереборним (наприклад, зв'язаний охоронець не міг перешкодити злочинцям вчинити крадіжку, або касир видав злочинцям гроші внаслідок жорстоких побоїв), то у вчиненому діянні особи немає прояву його волі. У разі непереборного фізичного примуса у особи немає дії чи бездіяльності в кримінально-правовому значенні, внаслідок чого виключається її кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 40).
Психічний примус - це вимога вчинити певні дії або, навпаки, не вчинити тих або інших дій, які у даній ситуації повинні бути вчинені, під загрозою застосування фізичного насильства, заподіяння матеріальної чи моральної шкоди. У разі психічного примуса має місце погроза або залякування особи, яка піддалася примусу, для того, щоб примусити її діяти або не діяти в напрямку, потрібному для того, хто примушує. Безумовно, воля особи, яка піддалася примусу, до деякої міри обмежена, внаслідок чого вона відчуває ускладнення у виборі того чи іншого варіанта поведінки. Однак таке обмеження не має абсолютного характеру навіть за умови, що психічний примус підтримується фізичним насильством. У даному разі воля особи, щодо якої застосовується психічний примус, цілком не паралізована і вона все ж має можливість обрати той або інший варіант поведінки на свій розсуд. Ось чому суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), вчинене внаслідок психічного примусу, за загальним правилом, не виключає кримінальної відповідальності, але розглядається як вчинене при пом'якшуючих обставинах при застосуванні покарання (п. 6 ст. 66).
64. Діяння, пов'язане з ризиком - обставина, що виключає злочинність діяння.
Діяння, пов'язане з ризиком характеризується в ст. 42 КК наступним чином. Не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети.
Ризик визнається виправданим, якщо мету, що була поставлена, не можна було досягти в даній обстановці дією (бездіяльністю), не поєднаною з ризиком, і особа, яка допустила ризик, обґрунтовано розраховувала, що вжиті нею заходи є достатніми для відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам.
Звідси ми можемо виділити такі ознаки правомірної поведінки особи в умовах діяння, пов'язаного з ризиком. 1) існує можлива загроза виникнення небезпеки для правоохоронюваних інтересів (при крайній необхідності така небезпека реально існує); 2) окреслений вище стан, на відміну від крайньої необхідності, безпосередньо не загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави; 3) заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам виправдано досягненням значної суспільно корисної мети. При крайній необхідності заподіяна шкода має бути не більшою, ніж відвернена; 4) шкода заподіюється, як правило, третім особам.
65. Поняття та види звільнення від кримінальної відповідальності.
Звільнення від кримінальної відповідальності - це реалізація державою в особі суду свого повноваження, згідно з яким вона відмовляється за наявності підстав, передбачених КК, від державного осуду особи, яка вчинила злочин, а також від покладання на неї обмежень особистого, майнового або іншого характеру, встановлених законом за вчинення цього злочину.
Обов'язок особи, яка вчинила злочин, зазнати кримінальної відповідальності реалізується в рамках кримінально-правових відносин. Держава як один із суб'єктів цих відносин має право не тільки піддати цю особу заходам кримінальної відповідальності, а й відмовитися від цього за наявності підстав, передбачених КК. Відповідно до ч. 2 ст. 44 КК особа, яка вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом, а також на підставі закону України про амністію чи акта помилування. Таким чином, повноваження держави обмежені КК, який містить вичерпний перелік підстав звільнення від кримінальної відповідальності. Такими підставами є: 1) добровільна відмова від доведення злочину до кінця (ст. 17 КК); 2) дійове каяття (ст. 45 КК); 3) примирення з потерпілим (ст. 46 КК); 4) щире розкаяння особи у вчиненні злочину і наявність клопотання про передачу її на поруки (ст. 47 КК); 5) зміна обстановки (ст. 48 КК); 6) закінчення строків давності (ст. 49 КК); 7) спеціальні підстави звільнення від кримінальної відповідальності, передбачені Особливою частиною КК (ч.2ст. 111,ч.2ст. 114,ч.3ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. 3 ст. 369); 8) акти амністії і помилування (статті 85-87).
Згідно з ч. 2 ст. 44 КК звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом, здійснюється виключно судом. Порядок звільнення від кримінальної відповідальності встановлюється законом.
66. давність притягнення до кримінальної відповідальності.
У ст. 49 КК встановлені такі п'ять строків давності:
1) два роки з дня вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менше суворе, ніж обмеження волі;
2) три роки з дня вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі;
3) п'ять років з дня вчинення злочину середньої тяжкості
4) десять років з дня вчинення тяжкого злочину;
5)п'ятнадцять років з дня вчинення особливо тяжкого злочину.
Для правильного обчислення цих строків необхідно визначити початковий і кінцевий моменти їх перебігу.
Початковим моментом перебігу давності є день, коли злочин був закінчений (завершений).
Строк давності щодо триваючих злочинів обчислюється з дня припинення їх з волі або поза волею особи (наприклад, з дня з'явлення із зізнанням, затримання і т.ін.), а щодо продовжуваних злочинів - з дня вчинення останнього діяння з числа тих, що становлять продовжуваний злочин. Початком обчислення строків давності при попередній злочинній діяльності слід вважати день, коли були припинені чи не вдалися підготовчі дії або злочин не був доведений до кінця з інших причин, що не залежать від волі винного. При співучасті початковим вважається день, в який була завершена та роль, що виконував конкретний співучасник.
Частина 1 ст. 49 встановлює і кінцевий момент обчислення строків давності - ним є день набрання законної сили обвинувальним вироком суду. Відповідно до ч. 1 ст. 401 КПК вирок місцевого суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляції, а вирок апеляційного суду - після закінчення строку на подання касаційної скарги, внесення касаційного подання, якщо його не було оскаржено чи на нього не було внесено подання. В разі подачі апеляції, касаційної скарги чи внесення касаційного подання вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи відповідно апеляційною чи касаційною інстанцією, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Отже, якщо зазначені в ч. 1 ст. 49 строки минули до дня набрання сили обвинувальним вироком суду, то особа, яка вчинила цей злочин, підлягає звільненню від кримінальної відповідальності.
67. Поняття покараняя та його мета за кримінальним законодавством України.
Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.
У чинному законодавстві питання про мету покарання вирішено в ст. 50 КК, яка проголошує: «Покарання не тільки є карою за вчинений злочин, а й має на меті виправлення і перевиховання засуджених у дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, поважання правил співжиття, а також запобігання вчиненню но-вих злочинів як засудженими, так і іншими особами». Аналіз її тексту свідчить, що ідеї змішаних теорій знайшли своє законодавче втілення в тому, що закон визнає за мету покарання:
1)кару як відплату за вчинене;
2)виправлення засуджених;
3)запобігання вчиненню нових злочинів самим засудженим;
4)запобігання вчиненню злочинів з боку інших осіб.
68. Система покарань, класифікація видів покарань.
Під системою покарань прийнято розуміти встановлений кримінальним законом та обов'язковий для суду вичерпний перелік покарань, розташованих у певному порядку за ступенем їх суворості.
Передбачені чинним кримінальним законодавством окремі види покарань утворюють певну систему. Система покарань, установлена ст. 51 КК, і є тією юридичною базою, на якій ґрунтується діяльність судів із застосування покарань. Законодавець, визначаючи систему покарань, створює цим базу і для побудови санкцій у відповідних статтях Особливої частини КК, де передбачено види і межі покарань за окремі злочини. Система покарань покликана визначати однаковість у право-застосовній діяльності та згідно з цим бути важливим засобом забезпечення законності.
Система покарань містить такі види покарань: штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади чи провадити певну діяльність; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі (ст. 51 КК). Отже, КК передбачає 12 видів покарань.
69. штраф як вид покарання.
Штраф (ст. 53 КК) - «це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині цього Кодексу».
