Література народів України

Работа добавлена на сайт samzan.net:

1. Предмет, завдання і значення курсу «Література народів України».

Курс “Література народів України” введено на початку 90-х років ХХ ст. замість “Літератури народів СРСР”, який з розпадом Радянського Союзу став недоцільним. Як і попередній, читається він для студентів випускних курсів денного і заочного навчання і має на меті поглиблення та завершення їх літературознавчої підготовки у стінах університету. Завдяки цьому курсові студенти мають змогу глибше познайомитися з історією поселення основних національних меншин на теренах України та їхнім подальшим життям, з культурами та літературами цих меншин, з’ясувати для себе історію їхніх взаємин з культурою та літературою титульної нації, їхнім сучасним станом і перспективами розвитку.

У курсі робиться огляд літератури другої після українців корінної національності – кримськотатарської, а також таких національних меншин, як білоруська, російська, польська, румунська і молдавська (молдовська, угорська, єврейська, німецька, грецька, циганська, грузинська, гагаузька. Мікропортретами подається творчість таких письменників, як Олександр Хиждеу, Георге Асакі, Васіле Александрі, Міхай Емінеску, Карл Еміль Францоз, Пауль Целан, Роза Ауслендер, Шолом-Алейхем, Елієзер Штейнбарг, Йосиф Бург, Леонід Вишеславський, Георгій Костоправ, Рауль Чілачава та ін. В курсі розглядається розмаїття взаємин національних літератур з літературою титульної нації, зокрема відображення нею життя національних меншин (“Єврейські мотиви в українській літературі”, “Циганська тема у творчості українських письменників” тощо. Окремо йдеться про місце творів курсу в шкільній практиці.

Завдання:

1. Засвоїти нормативні документи з питань міжнаціональних взаємин у незалежній Україні.

2. Глибше ознайомитись з історією поселення на терені України основних національних меншин: кримських татар, білорусів, росіян, поляків, румунів і молдаван, угорців, євреїв, німців, греків, циган, грузинів, гагаузів.

3. Вивчити культури та літератури цих національних меншин.

4. З’ясувати історію взаємин перерахованих національних меншин з укр. культурою і літературою.

5. Ознайомитися з художніми текстами авторів, чия творчість розглядається в курсі.

6. Вивчити напам’ять найхарактерніші зразки поетичної творчості провідних майстрів національних літератур в українських перекладах.

Вимоги до знань та умінь

У процесі вивчення курсу студенти повинні засвоїти: нормативні документи з питань міжнаціональ-них взаємин у незалежній Україні; ознайомитися з художніми текстами авторів, чия творчість розглядається в курсі; вивчити напам’ять найхарактерніші зразки поетичної творчості провідних майстрів національних літератур в українських перекладах; вміти аналізувати твори письменників національних літератур і пов’язувати їх із творчістю українських авторів.

2. Поняття «національна меншина», «етнос», «народ», «титульна нація».

Національні меншини — групи громадян певної держави, які не є представниками титульного етносу, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою.

Етнос (від грец. ethnos — народ, група, плем'я) — стійка, історично сформована на певній території спільність людей — плем 'я, народність, нація, — що мають спільні риси, усталені особливості культури та психічного складу, а також усвідомлюють свою єдність і відмінність від інших подібних утворень (самосвідомість), фіксовані у етнонімі.

Етнос постає як соціально-економічний організм, що самовідроджується внаслідок етнічно однорідних шлюбів і передання новим поколінням мови, культури, звичаїв, традицій, віри, процесів природної та штучної (насильницької) асиміляції, міжетнічної інтеграції. Для усталеного існування етноса потребує створення своєї держави. Термін етнос вперше з'являється в науковій літературі на зламі XVIII— XIX ст. Спочатку його вживають для визначення: а) ранньої стадії в історії людства (Л. Г. Морган); б) історикокультурних провінцій (А. Бастіан); в) просто культурних одиниць (Ж. В. Ляпуж) тощо.

Народ (грецькою — ἔθνος (етнос)) — поняття багатопланове. Частіше за все в цей термін вкладається таке значення: етнос — це історична спільність людей, яка склалася на певній території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших. Останнє звичайно зафіксоване в етнонімі (самоназві) народу. Сформований етнос виступає як соціальний організм, який самовідтворюється шляхом переважно етнічно однорідних шлюбів і передачі новим поколінням мови, традицій і т. д. Для стійкішого існування етнос прагне до створення своєї соціально-територіальної організації (держави), а етнічні групи, особливо в сучасних умовах, — своїх автономних об'єднань, закріпленні в законодавстві своїх прав.

Титульна нація — частина населення держави, національність якої визначає офіційне найменування цієї держави.

Поняття «титульна нація» було вперше введено відомим французьким поетом та політичним діячем націоналістичного спрямування Морісом Барресом в кінці XIX століття. Баррес розумів під ним домінуючу етнічну групу, мова і культура якої стають основою для державної системи освіти. Титульні нації Баррес протиставляв національним меншинам (представники титульної нації, що проживають за межами її національної держави, наприклад, в той час — французи в Ельзасі та Лотарингії) із етнічними діаспорами (етнічні групи всередині території національної держави, наприклад, євреї та вірмени у Франції). Баррес вважав, що національна держава може бути сильною тільки при наявності двох умов: національні меншини та етнічні діаспори повинні зберігати лояльність до держави титульної нації, а титульна нація повинна підтримувати «свої» національні меншини за кордоном. Цю класифікацію Баррес розробив в період справи Дрейфуса.

3. Конституція України (1996) про міжнаціональні взаємини.Стаття 10 Держ.мовою в Україні є українська. Держава забезпеч.всебічний розвиток і функціонування укрмови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією Укр.та визначається законом.11Держава сприяє консолідації та розвиткові укр.нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і нац.меншин України.24 Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. [...]37 Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення, забороняються. 53 Кожен має право на освіту. [...] Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

4. Звернення до громадян України всіх національностей про міжнаціональні взаємини. Верховна Рада України 24 серпня 1991 року прийняла історичний документ – Акт проголошення незалежності України. Відтепер наша республіка – незалежна демократична держава. На її території проживає більш як 110 національностей, серед яких: росіяни, євреї, білоруси, молдавани, поляки, болгари, угорці, кримські татари, румуни, греки, гагаузи та інші. Разом з українцями вони становлять п’ятдесятидвохмільйонний народ України. В попередні роки проводилась політика гноблення духовного життя націй, їх мов і культур. Ми зазнали важких деформацій і викривлень, свавілля і беззаконня в національному бутті народів. Цей гіркий час ми пережили разом без чвар і в злагоді. Віднині наступає нова доба в розвитку міжнаціональних відносин на Україні. Президія Верховної Ради республіки бере на себе відповідальність, що проголошення незалежності України ніякою мірою не призведе до порушення прав людей будь-яких національностей. Незалежна Україна як правова демократична держава, керуючись загальновизнаними нормами і принципами міжнародного права в національній сфері, Декларацією про державний суверенітет України, забезпечить рівні політичні, економічні і соціальні права всіх громадян, повну свободу розвитку всіх національних мов і культур.

5. Декларація прав національностей України (1991) як важливий нормативний акт про міжнаціональні взаємини.

Верховна Рада України, виходячи з Декларації про державний суверенітет України, з Акта проголошення незалежності України, керуючись Загальною декларацією прав людини та ратифікованими Україною міжнародними пактами про права та свободи особистості, прагнучи утвердження в незалежній, демократичній Україні священних принципів свободи, гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності всіх етнічних груп народу України, беручи до уваги, що на території України проживають громадяни понад 100 національностей, які разом з українцями становлять п’ятдесятидвохмільйонний народ України, приймає цю Декларацію прав національностей України: Стаття 1. Українська держава гарантує всім народам, національним групам, громадянам, які проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Представники народів та національних груп обираються на рівних правах до органів державної влади всіх рівнів, займають будь-які посади в органах управління, на підприємствах, в установах та організаціях. Дискримінація за національною ознакою забороняється й карається за законом. Стаття 2. Українська держава гарантує всім національностям право на збереження їх традиційного розселення і забезпечує існування національно-адміністративних одиниць, бере на себе обов'язок створювати належні умови для розвитку всіх національних мов і культур. Стаття 3. Українська держава гарантує всім народам і національним групам право вільного користування рідними мовами в усіх сферах суспільного життя, включаючи освіту, виробництво, одержання і розповсюдження інформації. Верховна Рада України тлумачить статтю 3 Закону “Про мови в Українській РСР” таким чином, що в межах адміністративно-територіальних одиниць, де компактно проживає певна національність, може функціонувати її мова нарівні з державною мовою. Українська держава забезпечує право своїм громадянам вільного користування російською мовою. В регіонах, де компактно проживає кілька національних груп, нарівні з державною українською мовою може функціонувати мова, прийнятна для всього населення даної місцевості. Стаття 4. Усім громадянам України кожної національності гарантується право сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати свої національні свята, брати участь у традиційних обрядах своїх народів. Стаття 5. Пам’ятки історії та культури народів та національних груп на території України охороняються законом. Стаття 6. Українська держава гарантує всім національностям право створювати свої культурні центри, товариства, земляцтва, об’єднання. Ці організації можуть здійснювати діяльність, спрямовану на розвиток національної культури, проводити в установленому законом порядку масові заходи, сприяти ство­ренню національних газет, журналів, видавництв, музеїв, художніх колективів, театрів, кіностудій. Стаття 7. Національні культурні центри і товариства, представники національних меншин мають право на вільні контакти із своєю історичною батьківщиною. 1 листопада 1991 року.

6. Закон України про національні меншини в Україні (1992). Верховна Рада України,виходячи із життєвих інтересів укр. нації та всіх національностей в справі розбудови незалежної демократичної держави, визнаючи нерозривність прав людини і прав національностей, прагнучи реалізуватиДеклараціюправнаціональностейУкраїни,дотримуючисьміжнародних зобов’язань щодо нац. меншин, приймає цей Закон з метою гарантування нац. меншинам права на вільний розвиток. Стаття 1. Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх нац. походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток нац. самосвідомості й самовиявлення. Усі громадяни України користуються захистом держави на рівних підставах. При забезпеченні прав осіб, які належать до нац. меншин, держава виходить з того, що вони є невід’ємною частиною загальновизнаних прав людини.2. Громадяни України всіх національностей зобов’язані дотримувати Конституції та законів України, оберігати її державний суверенітет і територіальну цілісність, поважати мови, культури, традиції, звичаї, релігійну самобутність українського народу та всіх національних меншин.3. До національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою.4. Відносини, які виникають з приводу реалізації громадянами України прав і свобод, пов’язаних з їх належністю до національних меншин, регулюються Конституцією України, цим Законом, прийнятими на їх підставі іншими законодавчими актами, а також міжнародними договорами України.5. У Верховній Раді України, в разі необхідності – в місцевих Радах народних депутатів, діють постійні комісії з питань міжнаціональних відносин. В місцевих органах державної виконавчої влади можуть створюватися відповідні структурні підрозділи. При місцевих Радах народних депутатів можуть утворюватися і функціонувати на громадських засадах дорадчі органи з представників національних меншин. Порядок формування цих органів визначається відповідними Радами народних депутатів. Центральним органом державної виконавчої влади у сфері міжнаціональних відносин є Міністерство у справах національностей України. При Міністерстві функціонує як дорадчий орган Рада представників громадських об’єднань національних меншин України.6. Держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Пам’ятки історії і культури національних меншин на території України охороняються законом.7. Держава вживає заходів для підготовки педагогічних, культурно-просвітницьких та інших національних кадрів через мережу навчальних закладів. 8. У роботі державних органів, громадських об’єднань, а також підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях, де більшість населення становить певна національна меншина, може використовуватися її мова поряд з державною українською мовою. 9. Громадяни України, які належать до національних меншин, мають право відповідно обиратися або призначатися на рівних засадах на будь-які посади до органів законодавчої, виконавчої, судової влади, місцевого і регіонального самоврядування, в армії, на підприємствах, в установах і організаціях.10.Держава гарантує національним меншинам право на збереження життєвого середовища у місцях їх історичного й сучасного розселення. 11.Громадяни України мають право вільно обирати та відновлювати національність. Примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності не допускається.12.Кожний громадянин України має право на національні прізвище, ім’я та по батькові. Громадяни мають право у встановленому порядку відновлювати свої національні прізвище, ім’я та по батькові. Громадяни, в національній традиції яких немає звичаю зафіксовувати “по батькові”, мають право записувати в паспорті лише ім’я та прізвище, а у свідоцтві про народження – ім’я батька і матері. 13. Громадяни, які належать до національних меншин, вільні у виборі обсягу і форм здійснення прав, що надаються їм чинним законодавством і реалізують їх особисто, а також через відповідні державні органи та створювані громадські об’єднання. Участь або неучасть громадянина України, який належить до національної меншини, у громадському об’єднанні національної меншини не може служити підставою для обмеження його прав.14. Державні органи сприяють діяльності національних громадських об’єднань, які діють відповідно до чинного законодавства. Національні громадські об’єднання мають право висувати своїх кандидатів у депутати на виборах органів державної влади відповідно до Конституції України, законів про вибори народних депутатів України і депутатів місцевих Раднароднихдепутатів.15.Громадяни, які належать до національних меншин, національні громадські об’єднання мають право у встановленому в Україні порядку вільно встановлювати і підтримувати зв’язки з особами своєї національності та їх громадськими об’єднаннями за межами України, одержувати від них допомогу для задоволення мовних, культурних, духовних потреб, брати участь у діяльності міжнародних неурядових організацій. 16.У державному бюджеті України передбачаються спеціальні асигнування для розвитку національних меншин.17.Україна сприяє розвиткові міжнародного співробітництва у забезпеченні й захисті прав  та інтересів нац. меншин, зокрема шляхом укладання й реалізації багатосторонніх і двосторонніх договорів у цій сфері.18.Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав і свобод громадян за національною ознакою забороняється й карається законом.19. Якщо міжнародним договором України встановлено інші положення, ніж ті, які містяться в законодавстві України про національні меншини, то застосовуються положення міжнародного договору. 25 червня 1992 року.

7. Історія поселення нацменшин в Україні. Національна меншина- фізичний масив (група) людей не корінного етнічного статусу, але яка живе у сучасному для себе етносередовищі. В Україні-це представники всіх націй, крім автохтонів.У національному складі населення України переважають українці. В Україні живуть представники понад 100 націй. Росіяни нал. до давніх жителів України. Селитися на нашій землі вони почали ще з XV ст. Багато їх поселилось на Слобідській Україні у 16-17ст., а у18ст.-на узбережжі Чорного та Аз.морів, у т.зв. "Новоросії”. Наприкінці 19 і на поч.XX ст., внаслідок бурхливого розвитку промисловості у Придніпров'ї, Донбасі в ці райони переселилась велика кількість рос.робітників. Значна їх частина залиш.на постійне проживання в цих місцевостях. Чимало росіян пересел.в Україну після жовтневого перевороту 1917 р., в роки радянських п’ятирічок. З ініціативи союзних відомств у 80-90-х роках відбувався процес масового переселення рос.в Україну. Внасл.цього збільшилось населення областей Подніпров’я, Донбасу, Одещини, Криму та інших регіонів України. Особливістю розселення росіян в Україні є те, що вони нерівномірно розміщені у її регіонах.Білоруси-третя за кількістю громадян меншина в Україні. Білоруси з давніх-давен селилися в Україні, спочатку - в її півн. районах, а в 18-19ст.-на сх.та півдні. Багато з них тепер проживає на сході та на півдні України (Донецька, Луганська, Харківська, Одеська, Миколаївська, Херсон., Дніпропетр.області та АР Крим). Значне місце серед нац.меншин в Україні посідають євреї. Їх чисельність постійно скорочується.Це пов’язано  із масовим знищенням їх нім.фашистами в роки Другої світової війни та їх еміграцією до Ізраїлю й в інші країни.Євреї з’явилися в Україні ще за часів Київської Русі. Прибули вони з кримських і грецьких колоній та хозарських областей. В XV-XVI ст. чимало євреїв переселилося в Україну з Польщі. На території Рос.імперії євреям дозволяли проживати лише у містах і невеликих містечках, де вони у багатьох випадках кількісно переважали населення інших етнічних груп. Найбільше євреїв було у міських поселеннях Волині, Галичини і Поділля.У свій час царський уряд встановив так звану лінію осілості, східніше від якої постійне проживання євреїв заборонялося. У результаті рад.репресій у зах.Україні (1939-1941 рр.), та внаслідок тотального винищення євреїв нім.фашистами у роки Другої св.війни корінні євреї в Україні майже повністю зникли.Зараз в Україні працює товариство єврейської культури, відновлюються єврейські національні школи, синагоги, видаються газети мовою ідиш.Поляки-одна з найдавніших нац.меншин України. Вони селилися на укр.землях ще з княжих часів. Друга хвиля припливу поляків в Україну поч.після розпаду Галицько-Вол.держави та окупації Польщею Галичини, Зах. Поділля. Колонізація поляками Лівобереж. України поч. наприк. 16-на поч.17 ст. За переписом населення 2001 року в Україні проживало 144.1 тис. поляків. Із післявоєнних перепис. населення видно, що їх заг. чисельність в Україні скороч. Особливістю сучасного розселення поляків в Україні є те, що найбільше їх прожив.в областях давньої осілості-на Волині, Поділлі, в Галичині, зокрема в Жит., Хмельн., Львів. областях і в Києві, а також у ін. обл. На сучасн. етапі більшість їх проживає в міських поселеннях. Кримські татари-давні жителі Криму, корінна нац. меншина України. Вони з'явил.у 13ст. на терит.Криму внаслідок набігів татаро-монгол, з ХV століття вони утворили Кримське ханство, яке спочатку було васалом Туреччини, а з 18ст. увійшло до складу Росії. Багато кримських татар у 17-19 ст. емігрувало до Туреччини, Болгарії, Румунії від переслідувань царського уряду. А в 1944 р. згідно з рішенням Держ. комітету оборони тодішнього Союзу РСР крим.татари були депортовані з півострова за межі України. Приводом для депортації стало звинувачення кримських татар у колабораціонізмі з гітлерівцями. Було переселено 44 тис. сімей (близько 191 тис. осіб).На їх місце масово завезено рос.з Росії. Крим.татари в умовах нез. України почали повертатись на свою історичну батьківщину, уряд України виділив значні кошти на їх переселення, будівництво житла тощо. Німці. Перші сільські німецькі поселення зяв. на поч.18 ст. на Закарпатті (поблизу Мукачева та Сваляви), а згодом в Галичині, Буковині, на півдні Волині. На зах-укр. землі німці приб. в міста, створювали свої колонії в сільськ. місцевості.В др.пол.18 ст. німці при сприянні царс.уряду селилися в Сх.Україні, зокрема в Запорізькій, Микол., Херс. та Одеській областях, Криму.В післявоєнні роки та в час війни значна частина німців з Сх.України була депортована в сх.райони колишнього Союзу РСР. З центральної та зах.частини німці переїхали в 1943 р. до Німеччини. Депортовані на схід німці частково повертаються в Україну після здобуття нею незалежності. Але внаслідок невиконання програми переселення, багато німців, що повернулися, виїхали до Німеччини. Зараз в Україні налічується 33.3 тис. німців. Молдавани. Чимало їх осіло тут у16-17ст., коли молд.кріпаки, рятуючись від турецького гноблення, цілими сім’ями переселялись в Україну. За післявоєнний період їх чисельність в Україні постійно зростає. За даними перепису населення 2001 року, понад 70% їх проживало на території Одеської та Чернівецької областей. Особливістю сучасного розселення молдаван в Україні є те, що в переважній більшості їх представники проживають у сільс.місцевості. Болгари проживають в Україні в переважній більшості компактно на території Одеської і Запорізької областей. В незначній кількості вони є і в Дон., Мик., Кіровоградській, Дніпроп., Луганській обл. Болг.колонії з’яв.на півдні України в др.пол.18ст. під час боснійсько-турецької війни. Болгари в Україні - переважно сільські жителі. Як і інші нац.меншини, вони користуються всіма правами, гарантованими їм Конституцією України. Болг.мовою видаються газети, ведеться радіомовлення, підготовка вчителів тощо.Угорці проживають переважно на території двох областей-Закарп. і Дніпроп., в основному в сільській місцевості. Племена угрів з'явились на території України під час переселення їх у Придунайську низину в ІХ столітті. Теперішні райони Закарпат.обл. угорські королі і феодали захопили пізніше, витіснивши слов'янське населення ближче до гір. Найбільша хвиля угорської колонізації Закарпаття відбулася після спустошливих татаро-монгольських набігів у ХІІІ ст., а пізніше-в результаті захоплення Угорщини Оттоманською Імперією.В місцях компактного проживання угорців діють дит.заклади, школи з угорс. мовою викладання, видаються газети, ведуться теле- і радіопередачі угорс.мовою, розвивається художня самодіяльність.

8. Національні меншини у громадсько-культурному житті України на сучасному етапі.Представники народів та національних груп обираються на рівних правах до органів держ.влади всіх рівнів, займають будь-які посади в органах управління, на підприємствах, в установах та організаціях. Дискримінація за нац.ознакою забороняється й карається за законом. Укр.держава гарантує всім національностям право на збереження їх традиційного розселення і забезпечує існування національно-адміністр. одиниць, бере на себе обов'язок створювати належні умови для розвитку всіх нац.мов і культур. Усім громадянам України кожної національності гарантується право сповідувати свою релігію, використ.свою нац. символіку, відзначати свої нац.свята, брати участь у традиц.обрядах своїх народів. Укр.держава гарант. всім національн. право створювати свої культурні центри, товариства. Ці організації можуть здійснювати діяльність, спрямовану на розвиток нац.культури, проводити в установленому законом порядку масові заходи, сприяти створенню нац.газет, журналів, видавництв, музеїв, худ.колективів, театрів, кіностудій. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Він зд.владу безпосередньо і через органи державної (законодавчої, виконавчої і судової) влади та органи місц.самовряд. Реалізовуючи етнонаціональну політику, укр.держава гарантує повагу й рівноправну участь осіб, які належать до різних етнічних спільнот, в усіх сферах життя укр.суспільства та допомагає їм в усуненні будь-яких перешкод на цьому шляху.Укр. законодавче поле та Конституція дозволяють забезпеч.всі основні права та свободи нац.меншин. Право на існування, використання здобутків культур та використання мов (у тому числі в здобутті освіти) гарантовані статтями 10, 11, 22, 53 і 119 Конституції, Законами «Про мови», «Про нац.меншини». Рамкова конвенція про захист нац.меншин була ратифікована Верховна Рада України у грудні 1997 року. Відповідно до Конституції України, вона стала частиною нац. законодавства. Наступним кроком до запровадж.міжнародних стандартів у сфері забезпечення прав нац.меншин має стати ратифікація Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, законопроект якої вже поданий на розгляд до Верховної Ради України.Статті, присвячені захисту прав нацменшин, стали невід’ємними атрибутами усіх договорів про добросусідство, дружні відносини та співробітництво, укладених Україною з державами-сусідами.Етнонаціональна політика

Національні меншини беруть активну участь у державотворчих процесах в Україні. Етнічні росіяни обіймають понад 20% високих посад в українській політиці та на державній службі, що відповідає відсотку російського населення в Україні. Для посилення взаємодії громадських організацій національних меншин з органами центральної виконавчої влади та місцевого самоврядування у 2000 році було створено Раду представників громадських організацій національних меншин при Президентові України.

Українська держава активно сприяє задоволенню етнокультурних потреб національних меншин: відродженню їхніх звичаїв і традицій, всебічному розвитку мови й освіти, аматорського та професійного мистецтва, охороні та збереженню пам'яток історії та культури, заснуванню періодичних видань.

Два мільйони дітей навчаються в Україні мовами національних меншин. Україна є однією з небагатьох держав, де представникам нацменшин надано можливість здобувати повну середню освіту з усіх предметів рідною мовою (як правило, в європейських країнах національні меншини навчаються лише рідної мови, історії та культури). За даними Міністерства освіти і науки, нині у державі діють 1880 шкіл з російською мовою навчання, 94 - з румунською, 69 - з угорською, 12 - з кримськотатарською, 4 - з польською, 9 - з молдовською, а також 2242 школи з двома і більше мовами викладання. У тих випадках, коли представники нацменшин не проживають компактно, для п'яти і більше дітей дозволяється відкривати в звичайних школах спецкласи.

Задоволенню інформаційних потреб сприяють 169 видань, які виходять мовами національних меншин, з них 46 мають загальнодержавну сферу розповсюдження. Додатками до парламентської газети "Голос України" виходять для болгар - "Роден край", поляків - "Дзєннік Кійовскі", румунів - "Конкордія", вірмен - "Арагац", євреїв - "Єврейські вісті", для кримських татар - "Голос Крыма". Національно-культурні товариства є також засновниками спільних періодичних видань - "Наша Батьківщина" та "Форум націй".На сьогодні в Україні діє близько 800 громадських товариств національних меншин, понад 30 з яких мають всеукраїнський статус. Такі всеукраїнські громадські об'єднання, як Асоціація національно-культурних об'єднань України, Українське товариство російської культури "Русь", Єврейська Рада України, Асоціація корейців України, Асоціація єврейських організацій і громад України, Спілка поляків України, Демократична спілка угорців України, Всеукраїнське національне культурно-просвітницьке товариство "Русское собрание", Федерація грецьких організацій в Україні, Асоціація болгарських національно-культурних товариств, накопичили значний досвід суспільної діяльності, спільно з органами виконавчої влади здійснюють заходи, спрямовані на задоволення етнокультурних потреб представників своєї національності.Держава організаційно й фінансово сприяє відзначенню днів культури національних меншин, пам'ятних дат, релігійних та обрядових свят. Щороку проводяться культурно-мистецькі акції: Форум національних культур "Усі ми діти твої, Україно!", Всеукраїнський фестиваль "Ми - українські", Міжнародний ромський фестиваль "Амала", численні обласні фестивалі румунської, угорської, польської, корейської, молдовської та грецької культур, що здобули визнання не лише в Україні, але й за її межами.Така державна політика у сфері національних меншин успішно сприяє міжетнічній взаємодії та консолідації українського суспільства. Спільно з українцями національні меншини будують незалежну та демократичну державу.

Побудова в Україні правової держави пов'язана, зокрема, з необхідністю урахування національно-етнічного чинника у правовому регулюванні, оскільки її обов'язковою ознакою є реальне правове забезпечення та захист прав не лише особи, а й окремих національно-етнічних спільнот. Правовий статус національних меншин в Україні регулює Конституція України, Закон України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 року, прийняті на їх підставі інші законодавчі акти, а також міжнародні договори України.Згідно зі ст.11 Конституції України держава сприяє розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Відповідно до ст.53 Конституції України громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства. Якщо міжнародним договором України встановлено інші положення ніж ті, які містяться в законодавстві України про національні меншини, то застосовуються положення міжнародного договору.

Правовий статус (від лат. status - становище) - це сукупність прав і обов'язків фізичних та юридичних осіб. Під правовим статусом національних меншин в Україні розуміють гарантований державою, врегульований її законодавством стан громадян України, які не є за національністю українцями, що забезпечує рівність їх прав і свобод, можливість вільного користування своїми національними надбаннями в усіх галузях суспільних відносин.

Відповідно до Закону України «Про національні меншини в Україні» до національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за самоусвідомлення та спільності між собою.

Актуальність даного питання в Україні характеризується наявністю конфліктних ситуацією з національними меншинами. Наприклад, татарським населенням в Криму.

В.П. Колісник визначає, що до складу конституційно-правового статусу національних меншин входять такі основні елементи (компоненти) або складові частини: а) принципи правового статусу національних меншин; б) основні права національних меншин; в) основні обов'язки національних меншин; г) гарантії реалізації прав національних меншин.

До головних елементів механізму реалізації прав національних меншин віднесено:

систему вітчизняних законодавчих актів, які закріплюють правовий статус національних меншин;

систему міжнародно-правових документів стосовно статусу національних меншин, підписаних і ратифікованих Україною;

правові акти державних органів виконавчої влади, спрямовані на забезпечення національної самобутності та задоволення національно-культурних потреб представників різних національних меншин;

державні органи загальної та спеціальної компетенції, які безпосередньо займаються проблемами розвитку національних меншин, здійснюють контроль за дотриманням чинного законодавства в сфері міжнаціональних відносин та національно-культурного розвитку;

систему громадських організацій і рухів, покликаних сприяти задоволенню національно-культурних потреб національних меншин;

цільові програми національно-культурного відродження націй і народностей;

спеціальні фонди розвитку національних меншин.

11. Характеристика літератури кримських татар, її зв’язки з українською. Кримськотатарська література -це література кримс.татар, тюркського етносу, який заселяє в Україні в основному Кримський півострів. Мешкають також в Узбекистані, Румунії, Туреччині, Росії. За даними Всеукраїнського перепису 2001 р. проживало 248,2 тис. кримських татар – другого (після українців) корінного народу України. Етнічна історія кримських татар охоплює період від середини ХІІІ ст. і поділяється на кілька етапів: - Монголо-татарський і золотоординський. - Кримського ханства, самостійного (1437 – 1478), залежного від Османської імперії (1478 – 1772), від Росії (1772 – 1783). - У складі Російської імперії, пізніше СРСР (1783 – 1944). Новий період в історії етносу розпочався від кінця 1970-х рр. – поступове повернення кримських татар в Україну та Крим (після примусової депортації народу в Середню Азію у травні 1944 р.). Кримськотатарська література розвивається кримськотат.мовою, що належить до кипчацької групи тюркських мов. З 1938 р. використовується кирилична графіка.

Зачинателем кримськотатарської літератури був Махмуд Киримли (нар. напр. ХІІ ст.). У 1223 р. написав великий поетичний твір “Повість про Юсуфа і Зулейху”, обсягом 1405 чотирирядкових строф. Кримсько-кипчацькою мовою у ХІV ст. творили Абдулмеджид Ефенді, Сейфі Сараїй, Мевля Кади Мухсін. Найзначнішою постаттю в історії класичної кримськотатарської поезії був Бора Ґази Герай Хан Ґазаїй (1554 – 1607), доробком якого цікавилися І.Франко та А.Кримський. Джанмухамед (ХVІІ ст.) знаний як автор поеми “Тугайбей”, де оспівано похід українсько-кримського війська на Польщу у 1648 р., яким розпочалася національно-визвольна війна України.

Кримськотатарська література ХІХ – початку ХХ століття характеризується розквітом творчості Ісмаїла Гаспринського (1851-1914), проза якого увійшла до золотого фонду кримськотатарської літератури. У справі вивчення кримськотат. літ. багато зробили у ХХ ст. сходознавець Агатангел Кримський (його ґрунтовний нарис “Література кримських татар” опубліковано 1930 р). та П.Тичина, які досконало знали кримськотатарську мову і сприяли довоєнному виданню “Короткої антології кримськотат. поетів”. До укр. читача літ. кримських татар приходить у перекладах Володимира Коломійця, Степана Литвина, Миколи Мірошниченка, Петра Осадчука, Леоніда Талалая, Станіслава Тельнюка. Кримськотат. мовою Юнус Кандим переклав „Кавказ” Т.Шевченка (Сімферополь, 2000). У книзі „Далекий і близький Шевченко” (Сімферополь, 1999) вміщено ряд творів укр.класика у перекладі кримськотат.мовою Юнуса Кандима, Аблязіза Велієва, Шакіра Селіма, Шаміля Алядіна, Юнуса Теміркаї та ін. У сфері українсько-кримськотатарських зв’язків активно працювали і працюють Олександр Губар, Микола Мірошниченко, Віктор Гуменюк, Валерій Басиров, Юнус Кандим. Сучасна кримськотат.літ. України представлена переважно поезією таких авторів, як: Юнус Теміркая (нар. 1915), Сеїтумер Емін (нар. 1921), Закір Куртнезір (нар. 1933), Аблязіз Велієв (нар. 1939), Шакір Селім (нар. 1942), Шукрі Аппаз (нар. 1951), Решид Меміш (нар. 1953), Айше Кокій (нар. 1956), Юнус Кандим (нар. 1959). Сучасну кримськотатарську прозу репрезентують новели і повісті Ервіна Умерова (нар. 1938).

12. Огляд історії кримськотатарського народу.

Кримські татари-народ, що історично сформувався в Криму. Розмовляють кримськотатарською мовою, яка належить до тюркської групи алтайської мовної сім'ї.Проживають в основному в Криму (близько 260 тис.) та прилеглих районах континентальної України, а також у Туреччині, Узбекистані (близько 150 тис.), Румунії (24 тис.), Болгарії (3 тис.), Росії (переважно Краснодарський край). За даними місцевих кримськотатарських організацій кримськотатарська діаспора в Туреччині налічує сотні тисяч осіб, однак точні дані її чисельності відсутні, оскільки в Туреччині не публікуються дані про національний склад населення країни. Загальна кількість жителів, чиї предки в різний час іммігрували в країну з Криму, оцінюється в Туреччині в 4-6 млн., однак більша частина цих людей асимілювалася і вважає себе не кримськими татарами, а турками кримського походження.Переважна більшість кримських татар — мусульмани-сунніти, належать до ханафітського мазхабу.Кримські татари сформувалися як народ у Криму і вважають себе нащадками різноманітних народів, що приходили до Криму в різні історичні епохи. Основні етнічні групи, що населяли в різні часи Крим і взяли участь у формуванні кримськотатарського народу — це таври, скіфи, сармати, алани, греки, готи, римляни, хозари, печеніги, італійці, черкеси, турки. Дуже важлива роль в етногенезі кримських татар належить західним кипчакам, що відомі у Київській Русі під назвою половці, а в західній Європі під назвою кумани або комани. Консолідація цього різноманітного етнічного конгломерату в єдиний кримськотатарський народ проходила протягом століть. З'єднуючими засадами в цьому процесі були спільність території, тюркська мова та ісламська релігія.Остаточно процес формування народу завершився в період Кримського Ханства. Держава кримських татар — Кримське Ханство існувала з 1441 по 1783 рр. Протягом більшої частини своєї історії воно перебувало у залежності від Османської Імперії та було її союзником. Правлячою династією в Криму був рід Ґераїв, який заснував перший хан Криму Хаджі I Ґерай. Доба Кримського Ханства — це період розквіту кримськотатарської культури, мистецтва та літератури. Класик кримськотатарської поезії тієї доби — Ашик Умер. Серед інших поетів особливо відомі Махмуд Киримли та хан Гази II Ґерай Бора. Головна з архітектурних пам'яток того часу, що збереглися — ханський палац у столиці середньовічного Криму — Бахчисараї.У 1783 році внаслідок перемоги Росії над Османською Імперією Крим був спочатку окупований, а потім анексований Росією. Це було початком доби в історії кримських татар, яку вони називають «Чорне століття». Гноблення з боку російської адміністрації та експропріації землі у кримськотатарських селян спричинили масову еміграцію кримських татар до Османської Імперії. Саме їхні нащадки зараз складають кримськотатарську діаспору у Туреччині, Болгарії та Румунії.

Дві головні хвилі еміграції припали на 1790-ті та 1850-ті роки. Це стало причиною занепаду сільського господарства і практично повного знелюднення степової частини Криму. Саме в цей час Крим залишила більша частина кримськотатарської еліти. Поруч із цим ішла колонізація Криму за рахунок залучення російським урядом переселенців з теренів метрополії. Все це призвело до того, що з мільйона кримських татар, які мешкали в Криму на момент анексії його Росією, наприкінці XIX століття залишилося менше 200 тис., що становило близько чверті всього кримського населення.

Кримськотатарське відродження пов'язане з ім'ям видатного діяча культури Ісмаїла Гаспринського (1851-1914). Він доклав великих зусиль, спрямовані на відродження та виживання кримськотатарського народу. Він фактично створив нову літературну кримськотатарську мову. Гаспринський почав видавати першу кримськотатарську газету «Терджіман» («Перекладач»), яка незабаром стала відомою далеко за межами Криму. Він також розробив нову методику шкільної освіти, завдяки чому сформувалася нова генерація кримськотатарської інтелігенції.

У 1941 році Крим опинився під владою гітлерівців, які розв'язали терор проти мирного населення, а 1944 став роком головної трагедії у кримськотатарської історії. 18 травня 1944 року за наказом Сталіна весь кримськотатарський народ був звинувачений у колабораціонізмі та депортований з Криму. Трагедія отримала назву Сюрґюн (від крим. Sürgün — вигнанець). У злочині були задіяні 32000 енкаведистів. Загалом депортовано 193865 кримців, зокрема 151136 — до Узбецької РСР, 8597 — до Марійської АРСР, 4286 — до Казахської РСР, решта — до різних областей РРФСР.

Із травня по листопад 10105 кримських татар померли від голоду в Узбекистані (7% депортованих до Узбецької РСР). Близько 30000 (20%) вигнанців померли протягом півтора років за даними НКВС, за інформацією кримськотатарських активістів — 46% депортованих.

