Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
70
ІНСТИТУТ ПЕДАГОГІКИ І ПСИХОЛОГІЇ ПРОФЕСІЙНОЇ ОСВІТИ
АКАДЕМІЇ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ
НЕЩАДИМ Микола Іванович
УДК 37.026:355.233
Військова освіта України:
історія, теорія, методологія, практика
13.00.04 –теорія та методика професійної освіти
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора педагогічних наук
Київ –
Дисертацією є монографія.
Робота виконана в Інституті педагогіки і психології професійної освіти Академії педагогічних наук України, м. Київ.
|
Науковий консультант: |
доктор філософських наук, професор, дійсний член АПН України ЗЯЗЮН Іван Андрійович, Інститут педагогіки і психології професійної освіти АПН України, директор, м. Київ. |
|
Офіційні опоненти: |
доктор педагогічних наук, професор, дійсний член АПН України Синьов Віктор Миколайович, Інститут корекційної педагогіки та психології Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова, директор, м. Київ; |
|
доктор педагогічних наук, професор ІЩЕНКО Дмитро Васильович, Державна прикордонна служба України, управління кадрів, начальник, м. Київ; |
|
|
доктор педагогічних наук, професор ВАСЯНОВИЧ Григорій Петрович, Інститут педагогіки і психології професійної освіти АПН України, завідувач відділу гуманітарної освіти (Львівський науково-практичний центр), м. Львів. |
|
|
Провідна установа: |
Національна академія внутрішніх справ України, кафедра кадрової роботи та педагогіки, Міністерство внутрішніх справ України, м. Київ. |
Захист відбудеться “25” лютого 2004 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.451.01 в Інституті педагогіки і психології професійної освіти АПН України за адресою: 04060, м. Київ, вул. М.Берлинського, 9, 5 й поверх, зал засідань.
З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту педагогіки і психології професійної освіти АПН України (04060, м. Київ, вул. М.Берлинського, 9).
Автореферат розісланий “23” січня 2004 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Цибульська Г.М.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність і доцільність дослідження. За роки незалежності в Україні визначено пріоритетні напрями розвитку освіти, створено її сучасну нормативно-правову базу, здійснюється реформування з опорою на прогресивні національні та світові освітні традиції та стандарти, гуманістичну філософію освіти. У Національній доктрині розвитку освіти проголошено пріоритет освіти в державній політиці, сформульовано систему концептуальних ідей щодо стратегії та основних напрямів розвитку освіти в першій чверті XXI ст.
Важливою складовою вітчизняної системи освіти є військова, яка спрямована на кадрове забезпечення Збройних Сил (ЗС) України та має сприяти відтворенню їх кадрового потенціалу, забезпечувати високу якість підготовки військових фахівців, безпосередньо впливати на зміцнення обороноздатності держави. Створення системи військової освіти (СВО) та її пріоритетний розвиток у будівництві ЗС України стали актуальним науковим і практичним завданнями.
Самостійної системи підготовки офіцерських кадрів в Україні на 1991 рік не існувало. Після розпаду СРСР на території нашої держави залишилися елементи колишньої СВО з розгалуженою й розрізненою мережею військових навчальних закладів. Це створювало значні труднощі щодо її трансформації з урахуванням реальних потреб і можливостей ЗС України. Були відсутні державні стандарти військової освіти та органи управління нею. На всіх рівнях керівництва військовою освітою не було визначеності щодо формування навчальних планів і програм підготовки військових фахівців. Зміст військової освіти також потребував суттєвих змін і вдосконалення, оскільки у військових навчальних закладах переважали відомчі підходи до формування навчальних планів і програм. В Україні фактично були відсутні військові науково-дослідні та науково-методичні установи з проблем військової освіти. Фундаментальні психолого-педагогічні дослідження навіть у вищій військовій школі проводилися доволі фрагментарно.
Окрім того, складність завдань щодо створення вітчизняної СВО посилювали такі чинники:
–відсутність аналогів створення подібних систем у країнах СНД;
– недостатність інформації щодо функціонування СВО в провідних країнах світу;
– необхідність в кардинальній структуризації мережі військових навчальних закладів у стислі терміни та організації підготовки військових фахівців за повним переліком спеціальностей для ЗС України;
- необхідність обґрунтування та запровадження наукових засад підготовки військових фахівців, які відповідали б сучасним світовим освітнім тенденціям і національним інтересам.
Проблеми оптимального становлення й ефективного розвитку військової освіти не можна було вирішити тільки за рахунок реформ організаційного, управлінського та змістового характеру. Розробляючи стратегію розвитку вітчизняної СВО, вкрай важливо було враховувати всі досягнення та помилки минулих десятиліть. Необхідно було, спираючись на кращі світові освітні тенденції, обґрунтувати та ухвалити концепцію військової освіти. Для цього належало, насамперед, чітко визначитись із загальною освітньою парадигмою. А зміна парадигми військової освіти зумовлювала необхідність розробки методологічних основ процесу створення та реформування всієї військово-освітньої сфери з позиції сучасних реалій, переосмислення її місця в соціальному, військовому та культурному середовищі.
Все це актуалізувало проведення фундаментальних і прикладних досліджень з проблем військової освіти. Але аналіз літературних джерел і дисертаційних досліджень не дав змоги виявити фундаментальні теоретико-методологічні праці, в яких би системно, всебічно і послідовно висвітлювалися проблеми військової освіти в Україні. Особлива актуальність проблем військової освіти, необхідність узагальнення, систематизації та осмислення вітчизняного досвіду становлення й розвитку СВО, потреба обґрунтування її теоретико-методологічних основ та створення сучасної системи з опорою на найкращі світові і вітчизняні освітні традиції, гостра необхідність переосмислення традиційних уявлень про військово-педагогічний процес (ВПП) у ВВНЗ і надання йому особистісного спрямування, необхідність відходу від традиційних основ організації та проведення навчально-виховного процесу, потреба наукового проектування розвитку СВО в Україні на перспективу зумовили вибір теми дисертаційного дослідження –“Військова освіта України: історія, теорія, методологія, практика”.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до тематичного плану наукових досліджень Головного управління військової освіти Міністерства оборони України та Головного управління кадрової політики Міністерства оборони України за такими темами: “Розробка методологічних основ планування розвитку СВО” (шифри: “Система –С”, “Система –СВО”); “Стандартизація вищої освіти військових фахівців” (шифр: “Держстандарт”); “Управління системою підготовки військових фахівців” (шифр: “Управління”); “Пошук шляхів удосконалення технологій навчання” (шифр: “Технологія”); “Військова освіта в Україні: історія та сучасність” (шифр: “Історія”); “Дослідження систем підготовки військових фахівців у зарубіжних країнах” (шифр: “Інтеграл”) і пов’язано з темою “Психолого-педагогічні основи особистісного підходу до впровадження педагогічних технологій у професійних закладах освіти” (РК № 0102U000401), яка розробляється в Інституті педагогіки і психології професійної освіти АПН України.
Тема дисертації затверджена вченою радою Інституту педагогіки і психології професійної освіти АПН України 18 червня 1998 р., протокол № 6 і узгоджена у Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології в Україні 28 жовтня 2003 р., протокол № 8.
Об’єкт дослідження –система військової освіти в Україні.
Предмет дослідження –процес становлення та розвитку системи військової освіти в Україні.
Мета дослідження –проаналізувати генезис військової освіти в Україні та виявити її провідні характеристики, теоретично обґрунтувати та практично впровадити її сучасну систему.
Концепція дослідження. Вітчизняна система військової освіти з урахуванням неперервності військово-професійної освіти, особистісно діяльнісної та синергетичної тенденцій має базуватися на гуманістичній філософії освіти та забезпечувати особистісно орієнтовану та професійно спрямовану організацію навчально-виховного процесу у ВВНЗ, сприяти розкриттю творчого потенціалу науково-педагогічних працівників і курсантів (слухачів), якісно забезпечувати ЗС України всебічно підготовленими військовими фахівцями всіх рівнів і ланок управління.
Обґрунтування системи військової освіти здійснюється на основі її сучасної парадигми, яка являє собою діалектичну єдність п’ятьох основних її компонентів (особистісний, буттєвий, ціннісний, пізнавальний і праксеологічний) і відбувається в контексті реформування національної системи освіти з урахуванням прогресивних вітчизняних і зарубіжних освітніх традицій, реформування Збройних сил в незалежній України.
Наукове уявлення про складну динамічну військово-освітню систему в Україні як органічну єдність всіх її структурних складових потребує її системного дослідження в історичному, структурному і функціональному аспектах, визначення методологічних основ стратегічного планування її розвитку, оптимального обґрунтування основ управління нею та з’ясування перспектив розвитку СВО в Україні. Вони є необхідними і достатніми науковими засадами аналізу теоретичних, методичних і практичних проблем оптимального функціонування СВО в умовах реформування та розвитку ЗС України.
Загальна гіпотеза дослідження ґрунтується на припущенні, що ефективність функціонування вітчизняної СВО в умовах реформування і розвитку ЗС України, їх поступового переходу на контрактну систему комплектування значно підвищиться за умови системного аналізу її становлення й розвитку, виявлення провідних характеристик, переосмислення ролі та місця в державі й соціокультурному середовищі, обґрунтування сучасної системи з урахуванням передового зарубіжного й вітчизняного досвіду та її впровадження у практику підготовки військових фахівців на основі гуманістичної філософії освіти.
Відповідно до мети дослідження і висунутої гіпотези ставилися такі завдання:
1. Проаналізувати генезис військової освіти в Україні, визначити її етапи та основні характеристики.
. Визначити вплив соціально-політичних, економічних, культурологічних, психолого-педагогічних і військових чинників на формування, становлення і розвиток вітчизняної СВО.
. Здійснити теоретико-методологічне обґрунтування сучасної вітчизняної СВО на засадах гуманістичної філософії освіти та з врахуванням передового зарубіжного й вітчизняного досвіду.
. Обґрунтувати сутність і зміст базових категорій і понять щодо підготовки військових фахівців у системі вищої військової освіти та визначити методологічні основи стратегічного планування їх підготовки.
. Теоретично обґрунтувати педагогічну систему ВВНЗ як основної складової СВО та здійснити аналіз її структури.
. Визначити та обґрунтувати основи управління СВО.
. З’ясувати перспективи розвитку сучасної СВО в Україні.
. Теоретично обґрунтувати основні напрями використання позитивного досвіду в удосконаленні СВО в умовах переходу ЗС України на професійну основу комплектування.
Методологічна основа дослідження. В основу методології дослідження вітчизняної СВО покладено історичний і системний підходи.
Методологічну основу дослідження становлять:
–філософські положення теорії пізнання, теорії систем і теорії управління;
– концептуальні положення філософії, соціології, педагогіки та психології;
–положення гуманістичної філософії освіти;
– загальнонаукові принципи історизму, цілепокладання, наступності та самоорганізації як наукові основи вивчення становлення і розвитку педагогічних систем;
– динамічна теорія про загальний зв’язок, взаємозумовленість і цілісність явищ об’єктивної дійсності;
– положення про роль неперервної освіти у формуванні компетентності особистості фахівця;
– фундаментальні положення вітчизняних і зарубіжних вчених, в яких обґрунтовуються закони розвитку педагогічних систем;
– положення психологічної та педагогічної наук щодо особливостей підготовки та професійної діяльності військових фахівців у ЗС України;
– ідеї та положення, викладені у державних нормативно-правових документах України з проблем освіти, у тому числі й військової (законодавчі акти України з питань оборони та національної безпеки, Закони України “Про освіту” і “Про вищу освіту”, Національна доктрина розвитку освіти, Державна програма реформування та розвитку Збройних сил України до 2005 року, Концепція військової освіти в Україні, Концепція переходу Збройних сил України до комплектування військовослужбовцями контрактної служби на період до 2015 року тощо).
Теоретичну основу дослідження становлять висновки та положення:
– історії розвитку освіти та педагогічної науки в Україні (Б.М. Ступарик, О.В.Сухомлинська, М.Д. Ярмаченко);
– порівняльної педагогіки (Н.В. Абашкіна, В.М. Зубко, М.В. Кларін, Л.П. Пуховська);
– філософії освіти (В.П. Андрущенко, Б.С. Гершунський, Дж. Д’юї, І.А. Зязюн, Г.П. Климова, В.Г. Кремень, В.О. Кудін, В.С. Лутай та ін.);
– теорії систем, системного аналізу та системно-структурного підходу до аналізу педагогічних явищ (Р.Л. Акофф, В.Г. Афанасьєв, Л.Берталанфі, І.В. Блауберг, В.М. Глушков, Ешбі Росс, Т.Л. Сааті, В.Н. Садовський, А.І. Уємов, Ю.Г. Юдін та ін.);
– теорії педагогічних систем (В.П. Беспалько, Дж. Брунер, С.У. Гончаренко, Н.В. Кузьміна, А.О. Лігоцький, А.С. Макаренко, В.В. Сєріков, В.О. Сластьонін, В.О. Сухомлинський та ін.);
– теорії неперервної професійної освіти (С.Я.Батишев, В.С.Ледньов, А.О. Лігоцький, В.І.Луговий, Н.Г.Ничкало та ін.);
– теорії психолого-педагогічної підготовки фахівців (Г.О. Балл, І.Д. Бех, В.В. Давидов, О.В. Киричук, Г.С. Костюк, С.Д. Максименко, А.В. Петровський, Н.А. Побірченко, В.В. Рибалка, В.А. Семиченко, В.М.Синьов, С.О. Сисоєва, Е. Стоунс, Т.С. Яценко та ін.);
– теорії змісту навчання (Г.Є. Гребенюк, Ч. Купісевіч, І.Я. Лернер, В. Оконь, М.М. Скаткін та ін.);
– теорії та практики навчального процесу в закладах освіти (А.М. Алексюк, С.І. Архангельський, Ю.К. Бабанський, Г.П. Васянович, Р.С. Гуревич, В.А. Козаков, В.М.Синьов та ін.);
– теорії управління освітніми системами (В.Б. Авер’янов, Г.В. Атаманчук, І.Л. Бачило, Н.Л. Коломінський, І.Л. Лікарчук, Г. Райт, О.Л. Скідін, Н.Ф. Тализіна та ін.);
– педагогіки та психології військової освіти (О.В. Барабанщиков, М.Й. Варій, В.П. Давидов, А.В. Долматов, Д.В. Іщенко, П.А. Корчемний, Л.Г. Лаптєв, Г.В. Ложкін, Е.Я. Лусс, Р.М.Макаров, В.С. Маcлов, В.Г. Михайловський, Б.М. Олексієнко, С.І. С’єдін, П.В.Стефаненко, Г.Д. Темко, М.Ф. Феденко, О.С. Челпанов, В.В. Ягупов).
Джерелознавчу базу дослідження становлять монографії, докторські та кандидатські дисертації, автореферати дисертацій, наукові статті в періодичних виданнях, журналах із психології, педагогіки, професійної освіти тощо.
Методи дослідження. Для розв’язання поставлених завдань використовувався комплекс дослідницьких методів, зокрема:
– методи системного аналізу, що застосовувалися для обґрунтування генезису СВО;
– методи історико-педагогічного аналізу літератури з досвіду підготовки військових кадрів і законодавчих актів, які стосуються становлення і розвитку військової освіти;
– методи причинно-наслідкового та історичного аналізу, що використовувалися для обґрунтування педагогічної системи ВВНЗ як основної складової СВО;
– методи порівняльного аналізу СВО України з системами військової освіти в розвинених країнах світу;
– методи класифікації, систематизації та узагальнення теоретичних і експериментальних даних, які стосуються становлення і розвитку СВО, сутності та змісту базових понять і категорій підготовки військових фахівців;
–методи проектування, які використані для обґрунтування сучасної СВО;
–методи конкретизації теоретичного знання, що стосується управління СВО;
– методи індукції, дедукції, аналізу, узагальнення та систематизації виявлених фактів та інших дослідницьких матеріалів;
– методи вивчення, оцінки сучасного стану СВО в Україні та прогнозування її розвитку.
Дослідження проводилося у три етапи.