Розмір штрафу визначений КК і встановлений у межах від тридцяти до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Разом із цим нормами Особливої частини КК можуть бути встановлені і більш високі розміри штрафу (напр., ст. 209 ч. 1 «Легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутого злочинним шляхом» встановлює розмір штрафу від п'ятсот до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та ін.).
При визначенні розміру штрафу суд повинен враховувати тяжкість вчиненого злочину та майновий стан винного (с. 53 ч. 2 КК).
Цей вид покарання може застосовуватись і як основний, і як додатковий. При застосуванні як додаткового покарання це допускається виключно у випадках, коли санкція норми Особливої частини КК прямо передбачає таку можливість.
Разом з цим штраф може бути застосований і у випадках, коли він прямо не передбачений санкцією норми Особливої частини КК. Це може бути при:
♦ звільненні від покарання з випробуванням (ст. 77 КК);
♦ призначенні більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69 КК).
При неможливості сплати штрафу суд відповідно до ст. 53 ч. 4 КК може замінити несплачену суму штрафу «покаранням у виді громадських робіт із розрахунку: десять годин громадських робіт
за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян, або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років».
Ухилення від сплати штрафу утворює склад злочину, передбачений ст. 389 ч. 1 КК і карається виправними работами на строк до двох років або обмеженням волі на той самий строк.
70. Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу.
Стаття 54. Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу
Цей вид застосовується лише у випадках вчинення винним, який має військове, спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, особливо тяжкого або тяжкого злочину.
Слід зауважити, що санкції норм Особливої частини не передбачають цього виду покарання і його застосування в кожному конкретному випадку залишається на вирішення суду. Він належить до додаткових видів покарання. При прийнятті рішення про його призначення суд у вироку повинен посилатись на ст. 54 КК.
До компетенції суду не входить вирішення питання про позбавлення винного при його засудженні державних нагород, почесних звань, вченого ступеню та вченого звання, оскільки КК не передбачає цього як вид покарання.
71. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльностю.
Позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю (ст. 55 КК) - це заборона займати відповідні, визначені вироком суду посади в органах державної служби, місцевого самоврядування, громадських організаціях, суб'єктах господарської діяльності незалежно від форми власності.
Відповідно до ч. 1 цієї статті при застосуванні цього покарання як основного воно може призначатись на строк від двох до п'яти років, а при застосуванні як додаткового - на строк від одного до трьох років.
Цей вид покарання призначається, як правило, у випадках, коли вчинений злочин пов'язаний із відповідною професійною діяльністю винного, із зайняттям ним відповідного становища, у зазначених органах та організаціях. Його призначення має на меті «відірвати» винного від тих «можливостей», які були ним використані при вчиненні злочину.
73. Виправні роботи, порядок їх призначення.
«Покарання у виді виправних робіт встановлюється на строк від шести місяців до двох років і відбувається за місцем роботи засудженого. Із суми заробітку засудженого до виправних робіт провадиться відрахування в дохід держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків» (ст. 57 ч. 1 КК).
Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування (ст. 57 ч. 2 КК).
Строк виконання цього виду покарання включає в себе час, протягом якого здійснювалось відрахування визначеного вироком суду відсотка із заробітної плати засудженого в дохід держави. Разом з тим у цей строк може зараховуватись час, протягом якого засуджений не працював із поважних причин.
У випадку, якщо після постановления вироку засуджений став непрацездатним, суд може замінити йому виправні роботи штрафом із розрахунку трьох встановлених державою неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один день виправних робіт (ст. 57ч.4КК).
74. Конфіскація майна, умови застосування.
«Покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються» (ст. 59 ч. 1 КК). Чинне кримінальне законодавство суттєво обмежило кількість випадків застосування цього виду покарання, передбачивши можливість конфіскації лише при вчиненні вузького кола визначених тяжких та особливо тяжких злочинів, як правило, майнового характеру.
Застосування конфіскації майна, навіть у випадках, коли цей вид покарання прямо передбачений як обов'язковий у санкції відповідної кримінально-правової норми Особливої частини КК, залишається на розсуд суду, який має право не застосовувати його з обов'язковим наведенням у вироку мотивів такого рішення.
Слід наголосити, що конфіскація майна застосовується виключно щодо особистого майна засудженого і частки належного йому майна, що перебуває у спільній частковій власності.
Кримінальний кодекс містить у додатку перелік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком.
75. Арешт як вид покарання.
Арешт (ст. 60 КК) Він полягає «у триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців» (ст. 60 ч. 1)»
Арешт належить до числа загальних (універсальних) видів покарань і може застосовуватися до будь-яких осіб, за винятком тих, які зазначені у вичерпному переліку в ч. З ст. 60 КК. До них належать: а) особи віком до шістнадцяти років; б) вагітні жінки; в) жінки, що мають дітей віком до се ми років. При цьому слід враховувати, що вік особи, стан вагітності або на явність дитини є перешкодою для призначення покарання у виді арешту ли ше в тому випадку, якщо ці обставини мали місце не на момент вчинення злочину, а на момент постановлення вироку суду.
Арешт може бути призначений судом лише у випадках, якщо це основ не покарання передбачене в санкції статті Особливої частини КК (ч. 4 ст. 52 КК), за винятком його призначення в порядку переходу до більш м'якого виду основного покарання на підставі ч. 1 ст. 69 КК (див. коментар до ст. 69 КК). В Особливій частині КК арешт передбачений в альтернатив них санкціях за злочини невеликої (наприклад, ст. 124, ч. 2 ст. 125, ч. 1 ст. 129 КК) або середньої (наприклад, ч. 1 ст. 130, ч. 2 ст. 136 КК) тяжкості.
76. Обмеження волі - вид кримінального покарання, умови застосування.
Обмеження волі є основним покаранням (ч. 1 ст. 52 КК), відповідно до якого засуджений протягом строку, встановленого вироком суду:
а) утримується в кримінально-виконавчій установі відкритого типу — ви правному центрі; б) відбуває покарання без ізоляції від суспільства, але в умовах здійснення за ним нагляду з боку адміністрації цього центру; в) у процесі відбуття покарання в обов'язковому порядку залучається до праці.
Основні каральні елементи цього покарання полягають у тому, що за суджений направляється до виправного центру й утримується в ньому про тягом встановленого вироком строку; мешкає за особистим посвідченням, що видається замість паспорта; зобов'язаний постійно знаходитися в межах цього центру під наглядом і не має права залишати його межі без спеціаль ного дозволу адміністрації; мешкає в спеціально призначеному для засудже них гуртожитку; зобов'язаний дотримуватися встановленого розпорядку дня; підлягає обов'язковому залученню до праці, як правило, на виробництві виправного центру або на договірній основі в інших підприємствах незалеж но від форми власності, але в умовах забезпечення за ним нагляду;
Обмеження волі є строковим видом покарання і може бути призначе не судом у межах від одного до п'яти років (ч. 2 ст. 61 КК).
бмеження волі належить до числа загальних (універсальних) пока рань, яке може бути призначене будь-якій особі. Проте оскільки відбування цього покарання пов'язане з обов'язковим залученням засудженого до праці, закон (ч. З ст. 61 КК) обмежує можливість його застосування, встановлю ючи, що це покарання не може бути призначене: 1) неповнолітнім;
2) вагітним жінкам; 3) жінкам, що мають дітей віком до чотирнадцяти років;
4) особам, що досягли пенсійного віку; 5) військовослужбовцям строкової служби; 6) інвалідам першої та другої груп. В усіх зазначених випадках вра ховується вік або стан (статус) особи на момент постанови судом вироку.
77. Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців.
Тримання в дисциплінарному батальйоні є основним покаранням (ч. 1 ст. 52 КК), відповідно до якого засуджений військовослужбовець строкової служби направляється до спеціальної військової частини на строк, встанов лений вироком суду. Основними засобами впливу на засуджених до цього виду покарання є: встановлений для дисциплінарного батальйону порядок . та режим відбування покарання, суспільне корисна праця засуджених, ви ховна робота і бойова підготовка.
