Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Неолітична революція — історичний період переходу в епоху неоліту від привласнюючого до відтворюючого типу господарства, це пов'язано з виникненням скотарства,тваринництва, землеробства. Цей процес сприяв виникненню міських поселень, ремесел та писемності. Її сутність полягає у переході від господарства привласнюючого (збиральництва, мисливства і рибальства) до виробляючого (землеробства і скотарства). Зрозуміло, що всі ці нові явища мали значні соціальні і культурні наслідки. Коли виробництво їжі одержало широке розповсюдження і в людей з'явилися постійні її запаси, суспільство одержало можливість у широких масштабах перейти до стійкої осілості. У людей зникла необхідність щохвилини думати про те, чим угамувати голод, постійно слідувати за стадами диких тварин у їх сезонних пересуваннях чи залежати від термінів дозрівання плодів диких рослин.
З переходом до виробництва продуктів харчування людина одержала вільний час, тому не дивно, що виникли нові види ремесла: ткацтво, обробка обсидіану (вулканічного скла) і початки металургії. В епоху неоліту люди також навчились обпалювати глину, перетворюючи її в особливу речовину (кераміку) з метою надання виробам з неї твердості, міцності, водонепроникності, вогнестійкості. Освоєння виробництва кераміки стало одним з найважливіших досягнень людини у боротьбі за існування. Варіння їжі в глиняному посуді дозволило істотно урізноманітнити раціон. Поява кераміки стала однією з основних ознак неолітичної епохи. Більше того, цей винахід знаменує справжню революцію, подію величезної ваги у розвитку людства. Адже до цього людина використовувала тільки дане їй у готовому вигляді природою — обпалюючи ж глину, вона створювала новий, невідомий у природі матеріал. Також кераміка мала велике значення і в розвитку естетичного почуття: прикрашаючи вигадливим узором виготовлені нею посудини, людина поступово вдосконалила мистецтвоорнаменту, відмічене все більшою геометричною стрункістю, ритмом барв і ліній, народжених її творчим натхненням.
У результаті всього цього населення Землі колосально зросло, різко розширилася і сфера природокористування. Виникає соціальна організація, що базується на сільському господарстві, а саме — родоплемінний лад, в якому поряд з родовими велику роль відіграють сусідські і територіальні відносини. Утверджується патріархат: голови патріархальних родів не тільки здійснюють владу над родичами, але й беруть участь в управлінні племенем. З'являється інституція племінного вождя, що виконує функції військово-політичного управління. У кінці епохи починається обробка металів (золота, срібла, міді), тому останній період неоліту (IV-ІІІ тис. до н.е.) називають мідним віком —енеолітом. З'явились перші карти — означення маршрутів, нанесені на деревну кору, дерево чи шкіру. Одержала значного розвитку піктографія, за допомогою якої тепер могли здійснювались досить складні записи. Нові умови життя знайшли своє відображення і в міфології. Вона стала більш розвинутою. Такою ж мірою еволюціонувала й ускладнилась релігія.
В образотворчому мистецтві в основному продовжувався перехід до умовної манери виконання, який розпочався ще в епоху мезоліту. У графіці, живопису і пластиці цього часу відбите прагнення до навмисної спрощеності, зображення замість цілого якої-небудь його характерної частини, нерідко до значної стилізації. Продовжували розвиватися й інші форми мистецтва, зокрема усна, музична і танцювальна творчість. В кінці епохи неоліту виникають перші архітектурні споруди з великих каменів, які називають мегалітичними. В кінці епохи неоліту були відкриті колесо і плуг, почали використовувати робочу худобу, з'явилися торгові міста. Неолітична революція була значним кроком в історії розвитку людського суспільства і її надбаннями ми користуємося і в наш час.
Зародження на українських землях козацької культури можна
віднести до кінця XVI ст., коли у м.Брест 1596 р. було укладено
Берестейську церковну унію, яка передбачала утворення нової
греко-католицької церкви у Польщі. Внаслідок підписання
Берестейської унії на українських землях з боку Польщі посилилася
колоніальна експансія, яка передбачала навернення українського
населення до нової греко-католицької церкви, закриття православних
церков, навчальних закладів, шкіл, братств та монастирів.
Внаслідок цих дій на території сучасної Центральної України
утворився новий соціальний стан - козацтво, якому довелося
відігравати важливу роль у розвитку зовнішньої та внутрішньої
політики України. З утворенням української Гетьманщини
розпочалася розбудова навчальних закладів, а особливо церков,
книговидання, малярство.