Перший етап (1991-1993) –вивчення філософської, психологічної та педагогічної літератури з проблеми дослідження; формулювання гіпотези, визначення завдань, обґрунтування методики дослідження і добір його методів і методик; порівняльний аналіз досвіду підготовки військових фахівців у зарубіжних країнах і в Україні; аналіз теоретико-методологічних проблем ефективного функціонування СВО як соціально-педагогічного і наукового явища (їх результати відображені в наукових публікаціях, навчальних, навчально-методичних і методичних посібниках); вивчення генезису СВО в Україні, визначення її етапів та основних рис; аналіз впливу соціально-політичних, економічних, культурологічних і військових чинників на формування, становлення і розвиток СВО; обґрунтування концептуальних засад військової освіти в Україні.
Другий етап (1994-1996) –аналіз, систематизація та вдосконалення основних категорій, понять і термінів щодо підготовки військових фахівців у системі вищої військової освіти та їх наповнення сучасним змістом; обґрунтування концептуальних засад розвитку й ефективного функціонування СВО та її впровадження у практику підготовки військових фахівців у ВВНЗ ЗС України; обґрунтування педагогічної системи ВВНЗ і здійснення аналізу її складових; обґрунтування нормативно-правових документів щодо СВО та їх втілення у практику підготовки військових фахівців; підготовка і видання навчальних і навчально-методичних посібників і методичних рекомендацій з проблем підготовки військових фахівців у системі вищої військової освіти.
Третій етап (1997-2002) –систематизація й узагальнення результатів, отриманих у процесі теоретичного аналізу та дослідної роботи; розробка Концепції військової освіти в Україні, наукових засад єдиної СВО, інтеграції військової та цивільної освіти; продовження впровадження вимог нормативно-правових документів щодо СВО у практику підготовки військових фахівців; обґрунтування перспектив розвитку сучасної СВО; теоретичне обґрунтування основних напрямів використання позитивного досвіду в удосконаленні СВО в умовах переходу ЗС України на професійну основу комплектування; формулювання загальних висновків дослідження.
База дослідження. Науково-дослідна робота здійснювалася в Україні. Дослідженнями були охоплені всі вищі військові навчальні заклади України.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що:
вперше відтворено генезис військової освіти в Україні за 1991-2001 рр. та на основі аналізу конкретно-історичних передумов визначено її етапи, проаналізовано та систематизовано загальні риси розвитку та становлення; теоретично обґрунтовано сучасну СВО на засадах гуманістичної філософії освіти з урахуванням позитивного вітчизняного й зарубіжного досвіду, визначено її структуру та теоретико-методологічні основи оптимального функціонування; здійснено аналіз і систематизацію досвіду підготовки офіцерських кадрів низки розвинених країн світу;
подальшого розвитку дістали базові категорії та поняття підготовки військових фахівців відповідно до гуманістичної парадигми військової освіти; теоретико-методологічні засади формування змісту підготовки військових фахівців усіх освітньо-кваліфікаційних рівнів; теоретичні засади інтеграції військової та цивільної освіти; педагогічна система (ПС) ВВНЗ як основна складова СВО;
уточнено положення теоретичних засад управління військовою освітою, практичні підходи до управлінського забезпечення ефективності функціонування СВО; методологію функціонального моделювання та стратегічного планування розвитку СВО; перспективи подальшого розвитку СВО України.
Теоретичне значення дослідження полягає в тому, що здійснено генезис військової освіти в Україні та обґрунтовано її сучасну систему, що уможливило обґрунтоване вирішення низки актуальних проблем і завдань, зокрема:
– визначення сучасного стану військової освіти в Україні на основі порівняльного аналізу світового і національного досвіду становлення та розвитку військових освітніх систем;
– дослідження ролі й місця військової освіти в соціокультурному середовищі, у системі національної безпеки та оборони, національній системі освіти;
– розробка теоретико-методологічних засад створення сучасної СВО і наукове обґрунтування її концепції на основі гуманістичної парадигми військової освіти;
– обґрунтування методологічних і теоретичних основ проектування та дослідження СВО й ефективного управління нею;
– здійснення моделювання СВО й педагогічної системи ВВНЗ, розробка критеріїв їх ефективного функціонування;
– розробка теоретичних основ інтеграції військової та цивільної освіти;
– теоретичне обґрунтування стратегії подальшого розвитку СВО та управління якістю підготовки військових фахівців.
Практичне значення одержаних результатів полягає в розробці на засадах гуманістичної парадигми військової освіти оптимальної її системи, яка забезпечує ЗС України кваліфікованими військовими фахівцями всіх рівнів і ланок управління, а також:
– реалізує ступеневу підготовку офіцерських кадрів від початкової військової підготовки до підготовки офіцерів стратегічного рівня;
– організує підвищення кваліфікації офіцерського складу різних рівнів і ланок управління;
– сприяє створенню інтелектуальних, духовних і матеріальних цінностей в інтересах національної безпеки та оборони України;
– сприяє зміцненню бойової та мобілізаційної готовності ЗС України.
Окрім того, до практичних результатів належать:
– творче розв’язання проблеми оптимальної інтеграції військової та цивільної освіти;
– розроблення ефективної методики формування державного замовлення на підготовку військових фахівців;
– формування оптимальної системи ліцензування, акредитації та інспектування ВВНЗ України;
– обґрунтування методики формування змісту підготовки військових фахівців усіх рівнів і ланок управління;
– розроблення документів і методик зі стандартизації та інформатизації військової освіти;
– обґрунтування технології ефективного управління СВО та якістю підготовки військових фахівців;
– реалізація конкретних практичних підходів щодо налагодження міжнародного співробітництва у сфері військової освіти.
Одержані в результаті наукового пошуку здобутки можна використовувати організаторам і керівникам військової освіти різних рівнів, науковим і науково-педагогічним працівникам в аспекті дослідження проблем військової освіти, вдосконалення професійної підготовки курсантів, слухачів, студентів, ад’юнктів і молодих викладачів; для подальшого обґрунтування теоретичних і методичних основ підготовки військових фахівців для ЗС України, створення підручників і різних навчальних і навчально-методичних посібників з військової педагогіки. Крім того, їх можуть використовувати методисти для опрацювання і вдосконалення методичних посібників і рекомендацій з проблем підготовки військових фахівців, а також командування ВВНЗ –для організації та проведення ВПП.
Упровадження результатів дослідження. Комплекс нормативно-правових актів, концептуальних розробок, навчальних, навчально-методичних і методичних матеріалів щодо СВО, які були розроблені у процесі роботи над монографією, впроваджений у систему підготовки військових фахівців і в навчально-виховний процес ВВНЗ (акт № 3-72/2/145 від 16.10.2003 р. про впровадження у Військовому інституті телекомунікацій та інформатизації НТУУ “КПІ”; акт № 18/1755 від 26.09.2003 р. –у Військовому інституті Київського національного університету імені Тараса Шевченка; акт № 26/1/350а від 21.10.2003 р. –у Харківському військовому університеті; акт № 150/НМЦ/202/1 від 3.09.2003 р. –у Науково-методичному центрі військової освіти Міністерства оборони України; довідка № 14/18.2-1576 від 2.10.2003 р. із Науково-методичного центру вищої освіти Міністерства освіти і науки України).
Особистий внесок дисертанта в одержанні наукових результатів полягає в:
– багаторічному самостійному дослідженні методологічних, теоретичних і методичних проблем військової освіти в Україні, обґрунтуванні та створенні її сучасної системи на засадах гуманістичної філософії освіти, визначенні її структури та теоретико-методологічних засад оптимального функціонування;
– розвитку в руслі гуманістичної парадигми військової освіти базових категорій і понять підготовки військових фахівців у системі вищої військової освіти;
– обґрунтуванні наукових засад формування змісту підготовки військових фахівців усіх освітньо-кваліфікаційних рівнів;
– опрацюванні теоретичних засад інтеграції військової та цивільної освіти, сприянні їх практичному впровадженню в Україні;
– уточненні теоретичних основ управління військовою освітою та практичних підходів до управлінського забезпечення ефективного функціонування СВО.
У працях, написаних у співавторстві, дисертанту належать:
– обґрунтування педагогічної системи ВВНЗ;
– опрацювання методології функціонального моделювання та стратегічного планування розвитку СВО;
– аналіз та систематизація досвіду підготовки офіцерських кадрів низки розвинених країн світу;
– обґрунтування перспектив подальшого розвитку СВО України.
Вірогідність отриманих результатів дослідження забезпечена теоретико-методологічною обґрунтованістю його вихідних положень, використанням комплексу методів дослідження, адекватних його об’єкту, предмету, меті й завданням; послідовним історичним і системним підходом; поєднанням кількісного й якісного аналізу одержаних результатів; реалізацією основних нормативно-правових актів, концептуальних розробок, навчальних, навчально-методичних і методичних матеріалів у процесі підготовки військових фахівців у ВВНЗ України та позитивними наслідками їх упровадження.
На захист виносяться:
1. Положення і висновки, що характеризують генезис вітчизняної СВО, та її сучасна система, яка обґрунтована на основі гуманістичної філософії освіти з урахуванням прогресивних світових і вітчизняних освітніх традицій та потреб ЗС України у кваліфікованих військових фахівцях.
. Методологія функціонального моделювання та стратегічного планування розвитку СВО.
. Поняттєво-категоріальна система теорії та практики підготовки військових фахівців у ВВНЗ.
. Теоретичні основи управління СВО, практичні підходи забезпечення її ефективного функціонування сучасними управлінськими технологіями.
. Педагогічна система ВВНЗ як основна складова вітчизняної СВО.
6. Теоретичні обґрунтування основних напрямів використання вітчизняного та зарубіжного досвіду в удосконаленні СВО в умовах переходу ЗС України на професійну основу комплектування.
Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні, методологічні і практичні результати проведених досліджень, а також концептуальні положення і загальні висновки були представлені у вигляді 21 доповіді на наукових, науково-практичних і науково-методичних конференціях різного рівня: міжнародних (Київ – 1999, 2000, 2001, 2002, 2003; Луцьк –; Одеса –; Рівне –), всеукраїнських (Київ –, 2001, 2002); регіональних (Житомир –, Харків –); науково-практичному семінарі (Київ –); засіданнях АПН України; колегіях Міністерства освіти і науки та Міністерства оборони України; вчених радах інститутів, університетів і Національної академії оборони України; радах ректорів ВНЗ, нарадах і навчально-методичних зборах керівного складу та науково-педагогічних працівників ВВНЗ; засіданнях представників органів військової освіти; науково-методичних семінарах у 10 зарубіжних країнах.
Під науковим керівництвом дисертанта виконано науково-дослідні роботи з проблем методологічних основ планування розвитку СВО, стандартизації вищої військової освіти, управління військовою освітньою системою, удосконалення технологій навчання, дидактичних основ підготовки військових фахівців, історії військової освіти в Україні, кадрової політики у ЗС України та ін.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук на тему “Оптимальний синтез мікроелектронних вузлів військової техніки зв’язку” захищена у 1978 році. Матеріали кандидатської дисертації у тексті докторської дисертації не використано.
Публікації. Основні результати дослідження відображені у 65 публікаціях, із них 52 праці написані без співавторів, у тому числі: 1 одноосібна монографія, розділи у двох монографіях, 3 підручники, 21 стаття у провідних наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України, 17 статей у збірниках наукових праць і журналах, 21 стаття та тези доповідей у збірниках матеріалів конференцій. Загальний обсяг особистого внеску –,44 авторських аркушів.
Монографія “Військова освіта України: історія, теорія, методологія, практика” складається із вступу, трьох частин (восьми розділів), списку використаних джерел (734 назви, з них –іноземними мовами) і 9 додатків на 33 сторінках. Загальний обсяг монографії складає 852 сторінки, з яких 770 сторінок –основний текст. Монографія включає 13 таблиць на 6,3 сторінках та 101 рисунок на 75,9 сторінках.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ МОНОГРАФІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність і доцільність теми дослідження, проаналізовано загальний стан розробленості проблеми у науковій теорії та педагогічній практиці, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, гіпотезу, методологію і методи дослідження.
Першу частину монографії –“Військова освіта: світовий та національний досвід” – присвячено аналізові історичного розвитку військової освіти в Україні та порівняльному аналізові досвіду функціонування СВО в розвинених країнах світу.
У розділі 1 –“Історія військової освіти: національний досвід” –здійснено аналіз становлення та розвитку військової освіти в Україні за десятирічний період історії нашої незалежної держави, визначено її основні етапи та характеристики.
Доведено, що військова освіта в Україні має багаторічну історію і тісно пов’язана з розвитком військового будівництва та підготовкою військових фахівців у Російській імперії та колишньому СРСР. Вона, як складова загальносоюзної системи підготовки військових спеціалістів, успішно виконувала покладені на неї функції. Будучи усталеною, розгалуженою, достатньо потужною, значною мірою здатною пристосуватися до вимог часу та
змін, що відбувалися у військах, мала наукові школи в галузі військових наук. Система військової освіти в СРСР порівняно добре фінансувалася й забезпечувалася необхідним озброєнням і військовою технікою, іншими матеріально-технічними засобами та ресурсами. За таких умов СВО забезпечувала рівень підготовки військових фахівців, що відповідав тогочасним вимогам.
Водночас військовій освіті в Україні, так само як і загальнодержавній освіті в цілому, були притаманні такі недоліки: консерватизм, уніфікація, авторитарне управління, ізольованість від світових освітніх традицій; невідповідність структури та змісту навчання вимогам життя і реальній практичній діяльності військових фахівців; недостатня розробленість всебічної системи мотивації навчання; недооцінка місця самостійної роботи курсантів (слухачів) у системі навчання та її значення в формуванні й розвитку особистості фахівця.
Самостійної системи підготовки військових кадрів в Україні не існувало. Була досить розрізнена мережа ВВНЗ, що, з одного боку, мало сприяти створенню нової СВО, а з другого –створювало значні проблеми щодо її трансформації відповідно до реальних потреб і можливостей ЗС України. На початок 1992 року на території України були розташовані 2 академії, 32 військових навчальних закладів (рис. 1).
Крім того, не було органів управління підготовкою військових фахівців, спроможних у стислі терміни організувати та всебічно забезпечити кадрове поповнення офіцерським складом. Наявна на той час нормативно-правова база й навчально-методична документація не відповідали вимогам підготовки військових фахівців.
У складі ЗС України були фактично відсутні науково-дослідні та науково-методичні установи з проблем військової науки, педагогіки та психології військової школи, не було управлінських структур з організації та координації науково-дослідної роботи. Відчувався дефіцит кадрів –організаторів військової науки та освіти. Не задовольняв потреби ЗС України і стан справ із підготовки наукових і науково-педагогічних працівників вищої кваліфікації. За своїм науковим потенціалом і дослідною матеріально-технічною базою ВВНЗ були нерівнозначними.
Отже, у 1991 році в Україні серед першочергових завдань у військовій сфері виникла необхідність створення сучасної СВО, яка була б складовою загальнодержавної освітньої системи. Її завданням мало стати забезпечення підготовки військових фахівців потрібної номенклатури спеціальностей і кількості як у мирний, так і у воєнний час.
У розділі проаналізовано генезис вітчизняної СВО за цей період, подано загальну характеристику передумов її створення, визначено та обґрунтовано періодизацію становлення й розвитку: перший період –-1993 рр.; другий –-1996 рр.; третій –-2002 рр.
Водночас військова освіта в Україні на 1991 рік, так само як і загальнодержавна, загалом визначалася:
– приниженням її ролі, детермінацією у певних межах і залишковим принципом фінансування;
– “валовим” характером підготовки фахівців, певним ігноруванням особистості, недостатньо активним пошуком талантів і відсутністю зацікавленості в наданні їм можливостей для повного розкриття здібностей;
– зниженням цінностей вищої освіти, її елітарності в аспекті розвитку інтелектуального рівня особистості, її статусу, що має гарантувати особистості певну соціальну роль і матеріальне забезпечення;
– авторитарним управлінням освітою, ігноруванням національних особливостей;
– технократичним уявленням про соціальну роль фахівців у сфері професійної діяльності;
– ізольованістю від світової освіти, ігноруванням її досвіду;
– певною затеоретизованістю психолого-педагогічної науки, відривом її від реального педагогічного процесу;
– недостатньою інтеграцією з фундаментальними та прикладними науками, сучасними технологіями, що відповідають кращим світовим зразкам;
– певною невідповідністю структури та змісту навчання вимогам життя і реальній практичній діяльності фахівців, „розмитістю” кваліфікаційних вимог;
– перевантаженістю змісту навчання, ігноруванням психофізіологічних рекомендацій стосовно можливостей засвоєння курсантами (слухачами) змісту навчального матеріалу;
– недостатньою розробленістю системи мотивування навчально-пізнавальної діяльності курсантів (слухачів);
– недооцінкою значення самостійної роботи курсантів (слухачів) у ВПП, у розвитку їх особистості;
– недосконалістю системи психолого-педагогічного супроводу підготовки військових фахівців;
– відсутністю чітких критеріїв об’єктивної оцінки знань, навичок і вмінь курсантів (слухачів);
– недостатньою вимогливістю науково-педагогічних працівників до курсантів (слухачів);
– консервативністю певної частини керівництва та науково-педагогічних працівників військових навчальних закладів;
– недостатнім соціальним і матеріальним забезпеченням науково-педагогічних працівників, майже цілковитою відсутністю стимулів для вдосконалення їх професійної майстерності;
– недостатньою відпрацьованістю системи атестації науково-педагогічних працівників та їх конкурсного відбору;
– певною невідповідністю структурної та організаційно-штатної побудови військових навчальних закладів сучасним вимогам підготовки фахівців;
– слабкою матеріально-технічною та навчально-методичною забезпеченістю ВПП, особливо сучасним поліграфічним та розмножувальним обладнанням, якісними підручниками, навчальними посібниками та дидактичними матеріалами.