Кримські активісти закликають до визнання Сюрґюну геноцидом кримських татар.

На відміну від інших депортованих у 1944 року народів, що їх було повернено на батьківщину після XX з'їзду КПРС у 1956 році, кримським татарам було заборонено переїздити до Криму до 1989 р. З 1960-х років у місцях, де мешкали депортовані кримські татари в Узбекистані, зародився та почав набирати силу національний рух за право повернення народу до Криму. Активну боротьбу за право повернення кримськотатарського народу вели Мустафа Джемілєв, Юрій Османов, Петро Григоренко та багато інших.

Масове повернення почалося у 1989 році, і сьогодні в Криму мешкає близько 270 тис. кримських татар, що становить 13% від загального населення. Найголовніші проблеми кримських татар сьогодні — це масове безробіття (рівень якого серед кримських татар набагато вищий, ніж середній рівень по Криму), проблеми з землею та розвитком інфраструктури, відбудованих з часу репатріації, кримськотатарських селищ.

У 1991 році був скликаний другий Курултай і створена система національного самоврядування кримських татар. Кожні п'ять років проходять вибори нового Курултаю (національного парламенту), в яких бере участь усе доросле кримськотатарське населення. Курултай формує виконавчий орган — Меджліс кримськотатарського народу (щось на кшталт національного уряду). З 1991 року незмінним головою Меджлісу є Мустафа Джемілєв.

13. Аг.Кр.як дослідник кримськотатарської літератури. А.Юхимович Кр. (3 січня (15 січня) 1871-25 січня 1942)-укр.історик, письменник і перекладач кримськотат.походження, один з організаторів Академії Наук України (1918). Літературний псевдонім А. Хванько. А.Кр. з пошаною ставився до батьківщини своїх предків. Чи не в єдиному огляді кримсько-тат. літ. у 1930 році він напише: «Історія нового кримсько-татарського письменства, що його зумів створити народ, який налічує не більше 178 тисяч душ, вся розгорнулася на моїх очах. Я прихильно почав за нею стежити з 1889 року, здавна знайомий був з патріархом кримського письменства Ісмаїлом Гаспринським і його спільниками, далі з великою симпатією підтримував і підтримую особисті знайомства з головними діячами кримського літературного життя. Через те мені хочеться вірити, що в тім стислім історичнім нарисі, який я оце накреслив, не міг я допуститися небажаної суб’єктивності, не міг чогось недооцінити». У А. Кр. були близькі знайомства з багатьма вченими Сходу: зі співробітником Гаспринського Ісмаїлом Лемановим, татарином Османом Акчокраклі, який видав український переклад поеми про походи Богдана Хмельницького у 1648 році, складеної Джанмухамедом, зятем Туган-бея. Часто спілкувався з кримським вченим, поетом Бекіром Чобанзаде; з поетом Абдуллою Лятіфзаде; ісламістом Якубом Кемалем. Майже всіх цих діячів культури і науки в трагічні часи 1934-37 років було знищено.Праця А. Кр. "Література кримських татар" ще тривалий час належала до розряду забутих: надрукована один-єдиний раз у малотиражному науковому збірнику 1930 року "Студії з Криму. І - ІХ" і невдовзі забороненому, - розвідка не ввійшла навіть до поважного зібрання творів письменника і вченого 1972 - 1973 років. Працю (друге видання 2003 року) попереджено ґрунтовною вступною статтею (також тримовною) професора Олександра Губаря "Трагедія вченого з світовим ім'ям". У ній знаходимо чимало принципово нового в трактуванні й життя, і наукової творчості А. Кр. Нарис, над яким А. Кр.працював майже сорок років - від 1889-го до кінця 20-х років XX ст., написаний, за словами дослідника, "рукою енциклопедично ерудованого вченого з великою наснагою. У ньому науково аргументовано проходить думка, що кримські татари - народ давньої культури, її талановитий творець, творець естетично неповторної худ.літ-ри. За науковою глибиною розробки актуальної проблематики, концептуальністю, широтою залучених матеріалів нарис став досягненням у літ-встві". Як цілком логічний сприймається і загальний висновок О. І. Губаря: "Нині із повною підставою можна сказати: кримські татари мають право ввести ім'я А. Кр., як ім'я велике, у свою власну історію культури".Нарис "Літ.кримс.татар" завершувався у збірнику 1930 року додатком "Невеличка антологія з кримськотат. поетів", куди ввійшли твори як ханських часів, так і новіших, аж до перших десятиріч XX століття, перекладені в основному Османом Акчокракли й відредаговані А. Кр. О. І. Губар зберіг цей додаток, завдяки чому пересвідчуємося, що то - предтеча таких солідних нинішніх видань, як "Окрушина сонця: Антологія кримськотатарської поезії ХІІІ - ХХ століть (Київ, 2003).

14. «Дідусь кримськотатарської нації» Ісмаїл Гаспринський. Його внесок у культуру свого народу. Ісмаї́л Гаспри́нський (21(8) березня 1851, Улу-Сала-24(11)вересня1914,Бахчисарай)-кримськотат. просвітитель,письм., педагог, культурний та громадсько-політичний діяч. І.Г.був відомий як пропагандист сучасних ідей серед кримських татар, модернізатор їх традиційної ісламської культури, якого кримські татари називають „дідусем нації”. Засновник перших періодичних кримськотатарських видань, автор нової методики початкової освіти, підручника рідної мови, азбуки. Літературна спадщина І.Гаспринського – це повісті і романи „Сонце зійшло”, „Молла Аббас”, „Сто років потому”, „2000-й рік”, оповідання „Дівчина-левиця” та ін. Автор кількох тисяч публіцистичних статей; політичних і філософських творів. Похований у м. Бахчисарай.

15. Сучасна кримськотатарська поезія (Юнус Теміркая, Сеїтумер Емін, Айше Кокій, Юнус Кандим). Це літ.кримських татар, тюркського етносу, який заселяє в Україні в основному Кримський півострів. Кримськот. літ. розвивається кримськот. мовою, що належить до кипчацької групи тюркських мов. З 1938 р. використовується кирилична графіка. Зачинателем кримськотатарської літератури був Махмуд Киримли. У 1223 р. написав великий поетичний твір “Повість про Юсуфа і Зулейху”, обсягом 1405 чотирирядкових строф. Кримсько-кипчацькою мовою у ХІV ст. творили Абдулмеджид Ефенді, Сейфі Сараїй, Мевля Кади Мухсін. Найзначнішою постаттю в історії класичної кримськотат.поезії був Бора Ґази Герай Хан Ґазаїй (1554 – 1607*, доробком якого цікавилися І.Франко та А.Кримський. Джанмухамед (ХVІІ ст.* знаний як автор поеми “Тугайбей”, де оспівано похід укр-кримськ. війська на Польщу у 1648 р., яким розпочалася нац.-визв.війна України.До укр.читача література кримських татар приходить у перекладах Володимира Коломійця, Степана Литвина, Миколи Мірошниченка, Петра Осадчука, Леоніда Талалая, Станіслава Тельнюка. Кримськотат.мовою Юнус Кандим переклав „Кавказ” Т.Шевченка.У книзі „Далекий і близький Шевченко” вміщено ряд творів укр.класика у перекладі кримськотат.мовою Юнуса Кандима, Аблязіза Велієва, Шакіра Селіма, Шаміля Алядіна, Юнуса Теміркаї та ін. У сфері укр-кримськотат. зв’язків активно працювали і працюють Олександр Губар, Микола Мірошниченко, Віктор Гуменюк, Валерій Басиров, Юнус Кандим. Сучасна кримськотатарська література України представлена переважно поезією таких авторів, як: Юнус Теміркая (нар. 1915*, Сеїтумер Емін (нар. 1921*, Закір Куртнезір (нар. 1933*, Аблязіз Велієв (нар. 1939*, Шакір Селім (нар. 1942*, Шукрі Аппаз (нар. 1951*, Решид Меміш (нар. 1953*, Айше Кокій (нар. 1956*, Юнус Кандим (нар. 1959*. Сучасну кримськотат.прозу репрезентують новели і повісті Ервіна Умерова (нар. 1938) ЮНУС ТЕМІРКАЯ (нар. 1915)-кримськотат.поет. Член НСПУ.Видав поетичні збірки „Досвіткова свіжість” (1970*, „Гірське джерело” (1972*, „Світанки” (1976*, „Пісні безсонних ночей” (1986*, віршовану повість “Амет-хан” (1980*. У 2001 р. у Києві вийшла двомовна збірка „Світло над дорогою”. Написав вірш „Тарасові Шевченку”, переклав на кримськотат.мову поезію Т.Шевченка „Бували войни й військовії свари”. Живе у Сімферополі.СЕЇТУМЕР ЕМІН (нар. 1921)-кримськотат.письменник. Автор 19 книжок поезії і прози: „Білі квіти” (1968*, „Вогненні дні” (1969*, „Дорога” (1980*, „Голоси” (1983* та ін. Заслужений працівник культури України. Живе у Сімферополі.АЙШЕ КОКІЙ (нар. 1956)кримськотат.поетеса. Член НСПУ. Авторка збірки поезій „Доля моя” (1988*, упорядник “Хрестоматії кримськотат.літ.” для 9-10 класів загальноосвіт.школи. Живе у Сімферополі.ЮНУС КАНДИМ (нар. 1959* – кримськотат. поет, перекладач-україніст, публіцист, заслужений діяч мистецтв України. Член НСПУ. Автор збірок поезій „Ти скидаєшся на море” (1988*, „Жовта мить” (1997*, монографії про Н.Челебіджихана. Переклав кримськотат.твори Т.Шевченка, Лесі Українки, М.Коцюбинського, В.Сосюри, Ю.Мушкетика, П.Мовчана, І.Іова та ін. Один з упорядників антології кримськот. поезії “Окрушина сонця” (2003*. Живе у Сімферополі.

Юнус Кандим і український поет, перекладач Микола Мірошниченко. Їхнє спільне двомовне видання "Кунештен бир парча - Окрушина сонця". Це не просто поетична збірка, а панорама кримськотатарської поезії за вісім століть.В антології "Окрушина сонця" зібрано найкращі зразки поезії. Вперше так масштабно показано літературу, від якої до сьогодні дійшли безцінні окрушини. За словами Юнуса книга розрахована, в першу чергу, на українського читача. Зараз відбувається інтеграція кримськотатарського народу в українське суспільство, тому ми хотіли показати частинки кримськотатарської поезії за вісім століть, донести їх до свідомості українських читачів. Щоб вони мали уяву про народ, з яким будують нову незалежну Україну. Ідея кримськотатарської антології виникла у вересні 2001 року. Тоді я їхав у Ригу на  "3-й Круглий стіл поетів Європи". І я висловив своєму київському другу М. Мірошниченку думку, що давно не давала мені спокою: "Миколо, кримські татари, особливо молодь, володіють українською мовою краще, ніж я. Вони читають в оригіналі Степана Руданського, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Івана Франка. Але й український читач потребує саме кримськотатарської поезії". Коли я повернувся до Києва, приблизно 12 - 13 вересня, то дізнався від Миколи, що нас двох вже чекають у видавництві. Тобто я зрозумів, що через деякий час Україна побачить панораму кримськотатарської поезії, якої досі ще не було. І почалась плідна напружена праця з перекладачами, редакторами Головної спеціалізованої редакції літератури мовами національних меншин України.Перший схвальний відгук надрукувала газета "Голос України": "Книга справляє враження дуже потужної, майже шокуючої мистецької події - бо рідко буває, щоб читач відкрив для себе не якогось одного поета, а цілий поетичний материк з кількома десятками яскравих імен".  Юнус ТЕМІРКАЯПОКЛИК СОНЦЯНастане ранок.Над землеюЧервоне сонцезійде вмить -І вогнянистою змієюВ долині річказаблищить.І над полями, над лугамиВ зеніт покотиться зоря, І золотистими рукамиОбніме гори і моря.Птахи пробудятьсяй натхненноМоїм літамвестимуть лік...Їм сонце шлеблагословенняНа день прийдешній і навік.І на землі, і в піднебессі -О, неповторная пора! -Шле сонце свій вогонь чудесний, Усім жадаючи добра!..О люди! Живучи на світі,

Ми пам'ятаймо повсякчас, Що щедрість сонячного світла Живе у кожному із нас. Переклад Данила КОНОНЕНКА.

Як і на всьому Сході, середні віки породили цілу плеяду видатних кримських поетів. Відомий історик Ф.Хартахай пише: «У кримських татар поезія була дуже популярною, з цієї причини в них було багато поетів». Починаючи з XIV століття безліч поетів працювали дуже плідно, про що свідчить цілий ряд праць. Найвідоміші з них: Абдул Меджіт Ефенді, Усеін Кефевій, Менглі Гірей (XV ст.), Бора Гази, Раммель Ходжа (XVI), Ашик Умер, Мустафа Джевхерій, Лейла Бікеч, Ашик Аріф, Джанмухаммед, Едіп Ефенді (XVII ст.) та інші.

Велику, подвижницьку роботу здійснив і Юнус Кандим. Він переклав поеми Т. Шевченка “Кавказ”, “І мертвим, і живим…”, вірш “Розрита могила”. “Читаючи Т. Шевченка, близько стикаєшся з радощами і болями не тільки самого поета, а й кожного українця. Не тільки українця, а й кожного татарина. Усмішка на обличчі і біль у серці не можуть бути українськими чи кримськотатарськими. Почитайте Шевченка і ви переконаєтесь у цьому”, — щиро зізнавався Юнус Кандим. “Моя найзаповітніша мрія — перекласти кримськотатарською поему “Сон”, написану, за словами Олеся Гончара, “з неперевершеним сатиричним блиском, дотепністю й вільним летом фантазії”, — ділився він своїми творчими задумами. Але, на жаль, дуже рано він пішов за вічну межу і планам, звісно ж, не судилось бути здійсненими.

Є у цій прекрасній книзі і переклад вірша Т. Шевченка “Бували войни й військовії свари…” одного з найстаріших, на жаль уже теж покійного поета, Юнуса Теміркая. Характерно, що переклад вірша було вміщено ще в першому виданні творів Т. Шевченка 1940 року… Юнус Кандим переклав кримські оповідання Михайла Коцюбинського. В своєму щоденнику він зробив запис: “Нарешті віддрукував на машинці оповідання М. Коцюбинського “Під мінаретами”. Пречудове оповідання! Було б дуже добре, якби журнал “Їлдиз” його опублікував. Слід одредагувати й набрати на машинці оповідання “На камені”.

Микола Мірошниченко переклав українською і видав у київському видавництві “Етнос” збірки віршів Юнуса Кандима “Сары ань” — “Жовта мить” (1977), Юнуса Теміркаї “Ёл узериндеки ярыкъ”— “Світло над дорогою” (2001), Шер’яна Алі “Эки дюнья арасында” — “Між двох світів іду” (2007), Юнуса Кандима “Юрекнен къаплангъан ер” — “Серцем прикрита земля (2008). У 2004 році Микола Мірошниченко підготував і видав свою книгу перекладів з кримськотатарської “Брама Сходу”, до якої увійшли золоті сторінки кримськотатарської поезії з додатком статей про її творців. До книги “Брама Сходу” увійшли поезії Сейфі Сараїй, Мевля Кади Мухсіна, Герай Хана Менглі Першого, Афіфеддіна Абдули Афіфій, Сеїда Муси Кефевій, Абдуль-Азі-за Уззій, Лейлі Бікеч, Ашика Омера, Герай Хана Менглі Другого, Мустафи Рахмія, Номана Челебіджихана, Юнуса Теміркая, Сеїтумера Еміна, Рефата Чайлака, Шер’яна Алі, Аблязіза Велієва, Шакіра Селіма, Шукрі Аппаза, Айше Кокій, Юнуса Кандима, Таїра Керіма.У передмові до збірки поезій Юнуса Кандима “Сары ань” — “Жовта мить” Микола Мірошниченко справедливо зазначив: “…Важко перекладати вірші Юнуса Кандима, та й усю кримськотатарську поезію, болючу, бентежно хвилюючу, — це наче торкаєшся до рани чиєїсь і відчуваєш, що отой хтось… здригається від твого дотику. І хоч вірш — явище глибоко національне, бо твориться цілком конкретною мовою й виражає ментальність конкретного народу, проте рани, як відомо, національності не мають. Вони — болять”.

 

16. Проза Ервіна Умерова. ЕРВІН УМЕРОВ (нар. 1938* – кримськотатарський прозаїк, драматург, перекладач з кримськотатарської, узбецької, туркменської на російську мову. Член Спілки письменників. Автор понад 10 книг: „Дорога на Коктал” (1972*, „Друга наречена” (1976*, „Чорні поїзди” (1991*, драми „Ураган” (1991*, комедії „Співай, мій дім, співай!” (1998* та ін. Ряд творів присвячено темі депортації кримських татар, а саме:Одним з яскравих виразників теми депортації в кримськотатарській літературі можна по праву вважати Ервіна Умерова. Тема депортації осмислюється в його творчості з надзвичайних аспектів, глибоко розкриваючи силу трагедії кримськотатарського народу.Безмірною тривогою і болем, драматизмом людської долі, всього кримськотатарського народу пройняте оповідання«Самотність» (1961). У ньому повістується про долю собаки Сабирли (Терплячий).Розповідь ведеться від третьої особи, від імені автора. Прикметною рисою оповідання є те, що головний герой - пес Сабирли.Письменник наділяє свого героя людськими якостями: пес відчуває, думає і висловлює свої думки, страждає, гостро відчуваючи несправедливість серед людей.Події відбуваються в далекому кримському селі. Вівчар Сулейман виміняв у грека, відомого собачника, за десять вівець прекрасну чистокровну вівчарку. Проте родич Сулеймана Дагджи (лісничий), вважаючи її непридатною для чабанської справи: «тобі треба звір силою, мудрець розумом», відвіз вівчарку в гори к вовкам. Так з'явився на світ Сабирли. Це була незвичайна вівчарка, в її жилах текли дві крові: собача і вовча.Автор-оповідач простежує долю Сабирли впродовж багатьох років. Коли помер його господар Сулейман, Сабирли довго сумував про втрату: «Рани, від гризні з вовками загоїлись і не завдавали Сабирли особливих мук. Мучився пес від іншого: нікому тепер до нього не було діла, зникла найдорожча йому людина - Сулейман. Собаку вперше охопило почуття самотності». Відзначимо, ключове слово оповідання - самотніть.У пастуха був син - Айдер, але він ще дуже малий. Сабирли віддали новому господареві. Коли вівчар ні за що відшмагав його батогом, обурений і скривджений Сабирли пішов від нього. Злий вівчар хотів забрати пса, але Айдер вийшов з рушницею і не віддав.Незабаром Айдер виріс і пас вівці. Для Сабирли це були добрі часи - допомагав заганяти отару на пасовисько, а вночі охороняв кошару. Не стало і матері Айдера, постарілої, висохлої від горя і сліз Пакізе. Звернемо увагу, як автор описує поведінку свого героя. «Сабирли пішов на чаїр (дикий фруктовий сад в горах), забився в зарості, в ті місцини, де був зачатий, і всю ніч вив до місяця». У цьому епізоді голос героя і голос природи зливаються в благозвучній гармонії. Тільки у гармонії з природою Сабирли знаходить утіху, спокій. Таке розуміння таємниць природи досягається завдяки особливостям художнього таланту письменника. Цей нерозривний зв'язок Сабирли з природою відчувається протягом всього оповідання.Основний мотив оповідання- мотив самотності пронизує весь твір, просвічує в кожному слові, в кожному реченні. «Порожнеча самотності заповнювала його все більше й більше...». Пригадаємо, як після смерті Сулеймана Сабирли вперше почув себе самотнім.Як людина після втрати близьких і дорогих людей, Сабирли відчуває наближення старості. Зовсім як у людей, стало ломити в кістках, поважчав. Автор з любов'ю і співчуттям, з неприхованим захопленням пише про цей період в житті Сабирли. «І коли виникала стихійна собача гризня, намагався її обійти. Звичайно, як би це було потрібно, він показав би зуби будь-якому пихатому забіяці: знай своє місце» [7, с. 243]. Проте, Сабирли, як і раніше, поважали навколишні собаки: «йому поспішливо давали дорогу і з повагою дивилися вслід».Почалася війна. Айдер пішов на фронт, худобу забрали. Почуття самотності не покидало пса. Автор заглиблює і ускладнює вибраний мотив.

Пес був прив'язаний до людей і дуже страждав без них. Іноді старий Дагджи годував Сабирли. Але незабаром його не стало, і Сабирли знов залишився один. А одного разу він трохи не підірвався на мині: «Контужений, Сабирли почав швидко здавати. Відтепер він все частіше хворів. Якби не голод і це нестерпне почуття самотності, він лежав би, не виходячи зі свого лігвища».

Сабирли нездужав. Підсвідомо відчуваючи тривогу і страх, побіг до села. Помітив якесь незвичайне пожвавлення, з більшою насторогою прокрався до головної вулиці. Наближаючи читача до розв'язки, автор описує трагічний момент в житті кримських татар - депортацію, разом із Сабирли уважно стежить за тим, що відбувається. «Довго стояв, спостерігав, як жінки, діти і старі потяглися з вузлами й лантухами до школи і там, на майдані, збились у жалюгідну купу. Діти плакали, дорослі перемовлялися тихо й розгублено. Потім під 'їхали машини кольору хакі, хвацько розвернулись. Люди на майдані мовчки, наче уві сні, почали вантажитися в машини, лише якась стара заголосила, заплакала дитина тонким і немічним голосом. І все стихло. Вантажівки, підскакуючи на вибоїнах, поспішно поїхали». Здійснився жорстокий акт насильства проти людства, проти народу, який хотіли стерти з лиця землі, відвозячи невідомо куди, на вірну смерть.Сабирли, немов виправдовуючи свою кличку, - «Терплячий», терпляче зносив всі удари долі. Іноді йому вдавалося знайти собі їжу, але частіше він був голодний. Сабирли був розгублений, він не знав як жити далі. Яскравий доказ - цікаві думки, міркування Сабирли, в яких простежуються погляди і світосприймання кримськотатарського народу. «Пес ніколи не розумів до кінця людей. А тепер він їх узагалі не міг зрозуміти... Як це можна - знятися усім селом, сісти в машини кольору хакі і поїхати? Невже вони збожеволіли? Правда, любили кагалом ходити один до одного в гості, на весілля, але щоб так поїхати, залишити все село порожнім, такого не було...». Сабирли не міг усвідомити і зрозуміти всій трагедії, але в одному він був упевнений: самотність назавжди залишається з ним, примушуючи його відчувати біль і страждання. «В останні роки люди мало тішили пса, але зараз, коли їх зовсім не стало, самотність переросла в нестерпну муку.

Пояснює ситуацію, значення всієї трагедії кримськотатарського народу, автор. «Пес, звісно, скучав, і не міг знати, що люди зібрались і покинули свої хати, худобу, могили предків не з доброї волі і що це не тільки село, яке Сабирли знав з цуценячихліт, порожнє, а спорожніло й сусіднє село, і третє, п'яте, десяте, соте, і так аж до самого моря, яке хлюпоче з усіх боків півострова» . Письменник і сам приголомшений не менш Сабирли. «Що ж це таке? Чому всіх підняли й забрали? Хіба ж так можно? Цього не знали й ті, кого посадили в машини кольору хакі і повезли невідомо куди, і ті, хто саджав їх в ті самі машини і стояв в оточенні навколо їхніх сіл... Ніхто не знав». Сабирли чекав, він сподівався, що люди все ж таки повернуться. Потім затужив, відчуваючи, що сили покидають його, завив тонким скорботним голоском. Відчувши запах хліба, пес пішов до хати. «Забувши про всі нещастя, страхи, приваблений тужливим голосом, що кликав його, не за подяку, не за шматок хліба, що йому кинули, а, відчувши у цій людині, у її голосі те саме, що мучило і його, Сабирли пішов на поклик. І людина, можливо, хотіла позбавитися самотності...». Письменник показує, що пес відчуває те саме, що і людина.Фінал оповідання закритий. Людина йде, і Сабирли за ним. Так вони йшли довго, поки Сабирли не відстав. «Він подивився вслід людині, доки та не зникла за черговим горбом, звернув з дороги і, трохи пройшовши, заліг у межі, зарослій густою травою. Якийсь час незмигно дивився на посіріле небо, потім поклав голову на лапи і витягнувся. На розплющене око Сабирли сіла муха, але він уже не міг її прогнати».У розповіді «Чорні ешелони» (1962) тема депортації ще більш заглиблюється, показано драматизм народу, людей, що потрапили в нелюдські умови і приречені на страшні муки. Автор розповідає від третьої особи, від свого імені. Він розкриває перед читачем історію молодої жінки Джеваїре.Джеваїре живе в селі. Чоловік Екрем на війні, але від нього немає звісток. Ця невідомість вимушує її поїхати з сином до сестри. Тут автор акцентує увагу читача на тому, що найціннішого узяла з собою молода жінка: «Підвернулась оказія - одягнула сина тепліше, узяла вузлик харчів, своє бурштинове намисто (весільний подарунок від чоловікової рідні) і те знамените сідло, подивитися на яке приїжджали з найвіддаленіших сіл...» [7, с.266]. Використання письменником національних фольклорних елементів привносить ліричний відтінок, що сприяє більш повному розумінню теми та ідеї твору. Автор розповідає історію сідла. Ця вставна історія є свого роду міцною ниттю, що єднає минуле і теперішнє кримськотатарського народу. Адже без минулого теперішнє не має ціни. «Більше ста років минуло, відколи прапрадід Екрема, майстерний коваль, збираючи на службу свого сина, виготовив це сідло; з любов'ю оздобив його узорами із тонких сріблястих лусочок; на одному стремені викарбував: «Від сідла до землі - один крок, але для вершника найчастіше він буває останнім»; на другому: «Не губи стремен, що замінили рідну землю» [7,с. 267]. Автор детально розповідає про те, що сідло стало притчею во язицех не тільки через свою красу. Воно побувало у великих подіях, прадід Екрема брав участь і в Бородінській битві. «Кілька коней впало під прадідом Екрема, але із найзапекліших боїв, залишившись пішим, виносив він сідло, тижнями сотні верст ніс його на собі, доки не добував нового коня. Сідло служило славному уланові оберегом у боях і дзеркалом, у якому він бачив обличчя рідних, що чекають на його повернення», - з гордістю пише автор [7,с. 267]. Сідло було для сім'ї Джеваїре безцінним даром, тому що це була частина їх життя, символ гідності, що зберігав тепло рук. З того часу сідло стало сімейною реліквією, знаком гордості, пильно оберігалося і передавалося з покоління в покоління», - підкреслює значущість сідла автор. Їздив на ньому і Екрем. Він став вчителем. «Але все одно, - каже автор, дорожче за це сідло у нього не було речі. Воно було частиною історії їхнього роду: срібло потьмяніло, почорніло від часу, але узори, як і раніше, жили, тішили зір, і досі берегли тепло рук вправного предка; жили і слова, викарбовані на стременах» [7, с. 268]. Таким чином, сідло стає національним символом рідної землі, рідної хати, архетипичним образом. Вдале використання такої символіки, на наш погляд, дозволяє підкреслити, виділити тему і ідею оповідання - любов і відданість рідній землі.Джеваїре допомогла циганка. Сідло допоміг донести молодий лейтенант. Ввечері він знову прийшов до жінок і сказав страшну новину: «Вислухайте мене, заради Бога, тільки не кричіть і не не ревіть. Я хочу вам сказати... сказати... попередити... Ви - жінки, та ще з дитиною, - пропадете, якщо... Словом, так. Сьогодні вранці вас будуть виселяти» [7,с. 272]. Дивно, але жінки мовчали. Те, що відбувалося, було поза розумом Джеваїре. Вона не хотіла вірити, що можуть узяти та от так виселити цілий народ.А вранці за нею прийшов содат. Побачивши, що у жінки, окрім вузла, нічого немає, пішов і повернувся з мішком з їжею. Звернемо увагу, як дорожить сідлом Джеваїре. Автор протиставляє дві діаметрально протилежні позиції - солдата і жінки.Та кинь його під холеру. Краще побільше їжі запхать, а не якесь сідло!Ні-ні-ні! - закричала Джеваїре і вирвала сідло із рук солдата. - Я його не кину.Та ж місця мало, і ти ще з дитиною - тягнути же важке буде! І який із нього толк, із цього сідла? Їжі побільше візьми!Ні, я сідла не кину .Ну, так тоді хліб не влізе в мішок! Хай. А сідло... сідло я не кину [7,с. 276].Сідло для Джеваїре дорожче за хліб, найдорожче на світі, тому що в ньому збереглася крупиця її життя, її народу, це її «родова пам'ять».І ось вона їде в темному, брудному задушливому вагоні. Дитина голосно плаче, захлинаючись. Люди, доведені до відчаю, кричать, щоб Джеваїре його заспокоїла. Але дитина хвора, і вона не може його заспокоїти. Увесь трагізм, вся безвихідність приречених людей, вимушених їхати в нікуди, зосередилися в цьому вагоні. Особливо сперечаються батько з сином. Люди, що потрапили в такі нестерпні умови, втрачали людські риси. Дуже важко, майже неможливо було зберегти людську гідність: - Брешеш, гівно, син гівна, можеш! Звук ляпаса лунає голосніше за постукування коліс, дзенькотіння залізяк, вереск хворої дитини. - Бий, бий, я вже не можу! - Можеш! - Удари вже не лунають, як відлунюють глухо, протяжно, наче падають ківтяхи м'якої глини. - Можеш, кажу тобі! Можеш!» [7, с. 263].

Стосунки між батьком та сином доходять до останньої межі:

1.  Батько! Не бий мене, не доводь до краю - руку на тебе піднять! Не винен я, що не можу більше терпіть! У голосі сина - погроза, благання, ридання, яке застрягає в горлі, і ганьба від ударів, що обпалюють щоки.
2.  Встань і йди на місце. Спи.
3.  Не можу батько! Ніж гострий!
4.  Можеш. Усі можуть, і ти можеш .

Далі розгортається справжня трагедія знедолених людей. Малюк затих. Джеваїре міцно притисла до грудей його в'яле тільце, що повільно дерев'яніло. Їй здавалося, що чує стукіт синового серця. Але це билось її власне серце; у хлопчика воно вже зупинилось. Автор показує, як жінка зовсім вибилась з сил: дивний, погідливий спокій заволодів Джеваїре - після трьох діб безсоння нарешті могла відпочити. Виснажена жінка ще не могла усвідомити всієї трагедії того, що трапилося. Джеваїре засинає і їй сниться Екрем. Чоловік говорить, що дуже скучив за нею, вона відповідає, що теж. Доведена до знемоги, бідна жінка від втоми і перенесених мук, уві сні нічого не відчуває. «Мовчи, мовчи! - Руки Екрема гладять її тіло, вони стали грубі і тяжкі. Видно, нелегко далася йому війна... Обличчя Екрема колюче, рот жорсткий, боляче впивається в губи [7,с. 278]. І раптом вона чітко чує стукотіння коліс, змішане з чиїмсь важким диханням. Відчуває важке тіло, що придушило її до нар. Дикий жах охоплює її. Вона б'ється, намагаясь скинути чуже, бридке тіло, хоче закричати - їй тримають рота. Вона б'ється, кусається, кличе на допомогу. У неї забирають сина.

Знову виникає перепалка батька з сином. Автор показує, як сімдесятирічний старий зрікається від сина.«Ні, пусти. Хотів заховатись, щоб люди не бачили обличчя того, хто вигодував таку гадину. А тепер хай мене бачать, мені сімдесят років... хай бачать... зрікаюся» [7,с. 279]. Батько виганяє свого сина з вагону. Вся глибока трагедія, драма народу, безмірна гіркота життя втілилися в даному діалозі: Геть! - Не чіпай мене! У мене сили на тебе вистачить, батьку. Краще не чіпай. Йди від гріха подалі. - Сила дурна у тебе є. Ти це показав. Та на тебе теж сила знайдеться. Нема в мене сина. Іди. Я тебе проклинаю. Амінь.» [6, 279]. Так, старій людині довелося переступити через свою любов до сина і поставити над усе довг перед народом, своєю совістю.Фінал твору закритий. Автор разом з батьком ухвалює персонажеві суворий смертний вирок: «Ешелон повзе все ще повільно, вгору; тіло якусь мить бовваніє в дверях і... зникає. Тут же несамовито спалахують у тамбурах вагонів ліхтарі, в туге повітря задоволено б'ють кулеметні черги. І зривається довгий крик: - А-а-а-а!» [6, 280].

Таким чином, на невеликій площі оповідання письменник майстерно розкрив і показав всю глибину, всю гіркоту трагедії, що осягнула кримськотатарський народ. Герої Ервіна Умерова, не дивлячись ні на що, в немислимих для життя умовах прагнуть вижити, а головне, зберегти відчуття власної гідності, відчуття любові і відданості до рідної землі.

17. Українсько-кримськотатарські літературні зв’язки. Кримськотатарська тематика в українській і українська в кримськотатарській письмових літературах - тема сама по собі нова, тому і потребує більш глибокого і докладного вивчення. Кримськотатарська, чи тематика прямих нащадків кримських татар, наприклад, печенігів, половців зустрічається в древніх літературних пам'ятках Київської Русі, давньослов'янських літописах, в давньоукраїнській "Повісті минулих літ", що була складена Нестором у Києво-Печерській лаврі в 1113 році, в "Слові про похід Ігорів" (ХVІ ст.) та інших. Згадування про кримських татар ми зустрічаємо в поемі Симона Пекаліда (ХVІ ст.) "Про Острозьку війну під П'яткою", де кримські татари згадані під ім'ям "кіммерійці"; у "Віршах на жалісний погріб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного" Касіяна Саковича (ХVІІ ст.); у "Співаках" Бартоломея Зиморовича (ХVІ ст.); у віршах Лазара Барановича (ХVII ст.), зокрема такому, як "Татарин плюндрує, як в себе, кочує"; в поемі Семена Дівовича (ХVІІІ ст.) "Розмова Великоросії з Малоросією" та інших.Особливою сторінкою в літературах наших народів постають події середини ХVІІ ст., коли досягла свого апогею національно-визвольна боротьба українського народу на чолі з Б. Хмельницьким за незалежність України. Картини тієї епохальної спільної боротьби українського і кримськотатарського народів проти польської шляхти знайшли широке висвітлення не тільки в історії, а й у літературах наших народів. Ще в середині ХVІІ ст. кримськотатарський поет Джанмухаммед, спираючись на багатий фактологічний матеріал, на ті історичні події, свідком яких був сам, по гарячих слідах написав поему "Тугайбей". Інший кримськотатарський автор того ж періоду - Едіп Ефенді присвятив цим же подіям поему "Сефернаме" ("Поема про похід"). Цікаві для дослідників дані містить стаття О. Акчокракли "Татарська поема Джан-Мухамедова про похід Іслам-Гірея спільно з Богданом Хмельницьким на Польщу 1648 - 1649 рр.". Цій же тематиці був присвячений роман відомого кримськотатарського прозаїка XX ст. Ш. Алядіна "Тугъайбей". Але, на жаль, автор помер у 1996 році і роман залишився незакінченим. Весь драматизм подій того часу знайшов відображення в романах сучасних українських письменників "Я - Богдан" П. Загребельного, "Мальви" Р. Іваничука та інших.Певну роль у взаємопроникненні культур наших народів зіграло Кримське ханство. Невільницька міграція українців у Крим і назад, як це, може, не звучить парадоксально, створила сприятливий ґрунт для взаємопроникнення і взаємозбагачення культур. Це можна простежити в фольклорі, музиці і в писемних пам'ятках. Українсько-кримськотатарські культурні і літературні зв'язки набули подальшого розвитку в XIX ст. Кримськотатарська тематика чітко вимальовується у творчості Т. Шевченка, зокрема, в таких його творах, як "Гайдамаки", "У тієї Катерини" та інших. У Т. Шевченка "уявлення про Кримське ханство, про походи запорожців за Перекоп, під Кезлев і Кафу, як і про походи кримців на Україну, склалося, коли він навчався в петербурзькій Академії мистецтв".

Наприкінці XIX - на початку XX ст. в українській літературі кримськотатарська тематика зазвучала зовсім іншими акордами. На всі 360 градусів міняється тональність, фарби стають більш яскравими, соковитими, шляхетними. Це насамперед стосується творчості великого новеліста М. Коцюбинського. Згадаємо його оповідання "Під мінаретами", "В путах шайтана", "На камені". Кримськотатарська тематика червоною ниткою проходить і в творчості геніальної української поетеси Лесі Українки. Крим дійсно став другою колискою таланту української поетеси. Багато її творів, написаних на цій землі, навіяні кримськими враженнями і спогадами. Це і віршовані цикли "Кримські спогади" та "Кримські відгуки", поема "Іфігенія в Тавриді". Поетеса, як і багато хто з її сучасників, вважали Крим "татарським краєм". І, опинившись на цій землі, вона з жадібністю шукала автографи минулого кримських татар, цікавилася їхньою культурою і побутом.

