Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ТЕМА 4. ФОРМУВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПОПИТУ ПРИВАТНОГО СЕКТОРА ЕКОНОМІКИ
1. Типи інвестиційних видатків. Джерело інвестицій. Зв’язок інвестицій і заощаджень у закритій економіці
Рис. 4.1. Взаємозв’язок ставки проценту,
заощаджень та інвестицій
Потік готової продукції за певний період, який використовується для підтримки і нарощування обсягів виробництва, називають інвестиціями або нагромадженням капіталу. Інвестиції – це довгострокові вкладення коштів у різні галузі економіки, як всередині країни, так і за кордоном, з метою одержання прибутків. За сферами вкладення у системі національних рахунків розрізняють три типи інвестиційних видатків: інвестиції в основний капітал; інвестиції у житлове будівництво; інвестиції у створення запасів. За структурою і напрямками використання всі різновиди інвестицій поділяють на: валові та чисті інвестиції. Частина інвестицій, яка використовується для заміни зношеного основного капіталу, представляє собою амортизаційні відрахування . Інша частина – чисті інвестиції – використовується для збільшення наявного капіталу: Валові інвестиції – це сума чистих інвестицій і амортизації: . З врахуванням цього базове співвідношення для визначення рівня нагромадження капіталу має вигляд:.За зв’язком з динамікою національного виробництва та за головними чинниками, що впливають на обсяги інвестицій, вони поділяються на: автономні та індуковані інвестиції. Автономні інвестиції – це ті, які не залежать від обсягу національного доходу. Підвищення рівня автономних інвестицій само обумовлює зростання національного доходу. Індуковані інвестиції, навпаки, залежать від динаміки національного доходу і є його функцією.
У будь-якому випадку джерелом інвестицій є сукупні заощадження. У закритій економіці найкращі умови для інвестування складаються, коли існує рівновага між заощадженнями та інвестиціями, тобто виконується тотожність . Але величина заощаджень може не співпадати з обсягом інвестицій, перш за все тому, що ці процеси здійснюються різними суб’єктами – заощаджують домогосподарства, а використовують заощадження переважно фірми. Крім того, інвестори і власники заощаджень керуються різними мотивами, а одні й ті самі чинники по-різному впливають на них.
Класична теорія вважала, що і заощадження, і інвестиції залежать головним чином від реальної ставки проценту . При цьому заощадження представляють собою зростаючу функцію від проценту, а інвестиції – спадну. За умови, що інші чинники незмінні, можна побудувати криві заощаджень та інвестицій на одному графіку. Тоді точка перетину кривих покаже рівноважний обсяг інвестицій і заощаджень, а також величину ринкової ставки проценту (рис. 4.1.а).
Кейнсіанський підхід розглядав заощадження як взагалі незалежні від ставки проценту, тому що люди зберігають надлишкові кошти в банку не з метою одержання додаткового доходу, а з багатьох інших причин – назбирати кошти на купівлю будинку, на навчання дітей, на старість і т.п., тому крива заощаджень є вертикальною (рис. 4.1.б).
В обох випадках рівновага встановлюється за умови .
З точки зору класичної теорії механізмом вирівнювання заощаджень та інвестицій виступає коливання реальної ставки проценту. Будь-яке відхилення процентної ставки від рівноважної порушує рівновагу між інвестиціями і заощадженнями. Рівновага може порушитись і під впливом інших непроцентних чинників. Коли, наприклад, внаслідок доброго врожаю домогосподарства отримають більші доходи, вони можуть за будь-якої ставки проценту збільшити свої заощадження. Крива інвестицій залишиться незмінною, а крива заощаджень зміститься праворуч–вниз. Нова рівновага встановиться за нижчої ставки проценту, при цьому обсяги інвестицій зростуть. Так в результаті коливань процентної ставки на ринку фінансів встановлюється рівність внутрішніх заощаджень та інвестицій.
2. Базова теорія автономних інвестицій в основний капітал
Класична теорія інвестицій виходить з того, що інвестиційні рішення приймаються фірмами, а власниками фірм є домогосподарства. З точки зору домогосподарств інвестиції у матеріальні активи є альтернативою їх фінансових заощаджень. Вони усвідомлюють, що існує вибір: віддати свої заощадження у позику (наприклад, купити облігації) і отримувати доход у вигляді проценту, або вкласти їх у виробниче устаткування власної фірми і в майбутньому мати більше багатства в результаті нагромадження капіталу.
