Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КІРОВОГРАДСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА
Кафедра історії України
Спеціальність: історія і українознавство
РЕФЕРАТ
На тему: “Іудаїзм в Україні. Антирелігійна компанія
М.Хрущова. Наступ на іудейські релігійні громади.”
Студентки факультету
історії та права
___________________
Науковий керівник:
кандидат історичних наук, доцент
___________________
Кіровоград 2007
З М І С Т
ВСТУП
І. Історичний розвиток іудаїзму в Україні
1.1. Виникнення іудаїзму в Україні. Хасидизм – продукт
української дійсності.
1.2. Суперечливість процесу емансипації радянського
єврейства. Іудаїзм після 1917 р
ІІ. Антирелігійна компанія М.Хрущова. Наступ на іудейські
релігійні громади.
ІІІ. Суспільно-релігійне становище радянських євреїв у 1964-2007.
ВИСНОВОК
ЛІТЕРАТУРА
ВСТУП.
На сучасному етапі розвитку української незалежної держави, особливої гостроти набуває питання етноконфесійних стосунків. Одним з аспектів даної проблеми є вивчення поширення іудаїзму в Україні. Важливість даної теми, пояснюється давністю та міцністю зв’язків між українськими та єврейськими народами, що сягають часів Київської русі. Неабияке значення, також, має вплив іудаїзму на українське культурне та наукове життя протягом всієї історії існування іудаїзму в Україні.
Чималий інтерес, ця тема представляє і з суто наукової точки зору. Тривалий час дослідження іудаїзму, загалом, і поширення його в Україні, зокрема, проходило з суто атеїстичних, ортодоксальних позицій. Тому зараз відкривається широке коло можливостей для нового переосмислення даного явища. Розгляд, поширення іудаїзму в Україні, потребує зваженого, наукового підходу, що дозволяє позбутися упередженості та стереотипних уявлень, що до ролі єврейства та іудаїзму в долі українського народу.
Хоча, дана проблема, є відносно добре висвітленою в науковій та публіцистичній літературі, все ж таки, можна говорити про достатньо однобічний розгляд. Більшість праць ( особливо це стосується радянської історіографії ), є заангажованими і позбавлені цілісного погляду на дану проблему. Тому, використання їх при роботі над поставленим питанням було досить ускладнено. Значний інтерес представляють праці, що побачили світ в період з кінця 80-х р.р. ХХ ст. і до сьогодення. Зокрема, при написанні реферату, мною були використані такі праці : « Євреї на Україні » Шестопал М. М.; « Історія релігії в Україні »: У 10 Т.; « Євреї України » Хонігсман Я. С., Найман А. Я.; « Історія релігії в Україні » за ред.. А. М. Колодного і П. Л. Яроцького; « Історія церкви та релігійної думки в Україні » У 3-х кн.. О. П. Крижанівський та ін. Особливо цінною є інформація, що подається у історичній довідці М. Шестопала. Окрім докладного розгляду стосунків між іудаїзмом і православ’ям, в праці подається чимало важливих статистичних даних, що мали велике значення при написанні даного реферату. Важлива інформація також міститься в « Історії релігії України », особливо це стосується питання найбільш докладно висвітлено в праці Хонігсмана та Неймана.
Розглядаючи питання поширення іудаїзму в Україні, автор звертає головну увагу на розвиток іудаїзму в історичному контексті. Особлива значимість надається такому мало дослідженому (але при цьому, дуже, важливому при з’ясуванні долі іудаїзму в Україні ) питанню, як антирелігійна компанія М. С. Хрущова.
I. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ІУДАЇЗМУ В УКРАЇНІ.
1.1. ВИНИКНЕННЯ ІУДАЇЗМУ В УКРАЇНІ. ХАСИДИЗМ — ПРОДУКТ УКРАЇНСЬКОЇ ДІЙСНОСТІ
Євреї та їхня релігія в Київській Русі
Найдавніші свідчення про релігійну творчість євреїв на території сучасної України сягають І ст.н.е. Вони поселилися в Криму і на північному узбережжі Чорного моря задовго до поширення тут християнства. Цар Іудеї Агрипа (41— 44 рр.н.е.) в листі до Гая Калигули повідомляв його про єврейські поселення в грецьких чорноморських колоніях. Євреї залишили також численні написи давньоєврейською мовою, здебільшого стосовно відпущення рабів, які, згідно з іудейським віровченням, після шести років праці на господаря ставали вільними. В одному з написів говориться: "В царювання царя Тиберія Юлія Рискупорида благочестивого, друга кесарів і друга римлян..., я, Христа, колишня дружина Друза, відпускаю в молитовні колишнього вихованця мого, Іракла, вільним раз (і назавжди) за моєю обітницею... і за участю в опіці синагоги іудеїв".[6.,78]
До VIII ст. значна кількість євреїв оселилася в межах Хазарського каганату. Наприкінці VIII — на початку XI ст. іудаїзм стає державною релігією каганату. Хазарський каган Йоседо ібн Шалруту розповідає історію прийняття іудаїзму каганом Буланом як державної релігії, дуже подібну до літописної вставки відомої як "вибір віри" князем Володи- миром. Першою половиною X ст. датується лист єврейської громади Києва, знайдений у каїрській синагозі, з проханням допомогти жертві злодійства. Лист підписано главою єврейської громади Києва гапарнасом Авраамом.
Після розгрому Хазарії князь Святослав у 965 р. привів до Києва полонених і розселив їх у межах міста. В місті було два квартали, де мешкали визнавці іудаїзму — "Жидове" (в районі нинішньої Львівської площі) та "Козари".
IX—X ст.,ст. датуються згадки про єврейських купців, які відвідували слов'янські землі. У XII—XIII ст.ст. згадуються єврейські комерсанти, котрі прямували на Русь ("голхей Русья") із Західної та Центральної Європи. Про Київ згадують єврейські мандрівники Веніамин з Тудели (1160) та Псах'я з Регенсбурга.[2.,165]
Широко відомою є літописна розповідь про пропозицію хозарських послів князеві Володимиру щодо прийняття іудаїзму. І хоча пропозицію було відхилено, присутність визнавців іудаїзму при князевому дворі, їхній статус, що дорівнював статусу християнських послів з Візантії та Риму, засвідчує досить толерантні взаємини між русичами та євреями. Очевидно, відносно толерантною була й богословська полеміка з прихильниками іудаїзму Київського митрополита Іларіона (XI ст.). Діяла в Києві також і синагога, в якій закрилися євреї під час заворушення 1113 р. і витримали облогу до приходу Володимира Мономаха.
У XI—XIII ст.,ст. на Русі працюють знані талмудисти і дослідники Каббали Мойсей Київський, Іса Чернігівський, Ісаак Руський. Із хозар походив, очевидно, воєначальник князя Святополка Іванко Захарич. Деякі історики зазначають, що в ті часи .євреї не відрізнялися від населення Київської Русі ні мовою, ні одягом. Відмінності виникли тільки після потужної міграційної хвилі євреїв Західної Європи.
Помітні позиції посідали євреї в Галицько-Волинському князівстві — князь Данило Галицький, зокрема, активно використовував їх у процесі соціально-економічного й державного будівництва. Відоме також промовисте порівняння тих часів: смерть князя Володимира (1288) євреї оплакували так само гірко, як і руйнацію Єрусалимського храму. Волинські князі давали змогу зводити синагоги, школи, молитовні тощо. Переселення євреїв на західноукраїнські землі посилилося під час татаро-монгольської навали. На Прикарпатті виникають нові поселення, єврейське походження яких зафіксовано в топономіці (Жидово, Жидачів, Жидівська Воля тощо). На західноукраїнських землях зустрілися дві хвилі єврейських біженців — першу, із Заходу, спричинили хрестові походи, другу, зі Сходу, — татаро-монгольська навала.