Отже, проблема створення нової, власної СВО в Україні та реформування військових навчальних закладів стала нагальною. Належало розробити такі принципово нові підходи до розвитку військової освіти в Україні:
– здійснення реформи у військовій освіті на наукових засадах, врахування закономірностей і принципів психологічної, педагогічної, соціологічної та юридичної наук, інформатики тощо;
– використання національного та міжнародного досвіду в освітній сфері;
– застосування функціонального моделювання на основі заданих цілей і функцій з метою створення СВО, визначення її організації та управління; створення динамічної моделі, яка уможливила б адаптацію системи у процесі її функціонування до різних змінних умов.
Цю роботу мали проводити в доволі складних умовах, зумовлених дією таких чинників:
– відсутність концепції національної безпеки та Воєнної доктрини України;
– невизначеність структури та кількісного складу ЗС України;
– відсутність аналогів динамічного створення подібних систем як у світовій практиці, так і в практиці країн СНД;
– недостатня інформованість щодо СВО провідних країн світу;
– незавершеність розроблення загальнодержавної та відомчої нормативно-правової бази щодо військової освіти;
– нестабільність економічної та соціально-політичної обстановки в державі;
– негативне сприйняття окремих прогностичних положень щодо створення СВО;
– необхідність комплексного підходу до створення СВО, виваженого та раціонального визначення її ролі, місця, завдань і складових у загальній структурі ЗС України;
– незавершеність формування структури центрального апарату Міністерства оборони України;
– потреба в кардинальній структуризації мережі військових навчальних закладів у порівняно стислі терміни та організації підготовки військових фахівців за повним переліком спеціальностей;
– необхідність вироблення та запровадження засад підготовки військових фахівців, які відповідали б вимогам сучасних теоретичних і практичних психолого-педагогічних досліджень, а також світовим освітнім тенденціям і національним інтересам.
За цих умов у стислі терміни належало вирішити такі першочергові завдання:
– вивчити досвід функціонування та розвитку СВО у провідних країнах світу;
– розробити Концепцію СВО в Україні, обговорити її в широкому колі фахівців ЗС України, Міністерства освіти України, військових навчальних закладів, академічних установ, урахувати висловлені пропозиції та запропонувати Концепцію для затвердження на державному рівні;
– розпочати розроблення нормативно-правових актів, спрямованих на втілення Концепції системи військової освіти в життя;
– забезпечити здійснення дієвої системи управлінських і контрольних функцій на всіх ієрархічних рівнях військової освіти;
– проаналізувати наявний стан, штати і структуру мережі військових навчальних закладів та запропонувати оптимальний варіант її поетапної реструктуризації;
– забезпечити неперервність і достатність щодо номенклатури процесу підготовки військових фахівців для ЗС та інших військових формувань;
– передбачити та розробити систему заходів, спрямованих на розв’язання соціальних проблем, що могли виникнути у процесі роботи над створенням української СВО.
Докорінне реформування наявної військової освітньої мережі та побудова нової системи освіти на рівні світових стандартів і національних інтересів мали закласти основи відродження національних традицій в українській армії на засадах державності та створення демократичного суспільства.
У монографії проаналізовані такі основні напрями діяльності у сфері військової освіти протягом першого та другого періодів:
– розробка нормативних документів щодо створення СВО в Україні та забезпечення її ступеневості;
– формування Переліку спеціальностей і спеціалізацій підготовки військових фахівців;
– структуризація мережі військових навчальних закладів, створення військових ліцеїв, системи допризовної та призовної підготовки;
– навчально-методичне забезпечення навчального процесу за новими освітньо-кваліфікаційними характеристиками (ОКХ) та освітньо-професійними програмами (ОПП);
– організація підготовки у цивільних ВНЗ військових фахівців із спеціальностей, близьких до цивільних;
– забезпечення ЗС України потрібною кількістю військових фахівців за всією номенклатурою військових спеціальностей;
– визначення нових концептуальних підходів до інтеграції військової і цивільної освіти, нормативне забезпечення цього процесу;
– розгортання та розширення наукових досліджень з психолого-педагогічних проблем військової освіти;
– удосконалення системи управління, розробка і впровадження централізованих, регіональних і локальних автоматизованих систем управління підготовкою військових фахівців та ін.
Наприкінці 1996 р. згідно з наказом Міністра оборони України розгорнулася робота з доопрацювання проекту Державної програми будівництва та розвитку ЗС України на період до 2005 р. У Головному управлінні військової освіти Міністерства оборони України було розроблено “План реформування системи військової освіти на період до 2005 року”, затверджений Міністром оборони.
Основні заходи реформування СВО передбачалося здійснити у три етапи.
На першому етап (1996-1998) передбачалося:
– розробити концепцію військової освіти і науки;
– визначити вихідні дані стосовно переліку посад і чисельності офіцерів усіх освітньо-кваліфікаційних рівнів;
– оптимізувати систему підготовки військових фахівців;
– зменшити кількість спеціальностей підготовки шляхом їх укрупнення та інтеграції із цивільними спеціальностями;
– уточнити зміст підготовки військових фахівців на основі новітніх педагогічних технологій з урахуванням сучасних потреб ЗС та інших військових формувань України;
– створити раціональну мережу військових навчальних закладів з використанням можливостей цивільних ВНЗ, уточнити структуру та функції органів управління СВО, зменшити витрати на підготовку військових фахівців без зниження її якості;
– науково та методично забезпечити заходи реформування СВО;
– організувати та проводити науково-дослідні роботи, пов’язані з удосконаленням структури СВО та змісту підготовки військових фахівців;
– розробити положення про ВВНЗ Міністерства оборони України і про ліцеї із посиленою військово-фізичною підготовкою та інші документи, що регламентують діяльність військових навчальних закладів;
– розробити навчально-методичні посібники з організації ВПП у військових навчальних закладах у нових умовах;
– підвищити якість підготовки військових фахівців;
– провести державну акредитацію військових навчальних закладів.
На другому етапі (1999-2000) передбачалося:
– привести чисельність постійного та змінного складу СВО у відповідність з потребами ЗС України;
– розробити нове покоління підручників та інших навчально-методичних матеріалів;
– привести навчально-матеріальну базу військових навчальних закладів у відповідність до вимог програм підготовки військових фахівців;
– створити єдину інформаційну мережу СВО;
– продовжити державну акредитацію військових навчальних закладів.
На третьому етапі (2001-2005) передбачалося:
– продовжити об’єднання окремих ВВНЗ;
– удосконалити науково-методичне та матеріально-технічне забезпечення підготовки військових фахівців;
– привести систему підготовки науково-педагогічних працівників відповідно до потреб ЗС України;
– удосконалити державну акредитацію військових навчальних закладів.
Отже, створена на кінець 1996 р. СВО, в основному, задовольняла потреби ЗС України в офіцерах кадру та запасу з усієї номенклатури спеціальностей (табл. 1).
Визначальним для військової освіти за ухваленими рішеннями, якісними змінами та вагомістю став третій період, коли було ухвалено Державну програму реформування та розвитку ЗС України, затверджено Концепцію військової освіти в Україні.
Цей період характеризується:
– створенням єдиної СВО в Україні;
– ухваленням оптимальних рішень щодо інтеграції військової та цивільної освіти;
– подальшою оптимізацією мережі військових навчальних закладів, кафедр військової підготовки;
– введенням у дію нового Переліку спеціальностей і спеціалізацій підготовки військових фахівців;
– визначенням змісту військової освіти на основі загальнодержавних освітніх стандартів;
– подальшим удосконаленням правових засад функціонування СВО;
– створенням інфраструктури підготовки педагогічних і науково-педагогічних кадрів для СВО;
– розробкою Концепції інформатизації військової освіти, впровадженням у ВПП сучасних педагогічних технологій;
– підвищенням ефективності комплексних науково-методичних досліджень з проблем військової освіти;
– розширенням міжнародного співробітництва у сфері військової освіти;
– оптимізацією управління СВО;
– розвитком матеріально-технічної бази ВВНЗ.
З метою подальшого розвитку та підвищення ефективності функціонування СВО, якісного нормативного та науково-методичного забезпечення навчального процесу у військових навчальних закладах Міністерства оборони, а також на виконання вимог Указу Президента України було створено Науково-методичний центр військової освіти Міністерства оборони України та розроблено Положення про його діяльність. Згідно з цим Положенням, на центр покладалися:
– наукове обґрунтування реалізації Концепції військової освіти, розроблення пропозицій стосовно нормативно-правового, інформаційного та навчально-методичного забезпечення навчального процесу в СВО;
– участь у проведенні та координації науково-методичної роботи ВВНЗ, наукових досліджень з проблем військової освіти;
– вивчення, узагальнення та поширення досвіду освітньої діяльності ВВНЗ, а також результатів роботи науково-педагогічних працівників;
– організація та участь у наукових конференціях, семінарах та ін.;
– координація виставкової діяльності ВВНЗ;
– участь у координації діяльності ВВНЗ у питаннях редакційно-видавничої та бібліотечної роботи;
– участь у координації діяльності ВВНЗ у галузі психолого-педагогічного супроводу навчального процесу та професійного відбору;
– участь у розробці нормативної бази та реалізації окремих завдань у галузі інформатизації військової освіти.
Також були визначені такі основні завдання міжнародного співробітництва у сфері військової освіти:
– удосконалення та розвиток національної СВО й забезпечення ЗС України кваліфікованими кадрами на основі впровадження передового досвіду та допомоги іноземних країн;
– поширення та оптимізація участі ЗС у міжнародних освітніх програмах;
– удосконалення організації та поширення підготовки іноземних військових фахівців у ВВНЗ України;
– застосування механізмів співробітництва з метою підготовки військових фахівців для системи міжнародного співробітництва ЗС України, а також для миротворчої діяльності.
У розділі 2 –“Досвід побудови систем військової освіти у розвинених країнах світу” –вперше здійснено аналіз та у систематизованому вигляді висвітлено військово-освітні системи провідних країн світу, а також виявлено провідні тенденції їх розвитку.
Для здійснення порівняльного аналізу розвитку військової професійної освіти зарубіжних країн були визначені ключові параметри, від яких значною мірою залежали ефективність та якість навчання і виховання військових фахівців. Ці параметри є загальними для СВО провідних зарубіжних країн світу. Важливим завданням у нашому дослідженні було здійснення порівняльного аналізу щодо виявлення загального та особливого у військовій освіті зарубіжних країн, ступенів і тенденцій її розвитку.
До ключових параметрів СВО провідних зарубіжних країн були віднесені:
– військова освіта в контексті національної безпеки і оборони держави;
– військова освіта як складова національної системи освіти;
– структура і функції військової освітньої системи;
– нормативно-правова основа функціонування СВО;
– структура і сутність педагогічної системи військових навчальних закладів;
– організація підготовки військових фахівців;
– співвідношення підготовки кадрових офіцерів і офіцерів запасу (резерву);
– управління СВО;
– ефективність СВО.
Відповідно до визначених ключових параметрів аналіз стану та розвитку військової професійної освіти зарубіжних країн на прикладі Російської Федерації, провідних країн НАТО та КНР здійснювався за такими складовими:
– структура військової освіти;
– система вищої та післядипломної військової освіти, підготовка офіцерських кадрів тактичної, оперативно-тактичної та оперативно-стратегічної ланок (за видами збройних сил);
– підвищення кваліфікації та перепідготовка офіцерських кадрів;
– підготовка офіцерів запасу (резерву).
Здійснений аналіз дав підстави для висновків, що в усіх розвинених країнах світу реалізується державна політика в галузі військово-професійної освіти щодо підготовки офіцерських кадрів і що основою її системного розвитку є орієнтація на захист національних інтересів та забезпечення національної безпеки держави. Обов’язковою вимогою у процесі підготовки офіцерів є спрямованість на реалізацію цілей і завдань, які викладені у воєнних доктринах держав.
У результаті порівняльного аналізу СВО розвинених країн можна простежити певні характерні риси та тенденції. Наприклад, розвиток і вдосконалення військової освіти сприяють ефективному виконанню ЗС таких основних завдань:
– забезпеченню достатньої боєздатності військ (сил) з одночасним скороченням їх кількісного складу за рахунок високоякісної підготовки військових фахівців;
– проведенню науково-технічних досліджень з метою розробки та модернізації озброєння і військової техніки, розвитку теорії та практики бойового застосування військ (сил).
Відомо, що збройні сили багатьох держав активно готуються брати участь у вирішенні миротворчих завдань, в евакуації своїх громадян і місцевого населення з районів воєнного конфлікту, у наданні гуманітарної допомоги та ін. З цією метою здійснюється підготовка офіцерського складу у військових навчальних закладах інших країн –переважно учасниць НАТО.
Для низки держав характерним є забезпечення національної політики, спрямованої на збереження та зміцнення позицій у глобальному масштабі, прагнення до стратегічної мобільності й можливості забезпечення доступу в зони інтересів шляхом перекидання морем або повітрям необхідних сил і засобів (США, Великобританія). Сьогодні на перший план висуваються завдання оперативного реагування на зміну політичної ситуації в життєво важливих для держав регіонах. Різке зростання ймовірності виникнення локальних криз і воєнних конфліктів підвищило актуальність підготовки офіцерських кадрів для сил швидкого реагування.
В основі ефективного функціонування СВО розвинених країн світу лежать чіткі правові механізми функціонування державної політики у сфері прийняття нормативно-правових актів, здійснюється систематичний і дієвий контроль за дотриманням чинного законодавства та узагальнення практики його застосування.
Динамічні процеси в галузі реформування управління СВО в зарубіжних країнах свідчать про тенденцію подальшої оптимізації функцій і структур управління нею з використанням функціонального моделювання, створення чіткої ієрархічної структури органів управління освітою.
У розділі обґрунтовується, що стратегія військової освіти в Російській Федерації та провідних країнах НАТО передбачає її багатоступеневість і неперервність протягом усієї служби фахівця –від підготовчих курсів перед вступом до військового навчального закладу, здобуття базової освіти зі ступенем бакалавра до вищої військової освіти та отримання ступеня магістра. Аналіз СВО в цих країнах свідчить, що вона дає можливість офіцерському складові протягом усієї військової служби періодично вдосконалювати свою професійну компетентність. Аналіз проблем сучасної освіти на міжнародному рівні в умовах конкретної держави переконливо засвідчує ефективність системи неперервної військово-професійної освіти. Це –початкова військова підготовка, підготовка за фахом, періодичне вдосконалення підготовки та перепідготовки (у військах, військових школах, коледжах тощо). При цьому передбачається використання широкої мережі спеціалізованих навчальних центрів родів військ, центрів практичної підготовки, курсів, полігонів для здобуття практичних умінь і навичок за посадовим призначенням.
У переважній більшості країн практична підготовка курсантів у ВВНЗ має чітку тенденцію поділу на первинну військову підготовку і спеціальну військову підготовку. ВПП складається, як правило, з двох частин: на території військового навчального закладу і в польових умовах. Майбутні офіцери, навчаючись у ВВНЗ, проводять значний час на стажуваннях у військах, а в процесі підвищення кваліфікації чи перепідготовки офіцерів залучають до участі в різноманітних військових навчаннях. У багатьох країнах після закінчення ВВНЗ видів військ або цивільного вищого навчального закладу й перед призначенням на посаду випускники продовжують свою практичну підготовку у військових училищах (школах) або навчальних центрах родів військ.
