Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ФІЗИЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ
(МАСАЖ, ЛФК, МЕХАНОТЕРАПІЯ)
О.Г. Юшковська, Н.І. Владимирова, Н.Г Ніколаєва, І.К.Бабова, Т.І. Малихіна
Фізична реабілітація (ФР) – самостійна медична науково-практична дисципліна, спрямована на відновлення зниженого рівня здоров’я шляхом запобігання прогресуванню наявного захворювання, заміщення втрачених функцій і повернення працездатності засобами фізичної культури з використанням цілющих природних факторів.
Найбільш характерною особливістю методу ФР є використання суворо дозованих фізичних вправ. Їх застосування в ФР вимагає активної участі хворого в лікувальному процесі. Дуже важливо визначити, який саме ступінь активності рекомендується тому чи іншому хворому з огляду на характер захворювання, ступінь функціональних розладів, загальний стан пацієнта і пристосованість до фізичних навантажень. Залежно від терапевтичних завдань лікар покликаний дозувати і методично направляти застосування ФР протягом курсу лікування.
ФР як метод лікування є частиною комплексної терапії. ФР застосовують на всіх етапах реабілітації як у гострі періоди хвороби, так і на завершальних, постстаціонарних і санаторно-курортних, успішно поєднують як з медикаментозною терапією, так і з різними фізіотерапевтичними методами лікування.
Фізичну реабілітацію застосовують як метод активної, функціональної і патогенетичної терапії; вона покликана відновити у хворого порушені функції, загально оздоровити його і зміцнити сили хворого, а також запобігти ускладненням захворювань.
Механізми лікувальної дії фізичних вправ на організм людини
Раніше було прийнято вважати, що фізичні вправи впливають переважно на нервово-м’язовий апарат, а зміни обміну речовин, системи кровообігу, дихання та інших систем можуть розглядатися як побічні, другорядні. Сучасні дослідження показали, що при м’язовій діяльності виникає явище, яке одержало назву моторно-віцеральних рефлексів (М.Р. Могендович), тобто імпульси з працюючих м’язів адресовані внутрішнім органам (рис.1). Це дозволяє розглядати фізичні вправи як важіль, який впливає через м’язи на рівень обміну речовин і діяльність найважливіших функціональних систем організму.
Лікувальна дія фізичних вправ проявляється у складних психічних, фізіологічних і біологічних процесах, що відбуваються в організмі під час занять ФР. Сучасний погляд на лікувальну дію фізичних вправ розроблений професором В.К. Добровольським. Він говорить про існування чотирьох основних механізмів: тонізуючого впливу, трофічної дії, формування компенсації і нормалізації функцій.
Рис. 3.6.1. Взаємодія опорно-рухового апарату із внутрішніми органами.
Механізми тонізуючого впливу фізичних вправ виявляються в активізації моторно-вісцеральних рефлексів. Руховий (моторний) аналізатор з його рецепторним апаратом, що знаходиться у м’язах, зв’язках, сухожиллях і суглобних поверхнях, бере участь у створенні і регуляції тонусу мускулатури кістяка, забезпечує координацію рухів, статику і динаміку людського тіла. Однак вплив пропріоцепції не обмежується лише м’язовою системою. Руховий аналізатор є могутнім регулятором діяльності внутрішніх органів, яка здійснюється за механізмом моторно-вісцеральних рефлексів. У нормі від стану рухового аналізатора, тобто рівня його функціонування, залежить і життєдіяльність всього організму.
Використовуючи механізми моторно-вісцеральних рефлексів, шляхом спрямованої довільної зміни рухової функції досягають управління мимовільними вегетативними реакціями.
Відповідно підібрані вправи з урахуванням їх структури дозволяють вибірково підвищувати окремі вегетативні функції за рахунок активізації ЦНС. При цьому порушення в корі великого мозку рефлекторно стимулює вегетативні функції, підвищуючи біологічну стійкість і опірність організму.
Механізми трофічної дії фізичних вправ також тісно пов’язані з моторно-вісцеральними рефлексами. Пропріоцептивні імпульси змінюють діяльність ЦНС. Це проявляється у її трофічному впливі на мускулатуру і внутрішні органи. М’язова діяльність значно впливає на обмінні і пластичні процеси, забезпечуючи відповідність між структурою і формою органів та їх функцією. Встановлено пряму залежність між рівнем рухової активності й інтенсивністю рефлекторно-трофічних процесів в організмі.
Високий рівень трофічного впливу пропріоцепції на всі органи, у тому числі і на клітини ЦНС, створює оптимальний фон для реалізації механізмів одужання.
Механізми формування функціональних компенсацій лежать в основі пристосування хворого до існування в умовах патології. Компенсація, тобто зрівноважування і вирівнювання хворобливих процесів, що розпочалися в організмі, відбувається шляхом включення ряду захисно-пристосувальних реакцій, націлених на відновлення або заміщення ушкоджень, що виникли. Якщо ефект включення цих реакцій і механізмів виявиться недостатнім, настає особливий стан — декомпенсація. Найбільш повно закономірності формування компенсацій обґрунтовані в теорії функціональних систем академіка П.К. Анохіна.
ФР є не лише засобом підвищення функціональних і компенсаторних можливостей організму, але й біологічним стимулятором регулюючих систем, що підтримують і вирівнюють гомеостаз.
Механізми нормалізації функцій є провідними в забезпеченні повного відновлення здоров’я і працездатності хворих. Засоби ФР сьогодні розглядаються як найбільш дійові компоненти медичної реабілітації. Відновлення і нормалізація порушених функцій є більш ефективними при використанні активних методів лікування. Тільки систематичне тренування сприяє перебудові патологічної домінанти інтероцепції (вегетатики) вбік переваги пропріоцепції. З відновленням рухової домінанти нормалізуються і вегетативні функції: знижується частота серцебиття при тахікардії, знижується артеріальний тиск, нормалізується дихання і т.д.
Екстракардіальні фактори кровообігу (механізм дії).
Дозовані фізичні вправи є неспецифічним патогенетичним засобом терапії, який впливає на організм за принципом моторно-вісцеральних рефлексів. Вони благотворно впливають на весь організм взагалі і на серцево-судинну систему зокрема. Цей вплив обумовлений мобілізацією не тільки кардіальних, а й екстракардіальних факторів кровообігу. До екстракардіальних факторів кровообігу відносять присмоктуючу функцію грудної клітини, кардіоваскулярну функцію діафрагми, м’язовий і суглобний «насоси».
1. Присмоктуюча функція грудної клітини. Під час вдиху об’єм грудної клітки збільшується за рахунок руху ребер і діафрагми. Негативний тиск у грудній порожнині поглиблюється, розташовані в ній вени розширюються, тиск у них стає нижчим, ніж у дистальних венах, що сприяє кращому притоку крові до правого серця. Під час видиху об’єм грудної порожнини зменшується, тиск підвищується, і кров з великих вен під дією підвищеного тиску надходить у серце.
2. Кардіо-васкулярна функція діафрагми. Під час вдиху діафрагма опускається (сплощується), тиск у черевній порожнині підвищується, а у грудній – знижується; це створює кращі умови для відтоку крові з вен черевної порожнини до правого серця. Під час видиху діафрагма піднімається, тиск у черевній порожнині знижується. Це створює кращі умови для просування крові з вен нижніх кінцівок до черевної порожнини.
3. «М’язовий насос». Між м’язами і під ними закладена велика мережа венозних судин. Чергування скорочення і розслаблення мускулатури викликає то здавлювання, то розслаблення судин, що сприяє кращому просуванню венозної крові від периферії до правого серця (наявність півмісяцевих клапанів у венах перешкоджає зворотному руху крові).