Євреї в Польсько - Литовській державі
З XVI ст. в Україну через Польщу прибувають євреї з Німеччини; пізніше це переселення стає ще більш інтенсивним, оскільки Польсько-Литовська держава допускає на свою територію євреїв, вигнаних німецьким імператором Макси-міліаном І.
У єврейських громадах починає панувати ідиш — мова, що складалася на грунті багатьох мов, а головний лексичний ряд запозичила з німецьких діалектів. З'являються гетто. Вже 1387 р. у Львові була вулиця, де мешкали виключно євреї (взагалі в цьому місті вони замешкали набагато раніше). З часом виникає ще одне гетто — Краківське передмістя. Євреї вважалися власністю корони і мали перед нею визначені обов'язки. В польських джерелах перші згадки про єврейські громади (які, звичайно, існували тут до польського панування) сягають: Львова — 1356 р., Луцька — 1410 р., Галича — 1439 р., Кам'янець-Подільського — 1465 р., Долини — 1472 р., Бучача і Меджибожа — 1500 р.[2.,160]
Керівництво життям єврейської громади здійснювалося кагалом — специфічною адміністративною структурою зі своїм управлінням і судом. Кагали складали в Польсько-Литовській державі округи з окружними сеймиками, а ті, в свою чергу, загально єврейськийсейм — Ваад. Спеціальні комісії кагалу контролювали практично всі сфери життєдіяльності громади та її окремих членів — від стану колодязів і до викупу полонених, від посагу для бідних наречених і до відносин з владою, від шрифту, яким друкували Талмуд, і до податків.
Духовним керівником громади був рабин, його призначали на шість років, угоду можна було продовжити ще на чотири роки. Релігійному вихованню й навчанню надавалась виключного значення. Навчання в хедері (початковій школі) було обов'язковим для всіх хлопчиків у віці від 6 до 13 років. Вища талмудична школа — єшива перебувала під опікою поважних рабинів: у XVI ст. ці школи відкривалися лише з дозволу короля. Громада утримувала не лише синагогу й школу, а й громадського кантора (співака в синагозі), проповідника, котрий різав худобу згідно з релігійними приписами.
Євреї тих часів носять одяг, який вирізняє їх від оточення. Чоловіки — довгі свити, шовкові халати, ярмулки та лисячі шапки (штраймл). Заміжні жінки голили голови і носили перуки. Однак на відміну від багатьох єврейських країн євреї не мали якоїсь спеціальної відзнаки, яка б вказувала на їхню приналежність до народу Ізраїлю. Кардинал Комме-доні писав про євреїв України, що "вони не мають жодного знаку, який би вирізняв їх від християн, їм навіть дозволено носити шаблю і ходити озброєними".
В Україні працюють видатні законовчителі-талмудисти, зокрема Моше Бен Яаков Київський (кінець XV — початок XVI ст.), котрий написав граматику єврейської мови, склав трактати про єврейський календар та проти вчення караїмів.
Після Люблінської унії (1569) присутність євреїв в Україні посилюється. Наприкінці XVI ст. ними було засновано тут 79 міст. В Правобережній Україні й Галичині, де компактно мешкали євреї, досить часто влада санкціонувала будівництво синагоги лише за умови, що вона буде виконувати роль фортифікаційного укріплення. Так створюється тип синагоги з вартовими вежами, контрфорсами, бійницями. Наприклад, польський король Сигизмунд III дозволив 1626 р. луцьким євреям звести синагогу за умови, що ті за свій рахунок забезпечать її гарматами, а також виставлять осіб, здатних до оборони.[43.,180]
Фортифікаційний характер мали й синагоги в Жовкві, Острозі, Шаргороді, Теребовлі, Тернополі. Водночас деякі дерев'яні синагоги виконано в карпатському стилі, вони вирізнялися вишуканістю форм і органічно доповнювали забудову західноукраїнських земель.
Доба Хмельниччини і гайдамаччини
Інтеграція єврейського населення в систему латифундистського землеволодіння, що склалася на той час, відбувалася на тлі жорстокого антагонізму між польською шляхтою й українським селянством; євреї опиняються на перехресті надзвичайно гострих соціально-економічних, політичних, національних, релігійних і суспільно-психологічних конфліктів.
У своєму листі, спрямованому проти антисемітських статей петербурзького журналу "Іллюстрации", українські письменники й громадські діячі Тарас Шевченко, Марко Вовчок, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш писали 1858 р.: "Цей народ (український. — Авт.) не міг усвідомити причину лиха, яка полягала не в євреях, а в релігійному і цивільному устрої Польщі. Він мстився їм (євреям. — Авт.) з таким наївним усвідомленням праведності кровопролиття, що навіть оспівав власні страшні подвиги у своїх насправді поетичних піснях".[3.,105]
Особливо трагічною виявилася для євреїв України національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького. Близько 300 єврейських громад в Україні було винищено впродовж цієї війни; вона стала трагічною сторінкою історії єврейського народу і позначилася, зокрема, на його релігійній свідомості. В єврейському релігійному календарі дотепер залишилися дні скорботи від тих часів.
Ще одного нищівного удару по єврейських поселеннях завдано гайдамаччиною. З 20-х років XVIII ст. не було жодного року, який би пройшов без нападу на єврейські поселення. Апофеоз різанини припав на 1768 р. і пов'язаний з іменами Залізняка і Ґонти. Пам'ять про цю трагедію назавжди залишилася і в українських думах, і в єврейських жалобних елегіях.
Катастрофа євреїв України багаторазово употужнила месіанські очікування, напруженість яких завжди була високою. Визрівала впевненість, що має відбутися диво, яке б визволило євреїв від страждань, диво, подібне до епохального Виходу з єгипетського полону під проводом Мойсея. Те, що прихід месії має супроводжуватися нечуваними бідами, знав кожний єврей. Месіанський порив мав своїх ідеологів, котрі обґрунтовували його швидке наближення. Рабі Йехіель-Міхель з Немирова визначив, наприклад, що ім'я "Хмель" (Хмельницький), передане єврейськими літерами, є криптонімом, який означає: "Муки народження Месії настануть у світі". Польський рабин Ефраїм визначив, що числове значення слів "муки народження Месії" дорівнює 408. Число 408 мало особливий потаємний сенс. Згідно з кабалістичною книгою "Зо-гар", саме за стільки років усі підземні мешканці воскреснуть, бо сказано: "В цей ювілейний рік кожний з вас повернеться до своєї долі".[2.,170]
На цій хвилі з'явився знаменитий Саббатай Цві, котрий 1665 р. оголосив себе месією. Саббатіанський рух охопив усі країни єврейського розселення від Львова до Лондона, від Марокко до Гамбурга. Віруючі змінювали традиційні тексти молитов і поздоровляли один одного з початком царства месії. Навіть у в'язничному замку, куди його посадила турецька влада, занепокоєна можливими політичними наслідками такого масового руху, Саббатай Цві приймав посланців зі всіх країн діаспори. Він, зокрема, прийняв сина та зятя головного рабина Львова Давида Галеві і пообіцяв їм помститися за кров, пролиту в Україні.
Саббатіанський рух опинився в глибокій кризі після того, як його лідер, поставлений перед альтернативою — страта або перенавернення в іслам — обрав друге. Обурення в єврейському світі було безмежним, хоча деякі фанатичні послідовники лжемесії вважали, що у вчинку Цві закладено якийсь потаємний символ. З саббатіанським рухом пов'язана також одна з найбільш серйозних спроб переселення в Палестину і відновлення єврейського центру в Єрусалимі.
Таємні саббатіанські гуртки й надалі діяли в Галичині та на Поділлі, серед українського єврейства поширюються всілякі забобони і єресі, найвідомішою з-поміж яких був франкізм (за ім'ям засновника Лакова Франка). Франкісти визнавали свого лідера втіленням божества, покликаного керувати народом Ізраїлю і спокутувати його гріхи. Догмати й обряди франкізму ґрунтувалися на кабалістській символіці і встановлювалися особисто Франком. Інколи обряди франківців супроводжувалися пиятиками, а часом і справжніми оргіями. Одне з таких зібрань зафіксовано 1726 р. в подільському містечку Ланцкорун. Це викликало обурення; засідання рабинів у Бродах рішуче висловилося за відлучення франкістів.
