Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 1. Визначальні критерії вищої освіти в рамках Болонського процесу. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС.
Болонський процес. Що визначають ці два слова, які стали широко відомі?
Болонський процес – це процес європейських реформ, що спрямований на створення спільного Простору європейської вищої освіти до 2010 року. Болонський процес офіційно розпочався у 1999 році з підписання Болонської Декларації на першій конференції міністрів, що відповідають за вищу освіту. Міністри прийняли декларацію «Зона європейської вищої освіти».
За роки з 1999 по 2012 термінологічне означення еволюціонувало:
1987–1999 – «Зона європейської вищої освіти»;
1999–2010 – «Європейський простір вищої освіти»;
2010 – по теперішній час – «Європейський освітньо-науковий простір»
Передісторія створення Європейського освітньо-наукового простору починається з 1954 року, коли було підписано Європейську культурну конвенцію, в якій наголошувалося на необхідності заохочення громадян усіх держав до вивчення мов, історії та культури інших країн і спільної для них культури.
Ідеї освітньо-культурного об'єднання європейських країн загалом та університетів зокрема отримали своє продовження у Великій Хартії університетів (Magna Charta Universitatum), що стала фінальним результатом пропозиції, адресованої Болонським університетом у 1986 році усім найстаршим європейським університетам. Ідея Великої Хартії була сприйнята з ентузіазмом.
Протягом зустрічі у Болоньї у 1987 році делегати 80 Європейських університетів обрали 8 членів правління, серед них:
Велика Хартія, проект якої був створений у січні 1988 р. у Барселоні, була підписана всіма ректорами, що зібралися у Болоньї 18 вересня 1988 року для відзначення 900-ї річниці Болонського університету, який вважається найстаршим університетом Європи.
"Європа вже існує, її мешканці поділяли спільні інституції, до яких належать і університети, протягом століть. Університети є інтелектуальними центрами минулого та майбутнього, що мають спільні цілі та методологію здобуття знань – чи то практичних, чи теоретичних", – з такою промовою виступили представники Болонського університету на святкуванні.
Процес, що наштовхнув на ідею створення Великої Хартії, був особливо важливим. Хартія не була представлена політичною владою, а була розроблена у стінах Університетів. Вона спирається на фундаментальні цінності європейських університетських традицій, проте сприяє зміцненню зв'язків між вищими навчальними закладами в усьому світі, долучаючи до процесів, започаткованих у ній, неєвропейські університети.
Але, які ж причини були поштовхом до об’єднання європейських університетів та створення ними єдиного європейського простору вищої освіти? У чому основні причини даного процесу? Вони неоднозначні за масштабом і за значимістю, тому їх можна розділити на дві групи.
До першої групи належать фактори, які спричиняють за собою необхідність змін в національних системах освіти не у зв'язку з ситуацією конкретно в Європі, а відповідно до загальносвітових тенденцій.
Основною причиною, що викликає необхідність реорганізації системи підготовки професійних кадрів, є корінні перетворення в економіці всіх розвинених країн. Можна сказати, що сьогодні відбувається революція в економічній сфері. Це видно на прикладі прискорення циклів виробництва товарів та скорочення часу їх життя. Причому це прискорення не на 1–2%, а на порядок вище за 3–4 роки. Час життя товару на ринку починає бути порівнянним з часом його створення.
Наприклад, якщо якийсь товар користується попитом протягом року і потім його популярність падає через появу на ринку іншого аналогічного товару з більш високими споживчими якостями, то дуже часто на розробку та впровадження у виробництво цього товару необхідно затратити від півроку до року.
Інший ілюстрацією може служити швидке вдосконалення виробництва на основі новітніх інформаційних технологій. Використання інформаційних технологій в невиробничих сферах також дозволяє створювати організації з більш широкими можливостями і високою конкурентоспроможністю.
