Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1,2. Історія держави і права, дотримуючись принципу хронології, вивчає структуру, компетенцію, функції органів дер-жави, а також розвиток головних галузей права. Ця дисциплі-на вивчає право як єдине ціле, державно-правові інститути і правове становище населення у конкретних умовах окремих держав. У літературі є й інші визначення історії держави і права як науки та навчальної дисципліни. У цьому курсі розглядаються організація влади, державний устрій і становище в ньому особистості, а також пер-вісні основи юриспруденції деяких держав давнини; прослідковується зв’язок права з іншими соціальними нормами, їх вплив на юридичний побут давніх цивілізацій. Знання полі-тичних систем, законів минулого підносить правову культуру, розвиває правосвідомість, дає можливість краще зрозуміти значення державно-правових інститутів у житті суспільства. Та-ким чином, завданням курсу історії держави і права зарубіж-них країн є:– загальна підготовка студентів у питаннях держави і пра-ва, вироблення в них особливого юридичного мислення, не-обхідного для засвоєння та застосування права; – створення необхідних передумов для найкращого засвоєння таких дисциплін, як теорія держави і права, історія політичних вчень, державне та міжнародне право, а також інших юридичних дисциплін, включаючи цивільне, криміна-льне право і процес; – сприяння формуванню наукового підходу до процесів, які відбуваються в іншій країні і в усьому світі; – розвиток вміння вірно і гуманно оцінювати поведінку людей, які за своїм волевиявленням або випадково стали об’єктом чи суб’єктом державно-правової діяльності.
3. Перед виникненням держави склалася досить розвинена організація управління, яку Ф. Энгельс в роботі «Походження сім’ї, приватної власності і держави» назвав військовою демократією. «Поступове піднесення військового вождя у процесі становлення державності, посилення його ролі і впливу є характерною рисою Єгипту і багатьох інших країн Стародавнього Сходу». Біля вождя утворюється державний апарат, що складається з членів його сім’ї і слуг, так формується одна із найдавніших систем державного управління. Єгипетська цивілізація
залишила численні пам’ятники матеріальної культури, у тому числі і письмові, за допомогою яких можна одержати більш повне уявлення про культуру і державність Єгипту з найдавніших часів. З письмових джерел до нас дійшли «Аннали Тутмоса III», записані на стінах храму Амона-Ра у Фівах, твори жерця Монефона на грецькій мові (IV-III століття до н.е.), що описують історію Єгипту з найдавніших часів. Саме він систематизував і об’єднав спорідненістю або особливістю внутрішньої політики декілька сотень фараонів в 30 династій, які діляться на 3 декади по 10 династій в кожній. Ця класифікація стала основою для сучасної періодизації історії Давнього Єгипту і виділення її найважливіших періодів: Стародавнє, Середнє, Нове і Пізнє за царство. Давній Єгипет, як держава, бере свій початок з часу зародження класового суспільства (друга половина IV тис. до н.е.) до падіння і приєднання його до Персидської держави (VI в до н.е.). Історія його ділиться на наступні періоди: 1.Раннє царство, 2. Стародавнє царство, I розпад, Середнє царство, II розпад Нове царство, Пізнє царство, Греко-римській періодВ усі періоди історії Стародавнього Єгипту вся влада зосереджувалась у руках фараона (30 династій – близько 200 фараонів). Релігія, яка була в Стародавньому Єгипті державною, тобто загальнообов’язковою, відносила його до богів. Як ке-рівник культу, “син бога” фараон вважався посередником між землею і небесами: жерці виконували свої обов’язки за його дорученням.Успадкування престолу відбувалось у межах однієї і тієї ж правлячої династії (від батька до старшого сина). Законним вважався тільки той фараон, який народився від шлюбу між принцом і принцесою правлячої династії. Тому цариці майже завжди були рідними сестрами своїх чоловіків. Влада фараона була необмеженою і здійснювалась через чиновників.Центральне управління країною здійснював візир
4.Вавілонське держава розташовувалося в Азіатському Межиріччя (між ріками Тигр і Євфрат). Перші держави на цій території виникли на початку 3-го тис. до н. е.. Це були невеликі міста-держави, у громадському і державному ладі яких тривалий час зберігалися пережитки родоплемінної організації. Найдавнішим населенням країни, що заклав основи цивілізації у Межиріччі, були шумери. Від цього народу отримало свою назву держава Шумер, історія якого нараховує сім століть. На північ від шумерів в Межиріччі проживали аккадци, які поступово захопили всю територію Шумера і створили потужне Шумеро-Аккадское царство, що проіснувало майже 100 років. Новий підйом Вавилон переживає в VII-VI ст. до н. е.. Період з 626 по 539 р. до н. е.. визначається як час існування Ново-вавилонського, або халдейського, царства. При Навуходоносора II Ново-Вавілонське царство перетворилося на могутню державу. Це був час зростання великого землеволодіння, розквіту рабовласницьких відносин. Великий розвиток отримали ремесло і торгівля, здійснювалося будівництво грандіозних храмових, оборонних і іригаційних споруд. Опорою сильної царської влади служило жрецтво, колишнє виразником інтересів торговельно-рабовласницької верхівки суспільства. Після смерті Навуходоносора Вавилоном заволодів перський цар Кір. Звід законів Хаммурапі або Кодекс Хаммурапі — один з найдавніших і найкраще збережених законодавчих кодексів стародавнього Вавилону, створений близько 1780 року до н.е. за наказом вавилонського царя Хаммурапі. Закони Хаммурапі були знайдені французькими археологами в ході розкопок в 1901—1902 роках в Сузах (територія стародавньої Месопотамії). Звід Хаммурапі являв собою чорний базальтовий стовп із вирізьбленими на ньому 282 законамиЗакони вибиті клинописом на обох сторонах стовпа на класичному вавилонському діалекті аккадської мови. У верхній частині стовпа зображений сам Хаммурапі, що одержує закони з рук бога сонця Шамаша. Частина тексту законів була збита й може бути частково відновлена з інших джерел, наприклад, цитат законів на глиняних табличках. Основна увага приділена опису покарань за різні правопорушення. Закони передбачають сувору систему покарань: практично будь-яка крадіжка карається смертною карою.
5. Великий Індійський півострів у доісторичні часи мав населення темної барви. Його останками є дравіди, що дотепер живуть у південному Декані. Але в різні часи напливали сюди різні племена із Середньої Азії, так що расовий характер Індії є доволі мішаним. У ІІ тис. до н.е. на індійські низини вдерлися з півночі народи індоєвропейського походження. Називалися вони “арія”, що означає “шляхетно уроджені”. Це були скотарі, що жили зі своїх стад худоби, але також охоче займалися хліборобством. Ділілися на роди й племена та підлягали королям, що мали спадщинну владу. Дуже скоро утворилися суспільні класи: жерців – “брахманів”, войовників – “кшатрія” та хліборобів – “вайшія”. Місцевих жителів вони частково винищили, та завоювали і зробили невільниками – “шудра”. Пізніше цей класовий поділ став ще різкішим, так що перехід від одної касти до іншої був заборонений, а темношкіре населення вважали нечистим – “парія”. Потворилися й різні другорядні класи, кожен з яких мав свої окремі права, вірування і звичаї. Вони створили стародавню культуру, стародавню цивілізацію. Період з ІІ тисячоліття до першої половини І тисячоліття до н.е. дістає назву Ведійський. З посиленням суспільної нерівності людей очолює – “раджа”, який спочатку обирається всім населенням а потім ця посада стає спадковою. Деяка роль належить народним зборам які поступово трансформуються у збори знаті. Органи племенної організації перетворюються в державні органи. Помічником раджи стає жрець. Тимчасова дружина переростає у постійне військо. Вирішується проблема з податкообкладанням.аким чином на базі родоплеменних колективів виникають державні утворення, не великі за територіальною ознакою, форма правління монархія, абсолютна республіка. Суспільний устрій характерезується нерівністю. Арії шанували спочатку одного найвищого бога, що звався Діаус або Діауспіта (те саме, що й грецький Зевс і римський Юпітер). Пізніше найбільшої шани зазнавала трійця богів – “трімурті”: Брахма- що уявляв собою все життя;Вішну – опікун людей;Шива – божество, що все нищить і потім наново творить життя.
6. Основні періоди (епохи) в історії Древнього Китаю традиційно носять назви династій і царств:Шан (або Інь) — XVI — XI ст. до н. е.Хань;— XI — III ст. до н. е.Цінь — 221 — 207 рр. до н. е.Хань — 206 р. до н. е. — 220 р. н. е.Найдавніші згадки про Китай відносяться до часів правителя Фу Сі, який жив за 30-40 століть до початку нашої ери. Вважається, що боги надихнули його на написання священної книги древнього Китаю «Іцзін», з якої пішла теорія про те, що фізичний Всесвіт виник і розвивається завдяки чергуванню інь і ян.В історичних джерелах не згадуються жодні правителі Китаю, які б передували династії Шан (1766—1122 р. до н. е.). Правителі Шан були скинуті династією Чжоу, яка спочатку побудувала свою столицю поблизу сучасного Сіаню, а пізніше, приблизно у 750 р. до н. е., втекла від варварів, які вторглися в країну і осіли поруч з нинішнім Ляояном. У ранній період правління династії влада була зосереджена в руках імператора, але пізніше місцеві правителі утворили майже незалежні держави.З 770 р. до н. е. ці правителі вели між собою запеклі війни, і весь період з 476 по 221 р. до н. е. одержав назву «боротьби царств». У той же час Китай потерпав від нападів варварів з півночі і північного сходу. Тоді й було вирішено побудувати величезні стіни для захисту території.Теракотова армія Цінь Ши Хуан-ді Зрештою основна влада зосередилася в руках принца Цинь, військо якого скинуло правителя Чжоу. Новий імператор Цінь Ши Хуан-ді став засновником династії Цинь у 221 р. до н. е. Він був одним з найбільш прославлених імператорів в історії Китаю і першим об'єднав китайську імперію.Після смерті імператора Цинь Ші-Хуан-ді у 210 р. до н. е. розгорнулася боротьба за владу між губернаторами провінцій. Переможець, Лю Бан, заснував династію Хань (206 р. до н. е. — 220 р. н. е.). При правлінні династії Хань територія Китаю значно розширилася. Після падіння династії Хань боротьбу за владу повели три царства — Вей, Шу й У. Через короткий час у війну вступили 16 провінцій. У 581 р. до н. е. засновник династії Сунь захопив владу і доклав зусиль для об'єднання імперії. Робота почалася з Великого каналу, що з'єднує низов'я Янцзи із середнім плином Хуанхе.
7. Понад 3 тис. років тому в Палестину прийшли кочові племена ібрі – «зарічні люди». Так називали давніх євреїв, що належали до групи семітських народів. Вони витіснили звідти філістимлян. З часом євреїв підкорили єгиптяни й насильно переселили у свою країну, перетворивши на рабів. Там вони займалися будівництвом, ремеслом, були слугами у заможних єгиптян. У XII ст. до н.е. єгипетський фараон відпустив євреїв на батьківщину.Вихід 600 тис. євреїв з Єгипту до Палестини, за переказом, очолив пророк Мойсей. Він був для них і вождем, і священиком, і суддею. За біблійною легендою, 40 років вів Мойсей свій народ у Палестину. За цей час змінилося три покоління – мудрий провідник чекав, доки помруть ті, хто був народжений рабом.На межі ХІ-Х ст. до н.е. на півночі Палестини євреї утворили державу Ізраїль. За легендою, засновником і першим царем її був Саул (1020-1000 рр. до н.е.). У цей час на півдні Палестини виникла ще одна держава євреїв – Іудея.
8. Афінська демократія — етап в історії Стародавніх Афін, що охоплює період з 500 по 321 до н. е., коли у місті-державі Афіни існувала демократична форма правління.У добу Афінської демократії будь-який громадянин мав право (вважалося навіть, що всі громадяни, що піклуються про інтереси суспільства, зобов'язані) брати участь у роботі суверенних зборів. Розробка порядку денного зборів і повсякденне керівництво містом здійснювалися радою. Судові й аудиторські функції — великим журі. Членство як в раді, так і в журі надавалося за жеребом. Будь-який громадянин мав рівні шанси бути сьогодні правителем Афін, а завтра — верховним суддею. Перший ідеолог демократії, Перикл, відстоював цю форму правління на тій підставі, що вона сприяє прояву терпимості і громадянськості. Він ввів плату за роботу в журі, яка дорівнювала приблизно денному доходу працівника. Пізніше такий порядок був розповсюджений на членів ради та асамблеї. Як зазначав Аристотель, це дало можливість брати участь у роботі асамблеї бідним. Подібно до Платона та Фукідіда, Аристотель був проти демократичної форми правління. Всі троє вважали її незахищеною від неосвічених демагогів і такою, що сприяє експропріації власників. Однак залишок їх відношення до демократії зберігся у слові, яке нині є запозиченим у греків, — давньогрецькою мовою «idiotes», що означало «приватні громадяни».
9. Особливості суспільного ладу. У Спарті склалося своєрідне класове рабовласницьке суспільство, яке зберегло суттєві пережитки первіснообщинних відносин. Панівний клас становили спартіати. Тільки вони вважалися повноправними громадянами. При збереженні спільної власності громадян на землю приналежність до пануючого класу підтримувалася наданням кожному спартіатов в користування земельного наділу (Клера) разом з прикріпленими до нього рабами - ілотами, праця яких забезпечував засобами існування спартіата і його сім'ю. Земля розділена на 9000 приблизно рівних неподільних і невідчужуваних клеров. Їх не можна було продати, подарувати або завещать1. В цілях підтримки єдності спартіати повинні були брати участь в громадських трапезах - сіссітіях, організованих за рахунок встановлених щомісячних внесків спартиатов. Порції учасників сисситії були рівними. Почесні частки отримували посадові особи. Однаковими були одяг і озброєння воїнів. Підтриманню єдності спартіатов сприяли і встановлені Лікургом правила проти розкоші. Заборонялося спартіатам і торгувати, для них вводилися важкі, незручні в обігу залізні монети. Спа́рта (дор. Σπάρτα; атт. Σπάρτη), або Лакедемон (грец. Λακεδαίμων)[1][2] — місто-держава Стародавньої Греції, найсильніше на Пелопонеському півострові, яке існувало в області Лаконії. Конкурувало з Афінами. Згідно з переказом, політичний устрій Спарти запровадив у 8 столітті до н. е. законодавець Лікург в усній постанові «Велика Ретра».
