Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема: Інвестування в системі міжнародного бізнесу
1. Особливості кругообігу інвестицій в ринковому господарстві
2. Інвестиційні ресурси та джерела їх формування
3. Недоліки і потенційні переваги міжнародного інвестування
4. Методи залучення іноземного капіталу до розвитку національної економіки
1. Поняття інвестиції на практиці пов'язане з визначенням об'єктів вкладень, інвестиційного процесу, інвестиційної діяльності.
Загалом інвестиційна діяльність охоплює такі етапи: формування нагромадження — вкладення ресурсів (інвестування) — одержання прибутку. Одержання прибутку і приросту капіталу є основною метою інвесторів. Характеристики прибутку визначають усі параметри інвестування, тобто вкладення ресурсів. Відповідно до мети інвестиційної діяльності корпорації в ринкових умовах вирішуються такі інвестиційні завдання: по-перше, реалізується вибір інвестиційних проектів і здійснюється розміщення капіталів відповідно до обраних проектів; по-друге, здійснюється оптимізація або постійне коригування капітальної структури фірми залученням джерел зовнішнього фінансування (емісія цінних паперів, кредити банків); по-третє, формуються нагромадження і розподіляються дивіденди, завдяки обґрунтованій дивідендній політиці оптимізується пропорція між інвестиціями та дивідендами. Методи вирішення зазначених завдань і визначають показники процесу інвестування (основного етапу інвестиційної діяльності) кожної конкретної фірми.
В основі інвестиційної діяльності лежать перетворення інвестицій, що повторюються: приріст нагромаджень — витрати — приріст капітального майна — прибуток — інвестиції (нагромадження). Постійне відтворення цього ланцюжка перетворень становить кругообіг інвестицій. Однак існують особливості кругообігу виробничих і фінансових інвестицій.
Кругообіг виробничих інвестицій, виокремлюючись у стадії, породжує кругообіг фінансових інвестицій, що справляє зворотний вплив на кругообіг виробничих інвестицій. У результаті це приводить до злиття, нероздільності потоків виробничих та фінансових інвестицій у межах окремої корпорації і до їх остаточного виокремлення за межі підприємства на локальних і національних ринках капіталів. Схематично кругообіг інвестицій показано на рис. 28.
Відповідно до рис. 28 виокремлюють такі основні етапи руху виробничих інвестицій, або інвестиційного процесу: перший — реалізація інвестиційного попиту (нагромадження), тобто процесу створення виробничих потужностей; другий — процес виробництва продукції (інвестиційних або споживчих товарів, робіт, послуг); третій — реалізація продукції, одержання доходу; четвертий — розподіл доходу, формування інвестиційного попиту. Сукупність зазначених етапів руху інвестицій становить кругообіг інвестицій. З наведеної схеми випливає також, що інвестиційна діяльність відбувається як у сфері виробництва, так і у сфері обертання (обміну). У сфері виробництва інвестиційна діяльність означає створення нових інвестиційних товарів, що мають матеріально-речову форму. Це, зокрема, будівництво виробничих споруд і комунікацій, виробництво устаткування, видобування сировини, підготовка кваліфікованих кадрів тощо. Зазначена інвестиційна діяльність, тобто створення нових інвестиційних товарів, включається до складу кругообігу інвестицій конкретного підприємства тільки за умови її здійснення у власних виробничих цілях. Якщо ж нові інвестиційні товари виготовляються для інших економічних суб’єктів, то це різновид основної діяльності фірми.
В умовах високого рівня розвитку продуктивних сил, постійного поглиблення поділу праці, що зумовлює підвищення її ефективності, істотно зменшується потреба створення (будівництва, виробництва) інвестиційних товарів для організації власного виробничого процесу. Звичайно необхідні товари і послуги купуються на ринках інвестиційних товарів. Отже, у сучасних умовах інвестиційна діяльність відбувається переваж-но у сфері обміну і виражається у формі купівлі-продажу товарів та послуг на ринках інвестиційних товарів. Виходить, для ринкової економіки замкнутий на підприємство кругообіг інвестицій так само нехарактерний, як і замкнутий обіг продукту і доходу.