У першій третині XX ст. в суспільстві інтерес до кримськотатарської літератури зростає. У 1915 році І. Франко пише фундаментальну статтю "Кримський хан Газі Гірей (1588 - 1607). I дещо з його віршів". Вагомий внесок в становлення і розвиток українсько-кримськотатарських літературних зв'язків зробив академік А. Кримський. Він, вважаючи себе українцем, ніколи не забував про батьківщину своїх предків - Крим. Вчений перебував у постійному контакті з такими відомими діячами культури, як І. Гаспринський, Б. Чобан-заде, О. Акчокракли, А. Лятиф-заде, історик Я. Кемаль. А. Кримський був ініціатором створення "Короткої антології кримськотатарської поезії", видання якої стало явищем в історії кримськотатарської й української культур. Антологія була включена у фундаментальну працю А. Кримського "Студії з Криму" (1930).

В 20 - 30-ті роки XX ст. було досягнуто непоганих результатів в освоєнні українсько-кримськотатарських літературних і культурних просторів. Так, у 1927 році в Харкові в грудневому номері журналу "Червоний шлях" Абдулла Лятиф-заде опублікував українською мовою статтю "Короткий огляд кримськотатарської літератури", яка містить загальну характеристику кримськотатарської літератури починаючи з ХІІІ століття.

Українська поезія, у тому числі і вірші Т. Шевченка, стала надбанням кримських татар лише в другій половині 30-х років. У 1939 р. уперше було перекладено кримськотатарською мовою "Заповіт" Т. Шевченка, за що перекладач Ш. Алядін був визнаний гідним ювілейної медалі Т. Шевченка в зв'язку з 125-річчям від дня народження Великого Кобзаря. А вже в 1940 році побачили світ "Вибрані вірші" Т. Шевченка кримськотатарською мовою. Переклади виконали відомі кримськотатарські перекладачі А. Алім, Ш. Алядін, Е. Шем'ї-заде, М. Сулейман та інші.

Один із сучасних дослідників українсько-кримськотатарських зв'язків, відомий тичинознавець професор О. І. Губар в бібліотеці Київського державного музею-квартири П. Тичини знайшов біля двадцяти джерел, що проливають світло на історію кримськотатарської культури і літератури. Це збірки творів уже репресованих і знищених діячів кримськотатарської культури і літератури, таких, як А. Гірайбай, Б. Чобан-заде, А. Лятиф-заде, У. Іпчі, О. Акчокракли, М. Джавтобелі та ін.

З початком масового повернення кримських татар наприкінці 80-х - на початку 90-х років на свою історичну Батьківщину почався новий виток у розвитку українсько-кримськотатарських літературних зв'язків. Українські і кримськотатарські поети і перекладачі, такі, як А. Мойсієнко, Д. Кононенко, В. Гуменюк, Ш. Селім, А. Велієв, Ю. Теміркая і багато інших, з великим ентузіазмом узялися за художні переклади творів класиків і сучасних авторів.

Особлива роль у відродженні і розвитку українсько-кримськотатарських літературних зв'язків належить сучасному українському поету-модерністу, перекладачу з тюркських мов М. Мірошниченку. Завдяки його таланту побачили світ в перекладах українською мовою твори багатьох кримськотатарських авторів, було здійснено видання двомовних книг Ю. Кандима "Сары ань - Жовта мить" (Київ, 1997), Ю. Теміркая "Ёл узериндеки ярыкъ - Світло над дорогою" (Київ, 2001), підготовлена до видання збірка поезій Ш. Алі "Мерджан данелери - Коралові камінці". Разом з автором цих рядків він уклав і видав українською і кримськотатарською мовами антологію кримськотатарської поезії "Кунештен бир парча - Окрушина сонця", що охоплює творчість авторів ХІІІ - ХХ ст.

У період з 1999 р. у видавництві "Доля" побачили світ українською і кримськотатарською мовами знакові твори Т. Шевченка "Далекий і близький Шевченко" ("Узакъ ве якъын Шевченко"). Вийшли також друком вибрані твори Лесі Українки в двох книгах - "Квітка на долоні вічності - Бакъийлик авучындаки чечек" і "Лісова пісня" - "Орман тюркюси" (2001). А навесні минулого року відбулася прем'єра вистави "Лісова пісня" у Кримськотатарському академічному музично-драматичному театрі (режисер-постановник А. Сеїтаблаєв), що з успіхом йшла на підмостках театрів України, Туреччини, Румунії. Підготовлений до видання цикл кримських оповідань М. Коцюбинського. Почато роботу з укладання "Великого українсько-кримськотатарського словника".Великий внесок у зміцнення українсько-кримськотатарських культурних і літературних зв'язків належить Всеукраїнському інформаційно-культурному центру (ВІКЦу) у м. Сімферополі. При редакційно-видавничій підтримці ВІКЦу були видані книги Лесі Українки, збірка віршів Ю. Кандима "Умют йипи" ("Нитка надії"). Вперше в історії наших народів за підтримки ВІКЦу Головною спеціалізованою редакцією літератур мовами національних меншин України цього року була видана білінґвою - кримськотатарською і українською мовами антологія восьмисотлітнього періоду поезії кримських татар "Кунештен бир парча - Окрушина сонця", яку українська преса назвала "шокуючою мистецькою подією".

З усього сказаного випливає висновок: історії українського і кримськотатарського народів тісно переплетені між собою. Відбулося кровозмішення цих двох великих народів, що належать до зовсім різних мовних груп. Хоч у них різні культури, державно-економічні уклади, але вони мають однакове світосприйняття - однаково чують, уловлюють звуки, однаково відображають і однаково передають їх. Такі явища в історії людства мають місце.

18. Огляд історії білорусів. Їх поселення в Україні.Білоруси  — третя за кількістю громадян меншина в Україні. Її чисельність постійно зростає. В 2001 р. їх кількість становила понад 275.8 тис., близько 80 % з них проживало в міських поселеннях. Білоруси з давніх-давен селилися в Україні, спочатку - в її північних районах, а в XVIII-XIX ст.  — на сході та півдні. Багато з них тепер проживає на сході та на півдні України (Донецька, Луганська, Харківська, Одеська, Миколаївська, Херсонська, Дніпропетровська області та АР Крим). Найдавніші поселення знаходяться у смузі україно-білоруської етнічної території (Рокитнівський район, Рівненська область). Значна кількість білорусів переселилась із Білорусії у східні райони Українського Полісся і на Слобожанщину після першого поділу Польщі. В кінці XVIII — на початку XIX ст у Північному Причорномор'ї виникає ряд військових поселень з білорусів у зв'язку з необхідністю захищати південні землі від турецько-татарських нападів (села Бармашове, Явкіне, Малеєвка та ін.). Ці села були засновані вихідцями з Бобилецького повіту Могильовської губернії, звідки вони були переселені під час Вітчизняної війни 1812 року у зв'язку зі створенням на місцях їх мешкання військових поселень Єлецького мушкетерського полку. Ряд білоруських селян, як і бобилецьких, було переселено примусово, однак в числі небагатьох переселенців вони одержали права іноземних колоністів. Підставою тому було намагання царського уряду розвантажити перенаселені північні губернії. Переселенці отримували кошти на переїзд «до перших жнив» і повне облаштування на новому місці, по 15 десятин землі на кожну особу чоловічої статі і звільнялися від сплати податків на новому місці протягом 5 років. Вони заснували чотири села — Бельманка, Гайчул, Темрюк і Гусарське. Поступово цих «колоністів» обмежили в правах, оскільки вільних земель залишалося все менше.Виникнення інших білоруських поселень півдня пов'язане з розвитком капіталістичних стосунків, відносним аграрним перенаселенням у білоруських губерніях (так виникло село Сурсько-Литовське у Дніпропетровській області) і з міграцією білоруського населення у промислові центри в радянський час.Сьогодні більшість населених пунктів, в яких живуть білоруси, відрізняються етнічно мішаним складом. Біографи українських письменників Лесі Українки та Михайла Стельмаха вказують на їх білоруські родинні корені (у Л. Українки — батько, у Стельмаха — мати).Історія Білоруська етнічна спільність складалася в XIV—XV століттях. Назва білоруси, білорусці сходить до топоніма Біла Русь, який в XIV—XVI століттях застосовувався щодо Вітебщини і північного сходу Могилівщини, а в XIX — на початку XX століття охоплював вже майже всю територію етнічних білорусів.У XIV—XVI століттях західна частина майбутніх Мінської і Вітебської губерній, Гродненщина (виключаючи Берестейщину) називалася Чорною Руссю, а південна болотиста і лісиста рівнина — Поліссям. Форма сучасної назви — білоруси — виникла в XVII столітті. В цей же час з'явилася назва для білорусько-українського населення — поліщуки. Одночасно існували етноніми литвини, русини, руські. Як самоназва етнонім білоруси набув широкого поширення лише після утворення Білоруської РСР (1919).

Україні відомі назви білорусів — литвини, хацюни.Литвини — в українських джерелах 17 — 19 століття.Білорусини — в польських і українських джерелах 19 — 20 століттяБілоруси розмовляють білоруською мовою слов'янської групи індоєвропейської сім'ї. Розрізняються південно-західний, північно-східний діалекти, так звані поліські говори. Поширені також російська, польська, литовська, українська мови. Писемність на основі кирилиці.ФормуванняФормування білоруської етнічної спільності відбувалося в умовах конфесійних суперечностей між православ'ям і католицтвом, полонізації в епоху Речі Посполитої і русифікації у складі Росії, до якої білоруські землі відійшли в результаті трьох розділів Польщі (1772, 1793, 1795). До кінця 17 століття стародавньо-білоруська мова була витиснена з суспільного життя польською. Публікації на літературній білоруській мові, що створювалася на основі живої розмовної мови, з'явилися лише в 19 — початку 20 століття. Сам факт існування білорусів як самостійної етнічної спільності ставився під сумнів, білорусів намагалися представити частиною росіян або поляків. В результаті конфесійної роз'єднаності, політики церкви і держави самосвідомість білорусів часто підмінялася уявленням про конфесійну приналежність. Нерідко вони називали себе «католиками» або «православними», а часто «тутейшими», тобто місцевими. В кінці 19 століття посилюється процес формування національної самосвідомості білорусів.При загальній однорідності білоруської культури сформувалися її регіональні відмінності. Виділяється шість історико-етнографічних районів:Поозер'я (північ),Подніпров'я (схід),

Центральна Білорусь,Понемання (північний захід),Східне Полісся,Західне Полісся.Після створення Білоруської РСР відбулися радикальні зміни у функціонуванні білоруської мови, виробленні літературних норм. Проте в післявоєнний період його функції різко скоротилися, більша частина білорусів перейшла на російську мову у всіх сферах суспільного життя. У 1988 в білоруських школах навчалося лише 14% всіх школярів. Відбулися серйозні зміни не тільки в мовній поведінці, але і в менталітеті білорусів. Для деякої частини білорусів характерне байдуже відношення до національної культури. У Республіці Білорусь (проголошена в 1991) вживається заходам для відродження білоруської мови і культури.У фольклорі білорусів представлений широкий спектр жанрів — казки, легенди, перекази, прислів'я, приказки, загадки, заговори, календарна і сімейна обрядова поезія, народний театр і ін.У легендах, переказах, биличках знайшли віддзеркалення дохристиянські уявлення білорусів про походження світу. Багата пісенна творчість білорусів. З музичних інструментів популярні були батлейка, басетля, жалійка, ліра, бубон і ін.

19. Загальна характеристика білоруської літератури. Це література білор. етносу, що становить основне населення Білорусі, а також мешкає в Росії, Польщі, Литві, Латвії, Естонії. Білоруська література твориться білоруською мовою, яка належить до східної підгрупи слов’янської групи індоєвропейської сім’ї мов. Білоруська мова почала складатися на базі діалектів Західної Русі в процесі формування білоруської народності із східнослов’янських племен кривичів, дреговичів і радимичів. Найдавніші писемні пам’ятки з діалектними особливостями білоруської мови належать до ХІІІ ст. (“Смоленська грамота” 1229 р. та ін.*. Основні фонетико-морфологічні риси, характерні й для сучасної білоруської мови, сформувалися в XIV-XVI ст. Літературна “руська” мова цього періоду, тобто зукраїнщена старослов’янська із великою домішкою білоруських лексичних і фонетичних елементів, була до половини XVI ст. офіційною мовою Литовського князівства, територія якого на дев’ять десятих складалася з українських і білоруських земель. Починаючи з другої половини ХІХ ст., сформувалася на живій народній основі з урахуванням традицій старобілоруської писемної мови нова літературна білоруська мова. У силу історичних обставин білоруська література розвивалася в тісній сув’язі з українською. Так було в давні часи (Кирило Турівський, “народжений і вихований у граді Турові”, що на Гомельщині, зробив вагомий внесок у розвиток української ораторської  прози княжої доби; білорус Андрій Римша своєю “Хронологією” спричинився разом із Герасимом Смотрицьким до започаткування українського віршування у кін. XVI ст.; “Тренос” українця Мелетія Смотрицького став визначним надбанням як української, так і білоруської полемічної літератури; на основі вірша Григорія Сковороди “Всякому городу...” було створено білоруську поему Петра Платановича  тощо*. У ХІХ-ХХ ст. ця традиція продовжилася і поглибилася. Під впливом “Енеїди” І.Котляревського в першій половині ХІХ ст. з’явилися білоруські анонімні поеми “Енеїда навиворіт” і “Тарас на Парнасі”. Велике значення для розвитку білоруської літератури мала творчість Т.Шевченка, який перебував на білоруській землі, писав про неї (в листах, щоденнику, повісті “Музикант”*, підтримував особисті стосунки з її діячами. В різний час жили в Білорусі українські діячі Г.Кониський, Я.Головацький, О.Стороженко, Леся Українка, а в Україні – Франциск Богушевич (1840-1900*, Цьотка (Алоїза Пашкевич* (1876-1916*, Максим Богданович (1891-1917* та ін. Перекладали з української мови, писали про Україну Янка Купала (1882-1942*, Якуб Колас (1882-1956*, Пятрусь Бровка (1905-1980*, Аркадій Кулешов (1914-1978*, Ригор Бородулін (нар. 1935* та ін. Справі ознайомлення українців з білоруською літературою багато зусиль віддали І.Франко, В.Щурат, М.Возняк, П.Тичина, М.Рильський, М.Драй-Хмара, В.Сосюра (йому належить афористичний вислів “Білорусь ти моя, Білорусь // Синьоока сестра України”*, А.Малишко, Т.Масенко, Р.Лубківський, а з буковинців – А.Добрянський та ін. Білоруська література, що твориться в Україні останніми десятиліттями, представлена іменами поетів Василя Сидоренка (1941-1995*, Михайла Казакова (нар. 1938*, Майї Львович (нар. 1933*.

20. Українсько-білоруські літературні зв’язки.

Для розвитку українсько-білоруських зв'язків і становлення українського білорусознавства багато зробив Іларіон Свенціцький. Його предки походили з Білорусі, через що він зацікавився білоруською історією, мовою і літературою. Серед його учителів у львівській академічній гімназії був білорус Павло Смоліковський. Під час третіх відвідин Білорусі І. Свенціцький особисто познайомився з Я.Купалою3 та його поетичними творами. Наступного року львівський учений опублікував брошуру "Відродження білоруського письменства"4. Це була не лише перша праця про білоруську літературу, видана за кордоном, але й перше глибоке дослідження білоруської літератури, починаючи з часів діяльності Ф.Скорини і закінчуючи сучасними І.Свенціцькому авторами. У цій праці І.Свенціцький підкреслив народність білоруської літератури, зробив аналіз творчості Ф.Богушевича, Я. Лучіни, Я.Купали, Я.Коласа, А.Пашкевич. Із цієї праці в Україні, а у Львові зокрема, громадськість довідалася про творчість початкуючих Я.Коласа і Я.Купали. На прикладі віршів Я.Коласа І. Свенціцький охарактеризував практично все суспільне життя тогочасної Білорусі.Своїми дослідженнями І.Свенціцький зробив значний внесок у розвиток як українського, так і білоруського народів та їх культур, утвердивши ще раз життєздатність й плідність взаємодії двох народів. Предметом зацікавлення Івана Крип'якевича стала історична білорусистика. У 1909 р. він опублікував працю "Білоруси", в якій дослідив питання українсько- білоруських зв'язків у минулому, акцентував увагу на спільній боротьбі двох народів з кримськими татарами, німецькими рицарями та ін. Ця праця І.Крип'якевича, яка також вийшла окремим виданням у бібліотечці "Просвітні листки" (1909, №30), розширила уявлення українського читача про білоруську літературу ХІХ - початку ХХ ст. Учений розглянув творчість Ф.Богушевича і Я.Лучіни, вказав на велике значення перших білоруських газет "Наша доля"17 і "Наша ніва" для розвитку нової білоруської літератури. Особливою докладно він розглянув літературну діяльність Я.Купали, помістив переклади його віршів українською мовою ("А хто там іде?", "Пам'яті Шевченка").Активно популяризував білоруську літературу і Василь Щурат. У 1910 р. він у часописі "Діло" опублікував статтю "Шевченко - Желіговський - Чечот". Згодом цей текст він помістив у книжці "Літературні нариси". У часописі "Неділя" В.Щурат опублікував анотацію на першу поетичну збірку Я.Коласа "Пісні жальби". Крім цього, вчений надрукував велику статтю, приурочену до 25-ї річниці смерті В.Дуніна-Марцинкевича, ознайомив українських читачів з анонімними творами білоруської літератури ХІХ ст. "Тарас на Парнасе", "Пісня".Ряд оглядів, рецензій, відгуків на праці білоруських авторів написав та опублікував у "Записках Наукового товариства ім. Шевченка" фольклорист і етнограф В.Гнатюк. Зокрема, він проаналізував роботи з білоруського фольклору і етнографії, написані М.Никифоровським і М.Довнар-Запольським. Зацікавлення білоруською літературою виявив І.Франко. Зокрема, в "Історії української літератури" він чимало місця приділив давній білоруській літературі, розглядав її у тісному зв'язку із давньою українською літературою. І.Франку належить ряд висловлювань про духовне багатство білоруського народу, його культурні здобутки. Цікаво зазначити, що І. Франко був серед тих перших українських громадсько-культурних діячів, які визнавали права білоруського народу на самостійний розвиток. Чимало білорусів студіювали у навчальних закладах Львова, зокрема поетеса Алоїза Пашкевич. Наприкінці 1905 р. вона приїхала до Львова і спробувала стати студенткою Львівського університету. На початку це їй не вдалося, але восени 1906 р. її зарахували вільною слухачкою на філософський факультет.

Зі Львовом пов'язане ім'я знаного білоруського бібліографа, літературознавця, перекладача Ромуальда Зямкевича (1881-1944). Ще під час навчання у Львівській політехніці він перекладав новели В.Стефаника. Згодом приїжджав до міста для роботи у бібліотеках і архівах.

Викладений матеріал свідчить, що українські вчені і письменники Львова цікавилися білоруською історією, культурою та літературою, популяризували її в українському середовищі. Вони підтримували контакти зі своїми білоруськими колегами, обмінювалися літературою та іншою інформацією. Окремі білоруси студіювали у львівських вищих школах, глибше пізнавали тогочасні українські реалії. Все це дає підставу говорити про тогочасний Львів як культурний осередок в історії українсько-білоруського єднання.

Шевченкові належить центральне місце в українсько-білоруських культурних і літературних взаєминах. Він був безпосередньо знайомий з Білорусією, її народом і деякими культурними діячами, зокрема літераторами, що сприяло його популяризації серед білорусів. Постійна увага Шевченка до білоруського народу, його захоплення досягненнями білоруської культури, насамперед народними піснями, знайшли відгук не лише в повісті “Музыкант”, листах і щоденнику, а й у деяких поезіях. Для прикладу можна назвати поезію “Подражаніє Едуарду Сові” (“Посаджу коло хатини...”). Як доведено сучасними дослідниками (зокрема Е.Мартиновою та А.Мальдісом), ця поезія є наслідуванням пісні сватів “Ej posadzę ja przy chatce” з рукописної драми Е.Желіговського “Зорський”, з якою Шевченко познайомився (як свідчить його запис у щоденнику 11 квітня 1885) на вечорі у В.Білозерського, де сам автор читав цей твір. Желіговський у віршованих творах, в яких відбито життя білоруського селянства, користався мотивами білоруського фольклору, насамперед пісенного. Це стосується й названої пісні із “Зорського”, що перегукується з віршем білоруського і польського етнографа та поета першої половини 19 ст. Я.Чечота під тією ж назвою. Прогресивні білоруські культурні діячі закликали свій народ читати твори Шевченка і шанувати його, за прикладом українців, як батька. Наприклад, Л.Гмирак писав у газеті “Наша ніва” (21 лютого 1914): “Кобзар”... став і нам батьком милим, як цього бажає у вірші “Пам’яті Шевченка” Янка Купала”.

21. Максим Богданович – основоположник білоруської літератури.

Максим Богданович (1891-1917* – видатний білоруський поет, літературознавець, перекладач, один з основоположників нової білоруської літератури. Автор поетичної збірки “Вінок” (1913*. Прозу, літературознавчі та публіцистичні статті писав частково українською та російською мовами. Перу М.Богдановича належать розвідки про М.Шашкевича, Т.Шевченка, І.Франка, Ю.Федьковича, М.Коцюбинського, В.Стефаника, О.Кобилянську, Леся Мартовича. Переклав білоруською мовою вірші В.Самійленка, А.Кримського, О.Олеся, М.Чернявського, російською – твори Т.Шевченка, І.Франка, В.Стефаника, уривок з повісті М.Коцюбинського “Тіні забутих предків” та ін. Вірші М.Богдановича перекладали М.Шаповал, М.Драй-Хмара, Р.Лубківський, Б.Степанюк, В.Лучук та ін. Помер у Криму, де й похований (м. Ялта*.

Народився у Мінську в сім'ї учителя, етнографа та історика, близького друга М.Горького.Виховувався на зразках класики, на творах Тараса Шевченка й Франка, добре знав зарубіжну літературу, особливо слов'янську. Закінчив юридичний ліцей.Друкуватися почав з 1907 року білоруською мовою. За життя вийшла лише одна збірка поезій «Вінок» (біл. Вянок, Вільно, 1913).

Помер на лікуванні в Ялті (Крим, Україна) 25 травня 1917 року.

Ліриці Богдановича властивий оптимізм, реалістичне відображення життя тогочасного села. У творчості Богдановича дуже помітний вплив фольклору (поеми «Стратим-лебідь», «Максим і Магдалена»). Поезії «Співак», «Лист», «У селі», оповідання «Скрипаль», літературно-критичні статті позначені глибоким розумінням суспільного значення літератури. Цікавився історією українського народу (статті з циклу «Слов'янство»), його літературою (оглядова стаття «Образ Галичини в художній літературі», незакінчена стаття українською мовою «Забутий шлях»). Особливо велику цінність мають роботи про Т. Г. Шевченка («Пам'яті Т. Г. Шевченка», «Краса та сила»). Великий інтерес виявив до творчості Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка, М.Коцюбинського, В.Стефаника, Л.Мартовича, В.Самійленка, О.Кобилянської.

Переклав російською мовою поезії Т. Г. Шевченка «Н. Костомарову», «Мені однаково, чи буду», «В неволі тяжко, хоч і волі», «А. О. Козачковському», «І небо невмите, і заспані хвилі», «Готово! Парус розпустили». Один з перших дослідників шевченкового віршування. Перекладав білоруською твори І. Я. Франка, М.Коцюбинського, В.Стефаника та ін. українських класиків.

Автор статей «Пам'яті Т. Г. Шевченка» й «Краса і сила». Спроба дослідження вірша Т. Г. Шевченка" (обидві — 1914) Перекладав також з інших слов'янських та європейських мов (Поль Верлен Верхарн та ін.).

Зразки творчості

Творчість М.Богдановича пройнята любов'ю і вболіванням за рідну маці Беларусь. У відомому вірші Пагоня («Погоня») звучить мотив жертовності за рідну землю. Показовим є вірш-передвіснік визвольних змагань БНР «Білорусь, твій народ дочекається…» .

Поет великого, самобутнього таланту, блискучий майстер перекладу, тонкий літературний критик, вдумливий історик білоруської літератури, публіцист Богданович – неординарна особистість: він писав трьома мовами – білоруською, українською і російською. Письменник мав великий вплив на духовне життя білоруського народу, його літературу, ставши поряд з такими могутніми володарями духу, класиками, як Янка Купала та Якуб Колас. Максим Богданович – палкий патріот. Його всеохоплюючою пристрастю, почуттям була любов до Білорусії, її приниженого, гнобленого народу. Біль за гноблення, образи, зневажання народу були першими покликами його душі:Нарід, білоруський нарід!Ти – темний, сліпий, ніби кріт.Тобою завжди погорджали.Тебе не пускали з ярмаІ душу твою обікрали, –Навіть мови у тебе нема.

22. Поезія Василя Сидоренка. Його зв’язки з Буковиною.

Василь Сидоренко  (1941-1995* – білоруський поет України. Навчався в Чернівецькому університеті. Опублікував збірку віршів “Яса” (1972*. Працював у галузі українсько-білоруського перекладу. Друкувався в українській періодиці, зокрема в газеті “Літературна Україна”, де свого часу працював. Сидоренко В. Яса: Поезії / Авториз. пер. з біл. – К.: Молодь, 1972. – 56 с.  Сидоренко В. “З доріг, що судилися...”; “Шугає вітер жовтими покосами...”; Косовиця; “Риплять вози на лузі...”; “Розмови наші спішні мов на гріх...”; “Рожевії сни прокидаються білими...”; “Люди пташки купують...”: [Вірші] / Пер. з біл. Д.Онковича, Л.Череватенка, В.Забаштанського, Б.Демківа, Р.Лубківського, П.Засенка // На нашій, на своїй землі. – Кн. 1. – С. 48–61.  Сидоренко В. Вясна: [Вірш] // Рад. Буковина. – 1966. – 8 черв.

Сидоренко В. Буковині; Дома: [Вірші] // Рад. Буковина. – 1968. – 30 черв.

Сидоренко В. Вітчизна; Буковина: [Вірші] // Рад. Буковина. – 1972. – 9 лип.

23. Сучасні білоруськомовні поети України: Михайло Казаков, Майя Львович.Майя Львович (нар. 1933* – поетеса, перекладачка з мов білоруської, чеської, сербської, ідиш. Член НСПУ. Авторка збірки віршів “Земле моя” (1985*. Пише білоруською та українською мовами.  Живе у Харкові. Львович М. “Живу лихим передчуттям...”; “Щоб і не приснилося...”; “У північнії далі, у північнії далі...”; “Чорнобильська ніч...”; “Очеретина...Коли під водою”; “Чому не пишеш ти, що в Мєнську вже не сніг...”; “Усе кваплюся, усе кваплюся...”; “Коли це нарешті збулося...”; “Твого тут слова тягнуться ростки...”; “Уже нема нікого в мене більш...”: [Вірші] / Пер.з біл. авт. // На нашій, на своїй землі. – Кн. 1. – С. 32–47. Львович М. У зозульчинім у борку: Вірші. – К.: ГСРЛМНМ України, 2002. – 168 с.Народилася М. Львович в 1933 р. в Одесі, була в евакуаціі в Казахстані, де вперше близь-ко зіткнулася з укршнською мовою, полюбила и як рідну. 3 евакуаціі повер-нулася до Харкова, у кінці 40-х років почала писати вірші укршнською мовою. Перекладала беларуських авторів: прозу Я. Бриля, У. Колесника, А. Адамовича, переклала ледь не всю беларуську поезію, починаючи від Янки Купали та Максима Богдановича i до наймолодших сучаснйків. Як орйгі-нальний беларуський автор почала виступати у 80-х роках. У руслі пошуків духовной Батьківіцйнй вибудовуеться своя система цінностей, п носіі. Одне з таких концептуальних понять — образ ідеального "літвака". Ця ідеальна Батьківшйна, ідеальна "Літва"— це водночас Беларусь i УкраТна. Мова для авторки в однаковій мірі засіб (само) вйраження i пізнання. Мова— стежка до духовного Срусалиму. Дві стежки пробіга-ють паралельно, вони однакові i різні, як однакові i різні іхні етико-есте-тйчні вймірй. Звідсй органічна потреба духу в обох вймірах. На певному етапі творчоТ еволюціі М. Львович не мислить сво'іх поетичних текстів в одномовному варіанті. Вони виникають i лягають на папір відразу в дво-мовному вйраженні: беларуському та украінському. Двомовності такого порядку в украінській літературі не траплялося, навряд чи i в світовій літературі можна відшукатй щось подібне. Це явище по-своему цікаве як об'ект псйхологічного, соціокультурологічного та філологічного до-слідження. Мова, ii доля, визначае не лише тематику, а весь образно -семантичний лад поезіі М. Львович. У час тотальноі стандартйзаціТ, нама-гання звести всі засоби вираження до одновймірноі інформаціі, набувае особлйвоі ваги i значения той масштабний мовний експеримент, у який ви-ростае двомовна поетична творчість М. Львович.

Михайло Казаков (нар. 1938* – білоруський поет України. Член НСПУ. Автор збірок віршів “Чумацький шлях” (1969*, “Сім криниць” (1976*, “Рідні небокраї” (1982*, “Вічне джерело” (1988*, “Вінок волошковий” (1992*. Живе у Криму. Твори Казаков М. Вишневий вітер; Чумацький шлях; “Вже давно я живу біля моря...”; Хвиля; Кримські сосни; Висота; “Замети білі, як ведмеді...”; “А річка сонцем пересипана...”; Вінок волошковий; “В лабіринті...”; Спрага; Пісня: [Вірші] / Пер. з біл. Д.Кононенка, Л.Татаренка, О.Матійка, О.Довгого // На нашій, на своїй землі. – Кн. 1. – С. 12–31

24. Загальна характеристика російської літератури.

Це  література російського народу, який становить основну частину населення Російської Федерації, але його представники живуть і в США, Канаді, Бразилії, Франції, Румунії, Польщі та інших країнах. У народність росіяни склалися у ХІV - ХV ст., в націю – у другій половині ХІХ ст. З кін. XV ст. на означення країни побутує назва Московія (Московитія, Московщина*, а з початку ХVIII ст. – усталилася офіційна назва Росія. На основі Російської централізованої держави склалася Російська імперія, яка існувала від 1721 до 1917 р. До 1990-х рр. Російська Федерація (РРФСР* була складовою частиною СРСР.  Російська література твориться російською мовою, яка належить до східної підгрупи слов’янської групи індоєвропейської мовної сім’ї. Становлення російської літератури розпочалося з кінця XV ст. На поч. XVII ст. з’явилися літературно-художні твори Івана Катирєва-Ростовського, у 1670-х рр. – “Житіє” Аввакума. У XVIII ст. розвивалась громадянсько-політична поезія і соціальна сатира, публіцистична проповідь. Велике значення для розвитку російської літератури мала творчість Василя Тредіаковського, Михайла Ломоносова, Дениса Фонвізіна, Гаврила Державіна, Миколи Карамзіна, Олександра Радищева.

Родоначальником нової російської літератури став Олександр Пушкін (1799-1837*, продовжувачем його традицій – Михайло Лермонтов (1814-1841*. У другій пол. ХІХ ст. з видатними реалістичними романами виступили Федір Достоєвський, Іван Тургенєв, Іван Гончаров, із сатирою – Михайло Салтиков-Щедрін. Визначним явищем була творчість Льва Толстого (1828-1910*, Антона Чехова (1860-1904*. На поч. ХХ ст. російська література поповнилась іменами Олександра Блока, Володимира Маяковського, Сергія Єсеніна та ін.  

З Україною були пов’язані походженням і творчістю російські письменники Костянтин Рилєєв, Микола Гоголь, Олексій Жемчужников, Микола Некрасов, Микола Лєсков, Всеволод Гаршин, Антон Чехов, Семен Надсон, Іван Бунін, Михайло Арцибашев, Анна Ахматова.

У літературний процес в Україні внесли помітний вклад російські письменники Микола Ушаков (1899-1973*, Леонід Вишеславський (1914-2002*, Борис Чичибабін (1923-1994*, Борис Палійчук (1913-1995*, Микола Дубов (1910-1983* та ін.

Творення російської літератури на Буковині започаткувалося у 1950-ті рр. Вона представлена прозою Георгія Синельникова (1898-1989*, поезією Йосипа Курлата  (нар. 1927*, Леонарда Кондрашенка (1930-2002*, Миколи Палагути (1930-1988*, Валерія Фоменка (1951-1992*, Віталія Демченка (нар.1937* та Людмили Ільїної (нар. 1954*.

25. Огляд російськомовної літератури України, зокрема і Буковини.

Російськомовна література України — література написана російською мовою українськими письменниками. На території України народилось багато російськомовних письменників, яких найчастіше відносять до авторів російської літератури До кінця 19 століття значна частина літературних творів українських письменників були написані не українською мовою, а латиною, польською та російською. В 19 столітті одним із важливих російськомовних письменніків українського походження був Микола Гоголь, який у своїх творах використовув українські теми. Російською мовою були написані також деякі твори Тарас Шевченка, Пантелеймона Куліша, Григорiя Квiтки-Основ'яненко, Миколи Костомарова та Марка Вовчка.

Народжені в Україні письменники відіграли важливу роль у російському авангардизмі початку 20 століття. Це зокрема стосується футуристів (Давид Бурлюк, Микола Бурлюк, Божидар). За часів СРСР відомі українські поети Борис Чичибабін, Микола Ушаков, Леонід Кисельов та Леонід Вишеславський писали російською мовою.В незалежній Україні низка письменників пишуть російською мовою. До найвідоміших належить Андрій Курков, твори якого були перекладені багатьма іноземними мовами. Олександр Кабанов, головний редактор російськомовного культурного журналу та порталу «ШО», пише вірші російською мовою. Відомою сучасною поетесою з Харкова є Анастасія Афанасьєва. Драматургію російською мовою пише Максим Курочкін. Письменники-фантасти Марина та Сергій Дяченки, Андрій Валентинов, Яна Дубинянська, Генрі Лайон Олді (псевдонім творчого тандему Дмитра Громова та Олега Ладиженського), Олександр Зорич, Юрій Нікітін, Андрій Дашков та Володимир Арєнєв з України пишуть російською мовою.За кращі твори українських письменників російською мовою Національною спілкою письменників надається Гоголівська премія. Деякі українські російськомовні письменники стали відомими в Росії (Володимир Нестеренко).В Україні існує літературне угрупування СТАН, значна кількість письменників у якому російськомовні.

Періодичні літературні виданняЗ 1927 року в Україні видається журнал російськомовних письменників, який з 1963 року має назву «Радуга». Нещодавно з'явилася електронна версія журналу.[1] Журнал «Радуга» в 2010 році започаткував щорічний літературний конкурс молодих російськомовних письменників «Активація Слова».

З 2000 року в Харкові видається часопис ©оюз Писателей.

Вишеславський і УкраїнаЛеонід Вишеславський народився в Миколаєві, в російськомовній родині; писав вірші та прозу російською мовою. Але „Українська сповідь”, його остання в житті книжка, — це свідчення особливої самоіндефікації з Україною, з її народом, історією, культурою, врешті — з її мовою, якою, слід зазначити, Леонід Вишеславський володів досконало. Його вірші, написані українською, сприймаються як органічні в художній системі поета, відповідають стилю його мислення. Рішення надрукувати книжку українською мовою можна пояснити тим, що поет щиро сприйняв незалежність України, великі сподівання покладав на Рух, про що свідчать записи в його щоденнику.Варто зазначити, що вірші українською мовою Вишеславський почав писати, як засвідчує архів поета, задовго до проголошення Україною незалежності — у 70-х роках, дуже драматичних для української культури, яка зазнавала тоді величезних утисків із боку радянської влади.Вже сама назва книжки — „Українська сповідь” — розкриває її загальний задум і зміст. Поезія і проза тут невіддільні одна від одної. При цьому проза часто підпорядкована, хоча й назвати її „другорядною” в загальній структурі книжки не можна: по суті прозові вкраплення — це майже завжди прямі звернення до читача. І тому вони ліричні, суб’єктивні, сповідальні. Це — продовження віршів або коментар до них. Те, що умовно можна було б назвати короткими оповіданнями, — насправді не що інше, як епізоди із життя поета, які в дитячі та юнацькі роки справили на нього незабутнє враження.Тобто композиційно й за структурою весь текст підпорядковано загальному задуму.„Українська сповідь” — це повернення до витоків власного життя, до його основ, до першоджерел усієї творчості поета Леоніда Вишеславського — від раннього дитинства, крізь роки зростання й змужіння, крізь випробування любові й пізнання життя, крізь пошуки сенсу буття...Л. Вишеславський, як уже зазначалося, народився в російськомовній родині, тож закономірно, що сформувався він як поет російськомовний. Однак зростав він і виховувався на українській землі, тому з повним правом міг написати:Україна, де сонце і морок,де жита від села до села,кров’ю, працею, голодомором і дитинства чаруючим колом, наче Всесвіт, крізь мене пройшла.Хуртовим, скаженіючим злетомйшов за роком розбурханий рік...Називавсь я радянським поетом,називавсь я російським поетом, та назвавсь українським навік!

