Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 6.
Соціальне та культурно-історичне середовище
в екопсихологічному контексті
1Визначення та характеристика поняття культура в екопсихологічному контексті.
2. Цінності (або форми виразу) культури.
3. Досвід діяльності людини як кристалізація культури.
4. Співвідношення культури, життєдіяльності і способу життя людей.
5. Характерні прояви способу життя.
6. Спільні ознаки та відмінності у поняттях «культура» і «спосіб життя».
7. Екологічний контекст культури, способу життя та свідомості людей.
8. Визначити поняття ментальності у співвіднесенні його до культури і способу життя.
9. Екопсихологічна зумовленість етнічної ментальності.
10. Асоціативно-образний символізм природничого походження у національній ментальності українців.
11. Соціальна психіка і національний характер українців.
12. Ставлення людей в Україні до природи, як рідного батьківського початку, чогось близького і потаємного. Розкрити та обґрунтувати дану тезу.
13. Розкрити психологічні механізми передачі поколінням архетипів ставлення до природи в українському менталітеті.
14. Дати пояснення схильності українців до співставлення, порівняння, ідентифікації соціального і духовного життя з явищами природи
15. Показати глобальні на рівні екосистем та парціальні ототожнення людини з природними предметами і явищами.
16. Визначити поняття натуралізації, як вища екологічної свідомості.
17. Визначити та пояснити явище екосентенції, та показати його сутність в екологічній психології.
18. Пізнавальне та методологічне значення для екологічної психології натуралістичних витоків усної народної творчості.
Людина з моменту свого народження перебуває у світі культури. У цьому світі накопичений і зафіксований загальнолюдський досвід. Способи його фіксації самі різні: це і феномени суспільної свідомості: вірування, традиції, установки, культурні пріоритети і т.ін.; це і багатство символіки та міфології; це предмети мистецтва і тексти; це і мовні значення, поняття, знання і навіть фіксовані уміння і т.д. і т.п.
Людина - суб'єкт культури: у своїй діяльності, вчинках, думках і переживаннях вона спирається на загальнолюдські духовні і моральні цінності. Культуру можна розглядати, як онтологічні корені, що живлять і зрощують особистість, забезпечують людину зразками і засобами вирішення особистісних задач. Свідомість людини розвивається усередині культурного цілого, у якому кристалізований досвід діяльності, спілкування і світосприймання. Людині необхідно не тільки засвоїти цей досвід, але і перетворити на його основі свої природні можливості і здібності так, щоб відбулося "друге народження" - народження свого власного психічного змісту.
Розвиток української ментальностi традиційно і віками здійснювався у складi екологічного спрямування тематики, створювався за умов змiстовної орiєнтацiї iндивiдуальної і суспiльної свiдомостi на людину, нацiю, духовну культуру, загальнолюдськi iнтереси, морально-етичнi та естетичнi цiнностi.Усі ці категорії втілюються в понятті способу життя.
Проблеми способу життя невiд'ємно пов'язанi з поняттям природи. Вiдомо, що самореалiзацiя людини здiйснюється рiзними формами дiяльностi, сукупнiсть яких складає поняття способу життя. Життєдiяльнiсть є ключове слово у поняттi "спосiб життя". Яка життєдiяльнiсть людей, такi й вони самi, такою буде і їх свідомість. Те, що люди собою являють, цiлком спiвпадає з їх виробництвом, з тим, що i як вони створюють, що i як споживають. Але у життєдiяльностi людей окрiм матерiальної опосередкованостi, важливо бачити й зворотну залежнiсть матерiальних здобуткiв вiд особистiсного впливу самих виробникiв, їх свідомостей, здiбностей, свiтогляду, виховання, культури, способу життя взагалi. Виходячи зi сказаного, "спосiб життя" можна визначити, як сукупнiсть стiйких, типових для даного суспiльства (iндивiдiв, соцiальних груп, класiв або суспiльства в цiлому) видiв життєдiяльностi, що проявляється, як певна форма їх побуту, працi та виробництва, поведiнки i дiй у всiх сферах життя (економiчнiй, полiтичнiй, духовнiй, суспiльнiй, природоохоронній та ін.).
За визначенням поняття культура походить від латинського cultura (обробіток, догляд, поліпшення), яке означало обробіток грунту, культивування землі. Потім це слово стало вживатися у словосполученнях, що означали певний розвиток, пов’язаний з правилами поведінки, набуттям знань, удосконаленням мови та ін. Пізніше під цим терміном розуміли високий рівень просвіти, вихованості, освіченості людини. На сучасному етапі розвитку досить актуальними є такі змістовні поняття, як агротехнічна, виробнича і технологічна культура, у сфері духовних цінностей все більшої ваги набуває екологічна культура [151].
Таким чином, спосiб життя i культура характеризують людську дiяльнiсть i визначаються нею; обумовленi способом життєдіяльності даного суспiльства i пронизують усi її сфери. Вони мають багато загальних характерних рис, бо в кiнцевому рахунку виходять на людину, природу, гуманiзацiю особистостi та суспiльних вiдносин. Але, якщо спосiб життя – уся сукупнiсть проявiв людської дiяльностi, то культура розглядає дiяльнiсть людей як реалiзацiю та самореалiзацiю, втiлення творчого потенцiалу людей i людства у всiх їх рiзноманiтних формах.
