Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE \* MERGEFORMAT 2
БАКАЛАВРСЬКА РОБОТА
ТЕМА: Типологічні чинники стилю лідерства у студентів
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ І. ПРОБЛЕМА ЛІДЕРСТВА В ПСИХОЛОГІЇ
1.1. Суть лідерства
1.2. Стилі лідерства та їх характеристика
1.3. Дослідження лідерства та його стилів у психології
1.4. Типологічні особливості психіки людини як можливі чинники стилю лідерства
Висновки до розділу
РОЗДІЛ ІІ. ЕМПІРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ТИПОЛОГІЧНИХ ЧИННИКІВ СТИЛЮ ЛІДЕРСТВА У СТУДЕНТІВ
2.1. Методика дослідження
2.2. Результати дослідження та їх аналіз
Висновки до розділу
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ДОДАТОК
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Інноваційні процеси в Україні, що пов’язані з оновленням суспільного життя, стабілізацією соціально-економічної ситуації, модернізацією освіти, висувають принципово нові вимоги до професійної підготовки молодих спеціалістів. Глобальні соціальні зміни сучасного світу вимагають від молоді вміння адаптуватися до нових умов і, що більш важливо, здатності включатися в життя на рівні суб’єкта соціальних змін. Спостерігається необхідність у вихованні професійно компетентного, чуттєво розвиненого, конкурентоспроможного молодого фахівця. Потрібні нові гуманістично орієнтовані молоді лідери, здатні до продуктивного співробітництва, продукування неординарних ідей, готові до прийняття рішень і несення відповідальності за себе та свою діяльність. Для розв’язання цих завдань необхідно в доповнення до традиційного предметного навчання розвивати соціальне навчання як особливий вид психологічної допомоги, що забезпечує позитивне особистісне самовизначення та розкриття лідерських потенціалів молоді.
Окрім цього психолог у своїй професійній діяльності часто виступає в ролі організатора, що вимагає від нього певних лідерських здібностей, зокрема, вміння зацікавити інших своєю ідеєю, готовність до тривалого та напруженого процесу вибудови паритетів, уміння підтримати окрему індивідуальність, тощо. Отож, студента-психолога майбутня професія зобов’язує виявляти та розвивати власні лідерські якості. У свою чергу, вищий навчальний заклад має так організувати освітній процес, щоб протягом навчання студент не лише оволодів теоретичними знаннями (що, безумовно, є важливим), а й набув достатньої лідерської компетентності, зокрема, спробував свої сили в організації студентських заходів, набув досвіду самоорганізації та самоконтролю, повправлявся у волонтерській діяльності, тощо. На жаль, у вищих навчальних закладах України не склалося системи професійної підготовки з урахуванням лідерського потенціалу студентів та цілеспрямованої програми розвитку лідерських якостей.
Важливість розвитку лідерських якостей студентської молоді в наш час є беззаперечною. Проблема лідерства у психології знайшла своє відображення у працях таких дослідників, як К. Левін, Д. МакГрегор, М. Мескон, П. Друкер, А.Менегетті, М. І. Ільїн, І. Г. Лукманова, А. Н. Нємчин, Н. С. Жеребова, А.В.Петровський, Б. Д. Паригін, Ю. Н. Ємельянов, Л. І. Уманський, А.Н.Лутошкін, Г. М. Андрєєва, Є. Ю. Грудзинська, Д. В. Ольшанський, Н.М.Дятленко, Н. С. Малєєва та ін. Однак слід зауважити, що до теперішнього часу не лише не існує однозначного визначення поняття «лідерство», а відрізняються й уявлення про природу та сутність цього феномену. На сьогодні відомі характеристики та риси, властиві лідерам, проте досі не існує чіткого визначення факторів, які впливають на схильність людини до певного стилю лідерства. Тому важливим є вивчення того, які типологічні властивості особистості сприяють формуванню того чи іншого стилю лідерства.
Актуальність та важливість вивчення типологічних чинників стилю лідерства у студентів й обумовили вибір теми дослідження.
Мета дослідження – визначення типологічних чинників стилів лідерства на основі виявлення наявності та характеру їх зв’язку з типологічними особливостями особистості.
Завдання дослідження:
Об’єкт дослідження – феномен лідерства.
Предмет дослідження – типологічні чинники стилів лідерства.
Методи дослідження. Для виконання першого завдання був використаний метод теоретичного аналізу літературних джерел з проблеми дослідження. Для розв’язання другого завдання використовувались стандартизовані психологічні методики: методика «Схильність до певного стилю керівництва» Є. П. Ільїна, методика «Визначення переважаючого типу темпераменту» В.С.Івашкіна, опитувальник Х. Смішека «Діагностика типів акцентуації рис характеру та темпераменту за К. Леонгардом», опитувальник для визначення типів мислення та рівня креативності Г.С.Нікіфорова, методика діагностики спрямованості особистості Б. Басса, тест-опитувальник ставлення до себе В. В. Століна та С. Р. Пантелеєва – для вивчення самосвідомості. Для аналізу емпіричних даних були застосовані методи кількісної й якісної обробки.
Емпірична база дослідження. Дослідною роботою було охоплено 24 студента четвертого курсу факультету правового забезпечення підприємницької діяльності та психології навчально-наукового інституту права та психології Національної академії внутрішніх справ, які навчаються за спеціальністю «Психологія».
РОЗДІЛ І
ПРОБЛЕМА ЛІДЕРСТВА В ПСИХОЛОГІЇ
1.1. Суть лідерства
Недивлячись на те, що науково-емпіричні дослідження лідерства проводилися протягом усього ХХ століття, до теперішнього часу не лише не існує однозначного визначення поняття «лідерство», а відрізняються й уявлення про природу та сутність цього феномену. Наприклад, деякі дослідники ототожнюють лідерство та вплив, лідерство та владу, лідерство та керівництво. Кожна з цих моделей розуміння феномену лідерства розкриває лише одну зі сторін його природи. Зокрема, Ніцше вважав прагнення до лідерства природним прагненням людини, завадою якому слугує мораль. У Фрейда «витіснене» може сублімуватися в прагнення до лідерства. Відповідно до його схеми, людські маси мають потребу в лідері, аналогічному авторитарному батькові в сім’ї. За Адлером, прагнення до лідерства – компенсація почуття неповноцінності особистості [45].
Вивченню цієї проблеми присвячені роботи таких вчених, як К. Левін, Д.МакГрегор, М. Мескон, П. Друкер, А. Менегетті, М. І. Ільїн, І. Г. Лукманова, А. Н. Нємчин, Н. С. Жеребова, А. В. Петровський, Б. Д. Паригін, Ю.Н.Ємельянов, Л. І. Уманський, А. Н. Лутошкін, Г. М. Андрєєва, Д. Гоулман, Є. Ю. Грудзинська, Д. В. Ольшанський, Н. М. Дятленко, Н. С. Малєєва та ін. [1, 9, 11, 31-33, 42, 45, 52, 64].
Більшість визначень лідерства, які наводяться в підручниках, включають три компоненти: мета, вплив, група. Лідер – це особа, яка впливає на інших людей, причому люди розглядаються як члени групи, послідовники. Основний акцент при цьому робиться на цілі групи, які повинні бути адекватні та досягнуті. Таким чином, під лідерством розуміється процес впливу на інших членів групи заради досягнення поставлених цілей [9]. Лідерство необхідно розглядати як групове явище: лідер немислимий наодинці, він завжди є елементом групової структури, а лідерство є системою відносин у цій структурі. Тому феномен лідерства відноситься до динамічних процесів малої групи.
А. Менегетті пропонує наступне визначення поняття «лідер»: «Лідер – це той, хто вміє розпізнати «божественну пропорцію», пропорцію даної реальності, рухи відносин життєвої енергії та від моменту до моменту, від ситуації до ситуації застосовувати потрібну «формулу» для отримання переможного рішення. Він – точний творець «формул життя», той, хто вирішує завдання загального існування» [32, с.11].
Кожен член групи відповідно до своїх ділових та особистісних якостей, свого статусу, тобто закріплених за ним прав та обов’язків, престижу, який відображає міру його заслуги, вкладу у спільну справу, має певне місце в системі групової організації. З цієї точки зору групова структура являє собою своєрідну ієрархію престижу та статусу членів групи. Вершину цієї ієрархії, на думку А. В. Петровського та М. Г. Ярошевського, займає лідер групи, який отримує право брати на себе найбільш відповідальні рішення, що зачіпають інтереси всіх членів групи [42]. У процесі збільшення числа функцій і конкретизації групових цілей розвивається ієрархія за ступенем впливу серед членів групи. На верхній сходинці ієрархічної драбини опиняється лідер, в середині розташовуються лідери другого та третього рівнів і на нижчих сходинках знаходяться послідовники.
Лідерство – це здатність окремої особистості спонукати інших діяти, «запалювати», надихати їх на певну активність і діяльність. Є. Н. Вєжновєц вважає, що лідерство виступає як один з базових механізмів диференціації соціальної діяльності та передбачає досягнення особливого (лідируючого) положення певною особою (індивідуальне лідерство) або певною частиною групи (групове лідерство) відносно решти членів групи [45]. Лідерство є механізмом інтеграції студентів у групі.
Для визначення соціально-психологічної сутності лідерства О. В. Євтіхов, спираючись на праці М.І. Ільїна, І.Г. Лукманової, А Н. Нємчина, Б.Д. Паригіна та ін., пропонує виділити загальні характеристики цього феномену:
1. Лідер повинен мати послідовників. Саме їх наявність відрізняє лідерів від не лідерів. За лідером слідують вірні йому люди, яких немає у не лідерів. Як зазначає У. Бланк, послідовники – це той елемент, який лежить в основі лідерства, саме його наявність дає людині право вважатися лідером. Лідер стає лідером лише тоді, коли в нього з’являються послідовники.
2. Лідерство – це сфера взаємодії. Ця теза є похідною від першої: якщо лідерам необхідні послідовники, то, лідерство не зводиться лише до проблеми особистості лідера, а скоріш є продуктом відносин між лідером та людьми, які йдуть за ним.
3. Лідерство засновано на авторитеті. В основі авторитету лежать якості, які мають високу цінність для членів конкретної групи. Наявність цих якостей у лідера визначає лояльність послідовників до його вчинків, прихильність і довіру його рішенням, які він може приймати самостійно, не радячись з групою. Авторитет має психологічну природу та формується на основі загальної зацікавленості членів групи в лідері та їх впевненості в його особливих необхідних для них здібностях.
4. Лідерство складається з подій (актів) лідерства. Зазвичай лідерство розглядається як тривалий процес, який складається з окремих подій, що мають початок і кінець. На думку У. Бланка, сфери взаємодії лідера та послідовників виникають, досягають зрілості та завершуються. Ці сфери оживають щоразу, коли зустрічаються лідер і послідовник, тобто вони реалізуються як дискретні взаємодії. Якщо людина здійснює множинні акти-події лідерства, то її положення може виявитися тривалим. Більша частина подій, які підтверджують факт лідерства, короткий термін дії. Ці події здійснюються як короткі взаємодії лідера та послідовників за особливих умов.
5. Лідерство засноване на неформальному впливові лідера. Ресурс впливу лідера на послідовників має виражений особистісний компонент (а не просто формальний). Він не може бути заснований на позиції зобов’язаності, дотримання уставів і посадових інструкцій. Не можна змусити інших слідувати за лідером. Це можливо в ситуації керівництва, а не лідерства. На відміну від керівника, лідер не наказує, а пропонує. І послідовник, навіть якщо він і знаходиться у відносинах субординації з керівником-лідером, піддається впливові та виконує доручення не тому, що зобов’язаний, а тому, що йому хочеться так вчинити в даному конкретному випадку.
6. Лідерство – когнітивний конструкт. Поняття «лідерство» когнітивно конструюється по мірі того, як певні вчинки асоціюються з уявленням про лідерську поведінку. Інакше кажучи, у кожної людини формується протягом життя своє суб’єктивне уявлення про те, що лідер – це індивід, який наділений певними якостями та поводиться певним чином. І при зустрічі з іншою людиною, яка відповідає уявленню про лідера, на нього навішується ярлик лідерства. При цьому очікується, що наявність підтверджених лідерських якостей буде в подальшому виявлятися й у відповідній лідерській поведінці. І навпаки: виявлена лідерська поведінка перетворюється на очікування того, що зразок такої поведінки володіє відповідними лідерськими якостями. З цього випливає, що для успішності становлення людини в якості лідера в конкретній соціальній групі їй необхідно вивчати якості, які члени цієї групи сприймають як лідерські, та фактори, які вони розглядають, коли приписують певні результати лідерству [11].
Сутність лідерства в умовах спільної діяльності становить вибір групою одного або кількох членів, до якого або до яких вона звертається, щоб зорієнтуватися в об’єкті групової діяльності (в розумінні її цілі, в застосуванні засобів, необхідних для успішного здійснення і т. д.). Симпатії чи антипатії можуть сприяти такому вибору, але не детермінують його. По суті, лідер, за А.В. Петровським та М.Г. Ярошевським, – це найбільш референтна для групи особа щодо спільної діяльності, якийсь загальний для групи середній член міжособистісних відносин, що впливає на її ефективність [42].
Лідер – член групи, за яким решта членів групи визнає право приймати відповідальні рішення в значимих для них ситуаціях, – рішення, які стосуються їх інтересів і визначають напрямок і характер діяльності всієї групи. Найавторитетніша особистість, яка реально відіграє центральну роль в організації спільної діяльності та регулюванні взаємовідносин у групі.
У психології виділяють різні класифікації лідерів:
1) за змістом діяльності – лідер-натхненник і лідер-виконавець;
2) за характером діяльності – лідер універсальний і лідер ситуативний;
3) за спрямованістю діяльності – емоційний лідер і діловий лідер.
Лідером є такий член малої групи, який висувається в результаті взаємодії членів групи для організації групи при розв’язанні конкретного завдання. Він демонструє вищий, ніж інші члени групи, рівень активності, участі, впливу в розв’язанні даного завдання. Таким чином, лідер висувається в конкретній ситуації, беручи на себе певні функції. Решта членів групи приймають лідерство, тобто будують з лідером такі відносини, які передбачають, що він буде вести, а вони слідуватимуть за ним. Лідер здійснює найбільший психологічний вплив на групу загалом і окремих її членів, коли виступає в ролі координатора, організатора групових справ.
Потреба у впливовому лідері особливо гостро відчувається групою в тих випадках, коли на шляху досягнення групових цілей виникає яка-небудь перешкода чи щось загрожує групі із-зовні, тобто коли складається складна, критична ситуація. У таких випадках завжди виникає нестача узгодженого розуміння членами групи того, яких заходів слід вжити, щоб досягти цілей або уникнути небезпеки. Якщо при цьому який-небудь індивід зуміє забезпечити досягнення цілей в силу своїх особистісних якостей, тоді він, як вважає Ю.Н.Ємельянов, імовірніше всього стане лідером даної групи [45]. Труднощі, з якими зустрічається група, обумовлюють не лише факт виникнення лідерства, а також об’єм і форми його поширення. У найбільш критичних ситуаціях лідерство фокусується, зосереджується в одних руках. Якщо ж проблеми, з якими стикається група, дуже складні за своїм діапазоном, функції лідерства зазвичай розподіляються між декількома особами. По мірі спрощення задач лідерство стає концентрованим. При легких групових задачах лідерство знову розпилюється (Задача настільки проста, що кожен може розв’язати її самостійно).
