Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
17
Історія починається інтригуюче, майже як у детективі: несподіваний спадок від незнайомої американської бабусі для нашої бідної „попелюшки”, загадкові умови отримання спадку - прочитати щоденник далекої родички, розстріляної у 41-му році... І не просто прочитати, а й зіграти і – найголовніше – відгадати потаємну волю американки... Поступово, через небажання і внутрішній спротив, героїня поринає ужиття іншоїжінки: переживає і протестує, знаходить спільне і дивується несподіваному. кінець – У фіналі сучаснажінка втілює дитячу мрію загиблої: на місто летять мільйон парашутиків зіграшками, для мертвих, живих, і ненароджених дітей... і для її власної дитини котру вона вирішила залишити після того як прожила цій день зрозумівши потаємну волю
МІЛЬЙОН ПАРАШУТИКІВ
Моноп'єса на дві дії зі стерео-ефектом
Дійова особа:
Жінка – особа 25-35 років, визначальна риса – іронічність.
І дія
Муз- ПО"Феникс" – МастерСтар.Черное танго.
Дождь. Телефонный звонок.
"Ви пані така- то?"
– "Так, ви не помилились.
"Ви маєте шанс отримати значну суму у спадок вид вашоi бабуся у других, пані Елізабет Шварц зі Сполучених Штатів Америки.
- у спадок ?
-Так. З урахуванням податків... приблизно півтора мільйона доларів."
- я отримаю пивтора мильйона?
- Ви маэтэ шанс.
- " яка панi? чому це вона заповіла мені, коли ні я її, ні вона мене не знає?"
"Ви єдина спадкоємиця жіночої статі молодше 45 років. Я можу підвезти вам всі документи..... або ви можете приїхати до нас. (Представництво нашої адвокатської компаніїзнаходиться за такою-то адресою. Прийом з 9-ї до 6-ї.)
Музыка - шумы улиц, шум поезда и вокзала, шум улицы, скрип двери,
открываются кулисы и мы видем квартиру Кімната в стилі 40-х років, але саме "в стилі", а не насправді. Важливі вікно диван стілець й ліжко. Півтемрява, ранок.
Запись ауди – стук каблуков, скважина открывается дверь....
Входить Ж і н к а. Вона тут уперше…
Дивно... Дуже-дуже дивно. Тотальне ретро... Що це має означати? Нічого не розумію... І чого було бігти? Тут же нікого немає. Тільки ноги натерла. ( бой часаов в доме сверяет со своими наручными) Рівно восьма. Встигла. Тільки куди и навіщо? ... Гаразд, і шо там дали (Дістає папірець, читає). Так, о восьмій нуль-нуль – бути на квартирі за адресою – ла ла ла. ключ підійшов - це вона. Тепер: – вісім 05 – відпочинок. І як вона це собі уявляє? (ищу кровать – ложусь) Так? Чи так? (Міняє позу). ... А все ж так прекрасно починалося – як у казці... Хоча ні, якесь тривожне відчуття у мене було відразу... Але від чого? Чому? Так, треба зібратися з думками, все згадати і проаналізувати. (Пригадує). Якби не ці дивні "деякі умови" цієї самої пані Шварц, вписані в нотатник з інструкціями. (Дістає маленький нотатник).
... І от я тут, бозна де, в якомусь забутому Богом місці, де час зупинився, невчасно, але конкретно. (Смотрю на вещи делая акцент. Заглядає в нотатник, зачитує церемонним тоном). "Тепер підійдіть до шафи, відкрийте дверцята і дістаньте на верхній поличці лист у конверті, прочитайте його".
Так шафа, шафа, шафа (дістає щоденних )це в вочевидь антикваріат (Відкладає, дістає листа, нюхає з насолодою). А цей пахне Америкою... (повертається до дивану, починає читати). О, почерк тієї самої дивної Шварц. "Шановна...". (Пробує зімітувати голос старенької, повторює з різними інтонаціями звертання).
Муз- ПО"Феникс" – МастерСтар.Черное танго.
"Шановна незнайомко... Я навіть не знаю вашого імені..."
І я його скоро забуду з цими божевільними іграми.
"Нині я знаю, що напевно скоро піду з цього світу, моя хвороба невиліковна. Я не мала ні дітей, ни близьких, яким бия хотіла лишити спадщину Тож вирішила віддати це на розсуд долі, зіграти в лотерею. Сподіваюсь, ці кошти принесуть вам радість, а не розчарування і втрати, як це булу зи мною. Але перед тим ви маєте виконати моє прохання. Воно не надто обтяжливе, але якщо ви спробуєте уникнути його чи виконаєте нечесно, це стане відомо, і тоді вже ні про який спадок мова нейтиме."
Вони що тут, якихось жучків понатикали? Брр... Страшеннно неприємно, коли за тобою стежать. (Повертається до листа, читає).
"Не пробуйте шукати приховані відеокамери. Ви їх не знайдете. Не витрачайте часу даремно. Ви можливо, помітили в цьому конверті товстий щоденник - хроніка одного дня, останнього дня, написаний моєю сестрою за батьком, Марією Шварц. В цей день вона вже знала, що вранці її мають розстріляти. В восени 41-го року. Спробуйте прожити цей день так, як прожила його вона, уявіть себе нею. Цей щоденник – своєрідний сценарій, зіграйте його. я сподіваюсь, що коли ви дійдете до фіналу, ви зрозумієте мене і здійсните мою потаємну волю. З щирою вірою у вас, моя люба незнайома родичко. Ваша Елізабет Шварц."
Ні, це просто клініка! дурдом по ній плаче і давно, вірніше, плакав. Якщо вона така чутлива, хай би сама і проживала цей день. ... Я тут до чого? Ну була війна, ну вбивали, ну так чого це нині ворушити, навіщо? Що за садо-мазохізм такий? Ще й за мій рахунок? У мене теж життя нецукор: б'єшся-б'єшся як риба об лід, можна сказати. І що? В кишенях вітер віє... На серці сомотньо... Не можу я тут страждання розігрувати, ну хоч стріляйте... Стривай, вона ж казала, що жучків тут немає. А як ні, тоді що мені заважає відпочити цей день? Поспати, а в ранці отримати свої гроші.. (оглядає кімнату) Ну якось же вони перевіряють? І яка така таємна воля? А як я її не вгадаю? Що, мені спадку не віддадуть?
От дурепа, бавляться з тобою як із лялькою, знущаються, як хочуть, а ти.... Так, усе, забираюся звідси геть. Хай бідна, зате у здравому зглузди. Все, гуд бай, Америко... (На дверях вона натикається на записку, повішену на кнопці, зачитує). "Квиток на зворотню дорогу ви отримаєте завтра - на залізничному вокзалі о 10.00…. у касі No7".
щож… пийду я під церкву! -Дайте, христа ради, інваліду на всю голову на операцію... От ідіотка... Такій ідіотці ніяка операція не допоможе...!.