Якiсну визначенiсть способу життя i культури можна зрозумiти у соцiально-психологiчному, екологічному та iсторичному кон текстi. Новий спосiб виробництва, новi суспiльнi вiдносини, змінені екологічні умови, принципово новi цiлi розвитку суспiльства створюють можливостi виникнення i нового способу життя, формування нового типу культури, нової свідомості людей.
Екологічний контекст означених понять супроводить їх сутнісно з середини, оскільки людина і способом життя, і культурою своєю орієнтована в довкілля, незважати на яке просто неможливо. Тому екологічну культуру можна визначити як своєрідний спосіб життя, природничий сенс свідомості, в якому органічно поєднуються потреби, цінності та навички поведінки у відповідності до екологічної дійсності. Це спосіб та міра взаємодії з довкіллям на засадах інтеграції загальнолюдського досвіду по збереженню природного, соціального і штучного оточення, синтез високого розуміння, сприйняття та дії у відповідальному ставленні до довкілля на засадах духовності і гуманізму. Екологічна культура проявляється і здійснюється відповідним способом життя.
Змiстом екологічної дiяльностi розкривається не тiльки виробництво свiдомостi, але й духовно-практична дiяльнiсть. Втiлення екологічних цiнностей у людську свiдомiсть формує свiтогляд, а завдяки свiтоглядним настановам здiйснюється суспiльна дiяльнiсть.
Соцiально-сутнiсною стороною екологічної дiяльностi в суспiльствi є те, що вона реалiзується, перш за все, окремими людьми (вченими, педагогами, художниками, полiтиками та iн.). Інакше кажучи, вона вiдображає спецiалiзоване виробництво, хоча екологічна дiяльнiсть притаманна i широким народним масам (обряди, фольклор, народна медицина та iн.) [107].
Сфера екологічних інтересiв надзвичайно широка. Вона включає свiтогляднi, пiзнавальнi, етичнi, естетичнi, моральнi, релiгiйнi та iншi сфери. I все це складає екологічну духовнiсть. Щоб визначитися у поняттi екологічної духовностi, треба звернутися до соцiальної сутностi суспiльного буття. А в ньому духовне життя не зводиться до сфери свiдомостi, адже духовне життя наповнює i усвiдомленi, i пiд-, або напiвсвiдомi потяги [22] та подiляється на три великi сфери: свiт почуттiв, свiт думок i свiт людської волi.
У характеристицi екологічних iнтересiв належно враховувати складнiсть та багатограннiсть духовних цiнностей. Духовний змiст людини у багатствi її духовних iнтересiв. Це, насамперед, широта мислення, глибина емоцiйних переживань, спрямованiсть вольових зусиль на здiйснення прогресивних iдеалiв. Рiвень розвику екологічних iнтересiв особистостi не зводиться до пiдвищення освiти та збагачення екологічної обізнаності [230]. Звичайно, усе це важливо, але недостатньо. Найголовнiше полягає у тому, як екологічнi iнтереси реалiзуються в основних видах соцiальної дiяльностi, в суспiльно-кориснiй роботi, творчiй працi [231, 244].
Культурологічна зумовленість екологічної свідомості українців
Мiж людьми весь час здiйснюється процес "психологiчного осмосу", а протiкає вiн мiж нами i оточуючим середовищем. Це психологiчне середовище К. Юнг [388] назвав "колективним надсвiдомим", але не визначив його чiтко. Лише В.I. Вернадський своїм поняттям "колективного розуму", "ноосфери" окреслює ту частину психiчного, яка формується i здiйснюється у складi суспiльної свiдомостi [28, 383]. Кожна людина, яка проживає у тому чи iншому суспiльствi, запобiгає до спiлкування як з iншими людьми, так i з "аурою" суспiльної свiдомостi. Окрім того є ще один факт, на який звертає увагу психосинтез: рiзнорiвневiсть розумової саморефлексiї – подумки одне "я" начебто не усвiдомлює другого свого "я" (мається на увазi пiдсвiдоме та усвiдомлюване збагнення своєї сутності).
Мова йде, перш за все, про складнiсть психологiчних механiзмiв саморефлексiї та саморегуляцiї людської свiдомостi [41]. В традицiях бiхевiоральної психологiчної школи використовувати концептуальне бачення того, як вдало пiдiбраний "стимул" вирiшує практичне завдання (викликає потрiбну "реакцiю") i не розглядати природно-психологiчних складових, що знаходяться в основi таких реакцiй. Психосинтез, як i психоаналiз, не розглядає складових самосвiдомостi, а отже не видiляє в нiй категорiй ставлення й причетностi. Мiж iншим, категорiя суб'єктивного ставлення у людськiй свiдомостi, яка безпосередньо приймає участь у формуваннi переживань, сама є складною як по змiсту, так i за будовою [342]. Сукупнiсть її змістовно-динамічних ланок у взаємозв'язку та взаємодiї забезпечують тi чи iншi переживання, ставлення до сприйнятого i вже потiм саморефлексiю та саморегуляцiю поведiнки і дiяльностi.