Сприятливі умови для висунення нового лідера можуть виникнути не лише під впливом зовнішньої загрози, але й внаслідок внутрішньо групових конфліктів. Новий лідер також може з’явитися в період, коли старий лідер не відповідає своєму положенню як стратег, експерт, плануючий та ін.
На думку Ю. Н. Ємельянова, такі особливості дозволяють визначити основні функції лідера:
1. Лідер як адміністратор. Найбільш очевидною для лідера є роль головного координатора діяльності групи. Причому сутність адміністративної функції полягає не в самостійному виконанні робота, а в розподілі її між іншими членами групи.
2. Лідер як планувальник. Лідер часто приймає обов’язки розробника методів і засобів, за допомогою яких група досягає цілей. Ця функція може включати в себе як визначення безпосередніх кроків, так і розробку довготривалих планів діяльності. Часто лідер є єдиним, хто знає план дій, лише він знає подальші шляхи, решта членів групи знайомі лише з окремими, не пов’язаними між собою частинами плану.
3. Лідер як політик. Однією з важливих функцій лідера є встановлення цілей та основної лінії поведінки групи.
4. Лідер як експерт. Лідер часто є тією особою, до якої звертаються як до джерела достовірної інформації чи кваліфікованого спеціаліста. Майже в усіх випадках, коли члени групи залежать від людини, знання і кваліфікація якої необхідні для реалізації групових цілей, навколо цієї особи відбувається поляризація влади, яку вона може використовувати для укріплення своєї ролі лідера.
5. Лідер як представник групи в зовнішньому середовищі. Лідер є особою, яка частіше за все виступає в зовнішньому середовищі від імені всіх. Тому членам групи не байдуже, хто та як їх представлятиме, лідер у такому випадку ототожнює собою всіх членів групи, їх думку, бажання та ін. Він трансформує інформацію, яка надходить від групи та отримується для групи.
6. Лідер як регулятор відносин всередині групи. Регулювання особистісних і ділових стосунків всередині групи здійснюється через комунікативну мережу. У деяких групах уся інформація проходить через лідера, іноді існують наближені до лідера особи, які замикають на собі цю мережу.
7. Лідер як джерело заохочень і покарань. Ця функція висуває високі вимоги до особистісних якостей лідера. Лідер повинен знати індивідуальну мотивацію діяльності кожного члена групи, визначати силу міри заохочення та покарання для кожного члена групи.
8. Лідер як зразок. У деяких типах груп лідер може слугувати моделлю поведінки для решти членів групи, тобто забезпечує їх наочним зразком того, ким вони повинні бути та що повинні робити.
9. Лідер як символ групи. Групи з високим ступенем згуртованості прагнуть відрізнятися від інших. Лідери, будучи ядром таких груп, починають виконувати функцію символів.
10. Лідер як фактор, який відміняє індивідуальну відповідальність. Нерідко лідер звільняє членів групи від відповідальності за рішення та дії, якої вони прагнули б уникнути. Таким чином, у відповідь за відданість послідовника лідер бере на себе обов’язок приймати за нього рішення. Причому послідовники охоче передають свою свободу лідерам (Еріх Фромм називав це явище «втечею від свободи»).
11. Лідер як провідник світогляду. Лідер у більшості випадків слугує джерелом цінностей і норм, які складають груповий світогляд.
12. Лідер як «батько». Численні функції лідера інтегруються у всеохоплюючій ролі «батька» для членів групи. Справжній лідер – це фокус усіх позитивних емоцій членів групи, ідеальний об’єкт ідентифікації та почуття відданості.
13. Лідер як «цап відбувайло». Наскільки лідер може бути об’єктом позитивних почуттів у випадку досягнення групою поставлених цілей, настільки ж він може слугувати мішенню для агресії зі сторони членів групи у випадку невдачі. Коли група знаходиться в стані фрустрації, лідер може виявитися заміщуючим об’єктом.
Перераховані функції лідерів мають неоднакове значення для різних типів груп. Тому складно виділити серед цих ролей лідера головні та другорядні, їх значення коливається залежно від внутрішніх та зовнішніх факторів [45].
Слід також звернути увагу на умови, яких повинен дотримуватися, як вважають Л.Г. Подоляк і В.І. Юрченко, офіційний лідер (наприклад, староста студентської групи) для регулювання стосунків у групі загалом:
Проте й роль неофіційного лідера в житті групи неоднозначна. По-перше, лідер може підвищувати, а може знижувати загальну ефективність у розв’язанні окремих завдань групи. По-друге, якщо ефективність діяльності групи підвищується тільки за рахунок неофіційного лідера (саме він користується найбільшим авторитетом), то він може встановити з офіційним керівником співробітництво або навіть змінити офіційного лідера.
Таким чином, Л. Г. Подоляк і В. І. Юрченко стверджують, що з боку офіційного лідера стиль керівництва групою повинен бути гнучким. Важливо знайти диференційований підхід до кожного відповідно до індивідуальних особливостей, сприяти згуртованості колективу, спрямувати його активність на виконання основних завдань професійної підготовки студентів [43].
На думку Д. Гоулмана, обов’язковою умовою лідерства є емоційний інтелект [52]. Людина, яка його не має, може мати першокласну підготовку, мати гострий розум і постійно генерувати нові ідеї, але вона все одно не стане лідером. Складовими емоційного інтелекту є самосвідомість, самоконтроль, мотивація, емпатія та соціальні навички. Володіти цією якістю – означає розуміти свій і чужий емоційний стан, причому настільки добре, щоб вести за собою людей до досягнення спільних цілей.
Серед основних загальних якостей, які притаманні лідеру, Л. Г. Подоляк виділяє наступні:
У структурі лідерських якостей лідерів можна виділити чотири основні компоненти:
1. Індивідуально-особистісний – включає комплекс особистісних і професійних якостей.
2. Соціально-психологічний – включає якості, які проявляються у відносинах з іншими людьми.
3. Організаційно-управлінський – включає якості, необхідні в контексті організаційних взаємовідносин з підлеглими.
4. Перцептивно-лідерський – включає якості, які приписує лідеру група.
Виділені компоненти О. В. Євтіхов пропонує умовно розмістити в трьохрівневій моделі лідерських якостей (табл. 1.1.).
Таблиця 1.1.
Трьохрівнева модель лідерських якостей
|
Актуально-лі-дерський рівень |
Перцептивно-лідерський компонент |
||||
|
Особистісний авторитет в групі |
Сприйнят-тя групою як лідера |
Наявність по-слідовників, го-тових слідувати за лідером |
Наявність особистих очікувань членів гру-пи від діяль-ності лідера |
Перенесення частини особистої активності членів групи на лідера |
|
|
Рівень внутрішньогрупової взаємодії |
Професійно-управлінський компонент |
Соціально-психологічний компонент |
|||
|
Спрямованість на майбутнє, бачен-ня перспективи |
Міжособистісна чутливість, здатність розуміти |
||||
|
Чутливість до ситуації та гнучкість поведінки (здатність швидко орієнтуватися в ситуації та прий-мати правильне рішення) |
Уміння створювати умови для самореалізації послідовників |
||||
|
Уміння створювати команду та керувати нею |
Комунікативна компетентність |
||||
|
Здатність організувати групу на розв’язання поставленого завдання |
Справедливість відносно інших людей |
||||
|
Здатність контролювати результати спільної діяльності, дякувати та заохочувати |
Здатність представляти та від-стоювати інтереси групи в зовнішніх інстанціях |
||||
|
Індивідуаль-ний рівень |
Індивідуально-особистісний компонент |
||||
|
Життєва ак-тивність і прагнення до лідерства |
Моральна нор-мативність. Надійність, послідовність у вчинках |
Розвинена лідерська |
Знання та відчуття себе |
Висока само-оцінка та впевненість у собі |
Відповідно до представленої таблиці, перший рівень, за О. В. Євтіховим – індивідуальний – представлений індивідуально-особистісними характеристиками людини, що визначають її лідерську Я-концепцію.
Другий рівень – лідерської внутрішньогрупової взаємодії – включає соціально-психологічні та організаційно-управлінські якості, що реалізуються в процесі взаємодії з іншими членами групи.
Третій рівень – актуально-лідерський – об’єднує в собі якості та властивості, якими наділяє лідера група.
Блок якостей індивідуального рівня є основою («фундаментом») для успішності становлення індивіда в якості лідера в навчальній групі [10].
У психологічній літературі виділяють низку концепцій лідерства.
Теорія «рис лідера» або теорія «Видатної людини» ґрунтується на уявленні про те, що лідери є носіями певних якостей і умінь, притаманних їм, і тільки їм, що мають вроджений характер і виявляються незалежно від особливостей ситуації або групи [42]. Згідно особистісного підходу лідерство – доля небагатьох обраних, не всі можуть стати лідерами. Дослідження в руслі цієї теорії концентрувалися на виявленні рис, специфічних для лідерів. Кращі лідери наділені певним набором спільних для всіх особистісних якостей. Прихильники цієї теорії вивчали особистості великих людей, причому намагалися порівнювати не тільки інтелектуальні здібності й особливості характеру, а й фізіологічні дані. Існують дослідження, де стверджується, що лідери повинні бути більш високими та більш розвиненими інтелектуально [9]. Було виділено чотири основні групи лідерських якостей: а) фізіологічні; б) психологічні (емоційні); в) інтелектуальні (розумові); г) особистісні, ділові. Варіантом такого підходу є харизматична концепція лідерства, відповідно до якої окремі особливі люди наділені лідерством як певним даром — харизмою.
Якби дослідникам дійсно вдалося виділити абсолютні лідерські риси, завдяки яким людина стає лідером, то, на думку О. В. Євтіхова, на цій основі можна було б вже на ранніх етапах виявляти молодих людей, які мають ці риси, і розвивати їх лідерський потенціал. Спроба виділити виключні лідерські якості виявилася неуспішною, оскільки стало очевидно, що таких абсолютних якостей немає. Дійсно, на послідовників впливають не якості, а справи і вчинки лідера. При цьому одну й ту ж діяльність різні лідери можуть здійснювати по-різному відповідно до їх індивідуальних особливостей і переваг, можливо залишаючись при цьому однаково ефективними. В цьому проявляється індивідуальний стиль лідерства. Однак особистісні та ділові якості лідера також мають далеко не останнє значення та, будучи забезпеченням діяльності, багато в чому визначають її результативність. О. В. Євтіхов стверджує, що успішність становлення індивіда в якості лідера залежить від його здатності проявити потрібні якості (в тому числі вміння, навички) у відповідних ситуаціях [11].
Сучасні дослідження відрізняються від ранніх робіт особистісного підходу, оскільки вони розглядають, які риси роблять людину ефективним лідером, а не просто лідером (незалежно від того, ефективний він чи ні). Сучасна теорія лідерства, за Є. Ю. Грудзинською, стверджує, що потрібно не просто мати «список» рис. Риси особистості – лише потенціал для лідерства, впливу на інших [9].
Прихильники поведінкових теорій лідерства звертали увагу на те, як лідер діє, а не які риси йому притаманні. Вагомий внесок поведінкового підходу в теорію лідерства полягає в тому, що він допоміг провести аналіз і скласти класифікацію стилів керівництва, тобто того, як керівник веде себе зі своїми підлеглими. Це стало серйозним вкладом і корисним інструментом розуміння складностей лідерства.
Ступінь, у якій управляючий делегує свої повноваження, типи влади, використовувані ним, і його турбота, перш за все про людські відносини або, перш за все про виконання задачі – все це відображає стиль керівництва, який характеризує даного керівника. Відповідно до поведінкового підходу до лідерства, вирішальною є скоріш манера поведінки відносно підлеглих [33]. У рамках цього підходу виділено поняття стилів лідерства (автократичний, демократичний, орієнтований на роботу, орієнтований на людину та ін.).
Незважаючи на те, що поведінковий підхід просунув вивчення лідерства, зосередивши увагу на фактичній поведінці лідера, який прагне спонукати людей на досягнення цілей організації, як зазначають М. Мескон і Ф. Хедоурі, його основний недолік полягав у тенденції виходити з припущення, що існує якийсь один оптимальний стиль лідерства. Подальші розробки цього питання призвели до висновку, що не існує одного оптимального стилю, їх ефективність залежить від характеру конкретної ситуації, і коли ситуація змінюється, змінюється й відповідний стиль. Пізніші автори й вчені біхевіористичної школи визнають, що необхідний ситуаційний підхід до керівництва. «Оптимальний» стиль лідерства змінюється в залежності від ситуації [33].
Теорія лідерства звернулася до ситуаційного підходу, оскільки ні підхід з позицій особистих якостей, ні поведінковий підхід не змогли виявити логічного співвідношення між особистими якостями або поведінкою лідера, з одного боку, і ефективністю, з іншого. Це не означає, що особисті якості та поведінка не мають значення для лідерства. Навпаки, вони є суттєвими компонентами успіху. Однак більш пізні дослідження показали, що в ефективності лідерства вирішальну роль можуть зіграти додаткові фактори. Ці ситуаційні фактори включають потреби і особисті якості підлеглих, характер завдання, вимоги та впливи середовища, а також наявну у лідера інформацію.
Вчені намагалися визначити, які стилі поведінки й особисті якості найбільше відповідають певним ситуаціям. Результати їх досліджень вказують, що аналогічно тому, як різні ситуації вимагають різних організаційних структур, так повинні вибиратися і різні способи лідерства – залежно від характеру конкретної ситуації. Лідерство — це перш за все продукт ситуації, яка склалася в групі, і що в дуже сприятливих або несприятливих для групи ситуаціях, лідер, орієнтований на задачу, досягає більших результатів, аніж лідер, орієнтований на людей [9, 33]. При помірно сприятливій ситуації успішнішим виявляється лідер, орієнтований на людей. Виходячи з цього, на думку Є. Ю. Грудзинської, лідер повинен уміти поводитися по-різному в різних ситуаціях.
Прихильники ситуаційних теорій підкреслювали відносність і лідерських рис. Згідно їх переконання, різні обставини можуть вимагати якісно різних лідерів. Тому в певних ситуаціях групового життя в якості лідерів виявляються ті члени групи, які володіють найбільш затребуваними в цій групі якостями. Таким чином, як зазначає О. В. Євтіхов, лідерство пов’язується у першу чергу з ситуативними аспектами, а лише потім з властивостями індивіда. Безперечний позитивний внесок прихильників ситуаційного підходу в розвиток теорії лідерства полягає в тому, що вони звернули увагу на велике значення в процесі становлення лідерства тій ситуації, в якої воно здійснюється. Ситуаційні фактори мають вирішальний вплив на тип і прояви лідерства. Дійсно, якості, які в одних ситуаціях є лідерськими, в інших умовах можуть виявитися нейтральними або навіть перешкоджають вирішенню групових та професійної завдань [11].
