Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Розділ XI
ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДОГОВІР
§1. Поняття та класифікація договорів
Історія римського народу відома науці з тієї пори, коли Рим був невеликою сільськогосподарською общиною, в якій окремі сім'ї жили замкнутим господарським життям без будь-яких відносин обміну, тобто існувала натуральна система господарства. Зрозуміло, що в умовах примітивного господарювання не було потреби в розвинутій системі договорів. Кількість їх була невелика і всі вони укладалися в дуже складній формі, яка, однак, забезпечувала юридичне існування слабкому на той час змісту договору. Однак цей формалізм тоді не був обтяжливий. Правочини укладалися кожним господарем так рідко, що виконання навіть досить складних форм не становило труднощів.
З розвитком господарства, посиленням обміну договір перестає бути рідкісним явищем. Поступово римляни створили розгалужену систему договорів, яка забезпечувала надійну правову основу ділових відносин.
Договірне право в Римі розвивалося у таких головних напрямах.
Із загальним прогресом господарського життя відбувалося поступове послаблення формалізму. Якщо старе цивільне право визнавало тільки правочини формальні, то нова система, поряд з ним, визнавала вже значну кількість договорів без цих формальностей. Крім того, поширювались угоди, які користувалися позовним захистом. Якщо в старому праві форма повністю закривала істинну волю сторін, то нова система чимраз більше звертає увагу на внутрішню волю, визнаючи в ній, а не в зовнішньому її виразі, справжню силу будь-якого правочину. Нарешті, дедалі виразніше на перший план виступає майнова сторона відповідальності за невиконання договору.
У розвинутому римському суспільстві договірні зобов'язання були головною правовою формою, за допомогою якої встановлювалися та закріплювалися господарські зв'язки всезростаючої промисловості і торгівлі.
Закріплюючи нові господарські відносини, договірне право водночас сприяло подальшому розвитку цих відносин відповідно до умов часу.
У договірному праві більше, ніж в іншій галузі приватного права, виявилося вміння римських юристів, не відступаючи формально від консерватизму, характерного для римського цивільного права, враховувати нові інтереси й нові потреби і, таким чином, сприяти дальшому розвитку господарського життя. Виконуючи таку стимулюючу роль, римське договірне право було придатним не тільки для господарських відносин у Римі, а й широко застосовувалося у наступні століття для регулювання економічних відносин, які постійно розвивалися на грунті промисловості j торгівлі.
Як уже зазначалося, спочатку Гай, а потім і Юстиніан серед підстав, що зумовили виникнення зобов'язань, на перше місце висували договір. Проте ні Інституції Гая, ні Юстиніана не дають чіткого визначення договору. Хоч з окремих визначень різних видів договорів можна встановити, що зобов'язальний договір є взаємною угодою двох або більше осіб (контрагентів) про виконання ними взаємних дій або утримання від них. З наведеного визначення поняття договору видно, що його предметом є якась дія або бездіяльність, тобто відмова від здійснення певних дій.
Договір - це вольовий акт, він не може виникнути проти волі сторін. Якщо в договорі виражена воля однієї особи, то такий договір називається одностороннім. Наприклад, заповіт, прийняття спадщини або відмова від неї. А коли в договорі виражена воля двох сторін (наприклад, купівля-продаж), то такий договір називається двостороннім. Договори трьохсторонні або багатосторонні в римському праві траплялися порівняно рідко.
Договір, якщо він укладений, - це вже певна правова норма, юридичний факт, в результаті якого виникають зобов'язання. Як відомо, поняття зобов'язання ширше від поняття договору: зобов'язання виникають (крім договору) ще й ніби з договору, деліктів і ніби з деліктів. Однак не всякий договір породжує зобов'язання, хоч переважна більшість є підставою для їх виникнення. Договір стає основою виникнення зобов'язання лише тоді, коли воля сторін, які вступають у договір, спрямована на встановлення зобов'язальних відносин.
У період класичної римської юриспруденції договірна система в Римі була дуже розгалуженою і охоплювала всі господарські відносини. Разом-з тим вона була своєрідною і складною, оскільки розрізняла два види договорів - контракти і пакти, які мали свої суттєві особливості. Римські джерела до контрактів відносили лише певним чином виражені угоди, а саме такі, укладання яких супроводжувалося традиційною символікою чи іншими діями, чи завчасно підготовленими словами. Інакше кажучи, контракти - це формальні угоди, які визнавалися цивільним правом і забезпечувалися позовним захистом. Якщо ж встановлених умов не дотримувались, то укладені угоди оголошувалися не кон-трактами, а пактами. На противагу контрактам пакти являли собою неформальні угоди найрізноманітнішого змісту. За загальним правилом пакти не користувалися позовним захистом, не мали юридичного значення, базувалися на добросовісності та справедливості, але не на праві. За виразом римських юристів - це були так звані голі пакти - pacta nuda.
Отже, пакти не користувалися позовним захистом і зобов'язань не породжували. Викладене правило, яке спочатку проводилося в життя дуже суворо згодом зазнало деякого пом'якшення. Нові відносини потребували нових договірних форм, і римляни були змушені визнати за багатьма пактами силу контрактів, надавши їм позовний захист. Такі пакти дістали назву одягнутих пактів - pacta vestita. Проте, незважаючи на певні корективи, вододіл між контрактами та пактами не був усунений повністю.
Відомо, що римська договірна система була досить розгалуженою. Проте в стародавній період не існувало чіткої класифікації контрактів. До їх систематизації приступив відомий юрист II ст. н.е. Гай. Усі контракти ним класифікувалися і одержували назву залежно від способу їх,виникнення. Зокрема, на його думку, договори виникають у результаті використання усної мови - verba, або письмової форми - litterae, або передачі якоїсь речі - res, або формальної згоди - consensus. Звідси контракти набули назв - вербальні, літеральні, реальні і консенсуальні.
Важливо усвідомити різницю між реальними і консенсуальними контрактами. Реальний договір передбачає обов'язкову передачу речі - без передачі речі угода жодного зобов'язання не породжує і юридичного значення не має. Консенсуальний контракт, навпаки, виникає з моменту досягнення згоди, хоч речі немає і вона може бути передана згодом (наприклад, майбутній врожай). Практичне значення такого поділу полягає в тому, що в консенсуальному договорі боржник несе відповідальність з моменту досягнення згоди, а в реальному - сама згода без передачі речі відповідальності не тягне. Кожній з названих груп відповідав перелік договорів, за яким кожний договір "знав" своє місце і не міг переходити з групи в групу.
Спочатку названі чотири групи договорів містили в собі вичерпний перелік контрактів, але згодом, з розвитком економічних і торгових відносин, з'явилося чимало угод, яких не можна було віднести до жодної з названих груп. Так з'явилася п'ята група контрактів, яка вже в середні віки дістала назву безіменних контрактів - contractus innominati. Отже, вся договірна система в Римі поділялася на п'ять видів: вербальні, літеральні, реальні, консенсуальні і безіменні.
Разом з тим у Римі існував й інший поділ договорів. Як уже відомо, контракти - це формальні угоди, тобто акти, укладені з дотриманням певного формалізму. Проте в древньореспубліканському праві формалізмом супроводжувалася не тільки процедура укладання, але й тлумачення змісту договору та його застосування. Тлумачачи договір, головну увагу приділяли не з'ясуванню тих думок, які вкладали в нього сторони або які думки вони хотіли виразити в ньому, а в букві договору. Цього вимагало цивільне право - jus civile. У цьому розумінні договори в старому римському праві мали назву договорів суворого права - negatoria stricti juris. Суворість стародавніх договорів саме в цьому і виявлялася, що сторона на випадок спору не могла посилатися на намір вкласти у договір зовсім не той зміст, який випливав з буквального смислу договору. Також не можна було посилатися на якісь обставини, які виявляють несправедливість певної вимоги, якщо вона була пред'явлена іншою сторо- * ною в повній відповідності з точним текстом договору. І лише з появою формулярного процесу, коли претор увів у формулу позову спеціальну екс-цепцію, в якій прямо вказував згадані обставини, суддя брав їх до уваги. З розвитком товарного обороту старий культ слова почав відходити у забуття. Тлумачачи закон або договір, перестали сліпо і грубо формально дотримуватися букви закону, а почали вникати в його суть. У договорах на букву стали дивитися як на засіб виразити певну думку і відповідно до цього брали до уваги не тільки те, що сказано,, але в цілому напрям волі діючих осіб.
Одночасно з відходом від формального тлумачення договору за його буквальним змістом під час спорів, які виникали з договорів, допускалися посилання на ті обставини, які виражали вимоги договору формально пра--вильно, а по суті були такими, які не заслуговують на захист у зв'язку з явною недобросовісністю і несправедливістю позивача. Римські юристи в таких випадках говорили, що договір тлумачитеся на підставі добросовісноті і справедливості, а звідси і самі договори дістали назву negatio bonae fidei - засновані на добросовісності. До них відносили насамперед реальні та консенсуальні договори. Римському праву відомі також й інші договори, зокрема оплатний договір - якщо вигоду мала лише одна сторона (договір позички).
§2. Структура договору
Будь-який договір складається з певних елементів, які в своїй сукупності створюють його структуру. Усі елементи договору римляни поділяли на дві групи: істотні (необхідні), без яких немає самого договору; другорядні (випадкові), без яких, договір може існувати, а з'являються вони в договорі лише за бажанням обох контрагентів договору.
До істотних елементів римські джерела відносять: а) згоду сторін, які вступають у договір; б) предмет договору; в) правову основу або мету договору.
Договір - це вольовий акт, він може виникнути тільки за погодженням двох або більше осіб. Під час укладення договору воля сторін повинна бути взаємною, спрямованою на досягнення певної мети. Для виникнення договору необхідний зовнішній вираз волі, причому доступний для правильного сприйняття і розуміння оточуючими. Воля укласти договір може бути виражена усно, письмово, певною поведінкою, а в деяких випадках мовчанням або за допомогою конклюдентних дій.
Другим суттєвим елементом договору є його предмет. Відомо, що всяке зобов'язання, а тим більше договірне, дає право кредитору вимагати від боржника щось дати, надати, зробити. Ці ж дії розцінюються нормами римського цивільного права як можливий предмет договру. Але щоб договір набув юри-I дичного визнання, цей предмет має відповідати таким вимогам: він не повинен піддаватися моральному осудові; речі, які становлять предмет договору, не повинні бути вилучені з обігу; предмет договору має відповідати інтересам кредитора.
Роль істотного елемента виконує також правова основа договору (causa). Основа договору визначає його мету, а мета договору робить його таким, яким він є, а1 не іншим (наприклад, договір купівлі-продажу, а не найму).
Договори, в яких найближча мета очевидна, називаються казуальними. Проте не у всіх договорах мета чітко проглядається. Нариклад, укладаючи стипуляційну угоду, кредитор запитує боржника - даєш 100? Боржник відповідає - даю 100. Тут мета неясна. Договори, в яких мета неясна, називаються абстрактними.
Випадкові елементи договору, на відміну від істотних не відносяться до числа необхідних. Без них договір може існувати, і якщо вони з'являються в договорі, то лише за бажанням обох сторін. Різні варіанти використання випадкових елементів були узагальнені римськими юристами, які піддали їх певній класифікації. В цілому можна виділити шість видів випадкових елементів, які нерідко вводили у договір не для того, щоб його визнати дійсним, а тому, що потребу в них відчували самі учасники договору. Це, зокрема, строк дії договору, умова договору, місце виконання та спосіб виконання договору, доповнення до договору, штрафна стипуляція.
Про строк і місце виконання договору вже була мова в розділі про виконання зобов'язання., тому ми зупинимося лише на чотирьох інших другорядних елементах договору.
1. Умова виконання договору. Умову (conditio), так само як строк, вводили в договір для того, щоб з нею пов'язати припинення дії договору. В той же час умова суттєво відрізняється від строків.Якщо строк визначався як календарною датою, так і подією, то значення умови може бути надано тільки події, при цьому лише ймовірній події, а не обов'язковій. Подія може бути позитивною (якщо корабель прибуде з Африки) і негативною (якщо корабель не прибуде з Африки). Не дозволялося вводити у договір протиправної умови, а також події, які не можуть бути здійснені або аморальні. Крім того, подія повинна бути віднесена до майбутнього, а не до минулого.