10. Стародавній Рим ( лат. Roma antiqua ) - Одна з провідних цивілізацій Стародавнього світу і античності, отримала свою назву по головному місту (Roma - Рим), у свою чергу названим на честь легендарного засновника - Ромула. Центр Риму склався в межах болотистої рівнини, обмеженої Капітолієм, Палатином і Квириналом. Певний вплив на становлення давньоримської цивілізації справила культура етрусків і стародавніх греків. Піку своєї могутності Стародавній Рим досяг у II столітті н. е.., коли під його контролем виявилося простір від сучасної Шотландії на півночі до Ефіопії на півдні і від Вірменії на сході до Португалії на заході. Періодизація історії Стародавнього Риму заснована на формах правління, які в свою чергу відображали соціально-політичну обстановку: від царського правління на початку історії до імперії-доміната в її кінці. Під час царського періоду Рим був невеликим державою, яке займало лише частину території Лація - області проживання племені латинів. У період Ранньої Республіки Рим в ході численних воєн значно розширив свою територію. Після Пірровою війни Рим став безроздільно панувати над Апеннінським півостровом, хоча вертикальна система управління підлеглими територіями в той час ще не склалася. Після завоювання Італії Рим став помітним гравцем у Середземномор'ї, що незабаром привело його до конфлікту з Карфагеном - великим державою, заснованим фінікійцями. У серії з трьох Пунічних воєн Карфагенського держави було повністю подолано, а саме місто зруйновано. У цей час Рим також почав експансію на Схід, підпорядкувавши Іллірії, Грецію, а потім Малу Азію і Сирію. В I столітті до н.е.
11. З 30-х років до н.е. починається нова історична епоха в історії Римської держави й стародавнього світу взагалі - епоха Римської імперії, що прийшла на зміну Римській республіці. Падіння республіканської форми правління й народження монархічного ладу в Римі не було другорядним епізодом соціально - політичної боротьбиПадіння Римської республіки й твердження Римської імперії стало подією величезного історичного значення, радикальним соціально - політичним переворотом, революцією, викликаною перебудовою традиційних суспільно - економічних і політичних інститутів. Основою перебудови стало перетворення полісно-общинної організації як всеосяжної системи в структуру іншого типу. Кузищин В.И. История Древнего Рима. - М., «Высшая школа», 1993. С.186.Історію імператорського Рима прийнято ділити на два періоди:перший період - принципату, другий - період домінанту. Границею між ними служить III в. н.е.В 27м до н.е. на римський престол сходить, внучатий племінник і приймач Юлія Цезаря, Октавіан. До моменту загибелі Марка Антонія Октавіан користувався владою отриманою в надзвичайних обставинах громадянської війни й при її закінченні повинен був скласти свої повноваження й повернутися до традиційної системи республіканського правління. Однак як показали події кровопролитних громадянських воєн, республіканська форма правління виявила свою неефективність і розпорошеність у порівнянні з одноособовою владою диктатора або тріумвірів. От чому перші роки правління Октавіана пішли на те щоб вирішити досить суперечливі завдання, а саме скласти із себе надзвичайні повноваження й повернутися до колишнього правління, але разом з тим перешикувати його в монархічному дусі, використовуючи традиційні ідеї римського державного права. Кузищин В.И. История Древнего Рима. - М., «Высшая школа», 1993. - с.187. У Римі й провінціях установлюється державний лад, що одержав назву принципат (від слова «принцепс», як називали імператора по його званню «перший сенатор»).
12. Римське право — правова система Стародавнього Риму, що діяла до шостого століття, коли Римсько-Візантійська держава прийняла грецьку мовою уряду. Розвиток римського права охоплює понад тисячу років юриспруденції, від Законів Дванадцяти таблиць (бл. 439 р. до Р. Х.) до лат. Corpus Iuris Civilis (528-35 рр.), запроваджених імператором Юстиніаном І. Це римське право, Кодекс Юстиніана, діяло у Східній Римській імперії (331–1453), а також послужило основою правових систем у континентальній Європі, а також в Ефіопії та найдавніших європейських колоніях, включаючи латиноамериканські. Римське право, в тому числі і його норми щодо шлюбно-сімейних відносин, склало кістяк європейського права. Незважаючи на те, що в ході історії, стародавні норми зазнали ряд істотних змін, передаючись з одного джерела в інший і з уст в уста - як і раніше ніщо так прямо не причащає стражденного до професійних таїнств юриспруденції, як ознайомлення з римським правом. Слід розрізняти шлюб і перехід під владу чоловіка, або під владу домовладики чоловіка. У давнину укладення шлюбу супроводжувалося переходом в сімейство чоловіка, звідси - отримала невиправдане поширення концепція, розрізняє шлюб cum manu і шлюб sine manu. Шлюб, не супроводжувався переходом під владу чоловіка, в класичну епоху стає єдиною формою шлюбу.
13. Економічна думка середньовічної Європи розвивалась на ґрунті феодальних відносин під всебічним та всеохоплюючим впливом християнства. Розвиток середньовічного суспільства країн Західної Європи умовно можна поділити на три періоди, які відображають еволюцію економічного, соціального та політичного устрою та визначають своєрідність економічних поглядів та ідей. У пам´ятках економічної думки раннього середньовіччя відобразились проблеми розкладу общини та родових відносин, становлення феодального устрою, поглиблення майнової та соціальної нерівності, переходу від традиційного звичаєвого права до "писаного" (закріпленого у спеціальних документах) феодального права. Яскраве уявлення про економічні ідеї раннього середньовіччя дають
14. До Великого переселення народів племена германців не мали власних держав. Їх виникнення стало результатом як внутрішнього розвитку германського суспільства, так і пристосування до абсолютно інших умов життя на захоплених землях Західної Римської імперії. Держави, створені германцями, називають варварськими королівствами Першу варварську державу – Тулузьке королівство – утворили у 418 р. вестґоти за згодою імператора Гонорія. Королівство було фактично самостійним, а його столицею стало місто Тулуза. Пізніше вестґоти захопили весь Піренейський півострів.. Приблизно в той самий час витіснені з Галлії вандали переправилися до Північної Африки і заснували там своє королівство зі столицею у Карфагені. Енергійний вождь вандалів Гейзеріх збудував великий флот і з його допомогою підкорив усе північноафриканське узбережжя й острови.
15. Після розпаду імперії Карла Великого до складу західно-франкського держави входили Нейстрія, Аквітанія, Бретань, Гасконь, Септіманія, Іспанська марка. Приблизно на цій території пізніше сформувався французький народ, виникла одна з великих держав світу. У Франції Каролінги утримували свою владу до кінця X ст. в той час як у Німеччині та Італії вони втратили її набагато раніше - вже на початку X в. У Франції швидко прогресувала феодальна роздробленість. Вже перші французькому королю Карлу Лисому доводилося постійно йти на поступки своєї знаті. Так у своєму капітулярій 847 р. він наказав: "Щоб кожен вільна людина у нашому королівстві визнав над собою сеньйора, кого хоче в нашій особі або в особі наших васалів". Капітулярій 877 р. узаконив в інтересах великих феодалів практику перетворень бенефіція на феод, визнавши тим самим економічну та політичну незалежність феодальної знаті. З тих пір королівська влада вже не могла відняти подаровані феодалам землі під умовою служби. Феодали могли мати свій суд і адміністрацію, карбувати монету, не питаючи короля, вести війни. Герцоги, графи, барони мали власних васалів і поступово зміцнювали свою незалежність.
16,17. Французьке королівство, що виникло в IX столітті з розпадом франкської держави Королінгов внесло істотну зміну до соціально-економічного розвитку областей, що входили в її склад. У період з IX-XIII ст. панують феодальна роздробленість і відповідні їй виробничі відносини. Вони визначили класову структуру суспільства і антагоністичні відносини між феодалами і залежними селянами. Земля, як основний засіб виробництва, стала монопольною власністю пануючого класу. Починаючи з XVI століття формуються нові прогресивні капіталістичні відносини в промисловості і сільському господарстві. З'являється мануфактура в суднобудуванні, в гірській справі, в металургії, в книгодрукуванні. Утворилися крупні економічні центи в Парижі, Марселі, Ліоні, Бордо. Розвиток товарно-грошових відносин привів до формування єдиного загальнонаціонального ринку, а зародження капіталістичних відносин викликало важливі зрушення в соціальній структурі суспільства. Разом з основним класом експлуататорів - феодалів з'явився новий клас експлуататорів - буржуазія, основу якого складали купці, лихварі, мануфактуристи. У цей період зростає зовнішня торгівля Франції із стародавньо-європейськими країнами. У цей період відбувається переклад частини селянської повинності у відповідні грошові платежі. Багато буржуа купують посади в королівських судах або адміністративних органах, які передаються по спадку (едикт 1604 р.). Деякі посади давали право носити дворянський титул. Уряд Франції йшов на це, оскільки постійно потребувало засобів. Король передає значну частину податкових надходжень привілейованим станам у вигляді платні, субсидій, пенсій. Королівський фіск стає найважливішим інструментом експлуатації селянства. І дворянство, бажаючи збільшити доходи, постійно вимагає від короля збільшення оподаткування
19.У підсумку завоювання Англійське королівство сформувалося в ленну монархію, основою якої були відносини сюзеренітету-васалітету, феодальна військово-службова ієрархія і взаємопов'язана з нею система станової земельної власності і королівських ... За своїм змістом повільно-правові відносини були підпорядковані державному регулюванню. Статус лена був постійним і відривався від його безпосереднього власника: навіть дочки могли зберегти за собою льон, якщо виходили заміж за здатного нести службу. За отримання лена встановлювалася значна плата (по 100 шилінгів), це стало важливим джерелом збагачення корони. Лені права об'єднувалися с. Правом ленній опіки васалів, у т. ч. впливом на укладення шлюбу. Ленники зобов'язувалися надавати короні т. н. «Допоміжні гроші», по суті, обкладалися неперіодичним податком (хоча в дотримання древньої традиції на збір грошей потрібна згода васалів). Нарешті, в цілому ряді випадків король міг на правових підставах зажадати льон назад під приводом порушень ленного права і феодальних обов'язків; в право увійшло загальне поняття felony - злочину, пов'язаного зі зловмисним виходом васала з вимог ленного права.
20. Станово-представницька монархія в Англії. У другій половині XIII у. в Англії сформувалася станово-представницька монархія, коли в умовах недостатньої централізації і слабкості державної адміністрації корона залучала до співучасті у владі і в управлінні представників пануючих станів у вигляді суспільно-державних інститутів. Передумовою до цього послужило оформлення феодальних станів. Дворянство вже в XIII ст. грало велику роль в економічному і політичному житті країни. Інтереси дворян - рицарів і джентрі - зблизилися з інтересами міської верхівки і дрібних сільських власників. Боротьба феодальних станів проти короля привела до особливої напруженості в 50-60-ті роки XIII ст.. Перший британський парламент був скликаний у 1258 р. Король Генріх ІІІ спробував посилити податковий гніт, що викликало виступ феодальних магнатів. Їх вимоги зводилися до скликання загальної ради баронів, яка за задумом, повинна була провести перебудову усієї системи державного правління з метою припинення зловживань з боку королівської влади. Ця рада дістала назву парламент. Засідання відбувалися в Оксфорді і проходили дуже бурхливо. В історії за цим парламентом закріпилася назва «Скаженого» або «Безумного». При монархові створювалася постійна Рада П'ятнадцяти. В її обов'язки входили «поради» королеві в справі управління державою та контроль за діяльністю вищих посадових осіб: канцлера, скарбника, шерифів. Для вирішення найважливіших державних проблем тричі на рік мав скликатися парламент в складі 27 чоловік - членів Ради П’ятнадцяти та 12-ти з числа обраних баронами. Парламент як станово-представницька установа сформулювався наприкінці ХІІІ ст. за часів правління Едуарда І (1272 – 1307 рр.). цей король нехтував привілеями світських і духовних феодалів. Абатства не могли придбати землі без його санкції, судові імунітети перів також були обмежені. У 1272 р. король Едуард І скликав Вестмінстерський парламент і запросив туди представників від графств і городян. Tретій стан виступив як
21. Англійський парламент, вперше скликаний у 1265 p., протягом кількох сторіч був найефективнішою станово-представницькою установою середньовічної Європи. Як відомо, уже в XIV ст. королівська влада в Англії не мала права встановлювати нові податки та збирати раніше встановлені без згоди парламенту. Останній з кожним роком ставав усе більш впливовою політичною установою. У нього була своя соціальна база, яка з ростом міст та первісною капіталізацією сільського господарства тільки розширювалася і міцніла. Але Англія також пройшла у своєму розвитку через етап абсолютної монархії. Що ж дозволило зміцнитися королівській владі і, відповідно, що примусило парламент на якийсь час відмовитися від колишніх політичних амбіцій? Початок англійського абсолютизму припадає на XV ст., а розквіт -на XVI. Як бачимо, англійський абсолютизм дещо випереджав у часі французький (і був перерваний революцією майже на 150 років раніше). Складання сильної централізованої держави в Англії уже наприкінці XIV ст
22. Право середньовічної Англії 1. Речове право 2. Сімейне право 3. Спадкове право 4. Кримінальне право 5. Судовий процес 1. Англійському середньовічному речовому праву відомо поділ майна на рухоме і нерухоме, але більш поширеним і традиційним був поділ речей на реальну власність і персональну власність: реальна власність захищалася реальними позовами (у разіуспіху яких втрачена річ поверталася власнику). До реальної власності ставилися родова нерухомість, а також такі права на землю, які носили характер вільного тримання, феодального володіння від короля або від іншого лорда; персональна власність захищалася персональними позовами. До неї відносилися всі інші речі. Земля займала особливе місце в англійській середньовічному праві. Земельні права визначалися двома головними поняттями: Церковні суди вдавалися до послуг розслідувачів, які вивчали докази і встановлювали факти. Їх укладення були основою рішення. У судах загального права докази збиралися самими сторонами. В кінці XV ст. стали скликатися спеціальні журі обвинувальних присяжних з метою перевірки матеріалів обвинувачення. Якщо вони визнавали достатніми докази на користь звинувачення, то становили документ про звинувачення. Таку перевірку міг проводити і мировий суддя. Після того як сторони надавали свої докази, суддя повинен був підсумувати обставини справи і дати пораду присяжним, вказуючи на правові питання по справі. Суд присяжних виносив вердикт про винуватість чи невинуватість обвинуваченого.