(…м'яка іграшка – бегемотик. Бере в руки і розглядає з посмішкою). Це ж треба таке. У мене теж у дитинстві був улюблений бегемотик. Зайчиків, котиків, ведмедиків – всі люблять. А от бегемот ... У мене не такий звісно, був, а значно більше... Чи це я була меншою? (Пестить бегемотика). Я засинала, тільки коли він був поруч. Дивно
... (починає читати).
"Марія Шварц. Щоденник одного дня. Щоденників я ніколи не писала, але ж треба колись починати – чом би й не в останній день. Я напишу його як п'єсу, яку можна буде зіграти після мене...Отже, завісу піднято. Але ні, завіси у мене немає. Є свічник. Я гадала, скільки має бути свічок? З ким і чим я хочу проститися? Звісно, перш за все я прощуся з собою - зі своїм тілом - ось перша свічка. І ще зі своїми мріями і сподіваннями. От ще одна. З рідними - з батьками. А потім з близькими друзями. Іще дві... Мабуть, із коханим... А останню я запалю на честь моєї дитини. Тобто, її ще немає, але могла бути... Вийшло шість. Ще одна - і вийде мінора. Мені подарували колись семисвічник, а я його ніколи не запалювала. Шість - число диявола, а сім - Бога. Але я не знаю, за що запалювати сьому свічку. Може, потім придумаю? Цей, напевне, останній день я хочу прожити особливо, відчути кожну хвилину. День почався опів на дев'яту. Лагідне сонце, таке дороге і прощально-ніжне, як буває тільки восени, зазирало у вікно."
Оптимістичний початок, нічого не скажеш. (на столі свічки підсвічник)
"Я солодко потягнулася, примружилася і подумала: от би хтось приніс мені каву в постіль...І тут же згадала, що кави не буде, приносити її нікому, але найголовніше – завтра не буде й мене."
Ні, мені подобається ця безпосередність: що кави нема, що її. Ну й витримка. (Повертається до щоденника).
"… я дістала з-під подушки бегемотика, поставила його на живіт і стиснула. Це завжди допомагає, коли на серці тоскно... Сьогодні, 16 жовтня… мій останній день. Мені двадцять п'ять років –чверть століття, не так мало, але ще менше, ніж Христу. …Цікаво, як з'являється смерть?"
Брр... а мені от зовсім нецікаво, анітрішечки (лягає на ліжко і заплющує очі. бегемотика ставить на живіт і розглядає його. Цілує, притискає).
Ну що, граємо чи не граємо? (Нишпорить по кишенях. Кидає монету). Ну, звісно, закотилася. А не буду я її шукати, Стривай-но, якщо я в ліжку, то для достовірності маю одягнути якусь піжамку... Так, що у нас тут є? (Зазирає в шафу, розглядає одяг Перевдягається в сорочку, пірнає під ковдру …..).
"Смерть… Здається, колись я відчула її – я пливла в морі вночі, сама, і раптом побачила попереду буйок – біле коло, ніби марево. А потім я згадала, що ніякого буйка тут удень не було. І раптом злякалася, панічно, повернула і пливу щодуху назад, а це коло ніби зліва пливе зі мною саме. І я боюсь повернутися у той бік, бо знаю, як повернусь – у мене не стане сил, і я каменем піду на дно. Я пливла не озираючись до самого берега… А вже потім я прочитала, що смерть з'являється людині у вигляді білого марева з лівого боку на відстані витягнутої руки. І на неї не можна дивитися...".
Ху- ух. Ні, це все якась містика. Все, не буду…. Так, треба дихнути свіжого повітря. (Відходить до вікна, робить дихальні вправи, повертається).
"ні! Не вірю! Не будуть єшалонів! …Смерть з'явилася вчора, також у вигляді білої плями, це був звичайний білий папірець, але я відчула, що це вона: "Всім євреям міста зібратися з цінними речами на центральній площі 17 жовтня о 9-й годині ранку. Зараз якраз 9-а година, лишився один день. Лише один день і ще цілий-цілісінький день ... Це не так мало. І я хочу прожити наповнено кожну хвилиночку: робити все, що мені хочеться. І ще згадати всіх, кого люблю, простити всіх, на кого ображалася...
.... Як же це відчути? Спробую. Так, сьогодні я прощаюсь. Не знаю, чи буде жива моя душа, і яка вона? Я ж її не знаю. Як їй буде вестися в тому, іншому світі, може й легко? Так, а що вона пише? (Зазирає до щоденника).
"Мабуть, душею бути добре. Літаєш собі поміж небом і землею – нічого тобі не болить, не заважає, не дратує..."
(Відкладає). Ну і що мені тепер робити? Літати чи що? (Залізає на стілець, розставляє руки, ніби летить, зістрибує). Так, враження від польоту нижче середнього... Тільки от чи є у душі відчуття втрати тіла? Ні, (страх) не буду думати про це. Вона ж не думала, вона тільки про приємне, і я теж, я ж граю її. (Зазирає).
"А от тіла мого, мабуть, не буде. Треба запам'ятати відчуття свого тіла, щоб потім душа згадувала його точно. І навіщо я нарікала на своє тіло?! …от зараз мені все-все подобається. Нам з тобою все-таки непогано велося. Ти вибач, що я тебе лаяла, тіло. Ти гарне і з тобою добре танцювати. Я ніколи не вчилася, але ти, тіло, завжди відчувало музику, ритм, ти віддавалося цим хвилям, шалено, нестримно... От і зараз я вмикну музику і випущу тебе на волю..."
(Підступає до дзеркала – це зал. Кладе щоденника. Розглядає себе) А мені ж, пам'ятаю, хотілося мати все навпаки, ну абсолютно все – колір волосся, очей, статуру, зріст. …От тільки очі, здається, очі у мене нічого так... (згадує) Так, стривайте, у програмі музика, а де я її візьму? (Шукає. Натикається на патефон). Невже оцей антикваріат грає? І як же це вмикати? Так? Ні, не те. Сюди?... Ну от, тільки почала входити в образ – так на тобі, технічні зупинки. Де "play" де "stop"? (лунає музика - вальс. Провальсовує по кімнаті, читає далі). Цветущий Май. Неаполитанские ночи (вальс) . Fred Astaire – Cheek to cheek. Вальс-бостон ("Бал в "Савойе" П.Абрахам)
"І ще треба одягнутися врочисто! Візьму свою улюблену сукню..."
Ні, ну це конкретно, звісно, улюблена! мммм, а спробую вгадати, що це за сукня. (Кидається до одягу). Може, цю червоненьку? Боже, в житті б таке не вдягнула ніколи (Повертається до щоденника з сукнею в руках).
"Червоний – мій улюблений колір. І потім - у мене ж просто сьогодні свято, свято останнього дня..."