Все це дає підстави розглядати лірику Л.Вишеславського, створену російською (а таких творів абсолютна більшість), як особливий феномен в українському культурному середовищі: поет міг дати своєму твору, написаному російською, українську назву „Мова”, у вірші „Счастье” замість російського „арбуз”, писав „кавун”. Він ніколи не говорив „сельский дом”, лише „сельская хата”. І таких прикладів можна навести багато. Лірика Л.Вишеславського була „філософічною”, але ніколи „метафізичною”. Він був ліриком, як говорив колись М.Асєєв „по самой строчечной сути”, але його ліризм існував не в замкненому внутрішньому світі, а був відкритий у Всесвіт.

 

26. Леонід Вишеславський – російський поет України, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка.Поет, перекладач і літературознавець

Народився 18 березня 1914 р. в м. Миколаїв. У 1938 р. закінчив Київський університет. У першій збірці «Здравствуй, солнце!» (1938) визначились елементи художньої програми письменника, реалізованої в його подальшій творчості.Збірка «Чайка» (1946) містила найкращі вірші фронтових років. У поезіях повоєнного часу (у збірках «Подвиг мечтателей», 1949; «Молодость мира», 1951; «Песня с Днепра», 1951; «Родство», 1955; «Простор», 1956; «Единство земли», 1958; «Щедрость», 1960) відтворено трудовий ентузіазм людей праці, уславлюється дружба між народами.У книжках «Звездные сонеты» (1962), «Садовник», «Грунт» (1973), «Сковородинскийкруг» (1980), «Снежная весна» (1981), «Близкая звезда» (1983) та інших основну увагу зосереджено на сучасності, задумах та звершеннях людей, філософських проблемах доби.Постійне проживання в Україні великою мірою визначає тематику, образну будову та стиль поезії Л. Вишеславського. У його творах поєднуються традиції українського пісенного фольклору та поетичної класики з високою культурою російського класичного вірша. Поезії Л. Вишеславського притаманні вміння перевести науковий факт у художній образ, увага до скупої і точно вибраної деталі, особлива асоціативність, вишукана ритміка.Л. Вишеславський — автор творів для дітей (книжки «Рассказы офицера», 1947; «Піонерська таємниця», 1950; «Марусин букет», 1953). Його перу належать літературознавчі розвідки про творчість В. Маяковського, статті з питань сучасного літературного процесу, передмови до збірок молодих поетів, рецензії.За двотомник віршів «Основа» та збірку «Стихотворения» (обидві 1974) був удостоєний премій П. Г. Тичини «Чуття єдиної родини» (1975).Перекладав російською мовою твори Т. Шевченка (поеми «Мар’яна-черниця», «Царі», «Псалми Давидові» та ін.); М. Старицького («Дивлюсь на тебе і милуюся...» та ін.); сонети І. Франка, Лесі Українки, поезії М. Рильського, М. Бажана, П. Тичини.Українською мовою твори Л. Вишеславського перекладали М. Рильський, П. Тичина, М. Бажан, В. Сосюра та інші поети.У 1984 р. удостоєний Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка за збірку поезій «Близкая звезда».

Помер 26 грудня 2002 р. До свого дев’яносторіччя Поет не дожив трохи більше року. Загинув. За донині «нез’ясованих обставин».

У віршах поет розповідає про себе. Про те, що народився в будинку діда, протоієрея Харлампія Івановича Платонова на Інгульській слобідці, про церкву Святої Марії Магдалини, в якій служив дід, про слобідські вулиці, про те, як випилювали на Інгулі взимку кришталеві квадрати льоду...Дорога тягнеться сотні кілометрів. Неодноразово бере до рук мікрофон Леонід Миколайович, і ми немов бачимо той одноповерховий будинок при церкві над Інгулом і слухаємо ліричні рядки його віршів:Стою над тихой, медленной водою на глинистом, изрытом берегу.И от картин, встающих надо мною, глаз отвести, как в детстве, не могу… Це — з «Колыбели». Далі звучать «Ингульская слободка», «На раннем рассвете», «День рождения», «Шелковица», «Колокола» й ще десятки автобіографічних рядків.

Сижу на Советской  (бывшей Соборной) Под тентом кафе, На веранде узорной. И дивное что-то мерещится мне, Хоть я и не выпил ни грамма:

Идет гимназистка по той стороне.Передничек. Бант. Моя мама…

Через двадцять років останню книжку, що вийшла 2000 року, поет назве — «Мой век». І там, і тут — філософський смисл вічних істин. Мой век… Он не был добр и тих, в нем — гром свои отмерил тропы, в нем для меня — две мирових и две имперских катастрофы. В нем — боль кровоточащих ран,

свет, не пробившийся сквозь тучи, и тот чудовищный обман, который возвышал и — мучил. И все же я благодарю, что мне дозволила природа

на склоне лет узреть зарю, Зарю Двухтысячного Года!

27. Тема України у віршах Бориса Чичибабіна. Бори́с Олексі́йович Чичиба́бін, за паспортом Полушин (9 січня 1923, Кременчук -15 грудня 1994, Харків)-український російськомовний поет. Більшу частину життя поет прожив у Харкові. Унікальність творчої манери Чичибабіна визначається гармонійним поєднанням істинного демократизму з високою культурою вірша, ясності «змісту»-з витонченістю «форми», яка, однак, ніколи не ускладнює сприйняття його поезій. Б.О. Чичибабін виховувався в сім'ї офіцера. До 1930 р. родина проживала в Кіровограді, потім у селищі Рогань під Харковом, де Борис пішов до школи. У 1935 Полушини переїхали на батьківщину Рєпіна-в Чугуїв. Борис навчався у Чугуївській 1-й школі з 5-го по 10-й клас. Тут він уже постійно відвідував літературний гурток, публікував свої вірші в шкільній і навіть міській газеті під псевдонімом Борис-рифмач. Після закінчення школи Борис вступив на історичний факультет Харківського університету. Але війна перервала його навчання. У листопаді 1942 р. Бориса Полушина призвали в армію. Після війни  Борис вирішив продовжувати навчання в Харківському університеті, за найближчою йому спеціальністю філолога. Після першого курсу готувався складати іспити відразу за два роки, але йому не судилося здобути вищу освіту. Річ у тому, що він продовжував писати вірші — і під час військової служби, і в університеті. Написане -«видавав»: розрізав шкільні зошити, перетворюючи їх на книжечки, і давав читати багатьом студентам. Тоді ж Полушин і став підписуватися прізвищем матері — Чичибабін. У червні 1946 р. Чичибабіна було заарештовано і засуджено за антирадянську агітацію. Імовірно , причиною арешту були вірші — крамольна скомороша приспівка з рефреном «Мать моя посадница».Під час слідства в Бутирській в'язниці Чичибабін написав «Червоні помідори», що стали його візитною карткою  і майже настільки ж знамениту «Махорку», два яскраві зразки «тюремної лірики». Після майже дворічного (з червня 1946 по березень 1948 року) слідства ( Луб'янка, Бутирська і Лефортовська в'язниці) Чичибабіна було направлено для відбування п'ятирічного строку в Вятлаг Кіровської області.До Харкова Чичибабін повернувся влітку 1951 р. З 1953 р. працював бухгалтером домоуправління. Тут познайомився з паспортисткою Матільдою Федорівною Якубовською, яка стала його дружиною. З 1956 по 1962 рр. Чичибабін поступово заводить ряд знайомств в середовищі місцевої інтелігенції, в тому числі — літературної. Тоді ж знайомиться з колишніми харків'янами Борисом Слуцьким, Г. Левіним. У 1958 році з'являється перша публікація в московському журналі «Знамя» (під прізвищем Полушин). У Харкові в маленькій кімнатці Чичибабіна на горищі збираються любителі поезії, утворюється щось на зразок літературних «середовищ». У 1962 році його вірші публікуються в часописі «Новий мір», харківських і київських виданнях. У ці післятабірні роки намічаються основні теми поезії Чичибабіна. Це перш за все громадянська лірика, «новий Радищев — гнів і печаль» якого викликають «державні хами», як у вірші 1959 р. «Клянуся на прапорі веселому» («Не помер Сталін»). До неї примикає рідкісна в післявоєнній поезії тема співчуття пригнобленим народам повоєнної радянської імперії — кримським татарам, євреям, «потоптаній вільності» Прибалтики — і солідарності з ними («Кримські прогулянки», «єврейському народу»). Ці мотиви поєднуються у Чичибабіна з любов'ю до Росії і російської мови, схилянням перед Пушкіним і Толстим («Рідна мова»), а також з синівською ніжністю до рідної України.У 1963 році виходять друком дві перші збірки віршів Чичибабіна. У Москві видається «Молодість», у Харкові — «Мороз і сонце».У січні 1964 р. Чичибабіну доручають керівництво літературною студією при БК працівників зв'язку. У 1966 році на негласну вимогу КДБ Чичибабіна усунули від керівництва студією. Саму студію було розпущено. За офіційною версією: за заняття, присвячені Цвєтаєвій та Пастернаку. У житті Чичибабіна починається важкий період. До проблем з літературною долею додаються сімейні негаразди. У 1967 році поет перебуває в сильній депресії, про що свідчить вірш «Зніми з мене втому, мати смерть»,"Відходить у ніч мій траурний трамвай".Але восени того самого року він зустрічає закохану в поезію шанувальницю його таланту Лілію Карась, і через деякий час поєднує з нею свою долю. Кінець 60-х — початок 70-х років ознаменували собою фундаментальний перелом в житті, творчості і світогляді Чичибабіна. З одного боку — здобуте нарешті особисте щастя, а з ним і новий творчий злет, поява нових друзів, серед яких -Олександр Галич, Фелікс Кривін, відомий дитячий письменник А. Шаров, український письменник і правозахисник Руденко М., філософ Г. Померанц і поет З. Міркіна. З іншого боку — жорстоке розчарування в романтичних ідеалах радянської юності, посилення цензури, а отже, неминучий поступовий перехід з письменників «офіційних» в напів-, а потім і зовсім заборонені. На початку 1968 року в Харкові друкується остання доперебудовна збірка Чичибабіна — «Пливе Аврора». У 1974 р. поета викликали в КДБ. Там йому довелося підписати документ про те, що, якщо він продовжить розповсюджувати самвидавську літературу і читати вірші антирадянського змісту, на нього може бути заведено справу.Настала пора п'ятнадцятирічного замовчування імені Чичибабіна. Він продовжував писати-для себе і для своїх нечисленних, але відданих читачів. Публікації, дуже рідкісні, з'являлися тільки за кордоном. Найповніша з'явилася в російському журналі «Глагол» в 1977 р. (США, видавництво «Ардіс»).У 1987 році поета поновлюють у Спілці письменників (зі збереженням стажу), причому роблять це ті самі люди, які його й виключали. Він багато друкується.13 грудня 1987 р. Чичибабін вперше виступає в столичному Центральному Будинку літераторів . Успіх колосальний. Зал двічі встає, аплодуючи.

Як у житті, так і в творчості Чичибабіна вирізняли відданість і вірність.

Помер Борис Чичибабін в грудні 1994 року, менш ніж місяць не доживши до свого 72-го дня народження. Похований на 2-му кладовищі Харкова.

Збірки творів Бориса Чичибабіна

Мороз и сонце(Харьков, 1963).Молодость( М., 1963).Гармония. Книга лирики.(Харьков, 1965)…

Вірш про Україну:

С Украиной в крови я живу на земле Украины,

и, хоть русским зовусь, потому что по-русски пишу,

на лугах доброты, что ее тополями хранимы,

место есть моему шалашу.

 

Что мне север с тайгой, что мне юг с наготою нагорий?

Помолюсь облакам, чтобы дождик прошел полосой.

Одуванчик мне брат, а еще молочай и цикорий,

сердце радо ромашке простой.

 

На исходе тропы, в чернокнижье болот проторенной,

древокрылое диво увидеть очам довелось:

Богом по лугу плыл, окрыленный могучей короной,

впопыхах не осознанный лось.

 

А когда, утомленный, просил: приласкай и порадуй,

обнимала зарей, и к ногам простирала пруды,

и ложилась травой, и дарила блаженной прохладой

от источника Сковороды.

 

Вся б история наша сложилась мудрей и бескровней,

если б город престольный, лучась красотой и добром,

не на севере хмуром возвел золоченые кровли,

а над вольным и щедрым Днепром.

 

О земля Кобзаря, я в закате твоем, как в оправе,

с тополиных страниц на степную полынь обронен.

Пойте всю мою ночь, пойте весело, пойте о славе,

соловьи запорожских времен. (1975)

28. Твори для дітей Миколи Палагути.

Палагута Микола Семенович- (*07.12.1930 — 21.09.1988) — український російськомовний поет Буковини. Член Національної спілки письменників України з 1973 р. Народився 7 грудня 1930 року в селі Курячівка Марківського району Луганської області. Працював токарем на заводах «Емальпосуд», «Машзавод» у м. Чернівці, у Київському аеропорту. Закінчив Літературний інститут ім. М. Горького у Москві. Помер 21 вересня 1988 р. Похований у Чернівцях на Алеї почесних городян.

Працював у галузі дитячої літератури. Автор книжок “До сонця упертий крок” (1962*, “Лісова пожежа” (1965*, “Небесний трамвай” (1969*, “Ілько” (1970*, “Хто що вміє” (1972*, Зоряні електромонтери” (1977*, “Голубе лошатко”, “Сім сосен” (1986* та багатьох інших. Лауреат обласної премії ім. Кузьми Галкіна.  Жив у Чернівцях.

Книги поета. К солнцу упрямый шаг (1962).Лесной пожар (1965).Бурбура (1967).Небесный трамвай (1969).Илько (1970).Серебряный ключ (1971).Кто что умеет (1972).Отважный Бреккеке (1974).Сказание о танкисте (1975).

День работою красен (1976).Звёздные электромонтёры (1977).Вот и я художник (1978)Песня красных знамён (1978).Зайдите к бабушке моей (1978).Про строителей, про ГЭС, про зверюшек и про лес (1979).Быль со сказкой пополам (1980).Весёлый мастер (1981).Солнечный ключ (1981).Потешный паравоз (1984).Голубая лошадка (1986).Семь сосен (1986).Хозяин горных дорог (1988).Время снегиря (1990).Про будову і про ГЕС, про звіряток і ліс чудес (2012).

У читальному залі Муніципальної бібліотеки імені А.Добрянського можна відшукати такі чудово проілюстровані поетичні збірочки для дітей російськомовного поета Миколи Палагути (1930 – 1988):«Быль со сказкой пополам» (1980), «Солнечный ключ» (1981), «Хозяин горных дорог» (1988), «В нашем переулке» (1990), «Время снегиря» (1990) та «Лісова пожежа» (2001, переклад на українську мову Г.Тарасюк). Звісно, це не всі твори для дітей, які написав поет, та вони якнайкраще інтерпретують його манеру написання: Човен зробив я, Потім –весло… Так починалося Моє ремесло. Його здобувають  У праці завжди. А потім помалу І дім спорудив. Та налетіла Неждано біда. Дім на світанку Змила вода. Човен розбила, Весло занесла, Лиш не добралася До ремесла. Лишилось зі мною Моє ремесло. Човен зробив я, Потім весло. Поклав на галяві В покоси траву. Дім спорудив І у ньому живу. Живу і лелію Своє ремесло. … А ви не стругали,Хлоп’ята, Весло?Можна без човна Прожить, Без весла.Та кепсько Мужчині Без ремесла. («Вірш про ремесло»). Окремо варто сказати про книжку «Семь сосен» (1986) з автографом Миколи Семеновича для Анатолія Добрянського: «…Рад и рад, что ты есть где-то рядом…».

29. Вірші Леонарда Кондрашенка.

Леонард Кондрашенко (1930-2002* – російський поет. Член НСПУ. Закінчив Чернівецький університет. Автор книжок віршів для дітей “Африка-жирафрика” (1959*, “Хто вгадає” (1960*, “Тарарам” (1963*, “Берег сонячних усмішок” (1964*, “Хто посолив море”, “Хто в якому домі живе” (1965*, “Про машини” (1968*, “Сонце на долоні” (1969*, “Срібний олень” (1980* та ін. Видав книги  нарисів про Крим,  кілька збірок лірики. Виступав як перекладач з польської та болгарської мов. Лауреат обласної премії ім. М.Бірюкова.

Кондрашенко Л. Африка-Жирафрика (уривки)

Никаких забот не знали  И, счастливые вполне,  Звери жили-поживали  В этой солнечной стране.  Там, ребята, Африка –  Край высоких трав,  Африка-Жирафрика,  Родина жираф. Но коварная гиена  Ночью в Африку пришла 
И, чернея от измены,  Ночью джунгли подожгла…

Малоизвестное стихотворение Леонарда Кондрашенко:
   Ну что ты грустишь с перебитым крылом?
   Все старое сдать поскорее на слом!
   А новое будет не скоро,
   Не скоро,как Рио-де-Оро..
   
   Нам мало одних лишь хороших идей-
   Нам надо побольше хороших людей!
   А где же возьмешь их, хороших:
   Ведь больше чем есть, не найдешь их..
   
   Как знойной пустыне прохладных дождей,
   Земле не хватает хороших людей!
   а солнце над ней уже село...
   Ты спишь иль не спишь, Консуэло?
   
   Что думаешь ты? Почему ты молчишь?
   Наверно, ты хочешь отсюда в Париж?
   Чем дальше живешь от Парижа,
   К Парижу, представь себе, - ближе!
   
   Чем дальше земля, тем ясней и ясней,
   Что после ты крепче притянешься к ней.
   Поставишь печать всею грудью,
   И пусть уж - что будет,то будет!
   
   А ты, Человек, свое сердце не прячь,
   Не прячь и не бойся в пути неудач.
   И знай: неудача, как веха,-
   Цена дорогого успеха.

30. Сучасний буковинський поет Віталій Демченко.

Віталій Демченко (нар. 1937* – сучасний російський поет Буковини. Член НСПУ. Закінчив Чернівецький університет. Автор поетичних збірок “Романтика” (1966*, “Кроки за горизонт” (1969*, “Полюс тепла” (1975*, “Пісня землі” (1982*, “Танець родючості” (1983* та ін. Лауреат обласної премії ім. Кузьми Галкіна. Живе у Чернівцях. Твори Демченко В. Федьковичева криниця: Вірш / Пер. з рос. Б.Мельничука // Молодий буковинець. – 1997. – 7 листоп. – С.6.Демченко В. Мурашиний раєць. Чубате галченя: [Вірші] / Пер. з рос. Б.Мельничука // Глогорожечка: Книга для читання дітям дошк. та мол. шк. віку. – Чернівці: Букрек, 2003. – С. 108.Демченко В. Романтика. – Ужгород: Карпати, 1966. – 62 с.Демченко В. Полюс тепла: Стихи. – Ужгород: Карпати, 1975. – 96 с.

Демченко В. Кольца жизни: Стихи. – Ужгород: Карпати, 1979. – 144 с.

Демченко В. Песнь земле: Стихи. – Ужгород: Карпати, 1982. – 64 с. Демченко В. Отзвучие наскальных писаниц: Сборник стихов. – Хмельницкий: НВП «Евріка” ТОВ, 2001. – 96 с.

Народився у сім'ї військовослужбовця. У 1960 р. закінчив філологічний факультет Чернівецького державного університету (ЧДУ). Працював учителем у с. Великий Кучурів Сторожинецького району Чернівецької області, згодом — у геологорозвідувальній експедиції, подолавши тисячі кілометрів, побувавши у важкодоступних куточках Сибіру, Камчатки, Сахаліну, Крайньої Півночі. Саме дороги диктували теми його віршам, надихали на написання. Впродовж 1962–1976 рр. пацював редактором на Чернівецькому обласному радіо, відтак — директором Будинку письменника Ченівецької обласної організації СПУ, вів школу молодих початкуючих літераторів. Обирався делегатом УІІ, УІІІ, ІХ з'їздів письменників України. Пише українською і російською мовами. Друкувався в багатотиражці «Радянський студент» ЧДУ, в обласних і республіканських виданнях.

Упорядкував збірку літературних творів СПУ Буковини «На крилах духовності» (Чернівці: Зелена Буковина, 2006; співавт. В. Обдуленко, В. Мельник).Низку віршів поет присвятив видатним митцям України: Тарасу Шевченку, Юрію Федьковичу, Дмитру Гнатюку та ін. Нагороди Премія імені Кузьми Галкіна в галузі літератури і мистецтва (1977) за збірки поезій: «Романтика», «Шаги за горизонт», «Полюс тепла», «Кольца жизни». Літературна премія імені Дмитра Загула (2010).

«	Основні мотиви творчості — романтика першопроходжень, праця та духовна спільність людей Крайньої Півночі,гармонійне єднання Людини і Природи, дружба народів, духовна досконалість сучасника	»
— З представлення на премію ім. Кузьми Галкіна

«	…Самобутньо дзвенить Демченкове слово, відкриваючи розумом і серцем, глибокодушевне, аж філософське, бачення життя. Його не лякає майбутнє — минуле катує, він нагадує прості істини: „діліться радістю і хлібом“, „втавай на повний зріст — назустріч дню“, „щоб відродження зміст зрозуміти, пора наставників міняти“… Багато свіжого і незвичного в поетовій палітрі. Співом відкритої, людяної душі він дивовижно торкається найрізноманітніших проблем.	»
— Згусток думок, сміливість шукань // Буковинське віче.[1]

Про Віталія Демченка писали газети «Літературна Україна», «Радянська Буковина», «Молодий буковинець», «Буковинське віче», «Буковина», «Чернівці!», «Версії», «Погляд», журнал «Жовтень», «Буковинський журнал» та ін. Твори рецензували критики Володимир Дячков, Анатолій Масловський, літературознавець Богдан Мельничук, письменники Віталій Колодій, Тамара Севернюк, Марія Матіос, Володимир Вознюк, журналісти, літератори Михайло Брозинський, Юхим Гусар, Юрій Скиба та ін.

Вірші

ТОПОЛЕК Наш нерадостный двор На колодец похож. Гомон весен сюда Ни ногою не вхож. Редкий солнечный луч В нем - случайный чужак: С солнцем сумрачный двор Был всегда на ножах. Даже стойкий бурьян Здесь поник и полег. Но прижился у нас Голубой тополек. Видно, с легкой руки, С незлобивой души. С ним особенно стали Дружны малыши. Обкопают, польют, В общем, тыща забот! Велся каждому листику Строгий учет. И поет о весне Тополек голубой, И весна не обходит Наш двор стороной. Из сборника "РОМАНТИКА" (1965)

РОДНИК На лету замерзала птица, Выли вьюги тайге: "Замри-и-и-и" А в корнях продолжала биться Голубая жилка земли. И сохатый, боднув рогами Зазвеневший ночной покой, Мягко трогал ее губами, Словно пульс проверял земной. Бьется - значит земля проснется В дружном звоне апрельских дней, Значит к солнцу трава взметнется На дрожжах грозовых дождей! .Стужей лютой и зноем летним Там, где сумерки залегли, Вечно бьется под кедром медным Голубая жилка земли. Из сборника "РОМАНТИКА" (1965) 

 

31. Історія поселення поляків в Україні.

Поляки - одна з найдавніших національних меншин України. Розселення поляків в Україні було пов'язане перш за все з Правобережжям і Східною Галичиною. Саме тут сформувались найчисленніші польські етнографічні громади в межах українського етнічного масиву. Перші поселення. Поляки становили значний відсоток на теренах сучасної України ще за часів раннього середньовіччя. Ярослав Мудрий, після походів на Польщу 1030—1031 рр., захопив полонених і розселив їх у долині річки Рось, де вони займалися сільським господарством, а пізніше асимілювалися. У Києві існував окремий польський квартал поблизу Лядської брами, де у ХІІ ст. була заснована католицька місія. У Галицько-Волинській державі чимало поляків служили при князівських дворах. Друга хвиля припливу поляків в Україну почалася після розпаду Галицько-Волинської держави та окупації Польщею Галичини, Західного Поділля. Колонізація поляками Лівобережної України розпочалася наприкінці XVI - на початку XVII ст. В 20-х роках XX ст. у зв'язку з жовтневим переворотом та громадянською війною багато поляків, особливо великих землевласників та інтелігентів, повернулися до відродженої Польської держави. Чимало їх виїхало з України після Другої світової війни внаслідок репатріації з західноукраїнських земель. За переписом населення 2001 року в Україні проживало 144.1 тис. поляків, станом на 2009 рік поляків вже 112000 осіб. Із післявоєнних переписів населення видно, що їх загальна чисельність в Україні постійно скорочується. Особливістю сучасного розселення поляків в Україні є те, що найбільше їх проживає в областях давньої осілості - на Волині, Поділлі, в Галичині, зокрема в Житомирській, Хмельницькій, Львівській областях і в м. Києві (65.5% від загальної кількості), а також у Вінницькій, Тернопільській, Донецькій, Одеській, Дніпропетровській, Київській, Чернівецькій, Івано-Франківській областях та АР Крим. На сучасному етапі переважна більшість їх проживає в міських поселеннях. В Україні працює Польське культурно-освітнє товариство, Польські школи у Львові, факультативи для вивчення польської мови у Вінниці, Житомирі, Києві. У Львові виходить "Gazeta Lwowska”.

32. Українсько-польські літературні зв’язки.

З Х ст. польська література творилася латинською мовою. А найдавніша пам’ятка польською мовою датується ХIII ст. – це релігійна пісня “Богородиця”. Давньопольська література (ХІІ – серед. XVIII ст.* представлена творами Яна Кохановського, латиномовною поемою Севастяна Кленовича“Роксоланія”(1584*, в якій зображено життя українців, подано опис побуту, природи, міст. У 20-х роках ХІХ ст. в Польщі зародився романтизм, основоположником якого був Адам Міцкевич (1798-1855*, найвидатнішим твором його є поема “Пан Тадеуш” (1834*. Письменники – представники “української школи” в польській літературі зверталися до української тематики, використовували український фольклор. Антоні Мальчевський (1793-1826* увійшов у літературу як автор поеми “Марія” (1825*, в якій зобразив життя польської шляхти в Україні XVII ст. Юзеф Богдан Залеський (1802-1886* написав поему“Збаразький похід” (1839*, пов’язану з Україною, її історією та фольклором. Северин Гощинський (1801-1876* присвятив повстанню Коліївщина 1768 р. поему “Канівський замок” (1828*. У другій пол. ХІХ ст. в літературі з’явилась плеяда письменників: Еліза Ожешко, Болеслав Прус, Марія Конопніцька, Генріх Сенкевич. І.Франко, співпрацюючи в газеті “Кур’єр Львовскі”, брав участь у польськомовному літературному процесі; мав зв’язки із Яном Каспровичем, Болеславом Прусом. Українське літературне угрупування “Молода Муза” виникло під впливом “Молодої Польщі”. Польські діячі Владислав Оркан, Вацлав Морачевський, Станіслав Виспянський, Станіслав Пшибишевський перебували у взаєминах з українськими – Уляною Кравченко, В.Пачовським, Б.Лепким, В.Стефаником. Деякі польські письменники писали українською мовою: К.Ценглевич, А.Шашкевич, С.Осташевський. Польські автори давали у своїх творах і картину українського оточення: Юзеф Ігнаци Крашевський (1812-1887*, Габріеля Запольська (1860-1921*. Українська земля-батьківщина польськомовних письменників Станіслава Лема, Бруно Шульца. Польсько-українські літературні зв’язки зміцніли завдяки перекладам М.Рильського, М.Зерова, В.Гжицького. Твори  Т.Шевченка, Є.Маланюка, У.Самчука  інтерпретували польською мовою К.Яворський, Ю.Лободовський, Ю.Чехович. Над українсько-польськими літературознавчими питаннями працювали Г.Вервес, Ю.Булаховська, Р.Кирчів, Т.Пачовський, О.Грабовська та ін. Українська історична тематика виразно звучить у творах Єжи Єнджеєвича (“Українські ночі, або Родовід генія”*, Ярослава Івашкевича (трилогія“Слава і хвала”, повість “Заруддя”*. В Україні сучасну польськомовну поезію творять Ярослава Павлюк (нар. 1932*, Крістіна Ангельська (нар. 1934*,Еугеніуш Голибард (нар. 1939* та ін. На Буковині – Людвік Маркуляк (нар. 1927*, Люція Ушакова (нар. 1952*

В історії польсько-українських літературних взаємин існує чотири основні періоди або фази, що більш-менш однаково характеризують обидві літератури. Це, по-перше, найбільш ранній період, тобто від останніх десятиліть XVI ст. до XVIII ст., який охоплює пізній польський Ренесанс і більшу частину польського й українського бароко. По-друге, романтичний період, що вбирає й передромантичну фазу і припадає приблизно на першу половину XIX ст. Третій період — постромантичний, і сягає аж другої світової війни. Четвертий, і останній, — післявоєнний період.

Першою польською працею , що торкається української тематики, є брошура "Baptismus Ruthenorum"  Станіслава Оріховського (Ожеховського), видатного представника польського Ренесансу. Зацікавленість Оріховського українськими (рутенськими) справами не обмежувалася біографічними моментами — тим фактом, що його мати — дочка українського священика і що в своїх псевдонімах (Orichovius Roxolanus, Orichovius Ruthenus) він постійно наголошував на власному походженні. У "Baptismus Ruthenorum" оскаржувалася практика католицької ієрархії вимагати від українських православних нового хрещення та доводилася законність і рівноправність східної віри.  А ще в 1549 році з’явився віршований діалог "Rozprawa księdza z popem", що свого часу приписувався Миколаю Рею, але сьогодні вважається твором невідомого, хоч, безумовно, протестантського автора. Тут знову-таки наступ на целібат і корупцію в католицькій церкві підкріплюється православною аргументацією. Ці твори певною мірою можна розглядати як пролог до великої релігійної полеміки кінця XVI-XVII ст. Але важливо, що пізніші українські полемісти, як наголошує Грушевський, ніколи не використовували і, мабуть, ніколи не здогадувалися про існування в Польщі цих ранніх реформістських творів.

Центральною, визначальною рисою польсько-українських літературних взаємин є, здається, той факт, що протягом майже всієї їхньої історії то були взаємини не літератури з літературою, а культури з культурою і літератури (польської) з культурою (українською). Інакше кажучи, за різних часових проміжків зв’язок Польщі з українською культурою або українською сферою (наприклад фольклором, історією, ландшафтом) не був опосередкований українською літературою, українською версією цієї культури. Якщо література є кодом, "мовою", якою культура виражає і пізнає себе й свою версію реальності, тоді "кодом дана правда" (вживаючи точне визначення Якобсона будь-якої перцепції реальності) не була знайдена і не була засвоєна. І це, певна річ, природна консеквенція об’єктивного політичного й соціального розподілу сил між обома сторонами. До того ж, за першого періоду нашої історичної схеми зв’язок, що грунтувався на білінгвізмі й бікультуризмі, був особливо складний, і, аналізуючи його, слід уникати аісторичних критеріїв й неточних понять. Ідея національної літератури, "польської літератури" й "української літератури", в певному сенсі еісторіографічною формулою, що здатна спричинити затемнення реальної системи й організації літератури в даний історичний момент, і, зокрема, — зв’язку цієї літератури з іншими літературними системами. Можна довести, скажімо, що в XVII ст. зв’язок української літератури з польською не був зв’язком двох самобутніх літератур, а швидше — рівнів літературного вислову, визначеними мовою (кожен посідав особливий ступінь dignitas), груп літературних тем: одні послуговувалися латиною, інші польською мовою, ще інші — українською. Справжній свідомий консенсус серед письменників і читачів щодо існування двох окремих сутностей був ще в далекому майбутньому. Проте, коли наша основна аксіома полягає в тому, що література є виразником культури (а самобутність української культури цього часу поза всяким сумнівом) і, отже, — має вже характерну тотожність, і коли ми стверджуємо, зокрема, наявність історичної перспективи і тому бачимо тяглість літературної традиції (хай іноді нетривкої й розрідженої), то, всупереч тій обставині, що система тогочасної української літератури значною мірою (але не повністю, згадаймо Вишенського) визначалася літературною системою, породженою культурою польської Речі Посполитої, цілком правомірною з нашої сторони видається спроба дослідити цей період також із погляду двох окремих "національних" літератур. Одне не заперечує інше, але водночас воно не є повне без нього.Останнє питання, що постає перед нами, — визначити, хоча б у загальних рисах, історичну динаміку цього взаємозв’язку. В діахронному плані все доволі очевидне: йдеться про процес зростання свідомості, відокремлення і, врешті-решт, — своєрідного вирівнювання (якби Польща була включена до Совєтського Союзу, рівність могла б бути значно більшою). Для синхронного виміру слід постулювати модель обміну. Та модель, що її польська література забезпечувала українській, стосувалася не так ідей (хоча і їх також), як форм, норм і конвенцій. З українського боку історія взаємин, від Величковського до "Книг буття" та до ентузіазму модерністів перед Пшибишевським, — є якраз історією таких впливів. Модель, що її українська культура постачала польській, була подвійною. По-перше, це — "готовий зміст", "сирий матеріал" — фольклор, місцевий колорит, легенди тощо, які вживалися й перелицьовувалися відповідно до узвичаєних норм і конвенцій. По-друге, — модель дії. Хай це будуть реальні й страшні події (Хмельниччина) або форми поведінки — для "балагулів", козакофілів, революційних ідеологів "Gromad’и Humań", — український триб життя приваблював, захоплював і мав якусь небувалу владу над емоціями та уявою.

34. Новели Бруно Шульца зі збірок «Цинамонові крамниці», «Санаторій під клепсидрою».

Шульца цікавили архетипічні проблеми — екзистенціальні питання нашого буття, феномен духу часу та плину часу, безповоротність нашого дитинства. У текстах Шульца ми також маємо справу з дуже своєрідним центральним персонажем, від імені якого завжди ведеться розповідь, і який відчуває себе загубленою людиною, одинокою, що мріє про повернення у дитинство, коли світ читався як ще незнайома і надзвичайно цікава книжка.

 Бруно Шульц народився 12 липня 1892 року в Дрогобичі у полонізованій єврейській родині. Його батько, Якуб Шульц володів добротним на той час будинком у центрі міста на Ринку. Частина будинку служила помешканням для родини Шульців, а частину займала крамниця, в якій батько майбутнього письменника продавав тканини. Так топос крамниці вже з дитинства врізався в уяву майбутнього автора «Цинамонових крамниць», щоб згодом стати складовою дивовижного художнього світу письменника.

 

Першими читачами художньої прози ще невідомого дрогобицького письменника були його друзі, зокрема його приятелька, львів’янка, маловідома письменниця Дебора Фоґель. Знайомство з цією жінкою відіграло в житті і творчій долі Шульца одну з головних ролей. Саме Дебора Фоґель переконала його опрацювати фантастичні фрагменти листів до неї, надавши їм форми літературних творів. Дослідники творчості Шульца припускають, що у цих листах були навіть готові новели, які потім увійшли до «Цинамонових крамниць». Дебора Фоґель доклала зусиль, щоб Бруно Шульц познайомився з Зофією Налковською — польською письменницею, яка згуртувала у Варшаві молодих талановитих авторів і всіляко сприяла розвиткові їх таланту і публікації творів. Ця зустріч з відомою уже письменницею ввела несміливого дрогобичанина, вчителя малювання у літературні кола Варшави і посприяла тому, що уже в грудні 1933 року у видавництві «Rój» вийшли друком «Цинамонові крамниці» (датовані 1934 роком, як тоді часто практикувалося). 

  

Після виходу друком «Цинамонових крамниць» досі невідомого Бруно Шульца заатакували критики. Радо привітали його на літературній арені молоді письменники, які дебютували у 30-х роках минулого століття: Тадеуш Бреза, Вітольд Ґомбровіч, Казімеж Трухановський. Схвальну оцінку творам дрогобичанина дав Станіслав Віткевич. Гроно цих письменників у 1935 році представило «Цинамонові крамниці» до нагороди «Літературних відомостей». Однак були і несхвальні відгуки на дебют Шульца, передусім з боку антисемітських критиків. Загалом уже після своєї першої публікації ця проза сприймалась по-різному: одні вбачали у ній новаторство художньої форми і стилю, інші — лишень «зарозумілість».