Тримання в дисциплінарному батальйоні є строковим видом покаран ня і може бути призначене судом на строк від шести місяців до двох років (ч. 1 ст. 62 КК). Покарання, передбачене ст. 62 КК, є спеціальним і може бути призна чене лише військовослужбовцям строкової служби. Військовослужбовець, засуджений до тримання в дисциплінарному ба тальйоні, може бути звільнений від цього покарання умовно-достроково (ст. 81 КК) чи достроково (ч. З ст. 84, статті 85—87 КК).
78. Поняття та зміст позбавлення волі на певний строк.
Позбавлення волі є основним покаранням (ч. 1ст. 52 КК), відповідно до якого засуджений ізолюється від суспільства шляхом поміщення його на строк, встановлений вироком суду, в спеціальну кримінально-виконавчу установу. При відбуванні цього покарання засуджений обмежуєтьсяв праві вільного пересування, виборі місця проживання і роботи, в спілкуванні зі своїми близькими, використанні свого часу; його життя та діяльність підпо рядковується режиму відбування покарання тощо.
Позбавлення волі належить до загальних (універсальних) покарань і може бути призначене будь-якій особі, за винятком тих обмежень, що вста новлені для застосування цього покарання щодо неповнолітніх (див. комен тар до ст. 102 КК).
Позбавлення волі є покаранням строковим і відповідно до ч. 2 ст. 63 КК може бути призначене в межах (на строк) від одного до п'ятнадцяти років.
Покарання у виді позбавлення волі може бути призначене судом лише в тому випадку, якщо воно передбачене в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний. Якщо така санкція є альтернативною і у неї поряд із позбавленням волі передбачені інші, менш суворі види пока рань, то призначення судом позбавлення волі повинне бути обов'язково мо тивоване у вироку (ч. 2 ст. 334 КПК). Особа, засуджена до позбавлення волі, може бути звільнена від його відбування: а) з випробуванням (статті 75, 79 КК); 6) умовно-достроково (ст. 81 КК); в) достроково (статті 83—87 КК).
79. Довічне позбавлення волі, умови застосування.
Довічне позбавлення волі є найбільш суворим основним (ч. 1 ст. 52 КК) та безстроковим покаранням, відповідно до якого засуджений за вироком су ду ізолюється від суспільства і примусово поміщується до спеціальної кримінально-виконавчої установи (в'язниці) без зазначення у вироку стро ку його тримання в ній.
Порядок призначення довічного позбавлення волі передбачений у ч. 1 ст. 64 КК, відповідно до якої це покарання: а) встановлюється тільки за вчинення особливо тяжких злочинів (ч. 5 ст. 12 КК); б) застосовується лише у випадках, спеціально передбачених у КК (ст. 112, ч. 2 ст. 115, ч: З ст. 258, статті 348, 400, ч. 4 ст. 404, ч. 2 ст. 438, ч. 2 ст. 439, ч. 1 ст. 442, ст. 443 КК); в) призначається лише тоді, коли суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк. Із зазначених положень закону, по-перше, випливає, що законодавець встановлює в даний час і вправі встановити в майбутньому довічне позбавлення волі тільки і ви ключно за особливо тяжкі злочини. По-друге, перелік особливо тяжких злочинів, за вчинення яких передбачена можливість призначення довічно го позбавлення волі, є вичерпним і суд вправі призначити це покарання тільки в тому випадку, якщо воно прямо передбачене в санкції статті Особливої частини КК.
У частині 2 ст. 64 КК наведений перелік осіб, яким не може бути при значене довічне позбавлення волі навіть у випадку вчинення ними особли во тяжкого злочину, у санкції за який фігурує це покарання. До числа та ких осіб належать: а) особи, які вчинили злочин у віці до 18-ти років; б) осо би у віці понад 65 років; в) жінки, що перебували в стані вагітності під час вчинення злочину або перебувають у такому стані на момент постановлен-ня вироку. Не може бути призначене довічне позбавлення волі й особам, за значеним у ст. 43 КК (Виконання спеціального завдання з попередження чи рокриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації), навіть якщо за вчинений ними злочин у санкції відповідної статті Особливої частини КК передбачене це покарання.
Особи, засуджені до довічного позбавлення волі, не підлягають умов но-достроковому чи достроковому звільненню від цього покарання.
На підставі ч. 2 ст. 87 КК актом про помилування може бути здійснена лише заміна цього покарання позбавленням волі на строк не менше двадцяти п'яти років.
80. Загальні засади призначення покарання.
Стаття 65. Загальні засади призначення покарання
1. Суд призначає покарання:
1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього Ко дексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;
2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу;
3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
2. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, не обхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.
3. Підстави для призначення більш м'якого покарання, ніж це перед бачено відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу за вчине ний злочин, визначаються статтею 69 цього Кодексу.
4. Більш суворе покарання, ніж передбачене відповідними статтями Особливої частини цього Кодексу за вчинений злочин, може бути призна чене за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків згідно зі статтями 70 і 71 цього Кодексу.
Призначення покарання — завершальний етап розгляду кримінальної справи, протягом якого суд згідно зі ст. 324 КПК вирішує питання: а) чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин; б) чи є обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання підсудного, і які саме; в) яка са ме міра покарання має бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати. При вирішенні зазначених питань суд керується закріпленими в КК нормами про систему і види, підстави і порядок призначення покаран ня, і, передусім, приписами ст. 65 КК.
Вимоги ст. 65 КК є, по-перше, обов'язковими для суду, оскільки закріплені безпосередньо в законі і суд не має права ігнорувати жодну з них при призначенні покарання.
81. Поняття та види обставин, що пом'якшують покарання.
Стаття 66. Обставини, які пом'якшують покарання
1. При призначенні покарання обставинами, які його пом'якшують, визнаються:
1) з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкрит тю злочину;
2) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення за подіяної шкоди;
3) вчинення злочину неповнолітнім;
4) вчинення злочину жінкою в стані вагітності;
5) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;
6) вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через ма теріальну, службову чи іншу залежність;
7) вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;
8) вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;
9) виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття зло чинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених цим Кодексом.
2. При призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом'якшують, і інші обставини, не зазначені в частині першій цієї статті.
3. Якщо будь-яка з обставин, що пом'якшує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом'якшує.
Обставини, які пом'якшують покарання — це перелічені в законі, а та кож не зазначені в ньому, але встановлені судом різного роду чинники об'єктивного чи суб'єктивного характеру, які не є ознаками складу злочину і не впливають на його кваліфікацію, однак знижують ступінь суспільної не безпечності особи винного і (або) вчиненого ним злочину, і у зв'язку з цим є підставою для призначення менш суворого покарання.
Якщо обставини, зазначені в пунктах 1-9 ч. 1 ст. 66 КК, встановлені щодо конкретної справи, вони повинні бути враховані при призначенні по карання, оскільки це не право, а обов'язок суду. Водночас законодавчий пе релік цих обставин не є вичерпним, і відповідно до ч. 2 ст. 66 КК при призна ченні покарання суд може (має право) визнати пом'якшуючими й інші об ставини, не зазначені в ч. 1 ст. 66 КК. Ці обставини можуть характеризува ти меншу ступінь небезпечності як самого діяння, так і (або) особи винного. Наприклад, крім неповноліття винного (п. З ч. 1 ст. 66 КК), суд може враху вати молодий або, навпаки, похилий вік підсудного, а крім вагітності — пе ребування на утриманні жінки малолітньої дитини тощо.
82. Поняття та види обставин, що обтяжують покарання.