Червоний! Червоний ? саме черваний!!!! Ну як я вгадала!? а сукня така веселенька-веселенька… розстріляють її завтра, а вона святкує. Ні, ну як, як так можна? Легковажність чи зухвалість? Не розумію... Але як я вгадала з сукнею, а? ну все, час танцюваті – без думок про смерть і літання душ попід стелею. «Тіло - зараз я відпущу тебе на волю... танцюй як тобі заманеться..» (Шукає серед платівок. Починає танцювати, все швидше, захоплюється танцем, Benny Goodman And His Orchestra – Sing, Sing, Sing в русі заглядає в щоденник). .
"Мені давно не було так весело, так легко і радісно..."
(Танцюючи, повторює як заклинання, наспівує з різними інтонаціями). Мені весело, дуже-дуже весело. (Тут в запалі танцю вона натикається на дзеркало – чути дзвін битого скла).
Дзеркало! Погана прикмета. (Нахиляється над ним, бере шматочок, в цей момент платівка заїдає, вона озирається і "ріжеться" склом, скрикує). Ще й пальця поранила! (Зі злістю, трясучи пальцем над головою, відкриває всі можливі дверцята. на патіфон)- Ні, ну ти замовкнеш коли-небудь, чи ні? (падае на піл). Це неправда, неправда, це невесело, це боляче, і не тому, що я порізалась, а просто боляче мені, коли я тільки уявляю ! І це дзеркало! Воно ж не просто так розбилося. Воно ж не у неї, а у мене! не можна в таке грати! (Бере бегемотика, до нього). А якже було тобі, як же тобі? Як ти могла веселитися? Я не можу так більше, я жива. (з нею істерика). Я не можу більше – випустіть мене звідси! з мене доволі! (Кидається до дверей, але не може впоратися із замком від роздратування). А, так це пастка? (Потім кидається до вікна, стає на підвіконня, розкриває його й завмирає злякано на краю). Боже мій, що я роблю? Вбережи мене, Боже! (Відходить від вікна, сідає на диван, обхопивши коліна руками). …Не можна впускати її в себе. Це гра, просто гра, нічого більше! (Пауза, робить дихальні вправи із заплющеними очима).
Стривай, ти зовсім забула про свічки? Вона ж казала запалювати по одній. вже час. (Запалює свічку). От, тепер можна попрощатися. А як? (Пауза). Може просто... Бувай, тіло.
(подметает осколки) ніби й легше стало. Тільки я зголоднілі . не помьятаю навіть коли в останне їла. снідати ця мадам збирається чи ні? …. я забула, це ж війна, голод, блокада, мародерство... Жах і тотальна дієта. Сухарик би якийсь, а цукор – то вже розкіш... хочаб кави випити - кава !, ти де? Орієнтири б якісь поставили: стрілочки повісили. "Кава" – туди. "Чай" – сюди... Чи камінь на роздоріжжі: ліворуч підеш – каву знайдеш, праворуч підеш – коня втратиш, (швабра уявний кінь) , А прямо підеш – себе втратиш.... (Починає шукати знаходить банку з кавою тощо). Уау-у, кава, справжня, (розглядає написи), бразильська! шоколад, чорний, французький! Я про такий лише чула... Згущенка... І сир, це рокфор! справжній ! якже ж це у 41-му році та такий асортимент? Мені, звісно, це подобається. Але як же в образ входити з такою "нестиковкою", як кажуть авіатори
(Говорить нібито до цієї уявної дівчини). Знаєш, Марійко, що мені нагадав цей шоколад? Мені мама розказала: вона в окупацію мала була, рочків 5, і її пригощав шоколадом один німецький солдат, і ще підкидав угору на руках. Він казав, що мама була схожа на його дочку... Вона так і не знала, чи загинув той солдатик чи ні... Щось я відволіклася... І взагалі, я зовсім не по темі думаю. Мені треба нарощувати в собі злість до ворогів, а я казна-що згадую, все навпаки. Згадала б скільки родичів полягло, от і ти теж... Але ж це правда – про маму і солдатика... І те правда, і те правда, і як із цими двома правдами жити?...
"Тепер можна й поласувати чимось смачним... Добре, що я встигла запастися перед приходом німців. Тоді раптом в магазинах з'явилися такі продукти, яких я доти й не бачила. І все по якихось шалено низьких цінах, ледь не задурно... Було майже весело і тому страшно, і ще ніби не насправді, як уві сні... Це нагадувало бенкет під час чуми..."
Он як?... стереотипи часто приховують від нас правду?
(розглядвє щоденник)…..ця Марійка. Вона чутлива і романтична, не попсована сучасним скептицизмом, але й характер є. Одне слово – біснувата... Я теж була трішки така колись... Здається, я почала її відчувати... От якби в мене був останній день, я б краще про щось таке помріяла, особливе... Ну от чого б мені хотілося незвичайного? Думай, думай... (Сміється) Думай, думай. От що б справді хотілося – поїхати до Парижу. Дивне місто, чарівне місто. Знаєш, Марійко, Міста як люди – кожен зі своїм характером. Є магічні, вічні міста. Потрапляєш туди – і вже одне повітря п'янить тебе, як закоханість.... А є взагалі такі, як-от хутір Нові Безрадичі. Хоч і "Нові", а все одно "Безрадичі". Бо немає там радості... А Париж – хоч би повітрям його подихати – то й померти не страшно…. І чого я все це кажу? Тобі ж мабуть, не до Парижу було, люба ти моя письменницьо. (Зазирає до щоденника).
"От чого направду шкода, так це те, що я так і не побувала у Парижі... А я ж так мріяла про нього. Я знала його. Я б могла знайти будь-який пам'ятник чи вулицю із заплющеними очима. По уроках французької мови я вивчила його мапу, як молитву... Якби я опинилася в Парижі, я б відразу пішла на Монмартр."
Ні, ну це неможливо, це вже занадто (Відкладає щоденника з острахом)
....Монмартр - там всі страшенно богемні. Навіть собаки по-богемному брешуть. І коти не просто так: няв і все, а так артистично: мур-р-р-р.. париж! мансарди, голуби і склепінні підворітень
"Я не вмію малювати, але трішки граю, мій батько був музикантом і деякий час учив мене... І я колись уявляла, як я гратиму і співатиму, як вулична співачка. На Монмартрі. Там це не соромно, навпаки, для цього потрібен кураж….
Зізнайся Марийка – нам потрібна музика. Звичайно, музика! Язнаю!зараз ти зрозумієш. Ми відчуєм Париж ! вмене де що є !!!! ... (Кидається до телефону і включає шербургские зонтики… грає музика і раптом вона розуміє ) марійко… марійко, люба… Тиж не знаєш цієї музики… ти не встигла почути її …. Ну це нічого ! зараз слухай!!
"Я простилася зі своєю мрією вже давно, майже рік тому, коли дізналася про взяття Парижу….