Друга причина пов'язана з тим, що сьогодні конкуренція поступово переноситься в наукову сферу. Тепер виграють ті, хто зможе швидше розробити і впровадити у виробництво новий товар. З огляду на те, що наука і творчість набувають провідну роль у розвитку економіки, організації прагнуть набирати собі кадри не просто з високим професійним освітою, а молоді (до 30 років), здатні нестандартно і по-новому, творчо мислити.
Третьою причиною виступає внутрішня зацикленість системи освіти, інакше кажучи, внутрішні (внутрішньовишівські) орієнтири підготовки фахівців безвідносно до вимог роботодавців і ринку праці. Виші дають набір теоретичних знань і мінімальний обсяг практичних навичок, які не дозволяють випускнику відразу включитися в роботу на конкретному підприємстві або в конкретній організації. У ряді країн передбачені різні форми отримання додаткових знань і навичок, які можуть знадобитися для практичної діяльності на певному робочому місці. Це може бути додаткове навчання на підприємстві або у виші на замовлення підприємства або перехідний етап включення в роботу – період стажування в організації з метою накопичення досвіду і складання кваліфікаційних іспитів з даної спеціальності. Тільки після такого іспиту випускник вишу стає повноправним фахівцем. В Україні кваліфікаційні іспити не передбачені (випускник отримує кваліфікацію разом з дипломом про вищу професійну освіту), але в перші роки роботи на підприємстві випускник вишу вважається молодим спеціалістом, ще не увійшли повністю у виробничий процес.
Практика показала, що система освіти, не пов'язана з виробництвом, не може готувати фахівців для практичної роботи. Слабким, але хоч якимось виходом з даної ситуації може служити інтеграція вишу з наукою і розширення наукових розробок, що проводяться у ньому. Проведення наукових досліджень дозволяє наблизити студента до новітніх розробок та ідеям у сфері його діяльності, але робота в організації вимагає від випускника цілого комплексу інших компетенцій: уміння працювати на персональному комп'ютері на трьох рівнях (редакторські, мережеві та професійні програми), знання однієї або двох іноземних мов, володіння основами маркетингу, психологічними і конфліктологічними методиками, менеджерськими навичками. Додамо до цього професійні знання та вміння. Цей комплекс можна освоїти в ході наукових досліджень. Необхідна цілеспрямована робота по всебічній підготовці студента до майбутньої роботи.
До другої групи належать причини, пов'язані із ситуацією, що склалася в Європі.
Сполучені Штати Америки значно обганяють об'єднані країни Європи по цілому ряду показників, що відносяться до системи освіти. Перший найважливіший показник – це кількість вже підготовлених фахівців, які мають вищу освіту та найвищій науковий ступінь. У Сполучених Штатах Америки фахівців з третинним ступенем (доктор філософії – PhD) – 36 % від загальної кількості працівників. У Європі ця цифра майже в два рази нижче, там таких фахівців всього 20 %. Природно, якщо кількість кваліфікованих кадрів в Європі менше, то і загальний потенціал у європейських країн нижчий.
Другий показник, який багато говорить про рівень освіти, – це кількість іноземних громадян, які навчаються в країні.
Вони (іноземні студенти) з економічної точки зору привносять у скарбницю держави, в якій навчаються, дуже суттєві кошти, бо не тільки сплачують за навчання, а й харчування й житло та інші послуги перебування.
Згідно зі статистикою Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) про стан освіти 2011 року (дані 2009 року) студентів вищих навчальних закладів, які навчалися за межами своєї батьківщини всього налічувалося 3,7 млн. осіб.