4. «Суглобний насос». При згинанні в суглобі по зовнішньому периметру відбувається натяг шкіри, підшкірної клітковини і розміщених у ній венозних судин. При сплощенні судин збільшується і їхній тиск. Тиск, що підвищується у судинах, сприяє кращому просуванню крові по венах у проксимальному напрямку, тому що наявність півмісяцевих клапанів у них перешкоджає просуванню крові у дистальному напрямку.
Таким чином, екстракардіальні фактори кровообігу поліпшують гемодинаміку і тим самим полегшують функцію кардіальних факторів.
Засоби фізичної реабілітації.
До засобів ФР відносять суворо дозовані фізичні вправи, застосовувані на фоні природних чинників, масаж і мануальну терапію.
Дозовані фізичні вправи підрозділяють на три основні групи: гімнастичні, прикладні та ігри (рис. 2).
Гімнастичні вправи представлені дихальною і загальнорозвиваючою групою вправ.
Дихальні вправи поліпшують і активізують функцію зовнішнього дихання, кровообігу, обміну речовин, діяльність системи травлення. Вони сприяють зниженню стомлення після важких фізичних вправ і допомагають нормалізувати діяльність серцево-судинної і дихальної систем. Тому дихальні вправи є обов’язковою складовою частиною комплексів фізичних вправ у процедурах лікувальної і гігієнічної гімнастики.
Дихальні вправи залежно від типу дихання підрозділяються на грудне, діафрагмальне і повне.
В залежності від характеру виконання дихальні вправи поділяють на статичні і динамічні. Статичні дихальні вправи виконують без руху рук, ніг і тулуба. Їх використовують для того, щоб навчити хворого правильно здійснювати грудне, діафрагмальне і повне дихання, змінювати фази дихального циклу, поєднувати дихання з вимовлянням звуків, рівному ритмічному диханню, зменшенню кількості дихальних рухів та ін.
Динамічні дихальні вправи виконуються у сполученні із загальнорозвиваючими вправами для рук, ніг і тулуба. При цьому вдих роблять одночасно з випрямленням тулуба, ніг і підніманням або відведенням у сторони рук, тобто в момент найбільшого обсягу грудної клітки. При виконанні динамічних дихальних вправ доцільно ритм загальнорозвиваючих рухів сполучати з ритмом дихання. Необхідно пам’ятати про те, що при силових статичних напруженнях дихання утруднюється, а при вправах з натужуванням відбувається затримка дихання.
Дихальні вправи, які використовуються для відновлення, виправлення патологічно зміненої структури або функції дихального апарату, називаються спеціальними. Спеціальні вправи застосовуються з метою:
Рис. 3.6.2. Робоча класифікація фізичних вправ, що використовуються в ФР
Загальнорозвиваючі (спеціальні) вправи являють собою штучні сполучення природних для людини рухів, розбитих на складові елементи. Загальнорозвиваючі вправи, що впливають на патологічно змінені орган або систему, мають спеціальну направленість і тому називаються спеціальними.
Загальнорозвиваючі вправи за анатомічною ознакою підрозділяються на вправи для дрібних (кисть, стопа), середніх (шия, гомілка, передпліччя) і крупних (стегно, плече, тулуб) груп.
За характером м'язового скорочення фізичні вправи підрозділяються на динамічні (ізотонічні) і статичні (ізометричні). При виконанні динамічних вправ м'язи працюють в ізотонічному режимі, змінюється їх довжина. При цьому відбувається чергування періодів скорочення і розслаблення м'язів. Прикладом динамічної вправи м'язів служить згинання і розгинання ноги в колінному суглобі, махові рухи руки в плечовому суглобі, нахили і обертання тулуба і т.д.
Вправи у статичному напруженні м’язів повинні обов’язково супроводжуватися вправами на розслаблення. Вправи на розслаблення мають велике значення для хворого, тому що вони створюють сприятливі умови для відпочинку нервової системи і працюючих м’язів, сприяють зниженню тонусу м’язів і судин, внаслідок чого поліпшується крово- і лімфообіг, активізуються процеси виділення вуглекислоти та утилізації кисню, підвищуються трофічні процеси у м’язах, поліпшується їх еластичність. Ці вправи застосовують при спастичних паралічах і парезах, облітеруючому ендартеріїті, гіпертонічній хворобі, емфіземі легень і бронхіальній астмі, при хворобах органів травлення, печінки, жовчних шляхів, порушенні обміну речовин та ін.
За активністю виконання загальнорозвиваючі (спеціальні) вправи поділяють на активні, пасивні, у посиланні імпульсів на скорочення м’язів, ідеомоторні і рефлекторні.
Поділ загальнорозвиваючих вправ за активністю виконання має велике значення для їх практичного використання у процедурі лікувальної гімнастики.
Активні вправи виконуються без сторонньої допомоги, самостійно, з вольовим зусиллям. Активні вправи широко залучають у реактивну відповідь весь організм хворого, для них найбільш характерним є процес вправи і тренування. Завдяки застосуванню активних вправ краще розвиваються компенсаторні механізми і збагачується умовнорефлекторна діяльність хворого.
Активні вправи бувають малої, помірної, великої і максимальної інтенсивності.
Активні полегшені вправи (малої інтенсивності) виконуються в найбільш вигідних, сприятливих умовах з використанням факторів, що полегшують їх виконання (використання оптимальних вихідних положень, зниження ваги кінцівки шляхом використання вправ у воді, на слизьких поверхнях, у гамачку, на роликових візках, на спеціальних апаратах та ін.)
Активні полегшені вправи використовують в ранньому періоді одужання. Їх виконують з незначною участю хворого в тому випадку, коли хворий не може цілком виконати рух або значне напруження може викликати ускладнення. Полегшені активні вправи застосовують після паралічів і парезів при тугорухливості суглобів і слабкості м’язів, після захворювань і травми нервової системи, після реконструктивних операцій тощо.
Активні (вільні) вправи (помірної інтенсивності) становлять основну групу вправ без напруження, з можливо повною амплітудою для даного хворого, і дають середнє фізичне навантаження на організм. До них відносять більшість вправ, виконуваних із простих вихідних положень, що не вимагають великого зусилля, а також вправи з предметами, що не утруднюють дії.
Активні вправи із зусиллям (великої і максимальної інтенсивності) дають підвищене фізичне навантаження. При їх виконанні використовують вольове напруження, що чергується із розслабленням, вправи з опором, з обтяженням та ін.
Вправи в опорі сприяють підвищенню навантаження, оскільки хворому під час виконання вправи доводиться долати протидію, яку чинить методист, сам хворий або той, з ким він працює у парі. Ці вправи викликають значну реакцію-відповідь з боку серцево-судинної, дихальної, нервової та інших систем, підвищують обмін речовин.
Вправи на обтяження виконують, використовуючи вагу хворого (шляхом ускладнення вихідного положення), гімнастичні предмети і снаряди, спеціальні механотерапевтичні апарати тощо. Зміна вихідного положення істотно впливає на ступінь зусилля при виконанні фізичних вправ. Від вихідного положення залежить, у яких групах м’язів і у тканинах яких частин тіла відбуваються місцеві зміни фізіологічних процесів.
Вправи з предметами (зі снарядами). Вплив вправ з предметами на організм та їх лікувальна корисність підсилюються порівняно з аналогічними вправами без обтяження за рахунок ваги снаряду, подовження важеля переміщуваної частини тіла, збільшення інерційних сил, виникаючих при махових і маятникоподібних рухах, ускладнення вимог координації рухів і т.п.
Ці вправи сприяють прискоренню регенеративних процесів, розвитку сили в атрофованих м’язах, відновленню функції у травмованих суглобах, корекції хребта, тренуванню серцево-судинної і дихальної систем.