О Боже мій, як же я забула!? Париж !!! він же окупований, голодний, холодний….... А якже ти? Як ти могла мріяти про Париж, знаючи, що він під німцями? ( Музыка 30-40-х годов – Под крышами Парижа………. Антон Тухаченко – Вальс под крышами Парижа )
знаєте, що прикро? Вони не захищалися. Мій гордий славний вічний Париж віддався сам... Гидко. Париж став блідою тінню нацистів. Я зрозуміла, що маю поховати його. Париж уже не мрія, а жити з трупом в серці - важко. Я дістала поштову картку з видом Парижа і почала палить, тільки вона не хотіла і вся не згоріла. Лише картка нездавалась –почала плавитись …я поклала її назад до шухляди..."
А може зараз настав час прощаватися ? (Шукає, знаходить обвуглену карткуі підпалює на полум'ї другої свічки. вона згорає) Бувай, Париже.
"Тепер, коли я простилася з собою і Парижем я прощуся зі своїми близькими. З мамою я не хочу прощатися вдруге – як три роки тому, коли вона... не померла, ні, покинула цей світ, бо я вірю, що з того, іншого світу вона мене бачить... І сподіваюся, ми там зустрінемось... Та й що таке прощатися? Щоб ти простив і тобі простили? Мені мамі прощати нічого. А мені моя мамочка простила б, що б не сталося. ...А от із батьком проститися – важче. Вони розлучилися, коли мені було сім. Я пробувала його прощати вже кілька разів, але якось все невзаправду: прощая я не прощала..."
Тобі хоч сім було. А я взагалі свого батька не бачила: він кинув маму, коли я ще не народилася. Я й не пробувала його прощати. І якби він коли-небудь з'явився, я так уявляла в дитинстві, що він заходить з купою подарунків.. і до мене на колінах "Доню, прости мені, будь-ласка, я виправлюсь...". А я стаю так у позу (зображує вже доньку): «мені від тебе нічого не треба, І не потрібен мені твій бегемотик навіть...» Тільки він так і не прийшов...
А бегемотика –я цого у дівчинки у дідсадку вкрала (з соромом) … і почала фантузувати що це нібито мені його батько подарував... потім я навіть почала у це вірити (Обнімає і цілує бегемота). І нащо мені здався той тато? У нас он вираз: "Ти як тато" – це найгірша лайка була, образа така. А хіба я винна, що я, як він? Ой, що це я, все про себе та про себе… Що там далі?
Джулио Каччини – Аве Мария - скрипка
"Тато був музикантом і трохи композитором. Він Вчив мене грати На скрипці. займалися ми цілими годинами... я намагалася грати добре заради тата.... Одного разу, після 3 годин занять я заплющила очі й відчула якесь диво, ніби перевернутий світ: все перетворилося для мене на оркестр. У кожного була своя партитура, я розрізняла тональності, навіть тиша була різною – світ розчинився в звуках, я провалилася в іншу реальність. Батько, коли я розповіла, страшенно зрадів, обнімав, вітав мене. "Тепер ти розумієш, що дає музика? Ти стаєш вищою людиною, ти пізнаєш насолоду, недоступну іньшим!"... А мені стало страшно. Я зазирнула у світ, де не було мене, не було мами, це нелюдський світ. І я не хочу туди. Він і мене може поділити на на звуки: м а-а р і-і-і я-а-а. (спеть из качини) де тут я? Немає. я сіла в кутку і довго- довго тихо плакала, а всі думали, що я гралася"."
Ну з чого ж там плакати? Ну перевтомилася, то буває, от нещастя, замордували дитину тою скрипкою...
"А потім тато мав їхати на море – Я дуже хотіла поїхати з ним, бо ніколи не бачила моря. І я придумала казку, що ніби до народження 30 років жила в морі, як русалка, тільки без хвоста, а рибки гойдали мене на гойдалці... Я сказала: "Тепер ти візьмеш мене на море, я ж морська?" А тато процідив лише: "Подивимось...". а сам сказав мамі, тихо, щоб я не чула, але я чула. "Схоже, що у неї легка фаза шизофренії..." Я не знала, що це таке, але подумала, що я якась заразна і зрозуміла що до на море я не поїду"
Ні, ну ти таке казати на доню! Сам він шиз.
"А потім я роздавила павука".
Брр, ну вона знайшла про що писати, про давлених павуків! Ще б про колорадських жуків чи про щурів написала – теж хороша тема, приємна, святкова, можна сказати.
"А мама сказала: не можна, це до поганої звістки. І правда, до тата прийшов лист, а вийняла його мама, він пахнув парфумами...".
Ага, лист – це цікаво. Мабуть, із моря. Від русалки.
"Побачивши листа, тато вихопив його і почав рвати на маленькі шматочки, а мама порвала на великі шматки весільні фото. Він вийшов, ляснувши дверима і не з'являвся з місяць. Він не прийшов навіть на мій день народження... тоді я вирішила розбити скрипку. розбила. І сховала все в ящичок. На другий день зайшов тато, подарував книжку з нотами, і спитав, ,чи я готуюся до вступу в музичну школу? Я показала йому скрипку, вірніше те, що від неї лишилося... Він нічого не сказав, просто пішов і з того часу ми не бачилися. Я зрозуміла, що музика для нього дорожче, ніж я. Батьки скоро розлучилися. батько виїхав до Америки, він був євреєм і мав там якихось родичів. Чула, у нього там навіть хтось народився. не знаю – братик у мене чи сестричка. …. з того часу не займалася музикою і не визнавала нічого, що було пов'язано з батьком, включно з єврейським походженням.
Стоп, так що ж це таке виходить? Ну коханки – я розумію, у кого їх немає? Зрештою, це не привід для розлучення... Але як це відцуратися від дочки? І що ж, він там собі в Америці ананаси в шампанському жує, а дочка за нього тут під кулі має йти? Нічого собі! Просто дика несправедливість. Стривай-но, так оця Елізабет, причмелена бабуся-мільйонерка, мабуть, і є оте щось, котре народилося у її таточка в Америці? Може, в нього на старості років сумління озвалося, і він сказав тремтячим голосом: "Розшукай сестру свою!" То вона й розвідала все про цю Марію. Тільки запізно...
"Сьогодні я зрозуміла просту істину. Хочеш ти чи не хочеш – ти несеш в собі долю цілого роду. Хіба я мала права зрікатися їх усіх тільки тому, що мене покинув батько? І як би ти не тікав від печатки свого роду, свого народу, вона наздожене тебе, бо вона – в тобі, в твоїй крові, в твоїй підсвідомості".
а що ж я несу в своїй крові?
«Не все так просто. Я пам'ятаю, як Батько читав мені на ніч казки, і як ми гуляли ввечері в дощ без парасольки... І ще, дарма я потрощила ту скрипку, йому теж, мабуть, було боляче... Прости мені. Я вже зовсім не ображаюсь на те, що в тебе була коханка, я тепер розумію це, я знаю, як це трапляється... І ще, на місці мами я б не рвала весільні фото... Розумієш, я ж знала тільки мамину правду, а це лише півправди, а твоєї - не відала. Я б хотіла зрозуміти тебе. І ще я б хотіла побачитися зі своїм братиком чи сестричкою. Я б йому цього бегемотика подарувала... Хай воно буде щасливішим за мене».