Країнами-лідерами в світі, що приймають найбільшу кількість іноземних студентів є:
Сполучені Штати Америки – 666 тисяч студентів (18 % від загальної кількості іноземних студентів (від 3,7 млн. осіб), у 2012 р. – 820 тис. осіб;
Велика Британія – 370 тисяч студентів (10 % від загальної кількості іноземних студентів (від 3,7 млн. осіб), у 2011 р. їх кількість знизилася до 311,800 тис. осіб а в 2012 гг. – до 307,205 тис. осіб;
Австралія – 259 тисяч студентів (7 % від загальної кількості іноземних студентів (від 3,7 млн. осіб), у 2012 р. – понад 500 тис. осіб;
Німеччина – 259 тисяч студентів (7 % від загальної кількості іноземних студентів (від 3,7 млн. осіб), у 2013 р. – 280 тис. осіб. З нового навчального року 2014/2015 вища освіта в Німеччині стала безкоштовною на всій території держави;
Франція – 259 тисяч студентів (7 % від загальної кількості іноземних студентів (від 3,7 млн. осіб), у 2012 р. – 230 тис. осіб (з поза меж Європи), а разом з європейськими – понад 260 тис. осіб;
Канада – 185 тисяч студентів (5 % від загальної кількості іноземних студентів (від 3,7 млн. осіб), у 2013 р. – 239 тис. осіб;
Японія – 148 тисяч студентів (4 % від загальної кількості іноземних студентів (від 3,7 млн. осіб), у 2011 р. – 138 тис. осіб;
Російська Федерація – 148 тисяч студентів (4 % від загальної кількості іноземних студентів (від 3,7 млн. осіб), а у 2012 р. – близько 250 тис. осіб;
Іспанія – 74 тисяч студентів (2 % від загальної кількості іноземних студентів (від 3,7 млн. осіб).
За даними Міністерства освіти і науки в України станом на 1 січня 2013 року навчалося 60 тисяч іноземних студентів (1,6 % від загальної кількості іноземних студентів (від 3,7 млн. осіб).
Кілька років тому Туреччина розгорнула широкомасштабну програму залучення до турецьких ВНЗ іноземних студентів. У 2004/2005 навчальному році чисельність іноземних студентів там становила 14,5 тис. осіб, у 2005/2006 – 15,5, у 2008/2009 – 18,2, у 2009/2010 – 21,4, у 2010/2011 – 26,2 тис. осіб. Метою турецьких властей є довести кількість іноземних студентів у своїх вузах до 100 тис. осіб у 2020 році, що принесе в економіку близько $ 3 млрд. За даними ЮНЕСКО, загальна кількість осіб, що навчаються у зарубіжних ВНЗ у 2020 році складе 7 млн., а обсяг цього ринку буде оцінюватися у $ 110 млрд. Турецька влада створила Агенцію сприяння турецьким університетам, яка здійснює кампанію залучення іноземців до турецьких ВНЗ, як державної, так і приватної форми власності.
Вартість навчання та інші витрати на харчування, житло, страхування, підручники, транспорт тощо суттєво різняться у державах навчання. найдорожчою для іноземних студентів є Австралія, де загальні витрати на освіту складають $38,5 тисяч на рік. Далі йдуть: США – $35,7 тисяч на рік; Велика Британія – $30,3 тисяч на рік. Досить великі витрати й у Об’єднаних Арабських Еміратах, Канаді, Сингапурі, Гонгонзі, Японії.
У Російській Федерації загальні витрати на освіту оцінюються у $9,4 тис. на рік.
Що стосується України, то вартість навчання коливається в залежності від спеціальності, мови навчання (українська, російська, англійська) та рівня професійної програми (бакалавр, магістр). Це коливання (за даними провідних університетів України) знаходиться у межах від $2,3 тисяч до $7,5 тисяч на рік.
Таким чином, можна оцінити кількість грошей (у доларах США), що отримує та чи інша держава тільки від навчання іноземних студентів:
США – $24 млрд.
Англія – $11 млрд.
Австралія – $10 млрд.
Російська Федерація – $1,4 млрд.
Україна – $642 млн.