Існує також синтетична (або комплексна) теорія робить акцент на взаємозв’язках основних складових процесу організації міжособистісних стосунків: лідерах, послідовниках і ситуаціях, у яких реалізується лідерство.
1.2. Стилі лідерства та їх характеристика
Стиль лідерства – це типова для лідера система прийомів впливу на групу[6].
М. Мескон і Ф. Хедоурі зазначають, що за традиційною системою класифікації стиль може бути автократичним (це одна крайність) та ліберальним (інша крайність) або це буде стиль, зосереджений на роботі, та стиль, зосереджений на людині. Рис. 1.1. ілюструє автократично-ліберальний континуум.
Рис. 1.1. Автократично-ліберальний континуум
Автократичний керівник володіє достатньою владою, щоб нав’язувати свою волю виконавцям, і в разі необхідності без вагань застосовує це. Автократ навмисне апелює до потреб більш низького рівня своїх підлеглих, виходячи з припущення, що це той самий рівень, на якому вони оперують. Дуглас МакГрегор, відомий вчений в області лідерства, назвав передумови автократичного керівника по відношенню до працівників теорією «X» [33]. Відповідно до теорії «X»:
1. Люди спочатку не люблять працювати та за будь-якої можливості уникають роботи.
2. У людей немає честолюбства, і вони намагаються позбавитися відповідальності, віддаючи перевагу тому, щоб ними керували.
3. Найбільше люди хочуть захищеності.
4. Щоб змусити людей працювати, необхідно використовувати примус, контроль і загрозу покарання.
На основі таких вихідних припущень, автократ звичайно якомога більше централізує повноваження, структурує роботу підлеглих і майже не дає їм свободи в прийнятті рішень. Автократ також щільно керує всією роботою в межах його компетенції і, щоб забезпечити виконання роботи, може чинити психологічний тиск, як правило, погрожувати.
Коли автократ уникає негативного примушення, а замість цього використовує винагороду, він отримує назву прихильного автократа. Хоча він продовжує залишатися авторитарним, прихильний автократ виявляє активну турботу про настрій і благополуччя підлеглих. Він може навіть піти на те, щоб дозволяти або заохочувати їхню участь в плануванні завдань. Але він зберігає за собою фактичну владу приймати і виконувати рішення. І як би він не був прихильний, він розвиває свій автократичний стиль далі, структуруючи завдання і нав’язуючи неухильне дотримання величезної кількості правил, які жорстко регламентують поведінку співробітника.
Уявлення демократичного керівника про робітників відрізняються від уявлень автократичного керівника. Д. МакГрегор назвав їх теорією «У»:
1. Праця – процес природний. Якщо умови сприятливі, люди не тільки візьмуть на себе відповідальність, вони будуть прагнути до неї.
2. Якщо люди залучені до організаційних цілей, вони будуть використовувати самоврядування і самоконтроль.
3. Залучення є функцією винагороди, пов’язаної з досягненням мети.
4. Здатність до творчого вирішення проблем зустрічається часто, а інтелектуальний потенціал середньої людини використовується лише частково.
Завдяки цим припущенням, демократичний керівник віддає перевагу таким механізмам впливу, які апелюють до потреб більш високого рівня: Потреби в приналежності, високій меті, автономії та самовираженні. Справжній демократичний керівник уникає нав’язувати свою волю підлеглим.
Організації, де домінує демократичний стиль, як зазначає М. Мескон, характеризуються високим ступенем децентралізації повноважень. Підлеглі беруть активну участь у прийнятті рішень і користуються широкою свободою в виконанні завдань. Досить часто, пояснивши цілі організації, керівник дозволяє підлеглим визначити свої власні цілі у відповідності з тими, які він сформулював. Керівник витрачає порівняно більшу частину свого часу, діючи як сполучна ланка, забезпечуючи відповідність мети виробничої групи цілям організації в цілому та піклуючись про те, щоб група одержувала необхідні їй ресурси.
Оскільки демократичний лідер припускає, що люди мотивовані потребами більш високого рівня – в соціальній взаємодії, успіхах і самовираженні, – він намагається зробити обов’язки підлеглих більш привабливими. У певному сенсі він намагається створити ситуацію, в якій люди певною мірою самі мотивують себе, тому що їхня робота, по природі своїй, сама є винагородою. У високій мірі демократичний керівник також сприяє тому, щоб підлеглі розуміли, що їм доведеться вирішувати більшу частину проблем, не шукаючи схвалення або допомоги. Але керівник вкладає багато зусиль в створення атмосфери відкритості і довіри з тим, що якщо підлеглим і знадобиться допомога, вони, не соромлячись, могли б звернутися до керівника. Щоб добитися цього, на думку М. Мескона, керівник організовує двостороннє спілкування і грає направляючу роль. Він намагається навчити підлеглих вникати в проблеми організації, видавати їм адекватну інформацію і показувати, як шукати й оцінювати альтернативні рішення.
Найбільш поширену типологію стилів лідерства створив Курт Левін [6]. Він виділив такі три стилі:
Зміст виділених ним стилів лідерства, за Є. Ю. Грудзинською [9], наведено в Таблиці 1.2.
Таблиця 1.2.
Зміст стилів лідерства
|
Авторитарний стиль |
Демократичний стиль |
Ліберальний стиль |
|
|
Природа стилю |
Зосередження вла-ди та відповідаль-ності в руках лідера |
Делегування повно-важень з утриманням ключових позицій у лідера |
Зняття лідером з себе відповідальності та відмова від влади на користь групи |
|
Прерогатива у встановленні цілей і виборі засобів |
Прийняття рішень розділене по рівнях на основі участі |
Надання можливості самоуправління в ба-жаному для групи режимі |
|
|
Комунікаційні по-токи йдуть пере-важно згори |
Комунікація здійсню-ється активно в двох напрямках |
Комунікація буду-ється в основному на горизонтальній основі |
|
|
Сильні сторони |
Увага терміновості та порядку, можли-вість передбачення результату |
Посилення особистих зобов’язань з виконан-ня роботи через участь в управлінні |
Дозволяє розпочати справу без втручання лідера |
|
Слабкі сторони |
Існує тенденція до стримування інди-відуальної ініціа-тиви |
Демократичний стиль вимагає багато часу |
Група може втратити швидкість і напрямок руху без лідерського втручання |
Кожен зі стилів лідерства, на думку Г. М. Андрєєвої [1], має дві характеристики – формальну, до якої відносяться прийоми та способи впливу, і змістовну, яка визначає рішення, що пропонуються групі (Таблиця 1.3.).
Таблиця 1.3.
Характеристики стилів лідерства
|
Стиль лідерства |
Характеристика стилю лідерства |
|
|
формальна |
змістовна |
|
|
Авторитарний стиль |
Ділові, короткі розпоря-дження; зборони без по-блажливості, з погрозами; чітка мова, непривітний тон; похвала й осуд суб’єктивні; емоції ігноруються; позиція лідера – поза групою. |
Справи в групі плануються заздалегідь у повному об’ємі; визначаються лише безпосередні цілі, подальші невідомі; слово лідера вирішальне. |
|
Демократичний стиль |
Інструкції в формі пропози-цій; товариський тон; похва-ла й осуд з порадами; розпо-рядження та заборони з дискусіями; позиція лідера – всередині групи. |
Заходи плануються не зазда-легідь, а в групі; за реаліза-цію пропозицій відповіда-ють всі; усі напрямки робо-ти не лише називаються, але й обговорюються. |
|
Ліберальний стиль |
Відсутність похвали, осуду; жодного співробітництва; позиція лідера – непомітно в стороні від групи. |
Справи в групі йдуть самі по собі; лідер не дає вказівок; робота складається з окре-мих інтересів учасників групи. |
Стиль лідерства – передумова та наслідок рівня групового розвитку. Він залежить також від змісту спільної діяльності, яка лежить в основі міжособистісних відносин в групі. Для груп вищого рівня розвитку типовий демократичний стиль, який передбачає відповідальність лідера перед колективом, свідоме підкорення йому, ініціативність колективу. К. Левін у своїх роботах рекомендував саме демократичний стиль як найефективніший. За умов високої необхідності організованості та централізації часто застосовується авторитарний стиль лідерства. При низькій соціальній цінності факторів, які обумовлюють відносини між членами групи, можливий ліберальний стиль лідерства.
1.3. Дослідження лідерства та його стилів у психології
Вивчаючи лідерство з позиції теорії діяльнісного опосередкування, експериментатори (М. Фролова та ін.) зіставили характеристики тренерів команд, віднесених за спеціальною методикою до груп високого рівня розвитку ("ефективні" тренери), з тренерами спортивних команд низького рівня розвитку ("неефективні" тренери) [42]. При цьому завдання спортивної діяльності та кваліфікації спортсменів (майстри спорту) були однаковими. В якості змінних виступали індивідуальний стиль діяльності й індивідуально-психологічні якості особистості тренера, які визначаються за допомогою методики Т. Лірі, доповненої соціально-психологічними шкалами "Коллективістична спрямованість тренера" та "Ділові якості тренера". В якості змінної виступав і рівень розвитку групи, представлений в характеристиці "ефективного" або "неефективного" тренера.
Перший висновок стосувався індивідуально-психологічних особливостей лідера (тренера). Як з’ясувалося, відмінності між "ефективними" і "неефективними" тренерами за їх індивідуально-психологічними якостями (за методикою Т. Лірі) виявилися статистично незначущими. Лідери ефективних і неефективних команд однаково оцінювалися підлеглими за такими показниками, як владність, уразливість, скромність, добродушність, поступливість і т. д. Таким чином, було отримано ще один доказ того, що практично будь-яке поєднання особистісних якостей можливе для лідера високорозвиненого колективу (зокрема, в сприйнятті членів такої групи).
Цікавий висновок, що стосується взаємин лідера та підлеглих, був отриманий при зіставленні самооцінки групи за трьома факторами міжособистісного сприйняття:
1. сприяння діловій інтеграції групи;
2. сприяння емоційній інтеграції;
3. здійснення особистого впливу в групі.
Як самооцінки групи виступали усереднені взаємооцінки членів групи по цим трьом факторам. Те, наскільки сприйняття команди тренером виявилося адекватним самосприйняттю, є істотно важливою характеристикою групової діяльності і вироблених нею міжособистісних відносин, їх конфліктності або гармонійності.
В інших експериментальних роботах, орієнтованих на теорію діяльнісного опосередкування, які вивчалися А.В.Петровським і М.Г.Ярошевським [42], показано, що самооцінка групи та її оцінка керівником фактично ніколи не збігаються. Проте розбіжність виявилося різноспрямованою, особливо щодо фактора ділової інтеграції. Керівники високорозвинених груп мають тенденцію завищувати оцінку групи в порівнянні з її самосприйняттям. Керівники недостатньо розвинених груп виявляють схильність до заниження оцінки. Таким чином, деяку неточність в бік завищення оцінок керівником своєї групи слід вважати практично доцільною, оскільки вона виражає віру керівника в своїх підлеглих, визнання їх значимості, оптимістичну позицію по відношенню до групи. Ефект заниження у неефективних керівників є показником їх власної неадекватності і, швидше за все, має негативні наслідки для групи.
Інший висновок, отриманий за допомогою методики дослідження міжособистісного сприйняття, говорить про те, що у високорозвинених групах спортсмени бачать в тренері людину, що вносить значний вклад в ділову та емоційну інтеграцію команди, а також користується великим особистим впливом у ній. Керівник такої групи також високо оцінює інших членів групи, особливо за факторами ділової та емоційної інтеграції. Інша картина в недостатньо розвинених групах, де члени команди вбачають в своєму тренерові дезорганізатора насамперед ділових, а потім і емоційних відносин, хоча визнають його особистий вплив в групі. Втім, останнє, як наголошується в дослідженні, призводить скоріше до негативних результатів для команди. Що стосується керівника, то він платить команді тією ж монетою, розглядаючи своїх підлеглих як дезорганізаторів і в сфері ділових, і в сфері емоційних відносин, а також як позбавлених ініціативи (за фактором особистого впливу).
Маючи завдання виділити загальні (природні) риси справжнього лідера, дослідники "теорії рис лідера" вивчали конкретні групи, що істотно відрізнялися, в яких вони відокремлювали лідерів від "нелідерів". Це були групи дошкільнят, хлопчиків у літньому таборі, студентів, військовослужбовців, дискусійні, психотерапевтичні групи і т. д. Цілком очевидно, як зазначає А. В. Петровський, що діяльність у кожній з таких груп пред’являла свої специфічні вимоги до лідера, стимулювала прояв відповідних особистісних рис. В число цих груп потрапляли спільноти, де міжособистісні відносини до певної міри були опосередковані змістом спільної діяльності, і це не могло не відбиватися на образі лідера. Так, наприклад, була знайдена така послідовність рис лідерів бойскаутів (за зменшенням): інтерес до групової діяльності та знання її, установка на співпрацю, навички пристосування та щирість. Але в більшості досліджених вибірок спільної діяльності, по суті, не було, і відносини мали відносно безпосередній характер. Відповідно змінювався й набір особистісних якостей лідера. Іншими словами, змішавши всілякі типи групової діяльності, представлені до того ж в групах різного (за ознакою діяльнісного опосередкування) рівня розвитку, прихильники "теорії рис" не змогли виділити якісь інваріантні риси "лідера взагалі" [42].
Дослідження стилів лідерства беруть свій початок з експерименту Ліппіта, учня К. Левіна, що проводився за участю десятирічних дітей [1]. Хлопці зустрічалися 11 разів після шкільних занять для того, щоб робити театральні маски. Ліппіт поділив їх на дві групи, в яких грав різні ролі – відповідно авторитарного і демократичного стилів керівництва. У першій групі він одноосібно приймав рішення і змушував дітей їх виконувати. Друга ж група мала можливість вибору виду діяльності та участі у прийнятті рішень [41]. Спостереження за поведінкою дітей показали, що в групі з авторитарним стилем керівництва хлопці частіше сварилися і виявляли один до одного вороже ставлення. Стикаючись з проблемами, члени такої групи частіше були схильні знаходити «козлів відпущення», а не шукати вихід зі скрутного становища. У групі з демократичним стилем керівництва діти були більш доброзичливі один до одного, легше знаходили рішення виникаючих проблем.
Пізніше К. Левін з колегами (Ліппітом і Уайтом) вирішили провести схожий експеримент з розширеним числом учасників. Вони сформували чотири клуби, в яких десятирічні хлопчики займалися різними видами діяльності. До двох стилів (авторитарного і демократичного) вони додали ще третій: потуральний. Це сталося майже випадково. Один з експериментаторів став вести себе занадто м’яко, надавши все вирішувати самим дітям. К. Левін, який спостерігав за ходом експерименту, відразу ж це відзначив і запропонував виділити третій стиль.