Навіть за умови рівномірного розширення кругообігу інвестицій, продукту і доходу на певному підприємстві залишається різною тривалість кругообігу на різних підприємствах. Крім того, при безперервному осіданні інвестицій (формуванні нагромаджень) у межах певного підприємства нові інвестиційні проекти воно реалізовуватиме дискретно.
Нагромадження не відповідатимуть обсягу реалізованих інвестицій, тобто витратам на реалізацію інвестиційних проектів. Це призведе до нерівномірного збільшення кругообігів інвестицій, продукту і доходу. Така нерівномірність позначиться на капітальній структурі підприємства, що стане неоптимальною з погляду максимізації прибутку. В умовах конкурентних ринків покупців це, у свою чергу, може призвести до втрати позицій на ринку і навіть до банкрутства. Таким чином, різна тривалість кругообігів інвестицій на різних підприємствах, а також нерівномірність кругообігів інвестицій, продукту і доходу в межах одного окремо взятого підприємства зумовлює необхідність розширення інвестиційного процесу за межі підприємства, формування на основі одиничних, окремих кругообігів інвестицій єдиної інвестиційної системи.
Створення єдиної інвестиційної системи стає можливим з розвитком кредитної системи й інститутів ринку цінних паперів (фондового ринку). Кредитна система акумулює всі грошові нагромадження країни. Тим самим вирішується суперечність між нагромадженням та інвестиціями, що виникає під час організації виробничого процесу підприємцями — фізичними або юридичними особами. Це означає, що коли бракує власних нагромаджень, індивідуальний або інституціональний інвестор може одержати кредит у банку на інвестиційні цілі. І навпаки, за наявності тимчасово невикористовуваних нагромаджень інвестори можуть дати їх банку в борг на певний термін за певну плату (депозитний відсоток). Таким чином, істотно підвищується мобільність капіталів, зростає швидкість їх переміщення у сфери економіки з найвищою нормою прибутку. Водночас прискорюється процес вирівнювання норми прибутку в національному масштабі. Це дає можливість уніфікувати "ціну" позичкового капіталу як на грошових ринках, так і на ринках капіталів. Отже, формується суспільна оцінка граничної ефективності, результативності використання інвестиційних капіталів. Ця оцінка — позичковий відсоток — є індикатором інвестування в будь-якій формі, у будь-якій сфері економіки, визначає нижній граничний "поріг" прибутковості інвестиційних проектів.
2. Усі напрямки і форми ІД компанії (фірми) здійснюються за рахунок сформованих нею інвестиційних ресурсів. Від характеру формування цих ресурсів багато в чому залежить рівень ефективності не тільки інвестиційної, але й всієї господарської діяльності підприємства.
Інвестиційні ресурси підприємства являють собою всі форми капіталу, який залучається ним для здійснення вкладень в об'єкти реального і фінансового інвестування.
Інвестиційні ресурси, що формуються підприємством, класифікуються за багатьма ознаками:
1. За титулом власності – власні й позикові.
Власні інвестиційні ресурси характеризують обсяг коштів підприємства, які забезпечують його інвестиційну діяльність і належать йому на правах власності. До власних ресурсів відносяться також кошти, які передані підприємству для здійснення цільового інвестування на безповоротній основі.
Позикові інвестиційні ресурси характеризують залучений підприємством капітал в усіх його формах на умовах повернення. Всі форми позикового капіталу, які використовуються підприємством в інвестиційній діяльності, являють собою його фінансові зобов'язання, що підлягають погашенню в передбачені строки.
2. За джерелами залучення: залучені із внутрішніх і зовнішніх джерел.
Інвестиційні ресурси, що формуються із внутрішніх джерел характеризують власні фінансові кошти, які формуються безпосередньо на підприємстві для забезпечення його розвитку. Основу власних фінансових коштів, які формуються із внутрішніх джерел, складає капіталізована частина чистого прибутку підприємства ("нерозподілений прибуток").
Інвестиційні ресурси, що формуються із зовнішніх джерел, характеризують ту їх частину, яка формується поза межами підприємства.
3. За натурально-речовою формою залучення сучасна теорія виділяє інвестиційні ресурси в грошовій, фінансовій, матеріальній і нематеріальній формах. Інвестування капіталу в цих формах дозволене законодавством України при створенні нових підприємств, збільшенні обсягу їх статутних фондів.