Потрібно порівняти вигоду від різних рішень. Приріст виробництва визначають за допомогою виробничої функції, яка відображає зв’язок між використовуваними ресурсами і обсягом випуску: . Додаткове залучення у виробництво будь-якого фактора веде до приросту обсягу випуску.
Рис. 4.2. Оптимальний обсяг
основного капіталу
Класичний підхід до аналізу інвестицій базується на фундаментальному припущенні, що економіка завжди функціонує в умовах повної зайнятості трудових ресурсів. Для спрощення також приймають, що рівень цін, технологія та сукупний попит залишаються незмінними, а всі різновиди капіталу об’єднуються в змінну .
В умовах повної зайнятості праця є незмінним фактором, тому виробнича функція приймає вигляд: . Оскільки капітал – єдиний змінний фактор, то залучення у виробництво додаткових одиниць капіталу після певної межі стає все менш ефективним, тому що починає діяти закон спадної граничної продуктивності. Якщо завантаження виробничих потужностей наближається до певної межі, капітал стає обмежувачем для подальшого економічного зростання.
За даного стану технології в умовах дії закону спадної віддачі капіталу перед фірмами постає проблема вибору оптимального обсягу основного капіталу , тобто такого, який максимізує багатство. Вирішення проблеми можна проілюструвати графічно за допомогою двох підходів (рис. 4.2):
Оптимальний обсяг капіталу відповідає точці , де крива обсягу випуску найбільш віддалена від лінії альтернативної вартості капіталу . У точці кути нахилу кривої обсягу випуску і променя альтернативної вартості рівні. Ця рівність є умовою оптимізації обсягу капіталу: обсяг основного капіталу є оптимальним, коли гранична продуктивність капіталу дорівнює його граничній вартості: .
Рис. 4.2.б) ілюструє умову оптимального розміру основного капіталу в граничних величинах. Точка оптимуму тут відповідає перетину кривої і кривої граничної вартості інвестицій .
Рис. 4.3. Вплив ставки проценту на обсяг попиту на інвестиції
Інвестиції є різницею між бажаним обсягом основного капіталу і попередньо нагромадженим капіталом . Якщо кожна фірма приймає оптимальне рішення, то, підсумувавши значення всіх інвестицій за даної ставки проценту, отримаємо агреговану інвестиційну функцію для економіки в цілому. Інвестиції представляють собою довгострокові вкладення капіталу, тому більш реалістичною буде не двоперіодна, а багатоперіодна модель оптимального вибору. В ній потрібно враховувати процес зносу і вибуття капіталу за нормою амортизації (у двоперіодній моделі припускалось, що в майбутньому періоді капітал повністю зношується). Тут витрати на капітал дорівнюють сумі ставки проценту і норми амортизації.
У багатоперіодній моделі умовою оптимального вибору є такий рівень інвестицій, за якого гранична продуктивність капіталу дорівнює багатоперіодному обмеженню граничних витрат капіталу , .
Щоб досягти оптимального рівня капіталу , який максимізує багатство у наступному періоді, потрібно у поточному періоді вибрати такий рівень валових інвестицій , за якого: .
Основним чинником інвестицій є ставка проценту. Якщо ставка проценту зростає, то промінь витрат на капітал переміщується вгору (рис. 4.3.а), точка переміщується ліворуч до , звужуючи обсяги прибуткових і оптимальних інвестицій , при зниженні ставки проценту процес піде у зворотному напрямку. Звідси висновок, що обсяг попиту на інвестиції є оберненою функцією від ставки проценту: Графік інвестиційної функції, представлений на рис. 4.3.б), показує, що зміна ставки проценту викликає зміни в обсязі інвестиційного попиту.
Крім ставки проценту на інвестиції впливають інші, непроцентні чинники, які зміщують криву попиту на інвестиції вгору або вниз. Найважливішими з них є технічний прогрес, очікування і політичні чинники (податки і субсидії).
Наприклад, поліпшення технології в результаті науково-технічного прогресу означає, що з однаковим основним капіталом можна виробити більше продукції. Тому виробнича функція і крива граничної продуктивності капіталу (рис. 4.2) переміщуватимуться вгору. За незмінної ставки проценту оптимальний обсяг капіталу стає більшім, ніж початковий. Це означає, що крива інвестиційного попиту під впливом нових технологій також буде зміщуватись зміщується праворуч–вгору. Дж. М. Кейнс вважав, що надзвичайно важливим чинником, який викликає коливання інвестиційного попиту, є очікування – зміна оптимістичних і песимістичних настроїв інвесторів.
3. Розвиток базової теорії інвестицій. Теорія індукованих інвестицій
З врахуванням всієї множини чинників дуже важко пояснити, а тим більше спрогнозувати динаміку інвестицій. Вченими було запропоновано кілька моделей, які пояснюють окремі сторони складного інвестиційного процесу в приватній економіці: модель акселератора інвестицій, модель витрат облаштування і модель раціонування кредитів.
Модель акселератора інвестиційного процесу відображає зв’язок між зміною обсягу сукупного продукту і приростом індукованих інвестицій. Було помічено, що кожний приріст сукупного доходу, попиту або продукту викликає більший приріст інвестицій у процентному виразі – цю тенденцію назвали „принципом акселерації”.
Акселератор (від лат. ассеlеrо – прискорюю) виводять з припущення, що оптимальний обсяг капіталу пропорційний очікуваному обсягу виробництва: . Звідси акселератор обчислюється як відношення приросту інвестицій до приросту доходу, що викликав ці інвестиції: .
Відношення „капітал – обсяг продукції” або представляє собою капіталомісткість ВВП. На практиці значення цього показника перебуває у проміжку . Це означає, що приріст ВВП на одиницю вимагає в 3 чи 4 рази більшого приросту капіталу. Отже, динаміка ВВП пов’язана зі значно більшими змінами в інвестиціях. Принцип акселератора діє в обох напрямках – не лише за зростання, але й за скорочення обсягів ВВП, тому він застосовується також для пояснення економічних циклів.
Більші коливання інвестицій у порівнянні з коливаннями ВВП пояснюють тривалістю строків використання устаткування, внаслідок чого попит на інвестиції включає інвестиції на відновлення капіталу і на його розширення. Наприклад, наявний капітал дорівнює 500 млн. грн., щорічний його знос становить 10%. Отже, щорічні інвестиції на відновлення складуть 50 млн. грн. Якщо ВВП зросте, в результаті чого сукупний попит на товари і послуги також зросте на 10%, то валові інвестиції подвояться, тому що 50 млн. грн., як і раніше, підуть на відновлення зношеного капіталу, а ще 50 млн. грн. (10%) потрібно вкласти додатково на розширення капіталу, щоб задовольнити збільшений сукупний попит. Таким чином, попит на товари і послуги зріс на 10%, а попит на валові інвестиції – у 2 рази.
Модель витрат на облаштування (витрат регулювання) виходить з того, що фірми не відразу доводять величину основного капіталу до бажаного оптимального рівня, тому що потрібно чимало часу для того, щоб вивчити проект, провести переговори про його фінансування, а після прийняття рішення –побудувати новий цех, встановити нове обладнання, навчити робітників правильно його експлуатувати. Всі ці обставини вимагають додаткових витрат на облаштування, тому загальні витрати на інвестиції зростають. Це змушує фірми регулювати зміну основного капіталу, поступово наближаючи його обсяг до оптимального.
У модель акселератора був введений коефіцієнт часткового регулювання з діапазоном значень . Коефіцієнт визначає швидкість наближення фактичного обсягу капіталу до його оптимального розміру . З врахуванням коефіцієнта чисті інвестиції становитимуть: .
Чим менший коефіцієнт , тим повільніше чисті інвестиції наближаються до бажаного рівня. Якщо , то інвестиційний процес йде за моделлю акселератора
У розвиток ідеї витрат облаштування Дж. Тобін запропонував модель, яка отримала назву – теорія інвестицій Тобіна. Тобін звернув увагу на те, що виміряти розрив між фактичним і оптимальним можна за допомогою відношення ринкової оцінки капіталу фірми на фондовому ринку до відновної вартості капіталу фірми. „Відновна вартість капіталу” – це витрати, на які прийшлось би піти, щоб придбати все устаткування і будівлі фірми на ринку продукції. Якщо, наприклад, на фондовій біржі фірма коштує 200 млн. грн., а щоб купити весь основний капітал і відновити всю фірму з ринку готової продукції треба витратити 100 млн. грн., то = 200/100 = 2.
Якщо , то оптимальній розмір капіталу більший за наявний, тобто , отже, інвестиції будуть прибутковими, вигідно нагромаджувати капітал. Коли , тобто фондовий ринок оцінює фірму нижче відновної вартості, отже, , фондовий ринок сигналізує, що фірмі необхідно повернутись до нижчого рівня основного капіталу . По суті означає, що ціна акцій на фондовій біржі вища за наявну вартість капіталу. Тоді фірма може випустити нові акції, продавши які, отримає кошти для фінансування нового інвестиційного проекту, здатного забезпечити їй прибуток. Ці рішення впливають на загальний інвестиційний попит.
Модель раціонування кредитів виходить з того факту, що фірми і домогосподарства можуть і не отримати кредитів для фінансування своїх інвестиційних проектів. Тоді темпи зростання інвестицій будуть залежати не лише від ринкової ставки проценту і віддачі від інвестицій, а й від потоку готівкових коштів фірм.
Причиною раціонування кредитів може бути державне регулювання ставки проценту, коли вона встановлюється нижче за рівноважну. Тоді попит на кредити з боку інвесторів перевищує пропонування, а банки можуть вибирати, яким інвесторам надати кредит. Іншою причиною може бути невизначеність ризику. На практиці банкам досить важко оцінити ризик, пов’язаний з неповерненням кредиту. Тому кредити в першу чергу надаються великим фірмам, а малі мають менші шанси на їх одержання.
Наслідком раціонування кредитів є те, що інвестиційний попит залежатиме від власних ресурсів фірми, від величини її нерозподіленого прибутку. В таких умовах основний капітал не буде наближатись до оптимального рівня, що визначається ринковою ставкою проценту і граничною продуктивністю капіталу.
Отже, на норму інвестування впливають численні чинники – очікувані прибутки, ВВП, процентні ставки, витрати на облаштування. Кінцевий вигляд інвестиційної функції, можна представити як: .
4. Зв’язок заощаджень, інвестицій та рахунку поточних операцій у відкритій економіці
У закритій економіці рівність заощаджень та інвестицій є обов’язковою умовою макроекономічної рівноваги. У відкритій економіці обсяги заощаджень і інвестицій не обов’язково повинні урівноважуватись всередині національної економіки.
Рівноважний стан відновлюється за рахунок зовнішньоекономічних зв’язків, зокрема в результаті коливання величини чистого експорту. Продукція, вироблена в країні, але не спожита і не використана на інвестиції, експортується в інші країни. За умови додатного чистого експорту в країні можуть нагромаджуватись заощадження, які перевищують інвестиції. Надлишкові заощадження надають в борг інвесторам інших країн. Тоді виникає активне сальдо рахунку поточних операцій, яке показує, що резиденти країни позичають іноземцям більше, ніж беруть у них в борг. У протилежному випадку, коли інвестиції перевищують заощадження, виникає пасивне сальдо (дефіцит) рахунку поточних операцій, це означає, що вітчизняні інвестори позичають за кордоном, у країни нагромаджується зовнішня заборгованість. У закритій економіці, де , баланс поточного рахунку завжди буде нульовим . Але у відкритій економіці, де суб’єкти країни можуть позичати іноземцям або брати позики у них, баланс рахунку поточних операцій буде дорівнювати різниці між заощадженнями та інвестиціями: . Отже, можна записати вираз для : , де – чисті активи країни за кордоном. Це співвідношення можна переписати як: , тоді воно покаже, що заощадження можна використати як для внутрішніх інвестицій, так і для чистих інвестицій за кордоном. Отже, зміни сальдо рахунку поточних операцій у платіжному балансі країни виступають балансуючим елементом заощаджень і інвестицій у відкритій економіці.
ТЕМА 5. ДЕРЖАВНИЙ СЕКТОР ЕКОНОМІКИ,
ЙОГО РОЛЬ У РОЗПОДІЛІ ДОХОДІВ
ТА ФОРМУВАННІ СУКУПНОГО ПОПИТУ
1. Розподіл доходів і роль державного сектора у їх вирівнюванні
Державний сектор відіграє значну роль в сучасній змішаній економіці:
До основних економічних функцій держави належать: виробництво суспільних благ, перерозподіл доходів з метою реалізації принципу справедливості, макроекономічна стабілізація.
Через ринковий механізм здійснюється функціональний і персональний (особистий) розподіл сукупного доходу. Функціональний розподіл – це первинний розподіл доходів між власниками факторів виробництва, він зокрема визначає пропорції, в яких національний доход розподіляється між працею і капіталом.
У сучасній змішаній економіці немає чіткого розмежування на доходи трудові і нетрудові. У більшості наймані робітники мають акції і облігації, тобто отримують також доход від капіталу, в той же час власники підприємств також працюють. Тому персональні доходи – окремих осіб, сімей, домогосподарств – мають змішаний характер.
Основна особливість персональних доходів у ринковій економіці – їх надзвичайна нерівномірність. Ступінь нерівності особистого розподілу доходів вимірюється за допомогою кривої Лоренця. Вона будується за даними фактичного розподілу особистих доходів для окремих країн. Рис. 6.1 ілюструє такий розподіл доходів для двох країн – і . На вертикальній осі відкладені частки сукупного доходу в процентах від нуля до 100%. Процентний поділ від 0 до 100% на горизонтальній осі представляє собою частки окремих груп сімей у сукупному доході.
Форма кривої Лоренця характеризує ступінь нерівномірності особистого розподілу доходів. Якби в країні існувала абсолютна рівність в розподілі доходів, то крива мала б вигляд бісектриси (лінія абсолютної рівності на рис. 5.1), тоді 20% сімей привласнювали б 20% доходу і т.д. У протилежному випадку, якби, наприклад 2% сімей привласнювали весь доход, то крива Лоренця мала б вигляд вертикальної лінії на відмітці 98% населення, яке отримувало б 0 доходів. Кожна точка на кривій визначає частку сукупного доходу, отриманого відповідною частиною сімей.
Крива Лоренця для країни (суцільна лінія на графіку) показує, що 20% сімей з найнижчими доходами отримують 5% сукупного доходу (точка ), частка доходу 40% сімей становить 15% доходу країни (точка ). Точка показує, що 95% сімей отримали 84% доходів, отже, 5% сімей з найвищими доходами мають 16% сукупного доходу.
Чим більше крива Лоренця відхиляється від лінії абсолютної рівності, тим вищий ступінь нерівномірності розподілу доходів. Більш вигнута крива Лоренця для країни (пунктир на рис. 5.1) показує, що порівняно з країною доходи тут розподіляються ще більш нерівномірно.
Рис. 5.1. Крива Лоренця
для двох країн
З кривою Лоренця пов’язаний інший вимірник нерівності доходів – індекс Джині, який визначається як відношення площі фігури, що утворюється між кривою Лоренця та лінією абсолютної рівності, до площі трикутника, утвореного лінією абсолютної рівності та координатними осями. Цей коефіцієнт коливається в діапазоні між нулем (у випадку абсолютної рівності чисельник дорівнює нулеві) та одиницею (у випадку абсолютної нерівності, коли всі доходи суспільства зосереджені у одного індивіда, чисельник дорівнюватиме знаменнику).
На рівень диференціації доходів впливає багато чинників: розбіжності у рівні заробітної плати, які породжуються відмінностями у розумових та фізичних здібностях людей, в освіті та професійній підготовці; відмінності у розмірах власності – землі, акцій, облігацій, нерухомості, що приносить доход; у деяких країнах поглиблює нерівність доходів дискримінація за ознаками раси та статі.
Диференціація доходів і рівня життя породжує гостру соціальну проблему бідності. Бідність – це такий рівень життя, який не може забезпечити нормальне відтворення населення. У кожній країні офіційно визначається „поріг бідності” або „прожитковий мінімум”. У США бідною вважається сім’я, доход якої менш ніж в 3 рази перевищує рівень витрат на „нормальне продовольче забезпечення” сім’ї. За стандартами ООН для Центральної і Східної Європи межею бідності вважається середньодобовий доход в 4 дол. Поріг бідності значно підвищує процес інфляції – видатки на нормальне продовольче забезпечення зростають без підвищення рівня споживання, або навіть за його зниження.
Найбільш узагальнюючим показником рівня життя є тривалість життя. В розвинутих країнах жінки в середньому живуть 80-82 роки, чоловіки 74-76 років, в Україні чоловіки – 63 роки, жінки – 72 роки.
Уряди багатьох країн намагаються пом’якшити дефекти ринкового розподілу, перерозподіляючи первинні доходи через державний бюджет. Функцію перерозподілу виконує прогресивна система оподаткування та система трансфертних платежів з бюджету, за рахунок яких фінансується програма соціального захисту населення.
Політика соціального захисту – це система заходів, які захищають населення від економічної та соціальної деградації. Витрати на соціальний захист залежать від можливостей економіки і пріоритетів у політиці уряду.
В країнах з ринкової економікою склалася трирівнева система фінансування соціальних програм, яка включає:
Виробництво суспільних благ і перерозподіл доходів з метою реалізації принципу справедливості – це дві важливі функції держави у змішаній економічній системі. Виконуючи ці функції, держава може значно змінювати сукупний попит і цим гальмувати економічне зростання або сприяти йому.
2. Формування доходів і видатків державного сектора
Багато аспектів діяльності уряду визначаються державним бюджетом – фінансовим планом доходів і видатків державного сектора за певний період, який щорічно затверджується законодавчим органом країни. Різниця між державними доходами і видатками складає сальдо державного бюджету, яке може бути позитивним, коли бюджет зводиться з надлишком (доходи перевищують видатки), або від’ємним, коли бюджет зводиться з дефіцитом (надходження до бюджету менші за видатки). Бюджетний надлишок – це заощадження державного сектора.
Найважливішим джерелом державних доходів є податки. Різноманітні види податків підрозділяють на три великих категорії:
Податки, які накладаються на індивідів і фірми (подоходний і майновий), відносять до прямих, а податки на товари і послуги – до непрямих (торгові тарифи і податки з продажу). Зазвичай у розвинених країнах в структурі податкових надходжень переважають прямі податки з індивідів, а в країнах, що розвиваються – непрямі, переважно податки на торговельні операції.
Другим джерелом надходжень до державного бюджету є прибутки державних підприємств і торгових фірм, що належать державі.
Для стягнення податків розробляється система податкових ставок і пільг. Податкова ставка – це законодавчо встановлений розмір податку на одиницю оподаткування. Гранична ставка податку обчислюється як відношення приросту виплачуваних податків до приросту доходу: Середня ставка оподаткування – це відношення загальної суми податків до величини доходу, який оподатковується: Виділяють ще нульову ставку – вона передбачає звільнення від податку на певний період. Вона застосовується найчастіше до експортних товарів, у деяких країнах – до товарів сільськогосподарського призначення, нової техніки, медикаментів та ін. Пільгова ставка – це зменшена ставка оподаткування, яка встановлюється для стимулювання розвитку виробництва окремих товарів, таких як дитячі товари, медичне обладнання, тощо. Якщо пільги поширюються на значну кількість платників податків, то вони значно знижують реальну ставку оподаткування у порівнянні з номінальною.
Рис. 5.3. Прогресивні податки і
вирівнювання доходів
Зв’язок між податковими ставками та обсягом податкових надходжень до бюджету ілюструє крива Лаффера (рис. 5.2). Вона показує, що підвищення податкової ставки спочатку збільшує надходження до бюджету, але до певної межі, на графіку – до рівня ставки . Подальше підвищення податкової ставки вже призводить до скорочення податкових надходжень. Пояснюється це звуженням бази оподаткування. Оскільки мотивація ділової активності в підприємницькому секторі послаблюється, обсяги виробництва скорочуються і відповідно падають податкові відрахування до бюджету. Теоретично крива Лаффера досить ґрунтовно визначає оптимальну ставку, за якої надходження до бюджету досягають максимальної величини. Проте в реальній господарській практиці важко визначити, в якому саме положенні на кривій Лаффера перебуває діюча система оподаткування в конкретній країні, встановити, чи дасть зниження ставки кращий результат, чи, навпаки, ставку можна підвищити.
Рис. 5.2. Крива Лаффера
З макроекономічної точки зору податки відіграють позитивну роль у реалізації принципу справедливого розподілу сукупних доходів і стабілізації економічного розвитку. Проблема в тому, як звести негативні наслідки оподаткування до мінімуму і побудувати оптимальну податкову систему. При формуванні системи оподаткування потрібно враховувати ряд принципів, основними з яких є справедливість та ефективність. Справедливість по відношенню до платників податків полягає у тому, щоб люди з однаковими доходами сплачували однаковий податок, а ті, хто отримують більше, повинні платити більші податки. Але такий підхід викликає ряд етичних проблем: чи будуть в рівних умовах після сплати податків той, хто живе один, і той, в кого на утриманні п’ятеро дітей, якщо вони отримують однаковий доход? чи повинен багатий віддавати більшу частку свого доходу, ніж бідний, і на скільки?
Прогресивною податковою системою вважається така, за якої після сплати податків нерівність в економічному положенні людей скорочується. Крива Лоренця на рис. 5.3 ілюструє вплив прогресивної податкової системи на диференціацію у розподілі доходів: після сплати податків крива (пунктир) наближається до лінії повної рівності.
Якщо ж після сплати податків нерівність зростає, то така система вважається регресивною.
Якщо гранична ставка податку (ставка оподаткування додаткової одиниці доходу) зростає разом з доходами, то система значно вирівнює доходи. Але застосування різних ставок оподаткування робить податкову систему дуже складною. Податкова система може бути прогресивною і при застосуванні однієї граничної податкової ставки, але при існуванні такого рівня доходів, за якого громадяни звільняються від сплати податків. Проте якщо існує лише одна середня ставка податку, то ця система не є ані прогресивною, ані регресивною, хоч вона значно спрощується.
Проблематичним є питання: що обкладати податком – доход чи споживання? Податок на доход діє як негативний стимул до праці і підприємницької діяльності. Вважають, що більш справедливим є оподаткування споживання, оскільки споживання пов’язане з сукупними доходами індивіда, отриманими протягом тривалого періоду, а не з поточними доходами. Оподаткування споживання звільнює від оподаткування заощадження, в той час як пряме оподаткування доходів призводить до подвійного оподаткування – перший раз податки сплачують із заробленої суми, а вдруге – з доходів, які отримують від заощаджень. Одним із способів оподаткування споживання є податок на додану вартість, а також податок на продаж.
Рівень оподаткування визначається головним чином розміром державних видатків. Державні видатки поділяють на чотири категорії:
3. Взаємодія приватного та державного секторів. Сукупне споживання і національні заощадження
Розглянемо, як впливає взаємодія приватного і державного сектора на сукупне споживання та національні заощадження за допомогою моделі багатоперіодної економіки. Уяву про розміри і динаміку сукупного споживання можна одержати за допомогою агрегування поведінки мільйонів домогосподарств, фірм та держави. Якщо припустити, що всі домогосподарства мають однакову граничну схильність до споживання, то сукупне споживання представлятиме добуток сумарного перманентного доходу і граничної схильності до споживання : .
У масштабах країни приватний сукупний доход зростає внаслідок нагромадження капіталу шляхом інвестицій. Оскільки домогосподарства є співвласниками фірм, то їх майбутній приватний доход залежить від прибутковості фірм. У результаті вдало вибраних видів виробничої діяльності майбутній доход приватного сектора економіки тепер є сумою фонду і обсягів виробництва у відповідності з виробничою функцією , тобто майбутнє споживання приймає вигляд: .
При заданих параметрах: ; , сумарне багатство приватного сектора , яке визначає міжчасове бюджетне обмеження і поточну вартість споживання, приймає вигляд:
Таким чином, приватний сектор, який складається з домогосподарств і фірм, збільшує своє багатство за рахунок чистого доходу від інвестицій.
У змішаній економіці у розподіл і використання сукупного багатства нації включається держава, що видозмінює сукупні споживання та заощадження. Уряд, який представляє державу, здійснює закупівлю товарів і послуг, виплачує трансфертні платежі, а свої сумарні видатки компенсує за допомогою різного виду податків, які сплачують домогосподарства і фірми.
Моделі багатоперіодної економіки включають видатки уряду лише як закупівлю товарів і послуг ( і ) і чисті податки без трансфертів .
Міжчасове бюджетне обмеження уряду подібне до бюджетного обмеження домогосподарств:
Тоді бюджетне обмеження приватного сектора з врахуванням податків приймає вигляд:
Якщо припустимо, що процентна ставка для приватного сектора і для державних позик однакова , то, підсумувавши міжчасові бюджетні обмеження приватного сектора і держави, отримаємо об’єднане міжчасове обмеження нації у закритій економіці:
Воно означає, що сумарні національні видатки не можуть перевищувати багатства країни. Це – перший висновок, він справедливий і для закритої економіки, і для країни з відкритою економікою, яка може брати позику за кордоном і надавати позику за кордон.
Другий висновок дістав назву „еквівалентність Рікардо” („тотожність Рікардо”): видатки уряду і податкова діяльність зменшують приватне багатство, при цьому часова структура податків не впливає на споживання, якщо державні видатки залишаються постійними.