Зародження і розвиток хасидського руху
Релігійні пошуки не обмежувалися виходом, за словами видатного єврейського історика С.М.Дубнова, "нездорових соків франкізму". Вони знайшли відображення в появі релігійного феномену, котрий давав змогу євреям України піднестися з прірви відчаю після трагедій XVII—XVIII ст. і дав нове дихання стародавній релігії. Йдеться про останню фазу хасидизму. Біля її витоків, як традиційно вважається, стояв Бешт (абревіатура імені Баал Шем Тов — "той, хто має добре ім'я"). Течії, які називали себе хасидами (благочестивими), існували задовго до XVIII ст. Це хасиди, що залишалися вірними іудаїзмові під час гонінь Антіоха Епіфана в II ст. до н.е., а також хасиди в Німеччині XII—XIII ст.ст.
Остання (українська) фаза хасидизму постала як синтез релігійно-містичної думки і специфічних умов розвитку євреїв України. Про засновника цієї фази Бешта є безліч легенд і переказів. Він народився, як вважається, 1700 р., їздив по галицьких містечках, повчав людей, був неупередженим суддею в їхніх суперечках і радником в їхніх бідах. Зрештою, разом з дружиною замешкав у Карпатах, у глибокій печері поблизу озера, між Кутами і Косовом. Харчувався за ті гроші, які отримував за видобуту глину. Саме в Карпатах, споглядаючи чудову гірську природу, Бешт формулює світоглядну формулу власного вчення: "Вся земля сповнена Богом" і стає каббалістом-цілителем, якого супроводжують численні прихильники. Близько 1740 р. він оселився в Меджи-божі, де і провів останні двадцять років свого життя. Ті, хто слухав проповіді "доброго Баал Шема", згодом поширювали їх серед євреїв Поділля, Галичини, Волині, Трансільванії, Словаччини, Білорусії й Польщі. Серед його учнів були видатні законовчителі й містики свого часу: Йосиф Коен з Шаргорода, Меїр Марганіот зі Львова, Яаков Йосеф з Полон-ного, Леві Іцхак з Бердичева, бродський рабин Гершон Кур-товер та ін.[4.,250]
Хоча хасидизм постав як наслідок розвитку єврейської містики, поява його останньої фази саме в Україні є, звичайно, не випадковою. Українське єврейство, розпорошене на великій території, відчувало потребу в релігійній реформі. Посилюється невдоволеність діяльністю вчених-талмудистів. Вони були надто відірвані від повсякденних проблем єврейської громади. Знавці й коментатори Талмуда еволюціонували в напрямі до соціальної та інтелектуальної аристократії, котра разом із заможними євреями формувала еліту громади. Між тим, більшості євреїв потрібний був не тільки вчений-талмудист, здатний пояснити книжкову загадку, а й, і можливо передовсім, релігійний і соціальний лідер, наділений особистою харизмою. Бешт кидає, по суті, виклик еліті: нерівність, яка існує в цьому світі, оголошує він, не впливає на відносини між людиною і Богом. Проста людина, позначена справжнім благочестям, беззастережно вища за тих, хто хизується високою вченістю. Справжнім праведником є не той, хто проводить усе життя за сакральними текстами, а той, хто справами втілює Закон у життя. Служити Богові треба радісно, навіть спокута має стати не скорботою про минуле, а радістю віднайдення рівноваги з Богом і душевної гармонії. Молитва, в процесі якої людина зливається з божеством, є головним знаряддям проникнення в найвищий сенс.
Хасидизм не скасував жодної з наріжних засад іудаїзму і не піддав їх кардинальній ревізії. Він не послабив месіанських очікувань, але проголосив, що саме ця мить, просто нині, може виявитися вирішальною у справі спасіння кожної окремої душі і наблизити увесь народ до обіцяного визволення.
Демократизм нового вчення, його релігійний темперамент та містична напруга, що впали на підготовлений грунт, сприяли надзвичайно швидкому поширенню хасидизму, який у досить стислий термін охопив третину світового єврейства.
Поширення ідей Бешта, певний час популярних у колі хай і не вузького, але все ж обмеженого зібрання учнів, і перетворення на широкий динамічний рух здійснив Дов Бер з Межиріч — великий Маггид, "рабі усіх синів діаспори". Він переніс центр руху з Поділля на Волинь і постійно розсилав емісарів у Литву, Білорусь, Польщу. Група виникала за групою і на чолі кожної з них ставали учні Дов Бера. Хасидське керівництво децентралізується і кожний керівник групи — цадик здобуває дедалі більшу владу. Поклоніння цадику набирає часом гіпертрофованнх форм. Ця обставина активно використовується в антнхасндській пропаганді противниками нового вчення — міснагдім.
Однак в Україні співпраця між офіційним керівництвом єврейських громад і лідерами хасидських громад, на відміну від Литви й Білорусі, була досить поширеним явищем. Навіть після херема (анафеми) в Бродах — першої відомої заборони хасидизму 1722 р. бродською громадою — спільні акції визволення, скажімо, орендарів, яких ув'язнювали за ті чи інші провини,тривали.
"Криваві наклепи"
Релігійні дискусії точаться на тлі утисків євреїв з боку влади й церкви. Євреїв постійно звинувачують у кривавих злочинах, вчинених з ритуальною метою. Надзвичайно поширеними були уявлення про знущання євреїв над християнськими реліквіями, про використання крові християнських малюків для виготовлення маци ("як наша вольність неможлива без ІіЬегит уєіо, — стверджували шляхтичі, — так само і маца неможлива без християнської крові")- В середні віки ці звинувачення — "криваві наклепи" — спричиняли до спалень гетто й знищення цілих громад. У XVIII ст. в Україні відбулася низка процесів, на яких євреї звинувачувалися в кривавих злочинах: у Дунаєвцях (1748), Заславі (1747), Житомирі (1753), Ямполі (1756). Засуджених у цих "справах" чекала мученицька смерть, якій передували жахливі тортури. (Хоча у зв'язку із знайденим поблизу Ямполя трупом 1756 р. євреї звернулися до папи Бенедикта XIV і, зрештою, їхню невинність було доведено).[6.,54]
Надзвичайно жорстока кара чекала і на тих, хто переходив з християнства в іудейську релігію. 1716 р. Дубенський магістрат розглянув справу двох жінок — Марини Давидової та Марини Войцехової, котрі перейшли в іудаїзм. Першу з них спалено живцем, другу, яка відмовилася від нової віри, обезголовлено, а тіло потім спалено.
Іудаїзм у ХІХ ст. Галицька таскала
Побут єврейського населення у XVIII і в XIX ст.ст., особливо у смузі осілості, визначався старозавітно-талмудичними настановами. Суботній спокій дотримувався беззастережно — увечері в п'ятницю життя в містечку завмирало. Хлопчаки обов'язково вивчали Тору й Талмуд, єврейську грамоту. Дуже суворо дотримувалися приписів в обрядовій сфері, стосовно їжі тощо.
В єврейських громадах було чимало братств з вивчення Тори й Талмуду, книг з релігійної етики. Кожна молитовня утримувала за свій рахунок рабина та маггида-проповідника і навіть в найбідніших синагоги мали власних законовчителів.
Спостерігачів дивувало, що Талмуд, Мідрагд, пророків, псалми по-справжньому вивчають не представники найвищих верств населення і не обмежене коло інтелектуалів, а чоботарі, водоноси, візники, ремісники. Написання нового сувою Тори і його внесення до синагоги ставало великим святом для містечка, а падіння сувою через необережність читця тягло за собою піст для всього населення. Надзвичайне поширення мала також благодійна діяльність, базована на релігійних приписах. Як відзначали сучасники, ті з євреїв, хто не одержував милостині, обов'язково давав її.