 

Етапним для письменника став 1937 рік, коли вийшов друком новий томик його новел «Санаторій під клепсидрою». До нього ввійшло кілька творів, написаних іще перед «Цинамоновими крамницями» та нові тексти, такі як «Весна», «Санаторій під клепсидрою», «Книга», «Геніальна епоха». Сам автор висловлювався щодо цього тому досить критично, віддаючи перевагу «Цинамоновим крамницям». Але якщо книжка «Санаторій під клепсидрою» чимось і поступалася своїй попередниці, то тільки в композиційній цілості. Це було очевидно, беручи до уваги той факт, що до збірки ввійшли твори, написані раніше, і зовсім нові твори. Сьогодні літературні критики дуже рідко звертають увагу на окремість деяких циклів у творчості Шульца, трактуючи її загалом як ідейно-художню цілісність. 

 

Тогочасна критика зустріла «Санаторій під клепсидрою» неоднозначно. З доброю оцінкою збірки виступив молодий тоді ще критик Артур Сандауер, а також Адам Кравчик, Євґенія Крассовска. Але сильне враження на читачів справили і негативні оцінки творів Шульца двох відомих критиків Казімєжа Вики та Стефана Манєрського. Творчість авангардиста Шульца, як і інших митців 30-х років ХХ століття, стала джерелом поважних суперечок, що стосувалися концепції літератури, культури, суспільних функцій письменника тощо. Усі ці контроверсії не перешкодили Шульцові отримати за збірку «Санаторій під клепсидрою» найвищу для нього нагороду: у 1938 році дрогобицького письменника увінчано Золотим Лавром Польської Академії Літератури.

  

Проза Бруно Шульца має дві риси, що визначають її місце у європейській літературі ХХ століття. З одного боку, тексти Шульца своїм образно-міфологічним світом, локалізацією нарації, наявністю у художній структурі біблійних архетипів нагадують твори Франца Кафки, Джеймса Джойса, Томаса Манна. З другого боку, Шульц стоїть ніби осторонь цих магістральних ліній європейської прози. Його Дрогобич ніби поглинув усе це, але лише для того, щоб залишитись Дрогобичем. А при глибшій інтерпретації ми побачимо, що власне і Дрогобича як такого нема: «витвором, що стоїть найвище у ієрархії буття, є власне поетичний художній світ як уярмлена у знаках мови фантазія художника». Ці слова німецької дослідниці Ренати Лахман слушно акцентують роль мови у дискурсі Шульца: світ письменника виступає саме як мовна конструкція. Не події чи відображення перепетій людської долі визначають сенс і сюжет шульцівської прози, а сама мова спогадів. 

 

Через мову, на думку дослідників, у Шульца відбувається герменевтика світу: тлумачення світу і його розуміння, чи це буде весна, чи комета, чи химерний батько. Спробуємо це пояснити на конкретному прикладі. «Цинамонові крамниці» закінчуються блискучим текстом новели «Ніч великого сезону». Вчитаймося в рядки цього шульцівського дискурсу: «часом буває, що серпень мине, а старезний пень літа народжує за звичаєм час ще далі, поганяючи з свого порохна дні-дички, дні-бур'яни, ялові та ідіотичні, докидаючи на додаток, за безцінь, дні-качани, порожні і неїстівні — білі дні, здивовані і непотрібні… Декотрі порівнюють ці дні з апокрифами, що таємно були повпихані поміж розділами великої книги року… Ах, цей старий, пожовклий любовний роман, ця велика календарна книга, що розпадається на очах! Власне те, про що ми будемо говорити, діялось саме тоді, у цьому тринадцятому, надлишковому і якби фальшивому місяці того року, і саме на тих порожніх сторінках великої книги календаря».

 

У даному уривку йдеться про час подій, що про них хоче повідомити автор. Уже в перших метафорах про дні, що народжуються як дички, як бур’яни, неїстивні і непотрібні, дні літа, коли власне літа вже нема (серпень закінчився!), наратор саме через мову тлумачить і інтерпретує сенс дискурсу. Символічні протилежності реального мовного дискурсу і нереальності чогось подібного у дійсності збігаються при рецепції (коли дійсністю стає мова дискурсу). І саме тому тринадцятий, нереальний і фальшивий місяць року, саме літні дні за межами літа трансформуються у пожовклий старий романс, у велику книгу календаря. Важливим є те, що події відбуваються у часі календаря, стосунок якого до реальності досить умовний. Така умовність передана образом-порівнянням: дні як апокрифи, таємно засунуті між розділами великої книги року. Сама інтерпретація подій вже ніби відбулася в образі апокрифів, її залишається лише відчитати. Апокрифи і є тлумаченням. Якщо взяти до уваги тепер символічний сенс протиставлення «апокрифи — Біблія», то інтерпретація тексту Бруно Шульца знову збагатиться новими вимірами.

 

Другою специфічною рисою прози Шульца є її поетичність: практично всі дослідники творчості письменника погоджуються з думкою, що за своїми художньо-естетичними властивостями слово Шульца — це поетичне, а не прозове слово. У випадку Бруно Шульца ми маємо, таким чином, справу із спробою адаптувати філософську мову та філософський стиль мислення до завдань художньої прози. 

 

Мовною батьківщиною Шульца стає польська мова, а вихідним метатекстом — Біблія з обома її Завітами. Біблійні семантичні структури у прозі Шульца вплетені у роздуми письменника з приводу його власного дитинства, з приводу метеорологічних, геологічних, математичних, фізичних законів та відкриттів.

 

Літературну спадщину Бруно Шульца сьогодні складають тридцять два тексти: сімнадцять з них увійшло до збірки «Цинамонові крамниці» (1934), тринадцять становлять зміст збірки «Санаторій під клепсидрою» і ще чотири тексти, які друкувалися поза збірками — «Осінь», «Республіка мрій», «Комета», «Вітчизна». З упевненістю можна говорити про те, що це далеко не всі твори Бруно Шульца. Про те що письменник створив оповідання німецькою мовою «Die Heimkehr» (Повернення додому) і про те, що працював над романом «Месія» свідчать його листи до друзів — письменників. Але на жаль, бодай сліду цих творів, як і, можливо, багатьох ще інших, дослідникам творчості Шульца так і не вдалося відшукати. 

 

Кожне оповідання Шульца може бути самостійним твором, вони навіть різні за жанром. «Весна», «Санаторій під Клепсидрою», наприклад, мають частково фабулярний характер. У таких текстах, як «Немрод», «Липнева ніч» переважає опис, «Друга осінь» написана як есей, «Трактат про манекени» у жанровій формі трактату. 

Як правило, фабула у творах Шульца як така відсутня, сюжет будується способом нанизування міркувань та рефлексій на теми спогадів. Реальність спогадів, як і реальність їх топографії (вулиць, будинків та пейзажу Дрогобича), не викликає сумнівів у читача. Читач знаходиться на такій дистанції від подій, що ця дистанція одночасно вже ніби збігається з його власними спогадами про дитинство, дитячі уяви та мрії, побачені через призму свідомості дорослого. Важко сказати, наскільки Шульц розраховував на таке злиття горизонтів: горизонту авторської інтенції та горизонту реципієнта. 

В оповіданнях збірки «Цинамонові крамниці» герой–оповідач — це ще малий хлопчик, батько якого, купець Якуб, мав свою крамницю і торгував у ній тканинами. Герой Шульца збуджено реагував на все нове, що його оточує, на всі події, які відбуваються навколо нього. З дитячою цікавістю він спостерігав за дорослими і їх діями, його увагу постійно привертають служниця Аделя, батько, усім своїм єством він реагує на природні явища, задумується над питаннями, що хвилюють суспільство. 

 

В оповіданнях збірки «Санаторій під клепсидрою» Шульців герой уже інший: це вже не маленький несміливий хлопчик, а підліток–юнак, який дозріває, пізнаючи світ, іронізує з людей і подій, часто навіть з самого себе, скептично оцінює навколишній світ і врешті–решт старішає, набравши певного досвіду життя і позбувшись усяких ілюзій. Так ми стикаємось з вираженою на рівні сюжету міфологічною циклічністю подій. А про характер розвитку образу героя — оповідача говорять вже самі назви оповідань: «Пенсіонер», «Самотність». 

 

Популярність Шульца особливо зросла наприкінці ХХ століття. Він став елітарним автором, його переклали майже всіма основними мовами, а у 1995 році у Львові вийшов український переклад основного корпусу текстів письменника. 

У концепції Шульца спасінням у жахливому світі буденщини може бути тільки любов. Кохання до жінки — не тільки і не стільки фройдівський ерос, як це звикли тлумачити в літературознавчих розвідках, скільки дантівська сила, що рухає Сонце і зірки, сила, якою тримається всесвіт. Ця сила здатна не тільки врятувати людину, але й дарувати їй справжнє життя. Тому такими сумними є рядки про долю батька, «що не був закорінений у серці жодного жінки» і через це не міг врости у реальність, а вічно ширяв на периферії життя.

 

Проза Бруно Шульца стала популярною у Європі через свою універсальність: топос Дрогобича у письменника настільки загальний, що європейський читач знаходить у рядках Шульца описи власного містечка, своєї малої батьківщини, з часів між двома світовими війнами.

1. Огляд історії румунів та молдованів. Їх поселення в Україні, зокрема на Буковині. Контакти з українцями.

В Україні проживає 258.6 тис. молдаван. Чимало їх осіло тут у XVI-XVII ст., коли молдавські кріпаки, рятуючись від турецького гноблення, цілими сім'ями переселялись в Україну. За післявоєнний період їх чисельність в Україні постійно зростає. За даними перепису населення 2001 року, понад 70% їх проживало на території Одеської та Чернівецької областей, значно менше - в Донецькій, Кіровоградській, Дніпропетровській, Луганській областях та в АР Крим. Понад 6% молдаван проживало в Херсонській, Харківській, Запорізькій та Вінницькій областях та в м. Києві. Особливістю сучасного розселення молдаван в Україні є те, що в переважній більшості представники названої національної меншини проживають у сільській місцевості, найбільше в Одеській та Чернівецькій, значна кількість - у селах Кіровоградської, Харківської, Миколаївської, Полтавської, Херсонської, Черкаської областей. Тільки в таких індустріальних областях, як Дніпропетровська, Донецька, Луганська, Запорізька та АР Крим, більшість молдаван проживає в міських поселеннях.

Румуни посідають друге місце за чисельністю і налічують 114,6 тис. осіб. Місцем компактного проживання румунів є Герцаївський, Глибоцький, Сторожинецький, Новоселицький райони та м. Чернівці. Національно-мовні особливості регіону враховуються  в мережі шкіл і дошкілля. На даний час в області функціонують 47 ДНЗ з румунською мовою навчання і виховання. У 2009/2010 н.р. в області діяло 76- румуномовних шкіл та 13 – змішаних українською і румунською мовами навчання.  Кількість учнів, які навчаються румунською мовою, складає 18880 осіб.  Вищу  освіту румуномовне населення може здобувати у Чернівецькому національному університеті ім. Юрія Федьковича, де успішно функціонує кафедра класичної та румунської філології, у Педагогічному училищі Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича та інших учбових закладах.В області напрацьовано систему заходів щодо задоволення культурологічних потреб. Вже традиційним стало проведення в Чернівцях румунською громадою, за підтримки обласної державної адміністрації, національних свят — “Мерцішор”, “Лімба ноастре чя ромине” та “Флоріле далбе”, в яких беруть участь усі національно-культурні товариства краю. В області працює чимало національно-мистецьких колективів, найбільш відомими серед яких є румунські танцювальні ансамблі “Мерцішор” та “Ізвораш”, оркестри румунської музики “Муґурел” та “Плай”. Хор “Драгош Воде”, який діє при Товаристві румунської культури ім. М.Емінеску, носить почесне звання “народний аматорський хоровий колектив”. На даний час  діють румунські національно-культурні товариства: Всеукраїнська науково-педагогічна Асоціація “Арон Пумнул”, Товариство румунської культури ім. М.Емінеску, Товариство “Голгофа” румунського населення — жертв сталінських репресій, культурно-спортивний клуб “Драгош-Воде”, медичне товариство “Ісідор Бодя”, Ліга румунської молоді “Жунімя”, Чернівецький обласний благодійний фонд культури “Дім румунської мови”, “Ліга захисту прав людини”, Румунська спільнота України, Конгрес румунів України та інші.Молдовани

За даними перепису 2001 року в Чернівецькій області проживає 67,2 тис. молдован. В основному, молдавське населення компактно проживає у Новоселицькому (50329 осіб),  Хотинському (5102), Глибоцькому (4425 осіб) районах. У Новоселицькому районі молдавська меншина компактно проживає у наступних населених пунктах: м.Новоселиця, с.Балківці, с.Берестя,  с.Ванчиківці, с.Динівці, с.Драниця, с.Костичани, с.Малинівка, с.Мамалига, с.Маршинці, с.Тарасівці, с.Слобода, с.Строїнці, с.Форосна, с.Черленівці.У Глибоцькому районі молдавани проживають у наступних населених пунктах: с.Молодія, с.Привороки, с.Коровія; в Сокирянському районі – в с.Шишківці; в  Хотинському районі - в с.Колінківці.Головою міжрайонного товариства молдавської культури обраний  Стаднійчук Юрій Васильович, директор Маршинецької школи. Товариство зареєстроване у 2005 році, підтримує тісні контакти з Всеукраїнським товариством молдавської культури. Двічі на рік члени товариства та аматорські колективи з Новоселицького району берутьучасть у Всеукраїнських фестивалях молдавської культури в Одеській області.

2. Характеристика румунської і молдавської (молдовської) літератур. 3. Українсько-румунсько-молдавські літературні взаємини.

Це  література двох окремих, хоч і споріднених, етнічних спільнот: румунів (самоназва – роминь* і молдованів (самоназва – молдовень*, які, будучи основним населенням Румунії і Молдови, становлять національну меншину в Україні. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р., в Україні проживало 151 тис. румунів і 258,6 тис. молдованів. Переважна більшість представників цих меншин мешкають у Чернівецькій, Одеській, Закарпатській, Миколаївській областях.  Обидва етноси споріднює мова, яка належить до східної підгрупи романської групи індоєвропейської сім’ї мов. Румуни користуються латинською графікою, з 1989 р. перейшли на неї і молдовани.  Перші пам’ятки молдавської літератури з’явилися на межі ІХ-Х  ст. церковнослов’янською мовою, яка до XVII ст. була офіційною мовою церкви і держави. Серед найдавніших – “Житіє святого Іоанна Нового”. Відтак були проповіді Григорія Цамблака (1364-1420*, літописи. Першу друковану книгу – “Казання” у XVII ст. видав румунський та молдавський культурний і громадський діяч митрополит Варлаам. У літописах Мирона Костіна, Йона Некулче, Григоре Уреке (XVII-XVIII* згадуються історичні події в Україні. Вершиною літератури XVIII ст. є творчість Дмитрія Кантеміра, вченого-енциклопедиста, письменника, автора першого роману “Ієрогліфічна історія”. Активно розширювали тематику і жанрове розмаїття національної літератури Георге Асакі, Костаке Негруцці, Васіле Александрі, Богдан Петричейку Хашдеу, Міхай Емінеску, Іон Крянге.  Давніми є історично зумовлені зв’язки румунської і молдавської літератури з українською. Деякі книги, зокрема славнозвісне “Казання” Варлаама, переклади Дософтея, друкувались в Україні. Діячем культури українського і молдавського народів був Петро Могила. Поширювали освіту серед молдавського народу Паїсій Величковський і Варталомей Мезеряну. До румунського і молдавського фольклору звертались І.Срезневський, М.Драгоманов, І.Франко. В літературі цих народів набули поширення теми, пов’язані зі спільним історичним минулим: “Свирговський” Т.Падури, “Іван Підкова” Т.Шевченка. Дослідженню літературних зв’язків між українською і румунською (молдавською* літературами присвятили праці С.Семчинський, О.Романець, К.Попович, М.Ласло-Куцюк. Твори румунської і молдавської літератури на українську мову перекладали М.Рильський, В.Сосюра, А.М’ястківський, Я.Шпорта, Т.Масенко, Д.Павличко, М.Упеник, І.Кушнірик, М.Богайчук, В.Колодій та ін. На Буковині розвивається сучасна румуномовна поезія, представлена іменами Мірчі Лютика (нар. 1939*, Григоре Бостана (нар. 1940*, Васіле Терицану (нар. 1945*, Сіміона Гочу (нар. 1948*, Іллі Зегрі (нар. 1949*, а також проза – Григорій Криган (нар. 1941*.

4. Георге Асакі – румунський і молдавський просвітитель.

Найважливішою культурною особистістю середини ХІХ-го століття у сфері румунсько-українських культурних стосунків є Георге Асакі – письменник, поет, художник, історик, драматург та перекладач. Інтерес Асакі до спільних моментів румунської та української історії завдячується певним обставинам біографічного характеру. Георге Асакі народився в селі Герца (зараз Герцаївський район, Чернівецької області України) у 1788 році, в родині священника Лазаря Асакєвича. Із політичних причин, разом з родиною, Асакі змушений був пересилитись до Львова. Там батько став священником воєнного шпиталю, а син учився в єзуїтському коледжі, а потім на філософському факультеті Лвівського університету. Продовжить навчання у Відні та Італії. Італійський вплив переважає як в тематиці його творів, так і в використаної ним мові. Однак спостерігаються й сліди польського впливу, зокрема творів Міцкевича. Водночас “Польська хроніка” Йоахима Бєльського стає для Асакі невичерпним джерелом інформації про історичні подій, в яких долі Польщі, України та Молдови пересіклись. Асакі не спізниться використати цей матеріал у своїх історичних новелах. Історичні новели Георгія Асакі читаються з великим інтересом. Щоправда, вони є цікавими більше з історичного погляду ніж літературного, однак винахідливість автора та драматичне почуття наділяють їх специфічним відтінком. Історичні особистості України, відомі в історії Молдови, набувають надзвичайного значення. Таким чином з новели “Мазепа в Молдові” дізнаємось дуже цікаві інформації про обставини смерті та поховання Мазепи, а також про долю його надмогильної плити. Події описані Асакі в новелах “Княгиня Руксандра” та “Мазепа в Молдові” добре відомі історикам, і вони мають нагоду відокремити історичну правду від уяви.  Асакі започатковує вищу освіту румунською мовою, за його ініціативою відбувається перша театральна вистава рідною мовою, він організує клас інженерів-землевпорядників. У 1829 році почав видавати першу румуномовну газету «Албіна роминяске» («Румунська бджола»). А у 1835 році було відкрито Михайлівську академію, на базі якої було засновано, у 1860 році, перший румунський університет. Г. Асаке засновує в Яссах свою літографію під назвою "Їнстітутул Албіней" («Інститут Бджоли»). Останні двадцять років життя Г.Асакі цілком присвячує літературній праці. Він пише історичні новели «Свидригайло», Богдан-войвода», «Петру Рареш», «Єлена Молдованка», «Біла долина», «Мазепа в Молдові» тощо. Земне життя Г. Асакі завершилося 12 листопада 1869 року. 

5. Родина Хаждеїв, її зв’язки з Україною.

Хашдеу Богдан (настоящее имя Тадеу) Петричейку (26.02.1838, Кристинешты, Хотин-25.08.1907, Кымпина, Румыния). Прозаик, поэт, драматург, филолог, историк, фольклорист. Сын Александру Хыждэу. Обучался в гимназиях в Каменице, Виннице, Ровно, Кишиневе (1848-1853). Проходит военную службу, в качестве инженера добровольца в Радецком гусарском полку (1854-1857), одновременно посещает лекции в Харьковском университете. Знал много языков: русский, польский, французский, итальянский, греческий, некоторые восточные языки. Дебютирует в газете «Северная пчела» с патриотической одой, посвященной Константину Стамати (1852). В 1857 переселяется в Яссы. Сотрудничает с изданиями «Зимбру» и «Вултурул» (1858). Издает собственные журналы: «Фоица де историе ши литературэ» (1860), «Дин Молдова», позднее переименованный в «Лумина» (1862-1863 гг.). Публикует различные работы, придавая журналам историко-филологическое направление. В 1860 г. назначен хранителем Библиотеки Ясских школ (которой передаёт в дар 4 000 книг), работает преподавателем истории, географии и статистики. Вошёл в национальную культуру благодаря трём своим книгам: «Исторический архив Румынии», монографии «Ион-Водэ Лютый» (1865), «Критическая история румын» (1873-1875). С 1874 года читает лекции по сравнительной филологии в Бухарестском университете, а с 1876 по 1890 год является директором филологического отделения Государственного архива. Создаёт свои главные работы по филологии: «Старинные слова» (1877-1881) и «Etymologicum Magnum Romaniae” (Большой этимологический словарь) (1886-1898). Его научная деятельность получила признание многих иностранных академий. Автор знаменитой драмы «Рэзван Водэ» (1867, позже переименованной в «Рэзван и Видра»), и книги «Стихи» (1873). Между 1887 и 1895 публикует журнал «Ревиста ноуэ». Потрясенный смертью Юлии (дочери), с того самого момента Хашдеу живёт с глубокой верой в мистическую связь с ушедшим любимым существом. Он поселяется в своём поместье в Кымпине, находясь в этот период под влиянием собственной диалектической интерпретации позитивизма Огюста Конта и Г. Бокля, теории эволюции Дарвина, а также Г. Спенсера и А. Р. Уоллеса. Он был первооткрывателем, издал старинные славянские и молдавские документы, собрал ценные данные о малоизвестных периодах национальной истории и культуры. Часть его работы была посвящена вопросам филологии и лингвистики, областях, в которых он являлся основателем школы. Б. П. Хашдеу попытался восстановить историческую картину языка, от местных, дакских элементов, путем рассмотрения языка в индоевропейском контексте и в его взаимоотношениях с языками соседних народов. Особую ценность представляет собрание текстов шестнадцатого века, вошедшее в первый том «Старинные слова».Б. П. Хашдеу разрабатывает научные основы фольклористики, создаёт классификацию видов фольклора, продвигает современные методы сбора произведений народного творчества, публикует исследования о народных книгах, украинской, итальянской, сербской, болгарской народной поэзии; о дойнах, сказках и балладах.

   

6. Творчість Васіле Александрі. Його балада Україні.«Штефан і Дунай».

Народився в Молдавії у боярській родині. 1834 року поїхав до Парижа, де вивчав медицину та право. 1839 року повернувся до Ясс. Перший з румунських авторів, хто почав збирати записи фольклорних творів — казок, легенд, балад. Автор ліричних і патріотичних поезій (збірка Дойни (Doine) (1842—1852)), історичних драм, сатиричної побутової комедії (Ясси під час карнавалу).

Александрі — автор історико-патріотичних віршів «Легенди», «Нові легенди». Його перу належать комедії «Йоргу з Садагури», «Кириця в провінції», де автор викриває тогочасний суспільний лад. Писав також історичні драми. Один із засновників національного театру. Збирав фольклор, видав фольклорний збірник «Народна поезія». Цікавився українською усною народною творчістю, зокрема народними думами і піснями. Йому належить прекрасна поетична обробка сюжету української народної пісні «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?» Цей твір став основою балади письменника «Штефан і Дунай».

Автор слів «Хори єднання» — неофіційного гімну Румунії, музику до якого написав Александру Флехтенмахер.

Перший відомий запис української народної пісні-балади про Стефана-воєводу «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш» (у чеській граматиці Яна Благослава).

«Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш? На версі Дунаю три роти тут стоють. Перша рота турецька, Друга рота татарська, Третя рота волоська. В турецькі-м роті шаблями шермують, В татарські-м роті стрілками стріляють, В волоські-м роті Стефан-воєвода. В Стефановій роті дівонька плаче, І плачучи, повідала: «Стефане, Стефане, Стефан-воєвода! Альбо ме пойми, альбо ме лиши». А що мі рече Стефан-воєвода? «Красна дівонице, поймив би-х те, дівонько, Неровнай мі єсь, лишив би-х те, — миленька мі єсь». Що мі рекла дівонька: «Пусти мне, Стефане, Скочу я в Дунай, в Дунай глибокий, А хто мне доплине, його я буду». Ніхто не доплинув красну дівоньку, Доплинув дівоньку Стефан-воєвода. І взяв дівоньку за білую ручку: «Дівонько, душенько, миленька мі будеш!».

7. «Лучафер румунської літератури» Міхай Емінеску: життєво-творчий шлях.Міхай Емінеску (15 січня 1850, Ботошані, Молдавське князівство-15 червня1889, Бухарест, Румунія) народився 15 січня 1850, в селі Іпотешти Ботошанського повіту. Його юні роки пов'язані з Україною, з столицею Буковини -Чернівцями. В 1860-66 рр. з перервами навчався в Чернівецькій вищій гімназії. Автор багатьох поетичних, прозових і публіцистичних творів, статей, записів румунського фольклору. Прихильно ставився до української культури, знав українську мову, високо цінував творчість М.Драгоманова та І. Франка, тепло привітав першу українську газету в Чернівцях «Буковинська зоря» (1870). В 1885 лікувався в Одесі, бував у Львові. Певний час служив у бухарестському театрі, був вільним слухачем Віденського університету, два роки прожив у Берліні, де прослухав університетський цикл лекцій із філософії та політичної економії. Повернувшись на батьківщину, змушений був поневірятись по провінційних містах і містечках. Із безлічі написаного — прози і поезії — лише дещиця побачила світ у різних періодичних виданнях та колективних збірниках. Єдина прижиттєва книжка віршів опублікована лише 1883 року. Невлаштований побут, виснажлива праця, гостре сприйняття соціальної несправедливості, слабке здоров'я призвели до нервового зриву і тяжкого душевного захворювання. Перший свій вірш М. Емінеску написав у Чернівцях і присвятив пам'яті улюбленого гімназійного учителя румунської словесності Арона Пумнула, учасника революції 1848 року. Емінеску був активним учасником студентського гуртка «Молода Румунія» у Відні. Поезія Емінеску перейнята революційним, громадянським пафосом, роздумами про сутність історії та людського буття. Це особливо переконливо засвідчили його поеми «Епігони», «Memento mori», «Імператор і пролетар». П'ять «Послань» — один із взірців патріотичної і водночас сатиричної лірики, яка особливо гостро сприймалась патріотично налаштованою молоддю. Поета вважають «цілісним вираженням румунської душі», «квінтесенцією румунського духу», оборонцем румунської мови. Тудор Аргезі стверджував: «Емінеску, певним чином, — пречистий святий румунського вірша». Завдяки самоосвіті він володів глибокими і різноманітними знаннями. Вивчавфілософію Платона, Шелінга й Шопенгауера, релігійнівіровченняхристиянство, буддизм і конфуціанство, санскритську граматику.Цікавився політекономією, правом,географією, філологією, етнографією. Переклав румунською мовою «Критику чистого розуму» Іммануїла Канта.

В 1989 з нагоди 100-річчя з дня смерті Емінеску у СШ № 1 відкрита кімната-музей. У тому ж році на подвір'ї колишнього особняка, де проживав професор Пумнул і на квартирі якого жив поет, відкрито пам'ятник Михаїлу Емінеску.

Михаїл (Міхай) Емінеску (справж. – Емінович* (1850-1889* – класик румунської і молдавської літератури, один з найбільших ліриків світового письменства ХІХ століття.

Навчався у Чернівцях, дебютував як поет у збірці творів вихованців Чернівецької гімназії. У 1884 р. вийшла єдина прижиттєва збірка “Поезії”. Буковинські мотиви звучать у ряді віршів М.Емінеску .    

8. Лірика Міхая Емінеску. Збірка «Поезії». Поема «Лучафер». Проза („Зневірений дух”)

Юні роки Емінеску пов’язані з Україною, з чарівною столицею буковинського краю — Чернівцями. Тут навчався він у гімназії, тут знялося на крило його перше поетичне слово, перший вірш - “На могилі Арона Пумнула”. Значна за обсягом рукописна спадщина поета дала змогу нам заглянути в його грандіозні плани, з яких йому вдалося реалізувати тільки невеличку частку. За коротке життя (39 років), Емінеску опублікував лише єдину збірку віршів "Поезії" (1883), проте після смерті його поетична слава зростала.  Вершиною творчості вважається поема «Лучафер» (1883) – космічна алегорія, що образно розкриває драму великого художника.Трагічний розлад тонкої, творчої натури з життям, вірність і зрада в коханні, складні явища людської психіки, які часом призводять до фантастичних перетворень особистості,— такий зміст художньої прози видатного поета, класика румунської й молдавської літератур.

10. Сучасні румуномовні письменники Буковини.

Мірча Лютик (нар. 1939* – румунський і молдавський поет, перекладач. Член НСПУ. Автор збірок віршів “Вітчизна світла” (1973*, “Незгасне вікно” (1978*, “Суть” (2000* та ін. Переклав десятки поетичних і прозових творів українських письменників рідною мовою. Упорядник антології української новели та короткого оповідання “Вінець сонця”. Лауреат Міжнародної літературної премії ім. Івана Франка (1995*. Проживає в Чернівцях.

Лютик М. Мить; Суть; Провесінь; Зазимки; Ранок у підгір’ї; Творчість; “На тихому привіллі...”; Гойя; Глоса; Постійність; Одвічне; Оновлення; Пісня;  Багатство; Старий чабан; “У сувої сон-травиці...”: [Вірші] / Пер. В.Колодія, С.Келара, П.Палія // На нашій, на своїй землі. – Кн. 2. – С. 212–241.

Лютик М. Суть: Поезії / Пер. В.Колодія. – Чернівці: Місто, 2000. – 59 с.

Лютик М. Відлуння вогню: Поезії / Пер. В.Колодія. – К.: ГСРЛМНМ України, 2001. – 189 с. Григоре Бостан (нар. 1940* – румунський поет, літературознавець. Член НСПУ. Автор поетичних збірок “Пісні в дорогу” (1982*, “Повернення” (1990*, “Піднебесний замок” (1994*, “Буковинська поема” (1998*, “Хронограми у камені” (2003*, монографій “Фольклор Буковини”, “Румунська література на Буковині” та ін. Доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри румунської та класичної філології Чернівецького університету.

11. Історія поселення угорців в Україні.

Угорці (понад 156.6 тис. осіб) проживають переважно на території двох областей України - Закарпатської (96.7%) і Дніпропетровської (0.5%), в основному в сільській місцевості. Племена угрів з'явились на території України під час переселення їх у Придунайську низину в ІХ ст. Теперішні райони Закарпатської області угорські королі і феодали захопили пізніше, витіснивши слов'янське населення ближче до гір. Особливо велика хвиля угорської колонізації Закарпаття відбулася після спустошливих татаро-монгольських набігів у ХІІІ ст., а пізніше - в результаті захоплення Угорщини Оттоманською Імперією. В місцях компактного проживання угорців діють дитячі заклади, школи з угорською мовою викладання, видаються газети, ведуться теле- і радіопередачі угорською мовою, розвивається художня самодіяльність.

12. Українсько-угорські літературні зв’язки.

Це  література угорського етносу (самоназва – мадяри*, що становить основне населення Угорщини (близько 98%*. Угорці живуть також у Румунії, Чехії, Словаччині, Австрії, США, Канаді, Південній Америці, Австралії. В Україні, за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р., проживало 156,6 тис. угорців. Переважна більшість угорців України мешкає у Закарпатській області: в Берегівському, Ужгородському, Виноградівському, Мукачівському районах та в Ужгороді. Угорська меншина в Україні належить до етнічно найстійкіших національних груп: лише 4,6% угорців рідною вважають іншу (українську чи російську*, а не свою мову. Угорська література твориться угорською мовою, яка належить до угорської підгрупи фінно-угорської групи уральської сім’ї мов і використовує алфавіт на основі латинської графіки. Найдавніші пам’ятки угорської писемності і літератури – це “Надмогильна промова” (бл. 1200 р.* і вірш “Давньоугорський плач Марії” (бл. 1300 р.*, що були перекладами з латинської мови. Після прийняття християнства у 997 р. писемна угорська література розвивалась головним чином на латині. Відомий лірик XV ст. – Янус Панноніус (1434-1472*, визначний поет угорського Відродження – Балінт Бáлашші (1554-1594*, який вплинув на формування угорської літературної мови. Видатним майстром угорської поезії ХІХ ст. був Шáндор Пéтефі (1823-1949*, автор поем “Витязь Янош”, “Апостол”. У 30-х рр. ХІХ ст. зародився угорський роман, зокрема історичний і соціальний (А.Фаї, М.Йошіка*. У перші десятиріччя ХХ ст. з’явилася проза Жигмонда Моріца (1879-1942*, поезія Міхая Бабича (1883-1941*. Угорсько-українські культурні взаємини мають тривалу історію. До помітних подій у них належать перебування у середині ХVIII ст. Г.Сковороди в Угорщині, а в 1837 р. – поява в Будині “Русалки Дністрової”. У ХІХ ст. літературні зв’язки були мінімальні й існували головним чином завдяки закарпатським діячам (Ю.Жаткович, Г.Стрипський*, що перекладали на угорську мову твори українських письменників. Уже в кін. ХІХ – на поч. ХХ ст. здійснюються українські переклади угорських авторів – Шандора Петефі, Яноша Араня, Кальмана Міксата. Серед перших перекладачів з угорської були П. Грабовський і Марко Черемшина. Чимало поетичних творів угорських письменників переклали В.Сосюра та Л.Первомайський, а також закарпатські письменники Юрій Шкробинець, Семен Панько, Іван Чендей, Михайло Томчаній та ін. Сучасну літературу, що твориться в Україні угорською мовою, репрезентують: Борбала Салаї (нар. 1926*, Ласло Балла (нар. 1927*, Дьордь Дупка (нар.1952*, Магда Фюзеші (нар. 1952*, Карой Балла (нар. 1957*, Шандор Горват (нар. 1957*, Елемер Кесегі (нар. 1960* та ін.

13. Огляд української літератури.

Українську літературу від зародження і до сьогодні можна поділити на декілька етапів. Кожен з них репрезентують певні постаті, які й творили нашу літературу.Прадавня українська література (до 988 року). Велесова книга.

Давня українська книжна література (Х ст. (988 р.) – ХVIII ст. (1798 р.))

Поезія українського Середньовіччя (доба Київської Русі). Слово о полку Ігоревім.

Доба Ренесансу в українській літературі (латиномовна поезія). Дрогобич Юрій. Кленович Себастіан. Оріховський-Роксолан Станіслав. Русин Павло з Кросна. Сакович Касіян. Смотрицький Мелетій.

Доба Бароко в українській літературі. Баранович Лазар. Величковський Іван. Зіновіїв Климентій. Климовський Семен. Мазепа Іван. Сковорода Григорій. Туптало Дмитро. Чурай (Чураївна) Маруся.

Нова українська література (кінець XVIII - початок XX ст.). Котляревський Іван.

Романтизм в українській літературі. Афанасьєв-Чужбинський Олександр. Боровиковський Левко. Глібов Леонід. Гребінка Євген. Гулак-Артемовський Петро. Думитрашко Костянтин. Забіла Віктор. Забіла Наталя. Кобилянський Володимир. Костомаров Микола. Куліш Пантелеймон. Манжура Іван. Метлинський Амвросій. Петренко Михайло. Устиянович Микола. Федькович Юрій. Шашкевич Антін. Щоголів Яків.

Поети "Руської трійці". Вагилевич Іван. Головацький Яків. Шашкевич Маркіян. Тарас Шевченко

Реалізм в українській літературі. Воробкевич Сидір.

Неоромантизм. Леся Українка.

Новітня українська література (XX ст. - наші дні).

Символізм в українській поезії. Вороний Микола. Олесь Олександр. Тичина Павло. Черкасенко Спиридон. Чупринка Григорій.

Поети "Молодої музи". Карманський Петро. Лепкий Богдан. Пачовський Василь. Твердохліб Сидір. Чарнецький Степан.

Поети Розстріляного Відродження (1917 - 1921 рр.). Атаманюк Василь Іванович. Бен Степан. Бобинський Василь. Буревій Кость. Влизько Олекса. Еллан Василь (Блакитний). Загул Дмитро. Йогансен Майк. Марко Вороний. Михайличенко Гнат. Плужник Євген. Поліщук Валеріан. Савченко Яків. Свідзінський Володимир. Семенко Михайль. Слісаренко Олекса. Фальківський Дмитро. Чумак Василь. Шкурупій Ґео.  

Неокласики. Бургардт Освальд (Юрій Клен). Драй-Хмара Михайло. Зеров Микола. Рильський Максим. Филипович Павло.  

Празька поетична школа. Дараган Юрій. Лівицька-Холодна Наталя. Липа Юрій. Лятуринська Оксана. Мазуренко Галина. Маланюк Євген. Мосендз Леонід. Ольжич Олег. Стефанович Олекса. Теліга Олена.  

