Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Вивчення історії виникнення поняття "гендер" засвідчило, що воно з моменту свого первісного вживання мало ряд суттєвих трансформацій, що з часом обумовило значне розширення його смислового наповнення й значення. Причому, перекочувавши колись у сферу соціально-гуманітарного знання, поняття „гендер", що розуміється як складний соціокультурний конструкт, який містить у своєму складі розбіжності в ролях, поведінці, ментальних та емоційних характеристиках між чоловіками і жінками, що конструюються суспільством, швидко затвердилось у своєму науковому статусі і на сьогодні знайшло своє достатньо широке розповсюдження в межах вирішення його актуальних проблем. Крім того, розширене значення терміну "гендер " саме як базової категорії соціально-гуманітарного знання відкрило нову пізнавальну перспективу – виникнення власне гендерних досліджень і становлення гендерного підходу як фундаменту для нових теоретичних побудов.
Аналіз вивчення вітчизняної літератури переконливо свідчить про те, що гендерна концепція і гендерний підхід стали враховуватись українськими дослідниками із значним запізненням. При цьому, з початку 90-х років двадцятого століття проблема врахування і втілення ідей гендерного підходу в соціально-гуманітарні науки та вітчизняну систему освіти стають предметом гострих дискусій. У кожній з цих сфер гендерний підхід розвивався з великими труднощами, оскільки серйозні перешкоди на шляху здійснення гендерного аналізу соціальної дійсності були пов’язані з нерозвиненістю категоріально-термінологічного апарату, відсутністю чіткого розуміння співвідношення жіночих і гендерних досліджень, їх концептуальних засад, а також з відсутністю спеціалістів у галузі гендерної теорії та практики. В силу цього адаптація ідей гендерних досліджень у вітчизняній науковій та освітній практиці проводилася лише окремими ентузіастами.
На сьогоднішньому етапі трансформації нашого суспільства можна простежити підвищений інтерес до соціокультурних чинників в житті українського соціуму. Найбільш ґрунтовно термін "соціокультурний" проаналізував П.Сорокін, який вважав, що соціологія досліджує соціокультурні явища у всіх різноманітних типах зв’язків. Він підкреслював той факт, що не існує чіткої демаркаційної лінії між суспільством і культурою, а є лише одна соціокультурна реальність.
Оскільки жіночі дослідження на базі феміністських груп безпосередньо передували гендерним, досі значна кількість гендерних курсів присвячена ширшому висвітленню проблем жінок, а також їх участі в історії, політиці та науці. Наприклад, у Єльському університеті (США) читають курси "Жіноче здоров'я", "Жінки і наука", "Жінки в японській історії" тощо, які виправляють однобокість попередніх підходів до суспільних дисциплін [1, 496].
Як відомо, гендерні дослідження в Україні були започатковані у 1990-х роках ХХ ст. літературознавцями та соціологами. Так, зокрема, в системі наукових досліджень протягом 1993-95 рр. активно здійснювалась діяльність щодо вивчення становища й статусу жінок, що в подальшому виокремилась в окремий напрямок "жіночих досліджень". Активний розвиток таких "жіночих досліджень" призвів до виникнення гендерних відносин, започаткування гендерних досліджень та їхньої інституалізації, яка відбулась протягом 1995-2002 рр.
Українське суспільство при загальному егалітарному настрої є за своєю суттю патріархальним із відповідним розподілом гендерних ролей та соціальних функцій.
Підтвердженням того, що держава Україна налаштована на комплексні гендерні зміни, є прийняті у 2005 р. Закон України "Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок та чоловіків", Указ Президента від 26 червня 2005 р. "Про вдосконалення діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків" та ін.
Зазначимо, що поняття "влада" носить змінний характер та нерозривно пов’язане з поняттями статусу і ролі.
В Україні переважна частина досліджень гендерних відносин ініціюється і здійснюється міжнародними організаціями та їх представництвами (Програмою рівних можливостей ПРООН в Києві, ОБСЄ, МОМ, Британською Радою, Human Rights Warch та іншими), чи вітчизняними організаціями за рахунок міжнародних грантів (наприклад, Харківський центр гендерних досліджень – Фонд МакАртурів, Київський міжнародний інститут соціології – проект НаУКМА з Норвезьким інститутом міжнародних досліджень, Українсько-канадський проект "Громадська думка населення України про демократизацію", громадська організація "Жіночі перспективи" – Міжнародний фонд "Відродження" тощо) [2, 14].
В Україні також не проводилося масштабних соціологічних досліджень на гендерну тематику на замовлення органів державної влади чи політичних партій. Дослідження гендерних відносин в Україні здійснюються переважно на замовлення міжнародних організацій чи громадського сектору. Лідером серед представництв міжнародних організацій, які замовляють гендерні дослідження, виступає Програма рівних можливостей ПРООН в Україні [2, 14].
