Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Походження українського народу.
Існують 3 основні історіософські концепції щодо походження та часу виникнення українського народу.
1) Великодержавна шовіністична концепція. Вважають, що її основи заклав автор Київського літопису Інокентій Гізель. Він доводив, що українського народу взагалі не існувало, його історія подається як складова частина історії російського народу. Він, а також інші представники цієї концепції: Карамзін, Погодін, Соловйов виводили походження Російської держави від Київської Русі, потім Велике князівство Володимира Суздальського, Московська держава. Мавродін та Третяков стверджують, що росіяни, українці та білоруси походять від єдиного кореня. Погодін вважав що до середини XIII ст. на території України проживало великоросійське населення, які після навалу відійшли на Наддніпрянщину. Українці з'явилися тільки у XV ст. з появою козаків. Ця концепція існувала до 1917 року.
2) Радянська концепція (1917-1991 рр.). ця концепція стверджувала спільне походження трьох слов'янських народів - українського, російського та білоруського, що розвивалися в часи Київської Русі на її території.
2. Матеріальна і духовна культура трипільської цивілізації.
Племена трипільської культури (IV-III тис. до н.е.) були однією із найбільш розвинутих і самобутніх етнічних груп Європи епохи енеоліту. Творцями Трипільської культури були примітивно-хліборобські і скотарські племена. Вони, очевидно, з Балкан через Румунію і Молдавію просунулися на територію України і заселили майже все Правобережжя від Дністра до Дніпра, від Північного Причорномор'я до Полісся, змішавшись із місцевим населенням. Особливістю Трипільської культури була велика шана до жінки-матері. Їжа трипільців була як рослинною так і м'ясною й рибною.
Як транспорт використовували сани (колесо їм не було відоме), запряжені биками, та човни.
Як одяг носили вироби із шкіри та тканин. Тканини мали візерунки та фарбувались. Взуття було шкіряне.
Одяг, головні убори та взуття оздоблювалися мідними, кам'яними, бурштиновим, скляними прикрасами та амулетами. Ці вироби засвідчують і соціальне розшарування суспільства. Хати були згуртовані в села, що вказує на високий ступінь родової організації, і розташовувалися колом, у центрі якого стояв громадський будинок для сходин та спільних культових обрядів. Навколо таких великих протоміст розташовувалися невеличкі поселення, утворюючи округи з населенням у 15-25 тис. осіб. Основними матеріалами для будівництва будинків були дерево та глина.
3. Античні міста-держави Північного Причорномор’я.
Головною причиною давньогрецької колонізації була переважно примусова еміграція частини вільного населення Греції. Найбільшими грецькими колоніями в Причорномор'ї були Тіра, Ольвія, Керкінітида, Херсонес, Феодосія, Пантікапей. Виникнувши як колонії грецьких міст-метрополій, античні міста невдовзі стали самостійними рабовласницькими містами-державами. Міста, засновані на узбережжі Керченської протоки, в V ст. до н. е. ввійшли до складу Боспорського царства, яке утворилось 480 р. до н. е. З початку III ст. н. е. через кризу рабовласницького ладу почався занепад античних міст, а навала гунів (IV ст.) призвела до їхньої загибелі.
В містах розвивалися металургійне, каменярське, деревообробне, гончарне, ювелірне, кісткорізне та інші ремесла, а також рибальський промисел і виноробство. В міста Греції, Малої Азії,Єгипту з цих міст вивозили хліб, рибу, хутра, продукти тваринництва тощо. Важливу роль відігравала торгівля з населенням причорноморських степів і з центрами Середземномор'я. В архітектурі міст Північного Причорномор'я переважали загальногрецькі античні містобудівельні традиції, проте з часом тут були вироблені свої особливості, які виявилися у мішаному греко-"варварському" характері архітектури.
Основу сільського господарства становило вирощування зернових злакових культур. Значну роль відігравало й скотарство. Важливе місце займало виноградарство. Городництво, садівництво, баштанництво відігравали допоміжну роль. Головними злаковими культурами були ячмінь, просо, пшениця,
4. Суспільно-політичне і економічне життя східнослов’янських племен доби перших державних утворень і Київської Русі (IV – перша половина ХІІІ ст.)
Уперше слов'яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою “венеди”. Пізніше, на середину I тис. н.е. з венедів вирізняються дві групи слов'янського населення - анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону і Азовського моря і склали згодом східну гілку слов'янства.
Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку набули і ремесла - ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами - державами Північного Причорномор'я та арабськими країнами. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини, але всі важливі питання вирішувались на народних зборах - віче.
Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV - початок VII ст. ) і у 602 році загинула під натиском аварів Починаючи з VII ст. у літературі трапляється назва "слов'яни. Незабаром формується понад 10 великих племінних об'єднань східних слов'ян, які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі: поляни, древляни, дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в'ятичі, кривичі, радимичі, ільменські
5. Культура Київської Русі.
1. Переважаючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та духовної культури. Церква стала своєрідним центром, у якому поєднувалися витвори майстрів різних культурних сфер – архітектури, живопису, музики, скульптури, літератури.
2. Запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань, канонів. Християнство сприяло поширенню візантійського впливу в різних сферах життя і культури: у літературі жанри – священні книги, житія, проповіді, повчання. У 1187 р. з’являється “Слово о полку…». Оригінальними були «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона; у живописі – писання ікон, перші вітчизняні живописці – Григорій і Алімпій; в архітектурі – візантійський стиль зодчества, техніка цегляної та кам’яної кладки. У церковному будівництві широко використовувався візантійський досвід створення фресок і мозаїк.
3. Існування на Русі дохристиянського культурного середовища – підґрунтя для створення місцевої самобутньої культури. Візантійський вплив на розвиток культури Русі був значним, але не вирішальним. Усе візантійське ослов'янювалося. Ще у дохристиянський період східні слов’яни мали свою писемність, користувалися абеткою з 27 літер, з яких 23 відповідали грецькому алфавіту, а 4 (б, ж, ш, щ) мали слов’янське походження.
6. Устрій, господарство, побут українських земель в складі Литви.
У XIV ст. українські землі, роздроблені на окремі князівства й ослаблені золотоординським ігом, підпали під владу кількох феодальних держав. Після смерті 1340 p. галицько-волинського князя Юрія II Польща й Угорщина напали на Галичину, яка внаслідок довгої та виснажливої боротьби остаточно перейшла 1387 р. до Польщі. Молдавське князівство захопило Буковину.
Проте найбільшу частину українських земель було приєднано до Литовського князівства, що утворилося у XIII ст.
Особливості статусу українських земель у складі Великого князівства Литовського:
Приєднання відбулося переважно мирним шляхом через бажання князівств позбутися монгольського ярма.
Система управління залишилася незмінною: руські князі сплачували щорічну данину та надавали збройну допомогу.
Руська мова стала державною.
Православна церква зберігала панівне становище.
З кінця XIV ст, у Великому князівстві Литовському значно поширилася феодальна власність на землю. Зростало економічне й політичне значення великих бояр. У середині XV ст. з них було створено урядовий орган — Раду панів, що контролювала діяльність великого князя. Бояри й шляхта стали
7. Кревська унія.
Кре́вська у́нія 1385 року — угода, укладена між Королівством Польським та Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським .
Угода передбачала об'єднання Литви і Польщі в єдину державу шляхом шлюбу польської королеви Ядвіґи і литовського князя. За умовами унії Владислав ІІ Ягайло зобов'язувався прийняти разом з язичницьким населенням Литви хрещення за католицьким обрядом, обернути на користь Польщі свою великокнязівську казну, повернути до польської корони всі відторгнені на той час її території і, головне, назавжди приєднати до неї землі Литви і Литовської Русі.
Кревська унія сприяла об'єднанню польсько-литовських сил для боротьби проти агресії Тевтонського ордену, яка вилилася у війну 1409-1411 року.Тевтонський орден після Грюнвальдської битви помітно занепав. Польські феодали намагалися використати Кревську унію для загарбання українських і білоруських земель, що були під владою Литви.
Проти Кревської унії виступила литовсько-українська опозиція на чолі з князем Вітовтом, двоюрідним братом Ягайла, яка домоглася збереження Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави. У 1392 за Острівською угодою Ягайло був змушений визнати Вітовта своїм намісником, a 1398 Вітовт проголошує себе повновладним Великим князем Литовським під номінальнoю зверхністю польського короля, чим фактично розриває Кревську унію.
9. Люблінська унія.
Люблінська унія – 1569 — угода про об'єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту, що була затверджена у місті Любліні 1 липня 1569 року.
Причини: Польща здавна прагнула підкорити собі ВКЛ, об’єднати дві держави під владою одного монарха. Литва, знекровлена Лівонською війною з Московською державою, прагнула полегшити свої воєнні тяготи, мати союзника. Литовська шляхта прагнула отримати такі самі привілеї, як і польська. З української сторони в унії були зацікавлені шляхтичі, які бажали налагодити оборону від турецько-татарських набігів; поліпшити торгівлю з Західною Європою.
У січні 1569 року в Любліні розпочав роботу польсько-литовський сейм, який мав вирішити питання про унію двох держав. Польський сейм, використовуючи підтримку литовської і української шляхти, що була невдоволена пануванням великих землевласників у князівстві та намагалась одержати такі ж права як і польська шляхта, санкціонував акти короля. 28 червня 1569 року була підписана Люблінська унія, а 1 липня 1569 акт про унію.
Вона завершила процес об'єднання двох держав, що розпочався з укладення Кревської унії 1385 року.
8. Грюндвальдська битва. 1410
Відбулася між польсько-литовсько-руським військом та державою німецьких лицарів Тевтонським орденом.
Причини битви: прагнення коаліції зупинити агресію Тевтонського ордену, що претендував на землі Великого князівства Литовського.
Склад коаліції: польські, литовські, українські, білоруські, російські, чеські, угорські, кримсько-татарські війська.
Результат: польсько-литовсько-руські війська одержали перемогу; орденська верхівка на чолі з магістром загинула.
Значення битви:
зупинила агресію Тевтонського ордену;
призвела до занепаду Тевтонського ордену, що потрапив у васальну залежність від Польщі;
посилила позиції Литви у литовсько-польському союзі.
Після Грюнвальдської битви Литва отримала від Польщі Західну Волинь, а Угорщина відмовилася від претензій на Галичину і Поділля на користь Польщі та Литви. Наступною поступкою Польщі стало підписання з Литвою Городельської унії.
Обидві держави об'єднувалися в єдину Річ Посполиту. Передбачалося, що її очолюватиме виборний король, який титулувався Королем польським і Великим князем Литовським. Унія передбачала спільний Сейм і Сенат, а договори з іноземними державами укладатимуться від імені Речі Посполитої. Митні кордони ліквідовувалися, запроваджувалася єдина монетна система. За Литвою зберігалася лише обмежена автономія у вигляді власного права й суду, адміністрації, війська, скарбу й державної мови. Окремими залишались деякі ознаки держави (печатка, герб, мова, військо, закони).
Українські землі, що увійшли до складу Польщі, були поділені на Подільське, Брацлавське, Белзське, Руське(з центром у Львові), Волинське(з центром у Луцьку) та Київське воєводства. Велике князівство Литовське залишило собі білоруські землі та заселене українцями Берестейське воєводство.
Об'єднання в одній державі Польщі, України та Литви поставило Річ Посполиту в один ряд з наймогутнішими країнами Європи.
4. Швидке піднесення культури, виникнення нових культурних явищ. Поширювалася і мала високий рівень розвитку, особливо за часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, освіта (існування відповідних навчальних закладів для різних груп насеоення): палацова школа, школа «книжного вчення» (для підготовки священників), світські (приватні) школи домашнього навчання. При монастирях, храмах і князівських дворах засновувалися бібліотеки. Книги активно переписували і поширювали по Русі, незважаючи на їх надзвичайно високу ціну. Наприкінці Х – на поч. ХІ ст. на Русі виникло літописання (1037-1039 – перший давньоруський літописний звід). Вершиною літописних традицій є «Повість минулих літ», створена Нестором у 1113 р. Розвивалася правова культура. У східних слов’ян було спочатку звичаєве усне право у формі звичаїв і традицій. За Ярослава Мудрого з´явилося перше писане звелення законів Київської Русі «Руська правда».
привілейованим станом зі своїм судом та органом управління — сеймом. Виник новий тип господарства — фільварки. Фільварок, на відміну від типового двору шляхтича, мав більшу кількість орної землі, частину вироблюваної в ньому продукції продавали на ринку. Для існування фільварків необхідно було багато землі, тому феодали відбирали її у селян, одночасно збільшуючи панщину, запроваджували кріпацтво. Селяни повставали проти таких порядків. У 1490 р. на Буковині та Галичині відбулося повстання під проводом Мухи.
Розвиток міст в Україні відбувався повільно через напади татар. Але зростала роль міст як осередків ремесла і торгівлі (Львів, Київ, Холм, Луцьк). Ремісники об’єднувалися у ремісничі цехи. У містах запроваджувалося магдебурзьке право, яке мало відмінності від подібного західноєвропейського права: часто зберігалася залежність від власників міст; це право поширювалося лише на католиків, тому українські православні міщани часто були в нерівноправному становищі.
жито, гречка. Виноградарство було основою винробства та виноторгівлі. Ринками для продажу вина були землі Скіфії, потім Сарматії. Розводили велику рогату худобу, дрібну рогату худобу, свиней, коней, віслюків. Важливе місце посідав рибний промисел. Основні міста Північного Причорномор'я мали розвинені монетні системи.
Населення античних міст Північного Причорномор'я складалося з греків і виходців із місцевих племен. Міста мали постійний економічний і культурний взаємовплив і зв'язки з місцевими племенами: скіфами, сарматами, таврами, фракійцями та іншими.
Під впливом давньогрецької культури поширилася грамотність. Значна увага приділялася фізичній підготовці юних громадян. Популярними були спортивні змагання зп'ятиборства, бігу, стрільби з лука тощо. Про поширення медичних знань свідчать знахідки бронзових і кістяних медичних інструментів. В Ольвії діяла аптека.
Важливе місце у суспільному і культурному житті посідав театр. Театри діяли в Ольвії, Херсонесі, Пантікапеї. Мистецтво античних держав Північного Причорномор'я являє собою складне переплетення еллінської традиційної культури і надбань місцевих племен. Набув поширення живопис, розвивалося мистецтво мозаїки, вазопис, скульптура. Було також розвинені різьба по дереву та кістці.
Релігія була політеїстичною. У кінці ІІІ ст. н. е. на Боспорі з'явилися перші ознаки християнства, а протягом перших десятиліть IV ст. н. е. тут сформувалася християнська громада на чолі з єпископом. У списках Нікейського собору 325 р. згадується ім'я боспорського єпископа Кадма.
словени. Існують згадки про три центри - Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених - Ростово-Суздальська земля).
Ранні слов'яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла були дерев'яними, обмазані глиною. Жили ранні слов'яни за традиціями родоплемінного ладу. Але поступово відбувається перехід до сусідської общини.
Суспільний лад ранніх слов'ян характеризувався переходом від первісного демократизму до військово-племінного угрупування, за якого влада концентрується в руках сильних вождів (князів).
Життя і праця східних слов'ян були тісно пов'язані зі своєю сім'єю і природою. Це і визначило два основних культи - обожнення сил природи і культу до пращурів. Поступово формується пантеон богів: Дажбог - бог Сонця й добра; Перун - бог грому; Сварог - бог неба; Дана - богиня води; Стрибог - бог вітрів, Велес - бог худоби.Служителями язичницької релігії були жерці, (волхви). Вірили східні слов'яни і в духів - домовиків, водяників, лісовиків, мавок, русалок.
Вже в ті часи наші пращури створили календар, який складається з 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні - тоді, коли день починав переважати ніч. Розвивалось у східних слов'ян й ужиткове мистецтво зі “звіриним” і “геометричним” жанровими стилями. Вдосконалювалась й музична творчість.
Історія українського народу ділилася на 2 етапи:
3) Автохтонно-автономістична концепція. Представники: Костомаров, Грушевський. Український народ е автохтоном на своїй території, тобто такий, що з самого початку виник, проживає на цій території, що і зараз. Корені його треба починати шукати з трипільської культури. Маркевич наприкінці XVIII ст. написав працю "Історія Малоросів", в якій показав відрив українського народу від інших великоруських народів і довів, що українці старші за роком виникнення ніж російський народ. Також працю по історії України написав Грушевський. Він вважає, що Київська Русь -лише частина Української держава та, що руської історії ніколи не існувало, не існує і зараз. Він вперше в історіографії бачив цілковито сформований український народ. За Грушевським предками українців були анти.
До сфери виробничої діяльності трипільців належать і домашні промисли: виробництво господарського, кухонного інвентаря та начиння, обробка шкіри, виготовлення рослинних волокон, прядіння, ткацтво, виготовлення грубого посуду з глини і дерева, вичинювання шкір, оброблення хутра, прядіння, ткацтво, виготовлення одягу . Обробка каменю та кременю стала ремеслом. Різноманітні орнаменти на посудинах – джерело інформації про світогляд і релігійні вірування трипільців. Через цікавий розпис цю культуру часто мистецтвознавці називають культурою мальованої кераміки, що вражає досконалістю форм та орнаментації. Ще одним із вищих досягнень мистецтва трипільських племен є антропоморфна пластика – різні за стилем і формою жіночі і чоловічі зображення, в яких втілено образи шанованих божеств, що втілюють у землеробсько-скотарських племен ідею родючості і загального добробуту. Інший тип фігурок – більш реалістична жіноча фігура. Третій тип – фігура сидячої жінки. Крім антропоморфних фігурок трипільці виготовляли фігурки диких і свійських тварин
Складними були вірування трипільців, що спрямовувалися на обожнення сил природи, від яких повністю залежали ранні землероби. Найпоширенішим був культ плодючості, який асоціювався з образом праматері.