З економічної точки зору, іноземні студенти додають у скарбницю держави, в якій навчаються, дуже суттєві кошти. Тому й і в Україні питанням збільшення кількості іноземних студентів приділяється постійна увага. Так за даними МОН в Україні навчалася така кількість іноземних студентів по роках: 2009 - 42 тисячі; 2010 - 44 тисячі; 2011 - 46 тисяч; 2012 - 54 тисячі; 2013 - 60 тисяч.
Третій показник, який на сьогодні відіграє чільну роль в економіці і за яким Європа також значно відстає, – це розвиток науки та інтенсивність нарощування наукового потенціалу. Як було зазначено вище, наука стає найважливішим фактором розвитку економіки, і ті країни, які зможуть забезпечити розвиток наукової сфери, надалі можуть розраховувати на провідну роль у світовій економіці і на роль лідера в багатьох областях діяльності. Сполучені Штати Америки на фінансування наукових досліджень щорічно виділяють біля десяти відсотків від валового національного продукту. Країни Ради Європи вкладають в науку значно менше коштів (від 1,2% до 2,8%). В середньому на фінансування наукових досліджень в країнах Європи витрачається лише 1,9% від валового національного продукту. У 2002 році європейські країни прийняли рішення про підвищення фінансування наукових досліджень й довести її частку до 3%.
Четвертої найважливішою причиною звернення європейських країн (в першу чергу країн-членів ЄС) до проведення реформ у сфері освіти є прагнення об'єднати свої розрізнені потенціали в єдиний економічний механізм.
В силу політико-історичного розвитку в Європі не сформувалося жодної великого держави. Велика роздробленість європейських країн сьогодні є сильним стримуючим фактором їх подальшого розвитку. Тому для підвищення своєї конкурентоспроможності більшість країн Європи домовилися створити Європейський Союз, який би об'єднував держави в єдине ціле.
Спочатку було прийнято політичне рішення про формування такого союзу. Потім в результаті переговорів удалося створити зону без кордонів, в яку увійшли країни ЄС. На 1 липня 2013 року до ЄС входять 28 держав. Третім кроком було формулювання загальноєвропейських правових норм – було розроблено і введено в дію так зване “європейське право”. Четвертим (чисто економічним) кроком стало введення на території цієї групи країн єдиної грошової одиниці (євро). Як ми бачимо, країни Європейського Союзу послідовно рухаються до зближення і об'єднання. Для цього були зроблені найважливіші політичні, законодавчо-правові та економічні перетворення. Здавалося б, Європа стала єдиною. Проте в реальності цього не сталося. Наступним, досить відчутним і важко переборним бар'єром стали національні мови, трудові законодавства і різноманітність рівнів підготовки фахівців.
Особливо сильно стали помітні наступні невідповідності:
Результатом цього склалася протягом історичного розвитку держав-членів ЄС система трудового законодавства, що відображає правила присвоєння різних кваліфікацій і відповідні їм умови кадрового відбору та призначення на посади, свої системи подальшого навчання. Причому в різних країнах складалися різні ієрархії посад і різні ступені навчання.
При замкнутому внутрішньодержавному розвитку європейських країн виникла ситуація, коли всі кордони між країнами відкриті, грошові одиниці однакові, а переміщення населення всередині цих кордонів з метою тривалого проживання або отримання роботи залишається як і раніше вельми скрутним. В Європі склалися зони з низьким рівнем безробіття, де спостерігається нестача робочої сили з цілого комплексу професій. При цьому, зовсім поруч, у сусідній країні, існує високе безробіття, але перетікання робочої сили з однієї зони в іншу не відбувається. Громадяни іншої країни не приймаються на роботу через те, що у них диплом про вищу освіту іншої держави. Ми спостерігаємо ситуацію, коли продовжують зберігатися неформальні межі, які не дають можливості подальшого об'єднання. Повноцінної інтеграції країн Європи поки не існує.