Поети першої половини ХХ-го століття. Антонич Богдан-Ігор. Білоус Дмитро. Біляїв Володимир. Багряний Іван. Бажан Микола. Барка Василь. Боровий Василь. Бровченко Володимир. Глазовий Павло. Гончар Олесь. Карпенко Микола. Кравчук Василь Іванович. Купчинський Роман. Малишко Андрій. Мисик Василь. Нехода Іван Іванович. Осьмачка Тодосій. Полтава Леонід. Руденко Микола.  Сосюра Володимир. Супруненко Ганна (Стелецька Галина). Сухомлинський Василь.

Шістдесятники. Бабій Степан. Вінграновський Микола. Гнатюк Іван. Гуцало Євген. Драч Іван. Засенко Петро. Калинець Ігор. Кириченко Григорій. Коломієць Володимир. Корж Віктор. Костенко Ліна. Лубківський Роман. Мовчан Павло. Нечерда Борис. Олійник Борис. Підпалий Володимир. Павличко Дмитро. Самійленко Микола. Світличний Іван. Симоненко Василь. Сом Микола. Стус Василь. Танюк Леонід (Лесь). Тарнавська Марта. Тельнюк Станіслав. Тименко Григорій. Третьяков Роберт. Холодний Микола.  

Нью-йоркська школа. Андієвська Емма. Бойчук Богдан. Віра Вовк. Марія Ревакович. Рубчак Богдан. Тарнавський Юрій.

Постшістдесятники.  Базилевський Володимир. Жиленко Ірина. Жолоб Світлана.

Київська школа. Ілля Валерій. Вишенський Станіслав. Воробйов Микола. Голобородько Василь. Григорів Михайло. Кир`ян Надія. Кордун Віктор. Отрощенко Валентина. Рубан Василь.

Поети 70-90-х років. Іващенко Віталій. Влад Марія. Галич Петро. Герасим`юк Василь. Грищук Броніслав. Давидовська Наталя. Звєрьков Геннадій. Каунова Тетяна. Ковалів Юрій. Кремінь Дмитро Дмитрович. Луків Микола. Малкович Іван. Олійник Володимир. Онкович Дмитро. Осадчук Петро. Павловський Віталій. Талалай Леонід. Турбіна Ніка. Федюк Тарас.  Чир Нестор. Чубай Григорій. Шевченко Михайло. Штонь Григорій. Юхниця Євген. Яворівський Володимир.

Поетичні угрупування. Бу-Ба-Бу (Ірванець Олександр, Андрухович Юрій, Неборак Віктор)."Нова деґенерація" (Андрусяк Іван, Процюк Степан, Ципердюк Іван)."Геракліт" (Гончар Назар, Лучук Іван, Мірошниченко Микола, Мойсієнко Анатолій). "Лугосад"

Канадські поети України. Гурко Стефанія. Долинський Іван. Славутич Яр (Жученко Григорій). Стех Ярослав.

14. Ласло Балла: життя і творчість. 28 жовтня 2010 р. відійшов у вічність видатний угорськомовний поет, прозаїк, перекладач і журналіст Ласло Карлович Балла. Він народився 23 липня 1927 р. с. Павловце (нині Словаччина) в родині службовця. Навчався в гімназіях міст Кошіце, Ужгород, Кішварда, у 1945-1946 рр. – в Ужгородському художньому училищі, а заодно склав іспити на педагогічному відділенні університету м. Пейч (Угорщина). Трудову діяльність Л. К. Балла розпочав як директор художнього салону в Ужгороді. У 1947 р. його запрошують на роботу в газету "Karpati Igaz Szo" – угорськомовний дубляж "Закарпатської правди". У 1951 р. Л. Балла – редактор новоствореної угорської редакції книжково-журнального видавництва "Карпати", згодом – редактор угорської редакції видавництва "Радянська школа", викладає угорську літературу в УжДУ. З 1965 р. Ласло Карлович – заступник головного редактора реорганізованої у самостійне видання газети "Karpati Igaz Szo", а з 1967 р. і аж до виходу на пенсію у 1987 р. – її головний редактор. Газета його стараннями друкує літературні сторінки, де в угорських перекладах регулярно публікуються твори українських письменників, молодих угорських журналістів і письменників. Літературну діяльність Л. Балла розпочав ще в гімназійні роки. З-під його пера вийшло понад 50 книжок – поезії, новели, повісті, романи і драми, публіцистика, мистецтвознавчі праці. Заслужену славу принесли йому збірки поезії "Співай голосніше" (1951), "З відкритим серцем" (1954), "Під кроною віку" (1989), книги повістей та оповідань "Їде Пішта не велосипеді" (1965), "Зойк мідної пластини" (1985), роман "Хмари без дощу" (1964), цикл історичних романів "Місце зустрічі – безмежність", над якими він працював більше двадцяти років. Остання його книга – „Мемуари". Особливою заслугою Ласла Карловича стала його перекладацька діяльність. Він переклав угорською твори Т. Шевченка, Лесі Українки, В. Стефаника, М. Коцюбинського, І. Франка, Л. Мартовича та ще десятків інших відомих українських письменників, видав "Антологію сучасної української поезії". Книжки Л. Балли виходили друком в Ужгороді, Києві, Москві, Будапешті, його твори перекладено багатьма європейськими мовами. Л. К. Балла – член Національної спілки письменників України з 1953 р., член Спілки письменників Угорщини. Літературна праця Л. К. Балли високо відзначена як в Україні, так і в Угорщині. Він лауреат Міжнародної літературної премії ім. І. Франка, премії ім. Лайоша Надя (Угорщина), обласної літературної премії ім. Ф. Потушняка, "Заслужений працівник культури", нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, орденом Золотої Зірки (Угорщина), Почесною грамотою Верховної Ради України, Почесною відзнакою Національної спілки письменників України, медалями, Почесними відзнаками обласної адміністрації і обласної ради. Л. К. Балла неодноразово обирався депутатом обласної та Ужгородської міської рад.

15. Поезія Кароя Ласловича Балли.

Балла Карой Ласлович народився 17 січня 1957 р. в м. Ужгороді. Закінчив фізичний та угорської філології факультети Ужгородського державного університету. Пише угорською мовою. Автор збірок віршів «Почуй музику уві сні», «Речитативи», «Проникаю у Всесвіт», «Прикутий до судьби своєї», «Заграва», «У піскові та на снігу»; книжок прозових та драматичних творів «Десь вогонь палає», «Рукою подати» та багатьох перекладів українських і російських поетів на угорську мову. Лауреат премій імені Бержені, обласної імені Д. Вакарова та угорської імені Атілли Йожефа.

Угорський поет, прозаїк, есеїст, перекладач Карой Балла в одному зі своїх віршів пише:

Я народився на початку атомного віку.

Точніше: 17січня 1957р. в Ужгороді в сім'ї письменника Ласла Балли. По закінченні угорської середньої школи імені Мате Залки в 1973 р. вступив на вечірнє відділення фізичного факультету Ужгородського університету і працював лаборантом технологічної лабораторії напівпровідників УжДУ. У 1986 р. закінчив угорське відділення філологічного факультету УжДУ, працював у редакції газети «Карпаті ігаз со», головним редактором видавництва «Галерея», журналу «Паншіп».

Першу поетичну книгу «Почуй музику уві сні» видрукував 1979 р. Далі виходили такі книги, звісно, -угорського мовою: «Проникаю у всесвіт» (1984), «Десь палає вогонь?) (1988). «В снігу і в піску» (1989), «Мала Шизофренія» (1990), «Долею прикутий» (1991)...

Дуже символічною є назва книги «Долею прикутий», адже вроджена хвороба - церебральна дистрофія - мабуть жадала викреслити Кароя Баллу з життя. Одначе, сильна воля і воістину могутній літературний талант вознесли його над усіма житейськими труднощами. А в останні роки, коли Карой Балла вже не піднімається з ліжка, він працює надпотужно, воістину геніально - відібрану від нього фізичну міць природа компенсувала духовно, творчо підсиливши його талант настільки, що вже з перших публікацій він був помічений в Будапешті провідними на той час письменниками. А зараз творчість Кароя Балли, як поетична, так прозова, драматургічна і есеїстична, є надбанням золотого фонду найперше угорської, та й усієї літератури світу.
Його твори перекладено вісімнадцятьма мовами світу. Творчість Кароя Балли увінчана Міжнародною поетичною премією ім.Сальваторе Квазімодо (1989), державною премією Угорщини ім.Аттіли Иожефа (2000), багатьма іншими.

Роль поета і поезії в житті людини Карой Еалла прагнув осягнути в багатьох своїх творах. Зокрема, одна з його поезій так і звучить:

ВІРШ
вірш - це форма надзвичайна В котру замість невідомих Можеш сам себе підставить Вірш - це доказ найпряміший Що його давати можуть лиш поети привселюдно Вірш — багатство невичерпне Котрим виплатити можеш ті борги
Що нічим іншим їх незмога погасити.

 

17. З історії поселення євреїв в Україні.

Значне місце серед національних меншин в Україні посідають євреї. Їх чисельність постійно скорочується: якщо в 1926 р. в Україні проживало 2.7 млн. громадян єврейської національності, то 1989 р. - 486.3 тис. осіб, то в 2001 р. – 103.6 тис. осіб. Зменшення кількості громадян цієї національності пов'язано із масовим знищенням їх німецькими фашистами в роки Другої світової війни та їх еміграцією до Ізраїлю й в інші країни.

Євреї з'явилися в Україні ще за часів Київської Русі. Прибули вони з кримських і грецьких колоній та хозарських областей. В XV-XVI ст. чимало євреїв пересилилося в Україну з Польщі. На території Російської імперії євреям дозволяли проживати лише у містах і невеликих містечках, де вони у багатьох випадках кількісно переважали населення інших етнічних груп. Особливо багато євреїв було у міських поселеннях Волині, Галичини і Поділля.

У свій час царський уряд встановив т.зв. лінію осілості, східніше від якої постійне проживання євреїв заборонялося. В Україні ця межа проходила вздовж Дніпра з деяким відхиленням на схід (Брянськ-Полтава-Луганськ-Маріуполь). У зв'язку з цим багато євреїв "вихрещувались”, тобто міняли віру з іудейської на християнську, змінювали прізвища на "благозвучніші” (з'явилися Гольдейберги, Зільбери та ін. у австро-угорській частині чи Золотарьови, Лебединські, Цвєтови, Зоріни, Серебрянські і т.п. - в підросійській частині України).Незважаючи на національні утиски царського та австро-угорського режимів, євреї до часу встановлення радянської влади займали міцні економічні позиції. У "смузі осілості” понад 40% з них займались торгівлею, приблизно одна третина була зв'язана з промисловим виробництвом, 5% перебували на державній службі та займались "вільними професіями” (лікарі, юристи, літератори), 3-4% працювали у сільському господарстві. До жовтневого перевороту 1917 р. в Російській імперії євреїв не допускали до політичної діяльності. Царський уряд підтримував єврейські погроми і розгнузданий антисемітизм (юдофобство).У результаті радянських репресій у західній Україні (1939-1941 рр.), та внаслідок тотального винищення євреїв німецькими фашистами у роки Другої світової війни корінні євреї в Україні майже повністю зникли.Сучасне розселення євреїв в Україні характеризують матеріали Всеукраїнського перепису населення 2001 року. Зараз 99.2% усіх євреїв проживає у міських поселеннях України і тільки 0.8% - у сільській місцевості. Найбільша кількість євреїв проживала в м. Києві (17.2% від їх загальної кількості), Одеській (12.8%), Дніпропетровській (13.2%), Харківській (11.1%), Донецькій (8.4%), Вінницькій (2.8%), Житомирській (2.5%), Чернівецькій (1.3%) областях, АР Крим (4.3%). Значно менша їх кількість проживає в Запорізькій, Львівській, Миколаївській, Хмельницькій, Луганській, Херсонській, Київській, Полтавській та Черкаській областях. Зараз в Україні працює товариство єврейської культури, відновлюються єврейські національні школи, синагоги, видаються газети мовою ідиш.

18. Огляд історії єврейського народу. Євреї-давній народ семітського походження, висхідний до населення стародавнього Ізраїльського та Юдейського царств. Євреї живуть у багатьох країнах світу (з 1948 року існує також єврейська держава Ізраїль). Етнічною територією розселення євреїв вважаються терени Близького Сходу (сучасна держава Ізраїль). Найбільші поселення у США, Ізраїлі (де євреї є основним населенням), Франції,в Росії,в Україні,у Великобританії, Аргентині, Канаді, Бразилії, Білорусії. Згідно з Танахом євреї походять з месопотамської сім'ї середини 2-тисячоліття до нашої ери. Праотці народу Авраам, Іцхак та Яків. Нащадки Якова утворили 12 колін Ізраїлю, які жили в другій половині 2-тисячоліття до нашої ери в Єгипті. Приблизно до початку 1-тисячоліття до нашої ери, вони вийшли з Єгипту і оселилися на землі Ханаан. Початок іторії в Україні.Євреї оселились на землях сучасної України ще у язичницькі, дохристиянські часи. Про їх перебування в Криму, куди вони переселилися з Малої Азії і Кавказу, свідчать надгробні написи І-ІІ ст. до н. е. За часів Княжої Русі у Х-ХІІІ ст. існували громади слов'янських євреїв (жителів Ханаану). Вони жили в окремих кварталах у містах, зокрема існував єврейський район у Києві. Невеликі поселення в Україні були створені у XIV ст. вихідцями із Литви. Однак наймасовіше переселення євреїв відбулося з Польщі з кінця XIV і в наступні століття. Основну частину їх складали ашкеназі — вихідці з Північної Європи (староєвр. Ашкеназ), переважно германомовної, які спілкувалися мовою їдиш. Головною причиною переселення були релігійні конфлікти і переслідування з боку тогочасної державної влади європейських країн (церковних ієрархів і світських правителів), які входили у сферу впливу Священної Римської імперії всіх людей, які дотримувалися віровчень, відмінних від офіційного (євреїв, мусульман, православних). В ті часи в Священній Римській Імперії людям не лише заборонялося прилюдно сповідувати свою віру, але й закривалися релігійні установи і навчальні заклади, знищувалися книжки і т. д. В цей час на землях сучасної України відбувався переділ влади, викликаний зростанням могутності Речі Посполитої і Великого Князівства Московського за рахунок занепаду Золотої Орди. Нові переселенці з Європи, часто маючи непогану, як на ті часи, освіту, отримували посади управителів у нових маєтках, які утворювалися шляхтою Речі Посполитої на україно-руських землях, які лежали у руїнах після тривалих воєн. Це часто призводило до конфліктів з місцевим населенням, яке відмовлялося визнавати владу шляхти і їх прибічників, повставало зі зброєю в руках.  Деякі відомі євреї: Баал Шем Тов — засновник хасидського руху. Яків Франк — релігійний реформатор. Юліан Тувім — поет. Болеслав Лесьмян — поет. Володимир Чорний — військовий діяч (Галицької армії). Станіслав Єжи Лєц — поет афорист. Шолом-Алейхем — письменник. Мойсей Фішбейн — поет. Ріхард «Рико» Ярий — діяч ОУН. Лев Ребет — діяч ОУН. Пауль Целан — поет. Альберт Ейнштейн — один з найвизначніших фізиків 20 століття. Бруно Шульц — письменник та графік. Йосип Бродський — поет, лауреат Нобелівської премії. Ісак Бабель — письменник Густав Малер — композитор. Михайло Туровський — художник. Леонід Первомайський — поет. Мішель Нострадамус — відомий астролог, провидець.

19. Загальна характеристика єврейської літератури. Мови іврит та ідиш.

Це  література євреїв  – народу, що складається з багатьох етнічних спільнот та субетнічних груп, які історично походять від давніх євреїв. Нині живуть у різних країнах світу, є основним населенням держави Ізраїль.  В Україні євреї складають найстарішу національну і релігійну меншину. На півдні України єврейські переселенці з’явилися ще в І ст. н.е. В Україні, за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р., проживало 103,6 тис. євреїв.    Єврейська література твориться мовами іврит та ідиш. Іврит – це давньоєврейська (гебрайська) мова, що виникла у ІІ тис. до н.е. в Стародавній Палестині і нині є офіційною мовою в Ізраїлі. Ідиш – це мова євреїв, які переселилися в Європу; сформувалась у ХІІ-ХІІІ ст. на основі середньоверхньонімецьких діалектів. У ХХ ст. літературна мова іврит  розвивається переважно в Ізраїлі, а мова ідиш – у США, Франції, Німеччині, Румунії, Україні, Росії.  Давній період єврейської літератури (ХІІ ст. до н.е. – ІІ ст. до н.е.) репрезентує Старий Заповіт (Біблія). Основною пам’яткою єврейського письменства середньовіччя є Талмуд: Єрусалимський (IV ст.) і Вавілонський (V ст.) – збірники коментарів, записів моральних, правових і релігійних норм, наукових відомостей, легенд і переказів. Осередками єврейської культури в різні епохи середньовіччя були Іспанія, Італія, Німеччина. У XIV ст. в Німеччині набули поширення твори мовою ідиш – сатиричні й любовні пісні мандрівних народних співців, лицарські  романи (“Книга про Бову”  Іллі Левіта, 1507 р.). У XVІ ст. центром єврейської літератури була Польща, а з XVІІІ ст. – Україна. З України походять видатний єврейський лірик Хаїм Нахман Бялік та белетрист Шаул Черніховський. Основоположником класичної єврейської літератури мовою ідиш, одним із засновників єврейської літературної мови став Менделе Мойхер-Сфорим (1836-1917), який у багатьох творах відобразив життя українських і білоруських євреїв (“Маленька людина”, “Фішка Кульгавий” та ін.). У кін. ХІХ – на поч. ХХ ст. центральне місце в єврейській літературі посідає творчість Шолом-Алейхема (1859-1916): “Тев’є молочар”, “Мандрівні зірки”, “Хлопчик Мотл” та ін. Дитяча література представлена творчістю Елієзера Штейнбарга (1880-1932*, який жив на Буковині. На поч. ХХ ст. в літературі працювали Іцик Перец, Шолом Аш.  Література у 1920-х рр. поповнилась іменами поетів і прозаїків:  Давида Гофштейна, Лейби Квітка, Дер Ністера, Іцика Фефера, Ошера Шварцмана та ін. Українською мовою ряд творів єврейської літератури переклав І.Франко. Серед пізніших перекладачів – П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра, П.Усенко, Д.Павличко, І.Драч, Б.Олійник, С.Тельнюк та ін. Переклади з української на ідиш належать П.Киричанському, М.Могилевичу, Д.Хайкіній, Д.Гофштейну, М. Хащеватському та ін. З Чернівцями пов’язана творчість єврейських письменників Хаїма Меламуда (1907-1995), Йосифа Бурга (нар. 1912.)

20. Шолом-Алейхем: життя і творчість.

Шоло́м-Але́йхем (справжнє прізвище, ім'я та по батькові — Рабинович Шолом Нохумович); 2 березня (18 лютого за ст. ст.)1859 — 13 травня 1916) — український, єврейський письменник. Писав переважно мовою їдиш. Народився у місті Переяславі (теперПереяслав-Хмельницький Київської області) у родині дрібного крамаря. Дитячі роки минули у невеличкому містечку Воронькові Полтавської губернії (зараз село в Бориспільському районі Київської області). Навчався в хедері — єврейській початковій релігійній школі. Згодом під впливом єврейської просвітницької літератури займався і загальною освітою, навчався у повітовій школі. З 1876 року працював домашнім вчителем у єврейського магната Елімелеха Лоєва. У 1880-82 роках Шолом-Алейхем працював громадським рабином у Лубнах. Після одруження з донькою Лоєва у 1883-87 жив і працював у Білій Церкві. У 1887-90, 1893-1905 жив у Києві (він називав його в своїх творах Єгупцем), де займався торговельними справами. Після еврейських погромів у жовтні 1905 року в Києві переїхав до Львова. Шолом-Алейхем багато подорожував, відвідав Женеву, Лондон, Варшаву, Вільно,Берлін та інші міста світу, де виступав перед своїми читачами. В 1907-14 роках жив в Італії та Швейцарії. У 1915 році переїхав до Нью-Йорка, де і помер. Літературна діяльність Шолом-Алейхема розпочалася наприкінці 1870-х років, коли у періодичних виданнях було опубліковано кілька кореспонденцій і статей мовою їдиш. Перші художні твори — повість «Два камені» та оповідання «Вибори» (обидва —1883 року). Тоді ж уперше підписався псевдонімом Шолом-Алейхем (єврейське вітання — «Мир Вам»). Поява Шолом-Алейхема знаменувала нову сторінку в розвитку новітньої прози мовою їдиш. Головні герої Шолом-Алейхема — бідні «маленькі люди», які, незважаючи на важке, злиденне життя, оптимістично дивляться у майбутнє, з гумором оцінюють своє становище, вірять у справедливість та мудрість Творця. У памфлеті «Суд над Шомером...» (1888 рік) виступив проти засилля бульварної літератури. Започаткував книжкову серію «Єврейську народну бібліотеку». Першими книжечками серії стали романи Шолом-Алейхема «Стемпеню» (1888) та «Йоселе-Соловей» (1890). Перший твір присвячений фундатору нової єврейської прози Менделе Мойхер-Сфоріму, якого Шолом-Алейхем називає «дідусем Менделе», а себе «онуком». Творчий зв'язок «дідуся» та «онука» простежується у життєписі єврейської громади, у майстерному володінні сатирою, у захисті прав принижених. У циклі «Менахем-Мендл» (1892—1909) Шолом-Алейхем карикатурно показав інший світ — світ наживи, спекуляцій, шахрайства. У 1894 році видав першу повість із широко відомого циклу «Тев'є-молочар» (1894—1914). Цей «сільський єврей» з грубою зовнішністю та ніжною душею стає одним із улюблених типів письменника. Герої дитячих оповідань Шолом-Алейхема, незважаючи на безрадісні умови життя, все ж посміхаються та жартують. Життя дітей відображено в повісті «Хлопчик Мотл» (1907-16), збірках «Оповідання для дітей» (1886—1916), «Пісня пісень» (1909-11). Останнім твором своєрідного триптиха (перші два — «Стемпеню» та «Йоселе-Соловей») з життя єврейської художньої інтелігенції став роман «Мандрівні зорі» (1909-11). Книги Шолома-Алейхема сприймалися як твори, сповнені любові до «маленької» людини, що змальовувалась письменником в ореолі щирого співчуття та сумного гумору. Після єврейських погромів Шолом-Алейхем виїхав до Львова, а потім у США. У 1907 році — до Женеви, де була видана перша частина повісті «Хлопчик Мотл». З 1908 року письменник жив у Росії, Німеччині, Швейцарії, Австрії, Італії, Данії, знову в США. В останні роки життя Шолом-Алейхем завершив працю над «Тев'є-молочником», «Менахемом-Мендлом», «Хлопчиком Мотлом». Він написав цикл оповідань, комедію «Крупний виграш», автобіографічний роман «З ярмарку». Творчість письменника забарвлена українським колоритом, у творах подано описи української природи, використано українську лексику, фольклор. Більшість подій, про які пише Шолом-Алейхем, відбуваються в Україні. Втім, українські міста та їх населення у творах Шолома-Алейхема відіграють хіба що роль декорацій, на тлі яких розгортається драма єврейської громади. Часом він надавав містам і містечкам умовних назв: Київ – Єгупець, Боярка – Бойберик, Одеса – Чорноморськ, а Росія – тітка Рейзя. Однак, навіть окремі штрихи, якими він змальовував оточення єврейської громади, є цінними для нас, бо нанесені рукою очевидця. До того ж вони, переважно, надзвичайно влучні.
Шолом-Алейхем написав десять романів, двадцять п'єс, сотні повістей та оповідань, багато статей. Твори письменника перекладені на десятки мов світу. Перше зібрання творів Шолом-Алейхема у чотирьох томах вийшло в світ у 1903 році. 3 нагоди 25-річного ювілею його літературної діяльності ювілейний комітет викупив права на видання його творів у приватних видавців і передав їх автору.

У Переяславі знаходиться садиба-музей Шолом-Алейхема на території музею народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини, відкритий в 1978 році на честь 120-річчя із дня народження письменника. У 1997 році у Києві було відкрито пам'ятник письменнику, а в 1999 році Кабінет Міністрів України затвердив рішення Київської міської державної адміністрації про створення музею-квартири Шолом-Алейхема в українській столиці. Відкрили його 2 березня 2009 року по вулиці Великій Васильківській, 5а. Водночас сам заклад увійшов до Музею історії Києва.

21. Повісті Шолом-Алейхема «Тев’є-молочар», «Хлопчик Мотл». Роман «Мандрівні зірки».

Шолом-Алейхем — автор веселих і водночас сумних книг про Тев'є-молочника, Менахем-Мендла, хлопчика Мотла, жителів Анатівки і Касрилівки — безперечно, є найвідомішим із усіх єврейських письменників. Його життя було тісно пов'язане з Україною та її культурою.
Шолом-Алейхем — це псевдонім, що у перекладі означає: «Мир вам!» Майбутній письменник народився у містечку Переяславі (тепер Переяслав-Хмельницький) у родині крамаря. Дитячі роки проминули в іншому українському містечку — Воронкові (Воронків виступатиме потім у творах Шолом-Алейхема під вигаданою назвою Касрилівки; у перекладі з ідиш «касрильник» — «злидар»). Навчався Шолом-Алейхем у хедері, єврейській початковій релігійній школі, а потім — у російській повітовій, яку закінчив із відзнакою. У 13-річно-му віці він втратив матір, яка померла від холери. Згодом її замінила в сім'ї зла мачуха. Першим літературним твором хлопчика став славнозвісний «лексикон» мачушиних лайок, який сподобався і самій «героїні». З чотирнадцяти років почав він писати мовою іврит історичні та пригодницькі романи (наприклад, прочитавши «Робінзона Крузо» Д. Дефо, написав «Єврейського Робінзона Крузо»).
У 1876 р. спробував вступити у Житомирський учительський інститут, але саме в цей час російський уряд закрив інститути «для євреїв». Шолом-Алейхема запросили у Софіївку, у будинок поміщика та багатого орендаря Елімелеха Лоєва. Три роки він служив домашнім учителем його єдиної дочки Ольги, однолітки Шолом-Алейхема. Лоєв непогано ставився до молодого вчителя, але різко змінив свою думку про нього, дізнавшись, що Шолом-Алейхем і його дочка закохалися. Шолом-Алейхем змушений був шукати іншу роботу. Тільки у 1883 р. учитель і його учениця знову зустрілись і, попри спротив батька, одружилися. Під час вимушених мандрів майбутній письменник поїхав у Київ. Тут він безуспішно шукав роботу, потім недовгий час секретарював у адвоката в Білій Церкві. Напередодні 1881 р. його обрали «казенним» рабином у Лубнах. Шолом-Алейхем брав активну участь у єврейських громадських справах, турбувався про виховання бідних дітей, про будівництво нової школи і лікарні. Після одруження письменник переїхав у Білу Церкву. З Ольгою Лоєвою він прожив понад 30 щасливих років.У 1883 р. була опублікована перша повість Шолом-Алейхема «Два камені» («Цвей штейнер»), написана мовою ідиш і присвячена його «юнацькому роману» з Ольгою. А вже наступний твір письменника, новела «Вибори», уперше був підписаний псевдонімом «Шолом-Алейхем». Уперші роки літературної діяльності (1884—1889) письменник написав такі твори, як «Дитяча забавка», «Картини з бердичівського життя», «Ножик», «Сендер Бланк».Після смерті старого Лоєва у 1885 р. його дочка отримала величезну спадщину. У 1887 р. сім'я переїхала в Київ, де Шолом-Алейхем спробував збільшити капітали тестя, однак невмілий і наївний у біржових справах письменник швидко розорився і змушений був утікати, ховаючись від кредиторів, а повернувся лише через три роки, коли теща розрахувалася з боргами.Під час вимушених мандрів Шолом-Алейхем відвідав Париж, Відень, Чернівці, збагатився новим досвідом. Це дало вдосталь матеріалу для створення образів підприємців, спекулянтів, біржовиків, пихатих багатіїв і жалюгідних «гендлярів повітрям» на кшталт Менахем-Мендла (цикл про нього розпочато в Одесі 1892 p.). Водночас письменник змальовує і людину зовсім іншого ґатунку — життєрадісного, сильного, справді народного трударя — молочаря Тев'є (серія його монологів друкувалася з 1894 до 1914 рр.).Письменник недарма називав Тев'є найулюбленішим з усіх створених ним літературних типів. Роман «Тев'є-молочар» («Тев'є дер мільхіґер»), побудований у формі монологів героя, звернених до самого автора, є, безперечно, найвідомішим твором Шолом-Алейхема.Тев'є — напрочуд цілісна особистість. Він простакуватий і шляхетний, розуміє людей і тонко відчуває красу природи, завжди поводиться гідно і ніколи не грішить проти совісті. Тев'є звик «у поті чола свого» добувати хліб, і саме труд зміцнив його дух, допоміг не схилитися перед труднощами, кривдами, злигоднями. Гумор Тев'є — це вираження народного оптимізму, свідчення життєздатності єврейського народу.
Тев'є має сім гарних, працьовитих, розумних дочок. По-різному склалися їхні долі. Старша Цейтл, не бажаючи пов'язати свою долю зі старим заможним м'ясником Лейзером-Вольфом, одружується з бідним кравцем Мотлом, який згодом помирає від сухот. Інша дочка Тев'є — Годл закохується в революціонера Перчика і вирушає разом з ним на заслання у Сибір. Хава, порушивши заповіти батьків, виходить заміж за неєврея, писаря Федька, та приймає християнство. За традиційними юдейськими уявленнями, така дочка вважалася померлою і за нею мали справляти траур. Але на самоті Тев'є спадає думка: «А що таке єврей і не єврей? І навіщо Бог створив євреїв і неєвреїв? А якщо вже створив і тих, і інших, то чому вони мають бути отакі роз'єднані, чому повинні ненавидіти один одного?..» Дочка Шпринця, закохавшись у багатого, але нікчемного і самозакоханого Арончика, втопилася, вражена його віроломством. Трагічно складається і доля сумирної Бейлки, яка виходить заміж за нелюбого багатія, аби забезпечити батькові старість.
Отже, життя не щадить Тев'є та його дочок. Помирає дружина Тев'є Голда. А на довершення усіх лих, євреїв за царським указом виселили з їх рідного села за «межу осідлості». Разом з батьком і Цейтл у добровільне вигнання збирається Хава: «Де ми... там і вона буде. Наше вигнання — її вигнання...» Але навіть вигнаний зі свого дому, з торбиною за плечима, Тев'є все ж таки не зломлений. Він звертається сам до себе: «У дорогу, Тев'є...» Він вірить ужиття, слухаючи пісню, яку співали Годл і Перчик перед відправленням на каторгу, і гордо вигукує: «Дочки Тев'є — ... так, це сила!» Сильний і сам Тев'є.
У 1909—1911 pp. Шолом-Алейхем працював над повістю «Пісня над піснями», публікував її частинами під окремими назвами. Перші дві частини були опубліковані у варшавському часописі «Дер Фрайнд» у 1909 році — «Сторінка Пісні пісень» і «Ще одна сторінка Пісні пісень». Третя і четверта частини — «Ця Пасхальна ніч» і «Субота після П'ятидесятниці» з'явилися у 1911 р. удвох різних нью-йоркських періодичних виданнях.«Не примушуйте мене розповідати вам закінчення мого роману, — звертається до читачів наприкінці твору герой-оповідач Шимек. — Кінець, бодай найкращий — це сумний акорд.
Початок — найгірший початок — кращий, ніж найкращий кінець. Тому мені набагато легше і набагато приємніше розповісти все це ще раз із самого початку... Початок — найгірший початок — кращий, ніж найкращий кінець. Початок — нехай буде кінцем, епілогом мого невигаданого, а справжнього сумного роману, який дозволив собі назвати «Піснею над піснями».

Біблійна «Пісня пісень» начебто відкрила очі герою повісті Шолом-Алейхема. Шимек дивиться на все крізь призму її натхненних рядків. Ці поетично довершені, викристалізовані часом рядки допомагають йому зрозуміти себе, свої почуття, усвідомити власні сили. Шимек проголошує, що кохає Бузю «тим святим, пекельним коханням, яке оспіване у «Пісні пісень». «Любов над усе!» — стверджує пісня Соломона. «Любов над усе!» — проголошує і твір єврейського письменника.

«Юнацький роман» складається з чотирьох частин. У перших двох розповідається про дитинство Бузі й Шимека, які жили як брат і сестра, про те, як пробуджується дитяче почуття кохання, а в двох останніх йдеться про зустріч героїв через багато років, про сумну долю їхньої любові.

Особливе місце займає у творчості Шолом-Алейхема, драматургія. Він писав і одноактівки («Мазлтов», «Агенти», «Люди», «Царство небесне»), і великі драматичні твори («Врозбрід», «Шукачі скарбу», «Значний виграш»). Усього Шолом-Алейхем написав двадцять п'єс. Десять із них були поставлені на сцені знаменитого Московського державного єврейського театру, де Шолом-Алейхем вже після смерті «знайшов» свого актора — Соломона Міхоелса. З єврейським театром пов'язаний і роман Шолом-Алейхема «Мандрівні зірки» («Блондзенде штерн», 1909— 1911). Це — третій роман його трилогії про талановитих, але бідних євреїв («Стемпеню» — роман про музиканта, «Йоселе-соловей» — про співака, «Мандрівні зірки» — про актора). Герой «Мандрівних зірок» — Лебл Рафалович, народжений вубогому українсько-молдавському містечку Ґолонешті, хоч і став славетним актором Лео Рафалеску, але щастя його обминуло.

У перші роки XX ст. Шолом-Алейхем створив чимало оповідань: «Зачарований кравець», серію замальовок «Нова Касрилівка», «Скрипка», «Дрейфус у Касрилівці», «Якби я був Ротшильдом», «Аман і його дочки», цикл «Залізничні оповідання». У 1904 р. він відвідав Петербург, де познайомився з Максимом Горьким та І. Купріним, через два роки побував у Львові, читав свої твори у Бродах, Тернополі, Чернівцях, а також у Кракові та Лондоні.

У 1908 р. письменник захворів на туберкульоз легені. Він лікувався на курортах Італії, Швейцарії, Франції та Німеччини.

У 1906 — 1909 роках під час перебування в Америці Шолом-Алейхем почав працювати над повістю «Хлопчик Мотл», яка залишилася незакінченою.

Упродовж 1909-1911 pp. був опублікований «юнацький роман» «Пісня над піснями». У 1912— 1913 pp. ганебний київський процес, відомий як «справа Бейліса», спонукав Шолом-Алейхема до написання «Кривавого жарту» («Дер блутіґер шпас»).

В останні роки свого життя Шолом-Алейхем тяжко хворів, проте продовжував напружено працювати. У 1913 -1916 рр. він писав автобіографічну повість «Зярмарку»(«Фунем ярід»), яка залишилася незакінченою. Передсмертними словами Шолом-Алейхема були «Заберіть мене додому, поховайте мене на київському кладовищі». Проте Перша світова війна завадила виконати останню волю письменника. 13 травня 1916 року Шолом-Алейхем помер у Нью-Йорку. Його поховали у чужій землі, згідно із «Заповітом»: «Хай мене поховають не поміж аристократів, вельмож чи багатіїв, а серед звичайних людей, робітників, разом зі справжнім народом, щоб пам'ятник, який згодом спорудять на моїй могилі, прикрасив непоказні надгробки навколо мене, а непоказні могили прикрасять мій пам'ятник, як простий і чесний народ за мого життя був окрасою свого народного письменника».


Особливими зв'язками з'єднаний Шолом-Алейхем з українською землею. Україна стала не тільки батьківщиною багатьох єврейських письменників, а й центром розвитку нової єврейської літератури, українці неодноразово захищали сільські єврейські родини від зграй погромників і чорносотенців. Так було під час найлютішої хвилі погромів 1905—1906 pp. у Константинівці, Балашівці, Димині та багатьох інших українських селах. Відповіддю передового українського інтелігента на погроми була гнівна новела М. Коцюбинського «Він іде». Своєрідним її продовженням стало сповнене світлої надії оповідання Шолом-Алейхема «Пасха на селі», де йдеться про дружбу українського і єврейського хлопчиків Хведька і Файтла. Побратані діти, взявшись за руки, весело простують назустріч весняному осяйному світу.

Як зазначає літературознавець С. Рудаківська, «кращі представники обох народів завше відчували це дружнє сплетіння рук, ці плідні зв'язки — і матеріальні, і духовні, і мовні, і художні. Виявом таких духовних зв'язків є вся творчість Шолом-Алейхема. Його не можна відірвати від скарбів, накопичених у народній і літературній творчості єврейського народу, але й із джерел української літератури і фольклору він охоче черпав барви, засоби, вислови, щоб змалювати образи своїх героїв, які жили в безпосередньому спілкуванні з українським трударем, багатим і на пісню, і на гумор, і на влучне слово, і на життєдайну надію, і на вірну дружбу...»Сам Шолом-Алейхем добре знав українську пісню. Ще в 1879 році він повернувся додому з Софіївки, захоплений поезією Т. Шевченка і українською народною піснею. Українською мовою Шолом-Алейхема перекладали Є. Райцин, Б. Олександров, О. Пархомовська.