Інвестиційні ресурси в грошовій формі є найбільш поширеним їх різновидом. Універсальність цього виду інвестиційних ресурсів полягає в тому, що вони можуть бути трансформовані в будь-яку іншу форму активів, необхідних підприємству для здійснення інвестиційної діяльності.
Інвестиційні ресурси в фінансовій формі залучаються підприємством у вигляді різноманітних фінансових інструментів, які вносяться до його статутного фонду. Такими фінансовими інструментами можуть бути акції, облігації, депозитні рахунки і сертифікати банків тощо.
Інвестиційні ресурси в матеріальній формі залучаються підприємством у вигляді різноманітних капітальних активів (машин, обладнання, приміщень), сировини, матеріалів, напівфабрикатів і т. п.
Інвестиційні ресурси в нематеріальній формі залучаються підприємством у вигляді різноманітних нематеріальних активів, які не мають речової форми, але беруть безпосередню участь в його господарській діяльності й формуванні прибутку. До цього виду інвестованого капіталу відносять права користування окремими природними ресурсами, патентні права на використання винаходів, "ноу-хау", права на промислові зразки й моделі, товарні знаки, комп'ютерні програми та інші нематеріальні види майнових цінностей.
4. За періодом залучення виділяють інвестиційні ресурси довгострокові - складаються з власного і позикового капіталів зі строком використання більше одного року. Сукупність власного і довгострокового позикового капіталу, сформованого підприємством для інвестиційних цілей, називають "перманентним капіталом".
Інвестиційні ресурси, що залучаються на короткостроковий період формуються підприємством для задоволення тимчасових інвестиційних потреб на період до одного року.
5. За національною приналежністю власників капіталу виділяють інвестиційні ресурси, які формуються за рахунок вітчизняного або іноземного капіталу.
Інвестиційні ресурси, що формуються за рахунок вітчизняного капіталу, характеризуються найбільшою кількістю джерел, які пропонуються вітчизняним фінансовим ринком, і сформованими інвесторами власних фінансових ресурсів. Цей вид інвестиційного капіталу, як правило, найбільш доступний для підприємств малого й середнього бізнесу.
Інвестиційні ресурси, що формуються за рахунок іноземного капіталу, забезпечують в основному реалізацію великих реальних інвестиційних проектів, пов'язаних з їх перепрофілюванням, реконструкцією або технічним переоснащенням.
6. За цільовим використанням виділяють інвестиційні ресурси, які призначені для реального інвестування, їх обсяг та структура плануються по кожному реальному проекту в рамках сформованої інвестиційної програми підприємства.
Інвестиційні ресурси, які призначені для фінансового інвестування, їх залучення підпорядковане завданням формування або реструктуризації портфеля фінансових інструментів інвестування підприємства.
7. По забезпеченню окремих стадій інвестиційного процесу виділяють інвестиційні ресурси, які забезпечують:
- передінвестиційну стадію.
- інвестиційну стадію.
- постінвестиційну стадію.
На передінвестиційній стадії ресурси формуються з метою забезпечення передстартових витрат по відкриттю нового підприємства, необхідних для розробки бізнес-плану, фінансування передінвестиційних досліджень, а також проектних робіт. У складі загального обсягу інвестиційних ресурсів ці кошти складають незначну частину.
На інвестиційній стадії ресурси необхідні для безпосереднього формування капітальних та інших активів, що складають виробничий потенціал майбутньої господарської діяльності підприємства. Потреба в ресурсах обумовлена здійсненням будівельно-монтажних робіт, придбанням активів для формування виробничої бази нового підприємства.
На постінвестиційній (експлуатаційній) стадії інвестиційні ресурси формуються для фінансування обігових активів підприємства, які дозволяють розпочати операційну діяльність і формувати зворотній від інвестицій потік.
Такий розподіл інвестиційних ресурсів використовується тільки в процесі забезпечення реалізації окремих реальних інвестиційних проектів.