Стаття 67. Обставини, які обтяжують покарання
1. При призначенні покарання обставинами, які його обтяжують, виз наються:
1) вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;
2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (частини друга або третя статті 28);
3) вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної во рожнечі або розбрату;
4) вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку;
5) тяжкі наслідки, завдані злочином;
6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або осо би, що перебуває в безпорадному стані;
7) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебува ла в стані вагітності;
8) вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, служ бовій чи іншій залежності від винного;
9) вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством;
10) вчинення злочину з особливою жорстокістю;
11) вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичай ного стану, інших надзвичайних подій;
12) вчинення злочину загальнонебезпечним способом;
13) вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.
2. Суд має право, залежно від характеру вчиненого злочину, не визна ти будь-яку із зазначених у частині першій цієї статті обставин, за винят ком обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12, такою, що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку.
3. При призначенні покарання суд не може визнати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені в частині першій цієї статті.
4. Якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує.
Обставини, що обтяжують покарання, — це вичерпно перелічені в за коні та встановлені судом різного роду чинники об'єктивного або суб'єктив ного характеру, що не є ознаками конкретного складу злочину і не вплива ють на його кваліфікацію, однак підвищують ступінь суспільної небезпеч ності особи винного і (або) вчиненого ним злочину і у зв'язку з цим є підставою для призначення більш суворого покарання.
83. Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом.
Стаття 69. Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом
1. За наявності декількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може за особливо тяж кий, тяжкий злочин або злочин середньої тяжкості призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особ ливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м'якого видуосновного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин. У цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від най нижчої межі, встановленої для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу.
2. На підставах, передбачених у частині першій цієї статті, суд може не призначати додаткового покарання, що передбачене в санкції статті Особливої частини цього Кодексу як обов'язкове.
Закон враховує, що особливості конкретної справи, на явність пом'якшуючих обставин, дані, що певним чином характеризують особу винного — все це може привести в ряді випадків до виникнення си туацій, коли навіть мінімальне покарання, призначене в межах санкції, вия вилося б надто суворим і не досягло б поставлених перед ним цілей.
Закон не обмежує право суду у виборі більш м'якого виду покарання. Суд вирішує це питання на свій розсуд з урахуванням обставин конкретної справи і даних про особу винного. Тому це може бути будь-який, але обов'язковобільш м'який порівняно із зазначеним у санкції, вид основного покарання з числа тих, які перелічені в ст. 51 КК. При вирішенні питання про те, чи є покарання більш м'яким, суд звертається до законодавчого їх переліку(ст. 51 КК), у якому всі види покарань розташовані в певній послідовності — від менш до більш суворого (див. коментар до ст. 51 КК).
При визначенні конкретної міри (строку, розміру, суми) більш м'яко го покарання суд керується тими мінімальними і максимальними його ме жами, що встановлені для цього виду покарання в нормах Загальної части ни КК.
84. Призначення покарання за сукупність злочинів.
Стаття 70. Призначення покарання за сукупністю злочинів
1. При сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне і до даткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шля хом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом по вного чи часткового складання призначених покарань.
2. При складанні покарань остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, встановлених санкцією статті Особливої частиницього Кодексу, яка передбачає більш суворе покарання. Якщо хоча б один із злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може при значити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах максималь ного строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній час тині цього Кодексу. Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначе но довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю зло чинів визначається шляхом поглинення будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі.
3. До основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, мо жуть бути приєднані додаткові покарання, призначені судом за злочини, у вчиненні яких особу було визнано винною.
4. За правилами, передбаченими в частинах першій-третій цієї статті, призначається покарання, якщо після постановлення вироку в справі бу ло встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. У цьому випадку в строк по карання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за пра вилами, передбаченими в статті 72 цього Кодексу.
За сукупністю злочинів (див. коментар до ст. 33 КК) покарання при значається відповідно до ст. 70 КК і здійснюється в два етапи. На першому з них суд призначає покарання за кожний окремий злочин, що входить у су купність. На другому — визначає остаточне покарання (загальну його міру) за всі злочини, що утворюють сукупність, керуючись при цьому спеціальни ми правилами — принципами його призначення за сукупністю, передбаче ними в ч. 1 ст. 70 КК і визначаючи його в тих межах, що встановлені в ч. 2 ст. 70 КК.
Відповідно до ч. 1 ст. 70 КК визначення остаточного покарання за су купністю злочинів може здійснюватися шляхом: а) поглинення менш суво рого покарання більш суворим; б) часткового чи в) повного складання при значених покарань. Установлюючи ці принципи визначення остаточного по карання за сукупністю, закон не регламентує, у яких випадках повинен ви користовуватися судом той чи інший із цих принципів. Отже, у кожному випадку це питання вирішується за розсудом суду, який обирає той чи інший принцип визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів з урахуванням конкретних обставин справи і даних про особу винного.
85. Призначення покарання за сукупністю вироків.
Стаття 71. Призначення покарання за сукупністю вироків
1. Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначено го за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.
2. При складанні покарань за сукупністю вироків загальний строк по карання не може перевищувати максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу. При складанніпокарань у виді позбавлення волі загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати п'ятнадця ти років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим п'ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п'яти років. При складанні пока рань у виді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих по карань загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, визначається шляхом поглинення менш суворих покарань довічним позбавленням волі.
3. Призначене хоча б за одним із вироків додаткове покарання або невідбута його частина за попереднім вироком підлягає приєднанню до ос новного покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків.
4. Остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.
5. Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив два або більше злочинів, суд призначає пока рання за ці нові злочини за правилами, передбаченими у статті 70 цього Кодексу, а потім до остаточного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, повністю чи частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком у межах, встановлених у частині другій цієї статті.
Призначення покарання за сукупністю вироків відповідно до ч. 1 ст. 71 КК здійснюється в два етапи. На першомуз них суд призначає пока рання (основне і додаткове) за знову вчинений злочин, керуючись статтями 65—67 КК, а при необхідності — і статтями 68—70 КК. На другому етапі до покарання, яке призначене за новим вироком, суд повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком і визначає остаточне покарання за сукупністю вироків у тих максимально припустимих межах, що передбачені в ч. 2 ст. 71 КК.
Межі складання, а отже, і остаточне покарання за сукупністю вироків залежать: а) від виду покарання, який особа фактично відбуває або повин на відбувати за попереднім вироком; б) від виду покарання, який призначе ний за новим вироком; в) від розміру як невідбутого покарання, так і того, що призначене за новим вироком; г) від ступеня тяжкості того злочину, за вчинення якого особу засуджено як за попереднім, так і за новим вироками.
Остаточне покарання за сукупністю вироків може бути призначене су дом і на строк понад п'ятнадцять років позбавлення волі, але не більше двад цяти п'яти років за умови, якщо: а) хоча б один із злочинів, за який особу засуджено за новим чи попереднім вироками, є особливо тяжким (ч. 5 ст. 12 КК); б) за особливо тяжкий злочин судом призначене позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК), а не довічне позбавлення волі (ст. 64 КК);
в)загальний строк позбавлення волі при складанні тих видів покарань, що призначені судом за окремими вироками, у своїй сумі перевищує 15 років.
86. Поняття та види звільнення від покарання.
Стаття 74. Звільнення від покарання та його відбування
1. Звільнення засудженого від покарання або подальшого його відбу вання, заміна більш м'яким, а також пом'якшення призначеного покаран ня, крім звільнення від покарання або пом'якшення покарання на підставі закону України про амністію чи акта про помилування, може застосову ватися тільки судом у випадках, передбачених цим Кодексом.
2. Особа, засуджена за діяння, караність якого законом усунена, підлягає негайному звільненню від призначеного судом покарання.
3. Призначена засудженому міра покарання, що перевищує санкцію нового закону, знижується до максимальної межі покарання, встановле ної санкцією нового закону.
4. Особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бу ти за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з ура хуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільне небезпечною.