23. Розвиток Німецьких земель у ІХ – ХІ століттях На території, заселеній саксами, тюрінгами, гессенцями, аллеманами, баварами, особливості розвитку феодалізму зумовлювались тим, що тут не було римської окупації, якщо не вважати дуже невеликого періоду на рубежі н.е., та й тільки в західній частині країни. Отже, тут не було синтезу розкладаючогося рабовласницького устрою з германськими елементами. В Німеччині зберігалась на протязі століть вільна община – марка, що свідчило про живучість пережитків первіснообщинного устрою. Зберігалось також на протязі століть вільне селянство, та кріпосне право розвинулось лише з кінця середньовіччя. Зрештою, розвиток феодалізму проходив нерівномірно. Таким чином, південна Німеччина йшла попереду за складанням великого феодального землеволодіння, тоді як в Саксонії цей процес був уповільненим.Основою феодального устрою була феодальна власність на землю та відмінна степінь залежності безпосередньо виробника від феодала. Велика поміщицька Свяще́нна Ри́мська імпе́рія (лат. Sacrum Romanum Imperium, нім. Heiliges Römisches Reich), з XVI ст. Священна Римська імперія німецької нації (лат. Sacrum Romanum Imperium Nationis Germanicæ, нім. Heiliges Römisches Reich Deutscher Nation) — державне утворення, яке існувало з 962 р. по 1806 р. і об'єднувало землі Центральної Європи. В період найбільшого розквіту до складу імперії входили німецькі землі, які були її ядром, північна та середня Італія, Швейцарія, Бургундське королівство, Нідерланди, Бельгія, Чехія, Сілезія, Ельзас і Лотарингія. Формально складалося з трьох королівств: Німеччини, Італії і Бурґундії.власність на землю поєднувалася з малим хазяйством безпосереднього виробника – селянина [9Державний лад імперії. До середини XVI в. «Священна Римська імперія німецької нації» була найбільшим по території державним утворенням Західної Європи, що вирізнялося етнічною строкатістю проживала у ньому населення. Поряд із споконвічно німецькими землями, що складали ядро імперії, в її кордонах були великі території, населені слов'янами; значні етнічні комплекси становили також італійці, французи, чехи, угорці, валлони, фламандці та ін
24. Слабкість центральної влади - характерна особливість феодальної монархії в Німеччині. Імператорська влада на початку XIII ст. суттєво підупала, німецькі імператори в своїх діях були залежними від римських пап та власних в У Німеччині так і не склався союз монархічної влади з містами -ця основа кожної європейської станово-представницької монархії. Німецькі міста ділилися на три групи: імперські, князівські і вільні. Вони боролися не за Німеччину як таку, а за власні привілеї. Спроби окремих імператорів порозумітися з містами, об'єднуючи тим зусилля проти феодальної роздробленості імперії, негайно перекреслювалися курфюрстами. Так, імператор Вацлав був скинутий з трону за спробу допомогти містам.
25. Абсолютна монархія в Німеччині, порівняно з іншими західноєвропейськими країнами, мала певні особливості. Полягали вони, передусім, у тому, що цей абсолютизм встановлювався на загальному тлі феодальної роздробленості, тож абсолютна монархія утвердилася не в масштабах усієї держави, а нарівні окремих князівств. Утвердження абсолютизму було не наслідком тимчасової рівноваги сил дворянства та буржуазії, а проявом повного панування реакційних сил, перемоги реакції над буржуазним рухом і підкорення слабкої німецької буржуазії волі князів. Князівський абсолютизм був реакційним явищем. Якщо в Англії та Франції перехід до абсолютної монархії забезпечив створення централізованих держав, то в Німеччині княжий абсолютизм ще більше закріпив економічну й політичну роздробленість країни, гальмував її розвиток. Князі, фактично, перетворилися на незалежних правителів, звільнилися від військового обов'язку, зовсім не сплачували імператорові податків. Наймогутніші з них (курфюрсти) присвоїли собі право обирати імператора. Імператорська влада втратила значення єдиного загальнодержавного центру, перетворилася на почесне звання. Рейхстаг уже не мав свого колишнього значення. Імператорський суд став безсилим у боротьбі з територіальними князями.
26. Важливу роль у розвитку німецького права зіграли місцеві систематизації норм звичайного права, що включали в себе також положення імперського законодавства і судову практику ("Саксонське зерцало", "Швабське зерцало", "Франконське зерцало" і т.п.). Дія норм і принципів цих збірників виходило далеко за межі місць, де вони були видані, і сприяло визначеної уніфікації права. Кодекс феодального права Німеччини “Кароліна” містить деякі загальні принципи карного права, а також значний перелік злочинів і покарань. Будучи практичним посібником із судочинства для шеффенів, цей закон не містив чіткої системи і послідовного розмежування норм карного і карно-процесуального права. "Кароліна" ознаменувала закріплення нового виду карного процес Середньовіччя. Занепад західноримської держави був подією незвичайної ваги для розвитку Європи. Перестала існувати держава, що впродовж тисячоліття була осередком політичного розвитку євразійського світу й огнищем культури для далеких країн та народів. Італію і всі зроманізовані провінції захопили північні варвари. Рим і всі великі міста були спалені, знищені й лягли в руїнах, обезлюдніли давні густі села, занепали хліборобство, промисловість і торгівля, по давній високій культурі полишилися тільки сумні останки. Це була страшна історична катастрофа. Давнє життя занепало, але почалося нове життя на нових основах, в нових центрах, у змінених формах. Нову епоху історії, що наступила по стародавніх віках, називаємо с е-редньовіччям. Цю добу числимо від занепаду, західноримської держави в 476 р. до відкриття Америки в 1492 p., отже разом понад десять століть. Середньовіччя від стародавніх віків відрізняється передусім тим, що історичні події відбуваються в усій Європі, а не тільки над Середземним морем, як це було в старовині. Середземноморський світ у середньовіччі мав далі своє велике значення, але не таке необмежене, як до того часу. Осередок римської держави — Італія — на' пару століть втратила цілком своє значення. Вона стала тереном, по якому перевалювалися хвилі переселення народів, і довго не могла прийти до рівноваги. Лише зріст могутності папства підняв значення нового Риму. Потім в Італії розвинулися багаті торгові міста, і серед добробуту почала наново творитися культура гуманізму, якої, впливи охопили всю Європу. Але це прийшло лише по кількох століттях, а поки що, на початку середньовіччя, Рим тільки поволі старався відзискати своє передове місце.
27. Середньовіччя. Занепад західноримської держави був подією незвичайної ваги для розвитку Європи. Перестала існувати держава, що впродовж тисячоліття була осередком політичного розвитку євразійського світу й огнищем культури для далеких країн та народів. Італію і всі зроманізовані провінції захопили північні варвари. Рим і всі великі міста були спалені, знищені й лягли в руїнах, обезлюдніли давні густі села, занепали хліборобство, промисловість і торгівля, по давній високій культурі полишилися тільки сумні останки. Це була страшна історична катастрофа. Давнє життя занепало, але почалося нове життя на нових основах, в нових центрах, у змінених формах. Нову епоху історії, що наступила по стародавніх віках, називаємо с е-редньовіччям. Цю добу числимо від занепаду, західноримської держави в 476 р. до відкриття Америки в 1492 p., отже разом понад десять століть. Середньовіччя від стародавніх віків відрізняється передусім тим, що історичні події відбуваються в усій Європі, а не тільки над Середземним морем, як це було в старовині. Середземноморський світ у середньовіччі мав далі своє велике значення, але не таке необмежене, як до того часу. Осередок римської держави — Італія — на' пару століть втратила цілком своє значення. Вона стала тереном, по якому перевалювалися хвилі переселення народів, і довго не могла прийти до рівноваги. Лише зріст могутності папства підняв значення нового Риму. Потім в Італії розвинулися багаті торгові міста, і серед добробуту почала наново творитися культура гуманізму, якої, впливи охопили всю Європу. Але це прийшло лише по кількох століттях, а поки що, на початку середньовіччя, Рим тільки поволі старався відзискати своє передове місце.
28. Візантійський, або греко-римське, право - сукупність законодавчих пам'яток, що представляють собою переробку римського права стосовно нових умов життя в Візантійської імперії. Виключним джерелом цієї переробки є воля законодавця, відповідно чому змінюється характер науки права. Основна сфера діяльності візантійських юристів полягає не в законотворчій діяльності, а в компілюванні і тлумаченні законів.
29. Осма́нська імпе́рія (Оттоманська імперія; осман. دولت عليه عثمانيه — Девлет-і Āлійе-и Осмāнійе, тур. Osmanlı İmparatorluğu) — офіційна назва держави, заснованої наприкінці 13 ст. султаном Османом І, у Малій Азії. Столиця з 1453 р. - Стамбул (колишній Константинополь). Основу держави спочатку складали турки. Протягом 15-16 ст. внаслідок завоювань в Азії, Африці і Європі імперія досягла своєї територіальної і військової величі.Держава османських султанів існувала від 1299 до 1923 року. В Європі Османську імперію часто називали Оттоманською імперією, Висо́кою (блискучою) По́ртою або просто По́ртою. В період розквіту в XVI—XVII століттях держава включала Анатолію, Близький Схід, Північну Африку, Балканський півострів і прилеглі до нього з півночі землі Європи. Осман, син і спадкоємець Ертогрула (1288—1326), в боротьбі з безсилою Візантією приєднував до своїх володінь область за областю, але, незважаючи на зростаючу могутність, визнавав свою залежність від Коньї. У 1299 р., після смерті Алаеддіна, він прийняв титул «султан» і відмовився від визнання влади його спадкоємців. За його іменем турки стали називатися османськими турками або Османами. Влада їх над Малою Азією розповсюджувалася та зміцнювалася, і султани Коньї не змогли перешкодити цьому. Поштовхом до массвої тюркізіції стало те що протягом XI— XII ст. в Анатолію переселилися від 0,5 до 1,1 млн тюркських кочовиків.Турки запозичували від завойованих греків дещо з грецької культури. З того часу у них виникає і швидко збільшується, принаймні кількісно, власна література, хоч і вельми мало самостійна. Вони піклуються про підтримку торгівлі, землеробства і промисловості в завойованих областях, створюють добре організовану армію. Розвивається могутня військова держава, але не ворожа культурі; у теорії вона є абсолютистською, але насправді полководці, яким султан давав різні області в управління, часто виявлялися самостійними і неохоче визнавали верховну владу султана. Нерідко грецькі міста Малої Азії добровільно віддавали себе під заступництво могутнього Османа.
31. Халіфа́т (араб. خلافة إسلامية) — феодальна теократична арабо-мусульманська держава, що виникла внаслідок арабських завоювань VII—IX століть і очолювалася халіфами. Також халіфат як термін означає ісламську теократичну державу, яка має об'єднувати усіх мусульман. Втім лише перший Омейядський халіфат дійсно об'єднував усю умму. Арабський халіфат виник у ІІV ст. на Аравійському півострові в результаті розпаду первіснообщинного ладу, тобто родоплемінних відносин у арабів. Створена в 662 році релігійно-політична община Мухамеда розповсюдила владу Іслам на Аравію, Іспанію, Північну Африку, Єгипет, Сірію, Іран, Ірак, Персію, держави Середньої Азії, Північну Індію. Ця величезна Імперія проіснувала до ХІІІ ст. і відома як А. Х Його історію можна розділити на наступні основні періоди:Розклад родоплемінного ладу; (VІ - VІІ ст.),Завойовні війни і створення арабської імперії халіфат Омейядів (662-750 рр.).Падіння Омейядів, лахаліфат Абасидів (Багдадський халіфат і його розпад (750-1258).
32. Мусульманське право одна з основних систем права сучасності; термін, що використовується в декількох значеннях. Як правило, М.п. розуміється як синонім шаріату (його нормативної сторони) або фікха (в зна-чении права). Вважається, що становлення класичного М.п. пов'язане з розробкою фікх-доктриною основоположних правових понять, категорій і конструкцій на основі інтерпретації шаріату як системи, що дозволяє дати оцінку будь-якого вчинку мусульманина. Ставлення до шаріату як до сукупності розпоряджень, посланих Аллахом і переданих їм людям через свого посланця пророка Мухаммеда, лягло в основу мусульманської концепції права, у відповідності з \ 'якої право в цілому і всі конкретні правові рішення повинні виводитися в кінцевому рахунку з шаріату. Склалися два основні підходи до правового осмислення останнього. Одні мусульманські юристи прагнули формулювати правові оцінки шляхом максимально точного проходження Корану і сунні, а інші воліли "витягувати" право з шаріату на основі широкого використання раціональних методів тлумачення його сенсу, а не літер. Поєднання цих двох підходів лягло в основу вчення про джерела фікха про методи формулювання правових рішень (усуль аль-фікх). Що стало стрижнем мусульманської концепції права, це вчення виходить з того. що основними джерелами права (фікха) є Коран і сунна, які або безпосередньо містять конкретні правила поведінки, або пропонують шляхи їх "добування" з божественного одкровення. Іншим основним джерелом вважається аль-Іджма, під яким мусульманська концепція права поступово стала розуміти одностайну думку найбільш авторитетних правознавців з питань, не прямо врегульованими Кораном і сунной. Ще одним основним джерелом права (фікха) визнається кияс - вирішення питань, на які немає конкретних відповідей в Корані і сунні, за аналогією. Крім того, класична мусульманська концепція права допускає інші раціональні прийоми формулювання правових оцінок в якості додаткових, підпорядкованих джерел.
