Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Вчення про право і державу в Німеччині (кінець 18- початок 19 ст.).
Імануїл Кант (1724-1804 рр.) – родоначальник класичної німецької філософії і німецького лібералізму. народився в 1724 р. в сім’ї лимаря. У 16 років поступив в університет, вивчав філософію, математику, природознавство і теологію. Після смерті батьків він вимушений був заробляти на життя (з 22 років) приватними уроками. Але ж наукова праця була не доступною з економічних причин, то Кант вимушений жити на мізерні гроші від слухачів, лише в 1765 р. (в 41 років) він обіймає перше місце служби молодшого бібліотекаря в королівській бібліотеці замку Кьонігсберг, в 1770 р. (в 46 років) отримує посаду ординарного професора з логіки і метафізики в Кьонігсберзькому університеті. Він викладає від 14 до 22 годин лекцій, і не лише з філософії, в сучасному сенсі, але з філософії в старому сенсі, що обіймає всі науки, так наприклад фізику, математику, географію.
До 1770 р. – не публікує вагомих праць, він береться за революцію способу мислення, в результаті чого виникає “Критика чистого розуму” (1781 р.). Настільки епохальна праця, що всі д цього оприлюднені твори отримали назву докритичних. В 57 років Кант розпочинає розробку своєї критичної філософії. Життя за годинником заради твору (з п’ятої ранку до 10 вечора). 1787 р. – друга редакція “Критики чистого розуму”. Джерелом достовірного знання є незалежний від досвіду і передуючі досвіду (апріорні) знання, форми чуттєвості і розсудку). Тільки за допомогою розуму можна розпізнати сутність предмета, визначити його внутрішні властивості і причини.
Погляди про право викладені в “Метафізикі нравів”. Головне для філософа – людина, її поведінка, вчинки. Він доходить висновку: практичний (а не теоретичний) розум і свободна воля людей виступають джерелом моральних і правових законів. Задача моральної філософії полягає в тому, щоб виходячи з розуму, вказати загальні правила поведінки, яким людина повинна слідувати. Кожна людина володіє досконалою гідністю, є абсолютною цінністю. Особистість не є знаряддям здійснення яких би ту не було планів, навіть найблагородніших планів загального блага.
Найбільший розвиток потенцій, закладених в людської природі, можливий в загальному правовому громадянському суспільстві, членам якого буде надана найбільша свобода, сумісна, однак, з повною свободою інших.
Людина від природи наділена свободою, тому рівна з іншими і кожний індивід є для іншого абсолютною цінністю. Людина в корені відрізняється від навколишньої природи тим, що вона наділена моральною свідомістю. Отже, у своїй поведінці вона повинна керуватись велінням морального закону. Цей закон є апріорний і безумовний. Кант називає його “категоричним імперативом”. (“Імператив – це практичне правило, завдяки якому сам по собі випадковий вчинок робиться необхідним”). Категоричний імператив має дві формули: “Роби так, щоб максима твого вчинку могла стати загальним законом”. “Роби так, щоб ти відносився до людства у своїй особі, і в особі будь-кого іншого як до мети і ніколи тільки як до засобу”. Моральний закон у Канта формулює принцип поведінки, принцип обов’язку перед іншими. Хоча сам категоричний імператив формальний і абстрактний, як біблійні заповіді, однак слідування простим істинам хіба не є важливішим в поведінці людей?
Таке уявлення – юридизація моралі. Право і мораль мають те саме джерело (практичний розум людини) і єдину мету (утвердження загальної свободи). Але ж мораль має потребу в захисті, адже не всякий індивід використовує свою свободу тільки для реалізації категоричного імперативу. Сфера моралі – внутрішній світ людини, сфера права – її вчинки, діяльність.
“Право – це сукупність умов, при яких свавілля однієї особи сумісний із свавіллям іншої з точки зору загального закону свободи”. До таких умов належить: наявність законів, гарантований статус власності й особистих прав індивіда, рівність членів суспільства перед законом, правосуддя. Призначення права в тому, щоб ввести свавілля всіх індивідів, як володарюючих, так і підданих, у розумні, законні рамки. Адже свобода – незалежність від примушуючого свавілля іншого.
За визнання людини себе носієм свободної волі і морального закону, настільки великого і невичерпаного, як космос, виріс аксіологичний (ціннісний) підхід до права: “Дві речі наповняють нашу душу завжди новим подивом і благоговінням. – Це – зоряне небо над нами і моральний закон внутрі нас”.
Зацікавленість всіх у тому, щоб знаходиться у правовому стані, приводить до “ідеї розуму” – суспільного договору, однієї, поєднуючій усіх волі, переходу в громадський стан. Тепер правовий стан створює система законів – публічне, приватне право, конституція. Таким чином, межею неправового і правового станів, мірилом право і безправія служить ідея договору. Все, що існує всупереч договору (феодально-абсолютистський стан) - нелегітимно.