Окрiм функціональних і процесiйних психологiчних складових у свiдомостi людей є результуюча категорiя – цiнніснi орiєнтацiї. Це саме те, що створює психосинтез у виглядi "нового центру" (якоїсь цiнностi, але і обов'язково особистiсно значущої сутностi, iдеалу). Це якраз i є те, що має вiдношення до ядра у поняттi "культура". Культура завжди складається з цiннiсного матерiалу [229] (духовного, пiзнавального, iдеального чи матерiального, представленого у складi свiдомостi), але обов'язково причетного до сенсотворчих особистiсних структур, тих, що мають вiдношення до самовиразу людини як самостi [128, 205, 373].
Самосвiдомiсть людини – це саморефлексія нею себе самої, свого ставлення до природи, штучного середовища, культури, суспiльства, своїх дiй та вчинкiв, своїх думок, переживань, інших психiчних якостей і явищ власного “Я”. Разом з тим, свiдомiсть визначається суспiльним буттям людини, культурою суспiльства [38, 323]. Свiдомiсть, таким чином, має соцiо-культурний характер. Вона формувалася фiлогенетично протягом всієї iсторiї людства, пiд впливом надiндивiдуальних соцiальних чинникiв, які складалися в процесi суспiльної дiяльностi та виробничої практики [50]. Свiдомiсть об'єктивується у формах матерiальної і духовної культури людства, закріплюється в соціальних стереотипах, створює ментальність.
Термiном "ментальнiсть" визначають соцiально-психiчнi явища, тому можна говорити про ментальнiсть, притаманну певнiй етнокультурi, властивiй певному етносу. Ментальнiсть визначає духовне життя людей у масштабах епохи та культури, тобто їх суб'єктивнi уявлення, вiрування, установки, напрямок думок, манеру почуттiв, стереотипи сприйняття і поведiнки, стандартнi способи вирiшення рiзноманiтних життєвих проблем тощо. Ментальнiсть репрезентує смисловий контекст певної епохи і культури, а також смисловi утворення особистостi. Ментальнiсть це така система образiв та уявлень, яка функцiонує саме як об'єктивна реальнiсть. Вона моделює не тiльки напрямок думок, але і створює мотивацiйно-смисловi лiнiї у самосвiдомостi. Ментальність не тiльки спрямовує колективнi автоматизми та структуралiзує архетипнi утворення, не тiльки концептуалiзує внутрiшнiй свiт людей у вiдповiдностi з домiнуючими в суспiльствi цiннісними уявленнями, а й поєднує свiдомiсть iндивiда з колективною свiдомiстю, але й детермiнує поведiнку людей в конкретнiй культурно-iсторичнiй системi координат [25, 159].
При визначеннi поняття "ментальнiсть" або "менталiтет" слiд виходити з того, що ця категорiя суспiльної свiдомостi характеризує саме специфiку психологiчного вiдтворення зовнiшнього свiту, а також особливостi типового реагування достатньо великої спiльноти людей [109]. Менталiтет, хоча i є явищем розумового надіндивідуального походження, але не зводиться до категорiї суспiльної свiдомостi, а лише характеризує певну особливiсть цiєї свiдомостi.
У самому загальному планi ментальнiсть може бути визначена як певна, характерна для конкретної культури специфiка психiчного життя, свiтосприйняття та соцiального буття, обумовлених усiєю сукупнiстю життєдiяльностi – економiчної, полiтичної, культурної, екопсихологiчної тощо. Таке розумiння певною мiрою перехрещується з поняттям "нацiональний характер", пiд яким розумiють притаманний представникам даної нацiї склад основних особистiсних рис, систему домiнуючих в етносi уявлень, установок, спрямувань, вiрувань, цiннiсних орiєнтацiй, умонастроїв тощо. Слiд сказати, що ментальнiсть поряд з усвiдомлюваними компонентами передбачає поєднання неусвiдомлених проявiв, або(i) посилання на них, як на колективну пiдсвiдому орiєнтацiю [192].
Таким чином, ментальнiсть є важливим екопсихологiчним феноменом, адже сама вона виступає iнтегральною етнопсихологiчною ознакою. Ментальнiсть, як етнопсихологiчний феномен, сам стає результатом прояву етносуб'єктами своєї духовної сутностi. Разом з тим етнiчна ментальнiсть має напiвусвiдомлений характер i сприймається дослiдниками й "стороннiми спостерiгачами" як "дух етносу", "душа народу", як те, що робить цей етнос вiдмiнним вiд iнших, помiтним серед iнших, як специфiчне "обличчя" конкретної етнiчної спiльноти, що полегшує його упiзнання [150].
Питання про спiввiдношення природних та культурних факторiв при формуваннi етнiчної ментальностi давно привертало увагу наукових дослiджень. Вiдомо, що географiчнi та природнi умови значно впливають на соцiальний і етнокультурний змiст ментальної карти навколишнього середовища, але має мiсце i зворотний вплив.