5. Особа також може бути за вироком суду звільнена від покарання на підставах, передбачених статтею 49 цього Кодексу.
У частині 1 ст. 74 КК передбачено: а) звільнення засудженого від реально призначеного покарання; 6) звільнення від подальшого відбування покарання і заміна невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням;в) пом'якшення призначеного покарання.
Звільнення від покарання:а) щодо особи, засудженої за діяння, ка раність якого законом усунена (ч. 2 ст. 74); 6) внаслідок втрати особою суспільної небезпечності (ч. 4 ст. 74); в) у зв'язку із закінченням строків давності (ч. 5 ст. 74); г) за хворобою (ст. 84 КК); ґ) на підставі закону Ук раїни про амністію або акта про помилування (ст. 85 КК).
Звільнення від відбування покарання:а) з випробуванням (статті 75-78 КК); б) з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років (ст. 79 КК); в) у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80 КК); г) умовно-достро кове звільнення (ст. 81 КК); д) вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст. 83 КК); є) на підставі закону України про амністію або акта про помилування (ст. 85 КК).
87. Звільнення від покарань за хворобою.
Стаття 84. Звільнення від покарання за хворобою
1. Звільняється від покарання особа, яка під час його відбування за хворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи можуть засто совуватися примусові заходи медичного характеру відповідно до статей 92—95 цього Кодексу.
2. Особа, яка після вчинення злочину або постановлення вироку за хворіла на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, може бути звільнена від покарання або від подальшого його відбування. При вирішенні цього питання суд враховує тяжкість вчиненого злочину, характер захворювання, особу засудженого та інші обставини справи.
3. Військовослужбовці, засуджені до службового обмеження, арешту або тримання в дисциплінарному батальйоні, в разі визнання їх непри датними до військової служби за станом здоров'я звільняються від по карання.
4. У разі одужання осіб, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, вони повинні бути направлені для відбування покарання, якщо не закінчилися строки давності, передбачені статтями 49 або 80 цього Кодек су, або відсутні інші підстави для звільнення від покарання. При цьому час, протягом якого до осіб застосовувалися примусові заходи медично го характеру, зараховується в строк покарання за правилами, передбаче ними в частині п'ятій статті 72 цього Кодексу, а один день позбавлення волі дорівнює одному дню застосування примусових заходів медичного характеру.
Звільнення від покарання через хворобу пов'язане з фактом захворю вання засудженого, коли подальше відбування покарання стає неможливим і реалізація цілей покарання у зв'язку з цим не має реального виконання.
Звільнення від покарання відповідно до ч. 1 ст. 84 КК можлива за наяв ності двох критеріїв — медичного та юридичного.
Медичний критерійсвідчить про наявність у особи психічного захворю вання — хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу психічної діяль ності, слабоумства, іншого хворобливого стану психіки.
Особа, яка після вчинення злочину або постановлення вироку за хворіла на іншу важку хворобу, може бути звільнена від покарання або від його відбування за умови, що інше тяжке захворювання перешкоджає відбу ванню покарання. Сам по собі факт іншого тяжкого захворювання не тягне за собою обов'яз кового звільнення від покарання або його відбування. Вирішуючи питання про звільнення, суд у цьому разі враховує не тільки тяжкість захворювання, а й тяжкість і характер вчиненого злочину, поведінку засудженого під час відбування покарання, ставлення до праці та навчання, ступінь його виправ лення, чи не ухилявся він від призначеного лікування в період відбування покарання, поведінку під час відбування покарання та інші обставини.
Військовослужбовці, засуджені до службового обмеження, арешту або три мання в дисциплінарному батальйоні, звільняються від покарання в разі визнан ня їх непридатними до військової служби за станом здоров'я (ч. З ст. 84 КК).
Зазначений вид звільнення від покарання застосовується за наявності та ких умов: а) від покарання звільняється військовослужбовець; б) засудже ний до службових обмежень, арешту або тримання в дисциплінарному ба тальйоні; в) визнаний непридатним до військової служби.
88. давність виконання обвинувального вироку.
Стаття 80. Звільнення від відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку
1. Особа звільняється від відбування покарання, якщо з дня набрання чинності обвинувальним вироком його не було виконано в такі строки:
1) два роки — у разі засудження до покарання менш суворого, ніж об меження волі;
2) три роки — у разі засудження до покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості;
3) п'ять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до позбавлен ня волі на строк не більше п'яти років за тяжкий злочин;
4) десять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк понад п'ять років за тяжкий злочин, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше десяти років за особливо тяжкий злочин;
5) п'ятнадцять років — у разі засудження до покарання у виді позбав лення волі на строк більше десяти років за особливо тяжкий злочин.
2. Строки давності щодо додаткових покарань визначаються основним покаранням, призначеним за вироком суду.
3. Перебіг давності зупиняється, якщо засуджений ухиляється від відбування покарання. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з'явлення засудженого для відбування покарання або з дня його за тримання. У цьому разі строки давності, передбачені пунктами 1—3 час тини першої цієї статті, подвоюються.
4. Перебіг давності переривається, якщо до закінчення строків, зазна чених у частинах першій та третій цієї статті, засуджений вчинить новий середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. Обчислення давності в цьому випадку починається з дня вчинення нового злочину.
5. Питання про застосування давності до особи, засудженої до довічного позбавлення волі, вирішується судом. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі заміняється позбавленням волі.
6. Давність не застосовується у разі засудження за злочини проти ми ру та безпеки людства, передбачені статтями 437—439 та частиною пер шою статті 442 цього Кодексу.
Обвинувальний вирок внаслідок різних причин може бути не приведений до виконання (втрата документів, недбалість посадових осіб органів вико нання покарання, стихійне лихо та ін.). Якщо ж вирок суду тривалий час не приводиться у виконання, то його виконання у деяких випадках є не доцільним. Це пояснюється тим, що невчинення засудженим у цей період нового злочину свідчить, за загальним правилом, про «правове» виправлен ня засудженого, втрату ним суспільної небезпечності, а отже, і застосування покарання є зайвим, воно не матиме належного карального і попереджуваль но-виховного впливу.
Перебіг давності припиняється, якщо засуджений ухиляється від відбу вання покарання.
Ухилення від відбування покарання —це умисне діяння (дія або бездіяльність) засудженого, спрямоване на те, щоб уникнути приведення об винувального вироку до виконання. До таких дій слід відносити зміну прізвища, підроблення документів, зміну місця роботи, втечу з виправно-трудової колонії та ін.
Перебіг строку давності переривається, якщо до закінчення строків, за значених у частинах 1 і 3 ст. 80 КК, засуджений вчинить новий середньої тяжкості (ч. З ст. 12), тяжкий (ч. 4 ст. 12) або особливо тяжкий злочин (ч. 5 ст. 12 КК).
89. Поняття та види звільнення від відбування покарання.
На відміну від звільнення від кримінальної відповідальності звільнення від покарання застосовується тільки до вже засуджених осіб. Звільнення від покарання здійснюється тільки судом (крім звільнення від покарання на підставі закону України про амністію чи акта про помилування - ч. 1 ст. 74 КК).
Звільнення від покарання можливе лише в тих випадках, коли його мета може бути досягнута без реального відбування покарання (в цілому чи його частини) або коли її досягнення надалі стає неможливим і безцільним (важка хвороба засудженого) чи недоцільним (давність виконання обвинувального вироку).
КК передбачає різні види звільнення від покарання. Їх частіше за все об'єднують у дві групи: звільнення безумовне і звільнення умовне.
При безумовному звільненні перед особою не ставляться які-не-будь вимоги в зв'язку з її звільненням. Умовне ж звільнення пов'язане з пред'явленням особі визначених законом вимог, які вона має виконати протягом певного іспитового строку. Їх порушення тягне за собою скасування застосованого судом звільнення від покарання.