Рівень ефективності інвестиційної діяльності підприємства значною мірою визначається цілеспрямованим формуванням його інвестиційних ресурсів. Метою формування інвестиційних ресурсів підприємства є задоволення його потреб у придбанні необхідних інвестиційних активів й оптимізація їх структури з позиції забезпечення ефективних результатів ІД. Виходячи з цього, процес формування інвестиційних ресурсів базується на наступних принципах:
1. Врахування перспектив розвитку ІД. У процесі формування обсягів та структури інвестиційних ресурсів варто враховувати усі стадії інвестиційного процесу - передінвестиційну, інвестиційну та експлуатаційну.
2. Відповідності обсягу залучених інвестиційних ресурсів обсягу інвестиційних потреб підприємства. Загальна потреба в інвестиційних ресурсах підприємства визначається розрахунками загальних обсягів реального та фінансового інвестування.
3. Оптимізація структури інвестиційних ресурсів із позицій ефективної ІД. Умови формування високих кінцевих результатів ІД залежать від структури сформованих інвестиційних ресурсів. Оптимальна структура забезпечує фінансову рівновагу розвитку підприємства в процесі здійснення ІД, з іншої сторони неоптимальна структура - генерує ризики у фінансовій сфері підприємства.
4. Мінімізація витрат з формування інвестиційних ресурсів із різних джерел. Така мінімізація витрат здійснюється в процесі управління вартістю капіталу, який залучається для інвестиційної діяльності з метою одержання максимальної суми чистого прибутку.
5. Високоефективне використання інвестиційних ресурсів у процесі ІД. Інвестиційні ресурси, які тимчасово не використовуються, можуть втрачати свою вартість із часом. Тому формувати інвестиційні ресурси слід враховуючи темпи інфляції та інші фактори, які впливатимуть на вартість протягом строку реалізації ІД.
Реалізація цих принципів є основою процесу управління формування інвестиційними ресурсами підприємства.
3. Незважаючи на істотні потенційні переваги, які має інвестиційна діяльність, зорієнтована на міжнародний рівень, існує ряд об’єктивних труднощів, що виникають при цьому. Зокрема, можна виділити такі.
1. Психологічні бар’єри. Вони пов’язанні з незнанням економіки, політики, культури інших держав, іноземних мов, методів торгівлі на зарубіжних фінансових ринках тощо. Більшість інституційних інвесторів займаються інвестиційною діяльністю на міжнародних ринках через брокерів, а приватні інвестори взагалі неохоче здійснюють міжнародне інвестування.
2. Інформаційні труднощі. Отримання інформації про зарубіжні ринки і емітентів для суб’єктів міжнародної інвестиційної діяльності дещо складніше, ніж для осіб, що здійснюють інвестування на національному ринку. Намагання інвесторів швидко і беззбитково переорієнтуватися на сектори світового ринку з вищою доходністю і покинути “небезпечні” сектори в умовах нестачі інформації обумовила виникнення такого феномену як “стадна поведінка інвесторів” (trend-following behavior) (інвестори орієнтуються на чутки і випадкову інформацію), що, в свою чергу, спричиняє швидкий, часто зовні хаотичний рух капіталу у великих обсягах.
Підвищення якості інформації, необхідної для ведення міжнародної інвестиційної діяльності, забезпечується через створення спеціальних інвестиційних систем:
Reuters, Telerate, Tenfore, Forex – наводять ціни на окремих ринках і на окремі цінні папери; спеціальні цінові системи Exshare, Telekurs – надають інформацію по всіх світових ринках, включаючи дані про рух капіталів і дивідендів.
3. Юридичні труднощі. Виникають при розміщенні капіталу іноземного інвестора в країні-реципієнті і при поверненні його, а також отриманого доходу, і полягають, в основному, в особливостях оподаткування: податок на операції зазвичай пропорційний обсягу угоди; податок на приріст капіталу – різниця між цінами продажу і купівлі цінних паперів, хоча внутрішні і міжнародні інвестиції переважно оподатковуються однаково; податок на дохід на іноземні інвестиції детермінує проблему подвійного оподаткування. Для уникнення подвійного оподаткування укладається міжнародні угоди, згідно яких інвестор країні-реципієнті отримує дохід за мінусом податку, а також податкові кредити. В країні інвестора податком обкладається загальна величина іноземних доходів за мінусом податку, стягненого в країні-реципієнті. Для доходів по облігаціях стягнений податок не враховується.
4. Додаткові витрати:
1) вищі комісійні посередникам на міжнародних ринках;
2) вища плата за оформлення угоди;
3) вища плата управляючим портфелями міжнародних інвестицій.
5. Ризики міжнародних інвестицій:
1) ризики національних ринків, спільні для міжнародних і національних інвесторів і пов’язаних з інвестиційним кліматом країни, в яку здійснюється інвестування;
2) додаткові ризики для нерезидентів, пов’язані з можливим впровадженням обмежень на їх діяльність і на вивіз капіталу і доходів;
3) валютні ризики – ризики падіння курсів іноземних валют, яке призводить до зменшення доходності інвестицій в перерахунку на валютну інвестора.
Перевага міжнародної інвестиційної діяльності полягає насамперед в тому, що вона (діяльність) дає можливість отримати вищу якість – більшу доходність і менший ризик порівняно з національними інвестиціями.
Доходність. Інвестор, що вклав капітал лише у національні цінні папери може переорієнтуватися на інший сегмент національного ринку у випадку падіння цін на попередньому сегменті (або з одного типу цінних паперів, ціни на які знижуються, на інший тип), оскільки держава, як правило, здійснює заходи, спрямовані на попередження відтоку капіталу з країни. Однак, такі маніпуляції (наприклад, переведення капіталу з ринку акцій вітчизняних компаній на ринки державних цінних паперів) не дають можливість підняти доходність інвестиційного портфеля, що складається з лише національних цінних паперів, вище рівня доходності найбільш прибуткового сегмента національного ринку, яка визначається станом національної економіки в цілому. Водночас, розвиток національних економік різних країн відзначається здебільшого асинхронністю. Це дозволяє інвесторам схилитись до оптимального вибору інвестиційної стратегії, підвищити (максимізувати) доходність свого портфеля за рахунок міжнародної інвестиційної діяльності.
Додаткова доходність міжнародних інвестицій пов’язана з можливим зростанням курсів іноземних валют по відношенню до валюти країни.
Асинхронність економічного розвиту дає змогу завдяки диверсифікації портфеля мінімізувати ризик інвестування. При цьому досвідчений інвестор буде купляти на ринках, які будуть зростати, і уникати ринків, що падають.
4. Держава має різні важелі для того, щоб сприяти залученню іноземного капіталу. Найважливіші з них подано на рис. 5.
До системи податкових і митних пільг входять "податкові канікули", зниження ставок оподаткування в разі реінвестування отриманого прибутку чи інвестування у певні регіони та галузі, захист від подвійного оподаткування, а також звільнення від митних зборів на імпорт новітніх машин та обладнання, технологій, ноу-хау, експорту продукції власного виробництва для покриття валютних витрат або зменшення цих зборів. Спеціальні економічні зони передбачають ще розвиненішу систему податкових та митних пільг, спрощення адмі-ністративних процедур (рис. 6).
Підприємці США вважають, що інвестиції у країни з високим рівнем політичних, географічних, валютних, фінансових, інвестиційних та інфляційних ризиків повинні мати мінімальну норму прибутку — щонайменше 25 %. В Україні ця норма, за нашими розрахунками, майже вдвічі нижча, до того ж має великий термін окупності капіталу. Згідно з оцінками західних дослідників, норма прибутку на капітал, вкладений, наприклад, у будівництво заводу, у Західній Європі становить 38,6 %, строк окупності — 6 років, а в Україні ці показники дорівнюють відповідно 21 % і 11 років.
Крім того, існують інші негативні моменти: насамперед це бюрократичні перешкоди та легітимна невизначеність у процесі приватизації; відсутність реальної приватизації та закону про приватизацію землі; обіг на внутрішньому ринку грошових одиниць західних країн; відсутність правового забезпечення кредитування, страхування, валютного обігу; обмеженість каналів репатріації прибутку (здебільшого через вивезення продукції видобувних та сировинних галузей, що має попит на світових ринках).