Специфiка української ментальностi – це результат спiльної дiї природних, культурних та соцiально-психологiчних факторiв, результат конкретних iсторичних надбань українського народу, результат вiдображення специфiки взаємодiї українцiв з оточуючими природними та географiчними умовами iснування, як і спiвiснування з iншими народами. Природнi впливи на український менталiтет надто значнi. Саме природа зумовлює велику кiлькiсть обрядiв та обрядових свят. Специфiка української ментальностi визначається специфiкою їх опорних елементiв – значень, смислiв, образiв, асоцiацiй [13, 159, 166]. Аналiз асотиативних реакцiй українцiв дає змогу зробити висновок про велику питому вагу в них образiв рiдної природи та внутрiшнього свiту людини [25].
Природна детермiнацiя української ментальностi проявляється i через розвинуте образне мислення українцiв. Будь-якi явища оточуючого середовища усвiдомлюються за допомогою певних "посередникiв". Для українцiв такими "посередниками" є сонце, земля, дощ, дерева, рослини, вода, рiчки, тварини тощо.
Природнi особливостi України знайшли своє вiдображення у рiзних жанрах народної творчостi. В українському фольклорi мiститься цiлий ряд стiйких рослинних і тваринних образiв, якi стали символом певних людських якостей чи стосункiв (лелека – символ щастя, сокiл – символ свободи, барвiнок – символ молодостi та щасливого шлюбу, явiр – символ краси й кохання тощо). Широко вiдомi своїми символiчними значеннями калина, терен, рута-м'ята, мальва, любисток, тополя, верба калина та iншi природнi об'єкти. Природа впливає на формування української ментальностi саме за допомогою таких та iнших природно заданих символiв. Тому важливими чинниками української етнокультури є природничого походження народнi традицiї, норми поведiнки, цiнностi, iдеї, а також звичаї, обряди, ритуали.Основними екопсихологiчними функцiями української етнокультури є природнича за змiстом етнiчна соцiалiзацiя iндивiда, трансляцiя культурно-iсторичного досвiду та етнокультурної iнформацiї.
Природа пов'язана з етнiчною ментальнiстю через етнокультурну традицiю. Духовна нацiональна культура (звичаї, норми поведiнки та спiлкування, вiрування) як і нацiонально детермiнованi об'єкти матерiальної культури, є джерела еко ло гiчної психологiї українського народу. В нiй вiдтворюються особливостi народних і соцiальних, iсторичних умов iснування етносу. В нiй закладенi народнi уявлення про долю, щастя, волю, система цiнностей, образiв, символiв, що вiдображаються у самосвiдомостi людини специфiчними асоцiативними зв'язками і типологiями.
Основними природно зумовленими характеристиками української ментальностi є: господарський iндивiдуалiзм, загострене почуття власностi, прагнення урiзноманiтнювати навколишнє середовище, працелюбнiсть, доброзичливiсть, чутливiсть, лагiднiсть, iнтроверсiя, волелюбнiсть, розвинуте образне мислення. З іншого боку, найважливiшими культурно зумовленими характеристиками української ментальностi є розвинута духовнiсть, емоцiйнiсть, пісенність, терпеливiсть, толерантнiсть до загрози, демократизм, естетизм побуту й обрядовостi, сентиментальнiсть, вiдсутнiсть нахилiв до насильства. У цьому вiдношеннi український національний характер зумовлений культурно-iсторичними факто рами мiнливостi вдачi, поведінкової гнучкості, запобігливості. Разом з тим, коли дослiджуються механiзми передачi рис нацiо нального характеру, вiдмiчаються надiйнiсть і спокiйна зосеред женiсть, спостережливiсть, терпеливість.
Безумовно, висока українська емоцiйнiсть, чутливiсть та лiризм, що виявляються, зокрема, у естетизмi народного життя i обрядовостi, у артистизмi вдачi, у прославленiй пiсенностi та своєрiдному м'якому гуморi – це дар Божий, що визначає людянiсть i є основою привабливостi. Але сила емоцiйного мрiйництва може зменшувати роль рацiонально-вольової компоненти психiки, що надає нерiшучостi, iнколи невизначеностi українцiв. Замiсть дiйової активної боротьби за оптимальне розв'язання наболiлих громадсько-полiтичних, екологiчних, соцiальних та культурних проблем, український характер дозволяє людинi пiрнути до самої глибини своєї страждалої душi, втопитися у гiрких своїх настроях i притихнути, як явiр над водою.
На вiдмiну вiд європейця, що, наче "стрiла у вiчнiсть" [238] виборює безсмерття, здобуваючи скарби оформленої модерної культури, українець, часто-густо, сповнений спокоєм неминучостi та покiрнiстю долi.
Враховуючи цю рубрикацiю ментальних установок, О. Кульчицький [168] пропонує "генетичне пояснення" української психiки з вiдповiдними свiтосприймальними сенсами. Передусiм вiн визначає чинники, що впливають на формування української душi, та обумовлюють певнi конфiгурацiї психiчних властивостей українця.
У геопсихiчному аспектi виділяється якість вчуття – у "хвилясту м'якiсть" лiсостепу чи в "безкраю далечінь степних просторів" – можна вбачати і витоки споглядальних настанов. Але вчуття у степ, як "рух у безкрає", породжує "ерос" – почуття любовi до безкiнечного, абсолютного. У геопсихiчному розвитку української психiки особливе мiсце займає екзистенцiйно-межовий стан останньої, який створювався протягом столiть вiдповiдною геополiтичною ситуацiєю України. Постiйна загроза пограбувань і смертi, випадковiсть, безмірні терпiння у життi українців вели до двох типiв реакцiї: ~vita maxima et heroica~, або героїка авантюрно-козацького типу (в iдеальному продовженнi – з виникненням ентузiастичної компоненти), та vita minima, тобто прихованого тихого iснування, що супроводжується "поглибленням у себе", звуженням сфери контактiв зi свiтом. Такi реакцiї за плином часу спричинялися до вiдповiдних свiтосприймальних спрямувань [168].