Може, й не варто було б звертати настільки пильну увагу на існування внутрішніх освітніх і законодавчих бар'єрів, якби не одне «але» - питання про виживання Європи в конкурентній боротьбі і природне прагнення цих країн до збереження лідируючих позицій у світовій економіці. Якщо країни ЄС не зможуть інтегруватися повністю, то роздроблена і роз'єднана економіка Європи не зможе бути економічно ефективна, а, отже, через короткий проміжок часу ЄС в цілому втратить здатність протистояти посилюється конкурентному напору інших розвинених країн, і в першу чергу США і Японії.
Керівники європейських держав добре розуміють, що ліквідувати цей бар'єр можна тільки в результаті двох етапів.
На першому етапі необхідно зблизити рівні освіти в різних державах, створити загальноєвропейську систему освіти з поєднаними національними переліками напрямків підготовки, близькими строками навчання і високою якістю підготовки фахівців.
А на другому – скорегувати національні законодавства про працю таким чином, щоб випускник будь-якого університету Європи міг діяти на роботу в будь-яку країну Європи.
Таким чином, загальна мета всіх Болонських реформ – підвищення мобільності населення країн Європи для переходу від інтеграції держав до реальної інтеграції самих громадян країн ЄС.
Отже, ми бачимо, що існують світові та європейські причини до проведення реформ в освітній сфері. Найбільш гостра ситуація спостерігається в країнах Європи. Тому саме тут почався рух по вдосконаленню системи освіти в цілому.
Щоб глибше зрозуміти причини виникнення освітнього руху в Європі, треба зробити короткий екскурс в історію розвитку післявоєнної європейської інтеграції.
Інтенсивні інтеграційні процеси в Європі розпочалися одразу після другої світової війни. Уже в 1951 році шістка європейських країн створили Європейську спільноту вугілля і сталі, яка в процесі свого розвитку привела до створення Європейського Союзу – політичного утворення, що сьогодні налічує 28 країн. Очевидно, що в основі політичної інтеграції лежали суто економічні інтереси, що мали на меті створення спільного ринку, який забезпечував би вільний рух людей, товарів, послуг та капіталів. Європейського виміру почала набувати наукова кооперація, співпраця в області культури та спорту.
І лише освіта в силу своєї здорової консервативності та реальної автономії навчальних закладів тривалий час все ще залишалася поза сферою європейської інтеграції. До певного часу це не створювало проблем іншим, в першу чергу, економічним інтересам. Але коли міграція трудових ресурсів та зростаючий дефіцит кваліфікованих фахівців досягли значних розмірів, проявилася в повній мірі нова проблема.
Різноманіття освітніх систем, яке завжди було сильною стороною Європи, створювало здорове конкурентне середовище, проявило і зворотний бік медалі: працедавцям ставало все трудніше зрозуміти суть, рівень та якість кваліфікацій, що представлялися іноземними пошукувачами місця праці.
Наприклад. До працедавця звертаються два претенденти із дипломами ліценціата: один із Польщі, інший зі Швеції. І далеко не кожен знає (та й не обов’язково повинен знати), що перший має 3 роки навчання після гімназії на першому циклі (бакалаврат), а другий – 2 роки докторських студій після успішного закінчення другого циклу (магістратура) навчання в університеті!
Першим серйозним кроком до інтернаціоналізації європейської освіти стало запровадження в 1987 році програми ERASMUS, метою якої було удосконалення та збільшення обсягів мобільності студентів та викладачів в країнах ЄС, розвиток багатосторонньої міжуніверситетської кооперації, поглиблення співпраці між університетами та підприємствами, поширення інноваційних технологій навчання. В рамках ERASMUS також був напрацьований інструмент перезарахування навчальних досягнень, отриманих студентом в іншому університеті в рамках програми мобільності, – Європейська кредитно-трансферна система (ECTS). Протягом наступних 12 років сотні тисяч студентів з країн ЄС відбули одно та двосеместрове навчання за кордонами своєї держави, на прикладі довівши доцільність та ефективність обраного шляху.