Для виконання вправ з обтяженням найчастіше використовують гімнастичні палиці, булави, обручі, еспандери, скакалки, м’ячі гумові різних розмірів, волейбольні, баскетбольні, набивні (від 1 до 5 кг), гантелі (від 1 до 5 кг) розбірні і пружинні, гумові бинти, гімнастичні жердини, лави та ін.
Вправи на гімнастичних снарядах використовуються найчастіше у формі змішаних і чистих упорів, висів, підтягувань тощо, які характеризуються великою інтенсивністю їх загального впливу. Ці вправи можна застосовувати з метою урізноманітнення вправ, збільшення загального навантаження або для вибіркової дії на окремі частини опорно-рухового апарату, на функцію тих чи інших внутрішніх органів і т.д.
Для виконання цих вправ найчастіше використовують наступні гімнастичні снаряди: стінку, лаву, кільця, колоду, сходи, мат, а також медичну кушетку, стілець, табурет, килимок тощо.
Для вправ на координацію рухів характерними є незвичайні або складні сполучення різних рухів. Основними моментами, що створюють більш складну узгодженість рухів, є: одночасна дія м’язів-синергістів і м’язів-антагоністів при виконанні однотипних рухів в одних і тих самих суглобах; введення різних напрямків при виконанні вправ і їх різного ритму; залучення великої кількості м’язових груп для участі у вправі та використання предметів, застосовуваних у ФР.
Вправи на розвиток координації рухів застосовуються при захворюваннях центральної і периферичної нервової системи, а також при інших порушеннях координації. Вони виправляють і розвивають функцію руху в суглобах, удосконалюють координацію і ритмічність рухів, точність і швидкість реакції, відновлюють рухові навички і підвищують емоційність.
Вправи на тренування рівноваги характеризуються переміщенням вестибулярного аналізатора в різних площинах при рухах тулуба та голові, змінами величині площі опори, переміщенням висоти загального центру ваги тіла Вправи на тренування рівноваги використовують при захворюваннях або травмах, що супроводжуються вестибулярними порушеннями. При підготовці до вставання хворого після тривалого постільного режиму вправи в рівновазі сприяють відновленню рефлекторної регуляції вегетативних функцій, які відбуваються при зміні положення тіла. Ці вправи активізують не тільки вестибулярні, але й тонічні, стато-кінетичні і вегетативні рефлекси
Коригуючі вправи застосовують з метою виправлення, а також профілактики різних деформацій грудної клітки, хребта, стопи тощо. Найбільш характерним для них є вихідне положення, що визначає строго локальний вплив і відповідне поєднання силового напруження і розтягування.
Пасивні вправи виконуються без вольового зусилля хворого, зі сторонньою допомогою (методиста, спеціальних апаратів або здоровою кінцівкою самого хворого). Такі вправи застосовують у тих випадках, коли хворий не може самостійно виконувати рухи, або тоді, коли самостійне виконання руху може стати причиною ускладнень. Виконання пасивних вправ дає можливість досягти крайніх положень в суглобах, поліпшити еластичність м’язово-зв’язкового апарату, активізувати трофічні процеси у тканинах.
Ідеомоторні вправи супроводжуються еферентною імпульсацією з боку ЦНС. Вони є процесом, який реально відбувається в організмі і багато в чому імітує процеси, що мають місце під час реального виконання того ж руху, але з меншою витратою енергетичних ресурсів. Ці рухи доцільно використовувати в тих випадках, коли хворий не може або йому заборонено виконувати активні рухи, а також тоді, коли є потреба у тренуванні, а багаторазове повторення реальних рухів стомлює хворого. Виконання ідеомоторних вправ нерідко супроводжується значною активізацією вегетативно-трофічних функцій організму, підвищенням обмінних процесів, появою втоми, яка зменшується при врегулюванні ритму і глибини дихання.
У зв’язку з тим, що ідеомоторні вправи неминуче ведуть до значного збудження серцево-судинної, дихальної, нервової та інших систем, а також до перевтоми, застосування цього методу при лікуванні важких хворих є неприйнятним. Проте у хворих середньої тяжкості раннє виконання уявлюваних рухів, компенсуючи відсутність рухів реальних, повинно сприяти найшвидшій реабілітації хворого. Ідеомоторні вправи перешкоджають згасанню динамічного рухового стереотипу.
Хворому варто рекомендувати як завдання тільки добре знайомі рухи, які доцільно виконувати у відповідній обстановці, що дозволяє зосередитися на їх виконанні.
Вправи у посиланні імпульсів на скорочення м’язів тренують рухові клітини кори головного мозку, поліпшують провідність імпульсів по відцентрових нервах, запобігають згасанню рухового динамічного стереотипу. Ці вправи викликають у м’язах, на які вони спрямовані, рефлекторне розширення кровоносних судин, підвищення трофічних процесів і нормалізацію тонусу нервово-м’язового апарату. Доцільно чергувати вправи у посиланні імпульсів на скорочення м’язів із пасивними вправами, що призводить до «зустрічного торування» шляхів по відцентрових і доцентрових нервах. Зазначені вправи знаходять застосування при неможливості виконання активних рухів, при паралічах і парезах, при зниженні психофізичного тонусу, при недостатності кровообігу II-Б, III ступеня.
Рефлекторні вправи базуються на використанні уроджених рухових рефлекторних реакцій. Їх використовують для фізичного виховання дітей раннього віку в період, коли безумовні рухові рефлекси не згасли. Ці ж вправи значно ширше застосовуються при захворюваннях дітей раннього віку та у більш пізніх періодах при затримці і нерівномірності психомоторного розвитку. Не рекомендується використовувати ті рефлекси, що мають тенденцію до вгасання у певному віці.
Прикладні вправи допомагають опанувати основні рухові навички, в основі яких лежать природні способи пересування людини.
До прикладних вправ відносяться різновиди ходьби, бігу, стрибків, лазіння, переповзання, метання, ловлі, плавання, веслування, пересування на лижах, ковзанах, велосипеді і (умовно) трудотерапія.
Різні види ходьби. Ходьба – найбільш доступний і поширений вид фізичних вправ, що широко використовується при лікуванні переважної більшості захворювань та травм на усіх етапах реабілітації. Вона спрямована на активізацію режиму хворого і повноцінне використання сприятливих умов зовнішнього середовища. Ходьба сприяє оздоровленню, стимулює процеси кровообігу, дихання, обміну речовин, зміцнює переважно м’язи ніг і тазу, але залучає до роботи м’язи всього тіла. Ритмічні чергування напруження і розслаблення м’язів при ходьбі створюють сприятливі умови для заспокоєння організму, водночас ходьба у швидкому темпі дає значне фізичне навантаження, тренуючи і розвиваючи адаптаційні механізми видужуючого. Фізичне навантаження при ходьбі легко піддається дозуванню і залежіть від відстані та рельєфу маршруту, годин та темпу проходження дистанції, кількості інтервалів для відпочинку та їх тривалості. Ходити можна по спеціально розкресленній „слідовій” доріжці, по косій поверхні та ін. Ходьбу можна виконувати з розвантаженням за допомогою ціпка, спеціальних апаратів – „ходилок”, манежу та ін.
У ФР використовують наступні види ходьби:
а) лікувальна ходьба рівною місцевістю;
б) коригуюча ходьба, спрямована на усунення порушень, навчання й удосконалення правильної методики ходьби;
в) теренкур – дозовані сходження – застосовують переважно в умовах санаторію як на курортах, так і у некурортній обстановці. Маршрути теренкуру проходять з використанням сходжень переважно під кутом від 5° до 10°, хоча іноді допускаються і під кутом до 20°. Величина фізичного навантаження в теренкурі залежить від довжини маршруту (звичайно 500, 1500 і 3000 м), рельєфу місцевості і кута підйому, кількості зупинок. При користуванні будь-яким маршрутом не можна поспішати, а ходити слід у спокійному темпі, рівномірно дихаючи. Перед зупинкою необхідно зробити кілька глибоких вдихів.