До умовного звільнення від покарання належать: звільнення від відбування покарання з випробуванням (статті 75-79 КК), умовнодострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81 КК), звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст. 83 КК); до безумовних - звільнення від покарання на умовах ч.4 ст. 74 і ст. 49 КК, звільнення у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80 КК), заміна невідбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82 КК), звільнення від покарання за хворобою (ст. 84 КК).
Особливим видом звільнення від покарання є звільнення від покарання у разі прийняття нового закону, що виключає або пом'якшує призначене особі покарання (частини 2, 3 ст. 74 КК). Конституція України (ч. 1 ст. 58) та КК (ст. 5) встановлюють принцип, згідно з яким закони та інші нормативно-правові акти мають зворотну дію уразі, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Дія такого закону поширюється з моменту набрання ним чинності також на діяння, вчинені до його видання, в тому числі на осіб, що відбувають або вже відбули покарання, але мають судимість. Якщо новий закон пом'якшує караність діяння, за яке засуджений відбуває покарання, призначена йому міра покарання, що перевищує санкцію знов виданого закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленого цим законом.
Амністія і помилування частіше за все носять безумовний характер, хоча можуть бути (особливо амністія) й умовними.
90. Підстави та умови застосування звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Стаття 75. Звільнення від відбування покарання з випробуванням
1. Якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, служ бового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він мо же прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробу ванням.
2. У цьому разі суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитово го строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього .обов'язки.
3. Іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного року до трьох років.
Відповідно до ч. З ст. 75 КК встановлення у вироку іспитового строку є невід'ємною ознакою звільнення від відбування покарання з випробуван ням. За своїм змістом іспитовий строк — це певний проміжок часу, протя гом якого здійснюється контроль за поведінкою засудженого, а сам він під загрозою реального відбування призначеного покарання зобов'язаний вико нувати покладеш на нього обов'язки та інші умови випробування.
Іспитовий строк втілює в собі погрозу реального відбування призначено го покарання, якщо засуджений не виконає умови випробування, і перспек тиву остаточного звільнення від відбування покарання і навіть пільгового погашення судимості, якщо умови випробування будуть виконані.
91. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (підстави та умови застосування.
Стаття 81. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання
1. До осіб, що відбувають покарання у виді виправних робіт, службо вих обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дис циплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, мо же бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування пока рання. Особу може бути умовно-достроково звільнено повністю або част ково і від відбування додаткового покарання.
2. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване, якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення.
3. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване після фактичного відбуття засудженим:
1) не менше половини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин;
2) не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а та кож у разі, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчини ла умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі;
3) не менше трьох чвертей строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і знову вчинила умис ний злочин протягом невідбутої частини покарання.
4. У разі вчинення особою, до якої було застосовано умовно-достро кове звільнення від відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання нового злочину суд призначає їй покарання за правилами, пе редбаченими статтями 71 і 72 цього Кодексу.
Умовнимтаке звільнення називається тому, що воно не є остаточним. Особа звільняється від частини строку покарання під певною умовою — не вчинити нового умисного чи необережного злочину протягом невідбутого строку покарання, який залишився (невідбутої його частини).
Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання застосо вується за наявності таких обов'язкових умов у їх сукупності: по-перше, за стосовується до особи, яка вчинила злочин у віці вісімнадцяти років; по-друге, особа відбуває основне покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дис циплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі; по-третє, засуджений фактично відбув установлену законом частину призначе ного судом покарання. Причому закон передбачає диференційовані строки залежно від тяжкості вчиненого злочину, виду покарання, призначеного за вироком суду, рецидиву злочинів, чи звільнялася особа раніше умовно-до строково від відбування покарання.
Часткове звільнення від відбування покарання полягає у зменшенні строку або розміру додаткового покарання, наприклад, зменшенні розміру штрафу, строку позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, частки конфіскованого майна тощо.
92. Амністія та помилування (підстави застосування).
Стаття 86. Амністія
1. Амністія оголошується законом України стосовно певної категорії осіб.
2. Законом про амністію особи, які вчинили злочин, можуть бути повністю або частково звільнені від кримінальної відповідальності чи від покарання.
3. Законом про амністію може бути передбачено заміну засудженому покарання або його невідбутої частини більш м'яким покаранням.
Відповідно до ст. 92 Конституції України, Закону України «Про засто сування амністії в Україні» від 1 жовтня 1996 р., амністія оголошується спеціальним законом, який приймається єдиним органом законодавчої вла ди в Україні — Верховною Радою України.
Згідно з чинним законодавством до особи, яка вчинила злочин, може бути застосований один із таких видів амністії:
а) відмова в порушенні кримінальної справи (п. 4 ч. 1 ст. 6 КПК);
б) закриття кримінальної справи (п. 4 ч. 1 ст. 6 КПК);
в) звільнення від відбування основного і додаткового покарання (ч. 2 ст. 86 КК; ст. 5 Закону України «Про застосування амністії в Україні»);
г) звільнення від невідбутої частини основного і додаткового покарання (ч. 2 ст. 86 КК);
ґ) звільнення від основного покарання із залишенням додаткових мір по карання (ст. 5 Закону України «Про застосування амністії в Україні»);
д) заміна покарання або його невідбутої частини більш м'яким покаран ням (ч. З ст. 86 КК).
Категорії осіб, щодо яких не допускається застосування амністії зазнача ються у ст. З Закону України «Про порядок застосування амністії в Україні»:
а) до осіб, яким смертну кару в порядку помилування замінено на позбав лення волі;
б) до осіб, що мають дві і більше судимості за вчинення тяжких злочинів;
в) до осіб, яких засуджено за особливо небезпечні злочини проти держа ви, бандитизм, умисне вбивство за обтяжуючих обставин;
г) до осіб, яких засуджено за вчинення умисного тяжкого злочину, крім злочинів проти держави, бандитизм, умисне вбивство за обтяжуючих обста вин, і які відбули менше половини призначеного вироком суду основного покарання.
Законом про амністію можуть бути визначені й інші категорії осіб, на які амністія не поширюється.
Закриття справи внаслідок акту амністії не допускається, якщо обвину вачений проти цього заперечує. Тоді провадження у справі продовжується у звичайному порядку (ч. 4 ст. 6 КПК) і підлягає судовому розгляду. За до веденості вини особи суд виносить обвинувальний вирок і відповідно до ак та про амністію звільняє засудженого від покарання.
Стаття 87. Помилування
1. Помилування здійснюється Президентом України стосовно індивіду ально визначеної особи.
2. Актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на поз бавлення волі на строк не менше двадцяти п'яти років.
Виходячи із принципу гуманізації суспільних відносин, Конституція України (п. 27 ст. 106) зазначає, що Президент України здійснює помилу вання стосовно індивідуально визначеної особи (кількох осіб).
Помилування - акт глави держави, за яким визначена особа (чи кілька осіб) повністю або частково звільняються від відповідальності чи покарання (незалежно від тяжкості злочину вчиненого ними), або до неї застосовується більш м'яке покарання, або ж з особи знімається судимість.
Право на клопотання про помилування має особа, яка:
а) засуджена судом України і відбуває покарання в Україні;
б) засуджена судом іноземної держави і передана для відбування пока рання в Україну без умови про незастосування помилування;
в) засуджена в Україні і передана для відбування покарання іноземній державі, якщо відповідна установа цієї держави погодилася визнати і вико нати прийняте в Україні рішення про помилування;
г) відбула покарання в Україні.
Особа, яку раніше було неодноразово (два і більше разів) засуджено за вчинення умисних злочинів або до якої раніше було застосовано амністію, помилування, умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, заміну невідбутої частини покарання більш м'яким, звільнення від відбуван ня покарання з випробуванням, якщо вона до погашення чи зняття суди мості знову вчинила умисний злочин, може бути помилувана лише у винят кових випадках.
93. Поняття судимості, її правові наслідки.