33. Польське князівство з'явилося на сторінках письмових джерел в 60-х рр.. X в. При князя Мешко I (960 - 992) Польща являла собою велику і досить стабільну ранньофеодального монархію. Почала державності, очевидно, треба шукати задовго до цього моменту. Легенди, записані пізнішими літописцями, і дані археології дозволяють датувати щонайменше VIII - IX ст. час появи племінних союзів і їх переростання в територіальні князівства. Одне з них - князівство полян, жили в басейні р.. Варти - з'явилося центром, навколо якого об'єдналися польські землі, що склали державу Мешко і його наступників
34. Історія Чехії — історія території сучасної Чехії з давніх часів до наших днів. Поділяється на п'ять періодів: давня історія (до 5 ст.); доба середньовіччя (6 ст.—16 ст.); епоха австрійського правління (1620—1918); чехословацький період (1918—1992) і період незалежної Чехії (з 1 січня 1993).Найдавніша з відомих науці політичних утворень на території сучасної Чехії і в найближчих землях - це так зване князівство Само, отримала назву від імені свого правителя Само (623 - 658). Воно являло собою об'єднання декількох племінних князівств, що склалося і розширилися в ході боротьби із зовнішніми ворогами - аварами і франками. Про долю об'єднання після 658 р. - року смерті князя Само - немає відомостей. По-видимому, обширний, але неміцний союз чесько-моравських, панновскіх та інших слов'янських племен незабаром розпався. Півтора століття опісля приблизно в цьому ж регіоні виникла Великоморавська держава. Правомірно припустити, що вона генетично пов'язана з племінним союзом VIII в. Внутрішній лад Великої Моравії IX В. вже може бути охарактеризований як ранньофеодальний. Всі IX століття пройшло для Великої Моравії в постійних сутичках з німецькими феодалами. Між її частинами не було міцного єдності, і в міру соціально-економічного зростання окремих областей природно посилювалися відцентрові тенденції. Нарешті, смертельного удару їй завдало в 904 - 906 рр.. угорське вторгнення.
35. Середньовічна Сербія — термін, який використовують для виділення періоду історії Сербії з 7 до 15 століття. У 1165 році великим жупаном став Стефан Неманя, який відіграв надзвичайно важливу й неординарну роль як у галузі державотворення, так і в царині дальшого розвитку зміцнення православ'я. Очоливши центральну сербську область Неманя, як і всі його попередники, поставив собі два основні завдання: позбутися залежності від Візантії і поширити свою владу на інші сербські терени, об'єднавши їх у межах однієї держави. 1183 р. - приєднано Дуклю (Зету) з приморськими містами Скадар, Улцинь, Бар, Котор та ін., Метохію, Косово, Скоп'є, землі у верхній течії річки Вардар та між Західною Великою Моравою, а також Ніш, Вранє, Дубочицю тощо. Завдяки успішній діяльності Стефан Немані Сербія наприкінці XII ст. перетворилася на важливий чинник політичного життя на Балканському півострові.
36. Назва країни — Болгарія — походить від болгар, войовничих тюркомовних кочівників з Центральної Азії, що змішалися зі слов'янськими племенами придунайських рівнин в VII — VIII століттях. Територія Болгарії була заселена ще в далеку давнину. ериторія сучасної Болгарії була заселена ще у кам'яному віці. У бронзовому віці там жили фракійські племена, у 11-6 ст. до н.е. тут існувала фракійська держава. У 1 ст. до н.е. цей регіон був завойований римлянами, фракійці поступово романізувалися. Після поділу Римської імперії територія Болгарії залишилася за Візантією. З першої половини VII ст. на південь від Дунаю поселилися племена слов'ян. Разом з протоболгарами слов'янські племена в 681 році створили державу Болгарію, яка займала територію сучасної Північної Болгарії. На чолі держави став ханАспарух, а її столицею — місто Пліска.803-814 — хан Крум створює закони, завойовує Сердику (Софію), доходить до Цареграда. Болгарська імперія. 927Протягом 9-10 століть Болгарія значно розширила свої кордони, зміцнила військовий і політичний авторитет в Європі. Після створення Кирилом та Мефодієм слов'янської писемності та літератури (855 р.) Болгарія перетворилась в перший слов'янський культурний центр.852-889 — правління князя Бориса I, хрестить усіх болгар (865) і приймає учнів Кирила і Мефодія. Прийняття християнства як офіційної релігії відіграло важливу роль у завершенні процесу створення болгарської народності.893-927 — править цар Симеон I, «Золоте століття» Болгарської культури.1331-1371 — править цар Іван-Олександр — розквіт Болгарської культури і поділяє Болгарію на Тирновську і Видинську.1393 — турки завойовують Тирново.1396 — турки завойовують Видин, Болгарія потрапляє під їхню владу. Протягом п'яти століть болгарський народ зазнавав жорстокої феодальної експлуатації, був позбавлений будь-яких політичних прав.
37. В I-II вв. население южных Японских островов (где значительны были группы переселенцев из Индонезии, Кореи и др.) находилось на стадии формирования надобщинной администрации. Основу социальной организации составляла клановая «семья» в несколько тысяч членов (известны и семьи численностью до 60-70 тыс. Чел.). Возглавлял ее старейшина-патриарх, считавшийся одновременно жрецом клана. В семьях сложилась устойчивая социальная иерархия: низшие (г э к о) и «большие люди» (дай-д з и н). Иногда целые малые кланы находились в зависимом положении от высших. Было известно и рабство, однако рабы были дороги и редки. Семьи-кланы представляли обособленные объединения, и китайские летописи эпохи писали о японцах: «Они распада-ются на более чем сто государств. Они ежегодно приезжают к нам и приносят нам дань ».Окончательное формирование государственной организации было следствием преобразований, получивших название переворота Тайка (645-646)
38. Монгольська імперія ( монг. Монголин езент гүрен ; среднемонг. Yeke Mongγol ulus - Велике Монгольська держава, монг. Їх Монгол УЛС ) - Держава, що склалося в XIII столітті в результаті завоювань Чингіз-хана і його наступників і включало в себе найбільшу у світовій історії суміжну територію від Дунаю до Японського моря і від Новгорода до Південно-Східної Азії (площа бл. 24 000 000 квадратних кілометрів [1] [2]). Столицею держави став Каракорум. У період розквіту включало великі території Центральної Азії, Південного Сибіру, Східної Європи, Близького Сходу, Китаю та Тибету. У другій половині XIII століття почався розпад імперії на улуси, на чолі яких стояли Чингізидів. Найбільшими осколками Великої Монголії стали імперія Юань, Улус Джучі (Золота Орда), держава Хулагуїдів і Чагатайський улус. Великий хан Хубілай, який прийняв ( 1271) титул імператора Юань і переніс столицю в Ханбалик, претендував на верховенство над усіма улусами. На початок XIV століття було відновлено формальну єдність імперії у вигляді федерації незалежних держав. В останній чверті XIV століття Монгольська імперія перестала існувати [Здобувши перемоги над татарами та кераітов, Темуджін зайнявся упорядкуванням свого народу-війська. Взимку 1203-1204 років був підготовлений ряд реформ, що заклали основу Монгольської державиНайважливіша реформа стосувалася реорганізації армії, яка була розділена на тисячі, сотні й десятки. Таким чином удосконалювалася керованість і дисципліна, а головне - викорінювати родовий принцип організації військ. Тепер просування по службі визначалося особистими здібностями і відданістю ханові, а не близькістю до родової аристократії.
39.Процес об'єднання російських земель в єдину централізовану державу розпочався в XIV ст.У другій половині XIII ст. знову спалахнули феодальні усобиці. Великокнязівська влада владимирських князів значно послабшала. На периферії Північно-Східної Русі сформувалися нові князівства, передусім Московське і Тверське. Основною причиною успіху зовнішньополітичних дій московських великих князів стало відновлення рівня розвитку господарства, що побутував до монголо-татарського іга. Вагомим стимулом до створення єдиної держави стало прагнення звільнитися від ярма Золотої Орди.Традиційно виділяють три об'єднувальних етапи: 1) кінець XIII — 80-ті рр. XIV ст.; 2) 80-ті рр. XIV ст. — 1462 р.; 3) 1462—1533 рр. Московські великі князі майже всі без винятку уміли поєднувати позірну покірність з відчайдушно сміливими, зухвалими, але таємними діями, спрямованими на підрив своїх потенційних противників: Тверського або Рязанського князівств, Новгородської республіки або Орди. Так московському князеві підпорядковувалася територія за течією Москви-ріки — важливого торговельного шляху. Посилило позиції Московського князівства і мирне приєднання багатого Переяславльського уділу.
40. Судебник 1497 року - звід законів Російської держави, нормативно-правовий акт, створений з метою систематизації існуючих норм права.Памятнік російського феодального права XV століття, створений в епоху правління Івана III. Складання Судебника тривалий час приписувалося дякові Володимиру Гусєву, однак, на думку Л. В. Черепніна, підтриманому і іншими істориками, в оригінальному документі малася описка і йшлося про страту згаданого Гусєва [1]. На думку того ж Черепніна, найбільш ймовірними укладачами Судебника були князь І. Ю. Патрикеєв, а також дяки: Василь Долматов, Василь Жук, Федір Куріцин [2]. Соборне укладення 1649 року - звід законів Московської держави, що регулюють різні сфери життя, пам'ятник російського права XVII століття.У підсумку до 1649 році в Російській державі існувала величезна кількість законодавчих актів, які не тільки застаріли, але і суперечили один одному.Цьому хаосу «сприяла» розкиданість нормативних актів з відомствам (за традицією нові закони видавалися за запитом того чи іншого галузевого наказу, а після затвердження «приписувалися» до зазначеному книзі цього наказу). Мало місце і відсутність координації в правозастосовчій діяльності: найчастіше про нового запису в зазначеному книзі знали тільки чиновники конкретного наказу.Крім того, казуальний характер правових норм [2] попереднього періоду ставав неефективним. Законодавець тепер прагнув регламентувати правові основи, тобто перейти до нормативному тлумаченню правових норм [3].
41. Англійська буржуазна революція ХVII ст. була початком нової епохи. Вона вперше проголосила принципи нового буржуазного суспільно-політичного порядку. Зробила необоротним процес його становлення не тільки в Англії, але і в Європі в цілому.Рушійні сили революції. Перед революцією в Англії співіснували два господарських укладу: старий - феодальний і новий - капіталістичний. Особливість розвитку країни полягала в тому, що буржуазні відносини в сільському господарстві стали розвиватися набагато раніше, ніж в промисловості. З цієї причини саме англійська село стала центром соціального конфлікту. Тут відбувається обезземелення селянства і формування капіталістичного класу орендарів Особенности революции: 1. Раскол дворянского сословия на два антагонистических класса: а) старое феодальное, б) новое обуржуазившееся дворянство - джентри. 2. Своеобразное идеологическое оформление социально-классовых и политических целей революции. Роль боевой теории восставшей буржуазии играет пуританство - религиозное течение, возникшее еще в 20-е годы XVI в. В ходе революции пуританство подвергается расколу на умеренное и радикальное течения: пресвитерианство и индепенденство. Оба эти течения проповедовали идею конституционной монархиНаиболее радикальным было движение левеллеров, объединяющее ремесленников и крестьян. Левеллеры требовали установления республики и равноправия всех граждан.
42. Конституційна монархія в Англії. Особиста влада представника індепендентів по своїй суті і формі не моглазабезпечити довгострокові інтереси буржуазно-дворянської верхівки,значно зміцнив свої позиції під час революції. Оскільки головнимпротивником буржуазії і джентрі стала тепер не королівська влада, арух низів, смерть Кромвеля прискорила угоду цих верств з феодальноїаристократією з метою повернення до "законної влади". Це знайшло своєвираження в реставрації у 1660 р. монархії Стюартів. Втративши надію наактивізацію роялістського підпілля в Англії, а також на військове вторгнення в Англію армій «дружніх» держав Європи, Карл у переговорах з Монковиявився більш ніж згідливим. За задумом правлячого угруповання джентрі ібуржуазії, ця монархія повинна була бути конституційної та гарантуватинепорушність головних завоювань революції. 14 травня 1660 була опублікована
43. Головною особливістю англійського буржуазного права було те, що компроміс між великими землевласниками і капіталістами дістав свій прояв у наступності судових прецедентів, у збереженні феодальних правових форм. А це привело до того, що тут старе феодальне право не було одразу знищене. Розвиток відбувався інакше -- у напрямі пристосування старого феодального права до нових буржуазних умов.Тому в Англії стало можливим залишити значну частину форм старого феодального права, вкладаючи в них буржуазний зміст, і навіть прямо вводити буржуазне значення під феодальне найменування.Звідси архаїчність ряду інститутів англійського буржуазного права, своєрідна термінологія, наявність таких інститутів, яких немає в правових системах інших держав.Своєрідність англійського буржуазного права полягає і в тому, що значна частина його інститутів сформульована не законами, а судовими рішеннями -- прецедентами. Консервативний характер англійського права.Англійське право - некодифіковане, існує зводу діючих норм. Немає розподілу на публічне право і приватне. Його джерела дуже складні (загальне право, право справедливості і статутне право), що створює серйозні труднощі в їх застосуванні.В основі загального права, як і у феодальний період, лежав судовий прецедент. До того ж звернення до прецеденту не залежало від часу його виникнення. Звідси значний формалізм загального права і особлива роль судді з широкими повноваженнями судового тлумачення та застосування правових норм. Система «судів справедливості», які створили ті інститути права, що найдужче сприяли розвиткові буржуазних відносин.Важливу роль у формуванні правової системи на буржуазній основі відіграла судова реформа 1873-1875 років, яка привела до об'єднання загальної системи королівських судів з судом лорда-канцлера -- судом справедливості в єдиний Високий суд, який міг рівною мірою застосовувати норми як загального права, так і права справедливості. Тепер суддя дістав можливість користуватися будь-якими прецедентами. У разі розбіжності перевага віддавалася нормам права справедливості.