Внесок Петра Конашевича-Сагайдачного (1601-1622 рр.) у
розвиток української культури мав важливе значення, тому що
гетьман відновив боротьбу за православ’я в Україні, вирішив
відновити православну єпархію та домігся висвятити Йова
Борецького на престол митрополита. Ці дії врятували православну
церкву від знищення. Крім того, гетьман залучився підтримкою
селян. Діяльність Сагайдачного була спрямована на розвиток освіти,
науки, літератури та мистецтва. Петро Конашевич-Сагайдачний,
будучи людиною, яка мала освіту, турбувався і про навчальні
заклади, він допомагав діячам Києво-Печерського монастиря, на
чолі якого стояв Є.Плетенецький.
Новий виток у розвитку української культури розпочався за
часів гетьманування Богдана Хмельницького (1648-1657 рр.). Під
час національно-визвольної війни на звільнених територіях від
поляків відновлювались державний, адміністративно-
територіальний устрій, ліквідовувалася греко-католицька церква.
Поразка поляків на перших етапах війни стимулювала українське
населення до активізації боротьби за свою державу. Поява
книгодрукування і її розвиток по всій Україні у XVII ст. сприяли
відновленню освіти. Уже в першій половині XVII ст. нараховувалось
20 друкарень, найбільшою з яких була Києво-Печерська.
Книговидання фінансувались за кошти гетьмана та меценатів,
активно займалися книговиданням братства, монастирі, колегіуми.
Також Богдан Хмельницький продовжував традиції гетьманів,
будував церкви, прикладом чого може бути збудована коштом
Богдана Хмельницького церква у с.Суботів. Церква Петра і Павла,
поблизу Чигирина. Хоча точна дата побудови невідома, але є
припущення, що вона побудована теж за доби Богдана
Хмельницького. Під час турецьких походів 1677 і 1678 рр. церква
Петра і Павла мала важливе стратегічне значення, тому що входила
до оборонних споруд Чигирина.
Петропавлівська церква збудована на початку XVII ст. Після
повстання гетьмана Богдана Хмельницького проти польського
володіння вона була відібрана від римо-католицької церкви. Велика
готична трьохнавна церква зазнала докорінної перебудови. Зібравши
в 1744-1750 рр. гроші, мешканці Подолу замінили готичну з
трикутним дахом стіну церкви - тепер вже Святих Петра й Павла
- на бароковий фасад з круглими вікнами й формою грецького
хреста, жолобкованими пілястрами й нішами.
За часів правління Івана Степановича Мазепи українська
культура досягла найвищого розвитку. Було започатковано нову
течію мистецтва - українське (мазепинське) бароко. Гетьман,
володіючи вісьмома мовами, турбувався про стан освіти,
надбудував другий поверх Києво-Могилянської академії.
І.Мазепа певною мірою продовжував справу Петра Конашевича-
Сагайдачного. У розвиток української освіти, науки, мистецтва,
книгодрукування гетьман вкладав величезні кошти з державної
скарбниці та власні, намагався Україну зрівняти з європейськими
державами. За час правління Івана Мазепи було збудовано
багато церков, серед яких церква Всіх Святих над економічною
брамою Києво-Печерської лаври (1696-1698 рр.), Військово-
Микільський собор Пустинно-Микільського монастиря в Києві
(кінець XVII ст.), Богоявленський собор Братського монастиря
в Києві (кінець XVII ст.) та інш.
Незважаючи на піднесення української культури, вже на
початку XVIII ст., а саме після Полтавської битви 1709 р.,
відбувся занепад української державності та, певною мірою,
культури під натиском Російської імперії.
Українізація — політичне просування і впровадження елементів української мови та української культури, в різних сферах суспільного життя.
Для того, щоб очолити національно-культурний рух, у більшовиків не вистачало ні культурних, ні національних кадрів. Інша річ - спрямувати національно-культурний рух "у правильне русло". Будучи правлячою партією, вони могли це зробити. В цьому й полягала суть українізації.
Національна інтелігенція з ентузіазмом сприйняла курс на українізацію. У Всеукраїнській академії наук було створено Інститут української наукової мови для розробки термінології в різних галузях науки. Науковці, викладачі вузів і шкіл безкоштовно працювали на курсах української мови і українознавства. Почалася рееміграція українців, які покинули країну після поразки національної революції. Одним з перших в Київ повернувся М.Грушевський.