Судимість є правовим наслідком засудження особи вироком суду до кримінального покарання. За своїм змістом вона виражається в такому стані особи, який пов'язаний з певними цивільно-правовими і кримінально-правовими обмеженнями.
Стаття 88. Правові наслідки судимості
1. Особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання закон ної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості.
2. Судимість має правове значення у разі вчинення нового злочину, а також в інших випадках, передбачених законами України.
3. Особи, засуджені за вироком суду без призначення покарання або звільнені від покарання чи такі, що відбули покарання за діяння, зло чинність і караність якого усунута законом, визнаються такими, що не ма ють судимості.
4. Особи, які були реабілітовані, визнаються такими, що не мають су димості.
За своїм змістом вона є негативним правовим статусом особи, який пов'язаний з певними цивільно-правовими і кримінально-правовими обмеженнями.
Так, цивільно-правове обмеження, встановлене у ч. З ст. 76 Конституції України, передбачає, що не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця су димість не погашена або не знята у встановленому законом порядку.
Щодо кримінально-правових наслідків, то відповідно до ч. 2 ст. 88 КК судимість має правове значення у випадку вчинення нового злочину, а та кож в інших випадках, передбачених законом України. Кримінальний закон визначає судимість як обставину, з якою пов'язуються найбільш суворі кримінально-правові наслідки для особи, яка, маючи судимість, знову вчи нює злочин. Так, а) рецидивом злочинів, як найбільш небезпечним видом множинності, визнається вчинення нового умисного злочину особою, що має судимість за умисний злочин (ст. 34 КК); б) злочин може бути визна но повторним, якщо судимість за перший злочин не була погашена або зня та (ч. 4 ст. 32 КК); в) повторність злочину і рецидив є обставинами, що об тяжують покарання (п. 1 ч. 1 ст. 67 КК); г) судимість, як правило, виклю чає застосування до особи, що вчинила новий злочин, пільгових інститутів кримінального права, наприклад, звільнення від кримінальної відповідаль ності (статті 45, 46, 47 КК); д) у багатьох статтях Особливої частини КК су димість передбачається як кваліфікуюча або особливо кваліфікуюча ознака. Наприклад, хуліганство буде особливо кваліфікованим, якщо воно було вчи нене особою, яка має судимість за хуліганство (ч. З ст. 296 КК).
94. погашення та зняття судимості.
Погашення і зняття судимості щодо осіб, які вчинили злочин до досягнення ними вісімнадцятирічного віку, відбувається на підставі статей 88-91, але з урахуванням особливостей, передбачених у ст.108. Ці особливості стосуються: 1) тривалості строків погашення судимості і 2) умов дострокового зняття судимості.
Частина 2 ст. 108 визначає такими, що не мають судимості, неповнолітніх: 1) засуджених до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, після виконання цього покарання; 2) засуджених до позбавлення волі за злочин невеликої або середньої тяжкості, якщо вони протягом одного року з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину; 3) засуджених до позбавлення волі за тяжкий злочин, якщо вони протягом трьох років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину; 4) засуджених до позбавлення волі за особливо тяжкий злочин, якщо вони протягом п'яти років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину.
Дострокове зняття судимості з осіб, що вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, застосовується на підставі, передбаченій у ст. 91 КК, з урахуванням таких особливостей: 1) відбуття покарання у виді позбавлення волі за тяжкий або особливо тяжкий злочин; б) закінчення не менше половини строку погашення судимості, визначеного в пунктах 3 і 4 ч. 2 ст. 108, тобто, якщо вони відбули покарання за тяжкий злочин, то дострокове зняття судимості можливе після одного року шести місяців після відбуття покарання, а якщо вони відбули покарання за особливо тяжкий злочин - то після двох років і шести місяців.
Але загальною умовою залишається невчинення в ці строки нового злочину.
95. Поняття та види примусових заходів медичного характеру.
Стаття 92. Поняття та мета примусових заходів медичного характеру
Примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільне небез печне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу, в спеціальний лікувальний заклад з метою її обов'язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільне небезпечних діянь.
Примусові заходи медичного характеру містять у собі органічне поєднання двох початків (критеріїв):
а) юридичного; б) медичного.
Юридичний критерій означає, що поняття і мету, підставу і види, поря док застосування, виконання, продовження, зміни або припинення зазначе них заходів регламентує кримінальне та кримінально-процесуальне законо давство.
Медичний критерій означає, що за своїм змістом ці заходи визначаються як лікувальні. Діагноз хвороби, рекомендації щодо призначення та проведен ня лікування, профілактики психічних захворювань тощо визначають у своєму висновку лікарі-психіатри.
Примусові заходи медичного характеру — це надання за рішенням су ду примусової амбулаторної або стаціонарної психіатричної допомоги з, поміщенням до спеціального лікувального закладу особи, яка вчинила суспільне небезпечне діяння (дію або бездіяльність), що передбачене Особ ливою частиною КК.
Психіатрична допомога — комплекс спеціальних заходів, спрямованих на обстеження стану психічного здоров'я осіб на підставах та в порядку, пе редбачених законодавством, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд та медико-соціальну реабілітацію осіб, які страж дають на психічні розлади.
Видами психіатричної допомоги є:
а) амбулаторна психіатрична допомога (в амбулаторних умовах);
б) стаціонарна психіатрична допомога (в стаціонарних умовах понад 24 го дини підряд) (статті 1, 2, 4, 12, 13, 14 Закону України «Про психіатричну допомогу» (ВВР. - 2000. - № 19. - Ст. 143.)
Примусові заходи медичного характеру є мірою державного примусу. Во ни призначаються, продовжуються, змінюються та припиняються тільки в судовому порядку. Їх застосування незалежне від бажання і волі душевнох ворого. Водночас вони не є окремим видом покарання за відсутністю еле мента кари; не переслідують мети виправлення хворого; не тягнуть його су димість.
96. Кримінальна відповідальність неповнолітніх.
(ст.97 - ст.108)
Суб'єктзлочину — це особа, яка досягла до вчинення злочину певно го віку: шістнадцяти (загальний вік) або чотирнадцяти років (знижений вік). Вік суб'єкта злочину виконує не тільки роль критерію нижчої вікової межі, з якої можлива кримінальна відповідальність, але є обставиною, що визначає характер і ступінь суворості кримінальної відповідальності і пока рання неповнолітніх, тобто осіб, що не досягли вісімнадцяти років до вчинен ня злочину (див. коментар до статей 18, 22 КК).
Поряд із загальними положеннями, що належать до питань криміналь ної відповідальності осіб, які вчинили злочини, кримінальний закон перед бачає певні особливості кримінальної відповідальності та покарання не повнолітніх.
Встановлюючи ці особливості, законодавець виходить з психологічної ха рактеристики цього віку: нестійкості психічних процесів, відсутності достат нього життєвого досвіду, знань, навичок соціальної поведінки. Така пси хофізична незавершеність процесу формування особи призводить до нездат ності повною мірою (на рівні психофізичного розвитку дорослої особи) усві домлювати фактичні ознаки і суспільну небезпечність такого складного соціального явища як злочин, давати адекватну оцінку своїм вчинкам.
Виходячи з цього, кримінальний закон передбачає, що вчинення зло чину неповнолітнім є обставиною, що пом'якшує покарання. Ця норма відбиває стійку тенденцію пом'якшення відповідальності неповнолітніх, яка визначена передусім у законах України «Про охорону дитинства» в редакції від 7 березня 2002 р.; «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» від 21 червня 2001 р., в яких викладено ос новні засади охорони дитинства та основи державної політики у цій сфері.
97. Види покарань, які можуть бути застосовані до неповнолітніх.
Виходячи з зазначених вікових особливостей неповнолітніх, особливостей їх соціального статусу, можливостей досягнення мети покарання і т. ін., Кримінальний кодекс встановив суттєві обмеження в частині видів покарань, які застосовуються щодо неповнолітніх, та пільговий характер їх виконання.