44. Рішенням Віденського конгресу 8 червня 1815 р. було створено Німецький союз, до якого входили 35 суверенних монархій та 4 вільні міста (Гамбург, Бремен, Любек і Франкфурт-на-Майні), а також частково землі Австрії та Пруссії. Членами Німецького союзу були король Великої Британії як король Ганноверу, король Данії як герцог Шлезвігу та король Нідерландів як великий герцог Люксембургу. редставницьким органом Союзу був бундестаг у Франкфурті-на-Майні. До нього входили повноважні представники всіх держав, а працював він під головуванням представника Австрії. Однак рішення бундестагу не були обов'язковими для виконання окремими членами Союзу, що його послаблювало, хоча він і проголошувався неподільним. Німецький союз мав союзну армію - бундесвер, яка формувалася з контингентів окремих держав.Розробляючи головні принципи Реставрації, учасники Віденського конгресу усвідомлювали, що остаточно ліквідувати всі демократичні наслідки Французької революції неможливо. Головним завданням стало збереження розумного балансу між необхідними реформами і традиціями абсолютизму. Саме тому в державах Німецького союзу хоч і скасовувалися окремі реформи наполеонівського періоду, однак методи абсолютистського деспотизму повною мірою не було відновлено. Німе́цький сою́з (нім. Deutscher Bund — дойчер бунд) — союз німецьких держав у XIX сторіччі Союз був створений 8 червня 1815 року на Віденському конгресі як спадкоємець ліквідованої в 1806 році Священної Римської імперії. У 1815 році Німецький союз включав 41 державу, у 1866 році (до часу розпуску) — 35 держав, що традиційно для Німеччини відрізнялися винятковою строкатістю державних форм.До спілки входили: одна імперія (Австрійська), п'ять королівств (Пруссія, Саксонія, Баварія , Ганновер, Вюртемберг), герцогства і князівства, а також чотири міста-республіки (Франкфурт, Гамбург, Бремен і Любек).Як і в колишні часи, це німецьке об'єднання мало у своєму складі території, що знаходилися під іноземним суверенітетом: короля Англії — королівство Ганновер до 1837 року, короля Данії — герцогства Гольштейн і Саксен-Лауенбург до 1866 року, короля Голландії — велике герцогство Люксембург до 1866 року.
45. Процес феодалізації в Німеччині йшов повільніше, ніж у Франції чи навіть у слов'янській Польщі. Закріпачення се-лянства затягувалося, товарно-грошові відносини не набу-ли поширення. Значна частина селян-общинників зберігала особисту свободу і незалежність від феодалів, земельні наділицієї категорії селян оброблялися частково з використанням праці наймитів. Незавершеність феодалізації Німеччини знайшла своє відображення й у її політичній організації. Найбагатші феодали, особливо церковні, не мали ще достат-нього адміністративного апарату для позаекономічного при-мусу (тобто власної армії і поліції). Посада графа і уся сис-тема місцевого управління ще не феодал ізу валися - у бага-тьох місцевостях королівства зберігалася родоплемінна судо-ва і військова організація. Не склалася остаточно і феодальна ієрархія. Навіть на початку Х ст. на території Німеччини збе-рігалися племінні герцогства: Саксонія і Тюрінгія (Північ Ні-меччини між Рейном та Ельбою), Швабія (верхня течія Ду-наю і Рейну), Баварія (середня течія Рейну). Герцоги для зміц-нення власного становища використовували свій статус племінних вождів. Це вело до збереження племінної роздроб-леності, гальмувало історичний розвиток Німеччини. В 911 р. династія Каролінгів в Німеччині обірвалася, королем був обраний один із герцогів Конрад І Франконський. Відкритий конфлікт між королівською владою і герцогами завершився поразкою короля. Після смерті Конрада І запекла боротьба за владу між племінними, герцогами розгорілася з новою си-лою. В 919р. в Німеччині були обрані відразу два королі-суперники - Генріх І Саксонський та Арнульф Баварський. У 1871 р . була прийнята Конституція Німецької імперії, яка значною мірою відтворила конституцію Північно-Німецького союзу, а також врахувала договори з южногерманским державами шляхом ряду конституційних новацій. За цими державами закріплювалися деякі особливі права. Баварія і Вюртемберг, наприклад, зберегли право на таку дохідну статтю місцевого бюджету, як податок на горілку і пиво, а також на управління поштою і телеграфом. У Баварії зберігалася певна самостійність в області управління армією і залізницями, до того ж в імперському комітеті з "армії і фортецям" вона займала постійне місце, в той час як інші члени комітету призначалися імператором. Під її головуванням діяв комітет закордонних справ, що складається з уповноважених Саксонії, Вюртемберга, з включенням двох щорічно обираються членів інших держав (гл. III, ст. 8 (8)). Укладачі Конституції 1871 р . законодавчо закріпили ту ж "жорстку" модель федеративно-адміністративного політичного устрою, яка розроблена була їхня франкфуртськими попередниками, передавши федеральному зборам (Союзній раді - бундесрату й рейхстагу) законодавчу компетенцію з питань армії, флоту, зовнішньої політики, митниці та торгівлі, пошти, телеграфу , залізних доріг, судноплавства і пр. При цьому Конституцією пропонувалося, що "імперські закони мають перевагу перед законами земельними" (гл. II, ст.2).
46. Розвиток буржуазного цивільного права в Німеччині був досить своєрідним. В умовах збереження в ХІХ столітті економічної, політичної правової роздробленості питання про загальне для всієї Німеччини законодавство, про розробку єдиного для країни права, яке б могло врахувати і відобразити інтереси буржуазії, стояло дуже гостро. Це повною мірою стосувалося цивільного права Німеччини. У сфері цивільного права політична роздробленість, що тривала аж до 1871 року, зумовлювала правову роз'єднаність, бо в німецьких державах діяли різні джерела права, різні правові системи. Своє право мали не тільки окремі держави, але навіть землі, провінції, міста, села. Крім того, місцеве «партикулярне» право окремих німецьких держав, у свою чергу, було роз'єднаним, суперечливим, феодальним у своїй основі. Наприклад у Саксонії до середини XIX століття продовжували діяти середньовічні збірники права, такі як «Саксонське зерцало», «Магдебурзький збірник» і т.ін. Єдиними для всієї Німеччини були норми римського права. З розвитком капіталізму його намагаються пристосувати до нових потреб. Але використовувалося воно досить рідко, лише в тих випадках, коли повністю був відсутній відповідний цивільний закон. Загальним для Німеччини було і канонічне право, однак на його основі вирішувалися окремі питання, зв'язані з майновими відносинами. У деяких німецьких державах робилися спроби кодифікації цивільного права — у Баварії, Саксонії, Пруссії, Австрії. Однак прийняті тут кодекси дуже різко відрізнялися від Кодексу Наполеона. Вони захищали кріпосництво, зберігали феодальну залежність селянства, цеховий устрій, закріплювали відверто феодальні положення про «підвладних сільських обивателів», «панів і слуг» і т.ін. Цивільного кодексу Німеччини. Процес створення Уложення був дуже складним і довгим. В 1873 році було прийнято поправку до конституції Німецької імперії, яка віднесла цивільне законодавство до компетенції імперії. Відповідно до цього рейхстагом була призначена комісія у складі юристів-теоретиків для розробки проекту Цивільного кодексу. Перший проект цивільного уложення, який разом з пояснювальною запискою склав п'ять томів, був відхилений. У 1890 році було створено нову комісію. Другий проект був прийнятий і затверджений рейхстагом у 1896 році. Однак Німецьке цивільне уложення набрало чинності тільки 1 січня 1900 року.
47. Вели́ка францу́зька револю́ція (1789—1799) — одна з найважливіших подій в історії Франції. Протягом цього часу, республіканський устрій замінив абсолютну монархію у Франції, і спричинив до радикальних змін у французькому суспільстві. Французька революція вважається головним переломним моментом в історії західної демократії — як епоха переходу від віку абсолютизму і аристократії, до віку демократії і участі широких верств населення в житті країни Аналіз причин Французької революції досі викликає суперечки істориків.У своєму державному устрої в 18-му столітті Франція була абсолютною монархією, що спиралася на систему централізованої бюрократії і на постійне військо. Проте, між королівською владою, яка була абсолютно незалежна від панівних класів, і привілейованими станами суспільства існував свого роду союз — за відмову духівництва і дворянства від політичних прав державна влада всією своєю силою і всіма засобами, що були в її розпорядженні, охороняла соціальні привілеї цих двох станів суспільства. Водночас зростав вплив третього стану — усіх, хто не належав до перших двох.. Конституці́йна мона́рхія — влада монарха обмежена конституцією, законодавчі функції передані парламенту, виконавчі – уряду. Без згоди парламенту монарх не має права видавати закони й розпорядження загальнодержавного характеру. Сучасними державами з конституційною монархією є Великобританія, Данія, Норвегія та ін. Також державами з конституційною монархією є Нідерланди, Бельгія.
48. Законодавчі збори балансували між озброєним народом і королівською владою. Така непослідовність і нерішучість Законодавчих зборів, відмова від проголошення республіки сприяли новому піднесенню революції.Політична криза ускладнювалася воєнними поразками. Хвилю обурення серед парижан викликали повідомлення про те, що Марія - Антуанетта ще до початку бойових дій передала австрійцям план ведення воєнної кампанії. Погроза командувача армії інтервентів герцога Брауншвейзького знищити Париж, якщо не буде відновлено законну владу короля і покарано бунтівників, ще більше згуртувала народ. 9 серпня 1792 р. було утворено революційну повстанську Комуну Парижа. У ніч проти 10 серпня під її керівництвом тисячі людей оточили, а потім і захопили королівський палац Тюільрі. Законодавчі збори змушені були усунути короля від влади, одначе по деякім часі й Комуну було оголошено незаконною організацією. Новий уряд - Тимчасову виконавчу раду - сформували жирондисти. Міністром юстиції став один із якобінців - Жорж Дантон.
49. Матеріальні передумови французької революції були зв'язані з розвитком капіталістичного укладу в надрах так званого старого порядку, її рушійні сили були викликані до життя протиріччями, що супроводжували цей процес. Безпосередньою причиною революції стало банкрутство держави, яка виявилося не здатним розплатитися з дивовижними боргами без відмовлення від системи архаїчних привілеїв, заснованої на знатності, родових зв'язках.Безуспішні спроби королівської влади реформувати цю систему збільшили невдоволення дворян падінням їх впливу і зазіханнями на їхні споконвічні привілеї. У пошуках виходу з фінансового тупика Людовик XVI змушений був піти на скликання Генеральних штатів (5 травня 1789), що не збиралися з 1614. Відмовивши обговорювати деталі, 17 червня депутати проголосили себе Національними зборами, а 23 червня за пропозицією Мірабо відмовилися підкоритися королівському указу про їх розпуск. 9 липня Збори назвали себе Установчим, проголосивши своєю метою вироблення конституційних основ нового політичного порядку.
50. Термідоріанський переворот і Конституція 1795
Прийшла до влади в результаті перевороту група
поміркованих депутатів Конвенту, що відбивали інтереси рес-
публіканського налаштованих кіл французької буржуазії,
отримала назву термідоріанців. Для цього угруповання,
як і для інших депутатів Конвенту, що брали участь в
суді над королем і стали тим самим "Царевбивця»,
реставрація монархії була абсолютно неприйнятна, але
настільки ж нетерпимим для неї став режим революційного
терору.
Перший час термідоріанці були змушені зберігати
систему державних органів, створену якобінцями.
При цьому сам механізм революційної диктатури був пос-
тепенно зруйнований, скасовано надзвичайний соціально-еко-
номічного законодавство якобінців.
Комітет громадського порятунку, де засідали тепер
учасники антіякобінского змови, втратив значення
урядового органу. Були скасовані Паризька
комуна - оплот якобінців, а також революційні комі-
тети, реорганізований Революційний трибунал.
51. Монархія, відновлена у Франції в 1814 році, суттєво відрізнялася від передреволюційної. Монархом став брат страченого Людовика XVI - Людовик XVIII. Ця монархія одержала назву "легітимної" монархії, основи якої закріплювалися в королівській Хартії від 4 червня 1814 року. Монарх дарував (октроював) цю Хартію французькому народові, перетворюючи себе, а не народ, як це було за Конституцією 1791 року, на джерело владиКоролівська Хартія 1814 року мала суперечливий характер. З одного боку, вона проголошувала низку ліберальних ідей (рівність перед законом, гарантії особистої свободи, свободи слова і друку, неприпустимість переслідування за колишню політичну діяльність), а з другого - повертала титули старому дворянству, яке вимагало компенсації за свої втрати у роки революції. В організації влади у країні проглядалися риси абсолютизму. У результаті революції у Франції встановилася Друга республіка, легітимно закріплена в Конституції від 4 листопада 1848 року. Вона відновлювала принцип поділу влади, віддаючи пріоритет виконавчій владі. Уперше вводилася посада президента. Президентом став родич Наполеона Бонапарта - Луї Бонапарт. Влада делегувалася президентові від імені французького народу. Голова виконавчої влади обирався населенням на чотири роки і наділявся широкими повноваженнями: правом внесення законопроектів, правом безвідкладного вето, правом помилування, а також правом призначення і зміщення міністрів та інших посадових осіб.
52. Паризька комуна — два періоди правління у Франції:Паризьке муніципальне правління 1789–1794, що було встановлено після взяття Бастилії і протрималося до падіння Робесп'єра в 1794 році.Революційний уряд Парижа (18 березня—28 травня 1871 року), коли невдовзі після укладення перемир'я з Пруссією під час Франко-прусської війни в Парижі почалися хвилювання, що вилилися в революцію та встановлення самоврядування, що тривало 72 дні. На чолі Паризької комуни стояли об'єднані в коаліцію соціалісти й анархісти. Обрані у Версалі праві Національні збори намагалися роззброїти Національну гвардію. Уряд комуни втратив владу, коли війська Версаля захопили Париж і було убито 20-30 тис. людей (21-28 травня).Власне слово комуна означає територіальну одиницю і орган місцевого самоврядування; в цій якості комуна Парижа існувала і організовувалася і раніше, але після подій 1871 ця назва без уточнень закріпилася саме за ними.
53. вістка про полонення імператора сколихнула Париж. 4 вересня 1870 р. населення вийшло на вулиці міста. Францію було проголошено республікою (Третя республіка у Франції). Влада перейшла до Тимчасового уряду національної оборони, що його сформував блок опозиційних політичних сил - від монархістів до радикально налаштованих республіканців.Прагнучи припинити війну, новий уряд запропонував Пруссії перемир'я і сподівався в подальшому домовитися про почесний мир. У відповідь Пруссія висунула відверто загарбницькі вимоги.Республіканці, які доступилися до влади у Франції, вважали прийняття тих умов національним приниженням. Вони боялися, що на республіку впаде тінь підозри у зраді державних інтересів, адже ще під час революції кінця XVIII ст. вона завоювала репутацію патріотичного режиму, на відміну, наприклад, від монархії Бурбонів (1814-1830 pp.), що її накинули французам іноземні інтервенти. Отже, становище, в якому опинилася Франція, не залишало надій на швидке завершення війни. 16 вересня 1870 р. прусські війська з'явилися на підступах до Парижа. Місто було повністю блоковано. 27 жовтня французька армія, оточена в Меці, капітулювала.Лише завдяки надзвичайним заходам наприкінці 1870 р. на південь від Парижа пощастило розгорнути Луарську армію. Одначе цього було замало, щоби врятувати країну. Залишалося закликати народ Франції до загальнонародної війни за визволення країни. Але побоювання того, що національно-визвольна війна може перерости в громадянську, як це сталося в 1792- 1793 pp., стримувало уряд від такого кроку.
54. Однією з вимог нового громадянського порядку, що формувався Революцією, було створення незалежної і самостійної юстиції (слідуючи початку поділу влади), а також забезпечення рівності громадян в судах. Стара французька юстиція, навпаки, характеризувалася заплутаною юрисдикцією, станового правозастосування і крайньої невпорядкованістю законодавства, що, в свою чергу, породжувало необмежений суддівське свавілля. Стара судова система та судочинство були реорганізовані вже на етапі конституційної монархії - в 1790 р. Принципи реорганізації полягали в ліквідації приватної і сеньйоріальної юстиції, у підпорядкуванні один одному судових установ, в запереченні системи довічної покупки суддівських посад, відмову від привілейованої королівської «утриманої юрисдикції» (права взяти до особистого розгляду особливо значиме справа). На місце цих стверджувалося упорядкування співвідношень судових і адміністративних установ, поділ цивільних суден від кримінальних, спрощення судової системи в цілому, гласність і відкритість судочинства. Останнє особливо повинно було служити підвищенню громадянської безпеки в судах від свавілля, так само як і вимога мотивувати судові постанови і вироки. Нові принципи судової системи і нові установи юстиції були закріплені законом 16-24 серпня 1790 Суди проголошувалися незалежними від корони, їх організація грунтувалася на виборності суддів громадянами на місцях, судові функції були повністю відокремлені від адміністративних. Цивільна і кримінальна юстиція були розділені по різним органам.
55. По-перше: війна за незалежність Американських колоній Англії була спровокована посиленням колоніального гніту збоку Англії в першій половині XVIII сторіччя.По-друге: по суті Війна за незалежність була Американською ліберально-буржуазною революцією XVIII сторіччя, яку можна розділити на три етапи: перший етап революції почався в квітні 1775 року з початком воєнних дій і закінчився проголошенням незалежності Сполучених Штатів в липні 1776 р. Основною подією другого етапу Американської революції була спроба об'єднання колоній, формування центральної північноамериканської влади і підписання „Статей Конфедерації і вічного союзу”. Третій, останній етап революції закінчився прийняттям Конституції США в 1787 році і прийняття Конгресом „Білля про права”.По-третє: в ході війни в усіх штатах був ліквідований монархічний устрій і прийняті конституції штатів. В багатьох штатах розробка і ухвалення конституцій були передані особливим представницьким органам - конвентам, які обиралися на більш широкій і демократичній основі, ніж звичайні законодавчі збори.В четвертих: в Конституції США вперше були сформульовані і введені в політичне життя положення, які були раніше суто теоретичними ідеями різних мислителів. Основні принципи американського основного закону - розділення властей, конституційний нагляд і федералізм. Перші два положення знайшли своє віддзеркалення і в поточній Конституції України.В п'ятих: Прийняті в 1791 році 10 поправок до конституції мали демократичний характер і з'явилися важливим завоюванням народу США. В історію США ці поправки ввійшли під назвою „Білля про права”.
56. Конститу́ція США — Верховний закон Сполучених Штатів Америки. Дійсна сьогодні Конституція США була прийнята 17 вересня 1787 року під час Конституційної Конвенції в Філадельфії і ратифікована в усіх 13 тодішніх американських штатах. Конституція США є найстарішою федеральною конституцією. Оригінал цього історичного документу знаходиться в Вашингтоні (округ Колумбія). Уряд США, з погляду його внутрішньої структури, організований за так званою континентальною системою, тобто до його складу входять усі глави центральних відомств із загальнонаціональною територіальною юрисдикцією. Американська Конституція нічого не говорить про цей орган. Проте до кінця двократного президентства Дж. Вашингтона адміністрація стала звичним елементом державного життя і набула рис уряду, хоча не мала жодних формальних правових підстав для свого існування.Сьогодні до складу адміністрації входять 13 департаментів. Окрім 13 глав виконавчих департаментів, її членами є президент і віце-президент. Президент може надавати ранг міністра деяким іншим вищим федеральним урядовцям. Американська адміністрація є суто дорадчим органом, оскільки всі рішення в межах повноважень виконавчої влади ухвалюються лише одноособово президентом. Фактично процес ухвалення рішень може здійснюватися президентом і без участі уряду в повному складі. Для цього президенти часто створюють вужчі дорадчі колегії, що складаються з найбільш довірених людей.Уряд не має конституційного статусу. Конституція закріпила право президента "зажадати думку... від вищого посадовця в кожному виконавчому департаменті...". Міністри призначаються президентом "за порадою і з відома" Сенату. Кабінет не приймає ніяких урядових актів.
57.. розвиток державно-політичних системОсновною тенденцією розвитку державно-політичної системи США в. Новітній час стало протистояння (конкуренція) президентської влади (виконавча гілка) і конгресу (законодавча гілка). Причини протистояння 1) президент у своїй політиці не завжди міг спиратися на більшість у конгресі (протягом 20-го (XX) століття дуже часто президент був республіканець, а більшість в конгресі були демократи і навпаки 2) зростання значення президентської влади і одночасно скорочення можливості впливу конгресу на державну політикуУ першій половині 20го століття за президентом були закріплені надзвичайні повноваження (через участь у Другій Світовій війні)Таке посилення значення і впливу президентської влади викликало протидію з боку конгрессу
58. За територією поширення закони поділені на загальнофедеральні та закони штатів. Особливе місце серед федеральних законів має Конституція США. За 200 з лишком років США першими у світі створили систему антимонопольних законів. У її формуванні брали участь усі гілки влади. Ця система виявилася ефективною. Вона сприяла збереженню і розвитку конкуренції і послужила зразком для багатьох інших країн.Поряд із наявністю єдиного федерального права в деяких сферах, що припадають у виключну компетенцію федеральної законодавчої влади (наприклад, федеральний патентний закон або закон про фабричні марки), особливу роль відіграють права штатів. Штати наділені багатосторонньою компетенцією у створенні власного законодавства і системи прецедентного права. Законодавча компетенція активно використовується ними, особливо в тих випадках, коли відсутній федеральний закон (наприклад, законами штатів регулюються порядок розлучення, використання майна, види покарань). У штаті не можуть приймати лише ті норми, що суперечать федеральним нормам, проте існує право їх доповнювати та вдосконалювати. Розбіжності в законодавстві між штатами (50 штатів із своїм законодавством і великою різноманітністю прецедентів) роблять правову систему США заплутаною, важкодоступною для пошуку необхідної норми. Судова влада має велике значення і наділена широким обсягом компетенції. Роль суду є настільки значною, що навіть державну систему називають «правлінням суддів», а американську націю -- найсхильнішою до судового позову. В деяких випадках суди федерації та окремих штатів вирішують спори, що потребують політичної оцінки і розв'язання на рівні загальнодержавних інтересів. Судова влада має меншу централізацію в США, ніж в Англії. Співвідношення судів федерації і судів штатів : суди штатів мають абсолютну компетенцію, а до федеральних судів можна звертатися лише у разі, коли Конституцією США або законом Конгресу ці суди визнані компетентними. Близько 95 % справ розглядаються виключно судами штатів.
59. Перша російська революція змусила царський уряд пітина деякі зміни державного ладу. Так, вже в лютому1905 Микола П оголосив про розробку проекту закону про притягненнябраних від населення осіб до участі "в попередній розробціта обговоренні законодавчих припущень ".У серпні 1905 р. були прийняті Маніфест про заснування Державної податкової-жавної Думи1; Установа Державної Думи і Положення провиборах до Державної Думи. За цими законами ДержавнаДума була представницьким органом, що обирається на 5 років на основіцензової і станового виборчого права, нерівного та непрямого,при усуненні від виборів багатьох категорій населення: осіб молодше25 років, жінок, військовослужбовців, які перебувають на дійснійслужбі, учнів, "бродячих інородців", неосілих народів. Реформи, проведені в системі центральних органів влади і управління супроводжувалися розгорнутої кодифікацією чинного права. Основні напрямки роботи були намічені в діяльності Покладений комісії Катерини II.Після вступу на престол Павла I знову було поставлено питання про новий Укладенні і в 1796 р. була створена комісія, метою якої, однак, було не складання нового, а підготовка зведеного Уложення, в якому були б зібрані всі діючі закони з галузі кримінального, цивільного і державного (адміністративного) права.За час царювання Павла I комісія встигла підготувати сімнадцять глав зі сфери судочинства, дев'ять - вотчинного права і тринадцять глав з кримінального права. B 1801 з царювання Олександра I створюється нова комісія, але вже в 1803 р. справа кодифікації було передано в Міністерство юстиції, а в 1804 р. був підготовлений проект робіт. Невдача всій кодифікаційної діяльності, що здійснювалася до 1801 р., пояснювалася тим, що комісії безсистемно з'єднували всі старі закони або займалися твором нових.
60. В перший період половині 19ст. сформувались соціально–політичні передумови для буржуазних реформ в Росії. Кріпосне право стримувало розвиток ринку і селянського підприємництва.Кримська війна стимулювала швидкий розвиток промисловості, поразка у війні показала неефективність соціальної і економічної системи в Росії. За період з 1856 по 1860р. в Росії виникає така кількість акціонерних компаній, яка перевищує їх чисельність за попередні двадцять років .Кризова ситуація проявилась в збільшенні кількості селянських повстань і революційного руху.В лютому 1855р.на престол вступив Олександр ІІ, який у березні 1856р. виступив з промовою перед верхівкою дворянства в Москві. Говорячи про звільнення селян він сказав: “набагато краще, щоб це відбулося зверху, ніж знизу”. Після цього з’явилася велика кількість проектів і пропозицій про відміну кріпосного права.19 лютого 1861р. імператор затвердив ряд законодавчих актів по конкретних положеннях селянської реформи. Були прийняті центральне і місцеве положення, в яких регламентувався порядок і умови звільнення селян і передачі їм земельних наділів. Селяни одержували право займатися торгівлею, засновувати підприємства, вступати в гільдії, звертатися в суд на рівних підставах з представниками інших станів, вступати на службу. Земська і міська реформи .Міське управління в дореформенний період будувалось в повній відповідності з системою кріпосницького господарювання . Центральною фігурою в управлінні на місцях залишався поміщик, який зосереджував в своїх руках економічну , адміністративно-судову і політичну владу над своїми селянами .На губернському рівні головною особою в системі місцевого управління був губернатор . Наказом 1837р. губернатори наділялись широким колом повноважень: поліцейськими, наглядовими адміністративними, господарськими і ін.Слідуюче місце після губернатора займав губернський керівник дворянства , який виконував різні поліцейські, слідчі, опікунські і інші функції . Повітовий керівник дворянства очолював апарат повітових чиновників . Судова реформа Структуру дореформеної судової системи складали різні органи ,які склались історично і робили її складною і заплутаною . Судові функції виконували і адміністративні органи – губернські правління, органи поліції і інші.Розгляд справ в усіх судових інстанціях був закритим. На діяльність суду сильний тиск здійснювали різні адміністративні органи, ведення слідства і виконання вироку надавались органам поліції, які, крім того, могли брати на себе і судові функції по “маловажливих” справах .
61. Революція в Росії 1905—1907 — назва подій, що відбувалися протягом періоду з січня 1905 р. по червень 1907 р. у Російській імперії.Події революції стали наслідком загальнодержавної кризи, яка загострилась на початку 20 ст., у зв'язку з економічною кризою 1900—1903 у Росії та поразкою в Російсько-японській війні 1904—1905. Безпосереднім каталізатором революційних протестів стали події Кривавої неділі (1905). Державна дума Російської імперії (рос. Государственная дума Российской империи) — законодавчий орган Російської імперії, який з'явився в результаті революції 1905—1907. Дума була нижньою палатою парламенту, верхньою палатою була Державна рада Російської імперії. Всього було 4 скликання Державної думи. Державна дума була першим представницьким органом влади в Росії за всю її історію.Державну думу першого скликання часто називають Першою державною думою, другого скликання — Другою думою, і т
62. Третьочервневої монархії (3 червня 1907-1915) - система державної влади, що склалася після державного перевороту 3 червня 1907 і проіснувала до середини Першої світової війни. Державний переворот був ініційований Радою об'єднаного дворянства. За згодою голови Ради міністрів П.Столипіна, за сфабрикованою охранкою звинуваченням у підготовці антидержавного перевороту, практично вся соціал-демократична фракція Думи в ніч на 3 червня 1907 була арештована. Це було зроблено без рішення думської комісії з розслідування звинувачення у підготовці перевороту. Одночасно був опублікований маніфест про розпуск Думи і про зміни в положенні про вибори. Указ про зміну виборчого закону, що підвищив майновий ценз для виборців (його текст склав С.Е.Кржіжановскій, голова департаменту загальних справ), порушував кілька статей так званих «Основних законів Російської імперії», затверджених 23 квітня 1906 під час революції 1905-1907 і оприлюднені в Маніфесті 17 жовтня 1905.
