Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Безробіття — соціально-економічне явище, що характеризується відсутністю повної зайнятості у певної частини сукупної робочої сили, здатної і бажаючої трудитися.
Бідність — неможливість для людини жити по мінімальних національних стандартах споживання. Бідне населення — громадяни, чиї доходи нижче офіційного прожиткового мінімуму.
Депопуляція — природний збиток населення країни внаслідок перевищення смертності над народжуваністю, що проявляється в зменшенні абсолютної чисельності населення, перевищенні смертності над народжуваністю.
Державний мінімальний соціальний стандарт (ДМСС) — встановлені органами державної влади на визначений період часу єдині мінімальні соціальні нормативи і норми, що відбивають найважливіші потреби людини в матеріальних благах, загальнодоступних і безкоштовних послугах, які гарантують відповідний рівень життя.
Децентралізації управління соціальною сферою — передача все більшого обсягу повноважень регіональним і місцевим органам влади в реалізації соціальної політики. Припускає регіоналізацію соціальної політики, тобто облік регіональних особливостей формування і протікання соціальних відносин при реалізації соціальних програм на місцях.
Змішана фінансова участь у реалізації соціальних програм — активізація механізмів залучення поряд з бюджетними і позабюджетними засобами для фінансування соціальної сфери.
Молодіжна державна політика — система діяльності держави у відносинах з особистістю, молодіжним рухом, що здійснюється в законодавчій, виконавчій, судовій сферах і ставить за мету створення соціально-економічних, політичних, організаційних, правових умов і гарантій для життєвого самовизначення, інтелектуального, морального, фізичного розвитку молоді, реалізації її творчого потенціалу як у власних інтересах, так і в інтересах країни, суспільства.
Об’єкт соціальної стандартизації — послуга чи інший аспект діяльності галузей соціальної сфери, що підлягає стандартизації.
Політика — організована, цілеспрямована діяльність держави, пов’язана з проведенням певної лінії, в регулюванні соціальних відносин забезпечення соціальних гарантій, пільг і виплат.
Пріоритети соціальної політики — найважливіші, найбільш значущі соціальні проблеми, усвідомлені як першочергові задачі соціальної політики. Пріоритетність визначається виходячи зі складу, реального взаємозв’язку і гостроти найважливіших соціальних проблем і припускає ранжирування заходів у рамках соціальної політики, виділення довгострокових, середньострокових і екстрених заходів.
Система державних мінімальних соціальних стандартів (ДМСС) — сукупність взаємозв’язаних державних, регіональних і місцевих стандартів.
Соціальне обслуговування — діяльність соціальних служб по соціальній підтримці, наданню соціально-побутових, соціально-медичних, психолого-педагогічних, соціально-правових послуг і матеріальної допомоги, проведення соціальної адаптації, абілітації і реабілітації громадян, які перебувають у важкій життєвій ситуації.
Соціальна політика — система цілеспрямованих державних заходів і акцій по регулюванню відносин між різними соціальними групами населення в частині підвищення суспільного добробуту, поліпшення якості і рівня життя, раціонального використання трудового потенціалу і на цій основі — зростання ефективності функціонування економіки країни.
Соціальна реабілітація — відновлення юридичного, соціального, професійного статусу. Індивідуальний процес С. р. — це відновлення в особистості навичок до соціального спілкування, актуалізація особистістю правил і норм, прийнятих у даному суспільстві. Правова Р. — знаходження людиною всіх юридичних прав і гарантій, прийнятих у даному суспільстві, побутова Р. містить у собі реабілітацію професійну, виробничу, сімейного статусу. До С. р. належить також проблема психологічної реабілітації, насамперед у питанні знаходження особистістю колишнього соціального статусу. У соціальній політиці пріоритетне значення має проблема юридичної і професійної С. р.
Соціальна справедливість — соціально-психологічне сприйняття принципів і форм організації суспільства, що відповідає інтересам людей і соціальних груп, тобто узагальнена моральна оцінка суспільних відносин. С. с. — один з основних загальнолюдських соціальних ідеалів, конкретне розуміння якого змінювалося протягом історії; і сьогодні немає єдиного розуміння його змісту. При визначенні С. с. найчастіше її співвідносять із соціальною рівністю, і в цьому контексті С. с. розуміється як міра рівності в розподілі матеріальних і духовних благ у суспільстві, статусів і влади, а також у життєвому стані різних суспільних груп.
Соціальна сфера (економіко-управлінський аспект) — сукупність галузей, програм і заходів, спрямованих на досягнення соціальних цілей і результатів, пов’язаних з підвищенням суспільного добробуту і поліпшення якості життя населення.
Соціальна сфера як підсистема суспільного організму характеризується специфічними процесами взаємодії і відтворення людини, особистості, соціальних груп, населення в цілому особливого виду відносинами, що складаються з приводу відтворення людського потенціалу і розподілу соціальної справедливості в суспільстві, здійснює тільки їй властиві функції диференціації й оформлення соціальних груп.
Соціальний стандарт — норми, правила, характеристики, розроблені на основі згоди по істотних питаннях соціальної політики між більшістю заінтересованих сторін, прийняті, затверджені відповідним органом. Соціальні стандарти відбивають рівень задоволення сукупності соціальних потреб населення, тому за рівнем можуть диференціюватися на мінімальний, середній, раціональний.
Соціальні відносини — вид універсальних суспільних відносин, що розвиваються на основі взаємодії особистісних, міжособистісних і групових відносин з урахуванням соціального статусу кожної людини, ступеня спільності і відмінності громадян за родом занять, політичними симпатіями, етнічною приналежністю, майновим статусом й іншими сутнісними факторами. Основною ланкою соціальних відносин є міра соціальної справедливості, що є похідною від рівності можливостей для реалізації свого потенціалу всіма членами суспільства.
Стандартизація соціальних послуг — діяльність по встановленню основних вимог до об’єктів стандартизації, обсягів і якості соціальних послуг, порядку й умов їх надання.
Стратегія соціальної політики — корінне рішення системи соціальних проблем на конкретному історичному етапі розвитку суспільства. Визначальним у стратегії є не тимчасові параметри, а характер рішення, достатність для якісних змін ситуації. Вихідним пунктом її розробки є вибір перспективної моделі соціально-економічного устрою суспільства.
Суб’єкти соціальної політики — різні організаційні структури, соціальні інститути, соціальні групи, персоналії, що реалізують соціальні програми і заходи в суспільстві.
Цивільне суспільство — тип суспільного устрою, який відрізняється багатосуб’єктністю суспільного, економічного, соціального, культурного, політичного життя, що припускає діяльність у суспільстві вільних асоціацій, соціальних інститутів, соціальних рухів, наявність безлічі самостійних суб’єктів господарювання й інститутів самоврядування, реалізацію прав і свобод особи, забезпечення її недоторканності і безпеки.
Тема 1. Соціальна політика як функція державного
управління та її складові 24
Тема 2. Становлення ринкової економіки в Україні
та зміни в соціальній політиці 49
Тема 3. Нормативно-правове забезпечення соціальної
політики в Україні 77
Тема 4. Планування і фінансування розвитку соціальної
сфери 95
Тема 5. Соціальний захист людини як система 118
Тема 6. Соціальний захист економічно активного
населення 144
Тема 7. Соціально-трудові конфлікти, їх урегулювання
та вирішення 170
Тема 8. Форми захисту соціально вразливих категорій
населення 201
Тема 9. Захист і соціально-трудова реабілітація інвалідів 220
Тема 10. Державна підтримка сімей з низькими доходами 237
Тема 11. Державне пенсійне страхування і недержавні
пенсійні фонди 263
Тема 12. Основи формування соціальної політики
підприємства. 285
ТЕМА 1. СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА ЯК ФУНКЦІЯ
ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ТА ЇЇ СКЛАДОВІ
5.1. Генезис соціальної держави.
5.2. Соціальна політика сучасної держави.
1. Ключові слова і терміни дисципліни
Кожна навчальна дисципліна спирається на обмежену кількість слів і термінів, що утворюють своєрідний кістяк, опорну конструкцію, на якій тримаються вся термінологія і основний зміст навчального посібника.
Такі слова і терміни називають ключовими. Правильне їх тлумачення полегшує розуміння і засвоєння матеріалу.
Для нашої дисципліни роль ключових відіграють такі слова і терміни: «соціальні потреби», «соціальні відносини», «соціальні процеси», «соціальна політика», «соціальне управління», «соціальні нормативи», «соціальні стандарти».
Соціальні потреби — це вираз або вияв соціальних очікувань та запитів індивідумів та соціальних груп у суспільстві на певному рівні його розвитку. Потреби у міру їх усвідомлення перетворюються на інтереси, що, у свою чергу, стимулює індивідів та соціальні групи на досягнення мети.
Потреби можна зобразити у вигляді такої піраміди (рис. 1.1):
Всі потреби класифікуються: за сферами діяльності; за об’єктами; за функціональною роллю; за суб’єктами.
Рис.1.1. Піраміда життєво необхідних потреб індивіда
Соціальні відносини — це відносини між групами людей, що різняться своїми засобами буття, займають різне положення у суспільстві та беруть неоднакову участь у його економічному й політичному житті.
Соціальні відносини — це відносини рівності та нерівності людей у їхній спільній діяльності. Вони можуть носити характер співпраці або конфлікту.
Соціальні відносини пов’язані з нерівноцінними можливостями та умовами існування й розвитку особистості залежно від причетності до соціальної спільноти або групи (рис. 1.2).
Вищою метою соціальних відносин є досягнення соціальної справедливості.
Соціальні процеси — це послідовні зміни стану, елементів соціальної системи під впливом внутрішніх та зовнішніх умов.
Соціальні процеси поділяють на процеси функціонування (вони забезпечують відтворення об’єкту соціальної системи), процеси розвитку (вони обумовлюють перехід об’єкта до нового (якісного) стану. Але розвиток може бути як прогресивним, так і регресивним (рис. 1.3).
Через розв’язання соціальних протиріч і проблем здійснюється реалізація соціальних процесів. Останні потребують соціального управління.
Рис. 1.2. Соціальні відносини особистості
Соціальне управління — це різновид управління, функцією якого є забезпечення та реалізація потреб прогресивного чи регресивного розвитку суспільства та його підсистем. Зміст соціального управління полягає у формуванні критеріїв та показників соціального розвитку, розробка заходів щодо реалізації соціальних проблем, використання засобів вирішення соціальних проблем.
Рис. 1.3. Напрями розвитку соціальних процесів
Соціальне управління має багато підсистем і здійснюється через державну політику, яка втілюється у життя на всіх рівнях соціального буття.
Суб’єктом соціального управління є система соціалізованих органів (державних, громадських), а об’єктом — особистість, соціальні групи, суспільство.
Стадії соціального управління:
1) прогнозування;
2) практикування;
3) планування;
4) регулювання;
5) керівництво.
Засоби соціального управління:
1) економічні;
2) адміністративні;
3) ідеологічні;
4) соціально-психологічні;
5) специфічно соціальні.
Соціальне управління по-іншому називають державною політикою.
У свою чергу державна політика — це сума актів публічної діяльності, які уряд здійснює через свої органи і які мають вплив на громадян держави. Або, по-іншому, — це організована ціле-
спрямована діяльність держави та її органів на всіх рівнях влади, що забезпечує регулювання певних відносин і впливає на різні сторони життя людей (рис. 1.4).
Соціальна політика — це важлива складова внутрішньої політики держави, яка втілюється в життя через соціальні програми і на практиці реалізує відносини в суспільстві в інтересах і через інтереси основних соціальних груп населення.
Визначальною у соціальній політиці є діяльність держави, спрямована на регулювання, стабілізацію і розвиток соціальних відносин у суспільстві та реалізацію (задоволення) соціальних потреб людини.
Соціальна політика має завдання по розробці заходів щодо збереження та укріплення існуючого суспільного устрою, або заміни його новим (прогресивним або регресивним).
28
Узагальнюючий висновок
Основні ланки
Соціальна політика у суспільстві втілюється через соціальні програми, кінцевою метою яких є задоволення соціальних потреб на більшому чи меншому рівні. Для розробки соціальних програм і оцінки їх виконання потрібні соціальні нормативи і державні соціальні стандарти.
Соціальні нормативи і соціальні стандарти пов’язані з процесами соціального управління і використовуються у розробці основ соціальної політики.
Соціальні нормативи — це певні регламентовані значення соціальних показників, що виражають систему типових вимог соціальних суб’єктів до соціальних об’єктів з метою забезпечення відтворення і розвитку суспільства як цілого, та розв’язання його соціальних проблем.
Соціальні стандарти — встановлені законами, іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних соціальних гарантій в даній державі3.
2. Об’єкт, предмет, методи і завдання дисципліни
«Соціальна політика»
Об’єктом називають ту об’єктивну реальність, на яку спрямована пізнавальна діяльність людини в межах конкретної галузі науки.
Об’єкт дисципліни «Соціальна політика» — це сукупність соціальних потреб людини, які вона має реалізувати в різних сферах свого життя і які повинні бути захищені з боку держави і суспільства.
Термін «метод» у буквальному перекладі з грецької означає «шлях до чого-небудь». У мовній практиці під методом взагалі розуміють упорядковану діяльність, спрямовану на досягнення певної мети. Діяльність людини може бути практичною і теоретичною, пізнавальною. Стосовно практичної діяльності метод означає прийом, спосіб, образ конкретної дії (наприклад, прогресивний метод праці). Науковці під методом розуміють спосіб або сукупність способів пізнання, дослідження явищ природи і суспільного життя. Метод є знаряддям теоретичного дослідження предмета, своєрідною розумовою технологією.
Предмет і метод тісно пов’язані між собою. Первинним звичайно є предмет, а метод дослідження має бути адекватним предмету. Невідповідність обраного метода предмету обов’язково стане на заваді дослідникові, може призвести зрештою до хибних підсумків усього процесу пізнання. Дослідження складних предметів нерідко вимагає застосування кількох взаємодоповнюючих методів.
Це повною мірою стосується соціальної політики, яка будучи складною системою, включає в себе такі підсистеми: органи управління, нормативно-правову базу, науково-дослідні установи, освітні заклади, служби профорієнтації та зайнятості, управління праці та соціального захисту населення, процедури управління, програми та організаційні заходи їх реалізації, матеріально-технічну базу, відповідні комп’ютерні технології, інформаційне забезпечення тощо. Отже, для успішного дослідження такої складної системи не обійтися без сукупності різноманітних методів:
Основні завдання навчальної дисципліни:
3. Суб’єкти, об’єкти, принципи та механізми
реалізації соціальної політики
Соціальна політика у суспільстві реалізується через соціальні програми, які базуються на законодавчій базі, постановах, положеннях, інших урядових рішеннях, втілення в життя яких на різних рівнях виконавчої влади забезпечує задоволення соціальних потреб, соціальний захист, надання соціальних послуг населенню чи працівникам на вищому чи нижчому рівні, що забезпечує соціальну захищеність і відповідно соціальну справедливість у громадянському суспільстві.
Головна мета соціальної політики в державі полягає у створенні умов для посилення рівня соціального захисту та соціальної безпеки в суспільстві, досягнення соціальної злагоди, стабільності та соціальної цілісності.
Основними завданнями у проведенні соціальної політики є захист рівня життя через застосування різних форм компенсації від підвищення цін і проведення індексації; надання допомоги найбіднішим сім’ям; надання допомоги у разі безробіття; здійснення політики соціального страхування, встановлення мінімальної заробітної плати для працюючих; розвиток освіти, охорони здоров’я людей та довкілля переважно за рахунок держави; проведення активної політики, спрямованої на набуття громадянами кваліфікації.
Основні структурні елементи соціальної політики держави зображені на рис. 1.5. Вони включають, крім суб’єктів та об’єктів, також принципи, інститути та механізми здійснення соціальної політики.
Держава та її органи в цивілізованому суспільстві є центральним, але не єдиним суб’єктом соціальної політики. ЇЇ роль значною мірою підкріплюється роллю безлічі інститутів громадянського суспільства, яким держава делегує широкий спектр функцій. Однак особливість, унікальність ролі держави полягає у відповідальності за соціальну стабільність у суспільстві, стійкість соціального стану громадян, родин, соціальних груп, політику прогресивного розвитку суспільства. Це зумовлено самою природою держави як єдиного політичного й правового суб’єкта, що володіє всім спектром владних повноважень.
32
Особистість
33
Принциповою умовою дійсного існування цивілізованої соціальної держави в сучасному світі є наявність розвинутих структур громадянського суспільства, що припускає діяльність у суспільстві вільних асоціацій, соціальних інститутів, соціальних рухів і т. ін., наявність безлічі самостійних суб’єктів господарювання та інститутів самоврядування, реалізацію прав і свобод особи, забезпечення її недоторканості та безпеки. Саме наявність громадянського суспільства дозволяє істотно підвищувати рівень людського потенціалу і соціальної захищеності громадян, адже структури такого суспільства найбільшою мірою наближені до потреб конкретної людини і тому здатні найчутливішим чином реагувати на них з більшою розмаїтістю, ніж держава, розв’язувати задачі по забезпеченню соціального балансу і розподілу соціальної справедливості між групами і прошарками суспільства. Крім держави й інститутів громадянського суспільства, як суб’єкти соціальної політики можуть виступати корпорації (підприємства, організації) і сама особистість (рис. 1.6).
Звичайно ключовим механізмом реалізації соціальної політики в умовах цивілізованої соціальної держави виступає соціальне страхування (обов’язкове і добровільне), яке доповнюється низкою соціальних гарантій та послуг з боку держави і громадських організацій.
Проте в Україні страховий механізм захисту населення і перш за все працездатного тільки започатковується, що ускладнює соціальний захист громадян. До цього слід додати економічні негаразди перехідного до ринку періоду, високий рівень безробіття, різке скорочення захисних функцій держави стосовно сім’ї і громадян, що викликало не тільки обвальне падіння рівня життя значної частини населення, а й деформацію колишніх соціальних норм і гарантій.
4. Взаємозв’язок дисципліни
із суміжними дисциплінами
Дисципліна «Соціальна політика» входить до блоку нормативних, тобто є обов’язковою для вивчення студентами спеціальності «Управління трудовими ресурсами» і посідає чільне місце серед дисциплін, які сприяють професійному формуванню магістрів з менеджменту персоналу.
Соціальна політика як навчальний предмет тісно пов’язана з цілим рядом дисциплін економічного і соціального характеру: філософією, політекономією, сучасними економічними теоріями, макроекономікою, менеджментом, соціологією, соціальною психологією.
35
Такі предмети, як «Розміщення продуктивних сил», «Соціальна інфраструктура і політика», «Прогнозування та державне регулювання», «Ринок праці та зайнятість населення», складають теорію конкретно економічного характеру, яку необхідно знати, приступаючи до вивчення дисципліни «Соціальна політика».
Нарешті, вивчення таких дисциплін, як «Правознавство», «Фінанси», «Статистика», «Економічний аналіз», «Соціально-економічна інформація», дає уявлення про джерела та зміст необхідної інформації, яка потрібна для ефективного управління соціально-політичними процесами.
Дисципліна «Соціальна політика», у свою чергу, є базою для вивчення ряду конкретно економічних і соціальних дисциплін, що формують спеціальність «Управління трудовими ресурсами», зокрема таких, як «Менеджмент персоналу», «Економіка праці», «Конфліктологія», «Людський розвиток», «Управління трудовими ресурсами», «Соціально-трудові відносини».
Схема зв’язків дисципліни «Соціальна політика» із суміжними дисциплінами наведена на рис 1.7.
5. Держава та її роль у реалізації
соціальної політики
5.1. Генезис соціальної держави
Людство пройшло довгий шлях у своїй історії, доки соціальні функції держави набули масштабного характеру і стали домінуючими. Власне, і соціальна політика як напрямок діяльності держави і сама соціальна держава — явища досить молоді. Перші слабкі ознаки того, що сьогодні характерно для сучасних соціальних держав, можна спостерігати лише наприкінці XIX століття.
Починаючи з античності, європейська цивілізація пройшла кілька етапів у своєму розвитку (рис. 1.8).
Перший етап можна позначити як етап політичної держави. Це період античних міст-полісів, у яких домінувала політична сфера життя.
Другий етап характерний для періоду середньовіччя, коли на перше місце в діяльності держави вийшли релігійно-ідеологічні функції, пов’язані з узаконюванням, поширенням і підтримкою релігійно-церковних догматів і норм у житті суспільства. Це період держави релігійної.
Рис. 1.8. Етапи розвитку європейської цивілізації
Промислова революція та її наслідки — бурхливий розвиток капіталістичних відносин, укрупнення ринків, створення масштабних фінансових інститутів — зумовили необхідність висунути економічну політику на перший план у діяльності держави. Цей період можна назвати економічним. Результатом функціонування економічних держав з’явилися, з одного боку, їх бурхливий розвиток у промисловому, технологічному, фінансовому плані, але з іншого, — рідка соціальна і матеріальна диференціація суспільства, загострення соціальної напруженості і невдоволення серед масових груп населення. Держава була вимушена взяти на себе функцію підтримки й підвищення рівня соціальної справедливості в суспільстві та створення рівних умов для розвитку всіх соціальних груп і громадян суспільства.
У результаті в першій половині XX століття в багатьох країнах Європи починають поступово формуватися ознаки соціальної держави, а економічна доцільність поступово починає розглядатися крізь призму соціальної доцільності і соціальних цінностей. У діяльності держави починає займати домінуюче положення новий напрямок, що одержує назву соціальної політики.
5.2. Соціальна політика сучасної держави
У соціальній політиці сучасної соціальної держави ключову роль відіграє держава, завдячуючи якій виникають, існують і діють інші суб’єкти, як-то об’єднання, громадські, благодійні організації тощо. Для держави, яка проголосила побудову соціально орієнтованої ринкової економіки (згідно з Конституцією Україна поставила це собі за мету), соціально-політична діяльність пов’язана з низкою заходів уряду, спрямованих на підвищення добробуту населення і посилення соціального захисту громадян шляхом реалізації різноманітних соціальних програм та заходів.
Соціальна політика за своєю суттю і повинна бути спрямована на побудову держави загального добробуту.
«Держава загального добробуту» — широке поняття, і сутність його полягає в тому, що держава взяла на себе обов’язок забезпечувати повний добробут населення. До сфери діяльності згаданої держави входять такі соціальні сфери, як охорона здоров’я, освіта, соціальні служби і розгалужені програми соціального страхування, а також політика, що сприяє повній зайнятості чи допомагає найменш захищеним працівникам. В останні роки передові держави загального добробуту пропонують політику, що домагається рівності людей за популяційними групами та статтю.
На сьогодні поняття «держава загального добробуту» ще академічно не визначене, але для його концептуального розкриття потрібно, за словами канадського вченого Теренса Ганслі4, враховувати як мінімум чотири підстави, що включають програми, служби та заходи, які переслідують соціальні цілі. Сюди також можна включити програми, чиї первинні цілі інші — це, зокрема, оподаткування та фінансова політика, адже все економічне одночасно є соціальним.
Перша підстава полягає в пошуку альтернативи державному забезпеченню приватної діяльності, отриманню при цьому доходів та винагород і забезпечення цим самим її захисту й самозахисту. Такий варіант не виключається в теорії держави спільного добробуту, проте традиційна характеристика держави загального добробуту передбачає забезпечення громадських послуг та виключення прибутку при цьому.
У Північній Америці, наприклад, та в багатьох країнах Європи домінанта політичної діяльності скерована на суворе обмеження розростання урядового апарату. Переважає тенденція надавати перевагу приватному сектору, комерційним чи неприбутковим організаціям, бо їх механізм надання послуг — поза компетенцією державної бюрократії. Державний апарат часто вважається дорогим, неповоротким для змін і важкодоступним. Менші, приватні організації вважаються ефективнішими, оскільки послуги набагато легше звести до вдоволення найпекучіших потреб, персонал може бути не об’єднаним у профспілку і тому одержувати меншу платню, а відсутність довгострокових повноважень робить приватний сектор здатним до швидкої зміни потреб і політичних пріоритетів. Отже, функції надання громадських послуг, як і збільшення обсягу їх регулювання та планування, все більше передаються приватному сектору. Грані між громадським і приватним стираються.
Крім того, виникає змога націлювати приватних роботодавців і приватну ініціативу на те, що може принести певні соціальні здобутки. Наприклад, сприяння впровадженню гнучких режимів праці та відпочинку з метою поєднання роботи із сімейними обов’язками.
Другою підставою такої концепції є важливість суспільної та добродійної діяльності. Ці ідеї поки що як слід не враховані теоретиками держави загального добробуту, мабуть тому, що представляють систему, яка була попередницею сучасної соціальної політики. Проте такі форми соціального захисту й соціального забезпечення все ще продовжують існувати у попередньому вигляді, з огляду на відчутний розрив між межами державного втручання та потребами людей. Навіть попри свою периферійність відносно великих систем соціального захисту, вони все ж таки відіграють важливу роль у розвитку нових і непередбачених послуг. Ці менш формалізовані системи можуть бути корисними для соціальної політики у країнах, які фінансово неспроможні підтримувати всебічну систему соціального захисту.
Третя підстава такої концепції — глобальна економічна трансформація, що протидіє ефективності та масштабам національних заходів урядів. Така трансформація включає падіння торговельних бар’єрів між країнами і поступову локалізацію кожного компонента виробництва та розподілу в країні, де найкраще поєднуються витрати та винагороди. Сюди також слід включити різку ескалацію розвитку й маркетингу технологій, що витісняють людську працю, і, як результат, трансформацію національних ринків праці. Означені процеси розвитку обмежують потенціал традиційної національної соціальної політики при визначенні природи й характеристик національних ринків праці.
Четвертою підставою такої концепції є наявна в багатьох зонах світу тенденція децентралізації до рівня місцевого уряду тих обов’язків, що так чи інакше можуть бути централізовані на національному чи субнаціональному адміністративних рівнях. У цілому ця тенденція означає, що місцеві рішення можуть не вимагати загальнонаціональної узгодженості, яка характеризує основний напрям соціальної політики, і що може статися чимала плутанина заходів і методів надання послуг.
Відтак застосовуваний підхід засвідчує чільне місце держави і визначає параметри сфери соціальної політики, але залишає відкритими межі дій та методів надання послуг.
Отже, соціальна політика є функцією державної діяльності й відповідальності:
Сюди входять:
У рамках соціальної політики існує конкретна мета — надання особливого захисту й допомоги бідним і слабозахищеним групам населення.
Спеціальна увага приділяється також розв’язанню або полегшенню соціальних проблем, що їх можуть спричинити економічні обставини або несподівані природні катаклізми.
Крім того, постійним прагненням соціальної політики є досягнення всіх соціальних цілей та сприяння й посилення соціальної солідарності та загального добробуту населення в цілому. Два основні принципи цього намагання — зменшення нерівності в суспільстві та уникнення економічної і соціальної маргіналізації у неповноцінних групах населення.
6. Соціальна політика і соціальна справедливість
Ключовим принципом у реалізації соціальної політики виступає забезпечення соціальної справедливості. Соціальна справедливість — соціально-психологічне сприйняття принципів і форм організації суспільства, що відповідає інтересам людей і соціальних груп, тобто узагальнена моральна оцінка суспільних відносин.
Соціальна справедливість — це і узагальнена моральна оцінка суспільних відносин, і один з основних загальнолюдських соціальних ідеалів, конкретне розуміння і зміст якого змінювалося протягом історії. При визначенні соціальну справедливість найчастіше співвідносять із соціальною рівністю, і в цьому контексті соціальна справедливість розуміється як міра рівності й нерівності в розподілі матеріальних і духовних благ у суспільстві, статусів і влади, а також у стані життя різних суспільних груп. Механізми такого розподілу по-різному бачаться прихильникам багатьох політичних доктрин.
Консервативна традиція виходить з невизнання іншого принципу розподілу, крім ринкового. Вільне суспільство не допускає встановлення моделей розподілу, оскільки це зумовлює втручання в права людини й обмеження її волі. Марксизм вбачав у соціальній справедливості знищення приватної власності та реалізацію принципу розподілу по праці.
Справедливість, відповідно до визначення відомого представника сучасної економічної теорії Макміллана — це чесність, неупередженість. Якщо ж розглядати справедливість у контексті відомої нам теорії економіки добробуту, то справедливим можна було б вважати розподіл, що відповідає двом умовам: по-перше, воно повинно бути рівноправним, тобто жоден із суб’єктів суспільства не претендує на товарний набір іншої особи на користь власному товарному набору.
По-друге, воно повинне бути ефективним за Парето. Одночасно і рівноправний, і ефективний за Парето розподіл можна трактувати як справедливий. Взагалі соціальна справедливість в економічній теорії — це проблема прийнятного ступеня нерівності в розподілі доходів. І тут треба відразу сказати, що єдиної відповіді на це питання в економістів-теоретиків, по суті, немає.
У науковій літературі мають місце чотири погляди на соціальну справедливість. Ми розглянемо найбільш відомі концепції справедливості чи справедливого розподілу доходів: егалітаристську, утилітаристську, роулсіанську й ринкову (табл. 1.1).
Таблиця 1.1
Чотири погляди на СОЦІАЛЬНУ справедливість
|
№ |
Вид погляду |
Зміст |
|
1 2 3 4 |
Егалітарний Роулсіанський Утилітарний Ринковий |
Усі члени суспільства отримують рівні блага Максимізація корисності найменш забезпечених членів суспільства Максимізується загальна корисність усіх членів суспільства Соціальна справедливість встановлюється ринком і його регуляторами |
Егалітаристська концепція (фр. еgalite — рівність) вважає справедливим зрівняльний розподіл доходів, тобто коли всі члени суспільства отримують рівні блага. Логіка міркувань тут така: якщо потpібно розділити визначену кількість благ між людьми, які однаково цього заслуговують, то справедливим був би розподіл порівну. Проблема полягає в тім, що розуміти під «однаковими заслугами»? Однаковий трудовий внесок у суспільний добробут? Однакові стартові умови в розумінні володіння власністю? Однакові розумові й фізичні здібності? Єдиної відповіді на це питання ми, мабуть, не одержимо, тому що знову звертаємося до моральних суджень. Але тут важливо підкреслити, що егалітарний підхід не настільки примітивний, як іноді висловлюють свою думку деякі автори: взяти й поділити все нарівно, як пропонував персонаж знаменитої повісті Михайла Булгакова «Собаче серце» Шариков.
Другий концептуальний принцип — роулсіанський — пов’язаний з ім’ям Джона Роулса, сучасного американського філософа. На його думку, справедливою вважається така диференціація доходів, при якій відносна економічна нерівність припустима лише тоді, коли вона сприяє досягненню більш високого абсолютного рівня життя найбіднішими членами суспільства (докладніше див.: Хайек Ф. Пагубная самонадеянность. — М., 1992. — С. 131).
Третій концептуальний принцип — утилітарний — походить своїми коренями із вчення Ієремії Бентама, англійського економіста, основоположника доктрини утилітаризму. Бентам вважав, що головним завданням держави є забезпечення найбільшого щастя для можливо більшої кількості членів суспільства. Однак Бентам виходив із того, що функції корисності в різних людей неоднакові. Інакше кажучи, здатність до насолоди в результаті володіння якоюсь кількістю благ у кожної людини своя. Одержувати при цьому більшу частку суспільного багатства має той, хто корисніший для суспільства.
Таким чином, загальна корисність максимізується не у випадку рівного розподілу багатства між членами суспільства, а в результаті пропорційного (відповідно до різних функцій корисності) його розподілу. Тому в утилітаристському погляді максимізується корисність усіх членів суспільства.
І, нарешті, ринковий розподіл доходів припускає відповідність доходу кожного власника фактора виробництва граничному продукту, отриманого від даного фактора. Соціальна справедливість при цьому встановлюється ринком і його регуляторами. Таким чином, у цьому випадку припустима значна нерівність при розподілі доходів.
Вибір принципів соціальної справедливості в перерозподілі доходів визначається в кожнім суспільстві по-своєму, виходячи з духовних підвалин і вироблених національних стандартів, що формувалися протягом усього попереднього історичного розвитку даної країни. Наприклад, українське суспільство, що формувалося під впливом складних історичних подій, природних особливостей країни і якому були нав’язані й прищеплені принципи егалітаризму (у вигляді колективістських засад), у значній своїй більшості не сприймає філософію індивідуалізму. І ринкові принципи справедливості на перших етапах переходу України до ринку потрібно формувати, виховувати, впроваджувати.
Для реалізації економічних реформ, відновлення суспільства необхідний пошук компромісу, що відповідає національним особливостям, духовному настрою суспільства і враховує економічну ситуацію в країні.
Рівень економічного розвитку країни визначає рівень і масштаби споживання, а, значить, багато в чому — й умови формування потреб людей.
Якби всі люди були зовсім однакові своїми смаками і перевагами, то утилітарний принцип перетворився б на егалітарний. При цьому необхідно підкреслити, що система соціального захисту не визначається тільки підтримкою малозабезпечених прошарків населення, тобто тих, хто не охоплений суспільним виробництвом (учні, пенсіонери, інваліди). Вона передбачає також захист осіб, що беруть участь у суспільному виробництві, насамперед людей, що працюють за наймом. Система соціального захисту реалізується через регламентацію праці у законодавчій формі (тривалість робочого тижня, тривалість і порядок надання відпусток, охорони праці й ін.) та її оплати (установлення мінімальних ставок заробітної плати й ін.), а також визначення прав працівників при прийомі на роботу і звільненні. Ця сторона системи соціального захисту також зумовлена рівнем економічного розвитку країни, співвідношенням у ній політичних сил і рівнем суспільної самосвідомості.
Проблеми нерівності в розподілі доходів і соціальна політика держави знову стали предметом жвавих теоретичних дискусій наприкінці 70-х — початку 80-х років, у період неоконсервативного зрушення в державному регулюванні («рейганоміка», «тетчеризм»). Суть проблеми полягає в наступному. Які межі втручання держави у перерозподільчі процеси? Чи не зменшується ефективність функціонування економіки в цілому через зростаючі масштаби трансферних виплат — адже їх джерелом є податки? Чи не підривають усе більш прогресивні податкові ставки стимули до підприємництва? Чи не сприяють багато соціальних програм збільшенню прошарку соціальних утриманців? Американський економіст П. Хейне із цього приводу зауважує: дійсно, люди, що мають яхти, багаті; люди, що риються у сміттєвих контейнерах, бідні. Але якщо будуть уведені нові правила, згідно з якими кожен власник яхти обкладатиметься щорічним податком 10 тис. дол. у спеціальний фонд «помийників», і якщо кожний з «помийників» одержить право на одержання із цього фонду щорічної допомоги в 2000 дол., то, швидше за все число власників зареєстрованих яхт скоротиться, а число осіб, що називають себе «помийниками», на диво швидко зросте (див.: Хейне П. Экономический образ мышления. — М., 1991. — С. 379).
Не можна забувати, що нерівність у доходах значною мірою породжена об’єктивною дією ринкового цінового механізму. Прагнення цілком знищити диференціацію доходів означало б намір зруйнувати сам ринковий механізм.
Масштаби перерозподільчих процесів у різних країнах неоднакові, але за загальним визнанням вони особливо великі у Швеції. Так, якщо взяти розподіл доходу по факторах виробництва у цій країні та згрупувати домашні господарства в 10 груп (тобто по 10 % населення), то вийде наступна картина: валовий дохід домашнього господарства у вищому 10%-му класі (групі) приблизно в 100 разів перебільшить цей показник у нижчих 10 % населення. Але якщо взяти реальний дохід (тобто дохід після сплати податків і одержання трансферних виплат), то різниця між вищою і нижчою групою домашніх господарств складе значно меншу величину: перевищення буде всього в 4 рази. Такі масштаби перерозподілу нерідко й у шведських економістів викликають певні сумніви. Так, за результатами проведених у Швеції досліджень, скорочення розходжень у заробітній платі (після сплати податків) багато в чому сприяло зниженню динамічності ринку праці (див.: Хейне П. Экономический образ мышления. — С. 109).
45
Таким чином, соціальна політика держави в ринковому господарстві повинна бути дуже тонким інструментом: з одного боку, вона покликана сприяти соціальній стабільності і пом’якшенню соціальної напруженості, а з іншого, не повинна підривати стимулів підприємництва та високоефективної праці по найму (рис. 1.9). Узагальнюючи все вищесказане можна відзначити, що соціальна справедливість існує як деякий феномен суспільної свідомості (правової, релігійної, моральної, економічної). Вона закріплюється у суспільній думці, що фіксує соціальну справедливість, як винагорода і визнання по результатах праці, забезпечення усім мінімального соціально гарантованого рівня та якості життя, рівний доступ до соціальних благ (отримання освіти, охорона здоров’я), інформації, культурних цінностей тощо.
7. Соціальне партнерство, його роль
у реалізації соціальної політики
Соціальне партнерство як механізм регулювання соціально-трудових відносин, тобто ключових суспільних відносин, включає державу, підприємців і профспілки. Воно спрямоване на укладення багатосторонніх угод, колективних договорів.
Соціальне партнерство здійснюється на 3 рівнях:
1 — національний;
2 — галузевий (регіональний);
3 — підприємства.
Їх суб’єкти:
Предмети переговорів:
Соціальне партнерство передбачає виконання таких функцій:
а) захисна — захист кожної зі сторін партнерства, вирівнювання переваг економічного положення підприємців при визначенні умов найму;
б) організуюча — створення можливостей для типізації трудових відносин;
в) примирна — досягнення миру та згоди на час дії тарифної угоди. Тарифний договір на час своєї дії виключає боротьбу за покращення умов праці та її оплати, висування нових вимог у сфері трудових норм.
Нормативно-правове забезпечення соціального партнерства:
Головним органом, що виступає на державному рівні і здійснює регулювання стосунків у соціальному партнерстві є Національна Рада соціального партнерства при Президенті України. Система соціального партнерства реалізує зусилля держави, роботодавців та найманих працівників на досягнення благополуччя й злагоди у суспільстві — перш за все у сфері соціально-трудових відносин, тобто ключових суспільних відносин.
ТЕМА 2. СТАНОВЛЕННЯ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ
В УКРАЇНІ ТА ЗМІНИ В СОЦІАЛЬНІЙ ПОЛІТИЦІ
1. Соціальна політика
у командно-адміністративній
та ринковій системах
Розглядаючи це питання, слід насамперед звернутись до історії розвитку соціально-політичних відносин за часів перебування України у складі Союзу. Як відомо, соціальна криза різко загострилася наприкінці XIX — початку ХХ ст. Конфлікт між працею і капіталом, що виник тоді, не був вирішений мирним шляхом, що привело до революційних змін суспільного ладу в тодішній Росії. Замість визнання еволюційного способу вирішення соціальних проблем народ спокусився ідеями соціалістів, які ратували за побудову безкласового суспільства, шлях до якого, як вважали марксисти, а згодом більшовики, проходить через відмову від приватної власності й приватного підприємництва, а держава стає єдиним інститутом, що керує суспільним розвитком.
Згодом соціалістична ідеологія втілилася в практику тоталітаризму, держава безмежно розширила своє втручання в життя громадян.
Марксисти спочатку під ім’ям «соціалізму» обіцяли людям справедливість і братерство, а в результаті відняли в них достоїнство, волю, здатність до братерства і закрили шлях до справедливості.
Проголосивши звільнення праці, радянський комунізм спричинив закріпачення праці — такий висновок можна зробити, оцінюючи більш як 70-річний період перебування України у складі СРСР. Самодіяльність громадян такій державі не тільки не потрібна, а й шкідлива, а воля небезпечна і нетерпима.
Мається єдиний владний центр; він покликаний усе знати, передбачати, планувати, наказувати. Замість приватного підприємництва — єдина державна фабрика, замість творчих працівників — «гвинтики» суспільного виробництва, ефективність роботи яких можна виміряти обсягом виконаної роботи й споживанням кілокалорій.
Ліквідація приватної власності означала запровадження монопольної власності держави, монопольного державного роботодавця, утвердження монопольної ініціативи єдиного чиновницького центру, повну залежність усіх трудящих від касти партійних функціонерів. У цьому сутність соціалізму і його командно-адміністративної тоталітарної системи, де замість політики гармонійного розвитку всіх членів суспільства і суспільних інститутів упроваджено державне поневолення робітників, селян, інтелігенції.
У підсумку конфлікт праці й капіталу трансформувався в конфлікт праці й держави. В основу своєї соціальної політики держава поставила «побудову безкласового суспільства», «ліквідацію розбіжностей між містом і селом, розумовою і фізичною працею» і т. ін. На практиці це обернулося створенням трудових армій і архіпелагу Гулаг (за свідченням українського історика, професора Міжнародного інституту лінгвістики і права Раїси Іванченко, до 1920 р. в Україні було запроваджено 17 концтаборів, кількість яких до 1937 р. значно зросла).
В останні 25—30 років (60—80-ті роки ХХ ст.) радянської влади агресивно-ворожий тип відносин держави до людини частково пом’якшав. Справа в тому, що після Великої Вітчизняної війни з її величезними людськими жертвами очевидною стала необхідність зміни спрямованості соціальної політики дер-
жави. Соціальна політика СРСР переорієнтувалася на підтримку стабільного, досить однорідного і невисокого рівня життя населення, що досягалося твердим регулюванням заробітної плати, фіксуванням цін на основні товари споживання, регламентацією механізмів попиту та пропозиції, державної (бюджетної) систем соціального забезпечення, охорони здоров’я, освіти.
Фактично соціальна політика держави зводилася до розв’язання двох задач:
Соціальна й економічна функції держави і підприємств збігалися. Це значною мірою пояснює істотну диференціацію в доходах і соціальному обслуговуванні працюючих підприємств («престижних» — оборонних і «непрестижних» — цивільних) галузей народного господарства.
При такій нав’язаній ролі, надмірній опіці людини, звуженому розумінні соціальної політики держава не могла повнокровно розвиватися: були відсутні механізми саморозвитку й конкуренції, системи професійної солідарності та соціального страхування, до мінімуму була зведена відповідальність самої людини за власне забезпечення й економічний самозахист. Ці обставини, а також цілий ряд інших чинників привели до розвалу Радянського Союзу, його командно-адміністративної тоталітарної системи й утворення цілого ряду незалежних держав, у тому числі України, яка проголосила курс на побудову соціально орієнтованої ринкової економіки.
З чим пов’язаний цей вибір? Справа в тому, що в умовах цивілізованої розвинутої ринкової економіки існують два напрямки соціальної політики держави:
1 — соціальне вирівнювання через розподіл доходів;
2 — забезпечення соціальних гарантій за нормальних умов життя.
Основний закон (Конституція) орієнтує державу на ряд головних соціальних цінностей:
1) повага та захист людської гідності;
2) гарантування мінімального прожиткового мінімуму;
3) захист шлюбу, сім’ї, материнства;
4) підтримка розвитку умов праці та господарювання;
5) свобода об’єднань;
6) захист інтересів власності;
7) захист від ймовірних збитків.
Соціальна політика в умовах ринкової системи проводиться державними структурами, громадськими організаціями, органами місцевого самоврядування, а також виробничими колективами за допомогою системи заходів, спрямованих на досягнення соціальних цілей і результатів: підвищення суспільного добробуту, поліпшення якості життя народу і забезпечення соціально-політичної стабільності, соціального партнерства в суспільстві.
Соціальна політика в ринковій системі формується з урахуванням конкретно історичних умов країни. Основні напрямки соціальної політики, що відбивають її специфіку:
I. Політика доходів населення (життєвий рівень, споживчий кошик, добробут).
II. Політика у сфері праці й трудових відносин (оплата праці, охорона праці та соціальне страхування, зайнятість населення та ін.).
III. Соціальна підтримка і захист непрацездатних і незаможних прошарків населення (пенсійне забезпечення, соціальне обслуговування, соціальні гарантії та ін.).
IV. Основні напрямки розвитку галузей соціальної сфери (охорона здоров’я, освіта, наука, культура, фізична культура і спорт).
V. Соціоекологічна політика.
VI. Політика у сфері сучасної інфраструктури (житло, транспорт, дороги, зв’язок, торговельне і побутове обслуговування).
VII. Міграційна політика (вимушена міграція, захист прав та інтересів співвітчизників за кордоном, зовнішня трудова міграція).
VIII. Політика стосовно окремих категорій населення (сімейна, молодіжна політика, політика відносно літніх людей, інвалідів та ін.).
Соціальну політику в сучасному світі проводять різні суб’єкти і насамперед держава — вона є одним із політичних інститутів як історично сформованих стійких форм організації спільної життєдіяльності людей. Соціальна держава сприяє соціальної стабільності в суспільстві. Серед інших суб’єктів соціальної політики виділяються різні партії, суспільні рухи й об’єднання, а також самі громадяни (цивільні ініціативи).
Соціальна політика тісно взаємозв’язана із соціальним захистом населення, що передбачає систему законодавчих, економічних, соціальних, соціально-психологічних гарантій населенню та забезпечення соціальної справедливості різним його категоріям (з урахуванням соціального стану і соціально-психологічних властивостей).
Особливу роль у сфері соціальної політики ринкової економіки із соціальною орієнтованістю відіграє розробка систе-
ми соціального захисту людей похилого віку, інвалідів, сім’ї, молоді.
Важливе місце займає проблема соціального партнерства. Вона розглядається насамперед як спосіб досягнення згоди в суспільстві, а також як інструмент спільного вироблення рішень по соціальних питаннях з боку держави і громадських організацій.
2. Характеристика моделей соціальної
політики в державах з ринковою економікою
Історія ХХ сторіччя продемонструвала, що механізми реалізації ідей соціальної політики держави можуть бути принципово різними. За післявоєнні роки у розвинутих країнах світу з ринковою економікою склалися різні моделі соціальних держав і, відповідно, різні механізми реалізації соціальної політики. Серед них можна виділити три основні моделі: ліберальну, корпоративну і суспільну (рис. 2.1).
В основі ліберальної моделі соціальної держави лежить індивідуальний принцип, що припускає особисту відповідальність кожного члена суспільства за свою долю і долю своєї родини.
У даному випадку роль державних структур у безпосередній реалізації соціальної політики мінімізована. Її основними суб’єктами є особистість і різні недержавні організації — соціально-страхові фонди й асоціації. Фінансову основу соціальних програм складають у першу чергу приватні заощадження і приватне страхування. Тому тут діє принцип еквівалентності, відшкодовуваності,
а не солідарності. При ліберальній моделі соціальної політики держава бере на себе відповідальність за збереження лише мінімальних доходів громадян і за благополуччя найменш знедолених прошарків населення. Але, з іншого боку, воно максимально стимулює створення та розвиток у суспільстві різних форм недержавного соціального страхування й соціальної підтримки,
а також різних засобів і способів одержання й підвищення громадянами своїх доходів.
Рис. 2.1. Основні моделі реалізації соціальної
політики держави та їх ознаки
Друга модель соціальної держави — корпоративна. В її основі лежить корпоративний принцип, який допускає, що максимум відповідальності за долю своїх працівників несе корпорація (підприємство, установа). Створюючи систему довічного найму, підприємство стимулює працівників до внесення максимального трудового внеску, за що пропонує йому різні види соціальних гарантій у вигляді пенсійного забезпечення, часткової оплати медичних, рекреаційних послуг і освіти. У даному випадку і держава, і недержавні організації, і особистість також несуть частку відповідальності за соціальне благополуччя в суспільстві, але все ж велику роль тут відіграють підприємства, що мають власну розгалужену соціальну інфраструктуру, власні соціально-страхові фонди. Фінансовою основою даної моделі соціальної держави є в першу чергу страхові внески корпорацій. При корпоративній моделі значну роль у здійсненні соціальної політики відіграють організації роботодавців — істотний елемент системи управління трудовими ресурсами.
