Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Політичне панування
типологія Макса Вебера
Основними формами політичної влади є:
панування;
політичне керівництво;
управління.
Панування — це абсолютне чи відносне підкорення одних людей (соціальних груп) іншим.
Держава, як і політичні утворення, які історично їй передували, є системою стосунків, які характеризуються пануванням одних людей над іншими. Це панування спирається на легітимне насилля як засіб його реалізації. Таким чином, щоб панування існувало, люди, над якими панують, повинні підкорятися авторитету, на який претендують пануючі. Постає питання, за яких умов відбувається цей процес?
На це питання намагався відповісти на початку ХХ ст. видатний німецький соціолог і політолог Макс Вебер. У центрі свого дослідження М. Вебер поставив не поняття “держава”, а поняття “панування”, оскільки вважав його первинним. Панування, на думку Вебера, означає шанс здобути покору певних осіб для того, щоб керувати ними у визначеній сфері. Воно спирається не на вільну гру інтересів, а на авторитарну владу у сфері видання наказів. Визначальною рисою панування є саме покора.
В основу типології Макс Вебер поставив питання: яким чином, за яких умов народ буде готовий виявляти покору, погодиться на панування над ним? Використовуючи такі категорії, як спосіб організації панування, тип норм і засобів, які гарантують здійснення волі володаря, дослідник виділив три “чисті” типи панування: традиційний, харизматичний та легальний.
Традиційний тип панування спирається на віру в святість традицій, давно встановленого порядку і на повагу до авторитету володаря.
М. Вебер розрізняв два варіанти традиційного панування:
Харизматичний тип панування спирається на те, що є небуденним, базується на авторитеті особливого дару особистості (Gradengabe), на повній особистій відданості та довірі, викликаній наявністю якостей вождя у певної людини. Прикладами таких лідерів є пророк, обраний князь-воєначальник, видатний демагог або політичний партійний діяч. У даного лідера є свій штаб, який складають його учні. “Чим чистіший харизматичний авторитет, тим менш організований цей штаб”. Це пояснюється тим, що харизматичний лідер бере на себе більше обов'язків та відповідальності, і тому штаб все більше залежить від самого лідера і стає менш самостійним.
Панування при легальному типі відбувається на основі віри в обов'язковість легального встановлення влади (Satzung) та ділової “компетентності”, яка обумовлена раціонально створеними правилами. Управління відбувається не в ім'я особистого авторитету, а в ім'я безособової норми. Авторитет при цьому типі панування є безособовим. Законність панування спирається на віру в легальність встановленого порядку. Легальний тип панування, на думку польського дослідника З.Красноденбського, є “специфічно сучасним”.
Харизматична влада не пов'язана ані з формальними правами, ані з традицією. Вона з'являється в період, коли у суспільстві виникає потреба в харизматичному лідерстві. А ця потреба з'являється під час соціально-політичної кризи, тоді як традиційне і легальне панування характерні для відносно стабільних умов соціально-політичного розвитку. Підтвердження даної тези знаходимо у світовій та вітчизняній історії. Наприклад, Б. Хмельницький отримав харизматичну владу тільки тоді, коли український народ переживав глибоку суспільно-політичну кризу: український народ не мав власної автономії, селянство перебувало в безправному становищі, а козацтво зазнавало утисків з боку польського уряду. В такій ситуації потрібен був лідер, який би розпочав повстання і очолив його. І народ, визнаючи свого лідера, вірить йому, саме тому Хмельницький отримує широкі повноваження. Фактично Богдан Хмельницький був не просто ватажком повсталих, а став на чолі нової української держави. Вага гетьманської влади після Б. Хмельницького суттєво зросла. Очевидно, що в часи стабільності народ би ніколи добровільно не надав одній особі стільки повноважень.
Спочатку харизматичне панування виникало там, де була поширена віра в магічне. Племінні вожді зосереджували в собі усі властиві їм функції харизматичних лідерів: вони були ватажками, поводирями на полюванні та війні, жерцями, суддями і т. ін. Згодом економічні, владні та ідеологічні функції диференціювалися між окремими індивідами. Одначе будь-яка систематизація керівних функцій неминуче призводить до виникнення соціальних інститутів і занепаду особистої харизми влади.