63. На початку 1917 р. хмари над династією Романових, яка правила Росією з XVI ст. згустилися. 9 січня у Петрограді страйкувала чверть мільйона робітників, які таким чином відзначили 12-у річницю Кривавої неділі. Упродовж січня - лютого по всій імперії страйкували близько 700 тис. робітників; особливо загрозливим був страйк, що розпочався 17 лютого на Путиловському заводі столиці.23 лютого 1917 р. - у міжнародний день працівниць, коли розпочалася російська революція, Микола II відбув у свою військову Ставку. В умовах революції, що розпочалася, він утім до столиці не поспішав, натомість надіслав до Петрограда на її придушення війська під орудою генерала Іванова. Цар не міг знати, що Іванов зі своїм ешелоном ледь добереться до Царського Села, де його війська побратаються з повсталими, а сам він тільки випадково уникне арешту...27 лютого цар направив Думі підготовлений ще у листопаді 1916 р. указ про оголошення безстрокової перерви в роботі сесії Державної думи - фактичний її розпуск. Дума прийняла рішення указу імператора підкоритися, Державну думу як установу розпустити, але членам Думи не розходитись, а зібратись як «приватним громадянам» на неофіційну нараду. Після дебатів було обрано Тимчасовий комітет Державної думи з десяти депутатів на чолі з М. Родзянком. Після відречення Микола Романов звернувся до Тимчасового уряду з проханням дозволити йому як приватній особі виїхати до Порт-Романова (Мурманськ) для подальшої еміграції до Англії. Проти цього рішуче заперечила Петроградська рада і колишнього царя було заарештовано й доставлено у Царське Село під Петроградом. На початок 1917 р. проти монархії виступали майже всі суспільні верстви: у Думі утворилася ліберальна опозиція Миколі II; у річницю розстрілу урядовими військами мирної демонстрації 9 січня 1905 р. (Кривава неділя) відбулися масові страйки робітників під антимонархічними і антивоєнними гаслами; село перебувало на межі нової пугачовщини.
64. Група «Фашо ді комбаттіменто» була створена в 1919 одним із соціалістичних лідерів і видавцем партійної газети «Аванті» Беніто Муссоліні, який виступав з шовоністіческіх позицій. Муссоліні порвав з соціалістами в кінці 1914, підтримавши вступ Італії в Першу світову війну на боці союзників. Прихильники Муссоліні - землевласники, службовці, робітники, колишні фронтовики. До групи входили також невдахи, ультранаціоналісти і ліві екстремісти, що розчарувалися в Соціалістичної партії і осуджували розвиток подій в Радянській Росії. До руху приєдналися й молоді люди, які не пройшли військової служби і які вважали себе обдуреними. Італійський фашизм будувався на ідеї підпорядкування всіх інтересів в країні державі і нації, будь-які соціальні конфлікти жорстоко придушувались. Під тиском своїх сподвижників Муссоліні вирішив, що, поки не стихли заворушення, владу треба брати в руки. У листопаді 1921 він перетворив очолюваний ним рух в фашистську партію з новою, ретельно розробленою, хоча і менш радикальною програмою. Фашизація країни. У 1922-1924 pp. фашисти не наважувались на рішучі дії щодо ліквідації демократичного устрою. Поштовхом до фашизації країни стала “справа Маттеоті”. Джакомо Мат-теоті 1 червня 1924 р. у парламенті виступив з промовою, в якій звинуватив фашистів у фальсифікації виборів і зажадав анулювати мандати депутатів-фашистів. Через 10 днів він був викрадений і убитий фашистами. Але король не усунув Муссоліні від влади, як цього вимагала більшість населення. У січні 1925 р. Муссоліні, виступаючи у парламенті, висунув гасло: “Вся влада фашистам!” і провів через парламент низку законів, які обмежували демократичні права. Уряд став відповідальним лише перед королем і мав право видавати закони. Місцеві органи влади замінялись префектами, яких призначав дуче. Заборонялись всі профспілки і партії, крім фашистських. Створювались трибунал і таємна поліція. Вводилася смертна кара. Почались масові арешти (в один день було заарештовано 12 тис. комуністів).
65. Фашистський рух в Італії було породжене першою світовою війною і економічною кризою поразившим Італію. Перші воєнізовані загони були створені лідером фашистської партії Беніто Муссоліні в 1919 р. Фашистами було висунуто гасло про створення «Великої Італії» за рахунок приєднання нових територій. У жовтні 1922 р. збройні загони фашистів зробили похід на Рим і увійшли в нього. 28 жовтня 1922 італійський король був змушений призначити Муссоліні прем'єр-міністром. Уряд, сформований Муссоліні, носило коаліційний характер, і включало в себе, крім фашистів, представників ліберальної і католицької народних партій. Восени 1923 р. фашистське уряд розпустив палату депутатів і запровадило новий виборчий закон, завдяки чому фашисти отримали абсолютну більшість місць в палаті депутатів. У 1926 р. були розпущені всі профспілки і політичні партії, крім фашистської. У 1929 р. фашистський уряд і римський папа уклали Латеранський пакт, згідно з яким визнавався суверенітет Ватикану. У червні 1940 р. Італія вступила у другу світову війну на боці Німеччини. 1943 р., після висадки англійських і американських військ, Б. Муссоліні був усунений від влади, і король доручив сформувати новий уряд маршалові Бадольо, Італія капітулювала. Однак Північ Італії аж до 1945 р. залишався в руках гітлерівської армії. У 1946 р. відбувся референдум з питання про форму правління і вибори до Установчих зборів. 18 червня 1946 в Італії була проголошена республіка.
66. На початку 1917 р. більшовицька партія Росії, що в основному складалася з російської та єврейської інтелігенції й робітників, налічувала менше 24 тис., у той час як інші соціалістичні партії об’єднували сотні тисяч членів. Але більшовикам були властиві риси, що в ті хаотичні часи мали куди більшу вартість. Вони являли собою дисципліновану, суворо централізовану партію відданих і досвідчених революціонерів, які в особі Леніна мали геніального вождя, неперевершеного майстра революційної тактики. Впевненість Леніна, його цілеспрямованість, а також обіцянки дати масам «мир, хліб і землю» завойовували дедалі більше прихильників його партії. До осені 1917 р. більшовицькі лави зросли до 350 тис. Вирвавши більшість у Радах із рук інших соціалістичних партій і піднявши гасло «Вся влада Радам», 7 листопада (25 жовтня за юліанським стилем) більшовики скинули тонучий Тимчасовий уряд і заявили від імені Рад робітничих і селянських депутатів про свої претензії їй владу. Більшовики в основному зосереджувалися в промислових центрах Росії і на Україні мали мізерний вплив: у 1918 р. їх налічувалося тут якихось 4-5 тис., .головним чином у Донбасі. Відтак, серед понад 2 млн робітників України прибічники більшовиків складали крихітний відсоток. По конституції 1918 року ВЦИК був вищим законодавчим, розпорядницьким і контролюючим органом Російської Соціалістичної Федеративної республіки. Він повинний був давати загальний напрямок діяльності робочо-селянського уряду і всіх органів Радянської влади в країні. У його компетенцію входило об'єднання й узгодження роботи з законодавства і керування і спостереження за проведенням у життя Радянської Конституції, постанов Усеросійських з'їздів Рад і центральних органів Радянської влади. Він розглядав і затверджував проекти декретів і інші пропозиції, внесені СНК чи окремими відомствами, а також він міг видавати власні декрети і розпорядження. У повноваження Вцика входило скликання Всеросійського З'їзду Рад, якому він повинний був представляти звіт від проведеної діяльності і доповіді по загальній політиці й інших окремих питаннях. ВЦИК утворював СНК для загального керування справами РСФСР.
67. Японія після Першої світової війни. У роки Першої світової; війни Японія, виступивши на боці країн Антанти, обмежилась окупацією німецьких колоній на Далекому Сході та в басейні Тихого океану. Японія максимально використала ситуацію, яка склалася, для нарощування свого воєнного потенціалу, особливо флоту. Нарощування воєнної могутності йшло за рахунок населення. У серпні-вересні 1918 р. по країні прокотились “рисові бунти” – стихійні виступи населення проти зростання цін на основні продукти харчування. Не встиг уряд придушити ці виступи, як у 1919 р. країну охопив страйковий рух робітників, а у головній колонії Японії – Кореї вибухнуло антияпонське повстання. Післявоєнна нестабільність вилилась у гостру політичну боротьбу. Праві сили вбачали вихід із ситуації на шляхах територіальної експансії, ліві – на шляху революції, демократичних реформ. До цих негараздів додалась економічна криза 1920-1921 pp., землетрус 1923 p., який вщент зруйнував столицю Токіо, при цьому загинуло 150 тис. осіб. Рух бойкоту японських товарів, що відновився в Китаї, рішучий виступ світового товариства проти нового акту агресії, змусили Японію в серпні 1928 р. почати евакуацію своїх військ з Ша-ньдуня. Вона була закінчена лише в травні 1929 р. Посилення впливу військових. Агресивна зовнішня політика вплинула і на розвиток внутрішньополітичних процесів. Військові, які були вихідцями з привілейованого стану самураїв, прагнули до ліквідації парламентської системи і встановлення ''сильної влади''.
68. Японське держава в умовах окупаційного режиму. Перемога союзних держав у війні на Далекому Сході призвела до беззастережної капітуляції Японії її тимчасової військової окупації американськими військами, до створення японського уряду, основні напрямки діяльності якого були визначені Потсдамської декларацією 1945 р., вимогами її негайної демілітаризації та демократизації. Головна відповідальність за виконання цих вимог покладалася на американські окупаційні влади, яким був переданий з цією метою ряд державних функцій: здійснення контролю над японськими фінансами, над складанням державного бюджету, зовнішньою торгівлею, над усіма органами правосуддя, поліції та інУ грудні 1945 р. на основі директиви окупаційної влади синтоїстська релігія була відокремлена від держави, а в новорічному зверненні до народу в 1946 р. імператор публічно відрікся від свого "божественного походження". Проведена слідом за цим демократична реформа освіти скасувала "моральне виховання" в дусі "імператорського шляху" в школа
69. Панівне становище в сучасному японському праві займає романо-германська система. Хоча американське право і зробило безпосередній вплив на деякі закони, прийняті в період американської окупації Японії, японське право, як і раніше залишилося статутним. Це нормативні акти, прийняті державними органами; Конституція, договори, закони, урядові укази, положення - нормативні акти місцевого значення. Своєрідним джерелом права є "звичаї" або "гирі", яким Конституція 1898р. в деяких випадках надавала однакову з законом чинності. "Гирі" - це комплекс норм, що заміняють собою право. У сучасній Японії ці норми регулюються міжособистісні відносини. Наприклад, родичів всередині сім'ї; старшого службовця та його підлеглого в конторі і т.п.Основними галузями японського права, які регулюють майнові відносини, є цивільне та трудове право. Після 2-ї світової війни торгове право в Японії стало розглядатися як сукупність норм, що регулюють діяльність підприємств, акціонерних товариств і компаній.У післявоєнній Японії широке ходіння отримало також "господарське право". Його основу склало антимонополістичного законодавство і норми, що охороняють інтереси середніх і дрібних підприємств, а також споживачів.У загальному праві судовий прецедент є основним джерелом права, і суд при розгляді справи піднімає попередні судові рішення в аналогічних справах. Але для японського суду критерієм для винесення рішення є виключно статутною право.
70. Листопадова революція 1918 р., (нім. Novemberrevolution) — революція в листопаді 1918 року в німецькій імперії, однією з причин якої стало наростання соціальної напруги і важкість економічного життя. Революція привела до встановлення в Німеччині режиму парламентської демократії, відомої як Веймарська республіка. Почалась революція з повстання матросів у Вільгельмсгафені і Кілі, а за декілька днів охопили всю Німеччину. 9 листопада 1918 року кайзер Вільгельм II під тиском начальника генштабу Ґренера, котрий вважав продовження воєнних дій безглуздим,був змушений відректися від престолу і втікати з країни. До влади прийшли представники соціал-демократичної партії (СДПН). Веймарська республіка (нім. Weimarer Republik, Weimarer Republikопис файлу) — історична назва німецької держави, пов'язана із конституційним Національним зібранням, що засідало у Веймарі. Офіційно держава, як і її попередниця, продовжувала називатись нім. Deutsches Reich, що буквально означає Німецька Держава. Виникла в 1919 році в результаті Листопадової революції. Веймарська конституція. Конституція 1919 р., увійшла в історію під назвою Веймарської (за місцем її прийняття), стала однією з найбільш демократичних конституцій, відомих в цей час буржуазним країнам. Вона розроблялася в умовах, коли революція в Німеччині ще не була пригнічена, що й знайшло відображення в демокрау миру", "співпраці всіх класів", до
71. У 1923 році ЦК РКП(б) через Комінтерн розпочав підготовку “німецького Жовтня”. У серпні 1923 року в Москві було створено спеціальну комісію (Сталін, Троцький, Радек, Дзержинський, Сокольников та ін.), якій доручили підготувати пролетарську революцію в Німеччині. Москва виділяла для цього гроші. Пленум ЦК РКП(б) затвердив план повстання і переправив його до Берліну. Дата виступу – 9 листопада 1923 року. Однак тодішнє керівництво компартії Німеччини відмовилося від цієї авантюри. Лише комуністи Гамбурга під керівництвом Е. Тельмана, взялися до зброї. Через три дні боїв вони були вимушені відступити.
72. Два радянських воїна знищують фашистського змія і розламують свастику, скидаючи їх у безодню волзьких вод. Перемога в Сталінградській битві - це подвиг усього російського народу. Плечем до плеча билися люди різних поколінь і разом вони взяли верх над фашизмом. Битва на Волзі завершилася повним розгромом 330-тисячної ворожого угруповання. В історії воєн не було такого прикладу повного оточення і знищення величезної армії. Утворення ФРН та НДРФедеративна Республіка Німеччина - парламентська республіка. Складається із земель. Кожна земля має свою конституцію, парламент (ландтаг) і уряд. Законодавчу владу здійснює двопалатний федеральний парламент - бундестаг (палата депутатів) і бундесрат (палата земель). Виконавча влада - уряд на чолі з канцлером. Президент обирається на 5 років. Столиця - м. Берлін (до 1990 р. - Бонн). У відповідь на це в радянській окупаційній зоні була спеціально обрана Німецька рада. 7 жовтня 1949 р. вона проголосила утворення Німецької Демократичної Республіки, її столицею став східний Берлін (західна зона міста стала самоврядною територією, пов'язаною з ФРН). Отже, Німеччина, населення якої прагнуло до того, щоб країна після Другої світової війни була єдиною, мирною і демократичною, фактично стала першою ареною зіткнення супердержав у "холодній війні". Саме їхня непоступливість та амбіції спричинили розкол Німеччини на ФРН і НДР, що засвідчило поділ повоєнного світу на дві ворожі частини.