Через кожні шість місяців в групах змінювався лідер і відповідно стиль керівництва. У результаті дослідники зробили наступні висновки. Авторитарний стиль керівництва був причиною підвищення агресії і жорстоких жартів. Збільшення агресії відзначалося і при переході від авторитарного до потурального стилю. Але всі групи надали перевагу демократичному стилю. Перехід від авторитарного стилю до демократичного займає більше часу, ніж навпаки – від демократичного до авторитарного. Саме на підставі цього дослідження К. Левін, як згадує його учень і колега Марроу, сказав: «автократія притаманна людині, а демократії треба вчитися».
Дослідження вченого-біхевіориста К. Левіна полягали у виявленні зв’язку стилю керівництва з ефективним лідерством. На підставі своїх досліджень він виділив три стилі керівництва. Результати досліджень К. Левіна, на думку Є.Ю.Грудзинської, можна використовувати не тільки в практиці управління, але і повністю перекласти на навчальний процес: знаючи сильні сторони стилю управління, педагог може використовувати їх на свою користь, а, знаючи слабкі – заздалегідь робити зусилля по їх нейтралізації. В даний час немає даних про те, що демократичний стиль завжди призводить до кращих результатів: опитування 1000 робітників виявило, що ті з них, хто часто взаємодіяв з начальником по роду роботи, воліли авторитарного лідера [9]. У кінцевому рахунку не було знайдено прямого зв’язку між стилем керівництва та ефективним лідерством.
Авторитарне керівництво характеризується високим ступенем одноосібної влади керівника: керівник визначає всі стратегії групи; ніяких повноважень групі не делегується. Демократичне керівництво характеризується поділом влади й участю трудящих в управлінні; відповідальність не концентрується, а розподіляється. Ліберальне керівництво характеризується мінімальною участю керівника; група має повну свободу приймати власні рішення.
У своєму знаменитому дослідженні К. Левін виявив, що авторитарне керівництво домагалося виконання більшого обсягу роботи, ніж демократичне. Однак на іншій чаші терезів, на думку М. Мескона, були низька мотивація, менша оригінальність, менша дружелюбність в групах, відсутність групового мислення, велика агресивність, яка проявляється як до керівника, так і до інших членів групи, велика переважна тривога і одночасно – більш залежна та покірна поведінка. У порівнянні з демократичним керівництвом, при ліберальному керівництві обсяг роботи зменшується, якість роботи знижується, з’являється більше гри, і в опитуваннях надається перевага демократичному керівнику.
Пізніші дослідження, за висновками М. Мескона та Ф. Хедоурі, не повністю підтвердили висновки про те, що автократичний стиль забезпечує більш високу продуктивність, але більш низький ступінь задоволеності, ніж демократичний [33].
Така неоднозначність результатів досліджень, проведених у галузі психології, а також педагогіки та менеджменту, підтверджує доцільність подальшого вивчення проблеми лідерства та його стилів.
1.4. Типологічні особливості психіки людини
як можливі чинники стилю лідерства
Зважаючи на те, що вчені визначили особливі лідерські якості, можна припустити можливість існування певних особистісних властивостей, притаманних лідерам.
Особливості психіки людини вважаються одним з каузальних факторів формування звичок, установок, умінь і т. д. Маккрей і Коста вважають, що вони є не узагальненими описами поведінки, а скоріш диспозиціями, про наявність яких свідчать стійкі закономірності мислення, переживань та дій і які дозволяють прогнозувати та пояснювати поведінку. Риси розуміють як непрямі причини поведінки. Більшість вчених впевнені в каузальній первинності рис, і вважається, що риси формують і структурують (а значить, і передбачають) поведінку безпосередньо чи опосередковано, а також мають фундаментальний характер (тобто мають біологічну основу та стабільні в часі). Передбачається існування чіткої межі між видами поведінки, отож, типологічну особливість можна розглядати як високу ймовірність того, що в певній ситуації людина продемонструє поведінку певного типу [57]. А. Фернхем зазначає, що в причинно-наслідковому зв’язку особистісні риси є причинами, а поведінка – наслідком.
Типологічні властивості людини жодним чином не характеризують її світогляд, переконання, погляди й інтереси. Окрім цього, вони не є показниками її цінності як особистості. Вперше індивідуально-типологічні особливості дослідив Б. М. Тєплов. Ці властивості, на його думку, не визначають ніяких форм поведінки, але утворюють фундамент, на якому легше формуються одні форми поведінки, складніше – інші. Школою Тєплова-Нєбиліцина було сформульовано конструктивний підхід, згідно якого кожен з полюсів будь-якої з властивостей особистості являє собою синтез позитивних і негативних сторін [56].
Індивідуально-типологічні особливості особистості – це ті психічні властивості, які є найбільш стійкими та постійно проявляються, забезпечують певний рівень поведінки та діяльності, типовий для неї. У вузькому розумінні, за Т. В. Лєдовською, – це особливості психічних процесів, станів і властивостей, за якими люди відрізняються один від одного [23]. Вони накладають свій відбиток на професійну діяльність у будь-якій галузі, хоча різні професії висувають свої певні вимоги до різних властивостей. Психічні властивості частіше називають властивостями особистості, характерними ознаками яких є їх індивідуальна стійкість і міжіндивідуальна мінливість. Індивідуально-типологічні особливості мало змінюються протягом професійного шляху та належать до найбільш стабільних властивостей.
Одна й та ж типологічна властивість може мати як позитивні, так і негативні (з точки зору професійної успішності) прояви: слабкість нервових процесів визначає низький рівень працездатності й водночас високу чутливість; інертність нервових процесів проявляється в низьких показниках швидкості нервової діяльності та в міцності зв’язків і т. д. Б. М. Тєплов та В. Д. Нєбиліцин зазначали, що кожна властивість нервової системи і будь-яке поєднання властивостей не є абсолютно адаптивними або абсолютно дезадаптивними та можуть набувати позитивного чи негативного значення залежно від вимог оточуючого середовища. Це означає, що типологічні властивості особистості є рівноцінними з точки зору їх соціальної значимості: немає таких властивостей нервової системи, які перешкоджали б високим досягненням у всіх видах діяльності, і немає таких властивостей нервової системи, які автоматично зумовлювали б високу успішність будь-якої діяльності [56]. Таким чином, природна недостатність у межах однієї функції компенсується перевагою в межах іншої, не менш важливої. А різні типи вищої нервової діяльності, як зазначав Б. М. Тєплов, необхідно розглядати не як різні ступені досконалості нервової діяльності, а як різні способи врівноважування організму з середовищем. Саме тому люди з протилежними типологічними властивостями можуть досягати однакового професійного успіху.
Вивчаючи типологічні властивості, слід зважати на цілісність та унікальність особистості, що передбачає визначення її структури. Більшість вітчизняних психологів включає в поняття особистості комплекс природних властивостей, психологічна багатозначність яких визначається системою суспільних відносин, в яку включена людина. Існує велика кількість теорій і типологій особистісних рис. Найпоширенішою у вітчизняній психології є структура особистості, запропонована А. Г. Ковальовим [61].
Особистість в працях вченого виступає як інтегральне утворення психічних процесів, психічних станів і психологічних властивостей. Психологічні процеси становлять фундамент психічного життя людини. Психічні процеси формують психічні стани, які характеризують функціональний рівень психічної діяльності. За певних умов один зі станів може закріпитися і визначити деякі особливості характеру. Психічні властивості утворюються з психічних процесів, що функціонують на тлі психічних станів. Психічні властивості характеризують стійкий, відносно постійний рівень активності, характерний для даної людини. У свою чергу рівень активності визначає ту чи іншу соціальну цінність особистості та складає внутрішні суб’єктивні умови розвитку людини. В процесі розвитку психічні властивості певним чином поєднуються одна з одною, утворюючи складні структури.
Структура особистості за А. Г. Ковальовим включає такі компоненти (індивідуально-типологічні властивості особистості):
1. темперамент;
2. характер;
3. здібності;
4. спрямованість;
5. самосвідомість.
1.4.1. Темперамент – характеристика індивіда з боку динамічних особливостей його психічної діяльності, тобто темпу, швидкості, ритму, інтенсивності, що складають цю діяльність психічних процесів і станів [6].
В. Д. Нєбиліцин виділяє три головних, ведучих компоненти темпераменту, що відносяться до сфер загальної активності індивіда, його моторики та його емоційності. Кожен з цих компонентів, у свою чергу, має досить складну багатомірну будову та різні форми психологічних проявів.
Темперамент, на думку С. Ю. Головіна, характеризує особистість з точки зору її динамічної своєрідності та накладає відбиток на протікання всіх сторін психічного життя. Найбільше проявляється в емоційному житті, руховій сфері, діяльності, поведінці, спілкуванні в цілому. На результатах діяльності темперамент може не позначатися. Впливає на формування багатьох здібностей, але на змістову сторону особистості темперамент не впливає. Мало піддається впливу середовища та вихованню, проте спостерігаються зміни проявів в онтогенезі.
Основні компоненти темпераменту та своєрідна єдність спонукання, дії і переживання дозволяють говорити про цілісність проявів темпераменту і дає можливість відносно чітко обмежити темперамент від інших психічних утворень особистості – її спрямованості, характеру, здібностей та ін.
Найчастіше в психологічній літературі виділяють такі типи темпераменту:
1. Холерик характеризується як швидкий, поривчастий, різкий, стрімкий, з силою і швидким темпом рухів, з високим рівнем психічної активності, енергійністю дій, здатного віддаватися справі з пристрасністю, але неврівноваженого, схильного до бурхливих емоційних спалахів і різких змін настрою. Він схильний до емоційних зривів, запальний, нетерплячий, іноді буває агресивним.
2. Сангвінік характеризується як живий, рухливий, швидко відгукуються на навколишні події, порівняно легко і швидко переживає невдачі і неприємності. Він відзначений високою психічною активністю, енергійністю, працездатністю, швидкістю і жвавістю рухів, різноманітністю і багатством міміки, швидким темпом мови. Прагне до частої зміни вражень, легко і швидко відгукується на зовнішні події, товариський. Емоції – переважно позитивні – швидко виникають і швидко змінюються.
3. Флегматик характеризується як повільний, незворушний, з низьким рівнем психічної активності, зі стійкими прагненнями і більш-менш постійним настроєм, із слабким зовнішнім виразом душевних станів (невиразністю міміки). Він важко переключається з одного виду діяльності на інший і пристосовується до нової обстановки. Переважає спокійний, рівний настрій. Почуття звичайно постійні. За несприятливих умов у флегматика може розвинутися млявість, блідість емоцій, схильність до виконання одноманітних звичних дій.
4. Меланхолік характеризується як вразливий, схильний глибоко переживати навіть незначні невдачі, але зовні мляво реагує на навколишнє. Характерний низький рівень психічної активності, сповільненість рухів, стриманість моторики й мови, швидка стомлюваність. Меланхоліків відрізняють висока емоційна сенситивність, глибина і стійкість емоцій при слабкому зовнішньому вираженні, причому переважають негативні емоції. При несприятливих умовах у них може розвинутися підвищена емоційна вразливість, замкнутість, відчуженість [6].
1.4.2. Характер – комплекс сталих психічних властивостей людини, що виявляються в її поведінці, діяльності та ставленні до суспільства, колективу, самого себе [44].
Формування характеру індивіда тісно пов’язано з волею. Як зазначає Н.Д.Левітов, вольові процеси лежать в основі формування спрямованості характеру і, особливо, – вольових якостей характеру, а також зумовлюють міру вираженості та інших якостей характеру (інтелектуальних, моральних). Оскільки, за В. І. Абраменком, Н. Д. Левітовим, С. Л. Рубінштейном, характер індивіда проявляється в його вчинках, то без докладання вольового зусилля здійснення жодного вчинку неможливе. Тому в роботах радянських психологів волю часто називають "стрижнем", "хребтом" характеру, а у випадку слабкого розвитку волі говорять про слабкохарактерність людини в цілому. Таким чином, можна зробити висновок про те, що воля є важливою детермінантою формування характеру в цілому і його окремих компонентів, проте зведення характеру тільки до вольового компонента є неправомірним. На думку з Г. М. Горбач,"... оскільки зовнішньою, чуттєвою стороною рис характеру є дії і вчинки, то як немає характеру без волі, так і немає волі без характеру. Але, крім вольових рис, в структурі характеру наявні також моральні, емоційні та інтелектуальні якості" [8].
Кожен тип характеру – це не випадковий конгломерат властивостей: у їх поєднаннях просупає певна закономірність і логіка. Згідно з Е. Фроммом, типи характерів – це в загальному репрезентативні для різних груп розряди, категорії людей, поєднані спільністю внутрішніх і зовнішніх рис.
Як вважає А. Е. Лічко, акцентуація характеру (акцентуйована риса характеру) – «це крайні варіанти норми, при яких окремі риси характеру надмірно посилені, через виявляється вибіркова вразливість відносно певного роду психогенних впливів при хорошій і навіть підвищеній стійкості до інших». Тому акцентуація завжди передбачає посилення ступеня вираженості певної риси характеру суб’єктів незалежно на тлі інших особливостей, властивостей його характеру; ця риса і стає акцентуйованою.
Найчастіше в психологічній літературі виділяють такі типи акцентуацій характеру, запропоновані К. Леонгардом [25]:
1. Гіпертимний тип. Його характеризує надзвичайна контактність, переважання піднесеного настрою, балакучість, виразність жестів, міміки, пантоміміки. Людина часто спонтанно відхиляється від початкової теми розмови. Виникають епізодичні конфлікти з оточуючими людьми через недостатньо серйозне ставлення до своїх службових та сімейних обов’язків. Люди такого типу нерідко самі бувають ініціаторами конфліктів, але засмучуються, якщо оточуючі роблять їм зауваження з цього приводу. З позитивних рис, привабливих для партнерів по спілкуванню, людей даного типу характеризують енергійність, прагнення дій, оптимізм, ініціативність. Разом з тим вони володіють і деякими негативними рисами: легковажністю, схильністю до аморальних вчинків, підвищеною дратівливістю, недостатньо серйозним ставленням до своїх обов’язків. Вони важко переносять умови жорсткої дисципліни, монотонну діяльність, вимушену самотність, легко відволікаються.
2. Дистимічний тип. Його характеризує низька контактність, небагатослівність, домінуючий песимістичний настрій, зосередженість на темному боці життя. Такі люди є зазвичай домосідами, обтяжуються галасливим товариством, рідко вступають у конфлікти з оточуючими, ведуть замкнений спосіб життя. Вони високо цінують тих, хто з ними товаришує, і готові їм коритися. Мають наступні риси особистості, привабливі для партнерів по спілкуванню: серйозність, сумлінність, старанність, загострене почуття справедливості. Негативні риси: пасивність, сповільненість мислення, неквапливість, індивідуалізм.