В Україні розроблено законодавство про іноземні інвестиції, до якого входять понад 100 різних правових і нормативних документів (законів, постанов, указів, положень, інструкцій та ін.). До них належить також прийнятий у квітні 1996 р. Закон України "Про режим іноземного інвестування". У ньому є позитивні моменти, пов'язані з особливостями режиму іноземного інвестування, чітким визначенням видів іноземних інвестицій і форм їх здійснення, а також системи державних гарантій захисту іноземного капіталу. Для іноземних інвесторів на території України встановлюється національний режим інвестиційної та іншої діяльності. Зазначається, що для інвестиційних проектів із залученими іноземними інвестиціями, які реалізуються відповідно до державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери та територій, може встановлюватися пільговий режим інвестиційної та іншої господарської діяльності.
Проте варто ще раз зазначити, що законодавча база нашої країни має принаймні два основних недоліки: нестабільність та ненадійність; відсутність комплексності та наявність суперечностей у законодавчих актах. Нестабільність зумовлює неможливість спрогнозувати виробничо-господарську та фінансову діяльність об'єктів інвестування. Забезпечення стабільності нормативної бази для іноземного інвестора важливіше, ніж пільги.
Як свідчить досвід інших країн, до формування системи регулювання міжнародної спільної підприємницької діяльності на національному рівні застосовуються два підходи:
• прийняття єдиного акта, що регулює допуск іноземного капіталу в економіку країни;
• регулювання різних аспектів іноземної інвестиційної та підприємницької діяльності сукупністю правових актів.
Вибір одного з цих підходів зумовлюється позицією, яку та чи інша країна займає на світовому ринку капіталів. Якщо країна є активним експортером капіталу, то, як правило, використовується другий підхід до формування законодавчої бази щодо участі іноземних інвесторів у національному господарстві. Країни, які переважно імпортують капітал, прагнуть прийняти єдиний законодавчий акт щодо міжнародної підприємницької діяльності.
Стратегія залучення іноземних інвестицій
Нині Україна, безумовно, є державою, яка залучає іноземний капітал на свою територію. Виходячи з тенденцій, що склалися, доходимо висновку: вона залишиться такою ще тривалий час. Тому недоліком Закону України "Про режим іноземного інвестування" є перехрещення двох зазначених вище підходів до формування правової бази. Більшість статей цього Закону містять формулювання "згідно з чинним законодавством" без конкретних посилань. У зазначеному Законі відсутні будь-які конкретні положення щодо найважливіших об'єктів регулювання, пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери й територій, що заплутує розв'язання проблем пільгового режиму інвестування, а також положення про кваліфікаційний мінімум іноземної інвестиції, які, на наш погляд, були б необхідні для системи іноземного інвестування. У ст. 1 розд. 1 Закону визначається тільки частка іноземної інвестиції у статутному фонді підприємства з іноземними інвестиціями (щонайменше 10 %).
Порядок переказу (трансферту) прибутків, доходів та інших коштів, одержаних унаслідок здійснення іноземних інвестицій, визначається тільки Національним банком України, а відповідного законодавчого акта, прийнятого Верховною Радою України, немає. Це ще один недолік законодавчої бази іноземного інвестування, що діє в Україні.
Законодавча база процесу іноземного інвестування повинна охоплювати всі аспекти цієї багатогранної діяльності. На сучасному етапі в Україні законодавчо не визначені процеси іноземного кредитування, створення кредитних співтовариств, концесій, надання прав власності на землю; не розроблено також механізми державного страхування іноземних інвестицій, створення страхових фондів. І хоча зараз здійснюються певні заходи щодо створення автоматизованої інформаційної системи оперативного пошуку іноземних інвесторів, усе це перебуває в зародковому стані.
Виходом із цієї ситуації, на наш погляд, є обґрунтування раціональної інвестиційної політики, в якій чільне місце посядуть система державного регулювання й реформування структури власності на основі приватизації та концепція технічного переоснащення промислового виробництва із залученням коштів іноземних інвесторів. Така концепція забезпечить підвищення інвестиційної активності, але за наявності певних економічних передумов (рис. 7):
• залучення іноземних інвестицій з урахуванням мети та завдань структурної трансформації промислового комплексу, цільових програм міжгалузевого розвитку, конверсії;
• збільшення обсягів інвестиційних ресурсів, які формують виробничий потенціал на новій науково-технічній базі;
• ефективного використання інвестицій;
• обґрунтування вибору пріоритетних секторів матеріального виробництва, які визначають конкурентні позиції країни на світових ринках;
• створення динамічного експортного потенціалу, який може швидко адаптуватися до кон'юнктури зовнішнього ринкового середовища;
• розвитку внутрішньої та зовнішньої продукції виробничо-технічного призначення.
Реальна наявність зазначених економічних передумов підвищення інвестиційної активності має стати достатньою основою для обґрунтованого визначення мети залучення іноземних інвестицій у різні сфери вітчизняної економіки (насамперед в індустрію). Ми переконані, що основними цілями повинні бути такі:
• структурна перебудова промислового комплексу;
• сприяння досягненню сучасного технічного рівня розвитку на основі нових технологій;
Державна стратегія залучення іноземних інвестицій має спиратися на класифікацію галузей промисловості залежно від наявності потенційних джерел фінансування. Можна виокремити кілька таких груп галузей (виробництв):
• галузі, розвиток яких забезпечується централізованими державними капіталовкладеннями;
• виробничі об'єкти переважно приватного капіталу;
• галузі (виробництва), які на певному етапі потребують кредитних субсидій;
• пріоритетні галузі для залучення та використання іноземних інвестицій;
• виробництва, у фінансуванні яких участь іноземних інвесторів має певні обмеження;
• галузі (виробництва), які є закритими для іноземного інвестування, що пов'язано з національною безпекою, збереженням національного багатства.
Для України прийнятна класична схема сучасного індустріального розвитку країни, що складається з трьох етапів:
• створення імпортозамінних виробництв;
• формування конкурентоспроможного експортного потенціалу;
• розвиток наукомістких галузей.
Така схема подальшого розвитку індустрії потребує органічного поєднання іноземного капіталу з національними ресурсами, обґрунтування та селекції сфер інвестування, експертної оцінки щорічної потреби в іноземних інвестиціях, визначення потенційної місткості українського ринку для іноземних інвесторів.
Практика показала, що за минулий період, коли використовувалися традиційні підходи до інвестування, іноземний капітал неістотно впливав на ефективність функціонування промислового комплексу, його структурну перебудову, упровадження прогресивних технологій і технічне оновлення виробництва. Очевидно, необхідно знайти економічний механізм, який дав би змогу збалансувати норму прибутку, рівень ризику, стимули та гарантії для залучення іноземних інвестицій у процес приватизації й розвитку експортного потенціалу, забезпечив би бажаний кінцевий результат інвестування, тобто зробив би помітний внесок у розвиток економіки, підвищення ефективності її функціонування, упровадження сучасних технологій і методів управління.
З огляду на викладене важливо обрати такі пріоритети в інвестиційному процесі, які б забезпечили найвищий рівень його ефективності. Це об'єктивно зумовлює необхідність вжиття таких заходів:
• звуження напрямів інвестування та впровадження проектів з урахуванням існуючого інноваційного потенціалу;
• включення в інвестиційний процес як державних, так і приватних ресурсів;
• залучення іноземних партнерів до впровадження інвестиційних проектів, пов'язаних з використанням інноваційного і промислового потенціалу;
• створення нових організаційних форм інтеграції фінансового і промислового капіталу;
• розробка та впровадження регіональних програм інвестування. При цьому іноземні кредити під державні гарантії необхідно спрямовувати насамперед у пріоритетні сфери — фінансування інвестиційних проектів, що забезпечать розвиток експортного потенціалу, і галузі, де терміни окупності виробничих інвестицій порівняно малі.
Наведений тут науково обґрунтований і рекомендований для практичного використання комплексний механізм залучення іноземних інвестицій спрямований на створення сприятливого інвестиційного клімату та підвищення інвестиційної активності. Стрижнем такого механізму є економіко-організаційний блок, який базується на обґрунтованій концептуальній основі та стратегії залучення іноземних інвестицій, системі пільг в оподаткуванні, визначенні пріоритетних напрямів використання іноземних інвестицій, розширенні мож-ливостей участі іноземних інвесторів у процесі приватизації та створенні спільних підприємств (див. рис. 7).