я б теж хотіла побачитись - просто поговорити, запитати, як живеш... страшно, я навіть не знаю, чи він живий чи ні...". (Бере до рук бегемотика, звертається до нього). Ну от знаю ж, що вона сентиментальна дурепа. А й мені ревіти хочеться. Чомусь найболючіше, коли боляче робить близька людина. І коли ти їй робиш - теж. Цей біль резонує в тобі, ніби нав'язливий звук. (Бере подушку на голову, затуляючи вуха)... А воно все одно бринить. (Відкидає подушку). Чорт забирай, де ця свічка? Я більше не можу! (Хапає запальничку, запалює третю свічку).
Бувай, тату.
Я тут збожеволію, це точно. Нерви просто на межі. зробимо так: прочитаю один абзацик, і як там знову підуть смури та всілякі надриви, то я це грати не буду, а як щось повеселіше, то вже якось дотягну цю ролю.
"Тепер я можу проститися зі своїми друзями. Влаштую святкову вечірку - поганяємо чаї, розведемо теревені, поспіваємо..."
От, це мені до вподоби, вечірка - це воно.
"Я ще не придумала, яке свято святкувати... День Народження? А щоб я хотіла, щоб мені подарували? Звісно Життя?.. Тільки хто ж його подарує? Хочеться чогось такого незвичайного, якогось веселого свята. Найбільше я люблю Новий Рік. Але який же Новий Рік восени? І раптом я пригадала. Звісно, є такий новий рік, осінній - єврейський. Мені мій кузен, Моше, єдиний татин родич, з яким ми дружили, роповідав. Моше вивчав іврит, знав купу ритуалів і просто марив Єрусалимом, підбиваючи всіх тікати на історичну батьківщину. З нього трохи підсміювалися: якась чужа невідома земля бозна де, вся ця вкрита пилом історія, мертва мова... А мені так здається, що в кожного має бути свій Єрусалим."
Тільки я ніколи досі не розуміла: невже, якщо у певний день щось таке певне з'їсти, щось при цьому приказати, і зробити щось таке, що зветься гордовито ритуалом, то станеш від цього почуватися єврейкою, або, припустімо, ескімоскою? Щось не віриться. Чи по крові цього не відчуєш? Але ж я знала євреїв, які нічого того не робили, не відчували і взагалі тим не переймалися. Тоді як? Як це відчути?
"Якщо тебе мають за це убити, ти ж маєш хоч якось збагнути, завіщо? Адже платять за це всі - і ті, свідомі, і ті, що й не знали і не думали. Чому?.. Тільки сьогодні я зрозуміла, що та "земля обітована" була не божевіллям, а порятунком від загибелі, тим шансом, який всі згаяли..."
Ні, а правда, вона наче у воду дивилася. Чи була б ця країна без того жахіття? Тільки ті, перші, вірили у відродження і таке інше, а ці, котрі зараз, воно їм треба? Вони ж їдуть з бідності, аби ситніше було й тепліше... Хіба зараз хто про цю історію згадує і думає?
"Тільки я не знаю, як після цього вірити в Бога... Хіба можна допустити, щоб загинуло стільки людей, просто так, ні за що, лише для того щоб інші зрозуміли, що їм треба їхати до Єрусалиму? Боже, допоможи мені не втратити віри в тебе, чи ні, у Вас, бо якже до Бога та на ти... І зрозуміти Вас... Бо я не можу вірити Вам, коли не розумію... А мені зараз не можна не вірити... "
Ну от, починається. Знову все в чорних тонах? Ну і де твоє свято? Хоча я поняття не маю, як святкують єврейський Новий Рік, та сподіваюся, що якось повеселіше. Де гості, де вино, де танці? Так, попереджую, якщо ти не покинеш свій песимізм, то зараз я сама почну святкувати, без тебе. Як тобі такий варіант?
(Повертається до щоденника). "Шкода, що я не можу запросити ісвоїх друзів насправді. Петрусик потрапив на фронт. Наталочка стала санітаркою, і пропала, ніяких вістей від неї. Софійка загинула під час бомбадування. Один Моше, може, дістанеться, до Єрусалиму, він єдиний з нас врятується та й збудує якусь нову країну, якою всі будуть пишатися... Мені хочеться в це вірити. І може наступний рік ми зустрінемось в Єрусалимі, тільки вже не земному, а в якомусь небесному... Але спершу я прощуся з вами...".
Прощавайте, любі друзі, я запалюю свічку на вашу честь. (Запалює ще одну свічку, встає, щоб пом'янути). Бувайте, мої любі.
ІІДІЯ
"Тільки в цей небесний Єрусалим я б не хотіла йти без пари. Якщо вже тут, на землі, нам не судилося бути разом, то, може, хоча б там... Я хочу проститися з Коханим... Я вже стільки разів з ним прощалася, щоразу назавжди. У мене є навіть скринька з "реліквіями" від нього. Я давала собі слово не торкатися її, але сьогодні всі табу втратили сенс..."
Коханий. Просто страшенно конкретно. Хоч би назвала його якось. Так і що ж вона не пише, де ця скринька? Знову шукати? (Заходилася шукати.) Скринько, ти де! Відгукнися, будь-ласка, я все прощу! Я так люблю таємниці з любовними історіями, ну, де ти запропала, тиж маєш бути десь! (Нарештізнаходить її під ліжком). Ну звісно, дежвона ще мала бути? Тематично. А пилюки... (Пробує пальцем, чхає). Таки правда. Так поки не маю права відкривати. Хоч і кортить.
(Відкладає скриньку і повертається до листа). "Єдине, що не поміщалося до скрині, так це платівка з "його" музикою, я поклала її під патефон. А ще треба дістати чорну парасольку і розкрити її. Коханий з'явився раптово, виринувши з дощу і перетворивши мій світ на дощ. І за це я йому дуже вдячна."
Вдячна? Що ж тут хорошого? Сіро, мокро, холодно, сісти ніде бр-р-р... (Іде до дверей, дістає чорну парасольку, сідає на підлогу і розкриває її, якийсь час сидить під нею мовчки, із серйозним виразом обличчя, потім не витримує, прискає від сміху, закриває парасолю і валиться на підлогу). Якби зараз хто у вікно зазирнув, от була б картинка! (Заливається знову, раптом чути гуркіт грому і шум дощу, вона зупиняється й інстинктивно вікдриває парасолю, а потім знову заходиться від сміху. Іде до вікна, вікдриває, виставляє руку під дощ, навіть пробує краплі на смак). дощ. Неймовірно... В цій кімнаті вже перестаєш вірити у будь-які природні явища... Вони здаються штучними...