3. Циклотимічний (афективно-лабільний) тип. Йому властиві досить часті періодичні зміни настрою, у результаті чого так само часто змінюється їх манера спілкування з оточуючими людьми. В періоди піднесеного настрою вони комунікабельні, а період пригніченого – замкнені. У час душевного піднесення вони поводяться як люди з гіпертимною акцентуацією характеру, а в період спаду – з дистимною.
4. Неврівноважений (збудливий) тип. Даному типу притаманна низька контактність у спілкуванні, сповільненість усіх психічних процесів, вербальних і невербальних реакцій, недостатня керованість, імпульсивність, алкоголізація. Нерідко вони нудні та похмурі, схильні до хамства та лайки, до конфліктів, у яких самі є активною, провокуючою стороною. Вони недружелюбні в колективі, владні в сім’ї. В емоційно спокійному стані люди даного типу часто сумлінні, охайні, люблять тварин і маленьких дітей. Проте в стані емоційного збудження вони бувають дратівливими, запальними, погано контролюють свою поведінку.
5. Застрягаючий тип. Його характеризують патологічна стійкість афекту, помірна комунікабельність, наполегливість, занудство, злопам’ятність, схильність до повчань, небалакучість. У конфліктах зазвичай виступає ініціатором, активною стороною. Прагне досягти високих показників у будь-якій справі, до якої береться, висуває підвищені вимоги до себе. Особливо чутливий до соціальної справедливості, разом з цим вразливий, підозрілий, мстивий, довго пам’ятає образи. Іноді надмірно самонадійний, ревнивий, висуває занадто високі вимоги до близьких та підлеглих на роботі.
6. Педантичний тип. Характеризується ригідністю нервових процесів. У конфлікти вступає рідко, виступаючи в них скоріше пасивною, ніж активною стороною. На службі поводиться як бюрократ, висуваючи до оточуючих багато формальних вимог. Разом з тим охоче поступається лідерством іншим людям. Іноді виводить домашніх надмірними вимогами охайності. Його позитивні риси: сумлінність, охайність, серйозність, обов’язковість, надійність у справах, а негативні, які сприяють виникненню конфліктів, – формалізм, занудство.
7. Тривожний (боязкий) тип. Людям даного типу властиві низька контактність, сором’язливість, невпевненість у собі, приниженість, миролюбивий настрій. Вони рідко вступають у конфлікти з оточуючими, граючи в них у основному пасивну роль, у конфліктних ситуаціях шукають підтримки й опори. Нерідко мають наступні позитивні риси: дружелюбність, самокритичність, працьовитість. Внаслідок своєї беззахисності також нерідко слугують „цапами-відбивайлами”, мішенями для жартів.
8. Емотивний тип. Ці люди надають перевагу спілкуванню у вузькому колі обраних, з якими встановлюються гарні контакти, яких вони розуміють „з півслова”. Рідко самі вступають у конфлікти, граючи в них пасивну роль. Образи носять у собі, намагаються не показувати їх оточуючим, не випускають їх назовні. Позитивні риси: доброта, співчутливість, загострене почуття обов’язку, працьовитість. Негативні риси: надмірна чутливість, сльозливість.
9. Демонстративний тип. Цей тип людей характеризується легкістю встановлення контактів, прагненням до лідерства, бажанням влади та похвали. Він демонструє високий рівень пристосування до людей і разом з тим схильність до інтриг (при зовнішній м’якості манери спілкування). Такі люди дратують оточуючих самовпевненістю та високим рівнем домагань. Систематично самі провокують конфлікти, але при цьому активно захищаються. Мають наступні риси, привабливі для партнерів по спілкуванню: артистичність, здатність зацікавити інших, неординарність мислення та вчинків. Їх негативні риси: егоїзм, блюзнірство, хвалькуватість, уникання роботи.
10. Екзальтований (афективно-екзальтований) тип. Йому властиві висока контактність, балакучість, влюбливість. Такі люди часто сперечаються, але не доводять справу до відкритих конфліктів. У конфліктних ситуаціях вони бувають як активною, так і пасивною стороною. Разом з тим прив’язані й уважні до друзів і близьких. Вони альтруїстичні, здатні до співчуття, мають гарний смак, виявляють яскравість і щирість почуттів. Негативні риси: схильність піддаватися тимчасовим настроям і паніці.
Визначивши вид акцентуації, можна усвідомити, які труднощі соціальної адаптації відчуває людина, які спонукання у мотиваційній сфері є у неї провідними, а також прогнозувати її поведінку, особливо в соціально неблагополучних, ускладнених ситуаціях. Людина, що знає «загострені риси» свого характеру, може при бажанні контролювати свою поведінку, вчасно стримуючи ті чи інші небажані для себе і оточуючих форми реагування.
1.4.3. Здібності – індивідуально-психологічні властивості індивіда, які зумовлюють успішне виконання певних видів діяльності (засвоєння знань, навичок, вмінь і їх використання під час трудової діяльності) [44].
Здібності не є вродженими можливостями індивіда, це – соціальне надбання. Вродженими можуть бути лише анатомо-фізіологічні особливості, тобто задатки, що лежать в основі розвитку здібностей, самі ж здібності, як стверджує Б. М. Теплов, завжди є результатом розвитку [56]. Здібності – це реалізовані в тому чи іншому напрямі і в тій чи іншій мірі задатки людини. В ході індивідуального розвитку людини її задатки стають конкретними здібностями до тих чи інших видів діяльності.
Як наголошує Г. С. Костюк, здібності належать до основних властивостей, що характеризують людину як суспільну істоту, громадянина своєї країни, як особистість. Це – істотні психічні властивості людської особистості, що виявляються в її цілеспрямованій діяльності та зумовлюють її успіх. Сферою вияву здібностей людей є всі галузі їхньої різноманітної практичної, наукової і мистецької діяльності. Анатомо-фізіологічною основою здібностей академік вважав будову і функціональні властивості людського мозку та його органів.
Разом з тим у спільних здібностях людей розрізняють типологічні та індивідуальні відмінності. Життєві факти свідчать про те. що у здібностях людей, як і в інших рисах, "має місце єдність загального, типологічного й індивідуального".
Здібності – складні, синтетичні властивості особистості, здійснювати структурний аналіз яких можна тільки виходячи з діяльності, в якій вони актуально існують. Кожна діяльність, спрямована на розв’язання пізнавальних чи практичних задач, включає певні знання, дії, операції та пов’язані з ними психічні властивості, потрібні для успішного її виконання. Відповідно до цього можна визначити й основні компоненти здібностей до даного виду діяльності. У своєму розвиненому вигляді вони включають певні знання. Між знаннями та здібностями є подвійний зв’язок: набування знань залежить від здібностей, внаслідок їх нагромадження розвиваються самі здібності. До складу здібностей входять не всі, а тільки узагальнені, систематизовані знання. Здібності є результатом пізнання людиною об’єктивної дійсності, водночас вони виступають у її житті як засіб орієнтування в нових ситуаціях, розуміння нових об’єктів, їх групування, класифікації і розумного діяння [67].
До складу кожної здібності, що робить людину придатною до виконання певної діяльності, завжди входять деякі операції або способи дії, за допомогою яких ця діяльність здійснюється. Жодна здібність не є актуальною, реальною здатністю, поки вона органічно не увібрала в себе систему відповідних суспільно вироблених операцій: але ядро здібності – це не засвоєна, не автоматизована операція, а ті психічні процеси, з яких ці операції, їх функціонування регулюються, якість цих процесів [50].
Теплов Б. М. виділяє три ознаки, які містить в собі поняття «здібність»:
Розрізняють такі види здібностей:
1. загальні здібності проявляються в усіх видах діяльності (пам’ять, увага);
2. спеціальні – в конкретних (музичні, фізичні, творча уява, сенсомоторика).
Г. С. Костюк наголошував на їх тісному зв'язку, який проявляється в тому, що чим вище рівень загальних здібностей людини, тим успішніше розвиваються й спеціальні її здібності [67].
1.4.4. Спрямованість – сукупність сталих мотивів, які орієнтують діяльність особистості та є порівняно незалежними від наявної ситуації [44].
Це система мотивів, які визначають самосвідомість, формуються та виявляються в діяльності людини [27]. Спрямованість виступає як системоутворююча властивість особистості, що визначає її психологічний склад. Саме в цій властивості виражаються цілі, в ім’я яких діє особистість, її мотиви, її суб’єктивні ставлення до різних сторін дійсності: вся система її характеристик. Б. Ф. Ломов вважає, що у глобальному плані спрямованість можна оцінити як відношення того, що особистість отримує і бере від суспільства (маються на увазі і матеріальні, і духовні цінності), до того, що вона йому дає, вносить в його розвиток.
Проблема спрямованості, за С. Л. Рубінштейном – це насамперед питання про динамічні тенденції, які в якості мотивів визначають людську діяльність, самі, в свою чергу, визначаючись її цілями і завданнями [51]. Спрямованість включає два тісно між собою пов’язані моменти:
Спрямованість особистості виражається в різноманітних тенденціях, які розширюються та збагачуються і слугують джерелом багатоманітної та різнобічної діяльності. В процесі цієї діяльності мотиви, з яких вона виходить, змінюються, перебудовуються і збагачуються все новим змістом.
У цілому спрямованість особистості показує, чому людина діє та ставиться так чи інакше. На думку Б. Ф. Ломова, те, як саме конкретна особистість бере участь в тих чи інших соціальних процесах (сприяє їхньому розвитку, протидіє, гальмує або ухиляється від участі в них), залежить від її спрямованості, яка формується в процесі розвитку особистості в системі суспільних відносин [28]. Найсуттєвішим поняттям є мотив.
Мотив виступає як компонент складної системи – мотиваційної сфери особистості, під якою розуміють всю сукупність її мотивів, які формуються і розвиваються протягом її життя. В цілому ця сфера динамічна і змінюється в залежності від багатьох обставин. Однак, деякі мотиви є відносно стійкими і домінуючими, що утворюють як би «стрижень» всієї сфери (саме в них у першу чергу проявляється спрямованість особистості). Зміна цих мотивів відбувається тільки при істотних змінах умов життя особистості та її життєдіяльності в суспільстві (і більше того: самого суспільства). Нерідко вони виявляються настільки стійкими, міцними, що зберігаються протягом досить тривалого часу або навіть усього життя дорослої людини. Інші мотиви варіативні і епізодичні: вони пов’язані з конкретними ситуаціями і залежать від них. Звичайно, у різних людей співвідношення стійких і мінливих мотивів складається по-різному.
Кожен період життя людини, кожен його більш-менш значний «крок» в системі суспільних відносин призводить і до зміни його мотиваційної сфери. Однак розвиток мотиваційної сфери протікає не за принципом «нашарування» одних мотивів на інші. О. В. Лішин зазначає, що у процесі розвитку особистості відбувається їх диференціація та інтеграція, перетворення одних в інші, або придушення одних іншими; на базі одних мотивів формуються інші, виникають протиріччя між різними мотивами (боротьба мотивів), взаємне посилення або ослаблення; змінюється співвідношення домінуючих і підпорядкованих мотивів і т. д. Динамічним є також рівень усвідомлення різних потреб, що лежать в основі мотивів.
У психології прийнято розрізняти так звану «коротку» і «далеку» мотивацію (це розрізнення введено Тепловим). Короткі мотиви пов’язані лише з найближчим майбутнім особистості, далекі – з більш-менш пролонгованою перспективою її розвитку. Дальність мотивації суттєво впливає на ставлення людини до тієї діяльності, якою він займається (ведучим і непровідних); до людей, з якими він спілкується; до дійсності, в якій він живе, у цілому.
Оскільки індивід є членом суспільства, в аналізі потреб як основи мотивів треба виходити не з абстрактного уявлення про нього (індивід взагалі), а з того, як конкретний дійсний індивід включений у систему суспільних відносин і яким чином ця система відбивається в його індивідуальній свідомості.
Щоб зрозуміти мотиваційну сферу (її склад, будова, динаміку) і розвиток цієї сфери, необхідно розглядати зв’язки та відносини особистості з іншими людьми. Проте на мотиваційну ж сферу людини впливають не тільки її безпосередні контакти з людьми, а й опосередковані, а також ті сфери життя суспільства, які відносяться до суспільної свідомості. В процесі розвитку в суспільстві індивід як би виходить за межі безпосередніх зв’язків з іншими людьми, а його мотиваційна сфера починає формуватися під істотним впливом ідейної життя суспільства: ідеології, політики, етики, права, естетики і т. д.
У ході досліджень Л. І. Божович та її співробітниками було встановлено три види спрямованості особистості:
1. Колективістична (суспільна) – визначає поведінку людини, орієнтованої на інтереси та потреби суспільства, колективу, інших людей, з явним переважанням колективістичних мотивів.
2. Ділова – свідчить про переважання мотивів, породжених самою діяльністю, тобто безпосереднім захопленням її процесом, безкорисливим прагненням до істини, до результату діяльності або випливають з переконань людини щодо переваги інтересів справи.
3. Особиста – відрізняється переважанням мотивів власного благополуччя, прагненням до самоствердження, до особистих досягнень [27].
1.4.5. Самосвідомість є усвідомленням людиною себе як індивідуальності, тобто є процесом усвідомлення особистісного змісту компонентів свідомості як вищих цінностей у контексті життєвого шляху [16]. Самосвідомість є тим утворенням у структурі особистості, яке конституює потребу й уміння індивіда критично оцінювати та контролювати свою поведінку, довільно скеровувати, перебудовувати власні дії та вчинки з урахуванням їх можливих наслідків для навколишніх і для себе особисто. Розвинена самосвідомість, за М. Боришевським, – базова умова виникнення в людини прагнення до саморегуляції у плані дотримання соціально цінних та особисто значущих норм, правил між людських взаємин [2].
Усвідомлюючи свою психіку, людина насамперед усвідомлює свої психічні процеси, тобто своє сприймання, свою пам’ять, свою увагу, свою мову, своє мислення тощо, бо вона щодня сприймає, пам’ятає, розмовляє, мислить, виявляє волю, увагу. Отже, психічні процеси є важливою стороною змісту самосвідомості людини. Усвідомлюючи свою психіку, людина далі усвідомлює ті особливості психіки, які звичайно називають психічними властивостями. Це ті особливості, які формуються у людини в процесі життя і відрізняють її від інших людей [63].
Важливою стороною, змістом самосвідомості є також так звані психічні стани, які пов’язані з підвищенням або зниженням життєдіяльності людини і які конкретно проявляються у підвищеній або зниженій життєздатності, бадьорості, пригніченості, млявості, збудженості, загальмованості, веселості, суму тощо. Проф. М. Д. Левітов переконливо показує, що таких різних станів у людини може бути сотні, і усвідомлюються вони нею часом з великими труднощами. Проте ці стани мають дуже важливе значення у житті, і усвідомлювати їх потрібно, оскільки вони пов’язані з основною життєдіяльністю людини. Отже, усвідомлення власних психічних станів є суттєвим моментом у змісті самосвідомості людини.