І остання модель соціальної держави — суспільна, в основі якої лежить принцип солідарності. Він означає відповідальність усього суспільства за долю своїх членів. Це перерозподільча модель соціальної політики, при якій багатий платить за бідного, здоровий — за хворого, молодий — за старого. Основним суспільним інститутом, що здійснює такий перерозподіл, є держава. Саме вона в даному випадку бере на себе велику частину відповідальності за соціальне благополуччя своїх громадян. Фінансовими механізмами перерозподілу служать державний бюджет і державні соціально-страхові фонди, кошти яких йдуть на забезпечення широкого спектру державних соціальних гарантій (для населення — головним чином у безкоштовній (безоплатній) формі).
Отже, способи здійснення ідей соціальної держави, механізми реалізації соціальної політики можуть бути різними. Ступінь соціальності держави не завжди залежить від безпосередніх розмірів фінансової участі держави в реалізації соціальної політики. Значно більшою мірою факторами, що визначають ступінь соціальності держави, є першорядність соціальних цінностей в офіційній ідеології держави, присутність сильних демократичних політичних інститутів, наявність адміністративних умов і правового простору для вільного функціонування різних суб’єктів господарювання та їх економічна ефективність. Жодна з моделей соціальної держави не є ідеальною, кожна має свої плюси й мінуси, однак у цілому межа можливостей соціальної держави визначається внутрішніми можливостями, варіативністю, зовнішньою відкритістю і динамічністю.
Для України, яка стоїть перед вибором моделі соціальної політики шляхом побудови соціально орієнтованої ринкової економіки, дуже важливим є опанування світового досвіду. Перш за все слід знати, що кожна країна з урахуванням своєї специфіки формує власну модель соціальної політики. У той самий час Європейський Союз, завданням якого є розробка уніфікованої модифікації соціальної політики для «Загальноєвропейського дому», виділяє дві основні моделі:
1. Перша модель, часто її називають «бісмарківською» (по імені родоначальника — канцлера Бісмарка), установлює твердий зв’язок між рівнем соціального захисту й тривалістю професійної діяльності. Соціальні права зумовлюються тими відрахуваннями, що виплачуються протягом усього активного життя, тобто соціальні виплати набувають форми відкладених доходів (страхових внесків). Страхові каси, якими керують на паритетних чи розмежованих засадах роботодавці й представники найманих працівників, збирають у певних установлених розмірах відрахування із заробітної плати (їх розміри встановлюються, як правило, через колективні договори), з яких формуються різні професійні страхові фонди і здійснюються соціальні виплати.
Відповідальність за фінансову рівновагу і збереження цих коштів несуть правління страхових кас (фондів). Вони не повинні субсидіюватися з бюджету будь-якого рівня, тому що податковий перерозподіл, реалізований через універсальний бюджетний підхід, суперечить логіці трудової (страхової) участі. Тут соціальний захист повинен бути принципово незалежним від «фінансових ін’єкцій» з боку держбюджету.
Звичайно, для громадян і сімей з обмеженими можливостями активної трудової діяльності існує національна солідарна допомога, яка реалізується через муніципальні служби для малозабезпеченого населення чи добродійність. Але це допоміжні механізми, а не основні принципи.
2. Друга модель, що Комісія ЄС називає «беверіджською» (Веveridqе), бере за базу, що будь-яка людина, незалежно від того, відноситься чи не відноситься вона до економічно активного населення, має право на мінімальну захищеність у випадку захворювання, втрати здоров’я, на старість, та з інших причин, що спричиняють зниження або втрату доходів. У державах, що вибрали цю модель, діють системи страхування на випадок захворювання, прикріплення до таких систем є автоматичним, а пенсійні системи забезпечують мінімальні доходи всім старим незалежно від їхніх минулих відрахувань від заробітної плати (так звані «соціальні» пенсії — на відміну від «професійних»). Такі системи соціального захисту фінансуються через податки з державного бюджету. У даному випадку переважає принцип національної солідарності, заснований на концепції розподільчої справедливості. Прихильниками цієї системи є Великобританія і країни «скандинавського соціалізму», у першу чергу Швеція. Їх досвід переконує, що вони досягли певних результатів у вирішенні різних соціальних проблем, зокрема, наприклад, проблем бідності.
Підсумовуючи сказане, зазначимо, що в науковій літературі використовуються різні назви моделей соціальної політики залежно від певних класифікаційних ознак. Так, зокрема, на основі спроможності (здатності) подолання бідності, використання механізмів податкового перерозподілу і вирішення проблем зайнятості виділяють соціал-демократичну, консервативну, ліберальну і католицьку моделі соціальної політики (детальніше див.: Холостова Е. И. Социальная политика: Учеб. пособие. — М.: ИНФРА-М, 2001. — С. 66—79).
3. Соціальні стратегії економічних
реформ в Україні
Формування нової соціальної стратегії незалежної української держави відбувається сьогодні в умовах глибокої соціальної кризи, що накладає певний відбиток на цей процес. Тому, щоб розібратися в нинішньому стані соціальної політики в Україні, необхідно зрозуміти, у чому причини й основні прояви даної кризи, які стратегічні завдання слід вирішити в майбутньому, взявши до уваги минулі помилки (рис. 2.2).
Рис. 2.2. Соціальні стратегії економічних реформ в Україні
На самому початковому етапі економічних реформ у 1991—1992 рр. перед українським урядом стояла проблема вибору стратегії включення соціальної політики в загальну стратегію економічних перетворень. Значний вплив на такий вибір зробила прийнята концепція реформ, що виходила з необхідності підвищення ефективності функціонування господарської системи шляхом переходу до ринкових відносин в економіці. Врешті-решт був зроблений вибір на користь того, щоб не розглядати соціальну сферу суспільства як пріоритетну, а соціальну політику — як самостійний та істотний напрямок діяльності держави. Як критерій ефективності нової системи були обрані лише економічні показники. Розвиток же соціальної сфери або її окремих показників навіть не називалися як явні цілі реформ. Акцент був зроблений на реформування економічної сфери, соціальну ж політику було вирішено вважати лише елементом загальної економічної стратегії, а стан і динаміку процесів у соціальній сфері розглядати тільки як граничні обмеження для економічних перетворень.
Такий вибір був зроблений урядом України тому, що на той період у соціальній сфері існував достатній «запас міцності», що виявлявся:
Очевидно, що з тактичної і прагматичної точок зору вибір на початковому етапі реформ для української держави був виправданий. Але час показав, що стратегічно він був невірним, тому що соціальний запас міцності у суспільства виявився не безмежним, а соціальна ціна реформ — дуже високою.
Рис. 2.3. Складові запасу міцності
в соціальній сфері України
В остаточному підсумку вже через кілька років стало ясно, що саме соціальні наслідки ринкових реформ виявилися головним гальмом подальших економічних і політичних перетворень у суспільстві.
4. Соціальні наслідки та причини
загострення соціальних проблем
в Україні внаслідок реформ
Які ж конкретні зміни в соціальній ситуації стали наслідками здійснюваних економічних реформ, спрямованих на побудову ринкової системи господарювання? Схематично вони проілюстровані на рис. 2.4.
Рис. 2.4. Соціальна ситуація в Україні в результаті реформ
По-перше, істотні зміни в рівні реальних доходів населення.
У середньому за весь період реформ він упав майже в три рази і потягнув за собою різке зниження рівня споживання — до 30 % порівняно з даними 1991 р., при цьому найбільш критична ситуація склалася у споживанні продуктів харчування.
Поряд з падінням рівня доходів населення наслідком економічних реформ стала їхня поляризація. Суспільство розкололося на два вкрай протилежні за рівнем доходів прошарки — високоприбуткового населення (близько 10—12 %) і низькодохідного населення, що живе на межі бідності або за її межею (більш як 60 %). Співвідношення доходів 10 % найбільш і найменш забезпечених груп населення перевищило в нашій країні всі гранично припустимі норми і по деяких регіонах досягло 20. Масовим феноменом стало явище бідності, обумовлене в першу чергу соціально-економічними причинами. Частка населення, що знаходиться за межею бідності, не знижується далі 40 %. Як наслідок, в Україні відбулося вимивання середнього класу і звуження соціальної бази реформ.
До соціальних наслідків реформ відноситься і поява в масовому масштабі феномена безробіття. На сьогодні частка загального безробіття становить 10—12 % економічно активного населення (за оцінками зарубіжних експертів). Уповільнення темпу реформ, підтримка неефективних виробництв при збереженні високого формального рівня зайнятості призвели до росту специфічного для України феномена — прихованого безробіття, що становить від 20 до 30 % економічно активного населення.
До числа найгостріших соціальних проблем відноситься погіршення здоров’я населення, що проявляється в процесах,
з одного боку, перевищення смертності над народжуваністю,
а з іншого — зниження самої народжуваності (відповідно 15,6 і 8,2 проміле): за 10 років незалежності чисельність населен-
ня України скоротилася з 52,2 до 49,0 млн осіб (на початок 2002 р.).
Принципово змінюються тенденції і причини смертності. Явно на цьому позначились наслідки Чорнобильської катастрофи. Крім того, відбулося різке збільшення смертності від неприродних факторів, що мають суто соціальний характер.
Наслідком економічних реформ виявилося погіршення не тільки фізичного, а й психічного і соціального здоров’я населення України, на що значний вплив справили складні процеси адаптації населення до ринкових умов.
Не менш критична ситуація склалася сьогодні й у самих галузях соціальної сфери — в освіті, культурі, сфері молодіжної, дитячої, сімейної політики. Цілком вичерпав себе їх запас міцності. Організаційні рамки охорони здоров’я, освіти, соціального захисту, пенсійного забезпечення застаріли і не відповідають ринковій інфраструктурі суспільства, яка тільки починає формуватись. Більшість підприємств і установ соціальної сфери сьогодні має жалюгідне існування і вже не може існувати без фінансових дотацій та інституціональних перетворень.
Таким чином, можна констатувати, що на сьогодні ми маємо загальне різке зниження якості життя населення України і загальну соціальну кризу. Основою цих помилок стала відсутність наукового обґрунтування соціальних аспектів економічних реформ і відповідних суспільних інститутів.
Фактом є те, що соціальний захист людей праці та всього населення різко знизився. Перехід до ринку, пов’язаний з формуванням нових відносин власності, відбувався і відбувається значною мірою спонтанно, на тлі еклектичного набору постійно запізнюваних заходів для соціального захисту населення. Відмова держави від регулювання цін хоча б на мінімальний асортимент товарів народного споживання, пропорцій заробітної плати в позабюджетній сфері, руйнування відомчої соціальної інфраструктури, фактична відмова від безкоштовної охорони здоров’я, освіти, соціального забезпечення і т. ін. призвели до того, що система традиційних соціальних гарантій фактично знищена.
Вантаж невирішених соціальних проблем обтяжується новими — «постколоніальними».
Трагедія України як колоніальної в минулому держави, пов’язана в першу чергу з небувалим в історії поривом народу до незалежності, до справедливості й щастя, що закінчився страшним розчаруванням. Жоден народ ще так не обманювався, не відкидався назад і, як помста за ілюзії, не платив настільки високу ціну за свою історичну зухвалість.
5. Проблема вибору моделі
соціальної політики в Україні
Проблема сьогодення в Україні полягає в тім, що вона знаходиться в процесі пошуку найбільш адекватної для себе моделі соціально орієнтованої держави і механізму реалізації соціальної політики. У статті 1 Конституції України сказано, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.
Це означає, що вона виконує своє суспільне призначення, проводячи політику, спрямовану на створення умов, що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини.
Однак поки питання про соціальність сучасної української держави залишається відкритим. І тут проблема не стільки у відсутності соціальної політики в Україні, скільки в її перехідності (транзитивності). Соціальна політика перехідного періоду формується в умовах історичного поєднання процесів корінного відновлення як суспільства, так і держави і відбиває загострення боротьби за зміни в ключових умовах формування соціальних позицій і соціального стану громадян (рис. 2.5).
Іншою проблемою сьогоднішньої України є не просто видозміна моделі соціальної політики, а здійснення спроби кардинальної зміни однієї крайньої моделі соціальної держави на іншу, тобто різкий перехід від максимально одержавленої соціальної політики до цілком лібералізованої, демократичної. Причому цей перехід здійснюється в умовах відсутності спеціальної інфраструктури, падіння життєвого рівня населення і, як наслідок, —
у ситуації значного збільшення в населення потреб і попиту на соціальні послуги держави.
Тобто на сьогодні різко загострилися протиріччя між тенденцією до скорочення обсягів безпосередньої державної соціальної допомоги і граничному збільшенню попиту на неї з боку населення в умовах практичної нерозвиненості недержавних інститутів соціальної підтримки і забезпечення. Неослабна гострота цього протиріччя змушує сьогоднішніх політиків задумуватися над доцільністю повної лібералізації соціальної політики. Сьогодні стало очевидним, що політика держави не може будуватися тільки на економічній парадигмі за відсутності соціальних цінностей і показників, тому що економічне зростання залежить насамперед від соціальної справедливості й політичної стабільності в суспільстві, від рівня розвитку людського капіталу і його здатності адаптуватися до нових ринкових умов.
Саме тому в основу економічних перетворень і відповідних програмних заходів покладено органічне поєднання політики фінансової стабілізації та економічного зростання з активною соціальною політикою — «Реформи заради добробуту».
64
Рис. 2.5. Проблема вибору моделі соціальної держави в Україні
Закінчення рис. 2.5. Проблеми соціальної політики
сучасної української держави
6. Стратегії, цілі й пріоритети
в соціальній політиці
У перехідній економіці змінюються стратегічні орієнтири, цілі й пріоритети не тільки в економічній, а й у соціальній сфері, тому необхідно зупинитися на питаннях про сучасні тенденції реалізації соціальної політики в Україні, про ті напрямки, що закладені сьогодні в програму реформування соціальної сфери.
Для подолання соціальної кризи необхідна розробка єдиної і цілісної стратегії соціальної політики. Під стратегією соціальної політики розуміється корінне вирішення системи соціальних проблем на конкретному історичному етапі розвитку суспільства. Стратегічні цілі соціальної політики визначаються комплексом умов перехідної економіки, станом соціально-трудової сфери, обсягом фінансових ресурсів, змінами функцій держави (рис. 2.6).
У здоровому суспільстві соціальна політика являє собою цілісну систему державної і суспільної діяльності. Але принцип цілісності припускає і принцип виділення пріоритетів. Пріоритетність визначається, виходячи зі складу, реального взаємозв’язку і гостроти найважливіших соціальних проблем, і припускає ранжирування заходів у рамках соціальної політики, виділення довгострокових, середньострокових і екстрених заходів.
66
Рис. 2.6. Поняття стратегії, цілей і пріоритетів соціальної політики
З початку економічних реформ в Україні тільки з 1995 р. соціальні цілі в діяльності держави стали чітко позначатися і виноситися як самостійний напрямок у стратегічній лінії. Це проявилося в появі урядового документа «Основні пріоритетні напрямки соціальної політики у перехідний період» у доповіді Президента України Л. Кучми «Про основні засади економічної та соціальної політики» ще в 1995 р. (рис. 2.7).
Рис. 2.7. Генезис цілей соціальної політики України
У цьому документі соціальна політика була названа необхідною умовою продовження економічних реформ. Її основною метою проголошена стабілізація рівня життя громадян України із наступним його підвищенням у міру розвитку економіки. Як пріоритети було виділено запобігання зниженню грошових доходів населення, забезпечення балансу інтересів трьох груп відтворювального процесу, розширення комерційних і страхових засад у наданні соціальних послуг. У цілому даний документ відбивав ідею переходу від системи державного патерналізму до активної соціальної позиції громадян при збереженні за державою функції соціального забезпечення непрацездатних і незаможних.
У 1996 р. у розділі 8 «Соціальна політика» Програми Уряду України «Реформи і розвиток економіки в 1995—1997 рр.» як середньострокові перспективи соціальної політики України намічено закріплення позитивних тенденцій до стабілізації рівня життя населення, створення міцної основи для його подальшого підвищення, скорочення масштабів бідності, оптимізація ситуації на ринку праці. Незважаючи на те, що основний зміст соціальних цілей не змінився відносно 1995 р., у пріоритетах соціальної політики держави відбулися зміни у бік розвитку ідей реформування соціальної сфери. На перший план вийшли проблеми фінансування соціальної сфери, забезпечення пільгового оподатковування коштів, що направляються з благодійними цілями на соціальні програми при формуванні бюджетів різних рівнів. Крім цього, як пріоритетна була визначена проблема вдосконалення системи управління соціальною сферою шляхом децентралізації процесу управління.
Починаючи з 1997 р., відбувається кардинальний переворот у ставленні держави до соціальної політики. Негативні тенденції в соціальній сфері не слабшали, уся попередня робота державних органів по їх нейтралізації була визнана недостатньо ефективною. Соціальна політика з другорядних напрямків діяльності держави виходить на одне з пріоритетних місць. У 1997 р. уперше всіма гілками влади був прийнятий спільний документ «Основні напрями соціальної політики на 1997—2000 рр.», що передбачало проведення великих соціальних реформ. Уперше поряд із тактичними минулого тут позначені й стратегічні цілі соціальної діяльності держави, що включали досягнення відчутного поліпшення матеріального становища й умов життя людей, забезпечення ефективної зайнятості населення, підвищення якості та конкурентоспроможності робочої сили; гарантії конституційних прав громадян у галузі соціального захисту населення, охорони здоров’я, культури, забезпечення житлом; нормалізація демографічної ситуації, зниження смертності населення, особливо дитячої і людей у працездатному віці; істотне поліпшення соціальної інфраструктури (рис. 2.8).
69
Рис. 2.8. Основні цілі та пріоритети соціальної політики в Україні до 2000 року
Зміст програми соціальних реформ свідчить про переорієнтацію зусиль уряду України із дій, спрямованих на «гасіння пожежі» соціальної напруженості в суспільстві, на дії по докорінному реформуванню соціального сектора по лінії переходу від системи загальної соціальної підтримки і всеосяжних соціальних гарантій до ефективної соціальної політики по приведенню соціальних витрат держави у відповідність з її фінансовими можливостями. Таким чином, починаючи з 1997 р., український уряд активно й усвідомлено бере курс на побудову соціального ринкового господарства і, незважаючи на фінансову кризу в серпні 1998 р., першочерговими заходами для нового уряду України з’явилося забезпечення функціонування системи життєзабезпечення, зниження соціальної напруженості, перехід ринкової економіки до соціально орієнтованого економічного росту.
Незважаючи на те, що за весь період економічних реформ в Україні реалізація соціальної політики проходила зі змінним успіхом, можна виділити ряд принципово нових її рис, що склалися за цей час (рис. 2.9).
По-перше, вони виражаються у зміні ролі держави при здійсненні соціальної політики, у скороченні масштабів державного втручання в соціально-економічну сферу. З іншого боку, змінюється соціальна позиція особистості стосовно держави, збільшується частка її соціальної участі у житті держави й відповідальності, формуються недержавні інститути, що беруть участь у проведенні соціальної політики. По-третє, нова модель характеризується децентралізацією соціальної політики, перерозподілом повноважень в управлінні соціальною сферою в бік регіональних і місцевих органів влади, зміною структури і функцій соціальних відомств. Цей процес супроводжується перерозподілом і зміною системи джерел фінансування соціальної сфери, активізацією позабюджетних потоків на соціальні програми і заходи, розвитком системи соціального страхування. Найбільш позитивним моментом є поступове оформлення правового простору соціальної сфери, запровадження системи соціальної стандартизації і використання соціальних нормативів як механізму перехідного суспільства.
Дані тенденції свідчать про рух нашого суспільства до більш цивілізованих форм соціального устою. Однак основне питання про вибір моделі соціальної держави, про межу між державою і ринком у соціальній сфері для нас залишається ще відкритим.
71
Рис. 2.9. Характерні риси нової соціальної політики в Україні
7. Пріоритетні напрями соціальної політики
України в перехідний до ринку період
Основні пріоритетні напрямки соціальної політики у перехідний період визначені у доповіді Президента України Л. Кучми «Про основні засади економічної та соціальної політики» ще в 1995 р. Як зазначено у цьому документі, здійснювана соціальна політика базуватиметься на реалізації того, що вона має бути:
Водночас весь комплекс заходів соціальної політики спрямовуватиметься на
Стратегічними цілями соціальної політики на державному рівні має бути:
Реалізація цього комплексу заходів та стратегічних цілей здійснюватиметься по таких основних напрямках:
Соціальна політика уряду України у середньостроковій перспективі (до 2005 р.) передбачає такі напрями:
Упровадження у законодавчому порядку системи національних стандартів дасть змогу поступово наблизитись до забезпечення реалізації закріплених Конституцією України найважливіших соціальних гарантій. Особливістю цього періоду буде використання механізмів соціального партнерства та системи домовленості між роботодавцями і найманими працівниками.
Згідно з прийнятими Верховною Радою України в 1998 р. Основами законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування буде проводитись перерозподіл відповідальності за соціальне забезпечення громадян між державою, роботодавцями та працівниками.
В Україні застосовуватимуться такі види страхування:
Важливе місце в реалізації соціально-економічної політики Уряду займуть заходи, спрямовані на реформування пенсійної системи, метою якої є підвищення рівня пенсійного забезпечення громадян, запровадження диференціації розмірів пенсій залежно від трудового внеску. Реформування пенсійної системи дозволить зменшити економічне навантаження на працездатне населення адекватно демографічній ситуації.
Пріоритетним напрямом політики держави є розвиток мережі установ по наданню соціальної допомоги, створення в кожному районі, місті, на базі діючих відділень допомоги територіальних центрів соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких громадян. Передбачається забезпечення розвитку підсобних сільських господарств, будинків-інтернатів, системи соціального захисту населення.
Соціально-економічна політика уряду України на період до 2005 р. в подальшій перспективі до 2011 р. буде сконцентрована на таких напрямках:
Механізм здійснення соціальної політики ґрунтується на певних принципах, а саме: забезпечення відповідного рівня життя населення і дотримання соціальної справедливості при розподілі національного доходу на основі встановлення мінімального рівня заробітної плати, який повинен забезпечити:
Соціальну політику держави необхідно розглядати в єдиному контексті з економічною та фінансовою політикою. Потрібні скоординовані дії держави щодо підвищення рівня життя народу, проведення активної економічної політики та державної підтримки розвитку духовної сфери — науки, освіти, культури.
ТЕМА 3. НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ
1. Соціальні нормативи як відправна
точка соціальної політики
Приступаючи до розгляду цієї теми, слід насамперед згадати таке ключове поняття, як «соціальні нормативи», а потім вже ознайомитися з їх специфікою. Адже управління соціально-політичними процесами, яке здійснюється через соціальне планування, неможливе без певних орієнтирів, критеріїв, кількісних та якісних значень — показників, які можна порівнювати в статиці і динаміці.
Соціальні нормативи — це регламентовані значення соціальних показників, що виражають систему типових вимог соціальних суб’єктів до соціальних об’єктів з метою забезпечення відтворення і розвитку суспільства як цілого, та вирішення його соціальних проблем.
Соціальні нормативи пов’язані з процесами соціального управління і використовуються у розробці основ соціальної політики.
Найбільш важливі групи соціальних нормативів:
I група — нормативи, що мають «природничо-наукове» обґрунтування і є найбільш об’єктивними (норми харчування, одягу, медикаментів, витрат на комунальні послуги). Ці норми покладено в основу мінімального споживчого бюджету людини, закон про який прийнятий з липня 1991 р. Цей бюджет включає витрати на:
1 — продукти харчування;
2 — одяг, білизну, взуття;
3 — предмети санітарії, гігієни, ліки та медикаменти;
4 — меблі, посуд, культтовари та інші предмети культурно-побутового господарювання;
5 — житло та комунальні послуги;
6 — культурно-освітні заходи;
7 — побутові послуги (транспорт, зв’язок);
8 — перебування дітей у дошкільних закладах;
9 — ведення особистого підсобного господарства (в межах, що забезпечують задоволення особистих потреб).
Склад мінімального споживчого бюджету (кошика) повинен затверджуватися урядом і час від часу переглядатись з урахуванням економічного стану та стандартів споживання.
У цей розділ можна включити гранично допустимі норми забруднення навколишнього середовища (мінімальні, максимальні).
II група — це нормативні показники по визначенню рівня допомоги у разі нестандартних ситуацій (на поховання, травматизм, при втраті годувальника, нормативи допомог багатодітним сім’ям тощо). Ця група нормативів залежіть від рівня розвитку економіки.
III група — це нормативи, що важко нормувати, але можна планувати:
1 — нормативи рівня здоров’я;
2 — нормативи рівня життя;
3 — нормативи тривалості життя;
4 –нормативи рівня травматизму (виробничого й побутового).
2. Державні соціальні стандарти —
основа нормативно-правового
забезпечення соціальної політики
Основним дієвим важелем управління соціально-політичними процесами є їх нормативно-правове регулювання. Система нормативно-правового регулювання соціальної політики представлена різними видами нормативно-правових актів. Істотне місце серед них займають державні соціальні стандарти. На відміну від розвинутих країн світу в Україні система стандартизації соціальної політики знаходиться в процесі становлення. Метою цього процесу є створення нового, більш ефективного механізму нормативно-правового регулювання соціальної політики в Україні.
Процес стандартизації соціальної політики базується на визначенні «соціального стандарту» і «соціальної гарантії» згідно із Законом України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» (листопад 2000 р.).
Цей Закон визначає правові засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією та законами України основних соціальних гарантій. На його основі розробляється й затверджується Державний класифікатор соціальних стандартів і нормативів, використання якого сприяє встановленню вимог, що забезпечують державний захист інтересів громадян і держави за допомогою застосування відповідних нормативних документів.
Даний Закон установлює лише загальні правові основи державних соціальних стандартів і державних соціальних гарантій, які застосовуються до всіх об’єктів соціальної політики.
Основою формування системи соціальних стандартів і державних соціальних гарантій є Закон України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», який містить концептуальні поняття і терміни у такому значенні (рис. 3.1):
Рис. 3.1. Концептуальні поняття і терміни соціальних
стандартів і нормативів в Україні
Соціальні стандарти відбивають характер і рівень задоволення сукупності соціальних потреб населення.
Соціальні потреби і відповідні соціальні нормативи в Україні класифікують за рядом ознак (рис. 3.2).
Зокрема:
За характером задоволення соціальних потреб соціальні нормативи поділяються:
Соціальні стандарти і нормативи можуть прийматися і діяти на різних рівнях:
3. Базовий державний соціальний стандарт
Останнім часом в Україні в процесі реформування соціальної сфери і розвитку системи соціальної стандартизації затвердилося поняття базовий державний соціальний стандарт (БДСС), під яким розуміють встановлені органами державної влади на визначений період часу єдині мінімальні соціальні нормативи і норми, що відбивають найважливіші потреби людини в матеріальних благах, загальнодоступних і безкоштовних послугах, які гарантують відповідний рівень споживання і призначені для визначення обов’язкового мінімуму бюджетних витрат на зазначені цілі.
Згідно зі ст. 6 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» «базовим державним соціальним стандартом є прожитковий мінімум, встановлений законом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров’я та освіти».
Уведення БДСС припускає, що держава бере на себе фінансування лише мінімальних соціальних гарантій, необхідних для задоволення основних потреб людини. Задоволення ж інших соціальних потреб передбачається забезпечувати за рахунок недержавних джерел фінансування. БДСС установлюється на певний строк, тому що при збільшенні фінансових можливостей держави може бути збільшений і його рівень. Істотною функцією системи БДСС є те, що вона являє собою основу для розрахунку видаткової частини бюджетів усіх рівнів, а її застосування робить прозорим розрахунок бюджетних потреб.
4. Принципи, цілі й завдання
соціальної стандартизації
Як зазначено в ст. 3 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», формування державних соціальних стандартів і нормативів здійснюється за такими принципами:
Основними цілями процесу соціальної стандартизації є
1) забезпечення в повному обсязі рівнодоступних і якісних соціальних послуг для різних категорій населення відповідно до досягнень науки, практичного вітчизняного і закордонного досвіду;
2) забезпечення взаємозв’язку систем стандартизації, сертифікації, ліцензування і контролю якості у сфері соціального обслуговування населення;
3) використання соціальних стандартів при формуванні бюджетів різних рівнів і аналізу щодо їх виконання.
Стосовно завдань соціальної стандартизації, то серед них можна виділити наступні:
5. Система державних соціальних стандартів
і нормативів в Україні
Державні соціальні стандарти у сфері доходів населення встановлюються з метою визначення розмірів державних соціальних гарантій у сфері оплати праці, виплат за обов’язковим державним соціальним страхуванням, права на отримання інших видів соціальних виплат і державної соціальної допомоги та їх розмірів, а також визначення пріоритетності напрямів державної соціальної політики.
Державні соціальні нормативи у сфері соціального обслуговування встановлюються для визначення розмірів державних гарантій соціальної підтримки інвалідів, осіб похилого віку, дітей, які залишилися без піклування батьків, та інших осіб, які потребують соціальної підтримки.
З цією метою визначаються:
Державні соціальні нормативи у сфері житлово-комунального обслуговування встановлюються з метою визначення державних гарантій щодо надання житлово-комунальних послуг та розмірів плати за житло і житлово-комунальні послуги, які забезпечують реалізацію конституційного права громадянина на житло.
До їх числа належать:
Державні соціальні нормативи у сфері транспортного обслуговування та зв’язку включають:
До державних соціальних нормативів у сфері охорони здоров’я включаються:
До державних соціальних нормативів у сфері забезпечення навчальними закладами включаються:
До державних соціальних нормативів у сфері обслуговування закладами культури включаються:
До державних соціальних нормативів у сфері обслуговування закладами фізичної культури та спорту включаються
До державних соціальних нормативів у сфері побутового обслуговування, торгівлі та громадського харчування включаються
Держава гарантує забезпечення основних потреб громадян на рівні встановлених законом державних соціальних стандартів і нормативів.
6. Основні та додаткові види
державних соціальних гарантій
Основні державні соціальні гарантії встановлюються законами з метою забезпечення конституційного права громадян на достатній життєвий рівень.
До числа основних державних соціальних гарантій включаються:
Основні державні соціальні гарантії, які є основним джерелом існування, не можуть бути нижчими за прожитковий мінімум, установлений законом.
Законами України з метою надання соціальної підтримки населенню України в цілому та окремим категоріям громадян встановлюються інші державні соціальні гарантії, додаткові державні гарантії щодо:
Порядок визначення та застосування державних соціальних гарантій у реалізації державної соціально-економічної політики базується на законодавчій основі. Проте виключно законами України визначаються:
Рис. 3.4. Основні та додаткові види державних
соціальних гарантій
Державні соціальні гарантії є обов’язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.
Органи місцевого самоврядування при розробці та реалізації місцевих соціально-економічних програм можуть передбачати додаткові соціальні гарантії за рахунок коштів місцевих бюджетів.
7. Правове і нормативно-методичне
забезпечення соціальної політики
Система управління соціально-політичними процесами в Україні має досить різноманітну правову основу і ґрунтується на основних положеннях Конституції України, Кодексу законів про працю та законів, прийнятих Верховною Радою.
Першочергове значення мають наступні закони і нормативні акти, що регулюють соціальні відносини: Закони України «Про межу малозабезпеченості», «Про мінімальний споживчий бю-
джет», «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», «Про оплату праці», «Про зайнятість населення», «Про освіту», «Про пенсійне забезпечення», «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про охорону здоров’я», «Про колективні договори і угоди», «Про підвищення соціальних гарантій для трудящих» та Конвенції МОП.
Правовою та нормативною базою служать також постанови уряду, укази Президента, положення та інструкції з питань соціальної політики.
Механізм правового регулювання соціально-політичних відносин включає систему норм різних галузей права і методів, форм юридичного впливу на суб’єкти та об’єкти управління
з метою задоволення соціальних потреб індивідів і забезпечення можливостей реалізації соціальних інтересів членів суспільства.
Правове забезпечення системи управління соціально-політичними процесами направлене:
Здійснення правового забезпечення соціально-політичних проблем в організації покладається на її керівника та інших посадових осіб (у межах наданих їм прав та повноважень при здійсненні ними організаційно-розпорядчих, адміністративно-господарських, трудових та інших функцій), а також на керівника системи управління персоналом та її працівників з питань, що входять до їх компетенції.
Крім правової бази, управління соціально-політичними процесами здійснюється на матеріалах нормативно-методичного характеру.
Нормативно-методичне забезпечення системи управління соціально-політичними процесами — це сукупність документів організаційного, організаційно-методичного, організаційно-розпорядчого, технічного, нормативного, техніко-економічного та економічного характеру, які встановлюють норми, правила, вимоги, характеристики, методи, що використовуються при вирішенні завдань щодо соціального управління, соціального захисту і затверджені в установленому порядку компетентними відповідними органами.
Нормативно-методичне забезпечення створює умови для ефективного процесу підготовки, прийняття та реалізації рішень з питань соціального управління. Воно полягає в організації розробки та використання методичних документів, а також ведення нормативного господарства в системі управління соціально-політичними процесами.
Відповідальність за забезпечення нормативно-методичними документами несуть відповідні органи державного рівня з питань реалізації соціальної політики.
Нормативно-методичні документи можуть бути такі: нормативно-довідкові; організаційного, організаційно-розпорядчого та організаційно-методичного характеру; технічного, техніко-економічного та економічного характеру.
До документів організаційно-методичного та методичного характеру відносяться ті, що регламентують виконання функцій з управління соціально-політичними процесами.
Сюди входять:
Розробку цих документів здійснюють працівники відповідних ланок системи управління соціально-політичними процесами.
Під впливом змін в економіці, розвитку продуктивних сил та науково-технічного прогресу збагачується інструментарій управління, вдосконалюються методи планування і реалізації соціальної політики, які спираються на науково-методичне обґрунтування, нові стандарти, норми, комплексні цільові програми та наукові рекомендації, наукові дослідження з питань соціального управління.
8. Міністерство праці та соціальної політики
як суб’єкт реалізації соціально-політичних завдань
Центральним органом виконавчої влади з питань забезпечення єдиної державної політики у сфері соціальних питань і соціального захисту є Міністерство праці та соціальної політики України, а також відділи праці й соціальних питань обласних і районних Рад народних депутатів.
Мінпраці та соціальної політики працює у взаємодії з органами виконавчої влади областей, міст Києва й Сімферополя та з громадськими організаціями.
Основними завданнями Мінпраці та соціальної політики є:
Основні сфери діяльності Міністерства праці та соціальної політики наведені в табл. 3.1.
Таблиця 3.1
Основні сфери діяльності Міністерства праці
та соціальної політики
|
Сфера діяльності |
Напрямки діяльності |
|
Оплата й мотивація праці працівників у виробничих галузях та в бюджетній сфері |
Вивчення перспективних і міжгалузевих проблем оплати праці в різних виробничих галузях; підготовка пропозицій про мінімальний рівень оплати праці; встановлення тарифних ставок та посадових окладів для працівників бюджетної сфери |
|
Рівень життя і соціальний захист населення |
Проведення моніторингу рівня життя, доходів, умов і охорони праці, аналіз структури й динаміки доходів, розробка мінімальних споживчих бюджетів та соціальних пільг, компенсацій; вивчення загальних питань пенсійного забезпечення |
|
Політика на ринку праці й зайнятості населення |
Аналіз і регулювання ринку праці, розробка політики зайнятості, вивчення й прогнозування міграції населення та соціальних проблем зайнятості |
|
Організація праці |
Розробка форм і методів організації та нормування праці, тарифікація праці |
|
Підготовка і перепідготовка кадрів |
Розробка видів і методів підготовки і перепідготовки кадрів для ринкової економіки, прогнозування ринку професій та профорієнтації населення, розробка міжрегіональних і міжгалузевих програм у цій сфері |
|
Охорона та умови праці |
Розробка та узгодження норм і правил охорони та умов праці |
|
Соціальне страхування |
Розробка методичного й нормативного забезпечення соціального страхування, розвиток страхування від нещадних випадків, професійних захворювань, планування пільгових пенсій |
|
Трудові відносини й соціальне партнерство |
Розробка порядку укладання Генеральних галузевих угод, організація соціального партнерства, вирішення трудових конфліктів; розробка нормативно-методичних документів з питань трудових відносин і соціального партнерства |
|
|
Підготовка та експертиза проектів нормативних актів, систематизація і аналіз трудового законодавства |
|
Міжнародне співробітництво |
Розробка пропозицій з питань двостороннього співробітництва, координація робіт з МОП, вивчення проектів зарубіжної технічної допомоги |
Підвідомчими організаціями Мінпраці та соціальної політики є Державна служба зайнятості, Національна академія праці, Науково-дослідний інститут праці і зайнятості населення в м. Києві, Науково-дослідний інститут соціально-трудових відносин в м. Луганську, Центральне бюро нормативів з питань праці, Інститут підготовки та підвищення кваліфікації кадрів та ін.
9. Характеристика основних чинних
законодавчих і нормативних актів,
що регулюють соціальні відносини
Основні чинні законодавчі і нормативні акти, що регулюють соціальні відносини: Закони України «Про межу малозабезпеченості», «Про мінімальний споживчий бюджет», «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», «Про оплату праці», «Про зайнятість населення», «Про освіту», «Про пенсійне забезпечення», «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про охорону здоров’я», «Про колективні договори і угоди», «Про підвищення соціальних гарантій для трудящих» та ін. З деякими законами студенти вже ознайомилися під час навчання на попередніх курсах, а ті, що незнайомі, потрібно детально опанувати (в бібліотеці або ж через систему Інтернет), звернувши особливу увагу на те, які соціальні відносини вони регулюють і як захищають конкретного громадянина України.
Узагальнюючи матеріал теми можна зазначити, що нерозв’язані проблеми нормативно-правового забезпечення потребують розробки як стратегії, так і дієвої тактики соціальної політики в Україні.
ТЕМА 4. ПЛАНУВАННЯ І ФІНАНСУВАННЯ
РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ
1. Поняття соціальної сфери
Реалізація соціальної політики у будь-якому суспільстві здійснюється через певну систему соціальних інститутів, фінансових і правових механізмів та рівнів управлінського впливу. У сукупності перераховане являє собою особливу соціальну сферу суспільства і сукупність галузей соціального комплексу. Тому більш конкретна постановка проблеми про способи реалізації соціальної політики в Україні вимагає відповіді на питання про сутність, основні характеристики і способи функціонування соціальної сфери в нашому суспільстві.
У науковій літературі поняття «соціальна сфера» використовується в різних значеннях. Нас дане поняття буде цікавити у двох аспектах:
1) як певна сфера суспільної системи;
2) як сукупність галузей народного господарства, а також галузей державного, регіонального і місцевого управління (рис. 4.1).
Як підсистема суспільного організму соціальна сфера характеризується:
Рис. 4.1. Сутність соціальної сфери
Функції і відносини соціальної сфери реалізуються через діяльність двох груп соціальних інститутів (рис. 4.2):
Рис. 4.2. Групи інститутів соціальної сфери
1. Інститути малого рівня формалізації, що діють на основі внутрішньої саморегуляції (суспільні об’єднання, сім’я).
2. Інститути великого рівня формалізації, регулювання яких здійснюється через спеціальні органи управління (організації й установи соціальної сфери і відповідні органи їх управління).
Саме друга група інститутів утворює соціальну сферу як сукупність народногосподарських і управлінських галузей.
Тому в другому значенні соціальну сферу можна визначити як сукупність галузей, програм і заходів, спрямованих на досягнення соціальних цілей і результатів, покликаних підвищити суспільний добробут і поліпшити якість життя населення.
Реалізується соціальна сфера через надання соціальних послуг, забезпечення соціальних гарантій, пільг і виплат.
2. Галузі соціальної сфери
Соціальна сфера містить у собі ряд самостійних галузей і напрямів діяльності державних органів влади. Кожна галузь має свою структуру, органи управління, правову і фінансову основу. Перелік галузей соціальної сфери наведено на рис. 4.3—4.5.
Рис. 4.3. Галузі соціальної сфери
Рис. 4.4. Галузі соціальної сфери
(охорона здоров’я, культура і мистецтво)
Рис. 4.5. Соціальний захист населення
Освіта — галузь, що забезпечує найважливішу соціальну гарантію розвитку суспільства. Її метою є соціалізація, залучення громадян до всієї накопиченої культури, розвиток кадрового потенціалу економіки. У структуру галузі входять підприємства й освітні установи всіх рівнів, а також державні, регіональні та місцеві органи управління освітою.
Охорона здоров’я — галузь, метою якого є підтримка здоров’я нації, збереження і розвиток людського потенціалу суспільства. Включає підприємства й установи охорони здоров’я, фонди обов’язкового і добровільного медичного страхування, регіональні та місцеві органи управління.
Культура і мистецтво — галузь, що забезпечує поширення культурних традицій, підвищення духовної культури населення, розвиток творчого потенціалу і культурної активності громадян. Включає підприємства й установи культури, а також органи управління.
Соціальний захист населення — галузь соціальної сфери, що зараз активно розвивається, її метою є соціальна підтримка і захист непрацездатних і малозабезпечених прошарків населення. Галузь розвивається по трьох основних напрямках:
1) соціальне забезпечення;
2) соціальна допомога і соціальне обслуговування;
3) соціально-страхові фонди.
Крім перерахованих галузей, соціальна сфера охоплює напрями діяльності органів державного, регіонального і місцевого управління, які не є галуззю, але регулюють особливу сукупність значущих соціальних процесів. До таких напрямів державного регулювання відносяться державна, регіональна і місцева політика доходів, політика у сфері праці та трудових відносин, політика зайнятості, міграційна, житлова, молодіжна політика, політика у сфері міжнаціональних відносин. Дані напрями соціальної політики реалізуються відповідними органами державного і місцевого управління через систему заходів адміністративного впливу, розвиток законодавчої бази, систему соціально-культурних заходів і виконання цільових соціальних програм.
3. Рівні управління соціальною сферою
Державне управління соціальною сферою здійснюється всіма гілками влади. Сьогодні реалізація соціальної політики здійснюється на державному, регіональному і місцевому рівні. Відповідно до чинного законодавства розмежуються повноваження державних і регіональних органів влади в реалізації соціальної політики (рис. 4.6—4.7).
Рис. 4.6. Рівні управління соціальною сферою
Рис. 4.7. Повноваження регіональних і місцевих органів влади
До повноважень державних органів влади відноситься:
До повноважень регіональних і місцевих органів влади відносяться:
Розподіл повноважень свідчить про те, що на державному рівні задаються стратегічні орієнтири соціальної політики держави, а на регіональному і місцевому рівні здійснюється конкретна її реалізація, забезпечення функціонування 80 % соціальної інфраструктури, безпосередня реалізація соціальних послуг населенню. У цілому сьогоднішній період характеризується процесами децентралізації керування соціальною сферою, передачею все більшого обсягу повноважень у реалізації соціальної політики регіональним і місцевим органам влади.
4. Джерела фінансування соціальної сфери
У сучасних умовах в Україні здійснюється перехід на використання нових механізмів змішаної фінансової участі в реалізації соціальних програм, тобто механізмів залучення позабюджетних коштів для фінансування соціальної сфери. Крім цього, реформується система соціального страхування, що з другорядних методів фінансування переходить у розряд основних і найбільш адекватних ринковим умовам. Нині у соціальну сферу направляється кілька фінансових потоків (рис. 4.8—4.9).
Бюджетні джерела:
Позабюджетні джерела:
Зовнішні джерела:
Витрати на соціальну сферу від ВВП становлять в Україні в середньому близько 18 %, однак основна вага соціальних витрат лежить сьогодні на бюджетах регіонів та їх місцевих структур, з яких фінансується приблизно 80 % усієї соціальної сфери.
Поряд і паралельно з бюджетною системою в Україні функціонує порівнянна з нею за масштабами позабюджетна фінансова страхова система.
До державної соціально-страхової системи відносяться
Узагальнюючи все вищевикладене, можна зробити висновок, що соціальну сферу необхідно розглядати з погляду двох взаємозалежних сторін:
Кожна галузь соціальної сфери має свою структуру, органи управління, правову й фінансову основу. Відповідно до чинного законодавства здійснюється розмежування повноважень між державними і регіональними органами влади в реалізації соціальної політики.
Сьогодні здійснюється змішане фінансування соціальної сфери з бюджетних, позабюджетних і зовнішніх джерел, що супроводжується процесами децентралізації її управління.
Рис. 4.8. Джерела фінансування соціальної сфери в Україні
Рис. 4.9. Джерела фінансування соціальної сфери в Україні (закінчення)
5. Завдання і напрямки покращення
фінансування соціальної сфери в Україні
Існує кілька систем фінансового забезпечення як у цілому соціальної сфери, так і окремих її галузей. У спадок від адміністративної економіки Україні дісталася система бюджетного забезпечення соціальної сфери. В основі цієї системи лежали теоретичні постулати щодо поділу економічної системи на дві сфери — виробничу й невиробничу. За логікою цієї теорії ВВП створювався тільки у виробничій сфері, а перерозподіл певної його частини у невиробничу сферу здійснювався через бюджет. Дані витрат зведеного бюджету наведені в табл. 4.1.
Таблиця 4.1
Структура видатків зведеного бюджету України (у %)*
|
Вид видатку |
Рік |
||||||
|
1992 |
1995 |
1996 |
1997 |
1998 |
1999 |
2000 |
|
|
Соціальний захист населення |
23,6 |
20,3 |
10,9 |
16,7 |
12 |
11,7 |
13,3 |
|
Фінансування соціально-культурних закладів і установ |
32,2 |
28,4 |
19 |
20,6 |
22,9 |
28 |
27,6 |
|
Фінансування науки |
2,8 |
1,9 |
1,2 |
1,4 |
1,4 |
1,2 |
1 |
|
Державні капітальні вкладення |
6,4 |
4,5 |
3,7 |
1,8 |
3,1 |
1,1 |
1 |
|
Управління |
8,2 |
15,5 |
26,9 |
9,8 |
7,1 |
12,1 |
16,5 |
|
Фінансування житлово-комунального та шляхового господарства |
1,9 |
1,6 |
1 |
0,9 |
1,4 |
4,6 |
4,4 |
|
Фінансування оборони |
8,9 |
5,9 |
3,8 |
4,6 |
3,7 |
6 |
4,4 |
|
Правоохоронна, податкова служби |
3,5 |
3,8 |
3,1 |
4,3 |
4,1 |
5,3 |
5 |
|
Органи законодавчої, виконавчої, судової влади та прокуратура |
1,5 |
2 |
1,3 |
1,5 |
2,6 |
4 |
9 |
|
Зовнішньоекономічна діяльність |
— |
4 |
2 |
1,3 |
0,5 |
0,5 |
0,9 |
|
Обслуговування зовнішнього боргу |
— |
— |
1,4 |
11,8 |
6,2 |
9,2 |
8 |
|
Інші витрати |
10,9 |
12,1 |
25,7 |
22,3 |
33,3 |
15,5 |
8,9 |
* Дані Міністерства фінансів України.
З переходом до ринкових відносин почався процес поширення платних послуг у соціальній сфері на противагу так званим безплатним, тобто бюджетним. Цей процес поступово набирає сили, що начебто знімає навантаження з бюджету. Але насправді доходи від платних послуг лише заміняють бюджетні асигнування, що випадають, і виконують функцію латання дірок.