У XIX ст. деякі обрядові приписи почали входити в суперечність з новими соціальними умовами і певною мірою гальмували суспільно-економічний та культурний розвиток українського єврейства. В народі дедалі більшої популярності здобували ті рабини, котрі намагалися полегшити тягар 613 заповідей іудаїзму (міцвот). Не порушуючи духу й літеру Закону, вони, однак, вважали, що єврей "має жити в Торі, а не вмерти в ній". Поширюються так звані обрядові фікції, спрямовані на те, щоб "перехитрити" приписи, які важко було виконувати за нових умов.
Ліберальні налаштування розбивалися об жорстку, навіть жорстоку антиєврейську політику царату. За Миколи І посилюються спроби насильницького хрещення євреїв. Проте утворені Олександром І Комітет для всіх євреїв, які навертаються у християнство, та Товариство ізраїльських християн у 1833 р. довелося закрити. Незважаючи на пільги, бажаючих вступити в ці об'єднання було надзвичайно мало.
Політика російського уряду спрямовувалася, з одного боку, на асиміляцію євреїв, а з іншого — на утиски їх аж до витіснення з країни. Російські ідіоми черта оседлости, погром, процентная норма (частка євреїв, яка допускалася в навчальних закладах) увійшли в інші мови без перекладу. В житті євреїв періоди відносного спокою змінювалися спалахами ненависті, стихійними або інспірованими погромами, новими антиєврейськими законами (за царювання Олександра III видано 65 антиєврейських законів, за Миколи II — ще 50). Голова Комітету міністрів С.Вітте визнавав: політика влади призвела до того, що "звичайно, не всі євреї зробилися революціонерами, однак, поза сумнівом, жодна з націй не дала Росії такого відсотка революціонерів". Історик С.Дубнов писав: "Євреї давали для революції армії бійців у пропорції, яка перевищувала їхню кількість в країні, але ця пропорція навряд чи відповідала їхнім стражданням".[8.,26]
Водночас серед євреїв поширюються ідеї сіонізму, спочатку досить стримано зустрінуті ортодоксальними рабинами. Вважаючи, що зібрання народу Ізраїля на святій землі має здійснитися не людськими, а Божими зусиллями, вони не поспішали простягнути руку першим сіоністам.
На першу половину XIX ст. припадає активна інтелектуальна діяльність представників галицької таскали (просвіти). Вона пов'язана з іменами багатьох визначних вчених. Серед них засновник науки іудаїзму Соломон-Єгуда Раппопорт (1790 —1867), який розробив критичний метод дослідження єврейської історії та літератури, а також Нахман Крохмаль (1785— 1849), який простежив витоки єврейської традиції у своїй знаменитій праці "Путівник для заблукалих у наш час". Гаска-ла Галичини мала суттєву відмінність від німецької; друга відзначалася потужним асиміляційним компонентом. Висока концентрація єврейського населення в Галичині (12% всіх мешканців), дуже високий релігійно-філософський рівень рабинів скерували гас калу тут по шляху збереження й розвитку традиційних релігійних цінностей.
Водночас реформізм в іудаїзмі не набув помітного поширення в Україні, хоча чимало єврейської інтелігенції висловлювалося на його користь досить рішуче. "Внутрішня релігійно-побутова реформа, — писав С.Дубнов, — становить кричущу необхідність".[2.,170]
1.2. Суперечливість процесу емансипації радянського єврейства. Іудаїзм після 1917р.
1917 рік дощенту потряс сталий побут єврейських містечок. Радикально настроєна єврейська молодь взяла досить активну участь у руйнуванні того, що так чи інакше асоціювалося з межею осілості. Руйнації піддавалися й освячені релігією традиції та звичаї. Вона набувала специфічних для перших післяжовтневих років форм: активна антирабиністична кампанія, демонстративні виходи на роботу в суботу і в дні найбільш шанованих релігійних свят, влаштування в синагогах робітничих гуртків і світських шкіл. Комсомольці організовують показові суди над релігією, носять на Паску опудала рабинів, з ентузіазмом перелицьовують на новий лад тисячолітні свята.
Після громадянської війни, яка призвела до значних жертв (втрати українського єврейства досягли, за деякими підрахунками, 75 тисяч осіб) єврейські містечка було знекровлене. Євреї діставали до того ж можливість селитися у великих містах, де мешкання їх за царату заборонялося. Результати позначилися дуже швидко: якщо в 1897 р. у 21 великому місті України жило 415 тис. євреїв, то в 1923 р. — 764 тис. (50% єврейського населення України). Набувають поширення змішані шлюби — явище до революції серед євреїв в Україні вкрай рідкісне. Досить згадати, що вимога Закону, згідно з яким за жінкою, котра вийшла заміж за не єврея, відправлявся поминальний обряд як за померлою, свого часу виконувався досить послідовно.
У 1925 р. змішані шлюби становили 4,2% всіх шлюбних союзів, які укладали на Україні євреї-чоловіки, і 4,7% — євреї-жінки, а вже в 1927 р. відповідно 5 і 5,5% . Це набагато менше змішаних шлюбів, укладали в цей час євреї РСФСР, котрі проживали в основному у великих промислових і культурних центрах, але більше, ніж у Білорусії, де емансипація євреїв від форм буття, що склалися в рамках межі осілості, відбувалася складніше.[10.,25]
Життєва перспектива більшості мешканців містечок, обмежена колом так званих "єврейських професій", перестала бути фатальною. До середини 20-х років, наприклад, істотно зростає частка робітників і службовців серед загалу єврейського населення. 150 тисяч євреїв України і Білорусії зайнялися сільським господарством. З'являються єврейські сільськогосподарські поселення в Північному Криму, поблизу Кривого Рога і Херсона, в інших краях України. Між 1924 і 1930 роками 9526 єврейських сімей заснували 162 аграрних поселення.
Важливим секуляризуючим фактором, який справив надзвичайно складний і суперечливий вплив на світогляд українського єврейства, стало дуже активне залучення євреїв у партійно-радянський апарат. У 1925 р., наприклад, вони становили 25% партійних і державних функціонерів, 26,7% від загальної кількості службовців в економічних і фінансових органах. Високою була частка євреїв також у науці й культурі.
В Україні досить активно відкриваються культурно-освітні єврейські заклади. У 1924/25 навчальному році в УСРР працювало 342 школи з єврейською мовою навчання, а в 1929/30 р. — вже 786. Діяли три автономних райони; єврейські ради функціонували в 77 селах і 69 містечках (1929); 46 судів розбирали справи на ідиш. Водночас дуже жорстко викорінюються традиційні осередки єврейської культури, освіти й виховання — хедери і талмуд-тори, не кажучи вже про приватні училища й гімназії. Викорінюється навіть підґрунтя єврейської традиції — з початку 20-х років відбувається посилена дегебраїзація, тобто витіснення мови іврит, богослужбової мови, що, разом із тим, єднала євреїв різних країн і в той час уже почала відроджуватися як мова спілкування. "Материнською мовою єврейської маси визнається ідиш, а не іврит (староєврейська мова), — наголошувалося в постанові нарком-освіти УСРР (серпень 1920 р.). — Ідиш є мова викладова по всіх єврейських школах всіх типів на всій території УСРР. Викладання на мові іврит... забороняється".[10.,45]
Особливо наполегливими у викорінюванні "вогнищ мракобісся" були єврейські секції при партійних комітетах. Вони наполягали на закритті хоральних синагог, вимагали нещадного придушення "дрібної єврейської буржуазії, яка підняла голову і згуртовується навколо релігійних установ".