Процес виникнення криз Вебер пояснював як трансформацію харизматичної влади в традиційну: харизма як магічна унікальна сила індивіда не є постійною, після смерті харизматичного лідера з'являється проблема наступника. Учні й послідовники харизматичного вождя, а також маси намагаються зберегти й утилізувати цю силу для себе й нащадків. Але саме лише зародження такого бажання - поворотний пункт у харизматичному пануванні. Сподвижники вождя вимагали для себе привілеїв, а потім - посад жерців, чиновників, вищих військових чинів, а також секретарів, редакторів, видавців. У будь-якому разі існувало прагнення отримати матеріальні блага й постійний прибуток із суспільно-політичних рухів та інститутів, що виникали внаслідок діяльності харизматичного вождя. Харизматичний “заповіт” або інша сукупність текстів перетворювався у систему “догматів”, правових і моральних наказів. На цій основі будь-яке нове вчення перетворювалося в ідеологію. Відносини між вождем та його послідовниками втрачали опору на безпосередню віру в його могутність та місію і починали зміцнюватися вірою, яку освячує традиція. Таким чином, харизматична влада поступово перетворювалася на традиційну.
Яскраві приклади традиціоналізації харизматичної влади можна взяти з релігії. Коли харизматичні особи - засновники релігійних вчень (Моїсей, Ісус Христос, Магомет) помирали, вони залишали після себе харизматичні “заповіти” (Старий і Новий Заповіти, Коран) та послідовників, апостолів. Ці послідовники розповсюджували вчення і створювали релігійну організацію, яка функціонувала згідно правил і норм, зазначених в “заповіті”. Ці правила і норми ставали традицією того народу, де була поширена дана релігія.
На думку Вебера, харизматичний момент мав місце в усіх історичних епохах і в усіх регіонах. Спочатку безособистісна харизма приписувалася родові, оскільки вважалося, що видатні, надзвичайні якості можуть передаватися через кровну спорідненість, але з часом вона інституціоналізувалася: божественні якості почали передаватися через магічні процедури (що характерно для Церкви), а не кровноспорідненими зв'язками. З часом дедалі більшого значення набували знання. Саме в цьому процесі приховується основна відмінність між інституціональною та родовою харизмами. Остання мало впливала на функціонування організації, а інституціональна - навпаки. Вся історія Європи, у тлумаченні М. Вебера, - це боротьба родової харизми (влади світської знаті) з інституціональною (представленою Церквою), в перебігу якої обидві сторони були змушені піти на компроміс.
Щодо традиційного панування, то основною його формою був патріархат. Споконвіку він був характерним для відносин, що складалися між членами однієї родинної групи, а економічні, владні та ідейні аспекти цих відносин були тісно пов'язані з традицією. Основна особливість традиційної влади полягає в тому, що абсолютні межі влади правителя визначаються традицією, котра обмежує його можливе самоуправство. Патріархат починав втрачати свою однозначність у міру того, як правитель захоплював нові території. Виникала проблема управління ними, що вирішувалося створенням адміністративного персоналу, який здійснює владу подібно до вождя. Різновидами патріархалізму М. Вебер називав патримоніалізм і султанізм.
Нас більше цікавить саме патримоніалізм, який був притаманний для Західної Європи. У цьому різновиді усі політичні проблеми, навіть ті, що не мають нічого спільного з домашнім господарством володаря, пов'язувалися з придворною посадою, наприклад, командування кавалерією передавалося головному конюхові.
З часом патримоніальне правління стало недостатньо ефективним для вирішення економічних і політичних проблем. Чому це відбувалося? Річ у тому, що жителі захоплених територій ставали підданими правителя, але вже не особистими, а політичними. Політичні підлеглі, на відміну від особистих, володіють певними традиційними правами (власність на землю, спадщину, укладання шлюбів, носіння зброї). Обов'язки політичних підлеглих обмежені існуючими в їхніх регіонах традиціями, тоді як обов'язки особистих цілком залежали від свавілля правителя. Конфлікт традицій та особистої волі має вирішальне значення для пояснення процесів децентралізації патримоніальної влади.
Варто відзначити, що харизматичне та традиційне панування протягом історії людства змінювали одне одного. Спочатку існував так званий первісний стан панування. Потім з'являвся лідер, який вирізнявся за певними ознаками (фізичні, інтелектуальні, магічні...). Він підносив політичну владу на вищий рівень, розширював повноваження та функції голови держави та його апарату. Після смерті лідера харизматичний апарат обростав традиціями, тобто трансформувався у традиційний тип панування, який вважався легітимним до виникнення кризи, котру не можна було контролювати. Ці кризи носили економічний (голод, епідемія, промислові та фінансові кризи), політичний та духовно-релігійний (відсутність чіткої релігійної системи, яка б задовільняла духовне життя членів суспільства, громади) характер. Після наростання кризи з'являвся харизматичний лідер, який проявляв визначні якості при вирішенні кризової ситуації. І весь цей процес повторювався наново.