г) прогулянки, пішохідні екскурсії і ближній туризм застосовують у комплексі з іншими курортно-санітарними заходами. Оскільки такі навантаження є значними, їх використовують переважно з метою відновлення загальної адаптації хворих до виробничо-побутових умов;
д) спортивна ходьба переважно має вигляд порядкових (стройових) вправ у процедурах гігієнічної і лікувальної гімнастики (шикування і перешиковування, пересування, розмикання і змикання, вправи для організації уваги).
За темпом проходження дистанції розрізняється:
Прогулянки проводять у темпі 2–3 кілометри за годину. Маршрут пішохідної екскурсії – до 15 кілометрів за день.
Різновиди бігу і стрибків. Розрізняють біг гімнастичний і з перешкодами, стрибки у висоту, у довжину, у глибину і підскоки.
Порівняно з ходьбою біг і стрибки є більш динамічними рухами, які дають значне навантаження на нервово-м’язову, серцево-судинну і дихальну системи, підвищують обмін речовин. У ФР вони не знайшли широкого застосування через швидкісно-силовий характер і складність виконання. Виключення становлять підскіки і біг підтюпцем – вправи, під час виконання яких політ тіла чергується зі швидким приземленням. Їх виконують на носках, пружинистими рухами, злегка згинаючи коліна. Підскоки виконують на місці, із просуванням, зі скакалкою на двох і одній нозі. Ці вправи застосовують з метою підвищення обміну речовин, стимулювання перистальтики кишечнику і виведення каменів при сечокам’яній хворобі (у період ремісії).
Лазіння по вертикальному чи похилому канаті, жердині, сходах і гімнастичній стінці за допомогою рук і ніг. Його використовують для збільшення рухливості в суглобах кінцівок, розвитку сили м’язів та з метою корекції хребта.
Повзання застосовують у лікувальних цілях з положення «на чотирьох кінцівках» і по-пластунськи. Вихідне положення «на чотирьох кінцівках» характеризується розвантаженням хребта від дії сили ваги і максимальною мобілізацією його рухливості. Його використовують для корекції викривлень хребта при компресійних переломах хребта, при аномаліях у розміщенні внутрішніх органів (шлунка, нирок, матки), для розтягування плевральних і внутрішньочеревних спайок і т.д.
Метання і ловля – гарні засоби фізичного розвитку, вони всебічно впливають на організм, сприяють формуванню спритності, швидкості, окоміру, удосконалюють координацію рухів, виховують тонке і точне м’язове почуття, зміцнюють усю мускулатуру. У цій вправі використовуються м’ячі різного розміру і ваги, у тому числі набивні, палки, кільця, обручі та інші предмети, що можуть сприяти відновленню захоплювання й утримання, ліквідації контрактур і тугорухливості суглобів, розтягуванню плевральних спайок, мобілізації рухливості діафрагми та ін. Метання і ловля викликають позитивні емоції.
Плавання і вправи у воді характерні сполученим впливом рухів і середовища, у якому їх виконують. Перебування у воді значно підвищує тепловіддачу та обмін речовин, висуває підвищені вимоги до системи зовнішнього дихання і гемодинаміки. При цьому створюються умови для полегшення рухів різко ослабленими атрофічними або паретичними м’язами, виправлення деформацій хребта, відновлення адаптації до навантажень різної інтенсивності, відновлення і підвищення загальної витривалості і загартованості організму
Веслування дозволяє надзвичайно сильно впливати на організм. Веслування сприяє зміцненню м’язів плечового поясу, спини, черевного преса, ніг, дає значне навантаження на систему кровообігу і дихання, підвищує обмін речовин, викликає ритмічну зміну внутрішньочеревного тиску. Іонізоване повітря, зміна пейзажів і вражень викликають позитивні емоції і благотворно впливають на організм одужуючого.
Пересування на лижах усебічно розвиває і зміцнює організм, підвищує працездатність і витривалість, сприяє загартовуванню і слугує чудовим відпочинком для нервової системи. У ФР пересування на лижах застосовують для тонізування процесів обміну, серцево-судинної, дихальної і нервової систем, зміцнення м’язів і покращання рухливості суглобів, особливо після травматичних ушкоджень.
Катання на ковзанах висуває великі вимоги до координації рухів і вестибулярного апарату, викликає значне підвищення вегетативно-трофічних функцій, тому його використовують обмежено, переважно для тренування вестибулярного апарату і координації рухів.
Їзда на велосипеді – вправа з великим діапазоном лікувальних впливів. Ритмічний струс різко стимулює перистальтику кишечнику. Їзда на велосипеді значно посилює вегетативно-вестибулярні реакції. Її застосовують у завершальній фазі лікування при залишкових порушеннях опорно-рухового апарату після травм і операцій, при ожирінні, для тренування серцево-судинної і дихальної систем, при гіпоплазії жіночої статевої сфери, при слабко виражених порушеннях координації рухів і функції вестибулярного апарату.
Трудотерапія – лікування працею – активний метод відновлення працездатності хворого. В основі трудотерапії лежить систематичне тренування побутових і виробничих рухів, відновлення втрачених рухових навичок. Трудотерапія нормалізує психіку хворого, стимулює функції ураженої системи (органу) і є важливою складовою в загальній системі реабілітації хворих. У трудотерапії застосовують різні види діяльності: праця в саду та на городі (взимку – в оранжереї), прибирання приміщень, плетення, шиття, столярні і слюсарні роботи, ліплення та ін.
Форми і методи проведення ФР.
До форм ФР відносять процедуру лікувальної гімнастики, ранкову гігієнічну гімнастику, лікувальну ходьбу, тренувально-оздоровчі заходи, самостійні заняття фізичними вправами по завданню, механотерапію, райттерапію, гімнастику у воді.
Процедура (заняття) лікувальної гімнастики є основною формою проведення ФР. У підготовчій частині процедури здійснюється підготовка хворого до основної частини, до зростаючого фізичного навантаження. З позицій фізіології м’язової діяльності, у підготовчій частині відбувається залучення, тобто мобілізація вегетативних функцій, що відстають у початковому періоді роботи від рухового апарату, створюється їхній синергізм, що забезпечує найкращу дію засобів ФР. В основній частині заняття зважуються головні лікувальні і лікувально-виховні задачі, що полягають у впливі як на уражені органи і системи, так і на весь організм хворого. Для їх реалізації використовують загальнорозвиваючі і спеціальні для даного захворювання вправи. Крім того, можуть застосовуватися вправи з предметами і на снарядах, рухливі ігри з різним психофізіологічним навантаженням, прикладні вправи. У заключній частині поступово знижується фізичне навантаження. Вправи, використовувані в заключній частині, повинні сприяти прискоренню процесів відновлення, нормалізації функції серцево-судинної і дихальної систем.
Розрізняють чотири методи проведення процедур лікувальної гімнастики: індивідуальний, малогруповий, груповий і консультативний.
Індивідуальний метод застосовують до більш тяжких хворих з обмеженими руховими можливостями, яким необхідна стороння допомога при рухах.
При малогруповому методі заняття проводяться у палаті з групою хворих (6 – 8 осіб) зі схожим функціональним станом.
Груповий метод є найбільш поширеним; при ньому, як правило, прагнуть підбирати в одну групу хворих з однорідними захворюваннями і, що особливо важливо, зі схожим функціональним станом. Заняття проводять у кабінеті ФР, чисельність хворих сягає 13 – 15 осіб.
Консультативний самостійний метод застосовують тоді, коли хворого виписують з лікарні або йому важко регулярно відвідувати лікувальну установу. Тоді хворий займається лікувальною гімнастикою вдома, періодично відвідуючи лікаря з метою повторного огляду та одержання вказівок щодо подальших занять.