Так, зокрема, однією з основних цілей діяльності "Програми рівних можливостей та прав жінок в Україні" є підтримка Уряду у виконанні програм гендерної рівності та впровадження відповідного законодавства для посилення національного механізму впровадження гендерної рівності на національному, регіональному та місцевому рівні. Загальним результатом реалізації цього компоненту повинні стати політичні зобов’язання щодо впровадження національного механізму забезпечення гендерної рівності, а також наявність правових та фінансових інструментів забезпечення законодавства та програм із впровадження рівності [3]. До речі, один з двох дорослих у світі загалом вважає, що жінки не мають рівних прав з чоловіками, хоча ще 20 років тому близько 130 країн світу схвалили Конвенцію про усунення всіх форм дискримінації щодо жінок. Думка дорослих громадян України подібна: лише 55% опитаних вважають, що жінки й чоловіки в Україні мають рівні права. До того ж чоловіки переконані в цьо¬му значно частіше (65%), аніж жінки (47%) [1, 174].
Вагому роль у формуванні та реалізації гендерної політики відіграє ефективне управління гендерними процесами з боку держави і, насамперед, створення відповідних законодавчих ініціатив. Як учить світовий досвід, найефективніший спосіб закріпити більш-менш пристойне представництво жінок у владі – законодавчі гарантії. В одних країнах жіночі квоти передбачено в Конституції, в інших – у законах про партії чи виборчому законодавстві (як у Фінляндії, де обумовлено, що у виборчих списках має бути не менш як 40% кандидатів однієї статі). Серед 21 країни світу, де можуть похвалитися чоловічо-жіночим рівноправ’ям, у 17 – квотування за статтю закріплено законодавчо.
В Україні жіночі квоти вже кілька років намагаються провести че¬рез парламент, але безрезультатно. Закон "Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків" (діє з 1 січня 2006 року) не поставив крапки в дискусії про забезпечен¬ня жіночого представництва у владі. В ньому – жодного слова про "жіночі" відсотки у виборчих списках [4, 63].
До речі, аналіз гендерних диспропорцій у владних структурах України свідчить про те, що у Верховній Раді першого скликання було майже 3% жінок, другого – 5,7%, третього – 8,1%. Результати парламентських виборів 2002 року побили рекорд, щоправда, із знаком мінус: до ВР пройшло лише 5,1% жінок. У парламенті п'ятого скликання їх кількість збільшилася до 8,2%. Тоді до Верховної Ради чоловіків балотувалося вчетверо більше. Різниця 80% проти 20% не на користь кандидаток збереглася і на дострокових виборах. Деякі з учасників виборчих перегонів ("НУ-НС" та Блок Литвина) не пропустили до першої п'ятірки списку жодної жінки.. Жіночих облич у новому парламенті наразі 37, або 8,2%. "Найжіночнішими" є Партія регіонів та БЮТ – у них по 12 жінок. "НУ-НС", за результатами виборів, провів до парламенту сім жінок, комуністи – п'ять, Блок Литвина – одну. Верховна Рада вже кілька скликань поспіль ніяк не може вибратися з другої сотні списку зі 189 країн, які моніторить на "жіночність" Міжнародний парламентський союз. Хоча поступ усе-таки є: із: 52-го місця у 2003 році нині пе-ремістилася на 105-те [4, 63]. До речі, за радянських часів Верховна Рада УРСР теж не могла похвалитися чоловічо-жіночою "зрівнялівкою", але кількість жінок була пристойнішою, ніж тепер – близько 36% [4, 63].
Отже, виходячи із вище зазначеного, можна констатувати про поки що недостатнє підвищення рівня представництва жінок в політичній та адміністративно-управлінській діяльності; гендерні диспропорції у владних структурах України зумовлені високим рівнем скорочення кількості жінок на вищих рівнях органів державної влади й відмовою від квот для жінок. А тому нагальною постає проблема щодо необхідності активного й системного впровадження гендерної паритетності у сфері державно-управлінських відносин; більш широкого використання гендерних підходів щодо створення на рівні державної політики відповідної матеріальної та моральної бази для активізації участі жінок в процесі управління.. Необхідними постають питання напрацювання адекватних політичних рішень, спрямованих на дотримання принципу гендерної паритетності та активне використання креативного потенціалу жінок і чоловіків.
ГЕНДЕРНА АСИМЕТРІЯ ВЛАДИ ЯК ПРОБЛЕМА ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ У СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО
Сьогодні в умовах інтеграції українського суспільства у світове співтовариство особливої актуальності набуває питання дотримання принципів паритетної демократії як показника цивілізованості держави, а зокрема принципу гендерної рівності. Принцип ґендерної рівності - рівності чоловіків та жінок в усіх сферах життя закріплено як у вітчизняному законодавстві, так і в міжнародних нормативно-правових актах, ратифікованих Україною, і є одним із пріоритетів державної політики згідно з Цілями Розвитку Тисячоліття, підписаними у вересні 2000 року Україною разом з 189 країнами на Саміті Тисячоліття ООН. Проте правове закріплення ґендерної рівності не завжди знаходить своє відображення в реаліях життя.