М. Вебер розглядав традиційне й харизматичне панування як тло для аналізу раціонального легального панування, що існувало на тодішній час у країнах Західної Європи та Сполучених Штатах Америки. Він вважав, що раціональна легальна влада розвивалася протягом багатьох століть у процесі раціоналізації права. Функціонування як моральних, так і правових норм базувалося на можливому використанні психологічних або фізичних засобів примусу. Часто цих норм дотримувалися через особисту зацікавленість індивіда, а також боячись кари за непокору.
У ранній період розвитку суспільства були поширені правові пророцтва, які виконувались пророками. Вони проголошували закони і, формулюючи відповіді на запитання, поставлені перед Богом, оголошували вирок. Цей процес був пов'язаний з певним ритуалом. Спочатку роль пророків виконували жерці, згодом ці функції перейшли до нотаблів, із середовища яких з'явилися перші чиновники, що обиралися або призначалися. Якщо їхньому родові приписувалася харизма, то судова посада ставала спадковою. Так правовий пророк перетворювався на чиновника. У той час вважалося, що всі правові норми освячені традицією, а суперечки про них були справою компетентних осіб. Доки правові норми створювались подібним чином, вони залишались ірраціональними. Наступний етап розвитку права був пов'язаний з насаджуванням суспільству законів світською та релігійною владою.
Раціоналізація політичного панування, як зазначив американський політолог Р. Чілкот, вимагала “секуляризації, або розділення релігійної та державної практики”. Незважаючи на те, що свого часу Церква досить успішно перейняла функції правового пророка, вона не спромоглася створити бездоганну систему регуляції відносин індивідів, істотно вплинути на громадянське й торгівельне право. Макс Вебер вважав, що головним питанням для розвитку раціональної влади було відокремлення церковного судочинства від світського. Таким же важливим чинником, що вплинув на процес раціоналізації права, був компроміс інтересів між феодальною аристократією та буржуазією. Остання вимагала чітко і ясно сформульованих правових наказів, які ліквідували б свавілля чиновників і привілеї. Там, де принципи правового порядку дотримуються й реалізовуються з опорою на переконаність у їхній справедливості, де вони узгоджені з діяльністю уряду, який монополізував право на законотворчість і реалізацію влади, там можна говорити про раціональну легальну владу. Таке бачення характерне для західної науки.
Типологія панування, як і ціла теорія політики Макса Вебера, була явищем історичним, тому її треба аналізувати на тлі епохи. Особливо це стосується розгляду харизматичного типу панування. В цьому типі, на думку М. Вебера, існує “ідея внутрішнього покликання лідера в її повному вигляді”: люди виявляють покору цьому лідерові не в силу звичаю чи встановлень, а тому що вони вірять йому. Якщо згадати час, коли писалась праця Вебера “Політика як професія і покликання”, а це початок ХХ ст., то можна зрозуміти, чому автор відстоює ідею харизматичного лідера. З І Світової війни Німеччина не вийшла переможцем, країна переживала кризу, стара система показала себе нездатною керувати державою. Тому народ потребував сильного харизматичного лідера. І цей лідер з'явився з часом в особі фюрера Адольфа Гітлера.
Потреба у харизматичному лідері є цілком природною та актуальною сьогодні в Україні. Макс Вебер писав, що харизматичний лідер є людиною, яка вимагає від інших послуху з погляду на місію, яку він був покликаний виконати, і його влада спирається на віру його прихильників. У випадку України, яка після розпаду СРСР тривалий час не мала загальновизнаного лідера, а політична ситуація й досі є нез'ясованою та досить напруженою, існує політична криза - брак демократії, відкритості, свободи в країні.
Проблема легального типу панування на сучасному етапі полягає в його ірраціональності. На даний момент простежується тенденція зменшення впливу громадян на законотворення. Яким чином це відбувається? Великі фінансові корпорації впливають на прийняття рішень для задоволення власних потреб. Ці фінансові структури через засоби масової інформації здійснюють тиск на політичну владу, формують погляди виборців. Проблема полягає в тому, що “медіатизація” політики та її “американізація” призводять до того, що власники великих фінансових структур впливають на політику, в той час, коли самі вони не є обраними народом. Проходить злиття політики і бізнесу, що порушує одну з основ урядової організації, які виділив Макс Вебер, а саме, відокремлення адміністративного штабу урядовців від засобів утримання адміністрації. Поступово зникає верховенство права, яке стає знаряддям в проведенні власної політики фінансових структур.