Крім усвідомлення свого організму і своєї психіки, людина як діяльна істота усвідомлює також свої вчинки і дії. Поступове усвідомлення цих дій і вчинків виявляється у тому, що людина спочатку навчається виконувати ці вчинки і дії. Потім вона навчається привласнювати їх собі, розуміти їх як свої дії, навчається нести за них відповідальність. Це усвідомлення своїх дій і вчинків не зводиться лише до розуміння їх кількісних результатів і способів виконання. Воно включає в себе думки й наміри, мотиви і труднощі, які приховуються за цими вчинками і діями, здібності, які в них виявляються. Усвідомлюючи свої дії та вчинки, їх мотиви й цілі, людина робить їх предметом своєї самосвідомості.
Психологічний аналіз дій і вчинків, на думку У. Кірєєвої, допомагає людині розібратися, чи задоволена вона своїми діями, чи ні, і робити для себе висновки на майбутнє. Не вміючи розібратися в цьому, людина щоразу припускає одні й ті ж помилки, і досвід її мало застерігає від повторення того, чого вона не хотіла б робити.
Епіцентром самосвідомості, за В. П. Зінченком, є процес усвідомлення власного Я як внутрішньої сутності людини. В. Джемс обґрунтував подвійний характер самосвідомості, яка охоплює такі елементи: пізнаване (об’єктне), тобто емпіричне Его (те, яке підлягає спогляданню), та пізнавальне (суб’єктне), або чисте Его. Останнє, на його думку, є незмінним, але мисленнєвим суб’єктом і таким, котре спонукає до дії. З погляду Б. Ф. Ломова, самосвідомість як складова свідомості характеризується внутрішнім знанням або переконанням, котре виявляється в розумінні й оцінці своїх власних станів, здатністю людини ніби створювати саму себе шляхом інтеріоризації спостережень та дій, до яких вдаються стосовно неї інші люди [16].
Самосвідомість треба розглядати як складне утворення в структурі особистості, завдяки якому відбувається процес урівноважування та конструктивної взаємодії зовнішніх обставин та внутрішніх умов [2].
Як показує робота Є. П. Ільїна та Нгуена Кі Тионга, схильність до того чи іншого стилю лідерства пов’язана з багатьма особистісними властивостями. Відносно кожного стилю можна виділити комплекси цих властивостей.
Схильність до авторитарно-демократичного стилю лідерства пов’язана з незалежністю (схильністю до самостійного прийняття рішень), з егоїзмом, з прийняттям боротьби й агресивністю, зі спрямованістю на результат діяльності, з наполегливістю.
Вибір демократичного стилю пов’язаний із залежністю, зі схильністю до уникнення боротьби, з альтруїзмом, спрямованістю на процес діяльності, з низьким рівнем психотизму, зі схильністю до компромісів, з не дуже високою самооцінкою.
Перевага ліберально-демократичного стилю характерна для людей з особистісними властивостями, подібними до тих, які мають особи з демократичним стилем: уникнення боротьби, спрямованість на процес діяльності, схильність до компромісів, не дуже висока самооцінка. Однак існують і відмінності, причому не лише від «демократів», а й від «автократів»: більш виражена схильність до егоїзму, психотизму та конфліктності (при найменшій агресивності).
В. А. Толочек показав неоднорідність будь-якого з «класичних» стилів, що обумовлено відмінностями в особистісних властивостях [13]. Особистість являє собою синтез підструктур, які А. Г. Ковальов виділяє в структурі особистості: темпераменту, характеру, здібностей, спрямованості, самосвідомості. Незалежність, довільність поведінки та зрілість людської особистості забезпечується цим синтезом. Принциповою є думка С. Л. Рубінштейна про те, що людина як особистість відіграє серцевинну роль у системі різноманітних суспільних відносин, оскільки є реальним їх носієм. З цього погляду особистість – це передусім суспільна категорія [48]. Тому, виходячи з вищезазначеного, можна стверджувати про доцільність вивчення типологічних чинників стилю лідерства.
Висновки до розділу
Теоретичний аналіз літературних джерел дозволив з’ясувати наступні основні положення з проблеми дослідження:
1. Лідерство – це здатність окремої особистості спонукати інших діяти, «запалювати», надихати їх на певну активність і діяльність. Цей феномен як один з базових механізмів диференціації соціальної діяльності передбачає досягнення особливого положення відносно решти членів групи певною особою або певною частиною групи, які є лідерами.
Лідер – член групи, за яким решта членів групи визнає право приймати відповідальні рішення в значимих для них ситуаціях, – рішення, які стосуються їх інтересів і визначають напрямок і характер діяльності всієї групи. Він здійснює найбільший психологічний вплив на групу загалом і окремих її членів та є найавторитетнішою особистістю, яка реально відіграє центральну роль в організації спільної діяльності та регулюванні взаємовідносин в групі.
У психологічній літературі виділяють низку концепцій лідерства, основними з яких є теорія «рис лідера», поведінкова теорія та ситуаційний підхід. Жодна з них не розкриває повної картини цього феномену, а розглядає його лише під певним кутом зору, зосереджуючи увагу на певному визначальному факторі. Зокрема, у рамках поведінкового підходу, відповідно до якого вирішальним чинником є манера поведінки відносно підлеглих, виділено поняття стилів лідерства.
2. Стиль лідерства – типова для лідера система прийомів впливу на групу. Традиційною в психології вважається система класифікації, запропонована К. Левіном, яка включає наступні стилі лідерства: авторитарний, для якого характерні жорсткі способи управління, відхилення будь-чиєї ініціативи та обговорення рішень, які приймаються; демократичний, з притаманними йому колегіальністю та схваленням ініціативи; ліберальний стиль, що характеризується відмовою від управління, ухиленням від керівництва.
Науково-емпіричні дослідження лідерства та його стилів проводилися протягом усього ХХ століття та до теперішнього часу, проте досі не існує однозначного визначення поняття «лідерство», а також відрізняються й уявлення про природу та сутність цього феномену. Не було знайдено прямого зв’язку між стилем керівництва та ефективним лідерством, а також різняться висновки щодо впливу стилю лідерства на продуктивність діяльності та ступінь задоволеності нею. Неоднозначність результатів досліджень, проведених у галузі психології, підтверджує доцільність подальшого вивчення проблеми лідерства та його стилів.
Було виявлено, що схильність до того чи іншого стилю лідерства пов’язана з багатьма особистісними властивостями, що виступають диспозиціями, про наявність яких свідчать стійкі закономірності мислення, переживань та дій і які дозволяють прогнозувати та пояснювати поведінку, є непрямими її причинами. Такими особистісними особливостями є індивідуально-типологічні властивості.
3. Індивідуально-типологічні особливості особистості – це ті психічні властивості, які є найбільш стійкими та постійно проявляються, забезпечують певний рівень поведінки та діяльності, типовий для неї. Відповідно до структури особистості, запропонованої А. Г. Ковальовим, індивідуально-типологічні властивості представлені у темпераменту, характері, здібностях, спрямованості, самосвідомості. Названі особливості мало змінюються та належать до найбільш стабільних властивостей, а тому накладають свій відбиток на діяльність людини у будь-якій галузі.
4. У причинно-наслідковому зв’язку особистісні риси розглядаються як причина, а поведінка – наслідок, що свідчить про можливість зв’язку схильності до того чи іншого стилю лідерства з особистісними властивостями та припустити можливість визначення типологічних чинників стилів лідерства.
РОЗДІЛ ІІ
ЕМПІРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ТИПОЛОГІЧНИХ ЧИННИКІВ
СТИЛЮ ЛІДЕРСТВА У СТУДЕНТІВ
Основним завданням роботи на емпіричному етапі є вивчення зв’язку стилів лідерства студентів з типологічними особливостями їх психіки. У другому розділі обґрунтовано та висвітлено методику дослідження, наведено його результати.
2.1. Методика дослідження
Досягнення мети дослідження передбачає вивчення стилів лідерства та типологічних особливостей особистості студентів, а також з’ясування наявності та характеру зв’язку між ними.
Для визначення типологічних чинників стилів лідерства у дослідженні використовувалися стандартизовані психологічні методики, призначені для вивчення стилю лідерства та типологічних особливостей особистості, відповідно до її структури (темперамент, характер, здібності, спрямованість, самосвідомість):
Таким чином, вивченню підлягали тип темпераменту, тип акцентуації характеру, тип мислення (що є вершинним психічним процесом серед тих, які визначають рівень інтелекту, тобто загальних здібностей), тип спрямованості та тип самосвідомості, які розглядалися можливими детермінантами становлення стилю лідерства. Ми виходили з наступного розуміння досліджуваних явищ:
Стиль лідерства – це типова для лідера система прийомів впливу на групу.
Типологічні особливості – це ті психічні властивості, які є найбільш стійкими та постійно проявляються, забезпечують певний рівень поведінки та діяльності, типовий для неї.
Шлях дослідження індивідуальних особивостей, який Б.М.Тєплов назвав аналітичним і є, на його думку, досить продуктивним, передбачає виявлення окремих особистісних властивостей та з’ясування можливих співвідношень між ними. Лише кількісна оцінка досліджуваних особливостей дозволяє повною мірою з’ясувати співвідношення між різними властивостями, зрозуміти ступінь їх взаємозв’язку або, навпаки, незалежності один від одного.
2.1.1. Методика вивчення стилів лідерства. Методика «Схильність до певного стилю керівництва» Є. П. Ільїна являє собою опитувальник, за допомогою якого можна дізнатися про схильність суб’єкта до того чи іншого стилю керівництва, які є аналогічними зі стилями лідерства.
Студентам пропонувалося уявити, що вони керують колективом та відповісти на запитання, викладені в опитувальнику, вибравши з трьох запропонованих варіантів відповіді той, який більшою мірою характеризує їх поведінку в якості керівника. Наведемо для прикладу деякі запитання з цієї методики:
1. При прийнятті важливих рішень Ви:
а) порадитеся з колективом;
б) намагатиметеся не брати на себе відповідальність за прийняття рішення;
в) приймете рішення одноосібно.
2. При організації виконання завдання:
а) надасте свободу у виборі способу виконання завдання учасникам колективу, залишивши за собою лише загальний контроль;
б) не будете втручатися в хід виконання завдання, вважаючи, що колектив сам зробить все як треба;
в) будете регламентувати діяльність членів колективу, суворо визначаючи, як треба робити.
3. При здійсненні контролю над діяльністю підлеглих:
а) будете жорстко контролювати кожного з них;
б) довірите здійснення контролю самим підлеглим;
в) вважатимете, що контроль необов'язковий.
4. В екстремальній для колективу ситуації:
а) будете радитися з колективом;
б) візьмете все керівництво на себе;
в) повністю покладетеся на лідерів колективу.
5. Будуючи взаємини з членами колективу:
а) будете самі проявляти активність у спілкуванні;
б) будете спілкуватися в основному, якщо до Вас звернуться;
в) будете підтримувати свободу спілкування між Вами і підлеглими.
…
Методика складається з 18 запитань, запропоновані до них відповіді позначають автократичний, демократичний та ліберальний стилі керівництва. За кожен зроблений вибір нараховується по 1 балу. Оскільки в чистому вигляді схильність до одного зі стилів керівництва практично не зустрічається, мова може йти про змішані стилі керівництва з тенденцією схильності до одного з них:
2.1.2. Методика вивчення типів темпераменту. В основі методики «Визначення переважаючого типу темпераменту» метод ідентифікації, запропонований А. Бєловим в 1971 р. Досліджуваному пропонуються 4 картки, на кожній з яких написано по 20 властивостей, характерних для представників кожного типу темпераменту: перша картка – холерика, друга – сангвініка, третя – флегматика, четверта – меланхоліка. Студентам було запропоновано уважно прочитати перелік властивостей і поставити знак «+», якщо вони вважають, що ця якість їм властива, і знак «-», якщо вона відсутня. У випадках сумніву ніякий знак не ставиться. Наведемо для прикладу деякі твердження з цієї методики:
І.
1. Непосидючість, метушливість.
2. Нестриманість, запальність.
3. Нетерплячість.
4. Різкість і прямолінійність у відносинах з людьми.
5. Рішучість та ініціативність.
…
ІІ.
1. Життєрадісність.
2. Енергійність і діловитість.
3. Недоведення початої справи до кінця.
4. Схильність переоцінювати себе.
5. Здатність швидко схоплювати нове.
…
ІІІ.
1. Спокій і холоднокровність.
2. Послідовність і докладність у справах.
3. Обережність і розсудливість.
4. Уміння чекати.
5. Мовчазність, небажання розмовляти через дурниці.
…
ІV.
1. Сором’язливість.
2. Розгубленість у новій обстановці.
3. Труднощі у встановленні контактів з незнайомими людьми.
4. Невіра в свої сили.
5. Легке перенесення самотності.
…
При обробці результатів підраховується кількість плюсів за кожною з карток окремо та вираховується їх відсоток за кожним типом темпераменту. Якщо число позитивних відповідей за яким-небудь типом темпераменту складає 40% і більше, це означає, що даний тип темпераменту є домінуючим.
2.1.3. Методика вивчення типів характеру. Використовувався опитувальник Х. Смішека «Діагностика типів акцентуації рис характеру та темпераменту за К. Леонгардом». В його основу покладено концепцію автора про акцентуйовані особистості, тобто ті, у яких окремі основні риси мають високий ступінь вираженості. Автор виділяє 10 типів акцентуації:
1) демонстративний;
2) педантичний;
3) застрягаючий;
4) неврівноважений;
5) гіпертимний;
6) дистимічний;
7) тривожно-боязливий;
8) циклотимічний;
9) афективно-екзальтований;
10) емотивний.
Студентам пропонувалося уважно прочитати запитання методики та дати відповіді «так» або «ні» проставляючи в бланку відповідно «+», якщо відповідь ствердна, або «-», якщо відповідь заперечна, не задумуючись довго над відповіддю. Наведемо для прикладу деякі запитання з цієї методики:
1. У Вас переважно веселий і безтурботний настрій?
2. Ви чутливі до образ?
3. Чи буває так, що у Вас на очі навертаються сльози в кіно, театрі, під час бесіди тощо?
4. Зробивши щось, Ви вагаєтеся, чи все зроблено правильно, і не заспокоюється доти, доки не переконаєтеся ще раз у тому, що все зроблено правильно?
5. У дитинстві Ви були таким же сміливим і відчайдушним, як Ваші однолітки?
6. Чи часто у вас різко змінюється настрій – від безпричинної радості до відрази до життя, до себе?
7. Чи перебуваєте зазвичай у центрі уваги компанії?
…
При підрахунку балів кількість відповідей, які співпадають з ключем, необхідно помножити на 2, 3 або 6. Риса характеру є акцентуйованою, якщо кінцева сума балів дорівнює чи більша 19. Про тенденцію ж можна говорити у випадку, якщо кінцева сума балів за рисою характеру знаходиться в діапазоні від 15 до 19.