Ранкова гігієнічна гімнастика виводить організм хворого після нічного сну зі стану загальмованості фізіологічних процесів, підвищує загальний тонус хворого, додає йому бадьорого настрою і допомагає організмові перейти у діяльний стан. Ранкова гігієнічна гімнастика є також важливим лікувально-профілактичним засобом за умови регулярного її застосування як невід’ємної частини режиму дня. Тривалість гігієнічної гімнастики повинна бути не більше 10-30 хв, в комплекс включають 9-16 вправ (для окремих м'язових груп, дихальні вправи, вправи для тулуба, на розслаблення, для м'язів черевного пресу); протипоказані статичні вправи, що викликають напругу і затримку дихання. Всі гімнастичні вправи повинні виконуватися у вільному темпі, з поступово зростаючою амплітудою, із залученням в роботу спочатку дрібних м'язів, а потім крупніших. Кожна вправа повинна нести певне функціональне навантаження. Рекомендується починати гігієнічну гімнастику повільною ходьбою, яка з початку заняття викликає рівномірне посилення дихання і кровообігу, «настроює» на майбутнє заняття, а в кінці занятті сприяє рівномірному зниженню навантаження, відновленню дихання.
Різновиди лікувальної ходьби. Заняття лікувальною ходьбою проводять за загальною схемою занять. В окремих випадках ходьбу сполучають із гімнастичними вправами (рухами рук, рідше тулуба і ніг, дихальними вправами). Основна частина, залежно від лікувальних задач і клінічних даних, може складатися з різних варіантів ходьби з розвантаженням (на «ходилках», з милицями, з палками); вправ, направлених на відновлення нормального механізму ходи або на формування найбільш повноцінних компенсацій порушеної ходьби; дозованої ходьби з метою відновлення адаптації до ходьби або з метою лікувального впливу переважно на серцево-судинну систему, на обмін речовин і т.д. Дозування навантаження здійснюється за рахунок зміни ступеня опорного розвантаження, числа кроків за хвилину, довжини кроків, пройденої відстані.
Варіантом лікувальної ходьби з дозуванням є прогулянки. Їх використовують для закріплення лікувального ефекту, досягнутого на заняттях лікувальною гімнастикою або лікувальною ходьбою, та з метою найшвидшого відновлення загальної адаптації хворих до виробничо-побутових умов.
Механотерапія. У практиці відновного лікування використовують різні види апаратів (маятникові, блокові, імпровізовані і такі, яким надають руху за допомогою мотора), застосовуючи їх переважно при стійких рухових порушеннях на пізніх етапах лікування травм і захворювань опорно-рухового апарату і нервової системи.
Основними показаннями для призначення механотерапії є стійкі контрактури, обмеження рухливості суглобів у пізній термін після травм, після перенесеного артриту, а також після тривалої іммобілізації.
Вправи на механотерапевтичних апаратах добре доповнюють лікувальну гімнастику і забезпечують підвищення лікувального ефекту за рахунок кращої локалізації дії вправ, більш точного дозування навантаження, збільшення розтягуючого впливу чи інтенсивності напруження м’язів і т.д. В окремих випадках апарати дозволяють виконувати пасивні рухи або рухи з допомогою.
Класифікація механотерапевтичних апаратів (В.А. Епіфанов, 1997):
Класифікація механотерапевтичних апаратів:(В.І.Довгань, І.Б.Темкин, 1981)
По конструкції механотерапевтичні апарати діляться на:
апарати блокового типу, призначені для дозованого зміцнення різних м'язових груп верхніх і нижніх кінцівок;
апарати маятникового типу, призначені для відновлення рухливості і збільшення об'єму в різних суглобах кінцівок;
при використанні апарату хворим проводить активні рухи в суглобі, які посилюються завдяки інерційним силам, що виникають при русі маятника.
Також механотерапевтичні апарати можна класифікувати за характером виконуваного руху.
Пасивної дії – коли рухи хворого здійснюються за допомогою спеціального приводу (мотора), який полегшує рухи.
Активної дії – коли хворий приводить в дію апарат за рахунок м'язового зусилля.
Навантаження на суглоб і м'язові групи дозується при зміні: ваги вантажу і положення його на штанзі, кута, під яким встановлений маятник, частоти вимушених коливань, тривалість процедури.
Також окрім різноманітності механотерапевтичних апаратів, для вправ користуються простими пристосуваннями, такими як медболи, гімнастичні палиці, шведські стінки і ін.
Тренажери для механотерапії, рекомендовані для проведення індивідуальних занять і групових занять в залах механотерапії з комплексним оснащенням у відділеннях реабілітації неврологічного, ревматологічного, ортопедо-травматологічного профілю стаціонарів, санаторно-курортних і реабілітаційних центрах, поліклініках і т.д.
Тренувально-оздоровчі заходи (прогулянки – пішохідні, на лижах, на човнах, на велосипедах; ближній туризм – пішохідний, на човнах, на велосипедах від одного до трьох днів; оздоровчий біг (біг підтюпцем), ігрові заняття у санаторіях та інших лікувально-профілактичних закладах для підвищення емоційного тонусу; плавання, веслування, катання на ковзанах, велосипеді тощо; вправи у воді – гімнастика у воді, плавання, ігри у воді, які проводяться у відкритих і закритих басейнах, кінезогідротерапевтичних ваннах, а також у прибережній смузі водоймищ у вигляді комплексу фізичних вправ, плавання, купання).
У санаторно-курортних умовах можуть використовуватися з лікувальною метою також пішохідні, лижні, водні та інші короткочасні туристські походи.
Гімнастику у воді, як правило, проводять у басейнах і ваннах з підігрітою водою (відповідно до 26-280 С і 36-380 С), обладнаних поручнями, драбинами та іншими пристроями для занять. Її можна проводити індивідуальним, малогруповим і груповим методами. Тривалість занять – від 20 до 30 хв.
Дозування фізичного навантаження у ФР.
Під дозуванням фізичного навантаження у ФР слід розуміти встановлення сумарної дози «величини» фізичного навантаження при застосуванні як однієї фізичної вправи, так і будь-якого комплексу (процедура лікувальної гімнастики, прогулянки тощо). Основними критеріями дозування навантаження при проведенні занять ФР є:
При проведенні процедури лікувальної гімнастики можна застосовувати різні вихідні положення:
Лежачи: на спині, на боці, на животі, на функціональному ліжку.
Сидячи: напівсидячи, сидячи на ліжку, сидячи на стільці з опорою на спинку стільця або без опори.
Стоячи: основна стійка, стоячи з опорою чи без неї, стоячи на чотирьох кінцівках, на колінах та ін.
Рухаючись: кроком (на носках, на п’ятах, на зовнішньому чи внутрішньому склепінні стопи, перехресно, приставним кроком, у напівприсяді, стрибками, зі зміною напрямку) і бігцем (біг підтюпцем, видрібцем, з високим підніманням стегна, із захоплюванням гомілки, з викиданням прямих ніг вперед або назад, перехресно, приставними кроками, зі зміною напрямку та ін).
Планування та облік лікувального впливу фізичних вправ.
Ефективне використання фізичних вправ з лікувальною метою вимагає продуманого плану їх проведення, підпорядкованого динаміці захворювання.
Для гострих захворювань відповідно до основних закономірностей їх перебігу виділяють три періоди.
Перший період (функціональний) відповідає фазі мобілізації організмом фізіологічних заходів боротьби з хворобою і формування тимчасових компенсацій. Основні задачі у цьому періоді – стимуляція фізіологічних механізмів боротьби з хворобою, сприяння формуванню найбільш повноцінних тимчасових компенсацій, профілактика ускладнень.