73. До початку XIX ст. Німеччина все ще залишалася - хоча номінально - "Священноїримської імперії німецької нації ", що мала у своєму складі більше 300держав. Більшість їх було нечисленним по населенню. Однак середнімецьких князівств виділялися Пруссія, Саксонія, Баварія, Вюртемберг іАвстрія. Всі ці держави були в номінальному підпорядкуванні імператора іімперського сейму, але на практиці мали повної незалежністю. дворянствознаходилося в ленній залежності від князів чи від імператора; міськенаселення складалося з так званих патриціанських родин, які заправляли вміських представницьких установах; міських бюргерів; підмайстрів іучнів, залежних від цехової системи. Селяни були по більшій частинікріпаками. У порівнянні з Англією і Францією Німеччина знаходилася накрайньої ступені економічної та соціальної відсталості. для подоланняцього стану необхідно було об'єднання країни.
74. У 1999 р. був відновлений парламент у Шотландії, повноваження якого обмежуються рамками відносної автономії. Відповідно питання міжнародної та воєнної політики знаходяться поза його компетенцією. Але в головному зберігається основний напрямок у розвитку державного ладу Великобританії у XX ст. Воно в кінцевому рахунку зводиться до посилення виконавчої влади. Основні передумови цього були закладені в кінці XIX ст., А події XX ст. сприяли реалізації даного напрямку. У цьому плані до числа найважливіших наслідків першої світової війни припадає нове розширення законодавчих повноважень і фактичної влади уряду. У 1914 р. була припинена Хабеас корпус акт і прийнято Акт про захист держави, законно передавав уряду на час війни всю повноту влади. Після закінчення війни цей акт був відмінений, проте деякі права, вручені уряду в якості тимчасових і екстраординарних, продовжували застосовуватися і після їх офіційного скасування. Крім того, було покладено початок практиці видання актів, що надають уряду надзвичайні повноваження. Так, в 1920 р. був прийнятий Закон про надзвичайні повноваження, який носив вже не тимчасовий характер, а був постійно діючим. Цей закон передбачав можливість видання урядом від імені короля указу про введення в країні надзвичайного стану, якщо вона вважає, що будь-яка особа або група осіб своїми діями порушують нормальне життя суспільства (заважають постачання продовольством, водою, паливом, електроенергією). В умовах надзвичайного стану уряд може застосовувати будь-які заходи, необхідні для підтримання суспільної безпеки і нормального життя суспільства. Зміст Акту дозволяло застосовувати його проти страйків, що на практиці робилося неодноразово. Напередодні другої світової війни, в 1939 р., парламентом був прийнятий новий Акт про надзвичайні повноваження, що надає виконавчої влади повноваження на видання розпоряджень, які уряд вважає необхідними для забезпечення громадської безпеки, захисту держави, підтримки громадського порядку.
75. В начале века Британская империя была одним из самых мощных государств в мире. Британские доминионы явились поставщиками сырья и людских ресурсов. По мере развития промышленного производства в доминионах вырос числено пролетариат, окрепла местная буржуазия, широко развернулось национально-освободительное движение в Индии, Египте, Нигерии, на Кипре и др. странах. Английская буржуазия была вынуждена идти на уступки представляя доминионам все большую самостоятельность. В 1917 г. на очередной имперской конференции за доминионами был признан статус автономных государств в Британской империи, доминионы получили право самостоятельно подписывать договоры, иметь отдельное от Англии представительство в Лиге наций, было создано Ирландское свободное государство. Но согласно англо-ирландскому договору от 6 декабря 1921 года шесть северо-восточных графств (Ольстер) отторгались от Ирландии и оставались в пределах Великобритании. В 30-е годы обострившиеся противоречия вынудили английское правительство пойти на новые уступки зависимым странам.
76. Однією відмінною, цілком очевидною особливістю американської правової системи є той факт, що вона організована на федеральній основі. Федеральна система - це така форма організації урядового і правової систем, при якій центральне загальнонаціональне уряд розподіляє владу між штатами, областями або окремими землями, кожна з яких певною мірою є суверенною у своїх правах. У світі існує деяка кількість країн, організованих на федеральній основі. В якості найбільш типового прикладу можна навести північного сусіда США - Канаду. Австралію також можна віднести до федеральної республіки. Те ж буде вірно і для Швейцарії. Багато інших країн є федеративними тільки на папері, формально: Радянський Союз теж був федерацією, що складається з окремих республік. Федерализм в США на нынешней ступени своей эволюции является достаточно сложной и интересной системой. Он представляет собой хороший пример взаимодействия между структурой и нашей правовой культурой.
77. Централізація державної влади. Новий курс президента Ф.Д. Рузвельта. Розвиток державно-правових інститутів США в ХХ ст. відбувався разом з основними тенденціями політичної еволюції провідних держав світу. Загальні принципи конституції, що стосуються Конгресу і діяльності обох палат – сенату і палати представників – зберегли свою силу. У той же час із початку століття зберігається загальна тенденція до концентрації державної влади, посилення федеральних органів за рахунок прав штатів, посилення виконавчої влади, бюрократизації і мілітаризації державного апарату. Стосовно Конгресу це проявилося в розширенні його податкових повноважень (І6-а поправка до Конституції, прийнята в І913 р.) і в посиленні законодавчої діяльності в галузі цивільного, кримінального і трудового права. До початку першої світової війни федеральний конгрес привласнив собі непередбачене конституцією право видавати закони в галузі економіки, залізничного будівництва, патентної справи значно допоміг посиленню ролі конгресу Верховний суд США. Відповідно до його доктрини “корпоративного федералізму” було розширене право конгресу США регулювати торгівлю між штатами. Причому в поняття “торгівлі” почали включати всі аспекти економічного життя Америки: видобуток корисних копалин, функціонування промислових підприємств, встановлення заробітної плати тощо. Одночасно посилювався контроль з боку федеральної адміністрації над адміністративною діяльністю штатів за рахунок їх фінансової залежності від центру. Майже третину бюджетів штатів складали федеральні субсидії, які надавалися їм конгресом у межах федеральних програм. А це відкривало широкі можливості для втручання федеральних властей у справи штатів. Відбувалися зміни і в самій роботі конгресу. В обох палатах конгресу – палаті представників і сенаті – основна робота переноситься в їхні комітети. Усі законопроекти проходять через постійні комітети і без їхнього схвалення не можуть бути поставлені на голосування палат. У 1946 році у зв‘язку з цим був прийнятий закон Про реорганізацію легіслатури, який знизив кількість постійних комітетів палати представників до дев'ятнадцяти , а сенату—до п'ятнадцяти. Однак з'являлися все нові і нові комітети і підкомітети. Наприклад, у 1957 році в конгресі вженалічувалося двісті підкомітетів і п'ятдесят один комітет. У цьому ж Акті було узаконено існування при конгресі лоббі — агентів окремих корпорацій і організацій, які направлені в конгрес для «проштовхування» потрібних монополіям законопроектів. Тепер лоббі повинні були обов'язково реєструватися.
78. Третю республіку було проголошено 1870 p., але тільки 1875 р. оформлено конституційно. Законодавча влада в країні належала двопалатному парламентові. Палата депутатів обиралася прямим загальним голосуванням. Жінки та військовослужбовці участі у виборах не брали. Сенат обирався представниками органів місцевого самоврядування. Головою виконавчої влади вважався президент. Фактичним головою уряду, як органу виконавчої влади, був прем'єр-міністр.У перші роки існування республіки в парламенті переважали монархісти. На виборах 1876 р. республіканці завоювали більшість у палаті депутатів і поступово усунули монархістів від влади. У 1879 р- під тиском республіканців пішов у відставку президент Франції маршал Мак-Магон, відомий своїми симпатіями до монархістів. На його місце було обрано республіканця Жуля Греві. Важливою особливістю політичної системи Третьої республіки була багатопартійність. 'Наприкінці XIX ст. в політичному житті Франції головною проблемою стала боротьба між республіканцями та монархістами. Останні протягом 70-90-х pp. прагнули дискредитувати республіканську форму правління, використовуючи як легальні, так і нелегальні методи боротьби, відновити монархію у Франції. Протягом указаного періоду Францію стрясали політичні кризи, найвідомішими з яких були справа Буланже, Панамський скандал, справа Дрейфуса.
79. У 1946 р. було прийнято конституцію Четвертої республіки. Франція проголошувалась «неподільною, світською, демократичною і соціальною республікою». У країні вводилось загальне виборче право, рівноправність чоловіків і жінок. До звичайних політичних прав були додані права на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, освіту. Також проголошувались права трудівників на участь у керівництві підприємства, право на профспілкову і політичну діяльність, право на страйк. У конституції передбачалась можливість націоналізації, усуспільнення власності, якщо вона набувала “рис національної суспільної служби або фактичної монополії». Урівнювались у правах громадяни Франції і колоній. «Французька імперія» замінялась терміном «Французький союз». Франція зобов`язувалась уникати «всілякої системи колонізації», обіцяла «не вести війн з метою завоювання і ніколи не застосовувати свої збройні сили проти слободи будь-якого народу».Країна проголошувалась парламентською республікою. Головну роль у житті країни повинен був відігравати двопалатний парламент, який обирав президента з обмеженими повноваженнями. Вибори 1946 р. в новий парламент закріпили провідну роль у політичному житті країни ФКП, СФІО, МРП. Режим Четвертої республіки не був стабільним. Значний вплив на розвиток внутрішньополітичних процесів мала "холодна війна". ФКП підтримувала СРСР і це неодмінно впливало на роботу парламенту й уряду. (З 1946 р. по 1958 р. змінилось 24 уряду (у середньому кожен уряд знаходився при владі не більше пів року, а деякі – два-три дні). Наростала напруга у відносинах між комуністами і соціалістами, що згодом призвело до розриву їхніх відносин. Падав життєвий рівень населення. Промисловці були невдоволені проведенням політики націоналізації. У листопаді 1947 р. ФКП продемонструвала свою силу, організувавши загальнонаціональний страйк, який поставив під загрозу існування республіки. Напруги в суспільстві додавали невдалі колоніальні війни в Індокитаї (1946-1954 рр.), Алжирі (1954-1962 рр.), в інших куточках колоніальної імперії Франції. Франція опинилась перед лицем загальнонаціональної кризи. Прощання з колоніальним минулим для Франції було тривалим і болючим. Франція змушена була залишити Індокитай, надати незалежність Марокко, Тунісу, але з Алжиром вона розставатись не бажала. Це і стало причиною глибокої кризи. Алжирські французи (близько 1 млн. осіб) були категорично проти незалежності Алжиру і стали основою для консолідації прихильників збереження колоніальної імперії – ультраколоніалістів, або просто ультра. Визвольна війна алжирського народу примусила Францію втягнутися у тривалий конфлікт, в якому французи знищили 2 млн. алжирців. Війна внесла розкол у французьке суспільство: одна частина населення виступала за припинення війни, інша (ультра і військова верхівка) – за її продовження. Скориставшись таким становищем, у країні на політичну арену вийшли крайні сили. У 1956 р. комуністи набрали більшість на виборах у парламент. Зовнішня політика Франції часів Четвертої республіки була повністю підпорядкована США і логіці «холодної війни». Франція була членом НАТО і вела активні колоніальні війни (Індокитай, Північна Африка, Мадагаскар), намагаючись втримати залишки своєї колоніальної імперії.
80. П'ята республіка — період французької історії з 1958 року по теперішній час, визначається прийнятою в 1958 році новою конституцією Франції.У порівнянні з Четвертою республікою (1946 - 1958) в ній значно посилені повноваження президента республіки, який має право розпуску парламенту і обирається всенародно (з 1962 по 2000) на сім років (з 2000 року — на п'ять років). Якщо в першому турі жоден з кандидатів не набере 50% +1 голос, потрібно другий тур голосування (на практиці другий тур був потрібний завжди).Особливість даної Конституції полягає в тому, що, оскільки вона складалася професійними політиками, її положення, перш за все, адресуються на практику функціонування політичної системи. Як сказав Домінік де Вільпен, сутність діючих французьких державних інститутів полягає в тому, що «… Президент — керує, уряд — управляє, парламент — законодавствує …Відправною точкою до заснування П'ятої Республіки була алжирська криза, з якою Четверта республіка протягом чотирьох років не могла справитись, а саме: події 13 травня 1958 року, коли верхівка французької армії, марно подавляла алжирське національне повстання, вийшла з покори цивільній владі і, більше того, почала відкрито диктувати їм свої умови. На цей виклик Франції та Республіки — а це був саме виклик, оскільки армія зазіхнула на священний французький принцип беззаперечного підпорядкування армії державі — законна влада так і не змогла дати рішучу відповідь»
81. Для Франції у XX ст. домінуючим джерелом права, як і раніше, залишається закон, і передусім кодекс. У період між двома світовими війнами у Франції продовжували діяти цивільний і торговий кодекси Наполеона. З урахуванням змін у суспільному розвитку до них вносилися суттєві поправки. Законом від 1925 року, окрім акціонерних товариств, дозволено було створення товариств із обмеженою відповідальністю; власник землі не міг без дозволу держави використовувати рушійну силу води; уряд, пославшись на інтереси безпеки повітряного сполучення, міг зруйнувати будь-яку споруду. Був спрощений порядок вилучення приватних земель на потреби залізничного і промислового будівництва, для спорудження військових баз і т.п. Законодавство надає можливість для примусового продажу землі. Відбувається помітний відступ, як в законодавстві так і в судовій практиці, від класичних принципів договору: свободи договору, рівності сторін у договорі, його юридичної непорушності. Державно-адміністративне втручання у сферу договірних відносин порушує свободу договору. Окремі міністерства або відомства отримують право нормувати ціні і визначати ряд інших умов договорів, регламентувати загальний обсяг угод , які здійснюються окремими компаніями.