Оцінюючи ставлення партійно-державних структур того періоду до іудаїзму, слід визнати, що в цілому воно визначалося загальним підходом до релігії, тобто спрямованістю на її викорінення. Однак, підкреслюючи необхідність боротьби з "єврейським клерикалізмом", "подолання впливу рабинів на трудящі єврейські маси", комітети КП(б)У, особливо її керівні органи, тоді усвідомлювали, що у випадках, коли етнічні й конфесійні рамки практично повністю збігаються, антирелігійна кампанія може досить глибоко зачіпати національні почуття. Ставлення до конфесій, до яких належали національні меншості у Україні у першій половині 20-х років, ще визначалося необхідністю забезпечення підтримки в боротьбі з "православною контрреволюцією", а також сприятливого міжнародного реноме радянської держави в очах "світового пролетаріату". Тому відомо кілька випадків толерантного ставлення до синагоги. Наприклад, 4 листопада 1921 р. політбюро ЦК КП(б)У прийняло спеціальну постанову за фактом реквізиції молитовного приміщення в Золотоноші (нині Черкаської обл.). У ній містилася вимога повернення приміщення віруючим і негативна оцінка самого факту реквізиції, який на фоні збереження сакральних об'єктів інших релігій міг образити не тільки релігійні, а й національні почуття громадян.
Втім, у такій самій ситуації громада просила повернути відібрану в 1923 р. харківську синагогу — політбюро ЦК КП(б)У відмовило віруючим. І вже в той період релігійні організації, в тому числі й іудейські, потрапляють під жорстку опіку "органів", що націлюються на "розкладання і розшарування громад", вкорінення в них інформаторів (найчастіше вони вербувалися з числа парафіян), маніпуляцію групами віруючих для досягнення конкретної політичної мети.
У 1924 р., за даними НКВС УСРР, в республіці зареєстровано 1026 іудейських громад, які об'єднували 138583 віруючих. Звичайно, дані ці дають надто приблизне уявлення про релігійність єврейського населення. Викликає сумнів і сама можливість перелічити релігійних людей "по головах", най-скоріше до офіційних паперів потрапили лише засновники релігійних товариств. У кожному разі дослідження, здійснені етнографами в кордонах колишньої межі осілості (1923 р.), дали такі результати: 28,4% опитаних євреїв вважали себе релігійними, 18,6 — напіврелігійними і 52,7% — нерелігійними. Цікаво, що водночас тільки для 8,7% днем відпочинку була неділя, для решти — субота.
Наприкінці 20-х років, як відомо, ставлення до релігії з боку партійно-державного керівництва різко стає жорсткішим. Поряд з церквами, костелами закриваються й синагоги. Проблема набуває забарвлення, яке відповідає псевдотеорії "загострення класової боротьби в міру побудови соціалізму". Ось лише одна оцінка із сотень їй подібних, що належать до "великого перелому": "Єврейська зарубіжна буржуазія, — писав у 1931 р. журнал "Воинствующий атеист", — намагається насадити в СРСР єшиботи, сенс організації яких для них полягає в тому, що ці рабинські училища готовлять фанатично відданих завданням буржуазії агентів, проповідників націоналістичних тенденцій, що розладнують всілякими способами соціалістичне будівництво".; По осередках іудаїзму завдається нищівних ударів, а протягом другої половини 30-х років розгрому піддається й світська єврейська культура, скасовуються національні райони. Про захланність винищення пам'яток матеріальної й духовної культури засвідчують численні факти, хоча, на нашу думку, достатньо було б і цього: працівники Артемівського обласного архівного управління просили дозволу на передання кількох сувоїв Тори, які пишуться на пергаменті, місцевим організаціям для виготовлення піонерських барабанів.
Деяке пожвавлення релігійного і взагалі єврейського життя в Україні настало після приєднання до СРСР Західної України (1939 р.), Бессарабії та Північної Буковини (1940 р.). Однак дуже швидко єврейські організації, навчальні й наукові заклади тут розпущено, а десятки тисяч євреїв, так званих "ненадійних елементів", заарештовано або вислано до Сибіру та Казахстану.
Катастрофа європейського єврейства в часи Другої світової війни
Друга світова війна призвела до величезної трагедії українського єврейства. В Галичині було знищено близько 98% євреїв, які залишалися там протягом гітлерівської окупації. Серед євреїв, котрі мешкали в східних окупованих регіонах, у живих лишилося не більше як 1% (деякий виняток — так звана Трансністрія, де визволення дочекалися 15—20 тис. з 185 тис. місцевих євреїв, та Чернівці, де гітлерівці не встигли знищити до приходу Червоної Армії 16 тис. євреїв). Майже повністю знищено таку самобутню єврейську етнолінгвістичну й етноконфесійну групу, як кримчаки; попри намагання експертів допомогти іншій єврейській етнолігвінстичній й етноконфесійній групі — караїмам і довести Берлінові їхнє начебто "неєврейське" походження, їх також було розстріляно.
Відомостей про те, що радянське керівництво розглядало проблему євреїв в окупованій Україні і взагалі на окупованих землях, немає. Разом з тим повсюди були люди, котрі допомагали їм з власної ініціативи. Ще задовго до удержавлення України єврейські організації розшукували таких осіб і широко повідомляли про них світові. До почесної книги "Праведники миру" занесено митрополита Андрія Шептицького, луцького музиканта Вітольда Фуменка, священика Покровської церкви Києва Олексія Глаголєва, рівненчанина Якова Сухенка. Після здобуття незалежності України ці пошуки набули великої державної й громадської ваги, а передмову до книги про українських праведників миру (Сусленський Яків "Справжні герої" (Київ, 1993) написав особисто Президент Леонід Кравчук.
Потепління, що настало з 1943 р. у взаєминах між партійно-радянським керівництвом і релігійними організаціями, дуже мало позначилося на стані іудейських громад. Після війни в СРСР і, зокрема, в Україні розгорнуто безпрецедентну боротьбу з "безрідними космополітами", "оспівувачами талмудичної архаїки та містечкової зашкарублості", репресовано цілу плеяду єврейських інтелектуалів.
Навіть гідно, як велить традиція, поховати жертви гітлеризму виявилося неможливим: влада відмовляла у праві відновлення національної символіки на могилах і зазначення національної приналежності похованих. До останнього часу в Україні стояли надгробники з Моген-Довидом (Щитом Давида), в якого відбито "зайвий", шостий промінь — уособлення розчавленої національної гідності, блюзнірства й апогею "патріотизму". На початку 1992 р. в Україні виявлено 530 місць, де відбувалися масові розстріли євреїв у часи Другої світової війни, причому значна частина їх була в занедбаному стані.[7.,54]
ІІ. АНТИРЕЛІГІЙНА КАМПАНІЯ М. ХРУЩОВА. НАСТУП НА ІУДЕЙСЬКІ РЕЛІГІЙНІ ГРОМАДИ.
З кінця 50-х років у країні розгортається кампанія з викорінення інституціолізованої релігійності. Вона базувалася на утопічних планах побудови комуністичного суспільства до 1980 р. і на гранично ненауковому сприйнятті релігії як цілком пережиткового явища в соціальній тканині радянського суспільства, що функціонує завдяки підживленню з за кордону, спритності і підступності церковних діячів й через огріхи атеїстичної пропаганди.
В Україні ця кампанія набула винятково жорстоких форм і завдала нищівного удару по всіх конфесіях. Щодо іудейської релігії, то в республіканській пресі було організовано публікацію ряду статей і листів, які "викривали" синагогальний актив у користі і зловживаннях, "порочних зв'язках" із закордоном, в інших гріхах. Під приводом "систематичних порушень законодавства про релігійні культи" закрили синагоги у Львові, Миколаєві, Херсоні та в багатьох інших містах України.[1.,133]
Пафос антиконфесійного завзяття в ряді випадків підігрівався відчутними юдофобськими елементами офіційної пропаганди. Всесвітній резонанс і обурення викликав, наприклад, виступ М.С.Хрущова перед діячами культури й мистецтва (березень 1963 р.), в якому він розповів про якогось перекладача-єврея, що нібито працював у штабі гітлерівського генерала Паулюса. Це повідомлення виявилося наклепом, а в загальному контексті промову радянського прем'єра розцінено світовою громадськістю як намагання звинуватити євреїв у співробітництві з нацистами. Великий скандал викликав і вихід у Києві книги Т.Кичка "Іудаїзм без прикрас". Поряд з цілою колекцією антисемітських випадів вона містила карикатури в стилі журналу "Штюрмер", який виходив у Німеччині за Гітлера. Обурення виявилося настільки сильним, що ідеологічна комісія ЦК КПРС змушена була засудити книгу Т.Кичка.