Дослідження й певна робота щодо реформування бюджетної сфери в Україні проводяться досить широко, однак вони мають несистемний і непослідовний характер. Це не тільки не дає змоги знизити навантаження на бюджет, а й підвищує соціальне напруження у суспільстві, оскільки введення платних послуг не супроводжується відповідним реформуванням системи оплати праці. Досвід десяти років незалежності й економічних перетворень переконує, що на основі спонтанного розвитку системи фінансового забезпечення соціальної сфери вирішити її проблеми неможливо. Настав час переходу на підставі накопиченого досвіду до керованого процесу реформ. Які ж ключові проблеми і стрижневі напрями визначають характер цих реформ?
По-перше, цілком очевидно, що без реформ не обійтися. Стан соціальної сфери такий загрозливий, що надалі відтягувати вирішення проблем неможливо.
По-друге, вирішити нагальні проблеми через бюджет найближчим часом практично нереально. Навіть за умов подолання економічної кризи знадобиться тривалий період на відновлення соціально-культурної сфери.
По-третє, проблема реформування системи фінансування соціальної сфери пов’язана не лише зі встановленням достатнього рівня її забезпечення, а й із її впливом на суспільство.
По-четверте, хоча проблеми соціальної сфери спільні для всіх галузей, вирішувати їх слід з урахуванням специфічних особливостей кожної з них.
Система освіти в Україні включає дошкільне виховання, загальну середню освіту, заклади й заходи позашкільної роботи з дітьми, дитячі будинки, професійно-технічну та вищу освіту. Кожний із цих напрямів має характерні особливості функціонування й фінансування. Однак спільною рисою у сучасних умовах є зниження рівня бюджетного фінансування і розширення залучення позабюджетних коштів.
Так, у дитячих дошкільних закладах і школах-інтернатах частина витрат фінансується за рахунок плати батьків та різних надходжень у вигляді спонсорської допомоги. Однак ці доходи мають другорядний характер, наприклад, у дитячих дошкільних закладах вони становлять лише 13 %. Окремі заклади — палаци дитячої творчості, станції юних техніків, натуралістів, туристів та інші — отримують певні доходи від платних послуг, але вони теж мають підпорядковане значення. Професійно-технічні та спеціальні училища отримують фінансову допомогу від базових підприємств. Розширюють платний набір державні вищі заклади освіти, створено приватні школи, ліцеї, гімназії, коледжі, вузи.
Таким чином, реформування системи фінансового забезпечення в освіті поступово розвивається. Однак, як засвідчив проведений аналіз, воно має спонтанний характер і викликане скоріше проблемами з бюджетним фінансуванням, аніж цілеспрямованою політикою. З огляду на це актуальним є завдання розробки концептуальних основ моделі фінансування освіти в умовах реформування суспільства і поступового переходу до ринкової економіки. Детальне вивчення наявних проблем дає під-
стави запропонувати підхід, в основі якого лежить, з одного боку, принцип соціальної значущості окремих галузей, а з іншого — потенційні можливості самофінансування. При цьому, на нашу думку, найдоцільнішим в Україні є створення в освіті конкурентного середовища державних і недержавних закладів, що вже й має місце.
Основною ланкою освітньої галузі є загальна середня освіта. У сучасному світі вона повинна бути обов’язковою, що передбачає її бюджетне фінансування. Тобто стосовно загальної середньої освіти можна стверджувати, що для зміни системи її фінансування немає підстав. Може йтися тільки про вдосконалення методів і порядку фінансування, про перехід від кількісних до якісних критеріїв виділення бюджетних асигнувань. Однак у цілому вона має забезпечуватися за рахунок бюджету, що не заперечує наявності приватних шкіл, ліцеїв, гімназій.
Основна фінансова проблема, яка тут існує, полягає у визначенні пропорцій між платним і безплатним навчанням. Очевидно, що ніяких нормативних положень щодо цього не може бути. Виділення бюджетних асигнувань повинно здійснюватися тільки на основі пропорцій, які фактично склалися між платним і безплатним навчанням.
Аналогічно на бюджетному забезпеченні мають залишитися спеціалізовані школи-інтернати і дитячі будинки. Це визначається винятковою соціальною значущістю даних закладів, у яких утримуються сироти і діти з різними вадами здоров’я та розвитку. Необхідно розробити систему особливих пільг для юридичних і фізичних осіб, які надають цим закладам спонсорську допомогу. Водночас слід визначити, що нинішній стан фінансування названих закладів украй незадовільний.
На нашу думку, навіть в умовах бюджетного дефіциту принцип пропорційного скорочення видатків не повинен стосуватися спеціалізованих шкіл-інтернатів і дитячих будинків. Не такі вже це значні видатки, щоб на них економити. Тобто частина видатків на освіту має стати пріоритетною. Для цього їх необхідно включати до видатків на соціальне забезпечення, оскільки їх соціальні функції більш значущі, ніж освітні.
Установи позашкільної роботи з дітьми — палаци і будинки дитячої творчості, станції юних техніків, натуралістів, туристів та інші — відіграють важливу роль у вихованні дітей і молоді. Але, незважаючи на важливу їх роль, вони не можуть розглядатись як першочергові. Тому доцільно змінити систему їх фінансування, встановивши для них державну субвенцію, за якою фінансування здійснюватиметься на основі пайової участі. Для визначення нормативу самозабезпеченості необхідні спеціальні дослідження. На наш погляд, він має бути в межах 50—75 %. Тільки за умови його досягнення можуть виділятися кошти з бюджету.
Аналогічно повинні бути змінені пропорції фінансування вищої освіти. Звісна річ, не можна заперечувати її значення, як і необхідності принципів загальнодоступності й рівних прав. Однак є певні фінансові реалії, які полягають у тому, що держава не в змозі забезпечити достатньо надійного фінансування вищих закладів освіти. Важко за нинішніх умов оцінити реальні потреби у фахівцях вищої кваліфікації. Але є очевидний факт — працевлаштування випускників стало великою проблемою навіть для престижних університетів, академій та інститутів. Тому практично неможливо пояснити, чому держава фінансує підготовку фахівців, які потім нікому не потрібні, адже грошей і так не вистачає. Вважаємо, що державне фінансування має поширюватися тільки на державне замовлення, яке, у свою чергу, повинно встановлюватися під потреби держави і державного сектора.
Відповідно до цього потребує зміни і система фінансування вищої освіти. Необхідно від фінансування навчальних закладів перейти до фінансування підготовки кадрів, тобто виділяти кошти не під певний університет (академію, інститут), а на певне державне замовлення. Нинішній порядок фінансування спонукає вищі заклади освіти докладати всіх зусиль, аби отримати бюджетні асигнування. Так, у більшості технічних вищих закладів освіти відкрито нові спеціальності, насамперед економічного профілю. Але чи може такий заклад забезпечити належну підготовку фахівців? Очевидно, що ні, бо система вищої освіти ґрунтується на багаторічному досвіді й традиціях.
Тому такий підхід, який дістав широке поширення в Україні, має дві негативні сторони: по-перше, це дискредитація вищої освіти; по-друге — неекономне й нераціональне використання і так украй обмежених бюджетних коштів.
Отже, у системі вищої освіти є суттєві резерви для скорочення обсягів бюджетного фінансування, що дасть змогу також знизити рівень дефіциту бюджету. Хоч би якою болючою була реформа вищої освіти, вона дуже потрібна.
Водночас, на нашу думку, необхідні зміни у фінансовому механізмі вищої школи. Насамперед слід увести університетську автономію, у тому числі розширити фінансові права. Адміністративна система, яка виражається у всевладді Міністерства освіти і науки, вичерпала себе. Університетська автономія необхідна не заради самостійності як такої. Світовий досвід переконує, що це об’єктивний атрибут вищої освіти, визначальний чинник конкуренції у даній сфері. Як не можуть в економіці нормально розвиватися ринкові відносини в умовах підпорядкування підприємств галузевим міністерствам і відомствам, так вища освіта не може розвиватися без автономії своїх закладів.
Важливим питанням реформування системи фінансування вищої освіти є встановлення методу фінансової діяльності. Як нам здається, вищі заклади освіти повинні функціонувати на засадах неприбутковості. Хоч вони є комерційними структурами, метою їх діяльності не повинно бути отримання прибутку. Хіба можна оцінити як нормальне явище оподаткування у нинішніх умовах прибутку вищих закладів освіти від платного навчання, тоді як їх матеріально-технічна база украй слабка. У кращому разі це можна розцінити як недоречність. Усі види платних освітніх послуг і науково-дослідні роботи мають бути звільнені від оподаткування. Воднораз інші види комерційної діяльності повинні розглядатись як звичайне явище і оподатковуватися на загальних підставах.
І нарешті, ще один напрямок освіти, який, із нашої точки зору, взагалі не стосується бюджету, — професійно-технічні й спеціальні училища. Якщо виходити з логіки, що за все має платити споживач, то ці училища повинні фінансуватися базовими підприємствами або утримуватися за рахунок різного роду об’єднань і корпоративних утворень. Методи і схеми їх фінансової діяльності можуть бути різними, однак у будь-якому разі бюджет не може фінансувати ці заклади. Як і дитячі будинки, професійно-технічні училища не є освітніми закладами, оскільки вони формують не освітній рівень, а професійні навички. Тобто з огляду на різні сторони їх діяльності вони мають бути переведені на інші засади фінансування.
До системи охорони здоров’я в Україні входять лікарні й територіальні медичні об’єднання, поліклініки й амбулаторії, фельдшерсько-акушерські пункти, станції швидкої і невідкладної допомоги, станції переливання крові, санаторії для хворих на туберкульоз та для дітей і підлітків, дитячі будинки, санітарно-епідеміологічні станції, дезінфекційні станції, центри здоров’я та заходи санітарної освіти. Тобто це розширена мережа лікувальних, лікувально-профілактичних та санітарно-профілактичних закладів.
Як і для закладів освіти, для них характерним є зниження рівня бюджетного фінансування і заміна асигнувань, що фінансуються різними джерелами, насамперед надходженнями від платних послуг. Однак у медичних закладів можливості мобілізовувати доходи від платних послуг суттєво обмежені. Цим пояснюється створення приватних клінік і лікарень, які за плату забезпечують і належний рівень послуг. Державні заклади, які не мають ані необхідного обладнання, ані відповідного персоналу, не можуть належним чином розвивати і платних послуг.
Передусім слід зазначити, що, як і в освіті, у медицині потрібен диференційований підхід до вдосконалення системи фінансування. Санітарно-профілактичні заклади (санітарно-епідеміологічні та дезінфекційні станції, центри санітарної освіти і т. ін.) можуть певну частину витрат покривати за рахунок платних послуг, які вони надають юридичним і фізичним особам. Однак основним джерелом їх фінансування залишатиметься бюджет. Це пояснюється тим, що ці заклади виконують дуже важливі функції, і їх діяльність не може бути поставлена в залежність від можливості отримання доходів. Урешті-решт, профілактика обійдеться державі значно дешевше, ніж ліквідація наслідків різних негараздів у сфері санітарії та гігієни.
Основну частину системи охорони здоров’я становлять лікувальні та лікувально-профілактичні заклади, які надають послуги громадянам. Нині у світі існує три основні системи їх фінансування: бюджетна, платна і страхова медицина. Бюджетна й платна форми фінансового забезпечення відрізняються методом оплати послуг. При бюджетній — це колективна форма оплати, при платній — індивідуальна. Страхова медицина, об’єктом страхування в якій є здоров’я громадян, передбачає створення колективного страхового фонду.
Аналіз системи фінансування охорони здоров’я має два аспекти, які визначають суть цього аналізу. По-перше, стан фінансування охорони здоров’я, як і інших галузей соціальної сфери, такий незадовільний, що ставити питання про пошук резервів скорочення видатків бюджету на її утримання не те що неможливо, а просто недоречно і некоректно.
По-друге, обсяги витрат на охорону здоров’я залежать від стану здоров’я населення, що визначається багатьма природними, економічними та іншими чинниками, та аж ніяк не системою фінансового забезпечення. Хоч би якою вона була, профінансувати треба рівно стільки, скільки треба. Інша річ, що та чи інша система створює різні передумови для повного забезпечення цих потреб. Тому форму фінансового забезпечення необхідно вибирати, на нашу думку, виходячи з цього критерію, а також із позицій ефективності діяльності системи охорони здоров’я.
Бюджетна медицина з позицій її доступності створює передумови для найповнішого забезпечення медичних послуг. Однак повнота забезпечення залежить від стану бюджету. Так, в Україні взаємозв’язок бюджетного дефіциту і фінансування охорони здоров’я полягає в тому, що рівень бюджетної забезпеченості потреб становить менш ніж половину від належного навіть за досить заниженими нормативами фінансування. Тому бюджетна медицина є привілеєм багатих країн (яскравий приклад — Швеція, де рівень ВВП на душу населення у 1995 р. досяг 23 750 доларів США). Але, враховуючи фактор ефективності медичних послуг, більшість розвинутих і багатих країн світу застосовують інші форми фінансового забезпечення. Тобто доступність бюджетної медицини ще не означає повноти забезпечення лікувальних послуг.
Платна медицина має досить суттєві обмеження, оскільки малодоступна громадянам із незначними доходами. Саме тому жодна країна світу не використовує її в чистому вигляді. У сучасних умовах платні медичні послуги є скоріше елементом, що характеризує повноту ринку лікувальних послуг. Вони створюють елементи конкуренції, так необхідні в ринковому середовищі. Отже, маючи досить високий рівень ефективності завдяки прямій формі оплати послуг, вони позитивно впливають на ефективність роботи всієї системи охорони здоров’я. З цих позицій створення і розвиток в Україні приватних лікарень і клінік слід розглядати як позитивне й необхідне явище. Водночас ці заклади, як і бюджетні, не можуть дати тільки на платній основі повноти забезпечення медичних послуг.
Страхова медицина нині найпоширеніша у світі. Більшість учених і практиків фінансистів в Україні схиляється до думки про необхідність уведення її в Україні. Ми теж вважаємо, що такий крок украй необхідний, адже бюджет ще тривалий час не в змозі буде забезпечити належного фінансування лікувальних і лікувально-профілактичних закладів. Наявність бюджетного дефіциту не дасть можливості у зримій перспективі збільшити фінансування медичних закладів. Перехід до повної платної медицини при вкрай низькому рівні доходів громадян теж неможливий. Тому впровадження страхової медицини — єдиний вихід із кризи системи охорони здоров’я. Не вдаючись у деталі реформування, зупинимося на тих моментах, що безпосередньо стосуються проблеми, яка розглядається.
Вважаємо, що в Україні необхідно створити систему комплексного медичного страхування. Ідея бюджетно-страхової медицини, що була запропонована свого часу, на нашу думку, не допоможе розв’язати проблеми повного фінансового забезпечення медичних послуг, як це неможливо сьогодні за умов бюджетної медицини. Тільки об’єднання зусиль і ресурсів створить необхідні передумови і перспективи.
Яка ж роль при цьому відводиться бюджету? Він повинен забезпечити обов’язковий мінімум медичного страхування. Сума страхових внесків держави має бути встановлена на нинішньому рівні забезпечення у розрахунку на одного жителя. Такий підхід дасть змогу, з одного боку, не посилювати тиску на бюджетний дефіцит, а з другого — забезпечити існуючий рівень фінансування. Що стосується порядку і нормативів страхових платежів роботодавців і громадян, то необхідні детальні дослідження з урахуванням наявної системи податків та обов’язкових платежів і потреб фінансування медицини. Однак у будь-якому разі сума страхових платежів громадян буде значно меншою, ніж пряма оплата лікування.
Видатки бюджету на культуру включають утримання культурно-освітніх закладів — шкіл з естетичного виховання дітей, бібліотек, музеїв і виставок, палаців і будинків культури, клубів, народних театрів і самодіяльних музичних колективів — та субсидіювання засобів масової інформації. За своєю питомою вагою вони значно менші, ніж видатки на освіту й охорону здоров’я. Водночас питання їх фінансування теж мають певну значущість. Нині у цій сфері виділяються дві форми фінансування — кошторисне і дотаційне. За кошторисом фінансуються заклади, що перебувають на повному (чи майже повному) бюджетному утриманні. Державні дотації виділяються тим закладам, які функціонують на комерційних засадах, однак унаслідок певних причин (насамперед цінових факторів) мають збитки.
Склад культурно-освітньої системи, завдання і функції її установ склалися ще в період культурної революції у 30-х роках. Сьогодні клуби, наприклад, здаються певним анахронізмом і занепадають. Розглядати їх як осередок культури навряд чи можна. У цілому висловимо, може, й дещо неприйнятну для багатьох думку про необхідність підвищення насамперед рівня побутової культури. Людина, яка читала класиків світової та української літератури, але не здатна підтримувати навколо себе чистоту й порядок, поводитися відповідним чином у товаристві, навряд чи може вважатися культурною.
Хоч як це прикро говорити, але за великим рахунком ми не можемо вважати себе культурною нацією. Тому стосовно культурно-освітньої сфери необхідна не зміна системи і методів фінансування, а своєрідна нова «культурна революція», заснована як на відродженні кращих національних традицій, так і на сприйнятті зразків світової, а саме побутової культури. Що ж до елітарної культури, то слід зазначити, що вона має забезпечуватися насамперед за рахунок меценатів. Фінансування з державного бюджету України може спрямовуватися тільки на підтримку закладів загальнонаціонального значення.
Видатки бюджету на фізичну культуру і молодіжні заходи вкрай незначні за розмірами. Той підхід, що сформувався нині, цілком логічний — держава підтримує цю галузь настільки, наскільки це дають змогу робити її фінансові можливості. Тому просто недоречними здаються докори про недостатнє фінансування. Як і в галузі культури, тут потрібне чітке розмежування спорту і фізичної культури.
Спорт — це звичайна підприємницька діяльність. Розмови про розвиток спорту як основи забезпечення здоров’я нації просто безпідставні. Престижу нації — так, але це аж ніяк не стосується здоров’я. Тому й виділення коштів на фінансування спорту повинно виходити саме з цих позицій. Однак переважну частину коштів спортсмени мають заробляти, а не отримувати у вигляді державного забезпечення. Ця система почала складатися і в окремих видах спорту функціонує досить надійно. А от щодо фізичної культури, то тут справді потрібен інший підхід. Держава повинна всіляко сприяти її розвитку, оскільки на цій основі можна зекономити гроші на охорону здоров’я.
Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що соціальна сфера є вкрай важливим чинником, який впливає на економічний розвиток суспільства. Неосвічена і хвора нація не може нормально працювати і рухатися вперед. Саме тому в сучасних умовах в усіх розвинутих країнах так багато уваги приділяється цим галузям соціальної сфери. Без них суспільство просто немислиме. А звідси випливає й основне завдання сучасної фінансової політики України — як якнайшвидше реформування системи освіти, охорони здоров’я, інших галузей соціальної сфери, так і її фінансування.
ТЕМА 5. СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ЛЮДИНИ ЯК СИСТЕМА
1. Сутність категорій «соціальний захист»,
«соціальне забезпечення», «соціальна допомога»,
«соціальна підтримка»
В умовах ринкової економіки працівника чекає безліч незвичайних та непередбачуваних ситуацій, що мають суттєво вплинути на рівень його доходів та благополуччя. Аналіз соціально-економічних процесів, що відбуваються в усіх розвинутих країнах, переконливо свідчить про необхідність проведення спеціальних законодавчих та організаційних заходів по соціальному захисту і підтримці населення. Інакше в умовах ринку, організованому на чистій конкуренції, можливі тяжкі наслідки, а саме:
З метою уникнення цих наслідків у ринковій економіці потрібен надійний механізм соціального захисту, здатний нейтралізувати ці негативні процеси.
Як термін «соціальний захист» (чи «соціальна безпека») з’явився у США у 1935 р. Це було пов’язано з великомасштабною кризою капіталізму 1929—1933 рр.
В Україні це поняття почало широко вживатися тільки на етапі переходу до ринку, хоча у тій чи іншій формі соціальний захист завжди був притаманний суспільству. Формування сучасних систем соціального захисту у світі було пов’язане з усвідомленням необхідності створення соціальних амортизаторів ринкових ризиків.
Соціальний захист слід розглядати як систему законодавчих, економічних, соціально-психологічних гарантій, яка надає працездатним громадянам рівні умови для покращання свого добробуту за рахунок особистого трудового вкладу в конкретних економічних умовах, а непрацездатним та соціально вразливим верстам населення — перевагу в користуванні суспільними фондами споживання, пряму матеріальну підтримку, зниження податків.
Кінцевою метою соціального захисту є надання кожному членові суспільства, незалежно від соціального походження, національної або расової приналежності, можливості вільно розвиватися, реалізувати свої здібності.
Іншою метою є також підтримання стабільності в суспільстві, тобто попередження соціальної напруженості, яка виникає у зв’язку з майновою, расовою, культурною, соціальною нерівністю, знаходить вияв у страйках, актах громадянської непокори, сутичках між окремими групами населення.
Заходи соціальною захисту мають подвійну спрямованість:
Активні заходи покликані запобігти ситуаціям, які загрожують добробуту людини, стимулюванню активності особи. Соціальний захист виконує свою превентивну, запобіжну функцію шляхом захисту особи та її сім’ї від втрат коштів, пов’язаних із безробіттям, старінням, хворобою або смертю та поліпшенням її добробуту через соціальні служби й економічну допомогу на виховання дітей. Система соціального захисту включає програми зайнятості, соціального страхування, охорони здоров’я та ін.
Пасивні заходи спрямовані на підтримку тих членів суспільства, які з певних причин опинилися у скрутному становищі. Пасивна підтримка надається у вигляді соціальної допомоги — допомоги суспільства особі або сім’ї, яка не має достатніх засобів для існування.
Соціальна допомога за своєю суттю є адресною, тому що надається лише тим, хто її потребує. Через соціальну допомогу соціальний захист виконує свою лікувально-реабілітаційну функцію, яка полягає в тому, щоб допомогти людям, котрі потрапили у скрутну життєву ситуацію, вберегтися від зубожіння та не опинитися на узбіччі суспільства.
Тобто активними заходами є соціальне страхування (забезпечення доходів на випадок втрати працездатності чи роботи), лікування та профілактика хвороб, а також сприяння освіті й підвищенню кваліфікації.
Пасивними заходами є соціальна допомога.
Теза соціальної політики «свобода сильним і підтримка слабких» — досить добре віддзеркалює суть соціального захисту та його складових (заходів). Тому ще раз слід підкреслити, що в умовах ринкової економіки людину захищають:
До системи соціального захисту слід віднести також соціальні нормативи — гарантовані державою мінімальні рівні винагороди за працю, стипендіальне та соціальне забезпечення.
«Соціальне забезпечення» як поняття у широкому розумінні означає поліпшення умов життя тих груп населення, котрі з різних причин перебувають у гіршому становищі, ніж переважна більшість суспільства.
У вузькому значенні слова «соціальне забезпечення» — це створення умов для захисту населення у класичних випадках небезпеки для його життя (хвороби, інвалідність, старість, смерть близьких).
Соціальне забезпечення у розумінні соціального захисту поширюється ще на дві життєві ситуації, пов’язані з погіршенням умов життя:
1 — у випадку народження у сім’ї дітей;
2 — у випадку, коли громадяни зазнали збитків на державній службі.
До цієї категорії осіб, що мають право на соціальне забезпечення, відносяться всі інші особи, які через життєві обставини самі не можуть подбати про себе.
Державне соціальне забезпечення є складовою системи соціального захисту і виконує функцію нагромадження та розподілу коштів соціального захисту, призначених для соціальної допомоги, виплат по соціальному страхуванню тощо. Соціальне забезпечення включає пенсії і різного роду допомоги (у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, вагітністю й пологами, по догляду за дитиною до 3 років, по догляду за хворою дитиною, на поховання, допомога непрацездатним особам, дохід яких менший за встановлену межу малозабезпеченості та ін.). Соціальне забезпечення включає також надання допомоги в натуральному вигляді — у формі обслуговування інвалідів, людей похилого віку в спеціалізованих установах (будинках-інтернатах) та вдома.
Тому соціальне забезпечення включає заходи матеріальної підтримки особи та сім’ї з боку держави і суспільства.
Для отримання виплати за соціальним забезпеченням в одних випадках людина має довести ступінь своєї нужди. Це стосується передусім адресної соціальної допомоги, яка надається тільки після перевірки доходів або засобів існування. Розмір соціальної допомоги пов’язаний лише з нинішнім станом особи чи сім’ї, ступенем її нужди. В інших випадках для отримання соціальних виплат людина не мусить нічого доводити, тому, що ці виплати належать їй по праву. Таке право набувається або через систему соціального страхування, або через приналежність до певної соціально-демографічної групи, якій згідно з чинним законодавством належать ті чи інші соціальні виплати. Розмір виплат у цьому випадку часто залежить від попередньої трудової діяльності особи — трудового та страхового стажу, величини заробітної плати й страхових внесків.
Таким чином, соціальна допомога — це система соціальних заходів у вигляді сприяння, підтримки і послуг, що надаються окремим особам чи групам населення соціальною службою для подолання або пом’якшення життєвих труднощів, підтримки їхнього соціального статусу і повноцінної життєдіяльності, адаптації в суспільстві.
У свою чергу, соціальна підтримка — це система заходів по наданню допомоги певним категоріям громадян, які тимчасово опинились у важкому економічному становищі (частково або повністю безробітні, молодь, що навчається, та ін.), шляхом надання їм необхідної інформації, фінансових коштів, кредитів, навчання, права захисту і запровадження інших пільг.
Схематично співвідношення між соціальним захистом, соціальним забезпеченням, соціальною допомогою та соціальною підтримкою зображене на рис. 5.1.
Рис. 5.1. Співвідношення соціального
захисту та його складових5
Історія соціального захисту тісно пов’язана з історією розвитку людського суспільства і своїми коренями походить із доісторичних часів. Особливо виразно це явище стало проявлятись, коли сім’я і її домогосподарство стали основним виробничим осередком у суспільстві. Тому цілком логічним було покласти турботу про непрацездатних на інших членів сім’ї. Ті, хто залишився безпомічним поза сім’єю, або ціла сім’я, що опинилася у скрутному становищі, могли розраховувати на допомогу громади, насамперед релігійної.
Початком законодавчого встановлення соціального захисту можна вважати 1601 р., коли в Англії королева Єлизавета видала закон про бідних. Згідно з цим законом полегшити долю бідних мали церковні парафії. Допомога бідним у Сполучених Штатах ХVII—ХVIII ст. наслідувала головні риси єлизаветинського закону про бідних. Зубожілі отримували невелику допомогу, але, завдячні, мусили терпіти покарання за найменше порушення правил. Лише у XVII ст. набули поширення робітні будинки й богадільні.
Система соціального захисту у ХVIII — ХІХ ст. формувалась відповідно до панівної філософії того часу. Наприкінці XIX ст. буди зроблені перші спроби глибше зрозуміти причини соціального зла замість вивчати лише його зовнішні прояви. Початок цьому поклав Чарльз Буг, який керував дослідженням життя людей у Лондоні; публікація його доповіді під назвою «Життя і праця людей в Лондоні», яка зайняла 17 томів (1892—1903), мала далекосяжний ефект. За його висновками майже третина лондонського населення жила в бідності.
Щодо історії соціального захисту в Україні, то слід зазначити, що вона тісно переплітається з релігійно-національними організаціями українського заможного міщанства, яке в період XV—XVI ст. відігравали важливу роль у житті нашого народу, в його боротьбі проти національного гноблення польськими панами, проти спроб окатоличення. Вони мали проводити релігійно-благодійні заходи, піклуватися про те, щоб забезпечити церкву людьми, які могли правити службу, тобто вміли читати й писати, допомагати збіднілим та хворим членам своєї парафії тощо. Освіта в братських школах зводилася лише до навчання читати й писати, але для тих часів це була велика і важлива справа. І кожен житель тієї епохи, починаючи з дітей шкільного віку, знався на основах релігії і відповідно вмів читати й писати. Це відмічав видатний історик і перший Президент України М. С. Грушевський.
У XVI, особливо в XVII ст. за часів козацької доби по всій землі козацькій, у кожному місті, в кожному селі для убогих, немічних та сиріт будувалися примітивні братські притулки, в яких, зрозуміло, ніякого медичного догляду не було. Ці заклади вже в XVI ст. дістають назву шпиталів (змінене латинське слово hospitalis — гостинний). У містах робітничі цехи утримували свої шпиталі.
Братські шпиталі утримувались коштом парафіян, у містах — великих ремісничих цехів. Менші цехи об’єднувались і мали спільний шпиталь. У деяких містах шпиталі утримувались на гроші, що їх одержували за користування міськими вагами, за переїзд через мости, переправу поромом. Крім шпиталів, які утримувалися на громадські кошти, були в Україні й такі, існування яких забезпечувалося заповітами заможних осіб, що відписували для цього села млини і навіть шинки.
Коли Запорозька Січ стає місцем скупчення тисяч людей, коли в походах запорозьких козаків почало з’являтися багато поранених, частина з яких залишалась назавжди інвалідами, Січ змушена була звести свій шпиталь при Трахтемирівському монастирі над Дніпром. Завдяки великим коштам, що їх відпускала Січ, цей монастир став одним із найвідоміших в Україні. Трахтемирівський монастир з козацьким шпиталем не раз грабували й руйнували, але Січ його швидко відбудовувала. Лише в 1678 р. поляки його зруйнували вщент і назавжди.
За постановою військової ради Запорозької Січі вирішено було шпиталь створити при Межигірському монастирі поблизу Києва. В 1680 р. кошовий Іван Сірко перевів у підлеглість Межигірському монастирю Самаро-Миколаївський Січовий монастир, який було розташовано на острові між річками Самарою і Самарчиком. При цьому монастирі теж був військовий шпиталь, як і при Лебединському під Чигирином і Левківському поблизу Обруча. Монастирі охоче опікувалися запорозькими козаками, оскільки мали від цього матеріальний прибуток у вигляді коштовного оздоблення церков і великих грошових внесків.
Під час визвольної війни Січ розподіляла своїх поранених та інвалідів і по інших шпиталях при монастирях та окремих церквах, виділяла на лікування й догляд певні кошти із загальновійськового скарбу. Лікували та доглядали хворих у шпиталях монахи.
Із загибеллю Січі шпиталь запорожців при Межигірському монастирі передбачалося перетворити в інвалідний громадський будинок. Проте останній було влаштовано в Кирилівському монастирі в Києві, а в Межигір’ї наказано було відкрити військовий госпіталь. У 1787 р., у день наміченого відвідання Межигір’я царицею Катериною II, шпиталь запорозьких козаків з невідомих причин згорів. Архів монастиря згорів ще раніше — в 1764 р. Цим і пояснюється, чому ми фактично нічого не знаємо про організацію й роботу самого шпиталю.
Нова історія соціального захисту розпочинається у XIX ст., коли розвинулося промислове виробництво і були створені великі підприємства найманої праці, в результаті чого істотно трансформувалася економічна роль сім’ї та її демографічний склад. Міграція з села до міста також призводила до розпаду сімей, що складалися з трьох поколінь. Отже, старі люди мусили потребувати на старості підтримки суспільства, тому що сім’я перестала виконувати цю функцію. Працююче населення також стикалося із соціальними ризиками (втрати доходів від найманої праці) — через хворобу (тимчасову втрату працездатності), інвалідність (постійну втрату працездатності), у разі смерті працездатного, на утриманні якого була сім’я, втрати роботи. Усвідомлюючи вигоду взаємодопомоги, наймані робітники почали об’єднуватися в асоціації, товариства загальної вигоди та профспілки з метою матеріальної підтримки за рахунок членських внесків. Разом із тим об’єднання робітників дедалі наполегливіше вимагали від роботодавців участі в заходах, спрямованих на захист трудящих від соціальних ризиків.
За цих умов на заміну старій доктрині соціального захисту, яка ґрунтувалася на принципах самодопомоги, сімейного забезпечення та доброчинності почала формуватися нова, яка декларувала відповідальність усього суспільства за добробут його членів. Наприкінці XIX ст. у багатьох європейських країнах вже існували добровільні системи колективного захисту безробітних, престарілих, вдів та сиріт. До речі, у запровадженні страхування в разі професійних захворювань та нещасних випадків на виробництві були зацікавлені самі роботодавці, інакше їм доводилося нести відповідальність за ушкодження здоров’я або смерть працівника в судовому порядку.
Роль державної влади, яка ще дотримувалася переважно принципів лібералізму та індивідуалізму, обмежувалася законодавчим оформленням існуючих організацій та надання деяких видів гарантій і допомоги державним службовцям і деяким групам робітників, професії яких пов’язані з підвищеним ризиком.
Пріоритет у створенні систем соціального захисту по праву належить Німеччині, де найбільше розвинулися ідеї соціал-демократії, а також завдяки політиці канцлера Бісмарка, який вважав за необхідне застосувати певні соціальні амортизатори на противагу робітничому руху. Саме за часів Бісмарка було запроваджено систему соціального страхування для працівників промисловості. До неї входили:
На початку XX ст. уряди інших європейських країн також почали стикатися з серйозними соціальними проблемами та дедалі настійливішими вимогами з боку робітничого класу, що змусило їх застосувати досвід Німеччини. Згодом деякі уряди майже повністю перебрали на себе відповідальність за певні види соціального забезпечення. Зокрема, з 1919 р. в англо-саксонських та скандинавських країнах за підтримки державної влади було запроваджено соціальні (тобто без попередньої сплати внесків) пенсії за віком, сліпим та в деяких випадках іншим інвалідам. Пенсії призначалися після суворої перевірки стану нужденності особи, яка претендувала на надання соціальної пенсії.
У царській Росії ще у 1861 р. було прийнято закон про «допоміжні товариства» при казенних гірничих заводах. Ширше принципи соціального захисту було застосовано у положенні 1901 р. «Временные правила о пенсиях рабочим казенных горных заводов и рудников, утративших трудоспособность на заводских и рудничных работах». Надалі, у 1903 р., відповідним законом відшкодування гарантувалося потерпілим від нещасного випадку та в разі смерті їх сім’ям на всіх промислових підприємствах. Нарешті, у 1912 р. Третя Державна Дума приймає пакет законів про соціальне страхування, які були аналогічними законам, прийнятим у Австрії, Німеччині, Франції.
Наслідком Першої світової війни було, зокрема, створення міжнародної організації, головним завданням якої вважалось забезпечення соціальних гарантій трудящим у європейському, а згодом і у всесвітньому масштабі. Міжнародну організацію праці (МОП) було утворено в 1919 р. у рамках Версальського договору. Цього ж року було розроблено й прийнято перші конвенції МОП у соціальних питаннях:
№ 1. Робочий час у промисловості.
№ 3. Охорона материнства.
№ 4. Праця жінок у нічний час.
№ 5. Мінімальний вік прийому на роботу в промисловості.
№ 6. Нічна праця підлітків у промисловості.
У 20—30-ті роки було прийнято цілу низку конвенцій, які врегульовували питання соціального страхування. Особлива увага приділялася нещасним випадкам на виробництві та професійним захворюванням. У цей час уперше було застосовано термін «соціальна безпека», який у нас згодом було перекладено як «соціальний захист». Хоча, зрозуміло, що соціальна безпека є, по суті, метою соціального захисту.
Глибока економічна криза 30-х років у країнах Заходу, яка виявила недосконалість тодішніх соціальних програм, прискорила процес усвідомлення суспільством відповідальності за всіх своїх членів. Держава відповідними законодавчими актами створює гарантії соціального захисту трудящих та їхніх сімей. Крім управління охороною здоров’я та освітою, контролю за соціальним страхуванням і соціальним забезпеченням, держава бере на себе певні фінансові зобов’язання щодо соціального забезпечення інвалідів, безробітних та престарілих.
У США перший закон стосовно пенсійного забезпечення працівників залізниць було прийнято в 1934 р., у 1935 р. — закон про соціальний захист, який встановлював постійну державну пенсійну систему через внески роботодавців і найманих роботодавців. Пізніше її було поширено на утриманців, інвалідів та інші групи. В 1935 р. Конгрес США прийняв закон про соціальний захист.
Роки Другої світової війни відзначалися розширенням міжнародного співробітництва в галузі забезпечення соціальних гарантій трудящим. Зокрема, було опубліковано такі документи, як Атлантична хартія (1941 р.) та Філадельфійська декларація Міжнародної організації праці (1944 р.). Атлантична хартія закликала до міжнародного співробітництва з метою досягнення вищого ступеня економічного розвитку, життєвого рівня й соціального забезпечення населення. У 1942 р. до цієї хартії приєдналося двадцять шість держав (із СРСР включно), які прийняли відповідні декларації. Філадельфійська декларація МОП закликала уряди до запровадження гарантованої мінімальної заробітної плати, повної зайнятості, широких програм соціального забезпечення, поліпшення умов праці, підвищення життєвого рівня населення.
Період Другої світової війни був ознаменований також створенням нової концепції соціального захисту. В 1941 р. у Великобританії утворено Комітет соціального страхування та союзних служб, очолюваний У. Беверіджем (до речі на його честь і названа «беверіджська» модель соціальної політики держави. — А. Г.).
План соціального забезпечення У. Беверідж передбачав рівність прав усіх громадян на соціальні виплати, захист особи від усіх випадків втрати заробітку, а також однаковий для всіх розмір державних пенсій і допомог.
Поруч із цим концепція передбачала безплатне медичне обслуговування усіх громадян і матеріальну допомогу сім’ям з дітьми за рахунок держави та участь держави в утворенні фондів соціального страхування.
Протягом 1944—1948 рр. лейбористський уряд втілив ці ідеї в життя через низку законодавчих актів, які оформили цілісну систему соціального захисту, що охоплювала все населення. Подібні реформи після Другої світової війни реалізували у багатьох західних країнах.
Активну роль у цьому процесі продовжувала відігравати Міжнародна організація праці. У 1944 р. МОП прийняла два важливі міжнародні документи, які визначили нову доктрину соціального захисту: «Про забезпечення доходу» і «Про медичне обслуговування». Дані рекомендації націлюють держави й уряди на надання соціальних гарантій усьому населенню за всіх непередбачених обставин, що загрожують здоров’ю людей чи їхньому матеріальному добробуту.
Зі здобуттям Україною незалежності й вибором курсу на побудову держави загального добробуту, із соціально орієнтованою ринковою економікою, започатковано новий етап у формуванні системи соціального захисту на цивілізованих засадах. Питання про проблеми, труднощі й здобутки на цьому шляху будуть розглянуті далі.
3. Принципи, на яких будується система
соціального захисту в умовах
соціально орієнтованої ринкової економіки
Система соціального захисту в Україні, яка відповідала б умовам соціально орієнтованої економіки, проходить етап свого становлення. Проте в ній уже сформовані певні системні елементи і принципи (рис. 5.2).
Рис. 5.2. Принципи, на яких будується система
соціального захисту
Вони включають:
Розглянемо ці принципи більш детально.
Перший принцип: диференційований підхід до різних соціально-демографічних прошарків і груп населення. Він означає що, з одного боку, економічні, правові й соціальні гарантії охоплюють усіх без винятку громадян, а з іншого, — необхідний диференційований підхід до різних прошарків і груп населення при виборі цілей, форм, методів і джерел фінансування механізмів соціального захисту залежно від ступеня економічної самостійності людини, рівня її працездатності та способів одержання доходів.
Соціальний захист потрібен насамперед тим, хто нездатний сам захистити себе в ринковій економіці. Для непрацездатних і соціально слабких членів суспільства головний акцент варто робити на гарантуванні переваги в користуванні суспільними фондами споживання, зниженні податків, розвитку соціального обслуговування, сильному правовому й економічному захисту особистих доходів.
Для економічно активних груп населення держава створює макроекономічні передумови для матеріального самозабезпечення.
Другий принцип — комплексність гарантій (норм) — означає, що система соціального захисту повинна формуватися не на основі епізодичних, розрізнених разових рішень по поліпшенню матеріального стану окремих груп населення, не на основі державної добродійності, а як сукупність гарантій (норм), наданих суспільством кожному своєму членові, забезпечуючи при цьому дотримання його найважливіших соціальних прав.
Соціальні нормативи повинні охоплювати різні сторони життєдіяльності людини, у тому числі умови праці, соціально-побутові умови, рівень життя.
Система соціального захисту має бути гнучкою, динамічною, передбачати можливі фактори соціального ризику, а не ліквідувати уже виниклі недоліки.
Використовуючи соціальні нормативи, можна розподіляти суспільні фонди споживання на якісно новій, соціально справедливій основі.
Третій принцип — інтегрованість системи — означає, що система соціального захисту повинна діяти на рівні держави, регіону, трудового колективу з чітким визначенням функцій, прав і відповідальності кожного з них. Доцільний такий механізм створення багаторівневої системи, у якій соціальні гарантії передбачені на вищому рівні, на низьких рівнях доповнювалися б і розвивалися. Так, трудові колективи в межах зароблених засобів при висновку колективних договорів установлюють додаткові до державних гарантій пільги і переваги своїм працівникам і членам їхніх родин, насамперед по таких важливих питаннях, як забезпечення житлом, дитячими дошкільними установами, створення умов для повноцінного відпочинку, поліпшення умов праці, пенсійне забезпечення і соціальне обслуговування.
Четвертий принцип — істотне зростання ролі особистих доходів у підвищенні рівня життя населення, у тому числі задоволенні соціально значущих потреб. Активність людини у сфері праці, заповзятливість та ініціатива не можуть бути задіяні ринковими факторами при збереженні зрівняльності в розподілі суспільних фондів споживання. Останні варто розглядати як мінімальний гарантований рівень соціальних благ для всіх прошарків населення. При цьому значну частину суспільних фондів повинні одержувати головним чином непрацездатні члени суспільства.
Реалізуючи згадані принципи, необхідно з самого початку перебороти стереотипи, що склалися: погляд на наше суспільство як на загальнодержавний відділ соціального захисту. У соціальній політиці центр уваги повинен зміщатися у бік посилення мотивації високопродуктивної праці кожної здорової людини.
4. Соціальний захист як система.
Організаційно-правові форми соціального захисту
Якщо розглядати соціальний захист з позицій системного підходу як головний системоутворюючий фактор, можна визначити законодавчо-нормативну базу. На підставі законів та інших нормативних актів формуються державні органи управління соціальним захистом, регламентуються їх взаємовідносини з недержавними організаціями та населенням. У законодавчих та інших нормативних актах обумовлюються формування фондів, які акумулюють кошти, призначені на соціальний захист, та порядок їх використання, а також підготовки кадрів соціальних працівників (як державних, так і недержавних установ).
Інституціональну структуру соціального захисту в Україні можна зобразити у вигляді схеми (рис. 5.4).
Рис. 5.4. Організаційно-правова структура системи
соціального захисту
(Див. Скуратівський В. А., Палій О. М., Лібанова Е. М.
Соціальна політика: Навч. посібник для слухачів, аспірантів,
докторантів спеціальності «Державне управління». — С. 91.)
Сучасні системи соціального захисту охоплюють весь життєвий цикл людини, передбачаючи заходи і соціальні гарантії, форми та способи соціальної допомоги, соціального страхування, що забезпечують певний рівень життя населення щодо підтримання його добробуту від народження і аж до смерті.
У сучасних умовах система соціального захисту кожної країни характеризується сукупністю охоплюваних ним видів соціального захисту і використовуваних при цьому організаційно-правових форм, і в загальному виді може бути представлена у вигляді матриці, у якій рядками визначено те, що потребує соціального захисту, а стовпцями — організаційно-правові форми, у яких ці види реалізуються (табл. 5.1).
|
Явища та |
Соціальне |
Соціальна |
Державне |
Обов’язкові |
Приватні форми |
|
Хвороба (медична допомога і забезпечення по тимчасовій непрацездатності) |
|||||
|
Старість |
|||||
|
Інвалідність |
|||||
|
Смерть годувальника |
|||||
|
Материнство |
|||||
|
Утримання сім’ї |
|||||
|
Безробіття |
|||||
|
Нещасні випадки на виробництві |
Соціальний захист поширюється також на сім’ї з низькими доходами (в силу різних причин), що не забезпечені суспільно необхідним прожитковим мінімумом, результатом чого звичайно є відсутність засобів існування чи засобів на оплату життєво необхідних товарів і послуг (засобів реабілітації, оплати житла, лікування).
Соціальний захист може здійснюватися в грошовій формі у вигляді пенсій і допомог, у натуральній формі, а також шляхом надання різного роду послуг особам, які є об’єктом соціального захисту. Він може мати як компенсаційний, так і попереджувальний профілактичний характер.
Однієї з державно-правових форм соціального захисту є безпосередньо державне забезпечення непрацездатних осіб. Основні ознаки безпосереднього державного забезпечення — фінансування витрат за рахунок державного бюджету і встановлення категорій забезпечуваних осіб і рівня їхнього забезпечення відповідно до пріоритетів, обумовлених органами державної влади.
Безпосереднє державне забезпечення в країнах з ринковою економікою має досить обмежені масштаби застосування.
Іншою організаційно-правовою формою соціального захисту є соціальне страхування, що широко використовується в абсолютній більшості країн з ринковою економікою відносно багатьох видів соціального захисту. В його основі лежить поняття соціальних ризиків і вимога їх обов’язкового і добровільного страхування.
Фінансування виплат по соціальному страхуванню здійснюється за рахунок виплачуваних, як правило, у рівних частках страхових внесків працюючих громадян і їхніх роботодавців. У фінансуванні систем соціального страхування іноді бере участь і держава.
У країнах з ринковою економікою активно також використовується така організаційно-правова форма соціального захисту, як соціальна допомога. Вона носить адресний характер і надається особам після перевірки їхньої нужденності, якщо підтверджується, що вони не мають інших джерел існування.
Іншими організаційно-правовими формами соціального захисту можуть бути фонди у вигляді обов’язкових (примусових) нагромаджень коштів на випадок виникнення деяких непередбачуваних обставин. Ці фонди існують в окремих країнах (Азії й Африки), що були колоніями, і є загальнонаціональними організаціями, призначеними для здійснення обов’язкових заощаджень усіма працюючими громадянами. Фонди мають за мету забезпечити індивідуальну відповідальність кожного працюючого за свій добробут у майбутньому. Вони являють собою установи типу ощадного банку. Скористатися такими внесками можна у випадку тимчасової непрацездатності, за умови припинення роботи,
у випадку безробіття.
Характерною рисою приватних форм соціального захисту є те, що вони створюються не в обов’язковому порядку в силу прийняття відповідного законодавства, а в силу приватної ініціативи окремих суб’єктів відносин, які беруть на себе зобов’язання по здійсненню додаткового соціального захисту себе і інших осіб.
Приватні форми можуть застосовуватися в таких видах соціального захисту, як забезпечення тимчасової непрацездатності, медичної допомоги, у пенсійному забезпеченні та ін.
Таким чином, соціальний захист у будь-якій державі — це комплексна система соціально-економічних відносин, призначена для надання різнобічної допомоги непрацездатним чи обмежено працездатним особам, а також родинам, доходи працездатних членів яких не забезпечують суспільно необхідного рівня життя.
Ефективний соціальний захист припускає проведення політики, що адекватно реагує на соціальне самопочуття людей, передбачає підвищення рівня соціального невдоволення і соціальної напруженості, попереджає можливі конфлікти й радикальні форми протесту.
5. Характеристика основних елементів
системи соціального захисту населення
Проблема соціального захисту населення по-різному вирішується в межах певної суспільно-економічної формації, конкретної країни. В умовах переходу України до соціально орієнтованої ринкової економіки тягар соціального захисту лягає на державу при одночасному зростанні ролі ринкового механізму в проведенні соціальної політики.