2. Спосіб виконання договору (modus). Цей вид елементів вводили тоді, коли звичайно прийнятий порядок виконання договору необхідно було дещо змінити. Зокрема, така зміна пов'язана з альтернативним виконанням договору. До неї вдавалисяв зобов'язаннях, встановлених з приводу двох або декількох предметів, але врешті виконувалися тільки одним з них, обраним боржником або наділеним правом вибору кредитором. Наприклад, за згодою про продаж одного з двох рабів обмежене певним строком право вибору було надане покупцю. Якщо до настання цього строку обидва раби були живі, покупець міг вибрати будь-кого з них. У випадку загибелі того раба, якого вибрав покупець, договір припинявся через неможливість його виконання. Проте покупець міг вибрати іншого раба, тоді договір підлягав виконанню.
3. Доповнення (accessio). Застосовувалося зрідка і використовувалося з метою зобов'язати боржника виконати укладений договір, але не безпосередньо кредитору, а вказаній в договорі третій особі. Наприклад, продавець зобов'язаний доставити предмет покупцеві, але за спеціально укладеним договором він доручив доставку предмета власникові транспортних засобів. У цьому випадку учасниками договору залишалися кредитор і боржник (покупець і продавець), а не третя особа, і всі стосунки зводилися до них, а не до третьої особи: Це доповнення в договорі не передбачалося.
4. Штрафна стипуляція. її мета встановити розмір грошової суми, яку боржник зобов'язувався сплатити кредитору на випадок невиконання договору. Сторона, яка порушила договір і заподіяла тим самим збитки іншій стороні, повинна була цю втрату повернути. Часто розмір такої втрати було дуже важко визначити. Завдяки штрафній стипуляції сума можливих збитків визначалася ще до того, як один з контрагентів допускав порушення своїх договірних зобов'язань. Оформлялась штрафна стипуляція, як і всяка інша, за допомогою запитання з однієї сторони і стверджуючої відповіді - з іншої.
При всій життєвій значущості розглянутих додаткових, елементів без них цілком можна було укладати різні конкретні договори. Тому лише внесені в договір сторонами вони набували значення юридичного обов'язку. Щодо юридичної сили договору, то вона не перебувала в будь-якій залежності від випадкових договірних елементів. Незважаючи на їх відсутність, юридична сила договору виявилася повною мірою, спираючись на сукупність невід'ємних від договору істотних його елементів.
§3. Загальні умови дійсності договору
Договір, як зазначалось, є взаємною угодою двох або більше сторін. Однак юридичну силу угода набуває тільки в разі дотримання встановлених обов'язкових вимог, а саме: законності договору, вільного волевиявлення сторін, форми волевиявлення, праводієздатності сторін, визначення предмета договору і реального виконання дій, які становлять предмет, та ін. У випадку недотримання хоча б однієї з цих вимог договір міг бути визнаний недійсним.
Законність договору. Зміст майбутнього договору насамперед не повинен суперечити правовим приписам, діючим законам. Проте поняття законності договору римляни розуміли досить широко: договір не повинен суперечити не тільки діючому праву, але й вимогам моралі і законам природи. Наприклад, якщо до договору доручення вводили умову про оплату за послуги, то така умова суперечила моральним вимогам, оскільки одержувати гроші за виконання послуг у Римі не було прийнято. Незаконними вважали договори, предметом яких було майно або речі, вилучені з обігу, укладені з особою неправо-дієздатною, або такі, що суттєво обмежують дієздатніть особи (наприклад, не можна було вводити у договір умови не одружуватись і не народжувати дітей).
Вільне волевиявлення сторін. Договір був визнаний дійсним, якщо воля сторін скеровувалась на його укладення. Однак само по собі волевиявлення договору ще не породжувало. Необхідна була здатність до вільного волевиявлення, якою в Римі володіли не всі особи. Такої здатності позбавлялися раби, підвладні особи, а також особи, що не мали статусу римського громадянина. Для абсолютно вільного і свідомого волевиявлення потрібна була також повна дієздатніть, якої, однак, не мали малолітні і неповнолітні, душевнохворі та деякі інші категорії вільного населення.
Отже, воля сторін мала бути виражена вільно і свідомо. Однак такого вільного вираження волі не було, якщо договір укладався під впливом помилки, примусу, обману.
Помилка (error). Помилкою вважалася неправильна уява однієї сторони в договрі про будь-які речі або дії. Якщо згода на укладення договору відбувалася в результаті помилкового уявлення про річ, то класичне римське право вважало, що й сама згода нібито і не відбулася. Проте помилка в римському праві не завжди трактувалась однозначно. Спочатку її зовсім не брали до уваги. Згодом на помилку почали зважати тільки тоді, коли вона була істотною і вибачливою. До істотних і вибачливих римське право відносило: 1) помилку в характері правочину (наприклад, одна особа дає річ на збереження, а інша думає, що річ їй дарують); 2) помилку в предметі договору (покупець мав на увазі купити раба Тація, а йому продали Люція); 3) помилку в якості предмета договору (помилково мідна річ була продана як золота); 4) помилку в особі контрагента. Цю помилку брали до уваги лише в тому випадку, якщо особа контрагента мала суттєве значення для іншої сторони (наприклад, особа мала намір укласти договір з відомим архітектором, а він виявився не тим, за кого його прийняв контрагент).
Помилка в мотивах укладення договору вважалася неістотною, договір вважався дійсним і оспоренню не підлягав.
Римські юристи розрізняли не тільки помилку, але й незнання закону і помилку фактичних обставин. Помилка в праві завжди була невиправною, оскільки право, на їх думку, повинні знати всі громадяни, а фактичні обставини можна було й не знати.
Обман (dolus) - навмисне введення в оману контрагента з метою спонукати його до укладення невигідної для нього угоди. Це злісний намір обманщика, спрямований на здійснення вигідного для себе, але протиправного правочину.
За твердженням Ціцерона, обман як дія, що знищує'договір, був введений цивільним претором Аквілієм близько 44 р. до н.е. Він дав таке визначення обману: "Коли про людське око робиться одне, а насправді діється зовсім інше". Згодом відомий юрист Лабеон уточнив поняття обману: "Це є лукавство, хитрість, здійснені з тим, щоб ошукати, заплутати, обдурити іншого".
УІ ст. н.е. претори поширили поняття обман на всі ті правочини, які, хоч і допустимі з формального погляду, проте були в явній суперечності з поняттями добросовісності, справедливості і честі, і почали давати потерпілому позов - actio doli з річним строком позовної давності. Це, зокрема, позов про визнання договору недійсним, про стягнення збитків, заподіяних обманом. Крім того, обманута сторона мала право вимагати проведення реституції, а обманщик піддавався публічному безчестю.
Примус. Недійсним вважався договір, укладений під примусом. Примус' міг бути двох видів: у вигляді насильства, тобто застосування сили (vis absoluta) і у вигляді погрози (metus). Угода, укладена за допомогою фізичного насильства, завжди вважалася недійсною, оскільки в такому випадку має місце повна відсутність волі. Дещо по-іншому підходили римські юриста, до визнання дійсності договору, укладеного під загрозою. Раннє римське право визнавало угоду, укладену під загрозою, дійсною. Римські юристи обґрунтовували це тим, що хоч і під загрозою, під тиском, але все ж таки волю було виражено. Згодом римські юристи дійшли висновку, що воля, виражена під загрозою, не є справжньою, тому особі, яка виразила волю під загрозою, надавалися різні способи захисту, щоб уникнути небажаних наслідків, зокрема це: а) заперечення проти позову про виконання зобов'язання; б) позов потерпілого про повернення йому переданого за договором; в) право вимагати проведення реституції. Цими засобами могла користуватися лише потерпіла особа проти того, хто погрожував, а також проти його спадкоємців. У разі відмови добровільно відшкодовувати збитки претор у своїй формулі приписував судді: "Якщо буде доведено..., то присуди чотирикратне повернення заподіяних збитків, а правочинвизнай недійсним".
Форма волевиявлення. Це означає, що договір повинен бути укладений за відповідною формою, передбаченою законом або угодою, недотримання якої робило договір недійсним. Такими формами волевиявлення були: а) манципа-ція (mancipacio) - урочиста форма укладення угоди в присутності сторін, свідків вагаря з вагою і проголошення певних формул; б) поступка правом (in jure cessio) - покупець і продавець прибували до претора і шляхом фіктивного подання позову першим і його визнання другим річ переходила у власність покупця; в) stipulatio - укладання угоди за допомогою
запитання майбутнього кредитора і відповіді боржника: яка збігається з запитанням. Наприклад: "Обіцяєш дати 100? Обіцяю"; г) деякі письмові договори.
Нарешті, важливою умовою визнання дійсності договору є чітке визначення предмета договору і реальна можливість його виконання, тобто, щоб предмет був можливим, речі не були вилучені з обороту і щоб договір не суперечив існуючим звичаям та правилам.
§4. Порядок укладання договору. Представництво
Протягом усієї історії Стародавнього Риму процес укладання договору не був однаковим. Зміни в процесі укладення договорів залежали від виду договору. Наприклад, такий важливий вербальний контракт, як стипуляція, передбачав, що необхідною умовою визнання його дійсності була ініціатива, яка виходила від кредитора у формі запитання до боржника: "Чи обіцяєш заплатити мені 100 асів?" Після стверджувальної відповіді боржника договір вважався укладеним.
В інших видах договорів процес їх укладання може починатися як з боку кредитора, так і боржника.
Укладання договору починається переважно з оголошення сторони, яка бажає укласти певний договір, про свій намір вступити в зобов'язально-правові відносини з іншою особою для досягнення якоїсь мети. Така пропозиція укласти договір називається офертою (propositio). Оферта могла бути здійснена найрізноманітнішими способами, але з умовою, щоб друга сторона її правильно сприйняла. Це можна було зробити пропозицією іншій стороні, оголошенням, рекламою, виставкою товарів на ринку тощо.
Проте для того, щоб договір відбувся, однієї оферти було не досить. Потрібно, щоб оферту прийняла зацікавлена особа, тобто, щоб вона була акцептована. Звідси прийняття пропозиції укласти договір називається акцептом. У консенсуальних договорах акцептування оферти і свідчило про досягнення згоди, тобто було укладенням договору. Однак, якщо договір не був консенсуальним, то крім досягнутої таким шляхом згоди сторін потрібно було ще виконати необхідну форму (письмовий контракт) або у крайньому разі (у випадку реальних контрактів) передати річ, яка була предметом договору. Отже, згода вважалася такою, що відбулася, коли пропозиція укласти договір, яка виходила від однієї особи, приймалася іншою. Переговори про укладання договору могли вестися їх учасниками як безпосередньо, так і через представника.
Слід, однак, зазначити, що навіть у розвинутому праві не було відоме як загальне правило те, що в сучасному праві називають укладанням договору за допомогою представника. Рабство заважало широкому розвиткові представництва в Римі і тому питання про представництво недостатньо розроблене в джерелах римського права.
У зв'язку з розвитком Римської держави, перетворенням її у великий торговий центр дедалі гостріше відчувається потреба в інституті представництва під час укладання договорів. Під представництвом розуміли такі відносини, коли наслідки правочинів, здійснених однією особою від імені іншої, безпосередньо переносилися на цю особу. Представники бувають прямі і непрямі. Прямий представник діє від імені і за рахунок господаря. Непрямий представник діє за рахунок господаря, але від власного імені. Усі наслідки при цьому переносили на нього.
Пряме представництво було можливе: а) за статутом юридичної особи; б) за дорученням, яке виходило з посади або від державної влади; в) за дорученням приватної особи. Представництво могло бути загальним і спеціальним.
У разі безпосередньої участі сторін в укладенні договору він набував юридичної сили відразу після досягнутої згоди. Якщо переговори про укладання договору не велися безпосередньо сторонами майбутньої угоди, то така угода не набувала юридичної сили лише тоді, коли представник був відкликаний до її остаточного укладення.
Розділ XII ОКРЕМІ ВИДИ ДОГОВОРІВ
§1. Вербальні контракти
Відомо, що класифікували договори залежно від їх основ. Розрізняли: вербальні контракти, основані на проголошенні традиційних формул (звідси назва вербальні); літеральні - це контракти писані; реальні (лат. res - річ), які для визнання своєї дійсності вимагали передачі речі; консенсуальні - основані на підставі досягнення згоди; нарешті контракти безіменні.
Найстародавнішими з названих контрактів були вербальні, яких у римському праві виділяли три: стипуляція; обіцянка раба в разі звільнення не поривати зв'язків зі своїм патроном і надавати йому у випадку потреби матеріальну допомогу; усна обіцянка дати придане. Два останні договори спочатку не мали особливого.значення, і, навпаки, стипуляція в усій системі зобов'язань посідає значне місце.