Керівний склад ЗС Російської Федерації та армій країн НАТО приділяють велику увагу процедурі комплексного військово-професійного відбору кандидатів для навчання у ВВНЗ, виходячи з їх психофізіологічних, інтелектуальних і фізичних здібностей. Мета цього процесу –виявити талановитих, здібних і відданих справі кандидатів у майбутні офіцери. Окрім того, для цих країн характерною є активно діюча система відрахування в процесі навчання нездатних до військової служби курсантів (слухачів).
Виявлення талановитих і відданих справі кандидатів у майбутні офіцери –це тільки перший крок. Другий –створення та запровадження моделей навчання. Спостерігається вплив концепції самореалізації особистості в практиці підготовки офіцерських кадрів, згідно з якою суттєво змінилися підходи до підготовки фахівців. Тепер вони більше орієнтовані на інтелектуальні здібності з урахуванням навчальних і наукових потреб особистості, на диференціацію та індивідуалізацію у навчанні, на застосування модульного навчання і рейтингової оцінки навчальної діяльності особистості. Поширюється практика підготовки військових фахівців за індивідуалізованими навчальними планами (у межах визначених стандартизованих вимог) з другого року навчання.
У навчальному процесі широко застосовуються:
– методи співпраці, діалогічної взаємодії, дослідження, проектування, моделювання, проблемного навчання;
– інформаційні комп’ютерні технології;
– планування, жорсткий контроль за навчальною діяльністю.
Реальні підходи до структури та змісту військової освіти в кожній державі продиктовані, насамперед, практичною необхідністю, що ґрунтується на розумінні національних інтересів, проблем безпеки, завдань ЗС та економічних можливостей. Зміст військової освіти в розвинених країнах орієнтований: по-перше, на оптимальне співвідношення гуманітарної, природничо-наукової, професійної та спеціальної складових у підготовці військових фахівців; по-друге, на вузьку спеціально-професійну спрямованість підготовки військових фахівців усіх рівнів і ланок управління з наближенням цієї підготовки (особливо практичної) до реальних потреб військ у мирний і воєнний час; по-третє, на підготовку військових фахівців з вищою освітою на засадах інтеграції з відповідними цивільними спеціальностями з урахуванням специфіки військово-професійної діяльності.
Відзначено, що інтеграційні процеси в СВО зарубіжних країн пов’язані не лише з інтеграцією військової та цивільної освіти з метою створення єдиної системи освіти, а і з об’єднанням окремих військових навчальних закладів в один університет. Таке об’єднання уможливлює значне скорочення витрат на підготовку військових фахівців, а також удосконалення організаційної структури навчального закладу. Військові академії традиційно поєднують стандарти вищої військової освіти зі стандартами вищої цивільної.
Російська Федерація та провідні країни НАТО приділяють велику увагу проблемі підготовки офіцерів запасу (резерву) і передусім –уніфікації системи цієї підготовки. Така підготовка здійснюється в усіх країнах, які дбають про захист свого суверенітету. Найбільш поширеною формою є навчання офіцерів на курсах позавійськової підготовки при цивільних ВНЗ, яке повністю фінансується державою. Це найбільш відпрацьована і дешевша система підготовки резервів, про що свідчить практика США, а також Великобританії та інших країн Західної Європи. Використання ВНЗ для підготовки офіцерського складу вважається досить перспективним та економічно ефективним і проводиться за двома напрямами:
– позавійськова підготовка для професійних армій;
– підготовка офіцерів резерву для ЗС, які комплектуються за змішаною системою.
Отже, зарубіжний досвід організації та вдосконалення військово-професійної освіти може бути корисним для вирішення проблем реформування вітчизняної СВО.
Друга частина монографії –“Системне дослідження військової освіти” –присвячена теоретико-концептуальним і методологічним засадам, зовнішнім і внутрішнім аспектам дослідження СВО і складається з трьох розділів.
У розділі 3 –“Військова освіта в соціокультурному середовищі” – обґрунтовано методологічні основи дослідження СВО та її місця і ролі в житті суспільства, які дають змогу розкрити координаційні та субординаційні зв’язки з іншими підсистемами суспільства, виділити її специфічні риси, властивості та ознаки. Визначено та проаналізовано вплив соціально-політичних, економічних, культурологічних і військових чинників на формування, становлення і розвиток вітчизняної СВО.
У розділі наголошується, що проведений у першій частині монографії аналіз історичного досвіду розвитку СВО в Україні та порівняльний аналіз побудови СВО в розвинених країнах світу, масштабних процесів трансформації та модернізації українського суспільства приводять, з одного боку, до усвідомлення необхідності адекватного відображення цих змін, що вирізняються масштабністю, глибиною і радикальністю, а з другого –до неможливості їх розробки в межах усталених традиційних підходів. Осмислення ролі й місця СВО необхідне лише у широкому соціокультурному контексті, включаючи зв’язки з національно-духовними інтересами, інтересами безпеки й оборони України. Йдеться про розробку концептуальних методологічних і ціннісних засад процесу реформування військової освіти в контексті загального процесу трансформації культурно-освітньої сфери суспільства. Це передбачає:
– з’ясування сутності та виділення всіх складників цього об'єкта і його зв'язків із навколишнім середовищем. Оскільки військова освіта є різновидом освіти фахової, яка, у свою чергу, є однією з підсистем освіти в цілому, то вона функціонує і розвивається за законами розвитку суспільного та культурного середовища, що її оточує. Щоб дослідити СВО, потрібно розкрити її зв'язки координації та субординації з іншими підсистемами суспільства;
– розкриття та виокремлення специфічних рис, властивостей та ознак військової освіти, розгляд її як самостійної цілісної соціальної системи, що складається з певних компонентів, які діалектично взаємодіють.
У розділі детально розглянуто сутність військової освіти, виокремлено її специфічні риси, властивості та ознаки, що роблять її системою, а також визначено місце, роль та функції військової освіти у суспільстві. Військова освіта є складовою частиною загальної державної освіти.
Система військової освіти –це соціальний інститут, що є складовою частиною державної системи освіти, покликаний забезпечити процес військової освіти, він складається певною мірою з організованої сукупності освітніх закладів, які реалізують військову освіту згідно з чинними нормативно-правовими основами, освітніми та освітньо-кваліфікаційними рівнями, встановленими державою, та органів управління освітою, що здійснюють керівництво діяльністю цих закладів. До складу цього соціального інституту, крім освітніх, можуть також входити інші заклади та установи (наукові, методичні, практичної підготовки), що забезпечують неперервну підготовку військових фахівців.
Суспільство засобами СВО здійснює такі види впливу:
– безпосередній контрольований соціальний вплив;
–опосередкований стихійний соціальний вплив;
– навчально-виховний вплив у процесі підготовки майбутніх військових фахівців, їх розвитку, самоствердження.
Ці впливи зумовлюють рівень соціалізації військових фахівців, зокрема, офіцерів за допомогою великої кількості чинників. Досліджені чинники можна об’єднати в такі чотири групи: мегачинники; макрочинники; мезочинники; мікрочинники.
У монографії розкрито зв’язок СВО з основними сферами життя суспільства, серед яких зазвичай виділяють: економічну; соціальну; політичну; духовну.
Виявлено, що економічна сфера впливає на СВО, по-перше, через загальний рівень життя, що виражається в ступені задоволення матеріальних і духовних потреб і запитів. По-друге, економічний розвиток і економічна могутність держави визначають кількісні та якісні параметри матеріально-технічного і фінансового забезпечення СВО. По-третє, відповідно до рівня економічного розвитку суспільства та держави і забезпечення соціального захисту суб’єктів СВО формуються їхні життєві стандарти, можливості та стимули до неперервної освіти.
Соціальна структура суспільства визначає рівні, темпи та зміст військової освіти. Водночас розвиток СВО зворотно впливає на соціальну структуру, змінюючи співвідношення між чисельністю військової інтелігенції та військової еліти відносно інших соціальних груп суспільства.
Серед етнокультурних чинників, які впливають на розвиток СВО, виділено менталітет, що визначає ставлення до навчальної праці, специфічних традицій, пов’язаних з останньою, статеворольову структуру суспільства.
Основоположним чинником впливу на СВО є держава з її владними функціями як ланка політичної системи суспільства. Це –вплив потрійний:
– соціально-прогнозований (проективний);
– соціально-контрольований;
– стихійний.
Військова освіта як складова загальнодержавної зумовлюються такими детермінантами:
– законодавчими та нормативними актами, що визначають схему організації та порядок функціонування цих закладів;
– певним спектром освітніх організацій;
– ресурсами –матеріальними, фінансовими, духовними, зокрема, особистісними;
– державною військово-освітньою політикою, що передбачає набір певних соціальних ролей, пріоритетів, заохочень і санкцій.
Особливої складності й важливості набуває вплив на військову освіту духовної сфери суспільства, який реалізується через систему духовних, соціальних, моральних і релігійних цінностей.
На базі попередніх досліджень експліковано структуру національних інтересів держави та показано роль ЗС України у її захисті. Обґрунтовано необхідність формування змісту та методології підготовки офіцерських кадрів для ЗС на основі національних інтересів країни і суспільства.
Розкрито зв’язок і взаємодію СВО та системи національної безпеки, що розглядається як такий стан життєдіяльності суспільного організму, за якого безперешкодно задовольняються життєво важливі потреби, інтереси, зберігаються й примножуються цінності (здебільшого –через підсистему освіти), здійснюються задуми і сподівання. Це забезпечується шляхом створення спеціальних підрозділів і структур, призначених протидіяти загрозам.
У розділі представлений аналіз основних напрямів взаємодії військової освіти та системи національної безпеки.
1. Система національної безпеки з погляду змістових компонентів тісно пов’язана з підсистемою військової освіти, містить інтелектуальну складову, яка в найширшому сенсі включає в себе широке й творче стратегічне мислення вищого військово-керівного складу, високу кваліфікацію офіцерів, достатній рівень освіти та культури особового складу для ведення сучасної збройної боротьби.
2. Підсистема військової освіти служить меті підвищення рівня інтелектуального компонента національної безпеки; вона висвітлює, прояснює такі кардинальні теоретичні питання, як характер майбутніх збройних змагань, основні напрями підготовки до них держави і війська. У системі навчальних закладів здійснюється підготовка вищої ланки офіцерів і генералів, які здатні практично вирішувати життєво важливі питання безпеки суспільства.
3. Підсистема військової освіти має бути в такий спосіб інтегрованою в національну загальноосвітню систему, щоб у разі оголошення воєнного чи надзвичайного стану вона забезпечувала загальну військову підготовку широкого профілю з різних спеціальностей, а в основному зміцнювала загальний інтелектуальний потенціал суспільства, частина якого може бути залучена для забезпечення його оборонних завдань.
4. Найголовнішим завданням підсистеми військової освіти в контексті національної безпеки є формування потужного кадрового потенціалу для ЗС України в єдності особистісного, науково-інтелектуального, морального та вольового компонентів, однак його реалізація залежить не лише від діяльності освітніх інституцій.
. Проблема взаємозв'язку і взаємовпливу системи національної безпеки та оборони і підсистеми військової освіти достатньо складна й мало досліджена в теоретичному плані, а тому в майбутньому чекає на ґрунтовнішу розробку.
Розкрито мету, принципи і основні напрями інтеграції військової та цивільної освіти, головною метою якої визначено суттєве підвищення якості фундаментальної та загальнокультурної підготовки військових фахівців шляхом залучення досвідчених цивільних висококваліфікованих науково-педагогічних працівників і науковців, покращання науково-методичного та матеріально-технічного забезпечення ВПП з використанням потенціалу цивільних ВНЗ, а також зменшення витрат на підготовку військових спеціалістів (рис. 2).
Згідно з “Концепцією військової освіти в Україні” військова освіта інтегрується у державну систему освіти на засадах єдиної законодавчої та нормативно-правової бази. Вона забезпечує підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації кадрових військових фахівців та офіцерів запасу різних освітньо-кваліфікаційних рівнів для Збройних сил та інших військових формувань України. Основоположними підходами до розбудови СВО визначено такі:
– розвиток військової освіти як складової частини загальнодержавної системи освіти –один із пріоритетних напрямів будівництва ЗС України;
– військова освіта інтегрується в державну систему освіти на засадах єдиної законодавчої та правової бази;
– сучасний етап реформування військової освіти передбачає актуалізацію подальшого інтегрування військової та цивільної освіти.
Інтеграція військової та цивільної освіти – не просте, формальне включення низки військових навчальних закладів до складу потужних цивільних університетів та академій, а процес гармонійного об’єднання СВО і системи вищої цивільної освіти в єдину цілісну загальнодержавну систему освіти на засадах єдиної законодавчої та правової бази, системного і взаємовигідного характеру співпраці, комплексного використання інтелектуального потенціалу досвідчених науково-педагогічних працівників, науково-методичних напрацювань та сучасної навчально-матеріальної бази.
Передумовами інтеграції військової і цивільної освіти є:
– наявність законодавчої бази; потреба в модернізації СВО відповідно до вимог Державної програми реформування та розвитку Збройних сил України на період до 2005 р.;
– розробка єдиної державної системи стандартів освіти;
– тенденції входження української освіти в європейський і світовий освітній простір;
– достатня близькість за змістом загальнонаукових і загальноінженерних дисциплін у ВВНЗ та цивільних ВНЗ;
– необхідність приведення освітньо-кваліфікаційних рівнів і ступеневості освіти у відповідність до міжнародних вимог;
Основними напрямами інтеграції військової та цивільної освіти є:
– створення інтегрованих у систему загальнодержавної освіти військових навчальних структур (військових інститутів, відділень, факультетів, кафедр);
– участь представників військових навчальних закладів у науково-методичних комісіях з розробки ОПП для військових спеціальностей, споріднених із цивільними, зі створенням нормативної бази освіти та її науково-методичного забезпечення;
– співпраця військових і цивільних фахівців у проведенні ліцензування та акредитації військових навчальних закладів;
– спільне розв'язання проблеми допризовної та призовної підготовки юнаків до військової служби;
– створення єдиної СВО в Україні.
Визначено такі принципи інтеграції:
– системного підходу;
–єдиної правової бази;
–єдності управління об’єктами інтегрованої системи;
– єдності змісту і технології фундаментальної та загальнокультурної підготовки фахівців;
– комплексного ефективного використання науково-педагогічного, навчально-методичного та матеріально-технічного потенціалу об’єктів інтеграції;
–спільної розробки державних стандартів освіти щодо ОКХ та ОПП;
–урахування специфіки підготовки військових фахівців;
– підтримки та оновлення навчально-матеріальної бази цивільних ВНЗ за рахунок господарської, науково-технічної діяльності і платних послуг;
– економічної доцільності інтеграції за критерієм “ефективність-вартість”;
– відкритості для цивільного контролю;
– неперервності розвитку інтегрованої системи, її розширення та модернізації.
Серед основних напрямів інтеграції військової та цивільної освіти одним із пріоритетних визнано поєднання підготовки військових і цивільних фахівців у спільних навчальних закладах. Як перспективний напрям запропоновано також включення низки ВВНЗ до складу потужних комплексів цивільних університетів та академій.
Визначено структуру інтегрованої СВО і три основні схеми підготовки військових фахівців у рамках цієї системи:
– “курсант-офіцер”,
–“студент-курсант-офіцер”,
–“студент-офіцер”.
У розділі 4 –“Теоретико-концептуальні основи створення системи військової освіти” –здійснено теоретико-методологічне обґрунтування сучасної вітчизняної СВО на засадах гуманістичної філософії освіти та з урахуванням передового зарубіжного й вітчизняного досвіду, обґрунтовано сутність і зміст базових понять і категорій підготовки військових фахівців у системі вищої військової освіти. Розкрито основні підходи до розробки парадигмальних засад СВО. У розділі сформульовано зміст нової військово-освітньої парадигми, розкрито її основні риси, обґрунтовано сукупність сучасних концептуальних принципів і підходів до становлення СВО, змісту підготовки військових фахівців усіх освітньо-кваліфікаційних рівнів і ланок управління.
Парадигма освіти є інтегрованою сукупністю найбільш загальних засадних системотворчих ідей і принципів, що визначають теоретико-методологічні основи педагогічної теорії та освітньої практики. У структурі освітньої парадигми окреслюються: світоглядно-філософська основа, що містить систему світоглядних, методологічних принципів і цінностей; сукупність педагогічних закономірностей і стандартизованих схем освітньої діяльності.
Необхідність нової парадигми військової освіти зумовлена зміною характеру суспільного устрою, його економіко-технологічної бази, суттєвим уточненням мети соціального та освітнього поступу, якісними та кількісними змінами у військово-освітньому просторі, появою якісно нових вимог до професійного рівня підготовленості військових фахівців. Її необхідність також зумовлена потребою розробки концептуальних основ процесу реформування всієї СВО, переосмислення попереднього досвіду її створення з урахуванням сучасних реалій.
Розроблена парадигма військової освіти базується на розумінні природи людини як центру соціальної культурно-освітньої реальності, радикальному переосмисленні сенсу самої освітньої діяльності майбутнього військового фахівця. Вона ґрунтується на гуманістичному розумінні ідеалів освіченості військового фахівця, способів соціокультурного спадку й адаптації та покликана до життя новими типами взаємовідносин суб’єктів ВПП, а також низкою інших чинників.
Доведено, що сучасна парадигма військової освіти являє собою діалектичну єдність таких чотирьох основних компонентів:
– буттєвого (відображає буття військової освіти та вплив таких суттєвих чинників, як держава, наука, техніка, культура, ЗС, громадські інституції);
– ціннісного (пов’язано з обґрунтуванням ідеалів, норм і пріоритетних цінностей менталітету захисників Батьківщини, обґрунтуванням цілей і моделей військових фахівців);
– пізнавального (передбачає обґрунтування предмета та категорійно-понятійного апарату на засадах гуманістичної філософії військової освіти);
– праксеологічного (пов’язано з організацією втілення нової військово-освітньої парадигми у практику підготовки військових фахівців).
Обґрунтовано такі найважливіші пріоритети нової парадигми військової освіти:
– випереджувальний розвиток СВО в сучасному суспільстві;
– спрямованість СВО на забезпечення національної безпеки та оборони країни;
– формування особистості військового фахівця, здатної творчо й ефективно діяти в складних та екстремальних умовах мирного і воєнного часу;
– фундаменталізація як категорія якості освіти та освіченості особистості;
– гуманістична система цінностей та етичних норм, відносин між науково-педагогічними працівниками і курсантами (слухачами);
–інноваційні підходи до організації ВПП.
Важливим аспектом нової військово-освітньої парадигми є поняття “фундаменталізація” як категорія якості освіти та освіченості особистості. Завдання фундаменталізації освіти полягає в забезпеченні оптимальних умов для формування гнучкого та багатогранного наукового мислення, різних способів сприйняття дійсності, створення внутрішньої потреби до саморозвитку і самоосвіти протягом усього життя людини. Її основу мають скласти система та структура освіти, пріоритетом яких є не прагматичні, вузькоспеціалізовані знання, а методологічно важливі, довготривалі та інваріантні, що мають сприяти цілісному сприйняттю навколишнього світу, інтелектуальному розвиткові особистості, її адаптації до соціально-економічних і технологічних змін.
Доведено, що однією з головних складових реформування військової освіти є її Концепція як система поглядів на цілі, структуру, зміст і розвиток СВО в руслі єдиної державної політики щодо захисту державних інтересів і забезпечення національної безпеки України.
Основними цілями Концепції військової освіти в Україні є:
–збереження та примноження досягнень вищої військової школи України;
–зміцнення її науково-педагогічного потенціалу;
– забезпечення ефективної підготовки військових фахівців, формування в них високих моральних якостей громадянина України та захисника Вітчизни;
–зменшення витрат на підготовку військових фахівців.
Концепція побудована на таких основних засадах:
1. Військова освіта інтегрується в державну систему освіти на засадах єдиної законодавчої і нормативно-правової бази. Вона забезпечує підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації кадрових військових фахівців і офіцерів запасу різних освітньо-кваліфікаційних рівнів для ЗС та інших військових формувань України.
2. Навчально-виховний процес у ВНЗ єдиної СВО будується з урахуванням специфіки військової служби і спрямований на реалізацію змісту освіти на певних освітньо-кваліфікаційних рівнях на підставі державних стандартів освіти та їхніх складових –стандартів військово-професійної освіти.
3. Невід’ємною складовою частиною діяльності ВВНЗ є наукова діяльність, яка має забезпечувати відповідність змісту освіти сучасним досягненням у галузі науки, техніки та культури; розвиток фундаментальних, пошукових і прикладних досліджень у пріоритетних напрямах науково-технічного прогресу, теорії та практики будівництва ЗС та інших військових формувань України; підвищення боєздатності, створення принципово нових зразків озброєння та військової техніки.
4. Навчально-матеріальна база ВВНЗ призначена забезпечити курсантів (слухачів) необхідним комплексом матеріальних і технічних засобів, будівель і споруд відповідно до навчальних планів і програм, сучасних технологій і методик навчання, а також проведення наукових досліджень і підготовку науково-педагогічних кадрів.
Показано, що відповідно до Концепції створено єдину СВО, яка є складовою державної системи освіти. Наголошується, що вона також визначає її структуру, головні завдання, принципи її функціонування, організацію діяльності та управління нею.
Функціонування єдиної СВО забезпечується:
– створенням необхідної нормативно-правової бази військової освіти;
– підготовкою у ВВНЗ фахівців з певних професійних напрямів та спеціальностей з урахуванням специфіки їхньої професійної діяльності;
– координацією діяльності єдиної СВО відповідними органами управління в межах установлених повноважень;
– узгодженням порядку комплектування ВВНЗ постійним і змінним складом;
– фінансуванням підготовки військових фахівців у цих закладах за відповідним механізмом.
Управління єдиною СВО здійснюється з урахуванням таких принципів:
–централізації управління військовою освітою;
–суміщення прав центральних органів виконавчої влади;
– розподілу функцій управління між центральними органами виконавчої влади, замовниками та навчальними закладами в межах повноважень;
–поєднання принципів єдиноначальності та самоврядування.
Керівництво підготовкою військових фахівців в єдиній СВО здійснюють Міністерство освіти і науки та інші центральні органи виконавчої влади України, яким підпорядковані ВВНЗ, на основі рекомендацій Координаційної ради –колегіального дорадчого органу.
Військова освіта є ступеневою системою неперервного навчання військових фахівців від початкової військової підготовки молоді до навчання офіцерів оперативно-стратегічного рівня.
Структура підготовки військових фахівців має такі складові:
–початкову військову підготовку молоді;
–професійну військову підготовку;
–вищу освіту військових фахівців;
–підвищення кваліфікації та перепідготовку офіцерських кадрів.
У розділі здійснено поглиблений аналіз основних рівнів підготовки військових фахівців у ВВНЗ. Це –тактичний; оперативно-тактичний; оперативно-стратегічний.
Охарактеризовано такі рівні вищої військової освіти:
–військова освіта за програмою молодших спеціалістів;
–вища військово-спеціальна освіта;
–вища військова оперативно-тактична освіта;
–вища військова оперативно-стратегічна освіта (рис. 3).
Методологія формування змісту підготовки військових фахівців (рис. 4) передбачає розробку моделей їхньої діяльності, алгоритмів оцінки рівня готовності до виконання функціональних обов’язків за посадою, методик професійного відбору кандидатів для навчання і на цій підставі –розробку моделей підготовки військових фахівців, які й мають визначати зміст цієї підготовки. Такі моделі є, по суті, замовленнями на підготовку військових фахівців і відображаються в державних нормативних документах –ОКХ і ОПП.
Формування змісту військової освіти розглядається як комплексна проблема. Обґрунтовано теоретико-методологічні основи змісту підготовки військових фахівців усіх освітньо-кваліфікаційних рівнів, визначено джерела, структуру, закономірності, детермінанти та принципи змісту військової освіти, а також сутність теоретичного і практичного навчання.
У розділі 5 –“Методологічні основи проектування та дослідження системи військової освіти” –використано системний підхід для проектування СВО, створено її узагальнену модель (рис. 5), обґрунтовано методологічні основи стратегічного планування підготовки військових фахівців.
Дано визначення поняття “система військової освіти” як сукупності взаємопов’язаних складових, що функціонує відповідно до притаманних їй закономірностей і принципів, призначена для підготовки військових фахівців, зміцнення бойової готовності ЗС і створення матеріальних, інтелектуальних і духовних цінностей в інтересах забезпечення національної безпеки та оборони України.
Алгоритм системного дослідження складається з п’яти основних стадій:
–формування загальних уявлень про систему;
–формування поглиблених уявлень про систему;
–моделювання системи;
–супровід системи;
–врахування особливостей створення нової системи.
На стадії проектування СВО та аналізу ефективності її функціонування фундаментальне місце посідає функціональне моделювання на засадах нової інформаційної технології, важливою особливістю якої є поступове нарощування рівнів деталізації (декомпозиції) в міру створення функціональних діаграм, що відображають модель. Наведено версію побудови фрагмента функціональної моделі системи та показано, що така модель оптимізує управлінські процеси.
Основними структурними складовими СВО визначено:
–мережу закладів освіти та науково-методичних установ;
–нормативно-правову базу військової освіти;
–органи управління військовою освітою.
Зазначено, що системотворчим елементом у СВО є її цілі. Ступінь досягнення останніх порівняно з витратами на їх реалізацію представлено як ефективність. Оцінку ефективності функціонування системи введено як одну з основних її складових, що дає змогу на основі комплексного аналізу розвитку процесів та отриманих результатів коригувати функціонування системи в цілому, стан її елементів і характер зв’язків між ними, управляти зазначеними процесами.
Головні цілі СВО :
– забезпечення ефективної підготовки військових фахівців відповідно до державного замовлення;
– зміцнення обороноздатності держави та морально-психологічного потенціалу ЗС України;
–розвиток фундаментальних і прикладних наук;
–удосконалення нормативно-правової бази СВО;
–підвищення якості управління освітою;
– оптимізація мережі військових навчальних закладів і науково-методичних установ;
– формування позитивного ставлення громадськості до ЗС;
– забезпечення компенсації фінансових витрат на утримання СВО.
Достатню увагу приділено розкриттю змісту основних функцій СВО, якими є цілепокладання, освітня, наукова, навчально-методична, управлінська, контрольна й коригувальна.
Обґрунтовано такі напрями розвитку СВО:
–оптимізація структури системи,
– забезпечення якісного співвідношення навчальної та виховної складової процесу військової освіти,
–формування нового змісту військової освіти,
–кадрове забезпечення системи,
–вдосконалення управління військовою освітою.
У розділі сформульовані принципи стратегічного планування розвитку СВО і підготовки військових фахівців. Основу стратегічного планування становить процес взаємного узгодження військово-політичних цілей держави, наявних фінансових, матеріальних і людських ресурсів із завданнями СВО.
Основою методологічного підходу до планування розвитку СВО і розробки напрямів підготовки військових фахівців є технологія системного воєнно-економічного обґрунтування та аналізу. Показано, що вирішення проблем, пов’язаних із процесом реалізації етапів стратегічного планування напрямів розвитку СВО, може дати відчутний ефект за умови застосування сучасних інформаційних технологій, які дають можливість підвищити ступінь об’єктивності управлінських рішень. З метою підвищення якості такого планування в основу запропонованої методології реалізації етапів стратегічного планування розвитку СВО покладено метод аналізу ієрархій. Ця методологія є замкнутою логічною конструкцією і за допомогою простих правил забезпечує проектування та дослідження складних систем (проблем) з одночасним досягненням оптимальних результатів.
Третя частина –“Теоретичні та практичні аспекти функціонування системи військової освіти” – складається з трьох розділів, в яких представлено теоретичне обґрунтування педагогічної системи ВВНЗ як основної складової СВО, викладено основні положення щодо управління нею, здійснено аналіз основних її складових, визначено сучасні тенденції та перспективи розвитку.
У розділі 6 –“Теорія і практика функціонування військового навчального закладу як основної складової системи військової освіти” –здійснено дослідження педагогічної системи ВВНЗ (рис. 6), ефективності її функціонування та проблеми якості підготовки військових фахівців.
Розглянуто сутність, структуру та функції ВВНЗ як основної складової СВО. Визначено права, сферу відповідальності та основні завдання ВВНЗ, розкрито специфічні особливості його функціонування порівняно з цивільними ВНЗ.
На теоретичному рівні розглянуто проблему сутності педагогічної системи ВВНЗ, яка розглядається як сукупність взаємопов’язаних елементів, включених у попередньо спроектований ВПП для забезпечення досягнення цілей підготовки військових фахівців із заданими якостями, відповідно до державного замовлення та в інтересах задоволення освітньо-наукових потреб особистості. Розкрито її структуру, головною складовою якої є ВПП.
Розглянуто організаційні засади ВПП, що включають організацію та розробку комплексу нормативних документів і регламентують його перебіг: ОКХ військового фахівця, ОПП підготовки військового фахівця, навчальні плани та робочі навчальні програми підготовки військових фахівців зі встановлених спеціальностей (спеціалізацій), тематичні плани вивчення навчальних дисциплін, розклад навчальних занять та іспитів, індивідуальні навчальні плани курсантів (слухачів), комплексний план формування військово-професійних навичок і вмінь виховної роботи курсантів (слухачів) та розраховані на весь період навчання типові план-схеми формування у курсантів (слухачів) високих морально-бойових і професійних якостей.
Визначено такі основні елементи ВПП: цілі; зміст; принципи, методи та засоби; діагностика досягнення цілей; навчальна, наукова та позанавчальна діяльність курсантів (слухачів); моніторинг якості підготовки військових фахівців і рейтингова оцінка їхньої діяльності.
Дано загальну характеристику всім структурним складовим педагогічної системи ВВНЗ, які систематизовано і зведено у два великі блоки: перший визначає потенційний стан системи, другий –її функціональність. Серед складових першого блоку особливу увагу приділено процесові формування змісту освіти, проведенню військово-професійного відбору, розкриттю соціально-психологічного портрета курсанта (слухача) та колективу курсантів. Серед елементів, які визначають потенційний стан педагогічної системи, важливе місце посідають професіограма та її складові: психограма; модель спеціаліста; ОКХ.
Обґрунтовано методичні засади ВПП у ВВНЗ, основу яких складають: розробка методичних матеріалів для проведення всіх видів навчальних занять; написання підручників, навчальних посібників та інших дидактичних матеріалів; обґрунтування та впровадження нових технологій навчання; проведення навчально-методичних зборів і нарад, науково-методичних конференцій і семінарів, засідань кафедр, учених рад факультетів, інструкторсько-методичних, показових, відкритих, пробних і методичних занять; проведення педагогічних експериментів і втілення їхніх результатів у ВПП, вивчення та реалізація передового педагогічного досвіду та досвіду бойової підготовки військ (сил); розробка засобів діагностики та методик їхнього використання.
Функціональність педагогічної системи ВВНЗ визначають: педагогічна технологія; ефективне управління; оцінка та аналіз ефективності функціонування педагогічної системи. Ефективність її функціонування розглядається як ступінь досягнення курсантами (слухачами) цілей освіти згідно з вимогами державного замовлення на підготовку військових фахівців і розроблених професіограм з урахуванням при цьому фінансових, матеріальних, психофізіологічних і часових витрат. Рівень досягнення цілей освіти постійно діагностується з використанням відповідних засобів діагностики, зокрема і психодіагностики.
Обґрунтовано показники якості підготовки військових фахівців, визначено її показники, що є основою для рейтингового оцінювання їхньої діяльності. До узагальнених критеріїв, які характеризують якість, віднесено:
–рівень сформованості особистісних і передусім інтелектуальних якостей;
–дієвість засвоєних знань;
–рівень сформованості фізичних і психофізіологічних якостей;
–рівень сформованості морально-ділових і громадянських якостей;
–рівень виконання вимог статутів ЗС України у повсякденній діяльності.
Обґрунтовано методичні основи підготовки до захисту кваліфікаційної роботи бакалавра, дипломного завдання, дипломного проекту, дипломної роботи спеціаліста, кваліфікаційної роботи магістра. Розроблено діагностику рівня якості освітньо-професійної підготовки на державних іспитах.
У розділі 7 –“Управлінські аспекти функціонування системи військової освіти” –розкриваються теоретичні та методичні основи управління СВО, формування державного замовлення на підготовку військових фахівців і система ліцензування, акредитації та інспектування ВВНЗ.