У соцiопсихiчному аспектi О. Кульчицький бере до уваги селянську структуру української нацiї, яка породжує схильнiсть до творення малих соцiальних груп – "спiльнот", пiдвалинами своїми спертими на "почуттєву близькiсть". Цим спiльнотам властивi рефлексивнi настанови, спрямованi на самозаглиблення та самопiзнання, а водночас i на вiдповiдне сприйняття розумiння iнтимного кола.
"Культуроморфний" аспект формування української душi пов'язаний iз периферичнiстю України щодо Захiдної Європи. Ця особливiсть спричинялася до того, що три великi хвилi iдей "європейського духу" – римський католiцизм з iдеєю "ордо" (порядку життя й думки), ренесанс, як вiдродження людської особистостi (персоналiзм), просвiтництво iз культом науки (сцiєнтизм) – докотилися до України значно послабленими, iз змiненою спрямованiстю. Персоналiзм, з аналогiєю експансiї людини у зовнiшнiй свiт, став зворотною орiєнтацiєю та iнтенсифiкацiєю внутрiшнього життя українців у власному переживанні свiту. Сцiєнтизм, що тулмачив знання, як силу для опанування довкiллям, перетворився в українській ментальності на вчення про знання, що внутрішньо гартує людину. В осереддi цього знання виявилися iдеї волi та правди, iстини і справедливостi, долi та незалежностi з їх людською зумовленiстю. Як наслiдок, спостерi гається перенесення українських свiтосприймальних настанов до предметностi і рефлексiйностi у глибинно внутрішній світ власних переживань.
О. Кульчицький слушно акцентує увагу на геопсихiчному чиннику становлення української психiки. Справдi, родючiсть землi, чарiвна м'якiсть краєвиду не сприяють розвитковi активно-агресивних установок на боротьбу з природою, за цим не слідує перетворення навколишнього середовища. Щоправда, цей чинник, нажаль, i не спонукає українця активно протистояти екологiчнiй кризi, що загострилася в сучаснiй Українi, боротися за життя своє та своїх нащадкiв навiть пiсля чорнобильського лиха.
Явище натурналізації екологічної свідомості українців
Щоб створити безпечнi умови свого iснування протягом усiєї давньої iсторiї наш народ намагався жити у злагодi з природою. Це досягалося переважно за рахунок духовних принципiв природокористування і застосування природничих знань у якості мотивацiйної основи дiй і прийняття практичних рiшень.
В українському менталiтетi склався архетип ставлення людини до природи, як до бiтькiвського, рiдного, чогось близького і потаємного. Це передбачало як дiалог з природою, так i сходження до її мудростi, нагромадження прикладних знань, якi допомагали людям жити і виживати.
Записи народних пiсень, легенд, оповiдей, замовлянь, рецептiв становлять цiнний матерiал для вивчення iсторiї народних вiрувань, народної духовної культури, народної екологічної психології.
Тепер, коли людство почало уважнiше вдивлятися у свiт природи i свiй власний внутрiшнiй свiт, намагаючись повернутися до стану цiлiсностi і єдностi з природою, все бiльший iнтерес викликають iсторичнi витоки, якi складали екологiчний менталiтет українського народу за часiв попереднiх поколiнь.
Отже надбання давньої мудростi, архаїчної культурної традицiї становлять iнтерес для нас не лише як iсторична пам'ятка, а також як матерiал для вивчення стародавнього народного екологiчного мислення, мови, усної поезiї, екологiчного свiтобачення, пiзнання того, що виходить за межi сучасного знання, що допоможе збагнути майбутнє через розумiння минулого.
Не є таємницею, що вiрування та повiр'я, як основа свiто глядних уявлень людей та найважливiша складова їх духовного життя, до останнього часу або залишалася поза увагою науковцiв, або ж описувалася ними однобiчно. За радянських часів ставлення до них було переважно негативним – як до пережиткових явищ культури. Постулатом вважався вiдомий вислiв Ф.Енгельса про те, що релiгiйнi вiрування – не що iнше, як фантастичнi образи у головах людей тих зовнiшніх сил, котрi панують над ними у їхньому повсякденному життi. Ця в цiлому вiрна теза, у бiльшостi наукових дослiджень досить часто гiпертрофувалась, що призводило до звуження, а то і зневажання величезного екологічного сенсу народних вiрувань і повiр'їв. Адже усi мiфологiчнi та демонологiчнi уявлення, магiчнi обряди і ритуали не тiльки пов'язанi з релiгiйною сферою – вони, як правило, водночас вiдбивали також багатий мiжпоколiнний досвiд людей, а часом вiдтворювали їх споконвічні прагнення. Вже одне це зобов'язує пильнiше придивитися до цього феномену, який відігравав неабияку роль у ровитку духовностi народу.