Після деяких перетворень бюджетне обмеження приватного сектора можна записати у такому вигляді:
Рівняння показує, що споживання протягом життєвого циклу домогосподарств дорівнює дисконтованій вартості фонду за мінусом дисконтованої вартості податків. Зміна податків у часі не має значення для домогосподарств, які не змінять свого поточного споживання по простій причині: вони знають, що зменшення поточних податків і збільшення поточного використовування доходу сьогодні буде компенсовано підвищенням майбутніх податків і відповідним зменшенням майбутнього доходу, а сукупне багатство протягом життя не зміниться.
Третій висновок відображає той факт, що держава з метою покриття дефіциту випускає облігації, які обіцяє погасити з процентами. З еквівалентності Рікардо випливає, що державний борг не представляє чистого багатства для сукупного приватного сектора. Приватний сектор усвідомлює, що сплата вартості облігацій і проценту по них зрівноважується податками, які накладаються на обслуговування боргу. Проте у реальному житті насправді бюджетний дефіцит впливає на поведінку громадян, деяку частину державного боргу (облігацій) вони розглядають як багатство.
Бюджетне обмеження нації з відкритою економікою пов’язане з поточним рахунком . Поточний рахунок представляє собою чисте заощадження країни щодо решти світу. Він складається з первинного поточного рахунку і чистого зовнішнього інвестиційного доходу :
,
де – сальдо чистих активів країни щодо решти світу,
– реальна ставка проценту.
Чистий інвестиційний доход додатний, якщо країна володіє більшою кількістю активів, ніж має пасивів, від’ємний у випадку, коли країна має борги.
Міжчасове бюджетне обмеження нації вимагає, щоб поточна вартість первинного поточного рахунку країни дорівнювала нулю:
Тобто дефіцити первинного поточного рахунку в першому періоді повинні відшкодовуватись надлишками первинних поточних рахунків у другому періоді (у поточній вартості).
Якщо має місце зовнішній борг ( від’ємне), то поточна вартість рахунків повинна бути додатною в сумі, яка достатня для повернення зовнішнього боргу, і навпаки:
В цілому поточна вартість внутрішніх видатків у країні не може перевищувати ці видатки у вітчизняному виробництві мінус початкові активи:
де – ВВП відповідних періодів.
Багатство є основним визначником споживання нації у поточному періоді і в майбутньому. Воно відображає впливи всіх змін у доході в кожному періоді, а також зміни процентної ставки: якщо реальна процентна ставка зростає, то багатство зменшується, тому що майбутній доход дисконтується більшою мірою. Проте надання і отримання позики внутрішніми суб’єктами взаємопогашуються, і можна вважати, що не впливають на сукупне споживання. Функція споживання показує, що сукупне особисте споживання перебуває в прямому зв’язку із сукупним багатством:
Національні заощадження включають в себе заощадження домогосподарств, заощадження фірм і заощадження держави.
Приватні заощадження – це сума заощаджень фірм і домашніх господарств. Коли фірми отримують прибуток , то вони поділяють його на дві частини: одну залишають для інвестицій (нерозподілений прибуток), а іншу у вигляді дивідендів виплачують домогосподарствам як власникам фірм. Тоді заощадження фірм можна визначити як різницю: , а заощадження домогосподарств відповідно: .
Вважають, що не залежить від дивідендів, тому що вони йдуть на заощадження. Якщо фірма у наступному періоді вирішить спрямувати прибуток для закупівлі державних облігацій, то заощадження фірм збільшаться, а заощадження домогосподарств зменшаться на однакову величину, отже, загальна величина приватних інвестицій не зміниться. Емпіричні дослідження підтвердили цей висновок, але з деякими уточненнями: стратегія заощаджень фірм дійсно впливає на обсяг особистих заощаджень обернено, але не пропорційно, і лише частково, тому що діє ряд інших чинників.
Під рівнем заощаджень розуміють частку величини чистого приросту заощаджень у ВВП (%). Вимірюється рівень заощаджень показником норми чистих приватних заощаджень: .
Приватні чисті заощадження дорівнюють сумі чистих закордонних інвестицій і чистих приватних внутрішніх заощаджень. Іншими словами, це – валові національні заощадження (внутрішні та іноземні) за відрахуванням амортизації. По суті, чисті національні приватні заощадження дорівнюють чистим національним приватним інвестиціям (внутрішні плюс закордонні).
Виокремлено ряд чинників, які впливають на рівень національних заощаджень, проте цей вплив дуже суперечливий. До них відносять:
податкову систему, яка також спричиняє зменшення