Теорія управління військовою освітою розробляє найбільш ефективні шляхи й засоби досягнення цілей військової освіти, виконує пізнавальну та прогностичну функції, виробляє й використовує на практиці свою методологію і науковий апарат, оперує властивими їй категоріями (рис. 7). Предметом її дослідження є закони, принципи, системи, форми і методи управління, зокрема, соціологічні, організаційні, інформаційні, психологічні, економічні та правові.
Управління СВО, базуючись на об’єктивних законах і використовуючи новітні досягнення соціальних, психологічних і правових наук, інформатики та системного аналізу, спрямовано на вирішення таких основних завдань:
– виявлення та дослідження законів управління і розробка основних принципів управління;
– виявлення проблем і визначення найбільш ефективних напрямів подальшого вдосконалення та розвитку системи управління, організаційних форм і методів управління;
– вивчення та узагальнення досвіду управління СВО;
– розробка методів дослідження проблем розвитку управління СВО, критеріїв і методів оцінки ефективності управління;
– розкриття основних суперечностей у галузі управління.
Запропоновано структуру сучасної теорії управління СВО та зазначено, що вона є складовою частиною державного управління та забезпечує взаємодію управлінських органів, ВВНЗ, наукових і науково-методичних установ та інших організацій.
Проаналізовано такі головні цілі управління СВО:
– забезпечення якісним кадровим ресурсом системи національної безпеки країни, в тому числі підготовкою, перепідготовкою й підвищенням кваліфікації військових кадрів для комплектування військ (сил);
– підготовка наукових і науково-педагогічних працівників відповідних організацій;
– підготовка фахівців державних органів управління, керівників підприємств оборонної промисловості держави;
– удосконалення СВО, підвищення якості та ефективності її функціонування;
– виконання фундаментальних і науково-прикладних досліджень для зміцнення обороноздатності країни та її ЗС.
До основних принципів управління СВО віднесено законність, об’єктивність, комплексність, системність, гласність, поєднання єдиноначальності й колегіальності в процесі управління.
За характером дій виділяють такі методи управління:
–економічні,
–організаційно-адміністративні,
–соціально-психологічні.
Водночас методи управління поділяються на такі види:
–організаційно-стабілізуючі;
–організаційно-технологічні;
–організаційно-розпорядчі.
Прогнозування управління допомагає суб’єктові:
–забезпечити оптимальний вибір цілей і засобів їх досягнення;
– визначити основні потреби для майбутньої діяльності та можливості їх задоволення;
– проаналізувати та розпізнати можливі негативні наслідки тих чи інших тенденцій у розвитку системи або навколишнього середовища.
Зазначено, що важливим етапом управління є його планування, визначення напрямів і цілей розвитку освітніх процесів, розробка відповідних програм, за допомогою яких мають вирішуватися тактичні та стратегічні завдання СВО у певному часовому діапазоні.
Для реалізації заходів, передбачених плануванням і досягненням бажаного стану об’єкта управління, потрібно здійснити низку таких організаційних заходів:
–загальноорганізаційних;
–матеріально-технічного забезпечення;
–економіко-фінансового розвитку, обліку й контролю;
–правового забезпечення;
–соціально-правового та психологічного захисту учасників системи;
–мотиваційних.
Ефективність управління СВО досягається за умови:
–демократичності;
–науковості;
–доступності;
–ідеологічної спрямованості;
–відповідності змісту військової освіти призначенню військових навчальних закладів, потребам держави і курсантів (слухачів);
–нерозривність військової освіти з національною культурою;
– спрямованість управління на вирішення поточних питань, моделювання та забезпечення перспективного функціонування СВО.
Технологія управління СВО передбачає виконання таких послідовних процедур:
– діагностичне цілепокладання: діагноз; формування “дерева цілей” і кінцевої мети, що закладається; стратегія дії; конкретні завдання;
– затвердження рішень: виявлення проблемної ситуації –моделювання варіантів дії –прогностичне проектування моделі –вибір оптимального варіанту –прийняття рішення;
– організації соціальної дії: розподіл завдань між виконавцями; правове, кадрове, ідеологічне та інше забезпечення; координація і регулювання процесу виконання; контроль;
– аналіз результатів: зіставлення запланованих і досягнутих результатів; виявлення нових проблемних ситуацій; початкове формування нової мети (“дерева цілей”).
До системи управління СВО належать органи управління різних ієрархічних рівнів: органи державного управління; органи військового управління, яким підпорядковані ВВНЗ; органи управління ВВНЗ; факультети та підпорядковані їм навчальні підрозділи; кафедри.
Поліпшення системи управління СВО передбачає:
–створення єдиної інформаційної мережі;
– удосконалення наявного порядку підпорядкування військових навчальних закладів;
– створення системи державної оцінки діяльності військових навчальних закладів, якості загальноосвітньої та фахової підготовки військових фахівців через систему акредитації, інспектування, державних екзаменаційних комісій;
– розвиток і вдосконалення всіх напрямів діяльності військових навчальних закладів і наукових установ, стимулювання через економічні й правові важелі їх самовдосконалення і саморозвитку.
При створенні СВО важливим є формування державного замовлення на підготовку військових фахівців, яке є вихідною нормативною базою для її побудови та функціонування, визначення мережі військових навчальних закладів, оптимального розташування їх на території України, а також для визначення взаємин і поділу функцій з питань підготовки офіцерських кадрів між вищою військовою і цивільною школами.
Замовлення на комплектування та підготовку військових фахівців розробляється на основі Воєнної доктрини України і державних вимог до офіцерських кадрів. Воно є комплексним завданням державної ваги, що визначає кількісний та якісний склад офіцерського корпусу у відповідності з Переліком напрямів військових спеціальностей за видами ЗС і родами військ. Розроблено алгоритм і відповідні методики, що уможливлюють визначення потреби у військових фахівцях для комплектування офіцерських посад ЗС.
У розділі 8 – “Сучасні тенденції розвитку військової освіти та їх практична реалізація” –на основі аналізу глобальних і регіональних освітніх процесів, а також попередніх результатів цього дослідження розкриваються перспективи розвитку сучасної СВО в Україні та їх практична реалізація в процесах стандартизації, технологізації, інформатизації та інтернаціоналізації (міжнародного співробітництва), теоретично обґрунтовуються основні напрями використання позитивного досвіду в удосконаленні СВО в умовах переходу ЗС України на професійну основу комплектування.
Виокремлюється синергетична парадигма військової освіти, а синергетизація, як тенденція її розвитку, виявляється потрійно:
–через особливу перебудову на засадах самоорганізації та самовдосконалення військово-освітнього процесу на всіх рівнях;
– через засвоєння всіма суб’єктами освітнього процесу базових принципів постнеокласичного синергетичного стилю мислення;
– шляхом розробки та впровадження у ВПП спеціальних інтегрованих курсів синергетики.
Відзначено наявність тенденції до інноваційних змін усієї військово-освітньої сфери в методологічному, концептуальному та ціннісному цілепокладанні.
Стандартизація як необхідність та умова збереження єдності освітнього простору, розширення можливостей для неперервної освіти фахівців та їхньої академічної мобільності, раціонального використання фінансових і матеріально-технічних ресурсів ВВНЗ і, нарешті, стабільності СВО набуває життєвості і практичного удосконалення; розкривається зміст концепції побудови державних стандартів, а також її основоположні принципи, завдання, організація втілення держстандартів у СВО.
Сформульовано мету стандартизації військової освіти –пошук дієвих механізмів надання діяльності з підготовки фахівців чіткішої цільової спрямованості, підвищення відповідальності за кінцеві результати праці всіх учасників ВПП. Стандартизацію військової освіти слід поширювати як на важливі параметри навчання –рівні знань, умінь і навичок курсантів (слухачів), так і на технологічні аспекти реалізації мети та досягнення результату, зокрема, на такі складові ВПП: виховання, розвиток і формування особистості офіцера, підготовка до майбутньої військово-професійної діяльності. Розроблено принципи стандартизації військової освіти, визначено та розкрито сутність якісних характеристик і показників, яким мають відповідати стандарти підготовки військових фахівців.
Технологічність ВПП виступає показником його якості. Військова освіта має цілеспрямовано продовжувати рух на шляху технологізації. Визначено, що серед основних шляхів підвищення ефективності ВПП провідне місце належить педагогічним технологіям.
Педагогічна технологія має задовольняти таким основним методологічним вимогам: концептуальності, системності, керованості, ефективності та ін. Виділено етапи їх упровадження у СВО та обґрунтовано вимоги до них (проективно-конструктивна, комунікативно-організаційна, діагностична, коригувальна), які притаманні всім ієрархічним рівням організації ВПП: факультет, кафедра, науково-педагогічний працівник, курсант (слухач).
Визначено такі найбільш істотні ознаки педагогічної технології: діагностичне цілепокладання, результативність, економічність, алгоритмічність, проектованість, цілісність, керованість, коригованість та ін.
Запропоновано інноваційну модель структури педагогічної технології, що включає в себе такі компоненти:
– проектувально-конструктивний,
–концептуально-організаційний,
–діагностично-коригувальний.
У контексті запропонованої інноваційної моделі структури педагогічної технології розглянуто один із видів педагогічної технології –модульно-рейтингову технологію навчання, яка суттєво сприяє підвищенню якості підготовки військових фахівців.
Значну увагу приділено проблемі інформатизації військової освіти, що дає змогу забезпечити підвищення ефективності та якості навчання, створити умови доступності знань, розвитку неперервної освіти й перепідготовки протягом усього життя кожного випускника військового навчального закладу, сприяє реалізації інтелектуальних і творчих здібностей особистості, активізації здобутих знань, а також забезпечує підвищення ефективності управління військовою освітою. Наголошено, що однією з найважливіших форм навчання в процесі інформатизації військової освіти є інформаційна підготовка, яка складається з двох компонентів –базового та спеціального.
Великого значення останнім часом набуло впровадження сучасних інформаційно-комунікаційних технологій. Розроблено структуру інформаційної комп’ютерної мережі військових навчальних закладів, наукових установ та органів управління системою. Ці структури є основними компонентами інформаційної інфраструктури СВО. Інформаційно-телекомунікаційна мережа СВО призначена для забезпечення ефективної та якісної організації й управління ВПП, повсякденного функціонування СВО, можливості доступу з кожного робочого місця локальна обчислювальна мережа до ресурсів інформаційно-телекомунікаційної мережі, надання доступу до ресурсів міжнародної комп’ютерної мережі Інтернет.
Досліджено проблему інтернаціоналізації –ролі та місця міжнародного співробітництва ЗС України з метою забезпечення національної безпеки, зміцнення міжнародного авторитету України як демократичної, суверенної та незалежної держави, а також розвитку сучасних ЗС, СВО.
Показано, що вона зумовлена низкою таких об’єктивних чинників:
–необхідністю розбудови нової системи європейської безпеки;
– необхідністю об’єднання зусиль міжнародної спільноти для зміцнення наявних і створення нових механізмів запобігання кризам та їх врегулювання;
–розвитком ЗС України відповідно до сучасних вимог.
Обґрунтовано пріоритети і головні завдання міжнародного співробітництва ЗС у сфері військової освіти. Розроблено та втілено в життя механізм його реалізації.
Проаналізовано цілі та пріоритетні напрями державної політики у сфері СВО та визначено її основні завдання. Показано, що на основі концепції неперервності військової освіти, органічного поєднання освіти і науки можна здійснити кардинальну модернізацію СВО –шляхом її фундаменталізації; інтенсифікації наукових досліджень; упровадження новітніх наукових і технологічних досягнень; забезпечення гармонійного розвитку особистості військового фахівця та його творчої самореалізації, його здатності до служіння своєму народові, збройного захисту держави, інноваційної освітньої діяльності; поглиблення співпраці та кооперації ВВНЗ і наукових установ ЗС України; випереджального розвитку педагогічної та психологічної науки; інтеграції вітчизняної військової освіти зі світовою.
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ
На основі проведеного дослідження зроблено такі висновки:
. Відповідно до мети, концептуальних положень і завдань дослідження простежено генезис СВО в Україні, проаналізовано вплив економічної, соціальної, політичної і духовної сфер суспільного життя на її формування, становлення й розвиток. Військова освіта має багаторічну історію і тісно пов’язана з розвитком військового будівництва та підготовкою військових фахівців у Російській імперії й колишньому СРСР. Водночас, самостійної системи підготовки військових кадрів в Україні на 1991 рік не існувало. Була тільки досить розрізнена мережа військових навчальних закладів, що, з одного боку, мало сприяти створенню СВО, а з іншого –створювало значні проблеми щодо її трансформації відповідно до реальних потреб і можливостей ЗС України. У зв’язку з цим серед першочергових завдань у військовій сфері виникла необхідність створення СВО, яка була б складовою загальнодержавної освітньої системи.
СВО –це сукупність взаємопов`язаних складових, яка функціонує відповідно до притаманних їй закономірностей і принципів та призначена для підготовки військових фахівців, зміцнення бойової готовності ЗС і створення матеріальних, інтелектуальних і духовних цінностей в інтересах забезпечення національної безпеки та оборони України.
Визначено та обґрунтовано таку періодизацію становлення й розвитку СВО в Україні: перший період –-1993 рр.; другий –-1996 рр.; третій –-2002 рр. Протягом першого та другого періодів було розроблено нормативні документи щодо створення СВО в Україні та забезпечення ступеневої військової освіти; сформовано Перелік спеціальностей і спеціалізацій підготовки військових фахівців; структуровано мережу військових навчальних закладів, створено військові ліцеї, систему допризовної та призовної підготовки; здійснено науково-методичне забезпечення навчального процесу за новими ОКХ та ОПП; організовано підготовку у цивільних ВНЗ військових фахівців із спеціальностей, близьких до цивільних; забезпечено ЗС потрібною кількістю військових фахівців за всією номенклатурою військових спеціальностей; визначено нові концептуальні підходи до інтеграції військової і цивільної освіти та нормативне забезпечення цього процесу; розгорнуто наукові дослідження з психолого-педагогічних проблем військової освіти; вдосконалено систему управління, розроблено і впроваджено централізовані, регіональні і локальні автоматизовані комп’ютерні мережі управління підготовкою військових фахівців; здійснено дієві заходи щодо підвищення військової та виконавчої дисципліни, організації служби військ.
Доведено, що визначальним для СВО за ухваленими рішеннями, якісними змінами та вагомістю став третій період, у процесі якого було створено єдину СВО України; теоретично обґрунтовано положення щодо інтеграції військової і цивільної освіти; оптимізовано мережу військових навчальних закладів, кафедр військової підготовки; введено у дію новий Перелік спеціальностей і спеціалізацій підготовки військових фахівців; визначено зміст військової освіти на основі загальнодержавних освітніх стандартів; удосконалено правові засади функціонування СВО; створено інфраструктуру підготовки педагогічних і науково-педагогічних кадрів для СВО; розроблено Концепцію інформатизації військової освіти; підвищено ефективність комплексних науково-методичних досліджень з проблем військової освіти; розширено міжнародне співробітництво у сфері військової освіти; вдосконалено управління СВО; розвинуто матеріально-технічну базу військових навчальних закладів.
2. Розкрито зв’язок військової освіти з такими основними сферами життя суспільства: економічною, соціальною, політичною і духовною та з’ясовано їх вплив на формування, становлення і розвиток вітчизняної СВО. Їх за характером впливу на СВО можна згрупувати на чотири групи –мегачинники, макрочинники, мезочинники та мікрочинники.
З’ясовано, що домінуючим чинником впливу на військову освіту виступає держава як певна ланка політичної системи суспільства, що має специфічні функції. Це вплив триаспектного роду: соціально-контрольований (через створення спеціальних закладів, організацій, покликаних здійснювати освіту й виховання майбутніх військових фахівців); певною мірою спрямований (через створення визначених умов і рамок для розвитку та самореалізації суб'єктів сфери військової освіти); стихійний (через неявне засвоєння норм і цінностей, задекларованих державою, і тих, що реалізуються на практиці). Держава розробляє певну військово-освітню політику і формує систему військової освіти.
3. Здійснено теоретико-методологічне обґрунтування сучасної вітчизняної СВО на основі гуманістичної парадигми, що базується на розумінні природи людини як центру соціальної культурно-освітньої реальності, радикальному переосмисленні сенсу освітньої діяльності майбутнього військового фахівця, ґрунтується на гуманістичному розумінні ідеалів його освіченості, способів соціокультурного спадкування та адаптації й покликана до життя новими типами взаємовідносин суб’єктів військово-освітнього процесу, а також низкою інших чинників. Доведено, що сучасна парадигма військової освіти є діалектичною єдністю п’ятьох основних компонентів –особистісного, буттєвого, ціннісного, пізнавального і праксеологічного. Обґрунтовано, що однією з головних передумов реформування військової освіти в Україні стала Концепція військової освіти як система поглядів на цілі, структуру, зміст і розвиток військової освіти в руслі єдиної державної політики щодо захисту національних інтересів і забезпечення національної безпеки України.
4. У результаті порівняльного аналізу систем підготовки військових фахівців у розвинених країнах з’ясовано, що в них ефективно реалізується державна політика щодо підготовки офіцерських кадрів і основою її системного розвитку є орієнтація на захист національних інтересів і забезпечення національної безпеки держави; простежено певні характерні риси та тенденції. В основі функціонування СВО розвинених країн світу лежать чіткі правові механізми функціонування державної політики щодо прийняття нормативно-правових актів, здійснюється систематичний і дієвий контроль за дотриманням чинного законодавства та узагальненням практики його застосування. Динамічні процеси в галузі трансформації систем управління СВО в цих країнах свідчать про тенденцію подальшої оптимізації функцій ієрархічних структур управління військовою освітою з використанням функціонального моделювання.
Стратегія військової освіти в Російській Федерації та провідних країнах НАТО передбачає багатоступеневість, неперервність військової освіти військових фахівців протягом усієї служби –від підготовчих курсів перед вступом до навчального закладу, здобуття базової освіти зі ступенем бакалавра до вищої військової освіти та отримання ступеня магістра. Аналіз систем військової освіти в цих країнах свідчить, що їхня побудова дає можливість офіцерському складові протягом усієї військової служби періодично вдосконалювати свою професійну компетентність.
. На основі системного підходу до проектування СВО теоретично обґрунтовано й розроблено її узагальнену модель. Фундаментальне місце на стадії її проектування та аналізу ефективності функціонування посідає моделювання. Для побудови СВО використано нову інформаційну технологію, вдосконалену систему базових категорій та понять щодо підготовки військових фахівців у системі вищої військової освіти. Основними структурними складовими СВО визначено мережу закладів освіти та науково-методичних установ, нормативно-правову базу військової освіти й органи управління.
Головними цілями СВО визначено забезпечення ефективної підготовки військових кадрів відповідно до соціально-державного замовлення; зміцнення обороноздатності держави та морально-психологічного потенціалу ЗС України; внесок у фундаментальну, прикладну і військову науку та її науково-методичну складову; вдосконалення нормативно-правової бази СВО; підвищення якості управління освітою; оптимізацію мережі військових навчальних закладів і науково-методичних установ; збереження в армії і на флоті кращих традицій та започаткування нових; формування позитивного громадського ставлення до ЗС; забезпечення компенсації фінансових витрат на утримання СВО.
Основними функціями СВО є цілепокладання, освітня, наукова, навчально-методична, управлінська, контрольна й коригувальна.
6. Теоретично обґрунтовано педагогічну систему ВВНЗ, яка розглядається як сукупність специфічних елементів, взаємопов’язаних у відповідній структурі і включених у попередньо спроектований ВПП для забезпечення досягнення діагностичних цілей освіти щодо підготовки військових фахівців із заданими якостями щодо державного замовлення та в інтересах задоволення освітньо-наукових потреб особистості майбутнього офіцера.
Визначено такі основні елементи ВПП: цілі; зміст; принципи, методи та засоби; діагностика досягнення цілей; навчальна, наукова та позанавчальна діяльність курсантів (слухачів); моніторинг якості підготовки військових фахівців та рейтингова оцінка їхньої діяльності. Розглянуто організаційні засади ВПП, які детермінують організацію та розробку комплексу нормативних документів, що регламентують його перебіг, а також обґрунтовано та визначено його методичні основи у ВВНЗ. Доведено, що структурними складовими педагогічної системи ВВНЗ є два великі блоки: перший визначає потенційний стан системи, другий –її функціональність.
7. Визначено, що управління СВО має сприяти вирішенню таких актуальних завдань:
– дотримання чинного законодавства в СВО, інтегрування останньої в державну систему вищої освіти;
– створення ефективної системи державного кадрового замовлення на підготовку військових фахівців;
– забезпечення оптимального співвідношення чисельності випускників ВВНЗ, що мають освітньо-кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста, бакалавра, спеціаліста, магістра, а також кваліфікації магістра військового управління і магістра державного військового управління;
– створення умов для виконання ВВНЗ стандартів вищої освіти відповідно до вимог ОКХ та ОПП підготовки військових фахівців;
– оптимізація утримання військової освіти на всіх її рівнях відповідно до моделі ЗС України зразка 2010 р.;
– поліпшення якості комплектування ВВНЗ постійним і змінним складом;
– підвищення ефективності системи підготовки офіцерських кадрів;
– підвищення науково-педагогічного потенціалу ВВНЗ;
– розвиток наукової і науково-технічної діяльності ВВНЗ в інтересах удосконалення ВПП, створення перспективних зразків озброєння та військової техніки, розробки методів їх бойового застосування;
– поліпшення якості науково-методичного і матеріально-технічного забезпечення ВВНЗ;
– удосконалення навчально-матеріальної бази;
– підвищення ефективності контролю за функціонуванням СВО, ступенем відповідності рівня підготовки військових фахівців державним стандартам освіти і вимогам ОКХ;
– удосконалення нормативно-правової бази військової освіти;
– удосконалення системи соціально-правового та психологічного захисту учасників військово-педагогічного процесу ВВНЗ.
8. Обґрунтовано такі напрями розвитку СВО:
– оптимізація структури системи;
– забезпечення якісного співвідношення навчальної і виховної складової процесу військової освіти;
– формування нового змісту військової освіти;
– кадрове забезпечення системи;
– вдосконалення управління військовою освітою.
Визначено методологічні підходи та інструментарій щодо діагностування рівня якості підготовки військових фахівців.
З’ясовано такі тенденції розвитку сучасної СВО: синергетизація; гуманітаризація, стандартизація, технологізація, інформатизація, інтернаціоналізація.
. Визначено такі основні напрями використання позитивного досвіду становлення і розвитку СВО в умовах переходу ЗС України на професійну основу комплектування у:
–здійсненні кардинальної модернізації СВО шляхом її фундаменталізації;
–інтенсифікації наукових досліджень;
– впровадженні новітніх наукових і технологічних досягнень у практику підготовки військових фахівців;
–забезпеченні гармонійного розвитку особистості військового фахівця та його творчої самореалізації, здатності до служіння своєму народові, збройного захисту держави, інноваційної освітньої діяльності;
–поглибленні співпраці та кооперації ВВНЗ і наукових установ ЗС України;
–випереджальному розвитку військової педагогічної та психологічної наук;
–інтеграції вітчизняної військової освіти зі світовою.
Проведене дослідження не вичерпує всіх проблем становлення і розвитку СВО в Україні. Відповідно до Концепції військової освіти в Україні подальшого дослідження потребують такі аспекти:
– теоретичні та методичні засади неперервної військової освіти;
– теоретичне осмислення діалектики європейських і світових інтеграційних освітніх процесів, зокрема в Євросоюзі, гармонізації та узгодження з ними розвитку СВО в Україні;
– науково-методичне обґрунтування становлення і розвитку системи підготовки військових фахівців за окремими напрямами та спеціальностями;
– розроблення підходів до створення оптимального морально-психологічного стану у сфері військової освіти як складової духовного потенціалу ЗС;
– теорія управління військово-освітніми процесами та якістю підготовки військових фахівців;
– наукові засади інтеграції військової та цивільної освіти;
– особистісна орієнтованість навчання військових спеціалістів у системі вищої військової освіти;
– теоретичні основи цілісної концепції забезпечення ресурсною базою оптимального функціонування СВО тощо.
СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ
Монографії
1. Нещадим М.І. Військова освіта в Україні: історія, теорія, методологія, практика: Монографія. –К.: ВПЦ “Київський університет”, 2003. –с. –,00 авт. арк.
2. Нещадим М.І. Військова освіта в Україні (теоретичні основи створення та розвитку) // Сучасна вища школа: психолого-педагогічний аспект: Монографія / За ред. Н.Г. Ничкало. – К., 1999. – С. 78-106. –,00 авт. арк.
3. Micola I. Neschadim. Philosophy of modern military education in Ukrainian // Military pedagogy: an international survey / Heinz Florian (ed.). –Frankfurt am Main; Berlin; Bern; Bruxelles; New York; Oxford; Wien: Lang, 2002. –Р. 117-142. –,00 авт. арк.
Підручники, навчальні, навчально-методичні та методичні посібники
4. Допризовна підготовка: Підручник / Нещадим М.І., М.І.Томчук, Я.І.Конотопенко, Ю.В.Крамаренко, Ю.О. Квашньов; За ред. М.І.Томчука. –-е вид., змін. і доповн. –К.: Вежа, 1998. –с. –,00 авт. арк. (внесок автора –С. 8-67. –,00 авт. арк.).
5. Основи управління та прийняття рішень у військовій справі: Підручник / Нещадим М.І., Колесніков В.О., Мазуренко В.О., Супрун В.М. –Суми: Вид-во “Слобожанщина”, 2000. –с. –,71 авт. арк. (внесок автора –С.131-167. –,50 авт. арк.).
. Організація навчально-виховного процесу, методичної і наукової роботи у вищій військовій школі: Підручник / І.В. Біжан, В.С. Афанасенко, М.П.Деменко, С.В.Залкін, В.І.Карпенко, Е.Я.Лусс, М.І Нещадим, Ю.Є.Онуфрей, Я.В.Подоляк, Ю.І. Приходько, В.І.Ткаченко, О.С.Челпанов, Ю.О.Черних; За заг. ред. І.В. Біжана. –Харків: МО України, ХВУ, 2001. –с. –,75 авт. арк. (внесок автора –С.7-73. –,00 авт. арк.).
Статті у провідних наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України
7. Нещадим М.І. Військова освіта в контексті національних інтересів, національної безпеки і оборони України // Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. –. –Вип. 2 (17). –С. 31-45. –,80 авт. арк.
. Нещадим М.І. Військова освіта і культура // Наукові записки Харківського військового університету: Соціальна філософія, педагогіка, психологія. –. –Вип. VI. –C. 110-120. –,50 авт. арк.
9. Нещадим М.І. Військова освіта України на шляху інноваційних перетворень // Професійна освіта: Педагогіка і психологія: Польсько-Український, Українсько-Польський щорічник. –. –С. 193-206. –,70 авт. арк.
. Нещадим М.І. Військова освіта як цілісна система // Військова освіта: Зб. наукових праць. –. –№ 11. –С. 3-18. –,80 авт. арк.
. Нещадим М.І. Військово-професійна підготовка: сутність теоретичного та практичного навчання // Наука і сучасність: Зб. наук. пр. НПУ ім. М.П. Драгоманова. –К.: Логос. – 1999. –Вип. 2. –Ч. I. –С. 106-114. – 0,50 авт. арк.
12. Нещадим М.І. Деякі аспекти психолого-педагогічного забезпечення підготовки військових фахівців // Педагогіка і психологія професійної освіти. –. –№ 1. –С. 179-187. –,60 авт. арк.
13. Нещадим М.І. Деякі методологічні проблеми розробки універсальної моделі військового фахівця // Зб. наук. пр. ВГІ НАОУ. –. –Вип. 1(14). –С. 3-10. –,50 авт. арк.
. Нещадим М.І. Деякі підходи до дослідження місця та механізмів функціонування військової освіти в соціокультурному середовищі // Зб. наук. пр. ВГІ НАОУ. –. –Вип. 4(17). –С. 44-56. –,60 авт. арк.
. Нещадим М.І. Еволюція військової освіти в контексті розвитку світової цивілізації // Наукові записки Харківського військового університету: Соціальна філософія, педагогіка, психологія. –. –Вип. VII. –С. 129-137. –,60 авт. арк.
. Нещадим М.І. Інтеграція військової і цивільної освіти: наукові засади, стан та проблеми // Зб. наук. пр. ВГІ НАОУ. –. –Вип. 6(37). –С. 3-15. –,60 авт. арк.
17. Нещадим М.І. Концептуальні засади інформаційних технологій навчання у вищих військових навчальних закладах // Педагогіка і психологія професійної освіти. –. –№ 3. –С. 62-67. –,50 авт. арк.
. Нещадим М.І. Освіта протягом всього життя –необхідна вимога до фахівця ХХІ сторіччя // Шлях освіти. –. –№ 1. –С. 14-16. –,50 авт. арк.
19. Нещадим М.І. Методологічні засади змісту військової освіти // Організація та зміст становлення професійної підготовки в умовах національної системи освіти: Зб. наук. праць. „Проблеми сучасного мистецтва і культури” / За ред. Г.Є. Гребенюка. –Харків: Книж. видавництво “Каравела”. –. –С. 44-52. –,60 авт. арк.
20. Нещадим М.І. Методологічні основи планування розвитку в системі військової освіти // Педагогіка і психологія. –. –№ 4. –С. 79-85. –,50 авт. арк.
21. Нещадим М.І. Особливості застосування психологічної діагностики в процесі психолого-педагогічного забезпечення підготовки військових фахівців // Військова освіта: Зб. наукових праць. – 2002. –№ 10. –С. 3-14. –,60 авт. арк.
22. Нещадим М.І. Особистісно-професійне становлення викладача у військовому навчальному закладі // Педагогіка і психологія професійної освіти. –. –№ 3. –С. 32-42. –,60 авт. арк.
23. Нещадим М.І. Парадигмальні засади трансформації сучасної військової освіти в Україні // Соціалізація особистості: Зб. наук. пр. НПУ ім. М.П. Драгоманова. –. –Вип. 4. –С. 180-192. –,60 авт. арк.
24. Нещадим М.І. Синергетичні засади військової освіти // Військова освіта: Зб. наукових праць. –. –№ 12. –С. 3-14. –,70 авт. арк.
25. Нещадим М.І. Системи підготовки військових фахівців у зарубіжних країнах // Військова освіта: Зб. наук. пр. –. –№ 9. –С. 76-103. –,50 авт. арк.
26. Нещадим М.І. Системне дослідження змісту військової освіти // Військова освіта: Зб. наук. пр. –. –№8. –С. 49-64. –,90 авт. арк.
27. Нещадим М.І. Сучасні педагогічні технології і формування військового фахівця як творчої особистості // Сучасні інформаційні технології та інноваційні методики навчання у підготовці фахівців: методологія, теорія, досвід, проблеми: Зб. наук. пр. / Редкол.: І. А. Зязюн (голова) та ін. –Київ-Вінниця: ДОВ Вінниця. –. –С. 16-20. –,30 авт. арк.
Статті у наукових і науково-методичних збірниках та журналах
28. Нещадим М.І. Важная задача // Военный вестник. –. –№5. –С. 17-18. –,20 авт. арк.
. Нещадим М.І. Військова освіта України в контексті розвитку світової цивілізації // Трибуна. –. –№ 7-8. –С. 27-28. –,20 авт. арк.
30. Нещадим М.І. Військова освіта: новий етап розвитку // Військо України. –. –№1-2. –С. 8-10. –,20 авт. арк.
31. Нещадим М.І. Гарвардська програма в контексті військової освіти в України // Національна безпека і оборона. –. –№ 7. –С. 62-63. –,20 авт. арк.
32. Нещадим М.І. Методологічні засади створення системи військової освіти в Україні // Наука і оборона. –. –№2. –С. 33-40. –,40 авт. арк.
33. Нещадим М.І. Методологія інноваційних перетворень в системі військової освіти // Педагогічні інновації: ідеї, реалії, перспективи: Зб. наук. пр. / Ред. кол.: Л.І. Даниленко (гол. ред.) та ін. –Київ: Логос. –. –-277. –,40 авт. арк.
34. Нещадим М.І. Модульное обучение как средство повышения качества подготовки курсантов // Інформационный бюллетень опыта обучения и воспитания. –К.: КВВИУЗ. –. –Вып. №12. –С. 3-12. –,50 авт. арк.
35. Нещадим М.І., Приходько Ю.І. Військова освіта в Україні: проблеми реформування та перспективи // Менеджмент качества современного образоавния. Приложение № 4 к научному журналу “Персонал”. –К.: МАУП. –. –№ 5 (53). –С. 37-41. –,30 авт. арк.
. Нещадим М.І., Приходько Ю.І. Стандартизація вищої військової освіти (проблеми теорії та практики) // Науково-метод. зб. –К.-Х.: МО України, ГУВО. –. –Вип. 1. –Ч. 1. –С. 3-12. –,50 авт. арк.
37. Нещадим М.І. Принципи стандартизації вищої військової освіти // Педагог професійної школи: Зб. наук. пр. / Редкол.: Н.Г. Ничкало, І.А. Зязюн, О.І. Щербак та ін.; Упорядники: Н.Г. Ничкало, О.І. Щербак. –К.: Наук. світ. –. –С. 40-44. –,30 авт. арк.
38. Нещадим М.І. Проблеми формування спеціальностей підготовки військових фахівців // Науково-метод. зб. –К.: МО України, ГУВО. –. –№2. –С. 3-10. –,50 авт. арк.
39. Нещадим М.І. Професійна армія потребує нової кадрової політики // Національна безпека і оборона. –. –№ 5. –С. 40. –,10 авт. арк.
40. Нещадим М.І. Системный подход в вопросах активизации учебно-познавательной деятельности курсантов на кафедре № 10 // Опыт учебно-познавательной работы. –К.: КВВИУС. –. –Вып. № 6. –С. 3-8. –,30 авт. арк.
. Нещадим М.І. Стан та напрямки розвитку системи військової освіти в Україні // Проблеми військової охорони здоров’я і шляхи її реформування (військово-медична освіта в Україні) / За ред. В.Я. Білого, М.І. Нещадима. –Київ: МО України, ГВМУ, ГУВО, УВМА. –. –С. 10-17. –,50 авт. арк.
. Нещадим М.І. Теоретико-концептуальні основи змісту військової освіти // Наука і оборона. –. –№3. –С. 23-29. –,40 авт. арк.
43. Neschadym M.I. Military Education in the Ukraine // Modern Simulation and Training. –Bonn. –. –№ 1. –P. 28-32. – 0,30 авт. арк.
44. Neschadym M.I. Reform in the Ukrainien Military Education // NATO Training Group Working Group on Individual Training and Education Developments. – Bonn-Germany. –-6 November 1998. –P. 11-15. –,30 авт. арк.
Статті та тези доповідей у збірниках матеріалів конференцій
45. Нещадим М.І. Актуальні проблеми підготовки військового викладача // Психолого-педагогічні проблеми підготовки вчительських кадрів в умовах трансформації суспільства: Мат. міжнар. науково-теор. конф. НПУ ім. М.П. Драгоманова, 18-19 жовтня 2000 р. / Укл. П.В. Дмитренко, О.Л. Макаренко. –К.: НПУ імені М. П. Драгоманова. –. –Ч.2. –С. 202-205. –,20 авт. арк.
46. Нещадим М.І. Актуальні проблеми розвитку військової освіти // Проблеми вдосконалення структури та змісту військової освіти, раціонального співвідношення базової та спеціальної підготовки військових фахівців, активізації навчальної діяльності курсантів: Тези доповідей десятої науково-метод. конф. ЖВІРЕ, 27-28 травня 1999 р. –Житомир: МО України, ЖВІРЕ. –. –Ч.I. –С. 3-4. –,20 авт. арк.
47. Нещадим М.І. Врахування досвіду країн-членів НАТО з підготовки військових фахівців у ході реформування та розвитку системи військової освіти в Україні // Україна-НАТО: стратегічне партнерство: Мат. міжнар. науково-практ. конф. –Луцьк: Настир’я. –. –С. 84-88. –,30 авт. арк.
48. Нещадим М.І. Деякі проблеми побудови моделі оцінки якості системи військової освіти // Проблеми та шляхи розвитку вищої технічної освіти: V міжнар. науково-метод. конф., 18-19 травня 2000 р. –К.: НТТУ “КПІ”. –. –С. 33-35. –,20 авт. арк.
49. Нещадим М.І. Інформаційні технології навчання у вищих військових навчальних закладах // Сучасні технології навчання у навчальному процесі вищих освітніх закладів: Мат. міжнар. науково-метод. конф., 10-12 листопада 1999 р. –Рівне: РДТУ. –. –С. 83-87. –,30 авт. арк.
50. Нещадим М.І. Кваліметричний підхід до оцінки якості підготовки військових фахівців // Навчально-виховний процес: методика, досвід, проблеми: Науково-метод. зб. –Харків: МО України, ХВУ. –. –№ 2-4 (63-65). –С. 17-19. –,20 авт. арк.
51. Нещадим М.І. Міжнародне співробітництво в сфері військової освіти // Проблеми та шляхи розвитку вищої технічної освіти: VI міжнар. науково-метод. конф., 6-7 червня 2002 року. –К.: ІВЦ Вид-во “Політехніка”. –. –С. 119-121. –,20 авт. арк.
. Нещадим М.І., Науменко М.І. Концептуальні основи інтеграції військової і цивільної освіти // Проблеми та шляхи розвитку вищої технічної освіти: VI міжнар. науково-метод. конф., 6-7 червня 2002 року. –К.: ІВЦ Вид-во “Політехніка”. –. –С. 44-46. –,20 авт. арк.
53. Нещадим М.І., Науменко М.І. Розвиток у курсантів пізнавального інтересу в процесі навчання. // Шляхи активізації пізнавальної діяльності тих, хто навчається, в процесі підготовки військових фахівців: Мат. науково-метод. конф., 24-25 вересня 1998 р. –Одеса: МО України, ОІСВ. –. –С. 5-7. –,10 авт. арк.
54. Нещадим М.І. Практичні питання технології проблемно-діяльнісного навчання в навчально-виховному процесі військових навчальних закладів // Проблеми реформування організації і методики підготовки офіцерських кадрів: Мат. науково-практ. конф., 10-11 листопада 1992 року. –К.: МО України, УВО. –. –С. 10-12. –,20 авт. арк.
55. Нещадим М.І. Організаційно-методичні основи професійно-психологічного відбору кандидатів до вищих військових навчальних закладів // Викладання психолого-педагогічних дисциплін у технічному університеті: Мат. І міжнар. науково-метод. конф., 26-27 жовтня 1999 р. –К.: Міносвіти, АПН, Інститут педагогіки і психології професійної освіти АПН України, НТУУ “КПІ”. –. –С. 223-225. –,20 авт. арк.
56. Нещадим М.І. Основи інноваційної кадрової політики у Збройних Силах України // Патріотичне і гуманістичне виховання військової інтелігенції: сутність, взаємозв’язок, стан, проблеми: Мат. Всеукр. науково-практ. конф. –К.: ВЦ “Просвіта”. –. –С. 26-32. –,50 авт. арк.
. Нещадим М.І., Приходько Ю.І. Актуальні питання управління військовою освітою // Шляхи активізації пізнавальної діяльності тих, хто навчається, в процесі підготовки військових фахівців”: Мат. науково-метод. конф., 24-25 вересня 1998 року. –Одеса: МО України, ОІСВ. – 1999. –С. 3-4. –,10 авт. арк.
. Нещадим М.І., Приходько Ю.І. Гуманізація військової освіти // Університетська педагогічна освіта, як шлях гуманізації суспільства: Мат. доповідей міжнар. науково-практ. конф., 21-23 квітня 1999 р.–Київ: КНЕУ. –. –Ч.1. –С. 69-72. –,30 авт. арк.
59. Нещадим М.І. Приходько Ю.І. Детермінанти та принципи структури військово-професійної підготовки // The Role of Universities in the Future Information Societi “RUFIS-2000”: Abstracts of the 4-th International Conferense, September 25-29, 2000. –Kyiv: National Technical Universiti of Ukraine “Kyiv Politechnic Institute”. – 2000. –P. 45-46. –,10 авт. арк.
. Нещадим М.І., Приходько Ю.І. Інноваційні підходи до формування кадрової політики у Збройних Силах України у контексті міжнародного співробітництва // Діалог цивілізацій: протиріччя глобалізації: Мат. всесвітньої конф., 23 травня 2003 р. –К.: МАУП. –. –С. 73-85. –,30 авт. арк.
61. Нещадим М.І., Приходько Ю.І. Проблеми дослідження змісту військової освіти // Шляхи активізації пізнавальної діяльності тих, хто навчається, в процесі підготовки військових фахівців: Мат. науково-метод. конф., 24-25 вересня 1998 року. –Одеса: МО України, ОІСВ. –. –С. 8-10. – 0,20 авт. арк.
. Нещадим М.І., Приходько Ю.І. Системний підхід до розробки ефективної системи самостійної підготовки курсантів // Проблеми вдосконалення структури та змісту військової освіти, раціонального співвідношення базової та спеціальної підготовки військових фахівців, активізації навчальної діяльності курсантів: Тези доповідей десятої науково-метод. конф. ЖВІРЕ, 27-28 травня 1999 р. –Житомир: МО України, ЖВІРЕ. –. –Ч. I. –С. 25. –,10 авт. арк.
. Нещадим М.І. Стан та проблеми інформатизації системи військової освіти // Проблеми інформатизації штабів на сучасному стані та можливі шляхи їх вирішення: Мат. науково-практ. семінару, 27 квітня 1999 р. (інв. №1841). –К.: НАОУ. –. –С. 35-44. –,50 авт. арк.
64. Нещадим М.І. Управління якістю підготовки військових фахівців // The Role of Universities in the Future Information Societi “RUFIS-2000”: Abstracts of the 4-th International Conferense, September 25-29, 2000. –Kyiv: National Technical Universiti of Ukraine “Kyiv Politechnic Institute”. – 2000. –P. 43-44. –,20 авт. арк.
65. Нещадим М.І. Формування та розвиток творчого потенціалу військових фахівців // Система військової освіти як школа виховання української військової інтелігенції: Мат. Всеукр. науково-практ. конф. –К.: КВІУЗ. – 2001. –Ч. 1. –С. 21-26. –,20 авт. арк.
Нещадим М.І. Військова освіта України: історія, теорія, методологія, практика. –Монографія.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора педагогічних наук за спеціальністю 13.00.04 –теорія та методика професійної освіти. –Інститут педагогіки і психології професійної освіти АПН України, Київ, 2004.
У монографії відтворено генезис військової освіти в Україні та визначено його етапи, проаналізовано та систематизовано загальні риси її розвитку та обґрунтовано сучасну систему на засадах гуманістичної філософії освіти, визначено структуру та теоретико-методологічні основи оптимального функціонування, здійснено аналіз і систематизацію досвіду підготовки офіцерських кадрів низки розвинених країн світу. В руслі гуманістичної парадигми військової освіти розвинуті базові категорії та поняття підготовки військових фахівців, визначено теоретико-методологічні засади формування змісту їх підготовки, обґрунтовані теоретичні засади інтеграції військової і цивільної освіти, педагогічна система ВВНЗ.
Уточнено теоретичні основи управління військовою освітою, розроблено практичні підходи до управлінського забезпечення ефективності функціонування системою військової освіти, обґрунтовано методологію її функціонального моделювання та стратегічного планування, з’ясовані світові та вітчизняні тенденції розвитку військової освіти, перспективи подальшого розвитку системи військової освіти України.
Ключові слова: військова освіта, система військової освіти, педагогічна система ВВНЗ, зміст підготовки військових фахівців, інтеграція цивільної та військової освіти, управління військовою освітою, моделювання і планування розвитку системи військової освіти.
Нещадим Н.И. Военное образование Украины: история, теория, методология, практика. –Монография.
Диссертация на соискание ученой степени доктора педагогических наук по специальности 13.00.04 –теория и методика профессионального образования. –Институт педагогики и психологии профессионального образования АПН Украины, Киев, 2004.
Воссоздано генезис военного образования в Украине и определено его этапы, проанализировано и систематизировано общие черты его развития и обосновано современную систему на основе гуманистической философии образования, определено её структуру и теоретико-методологические основы оптимального функционирования, совершено анализ и систематизацию опыта подготовки военных специалистов ряда развитых стран мира.
В русле гуманистической парадигмы военного образования развито базовые категории и понятия подготовки военных специалистов, определено теоретико-методологические основы формирования содержания их подготовки, обосновано теоретические основы интеграции гражданского и военного образования, педагогическая система ВВУЗ.
Уточнено теоретические основы управления военным образованием, разработано практические подходы к управленческому обеспечению эффективного функционирования системы военного образования, обосновано методологию её функционального моделирования и стратегического планирования, определены мировые и отечественные тенденции развития военного образования, перспективы дальнейшего развития системы военного образования в Украине.
Ключевые слова: военное образование, система военного образования, педагогическая система ВВУЗ, содержание подготовки военных специалистов, интеграция гражданского и военного образования, управление военным образованием, моделирование и планирование развития системы военного образования.
Neshchadym M.I. Military Education in Ukraine: History, Theory, Methodology, Practice. – Monograph.
The thesis as a manuscript nominated for the degree of Doctor of Science in Pedagogy. Specialty 13.00.04 –The Theory and Methods of Professional Education. – The Institute of Pedagogy and Psychology of Professional Education of the Academy of Pedagogic Sciences of Ukraine, Kiev, 2004.
The monograph depicts the genesis of military education in Ukraine during the period of its independence. Three stages of the mentioned genesis are defined and analyzed. Also presented are: the current state of the national military education and its link with main spheres of political, material, social and spiritual life of the Ukrainian society.
The author gives the analysis of and systematizes the similarities in the development of systems of military education in the developed countries of the world. He analyses the features peculiar of training of military specialists in these countries. The manuscript also defines the optimal variants of use of the positive experiences of the mentioned countries to the benefit of the system of military education in Ukraine.
The contemporary system of military education in Ukraine is justified on the basis of humanistic philosophy of education. The author defines the structure and theoretic-methodological basis thereof for its optimal functioning. The following functions of the system of military education are identified: social-economic, social-political and culturally creative.
The thesis also contains the analysis of the history of adoption of the concept of military education in Ukraine, along with the methodological approaches toward grounding thereof. The author displays its practical implementation in the unified system of military education.
Within the humanistic paradigm of the military education, the author analyses the notion and basic categories of training of military specialists, which gains further development in the thesis. He analyses the system of training of military specialists in Ukraine and defines the theoretic-methodological bases for the formation of its content. The essence of the notion of “quality of military specialists training” is defined along with specifying the indices thereof. Also, developed are the theoretical approaches to determination of integral quality of training of cadets (students), providing the basis for rated evaluation of their activity.
One of the significant problems under consideration in the monograph is the problem of integration of military and civil education, which receives the theoretical grounding of its basis, the defined principles and the main tasks and directions. The thesis determines the structure of the integrated system of military education and three main schemes of training of military specialists within the framework of this system (“cadet-officer”, “student-cadet-officer”, “student-officer”).
The author justifies and presents the pedagogical system of military higher educational institutions as the principal branch within the system of military education. He also analyses the structural and functional components thereof. Significant attention is paid to the analysis of military-pedagogical process in military higher educational institutions.
The author specifies the fundamental issues of management of military education and gives the analysis of its purposes, main tasks, principles and methods. The thesis develops the practical approaches to achieving the efficient functioning of the management of the system of military education and grounds the methodology of its functional modeling and strategic planning.
The thesis clarifies and analyses the following world and national trends in the development of military education: standardisation, technologization, informatization, internationalization.
The objectives and principal directions of state policy within the sphere of the system of military education are analysed, and the main tasks thereof are defined. It is shown in the thesis that on the basis of the concepts of continuity of military education and the organic combination of education and science, it is possible to perform fundamental modernization of the system of military education through: the fundamentalization of the military education, the intensification of science researches, the introduction of latest achievements in science and technologies, insuring the thorough development of personality of a military specialist with an individual’s creative self-realization and the ability to serve the people of the nation if required through the armed defence of the state, the innovative educational activity, the intensification of co- operation between military higher educational institutions and scientific institutions of the Armed Forces of Ukraine, the forestalling development of pedagogical and psychological science, the integration of national military education into the world one, the prospects of further development of the system of military education in Ukraine.
Key words: military education, the system of military education, pedagogical system of military higher educational institutions, content of training of military specialists, integration of civil and military education, management of military education, modeling and planning of system of military education.