Проте є й iнший, не меш важливий аспект цього iнтересу – суто екологiчний. Народнi вiрування, образи та уявлення вбирали в себе усе рiзномаїття життєстверджувальних iдей, що панували у рiзнi епохи, постiйно вдосконалювались та збагачувались. Механiзм їх взаємозв'язкiв суто психологiчний: залежно вiд об'єктивних умов у системi сподiвань та уявлень могли формуватися і вiдтворюватись архаїчнi нашарування, з'являтися iншоетнічнi запозичення, конфесiйнi елементи та iн. Якщо спробувати простежити усi цi сенсоутворення можна прочитати не тiльки iсторичну долю України, а й духовнiсть, екологiчну свiдомiсть її народу.
Аналiз рiзночасових iдей, втiлених у народнi вiрування, виявляє насамперед iсторичнi зв'язки тих слов'янських племен, що колись проживали на територiї України, з iншими народами, дещо прояснюючи складну проблему екогенезу нацiональної самосвiдомостi. Як наслiдок цього, система екологiчниих уявлень українцiв виявилася надзвичайно строкатою та складалася з цiлого ряду регiональних варiантiв (полiський варiант, подiльський, карпатський, середньонадднiпрянськiй i т.д.). Розкриття рiзноманiтних нашарувань у системi свiтоглядних екологiчних уявлень та вiрувань українцiв дає підстави для розумiння глибинної основи їх походження: стародавньої, слов'янської та первiсної, iндоєвропейської. Вся мiфологiя і демонологiя українцiв переважно слов'янська i за персонажами богiв, i за структурою демонiв, i за природою алегоричних уявлень, i за характером зв'язкiв з типом господарства та екологiчною дiйснiстю.У цiй системi значне мiсце посiдають повiр'я про тварин, повiр'я пов'язанi з рослинами і природними явищами, повiр'я, які прямо пов'язанi з екологiєю.
Вивчаючи витоки народної творчостi можна говорити, що симпто матичним для них є те, що там майже завжди присутнiй контекст, який сьогоднi ми називаємо екологiчним. Обожнюванням природи, співчуттям їй, як і почуттям провини перед природою пронизаний практично весь український народний епос. Життя у "вiдповiдностi з природою" завжди на Українi вважалося добродiйним та гiдним людини.
Екологiчна свiдомiсть наших предкiв в українському народному епосi набуває натурналiзацiйного характеру, тобто схильностi до спiвставлення, порiвняння, iдентифiкацiї, соцiального і духовного життя з явищами природи. Завдяки натурналiзацiї, шляхом причинно-наслiдкового або аналогового узагальнення особистості чи її якостi можуть бути вiднесеними до якогось класу природних явищ (кажуть "дуб-дубом", коли мають за мету пiдкреслити низький рiвень особистостi, "в'юн", коли хочуть пiдкреслити вертлявiсть людини, "ясне сонечко" – бажання образно виразити своє позитивне ставлення до людини i т.д.)
Натурналiзацiя може бути й парцiальною (наприклад, "у нього металевi нерви"). I в тому, i в iншому разi натурналiзацiя є продуктом аналiтико-синтетичної роботи мислення. У створеннi узагальнень, класифiкацiї, в ототожненнi типових проявiв людини з явищами природного середовища вгадується намiр не вiдокремлюватись вiд біологічної своєї сутностi, а бути нею. Алегорiї такого змiсту можуть переходити у здобуток суспiльної свiдомостi (екосентенцiї, або, простiше, – приказки, приповiтки), чи iснувати в iндивiдуальнiй свiдомостi, не здобувши рiвня соцiальних стереотипiв.
Кожен може згадати, скiльки ми робимо такого роду натурналiзацiй у повсякденнi, а потiм навiть дивуємось, як гарно це у нас вийшло. Психологiчна природа натурналiзацiй буденної свiдомостi свiдчить про їх екологiчну залученість, природничну причетнiсть, а коренями своїми вони прямують до емоцiйно-когнiтивних, чи умовних, символiко-знакових проявів "я-вiдношення" людини до природного свого оточення. Завдяки саме вiдношенню через алегорiю емоцiйних зв'язкiв натурналiзацiя реалiзує процес поєднання себе з якимось явищем природи (ми кажем "пора золотої осенi", або "квiтуча весна", ототож нюючи людину певного вiку, маючи на увазi юнацтво чи зрiлiсть).
Склалося так, що натурналiзацiя створює i зворотне явище бачити у природних явищах продовження себе, "олюднення природи” (весною "земля дише", взимку – "одягає кожух" та iн.). Через натурналiзацiю люди схильнi також надiляти себе тими природними якостями, якими не володiють i метафорично переносяться в iншi площини свого природного буття (учню, який замислився та вiдволiкся вiд уроку, роблять зауваження: "Не лiтай у хмарах, повернись на землю").
Натурналiзацiї рiзного змiсту й призначення, коли являються доречними та доцiльними, породжують прагнення людей до частого їх використання. I тодi, коли вони стають досить поширеними, набувають нової якостi, створюють так званi приказки, прислiв'я, iншими словами, стають змiстовними екосентенцiями (вiд грец. oikos – середовище та франц. sentense – приказка). Прикладами таких стереотипiзованих екосентенцiй-натурналiзацiй можуть бути вирази: "мiцний горiшок", "швидкий як смерч", "кришталево чистий", або приказки типу "ведмежа послуга", "телячi нiжностi", та iн. З точки зору психологiї екосентенцiї – це є узагальнений в культурно-iсторичному досвiдi здоровий глузд вiдносно бiологiчної, природної, первiсно-натуральної сутностi людини.
Не менш яскравими та поширеними зверненнями народної свiдомостi до природного витоку можуть бути легенди, мiфи, оповiдi, казки, обрядовi пiснi, прислiв'я, заклинання та iншi форми усної творчостi українського народу, як i iнших народiв свiту.
Iз давнiх давен у людськiй пошанi була земля. Не було бiльшого союзника, захисника і друга, нiж земля. Тому в приказках та прислiв'ях вона називається матiр'ю – вона символ багатства, щедростi, достатку. Образи землi присутнi в багатьох народних побажаннях: "Будьте здоровi, як вода, а багатi, як земля", або прислiв'я: "Земля найбагатша, а вода найсильнiша".
Вода у народнiй свiдомостi стала своєрiдним культом. З особливою ретельнiстю люди охороняли й прикрашали джерела й криницi, вважаючи їх священними. Завжди вважалося за грiх плювати у воду, говорити непристойностi бiля води i навiть милуватися собою через її дзеркало – "затягне водяна баба", або чепуритися над водою – "обсяде на щоках вiспа". Але тут не залякування, а пошана, повага до води, адже вона повинна бути чистою, i прислiв'я про те: "Не плюй в криницю, знадобиться води напитися". А скiльки пiсень в українськiй народнiй творчостi про криницю. Бiля криницi займається жар кохання, йде залицяння i таке iнше, згадаймо хоча б народну пісню “Розпрягайте, хлопцi, коней”. В ній виражена поетична iсторiя з'ясування взаємин і стосункiв мiж юнаком та "дiвчинонькою" у коханнi. I все бiля криницi. Або взяти iншу, не менш улюблену українську народну пiсню "За туманом нiчого не видно”. Знову у лiрично-пiсеннiй формi розгортається сцена залицяння i приводом його була криниця, спущене вiдерце, а лейтмотивом – дiвоча гордiсть, чистота стосункiв, надiя, своєрiдне запрошення до поваги і любові.
У наших пращурiв панував культ дерева. Ось i тут видно тiльки "дуба зеленого". I справдi, чільне мiсце в традицiях українського народу посiдає образ дуба, бо втiлював він силу та могутнiсть. Як i в багатьох iнших народiв, у схiдних слов'ян дуб шанували як оселю і храм вищого божества. У Києвi на Володимирськiй горi язичники вклонялися могутньому дубу в одинадцять обхватiв, бо вiн уособлював богiв. Запорiзькі козаки збирали вiйськовi ради, здiйснювали ритуали, просто вiдпочивали пiд вiковим дубом, який простояв бiльше 400 рокiв, а зараз, на превеликий жаль, засихає (на думку фахiвцiв не без тиску сучасної екологiчної духоти та смороду).
Серед тотемiв-дерев особливої шани набула сосна. Пiд нею влаштовували капища, здiйснювали жертвопринесення та тризну. Сосну висаджували на мiсцях поховання. Природнi властивостi цього дерева, i як будiвельного матерiалу, i як оздоровчого впливу на атмосферу, люди використовували та цiнували з давньої пори.
В Українi у пошанi завжди була верба. Кажуть у прислiв'ї "будь високим як верба, а багатим, як земля". Важко уявити традицiйне українське село без верби. Нею обсаджували городи й дороги, греблi і ставки, береги рiчок, левади, плавнi та болота. Верба в полi – це не тiльки краєвид, насолода холодку для трударя, але й пристанок для гнiздування птахiв, схованка звiрям. Верба є природним фiльтром для води; недаремно люди брали воду для пиття саме пiд вербою. З верби робили огорожi i скоро обiйстя обростало густим плетивом дерев, i ось у пiснi: "На городi верба рясна, там стояла дiвка красна". Вербу людська свiдомiсть поетично ототожнює з красунею-дiвкою, її освячують на "Вербну недiлю", букетом з її "котикiв" прикрашають оселю, дiти майструють з верби веснянi свисточки. Отже кажуть "заквiтла верба – прийшла весна".
Тополя... В народних пiснях з цим деревом порiвнюється вродлива струнка дiвчина або молода замiжня жiнка. Рубання тополi символiзує заручини та одруження дiвчини.
Вiдомий казковий мотив обернення дiвчини в Тополю використав Т.Г. Шевченко у своїй баладi "Тополя".
У першiй половинi ХIХ ст. iснував обряд "водити тополю", який виконувався на Зеленi свята. Тополю зображувала вродлива дiвчина, вбрана в стрiчки, зелень та квiти. Її водили по селу у супроводi вiдповiдних пiсень.
В українському фольклорi одним з найулюбленiших поетичних образiв постає калина. Її завжди супроводжує епiтет "червона", що символiзує жiночу красу, дiвочу цноту. Милуючись нею писав про калину Т.Г. Шевченко: “Зацвiла в долинi червона калина, нiби засмiялась дiвчина-дитина”.
Калина широко використовувалась у народнiй обрядовостi, зокрема весiльнiй: китицями калини прикривали весiльний коровай, калиновим цвiтом чи ягодами оздоблювали гiльце. Водночас схилена над водою калина нагадує про смуток та журбу.
Грiховним вважалося будувати дiм з дерева, пошкодженого блис кавицею. Липу вважали захисницею вiд блискавки i тому її здебiль шого садили обабiч дороги, бiля господи, бiля культових споруд та палацiв. Своєрiдну символiку одержала й осина, яку саджали поблизу житла, бо вона, як вважалося, вiдлякує, вiдганяє нечисту силу. До речi, етичнi норми нашого народу забороняли вирубувати без особливої потреби, а тим бiльше, нищити або вбивати з примхи.
Нашi предки вперше у свiтi почали вирощувати пшеницю, що пiдтверджують рiзноманiтнi римськi, грецькi, арабськi джерела. Пшениця символiзувала повний Мiсяць, небесну Матiр, зубки часнику – фази мiсяця i т.д. Коло хати кiлька тисяч рокiв тому обов'язково саджали чебрець, м'яту, руту, любисток, що свiдчило про високий естетичний смак мешканцiв української землi.
Здавна в Українi дотримувалися звичаю, згiдно якого при народженнi сина батько висаджував два жолудi, а коли донька – калинове зерня, адже "дуб" чи "явiр" уособлював мужнiсть та мiць, а "калина" – сiмейне щастя.
Взагалi в народi багато рослин i тварин одержали свою символiку та знаки екопсихологiчних прикмет: троянда – символ краси; береза – символ жiночностi; дуб та клен – мужностi; м'ята, рута та лобода – символи дiвоцтва, жiночої стiйкостi, розлучення; донник – знак вiрностi; хмiль – непостiйностi, очерет – двоїстостi; полин та кропива – гiркого життя, волошки символiзують любов. Серед тварин: голуби – птахи кохання, ластiвки – ознаки господарчостi, жайворонки – провiсники весни, зозуля – передвiщувач довголiття, горлиця – вродлива дiвчина, наречена. Звичайно, все не перерахуєш, але усе це є певнi форми натурналiзацiї побутової екологiчної свiдомостi.
У традицiйних уявленнях українцiв значне мiсце вiдводилося багатому рiзноманiтному свiту тварин. Звiрi, птахи, плазуни, земноводнi, комахи присутнi у народних обрядах та iграх, у системi прикмет. Тут є всi пiдстави вбачати рудименти давнього культу тварин у поєднаннi з пiзнiшим нашаруванням християнських свiтоглядних елементiв, практичних знань.
На змiстi вiрувань позначився також вплив реальних властивостей представникiв тваринного свiту – безкорисливих помiчникiв, або злих ворогiв людини: гадюка – символ мудростi або посланець чорта, жаба вважалася носiєм добра i одночасно уособленням нечистої сили, бджола – символ працьовитостi. Вважалося, що бджоли походять з раю. За давнiми переконаннями, лише в того водитимуться бджоли, хто вiд природи надiлений врiвноваженим характером та доброю вдачею.
Важливе мiсце в народнiй уявi займало птаство. Iз птахами пов'язанi численнi прикмети й передбачення, на основi яких робилися спроби прогнозувати успiх у господарськiй дiяльностi, благополуччя у родинному життi. Наприклад, ворон – отожнюється з темними силами, а його каркання над хатою вiщувало лихо, або смерть; горобець – вважався нечистим птахом (бо шкодив посiвам); зозуля – вiщувала строки життя, природнi явища чи стихiйнi лиха. У давнiх легендах зозулю порівнюють з образом вдови, тому що вона не в'є власного гнiзда i не висиджує пташенят. Або iснує легенда, за якою зозуля – жiнка, яка вбила свого чоловiка, а тепер одинокою лiтає по лiсах та нiколи не знайде собi пари, ластiвка – божа пташка, яка вiщує добробут, щастя та благополуччя. I, знову ж таки, в усiх цих прикладах ми бачимо "продукт" натурналiзацiї екологiчної свiдомостi, яка набуває схильностi спiвставлення, порiвняння, ототожнювання, iдентифiкацiї життя людини з явищами природи, або навпаки.
Питання витокiв народної творчостi є надзвичайно важливим для розуміння екологічної свідомості українців не стiльки своїм прямим значенням, скільки зосередженням причин, якi викликають в людинi пробудження її природної екопсихологічної основи. Розглядаючи ці питання з точки зору екологічної психології, важливо зазначити саме те, як вiдбувалося психiчне вiдтворення природного середовища, як формувалася екологiчна свiдомiсть наших пращурiв. У цьому контексті для нас не менш значимо було з’ясувати яке місце відводиться культурно-історичному досвіду, національній ментальності, особливим формам екологічного досвіду натурналізаціям, у життєдіяльності українців на тривалому шляху свого розвитку, аж доки не спіткала наш народ грандіозна техногенна катастрофа.
Звичайно ж цю проблему ми не можемо обійти в карсі екологічної психології, тому наступною темою будемо торкатися віддалених психологічних наслідків Чорнобильської катастрофи.