2.1.4. Методика вивчення типів здібностей. Виходячи з того, що мислення є вершинним психічним процесом серед тих, які визначають рівень інтелекту, тобто загальних здібностей, для виявлення переважаючого типу здібностей використовувався опитувальник для визначення типів мислення та рівня креативності Г. С. Нікіфорова. Досліджуваним було запропоновано 75 тверджень, свою згоду чи незгоду з якими вони мали позначити у бланку відповідно знаками «+» або «-». Наведемо для прикладу деякі твердження з цієї методики:
1. Мені легше щось зробити, ніж пояснити, чому я так зробив.
2. Я люблю складати програми для комп’ютера.
3. Я люблю читати художню літературу.
4. Я люблю живопис (скульптуру).
5. Я не надав би перевагу роботі, в якій все чітко визначено.
6. Мені простіше засвоїти що-небудь, якщо я маю можливість маніпулювати предметами.
7. Мені подобаються шахи, шашки.
…
При обробці даних підраховується сума «+» для кожного фактору:
1 – предметне мислення;
2 – символічне мислення;
3 – знакове мислення;
4 – образне мислення;
5 – креативність.
Шкала оцінки вираженості креативності та базового типу мислення розбивається на три інтервали:
2.1.5. Методика вивчення типів спрямованості. Використовувалася методика діагностики спрямованості особистості Б. Басса. Анкета складається з 27 суджень, по кожному з яких можливі три варіанти відповідей «А», «Б», «В», які позначають три види спрямованості особистості. Досліджувані повинні були обрати одну відповідь, яка найбільшою мірою виражає їх точку зору чи відповідає реальності. Наведемо для прикладу деякі твердження з цієї методики:
1. Найбільше задоволення я отримую від:
A. Схвалення моєї роботи;
Б. Усвідомлення того, що робота зроблена добре;
B. Усвідомлення того, що мене оточують друзі.
2. Якби я грав у футбол (волейбол, баскетбол), то я хотів би бути:
A. Тренером, який розробляє тактику гри;
Б. Відомим гравцем;
B. Обраним капітаном команди.
3. На мою думку, кращим педагогом є той, хто:
A. Проявляє інтерес до учнів і до кожного має індивідуальний підхід;
Б. Викликає інтерес до предмета, так що учні із задоволенням поглиблюють свої знання в цьому предметі;
B. Створює в колективі таку атмосферу, за якої ніхто не боїться висловити свою думку.
4. Мені подобається, коли люди:
A. Радіють виконаній роботі;
Б. Із задоволенням працюють в колективі;
В. Прагнуть виконати свою роботу краще за інших.
5. Я хотів би, щоб мої друзі:
A. Були чуйні та допомагали людям, коли для цього з’являється нагода;
Б. Були вірні та віддані мені;
B. Були розумними та цікавими людьми.
…
При обробці даних бали за всіма 27 пунктами сумуються окремо для кожного виду спрямованості. За допомогою методики виявляються наступні види спрямованості:
2.1.6. Методика вивчення типів самосвідомості. Використовувався тест-опитувальник ставлення до себе В. В. Століна та С. Р. Пантелеєва, побудований відповідно до розробленої В. В. Століним ієрархічної моделі структури досліджуваного явища. Даний опитувальник дозволяє виявити три рівні ставлення до себе, які відрізняються за ступенем узагальненості:
а) глобальне ставлення до себе;
б) диференційоване ставлення до себе: самоповага, аутосимпатія, самоінтерес та очікуване ставлення до себе;
в) рівень конкретних дій (готовності до них) стосовно свого «Я».
Опитувальник включає наступні шкали:
1. Глобальне ставлення до себе (шкала S) – вимірює інтегральне почуття «за» чи «проти» власного «Я» досліджуваного.
2. Самоповага (шкала I) – шкала з 15 пунктів, які поєднують твердження стосовно «внутрішньої послідовності», «саморозуміння», «самовпевненості». Мова йде про той аспект ставлення до себе, який емоційно та змістовно поєднує віру в свої сили, здібності, енергію, самостійність, оцінку своїх можливостей, контроль власного життя, розуміння самого себе.
3. Аутосимпатія (шкала II) – шкала з 16 пунктів, які відображають дружність-ворожість до власного «Я», «самоприйняття», «самозвинувачення». У змістовному плані шкала поєднує як схвалення себе, довіру до себе та позитивну самооцінку, так і бачення в собі переважно недоліків, низьку самооцінку, готовність до самозвинувачення. Пункти свідчать про такі емоційні реакції на себе, як роздратування, зневага, знущання, винесення самовироків.
4. Очікуване ставлення інших (шкала III) – шкала з 13 пунктів, які відображають очікування позитивного чи негативного ставлення до себе оточуючих.
5. Самоінтерес (шкала IV) – шкала з 8 пунктів, відображає міру близькості до самого себе, зокрема інтерес до власних думок і почуттів, готовність спілкуватися з собою «на рівних», впевненість у своїй цікавості для інших.
Опитувальник містить також сім шкал спрямованих на вимірювання вираженості установки на ті чи інші внутрішні дії стосовно «Я» досліджуваного:
шкала 1 – самовпевненість;
шкала 2 – ставлення інших;
шкала 3 – самоприйняття;
шкала 4 – самокерівництво, самопослідовність;
шкала 5 – самозвинувачення;
шкала 6 – самоінтерес;
шкала 7 – саморозуміння.
Досліджуваним пропонувалося відповісти на 57 тверджень, у разі згоди ставиться знак «+», незгоди – знак «-». Наведемо для прикладу деякі твердження з цієї методики:
1. Думаю, що більшість моїх знайомих ставиться до мене з симпатією.
2. Мої слова не так часто розходяться з ділом.
3. Думаю, що багато хто бачить у мені щось подібне з собою.
4. Коли я намагаюся себе оцінити, я перш за все бачу свої недоліки.
5. Думаю, що як особистість я цілком можу бути привабливим для інших.
…
При обробці даних показник за кожним фактором підраховується шляхом сумування балів відповідно до ключа. Отриманий «сирий бал» за кожним фактором переводиться за таблицями в набрані частоти.
Показники свідчать про наступне:
2.2. Результати дослідження та їх аналіз
Для виявлення типологічних чинників стилів лідерства студентів здійснювалось вивчення таких явищ, як стилі лідерства та особистісні властивості: темперамент, характер, здібності, спрямованість і самосвідомість.
Відповідно до сутності досліджуваних явищ і показників їх вивчення використовувались шкали їх оцінювання із застосованих у дослідженні стандартизованих методик. Отримані дані класифікувалися за типами.
За отриманими кількісними даними були побудовані таблиці та діаграми, результати яких і підлягали якісному аналізу.
Кількісні дані щодо стилів лідерства, отримані за методикою «Схильність до певного стилю керівництва», та побудована на їх основі діаграма (рис. 2.1.) свідчать про те, що у половини досліджуваних переважає авторитарно-демократичний стиль (50%), у третини – демократичний; авторитарний та змішаний має незначна кількість студентів. У жодного зі студентів не було виявлено ліберальний стиль лідерства.
Рис. 2.1. Дані про стилі лідерства студентів
Тобто, найбільше досліджувана група студентів характеризується можливістю зміни стилів лідерства (авторитарного та демократичного) залежно від ситуацій та обставин, оскільки застосування лише одного з них не завжди буває ефективним. Схильність до авторитарно-демократичного стилю позначає те, що більшість студентів можуть як самостійно визначати діяльність групи, чітко визначаючи її цілі та енергійно віддаючи розпорядження, в одних ситуаціях, так і дозволяти та заохочувати членів групи при визначенні змісту діяльності, пропонувати декілька способів досягнення цілі, створюючи атмосферу товариськості та ділового співробітництва, – в інших.
У результаті проведеного дослідження були отримані також дані щодо типологічних особливостей психіки (темпераменту, характеру, здібностей, спрямованості, самосвідомості).
Кількісні дані щодо типів темпераменту, отримані за методикою «Визначення переважаючого типу темпераменту», та побудована на їх основі діаграма (рис. 2.2.) свідчать про те, що у третини досліджуваних всі типи темпераменту виражені майже однаковою мірою (мають змішаний тип), п’ята частина має холеричний тип, дещо менше – холерично-сангвінічний і сангвінічно-флегматичний. Сангвінічний, флегматичний і холерично-меланхолічний типи темпераменту має незначна кількість студентів. Меланхолічний тип темпераменту не було виявлено у жодного з досліджуваних студентів.
Рис. 2.2. Дані про типи темпераменту студентів
Тобто, досліджувані студенти характеризується незначною яскравістю, проте багатоманітністю проявів темпераменту, оскільки більшість з них не мають одного яскраво вираженого типу, натомість – гармонійне поєднання декількох, що свідчить про широту можливих поведінкових проявів у залежності від ситуації.
Кількісні дані щодо типів характеру, отримані за методикою «Діагностика типів акцентуації рис характеру та темпераменту за К.Леонгардом», та побудована на їх основі діаграма (рис. 2.3.) свідчать про те, що третина досліджуваних не має виражених акцентуацій характеру. Серед решти найпоширенішою є гіпертимна акцентуація характеру, яка виражена у третини студентів. Четверта частина досліджуваних має циклотимічний тип акцентуації. Дещо менше студентів мають демонстративну, емотивну й екзальтовану акцентуації. Неврівноважений, дистимічний, тривожний і застрягаючий типи акцентуації характеру виражені у незначної кількості студентів. Педантична акцентуація не була виявлена в жодного з досліджуваних студентів.
Рис. 2.3. Дані про типи характеру студентів
Тобто, значна частина досліджуваних студентів характеризується відсутністю яскраво виражених, надмірно посилених рис характеру. Серед решти більшості властиве переважання піднесеного настрою, висока контактність, енергійність і балакучість. Також характерними є часті періодичні зміни настрою.
Кількісні дані щодо типів мислення, що є вершинним психічним процесом серед тих, які визначають рівень інтелекту, тобто загальних здібностей, отримані за опитувальником для визначення типів мислення та рівня креативності Г. С. Нікіфорова (враховувалися фактори предметного, символічного, знакового та образного мислення), та побудована на їх основі діаграма (рис. 2.4.) свідчать про те, що в досліджуваної групи переважає образне та знакове мислення (більше половини студентів). Дещо менша частина має розвинене предметне мислення. Символічне мислення досліджувані студенти використовують найменшою мірою (розвинене лише в п’ятої частини студентів).
Рис. 2.4. Дані про типи здібностей студентів
Тобто, найбільше досліджувана група студентів характеризується переважним здійсненням перетворення інформації з допомогою умовиводів або застосуванням образів. Більшість студентів мають гуманітарний та художній склад розуму.
Кількісні дані щодо типів спрямованості, отримані за методикою діагностики спрямованості особистості Б. Басса, та побудована на їх основі діаграма (рис. 2.5.) свідчать про те, що більшість студентів, а саме більше половини вибірки, спрямовані на справу. Решта досліджуваних розділяється порівну за типами спрямованості на себе та на спілкування.
Рис. 2.5. Дані про типи спрямованості студентів
Тобто, найбільше досліджувана група студентів характеризується переважанням мотивів, породжених самою діяльністю, тобто безпосереднім захопленням її процесом, безкорисливим прагненням до результату діяльності. Зацікавлені в розв’язанні ділових питань, виконанні роботи якомога краще, орієнтовані на ділове співробітництво, здатні відстоювати в інтересах справи власну думку, яка корисна для досягнення спільної мети.
Кількісні дані щодо типів самосвідомості, отримані за результатами тесту-опитувальника ставлення до себе В. В. Століна та С. Р. Пантелеєва (враховувалися шкали диференційованого ставлення до себе: самоповага, аутосимпатія, самоінтерес та очікуване ставлення до себе), та побудована на їх основі діаграма (рис. 2.6.) свідчать про те, що в досліджуваної групи переважає яскраво виражений самоінтерес та самоповага (більше половини студентів), а також виражені – очікуване ставлення інших та аутосимпатія.
Рис. 2.6. Дані про типи самосвідомості студентів
Тобто, найбільше досліджувана група студентів характеризується інтересом і повагою до власних думок і почуттів, впевненістю у своїй цікавості для інших, вірою в свої сили та здібності, високо оцінюють власні можливості, розуміють самого себе.
2.2.1. Співставлення даних щодо стилю лідерства та даних про типологічні особливості психіки
З метою виявлення типологічних чинників стилю лідерства було побудовано таблицю співставлення даних щодо зазначеного психічного явища з даними щодо типологічних особливостей темпераменту, характеру, здібностей, спрямованості та самосвідомості.
Дані співставлення стилів лідерства та типів темпераменту студентів представлені в таблиці 2.1.
Таблиця 2.1.
Дані про стиль лідерства
та тип темпераменту студентів
|
Стиль лідерства |
Тип темпераменту |
||||||
|
Холеричний |
Сангвінічний |
Флегматичний |
Холерично-сангвінічний |
Сангвінічно-флегматичний |
Холерично-меланхолічний |
Змішаний |
|
|
Авторитарний |
50% |
50% |
|||||
|
Демократичний |
38% |
25% |
38% |
||||
|
Авторитарно-демократичний |
25% |
17% |
8% |
8% |
8% |
33% |
|
|
Змішаний |
50% |
50% |
Аналіз табличних даних дозволив виявити наявність певного зв’язку між стилем лідерства та типом темпераменту. Зокрема, дані показують, що особи, які мають авторитарний стиль лідерства, характеризуються змішаним та холеричним типом темпераменту. Тобто ці особи мають багаті поведінкові прояви з більшою схильністю пристрасно віддаватися справі, запальністю, нетерплячістю та можливою агресивністю. Ті, що використовують змішаний стиль, тобто змінюють манеру поведінки з групою залежно від ситуацій та обставин, характеризуються холеричним та флегматичним типом темпераменту, загальними рисами яких є швидкість, поривчастість, різкість, активність, енергійність, неврівноваженість та повільність, незворушність, низька активність, спокійність. Особи ж з демократичним та авторитарно-демократичним стилем лідерства характеризуються переважно (але на меншому рівні зв’язку) змішаними типами темпераменту.
Такий розподіл типів темпераменту студентів за стилями лідерства ілюстративно підтверджує побудована на основі отриманих даних діаграма (рис. 2.7.).
Рис. 2.7. Дані про стилі лідерства та типи темпераменту студентів
Співставлення даних щодо стилів лідерства студентів та типів характеру (акцентуацій), як їх можливого типологічного чинника, представлене у таблиці 2.2.
Таблиця 2.2.