ІІІ. СУСПІЛЬНО-РЕЛІГІЙНЕ СТАНОВИЩЕ РАДЯНСЬКИХ ЄВРЕЇВ У 1964—2007рр.
Після згортання кампанії в Україні діяло тільки 14 синагог, кількість ця залишалася незмінною аж до кінця 80-х років.
У 1964 р., після деякого перегляду найбільш одіозних підходів до проблем, пов'язаних з діяльністю релігійних організацій, чисельність прихильників іудаїзму оцінювалася апаратом уповноваженого Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів УРСР приблизно ЗО тисячами чоловік. Природно, наявна кількість синагог не могла задовольнити духовні потреби цих людей. Ось чому в республіці паралельно діяли також десятки міньянів (міньян буквально означає кворум, група повнолітніх, старших 13 років, чоловіків-євреїв кількістю не менш як 10 чол., тобто в кількості, достатній для колективного моління). Офіційний статус міньянів не оформлявся владою. Цілий ряд міньянів його й не добивався. Для багатьох таких спільнот, утворених віруючими похилого віку, процедури, пов'язані з реєстрацією, були надто клопітними, іноді непосильними.
Ізраїльсько-арабська війна 1967 р. різко погіршила становище радянських євреїв. У країні розгортається надзвичайно активна антисіоністська пропаганда, зміст якої набуває часом образливого характеру щодо всіх без винятку євреїв. Еміграція євреїв на Захід і до Ізраїлю ще більше загострює ситуацію. Все це призвело до більш жорстокого контролю за синагогою з боку офіційних структур як за "об'єктом сіоністського впливу".[2.,168]
До керівництва синагогами допускаються здебільшого особи похилого віку, лояльні до панівного режиму, котрі контролювалися місцевими органами влади та органами безпеки.
Релігійно-громадська активність для них — можливість реалізації свого ще значного соціального потенціалу й нерідко чисто адміністративного або просто життєвого досвіду. Багато таких активістів мали дуже поверхове уявлення про іудаїзм, що відзначалося як радянськими, так і зарубіжними спостерігачами. Наприклад, серед інтерв'юйованих нами в середині 80-х років, синагогальних активістів майже третина їх до виходу на пенсію взагалі не відвідували синагогу, більше половини відвідували тільки в дні релігійних свят і лише кожний десятий — щосуботи і частіше.
Найпоширенішим типом парафіян синагоги стає чоловік похилого віку, котрий гостро відчуває потребу в розширенні соціальних зв'язків, що різко звузилися після виходу на пенсію, а також у віковому й етнічному спілкуванні.
Життя переважної більшості таких парафіян неодноразово піддавалося ґрунтовній, навіть докорінній ломці. Переїзд з містечка у велике місто, робота на промисловому підприємстві, громадська діяльність, могутній вплив ідеологічної машини на свідомість, фронт або евакуація в роки війни, загибель рідних і близьких — усе це тією чи іншою мірою пережив кожний з них. Вони болісно відновлювали ті фрагменти єврейського виховання і релігійних уявлень, які закладено в них сім'єю і напівпідпільними вже в роки їхнього дитинства меламедами. Оцінку головного рабина московської хоральної синагоги А.Шаєвича ("навіть старі, ті, кому, припустимо, сімдесят, часом знають лише ази іудаїзму, а іноді й того менше") цілком можна застосувати і до парафіян українських синагог того часу.
Виняток становили євреї в тих українських землях, які було приєднано до СРСР у 1939—1940 і 1945 роках. Тут відданість національним і релігійним традиціям не піддавалася випробуванням 20—30-х років. Євреї, котрим вдалося пережити війну, та їхні нащадки зберегли багато в чому традиційний спосіб життя і вузлові моменти його незмінне освячували за допомогою синагоги.[10.,76]
Зрозуміло, атмосфера, що панувала в синагогах, задовольняла далеко не всіх євреїв, які бажали прилучитися до іудаїзму. Це стосується й суто релігійних проблем: наприкінці 70-х і до кінця 80-х років проповіді в синагогах України не читалися. Богослужіння обмежувалося читанням Тори, причому далеко не в усіх синагогах навіть по суботах збирався кворум. У найбільшій в Україні київській синагозі, наприклад, тривалий час не було рабина, відвідувачі не одержували повчань з питань віровчення, синагогальної й побутової обрядовості. Приблизно таким же було становище в Одесі, у Дніпропетровську, Симферополі, Вінниці, в багатьох невеликих містах України іудейські культові заклади відвідувалися, по суті, виключно людьми похилого віку, і релігійне життя тут ледве жевріло.
Слід зазначити, що в усіх синагогах України майже не відправлялися шлюбні обряди, дуже рідко — обрізання і бармицтво (обряд для 13-річного підлітка, і для того, хто досяг повноліття). Послідовніше виконувалися обряди, пов'язані з поминально-поховальним циклом. Але і їхня редакція була набагато ліберальнішою від ортодоксальної (все сказане стосується, звичайно, не тільки минулого десятиліття).
Водночас, хоч це і здається парадоксальним, синагога в зазначений період була в Україні інститутом універсальнішим, ніж будь-коли. Адже ні єврейських театрів, ні клубів, ні шкіл, ні засобів масової інформації, ні багато іншого єврейське населення України не мало. Національна ідентифікація офіційно могла здійснюватися тільки через синагогу. Тому в дні особливо шанованих свят синагоги Києва й Одеси, де відносно високою є частка єврейського населення, виявлялися виповненими публікою, котра не мала загалом елементарних релігійних уявлень, але була пройнята національною свідомістю. Синагога через свою унікальність як єдиний єврейський інститут виконувала найрізноманітніші функції: тут обговорювалися специфічно етнічні проблеми, намічалися шлюби, зав'язувалися знайомства, відбувався обмін літературою тощо.[1.,134]
Стан синагоги, незадоволеність змістом і динамікою релігійного життя значною мірою каталізують розвиток в іудаїзмі паралельних структур.
У 70—80-х роках в Україні йде досить активне утворення гуртків з вивчення івриту, єврейського виховання та ін. Вони формуються представниками єврейської інтелігенції, переважно природничо-наукової та технічної. Спектр культурних переваг, рівнів національної свідомості й релігійності надзвичайно широкий: від людей, котрі хворобливо усвідомлюють свою відірваність від національних коренів і прагнуть лише до подолання цього становища, до глибоко, майже фанатично віруючих; від бажаючих просто спілкуватися мовою предків до активних учасників правозахисного руху; від послідовних прихильників культурно-національної автономії до непримиренних сіоністів. Причому спостерігачі за єврейським правозахисним рухом свідчать про досить різкий поворот від повного релігійного індиферентизму активістів 70-х до глибокої релігійності активістів 80-х років. У Києві й Одесі появляються невеликі групи молодих євреїв, котрі намагаються ретельно дотримуватися релігійних приписів і табу. Саме їхній спосіб життя розглядався як виклик і призводив до утисків з боку владних структур. Проте переслідування ще більшою мірою згуртовували єврейських активістів і спонукали їх до захисту власних прав і переконань. Часто навіть ті, хто й не думав про критику режиму, прилучалися до правозахисного руху.
Учасники гуртків-міньянів у великих містах контактують з іноземними кореспондентами, туристами, представниками різноманітних зарубіжних єврейських центрів і організацій, що, як правило, вело до "охоронних" акцій влади.