Другий період (щадний) має місце у фазі зворотного розвитку змін, викликаних хворобою, і формування постійних компенсацій при незворотності цих змін. Основні задачі лікувального використання фізичних вправ у цей період – сприяння найшвидшій ліквідації патологічних порушень різних функцій, морфологічних змін у тканинах і формування постійних компенсацій.
Третій період (тренувальний) відповідає фазі одужання і реабілітації. Основні задачі у цьому періоді – сприяння ліквідації залишкових функціональних і морфологічних порушень, викликаних хворобою, і відновлення адаптації до звичних виробничо-побутових навантажень і умов; при необоротних порушеннях – закріплення сформованих постійних компенсацій.
Планування застосування вправ на той чи інший період здійснюється наступним чином:
Запланована послідовність виконання вправ і приблизних занять є схемою. Залежно від стану хворого і реакцій його на вправи варіюють навантаження, виключають або доповнюють окремі вправи. При погіршенні стану хворого від більш складних вправ переходять до більш простих.
У кожному новому періоді здійснюють планування, ґрунтуючись на динаміці розвитку хвороби і даних впливу лікувального застосування фізичних вправ у попередньому періоді. Варто підкреслити, що стійкість формування і закріплення набутих умовних рефлексів має вирішальне значення для успішного лікувального застосування фізичних вправ як з метою нормалізації функцій, так і з метою формування компенсацій. Необхідно також пам’ятати, що вегетативні компоненти рухової навички формуються і закріплюються значно повільніше, ніж нервово-м’язові, і тому вимагають більш тривалого систематичного застосування фізичних вправ.
Облік лікувального впливу фізичних вправ. Головне завдання обліку лікувального впливу фізичних вправ – виявлення змін у стані хворого та у розвитку патологічних процесів з метою правильного планування і своєчасного коригування добору і методики вправ. Методи обліку залежать від захворювання і використовуваних засобів лікувальної фізичної культури. Вони повинні давати можливість визначати вплив фізичних вправ у процесі їх виконання, після виконання та в результаті їх тривалого застосування. При використанні механізмів тонізуючого впливу (наприклад, на хворого, що перебуває на постільному режимі) враховують пожвавлення міміки, посилення звучності голосу, констатоване хворим полегшення дихання, зміни об’єктивних показників діяльності серцево-судинної і дихальної систем. При використанні вправ, що мобілізують допоміжні механізми кровообігу у хворого на інфаркт міокарду, їх вплив може враховуватися за змінами забарвлення шкіри і слизових (як показників зменшення або наростання кисневого голодування), за числом вдихів і за зміною характеру дихання (поглиблення і більш рідке дихання – сприятлива ознака), за числом серцевих скорочень і характером пульсу (більш рідкий пульс, поліпшення його наповнення, зникнення аритмії – наслідок сприятливого впливу).
Облік найближчої післядії лікувального застосування фізичних вправ може здійснюватися шляхом спостереження за виразністю і стійкістю змін у загальному стані, ступенем і тривалістю змін у діяльності серцево-судинної системи, за появою задишки, пітливості тощо, зменшенням або збільшенням скарг, у тому числі на біль різної локалізації, сили і тривалості і т.д.
Облік віддаленої післядії занять здійснюється шляхом опитування, спостережень і обстеження.
Для обліку впливу фізичних вправ можуть бути використані і функціонально-діагностичні методи (одержані при цьому дані оцінюються на підставі зіставлення результатів на початку і наприкінці періоду спостереження). У хворого з інфарктом міокарда таким методом буде, наприклад, дослідження електрокардіограми до занять, під час занять і безпосередньо після занять лікувальною гімнастикою. У хворого, який переніс струс мозку, це ортостатична проба. Нормалізація проби поряд із зникненням запаморочення і нудоти, зменшенням виразності головних болів дає достатньо даних для виявлення позитивного впливу занять і внесення відповідних доповнень у їх методику.
Дозування та добір засобів і форм ФР залежить від режиму рухової активності хворого.
Режими рухової активності.
Руховий режим є складовим елементом лікувального режиму, а ФР – частиною рухового режиму.
У режимі рухової активності використовуються всі засоби, форми, методи і методичні принципи ФР, призначувані у відповідному дозуванні залежно від клінічного перебігу хвороби, стану функціональних можливостей і адаптаційних здібностей організму хворого. Вони є основою раціональних режимів.
Для призначення ФР хворим різного профілю пропонуються уніфіковані режими рухової активності. Призначення нового режиму рухової активності здійснюється з появою адаптації хворого до фізичного навантаження попереднього режиму.
В умовах профільованих санаторіїв та поліклініках для лікування хворих використовують три види режимів, що передбачають послідовне і поступове удосконалеання фізичних можливостей хворих для виконання побутових і виробничих навантажень, – щадний, щадно-тренувальний і тренувальний.
Щадний режим (№1) за характером застосовуваних фізичних вправ аналогічний вільному режиму в стаціонарі.
Щадно-тренувальний (тонізуючий) режим (№2) передбачає участь в екскурсіях, масових розвагах, танцях, іграх (рухливих, з використанням елементів спортивних ігор), прогулянках околицею санаторію, купаннях.
Тренувальний режим (№3) – показані тривалі прогулянки (ближній туризм) і участь у всіх заходах, проведених у санаторії.
Як правило, режим спокою з постільним перебуванням хворого не є характерним для санаторію як лікувально-профілактичної установи, розташованої у сприятливих умовах зовнішнього середовища. Режим руху необхідно встановлювати суворо індивідуально залежно від особистості хворого, особливостей його характеру і захворювання. Режим рухів у санаторіях повинен включати конкретні заходи, виправдані як медичними показаннями, так і існуючими умовами курорту. Як частина загального режиму лікування і відпочинку, індивідуальний режим руху і спокою повинен визначатися лікуючим лікарем у кожному окремому випадку залежно від медичних показань, профілю, географічного розташування курорту, а також від сезону, і передбачати: послідовність застосування різних елементів ФР протягом дня; сполучення їх із застосуванням всіх інших лікувальних факторів даного курорту. Правильно розроблений і точно виконаний режим рухів сам по собі є могутнім чинником у лікуванні хворих на курортах і в санаторіях.
Лікувальне плавання – це використання різних способів плавання для лікування і профілактики різних захворювань. При використанні плавання з лікувальною метою в санаторно-курортних умовах воно має бути адаптоване до особливостей того або іншого захворювання. У лікувальному плаванні, на відміну від спортивного, використовуються три способи плавання: кроль на грудях, кроль на спині і брас. Це економічні і легкі у навчанні стилі плавання. У плаванні кролем на грудях більше тренується дихальна система. Для зміцнення хребта корисний кроль на спині і брас на спині.
Лікувальне плавання в морі, річці або басейні рівномірно впливає на всі без вийнятку органи і системи організму, чим вигідно відрізняється від інших видів фізичного навантаження. Це дозволяє зберігати прекрасну фізичну форму. За витратами енергії 100 м плавання рівні близько 1000 м бігу. Найбільш економний стиль плавання – брас.
Механізм дії. Лікувальне плавання в басейні викликає виразні зрушення у фізіологічних системах і органах людини і сприяє в комплексі з іншими методами підвищенню ефективності лікування. Так, включення в лікувальний комплекс курсу купань в басейні і лікувального плавання способом кроль на грудях покращує стан серцево-судинної системи, гемодинаміку в малому колі кровообігу, знижуючи перевантаження правого відділу серця, покращуючи трофіку і зменшуючи гіпоксію міокарду; нормалізує функцію зовнішнього дихання, покращуючи бронхіальну прохідність, підвищуючи ефективність використання дихальних резервів; підвищує імунологічну реактивність; стимулює симпато-адреналову систему і нормалізує тонус парасимпатичної нервової системи.