Платівка!!!! Як я забула? Коханого платівка!!!!
Цікаво, як вона з ним познайомилася? (Шукає в щоденнику). Так, інформації, скажемо прямо, не густо. Розчаровуєш ти мене, мила. … цікаво, як він виглядав? скринька, якже я забула за неї? (Порпається у скриньці, витягує фото). І це він? Гм-м, і що ти в ньому знайшла? М'яко кажучи, зовнішність у нього невиразна. Вухаторчать... Ніс... Ні, ну вуха у нього краще. А очі й правда ті... знаю я ці сумні очі, що вони з нами роблять.
(Зачитує). "Він запросив мене до цирку, а я відмовилась, бо не люблю цирк".
вона відмовилася від цирку? Я б, наприклад, не відмовилась. Так, зазирнемо ще до скриньки, що тут у нас є, так-так (перебирає), як для великого кохання, так я б сказала, жалюгідно мало: ні золота, ні діамантів... (Оглядає речі у скриньці). О, афіша, циркова, і програмка до неї, а це ж він, цей сумноокий. Так він циркач! А з гримом він ще нічого так- Прямо, містер Ікс. До речі, а хто ж він був? … і звідки в мене програмка ?
(розмірковує) … ну вінже мені сподобався? Звісно. Я так думаю, що вже так через хвилин п'ять, а то й через три до мене б це дійшло. І що б я зробила? Я б купила квиток у першому ряду, сама. ….В коханні так хочеться божевілля!... (Повертається до скриньки). Подивимося, що тут іще? (Дістає сухе листя і квіти, воно розсипається, вона збирає його докупи. Крутить у руках листя). Ви гербарий сберали? ... А це якась квіточка, лілея, здається, і тут примудрився написати, та ще й так дрібненько, що без мікроскопу не обійтись, ну винахідник. (Розглядає напис, тихо). "Я люблю тебе".(Зітхає). Так просто. А мені так ніхто не освідчувався... Знаєш, а я тобі трішечки заздрю. Я уявляю, як ви блукали, тримаючись за руки, і не могли наговоритися, як збирали це листя... Іздавалося, всі ставали вашими змовниками - дощ, місто з тисячами очима-ліхтарями... У вас, мабуть, з'явилася власна мова - своє таємниче арго...
"Ми зустрічалися потай, найчастіше в цирку, я вже знала його як свої п'ять пальців, могла знайти будь-що навіть у темряві...".
Це справді може бути романтично. От уяви собі: входиш до цирку майже поночі через чорний хід. Порожній нічний цирк це зовсім не те, що цей от галасливий денний... От куди б мені хотілося потрапити, так це під самісіньку стелю, куди злітають лише повітряні акробати і білі голуби. Ми піднімаємося нагору по драбинціз мотузок і опиняємося високо-високо... Тоді Він запускає кулю, яка перетворює стелю у зоряне небо з оскаженілими від швидкості зірками. Простір такий вузенький, що ми ризикуємо впасти у прірву, і від цього моторошно і прекрасно. Тоді він починає цілувати... Хіба б ти не хотіла так - під шаленим зоряним небом...
Щож у вас там сталося? Стривай, а чому ви зустрічалися потай?..
(Знову у скриньці і дістає фото, на якому зображений Він з жінкою і дочкою, розглядає його). Святе сімейство... Так твій орел, виявляється, одружений, ще й дитятко має... Бог ти мій, і що ж тобі так щастить як утопленику? Можна боротися проти іншоїжінки, але сиротити дитину... Тим більше, коли сам знаєш, що таке бути без батька... От тобі і все кохання...! Чогожти зразу не спитала? А обручку він що, не носив? Ховався? Чи, може, загубив?... Чи ти знала? Знаєш, коли я дізналась, що в мого коханого є інша, я спершу кріпилась, думала: буду боротись. А потім як побачила її, оте нещастя, то й мені стало нецікаво. Як він проміняв мене на таке…. Ні, вона була симпатична, смак у нього є, але така... ну проста, банальна, розумієш? От і тобі треба було кидати його й тікати світ за очі! А що він тебе любить? Так любить, поки легко, поки проблем немає. Зрозумій: ніхто тебе не пожаліє, бо для всіх ти стерва, яка руйнує сім'ю. Навіть Він потім звинуватить тебе у власній слабкості, будь певна. ... А те, що тобі без нього світ - пустеля, що йжити на тому світі несила – то нікого, люба моя, не цікавить... (Зазирає до щоденника).
"Коли я дізналася про дружину, ревіла години дві. А потім змирилась. Я могла любити й так, навіть передавала його малій цукерки й іграшки... Мені здавалося, я вище за ревнощі. Ми зустрічалися іноді, потай. Було солодко і боляче, та все ж таки не так страшно, як розлука."
Солодко і боляче - все правда... Я потім зрозуміла, що так гостро буває саме тому, що приречено. Як би тобі пояснити? Це як гойдалка... Чому нам так подобається гойдатися? Бо ти то тут, то там. Увесь час. І в коханні теж потрібна гойдалка: страх утратити, невагомість. Коли ти тільки тут чи тільки там - вся магія зникає... Але все це рано чи пізно закінчується... Подвійне життя їх виснажує, проблеми і скандали вихолоджують... Напевно, він ляпнув тобі якусь дурницю, типу такого: "Давай залишимося друзями". Нібито можна вбити кохання, живе і справжнє, із його трупа виросте дружба та забуяє тобі пишним квітом... Брехня, не буває так. На могилі кохання росте тільки відчай і ненависть. Це як аборт. Хіба можна його простити? Стривай. Ну що, хіба ти перша така? Ні. А що можна було вдіяти? А? От що б я зробила на твоєму місці? (Пауза, дістає бегемотика). Підкажи мені хоч ти… Та що тут вигадувати? Завагітніла б! (Може ховати іграшку під одяг). А що? У неї дитина і в мене дитина. Ми рівні. (Розглядає бегемотика). Отакеньке на нього схоженьке - його тільце, його погляд, його зітхання... Хочу таке манюньке... А заради свого дитятка все можна! Всі моралізникають, всі гріхи. Тоді й розлучити його можна! Я маю право... Маю право мати право... А як він піде, але все одно бігатиме до неї, як доти до тебе? А? Що тоді? І тобі доведеться що хвилини, щосекунди доказувати, що ти краща! (Ходить по кімнаті). Не дай боже, пил на шафі, не приведи господи, щось підгорить, або не помітиш на одязі дірочку... А по вихідних гулятиме з тою дитиною, куплятиме їй іграшки... І буде робити вигляд, що ощасливив тебе своєю присутністю... І докір, постійний докір в очах! Бо ти поставила його перед страшним вибором - що не вибереш, ти стаєш підлою - до людей, яких ти любиш... Як він це витримає? А ти? Скажи? Та ти геть посивієш, з голови до ніг, поки ту дитину виносиш! А як народиш... А як він взагалі не піде з тої сім'ї? Тоді що? Тобі здаватиметься, що ти носиш мертву дитину і те дитя отруює тебе зсередини... Чи народжувати байстреня? Ламати всежиття собі та своїй дитині? А дитині то завіщо? Яке ти маєш право калічити її долю? Чому воно має страждати за твої любові? Чи треба вбивати його, щоб не мучилось?... Цікаво, в ті часи робили легальні аборти чи ні? Може, просто труїли... Боже, до чого я договорилася? Страшно... З вогню та в полум'я... А може просто варто було сказати йому: "Я вагітна", - і подивитися на реакцію... А потім уже вирішувати. Знаєш, вони на цьому перевіряються - чоловік він чи фуфло. Чи можна йому довіритися чи ні. А потім що? Сказати: ну не вийшло, не змогла я... Чи підмостити подушечку... Ні, дурня це все. Не можна таким жартувати... Ні заради чого. Ти б не вагітніла. Принаймні, навмисно. Ти не така. І не брехала б. Нізащо. Але ж ти мала шукати якийсь вихід? Чимось це мусило скінчитися? Мабуть... Цеж збожеволіти можна – так жити в підвішеному стані... (Кидається до скриньки, шукає). Ну що ти робила, що?