Представники національної інтелігенції, які у минулому будували демократичну державність свого народу, отримали можливість застосувати свої сили в умовах радянської України. Було досягнуто важливих результатів у багатьох сферах освіти, науки, мистецтва і літератури.
Метою нової системи освіти було охоплення всього населення. Тому найпершою проблемою у керованому партією культурному будівництві (або в культурній революції - цьому терміну надавалася перевага) була ліквідація неписьменності. Боротьба з неписьменністю провадилася Головполітосвітою Наркомосу УСРР. В рамках цього органу в 1921 р. була створена міжвідомча Всеукраїнська надзвичайна комісія з боротьби із неписьменністю. РНК УСРР у травні 1921 р. прийняла декрет, який зобов'язував навчатися грамоті все населення у віці від 8 до 50 років. У 1923 р. в Україні виникло товариство "Геть неписьменність!", яке очолював Г.Петровський. Воно створило щільну мережу пунктів лікнепу, в яких 1925 р. навчалося до 540 тис. осіб.
З 1924 р. уряд розпочав підготовку до запровадження загальної початкової освіти дітей від 8 до 10 років.
Вища школа була підпорядкована випуску спеціалістів із досить вузьким кругозором. Університетська освіта була ліквідована. Стартовий рівень знань студентів різко погіршився. Без іспитів на навчання зараховувалися робітники - комуністи, комсомольці і члени профспілок (за відповідними путівками). З 1921 р. в Україні почала розвиватися мережа робітничих факультетів при вузах. Учні в них здобували середню освіту в обсязі знань, які відповідали профілю вузу. На початок 1927 р. налічувався 31 робітфак, де навчалося 7,5 тис. осіб.
З ліквідацією університетської освіти наукові дослідження зосередилися в Українській академії наук. Від червня 1921 р. вона була названа Всеукраїнською (ВУАН) і підпорядкована Наркомату освіти. ВУАН працювала у складі трьох відділів - історико-філологічного, фізико-математичного і соціально-економічного. В них об'єднувалося до 40 науково-дослідних установ - інститутів, комісій, кабінетів, кафедр. У першому (історико-філологічному) відділі активно працювали академіки Д.Багалій, А.Кримський, М.Петров, С.Єфремов, М.Біляшівський, В.Іконніков. Науковий потенціал історичної секції повністю розкрився з приїздом М.Грушевського. З ініціативи Ф.Мітенка було створено Комісію для вивчення візантійського письменства. Академік Ф.Шміт організував Археологічний інститут. У другому (фізико-математичному) відділі трудами математиків Д.Граве, Г.Пфейфера і М.Крилова були досягнуті результати світового значення. У 1927 p. М. Крил о в та його учень М.Боголюбов розгорнули дослідження нелінійних коливань, які привели до створення нового наукового напряму - нелінійної механіки. Провідне місце у відділі належало науковому колективу Інституту технічної механіки, який заснував академік С.Тимошенко. У третьому (соціально-економічному) відділі помітне місце займали дослідження створеного з ініціативи М.Туган-Баранов-ського Демографічного інституту. Результатів світового значення досягли академіки М.Птуха, А.Корчак-Чспурківський. Серйозно були поставлені історико-юридичні дослідження (Ф.Тарановський, М.Василенко).
Термін "національне відродження", яким характеризуються 20-ті pp., найбільш яскраво ілюструється великими досягненнями в сфері літератури та мистецтва. У Києві навколо перекладача і критика, колишнього університетського професора Миколи Зерова сформувався літературний напрям неокласиків. Неокласики високо цінували культуру слова, пропагували найкращі здобутки загальноєвропейського письменства і дуже гостро виступали проти філософії і практики Пролеткульту, тобто проти примітивізації літератури. Найбільш талановиті неокласики зробили помітний внесок у літературний процес: О.Бургардт (Ю.Клен), М.Драй-Хмара. М.Рильський та ін.
У Харкові в березні 1922 р. сформувалося творче об'єднання селянських письменників "Плуг". Ініціаторами їх об'єднання стали С.Пилипенко, І.Сенченко, І.Шевченко. Незабаром організації плужан з'явилися у багатьох містах республіки. Були налагоджені постійні творчі зв'язки з письменницькими організаціями Грузії, Білорусії, Росії
Наступного року у Харкові створилася творча спілка пролетарських письменників "Гарт". На базі "Гарту" в середині 20-х рр. М.Хвильовий і М.Яловий утворили "Вільну академію пролетарської культури" (ВАПЛІТЕ). В ній налічувалося понад два десятки письменників і поетів, які вже в ті часи або пізніше прославили українську літературу, - М.Бажай, О.Довженко, М.Куліш. П.Панч, Ю.Смолич, В.Сосюра, П.Тичина, Ю.Яновський.