Структури, що розглядаються, мали високу частку "відказників" (неологізм ввійшов без перекладу в інші мови і відомий усім, хто хоч трохи знайомий з проблемами радянського єврейства), їх не страхала конфронтація з владними структурами, і політичний аспект у діяльності деяких гуртків, задуманих як чисто національно-релігійні, був досить вагомий.
Таким чином, розвиток іудейської релігії в Україні напередодні горбачовських реформ визначався гранично складним переплетінням різнопланових і суперечливих тенденцій, найбільш потужними з-поміж яких були такі:
— драматичний занепад єврейської традиції в найширшому розумінні цього поняття;
— державний антисемітизм, який базувався на парадоксальному поєднанні скерованості на денаціоналізацію євреїв і запобіганню їхній офіційній асиміляції (сумнозвісна п'ята графа);
— репатріація до Ізраїлю й еміграція на Захід;
— занепад офіційної синагоги і відродження єврейського культурного та національно-релігійного життя, яке набирало форми опозиції панівному режиму.
Релігійне і громадсько-культурне життя євреїв після унезалежнення України.
Ерозія та занепад комуністігчного режиму, а потім і здобуття Україною незалежності створили принципово нову ситуацію для єврейського життя і єврейської релігії в країні. Ці реалії завдали також дуже відчутного удару по сталому стереотипу українця-антисеміта, досить поширеному на Заході. Очевидно, сприятливі умови для розвитку єврейського життя, які відкрилися в Україні після її удержавлення, зумовлено такими чинниками.
По-перше, негативний стереотип щодо ставлення українців до євреїв живився у світовій громадській думці історичними ремінісценціями, що сягали в XVII—XVIII ст., в часи громадянської війни, а не спирався на реальні дослідження українсько-єврейських та єврейсько-українських взаємин. Разом із тим серйозні розвідки, здійснювані на Заході, засвідчували, що специфічного "українського антисемітизму" немає. Так, Ц.Гітельман, обстеживши 1161 єврея, котрі емігрували протягом 1977—1980 рр. до СІЛА із СРСР, отримав такі результати: 38% емігрантів з України часто стикалися з антисемізмом (з Росії — 33,2%); інколи — 31,9% (з Росії — 40,4%). Водночас ніколи не стикалися з антисемізмом 12,7% емігрантів з України і лише 4,1% з Росії.[10.,133]
По-друге, рух за незалежність України, перші кроки незалежної Української держави не підтвердили гіпотез щодо обов'язкової деструкції національних рухів народів, серед яких мешкають євреї, для їхнього існування. Наприкінці 80-х —• на початку 90-х років у національному русі самої України не помітно сили, яка б обстоювала антисемітизм. Народний рух України ще за свого формування ухвалив резолюцію проти антисемітизму, оголосивши водночас про намір сприяти розвиткові єврейської культури й релігії. Пізніше, в міру загострення соціально-економічної і політичної ситуації в Україні, активність радикальних угруповань, котрі продукують ксенофобію і ворожість до інших націй, стала помітнішою. Однак треба зазначити, що їхні ідейні конструкції і пропагандистські дії викликають спротив демократичних кіл, а самі радикали вважають, що юдо фобія відволікатиме їх від "головного ворога", тобто від росіян (це, безперечно, не означає, що зміна політичної кон'юнктури не призведе до зміни ними цілей для заподіяння "головних ударів").
Разом з тим розвиток політичної ситуації в Україні був певною мірою реалізацією гасел, які висували українські дисиденти. Вони завжди вбачали в релігійних і секулярних сіоністах, єврейських активістах союзників в антиімперській боротьбі. На відміну, зазначимо, від російського дисидентського руху, де поряд з течіями, що беззастережно виступали проти державного антисемітизму, завжди були досить помітні угруповання великодержавно-шовіністського спрямування, котрі продукували відверто антисемітські ідеї й настрої. Легалізація їх зробила юдо фобію вельми потужним чинником політичної сцени посттоталітарної Росії.
Солідарність єврейських та українських політв'язнів (деякі з них, нагадаємо, згодом посіли чільне місце в українському політикумі) дуже позитивно позначилася на українсько-єврейських взаєминах. Навіть "один такий факт солідарності, — писав у пермських таборах 1977 р. Є.Сверстюк, — перекриває сотні каламутних фактів, як: начальних НКВД мав прізвище на -штейн, а поліцай — прізвище на -енко... Українців окрилює диво відродження Ізраїлю, диво витримки народу, який крізь тисячоліття гонінь зберіг свій дух і проніс волю до вільного життя. "І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя", — лунає голос Лесі Українки. "І ти ще встанеш знов, як встав Ізраїль", — відлунює у наших серцях". Показово, що деякі акції української інтелігенції як, наприклад, виступ І.Дзюби в Бабиному Яру 29 вересня 1966 р., набули найширшого резонансу й довели світові, що влада, яка влаштовує розважальний центр на місті жахливого злочину, не є власне українською владою.[10.,134]
По-третє, необхідно зазначити, що політика адміністрації Української держави в єврейському житті досить послідовна. Адміністрація здійснила цілу низку дуже виважених кроків, які здобули відродженій державі позитивні відгуки світової громадськості. Величезне моральне значення мала промова Л.Кравчука в Бабиному Яру на меморіальному мітингу, присвяченому 50-річчю трагедії. Президент України підкреслив, що цей сумний факт дає змогу попросити пробачення у єврейського народу, стосовно якого було здійснено стільки несправедливостей у нашій історії. В цілому успішно пройшов також візит Л.Кравчука до Ізраїлю, де він став тринадцятим головою іноземної держави, якому надали можливість виступити в кнесеті. Україна також однією з перших підтримала ініціативу щодо скасування сумнозвісної резолюції Генеральної Асамблеї 00Н (1975), що затаврувала сіонізм як форму "расизму і расової дискримінації".
Протягом кількох років в Україні було створено 120 культурологічних єврейських центрів та організацій, товариства єврейської культури діють у 70 містах; у Києві та в інших містах працюють представництва міжнародної єврейської організації "Сохнут". Відкриваються єврейські школи, синагоги, театри, видаються єврейські газети. Розпочали свою діяльність Інститут єврейської матеріальної культури, кабінет єврейської історії й культури при Інституті національних відносин і політології, Міжнародний Соломонів університет, групи з вивчення єврейської мови та літератури Національного педагогічного університету ім. Драгоманова, група на акторському відділенні Інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого тощо.
Розвиток єврейського культурного та релігійного життя в Україні визнається успішним і в закордонних єврейських центрах. Так, рабин міста Реховот Сихма Коен Кук, зазначивши, що "українська влада робить все можливе, аби піднести репутацію України в очах світової громадськості та уникнути будь-якої згадки про антисемітизм", підкреслив водночас, що Україна посідає перше місце серед держав СНД у галузі єврейської освіти. Створено умови для гідного упорядкування святих місць іудаїзму — могил видатних цадиків, вчителів і дослідників Закону, яких дуже багато на українській землі. Це поховання Ісраела Бешта в Меджибожі, Шнеур Залмана (Алтер ребе) в Гадячі, Леві Іцхака в Бердичеві, Нахмана Брацлавського в Умані та ін. Могили видатних ревнителів іудаїзму є на Київщині, Буковині, Чернігівщині, Поділлі, в Закарпатті та в багатьох інших регіонах країни. Деякі проблеми, пов'язані із впорядкуванням святих місць та паломництва до них, вирішуються на найвищому рівні.
На початок 1999 р. в Україні офіційно зареєстровано статути понад 100 іудейських релігійних громад, якими опікується більше 50 священнослужителів, діє 32 недільні школи. В іудейських громадах дедалі більшої ваги набувають люди, котрі, по суті, дістали безрелігійне виховання і практично не мали того, що в Ізраїлі і на Заході розуміється під єврейським вихованням. Прийшовши до релігії в досить зрілому віці, вони часом поєднують у собі значний інтелектуальний потенціал і властиву неофітам жадобу до пізнання й здобуття релігійного досвіду, розсудливість і м'якість інтелігента та палкість, нетерпимість прозеліта. Ці віруючі істотно змінили загальну атмосферу життя української синагоги, однак процес цей не є безпроблемним, навіть коли ми абстрагуємося від загальнополітичного фону і зростаючої еміграції єврейського населення.