"Мені хотілося мати від нього щось живе".
Ага, знала я, що дитям усе скінчиться...
"Хоча б якусь тваринку. Якось я натякнула йому, але він промовчав. А тоді моя кицька якраз привела кошенят і я вирішила подарувати йому одненького - принесла на роботу. Він зиркнув скоса і сказав: Щось укололомене в серце - мабуть, то було лихе передчуття Минув тиждень. Він не з'являвся. Останнімчасомми бачилися все рідше, він казав, що дуже зайнятий... Мені ставало дедалі тривожніше. Я прибігла до цирку просто на репетицію ізапитала про кошеня. "Яке кошеня?" - "Як це яке?". - "Чорт, я й забув зовсім за нього..." - "Де він?" - "Я замкнув його у підвалі". Я вирвала ключі й кинулася туди. Воно вже захололо. Він щось казав: просив вибачення, потімвинувативмене, навіщо приносила, потім ще щось... Я нічого не чула. Я тільки запитала його про лопату. Коли ми копали вночі на подвір'ї маленьку могилку, я зрозуміла: це кінець. Він міг так забути про мене чи про нашу дитинку... Просто забути. Це було найгірше. Я бмогла зрозуміти і простити йому все, тільки не це: просто забути...".
(Закриває з силою щоденника, розглядає афішу, складає, кладе назад у скриньку, розкриває й закриває парасольку тощо).
Щож, кінець - то кінець, будемо запалювати свічку. (Запалює ще одну свічку).
Найважче – це знищити пам'ять. Добрі спогади воюють із поганими, а ти стаєш жертвою цієї безглуздої війни. (Різко підводиться). Знаєш, що б я зробила на твоєму місці? По-перше, я б викинула цю дурну чорну парасольку (Складає парасольку, засовує на те місце, звідки брала) і купила б собі іншу- з великими яскравими квітами. І нічого, що це страшний несмак, це на краще. (Хапається за скриньку). А ще я б не засовувала її під ліжко, щоб увесь час кортіло в неїзазирнути, ні. Я б, я б... (шукає чого б такого зробити). Я б викинула її через вікно! (Кидається до вікна, зазирає вниз). ще однієїжертви цієї скриньки я не потерплю. (Відходить від вікна на підлогу). Я б витрусила все, що там лежить, і спалила б, а попіл би розвіяла серед степу. Отак. (Висипає вміст скриньки, звідти викочується куля (від пістолета), вона підіймає її і здивовано розглядає). Куля, здається, справжня куля з пістолета... Що це має означати? (Кидається до щоденника).
"Я оминала цирк, на щастя, у новій афіші його не було. Виявилося, його звільнили... Та нещодавно я дізналася, що він знайшов роботу у нової влади... З його феноменальною влучністю та безстрашністю - це було не дивно. А ще – він змалку обожнював усе німецьке... Але все-таки я була приголомшена... Тоді я подумала: можливо, я ще побачу його й отримаю в подарунок маленький сувенір, останній у моїй дорогоцінній колекції. Мабуть, я не встигну покласти його до скриньки, я носитиму його в серці... "
Чекай-чекай, що ти маєш на увазі? Я геть заплуталась. Маленький сувенірчик. (Розглядає кульку, крутить її в руках). Такий крихітний шматочок металу, а який він сильний. Це він? А робота за нової влади? З феноменальною влучністю...... Він міг бути якби це сказати пом'якше... виконавцем вироку... карателем... Чи ні, з його талантом це дрібнувато... Скоріше, тренером зі стрільби. А потім просто керувати процесом: "Готуйтесь... Цільтесь... Плі!" А вона... вона здогадується про те, що там може зустріти Його востаннє... Вона чепуриться, одягається у кращу сукню! Але якщо це та сама фатальна куля, то як би вона опинилася тут? Це неможливо. Звісно. А тоді який сувенір? (силою перетрушує все, що було у скриньці). Немає тут іншого! Немає! Цей останній сувенір - ось він. (Затискає кулю в долонях. В ужасі Кидається на ліжко обличчям донизу й здригається від плачу, зрештою, підводиться, оглядається довкола). Так, треба якось прийти до тями. І де ця тяма? (Встає). У цій хаті вже нічого не знайдеш, не те що тяму!.. Так, треба прибратися, прибирання завжди допомагало мені від нервів. Треба хоч якогось ладу, хоч де-небудь, хоч у чомусь! А, я зрозуміла чому мені страхіття ввижаються. Я ж забула проститися. (Перед свічкою). Бувай, коханий.
(Прибирає, складає все у скриньку. Повертається до щоденника).
Лишилося зовсім трішки - сторіночка... (Говорить за неї, але вже не читає, а говорить за неї як за себе).
"Наостанок я б хотіла проститися ще з однією людиною. Тією, якої вже не буде. Моєю дитинкою. Я ж могла її мати... Я навіть бачила його уві сні. Такого маленького хлопчика, тоненького, метикуватого і страшенно ріднючого. Він підійшов і сказав мені: "Я хочу, щоб ти буламоя мама"
...... Я от раніше думала, чому така несправедливість – жінкам стільки неприємностей і болі, а чоловікам - нічого... А потім зрозуміла - у них усього менше: і відчуттів, і радостей. Обділені вони природою. Але в житті за все треба платити. От жінки і платять... Я уявляла як відчую перші поштовхи з невідомої глибини... (Починає дослухатися і реагувати на описані відчуття вагітної). А потім народження... Я все-все знаю, і не боюсь : як дихати - спершу глибоко, отак... в себе й із себе, по-жіночому циклу, як проштовхувати і затримувати подих, а потім - по-собачому: хе-хе-хе. Але і це не головне, найважливіше – відчувати себе, своє тіло і його. Бо якщо не боятися відпустити себе, не затискати себе, а просто плисти хвилями цієї сили, то буде легко. Це як зійти на величезну гору – там нагорі таке шалене і немовірне щастя... Тільки я вже ніколи не переживу того... Я можу лише приспати того хлопчика, щоб він не знав, що я піду і не повернусь. Вкладу у ліжечко, покладу йому бегемотика... Я так і не зможу впустити його в цей світ. Я розкажу йому одну таку казку, яку придумувала, коли була маленькою. Казку про чарівний літак. Ніби прилетить такий літак, величезний, так, що його почують по всьому місту і здійметься великий вітер, коли він летить. І всі будуть бігати і кричати: "Що це таке?" Тільки я знала: це він, той самий чарівний літак. Він випустить мільйон маленьких парашутиків, але це не прості парашутики, а чарівні, бо до кожного прикріплена іграшка, така, про яку вінмріяв. І ще кожен парашутик розумний – він знає до кого летіти і вміє навіть залітати у вікно, головне, тримати вікна відчиненими. І все місто буде нібито в завірюсі - відмільйона парашутиків. Ми відчинимо вікно, а потім я заколисаю його. У мене є одна така колискова, правда сумна трохи, але дуже гарна... Тільки треба запалити свічку, бо таке світло сліпить, а в темряві він боїться..." Бувай, маленький... (Ставить платівку, звучить колискова, співає. запалює свічку).
(Після першого куплета бере бегемотика, гасить свічки, скручується клубочком ізасинає, гасне світло, звучить колискова, в цей час вона непомітно виходить. Музика раптово обривається, вмикається світло. Та сама кімната, лише порожня. Вона заходить у плащі та капелюсі, споважніла,
змінена, прискіпливо оглядає кімнату, знімає верхній одяг. Вона вагітна и помітне животик . Елегантно одягнена, по-новому укладене волосся).
Нібито, все як і було. Нічого не змінилося. А здається, пройшла ціла вічність. Все це було в іншому житті...
(Проходить по кімнаті, торкається пилу пальчиком). скільки пилу - страх божий... Може, витерти? А тож неприємно святкувати в такому бруді... (Дивиться на годинника). Та ні, нема часу. От-от почнеться... (Стряхує руки
від пилу). Як швидко звикаєш до доброго. Зовсім недавно я б навіть не звернула увагу на такі дрібниці. Попелюшка-попелюшкою...
Минуло пару місяців - я вже не уявляю присутність пилу. Дивно. Чому люди не люблять пилу? Може, пил - пісок з піскового годинника історії, він засипає наші речі, нас, а ми відмахуємося від нього ганчірками, ніби можемо так зупинити його біг. Наївно. (Сідає на ліжко і зіскакує, сміється)... (Зазирає і дістає бегемотика, сміється ще дужче). Мій любий (бегемот, Притискає його до себе, пестить, бавиться). Ну привітку, милий. Це все через тебе. Це ти не відпустив мене звідси, коли я, дурепа така, хотіла тікати світ за очі. А тепер я заможна пані, ти знаєш? Знаєш, по очах бачу, що знаєш, а мені й досі не віриться... Ти не переживай, я тебе тут більше не залишу - заберу з собою. Сскоро у тебе зьявиться новий друг (гладить живіт)
А знаєш - У мене тепер такий гарний дім! Там величезні вікна і так багато світла! До речі, про світло, якже я забула найголовніше! Свічки! Остання сьома свічка! Та, з якою вона не могла дати собі ради! (Розшукує підсвічник ізапалює)
Я буду прощатися про себе, щоб не зурочити... Бувай....
Це нічого, що зараз світло й тепло, від свічок стає дивно, а це мені зараз треба. (Іде до вікна і прочиняє його). це видовище треба дивитися звідси, з Її вікна. Неодмінно. (Дивиться на годинника). Господи, тільки б вони не збилися з курсу! Хмари, не смійте дощити, чуєте? Великий всемогутній Боже, зроби так, щоб і погода була літна, і щоб усе вийшло, і щоб звідси видно було. Я ж не переживу, якщо не побачу, просто з вікна цього ... Ой, вибачте, пане Боже. Ну виж зрозуміли? (Хапає бегемотика, садить його на підвіконні). Так, тепер музика. Яке свято без музики? (Дістає платівку, заводить патефон, звучить пронизлива романтична музика) І ще ж Марієчка, вона має побачити. (Дістає щоденника). Якщо твоя душа трохи затрималася в ньому, то хай вона порадіє зі мною. Тільки, якщо чесно, я й досі сумніваюся. Чи ти існувала, Марічко? А якщо існувала, чи писала? Чи це вигадала Елізабет? Бегемотику, ти певно, знаєш, але мовчиш. Але мені це тепер однаковісінько. Хто б не потрапив до цієї кімнати - все повториться. А щоб розірвати те страшне коло, треба щось таке зрозуміти і щось таке зробити запобіжне...
(раптом бачить на підлозі одну монетку і дістає її, розглядає).От куди закотилася та монетка? От і повернулася сюди. Бачиш, недарма кидала. Як у море. Тільки воно висохло. Ні, я більше не хочу сюди повертатися, ніколи! А ну підкину, але так, у долонях. (Підкидає в затиснутих руках ізазирає). Ну звісно- Вони полетять, чого тут гадати! Авжеж, полетять! До речі, є ще одна річ, яка має полетіти негайно. (Дістає скриньку і дістає кулю, йде до вікна). Здається, я збагнула, навіщо ти поклала цю кулю, Марійко. Я зрозуміла, чому це сталося з тобою, з вами, з нами всіма. По-своєму, по-жіночому. (Стає біля вікна). Мені дуже треба висловити це. Кому? Та хоч небу, місту, собі... Все починається з убивства любові. Вона ніколи не йде на самогубство і не помирає власною смертю. Її вбивають. Бог так замислив, що людина постає з любові, а зовсім не з того, про що ми всі знаємо. Іззамислу божого виникає дитя, божевільної ідеї, яка зводить якихось людей ізапалює в них священний вогонь кохання. І горе тому, хто його гаситиме. Бо коли поставити замість нього якийсь нібито розумний закон, і все пояснити: чому так можна, а так ні, лишається ненависть і гвалт, дикість і виродження.
(Вмощується з ногами на підвіконня. Дивиться на годинника). Так, треба згадати всіх, на чию честь воно влаштовується. Звісно, Марія, її коханий, їх не народженна дитинка, мати, тато, друзі, потім Елізабет, а ще ми з тобою мій любий (тримає животик) ... мільйон парашутиків з іграшками, для мертвих, живих, і ненароджених дітей!
Нарешті, вони летять, Боже, як гарно! Вони летять!
(На сцену згори опускаються маленькі білі парашутики, до яких прикріплені іграшки, звучить останній куплет колискової, повільне затемнення).
ЗАВІСА