21 січня 2010 року у Женеві на 45-ій сесії Комітету Організації Об'єднаних Націй з ліквідації всіх форм дискримінації жінок було розглянуто об'єднану періодичну доповідь України про виконання нашою державою положень Конвенції про ліквідацію дискримінації щодо жінок. Одним із результатів даних слухань було занепокоєння Комітету ООН щодо недостатнього представництва українських жінок у вищих ешелонах влади.[3] Так, незважаючи на збільшення числа жінок на виборних посадах в органах місцевого самоврядування і на дипломатичній службі, за статистикою станом на березень 2010 року лише 7,5% жінок є народними депутатами Верховної Ради України, серед державних службовців 1-2 категорій - 18%, серед депутатів обласних рад - 12%, районних - 23%, міських - 28%, селищних рад - 46% налічують жінки, проте немає ні однієї жінки серед Радників Президента України, Міністрів України, керівників обласних державних адміністрацій та АР Крим, заступників Голови ВР України.[1] Таким чином, ми бачимо, що представництво жінок у владних структурах зменшується із зростанням вертикалі державної влади, хоча у більшості держав Європи жінки займають мінімум третину посад, наприклад, 36% парламентаріїв Данії та 38% Норвегії є саме представниками жіночої статі. Причинами такої гендерної асиметрії влади в Україні є певні історичні особливості розвитку держави, соціальні установки, стереотипи, політична культура, соціально-економічні фактори, менталітет і традиції українського народу, тощо. Крім того, в сучасних умовах глобалізації, суспільна свідомість перебуває в стані трансформацій: з одного боку вона прагне прийняти інноваційні світові цінності й орієнтири, бути відкритою, з іншого - зберегти свою національну ідентичність й усталені погляди на роль і місце жінки й чоловіка в суспільстві.
Історичний світовий досвід засвідчує, що країни з високим показником гендерної рівності та забезпечення збалансованого представництва обох статей у владі досягають високих рівнів розвитку. Це, зокрема, Австрія, Бельгія, Данія, Іспанія, Нідерланди, Німеччина, Нова Зеландія, Норвегія, Фінляндія та Швеція. Аналіз міжнародної законодавчої бази та гендерної політики розвинених держав дає змогу зробити висновок, що зміст світової політики сьогодення полягає в політиці розвитку суспільства гендерної рівності. Очевидно, що сьогодні гендерна асиметрія влади гальмує інтеграцію України у світ, оскільки реалізація гендерної рівності є фундаментальним принципом європейського та світового законодавства, і відповідно не лише умовою й критерієм розвитку демократії та громадянського суспільства, а й зобов'язанням України перед світовим співтовариством.
Покращення стану представництва жінок у владних структурах є запорукою соціально-політичного розвитку країни, і дасть змогу покращити процеси прийняття й ухвалення рішень на всіх рівнях влади, розглядати соціальні, економічні, політичні, культурні проблеми під іншим кутом зору, уникати суто патріархальних форм управління. Так, у країнах із високим рівнем жіночого представництва у структурах влади краще вирішуються проблеми, освіти, охорони здоров'я, соціального захисту, екології, тощо.
Звісно, розбудова "гендерно збалансованого" суспільства в Україні є довготривалим процесом, проте, якщо Україна взяла курс на інтеграцію у світове співтовариство, вона має здійснювати інтенсивну гендерну політику в напрямі забезпечення паритетного представництва жінок у владі. Одним з таких механізмів може бути гендерне квотування - політико-правовий спосіб забезпечення представництва жінок у владних структурах, відповідно до якого законодавчо встановлюється певна частина депутатських місць у парламенті для обрання жінок депутатами. [2] У світі та у вітчизняних наукових колах існує різне ставлення до квотування місць в органах влади, однак завдяки квотуванню кількість жінок в органах влади світових держав зростає, про що свідчить досвід Швеції, Франції з їх пропорційними виборчими системами. Подолання гендерної нерівності у владі потребує як введення гендерних реформ у законодавство, у механізми гендерної політики з дотриманням світових стандартів, так і розвитку політичної активності жінок, усвідомлення значущості жінок в політичному житті країни не лише жінками, а й чоловіками.
Отже, сьогодні в органах влади України існує значна перевага чоловіків над жінками в представництві на владних посадах, і це питання є важливою проблемою інтеграції України у світове співтовариство, тому воно має усвідомлюватись і потребує нагального вирішення збоку як громадськості, політичних кіл, так і збоку кожної особистості.