Однією з найсерйозніших проблем лишається те,що немає наступності релігійної традиції, перерваність якої з актуалізувала необхідність дійової допомоги з боку зарубіжних релігійних єврейських центрів. У багатьох містах України вже кілька років працюють рабини, надіслані північноамериканськими та ізраїльськими релігійними центрами. Так, з 1990 р. рабином київської синагоги служить Яків Блайх, який приїхав сюди за скеруванням Карлинстолінської іудейської громади Нью-Йорка.
Завдяки закордонним центрам вельми помітним явищем єврейського релігійного життя став рух ХаБаД (ХаБаД — Любавіч), позиції якого дуже сильні в СІЛА. ХаБаД (абревіатура івритських слів хахма, тобто мудрість, біна — осягнення, даат — знання) — течія в хасидизмі, яка поєднала емоційну чутливість хасидизму Ісраела Бешта і рабиністичну вченість. Засновника цієї течії Шнеура Залмана (1745—1813) поховано в Гадячі на Полтавщині. "Хасидизм розуму" Шнеура Залмана ґрунтується на синтезі щирої віри і релігійної філософії і вважається надійним засобом повернення асимільованих та ізсекуляризованих єврейських інтелігентів до єврейських цінностей. Також зусиллями закордонних центрів в Україні засновано громади реформованого іудаїзму, зокрема прогресивного (13 громад).[5.,40]
Разом з тим українське єврейство в цілому найбільш відірване від традиції порівняно з іншими національними меншинами. Згідно із шкалою збереження національних традицій, застосованою Інститутом соціології НАН України при вивченні 8 етносів України, євреї набагато менше за інших говорять національною мовою, відзначають релігійні свята, співають національних пісень, розповідають національні казки, готують національні страви, обговорюють події національної історії і культури (стосовно історії та культури, то респонденти роблять це в колі своєї родини набагато частіше, аніж це було в сім'ях їхніх батьків). Хоча українські євреї досить активно обстоюють автономність національних меншин, у тому числі і в релігійному житті, проте серед визначальних чинників усвідомлення власної національної приналежності релігія не увійшла до переліку чільних. Релігійна діяльність також не є привабливою для абсолютної більшості.
Величезним випробуванням для існування єврейського релігійного життя в Україні, є, поза сумнівом, інтенсивна еміграція. Загалом лише в Ізраїль з країн колишнього СРСР репатріювалося від часу скасування обмежень понад 700 тис. євреїв, приблизно 18% — з України. Лише з Києва протягом 1990—1992 років до Ізраїлю виїхало 26056 євреїв, а протягом 1968—1988 років кожний десятий єврей, який прибував до Ізраїлю з СРСР, був з Чернівців.[6.,54]
Те, що в еміграційних скеруваннях дуже велика частка нерелігійної й неетнічної мотивації, засвідчують такі статистичні дані: протягом 1989—1990 років до Ізраїлю прибуло 5,4% не євреїв із СРСР, у 1991 р. — 13,3%, у 1992 р. — 20,5% . За даними ЦСУ Ізраїлю, 58% єврейських родин в європейський частині колишнього СРСР являють собою мішані шлюби.
Причому, як підрахували ізраїльські демографи, випадки, коли мішані сім'ї записують дитину євреєм, під час перепису 1989 р. становили лише від 17 до 26%. Вони також вважають, що еміграція триватиме. Безперечно, чимала частина євреїв залишиться в Україні, і вони не лише зберігатимуть величезну історико-культурну й духовну спадщину, надбану тут їхніми предками протягом багатьох століть, а й розвиватимуть це надбання.
ВИСНОВОК
Підсумовуючи все вище сказане, можна з впевненістю стверджувати про безсумнівну значимість даної теми для цілісного розгляду різноманітних культурних тенденцій в українському суспільстві на протязі тривалого періоду її історії.
Величезну значимість має, встановлення впливу іудейської релігії на життя української спільноти в різні періоди історії починаючи з княжих часів і закінчуючи сучасністю. Це дозволяє нам простежити залежність потужності іудейської церкви від різних суспільно-політичних і соціально-економічних умов, а також, побіжно дослідити стосунки титульного етносу (українців) і єврейської общини (зокрема, питання антисемітських настроїв в українському суспільстві).
Для з’ясування характерних особливостей положення іудаїзму в радянські часи, найбільш корисною є акцентуація уваги на питання негативного впливу антирелігійної компанії М.С. Хрущова на стан віросповідання іудаїзму на теренах України. Наслідки цієї акції легко простежуються і в наступні періоди існування іудейських громад в Україні. Достатньо складним є простеження долі єврейсько-іудейської спільноти в часи застою і перебудови, це пов’язано з навмисним викривленням історичних фактів, що стосуються нашої проблеми в радянській історіографії. Інша проблема виникла при дослідженні долі іудейства після утворення Української незалежної держави, хоча, новітні праці переважно й позбулися традиційного, негативного ставлення до іудейства, вони й надалі нерідко грішать наявністю суперечливих фактів, неточностями, а іноді й відвертим антисемітизмом. Тому, чи не найголовнішим, завданням для автора була систематизація та впорядкування наявних даних по дослідженій проблематиці.
Безумовно, тема долі іудаїзму в Україні дуже складна і суперечлива і містить в собі чимало можливостей для подальших досліджень на різних рівнях наукової практики. Зокрема, дуже важливим є розгляд цієї проблеми у регіональному вимірі, та відносно взаємостосунків іудейської церкви з іншими конфесіями, які існують на території Української держави. Це пов’язано з необхідністю підведення теоретичної основи під встановлення та зміцнення толерантних та безконфліктних взаємовідносин, як між суто релігійними спільнотами, так і між різними етнічними спільнотами, що мешкають в Україні.
ЛІТЕРАТУРА
1. Вечерський В. «Синагоги в Україні». Хроніка 2000.-№21-22.- с. 133-134.
2. Історія релігії в Україні: навч. Посібник/ НАН України. І-нт філософії, Відділ релігієзнавства; За ред.. А.М. Колодного, П.Л. Яроцького.- К.: Знання, 1999.- 735 с.
3. Історія релігії в Україні: У 10 Т./ Укр. осоц. Релігіє знавців, Відділення релігієзнавства ін-ту філос. ім. Г.Сковороди НАН України; Укр. Центр духовної культури; Ред. кол.: А.Колодний (голова) та ін- К.: Укр. Центр духовної культури; 1997.
4. Історія церкви та релігійної думки в Україні: Навч. Посібник:У 3-х кн.- К.: Либідь, 1994. Кн. 3: Кінець ХVІ- сер. ХІХ ст. Скл. О.П. Крижанівський.- 1994.- 336 с.
5. Лупарев Г.П. «Понятие и виды религиозных организаций в СССР» : (Правовой статус) // Сов. Государство и право.-1991.-№5.- с. 35-42.
6. Маринович М.Ф. «Про міжконфесійну ситуацію в Україні» // Релігійне життя // Права людини в Україні:К.-Х.,1993.- с. 50-56.
7. Мокрий В. «Церква в житті українців ».- Львів; Краків; Париж: Просвіта, 1993.-106.
8. Релігійні організації в Україні станом на 1 січня 1998 року : Офіційний вісник Людина і світ.-1998.-№1.- с. 24-32.
9. Саган О. «Релігійне життя України наприкінці 1996р. // Українське слово.-1996. 26 грудня.
10. Хонигсман Я.С., Нейман А.Я. « Евреи Украины » :/ Краткий очерк истории / Под. Общ. Ред. Ф.Я. Горовского; Укр.- финск. Ин-т.- К.: Б. и, 1992.-157 с. Ч.1.