22. Єврейська література Буковини: Хаїм Меламуд, Йосиф Бург.

З Чернівцями пов’язана творчість єврейських письменниківХаїма Меламуда (1907-1995*, Йосифа Бурга (нар. 1912*.

Хаїм Меламуд- Прозаїк, член Спілки письменників України (1940). Працював у колгоспі, у редакціях районних газет. Учасник Великої Вітчизняної війни. Писав єврейською, українською і російською мовами. Автор книжок «Квітуча акація» (1938), «Оновлена земля», «Дорога в життя» (1939), «Земля» (1948), «Василь Арбузов і його друзі» (1959), «За Прутом, у Садгорі» (у співавторстві з М. Бурбаком, 19б0),«Глибочок»(19б2),«На початку літа», «Живі зерна»(19б7), «Літа молодії» (1970), «Адвокат знедолених» (1972), «Часи міняються» (1975), «Теплий попіл» (1978), «Місто біля ріки» (1979), «Мірило життя» (1982), «Хащуватські оповідання» (1984), «Незабутнє» (1985). Нагороджений орденами Вітчизняної війни II ст., Червоної Зірки, медалями та Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР.

Иосиф Кунович Бург (30 мая1912(19120530), Вицнитц, Буковина, Цислейтания, Австро-Венгрия — 10 августа2009, Черновцы, Украина) — украинский еврейский писатель, последний писавший на идише прозаик в Восточной Европе[1].

Родился в Вижнице, одном из известных центров хасидизма на Буковине, в то время почти на 90 % населённом евреями. Отец был плотогоном, участвовал в Первой мировой войне как солдат австрийской армии. Когда на Буковину вступили русские войска, мать с сыном бежали в Венгрию и скрывались там до окончания войны.[2][3]

Когда будущему писателю было 12 лет, семья переехала в Черновицы, где он стал учиться профессии портного, давал репетиторские уроки ученикам младших классов, вечером посещал румынскую гимназию, затем — курсы еврейских учителей. Одним из его учителей был Элиэзер Штейнбарг, с баснями и пьесами которого он познакомился в 9 лет и который оказал на него большое влияние.

В 1934 году дебютировал в газете «Черновицер блетер» (идишищтшраИеейцтш бмтитш, «Черновицкие листки») с первым рассказом на идише — «На лесосплаве». Решение писать на идише, а не на немецком (литературном языке ассимилированного еврейского населения города), было сознательным. С тех пор в еврейской печати стали постоянно появляться его короткие новеллы, посвящённые в основном природе Карпат и людям Буковины. Они публикуются в «Черновицер блетер» вплоть до её закрытия румынскими властями в конце 1937 года в связи с запретом на еврейскую периодику в стране.

В 1935—1938 учился на факультете немецкой филологии Венского университета. После аншлюса был вынужден прекратить учёбу и вернулся в Черновицы.

В 1939 и 1940 годах в Бухаресте выходят два дебютных сборника рассказов Иосифа Бурга — «На Черемоше» («אויפֿן טשערמוש» — афн чермуш) и «Яд» («סם» — сам).

В 1940 году после присоединения Северной Буковины к СССР принял советское гражданство. В 1941 году по рекомендации Ицика Фефера был принят в Союз писателей СССР, но членский билет получить не успел. В начале войны успел эвакуироваться, мать была депортирована из города и погибла в Транснистрии. В эвакуации вначале оказался в АССР немцев Поволжья[4], затем жил в Узбекистане.

Вернувшись в Черновцы после войны, работал преподавателем немецкого языка. Кампания борьбы с «космополитизмом» и разгром еврейской культуры в СССР повергли Бурга в состояние творческого шока, и в его писательской деятельности наступает большой перерыв (ощущения того времени Бург передаёт в своей новелле «Рус».) Он уезжает из Черновцов, вынужденный бросить работу на кафедре в институте и диссертацию по творчеству Гейне.[4][5]

В 1950-х годах преподаёт немецкий язык и литературу на Урале и в Москве.

В 1958 году вместе с семьёй (женой и дочерью), возвращается в Черновцы, найдя город полностью изменившимся. Продолжает работать учителем немецкого языка и пишет на идише «в стол». В 1967 году в единственном в СССР издании на идише — московском журнале «Советиш геймланд» — впервые появляется его новый рассказ «Возвращение» («צוריק אהײם» цурик аһейм). В 1980 году выходит его первая книга в СССР — сборник рассказов «Жизнь продолжается» («דאָס לעבן גייט ווײַטער» дос лэбм гейт вайтер). В 1987 году его вновь принимают в Союз писателей СССР.

В эпоху перестройки активно включился в возрождение национальной жизни еврейской общины Черновцов, возглавил Общество еврейской культуры, названное в честь классика еврейской литературы, баснописца Элиезера Штейнбарга. В конце 1990 года общество после перерыва в 53 года возобновило издание газеты «Черновицкие листки» (на этот раз двуязычной — на русском языке и идише), её редактором стал Иосиф Бург.

Книги новелл и рассказов «Яд», «Жизнь продолжается», «Перекличка времён», «Запоздавший отголосок», «Цветы и слёзы» отдельными изданиями выходили в ФРГ, Австрии, Израиле, Италии в переводах на несколько европейских языков. В 2007 году к 95-летнему юбилею И. Бурга были изданы две его новые книги — «Девять» (на немецком языке) и «Встречи» (на идише).

Квіти й сльози: оповідання, нариси. Чернівці: Рідна мова, 1997.

23. Байкар і дитячий поет Елієзер Штейнбарг.

Дитяча література представлена творчістюЕлієзера Штейнбарга (1880-1932*, який жив на Буковині.

Елієзер Штейнбарґ вважається одним з найбільших і найоригінальніших байкарів єврейського письменства. Байка є прадавнім жанром світової літератури.Елієзер Штейнбарґ зробив із цього жанру синтез старозавітних притч і хасидських легенд, повсякденної життєвої мудрості і філософського осягнення світу. В його байках «шумить і цвіте цілий світ речей, людина, тварина і всяка інша істота розкриваються у всій своїй первозданній силі, у всьому своєму значенні, тут ворушаться і струмують геть усі соки життя. І все-таки кожна постать, кожен образ світу запозичений із єврейської вулиці, над всіма його творіннями розкинулося небо єврейського містечка», – як свого часу дуже влучно охарактеризував Штейнбарґові байки Елієзер Бікель [1] . Єврейський байкар був одним з найвизначніших оновлювачів цієї літературної форми.

Е. Штейнбарґ походив з невеличкого бессарабського містечка Липкани, де він народився в 1880 р. у благочестивій єврейській родині. Там отримав традиційне релігійне виховання, яке включало в себе як Тору і Талмуд, так і інші важливі твори єврейської літератури на івриті та їдиші. Дуже рано в нього проявилися педагогічні здібності, і вже в молодому віці він став учителем їдишу та гебрайської, а згодом упродовж багатьох років працював директором єврейської школи в Липканах. Штейнбарґ був видатним педагогом і видав у 1921 р. в Бухаресті гебрайський буквар, а в 1922 р. у Чернівцях – буквар на їдиші

Після Першої світової війни Штейнбарґ переїхав до Чернівців і розгорнув тут жваву педагогічну і культурну діяльність. Незабаром він став душею єврейського Шкільного товариства, рупором і духовним наставником тієї частини чернівецького єврейства, яка не бажала піддаватися асиміляторським процесам і написала їдиш на своєму прапорі як ідеологічну й культурну програму національної ідентичності. Він організував єврейський дитячий театр, репертуар якого заповнював власними п’єсами. Одним із дітей, яким Штейнбарґ прищепив любов до їдишу, був єврейський підліток Йосиф Бурґ – майбутній відомий письменник. Навіть молодий Пауль Целан, який, навчаючись в одній з чернівецьких гімназій, не вельми прихильно ставився до їдишу, захоплювався, за свідченням І. Халфена, байками Штейнбарґа.

Ця невтомна діяльність не принесла Штейнбарґу, між іншим, ніяких дивідендів, а радше була працею за «божу винагороду». У 1928 р. письменник був змушений емігрувати в Бразилію, позаяк Шкільне товариство не могло матеріально забезпечити його існування. В Ріо-де-Жанейро він керував школою імені Шолом Алейхема. У 1930 р. поет повернувся у румунські Чернівці, де група друзів умовила його видати свої байки. На початку 1932 р. було розпочато друкування першого тому. Але Штейнбарґу вже не судилося побачити це зібрання своїх байок. Операція на апендицит виявилася для нього фатальною. 27-го березня 1932 р. невмолима доля згасила світильник його життя. Для єврейських Чернівців це була катастрофа. Його поховали на єврейському цвинтарі у Чернівцях, у тій частині, яка була зарезервована для дітей, «поміж могилами завбільшки з колиску» [5] , з тим, щоб він і далі міг бути оточеним дітьми.

Байки (мешолім) є найціннішою частиною літературної спадщини Е. Штейнбарґа. Окрім байок, він писав ще т.зв. «майселех» (казки), яким надавав, однак, не віршованої, а прозової форми. І в цьому жанрі він виявив себе неабияким новатором, синтезуючи біблійну стилістику з традиціями великих казкарів світової літератури. Чудову характеристику дарові Штейнбарґа-оповідача дає його молодший колега Іцик Манґер, який зазначає: «Елієзер Штейнбарґ: Дивовижний сплав дубнівського маґґіда і Ганса Крістіана Андерсена. Глибока думка, поєднана з безтурботною, дитячою душею. Він водночас розумний єврейський дідусь – і наївна, довірлива дитина, яка його слухає. Дідуся й дитину пов’язує червона нитка гумору. Незвична комбінація, яку можна зустріти лише у великих талантів» [6] .

За приклад тут може правити казка з біблійним мотивом творіння, елементи й образи якої зображено на надгробку письменника в Чернівцях. Вона зветься «farwos senen di fisch schtum?» («Чому риби німі?») (КолиГосподьстворювавсвіт, Вінпромовив: «Нехайбуденебо, інехайвоновідділяєодніводивідінших!»І виникло небо й води, і частина вод залишилася під небом, а частина на небі. Нижні води стали морями й озерами.
Але ті води, що внизу, були невдоволені й питали: «Чому це ми мусимо бути внизу, на землі, у той час як наші браття, такі ж води, як і ми, знаходяться на небесах?» І ночами ці води схвильовано перешіптувалися, бурмотіли й бурмотіли, обурюючись несправедливістю Господа. Почули це риби.
Одного разу, рано-вранці, щойно зійшло сонце, риби завели жвавий танок, вискакуючи з води й вигукуючи: «Небесний Вседержителю! Води невдоволені Тобою...» Господь усміхнувся й каже: «Я знаю. Це мої діти, і я хочу відновити справедливість».
Що ж учинив Господь? Він утворив у серці моря небо із сонцем, місяцем і зірками і сказав, звертаючись до риб: «Води гостинно прийняли вас до себе, а ви їх зрадили. Тож будьте відтепер німі!» І стали відтоді риби німими – німими зрадниками, які живцем поглинають одні одних). Обидва улюблені жанри Штейнбарґа відрізняються від творів його попередників передусім своєю філософською глибиною, художнім умінням побачити за повсякденними стосунками й ситуаціями основоположні екзистенціальні проблеми. Байки Штейнбарґа, новий і рідкісний синтез традиції й революції, інтелекту й фантазії, слова та дії набули характеру соціального корективу і стали носієм прогресивних ідей. Його мораль не має на меті знищення вад, звичок чи помилок індивіда. Він намагається викорінювати глибше зло [...]Штейнбарґ чудово володів також гебрайською і написав івритом чимало дитячих казок. У ньому вбачають водночас і «майстра гебрайського стилю» [10] . Після його смерті видатний єврейський поет Хаїм Нахман Бялик звернувся до чернівецького комітету з видання спадщини Штейнбарґа з проханням зібрати і видати всі його твори. Відтоді у різних видавництвах світу з’явилося чимало зібрань його байок. У 1972 р. родина Штейнбарґа передала всі його рукописи Єврейській національній бібліотеці в Єрусалимі і, таким чином, убезпечила їх від розпорошення. Байкове царство «єврейського Езопа» стало нині невід’ємною часткою єврейської та світової літератури.

24. Єврейські мотиви в українському письменстві.

Українською мовою ряд творів єврейської літератури переклав І.Франко. Серед пізніших перекладачів – П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра, П.Усенко, Д.Павличко, І.Драч, Б.Олійник, С.Тельнюк та ін. Переклади з української на ідиш належать П.Киричанському, М.Могилевичу, Д.Хайкіній, Д.Гофштейну, М. Хащеватському та ін.

З Чернівцями пов’язана творчість єврейських письменників Хаїма Меламуда (1907-1995*, Йосифа Бурга (нар. 1912*.

С.Й.Агнон талановито  змалював  історичний  і  психологічний портрет  єврейства,  

став основоположником світської літератури - сестри   релігійної   єврейської   

словесності.    Та,    мабуть, найголовніше  для  нас,  українців,  зокрема  галичан  -

земляків письменника,  є  те,  що  Агнон  все  життя  ілюстрував,   леліяв багатовікову  

спорідненість  долі,  нерозривні  зв'зки  галицьких євреїв і українців.  Саме він раніше

інших оповідав  світові,  як багато у нас спільних  святинь,  однакових страждань

невільників і розділеної гіркоти.  І по-своєму підтверджував  перевагу  приязні над

холодним хаосом відчуження.

I врешті-решт з українцями євреї ділили свою, нерідко гірку, долю,  хліб і сіль.

Повагу до них з боку галичан образно висловив Митрополит  Андрей  Шептицький  у  

п'ятому  з  відомих  листів до матері,  виданому під назвою "Сара,  дочка Хаї" (в  

iнтерпритацii автора  епiстолярного  твору Г.Мерiам-Лужницького)

25. Історія поселення німців в Україні.

В  Україні, за даними Всеукраїнського  перепису населення 2001 р., проживало 33,3 тис.німців. Більша частина представників цього етносу проживає у Дніпропетровській, Донецькій, Одеській, Закарпатській  областях.

Перші шість німецьких поселень в Україні були засновані у 1763 – 1774роках у Борзненському повіті на Чернігівщині. Внаслідок пільгових умов,які були надані царським урядом для західно-німецьких колоністів,

кількість їхніх поселень швидко зростала. Тільки у Мелітопольськомуповіті упродовж 1804 – 1858 років німці заснували 87 колоній. У цілому вНоворосії на 1858 рік налічувалося 138,8 тисяч німців. Серед німецькихпереселенців значний відсоток становили сектанти (меноніти, сепаратистита ін.), які зазнавали у своїх країнах переслідувань за релігійніпереконання.

У Галичині, на Буковині та Закарпатті перші німецькі поселення з'явилисяу 1750-х роках. Їх кількість інтенсивно зростала після загарбаннязахідноукраїнських земель Австро-Угорщиною. Були німецькі поселення наВолині – „волинські німці”.

Наприкінці 1920-х років на території України налічувалося 616,9 тисячнімців. Більшість їх у серпні 1941 року були переселені у східні райониСРСР. Німецьке населення західноукраїнських земель під час ІІ світовоївійни виїхало до Німеччини.

Після революції була організована німецька республіка. Столиця –Енгельс. Була змога навчатися німецькою мовою, видавалися газети. До1938 року діяв Одеський німецький педагогічний інститут, 628 школи, 12технікумів. Німецьких селян „розкуркулювали” так само, як і всіх інших в

Україні. Багато представників німецької інтелігенції було репресовано.

26. Загальний огляд німецькомовної літератури.

Це література, яка твориться німецькою мовою (дойч*, що належить до західногерманської підгрупи германської групи індоєвропейської сім’ї мов. Вона базується на центрально-східному діалекті Верхньої Саксонії, використовує латинський алфавіт. Розмовляють цією мовою в Німеччині, Австрії, частково в Швейцарії, Люксембурзі, Ельзасі і Східній Лотарингії (Франція*. Австрійський і швейцарський варіанти німецької мови мають своєрідні особливості.

В  Україні, за даними Всеукраїнського  перепису населення 2001 р., проживало 33,3 тис.німців. Більша частина представників цього етносу проживає у Дніпропетровській, Донецькій, Одеській, Закарпатській  областях.

Німецькомовна література має в Україні давні традиції, зокрема на землях Буковини і Галичини. Сформувалась навіть “українська школа” в австрійській літературі, представлена такими літературними іменами, як: Ернст Рудольф Нойбауер (1822-1890*, Моріц Амстер (1831-1903*, Людвіг Адольф Штауфе-Сімігінович (1832-1897*, Йоганн Георг Обріст (1843-1901* та ін. Вони натхненно оспівували Буковину в німецькомовних поезіях, заклали демократичні традиції німецької словесності на Буковині.

Як німецькомовні автори розпочинали свій шлях у літературі українські письменники Ю.Федькович, С.Воробкевич, Є.Ярошинська, О.Маковей, О.Кобилянська. Німецький історик Раймунд Кайндльдосліджував етнографію Буковини. Українська тематика лягла в основу ряду німецькомовних творів, зокрема Карла Еміля Францоза (1848-1904*: поезій, роману “За правду”, збірки оповідей “З напів-Азії: культурні образки з Галичини, Буковини, Південної Росії та Румунії”.

Непересічним явищем європейської поезії була німецькомовна лірика Буковини періоду міжвоєння, що творилася вихідцями з асимільованих єврейських родин. Широко знані імена чернівецьких інтелектуалів – таких, як: Альфред Марґул-Шпербер (1898-1967*, Ґеорг Дроздовський (1899-1987*, Роза Ауслендер (1901-1988*, Клара Блюм (1904-1971*, Мозес Розенкранц (нар. 1904* Альфред Кіттнер (1906-1991*.

У кін. 1930 - на поч. 1940-х рр. вийшли на літературну арену Іммануель Вайсглас (1920-1974*, Альфред Ґонг (1920-1981*, Зельма Меєрбаум-Айзінґер (1924-1942*.

Найвідомішим німецькомовним аванґардовим ліриком ХХ ст. став Пауль Целан (1920-1970*.

У сучасній Україні твориться поезія німецькою мовою, серед її майстрів – Ольга Рішаві (1903-1995*.

27. Українсько-німецькі літературні взаємини.

Німецькомовна література має в Україні давні традиції, зокрема на землях Буковини і Галичини. Сформувалась навіть “українська школа” в австрійській літературі, представлена такими літературними іменами, як: Ернст Рудольф Нойбауер (1822-1890*, Моріц Амстер (1831-1903*, Людвіг Адольф Штауфе-Сімігінович (1832-1897*, Йоганн Георг Обріст (1843-1901* та ін. Вони натхненно оспівували Буковину в німецькомовних поезіях, заклали демократичні традиції німецької словесності на Буковині.

Як німецькомовні автори розпочинали свій шлях у літературі українські письменники Ю.Федькович, С.Воробкевич, Є.Ярошинська, О.Маковей, О.Кобилянська. Німецький історик Раймунд Кайндльдосліджував етнографію Буковини. Українська тематика лягла в основу ряду німецькомовних творів, зокрема Карла Еміля Францоза (1848-1904*: поезій, роману “За правду”, збірки оповідей “З напів-Азії: культурні образки з Галичини, Буковини, Південної Росії та Румунії”.

Непересічним явищем європейської поезії була німецькомовна лірика Буковини періоду міжвоєння, що творилася вихідцями з асимільованих єврейських родин. Широко знані імена чернівецьких інтелектуалів – таких, як: Альфред Марґул-Шпербер (1898-1967*, Ґеорг Дроздовський (1899-1987*, Роза Ауслендер (1901-1988*, Клара Блюм (1904-1971*, Мозес Розенкранц (нар. 1904* Альфред Кіттнер (1906-1991*.

28. Роман «За правду» Карла Еміля Францоза.

У найголовнішому своєму романі «За правду!» (1881) він із великою реалістичною силою зобразив борця за соціальну справедливість Тараса Бараболю, який у зіткненні з польським поміщиком і цісарською владою відстоює інтереси своїх українських односельців. Цей твір, до речі, виходив в українських перекладах 1910 р. — у Чернівцях, 1913 р. у Києві та кілька разів — у радянські часи.

Проблематика:

Боротьба за правду. Тарас Бараболя не виграє судового позову проти мандатора і переходить до незаконних дій – очолює повстанський рух і карає всіх брехунів;

Проблема справедливості: Тарас може захищати навіть панів, якщо вони чесні. І коли його ввели в оману і він стратив невинного, то сам здався в руки влади, бо він вчинив не по правді

Самопожертва: Тарас жертвує заради справедливості не лише собою, а й своєю сімєю, їх заарештовують

Несправедливості правлячої верхівки: навіть сам цісар не може, тобто не хоче захистити просту людину і її правду

Розкриття специфіки гуцульського життя, особливостей їх войовничого характеру;

29. Життя і творчість К. Е. Францоза.

Батько письменника, лікар Генріх Францоз жив уЧорткові з часу свого одруження, а не від народження Карла. З наближенням 1848 р. поляки, домагань яких він не підтримував, розпочали антисемітські переслідування. Саме тому друзі рекомендували йому, батькові, на час жовтнево-листопадових заворушень виїхати з міста разом із дружиною Кароліною, яка ось-ось мала розродитися. Але він вирішив інакше: вагітну дружину з дітьми переправив через російський кордон (десь у районі Бродів), до німця-лісника, якого колись лікував від тяжкої хвороби, а сам залишився у Чорткові, щоб виконувати свої лікарські обов’язки, як він робив це вже до того багато літ. Мама, не знаючи, що там з батьком, дуже переживала, і ці хвилювання стали причиною передчасних пологів. Але все було добре... За три тижні вони повернулися до Чорткова (до батька), де й зареєстрували народження дитини, яка появилася на світ 25 жовтня в рік «весни народів». У одній із біографій Карл Еміль Францоз не без гумору зауважує: «Я народився в Росії, бо мій батько вважав себе німцем і не приховував свого німецького патріотизму».

Спочатку Францоза навчали приватно, відтак він став учнем монастирської школи домініканців. Після несподіваної смерті батька 1859 р. разом з матір’ю і двома старшими сестрами переїздить на Буковину і продовжує навчання в німецькій гімназії у Чернівцях, яку закінчив з відзнакою 1867 р. Далі студіював право у Віденському та Грацькому університетах.

Першим його твором вважається поема «Сказання про Цецина», та зрілішим творчим акордом були переклад Шевченкового вірша «Минули літа молодії» та новела «David der Bоcher» («Молодий Давид»), що з’явилися у виданому ним альманасі «Buchenblatter» («Букові листки»), Чернівці, 1870 р.).

У 1874-1876 Францоз подорожує світом, відвідуючи Росію, Єгипет, Румунію, Данію, Голландію, Сербію, Німеччину, Угорщину, Туреччину, Польщу, Болгарію, Швейцарію, Францію, Італію, Україну... Наслідком цих захоплюючих мандрівок стали його двотомна книга «З напів-Азії» та друга збірка «Від Дону до Дунаю» (1876, 1878 рр.), які були перекладені десятками мов і принесли авторові перші квіти заслуженої слави.

Народжений і вихований у галицько-буковинському етнічному середовищі, як підкреслюють дослідники, Карл Еміль Францоз до кінця днів своїх зберіг любов і повагу до українців. У найголовнішому своєму романі «За правду!» (1881) він із великою реалістичною силою зобразив борця за соціальну справедливість Тараса Бараболю, який у зіткненні з польським поміщиком і цісарською владою відстоює інтереси своїх українських односельців. Цей твір, до речі, виходив в українських перекладах 1910 р. — у Чернівцях, 1913 р. у Києві та кілька разів — у радянські часи.

Перу Францоза належить праця «Малоросіяни та їхній співець», в якій дано високу оцінку творчості Тараса Шевченка, кілька інших статей про Кобзаря, українську пісню та ціла низка нарисів, оповідань і романів про свій народ, починаючи від збірки «Євреї з Барнова» (Чорткова), що вийшла у Штутгарті 1876 р., і закінчуючи «Мошком з Парми» (1890 р.), «Паяцом» (1893) та «Шукачем правди» (1894), в яких теж присутня Україна.

Помер К. Францоз від запалення головного мозку 28 січня 1904 р. в Берліні.

Францозове слово шанували світочі українського письменства Юрій Федькович, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Драгоманов, Михайло Старицький, Осип Маковей, Володимир Гнатюк, Ольга Кобилянська.

Не завадить знати це і запам’ятати один Францозів вірш:

О краю милий, ніжний мій!
О незабутня Верховино!
На хвилях молодечих мрій
Моя душа до тебе лине.

30. Лірика Пауля Целана. Його зв’язки з Буковиною.

творчість Пауля Целана, в основі якої лежить концепція перманентного поетичного діалогу з феноменами світової культури, являє собою неймовірно густе плетиво зв’язків і кореспонденцій як з художніми світами окремих авторів, так і з міфологічними, філософськими та літературними системами різних епох. Інтертекстуальність – один з центральних параметрів, який визначає її субстанційну природу. Поет постійно жив у глобальному просторі світової культури, перебуваючи з ним у своєрідному осмотичному зв’язку. Моделювання "паралельного світу" з фрагментів і скалок духовного буття людства здійснювалося шляхом інтертекстуального згущення поетичної мови ("коаґуляція"), ущільнення її образної структури ("інтертекстуальна інфільтрація"). Основними формами запозичень були цитата, епіграф, ремінісценція, парафраза, алюзія, стилізація, пастіш тощо, які Целан узагальнено називав "датами". Як і російський поет О.Мандельштам, Целан був переконаний в тому, що "немає лірики без діалогу". Свої поетологічні інтенції, виснувані з рецепції ідей Ґ.Бюхнера, М.Бубера й прихованої полеміки з естетичними поглядами С.Малларме та Ґ.Бенна, поет висловив у кількох есеїстичних текстах, насамперед у Бременській та Бюхнерівській промовах. Їх лейтмотивами стали постулати про діалогічну сутність поезії, що знайшли своє образне втілення у містких метафорах "пляшкової пошти" та "меридіану".

Найтіснішу спорідненість Целан відчував з німецькою літературою, "всупереч усьому".

Помітну роль на ранніх етапах поетичного становлення Целана відіграла румунська культура, з якою він був тісно пов’язаний через інституалізацію форм політичного й духовного життя в Чернівцях (румуномовні освіта, преса, театр тощо), а в бухарестський період – через контакти з румунськими літераторами (А.Філіппіде, Л.Блаґа, Т.Арґезі, М.Бануш, Й.Карайон, Н.Кассіан, П.Соломон, румунські сюрреалісти), зв’язки з румунським фольклором (дойна, заклинальні пісні) і, нарешті, через власні румуномовні твори (переклади, вірші, лірична проза).

Ще інтенсивнішими були Целанові контакти з французькою культурою.

Упродовж усього життя Целан жваво цікавився російською літературою. Її рецепцію можна поділити на три періоди – чернівецький, бухарестський і паризький. Вже ранні німецькі (Єсєнін, Брюсов) та румунські (Лєрмонтов, Чехов) інтерпретації творів російських авторів вражали високим рівнем перекладацької майстерності. В період „афери Клер Ґолль” Целан немовби наново відкриває для себе російську поезію революційної доби (Блок, Єсєнін, Хлєбников, Мандельштам, Цвєтаєва) як щось інтимне й рідне. В житті і творчості О.Мандельштама він побачив типологічну паралель до своєї власної долі, з часом російський поет стає для нього ідентифікаційною фігурою. Целан присвятив Мандельштамові свою збірку „Die Niemandsrose“, в ряді віршів він вдається до варіацій його імені та поетичних топосів. Із представників молодшого покоління російських поетів увагу Целана привертає насамперед Є.Євтушенко, „Бабий яр“ якого він блискуче переклав.

Надзвичайно важливим чинником, що суттєво вплинув на творчість Целана, був також єврейський елемент, присутність якого зумовлюється походженням і вихованням поета, його пошуками національної ідентичності. Хоча єврейські звичаї та ритуали були знані йому з дитинства, усвідомлення глибинного зв’язку з духовними традиціями єврейства приходить лише після трагічного досвіду Голокосту, який схиляє поета до роздумів над єврейською долею крізь призму онтологічних та містичних вимірів. Особливої ваги набуває ця проблематика у збірці „Die Niemandsrose“, де містичні тенденції єврейської релігії втілені як художні парадигми єврейського буття, що тісно кореспондують з філософськими ідеями М.Бубера та кабалістичними експлікаціями Ґ.Шолема. Постулати хасидизму про всеприсутність Бога поступово змінюються уявленнями про його тотальну відсутність („Tenebrae, „Psalm“) або ж візіями його містичних перевтілень.

Виняткова чутливість Целана до художніх феноменів німецької та світової літератури, його відкритість до діалогу, здатність поета вбирати в себе імпульси й флюїди чужих культур забезпечили його творчості амплітуду інтертекстуальних та інтеркультурних зв’язків, яка за своїм розмахом не має собі рівних у європейській ліриці 20 ст.

31. Творчість Рози Ауслендер.

Роза Ауслендер (нім. Rose Ausländer, по народженню Розалія Шерцер, Rosalie Beatrice Scherzer; 11 травня 1901, Чернівці, Україна, тоді Австро-Угорщина — 3 січня 1988,Дюссельдорф, ФРН) — німецько-австрійська поетеса єврейського походження, писаланімецькою та англійською мовами.

Дитинство провела на Буковині, котра пізніше стала мотивом її поетичної лірики. В 1919–1920 роках штудіювала філософію на Етичному семінарі Фрідріха Кеттнера у Чернівцях, потім у Відні. В 1921 р. разом з майбутнім чоловіком Ігнацем Ауслендером переїхала до США. Видавала газету «Westlicher Herold», працювала редактором, публікувала статті та есеї в німецькомовних часописах Америки. В 1926 році отримала американське громадянство. Перші вірші опублікувала в Нью-Йоркі в 1928 році. У 1931 повернулася в Чернівці, щоб доглядати за хворою матір'ю, прожила тут до 1936, втративши громадянство США. У 1939 за підтримки земляка, відомого поета Альфреда Маргул-Шпербера, випустила в Чернівцях першу книгу віршів «Веселка» («Der Regenbogen»), проте значна частина накладу загинула при окупації міста німецькими військами.

В 1941–1944 роках знаходилася в Чернівецькому гетто, де познайомилася з П. Целаном (ще один, і останній раз, вони побачилися в 1957 році в Парижі). Впродовж року ховалася від німців до 1944. В 1946 повернулася в США, знову отримала американське громадянство в 1948. До 1956 не писала віршів німецькою мовою, перейшовши на англійський. У 1965 вийшла друга книга її віршів «Сліпе літо» («Blinder Sommer»). У 1967 повернулася у ФРН.

Збірки її віршів одержали чисельні премії, нагороди та відзнаки.

Після 1978 страждала важким артритом, не могла самостійно писати і диктувала свої вірші. Померла у будинку престарілих єврейської общини Дюссельдорфі.

Творчість

Експресивна і при цьому лапідарна поезія Рози Ауслендер близька поетиці Пауля Целана, Неллі Закс. Її спадщину складають більше двадцяти віршованих книг, вони перекладені на більшість європейських мов.

Визнання

Нагороджена преміями Гейне (1966), Дросте-Хюльсхофф Аннетте (1967), Великим німецьким хрестом Орден "За заслуги перед Федеративною Республікою Німеччина" (1987). «Три пісні» на слова Р. А. належать американському композиторові Елізабет Александер, чотири п'єси для хору — німецькому композиторові Германну Гроссе-Шваре.

Чернівці
(історія в горіховій шкарлупці)

Терасове місто в зеленій спідниці
Дроздів непідробні трелі

Дзеркальний короп
приправлений перцем
мовчав п’ятьма мовами

Циганка
читала нам долю
на картах

Діти монархії
під чорно-жовтим стягом
марили про німецьку культуру

Легенди Баал-Шема
Чудеса з Садагури

Після червоної партії в шахи
міняються барви

Валах прокидається –й знов засинає
Семимильні чоботи
в нього під ложем – чимдуж утікає

В ґетто
Бог подав у відставку

Знов переміна знамен:
Молот навпіл розколює втечу
Серп стинає час на сіно

32. Загальна характеристика грецької літератури.

Це література грецького народу (самоназва – еллінос*, який є основним населенням Греції, а також проживає у Туреччині, Єгипті, США, Грузії, Росії. В Україні греки компактно розселені у Донецькій, Херсонській, Одеській областях та в Криму. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р., в Україні проживало 91,5 тис.греків.

Грецька література твориться грецькою (новогрецькою* мовою, яка становить окрему групу індоєвропейської сім’ї мов.Греки України за мовною ознакою поділяються на греків-еллінів (румейська мова* та греків-татарів (урумська мова*.  Зародження новогрецької літератури пов’язане з першими творами народною мовою (Х ст.*, як усними, так і писемними.

Після 1669 р., коли о. Кріт захопили турки, література існувала у двох формах: “вчена” (на Афоні, у Стамбулі* та народна (пісні повстанців*. Значну роль у розвитку грецької поезії відіграла творчість Ріги Ферео (XVIII ст.* та ін.

До грецької тематики звертались М.Костомаров, Я.Щоголів, пізніше – М.Рильський, Л.Первомайський. Є  ряд  перекладів творів новогрецької літератури українською мовою. Перекладачами з грецької виступають В.Сосюра, М.Сингаївський, І.Драч, М.Клименко, О.Пономарів, А.Чардаклі, Д.Демерджі, О.Жолдак  та ін.

Грецьку літературу збагатили своїми творами поети і перекладачі з України: Георгій Костоправ (1903-1944*, Антон Шапурма (1911-1987*. Обличчя сучасної грецької поезії в Україні визначають твори Леонтія Кир’якова (нар. 1919*, Василя Бахтарова (нар. 1937*, Валерія Кіора (нар. 1951*.

33. Історія поселення греків в Україні.

Греки в Україні — грецька етнічна меншина, яка проживає в Україні. За даними перепису 2001 в Україні мешкає 91,5 тисяч етнічних греків[1], з них 77,5 у Приазов'ї, Донецька область (див. Греки Приазов'я: румеї та уруми). Значні осередки греків в Україні також сконцентровані навколо міст Одеса,Харків, Житомир, Ніжин, Львів.

Грецька присутність у чорноморському регіоні існувала задовго до Київської Русі. Греки заснували колонії на українських берегах Чорного моря ще в 6 столітті до н. е. Грецькі колонії торгували з різними стародавніми народами навколо Чорного моря:скіфами, меотами, кіммерійцями, готами, прото-слов'янами.

Після половців та монголо-татарської навали зі степу на північ від Чорномор'я греки залишилися тільки в містах за межамиКримських гір, на їх південних схилах. Вони жили з кримськими татарами до завоювання Криму Російською імперією та переселенням греків з Криму на північне узбережжя Азовського моря царицею Катериною II.

Нова територія була призначена для греків між Маріуполем та Донецьком і в основному представлена південною частиноюДонецької області, або так званим Приазов'ям. Разом з греками були поселені українці і німці, а потім і росіяни. Українці переважно оселялися в селах та частково в містах цієї області, на відміну від греків, які відновлювали свої міста, навіть надаючи їм оригінальних кримських назв. З цього часу більшість грецьких поселень на півдні Донецької області носили назву населених пунктів в Криму: Ялта — Ялта, Гурзуф — Урзуф і т. д.

За часів Радянського Союзу кримських греків вигнали після Другої світової війни. За переписом 2001 року в Україні мешкало 91 500 греків, більшість з яких (77 000), як і раніше живуть в Донецькій області. Вищі оцінки — близько 160 000 осіб — були зареєстровані у минулому, що пояснюється політикою інтенсивної асиміляцією, яка провадилась радянським урядом.

19 лютого 2009 року в приміщенні Укрінформу відбулась презентація першого навчального посібника М. Смоліної «Урумский язык. Урум дили» та навчальний посібник К. Балабанова і Н. Терентьєвої «Греки в Україні» — перший посібник про національну меншину, рекомендований Міносвіти і науки України для студентів вузів.[2]

34. Грецький поет і перекладач Гергій Костоправ.

Костоправ Георгій Антонович (27 жовтня 1903, Малоянісоль — 14 лютого 1938) —румей, поет і письменник, засновник національної літератури греків України, редактор маріупольської грецької газети «Колехтивістис», радник ЦК КПУ з питань нацменшин.

Народився в сім'ї волосного писаря. З 1910 року навчався у дворічній школі, потіс маріупольському реальному училищі. Перші вірші почав писати ще в першому класі російською мовою. За оцінкою самого автора в «Автобіографії» в 1915–1921 роках він писав дуже багато, але навесні 1921року знищив всі вірші (до 20 зошитів) і щоденник за 1915–1918 роки.