Дані про стиль лідерства
та тип акцентуації характеру студентів
|
Стиль лідерства |
Акцентуації характеру |
|||||||||
|
Гіпертимна |
Застрягаюча |
Емотивна |
Тривожна |
Циклотимічна |
Демонстративна |
Неврівноважена |
Дистимічна |
Екзальтована |
Не мають акцентуацій |
|
|
Авторитарний |
33% |
33% |
33% |
|||||||
|
Демократичний |
20% |
10% |
10% |
10% |
10% |
40% |
||||
|
Авторитарно-демократичний |
26% |
11% |
5% |
16% |
16% |
5% |
5% |
5% |
11% |
|
|
Змішаний |
25% |
25% |
25% |
25% |
У студентів з авторитарним стилем виявлено наявність циклотимічного, неврівноваженого та екзальтованого типів акцентуації. Тобто цим особам можуть бути властиві періодичні зміни настрою та манери спілкування, дратівливість, схильність до конфліктів і суперечок. Студенти з демократичним стилем лідерства чи не мають акцентуацій, чи мають гіпертимну, загальними рисами якої є надзвичайна контактність, енергійність, оптимізм і недостатньо серйозне ставлення до обов’язків. В осіб з авторитарно-демократичним стилем також наявна гіпертимна. Найбільше типів акцентуацій (застрягаюча, емотивна, циклотимічна) мають студенти зі змішаним стилем лідерства.
Зв’язок гіпертимної акцентуації характеру зі схильністю до демократичного стилю лідерства можна пояснити тим, що вимоги жорсткої дисципліни, одинокість, характерні для авторитарного стилю лідерства, є потенційно конфліктогенними ситуаціями для осіб з гіпертимною акцентуацією, тому вони обиратимуть інший стиль – демократичний.
Діаграма (рис. 2.8.) ілюстративно зображає виявлені особливості.
Рис. 2.8. Дані про стилі лідерства та типи характеру студентів
Дані про показники стилю лідерства та здібностей (типу мислення) студентів ілюстративно представлені в таблиці 2.3.
Таблиця 2.3.
Дані про стиль лідерства
та здібності (тип мислення) студентів
|
Тип мислення |
Стиль лідерства |
||||
|
Авторитарний |
Демократичний |
Авторитарно-демократичний |
Змішаний |
||
|
Предметне |
високий рівень |
13% |
6% |
13% |
|
|
середній рівень |
13% |
12% |
6% |
13% |
|
|
низький рівень |
6% |
6% |
13% |
||
|
Символічне |
високий рівень |
9% |
4% |
||
|
середній рівень |
25% |
6% |
13% |
||
|
низький рівень |
9% |
8% |
25% |
||
|
Знаковее |
високий рівень |
19% |
15% |
13% |
|
|
середній рівень |
13% |
3% |
6% |
13% |
|
|
низький рівень |
13% |
3% |
4% |
||
|
Образне |
високий рівень |
13% |
9% |
17% |
25% |
|
середній рівень |
13% |
9% |
8% |
||
|
низький рівень |
6% |
Співставлення даних щодо стилів лідерства та типів мислення, що лежить в основі здібностей, свідчить про те, що для досліджуваних студентів, яким притаманний авторитарний стиль, характерним (хоч і незначною мірою) є предметне, образне та символічне мислення, знакове вони використовують найменшою мірою. Водночас для студентів з іншими стилями лідерства (демократичним, авторитарно-демократичним, змішаним) більш характерним є знакове та образне мислення, тобто більшість з них мають гуманітарний та художній склад розуму.
Ілюстративно ці співвідношення представлено на діаграмі (рис.2.9.).
Рис. 2.9. Дані про стилі лідерства та типи здібностей студентів
Співставлення даних щодо стилів лідерства студентів та спрямованості, як їх можливого типологічного чинника, представлене у таблиці 2.4.
Таблиця 2.4.
Дані про стиль лідерства
та тип спрямованості студентів
|
Стиль лідерства |
Спрямованість |
||
|
На себе |
На спілкування |
На справу |
|
|
Авторитарний |
50% |
50% |
|
|
Демократичний |
13% |
25% |
63% |
|
Авторитарно-демократичний |
33% |
17% |
50% |
|
Змішаний |
100% |
Табличні дані показують наявність зв’язку між стилем лідерства та типом спрямованості студентів. Виявлено, що особи з усіма стилями лідерства спрямовані на справу (щонайбільше – змішаний). Спрямованість на спілкування виявлена у студентів з авторитарним і демократичним стилям, а на себе – лише в осіб з авторитарно-демократичним стилем лідерства.
Дані співвідношення ілюстративно представлені в діаграмі (рис. 2.10.).
Рис. 2.10. Дані про стилі лідерства та типи спрямованості студентів
Дані про співставлення стилю лідерства та типів самосвідомості студентів ілюстративно представлені в таблиці 2.5.
Таблиця 2.5.
Дані про стиль лідерства
та тип самосвідомості студентів
|
Стиль лідерства |
Ставлення до себе |
|||||||
|
Самоповага |
Ауто-симпатія |
Очікуване ставлення інших |
Самоінтерес |
|||||
|
виражена |
яскраво виражена |
виражена |
яскраво виражена |
виражена |
яскраво виражена |
виражена |
яскраво виражена |
|
|
Авторитарний |
33% |
33% |
33% |
|||||
|
Демократичний |
13% |
17% |
13% |
13% |
13% |
9% |
9% |
13% |
|
Авторитарно-демократичний |
10% |
15% |
15% |
5% |
20% |
8% |
3% |
25% |
|
Змішаний |
20% |
40% |
20% |
20% |
Як показують дані таблиці, у представників авторитарного стилю лідерства, на відміну від інших, така ознака самосвідомості, як очікуване ставлення інших, не виражена взагалі, але достатньо представлена самоповага, аутосимпатія та самоінтерес. Виходячи з цього, можна зробити припущення, що особи, у яких очікуване ставлення інших не виражене, будуть схильні до самостійного прийняття рішень з мінімальною увагою до думки оточуючих, що є характерним саме для авторитарного стилю лідерства, який у них і виявлятиметься. Особи ж зі змішаним стилем лідерства виразно характеризуються наявністю усіх типів ставлення до себе. У студентів, для яких характерними є авторитарно-демократичний і демократичний стилі, усі типи самосвідомості розподілені досить рівномірно, хоч і на невисокому рівні.
Побудовані на основі цих даних діаграми ілюстративно представляють співвідношення стилів лідерства з кожним з типів самосвідомості (рис. 2.11.).
Стилі лідерства та самосвідомість
Рис. 2.11. Дані про стилі лідерства та типи самосвідомості студентів
Таким чином, результати дослідження щодо наявності та характеру зв’язку між досліджуваними явищами дозволили визначити типологічні чинники стилю лідерства та уможливили дати психологічний портрет кожного стилю (демократичного й авторитарного стилів) у межах досліджуваних явищ1.
Демократичний стиль лідерства характеризується:
Авторитарний стиль лідерства характеризується:
Представників ліберального стилю серед досліджуваних студентів виявлено не було.
Висновки до розділу
Одержані результати з вивчення типологічних чинників стилю лідерства студентів дозволили зробити такі висновки:
1. Більшість студентів характеризуються авторитарно-демократичним стилем лідерства. Серед досліджуваних не було виявлено жодного представника ліберального стилю, що свідчить про їх активність та небайдужість щодо спільної справи.
2. У студентів виявлено загальні типологічні властивості психіки, а саме:
3. Виявлено наявність зв’язку між стилем лідерства студентів та типологічними властивостями особистості – типом темпераменту, акцентуаціями характеру, типом здібностей (мислення), спрямованості та самосвідомості. Дані про характер зв’язку між стилем лідерства та досліджуваними явищами є підставою розглядати їх як його типологічні чинники: особи з різним стилем лідерства мають свої особливі типологічні властивості особистості.
4. Індивідуально-типологічні особливості особистості є найбільш стійкими та постійно проявляються, забезпечують певний рівень поведінки та діяльності, типовий для неї, тому можуть обумовлювати й схильність студентів до того чи іншого стилю лідерства, і навпаки.
5. Отримані дані стали підставою для визначення психологічного профілю кожного стилю лідерства, зокрема авторитарного та демократичного.
Авторитарний стиль лідерства характеризується наявністю таких властивостей особистості, як змішаний та холеричний тип темпераменту, циклотимічний, неврівноважений та екзальтований типи акцентуації характеру, розвинене предметне, образне та символічне мислення; спрямованість на справу та на спілкування, відсутність очікуваного ставлення інших і виражена самоповага, аутосимпатія та самоінтерес.
Демократичний стиль характеризується змішаними типами темпераменту, відсутністю виражених акцентуацій характеру чи наявністю гіпертимної, більш розвиненим знаковим мисленням, спрямованістю на справу та на спілкування, рівномірним розподілом усіх типів самосвідомості.
ВИСНОВКИ
Дослідження проблеми лідерства та його типологічних чинників у студентів дало змогу узагальнити такі найбільш суттєві його результати.
Сучасні соціальні зміни в Україні та світі висувають вимоги до молодих людей, які мають бути здатними до продуктивного співробітництва, продукування неординарних ідей, готові до прийняття рішень і несення відповідальності за себе та свою діяльність. Окрім цього психолог у своїй професійній діяльності часто виступає в ролі організатора, що вимагає від нього певних лідерських здібностей. Отож, студента-психолога майбутня професія зобов’язує виявляти та розвивати власні лідерські якості.
Лідерство – це здатність окремої особистості спонукати інших діяти, «запалювати», надихати їх на певну активність і діяльність. Цей феномен як один з базових механізмів диференціації соціальної діяльності передбачає досягнення особливого положення відносно решти членів групи певною особою або певною частиною групи, які є лідерами. Лідером є член групи, за яким решта її членів визнає право приймати відповідальні рішення в значимих для них ситуаціях, – рішення, які стосуються їх інтересів і визначають напрямок і характер діяльності всієї групи. Він здійснює найбільший психологічний вплив на групу загалом і окремих її членів та є найавторитетнішою особистістю, яка реально відіграє центральну роль в організації спільної діяльності та регулюванні взаємовідносин у групі.
У психологічній літературі виділяють низку концепцій лідерства, основними з яких є теорія «рис лідера», поведінкова теорія та ситуаційний підхід. Жодна з них не розкриває повної картини цього феномену, а розглядає його лише під певним кутом зору, зосереджуючи увагу на певному визначальному факторі. Зокрема, у рамках поведінкового підходу, відповідно до якого вирішальним чинником є манера поведінки відносно підлеглих, виділено поняття стилів лідерства.
Стиль лідерства – типова для лідера система прийомів впливу на групу. Традиційною в психології вважається система класифікації, запропонована К. Левіном, яка включає наступні стилі лідерства: авторитарний, для якого характерні жорсткі способи управління, відхилення будь-чиєї ініціативи та обговорення рішень, які приймаються; демократичний, з притаманними йому колегіальністю та схваленням ініціативи; ліберальний стиль, що характеризується відмовою від управління, ухиленням від керівництва.
Науково-емпіричні дослідження лідерства та його стилів проводилися протягом усього ХХ століття та до теперішнього часу, проте досі не існує однозначного визначення поняття «лідерство», а також відрізняються й уявлення про природу та сутність цього феномену. Не було знайдено прямого зв’язку між стилем керівництва та ефективним лідерством, а також різняться висновки щодо впливу стилю лідерства на продуктивність діяльності та ступінь задоволеності нею.
Відмічається, що схильність до того чи іншого стилю лідерства пов’язана з багатьма особистісними властивостями, що виступають диспозиціями, про наявність яких свідчать стійкі закономірності мислення, переживань та дій і які дозволяють прогнозувати та пояснювати поведінку, є непрямими її причинами. Такими особистісними особливостями є індивідуально-типологічні властивості.
Індивідуально-типологічні особливості особистості – це ті психічні властивості, які є найбільш стійкими та постійно проявляються, забезпечують певний рівень поведінки та діяльності, типовий для неї. Відповідно до структури особистості, запропонованої А. Г. Ковальовим, індивідуально-типологічні властивості представлені у темпераменту, характері, здібностях, спрямованості, самосвідомості. Названі особливості належать до найбільш стабільних властивостей, а тому накладають свій відбиток на діяльність людини у будь-якій галузі.
У причинно-наслідковому зв’язку особистісні риси розглядаються як причина, а поведінка – наслідок, що свідчить про можливість зв’язку схильності до того чи іншого стилю лідерства з особистісними властивостями та припускає можливість визначення типологічних чинників стилів лідерства.
Одержані на емпіричному етапі дослідження результати з вивчення типологічних чинників стилю лідерства студентів показали, що більшість студентів характеризуються авторитарно-демократичним стилем лідерства. Серед досліджуваних не було виявлено жодного представника ліберального стилю, що свідчить про їх активність та небайдужість щодо спільної справи.
У студентів було виявлено загальні типологічні властивості психіки. Зокрема, переважна частина студентів має змішані типи темпераменту, близько третини – чисті типи (холеричний, сангвінічний, флегматичний). Також близько третини вибірки не мають виражених акцентуацій характеру, для такої ж частини студентів характерним є гіпертимний тип акцентуації, у багатьох зустрічається циклотимічний тип, дещо меншою мірою – емотивний і демонстративний. У досліджуваної групи переважає образне та знакове мислення. Більша половина вибірки характеризується спрямованістю на справу. У більшості студентів переважає самоінтерес та самоповага.
Виявлено наявність зв’язку між стилем лідерства студентів та типологічними властивостями особистості – типом темпераменту, акцентуаціями характеру, типом здібностей (мислення), спрямованості та самосвідомості. Індивідуально-типологічні особливості особистості можуть обумовлювати схильність студентів до того чи іншого стилю лідерства, і навпаки. Дані про характер зв’язку між стилем лідерства та досліджуваними явищами є підставою розглядати їх як його типологічні чинники: особи з різним стилем лідерства мають свої особливі типологічні властивості особистості.
Отримані дані стали підставою для визначення психологічного профілю кожного стилю лідерства, зокрема авторитарного та демократичного.
Авторитарний стиль лідерства характеризується наявністю таких властивостей особистості, як змішаний та холеричний тип темпераменту, циклотимічний, неврівноважений та екзальтований типи акцентуації характеру, розвинене предметне, образне та символічне мислення; спрямованість на справу та на спілкування, відсутність очікуваного ставлення інших і виражена самоповага, аутосимпатія та самоінтерес.
Демократичний стиль характеризується змішаними типами темпераменту, відсутністю виражених акцентуацій характеру чи наявністю гіпертимної, більш розвиненим знаковимим мисленням, спрямованістю на справу та на спілкування, рівномірним розподілом усіх типів самосвідомості.
Отже, як показують отримані дані, типологічні особливості психіки людини можна вважати чинниками стилю лідерства студентів.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ДОДАТОК
А. Бланк методики «Схильність до певного стилю керівництва» Є. П. Ільїна.
Б. Бланк методики «Визначення переважаючого типу темпераменту».
В. Бланк опитувальника Х. Смішека «Діагностика типів акцентуації рис характеру та темпераменту за К. Леонгардом».
Г. Бланк опитувальника для визначення типів мислення та рівня креативності.
Д. Бланк методики діагностики спрямованості особистості Б. Басса.
Е. Бланк тесту-опитувальника ставлення до себе В. В. Століна та С. Р. Пантелеєва.
1 Типологічні особливості, які, відповідно до структури особистості, запропонованої А. Г. Ковальовим, представлені у темпераменту, характері, здібностях, спрямованості, самосвідомості.