Лікувальне плавання в басейні робить тренуючий вплив на термоадаптаційні механізми, покращує стан серцево-судинної системи, шкіряно-судинної реактивності, а також призводить до зниження рівня загальних ліпідів і β-ліпопротеїдів у сироватці крові, нормаалізаціі холінестеразної активності і функціонального стану симпатико-адреналової системи.
Особливе значення лікувальне плавання має для профілактики і лікування захворювань хребта. Так, наприклад, науковими дослідженнями було доведено, що за 45-хвилинний сеанс лікувального плавання в басейні зріст людини може збільшуватися до 3 см за рахунок розвантаження хребта, відсутності гравітації і гребкових рухів руками, що «розтягують» хребет. При цьому збільшується простір між окремими хребцями, відбувається декомпресія нервових корінців і хребетних дисків. Таким чином, лікувальне плавання слід розглядати як один з варіантів дистракційної терапії.
Плавання по суті є також силовою вправою. В залежності від техніки плавальних рухів досягається тренуюча дія на різні м'язові групи і їх зміцнення. Для стилю «брас» характерне укріплення м'язів стегна, розгиначів колінного суглоба, триголового м’язу плеча. При плаванні кролем укріпляються чотириглавий м'яз стегна, супінатори стоп, грудні м'язи, щонайширший м'яз спини, трицепс плеча. Крім того, при плаванні незалежно від стилю досягається укріплення м'язів спини і живота. Підтримці тіла людини на поверхні води сприяє поступальна хода (просування) вперед в результаті виконання серії ритмічних, строго координованих рухів рук і ніг. При плаванні кролем укріплюються чотириглавий м'яз стегна, супінатори. Циклічність виконання рухів, їх безперервність, характерні для плавання, мають великий тренуючий вплив на м'язову систему. Об'єм загальнофізичного навантаження регулюється тривалістю і темпом лікувального плавання, а також технікою плавальних рухів – способом плавання.
Показання. При використанні дозованого плавання можуть реалізуватися і завдання, пов'язані з необхідністю лікувально-профілактичного впливу на фонові і супутні захворювання і процеси. Найчастіше це дегенеративно-дистрофічні і обмінно-метаболічні порушення (шийно-грудний і поперековий остеохондроз, зниження толерантності до вуглеводів і діабет, ожиріння, гіподинамія, дихальні дисфункції і ін.). Широкий діапазон фізіологічного, метаболічного впливу - істотна особливість дозованого лікувального плавання як відновно-тренувального чинника..
Лікувальні ефекти. Безпосередня реакція на однократну процедуру купання в басейні складається з декількох фаз. Перша фаза реакції на купання (т.з. фаза первинного охолоджування) зазвичай короткочасна і слабо виражена, або взагалі відсутня, і відразу виникає друга фаза реакції (т.з. фаза реактивного зігрівання).
Після купання у хворих відмічається відчуття бадьорості, покращується настрій, зменшується інтенсивність головних болів, шуму в голові і запаморочень (якщо вони були до купання). При передозуванні купання може виникнути третя фаза - вторинного ознобу, що є наслідком виснаження механізмів терморегуляції і вказує на необхідність негайного припинення купання.
Реакція на лікувальне плавання в басейні може бути фізіологічною і патологічною. При фізіологічній реакції помітних змін з боку серцево-судинної системи не відмічається. Відразу після першої процедури купання в басейні знижується температура шкіри на 0,5-2,1оС, збільшується частота пульсу на 4-24 удари на хвилину, підвищується артеріальний тиск на 5-15 мм рт.ст., спостерігаються фізіологічні зрушення електрокардіографічних показників. При патологічній реакції відмічається значне почастішання пульсу (більше 30 ударів на хвилину), підвищення артеріального сістоличного тиску на 30 мм рт. ст. і більше, поява аритмії серця, що вимагає консультації лікаря з подальшим індивідуальним підбором рівня фізичного навантаження.
Дозування фізичних навантажень. Дозоване плавання повинне супроводитися контролем лікаря, медичної сестри і інструктора ЛФК, а також самоконтролем. Завдання контролю - досягнення оптимальності навантаження і профілактика ускладнень, перевантажень, строге дотримання заходів безпеки, правил відвідування басейнів і пляжів природних водойм. При медичному контролі оцінюються: 1) самопочуття і відчуття; 2) частота серцевих скорочень (ЧСС) по пульсу, артеріальний тиск (АТ) і ЕКГ; 3) виключаються загальні і місцеві захворювання, протипоказані для плавання.
Контроль за суб'єктивними і об'єктивними показниками проводиться до, в процесі і після плавання; ЕКГ контроль здійснюється за індивідуальними показниками.
Самоконтроль до лікувального плавання - це загальне позитивне самоналаштування на виконання плавального навантаження, правильна оцінка свого стану на даний конкретний момент, підрахунок пульсу. При плаванні - це концентрація уваги на правильному диханні з видихом у воду і координація його з плавальними рухами; після плавання критеріями адекватності навантаження і його тренувальної ефективності є добре самопочуття, приємна втома, «м'язова радість», відсутність явищ гіпервентиляції (слабкість, головний біль, запаморочення, загальний дискомфорт, розбитість). Про це повинні інструктуватися всі особи, особливо детреновані. Самоконтроль включає також підрахунок пульсу до і після навантаження і порівняння його з індивідуальними належними значеннями. Адекватний самоконтроль і оптимальна психологічна установка на плавання повинні формувати культуру плавальної поведінки і потребу її дотримання в процесі курсу лікування.
Стан показників до лікувального плавання служить підгрунтям для рішення про допустимість виконання установленого плавального навантаження при кожному відвідуванні басейну. Плавання дозволяється при нормальному самопочутті і відсутності порушень пульсу, АТ і стабільності ЕКГ, позитивному налаштуванні на процедуру.
Стан показників при лікувальному плаванні. Під час відпочинку у воді контролюється самопочуття і пульс. Пульс визначається за 10 секунд на сонній артерії відразу після дистанції, що можна здійснити за наявності певних навичок і тренування. Реакція пульсу оцінюється шляхом співставлення: порівнюються отримана частота за хвилину з частотами на рівні порогової потужності при виконанні фізичної проби з навантаженням і віковим субмаксимальним значенням (число «175» мінус вік в літах). Після контролю плавання на чергову дистанцію вирішується при нормальному самопочутті, бажанні продовжувати процедуру, відсутності скарг, аритмії пульсу і дихання, вираженого серцебиття, болів в області серця; частота пульсу має бути не вище за віковий субмаксимальний рівень (або 75% значень ЧСС па рівні порогової потужності при визначенні індивідуальної толерантності до фізичного навантаження).
Стан показників після лікувального плавання. Добре самопочуття, відсутність скарг і нормальні характеристики пульсу, АТ в період відновлення через 5-10 хвилин після плавання - ознаки адекватності виконаного навантаження. Незадовільне самопочуття, виражена задишка, незвичайна втома, скелетно-м'язові і суглобні скарги, болі в області серця, відчуття серцебиття і перебоїв, запаморочення, головний біль відразу після плавання і в період відновлення - це ознаки неадекватності навантаження, що вимагають подальшого спостереження з ЕКГ контролем для вирішення питання про можливість продовження дозованого лікувального плавання зі зменшенням навантаження.
Методика лікувального плавання в басейні.
Купання в басейні і лікувальне плавання можуть призначатися лише за відсутності захворювань шкіри і грибкових поразок будь-якої локалізації, після вивчення стану серцево-судинної системи.
До лікувального плавання в басейні хворі приймають гігієнічний душ з теплою прісною водою 31-40°С. Купання в басейні поєднується з лікувальним плаванням в спокійному, повільному темпі і слабким або середнім фізичним навантаженням, що досягається при плаванні кролем на грудях з частотою 15-30 гребків за одну хвилину. Хворі, що не уміють плавати, пересуваються по дну басейну, імітуючи плавання у вказаному темпі. Через кожні 25 метрів показаний короткочасний відпочинок - спокійне стояння у воді з проведенням виходів у воду.
Для лікувального плавання в сучасних басейнах малого і середнього розміру встановлюють спеціальну систему зустрічної течії, яка дозволяє плисти проти регульованої за швидкістю течії на будь-яку відстань, причому, не відволікаючись на виконання безлічі поворотів по ходу дистанції.
Після перебування в басейні хворі приймають теплий душ з прісною водою. Потім рекомендується відпочинок протягом 20-30 хвилин.
Сумісність з іншими процедурами. Лікувальне плавання проводиться щодня або через день. Воно поєднується з повітряними ваннами, ультрафіолетовими опроміненнями, а також з різними видами "апаратної" фізіотерапії. У день, коли проводиться лікувальне плавання, виключаються теплові процедури (парафін, грязь, озокерит, соллюкс і др).
Лікувальне плавання в морі, річкових водоймах, термальних і мінеральних басейнах в санаторно-курортних умовах дозволяє активізувати лікувальну програму і значно підвищити ефективність лікування.
Масаж.
Масаж – це сукупність спеціальних прийомів механічного дозованого впливу на тіло людини, здійснених руками або спеціальними апаратами з лікувальною або профілактичною метою.
Масаж може бути загальним, коли масажують усі частини тіла, і місцевим, при якому масажують певну частину тіла. Залежно від задач розрізняють наступні види масажу: гігієнічний, косметичний, лікувальний, спортивний, самомасаж.
Гігієнічний масаж. Цей вид масажу є активним засобом зміцнення здоров’я, профілактики захворювань, збереження працездатності. Його застосовують найчастіше у формі загального масажу. При його виконанні застосовують різні прийоми ручного масажу, спеціальні апарати, використовують і самомасаж (сполучаючи його з ранковою гімнастикою) у сауні, російській лазні, ванні, під душем.
Різновидом гігієнічного масажу є косметичний масаж, мета якого – догляд за нормальною й ураженою шкірою, запобігання її передчасному старінню, лікування від різних косметичних недоліків (наприклад, рубцевих змін шкіри та ін.).
Спортивний масаж. Цей вид масажу застосовують у спортивній практиці, маючи на меті фізично удосконалити спортсмена, досягти високої спортивної форми і тривалий час її зберігати, відновити і підвищити працездатність перед змаганнями, подолати втому, запобігти травмам і сприяти їх вилікуванню.
Самомасаж – один із засобів догляду за власним тілом при комплексному лікуванні деяких захворювань і травм опорно-рухового апарату – застосовується в рамках спортивного, гігієнічного, косметичного і лікувального масажу. Такий масаж може бути як загальним, так і локальним. При самомасажі можна використовувати різні масажери, щітки, вібраційні апарати тощо.
Лікувальний масаж. Цей вид масажу, застосовуваний при різних захворюваннях і травмах, являє собою науково обґрунтований, найбільш адекватний і фізіологічний для організму людини лікувальний метод. Розрізняють наступні різновиди лікувального масажу: класичний (російський, шведський, фінський), сегментарно-рефлекторний, сполучнотканинний, періостальний, точковий, за Манаковим, апаратний, самомасаж та ін.
Найбільш поширений метод лікувального масажу – ручний класичний масаж. Класичний масаж – це масаж, при виконанні якого використовують 4 основні класичні (за А.Ф. Вербовим) прийоми: погладжування, розтирання, розминання, вібрацію. Крім основних прийомів, існують різні їх варіанти – допоміжні прийоми.
Погладжування – один із найдавніших і найбільш поширених прийомів, застосовуваних як із лікувальною метою, так і у спортивному, косметичному масажі, у вигляді ковзання руки масажиста по шкірі без зсуву останньої. Цим прийомом рекомендується починати і закінчувати будь-яку процедуру масажу, а також використовувати його при переході від одного прийому масажу до іншого.
Розтирання впливає на організм більш енергійно, ніж погладжування. Воно полягає у зсуві або розтягуванні шкіри разом із підлягаючими тканинами в різних напрямках. Цей прийом нагадує погладжування, але різниться від останнього тим, що при розтиранні застосовується велика сила тиску, рука не ковзає по шкірі, а зрушує її при русі. Розтирання роблять як у напрямку струму лімфи і крові, так і у протилежному напрямку.
Розминання – прийом масажу, при виконанні якого пальці рук масажиста еластично захоплюють, відтягають, зрушують, розтягують, стискають, здавлюють (поперемінно) підлягаючі тканини. Розминання – це прийом, при якому рука, що масажує, виконує 2–3 фази: а) фіксація, захоплення масованої ділянки; б) здавлювання, стискання; в) розкочування, роздавлювання, безпосередньо розминання.
Вібрація. Вібрацією називаються такі прийоми масажу, за допомогою яких у масованих тканинах виникають коливальні рухи різної швидкості й амплітуди. Завдяки пружності тканин механічні коливання, виникнувши на поверхні, поширюються глибше у вигляді хвиль. При цьому, залежно від сили і потужності вібрацій, хвилі можуть проходити тільки по поверхневих тканинах і м’язах, а можуть проникати всередину і викликати вібрацію внутрішніх органів, судин і нервів, що лежать глибше.
Мануальна терапія – лікувальні дії, що використовують прийоми у фізіологічному діапазоні рухів суглобів з метою підтримки нормальної структури і функції рухового аппарату.
Основними завданнями мануальної терапії є корекція патологічних установок опорно-рухового апарату, поліпшення рухливості в суглобах, нормалізація тонусу м'язів, формування компенсаторних реакцій з боку окремих м'язових груп, опорних і антигравітаційних реакцій, тренування механізмів підтримки раціональної стато-динамічної рівноваги, позитивний вплив на психоемоційний статус, гравітаційне розвантаження хребта, неспецифічна стимуляція імунітету.
Основні лікувальні прийоми мануальної терапії:
Мобілізація - прийоми, що виконуються в межах фізіологічного діапазону рухів в суглобах.
Маніпуляція - прийоми, що виконуються в межах анатомічного об'єму рухів в суглобах.
Нейром'язова терапія - комплекс лікувальних мобілізаційних прийомів, при використанні яких м'язове скорочення і викликані ним нейром'язові рефлекторні механізми служать розслабленню і розтягуванню м'язів, зняттю міогіпертонуса.
До функціональних рухових порушень, показаних для мануальних лікувальних дій, відносять: функціональний блок (оборотне обмеження рухливості хребетного сегменту або суглоба при зміні взаєморозташування внутрішньосуглобних сполучно-тканинних елементів, що реалізовується через рефлекторну навколосуглобову міофіксацію): гіпермобільність (підвищення рухливості суглоба); м'язовий дисбаланс (порушення міотонуса у вигляді поєднання гіпо- і гіпертонії); порушення рухового стереотипу (звичних стато-динамічних дій і навантажень).
Протипоказання: Онкопатологія будь-якої локалізації. Виражений остеопороз кісток. Гострі інфекційні захворювання. Запальні захворювання кісток, суглобів. Гострі травми, переломи. Специфічна інфекція будь-якої локалізації. Спонділолістез, виражена нестабільність хребта. Грижі міжхребетного диска (ускладнені). Гостра кровотеча. Хвороби крові. Захворювання внутрішніх органів у стадії декомпенсації. Захворювання шкіри. Психічна патологія. Алкогольне сп'яніння. Вік більше 65 років. Гострі порушення мозкового кровообігу (у ранньому періоді). Кісткові аномалії. Стан після нейрохірургічних операцій. Негативнее ставлення хворого до методу лікування.