идатний український режисер Лесь Курбас у 1922 р. організував у Харкові театр "Березіль". Його творча діяльність визначила собою рівень розвитку всього театрального мистецтва. Глядачів захоплювали новаторські постановки західноєвропейської і української класики, п'єс сучасних українських драматургів М.Куліша, М.Ірчана.
У 1922 р. виникло перше в Україні музично-творче об'єднання - Товариство ім. Леонтовича. У ньому згуртувалися молоді композитори М.Вериківський, П.Козицький, Г.Верьовка, Х.Ревуцький та ін.
Серед художніх колективів найбільш помітними були Товариство ім. К.Костанді (Одеса, 1922), "Асоціація художників Червоної України" (АХЧУ). Плідно працювали художники старшого покоління - М.Бойчук, І.їжакевич, Ф.Кричевський, К.Трохименко, молодші віком О.Кокель, В.Касіян, А.Петрицький.
Влада надавала великого значення розвиткові кіномистецтва, зважаючи на його пропагандистську вагу. У березні 1922 р. на правах тресту було створене Всеукраїнське фото кіноуправління (ВУФКУ). У 1927 р. - виділені великі кошти на створення найбільшої тоді в Європі Київської кіностудії. В 1928 р. режисер Олександр Довженко поставив у Києві свій перший фільм "Звенигора". Він одразу привернув увагу громадськості не-пересічністю режисерської розробки.
У розумінні сучасної науки античність – це історія і культура Стародавньої Греції і Стародавнього Риму – від виникнення перших давньогрецьких держав (кінець III–II тисячоліття до н.е.) і до падіння Західної Римської імперії та завоювання Риму варварськими племенами (V ст. н.е.).
Архітектура.
В давньогрецьких полісах розвивається система регулярного планування міст, з прямокутною мережею вулиць, площею – центром торговельного та суспільного життя. Культовим та архітектурно–композиційним ядром міста був храм, який будувався на вершині акрополя – високої й укріпленої частини міста.
Елліни виробили абсолютно інший, ніж давньосхідні цивілізації, тип храму – відкритий, світлий. Він прославляв людину, а не викликав страх. Характерно, що в архітектурі присутнє людське метричне начало. Математичний аналіз пропорцій храмів довів, що вони відповідають пропорціям людської фігури. Класичний грецький храм був прямокутним у плані, з усіх боків оточеним колонадою. Дах будували двосхилим. Трикутні площини, які утворювалися з фасадів – фронтони, – як правило, прикрашалися скульптурами.
Характерною рисою грецької архітектури є чистота і єдність стилю. Було вироблено три основних архітектурних ордери (“ордер” – у перекладі з грецького “порядок”) – вони розрізнюються типами колон і перекриттів, пропорціями, декоративною прикрасою. Дорійський та іонічний стилі виникли в полісний період. Найошатніший – корінфський ордер – з'явився у часи еллінізму.
Найбільш довершеним архітектурним ансамблем класичної Греції є афінський Акрополь. Він був споруджений у другій половині V ст. до н.е., у період найбільшої могутності Афін. Скеля Акрополя, яка на 150 м височить над рівнем моря, здавна була фортецею, а потім місцем розташування головних культових споруд. Однак під час персидського нападу древні храми зазнали руйнування. Після перемоги Перікл став ініціатором грандіозної реконструкції Акрополя. Роботами керував особистий друг Перікла – видатний скульптор Фідій.
Характерна риса цього комплексу – надзвичайна гармонійність, яка пояснюється єдністю задуму і швидкістю будівництва (близько 40 років). Парадний вхід до Акрополя – Пропілеї – зведено архітектором Мнесіклом. Пізніше перед ними на штучно збільшеному виступі скелі було побудовано невеликий храм Ніки Аптерос (Ніки Безкрилої) – символ того, що богиня перемоги ніколи не покине місто.
Головний храм Акрополя – біломармуровий Парфенон – храм Афіни Парфенос (Афіни-Діви). Його архітектори Іктін і Каллікрат задумали і спроектували будівлю настільки пропорційно, що вона, безумовно, виділяється як найвеличніша споруда комплексу, проте своїми розмірами не “тисне” на інші. У старовину в центрі Акрополя на постаменті в золотому обладунку вивищувалася грандіозна фігура Афіни Паллади (Афіни Воїтельки) роботи Фідія.