3 Гендерний паритет - принцип рівної представленості жінок та чоловіків, рівності та рівноправності в усіх сферах суспільного життя.
Паритетна демократія – політико-правова форма організації соціально-статевих відносин у суспільстві, за якої жінки і чоловіки мають рівний правовий та політичний статус і як рівноправні представлені й здійснюють діяльність в гендерно збалансованих органах влади та управлінських структурах” [10, с. 153].
У процесі становлення паритетної демократії як демократії якісно нового типу важливим показником саме якості демократії є гендерна рівність
У контексті нашого дослідження нами було взято до уваги принцип реалізації гендерної рівності – принцип гендерного мейнстрімінгу (тобто пріоритезації гендера на всіх рівнях соціальної системи, інакше кажучи, комплексний підхід до проблеми рівності між жінками і чоловіками), який передбачає впровадження проблематики рівності статей на всіх рівнях функціонування суспільства через організацію системи, її врахування під час прийняття політичних рішень [4, с. 26], а також ураховані принципи демократії [14; 17; 18] та цінності демократії [15].
Гендерна рівність – це ідеологічний компонент державної політики та
державного управління, що має чотири виміри, які лежать в основі напрямів розвитку державної гендерної політики на сучасному етапі розвитку українського суспільства. Перший вимір гендерної рівності – це права людини як універсальний стандарт політичних, громадянських, економічних, соціальних і культурних прав та свобод для жінок і чоловіків. Другий вимір гендерної рівності – це права людини як права жінок.
Третій вимір – рівність свобод, прав та обов’язків. Четвертий – рівні можливості основний елемент гендерної рівності
Виходячи зі змісту поняття «паритетна демократія», можна
виокремити декілька її параметрів, що стосуються гендерної складової, а саме пропонуємо наступні:
– рівні права та рівні можливості для участі у суспільному житті
та політиці всіх громадян, незалежно від статі;
– рівне представництво жінок та чоловіків на виборчних та
призначуваних посадах;
– паритетна участь жінок у законодавчому процесі (гендерний
баланс в парламенті).
4Ступінь залучення жінок до політичної активності та доступу до прийняття рішень може розглядатись як ключовий показник ґендерної рівності суспільства. Ґендерна ріність у прийнятті рішень має розглядатись з точки зору того, чи знаходяться жінки на посадах, обіймаючи які, можна
ухвалювати рішення або впливати на їхнє ухвалення нарівні з чоловіками. Пекінська платформа 1995 року наголошує, що рівність під час ухвалення рішень є невід’ємною частиною визнання прав жінок, та що рівна участь жінок у процесі прийняття рішень є не тільки вимогою звичайної справедливості або демократичності, але також необхідною умовою врахування інтересів жінок.Історично, найбільша частка жінок у складі Верховної Ради УРСР сягала 30%2 (у 1985 році 157 жінок було обрано до Верховної Ради УРСР)3, унаслідок запровадження Комуністичною партією СРСР неофіційної квоти на участь жінок у виборних органах
.Унаслідок перших багатопартійних виборів, 1990 року кількість жінок в парламенті значно зменшилася. Якщо простежити тенденції останніх 20 років, з моменту набуття Україною незалежності, ситуація з представленням жінок в політиці змінювалася на краще дуже повільно, а результати останніх виборів до Верховної Ради, навпаки, демонструють погіршення ситуації (1990 року ― 3% жінок народних депутатів, 1994-го ― 5,7%, 1998-го ― 8,1%, 2002-го ― 5,1%, 2006-го ―8,5%, 2007-го―7,5%)5
. Натомість, результати останніх виборів до Верховної Ради України 2007 року демонструють негативну тенденцію, оскільки в кожному Водночас, найбільше жінок представлено на найнижчих політичних управлінських ланках – в сільських радах жінки складають 51%, у селищних
радах 46%, серед депутатів міських рад – 28%.7 Робота в таких умовах є найбільш складною, оскільки вимагає безпосереднього контакту з виборцями, вирішення конкретних життєвих проблем, зазвичай, з мінімальними наявними для цього ресурсами. На жаль, активна участь жінок у нижчих ланках державного управління та органів самоврядування не є причиннонаслідковим зв’язком та шляхом доучасті у вищих органах влади й доступу до прийняття рішень на державному рівні.Дослідження, проведене Українським жіночим фондом серед полі-тичних партій, представлених у Верховній Раді України, виявило таке протиріччя: з одного боку, політичні партії декларують рівні умови
та відсутність дискримінаційної політики щодо жінок в політичних партіях; з іншого, відсутність жінок на керівних політичних посадах пояснюють тим, що перевага надається більш професійним та конку-
рентоспроможним кандидатам (на їхню думку, чоловікам). Водночас діяльність із цілеспрямованого залучення, навчання та підсилення ролі жінок у роботі своєї політичної сили не викликає інтересу в біль-
шості партій, що взяли участь в опитуванні.22Результати фокус-групових дискусій за участю представників провідних політичних партій України, проведене Лабораторією законодавчих ініціатив, також продемонстрували, що представництво жінок у виборних органах не є сьогодні пріоритетом реформ у галузі політичних партій та виборів. Посилення внутрішньої партійної демократії й обмеження
впливу лідерів партій та донорів на висунення кандидатів для участі у виборах вважаються основним завданням реформування галузі. На думку учасників фокус-групових дискусій, участь жінок у політичному житті має просуватися опосередкованими засобами, а не введенням обов’язкових квот
європа
Важливу роль у дотриманні прав людини відіграє Європейський інструмент сприяння демократії та прав людини (ЄІСДПЛ). Європейський Союз вважає роботу з неурядовими організаціями одним зі своїх пріоритетних напрямів.
У ході трансформаційних перетворень у країнах ЦСЄ позитивних змін зазнали й умови у політичній, економічній та правовій сферах, за яких дотримання гендерної рівності стало їх закономірним наслідком. Навіть простежується тенденція формування розгалуженої системи неурядових організацій, роботою яких опікуються відповідні державні інститути.
Жінки країн цього регіону беруть активну участь у суспільно-політичному житті, є членами різних громадських рухів, політичних партій. Жіночі неурядові організації відіграють активну роль у зазначеному регіоні; без їхнього тиску в більшості країн взагалі не було б створено жодного національного механізму захисту прав жінок або національного плану дій (НПД). Неурядові організації нагадують владним інститутам про їхні зобов'язання щодо розв’язання проблем жінок, прийняті на Пекінській конференції (1995).
У зв’язку з цим варто згадати про діяльність мережі жіночих НУО з 10 країн Центральної та Східної Європи – КАРАТ частина яких брала участь у Форумі неурядових організацій-95 IV Всесвітньої конференції ООН зі становища жінок. Коаліція була створена на конференції у Варшаві 1 лютого 1997 року. Діяльність КАРАТ спрямована на поліпшення становища жінок у регіональному масштабі. Її місія – сприяти й забезпечувати фактичну гендерну рівність у Центрально-Східному Європейському регіоні через просування «Платформи дій», прийнятої в Пекіні в 1995 році, а також привертати увагу до проблем регіону на міжнародних форумах [1].
Перші спроби створити національний механізм дій були зроблені ще в Польщі 1986 року відразу після конференції в Найробі. Так у країні почало діяти Представництво з питань жінок при уряді. Проте з 1989 до 1991 року воно не мало керівництва. Згодом у листопаді 1997 року було створено Представництво з питань сім'ї.
В інших країнах національні механізми поліпшення становища жінок почали створювати після Пекінської конференції. Варто зазначити, що в Румунії та Словаччині є не один, а декілька національних органів, що працюють над цими питаннями. Аналіз колишніх і нинішніх структур країн ЦСЄ, які належать до таких національних механізмів, свідчить, що проблеми жінок розглядають або разом з питаннями сім'ї, або питаннями молоді чи дітей, а в деяких країнах вони перебувають у контексті соціальних та демографічних питань.
У Чеській Республіці такий механізм був створений на підставі рішення, прийнятого урядом 7 січня 1998 року. Він являє собою Відділ із забезпечення рівних можливостей для жінок і чоловіків і є структурним підрозділом Міністерства праці та соціальних питань.
В Угорщині цей національний механізм раніше називався департаментом політики щодо жінок при Міністерстві праці і діяв до кінця 1995 року. Пізніше він був перейменований і реорганізований у відділ представництва жінок при Міністерстві з соціальних питань та справ сім'ї.
В Румунії нині над проблемами поліпшення становища жінок працюють декілька органів Це насамперед Департамент з питань поліпшення становища та забезпечення прав жінок і сімейної політики. Також тут діє Департамент охорони дітей, жінок та сім'ї при Уповноваженому з прав людини. На парламентському рівні існує підкомісія з рівних можливостей, створена за рішенням парламенту при Комісії з європейської інтеграції.
У 1991 році в уряді Словаччини було створено Комітет у справах жінок і сім'ї, але він проіснував лише два роки. Сьогодні дві установи можна розглядати як національний механізм: Координаційний комітет з питань жінок, створений 13 лютого 1996 року урядом Словаччини, та Національний гендерний центр з питань рівності, заснований 1997 року в рамках угоди між Урядом та Програмою розвитку ООН (ПРООН). Перший існує при Міністерстві праці, соціальних справ і сім'ї, а другий, що має статус неурядової організації, офіційно є незалежним і фінансується з бюджету, створеного для нього як дворічного проекту. Також функціонує і спеціальний департамент у справах жінок при Міністерстві праці, соціальних справ і сім'ї. У країнах, де наявний національний механізм поліпшення становища жінок, він не має повноважень або завдань формування урядової політики щодо гендерного статусу (Чеська Республіка, Угорщина, Словаччина). У більшості країн національні механізми поліпшення становища жінок є вразливими до політичних змін. Події та зміни, що сталися, погіршили статус національного механізму дій, призвели до вилучення слова «жінка» з офіційних документів щодо проблем жіноцтва (Польща), а також до зміни складу, масштабу діяльності та сталості механізму. Проблеми жінок пов'язують з питаннями сім'ї, молоді та дітей, що призводить до відсутності чітко визначених мандатів національних механізмів поліпшення становища жінок. У деяких країнах існує декілька національних органів, долучених до процесу поліпшення становища жінок (Румунія і Словаччина). У більшості країн немає постійного зв'язку між урядами та неурядовими організаціями. Жіночі НУО брали певну участь у процесі підготовки національного плану дій у Польщі, Румунії, Словаччині.
У Польщі процес складання НПД став показовим прикладом налагодження партнерства й ефективної співпраці НУО та уряду. Лише в декількох країнах уряди розробили додаткові програми або проекти з поліпшення становища жінок (Польща, Румунія і Словаччина).
У Польщі вони такі: 1) Програма «Проти насильства – рівні можливості», виконувалася Представництвом у справах сім'ї та жінок у співпраці з ПРООН (1996—97 рр.) і була завершена в листопаді 1997 року; 2) Програма малих грантів для НУО, реалізовувалася Представництвом у справах сім’ї та жінок (1996-97 рр.); 3) тренінги для жіночих НУО, що беруть участь у парламентських та місцевих виборах (1996 р.). У Румунії створено: 1) Консультативний пілотний центр для жінок (1998 р.); 2) Курси підготовки та перепідготовки для жінок, організовані окружними управліннями з питань працевлаштування та безробіття. У Словаччині створено інформаційний проект «Словацькі жінки на шляху вперед», мета якого підвищити гендерну свідомість, збільшити внесок жінок у розвиток країни. У Словенії створена Цільова гендерна група «Пакт стабільності Slovenia». До сфери її діяльності належать питання зміцнення участі жінок у демократичних процесах [1].
Незважаючи на ці та інші позитивні зміни за останні десятиліття, в країнах регіону ще є чимало нерозв’язаних проблем: торгівля людьми, проституція, насильство. Тож дуже важливими для більшості країн Центрально-Східної Європи сьогодні є розв’язання проблеми насильства щодо жінок та боротьба з торгівлею людьми (особливо жінками). Країни ЦСЄ мають досить тривалий сумний досвід втрати значної кількості жінок і дівчат, вивезення їх за кордон, де вони стають жертвами застосованих до них різних методів та форм експлуатації, найпоширенішою з яких є примушення до проституції. Створення сталих каналів нелегальної міграції та торгівлі людьми є однією з найприбутковіших сфер транснаціональної організованої злочинної діяльності в країнах ЦСЄ.
Дискримінація жінок у країнах ЦСЄ – явище, що потребує ретельного дослідження та значної допомоги з боку урядів країн, громадянського суспільства й неурядових організацій [6]. Було опубліковано брошури, присвячені дослідженням неурядових організацій щодо чеських жінок у ЄС, а голова Представництва Європейської комісії в Чеській Республіці Раміро Сібріан виокремив три основні проблеми, пов'язані з гендерною рівністю в Чеській Республіці та інших країнах Європи. Це – економічні умови на робочому місці, ставлення до жінок у компаніях, а також насильство вдома.
На законодавчому рівні у вирішенні питання гендерної рівності в Чеській Республіці було зроблено чимало.
Влучно охарактеризувала становище жіноцтва в сучасній угорській політиці Андреа Петьо, трактуючи його «як пропозицію без попиту». Обидва чинники неабияк впливають та визначають становище угорської жінки в суспільстві – йдеться про її політичну мобілізацію та проблему повної зайнятості. Вказані чинники відіграють головну роль в оцінці можливого потенціалу спільноти Європейського Союзу щодо перспектив розвитку гендерної політики [2].
Жінки в усіх країнах ЦСЄ стають жертвами насильства. Скажімо, організації польських жінок навіть піддали критиці лікування вагітних у пологових будинках, визнали його репресивним і таким, що принижує гідність. В Угорщині наводять дані про те, що близько третини всіх злочинів проти власності та насильницьких злочинів, скоєних на початку 1990-х років, були спрямовані проти жінок. І хоча державна та недержавна підтримка жінок – жертв насильства посилилася, вона залишає бажати кращого.
І все-таки у Польщі працює консультативна служба допомоги – в будь-якому місці жінка може отримати телефоном консультативну допомогу. Жіночі організації побудували навіть притулки для жертв насильства. У Чехії жінки створили групу самодопомоги жертвам злочинів «Біле коло безпеки» [3]. В Угорщині приватні заклади для жінок лише зрідка отримували державну допомогу. В Будапешті є два приватні фонди для жінок, котрі, перебуваючи в скрутному становищі, звернулися телефоном по підтримку. У Словаччині налічується лише три організації, які надають жінкам притулок.
У Чеській Республіці закони, що стосуються фінансової підтримки жертв насильницьких злочинів, зобов'язують органи розслідування інформувати жертви про можливу фінансову підтримку в разі завдання їм тілесних ушкоджень. До Кримінального кодексу Угорщини внесено статті, що передбачають кримінальну відповідальність за зґвалтування у шлюбі. Прийнято нову постанову з проблем проституції в рамках закону про організовану злочинність. Це крок у напрямі до легалізації та експлуатації проституції (райони «червоних ліхтарів», де дозволено проституцію, реєстрацію осіб, що займаються проституцією тощо). У Румунії розроблено проект закону про легалізацію проституції.
Неприпустимим є також порушення трудового законодавства країн Центрально-Східної Європи. У Чеській Республіці прийнято новий закон про заробітну плату, що передбачає рівну оплату за рівну працю. В Угорщині в 1998 році прийнято постанову, що забороняє роботодавцям давати оголошення про наявність робочих місць тільки для чоловіків. У Трудовий кодекс Польщі в 1996 році внесено статті, що стосуються рівних прав та рівного поводження з жінками й чоловіками, а також про неприпустимість гендерної дискримінації на робочих місцях. Однак процедура виконання цих статей не передбачена.
Слід зазначити, що в Конституціях усіх названих країн передбачено правові гарантії гендерної рівності. Згідно з Конституціями, всі громадяни є рівними незалежно від соціального стану, віросповідання, етнічного походження, статі тощо. У деяких Конституціях також зазначено, що жінки й чоловіки мають рівні можливості в суспільному, політичному й культурному житті, освіті та професійному навчанні, а також отримують рівну плату за працю рівної цінності (Польща, Румунія).
Так, Трудовий та Сімейний кодекси Польщі містять гарантії рівного поводження з жінками та чоловіками.
У Трудовому кодексі Угорщини немає чітких положень, якими забезпечувалася б рівна оплата за рівну працю, але він забороняє гендерну дискримінацію на роботі. Важливо зазначити, що хоча гарантії рівних прав проголошуються, процедури здійснення цих прав немає. Однак у жодній з цих країн немає спеціального законодавства з рівним гендерним статусом.
У Польщі було підготовлено проект такого закону, але він викликав негативну реакцію уряду. В Румунії гарантії рівності здійснюються через інститут Уповноваженого з прав людини. Важливо також зазначити, що національні плани дій були розроблені майже в усіх країнах, однак у більшості з них фінансових ресурсів, що виділяються на їх виконання, недостатньо або ж немає взагалі. Жодна з названих країн не прийняла спеціального законодавства щодо рівного гендерного статусу [4].
І хоча в конституціях згаданих країн формально прописані гарантії рівності між чоловіками та жінками, дотримання їх є проблематичним. Цей висновок підтверджує, приміром, суперечність в оцінці становища жінок у Польщі: Омбудсмен висловлює стурбованість, церква ж стверджує, що жінка не піддається дискримінації.
Проте Демократична унія жінок у Нижній Сілезії працює задля поліпшення правового захисту жінок, які зазнали насильства. В Польщі нині одночасно з усіма регіональними групами й асоціаціями діє майже 300 жіночих організацій. І серед них, наприклад, такі: Temida – Центр з прав жінок, Жіночий інформаційний центр, Федерація планування сім'ї, Європейське жіноче лобі та ін.
Важливо також, що на місцевих виборах у Польщі (2002 р.) порівняно з попередніми (1998 р.) кількість жінок, які стали депутатами воєводств, збільшилася на 3,56%. У результаті парламентських виборів 2001 року кількість жінок у Сеймі зросла до 93 (21,2%), а в Сенаті – до 23 (23%). Це результат врахування гендерного чинника парламентськими політичними партіями. Проте на наступних парламентських виборах 2005 року відсоток жінок у Сенаті зменшився до 13, незначно зріс у Сеймі (94 жінки). 5 січня 2011 року в Республіці Польща був прийнятий чинний нині Виборчий кодекс. Однією з новацій цього акта є встановлення паритету у виборчих списках – не менш як 35 відсотків жінок і не менш як 35 відсотків чоловіків. Установлення таких законодавчих правил, безперечно, сприятиме збільшенню кількості жінок у владі, а відповідно і в органах місцевого самоврядування Республіки Польща [5].
Проте про рівність представництва жінок і чоловіків в органах влади говорити зарано, так само, як і про рівність в оплаті праці. А от щодо такого найнебезпечнішого явища, як торгівля людьми, то подолати його можна лише завдяки об’єднанню масштабних зусиль і заходів на міжурядовому рівні, змінивши договірно-правову базу в країнах ЦСЄ – Польщі, Чехії, Угорщині, Румунії, Словаччині (бо переважно територіями цих держав здійснюється транзит жертв торгівлі людьми). Треба також удосконалювати національне законодавство кожної країни у справі боротьби з торгівлею людьми.
Необхідним, на нашу думку, є прийняття законів про гендерну рівність. Також треба забезпечувати фінансову підтримку для виконання Національного плану дій та інших програм щодо поліпшення становища жінок. Визнаючи роль громадянського суспільства, країни розвиненої демократії системно залучають громадян та їх об'єднання до формування й реалізації державної політики в усіх сферах. У зв’язку з цим доволі важливою є розробка національного законодавства про гендерну рівність, яке слугуватиме обов'язковою нормативно-правовою базою для успішного розвитку й підтримки демократичних засад у країнах ЦСЄ.
Неурядові організації, які працюють виключно у сфері забезпечення гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок, також можуть відігравати ключову роль у зміцненні потенціалу жінок, що обіймають керівні посади, а також у підвищенні інформованості громадськості про важливість участі жінок у соціальному та політичному житті в сучасному демократичному суспільстві. Середній показник чисельності жінок серед членів парламентів країн Центральної та Східної Європи й СНД ледве перевищує 15 відсотків.
З метою реалізації конституційного принципу гендерної рівності необхідно:
– здійснювати постійний моніторинг дотримання прав жінок і чоловіків;
– забезпечити проведення гендерної експертизи всіх суспільно значущих рішень, прийнятих різними гілками влади;
– сприяти створенню національного механізму гендерної рівності, що об'єднує систему органів влади, відповідальних за розробку та втілення в життя державних програм у всіх сферах. Певно, що свобода й рівноправність з чоловіками можливі лише в умовах соціальної правової держави, за встановлення якої жіночі організації і повинні вести боротьбу.
Практичне
Вони утворюють стійку ієрархію, де дві останні є найвищими та тягнуть за собою потреби в підвищенні соціального статусу і престижу, потреби висловити і реалізувати свої переконання й цілі в політичній галузі. Але й за певних умов і фізіологічні потреби, і кохання, і пошуки безпеки можуть трансформуватися згідно тенденціям і вимогам політичного життя (прагнення до миру, добробуту, правопорядку, до збереження національно-культурної ідентичності). Це його суб’єктивні орієнтації щодо: а) ціннісно-ідеологічних переваг; б) залучення (внутрішньо-психологічного) до політичного процесу; в) інтересу до політики в цілому та в часткості (внутрішня чи зовнішня, центральна чи місцева тощо); г) ідентифікація себе з якоюсь політичною течією, партією; д) відчуття довіри (недовіри) до політичної системи. Суб’єктивні можливості політичної участі окремих індивідів, соціальних груп і верств залежать також від “ресурсів участі”, якими вони наділені: вільного часу, грошей та інших матеріальних резервів, освіти, інформації, знань, вмінь і навичок політичної дії, доступності до ЗМІ, належності до політичної партії, організації чи руху, релігійно-етичних дозволів (заборон), родинно-династичних коренів, знайомств та інших соціальних зв’язків.
Ідеологічний мотив означає, що особа бере участь в політичному житті, поділяючи і підтримуючи принципи офіційної ідеології держави. Така мотивація участі забезпечує ідентифікацію політичних цінностей особи з політичними цінностями держави і більшості суспільства. Водночас, розходження особистих і політичних настанов може визвати різко негативну, навіть ворожу реакцію проти держави та політичної системи. Отже, це стає підгрунтям для формування опозиційних поглядів, ідей та політичних структур.
Нормативна мотивація виявляється в тому, що політична поведінка будується за правилами, які диктує політична система і приписує нормативно-правова підсистема. Цей мотив політичної участі не сполучається обов’язково з особистісними цінностями і настановами. Підпорядкування політичній системі розглядається особою як виключно правильна і цінна орієнтація, а політична поведінка (участь) за характером є завжди легітимною та правослухняною.
Рольовий мотив пов’язаний із тією соціальною роллю, яку особа виконує в даній політичній системі, тобто – з її соціальними станом і власною самооцінкою: чим нижче соціальне положення, тим вірогідніше стає радикальний настрій особи проти існуючої влади. Прагнення певної частини людей у суспільстві підвищити свій соціальний статус закономірно підштовхує їх до опанування нових помітних політичних ролей, отже, й до підняття свого соціально-політичного статусу