Відповідно до статті 25 Декларації прав людини сучасна правова держава повинна гарантувати право на такий рівень життя, який ураховує забезпечення людей їжею, житлом, медичним обслуговуванням, необхідними для підтримання здоров’я, власного добробуту та добробуту сім’ї, і право на соціальне забезпечення у разі безробіття, хвороби, інвалідності, овдовіння і старості чи інших випадків втрати засобів до існування за незалежних від людини обставин.
Прийнятими в Україні законодавчими і нормативними актами передбачено, що елементами соціального захисту на сучасному етапі є
Розглянемо деякі складові механізму соціального захисту, спрямовані на закріплення форм і рівнів надання економічної підтримки і гарантій забезпечення соціальних прав різних прошарків населення.
Рівень життя людей, не спроможних брати участь у суспільному виробництві, цілком залежить від держави.
До категорії таких людей відносяться:
В умовах становлення ринкових відносин, що супроводжуються перебудовою і спадом виробництва, зростанням цін, інфляційними процесами, економічне становище непрацездатних погіршується, тому їх соціальний захист є одним з першочергових завдань.
Разом з пенсійним забезпеченням до складу соціальної допомоги непрацездатним, а також малозабезпеченим громадянам входять:
— надання матеріальної допомоги і пільг родинам, що виховують дітей; надання натуральної допомоги малозабезпеченим громадянам (забезпечення безкоштовними обідами, безплатним проїздом у транспорті, одягом, паливом, оплата житла і т. ін.);
— обслуговування пенсіонерів, інвалідів, самотніх непрацездатних громадян у будинках-інтернатах, територіальних центрах соціального обслуговування, а також відділеннями соціальної допомоги на дому.
Рис. 5.5. Система соціального захисту населення
В умовах структурної перебудови народного господарства, прискорення науково-технічного прогресу, розмаїтості форм власності, банкрутства окремих підприємств зросте мобільність працівників, скоріше здійснюватиметься моральне старіння робочої сили, накопичених знань і навичок. Тому зазначені зміни у сфері праці, без яких неможливий прогрес у суспільстві, зумовлять вивільнення частини працівників з діючого виробництва.
У таких умовах украй необхідні :
Джерелами формування (ФСП) можуть бути:
Кошти ФСП можна використовувати за такими напрямами:
1) надання разової допомоги багатодітним сім’ям;
2) фінансування пільг по наданню комунальних і транспортних послуг;
3) соціальне обслуговування;
4) оплата вартості путівок лікувально-оздоровчих закладів;
5) фінансування форм натуральної допомоги (безплатне харчування, обслуговування тощо).
Забезпечення такого захисту вимагає встановлення механізму його реалізації на державному рівні.
6. Пріоритетні напрями розвитку
соціального захисту в Україні
Стратегія політики соціального захисту держави сформульована у програмах діяльності Кабінету Міністрів починаючи з 1996-го по 2011 рр. і визначає тенденції та пріоритети соціальної політики у середньостроковій перспективі. Виходячи з необхідності її реформування, урядом визначено принцип гарантованості матеріальних та соціальних благ не за професійним чи службовим статусом людини, а виходячи зі ступеня її бідності або ж малозабезпеченості. Під безпосередньою опікою держави мають залишитися найвразливіші верстви населення: діти, пенсіонери, інваліди, малозабезпечені сім’ї.
Для визначення пріоритетів у політиці соціального захисту населення необхідна оперативна і доступна інформація про зміни у рівнях життя різних груп населення. На жаль, такої інформації не завжди достатньо, а нерідко вона взагалі відсутня. За таких умов розробка й обґрунтування заходів щодо коригування соціальної політики в економічній ситуації, що постійно і непередбачено змінюється, надзвичайно ускладнена.
Основними пріоритетами в політиці соціального захисту населення повинні стати:
Для реалізації соціальних програм потрібні значні ресурси, створення яких — справа економіки, а подолання спаду виробництва і стабілізація економіки неможливі без кваліфікованої праці. Тому природно виникає питання про те, що соціальна політика не може бути повноцінною, якщо вона обмежує сфери свого впливу лише соціально вразливими верствами непрацюючої частини населення, у той час як необхідні для цього умови створюються економічно активною частиною населення.
В економіці все взаємозв’язане. Відсутність у держави достатніх коштів для соціального захисту малозабезпечених громадян важким тягарем лягає на решту населення через збільшення податків, підвищення цін на товари й послуги.
Наведімо кілька цифр. Демографічне навантаження на 1000 осіб працездатного віку особами непрацездатного віку не зменшується і становить нині близько 791 осіб. Водночас чисельність населення, зайнятого в усіх сферах економічної діяльності, порівняно з відповідними даними 1991 р., скоротилася майже на 11 % (10,86 %) і становила в середньому за 2001 р. 23 млн. осіб.
Для поліпшення ситуації настала необхідність уже зараз розглянути питання про розроблення комплексної програми державного регулювання відтворення населення (народонаселення), яка б передбачала вирішення цих проблем населення і кожної сім’ї, а в майбутньому забезпечувала б управління демографічним розвитком в Україні.
Україна, яка перебуває у важкій соціально-економічній і політичній ситуації, не повинна сліпо копіювати досвід ані інших країн перехідної економіки, ані тим більше економічно розвинутих країн, проте не можна й зовсім ним нехтувати.
Нарешті, слід зазначити, що великого значення в плані підвищення ефективності соціального захисту населення за умов ринкових перетворень економіки набуває перехід до «відкритої» (американської) моделі планування трудової кар’єри. Саме американська модель є прогресивнішою, тому що передбачає професійну мобільність, кар’єрне просування, пов’язане зі здібностями працівників, особливо молоді.
В умовах ринкової економіки джерелом підвищення добробуту громадян має стати ефективна праця й підприємницька ініціатива. На жаль, ці складові економіки використовуються незадовільно. П’ята частина працюючих у народному господарстві, за даними Держкомстату України, перебуває у вимушених відпустках без збереження заробітної плати. Крім того, значна кількість працівників працює в режимі скороченого робочого дня або тижня.
На перший погляд, ця проблема мала б компенсуватися створенням нових ринкових структур приватного бізнесу — малих підприємств, кооперативів, фермерських господарств тощо. Але вони поки що не можуть позитивно вплинути на зменшення пропозиції робочої сили, яка є на ринку праці. На таких підприємствах разом із підприємцями працює понад 2 млн. осіб. Потреба ж, як мінімум, у 4—5 разів більша.
Державна політика в цьому напрямі має спрямовуватись на підтримку малого бізнесу, враховуючи однак, що започаткувати власну справу можуть лише 3—5 зі 100 працездатних громадян.
З огляду на запровадження механізму банкрутства підприємств місцевим органам виконавчої влади, обласним управлінням праці та зайнятості населення, регіональним центрам зайнятості населення необхідно буде вжити комплекс заходів щодо регулювання процесів зайнятості, забезпечити своєчасне фінансування заходів, передбачених державою і регіональними програмами зайнятості.
Важливе значення має проведення активної трудозберігаючої політики. Суть її в комплексному вирішенні тісно пов’язаних між собою завдань, а саме: раціональному відтворенні трудового потенціалу; постійному скороченні витрат живої праці на виробництво одиниці споживчої вартості; скороченні ефективного організаційно-господарського механізму, здатного забезпечити динамічний розвиток матеріального балансу й соціальні гарантії населенню. У нашій країні державна влада забезпечує певною мірою соціальні гарантії найбільш вразливим верствам населення. Але настав час розробити і впровадити національну концепцію соціального захисту всього населення, на чому, зокрема, наголошує Міжнародна організація праці (МОП). Така концепція має виходити з того, що у забезпеченні відповідних соціальних гарантій усього населення повинні брати участь не тільки держава, а й підприємці, працівники.
Найгострішою соціальною проблемою останніх 5—6 років залишається заборгованість по заробітній платі працівників виробничої та бюджетної сфери. Ліквідувати її неможливо без подолання кризи платежів, поліпшення економічних умов роботи підприємств. Це вимагає якнайшвидше прийняти пакет законів, поданих на розгляд Верховної Ради України і спрямованих на реформування податкової системи, забезпечити розвиток вітчизняного підприємництва й збалансувати доходи й видатки бюджету, своєчасно виконувати платежі на території України, податкові зобов’язання, реально впроваджувати процедуру банкрутства як засіб фінансового оздоровлення підприємств, подальшого впорядкування організації оплати праці. Інакше всі заходи, спрямовані на поліпшення соціального захисту населення, зведуться нанівець.
Підвищення розмірів заробітної плати як у виробничій, так і бюджетній сферах, забезпечення належного рівня життя населення має залежати тільки від вирішення проблеми відбудови власної економіки.
Необхідно всіляко підтримувати людей, для яких сім’я і робота є найголовнішими цінностями в житті. Саме на них і мають орієнтуватися реформи в соціальній сфері, які мають при цьому враховувати, що за тривалі роки перебування в рядах отримувачів допомоги мільйони громадян втратили трудові навички, кваліфікацію і вже не в змозі конкурувати на ринку праці. Тому треба відновлювати мотивацію до праці.
Для поліпшення соціальної підтримки малозабезпечених верств на першому етапі реформування системи соціального захисту населення України передбачається зосередити функції призначення і надання всіх видів допомоги в єдиному органі — підрозділі соціальних компенсацій і гарантій малозабезпеченим громадянам, який згідно з Указом Президента і розпорядженням Кабінету Міністрів України зараз створюється у складі управлінь соціального захисту населення.
Функціонування єдиної служби підтримки малозабезпечених громадян та їх сімей дозволить у період економічних реформ об’єднати всі програми надання державної допомоги, уникнути їх дублювання, акумулювати кошти державного і місцевого бюджетів, визначити найвразливіші верстви населення, які особливо потребують соціального захисту. Основні проблеми, які необхідно вирішити найближчим часом, — знайти кошти на утримання приміщень цих служб, забезпечити підготовку кадрів, придбати оргтехніку і створити інформаційну базу.
Однією з важливих проблем залишається визначення контингенту сімей, які справді потребують допомоги з боку держави. Нині практично неможливо перевірити достовірність даних про доходи сімей, члени яких зайняті в секторі тіньової економіки або особистим бізнесом. Тому варто подбати про національну систему аудиту сімей, які подають довідки про доходи, щоб довести своє право на цільову допомогу.
Функціонування системи соціального захисту неможливе також без ефективної системи аудиторської перевірки підприємств і організацій, які видають громадянам довідки про їхні доходи.
А тому варто встановити відповідальність кожної особи, яка звертається за державною допомогою, а також організації, яка видає довідки, за достовірність цих документів.
Дуже повільно реформується система пенсійного забезпечення і соціального страхування. Економічно невиправданою є ситуація, коли середня заробітна плата працівників бюджетної сфери зростає швидше, ніж середня заробітна плата працівників на виробництві. Заборгованість бюджетних установ і організацій із заробітної плати зменшується занадто повільно. Є значний борг Пенсійного фонду у виплатах пенсій і допомоги. Такий стан справ залишається одним із основних чинників соціальної напруженості в суспільстві.
З урахуванням усього вищепереліченого можна визначити наступні напрями вирішення актуальних проблем соціального захисту в Україні.
Для покращення соціальної підтримки малозабезпечених необхідно:
Для реформування системи соціального страхування потрібні розробка й поступове запровадження прогресивних систем соціального страхування, в основу яких повинно бути покладено перерозподіл економічної відповідальності за реалізацію соціальних гарантій між державою, роботодавцями і громадянами, як це передбачено Концепцією соціального захисту населення в Україні7. Реалізація цієї Концепції передбачає розробку і прийняття таких законодавчих актів:
Слід зазначити, що цілий ряд законодавчих актів, передбачених Концепцією, прийнято в другій половині 90-х років і особливо в 2000—2001 рр. (страхування громадян на випадок безробіття, соціальне страхування громадян від нещасного випадку на виробництві, пенсійне страхування громадян — останнє тільки започатковує один із елементів трирівневої системи). На часі прийняття і реалізація інших видів соціального страхування.
Для вдосконалення політики зайнятості Україна повинна
— реалізувати політику продуктивної зайнятості населення через заходи щодо активізації і стимулювання виробника, зняття штучних обмежень щодо регулювання фондів споживання, прискорення структурних змін в економіці;
Вирішити ці проблеми можна тільки реалізовуючи гнучку і виважену соціальну політику, яка передбачає і деякі непопулярні заходи.
ТЕМА 6. СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ЕКОНОМІЧНО
АКТИВНОГО НАСЕЛЕННЯ
1. Характеристика категорії
«економічно активне населення»
та необхідність його соціального захисту
Економічно активне населення (ЕАН) — це населення певного віку (звичайно 16 або 18 років), яке бере активну участь у трудовій діяльності або прагне реалізувати свою працездатність за винагороду. В економічно розвинутих країнах ЕАН визначається як сума зайнятого і незайнятого зареєстрованого у відповідних службах населення, що активно займається пошуком роботи.
Як правило, ЕАН визначається достатньо тривалим періодом (наприклад, рік). Припускається, що протягом цього періоду особа визнається трудоактивною, якщо у визначений період (наприклад, протягом 12 тижнів з минулого календарного року або з минулих 12 місяців) вона мала статус працюючого або безробітного (тобто мала роботу, активно її шукала або була зареєстрована як безробітний).
Частка економічно активного населення залежить від кількості людей працездатного віку, а також від рівня зайнятості людей у допенсійному та післяпенсійному віці.
У 1993 р. Верховна Рада України затвердила Концепцію соціального захисту населення, де зазначено, що джерелом підвищення добробуту населення має стати ефективна праця, трудова активність населення та підприємницька ініціатива.
Але навіщо і з якою метою потрібно захищати економічно активне населення? Причин для цього немало. І, по-перше, сама формула захисту «свобода сильним» у сучасних умовах звучить більше гаслом, ніж відповідає реальності. Це пов’язано з тим, що реалізувати конституційне право на працю працездатному громадянинові сьогодні досить важко, а інколи і неможливо. Ще зберігається високий рівень безробіття (близько 4 % офіційно і близько 12 % реально, не враховуючи прихованого безробіття, в стані якого перебуває майже третина робочої сили). Рівень захисту і безробітних, і зайнятих досить низький.
Розмір допомоги по безробіттю значно нижчий від прожиткового мінімуму8, а з числа зайнятих (працюючих) від 20 до 40 % робочої сили перебуває в стані прихованого безробіття.
По-друге, рівень оплати праці понад 70 % зайнятих є нижчим від прожиткового мінімуму, що потребує захисту доходів працюючих і відповідно підвищення мотиваційної функції заробітної плати.
По-третє, залишається ще значною сума заборгованості за низку років по заробітній платі, яка становила на початок 2002 р. 2766,0 млн грн.
По-четверте, потребує вдосконалення нормативно-правова база щодо зайнятості населення, адже ефективність працевлаштування на сьогодні є ще невисокою, крім того, за межами соціального захисту залишається значна частина працюючих у режимі неповного робочого дня, тижня (вимушено незайнятих).
По-п’яте, неефективною залишається підтримка власного бізнесу або самозайнятості.
По-шосте, не є соціально справедливою підтримка тих, хто втратив своє здоров’я на виробництві (мова йде про розміри разової компенсації при стійкій втраті працездатності працівника і наступних так званих регресивних виплатах, прив’язка яких здійснюється до середньої зарплати працівника).
По-сьоме, дозвільно заборонно-обмежувальним залишається право працівників на страйк як крайню форму протесту при порушенні соціально-трудових прав працюючих.
По-восьме, потребує вдосконалення захист інтересів споживачів від ринку товаровиробників тощо.
2. Схема соціального захисту економічно
активного населення
Наводимо схему соціального захисту економічно активного населення (рис. 6.1).
Рис. 6.1. Схема соціального захисту економічно
активного населення
Як бачимо, захист ЕАН здійснюється передусім державою і включає різні напрями.
Найважливіша ланка соціального захисту населення — система ефективної зайнятості (підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації), працевлаштування та перекваліфікації працівників. Цей напрям реалізується через програми зайнятості, що включають працевлаштування, підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації кадрів.
Друга складова — макроекономічне регулювання процесу диференціації доходів (наукове планування, професійна мобільність, соціальна мобільність). Завдяки цьому напряму здійснюється реалізація соціальної функції заробітної плати стосовно справедливості розміру винагороди залежно від характеру, змісту, важкості, привабливості, інтенсивності (тощо) праці. Останнє з об’єктивною необхідністю виступає як мотивуючий фактор щодо професійної та соціальної мобільності.
Слід відмітити такий елемент соціального захисту населення, як захист прав споживачів. Згідно з прийнятим в Україні Законом «Про захист прав споживачів» держава повинна гарантувати належну якість продукції, торговельного та іншого видів обслуговування, безпеку продукції, достовірну інформацію про кількість, якість і асортимент, відшкодування збитків, заподіяних продукцією неналежної якості, позов до суду та ін.
Одним із елементів захисту населення є встановлення рівня прожиткового мінімуму на основі споживчого кошику з подальшою індексацією, враховуючи інфляцію. Прийняті Верховною Радою України закони «Про мінімальний споживчий бюджет» та «Про індексацію грошових доходів населення» забезпечують правові основи і гарантії громадянам України щодо забезпечення формування доходів, які б сприяли нормальному відтворенню робочої сили.
Проте на практиці цього ще не досягнуто. Скажімо, в програмних заходах МП і СП України на 2002 р. зазначено — «забезпечити поступове наближення мінімальної заробітної плати до прожиткового мінімуму для працездатної особи і встановлення її не нижче ніж 38,4 відсотка прожиткового мінімуму для працездатної особи» (прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць на 2002 р. і на 2003 р. становить 342,00 грн).
Важливим елементом захисту економічно активного населення є система соціального захисту від безробіття та соціальна підтримка безробітних. Розв’язання проблем соціального захисту населення від безробіття здійснюється на основі законів України і постанов Кабміну України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» і «Про зайнятість населення».
Соціальний захист населення від безробіття в даний момент здійснюється на основі Законів України «Про зайнятість населення» і «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» через систему заходів, а саме:
Більш детально на цьому ми спинимось в наступному питанні.
3. Захист населення від безробіття
та захист безробітних
Основою соціального захисту від безробіття та безробітних є обов’язкове соціальне страхування в комплексі з державними допомогами.
Принцип соціального страхування — перерозподіл економічної відповідальності за реалізацією соціальних гарантів між державою, роботодавцями та громадянами. Цей перерозподіл є головним джерелом матеріального забезпечення при безробітті, захворюванні, нещасному випадку, а також старості для всіх верств населення.
З огляду на це страхування можна визначити як систему правових, економічних та організаційних заходів щодо компенсації ризику безробіття.
До головних принципів організації страхування у разі безробіття можна віднести:
Характерними ознаками страхування у разі безробіття є такі:
У системі соціального захисту в разі безробіття необхідно розрізняти допомогу безробітним у соціальному страхуванні й допоміжні виплати безробітним і членам їхніх сімей, які відрізняються між собою як за функціями, так і за фінансовою відповідальністю. Страхування у разі безробіття ґрунтується на статистичній базі обліку та аналізу закономірностей ризику безробіття й прогнозних розрахунках. Воно має своїм важливим завданням профілактику безробіття, його зниження і поширюється на економічно активне зайняте населення. Фінансування має здійснюватись головним чином за рахунок доходів, тобто внесків застрахованих і роботодавців, а також асигнувань із Державного й місцевих бюджетів.
Допоміжні виплати мають переважно компенсаційний характер і спрямовані на підтримку найвразливішої частини населення та здійснюються за рахунок місцевих бюджетів.
Соціальний захист населення від безробіття нині здійснюється на основі Законів України «Про зайнятість населення» і «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» через систему заходів, а саме:
а) надання особистих гарантів працівникам, звільненим з підприємств, установ та організацій;
б) виплата стипендій у період перепідготовки та включення її в безробітний стаж;
в) надання додаткової матеріальної допомоги безробітному громадянинові та членам його сім’ї з урахуванням наявності осіб похилого віку і неповнолітніх дітей.
Працівникам, які втратили роботу через зміну місця роботи, надаються гарантії, якщо вони зареєструвались у службі зайнятості протягом 8 днів після звільнення;
З метою фінансування заходів щодо соціального захисту безробітних створюється Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття (рис. 6.2).
|
Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування |
||||
|
Допомога у разі безробіття |
Допоміжні |
|||
|
Громадянам при втраті роботи внаслідок зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників і внаслідок нещасного випадку на виробництві чи настання професійного захворювання усіх галузей народного господарства й форм власності |
Громадянам при втраті роботи на підприємствах в інших випадках усіх галузей народного господарства й форм власності |
Громадянам, які закінчили навчання у професійно-технічних навчальних закладах і вищих закладах освіти (очні форми навчання), звільнились зі строкової військової служби різних формувань |
Громадянам, які шукають роботу вперше або після тривалої (понад один рік) перерви |
Громадянам, які втратили право на допомогу в разі безробіття через завершення встановленого терміну її виплати; членам сім’ї, які перебувають на утриманні безробітного; членам сім’ї в разі смерті безробітного, які поховали його |
Рис. 6.2. Надання допомоги у разі безробіття та допоміжні виплати
з Фонду загальнообов’язкового державного соціального
страхування на випадок безробіття
Згідно зі ст. 17. Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» розмір страхових внесків щорічно за поданням Кабінету Міністрів України встановлюється Верховною Радою України відповідно для роботодавців та застрахованих осіб одночасно із затвердженням Державного бюджету України на поточний рік.
Роботодавці та застраховані особи сплачують страхові внески один раз на місяць в день одержання роботодавцями в установах банків коштів на оплату праці.
Страхові внески, сплачені в іноземній валюті, підлягають перерахуванню на рахунок Фонду у валюті України за офіційним курсом Національного банку України на день сплати страхових внесків.
Видами забезпечення за цим Законом (ст. 7) є:
допомога по безробіттю, у тому числі одноразова її виплата для організації безробітним підприємницької діяльності;
допомога по частковому безробіттю;
матеріальна допомога у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного;
матеріальна допомога по безробіттю, одноразова матеріальна допомога безробітному та непрацездатним особам, які перебувають на його утриманні;
допомога на поховання у разі смерті безробітного або особи, яка перебувала на його утриманні.
Видами соціальних послуг за цим Законом (ст. 7) та Законом України «Про зайнятість населення» є:
Законом також встановлюються (ст. 22) умови та тривалість виплати допомоги по безробіттю залежно від страхового
стажу.
Застраховані особи, визнані у встановленому порядку безробітними, які протягом 12 місяців, що передували початку безробіття, працювали на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) не менше 26 календарних тижнів та сплачували страхові внески, мають право на допомогу по безробіттю.
Розмір допомоги по безробіттю (ст. 23) виплачується залежно від страхового стажу, до якого прирівнюється і загальний трудовий, а саме:
Допомога по безробіттю виплачується залежно від тривалості безробіття у відсотках до визначеного розміру:
Допомога по безробіттю виплачується з восьмого дня після реєстрації застрахованої особи в установленому порядку в Державній службі зайнятості. Загальна тривалість виплати допомоги по безробіттю не може перевищувати 360 календарних днів протягом двох років.
Для осіб передпенсійного віку (за 2 роки до настання права на пенсію) тривалість виплати допомоги по безробіттю не може перевищувати 720 календарних днів.
Законом також регулюються умови надання допомоги по частковому безробіттю (ст. 24)91, ознаками якого є:
Про можливий простій роботодавець зобов’язаний повідомляти Державну службу зайнятості.
Розмір та тривалість виплати допомоги по частковому безробіттю (ст. 26) встановлюється за кожну годину простою із розрахунку двох третин тарифної ставки (окладу), встановленого працівникові розряду і її розмір не може перевищувати прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Допомога по частковому безробіттю надається з першого дня простою, тривалість її виплати не може перевищувати 180 календарних днів протягом року. Виплата працівникам допомоги по частковому безробіттю здійснюється підприємством за рахунок коштів Фонду.
Безробітним, у яких закінчився строк виплати допомоги по безробіттю (ст. 28) надається одноразова матеріальна допомога по безробіттю за умови, що середньомісячний сукупний дохід на члена сім’ї не перевищує прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Матеріальна допомога по безробіттю надається протягом 180 календарних днів у розмірі 75 % прожиткового мінімуму, встановленого законом. Основні види допомог по безробіттю в Україні наведено в табл. 6.1.
Таблиця 6.1
|
Категорія |
Максимальна |
Рівень |
|
Уперше шукають |
До 180 календарних днів за 2 роки |
Не нижче мінімальної заробітної плати |
|
Звільнені у зв’язку з реорганізацією підприємства |
60 календарних днів |
100 % середньої заробітної плати за останнім місяцем роботи |
|
90 календарних днів |
75 % середньої заробітної плати |
|
|
210 календарних днів |
50 % середньої заробітної плати |
|
|
Після перерви |
До 180 календарних днів |
Не нижче мінімальної заробітної плати |
|
На загальних підставах |
До 360 календарних днів |
Не нижче мінімальної заробітної плати |
4. Додаткові гарантії щодо працевлаштування
Пунктом 1 ст. 5 Закону України «Про зайнятість населення» визначено, що держава забезпечує надання додаткових гарантій щодо працевлаштування працездатним громадянам у працездатному віці, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, у тому числі:
а) жінкам, які мають дітей віком до шести років;
б) одиноким матерям, які мають дітей віком до 14 років або дітей-інвалідів;
в) молоді, яка закінчила або припинила навчання у середніх загальноосвітніх школах, професійно-технічних закладах освіти, звільнилася зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби і якій надається перше робоче місце, дітям (сиротам), які залишилися без піклування батьків, а також особам, яким виповнилося 15 років і які за згодою одного з батьків або особи, яка їх замінює, можуть як виняток прийматися на роботу;
г) особам передпенсійного віку (чоловікам після досягнення 58 років, жінкам — 53 років);
д) особам, звільненим після відбуття покарання або примусового лікування.
Для працевлаштування зазначених категорій громадян місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за поданням центрів зайнятості бронюють на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності, з чисельністю понад 20 осіб до 5 % загальної кількості робочих місць за робітничими професіями, у тому числі з гнучкими формами зайнятості.
Відповідно до п. 5 Положення про порядок бронювання на підприємствах, в організаціях і установах працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. № 578, центри зайнятості під час розроблення територіальних програм зайнятості населення готують пропозиції місцевим державним адміністраціям, виконавчим органам відповідних рад щодо величини броні на підприємствах для працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту, надають перелік зазначених робочих місць і у двотижневий строк надсилають дані центрам зайнятості.
Центри зайнятості узагальнюють інформацію підприємств і подають місцевим державним адміністраціям, виконавчим органам відповідних рад пропозиції про встановлення підприємствам броні та квоти робочих місць. У разі виникнення розбіжностей між підприємством та Державною службою зайнятості щодо встановлення броні та квоти робочих місць остаточне рішення приймається місцевою державною адміністрацією, виконавчим органом відповідної ради.
Після затвердження місцевими державними адміністраціями, виконавчими органами відповідних рад квоти робочих місць на наступний рік підприємства у двотижневий строк погоджують з центрами зайнятості перелік робочих місць, що виділяються, та поквартальний графік працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту, на заброньовані робочі місця. У рахунок квоти підприємства можуть бронювати робочі місця з надомною працею та з гнучкими формами зайнятості.
Ліквідація заброньованих робочих місць може здійснюватися роботодавцем тільки за погодженням з місцевими державними адміністраціями, виконавчими органами відповідних рад та Державною службою зайнятості.
Указаний механізм бронювання робочих місць дає змогу підприємству врегулювати питання щодо встановлення їм квоти в процесі підготовки та прийняття відповідного рішення органом місцевої виконавчої влади, а в разі виникнення особливих обставин офіційно звернутися до вказаного органу з обґрунтованою пропозицією щодо зміни прийнятого рішення.
Конституцією України (ст. 144) встановлено, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території.
Таким чином, прийняте рішення органом місцевої виконавчої влади щодо бронювання робочих місць є обов’язковим для виконання як підприємством, так і місцевим центром зайнятості.
Підприємства зобов’язані працевлаштувати громадян, які потребують соціального захисту, на заброньовані робочі місця за направленням Державної служби зайнятості і в тижневий термін повідомити центр зайнятості. У разі відмови у працевлаштуванні громадян підприємства повідомляють про це Державну службу зайнятості з викладенням мотивів відмови у прийнятті на роботу.
На відміну від активного економічно пасивне населення — це люди, які перебувають на утриманні сім’ї та суспільства (інваліди І та II груп, а також непрацюючі особи працездатного віку, якщо вони отримують пенсію на пільгових умовах).
5. Мінімальна заробітна плата та її гарантії
в системі соціального захисту
Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов’язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання.
Мінімальна заробітна плата, відповідно до Закону України «Про оплату праці» (ст. 3) — це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, годинну норму праці (обсяг робіт). До мінімальної заробітної плати не включаються доплати, надбавки, заохочувальні та компенсаційні виплати.
Розмір мінімальної заробітної плати згідно із Законом України «Про оплату праці» (ст. 9) визначається з урахуванням:
Мінімальна заробітна плата, як визначено частиною другою ст. 9, встановлюється у розмірі, не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу.
Відповідно до ст. 10 Закону України «Про оплату праці» розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів, як правило, один раз на рік при затвердженні Державного бюджету України з урахуванням пропозицій, вироблених на переговорах представників професійних спілок, власників або вповноважених ними органів, які об’єдналися для ведення колективних переговорів і укладення Генеральної угоди.
Розмір мінімальної заробітної плати переглядається залежно від зростання індексу цін на споживчі товари і тарифів на послуги за угодою сторін колективних переговорів.
До державних норм і гарантій відносять також норми оплати праці за роботу в надурочний час; у святкові, неробочі та вихідні дні; у нічний час; за час простою не з вини працівника; за продукцію, що виявилася браком не з вини працівника. Держава регулює і гарантує доплати працівникам, які молодші 18 років, за скороченої тривалості робочого дня, оплату щорічних відпусток, за час виконання державних обов’язків та підвищення кваліфікації, обстеження в медичному закладі, при переведенні за станом здоров’я чи через вагітність на легшу нижчеоплачувану роботу, при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей; для донорів; при переїзді на роботу до іншої місцевості, при службових відрядженнях тощо.
Більш повний перелік державних норм і гарантій в оплаті праці та порядок їх застосування визначено в ст. 12 Закону України «Про оплату праці». Норми і гарантії в оплаті праці, передбачені частиною першою цієї статті та Кодексом законів про працю України є мінімальними державними гарантіями.
Основні державні гарантії в оплаті праці наведено в табл. 6.2.
Таблиця 6.2
ДЕРЖАВНІ СОЦІАЛЬНІ СТАНДАРТИ І ГАРАНТІЇ
|
Рівні заробітної плати |
2001 р. |
2002 р. |
|
Середній розмір заробітної плати у відсотках до відповідного |
334,4 |
389,52 |
|
Мінімальна заробітна плата, грн |
118,00 |
|
|
При встановленні мінімального рівня заробітної плати документи МОП рекомендують враховувати потреби працівників та їхніх сімей, вартість життя, соціальні пільги, рівень інфляції, а також показники, які впливають на рівень зайнятості (наприклад, рівень продуктивності праці, кількість безробітних та ін.).
6. Індексація заробітної плати працюючих
як елемент захисту в умовах інфляції
Ще одна складова системи соціального захисту населення — це індексація грошових доходів відповідно до рівня цін. Вона практикується в усіх розвинутих країнах.
Відповідно до ст. 5 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» (Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 2. — Ст. 2) і Постанови Кабінету Міністрів України від 7 травня 1998 р. № 663 затверджено Порядок проведення індексації грошових доходів громадян.
Згідно з цим документом підвищення грошових доходів громадян у зв’язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін, що обчислюється з наростаючим підсумком у разі, коли він перевищив на 105 відсотків величину порога індексації. Базою для обчислення індексу споживчих цін є січень 1998 р.
Індексації підлягають грошові доходи, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру:
Індексації підлягають грошові доходи громадян у межах трикратної величини вартості межі малозабезпеченості. При цьому частина доходу, що не перевищує вартісну величину межі малозабезпеченості, індексується повністю. Дохід у частині, яка більше одного розміру вартісної величини межі малозабезпеченості, але не перевищує її подвійну величину, індексується в розмірі 80 %. Дохід у частині, яка більше подвійного розміру вартісної величини межі малозабезпеченості, але не більше трикратної її величини, індексується в розмірі 70 %. Частина грошового доходу, що перевищує трикратну величину вартості межі малозабезпеченості, індексації не підлягає.
Сума індексації грошових доходів громадян визначається як результат добутку доходу, що підлягає індексації, та величини приросту індексу споживчих цін, поділеного на 100 %.
Приклад обчислення суми індексації грошових доходів громадян наведений у табл. 6.3.
Індекс споживчих цін обчислюється Держкомстатом і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. Обчислення індексу споживчих цін для здійснення подальшої індексації грошових доходів громадян починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив 105 %.
Таблиця 6.3
ПРИКЛАД обчислення суми індексації
грошових доходів громадян
|
Показник |
Одиниця |
Варіант |
|
|
І |
ІІ |
||
|
1. Дохід за місяць |
Гривня |
160 |
250 |
|
2. Частина доходу, яка підлягає індексації в межах трикратної величини вартості межі малозабезпеченості (73,7 х 3) |
-»- |
160 |
221,1 |
|
2. Величина порогу індексації |
Відсоток |
105,2 |
105,2 |
|
3. Величина приросту індексу споживчих цін (рядок 3—100 %) |
-»- |
5,2 |
5,2 |
|
4. Частина доходу, що індексується у розмірі 100 % (до 73,7 грн) |
Гривня |
||
|
5. Частина доходу, що індексується у розмірі 80 % (від 73,7 до 73,7 х 2) |
-»- |
73,7 |
73,7 |
|
6. Частина доходу, що індексується у розмірі 70 % (рядок 2 — рядок 5 — рядок 6) |
-»- |
73,7 |
73,7 |
|
7. Сума доходу, яка отримується від 100-відсоткової індексації (рядок 5 х рядок 4) : 100 |
-»- |
12,6 |
73,7 |
|
8. Сума доходу, яка отримується від 80-відсоткової індексації |
-»- |
3,83 |
3,83 |
|
9. Сума доходу, яка отримується від 70-відсоткової індексації |
-»- |
3,06 |
3,06 |
|
11. Сума індексації’ (рядок 8 + рядок 9 + рядок 10) |
-»- |
7,35 |
9,57 |
Федерація профспілок України вимагає від уряду, щоб підвищенню плати за комунальні послуги передували заходи щодо соціального захисту населення (зростання мінімальної заробітної плати, пенсій і стипендій), а також паралельне реформування заробітної плати.
7. Компенсація втрати частки заробітної
плати через затримку її виплати
Зниження життєвого рівня населення відбувається також через несвоєчасну виплату заробітної плати.
Відповідно до постанови Верховної Ради України від 20 лютого 1996 р. № 49 «Про порядок введення в дію статей 10, 33, 34 Закону України «Про оплату праці» та встановлення мінімального розміру пенсій за віком» Кабінет Міністрів затвердив Постановою від 20 грудня 1997 р. № 1427 Положення про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням термінів її виплати.
Дія цього Положення поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується в усіх випадках порушення встановлення термінів виплати заробітної плати, у тому числі з вини власника або вповноваженого ним органу (особи).
Компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням термінів її виплати (далі —компенсація) провадиться у разі затримки на один/більше календарних місяців виплати заробітної плати, нарахованої працівникові за період роботи, починаючи з 1 січня 1998 року, якщо індекс цін на споживчі товари і тарифів на послуги (далі — споживчі ціни) за цей період зріс більш як на один відсоток.
Сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованої, але не виплаченої працівникові заробітної плати за відповідний місяць (після утримання податків і платежів) на коефіцієнт приросту споживчих цін.
Коефіцієнт приросту споживчих цін визначається як різниця між часткою від ділення індексу споживчих цін в останній місяць перед виплатою суми заборгованості на індекс споживчих цін у тому місяці, за який виплачується заробітна плата, та коефіцієнтом 1.
Коефіцієнт приросту споживчих цін розраховується з трьома знаками після коми. Індекси споживчих цін визначаються наростаючим підсумком з початку року і щомісячно публікуються Держкомстатом.
У разі затримки виплати заробітної плати за кілька місяців сума компенсації визначається за кожний місяць окремо і підсумовується.
Приклад розрахунку суми компенсації наведено у табл. 6.4.
Таблиця 6.4
Приклад розрахунку суми компенсації
працівникам втрати частини заробітної плати
у зв’язку з порушенням термінів
її виплати (цифри умовні)
Показник |
Номер |
Кількісне значення |
|
1. Сума заробітної плати до виплати, грн: |
||
|
за січень |
1 |
198 |
|
за лютий |
2 |
202 |
|
за березень |
3 |
200 |
|
2. Індекс споживчих цін (наростаючим |
||
|
січень |
4 |
102,5 |
|
січень — лютий |
5 |
104,5 |
|
січень — березень |
6 |
106,1 |
|
січень — квітень |
7 |
106,9 |
|
3. Коефіцієнт приросту споживчих цін: |
||
|
січень — квітень (рядок 7 / рядок 4—1) |
8 |
0,051 |
|
лютий — квітень (рядок 7 / рядок 5—1) |
9 |
0,031 |
|
березень — квітень (рядок 7 / рядок 6—1) |
10 |
0,007 |
|
4. Сума компенсації, грн: |
||
|
за січень (рядок 1 х рядок 8) |
11 |
10,10 |
|
за лютий (рядок 2 х рядок 9) |
12 |
6,26 |
|
за березень (рядок 3 х рядок 10) |
13 |
* |
|
5. Загальна сума компенсації, грн: |
14 |
16,36 |
* Розрахунок суми компенсації за березень не проводиться, тому що індекс споживчих цін зріс за період затримки заробітної плати менше як на 1 відсоток (рядок 7 — рядок 6).
Виплата працівникові суми компенсації провадиться у тому ж місяці, в якому здійснюється виплата заборгованості із заробітної плати за відповідний місяць. Своєчасно не отримана з вини працівника плата компенсації не підлягає.
Відмова власника або вповноваженого ним органу (особи) у виплаті компенсації може бути оскаржена працівником або вповноваженим на представництво трудовим колективом органом у судовому порядку.
Відповідальність власника або вповноваженого ним органу (особи) за несвоєчасну виплату заробітної плати визначається відповідно до законодавства.
Термін виплати заробітної плати 10 числа наступного місяця.
Заробітну палату за січень, лютий і березень виплачено
26 травня.
8. Компенсація ушкодження здоров’я від
нещасного випадку та профзахворювання
З метою захисту працівників від нещасних випадків на виробництві відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування Верховною Радою України прийнято Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», який вступив у силу з 01.01.2001 р. Він визначає правову основу, економічний механізм та організаційну структуру загальнообов’язкового державного соціального страхування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які призвели до втрати працездатності або загибелі застрахованих на виробництві.
У преамбулі до закону сказано, що «страхування від нещасного випадку є самостійним видом загальнообов’язкового державного соціального страхування, за допомогою якого здійснюється соціальний захист, охорона життя та здоров’я громадян у процесі їх трудової діяльності».
Основними завданнями (ст. 1) страхування від нещасного випадку є:
Дія цього Закону поширюється на осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від їх форм власності та господарювання, у фізичних осіб, на осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, та громадян — суб’єктів підприємницької діяльності.
Гарантом забезпечення прав застрахованим у страхуванні від нещасного випадку виступає держава.
Законодавство про страхування від нещасного випадку складається з Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, цього Закону, Кодексу законів про працю України, Закону України «Про охорону праці» та інших нормативно-правових актів.
Основними принципами страхування від нещасного випадку є:
Відшкодування шкоди, заподіяної застрахованому ушкодженням його здоров’я, здійснюється шляхом страхових виплат, які прив’язані до середнього заробітку постраждалого. Останнє не завжди є соціально справедливим101.
Страховими виплатами є грошові суми, які згідно зі ст. 21 Закону Фонд соціального страхування від нещасних випадків виплачує застрахованому чи особам, які мають на це право, у разі настання страхового випадку.
Зазначені грошові суми складаються із:
Наприклад, у разі стійкої втрати професійної працездатності, встановленої МСЕК (медико-соціальною експертною комісією), Фонд соціального страхування від нещасних випадків проводить одноразову страхову виплату потерпілому, сума якої визначається із розрахунку середньомісячного заробітку потерпілого за кожний відсоток втрати потерпілим професійної працездатності.
Якщо комісією з розслідування нещасного випадку встановлено, що ушкодження здоров’я настало не тільки з вини роботодавця, а й унаслідок порушення потерпілим нормативних актів про охорону праці, розмір одноразової допомоги зменшується на підставі висновку цієї комісії, але не більш як на 50 відсотків.
Фонд соціального страхування від нещасних випадків фінансує також витрати на медичну та соціальну допомогу, в тому числі на додаткове харчування, придбання ліків, спеціальний медичний, постійний сторонній догляд, побутове обслуговування, протезування, санаторно-курортне лікування, придбання спеціальних засобів пересування тощо, якщо потребу в них визначено висновками МСЕК.
Моральна (немайнова) шкода, заподіяна умовами виробництва, яка не спричинила втрати потерпілим професійної працездатності, відшкодовується Фондом соціального страхування від нещасних випадків за заявою потерпілого з викладом характеру заподіяної моральної (немайнової) шкоди та за поданням відповідного висновку медичних органів. Відшкодування здійснюється у вигляді одноразової страхової виплати незалежно від інших видів страхових виплат. Сума страхової виплати за моральну (немайнову) шкоду визначається в судовому порядку, але не може перевищувати двохсот розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на день виплати, незалежно від будь-яких інших страхових виплат.
У разі смерті потерпілого внаслідок нещасного випадку або професійного захворювання розмір одноразової допомоги його сім’ї повинен бути не меншим за п’ятирічну заробітну плату потерпілого і, крім того, не меншим за однорічний заробіток потерпілого на кожну особу, яка перебувала на його утриманні, а також на його дитину, яка народилася протягом не більш як десятимісячного строку після смерті потерпілого.
Право на одержання страхових виплат у разі смерті потерпілого мають дружина (чоловік) або один з батьків померлого чи інший член сім’ї, якщо він не працює та доглядає дітей, братів, сестер або онуків потерпілого, які не досягли 8-річного віку.
У разі смерті потерпілого право на одержання щомісячних страхових виплат (пенсій) мають непрацездатні особи, які перебували на утриманні померлого або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина померлого, яка народилася протягом не більш як десятимісячного строку після його смерті. Пенсія у разі смерті годувальника призначається і виплачується згідно із пенсійним законодавством.
9. Перелік видів допомоги для безробітних
у розвинутих країнах
У розвинутих країнах захист від безробіття здійснює спеціально організоване обов’язкове страхування від безробіття, за допомогою якого формуються спеціальні фонди. В їх формуванні беруть участь роботодавці і наймані працівники.
Розмір страхової виплати залежить:
У першому випадку найбільшу суму виплат (від 50 до 70 % середньої заробітної плати) виплачують у перші місяці безробіття. Надалі суми виплат зменшуються. У другому випадку до уваги береться період зайнятості, трудовий стаж, термін надання допомоги, фізична працездатність.
Наприклад, у Німеччині трудовий етап повинен становити не менше 6 місяців протягом 3 років і не менше 10 тижнів протягом останнього року перед втратою роботи. У Франції такою умовою є робота 150 днів на рік та 91 день страхування. У Великобританії береться до уваги виплата внесків до страхового фонду протягом року. (Детальніше див.: Петюх В. М. Ринок праці: Навч. посібник. — К: КНЕУ, 1999. — 280 с.)
Види допомог, які надають безробітним у Франції, наведено в табл. 6.5.
Таблиця 6.5
|
Ви працювали протягом |
Ваш вік (років) |
Ви отримаєте повну |
Ви отримаєте допомогу |
Загальна |
|
|
протягом |
3-відсотковим зменшенням за |
||||
|
4 міс протягом 8 останніх місяців |
Без різниці |
— |
4 міс |
– 25 % |
4 міс |
|
8 міс протягом 12 останніх місяців |
Менше 50 |
4 міс |
11 міс |
– 17 % |
15 міс |
|
14 міс під час |
Менше 25 |
7 міс |
23 міс |
– 17 % |
30 міс |
|
27 міс під час 36 останніх місяців |
50—54 |
20 міс |
25 міс |
– 5 % |
45 міс |
|
6 міс під час останніх 12 місяців |
Без різниці |
4 міс |
3 міс |
– 15 % |
7 міс |
ТЕМА 7. СОЦІАЛЬНО-ТРУДОВІ КОНФЛІКТИ,
ЇХ УРЕГУЛЮВАННЯ ТА ВИРІШЕННЯ
1. Соціально-трудовий конфлікт, його сутність
і місце в системі соціальних протиріч
Перехід до ринкової економіки в Україні відбувається вкрай суперечливо. З одного боку, він супроводжується формуванням якісно нових правових соціально-трудових відносин, а з іншого — наростанням конфронтації, соціальної напруженості, про що свідчать масові невдоволення — колективні трудові суперечки і конфлікти (страйки).
В основі наростання конфронтації лежать зростаючі соціальні протиріччя транзитивного етапу економіки, системи державного та соціального управління.
Процеси соціальних протиріч — це процеси, що виникають при прагненні індивідів і соціальних груп задовольнити свої потреби за допомогою об’єктів і засобів, якими інші індивіди і групи також намагаються реалізувати свої інтереси.
До основних протиріч, що склалися на сучасному етапі можна віднести у духовному житті:
у правовій сфері:
у зовнішній політиці:
Соціальні протирічччя, об’єктивно притаманні людському суспільству. Але слід зазначити, що вони найбільш яскраво проявляються якраз у соціально-економічній сфері.
Процеси соціальних протиріч у соціально-економічній сфері проявляються в таких формах:
Змагання — специфічне соціальне явище, джерелом виникнення і розвитку якого є об’єктивні протилежності, протиріччя між людьми, зумовлені їхніми потребами та інтересами і спричинені відхиленнями в результатах праці, пов’язаними з їхніми можливостями і хистом. Оскільки останні мають мінливий характер, вони породжують активність, що і виступає в формі змагання.
Конкуренція — різновид змагання, а саме економічне змагання, спрямоване на досягнення більш прибуткових умов виробництва і збуту товарів.
Соціальна боротьба — форма соціальних протиріч (суперництва), зумовлена існуючою в суспільстві соціальною диференціацією і спрямована на задоволення докорінних, найбільш істотних інтересів соціальних груп у різноманітних сферах життя суспільства.
Соціальний конфлікт є досить специфічною формою процесу соціальних протиріч, адже, з одного боку, не всі протиріччя, що виникають між людьми, є гострими, навпаки, деякі з них постійно сприяють активізації діяльності індивідів і груп. З іншого боку, лише в тих випадках, коли протиріччя досягають певної стадії розвитку, вони суб’єктивно усвідомляться людьми як такі, що порушують їхні інтереси і приводять до активних дій (боротьби), можна говорити про конфлікт.
Соціальний конфлікт — це вища стадія розвитку протиріч у системі відносин людей, соціальних груп, соціальних інститутів суспільства, яка характеризується максимальним підсиленням протилежних тенденцій і інтересів у поведінці індивідів і соціальних спільнот і супроводжується їх конфронтацією і боротьбою.
Що ж таке соціальні конфлікти? Чи є вони дисфункцією організації, проявом відхилень у поведінці людей від прийнятих суспільних норм, аномалією в суспільному житті або ж це необхідна, нормальна форма соціальної взаємодії між людьми?
В історії розвитку людської думки в соціальних науках представлені дві точки зору на цю проблему. Одна з них виходить з того, що конфлікт — це лише тимчасовий стан суспільства, організації, що він може бути подоланий різними способами.
Інша точка зору, якої дотримуються більшість сучасних дослідників (таких, як Р. Дарендорф, Л. Козер), полягає в тому, що конфлікт — це нормальний стан, об’єктивна властивість соціальних систем, зумовлена самою суперечливою природою суспільного життя.
Соціально-трудовий конфлікт — це певний вид соціального конфлікту, який проявляється через зіткнення двох чи більш спрямованих сил, інтересів, поглядів з приводу соціально-трудових відносин і умов їх забезпечення.
Іншими словами, це стадія максимального розвитку між суб’єктами трудової діяльності в трудовій або пов’язаній з трудовою діяльністю сферами, це силовий динамічний вплив, що здійснюється значною кількістю індивідів, соціальних груп на основі дійсного або сумнівного незбігу інтересів, цінностей або нестачі ресурсів.
Сам термін «трудовий конфлікт»121 уживається в нашому законодавстві з 1989 р., коли прийняли Закон СРСР «О порядке разрешения коллективных трудовых споров (конфликтов)», і діяв до моменту прийняття Верховною Радою України (квітень 1998 року) Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)».
Головними суб’єктами соціально-трудового конфлікту виступають працівники, роботодавці, органи державного управління і місцевого самоврядування. Інститутами, що захищають і представляють інтереси працівників і роботодавців, є відповідно профспілки й об’єднання роботодавців, підприємців. Соціально-трудовий конфлікт тісно переплітається з політичним, підтвердженням цьому служить участь у ньому владних структур і висування учасниками конфлікту політичних вимог поряд з економічними.
Вплив соціально-трудового конфлікту на громадське життя простежується в усіх сферах життєдіяльності суспільства. У цьому змісті результати впливу конфлікту на суспільство можна поділити на дві великі групи, що відповідають двом головним сферам — соціально-економічній і політичній. Соціально-економічні наслідки тісно пов’язані з виробництвом, матеріальною стороною і можуть бути оцінені не тільки як руйнівні, а й як творчі. Конфлікт нерідко сприяє перегрупуванню соціальних сил, загальному прогресу соціально-економічної сфери, формуванню нових соціально-трудових відносин.
Політична сторона конфлікту виявляється в політичних вимогах; в участі конфліктуючих сторін у владних відносинах, а також у діяльності владних структур; у сприянні кадровим змінам в органах державної влади і місцевого самоврядування.
Соціально-трудовий конфлікт — це всебічний багаторівневий феномен соціально-трудових відносин. Він може відбуватися на макрорівні, тобто як великомасштабне протиборство різних соціальних сил, що мають протилежні економічні і політичні цілі; як менш масштабні зіткнення, при яких у протиріччя вступають інтереси працівників і роботодавців у межах галузі, регіону, підприємства; на міжособистісному рівні; працівник — роботодавець; працівник — керівник; працівник — державний службовець; керівник — державний службовець та ін.
Наука не дає точної відповіді на запитання, де закінчується конфлікт звичайний і починається конфлікт трудовий. Вивчення природи трудового конфлікту вимагає комплексного підходу, урахування суспільної думки, вивчення спрямованості дій учасників соціально-трудових відносин, мотивів поведінки сторін, ціннісних орієнтацій конкретних індивідів тощо.
2. Різновиди соціально-трудових конфліктів,
їх причини та функції
Існує кілька підходів до класифікації трудових конфліктів. Спинімося на розгляді двох з них, найширше представлених у суспільних науках131.
Перший підхід базується на виявленні сторін, що беруть участь у трудовому конфлікті. І в цьому зв’язку виділяються конфлікти:
Другий підхід характеризується визначенням типів конфліктів на основі змістовно сутнісних критеріїв, відповідно до яких виявляються:
Конфлікти інтересів характеризуються яскраво вираженими інтересами конфліктуючих сторін, а не тільки сформульованими позиціями чи вимогами.
Конфлікти права відрізняються юридичним обґрунтуванням захисту трудових прав працівника чи роботодавця.
Ілюзорні конфлікти, як правило, ґрунтуються на відсутності необхідної інформації, перекрученій чи сприйнятті оцінці дій (бездіяльності) іншої сторони.
Помилково співвіднесені конфлікти характеризуються нерозумінням сутності наявних протиріч, помилковим тлумаченням норм права, прихованими реальними причинами поведінки іншої сторони.
Заміщені конфлікти виражають очевидні розходження між висунутими вимогами і дійсними інтересами і цілями сторони, що ініціює конфлікт.
Вимушені конфлікти — це навмисно створювана конфронтація з метою зміни стану справ у розподілі ресурсів.
Як бачимо, у цій класифікації трудові конфлікти можуть бути ініційовані рівною мірою як роботодавцями, так і працівниками.
Крайня форма трудового конфлікту — страйк і страйковий рух.
«Страйк — це тимчасове колективне добровільне припинення роботи працівниками (невихід на роботу, невиконання своїх трудових обов’язків) підприємства, установи, організації (структурного підрозділу) з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту)»141.
Страйки в Україні в перехідний до ринку період характеризуються такими особливостями:
У свою чергу, «колективний трудовий спір (конфлікт) — це розбіжності, що виникли між сторонами соціально-трудових відносин, щодо:
а) встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту;
б) укладення чи зміни колективного договору, угоди;
в) виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень;
г) невиконання вимог законодавства про працю»151.
Відповідно до ст. 44 Конституції України (254к/96-ВР) ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Порядок здійснення права на страйк встановлюється Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», ст. 18—21.
Страйк може бути розпочато, якщо примирні процедури не привели до вирішення колективного трудового спору (конфлікту) або власник чи вповноважений ним орган (представник) ухиляється від примирних процедур або не виконує угоди, досягнутої в ході вирішення колективного трудового спору (конфлікту).
Страйк — це завжди спосіб вираження позицій суспільних сил, об’єднаних профспілками, робітничим рухом з метою вирішення конфлікту у сфері тільки соціально-трудових відносин.
Не може бути страйку студентів, пенсіонерів і безробітних, котрі не зайняті в трудових (виробничих) відносинах. Протестні акції цих категорій громадян або їх суспільних об’єднань іноді помилково називають «страйком» у засобах масової інформації.
Трудові конфлікти, як бачимо, різноманітні. Однак залежно від того, в якій сфері виникає протиріччя, можна виділити три основні предмети трудового конфлікту:
Трудовим конфліктам притаманні такі найбільш типові
функції:
Найпоширенішими причинами в системі партнерських відносин в Україні є конфлікти і трудові суперечки з приводу виплати заборгованості зарплати, збільшення розмірів оплати праці, своєчасності виплати зарплати; забезпечення запобігання масових звільнень і зростання безробіття; порушень трудових прав громадян, процесів роздержавлення, приватизації власності, конверсії оборонних підприємств; зростання бідності, падіння реальних доходів і рівня життя населення.
В об’єктивному історичному процесі соціально-трудовий конфлікт як соціальне явище може бути позитивним, продуктивним і, навпаки, за певних умов — негативним, гальмуючим розвиток суб’єктів — учасників протиборства.
3. Умови виникнення конфлікту з конфліктної
ситуації і стадії його протікання
Конфлікт як вища стадія розвитку протиріч у стосунках людей, соціальних груп, соціальних інститутів і суспільства в цілому виникає з конфліктної ситуації як граничного загострення протиріч за наявності певного інциденту, тобто приводу (рис 7.1).
Рис. 7.1. Алгоритм виникнення конфлікту з конфліктної ситуації
Конфлікт як процес розвивається по стадіях, які розглядаються представниками різних наук і наукових шкіл по-різному, але ці стадії можна привести до такої послідовності:
Ці етапи правомірно віднести до передконфліктної стадії. При своєчасній діагностиці і правильному керуванні на цих етапах можна знайти конструктивне рішення.
Істотною умовою, що визначає можливість цивілізованого вирішення протиріч, є наявність або відсутність бажання зрозуміти іншу сторону. Дія цієї умови визначається особистісними властивостями ініціатора конфлікту і наявністю необхідної інформації.
Індикаторами наявності протиріч у соціально-трудовій сфері можуть служити: зниження продуктивності праці, якості продукції, різке зменшення кількості пропозицій по поліпшенню результатів праці й економії ресурсів, підвищення рівня плинності персоналу, зростання числа випадків травматизму і захворюваності, погіршення взаємин між працівниками і т. д. Сюди ж можна віднести появу слухів, фактів нашіптування, пліток.
Джерелами напруженості в трудовому колективі, що може перерости в конфлікт, є проблеми, пов’язані з розмірами заробітку, його розподілом, низькою дисципліною працівників, несприятливими умовами праці, неритмічністю, співвідношенням вигідних і невигідних робіт, неясністю критеріїв оцінки результатів праці, плинністю кадрів, недоліками в інформуванні працівників про кінцеві результати діяльності фірми, погано налагодженим обліком, наявністю ринкової конкуренції. Кожна з цих проблем досить складна за своєю суттю і вимагає специфічних методів діагностики й усунення. Однак усі вони підвладні діям компетентного керівництва і належать до таких, що виявляються і розв’язуються на передконфліктній стадії.
Якщо протиріччя не усвідомлені на передконфліктній стадії і не вжиті заходи щодо їх усунення, це служить інцидентом (приводом) для початку стадії власне конфлікту. За відсутності в сторін взаєморозуміння розвиток конфлікту йде звичайно наступним шляхом:
Результати розвитку цієї стадії конфлікту є деструктивними.
Але з метою недопущення такого етапу в конфлікті і переведення його в конструктивне русло потрібне його регулювання з метою вирішення і завершення. Тому останній етап так і називається регулювання і вирішення соціально-трудового конфлікту.
|
CТАДІЇ РОЗВИТКУ І ПРОТІКАННЯ КОНФЛІКТІВ |
|
Передконфліктна стадія, виникнення соціальної напруженості. Будь-який соціальний конфлікт виникає поступово, через нагромадження соціальної напруженості, відхилення майбутніх учасників від прийнятних норм співробітництва, в т. ч. нагромадження емоційної напруженості в індивідів — майбутніх учасників конфлікту. |
|
Зростання напруженості і становлення конфліктної ситуації. На цій стадії під впливом внутрішніх і зовнішніх провокаційних чинників (невиконання керівництвом своїх обіцянок і зобов’язань, конфронтація персоналу управління з робітниками, підбурюваювальна діяльність певних груп, обмеження соціальних пільг тощо) виникає реальна конфліктна ситуація, починається конфліктне протистояння, що виступає інцидентом. Інцидент або привід, випад однієї зі сторін, що переводить сторони із статичного стану в динамічний (конфліктну поведінку). Як правило, інцидент — це суб’єктивне явище на відміну від конфліктної ситуації, яка є об’єктивним явищем. Безпосередньо конфлікт, його розвиток. Ця стадія характеризується передусім наявністю безпосередньго зіткнення конфліктуючих, активних дій, спрямованих на зміну поведінки суперників (деструктивним або конструктивним протіканням). Регулювання, вирішення соціально-трудового конфлікту. Звичайно зовнішньою ознакою вирішення конфлікту є завершення (усунення, вичерпання) інциденту, тобто активного зіткнення протиборчих сторін. Однак усе не так просто: звичайно учасники конфлікту продовжують переживати фрустраційний стан і конфлікт може відновитися. Тому слід усвідомлювати, що конфлікт рідко вирішується повністю; найчастіше він лише регулюється. |
Рис. 7.2. Стадії розвитку і протікання конфліктів
Звичайно зовнішньою ознакою вирішення конфлікту є завершення (усунення, вичерпання) інциденту, тобто активного зіткнення протиборчих сторін. Однак усе не так просто: звичайно учасники конфлікту продовжують переживати фрустраційний стан, і конфлікт може відновитися. Тому слід усвідомлювати, що конфлікт рідко вирішується повністю; він найчастіше лише регулюється (рис. 7.2).
Особливої уваги при вивченні проблеми соціально-трудових конфліктів заслуговує саме ця остання стадія. Справді, чи можна конфлікт попередити або просто «прикрити»? З точки зору відомого німецького соціолога — дослідника конфліктів Р. Дарендорфа, з трьох принципово можливих ситуацій: відміна (попередження) соціального конфлікту, його придушення і регулювання можлива лише остання — регулювання соціального конфлікту.
Адже якщо поставити за мету попередити виникнення соціального конфлікту, потрібно знайти таку соціальну систему, в якій би не виникли протиріччя. А протиріччя ці рано чи пізно проявляються. З іншого боку, якщо конфлікт придушити силою, це призведе лише до загострення стосунків сторін, а протиріччя, що лежать в його основі, навряд чи зникнуть.
4. Методи управління соціально-трудовими
конфліктами, які сприяють їх подоланню
Спеціалісти, які займаються питаннями врегулювання та вирішення конфліктів професійно, зазначають, що процес управління конфліктами залежить від багатьох факторів, значна частина яких відносно погано піддається зовнішньому впливу. На-
приклад, погляди особистості, мотиви й потреби індивідів, груп, сформовані стереотипи, уявлення можуть іноді звести нанівець зусилля тих, хто приймає рішення. Залежно від виду конфлікту пошуком рішень можуть займатися різні служби: керівництво організації, служба управління персоналом, відділ психолога, соціолога, профспілковий комітет, страйком, міліція, арбітражні суди, примирні комісії, національна служба посередництва і примирення.
Вирішення конфлікту — це ліквідація (повністю або частково) причин, що призвели до конфлікту або зміна цілей учасників конфлікту.
Управління конфліктами — цілеспрямоване оперування заходами з усунення (мінімізації) причин, що породжують конфлікт, чи корекції поведінки учасників конфлікту.
Існує досить багато методів управління конфліктами, які сприяють їх подоланню. Загалом їх можна представити у вигляді кількох груп, кожна з яких має свою сферу застосування:
Останню групу методів застосовують у крайніх випадках, коли вичерпані можливості всіх попередніх груп.
Внутрішньоособистісні методи знаходять відображення в умінні вільно організувати свою власну поведінку, висловити свою точку зору, не викликаючи захисної реакції з боку іншої людини. Деякі автори пропонують використовувати спосіб «я — висловлювання», тобто спосіб передачі іншій особі вашого відношення до певного предмета, без звинувачень і вимог, але так, щоб інша людина змінила своє ставлення.
Структурні методи, тобто методи впливу переважно на організаційні конфлікти, що виникають через неправильний розподіл повноважень, організацію праці, прийняту систему стимулювання і т. ін. До таких методів відносять: роз’яснення вимог по роботі, координаційні й інтеграційні механізми, використання систем винагород.
Міжособові методи. Під час розгортання конфліктної ситуації її учасникам необхідно обрати форму, стиль своєї подальшої поведінки з тим, щоб це найменше відобразилось на їхніх інтересах.
К. Томас і Р. Кілменн виділили п’ять основних стилів поведінки в конфліктній ситуації:
Основу класифікації складають два незалежні параметри:
1) ступінь реалізації власних інтересів, досягнення своїх цілей,
2) рівень кооперування, врахування інтересів іншої сторони.
Якщо представити це в графічній формі, отримаємо сітку Томаса—Кілменна, що дозволяє проаналізувати конкретний конфлікт і вибрати раціональну форму поведінки (рис. 7.3).
Рис 7.3 Форми поведінки в конфлікті
Затемнена частина схеми відображає рівень кооперування, врахування інтересів іншого під час конфліктної взаємодії.
Кожна людина може певним чином використовувати всі ці форми поведінки, але звичайно існує пріоритетна форма, яка залежить від доступності засобів боротьби, поставлених цілей, характеру розбіжностей тощо.
Ухилення, уникнення. Ця форма поведінки обирається тоді, коли індивід не хоче відстоювати свої права, співпрацювати для вироблення рішення, утримується від висловлення своєї позиції, ухиляється від спору і йому не вистачає влади для вирішення конфлікту на свою користь.
Протиборство (конкуренція) характеризується активною боротьбою індивіда за свої інтереси з використанням усіх доступних йому засобів для досягнення поставлених цілей: застосуванням влади, примусу, інших засобів тиску на опонентів, використанням залежності інших учасників від нього.
Пристосування, поступливість. Дії індивіда спрямовані на збереження чи відновлення сприятливих відносин з опонентом шляхом згладжування протиріч. Цей підхід можливий, коли внесок індивіда не дуже великий або коли предмет розбіжностей більш суттєвий для опонента, ніж для індивіда.
Співробітництво означає, що індивід бере активну участь у пошуках рішення, яке задовольнило б усіх учасників взаємодії, але не відкидаючи при цьому своїх інтересів. Передбачається відкритий обмін думками, зацікавленість усіх учасників конфлікту у виробленні загального рішення.
При компромісі дії учасників спрямовані на пошук рішення за рахунок взаємних поступок, на вироблення проміжного рішення, що задовольняє всіх і при якому особливо ніхто не виграє, але й не втрачає.
Переговори представляють широкий аспект спілкування, що охоплює багато сфер діяльності сторін. Як метод вирішення конфліктів переговори — це набір тактичних прийомів, спрямованих на пошук взаємовигідних рішень для конфліктуючих сторін.
Для того щоб переговори стали можливими, необхідне виконання певних умов:
Але можливість переговорів залежить від етапу розвитку конфлікту (табл.7.1).
Таблиця 7.1
Можливість переговорів залежно від етапу
розвитку конфлікту
|
Етап розвитку конфлікту |
Можливість переговорів |
|
Напруженість, незгода |
Переговори проводити рано, ще не всі складові конфлікту визначені |
|
Суперництво, ворогування |
Переговори раціональні |
|
Агресивність |
Переговори за участю третьої сторони |
|
Насильство, військові дії |
Переговори неможливі, доцільні агресивні дії у відповідь |
Вважається, що переговори доцільно вести тільки з тими силами, які мають владу в ситуації, яка склалась, і можуть вплинути на результат.
Правильно організовані переговори проходять послідовно кілька стадій:
Кожна стадія передбачає вирішення широкого кола послідовних питань, починаючи від з’ясування предмета конфлікту, вироблення спільних підходів до розв’язання проблеми, виявлення позицій щодо зменшення глибини протиріч і закінчуючи можливим зближенням сторін, досягненням узгоджених рішень, що будуть вести до реальної взаємодії та співробітництва сторін.
5. Стратегії переговорів у вирішенні конфліктів
соціально-трудового характеру161
Як зазначалось раніше переговори — це засіб вирішення конфлікту, коли за наявності у сторін суперечливих інтересів існує їхня певна взаємозалежність, що дозволяє сторонам дійти взаємоприйнятних рішень. Переговори містять у собі як момент боротьби, так і співробітництво сторін.
На думку Р. Фішера і У. Юрі,172 основними стратегіями, що застосовуються у переговорах, є:
Прихильники традиційної стратегії борються за максимальне задоволення висунутих ними вимог. Ті, хто сповідує цінності принципових переговорів, бачать свою мету в досягненні спільної (колаборативної) перемоги, при якій максимально задовольняються як сьогоденні інтереси всіх сторін, так і майбутні, а також досягається психологічне задоволення від процесу переговорів.
Прихильники позиційного підходу схильні сприймати переговори як боротьбу з супротивником, перемогу в якій здобуває той, хто:
створює для супротивника труднощі;
зберігає свободу власних дій і обмежує можливості дії супротивника;
використовує у своїх цілях резерви супротивника (наприклад, робить з документів або фактів, на які посилається супротивник, корисні для себе висновки);
розчленовує сили супротивника (принцип «Divide et impera» — «Поділяй і пануй», який стародавні римляни застосовували у відносинах із сусідніми державами);
паралізує головний координаційний центр супротивника (біблійний Давид переміг велетня Голіафа, влучивши йому каменем у голову);
спрямовує головний удар у слабо захищене місце (цілеспрямовано б’є по найслабшій ділянці);
захоплює супротивника зненацька тощо.
Позиційний підхід передбачає три основні тактичні лінії.
Як у позиційних, так і в непозиційних переговорах використовуються такі поняття, як вихідна позиція, запасна позиція, пороговий рубіж, позиція відходу.
Вихідна позиція має на меті вплинути на опонента в бажаному напрямі і запропонувати шляхи вирішення спірних питань. Вважається за потрібне на початку переговорів пояснити опоненту всі переваги вирішення конфлікту, обґрунтувати свої інтереси, аргументувати доцільність певних домовленостей. Позицію називають закритою, коли, ухиляючись від обговорення інтересів, сторона чітко декларує свою позицію і вимоги з основних питань. Позицію називають відкритою, коли, певною мірою відкриваючи свої інтереси, сторона переговорів пропонує свій погляд на можливість залагодження конфлікту, визнаючи правомірність і доцільність якнайширшого обговорення інтересів усіх сторін і альтернативних варіантів вирішення конфлікту.
Запасна позиція є модифікацією вихідної. Її не розкривають до того часу, поки опоненти не висловлять принципової згоди обговорити питання, які були запропоновані у вихідній позиції.
Пороговий рубіж включає в себе визначення того найменшого, що сторона згодна прийняти від опонента, і того найбільшого, що вона може запропонувати опоненту, не ставлячи під загрозу власні інтереси. Визначення порогового рубежу є важливим моментом підготовки до переговорів. Корекція порогового рубежу в процесі переговорів можлива за умови надходження нової важливої інформації.
Позиція відходу попереджає учасника, що він наближається до свого порогового рубежу. На цьому етапі учасники переговорів можуть заявити, що переговори зайшли в глухий кут, перервати переговори або вдатися до допомоги посередника.
Дехто з учасників позиційних переговорів дотримується м’якої лінії поведінки, що дозволяє уникнути гострої конфронтації та погіршення стосунків між учасниками. Заради досягнення угоди вони готові обговорювати пропозиції, йти на певні поступки, бути дружніми і демонструвати довіру іншій стороні. Серед близьких людей переговори провадяться нерідко саме так. Але така позиція виявляється неефективною під час зустрічі з прибічниками жорсткої лінії ведення переговорів. Прихильники такої лінії, зустрічаючись, неконструктивно витрачають час і сили у запеклому «перетягуванні каната», ставлячи під загрозу реалізацію спільних інтересів.
Як альтернатива жорсткій і м’який лініям на переговорах американськими дослідниками Р. Фішером і У. Юрі була запропонована стратегія принципових, або колаборативних, переговорів, орієнтованих не на протиборство, а на співробітництво у вирішенні спірних питань і максимально можливе задоволення інтересів усіх сторін конфлікту. В колаборативному підході принципове значення надається розмежуванню вимог і інтересів сторін, які беруть участь у переговорах.
Інтереси — це основні цінності, що потребують справедливого і надійного задоволення. Вони не підлягають обговоренню на переговорах (було б нереалістичним переконувати когось відмовитися від своїх інтересів). Можна змінити лише черговість, ієрархічну послідовність задоволення інтересів. Вимоги — це сформульовані учасниками переговорів і обстоювані ними уявлення про те, що треба зробити для задоволення своїх інтересів. Вимоги піддаються оцінці, їх можна обговорити, але домовляються не про вимоги, а про можливі рішення, що задовольняють інтереси сторін.
Американські дослідники пропонують будувати колаборативні переговори на таких засадах:
Відокремте людей від проблеми. Жорстко з проблемою, м’яко з людьми. Як правило, люди ідентифікуються зі своїми позиціями, тому проблему особистих стосунків потрібно відділити від суті справи. Спробуйте зрозуміти свого опонента, поставити себе на його місце, демонструйте повагу до інтересів опонента і водночас ретельно аналізуйте суть справи, шукайте спільні з опонентом інтереси, послідовно обстоюючи власні.
Відокремте інтереси від вимог. Кожна людина і кожна організація мають багато інтересів, які можна задовольнити різними шляхами. Виявивши свої інтереси, сторони можуть, замість малопродуктивного узгодження взаємонесумісних вимог, розпочати пошук спільних інтересів і шляхів можливого задоволення інтересів партнера.
Відокремте минуле від майбутнього. Зосередьтесь на теперішньому і на перспективах. Минулі образи мають поступитися місцем реальному взаємовигідному співробітництву. Як кажуть у народі, «хто старе поминає, той щастя не має».
Відокремте результати від процесу. Шукайте, винаходьте взаємовигідні варіанти. Відділіть процес обмірковування і продукування можливих рішень від їх оцінки і вибору альтернатив. Спробуйте спочатку разом з партнером по переговорах висунути якнайбільше ідей, варіантів, а потім уже критично проаналізувати їх, відібравши найперспективніші. Таким чином, Вам, можливо, вдасться «збільшити пиріг», тобто знайти таку взаємну вигоду, яка відповідно збільшить і вигоду кожного з партнерів.
Відокремте критерії рішення від емоцій. Наполягайте на використанні об’єктивних критеріїв. До таких належать наукові критерії, норми справедливості й ефективності, а також так звана справедлива процедура. Прикладом такої процедури може бути поділ спірного об’єкта на дві частини, коли одна сторона ділить, а інша вибирає. Часто трапляються ситуації, коли можуть існувати кілька критеріїв (наприклад, ринкова ціна й амортизаційна), які дають різні результати і які кожна зі сторін вважає законними. В цьому випадку можливе компромісне рішення або звернення за допомогою до посередника чи арбітра.
Запропонований підхід був значним внеском у розробку теорії переговорів, але практика швидко продемонструвала надмірний оптимізм орієнтації на те, що завжди існує рішення конфлікту, яке відповідає інтересам різних сторін. Інша справа, що здебільшого існує рішення, частково прийнятне для сторін, але воно більшою мірою задовольняє їхні інтереси, ніж у разі продовження конфлікту.
Чим ближчі інтереси і цілі сторін, тим імовірнішою є можливість співробітництва у вирішенні спірних питань. Чим менш сумісні інтереси, тим меншою є ймовірність співробітництва, тим більше на результати переговорів впливає баланс сил і вміння сторін боротися на переговорах. Спектр питань, які вирішують шляхом переговорів сторони трудового конфлікту, перебуває між крайнощами безумовного співробітництва і жорсткої боротьби. Голландський учений В. Мастенбрук склав цікаву таблицю, в якій порівнює тактики, що використовуються під час співробітництва, переговорів і боротьби (табл. 7.2).
Таблиця 7.2
Тактики, які використовують У стратегіях
співробітництва, переговорів, боротьби181
|
Співробітництво |
Переговори |
Боротьба |
|
Сторони розглядають конфлікт як спільну проблему |
Конфлікт — зіткнення різних, але взаємозалежних інтересів |
Конфлікт — питання «перемоги чи поразки», «ми або вони» |
|
Партнери формулюють свої цілі достатньо чітко |
Партнери перебільшують значення власних інтересів, але не виключають можливості домовленості |
Партнери підкреслюють перевагу власних інтересів |
|
Слабкі місця й особисті проблеми обговорюються відверто |
Особисті проблеми маскуються або подаються обачно |
На особисті проблеми взагалі не звертають уваги |
|
Уся інформація, яка надається, правдива |
Надана інформація не фальсифікована, але однобічна. Факти, корисні для однієї зі сторін, прикрашаються |
Залюбки поширюється хибна інформація, якщо за її допомогою можна підкорити собі опонента |
|
Питання для обговорення подають в термінах реальних проблем |
Питання для обговорення формулюють в термінах альтернативних рішень |
Питання незгоди формулюють в термінах власного рішення |
Закінчення табл. 7.2
|
Співробітництво |
Переговори |
Боротьба |
|
Розглядаються всі можливі рішення, незважаючи на їх практичні наслідки |
Іноді при розгляді окремих питань одна зі сторін наполягає на безумовному виконанні своєї вимоги з тим, щоб здійснити тиск на партнера |
Власне рішення розглядається стороною не тільки як єдино можливе, а й прив’язується до високих принципів |
|
Пропозиції власного рішення накладаються на найпізніший термін |
Перевага надається власному рішенню, але межі дозволеного і можливість поступок сприймаються як належне |
Абсолютна і безумовна перевага надається власному рішенню, яке накидається всіма наявними засобами |
|
Загрози, внесення плутанини, використання помилок партнера роз- |
Помірковане використання навмисних загроз, безладдя, хитрощів |
Загрози, плутанина, шокові ефекти тощо можуть бути використані в будь-який час з метою підпорядкування опонентів |
|
У обговоренні активну участь беруть всі заінтересовані сторони |
Контакти сторін обмежуються кількома їхніми представниками |
Інтереси висловлюються опосередковано через «заяви» |
|
Використовується будь-яка можливість приховати свій силовий потенціал і не вдаватися до нього |
Іноді застосовуються силові методи, щоб вплинути на баланс сил з метою отримання переваги |
Обидві сторони постійно використовують силові методи в боротьбі, віддаляючи та ізолюючи одна одну |
|
Учасники переговорів намагаються ввійти в положення опонента, поставити себе на його місце |
Повагу до інтересів опонента використовують як тактичний прийом |
Нікому нема ніякої справи до інтересів і проблем іншої сторони |
|
Роздратування використовується для того, щоб розрядити атмо- |
Роздратування звичайно приховують або висловлюють непрямим чином, наприклад за допомогою гумору |
Роздратування використовується для нагнітання ворожої напруженої атмосфери, для пригнічення іншої сторони |
|
Обидві сторони легко йдуть на те, щоб запросити зовнішніх консультантів для прий- |
За допомогою до третьої сторони звертаються у випадку абсолютно глухого кута |
Консультанти запрошуються у випадку, коли вони надають так звану сліпу підтримку |
На думку У. Мастенбрука, переговори є комбінацією двох факторів: захисту власних інтересів, з однієї сторони, і залежності від опонента, з іншої. Переговори — це самостійне соціальне вміння, яке не можна зводити ні до процесу співробітництва, ні до процесу боротьби.
Починаючи переговори у сфері трудових відносин, потрібно пам’ятати, що переговори є особливим видом діяльності, який використовується у ситуаціях, де є взаємозалежність сторін. Проте поквапливий вибір, наприклад, стратегії співробітництва досить часто призводить до того, що сторона, співробітничаючи у вигідному для себе напрямі і діставши з цього вигоду, займає жорстку позицію з решти питань. Перша сторона відчуває себе в цій ситуації зрадженою і також займає жорстку позицію. Тут має місце «парадокс співробітництва», як назвав це В. Мастенбрук, — якщо при зіткненні протилежних інтересів хтось вибирає тактику співробітництва з властивими їй щирістю і довірою, він фактично збільшує ймовірність переходу до деструктивної конфліктності.
Так само неоптимальною в ситуації трудового спору є тактика жорсткої боротьби, тому що вона може призвести до ескалації конфлікту. Між співробітництвом і боротьбою має бути знайдений оптимальний для даної ситуації баланс, що дозволить трансформувати конфліктну ситуацію у завдання, яке має вирішення. Спеціалісти з переговорів називають таку збалансовану тактику «жорсткою гнучкістю».
Успіх у переговорах значною мірою залежить від підготовки до переговорів, кваліфікації учасників і їхнього досвіду вирішення трудових конфліктів. У зарубіжних країнах під час ведення ділових переговорів усе частіше звертаються за допомогою до спеціалістів, які ведуть переговори від імені своїх клієнтів. Під час вирішення трудових конфліктів професіонали залучаються як консультанти, посередники або арбітри. При цьому використовується «чисте посередництво», коли посередник зосереджується:
а) на процедурних питаннях;
б) на підтриманні сприятливої для успіху переговорів атмо-
сфери спілкування;
в) на допомозі сторонам у кращому розумінні власних інтересів, інтересів іншої сторони, на усвідомленні ними рамок можливої домовленості;
г) на допомозі в оформленні підсумкових елементів, але утримується від порад і пропозицій щодо вирішення спірних питань по суті. Обов’язок прийняти рішення цілковито покладається на сторони конфлікту.
Інший підхід — коли посередник одночасно виконує функцію експерта зі спірних питань, розробляє, висуває та узгоджує зі сторонами власні пропозиції щодо вирішення трудового спору,
а в окремих випадках, за попередньою згодою сторін, приймає остаточне зважене рішення зі спірного питання (так званий посередницький арбітраж). Цей варіант передбачає низький рівень вимог до переговорної кваліфікації сторін трудового спору та високі різносторонні вимоги до кваліфікації посередника, його неупередженості й авторитету.
6. Посередництво і головні умови
досягнення успіху в переговорах
Посередництво — це сприяння процесу досягнення домовленості між сторонами, яке здійснюється третьою стороною. Згідно зі ст. 10 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», «незалежний посередник — визначена за спільним вибором особа, яка сприяє встановленню взаємодії між сторонами, проведенню переговорів, бере участь у виробленні примирною комісією взаємоприйнятного рішення».
Посередник стимулює конструктивне обговорення спірних питань і сприяє порозумінню сторін передусім через упровадження певних процедурних правил, формування порядку денного переговорів, впливу на психологічну атмосферу, в якій відбуваються переговори. Посередництво є творчим процесом, в якому велику роль відіграють інтуїція, досвід, що мають допомогти посереднику знайти таку тактику дій, що буде адекватна: 1) специфіці конфлікту; 2) стилям поведінки в конфлікті й на переговорах сторін конфлікту; 3) цілям посередництва. Успішний посередник — це тверезий реаліст, який, як підкреслюється в роботах зарубіжних авторів, не ставить на меті досягнення «справедливого» або «найкращого» рішення конфлікту, а прагне прийнятного для сторін врегулювання спірного питання (спірних питань). При цьому досягнення згоди розглядається як поетапний процес, зумовлений виявленням певної спільності і взаємозумовленості інтересів сторін, зростанням їхньої взаємодовіри і готовності до спільного пошуку збалансованого рішення спірних питань. Як правило, посередник намагається стримати ескалацію конфлікту, але в окремих випадках може допускати тимчасову ескалацію з метою продемонструвати сторонам непродуктивність обраної ними тактики ведення переговорів.
За українським законодавством участь посередника у переговорах між сторонами трудового конфлікту починається після його залучення примирною комісією, тобто фактично з офіційного початку переговорів, а не з моменту, коли переговори зазнали невдачі і сторони переконалися у своїй неспроможності самостійно залагодити конфлікт. Права, роль і функції посередника в роботі примирної комісії на сьогодні законодавчо не регулюються, а визначаються за згодою сторін. Наприклад, за посередником законодавчо не закріплено функцію головування на переговорах у примирній комісії. На наш погляд, це зменшує можливості посередника впливати на перебіг переговорів, тому він має обумовити свою згоду на посередництво угодою зі сторонами як щодо умов та порядку оплати своєї праці, так і щодо своїх функцій і прав. Таким чином, участі в переговорах у примирній комісії передують переговори посередника зі сторонами стосовно умов своєї участі в урегулюванні конфлікту. Це відповідальний етап діяльності посередника, який впливає на кінцеву ефективність його роботи. Дуже важливо усвідомити саме переговорний характер відносин зі сторонами конфлікту і провести роботу на цьому етапі професійно, ствердивши свій авторитет і обумовивши для себе важелі впливу на поведінку сторін у переговорах. Щоб досягти успіху, треба бути готовим до жорсткого обстоювання найширших повноважень щодо управління процесом переговорів. Іноді вважають (на наш погляд, помилково), що відсутність владних повноважень є специфічною рисою посередництва. У цьому випадку те, що прийняття рішення стосовно розв’язання конфліктної ситуації є прерогативою сторін трудового конфлікту, тлумачать як відсутність влади у посередника. Але влада приймати рішення є лише одним із різновидів влади.
На думку американського дослідника Р. Дж. О’Доннела, люди дуже часто не мають уявлення стосовно деяких видів влади, що їх могли б застосувати. Він виділяє дев’ять видів влади, які наводить у порядку збільшення їх «ціни» (від найдешевшої до найдорожчої):
6. Влада обміну — здатність обмінювати одне на інше для досягнення потрібного рішення.
7. Влада винагородження — здатність нагородити людей у випадку, коли вони здійснять певні дії.
8. Ієрархічна влада — здатність використовувати своє службове становище для впливу на інших.
9. Влада покарання — здатність позбавити підтримки або погрожувати покаранням, ескалацією конфлікту, публічним розголошенням стану справ. Влада, що дуже дорого коштує з погляду майбутніх стосунків між сторонами.
Наведені види влади різною мірою властиві сторонам трудового спору. Посередник зацікавлений, щоб сторони засто-
совували різні види влади не проти одна одної, а спрямовува-
ли їх у річище розв’язання проблеми. Для сприяння конструктивній взаємодії сторін потрібна також наявність влади й у по-
середника. Водночас він має пам’ятати, що виключне пра-
во приймати рішення мають сторони трудового конфлікту (якщо вони дійдуть згоди). Посередник звичайно стимулює сторони до досягнення рішення найвищого рівня в межах можливого.
Виділяють чотири рівні вирішення конфлікту:
1) призупинення конфлікту, тобто досягнення угоди щодо припинення дій, які завдають шкоди іншій стороні;
2) домовленість із конкретних спірних питань;
3) виявлення і ліквідація причин, які породили конфлікт;
4) повне примирення сторін.
Відмінність у діяльності посередника в трудових конфліктах від роботи посередника, наприклад, у міжнародних конфліктах зумовлена передусім обмеженою тривалістю посередництва і мінімальним часом на підготовку до участі у посередництві. Відповідно до Закону колективні трудові спори розглядаються виробничою примирною комісією в п’ятиденний, галузевою і територіальною примирними комісіями — в десятиденний, примирною комісією на національному рівні — в п’ятнадцятиденний термін з моменту утворення комісій. Обмеження часу роботи примирних комісій має перешкодити невиправданому затягуванню однією зі сторін процесу досягнення домовленості.
Мабуть саме з цих міркувань обмежено і час на створення примирних комісій. На виробничому рівні вони мають створюватися у триденний, на галузевому і територіальному — п’ятиденний, на національному рівні — десятиденний термін з моменту виникнення колективного трудового спору. Практично за цей самий термін має бути обрана (самостійно або за допомогою Національної служби посередництва і примирення) і узгоджена сторонами кандидатура посередника; отримана згода посередника; вирішені питання оплати його роботи і відшкодування витрат, пов’язаних з участю у примирній процедурі; посередник має погодити питання щодо його тимчасової відсутності за місцем основної роботи. Зрозуміло, що коли посередник і сторони конфлікту мешкають в різних містах і областях України два—три або і більше днів можуть піти на узгодження, переговори, вирішення організаційних питань. Стислі терміни на підготовку до участі в урегулюванні конкретного конфлікту вимагають високого професіоналізму посередника, здатності швидко розібратися у суті конфлікту, його причинах, визначити основних і другорядних учасників та класифікувати застосовані ними тактики. До початку роботи у примирній комісії посередник також отримує від сторін конфлікту письмову або усну інформацію щодо характеру конфлікту, яку треба проаналізувати. Безумовно, він заінтересований отримати якнайбільше суттєвої інформації, що дозволить йому попередньо визначити стратегію своєї діяльності.
Для цього сторонам ставлять запитання стосовно конфлікту (див. розд. «Аналіз конфлікту») і можливих пунктів співпраці сторін трудового конфлікту (табл. 7.3).
У випадку, коли сторони демонструють низьку готовність до співпраці і взаємну недовіру, посереднику доцільно запланувати окремі зустрічі з кожною стороною, акцентувати роботу в перший день переговорів на створенні взаємовідносин, необхідних для розробки інтегруючого рішення.
Таблиця 7.3
Діагностичні запитання щодо потреб сторін у співпраці
|
Категорії |
Запитання щодо співпраці |
|
Проблеми |
Чи є проблеми, розв’язання яких вимагає співпраці сторін задля досягнення ними своїх цілей? |
|
Дійові особи |
Чи усвідомлюють сторони спірні питання, над якими вони повинні працювати для досягнення своїх цілей? |
|
Процес |
Чи можна очікувати відвертого діалогу сторін під час переговорів? |
|
Стратегії |
Яку альтернативу підписанню домовленості має кожна зі сторін? |
|
Ситуація |
Чи існують якісь «зовнішні» особи або події, які можуть дестабілізувати ситуацію? |
Загалом процес посередництва має дві орієнтації:
на досягнення домовленості;
на поліпшення стосунків між сторонами.
У реальному процесі посередництва, як правило, мають місце обидві орієнтації, співвідношення яких визначається посередником на основі аналізу конкретної ситуації.
7. Страйки як крайній захід колективних
трудових суперечок, їх суть, різновиди
і проблеми врегулювання та вирішення
Страйк — це тимчасове колективне добровільне припинення роботи працівниками (невихід на роботу, невиконання своїх трудових обов’язків) підприємства, установи, організації (структурного підрозділу) з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту). Страйк застосовується як крайній засіб (коли всі інші можливості вичерпані) вирішення колективного трудового спору (конфлікту) у зв’язку з відмовою власника або вповноваженого ним органу (представника) задовольнити вимоги найманих працівників або уповноваженого ним органу, профспілки, об’єднання профспілок чи уповноваженого нею (ними) органу (див. ст. 17).
Страйк — це одна із найбільш гострих поширених на підприємствах і в організаціях, компаніях форм соціально-трудових конфліктів.
Страйк — це груповий, організований, гласний (на відміну від саботажу) і цілеспрямований вплив на виробничий процес шляхом тимчасової відмови соціального суб’єкта від участі в регламентованій трудовій діяльності з метою вдоволення висунутих ним органам управління вимог.
Виділяють такі типи страйків:
Страйк звичайний — коли працівники припиняють виробництво і залишають свої робочі місця.
«Страйк навпаки» — конфліктуючі виконують свої трудові обов’язки, але відмовляються отримувати заробітну плату. Такий страйк вимагає широкого залучення громадськості і створення страйкового фонду; він (страйк) досить складний для адміністрації з точки зору можливого використання репресивних заходів.
Робота за правилами («італійський страйк») — працівники не припиняють роботу, а починають виконувати свої посадові обов’язки суворо за вимогами технологічних процесів, з урахуванням вимог охорони праці, екології і т. ін. Наслідком найчастіше є блокування нормального темпу виробництва, нерідко його повне припинення через те, що деякі «ланки» виробництва розстиковуються.
Окупаційний страйк означає припинення роботи і висування вимог, але працівники при цьому залишаються на своїх робочих місцях. Цей вид страйку досить ефективний у боротьбі проти штрейкбрехерів.
Пульсуючий страйк проходить шляхом часткового припинення роботи, наприклад на одну годину під час зміни;
Страйк солідарності оголошують на підтримку колег, суміжників; умовою його припинення є вдоволення тих вимог, з якими солідаризувались страйкарі.
Гострими формами соціально-трудових конфліктів, крім страйків, виступають саботаж; бойкот; колективне голодування; масове добровільне звільнення працівників; пікетування підприємств; фізичне насилля з боку конфліктуючих, у т. ч. ламання обладнання і т. ін.; цькування, переслідування, репресії з боку адміністрації і деякі інші.
В науці і практиці виділяють цілий ряд ситуацій припинення або виходу зі страйку (рис. 7.4).
Рис. 7.4. Ситуації припинення або виходу зі страйку
Як правило, всі проблеми, пов’язані з урегулюванням соціально-трудових конфліктів, розв’язуються в демократичних країнах за допомогою спеціальних законів. В Україні прийнятий і діє з 3 березня 1998 р. Закон України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», який і дозволяє цивілізовано регулювати конфліктні ситуації (спори) і самі конфлікти (див. розд. III, ст. 17—34)191. Особлива роль в цій справі належить Національній службі посередництва і примирення, незалежним посередникам, членам примирних комісій і трудових арбітражів.
Але з метою недопущення критичних конфліктних протиріч, які нерідко ведуть до страйку, необхідно приділяти більшу увагу соціальному партнерству на всіх його рівнях.
8. Соціальне партнерство, його примирна
функція в досягненні злагоди в колективному
трудовому спорі (конфлікті)
Соціальне партнерство — надійна основа для попередження, регулювання і вирішення трудових конфліктів цивілізованим, конструктивним шляхом у рамках відповідного правового поля, на основі договорів, угод, з використанням методів, процедур, сформульованих у законодавчих і нормативно-правових документах України.
Урегулювання соціально-трудових конфліктів у системі соціального партнерства відбувається переважно за такими напрямами:
а) досягнення згоди чи примирення зусиллями самих конфліктуючих сторін, підписання колективного договору, угоди чи соціального контракту;
б) шляхом примирно-посередницьких процедур, використання трудового арбітражу;
в) через судовий розгляд.
Найважливішим механізмом вирішення трудового конфлікту є колективний договір, угода, що містять права та обов’язки сторін, у тому числі і при виникненні конфлікту. Сама мета колективного договору, угоди, демократичність його прийняття на зборах колективу дозволяють заздалегідь розкривати причини можливих трудових конфліктів і визначати заходи для їх вирішення.
Якщо трудові колективи беруть на себе зобов’язання не запобігати до страйку в період дії договорів, угод, вони стають основою правового механізму регулювання трудових конфліктів.
Найголовніша складова регулювання трудових конфліктів — примирно-посередницькі технології, що мають відповідно до законодавства своєрідні сутнісні характеристики і специфічне соціальне призначення.
По-перше, законодавством установлюється обов’язковість (примусовість) примирно-посередницьких процедур. Жодна зі сторін колективної трудової суперечки не вправі ухилитися від участі в цих процедурах. За порушення зазначеного положення сторони притягаються до юридичної відповідальності. До представників роботодавця застосовують дисциплінарні стягнення, адміністративні штрафи, а у відношенні працівників використовується санкція визнання судом страйку незаконним, оголошеним без урахування термінів і примирних процедур. Крім того, профспілкова організація, що оголосила і не припинила страйк після визнання його незаконним, зобов’язана відшкодувати завдані збитки за рахунок своїх ресурсів у розмірі, визначеному судом. Мова йде про притяг профспілкової організації до цивільно-правової відповідальності. З цього приводу ряд фахівців указують на необґрунтованість застосування в даному випадку до профспілок заходів цивільно-правової відповідальності, аргументуючи це неадекватністю використання правового механізму до суб’єктів соціального партнерства.
По-друге, примирно-посередницькі технології здійснюються відповідними комісіями, трудовим арбітражем, що формуються за участю конфліктуючих сторін Національною службою посередництва і примирення.
Національна служба посередництва і примирення здійснює повідомну реєстрацію колективної суперечки, конфлікту, перевіряє в разі потреби повноважність сторін трудового конфлікту, призначає посередників або примирну комісію201.
Позитивно зарекомендували себе у вирішенні трудових конфліктів ради трудових колективів, регіонів, погоджувальні комісії, створювані за допомогою механізму соціального партнерства і які працюють на основі дотримання принципів партнерських відносин: консультації; колективні переговори; висновки стосовно договорів і угод між конфліктуючими сторонами на рівні підприємств, регіонів і галузей.
Конфліктні ситуації у відносинах працівників і роботодавців розглядаються комісіями з трудових спорів, що обираються загальними зборами чи конференцією трудового колективу підприємства, організації. У ряді випадків ці комісії створюють на принципах соціального партнерства, тобто з включенням до їх складу і представників роботодавців.
Соціальне партнерство ефективно сприяє наповненню реальним змістом самого процесу попередження, локалізації і регулюванню трудових конфліктів, недопущенню їх розростання і перенесення на загальнонаціональний рівень.
Таким чином соціальне партнерство — це система ненасильницьких засобів і методів регулювання протиріч і проблем. Головним засобом є переговори, що проводяться по різних напрямах з використанням механізмів узгодження цілей і інтересів конфліктуючих сторін, забезпечення інформування, координації дій і контролю за виконанням прийнятих договорів і угод.
ТЕМА 8. ФОРМИ ЗАХИСТУ СОЦІАЛЬНО ВРАЗЛИВИХ
КАТЕГОРІЙ НАСЕЛЕННЯ
1. Соціально вразливі категорії населення
як пріоритетний напрям соціальної політики
і соціального захисту
Як зазначалось раніше, соціально-економічна криза в Україні призвела до суттєвого зниження життєвого рівня переважної більшості населення, зростання безробіття і неповної зайнятості, перерозподілу трудових ресурсів з легального сектору економіки в «тіньовий», поглиблення поляризації суспільства за життєвим рівнем. Об’єктивні процеси соціально-економічних перетворень позначаються передовсім на окремих категоріях соціально вразливих груп населення, що потребує постійного врахування змін умов життєдіяльності і своєчасного формування адекватної програми соціального захисту.
Ситуація у сфері соціального захисту викликає активне незадоволення більшості громадян України, для яких ціна реформ виявилась надмірною. Саме тому проблема соціального захисту передовсім окремих категорій соціально вразливих груп населення визнана як одна із пріоритетних. Але соціальний захист соціально вразливих груп населення тільки тоді можна вважати дієвим, коли він спирається на ефективну економіку. Тривалий час, майже 8 років, він ішов «замкнутим колом», за схемою: чим нижчий рівень виробництва, і, відповідно, реальні доходи населення, тим більше малозахищених громадян, які потребують допомоги з боку суспільства і держави.
Спад виробництва, його низькі темпи зменшували можливості для надання матеріальної, правової підтримки та захисту окремих категорій громадян. Але чим менша можливість соціальної підтримки, тим слабший людський фактор взагалі і трудовий потенціал зокрема. В останні три роки (починаючи з 2000 р.) спостерігається зростання темпів приросту ВВП, що значно вплинуло на якість і розміри допомог у системі соціального захисту всіх верств населення і зокрема соціально вразливих. Це стосується пенсіонерів, сімей з дітьми, молоді, що навчається з відривом від виробництва, інвалідів тощо.
Які ж категорії населення відносять до соціально вразливих?
Соціально вразливими верствами населення, в широкому розумінні, є представники вразливих/пригнічених верств населення, а саме: індивіди або соціальні групи, що мають більшу, ніж інші, ймовірність зазнати негативних впливів соціальних, екологічних факторів або дістати хвороби. Синонімом цього поняття є «групи ризику», які є об’єктом постійної уваги представників соціальних служб. Вони є потенційними клієнтами відділів соціальної роботи за місцем їх проживання. Тому такими клієнтами працівників соціальних служб є різні за віком люди (від немовлят до престарілих) і представники різних рас, етнічних груп, соціоекономічних рівнів, релігій.
Серед них можна виділити такі категорії:
Очевидно, що не всі наведені категорії однаковою мірою охоплені соціальним захистом. Не завжди ми можемо констатувати, що в Україні надаються необхідні послуги всім цим категоріям клієнтів211. Соціальну роботу серед них здійснюють як державні, так і громадські організації, а також церковні громади.
З точки зору предмета нашої дисципліни, ми спинимось на захисті тих груп населення і тих категорій громадян, які на рівних умовах не можуть конкурувати передусім на ринку праці, в тому числі:
Кожна із зазначених категорій потребує особливої уваги з боку суспільства і держави в аспекті побудови диференційованого підходу до соціального захисту низько конкурентних груп населення на ринку праці. І хоча законодавством України визначено права і гарантії зайнятості для соціально вразливих верств населення, реальний досвід свідчить про існування певних обмежень в економічній і в політичній діяльності жінок, молоді, інвалідів, осіб передпенсійного віку. Законодавство, що існує в Україні, створює лише певне правове поле і передумови для рівноправності, але не забезпечує її.
2. Диференційований підхід щодо вибору
форм і заходів підтримки і захисту
соціально вразливих категорій населення
Як уже було зазначено в розд. 5, диференційований підхід до різних соціально-демографічних груп населення у виборі форм та заходів соціального захисту означає, що, з одного боку, економічні, правові та соціальні гарантії охоплюють усіх без винятку громадян, а з іншого — необхідний диференційований підхід до різних прошарків і груп населення при виборі цілей, форм, методів і джерел фінансування механізмів соціального захисту залежно від ступеня економічної самостійності людини, рівня її працездатності і способів одержання доходів.
Соціальний захист потрібен насамперед тим, хто нездатний сам захистити себе в ринковій економіці. Для непрацездатних і соціально незахищених членів суспільства головний акцент сконцентрований на гарантуванні переваги в користуванні суспільними фондами споживання, зниженні податків, розвитку соціального обслуговування, сильному правовому й економічному захисті особистих доходів.
Для економічно активних груп населення держава створює макроекономічні передумови для матеріального самозабезпечення. Тому для працездатної частини населення пріоритетне значення має захист основних прав у галузі праці, в умовах різних форм власності, соціального страхування на випадок втрати роботи, досягнення пенсійного віку, тимчасової втрати працездатності.
Для непрацездатних гарантується матеріальне забезпечення та соціальне обслуговування за рахунок соціального страхування, виплат державних та місцевих бюджетів.
Як для працездатних, так і для непрацездатних громадян забезпечується диференційовано за групами населення підтримка їхніх доходів в умовах інфляції. Економічна відповідальність за реалізацію основних гарантій розподіляється між державою, підприємствами, громадянами. Держава має забезпечувати за рахунок бюджетних коштів лише мінімально гарантований рівень медичного, культурного, побутового та соціального обслуговування населення й насамперед — найменш соціально захищених.
У процесі роздержавлення, приватизації соціальна гарантія при диференційованому підході визначається на підставі соціальних нормативів, найважливіші з них це:
Ці мінімальні соціальні нормативи в міру зміни цін періодично затверджуються Верховною Радою та реалізуються Урядом України в практиці соціального захисту.
Диференційований підхід включає також:
Таким чином диференційований підхід в організації соціального захисту в соціальній державі полягає в гарантуванні всім громадянам забезпечення певного соціального мінімуму, якщо в них дохід з певних причин нижче за прожитковий мінімум. Для іншої — сильної і конкурентоспроможної частини трудових ресурсів орієнтація на самозабезпечення і страхування для компенсації і пом’якшення кризових ситуацій. Спинимось детальніше на особливостях захисту окремих категорій соціально вразливих груп населення і особливо на ринку праці.
3. Державна молодіжна політика та гарантії
соціального захисту молодих громадян
Молодь, як засвідчує енциклопедичний словник221 — це велика суспільна, соціально-демографічна група, що має специфічні соціальні і психологічні риси, наявність яких визначається як віковими особливостями молодих людей, так і тим, що їхній соціально-економічний і суспільно-політичний стан, духовний світ перебувають у становленні, формуванні.
До молоді згідно із законодавством, в Україні відносять громадян України віком від 14 до 28 років, причому з них неповнолітні — це громадяни віком до 18 років. Але до розряду молодих сімей відносять подружжя, в якому вік чоловіка та дружини не перевищує 30 років, або неповна сім’я, в якій мати (батько) віком до 30 років. Тому до молоді можна віднести вікову групу від 14 до 30 років. Серед молоді різні дослідники молодіжних проблем виділяють від трьох до п’яти груп.
Не вдаючись у полеміку з цієї проблеми, зазначимо, що в даному випадку заслуговує на увагу точка зору відомого українського вченого з проблем соціології молоді М. Ф. Головатого, який поділяє думку стосовно поділу молоді на п’ять груп232:
Деякі вчені — фахівці з молодіжної проблематики розглядають три основні періоди в житті молодої людини.
До першого (до 18 років — вибір професії) вони відносять так званий період пошуку, коли молода людина сама для себе визначає і приймає рішення — ким бути, яким (який) бути, яку професію, спеціальність обрати, як і в якій сфері діяльності реалізувати свої знання, здібності, талант.
До другого періоду (18—24 роки — здобуття освіти, професії і перші кроки самостійного життя) можна віднести той час, протягом якого молода людина інтегрується в суспільство. У даному випадку мова йде про перші роки роботи юнаків і дівчат на виробництві, у науці, культурі, інших сферах.
Третій період (25—28, 30 років — період самореалізації у виробничій та громадській діяльності) пов’язаний з інтенсивною, часто творчою, продуктивною діяльністю молодого громадянина, коли вже є освіта, професія, часто — родина, певні житлово-побутові умови.
Такий розподіл на життєві періоди в цілому також цілком прийнятний.
Верховною Радою України 15.08.92 прийнято Декларацію «Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні», якою визначено завдання, принципи, головні напрями, механізм формування та реалізації державної молодіжної політики.
Одним із головних шляхів реалізації державної молодіжної політики зазначена Декларація передбачає розробку та реалізацію цільових комплексних молодіжних програм, які фінансуються за рахунок цільових коштів, виділених у державному бюджеті. Згідно зі ст. 85 Конституції України затвердження зазначених програм належить до повноважень Верховної Ради України.
Законом України від 05.02.93 «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» визначено загальні засади створення організаційних, соціально-економічних, політико-правових умов соціального становлення та розвитку молодих громадян України в інтересах особистості, суспільства та держави, основні напрями реалізації державної молодіжної політики в Україні щодо соціального становлення та розвитку молоді.
Указом Президента України від 31.05.2000 № 740 також затверджено Положення про Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму України, який безпосередньо і займається реалізацією основних напрямів молодіжної соціальної політики.
Що ж таке молодіжна соціальна політика і які її напрями в перехідний до ринку період?
Молодіжна політика — це невід’ємна складова соціальної політики держави, інших суб’єктів суспільно-політичного життя і відносин, яка спрямована на створення реальних умов, стимулів і конкретних механізмів реалізації інтересів і самореалізації молодих громадян країни, здійснення їхніх життєвих цілей і планів.
До основних напрямів молодіжної політики в перехідний до ринку період відповідно до Закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» слід віднести (рис. 8.1):
Рис. 8.1. Напрями молодіжної політики
4. Фінансування молодіжної соціальної політики
Відповідно до ст. 5 Закону України від 05.02.93 «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні», фінансування заходів щодо соціального становлення та розвитку молоді здійснюється за рахунок коштів Державного та місцевих бюджетів, інших джерел, не заборонених законодавством.
Стаття 19 Закону України «Про бюджетну систему України» до складу видатків Державного бюджету України відносить видатки на молодіжну політику та на інші заходи, що фінансуються з Державного бюджету України відповідно до законів України.
Верховна Рада України при затвердженні Державного бюджету України передбачає в ньому кошти на соціальне становлення та розвиток молоді. Розпорядником цих коштів є Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму України.
Основні завдання Комітету: реалізація державної політики з питань сім’ї, жінок, дітей та молоді; розроблення та контроль за виконанням цільових програм з питань поліпшення становища сім’ї, жінок, дітей та молоді; організація роботи спеціальних установ для неповнолітніх.
Указом Президента України від 15.12.99 № 1573 Державний комітет України у справах сім’ї та молоді, Державний комітет України з фізичної культури і спорту та Державний комітет України по туризму були ліквідовані. На їх базі утворено Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму України. Указом Президента України від 31.05.2000 № 740 затверджено Положення про Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму України.
У 1998 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про молодіжні та дитячі громадські організації», який визначає особливості організаційних і правових засад утворення та діяльності молодіжних і дитячих громадських організацій та державні гарантії забезпечення їх діяльності. Стаття 10 цього Закону визначає, що Верховна Рада України при затвердженні Державного бюджету України передбачає в ньому окремим рядком видатки на підтримку молодіжних і дитячих громадських організацій, діяльність яких спрямовується на забезпечення соціального становлення та розвитку молодих громадян.
Фінансова підтримка діяльності молодіжних та дитячих громадських організацій здійснюється через відповідні органи виконавчої влади, що працюють з молоддю, органи місцевого самоврядування та спілку всеукраїнських молодіжних громадських організацій.
Статтею 6 зазначеного Закону статус всеукраїнської спілки молодіжних та дитячих організацій надано Українському національному комітету молодіжних організацій (УНКМО), який є незалежною неурядовою організацією і координує молодіжний рух в Україні.
5. Центри соціальних служб
для молоді та напрями їх діяльності
Згідно з Декларацією про загальні засади державної молодіжної політики в Україні, ст. 6 Закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» від 05.02.93 та постановою Кабінету Міністрів України № 648 від 13 серпня 1993 р. «Про соціальні служби для молоді» було створено мережу центрів соціальних служб для молоді (ЦССМ). Мета їх діяльності — реалізувати державні, національні та галузеві програми допомоги дітям і молоді, зокрема Національну програму «Діти України», Національну програму планування сім’ї, Національний план дій щодо поліпшення становища жінок і підвищення їх ролі в суспільстві, Комплексну програму розв’язання проблем інвалідності.
У 2001 р. відповідно до ст. 13 Закону України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» та Указу Президента України від
23 червня 2001 р. № 467 «Про додаткові заходи щодо вдосконалення соціальної роботи з дітьми, молоддю та сім’ями» Кабінет Міністрів України затвердив постановою від 3 жовтня 2001 р. № 1291 «Загальне положення про центри соціальних служб для молоді».
Тобто основні завдання ЦССМ передбачають участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері соціальної роботи з дітьми, молоддю, жінками та різними категоріями сімей з метою поліпшення їхнього становища, розв’язання актуальних соціальних проблем і виховання молодого покоління на засадах гуманізму.
За роки функціонування структура ЦССМ організаційно зміцніла, а завдяки державній підтримці утвердилася на всій території України. За цей період ЦССМ виконано велику практичну, методичну та наукову роботу. В ЦССМ отримали різні види допомоги мільйони молодих людей та їхні батьки. Центри напрацювали власні і апробували закордонні методики індивідуальної, групової та масової соціальної роботи. Нині функціонують 59 експериментальних майданчиків, на базі яких відпрацьовувалися технології соціальної роботи з дітьми та молоддю. У переважній більшості регіонів налагоджено взаєморозуміння та взаємодію з іншими інфраструктурами, які займаються соціальною роботою з населенням, зокрема спостерігається плідна співпраця з державними структурами й розширюються досить тісні контакти між організаціями.
Значно розширилися межі тих категорій населення, які одержують соціальну допомогу в ЦССМ. Якщо на початку становлення основний об’єкт діяльності ЦССМ становила молодь віком від 15 до 28 років, то нині допомога надається всім верствам населення. Центри перетворилися на основні осередки соціальної роботи з окремими категоріями дітей, молоді, жінок і сімей. Вони фактично здійснюють соціальну роботу з дітьми, молоддю та сім’ями за такими напрямами:
соціальне обслуговування (соціальні послуги та соціальна допомога, соціальний патронаж);
соціальна профілактика (запобігання негативним явищам, соціальним наслідкам інвалідності, сирітства тощо та їх подолання);
соціальна реабілітація (відновлення морального, духовного, фізичного та психічного стану дітей, молоді та сімей).
Центри соціальних служб для молоді, охоплюючи означені напрями роботи, стали невід’ємною та важливою структурою в системі державних соціальних установ, що реалізують соціальну політику в Україні Вони продовжують розвиватися і сьогодні. Так у столиці України м. Києві відповідно до розпорядження Київського міського голови Олександра Омельченка, повідомляє Укрінформ241 створюється банк даних студентських сімей. Згідно з розробленим міськдержадміністрацією планом, студентським сім’ям надаватиметься інформаційна, психологічна і соціально-правова допомога. Сімейним парам з числа випускників, які не отримали направлення на роботу і перебувають на обліку в службі зайнятості, також надаватиметься допомога в працевлаштуванні.
6. Види соціальних послуг для молоді в ЦССМ
Комплексно види соціальних послуг, які можуть отримати молодь, а також громадяни старшого віку в ЦССМ, включають соціально-медичну, психолого-педагогічну, правову, матеріальну (з розподілом на речову і грошову), інформаційну допомоги (рис. 8.2).
Рис. 8.2. Комплекс видів соціальних послуг
та допомог, які надаються молоді, а також
громадянам старшого віку в ЦССМ
Соціально-медична допомога — це надання клієнтам ЦССМ первинної консультаційної допомоги спеціально залученими фахівцями: медиками (наркологами, венерологами, сексологами, сексопатологами) та переадресація клієнтів до відповідних фахівців; допомога спеціалістів дітям-інвалідам у реабілітаційних ЦССМ, оздоровлення соціально незахищених верств дітей і молоді.
До психолого-педагогічної допомоги слід віднести проведення бесід, лекцій, надання педагогічних порад і психолого-корекційної допомоги. Об’єктом такої діяльності є молодь і їхні батьки, працівники органів освіти, педагогічні колективи притулків і реабілітаційних центрів, які потребують допомоги.
Правова допомога передбачає надання консультацій різним категоріям молоді та сім’ям з питань чинного законодавства та здійснення правового захисту (оформлення документів, адвокатська допомога тощо).
Матеріальна допомога — це речова допомога окремим соціально незахищеним верствам населення (багатодітним і малозабезпеченим сім’ям, дітям-сиротам, дітям-інвалідам) одягом, взуттям, продуктами харчування, предметами побуту; грошова допомога — це виплати соціально незахищеним дітям, молоді, різним категоріям сімей.
Інформаційна допомога — це просвітницько-інформаційна діяльність, яка допомагає клієнтам орієнтуватися в тих варіантах допомоги, яких вони потребують.
За період функціонування ЦССМ в Україні найсуттєвішою за кількісними показниками є саме інформаційна допомога.
7. Державна допомога сім’ям
з дітьми та її види
Відповідно до Закону України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» від 21.11.92 і його останньої редакції від 22.03.2001 ст. 3 установлено, що в нашій країні призначаються такі п’ять видів державної допомоги сім’ям з дітьми:
Порядок надання, тривалість та розміри допомог наведені в табл. 8.1.
Таблиця 8.1
Перелік видів допомоги сім’ям з дітьми
|
Види подій та категорія |
Розмір |
Хто надає |
Через кого |
|
1. Допомога у зв’язку з вагітністю та пологами |
1. Жінкам з числа військовослужбовців та з числа осіб складу органів внутрішніх справ — у розмірі 100 відсотків грошового забезпечення 2. Жінкам, звільненим з роботи у зв’язку з ліквідацією підприємства — у розмірі 100 відсотків середньомісячного доходу 3. Жінкам, зареєстрованим у Державній службі зайнятості як безробітні — у розмірі 100 відсотків мінімального розміру допомоги по безробіттю 4. Аспіранткам, докторанткам, клінічним ординаторам, студенткам вузів — у розмірі місячної стипендії 5. Непрацюючим жінкам — у розмірі 25 відсотків установленого законом прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатної особи з розрахунку на місяць |
Місце служби та місцеві органи праці та соціального захисту населення |
Через Державний бюджет у вигляді субвенцій до місцевих бюджетів |
|
2. Одноразова допомога при народженні дитини |
Прожитковий мінімум для дітей віком до 6 років З 1.01.2002 цей розмір становить 200 грн, а з 1.01.2003 300 грн |
Місцеві органи праці та соціального захисту населення |
Через Державний бюджет у вигляді субвенцій до місцевих бюджетів |
|
3. Допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку |
Прожитковий мінімум для дітей віком до 6 років, але не менше 25 відсотків розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи З 1.01.2002 р. цей розмір становить 40 грн на кожну дитину |
Місцеві органи праці та соціального захисту населення |
Через Державний бюджет у вигляді субвенцій до місцевих бюджетів |
Закінчення табл. 8.1
|
Види подій та категорія |
Розмір |
Хто надає |
Через кого |
|
4. Допомога на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням |
Розмір допомоги дорівнює різниці між рівнем забезпечення прожиткового мінімуму (80 грн) та середньомісячним розміром одержуваних на дитину аліментів і пенсії за попередні 6 місяців |
Місцеві органи праці та соціального захисту населення |
Через Державний бюджет у вигляді субвенцій до місцевих бюджетів |
|
5. Допомога малозабезпеченим сім’ям з дітьми |
Різниця між рівнем забезпечення прожиткового мінімуму (80 грн) та середньомісячним сукупним доходом сім’ї за попередні 6 місяців |
Місцеві органи праці та соціального захисту населення |
Через Державний бюджет у вигляді субвенцій до місцевих бюджетів |
Коментуючи табл. 8.1, потрібно підкреслити, що більшість положень Закону «Про державну соціальну допомогу сім’ям з дітьми», а також нових документів Верховної Ради та Кабінету Міністрів України251 стосується осіб, не застрахованих у системі загальнообов’язкового державного соціального страхування. Простіше — непрацюючих людей, тобто тих, з чиєї зарплати не перераховуються гроші на обов’язкове соціальне страхування:
Зокрема, згідно з цим законом та відповідними постановами три види допомоги призначаються тільки незастрахованим особам, а саме:
Ці гроші виплачуються з бюджетних коштів органами соціального захисту населення.
Якщо мати працює і відповідно має страховий стаж, то для застрахованих осіб механізм нарахування і виплати цих видів допомоги регулюється Законом «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами на народження і поховання». Гроші виплачують підприємства з коштів Фонду соціального страхування. Тому з 2002 року працюючим жінкам, які пішли в декретну відпустку, за призначенням цих видів допомоги потрібно звертатися на свої підприємства.
Утім, існують ще два види допомоги, виплачувані органами соціального захисту (а саме: дітям, що перебувають під опікою чи піклуванням і малозабезпеченим сім’ям з дітьми), на які можуть претендувати як непрацюючі, так і працюючі батьки.
Допомогу по вагітності та пологах тепер можуть одержувати всі незастраховані жінки, включаючи неповнолітніх.
Спинимось докладніше на кожному виді допомоги.
По-перше, стосовно допомоги у зв’язку з вагітністю та пологами слід зазначити, що нова редакція Закону істотно розширила коло осіб, що мають право претендувати на цей вид допомоги. Приміром, допомогу у зв’язку з вагітністю та пологами тепер можуть одержувати всі незастраховані жінки, включаючи неповнолітніх. Причому незалежно від того, одержує жінка допомогу по догляду за старшою дитиною до досягнення нею трирічного віку чи ні. Цей вид допомоги будуть (як і колись) нараховувати на підставі довідки з лікувальної установи і заяви матері. Крім того, жінка повинна надати в органи соціального забезпечення документ, що підтверджує те, що вона не застрахована в системі державного соціального страхування. Таким документом може бути:
Якщо такий документ у жодній із переліченних інстанцій не вдається оформити, органи соціального захисту мають право провести перевірку умов, у яких проживає жінка, скласти акт і вказати в ньому, що вона не працює.
Потрібно зазначити, що ця допомога надається тільки в тому випадку, якщо жінка звернулася в органи соціального захисту не пізніше, ніж через шість місяців після закінчення відпустки в зв’язку з вагітністю та пологами.
Тривалість цієї відпустки у більшості випадків — 70 календарних днів до пологів і 56 календарних днів після. При ускладнених пологах або при народженні двох дітей і більше післяпологова відпустка збільшується до 70 днів. А жінкам-«чорнобильцям» загальний термін відпустки збільшується до 180 днів (90 днів — до пологів і 90 — після).
Які ж розміри допомоги у зв’язку з вагітністю та пологами?
Слід зазначити, що починаючи з 2002 року місячний розмір становить для незастрахованих матерів 91,25 гривень, а для жінок, звільнених у зв’язку з ліквідацією підприємства, — 100 % їхнього середньомісячного доходу. Цей вид допомоги виплачується навіть у випадку народження мертвої дитини. А от у випадку викидня він не виплачується.
Допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку може одержувати будь-який працездатний непрацюючий родич, що доглядає за малям.
Крім того, родині виплачується одноразова допомога при народженні дитини. Вона призначається одному з батьків на кожну народжену чи всиновлену дитину на підставі свідоцтва про народження (рішення про всиновлення). У цьому випадку знов-таки діє обмеження терміну — за допомогою варто звернутися не пізніше, ніж через шість місяців після дня народження дитини. У випадку народження мертвої дитини цей вид допомоги не виплачується.
На яку суму може розраховувати родина при народженні дитини? Законом «Про державний бюджет України на 2002 рік» передбачено, що розмір цієї допомоги становить 200 гривень.
Утім варто зазначити, що в даному випадку перевагу по виплаті має застрахована особа. Тобто якщо батько працює, а мати — ні, одноразова допомога буде виплачена йому за місцем роботи. Саме тому при оформленні документів на цей вид допомоги в районне управління праці та соціального захисту потрібно подати не тільки заяву і копію свідоцтва про народження дитини, а й копії трудових книжок обох батьків, а також довідку з місця навчання (служби) заявника.
Після одержання перших двох видів допомоги родина може розраховувати на допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. При цьому ця допомога виплачується щомісяця на кожне маля.
Вона (допомога) призначається не тільки матері, на неї має право претендувати будь-хто з родичів, що доглядає за дитиною. Цей вид допомоги виплачується будь-якому працездатному, але непрацюючому родичу, що фактично доглядає дитину (згідно із законом пенсіонери не мають права на одержання цього виду допомоги). Тобто якщо за малям доглядає мати, то допомога буде призначена їй.
Якщо ж мати вийшла на роботу, вона повинна сповістити про це органи соціального забезпечення, щоб їй припинили виплату допомоги.
Якщо мати-студентка закінчила навчання і вийшла на роботу (тобто не оформляла відпустку по догляду за дитиною) і маля доглядає непрацюючий батько, допомога призначається йому. У такому випадку родина повинна переоформити виплату цього виду допомоги на реального одержувача. Для цього родичу потрібно письмово звернутися в органи соціального забезпечення і надати довідку з місця роботи (служби) матері про те, що вона вийшла на роботу до закінчення відпустки по догляду за дитиною і виплата даного виду допомоги припинена. У довідці обов’язково вказується дата припинення виплати допомоги.
У цілому для призначення допомоги за дитиною до трьох років непрацюючим особам варто письмово звернутися в органи соціального забезпечення. Крім заяви, потрібно надати копії свідоцтва про народження дитини і трудової книжки (якщо вона є), а також довідку з місця навчання (для студентів, аспірантів, докторантів і т. д.) чи виписку з наказу за місцем служби про надання відпустки (для військовослужбовців).
Непрацюючий заявник повинен надати довідку з податкових органів про те, що він не займається підприємницькою діяльністю, і довідку з Державної служби зайнятості, що підтверджує той факт, що він не перебуває в них на обліку і не одержує допомоги по безробіттю.
Розмір цієї допомоги згідно із Законом «Про Державний бюджет України на 2002 рік» передбачено, що він становить 50 % рівня забезпечення прожиткового мінімуму, тобто 40 гривень на місяць. До речі, до 2002 р. розмір допомоги по догляду за дитиною непрацюючим батькам становив 11,8 гривень.
Коментуючи перелік прав на допомоги сімей з дітьми, варто зазначити також, що законодавство не передбачає право повернення даного виду допомоги за попередній період. Це означає, що якщо мати одержала право на допомогу, наприклад, у січні, але звернулася в органи соціального захисту тільки в березні, допомога їй буде призначена починаючи тільки з березня.
Якщо мати вийде на роботу, але не переоформить допомогу на свого непрацюючого чоловіка або родича (наприклад, через відсутність таких), а буде продовжувати одержувати її сама, зайво виплачена сума повинна бути повернута в органи соціального забезпечення. Тобто, якщо жінка починає працювати, вона повинна повідомити про це органи соціального забезпечення, щоб їй припинили виплату допомоги. Якщо ж вона цього не зробить добровільно, повернення незаконно отриманої суми буде зроблено в судовому порядку.
Стосовно четвертого виду допомоги на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням, слід зазначити, що його розмір дорівнює різниці між рівнем забезпечення прожиткового мінімуму (80 грн) та середньомісячним розміром одержуваних на дитину аліментів і пенсії за попередні 6 місяців. Його виплачують місцеві органи праці та соціального захисту населення. Джерелом коштів є Державний бюджет у вигляді субвенцій (дотацій) до місцевих бюджетів.
Допомога малозабезпеченим сім’ям з дітьми (п’ятий вид допомоги) визначається як різниця між рівнем забезпечення прожиткового мінімуму (80 грн) та середньомісячним сукупним доходом сім’ї за попередні 6 місяців. Його виплачують також місцеві органи праці та соціального захисту населення. Джерелом коштів також є Державний бюджет у вигляді субвенцій до місцевих бюджетів.
Стосовно останніх двох видів допомоги, а саме: малозабезпеченим сім’ям з дітьми і дітям, що перебувають під опікою чи піклуванням, див. детально в темі 9 цього посібника.
Про міжнародний досвід більш детально можна прочитати у журналі «Україна: аспекти праці»261.
ТЕМА 9. ЗАХИСТ І СОЦІАЛЬНО-ТРУДОВА
РЕАБІЛІТАЦІЯ ІНВАЛІДІВ
1. Поняття інвалідності, її причини та види
«Інвалід (від лат. — слабкий, немічний), як говориться в ст. 2 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», є «особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі і захисті».
Обмеження життєдіяльності — це повна чи часткова втрата особою здатності чи можливості здійснювати самообслуговування, самостійно пересуватися, орієнтуватися, спілкуватися, контролювати свою поведінку, навчатися і займатися трудовою діяльністю.
Інвалідність (ст. 3) як міра втрати здоров’я і визнання особи інвалідом визначається шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи (МСЕ) Міністерства охорони здоров’я України. Положення про медико-соціальну експертизу затверджується Кабінетом Міністрів України з урахуванням думок громадських організацій інвалідів у особі їх республіканських органів.
Залежно від ступеня порушення функцій організму й обмеження життєдіяльності встановлюються перша, друга, третя групи інвалідності, а особам у віці до 16 років — категорія «дитина-інвалід».
Інвалідність служить інтегральним показником здоров’я населення, умов життя, побуту, праці й у цілому стану довкілля.
В останні роки спостерігається постійне зростання частоти первинної інвалідності, що значною мірою пов’язано із соціально-економічною ситуацією в країні.
Основні причини інвалідності:
Розрізняють наступні види інвалідності:
Каліки, сліпі, глухі, німі, люди з порушеною координацією руху, цілком чи частково паралізовані і т. ін. визнаються інвалідами в силу очевидних відхилень від нормального фізичного стану людини. Інвалідами визнаються також особи, що не мають зовнішніх відмінностей від звичайних людей, але страждають захворюваннями, які не дозволяють їм трудитися в різних сферах діяльності так, як це роблять здорові люди. Наприклад, людина, що страждає на ішемічну хворобу серця, не здатна виконувати важкі фізичні роботи, але розумова діяльність їй цілком під силу.
Усі інваліди за різними підставами поділяються на кілька груп (рис. 9.1).
Рис. 9.1. Поділ інвалідів на групи за різними підставами
За віком:
— діти-інваліди;
— інваліди-дорослі.
За виникненням інвалідності:
— інваліди з дитинства;
— інваліди війни;
— інваліди праці;
— інваліди загального захворювання.
За ступенем працездатності:
— інваліди працездатні;
— частково працездатні;
— непрацездатні інваліди.
Наприклад, інваліди I групи (непрацездатні), інваліди II групи (тимчасово непрацездатні чи працездатні в обмежених сферах), інваліди III групи (працездатні в певних безпечних, не шкідливих для здоров’я умовах праці).
За характером захворювання інваліди поділяються на:
— мобільних;
— маломобільних;
— нерухомих.
Залежно від приналежності до тієї чи іншої групи вирішуються питання працевлаштування й організації побуту інвалідів. Маломобільні інваліди (здатні пересуватися тільки за допомогою колясок чи на милицях) можуть працювати вдома чи з доставкою їх до місця роботи. Ця обставина зумовлює багато додаткових проблем: обладнання робочого місця вдома чи на підприємстві; доставка замовлень інваліду, що працює вдома, і готових виробів на склад чи споживачу; матеріально-сировинне і технічне постачання; ремонт, профілактика устаткування вдома; виділення транспорту для доставки інваліда на роботу і з роботи тощо.
Ще складніша ситуація — з нерухомими інвалідами, прикутими до постелі. Вони не можуть без сторонньої допомоги пересуватися, але здатні працювати розумово, аналізувати суспільно-політичні, економічні, екологічні й інші ситуації; писати статті, художні твори, створювати картини, займатися бухгалтерською діяльністю і т. ін.
Якщо такий інвалід живе в родині, багато проблем розв’язується відносно просто. А якщо він самотній? Тут потрібні спеціальні працівники, які знаходили б таких інвалідів, виявляли їхню працездатність, допомагали одержувати замовлення, укладали договори, постачали необхідні матеріали й інструменти, організовували збут продукції тощо. Зрозуміло, що такий інвалід має труднощі й у повсякденному побуті, починаючи з ранкового туалету і закінчуючи забезпеченням продуктами. В усіх цих випадках інвалідам допомагають спеціальні соціальні працівники, які за догляд за ними одержують заробітну плату. За сліпими, але мобільними інвалідами також закріплюються оплачувані державою чи благодійними організаціями працівники.
2. Сутність соціальної політики стосовно інвалідів
Соціальна політика стосовно осіб з обмеженими можливостями здійснюється за двома напрямами:
1) з точки зору суспільних, глобальних проблем — зміни суспільної думки до проблеми інвалідності і формування середовища життєдіяльності, створення системи соціального і раціонального працевлаштування і т. ін.;
2) з точки зору окремого індивіда — створення необхідних умов для адаптації до нових життєвих умов з урахуванням індивідуальних особливостей.
У Рекомендаціях до реабілітаційних програм 44 сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи від 5 травня 1992 р. зазначалося, що «інвалідність — це обмеження в можливостях, обумовлені фізичними, психологічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими й іншими бар’єрами, що не дозволяють людині, яка має інвалідність, бути інтегрованим у суспільство і брати участь у житті сім’ї або суспільства на таких же підставах, як і інші члени суспільства. Суспільство зобов’язане адаптувати існуючі в ньому стандарти до особливих потреб людей, що мають інвалідність, для того щоб вони могли жити незалежним життям».
Значні зусилля щодо зміни в суспільних відносинах стосовно інвалідності відіграє ООН, її спеціалізовані установи, інші організації міжнародного співтовариства.
Скажімо, з 1983 р. 3 грудня вважається Міжнародним днем інвалідів. А до цього 1981 р. був оголошений ООН Міжнародним роком інвалідів. Період з 1983 до 1992 р. був проголошений Десятиліттям інвалідів. Після завершення Десятиліття, 20 грудня 1992 року ООН розробила Стандартні правила по наданню інвалідам рівних можливостей, а 48 сесія Генеральної Асамблеї ООН, 14 грудня 1993 р. ухвалила їх.
Для забезпечення рівних можливостей для інвалідів здійснюється довгострокова стратегія для повної реалізації Всесвітньої програми дій у відношенні інвалідів. Головна мета цих заходів — створення суспільства для всіх до початку третього тисячоліття й об’єднання зусиль як розвинутих, так і країн, що розвиваються, у напрямі мобілізації необхідних ресурсів країн світу для розв’язання проблем громадян, які мають інвалідність.
3. Правові засади і основні складові
соціального захисту інвалідів в Україні
Загальні права інвалідів сформульовані в Декларації ООН «Про права інвалідів». Наводимо кілька уривків з цього правового міжнародного документу:
В Україні за роки незалежності також відбулися зміни стосовно проблем інвалідності. Наприклад, у 1991 р. був прийнятий, а в 1994, 1996, 2000 рр. доповнений і вдосконалений Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», в якому вперше у вітчизняному законодавстві пріоритетом соціальної політики держави стосовно інвалідів стає реабілітація. Закон передбачає ряд спеціальних прав для інвалідів, без яких вони не можуть успішно інтегруватись в суспільство, зокрема:
Відповідно до положень цього Закону розроблено і затверджено цілий ряд документів, зокрема:
Комплексну програму розв’язання проблем інвалідності в Україні,
Положення про медико-соціальну експертизу,
Положення про індивідуальну програму реабілітації,
Положення про Фонд соціального захисту інвалідів в Україні.
Протягом останніх років прийнято низку законодавчих і нормативних актів, що гарантують соціальну захищеність державою тих категорій громадян, які в силу вроджених або набутих фізичних чи психічних вад потребують особливої уваги і захисту.
Верховною Радою України 5 липня 2001 року прийнято Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», який законодавчо закріпив фіксований розмір нормативів робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів на рівні чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих для всіх підприємств (об’єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання, що є одним із напрямів підвищення рівня зайнятості інвалідів.
Постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2001 р. № 1767 затверджено «Порядок сплати підприємствами (об’єднаннями), установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання коштів». Крім того, постановою Кабінету Міністрів України від 10.01.2002 р. № 19 внесено зміни та доповнення до постанови Кабінету Міністрів України від 3 травня 1995 р.
№ 314, що стосуються праці інвалідів.
Спільним наказом Мінпраці, Мінфіну та Держказначейства України від 15.10.2001 р. № 422\465\181 затверджено Порядок планування та здійснення видатків на виплату грошової компенсації на бензин, ремонт, технічне та транспортне обслуговування автомобілів та грошової компенсації вартості санаторно-курортного лікування окремим категоріям інвалідів та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 26.11.2001 р. за № 988\6179.
Створено Комісію з питань діяльності підприємств та організацій громадських організацій інвалідів, яка в червні 2001 р. розпочала свою роботу. За півроку до початку 2002 р. Комісією надано дозволи на право користування пільгами з оподаткування 328 підприємствам та організаціям громадських організацій інвалідів.
Загалом в Україні проблемами інвалідів займаються 912 організацій, 172 з них об’єднані в Союз організацій інвалідів України. У складі цього, найбільшого в нашій країні, об’єднання перебуває понад 650 000 громадян з різними фізичними чи розумовими проблемами.
4. Соціально-побутові заходи
та медико-соціальні аспекти захисту інвалідів
За офіційними даними, в Україні інваліди становлять 5 % населення, але навіть у високорозвинутих державах їх не менше 10 %. Тому, з огляду на екологічні й інші причини, у тому числі стан вітчизняної медицини, вважають інвалідів в Україні приблизно не менше 15 %, тобто близько 8 мільйонів осіб.
Така значна частка інвалідів у складі населення України потребує значних ресурсів для матеріального, соціально-побутового і медичного забезпечення.
Згідно зі ст. 36, 37, 38 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» матеріальне, соціально-побутове і медичне забезпечення інвалідів здійснюється у вигляді грошових виплат (пенсій, допомог, одноразових виплат), забезпечення медикаментами, технічними й іншими засобами, включаючи автомобілі, крісла-коляски, протезно-ортопедичні вироби, друковані видання зі спеціальним шрифтом, звукопідсилюючу апаратуру та аналізатори, а також шляхом надання послуг по медичній, соціальній, трудовій і професійній реабілітації, побутовому та торговельному обслуговуванню.
Види необхідної матеріальної, соціально-побутової, медичної допомоги інвалідам визначаються органами медико-соціальної експертизи в індивідуальній програмі реабілітації. Допомога подається за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів в Україні. Послуги по соціально-побутовому і медичному обслуговуванню, технічні та інші засоби надаються інвалідам безплатно або на пільгових умовах271.
Після встановлення інвалідності в місячний термін фахівцями Бюро медико-соціальної експертизи (БМСЕ) розробляється індивідуальна програма реабілітації, що затверджується керівниками БМСЕ й у триденний термін направляється в орган соціального захисту і вручається інваліду. Повторний огляд інвалідів І групи проводиться один раз у два роки, ІІ і ІІІ груп щорічно, дитини-інваліда — через 6 місяців.
Соціальне обслуговування здійснюється за рішенням органів соціального захисту населення в підвідомчих їм установах або за договорами, укладеними органами соціального захисту з установами соціального обслуговування інших форм власності.
Соціальні послуги (допомоги) надаються винятково за згодою інваліда. У ст. 39 сказано, що інвалід має право вибору конкретного виду соціальної допомоги. Інвалід може відмовитися від того чи іншого виду соціальної допомоги, якщо вона не повною мірою відповідає його потребам. У такому разі інвалід вправі самостійно вирішувати питання про забезпечення себе конкретним видом допомоги за рахунок власних коштів з урахуванням компенсації вартості аналогічного виду соціальної допомоги, що подається державним органом.
Законом і іншими нормативними актами передбачаються різні форми соціального обслуговування інвалідів, у тому числі:
Усі соціальні послуги, що входять до переліку гарантованих державою послуг, можуть бути надані громадянам безкоштовно, а також на умовах часткової чи повної оплати.
Безкоштовно соціальні послуги надаються:
Соціальні послуги на рівні часткової оплати надаються особам, чий середньодушовий дохід (чи дохід їхніх родичів, членів їхніх сімей) становить 100—150 % прожиткового мінімуму.
Соціальні послуги на умовах повної оплати надаються громадянам, що проживають у сім’ях, середньодушовий дохід яких перевищує на 150 % прожитковий мінімум.
Система соціального обслуговування поділена на два основні сектори — державний і недержавний.
Державний сектор представляють регіональні і місцеві органи соціального обслуговування.
Недержавний сектор соціального обслуговування поєднує установи, діяльність яких заснована на формах власності, що не відносять до державної чи комунальної власності, а також осіб, які здійснюють приватну діяльність у сфері соціального обслуговування. Недержавними формами соціального обслуговування займаються суспільні об’єднання, у тому числі професійні асоціації, благодійні і релігійні організації281.
Управління соціальним захистом інвалідів опирається на правову базу Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні». Закон визначає повноваження органів державної влади у сфері соціального захисту інвалідів. Він розкриває права й обов’язки органів медико-соціальної експертизи, що на підставі комплексного обстеження людини встановлює характер і ступінь захворювання, яке призвело до інвалідності, групу інвалідності, визначає режим праці працюючих інвалідів, розробляє індивідуальні і комплексні програми реабілітації інвалідів, дає медико-соціальні висновки, приймає рішення, обов’язкові для державних органів, підприємств і організацій незалежно від форми власності.
Закон установлює умови оплати медичних послуг, що надаються інвалідам, відшкодування витрат, зроблених самим інвалідом, його відносини з реабілітаційними органами соціального захисту інвалідів.
Закон ставить за обов’язок усім органам влади, керівникам підприємств і організацій створювати умови, що дозволяють інвалідам вільно і самостійно користуватися всіма громадськими місцями, установами, транспортом, безперешкодно пересуватися на вулиці, у власному житлі, у громадських установах і т. ін.
Законом передбачаються пільги на позачергове одержання житла, відповідним чином обладнаного. Зокрема, інвалідам і сім’ям, що мають дітей-інвалідів, надається знижка не менш 50 % із квартирної плати й оплати комунальних послуг, а в житлових будинках, що не мають центрального опалення, — з вартості палива. Інвалідам і родинам, що мають у своєму складі інвалідів, надається право на першочергове одержання земельних ділянок для індивідуального житлового будівництва, садівництва, ведення підсобного і дачного господарства (ст. 30 Закону).
Діти-інваліди, які не мають батьків або батьки яких позбавлені батьківських прав і проживають у державних або в інших соціальних установах, після досягнення повноліття мають право на позачергове одержання житла і матеріальну допомогу на його благоустрій, якщо за висновком медико-соціальної експертизи вони можуть здійснювати самообслуговування і вести самостійний спосіб життя (ст. 33 Закону).
5. Гарантії працевлаштування інвалідів
Особлива увага в Законі України «Про внесення змін до Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» приділяється підвищенню рівня зайнятості інвалідів. У ньому законодавчо закріплено фіксований розмір нормативів робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів на рівні чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих для всіх підприємств (об’єднань), установ і організацій незалежно від форм власності і господарювання, що є одним із напрямів гарантій зайнятості інвалідів.
Якщо на підприємстві працює від 15 до 25 осіб, встановлюється норматив у кількості одного робочого місця (ст. 19 в редакції Закону N 204/94-ВР від 14.10.94).
Працевлаштування інвалідів (ст. 18) здійснюється органами Міністерства праці та соціальної політики України, місцевими Радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів. Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи. Підприємства (об’єднання), установи і організації (незалежно від форм власності і господарювання), які використовують працю інвалідів, зобов’язані створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законом.
Передумовою гарантій зайнятості для інвалідів є здобуття відповідної освіти і професії. Законодавство гарантує право інваліда на навчання і професійну підготовку.
Як сказано в Законі (ст. 21), держава гарантує інвалідам дошкільне виховання, здобуття освіти на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям. Дошкільне виховання, навчання інвалідів здійснюється в загальних або спеціальних дошкільних та навчальних закладах. Професійна підготовка або перепідготовка інвалідів здійснюється з урахуванням медичних показань і протипоказань для наступної трудової діяльності. Вибір форм і методів професійної підготовки провадиться згідно з висновками медико-соціальної експертизи. При навчанні, професійній підготовці або перепідготовці інвалідів поряд із загальними допускається застосування альтернативних форм навчання. Обдаровані діти-інваліди мають право на безплатне навчання музики, образотворчого, художньо-прикладного мистецтва у загальних навчальних закладах або в спеціальних позашкільних навчальних закладах.
Для отримання освіти і професії (ст. 22) за інших рівних умов інваліди мають переважне право на зарахування до вищих і середніх спеціальних навчальних закладів. При цьому під час навчання пенсія і стипендія інвалідам виплачуються в повному розмірі.
Після закінчення навчального закладу (ст. 24) інвалідам надається право вибору місця роботи з наявних варіантів або за їх бажанням — право вільного працевлаштування. При відмові у прийнятті на роботу, ненаданні роботи за спеціальністю інваліду, направленому за розподілом після закінчення навчального закладу, або при недодержанні інших умов трудового договору і законодавства про працю адміністрація підприємства (об’єднання), установи і організації відшкодовує витрати на його проїзд до місця роботи і назад до місця постійного проживання, а також витрати на проїзд супровідника, якщо він є необхідним.
6. Реабілітаційні програми і заходи
щодо активізації життєдіяльності інвалідів
Суттєвим фактором, який посилює значущість проблем інвалідів, є зростання в Україні чисельності осіб з фізичними та інтелектуальними вадами з 2,1 млн до 2,5 млн за останні сім років. Стрімкість зростання чисельності інвалідів в Україні за останні три роки показана на рис. 9.1.
У зв’язку з цим Указом Президента України затверджено Національну програму професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями на 2001—2005 рр.291
У ході реалізації Національної програми професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями передбачається посилення їх соціального захисту шляхом професійної реабілітації та зайнятості інвалідів, максимальної адаптації їх до суспільного життя. В 2001 р. вже введено в дію першу чергу Всеукраїнського центру професійної реабілітації інвалідів.
У Сумській, Кіровоградській, Вінницькій, Волинській, Житомирській, Луганській областях та в м. Києві вже створені центри соціально-трудової, професійної та медичної реабілітації інвалідів.
У 2001 р. в Україні розпочато також реалізацію Концепції ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів. Активна робота по створенню центрів соціальної реабілітації дітей-інвалідів, які впроваджують методику раннього втручання, здійснюється в Вінницькій, Дніпропетровській, Миколаївській, Харківській, Чернігівській областях.
Протягом 2002—2005 рр. передбачається створення в усіх областях центрів раннього втручання і соціальної реабілітації дітей-інвалідів, центрів професійної, медичної та соціальної реабілітації осіб з обмеженими фізичними можливостями й у містах з чисельністю населення понад 50 тис. Крім того, передбачено збільшення кількості осіб з обмеженою працездатністю у вищих навчальних закладах, професійно-технічних навчальних закладах з конкурентоспроможних професій та спеціальностей, створення додаткових та збереження існуючих робочих місць для інвалідів.
Водночас за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів в Україні заплановано створити не менш як 12,5 тис. нових робочих місць. З кінця 2000 р. до початку 2002 р. відділеннями Фонду соціального захисту інвалідів в Україні виділено 5,4 млн грн на створення додаткових робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Підприємствам системи УТОГ та УТОС відділеннями Фонду надано безповоротну фінансову допомогу в сумі 1,9 млн грн на соціально-трудову реабілітацію. Крім того, згідно з рішенням Кабінету Міністрів України підприємствам УТОС виділено 5,73 млн грн, підприємствам УТОГ — 3,5 млн грн.
На реалізацію заходів щодо соціально-трудової та професійної реабілітації інвалідів у зазначений період відділеннями витрачено 58 млн грн з коштів спеціального фонду.
Фінансується будівництво Центру дитячої ортопедії та реабілітації як складової Державного комплексу ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів, який створюється на базі Центру ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів «Надія» (м. Миколаїв). На ці цілі Фондом вже спрямовано понад 2,6 млн грн.
Уже заборонено приймання в експлуатацію об’єктів соціальної інфраструктури та житла, що не забезпечують вільного доступу до них осіб з обмеженими фізичними можливостями.
7. Пенсійне забезпечення інвалідів
Згідно зі ст. 40 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» конкретні умови і порядок пенсійного забезпечення інвалідів визначаються законодавством про пенсійне забезпечення в Україні і рішеннями Уряду України з відповідних питань. Зокрема цьому питанню присвячено в Законі України «Про пенсійне забезпечення» ст. 23—36. Проаналізуємо зміст цих статей, але для початку спинимось на понятті «пенсія з інвалідності» .
Пенсія з інвалідності — це така пенсія, яку призначають особі на тривалий час чи постійно у зв’язку з виявленням у неї певної хвороби і визнанням інвалідності І, II чи III групи.
Причини і групи інвалідності, а також час настання інвалідності встановлюють органи медико-соціальної експертизи (МСЕ), що діють на підставі Положення про медико-соціальну експертизу, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 22. 02. 92 р. Пенсії з інвалідності внаслідок трудового каліцтва чи професійного захворювання призначають незалежно від стажу роботи. Пенсії з інвалідності внаслідок загального захворювання призначають за наявності такого стажу роботи на час настання інвалідності (табл. 9.1).
Таблиця 9.1
Стаж роботи на час настання інвалідності
|
Вік |
Стаж роботи |
|
До досягнення 23 років |
1 2 3 5 7 9 11 13 14 16 |
Пенсії з інвалідності призначають у таких розмірах: інвалідам
І групи — 70 %, II — 60 %; інвалідам III групи — 40 % заробітку. Якщо в інвалідів є трудовий стаж, необхідний для призначення пенсії за віком, у тому числі на пільгових умовах, пенсію з інвалідності призначають у розмірі пенсії за віком при відповідному стажі роботи.
Мінімальний розмір пенсії встановлюють на рівні соціальної за відповідною групою інвалідності:
Мінімальний розмір пенсії особам, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії чи каліцтва, одержаних при захисті Батьківщини або при виконанні інших обов’язків військової служби, або внаслідок захворювання, пов’язаного з перебуванням на фронті чи виконанням інтернаціонального обов’язку, а також громадянам, яких необґрунтовано було піддано політичним репресіям і в майбутньому реабілітовано, інвалідність яких пов’язана з репресіями встановлюється:
Максимальна пенсія не може перевищувати трьох, а для працівників зайнятих на роботах — чотирьох мінімальних пенсій за віком.
Інвалідам унаслідок загального захворювання, які не мають достатнього для призначення повної пенсії стажу роботи, призначають пенсію з інвалідності при неповному стажі роботи в розмірі, пропорційному їхньому стажу, але не менше соціальної пенсії, встановленої для відповідної групи інвалідності.
До пенсії за інвалідністю встановлюють такі надбавки:
Чисельність пенсіонерів-інвалідів і розміри пенсій для різних категорій інвалідів у нашій державі в динаміці наведено в табл. 9.2.
Таблиця 9.2
Чисельність інвалідів, середні розміри пенсій
та інших соціальних виплат
|
Категорія |
На |
На |
|
Разом інвалідів, тис. осіб |
2471,6 |
2509,5 |
|
у тому числі: інвалідів війни |
290 |
274,8 |
|
інвалідів-чорнобильців |
74 |
79,5 |
|
інвалідів від загального захворювання |
1495,673 |
1552,796 |
|
інвалідів від трудового каліцтва та професійного захворювання |
109,783 |
104,818 |
|
із загальної кількості інвалідів |
319,3 |
324,3 |
|
інвалідів II групи |
1285,7 |
1277,6 |
|
інвалідів III групи |
715,2 |
753,4 |
|
Середній розмір пенсій та інших соціальних виплат на одного інваліда, грн |
151,01 |
166,95 |
|
інвалідам-чорнобильцям |
234,18 |
236,44 |
Закінчення табл. 9.2
|
Категорія |
На |
На |
|
інвалідам загального захворювання |
65,00 |
79,06 |
|
інвалідам від трудового каліцтва та професійного захворювання |
73,47 |
89,63 |
|
інвалідам І групи |
85,03 |
100,35 |
|
інвалідам II групи |
83,12 |
96,13 |
|
інвалідам III групи |
73,21 |
85,33 |
|
інвалідам з дитинства, враховуючи дітей-інвалідів до 16 років |
39,12 |
45,29 |
1Див.: Статистика Міністерств праці та соціальної політики України / Основні показники та напрями соціального розвитку України у січні — грудні 2001 р.
ТЕМА 10. ДЕРЖАВНА ПІДТРИМКА СІМЕЙ
З НИЗЬКИМИ ДОХОДАМИ
1. Доходи населення та їх соціально-
політичні виміри
Із розглянутого в попередніх розділах ми знаємо, що соціальна політика держави — це політика держави, спрямована
на розв’язання соціальних проблем. Причому коло цих проблем може бути досить широким. Однак одним із основних напрямів соціальної політики держави можна вважати гарантування членам суспільства мінімального доходу і відповідно забезпечення членів суспільства прийнятним рівнем соціальних послуг.
Способом реалізації соціальної політики держави є система соціального захисту і соціальних гарантій. Звичайно соціальний захист визначає систему заходів, здійснюваних суспільством у цілому і його ланках по забезпеченню суспільно нормального матеріального і соціального стану громадян. Соціальні гарантії представлені системою зобов’язань суспільства перед своїми членами по певному визначеному рівню задоволення ряду їхніх необхідних потреб.
Реалізація соціальної політики держави може мати різні підходи, при цьому прийнято виділяти насамперед соціальний і ринковий. Соціальний підхід припускає, що суспільство повинно гарантувати кожному члену доходи, що не дозволяють йому опуститися нижче межі бідності. Ринковий підхід означає, що суспільство бере на себе зобов’язання тільки щодо створення умов кожному члену суспільства для прояву економічної активності й одержання доходу. Той чи інший підхід при формуванні соціальної політики характеризують показники результативності соціальної політики, характеристики рівня життя населення.
Реалізація соціальної політики держави відбувається за рахунок коштів бюджетів різного рівня і позабюджетних державних фондів, джерелом утворення яких є насамперед податки з доходів населення. Тому настільки важливо детальніше висвітити поняття доходу і способів його формування.
Дохід характеризує суму грошових надходжень з усіх можливих джерел протягом визначеного періоду. Основними формами доходу є заробітна плата, доходи від власності, підприємницький дохід, соціальні доходи (рис. 10.1).
Рис 10.1. Доходи населення і їх форми
Основними джерелами цих доходів може бути і господарська діяльність у рамках правових норм, і протиправна господарська діяльність (рис. 10.2, 10.3).
Рис. 10.2. Основні джерела доходів населення
та особливості їх отримання
Для визначення доходів населення використовують і такі поняття, як номінальний, розраховуваний і реальний доходи. При цьому передбачається, що номінальний дохід населення характеризує грошові доходи, не очищені від впливу інфляції. Розраховуваний дохід — це дохід за винятком податків. Реальний же дохід характеризує грошові доходи, підраховані з урахуванням інфляції. Одержання доходів населенням супроводжується нерівністю. Основними причинами нерівності доходів населення виступають розходження в здібностях, освіті і навчанні, у професійних перевагах і готовності ризикувати, нерівність володінням власністю і монополія на ринку, а також удача, зв’язки, нещастя і дискримінація (рис. 10.4).
Рис. 10.4. Основні причини
нерівності доходів населення
Ступінь нерівності в розподілі доходу і багатства графічно може бути показана за допомогою кривої Лоренца, яка наочно відбиває частку доходу, що припадає на різні групи населення. Чим більше увігнутість кривої Лоренца, тим більш нерівномірним є розподіл доходу (рис. 10.5).
Рис 10.5. Крива Лоренца
Для характеристики розподілу сукупного доходу між групами населення застосовується також індекс концентрації доходів населення, або коефіцієнт Джині. Чим більше цей коефіцієнт, тим сильніше нерівність у розподілі доходів (рис. 10.6).
Рис. 10.6. Крива Лоренца
Ще одним показником, що використовується для характеристики розподілу доходів у суспільстві з точки зору соціальної справедливості, є коефіцієнт децильності (Кдец.). Він розраховується як відношення сумарних річних доходів 10 % найбільш багатих до суми річних доходів 10 % найменш забезпечених (бідних) верств населення даної держави чи окремого регіону.
Коефіцієнт децильності (Кдец.) в розвинутому демократичному суспільстві не повинен перевищувати певної межі соціальної справедливості і стабільності, якою вважається 8—10. Перевищення величини цього показника свідчить про соціальну нестабільність і соціальну вибухонебезпечність.
У більшості країн колишнього СРСР існує тенденція до значного розшарування і відповідно до значної нерівності в індивідуальних доходах. За підрахунками експертів, в Україні Кдец. становить близько 20, в Росії — більше 30.
Основними факторами нерівномірності в розподілі доходів в Україні виступають певні аспекти (рис. 10.7).
Рис. 10.7. Особливості розподілу доходів в Україні
2. Прожитковий мінімум як основа
соціальних гарантій доходів населення
Згідно зі ст. 6 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», базовим державним соціальним стандартом (БДСС) є прожитковий мінімум, установлений законом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров’я та освіти.
Введення БДСС припускає, що держава бере на себе фінансування лише мінімальних соціальних гарантій, необхідних для задоволення основних потреб людини. Задоволення ж інших соціальних потреб передбачається забезпечувати за рахунок недержавних джерел фінансування. БДСС установлюється на певний строк, тому що при збільшенні фінансових можливостей держави може бути збільшений і його рівень. Істотною функцією системи БДСС є те, що вона є основою для розрахунку видаткової частини бюджетів усіх рівнів, а її застосування робить прозорим розрахунок бюджетних потреб.
Прийнятий Верховною Радою України 15 липня 1999 року Закон «Про прожитковий мінімум» якраз і спрямований на безпосередню реалізацію цього ключового соціального стандарту.
Що ж насправді є прожитковий мінімум?
У Законі України «Про прожитковий мінімум» дано таке визначення прожиткового мінімуму:
«прожитковий мінімум — вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я, набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості».
За визначенням Закону УРСР «Про мінімальний споживчий бюджет від 1991 р., призупиненого Декретом Кабінету Міністрів України в 1993 р., мінімальний споживчий бюджет — це набір продовольчих і непродовольчих товарів та послуг у натуральному і вартісному вираженні, що забезпечує задоволення основних фізіологічних і соціально-культурних потреб людини.
Інший норматив — межа малозабезпеченості.
Як сказано в Законі України «Про межу малозабезпеченості» від 4 жовтня 1994 р., який заклав правову основу здійснення адресної матеріальної підтримки найменш соціально захищених верств населення в умовах кризового стану економіки, «межа малозабезпеченості — це величина середньодушового сукупного доходу, який забезпечує непрацездатному громадянинові споживання товарів і послуг на мінімальному рівні, встановленому законодавством». При цьому вартість непродовольчих товарів не може становити менше п’ятнадцяти відсотків вартості продуктового набору.
Як бачимо, забезпечення задоволення основних соціально-культурних потреб людини є складовою більш високого соціального стандарту рівня життя, яким є мінімальний споживчий бюджет стосовно прожиткового мінімуму.
А тому соціально-культурні потреби не можуть бути складовою прожиткового мінімуму.
Якщо прожитковий мінімум характеризує мінімально допустимі умови активного стану людини, то мінімальний споживчий бюджет — це більш повний набір (у натуральній і вартісній формі) матеріальних і духовних благ. У фінансово-економічних умовах, які склались в розвитку держави, мінімальний споживчий бюджет може використовуватись лише як орієнтир, до якого потрібно поступово, в міру можливості, підтягувати рівень доходів низькооплачуваних категорій населення.
Межа ж малозабезпеченості характеризує допустимий рівень доходу, який забезпечує непрацездатному громадянинові споживання товарів і послуг на мінімальному рівні, встановленому законодавством. Правда, останнє суперечить Основному Закону України — Конституції України, де мова йде лише про забезпечення і гарантування достатнього рівня життя не нижче від прожиткового рівня, встановленого законом (ст. 46, 48).
Прожитковий мінімум розраховується згідно з існуючою методикою301 в середньому на місяць на одну особу та для осіб, які належать до основних соціальних і демографічних груп населення в Україні та на регіональному рівні.
Прожитковий мінімум для основних соціальних і демографічних груп населення розраховується виходячи з набору продуктів харчування, набору непродовольчих товарів та набору послуг, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 14.04.2000 р. № 656 «Про затвердження наборів продуктів харчування, наборів непродовольчих товарів та наборів послуг для основних соціальних і демографічних груп населення».
Прожитковий мінімум на одну особу та для осіб, які належать до основних соціальних і демографічних груп населення, складається з вартісних величин:
До основних соціальних і демографічних груп населення належать:
Для розрахунку вартісних величин набору продуктів харчування, набору непродовольчих товарів та набору послуг використовуються середні споживчі ціни (тарифи), далі — ціни, в країні (регіоні). Ціни (крім тарифів на комунальні послуги, електроенергію, послуги зв’язку) розраховуються Державним комітетом статистики України, і відповідна інформація щомісячно надається Мінпраці. Інформація про тарифи на комунальні послуги надається Мінпраці Державним комітетом будівництва, архітектури та житлової політики України, Національною акціонерною компанією «Нафтогаз України», Національною комісією регулювання електроенергетики України, на послуги зв’язку — Державним комітетом зв’язку та інформатизації України.
Головне управління статистики Автономної Республіки Крим, обласні, Київське та Севастопольське міські управління статистики надають інформацію щодо рівня цін відповідним структурним підрозділам Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.
У табл. 10.1 наведено розрахований на основі методики прожитковий рівень як в середньому на одну особу, так і для основних соціальних і демографічних груп населення на 2001—2002 рр.
Таблиця 10.1
Прожитковий мінімум на одну особу
в розрахунку на місяць і для основних соціальних
і демографічних груп населення, грн311
|
Прожитковий мінімум |
2001 р. |
2002 р. |
|
на одну особу |
311,30 |
342,00 |
|
на дітей віком до 6 років |
276,48 |
307,00 |
|
дітей віком від 6 до 18 років |
345,66 |
384,00 |
|
працездатних осіб |
331,05 |
365,00 |
|
осіб, які втратили працездатність |
248,77 |
268,00 |
3. Бідність, її поняття та методологічні
підходи до оцінки
Бідність — це неможливість внаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу.
Межа бідності — це рівень доходу, нижче якого неможливе задоволення основних потреб. Межа бідності встановлюється як частка прожиткового мінімуму на одну особу в розрахунку на місяць. За її допомогою визначаються сім’ї, які відносять до категорії бідних.
Рівень бідності — це питома вага сімей (домогосподарств), чий рівень споживання (доходів) на одну особу є нижчим за визначену межу бідності.
Глибина бідності — це відхилення доходів або витрат бідних від визначеної межі бідності.
Опікуваний державою дохід — це рівень доходу, що до 10 % перевищує межу бідності й обумовлює ймовірність сім’ї потрапити до категорії бідних.
Крайня форма бідності — це бідність по відношенню до стандартів цивілізації, яка асоціюється з абсолютною бідністю (межею виживання).
У світовій практиці крайній формі бідності відповідає такий показник, як межа бідності. Критерії визначення її існують різні. Скажімо, Організацією Об’єднаних Націй разом з Організацією економічного співробітництва та розвитку і Світовим банком бідність визначається, коли доходи або споживання населення становлять менше одного долара на день.
До бідних належать ті верстви населення, хто не з власної волі позбавлений благ, які більша частина населення вважає необхідними, а саме:
У світовій практиці для характеристики бідності та забезпечення можливості чіткого визначення бідних верств населення використовуються такі критерії:
— за визначеним державою прожитковим мінімумом;
— за фактичною вартістю продуктового кошика, який є основою прожиткового мінімуму;
— за енергетичною цінністю добового раціону харчування;
— за стандартами ООН для країн Центральної та Східної Європи;
— за питомою вагою витрат на харчування у сукупних витратах (доходах);
— за питомою вагою найнеобхідніших витрат у сукупних витратах (доходах);
— за фіксованою часткою середньодушових доходів (витрат);
— за вартістю реального мінімуму споживання, який розраховують виходячи з фактичної вартості харчування найбіднішого населення країни (20 % загальної чисельності);
Нормативні критерії ґрунтуються на відповідності фактичної вартості споживчого кошика сімей установленому стандарту — прожитковому мінімуму.
Структурні критерії оцінки бідності визначаються виходячи з питомої ваги витрат на харчування або найнеобхідніших витрат у сукупних витратах (доходах). При їх застосуванні, коли в загальній структурі витрат домогосподарства харчування становить понад 60 %, сім’я змушена не розраховуватися зі значною частиною обов’язкових платежів, зокрема за житло.
Відносні критерії визначають за фіксованою часткою середньодушових доходів (витрат), яка дає змогу відокремити групу населення, що живе в нестатках відносно життєвого стандарту даного конкретного суспільства.
Для цього найчастіше використовують відсоткові пороги медіанного рівня доходів або витрат, а саме — 50, 60 або 75 %, а також вартість реального мінімуму споживання, розрахованого за фактичною вартістю — харчування найбіднішого населення країни.
Ресурсні критерії оцінки бідності мають виключно практичне значення, оскільки виходять з бюджетних можливостей держави щодо надання допомоги.
4. Критерії та масштаби бідності в Україні
Існування бідності в Україні не викликає сумніву, проте офіційно не визначено критеріїв та показників вимірювання бідності, які мають бути невід’ємною складовою стратегії подолання бідності. Відповідно до прийнятих у міжнародній практиці критеріїв на основі даних комплексного обстеження умов життя домогосподарств, яке було проведено за новою методологією Держкомстатом, розраховані кількісні характеристики бідності.
Аналіз застосування різних критеріїв для оцінки бідності дав змогу дійти висновку, що найбільш прийнятним на сучасному етапі розвитку в Україні є використання відносного критерію — 75 % медіанних сукупних витрат у розрахунку на умовного дорослого.
Такий вибір критерію враховує низький рівень життя, поширення незареєстрованих видів діяльності та значні обсяги незареєстрованих доходів населення України, а також відповідає міжнародній практиці. Звідси в Україні межа бідності склала 56,6 % прожиткового мінімуму.
За визначеними оцінками до категорії бідних в Україні належало 27,8 % населення (13,7 млн), крайнє бідних — 14,7 % (7,12 млн). Основну частину бідних верств населення України становлять домогосподарства з дітьми до 18 років — 75,0 %. Серед бідного населення України сім’ї з дітьми, де всі дорослі працездатного віку, становлять 47,2 %, а сім’ї, в яких усі дорослі працюють, — 18,5 %.
Значною за масштабами групою бідних є пенсіонери: 44,5 % бідних становлять домогосподарства, де є пенсіонери, причому 41,8 % з них — це домогосподарства, де є непрацюючі пенсіонери і 9,3 % — домогосподарства, у складі яких є тільки пенсіонери, що не працюють.
Працююче населення також не гарантоване від ризику потрапити до категорії бідних. Близько 78 % усіх бідних становлять сім’ї, в яких хтось з дорослих працює.
До того ж, залишається проблема несвоєчасної виплати заробітної плати. Заборгованість набуває особливої гостроти в умовах інфляції, оскільки при зростанні цін невиплачена заробітна плата втрачає свою реальну вартість. Нині своєчасно не отримали заробітну плату 5,9 млн або кожний другий працівник у галузях економіки. Сума боргу в середньому на одного працівника становить понад 3 середньомісячні зарплати, а питома вага суми невиплаченої заробітної плати у фонді оплати праці, нарахованому працівникам усіх галузей економіки за 2000 р., становила 9 %.
Надзвичайно сильно збільшує ризик бідності безробіття, особливо в малих містах. Якщо в сім’ї, де немає безробітних, рівень бідності становить 22,6 %, то при трьох безробітних і більше він підвищується до 41,5 %, при цьому грошові доходи в розрахунку на умовного дорослого (споживання голови домогосподарства враховується з коефіцієнтом 1,0, а кожної іншої особи — 0,7) зменшуються майже на 60 %.
Регіональна варіація бідності населення України, 1999 р.
|
Група регіонів |
Рівень бідності, % |
Глибина бідності, % |
Сукупні витрати |
Співвідношення |
Частка населення, |
Енергетична цінність |
|
Перша |
43,7 |
27,2 |
160,4 |
139 |
36,9 |
2598,5 |
|
Друга |
31,7 |
24,0 |
180,0 |
142 |
35,2 |
2706,5 |
|
Третя |
27,1 |
22,2 |
183,1 |
141 |
31,5 |
2751,7 |
|
Четверта |
22,1 |
22,1 |
202,0 |
146 |
27,3 |
2871,9 |
|
П’ята |
12,7 |
17,1 |
246,8 |
144 |
27,6 |
2853,6 |
Стосовно регіонального підходу, то найвищі рівні бідності характерні для південно-східних і північно-західних областей, де найменш поширені самозайнятість, особисте підсобне господарство, трудова міграція, тобто там, де населення недостатньо адаптувалося до нових соціально-економічних умов. Дещо кращі справи в областях з відносно високим розвитком незареєстрованого сектору економіки, включаючи особисте підсобне господарство.
Як видно з табл. 10.2, регіональна диференціація бідності в Україні, як і рівня життя населення загалом, має досить усталений характер. Це засвідчують і прогнозні показники рівня бідності в Україні до 2010 р. (табл. 10.3).
Це є результатом підвищення порогу бідності та посилення поляризації населення: бідні ставатимуть біднішими, а багаті — багатшими.
Таким чином, за єдиними для країни критеріями бідності найвищі її рівні — в Луганській (44,8 %) та Миколаївській (42,6 %) областях, найнижчі — у Києві (10,9 %), Чернігівській (16,1 %) та Харківській (19,6 %) областях.
Регіональні особливості рівня та глибини бідності мають обов’язково враховуватися при розробці стратегії подолання бідності та її реалізації у контексті регіональної соціальної політики.
Таблиця 10.3
|
Показник |
Рік |
|||||
|
2000 |
2001 |
2002 |
2003 |
2004 |
2010 |
|
|
Рівень бідності, % |
26,7 |
26,2 |
26,0 |
25,5 |
25 |
21,5 |
|
Рівень крайньої бідності, % |
14,7 |
13,0 |
12,0 |
10,0 |
8,0 |
3,0 |
|
Глибина бідності, % |
22,9 |
22,5 |
21,5 |
20,5 |
19,0 |
18,0 |
5. Причини появи та прогресування бідності в Україні
Україна належить до країн не лише з високим, а й зростаючим рівнем бідності. Значний спад виробництва за умов економічної кризи, інфляція, зниження продуктивності праці, штучне утримування на виробництві зайвої робочої сили, зростання рівня та тривалості безробіття у поєднанні з монопольним становищем окремих галузей та підприємств неминуче призвели до зниження обсягів валового внутрішнього продукту на душу населення, скорочення частки оплати праці в його структурі, зменшення реальних доходів та реальної заробітної плати, зниження платоспроможного попиту населення і обсягів споживання при одночасному погіршенні його якості та структури. До цього додався процес поляризації колишнього егалітарного суспільства, який характеризується, з одного боку, стрімкою концентрацією коштів та майна в руках нечисленних груп населення, з іншого — прогресуючим збільшенням масштабів бідності та знедоленості широких верств.
І хоча бідність з’явилась у країні не сьогодні і є не лише наслідком трансформаційної кризи та прорахунків у проведенні реформ, нині вона перетворилася на один із найважливіших чинників формування соціальної напруженості і соціальної нестабільності в суспільстві, стрімкого зниження народжуваності, зростання обсягів еміграції, включаючи нелегальну, погіршення стану здоров’я та зростання смертності, посилення процесів депопуляції. В Україні формуються передумови так званої хронічної, спадкоємної бідності — діти з бідних сімей приречені на таке саме бідування у дорослому житті; вони не мають можливості належним чином забезпечити необхідне своїм нащадкам, і ті також будуть бідними.
Саме спадкова бідність і сприяє формуванню неконструктивної поведінки, знижує трудову активність, ініціативу та бажання шукати додаткові заробітки, розпочинати самозайнятість або підприємницьку діяльність. А це відповідно провокує готовність населення до сприйняття деструктивних ідей, до протиправних дій. Утрачаючи віру в свої власні сили, людина сподівається на чиюсь допомогу, очікує вказівок і починає підкорятися будь-якій політичній силі, що належним чином натискає на больові точки. Тож недаремно, як свідчать опитування, значна частина населення вважає реальною перспективу виникнення конфліктів між багатими та бідними, а 43 % населення вважають, що багатії мають бути покарані.
Основними ж причинами виникнення і поширення бідності є зменшення рівня зайнятості і зростання рівня безробіття, низький рівень оплати праці і пенсійного забезпечення, заборгованість із заробітної плати і соціальних виплат, які мають суто економічне підґрунтя.
Отже, сьогоднішня бідність загрожує перетворитися і на проблему майбутнього. Тому вперше за 10 років незалежності в Україні на державному рівні по завданню Президента України розроблено Стратегію подолання бідності321 як явища, що є однією з найголовніших проблем соціально-економічного розвитку країни на наступний період.
6. Стратегічні напрями подолання бідності
Рис. 10.8. Стратегічні напрями подолання бідності в Україні
Розвиток зайнятості та ринку праці
Першочерговою і необхідною передумовою подолання бідності є забезпечення працездатним верствам населення умов для самостійного розв’язання проблем підвищення добробуту, збалансування попиту і пропозиції на ринку праці, запобігання безробіттю.
Це передбачає:
Підвищення доходів від трудової діяльності
Підвищення доходів від трудової діяльності має здійснюватися шляхом:
Розвиток соціального страхування
як запобіжного захисту від утрат доходу
Створення системи загальнообов’язкового державного соціального страхування спрямовано на посилення соціального захисту працюючих і членів їхніх сімей від імовірної бідності внаслідок неможливості отримувати дохід у разі втрати роботи або працездатності через хворобу, нещасний випадок, каліцтво, старість чи смерть годувальника.
Це передбачає створення і реалізацію загальнообов’язкового державного і добровільного соціального страхування, а саме:
Запровадження цих видів страхування сприятиме нагромадженню страхових коштів на рахунках кожного працюючого і відповідно підвищуватиме їхній захист, а також їхніх сімей від імовірної бідності.
Соціальна підтримка найбільш уразливих верств населення передбачає низку заходів щодо захисту та надання соціальних послуг найменш захищеним верствам населення держави (рис. 10.9).
Для детальнішого ознайомлення зі змістом зазначених напрямів можна порадити звернутись до Стратегії подолання бідності в Україні, ініційованої Президентом України і затвердженої Верховною Радою України в 2001 р.
До цього слід додати, що система соціального захисту і підтримки найбільш уразливих верств населення базується на законодавчій базі, зокрема на законах України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям», «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» та низки соціальних програм, зокрема Програм житлових субсидій. Об’єктом надання державної соціальної допомоги виступатиме малозабезпечена сім’я або окрема одинока особа.
7. Етапи впровадження
Стратегії подолання бідності
Стратегія подолання бідності на державному рівні охоплює три етапи.
На першому етапі (2001—2002 рр.) необхідно було здійснити комплекс заходів щодо стабілізації рівня життя, усунути найгостріші прояви бідності шляхом:
На другому етапі (2003—2004 рр.) будуть створені об’єктивні передумови для реального зростання грошових доходів населення, забезпечення оптимального рівня зайнятості.
На цьому етапі передбачається:
На третьому етапі (2005—2010 рр.), при сталому економічному розвитку та посиленню орієнтації економіки на ефективніше задоволення потреб людини мають бути створені передумови для стійкого соціального розвитку, формування суспільства, відкритого для широкої соціальної інтеграції, яка дозволятиме людям значною мірою реалізувати свій потенціал та запобігати бідності.
На цьому етапі будуть активно діяти всі розроблені програми соціального захисту та ефективна система соціального страхування.
Очікуються реальні результати проведення соціальних реформ, які дадуть можливість справедливо розподілити результати економічного розвитку шляхом:
Відбудеться суттєве поліпшення матеріального становища більшості населення та всього комплексу соціальних показників, які характеризують якість життя людей.
8. Адресна соціальна допомога сім’ям
з низькими доходами
У системі державних соціально-політичних заходів, які сприяють протистоянню та подоланню бідності, важливе місце посідають питання надання державної соціальної допомоги сім’ям з дітьми, житлових субсидій та державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям.
Вони надаються, як вже зазначалося, на основі Закону України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям» та Програми житлових субсидій. Об’єктом надання державної соціальної допомоги виступає малозабезпечена сім’я.
Як видно з табл. 10.4, головною подією, яка дає право на отримання допомоги від держави, є сукупний дохід сім’ї, який не перевищує 75 % прожиткового мінімуму.
Таблиця 10.4
Соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям1
|
Види та категорія |
Розмір |
Хто надає |
Через кого |
|
Малозабезпечені сім’ї, які постійно проживають на території України. Малозабезпечена сім’я — це сім’я, яка з поважних або незалежних від неї причин має середньомісячний сукупний дохід, нижчий від прожиткового мінімуму для сім’ї |
Визначається як різниця між прожитковим мінімумом для сім’ї та її середньомісячним сукупним доходом, але не може бути більшим ніж 75 % прожиткового мінімуму для сім’ї |
Місцевий орган соціального захисту населення |
Через Державний бюджет України та місцеві бюджети |
Інший вид адресної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям — надання населенню житлових субсидій (табл. 10.5). Субсидії видаються як на придбання різних видів палива, так і на відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг та природного газу, що споживається на індивідуальне опалення. Базовим соціальним нормативом при цьому є прожитковий мінімум.
_________
1 Методика надання допомог малозабезпеченим сім’ям з дітьми складена автором на основі Закону України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям» від 1 червня 2000 р. і Закону України «Про прожитковий мінімум».
Таблиця 10.5
Методика надання субсидії1
|
Субсидія призначається |
Термін призначення субсидії |
Розміри субсидії |
|
Для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг |
На шість місяців, починаючи з місяця звернення за її призначенням чи перерахунком |
Визначається як різниця між вартістю плати за житлово-комунальні послуги в межах норми володіння чи користування загальною площею житла (п. 4 Положення) та нормативів користування комунальними послугами і обов`язковою часткою плати за житлово-комунальні послуги |
|
На оплату природного газу, що споживається на індивідуальне опалення |
На опалювальний період, починаючи з місяця звернення за її призначенням чи перерахунком |
Визначається як різниця між вартістю плати за скраплений газ, тверде та пічне побутове (рідке) паливо на календарний рік у межах норм споживання і обсягом визначеного платежу |
|
258 Для придбання скрапленого газу, твердого та пічного побутового (рідкого) палива |
Один раз на календарний рік |
Визначається як різниця між вартістю плати за природний газ і обсягом визначеного платежу |
|
Для придбання скрапленого газу, твердого та пічного побутового (рідкого) палива та відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг |
Один раз на календарний рік, при цьому субсидія на оплату житлово-комунальних послуг розраховується з місяця звернення за її призначенням до кінця поточного року |
Розмір субсидії визначається як різниця між вартістю плати за скраплений газ, тверде та пічне побутове (рідке) паливо і комунальні послуги на календарний рік у межах норм споживання і обсягом визначеного платежу |
|
Для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг та природного газу, що споживається на індивідуальне опалення |
На опалювальний період, починаючи з місяця звернення за її призначенням |
Визначається як різниця між вартістю плати за природний газ та інші комунальні послуги і обсягом визначеного платежу |
Станом на 1 січня 2002 р. цими видами соціального сервісу користувалося в країні понад 5 млн сімей. Загальна сума витрат на ці виплати становила за рік близько 3,0 млрд грн.331
Середній розмір субсидій на оплату житлово-комунальних послуг становив 53,6 грн, а на придбання палива — 235,8 грн. Близько 79,9 тис. сім’ям одиноких пенсіонерів у 2001 р. призначено субсидії на загальну площу житла.
У 2001 р. житлові субсидії нараховані майже на 1,3 млрд грн. При цьому питома вага субсидій, нарахованих па придбання палива, у цій сумі становить лише 6,2 %, а перераховано паливо-постачальним організаціям взагалі 38,8 % нарахованих сум, тобто 46,1 млн грн з 118,7 млн грн.
Як наслідок, з 479,5 тис. сімей, яким було призначено в 2001 р. субсидії на придбання палива, одержали його лише 184,3 тис. сімей (38,4 %). У Чернівецькій, Кіровоградській, Черкаській, Одеській, Сумській областях взагалі паливо одержали менше 20 % сімей з числа тих, яким було призначено субсидії на його придбання.
З 1 січня 2002 р. субсидії для придбання палива надаватимуться готівкою.
Законом «Про державний бюджет України на 2002 рік» повною мірою враховано розрахункову потребу в коштах для надання цього виду державної підтримки.
Згідно з Законом України «Про державну допомогу сім‘ям з дітьми» у 2001 р. через органи соціального захисту 3,9 млн громадян отримали допомогу на 4,2 млрд грн (з них 139 тис. багатодітних сімей, 1159 тис. малозабезпечених сімей, 46 тис. сімей, які мають дітей-інвалідів).
Уперше за останні п’ять років борг перед отримувачами допомоги повністю погашено (на 1 січня 2001 р. він становив по Україні 61,5 млн грн).
Однією з важливих складових подолання бідності стало запровадження з 1 січня 2001 р. державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям. Протягом одинадцяти місяців 2001 р. цей вид державної підтримки отримали 326,1 тис. малозабезпечених сімей на загальну суму 119,1 млн грн.
У другому півріччі 2001 р. було підвищено рівень соціальних гарантій малозабезпеченим сім’ям з 50 до 65 грн у розрахунку на одну особу.
Динаміку зростання кількості отримувачів державної соціальної допомоги у 2001 р. показано на рис. 10.10.
Рис. 10.10. Кількість отримувачів державної соціальної
допомоги у 2001 р., тис. сімей
Протягом ІІІ кварталу збільшено середню кількість отримувачів соціальної допомоги у 3,4 раза порівняно з попереднім кварталом, а також вдалося зберегти тенденцію до підвищення частини виплачених за призначеною допомогою коштів. Якщо у першому півріччі 2001 р. цей показник у цілому по Україні не перевищував 77,3 %, то починаючи з жовтня він досяг 90 %.
Стабільно, вчасно і повному обсязі проводилась виплата допомоги у Волинській, Дніпропетровській, Донецькій, Житомирській, Запорізькій, Івано-Франківській, Кіровоградській, Миколаївській, Рівненській, Сумській, Харківській, Херсонській, Черкаській, Чернігівській областях та у м. Севастополі.
Разом з тим, в Одеській області з нарахованої на суму 1,6 млн грн допомоги станом на 1 грудня 2001 р. було виплачено лише 47,7 %. Така ситуація повністю суперечить вимогам Розпорядження Президента України від 18 квітня 2001 р.
№ 101 «Про поліпшення соціального захисту малозабезпечених сімей».
За сприяння Міністерства з питань міжнародного розвитку Великобританії у Львівській та Харківській областях здійснюється відпрацювання нових підходів до організації надання всіх видів допомоги на базі 8 пілотних районів (міст), по 4 у кожній з областей.
Надалі у процесі реформування системи надання державної соціальної допомоги передбачається:
ТЕМА 11. ДЕРЖАВНЕ ПЕНСІЙНЕ СТРАХУВАННЯ
І НЕДЕРЖАВНІ ПЕНСІЙНІ ФОНДИ
1. Пенсія як соціально-політична категорія
Пенсійне забезпечення громадян — це одне з ключових завдань в соціальній політиці сучасної держави. З того, як воно організовано, і можна судити про рівень демократії, гуманізму, соціальної справедливості, соціально-економічного і політичного розвитку тієї чи іншої держави.
Пенсія — це державна виплата, яку надають із пенсійного фонду для матеріального забезпечення непрацездатних громадян у зв’язку із їхньою минулою трудовою чи іншою суспільно корисною діяльністю в розмірах, як правило, зіставних з минулим заробітком пенсіонера.
Пенсії — найбільш значущий як за кількістю забезпечуваних, так і за обсягом витрачених на це коштів вид соціального забезпечення.
Буквальний переклад з латинської «рensio» означає платіж. Такий платіж здійснює держава через спеціально призначені для цього органи, його провадять із визначеної частини фондів для непрацездатних — так званих пенсійних фондів.
Суб’єктом цього виду забезпечення є особа, визнана непрацездатною, а саме:
Іншою важливою рисою пенсії є її зв’язок з минулою суспільно корисною діяльністю самого пенсіонера чи годувальника (у випадку надання пенсій у разі втрати годувальника).
Ще однією ознакою пенсії є детальне регулювання на державному чи міжрегіональному рівнях усіх умов забезпечення цього виду виплат.
У цілому пенсійне забезпечення України регулюють понад два десятки законодавчих актів. Проте більшу частину пенсій призначають відповідно до Закону України від 5 листопада 1991 р. «Про пенсійне забезпечення». Це один із перших законів України, прийнятий в умовах незалежності і в який майже щорічно протягом 10 років вносились поправки. Останнє і сприяло появі низки проблем у системі пенсійного забезпечення.
2. Види пенсій та критерії їх призначення
Види пенсій, що їх отримують громадяни України в існуючій на сьогодні солідарній системі, визначаються Законом України «Про пенсійне забезпечення».
Пенсії, що виплачуються державою громадянам України відповідно до Закону, підрозділяються на трудові (за віком, за вислугу років або професійні, по інвалідності, в разі втрати годувальника або страхові) і соціальні (рис. 11.1).
Пенсії за віком призначаються довічно, незалежно від стану здоров’я (табл. 11.1).
Пенсія за віком призначається за двох умов:
Право на таку пенсію мають:
Пенсійний вік не збігається з фактичним настанням старості і, як правило, пов’язаний не з фактичною непрацездатністю пенсіонера, а тільки з її можливим настанням.
Громадянам, чий трудовий стаж є достатнім для призначення повної пенсії, пенсії за віком призначають у розмірі, пропорційному фактичному стажу, але не менше соціальної пенсії (ст. 12, 20 Закону «Про пенсійне забезпечення»). Пенсії призначають відділення Пенсійного фонду за місцем проживання заявника.
Рис 11.1. Види державних пенсій, що можуть призначатися
громадянам України в солідарній пенсійній системі
Види пенсій |
Отримувачі |
Принципи нарахування |
|
Пенсія |
Чоловіки у віці 60 років з нормальними умовами праці та у віці 50—55 років на роботі зі шкідливими та небезпечними умовами праці; жінки — на 5 років раніше (55, 45—50) в обох випадках |
55 % середньомісячного фактичного заробітку плюс 1 % за кожен рік роботи понад 25 років (чоловіки) та 20 років (жінки), але не більше 75 % середньомісячного заробітку (для пільговиків — 85 %); ст. 19 Для працівників певних категорій передбачені вищі рівні (шахтарі, громадяни, які постраждали від чорнобильської катастрофи) |
|
Пенсія по |
Особи з частковою або повною непрацездатністю. Згідно зі ступенем втрати працездатності інваліди розподіляються на три групи |
Інвалідам І групи — 70 % середньомісячного і фактичного заробітку, інвалідам II групи — 60 %, інвалідам III групи — 40 % заробітку |
|
Пенсії у разі втрати годувальника |
Непрацездатні члени сім’ї у разі втрати годувальника |
30 % середньомісячного фактичного заробітку годувальника на непрацездатного члена сім’ї, але не менше, ніж розмір соціальної пенсії, встановленої для відповідної категорії непрацездатних. На всіх членів сім’ї, які мають право на пенсію, встановлюється одна пенсія, яка збільшується або зменшується залежно від кількості членів сім’ї, які на неї мають право (ст. 44—49) |
|
Часткова пенсія |
Особам, чий трудовий стаж недостатній для отримання повної пенсії |
Пенсія призначається в розмірі, пропорційному наявному стажу. Розмір пенсії не має бути нижчим від розміру соціальної пенсії (ст. 20) |
|
Соціальна пенсія |
Особам, які не мають права на трудову пенсію з поважних причин (інвалідам з дитинства І, ІІ, ІІІ груп, дітям у разі втрати годувальника) |
У розмірі 30 % мінімальної пенсії за віком (тим, хто не досяг пенсійного віку) Інвалідам ІІ групи 100 % мінімальної пенсії за віком Інвалідам І групи 200 % мінімальної пенсії за віком (ст. 94) |
Розмір пенсії за віком становить 55 % середньомісячного заробітку. За кожний повний рік роботи понад 25 років чоловікам і 20 років — жінкам пенсію збільшують на 1 % середньомісячного заробітку, але не менше як на 1 % мінімального розміру пенсії. Обчислена за такою формулою пенсія не може перевищувати 75 % середньомісячного заробітку (ст. 19).
Середньомісячний фактичний заробіток для обчислення пенсії беруть (за вибором того, хто звернувся за пенсією): за 24 календарні місяці роботи поспіль перед зверненням за пенсією або за будь-які 60 календарних місяців роботи впродовж всієї трудової діяльності перед зверненням за пенсією, незалежно від наявних перерв у роботі.
Законодавством встановлено надбавки до пенсій за віком, зокрема особам, які отримують мінімальну та максимальну пенсії:
Пенсії за віком є довічними пенсіями. Після досягнення пенсійного віку працівники можуть продовжувати трудову діяльність і при цьому отримувати пенсію. У випадку збільшення заробітку працюючого пенсіонера розмір пенсії можна перераховувати кожні два роки, виходячи з нового, вищого заробітку. На цих же умовах здійснюють перерахунок пенсії з урахуванням трудового стажу. Однак, якщо пенсія була призначена при неповному стажі роботи і, продовжуючи працювати, пенсіонер набув стажу, достатнього для призначення повної пенсії, перерахунок провадять незалежно від того, скільки часу минуло після призначення пенсії при неповному стажі (ст. 69, 70).
Пенсійне законодавство дозволяє деяким категоріям працівників виходити на пенсію раніше загальновстановленого пенсійного віку. Відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення» пільгові пенсії призначають:
чоловікам — після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 20 років, з них не менше 10 років на зазначених роботах;
жінкам — після досягнення 45 років і при стажі роботи не менше 15 років, з них не менше семи років шести місяців на зазначених роботах;
Крім зазначених категорій осіб пільгове пенсійне забезпечення передбачено жінкам, зайнятим упродовж повного сезону вирощуванням, збиранням та післязбиральною обробкою тютюну, робітницям текстильного виробництва, водіям міського пасажирського транспорту, багатодітним матерям, матерям інвалідів з дитинства та іншим (ст. 13—18 Закону «Про пенсійне забезпечення»).
Пенсії по інвалідності призначаються у випадку настання інвалідності, внаслідок якої настала повна або часткова втрата працездатності з причин:
Такі пенсії призначаються на весь період інвалідності, а чоловікам у віці старше 60 років і жінкам старше 55 років — довічно. (Розміри і порядок нарахування було детально розглянуто в темі 9 посібника).
Пенсії в разі втрати годувальника — це така пенсія, яку встановлюють непрацездатнім членам сім’ї в разі смерті їхнього годувальника.
Такій пенсії властиві загальні риси, характерні для інших видів пенсій, однак вона має і свої особливості. Головна з них полягає в тому, що можливість пенсійного забезпечення непрацездатних членів сім’ї здебільшого залежить від того, чи мав сам годувальник право на пенсію з інвалідності, остання є похідною від права на пенсію в разі втрати годувальника.
Під терміном «втрата годувальника» розуміють смерть годувальника, його безвісну відсутність чи пропажу безвісти. Закон передбачає вимоги, характерні тільки для цього виду пенсії, а саме — кожен, хто претендує на пенсію повинен:
У більшості випадків необхідні всі перелічені умови, однак закон зазначає, коли відсутність тієї чи тієї умови не позбавляє члена сім’ї права на пенсійне забезпечення (ч. 1 і 2 ст. 37 Закону України «Про пенсійне забезпечення»).
Пенсійному забезпеченню підлягають непрацездатні члени сім’ї, які втратили годувальника. Існують чотири підстави для визнання членів сім’ї непрацездатними:
Утриманцем вважається член сім’ї, який перебував за життя померлого на його повному утриманні або одержував від годувальника допомогу, що була для нього постійним і основним джерелом засобів до існування.
Закон визначає коло членів сім’ї, які мають право на пенсію в разі втрати годувальника:
а) особи, які перебувають у шлюбі (чоловік або жінка);
б) близькі родичі (батьки, діти, онуки, дід, бабуся, брати й сестри);
в) особи, прирівняні до близьких родичів (усиновителі, усиновлені);
г) дехто зі свояків (пасинки, падчерки, вітчим і мачуха).
Суб’єктами пенсійних правовідносин у разі втрати годувальника виступають сім’я в цілому та кожен член сім’ї зокрема.
Сім’ї годувальника, який помер унаслідок трудового каліцтва чи професійного захворювання, а також сім’ї померлого пенсіонера пенсію призначають незалежно від стажу роботи годувальника.
Пенсію в разі втрати годувальника, який помер унаслідок загального захворювання чи каліцтва, не пов’язаного з роботою, призначають, якщо годувальник на день смерті мав стаж, який був би необхідний йому для призначення пенсії з інвалідності.
Пенсії в разі втрати годувальника призначають на кожного непрацездатного члена сім’ї в розмірі 30 % заробітку годувальника, але не менше соціальної пенсії, встановленої для відповідної категорії непрацездатних.
На дітей, які втратили обох батьків (круглих сиріт), а також на дітей померлої одинокої матері пенсія на кожну дитину не може бути меншою від двократного розміру соціальної пенсії. Сім’ям, до складу яких входять діти, які втратили обох батьків (круглі сироти), пенсію обчислюють із загальної суми заробітку обох батьків.
Членам сім’ї, яка втратила годувальника, котрий помер унаслідок загального захворювання і не мав стажу, достатнього для призначення повної пенсії з інвалідності, призначають пенсію при неповному стажі в розмірі, пропорційному наявному стажу роботи годувальника.
Пенсію в разі втрати годувальника встановлюють на весь період, упродовж якого члена сім’ї померлого вважають непрацездатним згідно зі ст. 37 Закону України «Про пенсійне забезпечення», а членам сім’ї, які досягли: чоловіки — 60 років, жінки — 55 років — довічно. Пенсія в разі втрати годувальника, призначена в результаті смерті одного з подружжя, зберігається і при новому одруженні пенсіонера (ст. 42).
На всіх членів сім’ї, які мають право на пенсію, призначають одну спільну пенсію, на вимогу члена сім’ї його частку пенсії виплачують окремо. Сім’я, яка має право на пенсію в разі втрати годувальника, може звертатися за призначенням пенсії в будь-який час після смерті або встановлення безвісної відсутності годувальника без обмеження будь-яким строком (ст. 46).
Пенсією за вислугу років прийнято називати таку пенсію, яку призначають довічно за наявності певного спеціального стажу (вислуги років), як правило, незалежно від віку і фактичного стану здоров’я.
Підставою пенсійного забезпечення за вислугу років є зайнятість окремих категорій громадян на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до праці раніше настання відповідного віку, що дає право на пенсію за віком (ст. 51 Закону України «Про пенсійне забезпечення»). Мова йде про те, що особу, яка тривалий час приносила користь суспільству певною діяльністю, звільняють від обов’язку працювати.
За своїми ознаками і цілями такі пенсії схожі з пенсіями за віком: призначають довічно; передбачають наявність певного стажу, а в деяких випадках і віку.
На відміну від пенсій за віком, пенсії за вислугу років призначають обмеженій кількості громадян і виплачують тільки після припинення діяльності, яка дає право на таку пенсію.
Коло осіб, що мають право на пенсію за вислугу років, достатньо широке і виходить за рамки дії Закону України «Про пенсійне забезпечення». Ще кілька законів, окрім зазначеного, регулюють порядок призначення пенсій за вислугу років, а саме:
Пенсії за вислугу років (окрім пенсій працівникам льотно-випробного складу авіації) призначають у розмірах, установлених ст. 19 і 21 Закону України «Про пенсійне забезпечення» для пенсій за віком.
Пенсії обчислюють із середньомісячного заробітку, одержуваного перед припиненням роботи, яка дає право на пенсію за вислугу років, крім пенсій працівникам льотно-випробного складу.
Працівникам льотно-випробного складу пенсії обчислюють з середньомісячного заробітку за роботу, що дає право на пенсію за вислугу років (частина перша ст. 64 та ст. 65, 66, 69 Закону України «Про пенсійне забезпечення»), одержуваного перед її припиненням, і призначають у розмірах, передбачених частинами першою — третьою, шостою ст. 19 та ст. 21 вказаного Закону для пенсій за віком, і не можуть перевищувати 65 % заробітку.
Відповідно до постанови Верховної Ради України від 14 листопада 1995 р., дію ст. 53 Закону України «Про пенсійне забезпечення» поширено на працівників льотно-випробного складу, які вийшли на пенсію до прийняття цього Закону.
Пенсії за особливі заслуги перед Україною. З 1 січня 2001 р. набув чинності Закон України «Про пенсії за особливі заслуги перед Україною». Він передбачає встановлення 50—80-відсоткових надбавок до пенсій, призначених відповідно до інших законів, що регулюють питання пенсійного забезпечення, таким категоріям осіб, як:
Цю надбавку виплачують у разі, коли пенсіонер не працює. На встановлення цієї пенсії можуть розраховувати непрацездатні члени сім’ї померлого годувальника, зазначені в ст. 37 Закону України «Про пенсійне забезпечення», які були на його утриманні. Передбачено, що дітям пенсії призначають незалежно від того, чи були вони на утриманні годувальника. Не забуто також дітей, усиновлених у законодавчо встановленому порядку.
Соціальна пенсія — це пенсія, яку призначають громадянам у разі відсутності трудового стажу, тобто вона не пов’язана з трудовою діяльністю людини.
Соціальні пенсії призначають і виплачують непрацюючим громадянам, окрім інвалідів з дитинства, при відсутності права на трудову пенсію.
Соціальні пенсії призначають у таких розмірах:
3. Сучасний стан і проблеми
пенсійної системи України
Сьогодні в Україні 14,5 млн пенсіонерів (понад 28 % населення країни), серед яких 2,3 млн інвалідів, близько 500 тисяч громадян похилого віку, які потребують стороннього догляду, 650 тисяч громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, майже 3 млн осіб, тобто кожен п’ятий, є «молодими» пенсіонерами, які вийшли на пенсію значно раніше 60 і 55 років.
Основу пенсійного забезпечення громадян складає створена державою (а точніше, отримана нею у спадщину від Української РСР) пенсійна система, що працює за принципом солідарності поколінь: «Сьогоднішнє покоління працюючих забезпечує пенсіями нинішні покоління пенсіонерів».
Принцип солідарності вимагає від працюючих відповідальності за фінансове забезпечення виплат тим, хто втратив працездатність і здобув право на отримання пенсії.
Види пенсій, що їх отримують громадяни України в солідарній системі, визначаються Законом України «Про пенсійне забезпечення». При цьому передбачається, що цей Закон відповідно до Конституції України гарантує соціальну захищеність пенсіонерів шляхом установлення розмірів пенсій на рівні, орієнтованому на прожитковий мінімум, а також за рахунок регулярного перегляду (індексації) розмірів у зв’язку зі збільшенням розмірів мінімального споживчого бюджету і підвищенням ефективності економіки країни. Механізм функціонування діючої солідарної пенсійної системи показано на рис. 11.2.
Рис. 11.2. Загальна схема побудови і функціонування
солідарної пенсійної системи в Україні
Проте, як видно з рис. 11.2, побудована таким чином система не може бути ефективною, тому що вона є нефондованою. І причиною цьго є те, що в основі системи існує таке правило: загальна сума виплат пенсіонерам дорівнює сумі пенсійних внесків роботодавців і працівників.
Тобто кількість грошей, що залишаються в розпорядженні Пенсійного фонду, не дозволяє створити резерв (фонд) для наступних виплат. Гроші, що надійшли до Фонду, повинні бути негайно виплачені пенсіонерам, інакше виникне заборгованість перед ними. Якщо сума пенсійних внесків роботодавців і працівників виявиться меншою від загальної суми пенсійних зобов’язань Фонду, тоді також виникне заборгованість перед пенсіонерами як це було в 90-ті роки. Отже, солідарна система змушена практично всі кошти, що надходять в її розпорядження, одразу спрямовувати на виплати пенсій, щоб уникнути заборгованостей перед пенсіонерами.
Простіше кажучи, система цілком залежить від співвідношення кількості платників внесків і одержувачів пенсій, а головне — розмірів цих внесків.
Останнім часом кількість пенсіонерів неухильно зростає, в тому числі і через достроковий (пільговий) вихід на пенсію, а кількість платників внесків постійно знижується (падіння народжуваності, зростання смертності в працездатному віці, тінізація економіки тощо)341.
Діюча солідарна пенсійна система дуже залежна від демографічних ризиків, її фінансова стабільність визначається головним чином співвідношенням між чисельністю пенсіонерів і платників пенсійних внесків, яке, у свою чергу, залежить від загальної економічної ситуації (зайнятості, рівня оплати праці тощо).
Зараз в Україні вік виходу громадян на пенсію є одним з найнижчих у світі. Відповідно частка пенсіонерів у структурі населення істотно перевищує цей показник у більшості європейських країн. За таких тенденцій у середині XXI століття на 10 осіб працездатного віку припадатиме близько 7 пенсіонерів.
Глибока і затяжна економічна криза породила тінізацію економіки та безробіття, суттєво підірвала і деформувала фінансову базу пенсійної системи. З 28,3 млн людей працездатного віку в офіційному секторі економіки зайнято лише 18,7 млн, а систематично сплачують внески лише 15,3 мільйона. В 2000 р. 130 тис. підприємств взагалі не сплачували страховий збір, звітуючи про відсутність господарської діяльності. Не сплачують зовсім або сплачують не повністю пенсійні внески багато громадян, які займаються підприємництвом, ведуть особисте підсобне господарство, здають в оренду землю, майно та житло, працюють за наймом без договору, або самозайняті. За оцінками експертів, від незареєстрованої підприємницької діяльності та незадекларованих доходів населення Пенсійний фонд щорічно недоодержує близько 2 млрд гривень.
Періодичне списання заборгованості перед Пенсійним фондом підриває фінансову базу пенсійної системи і провокує ухилення роботодавців від сплати пенсійних внесків. У 2000 р. списано близько 3 млрд грн, у попередні роки — понад 4 мільярди. Тобто ці великі кошти не потрапили до пенсіонерів.
Пенсійна система в Україні переживає глибоку кризу. Це характеризується низьким рівнем пенсій, звуженням диференціації розмірів пенсій, що зумовлює знецінення трудового вкладу, великою кількістю пільг та переваг як у зниженні пенсійного віку, так і в розмірах тощо. Разом з тим, видатки Пенсійного фонду, які у 2001 р. досягли вже 9 % ВВП, не забезпечують мінімальні потреби у розмірах виплат.
Середній розмір виплачуваних пенсій дуже низький. Навіть після підвищення з серпня 2001 р. середній розмір трудових пенсій становить близько 43 % прожиткового мінімуму для непрацездатних осіб. Особливо обділені пенсіонери, які одержували високі заробітки і сплачували великі суми страхових внесків, але не належать до пільгових категорій і одержують пенсії відповідно до Закону «Про пенсійне забезпечення».
Якщо в середньому вихід на пенсію означає втрату приблизно двох третин доходу, то ці люди позбуваються з припиненням роботи майже 90 % колишнього заробітку. Тим часом у країнах Європейського Союзу пенсіонер з виходом на пенсію втрачає не більше 40 % попереднього доходу. Частка пенсій у сукупних доходах цієї категорії населення України не перевищує 54 %. Низький рівень пенсій змушує багатьох людей продовжувати роботу; протягом перших десяти років після виходу на пенсію працює майже третина пенсіонерів.
Розмір трудових пенсій практично не залежить від трудового стажу і сплачених пенсійних внесків. Через обмеження максимального розміру пенсій, які призначаються відповідно до Закону «Про пенсійне забезпечення», дві третини колишніх робітників та службовців отримують майже однакові пенсії. З 1 серпня 2001 року максимальна пенсія перевищує мінімальну разом з цільовою грошовою допомогою тільки на 45 гривень. Люди, які все життя добросовісно працювали, незадоволені незалежністю розміру пенсій від трудового внеску. З іншого боку, це породжує споживацькі настрої, незаінтересованість роботодавців і працівників у сплаті пенсійних внесків.
Пенсії, призначені за різними законами, диференціюються значно більше, ніж заробітки (рис. 11.3). На початку 2001 р. середня пенсія народного депутата перевищувала найменшу пенсійну виплату в 19 разів, тоді як середня заробітна плата в газодобувній промисловості (найвища) перевищувала заробітну плату в сільському господарстві (найнижча) — тільки в 7 разів. (Для порівняння: у більшості країн максимальна пенсія перевищує мінімальну не більше, ніж у 4—5 разів.)
Рис. 11.3. Середні розміри пенсій, призначених у 2000 р. за
різними нормативними актами, гривень на місяць:
1 — найменша пенсійна виплата; пенсії, призначені відповідно до законів України: 2 — «Про пенсійне забезпечення»; 3 — «Про пенсійне забезпечення» (список № 1); 4 — «Про державну службу»; 5 — «Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»; 6 — «Про статус суддів»; 7 — «Про науку та науково-технічну діяльність»; 8 — «Про прокуратуру»; 9 — «Про статус народного депутата України».
Частина пенсіонерів одержує необґрунтовано високі пенсії. Колишні народні депутати, державні службовці, працівники прокуратури та суду, науковці, журналісти після виходу на пенсію отримують до 90 % колишньої зарплати.
Середня пенсія, призначена відповідно до Закону «Про пенсійне забезпечення», становить всього 10 % середньої пенсії, призначеної за Законом «Про статус народного депутата».
Підвищити нинішні пенсії всім пенсіонерам в умовах солідарної системи до рівня 50—60 % середньої зарплати стає можливим тільки шляхом збільшення нарахувань на фонд оплати праці до 60—70 %, що буде означати економічний крах для більшості підприємств України.
Таким чином, діюча система пенсійного забезпечення вступила у протиріччя з новими реаліями ринкової економіки і водночас стримує реформування системи оплати праці та зростання легальних доходів населення, економічний розвиток загалом.
Зволікання з проведенням пенсійної реформи неминуче призведе або до збільшення розмірів пенсійних внесків, уведення додаткових платежів і збільшення навантаження на економіку, або до зменшення пенсій, затримки з їх виплатою. Це остаточно дискредитує діючу систему пенсійного забезпечення, загострить економічну ситуацію і посилить соціальну напруженість.
4. Мета, напрями і завдання пенсійної реформи
Мета реформування пенсійної системи викладена в Посланні Президента України Л. Д. Кучми до Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2001 року: забезпечення належного рівня життя людей похилого віку на засадах соціальної справедливості, гармонізації відносин між поколіннями та сприяння економічному зростанню.
Для України з урахуванням світового досвіду найбільш прийнятною є трирівнева пенсійна система (рис. 11.4). Відповідно до цього пенсійну реформу буде проведено за трьома напрямами:
Таке поєднання забезпечить соціальні гарантії та фінансову стабільність пенсійної системи. Адже солідарна і накопичувальна системи підвладні впливу різних ризиків: перша вразлива щодо демографічних ризиків і досить стійка до інфляційних, а друга — навпаки. Реформована солідарна складова враховуватиме інтереси малозабезпечених верств населення, а накопичувальна — стимулюватиме до пенсійних заощаджень усіх громадян, особливо з більш високими доходами.
Солідарна система має запобігати бідності серед осіб похилого віку через перерозподіл частини коштів Пенсійного фонду в інтересах громадян, які одержували низькі доходи.
Основною метою запровадження накопичувальної пенсійної системи є підвищення розміру пенсій за рахунок доходу, отриманого від інвестування частини пенсійних внесків громадян При цьому пенсійні кошти мають накопичуватись як шляхом обов’язкового пенсійного страхування, так і створенням додаткових (добровільних) пенсійних заощаджень.
На початкових етапах реформи пенсійне забезпечення осіб, які не братимуть участі в обов’язковій накопичувальній системі, здійснюватиметься за рахунок коштів солідарної системи.
Реформування солідарної системи полягає у забезпеченні, з одного боку, базових принципів соціальної рівності, однакового для всіх захисту від бідності у похилому віці, поступового підвищення розмірів пенсій відповідно до державних соціальних гарантій, а з іншого — у ліквідації соціальних відмінностей, пільг та привілеїв. За таких умов солідарна система зможе забезпечити мінімальний достаток на старість усім, хто працював.
Обов’язковою умовою гарантованого й ефективного виконання солідарною системою своїх функцій є усунення об’єктивних і суб’єктивних чинників, нагромаджених за час її існування.
Запровадження добровільної (додаткової) накопичувальної системи передбачає:
Рис. 11.4. Система пенсійного забезпечення
в Україні після реформи
5. Етапи впровадження пенсійної реформи
Упровадження нової пенсійної системи — це багатоаспектна робота, розрахована на тривалу перспективу.
Вона передбачає невідкладне прийняття Верховною Радою України законів «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», «Про недержавне пенсійне забезпечення», «Про іпотеку», «Про цінні папери та фондовий ринок», «Про акціонерні товариства», «Про державний борг», а також Податкового, Земельного і Житлового кодексів.
Передбачаються три етапи пенсійної реформи.
І етап — 2001—2002 рр.: створення організаційно-правових та економічних засад пенсійної реформи і реформування солідарної системи. Для цього Кабінет Міністрів України має підготувати зміни і доповнення до законодавства України щодо:
II етап — 2003—2004 рр.: запровадження добровільної системи пенсійного забезпечення. З цією метою Кабінету Міністрів необхідно:
ІІІ етап — 2005—2009 рр.: запровадження обов’язкової накопичувальної системи. За цей період Кабінет Міністрів повинен забезпечити:
ТЕМА 12. ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ
ПОЛІТИКИ ПІДПРИЄМСТВА
1. Необхідність посилення захисту
населення на рівні підприємства
З викладеного в попередніх розділах стає зрозуміло, що метою соціальної політики є створення умов для задоволення соціальних потреб шляхом реалізації конституційних прав і свобод людини, які забезпечують її існування та розвиток як соціальної істоти.
У зв’язку з цим нагадаємо, що соціальна політика — це комплекс соціально-економічних заходів держави, підприємств, організацій, місцевих органів влади, громадських інститутів, суспільних груп та окремих осіб (суб’єктів соціальної політики), спрямований на реалізацію природних прав людини і задоволення соціальних потреб, що забезпечують її життєдіяльність та розвиток як соціальної істоти при беззастережному дотриманні її громадянських прав та свобод з метою забезпечення соціальної захищеності і соціальної справедливості в суспільстві.
Хто здійснює соціальну політику, тобто виступає суб’єктами соціальної політики? Узагальнено — це державні та суспільні інституції та людина, оскільки вона також і сама має нести відповідальність за свою долю, долю та добробут своїх близьких. За більш конкретного підходу до суб’єктів соціальної політики можна віднести:
Виходячи з переліку тієї групи основних прав і свобод людини, що забезпечують її життєдіяльність та розвиток, можна визначити складові соціальної політики, а саме:
При цьому беззастережною умовою виступає додержання громадянських та політичних прав і свобод людини.
У цьому переліку легко помітити незвичні для соціальної сфери напрями діяльності — освіта, охорона здоров’я, суспільні конфлікти, боротьба зі злочинністю тощо, однак за сучасних підходів вони мають стати неодмінними складовими соціальної політики.
Соціальна політика у суспільстві реалізується через соціальні програми, які базуються на законодавчій базі, постановах, положеннях, інших урядових рішеннях, утілення в життя яких на різних рівнях виконавчої влади забезпечує задоволення соціальних потреб, надання соціальних послуг і соціального захисту населенню чи працівникам на більшому або меншому рівні.
Головна мета соціальної політики в державі полягає в створенні умов для досягнення більш високого добробуту, посилення рівня соціального захисту та соціальної безпеки в суспільстві, досягнення соціальної злагоди, стабільності та соціальної цілісності.
Основними завданнями в проведенні соціальної політики є захист рівня життя через застосування різних форм компенсації від підвищення цін і проведення індексації; надання допомоги найбіднішим сім’ям; надання допомоги у разі безробіття; здійснення політики соціального страхування, встановлення мінімальної заробітної плати для працюючих; розвиток освіти, охорони здоров’я, навколишнього середовища переважно за рахунок держави; проведення активної політики, спрямованої на набуття громадянами кваліфікації тощо.
Нагадуємо, що основні структурні елементи соціальної політики держави проілюстровані в темі 1 (див. рис. 1.1). Як видно зі схеми, ключовим механізмом реалізації соціальної політики соціально орієнтованої соціальної держави виступає соціальне страхування (обов’язкове і добровільне), яке доповнюється низкою соціальних гарантій та послуг з боку держави і громадських організацій.
Проте страховий механізм захисту населення і передусім працездатного в Україні тільки започатковується і це ускладнює соціальний захист громадян.
До цього слід додати економічні негаразди перехідного до ринку періоду, високий рівень безробіття, різке скорочення
захисних функцій держави стосовно сім’ї і громадян, що викликало не тільки обвальне падіння рівня життя значної частини населення, а й деформацію колишніх соціальних норм і гарантій.
У таких умовах рамки необхідності соціального захисту розширюються настільки, що повинні охоплювати практично всі основні аспекти життєдіяльності — від розвитку культури, освіти до збереження здоров’я й особистої безпеки кожного. Останнє може значною мірою реалізуватись в адресному виконанні на рівні первинної ланки економічної системи — на підприємстві. Причому не як дублювання існуючої системи соціальних гарантій, а як її посилення і в разі необхідності — доповнення або відновлення.
Тому в ринкових умовах значна частина послуг соціального характеру має бути з боку підприємства, на якому працює громадянин. Це не виключає державної допомоги і самозахисту від різних неприємних проблем — безробіття, каліцтв і звичайно ж пенсійних питань тощо.
2. Поняття і правові основи соціальної
політики підприємства
Що ж означає соціальна політика підприємства і яке визначення можна їй дати виходячи з того, що вона і самостійний, і похідний елемент державної соціальної політики?
Соціальна політика підприємства — це управління процесом надання послуг соціального характеру співробітникам організації та членам їхніх родин. Під соціальними послугами організації розуміють набір усіх послуг, що організація надає своїм співробітникам і членам їхніх родин крім заробітної плати. Ці послуги надаються організацією на основі закону, тарифних угод (генеральної і галузевої), колективного договору чи добровільно через певні соціальні плани або зобов’язання (табл. 12.1).
Таблиця 12.1
Правові основи послуг соціального
характеру на підприємстві
|
Правові основи |
На кого поширюються |
|
Закони |
На все населення країни |
|
Тарифні угоди: |
|
|
Генеральна |
На всіх найманих працівників у державі |
|
Галузева |
На всіх найманих працівників однієї галузі |
|
Колективний договір на підприємстві |
На всіх працівників даного підприємства |
|
Добровільні послуги підприємства (згідно з соціальними планами або зобов’язаннями) |
На всіх працівників даного підприємства |
|
Індивідуальний трудовий |
На конкретного працівника |
3. Об’єкт, предмет і мета соціальної
політики підприємства
Перейдемо до більш докладного розгляду соціальної політики підприємств. Схематично модель основних елементів соціальної політики на підприємстві зображена на рис. 12.1.
289
Передусім слід сказати про об’єкт і предмет цієї політики.
Об’єктом соціальної політики підприємства виступають:
Предмет соціальної політики на підприємстві:
Мета соціальної політики підприємства:
4. Принципи та функції соціальної
політики на підприємстві
Відправними моментами в побудові соціальної політики служать принципи. Тому соціальна політика на підприємстві повинна будуватись на таких принципах:
Соціальна політика організації, будучи частиною політики управління персоналом, виконує наступні функції:
5. Напрями та механізми реалізації
соціальної політики на підприємстві
Розробка і проведення соціальної політики в організації здійснюються по багатьох напрямах, найважливішими з яких є:
Ці напрями тісно переплітаються, взаємозалежні і доповнюються соціально-економічними показниками розвитку підприємства. Адже, як відомо, все економічне є одночасно і соціальним.
Реалізовуватися соціальна політика організації може як через обов’язковий (колективний договір)362, так і через механізм соціального планування (добровільного чи обов’язкового як певного розділу колективного договору).
Під соціальним плануванням слід розуміти науково обґрунтоване визначення цілей, показників і завдань (термінів, темпів, пропорцій) розвитку соціальних процесів і розробку основних заходів щодо їх практичної реалізації в інтересах даної організації. Формалізуються всі показники і завдання в окремому розділі колективного договору371 або окремому соціальному плані чи соціальному паспорті організації.
Соціальне планування в організації повинно мати приблизно такі основні розділи:
У сучасних умовах соціальне планування у зв’язку з невисокою рентабельністю більшості українських підприємств ще не набуло масового характеру, тому розглянемо це явище на прикладі німецького досвіду і частково будемо звертатись до передового вітчизняного.
План добровільних інвестицій, поширений на багатьох підприємствах ФРН, ставить собі за мету забезпечити найбільш тісну ув’язку інтересів працівників з інтересами і загальним успіхом діяльності організації і тим самим сприяти її ефективності. Розробка і управління програмою досить прості. Організація мобілізує кошти своїх працівників і частково власні кошти. Це дозволяє працівникам задовольняти різні потреби за рахунок нагромаджених ресурсів, які захищають їх від інфляції і знецінення (при стабільній роботі), тобто служать надійним соціальним захистом. (Цей розділ на вітчизняних підприємствах майже не зустрічається і в основному діє на підприємствах країн з розвинутою економікою.)
План утримання дітей у дитячих дошкільних установах варто розглядати насамперед в аспекті створення більш сприятливих умов для ефективної праці працівників підприємства (більшою мірою жінок), а також зниження втрат, зумовлених підвищеною плинністю робочої сили й абсентеїзмом (пропусками по лікарняних листках, видаваним «по догляду за дитиною»). При компенсаційному варіанті він відрізняється простотою управління. (Цей розділ на вітчизняних підприємствах зустрічається і в основному діє на прибуткових і рентабельних підприємствах України.)
План організації відпочинку також характеризується простотою в управлінні. План здійснює прямий вплив на відновлення сил працівників, на психологічний клімат в організації й ін. (Цей розділ також в основному діє на прибуткових і рентабельних підприємствах України, які мають як свої бази відпочинку, так і в змозі купувати санаторні та оздоровчі путівки на стороні).
Система планів медичного страхування й обслуговування вважається однією з найбільш пріоритетних, оскільки вона дуже приваблива для переважної більшості працівників і досить ефективна економічно у випадку скорочення соціально-економічних утрат, що відбуваються на виробництві внаслідок загальних і професійних захворювань і плинності. У цьому зв’язку можна зустріти різні варіанти організації програм (у тому числі з пошуком надійного партнера — медичної страхової установи, або укладання договорів безпосередньо з медичними установами). (Цей розділ спостерігається на вітчизняних підприємствах і в основному діє на прибуткових і рентабельних підприємствах України.)
План надання освіти за рахунок підприємства. Якщо говорити про систему вищої освіти, то вона досить дорога за наявності ризику втрати працівника, що одержав освіту за рахунок фірми. Але за певних умов він може стати могутнім фактором залучення найбільш перспективних працівників із високим творчим потенціалом. Важливо зберегти за організацією право вибору програм навчання, оплачуваних із залученням коштів фірми (і з різним рівнем пайової участі). Фірма оплачує цілком програми, що випливають з виробничих планів підвищення кваліфікації, здійснювані за розпорядженням адміністрації. Організація може надати працівнику в порядку заохочення і допомоги в розвитку кар’єри пільги у виді оплати вузівських програм навчання й інших дорогих програм (вивчення іноземної мови, підприємництва і менеджменту), в тому числі в повному розмірі, при дотриманні ряду умов. План надає працівнику можливість підвищення кваліфікації раз у п’ять років із відривом від виробництва. Звіт йде з початку календарного року, що йде за роком працевлаштування.
У разі офіційного схвалення програми організація укладає зі своїм працівником контракт, який передбачає, з одного боку, що працівник буде сумлінно, без академічних заборгованостей учитися і після закінчення повного курсу навчання залишиться працювати як мінімум ще на два роки. У ході навчання студент погоджує тематику дипломної роботи з адміністрацією організації і проходить у ній виробничу практику. З іншого боку, фірма зобов’язується надати погоджені сприятливі умови для занять (зокрема, обумовлюється кількість вільних днів і годин на тиждень,
а також на період сесії, наданих адміністрацією працівнику у випадку навчання без відриву від виробництва) і кредитувати програму навчання в обсязі передбаченої вузом плати за навчання, а також, можливо, додаткових витрат на підручники й ін.
Кредит погашається працівником, що навчався за рахунок фірми, на наступних умовах: загальна сума кредиту плюс відсотки. Кредит підлягає безумовному повному поверненню при відрахуванні з вузу і при звільненні з організації до завершення двох років після закінчення програми. (Цей розділ на вітчизняних підприємствах зустрічається і в основному діє на прибуткових і рентабельних підприємствах України, нерідко це банки, спільні підприємства тощо.)
План додаткового пенсійного забезпечення — це ефективний соціальний захист, інтерес до нього виявляється різною мірою, у більшому ступені він притаманний працівникам старших вікових категорій, його економічні наслідки для роботодавця більш опосередковані. План, поряд з медичним, є одним із найдорожчих і складним в управлінні. Наслідки його прийняття (у частині фінансових зобов’язань) будуть дуже тривалі в часі. Але це важлива соціальна пільга щодо посилення соціального захисту працівників підприємства. (Трапляється на вітчизняних підприємствах, в основному діє на прибуткових і рентабельних підприємствах України.)
Зокрема, в додатку до колективного договору відокремленого підрозділу «Запорізька АЕС» на 2001—2002 рр. можна зустріти Положення про пенсії підприємства. При цьому право на її отримання мають працівники зі стажем роботи на ВП ЗАЕС 5 років і більше (для виробничого персоналу) та 8 років і більше (для невиробничого персоналу). Розмір пенсії диференціюється залежно від ряду факторів, зокрема:
При цьому сукупний дохід пенсіонера ВП ЗАЕС дорівнює Державна пенсія + Пенсія ВП ЗАЕС.
Максимальний загальний розмір пенсії пенсіонера підприємства — 5 розмірів мінімальної заробітної плати, діючій на Україні, і не повинен перевищувати розмір його середньомісячної зарплати, розрахованої для нарахування державної пенсії.
Крім зазначеного досвіду відносно пенсійного захисту можна навести приклад пенсійного страхування своїх працівників (майбутніх пенсіонерів) шляхом відрахування на певні рахунки коштів підприємства і працюючих у недержавні пенсійні фонди, які обслуговують комерційні банки України, зокрема АКБ «Аркада».
6. Роль профспілок у соціальній
політиці підприємства
Професійні спілки в Україні як сказано в Законі України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»381 є організаціями вираження і забезпечення захисту економічних, соціальних, трудових, правових, духовних, а при необхідності — і політичних інтересів членів профспілок, людей найманої праці взагалі.
Згідно зі ст. 38 Закону виборний орган профспілкової організації на підприємстві має такі повноваження:
1) укладає та контролює виконання колективного договору, звітує про його виконання на загальних зборах трудового колективу, звертається з вимогою до відповідних органів про притягнення до відповідальності посадових осіб за невиконання умов колективного договору;
2) разом з роботодавцем вирішує питання запровадження, перегляду та змін норм праці;
3) разом з роботодавцем розробляє напрями розподілу коштів фонду споживання, бере участь у вирішенні питань оплати праці працівників підприємства, форм і систем оплати праці, розцінок, тарифних сіток, схем посадових окладів, умов запровадження та розмірів надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних виплат;
4) разом з роботодавцем вирішує питання робочого часу і часу відпочинку, погоджує графіки змінності та надання відпусток, запровадження підсумованого обліку робочого часу, дає дозвіл на проведення надурочних робіт, робіт у вихідні дні тощо;
5) разом з роботодавцем вирішує питання соціального розвитку підприємства, поліпшення умов праці, матеріально-побутового, медичного обслуговування працівників;
6) бере участь у вирішенні соціально-економічних питань, визначенні та затвердженні переліку і порядку надання працівникам соціальних пільг;
7) бере участь у розробці правил внутрішнього трудового розпорядку підприємства, установи або організації;
8) представляє інтереси працівників за їх дорученням при розгляді трудових індивідуальних спорів та у колективному трудовому спорі, сприяє його вирішенню;
9) приймає рішення про вимогу до роботодавця розірвати трудовий договір (контракт) з керівником підприємства, установи або організації, якщо він порушує законодавство про працю, про охорону праці, ухиляється від участі у переговорах щодо укладення або зміни колективного договору, не виконує зобов’язань за колективним договором, якщо цей виборний орган профспілкової організації підписав колективний договір;
10) дає згоду або відмовляє у дачі згоди на розірвання трудового договору з працівником з ініціативи роботодавця у випадках, передбачених законами;
11) бере участь у розслідуванні нещасних випадків, професійних захворювань і аварій, роботі комісії з питань охорони праці, здійснює контроль за відшкодуванням підприємством, установою або організацією шкоди, заподіяної працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виробництвом або виконанням трудових обов’язків;
12) здійснює громадський контроль за виконанням роботодавцем законодавства про працю та про охорону праці, за забезпеченням на підприємстві, в установі або організації безпечних та нешкідливих умов праці, виробничої санітарії, правильним застосуванням установлених умов оплати праці, вимагає усунення виявлених недоліків;
13) здійснює контроль за підготовкою та поданням роботодавцем документів, необхідних для призначення пенсій працівникам і членам їх сімей;
14) здійснює контроль за наданням пенсіонерам та інвалідам, які до виходу на пенсію працювали на підприємстві, в установі або організації, права користування нарівні з його працівниками наявними можливостями щодо медичного обслуговування, забезпечення житлом, путівками до оздоровчих і профілактичних закладів та іншими соціальними послугами і пільгами згідно із статутом підприємства, установи або організації та колективним договором;
15) здійснює контроль за державним соціальним страхуванням працівників у призначенні допомоги з соціального страхування, направляє працівників на умовах, передбачених колективним договором або угодою, до санаторіїв, профілакторіїв і будинків відпочинку, туристських комплексів, баз та оздоровчих закладів, перевіряє організацію медичного обслуговування працівників та членів їх сімей;
16) разом з роботодавцем розподіляє у встановленому порядку жилу площу в будинках, збудованих за кошти або за участю підприємства, установи або організації, а також ту жилу площу, яка надається власникові у розпорядження в інших будинках, контролює житлово-побутове обслуговування працівників.
Виборні органи профспілкової організації, що діють на підприємстві, в установі або організації, мають також інші права, передбачені законодавством України.
Як видно з переліку прав профспілок на підприємстві вони (профспілки) повинні відігравати роль активного партнера в розробці і реалізації соціальних програм.
Проте, зміна змісту роботи профспілок і орієнтація їх на конструктивне співробітництво з роботодавцями стосовно розробки і реалізації соціальних програм можливі за умови перебудови їх роботи за наступними напрямами:
У цілому тільки за умови взаємної зацікавленості обох суб’єктів управління соціальними процесами можна говорити про якість соціальних послуг, рівень захищеності працівників і взагалі про ефективність соціальної політики на підприємстві.
7. Вивчення, аналіз і оцінка соціальної політики
підприємства з допомогою соціального аудиту
Останнім часом у країнах з розвинутою економікою у відповідь на істотне збільшення обсягу і складності соціальних проблем у роботі з кадрами закономірно виник соціальний аудит391 як своєрідний інструмент управління, подібний до фінансового чи бухгалтерського аудиту. Його суть зводиться до проблем діагностики, що виникають в організаціях, передусім соціального характеру, оцінки їх важливості, причин виникнення і можливостей розв’язання, формулювання конкретних рекомендацій для керівництва підприємства.
Він ставить за мету оцінити здатність підприємства розв’язувати соціальні проблеми, що виникають як усередині, так і за його межами, і управляти тими з них, що безпосередньо впливають на трудову діяльність працівника. Тому цілями соціального аудиту є експертиза роботи органів управління підприємством у сфері підвищення ефективності трудової діяльності, зниження плинності кадрів, абсентеїзму, підвищення задоволеності працею своїх працівників.
Нині соціальний аудит — це інструмент контролю і управління, призначений для конкретної сфери, а саме — трудових відносин.
Специфіка соціального аудиту полягає в основному на природі та характері об’єкта аудиту, що диктує використання тих чи інших методів, які йому підходять.
Людські ресурси підприємства мають в основному якісні характеристики, тому, щоб відшкодувати недостатність кількісної інформації, аудитор використовує методи і техніку, властиві сфері соціальних наук.
У рамках соціального аудиту здійснюються:
Аудит відповідності оцінює відповідність практичних дій нормам, правилам, планам і розпорядженням, що існують в організації, а також якість інформаційного обміну між його підрозділами.
Аудит відповідності включає також такі напрями:
Для управління персоналом в організації розробляється комплекс процедур, які формалізуються в довідниках, посібниках і в інших нормативних документах. У процесі аудиту перевіряється, з одного боку, їх дотримання, а з іншого — спрямованість на забезпечення інтересів підприємства.
Аудит ефективності (аудит управління) оцінює відповідність методів внутрішнього управління підприємством його цілям і можливість їх удосконалювання.
Для розробки й обґрунтування пропозицій аудитор повинен вивчити не тільки досягнуті результати, а й спектр процедур, за допомогою яких вони були досягнуті.
Аудит ефективності починається з аудиту процедур. При цьому необхідно отримати відповідь на такі запитання:
Нарешті, виходячи з результатів аудитор визначає передбачувані і непередбачувані наслідки своєї діяльності (неналежні дії, витрати, спровоковані дисфункції).
Аудитор вивчає можливості поліпшення управління підприємством для ефективнішого досягнення поставлених завдань, включаючи нові адміністративні технології (інформаційну, канцелярську і телекомунікаційну).
Аудит управління персоналом підприємства включає:
Його проведення повинне дати відповідь на наступні запитання:
Чи відповідальна служба управління персоналом за зовнішнє оточення, тобто чи вважає вище керівництво організації, що його виробництво, маркетинг, обслуговування, фінанси і сприятливі функції обслуговувались даною службою на необхідному рівні, і чи відчуває персонал організації, що роботодавці справедливі?
Чи ефективно організована служба управління персоналом для виконання своїх функцій?
Чи інтегровані політика і практика управління персоналом у стратегічне планування?
Чи укомплектована служба управління персоналом компетентними людьми, здатними до знань і тісного співробітництва з іншими службами організації для досягнення стратегічних цілей?
Аудит служби управління персоналом здійснюється по трьох рівнях:
І нарешті, стратегічний аудит виявляє ступінь узгодження політики управління персоналом з цілями організації, його глобальною і соціальною стратегіями, а також установлює ступінь зв’язку соціальної політики зі специфікою підприємства і зовнішніми умовами.
Аудитор повинен також перевірити зв’язок між основними управлінськими принципами політики управління людськими ресурсами і цінностями, проголошеними організацією у своєму плані розвитку.
Як правило, в організаціях використовується зовнішній аудит. Керівництво звертається до консалтингової фірми із запрошенням провести експертизу соціального характеру, наприклад при впровадженні нової технології, перепрофілюванні виробництва, структурній реорганізації, створенні тимчасових чи оперативних творчих груп, вирішення конфліктних ситуацій між працівниками і роботодавцем. Експерт, який здійснює аудиторську перевірку, повинен добре орієнтуватись у фінансових питаннях, управлінській етиці, соціально-психологічних аспектах управління, знати трудове й адміністративне право.
Основні етапи діяльності аудитора:
Звичайно така експертиза одного або кількох однопрофільних підприємств займає близько 10 місяців при роботі 3—4 експертів.
Соціальний аудитор починає роботу, як правило, з перевірки, вивчення і дослідження результатів діяльності підприємства, щоб за допомогою довідкових матеріалів і нормативних документів знайти всі відхилення від норм і стандартів. Особлива увага при цьому приділяється фінансовим і бухгалтерським документам, даним аналітичного і синтетичного обліку, а також витратам на утримання персоналу.
Дослідження результатів діяльності підприємства, проведене з використанням довідкових матеріалів і нормативних документів, дозволяє виявити відхилення від норм і стандартів, з’ясувати сильні та слабкі сторони підприємства, виділити як наявні, так і майбутні проблеми (ризики), провести аналіз причин їх виникнення, а також запропонувати замовнику рекомендації на перспективу.
Перед початком обстеження аудитор повинен чітко зафіксувати для себе три основні відправних моменти:
1) переконатися в тому, що існує реальність створення чіткої рівноваги між вигодою підприємства і сподіваннями та надіями персоналу;
2) оцінити можливість використання одержуваних результатів для проведення в життя головної мети — підвищення рівня компетентності персоналу;
3) визначити тип аудиту й об’єкти вивчення.
Після цього повинен бути складений деталізований план досліджень.
Для ознайомлення з підприємством, розробки програми перевірки аудитор спочатку проводить попереднє анкетування чи опитування співробітників. Значний обсяг інформації дає вивчення соціального балансу підприємства на основі нормативної інформації і планів соціального розвитку.
Попереднє анкетування дозволяє розробити програму перевірки, пристосовану до умов підприємства, і вибрати найбільш значущі, ключові елементи, на яких потрібно зосередити подальшу роботу. Аудитор є відповідальним за застосування найпридатніших методів та засобів дослідження для одержання достовірних і задовільних результатів.
Можна виділити чотири етапи експертизи.
1. Проведення попереднього анкетування чи опитування;
аудитор повинен адаптуватись до специфіки і проблем підприємства, на якому потрібно проводити соціальний аудит. Це дозволить визначити ключові елементи для перевірки, розробити програму перевірки, грамотно розподілити свій час і сили. Цей етап — це попередня діагностика. (Інструменти цього процесу будуть подані далі.)
2. Обґрунтування робочої деталізованої програми (особи, з якими треба зустрітися і переговорити; які матеріали і документи проаналізувати; які потрібні матеріальні ресурси, необхідні часові рамки).
3. Реалізація аудиторської перевірки.
4. Складання та редагування звіту.
При проведенні соціального аудиту на всіх його етапах і стадіях аудитору доводиться використовувати оригінальні запитальники, які базуються навколо шести груп питань:
що? хто? де? коли? скільки? як?
І після кожної відповіді — контрзапитання: чому?
Аналіз соціального балансу допомагає одержати наступні дані:
Уся сукупність інформації, пов’язана з графіком роботи, плануванням робочого часу і відпусток, дозволяє охарактеризувати якість життя або хоча б виділити фактори, що впливають на його рівень.
Аналіз поведінки працівників поза межами підприємства у зіставленні зі структурними характеристиками населення й умовами життя в регіоні становить важливий елемент діагностики й ідентифікації соціальних проблем.
Вивчення соціальної політики підприємства. Для опису соціальної політики потрібно використати найбільш значущі і вагомі індикатори залежно від цілей аудиту, а саме:
Після аналізу соціальної політики підприємства формулюють її сильні і слабкі сторони, ставиться загальний діагноз.
Діагностика дозволяє виявити:
Завершується аудиторська перевірка складанням звіту, в якому аналізують принципи соціальної спрямованості, визначають відповідальність кожної з груп персоналу і пропонують стимулюючі заходи. У звіті можуть бути розглянуті різні шляхи вдосконалювання управління персоналом, включаючи впровадження новітньої технології (інформаційної, офісної, телекомунікаційної), сформульовані пропозиції, що стосуються модифікації існуючих процедур, удосконалювання документації, уточнення.
Для успішного проведення соціальної політики в організації звіт аудитора повинен містити конкретні рекомендації. Залежно від піднятих проблем і виявлених труднощів аудитор може іноді сформулювати пропозиції для прийняття управлінських рішень, які б сприяли підвищенню ефективності соціальної політики. Але це досить нечасте явище. У більшості випадків аудитор обмежується пропозиціями, які дозволяють розв’язати ту чи іншу проблему, організувати робочу групу, підвищити кваліфікацію, звернутися до зовнішнього експерта, провести додатковий аудит і т. ін.
Успіх соціального аудиту багато в чому залежить від якості наданої інформації щодо стандартів, нормативів, методик, вказівок, норм і правил, якими керуються у своїй роботі аудитори, а також від бажання і можливостей замовника. Але, як правило, результати соціального аудиту неодмінно знаходять відображення в нових колективних договорах і планах соціального розвитку підприємства.
3 Детальніше соціальні нормативи і соціальні стандарти буде розглянуто в темі 3 цього посібника.
4 Теренс М. Ганслі. Соціальна політика та соціальне забезпечення за ринкової економіки: Пер. з англ. О. Перепадя. — К.: Основи, 1996. — С. 11—14.
5
6
7 У 1993 р. Верховна Рада України затвердила Концепцію соціального захисту населення, де зазначено, що джерелом підвищення добробуту населення мають стати ефективна праця, трудова активність населення та підприємницька ініціатива.
8
9
10
11 /І/ = ≈ 60 % зарплати.
121 Трудовий конфлікт має соціальну природу, як і сама праця в системі соціально-економічних відносин. Тому говорячи про трудовий конфлікт, слід зазначити, що це поняття тотожне поняттю «соціально-трудовий конфлікт».
131 Див.: Анцупов А. Я., Шипилов А. И. Конфликтология. — М., 1999. — С. 245—376.
141 Див.: Закон України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)». — Ст. 17.
151 Див.: Закон України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)». — Ст. 2.
16
17
181 Див.: Мастенбрук У. Управление конфликтными ситуациями и развитие организации: Пер с англ. — М.: ИНФРА, 1996. — С. 127—128.
191 Стосовно Закону, який має дозвільно заборонно-обмежувальну спрямованість, вже говорилось раніше. Але слід зазначити, що в Законі відсутнє чітке трактування трудового спору і власне конфлікту. Схоже, що автори Закону вважають ці поняття тотожними. Але ж насправді спір — це близьке поняття до конфліктної ситуації, яка передує конфлікту, наприклад страйку, який також може відбуватись не завжди в класичній обмеженій Законом формі (А. Г.).
201 Положення про примирну комісію затверджене наказом Національної служби посередництва і примирення від 4 травня 1999 р. № 36. / Бюллетень Національної служби посередництва і примирення. 2001. — № 3. — С. 18, 19.
211 Про соціальний захист та соціальні послуги різним групам соціально вразливих верств населення більш детально див.: Введення у соціальну роботу: Навч. посібник. — К.: Фенікс, 2001. — С. 124—226.
221 Советский энциклопедический словарь. — М.: Сов. энцикл., 1982. — С. 833.
232 Головатий Н. Ф. Социология молодежи: Курс лекций. — К.: МАУП, 1999. — С. 15.
241 Див.: Банк для студентських сімей // Уряд. кур’єр. — № 117. — 05.07.01. — С. 6.
25
261 Див.: Гриненко А., Кожан Т. Соціальний захист сімей з дітьми: Між-
нар. порівняння та досвід // Україна: Аспекти праці. — 1996. —№ 2—3. — С. 46—48.
27
281 Див.: Закон України «Про благодійництво та благодійні організації» // Закони України. — Т. 13. — К.: АТ «Книга», 1998 . — С. 82—91.
291 Довідково: Введено в дію першу чергу Всеукраїнського центру професійної реабілітації інвалідів. У 2002 р. передбачається спрямувати близько 13 млн грн цільових коштів Фонду соціального захисту інвалідів на реконструкцію та матеріально-технічне забезпечення цього Центру.
Передбачається використати близько 44 млн грн на створення 2,4 тис. робочих місць для інвалідів; фінансувати в повному обсязі всі заходи, пов’язані зі створенням Національного центру параолімпійської та дефлімпійської підготовки та реабілітації інвалідів.
У 2001 р. на фінансування програм соціального захисту інвалідів із загального фонду Державного бюджету виділено близько 187 млн грн, що становить 96 % від планових призначень.
301 Методика визначення прожиткового мінімуму на одну особу та для осіб, які належать до основних соціальних і демографічних груп населення, затверджена спільним наказом Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства економіки України, Державного комітету статистики України 17.05.2000 № 109/95/157.
31
321 Комплексна програма забезпечення реалізації Стратегії подолання бідності затверджена Постановою КМУ від 21 грудня 2001 р. № 1712.
331 Тут і далі наведено цифри статистики Міністерств праці та соціальної політики України, Основні показники та напрями соціального розвитку України у січні — грудні 2001 р.
341 За останні десять років коло осіб, що мають право на дострокову пенсію за професійною ознакою, суттєво розширилося. Якщо в 1971 р. її одержували 7 % усіх пенсіонерів, то в 2001 р. — уже 16 %. У 2000 р. 28 % людей, які вийшли на пенсію, були молодші від загального пенсійного віку.
351 Соціальні нестатки, що вже достатньою мірою задовольняються державою або іншими суспільними установами, не повинні бути предметом соціальної політики в організації.
36
371 Розділ 8 Типової структури колективного договору на промисловому підприємстві — «Розвиток соціальної сфери підприємства, соціально-трудові пільги, гарантії, компенсації».
381 Цей Закон визначає особливості правового регулювання, засади створення, права та гарантії діяльності професійних спілок в Україні (Див.: Відомості Верховної Ради, 1999. — № 45. — С. 397).
391 Соціальний аудит — це нове поняття і явище в нашій перехідній економіці, проте з часом він увійде в практику менеджменту персоналу і соціального управління як і звичайний аудит (А. Г.). Тому далі буде розглянуто досвід на підприємствах розвинутих країн.