Право пов’язане з правомочністю примушувати. Правовий стан забезпечує держава, що надає праву примусової сили. Держава – це об’єднання великої кількості людей, підлеглих правовим законам. Це не дійсна держава, а держава в ідеї, така, яка вона повинна бути відповідно до принципів права.
У кожній державі існує три влади як об’єднана воля в трьох особах: верховна влада в особі законодавця, виконавча влада в особі правителя, і судова влада, що присуджує кожному своє, в особі судді. З первісного договору виникає законодавча влада, тому вона може належати тільки об’єднаній волі народу.
Держава, влаштована на засадах суспільного договору і народного суверенітету, покликана гарантувати стійкий правопорядок, забезпечити торжество права, індивідуальні свободи, верховенство закону. “Під благом держави – розуміється не благополуччя громадян і їх щастя – адже щастя може зрештою виявитися набагато більш приємним і бажаним в природному стані чи навіть при деспотичному правлінні; під благом держави розуміється вищий ступінь узгодженості державного ладу з правовими принципами, прагнути до якого зобов’язує нас розум через певний категорічний імператив”. Тобто благо і призначення держави – у досконалому праві, у максимальній відповідності устрою і режиму держави принципам права.
На традиційних формах держави особливої уваги не приділяв. Монархія, аристократія, демократія – є вираженням букви, а не духу державного ладу. Він вважає, що громадський лад кожної держави повинен бути республіканським. Він заснований:
Республіка не є синонімом демократії, адже філософ не очікує і вважає даремним бажати, щоб королі філософствували або філософи були королями. Головне – громадський лад.
Республіканський лад забезпечує умови існування правового громадського суспільства. В якому, народ – це суверен, правитель – повірений держави, володіючий виконавчою владою, народ-суддя “сам судить через своїх співгромадян – присяжних.
Правовий стан громадянського суспільства не допускає права на обурення чи повстання. Можливи лише законодавчі реформи, проведені самим сувереном.
Виступає на захист смертної кари. Допускає виключення лише для вбивства матір’ю новонародженої позашлюбної дитини й убивства на дуелі. У противному випадку – заміна смертної кари – це порушення рівності між злочином і покаранням.
2. Вчення Г.Гегеля про право і державу.
Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) – народився в Штутгарті в родині фінансового чиновника, закінчив богословський факультет Тюбінгенського ун-ту, відмовився від духовної кар’єри і заглибився у вивчення філософії.
Вчення про праву і державу викладено в “Філософії права”. Наука про права – частина філософії. Філософія права не повинна займатись ні описом існуючого чинного законодавства (це предмет позитивного законодавства), ні складанням проектів ідеальних кодексів і майбутніх конституцій. Вона повинна розглядати розумність права, сягнути істину про права та моральність. Задача науки про державу – осягнути і зобразити державу як щось розумне в собі. Не конструювати державу такою, як вона повинна бути, але як вона повинна бути пізнана. Афоризм: “Що розумне, то дійсно, і що дійсно, то розумно”.
Поняття “право” вживається в трьох основних значеннях:
Право як певна сутність і форма свободи поділяється на:
Право як закон – це перетворення “право в собі” в позитивне право шляхом законодавства, що додає праву форму всезагальності і визначеності. Предметом законодавства можуть бути лише зовнішні людські відносини, але не їх внутрішня сфера. “Система права – є царство реалізованої свободи”.
Закон – це вища ступінь конкретизації права. Право як свобода стає законом, набуває загальнообов’якового характеру за умови обнародування закону, його здійснення через публічне судочинство, суд присяжних.
Розрізняє громадянське суспільство і державу. Громадянське суспільство – це об’єднання індивідів “на основі їх потреб і через правовий устрій як засіб забезпечення безпеки осіб і власності”. В наслідок різниці інтересів індивідів, їх станів, громадянське суспільство на певному етапі стає вже нездатним врегулювати виникаючи соціальні протиріччя. Для цього необхідна політична влада – так виникає держава.
Розумна держава – це ідейно-політична єдність індивідів, що знімає протиріччя в правовому громадянському суспільстві. Така держава – є втіленням ідеї розуму, свободи і права. “Держава – це хід Бога у світі; її підставою служить влада розуму, що здійснює собі як волю. Держава – не витвір мистецтва, вона знаходиться у світі свавілля, випадків, оман. Легко виявляти недоліки в конкретних, поганих державах, важче осягати позитивне в них.
Реальна розумність виявляється в поділі влади, яка поділяється на законодавчу, урядову і владу государя. Поділ влади винен бути врівноваженим, вона не повинна втрачати живу єдність. Вершина такої єдності – конституційна монархія.