Ерехтейон – храм, присвячений Посейдону, який за міфом сперечався з Афіною за право протегувати місту. Найвідоміший у цьому храмі портик каріатид. Портиком називають відкриту з одного боку галерею, що спирається на колони, а в Ерехтейоні колони замінені шістьма мармуровими фігурами дівчат–каріатид. Ми і зараз можемо повторити слідом за римським істориком Плутархом, який писав про споруди Акрополя: “...їх вічна новизна врятувала їх від дотику часу”.
Архітектура елліністичних полісів продовжувала грецькі традиції, але більше уваги стало приділятися громадському будівництву – архітектурі театрів, гімназій, палаців еллінських правителів. До цього часу належить споруда таких прославлених “чудес світу”, як гробниця царя Мавзола в Галікарнасі і Фароський маяк на вході в Александрійську гавань.
Образотворче мистецтво .
Улюбленим видом мистецтва еллінів була скульптура. Статуї богів ставилися в храмах і на міських майданах, споруджувалися переможцям Олімпійських ігор і великим драматургам.
Оволодіння, дуже поступове, досконалістю у цьому виді мистецтва сходить до архаїчних часів. Археологами знайдено десятки дуже схожих одна на одну архаїчних статуй двох типів: так звані куроси – статуї оголених юнаків і кори – жіночі статуї.
Ці фігури виглядають ще дуже скуто, можна побачити поки тільки спроби передати живий рух.
Шедеври скульптури, якими не перестає захоплюватися людство, дала світу епоха давньогрецької класики. Сучасниками були великі майстри Фідій, Мирон, Поліклет. Фідія називали “творцем богів”. До нас його головні роботи не дійшли, судити про них ми можемо лише із захоплених описів та посередніх копій. Статуя Зевса, облицьована золотом і слоновою кісткою, в головному храмі Зевса в Олімпії була віднесена сучасниками до семи чудес світу. Він же створив видатні барельєфи і скульптури Парфенона, в тому числі головну статую – Афіни Парфенос (Афіни-Діви).
Мирон досяг висот у прагненні передати в скульптурному зображенні рух людини. У його знаменитому “Дискоболі” вперше в мистецтві вирішено завдання передачі моменту переходу від одного руху до іншого, подолано статичність. У той же час відповідно до загального естетичного ідеалу обличчя атлета скульптор зображає абсолютно спокійним.
Поліклету належить цикл статуй атлетів – переможців Олімпійських ігор. Найбільш знаменита фігура – “Доріфор” (юнак зі списом). Поліклет теоретично узагальнив досвід своєї майстерності в трактаті “Канон”.
Найславетнішим творцем жіночих скульптурних образів був Пракситель. Його “Афродіта Кнідська” має безліч наслідувань. До цієї традиції належить і знаменита “Афродіта Мілоська” невідомого майстра. Пропорційність класичних скульптур стала зразком для майстрів багатьох епох.
Епоха завоювань Олександра Македонського, подальшого краху його імперії, сповнена пристрастей, злетів і падінь людських доль, цілих держав, привнесла нову атмосферу в мистецтво. Якщо порівнювати скульптури епохи еллінізму з попереднім, класичним періодом, то їх вигляд втратив незворушність, спокій. Художників стали цікавити душевні пориви людей, їх стан у трагічні моменти (наприклад, скульптурна група “Лаокоон”). З'являються скульптурні портрети, які передають індивідуальні риси. Яскравою була творчість Лісіппа (до нас дійшов скульптурний портрет Олександра Македонського). Успіхи науки розширили технічні можливості мистецтва. Одне з “семи чудес” світу – Родоський колос, що являв собою бронзову статую бога сонця Геліоса (висота колоса була близько 35 м).
Живописні твори (фрески, картини) не збереглися, але судити про їх рівень дає можливість чудовий вазовий живопис. З удосконаленням керамічної технології зростав і художній рівень: для архаїки характерний так званий чорнофігурний стиль зображення (малювалися темні фігури на світлому фоні), у класичну епоху з'явився червонофігурний стиль, який зробив зображення більш реалістичними.
З політичною і воєнною поразкою Греції та елліністичних держав від Римської держави антична культурна традиція не перервалася, почався її новий етап.