Стипуляцією, як відомо, називався усний договір, укладений за допомогою запитання майбутнього кредитора і відповіді боржника, яка збігається з запитанням. Наприклад, кредитор запитує: "Обіцяєш дати 100?" Боржник відповідає: "Обіцяю дати 100". Ще Гай вважав стипуляцію недійсною, коли на запитання'кредитора: "Обіцяєш дати 100?" Боржник відповідав: "Обіцяю дати 50". Ось чому зобов'язання із стипуляції було зобов'язанням суворого права і підлягало буквальному тлумаченню. Але з часом крайній формалізм був пом'якшений, і у випадку спору між сторонами з приводу суми визнавалося, що зобов'язання встановлено в меншій сумі - не 100, а 50.
Римські джерела свідчать, що договір стипуляції був відомий вже Законам XII таблиць. Укладання стипуляційної форми договору вимагало присутності кредитора і боржника, свідків, які мали підтвердти його достовірність. Представництво не допускалося. Оскільки форма укладання стипуляції вимагала проголошення запитання і відповіді, то зрозуміло, що вона була недоступна глухонімим.
Стипуляція характеризувалася певними ознаками: найперше - це строго формальний договір, для дійсності якого основа (causa) не мала значення. Єднальну дію стипуляції надавало дотримання точно встановленої форми, а її основа (мета) зовсім не бралася до уваги. По-друге, одній стороні (кредитору) належали тільки права, а іншій (боржнику) - тільки обов'язки. По-третє, зобов'язання, що виникало із стипуляції, мало абстрактний характер. Тут не визначалась найближча мета, не була відома і матеріальна основа, з якої виникало зобов'язання. Із запитання, поставленого кредитором, і відповіді боржника не було відомо, за що боржник обіцяє дати 100 - за куплену річ, виконану роботу чи має повернути позичені гроші. А тому стипуляційної форми можна було надати будь-яким зобов'язальним відносинам і швидко проводити їх в життя. Це зробило стипуляцію найпоширенішою формою договору. Навіть у класичний період вона була популярною формою обороту.
Застосовуючись протягом тривалого часу, стипуляція, звичайно, не залишається незмінною, зокрема поступово послаблюється вимога щодо її усної форми. Договір стипуляції вважався укладеним, якщо на запитання кредитора "Обіцяєш дати 100?" боржник відповідав: "А чому би й ні".
Принцип абстрактності стипуляційного зобов'язання не позбавляв боржника права доводити, що підстава, на якій він прийняв на себе зобов'язання, не здійснилася. Але таке доведення не завжди можливе і вимагало багато часу. І, навпаки, кредитору було набагато легше довести факт стипуляції і здійснити своє право, тобто стягнути відповідно зобов'язанню. Щоб ще більше полегшити доведення стипуляції, римські юристи запровадили звичай складати письмовий акт - cautio, який засвідчував цю обставину. Такий письмовий документ не мав самостійної зобов'язуючої сили: боржник міг вільно доводити, що усної стипуляції все ж таки не було, а тому він нічим не зобов'язаний. Із спливом часу виникає припущення на користь істинності документа, і поступово це припущення набуває незаперечної сили. В разі наявності письмового документа доводити, що усна стипуляція не відбулася, дозволялося лише шляхом встановлення того факту, що в ці дні кредитор і боржник не були в одному місці.
Отже, стипуляція породжувала обов'язкове зобов'язання відразу після усного проголошення запитання кредитора і відповіді боржника. Якщо боржник проголосив своє spondeo - обіцяю, хоч грошей від стипулянта ще не одержав, він вважався зобов'язаним і за позовом із стипуляції повинен платити. Несправедливість цього рішення розуміли всі, і претор став давати боржнику право позову із стипуляції exceptio doli - заперечення.
З самого початку своєї появи стипуляція стала застосовуватись не тільки в тих випадках, коли договір повинен поєднати двох осіб - кредитора з боржником, але й в більш складних відносинах, коли на тій чи іншій стороні виступають декілька учасників вимоги і боргу. Така співучасть у зобов'язанні могла мати різне значення і вилитися в різні форми. Наприклад: а) співучасть кореальна, коли декілька осіб бажають виступати як кредитори, однак з умовою, щоб кожний з них мав усі права самостійного кредитора - міг одержувати платіж, пред'являти позов тощо; б) співучасть акцесорна, коли одна особа бажає виступити в зобов'язанні як головний учасник, приєднавши іншу особу в ролі додаткового співучасника. Дуже часто трапляється приєднання додаткового боржника. Головною метою такого приєднання є порука* .
§2. Літеральні контракти
Юридична природа літеральних контрактів полягала в тому, що зобов'язання виникають у цьому випадку не з простої згоди сторін, а з письмової форми, якої воно мало набути.
Римському праву періоду республіки і класичних юристів таке літеральне зобовязання відоме у вигляді книжкового боргу. В цілому суть цієї форми полягала ось у чому. На підставі торгових зв'язків товари одного контрагента більш-менш систематично направлялися іншому, а також у зворотному напрямі. Кожна з цих операцій записувалася її учасниками в спеціальній книзі прибутків і видатків. Зрозуміло, що кредитор робив записи у своїй книзі в графі "Видатки", а боржник - у графі "Прибутки", і що такий запис робили на підставі відповідної згоди сторін, бо інакше договору не могло бути, а самозапис засвідчував лише те, що надходило або відправлялось на виконання укладеного договору.
Проте запис кредитора у графі "Видатки" міг бути одностороннім, без матеріальної основи договору. Крім того, цей запис був зроблений на підставі вже існуючого договору, укладеного іншим способом. І це не забезпечувало боржника від подвійного стягнення як за поперднім договором, так і за оформленим у книзі. Отже, така форма договорів не гарантувала від зловживань з боку недобросовісних кредиторів, а тому вона вже на початку класичного періоду поступово втрачає своє значення. З втратою значення прибутково-видаткових книг припинилася і практика старих літеральних контрактів. У той час як в обороті між римськими громадянами вживалися названі книжкові операції, в обороті між перегринами досить поширеними були письмові зобов'язання іншого роду. Це, зокрема, запозичені з грецької практики боргові документи, так звані синграфи і хірографи, які згодом були поширені і на відносини між римськими громадянами.
- Синграфи -«це двосторонній письмовий документ, який фіксував факт передачі кредитором певної суми грошей боржнику, скріплювався підписами і печатками як кредитора, так і боржника, а також підписами свідків. Усе це свідчить про те, що процедура складання синграфа була досить складною. Тут крім наявності свідків оголошувався зміст договору, що не завжди було бажаним. Тому в імператорський період синграф поступово втрачає своє значення і натомість приходить хірограф.
Хірограф - це односторонній документ, укладений самим боржником від власного імені, без свідків і ним же підписаний.
Отже, замість книг прибутків і видатків літеральні контракти почали офор
млятися простою розпискою, про яку детальніше буде йти мова в наступному
параграфі. *
Поширення на всю імперію прав римського громадянства при імператорі Каракалі позбавило цей інститут перегринського права юридичної сили. Проте він не зникає зовсім, а відродився в післякласичному римському праві у вигляді тих письмових cautio, з якими ми вже ознайомилися, розглядаючи питання про стипуляцію.
§3. Реальні контракти
Якщо вербальні і літеральні контракти є договорами формальними, то всі інші контракти - це неформальні договори, оскільки вони необмежені якоюсь певною формою. Однак між ними є різниця. Одні з них для визнання своєї дійсності не потребували нічого, крім простої згоди між сторонами (контракти консенсуальні); інші набували юридичної сили тільки після того, як на підставі згоди одна сторона передала іншій ту річ, яка була предметом договору. Оскільки річ походить від лат. res, то й договір одержав назву реального. Римське право виділяло чотири види таких контрактів - позика, позичка, поклажа і застава.
І. Найстародавнішим видом реального контракту є позика - mutuum. Юридична суть позики полягає в тому, що одна сторона (кредитор або позикодавець) передає іншій стороні (боржнику, або позикоодержувачу) речі, визначені родовими ознаками, якими є гроші, зерно, вино тощо, у власність із зобов'язанням повернути кредитору в тій же кількості й такого ж роду та якості у встановлений строк або на вимогу.
Відомо, що в старому цивільному праві позика (зокрема, грошова) здійснювалася у формі nexum. Однак вона була дуже обтяжена формальностями і не користувалася позовним захистом. У результаті nexum виявлялося, що одна особа мала в своєму майні якусь цінність, одержану з майна іншої. Залишати цю цінність їй на шкоду цій іншій особі не було ніяких підстав і римське право вже дуже скоро починає давати кредитору цивільний позов, який випливав не з договору позики, а з простого факту безпідставного збагачення.
З розвитком господарського життя, торгівлі, ремесла здійснювати не тільки такий громізький правочин, як nexum, але й більш просту, хоч теж формальну угоду, як стипулящя, стало дуже важко. Усе це зумовило появу простішої форми, якою стала позика - mutu'um. Для її юридичної сили не вимагалося надавати згоді сторін будь-якої урочистої форми. Достатньо було після згоди передати певну річ - предмет договору, яка називалася валютою позики.
1. Позика - контракт реальний. Він набуває юридичної сили як тільки на основі згоди сторін була передана річ. До того моменту згода сама по собі значення не має. Наприклад, якщо кредитор обіцяє завтра дати боржнику певну суму грошей в позику, то це ще не породжує ніяких зобов'язань ні для нього, ні для боржника, і якщо він завтра, всупереч своїй обіцянці, відмовить боржникові, то жодної відповідальності перед ним він не несе. Якщо сторони мали намір надати своїй згоді обов'язкову силу, вони повинні були вдатися до сти-пуляційної форми. В іншому разі зобов'язання виникає лише тоді, коли гроші в позику передані.
2. Предметом договору позики є речі, визначені родовими ознаками. Відомо, що до родових належать речі, які продаються і купуються за такими параметрами, як вага, міра і кількість. Те ж саме стосується і договору позики. Гроші дають у кредит кількістю і кількістю їх одержують.
3. Усі речі, які є предметом договору позики, передаються позикодавцем у власність позикоодержувачу, тим самим боржнику надається право вільного розпорядження речами - вимагається повернення не тих самих речей, які були передані, а таких самих. Іншого не могло й бути. Адже,, згідно з договором позики, боржник одержує, наприклад, мішок зерна для того, щоб його спожити, а гроші - щоб витратити, а не у тимчасове користування. А це підвладно тільки власнику. Ось чому предметом договору позики є речі, які можуть бути замінені. Такими є тільки речі, визначені родовими, а не індивідуальними ознаками.
4. Оскільки предметом договору позики були речі, які визначалися вагою, мірою й кількістю і надходили у власніть боржника, то на нього падав ризик випадкової загибелі одержаної речі. Римляни виходили з того, що рід не може загинути, хоч загибель таких речей, як зерно, гроші цілком можлива (від пожежі, крадіжки), але для права, для кредитора вони не гинуть - вони можуть бути замінені іншими. Тому боржник не звільнявся від обов'язку повернути одержану суму, міру або вагу, він відповідав за будь-яку вину.
5. Оскільки позика - реальний договір, то вже в момент його укладення позикодавець, передаючи позикоодержувачу гроші чи і#ші речі, визначені родовими ознаками, зробив усе, що від нього вимагалося. Після цього слід чекати певних дій вже не від кредитора, а тільки від боржника. Тим самим позика може бути охарактеризована такою як зобов'язання суворого права і зобов'язання суворо одностороннє. Тепер у позикодавця немає обов'язків, а є тільки право вимагати поверення боргу; у позикоодержувача немає прав, він зобов'язаний лише погасити взяту позику. Для здійснення права вимагати повернення боргу кредитору давався позов суворого права.
6. Договір позики, укладений підвладними особами, важався недійсним. У кінці республіки і на початку імперії сини заможних родичів дуже часто вдавалися до позики в різних замаскованих лихварів з тим, що сплата буде здійснена після смерті домовладики і одержання спадщини. Але вже на початку імперії сталася в Римі така подія, яка глибоко схвилювала громадську думку. Один з таких боржників, Мацедо, переслідуваний кредиторами, вбив свого батька. Під враженням цього вбивства була видана постанова сенату, яка дістала назву Мацедоніанської. За цієїю постановою, позика підвладному синові без згоди батька ніколи, навіть після смерті домовладики, не може дати кредитору позову. Однак добровільна сплата сином розглядається як сплата боргу, і таким чином акт мацедоніанум складає зобов'язання сина у вигляді натурального зобов'язання.
7. У Римі договір позики міг бути контрактом процентним і безпроцентним. У вигляді загального правила позика конструювалася як договір безпроцентний. Щоб стати процентним, договір вимагав спеціальної на цей рахунок згоди, яка оформлялася за допомогою стипуляції (стипуляція про проценти). Питання про граничну норму процентів іде ще від Законів XII таблиць, які встановили maximum у 8 % річних. У 347 р. до н.е. законом цей максимум був зменшений наполовину, а наступний закон забороняв стягувати проценти взагалі. Проте цей закон незабаром вийшов із вжитку, і в епоху Ціцерона межовою нормою було 12 %. Ця норма збереглась протягом усього класичного періоду. Закон Юстиніана 528 р. зменшив її до 8 % на рік. Нарахування процентів на проценти заборонялося.
У період імперії відносно позики поширився звичай складати письмові документи, боргові розписки у вигляді синграфів і хірографів, про які вже йшла мова. Розглянемо їх застосування в договорі позики.
Складання таких документів полегшувало кредитору довести факт пере-) дачі валюти в позику, а заодно і довести своє право вимагати від боржника позиченої суми. Однак на практиці дуже часто траплялися випадки, коли розписку давали кредитору раніше, ніж боржник одержував гроші, а недобросовісний кредитор потім відмовлявся передати гроші останньому. Щоб запобігти подібним явищам,-власті Риму змушені були вжити певних заходів проти масових зловживань з боку недобросовісних кредиторів. Виникла потреба надати боржнику якихось засобів захисту проти безпідставних вимог кредиторів. Наприклад, у випадку, коли кредитор, який мав боргову розписку, пред'являв до боржника позов про повернення боргу, якого насправді йому не давав, претори в своїх формулах почали давати боржникові заперечення. В запереченні боржник вказував на крайню недобросовісність кредитора, який одержав розписку обманним шляхом. Згодом боржник, не чекаючи позову від кредитора, міг вимагати повернення йому розписки, яку він дав під час обіцянки надати позику. З цією метою боржнику давався так званий кондикційний позов про стягнення з відповідача безпідставного збагачення або збагачення за рахунок боржника. В законодавстві Юстиніана існувало правило, що боржник, який дав розписку і не одержав грошей, повинен був протягом двох років пред'явити позов про повернення розписки. Непред'явлення в цей строк позову робило розписку незаперечним фактом, який зобов'язував боржника до сплати.
Однак використання боржником усіх захисних.засобів було малоефективним. Довести факт неодержання грошей, якщо розписка була на руках у кредитора, було майже неможливо. Тому вже в III ст. н.е. боржник був поставлений в більш сприятливі умови. Тепер обов'язок доводити передачу грошей було покладено на кредитора. Причини такого різкого повороту в політиці рабовласницької держави пояснюються не тільки тим, що свавілля кредиторів досягло великих масштабів, а це приводило до загострення соціальних протиріч, але й тим, що в результаті розорювалася основна маса платників державних податків, від чого страждала державна казна.
II. Позичка (commodatum) - це договір про надання речей у безоплатне користування. Такий початковий смисл слова позички. У сучасних умовах він вважається різновидом позики, кредиту. Більш докладно договір позички можна визначити як реальний контракт, за яким одна сторона (позичкодавець) Хцає іншій стороні (позичкоодержувачу) якусь індивідуально визначену річ у . тимчасове і безоплатне користування, зобов'язуючи позичкоодержувача по-вернути цю ж саму річ позичкодавцю в повній цілості. >
Як бачимо; договір позички теж був реальним контрактом, тобто зобов'язання за цим договором виникало лише тоді, коли відбувалася передача речі , хпозичкоодержувачу. Об'єктом позички могла бути тільки індивідуально виз-- „^начена річ - цією ознакою позичка відрнізняється від позики. А оскільки річ, Гхщержана в позичку підлягала поверненню, то такими могли бути лише індивідуально визначені речі, тобто такі, які не підлягають заміненню і разом з тим ^Ліе споживаються. Ці речі зберігають свою цінність, незважаючи на їх використання.
к. Надання речі в користування повинно бути безоплатним, в іншому випад
ку договір буде не позичкою, а наймом.
н За своєю природою позичка належить до договорів двосторонніх, хоч і
зк*нерівносторонніх. З цього приводу юрист Гай висловлює своє міркування: по-д^ичкодавець укладає договір позички не в силу господарської потреби, а з п^ооброї волі, і тому він сам визначає її форму й межі. Як тільки позичкодавець Со Ьередав іншій особі в користування свою річ у безоплатне користування, він \жм себе обмежив у правах: йому вже не належить право за власним розсудом припинити договірні відносини, вимагати повернення речі до встановленого у договорі строку.
Оскільки договір позички є двостороннім, то виникають права і обов'язки для обох сторін, хоч і нерівнозначні. Зрозуміло, що головні обов'язки покладають на позичкоодержувача, який зобов'язаний берегти дану йому в користування річ, застосовувати відповідно до її господарського призначення згідно з вказівками у договорі. У зазначений у договорі термін він повинен повернути річ позичкодавцю, оскільки вона надавалась йому у тимчасове користування.
Отже, з договору позички вигоду мав лише позичкоодержувач. Саме цю обставину брали до уваги у римському праві, коли вирішували питання про межі відповідальності позичкоодержувача за збереження речі. Оскільки договір укладався в його користь, на нього покладалася відповідальність за будь-яку вину, тобто не тільки за навмисне заподіяння шкоди позичкодавцю і не тільки за грубу, але й за легку необережність. Позичкоодержувач повинен був виявити найліпші якості турботливого господаря, користуючись річчю, з тим, щоб зберегти її і повернути позичкодавцеві в такому стані, в якому він її узяв. Тільки такий турботливий позичкоодержувач не ніс відповідальності за шкоду, яка виникала для позичкодавця внаслідок простої випадковості. Ризик випадкової загибелі речі лягав на позичкодавця, оскільки він залишався її власником.
У яких випадках виникали зобов'язання з боку позичкодавця? Якщо позичкодавець передав річ у доброму стані і позичкоодержувач не поніс ніяких витрат, пов'язаних з "нею, то зобов'язання у позичкодавця не виникало. Проте, якщо передана у позичку річ була несправна і завдала позичкоодержувачу збитків, то позичкодавець змушений повернути ці збитки. Наприклад, позичкодавець дав у позичку зіпсовану бочку або позичив коня, хворого на інфекційну хворобу, в результаті захворів і загинув кінь позичкоодержувача. В подібних випадках позичкоодержувач мав право вимагати повернення збитків з позичкодавця.
Вступаючи у договірні відносини без особистої вигоди за принципами римського права позичкодавець не зобов'язаний надто піклуватися про інтереси позичкоодержувача. Однак, якщо він допускав навмисну вину або грубу необережність, то був зобов'язаний нести відповідальність перед позичкоо-держувачем. Так само, якщо необачно несправна річ, передана у позичку, вимагала від позичкоодержувача витрат, позичкодавець зобов'язаний такі витрати повернути (наприклад, витрати на лікування раба, переданого у позичку).
Різновидом договору позички був так званий прекарій, з яким ми ознайомилися, розглядаючи питання про володіння.
III. Договір поклажі. Не зважаючи на свою простоту, договір поклажі (збереження) був найпоширенішим у Римі, детально розроблений римськими юристами та відшліфований преторською та судовою практикою.
Поклажа (depositum) - це договір, згідно з яким одна особа (depodentum -поклажедавець) передає іншій (depositarius - поклаженаймачеві) на безоплатне збереження якусь рухому річ з правом повернення за першою вимогою. Договір поклажі характеризується такими головними ознаками:
1. Поклажа - контракт реальний. Зобов'язання з цього договору виникали лише з передачею речі. Однієї згоди певної особи прийняти на збереження річ іншої особи було недостатньо для встановлення зобов'язання з договору по клажі.
2. Предметом договору поклажі здебільшого були індивідуально визначені речі, хоч у римському праві допускали й. договір збереження речей, визначених родовими ознаками. Якщо ці речі передавали в спеціальній упаковці і тим самим їм була надана певна індивідуалізація, то тоді ніякої своєрідності не виявлялося. Але якщо речі, визначені родовими ознаками, передавалися на збереження без будь-якого їх відособлення і змішувалися з
однорідними речами депозитарія, то такі речі ставали його власністю. Це часто траплялося у випадку збереження, наприклад, зерна, плодів, рослинного масла. Депозитарій, отже, був зобов'язаний повернути не ті самі речі, які прийняв на збереження, а тільки таку ж їх кількість і такого ж роду. Цей різновид поклажі мав назву depositum irregulare, тобто поклажа не за правилами, а особлива, виняткова. Римляни не визнавали, що вона відповідає характеру даного
договору. Така поклажа на перший погляд наближається до договору позики:
однаковий предмет договору - речі родово визначені; речі переходять у власність поклажеприймача; ризик випадкової загибелі покладається на депозитарія; обов'язок повернути не ті самі речі, а таку ж кількість, міру і такогож роду.
Незважаючи на подібність договорів поклажі і позики, між ними є суттєва різниця. Мета договору позики полягає в тому, щоб задовольнити господарську потребу позикоодержувача. У випадку іррегулярної поклажі госпбдарське призначення й мета договору цілком протилежні: послугу робить особа, яка приймає родово визначену річ на збереження.
3. На збереження можна було віддати як свою, так і чужу річ (наприклад, річ, яка знаходилася в користуванні депонента).
4. З реальності збереження випливає, що річ передавалася депонентом депозитарію не в користування, а тільки в держання. Користування одержаним на збереження майном кваліфікувалася як крадіжка з усіма випливаючими з цього правовими наслідками.
5. Договір поклажі т це безоплатний контракт, інакше була б не поклажа, а найм. Цей договір не встановлював рівноцінних, еквівалентних прав та обов'язків для сторін, однак він не був і таким послідовно одностороннім, як до-, говір позики, з якого позов одержувала лише одна сторона - позикодавець.
Безоплатний характер договору поклажі дещо послаблював вимоги, які пред'являлися до депозитарія. По суті, він ніс відповідальність за збереження речі лише тоді, коли допустив навмисну вину або грубу необережність. Проте, як справедливо зазначає Гай, вибираючи серед своїх знайомих депозитарія, депоненти й самі повинні враховувати, з ким мають справу: з дбайливою, правдивою особою чи з вітрогоном. Це означало, що депозитарій, хоч і не мав ніякої вигоди з договору, однак не міг обмежуватися елементарними заходами щодо збереження чужої речі і повинен був поводитися з нею так само турботливо, як зі своєю власною. З цього випливало, що він відповідав не тільки за навмисну і грубу необреженість, але й за менш турботливе збереження чужої речі, ніж своєї. Виняток з цього загального правила допускався в таких двох'випадках: 1) якщо депозитарій сам зголошувався зберегти чиюсь річ, і тоді, коли вона псувалася або втрачалася, він відповідав так, як відповідають по костудні, яка вимагала підвищеної турботи і відповідно суворішої відповідальності за необережність і недбайливість; 2) коли річ передавали на збереження в екстремальних обставинах, наприклад під час пожежі або іншого стихійного лиха власник опиняється перед необхідністю для збереження свого майна якомога швидше вручити його будь-якому, хто виявиться поруч, не маючи змоги 'вибрати і перевірити добросовісність депозитарія. За таких обставин депозитарій відповідав за будь-яку вину, а у випадку загибелі чи пошкодження речі зобов'язувався компенсувати її вартість у подвійному розмірі.
Отже, на депозитарія покладався обов'язок зберегти віддану йому річ протягом певного строку, після чого повернути її депоненту. Це головний обов'язок депозитарія, що випливає з договору поклажі. Крім того, він зобов'язаний повернути доходи від неї, якщо за час її зберігання вони були одержані.
Головна вимога депонента за договором поклажі - це повернення речі. Якщо депозитарій ухилявся від повернення майна, депоненту давався прямий позов (actio depositi directa), а депозитарій, крім того, піддавався безчестю -інфамії. Однак, якщо збереження речі потребувало певних витрат або завдавало якоїсь шкоди депозитарію, він мав право стягнути їх з депонента. Проте він не мав прямого позову - йому давався так званий зворотний позов із збереження (actio depositi contraria).
Відомі й особливі види поклажі, зокрема секвестр. Найпоширенішим видом секвестру була передача на збереження речі, з приводу якої виник спір, третій особі з тим, щоб після розв'язання спору передати її визнаному судом власнику.
Крім охарактеризованих вище самостійних реальних договорів були й такі реальні контракти, які виконували додаткову роль стосовно інших договірних зобов'язань. Таким був договір застави, уже відомий з попереднього розділу.
§4. Консенсуальні контракти
Консенсуальними називаються контракти, які виникають з простої згоди (consensua) сторін, а передача, якщо і відбулася, то не з метою укладення, а на виконання уже укладеного сторонами договору. Якщо реальний контракт породжував певні зобов'язання тільки після передачі речі, то консенсуальний договір набував чинності на момент досягнення згоди про предмет договору без виконання якихось додаткових формальностей. Римське право розрізняло чотири види консенсуальних контрактів: купівля-продаж, найм, доручення і товариства.
І. Договір купівлі - продажу - (emptio-venditio). Оборот речей відомий вже в найстародавніші часи. В умовах натурального господарства він відбувався у вигляді міни - товар на товар. З часом міна стає обтяжливою, бо не завжди можна було знайти в своєму господарстві зовсім непотрібну річ, яку можна було без шкоди обміняти на іншу, яка є більш необхідною. Все це зумовило появу "загального еквівалента" - спочатку у вигляді злитків міді, а згодом -бронзових грошей. З того часу перехід товару з рук в руки від продавця до покупця здійснюється з оплатою купівельної ціни - за гроші. Товар і гроші (або навпаки) є головна відмінна риса договору купівлі - продажу.
Вважається, що виникнення купівлі - продажу повсюдно відноситься до тієї епохи, коли вона здійснювалася за допомогою манципації, яка була необхідною формою для всіх речей. Згодом вона стала спеціальним способом лише для res mancipi, a res пес mancipi передавалися за допомогою неформальних традицій. Якщо процедура манципації не відбулася, то квіритським власником res mancipi залишався продавець, а покупець ставав бонітарним власником. Лише після подолання дуалізму jus civile і jus praetorium поступово згладжується дуалізм квіритської й бонітарної власності.
Навіть після того як купівля-продаж юридично визнавалася контрактом, консенсуальним, вона не відразу набула того вигляду, як у майбутньому. Потрібно було ще багато дечого з'ясувати юриспруденцією; чимало з того, що згодом вважалося обов'язковим, повинно було на початку ще застерігатися сторонами.
Договір купівлі-продажу, в якому бере участь продавець (вендітор) і покупець (емптор), можна визначити як консенсуальний контракт, згідно з яким перший зобов'язується передати другому у власність якусь річ (res), товар (merx), а другий зобов'язується заплатити першому за продану річ певну грошову суму. Господарська мета договору полягає в тому, що в господарство покупця надійшла на праві власності та чи інша необхідна.річ або товар.
Як відомо, договір купівлі-продажу як консенсуальний контракт укладався за допомогою простої згоди сторін. Проте сама згода набуває сили, якщо сторонам вдається домовитися з приводу речі, яка продається, та її купівельної ціни. Отже, товар, річ і ціна були суттєвими елементами договору купівлі-продажу.
Щодо предмета договору, то об'єктом продажу може бути все, що має майнову цінність, тобто не тільки речі тілесні (res corporales), але й безтілесні (res incorporales), зокрема право вимагати речі, не вилучені з обороту. Здебільшого, предметом договору були тілесні речі, які існували в натурі і належали продавцеві. Однак ні існування речі в натурі в момент укладення договору, ні приналежність її продавцю не були обов'язковими ознаками договору купівлі-продажу. Римським правом було встановлено, що не може бути перешкодою для укладення договору купівлі-продажу чужих речей. В таких випадках продавець бере на себе зобов'язання купити річ від власника і продати її покупцеві. Якщо продавцеві не вдалося одержати річ від власника і він не зможе продати її покупцеві, то останньому надавалось право відстоювати свої інтереси.
З розвитком обміну нерідко виникала потреба продати те, що з'явиться в майбутньому, наприклад майбутній врожай. Однак такий договір розглядався як укладений під відкладною умовою, тобто правові наслідки виникали в такому випадку не відразу після укладення договору, а після того, як зібрано врожай.
Іншим суттєвим елементом купівлі-продажу є ціна. Найцерше вона повинна виражатися в певній сумі грошей, в іншому разі договір буде не купівлею-про-дажем, а міною, коли еквівалентом обміну є певна річ. Ціна повинна бути визначена не тільки для вигляду, для приховування дарування, щоб обійти встановлену для цього форму. Вона повинна бути реальною і, як уже зазначалося, вираженою в грошах. Ціни, як правило, встановлювали залежно від умов ринку і визначалися вільним погодженням сторін. В окремих випадках ціна могла бути вищою або нижчою від нормальної вартості речі і право не втручалося в обговорення питання про те, чи справедлива вона чи ні. Однак згодом з цього приводу було введено виняткове правило: конституція імператора Діок-летіана надала продавцю речі, який одержав менше половини її справжньої вартості, право вимагати відновлення поперднього становища, тобто повернення сторонам усього того, що було одержано за договором, оскільки вважалося, що такий продаж відбувся за'несправедливою ціною. Протє навіть за таких обставин покупець міг зробити доплату до рівня справедливої ціни і таким чином зберегти дію договору.
З договору купівлі-продажу виникає зобов'язання двостороннє, при цьому рівномірно двостороннє, тобто обидві сторони мають взаємні права і обов'язки. В цьому полягає принципова суть усякого двостороннього сина-лагматичного договору. ■
Щодо прав і обов'язків контрагентів, то найменше питань порушували права й обов'язки покупця. Він мав право вимагати передачі у власність проданої речі належної якості у встановлений строк у зазначеному місці. Це його право забезпечувалося позовом з приводу купленого (actio entil), а коли продавець ухилявся від передачі, то покупець мав право забрати річ у примусовому .порядку. Навіть тоді, коли квіритський власник порушував питання про повернення проданої речі без манципації, на стороні покупця було таке достатньо міцне знаряддя преторського захисту, як заперечення про продану і передану річ.
Вимагаючи передачі речі, покупець був зобов'язаний сплатити продавцю погоджену ціну, як необхідну умову переходу до нього права власності на продану річ. Якщо покупець безпідставно відмовлявся від прийняття речі, то він був зобов'язаний відшкодувати продавцю заподіяні йому збитки.
Дещо складніше виглядають права і обов'язки продавця. Він мав право вимагати від покупця прийняти продану річ і оплатити обумовлену договором ціну. Для виконання цих дій міг бути встановлений певний строк, а якщо його не було, передбачалася зустрічність виконання: сплата грошей покупцем в обмін на передачу речі продавцем. У випадку відмови або прострочки платежу покупець зобов'язувався відшкодувати понесені продавцем збитки. Для забезпечення цього права продавцеві давався позов actio venditi (позов з проданого).
1. У продавця було досить широке коло обов'язків, найважливіше з яких передача речі або товару покупцю у власність. Це кінцева мета договору купівлі-продажу. Проте передану річ не можна було використати за призначенням внаслідок її знецінення через недоліки, то така передача не вважалася виконанням продавцем прийнятого на себе обов'язку. Оскільки продавець передає покупцеві річ у власність, то він сам повинен бути її власником, бо якщо продавець не є власником речі, то й покупець не може стати її власником
(за винятком тих випадків, коли речі продаються від імені власника, наприклад комісійна продажа), а отже, річ не може бути віндикована її справжнім власником. У такому випадку продавець зобов'язаний нести відповідальність за евікцію речі
Евікцією речі називається відсуження третьою особою речі від покупця на підставі права, яке в неї було ще до передачі речі продавцем покупцеві. Але як бути, коли все ж виявиться, що продавець не є власником, внаслідок чого річ у покупця була відсуджена, тобто відбулася евікція речі. Відомо, що у випадку манципації продавець ніс відповідальність за спеціальним позовом. Для того, щоб гарантувати покупця на випадок евікції і в тих випадках, коли купівля-продаж здійснювалася не у вигляді манципації, стали вдаватися до особливої стипуляції, за допомогою якої продавець обіцяв покупцеві відшкодування подвійної ціни, якщо річ буде відсуджена. Із спливом часу відповідальність за евікцію стали розглядати настільки невід'ємним елементом договору купівлі-продажу, що коли вона не була включена особливим погодженням про відповідальність, то покупець навіть після укладення договору за допомогою позову actio empti мав право вимагати укладення цієї стипуляції, а якщо річ було вже відсуджено, то домагався відшкодування збитків.
Проте позов на підставі евікції покупець міг і не одержати, якщо позбавлення володіння купленою річчю сталося внаслідок його пасивності, безтурботності, зокрема, коли покупець не повідомив вчасно продавця про евікцію речі і тим самим позбавив його можливості брати участь у судовому процесі й довести своє право власності на річ. Якщо покупець повідомляв продавця про евікцію речі, то продавець усіма доступними засобами повинен був допомагати покупцеві заперечувати позов третьої особи. Тільки в тому випадку, коли продавець не сприяв покупцеві в запереченні позову або сприяв, але безрезультатно, і від покупця куплена річ відсуджувалась, покупець міг стягнути з продавця подвійну ціну у вигляді штрафу. Крім того, продавець визнавався злодієм з усіма наслідками, що з цього випливали.
2. Продавець, передаючи річ покупцеві, повинен гарантувати її якість. Якщо продану річ не можна було використати за призначенням, оскільки вона знецінювалась внаслідок виявлених недоліків, таку передачу не можна було вважати виконанням продавцем прийнятого на себе обов'язку. Однак норми права про відповідальність продавця за неналежну якість проданої речі розвивалися поступово. Старому цивільному праву така відповідальність не була відома. З виникненням купівлі-продажу в стипуляційній формі, якщо сторони мали намір встановити таку відповідальність, вони повинні були укласти про це особливу угоду також у формі стипуляції. Коли купівля-продаж стала кон-сенсуальним контрактом добросовісності, поступово виробилися уявлення про те, що мовчання продавця про відомі йому недоліки проданої речі суперечить доброчинності: це прирівнювалось до обману, метою якого було продати непридатну річ. З огляду на це в подібних випадках покупцеві стали давати позов про повернення завданих збитків, проте за недоліки, невідомі продавцеві, він не ніс відповідальності. Відповідальність продавця наставала лише тоді, коли недоліки речі, яка продавалася, були невідомі і не могли бути відомі покупцеві, а продавець, скориставшись цим, продавав цю річ. Наприклад, продавець не повідомляє незрячому покупцеві про недоліки речі. І, навпаки, якщо покупець зрячий, проте купує сліпого раба, то в цьому випадку продавець не відповідає за подібні недоліки.
Це положення було дещо змінено едиктом курильних едилів - особами, які стежили за правочинами, що здійснювалися на ринках. Правочини купівлі-продажу, які тут вчинялися, мали особливо велике значення в Римі, бо саме тут продавалися найбільш цінні для рабовласницького господарства речі - раби, робоча худоба та ін. Спостерігаючи за порядком на ринках, едили приписали, щоб продавці рабів, тварин оголошували про всі недоліки виставлених на продаж об'єктів. Якщо через деякий час виявлялися інші, не оголошені, недоліки речі, то продавець ніс відповідальність незалежно від того, чи знав він про них, чи не знав. Покупець мав право вимагати або зменшення купівельної ціни, або повернення сторін у поперднє становище. Позов про зменшення купівельної ціни міг бути пред'явлений протягом року, а про повернення сторін у попередній стан - протягом шести місяців.
3. Обов'язок продавця полягав також у забезпеченні збереження речі до її передачі покупцеві. З огляду відплатності договору купівлі-продажу продавець зобов'язувався виявляти стосовно проданої речі властиву доброму господареві турботливість, як до своєї речі, а, отже, він ніс відповідальність навіть за легку необережність. Разом з тим постає інше питання, тісно пов'язане з попереднім: хто бере на себе ризик за випадкову загибель речі з моменту укладення договору? Якщо річ не була відразу передана покупцеві, то, згідно з загальним принципом, і право власності на неї ще не перейшло; власником залишається продавець. Він, як уже зазначалось, відповідає, перед покупцем за будь-яке погіршення речі і за її загибель, якщо в цьому була його вина. Однак, коли річ гинула без його вини, чисто випадково, то він від відповідальності звільнявся. Більше того, римське право визнавало, що продавець може навіть вимагати від покупця сплати ціни за річ, яку він не доставив і доставити не може. Існував навіть вираз - "ризик випадкової загибелі речі лягає на покупця, якщо сторони не передбачали інше".
Цей вислів суперечив загальному принципу римського права, згідно з яким наслідки випадковостей, які можуть спіткати річ, доводиться зазнавати власникові речі. В таких випадках договір купівлі-продажу укладений, проте річ ' ще не передана, а тому покупець ще не став власником, але ризик випадкової загибелі проданої речі переходив до покупця. Отже, покупець ніс ризик випадкової загибелі речі незалежно від того, чи став він власником купленої речі, чи ще ні.
У літературі з римського права це явище пояснюється тим, що договір купівлі-продажу до того як був визнаний консенсуальним, здійснювався за допомогою двох окремих стипуляцій, які породжували два незалежних один від одного зобов'язання: перша стипуляція передбачала передачу речі, друга -оплату речі, при цьому річ переходила до покупця, котрий ніс ризик випадкової загибелі. Це правило так міцно вкоренилося в юридичній практиці, що його стали застосовувати й тоді, коли договір купівлі-продажу дістав визнання консенсуального контракту. У зв'язку з переходом на покупця з моменту укладення договору ризику випадкової загибелі проданої речі до нього надходили також різного роду випадкові прирости, поліпшення тощо, які сталися після укладення договору.
II. Договір найму. Другий важливий договір з категорії консенсуальних є договір найму (locatio conductio). Історичний процес його розвитку надзвичайно спірний. Дехто розглядає спочатку найм як реальний контракт і що лише згодом він здобув визнання консенсуального. Цілком можливо, що не всі види найму розвивалися одночасно. У всякому разі за часів Сцеволи всі консенсу-альні контракти забезпечувалися цивільними позовами, які базувалися на добросовісності (bone fidei).
_ Римляни розрізняли три види договору найму: 1) найм речей; 2) найм послуг або робочої сили вільної людини; 3) замовлення (підряд). Існування трьох подібних договорів свідчить про різноманітність найму, розвиток якого значною мірою стримувало рабство. Всі три договори є консенсуальними і синалагматичними.
1. Договір найму речей (locatio conductio rei). За цим договором одна сторона - наймодавець (locator) зобов'язується надати іншій стороні - наймачеві (conductor) річ у тимчасове користування, і наймач зобов'язується сплатити за користування річчю певну винагороду, а після закінчення договору передати річ наймодавцеві. Найм плодоносний називається орендою. Об'єктом договору найму речей могли бути всі рухомі й нерухомі, тілесні й безтілесні (зокрема usufruct - узуфрукт), свої та чужі речі, не вилучені з обороту і неспоживні, навіть в разі їх господарського вжитку, тому що наймач мусив повернути найману річ. Будучи консенсуальним, договір найму речі спирався лише на саму згоду сторін про найм. Але, щоб набути юридичної сили, ця згода, крім предмета найму, повинна була визначити і найману плату. При цьому вимагалось, щоб наймана плата була чітко визначена, а не залежала від рішення одного з контрагентів, тобто справжня, а не вдавана, виражена в грошах. Саме цим договір найму речей відрізняється від позички.
Спеціальну регламентацію одержав платіж найманої плати, коли вона визначалася в натурі, тобто продуктами за оренду сільськогосподарських угідь. Римляни враховували вплив різних факторів на врожай. Якщо це були фактори стихійного характеру, то орендатор звільнявся від сплати оренди, коли це був неврожайний рік, то класичні римські юристи, не даючи повного звільнення від оплати, пояснювали це так: один рік неврожайний, а наступний дасть надлишок врожаю. Тому в неврожайний рік наймач звільнявся від повної сплати оренди, а у врожайний сплачував за неврожайний. Для забезпечення виконання договору в разі оренди міських та сільських ділянок, а також будинків на користь наймодавця, відповідно до закону, встановлювалося заставне право на внесене та ввезене майно наймача. Орендатор не мав права нічого вивозити з ділянки до тих пір, поки не розрахується із землевласником.
Синалагматичний характер договору найму передбачає різні права і обов'язки сторін, обидві сторони відповідають одна перед одною за будь-яку вину (omnis culpa), хоч ризик випадкової загибелі об'єкту найму покладався на наймодавця, оскільки він залишався власником, а наймач, за римським правом, не був навіть володільцем найнятої речі. Визначимо права і обов'язки наймодав-ця.
1) Наймодавець зобов'язувався передати наймачеві річ у користування на весь зазначений у договорі строк користування. При цьому річ повинна бути передана в такому стані, щоб користування нею було можливим відповідно до договору. Якщо передана у користування річ виявилася непридатною або не давала того ефекту, на який розраховував наймач, то наймодавець був зобов'язаний компенсувати втрачені інтереси наймача. В іншому разі наймач міг відмовитися від договору або вимагати зменшення найманої плати. Якщо наймодавець не був винний в тому, що річчю неможливо користуватися, то він не ніс відповідальності перед наймачем, але й не мав права вимагати найманої плати.
2) Наймодавець був зобов'язаний забезпечити наймачеві умови спокійного користування річчю відповідно до договору: ремонтувати річ, сплачувати всі збори і платежі, якими річ оподатковується, усувати будь-які перешкоди, з якими стикався наймач.
3) Наймодавець мав право вимагати виплати винагороди за користування річчю, обумовленої договором, а також повернення речі у встановлений строк у цілості. Якщо наймач повертав річ у не встановлений строк, то наймодавець мав право вимагати відшкодування заподіяних збитків. Для забезпечення вимог наймодавця йому давався позов з приводу переданого в найм (actio locati).
Права і обов'язки наймача.
1) Наймач був зобов'язаний сплачувати найману плату за користування річчю у певні строки, якщо такі строки не були визначені в договорі, то після закінчення найму.
2) Наймач повинен користуватися річчю з урахуванням змісту договору або її господарського призначення. Він ніс відповідальність за будь-яке пошкодження і погіршення найнятої речі, якщо це сталося з його вини (навіть легкої).
3) По закінченні строку найму наймач повинен повернути найняту річ най-модавцю в цілості і без пошкоджень. Якщо все ж затримка або пошкодження сталися з вини наймача, то він був зобов'язаний повернути наймодавцеві збитки, які він зазнав від пошкодження чи несвоєчасного повернення речі.
4) За час найму наймач міг зробити певні витрати на найняту річ. Якщо такі витрати були необхідні, корисні, господарсько доцільні, то наймач мав право вимагати від наймодавця повернення таких витрат. Коли ж такі витрати пов'язувались з особистими примхами і смаками наймача, то вони не підлягали поверненню. Наймачеві давалося право відокремити такі витрати, якщо це не погіршувало якості основної найнятої речі.
5) Наймач мав право передати найняту річ іншій особі в піднайм, якщо у договорі не було передбачено чогось іншого. В такому випадку за збереження речі та її використання за господарським призначенням відповідав основний наймач як за свою вину. Інтереси наймача забезпечувалися позовом з приводу найнятого.
Наймодавець до спливу строку договору найму міг продати найняту річ. Нов'ий власник не був пов'язаний договором свого попередника і наймач міг користуватися річчю лише з його згоди. Якщо новий власник не давав наймачеві згоди на користування річчю, то попередній власник ніс відповідальність перед наймачем за договором.
У процесі договірних відносин з приводу найму можуть виникнути підстави для розірвання договору з причин, які виходять як від наймодавця, так і від наймача. Не вдаючись у деталі, наведемо лише деякі з цих підстав припинення договору: а) після закінчення строку договору найму; б) після заяви однієї з сторін, якщо строк договору не був визначений; в) якщо наймач в разі строкового договору найму протягом двох років не сплачував найману плату; г) якщо річ потребувала ремонту, без якого неможливо було нею користуватися; д) якщо внаслідок непередбачених обставин самому власнику стала потрібна віддана у найм річ; є) у випадку продажу речі іншій особі, яка не бажала продовжувати договір; ж) якщо наймач зловживав своїм правом користування найнятою річчю, що призводило до її псування.
Здебільшого найм припинявся зі спливом строку договору, якщо його дія не продовжувалася на невизначений строк шляхом мовчазного поновлення, коли наймач продовжував користуватися майном, а наймодавець - приймати найману плату. Смерть однієї із сторін не припиняла договору найму.
2. Договір найму послуг або робочої сили (locatio-conductio operarum). Це консенсуальний контракт, за яким одна особа - найнятий (locator) віддає в розпорядження іншій особі - наймачеві (conductor) свою робочу силу, свою працю за певну винагороду.
Слід зазначити, що в умовах рабовласницького суспільства цей договір не мав значного поширення. Перешкоджала поширенню найму вільної робочої сили рабська праця. На фізичну працю в рабовласницькому суспільстві дивилися як на таку, що ганьбить вільну людину. І, навпаки, праця вільних професій, таких як лікаря, поета, художника, розумова праця були в Римі у великій пошані і вважалася настільки благородною, що оплачувати її на основах найму вважалося ганебним.
Однак не слід гадати, що особи вільних професій виконували замовлення безоплатно. Коли замовлення виконувалося особою вільної професії, то в такому випадку не мали на увазі договір найму послуг, а мова йшла не більш ніж про заохочення, почесну винагороду - так званий гонорар, який не можна було стягнути поза загальним порядком процесу. Гонорар визначався розсудом магістрату і позови щодо стягнення гонорару не могли подаватися.
Предметом договору найму послуг були фізичні роботи, які виконувалися за вказівкою і наглядом наймача (наприклад, догляд за певними особами, праця на плантаціях, у саду). Найнятий зобов'язаний протягом'строку договору надавати свою робочу силу, а наймач сплачувати обумовлену найману плату. Він звільнявся від платежу в тому випадку, коли найнятий не виконав роботи навіть через незалежні від нього обставини. Інтереси обох сторін захищалися позовами - actio conducti і actio locati.
Договір особистого найму міг бути укладений на певний строк і безстроково. У безстроковому договорі кожна сторона могла в будь-який час заявити про відмову від договору. Смерть наймача не припиняла договору найму.
3. Договір підряду (або замовлення). Підряд або замовлення - це консенсу-альний договір, за яким одна сторона - підрядник бере на себе зобов'язання виготовити для іншої - замовника певну річ за грошову винагороду. У цьому полягає відмінність договору підряду від особистого найму, згідно з яким той, хто наймається зобов'язаний надати певні послуги, працює за вказівками наймача, віддає свою працю в його розпорядження. За договором підряду підрядник самостійно виробляє план досягненння мети, яку вказує контрагент, наприклад побудувати корабель, будинок. Отже, об'єктом договору підряду є не особиста праця як така, а результат, якого треба досягнути.
Матеріал для виконання підряду, головно, повинен давати замовник, бо коли підрядник використовував свій матеріал, то вважалося, що в такому випадку має місце не договір/підряду, а купівлі-продажу. Підрядник мав виконати роботу згідно з договором і здати її у встановлений термін. Він відповідав за будь-яку вину, навіть легку. Виконуючи умови договору, підрядник міг доручати роботу іншим особам, так званим субпідрядникам, і за їх вину він відповідав як за свою власну.
Що вважалося виною підрядника? За словами Гая, якщо підрядник ставиться до справи, як турботливий господар до свого майна, то його вини немає. Випадкова загибель речі або її псування також лягають на підрядника доти, доки він не здасть речі. З цього моменту відповідальність переноситься на замовника.
У процесі виконання роботи може з'ясуватися, що за встановлену ціну виконати її неможливо. Замовник міг погодитися на збільшення винагороди підрядника або припинити роботу і відмовитися від договору. Проте, якщо замовник безпідставно відмовився прийняти виконану підрядником роботу, то він все ж не звільнявся від обов'язку заплатити підряднику передбачену договором винагороду.
III. Договір доручення (mandatum). Цим договором одна особа - довіритель доручає іншій особі - довіреному виконання якоїсь справи або цілої низки справ. Часто доручення виражалося в якихось індивідуальних діях: купівля або продаж раба, одержання вантажу за місцем його доставки морським шляхом тощо. Траплялися випадки, коли довіреному доручали управління цілим майном довірителя, управління спадщиною, торговельною установою.
Договір вважався укладеним з моменту досягнення згоди, іноді навіть мовчазної. На відміну від найму договір доручення будувався на безоплатній основі. І якщо довірений за виявлені послуги одержував винагороду, то лише у вигляді гонорару, сплаченого довірителем за власною ініціативою, а не виконання умови, завчасно включеної до'договору. Тільки в період екстраординарного процесу допускалося примусове стягнення винагороди за позовом довіреного в розмірі, визначеному рішенням магістрату.
Договір доручення був двостороннім контрактом, але права і обов'язки між контрагентами розподілялися нерівномірно, а тому він не був синалагма-тичним. Дещо більші вимоги ставилися до довіреного, оскільки прийняти доручення це була його особиста справа, але коли він прийняв його, то повинен докласти максимум зусиль, щоб виконати прийнятий на себе обов'язок. Загальний принцип, який полягав у тому, що сторона, яка не одержує з договору вигоди, матеріально в ньому не зацікавлена, несе обмежену відповідальність, у даному випадку не застосовувався. Довірений відповідав за будь-яку вину і був зобов'язаний повернути всі збитки, заподіяні довірителеві в процесі виконання договору доручення, хоча б вони були заподіяні внаслідок легкої вини довіреного.
Не завжди довірений повинен був сам виконувати доручення; він міг залучити до виконання доручення й інших осіб, так званих субститутів, але це треба було обумовити в договорі, в іншому разі залучення третіх осіб не дозволялося. Від цього залежала й відповідальність довіреного за дії третіх, осіб. Якщо довірений не мав права користуватися їх послугами, але все ж таки залучив до виконання доручення, то він відповідав за їхні дії як за свої власні і був зобов'язаний повернути довірителю заподіяну цими особами шкоду. Якщо ж довірений мав право, то в разі заподіяння шкоди він відповідав тільки за невдалий вибір цих осіб, а не за їх дії.
Доручення мало бути виконане в точній відповідності із змістом договору. Довірений не міг змінити доручення навіть з вигодою для довірителя, а у випадку перевищення довіреним меж доручення, довіритель не був зобов'язаний приймати виконання, проте виконане в межах доручення повинен прийняти. Після виконання в межах доручення довірений був зобов'язаний передати довірителю результати виконаня, зокрема все стягнене з його боржників, те, що випадково потрапило до нього, призначене для довірителя та ін. Разом з тим він мав звітувати перед довірителем, передати йому всі документи, які стосувалися доручення. Ухилення довіреного від передачі набутого давало довірителю право пред'явити до нього позов, який називався прямим позовом з доручення - actio mandati directa.
Обов'язки довірителя зводилися до прийняття результату, досягнутого довіреним у порядку виконання доручення, а також до компенсацї зроблених з цим витрат і сплатити гонорар. Якщо довіритель від компенсації витрат ухиляється, довірений набуває право пред'явити до нього позов, який називався зворотним позовом з доручення - actio mandati contraria.
Договір доручення здебільшого припинявся з його виконанням. Крім виконання, цей договір міг бути припинений: а) на односторонню вимогу довірителя, заявлену ще до того, як виконання не відбулося; б) на односторонню вимогу Довіреного, який, однак, під страхом відповідальності за спричинені збитки мав вести доручену справу, поки довіритель не зможе забезпечити свої інтереси іншими засобами; в) зі смертю довірителя або довіреного. Проте спадкоємці померлого довірителя були зобов'язані визнати всі дії, здійснені довіреним до того як він довідався про смерть довірителя, а сподкоємцям померлого довіреного приписувалося продовжувати ведення невідкладних справ, поки довіритель не зможе прийняти їх на себе або доручити іншій особі.
IV. Договір товариства (societas). Це консенсуальний договір, за яким дві або більше сторін погоджувалися спільно брати участь у досягненні якоїсь мети, дозволеної правом, корисної суспільству і самим товаришам, які брали у цьому участь.
У своєму історичному розвитку товариство, без сумніву, бере свій початок від ранньої римської сім'ї, яка об'єднувала під владою домовладики людей і майно. В літературі іноді її називали консорціум.
На початку републіки почали виникати товариства на Грунті різного підприємництва, які певною мірою копіювали сімейні порядки, але поступово набували своїх специфічних рис. Товариство відрізняється від усіх інших договорів тим, що в ньому могли брати участь багато осіб, які об'єднували свої . майнові вклади для досягнення певної мети - побудувати дім, вести торговельні справи тощо. Кожний з товаришів вносив свій вклад: гроші, майно, професійні вміння - відповідно до договірних умов.
Необхідним положенням товариства визнавалася згода товаришів, яка, на відміну від інших консенсуальних договорів, повинна бути постійною, а отже, смерть одного з товаришів припиняла діяльність товариства.
З часом товариства в Римі диференціюються за видом своєї діяльності: одні були постійно діючими, інші створювалися для певної мети і після її досягнення розпадалися. Товариші за згодою об'єднували свої вклади, щоб перетворити їх у спільне майно. Римському праву були відомі такі види товариства.
1. Товариство всякого майна (societas omnius bonoram). Це товариство свто-рювало найбільш повну спільність - спільність усього майна, навіть випадково одержаного (на<1Риклад' за заповітом). Саме таке товариство вважають продовженням стаг>овинного К0НС0РЦІУМУ- Воно виникало із згоди між членами сім'ї після смерт* батька не розділяти майно, а вести господарство спільно. До складу такого т<?вариства входило все майно товаришів (спадщина) і майбутні
прибутки.
2 Обмежені прибуткове товариство (societas guaestus). Особи, які уклали цей договір об'£ДнУвали не все своє маино> а лише те, яке складалося з початкових вкладів і майбутніх прибутків, основаних на відплатних договорах.
3 Товариств0 будь-якої справи (societas unius nagatiationis). Воно створювалося тільки л^я °ДШЄЇ якоїсь економічної діяльності (приміром, спільно ведеться торгов^льна спРава) і обмежувалося об'єднанням майна, необхідного для такої діях*ьнос'гї' та маина> одержаного від цієї діяльності.
4 Товариств0 °Дніє1 Ре*й або однієї справи (societas unius rei). Це найнижчий ступінь тов*Риства' Д° як01"0 вдавалися тоді, коли треба було об'єднатися для експлуатації ОД*"61 Речі, наприклад земельної ділянки, раба, або для проведення якогось °ДН0Г0 заходу - морського рейсу, або для якогось одного правочину при^Р01^ тільки Для купівлі спільного маєтку.
Договір тов^Риства вважався укладеним, якщо сторони погодилися щодо мети і засобів її досягнення, а також про розмір вкладів кожного члена товариства Мета по^инна мати правовий дозвіл і може бути найрізноманітнішою (мати економічг/е значення або не мати). Вклади могли бути рівними або нерівними вираж^тися в маині або в послугах. Договір мав визначати режим вкладів Наприк^гтаД'це могла бути спільна власність усіх товаришів, кожний з яких зберігав ін/Зив'ДУальне право власності на зроблений вклад, передаючи його тільки v ко<?истування. Товариші в рівних долях убрали участь у компенсації витрат а та-кож У розподілі прибутків, одержаних'товариством. Розподіл прибутків міг 6уґГИ' за погодженням товаришів, і нерівним, а, наприклад, пропорційний вкл^-дам а^° послугам. Згідно з римським правом, у такому об'єднанні як то^аРИство не допускалося, щоб вигоду мали одні, а збитки інші.
Отже більш точне визначення договору товариства буде таке: це консенсуальний договір' за яким двоє або більше осіб об'єднуються для здійснення певної спільної /Дозволеної правом та корисної суспільству й самим товаришам господарсь^01 мети; роблять у цю справу майновий внесок або надають інші послуги з тк^м' щ°б прибутки і збитки від ведення спільної справи розподілялися між усііИа членами товариства у зазначених договором долях, а якщо в договорі це не передбачено, то порівну. Після того як договір вступав у силу, всі його учасники1 набували рівних прав і обов'язків.
Строк у дого В0Р:' Т0вариства конче не передбачався. Звідси випливали такі головні правила Діяльності товариства.
1 Внесений к^ожним товаришем для спільної мети встановлений вклад стає спільною власніс?тю членів товариства. Ризик випадкової загибелі речей, внесених у товариство за договором лягав на всіх товаришів: а) стосовно індивідуально визначених речей - з моменту укладення договору; б) стосовно родово визначених речей - з моменту передачі речі. Усі товариші разом несли також ризик випадкових витрат і збитків товариства.
2. Члени товариства на різних підставах керували спільними справами, якщо таке управління за спільною згодою не було доручено одному з товаришів.
3. Кожний з товаришів був зобов'язаний ставитись до спільних справ і до інтересів інших товаришів з великою увагою і відповідальністю як до своїх справ і майна. В іншому випадку винний ніс відповідальність за негативні наслідки, викликані будь-якою його провиною, в тому числі і легкою необережністю.
4. Кожний товариш був зобов'язаний одержані під час ведення спільної справи грошові суми, речі га інше передати в спільний фонд для розподілу між усіма членами товариства. Цей обов'язок передбачався правом кожного товариша вимагати від інших, щоб і витрати, які він поніс під час ведення справи, були розподілені між усіма відповідно до договору. З цією метою кожному з товаришів стосовно іншого давався позов actio pro socio (позов з договору товариства), який належав до числа позовів добросовісності (actiones bone fidei) і таврував безчестям (infamia) того, хто присуджувався за цим позовом. Такий характер позову пояснюється тим, що договір товариства передбачав виняткове взаємне довір'я та доброчесність його учасників.
Товариство в римському праві не являло собою юридичну особу. На перешкоді цього було те, що такі об'єднання не знали спеціально уповноважених представників. Звідси випливає, що римське товариство не володіло дієздатністю у сучасному розумінні. Той, хто уповноважувався діяти за дорученням товариства, визнавався (у праві) представником товаришів, але не їх спільноти. Тому, вступаючи у зовнішні відносини навіть в інтересах товариства, відповідальність за виконання прийнятого на себе зобов'язання ніс конкретний товариш, а не товариство в цілому. Він ставав і уповноваженим і зобов'язаним. І тільки після того, як цей товариш здав одержані гроші та інші речі в спільну касу, контрагенти даного товариства могли пред'являти позови і до інших товаришів як таких, що безпідставно збагатилися за рахунок здійсненого їх товаришем правочину.
За визначенням Ульпіана, товариства припиняються: а) коли вибувають окремі особи, а інші не уклали угоди про його продовження; б) після досягнення поставленої мети або якщо неможливо її досягнути; в) на вимогу когось з товаришів за умови, що ця вимога була зроблена до моменту найменших втрат для товариства; г) за позовом когось з товаришів, якщо вимога про припинення товариства заперечується іншими товаришами; д) після спливу строку, на який було утворено товариство. Після припинення товариства відбувався поділ
його майна. Спір між товаришами про поділ майна розв'язувався позовами, аналогічними тим, які давалися в разі поділу спільної власності.
§5. Безіменні контракти
Цей вид контрактів з'явився після того, як процес формування розглянутих вище договорів звершився. Однак господарське життя Стародавнього Риму на початку нашої ери стало таким бурхливим, що замкнута система контрактів уже не могла задовольняти потреби цивільного обороту. Виникла низка нових договорів, які римські юристи іноді протиставляли тим, що мали свою назву. На цій підставі середньовічні юристи нову категорію контрактів назвали contractus innominati - безіменні контракти. Щоправда, така назва не зовсім точна. Деякі з цих контрактів все ж дістали назву, зокрема міна й оцінний договір. Це можна пояснити не тільки традицією, з якою безіменні контракти зіткнулися, з'явившись на світ після вербальних, літеральних, реальних і кон-сенсуальних контрактів. Поряд з традицією діяли й інші причини, через які неможливо було їх приєднати до однієї з класифікаційних рубрик, що вже склалися. З вербальними і літеральними контрактами в них не було навіть зовнішньої схожості. Від консенсуальних контрактів вони відрізнялися тим, що, крім згоди для визнання їх укладеними, вимагали передачі речі одним контрагентом іншому. Отже, ніби є підстава зачислити їх до складу реальних контрактів. Але реальні контракти будувалися як односторонні або не цілком синалагматичні. А тим часом безіменні контракти -синалагматичні в усіх без винятку випадках, тому що один з контрагентів щось робив чи давав іншому з тим, щоб набути права зустрічного задоволення.
Оскільки безіменні контракти з'явилися пізніше, ніж ті, які мали свою назву, вони тривалий час не мали юридичного визнання. І коли дві особи домовлялися про певні майнові відносини, приміром, передати одна одній якусь річ або майно, то юридична сила такої угоди полягала лише в тому, щоб простежити, чи почала виконувати одна із сторін цю угоду, чи ні. Якщо одна сторона виконувала угоду, а інша ухилялася від виконання, то першій стороні давався кондикаційний позов для повернення того, що було передано. г"
Згодом сторона, яка виконала зобов'язання, передбачене договором, одержувала позов про спонукання іншої сторони до виконання зобов'язання. Цей позов дістав назву actio praescriptis verbis - позов з прескрипцією у формулі. Поступово безіменні контракти починають захищатися преторами, а римські юристи класифікують можливі їх варіанти за допомогою таких словесних формул:
1) do ut des - даю, щоб ти дав: даю тобі річ, щоб ти мені дав свою річ;
2) do ut facias - даю, щоб ти зробив: даю свою річ за виконання певної роботи твоїм рабом;
3) facio ut des - роблю, щоб ти дав: здійснюю корисну тобі дію, щоб ти дав мені свого раба;
4) facio ut facias - роблю, щоб ти зробив: роблю корисну для тебе дію, щоб ти зробив таку ж корисну дію для мене.
Серед безіменних контрактів, як вже було зазначено, є договори, які мають власну назву. Найбільш поширеними серед них були договір міни і оцінний договір.
Договір міни. За цим договором одна сторона передає іншій у власність якусь річ, а інша сторона передає першій у власність свою річ. Отже, цей договір підпадав під формулу do ut des (даю щоб ти дав). Після появи грошей договір міни втрачає своє поперднє значення, бо обмін речей на гроші значно спростив цивільний оборот.
Слід зазначити, що римські юристи робили спроби об'єднати міну з договором купівлі-продажу, проте цьому перешкоджав реальний характер міни, яка визнавалася укладеною лише з моменту передачі речі. Крім того, деякі правила, розраховані на купівлю-продаж, не могли застосовуватися до міни. Зокрема, в разі договору міни не можна було порушувати судової справи з приводу того, що нееквівалентний обмін заподіяв одному з контрагентів значну шкоду. І, навпаки, чимало правил договору міни не відповідало договору купівлі-продажу. Так трапилося з правом одного з учасників міни, який вимагав повернення виконаного, а не належного йому зустрічного задоволення.
Оцінний договір. За цим договором одна сторона передавала іншій якусь річ для продажу за обумовлену ціну, а інша зобов'язувалась передати першій виручену від продажу речі грошову суму або повернути річ. Предметом оцінного договору могли бути всі речі, не вилучені з обороту. Такий договір вважався укладеним з моменту передачі речі для продажу. Якщо річ була продана відповідно до обумовленої ціни, то власнику речі передавалася вся виручена від продажу сума, а коли за продану річ одержано вищу ціну, ніж було домовлено з власником, то різницю між домовленою ціною і фактично одержаною від продажу речі продавець залишав собі.
Оцінний договір за своєю суттю близький до договору доручення. Різниця між ними полягає в тому, що доручення - безоплатний договір і комісіонер у своїх діях був більш вільним, ніж довірений в договорі доручення. Він міг продати річ за будь-яку ціну, повернувши власнику лише обумовлену суму, або залишити річ собі.
Особа, яка одержувала річ для продажу, не ставала власником, але той, хто купив її; ставав власником. Подібний відхід від загального правила, згідно з яким передача речі від особи, котра не має права власності, не може привести до набуття права власності особою, якій передана річ, пояснюється тим, що в даному випадку річ передається з волі її власника, яку він виявив під час укладання оцінного договору.
Особливістю оцінного договору є те, що особа, яка прийняла річ для продажу, несла відповідальніть перед вірителем за всяку вину, а деякі римські юристи вважали, що й за випадкову загибель речі, хоч і не була її власником. Разом з тим деякі джерела римського права стверджують, що іноді ризик випадкової загибелі речі, переданої на комісію, покладався на власника. Вірителю для захисту його інтересів давався позов - actio de aesmator.
Складність у виборі однієї з формул, під яку можна було підвести оцінний договір, відчували самі римляни. Але оскільки цей договір вступав у силу з. моменту передачі речі і породжував синалагматичне зобов'язання, його без вагань віднесли до безіменних контрактів.
§6. Пакти та їх види
Як відомо з попереднього викладу, римська договірна система розрізняла контракти і пакти. Пакти - це неформальні угоди, тобто їх укладання не супроводжувалося формалізмом, передбаченим римським цивільним правом (jus civile). В силу своєї неформальності пакти спочатку не забезпечувалися позовним захистом і їх називали голими пактами - pacta nuda. Проте пакти не зовсім були позбавлені всякого значення. Преторський едикт, який відноситься ще до кінця другого - початку першого століття республіки, не те що надавав юридичної сили всяким пактам, а створюЕ ав exeptio pacti - різновид exeptio doli.
У подальшому під впливом роззі-тку торгівлі і взагалі ділових відносин неформальні угоди почали укладатися чимраз частіше і залишати їх без захисту не відповідало інтересам розвинутого обороту, підривало стійкість ділових зв'язків. Враховуючи настійні вимоги економічного обороту, римляни з часом надали позовний захист окремим угодам, внаслідок чого їх називають, як уже відомо, одягнутими пактами - pacta vestito.
Римське право розрізняло три категорії одягнутих пактів: приєднані, преторські і законні.
1. Приєднані пакти (pacta adjecta) - це угоди, приєднані до якогось головного договору. При цьому треба розрізняти приєднані пакти до договору в момент його укладання і після укладення. У першому, випадку вони становлять частину головного договору і можуть забезпечуватися позовом з цього договору. Наприклад, під час продажу була домовленість, що в разі, коли покупець в свою чергу зажадає продати річ, то він найперше повинен запропонувати її продавцю (право переважної купівлі). У випадку невиконання цієї домовленості продавець може пред'явити віндикаційний позов.
Інакше виглядатиме справа, якщо пакт буде приєднано до вже укладеного договору. Значення такого пакту визнаватиметься тільки тоді, коли метою його є полегшення становища боржника. Прикладом пакту такого роду може слугувати угода про відстрочку чи несплату боргу взагалі.
2. Преторські пакти. Таку назву вони набули внаслідок того, що початково їм був наданий захист претором. Це пакти: а) підтвердження боргу; б) обіцянка банкіра сплатити обумовлену угодою суму за рахунок клієнта третій особі; в) угода з власником готелів, кораблів про прийняття і збереження речей пасажирів та мешканців; г) угода з третейським суддею про виконання ним обов'язків третейського судді.
Підтвердження боргу. В силу тих чи інших причин існуючий борг міг бути т згодом підтверджений самим боржником або третьою особою, для чого укладався зазначений пакт. Наприклад, боржник просить кредитора про відстрочку платежу і позивач на відстрочку погоджується. Прохання про відстрочку платежу є визнанням, підтвердженням боргу - звідси і назва пакту, а обіцянка сплатити чужий борг є не що інше як порука.
Обіцянка банкіра заплатити чийсь борг. Так називалася неформальна угода, за якою банкір брав на себе зобов'язання перед своїм клієнтом сплатити його борг якійсь третій особі. При цьому він міг зобов'язуватися як в тому випадку, коли гроші боржника (клієнта) були в нього на зберіганні, так і тоді, коли таких грошей в нього не було. Якщо банкір відмовлявся платити, клієнт одержував проти нього позов з укладеного пакту - actio receptica.
Угода з власниками готелів і кораблів про збереження переданих їм речей пасажирів і мешканців. За цією угодою на власників готелів і кораблів поклалася підвищена відповідальність за збереження прийнятих речей. Вони звільнялися від такої відповідальності тільки за наявності так званої непоборної сили vis major - стихійне лихо (пожежа, корабельна аварія, нещасний випадок). Підвищену відповідальність названих осіб можна пояснити тим, що вони самі часто вступали в змову чи були організаторами грабежів або піратських нападів. Виникала потреба захистити пасажирів та мешканців готелів, гарантувати безпеку подорожі. З цією метою преторський едикт встановив підвищену відповідальність власників готелів і кораблів за цілісність речей їхніх клієнтів та пасажирів. Відмовитися від обов'язку прийняти на збереження речі названі особи не могли, оскільки це була одна з їхніх підприємницьких функцій. Для захисту мандрівників, які потерпіли від крадіжки або розбою, претором давався позов про відшкодування збитків, яких зазнали власники речей - actio in factum.
До преторських пактів відноситься і угода з третейським суддею про розгляд спору між певними особами. Але оскільки ці угоди згодом одержали визнати в імператорському законодавстві, то мова про них йтиме у наступ-' ному розділі.
3. Законні пакти. Деякі угоди набули юридичного визнання в пізнішому праві безпосередньо в силу закону. Права кредитора, що виникали з цих угод, захищалися кондикційним позовом, який випливав з закону. До таких угод відносяться угода про передачу спору на розгляд третейському судді (compromissium), угода про встановлення приданого, угода про дарування.
Під compromissum розуміли угоду, якщо між особами виник майновий спір з приводу передачі його на розгляд третейському судді. Будь-який майновий спір, який виник між громадянами, звичайно підлягав розгляду в суді. Але якщо сторони не бажали розголошення своїх взаємовідносин, вони могли домовитися, що цей спір буде переданий на розгляд третейському судді - арбітру. З цією метою сторони укладали з арбітром пакт, який дістав назву receptum arbitri - третейський суддя. Той, хто брав на себе обов'язки третейського судді, повинен був їх виконувати і в разі невиконання його примушували до цього заходами адміністративної влади, зокрема він піддавався штрафу. Тільки важливі причини звільняли арбітра від відповідальності (хвороба, виконання публічних обов'язків, які перешкоджали розгляду спору тощо). Щоб реально забезпечити виконання рішення арбітра, спірна річ або гроші Ще до винесення рішення по справі передавалися останньому на збереження. їх він повинен передати тому, в чию користь буде вирішено спір. Рішення третейського судді набувало обов'язкової сили (чинності) тільки в тому випадку, коли сторони підтверджували свою згоду письмово або не заперечували проти нього упродовж десяти днів з моменту, коли між ними відбулася відповідна усна згода. За невиконання рішеня арбітра на винну сторону накладався штраф.
Угода про надання приданого (pactum dotis). Це неформальна угода, за якою батько нареченої зобов'язувався передати майбутньому чоловікові своєї дочки певне майно (придане) для підтримання молодої сім'ї. Для забезпечення свого права вимагати чоловік отримував спеціальний кондикційний позо'в, за допомогою якого він міг домагатися від батька своєї дружини або опікуна обіцяного приданого. Правовий режим приданого визначався нормами приватного права, про що йшла мова в розділі сімейних відносин.
Угода про дарування (pactum donationis). Дарування передбачає безоплатне надання однією особою іншій певного майна. Воно могло бути здійснено найрізноманітнішими засобами: шляхом безпосередньої передачі речі, відмовою від певного права вимагати (наприклад, повернення боргу), встановленням сервітутів, шляхом простої дарувальної обіцянки та ін. Дарувальна обіцянка не тільки в період республіки, але й в праві класичних юристів була дійсною тільки тоді, коли вона виражалась у формі стипуляції. Неформальна дарувальна обіцянка зобов'язання не породжувала. За законом Ціцерона 204 р. до н.е. був встановлений розмір дарування, за винятком близьких родичів, але відомості про максимальний розмір дарування за цим законом до нас не дійшли.
Імператорським законодавством була введена вимога здійснювати так звану судову інсинуацію дарувальних актів, тобто вимагалося заявляти про дарування перед судом і заносити до реєстру. Спочатку вимога про інсинуацію стосувалася дарування на будь-яку суму, але закон Юстиніана обмежив їїлише даруванням на суму понад 500 золотих і встановив, що дарування на менші суми набувають сили незалежно від будь-яких формальностей, і тим самим угода про дарування одержала позовний захист.
Дарування здійснювалося з метою виявити стосовно того, кому призначався подарунок, свою щедрість, надати йому допомогу, і відбувалося за рахунок майна дарувальника. При даруванні відбувається безоплатний перехід майна від дарувальника до обдарованого. Оскільки від цього договору дару-вальник не мав жодної вигоди, то його відповідальність обмежувалася лише навмисною виною чи грубою необережністю. Наприклад, дарувальник подарував обдарованому не свою річ, яка згодом зазнала евікції, але ще до евікції обдарований зробив певні витрати гці річ. У даному випадку з боку дарувальника мала місце або навмисна вина, або груба обережність. Обдарований одержує actio doli - позов про повернення витрат, збитків.
У римському праві відомі випадки скасування дарування. Зокрема, патрон міг анулювати дарування, зроблене на користь вільновідпущеника у випадку його невдячності. Імператор Юстиніан встановив уже як загальне , правило на всі випадки дарування, що невдячність обдарованого служить обставиною для скасування дарування. В законі Юстиніана наведені приклади невдячності: заподіяння тяжкої образи, створення небезпеки для життя дарувальника, вчинення значної матеріальної шкоди, народження у бездітного до того дарувальника дитини.
З викладеного бачимо, що розвиток римської системи договірних зобов'язань відбувався багатьма окремими шляхами - кожний тип контракту вироблявся самостійно, хоч і не без зв'язку з іншими. Врешті, незважаючи на принципове визнання тільки типових договорів, римське право до часу Юстиніана настільки поширило зобов'язальну систему, що майже кожна угода одержала в ній правову охорону.
PAGE 13