10. Берестейська унія.
Католицька церква в ці часи намагалася утвердити католицизм в українських землях, її мета - приєднання православної національної церк ви до католицької з обов'язковим визнанням верховенства римського папи і католицьких догматів єдино істинними. Ватикан вирішив створити нову, уніатську церкву, за допомогою якої можна було б православних навернути до католицизму, зберігаючи обряди православ'я, але визнаючи верховенство Ватикану і приймаючи догмати католицизму про непогрішимість і божественність папи римського.
У червні 1595 р. в Кракові відбулася нарада за участю Потія й Терле-цького, сенаторів-католиків та єзуїта Скарги. Було остаточно вироблено умови унії, що їх схвалив папський нунцій. Категорично проти був князь В.Острозький, але король проігнорував це.
23 грудня 1595 р. Терлецький і Потій у присутності папи Клемента VIII проголосили унію. Потім почалася підготовка уніатського собору. Все це викликало обурення серед значної частини православних, особливо серед козацтва. У жовтні 1596 р. у Бресті зібрався церковний собор для обгово рення питання про унію. Від самого початку він поділився на два собори. В уніатському брали участь митрополит М.Рогоза, 5 єпископів, 3 архімандри ти, 3 католицькі єпископи й чимало шляхти. 8 жовтня 1596 р. під тиском представників короля вони підписали угоду про унію, що й було затвер джено Сигізмундом III.
11. Внесок української інтелігенції в розвиток освіти й наукових знань в ХУІ ст.
Однією з характерних рис української культури XVI ст. є особливий інтерес, який виявляло суспільство до питань освіти. Оскільки культура розвивалася в умовах польської експансії, зіткнення католицької і православної церков, то кожна з сторін прагнула використати всі засоби для посилення свого впливу.
Тривалий час основним типом учбових закладів були початкові, парафіяльні (приходські) школи при православних монастирях і церквах. Рівень та форми навчання в них вже не відповідали вимогам часу. Після утворення Речі Посполитої у 1569 р. в Україні з'явилися єзуїтські колегіуми - по суті вищі школи, які були добре організовані і фінансово забезпечені. Головною умовою прийому до єзуїтського коледжу було сповідування католицизму. Ці учбові заклади виконували функцію окатоличування і ополячення українського населення.
Незважаючи на те, що багато з представників української еліти орієнтувалися на чужу культуру і мову, знайшлися все ж патріотично настроєні багаті феодали, які виступили ініціаторами створення православних шкіл, які б не поступалися єзуїтським. Взагалі традиції меценатства були в цей період яскраво вираженими. Одним з найбільш відданих українській культурі людей був князь Костянтин
12. Постать Дмитра Вишневецького в історії України.
Дмитро Іванович Вишневецький - шляхтич, волинський магнат. На публічну арену виходить Дмитро Вишневецький в 1540-х рр. Далекоглядний князь береться здійснити задум, який носився перед очима, очевидно, не одного з тодішніх людей, але не був реалізований досі — хоче заложити замки на Дніпрових островах, як твердині проти Татар. Він планував створення політичного союзу польсько – литовської держави та Москви для організації відсічі турецько-кримської агресії. Центром його плану було закладення фортеці на Низу Дніпра і широке використання козацтва, яке вже тоді перетворилося на значну військову силу, хоча відомостей про існування козацької організації на той час нема. Дмитро Вишневецький у 1553 році на власні кошти розпочав будівництво фортеці на острові Мала Хортиця, куди до нього стікалися козаки. Улітку 1553 році, серед цих заходів, Вишневецький несподівано залишив Малу Хортицю і з усім своїм військом відправився до Стамбула, де служив султанові
13. Культура України першої половини ХУІІ ст.
На початку XVII ст. налічувалося близько 30 братських шкіл. Їхнє головне призначення — надавати добру освіту й виховувати відданість давнім традиціям та батьківській вірі. Братські школи, так само як і Острозька школа, були слов'яно-греко-латинськими. Крім названих мов, учні в них опановували «сім вільних наук».Братська школа в Києві (1615) швидко здобула славу найавторитетнішого навчального закладу в Україні. Першим ректором Київської братської школи був Йов Борецький.
Восени 1631 р. в Києві виникла ще одна школа — Лаврська (згодом об`єдналася з Київською братською) Об'єднана школа (вересні 1632) називалася колегією. Київська колегія (незабаром Києво-Могилянська академія) тривалий час була єдиним вищим навчальним закладом України, Східної Європи та всього православного світу.
Потреба національного самозбереження, яка особливо гостро постала після Люблінської унії, спричинила надзвичайне піднесення української культури. Культурне життя в Україні XVI — першої половини XVII ст. визначають як національно-культурне відродження.
Книгодрукування. У першій половині XVII ст. найбільшим центром книгодрукування в Україні стала друкарня Києво-Печерської лаври. Лаврська друкарня видала першу книжку 1616 p. Найуславленіше видання того часу — «Требник»
14. Постать Петра Сагайдачного в історії України.
Петро́ Конаше́вич Сагайда́чний— шляхтич червоноруський з Перемишльської землі, козацький ватажок, кошовий отаман Війська Запорозького, Гетьман реєстрового козацтва. Організатор успішних походів українських козаків проти Кримського ханства, Османської імперії та Московського царства, меценат православних шкіл. Оспіваний у багатьох козацьких думах та українських народних піснях. Навчався в Острозькій академії.
У 1607—1608 роках очолював загони запорожців, які здобули Кілію, Ізмаїл, Очаків і ходили за Перекоп. А вже 1616 року став очільником славнозвісного козацького походу на Кафу, де був найбільший на Чорному морі невільничий ринок, а також на Трапезунд і Синоп.
У 1617—1618 роках загони козаків під його орудою брали участь у Московському поході польського королевича Владислава, який намагався здобути корону царя Московії.
Сагайдачний був ревним захисником православної церкви і культури, неодноразово виділяв кошти на відбудову храмів, допомагав братським школам в Україні. За його участі було відновлено православну ієрархію (1620 р.), створено в Києві при Братському монастирі колегіум, що став основою Києво-Могилянської академії — однієї з перших у Східній Європі.
Після Московського походу поляки уклали вельми вигідне перемир’я з Кремлем. Саме завдяки
15. Реформа Православної церкви за часів П. Могили.
У 1632 р. київським митрополитом став Петро Могила. Для відновлення авторитету православної церкви Петро Могила розпочав поступове проведення реформи церкви, першим кроком якої стало налагодження суворої дисципліни з-поміж ченців і духовенства. Для нагляду за церковним життям Петро Могила запровадив посади двох митрополичих намісників. Контроль за духовним життям повинні були здійснювати єпархіальні собори.
Перешкодою у реорганізації церкви було право магнатів втручатися у справи церкви в межах їхніх володінь. Крім того, із розвитком братств в Україні посилився вплив мирян на церковні справи, часто братства підпорядковували собі духовенство. Петро Могила вважав неприпустимим, щоб влада мирян перевершувала владу духовенства.
Зміни, що відбувалися в церковному житті, були закріплені в кількох книгах. Важливою подією стала поява твору «Православне сповідання віри», написаного настоятелем Києво-Печерського монастиря Ісайєю Трофимовичем за активної участі Петра Могили. Твір, у якому викладалися основи православної віри, було схвалено константинопольським патріархом та затверджено собором східних патріархів у Яссах. Перекладене багатьма мовами, «Православне сповідання віри» поширювалося не
16. Еволюція козацько-селянських повстань напередодні Хмельниччини.
Намагання польської влади взяти під контроль козаків привело до активного протесту проти існуючого режиму. Головною рушійною силою народних виступів стало козацтво.
Повстання Криштофа Косинського (1591-1593 рр.) стало одним із перших великих селянсько-козацьких виступів. Козаки оволоділи всією Брацлавщиною, Київщиною та іншими землями. Косинський титулував себе гетьманом і змушував людей присягати козацькій владі замість шляхетської. Біля м. П'ятки на початку 1593 р. відбулась вирішальна битва між козаками і поляками після якої завершується перший етап цієї хвилі повстань.
У 1594 р. розпочинаються повстання під проводом С. Наливайка, М. Лободи, М. Шаули та інших. Характерною рисою цього етапу боротьби було поєднання соціальної боротьби із захистом православної церкви.
Однак ці народні виступи зазнали поразки. Протягом наступних тридцяти років великих повстань не було. Польща не мала сталого відношення до козацтва, тому репресії часто змінювалися на "милість" - збільшення реєстру, надання привілеї тощо. Особисто Польща відчувала потребу у військовій силі, адже часто вела війну з Турречиною, Московською державою. І постійно зверталась за допомогою до козаків.
17. Військово-територіальний устрій як спосіб поширення реєстрового козацтва на городову Україну.
У 1572 р. за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа формується загін із 300 козаків, які вносилися у спеціальний список - реєстр. Реєстровим козакам була встановлена виплата з польської казни, вони не підпорядковувалися місцевій владі, а лише призначеному урядом «старшому»; козацька старшина отримала знаки влади - клейноди (булаву, бунчук, корогву, печатку).
Устрій запорозької спільноти базувався на республікансько-демократичних засадах, головними елементами яких були інститут козацької ради та курінно-кошовий устрій. Як військово-політичне утворення Запорозька Січ мала подвійний поділ – військовий і територіальний.
У військовому аспекті Січ та її військо поділялися на курені, які були базовою структурною одиницею адміністративно-політичного устрою Січі. Традиційно на Запоріжжі налічувалося 38 куренів. Незмінними впродовж усього існування Січі залишалися їх назви, первісно отримані чи то від імені першого курінного отамана, чи від місця, звідки прийшли за Дніпрові пороги перші козаки – засновники куреня. Більшість із куренів мали назви українських міст, наприклад, Батуринський, Іркліївський, Канівський, Переяславський. У запорозьких козаків слово «курінь» вживалося у двох, але, водночас,
Нова хвиля повстань розпочалась у 1625 р. на Київщині, де населення відмовилося виконувати феодальні повинності і самовільно проголосило себе козаками. Виступи козаків і селян відбулися під керівництвом Жмайла, Тараса Федоровича (Трясило), Павла Бута (Павлюка) (1637), Якова Остряниці, Дмитра Гуні (1638). Ці повстання переросли в козацько-селянські війни. Вони зазнали поразки, але підняли гасло боротьби за звільнення України.
Поразка привела до нових репресій і утисків. У січні 1638 р. польським сеймом була прийнята "Ординація (упорядкування) Війська Запорозького реєстрового", яка позбавила реєстрових козаків автономії і збільшила переслідування нереєстрових козаків і біглого селянства. Ці утиски змусили багатьох козаків і селян покидати Україну і тікати на Слобожанщину, яка входила до Московської держави і де козаки отримували пільги. З 1638 по 1648 рік воєнного протистояння між польською владою і козаками майже не було і поляки називали їх "роками золотого спокою".
Основними причинами невдач були: стихійність; неорганізованість; недосконале озброєння повстанців; локальний характер дій; малочисельність лав повсталих; тертя між козацтвом; неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва; нечіткість програмних установок; гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол повстанців тощо.
тісно пов’язаних одне з одним значеннях: і як назва певної військово-політичної одиниці, що становила ядро Війська Запорозького, і як спеціальне помешкання для його проживання.
Як спеціальна військово-політична одиниця курінь гуртував запорожців, які мешкали на Січі, й тих, що були до нього приписані, але в мирний час вели своє господарство на зимівниках чи в городовій Україні. Кожного, хто прибув на Січ із бажанням стати козаком, записували до одного з куренів. Замість платні в одній з паланок козак отримував землю для господарювання або право на промисел і, залежно від форми або стадії ведення господарства, перебував на помешканні в бурдюзі, зимівнику, хуторі чи слободі. Частина козаків по черзі виконувала обов’язки з прикордонної та гарнізонної служби.
Кожний козак мав подвійне підпорядкування: адміністративно-військове та судове – керівництву паланки (як мешканець, воїн і господар) і військово-мобілізаційне та господарче – керівництву куреня (як воїн і господар). Вироблену чи добуту на промислі продукцію козак реалізовував через торгівлю і на зароблені кошти одягався, озброювався та харчувався (зокрема під час гарнізонної служби чи походу), а також сплачував податки до військової скарбниці Січі та скарбниці куреня.
своїй військово-політичній діяльності гетьман і здобув всеєвропейську славу. Так, 1618 року він разом з усім Військом Запорозьким вступив до «Ліги християнської міліції» — союзу багатьох європейських держав.
Поступово стосунки між гетьманом і королівською владою погіршуються. Король Сигізмунд ІІІ Ваза відмовився виконувати обіцянки, дані Сагайдачному після походу на Москву. Крім того, король висунув ультиматум — скоротити козацьке військо, припинити походи на Чорноморське узбережжя. Зрештою 1619 року Сагайдачний підписав Роставицьку угоду, яка викликала невдоволення козаків, оскільки нею передбачалися ще більші скорочення реєстру, заборона походів. Відтак козацька старшина позбавила гетьмана булави
Він не відступає він своєї мети. На чолі козацького війська Петро Сагайдачний бере участь у польсько-турецькій війні (1620—1621) та в знаменитій облозі фортеці Хотин. Підірвавши сили султанської армії, він поновив свій авторитет серед козаків. Але Польща вкотре доводить, якою може бути «вдячною», — забороняє козакам плавати Дніпром. Питання щодо визнання православ’я в Україні на сеймі навіть не розглядають. Сигізмунд III Ваза не дотримав слова.
Петро Конашевич-Сагайдачний помер 10 квітня 1622 року внаслідок поранення від татарської отруєної стріли. Поховали гетьмана у Братському монастирі Києва.
лише в православних країнах, а й серед католиків і протестантів. Сам Петро Могила був автором двох надзвичайно важливих церковних книжок — «Служебника» й «Требника»,
«Служебник» собором 1629 р. був проголошений як обов'язковий для кожного священика. У ньому подавалися уточнені повні тексти Богослужб — уранішніх, обідніх (літургій), вечірніх.
«Требник» вийшов друком у Лаврській Друкарні 1646 р. Він містив докладний опис і порядок здійснення найрізноманітніших Богослужб (треб), таких як вінчання, хрещення, похорон, освячення нової хати, молебні з приводу неврожаю, хвороб, подорожей, початку навчання тощо.
Петро Могила зібрав навколо себе освічене духовенство, яке взяло у свої руки церковні справи, усунувши становище, за якого освічені братчики вирішували різні релігійні питання. Свою роль у врятуванні православної церкви у найбільш скрутні для неї часи братства виконали. Нові часи вимагали консолідації церкви.
Значення діяльності Петра Могили, спрямованої на розбудову церковного й культурного життя України, важко переоцінити. Недарма час, протягом якого Могила був митрополитом, називають Могилянською добою. За визначні заслуги перед Українською православною церквою 12 грудня 1996 р. Петро Могила був канонізований — визнаний Святим.
Сулейману I півроку. Після повернення з Туреччини, Вишневецький одержав вже формальне доручення тримати оборону проти татар у заложеній ним фортеці. Після втрати фортеці (1557р.) Вишневецький лишився і без власних ресурсів, і без підтримки держави. Тепер він прийняв запрошення царя. Наприкінці 1557 р. Вишневецький приїхав до Москви, склав присягу цареві. На початку 1558 р. була розпочата підготовка до кампанії проти Криму та до переговорів з Великим князівством Литовським. Після походу князь був відкликаний до Москви, де виконував другорядну роботу. Коли 1561 року Литва вступила у війну проти Москви. Вишневецький опинився у фальшивому становищі зрадника, і це не могло його влаштувати. Разом із своїми козаками він попрямував до Дніпра. Дмитро Вишневецький не міг сидіти на місці і втрутився у молдавські міжусобиці. За наказом султана, Вишневецького і двох його товаришів було страчено, рядових козаків відправлено на галери. Названий турками «найвеличнішим ворогом Блискучої Порти», Дмитро Вишневецький заслужив на добру пам'ять нащадків.
Петра Могили. Найвизначнішою граматичною працею була «Граматика» Мелетія Смотрицького, словник українського вченого Памва Беринди «Лексикон славеноруський».
Архітектура та образотворче мистецтво. Яскравої самобутності їй надавали передусім оборонні споруди. За тих часів на українських землях зводили замки й міста-фортеці. Крім того, роль оборонних укріплень виконували численні культові споруди — церкви, монастирі, костьоли, синагоги. Винаходом тих часів були вежі-бастіони. Захисні мури й вежі зробилися більш ошатними: їх почали прикрашати різноманітними арками, парапетами, маківками. Замки у XVII ст. перетворювалися на розкішні палаци, де фортифікаційні споруди, крім основних, почали виконувати й суто декоративні функції.
Розвивався іконопис.Українським іконам властиве продовження й удосконалення традицій візантійського іконопису. Розвиваються своєрідні мистецькі школи іконопису. Одна з них — Волинська. Справжньою перлиною українського мистецтва є іконостас П'ятницької церкви.
Досконалим видом тогочасного мистецтва була книжкова мініатюра та графіка. Яскравим взірцем використання українськими майстрами мотивів європейського Відродження можуть служити мініатюри Пересопницького Євангелія. З-поміж тогочасних українських гравюр чимало присвячено світським сюжетам.
На православному соборі, який відкинув унію, було два єпископи -Г.Балабан і З.Копистинський, белградський митрополит Лука, дев'ять архі мандритів, у т. ч. й Києво-печерський Н.Тур, два представники східних пат ріархів і понад 200 представників православного духовенства.Народ підтримав рішення православного собору, піднявши кілька по встань проти унії.
Після прийняття унії 1596 р. почалася відкрита експансія католицизму проти українського народу, його духовності, історії та культури. Прибічники унії з православного духовенства почали впроваджувати її силою. Уніати силою захоплювали великі монастирі та парафіяльні церкви, деякі розоряли; ловили й мучили священиків, розганяли народ, який збирався на молитву за містом у наметах.
Все це привело до активізації виступів українського населення проти унії. В 1620 р. спалахнуло повстання православних міщан Луцька, яким мі сцеві власті заборонили будувати церкву і школу. 1 1625 р. селяни відмо вилися виконувати повинності на користь ченців Дерманського монастиря, які прийняли унію. Закінчився поразкою виступ міщан Острога 1638 р. про ти закриття православних храмів.
На початку 30-х років XVII Ст. польська влада змушена була видати «Статті для заспокоєння руського народу», які узаконювали діяльність православної церкви. Проте наступ католицизму та уніатства в Україні тривав.
Василь Острозький. У 1576 р. у своєму маєтку він відкрив перший православний колегіум, куди для роботи були запрошені фахівці з ряду європейських країн. У колегіумі вивчалися давньослов'янська, грецька і латинська мови, а також цикл дисциплін, який називався за традицією “сім вільних наук”: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Шкільна програма передбачала початкову й середню освіту з елементами вищої. Першим ректором академії був Герасим Смотрицький.
Ініціатива князя Острозького знайшла багатьох послідовників. Найбільш активними з них стають братства, і, треба сказати, шкільна справа входить до числа їх головних турбот. У 1584 р. був отриманий дозвіл на цю діяльність, а у 1586 р. була відкрита перша братська школа у Львові. Тільки на Правобережжі було створено біля 30 подібних шкіл.
18. Історіографія Хмельниччини.
Літо 1646 – кінець 1647 р. – підготовка повстання – Б. Хмельницькому вдалося вміло скористатися наслідками таємничої угоди козаків з польськиим королем Владиславом IV для організації повстання.
І етап. Початок війни. 10 – 15 лютого Б. Хмельницький обраний гетьманои Війська Запорозького. Березень – Воєнний союз між козаками та кримським ханом. 5-6 травня – Битва під Жовтими Водами – перша битва визвольної війни завершилася поразкою поляків. 16 травня 1648 р. – битва під Корсунем – Польське військо розбите. Козацьке повстання вступило в стадію загальнонародної війни за національне визволення.
ІІ етап. Розростання національно-визвольної війни. Кінець липня 1648 р. – з-під польського ярма визволено всю територію Лівобережної України, а до середини вересня – Чернігівське, Брацлавське, Київське, Подільське воєводства. 11 – 13 вересня 1648 р. – битва під Пилявцями, розгром козаками польського війська. Близкучі перемоги повстанців на Жовтих Водах, під Корсунем і Пилявцями над регулярними військами Речі Посполитої зумовили вихід визвольної боротьби за межі звичайного повстання. За короткий час вона охопила майже всю територію України. 23 грудня 1648 – Вступ війська Б. Хмельницького в Київ. 10 липня – 2 серпня 1649– облога Збаража. 15-16 серпня 1649 – битва під Зборовом.
19. Військово-територіальний устрій реєстрового козацтва як основа створення органів влади на місцях в період Хмельниччини.
Життя козацтва будувалося на демократичних засадах. Утім це суспільство не можна назвати цілком демократичним, оскільки соціальне розшарування серед козаків визначало й їхню політичну нерівність.
Своєрідною у Запорізькій Січі була правова система. На відміну від усієї території України, де діяли Литовський статут, Магдебурзьке право, укази королівської влади і навіть «Руська правда», у Січі найважливішу роль грало власне козацьке право. Воно являло собою сукупність правових звичаїв, які сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Це право було неписаним.
Найвищий орган законодавчої влади - Генеральна рада – скликалася зазвичай для схвалення заздалегідь підготовлених рішень. Старшинська рада (складалася з полковників і генеральної старшини, поступово її склад розширився за рахунок представників міст, шляхти, духовенства) розглядала всі питання міжнародної політики, затверджувала міські привілеї та смертні вироки. Виконавча й судова влада зосереджувалася в руках гетьмана (скликав Генеральну і Старшинську ради, видавав універсали, брав участь у судочинстві, опікувався фінансовою системою, за рішенням ради розпочинав війну,
20. Перші кроки дипломатичної служби Богдана Хмельницького.
Хмельницький був свідомим державником, і дбав не просто про вигоду козаків та Січі, він прагнув державності для України. Однією з найважливіших ознак держави є міжнародне визнання. А його треба було ще отримати попри протидію Речі Посполитої. Хмельницький не дозволяв собі просто іти курсом зближення лише з однією державою. Він намагався з усіма мати контакти. Це в подальші часи часто приховували, пояснюючи, що Хмельницький тільки того й прагнув, що "возз'єднатися" з Московією.
Насправді ж на початковому етапі Хмельницький не полишав надії знайти компроміс навіть з поляками (!), про що свідчать його переговори з М. Потоцьким. Але Хмельницький був реалістом. І швидко зрозумів, що такий компроміс неможливий, бо поляки не проводили переговорів, обмежуючись ультиматумами. Готуючись до війни, гетьман також завдяки своїм здібностям до переговорів намагався вирішити проблему нестачі легкої кінноти. Це можна було вирішити, залучивши до війська татар.
Також налагоджувалися контакти з Доном. Перші посольства відправлялися саме на Дон, донські козаки вважалися побратимами запорожців. Але звідти допомоги не надійшло: московський цар заборонив. Окрім успіхів Хмельницького як козацького лідера, важливо також розуміти, що ця людина
21. Формування Збройних сил Гетьманщини.
Визволену територію поділено на 16 військово-адміністративних одиниць - полків. Крім адміністративно-територіальних, існували полки й суто військові, які були основою нової держави - її збройні сили.
Полки поділялися на сотні. У полку влада належала полковнику, а також полковому писарю, обозному, судді, осавулам та іншим військово-адміністративним чинам. Вони й утворювали старшинську раду полку. Всіма військовими і громадськими справами сотні управляв сотник, а козацькими сільськими громадами - отаман.
Центральна влада на визволеній території належала гетьману, який спирався на Раду генеральної старшини. До неї належали: генеральний писар, що відав гетьманською канцелярією і зовнішніми відносинами, генеральний обозний - керівник артилерії та виробництва зброї і спорядження; генеральний суддя - начальник у судово-адміністративних питаннях; підскарбій, який відав збиранням податків і фінансовими справами війська; безпосередні помічники гетьмана у військових справах - осавули, бунчужні та хорунжі.
22. Козацька старшина як українська політична еліта доби Гетьманщини
Під час національно-визвольної війни козацька старшина стала виконувати функції апарату державної влади. Переважну більшість урядів обіймали представники української шляхти.
З введенням нового адміністративно-територіального поділу України на полки та сотні відбулася ієрархічна диференціація козацької старшини на генеральну, полкову та сотенну старшину. Найвищий рівень державної адміністрації посідала генеральна старшина, що складалася з найближчого оточення гетьмана і виконувала роль уряду Української держави. До її складу входили: генеральний обозний, генеральний суддя, генеральний писар, 2 генеральні осавули, генеральний підскарбій, генеральний хорунжий та генеральний бунчужний. Генеральна старшина вирішувала найважливіші питання військової та цивільної адміністрації, відала фінансами та судочинством. У зв'язку з проведенням царським урядом політики, спрямованої на ліквідацію державних прав України, права козацької старшини систематично обмежувалися.
Військовою та цивільною адміністрацією полків в Україні у другій половині 17-18 століть була полкова козацька старшина. Очолював її полковник. Крім нього до цієї категорії козацької старшини належали полковий обозний, полковий суддя, полковий писар, полковий осавул,
23. Постать Михайла Кричевського в історії України.
Миха́йло (Станісла́в) Криче́вський — військовий діяч, з 1643 року полковник Чигиринського полку i Київського полку (1648) реєстрових козаків, наказний гетьман..
Виходець з берестейскої укранської шляхти-католикiв. Здобув добру освіту, крім польської володів також німецькою, французькою та латинською мовами. Був улюбленцем коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського. В 1648 році приєднався до Хмельницького під Жовтими Водами, прийнявши православне віросповідання та ім ́я Михайло (доти він був Станіславом). Брав участь у Пилявецькій битві, військовому поході в Галичину, облозі Замостя, у переможних боях проти загонів С. Лянцкоронського та Я. Вишневецького. Командував 30-тисячним козацьким військом, якому гетьман доручив відбити напад Януша Радзивілла в 1649 року на Україну. Тяжко поранений у битві під Лоєвом Кричевський був узятий у полон, де i помер.
У 1643 р. призначений чигиринським полковником, став кумом сотника Чигиринського полку Б. Хмельницького. У подальшому — сподвижник Б. Хмельницького. Допомагав у 1644 р. боротись з татарами в Охматівській битві. У 1647 р. звільнив Б. Хмельницького з ув’язнення. У свою чергу Б. Хмельницький викупив Кричевського з татарської неволі.
24. Підготовка українсько-московського союзу.
У січні 1648 року на Запоріжжі розпочалося масштабне антипольське повстання під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Повстанці отримали низку перемог над урядовими військами Речі Посполитої, їх підтримали народні маси, розраховуючи на збільшення козацького реєстру (який утримувався коштом державної скарбниці), послаблення польського панського гніту, утисків з боку євреїв — керуючих маєтками, а також відновлення позицій православної церкви на своїх землях.
Однак здобута Б.Хмельницьким автономія опинилась затиснутою між 3-х великих держав Східної Європи: Річчю Посполитою, Османською імперією, Російським царством.
Проголосити незалежність він не міг, бо був лідером повстання, але не мав права стати легітимним монархом, і такої кандидатури серед лідерів повстання не було.
Економічна і людська база Б.Хмельницького — відсталі Київське, а періодично також Брацлавське і Чернігівське воєводства. Вести тривалу війну в таких умовах було неможливо.
Єдиний союзник — кримський хан — не був зацікавлений в остаточній перемозі козаків.
Отже, первісно Хмельницький намагався побудувати автономне утворення в межах Речі Посполитої, просив військової допомоги у російського царя і його воєвод, з часом — схилявся до рішення стати васалом Османської імперії, що стало чинником, який вплинув на рішення Земського собору у 1653 р.
25. Статті Богдана Хмельницького 1654 року. 26. Березневі статті 1654 року.
Переяславська рада лише започаткувала оформлення московко-українських відносин, бо ніяких письмових угод у Переяславі укладено не було. Все мали вирішити переговори.
Особливістю українсько-московського договору було те, що він являв собою групу документів від кожного із станів - ніби окремі угоди від духівництва, міщанства, козаків.
Козацька угода складалася з 23 статей від імені гетьмана і Війська Запорозького. Основна ідея цих статей - встановлення таких міждержавних відносин, за яких Україна залишатиметься як внутрішньо, так і зовнішньо самостійною. Саме з цими статями українське посольство прибуло до Москви. Проект документа українські посланці подали московському урядові 14 березня 1654 р.
Унаслідок тижневих переговорів проект договору з козаками дещо змінили, узгодили 17 статей, а з шести дуже важливих узгодження відклали на пізніше. Згідно з Березневими статями (так називають узгоджені 17 статей):
Гетьмана і старшину козаки мали обирати на раді.
Українська адміністрація та суд лишалися самостійними й не підпорядковувалися Москві.
Восени 1653 р. Земський собор, який відбувався у Москві, прийняв рішення про включення України до складу Московії, а 23 жовтня (2 листопада) 1653 р. московський уряд оголосив війнуРечі Посполитій.
Для ведення переговорного процесу між обома державами в Україну з Москви 9 (19) жовтня 1653 р. вирушило велике посольство на чолі з боярином В.Бутурліним. У його складі були також окольничий І.Олфер'єв, дяк Л.Лопухін, представники духовенства.
Подорож тривала довго — майже три місяці! І не тільки через бездоріжжя та безлад: довелося виготовляти новий царський прапор і текст промови В.Бутурліна, з призначеної гетьману булави зникло кілька коштовних камінців, тому їх довелось відновити. Потім посольство ще тиждень чекало приїзду Б.Хмельницького, який затримався в Чигирині на похороні старшого сина, а потім не міг переправитися через Дніпро, бо крига на річці була недостатньо міцною.
Місцем проведення генеральної військової ради було обрано м. Переяслав, куди посольство прибуло 31 грудня 1653 р. (10 січня 1654 р.). Б.Хмельницький разом з генеральною старшиною прибув 6 (16) січня 1654 р.
Збирання податків покладалося на український Військовий Скарб.
Кількість козацького війська встановлювалася у 60 тис. осіб.
Українське міщанство мало зберегти всі свої права і вольності, які були їм дані ще литовськими князями і польськими королями, насамперед міське самоврядування.
Тривалі переговори православного духівництва не мали результатів. Українська православна церква не погоджувалася на залежність від патріарха московського, якої прагнули московський уряд і Російська православна церква.
Отже, лише міщани загалом порозумілися з московським урядом, козацтво разом з українською православною шляхтою - тільки частково, а православне духівництво відмовилося від незаконних вимог Москви.
Документи, укладені під час українсько-московських переговорів 1654 р., встановлювали міждержавні взаємини, що не обмежували незалежності України. Умови українсько-московського договору 1654 р. свідчать про об'єднання України і Московії у своєрідну конфедерацію Адже договір між двома державами загалом був рівноправним і (за умов дотримання) взаємовигідним. Водночас він був незавершеним, недосконалим, діяв нетривалий час (кілька років) і незабаром через недотримання його російською стороною фактично втратив чинність.
полковий хорунжий. Формально представники полкової козацької старшини повинні були обиратися на полкових військових радах, але часто їх призначали гетьмани за погодженням з царськими комісарами.
З 1722 до 1727 року козацьку старшину фактично призначала Малоросійська колегія. До сотенної старшини належали: сотник, сотенний отаман, писар, осавул та хорунжий. Найнижчою ланкою козацької старшини були міські й сільські (курінні) отамани.
Представники козацької старшини, виконуючи свої функції, користувалися так званими ранговими маєтностями, прибутки з яких були платнею за старшинські посади. Одночасно окремі представники старшини одержували платню і від царського уряду, що передбачалося Березневими статтями 1654 року, Переяславськими статтями 1659 року, Московськими статтями 1665 року та іншими міждержавними актами, укладеними між урядами Гетьманщини і Московської держави.
Після остаточної ліквідації державних прав України царський уряд в 1785 році скасував козацьку старшину у Гетьманщині як окремий суспільний стан (ще раніше це було зроблено уСлобідській Україні — у 1765 році та на Запоріжжі — в 1775 році). Деяка частина старшини була зрівняна у правах з російським дворянством.
На початку Визвольної війни В 1648 році приєднався до Хмельницького під Жовтими Водами, прийнявши православне віросповідання та ім ́я Михайло (доти він був Станіславом). Цього ж року призначений київським полковником. Брав участь у Пилявецькій битві, військовому поході в Галичину, облозі Замостя, у переможних боях проти загонів С. Лянцкоронського та Я. Вишневецького.
У серед. 1649 р. з’явилася загроза вторгнення литовського гетьмана Януша Радзивілла в Україну. Тому Хмельницький відрядив свого сподвижника на північний кордон, призначивши наказним гетьманом. На чолі 30-тисячного корпусу козаків М. Кричевський виступив проти польсько-литовських військ. Битва розгорнулася на території нинішньої Білорусі у районі м. Лоїв. Корпус Кричевського, що значно поступався в чисельністю і озброєністю військам Радзивілла, опинився в оточенні. Тяжко поранений Кричевський був узятий у полон. Приголомшений загибеллю свого війська, він заподіяв собі смерть.
мала неабиякий хист переговірника та оратора. Не можна забувати, як він вміло переконував козацьку спільноту на ранніх етапах своєї діяльності.
Але повернімося до міжнародної діяльності гетьмана. Тут слід зазначити, що в нього існувала посольська служба і посли були не просто гінцями з повідомленнями, а дипломатами, які могли самі приймати рішення в межах наданих їм повноважень.
На хвилі перемог під Жовтими Водами і Корсунем починається новий етап дипломатії Б. Хмельницького, який вирізнявся дуже цікавими діями. Зокрема, гетьман вів одночасно переговори з офіційним польським урядом, з деякими впливовими магнатами, які могли б підтримати козаків та навіть з Литвою. Влітку 1648 року гетьман звернувся і до московського царя, просячи військової допомоги. Хоча цього не було гарантовано, але козаки досягли домовленості про те, що Москва на боці Польщі не виступить.
Хмельницький не залишався осторонь і європейської політики. Він приймав посланців від угорського князя та молдавського господаря (через останнього він шукав порозуміння з турками).
Але найвидатнішим кроком дипломатичної служби Богдана Хмельницького є договір з Туреччиною. Він давав Україні найважливіше, що може бути в дипломатії – визнання. Рівноправний договір з однією з найпотужніших держав того часу означав тріумф гетьмана. З цього моменту можна казати, що козацька дипломатія стала визнаною в світі, як і держава.
Гетьман створив одну з найсильніших армій у тогочасній Європі (понад 100 тис. вояків). Організоване за полково-сотенним територіальним принципом, військо складалося з представників різих верств населення, але ядром армії були реєстрові і запорізькі козаки (основа полків – піхота, створена козацька кіннота), ще 1648 р. було прийнято військовий статут «Статті про устрій Війська Запорізького»
Перемога козаків. 18 серпня – підписання Зборівського мирного договору. 1649 – створення Української держави.
ІІІ етап. Воєнно-політичні дії. 28 червня – 10 липня 1651 – бій під Берестечком. Поразка козаків. 23-25 вересня 1651 – битва під Білою Церквою. 28 вересня – Білоцерківський мирний договір. 1-2 червня 1652 – перемога українців під Батогом. Жовтень – грудень 1653 - облога козаками поляків під Жванцем. Кам’янецький договір. 1650 – 1653 – Молдовські походи. 1654 р. – Переяславська Рада. Підпианням «Березневих статей» закладено основи автономії України в складі Російською держави.
IV етап. Завершальний. Весна 1654 – Росія вступила у війну проти Речі Посполитої. 1656 - Віленське перемир’я між Росією та Річчю Посполитою. 1656 р.– Раднотський договір Швеції і Трансильванії проти Речі Посполитої. 1657 – похід корпуса А. Ждановича на Галичину і Польщу. Закінчення війни.
провадив мирні переговори, керував дипломатичними зносинами з іншими державами та розвідувальною службою, був головокомандувачем збройних сил). Допомагав гетьманові уряд – Генеральна старшина (генеральний писар, генеральний обозний, двоє генеральних осавулів, двоє генеральних суддів).
Адміністративно-територіальний устрій держави: територія держави згідно з умовами Зборівського мирного договору – колишні Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства, на землях яких 1649 створилися 16 полків; столиця – м. Чигирин; у межах полку або сотні вся адміністративна, військова і судова влада належала полковникам і сотникам. Містами, що мали магдебурзьке право, керували магістрати на чолі з війтами; у селях справами авдали старости, яких обирала селянська громада, а справами козаків – обрані ними отамани. Запорізька Січ у державі була окремою адміністративною одиницею.
27. Постать Івана Богуна в історії України.
З початком у 1648 році Визвольної війни українського народу Богун став одним із сподвижників гетьмана Богдана Хмельницького
В 1651 році Богун вів бої на Брацлавщині проти загонів М. Калиновського та С. Лянцкоронського. У боях під Вінницею в березні 1651 року Богун вперше найбільш масштабно проявив свої здібності воєводи, заманивши в ході бою польську кінноту на Південний Буг, де крилаті гусари потрапили до завчасно підготованої пастки. Тут же Богун проявив значну особисту хоробрість, очолюючи сміливі нічні вилазки з козацького табору. В кінцевому підсумку Богун втримав свої оборонні позиції під Вінницею і після підходу основних сил української армії змусив коронне військо відступити
Важливою сторінкою кальницького полковника стала Берестецька битва, в якій Іван Богун проявив себе розсудливим полководцем в найтрагічніший момент бою. Саме його було обрано наказним гетьманом в оточеному поляками козацькому таборі 30 червня 1651 року
В березні 1653 року загони Богуна виступили проти армії Стефана Чарнецького, який, захопившиЛиповець, Погребище та інші міста, рухався вглиб України. Зайнявши оборону в Монастирищі, Богун тривалий час відбивав атаки значно переважаючих сил коронної армії та робив дошкульні вилазки з міста. Так і не досягши успіху, війська Чарнецького,
28. Другий похід Хмельницького в Галичину.
Навесні 1655 – початок походу Б. Хмельницького (через Поділля на Галичину) з метою визволення від польського панування західноукраїнських земель та об’єднання України в її етнічних кордонах. На початку серпня 1655 р. – облога українцями Кам’янця-Подільського (у цей час гетьман приймає шведського посла, який сповіщає про вступ 9 липня Швеції у війну проти Польщі). 19 вересня 1655 українська армія вщент розбила польське військо під Городком (25 км від Львова), оточила Львів. Невдовзі Б. Хмельницький отримав від мешканців міста викуп і відступив. 12 листопада 1655 р. укладено угоду між гетьманом і кримським ханом про невтручання Криму у війну України і Московії проти Польщі, що запобігало татарському нападу на українські і московські землі. Незважаючи на складність ситуації, літньо-осіння кампанія 1655 р. для українсько-московського війська завершилася успішно.
Може Україна не прийшлаб до такого знищення, якби Москва скорше прийшла на підмогу. Але царські війська збиралися поволі і щойно літом 1655 р. рушили на Польщу. Одна частина московської армії пішла на Смоленськ, друга разом з українськими військами на Галичину. Вже в початках походу прийшло до непорозуміння між московським воєводою та Хмельницьким. Москалі
29. Віленське перемир"я 1656 року— перемир'я, укладене 24 жовтня 1656 у м. Вільно (тепер Вільнюс, Литва) між Річчю Посполитою і Московською державою.
Переговори у Вільно тривали протягом серпня-жовтня 1656. Українська делегація, на вимогу польської сторони, не була допущена до участі у виробленні умов Віленського перемир'я, а висунуті гетьманом Богданом Хмельницьким пропозиції були відкинуті. За угодою припинялися воєнні дії між Польщею і Московією та обидві країни зобов'язувалися не розпочинати переговорів про мир із Швецією. Обговорювалося питання про встановлення державних кордонів і обрання Олексія Михайловича польським королем після смерті Яна II Казимира, які, однак, не дали конкретних результатів.
Московсько-польський мир порушував Переяславську угоду. Москва ставала союзницею Польщі. Крім того московсько-польський союз був спрямований проти нового союзника України — Короля шведського Карла Густава.
Віленський мир викликав обурення Б. Хмельницького та козацької старшини. На Раді, скликаній у Чигирині козацькій Раді, всі присутні полковники, осавули, сотники присягли гетьману, що будуть спільно боротися за Україну: «присягали собі, а не чужим монархам».
30. Підготовка українсько-шведсько-угорського союзу в 1656-1657 роках.
Раднотський мирний договір (грудень 1956 р.). Швеція таТрансильванія проти Речі Посполитої. Визнання іноземними державами (Швецією та Трансильванією) України як держави. Однак вони не бажали її зміцнення, тому домовилися, що в разі перемоги над Польщею західноукраїнські землі перейдуть до Трансильванії.
Таким чином, за умов спільних воєнних дій України і Трансільванії, можнв було сподіватися на допомогу Швеції, яка мала підтримувати ьрансільванців.
У грудні 1656 р. відбувся похід козацьких військ на чолі з київським полковником А. Ждановичем на Галичину і Польщу (за підтримки Трансільванії, яка розпочала наступ на Польщу). Попри початкові успіхи українсько-шведсько-трансільванських військ, події завершилися капітуляцією Трансільванії. Козаки відійшли.
31. Постать Юрія Немирича в історії України.
Немирич Юрій — політик, дипломат, державний діяч, письменник і полеміст, відомий як автор політичних і теологічних трактатів. Як сеймовий посол, Ю. Немирич представляв інтереси київської шляхти на сеймах Речі Посполитої і став незаперечним лідером протестантів. За релігійні переконання неодноразово зазнавав переслідувань з боку влади, а в 1646 р. як прихильник аріанства зазнав переслідувань з боку польського уряду.
32. Проект нового московсько-українського договору після смерті Богдана Хмельницького.
Вирішивши замиритися з Московською державою, прихильники Ю. Хмельницького на раді у Жердовій Долині, неподалік Трахтемирова, розробили проект майбутнього договору, за яким погоджувалися визнати владу московського царя. Статті передбачали, зокрема, поновнення союзу з Москвою, включення до складу козацької держави Північної Чернігівщини, заборону перебування на її території московських військ і воєвод (за винятком Києва), вільне обрання гетьмана, скасування заборони на проведення самостійної зовнішньої політики тощо.
Однак під час переговорів у Переяславі московські воєводи відхилили український проект і нав’язали ухвалення нового договору, що отримав назву Переяславські статті 1659 р.
Основні положення цих статей були такими:
— позбавлення права старшини без дозволу царя переобирати гетьмана;
33. Гадяцький трактат 1658 року.
Га́дяцький — угода, укладена 16 вересня 1658 року під містом Гадяч з ініціативи гетьмана Івана Виговського між Річчю Посполитою і Гетьманщиною, що передбачала входження останньої до складу Речі Посполитої під назвою «Великого Князівства Руського» як третього рівноправного члена двосторонньої унії Польщі і Литви. Передбачалася також ліквідація Берестейської унії. Основні перетворення, однак, так і залишилися на папері, оскільки польський Сейм ратифікував договір у сильно урізаному вигляді, скасувавши його головні положення.
За умовами Україна, як незалежна держава, під назвою Велике Князівство Руське входила на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федерації. Територію Великого Князівства Руського складали київське, брацлавське і чернігівське воєводства. Вища законодавча влада належала національним зборам депутатів, які обиралися від усіх земель князівства. Виконавчу владу здійснював гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем. Вибір кандидатів на гетьмана мали здійснювати спільно всі стани українського суспільства — козацтво, шляхта і духовенство. Гетьман очолював збройні сили України. У Великому Князівстві Руському встановлювалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія і вищий судовий трибунал.
Все діловодство мало вестися українською мовою. У Києві або в ін. місті передбачалося створити монетний двір для карбування власної монети.
34. Конотопська битва в історії України.
У вересні 1658 року московський цар Алєксєй Михайлович видав грамоту, якою оголошувалося про початок воєнних дій проти Гетьманщини. Московія не змирилася з тим, що Виговський відмовився від союзницьких стосунків із нею й підписав Гадяцький договір з Польщею.
Вдатися до такого кроку гетьмана спонукали численні порушення царською стороною міждержавної угоди, укладеної в Москві за підсумками Переяславської ради.
Кількість московського війська під командуванням князя Алєксєя Трубєцкого, що вторглося на територію України навесні 1659 року не могла перевищувати 50 тис. осіб.
Облога Конотопа тривала більше двох місяців, доки під Конотоп не прибули війська гетьмана Виговського та його союзники - кримські татари. Загалом об'єднане козацько-татарське військо налічувало близько 50 тис. воїнів.
Удавшись до обманного маневру, українці заманили практично всю кінноту ворога в пастку - до вузького яру, який одразу затопили, загативши річку та ще й на додачу зруйнувавши міст.
Козаки й татари ще протягом трьох днів переслідували втікачів аж до московського кордону, однак так і не спромоглися цілком знищити ворога:.Утікаючи, царські війська втратили левову частку артилерії, бойові знамена, скарбницю й обоз.
35. Постать Мартина Пушкаря в історії України.
Марти́н Пушка́р або Мартин Пушкаре́нко — козацький отаман, учасник Хмельниччини, полковник полтавський(1648 — 1658). Лідер антиурядового заколоту 1657-58, спрямованого проти влади гетьмана Івана Виговського.
До 1648 року Пушкар перебував на Запорожжі. На початку Хмельниччини приєднався до козацького війська, брав участь у ряді битв. У реєстрі 1649 року під іменем «Мартина Пушкаренка» записаний Полтавським полковником. У березні 1651 року, на чолі козацьких полків прийшов на допомогу Івану Богуну, який обороняв Вінницю. Учасник Охматівської битви 1655 року. Належав до частини козацької старшини, яка виступала за воєнно-політичний союз з Московською державою.
Після смерті Богдана Хмельницького і виборі гетьманом Івана Виговського, Пушкар виступив в опозиції до останнього. Разом із запорозьким кошовим Яковом Барабашем, він засуджував орієнтацію гетьмана на союз із Річчю Посполитою. Пушкар підбурював проти Виговського козацьку голоту і селянство, які були невдоволені консервативною політикою Виговського, і діяв у тісному зв'язку з московським урядом, який намагався ще поглибити суспільні суперечності серед населення України та використати міжусобиці козацької старшини для посилення своїх впливів в Україні.
Згідно з попередніми домовленостями, усі трофеї та полонені мали дістатися татарам. Усупереч узвичаєним правилам хан під страхом смерті наказав своїм воїнам знищити захоплений у бою ясир: за різними даними, татари тоді стратили від 5 до 15 тис. московитів.
На підступах до Москви зчинилася паніка, поміщики кидали свої маєтності й разом із селянами тікали під захист міських мурів.
Страх і невпевненість московитів у своїх силах віщували найгірше; пішла чутка, що государ з родиною збирається втікати за Волгу.
Проте хвилювання царя виявилися передчасними. Через складну політичну ситуацію в Країні козаків Виговський не зміг повторити походу гетьмана Петра Сагайдачного 1618 року на Москву. Татарські орди змушені були повернутися до Криму, оскільки на їхні поселення вчинили напад загони запорозького отамана Івана Сірка.
Наслідки: а) перемога під Конотопом не поклала край розбратові в Україні; б) одразу після битви вибухнуло нове антиурядове повстання, на чолі якого поставили Ю. Хмельницького. Повстанці боялися, що запровадження Гадяцького договору поверне національно-релігійні утиски і панщину; не бажали послаблення Москви як можливого союзника в боротьбі проти Польщі; в) на козацькій раді І. Виговський зрікся булави, гетьманом обрано Ю. Хмельницького.
Вже в кінці 1657 року на південному Лівобережжі вибухнуло повстання селян-дейнеків, яке очолив Пушкар. Виговський спершу хотів порозумітися із ним, але коли це не вдалося, мусив придушити повстання силою. 11 червня 1658 року під Полтавою козацьке військо Виговського розгромило сили дейнеків Пушкаря. Сам бунтівний полковник загинув у бою.
Заколот полковника Пушкаря активно використовувала Московія, намагаючись внести розкол у єдиний козацький табір.
— втрата гетьманом права самостійно призначати, звільняти чи засуджувати до страти старшину й полковників;
— розміщення московського війська, окрім Києва, у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані;
— підпорядкування Київської митрополії Московському патріарху (цю статтю пізніше було скасовано);
— заборона українському уряду підтримувати дипломатичні відносини з іншими державами й організовувати військові походи без дозволу Москви.
Переяславські статті викликали глибоке обурення у більшості козаків. Він ставив козацьку Україну під жорсткий контроль Росії, політично послабляючи гетьманську владу. Спираючись на ці статті, царський уряд повів подальший наступ на автономію України, закладену Березневими статтями Б. Хмельницького.
Українська армія мала складатися з 30 тис. козаків і 10 тис. найманого гетьманом війська. Польським військам заборонялося перебувати на території князівства. У випадку воєнних дій в Україні польські війська, які знаходились на її території, переходили під командування гетьмана. Гарантувалися права та привілеї козацтва. На подання гетьмана щороку сто козаків з кожного полку мали прийматися до шляхетського стану.
Православні віруючі зрівнювались у правах з католиками. Греко-католицька церква зберігалася, але не могла поширюватись на нові території. У спільному сенаті Речі Посполитої мали надати право застати православному митрополитові київському і п'ятьом православним єпископам.
Угода передбачала закріплення за Києво-Могилянським колегіумом академічного статусу і зрівняння його у правах з Краківським університетом. На території князівства передбачалося заснування ще однієї православної академії та середніх навчальних закладів — колегіумів, а також фундування в необхідній кількості початкових шкіл та друкарень.
Наслідки: 1) народні маси негативно сприйняли договір; 2) московський царський уряд відкрито почав підтримувати противників І. Виговського; 3) громадянська війна в Ураїні переросла в московсько-українську війну.
Сам Б. Хмельницький розгорнув активну діяльність по створенню коаліції з ряду європейських країн, що мала вирішити «польське питання». До неї входили Швеція, Бранденбург, Трансільванія, Молдавія, Валахія і Литва. Згідно з планами учасників коаліції Польща мала бути розділена між її членами, причому Україна повинна була отримати всі землі, заселені українцями, а також, разом із Швецією, протекторат над Литвою, що повинна була перетворитись на Литовське королівство. Сам Б. Хмельницький мав отримати титул «дідичного князя». Проте смерть гетьмана не дозволила реалізуватися цим планам.
Після укладення Гадяцького договору 1658 року, та встановлення союзницьких відносин між Україною і Польщею, ці держави продовжували війну проти Московського царства.
Національно-визвольні змагання українського козацтва Ю. Немирич спершу сприйняв вороже, в чині генерал-полковникакоролівської армії воював проти повсталих. У 1655 р., невдоволений гоніннями влади на протестантів, перейшов на службу до шведського короля Карла Х; призначений генерал-майором Шведського королівства. У 1657 р. Ю. Немирич повернувся в козацьку Україну, де прийняв православ’я, перейшов під протекцію Війська Запорозького та отримав від гетьмана звання козацького полковника.
Ю. Немирич брав участь у розробці положень українсько-шведського договору 1657 р. і взагалі істотно вплинув на перебігукраїнсько-польських переговорів. Вірогідно, саме він був автором концепції Великого князівства Руського як складової частини Речі Посполитої у 1657—1658 рр. Республікансько-демократичні та федералістські ідеї, закладені Юрієм Немиричем у концепцію Великого князівства Руського, значно вплинули на формування й розвиток політичної думки в Україні та Польщі другої пол. ХУІІ ст. Брав участь у Конотопській битві 1659 р. У серпні того ж року очолив гетьманські війська на Чернігівщині. Загинув у бою з військами московського воєводи В. Шереметьєва поблизу Ніжина.
який під Монастирищем сам зазнав поранення, змушені були відступити. Цього ж 1653 року Богун разом із Тимошем Хмельницьким водив козацькі полки в похід на Молдавію, де було розгромлено армію Георгіци та його союзників.
Руїна. В політичному спектрі Української козацької держави Іван Богун займав місце постійного опозиціонера. Зокрема, він досить рішуче виступив проти укладення Богданом Хмельницьким Білоцерківського договору (28 жовтня 1651), засуджуючи при цьому політику поступок Польщі і зменшення козацького реєстру. У 1654 році Богун був у числі противників курсу Хмельницького на союз із Москвою. Він, разом з Іваном Сірком,Петром Дорошенком та інш., виступав проти підписання Переяславської угоди, й, не склавши присяги російському цареві, згодом очолив антимосковську старшинську опозицію. Після смерті Б. Хмельницького (27 липня 1657 року) Іван Богун підтримував курс Івана Виговського та Юрія Хмельницького на унезалежнення від Москви української зовнішньої та внутрішньої політики, але й крен в інший бік вказаних гетьманів — на зближення із Польщею чи Туреччиною теж викликав спротив кальницького полковника. Зокрема, Богун відмовився підписувати укладений Виговським Гадяцький договір(6 вересня 1658 року). А в 1660 році Богун виступив проти Слободищинського трактату, підписаного Юрієм Хмельницьким.
хотіли вести війну як у ворожій країні, бажали добувати приступом міста і брати добичу; гетьман не дозволив нищити західніх земель, старався переговорами і ласкою єднати собі населення. Під Городком 15 вересня 1655 р. українські і московські війська погромили Миколу Потоцького так сильно, що він мусів уступити на захід. Ціла Галичина знайшлася знову у руках козаків і Хмельницький вислав окремі загони на Перемишль, Ярослав, Замостя, навіть Люблин, де була невелика українська громада. «Що Бог дав нам зайняти руської країни, на цьому стоятимемо» — приговорював гетьман, а Виговський додавав: «Доки дійшла козацька шабля, доти мусить бути козацька влада». Але столичнього Львова козаки знову не добували, — Хмельницький боявся, щоби московський воєвода не примусив львовян присягати на віру цареві і згодився взяти окуп.
Тимчасом прийшли вісти, що хан, як союзник польського короля, напав на Придніпрянщину і знову її пустошить. Хмельницький розпочав відворот. Під Озірною 18 листопада 1655 р. на козацький табор напали татари; у боях дуже потерпіли москалі, а Хмельницький переговорами заспокоїв хана.
36. Переяславський договір 1659 року.
Вирішивши замиритися з Московською державою, прихильники Ю. Хмельницького на раді у Жердовій Долині, неподалік Трахтемирова, розробили проект майбутнього договору, за яким погоджувалися визнати владу московського царя. Статті передбачали, зокрема, поновнення союзу з Москвою, включення до складу козацької держави Північної Чернігівщини, заборону перебування на її території московських військ і воєвод (за винятком Києва), вільне обрання гетьмана, скасування заборони на проведення самостійної зовнішньої політики тощо.
Однак під час переговорів у Переяславі московські воєводи відхилили український проект і нав’язали ухвалення нового договору, що отримав назву Переяславські статті 1659 р.
Основні положення цих статей були такими:
— позбавлення права старшини без дозволу царя переобирати гетьмана;
37. Чорна рада 1663 року.
Чорна рада — загальна козацька рада, — збиралася для вирішення стратегічних питань, коли між старшинами не було одностайності. Найбільш відома чорна рада, за негативними наслідками, яка відбулася 17-18 (27-28 червня) 1663 року на околицях Ніжина.
Рада була скликана для обрання гетьмана Лівобережної України. Участь у чорній раді взяли не тільки козаки, але й селяни та міщани — «чернь», які також мали право голосу.
Передумови. Після зречення в січні 1663 року Юрія Хмельницького в Україні розпочався період громадянської війни, який в українській історії носить назву «Руїна». Україна фактично розпалася на дві частини —Правобережну і Лівобережну. На хід подій у Правобережжі намагалася впливати Річ Посполита, а Лівобережна Україна знаходилась під контролем Московської держави.
На початку 1663 року за згодою польського короля у Правобережній Україні гетьманом було обрано Павла Тетерю. Однак лівобережні полки і Запорожжя не визнали влади Тетері. У Лівобережжі на гетьманську булаву претендували наказний гетьман Яким Сомко, ніжинський полковник Василь Золотаренко і запорозький отаман Іван Брюховецький. Кандидатури Сомка і Золотаренка підтримували
38. Московські статті 1665 року.
Московські статті — міждержавний договір, підписаний у Москві 11(21) жовтня 1665 року між гетьманом Іваном Брюховецьким, котрий у вересні прибув з великим почтом до Москви, і московським урядом. Московські статті значно обмежували політичні права України, посилювали її військово-адміністративну і фінансову залежність від московського уряду. За Московськими статтями українські міста і землі переходили під безпосередню владу московського царя. Гетьманському уряду заборонялось вступати в дипломатичні зносини з іноземними державами. Обмежувалось право вільного обрання гетьмана, вибори якого мали проходити лише з дозволу царя і в присутності московських послів, новообраний гетьман мав приїздити до Москви на затвердження. Кількість московських військ в Україні збільшувалась до 12 тис., причому український уряд зобов'язувався постачати їм власним коштом харчі. Військові гарнізони розміщувалися тепер крім головних полкових міст і в Полтаві, Кременчуці, Новгороді-Сіверському, Каневі і навіть на Запоріжжі (у фортеці Кодак). Збирання податків з українського населення (за винятком козаків) покладалося на московських воєвод і всі
39. Андрусівський договір 1667 року.
Андрусівське сепаратне перемир’я— угода між Московським царством і Польщею за спиною України про припинення війни, підписана 30 січня 1667 року в селі Андрусове під Смоленськом терміном на 13,5 років. Угода стала завершенням російсько-польської війни 1654—1667 років.
За умовами сепаратного договору:
припинялась польсько-московська війна 1654—1667 років;
встановлювалося перемир’я на 13,5 років;
під владою Московської держави залишалась Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ;
в складі Речі Посполитої залишалися Правобережна Україна (крім Києва) і Білорусь з Вітебськом, Полоцьком і Двінськом;
Київ з околицями на два роки передавався;
Запорозька Січ мала перебувати під спільною владою обох держав;
царський уряд зобов’язувався виплатити Польщі як компенсацію за втрачені шляхтою землі на Лівобережній Україні 1 млн польських злотих.
Річ Посполита і Московія зобов’язувались у випадку татарських набігів на Україну разом виступити проти кримського хана та Османської імперії.
Умови сепаратного перемир’я викликали велике незадоволення серед українського суспільства. Андрусівський сепаратний договір, порушивши умови Переяславської Ради (1654) та інших договорів з гетьманами Б. Хмельницьким, Ю. Хмельницьким та І. Брюховецьким, закріпив
40. Гетьман Петро Дорошенко («Сонце Руїни»).
1665 -1676 р. Головна мета діяльності – зміцнення влади на Правобережжі та поступове об’єднання всіх українських земель у межах однієї держави. У 1666 р. висунув політичну програму, підтриману Старшинською радою: вигнати поляків з України; укласти союз із кримським ханом; виступити на Лівобережжя, щоб об’єднати його з Правобережжям під владою одного гетьмана – П. Дорошенка.
У травні 1668 р. здійснює в союзі з турками і татарами похід на Лівобережжя проти царських військ. У червні 1668 р. (після смерті Брюховецького) обраний гетьманом «обох берегів Дніпра». Йому вдалося відновити гетьманську владу над возз´єднаною Україною, хоча й на нетривалий час. Не зумівши зберегти територіальну цілісність України, гетьман вирішив прийняти турецький протекторат (1669).
41. Постать Михайла Ханенка в історії України.
Михайло Степанович Ханенко, козацький військовий діяч, згодом гетьман Правобережної України (1669—1674), син запорозького козака Степана, родоначальник роду Ханенків.
Ханенко був гетьманом запоріжських козаків і соратник Сірка, був на свій час знаменитою людиною, користувався великою повагою. Умань належала до знаменитих міст України, так як він там народився; після того як він став у немилість Дорошенку, він разом з ін. пішов до запоріжців, де став гетьманом і підчинявся польському королю. Народився в Умані і був там старостою. Ханенко мав трьох синів.
З 1656 полковник уманський, прихильник пропольської орієнтації, підтримував Юрія Хмельницького і Павла Тетерю. За підтримки частини козаків, кримського хана та польської влади, Xаненко намагався 1668 року усунути гетьмана Петра Дорошенка і на його місце поставити Петра Суховія. У липні 1669 р. у боротьбі проти Дорошенка Суховій зазнав поразки, а його козаки трьох правобережних полків на раді в Умані проголосили гетьманом Xаненка.
Xаненко продовжував боротьбу проти Петра Дорошенка, зазнавши поразки у битві під Стеблевом (29 жовтня 1669). У своїй політиці він спирався на Польщу і 1670 уклав з польськими делеґатами договір в Острозі, на основі якого Польща визнала Xаненка гетьманом Правобережжя, а він
43. Гетьманування Івана Самойловича.
Лівобережний гетьман Іван Самойлович володів булавою з 1672 по 1687 рік. Від початку гетьманування Іван Самойлович звертав пильну увагу на прилучення до лівобережного Гетьманату Правобережжя. Вів наполегливу боротьбу з правобережним гетьманом Петром Дорошенком. Іван Самойлович послідовно виступав проти відновлення влади польського короля над Правобережжям. Лівобережний гетьман прагнув розхитати позиції П.Дорошенка в правобережних полках, опираючись на відсутність монолітності серед тамтешньої старшини. Неоднозначність оцінки старшиною наслідків військового союзу Чигирина з Туреччиною, а згодом і глибоке розчарування невдачами Дорошенкової політики готувало для І.Самойловича ґрунт для збільшення прибічників. Власне, промосковські настрої не були для правобережної старшини чужими. Мало хто з неї твердо тримався ідеї самодостатності Української козацької держави. Наприкінці листопада 1673 року московський цар видав наказ про перехід через Дніпро козаків І.Самойловича та полків царського воєводи Г.Ромодановського. Об’єднане військо швидко оволоділо Бужином, Кириловом, Каневом, Черкасами. Дорошенко і союзники-татари зазнали декількох поразок, після чого більшість правобережних полковників схилились «його царській величності і гетьманові задніпрянському Івану Самойловичу». Після цих подій на Переяславській раді 25 березня 1674 року Іван Самойлович був обраний гетьманом
44. Постать Івана Сірка в історії України.
Іван Сірко́— подільський шляхтич, козацький ватажок, напівлегендарний кошовий отаман Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового. Здобув перемогу в 65 боях. Герой багатьох українських пісень і казок. За переказами, що були складені по смерті Сірка, майбутній отаман походив з козацького роду. Проте це твердження спростовують листи королів Речі Посполитої, в яких вони називали Сірка «уродзоним», тобто шляхтичем. В українській історіографії 20 століття вважалося, що Сірко брав участь у Тридцятирічній війні (1618—1648) на стороні французів. Проте дослідження сучасних істориків доводять, що в джерелах, які присвячені Тридцятирічній війні, ім'я Івана Сірка не згадується. Так само відсутні прямі згадки про участь українських козацьких підрозділів у конфлікті. Робиться припущення, що «легенда про Сірка» виникла через перекручування попередніми істориками імені французького генерала, барона де Cipo. Попри це на честь «легендарної» перемоги Івана Сірка на березі Ла-Маншу встановлено пам'ятник козацькому отаману. Брав участь у війнах Б. Хмельницького з Польщею, але найбільше й успішно воював проти татар і турків. В історичних документах зафіксована участь Івана Сірка у визвольній війні українського народу проти Речі Посполитої, зокрема в битві під після зречення з гетьманства П.Дорошенка, у 1676 році. Владу над Правобережною Україною Іван Са усієї України. Проте фактичне об’єднання Правобережної та Лівобережної України відбулося мойлович втратив унаслідок Чигиринських походів 1677 і 1678 та укладення Бахчисарайського мирного договору 1681 року. Південна Київщина, Брацлавщина і Поділля залишалися за Ю.Хмельницьким, який визнавав протекторат Туреччини. Коли був змушений відступити перед потужною турецькою армією, Самойлович наказав місцеве населення переселити на Лівобережжя. Гетьман послідовно виступав проти укладення «Вічного миру» між Росією та Польщею. І.Самойлович виявив розуміння необхідності зміцнення козацької еліти. Визначною була роль гетьмана в організації збройних сил. З його іменем пов’язаний прискорений розвиток так званих охотницьких, компанійських та сердюцьких полків. Це, з одного боку, суттєво зміцнювало військо держави, з іншого - зайвий раз засвідчувало збереження Гетьманщини в орбіті європейського світу, без якого українство й не мислилося. За часів гетьманування Самойловича розширюється внутрішня і зовнішня торгівля, розвиваються ремесла і промисли, що позитивно впливає на розвиток економіки загалом. До негативних наслідків гетьманування Самойловича належить втрата незалежності Української православної церкви - у 1686 її було підпорядковано Московському патріархові.
Жванцем 1653 р.1654 року Іван Сірко, разом з полковниками Іваном Богуном, Петром Дорошенком, та іншими, виступає проти підписання Переяславської угоди, і, як більшість запорожців, відмовляється від присяги московському царю Олексію Михайловичу. Сірко виходив переможцем з десятків антиосманських походів. Досить сказати, що у боротьбі проти агресії Османської імперії Сірко провів понад 55 успішних походів і жодного не програв!
Союз з мусульманською Туреччиною призвів до падіння авторитету П. Дорошенка серед козацтва. На Правобережжі з новою силою спалахнула громадянська війна. Основним суперником Дорошенка став обраний на раді козаками трьох полків гетьман Михайло Ханенко.
Улітку 1672 р. П. Дорошенко взяв участь у поході турецької армії проти Польщі, але невдоволений укладеним між Туреччиною і Польщею Бучацьким миром (1672), який перекреслив його політичні плани, переорієнтовується на Росію і Польщу. У розпал народного обурення спустошенням України турецько-татарською та польською арміями у вересні 1676 р. Дорошенко складає гетьманські повноваження.
погоджувався на підданство польської королеві на умовах автономії лише для козацької верстви.
У війні з Петром Дорошенком, Михайло Xаненко зазнав кілька поразок і 1674, коли війська гетьмана Івана Самойловича перейшли Дніпро і більшість правобережних полків перейшли на бік лівобережного гетьмана, Xаненко склав булаву, за що був наділений маєтностями на Лівобережній Україні.
Але Xаненко не припинив політичної діяльності. 1677—1678 був обвинувачений у зносинах з Польщею, й Самойлович, на наказ Москви, тримав його ув'язненим у Батурині. Але Xаненку, мабуть, пощастило довести свою невинність, а незабаром він помер.
збори мали йти у царську казну. Українська Церква переходила у підпорядкування Московському Патріарху. Фактично лише козацький стан зберігав свої автономні права. В обмін на ці поступки Брюховецький отримав титул боярина і земельні володіння неподалік кордону з Московією.
Московські статті повідомляли про повернення королівських грамот на магдебурзьке право українським містам (забрані раніше за наказом царя), зокрема Києву, Переяславу, Ніжину, Каневу, Чернігову, Почепу, Гадячу, Стародубу, Остру та іншим містам.
Московські статті викликали величезне обурення серед усіх верств українського суспільства і стали головною причиною антимосковського повстання у Гетьманщині, а згодом і загибелі самого гетьмана І. Брюховецького.
насильницький поділ української етнічної території на дві частини — Правобережну Україну і Лівобережну Україну, остаточно затверджений так званим Вічним миром в 1686 році.
Внаслідок зайнятої гетьманськими урядами позиції більшість із статей Андрусівського сепаратного миру не було виконано, а російсько-польські переговори щодо сфер впливу на Українську козацьку державу відразу продовжилися укладанням додаткових до Андрусівського сепаратного договору постанов
Андрусівський сепаратний мир був спрямований також проти військової могутності Османської імперії, відображав вимушений компроміс сторін і засвідчував наявність геополітичної рівноваги у Східній Європі. Уряд Туреччини негативно відреагував на укладений договір і розпочав підготовку до боротьби з обома державами. Водночас Андрусівський сепаратний мир започаткував процес поступової втрати Українською козацькою державою статусу суб’єкта міжнародно-правових відносин. Проте договір 1667 не означав зникнення з карти Європи Української козацької держави, яка, незважаючи на існування двох політичних центрів (Правобережжя та Лівобережжя), продовжувала існувати як єдиний державний організм.
— втрата гетьманом права самостійно призначати, звільняти чи засуджувати до страти старшину й полковників;
— розміщення московського війська, окрім Києва, у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані;
— підпорядкування Київської митрополії Московському патріарху (цю статтю пізніше було скасовано);
— заборона українському уряду підтримувати дипломатичні відносини з іншими державами й організовувати військові походи без дозволу Москви.
Переяславські статті викликали глибоке обурення у більшості козаків. Він ставив козацьку Україну під жорсткий контроль Росії, політично послабляючи гетьманську владу. Спираючись на ці статті, царський уряд повів подальший наступ на автономію України, закладену Березневими статтями Б. Хмельницького.
північні полки Лівобережної України і різні групи козацької старшини.
Наслідки. Кошовий Іван Брюховецький, вдаючись до соціальної демагогії, обіцяючи зменшити податки та видаючи себе за захисника інтересів народу, зумів отримати підтримку серед бідних верств українського населення. Під час чорної ради Брюховецький, кандидатуру якого підтримував і царський уряд (на раду прибуло московське посольство і 8-тисячне військо), сподіваючись з його допомогою зміцнити свої позиції в Україні, домігся обрання його гетьманом. Після ради Якима Сомка і Василя Золотаренка за наказом Брюховецького було заарештовано, звинувачено у зв'язках з польською шляхтою і у вересні 1663 року страчено у Борзні.
45. Обрання Івана Мазепи на гетьманство.
І. Мазепа – людина, ім’ям якої названа ціла плеяда українських самостійників. Їх називали мазепинцями. Крок Мазепи треба пояснювати через призму інтересів Укрїнської нації.
Своє гетьманування Іван Мазепа розпочав із підписання Коломацьких статей (25 липня 1687 р.) Коломацька угода писалася на основі Глухівських статей Многогрішного (17 з 22 статей) з додатками, зробленими за гетьмана Самойловича. Деякі зміни, якими Коломацька угода відрізнялася від попередніх гетьманських статей (зокрема, статті 18—22), передбачали посилення в Гетьманщині влади царату і ще більше обмеження прав гетьмана та гетьманського уряду. За Коломацькими статтями гетьман не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина, своєю чергою, — скидати гетьмана. Значно обмежувалося право гетьмана розпоряджатися військовими землями. Гетьманському урядові заборонялося підтримувати дипломатичні зносини з іншими державами. Передбачалося розміщення в гетьманській столиці — м. Батурині — полку московських стрільців. Окрім того, гетьман мав удаватися до особливих заходів, аби «...Малоросію не називали землею Гетьманською, а лише визнавали землею, яка знаходиться в царській самодержавній владі». Пункт 19 Коломацьких статей навіть заохочував до шлюбів між представниками українського та російського народів, з метою швидшої асиміляції українців. Коломацькі статті визначали гетьманський уряд як слухняне знаряддя
46. Постать Петра Іваненка(Петрика) в історії України.
Пе́тро Іване́нко (Петрик) (Петро Іванович Сулима) — політичний діяч кінця XVII — початку XVIII ст., гетьман Ханської України.
Рік народження невідомий. Родом, очевидно, з Нового Санжарова на Полтавщині або з Полтави, бо там жили його родині, чи з Полтави. Родичався із полтавським полковником Ф.Жученком,І.Іскрою та генеральним писарем В.Кочубеєм; є версія, що він — син 4-ї дочки Ф.Жученка, сестри жінок І.Іскри та В.Кочубея; інша версія: дружина Петрика — Жученкова онука.
Рано осиротів, жив у школі, згодом навчався в Київській колегії.
Служив канцеляристом у Генеральній військовій канцелярії І.Мазепи (1691). В 1691 р. подався на Запоріжжя, де став військовим писарем. Існує версія, що Петра Іваненка звали Петриком із подачі Івана Мазепи, який цим хотів принизити свого опонента.
23 квітня 1692 року у супроводі 60 козаків рушив до Казикермену, де 26 травня уклав Вічний мир між Україною та Кримом (Вічний мир із ясновельможним його милістю ханом і з усією державою Кримською видільного Київського та Чернігівського князівства і всього Запорозького городового війська і народу Малоросійського). Ця угода оголошувала Україну «видільною» (незалежною) державою. Після цього
47. Полтавська битва в історії України.
Навесні 1709 Карл ХІІ розпочав наступ на Москву. Щоб просуватися згідно з планом, шведам треба було знешкодити добре уріплену Полтаву. З 1 травня 1709 шведи розпочали облогу міста. Генеральна Полтавська битва відбулася 27 червня (8 липня) 1709. Загальна чисельність російсько-української армії – близько 50 тис. чол., шведської – 24 тис. (козацьке військо Мазепи і запорожці стояли в шведському резерві).
Битва розпочалася о 5 годині ранку атакою шведської піхоти на російські редути (земляні укріплення). Атака була невдалою. О 9 год ранку російська армія перейшла в наступ. По всьому фронту точилися рукопашні бої. Під Карлом ХІІ був убитий кінь, король упав і знепритомнів. Шведська армія почала панічно відступати. Близько 11 год ранку Полтавська битва закінчилася цілковитою поразкою шведів.
Карл ХІІ, І. Мазепа і кошовий К. Гордієнко із загоном запорожців вирушили в турецькі володіння і 12 серпня 1709 зупинилися у Варниці – передмісті Бендер, де шведського короля чекав царський посол, який запропонував йому мир в обмін на видачу І. Мазепи. Король відмовився. Тут, у Варниці, невдовзі й помер І. Мазепа, який був уже тяжко хворий. Перепоховали тіло гетьмана у 1710 р. у м. Галац на православній землі (нині Румунія)
49. Нова Січ.
Підпільненська Січ (Нова Січ) — адміністративний і військовий центр запорозького козацтва в 1734—1775 роках. Остання Запорозька Січ.Січ розташовувалася на великому півострові, що омивався рікою Підпільною (притока Дніпра).
Нова Січ була заснована з дозволу і під наглядом московського уряду 31 березня 1734 року отаманом-гетьманом І. Малашевичем на Правобережжі Дніпра у Великій плавні, що займала 26-тисяч десятин.
Для нагляду за діями козаків царський уряд побудував за 2 км від Нової Січі укріплення з двома напівбастіонами і постійною залогою — так званий Новосіченський ретраншемент.
За визначенням істориків, Новосіченський ретраншемент зведено в Січі царським урядом з показною метою допомоги запорожцям у їхній війні з турками, але в дійсності з прихованою метою – тримати їх у своїх руках. Щоправда запорожці добре розуміли причину зведення московської цитаделі, висловлюючи своє незадоволення словами: «Засіла нам московська болячка на печінках». З огляду на історичні події, що сталися в часи існування Нової Січі, маємо визнати, що царський уряд досяг своєї мети, відсторонивши січовиків від участі в загальнонародній боротьбі проти знедолення.
Прикметне, що саме в часи існування Нової Січі постає незалежне козацько-військове угрупування під назвою «гайдамаки». Гайдамацький рух розпочався у 1734 році з бездіяльності першого
50. Гетьманування Кирила Розумовського.
Кирило Григорович — граф, політичний і державний діячГетьманської України, останній гетьман України (1750—1764).
Гетьман намагався розширити автономні права Гетьманщини: 1) у 1751 під владу гетьмана було передано Запорізьку Січ і Київ; 2) українські справи були передані у відання сенату до колегії іноземних справ; 3) гетьман почав без погодження з російським урядом призначати полковників і роздавати землі; 4) посилилися позиції козацької старшини, яка одержала право за відсутності гетьмана керувати Гетьманщиною; у Глухові регулярно скликали Старшинську раду; 5) пожвавилося господарське життя; почалася відбудова Батурина, куди гетьман вирішив перенести свою столицю з Глухова; 6) обмежено сваволю російських чиновників в Україні; заборонено без дозволу гетьмана заарештовувати українців, окрім кримінальних злочинців.
Самостійні дії гетьмана суперечили планам імперського уряду, який аж ніяк не прагнув посилення української автономії. У 1754 з’явилася низка указів, що обмежували гетьманську владу (гетьману заборонено призначати полковників; на клопотання відновити самостійну зовнішню політику Гетьманщини К. Розумовський одержав категоричну відмову уряду; фінансові справи гетьманщини були взяті під особистий контроль).
51. Друга Малоросійська колегія.
Друга Малоросійська колегія (1764—1786 рр.) — уряд, якому доручили управління Лівобережною Україною після ліквідації інституту гетьманства.
Після остаточної ліквідації інституту гетьманства управління Лівобережною Україною було доручене Другій Малоросійській колегії. До її складу увійшли чотири російських чиновники й чотири представники козацької генеральної старшини. Новостворену Малоросійську колегію очолив політик і полководець граф Румянцев-Задунайський Петро Олександрович.
У «секретній» інструкції П. Рум'янцеву щодо управлянням краєм Катерина ІІ наполегливо рекомендувала:
знищити всі залишки української автономії;
закріпачити селян;
здійснювати пильний нагляд за розвитком економіки;
усіляко збільшувати збір податків з селян.
Для успішного виконання цих директив новопризначеному генералові-губернатору Лівобережжя радилося діяти дуже обережно, «щоб не викликати ненависті до росіян», «уміло вивертатися» та водночас «мати і вовчі зуби, і лисячий хвіст». Президенту колегії пропонувалося наполегливо переконувати українських селян у тому, що погіршення їхнього становища є наслідком відсталості «малоросійських звичаїв».
52. Ліквідація Запорозької Січі 1775 року.
10 липня 1774р. було підписано Кучук-Кайнарджийський мир, внаслідок якого Росія здобула вихід до Чорного моря. Тоді ж зменшилася небезпека турецько-татарських наскоків, а нові кордони пролягли далеко на південь від Запорізької Січі. А вже в травні 1775р. на засіданні Ради при Височайшому Дворі було прийнято рішення про ліквідацію Війська Запорозького Низового.
Долю Запорозької Січі було вирішено, залишалося втілити план її ліквідації у життя. Для цього необхідно було знайти сумлінних та відповідальних виконавців. Ними мали стати вищі офіцери, які мали значний військовий досвід. Згідно з наказом, отриманим наприкінці травня 1775 р. зі столиці, це завдання покладалося на тимчасового головнокомандувача російських військ на Півдні генерал - поручика О.Прозоровського та на генерал - поручика П.Текелію. Російські війська розпочали просуватись на північ та через землі Війська Запорозького захоплюючи запорозькі укріплення та паланкові центри.
4 червня 1775р. угрупування російських військ під командуванням П.Текелії підійшло до Січі. Ці війська блокували всі шляхи з Січі, її форштадт та навколишні зимівники. Запорозькій військовій старшині, яка під час останньої війни з Туреччиною отримала відповідні армійські чини, було запропоновано з'явитися на рапорт до генерал-поручика. П. Текелії. Відмову російське командування могло розглядати винятково як державну та військову зраду.
53. Постать Петра Калнишевського в історії України.
Петро́ Іва́нович Калнише́вський — останній кошовий отаман Запорозької Січі у 1762 та 1765—1775 роках. Православний святий (вшановується як Петро Багатостраждальний).Походив з української шляхти. Був військовим осавулом, потім суддею Війська Запорозького низового. У 1762 р. обраний кошовим, але того ж року після зустрічі в Москві з царицею Катериною II усунутий з посади. У січні 1765 року всупереч царській волі старшина знову обрала його кошовим.
За доблесть у російсько-турецькій війні 1768-1774 рр. Військо Запорозьке дістало подяку від цариці. Обстоював права Запоріжжя, задля чого неодноразово їздив з депутаціями до Петербурга. Намагався посилити свою владу і обмежував права старшин та козацької ради. Дбав про поширення хліборобства та торгівлі у запорозьких степах, тим самим перешкоджаючи планам Росії щодо колонізації причорноморських степів та посилення російської присутності в Україні.
Погром Запорозької Січі та арешт кошового
Князь Потьомкін виступив на засіданні уряду з проектом ліквідації Запорозької Січі 23 квітня 1775 року. 4 червня за схваленим планом 100-тисячне військо під командуванням генерал-поручника Петра Текелія, повертаючись із турецької війни, обступило Січ, скориставшись тим, що Військо Запорозьке ще було на турецькому фронті. Впродовж кількох хвилин на січовому майдані зібралася загальна військова рада, яка проходила у надзвичайно бурхливий спосіб. Кількість козаків. яка пропонували чинити збройний опір була значною, але вистачало й таких, хто не вбачав біди у тому, щоб підкоритися волі уряду. Січовій старшині та духовенству вдалося вмовити козаків не чинити опору і через годину брами січової фортеці відкрилися й до П.Текелії з хлібом-сіллю вийшли кошовий отаман П.Калнишевський, суддя, писар, січові діди та курінні отамани разом із рештою січовиків.
Наступного дня - 5 червня 1775р.- січовиків було додатково приведено до присяги на вірність імператриці Катерині II. Згодом, 3 серпня, Катерина II видала маніфест, де проголошувала ліквідацію Запорізької Січі. Військо Запорозьке було розпущене, військові клейноди було одібрано, а січові укріплення зруйновано.
Керівників останньої Запорозької Січі було засуджено на заслання. Військового писаря Івана Глобу та військового суддю Павла Головатого було заслано на Сибір з конфіскацією майна, де вони й померли в монастирях Туруханська та Тобольська. Останнього кошового отамана Петра Калнишевського заслали на Соловки з конфіскацією майна.
Не маючи сил боронитися, Калнишевський змушений був здати фортецю без бою.
Загарбники розграбували військову скарбницю, припаси, архів, церкву. Разом із старшиною Калнишевського було заарештовано і довічно заслано до Соловецького монастиря
3 серпня 1775 року Катерина II видала маніфест, яким оголосила, «рос. что нет теперь более Сечи Запорожской в политическом ея уродстве». 6 пунктів довгого маніфесту фактично зводяться до звинувачення запорожців у захопленні та присвоєнні чужої власності та намаганні створити незалежне управління.
Соловецький монастир. Петра Калнишевського утримували у казематі №15. «Порційних грошей» виділяли 1 карбованець на добу (що в 40 разів більше, ніж іншим в'язням). На заощаджені гроші він відремонтував свій каземат, а наприкінці життя купив Євангеліє вартістю 2435 карбованців і подарував його монастирю. У 1792 році Петро Калнишевський переведений в одиночну в'язницю біля Поварні.
Указом нового імператора Росії Олександра Павловича від 2 квітня 1801 року він був помилуваний за загальною амністією й отримав право на вільний вибір місця проживання. За своїми літами (йому йшов 111 рік) і станом здоров'я залишився ченцем у монастирі, де й помер на 113 році життя 12 листопада (31 жовтня[2]) 1803 року.Похований Петро Калнишевський на головному подвір'ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором
60-ті рр. XVIII ст. – період найрішучіших заходів К. Розумовського, спрямованих на оновлення життя Гетьманщини: 1) реформа судочинства – прагнення перетворити Гетьманщину з військової на шляхетську державу, поділивши її на 20 судових повітів, кожний з яких мав власні суди в цивільних і земських справах; кримінальні спарви розглядалися в судах 10 полкових міст; 2) спроба запровадити спадкове гетьманство родини Розумовських; 3) реформа армії – полки були перетворені на регулярні; козаків одягнено в уніформу; запроваджено єдине озброєння; створено систему військових шкіл для козацьких дітей; 4) плани щодо відкриття університетів в Україні: перший – оновлена на європейський кшталт Києво-Могилянська академія; другий – у Батурині.
Причини ліквідації гетьманства: у 1762 російською імператрицею стала Катерина ІІ, яка щодо України продовжила політику Петра І. Метою Катерини ІІ була повна ліквідація Української держави і приєднання українських земель до території Російської імперії. У жовтні 1764 К. Розумовський змушений був скласти гетьманські повноваження. Гетьманство було ліквідоване.
Щодо козацької старшини Рум'янцеву рекомендувалося вживати надійний метод «батога і пряника» — жорстоко карати за всі вияви автономіських прагнень і водночас пропонувати українській старшині привабливі урядові посади.
Обіймаючи посаду генерал-губернатора Малоросії та президента другої Малоросійської колегії, П. Рум'янцев проводив активну колоніальну політику російського уряду щодо Гетьманщини, спрямовану на остаточну ліквідацію її політичної автономії. За його розпорядженням були проведені реформи козацької служби, податкової системи (запроваджено подушний податок) та поштової справи. Протягом правління цієї людини були зроблені дуже важливі кроки для ліквідації автономії України:
1781 року ліквідовано сотенно-полковий устрій Лівобережної Гетьманщини та Слобожанщини — скасовано українські козацькі полки;
протягом 1781—1783 рр. запроваджено загальноімперську систему адміністративно-політичного управління, тобто поділ на намісництва;
замість козацьких полків створено регулярні карабінерські полки за російським зразком;
1783 остаточно покріпачено українських селян;
1785 року на Україну поширено дію «Жалувальної грамоти дворянству»;
1786 року проведено секуляризацію монастирських маєтків.
48. Гетьман Павло Полуботок 1722-1724
Після смерті І. Скоропадського наказним гетьманом став чернігівський полковник Павло Полуботок. У роки його правління точиться протиборство гетьмана з Малоросійською колегією. П. Полуботок домігся: а) Малоросійська колегія має знайомити нетьмана зі своїми планами, узгоджувати з ним свої дії; б) гетьман береться сам розглядати скарги на суди, запроваджує колективний суд, забороняє брати і давати хабарі; в) гетьман призначає інспекторів з нагляду за виконанням його рішень; г) гетьман вимагає від старшини зменшити тиск на підданих, щоб було менше скарг.
Царя не влаштовувала діяльність П. Полуботка. Остаточно Петра І розлютило звернення гетьмана, де йшлося про утиски українців російськими вельможами. Козацьку делегацію на чолі з гетьманом, що прибула до Петербурга, кинули до в’язниці, де Павло Полуботок помер від катувань.
Наслідки гетьманування: 1) гетьман об’єднав навколо себе ту козацьку старшину, що чинила опір наступу царської влади на Українську державу; 2) 1724 р. Петро І заборонив вибори нового гетьмана Укранїни.
Новосіченського отамана-гетьмана І. Малашевича у справі захисту прав і свобод українського народу, коли 1734-1738 роках на Київщині, Брацлавщині, Поділля, Волині почали діяти великі загони повстанців, очолювані Г. Голим, М. Гривою, С. Чалим та іншими.
З Нової Січі вирушало Запорозьке Військо на російсько-турецьку війну 1735—1739 рр. та війну 1768—1774 рр., у 1771—1773 з січової гавані виходила запорозька флотилія, що двічі здійснила Чорноморсько-Дунайську експедицію.
На початку червня 1775 року за наказом Катерини II Нова Січ була зруйнована, а Вольності Війська Запорозького анульовані. Після закінчення російсько-турецької війни (1768—1774), в якій запорозькі козаки приймали активну та дієву участь, генерал-поручик Петро Текелій повів до Січі – 10 піхотних, 13 російських козацьких, 8 кінних регулярних полків, 20 гусарських і 17 пікінерських ескадронів. Незважаючи на малочисельність, запорожці звернулись до кошового отамана Петра Калнишевського за дозволом боронитися до загину. Проте заможні старшини радили кошовому піддатися без жодних умов; до того ж, священик січової церкви Покрови Володимир Сокальський став прохати не йти «брат на брата». Врешті кошовий отаман здав Січ без бою. 4 червня 1775 року Нової (Підпільненьської) Січі не стало.
На місці Січі виникло село Покровське, яке в 50-ті роки XX ст. опинилося під водами штучного Каховського моря.
для здійснення в Україні московської політики, спрямованої на цілковиту ліквідацію Української держави, на ще більшу «прозорість» кордонів України з Московською державою, а також на поступове, але неухильне «розчинення» українців серед московського населення. Ставши гетьманом, Мазепа домагався стабілізації українського політичного та економічного життя. Визначальною рисою його внутрішньої політики було прагнення об'єднати землі Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя та Слобожанщини в єдиній Україні, яка уявлялася новообраному гетьманові як держава західноєвропейського зразка зі збереженням традиційного козацького устрою. Саме тому Мазепа докладав чимало зусиль, аби піднести роль українського гетьмана, всіляко підтримував козацьку старшину, причому не тільки заохочував її даруванням земель, а й прагнув чітко розмежувати козацтво й селянство. Мазепа продовжував розвивати започаткований Самойловичем напрямок на створення козацької еліти запровадженням посад бунчукових товаришів. Крім бунчукових товаришів, в оточенні Мазепи з'явилися ще й значкові та значні військові товариші. За цими посадами гетьман закріплював особливі привілеї. Надзвичайно вимогливо ставився гетьман до освіти майбутніх державних діячів, тому заохочував навчання молоді зі свого оточення в Києво-Могилянській академії та за кордоном.
Петрик оголосив антиросійське повстання, видавши в липні 1692 р. свої універсали, та з Казикермену переїхав до Перекопу.
В липні 1692 обраний гетьманом України, розпочав боротьбу за допомогою кримського війська проти Москви та Мазепи (походи 1692, 1693, 1694, 1696 рр.).
Обложену Новобогородицьку фортецю взяти йому не пощастило, з орільських сотень йому піддалося два міста: Китайгород і Царичанка.
Повторну акцію Петрик здійснив у січні 1693 р., пішовши на землі Полтавського полку з татарами; ходив у походи ще 1694 і 1696 р., але успіху не мав.
Таким чином, підняти національно-визвольного повстання Петрик не зумів, козаків при собі мав небагато (бл. 500) і міг вести тільки локальні дії.
1696—1709 (1712?) (з перервами) — гетьман так званої Ханської України (частина Південної України між Південним Бугом і Дністром), яка належала до Кримського ханства.
Петрик був одним із поборників незалежності Козацької держави.
54. Чорноморське козацьке військо.
Чорноморське козацьке військо (1783-1860) як козаче військове формування виникає на території Російської імперії як протидія існування Задунайській Січі, що знаходилася в межах Османської імперії.
Князь Потьомкін спочатку намагався силою стримати еміграцію козацтва за Дунай та на Забужжя. У 1781-1783 роках він розіслав по запорозьких землях заклики до колишніх козаків, щоби вони збиралися в Херсоні, де з них будуть створені військові загони. Проте запорожці відгукувались неохоче. Всього зібралося близько однієї тисячі козаків.
У 1783 році цих козаків офіційно взяли на службу як Військо вірних козаків. Військо складалося із кінноти, піхоти та флотилії. У 1787 році це військо отримало назму Чорноморського козацького війська. Для поселення чорноморців було відведено територію між Південним Бугом та Дністром. Центром було місто Слободзея . 1788 - військо перейменували на Чорноморське козацьке військо.
Під час російсько-турецької війни чорноморці приймали активну участь в битвах під Кінбурном, Очаковом, Фокшанами, Римником, Хаджибеєм, Килією, Ізмаїлом, Мачином, Бендерами та інших.
Але після війни у 1792 році за
55. Задунайська Січ.
ЗАДУНАЙСЬКА СІЧ (1775—1828) — осередок козацької вольниці за Дунаєм, дев’ята і остання Січ українського козацтва. Її основу становили запорозькі козаки, які протягом 70-х р. 18 ст. тікали за Дунай у межі Османської імперії. Початок історії Задунайського Коша поклали запорозькі козаки, які брали участь у дунайських експедиціях часів російсько-турецької війни 1768–1774 рр. Після замирення Росії з Туреччиною частина козаків, потерпаючи від утисків російського офіцерства, не повернулася на Січ, а осіла в дунайських і дністровських гирлах. Потік козацтва в межі Османської імперії збільшився після ліквідації Нової Січі в 1775 р., продовжувався декілька років і досяг свого апогею в 1777–1778 рр. Приймаючи козаків на свої землі, Османська імперія послаблювала позиції російської держави на півдні і завдавала удару по її міжнародному авторитету. 30 серпня 1778 р. запорозькі козаки офіційно були прийняті в турецьке підданство і присягнули на вірність султану Османської імперії.
З 1814 по 1828 рр. існувала так звана Дунавецька Січ. Своїм устроєм, будовою нагадувала останню Запорозьку Січ — Нову. На її території знаходилося 38 куренів, з тими ж назвами, які були і в Новій Січі, приміщення, де розміщувалася кошова старшина, титарня і церква. Управлялося задунайське козацтво своєю власною старшиною. Турецький уряд не
56. Участь українського козацтва в освоєнні Слобожанщини та Кубані.
Після поразки армії Б. Хмельницького під Берестечком та підписання Білоцерківського миру 1651 р. почалася друга хвиля переселення українських козаків, селян і міщан на схід, у межі Московської держави (перша відбулася після повстань 20—30-х pp. XVII ст.). Під поселення відводилися незаймані землі. Переселенцям дозволялося зберігати свій козацький устрій та внутрішню автономію. Так виникли нові міста: Суми, Харків. Охтирка, Лебедин, Чугуїв і велика кількість слобод. Від поселень — слобод — край дістав назву Слобідська Україна.
Правовий стан мешканців Слобідської України ґрунтувався на козацьких звичаях, привнесених сюди із Придніпров'я. На перших порах, коли переселенці прибували зі своїми «начальними людьми», російський уряд визнавав їхні полковницькі звання. Згодом полковники добилися від уряду права передавати цю посаду своїм синам.
Основною функцією слобідських козаків була охорона південних кордонів Росії від нападів татар, але вони брали участь і у воєнних походах разом із російськими військами. На чолі кожного полку стояв полковник, якого спочатку обирала старшина і затверджував бєлгородський воєвода .
Поширення української етнографічної території наступало завдя ки переселенню Чорноморських козаків за наказом цариці Катери ни II із земель між
57. Крим у складі Катеринославського генерал-губернаторства.
У лютому 1783 Шагін Гірей зрікся престолу, і маніфестом Катерини II від 8 квітня 1783 р. Крим увійшов до складу Російської імперії. У червні 1783 в Карасубазаре, на вершині гори Ак-Кая, князь Потьомкін прийняв присягу на вірність Росії кримської знаті та представників усіх верств кримського населення. Кримське ханство перестало існувати. Було організовано земське уряд Криму, до якого увійшли князь Ширинський Мехметша, Гаджі-кизи-Ага, Кадіаскер Муследін Ефенді. Указом Катерини II від 2 лютого 1784 була заснована Таврійська область під управлінням Г.А. Потьомкіна, що складається з Кримського півострова і Тамані. А 22 лютого 1784 указом Катерини II татарським мурзам було даровано російське дворянство, збережені земельні володіння, але було заборонено володіти російськими кріпаками. Цей захід відразу ж зробила велику частину татарської знати прихильниками Росії, у той час як незадоволені російською владою вважали за краще емігрувати до Туреччини. Кріпосне право в Криму не вводилось, російські полонені звільнялися. У якості бази російського флоту у 1784 р. на узбережжі Криму в зручній бухті був заснований Севастополь – «величне місто».
Почалася більш ніж столітня епоха процвітання Криму у складі Російської імперії.
За цей час Крим з бідної землі, чиє населення жило за рахунок землеробства і грабежів сусідів,
58. Українські землі в складі Австрійської імперії.
Наприкінці XVIII ст. внаслідок поділів Польщі західноукраїнські землі площею понад 60 тис, кв. км з населенням 2,5 млн. осіб (у тому числі 2 млн. українців) стали колонією Австрійської імперії. У Галичині тривав початий ще значно раніше процес полонізації, на Закарпатті - мадяризації, на Буковині - румунізації. Східна Гали чина разом з частиною польських земель входила до «королівства Галіції та Лодомерії» з центром у Львові. На чолі Галичини був губернатор, якого призначав Відень. Буковиною певний час управляла військова влада, а в 1786 р. її приєдна но до Галичини, разом з якою вона перебувала до 1849 р., а потім була перетворена в окрему провінцію. Закарпаття, у зв'язку з тим, що підпо рядкування Угорщини Відню було дуже умовним, фактично управлялося з Будапешта.
У цілому перша половина XIX ст. стала для Західної України остан нім етапом розкладу панщинно-кріпосницької системи господарювання. Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими про вінціями, їх промисловістьзалишалася на мануфактурній стадії На західноукраїн ських землях розвивалися винокуріння, пивоваріння, металообробна, фар форово-фаянсова, цукрова, лісова, добувна галузі промисловості, виробництво грубого сукна. Та панів не становище займало ремісництво.
Найбільшою перешкодою для розвитку сільського господарства, якевідігравало
59. Українська культура в добу Гетьманщини.
Церква. Православна церква століттями виступала центром та рушієм культурного життя на Україні. Деякий час після переходу в 1686 р. під зверхність московського патріарха українська церква процвітала: її школи були найкращими в імперії; її добре освічених священиків завзято переманювали до себе росіяни; завдяки покровительству Мазепи зміцнилася її економічна база. Але, Вже у 1686 р. Чернігівська єпархія була вилучена з-під юрисдикції київського митрополита й підпорядкована Москві. Трохи згодом подібне відбулося з Переяславською єпархією
Освіта. Порівняно з Росією освіта в Гетьманщині досягнула високого рівня. Щодо середньої освіти, то Лівобережжя могло похвалитися кількома колегіями, зокрема у Чернігові, Переяславі та Харкові. Головним осередком вищої освіти була Києво-Могилянська академія, яка отримала цей статус у 1701 р. Водночас українці, які прагнули здобути сучасну освіту, охоче вступали до нових російських закладів (як, зокрема. Московський університет та Медична академія), заснованих у 1750-х роках.. До кінця XVIII ст. ситуація стала цілком протилежною: провідні учбові заклади імперії знаходилися тепер не на Україні, а в Росії. Культурні досягнення. Починаючи з середини XVII до кінця XVIII ст. в художній та інтелектуальній царині панував стиль барокко. Він віддавав перевагу
60. Входження українських земель до складу Російської та Австрійської імперій.
Наприкінці XVIII ст. перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входила значна частина українських земель. На південних кордонах зникло Кримське ханство, що з кінця XV ст. являло собою постійну загрозу для південних українських земель. Отже, наприкінці XVIII ст. українські землі входили до складу Австрійської та Російської імперій.
1772 р. – перший поділ Речі Посполитої: землі Галичини відійшли до Австрії, а з 1774 р. – відійшла і Буковина. 1793 р. – другий поділ: Правобережна Україна приєдналася до Росії. 1795 р. – третій поділ: землі Західної Волині й Білорусі приєднані до Росії.
На початку ХІХ ст. 85% етнічних українських земель опинилися під владою Російської імперії (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна). Ці землі входили до 3 генерал-губернаторств: Київського, Малоросійського та Новоросійсько-Бессарабського, які у свою чергу поділялися на 9 губерній та землі Чорноморського Кубанського війська. Губернське правління здійснювалося за допомогою станових органів – дворянських зборів на чолі головами дворянства. Губернії поділялися на повіти. Російський ураяд змінював історичні назви українських міст (Кодак перейменований на Катеринослав, Самара на Новомосковськ), давні козацькі герби міст змінювали на нові царські.
61. Суспільно-політичний рух в українських землях у першій половині ХІХ ст.
Перша половина 19 ст. це період визрівання глибокої суспільно-політичної кризи у Російській імперії.Ця криза викликала виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із скрутного становища.
У 1829 році розпочалося повстання у Шебелинській слободі на Слобожанщині. Селяни виступили проти надв’язуваного їм статусу військових поселенців. Під час Кримської війни виникає нова форма селянського руху – “Київська козаччина”. Приводом до його появи став царський маніфест 29 січня 1855 року про створення державного ополчення.
У 1856 році розгортається новий масовий рух - “Похід у Таврію за волею”.Головним центром селянського руху проти кріпосницьких порядків та національного гніту у 20-30 роки стало Поділля, де протягом 23 років активно діяли повстанські загони під проводом У.Кармелюка.
У 19 ст. починає зароджуватись в Україні організована політична опозиція проти російського самодержавства. В 1817 р. у Харкові з‘являється майстерня “Вмираючий сфінкс”, у 1818 р. в Одесі починає діяти “Понт Евксінський”, у Києві – “З‘єднання слов‘ян”, у Полтаві – “Любов до істини”.
Незабаром у Росії з‘являються декабристські організації: 1816р. – “Союз порятунку” (Петербург), 1818р. – “Союз благоденства” (Москва). Їх метою було введення конституційного представницького правління, ліквідація самодержавства, скасування
На межі XVIII-XIX ст. чисельність українців перевищувала 11 млн чол.. Під владою Росії проживало 8, 2 млн українців. На всіх етнічних українських землях землях виразно домінували українці. З національних меншин найбільше було росіян. У містах і містечках України високою була концентрація єврейського населення. Основну масу населення України становили селяни.
Наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. західноукраїнські землі (Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття, населення 3,5 млн чол., з них 2 млн українців) знаходилися під владою Австрійської імперії. По всій території діяли австрійські закони, державна мова – німецька. Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття були найвідсталішими провінціями Австрійської імперії. Посилення влади Австрії супроводжувалося посиленням національного і соціального гніту (запровадження великих податків, панщини, повне безправ’я кріпаків, приниження національної гідності українців).
кріпосного права, підготовка військового перевороту. “Південне товариство”. Її лідером став П. Пестель, а до її складу ввійшли В. Волконський, О. Борятинський, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли та ін. Невдовзі восени 1822 р. у Петербурзі виникло “Північне товариство” на чолі з Микитою Муравйовим, який написав програмний документ “Конституція”. Програмний документ “Південного товариства” – “Руська правда”. У 1823 р. в Новограді – Волинському було створено “Товариство об’єднаних Слов’ян”. Його очолили брати А. і П. Борисови та Ю.Люблінський. Основними програмними документами були “Правила об’єднаних слов’ян” та “Книга об’єднаних слов’ян”.
Невдача петербурзького повстання (1(14) грудня 1825 р.) примусила керівництво декабристського руху в Україні прискорити свій виступ, до якого вони також були не готові. З 29 грудня по 3 січня 1826 р. тривало повстання Чернігівського полку. Головні причини невдачі декабристського руху в Україні: вузькість, замкнутість, ізольованість Це була організація в основному дворянської верхівки. Широкі народні маси були ізольовані від їхнього руху, пропаганда серед мас не велася.
У листопаді 1830 р. українські землі знову опинились в центрі революційних подій – спалахнуло національно-визвольне повстання поляків проти режиму Російської імперії. Вересень 1831 р. – царські війська під командуванням генерала Паскевича взяли Варшаву і придушили повстання.
головну роль в економіці Західної України, залишалося кріпац тво.
Після реформ «освіченого абсолютизму» австрійської Імператриці Марії-Терези (1740-1780) та її сина Йосифа II (1780-1790) (аграрна ре форма (передбачала: • звільнення селян з особистої залежності від по міщиків, • передання права здійснення суду над селянами від пана до спеціально призначеного державного чиновника; • чітке визначення роз міру панщини - до ЗО днів на рік); церковна реформа (здійснювалася протягом 1770-поч. 1780-х років і передбачала: • зрівняння прав католи цької, протестантських і греко-католицької церков та забезпечення вірую чим цих віросповідань однакових можливостей вступу до університетів та на державну службу, купівлі-продажу землі тощо; • підпорядкування церк ви державі та надання священникам статусу державних службовців з від повідною платнею), освітня реформа (передбачала: • ліквідацію ордену єзуїтів (1773) і його багатолітнього домінування у навчальних закладах та відкриття у Львові на місці єзуїтської колегії університету (1784); • запро вадження системи початкових і середніх шкіл (1777), причому в початковій школі навчання для дітей мало проводитися рідною мовою) вже незаба ром прогресивні нововведення було зведено нанівець наступними австрій ськими правителями - Леопольдом II (1790-1792) та Францом (1792-1835).
формі перед змістом, химерності перед простотою, синтезові перед самобутністю. Барокко не принесло на Україну якихось нових ідей, воно скоріше пропонувало нові прийоми,— такі як парадокс, гіперболізація, алегорія, контраст.
Мистецтво. Українські митці, більшість яких працювали в Росії, уславилися насамперед на музичній ниві. Композитори Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Артем Ведель поклали початок українським та російським традиціям хорової музики. У багатьох їхніх творах яскраво відчутний вплив українських народних мелодій. Загальне визнання здобули у живопису Дмитро Левицький, в архітектурі — Іван Григорович-Барський. Пізніше піднялись такі чудові зразки бароккової архітектури, як Успенська церква в Києво-Печерській лаврі, Андріївська церква в Києві та собор Св. Юра у Львові. Водночас на селі поширився народний театр (вертеп) і з'явилося багато мандрівних бандуристів.
Наприкінці XVIII ст. закінчилася бурхлива й багатогранна культурна епоха. В результаті завоювань Петра І Росія здобула на Балтійському морі жадане «вікно в Європу», а потреба в животворній ролі України як посередника культурних впливів відпала. Кордони імперії значно обмежили контакти України з Заходом. Водночас ізольована і схильна до традиціоналізму Україна скотилася в трясовину провінціалізму. Після втрати політичної автономії над нею нависла загроза втрати й культурної самобутності.
Бугом і Дністром на Кубань, на схід від Азовського моря поміж ріками Кубанню та Єєю. Козацький кошовий отаман Захар Чепіга зорганізував із них по обох боках ріки Кубані 42 курені, які пізніше, на розпорядження уряду, переназвано на станиці. Козаки назвали курені так само як колись на Запоріжжі:. Ці курені у свою чергу він поділив на п'ять ок руг.
Оскільки землі були слабо заселені, уряд сприяв переселенню, бо число козаків не відповідало величезній площі, призначеній ко зацькому війську.Переселення козаків на Кубань тривало упродовж XIX ст., а ще більше приходило з України, одні легально, а інші нелегально вті кали від панщини і їх негайно вписували у реєстр вільних людей. Продовж першого півстоліття (1800-1850) на Кубань переселено понад сто тисяч осіб.
На нових поселеннях заводилися козацькі порядки із питомою козацькою демократією, бо Катерина II дала їм широку автоно мію. У 1797 р. скасовано назву "кошо вий" і введено назву "наказний отаман". Так само скасовано уря ди Військового Судді та Писаря й заборонено скликати Військову Раду. В першій половині XIX ст. московський уряд назначав на казними отаманами козаків-українців, але почавши з 1855 р., на цю посаду призначалися вже виключно росіяни. Так само землі, які уряд дав був козакам "у вічне володіння", пізніше близько од ного мільйона десятин держава відібрала від козацтва й роздала пе реважно російським урядовцям і старшинам.
перетворився на процвітаючу територію, курорт, улюблений російським імператорами, центр землеробства і виноробства, промислово розвинену область, найбільшу військово-морську базу російського флоту.
Із окупацією Криму Росією він став не тільки великим портом для міжнародної торгівлі, але й основним місцем відпочинку вищої російської знаті. На півострові почалося будівництво нових міст — Сімферополя і Севастополя. До Криму приїжджали на відпочинок і проживали тут вищі чини і титули держави Російської: Потьомкін, Воронцов, Юсупов, Олександр III і багато інших.
У 1853—1856 роках Крим знову стає ареною воєнних дій між Російською імперії та союзницькими військами Туреччини, Англії, Франції і Сардинського королівства. Незважаючи на поразку Росії у цій війні, за Паризьким миром територія півострова залишалася за Російською імперією. За цим же договором Росії було заборонено тримати флот на Чорному морі, проте вже 1872 року за результатами Лондонської конференції ця заборона була скасована.
1875 року в Крим була побудована перша залізниця, що зв'язала Севастополь з Харковим та Москвою, 1892 року була прокладена залізниця до Феодосії.
наказом імператриці Катерини ІІ чорноморці повинні були переселитися на Кубань. На Кубань виїхало більше 8 тисяч чорноморських козаків, а з родинами - близько 25 тисяч українців. Але не всі погодилися на виселення, частина козаків перейшла на Задунайську Січ.
До 1860 козацькі війська на Кубані налічували бл. 200 тис. чол. З них формувались військові підрозділи — 12 кінних полків, 3 піхотних батальйони, 4 батареї, 2 гвардійських ескадрони.
Чорноморське козацьке військо брало участь у всіх військових операціях, що їх вела Росія на Кавказі, та у Кримській війні 1853—1856.
1860 - об'єднане з західною частиною Лінійного козацького війська (6 бригад) і перейменоване на Кубанське козацьке військо.
Історія Чорноморського козацького війська до його переселення на Кубань тісно пов'язана з історією нашого краю - Одещини, бо чорноморці селилися на її територіі. Крім того у 1789 році на чолі с Антоном Головатим і Андрієм Чепігою вони брали участь в визволенні Хаджибею, де пізніше і було утворено місто Одеса.
втручався у внутрішні справи задунайців і вимагав від нього тільки виконання військової служби.
Основним заняттям задунайських козаків стало рибальство. Із поступовим збільшенням чисельності райї зростає значення землеробства в господарстві Січі. На початку ХІХ ст. Задунайська Січ являла собою великий господарський механізм, який складався з багатьох дрібних підприємств різних форм власності.
На початку російсько-турецької війни 1828–1829 років 218 січових козаків та 578 душ райї на чолі з кошовим отаманом Й.Гладким повернулися на батьківщину. Головними причинами переходу задунайського населення в межі Російської імперії були причини соціально-економічного характеру. Водночас причини соціально-економічного характеру тісно перепліталися із політичними причинами повернення задунайського населення на батьківщину. Поява на політичній арені Й.Гладкого підштовхнула хід подій на Січі і сприяла швидкому переходу задунайського населення в межі Російської імперії. Вихідці із турецьких володінь принесли із собою військову канцелярію, похідну церкву, скарбницю, прапори, атрибути влади – бунчук та булаву. Подія, що сталася, поклала край Задунайської Січі і водночас наразила на смертельну небезпеку українське населення, що залишилося в Подунав`ї. На Січ було послане турецьке військо. Сама ж Січ була повністю зруйнована і після того вже не відродилася.
62. Соціально-економічний розвиток українських земель у другій половині ХІХ ст.
Скасування кріпосного права призвело до виникнення ринку найманої праці — сотні тисяч безземельних і малоземельних селян, позбавлених знарядь праці, становили його основу. Процес розкладу натуральних господарств привів до формування ринку збуту для капіталістичного виробництва. Усе це створювало передумови швидкого розвитку капіталізму і завершення промислового перевороту. Каталізуючими факторами цього явища було пряме втручання держави в економіку. Особливістю економічного розвитку України в цей період був двобічний розвиток капіталізму: інтенсивним та екстенсивним шляхами (промисловий переворот, впровадження техніки). Протягом 70-80 р. у найважливіших галузях (машинобудівній, металургійній, залізорудній) створюються великі капіталістичні підприємства, які базуються на машинній техніці, нових технологіях, новому виді палива (вугіллі). Відбуваються зміни в структурі промисловості України — зростає питома вага добувної промисловості, металургії, машинобудування. Різко збільшується попит на метал (відкриття металургійних заводів нового типу; 1872 р. - в Бахмутському повіті Катеринославської губернії (Донецька обл.) металургійний завод Юза). Швидкий розвиток металургії та залізниць посилили попит на вугілля. Певні досягнення спостерігалися і в сільськогосподарському машинобудуванні, що зумовлювалося попитом на машини в поміщицьких
63. Суспільно-політичний рух в українських землях в другій половині ХІХ ст.
Наприкінці 50-х років виникають напівлегальні суспільно-політичні організації – громади. Їхні ідеологи - В.Білозерський, М.Костомаров, Т.Шевченко -згуртовують навколо себе патріотично налаштовану інтелігенцію і студент ську молодь. Громади розгортають культурно-просвітницьку роботу серед народу, пробуджуючи його національну свідомість. Перша така громада виникла в Київському університеті з таємного гуртка «хлопоманів», його учасни ки В.Антонович, Б. Познанський, Ф.Панченко, Т.Рильський, А.Свид-ницький - «ходили в народ», поширюючи серед селян ідеї соціального й національного визволення. У 1861 р. тут почав виходити пер ший у царській Росії український часопис - «Основа», що опублікував тво ри укр. письменників. Після скасування кріпосного права активізувалося створення неділь них шкіл для неписьменних. У другій половині XIX ст. набуває обертів українофільство. На початку 1870 р. В.Антонович, М.Драгоманов, М.Русов, М.Зібер заснували таємну «Стару громаду», яка головну увагу приділяла розвиткові та поширенню наукових знань, письменства. Діяльність українофілів ви кликала жорстокий спротив царського режиму. Важливу роль у формуванні національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рі вня народу відіграло
64. Значення творчості Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки для відродження української державності.
Шевченко є основоположником нової української літератури і родоначальником її революційно-демократичного напряму. Саме в його творчості повно розвинулися ті начала, які стали провідними для передових українських письменників др. пол. ХІХ – початку ХХ століть. Тенденції народності й реалізму були вже властиві в значній мірі і творчості попередників Шевченка, що перший в укр. літературі виступив як істинно народний поет, твори якого з усією повнотою відбили почуття й думки трудящих мас, їх віковічні визвольні прагнення.Шевченко ж виступив як грізний суддя і обличитель усього самодержавно-кріпосницького ладу, як непримиренний ворог поміщиків і царизму. Шляхом Шевченка пішли найвидатніші передові українські письменники наступного часу – М.Вовчок, П. Мирний, І.Франко, Л. Українка та ін.
Івана Франка нерідко називають титаном праці. Свого часу він навіть пропонував свою кандидатуру на посаду професора української літератури Львівського університету, але його кандидатуру відхилили "зверху", бо "мужик" і "соціаліст" не мав права називатися професором цісарського університету. Франко пройшов нелегкий шлях до усвідомлення своєї ролі як духовного пророка нації. Саме за І.Франка виникли січові стрільці. Він був
65. Постать Миколи Міхновського в історії України.
У березні 1891-го Борис Грінченко, Володимир Самійленко, Іван Липа, Микола Вороний, Микола Міхновський та їхні однодумці заснували на могилі Тараса Шевченка "Братство Тарасівців". І хоча 1893-го "Братство" розгромила поліція Міхновський встиг надрукувати у львівській газеті "Правда" "Декларацію віри молодих українців", у якій піддав різкій критиці інтелектуальну залежність українофілів-громадівців від Москви. А 3 березня 1900-го прочитав на Шевченківському святі в Полтаві й невдовзі анонімно надрукував у Львові реферат "Самостійна Україна" - перший маніфест державності України на Наддніпрянщині, який закінчувався гаслом: "Одна, єдина, нероздільна, вільна й самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ".
Адвокат Міхновський наводив історико-правові аргументи - виходив із того, що Москва порушила переяславську угоду. 1900 року його реферат обрала своєю політичною програмою перша на Наддніпрянщині політична партія - Революційна Українська. Та оскільки з 1902-го ідеали її лідерів почали мало чим відрізнятися від поглядів російських соціал-демократів, Міхновський заснував відверто націоналістичну Українську народну партію (УНП).
Проте через 10 років єдиною в Центральній Раді партією, яка відстоювала повну незалежність
66. Український національно-визвольний рух під час Першої російської революції.
Революція 1905–1907 рр. – перша демократична революція в Російській імперії. Події революції стали виявом загальнонаціональної кризи, яка загострилась на початку ХХ ст. у зв'язку з економічною кризою і поразкою Росії у війні з Японією.
Розпочалась революція подіями 9 січня 1905 р. у Петербурзі (Кривава неділя). Цього дня тут була розстріляна багатотисячна мирна демонстрація робітників, які направлялись з петицією до царя з проханням поліпшити умови їх життя. Країною прокотилася хвиля страйків і масових демонстрацій, які охопили й Україну, зокрема міста Катеринослав, Київ, Миколаїв, Одесу, Харків та ін. Широкого розмаху набрав не лише робітничий, але й селянський рухи. Селянські заворушення у 1905 р. охопили більше половини повітів України. Широкого розмаху набув і студентський pyx - студенти вимагали автономії університетів, брали участь у робітничих мітингах і демонстраціях. Революційні виступи поширились на армію та флот. 14 червня 1905 р. в одеському порту вибухнуло повстання на броненосці "Потьомкін".
В жовтні 1905 відбувся загальний політичний страйк, наслідком якого став жовтневий Маніфест (17 жовтня 1905) виданий Миколою ІІ.
Перша російська революція і жовтневий Маніфест сприяли розвитку українського національно-визвольного руху. Було відмінено антиукраїнські Валуєвський (1863) і Емський (1876) царські укази,
67. Вплив українців Петрограду на революційні події 1917 року.
отримала застосування українська мова. Вже в 1906 р. в Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі та ін. містах України, а також в Петербурзі і Москві виходило 18 українських газет і журналів та культурно-освітні товариства „Просвіта". Поряд із загальноросійськими, активізувалась діяльність українських політичних партій, створюється українська парламентська фракція у Державній Думі Росії. Українська фракція готувала ряд законопроектів у земельній, робітничій та освітній сферах, але Дума швидко була розпущена.
Після поразки революції 1905–1907 рр. український визвольний рух опинився в складному становищі. Розпадається Українська радикально-демократична партія. У 1909 р. припиняє своє існування „Спілка". Разом з тим частина діячів Української соціал-демократичної партії, зокрема С. Петлюра, В. Садовський, беруть участь у створенні міжпартійного політичного блоку – Товариства українських поступовців (ТУП).
У роки революції в Україні, як і в інших національних районах Росії, посилився національно-визвольний рух, оформилися й діяли українські політичні партії, на вищий рівень піднеслася національна самосвідомість українського народу.
їхнім натхненником та батьком. Філософія Франка - це заповідь любові до Батьківщини й до людства. В цілому ж, його філософія - це яскраве втілення філософії українського духу початку XX ст., витоки якої йдуть від Г. Сковороди і Т.Шевченка.
Не випадково і Леся Українка вважається провісницею відродження українського національного духу поруч з Т. Шевченком і І. Франком. Пізніше український націоналізм візьме собі за основу їхню життєву філософію і революційно-героїчний світогляд. До речі, Леся Українка розглядала розвиток Української Нації не відділяючись від загальнолюдських цінностей і досягнень світу, а лише покращуючи і доповнюючи їх.
Письменниками активно висвітлювалися болючі суспільні проблеми, аналізувалися суперечності класової боротьби. Багато письменників вели політичну діяльність – були членами політичних організацій (громадівці О, Крниський, М. Старицький, Б. Грінченко), енергійно пропагували політичні ідеї (І. Франко, П. Грабовський, Леся Українка), брали участь у літературних дискусіях, що, як правило переростали в гостру полеміку з актуальних соціальних та націр=ональних проблем.
України, стала створена з колишніх членів УНП Партія українських соціалістів-самостійників, а підпоручик Міхновський ініціював рух за створення української армії. Зокрема, заснував і очолив Український військовий клуб імені Полуботка, організував скликання українських військових з'їздів і Генерального військового комітету.
На їх заклик в українізовані підрозділи російської армії невдовзі об'єдналися понад мільйон її вояків-українців. Однак лідери Центральної Ради зичили тоді Україні лише долю автономної частини Росії і боялися, що власна армія посварить їх із Петроградом. Тож після того, як вони відіслали полуботківців і Міхновського на фронт, від більшовицьких банд Муравйова Київ обороняли під Крутами лише З00 юнаків...
Повернувшись після розвалу фронту до Києва, Міхновський очолив Українську демократично-хліборобську партію, яка здійснила в Києві державний переворот. Наталія Полонська-Василенко стверджує в своїй "Історії України", що розчаровані Центральною Радою праві кола українців пропонували очолити Українську державу саме йому. Однак німці тоді підтримали Скоропадського, а Міхновський виїхав на Кубань, де організовував рух кооператорів і шкільництво, однак, за однією з версій, ДПУ знайшло його й там і 3 травня 1924 р. розстріляло. Втім, не бракує й тих, хто твердить, що він покінчив із життям самогубством.
маєтках і господарствах заможних селян. Швидко йшов процес урбанізації — зростання міст. Та урбанізація мало торкнулася українців(лише 5% українців проживало у містах). Існувало дві системи господарювання: капіталістична (вільнонаймана праця) і відробіткова, коли селяни, не маючи змоги вижити за рахунок своїх наділів, змушені були орендувати в поміщиків землі і за це відробляти на їхніх землях своїм інвентарем і худобою. Змінювалася структура сільськогосподарських культур, що вирощувались. Перевага надавалась тим, які йшли на експорт . У результаті швидкого розвитку промисловості зростала кількість пролетаріату. Інтенсивно йшов і процес формування класу буржуазії (купці, промисловці, лихварі).
Відбувається індустріалізація, починається будівництво залізниць, розвивається торгівля, у 60-80 рр. ХІХ ст. завершується промисловий переворот.
Великі підприємстап часто належали іноземцям; промисловий переворот охопив усі галузі промисловості; економіка України формувалася в основному як така, що виробляла сировину або напівфабрикати.
створення у 1868 р. товариства «Просвіта». Офіційна влада робила все для того, щоб придушити будь-які прояви українського національного духу. У 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуев видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, ре лігійних і особливо педагогічних публікацій. Громади були розлущені. При пинив своє існування часопис «Основа». Невдовзі переслідування з боку уряду посилилися. Олександр II підписав у травні 1876 р. Емський указ(заборона публікації укр. мови, викладання її у початковій школі + заборона діяльності громад).
Братство тарасівців (1891-1893). З 90-х рр. починається процес політизації національного руху. У 1891 київські й харківські студенти, а також Б. Грінченко, М. Міхновський створили таємну організацію Братство тарасівців – прообраз політичної партії. У 1893 р. надрукували програму «Кредо молодих українців», в якій проголосили своєю метою створення самостійної соборної української держави.
Таким чином, національна політика царського уряду в другій полови ні XIX ст. продовжувала в цілому залишатися реакційною, зокрема антиук раїнською за своєю спрямованістю. Та не зважаючи на це, царський уряд був неспроможна знищи ти в українському народі прагнення до самовизначення, до вільного соці ального та національного розвитку.