Але економічна та політична інтеграція в Європі поглиблювалися, і на порядок денний було винесене наступне, набагато масштабніше та складніше завдання гармонізації освітянських систем в європейських країнах на основі розроблення та впровадження рамкових структурних змін навчальних програм з метою створення єдиного європейського простору вищої освіти, яке сьогодні широко відоме під назвою Болонський процес.
Мета створення Єдиного простору вищої освіти (ЄПВО) – підвищення якості та конкурентоздатності європейської освіти на основі збереження національних освітянських надбань та їх взаємозбагачення шляхом подальшої інтенсифікації студентської та викладацької мобільності, розвитку загальноєвропейської системи забезпечення якості та поглиблення міжнародної кооперації.
Таким чином, Болонський процес має дві основні цілі – забезпечення зрозумілості освітянських кваліфікацій (принцип 1) та підвищення якості (принцип 5). Все інше – інструментарій для досягнення цілей.
Надалі звернемося до шляху, на якому почала і рухається сьогодні Європа, щоб створити Європейський простір вищої освіти.
В червні 1999 року представники 29 європейських країн підписали Болонську Декларацію, в якій зафіксували основні принципи процесу реформування європейського простору вищої освіти (ЄПВО).
На той час у Болонській Декларації були зазначені 6 основних принципів, вирішення яких, як передбачалося, буде сприяти єднанню Європи в галузі освіти. Але згодом і на сьогодні таких принципів – десять, які фактично привели до створення Європейського освітньо-наукового простору (ЄОНП).
Означимо принципи, на яких й побудовано сьогодні ЄОНП.
1. Запровадження двоступеневого навчання. Фактично пропонується ввести дві ступені навчання: перша – до одержання першого академічного ступеня і друга – після його одержання. При цьому тривалість навчання на першому ступені має бути не менше 3-х і не більше 4-х років. Навчання впродовж другого ступеня може передбачати отримання ступеня магістра (через 1–2 роки навчання після одержання першого ступеня).
2. Запровадження кредитно-трансферної системи. Пропонується запровадити у всіх національних системах освіти систему обліку трудомісткості навчальної роботи в кредитах. За основу пропонується прийняти ECTS, зробивши її накопичувальною системою, здатною працювати в рамках концепції «навчання впродовж усього життя».
3. Контроль якості освіти. Передбачається організація акредитаційних агентств, незалежних від національних урядів і міжнародних організацій. Оцінка буде ґрунтуватися не на тривалості або змісті навчання, а на тих знаннях, уміннях і навичках, тобто компетенціях, що отримали випускники. Одночасно будуть встановлені стандарти транснаціональної освіти.
4. Розширення мобільності. На основі виконання попередніх пунктів передбачається істотний розвиток мобільності студентів. Окрім того, ставиться питання про розширення мобільності викладацького й іншого персоналу для взаємного збагачення європейським досвідом. Передбачається зміна національних законодавчих актів у сфері працевлаштування іноземців.
5. Забезпечення працевлаштування випускників. Одним із важливих положень Болонського процесу є орієнтація вищих навчальних закладів на кінцевий результат: знання й уміння випускників повинні бути застосовані і практично використані на користь усієї Європи. Усі академічні ступені й інші кваліфікації мають бути затребувані європейським ринком праці, а професійне визнання кваліфікацій має бути спрощене. Для забезпечення визнання кваліфікацій планується повсюдне використання Додатка до диплома, який рекомендований ЮНЕСКО.
6. Забезпечення привабливості європейської системи освіти. Одним із головних завдань, що має бути вирішене в рамках Болонського процесу, є залучення в Європу більшої кількості студентів з інших регіонів світу. Вважається, що введення загальноєвропейської системи гарантії якості освіти, кредитної накопичувальної системи, легко доступних кваліфікацій тощо, сприятиме підвищенню інтересу європейських та інших громадян до вищої освіти.
У процесі розвитку взаємовідносин при створенні Європейського освітнього простору додатково виявилися ще чотири завдання:
7. Запровадження аспірантури в загальну систему вищої освіти. При введенні докторського ступеня (PhD) у загальну систему підготовки дає можливість говорити про трициклове навчання (за умови загальної тривалості навчання 7-8 років).
8. Надання «європейського виміру» вищої освіти. Його орієнтація на загальноєвропейські цінності, підвищення привабливості та конкурентоспроможності європейської освіти на світовому рівні.
9. Реалізація соціальної ролі вищої освіти. Її доступність, розвиток системи додаткової освіти (так званої освіти протягом усього життя).
10. Створення європейського освітньо-наукового простору (до 2010 року). Європейський простір вищої освіти поступово перетворюється в загальноєвропейський освітній та дослідницький простори.
Ступеневу освіту (1996 рік) Україна фактично запровадила раніше багатьох країн Європи, Реально ступенева освіта України суттєво відрізняється від ступеневої освіти в Європі.
У більшості країн Європі реалізовані такі освітньо-кваліфікаційні рівні вищої освіти: бакалавр – магістр – доктор філософії (PhD).
В Україні до 2014 р. були легітимізовані такі освітньо-кваліфікаційні рівні вищої освіти: молодший спеціаліст – бакалавр – спеціаліст – магістр.
Законом України «Про вищу освіту» (1 липня 2014 року, № 1556-VII) передбачається (Ст. 5) «Підготовка фахівців з вищою освітою … за відповідними освітньо-професійними, освітньо-науковими, науковими програмами на таких рівнях вищої освіти:
Початковий рівень (короткий цикл) вищої освіти відповідає п’ятому кваліфікаційному рівню Національної рамки кваліфікацій, а науковий – дев’ятому її рівню.
Запроваджуючи ступеневу освіту, Україна при цьому не вирішила важливі структурні проблеми, які залишилися від минулої централізованої економіки, і ті, що виникли за час незалежності держави. Серед них варто зазначити такі:
Ці та інші перешкоди погіршують розпізнавання нашої системи вищої освіти зовнішнім світом (зокрема Європейським Союзом), погіршують мобільність наших студентів, викладачів і науковців у межах європейського освітнього простору і ринку праці.
Деякі висновки
Болонські реформи сприяють процесу розпізнавання однієї освітньої системи іншою в європейському просторі. Якщо майбутнє України пов'язане з Європою, то не можна надалі стверджувати, що Болонський процес має для нас лише просвітнє та пізнавальне значення. Надання високої оцінки національній системі освіти не має заспокоювати нас і стримувати глибинне її реформування.
Всесвітнє визнання нашої освіти та висока якість навчання – це досягнення попередньої епохи, попередньої системи влади, попереднього покоління.
Нині можна констатувати, що незважаючи на природні досягнення освіти, в масовому вимірі освіта не стала якіснішою, а переважна більшість випускників вищих навчальних закладів (особливо нових) не конкурентоспроможна на європейському ринку праці та й на внутрішньому теж. Це зобов'язує менше говорити про власні досягнення, а все більше аналізувати світові та європейські тенденції реформування освіти і відповідно до цього напружено і послідовно вдосконалювати нашу професійну сферу діяльності.
Водночас участь системи вищої освіти України в болонських перетвореннях має бути спрямована лише на її розвиток і набуття нових якісних ознак, а не на втрату кращих традицій, зниження національних стандартів її якості. Орієнтація на Болонський процес не має призводити до надмірної перебудови вітчизняної системи освіти. Навпаки, її стан треба глибоко осмислити, порівнявши з європейськими критеріями і стандартами, та визначити можливості її вдосконалення на новому етапі. При цьому еволюцію системи освіти не слід відокремлювати від інших сфер суспільства. Вона має розвиватися в гармонійному взаємозв'язку з суспільством в цілому, беручи на себе роль його провідника.
PAGE \* MERGEFORMAT16