Стаття 98 КК визначає можливість застосування лише 5 видів покарання з 12 відомих Кримінальному кодексу.
Вказана кримінально-правова норма в частині 1 зазначає:
«До неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі основні види покарань:
1) штраф;
2) громадські роботи;
3) виправні роботи;
4) арешт;
5) позбавлення волі на певний строк».
Згідно із ч. 2 цієї статті до неповнолітніх як додаткові види покарання можуть бути також застосовані штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю.
Умови застосування цих видів покарання суттєво відрізняються від умов їх застосування відносно повнолітніх злочинців.
Приміром, штраф (ст. 99 КК) застосовується виключно відносно неповнолітніх, які мають самостійний дохід, власні кошти або майно, на яке може бути звернуто стягнення.
Громадські роботи (ст. 100 ч. 1 КК), по-перше, обмежуються віком підлітків, до яких вони можуть бути застосовані,- 16-18 років, по-друге, їх загальним строком - від тридцяти до ста двадцяти годин, по-третє, тривалістю виконання протягом дня - не більше двох годин.
Виправні роботи (ст, 100 ч. 2 та З КК) також можуть бути призначені неповнолітнім лише у віці 16-18 років, а їх строк вдвічі менший, ніж це передбачено відносно повнолітніх (ст. 57 КК) - від двох місяців до одного року. Суттєво обмежений і розмір відрахувань із заробітної плати, який може здійснюватись при обранні цього виду покарання неповнолітнім - від п'яти до десяти відсотків (для повнолітніх - від десяти до двадцяти відсотків).
Так само в пільговому режимі визначений для неповнолітніх і такий вид покарання, як арешт (ст. 101 КК). Його застосування обмежено шістнадцятирічним віком і строком — від п'ятнадцяти до сорока п'яти діб (для повнолітніх - від одного до шести місяців, ст. 60 КК).
За загальним правилом покарання у вигляді позбавлення волі не може призначатись неповнолітнім, які вперше вчинили злочини, що належать до категорії невеликої тяжкості (ст. 102 ч. 2 КК).
Суттєво нижчими порівняно з тими, що призначаються повнолітнім, визначені межі позбавлення волі на певний строк. За загальним правилом, вища його межа не може перевищувати десяти років. Єдиним можливим винятком з цього правила є випадки, передбачені ст. 102 ч. З п. 5 КК - скоєння неповнолітнім особливо тяжкого злочину, поєднаного з умисним позбавленням життя людини. У цьому випадку вища межа покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк піднята до п'ятнадцяти років.
98. Умовно-дострокове звільнення від відбування за злочини, які вчинені у віці до 18 років.
При умовно-достроковому звільненні від відбування покарання особи, яка була засуджена до позбавлення волі за злочин, вчинений у віці до 18 років, — того, що вона сумлінною поведінкою, ставленням до праці та навчання довела своє виправлення (ч. 2 ст. 107 КК).
Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване:
-- якщо засуджений сумлінною поведінкою та ставленням до праці та навчання довів свое виправлення;
-- до засуджених за злочин, вчинений у віці до 18 років, після фактичного відбуття:
1)не менше третини призначеного строку покарання у виді позбавлення волі за злочин невеликої або середньої тяжкості і за необережний тяжкий злочин:
2)не менше половини строку покарання у виді позбавлення волі, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також якщо особа раніше відбувала покарання у вигляді позбавлення волі за умисний злочин ідо погашення або зняття судимості знову вчинила у віці до вісімнадцяти років новий умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі:
3)не менше двох третин строку покарання у виді позбавлення волі, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також якщо особа раніше відбувала покарання у вигляді позбавлення волі і була умовно-достроково звільнена від відбування покарання, але до закінчення не відбутої частини покарання та до досягнення вісімнадцятирічного віку знову вчинила умисний злочин, зa який вона засуджена до позбавлення волі (сі. 107 КК України).
Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання особи, яка вчинила злочин до досягнення повноліття, згідно з ч.1 ст. 107 КК застосовується лише при відбуванні покарання у виді позбавлення волі. Від інших видів покарань (як основних, так і додаткових) такі особи звільненню не підлягають.
99. Примусові заходи виховного характеру (правова природа та види).
Постанова Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 р. № 2 "Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру"
Закон передбачає два види звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності: 1) звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97 КК); 2) звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності (ст. 106 КК).
Відповідно до чинного законодавства примусові заходи виховного характеру можуть застосовуватися до особи, яка у віці від 14 до 18 років вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, а також до особи, котра у період від 11 років до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК.
Примусові заходи виховного характеру, зокрема, застосовуються:
1) у разі прийняття судом рішення про звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності на підставі ч. 1 ст. 97 КК;
2) до особи, котра до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння (ч. 2 ст. 97 КК);
3) при звільненні неповнолітнього від покарання відповідно до ч. 1 ст. 105 КК.
Звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності на підставі ч. 1 ст. 97 КК може статися лише при вчиненні ним уперше злочину невеликої тяжкості або необережного злочину середньої тяжкості та за умови, що його виправлення можливе без застосування покарання. Якщо неповнолітній ухиляється від застосованих до нього примусових заходів виховного характеру, вони скасовуються судом, а неповнолітній притягується до кримінальної відповідальності.
Звільнення неповнолітнього від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру на підставі ч. 1 ст. 105 КК можливе у разі вчинення ним злочину невеликої або середньої тяжкості за умови, що його щире розкаяння та подальша бездоганна поведінка свідчать про те, що на момент постановлення вироку він не потребує застосування покарання.
У цьому разі суд застосовує до неповнолітнього такі примусові заходи виховного характеру: 1) застереження; 2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього; 3) передання неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заступають, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання; 4) покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків; 5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років.
Під обмеженням дозвілля і встановленням особливих вимог щодо поведінки неповнолітнього слід розуміти: обмеження перебування поза домівкою в певний час доби; заборону відвідувати певні місця, змінювати без згоди органу, який здійснює за ним нагляд, місце проживання, навчання чи роботи, виїжджати в іншу місцевість; вимогу продовжити навчання, пройти курс лікування при хворобливому потягу до спиртного або вживанні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів; тощо (п. 6 постанови).
Передача неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх заміняють, допускається лише за наявності даних про їх здатність забезпечити позитивний виховний вплив на нього та постійний контроль за його поведінкою. Під особами, які заміняють батьків, слід розуміти усиновителів, опікунів і піклувальників.
Передача неповнолітнього під нагляд педагогічного чи трудового колективу можлива тільки за згодою цього колективу. Неповнолітній може бути переданий і під нагляд окремих громадян на їх прохання. Як педагогічний чи трудовий колектив, так і окремий громадянин зобов'язані при цьому здійснювати виховний вплив на нього та постійний контроль за його поведінкою.
Покладення обов'язку відшкодувати заподіяні майнові збитки як примусовий захід виховного характеру може застосовуватись лише до неповнолітнього, який досяг 15 років і має власне майно, кошти або заробіток.
До спеціальних навчально-виховних установ, передбачених п. 5 ч. 2 ст. 105 КК, направляються неповнолітні, котрі вийшли з-під контролю батьків чи осіб, які їх заміняють, не піддаються виховному впливу і не можуть бути виправлені шляхом застосування інших примусових заходів виховного характеру. У ці установи не можуть направлятись особи, визнані інвалідами, а також ті, яким згідно з висновком відповідних спеціалістів перебування в таких установах протипоказане за станом здоров'я
Згідно п. 4 постанови перелік примусових заходів виховного характеру (ч. 2 ст. 105 КК) є вичерпним. Поряд із застосуванням одного чи кількох із них суд може в передбаченому законом порядку призначити неповнолітньому вихователя.