У 1926 році покликаний до Червоної Армії, після демобілізації залишається в Маріуполі. З грудня 1927 року працює секретарем відділу кадрів на металургійному заводі ім. Ілліча.

З 1931 року Георгій Костоправ починає писати румейською мовою. 7 листопада 1931 року вперше мовою греків Приазов'я була опублікована в газеті «Колехтивістис» поема Костоправа «Ламбос» — етапна публікація, з якої бере свій початок грецька література нового часу.

У червні 1932 року стає співробітником літературної газети «Колехтивістис», випускає альманах «Неотита». Пізніше створює і очолює два літературних об'єднання поетів-початківців, які також пишуть румейською мовою. Серед його учнів Василь Галла,Антон Шапурма, Леонтій Кир'яков. Поступово у нього зав'язуються творчі контакти з Максимом Горьким, Максимом Рильським,Павлом Тичиною, Дем'яном Бєдним.

У 1936 році одружується на Ользі Євгенівні Маслаковій. Арештований в ніч з 23 на 24 січня 1937 року в ході так званої «грецької операції». Розстріляний 14 лютого 1938 року. Реабілітований у 1957 році.

Основні твори

Автор книг: «Та прота вимата» («Перші кроки», 1933), «Леонтій Хонагбей» (1934; поема, в якій використані історичні та легендарні матеріали з життя уславленого сина приазовських греків, народного поета-бідняка Л. Хонагбея, «Калімера, зісімо!» («Добридень, життя!», 1937). Перекладав твори Тараса Шевченка, Максима Рильского, Володимира Сосюри. Автор кількох повістей, п'єс длягрецького театру в Маріуполі.

35. Поезія Л. Кир’якова, В. Бахтарова, В. Кіора.

Після війни буквально двоє людей – це Антон Шапурма і Леонтій Кир’яков – продовжували писати. Вони були з того гурточка, власне, з тих перших, і далі писали румейською мовою, але їх не публікували. Була така хитра політика: от давайте, ми будемо вас видавати в перекладі – будете ж виходити на широкий загал. А оригіналу нема. А в радянських друкарнях ніде немає грецького алфавіту. Проте були такі ентузіасти українські – Андрій Білецький і Тетяна Чернишова – зокрема, Білецький розробив на основі кририлиці алфавіт для румейської мови. І вже настала хрущовська відлига, а потім і брєжнєвські часи почали закручувать гайки – але якось зрушилося з друком: потрошечку, в районних газетах, подалі від центру. Потім вийшла одна збірочка Шакурми, потім Кир’якова, потім з’явилися молодші: троє братів Патрича, Донат, Георгій та Леонід, які всі писали, і Нуотіс (справжнє українське прізвище – Данченко), і Василь Бахтаров, що писав спершу російською, потім українською, потім перейшов на румейську. Вони всі гуртом переклали “Кобзар” – умовно повний, який видавався у 60-70-ті, переклали дуже багато української поезії, починаючи від Тичини й аж до Драча, Олійника, Стуса і так далі. З’явився наймолодший із тої когорти – Федір Шебаніц, 1944-го року народження. Він писав спершу російською мовою, а з 1988-го, коли почалася перебудова, став писати румейською – дуже плідно, просто шалено. У нього понад тисячу віршів, двадцять із яких покладено на музику. А ось нещодавно в Харкові було видано його переклад “Лісової пісні” Лесі Українки. Леся Українка ж має грецьке коріння по Драгоманову. Перший Драгоман – це перекладач із грецької мови у Хмельницького.

Кір'яков Леонтій Несторович (8 травня 1919, Сартана — 2008) — румейський поет, перекладач, член Спілки письменників СРСР та України.

Після закінчення 1935 року Сартанської середньої школи вступив до Маріупольського педагогічного технікуму, який закінчив 1938 року. Писати вірші румейською мовою почав1935 року. Перші його поетичні рядки друкувалися в грецькій газеті «Колехтивістис» в 1936–1937 рр. Ще студентом Маріупольського педтехнікума він розпочав співпрацю у газеті на посаді учня-літпрацівника, працював під керівництвом Г. А. Костоправа. Після закриття «Колехтивістиса» працював у колгоспі «Красный партизан» селища Сартана, разом із Антоном Шапурмою видавав свої твори в рукописному варіанті. За 20 років спільної роботи (1964—1986 рр.) вони випустили 12 таких збірок, які стали унікальними книгами, музейною рідкістю і зберігаються в музеях Москви, Києва, Канева, Маріуполя, Сартани.

В 1938—1941 року Леонтій Кір'яков працював на трубопрокатному заводі ім. Куйбишева (нині трубопрокатний цех ММК імені Ілліча). 13 вересня 1943 року був мобілізований, брав участь у визволенні міста Мелітополь. 1944 року зазнав поранення, до кінця війни служив у складі 106-го збірного пункту аварійних машин Третього Українського фронту. Нагороджений орденами Вітчизняної війни I ступеня, «За мужність», а також медалями; «За бойові заслуги», «За Перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років» та іншими ювілейними медалями. В 1946—1954 роках працював на Маріупольському трубопрокатному заводі ім. Куйбишева старшим контролером відділу технічного контролю.

Леонтій Кір'яков вів активну роботу з відродження румейської літератури, продовжуючи справу свого вчителя і наставникаГеоргія Костоправа. Він переклав на грецьку мову шедеври світової літератури: «Слово о полку Ігоревім», «Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі, а також твори О. Пушкіна, М. Лермонтова, Т. Шевченка, Лесі Українки, М. Рильського, Д. Павличка.

Автор книг: «Малятам дошколятам» (1996), «Народні пісні греків Приазов’я» (1994), співукладач збірки «Казки греків Приазов'я», яку А. Андрєєва переклала на українську. Засновник, упорядник і співавтор грецького літературно-мистецького альманаху «Пирнэшу астру» («Ранкова зірка», у видавництві «Донбас» випущено чотири збірки — в 1988, 1989, 1991 і 1993 роках), в якому опубліковано твори грецьких літераторів України.

36. Українсько-грецькі літературні зв’язки.

ДогрецькоїтематикизверталисьМ.Костомаров, Я.Щоголів, пізніше – М.Рильський, Л.Первомайський. Є ряд перекладівтворівновогрецькоїлітературиукраїнськоюмовою. ПерекладачамизгрецькоївиступаютьВ.Сосюра, М.Сингаївський, І.Драч, М.Клименко, О.Пономарів, А.Чардаклі, Д.Демерджі, О.Жолдак таін.

37. Огляд циганської літератури.

Це література циганської етнічної спільноти (самоназва – рома*, групи якої живуть майже в усіх країнах світу. В Україні, за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р., мешкало 47,6 тис.циган.

За неофіційними даними, зокрема за підрахунками циганських громадських організацій, в Україні мешкає від 200 до 300 тис. циган, причому найбільше їх – у Закарпатській, Донецькій, Дніпропетровській, Одеській областях.

Предки циган покинули Індію приблизно наприкінці І тис.н.е., осівши у Передній Азії та в Єгипті. На поч. ІІ тис. з’явились на Балканах; у XV-XVI ст. розселилися в Європі. На територію України цигани переселилися з придунайських степів у XV ст. – спочатку в Бессарабію і Крим.  Вже напочатку XVIII ст. в Україні були і кочові цигани, й осілі.

Циганська мова належить до індоарійської групи індоєвропейської сім’ї мов. Зазнала значною мірою впливу тих мов, серед яких цигани кочували. У циганській мові виділяють діалекти: балтійський, український, австрійський, іспанський тощо. Більшість циган – двомовні, їхньою другою мовою є мова народу, серед якого вони живуть, зокрема й українська.

Цигани мають багатий фольклор, музичне й танцювальне мистецтво. Фольклор циганських етнічних груп зазнав впливу країн, через чию територію вони в різний час мігрували, або тих країн, в яких живуть. Вирізняється багатством циганський пісенний фольклор. Упродовж 1872-1881 рр. Франц Міклошич видав 12 томів зібраних ним текстів циганських казок, пісень і балад.

Література циганською мовою на теренах колишнього СРСР з’явилась у 20-х роках ХХ ст. із створенням циганської писемності наоснові кириличної графіки. Основи цієї літератури заклали письменники і громадські діячі Олександр Германó (1893-1955* і Ніколай Панков (1895-1959*. Н.Панков переклав циганською мовою “Кармен”П.Меріме (1935*, “Цигани”О.Пушкіна (1937*. У кін. 1920 – на поч. 1930-х рр. із власними творами виступили М.Безлюдський, І.Ром-Лєбєдєв, Вано Тимофєєво, Л.Свєтлов.

У повоєнні роки циганські письменники публікуються в ряді країн Європи: Матео Максимов – у Франції, Катаріна Тайкон – у Швеції, Вейо Бальтазар – у Фінляндії, Райко Джурич – в Югославії, Усін Керім – у Болгарії, Дезідер Банга – в Чехословаччині, Папуша Броніслава Вайс – у Польщі.

Життя циганського люду відбилося в багатьох творах української літератури, починаючи від інтермедій   та вертепної драми XVII-XVIII ст. Їх змальовано в поемі Т.Шевченка “Відьма”, в низці співомовок (“Циганський хрест”, “Циган-пасічник”, “Циганський наймит”, “Циганська дудка”, “Циганська смерть”* С.Руданського, в мелодрамі М.Старицького “Циганка Аза”, у творах письменників-буковинців – Ю.Федьковича (вірш “Циганка”*, С.Воробкевича (вірш “Ти, циганський ковалику”, оповідання “Циганка”*, О.Кобилянської (повість “В неділю рано зілля копала...”*,В.Бабляка (бувалиці “Кирус і Бронон”, “Приворотський яр” у романі “Жванчик”*. Яскраву поему про поетесу Папушу створила Л.Костенко (“Циганська муза”*.

В Україні циганомовна література представлена, зокрема, творчістю Міхи Козимиренка (нар. 1938* та Лекси Манýша (нар. 1942*.

38. Цигани в Україні.

Цигани в Україні (роми) — ромська етнічна меншина, яка проживає на території України. Загальна чисельність діаспори (згідно з данимиперепису) становить 47 587[1] осіб, більшість яких проживає уЗакарпатській (14 004 особи), Донецькій (4 106 осіб), Дніпропетровській (4 067 осіб) та Одеській (4 035 осіб) областях. В Україні, за останніми даними[4], проживає 15 етнічних груп циган, серед яких: серви, келдерари,ловарі, кримці (крими), сінті, унгріко рома, словацькіцигани, расейці(гімпени), кишенівці, урсари та ін..[5]

Історія

Перша згадка про появу циган на території сучасної України датується початком XV ст.(в охоронній грамоті, виданій великим литовським князем Олександром циганському ватажкові Василю), а їхні перші поселення були в місті Ужгороді, в Бессарабії та вКриму. Згадуються вони і у саноцьких актових книгах за 1428 і 1436 роки та у львівських за 1428 і 1455. На територію України цигани потрапляють з Валахії таМолдови і до XVI ст. вони кочували вже по всій Україні

Згодом у Центральну Україну переміщуються польські цигани, які були змушені переїжджати через запровадження Сеймом Речі Посполитої законів, про виселення циган у віддалені області.[7] Вони розселяються в районах, де за часів Богдана Хмельницького стостерігався великий попит на ковальський та зброярський промисли.

У 1765 році кочових циган вперше було проголошено поза законом — кожний з циган повинен був обрати собі постійне місце проживання.

Влада Російської імперії також намагалася «осадити» циган, змусити їх оселитися на постійні місця проживання. Щоб примусити циган до осілого способу життя, Київська військова комісія (XVII століття) надавала їм річний термін для обрання постійного місця проживання, а по його закінченню їх вважали бродячими і переслідували. Постанови проти бродяжництва виходили у1809, 1811 та 1818 роках.

Під час Другої світової війни було знищено 80 % усього ромського населення країн Європи. На території Росії, України та Криму, за даними директора Варшавського музею борців гетто Міріам Нович, жертвами геноциду стали 300 тисяч циган. В ніч на 24 грудня 1941 року у місті Сімферополі було розстріляно 800 чоловіків, жінок і дітей. Багато кримських циган, які здавна проживали в Криму, зазнали репресій з боку радянської влади після здобуття нею контролю за півостровом. Вони, разом із кримськими татарами, булидепортовані до республік Центральної Азії.

8 жовтня 2004 року Верховною Радою України прийнято Постанову «Про відзначення Міжнародного дня голокосту ромів».[12]

За радянських часів влада намагалася змусити всіх циган до осілого життя, активно залучали до колгоспів. ВУЦВК РН УРСР 23 лютого 1927 року видав постанову про допомогу кочуючим, які виявили бажання перейти до осілості. Для виконання цієї постанови була розроблена спеціальна «Інструкція про проведення заходів економічного та організаційно-адміністративного порядку для допомоги переходу кочуючим циганам для осідлого життя та втягування їх в трудові процеси», яка передбачала їх залучення до трудового процесу, до кустарних артілей, у сільське господарство, пропонувалось давати переселенцям кредити, наділяти їх землею з державних фондів. Така політика спочатку давала результат і у 20-тих роках XX століття 81,3 % циган України були вже осілими. На вільних землях у 1927 році оселилося 500 кочових родин[13]. Проте насильна колективізація початку 30-х років, під яку підпадали й цигани, припинила процес осідання.

Наприкінці 20-х років друкувалися циганомовні журнали «Романи зоря» («Циганська зоря») та «Небо дром» («Новий шлях»), які напочатку 30-х років були закриті.

5 жовтня 1956 року вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про залучення до праці циган, які займаються бродяжництвом», що забороняв кочовий спосіб життя та прирівнював його до дармоїдства. За законами СРСР за «кочування й паразитичний спосіб життя» циган позбавляли волі до 5 років.

Лише 40 % циган у містах вважають циганську мову рідною, у селах — 35 %; решта за рідну мову вважає українську, російську та румунську мови.

39. Творчість Міхи Козимиренка, Лекси Мануша.

Міху Козимиренку. Його прозвали «ромським кобзарем» за симпатію до творчості Тараса Шевченка. Він першим переклав на ромську твори Шевченка, чим зробив величезний вклад у розвиток ромської культури.

Розпочався вечір відомим віршем поета «Якщо помре останній ром…» Цей твір, за словами ведучої, «став уже майже класикою ромської літератури». Вірш наскрізь просякнутий особистим болем автора і співчуттям до своєї нації, до її страждань та одвічних поневірянь.

Народився поет 1938 року в Чернігові. Закінчив музичний факультет Ніжинського педінституту. Тридцять п’ять років відпрацював викладачем у музичній школі Коростеня. Автор багатьох пісень, публіцистичних статей у періодиці. Брав активну участь у суспільному житті міста й країни. Шостого лютого 2013 року йому б виповнилося 75. Але ж… останнім часом він дуже важко хворів, переніс кілька складних операцій. Тож загартований циганський організм все ж таки не витримав. Він пішов з життя сім років тому.

Він на власному досвіді відчув увесь трагізм циганської долі: пройшов крізь невизнання, арешт, численні хвороби, операції. Переймався долею свого народу і намагався усіма можливими способами її полегшити.

Творча вдача Міхи Козимиренка, ввібравши поліську мелодійність і ромський степовий простір, щедро та гармонійно поєднала в ньому місткі, відполіровані талантом і досвідом, відчуття слова двох рідних мов – української та циганської. В чималому доробку публіциста, композитора, і, передусім, літератора Міхи Козимиренка – власні вірші цими мовами, циганська абетка (перша в Україні), переклади циганською Івана Франка, Лесі Українки, Олександра Пушкіна. Працював він і над творами німецьких класиків. Тож недаремно був удостоєний Міжнародної премії імені Івана Франка.

Мова, слова Міхи – прості й щирі, сповнені душевного тепла, глибинного почуття доброго людського серця, в якому нуртує кров народу країни, яка дала притулок, кров батькової нації, яка з національних меншин стає зрештою повноправною нацією серед багатьох націй незалежної Держави, бо має відтепер власну мовність, свою літературу, які щодень творив гордий, емоційний український циган.

Міха Козимиренко — один із небагатьох представників творчої циганської інтелігенції..

Вірші:Громадянського характеру: «Трава в діброві» (почуття болі, що забув рідну мову), «Мій рід», «До України» (сповнена любові до землі, яка стала йому прилистком. Вірш перейнятий осудом до тих, хто розграбовує Україну. Звучить синівська любов до України) Інтимного характеру «Освідчення» Лекса Мануш (нар. 1942* – циганський поет, фольклорист, перекладач. Знавець багатьох мов, у тому числі української. Переклав твори Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, С.Руданського, П.Тичини, М.Рильського, “Черемшину” М.Юрійчука та ін. Автор вірша “Українська пісня”, присвяченого А.Малишкові, та ін.Вірш «Українська пісня» висловлює любов до України, «Циганська колискова»

40. Циганські мотиви в українському письменстві.

Життяциганськоголюдувідбилосявбагатьохтворахукраїнськоїлітератури, починаючивідінтермедій  тавертепноїдрамиXVII-XVIIIст. ЇхзмальовановпоеміТ.Шевченка “Відьма”, внизціспівомовок (“Циганськийхрест”, “Циган-пасічник”, “Циганськийнаймит”, “Циганськадудка”, “Циганськасмерть”* С.Руданського, вмелодраміМ.Старицького “ЦиганкаАза”, утворахписьменників-буковинців – Ю.Федьковича (вірш “Циганка”*, С.Воробкевича (вірш “Ти, циганськийковалику”, оповідання “Циганка”*, О.Кобилянської (повість “Внеділюранозіллякопала...”*,В.Бабляка (бувалиці “КирусіБронон”, “Приворотськийяр” уромані “Жванчик”*. Яскраву поему про поетесу Папушу створила Л.Костенко (“Циганська муза”*.

Циганські мотиви мали вплив на музику й літературу, зокрема, в Україні є вони в творчості Степана Руданського, Михайла Старицького, Миколи Гоголя, Івана Франка та ін. Циган — поруч із Жидом, Іродом (Царем), Смертю, Ангелом та іншими — традиційний персонаж української вертепної драми.

Ряд українських народних пісень пов'язані з циганами. Зокрема:

«Ой на горі цигани стояли…»;

«Я сой Циган» (лемківська пісня);

«Заграй ми, цигане старий» (авторського походження: слова і музика Сидора Воробкевича).

В українській художній літературі циганам присвячено оповідання Олеся Гоначара «Магда». У повістях Ольги Кобилянської «В неділю рано зілля копала..» та «Земля» цигани вірні своїм традиціям, прагнуть до свободи від обов'язків, проте особливості традицій та побуту змальовано досить поверхнево, лише в загальних рисах.Більше уваги авторка приділила запальній вдачі та свободолюбивості циган.

41. Історія поселення грузинів в Україні.

Грузини в Україні  — грузинська етнічна меншина, яка проживає на території України. Загальна чисельність діаспори (згідно з даними перепису) становить 34 199 осіб, більшість яких проживає у Донецькій (7 197 особи), Харківський (4 408 осіб),Запорізькій (3 899 осіб), Дніпропетровській (2 834 особи) та Одеській (2 834 особи) областях.

ГРУЗИНИ В УКРАЇНІ (самоназва — картвелі). Перші відомості про поселення грузинів на тер. України належать до 1720-х рр.  Переважно це були політ. іммігранти з Грузії, які з’явилися в Російській імперії в 1720-х рр., розраховуючи на підтримку царського уряду в їхній боротьбі проти турец. і перських загарбників. Наприкінці 1730-х рр. вони оселилися на тер. Гетьманщини, де спочатку мешкали в межах Полтавського полку, а згодом — Миргородського полку,Київського полку, Прилуцького полку,Ніжинського полку, Чернігівського полку,Стародубського полку, Переяславського полку й Лубенського полку. Лише з грузин.колонії в Москві на Полтавщину перебралося бл. 1,5 тис. осіб. Незначна кількість їх мешкала на тер. ін. регіонів України. 1764 указом імп. Катерини II була створенаНоворосійська губернія і грузин.княжим і дворянським родинам було надано там маєтки. Грузин. дворяни володіли маєтками середніх розмірів, інколи відігравали помітну роль в екон. житті й управлінніЛівобережної України. У 19—20 ст. грузини переважно мешкали в містах, утворюючи невеликі колонії. Значний відсоток серед них становили службовці, лікарі, адвокати. В період 1920—80-х рр. чисельність Г. в У. збільшилася майже у 18 разів. За даними перепису нас., проведеного в СРСР 1989, на тер. України проживало 23 тис. 540 грузинів. 1992—94 в Україну прибуло бл. 4 тис. грузинів. Провідну роль у міграційних процесах відігравали ті іммігранти, які переїхали з р-нів міжнац. конфліктів. У серед. 1990-х рр. в Україні діяли 4 громад. об-ня, що представляли інтереси грузинів (в АР Крим, Львів. та Одес.обл.). За даними Всеукр. перепису нас. 2001, на тер. України проживало 34,2 тис.грузинів.

42. Рауль Чілачава: життя і творчість.

Рауль Чілачава (нар. 1948* – грузинський письменник, перекладач, літературознавець. Член НСПУ і Спілки письменників Грузії. Автор поетичних збірок “Саповнела – квітка щастя” (1972*, “Початок” (1973*, “Після заходу” (1979*, “В гостях і вдома” (1986*, “Вибране” (1991*, “Український сон” (1994* та багатьох інших.

Доктор філологічних наук, перу якого належить ряд наукових досліджень і книг публіцистики. Перекладає з грузинської і слов’янських мов. Упорядкував антологію української поезії у власному перекладі грузинською мовою “Серпень: 55 українських поетів” (2001*. Живе у Києві.

До своєї подвижницької праці — перекладної антології «СЕРПЕНЬ» (55 українських поетів), це плід, імовірно, тридцятирічної школи накопичення перекладацького досвіду, — до цієї унікальної авторської антології, яка вийшла друком у Києві 2001 року за Національною програмою випуску суспільно-необхідних видань (560 сторінок, ошатна книга великого формату — 70 100 1/16, українською та грузинською мовами), Р.Чілачава видав грузинською збірки поезій «Початок», «Бути», «Після заходу сонця», «Пародії», «Час побачення», «Земля насущна», «Рівнодення», «Вітер над стиглими нивами», «Знак зодіаку», «За тбіліським часом», «Стіна плачу», українською — книжки віршів: «Саповнела — квітка щастя», «Бути», «Вітрова хатина», «Причетність», «Два голоси», «Сонце в гроні винограду», «Український сон». І це далеко не повний перелік його творчих спромог.

Творчим звітом до п’ятдесятип’ятиріччя Рауля Чілачави можна вважати його книгу, яка наразі не має аналогів: «ДВІ СТОЛИЦІ» (Українська творчість грузинського поета). Тут вміщено, причому логічно вмотивовано, й одну з монографій російською мовою, але про неї скажу далі.

Починає свою сповідь Р.Чілачава з ліричних поезій, проте мову про цю книжку все ж варто розпочати з її останнього розділу, — означеного автором як «філологічний диптих» — «Ода перекладу». Тут колосальні золоті поклади інформації, могутній спектр обізнаності літературознавця, блискуче володіння словом і темою. Усе це, без перебільшення, вражає.

Важливо, що літературним хрещеним батьком Рауля Чілачави був патріарх українського поетичного бароко, останній із могікан радянської класики Микола Платонович Бажан.

Дисертація Р.Чілачави про українсько-грузинські літературні взаємозв’язки30—70-х років базувалася на ґрунтовному стилістичному й естетичному аналізі бажанівських перекладів поем Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» та «Давитіані» Давида Гурамішвілі. Історична професійна глибина дослідження молодого фахівця захоплююча й конгеніальна предмету його уваги.

Філологічний диптих «Ода перекладу», що займає мало не півкниги найповнішого наразі видання творів Р.Чілачави (Київ, 2002, видавничий центр «Академія»; 511 ст.) читається як бестселер, — так-бо віртуозно володіє словом і безцінним матеріалом спостережень автор. Крім переконливого, блискучого, змістовного аналізу текстів перекладів з грузинської М.Бажана, читач має змогу ознайомитися з раритетом: монографією «Лебединая песня Пантелеймона Петренко». Це дослідження про російський переклад «Витязя в тигровій шкурі», здійснений молодим обдарованим літератором, що через ранню трагічну загибель (у двадцятивосьмирічному віці) не встиг завершити всього лише 141 строфу, тоді як «Вепхісткаосані» (грузинська назва оригіналу) має 1587 катренів та ще й на одну риму!

Та повернімося до «Двох столиць» Р. Чілачави. Есеї письменника про Давида Гурамішвілі, Тараса Шевченка, Акакія Церетелі, Лесю Українку та Ану Каландадзе засвідчують не лише феноменальне знання двох (обох рідних йому!) літератур — грузинської й української, а й філігранну точність слова, оцінок, постійну заглибленість наукового пошуку, самобутній погляд поета й філолога (хоч перший його фах журналістика) на об’єкт дослідження.

Загалом певний підсумковий характер книги Р.Чілачави «Дві столиці» у її композиційній, змістовій, ба й навіть ілюстраційній довершеності очевидний. Висловлювання колег поета про нього, поезії, йому присвячені (штрихи до літературного портрета), поетичний розділ самого автора «Світлиця світлих сновидінь» (причому тут окремо виділені сонети — поважна класична форма); вигадливі приємні вірші для дітей (розділ «Сонце в гроні винограду»); добра низка перекладів Р.Чілачави з грузинської (інтелігентно означена рубрика «Учителі. Сучасники.Друзі»); далі — названі вище «маргіналії» (калейдоскоп елітарних оповідок) «Нотатки песиміста»; та ще й есеї «Струни безсмертної ліри» і філологічний диптих з монографій «Ода перекладу» — це, якщо додати півтисячі сторінок попередньої книги — чілачавівської авторської антології перекладів українських поетів «Серпень», яка починається з «Кавказу» Т. Шевченка, а завершується віршами Світлани Короненко, — воістину творчий звіт людини-оркестру, рідкісно працьовитого, обдарованого письменника. Не заздрісні, здатні належно, по-справедливості оцінити його сучасники, наприклад колишній викладач КДУ, доктор філології, професор, у недавньому минулому й викладач Сорбонни Віктор Коптілов, називають його майстром, «який ніби прийшов до нас із доби Відродження». І слід погодитися й усвідомити, що таке визначення Рауль Чілачава дістав по праву, по честі, по праці своїй.

1989 рік, мітинг Руху. Рауль Чілачава виступає на захист української мови, а по центру світлини — промовистий унікальний плакат: ТАМ, ДЕ ГИНЕ МОВА НАРОДУ, ТАМ ГИНЕ СОЦІАЛІЗМ... («Верным путем идете, товарищи!») I то була правда, виходить. Як система, соціалізм уже почив у Бозі, то й мова вже ледь животіє, зневажена безрозумними законодавцями нового штибу — неприхованими торжествуючими українофобами.

Бо українські поезії та переклади й наукові праці Рауля Чілачави — золоте надбання України, як і він сам. Гріх, коли для когось це новина, а не доведена істина.

43. Українсько-грузинські літературні зв’язки.Грузинсько-українські культурні зв’язки беруть початок від часів Київської Русі, вони активізувалися у XVI-XVII ст. Україна стала другою батьківщиною Давида Гурамішвілі, який за мотивами українського фольклору написав ряд творів.М.Гулак, Д.Мордовець, А.Кримський, І.Франко досліджували грузинську літературу, історію народу. Взаємозбагаченню грузинської та української літератур сприяли своїми перекладами, статтями, нарисами, художніми творами П.Тичина, М.Рильський, М.Бажан, А.Малишко. Бажанів переклад поеми Ш.Руставелі визнаний найкращою з усіх іншомовних інтерпретацій твору.Символом українсько-грузинської дружби є творчість грузина Рауля Чілачави (нар. 1948*, який, живучи в Україні, творить поезію грузинською та українською мовами.Зв’язки між Україною та Грузією в царині політики, економіки, науки і техніки були вкрай цікавими та багатоманітними. Цікавими вони були і в галузі літератури та мистецтва.Згадаймо, як палко зацікавилися Грузією та її культурою український вчений і педагог Микола Гулак і поет Олександр Навроцький. Перший із них присвятив усе своє життя вивченню та пропаганді безсмертної поеми Шота Руставелі, інший – її перекладові. Неможливо забути зустріч Тараса Шевченка з молодим поетом Акакієм Церетелі, класиків української культури Івана Франка, Михайла Коцюбинського та інших, що високо цінували діяльність грузинських письменників. Згадаймо, чого важила Україна, український народ для грузинських громадських діячів і письменників Н.Ломоурі, Іллі Чавчавадзе, Акакія Церетелі та інших.Грузинська земля народила найулюбленішого нашого поета й видатного громадянина України – Давида Гурамішвілі. Тут розколола скелю соціального й національного безправ’я блискавка Тарасового слова. Сюди було спрямовано увагу геніального Франка. Тут склала свої орлині крила Леся Українка.Споконвічні відносини українського й грузинського народів збагачено не тільки значними фактами. У них відбито історично закономірні явища. Ці православні народи впродовж усієї історії боролися за створення єдиної, цілісної, вільної держави. “Як багато спільного у цього народу з нашим народом”, – скаже Тарас Шевченко. 

44. Гагаузи в Україні.

Гагаузи розселилися по всьому півдню України, але майже 9/10 з них проживає в Одеській області. Походження гагаузів не з’ясоване. Є думки, що це залишки одного із старотюркських племен, які у середні віки поселились у Болгарському царстві до приходу туди турків, прийняли християнство. Деякі вчені вважають їх потомками одного із колишніх народів півдня України - половців, печенігів, огузів або чорних клобуків. З згідно з іншою версією гагаузи - це болгари, що втратили рідну мову, але залишились православними християнами.

За переписом 2001 р. в Україні проживало 31.9 тис. гагаузів, з них 27.4 тис.осіб (86.5%) - у Буджацькому степу на Одещині. Займаються вони в основному сільським господарством, зокрема виноградарством.

45. Характеристика гагаузької літератури.

Це  література гагаузького етносу (самоназва – гагаузи*, етнічне ядро якого міститься на території сучасної держави Молдова. В Україні, за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р., проживало 31,9 тис. гагаузів і разом з гагаузами Молдови вони складають переважну більшість (80%* усіх гагаузів світу. Представники цього народу проживають також у Болгарії, Румунії, Греції, Туреччині, Казахстані, Узбекистані, на Північному Кавказі та в Приазов’ї. Є невелика гагаузька діаспора в Канаді і Бразилії. Власного державного утворення гагаузи не мають. В Україні проживають в Одеській, Миколаївській, Донецькій та інших областях.

Етногенез гагаузького народу простежують від кочових огузів, одного із старотюркських племен, історія якого нараховує 2 тис. років. У XVIII ст. завершилось формування гагаузького етносу на території Північно-Східної Болгарії та в Південній Добруджі, але представники його змушені були мігрувати. Вже упершій пол. ХІХ ст. гагаузи оселилися у Південній Бессарабії та на Лівобережжі Дністра, поблизу міст Кілія, Ізмаїл, Бендери, Білгород-Дністровський.

Гагаузька література твориться гагаузькою мовою, яка належить до південно-західної (огузької* підгрупи тюркської групи алтайської мовної сім’ї. На території Молдови й України у гагаузькій мові виділяють центральний (що ліг в основу  писемної мови* і південний діалекти. До 1957 р. гагаузи користувалися письмом, базованим на грецькій і латинській основі, з 1957 р. – на російській.

У гагаузів існує багатий фольклор – казки, легенди, пісні, балади, частівки-маані, байки, анекдоти про Ходжу Насреддіна тощо. У ньому є багато спільного з фольклором балканських народів, чимало й усних перекладів з молдавського, російського та українського фольклору.

В останні десятиліття гагаузькою мовою розвивається і писемна література. Опубліковано збірки поезій Д.Кара Чобана“Перше слово” (1963*, “Натхнення” (1969*, “Вірші” (1984*. Деякі його твори перекладено українською мовою.Д.Кара Чобан є також автором книги “Проза” (1986*.

Поет, прозаїк, драматург і перекладач Діоніс Танасоглу видав поетичні збірки “Дзвени, моя пісне” (1966* і “Пісні молодості” (1975*, переклав гагаузькою мовою “Заповіт” Т.Шевченка.

Гагаузька проза представлена повістю М.Бабаглу“Гвоздики розцвіли знову” (1983* та романом “Довгий караван” (1985* М.Танасоглу. Серед помітних літераторів цього народу – К.Крецу, С.Булгар, П.Чеботар, Ф.Мариноглу, В.Філіоглу та ін.

Сучасну гагаузьку поезію України представляютьВіталій Бошков (нар. 1968* і Тудорка Арнаут (нар. 1970*.

46. Поезія Віталія Бошкова, Тудорки Арнаут.

Віта́лій Миха́йлович Бо́шков (*10 жовтня1968, Червоноармійське) — поет.

Народився 10 жовтня1968 р. в с. ЧервоноармійськеБолградського районуОдеської області.

Закінчив філологічний факультет Одеського університету. Автор і ведучий гагаузьких радіопрограм Одеської обласної телерадіокомпанії. Пише гагаузькою, російською, українською, болгарською, французькою мовами. Перекладає гагаузькою, російською та українською мовами.

Автор книжок «Вітер з Буджаку», «Освячена вода», «Біла шовковиця», «Небом подарований вогонь», " Танок букв. Сім'я місяців "(для дітей) «Моновірші. Двовірші. Бошку. Катрени». Упорядник і один з авторів поетичних збірників «Тюльпани», «Мій край— моя любов». Укладач кількох збірників гагаузького фольклору.

Тудорка Арнаут (нар. 1970* – гагаузька поетеса, есеїст. Авторка публікацій у періодичних виданнях. Живе в Одесі.

Твори

Арнаут Т.Матінко, матінко...; Прости; Дайте мені крила; Вечорниці; Думки про самотність: [Вірші] / Пер.з гагауз. С.Келара // На нашій, на своїй землі. – Кн. 1. – С. 64–73.

47. Українсько-гагаузькі літературні зв’язки. 

Українська література складається з літератур усіх народів, які проживають на теренах України. Якщо подібна думка для вас є новою, значить, цього року ви не були на Фестивалі літератури етнічних спільнот, котрий уже вчетверте проходить у рамках «Країни Мрій».

Цьогоріч на Літературній сцені свою літературу презентували чотири корінні українські народи – гагаузи, роми, болгари, кримські татари. Презентували по-різному – та це й не дивно, адже між собою ці народи так разюче відрізняються… А що їх по-справжньому об’єднує – то це любов до нашої спільної України.. 

Гагаузи – унікальний народ. Він не має власної держави, розмовляє мовою, котра належить до родини тюркських, проте сповідує християнство. Тудора Арнаут, котра завітала на «Країну Мрій», аби познайомити українців із гагаузькою літературою, блискуче впоралася зі своїм завданням. Вона зробила акцент на перекладах – адже саме вони допомагають налагодити діалог культур… І коли Тудора Арнаут читала переклад Шевченкового «Заповіту» гагаузькою, можна було впізнати лише знайоме слово «душман» (це явно був рядок «і вражою злою кров’ю»!), хотілося брататися з гагаузами… А особливо після того, як співведучий Брат Капранов зацитував скромну пані Арнаут: «Знати гагаузьку мову – обов’язок кожного гагауза перед своїм народом. Знати українську мову – обов’язок кожного гагауза перед українською державою».

1. Такая рыночная ситуация получила в экономической теории название взаимной или двусторонней монополии
2. Учение о праве, долге и религии
3. . Коэволюционная синергетическая парадигма современного естествознания Основополагающая концепция коэ
4. I Понятие правонарушения и его основные признаки
5. Деньги- понятие их сущность и экономическое значение
6. на тему - Исследование конкурентов Направление - Государственное и муниципальное управление Вып
7. деятельность в области права гос
8. Стили причесок 1
9. РЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук
10. О вопросе клонирования в современном естествознании1
11.  Источник импульсного сигнала Pulse Genertor Назначение-Формирование прямоугольных импульсов
12. Энергосбережение в теплоэнергетике и теплотехнологиях для студентов специальностей 100700 и 100800 Элек
13. РЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук КИЇВ 2007
14. Тема 9 Методы оценки экологического менеджмента на промышленном предприятии Создание нормативной базы
15. Коммуникационные каналы и их влияние на эффективность работы организаци
16. Тема- Особенности психических функций человека Специальность ~ 051301 Общая медицина Дисциплина- Физ
17. дерева Таеквондо смочь нарисовать иероглифы ТКД и объяснить их значение Значение цвета пояса почему п
18. Контрольная работа- Учет финансовых вложений
19. НА ТЕМУ- Теневая экономика- причины возникновения масштабы и опыт государственного противодействия в Росс
20. мес Вырастут средними

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе