Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Мінісерство освіти та науки України
ОДЕСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ будівництва та архітектури
Кафедра філософії, політології, психології та права
В.В. Сазонов, А.В. Крижантовський, С.В. Кучанська
ПОЛІТОЛОГІЯ
Частина 1
(Історико-методологічні основи політичної науки)
Курс лекцій
для студентів всіх форм навчання
Одеса – 2007 р.
Вступ
Процес переходу України до демократичних форм державного будівництва ставить перед її народом завдання оволодіння основами сучасної політичної науки, нормами цивілізованої взаємодії громадян у єдиній державі та в міжнародних відношеннях. Історії розвитку цивілізацій свідчать, що без глибоких змін у політичної свідомості громадян неможливі прогресивні суспільні перетворення.
З 1989 року політологія введена у якості навчальної дисципліни у програмі вищих навчальних закладів України. Кредитно-модульний курс лекцій з «Політології» складений в умовах методологічного плюралізму, світоглядного суверенітету особи, прагнення до творчого пізнання різноманітних процесів розвитку суспільства, порівняльного аналізу різних підходів до понять та практики політичного життя.
Викладення матеріалу відповідає програмі з політології та вимог Міністерства освіти та науки в напрямі Болонського процесу.
Досвід формування державності України показує, що низький рівень політичної освіти та політичної соціалізації значної частини громадян є проблемою на шляху руху до демократично-правового суспільства.
Мета курсу лекцій “Політологія” – допомога студентам всіх форм навчання ознайомитись з основами сучасної політичної науки, формувати у них політичну культуру.
Тема 1. Політологія як наука
1.2. Основні парадигми, категорії, методи і функції політології
Вступ
Важливішою сферою діяльності людей є політика. Тому інтерес до політики, суті та змісту політичних відношень зі сторони суб'єктів політичного життя просліджується на протязі усієї історії людства, розвитку державності багатьох народів.
Допомогти людям будувати свої колективні взаємовідносини на принципах демократії, раціональності та гуманізму і призвана політична наука. Що ж представляє собою наука про політику?
Політологія як наука має свій предмет, об’єкт, методи, категорії, закономірності, інститути, кафедри, наукові та науково-публіцистичні видання, механізм відтворення кадрів.
1.1. Предмет політології
Термін «політологія» (грец. політика – державні або суспільні справи, логос – слово, знання, вчення) означає знання про політику, політичне життя, навчання про політику.
Історично першою формою уявлення політики була її релігійно-міфологічна трактовка. Судячи зі збережених джерел, в II-I тисячолітті до н.е. в усіх давніх народів панували уявлення про божественне, надлюдське походження влади і суспільно-політичного порядку.
Десь із середини I тисячоліття посилюється процес раціоналізації політичних поглядів. Виникають політичні категорії і визначення, а потім і політичні концепції, які несуть філософсько-етичну форму. Процес початку теоретичних винаходів політики позв'язаний насамперед з творчістю видатних політичних мислителів давнини: Конфуція, Платона, Аристотеля та ін. Для них характерне поняття політичної науки як науки про загальне процвітання людини та країни, про найкраще державне становище. Її об'єктами, як вважав Аристотель, є прекрасне й справедливе, які доступні лише розумно вчиненому суспільстві (країні). Політична наука призвана навчити людей гарно і справедливо разом жити у суспільстві, спілкуватися в єдиній країні.
Аристотель заклав основи політичної науки як окремої дисципліни. Тому інколи його називають батьком цієї науки. Але цей відомий мислитель Античності ще не виділяє предмет політичної науки у його теперішньому розумінні, не проводить диференціацію між нею, етикою і філософією.
Це вдається лише в XIV сторіччі Н.Макіавеллі. Він назавжди звільнив політичну науку від релігійно-етичної форми, вподобав політичні процеси які є, природним факторам, поставив у центр політичних досліджень проблему державної влади, а також політичну думку рішенню дійсних політичних задач. Цим самим був зроблений великий крок у створенні політичної науки.
Виникнення політичної науки – тривалий процес, що має визначні стадії. Політична наука пройшла три стадії розвитку – філософську, емпіричну, і стадію розвитку емпіричного стану.
Філософський період її розвитку тривав десь із часів Аристотеля до громадянської війни в Америці 1861-1865р.р.
Історичними віхами емпіричного ступеню розвитку виступають громадянська війна в Америці та друга світова війна.
Стадія розвитку емпіричного стану політичної науки почалась після другої світової війни і продовжується до наших часів. Вона відрізняється критичним переусвідомленням усіх накопичених емпіричних теоретичних знань про політику і їх подальшим поглибленням.
І хоча вищенаведена конкретна періодизація ступенів розвитку політичної науки дещо страждає американоцентризмом, в цілому можна говорити про довгий багатоступеневий характер розвитку політичної науки.
В другій половині XIX сторіччя проходить становлення політичної науки як самостійної і незалежної академічної дисципліни. У 1857р. в Колумбійському коледжі США Ф.Ліберем створюється кафедра “Історія і політична наука”. У 1880р. в цьому ж коледжі організується і перша школа політичної науки. В 1903р. створена Американська асоціація політичних наук.
Паралельно йде процес зростання політичної науки в самостійну наукову і навчальну дисципліну в Європі. Тут на протязі багатьох років (сторіч) політична наука розвивалася головним чином в дисциплінарних рамках філософії і теорії країн і права, юридичних наук. Важливий вклад у становлення теперішньої політичної науки внесли такі європейські вчені, як М.Вебер, Р.Міхельс, А.Токвіль, О.Конт, Г.Спенсер, Л.Гумплович, А.Боднар.
На початку XX століття процес виділення політичної науки в Європі в самостійну науку і академічну дисципліну в цілому завершився. Активізація і інтенсифікація політичних досліджень допомогло створенню в 1949 році під егідою ЮНЕСКО Міжнародної Асоціації політичної науки (МАПН), ціль якої – сприяти розвитку політичної науки у всьому світі, розширенню контактів та обмін інформацією між її членами.
В країнах бувшого СРСР довгий час політична наука трактувалась як лженаука, буржуазна наука і т.п. Окремі політичні дослідження здійснювалися в рамках ідеологізованих дисциплін (історичного матеріалізму, наукового комунізму, історії КПРС, теорії країни і права і т.п.). Марксизм, надаючи політиці першорядного значення в побудові соціалізму дуже недооцінив її ролі в загальному процесі людства. До того ж сутність політики розумілась просто – політика трактувалась як надбудова поверх економічним базисом, як засіб реалізації класових інтересів, як сфера боротьби класів за владу, вимираючої в процесі знищення класових різниць в майбутньому. При такій трактовці соціальне значення політичної науки невелике і воно обрікалося на “засипання” разом з країною (державною владою). Не потрібна була наука про політику тоталітарному устрою, не сумісному зі свободою думки і не допускавшему знайомства широких мас із світовим соціально-політичним досвідом, з досягненням демократії і свободи.
Початок 90-х років пов'язанний з процесом переходу держав бувшого СРСР від командної економіки до ринкового господарства і від тоталітарної політичної системи до правової держави. Політичній науці почало більше надаватися часу. Політологія, як наука про політику, почала викладатися у вищих навчальних закладах СНД з 1989 року. В Україні політичною наукою стали займатися багато вчених – В.Д.Бабкін, Д.Г.Видрин, В.Карасьов, Ф.М.Кирилюк, А.П.Черидницький, В.М.Піча, Н.М.Хома, М.Ф.Юрій та ін.
Незважаючи на складне становлення державності України, політична наука постійно займає як і потрібно їй місце в системі суспільствознавства, показує все більш помітний вплив на політичні процеси формування правової держави.
Американська енциклопедія дає наступне визначення політичній науці: політологія – це наука про характер і функції держави, під впливом яких вона здійснює владу.
Польський вчений А.Боднар визначає політологію як науку про політику в її субстанціональному, інституціональному і функціональному вираженні, а також про “технології” політичного процесу.
В основі політичного процесу знаходиться взаємодія різноманітних соціальних і політичних сил.
Одне із сталих у вітчизняній літературі визначень політичної науки наступне: політологія – це цілісна, логічно обумовлена сукупність знань про сутність форм, закономірності функціонування і розвитку політики.
У більш широкому вигляді це сукупність знань про політичну владу, політичних інтересів, відношень, і уявлення про їх місце і роль у житті суспільства. Це також наука про процеси формування, функціонування і розподілу політичної влади, боротьба за владу та прийняття участі в ній, вплив на її діяльність різних органів та структур, міждержавних аспектів відносин.
Як видно, політологія охоплює повністю всі грані політичного життя людства, тому є підстави вважати, що політологія це наука про політичне життя суспільства.
Політологія – це самостійна наука. Вона має свій об'єкт і безпосередній об'єкт дослідження.
Об'єкт політології – політичне життя суспільства у самих різнобічних його проявах.
Предмет політології – політична влада, що реалізується в політичних системах та в інших формах політичних відносин.
Сферою політичних відносин виступає сукупність всіх об'єктів політичної діяльності.
В предмет політології також входять закономірності, категорії і методи політичної науки.
Політологія як наука функціонує як цілісна система теоретичного (фундаментального) і прикладного (практичного) знання про політику.
Політологія знаходиться у тісній взаємодії з іншими соціально-гуманітарними науками.
З науки про державу та право політологія використовує все, що стосується формальних організаційних структур державної влади, правових аспектів політичної організації і її діяльності. Можна одразу сказати, що без даних юридичної науки політологічний аналіз неможливий.
З економічних тверджень політологія бере факти для виявлення економічних основ розвитку політичних процесів, показу зв'язків між сферою економіки і організаційно-керівною сферою політики. Без знання особливостей відносин у тому чи іншому суспільстві неможливо зрозуміти особливості політичних відносин.
З соціології політологія отримує дані про функціонування суспільства як цілісного, соціальних груп, які входять в його систему, про особистість класових, національних, загальнолюдських інтересів.
Тісно взаємопов'язана політологія з психологією. Аналізуючи діяльність людини в політичній сфері, політологія користується категоріями, що розробляються психологією: “особистість”, “установка”, “мотивація” та ін. Головну роль для аналізу політичного життя суспільства відіграє соціальна психологія, що вивчає поведінку малих соціальних груп, механізми соціального придбання мотивацій, переконань, установок, форми контактів і т.п.
Також тісні зв'язки існують у політологів з історичною наукою. Знання історії тієї чи іншої держави, її соціальних і політичних інститутів, політичної боротьби дозволяє зрозуміти специфіку сучасних політичних відносин.
Філософське діалектичне обміркування сучасного світу, його законів, рушійних сил і суперечностей є важливою методологічною основою для аналізу політичних процесів.
Великі перспективи і нові можливості для політології лежать на шляхах її взаємодії з такими галузями наукового знання, як логіка, естетика, мовознавство.
Перелік проблем, що вивчаються політологією, був викладений у резолюції групи експертів ЮНЕСКО у 1948 році. В нього ввійшли такі теми:
1) теорія політики,
2) політичні інститути,
3) партії, групи і суспільне поняття,
4) міжнародні відносини.
Тим самим була зроблена спроба внести розуміння в сварки, які велися і до цих пір ведуться між представниками окремих наук: юристами, які стверджують, що в основі політичної науки лежить наука про державу, філософами, які розглядають політичну науку як різновид соціальної філософії, соціологами, які розуміють під політологією науку про владу, істориками, які стверджують предмет політичної науки під кутом зору історичної еволюції політичного процесу.
Політичний процес, якій динамічно розвивається, постійно ставить для політології нові проблеми.
Наприклад, об'єктивна логіка сучасного етапу реформ в Україні потребує від політологів згуртувати свої зусилля на таких принципово важливих напрямках:
Таким чином, політологія являє собою систему знань про цілі, задачі, принципи, рухаючи сили і основний зміст діяльності людей, партій та держави в політичній системі суспільства.
Політологія, як і інші соціальні науки, відноситься до розряду поліпарадигматичних дисциплін, тобто, вона допускає співіснування різних концептуальних підходів до дослідження політики, які підтримують відповідні групи і школи.
Поняття парадигми (від грец. раrаdеіgма — приклад, зразок) введене в наукознавство американським філософом і істориком науки Томасом Куном у 60-і роки ХХ ст. З погляду куновської концепції, наукова парадигма є визнана всіма система знання, що має характер переконань, і яка протягом певного часу даним науковим співтовариством розглядається як логічна модель постановки і вирішення пізнавальних проблем. Парадигма немов задає спрямованість дослідженню політики, у руслі якої дослідник, спираючись на ті чи інші традиції, політичні теорії й ідеї, здійснює вирішення конкретної проблеми.
Логічна модель розвитку наукового пізнання політики по Куну являє собою процес послідовної зміни парадигм: накопичення фактів, які суперечать прийнятій парадигмі, висування нових конкуруючих теорій, які ведуть між собою боротьбу за лідерство, закінчується перемогою однієї з них, яка перетворюється в нову парадигму. У цьому плані можна сказати, що історія політології — це історія постійного відновлення і збагачення парадигм.
З висот сьогоднішнього дня виділяють наступні основні парадигми політології: теологічну, натуралістичну, соціальну і раціонально-критичну.
Теологічна парадигма виходить з надприродного, Божественного пояснення природи політики і політичної влади. Божественним визнається весь соціально-політичний лад, а влада, держава розглядаються лише як частина універсального світового порядку, створеного Богом.
Натуралістична парадигма дає пояснення політиці, ґрунтуючись переважно на позасоціальних природних факторах — географічному середовищі, кліматичних умовах, біологічних і расових особливостях людей тощо. Вже у творах Гіппократа, Платона, Аристотеля містяться кількаразові вказівки щодо впливу географічного середовища на політику. У XVII-XVIII ст. натуралізм перетворився в один з ведучих принципів європейської просвітницької думки. Прихильники цього напрямку прагнули поширити на громадське життя і поведінку людини закономірності, встановлені у фізичних науках. Особливо використовувався принцип тотожності мікро - і макрокосмосу, розвитку суспільства і біологічного організму. У політології натуралізм отримав своє втілення в геополітиці, біополітиці і психологізованих концепціях.
Соціальна парадигма поєднує досить різноманітні теорії, суть яких зводиться до прагнення пояснити природу і походження політики через соціальні фактори, і насамперед через роль тієї чи іншої сфери громадського життя, того чи іншого суспільного явища, або через придбані (соціокультурні) властивості суб'єкта соціальної дії. Цих позицій притримується, наприклад, марксистська концепція, відповідно до якої політика детермінована рухом економічних процесів і виступає як надбудова над економічним базисом суспільства.
Поряд з марксистською концепцією існує досить розповсюджена точка зору на політику, як на відносно автономну сферу життя. Такий підхід знайшов своє втілення в теорії раціональності Макса Вебера, концепції еліт Вільфредо Парето і Гаетано Моска та у ряді інших шкіл і напрямків. У західній політології достатньо широко розповсюджується концепція “панування права”, відповідно до якої право розглядається як причина, що породжує політику.
До різновидів соціальної парадигми відноситься і культурологічний підхід. Прихильники даного підходу розглядають зміст політичних процесів під ціннісно-нормативним кутом зору. У результаті політика з'являється як продукт усвідомлених мотивацій і форм поведінки людини.
Раціонально-критична парадигма природи політичної взаємодії людей пов'язана не лише із зовнішніми стосовно політики, факторами, а також з її внутрішніми причинами і властивостями. Дані концептуальні підходи виходять з того положення, що політика є цілком чи відносно самостійним суспільним явищем, яке виникає і розвивається по своїм власним, внутрішнім законам і правилам.
Отже, розглянуті нами найбільш істотні підходи до опису природи і сутності політики показують складність та багатоплановість політичного життя і, внаслідок цього, неможливість повною мірою пояснити її лише в рамках одного, часом спрощеного підходу, однієї парадигми. З іншого боку, розглянуті парадигми дозволяють побачити те, як мінялися уявлення про політику в контексті загального уявлення про закони суспільного розвитку.
Кожна наука має закони, закономірності і категорії. У політології систему законів і закономірностей утворюють закони і закономірності, що діють у політичній сфері суспільства.
Поняття закону в соціально-політичних науках означає загальне стисло сформульоване теоретичне положення, що визначає сутність суспільних і політичних явищ та об'єктивно існуючий між ними взаємозв'язок.
Закон — необхідне, істотне, стійке, повторюване відношення між явищами, яке виростає із певних закономірностей.
Політична наука має систему закономірностей, що характеризують найбільш істотні і стійкі тенденції розвитку і використання політичної влади.
Закономірності можна Темаити на три основні групи, у залежності від сфера їхнього прояву.
Перша група - це політико-економічні закономірності, що відбивають відношення між економікою і політичною владою.
З погляду універсально-узагальнюючого й аналітико-концентуального підходів політика і, відповідно, система політичної, державної влади визначені об'єктивною закономірністю, розвитком економічних процесів. Економічні інтереси є соціальною причиною політичних дій. Політична влада є лише породженням економічної влади. Разом з тим, політична влада, будучи породженням економічної, має самостійність, що відкриває широкі можливості для політичного впливу на економічні процеси. Але самостійність політичної влади не можна абсолютизувати.
Створення культу політичної влади, спроби за допомогою адміністративного примусу “обійти” економічні закони неминуче спотворюють суспільну еволюцію.
Друга група закономірностей — політико-соціальні, що характеризують розвиток політичної влади як особливої соціальної системи зі своєю внутрішньою логікою і структурою. Основною закономірністю системи політичної влади є зміцнення стабільності. У різних системах політичної влади закономірність реалізується по-різному. Авторитарна система для зміцнення стабільності об'єктивно вимагає максимальної концентрації влади, широкого застосування насильства.
Демократична система ґрунтується на поділі влади (судова, законодавча, виконавча), опирається на принципи зацікавленості, згоди і консенсусу.
Третю групу закономірностей складають закономірності політико-психологічні, що віддзеркалюють взаємини між особистістю і владою. З політико-психологічних закономірностей найбільш цікавою є досягнення та наступне утримання влади політичним лідером, що є особливою цінністю та метою всієї його діяльності. Ця закономірність уперше була сформульована ще Н.Макіавеллі.
Цементуючим початком, необхідним елементом політології як науки виступають її принципи.
Принципи — це результат узагальнення, висновки з усіх законів і категорій, що виступають як відправні положення науки.
Для політології найбільш важливими принципами є:
Питання про основні категорії політології є важким і поки дискусійним. Пояснюється це головним чином порівняно недавньою постановкою в нашому суспільстві питання про політологію як науку і навчальну дисципліну.
Основні категорії політології:
- загальносистемні;
- інституціональні;
- особистості.
Категорії політології охоплюють такі сфери як:
Безпосередньо політологія використовує категорії усіх гуманітарних наук і конкретизує їх у своїх найбільш загальних поняттях.
В якості теоретичного фундаменту політологія використовує такі загальносоціологічні категорії, як суспільство, культура, цивілізація, прогрес, революція, політичне розуміння, виробничі сили, виробничі відносини та ін.
При вивчені політичних уявлень і процесів політична наука використовує різноманітні методи дослідження.
Метод – це спосіб, підхід, інструмент яким користується певна наука для досліджень
Політична наука використовуває сукупність методів дослідження політики. (Див.: схема №1).
Соціологічний метод – виявлення залежності політики від потреб суспільства, соціуму, соціальної обґрунтованості політичних явищ.
Функціональний метод – вивчення залежності між політичними явищами, наприклад, між політичним строєм і рівнем економічного розвитку, між кількістю партій і виборчою системою, між ступенем урбанізації населення і його політичною рухомістю та ін.
Метод структурно-функціонального аналізу – розглядання політики як системи, що має складну структуру, кожний елемент має визначне значення і виконує специфічні функції, направлені на задоволення причин, що відповідають потребам системи.
Бихевіористичний або поведінковий метод – застосування в політиці методів, які використовуються в конкретних науках і конкретній соціології, та вивчення за посередництвом конкретного дослідження багатообразної поведінки окремих особистостей і груп.
Інституційний метод – вивчення інститутів, за допомогою яких здійснюється діяльність держави, партії, організацій та об'єднань.
Антропологічний метод – вивчення зумовленості політики природою людини як родового суспільства (істоти), маючого набір основоположних потреб (в харчах, одязі, житлі, духовному розвитку, безпеці та ін.).
Діяльносний метод – припустимо розгляд політики як специфічного виду суспільної діяльності, що реалізується в підготовці, прийнятті та виконанні обов'язкових для усіх громадян державних рішень.
Критично-діалектичний метод – орієнтує на критичний аналіз політики, виявлення протиріч як джерел його розвитку.
Порівняльний метод – передбачає зіставлення однотипних політичних явищ (політичних систем, партій, будь-яких заходів реалізації одних і тих же політичних функцій і т.п.) з ціллю виявлення їх загальних рис і специфіки знаходження оптимальних шляхів рішення задач.
Субстанціональний метод – потребує виявлення і дослідження тієї першооснови, яка складає специфічну якісну визначеність політики, як приклад влада.
Історичний метод – вивчення політичних явищ в їх послідовному часовому розвитку, виявлення зв'язку минулого, теперішнього і майбутнього.
Кількісні методи виходять з того, що політичні явища можуть піддаватися
вимірам. Найбільш популярні наступні методи кількісного характеру: статистичні методи політичної активності, анкетні дослідження і опитування, лабораторні експерименти.
Політичний маркетинг - методи вивчення, збирання, організація та виробництва інформації.
Політологія також використовує загальнонаукові методи, до яких відносяться аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування, моделювання та ін.
Усі перелічені методи, що використовуються політологією, підпорядковані отриманню добротного знання, об'єктивних даних про політичні процеси та тенденції їх розвитку.
Політична наука займає важливе місце як в теоретичному усвідомленні політичних реальностей, так і в практичному функціонуванні суспільства. Специфіка політологічного знання зумовлює роль і функції цієї науки в суспільстві.
Функції політичної науки (див.: схема №2).
Теоретико-пізнавальна або гносеологічна функція – узагальнення і оцінка, систематизація і аналіз, вивчення і пояснення політичних явищ. Політологія призвана давати аналіз політичних умов, засобів і форм рішення соціальних проблем, встановлювати основні фактори, що визначають політику.
Методологічна функція полягає в розробці способів, методів і принципів теоретичного дослідження політики і практичної реалізації отриманих знань.
Світоглядна функція містить знання про цінності, ідеали і норми цивілізованої політичної поведінки, політичної культури, що сприяє оптимальному функціонуванню політичної системи.
Мотиваційно-регулятивна функція (близька до світоглядної) – це функція виробки політичної поведінки людей.
Експертно-прогностична функція направлена на аналіз політичної практики, вивчення загальносуспільного погляду, визначення основних тенденцій розвитку політичної системи і політичного життя суспільства, передбачення шляхів розвитку політичних процесів, різних варіантів політичної поведінки і передбачення подальших політичних дій.
Функція політичної соціалізації обумовлює формування громадянської і політичної культури громадян.
Аксіологічна функція полягає в оцінці політичних процесів з гуманістичних позицій. Людське вимірювання політики розширює можливості політичної науки і її активний гуманістичний вплив на світові політичні реальності.
Основні тенденції розвитку політичної науки (див.: схема №3):
Висновки
Таким чином, політична наука займає досить важливе місце як в теоретичному усвідомленні політичних процесів, так і в практичному функціонуванні суб'єктів політичного життя суспільства.
Політологія – це наука про політику та її взаємовідносини з людиною і суспільством.
Політологія як наука має свої предмет, обєкт, методи дослідження, категорії, функції та закономірності розвитку.
Парадигма (зразок) - сукупність прийомів і методів відображення політичних реальностей.
Основні парадигми:
- теологічна;
- натуралістична;
- соціальна;
- раціональна.
Політологія є однією з важливіших гуманітарних наук, роль якої в рішенні задач реформування політичної системи України зростає. Вона запобігає подальшому розгортанню багатьох політичних питань, поставлених практикою сучасного розвитку державності України і усього світового суспільства.
Вивчаючи політичну сферу суспільного життя, політологія призвана здійснювати порівняльний аналіз політичних систем, досліджувати і прогнозувати політичні процеси і події, напрацьовувати рекомендації для політичної практики, формувати політичну культуру народу, створювати громадянське суспільство, таке необхідне для забезпечення прав і свобод людини.
Політична наука займає важливе місце як в теоретичному обґрунтуванні політичних процесів, так в практичному функціонуванні субєктів політичного життя суспільства.
Основними завданнями політології в Українському суспільстві є:
Схема №1
Методи досліджень політології
Політологія – наука про політику, її субстанціональному. інституціональному і функціональному вираженні. а також про “технологію” політичного процесу.
Політика – (від грец. politika – мистецтво управління державою) – це діяльність осіб, мікро-і макро – груп, та інститутів, спрямована на завоювання й утримання влади: це система відносин у суспільній організації що регулюється нормованою ієрархією підпорядкування.
Об’єкт політології – політична сфера діяльності суб’єктів політики, політичне життя суспільства.
Предмет політології – політична влада і розвиток політичного процесу.
Схема №2
Функції політології
Схема №3
Тема 2. Політика як соціальне явище
2.2. Структура, поле, види та функції політики.
Вступ
Політика нерозривно пов'язана з самими глибокими основами людського існування. Вона коріниться в самій природі людини як істоти, приреченої жити у колективі, суспільстві, у взаємозв'язку з іншими людьми.
На думку англійського державного діяча У.Черчиля, навіть коли ми не цікавимося політикою, політика цікавиться нами.
2.1. Сутність, концепції та риси політики
І у природничих, і у суспільних науках існують ключові, “основні” питання, від вирішення яких залежить напрямок подальшого формування теорії. Таким питанням у політології є політика.
Поняття «политика» об'ємне та важке. В нього входять:
- політика – це визначення задач, форм та утримання діяльності держави, засіб функціонування держави;
- політика це сукупність питань (проблем) та подій текучого державного життя, це мистецтво укладання суспільних існувань, фактор збереження цілосності (або деорганізації) суспільства за допомогою держави;
- політика – це діяльність окремих осіб (приватності намірів, цілей та образу діяльності правителів),органів та об'єднання громадян у сфері відносин між державами, з однієї сторони, та більшими групами людей, класами, націями, усіма членами суспільства – з другої, а також у сфері відносин між окремими особами, групами людей, спрямована на відстоювання та реалізацію своїх інтересів і зв'язана зі спрямуванням до захвату, оволодінню і використанню державної влади.
В зв'язку з цим можна вважати, що ядром політки є проблема завоювання, утримання та використання державної влади, а самим суттєвим – технологія влади в державі;
- політика – це образ дій, направлених на досягнення визначенних цілей та відносин людей між собою (наприклад, плани людини по влаштуванню особистого життя, “політика” тієї чи іншої сім'ї з нагоди існування та виживання та т.п.). В цьому розумінні термін “політика” умовний, так як не має зв'язку з поняттям “поліс” (держава).
Політика (від грецьк. polis — місто, держава і прикметник politikos – все, що пов'язане з містом — держава, громадянин та ін.) - організаційна і регулятивна сфера суспільства, яка є основною в системі інших соціальних сфер: економічній, правовій, культурній, релігійній тощо.
Поняття політика поширилось під впливом трактату Аристотеля про державу, правління й уряд.
Аж до кінця XIX ст. політика традиційно розглядалася як вчення про державу, тобто владу, інституційне оформлену та впорядковану навколо певного владного центру.
Пізніше розвиток політичної думки і уявлень про державу призвів до виділення наук про державу і їх відокремлення від політичної філософії та науки про політику. В сучасних умовах політика є багатогранним і складним явищем суспільного життя.
Є такий вислів: якщо сучасна людина не цікавиться політикою, то політика, проте, цікавиться людиною.
Це розуміння склалося в процесі спостереження за тенденціями, що формують образ сучасного громадського життя: високим ступенем організації суспільства, ускладненням суспільних процесів і прискоренням темпів їх змін, дедалі більшим підпорядкуванням активності і діяльності індивідів колективній меті. Адже життя людини як суб’єкта соціальних відносин — завжди життя політичне. Можливо, тільки первісні племена були вільними від політики. Але навіть спільне полювання, не говорячи вже про міжплемінні контакти, у чомусь мали політичний характер, принаймні, саме так ґрунтується розуміння походження політики та її подальшого розвитку відомим англійським політологом, професором Ланкастерського університету Мартіном Едмондсом.
Сучасне життя суспільства, всі його сторони — праця, побут, дозвілля, соціальна активність — пронизані політикою, “пофарбовані” в політичні тони.
Проникнення політики у складний світ міжіндивідуальних та міжгрупових відносин – чітко виражена тенденція ускладнення світу людини.
Ще на початку XX ст. політиці приписувалася роль нічного сторожа свободи й абсолютно вільної діяльності індивідів. У сучасних умовах немає людини, яка могла б сказати, що перебуває поза радіусом дії політики. Навіть якщо людина вважає себе аполітичною, вона змушена визнавати й одночасно поважати рішення політичної влади.
Політика — необхідність і одночасно потреба сучасної людини: політика — дороговказ, орієнтир у вирішенні суспільних проблем, основа прийняття оптимальних рішень та обмеження непотрібних дій в усіх сферах громадського життя.
Знання політики відповідає інтересам кожної людини, що прагне зрозуміти власні місце і роль у суспільстві, у світі, повніше, ефективніше задовольняти свої потреби у спільній життєдіяльності з іншими людьми, впливати на вибір мети і засобів їх реалізації за допомогою державних органів. Не розуміти політику, свідомо відгороджуватися від неї — означає збіднювати соціальну сутність людини, займати деструктивні суспільні позиції.
Політика — одне з найпоширеніших і багатозначних понять в усіх сучасних мовах світу.
Відомий соціолог Макс Вебер відзначав, що поняття політика “має надзвичайно широкий зміст і охоплює усі види діяльності по самостійному керівництву. Говорять про валютну політику банків, про дисконтну політику імперського банку, про політику профспілки під час страйку; можна говорити про шкільну політику чи політику держави, сільської громади, про політику правління, що керує корпорацією, нарешті, навіть про політику розумної дружини, що прагне керувати своїм чоловіком”.
Під політикою розуміють також мистецтво можливого, а нерідко її характеризують як “брудну справу”. Такий розкид повсякденних уявлень про політику пов'язаний не тільки з недостатньо чіткими, обмеженими чи просто помилковими знаннями про неї різних людей, але насамперед зі складністю, багатогранністю, багатством проявів її як соціального явища. Наукові трактування терміну “політика” відрізняються від повсякденних уявлень строгою логічною аргументацією, узагальненістю і систематизацією, хоча і не виключають деякої суперечливості думок.
Різноманітні наукові визначення політики можуть систематизуватися і поділятися на кілька груп, кожна з яких внутрішньо диференційована. Критеріями виділення таких груп для характеристики політики служать загальні дослідницькі підходи: соціологічний, субстанціальний і системний.
Відповідно до таких підходів виділяють три групи визначень політики: соціологічні, субстанціальні і діяльнісні.
Соціологічні визначення політики, ґрунтуючись на соціологічному підході, характеризують її через наступні суспільні явища: економіку, соціальні групи, право, мораль, культуру, релігію. У відповідності з відображуваною сферою суспільства їх можна поділити на економічні, соціальні, правові, етичні (нормативні) тощо. Ще наприкінці XIX ст. американський політик
Роберт Лафоллет стверджував, що політика — це економіка в дії. Економічне визначення політики, яке найяскравіше дається в марксистській та інших концепціях економічного детермінізму, характеризує політику як надбудову над економічною базою, як концентроване вираження економіки, її потреб та інтересів. У такому випадку політика розглядається як специфічна галузь громадського життя, що втрачає свою самостійність, зберігаючи лише відносну, обмежену автономію. Вона обумовлюється об'єктивними економічними законами, що не залежать від волі політичних акторів (суб'єктів).
Визначення політики в дусі економічного детермінізму підкреслює лише одне з найважливіших джерел її походження. Звичайно, таке тлумачення гіпертрофує вплив економічних потреб на політику, недооцінюючи її самостійність. Досвід історії, і, насамперед, більш ніж 70-річне існування командно-адміністративного режиму радянського типу, свідчить, що не тільки економіка впливає на політику, але й політика може виступати стосовно економіки командною силою. З погляду науки уявляється плідним розглядати взаємовідносини економіки та політики як взаємодію рівнозначних і рівноправних галузей (сфер) громадського життя.
Соціальні дефініції політики трактують політику як суперництво певних суспільних груп: класів і націй (К.Маркс) чи зацікавлених груп (А.Бентлі, Д.Трумен) — з метою реалізації своїх інтересів за допомогою влади. Якщо марксистські трактування політики як боротьби між класами в сучасному світі багато в чому втратили свій вплив, то теорія зацікавлених груп одержала широке розповсюдження та розвиток, зокрема, в плюралістичних концепціях демократії, що трактують політику в сучасній демократичній державі як суперництво різних зацікавлених груп, що забезпечує баланс, рівновагу суспільних інтересів.
Правові концепції політики вважають політику, державу похідними від права і, насамперед, від природних прав людини, що лежать в основі публічного права, законів і діяльності держави, Яскравий приклад правової концепції політики — теорії суспільного договору, представлені такими мислителями, як Бенедикт Спіноза, Томас Гоббс, Жан Жак Руссо, Імануїл Кант. Суть цих теорій полягає в трактуванні політики і насамперед держави як спеціалізованої діяльності по охороні властивих кожній людині від народження фундаментальних прав: на життя, волю, безпеку, власність та ін. У сучасній науковій літературі широко представлені і протилежні правовим концепціям теорії політики. Деякі політологи розглядають право як породження політики, найважливіший засіб її реалізації, інструмент створення стабільного політичного порядку. Право безпосередньо створюється державою і засновується на політичній волі та державній доцільності.
Правове трактування політики безпосередньо межує з її етичними (нормативними, ціннісними) дефініціями. Це яскраво проявляється в концепціях, що визнають позадержавне існування природного права у формі моральних принципів людського співтовариства.
Нормативні поняття політики — важливий напрямок її соціологічного трактування. Нормативний підхід допускає розгляд політики, виходячи з ідеалів, цінностей, цілей і норм, що мають реалізуватися в процесі здійснення політики. У такому розумінні політика є видом діяльності, який спрямований на досягнення загального блага. Загальне благо включає такі цінності, як справедливість, мир, волю тощо, мета політики — служіння цьому загальному благу, норми політики — конкретні правила, закони, що ведуть до його досягнення.
Нормативне трактування політики виникло в глибокій давнині. Так, ще Аристотель вважав політику вищою формою життєдіяльності людини, оскільки через неї у взаєминах між людьми утверджується справедливість і досягається благо кожного. “Поняття справедливості, — писав він, — пов'язане з уявленням про державу, тому що право, яке служить мірилом справедливості, є регулюючою нормою політичного спілкування”. Нормативні трактування політики мають сильні і слабкі сторони. Їх позитивне значення полягає в тому, що в них виражається гуманістичний ідеал, відповідно до якого має будуватися політика.
Такий ідеал орієнтує учасників політики на суспільно-ціннісну поведінку. В той же час нормативний підхід оперує досить багатозначними, не завжди чітко визначеними категоріями, що допускають можливість різного трактування суспільного блага. Тим самим створюються передумови для маскування корисливих інтересів різних політичних сил.
Слабкість такого підходу проявляється також у значній розбіжності розуміння політики як діяльності по досягненню загального блага, про що свідчить широке розповсюдження в політичній практиці егоїстичної мотивації. Крім того, не всі дії по забезпеченню загального блага є політичними. Багато людей роблять суспільно корисні, шляхетні вчинки під впливом моральних або релігійних мотивів.
Незважаючи на недоліки, нормативний підхід має повне право на існування: у ньому відбивається прагнення людей, суспільства окультурити, гуманізувати і раціоналізувати політику, внести в неї моральні основи. У нормативних трактуваннях політика стає залежною від моральності, культури, релігійних цінностей. Нормативні дефініції політики, поряд з економічними, соціальними і правовими, входять у групу її соціологічних трактувань.
Друга, найбільш поширена, група дефініцій політики — субстанціальні визначення, що орієнтуються на розкриття тієї першооснови, з якої складається політика. Найпоширенішим з них є трактування політики як дій, спрямованих на владу: її створення (захоплення), утримання і використання (М.Вебер, Г.Лассуел, Р.Даль, Ж.Бордо та ін.).
Політика, писав Макс Вебер, це “прагнення до участі у владі або до набуття впливу на розподіл влади, або між державами, або всередині держави між соціальними спільностями людей”. “Владні” визначення політики відображають її суть, найважливішу якість, що її конституює; ці визначення конкретизуються і доповнюються інституціональними дефініціями. Інституціональні поняття характеризують політику через організації, інститути, де втілюється та матеріалізується влада, у першу чергу, через найважливіший інститут — державу. Політика в такому випадку розглядається як участь в справах держави, напрямок еволюції держави, визначення форм, завдань, змісту діяльності держави.
Якщо владні та інституціональні трактування політики вбачають її основу у владі і у спеціалізованих носіях-організаціях, то антропологічні визначення намагаються відшукати її більш глибоке джерело, що існує у природі людини.
Звідси, політика — це форма цивілізованого спілкування людей на основі права, спосіб колективного існування людини.
Обґрунтування антропологічного розуміння політики дав ще Аристотель, який вважав, що людина — істота політична, істота колективна. Нормальне життя людини, задоволення її різноманітних потреб і здобуття щастя можливі тільки при спілкуванні з іншими людьми. Вищою, у порівнянні з сім’єю або селищем, формою такого спілкування і виступає політика. Її перевага над передполітичним спілкуванням полягає в тому, що вона є спілкуванням у державі вільних і рівних людей за допомогою норм права, які втілюють справедливість, однакове ставлення до всіх громадян. За допомогою політики, держави в спілкуванні людей досягається гармонія.
Сучасні антропологічні концепції політики поділяють не всі ідеї Аристотеля, однак вважають політику органічно властивою людському роду, укоріненою в колективній природі людини, її індивідуальній волі, у суспільному розподілі праці і похідній від цього складній і суперечливій взаємодії. Антропологічні трактування політики значно збагачуються і доповнюються її конфліктно-консенсусними дефініціями. Відомий французький політолог М.Дюверже вважав, що “політична теорія коливається між двома драматичними конфронтуючими інтерпретаціями політики. Відповідно до однієї політика є конфлікт, боротьба, у якій ті, хто має владу, забезпечують собі контроль над суспільством і одержання благ.
Відповідно до іншого розуміння політика є спробою здійснювати правління, порядок і справедливість... означає забезпечення інтеграції всіх громадян у співтовариство”. Конфліктні дефініції політики акцентують увагу на суперечностях, що лежать в основі політики, визначають її динаміку.
Таким чином, в загальному вигляді політика – це діяльність пов'язана з завоюванням, утриманням і використанням державної влади, направлена на збереження або зміни державного управління суспільством, та саме це управління. У американському політичному обороті термін “політика” подібний “правлінню”. Політика є ланкою подальшого ланцюга зв'язків суспільство-держава-влада-управляюча діяльність (взагалі політика). За межами держави, за межами влади і діяльності по врегулюванню стосунків у суспільстві політики не буває.
З погляду суперечностей політика розглядається як діяльність з метою насильницького або мирного розв'язання конфліктів. Хоча особливого забарвлення політиці додає у першу чергу конфлікт, все ж вона у більшості випадків неможлива без консенсусу, згоди її учасників, що ґрунтується на їх загальній зацікавленості в суспільному порядку, на визнанні правомірності влади, необхідності підпорядкування закону тощо.
Особливо важлива роль консенсусу як фактора, що об’єднує політичних суб'єктів, у демократичній державі, у якій запобігання і розв'язання конфліктів здійснюється на базі визнання переважною більшістю громадян таких основних цінностей, як воля особи, права людини, воля більшості, а також автономія і право на власну думку меншості. Специфічну інтерпретацію і розвиток конфліктно-консенсусного трактування політики дає відомий німецький політолог Карл Шмітт. Нерідко його концепцію політики розглядають як самостійний, оригінальний напрямок у розумінні природи “політичного”. На думку К.Шмітта, політика не має власної основи, субстрату. “Політичне здатне черпати свою силу з різних галузей громадського життя, з релігійних, економічних, моральних та інших суперечностей. Політичне характеризує не якусь власну, специфічну сферу життєдіяльності, але тільки ступінь інтенсивності об'єднання (асоціації) або роз'єднання (дисоціації) людей, мотиви яких можуть бути релігійними, національними (в етнічному чи культурному змісті), економічними чи іншими та які у різні часи викликають різні з'єднання чи роз'єднання”.
Політична якість виникає внаслідок “ущільнення” суспільних суперечностей, їх усвідомлення як відносин друзів — ворогів. Ворог — це хтось чужий, який становить загрозу даному суб'єкту чи його інтересам, друг же — це союзник, помічник у досягненні мети. К.Шмітт надає відносинам друг — ворог значення, що конституює і створює політику, залишаючи в тіні об'єктивні основи політичної диференціації людей. Така концепція вдало пояснює суб'єктивне переживання політики, її емоційні мотиви. Однак відносини друзі — вороги — це лише один з найважливіших аспектів політики, що далеко не охоплює усього її змісту.
Динамічний, процесуальний характер політики розкривають її діяльнісні визначення. Вони характеризують політику як процес підготовки, прийняття і практичної реалізації обов'язкових для всього суспільства рішень. Така інтерпретація політики дозволяє проаналізувати найважливіші стадії її здійснення:
Діяльнісна інтерпретація політики широко використовується, зокрема, у теорії політичних рішень, а також у телеологічних трактуваннях політики, у яких остання розглядається як діяльність що спрямована на ефективне досягнення колективної мети.
Патріарх американської соціології Т.Парсонс відзначав, що політикою є сукупність “способів організації визначених елементів тотальної системи відповідно до однієї з її фундаментальних функцій, а саме ефективної колективної дії по досягненню загальної мети”.
У телеологічних дефініціях політики підкреслюються два моменти: колективна природа діяльності (причому це діяльність великих соціальних спільностей: класів, народів, націй, держав та ін.) і її свідомий, цілеспрямований характер. У політиці приватні цілі індивідів «зростають» до загальнодержавних. Телеологічні визначення політики, за характеристикою Т.Парсонса, широко використовуються в межах системного аналізу суспільства. У відповідності з ним політика є самостійною системою, складним соціальним організмом, цілісністю, відмежованою від довколишнього середовища (інших галузей суспільства), проте водночас такою, що перебуває з ними в безупинній взаємодії. Політична система дбає про самозбереження, вона покликана задовольняти сукупність суспільних потреб, найважливішою з яких є інтеграція суспільства. Системна інтерпретація політики одержала детальне обґрунтування і розвиток у різноманітних теоріях політичних систем, насамперед, в одних із перших та найбільш значних концепціях американських політологів Д.Істона і Г.Алмонда.
Розглянуті вище трактування політики не вичерпують усього різноманіття її визначень. Таке багатство наукових характеристик обумовлено, насамперед, складністю політики, різноманітністю її змісту, властивостей і суспільних функцій.
Узагальнюючи різні дефініції, можливо визначити політику як соціальне явище, людську діяльність, що виражається у взаємодії між соціальними спільностями, класами, націями, народами, партіями, державами, громадянами та їхніми об'єднаннями з приводу політичної влади, з метою поліпшення умов життя людей, забезпечення суспільного і світового порядку.
Таке визначення дозволяє синтезувати найбільш важливі ознаки й аспекти політики.
По-перше, фіксується момент, що політика виражається, матеріалізується у діяльності політичних суб'єктів з метою викликати ті або інші політичні результати, наслідки. Так, внутрішня і зовнішня політика держави проявляються в основних напрямках її діяльності. Розробка і реалізація стратегічного політичного курсу країни немислимі без активної діяльності політичних партій, функціонування законодавчих, виконавчих та судових органів держави тощо.
У політичній діяльності приймають участь безліч суб'єктів, вона характеризується системністю і різноманіттям форм. Здійснюється політика на теоретичному і на практичному рівнях. Виняткове значення має питання ефективності політичної діяльності.
По-друге, на політичній арені діють політичні суб'єкти з різноманітними інтересами і цілями. Вони з об'єктивною необхідністю взаємодіють в ім'я досягнення головної політичної мети. Ця взаємодія може базуватися на принципах координації, субординації діяльності, політичної згоди і протиборства.
По-третє, глибинна, суттєва риса політики як суспільного явища — це її прямий або непрямий зв'язок з політичною владою. Тільки ця суттєва риса дозволяє відокремити політику від інших суспільних явищ. Політичну владу можна порівняти із силовим (магнітним) полем, навколо якого обертаються і взаємодіють численні політичні суб'єкти.
По-четверте, немає і не може бути безцільної політики. Політика зачіпає інтереси мільйонів людей, а тому є багатоцільовою. Одна з головних і довгострокових цілей соціальної політики — створення необхідних умов для поліпшення життя людини. Така політика завжди має підтримку в народі. Навпаки, політика, що веде до зубожіння більшості населення країни, порушує принцип соціальної справедливості – незмінно викликає незадоволення. Інша найважливіша і постійна мета політики, насамперед державної — це забезпечення в країні і світі належного порядку, безпеки і спокою.
З метою забезпечення безпеки держави від зовнішніх зазіхань виникає військова політика як напрямок розвитку державної політики. Військова політика втілюється у воєнних доктринах, воєнній стратегії та у практиці військового будівництва.
Риси політики:
Висновки
Отже, політика – це багатоаспектне соціальне явище, яке пронизує всю “тканину” людських відносин, є їх невід'ємним елементом, а тому вимагає підвищеної уваги з боку будь-якої людини, мимоволі або цілеспрямовано зануреної у “політичний океан”.
Політика - (від гр. рolitika - мистецтво управління державою) - це діяльність осіб, мікро- і макро- груп, та інститутів, спрямована на завоювання, утримання й використання влади; це система відносин у суспільній організації, що регулюється нормованою ієрархією підпорядкування.
Основні концепції політики:
Основне в політиці – це боротьба за владу.
2.2. Структура, поле, види та функції політики
Політика, маючи складну внутрішню структуру, існує в різних формах — у вигляді мислення, мови і поведінки людей. У науковій літературі виділяються різні аспекти і складові частини політики.
Політика, яка форма соціальних взаємовідносин є найважливішою складовою життя суспільства.
Вона має свою складну структуру і різни соціальні аспекти.
Поле політики (див.: схема №1):
Основні аспекти політики (див.: схема №2):
Один з найбільш широко розповсюджених поділів політики — розмежування форми, змісту і процесу (відносин).
Форма політики — це її організаційна структура, інститути (у тому числі і система правових та організаційних норм), що надають їй стійкості, стабільності, дозволяють регулювати політичну поведінку людей. Форма політики реально втілюється в державі, політичних партіях і групах інтересів (асоціаціях і рухах), а також у законах, політичних і правових нормах.
Зміст політики виражається в її цілях і цінностях, у проблемах, що вона вирішує, у мотивах і механізмах прийняття політичних рішень. У політичному процесі відбивається складний, багатосуб’єктний і конфліктний характер політичної діяльності, її прояв як відносин між різними соціальними спільностями, організаціями і індивідами.
Самостійними елементами політики є: політична свідомість, що включає внутрішній світ, менталітет, ціннісні орієнтації й установки індивідів, а також політичні погляди і теорії; нормативні ідеї – програми і виборчі платформи політичних партій, цільові настанови груп інтересів, політико-правові норми; інститути влади та боротьби за неї; відносини владарювання — панування і підпорядкування, а також політичної боротьби і співробітництва.
Якщо ж перераховувати конкретні складові частини політики, то потрібно назвати політичні погляди, ідеї, теорії, програми, ціннісні орієнтації, настанови, стереотипи, звичаї і традиції, зразки поведінки, суспільну думку, специфічну політичну мову, психологію людей, державу, партії, групи інтересів і рухів, закони, права людини та інші політичні і політико-правові норми, відносини влади і з приводу влади, політичних лідерів, еліти, угруповання тощо.
Багатосторонні напрямки державного врегулювання життя визначає і багато видів політики. Останні розрізняються:
- за сферами життя (політика економічна, соціальна, культурна, технічна та ін.);
В залежності від складу учасників політичної взаємодії і змісту тих питань, які вони прагнуть вирішити за допомогою держави, виділяють кілька видів політики. Як правило, розрізняють політику внутрішню, зовнішню і світову (міжнародну). Основні види політики (див.: схема №3).
Рівні функціонування:
Внутрішня політика охоплює основні напрямки діяльності держави щодо регулювання взаємодії людей усередині співтовариства. У залежності від галузі суспільних відносин, яка є об'єктом політичного впливу, можна говорити про економічну, соціальну, культурну, технічну, національну, демографічну та іншу політику.
Зовнішня політика охоплює весь комплекс питань, пов'язаних з регулюванням відносин держави з іншими державами. Зовнішньополітична діяльність будь-якої держави спрямована, насамперед, на забезпечення інтересів народу (нації) у його (її) відносинах з іншими народами.
До найважливіших національних інтересів, що реалізуються за допомогою зовнішньої політики, належить: забезпечення державного суверенітету і національної безпеки, створення зовнішніх умов для всебічного прогресу суспільства і всіх його громадян, налагодження взаємовигідного економічного, наукового і культурного співробітництва народу з іншими народами і державами. Форми політичної взаємодії держав також можуть бути різними — від союзних відносин до воєнного конфлікту.
Міжнародна політика найчастіше ототожнюється із зовнішньою, проте вона має і свій специфічний аспект, пов'язаний із забезпеченням узгодженої діяльності світового співтовариства держав щодо розв'язання проблем сучасності. Методи вирішення міжнародних проблем також специфічні. На міжнародній арені не існує єдиного центру влади, створювані міжнародні організації особливих владних повноважень не мають. Там діють держави, які теоретично є рівноправними, відповідно, відносини між ними складаються внаслідок боротьби і переговорів, різного роду угод і компромісів.
Між внутрішньою і зовнішньою політикою існує глибокий взаємозв'язок. Зовнішньополітичний курс держави визначається характером її внутрішньої політики. Головною метою зовнішньої політики завжди є створення сприятливих міжнародних умов для успішної реалізації державою мети і завдань своєї внутрішньої політики. Разом з тим зовнішньополітична обстановка істотно впливає на внутрішню політику. Врешті-решт, і зовнішня, і внутрішня політика вирішують одне завдання — забезпечують збереження та зміцнення наявної у даній державі системи суспільних відносин.
На протязі усієї історії людства політика мала і має великий вплив на долі народів і країн і на повсякденне життя людини. Тому люди не могли і не можуть бути байдужими до неї. З тих пір, як вона виникла люди намагалися її обміркувати. Ці кроки робилися ще у глибоку давнину, продовжувались на протязі усього існування держави і її влади, здійснюються і зараз.
У структурі політики можна виділити такі елементи:
Політична свідомість виражає сутність усвідомленості субєктами політики законів і тенденцій розвитку політичної дійсності.
Політичні інститути – це сукупність організацій та установ (держава, її органи, політичні партії тощо), що впорядковують політичні та інші відносини у суспільстві.
Політичні відносини виражають стійкі звязки між громадянами і владою, державою та громадським суспільством і у їх центрі – інтереси та потреби субєктів політики.
Виділяють також економічну, соціальну та культурну політику. У свою чергу економічна політика поділяється на промислову, сільськогосподарську, фінансову та інші. Соціальну політику можна диференціювати на політику у сфері охорони здоровя, соціального забезпечення, побутового обслуговування. Культурна політика включає у себе політику у царині освіти, науки, культури, мистецтва.
В основі політичної діяльності (політики) полягає політичний інтерес. (Див.: схема №4).
Структура політичної діяльності.
S+Ц+З+О=R: (Суб’єкт +Ціль +Засоби + Об’єкт = Результат)
Політичний процес – (просування) хід розвитку політичних явищ; сукупність дій субєктів політики з приводу влади
Політичний інтерес – це усвідомлення суб’єктами політики можливої участі в здійсненні політичної влади з допомогою держави або інших політичних інститутів.
Структура політичного інтересу:
потреби – > усвідомлення –> мотивація –> інституціалізація –> діяльність.
Форми здійснення політичного інтересу:
Основними функціями політики є:
Суть останньої досить повно з’ясовує англійський політолог Р.Беркі: “Політика допускає:
Крім цих завдань, що властиві в більшій чи меншій мірі будь-якому суспільству, політика виконує і ряд специфічних для визначених типів соціальних систем функцій.
Це — підтримка класового чи соціального панування; захист основних прав людини; залучення громадян до керування державними і суспільними справами; забезпечення соціальної справедливості і загального блага тощо.
Схема №1
Поле політики /А.Боднар/
Політика – це діяльність осіб, мікро-і макрогруп, та інститутів, спрямована на завоювання, утримання і використання влади; це система відносин у суспільній організації, що регулюється нормованою ієрархією підпорядкування.
п-3 п-4
п-2 п-1
Основні аспекти та риси політики
а)
б)
Види політики
за напрямками
за сферами життя
за масштабам
за динамікою соціальних перетворень
за суб’єктами
за функціями влади
Схема №4
Політичній інтерес
Політичний інтерес – усвідомлення можливостей участі суб’єктів політики в здійсненні політичної влади, задовільненні своїх інтересів з допомогою держави та інших політичних інститутів.
Структура політичного інтересу
Тема 3. Політична влада
3.1. Поняття, ресурси і форми політичної влади.
3.2. Політичне панування, легітимність та ефективність влади.
Вступ
Серед центральних категорій політології, особливе місце займає поняття “влада”.
Влада являється одним із фундаментальних початків людського суспільства. Воно існує навколо, де існують стійкі об’єднання людей: в сім’ї, виробничих колективах, різного роду організаціях і закладах, в усієї державі.
Як вважають багато авторів саме це поняття є ключовим для розуміння природи політики і виділення політичних відносин із комплексу інших суспільних відносин. Характеризуючи феномен суспільних відносин, відомий американський вчений Т. Парсонс стверджував, що “влада займає в аналізі політичних систем таке ж місце, яке займають гроші в економічних системах”.
Така роль влади зумовлена тим, що будь-яка політика прямо або опосередковано пов’язана з організованою цільністю по завоюванню, збереженню чи використанню влади. “Політика, - писав класик німецької політології М.Вебер, - є участь у владі або здійснення впливу на владу”. Такої же думки дотримуються багато сучасних політологів, особливо американських. Так, наприклад, Г. Лассуел навіть саму політологію характеризує як науку про владу.
Незважаючи на те, що влада досить реалізується кожним, хто попадає у сферу її дії, суть її і джерела, механізми і технологія впливу для більшості людей є малозрозумілою.
Складність розуміння феномену влади зумовлена ще й тим, що це поняття вживається у досить різних значеннях.
Філософи кажуть про владу над об’єктивними законами суспільства, соціологи – про владу соціальну, економісти – про владу господарчу, батьки – про сімейну владу, богослови – про владу Бога, юристи – про державну владу, політологи – про політичну владу і т.д.
Що ж представляє собою феномен влади?
Влада, владні відносини являють собою необхідний механізм регулювання життя суспільства, забезпечення його єдності. Влада є головним елементом, який пов’язує все політичне в суспільстві в єдину політичну систему і який визначає зміст поняття “політика”. Оскільки політика знаходить свій вияв у керівництві, управлінні, організації, примусі та в інших явищах, спрямованих на упорядкування життя суспільства, то влада як змістовний складовий елемент усім їм іманентно властива. Немає політики без влади, виражених у ній політичних інтересів і потреб і розгортається політична життєдіяльність. Вона структурується, організовується у певну систему, а саме – у політичну систему суспільства. Влада є одним із стримів, навколо якого формується цілісність політичної системи. Від сутності, змісту, механізму функціонування влади залежать характер і спрямованість політичної системи.
Влада є формою волевиявлення суб’єкта влади. У світовій кратології існує багато визначень влади. І це не випадково, бо навряд чи знайдеться ще проблема, значення якої важко переоцінити, оскільки вона зачіпає інтереси кожного. Надзвичайно влучно з цього приводу висловився ще в середині ХVII ст. Томас Гоббс: “Я не сумніваюсь, що якби істина, що три кути трикутника дорівнюють двом кутам квадрата, суперечила праву будь-якого на владу або інтересам тих, хто вже володіє владою, то оскільки це було б під владою тих, чиї інтереси ця істина зачепила, вчені геометрії якщо не заперечувалося б, то було б витиснене спалювання книг з геометрії”.
Існують різні філософські і політологічні концепції влади, серед них – реляціоністська, інструменталістська, структурно-функціональна, конфліктна, марксистська та інші.
Оскільки категорія влади є багатозначною й різновимірною, а також вихідною й визначальною у державно-політичній сфері, розглянемо зміст існуючих концепцій влади. Послідовність викладу їх свідчить певною мірою про історичну послідовність дослідження влади у світовій політології. (Див. Схему № 1.)
Біхевіористська концепція влади
Англійське слово behavior, behaviour у перекладі означає, “поведінку”. Політичний біхевіоризм зводиться до намагання маніпулювати поведінкою на рівні окремої людини заради стабільності політичної системи. Влада розглядається як вихідне начало, яким детермінуються всі політичні дії особи. Виходячи з цього, виділяються такі підходи до визначення влади.
Влада, як “воля до влади”. На цьому побудована “силова модель” політичного процесу.
Політичні відносини розглядаються як ринок влади. Відповідно до цього розробляється “ринкова модель” політичного процесу, за якою влада продається і купується за правилами ринку, де діють попит й пропозиція, прагнення до вигоди, конкуренція продавців і покупців.
Зв¢язок ринку влади і влади держави. При такому підході держава розглядається як структура, що упорядковує владу, визначає правила політичної гри, приборкує ринкову стихію влади.
Політичний ринок як змагання суб¢єктів влади. На цій основі будується “ігрова модель” політичного процесу. В її тлумаченні політичний світ розглядається як театр, поле гри, де успіх влади залежить від здібностей, сили, гнучкості суб¢єкта, здатності його перевтімоватися, наполягати та ін.
Найбільш видатними представниками біхевіорізму є Ч. Мерріам, Г. Лассуел, Дж. Кетлін, Ж. Бюрдо, А. Лаксело, Ф. Когель та інші.
Реляціоністська концепція влади
Латинське слово relatio означає “донесення”. Влада постає як відносини між особами, які дають змогу одному індивіду або групі їх змінювати поведінку іншого індивіда або групи. Тут основна увага фокусується на рольових відносинах, підкреслюється асиметричність владних відносин між суб’єктом: об’єктом влади.
Реляціоністські трактування влади розглядаються у трьох основних варіантах теорій: теорії “опору”, теорії “обміну ресурсами”, теорії “розподілу зон впливу”.
Теорія “опору” основну увагу приділяє класифікації різних форм і ступенів опору в системі владних відносин, опору, підвладного тискові з боку суб’єкта влади.
Теорія “обміну ресурсами” за основу аналізу владних відносин бере нерівний розподіл ресурсів між володарями і підвладними. Прагнення підвладного до отримання певних благ зумовлює наявність влади у того, хто такі блага має. Отже, влада є функцією залежності індивіда від розподілу ресурсів.
Д. Ронг, автор теорії “розподілу зон впливу”, вважає, що в системі владних відносин особи постійно обмінюються ролями – володар влади і її об’єкт.
Реляционістиське визначення влади розглядає її як відношення між двома партнерами (агентами), при якому один із них здійснює вплив на іншого. В цьому випадку влада представляється як взаємодія її суб’єкта і об’єкта, при якої суб’єкт за допомогою визначених засобів контролює об’єкт. Таке розуміння влади дозволяє визначити її необхідність, розкрити її структуру, пов’язати в ціле її різні характеристики.
Так, Т.Парсонс визначає “владу” як здібність заставити акторів виконувати обов’язки, накладені на них метою суспільства заради досягнення покладених цілей.1 Парсонс проводить тісну паралель між економічною та політичною наукою, між розумінням “гроші” та розумінням “влада” як і в економіці, так і в політиці має місце відношення взаємообміна та взаємодії.
Парсонс прирівнює функцію влади до функції грошей. Він розглядає її як просто зброю обміну між останніми та іншими підсистемами. В такому раз, по аналогії з грошима влада володіє відповідними здібностями.
Влада має елемент, який знаходиться в використанні будучи рухомим, активним і мобільним. Він постійно обмінюється, пересувається.
У нього немає постійно фіксованої маси: як і грошові суми, сума влади знаходячихся в обороті, може збільшуватися або зменшуватися.
Так, наприклад, Парсонс вивчає “процес посилення влади”, “виробництво влади”, підвищення “завдяки створенню політичного кредиту доручення кредиту”. Існує політичний еквівалент банкової системи, в силу якого до маючого в системі кількості влади можна робити начислення. Порівнюючи лідерів з банкірами або маклерами2, Парсонс відмічає, що в умовах демократичної виборчої системи політичну підтримку потрібно розглядати як широку передачу права на владу, яка, якщо вона приведе до успіху на виборах, становить вибраних лідерів в положення, аналогічне положенню банкіра. “Внески” влади зроблені виборцями, можуть бути відізваними, якщо не на першу вимогу, то в крайньому разі на наступних виборах у відповідності з правилами, нагадуючими читки години праці банка.
Таким чином у розвинутих політичних системах мається відносно “вільно плаваючий” елемент, нагадуючий кредитну систему. “Кредит влади” може вар’їруватись, він піддається змінам коливанням подібно інфляції та дефляції.3
На думку Шванценберга, влада виступає як символ: подібно грошам, вона не володіє безпосередньою користю. У неї нема “споживчої коштовності”, а є тільки “мінова коштовність”. Вона обмінюється на дещо таке, що реально цінно з точки зору ефективності суспільства, наприклад, законослухняного. Влада – засіб обміну, торгівлі та символ коштовності. Вона значима настільки наскільки дозволяє чогось досягти.
І, нарешті, остання опора влади – сила. Але право застосовувати її у влади не виявляється безпосередньо. Воно скоріш основана на інших інститутах, які символізують силу або займають її місце. І тут можна знову привести порівняння з грошима. Подібно до того, як грошова система, повністю заснована на золоті у якості реального посередника обміну. Являється примітивною, незабезпечуючи функціонування складного ринкового організму, система влади, у якої єдиною негативною санкцією являється загроза застосування сили також надається дуже примітивною, незабезпечуючою складної системи. Гроші повинні бути інституціоналізовані як символ: вони повинні бути легітимізовані і повинні інспірировати “довіру” системі. Аналогічним чином влада не може бути лише інструментом лякання; вона повинна слугувати загальною зброєю мобілізації ресурсів в ім’я ефективних дій суспільності і нести обов’язки взяті суспільством у відношенні своїх членів; при цьому вона повинна бути возведена на рівень символу та легітимізована.
Таким чином, влада становиться символічним та загальним посередником; простий засіб обміну, подібно грошам, перетворюється в символ і в цій якості признається усіма, отже легітимізується.
Основним поняттям системної концепції влади є політична система.
Існує три підходи до визначення поняття:
Макропідхід – влада, як властивість або атрибут макросоціальних систем. Вона є способом організації, посередником у політичній системі, умовою її виживання, засобом прийняття рішень і розподілу цінностей;
Мезопідхід – влада на рівні конкретних систем – сім’ї, виробничих груп, організацій. Влада аналізується у співвіднесенні з підсистемами суспільства, з його організаційними структурами;
Мікропідхід – влада як взаємодія індивідів у рамках специфічної соціальної системи.
Суб¢єктом влади передусім особа, дії якої є визначальним у рамках певної соціальної системи.
Звернення до аналізу вертикального і горизонтального зрізів влади стверджується, що роль індивіда у суспільстві, в мікросистемі визначає його владу.
Телеологічна концепція влади
Влада – це досягнення певних цілей, одержання запланованих результатів.
Інструменталістська концепція влади
Представники цього підходу розглядають владу, як можливість використання певних засобів, окрема насильства і примусу.
Структурно-функціональна концепція влади
Влада постає як особливий вид відносин між підлеглими і керівниками. Саме суспільство влаштоване ієрархічно. Воно диференціює управлінські і виконавські соціальні ролі. А роль особи у політичній системі чітко визначена – підтримання існуючої системи.
Конфліктна концепція влади
Представники її розглядають розподіл благ у конфліктних ситуаціях.
Психологічна концепція влади
Витоки влади трактуються як такі, що кореняться у свідомості і підсвідомості людей, а прагнення до влади розглядається як вияв, сублімація пригніченого лібідо, що являє собою трансформоване відчуття переважно сексуального характеру або психічну енергію взагалі. Прагнення до влади і особливо оволодіння нею виконують функції суб¢єктивної компенсації фізичної або духовної неповноцінності. Психоаналітики акцентують увагу на таких механізмах, як командування і підкорення.
У роботі “Німецька ідеологія” К.Маркс і Ф. Енгельс навели поняття “соціальна влада” і визначили основні риси її:
класовий характер у класовому суспільстві і відносини панування і підкорення;
обумовленість соціального панування майновими відносинами.
У наступних працях К. Маркс і Ф. Енгельс указували, що головне місце в системі соціальної влади посідає державна, політична влада.
Отже, вказані вище підходи до вивчення влади свідчать про великий інтерес у світі до проблеми влади, про надзвичайну складність її.
Феномен влади лише недавно став об¢єктом дослідження вітчизняної політології.
До останніх часів ті, хто був при владі, всіляко блокував будь-які намагання представників політичних наук зібрати дані про об¢єктивне уявлення щодо носіїв політичної влади. Сутність емперічної бази поєднувалась з догматизованою теорією влади, що зводилося до кількох максим типу “владу не дають, владу беруть”. Побудова правової держави вимагає глибоких наукових знань сутності політичної влади. Інтерес до теоретичних навичок світової політології і вивчення реального стану владарювання України пов’язано з потребою політичних змін у владній структурі життя України.
Влада – це реальна здатність суб’єкта соціального життя здійснювати свою волю, впливати на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів – авторитету, права, насильства та інших засобів.
Соціальна система влади створюється цілісність, до якої входять її підсистеми – політична, економічна, правова. У суспільному житті всі вони взаємопов’язані і втілюють волю певної спільності. Волевиявлення соціального суб’єкта влади тим активніше, чім міцнішу він має матеріальну основу. Бідна людина не здатна розумно ставитися до влади, так само як бідне суспільство не здатна розумно розпорядитися нею. Оптимальний політичний устрій, політична організація влади потребують сильного “середнього класу” як прошарку матеріально-забезпечених людей.
Влада необхідно перед усього для організації суспільного виробництва, яке не можливе без підлегливості усіх учасників єдиної волі, а також для регулювання других взаємовідносин між людьми, суб’єктами та об’єктами влади, пов’язаних з життям суспільності.
У соціальної системі влади особливе місце посідає політична влада.
Політична влада – реальна здатність соціальної спільності індивіда до виявлення своєї волі у політиці на основі осмисленого політичного інтересу і сформованих політичних потреб.
Особливості політичної влади.
Здатність, готовність суб’єкта влади виявити політичну волю. Волюнтаризм у політиці означає позицію суб’єкта політики і спрямовує її на довільне вирішення політичних проблем.
Волюнтаризм пов’язаний перебільшенням ролі і значення політичної влади у суспільному житті, наділенням її безмежними властивостями при регулюванні і змінах соціальних умов.
Охоплення всього політичного простору взаємодією різних політичних суб’єктів.
Територія, населення у поєднанні їх із владою становлять складові ознаки держави. Територія – просторова мета дії політичної влади, територія, в межах якої державна влада здійснює свою волю, є складовим елементом держави. У “Декларації про державний суверенітет України” вказувалось на державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах.
Політичний простір як територіальний характеризується тим, що в межах території влада повинна мати певні “кордони”. У правовій державі політична влада ні в якому разі не повинна поширюватися на приватні стосунки. Введення влади у необхідні кордони можливе, якщо суб’єкти влади володіють необхідною компетенцією і культурою.
Наявність політичних організацій, через які суб’єкт політичного волевиявлення здійснює політичну діяльність.
Влада – засіб, за допомогою якого суб’єкти влади здійснюють політичний вплив на суспільство.
Використання політичною системою такого засобу, як влада, залежить від:
рівня зрілості її елементів – держави, політичних партій, рухів, інших громадських об’єднань, правильності їхньої політичної стратегії у внутрішній і зовнішній політиці.
осмислення політичного інтересу і політичних потреб;
забезпечення соціального панування в суспільстві суб’єкта політичної влади.
Різноманітність ресурсів притаманне для влади: політичних, економічних, соціальних, культурних, силових, суб’єктних та ін.
До ресурсів влади належать суб’єктні, політичні, матеріальні, соціальні, культурні, інформаційні, силові, демографічні.
Суб’єктні ресурси влади – наявність необхідних соціальних якостей: політична освіченість, компетентність, організованість, наявність політичної волі, вміння приймати рішення, рішучість, авторитет.
Політичні ресурси влади – наявність розвинених політичних партій, підготовлений апарат управління, політичні традиції та звичаї, наявність політичних лідерів, розвинена політична культура.
Економічні ресурси влади – розвинена матеріальна і технічна база суспільства, упорядкованість грошової системи, вигідне географічне положення, багатство корисних копалин, розвинена технологічна основа виробництва, кваліфікована робоча сила, зовнішньоекономічні зв’язки.
Соціальні ресурси влади – суспільство з високими показниками освіти, посадової упорядкованості, соціального забезпечення, медичного обслуговування.
Культурні ресурси влади – освіченість населення, темпи поширення знань, доступність освіти і культури, вплив засобів масової інформації.
Інформаційні ресурси влади – володіння світовою, регіональною та місцевою інформацією, розвиток електронної технології, засобів масової інформації.
Демографічні ресурси влади – фізично і розумово здорове населення, відсутність різкої вікової дисгармонії.
Правові ресурси влади – наявність правових цінностей, розвинена система права, правова система, висока правова культура населення.
Силові ресурси влади – інститути силового впливу: армія, міліція, служба безпеки, суд, прокуратура, техніка, тюрми.
Види влади класифікуються по різним основам. Однією з найбільш змістових класифікацій влади є її поділ у відповідності з ресурсами.
Економічна влада – це контроль над економічними ресурсами, власністю, та різного роду цінностями.
Соціальна влада – передбачає поширення у соціальній структурі, статусів, посад, пільг та привілеїв.
Духовно – інформаційна влада - це влада яка здійснюється за допомогою знань і інформації. Такі взаємодії здійснюються через школи, урядові товариства, інші освітні заклади, засоби масової інформації.
Вимушена влада – це вплив на поведінку мас, груп, за допомогою засобів, якими володіє держава.
Влада поділяється на державну, армійську та сімейну.
По широті поширення влади виділяють:
мегарівень (ООН, НАТО);
макрорівень (центральні органи держави);
мезорівень (підпорядкованість центру організацій).
За функціями політичну владу розрізняють:
законодавча;
виконавча;
судова;
інформаційна.
По способам взаємодії політична влада буває:
демократична;
авторитарна;
тоталітарна.
Силові ресурси влади – інститути силового впливу.
Політична влада має різноманітні форми виявлення – державна, партійна, громадська, інформаційна.
Головним знаряддям політичної влади є державна влада.
Найсуттєвіше в політиці – устрій державної влади.
Державна влада – це така форма суспільної влади, яка виражає волю економічно і політично панівної спільності і спирається на спеціальний апарат примусу, має монопольне право видавати закони й інші розпорядження, обов’язкові для всього населення.
Основні компоненти політичної влади:
суб’єкти політичної влади;
об’єкти політичної влади;
засоби політичної влади;
процес владарювання.
Влада – завжди двобічна, асиметрична, з домінуванням волі владаря, взаємодії її суб’єкта і об’єкта. Об’єктом влади виступають індивіди, соціальні групи, партії і інші інститути політичної системи суспільства. Підкорення також природно властиво людському суспільству, як і керування. Готовність до підкорення залежить від ряду факторів: від власної якості об’єкта володарювання, від характеру вимог які пред’являються до нього, від ситуації і засобів діяння суб’єкта, а також від того, як виконувач сприймає об’єкт в залежності від наявності (або відсутності) у нього авторитету.
Якість об’єкта політичного володарювання визначається політичною культурою населення.
Можливо відзначити, що “суб’єкт А” має владу над “об’єктом В” якщо “суб’єкт А” обумовлює поведінку “суб’єкта В”.
Суб’єкт і об’єкт характеризують крайні полюси, активні початки структури влади. Їх взаємодія опосередкується комплексом засобів і ресурсів і здійснюється у рамках спеціального інституціонального механізму, регулюючого процес володарювання.
Природа і мотивація підкорення достатньо складна. Вона може засновуватись на страхи перед санкціями; на багаторічній звичці, традиції к покірності; на зацікавленості в виконуванні розпоряджень; на переконанні в необхідності підкорення; на авторитеті носія влади; на ідентифікації (встановлені збігу) об’єкта з суб’єктом влади. Ці мотиви суттєво впливають на силу влади, тобто здібність суб’єкта впливати на об’єкт.
Найбільш стабільною являється влада, побудована на інтересі (на основі переконання, авторитету). Особова зацікавленість спонукає підлеглих до добровільного виконування розпоряджень, робить зайвим контроль і застосування негативних санкцій.
Сприятливою для влади мотивацією підкорення являється авторитет. Авторитет представляє собою високо цінимі якості, котрими підлеглі наділяють керівника і котрі детермінують їх покірності без погрози санкції або переконання. Авторитет засновується на згоді. Він означає повагу до керівничої особовості (інституту), довіра до неї.
Ознаки політичної влади (див.: схема №2):
публічність;
легальність;
верховенство;
суверенність;
моноцентричність;
різноманітність ресурсів примусу;
ефективність і результативність;
передбачливість;
самокритичність;
твердість;
терпимість;
легітимність.
Основні засоби здійснення політичної влади:
право;
авторитет;
переконання;
традиції;
маніпулювання;
насильство.
Основні форми прояву та реалізації політичної влади:
панування;
примус;
управління;
керівництво;
організація;
координація;
контроль.
Основні тенденції розвитку політичної влади в Україні:
посилення процесів демократизації політичної влади;
зростання чинника легітимності влади як обов’язкової ознаки цивілізованої влади;
становлення системи розподілу влади;
посилення конфліктності між різними гілками влади;
високі темпи бюрократизації апарату владних структур.
Таким чином, основним питанням у політиці являється проблема влади.
Виходячи з усього сказаного, можна дати наступне визначення влади.
Влада у загальному змісті є здатність та можливість оказувати певну дію на діяльність, поведінку людей за допомогою яких-небудь засобів: волі, авторитета, права, грошей та ін.
Влада необхідна передусім для організації суспільного виробництва, яке не можливе без підлеглості усіх учасників єдиної волі, а також для регулювання інших взаємовідносин між людьми, суб’єктами та об’єктами влади, пов’язаних з життям суспільності.
Політична влада як один з важливіших проявів влади, характеризується реальною здібністю соціальної групи, індивіда проводити свою волю, висловлену в політиці.
Поняття політична влада ширше поняття влади державної, політична влада має свою структуру, ресурси та в суспільстві виконує різні функції.
Структурними основами політичної влади являються закони, суд, державний апарат, інститут примусу, партійна дисципліна, авторитет лідера, центральні та регіональні структури. Формами здійснення влади виступає панування, керівництво, управління, координація, організація, контроль.
Головне призначення політичної влади – створювати умови для реалізації інтересів та прав громадян, забезпечити стабільність у державі та суспільстві.
3.2. Політичне панування, легітимність та ефективність влади
Поняття “політична влада” пов’язане з такими явищами, як політичне панування, експлуатація, пригноблення. Для здійснення політичної влади її слід упорядкувати.
Політичне панування – встановлення структурованих у суспільстві відносин командування – підкорення, що забезпечують політичний порядок.
Політичне панування у науковому розмінні має позитивне навантаження. Його слід відрізняти від експлуатації, політичного гноблення, придушення.
Експлуатація – досягнення вигоди, прибутку шляхом присвоєння чужої праці.
Пригноблення – жорстокий примус, обмеження свобод і дій, привласнення чужої волі.
Політичне придушення – оволодіння панівним становищем на основі повного підкорення, приведення в повну залежність.
Прикладом пригноблення особистості є радянська владна система, яка протягом десятиліть існувала за рахунок привласнення волі за умови обстеження політичних свобод і тримались на обмані.
Політичне панування означає структурування суспільства від пануванні і підкорення, організаційне оформлення і закріплення поділу управлінської праці і зв’язаних з ним привілей. Воно виникає тоді коли влада перетворюється в стійкі відносини.
Панування нерозривно зв’язане з владою є формою її суспільної організації. Політична влада опирається на Збройні Сили і може виникнути до встановлення панування.
Панування – це порядок при якому одні командують, а інші підпорядковуються, хоча перші можуть знаходитись під демократичним контролем інших. Альтернативою політичного панування є самоуправлінська організація суспільства, здійснення якої не реальне.
Прийняття населенням влади признання ним її права керувати і згоди підпорядковуватися означає її легітимність.
Легітимна влада характеризується як правомірна і справедлива. Легітимність пов’язана з наявністю у влади авторитету.
Термін “легітимність” перекладають з французької як “законність” або “закономірність”.
Люба влада котра видає закони, навіть самі не популярні, і забезпечує їх здійснення – легальна. В той же час вона може бути не легітимною, тобто не сприйматися народом, видавати закони на свій смак, і використовувати їх як зброю організованого насилля.
В суспільстві може існувати не тільки легітимна – тіньова влада, але й не легальна влада – влада мафіозних структур.
Тіньова влада – одне з проявів політичної влади, відрізняється відсутністю публічного характеру дії суб’єкта влади по формуванню і здійсненню всієї авторитарної волі.
Скрите, невидиме правління здійснюється на основі передачі вищими державними органами. Такого роду прояви в тому ж числі можна віднести головну роль здійснення влади окремих структур правлячої партії каральних і секретних служб, неофіційних груп, в правлячій еліті, поставляючи під контроль діяльність офіційних керівників держави. Діяльність різного роду асоціацій виникаючих або на базі політичних структур, або поза ними, які носять нелегальний характер і спроможних надавати домінуючий вплив на прийняття політичних рішень, здійснення контролю за змістом електорального вибору і здійснення інших функцій в різноманітних частинах політичного простру. Таким прикладом може служити діяльність мафіозних структур політичних сект і ін.
Великий вклад в теорію легітимацію панування влади вніс М.Вебер. Він виділив три типи легітимності влади, які виражають особливості мотивів підпорядкування. Див.: схема № 3.
1. Традиційна легітимність. Вона набувається завдяки звичаям підкоритися владі. Віра в непохитність і святенність здавна існуючих порядків. Традиційне панування відрізняється міцністю і характерно для монархії. Тому, як вважав М. Вебер, для стабільності демократії корисно збереження спадкового монарху, підкріплюючого авторитет держави багатовіковими традиціями.
2. Харизматична легітимність основана на вірі в виключні якості, тобто харизму керівника, який обожнюється, створюється культ його особистості. Часто використовувався в період революційних перехідних часі. В цьому випадку свідомо культивується величчя особистості вождя маси. Яскравою харизмою володіли: Гітлер, Муссоліні, Ленін, Сталін, Мао Дзе Дун, Кім Ір Сен, Фідель Кастро та ін.; релігійно-політичні діячі М.Ганді, М. Лютер Кінг, Ясир Арафат та ін. Відносно у спокійні періоди розвитку суспільства не потрібно харизматичних діячів, для нього переважні раціонально-легальне лідерство.
3. Легальне або раціонально-правова легітимність і її джерелом виступає раціонально-понятий інтерес, який пробуджує людей підкорюватись рішенням уряду, сформульованого по загально прийнятим правилам, тобто на основі демократичних процедур. В такій державі підкорюють не волі керівника, а законами. Раціонально-правова легітимність характерна для демократичних держав. Основана на довірі громадян до будови держави, а не до окремих лідерів.
Існують інші способи легітимації і відповідно типи легітимності. Один з них ідеологічна легітимність, оправдання влади за допомогою ідеології. Ідеологічна легітимність може біти масовою (країни командно-адміністративного соціалізму) або націоналістична всім сучасним державам). В тоталітарних країнах здійснюється системою індокренації “промивання мозку”, в демократичних державах механізмами соціалізації, діють стихійно і цілеспрямовано.
Ідеологічна і люба інша легітимність влади поступово послаблюється якщо не підтримувати її реальною ефективністю. Ефективність влади це її результативність. Ступінь виконання тих функцій і сподівань, які покладає на неї більшість населення і перед усім найбільш впливові політичні і економічні прошарки – еліти.
В цілому ефективність можна визначити такими факторами:
Адекватне відтворення своєї діяльності в інтересах тих соціальних груп на які влада опирається не дуже пригнічуючи інших соціальних груп.
Оптимізація організаційних основ діяльності системи влади.
Оптимізація процесу прийняття та проведення до життя політичних рішень.
4. Рівень політичної і правової культури населення. Див.: схема № 3.
Таким чином, в сучасних умовах легітимність на основі ефективності виступає вирішальним фактором довіри владі і її підтримці громадянами. В теперішній час велика кількість держав переживає кризу легітимності, яка проявляється в формі політичної нестабільності, в частих державних переворотах.
Проблема легітимності влади актуальна і для більшості посткомуністичних країн, в тому числі – України.
Нездібність керуючих в них режимів вивести країни з кризи, відсутність належної політичної волі у керуючих еліт підривають довіру населення до раціонально-правових засобів легітимації. В будь-якій цивілізованій країні діє принцип: “закон є закон”. Будь-яка влада безсильна, коли вона незаповнена у законопослухм’яності громадян.
Вдосконалення всієї піраміди влади – від її вищих ешелонів до рівня самоуправління – найважливіші умови просування суспільства по шляху прогресу.
З прогресом суспільства політичні відносини будуть інтегруватися в соціальні. На зміну влади примусу прийде влада авторитету.
Висновки
Політика спрямована на цивілізаційне використання політичної влади. Сутність влади - це можливість впроваджувати свою волю.
Політична влада мас різноманітні ресурси. Боротьба за політичну владу є об'єктивною реальністю, але вести її слід в рамках законності і демократичної політичної культури.
Поділ політичної влади в Україні на законодавчу, виконавчу, судову - одне з ключових питань у державотворчому процесі. Сутність розподілу влади — це створення системи втримань та противаг.
Проблема легітимності та ефективності влади є однієї з важливих в теорії та практики політичного життя.
Політична влада мас багато структурний зміст відображає практично всі сторони суспільних відносин
Основним інститутом політичної влади є держава. Держава є формою волевиявлення громадян.
Схема № 1.
|
Влада у поняттях політичної науки |
|
Автократія - самовладдя |
Монархія - єдиновладдя |
|
|
Анархія - безвладдя |
Олігархія – правління еліти |
|
|
Аристократія – влада знаті |
Охлократія – влада натовпу |
|
|
Бюрократія – влада чиновників |
Партократія – влада партії |
|
|
Геронтократія – влада старців |
Поліархія – розосередження влади |
|
|
Тімократія – влада заможних |
Плутократія – влада багатих |
|
|
Клептократія – влада злодіїв |
Теократія – влада духовенства |
|
|
Меритократія– влада здібних |
Технократія – влада фахівців |
|
|
Демократія – влада народу |
Схема № 2.
|
Основні компоненти політичної влади |
|
Суб’єкт |
Об’єкт |
||
|
Засоби |
Процес |
||
|
Легальність |
|
Публічність |
Верховенство |
|
|
Суверенність |
Різноманітність ресурсів примусу |
|
|
Ефективність і результативність |
Моноцентрічность |
|
|
Самокритичність |
Твердість |
|
|
Терпимість |
Передбачливість |
|
|
Легітимність |
Схема № 3.
|
Типи легітимної влади |
|
Традиційна |
Харизматична |
|
|
Легальна |
|
Фактори ефективності влади |
|
Адекватне відтворення своєї діяльності в інтересах тих соціальних груп на які влада опирається не дуже пригнічуючи інших соціальних груп. |
Оптимізація організаційних основ діяльності системи влади. |
||
|
Оптимізація процесу прийняття та проведення до життя політичних рішень |
Рівень політичної і правової культури населення. |
||
Тема 4. Історія політичної думки
4.1. Соціально-політичний погляди Стародавнього світу і Середньовіччя.
4.2. Політична думка епохи Відродження та Нового часу.
4.3. Європейська соціально-політична думка XIX- XX століть.
4.4. Розвиток політичної думки в США.
4.5. Розвиток політичних ідей в Росії і в Україні.
4.6. Історія політичної думки в Україні.
Вступ
Процес пізнання політичних форм соціального життя у своїй основі представляє з собою вивчення історії політичних ідей.
Історичний підхід до політичних явищ потребує мати на увазі ті обставини, що нові політичні форми більше всього утримують ряд властивостей, відтінків і рис минулого, рівно як і несуть зачатки смуги майбутнього.
Особливий інтерес до політичної думки західної і американської традиції пояснюється їх багатим змістом і силою аналізу, відносною гармонією між теорією і практикою політики, характерними для західних демократичних країн і США, а також прагнення України вивчати і використовувати їх досвід в процесі модернізації приватної політичної системи.
Основні етапи історії політичних вчень:
Таблиця №1 «Загальна характеристика світової політичної думки».
Таблиця №2 «Провідні постаті світової політичної думки».
Таблиця №3 «Загальна характеристика політичної думки України».
Таблиця №4 «Видатні представники української політичної думки».
4.1. Соціально-політичні погляди Стародавнього світу і Середньовіччя
Процес виникнення політичної думки в історії цивілізації нерозривно пов'язаний з становленням перших держав як особливої організації влади. Людству знадобилося майже два тисячоліття досвіду державного управління суспільством, перш ніж склалися можливості перших теоретичних обґрунтувань і висновків відносно політичного життя. (Див.: табл. №1,№2.)
В III-II тисячолітті до н.е. мислення людей ще знаходилося у владі міфологічних уявлень про оточуючий їх світ. Відобразилося це й на політичній думці. В її основі була ідея суспільного божественного першоджерела політичних порядків. Правда взаємовідносини земних і небесних повелителів трактувалися по різному.
Для давніх єгиптян, вавілонян, індійців боги за будь-яких обставин самі залишалися вершителями земних справ, першими законодавцями і правителями. Звідси виникла особлива роль жречеської касти в цих давніх державах.
Так суттєву роль в історії політичної думки Давнього заходу зіграло вчення “ВЕДИ”, ідеологами якого виступали жерці Давньої Індії (брахмани).
В “Ведах” говорилося про поділ суспільства на чотири варни (сослов'я). Раби знаходилися поза варн. Дві перші варни (брахманів-жерців і кшатріїв-воїнів) були господарями, а дві інші (вайші-християни, ремесники, торгаші і шудри – вільні низи) – підлеглими.
З критикою брахманської політичної думки виступив у IV ст. до н.е. Сиддхарта, якому дали прізвище “Будда” (Просвітлений). Він був проти думки про бога як про верховного (найвищого) правителя світу. Справи людства, як стверджував Будда, залежать від особистих зусиль людини. Підлягала критиці система варн, принцип їх нерівності. Відчуженість від світу, виражена у вченнях про чотири благодійні істини (є страждання, його причина, стан звільнення і шлях до нього), виражала постанову на самостійний шлях спасіння від незгод. Проголошуючи духовне рівноправ'я людей, ідеї любові до ближнього, непротивлення злу, байдужість до життя, злиднів та гнобленню, буддизм допомагає утримувати в повинності пригніченні маси, які дуже активно використовувала влада імущих. Терплячи різноманітні ритуальні зміни, буддизм і сьогодні має свій вплив на політичні вчення, як одна із світових релігій.
В давніх китайців представником бога на землі був імператор. Боги наділяли його усією повнотою влади. Серед політичних вчених Давнього Китаю суттєву роль зіграла вчення Конфуція (551-479 р.р. до н.е.), згідно якому країна трактується як велика сім'я. Соціально-політична ієрархія в суспільстві, на його думку, будується на принципі нерівності людей: “темні люди”, “низькі”, “молодші” повинні підпорядковуватися “благородним мужам”, “кращим”, “вищим”. Оскільки простий народ повністю відсторонявся від вчення та участі в управлінні державою, Конфуцій виступав за аристократичну концепцію правління.
Конфуцій виходив з уявлень про підпорядкування людини волі, як би зумовленої небом, відвертаючи бунти (страйки) і боротьбу за владу, він високо оцінював блага громадянського миру на початках чесноти.
Важливим соціально-політичним моментом в навчанні Конфуція є принцип “зміна імені”, ціль якого - привести “імена” (тобто позначення соціальних, політичних і правових статусів різноманітних осіб і груп населення ієрархічній системі суспільства та держави) у відповідності з реальністю, позначити місце кожного в соціальній системі.
Надаючи великого значення освіті, вихованню Конфуцій проповідував необхідність морального самоврядування, що було активно використано правлячою елітою (знаттю) в цілях виховання народу в дусі безперечного послуху імущим і правителям.
В IV ст. до н.е. Шан Ян початок напрямку, якому дали назву “легізм”. Легісти, на відміну від конфуціанців, вважали моральне виховання людей неповним і впиралися на сурові закони і сурові накази.
Щоб навести порядок в країні, рахували “законники”, правителі повинні спиратися не на свавілля, а на закон, який вище волі царя.
Справжньою вершиною політичної думки Давнього Світу по праву вважалася політична філософія Стародавньої Греції. Вона з самого початку розвивалася як ідеологія вільних людей, тому головною її цінністю э свобода. Особливості географічного положення Еллади давали можливість існування різних форм правління, різноманіть міжнародних зв'язків, культурних стилів давали явне богатство політичному життю. В багатьох містах-полісах громадяни приймали участь в відправлені влади, легітимність влади була світська, вся Еллада була ареною жорстокої боротьби за владу. Спочатку у Еллінів також були міфологічні уявлення про політику (Гомер, Гесіод). Але в IV-Vст. до н.е. вони були витіснені методами пізнання, раціоналістичними підходами, верхівкою чого стали логіко-понятійний аналіз (Сократ, Платон) початок емпіричних (Аристотель) і історичних (Полибій) досліджень.
Політичні ідеї Платона Афінського (427-347рр. до н.е.) викладені найбільш повністю в діалозі “Держава”. Учасники діалогу намагаються змоделювати облік ідеальної країни, де панувала би справедливість. Причиною створення країни Платон вважав різноманіття матеріальних потреб людини, неможливість задовольнити їх усіх по одиниці. Ідеальна країна потрібна для того, щоб рятувати безсмертну душу людини. Закладом стабілізування країни є розподіл праці по нахилу душі. Правити країною повинно особливе сослів'я філософів, спеціально підготовлених для цієї місії. Захищати країну призвано особливе сослів'я стражів. Сослів'я землеробів повинно добросовісно працювати на благо країни. Втручання в справи один одного, перехід із одного сослів'я в інше – велика шкода для держави. В такій державі досягається повне рівноправ'я.
Платон один з перших звертається до характеристики політичних форм. Він описує недосконалі політичні форми: тімократію, олігархію і демократію, називаючи останню головним лихом політики. Для Платона демократія – це влада мас, посередництва, яка неминуче приведе до тиранії більшості. В демократії, на його думку, проходить загальна порча моральних якостей, виганяється усяке благорозуміння, встановлюється нахабність, свавілля, безсоромність. Крім того він попереджає, що демократії майже короткочасні, натовп дуже скоро віддає свою владу одноосiбному тирану і знищує, таким чином, народну владу.
В політичному ідеалі Платона, особистість, суспільство і держава розчинені в полісі. Впевнений в тому, що рядовому індивіду не властиво істинне
знання, Платон намагається підпорядкувати його державі. Ми ліпимо державу, стверджував Платон, але не так, щоб дехто в неї був щасливий, але так, щоб вона було щаслива вся в цілому. В політичному навчанні Платона, безсумнівно, не важко побачити витоки тоталітаризму.
Інший великий мислитель Еллади, Аристотель Стагирит (384-322 р.р. до н.е.), був учнем Платона, але критично відносився до його ідей. Він відвинув пропозицію про природне походження держави, назвав людину політичною твариною. Людина, будучі політичною, так би мовити істотою, несе в собі інстинктивне прагнення до “того щоб жити разом”, розвиток суспільства йде від сім'ї до суспільства, а від нього до держави (міста-полісу).
Але, логічно, первинна держава, бо вона э ентелехію (цілеспрямованість, як рухома сила, активний початок, перетворююче можливе в дійсність) суспільства.
Аристотель відмічає, що “держава по своїй природі, передує індивіду”, що природа держави стоїть попереду природи сім’ї і індивіда “необхідно, щоб ціле передувало частині”4 Держава існує на його думку, заради кращого життя своїх громадян. Тільки всередині цього суспільства-держави люди можуть процвітати, бо вона – втілення справедливості і права, вираження загального інтересу громадян.
Грецький мислитель не виділяв державу з суспільства. В його вченні, як і у вченні Платона, мають місце тоталітарні тенденції: людина – частина держави, особисті інтереси суворо підпорядковані суспільному благу. Громадянин в оцінці Аристотеля – це безлика частина єдиної політичної общинності. Громадян він називав вільними людьми, але свободу розумів тільки як протилежність рабству: громадяни не раби, ними ніхто не володіє. Громадяни займаються тільки військовими, законодорадчими і судовими справами. Господарче і промислове виробництво – уділ рабів. Громадяни можуть мати приватну власність, але користуватися нею потрібно спільно; власнику власності повинна бути притаманна така чеснота, як щедрість. Глибокого нерівноправ'я Аристотель боявся, бо воно б було по суті, причиною незадоволеності і переворотів.
Класифікуючи форми державного устрою по числу маючих владу, правильними формами (монархія, аристократія, політія) він рахував ці, при яких метою політики є загальне благо, а неправильними – (тиранія, олігархія, демократія), ці, де переслідують лише особисті інтереси і цілі влада імущих.
Аристотель висказав немало геніальних здогадок. Так, заставою стабілізації держави він рахував наявність в суспільстві великого слою середньозабезпечених громадян, висловлював ідею верховенства закону, ввів поняття “ природного закону” та ін.
Найвищою цінністю громадян Еллади було збереження і укріплення полісів, свобода кожному у вільному колективі. В період еллінізму відбулася переоцінка цінностей, які пов’язані з крахом політичної системи. На перший план виходять інші цінності: духовна свобода окремої людини, рівноправ'я людей по природному праву та ін.
Навчання Платона і Аристотеля надали помітного впливу на політичне переконання Цицерона (106-43р.р. до н.е.), відомого римського оратора, державного діяча і мислителя. Він створив навчання про державу, як публічно – правової спільноти, ввів поняття юридичної особи.
На відміну від Платона і Аристотеля, для яких природне право (істиний закон) і держава були невідокремлені, Цицерон стверджував, що яким би то не був писаний закон, вірніше раніш, чим будь-яка держава була взагалі заснована”.5 Сама держава є по своїй суті втіленням того, що по природі є справедливість і право. Таким чином, Цицерон стояв у джерел поняття ідеї “правової держави”.
Розрізняючи три прості форми правління: царську (монаршу) владу, владу оптиматів (аристократії) і народну владу (демократію), він підкреслив, що “благоволінням своїм нас пригортають до себе царі, розумом – оптимати, свободою - народи”.6 Перелічені досягнення, на думку Цицерона, повинні бути представлені в змішаній формі держави, яку він вважав найбільш розумною.
Багато зробили для розвитку політичної думки Сенека, Епиктет, Марк Аврелій, Светоній та ін.
Філософсько-етична концепція політичних мислителів Давньої Греції та Давнього Риму мала значні неволіки. Ідея “мойри”, невмолимої волі, яка потребує примирення, пронизувала усю політичну думку цього періоду. Її раціоналізм був дуже обмеженим і властивий найбільшій знаті античного суспільства. Християнство, яке прийшло на зміну цьому періоду, успішно перетворювало витончені ідеали філософів в легкоусваємиє догмати. Воно змогло пом'якшити песимізм людей за допомогою трансцендентальних (які виходять за межі) сподівань.
Політична думка середніх віків (релігійна концепція) представлена Августином Блаженним (354-430рр.) і Фомою Аквінським (1226-1274рр.). Вони є головними творцями християнської політичної теорії.
Трактат А.Блаженного “Про град божий” вміщує в себе роздуми про державні і правові установи, які, як вважає автор, надіслані людині згори за гріхи її. Політичні відносини, що склалися, Августин називає “природним порядком людського життя”, вказуючи, що це тимчасові явища (до судного дня)”.7 Він вірить, що “град земний”, тобто державність, зв'язана з царством диявола, де любов людини до себе доведена до презирства до богу, неминуче зміниться приходом “граду божого”, де любов до бога доведена до презирство людини до себе. Вчення Августина легко лягло в основу нової ідеології католицької церкви Середньовіччя, яка обґрунтовувала пріоритет духовної влади над владою світською, пріоритет церкви над державою. Концепція релігійної суті держави складалася в тому, що світовий порядок встановлений богом, а світ – це божественна драбина.
Переосмислив пануючу августинську інтерпретацію історії і політики, Аквинат прийшов до висновку, що держава має позитивну цінність в самій собі і поза себе: вона не тільки зберігає мир, але й є вираженням божого провидіння і волі в ім'я людей. Політика, на думку Аквината, позначає моральну відповідальність, обмірковані розумом направлення волі людини у всіх соціальних діях. Політичне благорозуміння – це правильний вибір засобів до моральної цілі, загальному благу суспільства і держави.
В роботі “Сума теології” Аквинат розглядає вічне право, божественне право, природне право і позитивне право.
Вічне право – це мудрість Бога як правителя усіх дій і рухів всесвіту, воно направляє всі дії всесвіту. Від нього виникають всі інші дії, більш обмежені форми права.
Божественне право, таке як заповіді, слугують як би доповненням керівництвом для тих розпоряджень природного права, які відомі усім розумним людям.
Аквинат вказував, що природне право притаманне людям, як свідомим, моральним і соціальним створенням. Існує один стандарт істини і справедливості для усіх людей, він природний, і усі однаково знають його.
Позитивне право необхідно, щоб заважати людям робити зло і забезпечити мир. Якщо позитивне, яке введене сувереном, суперечить наявному праву і розуму, воно незаконне і є перекрученням права. Тільки в даному випадку Аквинат признавав правомірним виступ народу проти монарха.
Ідеальною формою правління Аквинат, вслід за Аристотелем і Цицероном, вважав змішану з “чистих форм”, при яких монарх втілював єдність, аристократія – переважання належних заслуг, народ слугує гарантією миру і злагоди. Право держави повинно бути санкціоновано знаттю і народом. Аквинат запевняв, що наявна і мирська сфери влади підпорядковані духовній. Духовне буття людей – компетенція церкви як вихователя. Тому церква, виховуючи в людях доброзичливість, направляє земне благо таким чином, щоб воно привело до щастя на небесах. Так Аквинат доводив гармонію двох інститутів в християнському суспільстві: церкви і держави.
Таким чином, дякуючи християнству, політична думка піднялася на новий рівень. Будучи прямим джерелом приватної моралі, християнство внесло в спілкування людей дух нової християнської правосвідомості. Воно запевняло, що людині від Бога дано особистий спосіб існування і підкреслювало його самоцінність. Поруч з цим, християнство вчило людину не бачити в підлеглості ненависного тягаря, а сприймати владу як великий тягар відповідальності.
4.2. Політична думка епохи Відродження та Нового часу
В XIV-XVI ст.ст. починаються соціально-економічні процеси, які привели до створення у Європі індустріального суспільства. Незадоволення католицькою церквою перейшло в масове явище, яке називалося Реформацією. Її діячі в різноманітних країнах (М.Лютер, Т.Мюнцер, Ж.Кальвін та ін.) сприяли зміцненню світського поняття держави, головними цінностями якого являлися би свобода сумління, думки та ін. Виникають ідеї порівняння усіх людей перед законом. Світогляду церкви окремі мислителі цього періоду протиставляють віру в людину-творця.
В політичних доктринах яскраво проявляються гуманізм, центральною проблемою робиться питання порівняння держави і особистості. Так виникає ідеологія Відродження (громадянська концепція).
Аналіз громадянської концепції політики і держави правомірно почати з Ренесансу. Цей культурний феномен позначав повернення до земного життя і волі людини. В області політики головне відкриття Ренесансу: людина, а не Бог – центр всесвіту – виражав італійський мислитель Ніколо Макіавелі (1469-1527 р.р.).
Репутацією теоретика політики він зобов’язаний по-перше, своєму новому науковому методу, по-друге, доктрині моральної цілеспрямованості, дякуючи якій виник термін “макіавеллізм”, і, в-третіх, теорії політичного республіканізму, яка дала великий вплив на англійську і американську політичну думку XVII- XVIII століть.
Новий метод Макіавеллі визначає як витягання з історії та досвіду принципів і правил для успішної адекватної політичної поведінки. Його метод був заснований на прагматичному і утилітарному підході до політики: політична наука повинна осягати істинне положення речей замість того, щоб розглядувати уявні ситуації.
Ім'ям Макіавеллі названа політика, яка базується на культі грубої сили, зневаги нормами моралі (макіавеллізм). В дуже відомій книжці “Государ” він дав самодержцям вичерпні рекомендації по завоюванню і утриманню влади. Єдина мета, яка згідно Макіавеллі, виправдовує аморальні засоби, - це створення і збереження держави. Але цим положенням Макіавеллі, вже маючи на увазі інші цілі, керувалися у своїй діяльності дуже багато політичних сил, у тому числі лідери французької революції 1789 р. і більшовики.
Самовпевненість, сміливість і гнучкість – це те від чого, на думку Макіавеллі, залежить успіх політики. Так як ці якості разом рідко можна знайти в одній людині, Макіавеллі приходить до висновку, що республіки більш зручні монархій, бо перші пропонують широкий спектр характерів, які можуть адаптуватися до змінних обставин. Єдиновладдя, на думку Макіавеллі, необхідно при створенні і реформуванні держави, а республіканське правління є кращим для підтримання державної влади.
XVI ст. в Європі стало часом виникнення нових політичних ідей. Т.Мор стає родоначальником утопічного соціалізму. В своєрідній релігійній інтерпретації ці ідеї присутні в поглядах Т.Мюнцерна. В гарному творі французького мислителя Ж.Бодена (1929/30-1596) “Шість книг про державу” вперше дається пояснення державного суверенітету. Боден визначив суверенітет у сенсі ефективності влади, прирівнюючи такі поняття як “сила” монарха і його право. За ствердженням Бодена, суверенітет, або право творити і проводити в життя закони, належить державі по визначенню. Держава володіє верховною і політичною владою в середині власної території. Суверенітет не залежить від того, справедливі закони чи ні, він залежить від сили творити їх. Боден гадає про державу як інститут, якому повинні бути придані усі громадяни. Держава, на його думку, - це громадська влада, яка переслідує громадянські цілі. Боден безумовно дав поштовх до формування світської концепції суверенітету, яка звична і сьогодні.
Подальший розвиток громадської концепції політики продовжив англійський мислитель Томас Гоббс (1588-1679). Верховна влада і незалежність світської держави – головні ідеї політичного вчення Гоббса. Його вчення направлене на виправдання реставрації монархії в Англії. Гоббс думав, що монархія – найкраща форма влади, але королівська влада виникає не від Бога, а витікає з суспільного договору.
В “Левіафані” Гоббс описує хаос природного додержавного суспільства, в якому постійно була війна всіх проти всіх. Люди шукали миру і знайшли його шляхом суспільного договору. Вони погодились передати свої природні права монарху і підпорядкуватися йому в обмін на закон, добровільно, таким чином обмеживши свою свободу. Гоббс наполягав на тому, що монарх не має відношення до суспільного договору, який складає суспільство, а тому його влада не може бути обмеженою суспільством. Він був проти поділу верховної влади. Воля государя – найвищий закон і необхідно підпорядковуватися йому.
Сильна держава на думку Гоббса – це від людських неволіків. На государя лягла функція охорони миру і порядку. Верховна влада абсолютна, але не тотальна: вона не вмішується в особисті справи громадян, такі наприклад, як економічна діяльність. Люди мають свободу в сфері купівлі-продажу і при укладанні взаємних договорів.
Політична теорія англійського філософа Джона Локка (1632-1704) – це ще одне твердження викладене в громадській концепції політики. Локк у “Другому трактаті про державу” дає обґрунтування обмеженій монархії.
Локка визнали родоначальником лібералізму. Він вперше чітко Темаив такі поняття, як особистість, суспільство, держава, поставив особистість вище суспільства і держави. Людина від народження володіє наявними, невід’ємними правами: на життя, свободу і власність. Високий статус приватної власності він пояснював двома положеннями.
По-перше, накопичення приватної власності дозволяло людині забезпечувати себе і свою сім’ю усім необхідним для життя. Приватна власність – засіб досягнення свободи.
По-друге, володіння власністю впливало на формування особистості. Локк вважав, що держава підпорядковується суспільству, яке, в свою чергу, підпорядковується особистості. Так як держава і суспільство – це не одне і теж, то падіння державної влади не означає кінця суспільства. Суспільство може винайти нову державну владу, якщо існуюча його не задовольняє. Згідно Локку держава діє в цілях захисту прав особистості. Локк виступав за розподіл законодавчої і виконавчої влади. Найбільш вагомою він вважав законодавчу владу, яка визначала політику держави. Виконавча же влада покликана виконувати рішення парламенту.
Французький просвітник Шарль Луї Монтеск’є (1689-1755) відомий в історії політичної думки двома вкладами в неї.
По-перше, розробка проблеми сукупності факторів, що визначають “дух законів” або “ облік правління”, викладених в роботі “дух законів”. “Дуже багато речей, - помічав він, - керують людьми, погода, релігія, закони, принципи правління, приклади минулого, нрави, звичаї, як результат усього цього утворюється дух народу”.8
По-друге, теорія розподілу влади, щоб різноманітні влади могли разом стримувати одна одну. Вона витікає зі старої ідеї змішаного правління, яку спочатку розробляли Аристотель і Цицерон, а потім Аквинат і Локк.
Вперше ця ідея знайшла своє застосування в законодавчому акті в Англії в період правління Кромвеля. Монтеск’є, відмічав, що закони визначаються типом держави (республіка, монархія, деспотія), особливо виділяв, що покаранню може підлягати тільки дія, але не думка, в протилежному випадку ліквідується гарантія свободи.
Таким чином, розвиток політичної думки епохи Відродження зв’язаний із її звільненням від теології, обґрунтуванням ідеї природного виникнення держави.
Погляди політичних мислителів Н.Макіавеллі, Гоббса, Локка, Бодена, Монтеск’є та інших лягли в основу громадської концепції політики.
На рубежі XVII- XVIII ст.ст. в Європі виникає явище, яке прийнято називати Просвітництвом. Цей культурний, так би мовити, рух в якості ідеалу висовував ствердження на землі “царство розуму” шляхом розповсюдження знання, викорінювання неуцтва, всестороннього виховання особистості. В політичній думці це відобразилося у вигляді концепції “просвітницького абсолютизму”. Німецьке просвітництво було представлено роботами С.Пуфендорфа, Х.Томазія, Х.Вольфа, Г.Лесінга. Представник італійського просвітлення Дж. Вико є одним з родоначальників теперішньої соціології. Він застосовував у своїх працях детерміністську і історико-порівняльну методологію.
Великий вклад в розвиток політичної думки XVII сторіччя внесли французькі просвітителі Вольтер, Дідро та інші.
Політичне життя епохи Відродження і Просвітництва підготувало грунт для соціальної концепції нового часу. Соціальна концепція політики, яка приходить на зміну громадської, - це реакція на достатню зрілість суверенної держави. В соціальній концепції змінюються акценти.
По-перше, відправною точкою є вже не індивід, а групи: нація, клас, людство, індивідууми, розглядаються як продукт своєї групи або асоціації.
По-друге, в з’ясуванні характеру держави увага переключається з закону як інтелектуального принципу дослідження (природний закон, права, договір) на історію: держава розглядається з точки зору розвитку.
По-третє, визначна увага приділяється економічним проблемам, до яких в новий час робиться причетним держава.
Аналіз соціальної концепції політики і держави доцільно почати з розгляду політичного вчення французького просвітника Жан-Жака Руссо (1712-1778), яке є радикальним вираженням громадської концепції і в той же час її першою критикою. В політичній теорії Руссо треба звернути увагу на такі положення.
По-перше, Руссо, на відміну від інших теоретиків природного права, розглядає асоціацію, виникаючу під впливом укладання суспільного договору, як “моральне та сукупне тіло”, “суспільна людина”, яка придбає “свою єдність, загальну ідентичність, життя і волю” в результаті відчуження цих прав членами – творцями.
Це тіло, таким чином, має свою особисту волю, яку не можна ідентифікувати з емпіричною волею окремого індивіда. Передаючи в загальне досягнення свою особистість, “кожний член перетворюється в невід’ємну частину цілого”.9
По-друге, Руссо розглядав загальну волю, відмічає, що створення “морального і сукупного тіла держави” є одночасно трансформацією “наявних” індивідуумів в “моральних” громадян, які володіють не тільки законними правами та обов’язками, але і певними моральними поняттями і почуттям.
Таким чином, в одному розумінні, індивідууми самі являються продуктами держави: мораль і добропорядність стали можливі тільки після того, як люди створили суспільство. Тому для Руссо логічно було стверджувати, що тих хто чинить опір загальній волі, суспільство повинно примусити підпорядкуватися їй. Як відомо, цей вивід Руссо, але вже без акценту на мораль, розглядали на практиці лідери французької революції і більшовики в Росії.
Для ефективних дій загальної волі, крім готовності індивідуумів до ідентифікації з суспільством, Руссо вважав необхідними такі три вимоги (умови).
По-перше, він наполягав на соціальної рівності. Не підтримуючи ідею ліквідації приватної власності, Руссо в той же час протестував проти нерівного розподілу власності серед членів суспільства.
По-друге, він наполягав на фундаментальному політичному єднанні: в державі не повинно бути, жодного часткового суспільства, кожен громадянин висловлює тільки свою особисту думку.
І нарешті, по-третє, так як воля невідчужувана, вона не може бути представлена, представницька влада – це рабство. Руссо підтримував пряму форму демократії. Він є автором радикальної революційної концепції в політиці.
Політична думка англійського консерватора Едмунда Берка (1729-1797) немала нічого спільного з класичною грандіозністю Руссо, тим не менше вона містила в собі зерно мудрості. Погляди Берка на політику суцільно визначались задачею вияснення її історичної перспективи. Він критично відносився до ідей природних прав. Для нього держава і суспільство – результат природної еволюції, подібно до росту живих організмів, а не винахід людського розуму.
Основна мета держави – охороняти порядок і закон. Соціальна і політична стабільність – основні положення її теорії.
Берк наполегливо захищав представницьку форму влади вважаючи, що парламент – істинна форма влади в Англії, і його діяльність не повинна контролюватися народом. Цей інститут, за допомогою якого, на його думку, меншість керує більшістю в благосприятливій формі. Законодавці вибираються, щоб здійснити політику для виборців, але вони не повинні бути посланцями, котрі діють тільки по інструкції своїх виборців.
Серед прибічників Берк мав репутацію реформатора. Він заявляв, що суспільство необхідно реформувати з метою його збереження. Однак, згідно Берку, реформа повинна пом’якшити очевидне, істинне зло в суспільстві і обмежитись цим.
Реформатори не повинні прагнути привести суспільство в відповідність з раціонально внушаемімі стандартами. Берк, на відміну від лібералів, не довіряв людській природі, сумніватися в здібності розуму людей покращити життя. В зв’язку з цим він стверджував, що не можна приступати до реформи держави з її повергнення, реформатор повинен підійти до неволіків держави, як до ран батька, благочестивим благоговінням і трепетною турботою.
Берк дивився на цивілізацію, як на крихку річ, яку можна було б легко зруйнувати, якби вона не була захищена від людського безумства органічною цілісністю суспільства і приматом структур, що склалися і цінностей над індивідуумами.
Таким чином, в період епохи Відродження і Нового часу формується громадська і соціальна концепція політики.
4.3. Європейська соціально-політична думка XIX- XX століть
Досліджування політичних процесів в Європі XIX-XX століть направлене на подальший розвиток соціальної концепції політики. Основними рисами політичної думки цього періоду прийнято вважати розвиток лібералізму і позитивізму, ціль - з’ясувати походження і зміст політики культурними і релігійними висотами, конструювання парадигм конфлікту і консенсусу і одночасно виникнення ряду антидемократичних тенденцій і реакційних навчань.
Політична думка Східної Європи представлена дослідженнями А.Токвіля, І.Канта, Г.Гегеля, Дж.Милля, О.Конта, Г.Спенсера, Л.Гумпловича, Г.Єлінека, М.Вебера, Е.Дюркгейма, Г.Ласкі, М.Кроз’є та ін.
Французький мислитель Алексис Токвіль (1805-1859) є одним з творців ліберальної політичної теорії. В підручнику “Демократія в Америці” А.Токвіль стверджував, що демократичні ідеї (рівність) неухильно пробивають собі шлях в багатьох країнах. Але його турбувала проблема можливого конфлікту між політичною рівністю і свободою в політичному суспільстві.
Для елітарного суспільства, стверджував Токвіль, характерна тенденція перетворювати корпоративні структури аристократичного суспільства в масу розобщенних, ізольованих одне від одного людей. В результаті політичним наслідком демократичного індивідуалізму може бути не рівність в свободі демократичного республіканізму, а рівність в рабстві демократичного деспотизму.
На думку Токвіля демократії властиві два небажані наслідки:
§ демократія не дає народу наймайстернішого уряду і
§ політичне тиранія більшості.
Він пояснював це тим, що буржуазний індивідуалізм приводь до відмови громадян від участі в суспільному житті. «У демократичні часи приватне життя таке діяльне, таке неспокійне, так переповнена прагненнями та працями, що у кожної людини майже не залишається ні енергії, ні дозвілля для політичного життя”.10
Політична апатія стверджував Токвіль, позначає початок процесу політичної централізації і соціального підпорядкування. Токвіль відмічає і дві головні переваги демократії над іншими формами правління:
На межі XVIII- XIX століть спостерігається бурхливий підйом політичної думки в Германії, насамперед в руслі німецької класичної філософії. І.Кант (1724-1804) всебічно обґрунтував політичну доктрину лібералізму. Людина, вважав він, повинна в своїй поведінці керуватися веліннями морального закону. Свобода іманентна кожної особи, але вона завжди переростає в свавілля однієї людини по відношенню до іншої. Щоб обмежити таке свавілля, необхідно право. Всебічна обов’язковість права досягається за допомогою примусової сили держави, благо і призначення якої Кант бачить у максимальній відповідності її устрою та діяльності принципам права (концепція правової держави). Ідеал Канта – верховенство народу, свобода, рівність, незалежність усіх громадян у державі при обмеженні виборчих прав працюючих. Він був противником революційних методів боротьби за владу, признаючи тільки поступові реформи зверху, пропонував проект “вічного миру”, положення якого актуальні і сьогодні.
Еволюцію від ліберальних до консервативних ідей демонструє в своєму вченні Г.В.Гегель (1770-1831). На ранньому етапі своєї діяльності він Темаяв політичні ідеї французької революції (“Конституція Германії”), в подальшому (“Філософія права”) Гегель у корні змінює свої погляди. Виводячи право зі свободи волі, він просліджує процес перетворення закону в закон, даючи праву форму всебічності і справжнього визначення. Свобода особистості реалізується в праві приватної власності, в правовій рівності людей. Німецький вчений розрізняє громадянське суспільство і політичну державу. Елементи громадянського суспільства – система потреб, відправлення правосуддя, поліція і корпорація, його структура - три сослов’я: землероби, промисловці і чиновники.
Державу Гегель вважав основою громадянського суспільства. Вона виступає в трьох іпостасях:
Індивідуальна держава, по Гегелю, в ідеалі – заснована на розподілі влади конституційної монархії. Але Темаення законодавчої, представницької влади і влади государя він розуміє як органічну єдність, відстоює суверенітет спадкового конституційного монарха. Гегель признає нормою міждержавних відносин стан війни. На основі його участі, використання відкритого їм діалектичного метода в подальшому розвивались політичні школи самих різноманітних напрямків.
Перша половина XIX-го ст. – час закінченого становлення індустріальної цивілізації у ведучих європейських країнах. Цей період характеризується закінченням оформлення основних політичних ідеологій, появою методологічних підходів до вивчення політичних явищ.
Ліберальні ідеї Нового часу достатньо повно сконцентровано в політичному вченні Джона Стюарта Мілля (1806-1873), англійського утилітариста і прибічника рівноправ’я. Заявляючи, що індивідуум в сучасному суспільстві загублений в натовпі і світом править суспільна думка, Мілль шукав шлях подолання тиранії більшості. Щоб позбавитись від більшості притискаючої меншість, у своїй роботі “Роздуми про представницьке правління” пропонує систему пропорційного представництва, а щоб позбавитись від утисків неуками освічених людей – систему подачі голосу освіченими індивідуумами в деяких виборчих округах. Всі останні повинні мати один голос. По суті він урівняв дві обставини: широку участь, з одного боку, а вплив інтелектуальної і моральної знатті, з іншого. Ця концепція Мілля була поставлена під сумнів в результаті росту партійних організацій в останній чверті XIX -го ст.
Мілля переслідувала ідея захисту приватної свободи.
Будучи утилітаристом, він підкреслював що щастя – принципова мета суспільства. Основний скарб щастя – це досконала особистість, основною потребою якої є свобода: свобода – частина щастя, вона необхідна для пошуку нових форм щастя. Особиста свобода повинна захищатися законом.
Соціальний характер політичних поглядів Мілля найбільш помітний в його роздумах про мету держави. Благодійник держави, відмічав він, висновується в прагненні зробити своїх підлеглих добрими та освіченими. Держава повинна, з одного боку допомагати загальному ментальному розвитку суспільства, а з іншого, повинна організовувати вже існуюче моральне та інтелектуальне багатство. Цю позитивну роль відмічав Мілль, краще всіх може виконати представницька система, тому-що, по-перше, вона заснована на особистому егоїзмі, і, по-друге, вона в стані заручитися підтримкою своїх громадян. Наявне правління, яке може повністю задовільнити всі потреби соціальної держави – це те правління в якому приймають участь усі люди.
Дж.С.Мілль, О.Конт дослідження суспільного життя пропонували у першій половині XIX-го ст. новий методологічний підхід: позитивізм. Відмовляючись від пізнання суті політичних явищ, позитивізм зводить задачі політичної науки лише до опису їх статики і динаміки. Цей метод дав поштовх початку конкретних соціологічних досліджень в області політики. Його в рівній мірі використовували прибічники різноманітних політичних ідеологій.
В цей період завершується формування ідей утопічного соціалізму (комунізму) А.Сен-Симон, Ш.Фур’є, Р.Оуен та інші. Їх соціально-політичні погляди направлені на обґрунтування ідеального суспільства, заснованого на рівності усіх членів, колективній власності і обов’язку праці для усіх. Вони критикували суспільство засноване на приватної власності, експлуатації і ворожнечі кожного з іншим. Джерело соціального зла – торгівля як система узаконеного обману (Фур’є). Наївно вірили в геніальну особистість, гарний закон, які приведуть людство в царство гармонії, виступали проти соціальних революцій, за еволюційне відмирання держави.
В другій половині XIX-го ст. індустріальне суспільство в Європі продовжувало розвиватися поступово змінюючись: к кінцю століття свобідна конкуренція в найбільш економічно розвинутих країнах поступово змінюється пануванням монополій. Європейські держави під впливом боротьби працівників приймають елементи соціального законодавства, починають все активніше втручатися в економіку, інші сфери суспільного життя. Поряд з бурхливим розвитком ліберальних і соціалістичних політичних ідеологій посилюються і консервативні, антидемократичні тенденції в політичній думці. Позитивізм все більше витісняє в науці класичні філософські методи, але до кінця сторіччя все більше світле робиться обмежені його можливості. Політичні мислителі знову звертаються до “вічних” питань сутті та аксіології держави, політики повертаються до найбільш цінних досягнень філософської методології (неокантіанство, неогегеліанство та ін.).
Ліберальні ідеї в цей період розвивали Г.Спенсер (1820-1903) зі своєю “обмеженою теорією держави”, Л.Гумплович (1833-1909) з “теорією насильства”, Г.Єлінек (1851-1911) з “дуалістичною теорією держави” та ін.
Англійський мислитель Герберт Спенсер є одним з ведучих представників соціологічного позитивізму і обмеженої теорії держави.
Основою політичного вчення Г.Спенсера є аналогія держави з біологічним організмом. Держава (“політичний агрегат”, “політичне суспільство”), доводив Спенсер, є організм, постійні відносини між частинами живої істоти. Держава включає два основних процесу: диференціацію і спеціалізацію.
Диференціація полягає в розвитку від однорідного до різнорідного: держава росте, збільшується в розмірах, ускладнюється у побудові, подальша диференціація припиняється тільки в “завершеному типу” держави, досягненням зрілого віку, передуючому занепаду. Подібно до біологічного організму, держава народжується, розмножується, старіє і гине.
Спеціалізація пропонує собою об’єднання індивідів в групи органів, виконуючих певні функції. В результаті робиться система органів політичного тіла. Спочатку вона будується відносно положення частин організму: пануючий клас виконує в основному зовнішні функції (оборона та напад), клас робітників – внутрішні функції (підприємства продуктів харчування, підтримання життя всього суспільства). Правлячий апарат є регулятивною системою такою же як нервово-м’язовий апарат у житті, в живому тілі.
Причиною виникнення держави є боротьба його з іншими суспільствами, зовнішня війна і насилля. У війнах і насиллях, стверджував Г.Спенсер, виникає закон боротьби за існування, природний відбір “виживання сильніших”. Постійна війна, виживання за існування є необхідна умова розвитку політичного організму більш високого типу, більш пристосованих до цієї боротьби. Недивлячись на усі жахи первісних війн, думав Г.Спенсер, без них світ був би населений тільки людьми слабких типів, які ховаються у печерах і вживають грубу їжу.
Спенсер виділяв дві стадії розвитку і співвідношення двох типів держави:
1. Примітивний або військовий хижацький, в якому держава є тотальною військовою організацією, військо – це весь мобілізований працездатний народ, а народ – розпущене по домівках військо.
2. Вищий, або особовий, в якому широко розвивається організація для підтримки зовнішнього господарського життя.
Розвиток господарської діяльності, по Г.Спенсеру, приводить до зміни мілітариського типу держави індустріальним, заснованим на мирі, свободі, рівності, добровільної згоді і кооперації. Метою держави “промислового типу” є благо індивіда. При такій системі особистість – вихідний початок, а держава – лише похідний засіб, “організація створена добровільним союзом людей”, добровільна політична асоціація для взаємного захисту інтересів індивіду”.
В теперішній східній політології отримали розвиток ідеї Г.Спенсера про бюрократію, про системний, структурно-функціональний аналіз, про методи аналогії в дослідженні політичних організацій та ін.
Спираючись на методологію позитивізму, польсько-австрійський соціолог і правознавець Людвиг Гумплович розробив соціологічну теорію держави і права. Причину походження і головну основу політичної влади і держави він бачив не в економічних відносинах, а в завоюванні, насиллі, поневолення одних племен іншими. В результаті такого насилля створюється єдність протилежних елементів держави: пануючих і підвладних, правлячих і керуючих, панів і рабів, переможців і переможених. Не господнє провидіння, суспільний договір або ідеал свободи, а зіткнення ворогуючих племен, груба більшість сили, боротьба, війна, спустошення, словом, насилля – “ось батьки і повивальна бабка держави” – заявляв Л.Гумплович. Таким чином, згідно його концепції, держава – “природно” (шляхом насилля) виникла э організація панування одного племені над іншим.
Ідеї Л.Гумпловича про політичні відносини як двохсторонні зв’язки груп, про державу і право як інструментах здійснення пануючих інтересів, про соціально-економічну діяльність держави, динамічний підхід до політики як взаємодії груп, які борються за владу, послужили джерелом різних направлень західної політології та юриспруденції.
Дуалістична теорія держави, представником якої був німецький професор Г.Єлінек, спробувала з’єднати юридичну концепцію держави з соціологічним направленням в поведінці. Держава, на його погляд, не являє собою єдине і належить з одного боку, до сфери сущого, з іншого – до сфери повинного.
Г.Єлінек вважав, що держава, це феномен суб’єктивної свідомості, має двоякий характер, тому вона може бути досліджена як за допомогою соціологічних, так і за допомогою юридичних методів. Політичні відносини він сприймав, як вольові відносини владарювання, об’єднані спільною метою. Ці відносини повинні бути обов’язково поміщені в юридичні кордони. Вчення Г.Єлінека сприяло формуванню державного мислення німецького народу.
В другій половині XIX ст. посилюються антидемократичні тенденції політичної думки. Створюється концепція, згідно якої визначними факторами в виникненні і розвитку політичних інститутів є боротьба різноманітних рас, природній відбір, який веде до панування вищої раси. Прибічники цієї концепції по різному розуміли термін “раса”. А.Гобино, Х.С.Чемберлен, Л.Вольтман та інші мислителі трактували його чисто біологічно.
Ф.Ніцше (1834-1900) – дещо інакше. Для нього вища раса - передусім інтелектуальна еліта суспільства, люди, які володіють найбільшою “волею до влади”. Демократію Ніцше вважав винаходом людей з сильною волею до влади. Весь розвиток людства – лише досягнення великої мети – формування раси “надлюдини”.
В цей час Ф.Ратцель виступив з концепцією “геополітики”. Він стверджував, що ведучим принципом діяльності держави є боротьба за географічний простір.
XX- XXI століття, як ніяке інше, багате, з точки зору політичної науки. Це доба загострення ідейної боротьби і в той же час початок зближення, взаємозбагачення політичних ідеологій. Це час появи нових методологічних підходів, відродження і оновлення деякого ряду традиційних методологій.
Політична думка сучасної Європи розвивається під впливом таких видатних теоретиків, як німецький історик і соціальний філософ М.Вебер (1864-1920) і французький соціолог Е.Дюркгейм (1858-1917).
Макс Вебер визначав політику як “прагнення до участі у владі або до надання впливу на розподіл влади, будь то між державами, в середині держави між групами людей, які вона в собі заключає”.11 Держава, на його думку, є відношення панування людей над людьми, що спирається на легітимне (яке признано з боку індивідів, якими управляють) насилля як засіб.
Намагаючись вирішити проблему типології релігійної свідомості, М.Вебер прийшов до висновку, що в історії існувало три способи організації суспільства: традиційний, харизматичний і раціональний. Власне, він виділяє і три типи легітимної політичної держави.
Перший тип держави він називає легальним – так він хоче називати правову державу, в якій підкоряються не особі, а законам.
Другий тип легітимної держави – традиційна – основана на вірі не тільки в законність, але навіть, святість здавна існуючих порядків і влад.
Третій тип – харизматичне панування, яке припускає виходячу за рамки повсякденної особову вірність, яка визвана природністю священного дару (харизми) або доблесті у якої-небудь людини, і довіра до найденого або встановленого нею порядку.
Відома веберівська теорія бюрократії. Вебер стверджував, що керування професійних експертів розповсюджується інтенсивно по всіх політичних системах, незалежно від типу, і, крім того, у всіх організаціях, де вирішуються складні широкомасштабні задачі на підприємствах, в профспілках, політичних партіях та т.п.
Він визначав бюрократію як систему правління, для якої характерні ієрархія, безособовість, безперервність, конкурсний відбір. Ці риси, на думку Вебера, значно сприяють ефективності правління, і в кінці бюрократія стає неминучою для складних індустріальних суспільств.
Одним з перших Вебер звернув увагу на бюрократизацію суспільного життя держави, яка посилюється у XX ст., що, на його думку, могло привести до можливого конфлікту між бюрократією і демократією. Він одним з перших помітив парадокс демократизації: результатом втягнення натовпу в соціально-політичне життя є виникнення великої кількості організацій, які потім робляться деструктивними для демократичного політичного функціонування. плебеститароной
Щоб уникнути тиранії бюрократів, Вебер пропонує теорію плебестітарної демократії, згідно якої харизматичний лідер, вибраний плебестітарним шляхом (пряме голосування усього народу), повинен доповнити недостатню силу, що легітимує парламентську демократію. Ось чому, харизматичний лідер, на думку Вебера, дуже багато в чому може рішати питання взаємовідносин особистості, суспільства і держави.
Слідуючи своїй ідеї в тому, що раціоналізація соціальних дій є тенденція самого історичного процесу, Вебер аналізував і форми демократії без вождя, мета яких – звести до мінімуму панування людини над людиною дякуючи виробці системи раціонального представництва інтересів, механізму колегіальності і розподілу влади. Прогресуюча раціоналізація – неминуча воля західного світу і рушійною силою даного процесу виступає раціональна бюрократія. Сучасна політична наука знаходиться під значним впливом ідей М.Вебера.
Е.Дюркгейм вважається основоположником широко поширеної в сучасній політичній науці методології структурного функціоналізму. Продовжуючи традиції позитивізму, він спробував подолати його обмеженість. Центральною ідеєю соціальної філософії Дюркгейма була ідея суспільної солідарності. Він розвивав думку про необхідність створення професійних корпорацій на заміну старих політичних форм організації. На основі ідей Дюркгейма виросло ціле направлення французької політичної думки – солідаризм (Л.Дюги і ін.). Його представники виступали за широке тлумачення законів, орієнтування на “юридичну совість епохи”, відкидали значення прав людини, вважаючи, що їх захист веде до порушення суспільної солідарності, пропонували замінити їх обов’язками в відповідності з місцем людини в системі соціальної солідарності, критикували поняття “народний суверенітет” і парламентські заклади. Солідаристи виступали за заміну загального виборчого права “органічним” пропорціональним керівництвом політичних партій і професійних союзів.
Значний вплив на політичну думку XX століття здійснив фрейдизм. Хоча більшість сучасних політологів вважає спірним пояснення всіх соціально-політичних відносин, з точки зору перетворення форм сексуальних імпульсів, але психоаналітична методологія дає немало корисного для дослідження проблем “лідер – маса”. Ідеї З.Фрейда продовжують розвиватись в працях Е.Фромма, Г.Маркузе і ін.
XX-XXI сторіччя – це продовження старої суперечки про цінності політичного життя, і в центрі дискусії знаходиться проблема демократії як суспільної цінності.
Серйозну критику демократії, її цінності знаходимо у багаточисельних представників теорії еліти. Класикою елітизма стала концепція В.Парето (1816-1923), Г.Моска (1858-1941) і Р.Міхельса (1878-1936). Елітисти відстоювали непорушність ділення будь-якого людського суспільства на правлячу еліту та підвладний натовп.
Парето обґрунтував цей поділ біопсипсихологічними відзнаками людей, розумів весь суспільний розвиток як круговорот еліт.
Г.Моска вважав, що ідеальна еліта повинна включати людей, маючих заслуги перед суспільством, завдяки розуму, здібностям, які відрізняють їх від інших людей (еліта-меритократія), вона повинна бути відкритою (для включення нових гідних членів).
Р.Михельс висунув ідею про незбіжність олігархічного переродження демократичних організацій і інститутів (“залізний закон олігархічних тенденцій”).
XX-XXI століття – час розквіту теоретичних досліджень демократії. Широкого розповсюдження отримала теорія плюралістичної демократії. Згідно цієї теорії, суспільство на сучасному етапі складно структуроване, стратифіковано, і кожна окрема група прагне реалізувати свої інтереси під дією політичної влади. З метою виявлення цих інтересів і їх впровадження в життя створюються відповідні “зацікавлені групи” і “групи тиску”: профспілки, асоціації підприємців, групи лобістів та ін. Усі вони діють на органи державної влади. Прийняття політичних рішень на державному рівні – завжди розрізняють “результат свобідної гри”, багатьох різноманітних політичних сил. Проходить як би дрібнення влади між правлячими і неправлячими закладами. Держава в цих умовах робиться інструментом узгодження інтересів різних соціальних груп. Такі погляди розвивали в різний час Г.Ласки, М.Дюверже, Р.Дарендорф, Р.Ален, Р.Даль, Н.Бобіо та деякі інші політологи.
Ім’я Гарольда Джозефа Ласки (1893-1950) – британського політичного дослідника, викладача, активного діяча лейбористської партії широко відомо в світовій політології. Він плодотворно працював над теоретичними питаннями політики. Його праці “Дослідження проблеми суверенітету” (1917), присвячені проблемам суверенітету і правомочності держави, захисту політичного плюралізму. Держава, стверджував Г.Ласка, - це не вища асоціація середовища суспільних об’єднань, є і інші – корпорації, союзи, церкви, суспільства усякого роду, з якими воно знаходиться в постійній боротьбі за людську лояльність та поведінку.
У 1925 році вчений написав книжку “Введення в політику”. В ній Г.Ласки відійшов від раннього плюралізму і утвердив нову позитивістську теорію держави. Він повернувся до погляду (який раніше відкидав), згідно якого держава є фундаментальним інструментом суспільства і її мета – це “задоволення або організація задоволення бажань людей в можливо більших розмірах”. Для ефективної діяльності держави необхідний уряд.
Людина сучасного суспільства знаходиться під владою уряду. Вона повинна підкорятись його наказам. Це відбувається тому, що людина є утворюючою суспільство твариною і рухома природженим інстинктом жити серед собі подібних. Поряд з цим Г.Ласки захищав і децентралізацію, вважаючи, що необхідні консультації держави з організованими групами громадян, стриманість урядових дій. Держава, відмічає політолог, все більше і більше контролює в різних видах ті необхідні товари споживання (воду, енергію, транспорт), від яких, в кінцевому рахунку залежить благоустрій її громадян. Але вона в рівній мірі допускає і те, що виробництво парфумерії і косметики може бути надано, з визначеними обмеженнями, приватному підприємству. Яке значення це має зараз, і яке значення буде мати в майбутньому, покаже хід суспільного розвитку. Держава має намір охопити все коло людської діяльності. Тому існує різниця між державою і суспільством. Держава може встановлювати основний принцип соціального порядку, але принцип цей не ідентичний соціальному порядку. Свідомість цієї відмінності є фундаментальною в розумінні відмінності між державою і суспільством. Держава є частиною нас самих. Її можливості в здійсненні нашої волі – це і є мета, якої ми добиваємось. Але якщо воля виражається індивідуально на основі власного досвіду з використанням неправильних направлень розвитку і помилкових цілей, то тоді суспільству намічається довгий шлях до своєї мети. Воля держави – це рішення невеликої кількості людей, які володіють законною владою його прийняття. Держава стає нами по мірі того, як виражає наші бажання. Держава посилює владу над нами, що робить можливим ствердження єдинообразної поведінки. Влада уряду представляє собою право уряду на визначеному рівні здійснювати мету соціального життя.
З 1925 року Г.Ласки почав сумніватися в тому, що так необхідні реформи економічної і соціальної системи можуть бути впроваджені в життя шляхом політичної демократії. В своїй книжці “Комунізм” (1927) він доказував, що єдиною альтернативою революції є поступлення уряду, націоналізація індустріальних галузей, значне скорочення спадкових прав, всезагальна регуляція приватного бізнесу, гарантії адекватного заробітку, умов праці, виникнення можливостей та побутових умов. Він не був оптимістом і в “Свободі в сучасному суспільстві” (1930), попереджав, що ціна соціального конфлікту завжди руйнівна для свободи.
У ряді робіт, написаних на протязі 30-х років, таких як, “Демократія у кризі” (1933), “Держава в теорії і на практиці” (1935), “Початок європейського лібералізму” (1936), Г.Ласки намагається ствердити, що політична демократія з капіталізмом знаходиться в депресивному стані. В цей період Г.Ласки продовжує дослідження проблем політики міжнародних відносин. В 1931 році він написав нову книжку “Введення в політику”, яка доповнила попередні. В цій роботі велику увагу він приділив місцю держави в міжнародному суспільстві. Взаємовідносини між державами необхідно регулювати. Тому міжнародне право є основою тих норм, у відповідності з якими проходять взаємні контакти між державами і їх громадянами. Вони необхідні людям, так як без них в суспільстві може виникнути монархія.
Г.Ласки відмічає, що воля держави повинна бути підпорядкована першорядної волі в справах, які стосуються світового суспільства, точно так же як окрема воля підпорядковується системі законодавчих імперативів, які лежать в основі держави. Взаємозалежність держави робить необхідним постуліровати (приймати в якості початкового положення) світове суспільство як суспільство держав зі всіма особовими імперативами як вищими нормами, перед якими всі інші норми повинні втрачати свою силу. Муніципальний закон в світі повинен бути підпорядкований міжнародному праву.
Ось чому можливе створення теорії міжнародного права на основі гіпотези про вищу волю співтовариства держави і першочерговості цієї волі над всіма іншими волями в сучасному цивілізованому суспільстві. На основі такої гіпотези відношення даної держави до суспільства держав будується на основі субординації. Інститути подібні Лізі Націй та Об’єднаним Націям, можуть розвиватись тільки продовжуючим обмеженням прав окремих держав міжнародним законодавством.
Тенденція розвитку така, відмічає Г.Ласкі, що зараз необхідно визначити поведінку держави у всіх випадках, що торкається спільних інтересів міжнародного співробітництва. Наш світ різноманітний і що вражає в першу чергу, так це не національний сепаратизм, а інтернаціональний взаємозв’язок, не цінність змагання, але й необхідність кооперації. Ми зрозуміли, що держава не може бути так, як думав Аристотель, тобто незалежна в економічному відношенні життя; вона повинна мати мирні і товариські відносини з іншими державами, тому що вона є частиною великого співтовариства, потреби якого визначають кожний аспект її існування.
Головними публікаціями воєнних років Г.Ласкі є “Роздуми про революцію і наш час” (1944). Книга “Американська демократія” (1948) присвячена дослідженням американських інститутів і цінностей. Цікавим явищем в політичній науці стало зближення і спроби інтеграції елітиських і плюралістичних концепцій. Р.Даль, наприклад, розробив теорію плюралістичної еліти. Сучасну політичну владу він розуміє як владарювання лідерів декількох елітарних груп, які досягнули стабільного взаєморозуміння між собою. Даль називав цю ситуацію “поліархією”.
XX-XXI століття – століття небачених раніше за масштабами і глибині соціальних конфліктів. Політична наука не залишається осторонь цих проблем: виникло ціле направлення політології – теорія конфліктів.
Великий вклад в її розвиток вніс німецький політичний соціолог Р.Дерендорф. Основною причиною соціально-політичних конфліктів він вважає природність в суспільстві відносин панування і покори. Дерендорф запропонував розгалужену типологію конфліктів по різноманітним основам, точно вивчив можливість їх регулювання. Цікаві ідеї внесли в розробку теорії конфліктів М.Дюверже, А.Турен, М.Кроз’е, К.Боулдінг, Л.Крайсберг, Й.Галтунг та ін.
М.Кроз’е є одним з найбільш яскравих представників французької політичної соціології. Книга “Феномен бюрократії” (1963) принесла автору відомість дослідника в області теорії організації.
В ній М.Кроз’є виходить на узагальнення загальносоціального порядку про характер функціональної влади, різноманітних типів бюрократії, значення соціально-психологічних факторів.
В книгу “Блоковане суспільство” (1970) включені матеріали, написані напередодні і після травнево-червневих подій 1968р., які вразили Францію і увесь західний світ. М.Кроз’є пише, що французьке суспільство, затиснуте лещатами бюрократії “зрушилось з місця” і розпочало назрівши зміни, оскільки воно заблоковано”. Для пошуку виходу із такого стану він аналізує основи феномена влади. Всякий феномен влади, який би він не був, його джерела, ступінь законності, цілі та методи здійснення, означає можливість впливу якого-небудь індивіда або якої-небудь групи на одного або багатьох інших індивідів цієї групи. Саме це хотів затвердити американський політолог Роберт Даль, коли наступне неодноразово відтворююче визначення, головне достоїнство якого в його простоті: влада А над В є спроможність А добитися того, щоб В зробив дещо, чого він ніколи не зробив би без впливу А. Перевага такого визначення в тому, що воно не зв’язано з якою-небудь теорією про сутність влади, рівно примінима до будь-якої форми влади і допускає можливість вимірювань. М.Кроз’є відмічає, що всяке відношення між двома сторонами А і В передбачає взаємообмін і адаптацію один до одного. Повертаючись до формули Даля, можна сказати так: влада А над В відповідає спроможності А добитись в переговорах з В кращих для себе умов.
Якщо подивитись на учасників відношення А і В, то характер їх поведінки обумовлений ступенем свободи і незалежності, котру вони можуть собі забезпечити. Конфронтація партнерів полягає не в співвідношенні сил, а в обміні можливостей діями. Чим більше у вас можливість, використовуючи свою свободу поведінки, впливати на положення партнера, тим ви невразливіші і тим більшою владою ви над ним володієте.
Отже, гра полягає в боротьбі з метою обмежити іншого рамками визначеної поведінки, самому залишаючись достатньо вільним, щоб отримати платню за свою згоду. Владні відносини встановлюються тільки якщо дві сторони А і В інтегровані, хоча б тимчасово, в організоване ціле. Між двома подорожуючими, винятково об’єднаними в купе поїзда, різні в культурі, силі або багатстві не можуть створити ситуацію влади. Але тільки обставини змусять їх зробити що-небудь разом, у переговорах, які вони в природній формі поведуть між собою, відкриються власні відносини і одночасно зародиш організації. Рамки обміну, умови переговорів глибше зв’язані з організацією і складають в якійсь мірі її ознаки. Влада передбачає організацію. Люди можуть досягати своїх колективних цілей тільки дякуючи здійсненню особових відносин, але й навпаки, влада одних над іншими може здійснюватися в процесі досягнення цих колективних цілей, що прямо обумовлюють необхідність переговорів. Вся влада проявляється не тільки як відносини, але і як процес, невідокремлений від процесу організації, в якому учасники гри розробляють правила гри.
Книжка М.Кроз’є “ Скромна держава, сучасна держава. Стратегія другого виміру» (1987) розвиває дві основні теми: тему змін і тему держави, політики.
Автор як би зводить дві теми разом, приходячи до висновку про те, як повинна змінюватися політика і держава: вони повинні стати “скромними”, тобто перестати претендувати на головну роль в суспільстві, не визначати долі людей, а обмежувати свою діяльність умовами сприятливого середовища і його особових змін.
Неможливо і аморально змінити людину, відмічає М.Кроз’є, але можливо допомогти їй змінитись самій. Принцип поваги свободи другої людини значно більш важливий, ніж цінності консенсусу і гармонії. Тривалі зміни людини за “вказівкою” або декретом ніколи не були успішними. Вона змінилася сама у неперервному процесі в придбані свого різноманітного досвіду. Нова політична мораль, яка необхідна скромної державі, полягає у визнанні цього факту: політика не може змінити людину, але людина безперервно змінюється сама. Скромна політика не буде консервативною в тій мірі, в якій вона поставить своєю задачею допомогти людині бути більш вільною, вибирати з найліпшим знанням справи і, послідовно, ліпше змінюватися самому. Політика повинна слугувати громадянам. Держава повинна розвивати освіту і можливості навчання.
Книжка М.Кроз’є “Як реформувати державу? Три держави, три стратегії: Швеція, Японія, США. Доповідь міністру державних служб і адміністративних реформ” (1988) присвячена опису реформ в різних країнах.
В роботі М.Кроз’є відмічає те, що вражає схожість роздумів посадових осіб по причині характеру кризи держави і його модернізації в контексті пришвидшеної зміни світу. Кожне з трьох суспільств втілює досконально особливий полюс в адміністративній системі і політичній філософії.
Швеція втілює державу добробуту (або соціальну державу) в її найбільш розвинутій формі, але з ліберальною і мультинаціональною економікою.
Японія представляє собою найбільш успішний приклад діріжістсько-капіталістичної держави і в той же час розвинутої країни з найменшими соціальними витратами.
США – батьківщина найбільш розвинутого ліберального капіталізму, має політичну і адміністративну систему, засновану на індустріальному розрахунку, окремо від шведського соціал-демократичного протекціонізму і зверхрганізованого консенсусного суспільства Японії. Кожне з цих суспільств випробовує криза адміністративного правління. Усвідомлення кризи відноситься до різних проблем: бюджетний дефіцит і розбазарювання засобів в США, перешкоди, які складає традиційний діріжізм для необхідної відкритості Японії зовнішньому світові, крайнє ускладнення в правлінні великою адміністративною машиною в Швеції. Схожість в діагностиці кризи будується на п’яти основних моментах:
1. Відоме нам класичне індустріальне суспільство зникає. Його моделі кількісного аналізу вичерпали себе. Адміністративна система способу правління, прийняття рішення, втручання і контролю держави, які зв’язані з ним, повинні бути ґрунтовно поновлені, щоб пристосуватися до нового світу.
2. Фінансові ускладнення, які потягли за собою збільшення державних вкладів, стають особливо небезпечними, оскільки на протязі найближчих 15-20 років посилюється процес старіння населення.
3. Спостерігаючи скрізь розповсюдження регламентації є не просто неефективним, а й паралізуючим для економіки і суспільства. Воно породжує ризик все більшого придушення тої здібності до оновлення, яка необхідна для подальшого розвитку. пособий
4. В своїй більшості населення в теперішній час очікує більш якісної допомоги і більш активної участі в правлінні суспільною діяльністю.
5. Ці різноманітні зміни ставлять під питання непотрібну віднині адміністративну і урядову модель. Реформа цієї моделі складає один з каменів спотикання, якщо не головний камінь спотикання для адаптації суспільства в цілому до світу XXI ст.
Вихід з кризи М.Кроз’є бачить на шляхах поновлення адміністративної системи, правління і орієнтацію на послуги, що сприяють успішному скороченню регламентації і витрат. Скрізь розуміють, відмічає він, що технократична реформа держави неминуче веде до невдачі і що немає іншого способу поновлення, крім усвідомлення тих нових можливостей, які уявляють постіндустріальне суспільство.
Такий самий загальний огляд тенденцій розвитку соціальної концепції політичної думки Східної Європи.
Проблема примирення держави і суспільства, як її позначили видатні мислителі XIX століття, залишається актуальною і сьогодні. Сучасні східні теоретики політики, серед яких багато чудових імен, вносять свій позитивний внесок в її рішення.
4.4. Розвиток політичної думки в США
Інтенсивний початок розвитку політичної думки в Північній Америці приходиться на другу половину XVII ст. на період війни за незалежність (1775-1783 р.р.). Ця війна за незалежність по суті була демократичною, антиколоніальною революцією. Її рухомі сили – реформи і робітники виступали не тільки за незалежність країни, але й за соціально-економічні перетворення, політичні права і свободи.
Рух американських колоністів проти метрополії дав міцний поштовх розвитку демократичних ідей, розповсюдженню ідей договірного походження держави. Політичних діячів цього періоду можна поділити на дві підгрупи.
В першу групу ввійдуть найбільш послідовні прихильники визвольної боротьби колоній – демократичної республіки, прав і свобод громадян, самостійних штатів і суверенітету народу. Це – В.Франклін, Т.Пейн, Т.Джефферсон.
В другу групу ввійдуть централісти-федералісти: Дж.Адамс, А.Гамельтон, М.Ж.Медісон.
Потрібно відмітити, що Т.Джефферсон і Т.Пейн виражали інтереси широких прошарків дрібних виробників, були ідеологами найбільш радикальної частини американського суспільства. Виразниками політичних поглядів представників великого капіталу були А.Гамильтон, Ф.Джей та ін.
Між цими двома головними течіями і розгорнулася боротьба. Познайомимося з поглядами окремих політичних діячів досконаліше.
Томас Пейн – просвітник, відомий публіцист періоду американської революції. Доля його склалася трагічно. В Америку приїхав за порадою В.Франкліна, потім приймав активну участь у французькій революції, обирався депутатом Конвента Франції. У відповідь на критику якобінського терору був в’язнем в тюрмі, де намагався примирити Гору з Жирондою. Дивом уникнув наміченої Робесп’єром страти, потім був визволений і востановлений в депутатських правах. По поверненню в Америку підвергався гонінню і остракізму за антирелігійну критику і помер у забутті.
В памфлеті “Здоровий глузд” Пейн виступав з радикальними політичними ідеями, доводячи, що боротьба північноамериканських штатів за свою незалежність є наявним правом кожного народу. Відстоював право народу на революцію і знищення політичного строю, який не відповідає його інтересам і цілям. Він бачив в революції закономірність, без якої неможливий процес людського суспільства і просвітлення народу. Політичним ідеалом Пейна була демократична республіка з загальним виборчим правом, широким і рівним представником.
Ім’я Томаса Джеферсона (1743-1828) – одне з найбільш світлих в літописі визвольної боротьби американського народу за демократію та незалежність. Він – автор революційного документу цієї епохи – Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки.
Син провінційного плантатора, він успішно пройшов багато ступенів політичної ієрархії від практикуючого юриста і міліцейського чиновника до губернатора штату і президента Сполучених Штатів Америки. В його політичних перевагах простежується еволюція від радикальних програм к помірним ліберальним принципам.
З позиції теорії суспільного договору і природних невідчужуваних прав людини Джефферсон піддає критиці монархічну форму держави і відстоює ідею народного суверенітету. Ніхто з людей на його думку, не можуть бути позбавлені прав приймати участь в створенні державної влади і контролю над нею. Якщо ж влада попирає права народу, останній має право змінити уряд і замінити його таким, який би найкращим чином слугував його інтересам.
Ці ідеї розвинуті в декларації незалежності, яку можна назвати першою декларацією прав людини. В ній рівність, свобода, право на повстання признаються невідчужуваними природними правами народу і не можуть бути в нього відібрані. При цьому природні права, як вважав Джефферсон, вище законів, які висовуються державною владою. Протиріччя між ними вирішуються завжди на користь природних прав.
Декларація незалежності США – перший в історії державний акт, який проголосив ідею народного суверенітету основою державного життя. Серйозній критиці піддав Джефферсон Конституцію США 1787 р. за її антидемократичні риси: відсутність в ній білля про права, які передбачають право на свободу слова, печаті та ін. З ініціативи Джефферсона та інших політичних діячів були прийняті десять доповнень до тексту Конституції.
До групи федералістів належав по своїм політичним поглядам Джон Адамс (1735-1826), автор першої фундаментальної праці з питань держави і політичної науки, один з ідейних предтеч сучасного консерватизму.
Його ідеал – змішана форма правління, частково трьохелементний баланс: виконавчі влади, верхня аристократична і нижча демократична палати, що разом надають деяку форму збалансованості державній владі.
Признаним лідером федералістів був Олександр Гамельтон (1757-1804), видатний державний діяч широкого масштабу і кругозору, енергійний захисник сильної централізованої влади федерації в ім’я міцності союзу, його внутрішньої і зовнішньої безпеки. В основі його політичної теорії лежить розподіл людей на “нижчих”, бідних і “вищих”, багатих і знатних. Він Темаяв думку Адамса у тому, що встановлення системи втримань в сфері урядової влади робиться необхідним у слідстві незнищуємого егоїзму людей, яких потрібно примусити співпрацювати в ім’я загального блага.
Найміцніша опора усякої держави, на думку Гамельтона, - інтереси людей. Без їх участі будь-яка конституція перетворюється на пусті хвастощі.
Ось чому не можна рахувати за достовірне, що державою править народ, а не жменька талановитих обранців. Народ – це всього лише звір, з яким розумному правителю потрібно рахуватися лише для того, щоб роздори і недовіра не прийняли загрожуючих його владі розмірів.
Джеймс Медісон (1751-1836) ввійшов в історію політичної думки як “батько американської конституції”, що пов’язано з його внеском в розробку теорії республіканського правління, рівноваги відособлених влад.
В творчості Медісона відобразилися прогресивні ідейні традиції його століття: традиції природного права і суспільного договору, біллєй про права і конституційне регулювання урядової влади. В кінці свого життя він переглянув деякі оцінки і позиції періоду ідейного співробітництва з федералістами і зблизився з демократами-республіканцями.
Переконливі обґрунтування Медісоном представницької форми влади – один з основних внесків політичної науки в мистецтво ліберального правління. Одна урядова форма, на думку Медісона, не в стані ефективно протистояти злу фракції більшості. При даній системі можуть діяти на благо суспільства, а можуть зрадити інтереси народу. Ось чому для розумного вибору охоронців суспільного блага необхідна республіка з великою територією і великою кількістю громадян, тобто режим соціального плюралізму.
Авторитет Медісона до цих пір великий і в зв’язку з реалізацією ним принципу розподілу влади Монтеск’є. Але Медісон творчо підійшов до теорії розподілу влади французького просвітителя. Він винайшов систему втримань і противаг, що до цих пір діє в політичній системі США.
Зміст Конституції, рівно як і опубліковані Гамільтоном, Медісоном, Джеєм пояснення до неї “Федераліста” - свідоцтво про те, що в сукупності конкуруючих і конфліктуючих соціальних груп і класів найбільшу вигоду від конституційного перегляду одержали заможні прошарки США за рахунок утиску інтересів дрібних власників і збереження рабства негрів.
Але разом з тим Конституція об’єктивно була прогресивним явищем, бо вона законодавчо закріпила передовий на той час суспільно-політичний устрій.
З початку XX ст. на політичне вчення все більш сильний вплив здійснює психологічна наука. Це нове явище в методологічній сфері прийнято називати біхевіоризмом, особливо сильним воно виявилось в американській політичній науці. Класиком політичного біхевіоризму в США вважається Г.Д.Лассуел (1902-1978). Він автор відомих робіт по проблемам політології. В роботі “Аналіз політичної поведінки. Емпіричний підхід” (1949) зачіпається широке коло проблем, які торкаються міжнародної політики, взаємовідносин між людьми, моралі та релігії, методів пізнання політичних явищ і понять. Г.Лассуел відмічає, що розвиваючись наука демократії є арсеналом засобів для досягнення демократичних ідеалів. Ми знаємо достатньо, щоб знати що демократії не знають, як жити: із-за незнання вони гинуть – незнання того, як підтримати волю до життя і як виявити засоби до життя. Без знання демократія, безумовна, впаде – зі знанням демократія досягне успіху.
Книга “Політика: хто отримує що, як і коли” (1936). В ній Г.Лассуел вводить і визначає цілий ряд ключових понять своєї політичної системи (еліта і маса, явище, влада), викладає алгоритм політичних процесів. Хто, що, коли і як одержить в процесі своєї діяльності є кореневим питанням при аналізі політичних дій.
Книга “Влада і особистість” (1948) присвячена наступним аспектам політики: значення поняття «влада», політична роль особистості, політичні типи особистості, політична реальність і підсвідомає, демократичне лідерство і політичні науки, формування демократичної особистості, найважливіші принципи демократичного лідерства, найважливіші принципи політичного лідерства, основні тенденції суспільного розвитку.
Конструкцію розвитку майбутнього не можливо знати заздалегідь. Про майбутнє можна говорити лише в термінах можливого. Г.Лассуел відповідає, що соціалізм і капіталізм знаходяться в одному човну і цій човен тоне. А з її урятуванням можна спізнитись. Прогрес капіталізму ототожнюється з поширенням на земній кулі вільного ринку і демократії.
Книга “Політичні науки” (1951) присвячена сутності, структурі і змісту політичної науки. Г.Лассуел відмічає, що ми можемо використовувати термін “політичні науки” з метою визначення змісту політичної орієнтації в любий денний період часу. Політичні науки включають:
1) методи, якими політичний процес досліджений;
2) результати вивчення політики;
3) дані, отримані дисциплінами, котрі оліцетворяють інтелектуальний прогрес в даний час.
Політична наука просувається вперед по мірі вдосконалення методів інтеграції достовірної інформації, правильної інтерпретації і прийняття рішень. Важливо тримати у центрі уваги світ як ціле, постійно розглядати минуле і майбутнє як частини одного цілого і використовувати “конструкції розвитку” як інструменти своєчасного вивчення потоку подій.
Намагаючись створити єдину політичну науку, орієнтовану на соціологічне дослідження і, яка відповідає вимогам практичної політики, Г.Лассуел широко використав психологічні методи для вивчення політичної поведінки, політичної пропаганди, політичної влади в цілому. Йому належить пріоритет в розробці теорій аналізу прийняття політичних рішень, контент-аналізу, політичної комунікації і т.д. Лассуел вважав, що всі гуманітарні науки являються політичними, оскільки розглядають так чи інакше політичні проблеми.
Незважаючи на ряд негативних моментів, біхевіоризм в цілому відігравав і продовжує грати позитивну роль у вивченні політичних явищ.
Вагомий внесок в розвиток політичної думки в США вніс С.Хантингтон (1927р.н.). Основні проблеми політики, які він досліджує, є наступними: загальні проблеми демократії і політичного розвитку; зовнішня політика і міжнародні відносини; воєнна політика і проблеми національної безпеки.
Перша книга Самюеля Хантингтона – “Солдат та держава: теорія і політика громадянсько-воєнних відносин” (1957) представляє собою спробу знайти спосіб розгляду громадянсько-воєнних відносин.
Основна ідея цієї книги складається в тому, щоб забезпечити в суспільстві об’єктивний громадянський контроль над силовими структурами держави. Громадянський контроль в об’єктивному плані означає максимізацію воєнної професійності. Точніше кажучи, що таке розподіл політичної влади між військовими і громадянськими групами, які найбільш сприяють відпрацюванню професійних відносин і поведінки у членів офіцерського корпусу. Суть об’єктивного громадянського контролю полягає в признанні самостійної воєнної професійності; сутність же суб’єктивного громадянського контролю – в запереченні незалежної воєнної сфери. Вимоги об’єктивного контролю виходили від військових, а вимоги суб’єктивного контролю – від різноманітних громадянських груп, які намагаються зробити максимальним свій вплив в військових справах.
Першою складовою будь-якої системи громадянського контролю є мінімізація влади військових. Об’єктивний громадянський контроль досягає цього зменшення за допомогою професіоналізації військових, роблячи їх нейтральними в політичному відношенні. Це призводить до найменшої політичності військових по відношенню до всіх громадських груп і забезпечує максимально можливу військову безпеку.
Широке використання одержала книга С.Хантингтона “Політичний порядок в суспільствах які змінюються ” (1968). Вводячи в назву книги термін “політичний порядок”, С.Хантингтон розглядає проблему політичної нестабільності, намічаючи шляхи і засоби їх подолання. Він аналізує такі показники політичної стабільності, як розвиток політичних інститутів і участь різних соціальних сил у політиці, встановлює взаємозв’язок економічного і політичного розвитку, політичної інстітуцианалізації і політичного порядку, політичної інстітуционалізації і політичної участі, революції і політичного порядку, показує вплив політичних реформ на політичні зміни, значення діяльності партій в установленні і підтримці політичної стабільності.
С.Хантингтон відзначає, що в політичному плані країни головним чином розрізняються не реформами управління, а ступенем керованості. Відмінності між демократією і диктатурою менші, ніж відмінності між тими країнами, в яких існує консенсус, єдність, законність, організація, ефективність, стабільність і тими країнами, в політиці яких відсутні ці риси.
Причина насильства і нестабільності полягає в тому, що вони значною мірою є результатом швидких соціальних змін і швидкого залучення нових верств населення в політику разом з повільним розвитком політичних інститутів. Темпи соціальної мобілізації і розширення політичної участі високі, темпи політичної організації і інсіитуционалізаціі низькі. Як результат - політична нестабільність і безлад. Основна проблема політики - відставання розвитку політичних інститутів від соціальних і економічних змін.
Ступінь політичної єдності суспільства відображає взаємозв'язки між його політичними інститутами і складовими його соціальними силами. Соціальні сили - це етнічні, релігійні, територіальні, економічні і статусні групи. Модернізація приводить до зростання числа і різноманіття соціальних сил в суспільстві. А політична організація є засобом підтримки порядку, дозволу суперечок, відбору лідерів і сприяння єдності соціальних сил. Чим складнішим і різнорідним є суспільство, тим більше досягнення і підтримка політичного єдності залежить від дії політичних інститутів.
Групи, що становлять суспільство повинні мати загальні інтереси.
Політичні системи можуть розрізнятися рівнем політичної інстітуционалізациі і політичної участі.
З точки зору інстітуционалізації виділяються ті системи, котрі досягли високої ступені її розвитку, і ті, котрі досягли тільки низького рівня.
З точки зору участі розрізняють три рівні:
Стабільність тієї чи іншої держави залежить від взаємовідносин між рівнем політичної участі і рівнем інституціоналізації. Коли політична участь росте, для збереження політичної стабільності необхідно збільшення складності, автономії, пристосування і узгодженості політичних інститутів суспільства.
В 1975р. С.Хантингтон підготував доповідь “Криза демократії”, в якої визначав, що керованість демократії залежить від співвідносин влади правлячих інститутів і сили інститутів опозиції. В парламентській системі влада кабінету залежить від співвідносин сил правлячих і опозиційних груп в законодавчому органі. В сучасному суспільстві президентство розглядається як найбільш популярна частина правлячого механізму, спроможність очолити проведення прогресивних реформ. Великими президентами були сильні президенти, зумівши мобілізувати законодавчу владу і політичні ресурси виконавчої влади для забезпечення підтримки своєї політики і поняття своїх законодавчих програм.
Ряд проблем політичної філософії міститься в книзі С.Хантингтона “Американська політика: неминучість дисгармонії” (1981).
Тут С.Хантингтон прагне побудувати картину американського політичного життя на основі переважно одного фактора – національних культурних цінностях, а саме політичних цінностей. Автор досліджує слідуючи парадигми американської політики:
а) “прогресивну” (класово-конфліктну), домінуючу до кінця другої світової війни;
б) консенсусну, основану на цінностях середнього класу, при яких конфлікти в політиці вивчаються в рамках загального принципового консенсусу;
в) плюралістичну, яка стверджує, що головною рисою американської політики є боротьба між групами інтересів в рамках їх згоди між собою.
Всі три парадигми мають свої сильні та слабкі сторони, володіючи при цьому важливою характеристикою: кожна пояснює політику в категоріях соціальної структури. Головний предмет в їх суперечці полягає в тому, в які строки може бути краще сприйнято те американське суспільство: в термінах одного консенсусу, двох класів чи багатьох груп.
Велику роль в історії політики США займають ідеали. Американська історія – це історія зусиль груп до реалізації своїх інтересів шляхом втілення американських ідеалів і цінностей. Зі своїм унікальним консенсусом з приводу ліберальних, демократичних і елітарних, США є зразком сучасного дисгармонічного суспільства.
Вагомий внесок в розвиток політології США внесли дослідження проблем зовнішньої політики З.Бжезинського, Дж.Резенау, проблем національної і глобальної безпеки Л.Брауна, К.Райта, проблем особистості та політики Ч.Мерріама, І.Гринстайна та ін.
Таким чином, американська політична думка відіграла велику роль в розвитку як громадянської, так і соціальної концепції політичної науки.
4.5. Розвиток політичних ідей в Росії
Російська суспільно-політична думка виникла в Київській Русі в процесі її християнізації.
Основні історичні форми російської політичної думки можуть бути співвіднесені з трьома епохами російської культури XI-XX століть.
Першою епохою є період XI - XVII століть, типологічно відповідаючий епосі середньовіччя і західноєвропейської культури. Він ділиться на два етапи: давньоруський (культура Київської Русі) і середньовічноруський (культура держави Московської).
Друга епоха охоплює період кінця XVII-першої чверті XIX століття. Він починається реформістською діяльністю Петра І і закінчується повстанням декабристів.
Третя епоха – з другої чверті XIX ст. до 1917 року. Народжується російська культура, вершиною якої був О.С.Пушкін, а разом з нею національна самосвідомість, ставлячи основну тему – тему специфічності особливої місії і волі російського початку в світовій історії.
Засновником політичної думки в Росії вважається київський метрополіт Іларіон. Він збудував релігійно-історичну концепцію, обговорюючи включеність руської землі в всесвітній процес торжества божественного світла (тобто Христа) над темрявою язичництва. Іларіон розглядав історичний процес як зміну принципів релігії.
В основі Ветхого Завіту – принцип закону, Нового Завіту – принцип благодаті. Благодать для автора – синонім істини, а закон – лише тінь істини, слуга і предтеча благодаті. Ветхозавітні заборони, по Іларіону, недостатні, мораль – це проблема вільної людини. Людина вільна творити добре – така центральна ідея Іларіона.
Подальший розвиток політичної ідеї Давньої Русі отримують у літописах. Найбільш відомі Лаврентьєвський, Новгородський, Іпатьєвський літопис.
Дійшли до нас і “Повість временних літ” (1113р.), “Слово о полку Ігореві”. Головна ідея – ідея єдності руської землі.
Середньовічна політична думка характеризується тим, що починається поглиблене вивчення душевної природи людини і складається враження про нього як “образі і подобі” Бога, призваним своєю працею і поведінкою підтримувати гармонію і порядок в суспільстві. Ця концепція відповідала створенню централізованої Московської держави, укріпленню самодержавства, боротьбі з реакційними політичними позиціями боярства. Вона одержала своє віддзеркалення в ряді творів політичної літератури – “Повість про Флорентійський собор”, “Послання о Мономаховому вінці” та ін. Ці роботи були пов’язані загальною ідеєю величі влади Московських державотворців. Подальший розвиток ця ідея знайшла в теорії “Москва – третій Рим”, розробленій монахом Фелофеєм, на початку XVI ст. По цій теорії історія людства представляє собою історію великих міст, доля яких направлена волею Бога.
Перше з них (Рим) впало із-за єресі. Друге (Візантія) було завойовано турками із-за греко-католицької унії 1439р. Третім Римом після цього стала Москва – хранителька православ’я. Вона буде ним до призначеного Богом кінця світу, а “четвертому не бути», і московський державотворець – “вседержавний”, ”богоізбраний” – спадкоємець влади великих держав.
При Івані Грозному ідея “Москва – третій Рим” стала основою всіх соціальних теорій, політичних орієнтацій і релігійних покаянь Московської держави.
Важливе значення в розвитку політичної думки в Росії має Уложеніє 1649 року.
По-перше, воно закріпило кріпосне право, перетворивши селян в рабів. Уложеніє укріпило союз монарха і середнього класу – дворянства, котрий виявився основою народжуємого абсолютизму.
По-друге, був нанесений удар по політичній та економічній моці духовенства і церкви.
В Уложенії дано і етико-політичне обґрунтування “Нового порядку”: закріпачені селяни слугують дворянам, дворяни – царю, цар – Руській землі.
У той же час відбувається встановлення бюрократичної держави, створюється система наказів, тобто органів публічної влади. Виданий при царі Олексії Михайловичі “Табель про ранги” ставив своєю метою перетворити все населення держави, яке не значиться в кріпосницькій залежності, в “ служивих
людей”, тобто всіх поставити під контроль влади, всім дати чин і визначити місце в службовій ієрархії. Пригноблення царською і церковною політикою життєвих інтересів народних мас викликає тенденцію росту ії невдоволення владою.
Опозиційні феодалізму рухи народних мас в Росії носили релігійне забарвлення і вилились в єретичні рухи. Єретики відкидали основні догмати релігії про божественне походження Христа, вимагали відміни права церкви брати плату за обряди, осуджували будівництво дорогокоштуючих храмів, поклоніння іконам, накопичення церковних багатств. Наприклад, єресі Матвея Башкина і Феодосія Косого направлені були на критику церкви, нерівності і експлуатації. Сам Башкин відпустив своїх холопів на волю.
Вірою в доброго царя, які бажає дати селянам волю, були освячені селянські повстання Івана Болотнікова (1606-1609) і Степана Разіна (1667-1672). Самодержавіє жорстоко розправилось з повстанцями.
На рубежі XVII і XVIII століть російська держава оформлюється як абсолютна монархія. Реформи Петра І поклали початок подоланню промислової, військової і культурної відсталості країни.
Перебудова всіх сфер суспільства родила і нові загальнополітичні погляди. Новим було те, що зміни знаходили своє вираження в законодавчих актах абсолютистської держави, в незлічених указах, регламентах, уставах, маніфестах. Головна ідея – турбота державотворця про опіку і загальне благо людей, влада якого трактувалась як надзаконна і необмежена.
Більш глибоке теоретичне обґрунтування ці ідеї отримали в працях Ф.Прокоповича і Татищева.
Ф.Прокопович (1681-1731) – викладач риторики, філософії, богослов’я і математик Київської духовної академії.
Утворенню держави, по Прокоповичу, передує природне становище, в якому люди страшніше хижаків і спроможні з будь-якого приводу вбивати собі подібних. Тому люди змушені спочатку створити “громадянський союз”, а потім погоджуватись і на верховну владу. Ф.Прокопович різко критикує аристократію і демократію, виступає за необмежену монархію: “піддані повинні бути “без перечення і гомону все від самодержця повеліваємо творити”. Петро І знайшов в ньому свого палкого прибічника.
В.Татищев (1686-1750) був державним діячем, організатором гірничої справи на Уралі, географом, істориком, вченим. Він – прибічник природного права, просвіти, розвитку науки. Проблеми релігії його цікавлять з точки зору політичної: “різність вір” небезпечна там, де їх дві рівних по силі, так як розбрат між ними, протестантами і католиками породжували великі смути і кровопролиття, “але якщо де три і більше вір, там такої небезпеки немає”.
Як і інші представники природного права В.Татищев розрізняє природні і громадянські (позитивні) закони. Природні закони визначають, що “право і неправо”, політика судить про те, що корисно, а що шкідливо. Природне право мислить про окрему людину, політики – про суспільство в цілому.
“По єстєству”, відмічає Татищев, людина є істотою вільною, але “безрозумне своєвольство врєдітєльно є”. Для користі людині необхідно на неї накласти “узду неволі”. Він розрізняє “нужду по природі” (необхідність підкорення батькам), “узду по своїй волі” (по договору – неволя прислужника, холопа), “узда по примушенню” (коли хтось полонений і в рабство міститись буде).
Теоретичним каменем спотикання для Татищева э кріпацтво. Засудивши його в теорії, історії і частково на практиці, Татищев висунув проти його відміни ряд аргументів: це породило б “ сум'яття, підступність, розбрати та образи”, і тому небезпечно, “щоби більшої шкоди не нанести”; без опіки і керівництва досвідченого і мудрого поміщика лінивий і нахабний мужик невідступно загине (“була б йому воля гибеллю”).
Індустріальний розвиток привів до росту промисловців та купців, їх інтереси відобразились в діяльності Т.Т.Посошкова (1668-1726). Він сам займався підприємництвом і торгівлею, написав “Книгу про скудність і багатство”, в якій виклав програму дії абсолютизму. Т.Посошков – прибічник тотальної державної регламентації виробництва, праці, багатьох сторін побуту для збільшення суспільного багатства: “Цар указами повинен примусити всіх працювати, жити бережливо і нічого попусту не витрачати”. В цілях забезпечення “загального блага” Посошков пропонує чітко визначити права і обов’язки кожної родини перед державою. Дворяни стоять тільки на військовій чи цивільній службі, духівництво не повинно займатись промисловістю. Купецтво займається тільки торгівлею. Селяни належать державотворцю. Всі біди в державі від недосконалості законів і управління.
Друга половина XVII ст. характеризується укріпленням капіталістичного устрою. В 1762 р. на престолі Россії опинилась Катерина ІІ. Її правління характеризується як період “просвіщенного абсолютизму”. Політико-правова ідеологія того періоду розвивалась під впливом просвітництва Західної Європи. Політична думка не могла не випробувати на собі суворого подиху народних повстань і передусім селянських війн під проводом Є.Пугачова.
В цілому епоха “просвітницького абсолютизму” виробляла особливий тип вольтерьянца-кріпосника, знаючого новинки просвітительської літератури Заходу, співчуваючого, слідкуючого за боротьбою американського народу за незалежність, осуджуючого торгівлю неграми, але ворожого навіть думці про признання людської гідності належаних йому кріпаків.
Політико-правові погляди російських просветітелів одержали вираження в творах С.Е.Десницького, Я.П.Козельського, Н.І.Новікова, А.Я.Поленова, І.А.Третьякова, Д.І.Фонвізіна та ін. Вони підняли питання про долі російських селян, показали ту шкоду, яку наносить кріпосне право. Вони виступали за його відміну і обмеження абсолютної влади монарха, вважаючи, що просвітительська суспільна думка може змусити державу провести відповідні реформи.
Вершиною прогресивної політичної думки Росії другої половини XVII-го століття стали погляди А.Н.Радіщева (1749-1802). Він різко критикує кріпосне право і самодержавство, вірить в народну революцію, виступає за збереження селянської общини. Розуміння того, що неможливо очікувати перемоги народної революції за своє життя, штовхнуло його на розробку проекту поступового вивільнення селянства від кріпосної залежності і проведення політичних реформ. Прогресивному формуванню громадської думки слугувала і його книга “Подорож із Петербурга в Москву”.
Антифеодальними напрямками політико-правової думки в першій половині XIX-го століття були: лібералізм, революційна ідеологія декабристів, просвітництво, а з початку 40-х років – революційний демократизм.
Представниками ідеології лібералізму в цей період були Н.С.Мордвінов і М.М.Сперанський.
Н.С.Мордвінов (1754-1845) виступав за свободу підприємницької діяльності, виказував думку про те, що право власності може поширюватись лише на речі, намічав перетворити Сенат на парламентський заклад, який складається із верхньої палати пожиттєво вибраних “вельмож” і нижньої палати, яка обирається самостійними колами.
Проекти конституційних перетворень М.М.Сперанського (1772-1839) носили більш широкий ліберальний характер.
За завданням царя Олександра І М.Сперанський розробив проект державних перетворень, в основу якого положив схему Ш.Монтеск’є. Державу слід організовувати по принципу розподілу влад, а всі влади реалізувати тільки на основі закону та правового порядку. На вершині всієї влади – монарх. В законодавчому порядку діє Державна дума. Вона утворюється в результаті трьохступенєвих виборів, щорічно збирається у вересні. Закон вступає в силу після затвердження імператором. Сперанський передбачив введення міністрів, які відповідають за дотримання законів перед Державною думою.
Верховним органом судової влади є сенат. Для усунення конфліктів між владами імператором призначається Державна Рада. На місцях організуються губернські і волостні думи. В селах і хуторах вибираються або призначаються старости. Звичну увагу в проекті М.Сперанського відведено громадянським політичним правам. Потрібно відмітити, що М.Сперанський заклав основи правової держави в Росії. Ці ідеї були прийняті декабристами.
У 1812 р. влада панства взяла гору і з ліберальними ілюзіями було покінчено. М.Сперанського було заарештовано. Його висилають в Н.Новгород. Потім він отримує посаду генерал-губернатора Сибіру.
Микола І, який прийшов до влади, повертає Сперанського з Сибіру і призначає його членом Верховного суду, який судив декабристів. Це була особиста трагедія М.Сперанського, так як він судив не лише близьких друзів, але й свої політичні принципи.
На розвиток політичної думки Росії значну роль відіграли декабристи. Вони співчували народу і поставили своєю задачею звільнити його від кріпосного гноблення, але намагались здійснити революційний переворот без участі самого народу.
В політичній ідеології декабристів розрізняється 2 течії – помірна і радикальна. Найбільш відомим представником помірного напрямку був Н.Н.Муравйов (1795-1843) – будівник конституції декабристів. В неї він зберігає монархію, але імператор є “верховний чиновник Російського уряду”. Влада в Росії належить народу через вибори Народного віча. Муравйов виступає за федеративний устрій Росії.
Ідеологом радикального напрямку був П.І.Пестель (1793-1826) – автор конституційного проекту під назвою “Російська правда”. П.Пестель виступає за республіканське правління в Росії. Монархія повинна бути ліквідована шляхом військового перевороту. Царя необхідно вбити і знищити всіх членів імператорської фамілії.
Для проведення політичних і соціальних перетворень необхідно встановити диктатуру Тимчасового Верховного правління, який складається з членів таємного суспільства, яке здійснює революцію. Воно повинно знищити становий розподіл суспільства, знищити кріпосне право, провести земельні реформи: передати селянам половину панських земель.
В майбутній республіці верховна влада розподіляється на законодавчу, яку доручили Державній думі, і Верховну Раду, якої надається “влада блюстітельна”. Народне віча вибираються на 5 років, з щорічною ротацією 1/5 його частини. В цілому структура органів влади у Пестеля будувалася по принципу розподілу влад, але з багатьма нововведеннями: відкидається право рівності влад, але приймається правило визначеності кола дій. З цієї формули виводились необхідність чіткого визначення компетенції кожного органу і підконтрольність виконавчих органів законодавчо.
Великий пізнавальний інтерес представляє ідейна суперечка оточення дворянської інтелігенції за устрій Росії в 40-50 роках XIX cт. між слов’янофілами і спідниками. Слов’янофіли (К.С.Аксаков, І.В.Кириєвський, Ю.Ф.Самарин, А.С.Хомяков та інші) виступали проти зближення Росії зі Східною Європою, до чого призивав П.Чаадаєв в своїх “філософських листівках”. Слов’янофіли виступали за збереження самодержавства, ідеалізували суспільний характер устрою Росії, були противниками революційних методів, заперечували необхідність конституції та законів, ідеалізували сили традиції та звичаїв, демонстрували прихильність до православ’я.
Представниками спідників були П.В.Аннеков, І.В.Вернадський, Т.М.Грановський, Б.Н.Чічерін, К.Д.Кавелин та інші. Вони критично оцінювали державний і суспільний устрій царської Росії відстоювали необхідність її розквіту по східно-європейському шляху, виступали проти кріпосного права, але чекали реформ від уряду.
Друга половина XIX ст. пов’язана з розвитком революційного демократизму. Його представники – А.І.Герцен, В.Г.Белінський, Г.Н.Чернишевський, Н.П.Огорьов, Н.А.Добролюбов та ін. Ідейно-політичні погляди їх зводились до наступних положень.
Вони визнавали розвиток капіталізму в Росії занепадом, виступали за те, щоб Росія минула цю стадію, тягнули до ідей утопічного соціалізму, виступали за селянську революцію, були прибічниками соціальної рівності (ні бідних, ні багатих), признавали самобутність розвитку Росії, основаної на спільності господарства, були прихильниками права націй на самовизначення і феодальної структури. Наприклад, Герцен відмічає, що буржуазна держава представляє собою анонімне суспільство політичних шулерів і біржових торговців. Шляхом підкупу, погроз, інших засобів притиснення виборців, буржуазія забезпечує необхідний їй склад уряду. Виборче право – один із засобів обману народних мас. В.Г.Белінський в “Листі до Гоголя” дав вражаючу картину Росії як країни, де люди торгують людьми”, де немає поліцейського порядку, а є різноманітні величезні кооперації службових злодіїв та грабіжників.
В 60-70-х роках XIX ст. поширення знайшло і політичне вчення революційного народництва, яке виступало одночасно проти і кріпосництва і капіталізму.
В питаннях політичної програми і боротьби відмінності фракції в середині народництва, яке виступало об’єднане загальним лозунгом – “Земля і воля”, загальні ідеї: створення централізованої політичної організації, партії; прагнення перетворити політичну революцію в “соціальну”, тобто в соціалістичну. Але для реалізації цих спрямувань предпологалісь різноманітні засоби: шлях довгої пропаганди в народі – П.Л.Лавров, метод організації місцевих селянських бунтів – М.А.Бакунін, шлях змови засобами зусиль “революційної меншості”, вузького кола професійних революціонерів – П.Н.Ткачов.
Вивчення ідеології народності в наші дні обумовлено інтересом вияснити корені тих екстремістських настроїв, які були засвоєні більшовиками і дають про себе знати до цієї пори. Пізнавальний інтерес представляють собою політичні погляди російських соціалістів (Г.Плеханов, П.Струве) і комуністів (В.Ленін, І.Сталін та ін.). Основними принципами їх комуністичних поглядів являються: антикапіталізм, знищення приватної власності і насадження державної власності, ліквідація старої державної машини, створення нових принципів управління, розподіл, рішучий відсів із культури всього “шкідливого”. Досягнення цих цілей можливе революційним шляхом, основною силою революції виступає робочий клас, його влада носить диктаторський характер.
Наявність багатої літератури, присвяченої комуністичним і соціалістичним теоріям позбавляє від необхідності зупинятись на них більш детально.
4.6. Історія політичної думки в Україні
Історія політичної думки в Україні пов’язана з формуванням наступних етапів українського державотворення:
Політична думка Київської Русі розвивалася під впливом політичної думки Візантії та прийняття християнства (988р.).
Основними творами, в яких відображені політичні ідеї, були “Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона, “Руська Правда” Я.Мудрого, “Повчання дітям” В.Мономаха, “Повість минулих літ” літописця Нестора та ін.
Двома головними концепціями політичної думки княжих часів була:
Автори концепції “богоугодного володаря” сформулювали:
Автори концепції “князівського одновладдя” вважали, що:
Праця В.Мономаха “Повчання дітям” (1096 р.) – це настанови державному діячеві, князеві, який повинен бути відповідальним, справедливим, мудрим, здатним до протистояння ворогам, утримання в покорі бояр і удільних князів.
В.Мономах прагнув прищепити дітям християнську мораль, людяність, благочестивість, схильність до науки, стриманість. Суд і покарання повинні бути справедливими.
Важливе місце у розвитку політичної думки Київської Русі мало “Слово о полку Ігоревім” (ХІІ ст.), у якому розвинена ідея необхідності політичного об’єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби.
Політична думка України ХІV - першої половини ХVІ ст.ст. представлена працями Ю.Котермак-Дрогобича та С.Оріховського (Роксолана).
У праці Ю.Дрогобича “Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії та медицини Болонського університету” висловлено думки:
С.Оріховський увійшов в історію української політичної думки розробкою ідеї природного права та т.зв. “піраміди влади”.
Основні політичні думки С.Оріховського:
Українська політична думка в період від Люблінської унії (1569 р.) до козацько-гетьманської держави була представлена полемічною літературою (М.Смотрицький, Х.Філалет, І.Вишенський та ін.). Її появі сприяли ідеї реформації. У полемічній літературі виділялися два напрямки:
Виступаючи за унію церков, П.Скарга вважав, що для цього необхідно:
Х.Філалет на противагу П.Скарзі:
Видатний український полеміст І.Вишенський:
Політична думка України у козацько-гетьманську добу (XVI-XVIII ст.ст.) розвивалася у контексті таких правових документів, як “Березневі статті”, “Гадяцький трактат”, “Конституція прав і свобод Запорозького війська” та ін.
Вагомий внесок у розвиток української політичної думки зробила Києво-Могилянська академія та її засновник П.Могила, який:
Ф.Прокопович першим створив теорію освіченого абсолютизму, спираючись на теорії природного права та суспільного договору.
На його думку, пріоритетною повинна бути світська влада, церква має підпорядкуватися державі. Носієм державної влади може бути лише освічений володар “філософ на троні”.
Визначною пам’яткою політичної думки козацько-гетьманської доби є договір між гетьманом України П.Орликом та Військом Запорозьким “Конституція прав і свобод Запорозького Війська” (1710).
Конституція ґрунтувалася на ідеї розподілу влад. У ній передбачався незалежний військовий суд для вирішення конфліктів між Загальною Радою та гетьманом. У Конституції йшлося фактично про продовження традицій Запорізької Січі – козацької республіки, а тому цей важливий документ ставив усі стани українського народу під зверхність козацтва, яке уособлювало збройні сили, адміністративний устрій і виконавчу владу.
Вершиною політичної думки першої половині XIX ст. стала політична доктрина Кирило-Мефодіївського товариства (1845 р.). Члени цієї організації – М.Костомаров, М.Гулак, М.Куліш, Т.Шевченко та ін. – згуртувалися довкола ідеї слов’янського об’єднання у формі слов’янської республіканської федерації.
Ідеї Кирило-Мефодіївського товариства продовжив М.Драгоманов. Він вважав, що суть держави полягає у правах, якими наділені громадяни, у правовому статусі особи. М.Драгоманов прагнув здійснення “політичної реформи всієї Росії на началах свободи і децентралізації”. Суть його програми політичної боротьби для українства полягала в тому, щоб домагатися політичних реформ, демократизації та федерації у рамках Росії та Австро-Угорщини. Центром цієї національної боротьби мала б бути Галичина. Він вважав, що національні права можуть бути осягнуті на ґрунті політичних свобод: чим більше політичних свобод, тим більше національних прав. Соціалізм М.Драгомановим розглядається як спосіб утвердження соціальної справедливості та підвищення добробуту народу.
Виразником селянського протесту, нових віянь в політичній філософії на Україні в другій половині XVIII ст. був мислитель, поет і просвітитель Григорій Сковорода (1722-1794). Більшу частину свого життя він провів бродячим мандрівником. Різко критикував він сучасний суспільний лад, стягав представників зароджуючойся української буржуазії, негативно відносився і до царів. Глибоко поважав простий народ, стояв за його просвітництво. Любов до українського народу і до української літератури зливались у нього з повагою і до російського народу і російської культури. Росію він називав “Великою Руссю”.
Г.Сковорода мріяв про таке суспільство, в якому не буде ворогування і розбрату, де основою об’єднання людей буде “строкова праця”. Всяке суспільне зло, соціальна несправедливість, на думку Г.Сковороди, можуть бути подолані шляхом “доброчинності”, проявом доброї волі.
Г.Сковорода не міг сказати, коли з’явиться нове суспільство. На його думку воно з’явиться лише тоді, коли люди звільняться від скверни старого, коли вони, пізнавши “зло”, відмовляться від нього в ім’я “добра”. В такій республіці, в якій не буде поділу на бідних і багатих, зникне праздність і запанує праця, будуть встановлені “закони зовсім противні тиранічним”.
В XIX ст. з кризою феодального строю і розвитком визвольної боротьби інтенсивно розвивалась в Україні і передова політична думка. Не можна не відмітити, що визвольна боротьба українського народу нерозривно пов’язана з визвольною боротьбою російського народу. Російські революційні демократи здійснили значний вплив на розвиток політичної думки в Україні. Разом з тим, погляди прогресивних мислителів України спирались на традиції національної суспільно-політичної думки, розвивалась в тісному зв’язку з прогресивною політичною думкою народів зарубіжних країн.
Крупнішим представником революційно-демократичного напрямку суспільно-політичної думки в Україні був Т.Г.Шевченко (1814-1861), якій відіграв гігантську роль в розвитку національної самосвідомості українського народу.
В своїх перших літературних творах він виступав, як народний вільнодумець, який виражає волю пригнічених мас. Знайомство з передовою суспільною думкою Росії дозволило Т.Г.Шевченко виробити достатньо стійку систему суспільно-політичних поглядів, проникнутих революційним демократизмом. Свідоцтвом кінцевого переходу Т.Г.Шевченко на позиції революційного демократизму є поема “Гайдамаки”, де автор виступив проти соціального гніту і прославляє народне повстання.
Одне з центральних місць в політичних поглядах Т.Г.Шевченко займала проблема визволення селян. Він вважав, що справжнє визволення селян можливе тільки в результаті народної революції: Т.Г.Шевченко був членом Кирило-Мефодієвського товариства. В суспільстві розрізнялось два крила – революційно-демократичне, які очолювали Т.Г.Шевченко і Н.І.Гулак, і ліберальне. Політична проблема товариства була сформована в ряді документів, на зміст яких оказав великий вплив Т.Г.Шевченко. В них мовиться про необхідність ліквідації кріпосного права і встановлення рівності всіх перед законом.
Однією з видатних фігур в суспільному і політичному житті України XIX ст. є особистість М.П.Драгоманова (1841-1895). Себе він називав соціалістом в західноєвропейському розумінні, вчення Маркса вважав придатним лише для розвинутих країн Західної Європи. Успадкувавши лише традиції Кирило-Мефодієвського товариства, М.Драгоманов, разом з тим, виступав проти соціального, політичного і національного насилля. Він був прибічником представлення політичної автономії і самоуправління всім слов’янським народам, в тому числі і українському, засуджував всяку диктатуру, так як будь-яке насилля веде до тиранії.
До числа революційних демократів відноситься і видатний український письменник І.Франко (1856-1916), яскравий показник інтересів народних мас Галіції, яка знаходилась тоді під владою Австро-Угорської імперії. Під впливом революції 1848 р. тут була відмінена панщина і проведена аграрна реформа в інтересах поміщиків, зберігши багато феодальних пережитків. Селяни були зобов’язані платити великий викуп за своє визволення, і то в економічному відношенні Галіція відставала від тих областей України, які входили в склад Російської імперії.
Революційно-демократичне ствердження І.Я.Франко склалось під впливом Т.Г.Шевченко і російських революційних демократів. При першому арешті в нього було вилучено “Минуле і думи” А.Н.Герцена, “Що робити” Н.Г.Чернишевського. Серед заборонених і підозрілих книг поліція виявила “Капітал” К.Маркса.
Однак, марксистом він не став і не стверджував, що “городський елемент” в Галіції “сам по собі занадто слабкий”, а тому марксистка теорія може бути використана лише частково. Мріючи про соціальну революцію, він робив ставку не на пролетаріат, а переважно на селянство і демократичну інтелігенцію.
І.Я.Франко усвідомлював необхідність єдності революційного руху в Росії і Західній Україні. Він писав, що служіння справі свободи в Росії ми вважали своїм прямим обов’язком… тому, що, по нашому глибокому ствердженню, вільний і успішний національний і культурний розвиток нашої галицько-руської нації прямо і безпосередньо зв’язаний зі свободою і прогресом всієї Росії. В статті “Україна невільна” він відмічав те, що Україна ввійде в “коло народів вільних”, і підкреслював, що запорукою успіхів цих планів є державна єдність України і Росії.
Однак, призиваючи до єдності з Росією, І.Я.Франко думав не про союз з російським самодержавством, а з силами російської демократії.
Видатний український письменник різко критикував суспільний і державний лад самодержавства Росії. В статті “Темне царство”, під котрим він вслід за Н.А.Добролюбовим має на увазі Російську імперію, український мислитель пише, що кров’ю тисяч людей, кров’ю всіх, хто хоче свободи і щастя, воно підтримує гніт і рабство. В ньому царствує безмежна свавілля царя, не зв’язаного ніякими нормами здорового глузду.
І.Я.Франко вважав, що було б помилкою передбачати в деталях як буде виглядати майбутнє суспільство. Він відмічав, що наука висуває лише одне основне положення: продуктивний капітал, тобто земля, машини і знаряддя виробництва, сировина і фабрики повинні бути спільною суспільною власністю. І.Франко наддавав перевагу еволюційному шляху, але й не відкидав соціальну революцію.
В інтелектуальному середовищі України кінця XIX – початку XX століття значне місце займали інші революційні демократи: П.А.Грабовський (1864-1902), Л.Українка (1871-1913), М.М.Коцюбинський (1864-1913), історичне значення творчості яких полягає в тому, що вони заснували і пропагували ідеї визвольної боротьби проти царизму, соціального і національного пригноблення.
Визначне місце в історії української політичної науки XIX - початку XX ст.ст. посідає М.Грушевський. Він еволюціонував від історичної народницької концепції до державницької, від федералістичної – до самостійницької. М.Грушевський був першим Президентом України. Він підписав IV Універсал, що проголосив державну незалежність України. Головним напрямом його політичних досліджень була проблема національного самовираження.
Українська політична думка першої половини XX ст. була представлена працями М.Міхновського, В.Липинського, С.Дністрянського, Д.Донцова, С.Бандери, Я.Стецько та ін.
Першим, хто відкрито заявив про колоніальний статус України у складі Російської імперії та право українського народу на самовизначення, був М.Міхновський. На його думку “державна самостійність є головної умовою існування нації”. Він пропонував йти до незалежності шляхами західних країн, використовуючи творчі потенції націоналізму європейського типу. Саме йому належить гасло: “Україна – для українців!”. Праця М.Міхновського “Самостійна Україна” чітко поставила питання про незалежну українську державу. Було публічно заявлено про законне право українського народу самостійно вирішувати свої проблеми.
У політичній думці 20-30-х рр. XX ст. виділяються наступні напрямки:
Доктрина українського консерватизму В.Липинського зводиться до таких основних положень:
Політичне кредо В.Липинського – “до української нації через українську державу”. Держава для нього – це найдосконаліша, найвища форма організації всіх духовних і матеріальних сил нації.
Д.Донцов увійшов в історію української політичної думки як автор ідеології “інтегрального” (чинного) націоналізму. Підставами українського націоналізму, на його думку, були:
Д.Донцов обстоював думку про придатність більшості засобів у боротьбі за виживання нації.
Український правник, політолог С.Дністрянський був представником державницького націоналізму. Він відстоював ідею національно-демократичної держави, права народу на самовизначення в етнічних кордонах. С.Дністрянський підкреслював значення природних умов для національного самовизначення. Він вказував на необхідність надання певних автономних прав анклавам національних меншин.
Політична думка сучасних політологів найшла відображення в положеннях Конституції України.
Висновки
Історія політичних ідей свідчить, що внесок в загальну скарбницю знань про політику вносять багато народів світу.
Спадкоємність – міцна нитка, яка проходить через увесь історичний шлях розвитку політичних знань. Політичні вчення минулого не втрачають своєї індивідуальності та актуальності. Порівняльний аналіз їх одне з одним доводить природність в історії великої кількості різнотипних вчень про державу, політичних ідеалів, способів опису і пояснення державних інститутів і т.д., показує тенденції в розвитку політичного простору.
Світова політична думка пройшла складний та суперечливий шлях свого розвитку. Кожному етапові суспільного розвитку була притаманна відповідна система поглядів на політику, на сутність і принципи об’єднання людей державу.
Разом з тим, політичні погляди і політична наука в цілому не тільки віддзеркалювали реальні процеси свого часу, а й прогнозували тенденції їх подальшого розвитку:
Вивчення ідейно-політичної спадщини російських і українських мислителів набуває теоретичне і практичне значення, оскільки сприяє національному відродженню народів Росії і України, розвитку російської і української державності, виховує громадян у дусі національної гордості, глибокої поваги до прогресивних традицій минулого.
Таблиця №1.
Загальна характеристика світової політичної думки
|
Основні етапи |
Особливості і характерні риси |
Основні представники |
|
Політичні вчен-ня Стародавньо-го Сходу (Єги-пет, Вавилон, Китай, Індія, Ассирія, Іран) |
Політична думка не виділялась в самостійну галузь знання, відображалась в міфологічній формі, панувало розуміння божественного походження влади |
Хаммурапі, Заратустра, Лао-Лзи, Шан-Ян, Мо-Цзи, Конфуцій, Будда |
|
Політичні вчення Стародавньої Греції та Риму |
|
Гомер, Піфагор, Геракліт, Демо-кріт, Піфагор, Сократ, Платон, Аристотель, Сенека, Цицерон |
|
Політичні вчення Середньовіччя |
|
Августин (Блаженний), Фома Аквінський, М.Падуанський, В.Оккам, А.Данте |
|
Політичні вчення епохи Відродження і Просвітництва |
|
Н.Макіавеллі, М.Лютер, Т.Мор, Т.Кампанелла, Дж.Локк, Т.Гоббс, Б.Спіноза |
|
Політичні вчення Нового часу ХІХ ст. |
|
Ш.-Л.Монтеск’є, Ж.-Ж.Руссо, І.Бентам, О.Конт, Т.Пейн, К.А.Гельвецій, П.Гольбах, О.Гамільтон, І.Кант, Г.Гегель |
|
Політичні вчення ХХ-ХХІ ст. ст. |
|
Г.Моска, Р.Міхельс, М.Вебер, Р.Арон, Х.Арендт, З.Бжезінський, Р.Даль, А.Бентам |
Таблиця №2.
ПРОВІДНІ ПОСТАТІ СВІТОВОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ
ПОЛІТИЧНІ МИСЛІТЕЛІ ТА ДІЯЧІ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ ТА АНТИЧНОСТІ
|
Представник, основні праці |
Загальна характеристика поглядів |
|
|
|
|
Августин Аврелій (354-430 рр.) “Сповідь”, “Про град Божий” |
Ідеолог християнської церкви. Центральним питанням творчості було питання про людину: хто вона є, як їй жити? Засуджував будь-яке насильство, але визнавав його необхідність. Ототожнював поняття “влада” з турботою. Розвинув ідею верховенства церкви над державою. |
|
Аристотель (384-322 рр. до н.е.) “Політика”, “Етика” |
Визначав політику як науку про вище благо людини і держа-ви; політика у нього включає і етику, і економіку. Першим назвав людину “істотою політичною”. Визначив правильні (царська влада, аристократія, політея) і неправильні (тиранія, олігархія, демократія) форми державно-політичного устрою. Першим Темаив владу на три гілки. Розробив питання про громадянство. Виправдовував рабство як “річ натуральну”. |
|
Будда (Сіддхартха Гаутама) (563-483 рр. до н.е.) Збірник “Дігха Никайя” |
Його вчення зосереджено на особі, яку необхідно позбавити від постійних страждань. Заперечив теорію божественного походження каст і царської влади. Пропонував людям відмовитися від бажань і пристрастей, самозаглибитися, зробити своє духовне життя непідвладним впливу середовища. Це вчення має психологічний, етичний характер. |
|
Заратустра (Зороастр) (VIII ст.. до н.е.) |
Засновник зороастризму – міфічних уявлень стародавніх осіб персів; релігійно-етичної течії. У центрі зороастризму – боротьба добра і зла. Держава має бути земним втіленням небесного царства. Монарх має насаджувати добро, боротися проти зла в державі. При владі мають бути найдоброчесніші люди. Мислитель закликав до взаємної любові, прощення, миру. |
|
Конфуцій (551-479 рр. до н.е.) “Бесіди та висловлювання” |
Розвинув патріархальну теорію походження держави: держа-ва – це велика сім’я, а влада імператора є чимось на зразок влади батька. Відносини ніж правителями і підданими схожі на відносини у сім’ї, де молодші залежні від старших. Люди нерівні: “темні люди” підпорядковуються “благородним”. Виступав за аристократичну форму правління, при якій народ усувався від влади. Був прихильником ненасильницьких ме-тодів правління; відкидав бунти, війни, завойовницькі похо-ди. Скептично ставився до спроб управління за допомогою законів, які базуються на покараннях, бо цим можна виклика-ти у людей страх, але не досягнути морального оновлення. |
|
Платон (427-347 рр. до н.е.) “Держава”, “Закони”, “Політика” |
Розробив концепцію “ідеальної” держави. “Ідеальна” держава опирається на поділ праці та різницю між моральними якостями людей. Громадяни повинні повністю підпорядкувати своє життя державі. Найкраща форма правління – аристократія. Основна увага держави має зосереджуватися на вихованні, освіті громадян. |
|
Сократ (469-399 рр. до н.е.) Писаних праць немає |
З його ім’ям пов’язане виникнення моральної філософії. Закони є основою держави, без них неможлива моральна організація життя. Розрізняє природне та писане право. Він переконаний прихильник такого устрою держави, при якому панують справедливі за своєю природою закони. Виступає за однодумство громадян, бо без цього неможливе ефективне управляння державою. Виділив такі форми державного правління: царство, тиранія, аристократія, плутократія, демократія. Першим сформував концепцію договірних відносин між державою та її громадянами. Пов’язав можливість політичної свободи з пануванням розумних справедливих законів. |
|
Цицерон Марк Тулій (106-43 рр. до н.е.) “Про закони”, “Про державу”, “Про обов’язки” |
Державу визначає як справу, надбання усього народу. Визначає народ як “об’єднання багатьох людей, пов’язаних між собою згодою в питаннях права та спільністю інтересів”. Звідси: держава є узгодженим правовим спілкуванням громадян. Головною причиною походження держави є вроджена потреба людей жити разом, а також необхідність охороняти власність. Держава і право за своєю природою носять божественний характер. Розрізняє три форми правління (царську владу, аристократію, демократію), між якими існує кругообіг. Ідеальною є форма, яка поєднує елементи усіх трьох форм. Заперечував ідею майнової і політичної рівності громадян. Заклав основи міжнародного права; сформулював принцип необхідності дотримання зобов’язань за міжнародними договорами. |
|
Адамс Джон (1735-1826 рр.) “Захист Конституції та Уряду ПАСШ” |
Розглядав владу як форму примусу. Пропагував необхідність чіткого розмежування повноважень уряду та демократичного парламенту. Критикував демократію. Визнавав вищість виконавчої гілки влади. Сформулював підстави доктрини ізоляціонізму. |
|
Бжезінський Збігнєв (1928 р.н.) “Політична влада: США /СРСР”, “Радянський блок: єдність та проти-річчя”, “Безперервна чистка: політика за радян-ського тоталітаризму”, “Великий провал: народження та смерть комунізму у ХХ ст.” |
Дослідник тоталітарних систем. Головною ознакою тоталітарної системи називав домінуючу роль ідеології, продуковану правлячою партією. Дослідив спільне та особливе у розвитку країн, що належали до радянського блоку. Провів порівняльний аналіз американської та радянської політики. Передбачив можливий розпад СРСР, визначив підстави краху комунізму. Проаналізував шляхи переходу від тоталітарної системи до демократичної. |
|
Гамільтон Олександр (1757-1804 рр.) “Федераліст”(у співавт.) |
Сформулював політико-економічну концепцію сильної централізованої федеральної влади. Прагнув до зміцнення виконавчої гілки влади. Підтримував думки про поділ народу на правлячу меншість і підпорядковану більшість. У зрілі роки підтримував думку про провідне місце судової влади, бо “без неї навіть добрі закони є нежиттєздатні”. |
|
Джефферсон Томас (1743-1826 рр.) Підготував “Декларацію незалежності США” |
Запропонував ввести систему балансів та стримуючих чинників для врегулювання відносин між різними гілками влади. Відстоював необхідність проведення виборчої реформи, за якою право голосу мало надаватись усім чоловікам, незалежно від майнового стану. Намагався поширити права людини на рабів |
|
Істон Девід (1917 р.н.) “Політична система”, “Рамки політичного життя” |
Застосував системний аналіз для вивчення явищ політичного життя суспільства, сформулював модель політичного життя суспільства. Головним завданням політології визначив вивчення обмінів між системою та її оточенням, чинників існування та функціонування політичної системи. |
|
Козер Люїс Альфред (1913 р.н.) “Функції соціального конфлікту”, “Продовження вивчення соціального конфлікту” |
Німецько-американський конфліктолог. Виклав схему виникнення та розвитку конфлікту. Визначив чинники, які визначають гостроту конфлікту. Дослідив суспільні функції конфліктів. З’ясував фактори, що сприяють припиненню конфлікту. |
|
Лассуелл Гарольд Дуайд (1902-1978 рр.) “Влада і суспільство”, “Структура і функції комунікації в науці” |
Вивчав політику як поведінку соціально-політичних груп і як систему аналізу процесу прийняття політичних рішень. Започаткував аналіз влади як міжперсональної конструкції (“Влада – це міжособистісна ситуація”). Використав методи психоаналізу у вивченні політичної поведінки і пропаганди. |
|
Ліпсет Сеймур Мартін (1922 р.н.) “Політична людина”, “Соціальна мобільність в індустріальному суспільстві” |
Центральна проблема його досліджень – демократія та її реалізація в сучасному світі. Вивчав існуючі форми влади, соціальну стратифікацію та мобільність. Надав великої уваги питанню леґітимності влади, аналізу політичних конфліктів. Опрацював концепцію деідеологізації. |
|
Пейн Томас (1737-1809 рр.) “Здоровий глузд”, “Права людини” |
Виступав за незалежність північноамериканських колоній Англії. Темаив суспільство і державу, зазначивши, що держава є результатом розвитку суспільства. Демократію уявляв як лад з загальним виборчим правом, широким народним представництвом, обмеженою приватною власністю. |
|
Тоффлер Олвін (1928 р.н.) “Футурошок”, “Третя хвиля”, “Зміщення влади”. |
Аналізує наслідки переходу до інформаційного суспільства. Наголошує на новому ракурсі розуміння влади – знаннях, які стають могутнім інструментом влади. Поділив існуючі на планеті суспільства за критерієм здатності до навчання на “швидкі” та “повільні”. |
|
Хантингтон Самюель (1927 р.н.) “Третя хвиля: демократизація в кінці ХХ століття”, “Зіткнення цивілізацій і зміна світового ладу” |
З’ясовує співвідношення сил у сучасному світі. Дав прогноз росту впливу на світову політику етнічних, релігійних, мовних та інших відмінностей. Подає своє бачення поняття “цивілізація”. |
|
Фромм Еріх (1900-1980 рр.) “Втеча від свободи”, “Людина для самої себе”, “Здорове суспільство”, “Мати або бути?”, “Концепція людини у Маркса” |
Досліджував фашизм і більшовизм як соціальні явища. З’ясовував, яку роль психологічні фактори виконують як активні сили соціального прогресу. Класифікував потреби людини. З психоаналітичної точки зору дослідив причини виникнення авторитаризму. Запропонував програму “соціальної реконструкції суспільства”. Вивчав інструменти соціалізації як фактори стабілізації політичних режимів. |
|
Фукуяма Френсіс (1952 р.н.) “Кінець історії?”, “Кінець історії й остання людина”, “Великий крах” |
Розглядає перспективи розвитку індустріального світу в ХХІ ст. Досліджує поняття “довіра” і класифікує суспільства за критерієм розповсюдженості довіри. Аналізує трансформаційні процеси в постсоціалістичних державах. |
|
Бентам Ієремія (1748-1832 рр.) “Фраґменти про владу”, “Паноптікон”, “План парламентських реформ” |
Виклав концепцію утилітаризму. Головним принципом людського життя вважав принцип корисності. Кінцева мета держави – якомога більше щастя для максимально великої кількості людей. Розробляв реформаторські законопроекти. Сформулював модель радикальної політичної демократії. Вважав, що демократична влада має бути неподільною. |
|
Берк Едмонд (1729-1797 рр.) “Роздуми про Французьку революцію” |
Теоретик консерватизму. Відстоював ідею, за якою в усякій країні головними є історичні традиції та звичаї, які не можна переривати чи знищувати. Виступав за зменшення втручання держави в економіку, за формування здорового індивідуалізму. |
|
Гоббс Томас (1588-1679 рр.) “Філософські основи вчення про громадянина”, “Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та громадянської” |
Відстоював думку про природну рівність всіх людей. Пояснював утворення держави укладенням “суспільного договору”. Розрізняв держави, що утворились з допомогою язичної сили і держави, які виникли внаслідок добровільної згоди людей. Вирізняв три основні форми держави – монархію, демократію та аристократію. Сприяв формуванню лібералізму. |
|
Поппер Карл Раймунд (1902-1994 рр.) “Відкрите суспільство та його вороги”, “Злиденність історизму”. |
Ввів дві категорії – “відкрите” та “закрите” суспільство. У “закритому” суспільстві держава бере на себе функції регулювання практично усього життя громадян; усі норми поведінки встановлені жорстоко; індивід не має права на власну думку. У “відкритому” суспільстві люди мають право на прояв індивідуальності, свідомо приймати рішення; вироблений механізм контролю за владою. Розробив концепцію “соціальної інженерії”, суть якої полягає у “…плануванні та конструюванні інститутів з метою можливого стримування, регулювання або ж прискорення передбаченого соціального розвитку”. |
|
Сміт Адам (1723-1790 рр.) “Теорія моральних почуттів”, “Дослідження про природу і причини багатства народів” |
Обґрунтував доктрину раннього лібералізму з економічної точки зору. Задекларував необхідність вільної конкуренції, вільної господарської діяльності, підкреслив доброчинну роль ринку. Першим вказав на поділ буржуазного суспільства на 3 класи: капіталістів, робітників і землевласників. Сформулював етичне обґрунтування економічного індивідуалізму. Наголошував, що зміни економічних систем повинні супроводжуватися змінами в політичних структурах суспільства. |
|
Спенсер Герберт (1820-1903 рр.) “Система синтетичної філософії”(в 10 томах) |
Поділив суспільства на військові та індустріальні. Для перших характерні війні, насильство, у других – встановлюється мир, порядок, свобода, рівноправність. В індустріальних суспільствах держава дедалі менше втручається в соціально-економічне життя. Спенсер своєю системою майже завершив доктрину демократичного лібералізму. Впровадив поняття “контроль”, “система примусу”, “регуляція” та ін. |
|
Тойнбі Арнольд Джозеф (1889-1975 рр.) “Осягнення історії” |
Приділяв увагу феномену цивілізації. Підкреслював провідну роль еліти та інертність маси. Управління вважав формою мистецтва. Характеризував владу як силу, однак, оскільки силу важко втримати в певних межах, то коли ці межі зникали, управління перестає бути мистецтвом і вимагає якісно нових підходів. |
|
Аквінський Фома (1226-1274 рр.) “Про правління царів”, “Сума теології”. |
У християнському політичному вченні Ф.Аквінського держава розглядається як певна частина універсального порядку, творцем і правителем якої є Бог. Мета держави – збереження порядку та громадянського спокою. Влада має божий характер. Ідеальна форма управління - змішана: монарх уособлює єдність, аристократія – належні їй заслуги, а народ, який залучається до управління, є гарантом соціальної згоди. Дії монарха обмежені законами. З волею народу слід рахуватися. Теологізував розуміння права. |
|
Кампанелла Томазо (1568-1639 рр.) “Місто Сонця”, “Політичні афоризми”, “Про царство Боже”, “Монархія Месії” |
Висунув ідеал суспільного устрою, заснованого на спільній власності, спільній праці. В цій утопічній державі існує правосуддя, закони “нечисленні, стислі, зрозумілі”. Підкреслював велике значення для життя суспільства духовного єднання в одній монархії, яка б мала позбавити людство від воєн, голоду, епідемій. |
|
Макіавеллі Нікколо ді Бернардо деі (1469-1527 рр.) “Володар”,”Міркування на першу декаду Тіта Лівія”, “Історія Флоренції” |
Фундатор політичної теорії Нового часу. Започаткував процес виділення науки про політику в окрему галузь. Відстоював пріоритет світської влади над церковною. Його ідеал державного устрою – сильна, централізована республіка, в якій керують представники народу, молодої буржуазії та виборний глава держави. Для об’єднання суспільства правитель може використовувати будь-які засоби (“мета виправдовує засоби”), у т.ч. аморальність, нечесність, жорстокість, і т.д. Виправдовував політику експансії. |
|
Моска Гаетано (1858-1941 рр.) “Теорія урядів і парламентська система”,”Сучасні конституції”.”Основи політичної науки”,”Історія політичної науки”,”Історія політичних доктрин”. |
У політичній теорії був автором нового політичного класу – еліти. Це правлячій клас, якій управляє суспільством, а тому користується певними привілеями. Політична стабільність неможлива без оновлення правлячої меншості, а тому консервація еліти є початком застою та виродження. Сформулював систему моральних, ділових, критеріїв приналежності до класу еліти. |
|
Парето Вільфредо (1848-1923 рр.) “Перетворення демократії”, “Трактат із загальної соціології”. |
Вказував на значення насильства у розвитку суспільства, велику роль еліти в управлінні політичною системою. Ввів теорію соціальної стратифікації та циркуляції правлячих еліт. Виділив два типи еліт – “еліта левів” і “еліта лисів”. Сформулював власну концепцію, основою якої є визначальна роль людських відчуттів, що приводять в рух суспільства. |
ПРЕДСТАВНИКИ НІМЕЦЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ
|
Представник, основні праці |
Загальна характеристика внеску у розвиток політичної науки |
|
|
|
|
Вебер Макс (1864-1920 рр.) “Протестантська етика і дух капіталізму”, “Політика як покликання і професія”, “Господарство і суспільство” |
Вважав, що політика – це, насамперед, участь у здійсненні влади або принаймні прагнення впливати на розподіл влади в середині країни чи між державами. Розвинув поряд із категорією “влада” категорію “панування”, розрізнив три типи панування – раціональне, традиційне та харизматичне. Вебер є автором теорій “раціональної бюрократії”, “плебісцитарної демократії”. |
|
Гегель Георг Вільгельм Фрідріх (1770-1831 рр.) “Енциклопедія філософських наук”, “Історія філософії”, “Філософія історії”, “Філософія права”, “Феноменологія духу” |
Ставлення до держави еволюціонувало від думки про необхідність подолання її засилля до підняття держави до рівня ідеалу. У молоді роки відстоював ідею вічного миру, а у зрілі – обґрунтував необхідність війни. Розвивав вчення про громадянське суспільство. Прихильник спадкової монархії, яка обмежена законами, що дозволяє запобігти деспотизму. |
|
Гітлер Адольф (1889-1945 рр.) “Моя боротьба” |
Автор політичної доктрини націонал-соціалізму, яка спиралась на такі основні положення: домінування арійської раси; закон вічної расової боротьби у суспільстві; постійна боротьба за расову чистоту. Держава повинна звертати увагу на націоналістичне виховання, якість праці, расову чистоту. |
|
Дарендорф Ральф (1929 р.н.) “Клас та класовий конфлікт в індустріальному суспільстві” |
Аналізує суспільство з позиції теорії конфліктів. Вважає, що конфлікт є визначальним чинником будь-якого суспільного об’єднання, є джерелом суспільних змін. На його думку, “не природність, а відсутність конфлікту є чимось дивним і ненормальним”. |
|
Енгельс Фрідріх (1820-1895 рр.) “Маніфест Комуністичної партії” (спільно з К.Марксом), “Анти-Дюрінг”, “Роль насильства в історії”, “Про походження сім’ї, приватної власності і держави” |
Він вперше систематично виклав основи історичного матеріалізму. Висунув думку про походження і еволюцію класів в суспільстві. Рушійною силою історії вважав класову боротьбу. Пролетаріат має месіанське призначення і реалізувати його може через політичну революцію насильницького типу. Суть державної влади – класове панування. Революція має знищити стару державну владу і створити державну диктатуру пролетаріату. Держава потрібна пролетаріатові не в інтересах свободи, а в інтересах придушення своїх противників. “Свобода прийде тоді, коли держава як така перестане існувати”. |
|
Кант Іммануїл (1724-1804 рр.) “Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору”, “До вічного миру”, “Метафізичні початки вчення про право” |
Родоначальник німецької класичної філософії й політичної думки. Виклав основи теорії правової держави, громадянського суспільства, поділу влади, взаємовпливу моралі, права і держави тощо. Ідеальною формою державного правління вважав конституційну монархію. Сформував основні принципи міжнародних відносин, які мали б створити умови для переходу людства до ідеального стану “вічного миру” між державами. |
|
Маркс Карл (1818-1883 рр.) “Капітал”, “Критика Готської програми”, “Громадянська війна у Франції”, “Маніфест Комуністичної партії” (спільно с Ф.Енгельсом) |
Виступав з ідеєю про вирішальну роль класової боротьби в історичному процесі. Пов’язував ідею класової боротьби з думкою про роль пролетаріату у цій боротьби, яка полягала у ліквідації експлуатації, здійснені соціальної революції, ліквідації класів. Звів суть держави до диктатури певного класу. Для здійснення пролетаріатом свого завдання необхідна особлива класова партія, яка перетворила б пролетаріат у самостійну політичну силу. Ця партія має вести безкомпромісну боротьбу з противниками пролетаріату та будь-якими відхиленнями в середині партії. |
|
Міхельс Роберт (1876-1936 рр.) “До соціології партійності в сучасній демократії” |
Вважав, що демократія як народовладдя має утопічний характер. Еліту класифікував як касту, а масу – як “демокра-тичну декорацію”. Сформулював основний соціологічний закон щодо політичних партій та держав: “Хто говорить “організація”, той в дійсності говорить олігархія”. |
|
Ніцше Фрідріх Вільгельм (1844-1900 рр.) “Так говорив Заратуст-ра”, “Поза добром і злом”, “Ессе гомо”, “Антихрист”, “Як філософствують молотом” |
Абсолютизував індивідуалізм. Доводив природну нерівність людей, необхідність існування “раси панів” і “раси панів”, зверхність німців і японців над іншими народами, пропагував культ надлюдини. |
|
Хабермас Юрген (1929 р.н.) “Криза леґітимності”, “Проблеми леґітимації в умовах пізнього капіталізму” |
Проаналізував кризу леґітимності політичної влади, яка була наслідком економічних, правових й моральних засад індустріального суспільства. Вважав, що ця криза стала дезінтегратором суспільної системи, перешкодою для “суспільної інтеграції”. |
|
Шопенгауер Артур (1788-1860 рр.) “Світ як воля і вистава” |
Розглядав суспільство, державу, відносини між людьми з позиції антиісторизму, консерватизму, песимізму. Характери-зував суспільство як стадо ворогуючих тварин. Визнавав ідею договірного походження держави. Держава необхідна як противага егоїзму, вона слугує “намордником”, який стримує звірячі зуби людської істоти. Державна влада не повинна до-пускати ніякої свободи, бо це загрожує анархією. Найкращою формою правління вважав абсолютну монархію. Виділив 3 види аристократії: 1) за народженням і за чином; 2) грошова аристократія; 3) аристократія розуму, що і є найвищою. |
|
Ясперс Карл (1883-1969 рр.) “Витоки історії та її мета”. |
На його думку, свобода людини починається з моменту, коли в державі вступають в дію прийняті закони, і це називається політичною свободою. Її реалізація можлива в правовій державі, в якій закони приймаються і змінюються законним шляхом і де мають однакову силу для всіх. До ознак політичної свободи відносив: правову державу, демократію, вільні вибори, природність впливової опозиції, природність стабільної конституції тощо. |
ПРЕДСТАВНИКИ РОСІЙСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ
|
Представник, основні праці |
Загальна характеристика внеску у розвиток політичної науки |
|
|
|
|
Бакунін Михайло (1814-1876 рр.) “Кнуто-Германська імперія і соціальна революція”, “Державніть і анархія” |
Теоретик анархізму. Виступив з вимогою економічного й соціального зрівняння класів, оголосив себе “колективістом”, але негативно ставився до комунізму. Закликав до зруйнування держави, на місці якої виникне природне суспільство і народ поверне свої природні права. |
|
Бухарін Микола (1888-1938 рр.) “Теорія пролетарської революції”, “Теорія історичного матеріалізму”, “Етюди” |
Теоретик марксизму. Розвинув думку про перспективи російської общинної державності, вважав за необхідне розглядати общину, артіль, комуну як структурні елементи механізму реальної передачі державної влади трудящим на місцях. Виступав за безпосередню участь масових організацій в управлінні державою. |
|
Герцен Олександр (1812-1870 рр.) “З того берега”, “Старий світ”, “Росія”, “Російсь-кий народ і соціалізм” |
Противник кріпацтва та самодержавства, виступав за розвиток общинних початків у російському житті. Він був автором відомої фрази: “Комунізм – це російське самодержавство навпаки”. |
|
Кропоткін Петро Олексійович (1842-1921 рр.) “Етика”, “Записки революціонера”, “Сучасна наука та анархізм” |
Теоретик анархізму. Розглядав державу як штучне утворен-ня, що мало на меті “тримати в покорі інших та примушува-ти їх на себе працювати”. Критично ставився до появи зако-нів. Обґрунтував закон взаємної допомоги та солідарності як всезагальний біосоціологічний закон. Бездержавне суспіль-ство уявляв у формі асоціації вільно об’єднаних комун та виробничих общин, у яких не повинно бути жодної форми зовнішнього примусу щодо конкретного індивіда. |
|
Ленін (Ульянов) Володимир (1870-1924 рр.) “Імперіалізм як вища стадія капіталізму”, “Держава і революція”, “Дві тактики соціал-демократії в демократичній революції” |
Сформулював марксистську (більшовицьку) політичну доктрину, центральне місце у якій відведене питанню про класову боротьбу. Складовою частиною доктрини була ленінська концепція соціалістичної революції. Розвинув концепцію держави диктатури пролетаріату, методів її діяльності, тактики державної політики (з акцентом на примус і насильство). Висунув думку про соціально-класову структуру суспільства, дав визначення поняття “клас”. Прихильник ідеї світової соціалістичної революції. |
|
Сталін (Джугашвілі) Йосиф (1879-1953 рр.) “Марксизм і національне питання”, “Про основи ленінізму”, “До питань ленінізму” |
Вважав, що мета диктатури пролетаріату – в реалізації можливості виховання та загартування пролетаріату, у перевихованні дрібнобуржуазних верст. Суть диктатури пролетаріату полягає в тому, що це влада “більшості населення над меншістю, держава цієї більшості, вираз її диктатури…”. Висунув тезу про загострення класової боротьби й посилення державної влади в процесі розвитку соціалізму. |
|
Столипін Петро (1862-1911 рр.) “Нам потрібна Велика Росія” |
Приділяв увагу проблемі влади, яку розглядав як “засіб для збереження життя, спокою і порядку”. Проведення реформи, на його думку, можливе лише після відновлення порядку: “спочатку заспокоєння, а потім – реформи”. Впровадив у політичну практику застосування армії “на допомогу цивільній владі”. Провів аграрну реформу. |
ПРЕДСТАВНИКИ ФРАНЦУЗЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ
|
Представник, основні праці |
Загальна характеристика внеску у розвиток політичної науки |
|
|
|
|
Арон Раймонд (1905-1983 рр.) “Мир і війна”, “Основні течії соціологічної теорії” |
Заперечував принципи марксизму. Один із перших аналітиків індустріального суспільства. Аналізував типи політичних еліт. З’ясовував сукупність цінностей, які властиві політичним акторам. Вивчав значення політичного чинника у міжнародних відносинах. |
|
Боден Жан (1529/30-1596 рр.) “Шість книг про республіку”, ”Метод легкого вивчення історії” |
Першим сформулював і обґрунтував поняття суверенітету. Прихильник насильницької теорії походження держави. Поставив виникнення різних форм держави у залежність від географічного середовища, природних умов країни. Найкращою формою правління вважав монархію, обмежену законами. |
|
Вольтер (Аруе) Франсуа-Марі (1694-1778 рр.) “Досвід про звичаї і дух народів”, “Історія французького парламенту”, “Республіканські ідеї” |
Вважав, що на людську свідомість впливають три обставини – клімат, уряд і релігія. У всесвітній історії вирізняв дві помилки – фанатизм і політичний деспотизм. Його ідеалом була “просвітницька республіка”. |
|
Дюверже Моріс (1917 р.н.) “Політичні партії”, Соціологія політики”, “Демократія без народу” |
Запропонував класифікувати політичні партії на “кадрові” та “масові”. Вивчав питання суспільної та політичної інтеграції, взаємозв’язку регіональних політичних проблем з глобальними, міжнародними. |
|
Монтеск’є Шарль Луї де Секондат (1689-1755 рр.) “Перські листи”, “Про дух законів” |
Розглянув три форми правління – республіку, монархію, деспотизм. Ввів поняття “природа правління” та “принцип правління”. Виступав з ідеєю поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову. |
|
Прудон П’ер Жозеф (1809-1865 рр.) “Що таке власність”, “Система економічних суперечностей, або Філософія злиденності” |
Один із засновників теорії анархізму. Виклав програму, яка заперечувала будь-яку політичну боротьбу і державу взагалі. Змінити суспільство вважав за можливе шляхом реформування законодавства. Висунув ідею класового примирення. |
|
Руссо Жан Жак (1712-1778 рр.) “Про суспільний договір, або Принципи політичного права”, “Розмірковування про походження та основи нерівності між людьми” |
У своїх поглядах на суспільство виходив із уявлень про природний (додержавний) стан. Ядро його політичної програми – це принцип рівності та свободи й ідея належності суверенітету народові. Заперечував доцільність поділу влади на законодавчу та виконавчу. Виступав з концепцією егалітаризму. Вважав шкідливим існування в державі різноманітних асоціативних утворень (церква, політичні партії тощо). |
|
Токвіль Шарль Алексіс де (1805-1859 рр.) “Демократія в Америці”, “Старий порядок і революція” |
Проаналізував американську політичну систему. Розглянув проблеми співвідношення свободи і рівності. Наголосив на парадоксі демократії яка встановлює “тиранію більшості”. |
ПРЕДСТАВНИКИ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ ІНШИХ ДЕРЖАВ
|
Представник, основні праці |
Загальна характеристика внеску у розвиток політичної думки |
|
|
|
|
Бауер Отто (1882-1938 рр.) “Національне питання та соціал - демократія” |
Австрійський політичний діяч, соціолог, економіст. Виступав проти марксистської концепції диктатури пролетаріату, запропонувавши власну концепцію політичної влади робітничого класу. На його думку, соціал–демократія повинна утворити демократичне суспільство, яке поступово, шляхом реформ, переросте в соціалізм. Соціалізм він розглядав як “суспільну демократію”. Визначив поняття “нація” як культурну спільноту. Є одним із авторів національно – культурної автономії, пропонуючи виділити питання про культуру із загальнодержавних і передати його у підпорядкування територіальним національним общинам. Наголошував, що побудова соціалізму призведе до духовної диференціації націй, а не до їх злиття. |
|
Гумплович Людвиг (1838-1909 рр.) “Соціологія і політика”, “Расова боротьба” |
Австрійсько – польський соціолог, юрист. Спираючись на еволюціонізм, розробив власну концепцію соціально–політичного розвитку нації. Основою суспільного розвитку нації бачив боротьбу між етнічними групами, які він називав расами. Під поняттям “раса” він розумів об’єднання людей, які складають історичну культурно–етнічну спільність. Був противником революції, бо вбачав у ній лише зміну еліт, антиутопістом, бо заперечував моральний прогрес людства. Ввів термін “етноцентризм”. Вивів теорію завоювання, за допомогою якої пояснював генезу і суть держави. |
|
Джілас Мілован (1911-1995 рр.) “Новий клас”, “Обличчя тоталітаризму”, “Недосконале суспільство” |
Югославський політичний діяч, історик, політолог. Автор політичної концепції про правлячу бюрократію, яка сформувалась в СРСР та в так званих “країнах народної демократії”. Ввів поняття “партійна держава”, суть якої в незаконному концентруванні влади в руках партійних комітетів та таємної поліції. Отже, його теорія – це критика марксизму, більшовизму з позиції його покрашення, модернізації. |
|
Дмовський Роман (1864-1939 рр.) “Думки сучасного поляка”, “Польська політика та відбудова держави” |
Польський політичний діяч, ідеолог націонал–демократії. У 1903 р. виклав своє розуміння досягнення національної незалежності Польщі шляхом одержання автономії в рамках російської імперії. Пізніше обстоював план утворення унітарної польської держави, до якої увійшли б українсько–білоруські землі. Як противник українства наголошував на “історичних” правах Польщі на галицькій землі, без яких на його думку “немає справді незалежної Польщі”. |
|
Каутський Карл (1854-1938 рр.) “Дорога до влади”, “Диктатура пролетаріату”, “Тероризм і комунізм”, “Від демократії до державного рабства”, “Пролетарська революція і її програма”, “Матеріалістичне розуміння дійсності” |
Австрійсько–німецький політичний діяч, ідеолог соціальної демократії. Вказував, що в кожній із держав марксизм має свої національні риси. Після жовтневої революції 1917 р. засудив крайності пролетарської демократі, обмеження прав і свобод громадян, виступив проти “червоного терору”. Звертав увагу на необхідність легального, мирного завоювання політичної влади в розвинених капіталістичних країнах, що дозволило б не обмежувати громадянські демократичні права. Назвав більшовицьку практику псевдомарксизмом, закликав до боротьби з ним, стверджував нежиттєздатність комуністичного руху взагалі. Альтернативою більшовизму бачив соціал–демократію. Сформулював власну концепцію розвитку людства, яка спиралась на пов’язування марксистського історичного матеріалізму з дарвінівським натуралізмом. |
|
Спіноза Бенедикт (1632-1677 рр.) “Етика”, “Богословсько – політичний трактат”, “Політичний трактат” |
Голландський філософ-мислитель. У своїх політичних поглядах спирався на концепцію суспільного договору Т.Гоббса. Обґрунтував ідею про невідчужувані права особи. Був проти будь–якого повстання, навіть спрямованого проти поганого уряду. Сформулював основні завдання держави. Віддавав перевагу республікансько – демократичній формі держави. |
|
Фрейд Зігмунд (1856-1939 рр.) “Я і Воно”, “Нарис психоаналізу”, “Незадоволення культурою”, “Майбутнє однієї ілюзії”, “Тотем і табу”, “Про історію” |
Австрійський психіатр. Сформував концепцію про структуру та функціонування людської психіки, перетворив-ши її згодом у філософсько–соціологічну систему, важливе місце у якій займали погляди на людину і культуру. Спирався на гіпотезу про домінуючу роль в людському житті несвідомих імпульсів, що насамперед мають сексуаль-ний характер. Був переконаний, що людині притаманна глибинна, емоційна потреба в сильній владі. Необхідність застосування державного примусу пояснював тим, що більшість людей мають антисуспільні, антикультурні тенденції, а звідси виводив природне “панування меншості над масами”. |
|
Хайек Фрідріх фон Август (1899-1988 рр.) “Дорога до рабства”, “Конституція свободи”, “Закон, законодавство і свобода” |
Австрійсько – англійський економіст та політичний філо-соф. Проаналізував два альтернативні способи організації соціального життя – ринковий порядок і централізоване планування. Захищав позиції демократичного лібералізму. Проаналізував такі різновиди тоталітарних суспільств як соціалістичне та націонал – соціалістичне. Заперечував можливість будувати суспільство планово. Шукав відповідь на запитання: “Чому до влади приходять гірші?”. |
|
Челлен Рудольф (1864-1922 рр.) “Держава як форма життя” |
Шведський соціолог, політичний діяч. Розглядав державу як природний організм, що існує за законами боротьби за існування та природного добору. Боротьба за існування держав проє, насамперед, у боротьбі за простір, розширення території шляхом колонізації. Головними чинниками експансії держав вважав географічні та демографічні. Запровадив поняття “геополітика”. Сформулював закон автаркії, який полягав у тому, що в державі повинні бути врівноваженими промислове й аграрне виробництва. |
Таблиця №3
Загальна характеристика політичної думки України
|
Основні етапи |
Особливості і характерні риси |
Основні представники |
|
Політична думка Київської Русі |
Розвивалась під впливом політико-правової думки Візантії. Проявилась у двох концепціях: „богоугодного володаря” і „князівського одновладдя”. Домінувала ідея необхідності об’єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби |
Володимир Мо-номах, Іларіон, К.Смолятич, літописець Нестор, Федосій Печерський |
|
Політична думка перехідного періоду (ХІУ-перша половина ХУІ ст.) |
Розробка ідей природнього права та т.зв. ”піраміди влади”. Поступове визволення політичної науки від теології, відстоювання принципу невтручання церкві у державні справи. |
Ю.Котермак-Дрогобич. С.Оріховський (Роксолан) |
|
Політична думка періоду від Люблінської унії до козацько-гетьманської доби |
Політична думка була в основному представлена полемічною, культурно-освітньою літературою. Паралельно співіснували два напрямки: 1) орієнтований на унію православної та католицької церков; 2) антиуніатські ідеї; необхідність реформ православної церкви. |
М.Смотрицький, І.Вишенський, П.Скарга, Х.Філалет |
|
Політична думка періоду козацько-гетьманської доби |
Синтез традиціоналізму і новаторства покладений в основу відновлення української державності. Конституція П.Орлика підтвердила військово-демократичний устрій держави. Створення теорії освіченого абсолютизму. |
П.Могила, С.Яворський, Ф.Прокопович, П.Орлик |
|
Політична думка періоду ХІХ ст. |
Початок національного відродження відобразився, насамперед, в програмних гаслах Кирило-Мефодіївського товариства. Розробка широкої політичної програми боротьби за визволення українського народу. Відмова від культурно-територіальної, культурно-соціальної, слов’янської федерації і федерації з Росією. |
М.Костомаров, М.Драгоманов, І.Франко, Ю.Бачинський, М.Міхновський |
|
Політична думка періоду ХХ ст. |
Підвищення рівня національної політичної свідомості, боротьба за національне відродження і державність, входження до унітарної радянської держави. Укладання військово-господарського союзу з Росією, перетворення союзу на договірну федерацію тощо. |
М.Грушевський, М.Міхновський, В.Виниченко, С.Бандера, Д.Донцов, Я.Стецько, В.Липинський |
Таблиця №4.
ВИДАТНІ ПРЕДСТАВНИКИ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ
|
Представник |
Основні праці |
Загальна характеристика внеску у розвиток політичної науки |
|
|
|
|
|
Винниченко Володимир (1880-1951) |
“Відродження нації”, “Заповіт борцям за визволення”. |
Проаналізував причини поразки української національної революції 1917-1920 рр. Вважав, що паралельно з приватною власністю, повинна існувати колективна (колектократія). Сформулював етичну концепцію “чесності з собою” та нового романтизованого соціально–філософського світогляду – конкордизму. |
|
Грушевський Михайло (1866-1934) |
“Початки громадянства”, “Історія України - Руси” (у 9 т.), збірник “на порозі нової України” |
Виклав своє розуміння історії розвитку людського суспільства, в якому, на його думку, було три етапи: початок організації, племінно-родова організація й її розклад, перехід від племінно-родового укладу до класово-державного. Основною рушійною силою прогресу суспільства є не так економічна, як психологічна сторона (протистояння колективізму та індивідуалізму). Він виклав своє розуміння політичної влади, проаналізував її джерела, подав своє розуміння державної організації. Представив своє розуміння механізму боротьби за владу та її утримання елітою. Склав власну схему історичного процесу у Східній Європі, виклав свої погляди з національного питання, зокрема розробив федеративну концепцію. В військовому будівництві головну увагу приділяв міліції, а не розвитку власних збройних сил. |
|
Донцов Дмитро (1883-1973) |
“Історія розвитку української державної ідеї”, “Підстави нашої політики”, “Націоналізм”, “Дух нашої давнини” |
Заперечував традиційний український націоналізм. Є засновником українського інтегрального націоналізму. Закликав до пере-орієнтації українства на Захід, бо історичні традиції, національні звички, спосіб життя українців і росіян несумісний. Намагався ідеологічно обґрунтувати українську самостійницьку політику: зовнішню (повна сепарація від Росії) і внутрішню (виховання на засадах західної культури). Обстоював думку про придатність більшості засобів у боротьбі за виживання нації. |
|
Драгоманов Михайло (1841-1895) |
“Чудацькі думки про українську національну справу”, “Листи на Наддніпрянську Україну”. |
Досліджував проблеми походження держави і права. Суть держави вбачав у правах її громадян, у правовому статусі особи та нації. Ідеальним для України вважав федеративний устрій. У 1884 р. запропонував власний проект Конституції. |
|
Костомаров Микола (1817-1885) |
“Закон Божий (Книга буття українського народу)” |
Творець народницького напрямку в українській історіографії. Сформулював програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства. Його політичним ідеалом була федеративно-слов’янська держава з правителем, “вибраним на год”. Вказав на психологічне розходження між українським та російським народами. |
|
Липа Юрій (1900-1944) |
“Українська раса”, “Українська доба”, “Призначення України”, “Чорноморська доктрина”, “Розподіл Росії” |
Займався геополітичними доповненнями до політичної доктрини націоналізму. Розглядаючи раси, він має на увазі не “типи черепів чи м’язи”, а психологію, духовні риси. До чинників, які формують расу відніс не тільки духовно-культурні, але й геополітичні (територія, моря, ріки, історичні транзитні шляхи або їх відсутність тощо). |
|
Липинський В’ячеслав (1882-1931) |
“Україна на переломі 1657-1659”, “Листи до братів-хліборобів” |
Сформулював політичну доктрину українського консерватизму. Вважав політичним ідеалом для України спадкову монархію на чолі з гетьманом. Охарактеризував новий політичний режим – класократію. Розглядав монархію як трудову державу, яка опирається, перш за все, на хліборобський клас. |
|
Міхновський Микола (1873-1924) |
“Самостійна Україна” |
Один із авторів проекту Основного Закону “Самостійна Україна”. Вважав, що Україна мала бути президентською республікою з двопалатним парламентом. Проголосив гасло: “Україна – для українців!”. |
|
Мономах Володимир (1053-1125) |
“Повчання дітям” |
Вважав, що основними принципами політичного панування є відповідальність, прагнення до справедливості. Наголошував, що правитель повинен сам бути взірцем для інших, тоді легше буде вимагати послугу від підданих. |
|
Могила Петро (1596-1647) |
“Літопис, або камінь за пращі правди святій православній церкві руській” |
Виразник інтересів православної церкви. Виступав проти втручання держави у справи церкви. Переконував, що українське відродження не можливе без здобутків західноєвропейської науки та культури. Політичні погляди суперечливі, наприклад, він розвинув ідею верховенства влади православної церкви, але одночасно писав про ідеального володаря (сильного, могутнього). Церкві відводилась роль радника при володарі, а не верховника. Закликав правителів бути “батьком на троні, опікуном підданих”, що самі себе обмежують встановленими законами і доброчинством. |
|
Орлик Пилип (1672-1742) |
“Конституція прав і свобод Запорозького війська” (написана спільно з Г.Герциком та А.Войнаровським) |
Підтримував ідею розподілу влад, запровадження незалежного військового суду. В Конституції наголошувалось на панівному характері православ’я і недопущені поширення іншого віровчення. Конституція встановлювала форму представницького правління за допомогою Загальної Ради. |
|
Сковорода Григорій (1722-1794) |
“Асхань”, “Разговор дружеский о душевном мире” |
Основною проблемою його філософії є проблема людини, її щастя і шляхів досягнення цього щастя. Ця проблема випливає із його вчення про дві натури (видиму, невидиму) і три світи (макрокосм, мікрокосм, Біблію). Біблію розумів як певну сукупність символів, призначених винятково для пізнання невидимої натури (Бога). Сутність людини полягає у єдності видимого і невидимого, тілесного і духовного. Щастя людини є у самопізнанні, знаходження самого себе. |
|
Франко Іван (1856-1916) |
“Поза межами можливого”, “Що таке поступ?”, “Ukraina irredenta” |
Основними проблемами праць І.Франко були: 1)аграрна; 2)робітнича; 3)національна. Був соціалістом, але не виступав за диктатуру пролетаріату, акцентував увагу на загальнолюдських, а не на класових вартостях. Його соціалізм опирався на широке самоврядування країв і общин – повітів. Виступав за абсолютну рівність усіх націй, проти ігнорування національної проблеми в ході соціальної боротьби. |
З М І С Т
Вступ ……………………………………………………………………………. ..3
1. Політологія як наука …………………………………………………………..4
1.2. Основні парадигми, категорії, методи і функції політології………….9
2. Політика як соціальне явище …………………………………………………18
2.2. Структура, поле, види та функції політики..………………………..27
2. Політична влада ………………………………………………………….........35
3.1. Поняття, ресурси і форми політичної влади………………………..35
3.2. Політичне панування, легітимність та ефективність влади………..45
4. Історія політичної думки ……………….…………………………………….52
4.1.Соціально-політичні погляди Стародавнього світу і Середньовіччя 52
4.2. Політична думка епохи Відродження та нового часу ………….57
4.3. Європейська соціально-політична думка XIX- XX ст. …………62
4.4. Розвиток політичної думки в США …………………………………74
4.5. Розвиток політичних ідей в Росії …………… ……………………..80
4.6. Розвиток політичних ідей в Україні ………………………………86
Зміст ……………………………………………………………………………. .112
1 См.: Шварценберг Р.-Ж. Політична соціологія. Частина 1.- М., 1992, С.121-122.
2 Маклер – посередник при укладанні зділок на біржах. См.: Словник іноземних слів. -–М., 1988. С.297.
3 Дефляція – вилучення із обігу частини надлишкової грошової маси, випущеної в період інфляції. См.: там же. С.162.
4 Аристотель. Соч. у 4-х т., Т.4.- М.: 1983. – С.379.
5 Цицерон. Діалоги. Про державу. Про закони. – М.: 1966.- С.95.
6 Див.: Наказ. Вид. – С.95.
7 Соколов В.В. Середньовічна філософія. – М.: Вища школа, 1979. – С.82-83.
8 Монтеск’є . Видав. – М.: 1955. – С.412.
9 Руссо Ж.-Ж. Трактати. – М. 1969. – С.161.
10 Токвіль А. Про демократію в Америці. – М.: 1987. – С.545.
11 Вебер М. Избр. произв. М.: 1990. – С.646.